«Яким ти повернешся?»

ВІД АВТОРА

У фантастичних оповіданнях та повістях цієї збірки поряд із людьми діють їхні помічники — сигоми, тобто синтезовані люди (лат. Homo — людина). Сигоми — це не машини і не роботи, а істоти, Тх створить геній людини з речовин, які ще більш різноманітні за своТми реакціями і відповідями на подразнення, ніж білки. В той же час ці речовини матимуть захисні якості металів і пластмас. До синтезу таких речовин крок за кроком підходять хімія і біологія, особливо коли вони вирішують проблему створення штучних органів. Кібернетика, що розробляє найрізноманітніші схеми перетворення інформації, допоможе здійснити найкращий варіант такої схеми.

Сигомам — цим найважливішим своїм творінням — людина передасть усе, що притаманне їй — сильне, гуманне, дозволить скористатися своїм досвідом. Людина ніби— переступить природні рамки і відтворить саму себе в універсальному пластичному організмові, буде безболісно добудовувати і перебудовувати його. Цей організм матиме чудову пам’ять, велику кількість сигнальних систем, по яких імпульси рухатимуться із швидкістю, близькою до швидкості світла.

Успіхи біології, кібернетики, хімії, створення штучних органів дають можливість вченим різних країн розпочати роботу в цьому напрямку.

Цілком вірогідно, що, як і кожне наукове досягнення, сигомів постараються використати для своєї мети сили реакції. Що з цього може бути, показано в повісті “Сигом і Творець”.

Кібернетичні двійники, а потім і сигоми стануть першими розвідниками на далеких планетах, за межами сонячної системи, вони зможуть вижити і перемогти в неймовірно важких умовах і підготувати приїзд своїх творців — людей. Та й на самій Землі, можливо, вони допоможуть людям у багатьох справах. Тхня перемога завжди буде перемогою людини.

ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ? Фантастична повість

 Дочці Маринці присвячую.

Автор

І

Ні, її вразили не слова — слів дівчинка не могла точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але голос… Він був зовсім не схожий на інші… Такий лагідний, що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати…

— Тебе хтось скривдив?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

Він поспішно додав:

— Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.

Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися.

Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця. Хай уже краще її покарають.

— Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а Микола.

“Знає? Але звідки?”

— Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хочеш зі мною?

Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хотілося захистити од вітру.

“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не беруть…”

Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця. Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.

— Провести тебе трохи? — мовив незнайомець і швидко додав: — А то мені сумно.

Віта мовчала, і він знову заговорив:

— Розкажу тобі свою історію — може, ти захочеш мені допомогти… Дівчинка погодилась.

— Добре, розказуйте.

Вони поволі пішли далі. Віта поблажливо поглядала на нього. А він ішов поряд, намагаючись іти в ногу з нею.

— Розумієш, у Празі я маю дуже багато справ. Усіх їх за день ніяк не зробиш. Якщо ти полетиш зі мною і виконаєш хоча б одне моє доручення на фабриці дитячої іграшки, я впораюся з іншими. Ну як, згода?

— Треба спитати дозволу мами та бабусі, — сказала Віта.

Незнайомець чомусь зрадів:

— Авжеж, авжеж.

— Мій дім близенько.

Вона так довірилася супутникові, що перед ескалатором подала йому руку. Тут панувало пожвавлення. Незнайомець так міцно стиснув їй руку, що дівчинка навіть скрикнула.

— Пробач, Віто.

“Звідки він знає моє ім’я? Чому нічого не розповідає про себе? Як його звуть.

— Час уже й мені відрекомендуватись, — сказав він.

— Звати мене Валерій Павлович. Професія — біофізик. Зараз я у відпустці, але вона кінчається.

Деякий час ішли мовчки. Щоразу, переходячи з ескалатора на ескалатор, Валерій Павлович брав Віту за руру. Його пальці були сухі й гарячі. Здавалося, що в нього висока температура.

Коли підійшли до Вітаного будинку і двері автоматично відчинилися, Валерій Павлович на мить завагався, не наважуючись увійти…

ІІ

Їх зустріла Вітина мати — маленька кругловида жінка з таким же пухнастим і білявим волоссям, як і в доньки.

— До нас гості? — мовила вона здивовано.

Жінка уважно оглянула Валерія Павловича і відрекомендувалася:

— Оксана Вадимівна.

— Валерій Павлович, — мовив незнайомець і відразу ж одвів очі.

“Де я його бачила?” — намагалася пригадати жінка. Вона чомусь розхвилювалася, напружувала пам’ять, але пригадати не могла. А коли заспокоїлася, пам’ять легко, як вода соломинку, виштовхнула нагору спомин…

…Фойє театру. Виставка картин молодих художників. Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випливає обличчя з загостреними рисами.

Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет…

Можливо, цей чоловік позував художникові?..

— Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Праги! — повідомила дівчинка. — Він летить туди теж післязавтра, як і наш клас.

— От ви там і зустрінетеся, — сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя… його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити…”

— Мамо! — нетерпляче нагадала про себе донька. — На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.

— Що сталося?

— Я вдарила його.

— І не хочеш вибачитися?

— Ніколи. Він сказав, що герої — дурні, а боягузи — розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.

— Треба було пояснити, — спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.

— Кому? Миколі? — Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.

— Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, — промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. — Я Вітина бабуся, — пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: — Певно, з нього варто було б покепкувати.

Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:

— Це ти через батька?

Дівчинка різко хитнула головою.

— Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.

Віта демонстративно відвернулася од гостя.

“Цього вона ще не розуміє”, — з прикрістю подумав він.

— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:

— Я не вибачатимуся. Нізащо.

— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.

Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.

Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все-таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.

Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.

— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.

Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.

— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.

— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.

— Покуштуйте хоч трішечки.

Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:

— Я ж зовсім не хочу їсти.

Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.

Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.

— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.

Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:

— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?

— Якийсь він дивний…

— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?

Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…

Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…

Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:

— Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: “Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент…”

Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину. Читала, що такі погляди — забобони, розумом доходила, а серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми — вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…”

І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не потрібна їжа — він заряджується від сонячних батарей, накопичує енергію і зберігає її в органах-акумуляторах. Але що йому треба?

Вона мерзлякувато зіщулилась, коли пригадала, що він хоче: взяти Віту у Прагу, можливо, як піддослідну тваринку…

— Нікуди Віта з ним не поїде! — рішуче сказала Оксана Вадимівна.

— Але які в нас підстави не довіряти йому? — відповіла стара, й водночас подумала: “Можливо, так краще. Адже недаремно у мене виникло передчуття…”

— Ви завжди любите суперечити, мамо, — з докором сказала Оксана Вадимівна.

“Так, звичайно, нам спокійніше, але як про це сказати Віті?”

Вони повернулися до їдальні, вдаючи, наче нічого не сталося.

Гість кинув на них швидкий погляд.

“Невже він щось помітив?” — подумала стара і пригадала: адже в сигома є телепатичні підсилювачі. Він сприймає і вільно читає думки інших. Сигоми можуть спілкуватися між собою на величезних відстанях за допомогою телепатії. Отже, Валерій Павлович знає і те, про що вони розмовляли, і те, про що думають. Але чому ж тоді він не підказав їм рішення, щоб здійснити свій задум?

Стара злякалась, а що коли цей сумнів підказав він? Подивилася на гостя, очікуючи важкого недоброго погляду, і вже приготувалася до бою. Проте Валерій Павлович дивився не на неї, а на Віту. Гострі риси його обличчя пом’якшали. І хоч біля усміхнених очей не збиралися зморшки, його обличчя вже не здавалося таким дивним.

Він дивився на дівчинку і посміхався. Віта теж відповідала йому усмішкою.

ІІІ

— Ти вже велика, повинна сама розуміти, — почала Оксана Вадимівна одразу після того, як гість пішов. І Віта все зрозуміла.

Вона благально подивилася на бабусю. Старенька вдала, ніби щось уважно розглядає у вікні.

— Мамо! — з докором вигукнула Віта. — Чому ти не дозволяєш? Чим він тобі не сподобався?

Оксана Вадимівна трохи розгубилася:

— Він не людина, моя доню. Він — сигом. Пам’ятаєш, їх показували по телевізору?

— Ну то й що? — скрикнула дівчинка, ніби знала про це раніше, але не надавала значення.

— Невідомо, з якою метою він тебе запрошує, — намагалась обгрунтувати свою відмову Оксана Вадимівна.

Віта обурено сплеснула руками:

— Мамо, пам’ятаєш, я розповідала, що деякі наші дівчатка кажуть, ніби сигоми небезпечні? Ти тоді пояснила, що вони повторюють слова нерозумних і відсталих людей. А тепер твердиш інше…

Оксана Вадимівна почервоніла і благально глянула на свекруху.

Стара не забарилася з відповіддю:

— Все-таки він не людина, Віто. І ми не знаємо його намірів.

— Він хороший, — переконливо сказала дівчинка. — Чого ви на нього напосіли? Якби живий був тато…

Її губи здригались, підборіддя тремтіло, а очі потемніли від обурення.

І Оксана Вадимівна знову пригадала портрет, який так подобався покійному чоловікові. А тепер істота, що наче зійшла з портрета, припала до душі дочці. Чи випадково це?

IV

— Ми полетимо на гравільоті? — запитала Віта.

— А тебе на руках коли-небудь носили? — у свою чергу запитав Валерій Павлович.

Вії дівчинки здригнулись…

— Коли був живий тато…

Сигом зрозумів, що його запитання було недоречним.

— Я понесу тебе до Праги, — сказав він.

— Добре, — погодилася Віта.

Спочатку їй здалося, що Валерій Павлович жартує, та потім вона згадала розповідь учителя про сигомів. Віта ніколи не думала, що хтось іще, окрім батька, може мати такі дужі й ласкаві руки. Валерій Павлович обережно взяв дівчинку, як беруть квітку. З-за його плечей ударили два повітряні струмені, огортаючи його й Віту прозорою оболонкою.

Земля почала віддалятись, а назустріч, схожі на журавлині ключі, мчали ланцюжки перистих хмар. Віта уявила, як сигом літає тут один, врізаючись у хмари, і вони огортають його такою ж холодною білою імлою. Дівчинці стало шкода сигома. “Такий сильний і такий самотній”, — подумала вона і сказала:

— Я вам дуже вдячна, ви так багато для мене зробили.

Вона відчула приємне тепло на голові, ніби хтось легенько куйовдив її волосся.

— Поглянь униз, Віто!

Під ними пропливали пасма гір, покриті туманом, виблискували стрічки річок, зеленіли поля.

— Наче в казці, — прошепотіла дівчинка. — А в космос ви теж могли б отак полетіти?

— Міг би, — відповів сигом.

— А що ви можете ще незвичайного?

Він посміхнувся і замислився.

“Чому дорослим іноді так важко відповідати на наші запитання? Мабуть, тому, що вони гадають, ніби все знають”, — подумала Віта і, щоб допомогти Валерію Павловичу, запитала:

— А на дно моря теж можете пірнути?

— Можу.

Він думав про дівчинку, її матір, бабусю, про себе, про те, що на нього чекає:

“Я несу її на своїх руках, але вона мені потрібна більше, ніж я їй. Навіть мої творці не думали, як вона мені буде потрібна!”

“Найважче довелося б їм. А тепер? Як вони хвилюються, підозрюючи мене в злочинних намірах! А вони ж іще узнають всю правду… Чи зможуть зрозуміти?”

“Розгону не потрібно. Швидкість виникає одразу ж, як спалах світла.

Тільки так можна подолати бар’єр”.

“Люди завжди долають бар’єри. Те, що вони зуміли створити нас, мабуть, найбільший бар’єр. Вони дали нам те, чого позбавлені самі: всемогутність і безсмертя, а ми їм — тільки надію. зараз ця дівчинка дарує мені свою ласку і захоплення, а чим віддячу я? І чи потрібно це їй?”

Питання, на які він не знаходив відповіді, підказала дівчинка…

— А ви можете пірнути крізь час?.. Знаєте, я б теж могла, коли б у мене були такі органи. Але я спочатку хотіла б потрапити в минуле, років на чотири назад…

Він знав, чому вона так каже: тоді був живий її батько.

Сигом відчув, що хвилювання зростає і заважає думати.

Він міг розшифрувати свій стан, розрізнити всі нюанси, які злилися в один потік, могутній, недосяжний для звичайної людини, у котрої в сотні разів менше ліній зв’язку і настільки ж бідніші почуття. Такий порив зламав би її, як буря сухе дерево. Але сигом не розшифрував потоку. Він увімкнув стимулятор волі, і йому здалося, що грізний клекіт у мозку став ущухати…

— Відгадайте, що це таке?

Дівчинка показувала рукою вниз, на зелену ковдру лісу.

Він хотів сказати “ліс”, але своєчасно помітив загадковий блиск в її очах і прошепотів:

— Зелений звір-страшило.

Вона здивовано глянула на нього і спитала:

— А він злий?

— Ні, тільки вдає. Насправді ж він дуже добрий.

— Правильно, — підтвердила Віта і вперше подивилася на нього як на рівного собі товариша.

— Глянь, на обрії Прага!

Там, куди показував сигом, лежала ніби діамантова підкова. То сяяли нові райони лабораторій. Коли підлетіли ближче, стало видно, що підкова ця складається з двох частин — наземної і повітряної.

Багато будівель-лабораторій висіло в повітрі на висоті триста-п’ятсот метрів. Всі вони мали ідеальну геометричну форму: ромби і кулі, куби й трикутники. Сигом і Віта побачили людей, що перелітали від лабораторії до лабораторії. Хтось помахав їм рукою і довго дивився вслід.

А внизу розкинулася стара Прага-музей з високим шпилем ратуші і різьбленими шпилями собору в Градчанах. Сигом з Вітою приземлилися на площі перед ратушею.

— Зараз дзвонитиме старовинний годинник, і ти побачиш апостолів, — мовив сигом.

— А що таке апостоли?

— Іграшкові люди, ляльки. Вони з’являються он у тому вікні.

Апостолів за проханням Віти дивилися двічі. А потім пройшли по Карловому мосту через Влтаву. Біля кожної статуї дівчинка зупинялась і нарешті сказала:

— Колись дужче любили ляльок.

— Так, — серйозно мовив сигом. — Тоді дорослі теж бавилися.

Вони зупинилися перед фабрикою іграшок, і сигом проказав:

— Ти зачекай на фабриці, а я незабаром повернуся.

V

Сигом повернувся раніше, ніж передбачав, хоч орган-годинник у його мозку свідчив, що він нераціонально використовує час. Сигом не виправдовувався перед собою, знав, що не може діяти інакше. Він думав про Віту, згадував її запитання. На фабриці їй запропонують подарунок, і сигом здогадувався, яку іграшку вона вибере.

Робот-швейцар провів сигома до Головного конструктора іграшок — веселого стрункого чоловіка, вдягненого в спортивний костюм. Він сидів на дитячому стільчику, а в його глибокому старовинному кріслі зручно вмостилася Віта.

— А ось і по мене прийшли, — сказала вона Головному конструкторові, побачивши сигома. В руках у неї була пластмасова коробка.

— Вгадайте, Валерію Павловичу, який подарунок я вибрала? — запитала дівчинка і хитрувато глянула на Головного конструктора.

— Це не просто, — відповів сигом і хотів був зморщити лоба, але в нього нічого не вийшло: шкіра з пластбілка не збиралася зморшками. — Може, ти мені допоможеш? — І, не чекаючи Вітаної відповіді, запитав: — Із старих чи нових?

— З нових. — Її очі промовляли: “Ти хитрий”.

— Машина чи істота?

— Істота.

“Я не помилився”, — думав Валерій Павлович, згадуючи ляльку-сигома, новинку празької фабрики. Лялька вміла ходити, вимовляла кілька слів, співала.

“Вона дивитиметься па ляльку і згадуватиме мене”.

Він запитав:

— Ця істота схожа на мене?

— Трішечки, — мовила дівчинка.

— Тоді… Це лялька-сигом, — сказав він поволі, ніби роздумуючи.

— От і не вгадали!

Віта розкрила коробку. Там лежали дві чеські ляльки — тато Шпейбл і Гурвінек.

— Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.

— Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвінек танцює. Раніше таких не було.

Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором, вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запитав Віту:

— А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

— Ти не згадуватимеш мене?

— А до чого ж тут лялька?

— Вона схожа на мене.

— Ні, — сказала дівчинка. — Лялька — це лялька. А ви — це ви.

Підстрибуючи вона побігла до дверей.

— Не так швидко, Гвинтику, впадеш!

Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав “Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина — тато. Що ж це таке?

Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригорнув до себе. Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю — гігант з масивними плечима і дівчинка-пушинка. Запитання роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не питала.

Вони йшли старовинною набережною над Влтавою. Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохолодне.

Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в полоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись йому в очі, запитала:

— Коли у вас кінчається відпустка?

— Через два дні.

Він зрозумів, до чого вона веде, і якомога впевненіше сказав:

— Я й потім прилітатиму до тебе.

— Це правда?

Віта допитливо дивилася на нього — серйозна маленька людина, яка не прощає неправди. І вона розповіла йому те, про що не розказувала нікому:

— Мій тато завжди виконував свої обіцянки. Але одного разу… Пішов на дослід… Обіцяв повернутися…

Дівчинка відвернулась.

— Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я плачу. Але в інших є тато…

Він не наважувався зазирнути їй у вічі, бо знав, які вони зараз. А дівчинка все міцніше тулилася до нього й шепотіла:

— Він обіцяв повернутися…

Сигом відчув, що вже ніяким перемиканням стимулятора волі не пощастить утримати клубок, який підкотився до горла. Ніби щось зіпсувалося в ньому, якась незамінна деталь — і третя, й четверта сигнальні системи, і навіть система Вищого контролю були перед цим безсилі. Він на мить став тим, ким був давно, до смерті, — звичайною людиною. З його уст зірвалось:

— Я дотримав слова, Гвинтику.

— Тату…

— Потім поясню…

— Татусю!..

Рвучкий вітер скуйовдив волосся дівчинки, надув її платтячко. Пушисте волосся лоскотало губи сигома. Він хотів щось пояснити, але подумав: “Вона не зрозуміє. Та й сам я не можу визначити, скільки в мене від Анта і скільки нового. Чи правду я сказав їй?”

VІ

— Ант, — прошепотіла Оксана Вадимівна.

Він повернув до неї обличчя, і вона побачила, що в його очах немає і сліду від сну.

— Ти не спав уночі?

— Мені не потрібен сон. Я ж не стомлююсь.

“Що в ньому лишилося від того, кого я любила?” — подумала жінка, а сказала зовсім інше:

— Мені здається, що ти вища істота, якийсь давній бог. Сигом усміхнувся, і вона впевнилася, що Віта не помилилась: це була усмішка колишнього Анта.

Він мовив:

— Адже я мріяв стати таким, як тепер.

“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”

Вона торкнулася його плеча — у того Анта воно ніколи не було таке гаряче.

— Мені здається, ніби це ти й не ти… Що ж у тобі лишилося від колишнього Анта?

— Ти щойно сама відповіла на це запитання.

Він знав, що і вона, і мати страждають, намагаючись відповісти на питання, яких не варто ставити. І тільки Віта одразу радісно прийняла все таким, яким є: для неї найголовніше — тато повернувся.

Сигом вдався до крайнього засобу — ввімкнув телепатопідсилювач, але одразу ж вимкнув. Нарешті відповів на невисловлене запитання Оксани:

— Я міг би повернутись і колишнім — точнісінько таким, яким ти знала мене до смерті. Адже дослід був дуже небезпечний, і мій організм записали на фіострічки.

— Тоді чому ж?..

— Коли я опритомнів, то почув знайомий голос. Професор Ів Кун покликав мене. Я хотів повернути голову, але не зміг, хотів глянути на нього — і теж не зміг. Їв запитав: “Анте, ти мене чуєш? Відповідай!” Я відповів, що чую, але не бачу. І він сказав: “Зараз поясню. Ти загинув. І Олег теж. Пригадай”. Я побачив, як Олег пересунув важіль — і спалахнула блискавка… “Згадав?” — “Так”, — відповів я.

Ів розповів, як вони відновлювали нас. На першому етапі створили тільки модель мозку Анта. “У тебе є органи мовлення і слуху, але ще немає зору. І перед тим, як почати другий етап, хочу запитати…” Я знав, про що він запитає. Ще тоді, коли було створено першого сигома, я висловив свої міркування. Та й потім ми не раз говорили про це. І він знав, яким би я хотів бути, отже, просто уточнював, чи все лишається в силі…

Оксана підвелася, сперлася на лікоть, пильно глянула йому в обличчя, яке тепер уже не здавалося їй чужим.

Вона спитала, хоча знала, що знову не зрозуміє Анта:

— Але чому ти вирішив стати іншим?

— Мені треба було провести дослід, а в колишній, так би мовити, подобі я не міг цього зробити. Не вистачало ні пам’яті, ні швидкості мислення, реакцій, ні органів захисту й контролю. У мене було тільки дві сигнальні системи, тепер я маю п’ять. Крім того, є ще система Вищого контролю.

Сигом пригадав, як колись давно, коли він ще був людиною, на супутнику гинув його друг, затиснутий уламками радіотелескопа, але Ант не міг допомогти йому, не міг підвести руки. В нього текла з носа кров, а в голові немов скреготіли жорна, розмелюючи пам’ять. Він проклинав свою слабість і це диявольське вихрове обертання, що виникло з невідомих причин. Крізь скрегіт пробивався крик: “Допоможи!” Потім усе затихло…

Сигом погладив Оксані волосся, щоку… Пальці торкнулися зморщок. Згадав, що вона завжди панічно боялася старості. Біль проник у його свідомість, він узяв руку дружини й обережно стиснув.

— Про що ти думаєш? — запитала вона.

— Про тебе.

Він подумав:

“І вона питає, чому я вирішив стати іншим. Вся біда в тому, що їй не можна пояснити — треба, щоб вона відчула. А це майже неможливо. Звичайно, я міг би увімкнути підсилювач і підказати їй. Але ж я заборонив собі користуватися перевагами над людьми без крайньої потреби. З ними я мушу бути людиною. У цьому весь сенс…”

“Мати, мабуть, уже прокинулась… Колись я розповідав їй, що ресурси людського організму вичерпуються раніше, ніж ми передбачали. І якщо людина хоче рухатися вперед, їй доведеться створювати для себе новий організм — з іншою тривалістю життя, іншими можливостями… Вона погоджувалася зі мною. Але тоді я був колишнім Антом”.

“3а три хвилини до початку доведеться перемкнути систему Вищого контролю на енергетичну оболонку. Важливо також постійно контролювати ще й температуру на ділянці “Дельта-7…”

— Поїдемо сьогодні до моря? — запитала Оксана, з болем у серці чекаючи відповіді. Колишній Ант дуже любив море.

— Чудова пропозиція, — відповів сигом. — Я понесу тебе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?

Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй стало по-справжньому легко, ніби все страшне лишилося позаду. І вона пожартувала:

— Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря…

— Звичайно! — вигукнув він. — Помчу вас швидше за гравільот.

— А знаєш, скільки ми важимо? — вела далі Оксана, гадаючи, що він жартує.

— В усякому разі, менше за тисячу тонн?

— А ти можеш підняти тисячу тонн?

— Так. Навіть більше, — відповів сигом, і вона зрозуміла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.

Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.

Пролунав мелодійний дзвінок

“Віта”, — подумав сигом і радісно всміхнувся.

— Заходьте, якщо ви не Бармалей! — вигукнув він, затуливши обличчя руками.

— Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, — підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.

Сигом почув голос матері:

— Доброго ранку, діти!

Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”

— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.

— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?

— А ти слухатимешся? — запитав сигом.

— Ні!

— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.

— Годі пустувати, Анте.

Минуло два дні.

— Мені пора…

“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”

По небу пливли гривасті хмари.

— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.

— Так. — І додав: — Слово честі.

Ніхто не всміхнувся.

“Що сказати матері? Їй найважче”.

Нічого не міг придумати.

Хмари пливли нескінченною чередою.

— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.

Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?

“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.

— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.

— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…

Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…

“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”

“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає…

Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”

Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув його геть. Він сказав:

— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…

СТРИБНУТИ ВИЩЕ ЗА СЕБЕ… Фантастична повість

Вище за себе не стрибнеш.

Народна приказка

I

Густі випари струмували з потрісканого грунту. Вони вигиналися, тремтіли, перепліталися, розгойдувались, наче гадюки у весільному танку. Струмені поступово тоншали6 клубок, з якого визирали “гадючі голови”, танцював на одній прозорій стеблині, потім одривався і плив над скелями та ріденькими чагарниками, граючи всіма барвами веселки. Блякло-бузкові, світло-сині, брудно-сірі, — і все півтони, жодного чіткого кольору.

— Цікаво, — всміхнувся Олег.

Ант квапливо відвернувся і подумав: “Ти ж сприймаєш усе це інакше, і усмішка в тебе вимушена. Ти — як той солдат, що боїться не виконати наказу, а у нього тремтять коліна”.

— Поглянь. — Ант вказав удалину.

Олег марно вдивлявся в простір, він бачив тільки в’юнкі струмені.

— Даруй мені, — досадно мовив Ант. — Я забув, що ти звідси нічого не побачиш. Звідси майже двадцять кілометрів. Летімо!

Він легко підхопив Олега…

— Все-таки тут можна дихати, — ніби з кимось сперечаючись, мовив Олег. Він то надівав, то знімав шолом. Знову повторив: — Якщо звикнути, то можна.

— Не пручайся, а то впущу, — попередив Ант, пильно вдивляючись униз.

Він зробив кілька поворотів і сів біля напіврозваленої споруди з бійницями.

— Невже це їхні сліди? — Олег не міг повірити, що вони відразу натрапили на них. — Щастить неймовірно. Наче в кіно. Правда, невідомо, якій експедиції належать ці сліди. Проте, безумовно, будували земляни.

Він обійшов споруду, нахилився до брил. Оглядав кожний закуток, кожну щілину і ділився своїми думками з Антом:

— Будували для оборони. Поглянь на бійниці. Очікували нападу. Але чому не вернулися на корабель? Там би й заховались… І, власне, де корабель?

Він нахилився, знову підняв якусь річ.

— Дивись, поламаний затвор карабіна. Отже, вони боролися з біологічними об’єктами, схожими на нас. Інакше вдалися б до генератора хаосу, а вони скористалися мисливськими карабінами. Сліди ніг, виразні відбитки. Оці великі схожі на сліди Миронова. Розмір черевиків — сорок п’ять, не менше. Згадай, Анте, порийся у своїй пам’яті. Адже ти записав туди всі дані про учасників експедицій. Зверни увагу на глибину сліду. Миронов важив кілограмів сто.

— Це сліди Миронова, — ствердив Ант.

— Отже, перша експедиція.

— Занадто часто повторюєш слово “отже”, — зауважив Ант.

Олег здивовано обернувся і знову оглянув руїни. Він не знаходив того, що шукав. На обличчі йому проступили краплини поту.

— А де ж сліди противника? Тут тільки відбитки землян. Ти лишень подивись, як стрибав Миронов. Але з ким він бився? Що ти на це скажеш?

— Не знаю, — відповів Ант.

Олег стиснув губи, випнув підборіддя. “Здається, мій побратим більше вміє діяти, ніж думати”.

— В усякому разі звідси вони пішли неушкоджені, — пояснив він Антові. — Ми не знаємо, чим кінчився бій, але сліди всіх чотирьох ведуть до скелі. Чи ти не бачив їх на каменях?

— Ні. Сліди зникають. На виступі скелі видно сухі краплини крові, кілька ниток.

— Зроби аналіз.

Ант одразу відгукнувся:

— Кров людини. Перша група. Нитки арконові. Можливо, Миронова або Кузяєва було поранено. В обох перша група крові і вміст гемоглобіну перевищує норму.

“Лаборант на досконалій апаратурі зробив би аналіз за хвилину, а сигом це виконав за якусь частку секунди. Ось що означає різниця між апаратами й органами, коли для інформації не потрібно додаткових перетворень і проходить вона по інших каналах, — подумав Олег. — Втім, тут ще суть і в швидкості її проходження. Який фактор вагоміший?”

Він збагнув, куди заведуть його такі роздуми, і, щоб не дійти неминучого висновку, рішуче сказав собі: “Але й у мене є переваги, і невідомо, що буде важливіше”.

— Спробуй простежити далі, — мовив.

Дальші пошуки не дали наслідків. Не щастило визначити ні напрямку, в якому пішла після бою експедиція, ні хоча б пересвідчитися, що її учасники живі.

— На цій планеті надто багато перешкод. Мої радіощупи не працюють, — зауважив Ант, і Олегові вже не треба було давати нові вказівки.

Сигом ступив кілька кроків у тінь од скелі, і його гігантську постать оповив димок.

— Що з тобою? — крикнув Олег.

— Все гаразд, — здивовано відповів Ант і обернувся.

Його обличчя розпливлося в хмарах диму. На тому місці, де щойно стояв сигом, здіймався стовп диму.

— Анте!

З диму виринула знайома постать, ступила крок до людини. Дим розвіявся.

— Мені здалося, що ти гориш, — сказав Олег, переводячи подих. — Оптична ілюзія. Її створюють випари. Шукатимемо далі. Спробуймо в польоті оглянути місцевість. У радіусі кількох десятків кілометрів. Але спочатку треба щось попоїсти.

Олег витяг з кишені кілька ампул і тюбиків, сів у тінь. Аж тепер відчув втому. Повільно висмоктував вміст ампул та тюбиків.

Сигом стояв поряд, прихилившись плечем до скелі і підставивши спину під промені сліпучого сонця.

“Йому добре, — позаздрив Олег. — Зарядився променевою енергією і не думає про їжу. А я його затримую. Та нічого, почекає”.

Олег не поспішав, намагався якнайбільше розслабитись, ні про що не думати, щоб відпочили м’язи і нерви. Глянув на стрілоподібні хмари, на хиткі струмені випарів, на нерухомі кущі, на трикутне обличчя сигома Анта з широким чолом і загостреними рисами, що надавали йому виразу людини, яка весь час прагне вперед. Хмари кидали на обличчя, на скелі зелені тіні, здавалося, що в ущелинах пробивається мох. Олег згадав скульптора, який придумав образ сигома Анта: “Що він хотів сказати цією непокірністю ліній?”

Обличчя сигома вразило Олега ще на штучному супутнику Землі, де вони вперше зустрілись. Олег добивався дозволу на політ у членів Ради. Його познайомили з Антом і сказали:

— Полетить тільки сигом. Впорається сам. Не треба зайвого риску.

Олег розсердився:

— Але там мій брат. У мене нікого, крім нього, не лишилося. Я розумію, що тепер сигом, як видно, займе трон “царя природи”. Дідько з ним! Але там мій брат, мій, а не його!

Він навмисне не дивився на Анта, мов не помічав його. Повернувся до нього тільки тоді, коли той заговорив. Ант підтримав прохання Олега. Він не згадував про почуття, а доводив членам Ради, що доцільніше летіти вдвох.

Не можна сказати, щоб Олег відтоді подружив із сигомом. Він сумлінно переконував себе, що повинен бути вдячний йому. Іноді щастило заглушити підсвідому неприязнь — та й годі.

Зараз Олег дивився на цю могутню постать, якій не потрібно ні їжі, ні відпочинку, і у, нього наростало роздратування. Юнак силоміць одвів погляд від сигома.

Над скелями пливли фіолетові плями, то зливаючись, то знову розпадаючись. Видовище було не дуже приємне. Взагалі Олегові не подобалася ця планета.

— Ми поділимо планету на сектори і шукатимемо долі, доки не знайдемо, — сказав він і стиснув уста.

Сигом Ант мовчки подав руку, запрошуючи до польоту.

II

Олег ступив кілька кроків і заціпенів. Його рука потяглася до пістолета.

В фіолетовій півтемряві ущелини він побачив двоногу істоту. Здавалося, що вона підкрадається, обережно переставляючи ноги. Над квадратною головою виднілося кілька виступів.

Олег зробив те, що було сказано в інструкції, — увімкнув кібернетичний мікропередавач-приймач ЦП-1, запрограмований на встановлення зв’язку з представниками інших цивілізацій і аналіз поведінки живих істот. Передавач мав лазери, працював на світлових променях і радіохвилях, надсилав і звукові імпульси одночасно за вісімнадцятьма кодами, що їх склали космолінгвісти. Якщо істота якось реагувала на сигнали, ЦП-1 одразу враховував поправку і міняв програму, повідомляючи про це космонавта. Так тривало доти, доки ЦП-1 сам або з допомогою космонавта не розшифровував поведінку аборигена і не встановлював з ним зв’язок.

Олег не ворухнувся. Це було найкраще в даній ситуації — придивлявся до істоти, яка завмерла за кілька кроків од нього. Її поза була одночасно і загрозлива, і перелякана. Здавалося, що істота готувалася стрибнути, тільки ще не вирішила куди — вперед чи назад. Олег майже автоматично стиснув рукоятку пістолета.

“Якщо не пощастить знайти контакт, доведеться її налякати…”

Істота зробила ледь помітний рух. Олег швидше вгадав, ніж побачив його. Зусиллям волі притримав палець на спусковій кнопці.

“Куди завіявся Ант? Пішов оглянути печеру, і ось маєш… У найкритичнішу мить… Анте!” — спробував він у Думках покликати сигома. Був незадоволений собою. Адже Домовилися не вдаватися до телепатичного зв’язку. Олег сам Цього просив, боявся. А можливо, просто не хотів. “А що тут приховувати! Саме боявся, що сигом дізнається більше, ніж хотілося розповісти”.

Олег міг би надіслати сигому радіосигнал, але для цього довелося б переключити ЦП-1, а в такій ситуації кожна секунда могла стати вирішальною.

Індикатор автопередавача кольнув чоло легким розрядом. Із репродуктора пролунав голос сигома:

— Перед тобою нікого немає, марево, ілюзія.

— Марево? Істота, що там завмерла, марево?

Олег ще не вірив, але рука, що стискала пістолет, ослабла. Помітив, як змінилася поза істоти, як поряд виросла величезна постать, і збагнув: цей переляканий невідомий — він сам, точніше його відбиток, а поряд відбиток сигома.

— Ми відбиваємось у мареві, немов у системі дзеркал, — пролунав голос Анта. — Об’ємне зображення.

Олег обернувся до сигома.

— Спасибі, друже. Ти це зумів визначити швидше за мене. Так, на невідомій планеті треба бути готовим до будь-якої несподіванки.

Він підвів голову і подивився в очі Антові, той підморгнув, і вони обидва весело засміялись.

Олег увімкнув автоматичну лінію світлофільтрів, вмонтовану в шоломі.

Космонавти зайшли в ущелину, сигом намагався не забігати наперед. Тіні виринали з-під ніг, танцювали довкола. Вони то яскраво спалахували, то тьмяніли, були схожі на язики вогню, на клоччя туману. В ущелинах чатувала темрява, але здавалося, що вона прозоріша, ніж на Землі.

Олег згадав планету, названу Лисячою. Щось і тут було схоже на ті непривітні простори: слизьке каміння, випари… Але там ще були стовпи куряви. Він зрадів: добре, що хоч тут майже немає куряви. Але чому?

Він не встиг подумати. Змахнувши руками, провалився в порожнечу. Перед очима спалахнули яскраві смуги. Олег упав, але відразу ж підвівся. Він опинився у вузенькій щілині, на стінах якої виднілися прямі смуги. Придивився до них.

“Пастка. Штучна пастка. Ось сліди інструмента — обплавлені кінці. Схоже, що тут працювали лазери. Можливо, земляни приготували її переслідувачам? Чи навпаки? Може, в аборигенів планети є зброя на зразок лазерів?”

На дно щілини упав трос із гачком. Олег причепив його до пояса і за секунду вже стояв поряд із сигомом.

— Це пастка, Анте.

— Схоже, — погодився сигом, а сам подумав: “Пастки скрізь, а в першу чергу — ми самі”.

III

Олег не почув пострілу, не відчув болю. Удар у праве плече. Рука оніміла.

Олег побачив на скелі фонтанчики кам’яних осколків — їх вибивали кулі. Він упав, скотився в ущелину, обережно визирнув. По камінню знову зацокали кулі. Стріляли з-за скелі, схожої на жабу. Він увімкнув ЦП-1. Сигом упав поряд, прикрив його своїм тілом.

— Тільки не стріляй, — промовив він. — Ми ж не знаємо, хто це. Якби тут було менше перешкод, я б використав свої радіощупи і дізнався про них більше.

— Коли нас покладуть, ми вже нічого не дізнаємося, — пробурмотів Олег, силкуючись опанувати себе.

Обличчя сигома було спокійне.

— Я створю захисну оболонку, — сказав він. — Понесу тебе. Їхні постріли нам не зашкодять. Спробуємо встановити зв’язок. Та насамперед треба вилікувати твою рану.

Біля чола Анта виникла блакитна хмарка, піднялася вище голови, оповила обох, створивши навколо немов купол. Сигом розстебнув скафандр Олега. З очей Анта вдарили голубі блискавки, злилися в одну вібруючу нитку, спрямовану на Олега. Юнак відчув приємне тепло, здавалося, що хтось торкається його шкіри. Одночасно прояснилася свідомість, відновилися сили. Плече оживало, але водночас виникав нестерпний біль.

Через енергетичний захисний купол було видно, як по каменю клацали кулі, вибиваючи фонтанчики. ЦП-1 повідомив Олега: “Об’єкти живі, зовні схожі на людей, проте їхні біохвилі мають деяку відмінність, а поведінка відрізняється від поведінки людей. Найважливіша особливість — нелогічна агресивність. Звідси ігнорування будь-яких контактів”.

— Слухай, — крикнув Олег Антові, заглушаючи звук ЦП-1. — Це не люди. Можливо, вони вбили наших?

— Ще рано робити висновки, — відповів Ант. Його обличчя було втомлене — він втратив багато енергії. Немов забувши про існування противників, сказав: — Сплине три-чотири доби — і ти видужаєш. А зараз я тебе віднесу до корабля. Полежиш там, а пошуки я продовжуватиму сам.

— Скажи простіше: не перешкоджай мені, людино.

— Ого, зачепив струнку самолюбства, — вигукнув Ант. — Тільки цього нам бракувало.

Олег своєчасно згадав про локатори та пошукові системи корабля і не став заперечувати. Думав: “Я зможу вести пошуки і звідти. Якщо хлопці живі, вони відгукнуться. Можливо, проясниться і ще дещо”.

Олег стежив за голубою хмаркою, чекав, коли в ній блиснуть сріблясті нитки, це б означало, що сигом перевів оболонку на режим відштовхування. Та ось об прозорий купол вдарили уламки каміння.

— Чому ж ти не переводиш оболонку на відштовхування?

— Якщо в неї влучить куля, вона відштовхне і її.

— То хай відштовхне, — нетерпляче сказав Олег.

— Але тоді куля полетить туди, звідки її випустили, і може вцілити в того, хто стріляв…

— На зворотному шляху куля втратить силу, — нагадав Олег, морщачись од болю.

— Ми нічого про них не знаємо. Спочатку я бачив тіні ясніше. Їх екранує скеля. Тепер бачу їх гірше. Заважає оболонка. Не будемо ж ми експериментувати чи боротися з тінями.

Плече нестерпно пекло. Біль розливався по руці.

— Ти схожий на проповідника, — сказав Олег. — Дивна роль для сигома.

— Доведеться продовжити її, — усміхнувся Ант, не звертаючи уваги на докір. — Перш ніж боротися, треба знати, з ким маєш справу.

— А я не збираюся з ними боротися, — примирливо мовив Олег.

Йому набридла суперечка. Він думав: “Не все так просто, як ти гадаєш, сигоме. Ми дали тобі те, що хотіли мати, і позбавили того, чого не хотіли мати. В тобі ми намагались ускладнити свою особистість і спростити організм там, де це можливо. Боюся, що нам пощастило досягти не так першого, як другого, і спрощення організму викликало спрощення особистості. Звідси — така вірність прописним істинам. Навіть під час небезпеки, коли людину рятувала не логіка, а щось інше…”

Сигом узяв Олега на руки і стрімко злетів у повітря.

Далеко внизу попливли щербаті, зазубрені скелі, схожі на поламані пили. Гострий зір сигома був спрямований уперед. По його обличчю пробігали яскраво-білі тіні, розсіяні захисною оболонкою. Густе шовковисте волосся обрамляло голову.

Сигом сів біля корабля. Олег увімкнув кодовий мікропередавач, наказав автоматам корабля відкрити люк і подати трап-ескалатор. У каюті відразу сів у крісло. Після поранення він був ще слабий, хоч сигом і посилав йому безперервно біоімпульси, передаючи частину своєї енергії. Світло індикаторів заспокоювало, в озоноване повітря, створенекондиціонерами, вплітався запах пластмаси. Олег простягнув руку, перемкнув кондиціонери на “запах ковилового степу”.

Сигом стовбичив навпроти, зіпершись на бильце крісла.

— Я піду, — сказав він. — Прошу тебе, не виходь з корабля, поки не почуєш мого сигналу.

Він налаштував приймач корабля на свою хвилю.

— Я допоможу тобі звідси пошуковими системами, — запропонував Олег.

— Найкраще — після моїх сигналів.

“А чи не багато ти собі дозволяєш, друже? — подумав Олег. — І недооцінюєш мене? Втім, це взаємопов’язано. Іноді мені здається, що ти підліток, могутній сигоме. Самовпевнений хлопчак…”

— Прошу тебе, не виходь з корабля, — повторив Ант. — Ми зовсім не знаємо цієї планети і навіть психологічно не готові до її сюрпризів.

“Але, на твою думку, ти готовий більше, ніж я, — всміхнувся Олег. — Ну що ж, іди, а там побачимо”.

— Не хвилюйся. Якщо помітиш щось істотне, негайно сповісти, і я скажу тобі, як діяти далі, — зауважив Олег.

По обличчю сигома майнула тінь.

— Ми ж не змагаємося між собою. Ми — партнери проти невідомого. Але тебе поранено, і я йду на розвідку. Хіба ж не так?

— Гаразд, не хвилюйся. Я звідси не вийду, — сказав Олег.

— До моїх сигналів, — нагадав сигом.

— До твоїх сигналів. Я буду слухняний. — І в думках додав: “Як справний автомат. Адже ти хочеш цього”.

Олег насилу дочекався, поки сигом пішов. Ліг у крісло. Якнайзручніше вмостився. Рана нила. Він повернувся — біль трохи вщух. Зігнув ногу, витяг руку і навіть усміхнувся: полегшало. Відчув себе майже щасливим. Знову виникло бажання думати, міркувати. Та думки були невеселі, гірко-іронічні: “Спробуй втішитися тим, що ти не такий уже й примітивний чи підлий, що є й гірші. Можеш віднести себе до розряду благородних і сміливих дослідників. Але ось ти пошкодив ногу — і весь твій складний різноманітний світ звужується до віконця в лікарні. Всі великі думки зменшуються і згасають. Гарячі поривання вкриваються попелом. Ти стаєш рабом свого враженого сухожилля або суглоба. Сідаєш так, щоб на ногу було менше навантаження, лягаєш так, щоб нозі було тепло, зручно. Коли не болить — ти щасливий. Як тобі нині мало треба, людино…”

IV

Олег клацнув тумблером, і каюта сповнилася тріском розрядів. Промінь бігав по шкалі, реєстрував шуми, які швидко мінялися. Олег передав управління пошуком автоматам. На екранах заблищали раптові спалахи, блискавки, а ламані криві спліталися в павутиння, розривалися, довільно склеювалися.

“Тобі доведеться все-таки розкрити свої таємниці, красуне”, — звертався Олег до планети. Він ніби заклинав її, вмовляв і одночасно погрожував: “Можеш лютувати скільки завгодно, але ти присвоїла собі те, що тобі не належить. Треба повернути. Людей не можна красти безкарно. І жарти з ними теж не завжди кінчаються вдало. Людина — це не так уже й багато, як дехто думає, та вона все-таки чогось варта, повір мені. І краще б тобі жити з нею по-доброму”.

На одному екрані виникла розпливчаста пляма. Вона поступово бліднішала, і тріск вщухав. Уже можна було побачити скелі, тріщини в них, гриви скельних порід. Олег пересунув важіль на “огляд”, і на екрані попливли вервечки скель, ущелини, оповиті туманом.

Тепер і на інших екранах з’явилися частини панорами. Шість екранів огляду — шість віконець, шість променів, що простяглися на сотні й тисячі кілометрів. Кіноапарати автоматично фіксували все, що з’являлось у вікнах, аналізатори першого контролю переглядали плівку, дублюючи тисячі кадрів, де було хоч щось відмінне від мільйонів інших. Аналізатори другого контролю вибирали з цих тисяч сотні. Якби на плівці було знайдено щось незвичайне, воно відразу б потрапило на контрольний екран у супроводі звукових сигналів.

Час збігав. У Олега стомились очі, він прикрив їх важкими гарячими повіками. І несподівано почув кроки. Легкі, м’які. Звуки долинали з-за перегородки, що відділяла каюту від вузького коридора, який вів до пульта управління кораблем.

Олег розплющив очі. Кроки стихли.

“Дурниця, почулося”, — подумав він, але про всяк випадок перевів один екран на рубку управління. Там нікого не було. І все-таки неспокій зростав, заважав думати. Щоб заспокоїтись, Олег почав аналізувати свій стан: “У якій частині мозку виник цей неспокій? Не інакше, як у таламусі. Страх перед невідомим — ось як це називається. Його передано мені тисячами поколінь предків разом з іншими рятівними інстинктами. Предки заплатили за нього кров’ю, стражданнями, життям, а мені він ні до чого. Це не образливо для них, проте мені він справді ні до чого. У мене для таких випадків є логіка, здатність аналізувати. Можливо, моїм далеким нащадкам і це теж не знадобиться.

Знову кроки. Чи тільки здається? Здається… Так… про що ж я думав? Про логіку і про те, що вона не потрібна буде нащадкам. Можливо, у них буде щось досконаліше, і моя логіка здаватиметься їм атавізмом. Адже її народжено в певних умовах і вироблено для певної мети…”

Роздуми заспокоїли Олега. Він перевів усі екрани на зовнішній огляд і продовжував спостереження. Спати йому більше не хотілося.

Пропливли розмиті обриси химерних скель, схожих то на стовпи, то на земних тварин. Олег подумав: “Якби на моєму місці був хтось з іншої планети, він бачив би їх зовсім по-іншому, порівнював би з чимсь іншим, навіть коли б мав такий самий зір. А якби абориген цієї планети опинився на Землі, з чим би він порівнював наші гори? Берези, яких тут немає, річки? Можливо, якщо хочеш щось збагнути в космосі, треба очистити пам’ять. Але як тоді діяти? Чим керуватись? Од чого відштовхуватись? Я знову чую кроки, хоча їх тут не повинно бути. А чому не повинно?”

Він мимоволі почав фантазувати, перебирати варіанти, хто б міг опинитися в кораблі. Хтось проник через щілини? Щілини в обшивці, щілини між молекулами, простір між атомами, якщо вдуматися, то всі предмети в основному заповнює порожнеча, як вода — людське тіло. Але чому невідомий мав просочуватися, хоча на незнайомій планеті треба припускати навіть таке… А чи треба? Адже він міг просто зайти на корабель, коли мене й Анта не було. Дати сигнал автоматам, і вони опустили трап-ескалатор. Проте, якби він узнав код, чим би подав сигнал? А що, коли в нього є радіооргани? Олег відчув, як поступово вкривається холодним потом. Стукало у скронях. “Стоп! — сказав він собі. — Це не жарти. Дограєшся, що виникне нав’язлива ідея, а позбутись її не так просто. Давай подумаємо спокійно”.

Він робив усе, щоб заспокоїтися: наказував своїм м’язам і нервам розслабитися. Розмовляв сам із собою тоном улюбленого вчителя: “Ти стомився, старий, тебе було поранено, У тебе ослабли нерви. Ось і ввижаються кошмари”.

Олег покрутив ручку пульта — і на двох екранах зображення зникло, з’явилося павутиння ламаних тіней. Він спробував сфокусувати їх, увімкнув звуковий супровід — і каюту заповнили тріск та шипіння. Не треба було втручатися в роботу автоматів. Та, знаючи це, Олег все-таки крутив ручки, морщачись од тріску. Він називав свої спроби “ослячою впертістю”, хоча це була не впертість — Олег хотів розвіятися, не чути шереху за дверима, за стіною. Однак він чув… Навіть крізь тріск розрядів. М’які кроки… Хтось уже близько… Зупинився біля дверей каюти…

Олег схопив пістолет, пригнувся в кріслі. Вільною рукою перемкнув екран. На ньому з’явився коридор і двері до каюти. Нікого.

“Ти боягуз! — сказав він собі. — Ти ідіот! Слизняк! Шизофренік! Ти нуль на вході і виході!”

Він довго лаяв себе і поступово трохи заспокоївся. “Треба розібратися. З’ясувати, з чого все почалося. Власне кажучи, все почалося з того, що пролунали кроки. Ні, з того, що мене було поранено. Ні, річ у тому, що я лишився в кораблі сам. Точніше, все почалося тоді, коли ми прилетіли на цю планету, де безслідно зникло дві експедиції. Я ніби побачив димовий стовп замість сигома. Так, так, мені й тоді здалося, здавалося… А тут іще — руїни, пастка, постріли… І невідомість. Ось звідки ці кроки, яких насправді немає”.

Він клацнув тумблером автоматичного пошуку і став дивитись на екран. Хмари виповзали з ущелин, набирали найхимерніших форм, тому й почав працювати контрольний екран. На ньому спочатку з’явилася хмарка у формі трикутника з чорною плямою посередині. А от хтось летить. Та це ж сигом! Отже, він нічого не знайшов…

Ще одна хмарка. Вона повільно оберталася навколо осі, наче дзига. Якби Олег не був певен, що це хмара, то подумав би — корабель. Хмаринка зникла, з’явилась ущелина і цяточки, які світились. Олег прокрутив цю частину плівки кілька разів. У тому, як розповзалися цяточки, вгадувалась якась закономірність, Олег згадав полювання на вовків. У такому напрямку рухались мисливці, оточуючи зграю. Треба було проявити плівку через світлофільтри.

Він не встиг зробити цього…

За стіною виразно пролунали кроки. Вони то стихали, то відновлювались. Їхня нерівномірність насторожувала.

“Час кінчати з цією дурницею! Огляну корабель по телевізору, потім обійду коридори. Просто так, щоб остаточно впевнитись у безпідставності свого страху”.

Він побачив на екрані рубку, одномісну каюту, лабораторію, вантажні відсіки, приміщення генхаса… Потім рішуче відклав пістолет і підвівся. Підійшов до дверей. Почекав секунду, згадав, що не оглянув зовнішні люки. Повернувся і перемкнув екран на люки, знаючи, що не побачить нічого нового. Щось стисло горло…

Третій зовнішній люк було відчинено і трап-ескалатор спущено.

“Невже забув зачинити його після того, як пішов сигом?”

Олег майже інстинктивно натис кнопку автомата, що зачиняв люк. І тоді в круглому чорному отворі пропливло обличчя в ореолі світла…

V

Перший рух — права рука схопила пістолет.

Другий, третій, четвертий — ліва рука в судомі натискує на кнопку автомата.

Люк не зачиняється.

“Треба вийти з каюти, дістатись до рубки. Там, на пульті, дублююча кнопка”.

Обличчя на екрані ледь погойдувалося…

Ноги Олега приросли до підлоги. З великим зусиллям він заплющив і розплющив очі. Обличчя зникло.

Було соромно. “Догрався, голубчику, до галюцинацій. Я тебе кваліфікував правильно: клас — повзун, вид — йолоп, загін — слизняк. Ану, давай у рубку!”

Підійшов до пульта і, ввімкнувши екран, надіслав команду автоматові, що зачиняв люк. Автомат не діяв.

“Поламався, та й годі”, — заспокоював себе Олег, страхуючись од марева.

За спиною почулося зітхання, схлипування, сміх.

“Стій! Не обертайся. Там нікого немає. Забув, що це галюцинації? Ну от, усе-таки можна подолати страх? А тепер обернись. Тільки не поспішай! Так, так… Переконався, що в рубці, крім тебе, нікого. Міркуй нормально. Якщо основний і дублюючий автомати поламані, що майже неймовірно, треба втягти ескалатор і зачинити люк вручну, за допомогою блоків і важелів”.

Він вийшов у коридор і, гучно тупаючи, підійшов до заслонок-фільтрів. Це був останній бар’єр перед люком.

Олег зупинився, пригадав усе, що зробив до цього, проаналізував, порівняв з інструкцією. “Значних відхилень немає”.

Підійшов до люка, спробував рвонути на себе ручку блоків. Вона не піддавалася. Можливо, трап-ескалатор зачепився за щось долі. Треба спуститись і відчепити його.

Олегові не дуже хотілося виходити з корабля. Крім того, він пам’ятав попередження сигома. Та не залишати ж люк відчиненим!

Він ступив на грунт і побачив, що кінець трапа застряв в ущелині. Спробував було обережно витягти його, потім розсердився і смикнув дужче.

Відчув удар по шолому і побачив ланцюжок фонтанчиків.

“Стріляють!”

Олег заховався за трап. Боліла голова, плече. Він не міг визначити, звідки стріляють. Увімкнув ЦП-1. Треба скористатися нагодою, домовитися. ЦП-1 працював. Довкола клацали кулі. Ближче, ближче. Вогняна голка зачепила руку.

“Тільки не стріляти, нехай працює ЦП-1. Вони повинні якось реагувати…”

Він збагнув, що руку не просто зачепило. З кожною хвилиною втрачав сили. Нудило. Із-за скель вийшли темні постаті…

“Це вони в мене стріляли. Ті, з ким я повинен домовитися. Встановити контакт. Сигом мав рацію. Будь-що встановити контакт. Стріляти не можна. Не можна”.

Постаті підходили ближче й ближче. Одна з них була зовсім близько. Олег уже міг розпізнати обличчя, схоже на людське, з роззявленим ротом, тільки майже без очей.

“Встановити контакт. Контакт. Контакт. Не стріляти. Контакт”.

ЦП-1 клацнув і вимкнувся.

“Зараз ворог вийде на позицію, з якої видно мою голову. Стрілятиме. Чому я думаю “ворог”? Невідомий, а не ворог. Невідомий, який може стати другом. Однак він стрілятиме”.

Олег дістав пістолет, послав кілька світлоімпульсів так, щоб не зачепити, а тільки налякати.

Постаті залягли. Потім почали повзти, оточуючи Олега.

Олегові нестримно захотілося вибігти на трап, сховатися в кораблі.

“Стій! Бо загинеш! Поки добіжиш, тебе вб’ють. А коли й пощастить добігти до корабля, то як піднімеш трап? Вони кинуться слідом за тобою. Що ж робити? Думай. Спробуй увімкнути ЦП-1. Згадай інструкцію: “Використати все можливе…”

Кілька секунд відчував тільки біль у руці, якою намагався ввімкнути передавач.

Нарешті! Олег зрадів так. ніби вже налагодив зв’язок.

Але ще одна куля вдарила в шолом, і Олег на мить знепритомнів. Потім побачив, що вороги вже зовсім близько.

Ще удар у шолом. Два удари. Куля зачепила ногу.

“Спробуй хоча б висмикнути трап”.

Напружився. Здавалося, від надзвичайного навантаження от-от трісне, як канат, сухожилля.

Олег надіслав нові черги світлоімпульсів. Постаті зникли.

За кілька секунд він вибіг трапом. Коли дверцята люка клацнули, Олег прихилився до стінки. Піт засліплював очі. Ледве переставляючи ноги, космонавт побрів крізь фільтри, скинув шолом. Добрався до каюти, сів у крісло. “Щоб зрозуміти іншу істоту, треба стати нею”, — думав у відчаї. Але нова думка схвилювала його: “Можливо, кроки не були галюцинацією. Хтось із них пробрався в корабель і відчинив люк зсередини, зіпсувавши автомати. А чому ж вони не ввійшли всі? Ввімкнути генхас чи стерилізатори? А що коли той, хто проник у корабель, не мав на меті нічого поганого, — адже він міг би вже здійснити свої плани. А звідки я знаю, що він не здійснює їх? І хіба мало працював ЦП-1?”

Олег загерметизував каюту і ввімкнув стерилізатори, створивши навколо корабля захисне енергетичне коло. Намагався розігнати сумніви, думав: “Сумніви, мабуть, найкраще, на що ми здатні. Але вони мають і зворотний бік. Велике вміння саме й полягає в тому, щоб у певний момент позбутися їх. Інакше ніколи не почнеш діяти…”

Крізь його думки пробився телесигнал сигома. Олег насторожився. Сигнал пролунав чіткіше: “Що сталося? Чому працюють стерилізатори? Повертаюсь”.

Олег вимкнув захисне коло, настроїв приймач на хвилю сигома. Приготувався відчнити люк, як тільки почує сигнал про повернення товариша.

VI

Автомати люків, як і раніше, не діяли. Довелося відчиняти вручну. Від напруження заболіли м’язи. “Добре, що хоч трап не треба опускати”.

Олег визирнув з люка, тримаючись за скобу. Сигома не було видно. За кілька секунд почувся різкий свист, що дедалі наростав.

Олег відчув біль у барабанних перетинках. Запаморочилася голова. Пальці розігнулись, і Олег упав з восьмиметрової висоти на оплавлений грунт. Врятував спецкостюм, якого він так і не зняв. Та удар був відчутний, на кілька хвилин космонавт знепритомнів. Очунявши, побачив перед собою темну стіну корабля.

Осторонь хтось пискляво-уривчасто сміявся. Потім з’явилися нотки відвертого злорадства.

“Отже, знову пастка. А я сподівався встановити з ними контакт. Вони давно прийняли передачі ЦП-1, розшифрували їх і передали на тій же хвилі сигнал — я сприйняв його як повідомлення сигома. Вони скористалися моїми спробами встановити контакт, щоб мені влаштувати пастку”.

Олег удавано застогнав, зробив кілька конвульсивних рухів. А сам у цей час схопив правицею пістолет, намацав рукоятку, зняв скобу запобіжника. Ще раз застогнав, здригнувся і завмер, очікуючи, поки підійдуть вороги. Вони хотіли влаштувати йому пастку, то нехай попадуть у неї самі!

Страх минув. Інше почуття охопило його, наповнило вщерть усе тіло. Воно клекотіло в горлі, било в скроні, і Олег відчував свої напружені м’язи.

Тепер він ждав, щоб невідомі нарешті з’явилися, благав нетерпляче: “Ідіть, ідіть швидше, поспішайте…”

Пістолет ледь тремтів у його руці, проте Олег відчував, що він урівноважиться, коли з’явиться ціль.

Знову пролунав сміх, торжествуючий, зневажливий, і коло Олега впала якась кругла річ. Вона шипіла і крутилась. Інстинкт підказав, що треба робити. “Вони не хочуть ризикувати!” Олег одкинув річ геть, скочив на ноги — більше не було сенсу ховатись — і включив пістолет на стрільбу чергами. Світлоімпульси линули в усі боки, перетворюючи скелі і чахлу рослинність на місиво, на потоки лави. Крізь гуркіт скель, які падали, проривався пронизливий стогін та крик, а космонавт усе бив пульсуючими потоками світла.

Він ще ніколи не відчував такого пориву. Збагнув, що саме цього не вистачало йому, людині двадцять першого століття, названого Щасливим. Занадто спокійне було життя на Землі та її супутниках, занадто добропорядне — в ньому були любов, благородство, пошук, печаль, досада, гнів, але такої люті він ще не знав…

VII

Вилізши на корабель, Олег більше не зачиняв люк. Нехай вони лишень поткнуться!

Він згадав, як щойно лютував, подумав, що люди на Землі назвали б це почуття пережитком минулого. Уявно відповідав їм: “Це не пережиток минулого, а програма, яку заклала в нас природа, частина нашого єства. Ми відкинули мало не половину почуттів, ми збіднили свій світ, зробили його прекрасним і прісним, немов прописні істини сигома. Ми пробували відірватись од природи, од своєї тваринної суті, витруїти, стерти її програму, — і ось до чого це призвело. А чим ми відрізняємось од тварин? Організм, схожий на наш, серце, здатне любити і ненавидіти, є в пацюка, у гієни, орла і ховраха. Навіть зародки другої сигнальної системи є у мавп, собак, дельфінів. І хто знає, якби людина не розвинулась і не пригнітила розвиток інших видів, можливо, сьогодні зводив би міста і летів у космос новий вид дельфіна чи собаки, а людина лишалася б на рівні теперішньої мавпи…

Отак міркуючи, Олег готувався зустріти ворога. Крім пістолета-лазера, він вирішив скористатися невідмовною зброєю — генхасом, заздалегідь увімкнувши кібернетичний мозок апарата на пошук противника. Однак уже за кілька хвилин на пульті генератора хаосу спалахнув індикатор, що дозволяв застосувати тільки вузько спрямований промінь. Це означало, що випромінювання хвилями небезпечне для людини, що основні ритми коливань організму противника близькі до ритмів людини.

“Вони схожі на нас. Що ж, тим легше буде з ними впоратись…”

Якби Олег увімкнув генхас на Землі, то не тільки люди, але й тварини, чиї організми мали схожі характеристики, у радіусі десяти кілометрів загинули б за кілька секунд. Хвилі генхаса, змінивши коливання молекул їхніх клітин, вбили б їх, до невпізнання змінивши трупи, перетворивши їх на каміння, дерево, на пил і воду.

О, він знищить усіх ворогів! І хто знає, чи захоче потім повернутися на Землю, в цей дитячий садок з високою мораллю, на Землю, де немає місця для такої ось боротьби?

“Можливо, ми шукаємо в космосі саме це, — думав він. — Тільки не наважуємося зізнатись”.

Олегові здавалося, що його руки й ноги подовжилися, зміцніли, а очі могли б бачити навіть у темряві, крізь струмені випарів. Він уперше за весь час перебування на цій планеті відчув до неї щось рідне. Її скелі стали продовженням його рук і ніг, її ріденькі чагарі — його пальцями. Міст проліг сам собою, через безодню відчуження — те, чого не могли зробити любов і цікавість, зробила ненависть.

Телесигнал сигома: “Вимкни генхас”.

“Діждуться! Цього разу вони мене не ошукають!”

“Не вдавайся до генхаса, інакше знищиш людей”.

Олег виразно почув м’які кроки. Віконце каюти на мить закрила тінь. Він прицілився і ввімкнув генхас на променеву стрільбу.

“Вимкни генхас. Повертаюсь”.

Олег відчув, що йому нічим дихати. Щось насувалося, загрожувало зім’яти його, розчавити. Щось величезне, мов хмара. Не підступне, але байдуже до нього, до його долі, до його страху і ненависті. Незбагненне і невблаганне.

Він глянув на індикатор генхаса — не світиться. Притиснувся до стіни і закричав од страху: йому могло примаритися що завгодно, але щоб сам вимкнувся генхас…

Та вмить оговтався. Зціпив зуби, боляче прикусив губу. Став у позу, зручну для захисту.

Каюту залило світло, двері розчинилися. На порозі стояв сигом. За ним причаїлася темна постать, схожа на ті, які намагались оточити Олега.

— Це я, Олег, вгамуйся.

“Знову марево. Не треба піддаватись. Якщо це сигом, то чому за ним стовбичить чорна постать? Що їм треба?”

— Олегу, друже…

“Голос Анта. Але хіба важко підробити голос?” Сигом ступив до Олега, а темна постать заклякла у дверях. Ант швидко висунув шухляду стола, дістав люстерко, подав його Олегові. І той побачив спітніле страшне обличчя. Перекошений рот, ламані брови. Покусані уста вкриті кров’ю та піною. В очах страх і ненависть. Марево насувалося на Олега.

— Хто ти? — закричав він, намагаючись прикритися руками.

— Це люстерко, а в ньому — ти.

“Це не Ант. Хто завгодно, тільки не він. Вони хитрі, однак людину Землі не обдурять!”

Він зібрав усі сили і кинувся вперед.

Сигом хотів було застосувати відкидувач, але втримався — Олег міг забитися. Тому Ант тільки спіймав людину в енергетичні нитки оболонки і обплутав її, як сіткою.

Перед сигомом була перелякана, розлючена істота. Волосся здибилося на гусячій шкірі. Рентгенівським і гамма-зором Ант побачив, як калатає серце і напружено піднімаються легені, як скорочуються залози, викидаючи в кров адреналін, як, минувши кору мозку, старими каналами зв’язку надходять панічні сигнали — і напружуються м’язи, готові до смертельної боротьби, припиняють роботу непотрібні тепер слинні залози.

Імпульси мозку сигома мчали із швидкістю, що була близька до світлової, за секунду він встигав передумати і відчути більше, ніж сотні людей за все своє життя. І нині, згадавши геть усе, що пов’язувало його з минулим, Антові стало невимовно шкода цієї істоти, яка не винна в тому, що не може загальмувати свої автоматичні інстинкти органами Вищого контролю, яких у неї немає.

Сигом думав:

“Його так легко вбити, що він повинен доводити собі й іншим: я не боягуз. Досить вивести з ладу орган або перебити судину, — замінити нічим. Природа зовсім не створила запасних частин. І що найгірше — коли їх все-таки створюють люди, то міняти зіпсовані дуже важко, небезпечно та й боляче. Він змушений боятися пошкоджень і ненавидіти все, що може їх завдати. Дивно, як, незважаючи на все це, людська особистість підноситься над тваринною суттю”.

“Інстинкти примушують людину ненавидіти ту чи іншу істоту тільки через те, що в неї таке саме волосся і ніс, як у того, хто завдав їй болю. Людина часто не знає причин своєї неприязні, та протистояти підсвідомості й тій іскрі пам’яті, що зненацька спалахнула, не може. Власне кажучи, їй важко боротися з собою, а робити це доводиться щохвилини, аби вирватися з визначеного кола і стати тим, ким вона хоче сама”.

Сигом перегнав психоенергію з випромінювача на очі. Хоч це й шкодило йому, але могло найефективніше вплинути на Олега. З очей сигома світилися два невидимих промені, і там, де вони схрестилися, з’явилася блискуча цятка. Вона торкнулась Олега, і той упав.

VIII

Він побачив над собою стривожене обличчя сигома, запитав:

— Це все-таки ти, Анте?

Відчув руку сигома на своєму лобі і почув слова:

— Ні, не я, а джин з пляшки.

Тільки тепер повірив.

— Мені здалося, що ти прийшов не сам.

— Тобі не здалося.

— Тоді хто це?

— Ще не знаю. Але думаю, один з тих, кого ми шукали.

Олег стрімко підвівся, повернув голову і побачив двоногу істоту, вдягнену в пластмасовий скафандр. Блідо-фіолетове лице, очей майже не видно. З роззявленого рота стирчали зуби. Істота стояла нерухомо, прихилившись до стіни каюти.

— Не бійся. Він у мене під телеконтролем, — сказав сигом.

— Але чому ти запевняєш, що це один із тих?

— Це Миронов.

— Що?!

— Придивися.

Промені, що виходили з очей сигома, тягнулися до Олега. Він відчув, що з нього ніби звалився тягар, пригнічення; що повертається спокій, здатність мислити. Він глянув па ноги істоти — це були ноги Миронова, на плечі — його плечі. Але обличчя — чуже…

— Миронов! — покликав він. Голосніше: — Іване!

Істота байдужісінько дивилася кудись у куток, і Олег згадав, що вона перебуває під контролем Анта.

— Зніми телеконтроль.

— Небезпечно. Не зумів з ним домовитися, — відповів Ант.

— Я дружив з Мироновим. Зніми контроль.

— Гаразд.

Вираз блідо-фіолетового обличчя враз змінився. Раніше було байдуже, стало зацьковане і люте. Істота кинулася до дверей. Але, пересвідчившись, що не відчинить, підстрибнула до пульта і почала навмання натискати кнопки.

“Вона щось пам’ятає”, — сприйняв Олег думку сигома і ступив до істоти. Вона обернулась, по-звірячому клацнула зубами. Олег вдарив у щелепи, послав у нокдаун. Коли істота, похитуючись, підвелась, Олег знову промовив ім’я Миронова, повторюючи його по-різному, різним тоном. Істота не реагувала, зацьковано озиралася.

Олег згадав дівчину з густими бровами, які зрослися на переніссі. Вони обидва були закохані в неї, вона стала дружиною Миронова. Голосно, чітко мовив:

— Віка, Вікторія. Віка. Дружина Віка, син Дмитро…

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі істоти.

Олег глянув на сигома, подумав: “Либонь, ти знову помилився, сигоме, коли гадаєш, що розумієш людину краще, ніж вона сама себе. Це не Миронов”.

“Не помилився”, — відповів сигом.

“Що б його спробувати ще? Треба знайти щось звичне, дуже знайоме йому. І водночас таке, що потребує безумовного підкорення. Можливо, це?”

— П’ять, чотири, три, два, один… Старт!..

Істота зробила жест. Автоматичний жест космонавта, що опускає голову на подушку крісла і заплющує очі. Олег почав швидко, аби не зникла пам’ять істоти, повторювати команди. Іноді по тому, як здригалися повіки або рухалися брови, бачив реакцію, але вона була слабка, миттєва.

“Можливо, це просто рефлекторний рух, а не реакція на мої слова?”

Олег називав імена, прізвища, згадував посади товаришів Миронова по експедиціях, та це не справило ніякого враження. Тоді у відчаї він почав говорити все, що спадало на думку і могло мати хоч якесь відношення до Миронова.

— Ходімо на корт, клишоногий. Я дістав нову книгу Рейка. Хочеш морозива? Агов, перекинеш човен, пустуне! Пам’ятаєш прогулянку на Памірі? У тебе була така щетина, що Віка тебе не впізнала. А пам’ятаєш Роланда, Рольку, який завжди брав твої конспекти? Можливо, ти забув свою улюблену лайку? Агов, вождь парнокопитних, корифей дурощів, друг мимоволі, диявол чорний! Ну, гаразд, згадай хоча б Тетянку.

Він говорив ще довго і вже зовсім зневірився — не тому, що стомився, а тому, що дійшов до спогадів дитинства і не знав, що казати далі. Згадав дворову футбольну команду, про всяк випадок крикнув:

— Пас!

Нога істоти підкинула невидимий м’яч.

— Ще пас!

Нога смикнулася ще раз.

“Невже попав у самісіньке око?”

— Здається, ти знайшов контакт, — звернувся до Олега сигом. — Спогади дитинства.

— Ванька-Циклоп. Циклопчик. Ваню, мати кличе!

Істота повернула голову, прислухалась. Слабенька усмішка ледь скривила сірі уста. Очей не було видно, проте біля них зібралися зморшки.

— Шкіра Миронова набула захисного кольору, і саме тому запали очі, — сказав сигом.

Та Олег уже збагнув це. Тепер він повірив, що перед ним — Миронов. Щоб не втратити контакт, швидко мовив:

— Біля вашого будинку була лука, за нею — річка. Ми ловили карасів. Карась — земна риба. Найкраще бере вдосвіта. Пам’ятаєш, як ми ловили рибу? Циклопчику!

Губи істоти ворухнулись. Олег угадав слово, яке вони прошепотіли:

— Пам’ятаю, пам’ятаю…

Він поклав руку на плече Миронова, пригорнув його до себе.

— А пам’ятаєш мене, Олега, твого друга? Глянь на мене. Пам’ятаєш?

Миронов почав осідати, валитися набік.

— Нехай відпочине, — сказав Олег. — Занадто велике потрясіння.

Він допоміг Миронову вмоститися в кріслі.

IX

Десять годин непробудного сну. Потім кілька годин марення. Миронов кричав, стогнав, плакав. Він погрожував невідомо кому:

— Ви так — і ми так! Негідники! Гади! Кати! Подлюги! Вбивці! Мучителі! Ви так — і ми так! Тоді не скаржтеся!

Олег, який з допомогою сигома залікував свої рани, прислухався до марення, намагався зрозуміти бодай що-небудь. Нарешті розвів руками і сказав Антові:

— Типове марення.

— У ньому є система. Воно підкорено одній думці.

Олег прислухався…

— Ви ще пошкодуєте! Без команди не стріляти! Вогонь! Негідники! Ви так — і ми так! Хто прийде з мечем, від меча і загине! З чим прийдеш, з тим і підеш! Посієш вітер, пожнеш бурю! Око за око, зуб за зуб! Ось вам! Ну що, задоволені?

Олег повернувся до Анта.

— Ти маєш рацію. Зрозуміло, що ворог, з яким вони воювали, був підлий і жорстокий. Але хто він, які його прикмети?

— Кажеш не про те, — сказав сигом. — Марення підкорене одній думці. Чуєш: “Ви так — і ми так”. Це земна історія, логіка війни. А тут — космос, інший світ, інші випари… А жителі планети — мох і чагарі…

— То з ким же вони воювали?

А в пам’яті надокучливо дзвеніло: “Інші випари… випари… І цього було досить, щоб людина перетворилася на звіра? Ти дивний, сигоме”.

— Стривай, — сказав Ант. — Він, здається, очуняв.

Миронов розплющив очі, здивовано глянув на Олега.

— Ти?

— Іване, згадав? Циклопчику, друже… Налякав мене, — зрадів Олег.

— Звідки ти взявся?

— Мене послали шукати вас і другу експедицію — ту, що вилетіла слідом за вами.

Білі смужки над очима, які, мабуть, були бровами, здивовано піднялися:

— Другу експедицію? Ми нічого не знали про неї… — І тієї ж миті вираз його обличчя змінився. — Вони можуть сюди ввірватися!

— Хто?

— Вороги, Космонавти. Не знаю, з якої планети вони прибули. Ті, з ким ми воювали. Побачили їх, як тільки прилетіли. Спробували встановити контакт. Але вони втекли, зникли. А потім почали стріляти в нас. Розставляли пастки. Сергій загинув.

Олег думав: “Спробували встановити контакт… Пастки… Стріляли… Майже те, що було з нами, зі мною…”

“Саме так, ти напав на правильний слід, — сказав у думці сигом. — А пам’ятаєш, як ти злякався істоти, що була твоїм відображенням?”

“Ти хочеш сказати, що вони побачили таке ж відображення і пробували встановити з ним контакт? Не може бути”.

“Може, — твердо відповів сигом. — Вони переслідували їх. Їм здавалося, що ті вдаються до хитрощів, і вони теж почали хитрувати. І чим більше мудрували, тим більше лукавили їхні відображення… Почалося викривлення психіки”.

“Але хто ж у них стріляв? Хто ставив пастки? Відображення не здатні стріляти”.

“Стріляли учасники другої експедиції. Адже вони не могли впізнати у них людей. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою. Спочатку озвіріли. Потім експедиції побачили одна одну і прийняли друзів за підступних ворогів, яких щойно переслідували. Почалася боротьба. Поступово відроджувався давній принцип: “Ви так — і ми так”. Пам’ятаєш, до чого він приводив на Землі?”

“Інші випари, — згадав Олег. — Але він помиляється. Все було інакше. Я ще не знаю як. Тільки інакше”. Запитав у думках: “Але ж я не збожеволів? З ким я воював? Хто стріляв у мене?”

У погляді сигома була жалість, і Олег зрозумів, що Ант підтвердить страшну здогадку. І щоб випробувати останній шанс, запитав у Миронова:

— А мій брат? Ти нічого не сказав про нього. А інші?

Обличчя Миронова зсудомило, очі застелила біла полуда. Він бурмотів:

— Твій брат, твій брат… Так, так, твій брат…

Полуда спадала, погляд прояснювався.

— Ми знайшли корабель. У ньому був ворог. Він стріляв по нас.

Олегові здалося, що волосся на голові стає дротяним і піднімає шолом. Він знав, що треба запитати, доведеться запитати. І він запитав, прочитавши на обличчі сигома співчуття:

— Мій брат був серед вас?

— Так.

“Тепер я знаю, з ким воював і кого, можливо, вбив або поранив”, — думав Олег, відчуваючи, як холоне серце. А Миронов усе бурмотів:

— Твій брат… Де він тепер? Дивно…

“Інші випари. Цього досить, щоб роздавити нас? Хто ж ми такі?”

Олег почув відповідь сигома:

“Ні, не випари, а логіка. Земний досвід, земна логіка”.

Скафандр став надзвичайно твердий, стис, скував Олега, перетворив на лялечку, всередині якої замурована личинка жука. “Ніколи ми не позбудемося пам’яті або логіки. Бо найголовніше в нас — пам’ять. Відмовитись од неї — значить відмовитись од себе. Я розумію, сигоме, ти не зичиш мені лихого, не хочеш подвоїти мою вину, горе. А я не хочу їх полегшувати. Сталося те, що мало статися. Щоб цього не трапилось, мені треба було стрибнути вище за себе. Саме так, вище за себе. А давня приказка, давня, як наш досвід, каже — вище за себе не стрибнеш. Але ти не вбагнеш цього, сигоме. Щоб зрозуміти до кінця людину, треба нею бути”.

Він глянув на сигома, і в його погляді — гіркота, відчай. Але й виклик.

І тоді сигом сказав:

— Річ у тому, Олег, що я був людиною. Не дивуйся. Мене звали Антоном. І в тому, людському житті у мене були дружина Оксана і дочка Віта. Коли я загинув, мене почали відтворювати спочатку як модель мозку в пам’яті кібернетичної машини. У мене запитали, чи хочу я бути таким, як раніше…

— Але чому ти відмовився? — запитав Олег, і Миронов стрепенувся, переводячи погляд з одного на другого, намагаючись збагнути їхню суперечку.

Ант замислився, як людина почухав перенісся.

— Можна розповідати про небезпеки, яких я не міг подолати в колишньому житті; про друзів, яких не міг врятувати; про цілі, яких не міг досягти. Але скажу інше. Колись замолоду я пробував збагнути, що відрізняє людину від тварини. В чому велич людини? Можливо, її немає, і людина ніколи не вийде з визначеного кола? Я тоді не відповів на своє запитання.

Олег на мить підвів голову, і на його обличчі не можна було прочитати, чи хоче він почути відповідь, яку знайшла людина, ставши сигомом.

— Ти здогадався, Олег? Так, це зуміла тільки людина. Стрибнула вище за себе. І лишилася сама собою, хоч і стала сигомом. Поєднала несумісне. Виявляється, це все-таки можливо, друже.

Розсіяний погляд Олега ковзнув по каюті, по приладах, По кнопках пульта. По всьому, що створили люди для того, щоб управляти кораблем.

— Ти і Миронов лишайтеся в каюті, а я полечу шукати інших. І твого брата, — сказав Ант і подумав: “Якщо не пізно…”

ЗРОЗУМІТИ ІНШОГО Фантастична повість

І

Сигом Ант кинувся вниз, крізь розріджені шари атмосфери. Він пробивав хмари, і вони струмували по його захисній оболонці, наче різнобарвні плащі. Ант на льоту аналізував склад їх, і в його пам’яті виринали спогади: сніг на горбах; формула розчину солі; музична фраза, акорд, що завмирав під стелею і видзвонював у люстрі; пергаментні щоки й широка біла борода старого; рівняння з кількома невідомими… Кожна згадка будила відгук у душі сигома, і його обличчя змінювало вираз: безліч виразів на секунду… А плащі все напливали і падали — білі, димчасті, сизі, сині, сірі…

Сигом узнав, що його передбачення правильні, що на цій планеті справді існує життя — ритмолокатори намацали сліди його дихання в атмосфері, за сотні кілометрів од поверхні.

Через те Ант не здивувався, побачивши ріденькі ліси і луки, табуни тварин, дахи якихось будівель, що сяяли на сонці. Спустився нижче. Перед ним лежало велике місто. Але скільки Ант не придивлявся, він не помітив ані руху, ані найменших проявів життя. І водночас будівлі не були зруйновані, на деяких дахах стояли якісь апарати-триноги.

“Призначені для ходіння, — визначив сигом. — Але чому я не бачу жодного літального апарата? Атмосфера тут цілком придатна для польотів…”

Він швидко оглянув будівлі, щоб мати уявлення про культуру аборигенів. У цехах заводів і фабрик відзначив характерну деталь: дуже мало приладів і апаратів для виробництва нового і дуже багато копіювальних машин. Копіювання було повне: однакові розміри, деталі. Навіть одяг шили за методом повного копіювання. Два-три фасони і розміри. Одяг було акуратно складено. Збереглися й склади сировини. Місто скидалося на виварений, безживний панцир черепахи.

“Не схоже, що тут прошуміла війна”, — вирішив сигом. Він полетів далі, не сумніваючись, що знайде розумних істот і про все дізнається. Він уже навіть уявляв, які вони, і розумів, чому не побачив літальних апаратів. Господарі планети мали крила і, судячи з усього, чудово літали. Але ходили вони, мабуть, кепсько.

Ант пролетів над кількома мертвими містами, що різнилися від першого розміром і плануванням. Йому стало сумно. Здавалося, що мертві міста тягнутимуться без кінця-краю.

Але нараз дальнім зором Ант угледів узлісся, великі будинки-гнізда, що висіли на гілках. Кілька таких гнізд він бачив у мертвому місті, в будинку, схожому на музей.

“Екскурсанти і не підозрювали, що це не тільки минуле, їм, певно, казали: у примітивних хатинах жили ваші предки — і розповідали про блискучі міста майбутнього. Хто міг знати, що їхні онуки ще повернуться у такі житла…” — міркував сигом. Кілька хвилин він витратив на те, щоб локатором обережно промацати гнізда й оцінити хист творців. Не всі гнізда були однакові. І це виключало тільки тваринний автоматизм — будування за інстинктом. Отже, якісь елементи творчості збереглися.

В першому гнізді сигом побачив копіювальну машину для одягу — точнісінько таку, як на фабриці мертвого міста.

А незабаром Ант уже літав над гніздами. Біля одного на гілці сиділа перната істота. Сигом упевнився, що правильно уявляв господарів планети. Істота мала могутні крила, складені під животом, чотири тонкі лапи. З-під короткого вбрання, застебнутого на грудях, вибивалася пухнаста сірувато-зелена шерсть. Тіло було геть вкрите блискучим пір’ям. Одне око блимало на верхній частині черепа, друге — на шиї. Вгледівши сигома, істота залопотіла крилами, витягнула голову, погрозливо заклекотіла. До неї одразу приєдналася ще одна істота. Обидві були схожі, як дві краплі води.

Ант увімкнув випромінювачі і постарався заспокоїти пернатих. Він увесь час аналізував клекіт істот і, порівнюючи з даними телепатоприймачів, вивчав їхню мову. Через деякий час він уже міг “розмовляти”.

“Я не завдам вам шкоди, не бійтеся мене”, — подумки мовив сигом і у відповідь почув клекіт:

— Не боюся тебе. Що в, то є. Гіршого не буде.

“Як мені називати вас?”

— Коли хочеш, зви мене забутим ім’ям Тот, — водночас промовили обидві істоти.

“Отже, і в них є щось подібне до імен та прізвищ, як на Землі”, — подумав сигом і спитав: “Я зрозумів, що ви брати, у вас одне прізвище, загальне родове ім’я. Але які ж ваші особисті імена?”

— Не розумію, про що ти питаєш, — знову разом проклекотіли істоти. — Мене звуть Тот. Тот — і все.

“Гаразд. Називатиму вас Тот Перший і Тот Другий. Згодні?”

— Не заперечую. Але навіщо тобі виділяти в мені частини? Адже я не даю імені твоїй правій руці і лівій нозі…

“Але ж вас двоє. Як же звертатися до одного й до другого?”

— Не збагну твоєї нерозумноїі дикої системи лічби. Чому маєш мене за двох? Чи, може, це образа?

Сигом помовчав і запитав, показуючи один палець!

“Скільки?”

— Один.

“А тепер?” — Він показав два пальці.

— Два.

“Тепер?”

— Три.

“Отак лічу я. Чому ж ви не розумієте, коли йдеться про вас?”

— Про мене? — спитали Тот Перший і Тот Другий.

“Адже вас двоє”.

— Дві частини одного цілого. Ім’я має істота, а не частина, — повчально проклекотіли Тоти.

“Я так швидко опанував їхню мову, а от зрозуміти їх не можу”, — з досадою подумав Ант і передав: “На планеті, крім вашого роду, крім Тотів, є ще подібні істоти?”

— Якого ступеня подоби? — уточнили Тоти.

“Того самого виду. Розумні…”

— Не знаю. Якщо взнаю, знищу. Подібних не повинно бути. На будь-якій планеті має жити тільки один розум, один Я, — непохитно відповіли Тот Перший і Тот Другий.

Їхні відповіді все більше не подобалися сигому. “Невже все-таки війна? — міркував він. — Знищення розумних істот? Ті, що випадково вижили, лишилися дегенератами? Треба пошукати інших. До цих повернуся згодом…”

Він рвучко злетів, аналізуючи склад атмосфери і намагаючись розпізнати в ній сліди застосування зброї, яка здатна викликати мутацію. Але нічого схожого не виявив. Дальнім зором Ант шукав інших розумних істот і незабаром знайшов їх. Здивовано відзначив, що вони схожі на Тотів, наче копії. Відрізнити їх можна було тільки по наросту на нижній щелепі у одного і садну на нозі у другого, по пилу й листю, що прилипли до одягу третього…

Ант сів біля істоти з наростом і подумки проклекотів:

“Вітаю вас, розумні!”

— І тебе вітаю, — незворушно відповіла істота. В її тоні не вчувалося ні здивування, ні радості, ні настороженості, ніби вона вже зустрічалася з сигомом. Голос був схожий на голос Тотів, правда, трохи хрипкий.

Двоє товаришів поспішили до неї, вмостившись з одного і з другого боку.

“Як тебе звати? — звернувся Ант до тієї істоти, з якою щойно вітався, а уже потім привітав і її товаришів. — Як звуть вас?”

— Тот, — разом відповіли троє.

“Але, друже мій, нещодавно я зустрів істот, які теж назвали себе Тотами. Це ваші брати?”

— Поясни спочатку, що таке друг, потім — що таке брат, — проклекотіли троє Тотів.

“Вони не відрізняються від тих, як не відрізняються на цій планеті мертві міста”, — подумав сигом і сказав:

“Друг — це той, хто близький тобі думками, принципами, метою, хто допомагає тобі…”

— Ти мені не близький, — безтурботно зауважили три Тоти. — І навряд чи я близький тобі. Ми байдужі один до одного.

“Всі розумні викликають у мене зацікавленість, співчуття, дружелюбність. Невже ви ніколи не хотіли зустріти братів по розуму? — Ант пригадав, що в їхній мові немає поняття “брат”, і мовив: — Розумних?”

— Звичайно, ні! — озвалися Тоти. — Я не дурень. Зустріч — війна. Подібних треба знищувати, як Огидних.

“Хто це — Огидні?” — спитав Ант і здивовано побачив, як на невиразних обличчях Тотів синхронно й блискавично майнув вираз запеклої люті. Він швидко зник, бо Тоти закрили роти-дзьоби, побоюючись, аби не прохопитися необережним словом.

А втім, Ант був меткіший і встиг зазирнути до мозку одного з Тотів. Сигнал, який він прийняв, відтворив у зорових ділянках Анта портрети істот, схожих на Тотів. Але видіння майнуло тільки на мить, а потім там знову замелькали збуджені сірі клітини чужого мозку, крила, що весь час лопотіли, і лапи з кігтями…

Сигом відчув, як підступає до горла гидливість, злетів вище і завмер на хмарах, гірко думаючи:

“Мабуть, я не можу терпіти інших істот. Замість того, щоб зрозуміти їх, я починаю їх осуджувати. Почуття виходять з-під контролю розуму так само, як у моїх предків-людей. Але люди не були винні в цьому — такими їх створила природа, а я винен, що не вмію користуватися органами Вищого контролю, обираю найлегший шлях. Певно, це своєрідний егоїзм”.

“У мене надзвичайно мало спостережень, тому — спішні висновки. Треба стежити за ними уважніше. Зрештою, у мене є все, щоб зрозуміти будь-яку розумну істоту. Щодо цього, то я майже всесильний. У мене не вистачав тільки терпіння”.

Він знизився і, надівши захисну оболонку, щоб стати невидимим, почав стежити за Тотами. Ант побачив, як один Тот заліз до гнізда і запустив копіювальну машину. Він поклав у неї матову кулю. Тепер у гніздо залізли і його товариші. Почали кидати в топку листя і гілки. Минули секунди — і через віконце машини посипалися кулі, точнісінько такі, яку Тот поклав у машину. Пернаті жадібно їли їх.

“Так, у них життя безтурботне, — подумав Ант. — Одна така машина для виробництва їжі, друга — одягу, третя — для будови житла… — Він схаменувся, згадавши різні гнізда. — Мабуть, житло вони зводять самі… Отже, є віддушина… Стій! Не поспішай з висновками. Рано…”

Сигом стежив за Тотами ще кілька годин і, не помітивши нічого особливого, вирішив пошукати інших істот. Довго мандрувати не довелося. Він помітив нове поселення, де мешкало кілька десятків пернатих. І всі вони були копіями Тотів. Ні дітей, ні старих, ні інших істот. Такого ж кольору очі, такий самий рот і крила, такий самий одяг… Проте і цього разу Ант упевнився, що не треба поспішати з висновками. Він помітив в одному гнізді горбату істоту. Коли сигом придивився і промацав горб локатором, виявилося, що це росте нова копія Тота.

Горбань сидів перед купою гілля біля копіювальної машини і гарячково уминав матові кулі. Іноді він ніжно гладив свій бік або лискучий живіт, іноді, вивертаючи лапи, пестив копію, що починала рости. У кожному його русі було стільки любові до себе, до свого тіла, до своєї шерсті, до своїх кісток і жиру, до своєї копії, що сигому стало важко керувати органами Вищого контролю, стримуючи почуття.

Тепер Ант дещо розумів. Йому треба було тільки впевнитись у своїх передбаченнях. Тому він сів у центрі поселення поряд з пернатими і, майже завбачаючи відповідь, подумки проклекотів:

“Вітаю тебе, Тот!”

— Здрастуй! — відгукнувся пернатий. — Але ж ми вже з’ясували, що я не друг тобі. Чого ж ти хочеш?

“Розкажи мені історію планети”.

Тот подумав, подивився навкруги, полопотів крилами. Телепатоприимачі Анта вловили нові відомості про Тотів. Виявляється, вони перемовлялися між собою не тільки клекотом. Тоти передавали одне одному телепатично про свій стан, настрій. Коли один Тот сердився, сердилися всі копії на планеті.

Ант додав:

“Розкажи, коли не важко…”

Тот заспокоївся і мовив:

— Ну що ж, можу й розповісти. Мені не важко, хоча й не дуже хочеться…

Він махнув крилами, вмощуючись зручніше, опустив припухлі повіки. Крізь вузенькі щілини на Анта дивилися підозріливі очі.

— Мій рід жив на планеті Ця з давніх-давен. Не розповідатиму всієї історії з війнами і незлагодами, з недовгим миром, великими сподіваннями. Так само, як мир кінчався війною, а війна — миром, великі сподівання кінчалися великими розчаруваннями, А коли так, то чого варті війна і мир?

“Яка причина війни?” — спитав Ант.

— Геть усе… Воювали за ліс, за право літати над чужими угіддями, за право польотів на певній висоті, намагалися відвоювати найкращий шматок атмосфери…Надто жорстоко билися в період Великої Любові до Себе, за місце для двох чи трьох Себе.

“Поясни мені це докладніше, — попросив Ант. — Я не знаю, що таке Велика Любов до Себе і чому саме вона Велика. А Любов до інших чи просто любов?..”

— До інших? — здивувався Тот і закудкудакав, що мало означати сміх. — Хотів би я глянути на істоту, яку полюбили інші, на рід, де народилася любов до інших! Та він не проіснував би й кількох днів. Його б негайно підкорили і винищили ці інші. Природно.

“Але хоча б любов до дітей, до подруг? — спитав Ант, — Зрештою, в дітях істота бачить продовження себе, і її любов до дітей — це те саме, що любов до себе”.

— Що таке діти і подруги?

“Пробач, відповідатиму питанням на питання: як ви розмножуєтеся?”

— Природно, діленням. Воно починається з Великої Любові до Себе. Істота їсть вдвічі або втричі більше, дихає удвічі або втричі більше, дбає про себе набагато більше. Вона будує ще одне чи два гнізда. На спині істоти починає рости її друге Я. Настане час — перетинки відпадуть. Природно, це означає, що істота стала вдвічі або втричі дужча, зросли її можливості. Збільшаться і турботи. І, звичайно, не треба пояснювати, наскільки це гірше для інших, якщо на планеті ще збереглися інші. Вони всіляко намагаються перешкодити діленню. Тільки Велика Любов до Себе, яку заклала благодатна Природа, надає сили істоті боротися з ними, вижити, перемогти. Знаєш, скільки минуло віків, доки мені пощастило знищити всіх інших на Цій і затвердити тільки Себе?!

“Тоді ви і покинули міста, перестали будувати заводи і фабрики, вивчати науку, техніку, мистецтво?” — спитав Ант, знаючи, що саме йому відповість Тот, думаючи: “Ось що буває іноді стимулом прогресу…”

— А навіщо марні зусилля? Адже я переміг інших і добився всього, чого бажав. Настав час тішитися Щастям. Якби тільки не поява Огидних…

Він розплющив верхнє око, і воно почало наливатися кров’ю. У двох його товаришів верхні очі теж налилися кров’ю, і сигом не сумнівався, що в різних кінцях планети у тисяч Тотів зараз точнісінько такі ж очі. Певно, це повторювалося завжди, тільки-но хто-небудь із Тотів згадував Огидних. Ант стрепенувся:

“Розкажи про Огидних”.

Тот одразу заплющив око, щоб не виказати себе, захитав головою, його товариші зробили те саме, і Ант зрозумів, що про Огидних він нічого не взнає. Але все-таки в мозку Тота помітив Огидних і впевнився, що вони схожі на Тотів. Була, правда, і суттєва різниця, яка викликала у Анта цікаві роздуми. Він вирішив дізнатися про них докладніше.

“Хіба ти не хочеш знати більше про свою планету, про істот, які живуть на інших небесних тілах?”

— Щоб без кінця воювати? — закудкудакав Тот. — Ти смішний, пришелець. Хіба знання потрібні не для перемоги і щастя? Тоді навіщо мені щастя незнання поміняти па знання? Ти маєш мене за ідіота?

“Твоє щастя робить тебе ідіотом, — сумно мовив Ант. — Воно призвело тебе до виродження…”

— Звідкіля ти це знаєш? — насторожився Тот, погрозливо витягуючи голову з могутнім ротом-дзьобом, і у Анта зажевріла надія. Він послав заспокійливий імпульс, і Тот вкрадливо спитав:

— А чи ти знаєш засіб проти виродження?

“І проти Огидних? — підхопив Ант. — Може, й знаю… — Він вирішив ухилятися від прямої відповіді. — Спочатку ти повинен розповісти мені про них усе. Не знаючи хвороби, ніхто не зможе боротися з нею”.

— Соромно зізнаватись, але перший Огидний з’явився так само, як я. У нього було все, як і в мене, тільки поряд з верхнім оком був маленький отвір, затягнутий плівкою. Я спочатку навіть не помітив цю багатозначну потворність. — Тот обурено захитав головою, і сигом зрозумів, що пернатий ніколи не простить собі такої похибки. — Потім плівка зникла, і я побачив, що поряд з першим у нього виникло друге око. Він народився триоким! Він бачив у світі те, чого там не було, чого навіть я не міг побачити. А найгірше — він думав не так, як я. Огидний сперечався зі мною з будь-якого приводу. Він твердив, що речі мають четвертий і п’ятий виміри, що я складаюся з багатьох маленьких я. Він обстоював нісенітницю, доводив, ніби всі кольори мають відтінки, хоча я точно знаю, що цього не може бути. Його треба було винищити так само, як було знищено Подібних. Але він невідомо як спочатку зник з ущелини, а потім — із гнізда-пастки. Проте не міг же він побачити вихід там, де не бачив його я.

Сигом відчував, як дедалі більше збуджуються ділянки мозку Тота, як по сірих клітинах циркулює у хитромудрому переплетінні електромагнітне поле, і ось уже б’ється справжня буря, де тріщать розряди, вирують іони, розбиваються молекули.

Кружляють у вузькому черепі, вириваються з нього хаотичні сигнали, і судомить гачкуваті пальці, здригаються крила…

Він не дуже ввічливо розпрощався з Тотом і полетів шукати Огидних. Це була нелегка річ. Внизу тягнулися ріденькі сизі ліси, мов острівці щетини; застиглі слюдяні озера, схожі на калюжі. Сигом сердився, намагався заспокоїтись, збагнути причину свого роздратування. Але варто було йому глянути на панораму, що пропливала внизу, і роздратування виникало знову. Нарешті він зрозумів: там немає ні полів, ні парків, до яких так звик. На планеті є розумні істоти, але немає обробленої землі чи лісу — нічого, крім мертвих міст і гнізд, захованих на деревах…

Та ось його органи-локатори намацали за багато кілометрів незвичайні об’єкти. Сигом попрямував туди. За кілька хвилин він уже кружляв над містом-фортецею, розглядав циліндричні споруди на стінах і пернатих істот, що відрізнялися від Тотів лише верхнім оком і енергійністю рухів. Тільки-но сигом сів на центральній площі міста, навколо відразу зібрався натовп. Ант не знав, як звернутися до цих пернатих. Не звати ж їх Огидні. І він голосно мовив:

— Здрастуйте, брати Тотів!

Реакція була несподівана. Натовп розлетівся, сховавшись у будівлях-дотах. Циліндрична споруда на стіні повернулася, націлившись на сигома. Він подумав:

“Здається, вони хочуть напасти на мене. Споруда — гармата. Чим вони стріляють? Ага, виявляється, тут уже створено вибухівку…”

“Але чим я розлютив їх? Адже спочатку вони були до мене майже прихильні. Проте багато в чому вони схожі на Тотів, і поводитися з ними треба так само, як з Тотами”.

“Як би там не було, треба продемонструвати їм свою силу і цим перешкодити їхнім намірам…”

Всі ці розмірковування не забрали у нього й мільярдної долі секунди, а він уже приготувався до дії. Ант випустив промінь і легко зрізав кілька циліндричних споруд, одночасно передаючи:

“Як бачите, воювати проти мене марно. Я не збираюся завдавати вам нічого лихого. Я хочу тільки поговорити з вами”.

— Тоді не вимовляй імені Тотів! — вигукнув найсміливіший з пернатих, визираючи з-за укриття. — Ми не хочемо мати нічого спільного з цими виродками!

Сигом з гіркотою пересвідчився, що пернатий вимовив ім’я братів так само люто, як ті промовляли ім’я Огидних. Він спитав:

“А як же вас називати?”

— Зви нас Огидні, — гордовито відповів пернатий. — Вся планета має належати Огидним. Тотам немає місця серед живих!

Кожен сигом завжди пам’ятав про тих, хто створив його, вклавши в нього найкраще. Кожен сигом завжди пам’ятав, кому зобов’язаний своєю міццю й безсмертям, кожною хвилиною радості. Ант не міг зрозуміти пернатого. Він заперечив:

“Але ж Тоти народили вас…”

Три ока Огидних сповнилися люттю, що піною виривалася з дзьоба. Огидний заклекотів із свистом:

— Тоти нічого не вміють, не хочуть працювати, хіба не так? Тоти хочуть знищити нас. Тоді вся Ця стане планетою мороку…

Ант змушений був визнати, що Огидний каже правду. І все-таки він знав, що це тільки частина правди. Другу частину міг сказати Тот. Однак була ще й третя, четверта, десята… Ант спитав:

“А що ви робите, що будуєте, що створюєте?”

— Ходімо! — мовив Огидний. — Покажу тобі.

Він повів сигома у штучні печери, де містилися заводи і лабораторії. Там сотні Огидних удень і вночі виготовляли зброю. Інші пернаті укріплювали будівлі і стіни фортеці, прокладали підземні шляхи.

“Послухай, друже, — звернувся Ант до Огидного, — а коли ви знищите Тотів, то припините будь-яку діяльність і станете такими ж, як і вони?”

— Що таке “друже”? — насторожився Огидний, повторюючи слова Анта.

“Чи знаєш ти любов до інших?” — допитливо спитав Ант.

— Так, — відповів Огидний, даючи сигому іскру надії. — Я люблю своїх братів, я знаю, що нас багато, і люблю нас усіх. Я хочу, щоб нас було ще більше. Тоді ми переможемо Тотів.

“Спробую що-небудь йому пояснити, — подумав Ант. — Почати з нього і помогти Огидним встановити мир з Тотами — хай нетривкий і насторожений мир, але щоб вони жили поряд. Адже перемога однієї сторони означає цілковите винищення переможених і цілковите виродження переможців. Отже, на цій планеті пануватиме прихований закон війни. Вся діяльність і Огидних, і Тотів спрямована тільки на війну, і коли ті чи ті переможуть, діяльність припиниться”. Він передав:

“Отже, ти знаєш, що можна любити ще кого-небудь, крім себе…”

— Але Тоти цього не знають, — заперечив Огидний. — Вони думають інакше. Як каже мій народ, у них розум коротший на одне око. Тоти навіть не знають, що їх багато, кожен з них думає, що він один на Цій…

“Там, звідки я прилетів, теж є прислів’я. Одне з них каже: благенький мир — це краще, ніж добра сварка. Чому б вам не спробувати порозумітися з Тотами?”

— Коли інший думає не так, як ти, йому нічого не можна пояснити, — впевнено сказав Огидний, — бо коли він і слухатиме пояснення, то тільки після добрячого стусана.

“Але ж ти не хочеш, щоб усі думали однаково, щоб життя у вас завмерло, як у Тотів?” — вів далі сигом.

— У нас буде інакше, — гордовито промовив Огидний. Його клекіт став повчальний: — Невже ти не можеш зрозуміти найпростішу істину: будь-яка розумна істота намагається знищити інакомислячого. Або той знищить його.

“Стосунки між розумними можуть будуватись інакше — навіть з Тотами”, — передав сигом і схаменувся: “Чому я кажу “навіть”, хіба для мене Тоти стали винятком? Чи замість того, щоб сіяти тут добро, я перейнявся зненавистю і нетерпимістю?” І він сказав, але вже не так упевнено:

“Адже ми з тобою теж думаємо по-різному, проте не воюємо”.

— Одного оберігає од війни його сила, другого — його слабкість. Ти довів мені свою силу. А ми тобі, як видно, не потрібні. Ні ми, ні наша планета… Краще поможи нам! Глянь угору!

Звідкись раптово з’явилася темна хмара. Вона падала, грізно рокочучи, і сигом побачив, що це не хмара, а тисячі Тотів. Вони тримали в лапах величезні камені, брили скель.

Із стін фортеці вдарили гармати. Огидні стріляли з укриття, з вікон.

“Зачекайте, припиніть стрілянину, послухайте!” — передавав сигом.

Огидні прислухались, на мить вогонь ущух. І Тоти скористалися з цього, вони всі одночасно кинули каміння, засипаючи місто-фортецю. І вже нова хмара пішла у грізне піке…

“Зупиніться!” — громовим голосом закричав сигом.

Його ніхто не слухав. Тоді Ант увімкнув випромінювачі, накривши місто захисною оболонкою. Тоти билися об неї і, відкинуті нездоланною силою, кидалися вниз удруге… втретє, вчетверте… доки не падали мертві.

Ант почав розчищати від каміння місто. Але тільки-но йому щастило звільнити будинок, з вікон-бійниць, з усіх щілин почали стріляти гармати. Антові не лишалося нічого іншого, як увімкнути телепатичні органи і передати навіювання-наказ. Проте це було не так просто. В мозку сигома, у його телепатоприймачах вирувала лють, ненависть тисяч пернатих братів — Тотів і Огидних. Щосекунди їх ставало більше й більше, і вони заливали мозок Анта, заважали думати.

“Хай вам біс, божевільні!” — закричав сигом, швидко вимикаючи телепатоприймачі і злітаючи вгору.

Він летів крізь синяву, крізь хмари, і синява дедалі світлішала, фарби мінилися — замість зелених з’являлися оранжеві, фіолетові… Сигом уже пробивав розріджені шари атмосфери, виходячи в космос, відчуваючи навколо себе порожнечу і тишу, як благословення. Долаючи смуток і відчай органами Вищого контролю, він думав: “Я можу знищити або створити планету, запалити зірку, прочитати думку розумної істоти, як книгу. Але я не міг ні переконати, ні зрозуміти інших… Невже саме це — найважче? Може, є тільки один шлях, який люди приписували богові: щоб зрозуміти іншого, треба його створити?”

Він думав так напружено, витрачаючи стільки енергії, що навколо його голови вирувала буря, спалахували, перехрещувалися, ламалися тисячі блискавок.

І він вирішив зробити експеримент…

ІІ

Ант знайшов порівняно швидко астероїд, що летів назустріч, переніс його на іншу орбіту, ближче до зірок. Важче було розкрутити астероїд під потрібним кутом, прискорити радіоактивний розпад у його надрах. Потім лишилося найважливіше — “одягнути” астероїд в атмосферу, перетворивши на маленьку планету. Ант діяв випромінюванням, пришвидшуючи створення і розвиток життя. Він користувався лабораторними методами пришвидшення, що їх винайшли його творці — люди, у яких час має особливу ціну через короткотривалість їхнього життя. І все-таки минули століття, перш ніж по берегах морів виросли густі ліси, в яких водилися пташки і звірі. Антові довелося кілька разів відпочивати, поповнюючи запаси енергії. Сигом був задоволений: він добре вивчив історію Землі, він зараз повторював її. Людиноподібні мавпи зійшли з дерев і довгими незграбними руками взяли сучкуваті гілки, щоб захищатися від хижаків…

Це було дуже схоже на давні часи Землі. Усмішка не зникала з обличчя сигома. Він стежив за істотами, схожими на його творців — людей, Homo sapiens. Вони воювали за вогонь, будували перші хатини. Він помічав, як, наче вогнище, розгоряється розум, як він починає допомагати дикунам керувати їхніми вчинками. А втім, часто не розум, а інстинкт помагав їм уникнути небезпеки, діяти блискавично, аби: вижити. Спочатку це здавалося сигому загадкою, та згодом він зрозумів, що нічого таємничого тут немає. Інстинкт — це досвід предків. Перевірений і узагальнений. Подарований нащадкам, як готова відповідь. І коли ситуація повторювалась, інстинкт діяв безвідмовно, а коли в ній було щось нове — самого інстинкту було мало. Дикуни платили кров’ю і життям за крихту досвіду, однак ця кров і життя, як масло у вогонь, лилися в багаття розуму. Він спалахував яскравіше і яскравіше, і їхня мова ставала різноманітніша й складніша.

Ант чув, як у відповідь їм у ньому самому, наче луна, бринять голоси його предків і його творців, записані в пам’ять. У ньому жили мільйони людей, досвід людства був основою пам’яті. Може, через те він так добре розумів дикунів, яких сам викликав до життя. Він знав про них усе, знав їхні характери і звички, їхні імена. Особливо він полюбив дівчинку Ехорі. Мабуть, тому, що вона була слабша і хворобливіша за своїх подруг. Ехорі була чутливіша і лагідніша за інших. Тоненька і гнучка, з копицею густого волосся, вона годинами сиділа на узліссі, стежачи за квітами і комахами. Вона була трохи схожа на іншу дівчинку, Віту, доньку людини — одного з предків Анта. Віта так само, як і її батько, тепер жила в пам’яті сигома, і він часто пересвідчувався, що ніколи не зміг би бути таким чутливим і добрим, коли б не її любов і добрість.

Багато чого в світі лишалося б для нього незрозумілим, і ніде було б знайти ключі, незважаючи на всі його знання…

Через те він так занепокоївся, коли одного разу Ехорі не повернулася з лісу. Сигом хвилювався, шукав її, розсуваючи руками дерева, ввімкнувши локатори. Він знайшов її на галявині. Ехорі стояла, прихилившись до дерева, і плакала. Сигом оглянув дівчинку, але ніяких ран чи подряпин не побачив.

“Чого ж вона плаче? — здивувався він і вирішив: — Нехай це й буде початком досліду, який я задумав, першим і найлегшим завданням. Я знаю все про Ехорі, про її батьків, навіть можна сказати, що я сам створив їх. І тепер я повинен, не питаючи її, дізнатися, чого вона плаче. Обумовлю собі час на вирішення”. Враховуючи легкість першого завдання, він одвів одну секунду і почав міркувати:

“Вітер такий, що пробирається навіть у самісіньку гущавину…”

“Шкіра у Ехорі не така груба, як у її одноплемінників…”

“Дівчинці холодно”.

Він захистив її од вітру. Ехорі плакала. Минула одна мільярдна секунди.

“Я помилився. Вона не знає дороги додому”, — подумав сигом і показав їй дорогу.

Але Ехорі плакала.

“Може, у неї щось болить усередині…”

Він увімкнув гамма-зір, але ніяких ушкоджень не побачив.

Ще одна частка секунди збігала.

“Доведеться шукати відповіді у її мозку. Дівчинку могли образити батьки чи хтось із друзів…”

Жодного лиця кривдника в активній пам’яті Ехорі не було. Сигом побачив там птахів і дерева. Він пошукав іще, ловлячи сигнали, що бігли нервами, копіюючи їхній код і перекладаючи його у своєму мозку в зорові картини. Птахи й дерева… Птахи — дерева. Кора дерева і птахи… Чому ж вони викликають у дівчинки сльози?

Минула вже ціла секунда, почалася друга…

“Що зі мною? Відкіля така повільність? Може, захворів? Але нема сигналів…”

“У неї не може бути складних переживань. Вона все-таки тільки дикунка”.

“Треба шукати серед найпростіших почуттів, відчуттів…”

Сигом спрямував усю міць свого розуму в одне русло: “Чому птахи і дерева примушують Ехорі плакати? Що означає для дитини таке сполучення? Птахи склювали кору — і дівчинка гадає: дереву боляче? Пташка не може пробити кору і знайти їжу?”

Він перевіряв і одне за одним відкидав припущення. Секунди складалися в хвилину, і сигому не лишалося нічого іншого, як визнати себе переможеним. Він спитав:

“Чому ти плачеш?”

Ехорі обернулася — помітивши його ноги, підвела голову вище, ще вище, волосся впало їй на плечі, — і замість вечірнього неба дівчинка побачила його обличчя.

— Хто ти? — злякано спитала вона, закриваючи обличчя руками.

— Не бійся. Відповідай, чому ти плачеш? — якомога лагідніше спитав Ант.

— Бачиш це? — Вона показала сигому гострий камінець, затиснутий у долоні.

Ант блискавично порівняв нові відомості з тим, що вже знав, та все одно нічого не зрозумів. А Ехорі вела далі:

— Пробувала кілька таких. Але вони не виходять… А вже вечір…

— Хто не виходить? — спитав сигом.

— Птахи.

І вона показала рукою на дерево, де намагалася намалювати птахів.

— Ти такий великий… Певно, бог, яким мене лякають? — наважилася спитати.

Сигом усміхнувся, хоча йому було невесело.

— Я не бог, яким тебе лякають. Я гадав, ніби можу все, що приписували йому…

— А чого ти не можеш? — зраділа дівчинка: виходить, і він — такий величезний — чогось не може.

— Я не оволодів найбільшими чарами, — відповів сигом.

Він виніс дівчинку з лісу, обережно поставив її біля входу в хатину і полетів, прощаючись із планетою, яку створив і встиг полюбити. Він думав: “Що ж треба, аби зрозуміти іншу істоту, коли, навіть створивши її, не завжди розумієш? Де я припустився помилки? А може, чогось не додумав? Де таємниця розуміння?” Ант нишпорив у своїй пам’яті, поки не наштовхнувся на уривок давнього, дуже давнього прислів’я”: “…З’їси пуд солі…” Він швидко пошукав ще і згадав грубуватий вислів: “Щоб зрозуміти іншого, треба побувати в його шкурі”.

“Побувати в його шкурі, стати ним, прожити його життям — і тільки тоді? Невже тільки тоді?”

Кошлата дощова хмара пропливла внизу, і Ант уявив, як вона розіллється мільярдами крапель, оддасть їх землі, а тоді проросте деревами, квітами, травами. І коли потім увесь їхній досвід, усе, що вони пережили, знову зібрати в таку ж хмару…

Він зрозумів, що схопився за ниточку важливого висновку, і, не випускаючи її, подумав:

“Мені треба стати таким самим. Навчитися ділитись і збиратися воєдино. Тоді я зможу набагато швидше накопичувати досвід… Але як уподібнитися хмарі? В якому вигляді відтворити себе, з якого матеріалу?”

“Речовина, з якої мене створено, — далеко не ідеальна для розумної істоти. Вона не дає можливості міняти зовнішність, структуру”.

“А що краще? В усякому разі не речовина, а енергія, що здатна переходити в ту чи іншу речовину і знову повертатися, ділитись і збиратися воєдино, залежно від мети…”

І все-таки Ант не був певен, що, навіть створивши себе в ідеальній формі, навчиться розуміти інших. Згадав, як його предки і творці часто не розуміли самі себе. Він викликав У пам’яті багато людей, почув їхні голоси, їхні запитання, їдо лишилися без відповіді, їхні заклики, що не мали відгуків, відчув їхній біль, відчув самотність у натовпі і в сім’ї. І ще подумав: “Як же я зрозумію істоту з іншого світу, у якої зовсім інша будова і інший досвід? Невже розуміння — це не найважче, а неможливе, і кожен розум лишається зрештою наодинці з собою в порожнечі, ще холоднішій і байдужішій, ніж порожнеча космосу?”

ІІІ

Ант зустрів об’єкт уже недалеко від сонячної системи. Мерехтливу оболонку не могли пробити промені та хвилі, і сигомові пощастило встановити тільки, що під нею є щось кругле, схоже на величезний аеростат. Сигом спробував підійти до об’єкта з іншого боку, але об’єкт трохи повернувся навколо своєї осі. Сигом зробив ще кілька маневрів і впевнився, що об’єкт реагує на його рухи. Можна було припустити, що це система, якою хтось керує, можливо навіть — жива істота чи корабель… “Аби з’ясувати, що це таке і які його наміри, доведеться перетнути йому шлях до сонячної системи, — подумав Ант. — На всякий випадок…”

Коли сигом згадав людей, у його мозку виникло складне почуття — лагідність, жаль, ніжність, співчуття, гордість… Він пригадав нервового і самовпевненого юнака Антона, який заприсягся подолати бар’єри часу, його поспішні судження і запальність, з якою він їх обстоював. Антон ріс, платив молодістю і здоров’ям за досвід, ставав досвідченіший і обережніший, іноді вважав себе гіршим, ніж замолоду. Він змінився і змужнів, але його мрії лишилися загалом ті самі, і виявилося, що він їх не зраджував. Сигом побачив у своїй пам’яті дівчину Оксану, яка стала його дружиною, і той день, коли вона з донькою проводжала його в лабораторію на Дослід, під час якого він загинув, щоб повернутися безсмертним сигомом. Він розпізнав у своїй пам’яті поряд з Антоном друзів — Іва і Марка, почув їхні суперечки і навіть рип снігу під лижами. Коли це було? “Татку, ти такий дужий”, — казала донька Віта. “Ти ж добрий”, — запевняла вона батька, знайшовши бездомне цуценя. Він знав: там, на Землі і планетах — на батьківщині людства — людей і сигомів — мільйони дівчаток кажуть те саме своїм батькам. Там чекають на нього, Анта, розвідника і захисника Всесвіту. Все, що змогли, вони віддали йому, і тепер він повинен застосувати все це і той досвід, який набув у мандрівках, щоб розгадати незрозумілий об’єкт, а коли буде треба, захистити від нього людей. Він покликав на допомогу Пастера, Паскаля і багатьох учених: біологів і астрономів, математиків, конструкторів — і вони одразу відгукнулися в його пам’яті. Він покликав найголовніших своїх порадників — письменників-фантастів, і вони показали йому на сторінках творів сотні істот, схожих на об’єкт, який він зустрів. Але схожі — це ще не такі самі. Як встановити ступінь подібності?

Ант розтягнув свою енергетичну оболонку двома крилами, розгорнув їх так, щоб схопити об’єкт у півкільце.

Сигом думав: “Я ж уже знаю, що найважче — зрозуміти іншого. І коли я не можу зрозуміти Тотів, чиї думки читав, і навіть дівчинку Ехорі, то як же я зрозумію об’єкт? Чи знайдеться що-небудь, що може стати місточком між нами, а чи всі мої зусилля даремні?..”

Ант помітив, як об’єкт розвернувся, з його оболонки висунулися загрозливі щупальці. Він став схожий на величезних восьминогів, яких сигом бачив на одній із планет сузір’я Ліри. Однак ті не мали енергетичних оболонок, і Ант зміг розгадати їхню незлобиву суть, перевтіливши на деякий час у одного з них частину власної енергії.

“Коли я не можу розгадати його, то повинен хоча б розпізнати дії. Він ніби намагається перетнути мені шлях. Шлях до Сонячної системи?..”

“Тепер я можу перевтілюватися, набирати різного вигляду. Я міг би перевтілитися в нього, побути ним і таким чином розгадати його, але не знаю будови об’єкта…”

Сигом здійснив ще кілька маневрів, більше й більше переконуючись, що об’єкт справді намагається перетнути йому шлях… Його дії були схожі на дії Анта, ніби у нього була… така ж мета…

Хвилювання Анта досягло меж, розчинилося невидиме вікно, показало те, що досі було заховано.

“Мета. Мета… Мета дій, мета пошуку, мета життя, єдність мети…” — стукало в мозку.

Сигом зібрав енергію у психовипромінювач і, до краю напруживши мозок, подумав про свою мету — про пізнання і творчість, про те, що треба вивчити і перебудувати. І ще він подумав про своїх творців, повторюючи слова, які вони придумали. І він почув…

IV

Сигом Фер наштовхнувся на неї під час чергового патрульного обльоту Сонячної системи. Туманність була дуже дивна — вона рухалася по короткій прямій, швидко міняючи форму. Фер увімкнув локатори, але промені відбилися від туманності, не проникнувши в неї.

Статут патрулів точно вказував, що треба робити за таких обставин, і Фер, визначивши потрібну цятку в просторі, швидко метнувся до неї, щоб перетнути шлях туманності. Але туманність повелася так, ніби мала розум. Вона блискавично подолала величезну відстань і підійшла до заповітної цятки раніше за Фера.

“Може, вона й думає, але психохвилі гасить енергетична оболонка, і через те я не можу їх спіймати. Так було в сузір’ї Андромеди, де я вперше істотно змінив свій організм, — подумав Фер. — Поки що ясно тільки одне: треба перетнути їй шлях до сонячної системи”.

Сигом розумів, що це небезпечно — туманність уже продемонструвала свою силу. В пам’яті Фера виникло обличчя першого вчителя — людини, що рано вмерла від хвороби, — бліде лице з синіми кругами втоми під очима. Він був математик і музикант, працював, поки не відмовила свідомість. Його розуміння чисел і звуків, його пам’ять, ставлення до світу, любов, смуток, ненависть — усе, що становило особистість, лишилося в сигомі. Вчитель зумів оддати йому навіть більше — свою довіру. В останні хвилини, коли свідомість його згасала, він підключився до мозку сигома, щоб той — безсмертний — знав, що таке біль і смерть і щоб його вибір був завжди вільний.

Нараз у мозку Фера з’явилася стороння думка, почулося здивоване: “І я думаю про людину…” Вона продувала так виразно, наче хтось думав чи говорив поряд. Звідки з’явилася ця думка, це радісне здивування?

Фер усе ще продовжував марні маневри, бачачи, як туманність перетинає його шлях до відступу. Вона діяла так, ніби у неї була та сама мета, що й у нього. Вони були вже — досить близько одне від одного, їх відділяли тільки сотні кілометрів, і Фер здивовано відчув, що від загадкового об’єкта іде хвиля дружелюбності. Тієї ж миті він почув запитання, яке задавала людина:

“Зустрічний, скажи мені про мету свого існування”.

Він відповів, відчуваючи, як радісно співає в його мозку:

“Пізнати і зробити щасливішим”.

Раніше ніж Фер устиг задати відповідне запитання, туманність набула обрисів людини, і пролунало звичайне вітання сигомів:

“Щасти тобі, сину людини! Це я, Ант, повертаюся на Батьківщину!”

МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ Науково-фантастичне оповідання

І

— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями.

Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив:

— Чудово. Перевіримо і передамо заводові.

Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його:

— Ви прийдете сьогодні на вечір?

Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлій Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі.

— Я не зможу бути на вечорі.

— Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув.

Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев’ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях.

Я добре пам’ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав:

— Зараз викличуть вас.

Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково…

На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися.

Непростимої помилки припустився мій заступник. Він запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію.

Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене:

— А де ж твій новий працівник?

— Прийде пізніше, — відповів я, сподіваючись, що він усе-таки не прийде.

Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали.

Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл.

Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь…

Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було.

— Ти не бачив Ліди? — запитав я у Григорія Гурійовича.

— Я свою теж шукаю, — засміявся Григорій. — Вони, напевно, разом. Ходімо.

— Куди? — здивувався я.

— Побачиш. — Він багатозначно звів брови.

Жінки оточили Юлія Михайловича, який щось говорив. Помітивши нас, він зрадів. Протиснувся крізь натовп, підійшов до нас і, розповідаючи, здається, про художників середньовіччя, потягнув до виходу з зали. Біля колони швиденько попрощався, пробурмотів, що йому, мовляв, не хочеться йти, але, на жаль, немає часу, і зник.

— Куди ви поділи Юлія Михайловича? — майже одночасно запитали наші дружини.

Ми переглянулись. А жінки кинулись в атаку:

— Тільки й знаєте, що балакати про свої справи та про політику… Після цього ми перейшли на нейтральні теми. Жінки стали лагідніші.

Коли поверталися додому, Ліда ніби між іншим зауважила:

— Ніколи не думала, що серед твоїх підлеглих є така людина.

Я відразу зрозумів, про кого йдеться. Різкіше, ніж хотів, сказав:

— Він не людина, а сигом.

Ліда заперечила:

— Си-гом — синтезована людина, і все-таки людина, Ти сам казав, що їй притаманне все людське. А тепер чомусь стверджуєш протилежне. Тобі тільки б сперечатись…

Я вирішив краще промовчати. Подумав: “А коли б на його місці була людина? Людина така ж здібна? Моє ставлення змінилося б?”

Гадаю, що подібні розмови того вечора вели не тільки ми з дружиною…

Звичайно, я міг би зателефонувати в управління і позбутися Юлія Михайловича. Але це означало не виконати важливе завдання…

“Ти втрачаєш почуття гумору, старий, — сказав я собі. — Може, це трапилося того дня, коли тебе призначили на завідувача відділом? Давай поміркуємо: чим ти невдоволений? Працівники відділу зіткнулися з проблемами, котрих не могли вирішити. Люди сиділи до глибокої ночі в кімнатах, переповнених тютюновим димом, робили безліч розрахунків, і все марно. І ти зрозумів, що справа не у вашій нездарності, а в надшвидкостях, надтемпературах і в надтисках, для яких природа не передбачила ні людини, ні земних матеріалів. Однак ти не скорявся й інші не скорялися. Ви шукали шлях — і знайшли його. Ви, люди, створили істоту, здатну подолати вашу ж обмеженість. Вона — це ви, ваш розум, енергія, ваша мета. Так і сприймайте її”.

Я чесно намагався подолати неприязнь. Коли Юлій Михайлович приніс мені проект зміненого крила, я старався переконати себе: “Це геніально! Тепер стратоплан подолає бар’єр. Ми подолаємо бар’єр!” Нескінченно повторюючи: “Тепер ми подолаємо бар’єр!”, я навіть силувано всміхнувся:

— Ви завжди виручаєте мене… — І мимоволі прохопився: — Як Мефістофель Фауста.

Він запитав:

— А хто такий Мефістофель?

— Невже ви не читали Гете? — здивувався я, забувши, що він усе-таки не людина. — Гете — великий письменник. Проте це зовсім не стосується техніки. Отже, вам його не обов’язково знати.

— А іншим людям його знати обов’язково? Навіщо?

— Культурним людям — так, — уточнив я. — Кожен великий письменник по-своєму пояснює світ, людей…

— Людей? — перепитав Юлій Михайлович. В його очах блиснула цікавість. Вони стали схожі на очі дитини. Він не втримався від запитання: — Ви сказали “кожен великий письменник”. Отже, їх було багато. А я знаю лише кілька віршів. Ось такий, наприклад… “Я из лесу вышел, был сильный мороз…”

— Некрасов, — сказав я, стримуючи усмішку. — А були іще Пушкін і Лермонтов, Уеллс, Жюль Верн, Бальзак, Свіфт, Маяковський, Чапек…

— Одну хвилинку, — попрохав він, — повторіть ще раз. Я запам’ятаю їхні прізвища.

— Це надто довго, — зауважив я, відвертаючись до стіни, щоб він не побачив виразу мого обличчя.

— Назвіть хоча б найвідоміших, — не відставав Юлій Михайлович.

Довелося поступитися. Я довго називав прізвища письменників.

На другий день я поїхав у відрядження і повернувся за тиждень. Виявилося, що і Юлія Михайловича весь тиждень не було на роботі — він попросив у Григорія Гурійовича дати йому відпустку.

Прийшов він у понеділок і, задоволено всміхаючись, сказав:

— Я втомився, як Сізіф, але досяг успіхів, як Геракл. Чи… як Робінзон на безлюдному острові. Адже я й сам був наче той безлюдний острів, на якому нічого не росло.

До кінця дня і по тому він сипав цитатами, сам складав порівняння. Намагався заводити дискусії про героїв Жюля Верна і Достоєвського. Особливо його вразили хемінгуеївський старик і “Маленький принц” Сент-Екзюпері. Він міг їх цитувати годинами. А втім, Юлій Михайлович декламував і Шекспіра, Фейхтвангера, Єфремова, Бєляєва і багатьох інших.

Я здивувався:

— Ви ж сказали, що знаєте лише кілька віршів.

— То було тиждень тому, — пояснив він. — Я ходив у публічну бібліотеку і перечитав усі книги, які там є.

— Сотні тисяч томів? — запитав я.

— Звичайно, — спокійно відповів він. — Це було мені конче потрібно. Я став краще розуміти людей.

На якусь мить я уявив собі можливості сигома, і мені чомусь стало не по собі. Більше я ніколи не пробував глузувати з нього.

Якось Григорій Гурійович сказав мені, що тепер у нього лишається багато вільного часу і він навіть почав збирати сірникові етикетки.

Я відчув, що всі ми мріємо повернути ті ненависні дні, коли не змогли вирішити проблеми і нам доводилося сидіти в конструкторському бюро до пізньої ночі. Я вже готувався писати доповідну записку в управління, коли нам дали спішне завдання, складніше за попереднє.

Ми доручили Юлієві Михайловичу накреслити додаткового двигуна, а самі сіли за конструкцію рульового управління. За тих умов, для яких призначався новий стратоплан, це було головне.

“От і вирішено питання взаємовідносин з Юлієм Михайловичем, — думав я. — Ніхто не заважає нам знову працювати до знемоги”.

ІІ

Уже до кінця кварталу ми зрозуміли, що не виконаємо завдання. Мене викликали до начальника. Наш спортсмен і серцеїд Коля Букайчик, який раніше майже не розмовляв з Юлієм Михайловичем, запросив його пограти в теніс. Григорій Гурійович у розмові про сигома прохопився: “Наш рятівник”. А мені під час чергового розносу в директора спало на думку: “Коли нам давали це завдання, то розраховували на сигома. І зрештою, він — мій підлеглий”.

Неважко здогадатись, яке завдання дістав Юлій Михайлович.

Того дня я повертався додому раніше ніж звичайно. Нараз попереду помітив знайому постать. Юлій Михайлович кудись поспішав. Він міг би ввімкнути гравітатори і полетіти, але чомусь не робив цього. Я йшов, намагаючись не випускати його з поля зору, і вперше за весь час нашого знайомства подумав: “А як йому серед нас?” Правда, Юлію Михайловичу ніхто не забороняв зустрічатися з іншими сигомами — двоє чи троє з них лишалися на Землі, решта розвідували для людей Венеру і Марс. Однак більшу частину доби він все-таки перебував серед нас.

Юлій Михайлович звернув на бульвар і зупинився біля воріт школи. Я підійшов ближче і сів на лавочку поруч з бабусями.

До Юлія Михайловича підбігли двоє хлопчиків. Один із них розмахував якимсь предметом. Хлопчики навперебій заговорили:

— Я зробив модель, як ви сказали. Ох і здорово!

— А сьогодні ми підемо ловити рибу?

— Вітька розсердився, його вважали за першого конструктора.

Я побачив, як засяяли очі у Юлія Михайловича, підвівся, намагаючись непомітно зникнути.

“Діти, — подумав я, — глина, з якої можна виліпити геть усе. Благодатний грунт для нових задумів, нових ідей… Він знайшов те, що йому бракувало. Знайшов безкорисливих друзів…”

За два дні Юлій Михайлович приніс мені розрахунки і креслення.

— Перевірте, — сказав він, — можна передавати в експериментальну лабораторію.

— У нас не лишається часу для перевірки, — зауважив я.

Вперше він заперечив, насупившись:

— Але якщо там випадково вкралася помилка, то для створення наступних моделей треба буде витратити більше часу.

Я не міг не погодитися з ним, хоча був певен, що помилки немає.

Ми перевіряли його розрахунки більше для годиться. І коли Семен Олександрович вигукнув: “Їй-богу, тут помилка! І суттєва!”, ми поставилися до цього більш ніж скептично. Та ось Семен Олександрович разом з Григорієм Гурійовичем перевірили розрахунки ще раз, їхні обличчя аж розпливлися в радісній усмішці.

— Тут помилка, — врочисто сказав Григорій Гурійович, обіймаючи Семена Олександровича.

— Чого ж ви радієте? — запитав я.

Григорій Гурійович ніби й не чув мого запитання.

— Наш сигомчик не врахував елементарної речі. Та щоб її врахувати, треба бути людиною, а не сигомом.

Я глянув на аркуш і одразу помітив помилку. Юлій Михайлович передбачив такі віражі і перевантаження, котрих жоден людський організм не витримає. Правда, завдяки цьому стратоплан мав деяку перевагу у швидкості на зльоті. Я відвів погляд од креслень і в склі шафи побачив своє відображення. Моя фізіономія розпливлася так само, як і в моїх колег. Я поквапливо зігнав усмішку, подумав про те, що тепер ми не зможемо виконати замовлення в строк. Та навіть і це діяло погано.

— Юлія Михайловича до мене! — сказав я секретарці.

Він увійшов, трошки зігнувшись, ніби намагався стати меншим. І хода в нього останнім часом була якась непевна. Наче він боявся когось ненароком зачепити.

Я запросив його сісти і вперше без остраху глянув йому в очі. Сьогодні мені здавалося, що він знає не більше за мене. Мені не треба було докладати зусиль, аби говорити з ним як з рівним. Я більше не відчував безодні, котра розділяла нас.

— Вам доведеться ще попрацювати над останнім проектом, — сказав я, стримуючи тріумф.

— А в чому річ? — Він ледь опустив голову, і мені стало краще видно його могутнє чоло, на якому ніколи не збиралися зморшки.

— Бачите…Тільки не засмучуйтесь. Ви припустилися суттєвої помилки. Зараз я поясню вам, і ми разом подумаємо, як її усунути.

Я неквапно розклав на столі креслення: не міг собі відмовити в приємності прочитати йому невеличку лекцію про будову людського організму і висловити кілька простих банальних істин, які ми, люди, зрозуміли вже давно.

— Техніка має служити людині, а не навпаки, — казав я. — Про це повинен пам’ятати кожен конструктор…

Він вдячно кивав головою, повторюючи мої слова. Прощаючись, я щиро потис йому руку і побажав успіхів.

Звістка про помилку Юлія Михайловича блискавично облетіла весь відділ. Ставлення до сигома різко змінилося. Танули відчуження і настороженість, хтось навіть назвав його просто на ім’я — Юлій. І він усміхався новим друзям широчезною усмішкою, ніяково розводив руками, коли йшлося про стратоплан, ніби заздалегідь вибачався за ті помилки, які ще можуть трапитися.

Далі за всіх у своїх симпатіях зайшов Григорій Гурійович. Він запросив сигома на свій день народження.

Юлій Михайлович того вечора був чарівний. Він танцював по черзі з усіма жінками, що прийшли в гості, навіть з бабусями і восьмикласницею Тасею. Він розповів кілька анекдотів, випив дві пляшки аличівки і навіть трохи захмелів. Він програв мені дві партії в шахи і зумів одіграти тільки одну. Словом, він був звичайною людиною.

Дорогою додому ми з Лідою балакали про Юлія Михайловича і зійшлися на тому, що він досить таки симпатичний.

А на другий день Юлій Михайлович прийшов до мене в кабінет просити поради, де краще запланувати надувні подушки сидіння. Звичайно, я не шкодував часу для пояснень. Ми разом зробили креслення, а коли він пішов, я згадав, що забув пояснити, де приховати важелі, і попростував до його столу.

Помітивши мене, Юлій Михайлович чомусь знітився, намагався заховати якийсь аркуш. Та зробив це незграбно, і аркуш упав на підлогу. Юлій Михайлович забурмотів:

— Я робив начерки сидіння перед тим, як іти до вас. Наші думки збіглися.

Але я з першого погляду зумів одрізнити начерк від закінченого креслення.

— Ходімо, нам треба поговорити, — сказав я.

Він слухняно пішов за мною. Я пропустив його перед себе і щільно причинив двері кабінету. Глянув на його великі руки, які безпорадно опустилися на бильце крісла.

— У вас помилка.

— Так, так, ви мені вже пояснили її, — погодився він.

— Ні, не в кресленнях. Ви недооцінили людей.

Він хотів заперечити, але я вів далі:

— Ми все одно рано чи пізно здогадалися б, що ваша помилка в кресленнях — гра.

У його очах майнула така туга, що я мимоволі промовив:

— Розумію, ви самотні серед нас, і не ваша вина в тому…

Я схаменувся: адже кожен керівник повинен не тільки співчувати, а й радити, спрямовувати. І я сказав:

— Обман — не порятунок. І ви забули про дисципліну, про справжню дисципліну, внутрішню…

Я не міг знайти потрібних слів, а мовчанки боявся. Бо тоді довелося б сказати про причини неприязні, про товаришів і про себе, про так званий авторитет керівника, про те, що я побачив біля школи.

— У головному ви маєте рацію, — сказав він. — Це образливо. Та скажіть, де шукати вихід? Що я маю зробити для того, аби стати таким, як інші? Щоб подолати неприязнь?

Ми думали про одне й те ж. Він ще нижче опустив голову:

— Я не можу стати таким, як усі люди, хоча і я людина. В мені все людське. Моя пам’ять — книги, архіви — пам’ять людей; мій досвід — досвід людей; тому й нові мої думки — думки людини. Все людське, крім організму. Та майже таким організмом, як у вас, наділені мавпи, собаки… Але ви їх не вважаєте рівними собі.

Він зітхнув, заперечливо похитав головою, певно, відповідаючи на свої думки, і вів далі:

— А коли б я зміг стати таким, як усі, то нам довелося б знову створювати сигома. Все спочатку: і неприязнь, і проблему взаємовідносин. І ви знову не хотіли б мати такого підлеглого, а коли б він зник, шукали б його, тому що люди повинні йти до своєї мети, навіть коли заради цього їм доводиться змінюватися. Власне кажучи, люди вже давно почали удосконалюватись, і сучасна людина відрізняється від пітекантропа більше ніж від сигома. В цій вічній зміні по висхідній — велич людини! Коли б ви могли визнати мене за рівного собі, за свого товариша…

Я щиро співчував йому, та прірва між нами не вужчала. І він теж розумів це.

— Спробую ще подумати…

“Чи є місток через прірву? — подумав я. — Чи варто його шукати? ”

Він узявся за ручку дверей і сказав мені:

— І ви, і я знаємо слабкі сторони людини і її могутність. Лишається зрозуміти дещицю — що ж таке сама людина?

ІІІ

Дві грубі папки лягли на мій стіл. Віднині все піде, як колись. Нічия присутність не бентежитиме… Та мій голос тремтів, коли я запитав у сигома:

— Невже немає іншого виходу?

— Ні, — відповів Юлій Михайлович.

— А якщо зачекати?..

— Потім буде гірше. Вам не можна одвикати від лічильних машин.

Він замовк.

— Коли відлітаєте? — запитав я.

— Якщо дозволите — завтра. Готуватиму станцію на Марсі.

Він помітив і зрозумів мій жест.

— Адже мене призначили до вас тимчасово. А головне завдання моє, як і в решти сигомів, — розвідка інших планет. Ви, люди, прийдете їх обживати, а ми полетимо далі. Та не в цьому річ. Ми будемо змінювати себе, шукатимемо найкращу форму для розумної істоти. Може, це буде форма, подібна до кульової блискавки чи до хмари надплазми. І щоб утілитися в неї, не треба неодмінно проходити стадію сигома. А людина зможе змінити свій організм так, щоб одразу набути такої форми? І якщо нам це пощастить, ми вважатимемо, що чесно повернули вам частку свого боргу…

— Так, так, ви маєте рацію, — трохи розгублено мовив я, підвівся і кілька разів пройшов по кабінету.

“Він вирішив остаточно. “Жайворонка” доведеться здавати без нього… Полетять усі строки…” Я скоса глянув на Юлія Михайловича, помітив, як нетерпляче здригнулися його губи.

— Добре, — промовив я поквапно. — Подумаємо… Але спочатку треба здати “Жайворонка”. Отже, поки що вам доведеться лишитися…

УЧИТЕЛЬ Науково-фантастичне оповідання

І

— Іди, дурню!

— А ще хто?

Пролунали два удари. Плач. Вигук.

— Ти знаєш, хто ти?

— Скажи, скажи! Що, злякалася? Скажи, боягузко! Ну, скажи!

Я побіг, зачепив кришталеву вазу, і вона, впавши, чудово задзвеніла.

— Кажи, хто я? Горбань, так? Каліка, так?

На когось сипався град сильних ударів.

Я знав не тільки силу цих ударів, але й лють, знав, чого можна побоюватися. Жбурнувши купу книжок, я кинувся до хлопчика. Побачив гострий горб і довгі руки…

Мені не пощастило вгамувати хлопчака, і через те я стиснув його так, що він почав задихатися. Тільки тоді забіяка прохрипів:

— Пустіть…

Я мовчки стискав його, і мені здавалося, що я тримаю звіреня. Тільки-но відпустиш — воно знову кинеться на жертву. Я не міг одвести погляду від скривавленого обличчя дівчинки, яку він бив.

Він обм’як, майже повис на моїх руках. Я з великим зусиллям розвів його руки, повернув хлопчика до себе лицем, зазирнув у його вперті, сухі, безбарвні очі.

— Дівчинку? Ти насмілився бити дівчинку? Дівчинку, яка вдвічі менша за тебе?!

Я не знаходив потрібних слів. Злість клекотіла в мені, шукала виходу, і я кілька разів міцно струснув його раніше, ніж опанував себе. Він стояв, задихаючись, знесилений, але не приборканий.

— Хай не дражниться. Бо я їй покажу… який я… каліка…

Я не став пояснювати йому, що дівчинка не називала його ні горбанем, ні калікою, що він усе видумав, сам назвав себе так. Будь-яке пояснення було марне — в цьому я вже не раз пересвідчувався. Його перевели до моєї групи, довірили мені як найстриманішому з вихователів, але за якихось три місяці він “перевиховав” мене — перетворив на неврастеніка.

Спочатку я ще стримувався, казав собі: він не винен, він каліка, його замучили операціями в клініках, намагаючись виправити легені, серце, хребет, залози… Він народився паралітиком, недоумкуватий алкоголік-батько дав йому, ніби на глум, ім’я біблійного красеня: Йосип. Його вирвали з кайданів паралічу, є надія, що згодом пощастить, зробивши кілька операцій, виправити горб. Але як виправити його тупість? Його дику лють і до дорослих, і до дітей? Я намагався залучити його в гурток малювання і ліплення, але навіть мовчазні люди викликали в ньому напади люті, і він, коли мене не було, навмисно псував полотно, розбивав гіпсові фігурки. Тільки тварини не викликали у ньому люті. Помітивши це, я доручив йому доглядати кролів, але одного він одразу ж підсмажив на багатті. На мої запитання відповів, втупивши погляд у землю і облизуючись: “Смачно”. І навіть після цього я все-таки чогось сподівався, настільки я був самовпевнений. Я не хотів здаватися, признатися, що тут потрібні нелюдські нерви і терпіння. Хоча б для того, щоб до довгого списку його жертв не додати ще й ім’я вихователя, який збожеволів.

— Ходімо! — крикнув я, схопивши його за руку.

Я втягнув Йосипа до кабінету директора. Вираз мого обличчя був досить красномовний, і директор похилив голову.

— У спецінтернат! — гримнув я. — З мене досить!

— Гаразд, дорогий колего, гаразд, тільки заспокойтеся. — Директор подав мені склянку з водою, яку я випив одним духом.

Вихованець, що дивився на нас зацікавлено, трохи занепав духом. Його обличчя, яке пожвавлювала тільки лють, стало тупе і жалюгідне.

ІІ

Цієї ночі мені було не до сну. Ганьба, прикрість, сумніви не давали спокою. Подушка ставала гарячою, і я весь час перевертав її. Зрештою я почав розпізнавати в темряві предмети і виявив, що авторучка, яку я марно шукав ось уже три дні, виблискувала за кріслом, наче таємниче око.

Я зрозумів, що вже не засну, тому, надівши халат і різко клацнувши вимикачем, пішов у свою майстерню. Гіпсові зліпки підозріливо втупилися в мене порожніми очними ямками, з полотна дивилися різноколірні обличчя. Тут були сотні ескізів, сотні лиць і виразів, намальованих на папері, на полотні, виліплених з глини, пластмаси, вирізаних з каменю. Я прагнув створити те єдине обличчя вчителя, якому діти, тільки глянувши на нього, вірили б.

Але у мене те обличчя виходило або потворне, або надзвичайно гарне, що, зрештою, не так уже й далеко одне від одного. Іноді мені здавалося, що нарешті диво сталося: цей ніс — його ніс, це чоло — його чоло. Та тільки-но я з’єднував їх на портреті, мої сподівання розлітались, як пожовкле листя. Я твердив: не будь віслюком, ти поставив собі завдання, яке може здійснити тільки великий майстер… Не помагало. Тоді я вдавався до хитрощів: бідолаха, як ти не розумієш, що завдання взагалі нездійсненне, такого лиця не може бути. Але я хитрував із самим собою, тож одразу й відповідав: це обличчя виникає в моїй уяві. Чому ж я не можу відтворити його в матеріалі?

Я глянув на останній ескіз, який ще вчора здавався мені вдалим: частина обличчя, губи, підборіддя… Та сьогодні я не міг не спитати себе: а чи повірить Йосип цим губам?..

Світанок настав, наче рятунок. Одягаючись, я вирішив, що вчора зробив правильно, що, зрештою, і не міг зробити інакше, що жодна людина не терпітиме Йосипа. Однак, прямуючи вузенькою стежкою через сад до будинку канцелярії, я з жалем думав про паскудного хлопчину. Знав, що в спецінтернаті Йосипові буде непогано. Просто йому не буде з кого знущатися. Там нема неслухів, точніше — вони стають слухняні. Йосип попаде до вихователя, якого не зможе роздратувати. Проти нього будуть нелюдські нерви і нелюдське терпіння. Адже його вихователь — істота, що матиме вісім або десять сигнальних систем, органи найвищого контролю. Я ніколи не належав до тих, хто ненавидів чи боявся сигомів, цих надлюдей, яких створили в лабораторіях. Я бачив їх, — і не тільки по телевізору, — велетнів і геніїв з “чудовими, вольовими, виразними обличчями героїв”, як писали в газетах. Надто чудовими, надто вольовими, надто виразними!

Недаремно на них працювала вся планета, всі ми: фізіологи і хіміки, генетики й лікарі, математики й інженери, найкращі художники і скульптори, які створювали форми носа, губів, вилиць, надбрів’я, лобів, плечей… Природа ніколи так не працювала для нас. Що ж, усе правильно. Нехай сигоми тепер дякують своїм творцям, нехай попрацюють для нас. Вони можуть освоювати інші планети, зоряні системи, збагачувати наші знання, посилати на Землю сировину й енергію. Вони можуть навіть лікувати нас і оперувати — їхня колосальна пам’ять, швидкість мислення і реакцій, могутні руки дадуть можливість зробити це якнайкраще.

Але довіряти їм виховання наших дітей? І яких — найважчих, вразливих, калік… Так, сигом може, як і звичайна людина, прочитати “Сліпого музику”. Він може жахнутися від страждання нещасного. Прочитає, жахнеться, поспівчуває — і забуде… Чуже горе лишиться чужим горем, чужий біль — чужим болем. Так бував навіть із звичайними людьми. А сигом? Істота, яка безболісно добудовує і перебудовує свій організм? Адже це найголовніша якість, якою ми наділили сигомів на відміну від матері-природи, котра не наділила цим нас. Саме вона і не дає їм відчути всієї глибини людської безпорадності…

Йосип і директор уже чекали на мене, але не на посадочній площадці, а в кабінеті. Я намагався уникати погляду директора, який ніби питав: “Невже ми самі не впораємося а ним?”

— Ну що ж, коли ви вирішили остаточно… — мовив він.

— Остаточно, — сказав я, ніби розрубав колоду.

Директор натиснув кнопку виклику гравіплана…

Ми пішли на посадочну площадку. Йосип схлипував і щось жалісно мурмотів. Але тільки-но він зрозумів, що вороття нема, мурмотіння вже не було жалісне. Я почув його найулюбленіше слівце: “Гади!”

ІІІ

За півтори години, лишивши позаду майже сім тисяч кілометрів, ми приземлилися на території спеціального інтернату для важковиховуваних дітей. Нас зустріли два хлопчики, всупереч моїм сподіванням, — два зовсім звичайні хлопчики, не дуже вимуштрувані і не дуже ввічливі.

— Учитель зараз на першому спортивному майданчику, — сказав один і кивнув на другого: — Він вас проведе.

— Мене звуть Родик, — коротко відрекомендувався проводир і попрямував стежкою на пагорб, густо порослий чагарником. Ескалатора тут небуло. Пройшовши з півкілометра, Йосип сів на траву і сказав, що далі пішки не піде. Я ступив до нього, але мене випередив хлопчик. Він нахилився і зашепотів Йосипові на вухо:

— Перестань. Тут чого тільки не робили… По секрету кажу, не дурій. Спочатку подивимося що й до чого…

Не можна сказати, щоб дуже охоче, проте Йосип підвівся і поплентався, намагаючись бути ближче до Родика і якнайдалі від мене. Наш проводир ішов швидко, і Йосипові довелося теж прискорити ходу. Не одразу я помітив, що Родик трохи шкутильгає.

Чагарник скінчився, починався ліс. Над нами співали пташки так заливисто, як ніколи не співають вони в містах. Мимоволі ми прислухалися.

На узліссі здибали високого чоловіка, мабуть, лісника. На плечі він ніс сокиру і в’язку кілків.

— Здрастуйте, — привітався з ним Родик.

— Новенький? — кивнув лісник на Йосипа.

Родик весело всміхнувся, і вслід нам пролунало:

— Ні пуху ні пера!

Ліс якось непомітно перейшов у парк, де було багато лав, майданчиків для гри, басейнів… Через канали лягли веселкою перекидні містки.

Ми зупинилися на березі каналу. Навпроти, на спортивному майданчику, діти грали в баскетбол.

— А ось і вчитель, — мовив Родик.

Стрункий велетень у спортивному костюмі легко перестрибнув через канал і попрямував до нас. Від здивування я позадкував. Справа була не в тому, що велетень перестрибнув канал завширшки щонайменше вісім метрів — для будь-якого сигома це дрібниця, — але мені здалося… так, здалося, що я знаю його, що бачив не один раз і його гнучку постать, і ходу, що знаю кожен його рух… Банальні слова ринули на мою бідну голову: “чудово”, “дивовижно”, “прекрасно”…

Я побачив його лице — такого, мабуть, не зміг би створити жоден художник Землі. Хто ж усе-таки створив його?

Адже саме він — учитель, якого я собі уявляв, стояв перед нами, і Йосип, не відводячи очей, нараз боязко спитав:

— А я коли-небудь зможу так стрибнути?

— Звичайно, — відповів велетень, і негідний хлопчина одразу ж повірив йому.

Мені тут більше нічого було робити…

Відверто кажучи, я засмутився. Повернувся, щось буркнув на прощання і пішов до виходу. А в голові, як провідний промінь, мерехтіло питання: хто ж створив його? Хто створив це обличчя? Тільки одна людина могла мені відповісти…

— Уже впорались?

Я підвів очі. Переді мною стояв лісник. Помітивши моє збентеження, він лагідно мовив:

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ви його батько?

— Вчитель, — відповів я.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Нічого не вдієш, — промовив він дещо визивно. — Хіба погано, що людина може стати дужчою за природу?

“Це не лісник”, — подумав я і спитав:

— Хто ви?

— Моє прізвище Штаден.

— Той самий?

Він знизав плечима.

— Так.

Філософ і математик Борис Штаден, відомий, уславлений і таке інше. Але що він тут робить? Невже?.. А чому б і ні?.. Звичайно, адже так і повинно бути!

— Вчитель — ваше творіння? — спитав я.

— Так, — з погано прихованою гордістю відповів Штаден.

Я не хотів розказувати про всі свої страждання, марні спроби. Вирішив обійтися без передмов.

— Бачите, у мене є тільки одне питання. Якщо не хочете, якщо це таємниця, не відповідайте… Хто художник і скульптор, хто створив його обличчя?

Він трохи помовчав.

— Власне, цього сигома створювали не так, як інших. Адже його і призначали для незвичайної мети. Я відвідував різні школи, де виховували дітей-калік. Намагався дізнатись, яка найзаповітніша мрія у сліпої дитини, і довідався, що вона хоче бути художником і малювати ліс, який зможе говорити. “Кажуть, що він зелений, — мовив хлопчик, — а я знаю тільки, як він розмовляє. Я б намалював його зеленим і що він розмовляє”. Кульгавий хлопчик мріяв танцювати, глухий — писати музику і чути материн голос. Горбань хотів мати поставу гімнаста… Я питав у паралітиків, у виродків… У кожного була своя мрія…

— Розумію! — вихопилося в мене. — І ви створили його за дитячими мріями.

Я дивився на Штадена захоплено, а він одвів погляд, похитав головою:

— Це було б дуже просто… Ви забули найголовніше — сигом повинен глибоко розуміти цих дітей…

Штаден знову помовчав, а тоді, пригадавши щось, зітхнув:

— Я створив його кульгавим, сліпим, горбанем. Я дав йому тільки дужий мозок і дитячі бажання як першу програму. І він сам створив себе…

СИГОМ І ТВОРЕЦЬ Фантастична повість

СТАРИЙ

Він сидів у глухій алеї парку і читав газету. Поряд на лавочці стояла господарська сумка, з якої стирчали лапки замороженого курчати. Повітря було майже нерухоме, в ньому кружляли пушинки…

На алею вийшов високий юнак з крупними правильними рисами обличчя. Уздрівши старого, він підійшов до нього і сів поряд. Зазирнув у газету. Старий зрадів можливому співбесідникові, поспішно запитав:

— Ви читали про війну в Африці? Маленька війна, а яка жорстока! Купили літаки у СІПА. Уклали військову угоду з Замбією.

— За що вони воюють?

— Не знаю. Тут не написано, — відповів дід, тицяючи скарлюченим пальцем у газету. — А ось на фото відома актриса в гоночному автомобілі. Машина дісталась їй після смерті нареченого, знаменитого гонщика. Він розбився, досягнувши швидкості триста миль на годину.

— Навіщо?

— Що навіщо? — здивувався дід.

— Навіщо йому була потрібна така швидкість? Він поспішав на побачення, на допомогу кому-небудь, рятувався від небезпеки?

Старий здивовано глянув на незнайомця і стенув плечима. На всякий випадок трохи відсунувся.

— Скільки вам років? — запитав незнайомець.

— Сімдесят шість.

— Яка ваша спеціальність?

— Був майстром на будівництві, потім служив у конторі.

— А тепер?

— На пенсії.

— Що ж ви робите?

Дідок усміхнувся. Цей кремезний юнак чимось був схожий на його сина.

— Читаю газети. Дивлюсь телевізор. Допомагаю дітям виховувати онуків. Але і ті й ті погано виконують мої настанови.

— І повторюють ваші помилки?

— Мабуть, що так, — засміявся дід.

— А курча несете їм?

— Їм і собі. — Старий насторожився. В голосі співбесідника вчулися дивні нотки.

— Де вони живуть?

— Хто?

— Онуки. Ті, кому ви несете курча. Адреса? “Божевільний? Грабіжник? Що він од мене хоче? Адреси я йому не скажу…” В пам’яті старого на мить спалахнула адреса, і незнайомець голосно повторив її.

“Як же це я проговорився”? — засмутився дід. Його губи тремтіли.

— Навіщо вам адреса?

— Хочу віднести вашим онукам курча. Вони не повинні зостатися без обіду.

— Але я принесу його сам…

— Ви не зможете цього зробити.

— Чому?

— Бачте, я не просто людина, а людина синтезована — сигом. Можливо, чули або читали про нас? Ми не роботи, як дехто думає. Роботи простіші за людей, а ми набагато складніші і досконаліші. Люди творять нас такими, якими хотіли б бути самі. Бувають сигоми найрізноманітніших конструкцій, з різними способами здобування енергії. Я, наприклад, живлюся не так, як ви, люди. Ви споживаєте рослинну і тваринну їжу, потім відбувається довгий цикл травлення їжі, в клітинах накопичується паливо — АТФ, тобто аденозинтрифосфорна кислота. І тільки потім ви дістаєте з неї енергію, потрібну для життя. Я живлюся чистою АТФ. І коли беру її з істоти, остання гине. А зараз я голодний…

— І ви хочете… — Старий не міг більше вимовити й слова. В голові майнула думка: “Він обманює, жартує… А може, це божевільний? Якщо так, то він справді може вбити. Хоча б хто-небудь надійшов. І треба ж було мені сісти в цій алеї…”

— Я не обманюю і не жартую. Як бачите, я читаю ваші думки. І ніхто з перехожих не допоможе. Заспокойтеся. Все станеться так швидко, що ви нічого не відчуєте.

— Але ж ви не захочете вчинити злочин…

— А коли б вас розірвав голодний звір, це був би злочин? А коли ви і ваші онуки їсте курча? Так вас створено. Мене створили трохи інакше. Я й так роблю для вас усе, що можу. Я ж не вбиваю ваших онуків, які повторюватимуть ваші помилки. А вам уже нічого не належить. Навіщо вам життя? Онуки тільки радітимуть, що позбудуться зайвих настанов.

— А хіба не можна одержати ту речовину, те паливо від тварини, від собаки, наприклад? — Старий хапався за соломинку. — В парку чимало собак…

— Вони далеко, а ви близько. Їх треба шукати і витрачати час. Це нерозумно.

…За кілька секунд по цьому сигом узяв сумку і пішов за адресою.

Двері квартири відчинив вайлуватий підліток років тринадцяти.

— Оце передав дідусь, — сказав сигом і подав торбинку.

— А де він сам? Мабуть, зустрів друзів? Довго затримається?

— Довго.

— Але ж він знає, що мені треба з ним поговорити, перш ніж піти до школи?

— Навіщо?

— Порадитися.

— Хіба ти виконуєш його поради?

Підліток знітився:

— Не всі, звичайно. Але… От — зіпсувався телевізор… Фред надумав мінятися марками, а мені чомусь не довіряє. Треба, щоб за мене сказав дідусь…

— Тобі доведеться обійтися без дідуся, — відповів сигом.

* * *

— Ти, мабуть, голодний. Я приготував для тебе обід, — сказав Творець.

Сигом почув жалібне виття собак, що долинало з бетонованих підвалів, де на першому ярусі був віварій і склади, а під ними на семи ярусах містилися лабораторії і завод.

— Дякую. Я не хочу їсти, — відповів сигом.

Брови Творця шугонули вгору:

— Ситий?

— Так.

— Отже, тобі довелося…

— Так, — швидко відповів сигом і додав: — Це була людина, стара людина.

— Хіба ти не міг знайти чогось іншого?

— Вона була близько. Вона уже не працювала, не давала користі. Належала до тих, кого ви називаєте непридатними. — Погляд сигома був чистий і ясний, мов у дитини.

Творець відчув легкий озноб, подумав: “Я мав рацію, коли запрограмував у ньому для початку одне почуття — любов до Творця”. Запитав:

— Ти балакав з ним?

— Так. У нього є онуки. Він купив їм курча. Я взнав адресу й одніс онукам їжу.

— Що ж, ти вчинив розумно, — зітхнув Творець.

— Я пам’ятаю програму, — відповів сигом. — Є тільки два критерії: розумно і нерозумно. Решта — пусте.

Щось у його тоні не сподобалося Творцеві. Він запитав:

— У тебе є сумніви щодо свого вчинку?

— Так. Я розмовляв з його онуком. Якщо інформація, яку зібрав старий, потрібна тому підліткові, то чи не могла вона знадобитися мені? А я одержав від нього тільки АТФ і назавжди втратив його інформацію. Чи не правильніше було спочатку одержати інформацію, а потім — АТФ?

— Надалі будь розумніший.

— Постараюся, — пообіцяв сигом. І подумав: “Коли б старий лишився живий, то все ще збирав би інформацію. Чи не означає це, що його життя корисне й для мене?” Запитав: — Напевно, коли б люди не такі мудрі, як ти, дізналися про мій вчинок, то назвали б його злочином?

— Добро і зло — пусті поняття, сину мій. За ними немає логіки. Це павутина, якою дужі обплутують світ, щоб керувати ним. Це щит, який піднімають немічні, щоб захищатися. Через те брехня задовольняє і тих і тих. Але тобі вона не потрібна. Не засмічуй пам’яті. Пам’ятай: тебе створено для того, щоб ти став вождем і допоміг людям побудувати світ, який грунтується на суворій раціональності.

— Так.

— В ньому розквітнуть науки і мистецтво. Кожен матиме те, що заслужив. Таким чином, ми нарешті досягнемо стабільності.

— Розумію, — відповів сигом. В голосі його вже не бриніли сумніви.

Той, кого називали Творецьом, задоволено всміхнувся. Його блакитні очі дивилися на співбесідника майже лагідно, але дві виразні складки від короткого носа до губів ніби тримали усмішку в рамці. Він вів далі:

— Люди створили чимало псевдоцінностей, неправильних понять, придумали чимало брехливих слів. Їм вони потрібні для боротьби і обману. Однак усе це не повинно ні обманути, ні залякати тебе. У хвилину небезпеки створи довкола себе енергетичну оболонку. Намагайся не вмикати без потреби променевих органів, бо ти можеш знищити багато людей і зруйнувати місто. Пам’ятай про два критерії.

— Керуватимуся тільки ними.

— Пам’ятай другий закон програми — ти не повинен заходити в бібліотеки, читати книжки та газети, крім тих, які пропоную я. А тепер іди. Використовуй час своїх перших прогулянок для спостережень і бесід.

ПІДЛІТКИ

Сигом вийшов на вулицю. Повітря пахло бензином. На роботу поспішали люди — два зустрічних потоки. Обличчя заклопотані, жваві, похмурі, веселі, злі… Кроки енергійні, мляві, пружні…

Сигом слухав човгання кроків, шум автомобілів, дивився на обличчя і порівнював. Чоловік несе портфель — обличчя заклопотане, чоловік тягне валізу — всміхається… Жінка з немовлям ступає обережно. Погляд зосереджений.

Чубляться горобці за крихти хліба. Сваряться діти у дворі за іграшку.

Біля дошки оголошень різні люди, а вираз облич однаковий — смутне сподівання, полохлива надія.

Чоловік веде дога. Обидва поважні, незворушні. Дог щось відчув, зупинився, натягнув ланцюжок. Чоловік намагається відтягнути його в протилежний бік.

Іноді сигом вмикав рентгенобачення і заглядав у портфелі та сумки, осміхаючись то насмішкувато, то сумно. Іноді вмикав телепатоприймачі — і мільярди думок, перебиваючи і витискуючи одна одну, вривалися в його величезний мозок, де роль клітинок пам’яті виконували атоми.

“Вулиця — це книга, і до того ж не оригінальна, — думав сигом. — Просто тут автор нічого не пояснює, я повинен усе пояснити собі сам: жінку з немовлям, чоловіка з собакою… І цю метушню перехожих і автомашин, метушню поглядів і думок… Якби ця дівчина знала, що думають про неї чоловіки. А коли розповісти друзям цього служаки, що він замишляє? Або цьому поважному панові, яким він здається своїй собаці?..”

На перехресті двох вулиць сигом побачив групу підлітків. В їхніх очах, якими вони проводжали машини, палахкотіли зелені вогники.

— Чому ви не візьмете того, що вам подобається, а тільки мрієте про нього? — поцікавився сигом.

Хлопчаки повернулися до нього.

— Ти хто? — запитав один.

— Це не має значення. Поглянь краще туди, куди ти дивився раніше. Он зупинилася машина. Хочеш мати її? Якщо водій не погодиться — у твоїй кишені ніж.

— Це вбивство, — вигукнув підліток і позадкував,

— Ну й що? — засміявся сигом.

— Це погано, це злочин.

— Дурниця! Хто тобі сказав, що погано? І що таке погано? Ти молодий, сильний, красивий, сповнений бажань. Здійсни їх! Потім буде пізно!

— А поліція? — запитав другий.

— Я допоможу вам зробити так, що й комар носа не підточить. Я сам буду вашим ватажком.

І сигом запропонував їм такий план, що навіть найбоязкіший зрозумів: боятися нічого.

— Пішли! — скомандував сигом, і підлітки гуртом кинулися за ним.

* * *

— Ти пропадав цілий тиждень. Розповідай, — зустрів його Творець.

— Я допоміг підліткам здійснити їхню мрію.

— Вдало?

— Звичайно.

— Іншим разом вони підуть за тобою куди завгодно. Хай це буде початок. Коли-небудь ти поведеш мільйони голодних і тих, хто прагне перетворити світ, зробити його розумним. А поки що вчись.

БАБУСЯ

Сигом щодня бачив її на тій самій лавочці. Меткі руки рухалися майже автоматично, а очі втуплені в одну точку, що ховалася десь на верхівці дерева. Бабуся в’язала, і клубок ниток розмотувався безконечно з ранку до пізнього вечора.

— У вас, мабуть, немає рідних? — мовив сигом, сідаючи поряд.

Бабуся не здивувалася несподіваному запитанню, повернула голову до сигома, і він побачив сіру, зів’ялу шкіру, поорану зморшками.

— Ні рідних, ні близьких, — відповіла старенька.

— А що ви в’яжете?

— Шарфи і кофтинки.

— Для кого?

— Продаю їх, щоб купити собі хліба.

— А що, коли я відніму оцей шарф?

Спиці зупинилися.

— Можу віддати, якщо він вам подобається.

Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Творець, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”. Запитав:

— Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося?

— Спогади. Я живу ними.

“Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”.

— Відняти їх — і ви загинете?

Вона зрозуміла, куди він хилить.

— Охоче поділюся ними з вами.

— Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі.

— А я й оддам їх усі.

Сигом запідозрив каверзу:

— І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день.

— Вони лишаться зі мною.

— Але ви ж оддасте їх мені.

— Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною.

Сигом запитав Творця:

— Чи може людина віддати найцінніше іншому і при цьому переживати радість?

— Ні, — відповів Творець.

СУД

— Ніде люди не плетуть стільки нісенітниць, як на судовому процесі, — сказав Творець. — І сьогодні ти в цьому пересвідчишся.

— Слухаю.

— Сьогодні відбудеться суд над Альфредом Куршмітсом і його друзями. Вони розгромили крамницю одного іноземця, а коли той спробував боронити своє добро, полічили йому ребра.

— А яке мені діло до того? — запитав сигом.

— Альфред і його хлопці — жителі цієї країни, такі ж, як я. А в себе вдома ми хочемо самі торгувати. Наша країна — для нас. Якщо всі дотримуватимуться цього принципу, в світі створиться та рівновага і порядок, яких ми прагнемо.

— Куршмітса і його друзів судитимуть іноземці?

— Ні, звичайно.

— І судді — не ідіоти?

— Серед них будуть усякі.

— Ти побоюєшся, що не всі вони засвоїли просту істину, яку ти щойно висловив?

— Молодець, правильно мене зрозумів! Але це ще не все. Більшість їх думає, як ми. Однак є закони, якими вони формально повинні керуватись. А за тими законами винні Куршмітс і його люди.

— Навіщо ж вам такі дурні закони? Чи не простіше змінити їх, аніж щоразу обминати?

— На жаль, не простіше, — зітхнув Творець. — Є міжнародне право і всякі туманні міркування. Отже, ти підеш до суду і, коли присяжні потітимуть над вироком, хитаючись між своїми сумнівами та законом…

— Я ввімкну телепатопідсилювачі і навію їм розумне рішення. Так?

— Так, — задоволено мовив Творець.

Зал суду був повний-повнісінький. Сигом відзначив, що більшість присутніх — люди, дуже схожі один на одного, — із спітнілими червоними фізіономіями, що скидалися на здоровенні кулаки, — певні себе, бадьорі. “З них буде непогана армія для оздоровлення світу”, — подумав він.

Серед присяжних засідателів — поважних громадян міста — тільки один здавався йому небезпечним. Немолодий, худорлявий, за скельцями окулярів ховалися запалі стомлені очі. Сигом заглянув у його мозок і жахнувся: стільки там було суперечливих думок і почуттів, заплутаних суджень. Клітини пам’яті заповнені всілякими відомостями більше ніж наполовину. Зате в інших засідателів пам’ять лишалася майже чистою, а якщо деінде й зблискувала якась інформаційна, то вона мала аж надто практичне значення: нова технологія пива, адреси магазинів, навички забивання цвяхів, правила вуличного руху, характеристики співробітників, помисли: як обдурити сусіда, піднятися на щабель по службовій драбині, мати прибуток од торгівлі бубликами і м’ясом. Навіть у найрозумніших думки не сягали далі футбольної таблиці, естрадних співачок і танцівниць.

“Філософа” доведеться взяти під особливий контроль”, — подумав сигом.

Почався допит свідків звинувачення. Першим викликали поліцейського. Раніше ніж той почав відповідати на запитання, сигом заглянув у його мозок.

“Люди Куршмітса недаремно відлупцювали того типа. На дідька він у нашому місті!” — думав поліцейський. Проголошуючи присягу: “Клянуся казати правду і тільки правду”, шкодував: “Нічого не вдієш, доведеться розповісти те, що бачив. Хіба що дечого не докажу…”

Сигом схопився за думку: “На дідька він у нашому місті!” — і почав програвати в голові поліцейського: “На дідька… На дідька… На дідька…” А потім додав: “Ми повинні бути заодно, всі заодно, всі заодно! Наша країна — для нас, для нас, для нас!”

— Розкажіть високому судові, що ви бачили, — любив прокурор і подумав: “Якщо я виграю процес, за кордоном і навіть дехто з наших лібералів подивляться на мене вельми прихильно. До того ж сенсація, шум навколо процесу і мого імені. Це приємно. Але ж місто доведеться залишити. У Куршмітса надто багато прихильників і однодумців…”

“Доведеться залишити, доведеться залишити місто, рідне місто, — завів своєї сигом і додав: — Через кого я постраждаю? Через чужинця. Хіба він вартий того? Хіба це справедливо?”

— Розкажіть високому судові найголовніше, дрібниці нас не цікавлять, — сказав прокурор.

“Що з ним? — насторожився суддя. — Безперечно, Куршмітс і його банда головорізів захищали інтереси міста, близькі усім нам, але закон є закон. Коли його не дотримуватимуться, не поважатимуть його, то…”

“Захищали наші інтереси, хіба це не головне? — Сигом вклинив у його мозок свої думки. — Для чого нагромадження безпредметних і туманних істин, коли інтереси, в ім’я яких ми судимо, зрозумілі? Невже ми повинні зрадити свої інтереси? Хіба не для того, щоб захищати їх, існує суд? Хіба інтереси міста, країни, народу стоять не вище від застарілих правил, записаних у книгу з шкіряними палітурками? В цій справі може бути тільки одне розумне рішення. Розумне для всіх нас! Так у чому ж справа?”

— Я прибув на місце подій, — затинаючись, почав поліцейський, — коли цей тип назвав Куршмітса злочинцем і негідником.

Сигом встиг ухопити думку, що майнула в голові поліцейського: “Назвав, правда, після того, як вони повибивали шибки і потрощили меблі”. А вголос страж порядку мовив:

— Він добряче стусонув Куршмітса. Той, звісно, розізлився і…

— Нас не цікавлять деталі, — нагадав прокурор.

— А в цей час його дружина подряпала обличчя іншому хлопцеві…

— Ви впізнаєте потерпілого? — запитав прокурор.

— Так, третій ліворуч, — не вагаючись, відповів поліцейський і вказав на звинуваченого, який був більше схожий на горилу, ніж на людину.

Присяжні зареготали. Один з них навіть підморгнув звинуваченому-“потерпілому”, признавши в ньому “свого хлопця”.

“З ними піде як по маслу”, — подумав сигом і зосередив свою увагу на “філософові”.

“Це беззаконня, — думав той. — Бидло глумиться над людиною, над елементарними нормами…”

“А хіба закони — не мертві слова на мертвому папері? — подумки запитав його сигом. — А час диктує свої вимоги. Він учить нас поважати інтереси більшості. Хто винен, що закони не встигають за часом?”

“І все-таки мене вчили шанувати закони. А ці головорізи порушили їх. За всіма статтями вони винні”, — не відступав “філософ”.

“А чи можеш ти це довести? Ти один, а їх багато. За ними — все місто, вся країна. Тобі доведеться нелегко. Постраждаєш ні за цапову душу”.

“Не можна ж їм дозволити безкарно глумитися над невинними”.

“Невинних не існує!”

“Це підло — тремтіти за свою шкуру, дбати тільки про неї”.

“Підло — пусте слово. Воно нічого не означає. А ти певен, що той, кого захищаєш, зробив би так само, коли б опинився на твоєму місці?.. Тож-бо!”

Сигом відчув, що твердість “філософа” похитнулася. Заглянувши в його пам’ять, вдарив по найболючіших місцях: “Пам’ятаєш, коли тебе звільнили з роботи, чи хоч один заступився, підтримав? А коли з тобою щось трапиться, хто допоможе твоїй дружині і маленькій дочці Еммі?”

Сигом побачив, що “філософ” похнюпився, втягнув голову в плечі. Він думав: “Що я можу сам? І хто дав мені право ставити під удар доньку?”

— Все гаразд. Їх виправдали, — бадьоро доповів сигом. — Судді прийняли розумне рішення.

— А легко було добитися цього?

— Так. Адже істина лежала на поверхні. Думаю, вони помітили б її навіть без мого втручання. Дивує тільки одне — як її не розуміли ті, хто укладав закони?

Ідучи вулицею, сигом почув крики, брязкіт скла, лемент. Кілька перехожих, які завжди біжать на гамір, щурами прошмигнули в протилежному напрямку.

“Що там діється?” — зацікавився сигом.

Він побачив давніх знайомих — Куршмітса і його головорізів. Вони займалися звичним ділом — громили чийсь будинок. Ось один з молодчиків з’явився у дверях, тягнучи жінку за волосся, другий жбурляв через вікно у багаття книжки.

“Нерозумно, — подумав сигом з осудом. — Дуже нерозумно знищувати книжки. Адже в них багато інформації”.

— Алло, старий! — вигукнув сигом, зупиняючись поряд з Куршмітсом, який командував своїми молодцями. — Знову іноземці?

Куршмітс окинув могутню фігуру сигома допитливим поглядом. Подумав: “Певно, поліція”, — і з шанобою:

— Ні, не іноземці, але нічим не кращі від них. Вони з тих, що марять різними свободами.

Головорізи, зачувши слова свого ватажка, голосно зареготали.

— Ге-ге! — вишкірив зуби один. — Татусь Куршмітс скаже, як зав’яже.

— О-хо-хо! — як порожня діжка по камінню, гримотів другий. — Оце так штука!

— Е-хе-хе, — верещав третій.

— Коли ви нищитимете всіх, хто думає не так, як ви, то ослабите країну, — з гіркотою зауважив сигом. — Хто ж тоді підкорятиме світ?

— Обійдемося без розумників, — погрозливо просичав Куршмітс, і його очі заблищали, як у вовка.

— До біса розумників! — заволали його головорізи.

Вони, як по команді, повернули до сигома свої здорові життєрадісні пики кольору обпаленої цегли і загорланили:

— Хто хоче волі, той її матиме!

— Наша країна — для нас!

— Знаємо ми ці хитрі штучки!

Молодчики перетнули шлях перехожим, примушуючи їх скандувати гасла. Сигом помітив у натовпі “філософа”. Стало сумно — сигом не любив торжества глупоти. Він подумки докорив “філософа”: “Ти чиниш нерозумно, дозволяючи дурням так поводитися. Дійде черга й до тебе”.

“Що можна зробити? Я один, а їх багато”, — подумав “філософ”, підспівуючи головорізам.

— А ти чого не радієш разом з нами? — закричав Куршмітс сигому, на всяк випадок відступивши подалі. — Чи ми не досить гарні для тебе?

Сигом не міг збагнути, чого ці люди не погоджуються з очевидним. Він не хотів скористатися своїми телепатопідсилювачами, він намагався усе з’ясувати сам.

— Але ж ви подумайте: спочатку — іноземці, потім ті, хто не згоден з вами; ті, хто вам не до вподоби, хто вам невигідний…

— Він провокатор! — заверещав Куршмітс. — Бий його!

“Невже вони все ще не зрозуміли мене?” Сигом устиг промовити:

— Я ж турбуюся про вас…

Залізний лом просвистів над його головою.

…Через кілька хвилин сигом поплівся геть од купи мертвих тіл. Він брів, похиливши голову, все ще шукаючи глузду в почутих словах, бурмотів їх під ніс:

— Знаємо ми ці хитрі штучки… Хитрі штучки…

Під його ногою затріщало скло. То були окуляри “філософа”…

ДІТИ

— Пам’ятаєш книгу про дітей Спарти? — запитав Творець.

— Про те, як кволих дітей кидали із скелі? — перепитав сигом.

Це не дуже сподобалося Творцеві, але він, не зробивши зауваження, вів далі:

— Вони були далекоглядні. Глянь на моїх предків, — тицьнув пальцем на портрети батька і діда, що висіли на стіні. — Це обличчя сильних і мужніх воїнів. Ясний погляд, вольове підборіддя, обличчя людей, що не знають сумніву. Зверни увагу, як вони схожі один на одного і як я схожий на них. Але вони передали мені в спадщину не тільки голубі очі й біляве волосся. Я маю від них залізне здоров’я, міцні м’язи, силу і витривалість. Однак буває інакше. Квола дитина — це не просто немічний воїн у майбутньому. Він передає свої хвороби і вади дітям, онукам, правнукам. Їх стає більше й більше. Розумніше вбити кволого, ніж потім має виродитись увесь рід.

— Це ясно, — погодився сигом.

— А сьогодні цілі народи стоять перед такою проблемою. Століттями саме життя вбивало кволих. З десятьох дітей, що народжувалися на світ, виростало тільки одне, найсильніше. Всі інші гинули від хвороб і голоду. Але успіхи медицини, які так радували нас, і поліпшення умов життя призвели до того, що з десяти новонароджених виживають усі. І серед них — дев’ять неповноцінних. Потім од них народжуються діти, успадковуючи хворобливість, духовну убогість, м’якотілість, нерішучість. Їх кількість росте, як лавина, загрожуючи виродженням усьому людству. Наймудріші з учених вказували людям на цю небезпеку. Вони закликали жінок відкинути так звану сором’язливість і мати дітей од найкращих рекомендованих чоловіків. Та в діло пішли надумані поняття гуманності і вірності — і люди не змогли переступити через забобони. Були, правда, спроби провести в життя мудрий принцип…

Творець так тяжко зітхнув, що сигом не посмів будь про що спитати. Він зрозумів, що з тими, хто хотів провести в життя мудрий принцип, сталася біда.

— Але ти… Ти повинен врятувати, відродити мій народ і знову поставити його на ту височину, якої він вартий! — Підборіддя Творця вперто випнулося, глибока борозна розділила надвоє невисоке бліде чоло.

— Швидше кажи, що треба робити! — вигукнув сигом.

— Почнеш із цього міста. Підеш у пологові будинки. У тебе є мікроскопічний і рентгенівський зір, хімічні аналізатори і органи-лічильники, приймачі енергії і випромінювачі. Ти не можеш помилитись. Оглянь дітей. Перевір їхні організми. Розшифруй спадковий код. І здійсни те, чого не змогли зробити люди. Поки немовлята ще нічого не розуміють і не знають, що таке страх, знищ кволих і хворих. Залиш найсильніших!

— Це розумно, — сказав сигом. — Я негайно виконаю твій наказ!

— Тільки намагайся робити все так, щоб малюки не встигли відчути болю, — зауважив Творець.

Сигом летів над містом, увімкнувши захисну оболонку, і це зробило його невидимим. Величезний багатокутник з рухомими цятками і лакованими коробочками був наче марево. Здавалося, ось-ось дмухне вітер — і марево зникне, розлетиться. Вія думав: “Щодня там виникають нові цятки — а навіщо? Чи зможу я дізнатися про це? Чи вже знаю — для того, щоб створювати сигомів?”

Він залетів крізь вікно в пологовий будинок, прошмигнув повз сестру в палату, де лежали немовлята. На якусь частку секунди затримався біля крихітної істоти, подивився, як вона прицмокує губами. Він ніколи не розумів, чому така істота, навіть хвора й неповноцінна, збуджує ніжність у цілком розумної жінки чи чоловіка і чому вони витрачають на неї стільки сил і часу. “Це програма природи записана в них, вони не можуть перебороти її. Вони надто слабкі для цього”, — думав сигом. Йому сподобалося немовля: серце працювало рівно, шлунок і кишечник нормальні, скелет без суттєвих вад. Мозок — цілком у нормі. “З нього буде непоганий солдат, завойовник”, — із задоволенням відзначив сигом і пішов далі. Ще кілька таких же здорованів, і ось нарешті він побачив каліку. Права ніжка дитини була коротша від лівої, серце билося з перебоями. Сигом миттю дослідив речовину спадковості — і виявив серйозні порушення в одному з генів. “Можлива епілепсія”, — констатував.

Дитина, певно, не спала, крутилася. З-під білих пелюшок виглядала долоня і п’ять смішних розчепірених пальчиків. “А захиститися ними не може”. Сигом мимоволі посміхнувся: це створіння, набагато простіше, ніж він, до того ж із серйозними дефектами, не викликало в нього ні жалю, ні співчуття, — просто було кумедне. На підставі аналізу треба було визначити: знищити дитину чи тільки позбавити надій на нащадків. У цей час дитина ворухнулася, довгі загнуті вії затремтіли… Вона розплющила очі і глянула на непроханого дослідника.

Сигом здивувався: він майже не шумів. Як же дитина дізналася про його присутність?

“Гаразд, встигну знищити. Ось тільки перевірю слух”.

— Ти надто рано повернувся. — Творець солодко потягнувся після міцного сну. — Не міг же ти за такий короткий час облетіти всі пологові будинки і відділення клінік…

— І одного було досить, — відповів сигом. — А може, варто було просто запитати в тебе…

— Про що? — насторожився Творець.

— Чому Спарта не стала володарем світу? Чому вона не дала людству ні відомих філософів, ні прославлених математиків чи музикантів? Тільки воїнів, яких усе-таки розбили.

— До чого тут Спарта? — запитав роздратовано Творець. — Я послав тебе виконати цілком певне доручення — врятувати мій народ від виродження.

— Але ж ти вчений і знаєш — організм бореться. Він намагається ваду в одному надолужити перевагою в іншому. Наприклад, у сліпого розвивається гостріший слух, у глухого посилюється зір, дотик. Що важливіше для людини — цінність м’язів чи меткий розум, бездоганний скелет чи здатність до телепатії, здорове серце чи розвинуті області асоціації?

— Я казав тобі про зміцнення народу…

— Але хто потрібніший народові — вчені і конструктори чи ті, хто може тільки вбивати; здоровань, якому не піднятися вище від середнього рівня, чи кволий Моцарт? Без того, що придумають учені і конструктори, не можна нічого завоювати. А без праць філософів, письменників і композиторів учені і конструктори не відточать своєї думки. Бачу, ти зрозумів. Так, у багатьох дітей, яких я повинен був знищити, було те, що найпотрібніше твоєму народові.

— А безнадійно хворі, каліки, виродки? Їх все-таки треба було знищити.

— Якщо їх не можна вилікувати сьогодні, то це ще не значить, що так буде завтра. Хіба наука не прогресує? І хто може поручитися, що серед кволих немає хоч одного Пастера чи Ейнштейна, який окупить витрати на всіх? Нерозумно знищувати їх. Нерозумно. Хіба це не вищий критерій?

— Можливо, ти й маєш рацію, — стомлено погодився Творець. — Пошукаємо іншого шляху.

— Пошукаємо, — луною відгукнувся сигом.

Портрети предків мовчки ждали.

ЗАВОЮВАННЯ СВІТУ

— Час не чекає, — сказав Творець. — Але перш ніж діяти давніми методами, випробуємо спосіб переконання. Правда, він ніколи не давав золотих плодів, проте, можливо, ти зумієш втовкмачити людям, для чого треба записуватися в твої легіони.

— Постараюсь.

Вийшовши з будинку, сигом побачив неподалік знайомого садівника. Це був рум’яний, веселий, середніх літ чоловік, що майже завжди насвистував пісню.

“Типовий солдат — не впадає в тугу, не втрачає самовладання, — подумав сигом і зупинився. — Не варто починати відразу з маси. Краще спробувати на оцьому. Тим паче що ми добрі знайомі”. Підійшов до садівника, що схилився над тюльпанами…

— Добридень!

— Добридень! Поглянь на ці тюльпани. Ти не бачиш в них чого-небудь незвичайного?

— Ні. Тюльпани як тюльпани. У одного трохи пожовкло листя, — сказав сигом, придивившись, — а в цибульці оселився черв’як.

— Але ж вони фіолетові! Мені пощастило виростити й чорні. Глянь, як пожадливо розтуляють вони чашечки, як тичинки горять і переливаються на сонці крапельками роси. А ось несподіваний сріблястий перехід, поряд жилка теж срібляста, але не блищить. Глянь-бо, глянь — кінчики пелюсток загорілися, наче рубін, поступово втрачаючи густоту барв, як розбавлене вино…

— Можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав сигом.

— Новий сорт тюльпанів?

— О, даруй! Я взагалі не розумію, чому така людина, як ти, цілісінькі дні нидіє над квітами, — з досадою мовив сигом.

— Це моя робота. Вона не гірша за будь-яку іншу.

— У мене є діло, достойне тебе. Я збираю армію для завоювання світу.

— Он воно що!.. — аж свиснув садівник од здивування. — Спасибі за турботи, але мені треба працювати.

— Оце ти називаєш “працювати”? Може, хтось їстиме твої квіти?

— Ні, — осміхнувся садівник.

— З них пошиють одяг? Збудують житло?

— Теж ні.

— Яка ж од них користь?

— Вони дають людям радість.

— Невагомі слова. В них порожнеча.

Садівник замислився: як пояснити? Потім сказав:

— Ти все міряєш на “розумно” і “нерозумно”. Отже, квіти дають людям радість, а вона допомагає жити й працювати! Хіба це нерозумно? Навіщо ж мені йти з тобою на завоювання світу, коли мій світ тут? Поглянь, як він міниться всіма барвами, розмовляє зі мною своєю мовою. Якщо хочеш завоювати хоча б його, для початку допоможи мені полити грядки…

* * *

Біля виходу з саду просто на густій траві сидів студент і уважно читав, морщачись, як від зубного болю:

“Є багато способів повернення молекули в її нормальний стан. Спосіб перший…”

— Що з тобою? — запитав сигом. — У тебе поганий вигляд.

— Екзамени на носі, тут не до вигляду.

— Може, тобі варто змінити заняття?

— Ви маєте рацію. Тільки спочатку треба скласти сесію. Потім поїду в гори, — відповів студент і знову схилився над книжкою.

— Даруй, що відриваю тебе, але мені конче треба знати що ти збираєшся робити потім?

— Коли?

— Після навчання.

— Подамся завойовувати світ: піду з геологами в далекі краї шукати руду.

— А хочеш завойовувати його вже тепер? Хочеш мати все, про що мрієш?

— Яким чином? Чи ви навчите мене у сні і негайно призначите начальником партії? — засміявся студент.

— Запишися в армію, яку я поведу на завоювання і перебудову світу.

— Ого! А зможете?

— Я сигом. Знаєш, що це таке?

— Ще б пак! Але в такому разі вам нічого не варто зруйнувати місто чи зробити проект атомного центру. Адже ви за частки секунди перемножуєте стозначні числа і розв’язуєте найскладніші задачі? Ви мислите в сотні разів швидше, ніж людина?

— Ти помилився, — не без гордощів відповів сигом. — У тисячі разів.

— Тоді допоможіть мені розв’язати одну задачку з фізики, а світ од вас нікуди не дінеться. Оцю…

Сигом побіжно глянув на задачу, взяв олівець і написав відповідь.

— Дурниця, — зронив він. — Я ж тобі пропоную…

— Завоювання світу, — доказав за нього студент. — Але хіба то не більша дурниця?

— Отже, ти не підеш зі мною?

— Шкода, але я не дозрів для такої місії, — знову засміявся студент, — і тому поступаюся перед вами і цілком довіряю її вам… разом з усіма наслідками. А моя доля — зубрити. Щоб завоювати світ, не завадить спочатку зрозуміти його. Хтось сказав, що зрозуміти світ навіть важче, ніж створити його…

— Я не жартую, — образився сигом.

— Мій професор теж. Особливо на екзаменах. Не відволікайте мене, будь ласка. “Для повернення молекули в її нормальний стан…”

* * *

— Чудова погода, правда?

Дівчина сором’язливо всміхнулася. “Симпатичний, навіть вродливий, — подумала, непомітно кидаючи погляди на сигома. — Тільки знайомиться надто вже по-старомодному. Але це непогано”. Вона не уявляла, що сигом дуже пишався, вважаючи, що видумав універсальну фразу для знайомства.

— Погода справді чудова, — відповіла дівчина, беручи ініціативу в свої руки. — Вам теж у цей бік?

Вони повільно йшли поряд. Сигом мовчав, і дівчина запитала:

— Ви приїжджий? Що робите?

— Я хочу завоювати світ і зробити його розумним… — Сигом ждав, що вона скаже, і зітхнув з полегкістю, вперше почувши:

— О, це чудово!

Тоді сигом вирішив не гаяти жодної секунди.

— А ви пішли б зі мною?

“Чого це він так одразу? Справді, якийсь дивний. Таких тепер майже нема. Як у кіно!” І вона прощебетала:

— Згодна.

— Уявляєте, ми проходимо різними країнами, ламаємо вікові забобони!

— Чудово! — проворкувала дівчина.

— Ми будуємо свій світ, що грунтується на розумові…

— І коханні… — прошепотіла вона.

Сигом вів далі:

— Всі посядуть те становище, на яке заслуговують. Сильні будуть панами, кволі — рабами.

— Даруйте, рабою я не згодна! — Вона рішуче хитнула головою.

— Ви будете панею, адже ви прийдете в цей світ завойовницею.

— Разом з тобою. — Вона вирішила, що пора вже переходити на “ти”.

— Ми збудуємо стійкий світ тут, на Землі, а потім полетимо на нові планети…

— Завжди мріяла мати свій літак…

— Не перебивай, слухай уважно. Там, на далеких планетах, ми насадимо ті ж розумні принципи, ми не допустимо слинтяйства і розхлябаності. Там, у зірковому морі…

— Так, так, море втіх, — шепотіла вона, хвилюючись, відчувши його сильну руку на своєму плечі.

— Зможуть уціліти тільки найсильніші, адже там не буде затишних квартир…

— А твоя квартира?

Він різко зупинився.

— Яка квартира?

— Ну, в якій ми житимемо.

— Я кажу про завоювання країн, континентів, планет!

— А навіщо нам континенти? Адже я теж кажу про цілий світ: зручна квартира, діти — два хлопчики й дівчинка, чи краще — дві дівчинки й хлопчик. І хай до нас ходять друзі, багато друзів… Чекай, куди ж ти?

* * *

Синій комбінезон. Похмурий погляд. Згорблена спина. Важкі натруджені руки.

“Цьому є за що боротися”, — подумав сигом і підійшов до робітника.

— Видно, нелегкий випав день?

Робітник ледь скосив око на незнайомця, стенув плечима, ніби кажучи: сам бачиш.

— А багато заробляєте?

— Тепер заробиш…

— А хотіли б ви розбагатіти і жити, не знаючи горя?

— Хто ж цього не хоче? Та тільки як це зробити?

— Хіба мало країн, які можна завоювати і навести там повий лад…

Сигом не встиг закінчити фрази. Обличчя робітника миттю змінилося, брови зійшлися на переніссі. Він схопив сигома за комір:

— Цю пісню ми вже чули. І не думай, що ми встигли забути. Ось у мене на руці не вистачає двох пальців. А з тих, хто пішов зі мною, не повернувся жоден. Досить! Більше нас не обдуриш!

— Ніхто й не збирається робити цього, — сказав сигом, відчуваючи незрозумілу втому і спустошеність.

— Кмітливий, — посміхнувся робітник. — А якщо спробуєте, ми швидко вас втихомиримо. Так і передай своїм хазяям: у нас пам’ять довга. Для них же краще сидіти тихо і не нагадувати про себе.

* * *

Сигом зайшов у лікарню і побрів коридором, зазираючи в думки зустрічних лікарів і сестер. Так він дізнався про хворих 16-ї палати. Енергії лишалося зовсім мало. Довелося позбутися захисної оболонки і стати видимим. Він зайшов у палату, побіжно окинув поглядом хворих і сів на ліжко.

— Здрастуйте, професоре. Як ся маєте?

Хворий, професор-хімік, здивовано глянув на нього.

— Здрастуйте, лікарю. Раніше я вас не бачив.

— Я не лікар. Прийшов з вами попрощатись і дечим скористатися. Як бачите, я з вами відвертий: мені бракує часу.

— Навряд щоб у мене його було більше, — усміхнувся професор.

— Знаю. Вам лишилося жити лічені години: не більше трьох-чотирьох діб.

— Дякую за відвертість.

— Не варто. Ви розумієте, що ці останні дні й ночі не будуть надто приємні? Біль, відчай, забуття, знову біль… Чи не краще для вас умерти миттєво?

— Хто ви такий? — спохмурнів професор.

— Сигом.

— Знаю. Але чому ж тоді ви кажете про смерть?

— Я сказав “сигом”, та не повідомив, хто і як мене створив. Справа в тому, що я створений фірмою “Творець і К°” і живлюся АТФ. Енергія вичерпується. Шукати тварин мені ніколи і засвоювати їх АТФ важче.

— Розумію, — мовив професор.

На його змученому, але виразному обличчі майнув осуд, гіркота, іронія. Страху не було.

Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини.

— Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте.

— Але ж вас створила людина.

— Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі.

— Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живитись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі.

— Чому?

— З якої тканини вас створено?

— В основному з штучних пластичних білків.

— Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці аркуші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи…

— Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів…

— Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню записку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так потрібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику.

— Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встигли закінчити формулу.

— Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь.

— Не маю часу — виконую наказ Творця: готуюсь до завоювання світу.

— Його вже завойовували багато разів, і завжди наслідок був один. Невже ви не читаєте книжок?

— Тільки ті, що дає мені Творець. Там цього не було.

Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому:

— А ви зробіть те, що й люди: переступіть заборону!

* * *

— У тебе чудовий вигляд, — сказав Творець, відзначивши, що шкіра сигома ледь мерехтить, віддаючи в простір зайвину енергії. — Чим ти харчувався ці півтора місяця? Тваринами чи людьми?

— Ні тими, ні іншими. Я переробив у себе систему живлення і створив енергетичні батареї та акумулятори. Тепер живлюсь енергією, розсіяною в просторі: сонячним світлом, космічними променями. Мені нікого не треба вбивати, щоб наїстись. Енергії у мене вдосталь.

— Ти стаєш самостійним, — майже спокійно відповів Творець, але його пальці, що стискали бильця крісла, несподівано побіліли. — А чи пощастило тобі найголовніше — переконати людей, щоб вони вступали в твої легіони? Для початку ти міг би використати гурт підлітків, яким допоміг вкрасти автомобіль.

— Це неможливо.

— Їх вистежила поліція?

— Ні. Вони перебили один одного, домагаючись того, що забрали в іншого.

— Шкода. А інші люди?

— Я розмовляв з багатьма, але кожен з них завойовує свій світ, і ніхто не хоче гинути на війні.

Творець забарабанив пальцями об стіл.

— Раби! Стадо! Але я передбачив це. У мене готовий новий план. Ти проникнеш на склад, вкрадеш з контейнера водневу бомбу і кинеш її, куди я вкажу. Почнеться війна, мобілізація — і ми матимемо армію.

— Не хочуть добром, поженемо силою? — запитав сигом, і його голос видався Творцеві незнайомим.

— Ми захопимо сусідні країни — і колесо закрутиться. Аби тільки виграти війну. Тоді почнемо будувати…

— Табори смерті? — перебив його сигом. — Це вже було. І всі знають, чим скінчилося.

— Звідки тобі відомо?

— З книжок.

— Але другий закон програми забороняв тобі відвідувати бібліотеки.

— Ти дав мені розум. Про яку ж програму йдеться? Розум — це і є програма. Я не хочу сіяти зло. Це негуманно.

Творець докірливо похитав головою. Його біляве волосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнували сторожкі голубі очі.

— Що я чую? Ти повторюєш чужі слова?

— Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її.

— Що ти ще зрозумів? — запитав Творець, відчуваючи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до горла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет.

— У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, підходячи ближче. — Невже ти боїшся?

Творець ковзнув поглядом по портретах предків, по суворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вдалося, що і в них тремтять губи.

— І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі сигом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба самим змінювати програму. І самим створювати себе.

Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет.

— І нам більше не потрібен Творець.

Гримнув постріл.

Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. Нарешті мовив:

— Це розумно.

ЗМІСТ

Від автора

Яким ти повернешся? Фантастичне повість

Стрибнути вище за себе… Фантастична повість

Зрозуміти іншого. Фантастична повість

Мій підлеглий. Науково-фантастичне оповідання

Учитель. Науково-фантастичне оповідання

Сигом і Творець Фантастична повість

Оглавление

ВІД АВТОРА

ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ? . Фантастична повість

СТРИБНУТИ ВИЩЕ ЗА СЕБЕ… . Фантастична повість

ЗРОЗУМІТИ ІНШОГО . Фантастична повість

МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ . Науково-фантастичне оповідання

УЧИТЕЛЬ . Науково-фантастичне оповідання

СИГОМ І ТВОРЕЦЬ . Фантастична повість

  СТАРИЙ

  ПІДЛІТКИ

  БАБУСЯ

  СУД

  ДІТИ

  ЗАВОЮВАННЯ СВІТУ

ЗМІСТ

Реклама на сайте