«Кінець Вічності»

Ендрю Харлан увійшов у капсулу. Вона була ідеально кругла й містилася всередині вертикальної шахти з нечастих вузьких штаб, які щільно облягали капсулу й тьмяно поблискували в непрозірному серпанку за шість футів над головою Харлана. Він увімкнув пульт управління й плавно натис на пусковий важіль.

Капсула не зворухнулася.

Харлан на інше й не сподівався. Він знав, що капсула й не повинна була рухатися — ні вгору, ні вниз, ні ліворуч, ні праворуч, ні вперед, ні назад. Однак проміжки між штабами мовби розтанули, перетворилися на сіру пелену, хоч і тверду на дотик, але все-таки нематеріальну. Харлан відчув холодок у шлунку, легке запаморочення й за цими ознаками збагнув, що капсула разом з ним і всім своїм спорядженням стрімко мчить у майбутнє крізь Вічність.

Він увійшов у капсулу в 575-му Сторіччі, куди два роки тому його призначили на роботу. Досі 575-е Сторіччя було найвіддаленішою точкою майбутнього, до якої йому доводилося подорожувати. Тепер він прямує в 2456-е Сторіччя.

За звичайних обставин він просто не повірив би, що таке можливе. Його рідне 95-е Сторіччя залишилося далеко в минулому. То було Сторіччя патріархальних звичаїв, у якому суворо заборонялася атомна енергія, дерево використовувалося як будівельний матеріал, а різноманітні напої експортувалися в найближчі Сторіччя в обмін на насіння конюшини. Хоча Харлан не був у 95-му Сторіччі відтоді як у свої п’ятнадцять років став Учнем і пройшов спеціальну підготовку, його не полишала туга за рідною «домівкою». Між 95-м Сторіччям, у якому він народився, і 2456-м пролягло майже двісті сорок тисяч років, а це неабияка відстань навіть для загартованого Вічного.

Атож, за звичайних обставин таке здалося б неймовірним.

Однак тепер у Харлана був не той настрій, щоб удаватися до абстрактних розумувань. Перфострічки немов поважчали в кишенях, а плани каменем налягли на серце. Думки Харлана скував страх, душу полонили тривога й збентеження.

Руки самі потяглися до пульта управління, відтак капсула зупинилася в потрібному Сторіччі.