«Меридіани»

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Збірка “Меридіани”, яка пропонується читачам, складається з науково-фантастичних творів К.Лемешева, Ю.Нікітіна та пригодницької повісті Р.Волконської.

“Зоряна одіссея” К.Лемешева є заключною частиною його повісті “Капітани Космосу”, яка сподобалась читачам винахідливістю творчої уяви автора, складними сюжетними колізіями.

Новий твір К.Лемешева легко й цікаво проводить нас можливими шляхами майбутніх завойовників Космосу, знайомить з незвичайними пригодами в гігантському плазмольоті та на мандрівному астероїді.

Оповіданням Ю.Нікітіна притаманна сувора, мужня манера оповіді, психологізм, оригінальний підхід до етичних проблем, що, на жаль, не так уже часто зустрічається в творах такого плану.

Повість Р.Волконської “Тени войны” присвячена героїчній праці чекістів у повоєнній Латвії. Авторка знає цей край, переконливо відтворює своєрідний колорит Риги, вміло будує сюжетну інтригу.

Автори книги — молоді літератори. Можливо, що вони ще не оволоділи всіма таємницями письменницької майстерності, але в кожного з них є своє бачення світу, свій почерк.

Сподіваємось, що збірка “Меридіани” не тільки познайомить читача з новими іменами, а й принесе естетичне задоволення любителям цього популярного жанру.

Володимир Владко

Кость Лемешев ЗОРЯНА ОДІССЕЯ

Всесвіт такий великий, що в ньому немає неможливого.

Древня мудрість

КРИК У КОСМОСІ

Час і Простір… Звиклий до земних масштабів людський розум колись уважав їх кінечними. Віками вимірювали їх думка і ноги пішохода. Потім Людина сіла на коня — Час і Простір скоротилися. Від сходу до заходу Сонця скакав вершник степами, долаючи десятки вимірів пішохода. Потім житель планети пересів на поїзд і автомобіль. Ще більше стиснулися Час і Простір. Сотні кінських пробігів долала розумна істота за той же відтинок часу. Та й до цього звикла Людина.

Спершу паморочився найсвітліший розум від спроби уявити Вічність і Безмежжя. Та вічним було й почуття незадоволеності, безмежним — дерзання людини. І вирвалася вона в космос. Перший корабель-супутник нагадував плід у чреві матері. Земне тяжіння, мов плацента, утримувало його в орбітальному польоті, аж доки перша міжпланетна ракета не розірвала ту плаценту і не вивела мислячу істоту у вільний, незалежний від матері-Землі світ.

Людина осідлала субсвітлові кораблі і помчала чорними глибинами Всесвіту. І доки в ілюмінаторах чи на екранах локаторів зорельотів пропливали сузір’я Галактики, доки корабельні годинники відраховували дні й місяці, на землі минали десятиліття й віки. Весь арсенал науки і техніки кинула розумна істота в наступ на загадку природи. І скорочувалися космічні відстані, життя людини стало вистачати і на походи за галактичні “моря”, і на земне щастя після повернення до рідного порога.

Дорогу подолував той, хто йшов вперед і вперед.

Відхилімо ж, читачу, подумки завісу часу і загляньмо у далеке, але, на наш погляд, імовірне минуле та можливе майбуття.

…Вже дванадцятий місяць за земним часом плазмоліт мчить космічним шляхом до землі. Вважаючи, що зворотний курс корабля має бути безпечним, астронавти віддалися електросну. У величезній кулі плазмольота не спали лише чергові інженери-реакторники, астронавігатори і радисти.

Та крім цих вахтових на кораблі не опало ще двоє: Сергій Чуєв і Лан Лей. Якщо інші вважали одноманітні дні й місяці польоту неефективною втратою часу і тікали в царство сну, закохані і думки не могли допустити, щоб просте щастя — бачити одне одного — зміняти на найчудовіші сновидіння.

Цього “ранку”, вірніше тої умовно встановленої пори, коли вахтові підіймалися на зміну, Сергій прокинувся від дотику чиєїсь руки. Розплющивши очі, він довго не міг повірити в те, що перед ним схилився академік Олексій Платонович Курганов, який два місяці тому ліг в кабіну електросну.

— Приємного пробудження! — ствердив реальність факту бас Олексія Платоновича. — Ні, ні, ви не помиляєтесь. Це не сон, а приємна дійсність. Принаймні для мене.

— Ну, що ви! — схопився Сергій. — Я завжди радий вас бачити. Та ще таким молодим і здоровим! У вас такий чудовий вигляд…

— Досить, досить. Уважаймо, що обмін ввічливостями завершено. Тепер до діла, Сергію Вікторовичу.

— Якого діла? — стривожився Сергій і несподівано навіть для себе обурився. — Ну, чому ви мовчите, чому готуєте мене до того “діла”, як хлопчиська?

— Спокійніше, — раптом посуворішав Курганов. — Ви, Сергію Вікторовичу, і є той хлопчисько, який ще дозволяє собі нервові грозовиці. Мабуть, не завадило б і вам, як мені, місяців зо два поспати…

Сергій уже не вимагав і не благав, бо знав, що Курганов скаже про справу тільки тоді, як сам захоче. На плазмольоті всі так чи інак стикалися з цією трохи дивною звичкою академіка: спершу розтривожити співрозмовника, а потім враз змовкнути і перевести розмову на щось інше. Спершу астронавти, особливо молоді, гнівалися й вимагали “нормальної” розмови. Та Олексій Платонович був невиправний. Коли ж хто намагався докоряти йому за це, Курганов висував свою теорію побудови “космічного діалогу”.

— В польоті людина має мислити блискавично, точно, “густо”. Ось чому я ставлю питання і чекаю. Співробітник має так мобілізуватися, щоб самому знайти відповідь, хай неповну, але вірогідну. По-моєму, так навіть легше розмовляти.

Так сталося і цього разу. Олексій Платонович спершу прочитав коротеньку лекцію про ввічливість, особливий людський дар. Потім, зласкавившись над принишклим Сергієм, дружньо заглянув йому в очі і сказав:

— Вже тиждень, як ми з доктором медицини Юрієм Олексійовичем Петровським і лікарем Лізою Бирюк вийшли з кабін електросну і знову спостерігаємо за Лан.

— За Лан? — ледве вимовив Сергій.

— Так. Те, чого ми чекаємо, відбудеться сьогодні…

— Сьогодні?

— Через кілька годин. Залишайтеся тут, ми покличемо вас, як буде можна. Думаю, що все буде гаразд…

Курганов вийшов, обережно зачинивши за собою двері, а Сергій знесилено сів на пружній постелі.

Завжди, коли йому треба було себе заспокоїти, Сергій вдавався до випробуваного прийому. Вольовим зусиллям він переключав роботу думки на прості, буденні речі й явища, які оточували його в цю хвилю, і, здається, досягав душевної рівноваги.

Аж головою струснув, відкидаючи причепливі думки. Огледівся навколо. Все в його каюті було знайомим і звичним: і ліжко, і стіл з космічним відеофоном, і рукописи майбутньої книги, над якою він працював ще кілька годин тому. А на кріслі — залишена Лан маленька хустина… Якщо довго і пильно дивитися на візерунок хустини, перед очима спливають несподівані картини. І Сергій втуплює очі в кольорову гаму, даючи пам’яті волю відтворювати минуле. Спершу йому здається, що візерунок чимось схожий на зарості навколо сергусіянського цілющого озера. Ну, й добре, хай думка лине туди, хай спогади про Сергус відвернуть його увагу від очікуваного якнайдовше. Проте картина сергусіянського озера займала Сергія недовго. Натомість згадалося давнє-давнє дитинство і один пам’ятний випадок. Сергієві було тоді, мабуть, років п’ять, а то й менше. Прокинувшись від післяобіднього сну, він пристав до старшої сестри Людмили: де вона поділа його яблуко, котре щойно лежало у нього під подушкою? Сестра сміялася, запевняючи, що яблуко Сергійкові приснилося, але він не вірив і вимагав. Зайшла бабуся Валентина і веліла Людмилі вийти надвір, не дражнити братика. Сестричка побігла до дверей, але на півдорозі наступила на Сергійків олівець, підсковзнулася, впала і розбила носа. Дім сповнився відчайдушним криком. Потім Людмилу з холодним компресом на носі вклали на канапі. Заспокоївшись, вона за кілька хвилин уже стала запевняти, що крізь сльози бачить батькову ракету на Місяці і якихось звірів. Сергійко миттю забажав побачити все те, і бабуся мусила вкласти його поряд з Людмилою. Але ніякої ракети, тим більше звірів, не було видно…

— Потрібні справжні сльози, — посміхнулася бабуся. — Тоді побачиш.

І Сергійко поклав на підлозі олівця, розігнався, підсковзнувся і набив велику гулю на лобі. Плачу було багато, але крізь сльози він тоді справді побачив (бабуся, ледве стримуючись від сміху, накрила йому очі хустиною) дивні кольорові ліси і якихось незвичних звірів.

…Піймавши себе на усмішці, Сергій злякано відриває погляд від кольорової хустини. Заплющує очі і прислухається. Може, в царстві звуків він вловить щось таке, що захопило б і відвернуло його увагу? Може… Ні, ще нічого немає. А спогади тривають.

…Професор головної обсерваторії Землі Микола Іванович Добробас, стежачи за космосом, приймає сигнали розумних істот. Невдовзі у напрямі зірки Рігель, звідки надійшли сигнали, вирушає перший земний плазмоліт “НБК-3”, керований рідним дідом Сергія — Юрієм Чуєвим.

Півроку нема звісток від астронавтів. Та ось на Землю з глибин космосу приходить невеличкий плазмоліт-розвідник, посланець діда Юрія. На ньому знаходять магнітофонну плівку зі звуковим листом Чуєва. Сергій і досі пам’ятає цей лист. Слово в слово…

“Дорогі земляни! Товариші! Звертається до вас капітан плазмольота “НБК-3” Юрій Чуєв. 10 червня 19… року за земним календарем наш плазмоліт у складі дев’яти чоловік команди першим в історії людства вийшов у міжзоряний політ. Першу зупинку ми зробили на Марсі. Потім наш космічний корабель згідно з планом Академії Наук взяв курс у напрямі зірки Рігель, звідки радянським астрономом Добробасом були прийняті радіосигнали розумних істот. Кілька місяців плазмоліт при потрійному перевантаженні набирав швидкість… Ми надовго відірвалися від усіх сигналів з Землі. Минуло ще півроку. Корабель уже пройшов третину курсу, коли на його шляху постала гігантська хмара космічного пилу. Спершу ми вирішили пробитися і за допомогою потужних струменів плазми пройшли хмару. Та виявилося, що це було перше кільце гігантської спіралі космічного пилу. На шляху корабля виникло ще дванадцять таких кілець з погаслими металевими зірками поміж ними. Ми вже минали згаслу систему двох таких зірок, коли несподівано закінчилися запаси дейтерію. Чому так сталося — читайте в записках майора Германа Новикова… Ми зробили все, щоб останніми кілограмами пального максимально загальмувати політ корабля. Тепер ми рухаємось по величезній орбіті навколо двох металевих зірок. На наше щастя, шлях вільний від астероїдів і пилу, але цей шлях — мертва орбіта, з якої ми самі вже ніколи не зійдемо… Ми чекаємо вас, дорогі рятівники!”.

…Друга картина спогадів… Щоденник майора Германа Новикова. Розшифровані обчислювальною машиною, записки розповідали про те, що на борту плазмольота діда Юрія діяла шпигунка Ільза Гофф. Так, це були ще ті далекі часи, коли існували подібні люди! Тому і виникла аварія з дейтерієм. Та найцікавішими в записках були сторінки про випробування “райдуги” Кедрова, або КМК— космічного міжпланетного костюма. Саме в такому костюмі Сергій разом з іншими членами “НБК-119” уперше вийшов у космос тоді, коли в хмарах космічного пилу було знайдено плазмоліт діда Юрія.

О, ця картина навічно врізалася в пам’ять Сергія Чуєва. Досить згадати лише перший кадр, як тебе невідворотно захоплює вся стрічка. І те, як рятівники знайшли екіпаж плазмольота “НБК-3” у стані анабіозу, і що розповіли відважні мандрівники після пробудження, і як корабель рушив далі, до загадкової планети з розумними істотами.

А хіба зітреться в пам’яті та щаслива мить, коли йому, тоді радистові плазмольота, Сергію Чуєву, вперше вдалося налагодити, вірніше, зрозуміти і підтримати зв’язок з сергусіянами за допомогою передачі думок на космічні відстані?..

Спогади, картина за картиною, то мигтять безупинно, то повільно плинуть і зупиняються в збудженій уяві. Ось і перша зустріч з сергусіянами, жителями чудової планети Сергус. Неймовірне і казкове стало дійсністю. На Сергусі — планеті Крилатої Юності — земляни зустріли подібних собі розумних істот, які вже користувалися досягненнями економіки, науки і культури своєї двадцятитисячолітньої цивілізації. Все, що оточувало там живий організм, — повітря, вода, грунт, рослинний світ — мало наперед задані властивості. Тому кожен сергусіянин жив близько тисячі земних років, майже все життя був здоровим, бадьорим і працездатним. Повною несподіванкою для землян було повідомлення сергусіянських вчених про те, що космічний корабель сергусіян понад дванадцять тисяч років тому вже відвідав Землю. Тоді небесні прибульці започаткували цивілізацію на одному з материків, котрий земляни називали Маорією.

…Вчені плазмольота побували у сергусіянському музеї космічних знахідок і там були вражені ще більше. На глобусі Землі, зробленому древніми сергусіянськими астронавтами, материк Маорія був розташований посеред океану, а сучасні Африка і Південна Америка були суцільним материком.

Виявилося також, що сергусіянські астронавти ще в ті далекі часи вивезли з Землі на Сергус кілька сімей маорійців. Сергусіянські вчені переможно здолали бар’єр біологічної несумісності живих організмів двох різних планетних систем, і за багато тисяч років кров землян і сергусіян злилася.

Там, на Сергусі, Сергій Чуєв зустрівся зі своєю знахідкою — чарівною місцевою дівчиною Лан.

Згадка про Лан владно повертає думки Сергія до дійсності. Що з нею? Але ні. Треба змусити себе думати про інше.

Про що? Про що він тільки-но перед цим згадував? Так: про сергусіянську науку. Вона досягла неймовірного для землян рівня розвитку. Сергусіяни давно вирішили не лише проблему передачі думок на відстані, головне, оволоділи таємницею передачі досконалої технології мислення один одному, старших поколінь — наступним. Як це робиться, Чуєв дізнався, побувавши на супутниках Сергуса, — Сергусі-2 і Сергусі-3. Землянин і справді повернувся тоді з польоту інтелектуально зовсім іншою людиною.

Сергій розплющує силоміць примружені очі, поволі роззирається навколо, і спогади зникають…

…За дверима лунають чиїсь швидкі і чіткі кроки. Так ходить лікар Ліза Бирюк. Лікар? Куди вона поспішає? До Лан?

Сергій скрипнув зубами і застогнав. Все, все нагадує йому про тривожну і невідворотну подію, яка ось-ось відбудеться! І якщо не можна не думати про неї, треба згадати все спочатку, проаналізувати, зважити всі “за” і “проти”, щоб знайти якусь упевненість у благополучному кінці очікуваного…

Це сталося наприкінці першого місяця польоту від Сергуса.

Сергій і Лан прийшли до Курганова і двох капітанів плазмольота.

— Весілля? Та це ж чудово! — захопився Курганов. — Я буду сватом від молодого!

— А я за батька нареченій! — вигукнув професор Юрій Олексійович Петровський. — І хай ще сват переді мною покрутиться, хай повагу мою і любов батьківську заслужить.

— А я дам викуп найгустішим фіміамом космічній медицині, — сміявся Курганов. — На цей гачок батько нареченої обов’язково клюне!

— Геть, підлабузнику! — взяв Лан за руку Петровський. — Ходімо, доню, до нас, у храм медицини. Хай наречений зі своїми сватами добре поміркують, як до нас підступитися. Ми ціну собі знаємо!

На плазмольоті зчинився веселий переполох. Астронавти розділилися на два табори — родини нареченого і нареченої.

Бучним, пісенним і довгим було весілля Сергія і Лан.

У спортивному залі плазмольота накрили столи, обладнали сцену для самодіяльних артистів, спорудили “трони” для справді неземної “царівни” Лан і земного “витязя” Сергія. За сценарієм художника Ксенії Василівни Євсеєвої “витязь” вирушив у космічний похід верхи на сяючій кулі “райдуги”, керованій ним за допомогою думки.

Зал мав бути “неозорим космосом”, а гості молодих уособлювали добрі і злі сили Всесвіту. І хоч авторка сценарію гнівалася, її твір розпорошився на самому початку весілля. Ніхто не захотів грати роль “злих” сил, зате домислював своє, що йшло від щирого серця. І весілля у космосі справді вдалося незвичайним і радісним.

А наречені? Вони не помічали веселого гамору друзів, машинально виконували вигаданий астронавтами космічний обряд і все дивилися один на одного.

Одягнута по-сергусіянському, Лан зворушила своєю вродою і милим поводженням навіть закоренілого холостяка професора космогонії Кирилова; саме він експромтом склав вірша про Лан і супроводив її потім до каюти Сергія Чуєва…

…Космічний корабель здолав не один десяток мільйонів кілометрів, доки утихомирилися від життєдайного збудження люди і вже спокійно на довгі місяці лягли в кабіни електросну.

Сергій і Лан залишилися невсипущими вахтовими свого щастя. Це було довге і солодке забуття. А потім Сергій ніяк не міг зрозуміти професора Петровського, коли той обережно і тактовно запитав, чи хоче молоде подружжя мати дитину.

— Мабуть, так, — відповів Сергій, та, глянувши в очі Петровському, відразу збагнув безглуздість своїх слів. — Чи ніколи не буду батьком, Юрію Олексійовичу?

— Ти сам, Сергію, знаєш, як важко мені відповісти на це просте запитання. Згадай лише те, що ви представники двох різних світів, зовсім різних еволюцій біологічного розвитку людини, і ти зрозумієш, наскільки все складне. Як будуть себе вести дві системи генів, чия спадковість переможе, якою буде дитина — нічого невідомо. На Землі ми могли не лише все наперед знати, а й за бажанням батьків одержувати ту чи іншу стать. А тут мене турбує загадка: чи буде дитина нормальною і здоровою? Єдине мене трохи заспокоює: в жилах Лан тече частка крові землян. Ти ж знаєш, що десь близько 12 тисяч років до нашої ери сергусіянські ракети вивезли на Сергус кілька земних сімей. Родина Леїв — одна з тих, котрі мали родичами гостей з Землі. Отож, надія на благополуччя хоч мала, але є, Сергію.

Сергій і Лан вирішили: їхня дитина буде жити! Але водночас і зник спокій у молодого батька та всього медперсоналу плазмольота. Одна Лан, заколисана ласкавою увагою жінок корабля, не відала, які гострі, часом непримиренні суперечки розгорялися щодо долі її майбутньої дитини між ученими.

Однак для Сергія кожен день, який наближав їх до очікуваного, був сповнений все більшої тривоги. Сергієві аж дивно було, що родинні турботи можуть так владно заполонити його. Та вони, ці тривожно-приємні клопоти, не тільки не зв’язували його творчої думки, а, навпаки, давали їй нові, ще потужніші крила. Одна згадка про те, що та важлива справа, якою нині він займається, може бути продовжена його нащадком, запалювала Сергія натхненням. Ось чому так легко і плідно працювалося йому над рукописом першої наукової праці про космічну одіссею землян у дальні світи.

Погляд Сергія ще раз ковзнув зі стола на крісло з забутою на ньому хустиною. Так. Колесо спогадів, зробивши за кілька хвилин незліченну кількість обертів назад, у минуле, з такою ж швидкістю повернуло його до дійсності і знову зупинилося у відправній точці.

Лан! Як нелегко їй тепер одній, без того, хто вловлював у очах коханої найменші зміни думки та чуття!

А що як справдяться побоювання вчених, і дитина народиться з різкою психічною чи фізичною аномалією?..

Біля дверей почувся тихий шерхіт, і в каюту зайшов Юрій Олексійович Петровський. Сергій ні про що не питав, покірно чекаючи на те, що скаже сам професор.

— Пологи почалися несподівано, — втомлено сів у крісло Юрій Олексійович і, немов дивину яку розглядаючи в руках хустину Лан, став говорити нарочито сухо. — У молодої матері мали бути близнята. Один хлопчик народився цілком здоровий, хіба що трохи не дотяг до норми вагою. Його братика прийняли неживим. Ні, ні, Сергію Вікторовичу, тут жалкувати не доводиться. Сама природа за таких обставин пішла шляхом доцільного відбору. Гірше інше…

— Щось із Лан? — здавалося, закричав Сергій, але Петровський ледве почув його шепіт.

— Так, Сергію Вікторовичу. Приготуйтеся почути речі несподівані і жахливі. Вам відомо, що…

— Що з Лан?!

— Те саме, що зі мною, з вами, з усіма членами екіпажу! — раптом закричав Петровський і знесилено замовк.

— Нічого не розумію, — сторопів від крику завжди врівноваженого професора Сергій.

— Тому майте мужність слухати спокійно. Годин зо дві тому, після пологів, ми виявили у Лан злоякісну пухлину…

— Але ж рак ще до нашого відльоту з Землі люди навчилися виліковувати.

— На хворобу Лан ми звернули увагу тому, що ваша дружина була під постійним наглядом. Коли ж ми провели, раптовий медичний огляд усіх астронавтів…

— У всіх одна хвороба? — заворушилося волосся на голові Сергія. — Всі хворі на рак?

— Всі, окрім новонародженого.

— І я — теж?!

— Вас ще не оглядали, та я, на жаль, упевнений, що й ви не виняток. Там уже зібралася рада плазмольота, а всі, хто спав у кабінах електросну, розбуджені. Ходімо, Сергію Вікторовичу.

Сергій почав зводитися на ноги, але відразу знову сів на ліжко. Запаморочилася голова, перед очима попливли червоні кола. Весь корабель сповнився досі невідомим гулом.

І знову — тиша. Здавалося, що нічого не трапилось, і лише тупий біль у лікті, яким він об щось ударився, нагадував Сергієві про незрозуміле, але відчутне гальмування швидкості плазмольота.

Сергій подав індивідуального пакета Петровському, у якого з розбитої щоки текла кров, і вискочив у коридор. Біля дверей корабельної лікарні його зустріли стривожені медики.

— Тут ніхто не постраждав, — заспокоїв його Курганов. — Біжіть, Сергію Вікторовичу, у астронавігаційну!

Сергій заглянув у напіввідчинені двері, зустрівся поглядом з Лан, яка лежала на ліжку, пригортаючи до себе сповиту дитину; якусь мить завагався, потім круто повернувся і побіг радіальним коридором у астронавігаційну. Обох капітанів і Головного астронома він побачив схиленими над круглим чорним столом з діючою моделлю того району простору, де проходив тепер плазмоліт. Потужні локатори і обчислювальні машини корабля вже працювали на модель, з кожною секундою посилюючи яскравість мікропроекцій.

— Струс корабля — наслідок дуже активного реагування гальмівної автоматики на незначне відхилення плазмольота від заданого курсу, — зустрів Сергія Іван Германович Новиков. — Якась мільйонна доля градуса. Але на такій швидкості і це могло закінчитися катастрофічно. А в чому справа — неясно. Сідайте, разом розберемось.

Сергій з повагою дививсь на старших друзів. Всі вони знали про свою страшну хворобу, але в хвилину ще більшої небезпеки діяли чітко і мужньо. І Сергій, як умів це лише він після подорожі до сергусіянських “куль мудрості”, відразу і повністю переключив роботу думки на всебічний аналіз показників таблиць Добробаса. Здавалося, що за корабель відповідає він один. І треба, конче треба, спішно розв’язати неабиякої складності задачу, інакше всіх чекає загибель.

Загибель? Але від чого? Від масової хвороби чи невідомої космічної небезпеки?

— Он вона! — тривожно вигукнув Добробас, вказуючи астронавтам на світлу цятку, що позначилася над чорним столом. — Це космічне тіло, якого на зоряних картах сергусіян не було!

— Зміщення з курсу у нас сталося якраз убік цієї маленької порошинки?.. — жваво втрутився Іван Германович Новиков, показуючи очима на точку в просторі, що правила за плазмоліт на моделі. — Хіба не дивно? Відстань же величезна!

— Відстань величезна, і все-таки?.. — недовірливо похитав головою Юрій Степанович Чуєв, Сергіїв дід. — На такій відстані?..

— Гадаю, що ви маєте рацію, капітане, — підтримав його Сергій. — На корабель діють сили з цього району простору. Ось тут (Сергій показав олівцем у простір моделі недалеко від поміченого космічного тіла) має бути гігантський астероїд.

Добробас здивовано поглянув туди, куди вказував Сергій, знизав плечима, нічого не сказав і мовчки задав програму обчислювальним агрегатам на визначення несподіваного гравітаційного поля. І всі дванадцять хвилин, доки напружено гули прилади, заповнюючи цифрами картку-зведення, астронавти сиділи мовчки. Кожен докладав усіх сил розуму, досвіду і знань до того, щоб розгадати причини несподіваних подій.

До астронавігаційної зайшли Курганов і Петровський. Побачивши всю раду плазмольота в глибокій задумі, вони тихо сіли в куточку залу. Та ось заклацали реле перевіряючого контрольного приладу, і на стіл перед Добробасом ліг невеличкий аркуш, густо всіяний цифрами. Від одного погляду на них Микола Іванович зблід і рвучко звівся на ноги.

— Небезпека, товариші! Ми йдемо назустріч невідомому гравітаційному полю і фактично вже перебуваємо в його полоні. Якщо ми не уповільнимо руху, не змінимо курсу, корабель просто вріжеться у невідоме небесне тіло!

— Аварійна тривога! — якомога спокійніше сказав у мікрофон Юрій Степанович Чуєв. — Всім зайняти місця за розкладом!

Сергій миттю уявив, як від цих спокійних, але страшних слів здригнулася Лан, як кинулися лікарі, щоб перенести породіллю з дитиною в амортизатор. Вірний його друг Шао Лі в цю хвилю вже зайняв пост у радіорубці і чекає нової команди…

— Приготуватися до тривалих десятикратних перевантажень при гальмуванні! — подав очікувану команду дід Юрій, і Сергій, як і всі в астронавігаційній, сів у широке крісло, натиснув аварійну кнопку, і все його тіло огорнули пружні подушки, а сидіння розвернулося спинкою в напрямі руху корабля.

— Перший імпульс! — пострілами линули команди. — Другий! Третій! Так тримати!

Ледве перемагаючи раптові приступи нудоти і головного болю, Сергій в короткі інтервали між імпульсами гальмування намагався уявити обличчя свого сина, якого він так ще й не бачив. Та все було марно! Перед очима чомусь поставали образи сергусіянських дітей, яких він бачив у школах. Потім його думки мимоволі повернулися до іншої, можливо, ще страшнішої небезпеки — хвороби на кораблі. За всіма ознаками, це була епідемія невідомого “космічного” раку, яка проникла на плазмоліт зовсім недавно, бо за даними лабораторії у більшості членів команди виявлені не розвинені пухлини, а по одному—два мікровогнища початкової стадії хвороби.

Широким півколом стоять глибокі крісла. В найближчому з них сидить у задумі головний астроном. Незвичайне помолодіння на Сергусі зробило його невпізнанним. Зникла сивина і зморшки, вицвілі колись біля телескопів очі набрали живого блиску. Це був зовсім не той Микола Іванович Добробас, старий вчений, з котрим ступав у свої перші трудові роки Сергій. І він угадував тепер постать астронома в коридорах корабля лише за одною ознакою: Микола Іванович, як і колись, трохи горбився. Потреба постійно вдивлятися в екрани приладів виробила вже невиправну звичку. Навіть тепер, під час імпульсивних гальмувань, Микола Іванович смішно підгинав коліна майже до підборіддя і “грудкою” знову втискувався в спинку крісла. Трохи далі в кріслі вільно і зручно почуває себе дід Юрій. З того часу як другий капітан корабля жартома заборонив онукові називати його дідом, Сергій потроху звик до молодості Юрія Степановича Чуєва і вбачав у ньому свого діда лише теоретично. Русявий чуб, дужа шия атлета, повновиде мужнє обличчя без єдиної зморшки — який же це дід? Кожен імпульс гальмування він сприймає у кріслі, граючи силою м’язів, мов у центрифузі.

Перший капітан корабля Новиков, професор Петровський і академік Курганов займають крісла у вершині “підкови”, реагують на ривки гальмування автоматично, увага їх прикута до незакінченої розмови: вони обмінюються репліками і зрозумілими лише їм знаками. Ось Новиков написав пальцем у повітрі якусь формулу, Курганов і Петровський на знак згоди кивнули головами, але імпульс гальмування в ту ж мить кинув їх уперед і з ствердного жесту у медиків вийшло таке кумедне заперечення, що Сергій мимоволі посміхнувся.

Відтак думки Сергія перескочили до розрахунків зворотного курсу плазмольота на Землю. Невже астронавти, а значить, і він, допустили якийсь прорахунок? Перед очима і зараз постають космічні траси корабля, накреслені його і Миколи Івановича Добробаса руками на картах Всесвіту і потім запрограмовані автопілотові.

Ні, здається, все вірно. Зворотний шлях плазмольота плавно обминав простір з космічними хмарами пилу, і ніхто, навіть сергусіянські вчені, не передбачав саме на цьому місці сильного гравітаційного поля. Значить, космос просто підніс землянам цю несподіванку, як свій загадковий сюрприз. Значить, і земляни, і сергусіяни, розумні істоти, які вже чимало чого навчилися, ще далеко не все знають про таємниці космосу і форми матерії на краю “рідної” Галактики.

— Три години постійного гальмування при п’ятикратному перевантаженні! Вахтовим вийти з амортизаторів! — ожили репродуктори. — Медикам і біологам зібратися в лабораторії головного лікаря корабля!

Сергій насилу підвівся з крісла. Зараз земні терези показали б, що він важить понад триста кілограмів! Заворушилися в кріслах астронавігаційного залу й інші астронавти.

— Ще одна новина! — став на ноги Юрій Олексійович Петровський. — Я взяв з собою кишеньковий індикатор по визначенню інтенсивності поділу ракових клітин у організмі. Забув про нього та й сидів із уведеними клемами. А тепер погляньте на табло: під час найбільшого перевантаження крива поділу зупинилась і застигла на місці!

— Це міг бути просто збіг обставин, але збіг характерний, — поскуб заново відпущену чорну борідку Курганов. — Треба все проаналізувати, не забуваючи і про вашу новину, Юрію Олексійовичу. Ходімо до вас, там і поговоримо грунтовніше.

Згинаючись під вагою власних тіл, астронавти почали розходитися. Сергій як тільки міг швидко попрямував до лікарні. Перед її дверима його зупинив якийсь незрозумілий крик. Сергій хвилину прислухався до звуків, доки не збагнув, що це крик новонародженого, вимогливий і переможний крик його сина!

Залоскотало вії, серце огорнула хвиля любові до рідної крихти, яка, незважаючи на всі небезпеки, стверджує нове життя в космосі. Син!

І Сергій звів голову, випростався, немов умився земною росою. Так! Заради утвердження людини над всіма силами природи треба жити. Боротися і перемагати!

ЗАГАДКОВИЙ ГІСТЬ

В астронавігаційній залишилося троє. Два змінних капітани плазмольота Іван Германович Новиков і Юрій Степанович Чуєв знову схилилися над розрахунковою діючою моделлю простору, а Микола Іванович Добробас важко ходив від великого екрану настінного відеофону до пульту управління кораблем, хоча все зображуване локаторами можна було бачити з будь-якого куточка залу.

— Не дає мені спокою це гравітаційне поле, — відповів астроном на запрошення Чуєва сісти. — За всіма даними, його в цьому районі простору не повинно бути. А воно, виявляється, реально існує. Всі закони небесної механіки летять шкереберть! От і боюсь я того, що справжньої небезпеки ми аж ніяк не розгадали…

— А я вже її, здається, бачу! — ще нижче схилився над чорним колом стола Новиков. — Ось гляньте, товариші, на оцю цятку! Не буду поки що нічого стверджувати, але слід вивчити її взаємодію з плазмольотом. Мені здається, що це…

— Одна з погаслих зірок у цьому районі простору? — угадав припущення Новикова астроном. — І мені таке спадало на думку. Однак це ж неймовірно! Сергусіяни обов’язково помітили б таку зірку!

— А що, коли вона тільки-но тут з’явилася? — немов у самого себе запитав Юрій Степанович Чуєв, звичним жестом пригладжуючи волосся. — Якщо — недавно?

Добробас лише плечем стенув: питання, мовляв, таке, що й відповіді не варте!

— Я про те, — м’яко наполягав на своєму другий капітан плазмольота, — що цей астероїд саме тут появився недавно.

— Що? Гість з окраїни Галактики? — напружено запитав Добробас. — Ну, знаєте! Припущення таке глибоке, що й дна не видко!

— Перевіримо. Давайте, — примирливо і спокійно запропонував Чуєв. — За якусь годину машини зроблять усі розрахунки і ми або відкинемо цей варіант, або впевнимося в тому, що наш корабель, мов муха в павутиння, вже влип у тенета якогось гравітаційного поля.

Півтори години розрахунків пролетіли, як одна мить. А коли на стіл перед очі астронавтів лягли таблиці з результатами, всі троє довго мовчали. Факт був настільки незвичайним, що слова були просто зайві.

Всі мовчки дивилися на модель простору. Он там, недалеко від заданої матеріальної точки плазмольота, в космосі швидко пропливав величезний астероїд. Невідомо, з якої далини з’явилося це диво. Але прилади свідчать: астероїд рухається зі швидкістю, що значно перевищує рух Землі навколо Сонця. Поки що космічний гість трохи осторонь курсу корабля, однак незабаром настане час, коли пройде повз нього, зруйнувавши своїм тяжінням плазмоліт!

Микола Іванович, горблячись, стоїть над розрахунками, важко ворушить губами. П’ятикратне перевантаження таїть у собі неприємні дрібниці: відкриєш в розмові рота, а закрити його несила, бо нижню щелепу тягне вниз. Словом, не розговоришся. А поговорити з друзями є про що, Колись там, на Землі, йому здавалася неймовірно великою відстань до невідомого тоді Сергуса, звідки роками йшли радіосигнали. Тепер до мандрівного астероїда зовсім близько, але годі думати про якийсь зв’язок. З ким? Від кого чекати порятунку? Сподіватися можна лише на чудо, а оскільки чудес не буває, треба покладати надії лише на свої власні сили…

Голова паморочиться, коли пробуєш уявити безмежжя простору. А от межа між вільним космосом і районом незвичайної гравітації виявилася майже непомітною. Ще ж кілька днів тому найчутливіші прилади корабля були спокійними. А потім чи не відразу мов знавісніли, показуючи неймовірні дані. Та що прилади! Ще якийсь місяць—два тому весь екіпаж був здоровим, як ніколи. Навіть кілька діб тому ніхто й гадки не мав про те, що страшна хвороба вже почала свою руйнівну дію. Вільні від вахти астронавти забажали тоді покататися на ковзанах. Невеликий басейн спортзалу корабля був швидко перетворений у ковзанку і всі, навіть ті, хто за графіком виходив на чергування з кабін електросну, тішилися на льоду. Система спостереження за станом здоров’я кожного астронавта сумлінно фіксувала факт: все в нормі.

І от у незримих тенетах гігантського астероїда опинився плазмоліт. Він навіть при інтенсивному гальмуванні рухається ще з величезною швидкістю. Зробити маневр, круто відвернути корабель від небезпеки, що чигає на нього, неможливо.

Ще кілька діб безсилого пручання, і корабель спіткає доля горіха під гідравлічним пресом.

Головний астроном корабля ходить і ходить по залу навігаційної. Будь-що треба знайти шлях до порятунку. Невже ж розум людини і могутні двигуни плазмольота виявляться безсилими проти стихії?

Двері астронавігаційної рвучко відчиняються й радист Шао Лі з розгону падає на килим, під ноги Добробасові. Якусь мить оглядає присутніх, потім кричить, мов у пустелі:

— Радіосигнали! Там розумні істоти!

Всі кинулися до радиста. Плутаючись від хвилювання, він міг сказати лише те, що радіостанція плазмольота прийняла якісь сигнали з астероїда. Що звідти — точно. Що сигнал передають розумні істоти — безперечно. Однак на розшифровку нема часу. До того ж сигнали, враз з’явившись, перейшли на наростаючий шум. Велика швидкість астероїда, що перетинає шлях кораблю, змішала роздільні сигнали в суцільне гудіння. Що робити?

— Дальше гальмування — це перше! — став біля пульта зблідлий Новиков. — Друге — за кілька годин треба спорядити астронавта для польоту в “райдузі” назустріч космічним гостям. Задайте, Миколо Івановичу, обчислювальній машині таку програму, щоб вона виробила і записала на плівку елементарні сигнали про небезпеку. Але з таким урахуванням ефекту Допплера, щоб навіть при навальному зближенні “райдуги” з астероїдом там почули розбірливі сигнали. Ясно? Прошу виконувати!

Добробас і Шао Лі схилилися над пультом обчислювальної машини. А Юрій Степанович Чуєв, пильно подивившись в очі Новикову, тихо мовив:

— Ну, я піду готуватися до польоту. Так?

— Ні, не так, Юрію Степановичу! — різко відповів Новиков. — Ви другий капітан корабля, і за годину приймете від мене вахту. Наказую підготувати до польоту головного радиста корабля Сергія Вікторовича Чуєва. Головного радиста! Зрозуміло?

— Зрозуміло! Єсть готуватися! — пролунав з настільного відеофону голос Сергія Чуєва. — Я все чув, перший капітане!

Юрій Степанович, побачивши онука на екрані відеофону, здригнувся: невже Сергій не розуміє небезпеки, яка чигає на кожного, хто зважиться на такий політ? Та Сергій був спокійний. Неприродно спокійний! Похнюпившись, Юрій Степанович вийшов у коридор плазмольота і, знесилений гнітючим передчуттям біди, важко прихилився до стіни.

Перед очима з’являлися і спливали непрохані спогади. Прощання з дружиною Валентиною Дмитрівною на Землі… Вона вірила, що Юрій Чуєв пройде крізь всі небезпеки і повернеться додому. І небезпек, малих і великих, було доволі. Спершу на плазмольоті “НБК-3” виявився жорстокий ворог, котрий мало не знищив всього екіпажу. Потім не стало дейтерію, і плазмольот мусив зупинитися у космосі, де на нього напали металоїдні віруси. Відтак пережив стан анабіозу. Його врятували друзі… Все це, здавалося, було настільки давно, що й недавні гостини на Сергусі ледь жевріли в згадці крізь чорну пелену нової, тепер, далебі, найстрашнішої своєю невідворотністю біди.

СТРИБОК У БЕЗВІСТЬ

Відтоді, як Сергій Вікторович дістав наказ готуватися до польоту, минуло з півгодини. А він досі перебував у лікарні. Ліза Бирюк дозволила чоловікові відвідати, нарешті, дружину і сина.

…Щаслива і водночас тривожна усмішка блукала на вустах Лан. Материнство зробило її ще прекраснішою і принаднішою. Чарівні чорносині очі світилися лагідним внутрішнім світлом. Вся вона, не втрачаючи стрункості, набрала рис ніжності і зворушливої жіночності. Давно вона чекала на ті хвилини, коли вся її невеличка родина збереться докупи. Та вже знала молода мати й про те, що омріяне щастя зустрічі цього разу буде коротким.

— Назвімо сина Германом, — хриплим від стримуваного хвилювання голосом мовив Сергій Вікторович, — на честь загиблого майора Новикова. Згодна, Ланочко?

— Я хотіла б назвати його Сергієм. На честь батька. Я давно про це думала.

— Як повернусь, вирішимо остаточно. Ну, я пішов, Ланочко. Не сумуй — скоро побачимось! Не треба хвилюватись: політ нелегкий, але не такий вже небезпечний. До побачення!

Скоряючись несподіваному гострому бажанню, Сергій Вікторович швидко підійшов до ліжка і, не помічаючи зляканого застережливого погляду Лізи Бирюк, торкнувся губами до щоки Лан і рожевих пальчиків сина. Звівся, якусь мить пильно вдивлявся в рідне обличчя і, рвучко повернувшись, вийшов з лікарні.

…І ось Сергій, попрощавшись з Лан і маленьким Германом, одяг космічний міжпланетний костюм і в супроводі Петровського, Новикова та діда Юрія попрямував до кабіни електромагнітної катапульти. На грудях його зручно висів зіркоподібний апарат НБК-66 — портативний термоядерний двигун найновішої конструкції. На лямках за спиною — великий рюкзак із запасами дейтерію, “сухої води” в таблетках, їжі та інших необхідних речей.

— Запам’ятай, дорогий Серьожо, — зупинив Чуєва на порозі до кабіни катапульти дід Юрій. — Настала та відповідальна мить, коли від твоїх дій залежить доля всього плазмольота, всієї нашої експедиції в космос. Треба будь-що попередити розумні істоти на астероїді про можливе зіткнення. Залишається лише вісімдесят годин. Треба встигнути!

— Розумію, товариші, — пильно поглянув у очі друзям Сергій. Відтак змовк і ще кілька хвилин переводив погляд з одного на другого, немов запам’ятати хотів назавжди. Зітхнувши, мовчки зробив крок через поріг кабіни і востаннє махнув рукою: “Прошу пуск!”

Як спрацювала катапульта, Сергій не помітив. Для його тіла, вже звиклого до страшних перевантажень, поштовх катапульти був просто іграшковим. Ввімкнувши космічний відеофон, Сергій перевірив зв’язок з кораблем і востаннє перебрав у пам’яті все, чого не можна забувати перед індивідуальним космічним польотом.

Повітря? Хлорела, яка “жила” в його просторому комбінезоні, може живити його киснем дуже довго.

Тепло? Запасів термоядерного пального для двигуна вистачило б на мільярд кілометрів, а йому від тої енергії потрібна якась частинка тепла.

Їжа? Взятих з собою сергусіянських концентратів вистачить на кілька земних місяців. Води теж доволі.

Сергій ще раз оглянувся на корабель. Той був схожий на футбольний м’яч, оповитий голубим газовим шарфом. Усталені сфери плазми надійно захищали корабель від найнесподіваніших космічних факторів. Такі ж сфери невидимої броні Кедрова, НБК, захищають і його, Сергія, в холодному мороці космосу.

Он на окулярах локатора з’явився далекий астероїд.

…Зближення наростає швидко. Вже якісь півмільйона кілометрів до невідомого космічного тіла. І землянин відчуває його слабке тяжіння. Від цього політ відразу перетворюється у відчуття стрибка у чорну прірву, на дні якої мерехтять болотні вогні.

Спершу Сергій вмикав рушійну дюзу апарата, але вже через годину польоту йому довелося вимкнути її: астероїд мчав на “райдугу” зі швидкістю неймовірною.

Задавши “райдузі” програму передачі за підготовленими на кораблі розрахунками, Сергій час від часу поглядав на локатора гермошолома, де ледве жевріла цяточка плазмольота. Астероїд, ледь освітлюваний далекими зірками, і земний корабель рухалися по витягнутих параболічних траєкторіях, котрі десь там, в чорному мороці космосу, мають перетнутися. Залишається вже лише сімдесят годин до того, як на шаленій швидкості плазмоліт вріжеться в астероїд.

До болю в голові напружено працювала думка. Він розумів, чому саме його перший капітан послав у політ. Адже саме він, Сергій Чуєв, уже раз виправдав сподівання екіпажу, блискуче розв’язавши задачу налагодження зв’язку з сергусіянами. Саме він, Сергій Чуєв, побувавши на Сергусі-3 біля куль мудрості, перейняв від них прийоми і способи операційної логіки, котрі дали йому змогу вирішувати найскладніші задачі швидше обчислювальних машин.

Сергій Чуєв згадує, як захоплювався Добробас новими здібностями Сергія, як радів старий вчений ствердженню того, що ланцюг логічних операцій людського мозку значно вірніший від машинного. Всі відверто заздрили тому скарбові, який дістався Сергієві Чуєву.

Але до чого тепер той скарб просвітленого розуму, коли зарадити біді майже неможливо?

Неможливо? А якщо спробувати встановити зв’язок засобом передачі думок на відстань? Найшвидше в світі — думка: вона обганяє все.

Чи зрозуміють його ті розумні істоти на астероїді? Адже там може виявитися просто космічна станція без екіпажу. Хто може знати?..

Сергій Чуєв гарячково натискує на кнопки пульта управління “райдугою”, підключаючи до “обручика” Лан, який увінчував його голову під шоломом, всю енергію свого КМК — космічного міжпланетного костюма. Тепер назустріч астероїдові, який навально наближається, линуть в мільйони разів посилені імпульси його думки. Хай “райдуга” Сергія не уникне зустрічі з астероїдом, будь що буде, але відчайдушна спроба може принести успіх.

Зосереджуючись, Сергій малює в уяві картину очікуваної катастрофи: дві траєкторії, астероїд і корабель, місце, де вони ось-ось зустрінуться.

Минає година, друга. Заціпенілому від неймовірного напруження думки землянинові здається, що він снить з розплющеними очима: в окулярах—локаторах поступово вимальовується чиєсь обличчя. Сергій підсвідомим жестом переключає це зображення на хвилю корабля, вловлює ледь помітний сигнал про те, що й друзі тепер стали глядачами, і, немов прокинувшись, придивляються до гостя з космосу.

Сергія чомусь не дивує, що на екрані — звичайне людське, земне обличчя. Невідомо звідки приходить думка: ця людина зрозуміла Сергія, зробить усе необхідне, щоб катастрофи не сталося. Сергій вдивляється в очі того, хто зрозумів його. Однак у відповідь в очах далекого друга він читає страшний присуд: якщо Сергій десятикратно не збільшить гальмування “райдуги”, вона вріжеться в астероїд і врятуватися буде неможливо.

“А як корабель?” — подумки запитує Сергій і немов чує впевнене: “Все буде гаразд”.

Усміхнувшись, землянин вмикає гальмівну дюзу на повну потужність. “Райдуга” гальмує так, що Сергій майже втрачає свідомість.

Однак швидкість залишається ще дуже великою. Сергій порухом голови відсовує з-перед очей окуляри-локатори і дивиться крізь прозору кулю гермошолома на астероїд, який, немов гарматне ядро, навально летить на нього.

В незвичайних буднях кожного астронавта бувають миті, за які перед збудженою уявою проходить все пережите. І потім це запам’ятовується назавжди. Ще в дитинстві, на Землі, Сергій привчив себе до накопичення “пам’ятних картин”. Коли його вражав якийсь куточок природи, цікава розмова, кадр із фільму чи сторінка технічного тексту, Сергій подумки давав собі команду: “Запам’ятати”. З часом у “коморах” пам’яті зібралися десятки і сотні яскравих картин минулого. Але що ж він мусив запам’ятати?..

…Ось він, молодий радист плазмольота “НБК-119”, сидить у своїй рубці № 27 і напружено думає над тим, у який спосіб можна встановити зв’язок з невідомими розумними істотами. І вона приходить — сліпуча, яскрава і сильна думка: записати на магнітофонну нитку сигнали з невідомого космічного корабля і потім ці ж сигнали через радіопередавач повернути тим, хто їх посилає!

Якщо сигнали, прийняті на плазмольоті, посилають справді розумні істоти, то, одержавши свій голос “повернутим” з космосу, вони не залишаться байдужими, вони все зрозуміють…

І тільки-но здійснює свій експеримент Сергій, як перед його очима вимальовується прекрасний образ сергусіянки Лан. Це вона, радистка сергусіянської фотонної ракети, шляхом передачі думок на відстань, давала тоді йому знак про те, що зрозуміла його…

…А ось він, тепер уже головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв, мчить у “райдузі” до невідомого астероїда, намагаючись за секунди дати знак невідомому радистові про те, яка небезпека чекає на плазмоліт і астероїд при зіткненні. І його, Сергія, розуміє істота з людським, земним обличчям… Авжеж — розуміє!..

КАПІТАН, КАПІТАН, УСМІХНІТЬСЯ!

У глибокій задумі сидить перед головним пультом управління корабля його другий капітан Юрій Степанович Чуєв. Глибокі зморшки перекреслюють високе чоло. В русявому чубі ще так недавно молодого Сергієвого діда з’явилися сиві пасма. За останню добу сталося стільки страшних і незвичайних подій, що Юрій Степанович відчуває себе постарілим не на десятки, ні, а відразу на цілу сотню років. І досі він, досвідчений космічний мандрівник, не може збагнути, не може повірити у реальність того, що трапилося, про що знають тепер усі на кораблі.

Хіба міг хто з астронавтів раніше хоч на хвильку допустити думку про зустріч у космосі з мандрівним астероїдом, народженим колись на землі? Так, саме на Землі! Хіба міг розум землян, звичний до уявлень, пов’язаних з історією останньої людської цивілізації, відразу перейти старі межі і охопити новий велетенський масштаб життя на рідній планеті?

…Напередодні польоту на своєму “НБК-3” в напрямі зірки Рігель Юрій Степанович якось зустрічався з археологами, які вразили тоді світ знахідками, що свідчили про час появи людини на Землі за чотири мільйони років до гагарінської космічної ери.

І тепер людський розум мусить звикнути до думки: високу цивілізацію на Землі започаткували колись сергусіянські космонавти. Їх витвір — блукаючий астероїд — “скибку” планети Земля — можна побачити і зараз, досить ввімкнути космічного локатора.

Юрій Степанович помічає, що ніяких послідовних роздумів у нього не виходить. Плутаються події і факти, думка сягає то в глиб віків і тисячоліть, то знову повертається до того, що трапилося за останню “добу”.

А так, остання подія змушує тепер кожного астронавта подумки подорожувати у часі. З тої хвилини, коли на екрані космічного відеофону корабля викарбувалося земне обличчя — зображення, передане “райдугою” Сергія Чуєва.

Сергусіянські установки для передачі думок на відстань зафіксували “розмову” головного радиста плазмольота з невідомими, а за її розшифровку взявся академік Курганов. Скоро всі дізналися про небезпеку, яка чекала на Сергія Вікторовича при зіткненні з астероїдом. Вже потім, коли сталося невідворотне, те ж знайоме людське обличчя знову з’явилося на екрані відеофону академіка Курганова. Довго сидів Олексій Платонович перед екраном. Жодного слова не було вимовлено “співбесідниками”, та коли сеанс обміну думками було закінчено, академік міг розповісти друзям цілу повість про долю Сергія Чуєва.

— Головне, друзі, — почав Олексій Платонович, — ми врятовані! Невідомі з космосу відразу розшифрували сигнали Сергія Чуєва. Вдалося це їм завдяки якимось чи то істотам, чи то агрегатам — тут я всього не зрозумів. Однак саме вони, ці істоти чи агрегати, вже так змінюють швидкість і траєкторію руху астероїда, що наш корабель у точці зустрічі зробить звичайну посадку. Неймовірно, але буде саме так.

— Що з Серьожею? — пошепки запитав тоді Юрій Степанович. — Про нього щось чути?

— Його намагалися врятувати. І, наскільки я зрозумів з сеансу обміну думками, це нашим друзям до деякої міри вдалося.

— Як це “до деякої міри”? — вихопилося у Добробаса. — Що ви говорите?

— Сергій Чуєв живий. Його падіння на астероїді сповільнювали… Оті самі агрегати. Це все, що мені вдалося усвідомити… Але він спить.

— Що значить “спить?” — зовсім занервував Добробас. — Може, ви не так зрозуміли передачу?

— Довгий, майже смертельний сон — саме так я зрозумів думку Кореня, як назвав себе мій “співрозмовник”.

— А що ви дізналися про астероїд? — нетерпляче цікавився реакторник Федір Москаленко. — Який він, звідки, хто на ньому живе?

— Отут, друзі, ви мені й справді можете не повірити. Вірніше, не мені, а повідомленню Кореня.

— Ну, ну? — аж тремтів від цікавості реакторник,

— Ви не помітили за всіма хвилюваннями того справжнього дива, що зв’язок з невідомими істотами нам дався фантастично легко? Ото ж то й воно! Бо це була передача думки між людьми.

— Невже за той час, поки ми були відсутні, на Землі вже вирішили проблему подорожей на астероїдах? — вигукнув Федя Москаленко.

— Ви здивуєтеся, юначе, ще більше, коли я скажу: оті люди на астероїді — наші давні, можна сказати, древні родичі! Вони вилетіли з Сонячної системи у космічну подорож понад одинадцять тисяч років до нашої ери. Згадайте багаторічні суперечки вчених Землі про зниклу високу цивілізацію на нашій планеті. Зустріч із невідомим астероїдом — ствердна відповідь на те, що така цивілізація існувала.

— Якесь сновидіння! — не втримався Москаленко.

— Та не перебивайте, вгомоніться, нарешті! — аж підвівся Петровський. — Давайте, Олексію Платоновичу, все відразу!

— Відразу, так відразу. Наскільки я зрозумів Кореня, цей гігантський астероїд — частина материка, який існував на Землі посеред океану. Під час космічного катаклізму цей шматок материка було вирвано з тіла Землі і кинуто в напрямі Крабовидної Туманності. А ось тепер він повертається з дороги довжиною в 14 тисяч років!

…Юрій Степанович ще і ще раз відновлює в пам’яті оповідь Курганова. Аж у голові паморочиться від незвичайних фактів. Ніяк не вкладається в уяву те, що на Землі минуло понад тринадцять тисяч років з того часу, як з її тіла вирвався і стартував у космос величезний астероїд. Сам Корінь — живий представник цивілізації, яка давно зникла на землі! Довго думати про такі речі — все одно, що шукати кінця у світовому просторі. Від таких сюрпризів збожеволіти ненароком можна…

“Але навіщо божеволіти? — несподівано посміхається своїй думці Юрій Степанович. — Адже до космічної гагарінської ери найтверезіша і найвитриваліша людина могла б позбутися тями, дізнавшись, приміром, про те, як зустрівся на Сергусі Іван Германович Новиков зі своїм набагато молодшим батьком”.

А хіба він, Юрій Чуєв не знає, що на далекій Землі його син Віктор стає все старішим і старішим за батька? Однак дрібні сюрпризи всевладної теорії відносності тепер пояснити може кожен землянин. А от грандіозний, неймовірний їх масштаб збиває з пантелику, заважає ясно мислити, спокійно діяти.

М’який мелодійний сигнал космічного відеофону змусив Юрія Степановича здригнутися. Хтось просив зв’язку. Капітан натиснув кнопку і великий екран засвітився голубим сяйвом. Потім на ньому відразу і чітко вималювалося обличчя Кореня.

— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — гречно вклонився з екрану гість. — Прошу вас подарувати мені кілька хвилин вашої уваги.

— Як? — скрикнув Юрій Степанович. — Ви вже оволоділи мовою землян? Ви ж дізналися про нас якісь півдоби тому!

— Це вдалося нам знову завдяки ірвітназові, котрого ваш друг академік Курганов називає агрегатом. Але про це потім.

— Але звідки ви взнали, що саме так він їх називає? — не міг опам’ятатися від здивування Юрій Степанович. — Ви підслухуєте всі наші розмови, знаєте всі наші думки?

— О ні! — зігнав посмішку з засмаглого, сухорлявого обличчя Корінь. — Ірвітнази здатні до цього, але без вашої згоди ніколи б так не вчинили. Я просто роблю висновки з останнього обміну думками. Повторюю, про це потім. Часу в нас вистачить на одержання найповнішої інформації один про одного. А тепер нам треба підготуватися до посадки вашого корабля на Ні Пабар.

— Ні Пабар?

— Так ми назвали нашу мандрівну гору-астероїд тринадцять тисяч років тому. В перекладі на сучасну мову землян це означає Мала Земля.

— Та як ви врятувалися? Як вижили після космічної катастрофи?

— Ну, гаразд. Повідомлю про найхарактерніше. До другорядного дійдете самі, пов’язавши свою землянську науку з тим, про що зараз дізнаєтесь. Ні Пабар — невеличка частина Землі. Колись Ні Пабар була горою на материку Маорія. Про світову катастрофу нас попередили сергусіяни, які вперше побували на Землі за шістсот сорок два роки до появи в Сонячній системі велетенської комети Кідри-47. За цей час за їх порадою ми підготували Ні Пабар до подорожі у космосі. Гора була перетворена у “стільник” з великою системою печер і катакомб. Під “стільником” на глибині в кілька кілометрів були закладені сергусіянські атомні заряди. Ми підірвали їх, коли комета своєю гравітацією могла захопити гору. Легкий “стільник” був захоплений кометою і набув космічної швидкості ще тому, що ірвітназ “ЛЯЛ-20” створив під горою поле антигравітації. Тепер кожні земні 25 920 років Ні Пабар робить оберт навколо Сонячної системи, щоб час від часу перетинати орбіту Землі.

— Заждіть! — стрепенувся Юрій Степанович. — Ви назвали період, за який зоряний небозвід робить повний оберт, чи не так?

— Саме так. Ви, я помічаю, робите цілком слушне припущення, що саме через такі періоди в Сонячну систему приходить комета Кідра-47.

— Це значить, що через… а так: через якісь дванадцять тисяч років комета знову буде загрожувати Землі?

— Ми для того й мандрували у Всесвіт, щоб знайти відповідь на це питання. Поки що точної відповіді немає. Ось як дістанемося Землі, зведемо у своїх розрахунках добуті дані з усіма елементами руху Землі по сучасній орбіті навколо Сонця, з рухом Сонця в Безмежжі — відповідь буде дана з точністю до плюс—мінус одного року.

— Так, так. Вибачайте, що я перебив вашу розповідь про Ні Пабар. Будь ласка…

— Майже все населення материка Маорія загинуло. На Ні Пабарі залишилися тепер живими 243 чоловіка, які витримали всі випробування. Але й вони 164 роки польоту перебували переважно у стані анабіозу, щоб колись знову побувати на Батьківщині. Розумієте, наскільки це важливе було для тих, хто відбував у політ, можливо, на все життя?

— Як не розуміти! — озирнувся навколо Юрій Степанович. Просторі каюти корабля, навіть великий зал головного пульта управління на мить здалися йому тісними і ненадійними. — Про вас ми знати не могли, адже друга сергусіянська експедиція, що відбула на Землю напередодні катаклізму, на Сергус не повернулася. Там уважали, що вона загинула. Отже, про катастрофу?..

— Вона не була раптовою. Крізь Сонячну систему комета Кідра-47 проходила 111 років. Три роки — за вашим виміром часу десь між 11 650-м і 11 653-м роками до вашої ери — вона наближалася й минала Землю. На своєму шляху комета зірвала з орбіти дві планети Лев і Фан. Остання врізалася в материк Маорія, що був серед найбільшого океану, а Лев, змістивши полюси Землі, загальмувавши її рух по орбіті, став супутником нашої рідної планети.

— Це — Селена. Це — Місяць! — вихопилося у Юрія Степановича. — Тепер багато чого неясного і незрозумілого стає на свої місця. Тепер…

— Оскільки є деяка ясність, — посміхнувся Корінь, і тільки зараз Юрій Степанович помітив, що він був зовсім лисий, — підготуємо ваш корабель до посадки; на Ні Пабар.

— Що ми маємо зробити? — запитав капітан плазмольота.

— За нашим сигналом слід перейти до граничного гальмування. Ми вже вжили своїх заходів до того, щоб точка перетину курсів стала дотичною. Однак все з посадкою буде гаразд тоді, коли ви дозволите нам послати на ваш корабель нашого друга — ірвітназа “ЛЯЛ-20”. Поки що вважайте його за найдосконалішого робота. Пояснення — потім.

— Гаразд. Але як його приймати? Які його габарити?

— Куля у півтора метра діаметром. Помістіть його біля пульта управління, а самі — всі до одного в момент посадки лягайте в амортизаційні камери. У вас вони електромагнітні?

— Не всі. Більшість — гідравлічні.

— Це гірше. Однак, гадаю, “ЛЯЛ-20” справиться з завданням і за таких умов. Розкажіть йому все, що треба буде знати про конструкцію корабля. От поки що і все. Дозвольте попрощатися з вами.

— Ви нічого не сказали про долю нашого посланця. Сергій Чуєв — мій рідний онук.

— Не хотів передчасно засмутити вас. Стан його загрозливий. З допомогою “ЛЯЛ-20” ми визначили, що в людини з плазмольота від фізичного струсу, розумового і фізичного перенапруження стався цілий ряд патологічних змін: інфаркт, випадання пам’яті, летаргія. Остання — рятівне явище, за яке вхопилися наші медики. Не журіться, капітане. За двадцять земних років, доки ми без прискорень ітимемо до Землі, все буде зроблено, щоб урятувати вашого онука.

— Як це — двадцять років? Адже ми розраховували…

— Розраховували тоді, коли весь екіпаж вашого корабля був здоровим. Ви ж, мабуть, не хочете принести на Землю невідому хворобу, яка скосила весь ваш екіпаж?

— Ви вже знаєте?

— Академік Курганов у своїх повідомленнях постійно повертався до цього факту. Значить, усім вам доведеться лікуватися, проходити карантин, адаптуватися на Ні Пабарі. Доки не будете здорові, доведеться перебувати на астероїді. Адже ми відповідаємо перед Землею за кожного її сина. Чи не так, капітане?

— Як і ми! — легко зітхнув Юрій Степанович. — Дякую.

— Це ми маємо вам дякувати за звістку про нову, вищу цивілізацію Землі — вклонився Корінь. — До зустрічі.

Дивлячись на згасаючий екран відеофону, Юрій Степанович несміливо усміхнувся: може, й справді все буде гаразд!

МАТИ І СИН

Великий спортивний зал плазмольота освітлений так, немов тут мають відбутися масові змагання. Але на сходинках до басейну — двоє. Молода жінка зі схудлим обличчям і високий дужий юнак з уважним поглядом сіро-зелених очей.

— Загоряй, синку. Я сходжу на годину в бібліотеку, а потім зустрінемось у кінозалі. Згода, Германе?

— Гаразд, мамо. По дорозі зайду в оранжерею і зірву тобі оті два апельсини, що дозріли, пам’ятаєш?

— Не забудь краще принести свіжих помідорів і огірків. Я салат приготую.

Лан зводиться на ноги і йде в бібліотеку корабля. Ще вчора вона почала читати сонети землянина Шекспіра, щоб потім поговорити про них з сином. Але сьогодні не читалося. Дата, що з’явилася вранці на табло календаря плазмольота, так і стояла перед очима.

Минуло рівно двадцять земних років з того незабутнього дня, коли її чоловік і друг, її коханий землянин Сергій Чуєв відбув на “райдузі” на Ні Пабар.

Лан до найменшої подробиці пам’ятає останню розмову капітанів корабля з Сергієм по радіо. Його повідомлення вкрай схвилювали астронавтів. А потім зв’язок з ним обірвався. Аж до сьогодні.

І за весь цей час Лан одержала про Сергія лише кілька коротких звісток — що він живий, що його лікують.

Найголовніша хвороба — випадання пам’яті — не минала. Медики Ні Пабара дійшли думки, що Сергієві може допомогти сильний психологічний стрес. Ось для чого вони хотіли записати на плівках кібернетичних агрегатів звернення Лан до нього. Позавчора ніпабаріяни таки домоглися свого. В каюті Лан побував кібер “ЛЯЛ-20”. Лан байдуже дивилася на велику сіру, здавалося, гранітну кулю і здивувалася лише тоді, коли кібер заговорив з нею сергусіянською мовою, а “виходячи”, не покотився по підлозі, а трохи піднявся над нею і тихо поплив з каюти.

Вчора Корінь знову викликав Лан на розмову, з котрої вона зрозуміла одне: Сергієві стає краще, однак повне видужання настане лише після зустрічі дружини з чоловіком, батька з сином, що чекати залишилося вже зовсім недовго, треба готуватися.

Очі Лан вдивляються в сторінку книги, а думка знову і знову повертає її до минулого.

Після посадки плазмольота на Ні Пабар капітани плазмольота Новиков і Чуєв умовляли Лан удатися з дитиною до стану анабіозу, щоб запрограмовані прилади “розбудили” їх через двадцять років. Але Лан І слухати не хотіла:

— Та синові ж рости треба! До того ж він єдиний здоровий на всьому кораблі. Як хочете, а я і двісті ваших земних років чекатиму на повернення Сергія. Сина до зустрічі з батьком готуватиму!

Несподівано для капітанів рішення Лан підтримав професор Петровський.

— Хай росте! Ось тільки програму навчання і виховання Германа треба продумати якнайретельніше. Зважте — з ним залишиться лише одна мати, яка стане і вчителем, і вихователем, а згодом і професором. Справитеся, Лан Дугівно?

— Я ж буду сама. А це значить, що сили треба подесятирити.

— Не зовсім сама, — заперечив Петровський. — Через кожні півроку на місяць—два по черзі будуть “прокидатися” всі наукові сили корабля і працювати з Германом. Це наш обов’язок. А як сповниться йому двадцять, ми вже всі зможемо вільно виходити в печери Ні Пабара. Адже все розраховано точно: за цей час ми позбудемося космічного раку, а Сергій одужає.

— Не вірю! — ридала тоді Лан. — Непритомного, з розбитим серцем, хіба можуть його вилікувати невідомі люди?..

Астронавти похмуро мовчали. А через кілька діб, коли всі лягли в камери анабіозу, мати з сином залишилися вдвох…

І потекли дні, тижні, місяці, роки, сповнені для матері стількох турбот, що Лан не помічала плину часу.

…Тепер, власне, заради неї та її сина Германа працюватиме могутній термоядерний реактор плазмольота. Це його силою живилися прилади і агрегати, засоби зв’язку. Все було зроблено, щоб мати з сином могли жити, працювати і відпочивати майже так, як на Землі чи Сергусі.

Майже… В короткі години перепочинку від материнських, а потім і від педагогічних турбот Лан з сумом поглядала на хлопчика, який ще ніколи в житті не бачив справжнього дерева, річки, хмар на небі, не чув пташиного щебету, не знав друзів дитинства. Численні синерамні кінофільми, книги, картини, записи гіпнофону, зроблені на Землі і Сергусі, налагоджені телепередачі з Ні Пабара — підростаючий Герман “ковтав” ненаситно, з кожним роком знав все більше. Вже в десятирічному віці він освоїв увесь плазмоліт, як дитина свою іграшку. Зростав серйозним, вдумливим, допитливим до всього нового, але посміхався і пустував дуже рідко. Робота, робота і робота. Як добре, що у Лан було її так багато, що майже ніколи було віддаватися почуттям відчаю… Сергусіянці хотілося виховати Германа сином землянина, тому треба було знати мови народів Землі, основи наук, досягнення культури й мистецтва. І шість років, доки підростав до “шкільного віку” син, вона буквально штурмувала фонди бібліо-, фільмо- і фонотек корабля. Потім раптом виявилося, що шестирічний Герман, “граючись”, давно вже навчився писати, читати й рахувати. Лан, не жалкуючи за тим, що вона витратила стільки часу на опанування землянських азів, перейшла до навчання сина за методами сергусіянської операційної логіки з застосуванням передачі думки на відстань.

Вчила Германа і вчилася сама. Із вдячністю згадувала пораду Сергія: “Хочеш щось добре знати, вчи цьому інших”.

“Школою”, вірніше “класом” був величезний астронавігаційний зал. Заходячи туди, Лан і Герман відчували урочистість і значимість кожного уроку. Ця урочистість ще більш зросла для маленького Германа з того часу, як уроки стали провадити інженери, навігатори, професори і академіки, які по черзі на кілька місяців виходили з кабін електросну і, прочитавши свої курси, поступалися місцем іншим.

…Це трапилося тоді, коли Германові пішов дванадцятий і для навчання з ним на три місяці “прийшов” зі сну професор космогонії Кирилов. Професорові захотілось наблизити заняття до “справжньої”, земної обстановки, домогтися того, щоб Герман відчув себе у “колективі” однолітків.

Так “класом” стала кулеподібна кабіна синетаріума. Професор розкопав у фільмотеці якийсь старий землянський фільм про те, як проводити уроки з астрономії в сьомому класі.

Чудеса синетаріума зробили своє. Професор стояв за кафедрою, перед ним — Герман, а поряд з останнім “сиділо” за партами кілька десятків хлопчиків і дівчаток. Вони так безпосередньо поглядали на Германа, так невимушено зверталися до нього по імені в ту хвилю, коли професор змовкав, формулюючи умовиводи, що Кирилов аж запишався був своєю вигадкою.

І Герман спершу з цікавістю дивився навколо: якось по-новому світилися його очі. Та не минуло й половини синерамного уроку, як він похнюпився, кілька хвилин сидів нерухомо, потім звернувся до професора із запитанням:

— Те, що моє “я” ви “навели” на когось одного з цієї дітвори, я зрозумів. І те, що моє ім’я “накладено” на інше в звукозаписі фільму, мені теж ясно. А от до чого все це, професоре? Хіба я такий маленький, що мені треба гратися, а не вчитися?

Професор Кирилов почервонів, вимкнув “фон” аудиторії і, помовчавши, сказав просто:

— Вибач, Германе. Чимось обманути, тим паче образити тебе не хотілося. Думав, веселіше буде…

— Якби ж це все насправді! — задзвенів голос Германа. — Ходімо краще в астронавігаційний зал…

Відтак, навчені досвідом, професори і академіки зверталися до хлопця, як до рівного собі, і справа посувалася дедалі краще.

А “вдома”, тобто в своїй сімейній каюті Лан теж вистачало роботи. Треба було освоїти ще й нові для неї професії.

Водночас у матері вистачало клопотів із фізичним вихованням сина. Внутрішня сфера плазмольота була обладнана устаткуванням по створенню тяжіння і мікроклімату. Спортзал з його гімнастичними снарядами, басейном і штучним сонячним промінням, під яким можна було загоряти, став у пригоді. І все ж Лан боялася, що з сина може вирости оранжерейна квітка, котра при першому зіткненні з природними явищами може зав’янути. Тому Лан склала жорсткий графік гартування Германа і самої себе. Разом привчалася витримувати в термокамерах і сорокаградусний мороз, і сорокаградусну спеку, протяги з холодним вологим повітрям і суховії.

Пам’ятаючи настанови професора Петровського про лікувальну дію перевантажень на хворобу, яка затаїлася, Лан послідовно привчала сина до їх зростання у центрифугах корабля. З радістю впевнювалася, що хлопчикові, потім підліткові, а тепер уже юнакові все це йшло на користь.

Герман дуже “витягся”, був уже вищим за матір і лише широкі дужі плечі робили його кремезним, дещо неповоротким юнаком. Це враження посилювали спокійні очі і трохи суворий вираз рота, високе чисте чоло і вся манера Германа говорити не кваплячись, немов добираючи слова.

Юнак чудово володів мовами народів Землі, Сергуса і Ні Пабара, був сміливим у полеміці з професорами й академіками, взявся за самостійну працю, в якій хотів вивести свої рівняння, що поєднували квантову і гравітаційну теорії.

Все це радувало Лан. Герман своїм нахилом до роботи вченого-астронавта виправдовував найсміливіші сподівання екіпажу. Але матір бентежило інше: вимушене ув’язнення в кораблі відібрало у її сина безпосередність молодості, просту радість спілкування з однолітками, друзями…

Одного разу, вийшовши з бібліотеки корабля, Герман так повів себе, що перелякав матір.

— Знаєш, мамо, — трохи соромлячись, сказав він, — все, що написано в “землянських” книгах, особливо з математики і астрофізики, я вже знаю. Ну, як це тобі пояснити? Беру книгу, начебто не знаю, про що там написано, а починаю читати, вдумуватися, і раптом усе згадую: і теорії, і гіпотези, і доведення формул, немов я їх вже колись вивчав. Сьогодні перевіряв себе: проглянув початок доведення однієї складної формули, потім закрив книжку і поцікавився кінцевими результатами. Вони в книзі були точно такі ж, як я їх “згадав”. І ти знаєш, отаке відбувається зі мною тепер частіше. Що б це могло означати?

Того дня Лан терміново “розбудила” академіка Петровського і в тривозі повідала про синове відкриття, занепокоєння.

— Мати є мати! — посміхнувся професор. — Чи ви, Лан Дугівно, забули, звідки ви сама? Коли вам востаннє вводили ін’єкції рібонуклеїнової кислоти? Там, на Сергусі, в комплексі з опромінюванням?

— Перед закінченням Вищої Космічної Школи, а що?

— А те, що це певною мірою вплинуло на передачу пам’яті батьків у спадок синові. Ваш батько Дуг Лей говорив, що на Сергусі є вже кілька сот сімей, де пам’ять батьків цілком переходить до дітей. А в даному разі перехід, можливо, частковий, бо син ваш ще росте. З розвитком центральної нервової системи у Германа може проявитися вся пам’ять батьків. Те, що ви розповідаєте, стверджує мою думку. Герман починає “згадувати” те, що знав його батько. От і все. Але про це поки що — нікому, Герман просто занудьгує тут, коли дізнається про легку можливість “згадати” все, чого ми його навчаємо. Почекаємо до слушного часу.

…Лан відклала томик Шекспіра і в задумі стала ходити біля стелажів з книгами. Сьогодні мають “прокинутися” для роботи з Германом академік-біолог Олексій Платонович Курганов і головний астроном корабля Микола Іванович Добробас. Минулого “візиту”, півроку тому, Олексій Платонович немов ненароком натякнув на те, що треба було б спробувати встановити зв’язок із Сергієм з допомогою сергусіянського апарата передачі думки на космічну відстань, який був на плазмольоті. Лан слухала академіка і лише гірко усміхалася. Хіба вона про це забула?

Так, Лан нічого нарікати на себе. Цілий місяць сергусіянський апарат стояв у її каюті. Він був увімкнений на граничну потужність. Та скільки не силкувалася вона налагодити зв’язок із Сергієм, усе було марно.

У двері тихо постукали. Лан здригнулася і поспіхом підійшла до металевої панелі-дзеркала. Звідти на неї дивилася збентежена молода жінка з синцями втоми під очима і схудлими щоками. Лан насупила брови і її обличчя набрало звичайного виразу заклопотаності.

— Заходь, Германе, я давно тебе чекаю.

Двері відчинилися. Та на порозі замість сина стояли Олексій Платонович Курганов і Микола Іванович Добробас. Обидва недавно вийшли з електросну, щойно прийняли ванну і були, очевидячки, в доброму гуморі:

— Привіт найпрекраснішій у Всесвіті між Землею і Сергусом! — бадьоро вигукнув Курганов, підходячи до Лан і старомодно цілуючи їй руку.

— Ні, ні, — заперечив Добробас. — Привіт найпрекраснішій у всьому Всесвіті!

— Привіт космічним мушкетерам, — блідо усміхнулася Лан. — Тим, на чию галантність не впливає навіть ув’язнення на Ні Пабарі!

— Ви чуєте, Миколо Івановичу? — гудів бас Курганова. — Сергусіянка з сином вже всю землянську літературу вивчила, доки ми з вами, недолугі кавалери, спали!

— Зі всіма найголовнішими історичними подіями на Землі за останні 20 тисяч років ознайомилися, — весело відповіла Лан.

— А про виведення рівнянь мій хлопчик не забув? — нагадав Добробас. — Історія історією, а без математики та астрономії не можна й кроку ступити.

— І досі працює, — щасливо посміхнулася Лан. — Каже, що вивів якесь рівняння, від якого “сам Добробас навприсядки піде”.

— Та невже? А де ж він, творець такої танцювальної математики?

— В оранжереї. Там поспіли помідори й огірки.

— Дайош помідори й огірки! — взяв за руки Лан і Добробаса Курганов. — Півроку ж у роті й рісочки не було. А свіжі овочі — це ж чудово!

Друзі рушили в оранжерею-сад. Там, серед численних стелажів, на яких вирощувалися овочі і фрукти, вони побачили Германа. Юнак, наповнивши кошики городиною, старанно порався біля кожної грядки.

Всі зупинилися, спостерігаючи за роботою юнака. Курганов і Добробас милувалися вправністю молодого астронавта. Лан, для якої кожна така зустріч з ученими корабля перетворювалася на своєрідний екзамен, дивилася на Германа з прихованою тривогою. Чи все зробила вона, мати, щоб син і цього разу виправдав сподівання всього екіпажу?..

Підростаючи і дедалі ясніше усвідомлюючи свою долю людини, яка народилася в космосі, Герман ставав не по роках серйозним. Ніхто, крім матері, не знав, з якою іноді гострою печаллю розглядав Герман картини землянських і сергусіянських художників, фільми, кожну ілюстрацію в книзі.

— Знаєте, — пошепки звернувся до Лан і Добробаса професор Курганов, — знаєте, друзі, як добре, що в нас є цей хлопчик? Спасибі вам, Лан, за радість і надію нашу.

Лан забило подих. Гаряча хвиля ніжності до сина і щире почуття вдячності землянам сповнили її материнське серце. Та Лан не терпіла розчуленості ні в собі, ні в інших. Застережливо кинувши оком на сина, вона підняла і зі стуком знову поставила на стелаж вазу з розквітлими трояндами. Як вона й сподівалася, Герман підвів голову, потім пішов назустріч гостям. Маленька хитрість Лан, розрахована на те, щоб син її сам підготувався до зустрічі з ученими, вдалася. Спершу обличчя Германа по-дитячому розквітло в посмішці. Та, перехопивши зосереджений погляд матері, стримався, спокійно склав інструмент і пішов назустріч чоловікам, як рівний. Він все ще посміхався, але вже тою посмішкою, яка притаманна не бездумній радості дитини, а людині дорослій, котра до кінця усвідомлює і цінує таку радість зустрічі із старшими товаришами.

— Запрошую на салат із свіжих овочів, — тиснув він руки вченим.

— Ну, молодця! А як виріс за останні півроку!

Вони ласували салатом у каюті Чуєвих. Обмінювалися думками, припущеннями, жартували. Не згадували лише про Сергія Чуєва, мов на ім’я його було покладено заборону.

— Дуже шкода, що серед нас нема нашого… — сказав таки Курганов, але, помітивши, як злякано звела брови Лан, закінчив не так, як думав. — Дуже шкода, що серед нас нема мого постійного опонента Юрія Олексійовича Петровського. До речі, коли він має прокинутися?

— Години через дві, — полегшено зітхнула Лан. — Лягаючи в кабіну електросну, він наказував берегти його, як зіницю ока. Так і сказав: “На кораблі тепер дві незаперечні цінності: Герман, як людина, що народилася в космосі, і він, Петровський, як майбутній зцілитель свого друга Курганова від скверни недовір’я до медицини”.

— Так і сказав? — зайшовся сміхом Олексій Платонович. — Пізнаю Юрія Олексійовича. І зараз уявляю його хитру посмішку.

— Схоже на те, що Юрію Олексійовичу разом з Коренем справді вдалося знайти шлях до нашого здоров’я. Тоді чому ж він не залишив ніяких розпоряджень?

— А хіба це не розпорядження: “Бережіть мене, як зіницю ока”? — нагадала Лан.

Курганов і Добробас перезирнулися, подякували Лан за гостини і направилися в медичну лабораторію корабля. При першому ж ознайомленні з показаннями приладів, що стежили за всіма фізіологічними процесами в організмах астронавтів, які перебували в стані анабіозу або опали в кабінах електросну, Курганов побачив: всі астронавти здорові. Жодної ракової клітини в організмі землян не виявлено. Так ось який сюрприз Петровський з Коренем підготували екіпажеві! І це означає, що можна всіх будити і готувати до виходу на астероїд Ні Пабар!

ЖИВА РІКА ВСЕСВІТУ

Сильне, але не різке світло ллється зі стелі на операційний стіл, на якому лежить головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв. Ніпабаріянин Чавпуд знову і знову схиляється над його розсіченими грудьми.

Час від часу лунають уривчасті накази хірурга і асистент Габрієлопа не подає, а твердо вкладає в його руку новий інструмент. Туоруд, котрого земляни з плазмольота назвали Коренем, стоїть за крок від столу і, важко дихаючи крізь пов’язку, стежить за точними і спокійними рухами ножиць і скальпеля.

От хірург вийняв з грудей Чуєв а зранене серце і обережно, немов боячись зробити боляче, передав його асистентові. Потім прикипів очима до шкали апарата штучного кровообігу. Ритмічно здригалася чутлива стрілка. Як не був підготовлений Корінь до цієї миті, а його мимоволі охопив неспокій. Серце Сергія Чуєва тепер лежить на хірургічній таці нерухомою частинкою тіла, а живить його лише бездумний механізм. Та хірург уже знову схилився над розсіченими грудьми пацієнта.

— Серце — 250! — говорить хірург, не підводячи голови від рани.

Корінь повертається і бачить під прозорою плівкою на столі кілька зморщених кульок, які називаються штучними серцями.

Йому, астроному, далекій від медицини людині, не віриться, що ця схожа на ядро волоського горіха річ з кулак завбільшки, вільно розкриється, стане еластичною і запульсує в людських грудях.

Габрієлопа взяла одне з сердець, занурила його в розчин і швидким рухом подала хірургові. Чавпуд узявся до найвідповідальнішої частини операції.

Корінь знав, що сергусіянські вчені працювали над штучним серцем кілька століть, пережили багато невдач і розчарувань, доки створили двигун з заданою програмою роботи від ста до трьохсот років. В кожному такому серці був атомний мікродвигун у капсулі завбільшки з півпальця. Він міг би займати значно менше місця, якби не потреба надійної захисної оболонки від опромінення.

Штучне серце! Чавпуд каже, що воно працюватиме наче живе, чутливо вловлюючи біоструми тіла.

— Увімкнути штучне серце — 250! — здригнувся від слів хірурга Корінь.

Габрієлопа подала Чавпудові шнур з двома клемами, хірург обережно підключив їх на мить до штучного серця, і воно сколихнулося, запульсувало.

— Вимкнути автомат штучного кровообігу!

Все робилося швидко, точно, обережно. Ще раз перевіривши роботу серця, хірург зняв ранорозширювачі і взявся закривати основний розріз.

— Протиракова вакцина введена?

— Ви про це вже всьоме питаєте, — не задоволено відповіла Габрієлопа, пораючись біля апаратів.

— Правильно. Сім разів від мір, як кажуть друзі з плазмольота. А тим паче в такій справі. Ну, от і все. Жити тепер нашому гостеві всі двісті п’ятдесят років! Ну, забирайте хворого в камеру. Щасливих йому снів!

— Ви все жартуєте! — забринів знову голос Габрієлопи. — Самі ж знаєте, що у хворого повністю відключена пам’ять! А в тому залізному горісі, що називається плазмольотом, його чекають дружина і син. Скільки років чекають! Хіба хто з наших міг би отаке витримати?!

— Так, це правда. Ослабли духом і тілом ніпабаріяни за цей політ. Доки ми ще там, на Землі, готувалися до наступу катастрофи, доки перед усією Маорією стояла близька і велика мета: врятувати надбання цивілізації для наступної людської ери, кожен з нас був богатир тілом і духом. А тепер як буде? Було три тисячі жителів на Ні Пабарі, а залишилося 243. Скільки ніпабаріян померло від невідомих хвороб чи загинуло в далеких світах. Та ще страшніше — втрата мети, сенсу життя. Кого б не взяв з дорослого населення, кожен з нас захворів на найстрашнішу хворобу — апатію і байдужість. З точки зору стимулювання життєвих процесів, це можна пояснити: наші люди не вірили, що, повернувшись, ми застанемо на Землі високу цивілізацію. Хто ж знав, що за наші сто шістдесят чотири роки польоту на рідній планеті минуть тисячоліття? А хто може знати і уявити невідомий нікому вплив тривалого польоту з величезною космічною швидкістю на організм не просто істоти, а саме розумної істоти, народженої і сформованої в Сонячній системі рідної Галактики?

— Але тепер все має змінитися? — запитала Габрієлопа. — На Ні Пабарі тільки й розмов, тільки й сподівань на зустріч з людьми вторинної цивілізації. Всі вони — як древні наші воїни. Тільки ще вищі за нас зростом, сильні, могутні!

— Але й вони були уражені хворобою краба, не забувай! Ми називали цю хворобу, занесену у Сонячну систему мандрівниками з Крабовидної Туманності ще тисяч двадцять років тому, крабовою, а вони, нові наші друзі, найменували її раком. Добре, що ми хоча вміємо з нею боротись. Тепер люди з плазмольота величають нас рятівниками, а того не знають, що це вони врятували нас від зникнення у безвісті!

Корінь-Туоруд, нахиливши лису голову, уважно прислухався до розмови хірурга Чавпуда з асистентом. Так, вони, звичайно, праві. І кому, як не йому, старійшині Ні Пабара, знати, що зустріч з землянським плазмольотом відкриває нову, чудову сторінку в історії минулого, сучасного і майбутнього рідної Землі!

— Старійшино! — вивів Кореня з задуми голос лікаря-жерця Гідопа. — Наш гість розплющив очі і просить напитися!

— Яка радість! — пошепки сказав Корінь і гучно додав: — Виконайте його прохання і не відступайте від нього ні на крок! Хай поряд з вами буде “ЛЯЛ-20”. Хай вхопиться він за ниточку пробудженої свідомості. Оповістіть весь Ні Пабар: є заради чого жити і діяти! Згадайте і застосуйте ліки Сонця! Хай ніхто не знатиме спокою, доки наш гість не здобуде втрачену силу розуму!

Корінь наблизився до Чавпуда:

— Кілька днів залишається до зустрічі з астронавтами плазмольота, — сказав він. — Як проходить їх лікування?

— Гості закінчують повторний десятирічний курс. Це — надійно. Кожен з них отримає такий імунітет до крабової хвороби, що вже ніхто з їхніх нащадків до двадцятого покоління не захворіє. Крім того, міліграм крові від такого донора зможе назавжди здолати крабову хворобу в іншої людини Землі. Одне мене лише бентежить…

— Що саме? Є випадки білкової несумісності нашої крові з їхньою?

— Та ні! Просто після лікування наші друзі ще трохи підростуть. Чи не викличе це в них якихось негативних емоцій? Вони ж і так усі високі на зріст, а скоро стануть в порівнянні з нами просто велетнями!

— Треба до всього бути готовими. Я викличу на розмову їхнього професора Петровського і пораджусь.

…В той час, коли знайомі астронавтам ніпабаріяни докладали всіх зусиль, щоб вилікувати головного радиста плазмольота, зворушливо готувалися до зустрічі, на плазмольоті розгорнулися не менш хвилюючі і бурхливі події.

Весь екіпаж корабля був розбуджений від електросну, і в каютах панувало незвичайне пожвавлення. Астронавти готувалися до виходу на дивний астероїд. Ті, що “проспали” двадцять років польоту і не помітили свого лікування, дивувалися не стільки тому, що вони знову цілком здорові, скільки зустрічі з юнаком Германом і його матір’ю Лан, якої, всі запевняли, зовсім не торкнувся час. В залі астронавігаційної професор Петровський, оточений друзями, розкривав секрети зцілення землян.

— Справа в тому, друзі, що всім вам, доки ви спали, була введена вакцина, виготовлена з крові землян, у яких уже виробився імунітет.

— Я був здоровий, — мовив Герман. — Навіщо ж і мені ввели ту вакцину?

— Е, синку, хто знає, чим нас ще зустріне таємничий космос? Тепер з нашої крові можна виготовити стільки протиракових ліків! І найцікавіше в них те, що ми тепер рости будемо, Германе!

— Як рости? — не зрозумів Герман.

— А дуже просто. Рости, і вже! — посміхнувся Юрій Олексійович. — Ти сьогодні скільки разів снідав?

— Двічі, — почервонів юнак. — І вже зараз відчуваю страшенний голод.

— То ж бо то й воно! — весело схопився з крісла професор. — Ходімо до їдальні. Запевняю тебе, що там ми побачимо цілий загін астронавтів! Якраз час обіду.

Герман, простуючи коридорами до просторого залу їдальні, думав про загадкову заяву професора. В їдальні й справді вже було повно астронавтів. Герман розповів про новину: всі підростатимуть, мов діти.

Хтось хмикнув, художник Ксенія Василівна здивовано озирнулася, немов шукаючи поглядом дітей у залі, та згодом всі замовкли, звернувши запитливі погляди на Юрія Олексійовича.

Професор спокійно доїв страву, витер губи і руки, сьорбнув сухого сергусіянського вина.

— Я слухаю вас.

— На скільки сантиметрів ми підростемо? — злякано подивилася на нього і без того висока лаборантка Лариса Лєскова. — Невже набагато?

— Цього я не можу точно сказати, — посміхнувся Петровський. — Все залежить від особливостей кожного окремого організму. Але попередні підрахунки свідчать про те, що кожен з нас може підрости на 20–25 сантиметрів.

— Двадцять сантиметрів — мінімум? — злякано зойкнула Лариса. — Я нагадуватиму жердину!

— Я за максимум! — бадьоро загув бас низенького на зріст академіка Курганова. — Прибуду на Землю велетнем!

Герман, досить високий на зріст для свого віку, гадав про інше: якщо йому судилося одержати “максимум”, як тоді бути з космічним міжпланетним костюмом — КМК? Він же “пошитий” на певний зріст!

— Не біда! — заспокоїв його капітан Новиков. — Внесемо конструктивні зміни. От тільки ліжка в каютах доведеться змінювати, одяг новий та взуття шити. Та попереду — три місяці польоту до Землі, встигнемо перебудуватися.

Герман зітхнув.

Юнак щораз частіше помічав, що з ним коїться щось незвичайне. Недавно в каюті, коли він чи то спав, чи то снив у задумі, йому перед очима раптом яскраво і до болю в серці вималювалася картина прощання екіпажу плазмольота з землянами перед відбуттям у космос. Герман начебто й собі стояв серед астронавтів, але був не Германом, а його батьком — Сергієм Вікторовичем Чуєвим… Бліде обличчя матері. Беззвучно ворушаться губи, але Герман, тобто Сергій Чуєв, угадує слова: “Бережись, синку. Повертайся, рідний!”

Ця болюча картина уривалася. Їй на зміну напливав сон, незвичайний, прекрасний і бажаний.

Він на Землі. Іде вулицею якогось незнайомого і водночас дуже рідного міста. Он там і його будинок сяє проти сонця прозорим фасадом. В одному з під’їздів хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів.

Далі Герман підходить до берега ріки, сідає в глісер поряд з якоюсь білявою дівчиною. Пропливають павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвертається на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Герман оглядається і помічає на собі уважний погляд блакитних очей незнайомої.

— Вибачте, ви не Сергій Чуєв?

— Так, — згоджується Герман. — Я Сергій Чуєв. А що? Я забув запропонувати вам зручне місце? Ви образились?

Дівчина сміється. Потім кудись зникає, і Герман зустрічає її вже в саду.

— Привезіть з космосу на Землю дерево вічної юності, — наказує йому білява.

— А хто ви?

Та дівчина знову зникає. Натомість Герман бачить великий зал, де сидять люди, земляни, які проводжають його в космос. Серед них він бачить і ту біляву дівчину з великими голубими очима.

— Я — Ліда Копанюк, — дарує вона Германові щирий усміх. — Буду чекати на ваше повернення!..

Розплющивши очі, Герман довго не міг зрозуміти, чи сон це був, чи спогад. Останнє — неймовірне. То чому ж він і тепер, прокинувшись, доповнює в думці подальші події?..

“Космічне божевілля! — ворухнулося в серці жахливе припущення. — Негайно розповісти про все академіку Курганову і професору Петровському”.

Олексій Платонович Курганов, стривожений розповіддю юнака, вимагав подробиць.

— А мені все ясно, — переможно поглянув на колегу Юрій Олексійович Петровський. — Колись ваш біологічний геній відкрив нам передачу думки на відстань, пам’ятаєте? Ну й досить з вас, біологів. Тепер наша черга. Все, що розповів Герман, — один з сильних проявів спадкової пам’яті.

— Спадкової пам’яті? — вигукнув Курганов. — Та ви розумієте, на що замахуєтесь?

— Не я, — посміхнувся Петровський, — а сергусіяни. Герман — син Лан, про це не треба забувати!

— Справді, — погодився Курганов. — За всіма останніми подіями якось не думалося, вірніше, я не сподівався, що отак відразу код пам’яті РНК сергусіян уже в першому поколінні покаже себе. Гм! Якось незвично і незвичайно, але й чудово! Тільки не віриться, щоб це був перший прояв. Германові ж — двадцять!

— Прояви були й раніше, — торкнувся плеча Германа Петровський. — Я просто не хотів йому все розжовувати. Нудно було б йому тоді в нерухомому плазмольоті.

— Я багато вже про що здогадуюсь, — втрутився у розмову вчених Герман, — але ще більше для мене залишається неясного. Отже?

— Отже, ніякої космічної хвороби психіки у тебе нема, — відповів Петровський. — Ще в десятирічному віці у тебе помічалися прояви спадкової пам’яті, тобто ти тоді почав уже “згадувати” те, що знав твій батько.

— Батько? — нараз згадав подробиці свого “сну” Герман. — Тепер я розумію… Але хто вона, ота дівчина, про яку я вам розповів? Чи немає якихось слідів події… Ну, щоб уточнити, чи правильно передається код пам’яті РНК…

Курганов і Петровський переглянулися і, не втримавшись, розреготалися.

— Все передається правильно, Германе, навіть сильніше, ніж можна було сподіватися. Та ще при тому, коли в коді РНК зашифрований дівочий образ! Тут і сил для “згадування” докладати не треба, молоде серце його так і малює… А от з формулами трохи складніше, чи не так? — Петровський весело і дружньо поглядав на Германа, мовляв, знаю я всі твої секрети, хлопче!

— Все правильно, — вже без посмішки сказав Петровський. — Проглянь кінофільм з кадрами прощання астронавтів з землянами. Здається, там є якась дівчина, з якою прощався твій батько.

НІ ПАБАР І НІПАБАРІЯНИ

Герман ще раз оглянувся навколо. Навіть поверхня “моря” на Ні Пабарі була виразно опуклою, як на велетенському глобусі. Здавалося, що це справді вода, котра здіймається півсферою над сушею.

— Як бачиш, — посміхнувся прадід Германа Юрій Степанович Чуєв. — Тут до горизонту рукою подати. А на Землі всі розміри і відстані у тисячу разів більші. Словом, Земля — планета, а це — її мініатюрна копія. Довжина екватора — три з половиною кілометра, глибина “атмосфери” — близько п’яти метрів. Більшість річок перестрибнути можна. На це диво наші давні предки витратили кілька століть виснажливої праці. Навіть з допомогою сергусіянської техніки нелегко було працювати тоді людям під землею. Незвичайно!

Так, це була справді незвичайна споруда. Якщо весь астероїд Ні Пабар являє собою губчастий “стільник”, тобто велетенську гору, пронизану лабіринтами печер, то в його центрі древні земляни “вирізали” досить велику кулю, надавши їй якомога більшої схожості з тодішньою Землею. Власне, це й був велетенський “глобус” планети Земля, на якому у масштабі приблизно 1:1000 було рельєфно відтворено все: і моря, і океани, і материк. Цей “глобус” утримується всередині астероїда численними скелями, що з’єднують його зі “стільником”. Кожна чарунка “стільника” виконана зі зцементованих порід, ізольована від інших двома герметичними дверима…

Герман поглядав на прадіда Юрія, той — на нього. Обоє в задумі мовчали. Та що тут скажеш такого, що могло б виразити всі розмаїті почуття подиву і захоплення інженерною доцільністю мешканців Ні Пабара і водночас співчуття до його населення, вимушеного стільки років поневірятися у космосі без сонячного світла і природного повітря?..

Астронавти вже знали, що більшість нілабаріян лежать у глибоких печерах у стані анабіозу. Постійно чергувала на космічній станції Ні Пабара лише частка древніх землян, котра, відбувши свою дворічну вахту, теж засинала на десятки років. До цього змушували побоювання за ті запаси повітря, води й продовольства, які були розміщені на Ні Пабарі як у тілі цього центрального “глобуса”, так і в кожній чарунці—печері зокрема. Життя ж усьому Ні Пабару давала компактна термоядерна установка, побудована древніми сергусіянами ще тоді, коли Ні Пабар був величезною горою на материку Маорія. Це вона освітлювала і обігрівала всі закутки губчастого астероїда, живила пристрої з регенерації повітря і води, теплиці, розташовані десь в глибині оцієї центральної кулі.

Герман ледве відірвав зачудований погляд від поверхні “моря” і повернувся до скелястого берега, на якому під засушеною пальмою сидів прадід Юрій і, лаштуючи кінокамеру, показував ліворуч, поверх невеликої “затоки”. Там, під склепінням печер, майже над самісіньким “суходолом” у межигір’ї, клубочилися імітовані хмари, лунав далекий грім, спалахували блискавки.

— Гроза хоч не справжня, а лабораторна, — вже не посміхаючись, підвівся прадід, — проте слід поберегтися. За таких умов ми з тобою, правнуче любий, перетворюємось у чудові громовідводи! А це вже не іграшка. Тікаймо он у ту печеру під горою. Здається, в ній домовлялися зустрітися учасники пікніку.

Двоє Чуєвих, зібравши речі, швидко попрямували до чорного отвору печери. І тільки вскочили під її гранітні склепіння, як сюди докотилася штучна грозовиця.

— Сюди, до нас! — гукав з глибини освітленої високої печери академік Курганов. — Зараз ми без машини часу побуваємо у далекому минулому Землі. А поки з’являться дійові особи, пропоную предкам і нащадкам славного племені Чуєвих по кухлю кави, звареної за рецептом 14-тисячолітньої давності!

Астронавти плазмольота впереміж з ніпабаріянами сиділи на численних сіруватих валунах, що всіювали долівку великого гроту. Ніпабаріянин, одягнутий у звірину волохату шкіру, подавав гостям глиняні кухлі, від одного погляду на які у Юрія Степановича мимоволі забило подих: в археологічних музеях Землі кілька черепків з таких кухлів вважалися б виключно рідкісною знахідкою!

— А так! — перехопив погляд Юрія Степановича Курганов. — Оті шкури на “офіціанті” — звичайний маскарад. Такими були земляни, коли до них уперше спустилися сергусіяни. А кухлі справжні, кожному по 14–15 тисяч років! Та запросили нас сюди не заради них. Чи не так, Кореню Туорудовичу? Не ображаєтесь, що я так вас величаю?

Лисий, сухорлявий, стрункий, але невисокий на зріст ніпабаріянин, котрого астронавти вже добре знали, щось запитав у свого помічника у білій довгій одежі вченого-жерця, послав його ще далі в глиб печери і, звертаючись до всіх друзів Курганова, сказав:

— Мого батька звали Туорудом. У нас усі носять імена батьків чи матерів. І я Туоруд. А запросили ми вас сюди ось для чого. Як пам’ятаєте, ми спустилися в центр Ні Пабара, щоб побачити точну копію Землі до катастрофи. Спершу це було просто ядро майбутнього астероїда, утворене для міцності споруди. Перетворити його в копію Землі порадили сергусіяни.

Тепер ми умовно перебуваємо на тодішньому узбережжі Зеленого моря, тобто, по-вашому, Льодовитого океану. Зараз ви це місце називаєте півостровом. Таймир. Як бачите, з імітації рослинності в наш час, при тодішньому розміщенні полюсів Землі, тут був помірний пояс. … Але час уже вирушати на Маорію, друзі!

Мандрівники почали групами виходити з печери, а разом з ними рушив до виходу і Герман. Поряд крокувала онука Туоруда, маленька, на диво струнка Натадмар. Не вперше за цю подорож по Ні Пабару Герман вловлював і на собі майже по-дитячому обожнювальний погляд цієї вісімнадцятилітньої нілабаріянки, що незвично тривожив хлопця. А вона довірливо вклала свою маленьку руку в його широку долоню:

— Не поспішай, Германе. У тебе такі широкі кроки, що мені хоч біжи за тобою!

— Розумієте, шановна Натадмар…

— Ти знову забув, що у нас немає звертання на “ви”! — радісно і дзвінко засміялась дівчина. — За це ти знову беззастережно виконаєш якесь моє бажання!

— Вони всі у тебе однакові! — почервонівши, озирнувся довкола Герман. — Ти вже доросла, а тобі досі пустощі в голові.

— Та які ж це пустощі? — всміхалася Натадмар. — У нас усі дівчата бажають, щоб юнаки носили їх на руках. Хоч трохи. А ти такий великий і дужий, що можеш через всю Маорію мене перенести!

— Ти от що, — зовсім зашарівся Герман, бачачи, що дехто вже посміхається, прислухаючись до слів ніпабаріянки. — Прошу тебе, краще розкажи, що ти знаєш про свою Маорію. Добре?

— Як хочеш, — закопилила губенята Натадмар. — Починати з координатів? Це я знаю — адже прамбу, або, по-вашому, вищу освіту у жерців одержала… Так от…

Герман стис руку дівчини: мандрівники знову йшли під високими склепіннями печер, що обіймали ядро Ні Пабара. Шлях недовгий — всього близько чотирьох кілометрів по екватору “глобуса”. Однак уже через півгодини мандрів по напівтемних катакомбах із затхлим повітрям астронавти відчули втому. А ще треба було дістатися до тої великої печери, долівка якої зображала Маорію — зниклий на Землі материк. Мовчазний і зосереджений ніпабаріянин Бусуд, поглядаючи вперед, впевнено вів незвичайний загін по маршруту. Колись древні земляни прийняли сергусіянських космонавтів за богів з неба. А тепер ось у його загоні екскурсантів — нащадки землян! Який складний світ!

— Так от, — пролунав голос Натадмар. — Так от, про координати. Але спершу про координати тих місць, якими ми будемо проходити. Кажуть, що на Землі все, що ми зараз бачимо, у тисячу разів більше. Не знаю. Я звикла до Ні Пабара. Ось до цього Зеленого моря, яке ви чомусь назвали Льодовитим океаном.

— В його центрі тепер знаходиться Північний полюс Землі.

— Ніяк не звикну. Мій дід каже, і нас цьому вчили, що Північний полюс Землі — це точка на південному мисі теперішньої Гренландії. А Південний полюс — це десь біля острова Двох Китів. От поглянь на наш “глобус”.

Герман огледівся довкола і здогадався, що острів Двох Китів тепер земляни називають Новою Зеландією.

— Це вже я зрозумів. Так розміщувалися Полюси Землі до катастрофи?

— Атож. До зустрічі з кометою Кідра-47.

Герман подивився праворуч. Древня Гренландія, хоч і була тут у тисячу разів меншою за справжню, все ж здавалася великою. Загін знову крокував швидко, він міг за годину обійти Ні Пабар по екватору і тому Гренландія хутко зникла, а під ногами вже розлягався рельєфний макет якоїсь материкової суші.

— Материк Еса, або, по-вашому, Америка, — розповідала дівчина. — До катастрофи цей континент був значно менший, як бачиш.

— Та тут вони всі майже іграшкові. Мій батько пам’ятає (Герман не наважився відкритися цій чудній дівчині у потаємному: пам’ять Сергія Чуєва служила йому вже постійно і чітко), що за цим материком Північної Америки йде далі Південна. Чи не так?

— Он вже Маорію видно!

Герман подивився вперед. Мандрівники перейшли ще одну дуже опуклу “водну” поверхню і вдалині відкрився острівець — континент Маорія. Обрисами він нагадував кленовий листок, який вперше Герман побачив у гербарії плазмольота ще в дитинстві, коли вони залишилися на кораблі вдвох з матір’ю. Мати! Як вона почуває себе зараз там, поряд з батьком у ніпабаріянській лікарні. Батькові покращало. Він пригадав усе, що з ним сталося, пізнав Лан і всіх астронавтів. Лан навіть раділа з цього. Однак і досі батько не йняв віри, що Герман — його син, розмовляв з ним неохоче.

З дня останньої зустрічі на чолі Германа лягла глибока зморшка. Нерозрадний смуток зачаївся в очах юнака. Тим-то прадід Юрій і взяв правнука у цю, здавалося, веселу мандрівку — пікнік по Ні Пабару.

— Знову замислився? — торкнулася рукою плеча Германа Натадмар. — І що мені з тобою робити? Ледь я змовкаю, тебе вже нема зі мною! Так я ніколи не виконаю доручення свого діда Туоруда!

— Якого доручення? — здивувався юнак.

— Та щоб тебе з задуми виводити, до дійсності повертати. Та не мені тебе розраджувати! До тебе не дівчину треба було приставити, а бездушного “ЛЯЛ-20”. Ото б вас і двоє було! Один одному — пара!

— Он воно що! — мимоволі посміхнувся Герман, вперше бачачи, як сердиться чарівна ніпабаріянка. — А чим цей ваш “ЛЯЛ-20” такий знаменитий?

— Це жива істота, яку древні сергусіянські космонавти добули на одному астероїді в Галактиці і доставили на Землю. Тільки ця істота — представник кристалічного життя. Отій кулі з невідомої речовини — 20 мільйонів років! Ми називаємо “ЛЯЛ-20” Кібером, але він знає більше за всіх нас і вас про зародження і вмирання світів у кількох Галактиках! Розмовляє з представником будь—якої цивілізації його мовою з першого ж побачення. Для життя йому потрібне одне — сонячне світло. Та я ось вас зведу — побачиш і почуєш. А ось і Маорія.

— Я її вже добре бачу, — байдуже, все ще думаючи про батька, відказав Герман. — На цьому місці — тепер Тихий океан. Якщо мене запитають на Землі, де була колись Маорія, ваша батьківщина, я дам точні координати. Ти бачила глобус теперішньої Землі?

— Бачила. Там з’явилася Австралія, якої на нашому глобусі нема.

— Я не про те. Ти бачила, що на місці вашої Маорії тепер Тихий Океан? Так, так, лише окремі острови нагадують про колишні її обриси. Ваші вчені доводять, що саме сюди, на Маорію, впала половина планети, захопленої з близької до Землі орбіти кометою. Так? Отож, поки все це дуже схематично, але мені здається, що я маю рацію, думаючи про причини утворення гігантського кільця гір на Землі після катастрофи. Маорія від велетенської сили удару опустилася на дно океану, а навколо “лунки” виникли “видавлені” з верхніх шарів Землі гори. Така моя гіпотеза. От як зустрінуться наші і ваші вчені на раду, перевірю, наскільки я правий. Якої ти думки про мої припущення?

— Не знаю. Можливо, ти правий. Недарма всі жінки з плазмольота вважають тебе людиною з могутнім аналітичним розумом. Кажуть, що тобі все дуже легко дається. А я думаю про інше. Якщо про все швидко і легко дізнаєшся, чи не нудно жити?..

Герман не встиг відповісти на відверте і колюче запитання Натадмар. Загін тоді йшов до столиці Маорії Другабсу, що означає Володар світу.

Це було єдине місце на Ні Пабарі, де в синерамах були відтворені споруди — будинки, дороги, площі.

Саме тут зустрічати астронавтів вийшло кілька древніх другабсців. Герман вдивлявся в обличчя людей, котрі, здавалося, щойно прокинулися від важкого сну. Обличчя літніх ніпабаріян були непроникливі і зосереджені. Молоді, а таких було мало, поводили себе більш жваво: здіймали вгору обидві руки, щось вигукували, посміхалися.

Група мандрівників попрямувала до печери Вищої Думки. Посеред печери була розташована піраміда останнього володаря Маорії Михфедчета. Піраміда складалася з ідеально відполірованих гранітних кубів. Герман уже знав, що десь за цими гранітними кубами в своїй усипальниці в стані анабіозу перебував сам Михфедчет. Колись він заповідав “розбудити” його при наближенні Ні Пабара до Землі. Після зустрічі з плазмольотом рада старійшин Ні Пабара вирішила не турбувати Михфедчета і справлялася зі всіма ділами за допомогою колективної думки. Ніпабаріяни довідалися від астронавтів плазмольота про нову високу цивілізацію на Землі, і бажання швидше дістатися додому стало невідворотним. Деякі вчені-жерці Ні Пабара, знаючи, як суворо охороняв таємниці знань Михфедчет, розповідали, що він просто хотів якнайдовше зберегти владу династії Михфедчетів бодай на цій “грудці”, щоб потім, повернувшись на Землю, утвердитися на ній богом. Для повернення на планету на Ні Пабарі досі зберігалася сергусіянська ракета. Герман ледве усвідомив холодну жорстокість правителя Маорії: це він перед катастрофою затримав сергусіянський корабель, знищив його екіпаж, залишивши лише пілота Кремга Зея, якого поклав в усипальниці поряд з собою.

— Як бачиш, — поглядаючи на піраміду Михфедчета і немов угадуючи думки Германа, сказав капітан Новиков, — тут все так дивно переплелося, що не відразу второпаєш, як поводитися. Колись люди на Землі за допомогою космонавтів Сергуса досягли високого рівня науки і техніки. Адже перший візит сергусіян на Землю відбувся за шість сторіч до глобальної катастрофи. За цей час на Землі сталися зміни, сліди яких ми досі знаходимо на острові Пасхи, в джунглях Мексики, Африки, в печерах Тібету, пісках Сахари. В музеях космічних знахідок Сергуса я бачив докази започаткування цивілізації на Землі. Другу експедицію на Землю сергусіяни надіслали за кілька десятків років до катастрофи. Тепер зрозуміло, чому сергусіянська ракета не повернулася… Кремг Зей… Ось хто знає те, про що ми лише здогадуємося.

— Завтра рада вчених Ні Пабара і плазмольота, там і зустрінетесь з ним, — підійшла до Германа і Новиков а Натадмар. — Дозвольте, капітане, забрати вашого похмурого друга. Я хочу ще сьогодні почути його сміх.

Герман заглянув в очі Натадмар і несподівано посміхнувся: такими вони були незвично серйозними і сердитими у цієї веселої і милої істоти.

ДЕНЬ РОЗГАДОК ДРЕВНІХ ТАЄМНИЦЬ

Велика печера Вищої Думки являє собою зал зібрань. Посередині — кругла сцена чи арена з круглим таки столом і кам’яними кріслами навколо. Амфітеатром здіймаються по колу кам’яні сидіння, на яких розташувалися вчені, представники ніпабаріянських родів чи цілих груп. Особливий сегмент амфітеатру з голубого каменю займають кілька найвидатніших жерців Ні Пабара. Астронавтів плазмольота, як почесних гостей, розмістили на круглій арені. На столику, за яким сидить академік Курганов, стоїть невеличкий відеофон. Олексій Платонович, востаннє перевіривши надійність зв’язку з пультом управління бібліо-, фоно- і фільмотеками плазмольота, вимикає апарат і мимоволі стежить за діями Кореня-Туоруда. У нього ніяких приладів на столі немає, однак поряд з його кріслом лежить велика сіро-голуба куля “ЛЯЛ-20”.

Герман час від часу поглядає вгору. Там висять у повітрі два велетенських глобуси: Земля до і після катастрофи. В залі майже повна тиша. Присутні знають, що кожне, навіть пошепки вимовлене слово, тут почують всі. Герман ловить на собі погляд батька. Він сидить між Новиковим і матір’ю. Сивий, мовчазний, зосереджений. В його погляді — туга і німе запитання. Герман напружує сили, щоб передачею думки на відстань відповісти батькові почуттям відданості і щирої поваги. Очі батька на якусь мить світяться м’яким світлом спомину, але відразу й згасають. Та Герман і цьому радий. В останню зустріч батько дивився на сина, ледь пізнаючи його, розмовляв мало, однак з’явилося головне — надія на краще.

У печері лунає потужний акорд якоїсь музики. Це сигнал до початку ради вчених. Корінь-Туоруд зводить руки вгору:

— Хай дозволить Рада Вищої Думки говорити Кремгові Зею!

— Говори, Кремг Зей, син Сергуса! Рада слухає тебе!

Кремг Зей одягає простору голубу накидку і сходить на круглий стіл посередині печери.

— Настав той час, — тихо говорить він, але чудова акустика печери доносить його голос до кожного, — коли ми разом з нашими гостями, представниками нової земної цивілізації, маємо подарувати один одному свої думки про Землю і обрати свою завтрашню долю. Тому сьогодні за правом Першого Слова я дозволю говорити всім, хто захоче, і без черговості за ознакою Ступеня Поваги. Так бажають наші гості. Яка буде воля Ради?

— Віднині і назавжди хай буде так! — відповіли ніпабаріяни.

— Гості хочуть знати, — продовжував Кремг Зей, поволі повертаючись навколо, — коли і як сталася остання катастрофа на Землі. Хай “ЛЯЛ-20” передає мої думки зримо, а гості знають, що він зможе зобразити будь—яку подію тих часів за їх бажанням. Для кожного зокрема. Древні сергусіянські вчені передали “ЛЯЛ-20” свої знання про Землю і Метагалактику. Хай зараз він послужить нашим гостям.

Кремг Зей говорив древньою мовою сергусіян, котру ледве розуміли астронавти, що добре вивчили мову сучасних жителів Сергуса. Однак не це дивувало тепер слухачів. Розуміння того, що цей древній сергусіянський космонавт прибув на Землю близько тринадцяти тисяч років тому, був свідком катастрофи, що насувалася на планету, допомагав землянам рятуватися, став полоненим Михфедчета, проспав у стані анабіозу близько двохсот років, але залишився живий і ось, пробуджений серед представників новітньої цивілізації Землі, звертається до них зі словом, — розуміння всього цього вселяло в душі присутніх незвичайну урочистість неповторного моменту. Герман також знав, що Кремг Зей, прибувши у складі другої експедиції сергусіян на Землю, прожив на ній зо двадцять років, побував на всіх континентах, попереджаючи напівдикі племена про наступну біду. Багато зробив цей сергусіянин і для того, щоб зберегти на Землі численні споруди, зведені землянами у багатьох куточках планети за п’ять віків після появи перших сергусіян. А ірвітназ “ЛЯЛ-20”?

Герман мимоволі поглядає на сіро-голубу велику кулю “ЛЯЛ-20”. А вона несподівано знялася над підлогою, тихо попливла вгору. Застигши під двома глобусами, враз стала прозорою. Кремг Зей щось говорив далі, а Герман і всі астронавти вже не могли відірвати очей від того, що чітко, соковитими кольорами вимальовувалося всередині “ЛЯЛ-20”. В центрі кулі з’явилася яскрава цяточка, навколо якої попливли, повільно закружляли десять круглих тіл, освітлюваних вогняною цяткою з центру кулі.

— Діюча модель Сонячної системи? — почув Герман схвильоване запитання Миколи Івановича Добробаса. — Чудова штука! Але чому планет у ній десять?

— Так, це модель Сонячної системи, нашого рідного Всесвіту до катастрофи, — линув немов з глибини зображуваного “ЛЯЛ-20” дивного світу голос Кремга Зея. — Зараз, як ви кажете, у Сонячній системі є дев’ять планет. В наші далекі часи картина, як бачите, була іншою. Першою від Сонця оберталася навколо нього Венера з супутником Меркурієм — я оперую вашими назвами. Отже, Меркурій не був планетою. Далі, придивіться, була Земля без супутника, теперішнього Місяця.

Потім ішли Місяць, Марс, невеличка планета Фан, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і, нарешті, Плутон — всього десять. Після катастрофи Меркурій став окремою планетою. Але зникла планета Фан, Місяць став супутником Землі. Як це сталося? 11700 років до вашого літочислення у Сонячну систему увійшла велетенська комета Кідра-47…

Погляди присутніх всього залу прикипіли до прозорої кулі ірвітназа “ЛЯЛ-20”. У стиснутий до кульової моделі гігантський простір Сонячної системи раптом увірвалося загрозливе червоне світло з боку далекого Плутона. Потім в прозорій кулі ірвітназа “ЛЯЛ-20” поступово з’явилася сама комета Кідра-47.

— Це сталося років через п’ятдесят після появи комети в Сонячній системі, яку вона проходила протягом сторіччя, — вів далі Кремг Зей. — Подивіться, як Кідра-47 наближалася до Землі.

Герман заворожено дивився на грізне просування комети крізь планетну систему. Роки, мабуть, моделювалися у хвилини, бо рух страшного пришельця був помітний оком. Голова комети вже сягала орбіти Урана, а її довгий хвіст, як і раніше, тягся до Сонця. Космічний гість скидався на великого вогняного Змія, що спопеляв на своєму шляху зустрічні астероїди. Рух планет навколо Сонця помітно став змінюватися: одні прискорювали рух, втікаючи від біди, інші, немов загіпнотизовані удавом кролики, сходили зі звичних орбіт і тяглися до комети.

Та ось голова Кідри-47 пройшла вже між Юпітером і Марсом. Супутник Венери Меркурій поплив ближче до Сонця. Лев і Фан втратили свої атмосфери і навально рушили на Землю.

Астронавти посхоплювалися з місць. Герман виразно побачив, як Місяць, пройшовши близько Землі, викликав гігантську хвилю в океанах, яка пронеслася над рівнинами материків.

Та ось планета Фан від різнодії сил гравітації раптом розкололася. Одну половину її кинуло на Землю, іншу розтрощило на шматки і, мов жменю камінців, сипонуло поміж планетами.

А велетенський шматок Фана вже увійшов в атмосферу Землі. Сліпуче полум’я оповило його всього, яскраво освітлюючи той бік Землі, який вона, обертаючись, підставляла лід удар. Це була Маорія! Від зіткнення з частиною Фана Земля помітно здригнулася, рух її навколо Сонця сповільнився, зате майже одночасно в багатьох точках планети прокинулися вулкани, викидаючи розжарену лаву і стільки попелу, що скоро вся Земля була оповита непроглядним його шаром.

— А де ж Місяць? — раптом пролунав голос геофізика Коваленка. — Він пішов далеко від Землі!

— Так, але з роками, вірніше, через кілька століть сталося те, що є тепер насправді. Хай “ЛЯЛ-20” прискорить показ цього процесу.

І астронавти побачили, як Місяць, що ледве рухався до цього від Землі, немов стрибнув уперед і став по витягнутій орбіті обертатися навколо неї. Ще кілька хвилин, і орбіта перетворилася майже у кругову.

— Так Земля “піймала” собі супутника, — зауважив Туоруд. — Чи здогадувалися про це нові земляни?

— Приблизно, — відказав Добробас. — Наприкінці двадцятого століття нашої ери астроном Герстенкорн висунув теорію, за якою Місяць колись був захоплений Землею. Розкажіть, що ж насправді відбувалося на Землі після катастрофи?..

— Достеменно не знаємо. Гора Ні Пабар, як ми і розраховували, стала астероїдом і перетинала вже орбіту Плутона, коли частина Фана упала на Маорію. Про те, що Маорія загине, ми теж знали з розрахунків.

— Заждіть! — прохопилася художник Ксенія Василівна Євсєєва. — Я десь читала, що на Новій Зеландії дуже давно жили якісь маорі, вони спершу дуже багато знали, але згодом втратили знання і майже здичавіли.

— Цей процес забуття знань і поступового здичавіння простежується в історії майже всіх народів тої пори, — озвався академік Курганов. — Тепер багато що стає ясним і зрозумілим. Релігію породила людина, це незаперечно. Але богів створили не кращі представники людства. Хіба не так, Туоруде?

В залі запала напружена тиша. Туоруд здійняв догори руки, обвів поглядом зал і враз опустив їх:

— Так, люди Землі! Мій колега мовить голосом Вищої Правди, сильнішої за Вищу Думку Михфедчета!

В залі почувся важкий гул голосів. Було помітно, що заява Туоруда внесла деяке сум’яття в усталені думки і уяву ніпабаріян. Та ось Туоруд знову звів руки:

— Хай всі говорять одверто. І ми згодились, що так буде завжди. Отже, хай кожен вважає, що він має рацію, доки сам не впевниться у правді, яку обстоюватиме більшість. Терпіння і повага до думки кожного. Хай буде так! Хай говорить Кремг Зей далі!

“А Туоруд — дипломат, розумна голова!” — з задоволенням відзначив професор Петровський і, щоб іще піднести авторитет цього сергусіянина, звернувся до головного історика Ні Пабара жерця Котселема з запитанням:

— Скажіть, колего, чи не розходяться ваші думки з твердженням Кремга Зея про причини і наслідки катастрофи?

— О, ні! — звівся на своєму камені сивобородий, схожий на казкового чарівника Котселен. — Я старіший за сергусіянина роками, але у нього ясний розум, котрого вистачить на двох Котселенів! Говори, Кремг Зей!

Заява Котселена була вчасною. Напружені обличчя ніпабаріян пом’якшали, вони знову дивилися на промовця з повагою і довір’ям.

— Наші посланці, — вів далі Кремг Зей, — людей Землі попередили про наступ землетрусів і потопів. Багато людей загинуло. Однак ті, що виходили в море на великих човнах чи втікали у високі гори, врятувалися.

Зазвучав гонг, який кликав присутніх на перерву.

По обіді від астронавтів плазмольота перед Радою

Вищої Думки Ні Пабара виступив академік Курганов.

— Шановні колеги, — заговорив він. — Перш за все я хочу висловити щиру шану двом людям, представникам двох різних цивілізацій — головному радисту плазмольота Сергію Вікторовичу Чуєву, котрий, не шкодуючи життя, налагодив зв’язок з вами, і вченому Ні Пабара Кореню-Туоруду, зусиллями якого був здійснений зв’язок між нами. Я не знаю, як у вас відзначають заслуги героїв…

— Ці імена вже записано до Книги Живого Всесвіту, — промовив урочисто Котселен. — Крім того, на Ні Пабарі буде зведено дві однакові піраміди, вищі за піраміду Михфедчета!

Курганов від несподіванки хмикнув, поскріб потилицю, хотів щось заперечити, врешті, посміхаючись, підморгнув Сергію Вікторовичу Чуєву і різко змінив тему розмови:

— Шановні колеги розуміють, що в розпорядженні істориків нашої цивілізації було доволі древніх текстів, рукописів. Однак ми мало знали про далеке минуле тому, що не завжди вміли розгледіти за камуфляжем міфологічних форм реальні історичні факти. Це одне. Друге, і це головне, весь дух, усі зусилля людей нової цивілізації були спрямовані на створення кращого майбутнього. Представники нової цивілізації так воювали за це майбутнє, що за два тисячоліття дійшли до космічної ери. Людям вашої цивілізації для цього потрібна була допомога сергусіян.

— Це правда, — сумовито ствердив Котселен.

До вечора на круглому узвишші арени побувало багато вчених-ніпабаріян, майже всі астронавти плазмольота. І всіх мовчки і уважно вислухав Сергій Вікторович Чуєв. Останній заклик Курганова до програмування себе на пошук, на розв’язання немислимо складної задачі спершу викликав у нього невимовну жагу до роздумів, роботи і роботи. Однак думки були неясними і кволими. Сергій Вікторович, рушаючи з Лан до плазмольота, де жили астронавти, все оглядався, немов шукаючи когось у натовпі. Нарешті побачив Германа, ледь помітно повів оком, і син миттю опинився біля нього. Обіпершись на його плече, сивий і обважнілий Сергій Вікторович задоволено зітхнув. Несподівано запропонував:

— Ходімо, Германе, разом. Поговорити треба.

— Я ще багато чого не можу згадати, Германе, — говорив Сергій Вікторович синові. — Вірніше, немов би заново вчуся, чи що. Всі наші астронавти сприйняли історію з Ні Пабаром як сенсаційний, але реальний факт. А я все ще дивуюся, бо найдревніші дані про катастрофу надто вже точно сходяться.

— Це і є, батьку, свідчення про катаклізм, катастрофу, якої ледве уникли ніпабаріяни.

— Атож, — похмуро згодився батько. — А що, коли й справді?.. Курганов має рацію: повторення такого нещастя розумна істота допустити не має права. Треба думати, сину! На Раді Вищої Думки всі згодилися говорити відверто, але я не помітив, щоб ніпабаріяни були захоплені думками Курганова готуватися до нових несподіванок природи. Ніпабаріянці не розуміють, очевидно, небезпеки…

— Не все відразу, — розважливо мовив Герман. — Настане час — порозуміємося. Просто наші думки про призначення наукових досягнень ще дуже різняться. Он Натадмар каже, що по прибутті до Землі Ні Пабар стане на далекій орбіті і там обертатиметься ще років сто, доки не виросте нове покоління. Про це говорять жерці медицини, здебільшого прихильники Михфедчета.

— От бачиш! — повів очима на дівчину Сергій Вікторович. — Стосунки з ніпабаріянами у нас ще такі складні, що заглядати наперед важко. Думаю, що оті жерці підтримали Туоруда в його намірі вести Ні Пабар до Землі лише тому, що серед ніпабаріян припинилась народжуваність. Такі молоді, як Натадмар, — останнє тут покоління. І чи не надумали вони відпочити в рідній Сонячній системі, відродити у звичних умовах населення Ні Пабара, а потім “розбудити” Михфедчета і слухатися його волі?

— А якщо й так? — посміхнувся Герман. — Вольному воля! Хто захоче, хай повертається на Землю, хто ні — хай мандрує далі. Головне, батьку, ти як представник нової цивілізації на Сергусі заглянув у майбутнє, а на Ні Пабарі — у далеке минуле. Я заздрю тобі, батьку!

— А я тобі, Германе. Ти ще стільки світів побачиш!

— Ми завжди будемо разом, батьку. Ось прибудемо на Землю, побачимо, якою вона стала за час твого польоту, і вирішимо, куди нам податися далі. Запитаємо “ЛЯЛ-20” про цікаві світи у Метагалактиці — і в дорогу!

— Добре, що ти нагадав мені про нього, — аж зупинився батько. — Ту оруд обіцяв цього вечора прислати мені на бесіду ірвітназа “ЛЯЛ-20”.

ІРВІТНАЗ “ЛЯЛ-20”

В чорній імлі космосу плине дивний стільник-астероїд. Далекі зірки ледь освітлюють верхню сферу величезної кулі плазмольота, що, мов горошина до грудки землі, приліпився до Ні Пабара. На кораблі незвична тиша. Всі астронавти сплять міцним сном, бо лише кілька годин тому вони розійшлися на спочинок після зустрічі з ірвітназом “ЛЯЛ-20”.

Герман розплющив очі, з насолодою потягся, але не позіхнув, як завжди, лише глибоко зітхнув: ще якесь незнайоме відчуття принесло пробудження. Раптом він побачив, що його голі ноги щільно упираються в прохолодне бильце ліжка. Раніше такого не було, ніколи не діставав він ногами билець. Усміхнувся: “Справді росту”. Вчора контрольне вимірювання показало, що він вже підріс майже на 5 сантиметрів! Невпинно підростали всі, навіть старійшина плазмольота академік Курганов.

Герман стрімко сів на постелі. Це ж учора увечері Олексій Платонович Курганов і Юрій Олексійович Петровський востаннє зробили всім ін’єкції протиракової вакцини, а потім була розмова з “ЛЯЛ-20”. Саме згадка про цю подію позбавила його сну. Треба негайно впевнитися, чи й інших, як його, вразила зустріч з “ЛЯЛ-20”?

— Підйом! — гучно залунав з динаміка корабельного мовлення густий голос вахтового, і Герман скочив на килим. Ввімкнувши посилений приплив кисню в каюту, взявся за ранкову гімнастику. Руки і ноги автоматично виконували найскладніші вправи, а в голові билася думка: коли ж він зможе побачити те, що бачив і чув “ЛЯЛ-20” на ірвітназі.

Позіхнувши, юнак закінчив зарядку, одягся і попрямував до корабельного басейну, де ранками збиралися всі вільні від вахти астронавти. Вони всіяли тілами моріжок біля басейну, плавали, загоряли під штучним сонячним промінням. Германа зустріли весело і гамірливо.

— Давай до нас! — зазивно махав мускулястою правицею прадід Юрій. — Розкажеш, про що тобі “ЛЯЛ-20” наодинці говорив!

— Поки що нічого не можу сказати, — стенув плечима Герман. — Він просвітив мене якимись променями і сказав, що я скоро узнаю те, що узнав він за свої 20 мільйонів років.

— Двадцять мільйонів! — звела вгору руки Ліза Бирюк. — Майже містика. І як ти, Германе, зважився на таке? Ти ж невпізнанно постарієш, коли стільки знатимеш!

— А він сказав, що я не все знатиму — якусь частину. Так він запевнив академіка Курганова, коли для досліду обирали наймолодшого. Молодий, мовляв, зможе легко сприйняти велику кількість нової інформації. Але старіти не буде.

Герман ліг на березі басейну. Знову згадалася зустріч з ірвітназом. І звідки він усе знає? Ще розмова не починалася, а він про кожного астронавта міг розповісти навіть те, що вже забуто. Ні, тут не передача думки на відстань, як у сергусіян. Тут явище складніше і дивовижніше, “ЛЯЛ-20” міг за кілька хвилин трансформуватися у будь-кого з людей Землі чи в іншу розумну істоту Всесвіту, знову повертатися до звичайного свого стану — великої сяючої внутрішнім світлом кулі. Аби мав для цього достатньо сонячної енергії. З розмов з “ЛЯЛ-20” вчені плазмольота довідалися, що незвичайний ірвітназ, наблизившись до розумної істоти, майже блискавично створює в собі точну копію, стереотип її центральної нервової системи. Мало того (що особливо дивувало і просто заворожувало), він міг трансформувати і тіло обраної істоти. “ЛЯЛ-20” докладно розповідав, як це робиться, однак ніхто з астронавтів нічого з того не зрозумів. Невідомі наукові положення, формули і доведення аж ніяк не збігалися з тими, що було основою основ землянської, сергусіянської і ніпабаріянської наук, взятих разом. Доводилося поки що просто вірити, бачачи перед собою незаперечні факти. Однак ірвітнази не були всесильними і безсмертними “богами”. Як розповідав “ЛЯЛ-20”, були випадки масової смерті ірвітназів від нестачі енергії.

Дивно і трохи моторошно було слухати “ЛЯЛ-20”. Адже цей згусток невідомої енергії міг дихати і відчувати біль чи радість лише тоді, коли трансформувався в істоту з органічної матерії. А до цього по ній можна було бити молотом, як по ковадлу, — лише дзвін лунав. Вчора Федя Москаленко запропонував “ЛЯЛ-20” сприйняти удар лазерного променя, і той не лише згодився, а й став просити зробити це якнайшвидше. Вчена Рада плазмольота переполошилася. По-перше, ніхто й думки не хотів допустити, щоб заподіяти щось лихе ірвітназові, а по-друге, такий дослід не можна було робити в плазмольоті. Після довгих суперечок і наполягань “ЛЯЛ-20” вирішили провести незвичайний дослід у печері Ні Пабара.

На плазмольоті лишилася кольорова кіноплівка. Вона була довга і цікава від початку до кінця, однак Германові у пам’ять врізалися ті кадри, де з “райдуги” Феді Москаленка раптом вирвався нищівний промінь і вдарив кулю—ірвітназа… І… нічого не сталося. “ЛЯЛ-20” ввібрав у себе всю неймовірну енергію лазерного променя і лише збільшився у діаметрі.

— Світло — це наша, як ви кажете, їжа, — спокійно пояснив тоді “ЛЯЛ-20”.

…Все це згадував Герман, лежачи на березі.

— Та ти, я бачу, здорово підріс, хлопчику! — став поряд академік Курганов. — Ніяк я тебе не наздожену. На скільки?

— На п’ять сантиметрів.

— А я лише на три. Все-таки молодість бере своє!

— А ми тепер всі молоді, мов удруге народжені, — озвався з води професор Петровський і, пирхаючи, додав, — кожен з нас тепер росте як десятирічна дитина. І так буде ще кілька земних років, або три місяці нашого польоту на субсвітлових швидкостях. Словом, готуйтеся до повноліття, дітки!

…Лежачи на канапі пневматичного автомата-масажиста, Герман аж тепер згадав, що цього “ранку” він ще не був у каюті батьків. Зірвався з канапи і, на ходу одягаючись, побіг коридорами до перехідного затвору. І доки клацали двері ліфтів, доки гули численні установки в шахтах перехідних сфер, картав себе за неуважність, якої ніколи не помічав за собою.

— Герман! — засяяли радістю очі матері, тільки-но син став на порозі. — А ми тебе сьогодні не чекали. Юрій Олексійович попередив, що після опромінення тебе ірвітназом можеш на деякий час узагалі забути про буденні справи.

— Та хіба це буденні справи, мамо? — палко цілував материні руки Герман. — Скільки б не прийняла моя голова нової інформації через опромінення, серце свою пам’ять має.

Син радісно вдивлявся в обличчя матері.

— Ти сьогодні така вродлива, як ніхто! — мимоволі вирвалося у Германа.

— Бо твій батько тепер зі мною! — зашарілася і ласкаво приголубила Лан сина. — Ось прибудемо на Землю, знайдеться тобі дівчина, з якою справді ніхто не зрівняється, бо для тебе вона буде найкращою. Такий закон життя, сину.

Тепер зашарівся і опустив очі Герман.

— Я вже бачив її. Чи уві сні, чи просто у згадці. Ту дівчину, що проводжала батька на Землі в політ. Лід у Копанюк, якої тепер і в живих немає…

— Я знаю, Германе. Це говорить в тобі пам’ять батька, передана в спадок. Адже так? Тільки говори тихіше — батько ще спить. Я вимкнула всі сигнали. Сон для нього — здоров’я.

— У батька з нею була найчистіша юнацька дружба, мамо. Ти просто не знаєш, яким чудесним хлопцем татко був там, на Землі!

— Я не про те. Мене турбує інше. Тобі лише двадцять, а ти вже опанував багато наук Землі, Сергуса, в тебе дедалі повніше проявляються батькові знання, і, нарешті, тепер, після опромінення ірвітназом “ЛЯЛ-20”, ти відразу одержиш колосальну кількість інформації про життя ірвітназів. Я не боюся за твій розум, він витримає ще й не такі “поповнення”. Та чи не прийде час, коли те, що зараз тебе хвилює і цікавить на кораблі, стане нудним і сірим? Чи не забудеш ти простих радощів життя, чи не злетиш ти розумом так високо, що й Земля тобі здасться лише звичайною порошинкою Всесвіту, в якому цікавого набагато більше.

— Мамо! — прихилився до плеча матері Герман. — Якби це казав хтось інший, я образився б. Але ти боїшся забути свій родовід. Не бійся, мамо. В мені живе батько, живе Земля. І скільки часу, і де б я не був, вона мені дорога, як ти!

Лан слухала сина і усміхалася. Найсолодшою мелодією звучали в її душі слова сина: “В мені живе Земля!”. Значить, Герман справді виріс, як землянин, значить, найпотаємніші сподівання сповнюються…

— Ти розумієш, мамо, яка це сильна річ — не земне, а душевне тяжіння до Землі. Мені не потрібні нагадування, щоб не забувати про неї.

— Молодець, синку. Проте не зазнавайся. Сьогодні ж візьму стародавню історію Сергуса, де розповідається про колишнє вивезення землян на Сергус, і доведу тобі, що я теж трохи землянка. Рід Леїв має в собі кров землян. Я тобі про це не говорила? Так що й ти землянин не лише за пам’яттю батька.

З каюти матері Герман вийшов окрилений і радісно-схвильований.

Щедрим відгомоном віддавалося чуття сина і в душі матері. Замислившись на самоті, Лан ще довго сиділа усміхнена, аж доки розбурхана думка не привела її до згадки про чоловіка. Вона тихо підійшла до нього.

Сергій! Любий, сильний, відважний землянин! Він ще слабий, мов дитина. Та в ньому — її щастя.

Прийшов Петровський, розбудив Сергія запитаннями:

— Як буде далі? Життя є життя. Від півсотні астронавтів на Землі піде родовід велетнів. Чи раціонально це? Адже для людей такого зросту шляхи в космос стануть важчими.

— Марні побоювання, — рішуче підвівся Сергій Вікторович. — Через кілька поколінь велетні поменшають, трохи підрівняються з землянами. А відносно шляхів у космос за велетнів побоюватися, гадаю, не варто. Якщо на нашому плазмольоті ми майже не помічаємо змін, то на землі, я вірю, вже створені такі кораблі, що й сотні гігантів вмістити можуть. Крім того, в майбутніх позагалактичних мандрівках пригодиться і ота витривалість велетнів, що так тривожить вас.

Сергій Вікторович і Юрій Олексійович ще довго говорили про майбутнє астронавтів, аж доки пролунав сигнал до другого сніданку. Професор гречно запросив Чуєвих до їдальні. В просторому залі вони стали свідками незвичайної веселої сцени. Перед Федором Москаленком стояли, всміхалися і розмовляли то з ним, то між собою … дві Лариси Лескових. Юрій Олексійович і Чуєви відразу здогадались, що одна з Ларис — трансформація ірвітназа “ЛЯЛ-20”, який знову прибув на плазмоліт. Розумів це і Федір Москаленко, але впізнати, де дівчина справжня, а де трансформація — не міг.

— Так де ж твоя наречена, Федю? — аж захлинався сміхом ботанік Чорнойваненко. — Вибирай, бо так вік не одружишся!

— От бачите, мій прогноз безпомилковий, — тихо і весело прошепотів на вухо Лан професор. — Тут уже пахне сватанням.

— А що як він вибере трансформацію, уявляєте? — крутився поміж астронавтами кінооператор Корчак і, натискуючи кнопку кінокамери, лякав нареченого. — Прийдеш, Федю, після весілля в каюту, а там замість Лариси — бездушна куля ірвітназа “ЛЯЛ-20”!

— Ну, й дівчина! — посміхався капітан Новиков. — Бач, що вигадала: отак “перевіряти” почуття нареченого! Так як же, Федю, одружуєшся чи ні?

— Одружуюсь! — відчайдушно махнув рукою кучерявий реакторник. — На обох відразу, раз вони однакові. Після весілля одну наречену покладемо в камеру анабіозу, хай спить, доки постаріє друга, а потім поміняємо місцями…

Залпом вдарив дружній сміх астронавтів, а одна з Ларис кинулася до Феді і сердито вхопила його за чуба:

— Так ось як, ти міняєш мене на трансформацію?

— Вона! — щосили гукнув Федя. — Оцю й вибираю. Якщо до чуба наречена тягнеться, значить сімейне щастя вже починається!

Друга Лариса, зробивши запізні лий рух до Федорового чуба, раптом зробилася прозорою, потім її тінь захиталася і поволі на очах астронавтів перетворилася у велику кулю ірвітназа “ЛЯЛ-20”.

— Неймовірно! — ударив кулаком по твердій, мов сталь, оболонці кулі Корчак. — Тільки-но тут була людина і — нема її. А все ж справжня Лариса зреагувала на жарт Феді швидше, ніж її трансформація. Чому, ірвітназе?

— Трансформація була неповною, — прогудів металевий голос з глибини кулі. — Адже я залишив сили для зворотної трансформації. При повній — я, “ЛЯЛ-20”, вмер би, а жити залишалася б друга Лариса, точна “копія” першої.

— Отоді я й справді мав би щастя в квадраті! — весело запрошував Федя друзів до столу. — Сідайте, дорогі гості. Сьогодні начальник харчоблоку пригощає всіх вас дюжиною пляшок кримського вина “Червоний камінь”. За земним виміром часу йому нещодавно сповнилося двісті років!

— Хай же міцною буде ваша любов! — піднявся за столом капітан Чуєв!

ЕСТАФЕТА ПАМ’ЯТІ

Головний зал плазмольота першої сфери переповнений, як ніколи. Астронавти сидять в кріслах перед великим настінним екраном міжзоряного відеофону. До апаратури відеофону підключена сергусіянська установка передачі думок на відстань, а в її прозорій камері з блискучим шоломом на голові сидить Герман. Це він учора розшукав академіка Курганова і повідомив: “починається”! Що “починається” всім було відомо. Вчені корабля кілька тижнів чекали, коли в наймолодшому астронавтові “заговорить” пам’ять ірвітназів після опромінення його “ЛЯЛ-20”. Останній запевняв: якщо Герман перейме від нього бодай маленьку частку пам’яті про все бачене ним за 20 мільйонів земних років, то й цього цілком досить, щоб астронавти мали уявлення про ті Сонячні і планетні системи Крабовидної Туманності, Магеланової Хмари і зірки ЗС-273, де він встиг побувати. “ЛЯЛ-20” констатував, що сам він не зможе передати астронавтам зорові уявлення і душевні відчуття в комплексі, як це властиво людям, і тому передає свою пам’ять про своє минуле молодому представникові Землі. Що буде неясно, “ЛЯЛ-20” по можливості пояснить при перевірці.

Так, це була незвичайна перевірка здатності людини перейняти пам’ять дивної істоти, яка побувала так далеко, що всіх життів астронавтів не вистачило б на подорож туди, за мільйони парсеків від рідної Галактики!

— Почнемо? — запитав академік Курганов. Професор Петровський ствердно кивнув головою і обережно натиснув кнопку на пульті управління. В прозорій камері сергусіянської установки спалахнуло рожеве світло. Герман повернув голову, поглянув у зал, посміхнувся матері і повільно опустив на обличчя металеву маску. Тієї ж хвилини навколо шолома запалахкотів голубий ореол, а на екрані хитнулося невиразне зображення, Астронавти посміхнулися полегшено: на весь екран вимальовувався все чіткіший портрет матері Германа — Лан.

— Ще не переключився на далекі спогади, — прошепотів Сергій Вікторович Чуєв. — Матір згадує.

Та ось екран згас і кілька хвилин залишався темним і німим.

Зненацька тишу залу порушив тонкий свист. Різкий звук все наростав і наростав. А на екрані з’явилася світла пляма — куля ірвітназа “ЛЯЛ-20”. Вона летіла з неймовірною швидкістю, навколо в космічному мороці пропливали незнайомі сузір’я, ставали на “ребро” і знову загвинчувалися в спіралі Галактик, і лише дуже далекі зірки залишалися на місці.

— На цей політ до зоряної системи в “хвості” Крабовидної Туманності я витратив сімсот земних років. А ваш молодий астронавт “летить” дві хвилини і зараз буде біля мети, — механічно промовив “ЛЯЛ-20”. — Людський мозок чудово скорочує шлях. Все йде добре!

І справді. Екран став поступово світлішати. Кожен без пояснень розумів, що “ЛЯЛ-20” — це Герман, котрий на кораблі ірвітназів вже “дістався” атмосфери якоїсь планети. І тому чорний фон космосу тоне в сяйві розсіяного газами світла.

— Планета Безкрилих, — байдуже коментував “ЛЯЛ-20”. — Ми тоді спершу попали на неї, одну з чотирьох населених планет, що обертаються там навколо червоного гіганта, названого тутешніми жителями Світлом Життя. На всіх чотирьох планетах живуть крилаті розумні істоти, а на Планету Безкрилих з трьох інших переселені ті, хто навіть при високій освіті і широких знаннях не проявив за першу половину життя бодай невеличкої іскри таланту, самостійного творчого духу…

— Виходить, планета сірих і немічних душ? — похопився Федір Москаленко. — Нудота! Повертати від неї або пролітати її швидше! Юрію Олексійовичу, передайте це якось Германові.

— Це можна, — під дружній сміх присутніх згодився з Федором професор і заклацав кнопками пульту управління. Герман у своїй прозорій кабіні повів плечима. І хоч не видно було обличчя молодого астронавта, всі яскраво уявили веселий сміх Германа. А на екрані тим часом знову з’явилася чорна пелена космосу, повторилося наближення до іншої планети.

— Планета Дерзань, — повідомив “ЛЯЛ-20”. — Центральна в планетній системі Світла Життя. — Там мешкають найсвітліші розумом і найсильніші духом крилаті істоти лерги, або, по-вашому, — одержимі.

— Оце те, що треба! — тихо, але так, що всі почули, промовив академік Курганов. — Цікаво!

На екрані і справді одна за одною попливли картини, що змусили присутніх змовкнути.

Широкий схил гори, устелений килимами яскраво-голубої трави. Внизу за червоними скелями берега здіймаються жовті хвилі моря. Небо — сліпучо-біле, а хмари ледь зеленкуваті. Та ось на білому тлі неба з’являється кілька темних крапок. Вони поволі збільшуються, і стає ясно, що здалека до берега летять велетенські птахи. На земних чи сергусіянських пернатих вони не схожі. Це — лерги. Один з них зробив півколо у повітрі. В порівнянні з кулею ірвітназа, що постійно вимальовувалася в кутку екрану для сприйняття масштабності, лерг був щонайменше триметрового зросту. Довге чорно-синє волосся спадало з голови на плечі і трохи вигнуту спину, а зелені очі палахкотіли такою силою волі і розуму, що в них боязко було заглянути. Лерг спустився біля кулі ірвітназа, якусь хвилину уважно придивлявся до нього і раптом зник. Залишилися лише вм’ятини чотирипалих ніг на фіолетовому морському піску. Ще мить — і лерг з’явився з іншого боку кулі ірвітназа. Довгою рукою він торкнувся гладенької оболонки. А куля ірвітназа піднялася і непорушно застигла в повітрі, потім враз перетворилася з точну копію лерга. Справжній лерг захоплено вигукнув якесь слово, трансформація повторила його, і обоє про щось швидко заговорили. Потому знову з’явилася куля ірвітназа.

— Так ми тоді обмінялися інформацією про себе, — загудів “ЛЯЛ-20”.

На екрані замиготіли пейзажні кадри: то червоні, то зелені, мов малахітові гори, широкі жовті плеса і озера. Дуже дивною була на планеті рослинність. Надлишок поживних речовин і обмеженість ультрафіолетових променів у згасаючій зірці змусили траву й дерева щосили тягтися вгору. Та висота в свою чергу обмежується вагою. Тому природа планети Дерзань виробила свої закони високості рослинного світу. Кожне дерево, кожна травина всередині були порожні.

На екрані з’явилася незвична споруда. Це був будинок, зведений у формі гігантського дерева. Висота його сягала за кілометр, і верхні поверхи на “гілках” будови вважалися найвигіднішими, бо були ближчими до Сонця. Тому в парку з таких “дерев” — місті лергів — як правило, зверху жили крилаті розумні істоти, а на нижніх поверхах розміщувались заводи і фабрики, лабораторії і різні установки. Всі чотири планети цієї системи доживали свій вік. Згасаюча зірка давала все менше енергії. Вона навально зближалася з іншою згасаючою зіркою, і всі планети лергів жили чеканням недалекої космічної катастрофи. Розум мільйонів крилатих істот був мобілізований на розв’язання невідкладного завдання: як врятуватися від страшної катастрофи. Про всякий випадок готувалися армади космічних кораблів для переселення всіх лергів, окрім Безкрилих, що відмовилися від будь-яких турбот, на іншу Сонячну систему Крабовидної Туманності. Лерги відхилили пропозицію “ЛЯЛ-20” про переселення до них, ірвітназів, тільки-но дізналися, що ті живуть без повітря та води, і просили “ЛЯЛ-20” передати всім представникам органічного життя Всесвіту просьбу подати їм руку допомоги.

— Коли має відбутися катастрофа? — порушив тишу капітан корабля Новиков.

— Це станеться через дві тисячі ваших років, — відповів “ЛЯЛ-20”.

— Що ж. Доберемося додому, доведеться і нам подумати над польотом до приреченої цивілізації. Гадаю, можна встигнути…

І знову на екрані — чорний морок космосу. “ЛЯЛ-20” перелітає на кораблі ірвітназів до найдальшої від його батьківщини цивілізації в напрямі зірки ЗС-273.

— Від Землі до неї майже два мільярди світлових років, — замислено мовив Микола Іванович Добробас. — До того ж вона весь час віддаляється від нас з шаленою швидкістю.

— Ми знайшли цивілізацію на шляху до неї і перебували в польоті понад мільйон ваших років, — просто, немов ішлося про кілька днів мандрівки, повідомив “ЛЯЛ-20”. — Там ми були сильними, як ніде, бо зірка, названа ірвітназами Сяйвом Всесвіту, давала нам багато енергії.

— Ви чуєте мову цієї бездушної кристалічної кулі? — не втримався Сергій Вікторович Чуєв. — Мені ніпабаріяни нове серце подарували, життя повернули. В моїх грудях вдячність до скону житиме, а для ірвітназа нове життя — просто енергія, й годі!

— Я не знаю, що таке серце, а коли пізнаю, то мене більше не буде. Буде трансформація.

— Яку ж цивілізацію ви знайшли у Всесвіті в напрямі зірки ЗС-273? — торкнувся рукою твердої кулі “ЛЯЛ-20” Добробас. — Це головне!

Куля ірвітназа стала прозорішою, лише в глибині її тихо перемішувався якийсь райдужний клубок енергії чи кристалічної матерії, а ближче до верхнього “полюса” блідо-зеленим вогнем загорілися зіниці золотих очей.

— Ми знайшли там розумних істот, як земляни або сергусіяни, тільки живуть вони у воді, на дні глибоких океанів. Без води вони гинуть. Тому майже не виходять у далекі зоряні подорожі. Космічні кораблі ніфледів, як вони себе називають, наповнюються водою під великим тиском і від попадання мікрометеоритів вибухають як бомби. Окрім того, в космосі дуже важко налагоджувати регенерацію води; виходити ж ніфледам-космонавтам у відкритий космос індивідуально можна лише у дуже масивних скафандрах із запасом води…

— Що за нісенітниця? — втрутився в оповідь “ЛЯЛ-20” голос капітана Чуєва. — Ви бачите?

Всі повернулися до екрану. Там, мов на любительській кінострічці, швидко змінювалися кадри змагання боксерів. Один з них був Герман, другий — Федір Москаленко.

— Та він спить, наш “медіум” — засміявся професор Петровський, вимикаючи установку. Тоном затійника він повідомив: — Сеанс закінчено, шановні глядачі. Другу серію фільму побачимо, як виспиться його постановник.

Герман прокинувся, зняв шолом, вийшов з кабіни установки в освітлений зал.

— Трохи болить голова. Зате цікаво. Правда, мамо?

— Так. Але як ти себе почуваєш?

— Добре. Он тільки швидкість одержуваної інформації, вірніше швидкість згадування втомлює. Кілька разів хотів на чомусь довше зупинитися і не вийшло. Отак і перескакував з одного “спогаду” на інший.

— Це від незвички, — відгукнувся Курганов. — Та й ірвітназова пам’ять поки що не зовсім твоєю стала.

— Але ж пам’ять, що передалася мені від батька, міцна, а тут…

— Моя пам’ять живе в тобі з народження і щодень проявлятиметься повніше. А тут вона ще довгенько стороннім тілом буде, доки не зживешся з нею, сину, — резюмував Сергій Вікторович.

Коли всі вийшли з залу, Сергій Вікторович Чуєв підійшов до “ЛЯЛ-20”.

— Про ту планету, де живуть представники кристалічного життя — ірвітнази, я вже маю деяке уявлення, однак не можу зрозуміти одного: чому саме ви подорожуєте на Ні Пабарі?

— Кілька мільйонів років тому ірвітнази розіслали своїх посланців у різні боки Безмежжя. Ми шукаємо нової енергії. Мені однаково, з ким подорожувати. Тисяча років — дрібниця. Зате ірвітнази матимуть нову інформацію про джерела енергії. І я подорожував на метеориті, звідки мене зняли сергусіяни і доставили на Землю. На Ні Пабарі розумні істоти давали мені зовсім мало енергії, я не міг залишити цей астероїд, щоб вийти у самостійний політ. Весь час мене тримали без Сонця в печері.

— Ми подаруємо “ЛЯЛ-20” енергію термоядерного синтезу, якщо вона йому потрібна!

— Я залишаюся на вашому кораблі доти, доки я буду вас цікавити, — пролунав з кулі механічний голос, і вона знову стала непрозорою, мовчазною.

Сергій Вікторович мимохіть торкнувся долонею гладенької і холодної поверхні “ЛЯЛ-20” і замислився: чи не внесе це рішення ірвітназа неприємностей у стосунки з ніпабаріянами? Треба порадитися з Туорудом. Сергій Вікторович ще раз оглянувся на “ЛЯЛ-20”, і в його пам’яті спалахнула згадка: так, ірвітназ дуже нагадує сергусіянську кулю мудрості, яку він бачив на Сергусі-3. Однак ірвітназ — синтез багатьох куль мудрості. Синтез особливий, загадковий: жива кристалічна матерія! Хто, коли, у яких світах розгадає цю таємницю Всесвіту?

РОЗПОВІДЬ КРЕМГА ЗЕЯ

По обіді астронавти знову збиралися йти до печери Вищої Думки, де мала продовжитися розмова зі вченими Ні Пабара про минуле і сучасне Землі. Кожен з членів екіпажу плазмольота підготував свої запитання. У всіх був піднесений настрій. І раптом у відсік перед головним люком увірвався різкий сигнал: “Всі до мене!”, що линув з Центрального пульта управління плазмольота. Астронавти стояли якусь мить у тривожному заціпенінні, капітан Новиков першим зірвався з місця і кинувся до ліфта:

— Якась аварія! Хто залишився вахтовим?

— Геофізик Коваленко! — вже біг за капітаном командир інженерної служби Синицин. — Він так жалкував, що треба залишатися на вахті!

Вистрибнувши з кабіни ліфта, капітан Новиков кинувся до Головного пульта, але, вражений сумирною картиною, важко зупинився. Перед великим екраном відеофону у зручному кріслі сидів геофізик Коваленко і клацав кнопками, очевидячки посилаючи зображення.

— Що за жарти? — гнівно запитав Новиков.

— А ось зараз узнаємо, — напружено відповів Коваленко. — Щойно по відеофону сергусіянської ракети на зв’язок виходив Жрець Неба Оськвал і наказав передати всім космонавтам, щоб не виходили з корабля! Сказав, що за кілька хвилин усе пояснить капітану плазмольота.

Здивовані й стривожені астронавти мовчки займали місця в кріслах. Ніхто не вимовив жодного слова, доки екран знову ожив і на ньому з’явилося аскетичне обличчя Оськвала.

— Капітан вашого корабля є? — без звичайного привітання безцеремонно огледів він зал Центрального пульту. — Так! Я передаю вам волю Вищої Думки! Цієї ночі за бажанням вірних слуг Михфедчета наш повелитель виведений зі стану анабіозу. Він довідався, що ніпабаріянцями виявлена непомірна гостинність до вас, невідомих, які ще не довели своєї відданості повелителю. Вищий вчений Туоруд, сергусіянин Кремг Зей і багато інших їх однодумців насмілилися відмовитися скоритися Михфедчетові. І тому ніпабаріянці розділилися. Сорок вісім вірних слуг повелителя залишаються на Ні Пабарі, — вони володіють головними установками. А інші — відступники — хай переходять на ваш плазмоліт. Так вирішив повелитель! За правом господаря Ні Пабара він вимагає також, щоб ви залишили нас!

— Ну, що ж, — замислено мовив каштан Новиков, — можливо, так справді буде краще. Особливо тепер, за таких обставин. З часом все стане на свої місця. Ми на плазмольоті дістанемося Землі років на дванадцять раніше Ні Пабара. І нам, і вам буде час подумати над тим, якою буде зустріч. А як же ви думаєте переселити на плазмоліт “відступників”?

— Це вже ваші турботи. У нас лише п’ять сергусіянських космічних костюмів. Самі розумієте, що жодного з них ми не можемо віддати.

— Гаразд. Хай всі, хто бажає перейти на плазмоліт, зберуться у найбільшій печері Ні Пабара. Ми підіймемо корабель над склепінням печери, зробимо “райдугою” шахту, заберемо наших людей у плазмоліт. Все?

Очевидно, Оськвалу не треба було чогось додавати. Екран відеофону згас. Вражені почутим, астронавти сиділи в задумі.

— Сергусіянин Кремг Зей просить капітана корабля вислухати його! — залунав з настольного відеофону голос чергового на плазмольоті. — Яка буде відповідь?

— Просити Кремга Зея у головний зал корабля!

За хвилину на порозі головного залу плазмольота стала людина у космічному скафандрі давно забутої конструкції. Гермошолом кулястої форми увінчували радіоантени, на закутих у метал грудях вгадувалися акумулятори, на спині — балони з киснем. Костюм-скафандр Кремга Зея нагадував астронавтам щось давно-давно бачене. Може — перших космонавтів?..

— Привіт дітям Сонця! — зняв гермошолом Кремг Зей, і, важко крокуючи, — на плазмольоті утримувалося тяжіння, яке дорівнювало земному, — попрямував до крісла. — Дозвольте відпочити і сказати вам слово.

Земляни посадили гостя у зручне крісло, подали бокал сергусіянського напою, взятого у дорогу Лан.

— О! — сьорбнувши напою, аж звівся на ноги Кремг Зей. — Цей чудовий цілющий напій — сік плодів Сергуса! Це привіт рідної планети!

— Як сергусіянка, — зробила крок до Кремга Зея схвильована Лан, — вітаю свого земляка на плазмольоті землян!

Кремг Зей мовчки дивився на чарівну жінку. Видно, що був він розчулений такою зустріччю, але не хотів, щоб помітили інші. Допивши бокал, гість обережно поставив його на стіл, вдячно поглянув на Лан.

— Ви розумієте, — повільно, хвилюючись, заговорив Кремг Зей, — скільки почуттів І думок заполонило зараз моє серце і розум. Я знаю, для чого мене послали до вас ті, хто вирішив залишитися на Ні Пабарі. І я прийшов, щоб відразу сказати вам про головне. Я вирішив залишитися поки що там. Заради Вищої справедливості розумних істот Всесвіту, заради того, щоб спробувати врятувати для науки наш сергусіянський витвір — Ні Пабар!

— Ми схиляємося перед мужністю представника давньої сергусіянської цивілізації, — підвівся капітан Новиков. — Хай не скоро, але про ваш вчинок дізнається народ Сергуса!

— Я мрію дожити до того щасливого дня, коли мої ноги стануть на рідну планету!

— І доживете! — щиро посміхнувся академік Курганов. — Ні Пабар подорожуватиме до Землі років дванадцять. Оскільки ніхто з ніпабаріян вже не хоче спати в стані анабіозу, цих років вистачить і для втихомирення пристрастей, і для вироблення нового світосприймання. Гадаю, що стійкості прихильників Михфедчета вистачить на рік—два і вони самі попросять нас швидше зняти їх з астероїда. На цей випадок вже зараз не завадить домовитися про засоби зв’язку. Однак спершу поясніть, чому Ні Пабар ви називаєте витвором сергусіян.

— Бо так воно є, — просто сказав Кремг Зей. — Я з друзями прибув із Сергуса на Землю за 23 роки до катастрофи. І всі ці роки маорійці перетворювали гору Ні Пабар на майбутній астероїд за нашим проектом. На Землі тоді були побудовані космодроми і такі споруди, які могли б залишитися і після катастрофи.

— Нам і досі незрозуміло, як гора Ні Пабар могла здолати земне тяжіння і набрати космічної швидкості. І взагалі: як вона відірвалася від Маорії. Досі ми чули пояснення, схожі на казку. Повірити в те, що Ні Пабар викинуто у космос вибухом, можна з багатьма застереженнями.

— Насправді було, звичайно, далеко складніше. Вибух під Ні Пабаром дійсно було зроблено. Однак під час вибуху тоді глибоко під Землею знаходився ірвітназ “ЛЯЛ-20”. Я можу розповісти лише про те, що бачив на локаторах ракети, котра була вже замурована в печері. Скерований вибух, мов ножем, відрізав скелю Ні Пабар від материка і щілину, що виникла, заповнила якась прозора вогняна плівка, утворена ірвітназом “ЛЯЛ-20”. Я не фізик, однак зрозумів, що таким чином під Ні Пабаром було створено антигравітаційне поле, внаслідок якого гора стала притягуватися вже не Землею, а кометою. Про все це могли б розповісти мої друзі — вчені, але їх я після виходу Ні Пабара в космос знайшов у центральній печері мертвими. Загинуло від струсів і багато маорійців. Ірвітназ “ЛЯЛ-20” після виходу Ні Пабара в космос теж замурували у печері. Він в той день втратив стільки енергії, що став завбільшки з людську голову і не подавав ознак життя. Як він знову “підріс” у печері за роки мандрів Ні Пабара — ніхто не знає, а сам він про це нічого не розповідає. Це — його таємниця.

— Словом, тепер ми добре знаємо, що нічого до пуття не знаємо, — усміхнувся академік Курганов. — Треба якось поговорити про ці загадки з самим ірвітназом. Одначе про це потім. Як у вас з запасами повітря, води, продовольства?

— Гадаю, що вистачить усього, окрім хіба води.

— Передати на Ні Пабар двісті тонн води! — сказав у трубку відеофону капітан Новиков. — Поділитися також усім тим, що потрібне для вирощування свіжих овочів.

— Єсть передати двісті тонн води і обладнання для теплиць! — відповів капітанові голос із трубки. — Може, додати до цього і установку по регенерації води? Вона у нас ефективніша за ту, що сергусіяни колись спорудили на Ні Пабарі.

— Правильно. Де розміщуються на борту пасажири?

— Поки що у фізкультурному залі.

— Ну, от, — вимкнув відеофон Новиков, — все гаразд. Бажаю вам, дорогий Кремг Зей, міцного здоров’я і ще міцнішого духу. Ви йдете на справжній подвиг. До зустрічі, дорогий Зею!

Кремг Зей і капітан Новиков попрощалися по-древньосергусіянському: кожен взяв руку співрозмовника і притис її до свого серця. Потім Кремг Зей одяг свого гермошолома. На порозі зупинився, вклонився всім поземному: “Прощайте”.

…Три години підготовки корабля до зльоту минули швидко. І ось плазмоліт здригнувся від могутнього гулу головного реактора, поволі піднявся над астероїдом. У сяйві центрального прожектора на мить різко вималювалися кострубаті обриси замурованих печер, невеличка стартова площадка, щогла радіостанції. За якусь мить усе це зникло.

— Чого замріявся, юначе? — раптом біля самого вуха Германа промовив бас академіка Курганова. — За Ні Пабаром жаль бере? Не сумуй, хлопче. Бувають такі ситуації, коли більш розуму, ніж серця, мусиш дослухатися. Кинь журитися і ходімо в шахи зіграємо!

Герман прощально поглянув на екран відеофону, де Ні Пабар вже не можна було відрізнити від зірок у темені космосу, зітхнув і підвівся з крісла.

— Ти, бачу, знову підріс? — перевів Олексій Платонович розмову на інше. — Набагато?

— Загалом на десять сантиметрів, — байдуже відповів Герман, йдучи за Кургановим. — Он Юрій Олексійович Петровський каже, що ріст астронавтів уже припиняється. І добре!

Граючи з академіком в шахи, Герман мимоволі думав про шалену швидкість, якої набирав плазмоліт. Доки Курганов підіймав фігуру і, замислившись, думав, куди її поставити, за плазмольотом залишались тисячі кілометрів.

ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ

Якщо міцно стулити повіки і завмерти, перед очима постане далекий, легкий і невимовно дорогий серцю образ. І юнак не втримується від солодкої спокуси. Книга застигає в руках і поволі опускається на коліна. Заплющившись, він бачить свою мрію і щаслива усмішка квітне на нецілованих губах.

Мати знає про цю таємницю Германа, радіє за нього. Зникли побоювання за молоде його серце. Воно виявилося віщим і мудрим, як серце кожного закоханого. Хай помріє, сповниться земними помислами її син. Їй теж треба зібратися з думками, приготувати себе до давно очікуваного і тепер уже близького прибуття плазмольота на Землю.

Кілька днів за земною мірою часу минуло відтоді, коли радист Шао Лі вигуком: “Говорить Земля!” змусив здригнутися кожного астронавта. З тої чудової миті всі жили чеканням зустрічі з рідною планетою. Та найбільше хвилювався ніпабаріянин Бусуд. Астронавти плазмольота поверталися на Землю, де, як свідчили радіограми, минуло близько трьох століть, Бусуд же готувався до зустрічі зі своєю земною колискою після 14 тисяч років розлуки. Зі ста шістдесяти чотирьох років польоту на Ні Пабарі він півтора століття перебував у стані анабіозу і тепер до своїх двадцяти чотирьох літ, прожитих колись на зниклій Маорії, добавив ще чотирнадцять, прожитих після пробудження на Ні Пабарі. Не було на кораблі астронавта, який, дивлячись на цього високого, мовчазного зовні тридцятивосьмилітнього чоловіка, не дивувався, згадавши, що Бусуд — живий свідок життя на Землі до катастрофи! На кораблі знали, що в Бусуда на Ні Пабарі залишилася дружина Габрієлопа.

Ось чому у ніпабаріян, взятих на борт корабля, найнетерплячішим був саме Бусуд. Йому весь час здавалося, що швидкість плазмольота мала, що минуть віки, доки знову зустрінеться з Землею, де він зможе шукати шляхи до побачення з своєю дружиною Габрієлопою. Тепер разом з новими друзями він вслухався в кожне слово радіоповідомлень з Землі. А звістки надходили незвичайні і несподівані. Станції спостереження, встановлені на всіх планетах Сонячної системи, уже зафіксували наближення і плазмольота і значно повільнішого астероїда Ні Пабар. Та найбільш приголомшливою була звістка про те, що одночасно з плазмольотом “НБК-119” на Землю зараз повертаються з різних глибин Всесвіту ще 548 космічних кораблів!

— А ми вважали себе за виняткових мандрівників! — ображено вигукнув Добробас. — З-поміж всіх прибулих нас тепер ледве помітять!

— До того ж там, очевидно, працюють уже фотонні ракети, — під’юджував Добробаса Новиков. — А на них літають далі за нас…

— Е, ні, не лякайте! — боронився головний астроном корабля. — Може, й далі вони літають, а от з чим вони повернуться, побачимо. У нас же…

— Що? Що у нас?

— Ми з’єднали цивілізації Сергуса і Землі — це раз! — значущо загнув палець Добробас, — веземо на Землю секрети сергусіянського довголіття — два!

— Все це так, — замислено відказав академік Курганов, — однак ми маємо на кораблі ще цінніші відкриття. З нами — ніпабаріяни. Вони уособлюють поєднання двох різних цивілізацій на Землі. Ми веземо на рідну планету розгадки багатьох загадок її древньої історії! Зникнення однієї цивілізації і поява на її руїнах нової — переконливий доказ нездоланності історичного процесу. Поки що нам відомо — у нашому ближньому космосі є лише дві планети, населені розумними істотами — сергусіянами і землянами. Ці відомості надзвичайно важливі! Природні ресурси двох планет великі, але використовувати їх доведеться дуже економно. Попереду ж — ціла вічність.

— І, нарешті, останнє, — підсумував Сергій Чуєв. — Ми, погостювавши на Землі, готові будемо вирушати у нову мандрівку!

…Згодом астронавти дізналися, що на Землі за цей час стався справжній демографічний “вибух”. Землян стало 14 мільярдів чоловік. З настанням космічної ери природа сама розв’язала проблему бурхливого заселення придатних до життя планет. На Землі постійно перебувало близько половини населення. Друга половина освоювала Місяць і Марс. Близько двох мільйонів землян постійно перебували в космічних польотах.

Та крім новин, які астронавти могли передбачати, були й несподівані. Виявилося, що через тридцять років по тому, як у напрямі Сергуса відбув плазмоліт “НБК-119”, на Землі почалося “санітарне століття”.

Шкідливі відходи з заводів через ріки потрапляли в океан. Отруйні елементи підіймалися з димом в атмосферу, а з дощем знов потрапляли в ріки, а звідти — в океани. Так була порушена біосфера планети. Колись природа загрожувала людині, а тепер людина стала загрожувати природі. На Землі зникли сотні видів тваринного і рослинного світів.

Трохи запізно усвідомили це земляни. Зате рятували природу рішуче. На сто років було законсервовано будь-яке виробництво, що дає шкідливі відходи. Термоядерні електростанції знайшли собі місце глибоко під землею. На всій планеті використовувалася лише одна енергія — електрична.

По берегах всіх водойм — річок, озер, водосховищ, морів, океанів — з’явилися заповідні смуги, котрі тепер втричі перевищували потреби біосфери на самооновлювання. “Санітарне століття” стало також століттям штучної сонцефікації всіх куточків планети. Доставлені з плазмо льотом-розвідником подарунки з Сергуса — проекти штучних Сонць — земляни втілили в життя. За “санітарне століття” над Землею з’явилося кілька десятків штучних іонізуючих Сонць.

…Лан відриває погляд від екрану відеофону, на якому Земля вже стала схожою на великий м’яч, і, поглянувши на замріяного Германа, згадує щасливий вираз його обличчя, з яким він годину тому вбіг до неї з сенсаційною новиною:

— Мамо! Вона жива! Вона жи-ва!

— Хто жива? Що з тобою, сину?

— Вона жива… — шепотів, підходячи до матері, Герман. — Ліда Копанюк. Там, на Землі…

— Як же це? — перепитує Лан. В її уяві постала трьохсотлітня бабуся поряд з її юним сином. — Звідки ти знаєш? Тобі сказали чи сам бачив?

— Я розмовляв з нею!

— Ну, і… яка вона?

— Вона прекрасніша, ніж я думав. Ти її зараз побачиш сама. Я попросив повторити відеофонний запис. Увімкни, будь ласка.

Лан підійшла до відеофону і зупинилася, не зважуючись натиснути клавіш внутрішнього відеофонного зв’язку.

— Ну, мамо?

Мати торкнулася пальцем зеленої смужки на шкалі і, знесилена, сіла в крісло навпроти екрану. А на ньому все чіткіше вимальовувалося дівоче обличчя. Досконале кольорове зображення, мов пензлем, виписало м’який овал лиця, свіжий рум’янець на ніжних щоках, високе чоло, пухнасте біляве волосся і великі голубі очі.

Довгі вії дівчини раптом сполохано здригнули, а в очах засвітилася така радість, що Лан мимоволі посміхнулася. На екрані блиснув разок молодих зубів, і дівчина тривожно-співучим голосом запитала:

— Це ти, Серьожо? Я дуже рада. Ти майже не змінився. Немов учора я тебе бачила, коли прощались. А я…

Лан рвучко кинулася до відеофону, натиснула на клавіш вимкнення і звернула повні жаху очі на сина:

— Який Серьожа? Германе, який Серьожа?

— Бачиш, мамо… — знітився Герман. — Вона прийняла мене за мого батька Сергія Чуєва, розумієш?

— Серьожа… — прошепотіла Лан. — А як же батько? Вже знає? І звідки вона, Ліда, взялася?

— Вона разом з дружиною капітана Юрія Чуєва, моєю прабабусею, через кілька років по тому, як стартував плазмоліт “НБК-119”, прибула в Академію наук і перебувала в стані штучного анабіозу. Понад триста років… Коли на Землі були одержані позивні нашого корабля, Ліду за її заповітом вивели зі стану анабіозу. Тільки-но став можливим відеофонний зв’язок, вона попросила побачення з Сергієм Чуєвим. Я не хотів розчаровувати її, говорив від імені батька. Так вийшло, що не міг я її відразу засмутити. Адже я такий схожий на батька, що вона не відрізнила одразу.

— Так, синку, ти дуже схожий на свого батька, — гаряче обійняла Лан Германа. — Я щаслива, рідний. Посидьмо трохи разом. Мені так добре, коли ти біля мене.

Вони вже годину тихо сидять в каюті. Герман взяв якусь “земну” книгу з полички, але лише гортав сторінки.

Лан стежить за сином, радіє з нього, і не збагне, чому з очей її котяться сльози…

На екрані відеофону — відтепер дорога сергусіянці голуба планета, батьківщина її чоловіка. Лан тихо підводиться і виходить з каюти. Германові тепер добре й на самоті з своїм невимовним, тривожним щастям. У її чоловіка — Сергія Чуєва — теж радісна подія. Вчора по космічному відеофону він зв’язався з плазмольотом—ракетою, на котрій в цей же час поверталися на Землю Головний теоретик далеких рейсів Сергій Петрович Кедров і рідні Сергія — батько Віктор Юрійович Чуєв та сестра Людмила зі своїм чоловіком.

МІСЯЧНА СОНАТА

— Звичайно, вас важко чимось здивувати, — говорив низенький молодий, але вже з ознаками лисини чоловік, широко крокуючи попереду групи високих астронавтів. — Але скажу вам від душі — оазис в кратері Коперніка — наша гордість. Погляньте на соснові гаї, на басейни, на лани гіллястої пшениці.

— Справді, аж не віриться, що ми вже на Місяці, — звернувся до Лан Сергій Вікторович Чуєв. — На цьому супутнику Землі мій дід Юрій кілька разів бував до відльоту на плазмольоті “НБК-3”. Тут були голі скелі, гнітючий морок, смертельний холод вночі або немислимо сліпуче сонце і спека вдень. А тепер… І все-таки, Павле Терентійовичу: яким чином вдалося “виготовити” на Місяці атмосферу?

— А вона не скрізь є, — зрадів можливості чимось стати в пригоді Павло Терентійович Козлов, гід прикосмодромного оазису. — Уявіть на мить карту того боку Місяця, який завжди звернений до Землі. Уявили? Так от. Кожен кратер на ній перетворено на такі оазиси, як наш. Спершу навколо кожного місячного цирку, в гірському його кільці, встановили апаратуру для створення могутніх натягів з магнітної “плівки”. Потім ці плівки мов сферичними невидимими ковпаками “накрили” місячні цирки. Найближчий від нас великий цирк Архімеда має в діаметрі 80 кілометрів, а висота його “ковпака” з електромагнітних полів досягає в центрі 10 кілометрів. Уявляєте, скільки треба було доставити туди рідкого кисню, щоб наповнити такий “балончик”? А інші кратери!

— Заводи по виробництву кисню, звичайно, в Антарктиді? — запитав Чуєв.

— Так. Льодовий покрив її тепер значно поменшав. Беруть його на виробництво кисню і води всі міжпланетні транспортні кораблі. Там тепер справжній конвейєр.

Чуєв, обережно ведучи під руку Лан (від незвички мале тяжіння на Місяці завдавало астронавтам чимало веселих клопотів), зупинився біля розлогого куща, на якому дозрівали великі яскраво—рожеві плоди, торкнувся до одного пальцем:

— Ананаси без шкаралупи, чи що?

— От і не вгадали! — весело засміявся Козлов. — Та це ж місячні полуниці! В умовах Місяця, де тяжіння в шість разів менше, земна ягода стала гігантом. Та це що! В кратерах Арзахель, Альфонса і Птолемей, які тепер з’єднані між собою тунелями, є баштани, де ростуть кавуни до метра в діаметрі, а яблука, мов футбольні м’ячі. Ну, от бачите, є й вам на що у нас подивитися. Та що дивитися — пригощайтеся полуницями. Певен, що сподобається.

Астронавти пішли стежкою поміж рядами кущів і з насолодою смакували соковитими сонячними ягодами. Далі виднівся справжній ліс, підтримуваний велетенськими стовпами.

— Хміль? — кинув на зелену стіну Чуєв.

— Знову помилились. Виноград! Ягоди, мов земні апельсини. Та поки що вони зелені. Ходімо на грядки огірків, редиски, цибулі, моркви. Масштаб — той же.

Астронавти йшли по оазису. Ще вчора плазмоліт “НБК-119” “примісячився” на космодромі в Морі Дощів. Вийшовши в “райдугах” з корабля і угледівши нескінченну рівнину, вкриту плямами розплавленого піску — слідами стартів космічних кораблів, — кожен відчув себе якось незатишно. Та коли після подорожі в метро крізь місячні Апенніни й Карпати до кратера Коперніка їм просто у вагоні запропонували зняти космічні міжпланетні костюми і вільно виходити в оазис, радісному збудженню зголоднілих за подихом вітру астронавтів не було меж. Свіжий вітерець повіяв в лице прибулих уже відразу по виході з вокзалу метро. Від Павла Терентійовича астронавти дізналися, що в оазисах відпочивають десятки тисяч астронавтів, які готуються до польоту або повернулися з далеких мандрівок і акліматизуються в умовах, близьких до Землі. Екіпажеві “НБК-119” теж належало прожити тут кілька тижнів. Відпочивши в чудовому готелі, вони вийшли сьогодні на першу екскурсію.

— На другому боці Місяця те ж саме — космодроми і здравниці, — розповідав Козлов. — Та ось через кілька днів виїдемо у навколомісячну подорож, на власні очі побачите. І зустрінетесь з іншими астронавтами, що прибули зі всіх кінців Всесвіту.

Високий юнак йшов поряд зі стрункою білявою дівчиною. Це були Герман Чуєв і Ліда Копанюк. Незвідані стежки юних почуттів звели їх тут, на Місяці.

Ліда, ця земна дівчина, дізнавшись про місце примісячення “НБК-119”, негайно вилетіла туди рейсовим плазмольотом. Ліда й досі вважала Германа за його батька. Справжній Сергій Чуєв так змінився, що вона не впізнала його. Ця обставина все більше бентежила юнака. Доки астронавти відпочивали в готелі, доки зранку були всі разом, ще можна було якось говорити з Лідою від імені батька. Та ось Козлов повів астронавтів на луки оазиса, де паслися велетенські корови, і юнак з дівчиною, не змовляючись, затрималися біля куща троянд. Герман зірвав гігантську квітку з біло-рожевими пелюстками і простягнув Ліді.

— В бібліотеці плазмольота я знайшов книгу древньогрецьких міфів. В одному з них оповідається, чому червона троянда вважається символом кохання. Дарую вам цей не зовсім точний символ — квітка блідо-рожева. Проте я згоден, як той юнак…

— Розкажіть, Серьожо, я не читала про це. А може, забула…

— Там розповідається про те, що спершу на Землі було лише двоє: юнак і дівчина. Юнак закохався, подарував дівчині білу троянду, бо червоних тоді ще не існувало. А дівчина хотіла мати квітку, схожу на Сонце. Пішов тоді юнак до куща білої троянди і зажурено став співати пісню. Співав так чудово, що заслухався навіть соловейко. “Заспівай ще раз про своє кохання, — сказала пташка юнакові, — і я дістану тобі червону троянду”. Юнак повторив пісню серця. Соловейко злетів з гілочки, настромився серцем на колючку білої троянди, і від його крові квіти стали червоними. Юнак подарував дівчині червону троянду, і вона повірила в його почуття…

— Значить, ви згодні співати, Серьожо? — примружилися очі Ліди. — На жаль, тут я не бачу солов’їв. Але ні. Пташину шкода. Та й невідомо ще: справжній своїй половині чи вигаданій дарували б червону троянду.

— Якій половині? — не зрозумів Герман.

— От і переконалася я, що не все ви знаєте! — весело і дзвінко засміялася Ліда. — А це також символіка. З тих же міфів. Хочете послухати?

— Авжеж.

— У вашій історії лише двоє героїв. А в моїй — мільйони. Словом, зміст міфу такий. Колись, дуже давно люди мали чотири руки, дві голови, два серця. Були вони такі сильні, що вирішили заволодіти троном самого бога Зевса. Але Зевс послав блискавку і розділив кожну людину надвоє, щоб знесилити її. Потім змішав усі “половини” по всій Землі. Після того люди, виростаючи, стали відчувати, що кожному чогось не вистачає. І кожен мусить відшукати саме свою половину, інакше щасливим не буде. На Землі до мого сну в анабіозі люди ще називали дружину чи чоловіка “другою половиною”.

— Цікаво і повчально. Люди шукатимуть свої “половини” завжди і не лише на Землі, а й у всьому безмежному Всесвіті. Мій батько, скажімо, знайшов її аж на Сергусі.

Герман відчув, що Ліда зараз спитає про батька і далі неможливо буде тримати її в омані. Та Ліда не звернула уваги на багатозначний зміст фрази і, посміхаючись, запитала:

— А чи пам’ятаєте ви, Серьожо, вирок лісових мавок?

— Це там, біля фонтану? — спливли в пам’яті Германа дивні видіння чи спогади. — Знайти планету Юності і доставити з неї та посадити в парку дерево вічної молодості?

— Вірно! — здивувалася Ліда. — У вас справді незвичайна пам’ять, Серьожо. Знайшли? Привезли?

— Планету Юності — Сергус — знайшли. І дерево “вічної молодості” на Землю веземо. Не зовсім дерево, а щось близьке до нього. Мій батько сконструював…

— Як батько? Адже Віктор Юрійович Чуєв літав на фотонній ракеті “КС-43” до Полярної Зірки? — здивовано звела брови дівчина.

Далі Герман не міг приховувати правди. Взявши руки дівчини в свої широкі долоні, юнак пильно заглянув у голубі озера великих очей:

— Лідо! Ви звершили великий подвиг вірності. Будьте ж мужньою і вислухайте, хоч це й приголомшить вас. Сергій Чуєв — не я. Я — його син. А батько — вже літня людина… Вибачте… але це так!

Дівчина зблідла. Розгублено глянула на Германа.

— Дякую, Серьожо, за відвертість. Краще відразу про все дізнатися… Це ота сергусіянка Лан? Вона так на вас дивилася, це я помітила ще з першої зустрічі. Що ж! Незвичайна, неземна врода, не можна не закохатися…

— Лідочко! — аж застогнав Герман. — Вибачте мені. Не так треба було розповідати. Сергусіянка Лан Дугівна Лей — моя мати, а Сергій Чуєв — мій батько, розумієте? Я їхній син і звуть мене Германом Чуєвим. Ми не хотіли зробити вам боляче і тому відразу не відкрилися. А вийшло ще гірше. Вибачте мені, матері, всім нам…

— Я все зрозуміла, Серьожо, — сумно сказала Ліда, тремтячою рукою витираючи сльози. — Тільки навіщо стільки хитрощів? Там, біля фонтану, ви були земним хлопцем, думали і діяли по-земному, а тепер…

— Я ніколи не був біля фонтану, народився в космосі і лише мрію про той день, коли стану на планету мого батька, Лідо.

— А як же ви пам’ятаєте нашу зустріч там, нашу розмову? Навіщо згадували про неї?

— В цьому я винний, — спохмурнів Герман. — А тепер все так переплуталося, що й не знаю, як довести вам правдивість своїх слів. Я пам’ятаю все, що пов’язане з вами і моїм батьком, але я його син, син Герман! Батько одружився з сергусіянкою, а на Сергусі вже розв’язано проблему передачі спадкової пам’яті з покоління в покоління. Тому я “пам’ятаю” не лише ці подробиці, а й всі наукові розробки батька, його методи логічного мислення. Батько мало не загинув на Ні Пабарі. Тепер йому понад сорок років.

Широко відкритими очима дівчина стежила за кожним рухом юнака. Лише тепер вона стала відзначати невловиму, але для неї вже помітну різницю між юнаком Сергієм Чуєвим, якого вона проводжала понад триста років тому в міжзоряний політ, і цим високим атлетом з вродливим обличчям. Він дуже схожий на Сергія Чуєва, але в ньому багато й від тієї чарівної сергусіянки…

— Мені холодно, — мляво сказала Ліда. — Таке сліпуче сонце і таке чорне небо… Зірки… Чому вони всі падають?

Ліда поточилася і впала б, якби дужі руки Германа не підхопили її. Він хутко рушив до готелю. Не встиг вийти з саду оазиса, як Ліда розплющила очі і, схлипнувши, мов дитина, вирвалася з обіймів, стала на ноги:

— Серцю не накажеш… Але… В ньому ще досить сил, щоб зважитися на інший подвиг. Сама піду назустріч часові і мріям. Скоро до Крабовидної Туманності стартує ракета. Попрошуся в політ. Все одно на Землі, доки я спала, сталося стільки змін, що я на ній відчуваю себе людиною з іншої планети. Та й нічого тут мене не втримує. Ні рідних, ні знайомих, ні подруг нікого, хто розумів би мене, людину з далекого минулого. Розумієте, Серьожо… Розумієте, Германе?

— Лідочко! Прислухайтесь до голосу мого серця! Я снив вами, я летів до вас з того дня, коли батькова пам’ять зворушила моє серце, викликала в уяві ваш образ. Він став дорогим мені.

— Не треба про це, Германе, — з сумовитою посмішкою одказала Ліда. — Лукавити не буду: мені приємно слухати вас. Але заждіть, заждіть… В мені жива ще пам’ять про вашого батька. І я не знаю, я не можу… Можливо, колись, а тепер я хочу побути на самоті. Не йдіть зі мною, не шукайте зустрічей. Якщо я справді ваша “половина”, я серцем зрозумію це, душею вгадаю і сама знайду вас. До побачення, Германе… Сергійовичу!

Ліда пішла…

Кілька тижнів по тому Герман не бачив дівчини. Разюче враження на космічного нащадка Чуєвих справила зустріч його прадіда Юрія з дружиною Валентиною Дмитрівною. Як і Ліда, вона проспала в стані анабіозу сотні років, діждалася свого чоловіка. Від Валентини Дмитрівни Герман дізнався, що Ліда з Місяця повернулася на Землю і тепер навчається у Вищій Школі Космонавтів. Юнак подався на станцію відеофонного зв’язку, але йому відповіли, що абонент чекає зустрічі з Германом на Землі…

Герман повернувся до готелю. Група космонавтів оточила Валентину Дмитрівну Чуєву. Чувся виразний бас:

— От бачите, Валентино Дмитрівно, правий був тоді я. Пам’ятаєте? Кілька віків тому ви тужили за життям, яке минає, а я запевняв, що молодість повернеться. Так воно й сталося. Ви така нині вродлива і молода, що я закохався б, якби не Юрій Степанович…

— Ваша правда, — щасливо засміялася Валентина Дмитрівна. — А я ще тоді казала і стверджую зараз, що наш старійшина — Сергій Петрович Кедров, як був, так і залишився наймолодшим серед всіх плазмольотчиків. Сергію Петровичу, скільки вам тепер, якщо не секрет?

— Ну, як сказати. Сто тридцять з секретним гаком.

— Я думала — всі півтораста. За розрахунками, звичайно. На вигляд ви ще зовсім молодець! — втрутилася Ліза Бирюк.

— Було б і півтораста, якби наша “КС-43” літала на швидкостях “НКБ-119”. Ходімо, прогуляймося садом, друзі. Завтра наш екіпаж, як і ви, вилітає на Землю.

Капітан Новиков щось гаряче доводив академіку Курганову.

— …Пусте! — впевнено говорив Іван Германович. — То тільки в старих фантастичних романах писалося, що космонавти, які через сотні років поверталися на Землю, відчували себе зайвими. Ми прибудемо з таким “багажем”, що багато в чому станемо в пригоді землянам. Та інакше й не може бути. Інакше сама ідея далеких польотів викликала б сумнів. Коротше кажучи, завтра ж я доведу вам, Олексію Платоновичу, що ваші побоювання — це напрошування на компліменти.

— Радий буду відчути себе переможеним, — відповів Курганов. — Може, й справді я трохи перебільшую, але на Землі тепер для нас стільки нового, що ми маємо шанс відкрити завтра нову, невідому для нас планету!

— Гадаю, що нас чекають радісні відкриття, — бадьоро заявив Сергій Вікторович Чуєв. — Сміливіше, друзі! Ми самі — теж неабияке відкриття для землян. От хоча б наші друзі ніпабаріяни. Чуєш, Бусуде? Хочеш завтра Землю побачити?

— Я давно чекаю на це щастя, — твердо мовив Бусуд.

— А ти, Германе? Ти, мій космічний сину?

— Хоч сьогодні, хоч зараз! — гаряче і щиро вихопилося у юнака. — Згоден всі чудеса Всесвіту віддати за просту радість жити на Землі!

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Через три земних століття зустрілися друзі дитинства — Сергій Чуєв і Сашко Юхименко. Сидять чоловіки у кімнаті московського готелю, згадують минуле й сьогочасне. Колись Сашко радив Сергієві не забувати дружби навіть тоді, коли Чуєв юнаком з космосу повернеться, а Юхименко дідусем на Землі стане.

А тепер? Тепер Сашкові після польоту на ракеті “КС-49” до Полярної Зірки ще й тридцяти немає, а Сергієві після його космічної одіссеї скоро п’ятдесят буде. Так розпорядилася життям друзів Всевладна Відносність.

Та це не дивує космічних мандрівників. Їм довелося і справді заново відкривати планету Земля, де люди живуть по двісті і більше років. І не просто живуть, а століттями зберігають бадьорість і повноцінну працездатність. Це вони, нові земляни, перетворили Місяць у космодром-здравницю, завершують заселення оновленого Марса…

До кімнати заходять Лан і Лариса. Вони приносять чоловікам свіжі новини. Астероїд Ні Пабар вже рухається по навколоземній орбіті. Всі ніпабаріяни перебралися на Землю і живуть на Новій Зеландії. Там і зустрівся Бусуд з Габрієлопою.

Через місяць до сонячної системи лергів має стартувати фотонна ракета “ОК-5”. Капітаном корабля призначено Германа Чуєва. З ним у далеку подорож збираються академік Курганов, професор Петровський, ніпабаріянка Натадмар, ірвітназ “ЛЯЛ-20”. А Ліда Копанюк? Вона домоглася переводу на інший корабель, котрий уже відбув у політ на Марс.

З радістю зустрів Сергій звістку про те, що місячні космодроми готуються прийняти караван сергусіянських кораблів, що на них зворотним шляхом на Сергус відправляються перші тисячі туристів—землян, що флагманський корабель доручено вести йому, Сергію Чуєву.

— Отже, летимо? — весело поглянув Сергій на вірних друзів.

— Летимо! — злилися три голоси в один.

…А ми, читачу, побажаємо нашим героям добра у їхній новій космічній одіссеї.

Юрий Александрович Никитин Фантастические рассказы

МУРАВЬИ

— …На каждую амазонку в колонии полиергус приходится шесть—семь чужих рабочих, — сказал Нат, заканчивая лекцию.

В это время в аудиторию заглянули. Нат сразу ощутил холодок между лопатками, словно кто-то невидимый приложил холодное лезвие к обнаженной спине. Давно ли была первая лекция, когда он настолько разволновался, что выбежал из зала?

— Ам-мазонки полиергус, — сказал он дрожащим голосом и с ужасом почувствовал, что надвигается дикое косноязычие, когда он не в состоянии связать и двух слов, — эти амазонки не единственные в своем роде. В следующий раз рассмотрим крупноголового и широкожвалого харпагоксенуса сублевиса, который тоже полностью зависит от рабочих муравьев чужих видов. Я кончил!

По широкому проходу к нему уже спешили двое: директор и незнакомый крупный мужчина с загорелым широким лицом, изрезанным шрамами.

Директор торопливой скороговоркой представил его:

— Тролль, заместитель директора по геологоразведке Венеры. Умоляю вас, Нат, пойдемте быстрее!

Они подхватили Ната под руки и почти бегом повели к выходу. Рука у замдиректора оказалась прямо железной. Чувствовалось, что он без особых усилий мог бы раздавить локоть преподавателя мирмекологии, словно елочную игрушку.

“Бывший космонавт”, — констатировал Нат с унынием. Ему стало обидно от сознания собственной неполноценности. Худое и скорбное лицо, кривые зубы, сутулая спина., Наверно, он даже лето не любил по той причине, что приходилось снимать защитный панцирь: пиджак с искусственными плечами. Никакая рубашка ведь не могла скрыть торчащих ребер, плоской грудной клетки, костлявых плеч и длинных худых рук с бледной кожей, к тому же покрытых темными волосами.

У подъезда их ждал автомобиль. Ничего не понимающего Ната втиснули на заднее сидение. Директор института сел к шоферу, космонавт грузно опустился рядом с Натом.

Машина рванулась с места, словно спрыгнула. Как стрела пронеслась она по узкой улочке и буквально вылетела на магистраль.

— Важное дело, — сказал космонавт. Он сидел, огромный и крепкий, как гранитная скала, на поворотах наваливался плечом на Ната, и тот чувствовал, что его грудная клетка сминается, словно воздушный шарик. — Пришла лазерограмма с Венеры: “Срочно пришлите мирмеколога”. А наши спецы, как назло, разбрелись. Кто в отпуске, кто гриппует, двое что-то ищут в сельве Амазонки… И мне порекомендовали обратиться к вам.

— А что случилось? — спросил Нат слабым голосом.

— Неизвестно. У них малые мощности. Энергию экономят. Может быть, местные мураши покусали кого-нибудь или прогрызли кабель. Вы согласны?

С переднего сидения повернулся директор. От натуги лицо налилось кровью, глаза лезли на лоб.

— Наш институт тоже заинтересован, — оказал он многозначительно. — Учтите это обстоятельство, Нат!

Машина выскочила за городскую черту, замелькали строгие дома научного центра.

— Вы согласны отправиться и проконсультировать на месте? — спросил бывший космонавт в упор.

Нат ощутил дрожь в коленях. Куда отправиться?

— Перебросим вас с помощью телетранспортации, — сказал директор, словно космонавтика находилась в его ведомстве, — потребуется уйма энергии, но ведь пришел сигнал опасности…

Машина на большой скорости понеслась к массивному зданию из серого гранита. Возле подъезда стояли трое в белых халатах.

— Этот? — спросил один отрывисто, указывая на директора.

— Гм, — промямлил директор и побледнел, — я, собственно, тоже знаком с мирмекологией, но обстоятельства не позволяют мне…

Но Ната уже вели по коридору, и он лишний раз мог убедиться, что даже у космонавтов-медиков пальцы тоже железные.

Они вбежали в огромный зал. Все помещение наполнял низкий мощный гул, под куполом откликалось эхо, пол подрагивал. В самом центре блестела круглая плита из черного металла.

— Только консультация мирмеколога может помочь, — сказал космонавт неожиданно тихо.

— Я… я… согласен, — сказал Нат, изо всех сил стискивая зубы и сжимая кулаки, чтобы они не опозорили его дрожью.

И тут. же сообразил, что его и не везли бы сюда, если бы сомневались в согласии немедленно все бросить и отправиться в мир другой планеты консультировать людей из ведомства космонавтики. Странный народ эти планетолетчики!

Несколько крепких парней помогли влезть в космический скафандр малой защиты, жуткую помесь рыцарских доспехов и водолазного костюма для глубочайших спусков. Нат ощутил, что весь покрывается липким потом. На плечи давила вся планета.

— Я не могу сделать и шагу, — прохрипел он.

Один из техников, здоровенный детина, сказал торопливо:

— Это облегченный костюм малой защиты. Для кислородных атмосфер!

Но в его голосе Нат уловил нотку глубокого презрения. Сквозь обзорный щиток он увидел своего директора, который обеспокоенно протискивался к нему.

В наушниках послышался его писк:

— М-мэ… В таких костюмах можно и в преисподнюю!

Ответил тенор:

— В этой пижаме?

И все покрыл густой нетерпеливый бас замдиректора по освоению Венеры.

— Вам не придется ходить в нем! Проконсультируете, не выходя из комнаты. Они сами наловят и принесут. Готовы?

— Д-да… — прошептал Нат, понимая, что делает величайшую глупость в своей размеренной жизни.

Его подхватили и перенесли на металлическую плиту.

— …пять, четыре, три, два…

Перед глазами вспыхнул неземной плазменный свет, выжег тени по всему залу, басовитое гудение смолкло, в уши ударил пронизывающий свист…

Он материализовался над приемной площадкой на высоте 5 сантиметров. Здесь трудно было упасть. Но Нат не удержался на занывших ногах. Холодная блестящая поверхность отражала странный сиреневый свет, в наушниках слышались неясные шорохи…

— Прибыл!

Он почувствовал, как кто-то сильный хватает его под руки. В следующее мгновение уже стоял на ногах. Сзади его поддерживали за плечи.

Перед ним стоял высокий человек. Голова у него была перевязана бинтом, в темных запавших глазах угадывалась злость и отчаяние.

— Руд, ты? — спросил он.

Голос его был резкий и четкий.

Он приблизил лицо к шлему, всматриваясь сквозь полупрозрачный металл поляроида.

— Гм… — сказал Нат. — Я не Руд. Меня просили прибыть… гм… уладить некое… гм… недоразумение.

— Мирмеколог? — спросили сзади.

Нат ощутил, что его не поддерживают. В поле зрения появился второй атлет. Он выглядел еще более измученным, чем коллега. Правая рука висела на перевязи, лицо багровело ссадинами.

— Да, — ответил Нат. — Ученый. Что тут у вас?

— Напали муравьи! — сказал первый зло.

— Примените инсектициды, — предложил Нат заученно.

— Инсектициды? — переспросил атлет яростно. — Инсектициды?

В темных глазах, которые стали чернее угольев, полыхнуло пламя.

— Инсектициды? Огнеметы не справились! Все боеприпасы израсходованы!

Пятна на повязке проступили ярче, налились темной кровью. Второй молча повернул Ната за плечи к стене.

За матовой перегородкой беззвучно мелькали страшные тени… Огромные крючковатые лапы скользили по металлу, зловеще смыкались и размыкались челюсти.

— Их сотни, — сказал первый глухим голосом. — Уничтожены все внешние приборы. Вездеход изуродован. Один-единственный муравей сорвал гусеницы, раскусил спектролитовый колпак, уволок на сотню метров лазерную пушку…

— К какому виду они принадлежат? — спросил Нат.

— Челюсти невероятных размеров. Значит, к кусачему.

— Они появились, — сказал второй, — когда мы работали за Куполом. К счастью, все мы были в скафандрах высшей защиты. За несколько мгновений все вокруг оказалось разрушено. Троих эти злобные твари утащили, мы с Марро успели прыгнуть в люк. Один из этих демонов вскочил за нами. Еле успели… Полста пуль, не меньше.

— Где он? — закричал Нат невольно. Сердце мирмеколога забилось вдвое быстрее: совершенно новый биологический вид! Мирмекос гигантик. Нет, грандиозус!

— Возле самого люка, — ответил тот, которого назвали Марро, — в коридоре.

Они вышли из зала. Нат обливался потом, сцепив зубы, покорно тащил на себе нелепые железные латы. Но разом забыл об этой груде металла, пластмасс, приборов и установок, когда увидел поверженного гиганта.

Поперек коридора лежал огромный муравей, размером с саблезубого тигра. Весь иссиня-черный, как воронье крыло, он точно так же отливал металлическим блеском, страшные жвалы раздвинулись в предсмертной судороге, голенастые ноги сплелись в узел. Продолговатое брюхо, покрытое прочными щитками, втянулось внутрь. Все его тело было изрешечено пулями. Впрочем, стены коридора пострадали не меньше.

Марро перехватил взгляд мирмеколога и сказал хмуро:

— Едва успели… Из двух автоматов- крупнокалиберными!

Его товарищ предложил:

— Теперь нас трое. Может, еще и удастся отбить. Они утащили капитана, метеоролога и биолога. Биолог — женщина!

Нат покосился на матовую стену. Время от времени там проносилась стремительная тень. Мелькали изогнутые челюсти, крючковатые лапы, злобные немигающие глаза. Выйти — и шансов не будет даже на собственное спасение. Но чего не сделаешь, чтобы стыд не жег глаза до конца дней? Он сказал:

— Помогите мне снять одежду. Мне надо познакомиться с новым видом.

Они переглянулись, но послушно вытряхнули мирмеколога из скафандра.

Он тут же бросился к муравью, обеими ладонями надавил на мохнатый низ блестящего брюха. Пальцы скользнули по отполированным щиткам, на конусе появилось отверстие.

Из диафрагмы выползла большая прозрачная капля, по коридору пронесся резковатый запах озона. Нат с энтузиазмом прижал сильнее, капля угрожающе раздулась. Запах усилился.

— Извините… Мне нужно кое-что рассмотреть… Но лучше одному…

Космонавты разом оказались за ближайшей дверью, Марро успел крикнуть:

— Если что понадобится, мы здесь!

Автоматические запоры лязгнули, тотчас же заработала установка счистки воздуха. Нат снова принялся за муравья. Собственно, дел оставалось на две минуты. Ровно на столько, чтобы раздеться до трусиков и вымазаться с ног до головы пахучей жидкостью, которая выступила из брюшка. Ботинки после некоторого колебания тоже сбросил. Все-таки лучше ходить босиком, чем таскать металл и на ногах.

По ту сторону матовой стены по-прежнему маячили зловещие тени. Иногда появлялась целая группа. Они внимательно осматривали странную постройку и снова исчезали.

Нат подошел к выходу из Купола. Страшно, но надо идти. Люди в опасности!

Он отворил стальную дверь, шагнул на поверхность планеты. Сзади громко хлопнула дверь. Обратный путь отрезан. За спиной осталось многоэтажное здание, накрытое поблескивающей полусферой. Впереди — незнакомый мир!

Он заморгал, стараясь поскорее привыкнуть к странному сиреневому свету и низким облакам. Навалилась жара, над бровями начал скапливаться пот, по спине поползла струйка.

И тут увидел бегущего к нему муравья. У живого вид был еще ужаснее, чем у мертвого. Муравей надвигался стремительно, песок и камни вылетали из-под сильных лап, мощные челюсти угрожающе разомкнулись…

Нат с сильно бьющимся сердцем дал часовому ощупать себя гибкими усиками с мохнатыми кисточками на кончиках. От него пахло точно так же. Нат не удержался и погладил сильное насекомое по выпуклой голове. Пальцы ощутили шероховатый хитин, по прочности не уступавший лучшим сортам пластмасс.

В это время за матовой стеной внутри Купола он увидел две бледные фигуры. У обоих были разинуты от натужного крика рты, оба неистово размахивали руками.

Нат виновато пожал плечами. Дескать, ничего не слышу. Если вернусь, все объясню.

Потом помахал им, шлепком отогнал муравья и зашагал по направлению к муравейнику. По старой утоптанной дороге, которую можно было угадать даже по устоявшемуся запаху ферромонов, которыми любой вид муравьев метит свои трассы и по которому отличает своих муравьев от чужих.

Дорога оказалась освобожденной от камней. Во всяком случае, по сторонам валялось немало булыжников, видимо, их оттаскивали туда намеренно. Или, может быть, камни сдвигали, когда тяжелую добычу тащили волоком.

Нат торопливо шлепал по придорожной пыли босыми ногами и вздрагивал от каждого шороха. Стыдно признаться, но он не любил поздно вечером заходить даже в собственную комнату. Во всяком случае, всегда сначала заглядывал под кровать и в шкаф, лишь потом начинал раздеваться. А тут неожиданностей может оказаться больше!

Над головой нависали тучи, казалось, до них можно дотянуться рукой. Горизонт вырисовывался четко, сиреневая почва дисгармонировала с темным свинцом неба.

Нат шел и шел по твердой высохшей почве, солнце пекло и через эти апокалиптические облака. Ему стало жарко до одури, но тут все чаще начали попадаться гигантские растения. Странно: они росли вдоль муравьиной дороги, росли ровными рядами, а в стороне попадались редко. Словно лесополоса вдоль автострады. Приятная прохлада, защита от ветра и пыли, приманка для травоядных животных…

Нат с сожалением отвел глаза от ровного ряда деревьев. Надо следить за дорогой. Любой профан ухватился бы за гипотезу о разуме. А мирмеколог знает, что муравьи постоянно заготовляют в камерах съедобные семена. Но только не всякий муравей доносит добычу благополучно. Иные растяпы теряют. Вот и прорастают семена вдоль дороги…

Запах постепенно усиливался. На тропе все чаще попадались фуражиры, наконец блестящие черные тела буквально запрудили дорогу. Мелкая пыль висела в воздухе вдоль всего пути, переливалась крошечными блестками, оседала на деревьях. Нат благоразумно шел по бровке, стремительные тела проносились рядом.

И вдруг за одним из поворотов открылся вид на муравейник. У Ната перехватило дух. Вдали возвышалась огромная конусообразная гора, сложенная из громадных деревьев, валунов и обломков скал… Исполинский муравейник, словно рыцарский замок разбойников-рыцарей, был окружен большим земляным валом.

— Ну-ну, — сказал Нат.

Мелкая противная пыль сделала все-таки свое черное дело: все тело чесалось и зудело. Он поймал себя на мысли, что останавливается в который раз, чтобы запустить обе руки под рубашку и поработать ногтями.

Возле муравейника жизнь била ключом. Тысячи муравьев сновали во все стороны, мириады ног стучали по каменистой почве, от столкновений трещали панцири.

Нат подошел к ближайшему отверстию, опасливо заглянул внутрь. Так и есть — “живые ворота”. Несколько крупных с мощными жвалами муравьев-солдат расположились веером, голова к голове. Челюсти были разведены, длинные усики все время шевелились, переплетались у входа. И попасть в муравейник можно было, только прорвав эту преграду.

Он медленно приблизился к пульсирующей диафрагме. Страшные, зазубренные челюсти, — кривые, похожие на серпы, — в любой миг они могли сомкнуться и рассечь любой панцирь, любой череп.

Нат перевел дыхание, напрягся… Ноги стали деревянными, пришлось посылать команды каждой мышце. Страшная диафрагма надвигалась!

Он сделал последний шаг, и несколько пар усиков коснулись его тела, требуя пароль. Он осторожно погладил ближайшие антенны и шагнул под темный свод. Страшные челюсти подрагивали в готовности. Нат царапнул локоть и похолодел: конец! Но запах держался стойко, никто его не тронул, и мирмеколог благополучно проскользнул в муравейник. Признали!

Теперь он — полноправный член муравьиной семьи, может идти, куда вздумается, и делать, что захочется. Правда, ему уже и сейчас не очень хочется оставаться в этом аду, среди лязгающих челюстей, металлических панцирей и крючковатых лап.

Он постоял немного, пока глаза привыкли к темноте. Впереди — туннель, из потолка и стен торчат обломки камней и сломанных деревьев, пол достаточно ровный, местами отполирован миллионами ног. Запах несколько иной, похоже, что где-то поблизости находятся грибные плантации. Скорее всего, несколькими этажами ниже.

Он осторожно стал продвигаться вперед. Через несколько метров туннель раздвоился на два совершенно одинаковых хода. Оба вели в глубь муравейника, откуда доносился приглушенный шорох множества ног.

Нат несколько мгновений колебался. Мирмеколог заметил, что в правом ответвлении поворотов несколько больше, чем в магистральном туннеле. Под ногами шелестели сухие листья. Этот ход тоже постоянно двоился и троился, так что прошло совсем немного времени, и он заблудился самым постыдным образом. Какой ход ведет внутрь, какой выводит? Единственное, в чем еще можно было ориентироваться, — это старая добрая гравитация. Верх-низ — достаточно просто, а вот слух отказывал в мире, где шорох трущихся панцирей и лап раздавался со всех сторон.

Он выбрал ход, ведущий вниз. В подземельях расположены все склады, плантации, камеры куколок и личинок, покои царицы. В складах заготовлен впрок корм. Всякая добыча. Даже если ее еще не удалось вышелушить из панцирей.

Нат спускался по наклонному ходу, он дважды имел возможность испробовать прочность муравьиных панцирей. В первый раз вынырнувший из бокового хода фуражир задел его кончиком брюха, и мирмеколог отлетел в сторону и грохнулся о камни. Второй раз буквально лоб в лоб столкнулся с рабочим муравьем, тащившим личинку. К счастью, этот трудяга не летел, как на пожар, и мирмеколог благополучно отделался легким ушибом.

По мере того, как он опускался вниз, становилось прохладнее. От стен веяло сыростью, светящийся мох сменился светящейся плесенью. Дважды он поскользнулся на слизистом полу, больно ударился коленом.

Склад — горы мяса, пропитанные соответствующими ферментами, дабы не портились. На входе маячат несколько придирчивых часовых. Нат покосился на их челюсти и решил в середину не заходить. Не интересно, да и все знакомо по земным видам.

И вдруг среди шорохов и мелкого топота в затхлом и влажном воздухе послышался далекий человеческий крик. Нат замер, прислушиваясь. В длинном туннеле зияли молчаливые боковые ходы, небрежно сложенные стены не выглядели монолитами, в них кое-где виднелись щели, сквозь которые можно было заглянуть в соседнее помещение. Кричали оттуда?.. Но вход в камеру мог оказаться на другом конце муравейника. А может, это только галлюцинация?

Он чувствовал, что устал. Хотелось есть.

Посредине туннеля несся навстречу шестиногий носильщик, в крепких жвалах он держал птичье гнездо. Нат протянул руку, стараясь тронуть усик издали, чтобы не попасть под этот живой мини-танк.

Муравей остановился. Нат торопливо погладил обеими ладонями шероховатые усики с лохматыми щеточками на концах. Муравей недоверчиво пялился на странного собрата, который обратился к нему с явно непонятным знаком.

Нат заглянул в гнездо. Пять очень крупных птичьих яиц, все ярко-алые, с мелкими крапинками. Была — не была!

Он достал одно, обнаружил трещинку, бросил обратно и взял целое. Муравей умчался, а Нат отошел к стенке. Ноги гудели от усталости.

Гадость какая! С детства терпеть не мог сырых яиц и рыбьего жира. Но что поделаешь, необходимость… Неизвестно, сколько времени придется изучать свободную архитектуру замка шестиногих разбойников.

По магистрали в это время шествовало стадо туземных формикарум вакка. Розовые пузыри медленно передвигали крохотные ножки, фуражиры привычно подталкивали их массивными челюстями, подгоняли отставших, не пускали в боковые ходы.

“Неплохо, — подумал Нат. — По крайней мере, заглушу тошноту от яиц”.

Он притормозил ближайшую муравьиную корову, пощекотал брюшко. Вакка охотно выдала громадную прозрачную каплю.

Этот мед оказался исключительно сладким и душистым, а главное — холодным, словно из самого глубокого колодца. Странные процессы происходят в организме муравьиных коров!

Он пил и пил, пока живот не отяжелел и по телу не разлилась сытость. Еще дважды щекотал брюхо формикарум вакка, и в довершение успел наполнить флягу доверху.

Вот теперь можно снова отправляться в поиск!

Он прошел еще несколько метров, миновал стражу — и увидел их!

В глубине маленькой пещеры с низким потолком белели три крупные человеческие фигуры в металлических скафандрах. Две из них теснились возле узкой щели в стене, третий человек сидел на полу. Все трое походили на гигантских сколопендр, вставших на заднюю пару ног. Отвратительные щитки, суставчатые члены, рожки на шлемах…

Нат почувствовал, что его непроизвольно передернуло от отвращения. Он шагнул к ним в пещеру и сказал:

— Здравствуйте.

Он сказал это негромко, но благодаря хорошей акустике голос прозвучал четко и властно.

Фигуры у щели отпрянули, сидевший на полу — подскочил. Их позы выразили испуг и ожидание.

— Вас ждут в Куполе, — сказал Нат. — Тревожатся. Возвращайтесь!

Он понимал, что говорит не то, но другие слова не шли в голову. Да и вдруг стало очень неловко за свое легкомысленное одеяние. Босиком, в летних шортиках, в рубашке с коротким рукавом! Он вспомнил, что среди похищенных есть женщина, и готов был сгореть от стыда. Это с его-то кривыми ногами, длиннющими волосатыми руками!

Он в растерянности отстегнул флягу со все еще холодным медом.

— Вот, — сказал он, — прекрасно утоляет жажду.

Человек в скафандре недоверчиво взял флягу, а другой рукой в этот момент отстегнул шлем. У него оказалось суровое, будто высеченное из гранита лицо. Оно ничего не выразило, когда он сделал глоток, но взгляд, брошенный на мирмеколога, был странен.

Второй космонавт сделал осторожный глоток, потом другой… Третий глоток был рассчитан по крайней мере на половину фляжки, но человек с суровым лицом поймал руку товарища и предостерегающе сжал.

— Извините, — сказал тот. У него было изумленное и радостное лицо. — Эра, допей все. Амброзия, напиток богов!

Третий космонавт откинул шлем за спину, и у Ната заныло в груди. Такую девушку и во сне не увидишь! Красивая? Не то слово… И бывает же такой сплав обаяния, женственности, красоты, интеллекта… Древняя гречанка эпических сказаний XXIII века, звездная принцесса Фомальгаута…

— Вы — человек? — спросил космонавт с суровым лицом.

Нат почувствовал неловкость. Конечно, он старался вести себя достойно, но конь на четырех ногах и то…

— Да как вам сказать, — промямлил он.

— Понимаем, — быстро сказал человек с суровым лицом. — От имени человечества Земли приветствуем в вашем лице, Старшие Братья, могучую сверхциви…

— Ах, вот вы о чем! — понял Нат. — Нет, я с Земли. Сказали, что у вас что-то не в порядке, вот я и прибыл.

Ему не верили. Все трое смотрели на шорты, поцарапанные колени, голые ноги, незащищенное лицо.

— Вы хотите, чтобы мы поверили в сверхчеловека? — спросил второй, дотоле молчавший.

— Нет, зачем же, — ответил Нат смущенно. — Это вы — герои! Я бы и шагу не сделал в этих ужасных водолазных костюмах. Я — мирмеколог.

— Я — капитан, — представился человек с суровым лицом. — Мак. Это вот — Чон, а вот наша Эра. Как то вам посчастливилось уберечься от этих тварей?

— Ну зачем же “твари”, — сказал Нат с удивлением. — Очень милые… э-э… занимательные!

Все трое, как по команде, повернулись к единственному выходу, где несли вахту три сильных крупножвалых стража из породы солдат. У Мака рука непроизвольно дернулась к пустому поясу. Чон инстинктивно прикрыл собою девушку.

— Да что это вы? — сказал Нат. — Они теперь все вас не тронут!

— Это вас почему-то не трогают, — возразил Мак.

— Мы вас видели в щелку, — объяснила девушка. Голос у нее был низкий и волнующий. — Кричали даже, но вы не слышали. Потом вы остановили одно страшилище и принялись выбирать яйца. Затем вы доили что-то еще более страшное. Неужели вы и в самом деле пробовали ту жидкость?

— Пробовал, — сказал Нат. — Да и вы тоже… пробовали. Напитки богов!

Все трое мгновение смотрели на него, лица их покрылись бледностью. Мак искривился. Чон согнулся и ухватился обеими руками за живот, словно ощутил резь. Эра вскрикнула.

Нат смотрел, ничего не понимая. Сердце мирмеколога наполнилось безграничным презрением. Вот она, вековая косность, дремучее невежество, реликтовые предрассудки!

И он ощутил, что уже никогда не почувствует себя прежним крошечным человечком, убогим узким специалистом, кабинетным червячком, который боится солнечного света и горячего ветра жизни.

— Собирайтесь, — сказал он сухо. — Я проведу вас в Купол. Смажьте свои бронированные доспехи вот этим. И вас не тронут.

Космонавты стояли неподвижно. Нат проследил за их взглядами. Ну да, стража. Как же иначе? Не слабаки, а крепкие солдаты. Так и должно быть. Если даже помяли немного, когда тащили в муравейник, то и это нормально. Других тянут вообще по частям. Благодарите сверхпрочные скафандры…

— Не хочется мне что-то выходить, — сказал Мак с тоской.

— Я вас понимаю, — сказал Нат, — снаружи такая жара!

…Через несколько часов двое забаррикадировавшихся в Куполе космонавтов увидели на обзорном экране довольно необычную картину. На пыльном горизонте появились три фигурки. Приближались они медленно, едва передвигая ноги. Повсюду шныряли шестиногие твари, но их почему-то не трогали… Был и четвертый. Этот странный человек, если только он был человеком, ехал верхом на ночном кошмаре. Его босые пятки, покачиваясь, беспечно ударялись о зазубренные челюсти огромного муравья.

Дозорные муравьи возле Купола не обратили внимания на процессию, только один из них, старый солдат с обгрызанными усиками и негнущейся лапой, подошел почти вплотную, чтобы обнюхать и пощекотать новоприбывших усиками.

— Хи-хи! — не выдержал Нат. — Щекотно! Кыш отсюда, старый конкистадор!

Эру в купол внесли на руках. Мак и Чон шли почти вслепую, страшась открыть глаза.

— Теперь я не дрогну и перед вурдалаками космоса, — прохрипел Чон, когда Марро и радист укладывали его на койку.

А Эра сидела на полу и плакала. В обыкновенном платьице она стала еще более неземной и красивой, вот только плакала совсем по-детски… И некому было ее утешить.

— Ну, ладно, — сказал Нат. — Пора. У меня утром лекция. Нажмите кто-нибудь нужную кнопку.

В комнате повисла мертвая тишина. Все переглянулись, отвели глаза, потом разом посмотрели на капитана. И Мак, который лежал в изнеможении с закрытыми глазами, почувствовал невысказанное требование экипажа.

— Послушайте, необыкновенный человек, — сказал он медленно, — а почему бы вам не поработать в нашем ведомстве? Например с нами или где-нибудь еще?

У Ната на миг захватило дыхание. С ними? Стать в тот же ряд? Но вдруг в памяти выплыли знакомая аудитория, лица студентов… Нет, он не создан для подвигов, он всего лишь кабинетный червь.

Мак, видя, что он упорно молчит, сказал устало:

— Эра, отправьте Ната на Землю. Радист поднялся.

— Разрешите мне? Эра еле на ногах стоит.

Мак открыл глаза, поморщился то ли от боли в руке, то ли еще от чего.

— Это был приказ, — сказал он негромко.

Эра с трудом поднялась с пола, кулачком вытерла слезы.

— Пошли!

Они вошли в знакомый уже зал с черной металлической плитой.

Через несколько мгновений последует чудовищный всплеск энергии.

Он встал обеими ногами на плиту. Эра почему-то медлила, сердито смотрела на него исподлобья.

— Вы знаете, почему Мак послал меня? — спросила она вдруг.

В ее огромных глазах зажглись золотистые искры.

Нат пожал плечами.

— Он надеется, что я уговорю вас!

— Но я… — сказал Нат растерянно.

— Знаю. Вы не из тех, кого могут уговорить женщины. Вы сами рождены покорять и вести. Но это только мы, женщины, понимаем… Да-да, не притворяйтесь, что не поняли. Это великодушно, но излишне. У вас властное суровое лицо. И не какого-нибудь прилизанного красавчика, а настоящего мужчины.

Нат почувствовал, что глупо улыбается.

— Вот-вот, — сказала девушка увереннее, — улыбаетесь иронически… Но я уже знаю, на что вы способны. Какой вы сильный!

Она вздохнула, повернулась к пульту, начала набирать код. Нат тупо смотрел, как ее тонкие изящные пальцы порхают по клавишам, перебрасывают рукоятки тумблеров, трогают реверсивные рычаги.

Да, это была именно та принцесса Фомальгаута, для которой он завоевывал Средне-Галактическую Систему. Но ведь в этих мечтах он был звездным рыцарем, не знающим страха!

Властно, движением, которое отныне станет привычным для него, он протянул к ней руки.

ВСТРЕЧА В ЛЕСУ

Савелий шел бесшумно. За сорок лет работы охотником-промысловиком можно научиться ходить бесшумно даже по жести, иначе об удачной охоте останется только мечтать. А в этих краях охота весь окрестный народ кормит. Ничего общего с баловством заезжих геологов.

Он спокойно пересек след “хуа-лу”, цветка-оленя, как его называют орочоны. Этого пятнистого оленя совсем недавно завезли в Уссурийский край. Мол, пусть живет и привыкает к чужому климату. За голову штраф назначили в тысячу рублей. Будто не понимают, что и без этого не станут губить нездешнюю красоту. Другое дело потом, когда расплодится, приестся, станет просто оленем, как вот этот зюбряк, по следу которого Савелий бежит… Зюбряк, или, по-ученому, изюбрь шел осторожно, старался не прошмыгивать под деревьями с низкими ветками. Понятное дело — пантач. Старые рога сбросил, ходит с молоденькими, не затвердевшими. Царапни — кровь брызнет. Вот и ходит, задрав морду к небу, звезды считает.

Савелий наддал ходу. За спиной в рюкзаке шелестел жесткими перьями подстреленный по дороге громадный глухарь. Ничего, еще пару часов — и догонит зюбряка. Земля под ногами пружинит — сплошные корни да мох, дыхание отличное. Что еще человеку надо? Жить бы только да жить, да вот так бежать за оленем!

В густой траве он наткнулся на мощный рог зюбряка. Двенадцать блестящих на солнце отростков — красота! А где-то неподалеку должен валяться еще один. Они ведь не сразу оба падают: один отпадает, а со вторым зюбряк сам старается расправиться, сбивает об деревья, чтоб голову на один бок не воротило.

Пошел дождь. Бежать по звериной тропке стало не очень удобно. Пусть не приходится ломиться через кустарники, но все равно вода с кустов и деревьев течет по одежде. Версты через две придется выливать из сапог. Одно утешение, что и зюбряк в такую погоду не любит бегать. Выбирает пихтач поразлапистее и прячется.

Савелий привычно нырнул под висячее осиное гнездо и, не удержавшись, хихикнул. Вспомнил, как прошлым летом после такого же дождя его попросили отвести на базу одного хлыщеватого геолога. Тот сразу же велел ему идти вперед и шлепать прутом по кустам, сбивая капли. Савелий пошел, а когда повстречал такое же гнездо, в сердцах трахнул по нему палкой. А сам проскочил… Какой вопль раздался сзади!

Дождик начал стихать. Савелий посмотрел в просвет между кронами и ускорил шаг. Дождь пока что наруку. За шумом зюбряк не зачует шагов, хоть голыми руками бери. Да и не уйдет из-под пихты, пока дождь совсем не кончится.

Впереди виднелась поляна, заросшая огромными узорчатыми листьями папоротника. А дальше зеленел пихтач.

И вдруг Савелий увидел, как, раздвигая ветки, вышел великолепный олень. Его зюбряк! Это был молодой зверь, на рогах всего по два отростка, шерсть гладкая, блестящая. Он задирал голову и жадно принюхивался к западному ветру. Уши его нервно прядали, мускулы на ногах подрагивали.

Савелий понял, что зюбряк может сорваться с места и понестись бог знает куда, через кусты и валежины. И вовсе не от опасности. Савелий не мальчишка, его и тигр за сажень не почует. Просто зюбряк молод, здоров, силы девать некуда, до осеннего гона еще далеко и драться придется не скоро.

Савелий рванул с плеча ружье и выстрелил, почти не целясь. Зюбряк на мгновение замер в прыжке, потом бухнул всеми копытами в мокрую землю и ринулся через кусты.

Савелий подбежал, нашел след, прошел по нему и лишь тогда перевел дух. Отлегло от сердца. Подумал было, что не свалил, уж очень легко зюбряк уходил. Но кровь — вот она. По одну сторону следа и по другую. Ясно: навылет. Не уйдет далеко.

Савелий закинул ружье за спину и уже без спешки пошел по следу. По сапогам хлестала густая сочная трава, верещали беззаботные кузнечики. Повсюду виднелись огромные веера папоротников. Нижние листья — красные, средние — оранжевые, верхние — ярко-зеленые. А вверх возносится сочный набалдашник завязи. Орочоны рвут их и варят с молоком. Ох и вкусная получается вещь!

След по распадку пошел вниз. Впереди возник слабый шум, стало чуть прохладнее. Трава здесь была гуще и сочнее. Между деревьями наметился просвет.

Савелий ускорил шаг. Вряд ли зюбряк сумеет одолеть этот ручей. Да и ему самому не мешает напиться холодной водицы, просто посидеть разутым.

Зюбряк лежал в двух шагах от ручья. Над ним уже вился большущий столб белоножки, на морде сидели слепни. Всегда поспевают первыми!

Савелий согнал гнуса с оленя. Ищите живых, пусть будет по-честному. Мертвый отбиваться не может.

Содрав шкуру, он первым делом притопил тушу камнями на дне ручья. Студеная вода сохранит мясо лучше любого холодильника. Если ничто не помешает, то можно будет вернуться. Пока главное: рога. А натопить или настоять пантокрин — пустячное дело…. Ученые говорят: самое лучшее в мире лекарство!

В этот момент сзади послышалось стрекотанье. Савелий поспешно обернулся. Шагах в десяти стояло несколько диковинных существ. Господи, что это были за уроды! Ростом с человека, только тонкие, глаза — как у стрекоз, на полморды, уши — бубликами, лапы — тоненькие, утиные, с красными перепонками меж пальцами. А сами похожие на ящерок.

Ну и ну! Как же они добрались так близко, а он и не услышал? Кругом сухостой, валежины, шуршащие листья. Вот и считайся теперь лучшим охотником района!

Одно из существ сделало три шага вперед. Савелий чуть было не потянулся за ружьем, но передумал. С виду большая ящерка на задних лапах, а ящерки — он знал это по опыту — не опасные. Детишки их постоянно за хвост таскают, пока не оборвут.

— Мы — с Антареса! — сказало существо тоненьким голосом. — Трансгрессируем через ваш сектор Галактики. Вы не возражаете?

— Не-а, — ответил Савелий. — Чего возражать? Вы только зверя не бейте без лицензий, да пятнистого олешка не троньте. А так гуляйте, чего там. С Антареса, поди ж ты! Это, видать, далеко? Может, в соседней области? Но что-то не слыхивал, чтобы и там говорящие ящерки водились.

Он все присматривался к чужакам. Ну и чудо-юдо, рыба-кит! Какие только диковинки не бывают на свете! А тут сидишь в лесу, ничего не видишь, ничего не знаешь, ни о чем не слышишь…

— У нас мало времени, — возобновило существо разговор.

— Ясно, — буркнул Савелий с неудовольствием, — все в наш век куда-то спешат. Всю жизнь спешат, совсем сумасшедшие. А городские, так те по улицам прямо бегут…

— Вот-вот, — сказало существо, — нас ждут на орбите. Но мы хотели бы купить у вас. Вы согласны? В принципе?

— А чо ж нет, — сказал Савелий осторожно, — с хорошими… — он на секунду осекся, — людьми завсегда можно дело иметь. Продать или променяться. Или еще там как…

Он решил держать ухо востро. Не прогадать бы.

— Значит, можно? — спросило существо.

— А что вы хотите приобрести? — спросил Савелий.

Существо замялось. Все остальные, дотоле молчавшие, зашуршали, застрекотали, заволновались. Некоторые недоверчиво качали лупоглазыми головами. Мол, не продаст, зря стараемся.

— Мы, конечно, понимаем, — сказало существо в сильнейшем волнении, — знаем, что не в состоянии заплатить настоящую цену, но мы уповаем на ваше великодушие и щедрость! Вы ведь невероятно расточительны. А мы заплатим, чем пожелаете: слитками золота, бриллиантами, любым количеством урана, техническими новинками. Чем хотите!

— Это, конечно, здорово, — сказал Савелий, — да только разговоры о моей щедрости… зряшние. У меня это не проходит. Что вы хотите приобрести?

Существо приблизилось на цыпочках и осторожно указало Савелию на его рукав.

— Что? — спросил Савелий, не поняв.

— Вот это. Ползет, видите? Зелененькое такое, с усиками!

По рукаву ползла маленькая мошка. Полупрозрачная, в тоненькой оболочке, на слабеньких ножках. Она с великим трудом перелезла с обшлага на тыльную сторону ладони и теперь едва слышно шевелила лапками, щекотала кожу.

— Так это ж тля! — сказал Савелий, так и не сумев скрыть удивление. — Травяная вошь.

— Вот-вот. Тля, афидида, формикарум вакка, как еще называют. На приобретение более сложных организмов у нас просто не хватит средств. А как бы нам хотелось приобрести какое-нибудь из этих!

Существо мечтательно указало перепончатым пальцем на тучу гнуса над головой Савелия.

— Гм… Вот как… — пробормотал Савелий. — …Это что же… Ну, да, ясно, как же иначе? Вот, значит, какие пироги! А я думал… Ну ничего, дойдем и до них…

А тля продолжала карабкаться. Наткнувшись на волосинку, беспомощно застряла. Усики растерянно шевелились, ощупывали невесть откуда взявшуюся валежину. Две лапки приподнялись и шарили по воздуху, но зацепиться ни за что не удавалось.

В полнейшей растерянности Савелий осторожно попытался снять мошку двумя пальцами. Однако все меры предосторожности ни к чему не привели: на пальцах остался едва заметный мокрый след. Крохотная капелька, одетая в полупрозрачную оболочку, исчезла бесследно.

Пришельцы вздрогнули.

— Вы так расточительны, — прошептало существо с осуждением и почтением одновременно.

— Да-а-а-а, — сказал Савелий. — А я думал, что вы трактор хотите приобрести…

— Мы не музейные работники, — сказало существо. — Нас, как и всех ученых наших звездных систем, интересуют только агрегаты высшей сложности. Наивысшей, какую только можно создать или спроектировать, а также — супервысшей, которую пока вообще разгадать невозможно. Как, например, эту тлю.

Савелий чувствовал, как голова у него пошла кругом. Но чужак говорил серьезно.

— Да ну, — только и сказал Савелий.

— Ученые наших систем давно бьются над созданием самоорганизующихся, самоусовершенствующихся, само… и так далее — механизмов. Но пока что при всем нашем уровне техники невозможно построить такие сверхсложные механизмы. И мы просим вас продать хотя бы один, у вас их так много!

— Это ты верно сказал, — согласился Савелий, отмахиваясь от гнуса. — У нас их немало, и одного я, так уж и быть, могу уступить за хорошую цену. Почему бы и не помочь хорошим…людям? У вас, видать, таких нету?

— Нет, — ответил пришелец сокрушенно. — Ни у нас, ни вообще где-нибудь. Ваша планета единственная в Галактике, где можно встретить всевозможные самоорганизующиеся механизмы. Вы обладаете уникальными кладами! Мы даже готовы отдать за них свой звездолет, но тогда нам не на чем будет добираться домой…

— Вот. Пользуйтесь!

Пришельцы радостно завизжали. Двое тут же убежали куда-то и принесли большой бронированный ящичек с лампочками и пружинками. Старший из чужаков бережно уложил в ящик листок с купленной драгоценностью.

— Спасибо!

Старшее существо расчувствовалось. Его перепончатые лапки были благодарно прижаты к груди.

— Что бы вы хотели получить? — спросило оно.

— Сейчас, — сказал Савелий. — Не торопи меня, любезный. Вечно вы торопитесь… Разве что ружьишко какое…

Ящерка тут же сняла с плеча собственное ружье, похожее на игрушечное.

— Вот! Универсальное ружье. Терибелл. Заряжать не надо, черпает энергию из шарового скопления Галактики. Сломать практически невозможно. Перестроенные атомы. А вот циферблат с делением от одного до ста. Если поставить стрелку на один, то заряда будет достаточно, чтобы парализовать на сутки маленького зверька. Индекс три позволяет свалить самое крупное животное. Чтобы снести скалу средней величины, достаточно поставить на десять. Обращение — такое же, как и с ружьем вашей конструкции. Вот это мушка, прицельная рамка, ложе, а это — курок…

— Вот за это — спасибо, — сказал Савелий. — Приезжайте еще. Всегда рад хорошим людям. Чайку попьем, новостями обменяемся…

— Весьма благодарны, — сказал лупоглазый. — Спасибо за приглашение. Обязательно воспользуемся. А теперь позвольте откланяться.

Он уже пятился назад. За его спиной появилось невесть откуда взявшееся красное сияние, пришелец отступил еще на шаг и пропал. Остальные исчезли в этом пламени еще раньше.

Вдруг свет вспыхнул особенно ярко. Савелий от неожиданности зажмурился, а когда раскрыл глаза — на поляне никого не было. Нет чтобы спокойно побеседовать, потолковать, чаи погонять…

Терибелл он также засунул в рюкзак. Подальше от любопытных глаз. Придем домой, разберемся.

После грозы дышалось особенно легко, воздух был чистым. Однако Савелий чувствовал, что теперь в голове сплошная сумятица, мысли текут совсем не туда, куда надобно. Значит, прилетели ящерки с другой планеты? И значит, любая мошка на свете — величайшая драгоценность? Всякое явление жизни — вроде бы священное? Или эти чудаки не догадались просто-напросто наловить себе любых мошек, лягушек, рыб, птиц и — улететь? Чтут законы!

Савелий побрел к дому. Идти было тяжело. В рюкзаке находилась большая птица и крупные рога убитого оленя. Убитая птица и убитый олень. Там же лежал терибелл.

Это было великолепное ружье. Лучшее из всех возможных ружей. И стало тоскливо. Он знал, что никогда не выстрелит из него. И станет ли стрелять вообще в живое?

ПЛАНЕТА КРАСИВЫХ ЗАКАТОВ

Он посадил корабль на планету Закатов уже под утро. Небо на востоке начало сереть, звезды блекнуть. Всего несколько минут понадобилось ему, чтобы подключиться к приземной мыслесфере и узнать все о землянах и об их планете, которая просуществует не дольше, чем понадобится ему для нажатия красной кнопки с надписью: “Телепортация”. А потом на этот обреченный мир хлынут армады конкистадоров, на крупные центры полетят аннигиляционные бомбы, по материкам пройдет волна абсолютной стерилизации.

Для разведчика-телепата никогда не представляло трудности нащупать мозги военных и административных деятелей намеченной планеты и покопаться в них. А то, что он узнал, наполнило презрением к военному потенциалу туземцев. Термоядерные бомбы, нелепые ракеты, металлические самолеты, ползающие танки… Примитив, который и оружием нельзя назвать.

Его корабль стоял в пустынной степи, и Тор без опасения вышел наружу, вдохнул с удовольствием натуральный воздух. Тяжелый атомный пистолет висел под рукой. Да и что могло угрожать тренированному телепату-атлету, который хладнокровно просматривал мысли всех этих грязных приматов на сотни миль вокруг?

Он уже знал, что эту кислородную планету называют Землей и будут называть так еще некоторое время.

В Совете по делам новых планет назвали ее планетой Закатов, потому что на пленке зонда-разведчика оказалось запечатлено просто сказочное зрелище при заходе солнца.

Он знал, что на этой планете имеется множество разных форм жизни и поэтому смотрел по сторонам с брезгливым интересом. Всех их придется немедленно уничтожить.

Почти у самого горизонта поблескивали огоньки. Тор сфокусировал зрение, рассмотрел даже отдельные здания. Понятно. Тип города — пленочный, население — в пределах миллиона, освещение — допотопное электричество…

Он равнодушно повернул к кораблю. Смотреть не на что. На выжженный ландшафт, который предстанет перед ним через час и то приятнее взглянуть. Хорошее здоровое сердце не должно знать жалости. И оно не знает!

Он уже заносил ногу в люк, когда услышал слабый прерывистый звук под ногами. Будто поскребли ножом по стеклу и, перепугавшись отвратительного визга, бросили нелепое занятие. Он постоял, прислушиваясь; хотел уже идти к своей красной кнопке, как вдруг эти же слабенькие звуки возобновились. Но как! Теперь это была чистая звенящая мелодия на уровне лучших суперквазитронных многоскерц. Но откуда здесь уникальные агрегаты?

Тор нагнулся в недоумении. Возле его ноги сидело на зеленой травинке существо с двумя гибкими антеннами на смешной голове с выпуклыми глазами. Кукольное чудовище держалось двумя парами передних лап за былинку, а задней ножкой старательно пиликало микроскопическими зазубринками по жесткому надкрылью. И оно создавало звуки, которые на его планете кропотливо изобретал, проектировал, проверял и доводил до совершенства огромный коллектив высококвалифицированных инженеров, акустиков, психологов, физиологов?

Тор тряхнул одурманенной головой, отгоняя наваждение. Нет, ни о каких происках врагов не может быть и речи. Его тренированный мозг разведчика-телепата высшей категории заметил бы опасность вовремя. Даже если радары туземцев и засекли его корабль, то дикарям понадобится несколько часов, чтобы отыскать место посадки и выслать истребительный отряд. А ему нужно всего несколько минут…

В этот момент неподалеку отозвался чистый, как горный ручеек, серебряный альт, через мгновение к дуэту присоединился прозрачный голосок флейты. Трио звучало настолько слаженно, что Тор невольно поднял голову, отыскивая невидимого дирижера. И он его увидел!

Тот висел неподвижно в воздухе, бешено вращая крохотными блестящими крылышками. Он тоже играл и пел одновременно, но его мелодия оказалась на грани ультразвука, и Тор ощутил чувство горечи: половина прекрасных звуков заваливалась за линию слышимости!

Он присел на корточки, рассматривая крохотный оркестр. Маленький скрипач сидел возле самого носка тяжелого сапога с магнитной подковой. Он смотрел темными бусинками глаз доверчиво и беззащитно, лапки подрагивали от страха, но мелодии он не прерывал.

Тор растроганно улыбнулся. После мрачной бездны черного космоса с холодными льдинками звезд, после огня и плазменного вихря из термостойких дюз, после адского рева и грохота атомных двигателей — чистая нехитрая песенка крохотных музыкантов!

В немом изумлении он смотрел на эту поляну. На каждой травинке сидел маленький исполнитель и самозабвенно, во всю мочь выводил собственную песенку. Но звучали они настолько слаженно и красиво, что холодело внутри, будто он стоял на самом краю звездной бездны.

Прозвучали печальные басовые ноты: в утреннем воздухе тяжело прогудел коричневый жук и шлепнулся в мягкую траву.

Трепеща радужными крыльями, на кончик травинки опустилось совсем уж странное существо. Длинное тельце с утолщением на груди состояло из ряда сегментов изумрудного цвета, половину круглой головки занимали сказочные глаза! Огромные и сферические, они отливали красным, оранжевым, ультрамариновым и сотнями других, никогда не существовавших — он это знал! — цветов и оттенков.

— Фасеточные, — зарегистрировал мозг автоматически. — Не меньше двадцати тысяч омматидиев. Безумное расточительство!

Тор успел отметить, что верхняя половинка бесподобных глаз состоит из более крупных фасеток, чем нижняя, и может воспринимать только фиолетовые и синие лучи, зато нижней частью эта, по всей вероятности, охотница в совершенстве различает тончайшие нюансы красного, желтого и зеленого цвета. Понятно и это: на полной скорости достаточно заметить промелькнувший силуэт на фоне голубого неба, — для этого достаточно увидеть его в форме темного пятна, — зато нижней части огромных глаз приходится находить добычу среди зеленых и желтых травинок, коричневых комочков земли, всяких палочек и щепочек. В этом случае совершенное цветовое зрение просто необходимо…

Он привычно анализировал, но вот элегантная охотница в отчаянии схватилась хрупкими передними лапками за голову и он вздрогнул от беспокойства, внутри похолодело. Что случилось? Милое существо, тебя обидели?

Лапка о лапку, потом снова за голову… Наконец он понял и сразу ощутил несказанное облегчение. Уф-ф… Балерина воздушного океана просто умывается!

На соседней травинке сидел еще один умывальщик. Большой, солидный, похожий на того самого крошечного скрипача, только почти вдвое крупнее. Этот неторопливо и деловито протаскивал через сложные челюсти зеленые блестящие лапки, спокойно выкусывал из зазубринок мельчайшие соринки. Сначала правая лапка, потом левая… затем правая задняя… левая задняя… Пропустил? Нет, подошла очередь и правой средней. Закончив с лапками, умывальщик занялся чудесными длинными и гибкими усиками. Страшной задней лапой с шипами на внутренней стороне голени он зацеплял каждый усик в отдельности и подгибал ко рту. Глядя, как ужасные челюсти смыкаются, грозя перекусить чудесные антенны, Тор чуть не крикнул: “Что ты делаешь, откусишь!”, но огромным усилием воли стряхнул чары.

А умывальщик вдруг встрепенулся, провел зазубренной лапкой по коричневому надкрылью и — странная, никогда не слышанная мелодия ударила током в каменное сердце, сжала, заставила пульсировать в собственном колдовском ритме, раскрыла сокровеннейшие тайники души, в которые не смог заглянуть даже Электронный Суперпсихолог Фомальгаута… Тайники, о которых не подозревал он сам!

На востоке над горизонтом появилась узкая серая полоска. Она неторопливо разрасталась вширь, приобретала синий оттенок, а само небо все еще оставалось черным и фиолетовым, словно мантия сказочного колдуна, с медленно тускнеющими блестками звезд.

Где-то в вышине чуть слышно пронесся утренний ветерок. Светлая полоска над горизонтом ширилась, наливалась голубой краской, к сияющему ультрамарину стал подмешиваться розовый оттенок. Краски уверенно зрели, наливались соком, появились оттенки и переходы. Теперь уже все небо приобрело голубой тон, а на востоке…

На востоке полыхало зарево! Такого немыслимого буйства красок он не встречал даже на священных картинах древних мастеров, никакая фантазия не сотворила бы такое сказочное, магическое зрелище…

Умывальщик вдруг резко и сильно оттолкнулся, пулей взлетел в воздух и там, в бездне голубого неба с оранжевыми облаками, расправил волшебные пурпурные крылышки…

И оттого, что он так просто оборвал свою ликующую песнь, Тор ощутил болезненный укол в ожившее сердце. Зеленый стремительный силуэт с красными крылышками давно исчез, а он все еще сидел в том же положении, с удивлением чувствуя, как утихает бешеное сердцебиение, безмятежный покой расправляет окаменевшие мышцы, мудрая умиротворенность выравнивает дыхание…

И вдруг понял причину. На бледно-голубом цветке в форме колокольчика сидел крошечный жучок и трогательно пиликал нехитрую однообразную песенку. Это она сняла напряжение, напомнила о покое, вечности, смысле бытия…

Вокруг медленно разворачивались нежные бутоны диковинных растений. Дикое многообразие первобытных форм! Всюду он видел множество устремленных на него любопытных глаз. Самых разных: фасеточных, стебельчатых, суперпозиционных, телескопических, инвертированных.

Тоненько-тоненько звенела над самой головой нежная прозрачная мелодия худенького существа с прозрачными крылышками и тонкими ножками. Оно вибрировало в воздухе, а узенькие крылышки взмахивали настолько часто, что сливались в блестящий шар. Вскоре к нему присоединилось еще несколько подобных созданий и утренний гимн жизни проник в самую глубину естества Тора.

Над ухом звенел почти за порогом слышимости тоненький голосок безротого существа с тончайшими крылышками. Песнь была ликующей, но Тор уловил и оттенок грусти. Жизнь так коротка и познать ее за этот срок… Всего сутки могло просуществовать это создание. И — умереть!

В строгом торжественном одеянии сел на былинку черный элегантный жук с блестящими надкрыльями…

Тор вбирал в себя чародейские краски, захлебываясь от изобилия чудес и красоты. Планета Закатов? Этот мир — Планета Восходов!

Он видел, как неподалеку грузно опустилось на луг примитивное ревущее сооружение из металла, с нелепым винтом наверху. Оттуда начали выпрыгивать солдаты с оружием наизготовку. На их белых касках зловеще чернели кресты. Потные и сопящие, они долго выстраивались в цепь, побежали к нему.

До раскрытого люка — рукой подать, но Тор не мог пошевелиться. Пришлось бы стряхнуть крошечного скрипача, который теперь сидел у него на обшлаге рукава и самозабвенно пел о неизмеримой ценности всего живого.

ВЕЛИКАНЫ Сказка

Это был исполинский дремучий лес. Могучие кряжистые деревья вздымали вверх свирепо изогнутые ветви, из почвы выползали, извиваясь, как змеи, холодные скользкие корни. Особенно страшными они казались ночью. Белесоватые и цепкие, как щупальца морских животных, они переплетались друг с другом и вспучивали мох безобразными буграми, сцеплялись во мраке.

Но жителям леса он не казался страшным. Да еще ночью. Там жили великаны. Угрюмый и страшный лес был для них не крупнее, чем низкорослый кустарник для остальных обитателей леса. Грохот и треск сопровождали великанов, когда они ходили по лесу и попутно крушили по дороге столетние дубы и кедры.

А утром солнце освещало поваленные деревья и растоптанные цветы на полянах. Да еще попадались небольшие холмики свежевырытой земли и… норки.

А надменные великаны? Их нигде не было. Лишь маленькие черные зверьки поспешно зарывались в землю. И непосвященный никогда бы не догадался, что это и есть ночные исполины. Те самые, что страшно ревели во мраке и крушили деревья. Им не нашлось места под солнцем! Метаморфоза происходила каждое утро.

Однажды в лес вернулся Странник. Этот великан часто уходил из обжитой части леса, чтобы и в незнакомых местах показать свою угрюмую мрачную силу. В смертельном страхе разбегались звери, птицы в испуге покидали гнезда с птенцами, рыба зарывалась поглубже в ил. Странник мог ладонью прихлопнуть буйвола или дикого вепря, а медведя легко перебрасывал через речку. Нередко можно было видеть умирающих животных, которых он ловил по дороге и накалывал на вершины деревьев.

— Новости! — крикнул он громко.

От страшного голоса треснули ближайшие деревья, повскакивали с лежбищ олени, косули, козы, кабаны, зайцы. Вскочили, повели ушами и бросились в чащу.

Со всех сторон сходились великаны. Они не любили и ненавидели друг друга. Каждый считал себя сильнее и лучше остальных, между ними часто вспыхивали страшные драки. Тогда лес на много верст вокруг оказывался перемолотым в щепки. Великаны вырывали деревья с корнями и с ревом бросались друг на друга, швыряли исполинские камни и целые скалы, В короткие дни затишья копили злобу, жили отдельно друг от друга.

— Я выходил из леса! — сказал Странник гордо.

— Что ты увидел в той пустыне? — спросил Бронт, самый надменный из великанов.

— Там, оказывается, не пустыня, — ответил Странник. — На равнине тоже теплится жизнь. Правда, никчемная. Однако внешне похожие на нас. Ох и позабавился я, когда топтал их жилища. Это было очень удобно, ибо они строят хижины одну подле другой.

Он оглушительно захохотал. Это действительно было забавно: топтать и сшибать игрушечные домики.

— И это все? — спросил холодно великан по имени Ноо.

Он не находил ничего хорошего в том, чтобы обижать маленький народец. Живут себе, ну и пусть живут.

— Нет, не все, — сказал Странник. — Они очень похожи на нас, хотя и мелкие. Но дело не в этом. Они остаются прежними и с восходом солнца! Я едва не погиб, зарываясь в землю, когда ребенок кинулся ко мне с палкой…

Могучий стон пронесся над лесом. Остаются прежними! Встречают восход солнца! Никто никогда не мечтал об этом так страстно. Увидеть солнечные лучи на листьях деревьев, услышать пение птиц, посмотреть на распустившиеся цветы… А что такое цветы? Что такое цвет? Красный, желтый, голубой, зеленый? Что такое радуга?

— Не врешь? — спросил Бронт недоверчиво.

— Это правда, — ответил Странник.

Великаны молчали, обдумывая сказанное. И мечтали…

— Не стоит завидовать, — сказал Бронт наконец. — Эти твари ничем не отличаются от остальных зверей. Застывшая косная форма. А мы — вершина! Дети эволюции. Природа постоянно экспериментирует, создает новые виды. Мы — самый необычный вид. И самый удачный!

— Но у них тоже есть разум, — возразил Ноо. — Ты же сам слышал, они строят хижины!

— А живут сообща, — фыркнул Бронт. — Как осы, муравьи, пчелы. Или бобры. Вряд ли они обладают разумом. Ведь он в том и состоит, чтобы сеять смерть, искоренять все, что ненужно нам. Непригодное для нас — предать ужасной смерти! Сравнять горы с равниной, а на равнинах — взгромоздить горы! Скажи, под силу ли этой хилой мелюзге такие исполинские задачи? Это можем сделать только мы, гиганты, живущие по тысяче лет. Сила и только сила — высшее проявление разума!

Он ревел и бил себя в грудь тяжелым кулаком. Грудь гудела, как колокол, а зубы во мраке сверкали белым пламенем.

— Не знаю, — ответил Ноо после долгого молчания. — Может быть они разумны как-нибудь по-другому. Эволюция слепа, и боковых ветвей нашего рода много.

— Да, — ответил Бронт. — Тупиковых ветвей!

Он встал во весь рост, дохнул так, что поднялся ветерок, — и ушел. Только треск ветвей указывал направление. Ноо грустно посмотрел на поверженные стволы. Он не любил ломать деревья без всякой причины. Лишь потому, что те оказались на дороге. Он вообще не любил убивать кого-либо, будь это животное или растение.

— Да, — сказал Ноо, — но они видят солнце!

Глубокое молчание было ему ответом. Каждый старался представить себе это самое солнце, о котором ходило столько легенд, но которого никто не видел.

— Они кричали, завидев меня: “Гигантопитек!” — вспомнил Странник.

Он сидел на обломке скалы. Полночь уже минула, черное звездное небо начало сереть. Как только исчезнут звезды, а нежные облака окрасятся в волшебный розовый свет, он перестанет быть великаном. Вместо него в землю начнет зарываться жалкая пугливая тварь.

От жалости к самому себе у него даже дух перехватило. Ночью — гигант, днем — ничтожная тварь. А в среднем — что-то подобное существу из соседней тупиковой ветви.

Самое страшное в подобной ежеутренней метаморфозе — неизвестность. Ни у кого нет уверенности, что ночью он снова станет могучим великаном.

С дерева что-то упало. Ноо увидел, как на мягкий мох шлепнулся маленький живой комочек. Это был птенец, желтый и пушистый. Упругий мох спружинил, птенца подбросило вверх, он торопливо замахал крошечными крылышками, но тут же упал на прежнее место и, не удержавшись, ткнулся головой в траву. Шейка у него была тоненькая, вот-вот переломится под тяжестью большой головы с хищно загнутым клювом. Но пищал он жалобно, и лапки у него разъезжались. Ноо нагнулся и протянул руку. Птенец с готовностью долбанул клювом в палец. Ноо засмеялся и взял его в ладонь. Это был еще неоперившийся орленок. Весь желтенький, пушистый. Птенец попытался обхватить коготками палец исполина, потом поднял голову, широко раскрыл рот.

— Хочешь есть? — спросил Ноо.

Птенец запищал. Шейку он вытягивал очень старательно, даже переступил с лапки на лапку, чтобы казаться выше. При этом потерял равновесие, потешно замахал крылышками и снова шлепнулся в широкую ладонь.

— Ах ты, пташик, — сказал Ноо.

Он обошел дерево. Гнездо оказалось на самой верхушке дуба. В нем сидело еще два таких же птенца. Увидев Ноо, они запищали, задвигались и широко раскрыли потешные рты.

— Бедолаги, — сказал Ноо. — Ничего я вам не принес. Разве что братика.

Он усадил птенца в гнездо и погрозил пальцем. Сиди! В ответ птенец открыл рот и запищал. И вдруг все птенцы запищали особенно радостно.

Ноо оглянулся. С высоты быстро неслась большая птица. В когтях она держала небольшое лохматое животное. Козу или овцу.

Ноо поспешно отошел. Незачем пугать бедную пташку. Ишь как волнуется за детишек!

Он услышал шорох. Между деревьями пробиралось маленькое человеческое существо.

Ноо впервые видел представителя боковой ветви своего вида. Это была измученная девушка в стареньком сарафане, волосы ее отливали красной медью, босые ноги исцарапала жесткая трава.

Ноо, который прекрасно видел в предрассветной темноте, успел внимательно рассмотреть ее лицо. Молодая, глаза широко расставленные, темные, а в них — упорство и отчаянное желание выжить, уцелеть.

Ноо шелохнул ногой. Девушка едва не уперлась в его колено, она взглянула вверх и вскрикнула, тонко и отчаянно. Ноги у нее подогнулись, и она упала в траву.

— Встань, — сказал Ноо. — Не бойся, я не трону тебя.

Девушка не шевелилась. Ноо терпеливо ждал. Наконец она робко повернула голову и коротко взглянула одним глазом сквозь растопыренные пальцы. Посмотрела и сразу же в ужасе уткнулась лицом в траву. Плечи и спина ее задрожали мелкой дрожью.

Ноо понимал ее страх. Все живое трепетало перед гигантами. Его род не знал жалости. Где появлялись гиганты, там исчезала всякая жизнь. Реки переставали течь, деревья — приносить плоды.

— Встань же, — снова сказал Ноо негромко.

Девушка еще раз взглянула на него, потом приподнялась и встала на колени. На него она смотрела со страхом и отчаянием. По лицу ее текли слезы.

— Пожалей меня, могущественный, — сказала она. — Что тебе в моей маленькой жизни? Отпусти меня. Я заблудилась в лесу.

— Да не трогаю я тебя, — сказал он уже нетерпеливо и посмотрел на светлеющее небо. — Хочешь есть? Ты должна хотеть есть. Все вы только и делаете, что едите.

Он легонько стукнул по росшей рядом высокой груше. Дерево вздрогнуло, на землю посыпались плоды.

Девушка взяла плод и улыбнулась. Слезы ее мгновенно высохли.

— Спасибо, могучий, — сказала она. — Теперь я вижу, что ты не хочешь моей смерти. Но я очень боюсь тебя. Ты такой большой и сильный!

Ноо почувствовал, что похвала ему приятна. Он протянул руку себе за спину и сломал верхушку абрикосового дерева.

— На, — сказал он, — подкрепи свои силы. Ты голодна.

— Ты так легко сломал это дерево, — сказала она с восторгом. — Если мне удастся выбраться отсюда, то я не перестану рассказывать о твоей необыкновенной силе!

— Пустяки, — сказал он, — это совсем не трудно.

— А что трудно? — спросила она.

Вопрос застал его врасплох. А что в самом деле трудно? Никому из гигантов не приходилось встречать сопротивления ни со стороны живых существ, ни со стороны природы.

— Не знаю, — ответил он искренне.

— А вот это дерево ты сможешь сломать? — спросила она и указала на самый толстый из стоявших поблизости дубов. — Или хотя бы согнуть?

Ноо встал. Дуб был громадный, весь в чудовищных узлах и наплывах.

Ноо ударил кулаком в середину ствола. Дуб со страшным треском разлетелся в щепки.

— Как здорово! — воскликнула девушка. Глаза у нее сияли. Она смотрела на Ноо с восторгом. — Ты удивительно сильный, добрый великан! А скалу ты тоже можешь раздробить в куски?

— Нет ничего проще, — ответил Ноо.

Ему было очень приятно, что кто-то восхищается его достоинствами, вместо того чтобы восхвалять свои.

Он шагнул к скале и ударил. Гранитная глыба треснула и разлетелась на куски. Грохот пронесся по всему лесу, вспугивая зверей.

— Ты самый сильный на свете! — крикнула девушка с восторгом. — Ты самый сильный и самый добрый на свете.

Ноо почувствовал гордость.

— Ешь плоды, — сказал он. — Ты голодна, а идти тебе еще далеко.

Она вспомнила, где находится, и блестящие глаза погасли.

— Да, — сказала она потускневшим голосом, — мне еще очень много идти… И я не знаю дороги… Добрый великан, ты укажешь мне направление? Я хочу домой.

Он посмотрел на розовеющее небо и ощутил сильнейшую тоску. Скоро рассвет.

— Да, — сказал он, — я укажу тебе дорогу.

Он посмотрел на ее вспыхнувшее радостью лицо, на испачканный травами сарафан, на исколотые до крови босые ноги…

— Я помогу тебе выбраться из лесу, — сказал он неожиданно для самого себя. — Садись ко мне на плечо!

Девушка замирала от страха и обеими руками держалась за его шею. Он придерживал одной рукой ее ноги, чтобы она не трусила из-за высоты.

Он торопливо шел через лес, поминутно поглядывая на небо. Скоро, скоро, скоро! Дикие звери разбегались в ужасе. На протяжении всего пути его сопровождали гром и грохот расщепляющихся деревьев и крики разбуженных птиц. Он очень спешил!

Девушка уже перестала дрожать. Она восторженно озиралась по сторонам, что-то шептала ему, касаясь уха теплыми мягкими губами. Она держалась крепко, хотя он и так осторожно придерживал ее.

Наконец лес кончился. Совершенно неожиданно, безо всякого перехода в кустарник или мелколесье. Впереди расстилалась степь. Вдали виднелось распаханное поле, а еще дальше — аккуратные маленькие домики.

— Вот я и дома! — закричала девушка радостно.

Она благодарно поцеловала его в щеку, и он осторожно опустил ее на землю.

— Спасибо тебе, добрый великан! Я буду помнить тебя. Ты такой добрый! Надеюсь, что и мир будет добрым к тебе! Прощай!

Она повернулась и побежала через поле. Ноо смотрел вслед. Ему было почему-то грустно и чуть тоскливо.

Вдруг что-то яркое озарило верхушки деревьев, те заискрились изумрудными каплями, по стволам пополз рубиновый свет. Воздух наполнился стрекотом, появилось множество странных, никогда не виданных существ с блестящими, словно слюда, крылышками. Они были пурпурными, голубыми, аквамариновыми, оранжевыми.

А на полянах яркие прекрасные растения начали раскрывать чашечки, развертывать тугие бутоны. Какая красота и какой необыкновенный запах!

— Цветы, — сказал Ноо.

Он задыхался от обилия впечатлений. Что с миром делается?

Он посмотрел вверх и все понял. Из-за горизонта медленно выкатывался невиданный сверкающий расплавленный шар. Он слепил, на него было трудно и радостно смотреть, он поднимался по невиданному голубому небу.

Ноо посмотрел на свое тело, на свои могучие руки. Сжал и разжал крепкие пальцы… Он не превратился в животное!

Когда он шел обратно, повсюду видел мелких жалких тварей, поспешно закапывающихся в землю.

Рогнеда Тихоновна Волконская ТЕНИ ВОЙНЫ[1]

1

Ковров вошел в свою квартиру и ощутил приятную прохладу и тишину. Всю дорогу он был под впечатлением встречи с моряками, мысленно снова и снова возвращался к Калининграду, Он вспоминал задушевные беседы с веселыми и деловитыми парнями и ему не терпелось обобщить свои наблюдения. Сюжет новой книги почти оформился. Это будет документальная повесть о подводниках. Ни о чем другом он сейчас думать не мог.

На полу в передней валялась груда газет и два письма (почтальон бросал корреспонденцию через специально сделанную прорезь на входной двери). Ковров собрал почту и отнес в кабинет. Вскрыл письмо от жены. Она путешествовала по Крыму.

“Так, дней через пять она уже будет дома”, — обрадованно подумал он и взял другой конверт.

Второе письмо было от незнакомого Коврову Стабулниека. “Уважаемый товарищ Ковров! У меня есть для Вас сообщение. Возможно, оно Вас заинтересует. Я несколько раз звонил Вам, но телефон молчал. Пожалуйста, позвоните мне, когда сможете со мной встретиться”. Тут же был указан телефон.

Лаконичность письма заинтересовала Коврова. Не откладывая, он позвонил.

— Товарищ Стабулниек? Говорит Ковров. Я получил Ваше письмо. Так… Так… Да, если можете, приезжайте сейчас.

Не прошло и двадцати минут, как раздался звонок.

— Товарищ Стабулниек?

— Он самый.

— Петр Янович, преподаватель университета, — отрекомендовался Стабулниек.

Это был человек лет пятидесяти пяти, полный, с большим покатым лбом и седыми волосами. Он не без интереса оглядел кабинет.

В углу стояла модель фрегата. Казалось, что его орудия вот-вот ударят в вошедшего прямой наводкой. А на картине, что висела в простенке, был изображен бой эсминцев.

— Это почти с натуры, — пояснил Ковров, кивнув на картину. — Мой брат командовал этим кораблем. А картину нарисовал его штурман. Оба погибли в конце войны. Вот свидетельство тех дней, — Ковров показал на осколок снаряда, вправленный в янтарь.

Да, здесь каждая вещь напоминала о войне. Даже сухие кленовые листья были поставлены в снарядную гильзу.

— У вас, как в музее обороны… Вы, наверное, все книги посвящаете войне? — тихо спросил Стабулниек.

— Да, Петр Янович!

Ковров указал гостю на кресло. Сам сел по другую сторону письменного стола. Стабулниек как-то улыбнулся, чувствуя неловкость. Молчание несколько затянулось. Ковров предложил ему папиросу.

— Спасибо. Привык к трубке.

Он достал маленькую прямую трубочку, ловко набил ее табаком и закурил.

— Так вот, Анатолий Николаевич, я прочел вашу документальную повесть “Осада Кенигсберга”. Знаете ли вы, какова судьба картин, оставленных в Риге?

— Нет, не знаю.

— Мне кажется, что я случайно коснулся этого дела. Я видел Эберта. Так звали одного эсэсовца, который сопровождал груз. Это было в Восточной Пруссии. Случилось так, что в начале сорок четвертого я попал на работу в имение барона фон Руиха. Здесь незадолго до освобождения мне вместе с другими рабочими имения пришлось ремонтировать мост. Однажды остановились у моста два грузовика с плоскими ящиками и “оппель”. Стали ждать, пока мы починим мост. Работа наша уже подходила к концу. Пассажиры легковой машины вышли и стали прохаживаться по обочине дороги. Их было двое. Один из них был в штатском — в черном драповом пальто с каракулевым воротником. Держался он поодаль от попутчика. Вид у него был какой-то расстроенный и грустный. Я решился попросить у него сигарету. Попросил по-немецки. Он всмотрелся в меня пытливо и спросил:

— Вы латыш?

— Да, рижанин.

Тогда он торопливо заговорил по-латышски:

— Слушайте меня внимательно. Я рижский художник Саулитс. Я спрятал в Риге очень ценные картины западноевропейских художников. Как только сюда придут советские войска, сообщите об этом сразу же. Понимаете, сразу же…

Тут к нам приблизился его спутник, эсэсовский офицер. Я пытался обратить на это внимание художника, но он не заметил моих знаков.

— Место тайника обозначено на картине, которую я написал перед отъездом из Риги. Она дома и называется…

Эсэсовец не дал ему договорить.

— Что это значит, профессор? Я все понял. Не удивляйтесь. Я рижский немец. Вы спрятали картины? Зачем?

— Эти картины некогда принадлежали мне, господин Эберт.

Саулитс молча отошел в сторону. Тут Эберт заорал на меня:

— Пошел вон!

Я юркнул в толпу рабочих, а Эберт направился к Саулитсу.

Вскоре мост починили, и машины уехали.

На другой день началось отступление немцев. Мы прекратили работу в имении и попрятались. Когда наши войска взяли имение фон Руиха, я сразу же пришел к командиру полка, занявшего имение, и рассказал ему о просьбе Саулитса. Он выслушал меня и сделал записи в блокноте. Сказал, что мое сообщение перешлет в Ригу специальной комиссии по розыску ценностей, разграбленных немцами. Очень меня благодарил.

— Что же было потом? — не выдержал Ковров.

— Меня зачислили в армию. Войну я закончил в Германии. Три года жил в Вильнюсе, а затем вернулся в Ригу. Я не сомневался, что картины разыскали и, признаться, забыл о них. Ваша книга мне обо всем напомнила. В ней сказано, что Эберт, попав к нам в плен, намеревался рассказать, где спрятаны картины, но был кем-то убит, когда пытался бежать. Я вам сразу позвонил, но вас не было все эти дни. Ну, вот и все.

— Вот это да! — воскликнул Ковров и возбужденно заходил по комнате. — То, что вы рассказали, имеет очень важное значение. Во-первых, мы теперь имеем возможность найти ценные картины, во-вторых, из вашего рассказа видно, что Саулитс не только не продался немцам, но даже в то трудное время еще думал, как сберечь ценности для Родины.

— Значит, Саулитса до сих пор считали пособником немцев?

— Не совсем так. Но все же его позиция по отношению к оккупантам выглядела несколько двусмысленной. В свое время в связи с делом Саулитса было опрошено немало людей, хорошо знавших его. Все они высказывали мнение, что Саулитса в принудительном порядке привлекли к работе в управлении музеями, архивами и библиотеками. Саулитсом интересовался сам гауляйтер Восточной Пруссии Эрих Кох. Но то, что рассказали вы, меняет все представления о нем.

— Я счастлив, что мое сообщение поможет вернуть Саулитсу его доброе имя, — сказал Стабулниек растроганно. — Но почему же тот полковник, которому я все рассказал, ничего не сообщил в Ригу? Ковров вздохнул:

— Не надо забывать, что еще шла война. Как знать, не погиб ли он в первом же бою, так и не успев ничего сделать… Вот что, Петр Янович, я ведь только писатель. Мое дело — книги. Но розыск картин… Причем, это не только розыск картин, а нечто большее. — Он задумался и наконец добавил: — Пожалуй, этим должны заняться чекисты. Ведь они призваны не только раскрывать преступление, но и восстанавливать доброе имя человека, если на него пали необоснованные обвинения.

— Я с вами согласен, Анатолий Николаевич.

— Вы сможете сегодня вечером поехать со мной к одному человеку? Возможно, он захочет побеседовать лично с вами.

— К сожалению, сегодня не удастся. У меня вечером лекции в университете.

— Вот беда! Ну, давайте договоримся так, Я вечером встречусь с ним и все ему расскажу, а потом он пригласит вас сам или я вам позвоню. Одну минуточку.

Ковров снял телефонную трубку и набрал номер. В трубке послышалось басовитое “Алло”.

— Это ты, старина? Ковров говорит.

— Я, я, — загремел из трубки бас. — Вернулся? Чем обрадуешь?

— Сразу и не скажешь, Эгон. — Лицо Коврова сделалось серьезным.

— Что такое?

— Да дело настолько важное, что ты себе не представляешь. Рассказывать долго, и не по телефону… Тут у меня сидит один товарищ… Ну, в общем дело касается известного тебе Эберта.

— Ах, вот как! Когда я могу узнать подробности?

— К тебе сегодня можно приехать? Часов в девять? Прямо домой? Хорошо.

Ковров положил трубку.

— Сегодня вечером я расскажу о вашем сообщении. Завтра я вам позвоню и скажу о результатах. Вы говорили с кем-нибудь еще на эту тему?

— Нет, я хотел побеседовать сначала с вами.

— Это хорошо. И знаете… Удивительное совпадение! Именно сегодня я должен встретиться с одним художником, который в молодости знал Саулитса!

Вскоре Стабулниек попрощался.

Ковров остался один. Но только лишь он прилег на диван, в передней снова задребезжал звонок. Ковров открыл дверь.

— Алеша! — обрадовался Ковров, пропуская гостя в квартиру.

— И где ты пропадал? — спросил Алексей. — Я несколько раз звонил тебе, но напрасно. Так где ты пропадал?

— Ездил в Калининград по приглашению военных моряков. Рассказывал молодежи, как ликвидировали Кенигсбергскую группировку. Многие из них читали мою последнюю книгу — “Осада Кенигсберга”. Поездкой доволен. Собираюсь писать повесть о подводниках.

— По такому случаю… надо выпить. Я схожу, ладно?

— Зачем? Тут есть кое-что. Ковров распахнул дверцы буфета.

— Тяну на выбор. Мускат? Отлично. — Он открыл баночку маринованных огурцов и сардины. — Закуска не очень подходит для муската… Ты уж извини.

— Обойдется, — заверил гость, наполняя рюмки. Не спеша выпили.

— Как хорошо, что ты пришел. У меня такая новость… — Ковров интригующе посмотрел на гостя. — Ты помнишь начало сорок пятого года, фольварк Блаузее? Оберштурмфюрера Эберта помнишь?

Алексей усмехнулся:

— Еще бы! Если бы не ты… передали бы на меня дело в военный трибунал. Пропади он пропадом, этот Эберт и его тайна, если таковая, конечно, существовала.

— Эта тайна, друг мой, скоро будет раскрыта, — сказал Ковров торжественно.

— Как, каким образом?

— Только что перед твоим приходом был у меня некий Стабулниек, преподаватель университета. Он прочел мою последнюю книгу и пришел ко мне. Оказывается, он знает, как найти картины, о которых говорил Эберт. Таким образом, сообщение Эберта — это не миф, как нам казалось.

Ковров внимательно посмотрел на Алексея, как бы раздумывая, говорить ли дальше.

— Я слушаю, — лицо Алексея выражало напряженное ожидание. Он словно почувствовал колебание собеседника.

— Я слушаю, — повторил он.

И Ковров пересказал услышанное от Стабулниека. Алексей слушал молча, не задавая вопросов.

— Ну, что на это скажешь? — спросил Ковров, видя, что Алексей сидит в раздумье.

— Да, да, интересно. Тебе пригодится. Это же может послужить темой для новой книги. Это сенсация! — наконец выдавил он из себя.

— Ты понимаешь, речь идет не только о картинах, — продолжал Ковров. — Как намекнул Эберт, вместе с картинами спрятаны важные документы, касающиеся группы “Черного беркута”.

— И ты думаешь, что художник Саулитс мог спрятать документы? Я достаточно наслышан о его взглядах и не думаю, чтобы он это сделал.

— Твои суждения, Алексей, весьма категоричны. Но не следует забывать, что человек под влиянием обстоятельств меняет взгляды. Согласись с этим.

— Кроме того, прошло столько лет… Быть может, сообщение, сделанное Стабулниеком, вообще безнадежно устарело. Неужели ты думаешь, что в наших лесах все еще рыщут банды, подобные группе “Черного беркута”? — рассмеялся Алексей.

— Это не совсем так. Прежде, чем написать эту книгу, я просмотрел кое-какие документы, беседовал с чекистами. Могу с уверенностью сказать, что группа “Черного беркута” не ликвидирована и до сих пор, хотя со времени окончания войны прошло столько лет. След ее утерян, но чекистам известно, что часть ее членов во главе с самим “Черным беркутом” осталась на нашей территории, а точнее — в Прибалтике. Надо полагать, они не бездействуют.

— И что из этого следует?

— А то, что чекисты, наконец, смогут получить в руки картотеку членов группы. Конечно, в ходе поисков им придется вернуться к показаниям Эберта и обстоятельствам его гибели.

— Что же ты думаешь предпринять в сложившейся ситуации?

— Я позвонил одному ответственному товарищу из госбезопасности.

— Ты в своем уме? Разве такие вещи рассказывают по телефону?

— А я и не думал рассказывать. Договорился о встрече с ним.

— Надо все обдумать, Толя. Надо обдумать.

— Ты говоришь так, будто сообщения Стабулниека ставишь под сомнение. Я уверен, что он сказал правду.

— Свежо предание, но верится с трудом, — рассмеялся Алексей. — О, мне пора! — сказал он, взглянув на часы. — В двенадцать у меня репетиция, осталось полчаса, Я побегу. До завтра.

— Почему до завтра? Что тебе делать? Живешь один, как я. Твои когда вернутся?

— Будут в Одессе до конца августа, пока Зойке в школу. А я с первого июля тоже могу к ним поехать. Жду не дождусь.

— Это когда еще будет! А сейчас ведь один?

— Один, конечно…

— Вот и приходи сегодня часов в пять. У меня будет очень интересный человек. Художник.

— Кто такой? Я знаю?

— Не сомневаюсь, что слышал о нем. Теперь познакомлю. А пока — секрет. Три человека — это уже компания. Кроме того, если возникнут принципиальные разногласия в споре, кто-нибудь останется в меньшинстве.

— Ты меня заинтересовал. Постараюсь приехать. До вечера!

2

— Раскатов? Уже вернулся? Зайди ко мне, — сказал полковник Гулбис и положил телефонную трубку.

В кабинет вошел высокий молодой человек и подсел к столу.

— Вот что, Саша, — обратился к нему Гулбис, — вчера, примерно в десять часов утра, позвонил мне писатель Ковров. Он сообщил, что у него сидит какой-то товарищ, которому, как я понял, известно что-то по делу Эберта. Ковров сказал, что приедет для разговора ко мне домой в девять вечера. Но я прождал его напрасно. Несколько раз звонил ему, но никто не отвечал. Утром — то же самое. Сейчас уже одиннадцать часов, а между тем квартира Коврова не отвечает. Похоже, что-то случилось. Нужно немедленно ехать к Коврову. Ты поедешь со мной.

Гулбис снял трубку внутреннего телефона и позвонил в бюро пропусков:

— Это Гулбис. Если меня будет спрашивать товарищ Ковров, вызовите к нему майора Озолса.

— А он в курсе дела? — спросил Раскатов.

— Да, я его предупредил.

Полковник Гулбис велел остановить машину. Пройдя квартал, чекисты вошли в дом, где жил Ковров, Позвонили, но дверь никто не открыл.

Позвали понятых — дворника и жильца с первого этажа.

— Беру под свою ответственность, Саша, нажимай, — решительно сказал Гулбис, и они навалились на дверь. Пришлось немало повозиться, прежде чем дверь поддалась. Из гостиной дверь вела в кабинет. Гулбис толкнул дверь носком ботинка и остановился на пороге.

У книжного шкафа на полу, уткнувшись лицом в лужу крови, лежал Ковров. Около него валялась бронзовая статуэтка, изображавшая всадника, занесшего над головой шашку.

— Посмотрите, товарищи, только ничего не трогайте и не прикасайтесь к наличнику двери, — позвал Гулбис понятых.

Он обернул носовым платком телефонную трубку и поднес к уху. Позвонил. Услышав голос майора Озолса, как можно спокойнее произнес:

— Говорит Гулбис. На улице Екабпилс (он назвал номер) серьезное происшествие. Немедленно высылайте группу. Буду ждать.

Гулбис отошел к двери и окинул взглядом комнату.

— Помнится, над книжным шкафом всегда висел портрет жены Коврова, — сказал он. — Теперь портрет лежит на шкафу.

— Должно быть, оборвался. Вот даже дырка от гвоздя разворочена, — подал голос дворник.

— Вот, вот, — подхватил Гулбис. — Возможно, так и было. Портрет оборвался как раз в тот момент, когда Ковров что-то доставал в шкафу. Видите, дверцы шкафа открыты. Падая, портрет ударился о статуэтку и свалил ее на голову Коврова. Рана оказалась смертельной.

— Какой ужас! — прошептал старик-понятой, закрыв лицо руками.

Гулбис отпустил понятых и предупредил, чтобы они никому не говорили о случившемся.

— Даже без эксперта, я уверен, что это инсценировка, — сказал Гулбис, когда они остались вдвоем с Раскатовым. — Расположение этих оригинальных сувениров я хорошо помню. Всадник раньше стоял не на шкафу, а вот здесь, — Гулбис указал на угол письменного стола, — вместо него здесь снарядная гильза с осенними листьями. Зачем они поменялись местами и когда?

— Действительно, гильзе на столе не место, — согласился Раскатов. — Это вещь громоздкая, ее здесь легко можно задеть и свалить на пол.

— А вот мы и посмотрим, давно ли эта самая “ваза” стоит здесь. Подождем, что скажет эксперт.

Вскоре приехала следственная группа. Фотограф заснял положение тела под разными ракурсами и ряд вспомогательных деталей.

Обследовав место, где стояла гильза, эксперт пришел к выводу, что она поставлена здесь недавно, — уже после возвращения Коврова в Ригу. Диаметр гильзы был гораздо меньше незапыленного места, на котором она стояла. А на шкафу как раз все обстояло наоборот. В квартире хоть и была идеальная чистота, но за время отсутствия Коврова все же на вещи лег тончайший слой пыли.

Врач установил, что смерть наступила мгновенно — пролом черепа в теменной части с повреждением мозга.

— Товарищи, примем за основу такую версию, — предложил Гулбис, — Коврову был нанесен удар по голове статуэткой в тот момент, когда он что-то брал в шкафу. Давайте искать этому подтверждение.

После тщательного осмотра книжных полок было обнаружено, что Коврова интересовала нижняя полка, точнее, ее левый угол. Именно оттуда кто-то доставал книгу в красном сафьяновом переплете. Потом ее поставили на место.

— Ренан, — прочел Гулбис, перелистывая страницы. В глаза ему бросилась фраза, подчеркнутая синим карандашом: “Всем, терпящим крушение в море бесконечности, — снисхождение”.

Тут же на письменном столе лежал синий карандаш, которым, очевидно, была подчеркнута эта фраза. Остальные карандаши, тоже остро отточенные, стояли в стаканчике на письменном приборе.

— Что ты думаешь по этому поводу? — спросил Гулбис, обращаясь к Раскатову.

— Как мне кажется, товарищ полковник, Ковров кого-то к чему-то склонял… Может быть, обещал смягчение наказания, и потому привел пример из классики.

— Похоже на это, Саша. Похоже. Заметьте, кто-то ударил Коврова по голове, когда тот стоял к письменному столу спиной и ставил книгу в книжный шкаф. Потом на полу имитировал след падения статуэтки. Надо отдать должное преступнику, несчастный случай он инсценировал неплохо, даже сорвал с гвоздя портрет.

— Только не учел все же очень и очень многого, — подсказал врач.

Раскатов повернулся к нему:

— Конечно, он не учел, что на место происшествия приедет человек, который не раз бывал здесь раньше. А у товарища полковника память на вещи цепкая.

Раскатов выдвинул ящик письменного стола.

— Здесь какое-то письмо! — воскликнул он, доставая конверт. На листке бумаги было написано несколько строк. Гулбис пробежал глазами письмо.

— “Пожалуйста, позвоните мне, когда вы сможете со мной встретиться. Стабулниек”, — повторил он в раздумье. — Письмо послано четыре дня назад. Стабулниек… Стабулниек… Не с него ли следует начинать? Кто это?

— Если это убийца, то почему же он не уничтожил свое письмо? Наверняка он постарался бы его найти. А оно почти на виду, — сказал эксперт.

— А я не утверждаю, что убийца — он. Мне только кажется, что между этим письмом и убийством Коврова есть какая-то связь. Вы уж тут без нас сделайте все, товарищи, а мы с Сашей поедем в Управление.

Стабулниек жил в Старой Риге в начале улицы Ленина в сером сумрачном доме. Расшатанные перила на пузатых, как самовары, балясинах от каждого прикосновения взвизгивали и качались. По осевшим ступеням Гулбис и Раскатов поднялись на третий этаж. Раскатова поразило обилие наклеек на почтовом ящике и рядом на двери, с названиями газет и журналов, которые выписывает Стабулниек.

“Сколько же надо иметь времени, чтобы прочесть все это!” — с завистью подумал он и покрутил старинную вертушку, заменявшую электрический звонок.

Дверь открыла худощавая женщина лет пятидесяти и провела их в комнату.

— Петр, к тебе пришли! — крикнула она в глубь коридора. И сейчас же в дверях появился Стабулниек, держа в руках пачку газетных вырезок.

— Чем могу быть полезен? — спросил он. Гулбис и Раскатов показали свои удостоверения.

— Присаживайтесь, пожалуйста, — Стабулниек переложил со стульев на стол пачки журналов.

— А я думал, что вы меня вызовете к себе. Признаться, не ждал вашего визита. — Лицо Стабулниека улыбалось.

— Почему вы так решили? — поинтересовался Гулбис.

С лица Стабулниека сбежала улыбка.

— Но ваш визит связан… Одним словом… писатель Ковров… — Стабулниек выжидательно посмотрел на Гулбиса.

— Да, да, конечно, — поспешно заверил Гулбис.

— Тогда я вас не совсем понимаю… — Глаза Стабулниека смотрели теперь настороженно.

— Отчего же? Это ваше письмо? — Гулбис протянул Стабулниеку письмо, обнаруженное в квартире Коврова.

— Мое. Но позвольте… Разрешите еще раз посмотреть ваши документы.

— Пожалуйста, пожалуйста.

Стабулниек долго смотрел то на фотокарточки, то на удостоверения, то на лица собеседников.

— Вы и есть Эгон? — спросил он нерешительно. И получив от Гулбиса утвердительный ответ, совсем растерялся.

— Тогда спрашивайте.

— С чего начнем?

— С чего вам угодно.

— Мне хотелось бы, чтобы начали вы, — Гулбис и Раскатов переглянулись.

Стабулниек перехватил их взгляд.

— Я вас не совсем понимаю. Мне хотелось бы знать, что вам сказал Ковров? Вы меня извините, я вас вижу впервые, — сказал он нервно.

— Я вас понимаю, но вы все же успокойтесь.

— Тогда разрешите мне позвонить Анатолию Николаевичу и спросить, как быть.

Теперь Гулбис убедился, что Стабулниек и есть тот человек, о котором ему говорил Ковров. Нервозность Стабулниека была понятна, он чувствовал, что Гулбис чего-то не договаривает, выжидает и, не открывая свои карты, сам стремится все узнать. Очевидно, не было смысла больше тянуть, и Гулбис сказал прямо:

— С писателем Ковровым произошел несчастный случай. Он погиб.

— О боже! Когда? — лицо Стабулниека побелело.

— Вчера, после вашего ухода.

— Как, дома?

— Скажите, товарищ Стабулниек, что вам прочел Ковров из книги Ренана? — вместо ответа задал вопрос Гулбис.

— Мы не говорили о Ренане. Я встретился с Ковровым совсем по другому поводу.

— А именно?

— Мы беседовали о его книге “Осада Кенигсберга”. И, наконец, ответьте мне, что случилось с Ковровым?

— Успокойтесь, товарищ Стабулниек, я отвечу на ваш вопрос. Садитесь, пожалуйста.

Стабулниек нерешительно сел.

— Так вот, в то время, когда Ковров доставал из книжного шкафа какую-то книгу, со стены оборвался портрет и сбил со шкафа статуэтку, которая упала ему на голову.

— Портрет женщины?

— Жены Коврова, — подсказал Раскатов.

— Да бог с ней. Я не об этом. Мне помнится, на шкафу под этим портретом стоял какой-то снаряд с кленовыми листьями, ваза своего рода.

— Вы хорошо это помните? — спросил Гулбис.

— Я еще обратил на это внимание и подумал, что Ковров большой оригинал. Статуэтки там не было.

— А где стояла статуэтка?

— Простите, какая статуэтка? У него много разных оригинальных вещей, например, парусник.

Стабулниек окинул взглядом свою комнату, как бы мысленно расставляя все эти вещи.

— Парусник стоял в углу на пьедестале, примерно вот здесь. А в том углу — конная группа… Просто как в музее.

— А всадник с поднятой вверх шашкой, не помните, стоял на шкафу?

— Всадник? Нет. Я же сказал, что на шкафу стоял снаряд. А всадник стоял на письменном столе.

— Спасибо, товарищ Стабулниек. Эта деталь для нас важна.

Гулбис видел, что Стабулниек уже пришел в себя. Можно было повернуть разговор на другую тему.

— Так о чем вы беседовали с Ковровым? — спросил Гулбис непринужденно.

Стабулниек набил табаком свою коротенькую красную трубочку и начал свой рассказ. Гулбис и Раскатов слушали внимательно, изредка задавая наводящие вопросы и уточняя детали.

— Я даже не знаю, как вас благодарить, Петр Янович, — сказал Гулбис. — Ваше сообщение очень облегчит нашу работу в этом направлении, работу, которую мы ведем давно.

— А мне, товарищ Гулбис, кое-что не совсем понятно. Разрешите задать вопрос, — Стабулниек смущенно улыбнулся.

— Спрашивайте.

— Вы придаете такое большое значение моему рассказу о расположении вещей в кабинете Коврова, что я невольно подумал… Ну, в общем, скажите мне откровенно: вы сомневаетесь, что с Ковровым произошел несчастный случай?

— Как вам сказать… — уклонился Гулбис от прямого ответа.

Стабулниек задумался.

— В квартире, как мне показалось, никого не было, кроме нас двоих… Никто подслушать не мог. Но стоило мне уйти, как Коврова убивают, — вслух размышлял Стабулниек. — А кто сообщил о смерти Коврова? Художник?

— Какой художник?

— Да, я совсем забыл. Когда я уходил, Ковров сказал: “Какое совпадение! Как раз сегодня я должен встретиться с одним художником, который в молодости хорошо знал Саулитса”.

— Так и сказал?

— Если мне не изменяет память, это дословно.

— Убийство обнаружили мы. Оно произошло вчера. Во второй половине дня.

— Послушайте! Может, этот самый художник…

— Вот что, товарищ Стабулниек, — перебил его Гулбис, — вы срочно поедете на Кавказ в санаторий.

— Помилуйте! На носу экзамены. Кто же мне даст отпуск, не говоря уже о путевке?

— Это я беру на себя, вам необходимо на время уехать из Риги. Но куда, — никто не должен знать, даже близкие.

— Разве мне грозит опасность?

— Но ведь вы тоже не верите в несчастный случай? Зачем искушать судьбу? Вы окажетесь в безопасном месте.

— Да, да. Вы правы. Может быть, так будет лучше, — согласился Стабулниек.

3

Свет уличного фонаря, отраженный дверцой книжного шкафа, падал на край письменного стола, где стоял маленький бюст Ленина и лежали стопочки бумаги. Все остальное пространство комнаты тонуло в темноте. Только когда по улице проносилась машина, светлый квадрат окна стремительно перемещался по стенам и на мгновенье выхватывал из темноты угол дивана, где сидел Гулбис.

Он снова видел перед собой Коврова таким, каким встретил его две недели назад на привокзальной площади. Ковров быстро шел навстречу, перекинув через левую руку светлый габардиновый плащ, а в правой руке нес чемодан. Увидев его, Ковров заулыбался еще издали. “А, старина!” — воскликнул он. Долго им разговаривать тогда не пришлось. Ковров спешил на калининградский поезд. И вот теперь его нет.

Гулбис встал с дивана и подошел к окну. На улице еще светло” хотя было уже около десяти. В Риге летние вечера наполняются перламутровым светом. На фоне неба темнеет силуэт церкви святого Якова. За Даугавой, в Задвинье, в небе отражаются бледные сполохи — в этой заводской стороне продолжается трудовой день.

Гулбис сел в кресло у письменного стола. “Надо разобраться во всем по порядку, — думал он. — Убийство Коврова — это не подготовленное преступление, а чисто случайное. Ковров был убит, конечно, потому, что узнал тайну оберштурмфюрера Эберта. Но он не стал бы разговаривать о таких вещах с посторонним. Это само собой разумеется. Значит? Значит, этого человека Ковров хорошо знал. Убийцу следует искать среди личных знакомых писателя. Странное стечение обстоятельств. Тогда, в сорок пятом году, Эберт хотел открыть тайну хранения картин, но был убит. Сейчас речь идет о том же, и убит тот, кто узнал эту тайну. Простая случайность? Нет, на это непохоже. Значит, следует начинать с того, что было шестнадцать лет назад”.

Гулбис хорошо помнил этот день начала февраля сорок пятого года. Однажды вечером на фольварк Блаузее, где расположился штаб полка, бойцы привели нескольких немцев, захваченных в плен. Один из них, высокий, средних лет, в мундире оберштурмфюрера СС, назвался Эбертом. Во время допроса он сразу же поставил условие: “Я вам расскажу, где в Риге спрятаны ценные картины из Рижского музея западного искусства. Не ручаюсь, но предполагаю, что вместе с этими картинами спрятаны документы, касающиеся группы “Черного беркута”, действовавшей в оккупированной Риге. А вы гарантируете мне свободу и возвращение на родину сразу же по окончании войны”.

Но рассказать сразу он не хотел, требовал, чтобы его отправили к командующему фронтом. Командир полка был на совещании в штабе дивизии, его замещал Гулбис — начальник штаба полка. Он и допрашивал Эберта в присутствии капитана Коврова и военврача Дарзиня.

Утром Эберта отправили в штаб фронта. По дороге Эберт убил одного из конвоиров и попытался бежать, но его настигла автоматная очередь. Кто-то стрелял из кустов. Вместе с ним погиб и преследовавший его шофер. Второму конвоиру удалось спастись и, добравшись в свою часть, он доложил о случившемся.

На место происшествия выехала оперативная группа. Но время было упущено, и установить детали гибели Эберта и красноармейцев не удалось.

Кто же был в то время, когда он, тогда еще майор, допрашивал Эберта? Сколько Гулбис ни напрягал свою память, кроме капитана Коврова и врача Дарзиня никого вспомнить не мог. Да, они допрашивали втроем, даже без переводчика. Кому же Ковров или Дарзинь могли сказать в тот вечер о признании Эберта? Кто окружал их тогда, и где теперь эти люди?

Гулбис поднялся с дивана, подошел к книжному шкафу и достал альбом с фотографиями.

Вот он, Гулбис, с Ковровым в центре. На снимке еще пять офицеров. Да, снимок сделан в день пленения Эберта. Это он хорошо помнит. Лаптев и Сидоров стоят рядом слева. Оба погибли через несколько дней. Остается трое: Пряхин, Старков и Дарзинь. Неужели кто-то из них? Где эти люди сейчас? Как сложилась их судьба? Гулбис не знал. Только с Ковровым он иногда встречался, только с ним поддерживал знакомство.

Но он слышал, что эти люди после войны остались в Латвии, куда была переведена их дивизия после войны.

Надо найти этих людей и установить, чем они были заняты в день убийства Коврова.

Как показала дактилоскопическая экспертиза, в тот день в квартире Коврова побывали три человека. Один из них Стабулниек. Он сидел в кабинете Коврова, курил. Стабулниек был раньше всех. Затем приходили еще двое. С одним из них Ковров выпил бутылку муската в первой половине дня. Бутылку и две рюмки вынес на кухню. Со вторым была выпита бутылка хереса. Пустая бутылка и две рюмки остались в гостиной на столе. Это произошло уже во второй половине дня. Можно предполагать, что этот второй и есть убийца. Но почему он не унес с собой рюмку, на которой остались отпечатки его пальцев? При столь изощренном способе убийства такая наивность — это просто смешно! Оплошность? Но даже это выглядит подозрительно…

Полковник Гулбис терялся в догадках, выдвигая версии одну за другой.

Ковров ждал художника… Хорошо, допустим, он приходил. Этот художник хорошо знал Саулитса. Естественно предположить, что Ковров мог завести с ним разговор на эту тему. Как далеко зашел этот разговор? Когда художник был в квартире Коврова? В первой половине дня или во второй? Он ли убийца?

На статуэтке обнаружены только давние отпечатки пальцев. Они принадлежали Коврову. Но на голове всадника пыль отсутствовала, кто-то за нее брался. То же было обнаружено и на гильзе снаряда. На массивном тяжелом портрете никаких повреждений не было, хотя, как подсказывала эта инсценировка, он и сбил всадника со шкафа.

В передней послышались голоса, и в комнату вошел капитан Раскатов.

— Что-нибудь срочное? — приподнялся Гулбис.

— Да, товарищ полковник, пришлось вас побеспокоить дома.

Раскатов протянул Гулбису листок бумаги: “Ковров убит на почве ревности”, — прочел Гулбис.

— Что это?

— Час назад какой-то неизвестный позвонил дежурному по управлению и велел записать эту фразу, — пояснил Раскатов.

— Анонимные звонки — это дело не новое. Иногда, однако, ими пренебрегать нельзя. По разным причинам человек хочет остаться неизвестным. Но вот откуда этот человек знает, что Ковров убит? Ведь официальная версия — это несчастный случай.

— Значит, знает. И подсказывает, с чего начинать. А может быть, хочет направить нас в другую сторону?

— И это можно предположить, раз он позвонил нам, а не в милицию.

— Какие будут указания, товарищ полковник?

— Первое: выяснить, кто из рижских художников был близко знаком с Саулитсом. Второе: взять его под наблюдение. Пусть этим займется майор Озолс. Утром дам дополнительные задания.

— Слушаюсь, товарищ полковник.

5

В день убийства Коврова капитан Раскатов был занят делом Куликова — телевизионного мастера, подозреваемого в связи с иностранной разведкой. Расследование подходило к концу.

Именно поэтому полковник Гулбис предложил ему принять непосредственное участие в расследовании загадочного убийства писателя.

Он решил, что капитан Раскатов должен побывать у сестер Саулите на квартире и выяснить, какая из картин скрывает тайну и где следует искать тайник.

Было видно, что Раскатов неохотно уступает другим почти законченное дело Куликова. Он порывался что-то сказать, но Гулбис сделал вид, что не замечает.

— Старшая дочь художника Саулитса, Астра, работает экскурсоводом в музее латышского и русского искусства. А младшая, Мирта, учится в консерватории, отличница. Вот дело Саулитса. Я взял его в архиве.

Гулбис искоса посмотрел на Раскатова и понял, что тот ждет его решения.

— Будет так, как я сказал, — произнес он и положил руку на плечо капитана. — Пойми меня правильно. Это задание не менее важное…

Капитан Раскатов не спеша поднялся по лестнице. На площадке второго этажа его обогнала девушка в голубом платье. Раскатов невольно ускорил шаги. Но девушка внезапно остановилась на площадке третьего этажа и вынула из сумочки ключ.

Раскатов стал сзади. Девушка обернулась и вопросительно посмотрела на него.

— Мирта Саулите? — спросил он.

— Да.

— А ваша сестра дома?

Мирта бросила взгляд на ручные часики.

— Думаю, что дома.

Мирта отперла дверь.

— Проходите.

— Это ты, Мирта? — донеслось из кухни, и в переднюю вошла женщина лет тридцати пяти.

— О, ты не одна!

— Это к тебе.

— Да, я к вам, Астра Вольдемаровна. — Раскатов отрекомендовался, показал свое удостоверение.

— Право, я ничего не понимаю, — растерялась Астра.

— Астра Вольдемаровна, мне нужна ваша помощь, только и всего.

— Извините меня… Что же мы стоим, пойдемте в комнату. Мирта может посидеть с нами?

— Да, да, — Раскатов ободряюще улыбнулся.

Разговор поначалу не клеился. Раскатов сидел и мучительно подыскивал то единственное слово, которое наверняка может успокоить этих женщин, внести ясность в их собственное представление об отношении к ним окружающих.

Внезапно это слово пришло само собой, и Раскатов удивился, как звучит оно просто и вместе с тем весомо:

— Ваш отец патриот.

В лицах этих женщин что-то дрогнуло, исчезло напряженное выражение, с которым они ждали начала разговора. Они облегченно вздохнули, но продолжали молча, выжидательно смотреть на Раскатова. Наконец старшая, глядя Раскатову прямо в глаза, тихо сказала:

— Патриот… Это очень ответственное слово. До сих пор я не слышала четких исчерпывающих определений в адрес нашего отца. Они были туманны и расплывчаты… Его имя не причисляли ни к этой категории лиц, ни к прямо противоположной.

Астра Саулите была права. Имя ее отца еще вызывало немало пересудов, и уж, конечно, никому до сих пор не приходило в голову приписывать ему какой-либо подвиг. Капитан Раскатов это хорошо понимал. Но сообщение, сделанное Стабулниеком, в корне меняло сложившееся представление о художнике Саулитсе. Поэтому Раскатов без всякого преувеличения мог назвать его патриотом.

— Астра Вольдемаровна, в то время, когда ваш отец покидал Ригу, вам было семнадцать лет, вы были уже достаточно взрослой… Припомните, говорил ли вам отец что-нибудь о спрятанных им картинах?

— Ах, он спрятал картины? Какие? Часть его картин в музее. Некоторые в частных собраниях. Остальные здесь, в этой комнате.

Раскатов понял, что ей об отцовской тайне ничего не известно.

— Я так надеялся, что вы что-нибудь знаете, — сказал он с сожалением. — Какие он спрятал картины, мы можем только догадываться. По всей вероятности, экспонаты музея западного искусства, к которым он имел доступ, работая там. Нам известно, что художнику Саулитсу удалось спрятать от немцев несколько ценных полотен. И место тайника он обозначил на одной из картин, находящейся, очевидно, здесь.

— Вот как? Отец, конечно, мог спрятать картины. Это единственное, что он мог сделать в том подневольном положении, в котором оказался. Я теперь припоминаю, он говорил, что необходимо что-нибудь спасти, если немцы будут вывозить картины. Но как это сделать? Это не открытки, они требуют много места, в одиночку это сделать невозможно. А доверяться кому-либо из своих сотрудников он не решался. Значит, ему все же удалось спрятать.

— Астра Вольдемаровна, расскажите об этих картинах.

— “Летний день на Даугаве”, “Покинутый хутор”, “Березовая роща”, “Морской прибой” и другие пейзажи пронизаны солнечным светом. Все эти картины написаны еще до войны. А вот эту акварель отец сделал перед тем, как уехать из Риги в сентябре сорок четвертого года.

Сердце Раскатова замерло, когда он услышал это. Он сидел за столом и внимательно смотрел на акварель. Картина называлась “Вечер”. На ней была изображена половина какой-то комнаты с двумя окнами. Слегка опершись рукой на подоконник, стоит женщина в длинном платье. Она смотрит на виднеющуюся вдали башню Рижского замка.

— Вы не возражаете, если я осмотрю эту картину детально?

— Что за вопрос? — Астра пододвинула стул.

Раскатов снял картину и поставил ее на стол. Картина, как и все остальные, была вставлена в массивную багетную раму. Но все же это была акварель, и Саулитс поместил ее под стекло. И по тому, как далеко отстоял от стекла картон, придавливающий к нему картину, Раскатов понял, что между ними слой бумаги.

— О, да тут с ходу и не разберешься! — сокрушенно сказал он, поглаживая раму.

— Что вам мешает сделать это не спеша? — Астра приветливо улыбнулась. — Вы возьмите картину с собой. Потом вернете.

— Большое спасибо. Я как раз хотел вас об этом попросить.

Мирта, до сих пор не вступавшая в разговор, принесла газеты и шпагат.

— Давайте я помогу вам упаковать, — предложила она.

Уходя, Раскатов попросил сестер не говорить никому о причине его визита.

Картину он вернул на следующий день.

— Ну что, удалось расшифровать, где спрятаны картины? — спросила Астра, едва он переступил порог.

— Это все не так просто, Астра Вольдемаровна, придется еще поискать, — ответил Раскатов.

Он помог повесить картину на место.

— А как мы узнаем о результате поисков? — осведомилась Мирта.

— Я зайду к вам еще не один раз, — пообещал Раскатов, собираясь уходить.

— Может быть, вы согласитесь выпить с нами чаю? — предложила Астра. — Еще не поздно. — Она посмотрела на старинные часы, висевшие на стене.

— Действительно, — оживилась Мирта, — останьтесь!

Предложение сестер было согрето неподдельным радушием.

Раскатов согласился. Мирта убежала на кухню и через минуту вернулась с подносом.

Астра разливала чай.

— Вы предупредили, чтобы мы никому не говорили о вашем визите, даже близким знакомым, — начала Мирта.

Раскатов утвердительно кивнул головой.

— А другу можно? Самому-самому лучшему?

— И другу нельзя.

— Так ведь он — это… Это еще папин друг, — вздохнула Мирта. — Он бы так обрадовался.

— Вот неугомонная. Да все равно ты ему ничего рассказать не сможешь, пока он в Майори в доме отдыха, — сказала Астра и пояснила Раскатову: — Это она о Роланде Витолсе. Он архитектор. Очень был дружен с отцом, и это чувство перенес на нас.

— Это не совсем так. С одними он дружит больше, а с другими меньше. — Мирта лукаво улыбнулась, допивая свой остывший чай.

Астра снисходительно улыбнулась, словно говоря: “Ну что с ней поделаешь?” — и перевела разговор на другое.

Раскатов засиделся у сестер и, когда вернулся домой, его одинокая комната показалась ему пустой и неуютной. Долго не мог уснуть, до мельчайших подробностей вспоминая вечер, проведенный у сестер Саулите.

До сих пор его работа обязывала быть сдержанным и подчас даже суровым с людьми, с которыми приходилось иметь дело. Но то были представители другого лагеря. По долгу службы и своим собственным убеждениям Раскатов не мог относиться к ним иначе. Сейчас же все обстояло не так. Он выступал в роли доброго вестника, и эта миссия пришлась ему по душе.

Несмотря на то, что сестры выросли в разное время, они были воспитаны одинаково. В обеих чувствовалось изящество и утонченность и вместе с тем естественность и простота в обращении с другими.

Да, Раскатову еще не приходилось знакомиться с такой девушкой, как Мирта. Он рад был этому открытию. С этой мыслью он и уснул.

На следующий день он уже сознательно придумывал, под каким бы предлогом снова встретиться с сестрами.

И вдруг, — надо же такое! — вечером в трамвае увидел Мирту. Она стояла на задней площадке и задумчиво смотрела в окно.

— Здравствуйте, Мирта.

Было видно, что девушка тоже обрадовалась встрече. Они вышли на остановке Меркеля.

— Вам в какую сторону? — осведомился Раскатов.

— В консерваторию. Ездила к факультетскому комсоргу с поручением, а его нет дома. Придется зайти сказать, что не застала.

— Значит, на минуту? — обрадовался Раскатов. — Я вас подожду. Можно?

Мирта смущенно улыбнулась, сказала:

— Пожалуйста.

Разговаривая, они подошли к консерватории.

Не прошло и десяти минут, как Мирта вышла, и они долго гуляли в парке Кирова.

Встретился с ней и на другой день, и получил приглашение на концерт, где она будет петь. Решительно все в этой девушке нравилось ему…

Все это вспомнил Раскатов сейчас, сидя в кабинете полковника Гулбиса.

Полковник перебирал разложенные перед ним документы.

У него на столе лежали слипшиеся фотографии и бумаги, представляющие собой большую ценность: они способны раскрыть не одну тайну прошлых злодеяний, предотвратить преступления в настоящее время. Но еще понадобится долгий кропотливый труд многих людей, чтобы тайное стало явным…

Из динамика доносилась музыка, она была созвучна настроению Гулбиса. Он прислушался: неторопливым разливом звучала томительно-скорбная мелодия “Реквиема” Моцарта. Да, эта музыка посвящается настоя — мм людям, борцам за народное дело, за торжество разума и светлое будущее, и благодарные живые, исполненные готовности повторить их подвиг, оплакивают ушедших.

Гулбис посмотрел на фотографии и брезгливо отодвинул их в сторону. Лица с застывшим выражением, они казались ему нереальными, но вместе с тем зловещими тенями, порожденными хаосом и мраком войны

7

Когда жена Коврова вернулась в Ригу, Гулбис и Раскатов пришли к ней. Они пытались выяснить у нее круг знакомых Коврова. Подавленная горем, Раиса Михайловна ничего определенного сказать не могла.

К Коврову приходило немало разных людей.

— Приходили и студенты из университета, и члены литобъединения при Доме писателей, и художники, — сказала она. — К сожалению, я, пожалуй, не смогу назвать ни одной фамилии: муж меня с ними не знакомил. По-видимому, они не были его друзьями, и его отношения к ним носили деловой характер. Чаще всех остальных у него бывал скрипач Алексей Стус. Но это его давний друг.

— Что вы можете сказать о нем? — спросил Гулбис.

— Муж знаком с ним еще со времен войны. Мне кажется, относился к нему с особой симпатией, поскольку, кроме всего прочего, Стус прекрасный музыкант, интересная личность. Как он был подавлен известием о смерти Толи!

— Он был у вас? — поинтересовался Гулбис.

— Забежал недавно на минутку к Толе, ничего еще не зная. Вот меня водой поил, когда мне стало плохо. — Раиса Михайловна указала на стакан.

— Разрешите мне забрать стакан? — попросил Гулбис,

— Право, зачем его подозревать? Я не допускаю мысли…, Впрочем, я вас понимаю, Эгон Карлович. Но вы должны его знать, он воевал с Толей. Правда, на фотографиях того времени его нет. А вы есть.

Казалось, что Гулбис слушает ее рассеянно, а между тем он напряженно думал. Он вынул из кармана фотокарточку.

— Скажите, кого вы из этих знаете?

— Да вот только Старкова. Он у нас недавно был. Директор дома отдыха в Майори, Приглашал нас к себе.

— Так… — протянул Гулбис; думая о чем-то своем.

— Мне почему-то кажется, что у вас есть подозрение, будто это не несчастный случай? — робко спросила Коврова.

— Сейчас ничего определенного сказать не могу. Следствие покажет. Если понадобится, мне звоните домой по этому телефону. — Он написал номер и дружески пожал руку Ковровой.

Сев в машину, он сказал Раскатову.

— Самое главное уже сделано: документы о группе “Черного беркута” найдены. Кто мог предположить, что они спрятаны в Риге! Когда на допросе об этом заявил Эберт, я не поверил. Считал, что эти важные документы были вывезены при отступлении или, в крайнем случае, уничтожены. Позднее, когда я уже работал в Риге, мне стали известны некоторые подробности. Один из подпольщиков в начале сорок четвертого года проник в гестапо и стал выполнять поручения нашей подпольной организации. В августе ему удалось раздобыть копии списков группы, переснять фотографии. Связной, которому он передал документы, был схвачен, но документов при нем не оказалось. Связной был до оккупации студентом Рижской академии художеств. Узнав эти подробности, я связал их с рассказом Эберта и понял, что Эберт говорил правду. Но где надо было искать тайник с картинами и документами — никто не знал. На этот счет не было даже никаких предположений, потому что след был утерян. Имя же художника Саулитса в связи с этим вопросом до сих пор никем не упоминалось.

В этот же день майор Чалов с одним из оперативных работников поехал на квартиру скрипача Алексея Стуса.

Дверь открыл сам хозяин. По его костюму было видно, что он или только что вернулся домой, или собрался уходить.

— Мы из милиции. — сказал Чалов.

— Прошу, — Стус провел посетителей в гостиную.

— Мы пришли по делу Коврова. Вы его друг, Что вы думаете о случившемся? Вы, вероятно, размышляли об этом? Возможно, это не несчастный случай? Как вам кажется?

— Какая трагедия! — медленно отозвался он, — Да, я все время сегодня думал об этом. Это хорошо, что вы пришли. Я собирался сам идти в милицию.

— Вам что-нибудь известно?

— Да как вам сказать… Я не уверен… Но может быть… — Стус развел руками. — Простите, я как-то не соберусь с мыслями. В общем, так. В пятницу, в день смерти Коврова я приехал к нему около одиннадцати утра. Он только что вернулся из Калининграда, мы выпили…

— Простите, что вы пили? Вино? Водку? — спросил Чалов.

— Мускат. Я спешил на репетицию. Но Ковров взял с меня слово, что я приеду к нему в пять часов. У него будет очень интересный человек, художник. Я, конечно, пообещал, что приеду. Выступления у меня в тот день не было. Семья моя отдыхает в Одессе. Почему не провести вечер у друга? Без двадцати пять я сел в троллейбус и поехал к Коврову. В пять был у его двери. Но никого не застал, Спросил у дворника, давно ли ушел Ковров. Тот не знал. Я снова поднялся, позвонил — снова безрезультатно. Я ждал несколько дней, что Ковров позвонит мне и все объяснит. Но он не звонил, Я не выдержал и поехал сегодня сам. То, что я узнал у его жены… — На лице Стуса отразилось страдание, — Я полагаю, что сказанное мной, может быть, хоть в какой-то мере поможет расследованию.

— Вы считаете, что визит этого художника и смерть Коврова как-то связаны между собой?

— Я ничего не считаю, но подумал и это, — смутился Стус. — Приглашая меня к себе, Ковров сказал: “Три человека — это уже компания и, если возникнут принципиальные разногласия в споре, кто-нибудь останется и меньшинстве”. Вот я и думаю, не слишком ли далеко зашел этот спор?

— Скажите, товарищ Стус, фамилию художника Ковров не называл?

— Нет. Он только сказал, что это очень интересный человек.

На прощание Чалов попросил:

— Если припомните что-нибудь заслуживающее внимания, не откажите в любезности поделиться с нами своими соображениями. Держите со мной связь через жену Коврова, мне еще долго придется ее беспокоить, поэтому я дал ей свои координаты. Будьте здоровы. Спасибо за сообщение. Оно очень важно.

8

Еще на лестничной площадке Астра услышала грустный голос Мирты. Сестра пела песнь Сольвейг. Астра потихоньку вошла и остановилась в передней, прислонившись к дверному косяку. Мирта стремительно обернулась к ней.

— У меня новость! Наши студенты завтра будут выступать в Доме офицеров.

— Ты тоже будешь петь?

— А как же! — воскликнула Мирта.

— Значит, уже готовишься к концерту.

— Нет, это я просто так. На концерте мне предстоит петь серенаду Шуберта. Буду выступать с Алексеем Стусом. Ну вот, я так и знала, что это имя тебе ровным счетом ничего не говорит.

— Нет, почему же! Стуса я знаю как первоклассного скрипача. Мы же бывали на его концертах.

Мирта так оживленно рассказывала, что ее чуть бледные щеки покрылись румянцем, большие голубые глаза пылали от воодушевления. Астра впервые заметила, что сестра с возрастом становится все красивее.

…Люди начали собираться задолго до начала концерта. В основном это были офицеры.

Астра, Мирта и Александр Раскатов стояли у раскрытого окна. По аллее парка спешили опаздывающие.

Когда вошли в зал, Мирта увидела, что передние ряды уже заполнены. На ее лице отразилась досада.

— Ой, я так хотела, чтобы вас было видно со сцены! — воскликнула она.

— Не беспокойтесь, Мирта, мы как-нибудь с Астрой Вольдемаровной пристроимся, — заверил Раскатов. — Идите, вас, наверное, уже ждут.

Ее выступление в концерте было предпоследним, а сейчас надо привести себя в порядок. В боковой комнате за сценой, положив подбородок на деку скрипки, Алексей Стус водил по струнам смычком. Левая рука его ловко бегала по грифу. Он настраивал инструмент.

— Если не ошибаюсь, вы пришли с сестрой? — спросил он, полуобернувшись к вошедшей Мирте. — Ваша сестра очень похожа на профессора Саулитса.

— Вы знали моего отца? — Мирта удивилась и вместе с тем обрадовалась.

Стус пощипал струны пальцами и, вздохнув, сказал:

— Вашего отца знали многие. В этом нет ничего удивительного. Он был прекрасным художником. Познакомился я с ним в 1940 году. Я поклонник его таланта.

— Я об этом не знала, — Мирта опустила глаза. — Я почему-то считала, что вы интересуетесь только музыкой.

— Культурный человек интересуется всем, запомните это.

— Простите, — сказала Мирта.

— О нет, милая, вы меня не обидели. Так думают, к сожалению, почти все ваши студенты. Мол, Стус педант, Стус эгоист, Стус ничего не любит, кроме своей скрипки… Наше сегодняшнее совместное выступление — это дань уважения вашему отцу. Ну, конечно, отдаю должное и вашему таланту.

Чтобы хоть в какой-то мере доставить приятное Стусу, Мирта сказала, улыбаясь:

— У нас дома есть несколько папиных картин. Приходите к нам завтра, посмотрите.

— С удовольствием. Какая вы добрая. А сестра не будет против?

— О, нет, наоборот, говорить о картинах отца она готова каждый день. Она ведь экскурсовод в музее.

Когда Мирта вышла на сцену, она увидела улыбающееся лицо Раскатова. Он и Астра сидели в центре третьего ряда. Раскатов о чем-то беседовал с пожилым мужчиной. “Наверное, это Сашин друг” — подумала Мирта, вспомнив, что тот собирался тоже прийти на концерт.

В сопровождении оркестра Мирта спела арию Лизы из оперы “Пиковая дама”. Когда аплодисменты умолк ли, на сцену вышел Алексей Стус. Послышалось несколько нерешительных хлопков. По рядам пробежал шепот, и вдруг зал разразился аплодисментами,

Стус улыбался и отвечал на приветствия легким кивком головы,

— Серенада Шуберта, — объявил конферансье.

Стус еле уловимым движением одернул полы фрака и поднял к подбородку скрипку…

Глаза Мирты устремились к третьему ряду. Саша сидел, откинувшись на спинку кресла, и смотрел на нее.

Она подождала, пока скрипка окончит музыкальную паузу, и начала новую строфу:

Слышишь, в роще зазвучали Трели соловья… Звуки их полны печали Молят за меня…

“Молят за меня”, — повторила скрипка Стуса…

Когда концерт окончился, Мирта познакомила сестру со Стусом.

— Я очень сожалею, что это не случилось раньше, — сказал Стус и внимательно посмотрел на Астру, — И бывает же такое! Живу в одном городе, часто вижу Мирту в консерватории, мало того, знаю ее фамилию и не подозреваю, что она дочь художника, которого я обожаю, — пожал он плечами. — Я очень, очень рад познакомиться с вами, Астра Вольдемаровна. Заранее прошу простить меня, но я не мог удержаться от соблазна принять приглашение Мирты прийти к вам завтра посмотреть картины. Вы разрешите?

— О, конечно, приходите, когда вам удобно. Завтра воскресенье, мы целый день будем дома. Вы знаете адрес?

Стус непринужденно улыбнулся, доставая записную книжку:

— Вот об этом-то я и забыл. Записываю.

Разговаривая, они спустились с лестницы и стали у гардероба, чтобы их сразу мог найти Раскатов. Тот не заставил себя долго ждать и подошел вместе с товарищем.

— Мой сослуживец и лучший друг, инженер Гулбис, — представил он своего товарища ожидавшей их компании.

— С Астрой Вольдемаровной мы уже знакомы. Мирту знаю заочно и не спутаю уже ни с кем, так о ней наслышался от Саши, А товарища Стуса… Кто же не знает Алексея Стуса, если любит музыку! — рассмеялся Гулбис, пожимая всем руки.

Уже стемнело. Прошел небольшой дождик, и на улице повеяло приятной прохладой.

Стус вскоре распрощался с новыми знакомыми на углу Архитектурной улицы. Его одинокая фигура удалилась в сторону бульвара Райниса,

9

Было установлено, что Старков к убийству не имеет никакого отношения, так как в день смерти Коврова он находился в Кемери на совещании директоров домов отдыха.

Офицер Пряхин, сфотографированный вместе со Старковым, умер от рака два года назад, а доктор Дарзинь в день убийства Коврова был в Ленинграде.

Таким образом, все трое отпадали.

А художником, побывавшим у Коврова в день убийства, оказался архитектор Витолс, о котором упоминала Астра в разговоре с Раскатовым, По просьбе Коврова он иллюстрировал его исторический роман.

Прошлое и настоящее Витолса было настолько безупречным, что начисто отвергало все подозрения. Еще при ульманисовском режиме, в тридцать восьмом году, он передал подпольному комитету компартии Латвии половину своего состояния. На эти деньги в Старой Риге был куплен особняк, где поселились надежные люди, ставшие хозяевами конспиративных квартир.

…Гулбис искренне завидует полковнику Индриксону, кабинет которого выходит окнами на тихую улицу Фридриха Энгельса, а тут — стоит открыть окно, как с улицы врывается такой шум, что заглушает голоса собеседников.

— Саша, — Гулбис поморщился и покосился на окно.

Раскатов встал, прикрыл окно и повернулся к Гулбису:

— Сестры все спрашивают меня, нашлись ли картины? Ищем, говорю. А что я могу сказать? Что их отец спрятал нечто более важное? Что не мог же он первому встречному, каким был для него Стабулниек, открыть правду? Вот и придумал картины, справедливо полагая, что при поиске мы обнаружим документы.

— Всему свое время. Узнают и сестры правду.

Полковник достал одну из фотографий, обнаруженных в картине Саулитса. На него смотрело лицо мужчины лет тридцати двух: широкий мясистый нос, толстые губы с брезгливо опущенными уголками, темные навыкате глаза.

До недавнего времени фамилия, имя и прочие данные о нем не были известны. Чекисты располагали только фотографией. Никто из арестованных по делу группы “Черного беркута” не мог сказать, кто изображен на фотокарточке.

Но вот был арестован Берзниек. Едва взглянув на фотографию, он узнал своего давнего знакомого и дал ему полную характеристику. И хотя этот человек жил под другой фамилией, отыскать его не представляло большого труда.

Это был заведующий ателье мужского платья — Брукис. Показания бывшего члена группы “Черного беркута” — Берзниека, ныне тихо доживавшего свои дни, неожиданно прояснили загадку.

…Раскатов стоял у закрытого окна и смотрел на улицу.

— Я вам не мешаю, товарищ полковник? — спросил он, покосившись на разложенные на столе бумаги.

— Напротив. Ты мне сейчас будешь нужен.

Гулбис сложил одну пачку бумаг в письменный стол, другую придвинул к себе. Достал оттуда несколько листов и протянул Раскатову.

— Внимательно прочти вот это. Сейчас при допросе Брукиса ты ему зачитаешь эти бумаги.

— Да, персона, — протянул Раскатов, окончив чтение, и внимательно посмотрел на Гулбиса.

Гулбис снял телефонную трубку, набрал номер.

— Это Гулбис. Пожалуйста, приведите арестованного.

В кабинет вошел Брукис. Гулбис отпустил конвоира и молча указал Брукису на стул.

— Я протестую! За что вы меня арестовали? — выкрикнул Брукис.

— Сейчас все узнаете, — перебил его Гулбис и приблизил к глазам Брукиса его фотографию.

— В молодости вы не страдали чрезмерной полнотой и, очевидно, были достаточно подвижны, чтобы принимать участие в облавах на рижских комсомольцев и коммунистов, не так ли? — спросил Гулбис.

— Не понимаю! Это какое-то недоразумение! — Брукис воздел руки над головой. — Фото, действительно, мое, но вы говорите какую-то ересь.

— Сейчас все поймете. Вам знакомо имя Альберта Берзниека, разбившегося на мотоцикле в начале сорок пятого года? Вы не раз бывали в его доме до войны. Показания его отца вам сейчас зачитают. Я вел его допрос. Товарищ Раскатов, прошу.

Брукис гневно вращал выпуклыми глазами, силясь что-то сказать. Но Раскатов поднял руку, требуя внимания, и начал читать:

“Гулбис: — Ваше имя и фамилия?

Берзниек: — Ян Берзниек.

Гулбис: — Год рождения? Место рождения?

Берзниек: — Тысяча восемьсот девяносто первый. Рига.

Гулбис: — Профессия?

Берзниек: — Учитель естествознания. Сейчас на пенсии.

Гулбис: — В каких партиях состояли до сорокового года?

Берзниек: — В социал-демократической Латвии.

Гулбис: — После сорокового?

Берзниек; — Ни в какой.

Гулбис: — Знаете ли вы человека, изображенного на этой фотографии? Его имя, фамилия?

Берзниек: — Да, знаю. Это Брукис. Имени, правда, не помню, кажется, Арнольд.

Гулбис: — Вы не ошиблись? Посмотрите внимательно.

Берзниек: — Да, это Брукис.

Гулбис: — Где вы с ним познакомились? Когда?

Берзниек: — В моем доме. В конце тридцать восьмого. Он приходил к сыну. Довольно часто.

Гулбис: — Что их связывало?

Берзниек: — Общее дело…

Гулбис: — Пожалуйста, поточнее.

Берзниек: — Брукис был тайным руководителем одной из секций “Перконкруста”.[2] Мой сын Альберт был членом этой секции”.

— Да, я заблуждался, но потом прозрел. Я порвал с “Перконкрустом”, вступил в Коммунистическую партию Латвии и ушел в подполье! — сказал Брукис.

— Верно, но не совсем, — заметил Гулбис. — Пожалуйста, продолжайте, капитан.

Раскатов взял следующий лист.

“Берзниек: — В конце тридцать девятого года Брукис по заданию руководства “Перконкруста” вступил в Коммунистическую партию Латвии, но уже под другой фамилией. Я ее не помню. Имея своего человека в красном подполье, “перконкрустовцы” стали действовать успешней. Летом сорокового года Латвия стала советской. Брукиса выдвинули на какую-то руководящую должность. Потом, при немцах, он был в отряде “Черный беркут”. По заданию “Беркута” снова проник в подпольную коммунистическую организацию. Делал там то же, что и до войны”…

— Это поклеп выжившего из ума старикашки! — тяжело выдохнул Брукис.

— Довольно, товарищ капитан. Спасибо, — остановил Гулбис Раскатова. — А о вашей деятельности в годы немецкой оккупации, Брукис, нам стало известно из других источников. — Гулбис положил ладонь на пачку бумаг. — Вам напомнить один из эпизодов? Надеюсь, вы не станете отрицать, что выдали бывшего студента Академии художеств Круминьша, который должен был получить от не известного вам гестаповца документы, касающиеся группы “Черный беркут”? Вот здесь об этом сказано. Смотрите.

Гулбис показал Брукису лист бумаги с машинописным текстом.

— Полюбуйтесь. Подпись штандартенфюрера СС и гербовая печать. Этот документ обнаружен нами давно, но, не зная, кто такой Брукис, мы полагали, что, совершив это преступление, он не осмелился остаться здесь и удрал с немцами…

Гулбис спрятал бумаги и посмотрел на Брукиса. Глаза Брукиса были закрыты, руки дрожали.

Гулбис круто повернул разговор, задав Брукису неожиданный вопрос:

— Назовите тех, с кем вы связаны в настоящее время.

— Я ни с кем не связан.

— Назовите их! — повторил Гулбис, словно не слышал возгласа Брукиса.

— Я ни с кем не связан… Но, судя по всему, меня собираются наказать за мое прошлое. В конце концов, каждый из нас взял на душу какой-нибудь грех. Один больше, другой меньше. Где здесь мерило?

— Перестаньте болтать глупости. Отвечайте на вопрос.

— А если я скажу? Скажу все чистосердечно? — брови Брукиса полезли вверх. — Меня приравняют к ним? Лишат свободы? Я пожилой больной человек… у меня сердце…

— Это будет решать суд.

— Но я только маленький человек, попавший в водоворот событий. Я исполнял мелкие поручения. Это они, они должны нести заслуженное наказание. Те, кто толкнул меня в бездну много лет назад, и те, кто цепко держит меня в своих лапах сейчас.

— Я жду, — напомнил Гулбис после небольшой паузы.

— Местопребывания руководителя группы “Черный беркут” я, к сожалению, указать не могу. Он исчез в конце войны, но группа в новом составе продолжает действовать, получая директивы из-за границы. Группа состоит…

Брукис замолчал.

— Группа состоит… — напомнил Гулбис.

— В группу входят… — Брукис назвал несколько фамилий.

— Вот, товарищ полковник, новые сведения, — сказал капитан Раскатов, присаживаясь к столу и выжидательно посмотрел на Гулбиса.

— Докладывай, Саша.

— Основную суть или…?

— Давай поподробней. Михаила Петровича, как ты знаешь, здесь не было несколько дней, — кивнул Гулбис в сторону майора Чалова, курившего у окна. Тот погасил папиросу и тоже подсел к столу.

— В документах, обнаруженных в картине Саулитса, мы натолкнулись на одну загадочную фигуру под кличкой “музыкант”. Ни фамилии, ни описания внешности. Никто из допрошенных нами арестованных членов группы “Черный беркут” не мог сказать, кто это. Казалось, круг замкнулся. Но в документе вскользь упоминалось, что “музыкант” посещает профессора Ламанского. И это я принял за исходную точку поисков. Насколько я знаю, профессор Ламанский — вне подозрений. В его квартире при немцах скрывались подпольщики, и его преданность Советской власти известна. Именно это меня и насторожило. У Ламанского бывают подпольщики… и у него же бывает “музыкант”. Что он там делает? Почему посещает старого профессора? Что может связывать музыканта и ботаника? Родственные отношения, дружба или просто знакомство? Профессор умер в сорок седьмом году. Я узнал, что жива его жена.

Вдова Ламанского те времена помнит смутно. Во всяком случае она не вспомнила ни имен, ни фамилий людей, которые бывали в их доме. Единственное, что мне удалось у нее узнать, это то, что один молодой человек прекрасно играл на скрипке, и Ламанский, восхищенный его талантом, подарил ему уникальную скрипку, сделанную мастером Гварнери. Оказалось, Ламанский еще с молодых лет коллекционировал старинные музыкальные инструменты, и сам хорошо играл на скрипке и фортепиано. После смерти мужа вдова передала от у коллекцию в музей.

Слушая Раскатова, Гулбис кивал головой. Эта часть доклада была ему уже известна.

— Получить такие сведения — это уже что-то значит, — продолжал Раскатов. — Скрипка Гварнери! Бесследно она исчезнуть не могла. Сегодня утром я поехал к известному музыкальному критику. Думаю, что весь ход кашей беседы пересказывать нет смысла. Говорили мы долго. Скрипкой Гварнери из коллекции Ламанского владеет один известный музыкант. Владеет давно, со времен войны. Это Алексей Стус.

— Вот как? — произнес Гулбис. Но в его голосе не чувствовалось удивления, словно он ждал только подтверждения своей мысли.

Майор Чалов, наоборот, попробовал высказать сомнение,

— К Стусу скрипка могла попасть и другим путем, позже.

— Еще не все, товарищ майор, — возразил Раскатов. — Так вот, товарищ полковник. Наше решение проверить скрипача Стуса оказалось правильным. Из спецархива бывшего штаба Третьего Белорусского фронта получены сведения, что Стус Алексей Константинович служил в вашем полку в звании ефрейтора и, конечно, участвовал в боях за Кенигсберг.

— В “моем” полку… — протянул Гулбис озабоченно. — Говорят, что натренированная память чекиста сохраняет все, но должен признаться, что я не помню Стуса таким, каким он был шестнадцать лет назад. Может быть, он попал к нам с пополнением?

— Совершенно верно! Стус значится в списках пополнения, приданного полку в ноябре сорок четвертого года.

— Если бы установить, кто конвоировал Эберта, — продолжал Гулбис. — Этот человек мог бы воскресить в памяти детали покушения. Документы на этот счет не сохранились. Я же не знаю, так как в ту ночь перед отправкой Эберта я был ранен и на месяц попал в госпиталь. Так что этим делом пришлось заниматься Коврову и командиру полка Галаганову. У Коврова мы теперь уже ничего не узнаем. А Галаганов живет в Ульяновске, и я послал ему запрос. Теперь давай все свяжем воедино. Тогда рядом с Ковровым был Стус, а что это был именно он, я теперь не сомневаюсь. Ведь жена Коврова сказала: “Они фронтовые друзья”, что и дало нам мысль заняться личностью скрипача. Их дружба с годами только окрепла. Стус навещал Коврова до последних дней его жизни. Даже перед самым убийством он ездил к нему. Впрочем… Как раз об этом я и хотел поделиться некоторыми соображениями. В беседе с вами, майор Чалов, Стус сказал, что без двадцати пять он уже был готов ехать к Коврову. Давайте рассчитаем. Записывай, Саша.

Раскатов пододвинул лист бумаги.

— Так вот, — продолжал Гулбис — Спуститься с лестницы и дойти до своей троллейбусной остановки — тять минут. Ехать он должен был по улице Ленина мимо нас. От его остановки до нас — десять минут. Итого пятнадцать. И тут начинается несоответствие. На пять часов меня вызывал начальник управления. Я стал собирать бумаги. Без четверти пять хлынул дождь. Я подошел к окну, чтобы закрыть его и увидел, что на улице образовалась пробка. Путь троллейбусам преградил грузовик, осевший задними колесами в траншею. Как раз в то время напротив нас прокладывали газопровод. Как показала экспертиза, сердце Коврова остановилось около пяти. Если Стус успел проскочить до образования “пробки”, то это значит, что он вышел из дому не около пяти, как утверждает, а значительно раньше. Следовательно, на квартиру к Коврову он должен был попасть до убийства. Если же не успел проскочить, то ему пришлось бы добираться на такси. Но заметьте” он говорит только о троллейбусе, так? Я склонен думать, что Стус сказал неправду. Но он стремится сделать ложь правдоподобной. Зачем? Стус не учел одного обстоятельства. Он даже не знает, что на улице Ленина, по которой должен был ехать, было приостановлено движение троллейбусов на полчаса. Я считаю, что Стус побывал у Коврова и утром, и второй раз — между тремя и пятью, уже после ухода Витолса, Сейчас я могу только предположить, что убил Коврова Стус. Но чтобы это доказать при сложившихся обстоятельствах, надо знать, что собой представляет этот человек, поэтому надо за ним продолжить наблюдение. Надо проделать с ним один опыт. Я полагаю, что затея Стуса выступить совместно с Миртой, а затем последующий его визит к сестрам домой имели определенную цель.

Раскатов выразил сомнение:

— Но Стус даже не пытался приблизиться к картинам настолько, чтобы это вызвало подозрение. Я видел каждое его движение. Он любовался картинами издали.

— Это была первая разведка. Последует, вероятно, снова визит. И как знать, чем все это может окончиться для сестер. Ставить их под удар нельзя. Поэтому предлагаю принять контрмеры, и в этом нам поможет Мирта. Давай теперь обсудим детали.

Раскатов встретился с Миртой в саду Кронвальда у канала, как было условлено, в шесть часов вечера.

— Ну, как мое поручение? Расскажите подробно, — попросил он, присаживаясь на траву.

— Значит, так. Я будто бы случайно встретила Стуса возле кабинета директора. Поздоровалась с ним, но затем отвела взгляд в сторону и внезапно замолчала. Он заметил это и спросил, чем я озабочена. Я пожаловалась, что Астра отдала все папины картины в музей латышского и русского искусства. “Как отдала? Ее кто-нибудь просил об этом?” — удивился Стус. “Нет, — говорю, — по своей инициативе. На время выставки. Но я предчувствую, что музей захочет их купить. Одним словом, Астра может уступить”. — “Так что, у вас теперь ничего не осталось?” — спросил Стус. “Ничего, — отвечаю. — Отдала даже последнюю папину работу: акварель “Вечер”. Это же кощунство!” Стус начал меня уверять, что разделяет мои чувства, но, если хорошо подумать, я — де проявляю неразумный эгоизм; он на нашем месте давно бы поместил картины в музей. Это действительно национальная гордость. Вот и все.

— Как он вел себя во время разговора?

— По-моему, держался естественно, спокойно.

— В котором часу это было?

— Около пяти. Стус спешил к директору.

— Спасибо, Мирта. Извините меня, но сейчас я должен вас покинуть. Служба. Думаю, что завтра мы пойдем с вами на концерт органной музыки. Я зайду за вами домой. До завтра!

— До завтра, Саша.

Через четверть часа Раскатов входил в кабинет Гулбиса.

— До закрытия музея не появлялся, — сказал Гулбис.

— Мирта говорила со Стусом около пяти, так что он просто не успел, — ответил Раскатов.

— Молодец твоя Мирта. Только что получил из Ульяновска ответ на свой запрос. Пунктуальный человек этот полковник Галаганов. Он пишет… — Гулбис достал из письменного стола лист бумаги и прочел: — “Оберштурмфюрера СС Эберта конвоировали ефрейтор Стус и рядовой Грачев. Вез шофер Нехода”.

— Итак, можно подвести черту, — резюмировал Гулбис. — В войну Стус посещал профессора Ламанского в провокационных целях — это раз… В момент гибели Эберта он находился с ним рядом — это два. Стус говорит неправду насчет своего визита к Коврову в день убийства — это три. Спешно знакомится с сестрами Саулите — четыре. Случайность? Думаю, что нет.

— Даже, если и случайность, то не слишком ли их много? — рассмеялся Раскатов.

— Случайности, Саша, это своего рода проявление определенных закономерностей. Я думаю, что мы на верном пути. Судя по всему, Стусу неизвестно место, где тайник, если он тоже интересуется картиной. Это уже хорошо. Не думаю, что он действует в одиночку. Его направляет чья-то рука. Но нам пока не удалось выяснить, с кем он встречается. Наш эксперимент с картиной, я думаю, приведет к этому человеку. Стус непременно появится завтра в музее, чтобы воочию убедиться, что картина “Вечер” там. И после этого следует ожидать, что картину попытаются похитить из музея.

— А что, если в музей заявится кто-то другой? — предположил Раскатов.

— Не думаю, придет именно Стус, чтобы сделать разведку. После его ухода мы заменим картину копией, во избежание непредвиденного. Собственно говоря, им картина, как таковая, не нужна. Им просто нужно ее уничтожить, пока Стабулниек “находится в больнице”.

12

По ночам Алексея Стуса мучили кошмары. Стоило ему смежить веки, как откуда-то из темноты наплывало на него лицо Коврова, мертвенно-бледное, с закрытыми глазами. Оно быстро увеличивалось, глаза раскрывались и смотрели с удивлением и укором, губы шевелились, произнося какие-то слова, которых Стус не слышал. И он просыпался, трясясь от озноба и страха. Он вставал с кровати, набрасывал на себя простыню и, как привидение, бесшумно ходил по квартире. Но стоило ему лечь, как все начиналось сначала.

Тогда, в день убийства, около четырех часов Стус уже был у Коврова. Художник ушел, и Ковров оставался один.

— Я не сомневаюсь, что Стабулниек сказал правду. И тем не менее, я рекомендую действовать осмотрительно, — сказал Стус.

— Ты говоришь так, словно это сообщение сулит нам какую-то опасность.

— Тебе нет. Мне — да.

— А точнее?

— Это я виноват в том, что Эберт погиб. Я!

— И я виноват не меньше, Алексей.

— Твоя вина косвенная. Она заключается лишь в том, что ты выделил для конвоя только двух бойцов. А этого оказалось мало… Основную вину за гибель Эберта несу я. Меня спасло от наказания лишь то обстоятельство, что тогда показаниям Эберта не придали должного значения, посчитав его просто авантюристом. Но в свете сообщения Стабулниека…

— Ты хочешь сказать, что фигура Эберта сейчас поднялась в цене. И останься он тогда в живых…

— Да, если бы Эберт не погиб, он рассказал бы все, и группа “Черный беркут” была бы ликвидирована еще тогда. А я лишил чекистов этой возможности. Я убил Эберта.

— Ты? — Ковров, шагавший по комнате, остановился.

— Да, я. При попытке к бегству.

— Но ты же сказал, что в него стреляли из кустов.

— Я боялся сказать правду.

— Но у тебя была возможность взять его живым. Ты бежал за ним вместе с шофером. Вы оба имели автоматы, а Эберт был безоружен.

— Мы его все равно не догнали бы. Вот я и выстрелил.

— И попал в шофера?

— Да, но откуда ты знаешь?

— Я только сейчас это понял. Вот почему ты придумал версию, что Эберт и шофер убиты выстрелами из кустов. Теперь тебя мучает совесть, что ты убил товарища.

— Да, — Алексей опустил голову.

— Подожди, подожди… — Ковров задумался. Стус настороженно поднял голову.

— Но ведь автоматная очередь поразила их сбоку, как было тогда установлено, — сказал, наконец, Ковров. — Значит, ты бежал им наперерез, а не вдогонку. Следовательно, у тебя была возможность взять Эберта живым. Почему ты этого не сделал?

Стус молчал. Ковров уселся против него.

— Вот что, Алеша, давай начистоту. Зачем ты убил Эберта? Дело прошлое. Говори правду!

Стус безнадежно махнул рукой.

— Да, я понимаю, что сообщение Стабулниека подвело меня… к финишу. Мне ничего не остается, кроме того, чтобы сказать тебе правду. Эберт мне пригрозил: если я его не отпущу, он расскажет нашему командованию, что я служил у немцев. Он меня узнал, — продолжал Алексей тем же безнадежным тоном.

— Значит, прежде чем попасть в нашу армию… — начал Ковров.

Но Стус его перебил.

— Я служил у немцев. Мало того, я был в группе “Черный беркут”.

— Это поразительно… — Ковров не находил слов от возмущения.

— Ну, что ты на меня так смотришь! — закричал Стус. — Шестнадцать лет назад я избежал разоблачения, убив Эберта. Я думал, что с прошлым все кончено, что никто никогда не узнает… Я начал новую жизнь. Клянусь тебе, ничто меня не связывает с прошлым. И вот теперь станет известно…

— Вина того или другого человека будет определяться отдельно, — сказал Ковров на удивление спокойно. — Что ты делал в группе “Черный беркут”? — еще суше спросил он.

— Я участвовал в нескольких операциях по изъятию культурных ценностей для ведомства Розенберга.

— Группа “Черный беркут” этим не занималась. Говори правду.

— Да, это было до моего вступления в группу, потом ряд провокаций по заданию “Черного беркута”. Я оступился в жизни еще раньше. К чему я тебе все это говорю? Ты понял?

— Я тебя понял, но я не могу сделать то, что ты хочешь, — сказал Ковров решительно. — Группа “Черный беркут” совершила в войну и после нее тягчайшие преступления. Отправила на тот свет множество людей. И вот теперь есть возможность напасть на ее след. А ты, мой друг, толкаешь меня на предательство. Все, что ты совершил в годы войны и в чем теперь раскаялся, не идет в сравнение с этим твоим поступком. Члены группы “Черный беркут” — военные преступники, и срок давности за совершенные преступления на них не распространяется.

— А как же я? Ты подумал?

— Я не знаю, как велика твоя вина в прошлом. А потом ты и вовсе порвал с группой, если, конечно, ты говоришь правду. — Ковров испытующе посмотрел Стусу в глаза.

— Да, правду.

— А раз так, ты только поможешь следствию.

— Это только в теории. А в действительности? Известный музыкант Алексей Стус под следствием!.. Да еще под каким!.. — Стус закрыл лицо руками.

— Успокойся, Алексей, — сказал Ковров мягко.

Он подошел к книжному шкафу. Достал книгу в красном сафьяновом переплете и полистал ее. Затем положил ее перед Стусом и подчеркнул фразу карандашом.

— Вот что сказал Ренан еще много лет назад. Читай!

— “Всем терпящим крушение в море бесконечности — снисхождение”, — прочел Стус вслух.

— Подожди, кран закручу, — спохватился Ковров и бросился в ванную.

Когда он вернулся, Стус сидел в той же позе, глядя в угол. Он сказал так, словно и не ждал положительного ответа:

— Ты меня спас от трибунала в сорок пятом. Не лучше ли оставить все на своих местах?.. — И все же в его вопросе звучала надежда.

Ковров отрицательно покачал головой.

— Нет, Алексей, отступать нельзя. Сегодня ты поедешь вместе со мной и расскажешь все сам. Это единственно правильный выход из создавшегося положения.

В голосе Коврова чувствовалась напряженность. Он взял книгу и поставил в шкаф на место.

— Я сейчас расскажу тебе один случай, — сказал он, не оборачиваясь.

Но больше он уже ничего не сказал…

С каким бы удовольствием Стус сейчас уехал в Одессу, где отдыхала его семья! Но понимал, что с возвращением в Ригу жены Коврова чекисты неминуемо заинтересуются им. И его отъезд из города истолкуют по-своему. Надо не уходить в тень, а стремиться все время быть на виду, стараться вести себя так, как в подобной ситуации вел бы себя друг Коврова, не причастный к убийству.

Стус часто бывал теперь у вдовы Коврова, подолгу просиживал у нее. Его неодолимо влекло в эту квартиру. Говорить с Раисой Михайловной о Коврове стало какой-то потребностью, навязчивой идеей. Отчаяние терзало его душу. Он чувствовал, что потерял власть над собой, и всю его жизнь и действия направляет рука “Черного беркута”.

И Стус понял, что наступил момент, когда надо искать защиты у тех, из-под чьей воли он вышел еще в конце войны.

В первые послевоенные годы на старое кладбище Стуса тянула непреоборимая сила. Хотелось пройтись открыто, не таясь, по тем местам, где вместе с людьми “Черного беркута” ночью рыл подземный потайной ход. Он долго не отваживался посетить то место, наконец решился.

Буйной зеленью заросли старые заброшенные могилы. Осторожно, чтобы не порвать одежду, Стус раздвинул колючие ветви шиповника и выглянул на маленькую полянку с двумя приземистыми могилами, накрытыми простыми, грубо отесанными плитами из серого камня. У одной из этих могил сидел старик и высекал долотом на плите надпись. Стус молча наблюдал за работой старика, в душе удивляясь, кому это пришло в голову реставрировать могилы, под которыми начинался когда-то потайной ход. Быть может, объявился какой-то родственник давно умерших?

Поглощенный своим занятием, старик не чувствовал, что за ним наблюдают. Стус уже намеревался выйти из своего укрытия и вступить с ним в разговор. Но в этот момент старик обернулся, ища какой-то инструмент, и Стус к своему ужасу узнал в нем “Черного беркута”, узнал по рукам с длинными цепкими пальцами, действительно похожими на когти птицы, название которой стало его вторым именем. Лицо, заросшее бородой и обрамленное космами длинных седых волос, было неузнаваемо. Но, всмотревшись в него, Стус понял, что не ошибся, хотя “Черному беркуту” было в действительности не более сорока лет. Он считал, что “Черного беркута” уже нет в живых, а оказывается, он здесь, у своего гнезда, только переменил свой облик. Этот человек всегда вызывал у Стуса смутное чувство страха. В нем чувствовалась какая-то демоническая гипнотизирующая сила, ощущение, что этот человек способен видеть всех насквозь и при малейшей неуверенности в своем подчиненном может жестоко с ним расправиться. Призывая на свою защиту все силы неба, Стус осторожно отполз из своего укрытия и спрятался среди могил. Прислушался. Старик невозмутимо долбил могильную плиту.

Стус не помнил, как добрался с кладбища домой. Об этом страшном месте, где обитал “Черный беркут”, он боялся и думать все эти годы.

И вот теперь ему предстояло идти туда — иного выхода не было. Теперь он опасался, что за прошедшие пятнадцать лет произошли перемены и “Черного беркута” там уже нет. Подгоняемый этой боязнью, уже на другой день после убийства Коврова Стус пришел на кладбище.

Заброшенный дальний участок было не узнать, дорожки посыпаны песком, на могилах посажены цветы.

Стус принес с собой букет гладиолусов. Присутствие какой-то старухи его смутило. Кто его знает, не положит ли он цветы невпопад, на могилу ее родственников? Но старуха, подойдя к нему, спросила:

— Красиво?

— Очень красиво, — ответил Стус. — Я не был здесь со времени войны. Все так изменилось, не могу отыскать могилу своей сестры…

— Да, да, он все могилы сделал одинаковыми, — согласилась старушка и перекрестилась.

— Кто это — он? — не понял Стус.

— Он! Мученик наш, божий человек.

Видя, что Стус смотрит на нее вопросительно, старушка пояснила:

— Старик один, вон в том домишке живет, что прилепился к ограде с той стороны. Понимаете, в войну у него жену и дочку немцы убили. Говорят, ночью перенес их на кладбище и закопал. Да и лишился ума с тех пор. Живых людей избегает. Могилки подправляет, садовничает. Вон в тех кустах могилки его близких. Вы бы сходили. Может, помнит он, где искать могилку и вашей сестры.

Стус поблагодарил словоохотливую старушку и направился к кустам шиповника и жасмина. Снова, как много лет назад, почувствовал страх. Он не сомневался, что “божий человек” — это “Черный беркут”.

Через кусты прошел к могилам. Старик сидел к нему спиной на деревянной скамье и обстругивал палку. В последний момент Стус хотел повернуть назад, но было уже поздно — старик обернулся. Он поманил Стуса к себе. Взял из его рук цветы, разделил на равные части и положил на обе могилы.

— Цветочки, цветочки, баловни флоры, — бормотал он, прихорашивая могилы. И Стусу показалось, что старуха была права, называя его “божьим человеком”. Но уже в следующее мгновение понял, что ошибся. Глаза “Черного беркута” выражали суровый вопрос, когда он медленно поднялся с колен и сел на скамью. Да, “беркут” его узнал. Он не станет играть перед ним роль юродивого. Он ждет, что Стус скажет, зачем пришел. И Стус заговорил. Он несколькими фразами пересказал сообщение Стабулниека. Без всяких эмоций, будто рапортуя, описал убийство Коврова. “Беркут” молчал. Стус был обескуражен.

— Что же вы молчите? — наконец спросил он робко.

— Все, что вы сказали, таит опасность только для вас, но не для меня, — сказал “беркут” спокойно.

— Неужели вы не понимаете? Картотека! — выдохнул Стус.

— Понимаю. Там ваше имя?

— Там данные обо всей группе!

— Той группы больше нет. Головорезы ушли на заслуженный отдых. Их грубая работа сейчас не нужна. А те, у кого оказались слабые нервы, лежат в земле — так спокойней.

“Беркут” впился взглядом в лицо Стуса.

— Вы могли бы быть в числе последних, если бы знали чуть-чуть больше… Правда, я не учел то обстоятельство, что вам известно вот это место.

Стус инстинктивно отодвинулся на край скамьи. В глазах “беркута” промелькнула усмешка.

— Но, как говорится, что бог ни делает — все к лучшему… — продолжал “беркут”. — Если бы вы не могли меня отыскать, было бы плохо. Той группы нет. Но и бывших ее членов надо спасать. Я следил за вашими успехами, Стус. Я не терял вас из поля зрения.

— Да? — только и мог спросить Стус.

— Но я не искал с вами контакта… По доброй воле вы не стали бы работать со мной. А принуждать… Теперь не то время. Да и не в моих это интересах. Я привык доверять человеку всецело. И вот вы пришли сами… Значит, судьба…

Стус только сейчас обратил внимание, что надгробные плиты сплошь покрыты беспорядочно высеченными женскими именами — Айна и Зента. Даже на небольших деревянных обелисках со звездами эти имена были написаны черной краской.

“Беркут” перехватил его взгляд и усмехнулся. Но ничего не сказал. Потом заторопился.

— Стабулниек будет устранен. Вы на это место больше не приходите. Понимаете, никогда. Чекистов я направлю по ложному следу. Через два дня в два часа придете вон к той могиле, обложенной пожелтевшим дерном. О ком скорбеть будете? — спросил он со смешком.

— О сестре. Зовут ее Вероника.

13

Через два дня в назначенное время Стус был у могилки своей “сестры”. “Беркут” подравнивал только что положенный дерн.

— Дело обстоит так, — начал он без всяких предисловий. — Стабулниека увезла скорая помощь. Сердце. Отправили на операцию в Москву. Жена уехала с ним. Подробности узнать не у кого. Месяца два-три там проваляется. Сами понимаете, что он первому встречному болтать о картине не станет, а будет ждать возможности вернуться в Ригу. А за это время вы должны узнать, какая картина хранит тайну.

— А если не удастся? — спросил Стус подавленно.

— Постарайтесь войти к сестрам Саулите в доверие. Когда-то вам такие вещи легко удавались.

Стус хотел возразить, но “беркут” его перебил:

— Затем мой человек проникнет в квартиру сестер Саулите и уничтожит картину на месте, если у него не окажется возможности ее унести. Вот вам репродукции всех картин Саулитса, в фотографиях. Запомните их, чтобы сразу могли определить ту, которой здесь нет — она-то и окажется последней работой художника. Приходите снова к этой могиле в два часа дня. С этими словами “беркут” передал Стусу небольшой сверток.

Через несколько дней Стусу удалось побывать на квартире сестер Саулите, и он доложил о своих наблюдениях. “Беркут” запретил ему появляться на кладбище и велел ждать дальнейших распоряжений.

Но сообщение Мирты о том, что Картины переданы в музей, в корне меняло план действий, и Стус понимал, что обязан своевременно уведомить об этом “беркута”. На следующий день он отправился в музей латышского и русского искусства. Акварель “Вечер” он увидел сразу, едва вошел в зал, где экспонировались картины Саулитса, Наскоро обойдя другие залы, он покинул музей.

И вот теперь Стус сидел на скамье перед музеем. Давно он не испытывал такого подъема.

Да, эта выставка как нельзя кстати! Картину можно взять. Люди “Черного беркута” Сделают это, — размышлял Стус. Он был доволен, что “беркут” не смог устранить Стабулниека, а даже желал последнему доброго здоровья. Сообщение Стабулниека не будет иметь никакой ценности, если картина не попадет в руки к чекистам.

Стус посмотрел на часы. До двух, когда он мог встретиться с “Черным беркутом”, было еще далеко. Поэтому часть пути до кладбища он решил проделать пешком.

Он не спеша шел по нарядной улице Ленина с видом праздного человека, окидывая взглядом сверкающие витрины магазинов. На углу улицы Фридриха Энгельса завернул в магазин научной книги. Купил несколько брошюр.

Посмотрев в окно, Стус заметил на противоположной стороне улицы парня, которого он уже видел около музея. Посланец “беркута”? Это избавляло его от необходимости ехать на кладбище. Стус вышел из магазина и, дойдя до улицы Революции, свернул влево.

Прошел два квартала. Прохожие попадались редко. Остановился на углу, закурил. Место для встречи было подходящим, но никто к нему не подошел.

Стус снова вернулся на улицу Ленина к троллейбусной остановке. Парень возник как из-под земли и остановился в сторонке. “Странно, — подумал Стус. — Почему он не подошел ко мне в безлюдном месте? А вдруг это чекист? Слежка?”

Стус понял, что ехать сейчас на кладбище нельзя.

Пробыв дома два часа, Стус взял футляр со скрипкой и вышел на улицу. Парень стоял под деревом и, казалось, с интересом наблюдал, как в витрине магазина девушка подвешивала вазоны с какими-то вьющимися цветами.

Стус сделал вид, что ничего не заметил, прошел мимо парня и направился на трамвайную остановку.

И хотя до начала репетиции в филармонии было еще далеко, он все же решил ехать в Старую Ригу. Здесь лучше, чем где-либо в другом месте, мог проверить, следят ли за ним.

В сквере перед филармонией было пусто, лишь какая-то старушка дремала на солнышке, пока ее внучек срывал на цветнике левкои. Стус просидел на скамейке полчаса, но к нему никто не подошел. Тогда он пересек сквер и углубился в лабиринт улиц Старой Риги. Несколько раз обернувшись назад, он заметил, что за ним кто-то идет. Но за ним ли? Уверенности не было. И Стус решил проверить.

Старую Ригу он знал так же хорошо, как свою квартиру. Вот сейчас должна быть узенькая улочка, которая кончается за поворотом тупиком. Завернув за поворот, вскочил в знакомый двор, взбежал по лестничке на второй этаж полуразрушенного дома и посмотрел из окна вниз. Под стеной торопливо шел какой-то парень. Неожиданно он уперся в тупик и остановился. Потоптался на месте, озираясь по сторонам, и осторожно прошел во двор, противоположный тому, где находился Стус.

Стус стремительно спустился на землю и, перебежав двор, выскочил на другую улицу. И снова лабиринт улиц старого города, но сзади уже нет преследователя. Недалеко стоит машина с контейнером. Шофер садится в кабину.

Стус подошел к нему.

— Товарищ, вы на контейнерную станцию?

— Да. А что?

— Пожалуйста, подвезите, если поедете по улице Горького. На фабрике “Дзинтарс” готовим выступление.

— Что за разговоры, садитесь! Круг небольшой.

Машина тронулась. Миновав Рижский замок, свернули на улицу Горького.

Вдруг Стус почувствовал головокружение и тошноту. Нестерпимая боль исказила его лицо.

— Что с вами? — встревожился шофер.

— Наверное, приступ аппендицита. Давно это у меня.

Через несколько минут он уже входил в ворота больничного городка. Понимал, что больница — это не самое лучшее место для спасения, но чувствовал, что приступ аппендицита может свалить его прямо на улице. И тогда конец. Больничная палата хоть на какое-то время отодвигала развязку. Теплилась надежда, что за это время удастся найти выход из создавшегося положения.

Хирург Дарзинь вышел в приемную. Стус поднялся ему навстречу.

— Опять мучает аппендицит? — воскликнул доктор вместо приветствия и протянул руку Стусу. — Я же говорил, что резать надо. Давненько мы с тобой не виделись.

— Да, Элмар, человек начинает лечить свои болячки только тогда, когда не в состоянии двигаться. Прямо с репетиции к тебе.

14

Полковник Гулбис только что вернулся с совещания и не успел даже выкурить папиросу, как явился капитан Раскатов.

— Стус попал в больницу. Только что Дарзинем прооперирован. Аппендицит.

— С перепугу, значит, разыгрался, — рассмеялся Гулбис.

— А вдруг нет, товарищ полковник? Может быть, Дарзинь прооперировал Стуса, чтобы создать ему убежище?

— Вряд ли, Саша, Дарзиня мы проверяли. Но ввиду чрезвычайного стечения обстоятельств…

В дверь заглянул майор Чалов.

— Разрешите, товарищ полковник.

— Да, да, пожалуйста, Михаил Петрович.

— Пакет из колодца исчез.

— Исчез? Каким образом? Майор Чалов пожал плечами. Да, было чему удивляться!

После допроса Брукиса выяснилось, что его кабинет в ателье мужского платья является центром, куда сходятся тропки, по которым поступает информация из разных источников. Брукис сознался во всем.

В обязанности Брукиса входила передача сведений человеку, который приходил не в определенные дни, а каждый раз после того, как поступала очередная информация. Как он узнавал об этом? Брукис не знал. Появлялся всегда один и тот же человек, постоянный клиент ателье. Куда он относил полученные пакеты, Брукису было неизвестно. Чтобы выяснить это, Гулбис решил оставить Брукиса на старом месте, поместив рядом с ним своего наблюдателя, который в любой момент мог направить чекистов по следу курьера. И вот курьер пришел.

Содержание пакета необходимо было заменить подходящими по теме чертежами, ассортимент которых был заранее подготовлен. Но сделать это не успели, так как курьер явился буквально через полчаса.

Механизм работал слаженно и безотказно.

Наблюдая за курьером, чекисты установили, что из ателье он направился к себе домой, а оттуда вечером поехал к одному из кладбищ и там бросил пакет, завернутый в черную тряпочку, в старый заброшенный колодец.

Колодец был взят под наблюдение. Но прошел вечер, ночь, следующий день, наступила еще одна ночь, а у колодца никто не показывался.

На рассвете один из чекистов спустился туда, чтобы заменить пакет.

Дно колодца было совершенно сухим. На окаменевшей земле валялись мелкие сухие веточки, консервные банки, случайно занесенные ветром пожелтевшие от времени обрывки газет. Но пакета не было.

Чекист поднял голову вверх и внимательно осмотрел стенки колодца, полагая, что пакет мог зацепиться за какой-нибудь выступ. Но стенки колодца были выложены тесаным камнем, позеленевшим от времени. Ни углубления, ни выступа — отвесная гладкая поверхность. Пакет словно испарился…

15

В саду Зиедоня на боковой аллее сидел худощавый старик. Его подстриженная бородка и небольшие усы были совсем белые и придавали ему благообразный вид. Темный в узкую полосочку костюм — не новый, но чистый — был немного помят, и старик поглаживал ладонью полу пиджака, стараясь расправить глубокую складку. Наконец это занятие ему надоело и он оперся на спинку скамьи. Соломенную шляпу он сдвинул на затылок и, подставив лицо солнцу, прикрыл глаза.

Если бы кто-нибудь сейчас наблюдал за ним, то заметил бы, что из-под прикрытых век смотрят темные внимательные глаза.

Это был “Черный беркут”. Спокойная поза дремлющего на солнце старика была обманчива как никогда. Именно сейчас, впервые за много лет, нервы его были непривычно напряжены. Он чувствовал приближение опасности.

Умело подобранная им агентура была разделена на две группы. Члены первой не знали членов второй и не были знакомы между собой в своей группе. Первая группа состояла из людей, добывающих информацию. Вторая — из людей, передающих информацию за границу. Сюда входили также те, кто по приказу “беркута” устранял неугодного ему человека.

Никто из членов организации никогда не видел “беркута” в его настоящем виде. Этот таинственный мифический человек, неизвестно где обитающий, был эмиссаром того мира, которому они поклонялись, и вызывал в них благоговение и суеверный страх.

Умный и дальновидный, умеющий мгновенно оценивать сложившуюся ситуацию, “беркут” понимал, что в этой сложной, до сих пор безупречно действовавшей системе что-то нарушилось. Обе группы связывал и вместе с тем разделял заброшенный колодец у старого кладбища. И что-то непредвиденное случилось на пути к колодцу.

До сих пор у “беркута” было две руки. Одной из них он брал, другой передавал дальше. Какая из них была важнее? Пожалуй, обе были важны одинаково. И вот одну из них, “дающую”, теперь приходилось отсечь. Отсечь, чтобы не потерять и вторую, чтобы не погибнуть самому.

Вчера утром, добравшись потайным подземным ходом к колодцу, “беркут”, как всегда, при помощи сложного механизма, отодвинул два камня в стенке у самого дна, чтобы достать пакетик с планкой, которую туда бросил связной. Как и следовало ожидать, пакетик лежал на дне. Но наметанный глаз “беркута” сразу отметил изменения, происшедшие на дне колодца. Сюда кто-то спускался! Несколько сухих веточек, лежавших на земле, переломились пополам, словно на них наступила чья-то нога.

Три дня назад “беркут” взял пакет с чертежами. Значит, это произошло в течение последних трех дней. За связным следили. Видели, что он бросил пакет в колодец, но сразу не решились его доставать. Очевидно, наблюдали, кто придет за ним. Не дождавшись, побывали сами в колодце. Сомнений быть не могло — за колодцем ведется наблюдение.

Там, наверху, следят, кто придет за этой коробочкой и спустится в колодец. Если сейчас взять “посылочку” — это значит, выдать себя с головой. Наверху поймут, что к колодцу ведет потайной ход. И “беркут” не взял коробочку. Он задвинул камни на место и при помощи особого устройства завалил их с тыльной стороны землей. Доступ в потайной ход из колодца был закрыт.

“Беркут” еще не знал, что попал в поле зрения чекистов, но сознательно шел на разрыв с первой группой, так как понимал, что в этом случае рано или поздно будет выявлена вся группа.

“Беркут” встал со скамьи и медленной старческой походкой побрел к выходу из сада. На центральной аллее с ним раскланялся средних лет мужчина, прогуливавшийся с мальчиком. “Беркут” приподнял шляпу и тоже поздоровался. Улыбаясь, потрепал малыша по щеке и присел на скамью.

Мужчина сел рядом. Мальчик побежал к детишкам, игравшим в песке.

— Слушайте приказ “беркута”: передайте своим, чтобы проникли в квартиру сестер Саулите и уничтожили картину “Вечер”. Кстати, пускай уничтожат и другие картины. Так будет вернее, — сказал “беркут”, внешне следя за облаками в небе.

— Будет выполнено, — заверил мужчина.

“Беркут” развернул газету.

— Нашего наблюдателя Стус принял за чекиста и ударился в панику. Как бы он не наделал глупостей. Лично вы займитесь скрипачом Стусом.

— Я все понял.

— На его квартире. Через три дня доложите. Здесь, в это же время.

В те немногие часы, когда полковник Гулбис оставался в кабинете один, он любил посидеть в тишине, плотно закрыв окно, отгородившись от уличного шума. Ничто не мешало ему быть наедине со своими мыслями.

Мифическая фигура “беркута”, в существовании которой уже начали сомневаться, неожиданно приняла конкретные очертания. А началось все с исчезновения пакета из старого заброшенного колодца.

После разговора с чекистом, спускавшимся на дно колодца, Гулбис понял, что они, наконец, подошли к началу тропки, которая приведет их к “Черному беркуту”. Эта догадка Гулбиса опиралась на совсем незначительную на первый взгляд деталь: дно и стены колодца были совершенно сухие. В Латвии с ее сырой почвой это явление было столь необычным, что стоило заинтересоваться всерьез. В любом заброшенном колодце стояла вода. Здесь же ее не было. И Гулбис понял, что нижнюю часть колодца окружает дренаж, который и отводит подземные воды в сторону. Дренаж сделали глубоко под землей, следовательно, люди, выкопавшие его, должны были прийти к колодцу подземным ходом. Кладбище, вот то место, откуда идет подземный ход! И Гулбис приказал взять кладбище под наблюдение.

Было установлено, что время от времени кладбищенский юродивый поднимал могильную плиту и спускался в подземелье на несколько часов,

16

Сегодня у доктора Дарзиня спокойный день — ни одной операции. Тяжелобольные постепенно поправляются, многие из них уже начали ходить.

Дарзинь сидел у себя в кабинете и просматривал истории болезни. Некоторые откладывал в сторону — их можно использовать при подготовке к республиканской конференции хирургов.

В дверь робко постучали, и в кабинет вошла невысокая сухонькая старушка.

— А, товарищ Шмакова, садитесь сюда, поближе, — Дарзинь указал на стул. — Только заранее предупреждаю: не просите, выпишу вас не раньше, как через неделю.

— Да я, доктор, не о выписке! — Шмакова смущенно перебирала пальцами концы белого головного платочка.

— Ах так! Я вас слушаю.

Шмакова тихо спросила:

— Этот Введенский чем болен?

— Введенский, Введенский… Что-то не припомню. Вроде такого нет в отделении, — усомнился Дарзинь.

— Да как же нет? В пятой двухместной палате лежит.

— В пятой у нас старик Кукушкин и Стус.

— Да как же? Высокий такой, худощавый, волосы длинные, как у артиста.

— Я же говорю, что там артист, Стус его фамилия.

— Какой такой Стус? — удивилась старушка. — Это никакой не Стус, а Павел Введенский, приемный сын нашего покойного батюшки, отца Дионисия. А родные его отец-мать в Питере погибли в гражданскую. Вот и дал ему Дионисий свою фамилию — Введенский. Я-то думала, что он в Германию удрал или пропал от карающей руки, а он целехонек, в Риге угнездился. Да еще и лечится!

— Путаете вы, мамаша, — рассмеялся Дарзинь, — Он в рядах Советской Армии сражался, нашу землю освобождал, немцев гнал до Берлина, зачем ему в Германию удирать?

— Не может этого быть, доктор!

— Как не может быть! Стус со мной в одном полку служил. Так что я знаком с ним давно. Это вам просто показалось. Мало ли похожих людей. Ваш Введенский действительно где-нибудь в Германии или еще дальше, а это Стус, известный скрипач.

Старушка недоверчиво смотрела Дарзиню в глаза и отрицательно качала головой.

— Может, он теперь и Стус или еще кто, всякое может быть…

— Ну как доказать вам, что вы ошибаетесь, — развел руками Дарзинь.

— А доказывать нечего, может, вы и правда не знаете. А я его знаю с детства. Он и тогда на скрипке играл. Кончил десятый класс в Новгороде и приехал домой в Покровское. Потом на день, на два стал пропадать из дому. И тут вот к концу лета, значит, тридцать шестого года завел с отцом Дионисием беседу. Мол, спасибо вам, отец, за хлеб-соль, а только жалею я теперь, что взяли вы меня в свою семью. В духовном сословии вырос, и фамилия у меня духовная — Введенский. Не будет мне ходу с такими данными да и только. А вековать в Покровском не хочу.

И исчез, значит, из села. Разыскивал его отец Дионисий долго, да все напрасно. Ни слуху ни духу о Павле не было. Объявился он весной сорок третьего года, когда село под немцами было. Приехал не один, а с солдатами. И сразу в церковь, снимать иконы. Складывают на пол, грузят в машину, значит, собираются. И все Павел руководит. Отец Дионисий взбежал на амвон, руки к небу воздел, молится, чтобы господь бог защитил достояние свое. Совсем обезумел. Да и стал читать анафему Гитлеру. Сбежал вниз, бросился на солдат. Что тут началось! Отца Дионисия застрелили. Погрузили они иконы в машину и уехали.

Старушка кончила свой рассказ, и в кабинете воцарилось молчание.

— Вы и теперь мне не верите, доктор? — спросила Шмакова и вздохнула.

— Верю, — Дарзинь сидел, низко склонив голову. Утром Дарзинь пришел в Комитет госбезопасности.

17

Стус вернулся из перевязочной в палату и сразу лег. Смутное беспокойство, которое он ощутил вчера вечером, постепенно переходило в предчувствие реальной опасности. Откуда она надвигалась, он не знал, и лихорадочно пытался определить свою позицию на тот случай, если придется на ходу принимать мгновенное решение.

Но он был достаточно умен, чтобы не понимать главного — если он действительно оказался в поле зрения чекистов, то их подозрения опираются на неопровержимые факты. Оставалось одно: сделать все возможное, чтобы вообще избежать встречи с чекистами. Его пребывание в больнице отдаляло эту встречу на время. Казалось, за эти дни можно было обдумать все в спокойной обстановке. Но покоя не было. Он обдумывал возможные варианты исчезновения из Риги по выходе из больницы, но его мысли, помимо воли, возвращались к старухе, которая так внимательно смотрела на него, когда он выходил в коридор. Сначала как-то не придал этому значения. Старуха как старуха. Простое любопытство. Но чем больше думал о ней, тем больше находил в ее облике что-то знакомое. Где и когда он встречал это лицо? Он вспомнил. Это же тетка Варвара, родственница его приемного отца. Варвара-схимница, как ее звали домашние. Даже свой белый больничный головной платочек она закалывает у подбородка английской булавкой, как когда-то закалывала черный. Это она! Стуса словно что-то толкнуло и подбросило на кровати. Он сел и испуганно оглянулся на старика Кукушкина, лежа читавшего газету.

Что если Варвара подойдет к нему в коридоре и назовет его по имени: Павел, а не Алексей? у него уже не было сомнения в том, что старуха узнала его. Но разве можно было предвидеть такой оборот дела заранее?

Чекисты были далеко. Тетка Варвара была здесь, рядом. Опасность разоблачения неожиданно подступила вплотную. Здесь оставаться нельзя. Сейчас, немедленно, надо принимать решение.

После врачебного обхода Кукушкин выпил свой чай укрылся с головой и уснул.

Стус попробовал разбудить, легонько потряс за плечо, но Кукушкин только перевернулся на другой бок.

Тогда он подошел к двери, прислушался, В коридоре стояла тишина. Плафоны погасли, лишь в конце коридора светилась настольная лампа на столе дежурной сестры. Стус плотно закрыл дверь, посмотрел на старика Кукушкина. Тот крепко спал. Подошел к открытому окну и тихо лег на подоконник. Осторожно перекинул правую ногу, потом левую…

До кладбища Стус дошел еще затемно…

Уже давно взошло солнце, и его слепящий диск прополз четверть небосвода, а Стус все еще лежал в кустах. Больничная одежда привлекла бы внимание любого человека, оказавшегося поблизости. И он лежал тихо, боясь пошевелиться.

Там, за оградой, кипит жизнь с ее постоянным шумом, звоном и грохотом. В хорошую погоду сияет солнце и дует ветерок, который приносит с юга еле уловимый, чуть терпкий аромат разомлевших на солнце трав, а с севера — ту особую, ни с чем не сравнимую свежесть, по которой угадывается близость моря. А здесь, на кладбище, всегда царит прохлада и полумрак. Густые ветви каштанов и лип в боковых аллеях сплелись над головой и едва пропускают дневной свет.

Здесь даже птичьи голоса особенные. Птицы не выводят нескончаемые рулады, они даже не поют, а как бы тихо переговариваются друг с другом. Даже скандалистки-сороки не ссорятся между собой. Они чинно разгуливают по усыпанным песком дорожкам, чем-то напоминая дам, одетых в траур.

Наконец, невнятно бормоча и качая кудлатой головой, около могилок появился “Черный беркут”. Стус тихонько позвал его. “Беркут” приблизился и раздвинул кусты. Глаза его округлились.

— Я здесь с ночи. Никто об этом не знает. Спрячьте меня туда, — Стус указал рукой на могилки.

“Беркут” словно оцепенел.

— Важное сообщение, — выдохнул Стус.

Эта фраза, казалось, подстегнула “беркута” и он отступил в сторону, давая Стусу дорогу. Тот пополз, извиваясь ужом, и лег около могилы. “Беркут” постоял с полминуты, внимательно оглядываясь по сторонам, и Стус увидел, как тяжелая каменная плита с беспорядочно высеченными именами Зенты и Айны начала медленно подниматься, открывая черный, дохнувший сыростью, провал. Стус сполз туда ногами вперед. Как в пасть бегемота.

Пройдя коридором, они оказались в комнате, стены которой были выложены кирпичом. “Беркут” подошел к столику и зажег керосиновую лампу. Усадил Стуса на табурет, а сам сел напротив на продолговатый оцинкованный ящик.

— Несколько дней назад мой человек проник в квартиру сестер Саулите, но там не оказалось ни одной картины, — сказал “беркут” в раздумье.

— Все картины, в том числе и “Вечер”, сестры передали на выставку в музей латышского и русского искусства.

— Это и есть ваше важное сообщение? — мрачно усмехнулся “беркут”.

Стус молча кивнул головой.

— Почему так поздно? Где вы пропадали десять дней? Мои люди с ног сбились, разыскивая вас. И вот вы в таком виде, словно сбежали из больницы.

— Да, так и есть. Пришлось бежать.

— С самого начала. Подробно! — приказал “беркут”.

По мере того, как Стус рассказывал обо всем, что произошло с ним в последнее время, лицо “беркута” приобретало выражение жестокости и непреклонности. Темные глаза полыхали мрачным огнем.

Но Стус, взволнованный собственным рассказом о перипетиях, которые ему пришлось пережить, ничего не замечал. Поэтому его вопрос, в который он вкладывал столько надежды и веры, выглядел так наивно, что лицо “беркута” исказилось саркастической улыбкой.

— Что вы сказали? — переспросил он.

— Вы меня спрячете здесь или в другом месте? — повторил Стус. — Лучше бы здесь. Я в таком виде, — Стус одернул свою пижаму.

— И что дальше?

— Мне нужен паспорт на другую фамилию — это в ваших возможностях. Все остальное я сделаю сам.

— Что сам?

— Я все обдумал. Уеду подальше. В Якутию. На Дальний Восток. Буду работать кем смогу. Не найдут.

— Не продолжайте, — перебил его “беркут”. — Все это ребячество. Глупо. Вы забываете, Стус, что живете в середине двадцатого века.

— Но люди убегают из лагерей, из тюрем. Без документов. Как-то устраиваются…

— Вы не имеете права на мою помощь, Стус. Для вас светили люстры концертных залов, вам дарили цветы… Но в это время я, заточенный в этом подземелье, был властелином вашей души. У вас нет будущего, Стус.

“Беркут” встал и отошел в угол комнаты.

— Дайте мне хотя бы костюм и обувь. Часть задания я все-таки выполнил.

“Беркут” беспощадно усмехнулся:

— Нет, не выполнили. Мало того, провалили! Вас ищут, и когда-нибудь все же найдут. И тогда погибнем мы оба. У вас нет будущего, Стус. Нет! Неужели вы не поняли? Я вынес приговор и приведу его в исполнение…

С этими словами “беркут” вынул из кармана пистолет.

— Встаньте, Стус.

Стус покорно встал.

Рука “беркута” медленно поднималась вверх. И в тот миг, когда “беркут” нажал на курок, какая-то неведомая сила подтолкнула Стуса, он отпрыгнул в сторону, наотмашь ударил рукой лампу. “Беркут” выстрелил еще раз. Уже падая, Стус увидел пламя, взметнувшееся вверх, и “беркута”, накрывавшего огонь ватным одеялом.

Стус, воспользовавшись замешательством, схватил табуретку и со всего размаху ударил ползающего по полу “беркута”. Потом еще и еще. И рухнул рядом, потеряв сознание.

Очнулся Стус в кромешной темноте. В нос ударил удушливый запах керосина и горелых тряпок. Перед глазами плыли разноцветные круги. При каждом вздохе в груди булькало и шипело с каким-то тягучим посвистом. Весь левый бок был мокрым и липким. Стус перевернулся со спины на правый бок, и изо рта полилась кровь. Он понял, что пуля пробила легкое.

Стус приподнялся и сел. Рука неожиданно нащупала на полу фонарик. Вздрагивающий луч уперся в тело “беркута”. Его цепкие пальцы крепко сжимали окровавленный седой парик с прикрепленными к нему усами и бородой. На закрытые глаза упали черные с проседью волосы. Хищный нос еще больше заострился. Лицо было гладко выбрито…

— О, двуликий дьявол! — шептал Стус, ощупывая лежащее перед ним тело. “Беркут” был мертв.

Напрягая все свои силы, Стус поднялся на ноги. Петляющей походкой подошел к двери, потянул на себя. Но дверь не поддавалась. Он в отчаянии оглянулся вокруг и увидел вторую дверь в противоположной стене. Он вспомнил, что за этой дверью — потайной ход, который должен вывести в склеп в центральной части кладбища. Из любого склепа есть выход!

Посвечивая фонариком и держась за цементированные стены, он углубился в туннель. Шел долго, часто отдыхая, в изнеможении привалившись к стене. И в тот момент, когда он уже готов был упасть, вытянутая вперед рука ощутила преграду. Это была металлическая лестница в несколько ступеней, похожая на корабельный трап. На уровне глаз был низ дверцы высотой не более семидесяти сантиметров — так, чтобы только пролезть. Она была открыта. Словно боясь, что дверца захлопнется, он сделал рывок и полез вверх по лестнице. Еще одно усилие — и он оказался в склепе на полу, выложенном светлыми мраморными плитами, покрытыми толстым слоем пыли. Дверца тихо прикрылась, оставив небольшую щель.

Вокруг царил полумрак. На высоте двух с половиной метров, под самым потолком тускло светилось низкое, шириной во всю стену окошко, остекленное цветным витражом.

К двери поднимались три широкие мраморные ступени. От света и солнца Стуса отделяли какие-нибудь пять метров. И он пополз.

…Там, в глубине, спали вечным сном чьи-то богатые предки. А он хотел жить! Скорей отсюда, скорей! Он потянул к себе дверь, но она была заперта. Уже не оставалось сил, чтобы сломать запор.

Стус отвел в сторону металлический язычок и, прильнув глазом к замочной скважине, увидел зеленую траву и покачивающиеся на ветру гроздья колокольчиков. И еще — кусок неба, ярко-голубого, с вытканным на нем узором из кленовой листвы.

Даже дождь и туман показались бы ему сейчас прекрасными. Они были частью жизни.

А здесь, по эту сторону двери, он уходил в небытие. Одиноко и беспомощно. В отчаянии он закричал, но его крик перешел в свистящий клокочущий звук. Из горла хлынула кровь, и от нестерпимой боли, согнувшись, он свалился в углу склепа.

ЗМІСТ

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ5

КОСТЬ ЛЕМЕШЕВ. ЗОРЯНА ОДІССЕЯ6

ЮРИЙ НИКИТИН. МУРАВЬИ118

ВСТРЕЧА В ЛЕСУ138

ПЛАНЕТА КРАСИВЫХ ЗАКАТОВ146

ВЕЛИКАНЫ153

РОГНЕДА ВОЛКОНСКАЯ. ТЕНИ ВОЙНЫ162

Константан Семенович ЛЕМЕШЕВ

Юрий Александрович НИКИТИН

Рогнеда Тихоновна ВОЛКОНСКАЯ

МЕРИДИАНЫ

Фантастика, приключения

Примечания

1

Приключенческая повесть

(обратно)

2

“Перконкруст” — латвийская фашистская националистическая организация.

(обратно)

Оглавление

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Кость Лемешев ЗОРЯНА ОДІССЕЯ

  КРИК У КОСМОСІ

  ЗАГАДКОВИЙ ГІСТЬ

  СТРИБОК У БЕЗВІСТЬ

  КАПІТАН, КАПІТАН, УСМІХНІТЬСЯ!

  МАТИ І СИН

  ЖИВА РІКА ВСЕСВІТУ

  НІ ПАБАР І НІПАБАРІЯНИ

  ДЕНЬ РОЗГАДОК ДРЕВНІХ ТАЄМНИЦЬ

  ІРВІТНАЗ “ЛЯЛ-20”

  ЕСТАФЕТА ПАМ’ЯТІ

  РОЗПОВІДЬ КРЕМГА ЗЕЯ

  МІСЯЧНА СОНАТА

  ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Юрий Александрович Никитин Фантастические рассказы

  МУРАВЬИ

  ПЛАНЕТА КРАСИВЫХ ЗАКАТОВ

  ВЕЛИКАНЫ Сказка

Рогнеда Тихоновна Волконская ТЕНИ ВОЙНЫ[1]

  1

  2

  3

  5

  7

  8

  9

  12

  13

  14

  15

  16

  17

Реклама на сайте