«Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна»

АЕЛІТА

ДИВНА ОБ’ЯВА

У Петрограді, на вулиці Червоних Зір, появилася дивна об’ява: невеликий, сірого паперу аркуш було прибито до облупленої стіни порожнього будинку. Кореспондент американської газети Арчібальд Скайльс, проходячи мимо, побачив босу молоду жінку в ситцевому охайному платті, яка стояла перед об’явою: вона читала, ворушачи губами. На її втомленому, милому обличчі не було подиву, тільки в синіх байдужих очах світилося щось несамовите. Жінка засунула пасмо хвилястого волосся за вухо, підняла з тротуару кошик із зеленню і пішла через вулицю.

Об’ява була варта великої уваги. З цікавості Скайльс прочитав її, підійшов ближче, провів рукою по очах, перечитав ще раз.

— Twenty three, — нарешті мовив він, що мало означати: “Сто чортів його батькові”.

В об’яві писалося:

“Інженер М. С. Лось запрошує тих, хто бажає летіти з ним 18 серпня на планету Марс, з’явитися для особистих переговорів од 6 до 8 вечора. Ждановська набережна, будинок 11, у дворі”.

Це було написано зрозуміло і просто, звичайним чорнильним олівцем.

Скайльс мимоволі помацав пульс: такий, як завжди. Глянув на хронометр: було десять хвилин на п’яту, 17 серпня 192… року.

Із спокійною мужністю Скайльс сподівався усього в цьому шаленому місті, але об’ява, прибита гвіздочками до облупленої стіни, вплинула на нього надзвичайно болісно.

Дув вітер безлюдною вулицею Червоних Зір. Вікна багатоповерхових будинків — одні розбиті, інші позабивані дошками, здавалося, там ніхто не живе, жодна голова не визирала на вулицю. Молода жінка, поставивши кошик на тротуар, стояла по той бік вулиці й дивилася на Скайльса. Миле її лице було спокійне і втомлене.

У Скайльса заграли на вилицях жовна. Він дістав старого конверта і записав адресу Лося. В цей час перед об’явою зупинився високий, широкоплечий чоловік, без шапки, судячи по одежі — солдат, у суконній сорочці без пояса, в обмотках. Руки він знічев’я засунув у кишені. Міцна потилиця напружилася, коли він почав читати об’яву.

— Оце так замахнувся — на Марс! — озвався він задоволено і повернув до Скайльса засмагле безтурботне обличчя.

На скроні у нього навскіс білів шрам. Очі — сизо-карі і так само, як у тієї жінки, — з іскринкою. (Скайльс давно вже примітив цю іскринку в російських очах і навіть писав про неї в статті: “Відсутність у їхніх очах певності, то насмішкуватість, то шалена рішучість і, нарешті, незрозумілий вираз переваги — надто болюче впливають на європейську людину”).

— А от узяти б і полетіти з ним, дуже просто, — знову мовив солдат, усміхнувся простодушно і водночас швидко з голови до ніг оглянув Скайльса.

Раптом він примружився, усмішка зникла з обличчя. Він уважно дивився через вулицю на босу жінку, яка все ще нерухомо стояла біля кошика.

Кивнувши підборіддям, він сказав їй:

— Машо, ти чого стоїш? (Вона швидко блимнула очима). Ну і йшла б уже додому. (Вона переступила невеликими запорошеними ногами, зітхнула, нахилила голову). Іди, йди, я скоро прийду.

Жінка підняла кошика і пішла. Солдат сказав:

— Я увільнився в запас через контузію і поранення. Ходжу об’яви читаю, — нудьга страшенна.

— Ви думаєте піти по цій об’яві? — запитав Скайльс.

— Неодмінно піду.

— Але ж це дурниця — летіти в безповітряному просторі п’ятдесят мільйонів кілометрів.

— Що й казати — далеко.

— Це шахрайство або маячня.

— Все може бути.

Скайльс тепер теж примруживсь, оглянув солдата, який дивився на нього саме так: насмішкувато, з незрозумілим виразом переваги, спалахнув гнівно і подався до Неви. Ступав упевнено й широко. У сквері він сів на лаву, засунув руку до кишені, де, як у старого курця, лежав тютюн, одним рухом великого пальця набив люльку, закурив і випростав ноги.

В сквері шуміли старі липи. Повітря було вологе й тепле. На купі піску, сам на весь сквер, видно, уже давно, сидів маленький хлопчик у брудній сорочці в горошок і без штанів. Вітер час од часу куйовдив його біле і м’яке волосся. В руці хлопчик тримав кінець мотузочка, до другого кінця мотузочка було прив’язано за ногу стару ворону з настовбурченим пір’ям. Вона сиділа незадоволена й сердита і так само, як хлопчик, дивилася на Скайльса.

Раптом — це було тільки мить — ніби хмаринка пройшла по його свідомості, запаморочилось у голові: чи не у сні він усе це бачить?.. Хлопчик, ворона, порожні будинки, безлюдні вулиці, дивні погляди перехожих і прибита цвяшками об’ява — запрошення летіти у світові простори…

Скайльс глибоко затягнувся міцним тютюном. Розгорнув план Петрограда і, водячи по ньому кінцем люльки, знайшов Ждановську набережну.

У МАЙСТЕРНІ ЛОСЯ

Скайльс зайшов у двір, завалений іржавим залізом і бочками з-під цементу. На купах сміття, між сплутаними клубками дротів, поламаними частинами верстатів, росла чахла трава. У глибині подвір’я від заходу сонця палали запорошені вікна високого сарая. Невеликі двері в ньому були прочинені, на порозі навпочіпки сидів робітник і розмішував у відерці сурик. Коли Скайльс запитав, чи можна бачити інженера Лося, робітник кивнув усередину сарая. Скайльс увійшов.

Сарай був ледь освітлений — над столом, заваленим кресленнями та книгами, горіла в бляшаному конусі електрична лампочка. У глибині сарая здіймалося до стелі риштування. Тут же палало горно, яке роздмухував робітник. Крізь риштування виблискувала металева, з багатьма заклепками, поверхня сферичного тіла. В розчинені стулки воріт було видно багряні смуги заходу і клуби хмар, що піднялися з моря.

Робітник, який роздмухував горно, тихо мовив:

— До вас, Мстиславе Сергійовичу.

Із-за риштування появився кріпкий, середній на зріст чоловік. Густе, шапкою, волосся його було біле. Обличчя молоде, голене, з гарним великим ротом, з ясними очима, які дивилися пильно, не кліпаючи, і, здавалося, летіли попереду обличчя. Він був у полотняній брудній, розхристаній сорочці, в залатаних штанях, підперезаних мотузком. У руці тримав забруднене креслення. Підходячи, він спробував застебнути на грудях сорочку, але ґудзика не було.

— Ви по об’яві? Хочете летіти? — спитав він глухуватим голосом і, вказавши Скайльсові на стілець під конусом лампочки, сів навпроти коло столу, поклав креслення і почав набивати люльку.

Це й був інженер Мстислав Сергійович Лось.

Опустивши очі, він витер сірника; вогник освітив знизу його міцне обличчя, дві зморшки біля рота — гіркі складки, широкий виріз ніздрів, довгі темні вії, Скайльс лишився задоволений оглядом. Він пояснив, що летіти не збирається, але прочитав об’яву на вулиці Червоних Зір і вважає за обов’язок ознайомити своїх читачів з таким надзвичайним і сенсаційним проектом міжпланетного сполучення.

Лось слухав, не відводячи од нього погляду, і ясні очі його дивилися так же пильно, не кліпаючи.

— Жаль, що ви не хочете зі мною летіти, жаль, — вій хитнув головою. — Люди шарахаються від мене, як од скаженого. За чотири дні я покидаю Землю і досі не можу знайти супутника. — Він знову витер сірника, пустив клуб диму. — Які дані вам потрібні?

— Найяскравіші риси вашої біографії.

— Це нікому не потрібно, — сказав Лось, — нічого незвичайного. Вчився на копійки, з дванадцяти років на своїх ногах. Молодість, роки навчання, робота, служба, — жодної риси, цікавої для ваших читачів, нічого незвичайного, крім… — Лось раптом насупився, біля рота різко позначилися зморшки. — Ну, так ось… Над цією машиною, — він тицьнув люлькою в напрямку риштування, — працюю давно. Будувати почав два роки тому. Все!

— За скільки приблизно місяців ви сподіваєтесь пролетіти відстань од Землі до Марса? — спитав Скайльс, дивлячись на кінчик олівця.

— За дев’ять або десять годин, я думаю, не більше.

— Ага! — мовив Скайльс на це, потім почервонів, заворушив вилицями. — Я був би вам дуже вдячний, — озвався він з вкрадливою ввічливістю, — коли б у вас було довір я до мене і серйозне ставлення до нашого інтерв’ю.

Лось поклав лікті на стіл, закутався димом, крізь тютюновий дим блиснули його очі.

— Вісімнадцятого серпня Марс наблизиться до Землі на сорок мільйонів кілометрів, — цю відстань я маю пролетіти. З чого вона складається? Перше — висота земної атмосфери — сімдесят п’ять кілометрів. Друге — відстань між планетами в безповітряному просторі — сорок мільйонів кілометрів. Трете — висота атмосфери Марса — шістдесят п’ять кілометрів. Для мого польоту важливі тільки ці сто сорок кілометрів атмосфери.

Він підвівся, засунув руки в кишені штанів, голова його потопала в тіні, в диму, — освітлені були тільки розкриті груди та волосаті руки з-під закачаних по лікті рукавів.

— Звичайно польотом називають політ птаха, листка, що падає, аероплана. Але це не політ, а плавання в повітрі. Чистий політ — це падіння, коли тіло рухається під дією сили, яка штовхає його. Приклад — ракета. У безповітряному просторі, де нема опору, де ніщо не заважає польоту, ракета рухатиметься дедалі швидше: мабуть, там я зможу досягнути швидкості світла, якщо не перешкодять магнітні впливи. Мій апарат побудовано саме за принципом ракети. Я маю пролетіти в атмосфері Землі і Марса сто сорок кілометрів. З підйомом і спуском це займе півтори години. Годину я беру на те, щоб вийти з земного тяжіння. Далі, в безповітряному просторі, я можу летіти з будь-якою швидкістю. Але є дві небезпеки: від надмірного прискорення можуть лопнути кровоносні судини, і друге — коли я з величезною швидкістю влечу в атмосферу Марса, то удар у повітря буде такий, як коли б я врізався в пісок. Апарат і все в ньому вмить перетвориться в газ. У міжзоряному просторі літають уламки планет ненароджених або загиблих світів. Врізаючись у повітря, вони згоряють. Повітря — майже непроникний панцир. Хоча на Землі його, певно, колись пробили.

Лось вийняв руку з кишені, поклав її на стіл під лампочкою і стиснув пальці в кулак.

— У Сибіру, серед вічної криги, я відкопував мамонтів, які загинули в тріщинах землі. Між зубами у них була трава, вони паслися там, де тепер лід. Я їв їхнє м’ясо. Вони не встигли розкластися, вони замерзли за кілька днів, їх замело снігами. Очевидно, відхилення земної осі відбулося блискавично. Земля зіткнулася з небесним тілом або ж у нас був другий супутник, менший за Місяць. Ми втягнули його, і він упав, розбив земну кору, відхилив земну вісь. Можливо, саме від цього удару загинув материк, який лежав на захід од Африки в Атлантичному океані. Отже, щоб не розплавитися, входячи в атмосферу Марса, мені доведеться дуже уповільнити швидкість. Тому я беру на весь переліт у безповітряному просторі шість-сім годин. Через кілька років подорож на Марс буде не складніша, ніж переліт із Москви до Нью-Йорка.

Лось відійшов од столу і ввімкнув рубильник. Під стелею зашипіли, засвітилися дугові ліхтарі. На дощаних стінах Скайльс побачив’ креслення, діаграми, карти; полиці з оптичними і вимірювальними приладами; скафандри, купи консервів, хутряний одяг; телескоп на драбинці в кутку сарая.

Лось і Скайльс підійшли до риштування, зведеного навколо металевого яйця. На око Скайльс визначив, що яйцеподібний апарат був щонайменше вісім з половиною метрів заввишки і шість метрів у поперечнику. Посередині, по окружності, його оперізував стальний пояс, що йшов униз, до поверхні апарата, мов парасолька, — це було парашутне гальмо, яке збільшувало опір апарата при падінні в атмосфері. Під парашутом видніло троє круглих дверцят- вхідні люки. Нижня частина яйця кінчалася вузьким горлом. Його оточувала подвійна, з масивної сталі спіраль, закручена в протилежні боки — це був буфер для пом’якшення удару при падінні на землю…

Постукуючи олівцем по клепаній обшивці яйця, Лось заходився пояснювати подробиці міжпланетного корабля. Апарат збудовано з пружної і тугоплавкої сталі, всередині добре укріплено ребрами й легкими фермами. Це зовнішній чохол. У ньому містився другий чохол, із шести шарів гуми, повсті і шкіри. Всередині цього другого шкіряного стьобаного яйца були апарати спостереження і руху, — кисневі баки, ящики для поглинання вуглекислоти, порожнисті подушки для приладів та провізії. Для спостережень поставлено особливі “вічка”, — короткі трубки, оснащені призматичними скельцями, висунуті за зовнішню оболонку апарата.

Механізм руху було розташовано в горлі, обвитому спіраллю. Горло відлито з металу, твердішого за астроно-, мічну бронзу. В товщі горла висвердлено вертикальні канали. Кожен з них розширювався зверху в так звану вибухову камеру. В кожну камеру проведено іскрову свічку від загального магнето і живильну трубку. Як у циліндри мотора надходить бензин, так і вибухові камери живились ультраліддітом — дрібнесеньким порошком, надзвичайної сили вибуховою речовиною, винайденою в лабораторії…ського заводу в Петрограді. Сила ультраліддіту перевершувала все досі відоме в цій галузі. Конус вибуху надзвичайно вузький. Щоб вісь конуса вибуху збігалася з осями вертикальних каналів горла, ультраліддіт надходить у вибухові камери через магнітне поле.

Такий у загальних рисах був принцип рушійного механізму: це була ракета. Запас ультраліддіту — на сто годин. Зменшуючи або збільшуючи кількість вибухів на секунду, можна регулювати швидкість підйому і падіння апарата. Нижня його частина значно важча од верхньої, тому, попадаючи в сферу тяжіння планети, апарат завжди повертається до неї горлом.

— На які кошти збудовано апарат? — спитав Скайльс. Лось дещо здивовано глянув на нього:

— На кошти республіки…

Лось і Скайльс повернулися до столу. Трохи помовчавши, Скайльс невпевнено спитав:

— Ви сподіваєтесь найти на Марсі живих істот?

— Це я побачу ранком у п’ятницю, дев’ятнадцятого серпня.

— Я пропоную вам десять доларів за рядок дорожніх вражень. Аванс — шість фейлетонів по двісті рядків, чек можете дисконтувати в Стокгольмі. Згодні?

Лось засміявся, кивнув головою: згоден. Скайльс сіз край столу виписати чек.

— Жаль, жаль, що ви не хочете летіти зі мною. Адже це, по суті, так близько — ближче, ніж пішки, наприклад, до Стокгольма, — сказав Лось, пихкаючи люлькою.

СУПУТНИК

Лось стояв, прихилившись плечем до вереї розчинених воріт. Люлька його потухла.

За ворітьми до набережної Ждановки лежав пустир. За річкою видніли невиразні обриси дерев Петровського острова. За ними догоряв і не міг догоріти сумний багрянець заходу. Довгі хмари, осяяні по краях його світлом, наче острови, лежали в зелених водах неба. Над ними зеленіло небо. Кілька зірок спалахнуло на ньому. Було тихо на старій Землі.

Робітник Кузьмін, який щойно мішав у відерці сурик, теж підійшов і зупинився біля воріт, кинув вогник цигарки в темряву.

— Важко з Землею розлучатися, — мовив він тихо, — з домівкою, і то важко розлучатися. Із села йдеш на залізницю — разів десять оглянешся. Хата соломою крита, а — своє, обжите місце. Землю покидати — ой-ой-ой…

— Закипів чайник, — сказав Хохлов, другий робітник, — іди, Кузьмін, чай пити.

Кузьмін зітхнув: “Отак-то” і пішов до горна. Хохлов — суворий чоловік — і Кузьмін сіли коло горна на ящики і пили чай, обережно ламали хліб, одривали від кісток в’ялену рибу, жували неквапливо. Кузьмін, мотнувши борідкою, озвався стиха:

— Шкода мені його. Таких людей тепер майже немає.

— А ти не поспішай правити по ньому панахиду.

— Мені один льотчик розповідав: піднявся він на вісім верст — улітку, зверни увагу, — і все-таки масло в апараті замерзло. А вище летіти? Там — холоднеча. Темрява.

— А я кажу — не поспішай з панахидою, — повторив Хохлов похмуро.

— Летіти з ним ніхто не хоче, не вірять. Об’ява другий тиждень висить марно.

— А я вірю.

— Долетить?

— Ото ж бо, що долетить. Отоді і в Європі вони дибки стануть.

— Хто дибки стане?

— Як — “хто дибки стане”? Дулю тепер вам — Марс чий? — радянський.

— Ото було б здорово.

Кузьмін підсунувся на ящику. Підійшов Лось, сів, узяв кварту з паруючим чаєм.

— Хохлов, а ви не хочете летіти зі мною?

— Ні, Мстиславе Сергійовичу, — відповів Хохлов, — не хочу, боюсь.

Лось усміхнувся, сьорбнув з кварти, скоса глянув на Кузьміна.

— А ви, любий друже?

— Мстиславе Сергійовичу, я б залюбки полетів, — дружина в мене хвора, — та й дітлахи, як їх покинеш?

— Що ж, видно, доведеться летіти самому, — сказав Лось, поставив порожню кварту, витер губи долонею, — охочих покинути Землю малувато. — Він знов усміхнувся, хитнув головою. — Вчора одна панянка приходила по об’яві. “Добре, каже, я з вами лечу, мені дев’ятнадцять років, співаю, танцюю, граю на гітарі, на Землі жити більше не хочу — революції мені набридли. Візи на виїзд не треба?” Скінчилася наша розмова, сіла панянка та й заплакала: “Ви мене обдурили, я сподівалася, що летіти треба набагато ближче”. Потім заявився молодик, говорить басом, руки спітнілі. “Ви, каже, маєте мене за ідіота — летіти на Марс неможливо; на якій підставі вивішуєте такі об’яви?” Ледве його заспокоїв.

Лось сперся ліктями на коліна і дивився на жар. Обличчя його в цю хвилину здавалося втомлене, лоб зморщився. Видно, він весь відпочивав од тривалого напруження волі. Кузьмін пішов по тютюн. Хохлов, кашлянувши, сказав:

— Мстиславе Сергійовичу, а хіба вам самому не страшно?

Лось перевів на нього очі, зігріті теплом од жару.

— Ні, мені не страшно. Я певен, що сяду щасливо. А коли невдача — удар буде миттєвий і без болю. Страшно інше. Уявіть таке: мої розрахунки виявляться неправильні, я не потраплю в тяжіння Марса — проскочу мимо. Запасу пального, кисню, їжі мені стане надовго. І от — лечу в пітьмі. Попереду горить зірка. Через тисячу років мій задубілий труп влетить в її вогняні океани. Але ці тисячу років у пітьмі літатиме мій труп! Але ці довгі дні, поки я ще живий, — а житиму я довго в цій коробці, — довгі дні безнадійного відчаю — сам-один у всесвіті! Не смерть страшна, а самотність, безнадійна самотність у вічній пітьмі. Це справді страшно. Дуже не хочеться летіти самому.

Лось примружився на жар. Рот його вперто стиснувся. У воротах появився Кузьмін, гукнув йому стиха:

— Мстиславе Сергійовичу, до вас.

— Хто? — Лось швидко підвівся.

— Червоноармієць якийсь питає.

В сарай, слідом за Кузьміним, увійшов чоловік в сорочці без пояса, той, що читав об’яву на вулиці Червоних Зір. Кивнув Лосю, глянув на риштування, підступив до столу.

— Попутник вам потрібен?

Лось підсунув йому стілець, сів навпроти,

— Так, я шукаю попутника. Лечу на Марс.

— Знаю, в об’яві сказано. Мені недавно показали цю зірку. Далеко, звичайно. Умови які, хотів би я знати: платня, харчі?

— Ви сімейний?

— Одружений, дітей нема.

Він нігтями діловито постукував по столу, зацікавлено позирав навколо. Лось коротко розповів йому про умови перельоту, попередив про можливий риск. Запропонував забезпечити родину і наперед видати платню грошима та продуктами. Червоноармієць кивав, підтакував, але слухав неуважно.

— Як, ви це знаєте, — спитав він, — люди там живуть чи якісь чудовиська?

Лось почухав потилицю, засміявся.

— По-моєму, там повинні бути люди, щось схоже на нас. Приїдемо — побачимо. Справа ось у чому: вже кілька років великі радіостанції в Європі і в Америці приймають незрозумілі сигнали. Спочатку думали, що це сліди бур у магнітних полях Землі. Але таємничі звуки були надто схожі на азбучні сигнали. Хтось наполегливо прагне з нами говорити. Звідки? На планетах, окрім Марса, життя поки що не виявлено. Сигнали можуть іти тільки з Марса. Гляньте на його карту, — він, як сіткою, вкритий каналами. (Лось показав на малюнок Марса, прибитий на дощаній стіні). Певно, там можна встановити радіостанцію великої потужності. Марс хоче говорити з Землею. Поки що ми не можемо відповідати на ці сигнали. Але ми летимо на поклик. Важко припустити, що радіостанції на Марсі збудували чудовиська, істоти, не схожі на нас. Марс і Земля — дві крихітні кульки, що кружляють поруч. Ті самі закони і для нас, і для них. У всесвіті літає пил життя. Ті самі спори осідають на Марс і на Землю, на всі міріади зірок, що холонуть. Скрізь виникає життя, і над життям всюди панує людиноподібна істота: не можна створити тварину досконалішу, ніж людина.

- Іду з вами, — сказав червоноармієць рішуче. — Коли приходити з речами?

— Завтра. Я повинен вас ознайомити з апаратом. Ваше ім’я, по батькові, прізвище?

— Гусєв Олексій Іванович.

— Професія?

Постукуючи пальцями об стіл, Гусєв неуважно глянув на Лося, потім на свої пальці.

— Я — письменний, — сказав він, — автомобіль непогано знаю. Літав на аероплані як спостерігач. З вісімнадцяти років воюю — оце і вся моя професія. Поранений. Тепер у запасі. — Він раптом сильно потер тім’я долонею, коротко засміявся. — Ну й діла були за ці сім років! Відверто кажучи, я б тепер мав командувати полком, та вдача незлагідна. Припиняться воєнні дії — не можу сидіти на місці: смокче. Отруєно в мені все. Відпрошусь у відрядження або так утечу. (Він потер маківку, всміхнувся). Чотири республіки встановив, — і міст уже тих не пам’ятаю. Одного разу зібрав сотні три хлопців — подались Індію звільняти. Хотіли туди дістатися. Та заблудилися в горах, попали в завірюху, під обвали, побили коней. Вернулося нас відти небагато. У Махна був два місяці, погуляти закортіло… ну, з бандитами не вжився… Пішов до Червоної Армії. Поляків гнав з Києва — тут уже я був у кінноті Будьонного. Востаннє мене поранило, коли брали Перекоп. Провалявся після цього майже рік по лазаретах. Виписався — куди дітися? Тут ця дівчина моя нагодилась — одружився. Дружина в мене гарна; шкода її, але вдома жити не можу. В село їхати — батько та матір померли, братів убито, земля занедбана. В місті робити нічого. Війни зараз ніякої нема — не передбачається. Ви вже, будь ласка, Мстиславе Сергійовичу, візьміть мене з собою. Я вам на Марсі в пригоді стану.

— Ну, дуже радий, — сказав Лось, подаючи йому руку. — До завтра.

БЕЗСОННА НІЧ

Все було готове до відльоту з Землі. Але два наступних дні довелося, майже не спавши, морочитися, вкладаючи в апарат — у порожнистих подушках — безліч усяких дрібниць. Перевіряли прилади й інструменти. Зняли риштування, яке оточувало апарат, розібрали частину покрівлі.

Лось показав Гусєву механізм руху і найважливіші прилади, — Гусєв, виявилося, був людина спритна і кмітлива.

На завтра, о шостій вечора, призначили відліт.

Пізно ввечері Лось відпустив робітників і Гусєва; погасивши електрику, лишив тільки лампочку над столом, ліг не роздягаючись на залізне ліжко — в кутку сарая, за триногою телескопа.

Ніч була тиха й зоряна, Лось не спав. Заклавши за голову руки, дивився в сутінки. Багато днів він не давав собі волі. Тепер, в останню ніч на Землі, попустив серцю: мучся, плач.

Він згадав… Кімната в напівтемряві… Свічку затулено книгою. Запах ліків, душно. На підлозі, на килимі, — таз. Коли встаєш і проходиш повз нього, на стіні, на тоскних шпалерах, гойдаються тіні. Як томливо! В ліжку — найдорожче в світі — Катя, дружина — часто-часто тихо дихає. На подушці — густе, поплутане волосся. Підняті коліна під ковдрою. Катя йде від нього. Змінилося ще недавно таке гарне, лагідне обличчя. Воно рожеве, неспокійне. Випростала руку і смикає пальцями край ковдри. Лось знову, знову бере її руку, кладе під ковдру.

“Ну розплющ очі, ну глянь, попрощайся зі мною”. Вона мовить жалібним, ледь чутним голосом: “Чини кно, чини кно”. Дитячий, тихий, сумний голос. Вона хоче сказати: “Відчини вікно”. Страшніша від страху — жалість до неї, до цього голосу. “Катю, Катю, глянь”. Він цілує її в щоки, в лоб, у заплющені очі. Горло у неї тремтить, руки рвучко піднімаються, пальці вчепилися в край ковдри. “Катю, Катю, що з тобою?” Не відповідає, відходить… Підвелася на ліктях, підняла груди, ніби знизу її штовхали, мучили. Люба голівка перехилилася… Вона осунулась, потонула в постелі. Упало підборіддя. Лось, здригаючись од розпуки, пригорнув її, притулився.

…Ні, ні, ні, — із смертю не можна примиритися…

Лось підвівся з ліжка, взяв зі столу коробку з цигарками, закурив і деякий час ходив по темному сараю. Потім виліз на драбинку телескопа, знайшов шукачем Марс, що піднявся вже над Петроградом, і довго дивився на невелику, ясну, теплу кульку. Вона легенько тремтіла в схрещених волосинках окуляра.

…Він знову ліг… Пам’ять одкрила видіння. Катруся сидить у траві на пагорку. Вдалині, за хвилястими полями, — золоті цятки Звенигорода. Шуліки плавають у літній спекоті над хлібами, над гречками. Катрусі ліниво і жарко: Лось, сидячи поряд, кусаючи травинку, поглядає на русяву Катрусину голову, на засмагле плече з світлою смужкою шкіри між загаром і сукнею. Катрусині сірі очі — байдужі і прекрасні, — в них теж плавають шуліки. Каті вісімнадцять років. Сидить і мовчить. Лось думає: “Ні, люба моя, у мене є діло важливіше, ніж отут, на цьому пагорку закохатись у вас. На цей гачок не попадуся, на дачу до вас більш не їздитиму”.

О боже мій! Як нерозумно було втрачено ці літні, гарячі дні. Спинити б тоді час! Не вернути! Не вернути!..

Лось знову встав з ліжка, чиркав сірниками, курив, ходив. Але й ходити вздовж дощаної стіни було нестерпно: як звір у ямі.

Лось відчинив ворота і дивився на Марс, що стояв уже високо в небі.

“І там не втечеш од себе — за межею Землі, за межею смерті. Нащо було куштувати цю отруту — кохати! Жити б нерозбудженим. Летить же в ефірі заклякле сім’я життя, льодяні кристали, летять, охоплені дрімотою. Так ні ж, треба впасти і розцвісти — прокинутись у спразі — кохати, злитися в одне, забутися, не бути самотнім сім’ям. І весь цей короткий сон для того, щоб знову — смерть, розлука, і знову — політ льодяних кристалів”.

Лось довго стояв біля воріт. Діамантовим — то кривавим, то синім-світлом мінився Марс високо над тихим у сні Петроградом. “Новий, дивний світ, — думав Лось, — можливо, давно вже погаслий або фантастичний, квітучий і досконалий… Так само звідти колись уночі дивитимуся на мою рідну зірку серед зірок… Згадаю пагорок, і шулік, і могилу, де лежить Катя… І печаль моя буде легкою…”

Над ранок Лось поклав на голову подушку і задрімав. Його розбудив гуркіт валки, що їхала набережною. Лось провів долонею по обличчю. Ще безтямними від нічних видінь очима роздивлявся карти на стінах, обриси апарата. Зітхнув, зовсім прокидаючись, підійшов до крана і облив голову крижаною водою. Накинув пальто і попрямував через пустир до своєї квартири, де півроку тому вмерла Катя.

Тут він вимився, поголився, надів чисту білизну й одяг, перевірив, чи всі вікна зачинено. У квартирі ніхто не жив — скрізь була курява. Він одчинив двері в спальню, де після смерті Каті ніколи не ночував. У спальні було майже темно від спущених штор, тільки відсвічувало дзеркало шафи з Катаними сукнями — дзеркальні дверцята було прочинено. Лось насупився, підійшов навшпиньках і щільно причинив дверцята. Замкнув двері спальні. Вийшов з квартири, замкнув парадні двері і плескатий ключик поклав собі в кишеню жилета.

Тепер усе було закінчено перед від’їздом.

ТІЄЇ Ж НОЧІ

Цієї ночі Маша довго ждала чоловіка — кілька разів підігрівала чайник на примусі. За високими дубовими дверима було тихо і страшнувато.

Гусєв і Маша жили в одній кімнаті, в колись розкішному, величезному, тепер занедбаному будинку. Під час революції мешканці покинули його. За чотири роки дощі і зимові хуртовини дуже пошкодили його всередині.

Кімната була простора. На стелі, поміж золотим різьбленням і хмарами, летіла усміхаючись пишна жінка — довкола крилаті немовлята.

“Бачиш, Машо, — все жартував Гусєв, показуючи на стелю”, — яка весела жінка, в тілі, і дітей шестеро — ото жінка”.

Над позолоченим, з лев’ячими лапами ліжком висів портрет дідуся — напудрена перука, губи стиснуті, на каптані — зірка. Гусєв прозвав його “Генерал Топтигін”. “Цей дихнути не давав, тільки що не так — одразу топтати”. Маша боялася дивитися на портрет. Через кімнату було протягнено залізну трубу залізної грубки, що геть закіптюжила стіну. На полицях, на столі, де Маша готувала злиденну їжу, — лад і чистота.

Різьблені дубові двері відчинялись у двосвітну залу. Розбиті вікна в ній були позабивані дошками, стеля подекуди обвалилась. У вітряні ночі тут гуляв, завиваючи, вітер, бігали пацюки.

Маша сиділа біля столу. Шипів вогник примуса. Здалеку вітер доніс сумний передзвін годинника — пробило другу. Гусєва не було. Маша думала:

“Чого шукає, чого йому мало? Все щось хоче знайти, душа неспокійна, Альоша, Альоша…”

На віях у Маші виступали сльози, і вона, підпираючи щоку, неквапом витирала їх. Над головою летіла, не могла відлетіти весела жінка з веселими немовлятами. Про неї Маша думала: “От була б така — нікуди б він од мене не пішов”.

Гусєв сказав їй, що їде далеко, а куди — вона не знала, спитати боялась. Вона й сама бачила, що жити йому з нею в цій чудній кімнаті, в тиші, без колишньої волі — важко, нестерпно. Вночі присниться йому щось — заскрегоче, крикне глухо, сяде на постелі й дихає, — зуби зціплені, на обличчі і на грудях — піт. Упаде, засне, а вранці — аж темний, місця собі не знаходить.

Маїиа була з ним така лагідна, так прилащувалася, розумніша за матір. За це він любив її і жалів, але тільки наставав ранок — так і шукав, куди б гайнути.

Маша служила, приносила додому пайки. Грошей у них часто зовсім не було. Гусєв хапався то за одне діло, то за друге, але скоро кидав. “Старі люди розповідали — в Китаї є золотий клин, — казав він, — клина такого там, либонь, нема, але земля справді нам ще невідома, — піду я, Машо, в Китай, подивлюся, що там і як”.

З тугою, як смерті, ждала Маша тої години, коли Гусєв піде. Нікого в світі, окрім нього, у неї не було. З п’ятнадцяти років служила — була продавщицею в магазинах, касиркою на невських пароплавчиках. Жила самотньо, невесело.

Рік тому, на свято, познайомилася з Гусєвим у парку на лавочці. Він спитав: “Бачу, самі сидите, дозвольте з вами провести час — одному сумно”. Вона глянула — обличчя славне, очі веселі, добрі і — тверезий. “Нічого не маю проти”, — відповіла коротко. Так вони й гуляли в парку до вечора, Гусєв розповідав про війни, набіги, перевороти, — таке, про що ні в якій книжці не прочитаєш. Провів Машу до квартири і відтоді почав до неї ходити. Маша полюбила його, і вони стали жити разом.

Чайник закипів. Маша зняла його і знову затихла. Вже давно їй здавалося, що за дверима, в порожній залі, щось шарудить. Було так сумно, — не дослухалась. Але зараз — виразно чути — хтось човгав.

Маша хутко відчинила двері і визирнула. В одне вікно до зали пробивалося світло вуличного ліхтаря, слабо освітлюючи пухирчастими плямами кілька низьких колон. Між ними Маша побачила сивого зігнутого дідуся, без шапки, в довгому пальті, — він стояв, витягнувши шию, і дивився на Машу. У неї підломилися ноги.

— Вам чого тут треба? — спитала вона пошепки.

Дідусь витягнув шию і так дивився на неї. Посварився вказівним пальцем. Маша рвучко зачинила двері, — серце шалено калатало. Вона прислухалася — кроки тепер віддалялися: дідусь, видно, йшов парадними сходами вниз.

Незабаром з другого боку зали почулася швидка, тверда хода чоловіка. Гусєв зайшов веселий, вимазаний у кіптяві.

— Злий-но, вмиюся, — сказав він, розстібаючи комір, — завтра їдемо, прощавайте. Чайник у тебе гарячий? Це славно. — Він вимив обличчя, міцну шию, руки до ліктя, витираючись, скоса глянув на дружину. — Годі тобі, не пропаду, вернуся. Сім років мене ні куля, ні багнет не могли знищити. Моя пора ще далеко, — позначку не зроблено. А вмирати — все одно не викрутишся: муха на льоту зачепить лапою — брик і вмер.

Він сів до столу, почав облуплювати варену картоплю, розламав її, вмочив у сіль.

— На завтра приготуй чисту білизну, дві зміни, — сорочки, підштаники, онучі. Мильце не забудь, шильце та мильце. Ти що — знову плакала?

— Злякалася, — відповіла Маша, одвертаючись. — Якийсь дід увесь час ходить, пальцем насварився. Альошо, не їдь.

— Не їхать через те, що старий пальцем насварився?

— На нещастя він насварився.

— Шкода, що їду, а то б я з цим дідуганом серйозно побалакав. Це неодмінно хтось із колишніх тутешніх блукає по ночах, нашіптує, виживає.

— Альошо, ти повернешся до мене?

— Сказав — вернуся, значить, вернусь. От неспокійна яка!

— Далеко їдеш?

Гусєв свиснув, кивнув на стелю і, всміхаючись очима, налив гарячого чаю в блюдце.

— За хмари, Машо, лечу, наче оця жінка.

Маша тільки голову похилила. Гусєв позіхнув, почав роздягатися. Маша нечутно прибрала посуд, сіла штопати шкарпетки, не підводила очей. А коли підійшла до постелі- Гусєв уже спав, поклавши руки на груди, спокійно закривши повіки. По Машиних щоках текли сльози, такий дорогий він був їй, так журилася вона за його бентежним серцем: “Куди летить, що шукає?”

На світанку Маша встала, почистила чоловіків одяг, склала чисту білизну. Гусєв прокинувся. Напився чаю, — жартував, гладив Машу по щоці. Лишив грошей — велику пачку. Взяв на спину мішок, постояв у дверях і поцілував Машу.

Так вона й не дізналася, куди він їде.

ВІДЛІТ

На пустирі перед майстернею Лося почали збиратися люди, йшли з набережної, бігли від Петровського острова, юрмилися купками, поглядали на невисоке сонце, що пустило крізь хмари широкі промені. Починалися розмови:

— Чого це люди зібралися — когось убили?

— На Марс зараз полетять.

— Оце дожили, цього ще бракувало.

— Що ви патякаєте? Хто полетить?

— Двох бандитів з тюрми взяли, запакують їх у стальну кулю і — на Марс, для дослідів.

— Годі вам брехати!

— От сволота, людей їм не шкода!.. — Тобто кому це — “їм”?

— А ви, громадянине, не прискіпуйтеся!

— Звісно, знущання.

— Ну й дурні люди, боже мій!

— Чого люди дурні? Звідки ви взяли? — Вас би самого послати за такі слова.

— Перестаньте, товариші. Тут справді історична подія, а ви чорт знає що мелете.

— Аз якою метою на Марс посилають?

— Пробачте, щойно тут один казав: вони тільки агітаційної літератури двадцять п’ять пудів завантажили.

— Це експедиція.

— По що?

— По золото.

— Цілком правильно — для поповнення золотого фонду.

— Багато думають привезти?

— Необмежену кількість.

— Громадянине, чи довго нам ждати?

— Тільки-но сяде сонце, так вони й полетять…

До сутінків було гамірно, в натовпі точилися різні розмови, всі ждали незвичайної події. Сперечалися, сварились, але не розходилися.

Тьмяний захід сонця багряним світлом розлився на півнеба. І ось, повільно розсуваючи натовп, з’явився великий автомобіль губвиконкому. В сараї зсередини засвітилися вікна. Натовп ущух, присунувся.

Відкритий з усіх боків, поблискуючи рядами заклепок, яйцевидний апарат стояв на цементній, трохи нахиленій площадці посередині сарая. Крізь круглий отвір було видно яскраво освітлену внутрішність із стьобаної ромбами жовтої шкіри.

Лось і Гусєв уже були у валянках, баранячих кожушках, у шкіряних пілотських шоломах. Члени виконкому, академіки, інженери, журналісти оточували апарат. Напутні промови виголошено, фотографічні знімки зроблено. Лось дякував усім за увагу. Його обличчя було бліде, очі наче скляні. Він обняв Хохлова і Кузьміиа. Глянув на годинника:

— Час!

Усі завмерли. Гусєв насупився і поліз у люк. Всередині апарата він сів на шкіряну подушку, поправив шолом, осмикав кожушок.

— До дружини зайди, не забудь, — гукнув він Хохлову і сильно насупився.

Лось усе ще барився, дивився собі під ноги. Потім він підвів голову і сказав глухуватим, схвильованим голосом.

— Я гадаю, що сяду на Марс вдало. Я певен — мине небагато років, і сотні повітряних кораблів краятимуть зоряний простір. Завжди, завжди нас веде дух пошуку. Ну, а коли загинемо, запам’ятайте, товариші: яке б чудове не було життя, які б великі не були його досягнення, ніколи не заспокоюйтесь, завжди, завжди вперед до далекої мети. Лось увірвав мову, оглянув присутніх. Насунув на очі шолом.

— До побачення, товариші, прошу відійти якнайдалі од апарата.

Одразу ж Гусєв крикнув з люка:

— Товариші, я передам тим на Марсі полум’яний привіт од Радянської республіки. Уповноважуєте?

Натовп загув. Пролунали оплески.

Лось обернувся, поліз у люк і одразу ж рвучко закрив його за собою. Проводжаючі, схвильовано перемовляючись, побігли з сарая на пустир, до натовпу. Хтось протяжно почав гукати:

— Обережніше, відходьте, лягайте!

Тепер тисячі людей мовчки дивилися на квадратні освітлені вікна сарая. Там було тихо. Тиша і на пустирі. Так минуло кілька хвилин. Багато людей лягло на землю. Нараз вдалині лунко заіржав кінь. Хтось крикнув страшним голосом:

— Тихше!

В сараї оглушливо гуркнуло, затріскотіло. Одразу ж пролунали сильніші, часті удари. Затремтіла земля. Над дахом сарая піднявся тупий металевий ніс і вкрився хмарою диму та куряви. Затріскотіло ще дужче. Чорний апарат появився весь над дахом і повис у повітрі, ніби приміряючись. Вибухи злилися в суцільне виття, і чотириса-женне яйце, навскіс, як ракета, піднялося над натовпом, ринуло на захід, шурхнуло вогненною смугою і зникло в багряній, тьмяній заграві хмар.

Аж тоді у натовпі зчинився крик, полетіли шапки, люди побігли, обступили сарай.

У ЧОРНОМУ НЕБІ

Загвинтивши вхідний люк, Лось сів навпроти Гусєва і почав дивитися йому в очі — в колючі, як у спійманого птаха, зіниці.

— Летимо, Олексію Івановичу?

— Пускайте.

Тоді Лось взявся за важілець реостата і трошки повернув його. Пролунав глухий удар — той перший тріск, від якого здригнувся на пустирі тисячний натовп. Повернув Другий реостат. Глухий тріск під ногами і двигтіння апарата стали такі сильні, що Гусєв схопився за сидіння, вирячив очі. Лось увімкнув обидва реостати. Апарат рвонуло вперед. Удари стали м’якші, двигтіння послабло. Лось крикнув:

— Знялися.

Гусєв витер піт з обличчя. Ставало жарко. Лічильник швидкості показував п’ятдесят метрів на секунду, стрілка все посувалася вперед.

Апарат мчав по дотичній, проти обертання Землі. Відцентрова сила тягла його на схід. За розрахунками, на висоті сто кілометрів апарат мав вирівнятись і летіти по діагоналі.

Двигун працював рівно, без перебоїв. Лось і Гусєв розстебнули кожушки, позсували на потилицю шоломи. Електрику було вимкнено, і бліде світло проникало крізь скляні вічка.

Переборюючи слабість і запаморочення, що почалося, Лось став на коліна і через вічко дивився на Землю, що віддалялася. Вона розкинулася величезною, без країв, увігнутою чашею, — голубувато-сіра. Подекуди, мовби острови, на ній лежали пасма хмар. То був Атлантичний океан.

Потроху чаша звужувалася, відходила вниз. Правий край її почав світитись, як срібло, на другий насувалася тінь. І ось чаша вже видавалася кулею, що летить у безодню.

Гусєв, припавши до другого вічка, мовив:

— Прощай, матінко, пожили на тобі, кров’ю покропили. Він підвівся з колін, але несподівано захитався, впав

на подушку. Рвонув комір:

— Умираю, Мстиславе Сергійовичу, несила.

Лось відчував: серце б’ється частіше, частіше, вже не б’ється — болісно тріпоче. Кров стукає у скроні. Темнішає світло.

Він поповз до лічильника. Стрілка швидко піднімалася, відзначаючи неймовірну швидкість. Кінчався шар повітря. Зменшувалося тяжіння. Компас показував, що Земля була вертикально внизу. Апарат, щосекунди набираючи швидкість, шалено мчав у світовий крижаний простір.

Лось, ламаючи нігті, ледве розстебнув кожушок, — серце спинилося.

Передбачаючи, що швидкість апарата і всього, що в ньому, досягне тої межі, коли настане помітна зміна швидкості биття серця, обміну крові й соків, усього життєвого ритму тіла, передбачаючи це, Лось з’єднав лічильник швидкості одного жироскопа (їх в апараті було два) електричними дротами з кранами баків, які в потрібну мить мали випустити велику кількість кисню й аміакових солей.

Лось отямився перший. У грудях різало, голова йшла обертом, серце шуміло, як дзига. Думки виникли і зникли-незвичайні, швидкі, ясні. Рухи були легкі й точні.

Лось закрив зайві крани в баках, глянув на лічильник. Апарат пролітав близько п’ятисот кілометрів за секунду. Було ясно. В одне вічко проникав прямий, сліпучий промінь сонця. Під променем горілиць лежав Гусєв, — зуби вишкірені, скляні очі вийшли з орбіт.

Лось підніс йому до носа їдку сіль. Гусєв глибоко зітхнув, затремтіли повіки. Лось обхопив його попід руками і хотів підняти, але тіло Гусєва повисло, як пухир з повітрям. Він розчепив руки, — Гусєв поволі сів на підлогу, випростав ноги в повітрі, підняв лікті, — сидів, як у воді, озирався:

— Мстиславе Сергійовичу, а я не п’яний?

Лось звелів йому лізти спостерігати через горішні вічка. Гусєв підвівся, хитнувся, примірився і поліз прямовисною стіною апарата, як муха, — хапався за стьобану оббивку. Припав до вічка.

— Темно, Мстиславе Сергійовичу, анічогісінько не видно.

Лось надів димчасте скло на окуляр, обернений до сонця. Чітким обрисом, величезним кошлатим клубком висіло сонце в порожній темряві. З боків його, мов крила, розкинулися дві світлові туманності. Від щільного ядра відділився фонтан і розплився грибом, — це був час, коли проходили великі сонячні плями. Віддалік од світлового ядра розмістилися ще блідіші, ніж зодіакальні крила, одкинуті од Сонця світлові океани вогню, що обертаються навколо нього.

Лось ледве одірвався від цього видовища, — життєдайного вогню всесвіту. Прикрив окуляр ковпачком. Стало темно… Він присунувся до вічка, що було на неосвітленому боці. Тут була пітьма. Він повернув окуляр, і зеленкуватий промінь зірки вколов око. Та ось у вічко ввійшов голубий, ясний, потужний промінь, — це був Сіріус, небесний алмаз, перша зірка північного неба.

Лось підповз до третього вічка. Повернув окуляр, глянув, протер його носовичком. Придивився. Серце стиснулося, відчув волосся на голові.

_ Неподалік у темряві, зовсім близько, пливли невиразні, туманні плями. Гусєв промовив тривожно:

— Якась штуковина летить поряд з нами.

Туманні плями поволі відходили вниз, ставали чіткіші, світліші. Побігли ламані, сріблясті лінії, ниті. І ось почав прояснятися яскравий обрис рваного краю скелястого гребеня. Апарат, видно, зближався з якимось небесним тілом, попав у його притягання і, як супутник, став обертатися навколо нього.

Тремтячою рукою Лось намацав важельці реостатів і, ризикуючи, — апарат міг вибухнути, — повернув їх до краю. Всередині, під ногами, все заревло, затрепетало. Плями та яскраві рвані краї швидше полетіли вниз. Освітлена поверхня збільшувалася, наближалася. Тепер уже чітко можна було бачити різкі, довгі тіні скель, — вони тягли-ся через оголену мертву рівнину.

Апарат летів до скель, — вони були зовсім близько, залиті збоку сонцем. Лось подумав (свідомість була спокійна і ясна): за секунду апарат не встигне обернутися горлом до маси, яка його притягує, за секунду — смерть.

У цю частку секунди Лось помітив на мертвій рівнині поміж скель руїни уступчастих веж… Далі апарат ковзнув над голим вістрям гір… Але там, по той бік гір, було урвище, безодня, темінь. Сяйнули на рваному стрімкому обриві жили металів. І уламок розбитої невідомої планети лишився далеко позаду, — продовжував свій мертвий шлях до вічності. Апарат знову мчав серед пустелі чорного неба.

Раптом Гусєв крикнув:

— Щось наче місяць перед нами!

Він обернувся, одірвався від стіни і повис у повітрі, розкарячився, як жаба, і, лаючись пошепки, силкувався припливти до стіни. Лось одірвався од підлоги і теж повис, тримаючись за трубку вічка, — дивився на сріблястий, сліпучий диск Марса.

СПУСК

Сріблястий, подекуди ніби оповитий хмарками диск Марса помітно більшав. Сліпучо виблискувала пляма льодів південного полюса. Нижче від неї розстилалася вигнута туманність. На сході вона доходила до екватора, неподалік од середнього меридіану здіймалася, розложисто оточуючи світлішу поверхню, і роздвоювалась, утворюючи біля західного краю диска другий мис.

По екватору містилися — їх було виразно видно — п’ять темних точок, круглих плям. Вони з’єднувалися прямими лініями, які утворювали два рівнобічних трикутники і третій — подовжений. Підніжжя східного трикутника охоплювала правильна дуга. Від середини її до крайньої, західної точки, йшов другий півкруг. Кілька ліній, точок і півкру-гів було розкидано на захід і схід од цієї екваторіальної групи. Північний полюс тонув у млі.

Лось жадібно вдиьлявся в це плетиво ліній: ось вони, ті, що зводять з розуму астрономів, завжди мінливі, геометрично правильні, незбагненні канали Марса. Лось розрізняв тепер під цим чітким малюнком другу, ледь видну, ніби стерту, сітку ліній.

Він почав креслити приблизний малюнок її в записничку. Раптом диск Марса здригнувся і поплив в окулярі вічка. Лось кинувся до реостатів:

— Потрапили, Олексію Івановичу, притягуємось, падаємо!

Апарат повертався горлом до планети. Лось уповільнив швидкість і зовсім вимкнув двигун. Зміна швидкості була тепер менш болісна. Але настала така нестерпна тиша, що Гусєв затулив обличчя долонями, затис вуха.

Лось лежав на підлозі, стежачи, як збільшується, росте, стає все опуклішим срібний диск. Здавалося, ніби з чорної безодні він сам тепер летів на них.

Лось знов увімкнув реостати. Апарат затріпотів, долаючи притягання Марса. Швидкість падіння уповільнилася. Марс тепер затуляв усе небо, тьмянів, краї його вигиналися чашею.

Останні секунди були страшні: запаморочливе падіння. Марс закрив усе небо. Раптом скельця вічок запотіли. Апарат розрізав хмари над тьмяною рівниною, він весь здригався і, ревучи, повільно опускався.

— Сідаємо! — встиг тільки крикнути Лось і вимкнув двигун.

Його сильно штовхнуло, кинуло на стіну, перевернуло.

Апарат важко сів і повалився набік.

* * *

Коліна трусилися, руки тремтіли, серце завмирало. Мовчки, квапливо Лось і Гусєв наводили лад в апараті. Крізь отвір одного вічка висунули напівживу мишу, яку привезли з Землі. Миша помалу ожила, підвела догори носа, почала ворушити вусами, вмилася. Повітря було придатне для життя.

Тоді відгвинтили вхідний люк. Лось облизнув губи, сказав глухуватим голосом:

— Ну, Олексію Івановичу, з щасливим прибуттям. Вилазьмо.

Скинули валянки і кожушки. Гусєв причепив маузер до пояса (про всяк випадок), усміхнувся і розчинив навстіж люк.

МАРС

Темно-синє, як море в грозу, сліпуче, бездонне небо побачили Гусєв і Лось, вилазячи з апарата.

Палаюче, кошлате сонце стояло високо над Марсом. Струмені кришталевого синього світла були прохолодні, прозорі — від виразної лінії обрію до зеніту…

— Веселе у них сонце, — мовив Гусєв і чхнув, таке сліпуче було світло в густо-синій висоті. Поколювало в грудях, у скронях стугоніла кров, але дихалося легко, — повітря було тонке і сухе.

Апарат лежав на оранжево-помаранчевій пласкій рівнині. Обрій зовсім близенько. Весь грунт у великих тріщинах. Скрізь на рівнині стояли високі кактуси, наче семи-свічники, — кидали різкі бузкові тіні. Повівав сухий вітрець.

Лось і Гусєв довго озиралися, потім пішли рівниною. Йти було надзвичайно легко, хоча ноги й грузли по щиколотку в сипучому грунті. Обходячи жирний високий кактус, Лось простягнув до нього руку. Рослина, ледь її торкнулися, затріпотіла, як од вітру, і її руді, м’ясисті паростки потяглися до руки. Гусєв штовхнув чоботом її під корінь — ач, погань! — кактус повалився, уткнувшись колючками в пісок.

Ішли майже півгодини. Перед очима розстилалась та сама помаранчева рівнина, — кактуси, бузкові тіні, тріщини в грунті. Коли повернули на південь і сонце лишилося збоку, Лось став придивлятися, ніби щось метикуючи, раптом зупинився, присів, ляснув себе по коліну.

— Олексію Івановичу, а грунт зораний.

— Та що ви?

Справді, тепер чітко було видно широкі, напівобсипа-ні борозни ріллі і правильні ряди кактусів. За кілька кроків Гусєв спіткнувся об кам’яну плиту, в неї було вкручено велике бронзове кільце з обривком каната. Лось потер підборіддя, очі в нього блищали.

— Олексію Івановичу, ви нічого не розумієте?

— Та бачу, що ми — в полі.

— А кільце навіщо?

— Чорт їх душу знає, нащо вони кільце вгвинтили.

— А для того, щоб прив’язувати бакен. Бачите, черепашки? Ми на дні висохлого каналу.

Гусєв сказав:

— Так, справді… З водою тут діло кепське.

Вони повернули на захід і йшли впоперек борозен. Далеко над полем піднявся і летів, гарячково махаючи крилами, великий птах з висячим, як у оси, тілом. Гусєв спинився, поклав руку на револьвер. Але птах шугонув угору, блиснувши в густій синяві, і зник за близьким обрієм.

Кактуси ставали вищі, густіші, добротніші. Доводилось обережно продиратися в їхній живій колючій хащі. З-під ніг вибігали тварини, схожі на кам’яних ящірок, багато-ногі, яскраво-оранжеві, з зубчастим хребтом. Кілька разів у нетрях лапатих зарослів шмигали, кидались убік якісь покриті щетиною клубки. Тут ішли обережно.

Кактуси кінчилися коло білого, як крейда, похилого берега. Його було обкладено, певно, давно кам’яними плитами. В тріщинах і між щілинами кладки висіли сухі волокна моху. В одну з цих плит було вкручено таке ж, як і на полі, кільце. Хребтаті ящери мирно дрімали на осонні.

Лось і Гусєв вибралися схилом нагору. Звідси було видно горбкувату рівнину такого ж помаранчевого, але тьмянішого кольору. Подекуди на ній росли купками низенькі, схожі на гірські сосни, дерева. Місцями біліли купи каміння, видніли обриси руїн. Удалині, на північному заході, здіймалося пасмо гір, гострих і нерівних, як застиглі язики полум’я. На вершинах виблискував сніг.

— Вернутися нам треба, поїсти, перепочити, — сказав Гусєв, — зморимося, тут жодної живої душі немає.

Вони стояли ще деякий час. Рівнина була пустельна і сумна, — стискалося серце.

— От заїхали, — мовив Гусєв.

Вони зійшли зі схилу, попрямували до апарата і довго блукали, шукаючи його між кактусами. Раптом Гусєв — пошепки:

— Ось він!

Звичним рухом вихопив револьвер із кобури.

Агей, — гукнув він, — хто там біля апарата? Стрілятиму!

— Кому кричите?

Бачите, апарат поблискує?

— Так, тепер бачу.

— А он, праворуч, — сидить.

Лось нарешті побачив, і вони, спотикаючись, побігли до апарата. Істота, яка сиділа біля апарата, рушила вбік, застрибала між кактусами, підскочила, розкинула довгі перетинчасті крила, чимось затріскотіла, знялась і, описавши півколо, злетіла над людьми. Це була та сама істота, яку вони нещодавно вважали за птаха. Гусєв повів револьвером, примудряючись, щоб зрізати на льоту крилатого звіра. Та Лось вибив у нього зброю, крикнув:

— Збожеволів! Це марсіанин!..

Закинувши голову, роззявивши рота, Гусєв дивився на дивну істоту, яка ширяла в кубово-синьому небі. Лось вийняв носовичок і заходився махати дивному птахові.

— Мстиславе Сергійовичу, обережніше, коли б він у нас чимось не жбурнув звідти.

— Сховайте, кажу, револьвер.

Великий птах знижувався. Тепер добре було видно людиноподібну істоту, що сиділа в сідлі літального апарата. До пояса тіло її висіло в повітрі. На рівні плечей махали двоє вигнутих крил. Під ними, спереду, крутився тіньовий диск, мабуть, повітряний гвинт. Позаду сідла — хвіст з розкинутими вилкою рулями. Весь апарат рухливий і гнучкий, як жива істота.

Ось він пірнув і пішов над самою ріллею, — одне крило вниз, друге вгору. Показалася голова марсіанина в шапці яйцем, з довгим козирком. На очах — окуляри. Обличчя цеглисте, вузьке, зморщене, з гострим носом. Він роззявляв великого рота і щось пищав. Часто-часто замахав крилами, сів, пробіг по ріллі і скочив із сідла кроків за тридцять од людей.

Марсіанин був як середня на зріст людина, вдягнений в жовту широку куртку. Сухі ноги його над коліньми туго обмотані. Він сердито показував на повалені кактуси. Та коли Лось і Гусєв рушили до нього, вмить скочив у сідло, посварився звідти довгим пальцем, злетів майже без розгону і одразу ж сів знову, кричав писклявим, тонким голосом, вказуючи н-а поламані рослини.

— Дивак, ображається, — мовив Гусєв і гукнув марсіанинові: — Годі тобі горланити, сучий сину! Дибай сюди, не скривдимо…

— Олексію Івановичу, перестаньте лаятися, він не розуміє по-російськи. Сядьте, а то він не підійде.

Лось і Гусєв сіли на гарячий грунт. Лось почав показувати, що хоче пити і їсти. Гусєв закурив цигарку, плюнув. Марсіанин деякий час дивився на них і кричати перестав, але все ще сердито сварився довгим, як олівець, пальцем. Потім одв’язав од сідла мішок, кинув його людям, кружляючи, піднявся високо і швидко полетів на північ, зник за обрієм.

У мішку були дві металеві коробки і плеската посудина з рідиною. Гусєв одкрив коробки — в одній було дуже запашне желе, у другій — драглисті шматочки, схожі на рахат-лукум. Гусєв понюхав.

— Тьху, он ба, що їдять!

Він витяг із апарата кошик із їжею, назбирав сухих уламків кактуса, запалив їх. Здійнявся легенький димок, кактуси тліли, але жару було багато. Розігріли бляшанку з солониною, розклали страву на чистій хустині. Їли жадібно, тільки тепер відчули нестерпний голод.

Сонце стояло над головою, вітер ущух, було жарко. По оранжевих грудках підповз багатоногий звірок… Гусєв кинув йому шматочок сухаря. Він підвів трикутну рогату голову і наче скам’янів.

Лось попросив цигарку і ліг, підперши щоку, курив, усміхався.

— Олексію Івановичу, знаєте, скільки часу ми не їли?

— З учорашнього вечора, Мстиславе Сергійовичу, перед відльотом я картоплі наївся.

— Не їли ми з вами, любий друже, двадцять три або двадцять чотири дні.

— Скільки?

— Вчора в Петрограді було вісімнадцяте серпня, а сьогодні в Петрограді одинадцяте вересня, — от яка дивина.

— Цього, ви мені голову відірвіть, не зрозумію, Мстиславе Сергійовичу.

— Та я й сам не дуже розумію, як воно виходить. Вилетіли ми о сьомій. Зараз, як бачите, друга година дня. Дев’ятнадцять годин тому ми покинули Землю, за цим годинником. А за годинником, який лишився у мене в майстерні, минуло близько місяця. Ви помічали — їдете в поїзді, спите, поїзд зупиняється, ви або прокинетесь од неприємного відчуття, або у сні починаєте знемагати. Це тому, що, коли вагон зупиняється, в усьому вашому тілі відбувається уповільнення швидкості. Вагон котиться собі, ви лежите, і ваше серце б’ється, і ваш годинник іде швидше, ніж коли б ви лежали в нерухомому вагоні. Різниця невловима, бо швидкості дуже малі. Зовсім інше — наш переліт. Половину шляху ми пролетіли майже із швидкістю світла. Тут уже різниця відчутна. Биття серця, швидкість ходу годинника, коливання часток у клітинках тіла не змінились по відношенню одне до одного, летячи в безповітряному просторі, ми становили єдине ціле з апаратом, — усе рухалося в одному з ним ритмі. Проте якщо швидкість апарата перевищувала в п’ятсот тисяч разів нормальну швидкість тіла на Землі, то швидкість биття мого серця, — один удар на секунду, коли лічити за годинником, що був у апараті, — збільшилась у п’ятсот тисяч разів, тобто моє серце відбивало під час польоту п’ятсот тисяч ударів на секунду, рахуючи за годинником, що лишився в Петрограді. За биттям мого серця, за рухом стрілки хронометра в моїй кишені, за відчуттям усього мого тіла ми прожили в дорозі дев’ятнадцять годин. І це справді були дев’ятнадцять годин. Але за биттям серця пітерського мешканця, за рухом стрілки на годиннику Петропавловського собору минуло з дня нашого відльоту понад три тижні. Колись можна буде збудувати великий апарат, взяти в нього на півроку запас їжі, кисню та ультраліддіту і пропонувати яким-небудь дивакам: вам не подобається жити в наш час, — хочете жити через сто років? Для цього треба тільки запастися терпінням на півроку, посидіти в цій коробці, зате — яке життя! Ви перескочите через століття. І посилати їх із швидкістю світла на півроку в міжзоряний простір. Посумують, обростуть бородами, вернуться, а на Землі — золота доба. А все це колись так і буде.

Гусєв охав, цмокав язиком, дуже дивувався:

— Мстиславе Сергійовичу, а що ви думаєте про це питво, — ми не потруїмося?

Він зубами витяг із марсіанської фляжки затичку, покуштував рідину язиком, сплюнув: пити можна! Ковтнув, крякнув.

— Наче наша мадера.

Лось покуштував: рідина була густа, солодкувата, з сильним запахом квітів. Куштуючи, вони випили половину фляжки. По жилах пішло тепло і особлива легка сила, а голова лишалася ясною.

Лось підвівся, потягнувся, випростався, — гарно, легко, дивно було йому під цим іншим небом, нездійсненно, чудово. Ніби його викинув приплив зоряного океану, ніби наново народжений у незвідане, нове життя.

Гусєв одніс кошик з їжею в апарат, щільно загвинтив люк, зсунув картуз аж на потилицю.

— Гарно, Мстиславе Сергійовичу, не шкода, що поїхали.

Вирішено було знову піти на берег і поблукати до вечора горбкуватою рівниною.

Весело перемовляючись, вони рушили між кактусами, іноді перестрибуючи через них довгими, легкими стрибками. Камені прибережного схилу невдовзі забіліли крізь зарості.

Раптом Лось зупинився. Холодок гидливості пішов по спині, оа три кроки, біля самісінького грунту, із-за жирного листя дивилися на нього великі, мовби конячі, напів-прикриті рудими повіками очі. Дивились пильно і люто.

— Що там? — спитав Гусєв і теж побачив очі. І, не роздумуючи, одразу ж вистрілив у них, — злетіла курява. Очі зникли. — Он ще гадина! — Гусєв обернувся і вистрілив ще раз у буре рідкосмугасте, гладке тіло, що швидко бігло на великих павукових ногах.

Це був здоровенний павук — на Землі такі водяться тільки на дні глибоких морів. Він утік в зарості.

ПОКИНУТИЙ БУДИНОК

Від берега каналу до найближчої купки дерев Лось і Гусєв ішли горілим бурим порохом, перестрибували через обвалені неширокі канали, обходили пересохлі ставки. Подекуди в напівзасипаних річищах з піску стирчали іржаві кістяки барок. То там, то там на мертвій смутній рівнині поблискували опуклі диски — близько метра в діаметрі. Плями цих дисків, відбиваючи світло, тяглися від зубчастих гір — пагорками — до дерев, до руїн.

Серед двох пагорків стояла купка низькорослих, з розлогими плоскими верховіттями, бурих дерев. Гілля їхнє було коряве і міцне, листя схоже на дрібний мох, стовбури- жилаві і шишкуваті. На узліссі, між деревами, висіли шматки колючої сіті.

Увійшли в лісок. Гусєв нахилився і копнув ногою, — з-під пороху покотився проламаний людський череп, у зубах його блиснув метал. Тут було душно. Од моховитих гілок у безповітряну спеку падала мізерна тінь. За кілька кроків знову наткнулися на опуклий диск, — його було пригвинчено до країв круглого металевого колодязя. В кінці лісочка виднілися руїни — грубі цегляні стіни, наче розвалені вибухом, гори щебеню, стирчали кінці зігнутих металевих балок.

— Будинки висаджено в повітря, Мстиславе Сергійовичу, — зауважив Гусєв. — Тут у них, видно, були діла. Ці штуки ми знаємо.

На купі сміття з’явився великий павук і рваним краєм стіни побіг униз. Гусєв вистрілив. Павук високо підскочив і впав, перекинувшись. Одразу ж другий павук побіг з-за будинку до дерев, здіймаючи коричневу куряву, і тицьнувся в колючу сіть, почав борсатися в ній, витягуючи ноги.

З гайка Гусєв і Лось вийшли на пагорб і стали спускатися до другого лісочка, туди, де здалеку виднілися. цегляні будівлі і одна, вища за інші, кам’яна споруда з плескатими дахами. Між пагорбом і селищем лежало кілька дисків. Вказуючи на них, Лось мовив:

— Очевидно, це колодязі водопроводу, пневматичних труб, електричних проводів. Усе це, мабуть, покинуто.

Вони перелізли через колючу сіть, перетнули лісок і підійшли до широкого двору, вимощеного плитами. В глибині його стояв будинок незвичайної і похмурої архітектури. Гладенькі стіни звужувалися догори і кінчалися масивним карнизом з чорно-кривавого каменю. В стінах — довгі і вузькі, як щілини, глибокі отвори вікон. Дві лускаті колони, завужені вгорі, підтримували над входом бронзовий барельєф — фігуру, що лежала, заплющивши очі. Плоскі, на всю ширину приміщення, сходи вели до низьких масивних дверей. Сухі волокна повзучих рослин висіли між темними плитами стін. Будинок скидався на величезну гробницю.

Гусєв поштовхав плечем металеві двері. Наліг — заскрипівши, вони прочинилися. Гусєв і Лось минули темний вестибюль і зайшли до високої зали. Світло пробивалося в неї через скляну баню. Зала була майже порожня. Кілька перекинутих табуретів, низький стіл з запорошеною чорною скатертиною, на камінній підлозі — розбитий посуд, якась, дивної форми, машина, чи то знаряддя, з дисків, куль і металевої сіті, стояла коло дверей, — все було вкрито шаром пилу.

Курне світло падало на жовтаві, з золотистими іскрами стіни. Вгорі їх оперізувала широка смуга мозаїки. Мабуть, вона зображувала події історії — боротьбу жовтошкірих істот з червоношкірими: морські хвилі, а в них — занурена до пояса постать людини, та сама людина летить між зірками, — картини битв, напад живих звірів, стада чудернацьких тварин, що їх женуть пастухи, сцени побуту, полювання, танців, народження і похорону. Похмурий пояс цієї мозаїки кінчався над дверима зображенням побудови велетенського цирку.

— Дивно, дивно, — повторював Лось, вилізаючи на дивани, щоб краще розгледіти мозаїку, — скрізь повторюється цікавий малюнок голови людини. Розумієте, дуже дивно…

Гусєв тим часом знайшов у стіні ледь помітні двері; вони відчинялися на внутрішні сходи, що вели до широкого склепінчастого коридора, залитого курним світлом.

Уздовж стін і в нішах коридора стояли кам’яні та бронзові фігури, торси, голови, маски, черепки ваз. Оздоблені мармуром і бронзою портали дверей вели звідси до внутрішніх покоїв.

Гусєв почав заглядати в бічні низькі, затхлі, погано освітлені кімнати. В одній був пересохлий басейн, у ньому валявся дохлий павук. У другій — на друзки розбите дзеркало, що було однією із стін, на підлозі — купа зотлілого ганчір’я, перекинуті меблі, в шафах — лахміття.

У третій кімнаті, на узвишші під високим колодязем, звідки падало світло, стояло широке ложе. З нього до половини звисав скелет марсіанина. Скрізь — сліди жорстокої боротьби. В кутку сторчма лежав другий скелет.

Тут серед сміття Гусєв знайшов кілька дрібних речей з важкого карбованого металу, — певно, прикраси, предмети жіночого вжитку, — маленькі жбанчики із кольорового каменю. Він зняв із зотлілої одежі скелета два з’єднаних ланцюжком великих темно-золотистих камені, що наче світилися зсередини…

— Знадобиться, — сказав Гусєв, — Маші подарую…

Лось оглядав скульптуру в коридорі. Серед гостроносих марсіанських голів, зображень морських чудовиськ, розмальованих масок, склеєних ваз, напрочуд схожих обрисом і малюнком на етруські[1] амфори, його увагу привернуло велике погруддя. Воно зображало оголену жінку з скуйовдженим волоссям і лютим асиметричним обличчям. Голову прикрашав золотий зірчастий обруч, над лобом він переходив у тонку параболу,[2] всередині якої містилися дві кульки: рубінова і червонувато-цеглиста. В рисах владного обличчя було щось хвилюючо-знайоме, що випливало з незбагненної пам’яті.

Збоку статуї, в стіні, темніла велика ніша, загороджена ґратами. Лось просунув пальці крізь прути, але ґрати не відхилилися. Він витер сірника і побачив у ніші на зотлілій подушечці золоту маску. Це було зображення вилицюватого людського обличчя із спокійно заплющеними очима. Місяцеподібний рот усміхався. Ніс — гострий, дзьобом. На лобі між бровами — припухлість у формі збільшеного ока бабки. Це була голова, зображена на мозаїці в першій залі.

Лось спалив півкоробки сірників, схвильовано розглядаючи дивовижну маску. Незадовго до того, як відлетіти з Землі, він бачив знімки таких масок, викопаних недавно серед руїн велетенських міст на берегах Нігеру, в тій частині Африки, де передбачають знайти сліди культури таємничої, давно зниклої раси.

Одні з бічних дверей у коридорі було прочинено. Лось увійшов до довгої, дуже високої кімнати з хорами і ґратчастою балюстрадою. Внизу і вгорі — на хорах — стояли плоскі шафи і тягнулися полиці, заставлені маленькими товстими книжечками. Прикрашені тисненням і золотим карбуванням, їхні корінці простерлися одноманітними лініями вздовж сірих стін. У деяких шафах стояли металеві циліндрики, в інших — величезні оправлені в шкіру або дерево книжки. З шаф, з полиць, із темних кутків бібліотеки дивилися кам’яними очима зморщені, лисі голови вчених марсіан. По кімнаті було розставлено кілька глибоких сидінь, кілька ящиків на тонких ніжках з круглим, приставленим збоку екраном.

Затамувавши подих, Лось оглядав цю з запахом тління й плісняви скарбницю, в якій мовчала, закута в книги, мудрість тисячоліть, що пролетіли над Марсом. Він обережно підійшов до полиці і почав розгортати книжки. Папір у них був зеленкуватий, шрифт геометричного окреслення, м’якого коричневого кольору. Одну книжку, де були креслення машин, Лось засунув у кишеню, щоб переглянути на дозвіллі. В металевих циліндрах були жовтуваті, по звуку, від удару нігтем, схожі на кістку, валики, наче валики фонографа,[3] але поверхня у них була гладенька, як скло: один такий валик лежав на ящику з екраном, мабуть, його приготували, щоб зарядити, і кинули в той час, коли гинув будинок.

Потім Лось відчинив чорну шафу, взяв навмання одну оправлену в шкіру, поточену червами, легку розбухлу книгу і рукавом обережно витер з неї куряву. Жовтуваті ветхі аркуші її йшли зверху вниз безперервною, складеною зигзагами смугою. Ці сторінки, що переходили одна в одну, були вкриті кольоровими трикутниками завбільшки з ніготь. Вони бігли зліва направо і в зворотному порядку неправильними лініями, то падаючи, то сплітаючись. Обриси і кольори були різні. Через кілька сторінок між трикутниками з’явилися барвисті кола, теж різної форми і кольору. Трикутйики почали складатись у фігури. Сплетіння і переливи барв та форм трикутників, кіл, квадратів, складених фігур перебігали з сторінки на сторінку. І ось у вухах Лосеві поволі залунала ледь вловна, витончена, пречудова музика.

Він закрив книгу і довго стояв, прихилившись до книжкових полиць, схвильований і запаморочений досі незнаними чарами: книга співала.

— Мстиславе Сергійовичу, — лунко рознісся по будинку голос Гусєва, — йдіть-но сюди, швидше.

Лось вийшов у коридор. В кінці його, біля дверей, стояв Гусєв і злякано всміхався.

— Гляньте, що у них діється.

Він завів Лося у вузьку напівтемну кімнату; в далекій стіні було встановлено велике квадратне матове дзеркало, перед ним стояло кілька табуретів і крісел.

— Бачите, на шнурку висить кулька; думаю — золота, дай зірву, — гляньте, що вийшло.

Гусєв смикнув кульку. Дзеркало сяйнуло, з’явилися уступчасті обриси величезних будинків, вікна, що вигравали у промінні призахідного сонця, майоріли полотнища. Глухий гомін натовпу сповнив темну кімнату. По дзеркалу, зверху вниз, закриваючи контури міста, ковзнула крилата тінь. Раптом вогняний спалах осяяв екран, різкий тріск пролунав під підлогою кімнати, туманне дзеркало згасло.

— Коротке замикання, проводи перегоріли, — сказав Гусєв. — Нам треба йти, Мстиславе Сергійовичу, скоро ніч.

ЗАХІД СОНЦЯ

Розкинувши вузькі туманні крила, палаюче сонце хилилося до обрію.

Лось і Гусєв квапливо йшли тьмяною, тепер ще більш пустельною і дикою рівниною до берега каналу. Сонце швидко ховалося за близький край поля і кануло. Сліпуче ясно-червоне сяйво розлилося на місці заходу. Різкі промені сонця запалили півнеба і швидко-швидко вкривалися сірим попелом — гасли. Небо видавалося непроглядним.

У попелястому заході низько над Марсом зійшла велика червона зірка. Вона сходила, як гнівне око. Кілька секунд темрява була насичена тільки її похмурим промінням. Та ось уже по всьому неосяжно високому небесному склепінню почали висипати зірки, сяючі, зеленуваті сузір’я, — холодні промені їх кололи очі. Похмура зірка, сходячи, розгорялася.

Дійшовши берега, Лось зупинився і, вказуючи рукою на зірку, мовив:

— Земля.

Гусєв зняв картуза, витер з лоба піт. Задерши голову, дивився на далеку батьківщину, що пливла між сузір’ями, його обличчя, здавалося, було змарніле, сумне.

— Земля, — повторив він.

Отак вони довго стояли на березі древнього каналу, над рівниною з неясними в світлі зірок обрисами кактусів.

Та ось із-за чіткої лінії обрію виринув світлий серп, менший від місяця, і почав підніматися над кактусовим полем. Від лапчастих рослин лягли довгі тіні.

Гусєв ліктем штовхнув Лося.

— А позад нас гляньте-но.

За ними над горбкуватою рівниною, над гаями і руїнами, сяяв другий супутник Марса. Круглий жовтуватий диск його, теж менший від місяця, хилився за шпичасті гори. Виблискували на пагорбах металеві диски.

— Оце ніч! — прошепотів Гусєв. — Як у сні.

Вони обережно спустилися з берега в кактусові зарості. З-під ніг шугнула чиясь тінь. Волохатий клубок побіг по відблисках обох місяців. Заскреготіло. Писнуло — пронизливо, нестерпно, тонко. Ворушилося, поблискуючи, листя кактусів. Липла до обличчя павутина, пружна, як сітка.

Вкрадливим, несамовитим виттям озвалася ніч. Урвалося. Все стихло. Гусєв і Лось великими стрибками, здригаючись від огиди й жаху, бігли полем, високо переплигуючи через ожилі рослини.

Нарешті в світлі серпа, що сходив на небі, блиснула стальна обшивка апарата. Добігли. Сіли, відсапуючись.

— Ну ні, ночами в ці павукові місця я не ходак, — промовив Гусєв. Відгвинтив люк і поліз в апарат.

Лось ще барився. Прислухався, позирав. І ось він побачив — між зірок фантастичним силуетом пливла крилата тінь корабля.

ЛОСЬ ДИВИТЬСЯ НА ЗЕМЛЮ

Тінь повітряного корабля зникла. Лось виліз на мокру обшивку апарата, закурив люльку і поглядав на зірки. Тонкий холодок проймав тіло. Всередині апарата вовтузився, бурмотів Гусєв.

Лось не міг спати, — сидів, дивився на зірки, посмоктував люльку. Дідько його знає, що воно таке! Звідки на Марс могли потрапити золоті маски з цим характерним, як у бабки, третім оком? А мозаїка? Велетні, які гинуть у морі, летять між зірками. А знак параболи: рубінова кулька — Земля і цеглиста — Марс? Знак влади над двома світами? Незбагненно. А співаюча книга? А дивне місто, що з’явилося в туманному дзеркалі? І чому, чому весь цей край покинуто, занедбано?

Лось вибив люльку об підбор. Скоріше б уже настав день! Певно, марсіанин-пілот повідомить кудись у населений центр. Можливо, їх уже шукають, і корабель, що проплив між зірками, саме по них і послано.

Лось оглянув небо. Світло червонуватої зірки — Землі — блідло, вона хилилася до зеніту. Промінчик од неї проникав у самісіньке серце.

Безсонної ночі, стоячи біля воріт сарая, Лось отак само, з холодною печаллю, дивився, як сходив Марс. Це було позаминулої ночі. Тільки одна доба відділяла його від тої години, від Землі.

Земля, Земля, зелена, то в хмарах, то в проривах світла, пишна, повновода, люба — батьківщина…

Крижаним холодком стисло мозок. От він своєю несамовитою волею відірвався од батьківщини, сам у чужому світі. Ось вона, ось вона — самотність.

Холодок побіг за шию, і Лось пересмикнув плечима. Сунув люльку до кишені. Вліз в апарат і ліг поруч Гусєва, який уже хропів.

Від тепла, від утоми Лось задрімав. У сні прийшла йому розрада. Він бачив берег земної річки, берези, що шумлять од вітру, хмари, іскри сонця на воді, і на тому боці хтось у світлому, сяючому, махає йому, кличе, манить. Лося і Гусєва розбудив сильний шум повітряних гвинтів.

МАРСІАНИ

Сліпучо-рожеві пасма хмар, як скрутні пряжі, вкривали ранкове небо. То з’являючись у темно-синіх просвітах, то зникаючи за рожевими пасмами, спускався залитий сонцем летючий корабель. Обрис його трищоглового остова скидався на велетенського жука. Три пари гострих крил простиралися з його боків.

Корабель прорізав хмари і, весь вологий, сріблистий, блискучий, повис над кактусами. На його бічних коротких щоглах потужно ревли вертикальні гвинти, не даючи йому спуститись. З бортів відкинулися драбинки, і корабель сів на них. Гвинти спинилися.

По драбинках униз побігли щуплі марсіани. Вони були в однакових яйцевидних шоломах, у сріблястих широких куртках з грубими комірами, які закривали шию і низ обличчя. В руках у кожного була зброя, щось на зразок короткої, з диском посередині, автоматичної гвинтівки.

Гусєв, насупившись, стояв коло апарата. Тримаючи руку на маузері, поглядав, як марсіани вишикувались у два ряди. Їхні гвинтівки лежали дулом на зігнутій руці.

— Зброю, стерво, як жінки тримають, — буркнув він.

Лось стояв, склавши на грудях руки, всміхався. Останнім з корабля зійшов марсіанин, одягнений у чорний халат, що спадав великими складками. Відкрита голова його була лиса, в ґулях. Безбороде вузьке обличчя голубуватого кольору.

Грузнучи в пухкому грунті, він пройшов біля подвійного ряду солдатів. Випуклі, світлі, крижані очі його спинилися на Гусєві. Потому він дивився тільки на Лося. Підійшов до людей, підняв маленьку руку в широкому рукаві і мовив тонким, скляним, повільним голосом пташине слово:

— Талцетл.

його очі ще більше розширились, освітилися холодним збудженням. Він повторив пташине слово і владно вказав на небо. Лось мовив:

— Земля.

— Земля, — насилу повторив марсіанин і наморщив лоба. Гулі його потемніли. Гусєв виставив ногу, кашлянув і сказав сердито:

- Із Радянської Росії, ми — росіяни. Ми, значить, до вас, добридень, — він торкнувся козирка, — ми вас не кривдимо, ви нас не кривдіть… Він, Мстиславе Сергійовичу, ні бе ні ме по-нашому не розуміє.

Голубувате, розумне обличчя марсіанина було непорушне, тільки на його спадистому лобі, між бровами, почала набрякати від напруги червонувата пляма. Легким рухом він указав на сонце і вимовив знайомий звук, що лролунав так дивно:

— Соацр.

Він указав на грунт, розвів руками, ніби обнімаючи кулю:

— Тума.

Показав на одного з солдатів, що стояли півколом позад нього, вказав на Гусєва, на себе, на Лося:

— Шохо.

Так він назвав словами кілька предметів і вислухав назви їх мовою Землі. Підійшов до Лося і поважно торкнувся безіменним пальцем його лоба, западини між бровами. Лось нахилив голову на знак вітання.

Гусєв, після того як його торкнулися, насунув на лоб козирок.

— Як з дикунами поводяться.

Марсіанин підійшов до апарата і довго, стримуючи подив, а потім, — мабуть, зрозумівши його принцип, — захоплено розглядав величезне стальне яйце, вкрите кіркою нагару. Раптом сплеснув руками, повернувся до солдатів і почав говорити їм швидко-швидко, піднявши до неба стиснуті руки.

— Аіу, — відповіли солдати завиваючи.

А він поклав долоню на лоба, глибоко зітхнув, опанував хвилювання і, обернувшись до Лося, уже не так холодно, потемнілими, вологими очима глянув йому в очі.

— Аіу, — сказав він, — аіу утора шохо, даціа Тума ра гео Талцетл.

А тоді рукою затулив очі і низько вклонився. Випростався, гукнув солдата, взяв у нього вузький ніж і почав дряпати по обшивці апарата: накреслив яйце, над ним кришку, збоку — постать солдата. Гусєв, дивлячись йому через плече, мовив:

— Пропонує довкола апарата поставити охорону і палатку, тільки боюся, Мстиславе Сергійовичу, щоб у нас речі не поцупили, люки ж без замків.

— Перестаньте дурня клеїти, Олексію Івановичу.

— Так там же інструменти, одежа… А я з одним, ось із цим солдатиком, переглянувся, — пика у нього дуже ненадійна.

Марсіанин слухав цю розмову уважно і шанобливо. Лось на мигах показав йому, що згоден лишити апарат під охороною. Марсіанин підніс до великого тонкого рота свисток. З корабля відповіли таким самим пронизливим свистом. Тоді марсіанин почав висвистувати якісь сигнали. На вершечку середньої, вищої щогли піднялися, ніби волосся, кінці тонкого дроту, вчулося потріскування іскор.[4]

Марсіанин указав Лосю і Гусєву на корабель. Солдати присунулися, стали колом. Гусєв озирнувся на них, посміхнувся криво, пішов до апарата, вийняв з нього два мішки з білизною і дріб’язком, міцно засунув люк і, вказуючи на нього солдатам, ляснув по маузеру, посварив пальцем, загрозливо скосоротився. Марсіани здивовано спостерігали ці рухи.

— Ну, Олексію Івановичу, бранці ми чи гості — діватися нам нікуди, — сказав Лось, засміявся, взяв мішок на плече, і вони пішли до корабля.

На його щоглах закрутилися, ревучи, вертикальні гвинти. Крила опустилися. Завили пропелери. Гості, а може, бранці, зійшли благенькою драбинкою на борт.

ПО ТОЙ БІК ЗУБЧАСТИХ ГІР

Корабель летів невисоко над Марсом у північно-західному напрямку. Лось і лисий марсіанин лишилися на палубі. Гусєв пішов усередину корабля до солдатів.

У світлій рубці солом’яного кольору він сів у плетене крісло і деякий час дивився на гостроносих щуплих солдатиків, що блимали, мов птахи, рудими очима. Потім вийняв бляшаний заповітний портсигар, — з ним він сім років не розлучався на фронтах, — ударив по кришці, “закуримо, товариші”, — і запропонував цигарки.

Марсіани злякано захитали головами. Один таки взяв цигарку, роздивився, понюхав і сховав у кишеню білих штанів. Коли ж Гусєв закурив, солдати, геть перелякавшись, позадкували від нього, зашепотіли:

— Шохо, тао тавра, шохо-ом.

їхні червонуваті гостренькі обличчя з жахом стежили, як “шохо” ковтає дим. Але потроху вони принюхались, заспокоїлись і знову підсіли до людини.

Гусєв, не дуже збентежений тим, що не знає марсіанської мови, почав розповідати новим приятелям про Росію, про війну, революцію, про свої подвиги.

— Гусєв — це моє прізвище. Гусєв — од гусей: величезні такі птахи на Землі, ви таких зроду й не бачили. Звуть мене — Олексій Іванович. Я не тільки полком — кінною дивізією командував. Страх який герой, просто жах. У мене тактика: кулемети — не кулемети — шаблі наголо: “Давай, сучий сину, позицію!” — і ну рубати. Я й сам весь порубаний, мені начхати. У нас у Військовій академії навіть курс читають: “Рубка Олексія Гусєва”, — не вірите? Корпус мені пропонували. — Гусєв нігтем зсунув картуз, почухав за вухом. — Ні, вибачайте, набридло. Сім років воював, хоч кому остогидне. А тут Мстислав Сергійович мене кличе, благає: “Олексію Івановичу, без вас хоч на Марс не лети”. От, значить, яке діло.

Марсіани слухали, дивувалися. Один приніс фляжку з коричневою рідиною мускатного запаху. Гусєв вийняв з мішка півпляшки спирту, яку прихопив із Землі. Марсіани випили і зашварготіли. Гусєв поплескував їх по спинах, галасував. Потім почав витягати з кишень різний мотлох — пропонував мінятися. Марсіани з радістю віддавали йому золоті дрібнички за складаний ножик, за огризок олівця, за дивовижну, зроблену із патрона запальничку.

Тим часом Лось, обіпершись ліктями на ґратчастий борт корабля, дивився на сумну горбкувату рівнину, що, віддаляючись, пливла внизу, під ними. Він упізнав будинок, де побував учора. Скрізь лежали такі сумні руїни, острівці дерев, тяглися висохлі канали.

Вказуючи на цю пустелю, Лось здивовано поцікавився, чого цілий край лежить покинутий і мертвий. Булькаті очі лисого марсіанина враз стали злі. Він подав знак, і корабель піднявся, окреслив дугу й летів тепер до вершин зубчастих гір.

Сонце зійшло високо, хмари зникли. Ревіли пропелери, на поворотах і підйомах поскрипували, рухалися гнучкі крила, гули вертикальні гвинти. Лось помітив, що, крім реву гвинтів і посвистування вітру в крилах та прорізних щоглах, не було чути інших звуків: машини працювали безшумно. Не було видно і самих машин. Тільки на осі кожного гвинта крутилася кругла коробка, схожа на кожух динамо, та на вершечках передньої і задньої щогли потріскували дві еліптичні корзини із сріблястого дроту.

Лось питав у марсіанина назви предметів і записував їх. Потім вийняв із кишені свою книжку з кресленнями, прохаючи вимовити звуки геометричних букв. Марсіанин з подивом дивився иа цю книжку, його очі знову стали холодні, тонкі губи гидливо скривилися. Він обережно взяв книжку із рук Лося і жбурнув за борт.

Од висоти, розрідженого повітря у Лося почало боліти в грудях, сльозами застилало очі. Помітивши це, марсіанин знаком руки велів знизитися. Корабель летів тепер над криваво-червоними пустельними скелями. Звивистий і широкий гірський хребет тягнувся з південного сходу на північний захід. Тінь од корабля летіла вниз по рваних урвищах, що іскрилися жилами руд і металів, по крутих схилах, порослих лишаями, зривалася в туманні провалля, вкривала хмаркою сяючі крижані шпилі, дзеркальні глетчери. Край був дикий і безлюдний.

— Лізіазіра, — кивнувши на гори, сказав марсіанин і вишкірив дрібні блискучі, ніби металеві зуби.

Дивлячись униз на ці скелі, які так сумно нагадували йому мертвий пейзаж розбитої планети, Лось побачив у проваллі на каменях перекинутий корабельний остов, уламки сріблястого металу валялися навколо нього. Далі, з-за гребеня скелі, стирчало зламане крило другого корабля. Праворуч, пронизаний гранітним шпилем, висів третій, геть понівечений корабель. Скрізь у цих місцях виднілися рештки величезних крил, розбитих остовів, шпичаки ребер. Це було місце битви; здавалося, що то демонів було повергнуто на ці неродючі скелі.

Лось скоса глянув на сусіда. Марсіанин сидів, притримуючи халат біля шиї, і спокійно дивився на небо. Назустріч кораблю летіли довгокрилі птахи, витягнувшись у лінію. Ось вони шугнули вгору, блиснули жовтими крильми в темній синяві і повернули. Стежачи, як вони летять все нижче й нижче, Лось побачив чорну воду круглого озера, що глибоко лежало між скель. Кучеряві кущі ліпилися вздовж його берегів. Жовті птахи сіли біля води.

Озеро взялося брижами, закипіло, зсередини його піднявся сильний струмінь води, розсипався бризками й опав.

— Соам, — мовив марсіанин урочисто.

Гірський хребет кінчався. На північному заході крізь прозоре марево спеки видніла жовта рівнина, блищали великі води. Марсіанин простяг руку в напрямку туманної чудової далини і, широко усміхаючись, мовив:

— Азбра.

Корабель трохи піднявся. Вологе, солодке повітря співало в обличчя, шуміло у вухах. Азора розкинулася широко, сяючи рівниною. Прорізана повноводими каналами, вкрита оранжевими кущами рослинності, веселими канарковими луками, Азора, що означало — радість, була схожа на ті курчачі, весняні луки, які згадуються у сні в далекому дитинстві.

По каналах пливли широкі металеві барки. По берегах розкидано білі будиночки, узорчасті стежки садків. Повсюди повзали марсіани. Деякі злітали з пласких дахів і, як кажани, летіли через воду або за гай. Скрізь по луках блищали калюжі, виблискували струмки. Чудовий був край Азора.

Поблизу рівнини грала сонячна хвиля величезного водяного простору, до якого сходилися звивисті лінії всіх каналів. Корабель летів туди, і Лось побачив нарешті великий прямий канал. Далекий берег його потопав у вологій імлі. Жовтуваті каламутні води його повільно текли вздовж кам’яного схилу.

Летіли довго. І ось у кінці каналу почав виринати з води рівний край стіни, що губився десь за видноколом. Стіна ставала щораз більша. Тепер було видно величезні брили кладки, у щілинах росли кущі та дерева. Підлетіли до величезного цирку. В ньому було повно води. Над поверхнею в багатьох місцях били пінявими шапками водограї.

— Ро, — сказав марсіанин, поважно піднявши палець.

Лось вийняв з кишені записник, знайшов у ньому наспіх зроблений учора начерк ліній і точок на диску Марса. Рисунок він подав сусідові і вказав униз на цирк. Марсіанин, зморщившись, подивився, — зрозумів, радісно закивав і нігтем мізинця відкреслив одну точку на схемі.

Перехилившись через борт, Лось побачив, що від цирку відходять дві прямі і одна вигнута лінії наповнених водою каналів. Так ось вона — таємниця: круглі плями на диску Марса були цирками — водоймищами, лінії трикутників і півкіл — каналами. Але які ж істоти могли побудувати оті циклопічні стіни?[5] Лось оглянувся на свого супутника. Марсіанин випнув нижню губу, підняв розведені руки до неба:

— Тао хацха ро хамагацитл.

Корабель перетинав тепер вигорілу рівнину. На ній дуже широкою рожево-червоною квітучою смугою лежало безводне річище четвертого каналу, вкрите, немов посівом, правильними рядами рослинності. Певно, це була лінія другої мережі каналів — блідого малюнка на диску Марса.

Рівнина переходила в невисокі м’які пагорби. За ними почали з’являтися блакитнуваті обриси ґратчастих веж. На середній щоглі корабля піднялись і заклацали іскрами кінці дротів. За пагорбами зводилися нові й нові обриси ґратчастих веж, уступчастих, будівель. Величезне місто виступало сріблистими тінями з сонячної імли.

Марсіанин сказав:

— Соацера.

СОАЦЕРА

Голубуваті обриси Соацери, виступи плескатих дахів, ґратчасті стіни, порослі зеленню, овальні дзеркала ставків, прозорі вежі, здіймаючись із-за пагорбів, займали все більше простору, губилися за імлистим небокраєм. Безліч чорних цяток летіло над містом назустріч кораблю.

Квітучий канал одійшов на північ. На схід од міста лежало пустельне, вкрите купами щебеню, перекопане поле. Край цієї пустелі, кидаючи різку, довгу тінь, височіла величезна статуя, геть потріскана, вкрита лишаями.

Кам’яна, оголена людина стояла на весь зріст, ноги в неї були приставлені одна до одної, руки притиснуті до вузьких стегон, рубчастий пояс підпирав опуклі груди, на сонці тьмяно мерехтів вухатий шолом, увінчаний гострим гребенем, ніби риб’ячий хребет. Вилицювате обличчя з заплющеними очима усміхалося місяцеподібним ротом.

— Магацитл, — мовив марсіанин і вказав на небо.

Вдалині за статуєю видніли величезні руїни цирку, обриси повалених арок акведука.[6] Вдивляючись, Лось зрозумів, що купи щебеню на рівнині — ями, пагорби — залишки дуже стародавнього міста. Нове місто, Соацера, починалося за сяючим озером, на захід од цих руїн.

Чорні цятки на небі наближалися, збільшувалися. Це були сотні марсіан, які летіли назустріч у крилатих човнах і сідлах, на парусинових птахах, у корзинах з парашутами.

Першою домчала, круто завернула і повисла над кораблем сяюча золота чотирикрила, як бабка, вузька сигара. З неї посипалися на палубу корабля квіти, різноколірні папірці, виглядали схвильовані обличчя.

Лось підвівся, тримаючись за трос, скинув шолом, — вітер підняв його біле волосся. З рубки виліз Гусєв і став поруч. Оберемки, квітів полетіли на них з човнів. На блакитних, то смаглявих, то цеглистих обличчях марсіан, що підлітали, було збудження, захват, жах.

Тепер над головою, спереду, з боків, навздогін за кораблем, що повільно плив, летіли сотні повітряних екіпажів. Он ковзнув згори вниз у корзині під парашутом, розмахуючи руками, товстун у смугастому ковпаку. Он промайнуло, дивлячись у трубку, гулясте обличчя. Он заклопотаний гостроносий марсіанин, кружляючи на крилатому сідлі перед кораблем, так що вітер розвіває йому волосся, наводить на Лося якусь скриньку, що весь час крутиться. Он промчав весь заквітчаний плетений човен — троє жіночих окатих блідих облич, голубі очіпки, голубі рукави, золототкані шарфи.

Спів гвинтів, шум вітру в крилах, тонкий свист, блиск золота, строкатість убрання в повітряній синяві, внизу — пурпурне, то сріблясте, то канаркове листя парків, сяючі відблисками сонця вікна уступчастих будинків, — усе було як сон. Паморочилася голова. Гусєв роззирався, повторював пошепки:

— Глянь, глянь, ой леле!..

Корабель проплив над висячими садами і плавно спустився на великий круглий майдан. Одразу, наче горохом з неба, сипнули сотні човнів, корзин, крилатих сідел, — сідали, шльопались на білі плити майдану. На вулицях, що зіркою розходилися від нього, шуміли юрби людей — бігли, кидали квіти, папірці, махали хусточками.

Корабель сів біля високої і важкої, як піраміда, похмурої споруди з чорно-червоного каменю. На широких сходах її, між квадратними, звуженими догори колонами, які сягали тільки третини висоти будинку, стояла купка марсіан. Усі вони були в чорних халатах і круглих шапочках. Це була, як Лось дізнався згодом, Вища рада інженерів — найвищий орган управління всіма країнами Марса.

Марсіанин-супутник наказав Лосю чекати. Солдати збігли драбинками на майдан й оточили корабель, стримуючи натиск натовпу. Гусєв захоплено дивився на строкатий від одягу майдан, що хвилювався перед ним, на безліч крил, які здіймалися над головами, на громаддя сіруватих або чорно-червоних будівель, на прозорі за дахами обриси веж.

— Ну й місто, оце так місто! — повторював він притупуючи.

На сходах марсіани в чорних халатах розступилися. З’явився високий сутулий марсіанин, теж одягнений у чорне, з довгим похмурим обличчям, з довгою вузькою чорною бородою. На круглій шапочці його тремтів золотий гребінь, як хребет у риби.

Зійшовши до середини сходів, спираючись на ціпок, він довго дивився запалими темними очима на пришельця з Землі. Дивився на нього і Лось — уважно, сторожко.

— Диявол витріщився! — шепнув Гусєв. Обернувся до натовпу і вже безтурботно крикнув: — Добрий день, товариші марсіани, ми до вас з привітом від радянських республік… Для встановлення добросусідських взаємин…

Натовп здивовано зітхнув, заремствував, зашумів, висунувся. Похмурий марсіанин схопив у жменю бороду і перевів очі на натовп, окинув тьмяним поглядом площу. І під його поглядом почало вщухати схвильоване море голів. Він обернувся до тих, що стояли на сходах, мовив кілька слів і, піднявши ціпок, вказав ним на корабель.

Одразу до корабля збіг один марсіанин і тихо й швидко сказав щось лисому марсіанинові, який нахилився до нього через борт. Пролунали сигнальні свистки, двоє солдатів збігли на борт, завили гвинти, і корабель, важко відірвавшись од майдану, поплив над містом у північному напрямку.

У ЛАЗУРНОМУ ГАЮ

Соацера потонула далеко за пагорбами. Корабель летів над рівниною. Де-не-де видніли одноманітні лінії будівель, стовпи і дроти підвісних доріг, отвори шахт, навантажені шаланди, що пливли по вузьких каналах.

Та ось із лісових зарослів дедалі частіше стали здійматися скелясті шпилі. Корабель знизився, пролетів над ущелиною і сів на луці, що похило спускалася до темних і пишних чагарників.

Лось і Гусєв взяли мішки і разом з лисим супутником пішли лукою, униз до гаю.

Водяна курява, б’ючи з-під дерев, грала веселками над блискучою од вологи кучерявою травою. Стадо низькорослих довгошерстих тварин, чорних і білих, паслося на схилі. Було мирно. Тихо шуміла вода. Повівав вітрець.

Довгошерсті тварини ліниво піднімалися, даючи дорогу людям, і відходили, перевалюючись на ведмежих лапах, повертали плескаті куці морди. На луку сіли жовті птахи, настовбурчили пір’я, обтрушуючись під райдужним фонтаном води.

Підійшли до гаю. Пишні плакучі дерева були блакитно-голубі. Смолисте листя шелестіло на сухо повислих гілках. Крізь плямисті стовбури вдалині видніло озеро.

Від пряної, солодкої спеки в цій блакитній хащі памо-рочилося в голові.

Гай перетинало багато стежок, посиланих жовтогарячим піском. Там, де вони перехрещувались, на круглих галявинах, стояли старі, деякі поламані, вкриті лишаями великі статуї з піщаника. Над зарослями піднімались уламки колон, рештки циклопічної стіни.

Стежка завертала до озера. Відкрилося його темно-синє дзеркало з перевернутою вершиною далекої скелястої гори. У воді ледь ворушились відображення плакучих дерев. Сяяло пишне сонце. У вигині берега, з боків замшілих сходів, які вели в озеро, височіли дві величезні статуї, потріскані, порослі повзучою рослинністю.

На сходах появилася молода жінка. На голові у неї був жовтий гострий ковпачок. Вона видавалася тендітною, біло-блакитнуватою поруч з огрядним обрисом вкритого мохом, вічно усміхненого у сні, непорушного Магацит-ла. Вона підковзнулася, схопилася за кам’яний виступ, підвела голову.

— Аеліта, — прошепотів марсіанин, прикрив очі рукавом і потяг Лося та Гусєва з доріжки в хащу.

Невдовзі вони вийшли на велику галявину. В глибині її, в густій траві, стояв похмурий, з похилими стінами сірий будинок. Од зіркоподібного піщаного майданчика перед його фасадом прямі доріжки бігли лукою вниз, до гаю, де між деревами видніли низькі муровані будівлі.

Лисий марсіанин свиснув. Із-за рогу будинку з’явився низенький опецькуватий марсіанин у смугастому халаті. Темно-червоне обличчя його було натерте буряком. Мружачись од сонця, він підійшов, але, вчувши, хто такі приїжджі, одразу ж замірився тікати за ріг будинку. Лисий марсіанин заговорив з ним владно, і товстун, присідаючи від страху, обертаючись, показуючи жовтий зуб із беззубого рота, ловів гостей у дім.

ВІДПОЧИНОК

Гостей одвели у світлі маленькі, майже порожні кімнати, що виходили вузькими вікнами в парк. Стіни їдальні і спалень було обтягнуто білими циновками. В кутках стояли діжки з квітучими деревцями. Гусєв визнав приміщення цілком підходящим: “Наче багажна корзина, дуже мило”.

Товстун у смугастому халаті, керуючий будинком, метушився, лопотів, котився з дверей у двері, витирав коричневою хусткою череп і час од часу кам’янів, вилуплюючи на гостей склерозні очі, — шепотів поквапливо, безгучно якісь, мабуть, заклинання.

Він налив води в басейн і провів Лося та Гусєва кожного до своєї ванни, — з дна її піднімалися густі клуби пари. Дотик до безмірно стомленого тіла гарячої, булькаючої, легкої води був такий солодкий, що Лось мало не заснув у басейні. Керуючий витяг його за руку.

Лось насилу доплентався до їдальні, де було накрито стіл, — безліч тарілочок з овочами, паштетами, дрібними яйцями, фруктами. Хрумкі, завбільшки з горіх, кульки хліба танули в роті. Не було ні ножів, ні виделок, тільки в кожну страву встромлено крихітну лопаточку. Керуючий кам’янів, дивлячись, як люди з Землі поглинають най-делікатніші страви. Гусєв добрав смаку. Особливо чудове було вино з запахом вологих квітів. Воно випаровувалось у роті і гарячою бадьорістю текло по жилах.

Привівши гостей у спальні, керуючий довго ще порався, підгортаючи ковдри, підсовуючи подушечки. Та міцний і довгий сон уже знеміг “білих велетнів”. Вони дихали і сопіли так голосно, що дрижали шибки, тремтіли рослини по кутках, і ліжка тріщали під їхніми не по-марсіансько-му могутніми тілами.

Лось розплющив очі. Синювате штучне світло лилось із стелі. Лежати було тепло й приємно. “Що сталося? Де я лежу?” Але так і не збагнув, — з насолодою знову заплющив очі.

Пропливли якісь променисті плями — наче вода грала крізь блакитне листя. Передчуття дивовижної радості, сподіванка, що ось-ось із цих сяючих плям щось має ввійти у його сон, сповнювало його чудовною тривогою.

Крізь дрімоту, всміхаючись, він супив брови, — силкувався проникнути за цю тонку пелену легких сонячних плям. Але ще глибший сон прикрив його хмарою.

* * *

Лось сів на постелі. Так сидів деякий час, похиливши голову. Підвівся, відсмикнув штору. За вузьким вікном горіли крижаним світлом величезні зірки, незнайоме їхнє креслення було дивне й дике.

— Так, так, так, — мовив Лось, — я не на Землі. Крижана пустеля, безмежний простір. Я — в новому світі. Звісно: я ж мертвий. Життя лишилося там…

Він уп’явся нігтями в груди там, де серце.

— Це не життя, не смерть. Живий мозок, живе тіло. Але життя лишилося там…

Він сам не міг збагнути, чому другу ніч його так нестерпно мучить туга за Землею, за самим собою, тим, який жив там, за зірками. Ніби обірвалася жива нитка і душа його задихається в крижаній чорній порожнечі. Він знову повалився на подушки.

* * *

— Хто тут?

Лось підхопився. У вікно бив промінь вранішнього світла. Маленька солом’яна кімната була сліпучо-чиста. Шуміло листя, свистіли птахи за вікном. Лось провів рукою по очах, глибоко зітхнув.

У двері знову легенько постукали. Лось розчинив двері — за ними стояв смугастий товстун, притримуючи обома руками на животі оберемок блакитних, вкритих росою квітів.

— Аіу утара Аеліта, — прошепотів він, подаючи квіти.

ТУМАННА КУЛЬКА

Вранці за сніданком Гусєв сказав:

— Мстиславе Сергійовичу, це не діло виходить. Летіти дідько його знає як далеко, і на тобі — сиди у глушині. У ваннах прохолоджуватися — заради цього й летіти не варто було. У місто ж нас не пустили, — бородань той, пам’ятаєте, як насупився. Ой Мстиславе Сергійовичу, остерігайтеся його. Поки що нас поять, годують, а далі?

— А ви не поспішайте, Олексію Івановичу, — мовив Лось, поглядаючи на блакитні квіти, які пахли гіркувато і солодко, — поживемо, роздивимося, побачать, що ми не становимо ніякої небезпеки, пустять і в місто.

— Не знаю, як ви, Мстиславе Сергійовичу, а я сюди не байдики бити приїхав.

— Що ж, по-вашому, ми повинні зробити?

— Дивно од вас таке чути, Мстиславе Сергійовичу! Чи, бува, не нанюхалися ви чогось солодкого?

— Сваритися кортить?

— Ні, не сваритися. А сидіти квіти нюхати — цього і в нас на Землі скільки душа забажає. А я думаю — якщо ми перші люди, що тут опинилися, то Марс тепер наш, радянський. Це діло треба закріпити.

— Дивак ви, Олексію Івановичу.

— А от побачимо, хто з нас дивак. — Гусєв смикнув ремінь, повів плечима, очі його хитро примружилися. — Це діло важке, я сам розумію: нас тільки двоє. А от треба, щоб вони видали нам папір про бажання вступити до складу Російської Федеративної Республіки. Так просто цей папір нам не дадуть, звісно, та ви самі бачили: на Марсі у них не все гаразд. Око в мене щодо цього пильне.

— Революцію хочете зробити, чи що?

— Як сказати, Мстиславе Сергійовичу, там побачимо. З чим ми в Петроград вернемося? Може, павука сушеного привеземо? Ні, вернутись і показати: будь ласка — приєднання до Ресефесер планети Марс. Отоді в Європі дибки стануть. Тільки золота тут, самі бачите, кораблями вози. Отак, Мстиславе Сергійовичу.

Лось задумливо поглядав на нього: не можна було зрозуміти, жартує Гусєв чи каже серйозно: хитрі простакуваті оченята його всміхались, але десь ховалася в них якась шаленість.

Лось похитував головою і, торкаючись прозорих воскових блакитних пелюстків великих квітів, задумливо мовив:

— Мені не спадало на думку — чого я лечу на Марс. Лечу, щоб прилетіти. Був час, коли конквістадори споряджали корабель і пливли шукати нові землі. З-за моря показувався незнаний берег, корабель входив у гирло річки, капітан знімав крислатого капелюха і називав землю своїм іменем. Потім він грабував береги. Так, мабуть, ваша правда: пристати до берега ще не все, — треба завантажити корабель скарбами. Нам ще належить заглянути у новий світ — які скарби! Мудрість, мудрість — ось що, Олексію Івановичу, треба вивезти нашим кораблем.

— Важко буде нам з вами порозумітися, Мстиславе Сергійовичу. Нелегка ви людина.

Лось засміявся.

— Ні, я важкий тільки самому собі, домовимося, любий друже.

У двері щось зашкряботіло. Аж присідаючи від страху і шаноби, ввійшов керуючий і на мигах попросив іти за ним. Лось швидко, підвівся, провів долонею по білому волоссю. Гусєв рішуче підкрутив вуса сторчма. Гості пройшли по коридорах і сходинках у віддалену частину будинку.

Керуючий постукав у низенькі двері. За ними пролунав поспішний, ніби дитячий голос. Лось і Гусєв увійшли в довгу білу кімнату. Промені світла, в яких танцювали пилинки, падали крізь вікна в стелі на мозаїчну підлогу, в якій відбивалися рівні ряди книг, бронзові статуї, що стояли між плоскими шафами, столики на гострих ніжках, захмарені дзеркала екранів.

Недалеко од дверей стояла попелястоволоса молода жінка в чорній, закритій до шиї сукні з довгими рукавами. Над її високо піднятим волоссям танцювали пилинки в промені, що падав на позолочені корінці книжок. Це була та, яку вчора на озері марсіанин назвав, — Аеліта.

Лось низько вклонився їй. Аеліта не рухаючись дивилася на нього величезними зіницями попелястих очей. Її біло-голубувате довгасте обличчя ледь-ледь тремтіло. Трохи задертий ніс і подовжені уста були ніжні, як у дитини, її груди під чорними і м’якими складками дихали так, ніби вона піднімалася на кручу.

— Еліо утар агео, — легким, як музика, ніжним голосом, майже пошепки, мовила вона і нахилила голову так низько, що стало видно її потилицю.

У відповідь Лось тільки хруснув пальцями. Через силу сказав незроуміло чому пишно:

— Пришельці Землі вітають тебе, Аеліто. Сказав і почервонів. Гусєв мовив з гідністю:

— Раді познайомитися — командир полку Гусєв, інженер Мстислав Сергійович Лось. Прийшли подякувати вам за хліб-сіль.

Вислухавши людську мову, Аеліта підвела голову, її обличчя, стало спокійніше, зіниці — менші. Вона мовчки простягнула руку, повернула її вузенькою долонею догори і так тримала деякий час. Лосю і Гусєву здавалося, що на долоні у неї появилася блідо-зелена кулька. Потім Аеліта швидко перевернула долоню і пішла вздовж книжкових полиць у глиб бібліотеки. Гості рушили за нею.

Тепер Лось роздивився, що Аеліта була йому до плеча, ніжна і легка, як ті із гіркуватим запахом квіти, що прислала вона ранком. Поділ її широкої сукні летів дзеркальною мозаїкою. Оглядаючись, вона всміхалась, проте очі лишалися схвильовані, збентежені.

Вона вказала на широку лаву, що стояла у розширеній напівкруглій частині кімнати. Лось і Гусєв сіли. Аеліта одразу ж сіла навпроти них, біля читального столика, поклала на нього лікті й м’яко та пильно дивилася на гостей.

Так вони деякий час мовчали. Потроху Лось почав відчувати спокій і насолоду, — сидіти отак і споглядати цю. чудову, дивну дівчину. Гусєв зітхнув, сказав напівголосно:

— Гарна дівчина, дуже приємна дівчина.

Тоді Аеліта заговорила, ніби торкнулася музичного інструмента, — такий чудовий був її голос. Рядок за рядком повторювала вона якісь слова, ледь ворушачи губами. Її попелясті вії то склеплювалися, то повільно розкривалися.

Вона знову простягнула перед себе руку долонею догори. Майже водночас Лось і Гусєв побачили в ямочці її долоні блідо-зелену туманну кульку завбільшки як невелике яблуко. Всередині своєї сфери кулька вся рухалась і мінилася.

Тепер обидва гості і Аеліта уважно дивилися на це хмарне, опалове яблуко. Несподівано струмені в ньому завмерли, пропустили темні плями. Вдивившись, Лось зойкнув: на долоні Аеліти лежала земна куля.

— Талцетл, — сказала Аеліта, вказуючи на неї пальцем.

Куля поволі почала обертатися. Пропливли обриси Америки, тихоокеанський берег Азії. Гусєв захвилювався.

— Це ми, ми — росіяни, — мовив він, тицяючи нігтем у Сибір.

Звивистою тінню пропливло пасмо Уралу, ниточка нижньої течії Волги. Окреслилися береги Білого моря.

— Тут, — сказав Лось і показав на Фінську затоку.

Аеліта здивовано підвела на нього очі. Куля перестала обертатися. Лось зосередився, в пам’яті виник шматок географічної карти — і одразу ж, ніби відбиток його уявлення, на поверхні туманної кулі появилась чорна пляма, ниточки залізниць, що розходилися від неї, і напис на зеленуватому полі: “Петроград”.

Аеліта придивилась і затулила кулю, — вона тепер просвічувала крізь її пальці. Глянувши на Лося, похитала головою.

— Озео, хо суа, — сказала вона, і він зрозумів: “Зосередьтесь і згадуйте”.

Тоді він почав згадувати обриси Петрограда — гранітну набережну, холодні сині хвилі Неви, човник, який пірнає між ними, завислі в тумані довгі арки Миколаївського моста,[7] густі дими заводів, дими і хмари тьмяного заходу, мокру вулицю, вивіску крамнички з дрібним товаром, старенького візника на розі.

Аеліта, підперши підборіддя, мовчки дивилася на кулю. В ній пропливали спогади Лося, то чіткі, то ніби стерті Висунувся тьмяний купол Ісаакіївського собору, і вже на місці його проступали гранітні сходи біля води, півколо лави, на якій печально сиділа русява дівчина — обличчя її затремтіло, зникло, а над нею — два сфінкси в тіарах.[8] Попливли стовпчики цифр, якесь креслення, з’явилося палаюче горно, похмурий Хохлов, який роздмухує вугілля.

Довго дивилася Аеліта на дивне життя, що проходило перед нею в туманних струменях кулі. Та ось зображення почали плутатись: у них настирливо вривалися якісь зовсім іншого обрису картини — смуги диму, заграва; скачуть коні, біжать, падають якісь люди. Ось, застуючи все, випливло бородате закривавлене обличчя. Гусєв голосно зітхнув. Аеліта тривожно обернулася до нього і одразу ж повернула долоню. Куля зникла.

Аеліта сиділа кілька хвилин, спершись на лікті, затуливши рукою очі. Встала, узяла з полиці циліндр, вийняла кістяний валик і вклала у читальний — з екраном — столик. Потім вона потягла за шнур, — верхні вікна в бібліотеці запнулися синіми шторами. Вона присунула столик до лави і повернула вмикач.

Дзеркало екрана освітилося, зверху вниз по ньому попливли фігурки марсіан, тварин, будинки, дерева, предмети домашнього вжитку.

Аеліта називала кожну фігурку. Коли фігурки рухались і суміщалися, вона називала дієслово. Іноді зображення чергувалися з кольоровими, як у музичній книзі, знаками і лунала ледь вловима музична фраза, — Аеліта називала поняття.

Вона говорила тихим голосом. Повільно пливли зображення предметів цієї дивної абетки. У тиші, в голубуватому присмерку бібліотеки на Лося дивилися попелясті очі, голос Аеліти сильними і м’якими чарами проникав у свідомість. Паморочилося в голові.

Лось відчував — мозок його яснішає, ніби зникає туманна пелена, і нові слова й поняття вкарбовуються в пам’яті. Так було довго. Аеліта провела рукою по лобі, зітхнула і погасила екран. Лось і Гусєв сиділи як у тумані.

- Ідіть і лягайте спати, — мовила Аеліта гостям тією мовою, звуки якої були ще дивні, але зміст уже світився в імлі свідомості.

НА СХОДАХ

Минуло сім днів.

Коли потім Лось згадував цей час, він видавався йому синім присмерком, дивним спокоєм, де наяву пропливали вервечки незвичайних сновидінь.

Лось і Гусєв прокидалися рано-вранці. Після ванни та легкого сніданку йшли в бібліотеку. Уважні, ласкаві очі Аеліти зустрічали їх на порозі. Вона вже промовляла майже зрозумілі слова. Було відчуття невимовного спокою в тиші й напівмороці цієї кімнати, в тих словах Аеліти — волога в її очах мінилась, очі розширялися в сферу, і там ішли сновидіння. Бігли тіні по екрану. Слова мимоволі проникали у свідомість.

Слова — спочатку це були тільки звуки, а далі, мов із туману, починали прозирати поняття — помалу наливалися соком життя. Тепер, коли Лось вимовляв ім’я Аеліта, воно хвилювало його подвійним почуттям: печаллю першого слова АЕ, що означало “видиме востаннє”, і відчуттям сріблистого світла — ЛІТА, що означало “світло зірки”. Так мова нового світу тоненькою матерією вливалася в свідомість.

Сім днів тривало це збагачення. Уроки були вранці і після заходу — до півночі. Нарешті Аеліта, мабуть, втомилася. Восьмого дня гостей не розбудили, і вони спали до вечора.

Коли Лось устав з постелі, у вікна було видно довгі тіні дерев. Кришталевим одноманітним голосом посвистувала якась пташка. Лось хутко одягнувся і, не збудивши Гусєва, пішов у бібліотеку, але на стук ніхто не відповів. Тоді Лось вийшов на подвір’я, вперше за ці сім днів.

Галявина похило спускалася до гаю, до низьких будівель. Туди, тужливо рикаючи, йшло стадо незграбних довгошерстих тварин — хаші — напівведмедів, напівкорів. Скісне сонце золотило кучеряву траву — весь луг палав вологим золотом. Пролетіли на озеро смарагдові журавлі.

Вдалині виступив залитий світлом заходу сніжний конус гірської вершини. Тут теж був спокій, печаль дня, що минав у мирі й золоті.

Лось пішов до озера знайомою стежкою. Такі самі плакучі блакитні дерева стояли обабіч, такі самі руїни побачив він за плямистими стовбурами, таке ж було повітря — тонке, прохолодне. Проте Лосю здавалося, що тільки тепер він побачив цю чудову природу, — розкрились очі і вуха, бо він узнав імена речей.

Крізь гілки палаючими плямами світилось озеро. Та коли Лось підійшов до води, сонце вже закотилося, вогняне пір’я заходу, язики легкого полум’я побігли, охопили півнеба золотим вогнем. Швидко-швидко вогонь укривався попелом, небо очищалося, темніло, і ось уже засвітилися зірки. Дивний малюнок сузір’я відбився у воді. В закруті озера, біля сходів, височіли чорними обрисами два камінних велетні — вартові тисячоліть сиділи обернені обличчями до сузір’їв.

Лось підійшов до сходів. Очі ще не звикли до швидко згуслої темряви. Він прихилився до підніжжя статуї і вдихав вологу озера, — гіркуватий запах болотяних квітів. Відображення зірок розпливалося, над водою закурився тонкий туман. А сузір’я горіли все яскравіше, і тепер ясно було видно поснулі гілки, блискучі камінці і усміхнене обличчя сидячого Магацитла.

Лось дивився і стояв так довго, доки не затерпла рука, яка лежала на камені. Тоді він одійшов від статуї і одразу ж побачив унизу на сходах Аеліту. Вона сиділа нерухомо, дивлячись на відображення зірок у чорній воді.

— Аіу ту іра хасхе, Аеліто? — мовив Лось, зачудовано прислухаючись до дивних звуків своїх слів. Він вимовив їх, як на морозі, через силу. Його бажання — чи можу я бути з вами, Аеліто? — саме перетворилося на ці чужі звуки.

Аеліта повільно повернула голову, відповіла:

— Так.

Лось сів поруч на сходинку. Волосся Аеліти прикривав чорний ковпачок — капюшон плаща. Обличчя можна розрізнити в світлі зірок, але очей не видно — тільки великі тіні в западинках очей.

Холоднуватим голосом спокійно вона спитала:

— Ви були щасливі там, на Землі?

Лось відповів не зразу — придивлявся: її обличчя було нерухоме, рот сумно стулений.

— Так, — відповів він, — так, я був щасливий.

— В чому щастя у вас на Землі? Лось знову придивився до неї.

— Мабуть, у тому щастя в нас на Землі, щоб забувати про себе. Той щасливий, у кого повнота, згода і спрага жити для тих, хто дає цю повноту, згоду, радість.

Тепер Аеліта обернулася до нього. Стало видно її величезні очі, які зачудовано дивилися на цього білявого велетня, людину.

— Таке щастя приходить у любові до жінки, — сказав Лось.

Аеліта відвернулася. Затремтів гострий ковпачок на її голові. Може, вона сміялася? Ні. Може, заплакала? Ні. Лось неспокійно заворушився на замшілій сходинці. Аеліта мовила ледь тремтячим голосом:

— Чому ви покинули Землю?

— Та, яку я кохав, умерла, — відповів Лось. — Не було сили збороти відчай, життя для мене стало нестерпне. Я — втікач і боягуз.

Аеліта випростала руку з-під плаща і поклала її на велику руку Лося, — торкнулась і знову заховала руку під плащ.

— Я знала, що в моєму житті це станеться, — мовила вона ніби в роздумі. — Ще дівчиною я бачила дивні сни. Снилися високі зелені гори. Світлі, не наші річки. Хмари, хмари, величезні, білі, і дощі — потоки води. І люди-велетні. Я думала, що божеволію. Згодом мій учитель казав, що це — ашхе, другий зір. У нас, нащадках Магацитлів, живе пам’ять про інше життя, дрімає ашхе, як непроросле зерно. Ашхе — страшна сила, велика мудрість. Але я не знаю, що таке — щастя?

Аеліта випростала з-під плаща обидві руки, сплеснула ними, як дитина. Ковпачок її знову затремтів.

— Уже багато років уночі я приходжу на оці сходи, дивлюся на зірки. Я багато знаю. Запевняю вас, я знаю таке, що вам ніколи не можна і не треба знати. Але щасливою я була, коли в дитинстві снилися хмари, хмари, дощі, зелені гори, велетні. Вчитель застерігав мене: він казав, що я загину. — Вона повернула до Лося обличчя і раптом усміхнулася.

Лося охопив жах: так чудовно красива була Аеліта, такий небезпечний гіркувато-солодкий дух ішов од її плаща з капюшоном, од рук, од обличчя, од дихання.

— Вчитель застерігав: “Хао погубить тебе”. Це слово означає сходження вниз.

Аеліта відвернулась і насунула ковпачок плаща нижче, на очі.

Помовчавши, Лось озвався:

— Аеліто, розкажіть мені про ваші знання.

— Це таємниця, — відповіла вона поважно, — проте ви людина, і я повинна багато про що вам розказати.

Вона підвела обличчя. Великі сузір’я обабіч Чумацького Шляху сяяли і мерехтіли так, ніби вітрець вічності проходив їхніми вогнями. Аеліта зітхнула.

— Слухайте, — мовила вона, — слухайте мене уважно і спокійно.

ПЕРША РОЗПОВІДЬ АЕЛІТИ

— Туму, тобто Марс, двадцять тисячоліть тому населяли Аоли — оранжева раса. Дикі племена Аолів — мисливці і пожирачі величезних павуків — жили в екваторіальних лісах і болотах. Лише кілька слів у нашій мові зосталося від цих племен. Друга частина Аолів населяла південні затоки великого материка. Там є вулканічні печери з солоними і прісними озерами. Населення ловило рибу і носило її під землю, кидало в солоні озера. В глибині печер вони рятувалися від зимових холодів. І досі там видно горби з риб’ячих кісток.

Третя частина Аолів селилася поблизу екватора, біля підніжжя гір, скрізь, де з-під землі били гейзери питної води. Ці племена вміли будувати житла, розводили довгошерстих хаші, воювали з пожирачами павуків і поклонялися кривавій зірці Талцетл.

В одному племені, що населяло блаженну країну Азора, з’явився незвичайний шохо. Він був син пастуха, виріс у горах Лізіазіри і, коли йому сповнилося сімнадцять років, спустився в селища Азори, ходив із міста в місто і казав таке:

“Я бачив сон, розкрилося небо, і впала зірка. Я погнав моїх хаші до того місця, де впала зірка. Там я вгледів Сина Неба, який лежав у траві. Він був великий на зріст, обличчя біле, як сніг на вершинах. Він підвів голову, і я побачив, що з очей його йде світло й божевілля. Я перелякався і впав ниць і лежав довго, ніби мертвий. Я чув, як Син Неба взяв мою палицю і погнав моїх хаші, і земля двигтіла під його ногами. І ще я почув його гучний голос, він казав: “Ти вмреш, бо я хочу цього”. Але я пішов за ним, тому що мені було шкода моїх хаші. Я боявся підійти до нього близько: з його очей лився злий вогонь, і л щоразу падав ниць, щоб лишитися живим. Так ми йшли кілька днів, віддаляючись од гір у пустелю.

Син Неба вдаряв палицею об камінь, і виступала вода. Хаші і я пили цю воду. І Син Неба сказав мені: “Будь моїм рабом”. Тоді я став пасти його хаші, і він кидав мені недоїдки”.

Так розповідав пастух жителям міст. І ще казав: “Спокійні птахи і мирні звірі живуть, не знаючи — коли прийде загибель. Та хижий іхі вже розпростер гострі крила над журавлем, і павук сплів сітку, і очі страшного ча горять крізь голубі зарості. Бійтесь. У вас немає таких гострих мечів, щоб вразити злого, у вас нема таких міцних стін, щоб од нього відгородитись, у вас нема таких довгих ніг, щоб утекти від злого. Я бачу в небі вогняну смугу, і злий Син Неба падає у ваші селища. Око його — як червоний вогонь Талцетл”.

Пойняті жахом жителі мирної Азори здіймали руки, слухаючи ці слова. Пастух казав іще: “Коли кровожерний ча шукає тебе очима крізь зарості — обернись на тінь, і ніс ча не почує запаху твоєї крові. Коли іхі падає з рожевої хмари — обернись на тінь, і очі іхі даремно шукатимуть тебе в траві. Коли при світлі двох місяців — олло і літха — вночі злий павук цитлі обплітає павутинням твою хижу, — обернись на тінь, і цитлі не зловить тебе. Обернись на тінь, бідний сину Туми. Тільки зло притягує зло. Відкинь од себе все із злом споріднене. Закопай свою недосконалість під порогом хижі. Йди до великого гейзера Соам і обмийся. І ти станеш невидимим злому Синові Неба, — даремно його криваве око пронизуватиме твою тінь”.

Жителі Азори слухали пастуха. Багато хто пішов за ним, на кругле озеро до великого гейзера Соам.

Там дехто питав: “Як можна закопати зло під порогом хижі?” Інші сердились і кричали пастухові: “Ти обманюєш, — скривджені жебраки намовили тебе приспати нашу пильність і захопити наші житла”. А були й такі, що змовлялися: “Відведемо божевільного пастуха на скелю і кинемо його в гаряче озеро, хай сам стане тінню”.

Почувши це, пастух брав уллу, дерев’яну дудку, внизу якої на трикутнику було натягнуто струни, сідав поміж сердитих, роздратованих та спантеличених і починав грати й співати. Грав він і співав так гарно, що замовкали птахи, вщухав вітер, лягали стада, і сонце спинялося на небі.

Кожному, хто слухав, здавалося тоді, що він уже закопав свою недосконалість під порогом хижі.

Три роки навчав пастух. На четверте літо з боліт вийшли пожирачі павуків і напали на жителів Азори. Пастух ходив по селищах і казав: “Не переступайте порога, бійтеся зла в собі, бійтеся втратити чистоту”. Його слухали, і були такі, що не хотіли чинити опору пожирачам павуків, і дикуни повбивали їх на порогах хиж. Тоді старшини міст, змовившись, узяли пастуха, повели на скелю і кинули його в озеро.

Вчення пастуха поширювалося за межі Азори. Навіть мешканці поморських печер витесували в скелях його зображення з уллою. Але було й таке, коли вожді деяких племен карали на смерть тих, хто поклонявся пастухові, бо його вчення вважали безумним і небезпечним. І ось настала пора збутися його словам. У літописах того часу сказано:

“Сорок днів і сорок ночей падали на Туму Сини Неба. Зірка Талцетл сходила після заходу сонця і горіла незвичайним світлом, як зле око. Багато Синів Неба падали у мертві, багато розбивалися об скелі, тонули в південному океані, але багато досягли поверхні Туми живими”.

Так розповідає літопис про велике переселення Магацитлів, тобто одного з племен земної раси, що загинуло від потопу двадцять тисячоліть тому.

Магацитли летіли в бронзових яйцеподібних апаратах, використовуючи для свого руху силу розпаду матерії. Впродовж сорока днів вони покидали Землю.

Безліч величезних яєць загубилося в зоряному просторі, безліч розбилось об поверхню Марса. А трохи опустилося на рівнини екваторіального материка неушкодженими.

Літопис твердить:

“Вони вийшли з яєць, високі, чорноволосі. У Синів Неба були жовті і плескаті обличчя. Їхні тулуби і коліна вкривав бронзовий панцир. На шоломі був гострий гребінь, і шолом виступав поперед обличчя. В лівій руці Син Неба тримав короткий меч, у правій — сувій з формулами, які погубили бідні й темні народи Туми”.

Такі були Магацитли, люте і могутнє плем’я. На Землі, на материку, що опустився на дно океану, вони володіли містом Ста Золотих Воріт.

Тут, вийшовши з бронзових яєць, вони рушили в селища Аолів і брали те, що хотіли, і тих, хто чинив їм опір, убивали. Вони повиганяли стада хаші на рівнини і почали копати криниці. Вони зорали поля і засіяли їх ячменем. Але води в криницях було мало, зерна ячменю загинули в сухому і неродючому грунті. Тоді вони сказали Аолам іти на рівнину, копати зрошувальні канали та будувати великі водоймища.

Деякі племена послухали і пішли копати. Інші сказали: “Не послухаємось і вб’ємо пришельців”. Війська Аолів вийшли на рівнину і вкрили її як хмара.

Пришельців було мало. Проте вони були міцні, як скелі, могутні, як хвилі океану, люті, як буря. Вони розмели і знищили війська Аолів. Палали селища. Розбігалися стада. З боліт вийшли люті ча і роздирали дітей та жінок. Павуки обплітали спорожнілі хижі. Пожирачі трупів — іхі — розжиріли і не могли летіти. Надходив кінець світу.

Тоді згадали пророцтво: “Обернись на тінь для зла, бідний сину Туми, і криваве око Сина Неба даремно пронизуватиме твою тінь”. Багато Аолів пішло до великого гейзера Соам. Немало йшло в гори, сподіваючись почути в туманних ущелинах пісню улли, яка очищає від зла. Багато хто ділився один з одним майном. Шукали в собі й один в одному добре і з піснями, з сльозами радості вітали все добре. В горах Лізіазіри ті, хто вірив у пастуха, звели Священний Поріг, під яким лежало зло. Три кільця незгасних вогнищ охороняли Поріг.

Війська Аолів загинули. В лісах було знищено пожирачів павуків. Стали рабами рештки рибарів-поморів. Але Магацитли не чіпали тих, хто вірив у пастуха, не чіпали Священного Порога, не підходили до гейзера Соам, не заходили в глиб гірських ущелин, де в полудень вітер, пролітаючи, творив таємничі звуки — пісню улли.

Так минуло багато кривавих і сумних років.

У чужинців не було жінок — завойовники мали вмерти, не лишивши нащадків. І ось у гори, де ховались Аоли, прийшов вісник — прекрасний обличчям Магацитл. Він був без шолома і меча. В руці тримав палицю з прив’язаною до неї пряжею. Він підійшов до вогнів Священного Порога і почав промовляти до Аолів, які зібралися з усіх ущелин:

“Моя голова відкрита, мої груди незахищені, — розрубайте мене мечем, коли я збрешу. Ми — могутні. Ми володіли зіркою Талцетл. Ми перелетіли зоряну дорогу, яку називають Чумацьким Шляхом. Ми підкорили Туму і знищили ворожі нам племена. Ми почали будувати водоймища і великі канали, щоб збирати воду і зрошувати досі неродючі рівнини Туми. Ми побудуємо велике місто Соацеру, що означає Сонячне Селище, ми дамо життя всім, хто хоче жити. Але у нас немає жінок, і ми маємо вмерти, не здійснивши свого задуму. Дайте нам ваших дівчат, і ми народимо від них могутнє плем’я, і воно заселить материки Туми. Йдіть до нас і допоможіть нам будувати”.

Вісник поклав палицю з пряжею біля вогню і сів обличчям до Порога. Очі його були заплющені. І всі бачили на лобі його третє, прикрите плівкою, ніби запалене око.

Аоли радились і гомоніли між собою: “В горах не вистачає корму для худоби і мало води. Взимку ми мерзнемо в печерах. Сильні вітри зносять наші хижі в бездонні ущелини. Послухаймо вісника і вернімося на старі згарища”.

Аоли вийшли з гірських ущелин на рівнину Азори, женучи поперед себе стада хаші. Магацитли взяли дівчат Аолів і народили від них голубе плем’я Гір. Тоді ж почали будівництво шістнадцяти велетенських цирків Ро, в які збігала вода, коли танув сніг на полюсах. Безплідні рівнини було прорізано каналами і зрошено.

З попелу виникли нові селища Аолів. Лани давали пишний урожай.

Було зведено стіни Соацери. Під час будівництва цирків і стін Магацитли використовували величезні підйомні машини, — їх рухали дивовижні механізми. Силою знання Магацитли могли пересувати велике каміння і прискорювати ріст рослин. Вони записали свої знання в книги — кольоровими плямами і зоряними знаками.

Коли вмер останній прибулець із Землі — з ним щезло і Знання. Тільки через двадцять тисячоліть ми, нащадки племені Гір, знову прочитали таємні книги Атлантів.

ВИПАДКОВЕ ВІДКРИТТЯ

Присмерком Гусєв знічев’я пішов блукати по кімнатах. Будинок був великий, міцний — для зимового житла. Багато в ньому було переходів, сходів, порожніх залів, галерей з нежилою тишею. Гусєв блукав, приглядався, позіхав.

“Заможно живуть, чорти, але нудно”.

У далекій частині будинку чулися голоси, стукіт кухонних ножів, дзвін посуду. Писклявий голос керуючого сипав пташиними словами, когось лаяв. Гусєв дійшов до кухні — низької склепистої кімнати. У глибині її спалахувало масляне полум’я над сковородами. Гусєв зупинився біля дверей, повів носом. Керуючий і куховарка, які лаялися між собою, замовкли і з деяким острахом позадкували в глибину склепінь.

— Чад у вас, чад, чад, — сказав їм Гусєв по-російськи, — ковпак над плитою поставте. Ох варвари, а ще марсіани!

Махнувши рукою на їхні перелякані обличчя, він вийшов на чорний ґанок. Сів на кам’яні сходинки, вийняв заповітний портсигар, закурив.

Унизу галявини, на узліссі, хлопчик-пастух, бігаючи й вигукуючи, заганяв у цегляний сарай хаші, ті глухо ревіли. Звідти у високій траві стежкою до нього йшла жінка з двома відерцями молока. Вітер надимав її жовту сорочку, метляв китичку на смішному ковпачку поверх яскраво-рудого волосся. Ось вона зупинилася, поставила відерця і почала відмахуватись од якоїсь комахи, ліктем захищаючи обличчя. Сміючись, узяла відерця й знову побігла. Вгледівши Гусєва, показала білі веселі зуби.

Гусєв звав її Іхонькою, хоча ім’я дівчини було — Іха, — небога керуючого, сміхотлива, смагляво-синювата дівчина.

Вона хутко пробігла повз Гусєва, — тільки зморщила носа до нього. Гусєв подумав було дати їй ззаду “ляща”, але втримався. Сидів, курив, очікував.

Справді, Іхонька незабаром знову з’явилася з кошичком і ножиком. Сіла недалеко од Сина Неба і заходилася чистити овочі. Її густі вії весь час кліпали. З усього було видно, що весела дівчина.

— Чому у вас на Марсі жінки якісь сині? — спитав її Гусєв по-російськи. — Дурна ти, Іхонько, справжнього життя не розумієш.

Іха відповіла йому, й Гусєв, ніби скрізь сон, зрозумів її слова:

— У школі я вивчала священну історію; там сказано, що Сини Неба злі. В книжці одне пишуть, а насправді виходить інше. Сини Неба зовсім не злі.

— Так, добрі, — підтвердив Гусєв, примруживши одне око.

Іха захлинулася сміхом, лушпиння швидко летіло у неї з-під ножика.

— Мій дядько каже, ніби ви, Сини Неба, можете вбивати поглядом. Я щось цього не помічаю.

— Невже? А що ж ви помічаєте?

— Слухайте, ви мені відповідайте по-нашому, — сказала Іхонька, — а по-вашому я не розумію.

— А по-вашому в мене виходить недоладно.

— Що ви сказали? — Іха поклала ножик, так розпирав її сміх. — По-моєму, у вас на Червоній Зірці все те саме.

Тоді Гусєв кашлянув, присунувся ближче. Іха взяла кошика і відсунулась. Гусєв кашлянув і присунувся ще. Вона сказала:

— Одяг протрете, на сходах соваючись.

Можливо, Іха сказала це якось по-іншому, але Гусєв зрозумів саме так. Він швидко озирнувся й узяв Іхоньку за плечі. Вона відразу відсахнулася, витріщилась. Але він дуже кріпко поцілував її. Іха з усієї сили притисла до себе кошик і ножик.

— Отак, Іхонько!

Вона схопилася й утекла.

Гусєв сидів, пощипуючи вуса. Всміхався. Сонце зайшло. Висипали зірки. До самісіньких сходів підкрався якийсь довгий волохатий звірок і дивився на Гусєва фосфоричними очима. Гусєв поворухнувся, — звірок засичав, зник, як тінь.

— Так, дурнички ці треба все-таки облишити, — мовив Гусєв. Осмикнув пояс і ввійшов у будинок. У коридорі перед ним одразу ж метнулась Іхонька. Він пальцем поманив її, і вони пішли коридором. Гусєв, кривлячись од напруги, заговорив по-марсіанському:

— Ти, Іхонько, мене слухай. Я, Син Неба, приїхав сюди не для дурниць. У мене передбачаються великі діла з вашою планетою. Але людина я тут нова, порядків не знаю. Ти мені повинна допомагати. Тільки дивись не бреши. Ось що ти мені скажи: хто такий наш господар?

— Наш господар, — відповіла Іха, напружено вслухаю-чись у дивну мову Гусєва, — наш господар — володар усіх країн Туми.

— От тобі й маєш! — Гусєв зупинився. — Брешеш? (Почухав за вухом). Як же він офіційно називається? Король, чи що? Посада в нього яка?

— Звуть його Тускуб. Він — батько Аеліти. Він — голова Вищої ради.

— Так. Зрозуміло.

Гусєв ішов деякий час мовчки.

— Ось що, Іхонько, в тій кімнаті, я бачив, у вас стоїть матове дзеркало. Цікаво в нього подивитися. Покажи мені, як воно з’єднується.

Вони зайшли до вузької напівтемної кімнати, заставленої низькими кріслами. В стіні біліло туманне дзеркало. Гусєв повалився в крісло, ближче до екрана. Іха спитала:

— Що б хотів бачити Син Неба?

— Покажи мені місто.

— Тепер ніч, роботу скрізь закінчено, фабрики і магазини закрито, площі порожні. Може, видовища?

— Показуй видовища.

Іха встромила вмикач у цифрову дошку й, тримаючи кінець довгого шнура, відійшла до крісла, де, випроставши ноги, сидів Син Неба.

— Народне гуляння, — почала Іха й смикнула за шнур. Почувся сильний шум — похмурий тисячоголосий гомін юрби. Дзеркало освітилося. Відкрилася непомірна перспектива склепистих скляних дахів. Широкі снопи світла впирались у величезні плакати, в написи, в багатоколірний дим, що курився клубами. Внизу кишіли голови, голови, голови. Подекуди, мов кажани, вгору, вниз пролітали крилаті постаті. Скляні склепіння, перехресні промені світла, вири натовпу відходили вглибину, губилися в курній, димній імлі.

— Що вони, роблять? — вигукнув Гусєв, надриваючи голос, такий сильний був гамір.

— Вони дихають дорогоцінним димом. Ви бачите клуби диму? Це куриться листя хаври. Це дорогоцінний дим. Він зветься димом безсмертя. Хто вдихає його, бачить незвичайні речі: здається, що ніколи не вмреш, — такі чудеса можна бачити й розуміти. Багато хто чує звук уллн. Ніхто не має права курити хавру в себе вдома — за це карають на смерть. Тільки Вища рада дозволяє куріння, тільки дванадцять разів на рік у цьому будинку запалюють листя хаври.

— А он ті що роблять?

— Вони крутять цифрові колеса. Вони вгадують цифри. Сьогодні кожен може загадати число, — того, хто відгадає, назавжди звільняють од роботи. Вища рада дарує йому прекрасний будинок, поле, десять хаші та крилатий човен. Це величезне щастя — відгадати.

Пояснюючи, Іха сіла на поручень крісла. Гусєв дуже дивувався з чудес у туманному дзеркалі: “От чорти, ог шибеники!” Потім попросив показати ще щось.

Іха злізла з крісла і, погасивши дзеркало, довго вовтузилася біля цифрової дошки, — не попадала вмикачами в дірки. Коли ж вернулася до крісла й знову сіла на поручень, крутячи кульку від шнура, її личко було трохи очманіле.

— Дивіться, ось іще цікаве, — мовила вона зовсім тихо і смикнула за шкур.

Половину осяяного дзеркала затуляла чиясь спина. Було чути крижаний голос, що поволі вимовляв слова. Спина хитнулася, відсунулась, і Гусєв побачив частину великого склепіння, яке в глибині спиралося на квадратний стовп, частину стіни, вкритої золотими написами і геометричними фігурами. Внизу, круг столу, сиділи, похиливши голови, ті марсіани, які на сходах похмурого приміщення зустрічали корабель з людьми.

Перед столом, застеленим парчею, стояв батько Аеліти, Тускуб. Тонкі губи його розтулялися й закривалися, чорна борода ворушилася на золотому гаптуванні халата. Весь він був наче камінний. Тьмяні, похмурі очі дивилися нерухомо перед себе, — просто в дзеркало. Тускуб говорив, і колючі слова його були незрозумілі, але страшні. Ось він повторив кілька разів — Талцетл — і опустив, ніби в ударі, руку з затисненим у кулаці сувоєм. Марсіанин з широким блідим обличчям, який сидів навпроти нього, підвівся і, дивлячись білявими очима на Тускуба, несамовито крикнув:

— Не вони, а ти!

Іхонька здригнулася. Вона сиділа обличчям до дзеркала, проте нічого не бачила і не чула — Син Неба великою рукою гладив її по спині. Коли в дзеркалі пролунав крик і Гусєв кілька разів перепитав: “Про що, про що вони розмовляють?” — Іхонька наче прокинулася, розкрила рота, втупилася в дзеркало. Раптом зойкнула жалібно і смикнула за шнур.

Дзеркало погасло.

— Я помилилась… Я ненароком з’єднала… Жоден шохо не сміє слухати таємниці Вищої ради. — В Іхоньки цокотіли зуби. Вона запустила пальці в руде волосся і шепотіла у відчаї: — Я помилилась. Я не винна. Мене зашлють у печери, у вічні сніги.

— Нічого, нічого, Іхонько, я нікому не скажу, — Гусєв гладив її м’яке, як у ангорської кицьки, тепле волосся. Іхонька принишкла, заплющила очі.

— Ой дурненька, от дівчисько! Чи ти звір, чи людина. Синя, дурненька.

Він почухав у неї пальцями за вухом, певен, що їй це приємно.

В цей час почулися хода і голоси Лося та Аеліти. Іхонька злізла з крісла і нетвердо попрямувала до дверей.

Цієї ж ночі, зайшовши до Лося в спальню, Гусєв сказав:

— З ділами нашими не зовсім гаразд, Мстиславе Сергійовичу. Дівчисько я тут одне залучив — дзеркало з’єднувати, і надибали ми саме на засідання Вищої ради. Дещо я зрозумів. Треба вживати заходів — уб’ють вони нас, Мстиславе Сергійовичу, повірте мені, цим кінчиться.

Лось слухав і не чув, — замріяно дивився на Гусєва. Закинув руки за голову.

Гусєв постояв, мовив похмуро:

— Так.

І пішов спати.

РАНОК АЕЛІТИ

Аеліта прокинулася рано і лежала, обпершись на лікті, її широка, відкрита з усіх боків постіль стояла, за звичаєм, посеред спальні на підвищенні. Шатро стелі переходило у високий мармуровий колодязь, — відти падало розсіяне ранкове світло. Стіни спальні, оздоблені блідою мозаїкою, лишались у напівмороці, — стовп світла спускався тільки на білосніжні простирадла, на подушечки, на схилену на руку попелясту голову Аеліти.

Ніч вона провела погано. Уривки дивних і тривожних снів у безладді пропливали перед її заплющеними очима. Сон був тонкий, як водяна плівка. Всю ніч вона відчувала, що спить і роздивляється томливі картини, і в напівзабутті думала: які марні сни!

Коли ранкове сонце освітило колодязь і світло впало на її постіль. Аеліта зітхнула, зовсім прокинулась і тепер лежала нерухомо. Думки її були ясні, але в крові й досі текла каламутна тривога. Це було дуже, дуже погано.

Вона зітхнула ще раз, вилізла з постелі, взула плетені туфлі, накинула халатик і пішла у ванну.

Купання освіжило її, думки вернулися до турбот дня. Щоранку вона розмовляла з батьком — так було заведено. Маленький екран стояв у її кімнаті.

Аеліта сіла біля туалетного дзеркала, прибрала волосся, витерла ароматним жиром, потім есенцією з квітів обличчя, шию і руки, спідлоба глянула на себе, насупилася, присунула столик з екраном і ввімкнула цифрову дошку.

В туманному дзеркалі з’явився знайомий батьків кабінет: книжкові шафи, картограми і креслення на рухомих призмах. Зайшов Тускуб, сів до столу, відсунув ліктем рукописи й очима знайшов очі Аеліти. Усміхнувся куточком довгих, тонких губ:

— Як спала, Аеліто?

— Добре. В домі все гаразд.

— Що роблять Сини Неба?

— Вони спокійні й задоволені. Вони ще сплять.

— Все ще даєш їм уроки мови?

— Ні. Інженер розмовляє вільно. Його супутнику достатньо знань.

— Вони не мають бажання покинути мій дім?

— Ні, ні, о ні.

Аеліта відповіла надто поспішно. Тьмяні очі Тускуба здивовано розширилися. Під його поглядом Аеліта почала відсуватися, поки її спина не торкнулася спинки крісла. Батько сказав:

— Я не розумію тебе.

— Що ти не розумієш? Тату, чому ти мені не все кажеш? Що ти надумав зробити з ними? Я прошу тебе…

Аеліта не договорила, — обличчя Тускуба спотворилося, наче вогонь шаленства пройшов по ньому. Дзеркало згасло. Проте Аеліта все ще вдивлялася в його туманну поверхню, все ще бачила страшне їй, страшне всім живим батькове обличчя.

— Це жахливо, — мовила вона, — це буде жахливо. — Вона стрімко підвелась, але опустила руки й знову сіла.

Неясна тривога дужче охопила її. Аеліта величезними зіницями дивилася на себе в дзеркало. Тривога шуміла в крові, проймала холодом. “Як це погано, даремно”.

Мимоволі перед нею постало, як сон цієї ночі, обличчя Сина Неба — велике, з сніжним волоссям, схвильоване, з рядом незбагненних змін, з очима то сумними, то ніжними, насиченими сонцем Землі, вологою Землі, — моторошні, як туманні прірви, грозові, руйнівні для розуму очі.

Аеліта труснула головою. Серце страшно, глухо билося. Нахилившись над цифровою дощечкою, вона встромила стерженьки. В туманному дзеркалі з’явилася, серед великої кількості подушок, зморщена постать дідуся, який дрімав у кріслі. Світло з віконця падало на його сухі руки, які лежали на мохнатій ковдрі. Дідусь здригнувся, поправив окуляри, глянув поверх скелець на екран і всміхнувся беззубо.

— Що скажеш, дитино?

— Вчителю, у мене тривога, — мовила Аеліта, — ясність покидає мене. Я не хочу цього, я боюсь, але я не можу.

— Тебе бентежить Син Неба?

— Так. Мене бентежить у ньому те, чого я не можу збагнути. Вчителю, я щойно розмовляла з батьком. Він був неспокійний. Я відчуваю — у них боротьба у Вищій раді. Я боюсь, що Рада схвалить жахливе рішення. Допоможи.

— Ти щойно сказала, що Син Неба бентежить тебе. Буде краще, коли він зникне зовсім.

— Ні! — Аеліта сказала це швидко, різко, схвильовано. Дідусь під її поглядом насупився. Пожував зморщеним ротом.

— Я погано розумію хід твоїх думок, Аеліто, у твоїх думках двоїстість і суперечність.

— Так, я відчуваю це.

— Ось найкращий доказ неправоти. Вища думка — ясна, безпристрасна і несуперечлива. Я зроблю, як ти хочеш, і поговорю з твоїм батьком. Він теж пристрасна людина, і це може привести його до вчинків, які не відповідають мудрості й справедливості.

— Я сподіватимуся.

— Заспокойся, Аеліто, будь уважна… Заглянь у глибину себе. В чому твоя тривога? Твоя кров у сум’ятті…

— Вчителю, він мене бентежить іншим.

— Яким би збудженим почуттям він не збентежив, ти загинеш. Тільки холод мудрості, Аеліто, тільки спокійне споглядання неминучої загибелі всього живого, тільки очікування, коли твій дух, уже досконалий, якому вже не-потрібен жалюгідний досвід життя, перестане існувати, — ось щастя. Холодний смуток. А ти хочеш повернення до життя. Бійся цієї спокуси, дитино. Легко впасти, швидко — котитися з гори, та сходження повільне й важке. Будь мудра.

Аеліта слухала, голова її схилилася…

— Вчителю, — раптом мовила вона, і губи її затремтіли, очі застелила туга, — Син Неба казав, що на Землі вони знають щось вище від розуму, вище від знання, вище від мудрості. Але що це — я не зрозуміла. Від цього моя тривога. Вчора ми були на озері, зійшла Червона Зірка, він показав на неї рукою і мовив: “Вона оточена туманом Любові. Люди, що пізнали кохання, не вмирають”. Туга розірвала мені груди, вчителю.

Дідусь насупився, довго мовчав, тільки безперестанку ворушилися пальці його сухої руки.

— Гаразд, — озвався він, — хай Син Неба дасть тобі це знання. Поки не довідаєшся про все, не турбуй мене. Будь обережна.

Дзеркало згасло. В кімнаті стало тихо. Аеліта взяла з колін хусточку і витерла нею обличчя. Потім глянула на себе — уважно, суворо. Брови її піднялися. Вона розкрила невелику скриньку і низько нагнулася над нею, перебираючи дрібниці. Знайшла і наділа на шию крихітну, оправлену в коштовний метал суху лапку чудового звіра індрі, яка, за давнім повір’ям, дуже допомагає жінкам у важкі хвилини.

Аеліта зітхнула і пішла в бібліотеку. Лось підвівся їй назустріч од вікна, де сидів з книжкою. Аеліта глянула на нього — великий, добрий, збентежений. Її серцю стало гаряче. Вона поклала руку на груди, на лапку чудесного звірка, і сказала:

— Вчора я обіцяла вам розповісти про загибель Атлантиди. Сідайте і слухайте.

ДРУГА РОЗПОВІДЬ АЕЛІТИ

— Ось що ми прочитали в кольорових книгах, — сказала Аеліта.

У ті далекі часи на Землі центром світу було місто Ста Золотих Воріт, що тепер лежить на дні океану. З міста поширювалося знання і спокуси розкоші. Місто вабило до себе племена, які населяли Землю, і розпалювало в них первісну жадібність. Наставав строк, і молодий народ скидав володарів і захоплював місто. Світло цивілізації на деякий час завмирало. Та минав час, і воно спалахувало з новою силою, збагачене свіжою кров’ю переможців. Минали століття, і знову орди кочівників нависали хмарою над вічним містом.

Першими засновниками міста Ста Золотих Воріт були африканські негри племені Земзе. Вони вважали себе молодшою гілкою чорної раси, яка в сиву давнину населяла велетенський материк Гвандана, що загинув у хвилях Тихого океану. Вцілілі рештки чорної раси роздрібнилися на дуже багато племен. Чимало їх здичавіло і виродилося. Та все ж в крові негрів жила пам’ять про велике минуле.

Люди Земзе були високі і мали велетенську силу. І ще мали вони одну незвичайну властивість: на відстані вони могли відчувати природу і форму речей, подібно до того, як магніт відчуває наявність іншого магніту. Цю властивість вони розвинули, коли жили в темних печерах тропічних лісів.

Рятуючись від отруйної мухи гох, плем’я Земзе вийшло з лісів і посувалося на захід, поки не натрапило на місцевість, придатну для життя. Це було пагористе плоскогір’я, яке омивали дві величезні річки.

Тут було багато плодів і дичини, в горах — золото, олово та мідь. Ліси, пагорби і тихі річки були гарні, тут не знали згубних пропасниць.

Люди Земзе спорудили стіну для захисту від диких звірів і склали з каміння високу піраміду на знак того, що це місце надійне.

Зверху піраміди вони поставили стовп з пучком пір’я птаха клітлі, покровителя племені, який рятував їх у дорозі від мухи гох. Вожді Земзе прикрашали голови пір’ям і брали собі імена птахів.

На захід од плоскогір’я бродили червоношкірі племена. Люди Земзе нападали на них, захоплювали полонених і примушували їх орати землю, будувати житло, добувати руду й золото. Слава про місто поширювалася далеко на захід, і воно вселяло страх червоношкірим, бо люди Земзе були сильні, вміли вгадувати думки ворога і вбиваги з далекої відстані, кидаючи зігнутий шмат дерева. У човнах з кори дерев вони плавали по широких річках і збирали з червоношкірих данину.

Нащадки Земзе прикрасили місто круглими камінними спорудами під очеретяними дахами. Вони ткали пречудовий одяг з вовни і вміли записувати думки за допомогою зображення предметів, — це знання вони винесли в глибинах пам’яті як давній спогад зниклої цивілізації.

Минули століття. І ось на заході появився великий вождь червоних. Його звали Уру. Він народився в місті, але ще юнаком пішов у степи до мисливців і кочівників. Він зібрав безліч воїнів і подався завойовувати місто.

Нащадки Земзе вжили для захисту всі знання: поражали ворогів вогнем, насилали на них скажених буйволів, розсікали їх бумерангами,[9] що летіли, як блискавка. Проте червоношкірі були сильні жадібністю і чисельністю. Вони захопили місто і пограбували його. Уру проголосив себе вождем світу. Він звелів червоним воїнам взяти собі дівчат Земзе. Рештки переможених, що ховалися в лісах, повернулися в місто і почали служити переможцям.

Червоні засвоїли знання, звичаї і мистецтва Земзе. Воєначальники династії Уру розширили володіння, на заході вони знищили кочівників і на рубежах Тихого океану спорудили піраміди з землі та каміння. На сході вони витісняли негрів. На берегах Нігера і Конго, на скелястому узбережжі Середземного моря, яке плескалося там, де тепер пустиня Сахара, вони заклали міцні фортеці. Це був час воєн та будов. Земля Земзе звалася тоді — Хама-ган.

Місто обгородили новою стіною, і в ній зробили сто воріт, обкладених золотими листами. Народи всього світу сходилися туди, приваблювані пожадливістю і цікавістю. Серед безлічі племен, які вешталися по його базарах, напинали намети під його стінами, з’явилися ще досі не бачені люди. Вони були оливково-смагляві, з довгими палаючими очима і схожими на дзьоб носами. Вони були розумні і хитрі. Ніхто не пам’ятав, як вони ввійшли в місто. Та ось віджило не більше як одне покоління, і наука й торгівля міста Ста Золотих Воріт опинилася в руках цього нечисленного племені. Вони називали себе “сини Аама”.

Наймудріші сини Аама прочитали древні написи Земзе і почали розвивати в собі здатність бачити суть речей. Вони збудували підземний храм Сплячої Голови Негра і почали залучати до себе людей, ворожили, передбачаючи долю, і показували віруючим тіні померлих.

Багатством і силою знань Сини Аама проникли до управління країною. Вони залучили на свій бік багато племен і підняли одночасно на околицях Землі і в самому місті повстання за нову віру. В кривавій боротьбі загинула династія Уру. Сини Аама захопили владу.

В цей давній час стався перший поштовх Землі. У багатьох місцях серед гір вирвалося полум’я, і попелом за-тягло небо. Великі простори на півдні атлантичного материка опустилися в океан. На півночі піднялися з морського дна скелясті острови і з’єдналися з сушею: так утворилися обриси європейської рівнини.

Всю силу влади Сини Аама спрямовували на створення культури серед безлічі племен, які колись підкорила династія Уру і які потім одпали. Та сини Аама не любили війни. Вони споряджали кораблі, прикрашені Головою Сплячого Негра, навантажували їх прянощами, тканинами, золотом і слоновою кісткою. Вони торгували і лікували замовляннями та заклинаннями хворих та покалічених. Для збереження свого храму вони зводили в кожній країні великий будинок, схожий на піраміду, і туди переносили Голову Сплячого. Якщо народ бунтував проти чужинців, з корабля сходив загін червоношкірих, закутих у бронзу, з щитами, оздобленими пір’ям, у високих шоломах, що наводили жах.

Так знову поширювались і зміцнювалися володіння стародавньої землі Земзе. Тепер її називали Атлантидою. Торгові кораблі Атлантів плавали на схід, до Індії, де ще панувала чорна раса. На східному узбережжі Азії вони вперше побачили велетнів з жовтими плескуватими обличчями. Ці люди жбурляли каміння в їхні кораблі.

Культ Сплячої Голови був доступний усім — це було найголовніше знаряддя сили і влади, проте смисл, внутрішній зміст культу берегли у величезній таємниці. Атланти вирощували зерно мудрості Земзе, були ще на самому початку того шляху, який привів до загибелі всю расу.

Вони казали так:

“Істинний світ — невидимий, невловимий, нечутний, не має смаку і запаху. Істинний світ — це рух розуму. Початкова і кінцева мета цього руху незбагненна. Розум — це матерія, твердіша за камінь і швидша за світло. Шукаючи спокою, як кожна матерія, розум впадає у якийсь сон, тобто стає більш уповільненим, і це зветься втіленням розуму в речовину. На ступені глибини сну розум втілюється у вогонь, у повітря, у воду, в землю. З цих чотирьох стихій утворюється видимий світ. Річ є тимчасове згущення розуму. Річ — ядро сфери розуму, що згущується подібно до кульової блискавки, в якій ущільнюється грозове повітря.

У кристалі розум перебуває в абсолютному спокої. В міжзоряному просторі розум — в абсолютному русі. Людина — місток між цими двома станами розуму. Через людину тече потік розуму у видимий світ. Ноги людини виростають з кристалу, живіт її — сонце, її очі — зорі, її голова — чаша з берегами, які сягають у всесвіт.

Людина є володарем світу. Їй підлягають стихії і рух. Вона керує ними силою, що виходить з її розуму, подібно до того, як промінь світла виходить з отвору глиняної посудини”.

Так казали Атланти. Прості люди не розуміли їхнього вчення. Одні поклонялися тваринам, інші — тіням померлих, деякі — ідолам, а ще — нічному шурхоту, грому і блискавці або ямі в землі. Було неможливо і небезпечно боротися з безліччю цих забобонів.

Тоді жерці — вища каста Атлантів — зрозуміли, що треба внести ясний і зрозумілий, єдиний для всіх культ. Вони почали будувати величезні, оздоблені золотом храми і присвячувати їх сонцю — отцеві і володареві життя, — гнівному і життєдайному, що вмирає і народжується знову.

Культ сонця незабаром охопив усю Землю. Віруючі пролили багато людської крові. На далекому заході серед червоних сонце набрало подоби змія, вкритого пір’ям. На крайньому сході сонце — володар тіней померлих — набрало подоби людини з пташиною головою.

В центрі світу, в місті Ста Золотих Воріт, було збудовано уступчасту піраміду, таку високу, що на її вершині хмари димилися — туди перенесли Голову Сплячого. Біля підніжжя піраміди, на площі, було поставлено золотого крилатого бика з обличчям людини, з лапами лева. Під ним незгасно горів вогонь.

У рівнодення перед народом, під удари в яйцеподібні барабани, під танці жінок, верховний жрець, Син Сонця, великий правитель, убивав найгарнішого юнака міста і спалював його в Череві бика.

Син Сонця був необмежений володар міста і країн. Він будував греблі і проводив зрошення. Роздавав з магазинів одяг і їжу, визначав, кому скільки треба землі і худоби. Численні чиновники виконували його накази. Ніхто не міг сказати: “Це моє”, бо все належало Сонцю. Праця була священна. За лінощі карали на смерть. Весною Син Сонця перший виходив у поле й биками проорював борозну, сіяв зерна маїсу.

У храмах було повно зерна, тканин, прянощів. Кораблі Атлантів, з пурпуровими вітрилами, прикрашеними зображеннями змії, що тримає в роті сонце, борознили всі моря і ріки. Наставав довгий мир. Люди забували, як тримати в руці меч.

І ось над Атлантидою нависла хмара зі сходу.

На східних плоскогір’ях Азії жило жовтолице, косооке дуже плем’я Учкурів. Воно підкорялося жінці, яка легко шаленіла. Її звали Су Хутам Лу, що означало: “Та, що розмовляє з місяцем”.

Су Хутам Лу сказала Учкурам:

“Я поведу вас у країну, де в міжгір’я спускається сонце. Там пасеться стільки баранів, скільки зірок на небі, там течуть річки з кумису, там є такі високі юрти, що в кожну можна загнати табун верблюдів. Там ще не ступали ваші коні, і ви ще не черпали шоломом води з тих річок”.

Учкури спустилися з плоскогір’я і напали на численні кочові племена жовтолицих, підкорили їх і стали серед них воєначальниками. Вони казали переможеним: “Ідіть за нами в Країну Сонця, яку вказала Су Хутам Лу”.

Кочівники, які поклонялися зіркам, були мрійливі й безстрашні. Вони зняли юрти і погнали табуни на захід. Ішли повільно, рік за роком. Попереду рухалася кіннота Учкурів, що нападала, билась і руйнувала міста. За кіннотою плентали табуни і вози з жінками та дітьми. Кочівники пройшли повз Індію і розлилися по східній європейській рівнині.

Багато з них лишилося там, на берегах озер. Найсиль-ніші посувалися далі на захід. На узбережжі Середземного моря вони зруйнували першу колонію Атлантів і від переможених дізналися, де лежить Країна Сонця. Тут Су Хутам Лу вмерла. З її голови зняли волосся разом із шкірою і прибили до високої жердини. З цим знаменом посунули далі вздовж моря. Так вони дійшли до краю Європи і от з височини гір побачили обриси обітованої землі. Від дня, коли Учкури вперше спустилися з плоскогір’я, минуло сто років.

Кочівники почали рубати ліс і в’язати плоти. На плотах вони переправлялися через солону теплу річку. Ступивши на заповідну землю Атлантиди, кочівники напали на священне місто Туле. Коли вони полізли на високі стіни, в місті задзвонили в дзвони: дзвін був такий приємний, що жовтолиці не зруйнували міста, не знищили мешканців, не пограбували храмів. Вони взяли запаси їжі та одягу і рушили далі на південний захід. Курява од возів і табунів застилала сонце.

Нарешті шлях кочівникам перетнуло військо червоношкірих. Атланти були всі в золоті, в різнобарвному пір’ї, пещені і прекрасні з виду. Кіннота Учкурів знищила їх у кривавій битві, яка тривала від сходу сонця до заходу.

Із міста Ста Золотих Воріт послали гінців на захід до червоних, на південь до негрів, на схід до племен Аама, на північ до циклопів. У жертву приносили людей. Незгасно палали багаття на вершинах храмів.

Мудреці ховали в глибині гір, у печерах, заривали в землю книги Великого Знання.

Почалася війна. Долю її було вирішено наперед. Атланти могли тільки захищати багатство, яке преситило їх, у кочівників була первісна жадібність і віра в обіцяне щастя. Однак боротьба була довга і кровопролитна. Країна спустошувалася. Настав голод і мор. Військо розбігалось і грабувало все, що могло. Місто Ста Золотих Воріт було взяте приступом, стіни його зруйновано. Син Сонця кинувся з вершини уступчастої піраміди. Погасли вогні на вершинах храмів. Небагато мудрих і втаємничених повтікали в гори, в печери. Цивілізація загинула.

Серед зруйнованих палаців великого міста, на площах, порослих травою, блукали вівці, і жовтолиций пастух співав сумну пісню про блаженну, як степове марево, заповідну країну, де земля голуба і небо — золоте.

Кочівники питали своїх вождів: “Куди нам ще йти?” Вожді відповідали їм: “Ми привели вас у обітовану країну, селіться і живіть мирно”.

Учкури, вожді жовтолицих, вибрали наймудрішого з воєначальників й поставили його правителем підкореної країни. Ім’я його було Тубал. Він звелів лагодити стіни, очищати сади, орати поля і відбудовувати житло. Він видав багато мудрих і простих законів. Він покликав до себе мудреців і втаємничених, які втекли в печери, і сказав їм: “Мої очі та вуха відкриті для мудрості”. Він поставив їх радниками, дозволив відкрити храми і скрізь послав гінців з вісткою, що хоче миру.

Такий був початок третьої, найвищої хвилі цивілізації Атлантів.

Кочівники скоро змішувалися з іншими племенами. Від юрт, табунів, дикої волі лишалися тільки пісні та легенди. Нащадки вершників і воєначальників були аристократією міста. Атланти любили науки, мистецтва і розкіш. Вони прикрасили місто новими стінами і семикутними вежами, обклали золотом двадцять один виступ велетенської піраміди, провели акведуки, вперше в архітектурі стали використовувати колону.

Знову було прочитано древні книги Земзе і мудрі книги Синів Аама. В печерах знайшли напівзотлілі “сім папірусів Сплячого”. З цього відкриття починає швидко розвиватися знання.

Основа нового знання була така:

“У людині дрімає наймогутніша світова сила — матерія розуму. Подібно до того, як стріла, натягнута тятивою, спрямована несхибною рукою, вражає ціль, — так і матерія нерозбудженого розуму може бути напружена тятивою волі, рукою знань. Сила спрямованого знання безмежна”.

Наука Знання поділялася на дві частини: підготовчу — розвиток тіла, волі та розуму і основну — пізнання природи, світу і формул, якими матерія спрямованого знання опановує природу.

Повне опанування знанням, розквіт небувалої ще на Землі і досі не повтореної культури тривали століття, між чотириста п’ятдесятим і триста п’ятдесятим роками до Потопу, тобто до загибелі Атлантиди.

На Землі був загальний мир. Сили Землі, покликані до життя знанням, щедро і пишно служили людям. Сади і поля давали великі врожаї, плодилися табуни, праця була легка. Народ згадував давні звичаї і свята, і ніхто не заважав йому жити, любити, радіти. В легендах цей вік названо золотим.

У той час на східному рубежі Землі було поставлено сфінкса — символ розуму. Було збудовано сім чудес світу: лабіринт, колос у Середземному морі, стовпи на захід од Гібралтару, башту звіздарів на Посейдонесі, статую сидячого Тубала і місто Лемурів на острові Тихого океану.

До чорних племен, яких досі тіснили в тропічні болота, дійшло світло знань. Негри швидко засвоювали цивілізацію і почали споруджувати величезні міста в Центральній Африці.

Та ось наймудріші з тих, що були втаємничені в знання, зрозуміли, що в усьому зростанні цивілізації лежить первісна помилка. Подальший розвиток знання має привести до загибелі: людство поразить саме себе, як змія, що жалить себе в хвіст.

Помилка полягала в тому, що буття — життя Землі та істот — пізнавалося як таке, що випливає з розуму людини. Пізнаючи світ, людина вивчала тільки саму себе. Розум був єдиною реальністю, світ — його уявленням, його сном. Таке розуміння буття мало призвести до того, що кожна людина почала б запевняти, ніби існує тільки вона однісінька, все інше — цілий світ — тільки плід її уяви. Наступне було неминуче: боротьба за єдину особистість, боротьба всіх проти всіх, знищення людства, як повсталого проти людини власного ж сну, — зневага і огида до буг-тя, — як до лихого сновидіння.

У той же час було зроблено дивовижне відкриття — знайдено можливість миттєво вивільняти життєву силу, що дрімає в насінні рослин. Ця сила — гримуча, вогняно-холодна матерія, — вивільнюючись, линула в простір. Було збудовано величезні летючі кораблі, які рухала ця сила.

Золотий вік вироджувався, в містах Атлантиди наставало пересичення. Ніщо не стримувало більше розгнуздану фантазію, жагу розбещеності, безумство спустошеного розуму. Сила, яку опанувала людина, обернулася проти неї. Неминучість смерті робила людей похмурими, жорстокими, нещадними.

І ось настали останні дні. Почалися вони з великого лиха. Центральну область міста Ста Золотих Воріт струснув підземний поштовх, багато землі опустилося під води океану.

Найзаможніші громадяни, названі Магацитлами, що значить “нещадні”, казали: “Тим краще, поможемо стихії і назавжди знищимо поганий сон розуму — людство”.

Щоб цілком вдовольнитися видовищем смерті, вони оголосили по всій Землі свята й ігрища, повідчиняли для всіх державні скарбниці та магазини, наповнили фонтани вином і на площах смажили м’ясо. Це було в осінні дні збирання винограду.

Вночі на освітлених багаттям площах, серед людей, сп’янілих од вина, танців, їжі, появилися Магацитли. Вони були у високих шоломах з колючим гребенем, у панцирних поясах, без щитів. Правою рукою вони кидали бронзові кулі, які вибухали холодним руйнівним полум’ям, лівою рукою встромляли меч у п’яних і божевільних.

Криваву оргію перепинив страшний підземний поштовх. Упала статуя Тубала, тріснули стіни, повалилися колони акведука, з глибоких тріщин шугонуло полум’я, попелом затягло небо.

Вранці кривавий тьмяний диск сонця освітив руїни, палаючі сади, юрми божевільних людей, купи трупів. Магацитли кинулися до літальних апаратів, які мали форму яйця, і почали покидати Землю. Вони відлетіли у зоряний простір.

Відлетіло вже багато тисяч апаратів. Тоді вдарив четвертий, ще дужчий поштовх землі. З півночі піднялася з попільної імли океанська хвиля і ринула по землі, знищуючи все живе.

Почалася буря, блискавки падали на землю, в житла. Хлинула злива, летіли уламки вулканічного каміння.

Під захистом стін великого міста з вершинами уступчастої, обкладеної золотом піраміди крізь зливу, дим і попіл Магацитли все відлітали у зоряний простір. Три підряд поштовхи розкололи землю Атлантиди. Місто Ста Золотих Воріт занурилося в кипучі хвилі.

ГУСЄВ СПОСТЕРІГАЄ МІСТО

У Гусєва цвяхом засів план проникнути до міста. Тут було як у пастці: ні захиститися в разі чого, ні втекти. Небезпека їм загрожувала серйозна, — в цьому Гусєв не мав сумніву. Розмови з Лосем були марні. Лось тільки кривився, весь світ йому заступили гарні очі Тускубової доньки.

“Метушлива ви людина, Олексію Івановичу. Ну, вб’ють нас, — не нам з вами боятися смерті. А то сиділи б у Петрограді — що є безпечніше?”

Гусєв звелів Іхоньці вкрасти ключі від ангара, де стояли крилаті човни. Він заліз туди з ліхтарем і всю ніч про-морочився з невеликим, мабуть, швидкохідним двокрилим човном. Механізм його був простий. Крихітний моторчик живили крупинки білого металу, що розпадався з величезною силою під дією електричної іскри. Електричну енергію апарат діставав під час польоту з повітря, бо Марс був вкритий електрикою високої напруги, — її посилали станції на полюсах. (Про це розповідала Аеліта).

Гусєв підтягнув човен до самісіньких воріт ангара. Ключ віддав Іхоньці. При потребі замок легко було зірвати рукою.

Потім він надумав взяти під контроль місто Соацеру. Іха навчила його з’єднувати туманне дзеркало. Цей здатний говорити екран у домі Тускуба можна було з’єднувати однобічно — так, щоб тебе не бачили й не чули.

Гусєв оглянув усе місто: площі, торгові вулиці, фабрики, робітничі селища. Дивне життя поставало і проходило перед ним у туманному дзеркалі.

Цегляні низькі зали фабрик, тьмяне світло крізь запорошені вікна. Похмурі, з порожніми запалими очима, зморшкуваті обличчя робітників. Верстати, які вічно, вічно рухалися, машини, сутулі постаті, чіткі рухи роботи, — понуре, безпросвітне мурашине життя.

Появлялися прямі, одноманітні вулиці робітничих кварталів, такі ж понурі постаті брели по них, похнюпивши голови. Тисячолітньою нудьгою віяло від тих цегляних, усіх як один, коридорів. Тут уже ні на що не сподівалися.

Появлялися центральні площі: уступчасті будинки, повзуча строката зелень, шибки, пронизані сонцем, ошатні жінки; серед вулиці — столики, вузькі вази, повні квітів; вируючий, гарно вбраний натовп, чорні халати чоловіків, фасади будинків — усе це відбивалося в паркетному зеленкуватому брукові. Низько пролітали золоті човни, ковзали тіні від їхніх крил, сміялися задерті обличчя, майоріли барвисті легкі шарфи…

У місті було подвійне життя. Гусєв усе це взяв до уваги. Як людина з великим досвідом — відчув, що, крім цих двох сторін, тут є ще й третя — підпільна. Справді, по багатих вулицях міста, в парках — скрізь вешталося багато неохайно вдягнених, виснажених молодих марсіан. Вешталися без діла, тримаючи руки в кишенях, поглядали навколо. Гусєв думав: “Еге, ці штуки ми теж бачили”.

Іхонька все йому докладно пояснювала. На одне тільки не погоджувалася — з’єднати екран з Будинком Вищої ради інженерів.

Пойнята жахом, трясла рудим волоссям, згортала руки:

— Не просіть, мене, Сину Неба, краще вбийте мене, дорогий Сину Неба.

Якось, на чотирнадцятий день, уранці, Гусєв, як звичайно, сів у крісло, поклав на коліна цифрову дошку, смикнув за шнур.

У дзеркальній стіні виникла дивна картина, на центральній площі купками зібралися марсіани, заклопотано перешіптувалися. З бруку зникли столики, квіти, строкаті парасольки. З’явився загін солдатів, — ішли трикутником, як страшні ляльки з камінними обличчями. Далі — на торговій вулиці — натовп — усі кудись біжать, — бійка, якийсь марсіанин вилетів з бійки гвинтом на машинах-крилах. У парку — ті самі стривожені купки шептунів. На одній з фабрик — гомінкі юрми робітників, збуджені, похмурі, люті обличчя.

У місті, мабуть, сталася якась подія надзвичайної ваги. Гусєв тряс Іхоньку за плечі: “Що там?” Вона мовчала, дивилася матовими закоханими очима.

ТУСКУБ

Місто охопила тривога. Бурмотіли, миготіли дзеркальні телефони. На вулицях, на площах, у парках перешіптувалися купки марсіан. Ждали подій, поглядали на небо. Казали, що десь горять склади сушеного кактуса. Опівдні в місті відкрили водопровідні крани і води в них не стало, проте ненадовго… Багато хто чув на південному заході далекий вибух. У будинках заклеювали шибки папірцями — хрест-навхрест.

Тривога ширилася з центру міста, з Будинку Вищої ради інженерів.

Говорили про те, що влада Тускуба похитнулася, про майбутні зміни.

Тривожне збудження прорізували, як іскра, чутки:

“Вночі погасне світло”.

“Зупинять полярні станції”.

“Зникне магнітне поле”.

“У підвалах Будинку Вищої ради арештовано якихось осіб”.

На околицях міста, на фабриках, у робітничих селищах, в громадських магазинах чутки ці сприймали інакше. Про причини їх виникнення тут, очевидно, знали більше. З тривожною зловтіхою говорили, що нібито підземні робітники підірвали гігантський цирк номер одинадцять, що агенти уряду скрізь шукають склади зброї, що Тускуб стягує війська в Соацеру.

До полудня майже скрізь припинили роботу. Збиралися великі юрби, ждали подій, поглядали на невідомо звідки прибулих багатозначних молодих неохайно вдягнених марсіан з руками в кишенях.

Опівдні над містом пролетіли урядові човни, і дощ білих листівок посипався з неба на вулиці.

Уряд застерігав населення від злісних чуток, — їх поширювали вороги народу. Мовилося, що влада ніколи ще не була така сильна і сповнена рішучості.

Місто принишкло, але ненадовго, і знову поповзли чутки — одна страшніша за іншу. Напевно знали тільки одне: сьогодні ввечері в Будинку Вищої ради інженерів буде вирішальна боротьба Тускуба з вождем робітничого населення Соацери — інженером Гором.

Надвечір юрби народу заповнили величезну площу перед Будинком Вищої ради. Солдати охороняли двері, сходи і дах. Холодний вітер нагнав туман, у мокрих хмарах червонуватим розпливчастим сяйвом погойдувалися ліхтарі. Невиразною пірамідою відходили в імлу похмурі стіни Будинку. Всі його вікна світилися.

Під важким склепінням, у круглому залі, на лавах амфітеатру сиділи члени Вищої ради. Обличчя у всіх були уважні й насторожені. В стіні, високо над підлогою, в гуманному дзеркалі швидко пропливали одна за одною картини міста — внутрішність фабрик, роздоріжжя, на яких у тумані перебігають постаті, обриси водяних цирків, електромагнітних веж, одноманітні порожні приміщення складів, що їх охороняють солдати. Екран безупинно з’єднувався з усіма контрольними дзеркалами міста. Ось появилася площа перед Будинком Вищої ради інженерів, — океан голів, укритий клоччям туману, широке сяйво ліхтарів. Склепіння зали наповнилися лиховісним ремством натовпу.

Тонкий свист одвернув увагу присутніх. Екран погас. Перед амфітеатром на підвищення, вкрите чорно-золотою парчею, вийшов Тускуб. Він був блідий, спокійний і похмурий.

— У місті неспокій, — сказав Тускуб, — місто збуджене чуткою про те, що сьогодні мені тут мають намір суперечити. Вже цієї чутки було досить, щоб державна рівновага похитнулася. Я вважаю, що таке становище хворобливе і зловісне. Треба раз назавжди знищити причини такої збудливості. Я знаю — серед нас є такі, що цієї ж ночі рознесуть по місту мої слова. Я кажу відверто: місто охопила анархія. Мої агенти повідомили, що в місті й країні немає достатніх мускулів для опору. Ми напередодні загибелі світу.

Гомін ремства пролетів амфітеатром. Тускуб бридливо посміхнувся.

— Сила, що руйнує світовий порядок, — анархія, — іде з міста. Спокій душі, природна воля до життя, сили почуттів розтринькуються тут на сумнівні розваги і непотрібні втіхи. Дим хаври — ось душа міста: дим і марення. Вулична строкатість, шум, розкіш золотих човнів і заздрість тих, хто знизу дивиться на ці човни, афіші і вогняні реклами, що вселяють нездійсненні сподіванки, — ось воно, місто. Курні коридори з запорошеним світлом, де бредуть спалені душі, позіхаючи з нудьги. Місто готує анархічну особистість. Її воля, її пафос — руйнування. Гадають, що анархія — свобода. Ні, анархія прагне тільки анархії. Обов’язок держави — боротися з цими руйнівниками, — такий закон! Анархії ми повинні протиставити волю до порядку. Ми повинні викликати в країні здорові сили і з найменшими втратами кинути їх на війну з анархією. Ми оголошуємо анархії нещадну війну. Заходи охорони — тільки тимчасовий засіб: неминуче має настати час, коли поліція знайде своє вразливе місце. Ми вдвічі збільшуємо число агентів поліції, анархісти ж у той час збільшуються в квадраті. Ми повинні першими перейти в наступ, наважитися на сувору і неминучу дію, ми повинні зруйнувати і знищити місто.

Половина амфітеатру завила і схопилася з лав. Обличчя марсіан були бліді, очі горіли. Тускуб поглядом відновив тишу.

— Місто неминуче так чи інакше буде зруйновано, ми самі повинні організувати це руйнування. Далі я запропоную план розселення здорової частини городян у сільські місцевості. Ми повинні використати для цього багатющу країну, — по той бік гір Лізіазіри, — яку покинуло населення після міжусобної війни. Попереду гігантська робота. Але мета її велика. Певна річ, зруйнувавши місто, ми не врятуємо цивілізації, ми навіть не віддалимо її загибелі, але ми дамо можливість марсіанському світу вмерти спокійно й урочисто.

— Що він каже?.. — зляканими, високими голосами закричали слухачі.

— Чого ми повинні вмирати?

— Він збожеволів!

— Геть Тускуба!

Рухом брів Тускуб знову примусив амфітеатр замовкнути.

- Історію Марса закінчено. Життя вимирає на нашій планеті. Ви знаєте статистику народжуваності і смерті. Мине кілька століть, і останній марсіанин згасаючим поглядом востаннє проведе захід сонця. Ми безсилі спинити вимирання. Ми повинні суворими і мудрими заходами прикрасити пишністю і щастям останні дні світу. Перше і найголовніше — треба знищити місто. Цивілізація взяла від нього все: тепер воно розкладає цивілізацію, воно повинно загинути.

В середині амфітеатру підвівся Гор — той вилицюватий молодий марсіанин, якого Гусєв бачив у дзеркалі.

Голос його був глухий, гавкучий. Він простягнув руку в напрямку Тускуба.

— Він бреше! Він хоче знищити місто, щоб зберегти владу. Він засуджує нас на смерть, щоб зберегти владу. Він розуміє, що, тільки знищивши мільйони, він ще може втримати владу. Він знає, як ненавидять його ті, хто не літає у золотих човнах, хто народжується і вмирає у підземних фабричних містах, хто в свято ходить по курних коридорах, позіхаючи в безнадії, хто несамовито, шукаючи забуття, дихає димом проклятої хаври. Тускуб приготував нам смертне ложе, хай сам у нього ляже. Ми не хочемо вмирати. Ми народилися, щоб жити. Ми знаємо небезпеку — виродження Марса. Але у нас є порятунок. Нас урятує Земля, люди з Землі, здорова, свіжа раса з гарячою кров’ю. Ось кого він боїться найбільше в світі. Тускубе, ти сховав у своєму домі двох людей, які прилетіли з Землі. Ти боїшся Синів Неба. Ти сильний тільки серед слабких і одурманених хаврою. Коли прийдуть сильні, з гарячою кров’ю, ти сам станеш тінню, нічним страхіттям, ти зникнеш, як привид. Ось чого ти боїшся найбільше! Ги навмисне видумав анархію, ти зараз придумав це приголомшуюче руйнування міста. Тобі самому потрібна кров — напитися. Тобі треба відвернути увагу всіх, щоб непомітно усунути цих двох сміливців, наших рятівників. Я знаю, що ти вже дав наказ…

Гор зненацька обірвав. Обличчя його почало темніти від напруження. Тускуб важко з-під брів дивився йому о очі.

— Не примусиш… Не замовкну!.. — Гор захрипів. — Я знаю — ти обізнаний із стародавньою чортівнею… Гіпноз!.. Я не боюся твоїх очей…

Широкою долонею Гор насилу витер піт з лоба. Зітхнув глибоко і захитався. В тиші завороженого амфітеатру він сів на лаву, похилив голову на руки. Було чути, як скрипнули його зуби.

Тускуб підвів брови і спокійно мовив далі:

— Сподіватися на переселенців із Землі? Пізно. Пускати свіжу кров у наші жили? Пізно. Пізно і жорстоко. Ми тільки продовжимо агонію нашої планети. Ми тільки збільшимо страждання, бо неминуче станемо рабами завойовників. Замість спокійного і величного кінця цивілізації ми знову втягнемо себе в нудні кола століть. Навіщо? Навіщо нам, давній і мудрій расі, працювати на завойовників? Щоб жадібні до життя дикуни вигнали нас із палаців і садів, примусили будувати нові цирки, копати руду, щоб знову наповняти наші міста спустошеними душами і божевільними? Ні. Ми повинні вмерти спокійно на порогах своїх осель. Нехай червоні промені Талцетла світять нам здалеку. Ми не пустимо до себе чужинців. Ми збудуємо нові станції на полюсах і оточимо планету непроникною бронею. Ми зруйнуємо Соацеру — гніздо анархії і безумних сподівань, — тут, тут народився цей злочинний план зносин із Землею. Ми зоремо плугом площі. Ми залишимо тільки конче потрібні для життя установи і підприємства. В них ми примусимо працювати злочинців, алкоголіків, божевільних, усіх, хто мріє про неможливе. Ми закуємо їх у ланцюги. Подаруємо їм життя, якого вони так прагнуть. Усіх, хто погоджується з нами, хто підкоряється нашій волі, ми наділимо сільською садибою, забезпечимо їм життя й комфорт. Двадцять тисячоліть каторжної праці дають нам право жити нарешті бездіяльно, тихо і споглядально. Кінець цивілізації буде вкрито вінцем золотого віку. Ми організуємо громадські свята і прекрасні розваги. Можливо, навіть строк життя, вказаний мною, стане довший на кілька століть, бо ми житимемо в спокої.

Амфітеатр слухав мовчки, зачарований. Тускубове обличчя вкрилося плямами. Він заплющив очі, ніби вдивлявся в майбутнє. Вмовк напівслові…

…Глухий, багатоголосий гомін натовпу ввірвався знадвору під склепіння залу. Гор підвівся. Обличчя його було перекошене. Він зірвав з себе шапочку і жбурнув її геть. Простягнув руки й побіг униз по лавах до Тускуба. Він схопив Тускуба за горло і скинув з парчевого підвищення. Так само, простягнувши руки, розчепіривши пальці, обернувся до амфітеатру. Ніби відриваючи присохлий язик, закричав:

— Гаразд! Смерть! Хай смерть! Вам!.. А нам — боротьба…

На лавах посхоплювалися, зашуміли, кілька марсіан побігли вниз, до Тускуба, який лежав ниць.

Гор стрибнув до дверей. Ліктем одштовхнув солдата. Поли його чорного халата майнули біля виходу на площу. Пролунав його віддалений голос. По натовпу, здавалося, помчав ревучи вітер.

ЛОСЬ ЛИШАЄТЬСЯ САМ

— Революція, Мстиславе Сергійовичу. Все місто догори ногами. Сміх, та й годі!

Гусєв стояв у бібліотеці. У звичайно сонних очах його стрибали веселі іскорки, ніс задерся, настовбурчилися вуса. Руки він глибоко засунув за ремінний пояс.

— У човен я вже поклав усе: провізію, гранати. Рушничку їхню добув. Збирайтеся швидше, кидайте книгу, летімо.

Лось сидів, підібгавши ноги, в кутку дивана, невидющим поглядом дивився на Гусєва. Ось уже понад дві години він ждав Аеліту, підходив до дверей, прислухався, — в кімнатах Аеліти було тихо. Він сідав у куток дивана і ждав, коли почує її ходу. Він знав: легкі кроки відгукнуться в ньому громом небесним. Вона ввійде, як завжди, прекрасніша, чудовніша, ніж він того ждав, пройде під осяяними верхніми вікнами; дзеркальною підлогою пролетить її чорна сукня. І в ньому все здригнеться. Весь світ його душі стрепенеться і замре, як перед грозою.

— Пропасниця у вас, чи що, Мстиславе Сергійовичу? Чого витріщилися? Кажу, летімо, все готове, я вас хочу марскомом[10] оголосити. Діло чисте.

Лось похилив голову, — так уп’явся в нього очима Гусєв. Тихо спитав:

— Що діється в місті?

— Чорт їх розбере. На вулицях народу — хмари. Ревуть, б’ють вікна.

— Злітайте, Олексію Івановичу, але цієї ж ночі поверніться. Я обіцяю підтримати вас у всьому, в чому хочете. Влаштовуйте революцію, призначайте мене комісаром, якщо треба буде — розстріляйте мене. Але сьогодні, благаю вас, дайте мені спокій. Згода?

— Гаразд, — мовив Гусєв. — Опівночі повернусь. Іхонька подбає, щоб не донесли на мене.

Гусєв пішов.

За вікном почувся протяжний свист — відлетів човен. Потім у бібліотеку просунулася голова Іхи.

— Сину Неба, йдіть обідати…

Лось квапливо пішов у їдальню — білу, круглу кімнату, де в ці дні обідав з Аелітою. Тут було жарко. У високих вазах біля колон духмяно пахли квіти. Іха, відводячи червоні від сліз очі, сказала:

— Ви будете обідати самі, Сину Неба, — і накрила прибор Аеліти білими квітами.

Лось потемнів. Похмуро сів до столу. До їжі не доторкнувся, — тільки кришив хліб і випив кілька келихів вина. З дзеркального купола — над столом — лунала, як завжди під час обіду, тиха музика. Лось стиснув щелепи.

З глибини купола линули два голоси — струнний і духовий; сходилися, спліталися, співали про нездійсненне. На високих завмираючих звуках вони розходились, — і вже низькі звуки знову кликали, перегукувалися схвильовано і знову співали про зустріч, сходилися, кружляли, схожі на давній, давній вальс.

Лось сидів, стиснувши в кулаці вузький келих. Іха, зайшовши за колону, трохи підняла сукню і затулила нею обличчя, — у неї тремтіли плечі. Лось кинув серветку і підвівся. Томлива музика, духмяність квітів, пряне вино — все це було зовсім марне.

Він підійшов до Іхи:

— Можу я побачити Аеліту?

Не відкриваючи обличчя, Іха захитала рудим волоссям. Лось узяв її за плече.

— Що сталося? Вона хвора? Мені треба побачити її.

Іха прослизнула під ліктем у Лося і втекла. На підлозі, біля колони, лишилася фотографія, яку загубила Іхонька. На мокрій од сліз карточці стояв Гусєв у повній бойовій формі, — суконний шолом, ремені на грудях, одна рука на рукоятці шаблі, в другій — револьвер, а ззаду вибухи гранат; підписано: “Чарівній Іхоньці на незабутню пам’ять”.

Лось шпурнув картку, вийшов з будинку і попростував лугом до гаю. Він робив величезні стрибки, не помічав цього, бурмотів:

— Не хоче бачити — не треба. Потрапити в інший світ — нечуване зусилля, — щоб сидіти в кутку дивана і чекати, чекати, коли вона вийде, всміхнеться, приголубить поглядом… Божевілля! Гусєв має рацію — пропасниця. “Нанюхався солодкого”. Чекати як кінця світу — ніжного погляду… К чорту!..

Думки жорстоко кололи. Лось скрикував, як од зубного болю. Не розраховуючи сили, підскакував на сажень у повітря і, падаючи, ледве втримувався на ногах. Біле волосся його розвівалося. Він люто ненавидів себе.

Він добіг до озера. Вода була як дзеркало; на чорно-синій її поверхні палали снопи сонця. Було душно. Лось обхопив голову, сів на камінь.

З прозорої глибини озера повільно піднімалися круглі пурпурні риби, ворушили волокнами довгих голок, водяними очима байдуже дивилися на Лося.

— Ви чуєте, риби, банькаті, дурні риби, — тихо мовив Лось, — я спокійний, кажу при повній пам’яті. Завтра в місто. Боротьба — прекрасно. Смерть — прекрасно. Тільки ні музики, ні квітів, ні лукавої спокуси. Більше не хочу задухи. Чарівна кулька на її долоні — к чорту, к чорту, все це омана, привид!..

Лось підвівся, взяв великий камінь і пожбурив його з табун риб. Голову ломило. Світло різало очі. Вдалині виблискувала кригою, піднімалася з-за гаю гострим шпилем гірська вершина. “Треба дихнути крижаного повітря”. Лось примружився на алмазну гору і через голубі зарості пішов до неї.

Дерева скінчилися, перед ним лежало пустельне горбкувате плоскогір’я, — крижана вершина була далеко. На дорозі під ногами валялися шлак і щебінь, скрізь — отвори занедбаних шахт. Лось уперто хотів схопити зубами шматок того снігу, що сяяв удалині.

Осторонь, у виярку, здіймалася коричнева хмара куряви. Гарячий вітер доніс шум безлічі голосів. З висоти пагорка Лось побачив великий натовп марсіан, що брели сухим руслом каналу. Вони несли довгі палиці з прив’язаними на кінцях ножами, кирки, молоти, якими розбивали руду. Брели, спотикалися, погрожували зброєю і люто ревли. За ними, над коричневими хмарами, пливли хижі птахи.

Лось пригадав недавні слова Гусєва про події. Подумав: “Ось — живи, борись, перемагай, умирай… А серце держи на прив’язі”.

Натовп зник за горами. Лось ішов швидко, схвильований рухом, боротьбою, і раптом зупинився, задер голову. В синій високості плив, знижуючись, крилатий човен. Ось блиснув, окреслив коло, все нижче, нижче, ковзнув над головою і сів.

У човні підвівся хтось, закутаний у біле хутро, біле як сніг. Із-за хутра, з-під шкіряного шолома на Лося дивилися схвильовані очі Аеліти. Гаряче забилося серце. Він підійшов до човна. Аеліта відгорнула на обличчі вологе від дихання хутро. Потемнілим зором Лось дивився на її обличчя. Вона сказала:

— Я по тебе. Я була в місті. Нам треба тікати. Я вмираю від туги за тобою.

Лось тільки стиснув пальцями борт човна, важко перевів подих.

ЧАРИ

Лось сів позаду Аеліти. Механік — червоношкірий хлопчик — плавним поштовхом підняв крилатий човен у небо.

Холодний вітер кинувся назустріч. Біла як сніг шубка Аеліти була просякнута грозовою свіжістю, гірським холодом. Аеліта обернулася до Лося, щоки її палали:

— Я бачила батька. Він мені звелів убити тебе і твого товариша. — Зуби її блиснули. Вона розтулила кулачок. На кільці, на ланцюжку, висів камінний флакончик. — Батько сказав: хай вони заснуть спокійно, вони заслужили на щасливу смерть.

Сірі очі Аеліти пойнялися вологою. Та одразу ж вона засміялася, зірвала з пальця кільце. Лось схопив її за руку.

— Не кидай. — Він узяв у неї флакончик і засунув у кишеню. — Тепер і життя і смерть — ти. Коли настане страшний час самотності, я знову відчую тебе в оцій крапельці.

Намагаючись зрозуміти, Аеліта заплющила очі, притулилася спиною до Лося. Ні, все одно не зрозуміти.

Шум вітру, гарячі груди Лося за спиною, його рука, занурена в біле хутро на плечі, — здавалося, кров їхня біжить спільним коловоротом, у спільному захваті, одним тілом летять вони в якийсь стародавній спомин.

Ні, все одно не зрозуміти!

Минула хвилина — трохи більше. Човен порівнявся з Тускубовою садибою. Механік обернувся: у Аеліти і Сина Неба були дивні обличчя. В їхніх зіницях світилися сонячні цятки. Вітер м’яв сніжну шерсть на шубці Аеліти. Захоплені очі її дивилися в океан небесного світла.

Хлопчик-механік уткнув у комір гострий ніс і безгучно засміявся. Поклав човен на крило і, розтинаючи повітря крутим падінням, спустився біля дому.

Аеліта отямилася, почала розстібати шубку, але пальці її ковзали по пташиних голівках на великих ґудзиках. Лось підняв її з човна, поставив на траву. Аеліта сказала хлопчикові:

— Приготуй закритий човен.

Вона не помітила ні Іхоньчиних червоних очей, ні жовтого, як гарбуз, перекошеного страхом обличчя керуючого, — усміхаючись, неуважливо обертаючись до Лося, вона пішла попереду нього в глиб дому.

Вперше Лось побачив кімнати Аеліти — низькі золоті склепіння, стіни, вкриті тіньовими зображеннями, ніби фігурками на китайській парасольці, відчув запаморочливий гіркуватий теплий запах.

Аеліта мовила тихо:

— Сядь.

Лось сів. Вона примостилася біля його ніг. Він ніжно дивився на її попелясте волосся, тримав її руки. Вона сказала:

— Тобі, мабуть, нудно зі мною? Вибач. Я сказала Ісі; постав якнайбільше квітів у їдальні, коли він лишиться сам, хай йому грає улла.

Аеліта сперлася ліктями об коліна Лося. Обличчя її було замріяне.

— Ти слухав? Ти зрозумів? Ти думав про мене?

Вона глибоко зітхнула. Обличчя її видавалося щасливим.

— Батько дав мені отруту, але я бачила — він не вірить мені. Він сказав: “Я вб’ю і тебе і його”. Нам недовго жити.

Вона затнулась і дивилася, як холодною рішучістю спалахнули очі Лося, — рот його вперто стиснувся.

— Гаразд, — мовив він, — я боротимусь. Аеліта присунулась і зашепотіла:

— Ти — велетень моїх дитячих снів. У тебе прекрасне обличчя. Ти дужий Син Неба. Ти мужній, добрий. Твої руки — з заліза, коліна — з каменю. Твій погляд смертельний.

Її бурмотіння стало невиразне, ледве чутне. Лось відгорнув з її обличчя волосся.

— Що з тобою?

Тоді вона поривчасто обняла його за шию, мов дитина. Виступили великі сльози, потекли по її худенькому обличчю.

— Я не вмію кохати, — сказала вона, — я ніколи не знала цього… Пожалій мене, не гребуй мною. Я розповідатиму тобі цікаві історії. Розповім про страшні комети, про битви повітряних кораблів, про загибель чудової країни по той бік гір. Тобі не буде нудно кохати мене. Мене ніхто ніколи не пестив. Коли ти прийшов уперше, я подумала: “Я його бачила в дитинстві, це рідний велетень”. Мені хотілося, щоб ти взяв мене на руки і поніс звідси. Тут — похмуро, безнадійно, смерть, смерть. Сонце гріє вбого. Крига більше не розтає на полюсах. Висихають моря. Безмежні пустелі, мідні піски вкривають Туму… Земля, Земля… любий велетню, забери мене на Землю. Я хочу бачити зелені гори, потоки води, хмари, буйних звірів, велетнів… Я не хочу вмирати.

Аеліта заливалася сльозами.

Тепер Лосеві здавалося, що вона зовсім дівчинка. Було смішно і ніжно, коли вона сплеснула руками, кажучи про велетнів.

Лось поцілував її в заплакані очі. Вона затихла. Знизу вгору, як на велетня із казки, вона дивилася на Сина Неба.

Несподівано у напівмороці кімнати пролунав тихий свист, і одразу ж спалахнув хмарним світлом овал на туалетному столику. З’явилася голова Тускуба, який уважно дивився з екрана.

— Ти тут? — спитав він.

Аеліта, як кішка, стрибнула на килим, підбігла до екрана:

— Я тут, батьку.

— Сини Неба ще живі?

— Ні, батьку, — я дала їм отруту, вони мертві. Аеліта говорила холодно, різко. Стояла спиною до Лося, затуляючи екран.

— Чого тобі ще треба від мене, батьку?

Тускуб мовчав. Плечі Аеліти почали підніматися, голова хилилася. Лютий голос Тускуба проревів:

— Ти брешеш! Син Неба в місті. Він очолив повстання! Аеліта похитнулася. Батькова голова зникла.

СТАРОДАВНЯ ПІСНЯ

Аеліта, Іхонька і Лось летіли в чотирикрилому човні до гір Лізіазіри.

Безперервно працював приймач електромагнітних хвиль — щогла з кусками дротів. Аеліта схилилася над крихітним екраном, слухала, вдивлялася.

Було важко розібратися в розпачливих телефонограмах, закликах, криках, тривожних запитаннях, що летіли, кружляли в магнітних полях Марса. Але майже без упину бурмотів стальний голос Тускуба, розтинаючи весь цей хаос, володів ним. У дзеркалі ковзали тіні стривоженого світу.

Кілька разів у хаосі звуків слух Аеліти вловлював дивний голос, що волав тривожно:

“…Товариші, не слухайте шептунів… не треба нам ніяких поступок… до зброї, товариші, настав останній час… всю владу рад… рад… рад…”

Аеліта обернулася до Іхоньки:

— Твій друг відважний і сміливий, він справжній Син Неба, не бійся за нього.

Іхонька, як коза, тупнула ногами, захитала рудою головою. Аеліті пощастило простежити, щоб ніхто не помітив їхньої втечі. Вона зняла з вух трубки. Пальцями протерла запітніле скло ілюмінатора.

— Глянь, — сказала вона Лосю, — за нами летять іхі.

Човен плив на величезній висоті над Марсом. По обидва боки човна в сліпучому світлі, звиваючись, летіли на перетинчастих крилах дві облізлі, бурошерсті тварини. Їхні круглі голови з плескатим зубатим дзьобом були обернуті до вікон. Ось одна, побачивши Лося, пірнула і ляснула пащею по склу. Лось відхилив голову. Аеліта розсміялася.

Минули Азору. Внизу тепер лежали гострі скелі Лізіазіри. Човен пішов униз, пролетів над озером Соам і спустився на просторий майданчик, що висів над проваллям.

Лось і механік завели човна у печеру, підняли на плечі кошики і слідом за жінками почали спускатися по мало помітних у скелях, стертих од давності сходах униз в ущелину. Аеліта легко і швидко йшла вперед. Притримуючись за виступи скель, уважно поглядала на Лося. З-під його величезних ніг летіло каміння, озивалось у безодні луною.

— Тут спускався Магацитл, несучи палицю з прив’язаною пряжею, — сказала Аеліта. — Зараз ти побачиш місця, де горіли круги священних огнів.

Посеред прірви сходи повели в глиб скелі, у вузький тунель. З його темряви тягло вологістю. Шаркаючи об каміння плечима, нахиляючись, Лось важко посувався між полірованими стінами. Навпомацки він знайшов плече Аеліти і відразу відчув на губах її подих. Він прошепотів по-російськи: “Люба”.

Тунель кінчився напівосвітленою печерою. Всюди виблискували базальтові колони. В глибині злітали легкі клуби пари. Дзюрчала вода, одноманітно падали краплі з ледь помітних у глибині склепінь.

Аеліта йшла попереду. Її чорний плащ і гострий ковпачок ковзали над озером, іноді ховалися за хмарами пари. Вона сказала з темряви: “Обережніше” — і з’явилася на вузькій крутій арці стародавнього моста. Лось відчув, як під ногами двигтить мостове склепіння, але він дивився тільки на легкий плащ, що мелькав у напівтемряві.

Ставало ясніше. Над головою заблищали кристали. Печера кінчилася колонадою низьких камінних стовпів. За ними видно було залиту вечірнім сонцем перспективу скелястих вершин і гірських цирків Лізіазіри.

По той бік колонади лежала широка тераса, вкрита іржавим мохом. Її краї обривалися прямовисно. Ледь помітні сходи і стежечки вели нагору, в печерне місто. Посеред тераси лежав, до половини в грунті, вкритий мохом Священний Поріг. Це був великий, масивного золота саркофаг.[11] Грубі зображення звірів і птахів вкривали його з чотирьох боків. Нагорі покоїлося зображення сплячого марсіанина, — одна рука його лежала під головою, друга пригортала до грудей уллу. Рештки розваленої колонади оточували цю незвичайну скульптуру.

Аеліта стала на коліна перед Порогом і поцілувала в серце зображення марсіанина. Іха теж присіла біля ніг скульптури, обхопила їх, притулилась обличчям.

Ліворуч, у скелі, серед напівстертих написів виднілися трикутні золоті дверцята. Лось розгріб мох і насилу відчинив їх. Це було стародавнє житло охоронця Порога — темна печерка з камінними лавами, вогнищем і ложем, висіченим у граніті. Сюди внесли кошики. Іха вкрила циновкою підлогу, послала постіль для Аеліти, налила оливи у світильник, що висів під стелею, і запалила його. Хлопчик-механік пішов стерегти крилатого човна.

Аеліта і Лось сиділи край безодні. Сонце ховалося за гострі вершини. Чіткі довгі тіні потяглися від гір, ламаючись у западинах ущелин. Похмуро, безплідно, дико було в цьому краї, де колись рятувалися від людей древні Аоли.

— Колись гори були вкриті рослинністю, — сказала Аеліта, — тут паслися череди хаші і в міжгір’ях шуміли водоспади. Тума вмирає. Змикається коло довгих, довгих тисячоліть. Можливо, ми — останні: відійдемо, і Тума стане мертва.

Аеліта помовчала. Сонце зайшло неподалік за драко-новий хребет скель. Кипуча кров заходу полилась у височінь, у бузкову пітьму.

— Та серце моє каже інше. — Аеліта підвелась і пішла вздовж прірви, піднімаючи жмутки сухого моху, сухі гілки.

Зібравши їх у поли плаща, вона вернулася до Лося, склала купкою, принесла з печери світильник і, ставши на коліна, підпалила трави. Багаття затріщало, розгоряючись.

Тоді Аеліта вийняла з-під плаща маленьку уллу, сіла і, спираючись ліктями об підняте коліно, торкнула струни. Вони задзвеніли ніжно, як бджоли. Аеліта підвела голову до зірок, що визирали з пітьми ночі, і заспівала тихим, низьким, сумним голосом:

Назбирай сухих трав і уламків гілок,

Поскладай їх старанно,

Удар каменем об камінь, — жінко, володарко двох душ.

Викреши іскру, — і запалає вогнище.

Сядь біля вогню, простягни руки до полум’я.

Чоловік твій сидить по той бік вогняних язиків.

Його очі ясніші від зір, гарячіші за вогонь,

Сміливіші за фосфоричні очі Ча.

Знай — згаслою вуглиною стане сонце, впадуть

Зірки з неба, згасне злий Талцетл над світом,

Але ти, жінко, сидиш біля вогню, простягнувши до нього руки,

І слухаєш голоси прийдешніх поколінь.

О жінко — вічне джерело життя…

Багаття догоріло. Поклавши уллу на коліна, Аеліта дивилася на жарини, — вони осявали червоним світлом її обличчя.

— За древнім звичаєм, — мовила вона суворо, — жінка, яка заспівала чоловікові пісню улли, стає його дружиною.

ЛОСЬ ЛЕТИТЬ НА ДОПОМОГУ ГУСЄВУ

Опівночі Лось вискочив з човна на подвір’ї Тускубової садиби. Вікна будинку були темні, — отже, Гусєв ще не вернувся. Похила стіна освітлена зірками, їхні голубуваті іскри виблискували в чорних шибках. Із-за зубців даху стирчала гострим кутом дивна тінь. Лось вдивлявся, — що б воно могло бути?

Хлопчик-механік нахилився до нього і шепнув обачливо:

— Не ходіть туди.

Лось витяг з кобури маузер. Втягнув ніздрями холоднувате повітря. В пам’яті постав вогонь багаття над прірвою, дух горілих трав. Потемнілі гарячі очі Аеліти… “Вернешся? — спитала вона, стоячи над вогнем. — Виконай обов’язок, борись, переможи, але не забувай: тут, біля вогню, ти живий, ти не вмреш. Не забувай, вернись…” Вона підійшла близько. Її очі біля самих його очей розкривалися в бездонну ніч, повну зоряного пилу: “Вернись, вернись до мене, Сину Неба…”

Спогад тривав тільки секунду, поки Лось розстібав кобуру револьвера. Вдивляючись у дивну тінь по той бік будинку, над дахом, Лось відчував, як м’язи його напружуються, гаряча кров нуртує в серці, — боротьба, боротьба.

Легко, стрибаючи, він побіг до будинку. Прислухався, ковзнув уздовж бічної стіни і заглянув за ріг. Біля самого входу в будинок лежав, похилившись набік, розбитий корабель. Одне його крило піднімалося над дахом до зірок… Лось розрізнив кілька трупів, які валялися на траві наче мішки. В будинку — темрява, тиша.

“Невже — Гусєв?” Лось підбіг до вбитих. “Ні, марсіани”. Один лежав униз головою на сходах. Ще один висів серед уламків корабля. Мабуть, їх убили пострілами з будинку.

Лось вибіг на сходи. Двері були прочинені. Він зайшов у будинок.

— Олексію Івановичу! — гукнув Лось.

Було тихо. Він увімкнув освітлення — весь будинок спалахнув огнями. Подумав: “Необережно”, — і одразу ж забув про це. йдучи під арками, послизнувся в липкій калюжі,

— Олексію Івановичу! — гукнув Лось.

Прислухався — тиша. Тоді він зайшов до вузької маленької зали з туманним дзеркалом, сів у крісло, схопив нігтями підборіддя. “Чекати його тут? Летіти на допомогу? Але куди? Чий це розбитий корабель? Мертві не схожі на солдатів, — мабуть, робітники. Хто тут бився? Гусєв? Люди Тускуба? Так, зволікати не можна”.

Він узяв цифрову дошку і ввімкнув дзеркало: “Площа Будинку Вищої ради інженерів”. Смикнув шнур, щось загуркотіло, і його одразу відкинуло від дзеркала: там, у червонуватому сяйві ліхтарів, летіли клуби диму, чиркали вогняні спалахи, іскри. Ось, розкинувши руки, у дзеркало влетів хтось із заюшеними кров’ю очима.

Лось смикнув за шнур. Одвернувся від екрана.

“Невже він не сповістить, де шукати його в цій каші?”

Лось заклав руки за спину і ходив, ходив низькою маленькою залою. Здригнувся, спинився, швидко обернувся, клацнув запобіжником маузера. З-за дверей, біля самісінької підлоги, висовувалася голова — червоні вихори, червоне зморшкувате обличчя.

Лось підбіг до дверей. По той бік біля стіни, в калюжі крові, лежав марсіанин. Лось узяв його на руки, поніс і поклав у крісло. В того було розірвано живіт.

Облизнувши губи, марсіанин промовив ледь чутно:

— Поспішай, ми гинемо, Сину Неба, врятуй нас… Розтули мені руку…

Лось розтулив задубілий кулачок умираючого, відірвав од долоні записочку. Насилу розібрав:

“Посилаю по вас військовий корабель і семеро робітників — хлопці надійні. Я беру в облогу Будинок Вищої ради інженерів. Спускайтеся поруч на площі, де вежа. Гусєв”.

Лось нахилився до пораненого — спитати, що тут скоїлося. Та марсіанин тільки хрипів, здригаючись у кріслі.

Тоді Лось узяв його голову в долоні. Марсіанин перестав хрипіти. Очі його викотилися. Жах, блаженство освітили їх: “Врятуй…” Очі помутніли, вишкірився рот.

Лось застебнув куртку, обмотав шию шарфом. Пішов до виходу. Та тільки-но відчинив двері, як попереду з-за остова корабля майнули синюваті іскринки; пролунав слабкий тріск, мовби щось різали. Куля зірвала шолом з Лосевої голови.

Зціпивши зуби, Лось кинувся сходами вниз, підскочив до корабля, навалився плечем, — м’язи хруснули, і він перекинув остов корабля на тих, що причаїлися позад нього в засідці.

Затріщав, ламаючись, метал, почулися пташині крики марсіан; величезне крило майнуло в повітрі і пристукнуло тих, що виповзали з-під уламків. Пригинаючись, постаті побігли, петляючи по туманній галявині. Лось одним стрибком наздогнав їх, вистрілив. Гуркіт маузера був жахливий. Марсіанин, який опинився найближче, впав у траву. Другий кинув рушницю, присів, затулив обличчя руками.

Лось узяв його за комір сріблистої куртки і підняв, ніби щеня. Це був солдат. Лось запитав:

— Тебе послав Тускуб?

— Так, Сину Неба.

— Я тебе вб’ю.

— Гаразд, Сину Неба.

— На чому ви прилетіли? Де корабель?

Висячи перед страшним обличчям Сина Неба, марсіанин розширеними від жаху очима вказав на дерева: в їхній тіні стояв невеликий військовий човен.

— Ти бачив у місті Сина Неба? Ти можеш його знайти?

— Так.

— Вези.

Лось стрибнув у військовий човен. Марсіанин сів до керма. Завили гвинти. Нічний вітер кинувся назустріч. У чорній височині захиталися величезні, дикі зорі.

ДІЯЛЬНІСТЬ ГУСЄВА ЗА МИНУЛИЙ ДЕНЬ

О десятій годині ранку Гусєв вилетів з Тускубової садиби в Соацеру, маючи на борту човна авіаційну карту, зброю, харчі і шість ручних гранат — їх він потайки від Лося прихопив ще в Петрограді.

Опівдні Гусєв побачив унизу Соацеру. Центральні вулиці були порожні. Коло Будинку Ради інженерів, на величезній, схожій на зірку площі, стояли військові кораблі і військо — трьома концентричними півколами.

Гусєв почав знижуватись. І ось його, мабуть, побачили. З площі в повітря піднявся шестикрилий блискучий корабель, — тріпочучи в променях сонця, стрімко злетів. Уздовж його бортів стояли сріблисті постаті. Гусєв описав над кораблем коло. Обережно витяг з мішка гранату.

На кораблі закрутилися кольорові колеса, заворушилося дротяне волосся на щоглі.

Гусєв перехилився з човна і погрозив кулаком. На кораблі пролунав слабкий крик. Сріблисті постаті підняли коротенькі рушниці. Вилетіли жовті димки. Заспівали кулі. Від човна відлетів шмат борту.

Гусєв вилаявся. Підняв кермо. Кинувся униз на корабель. Пролітаючи вихором над ним, жбурнув гранату. Почув, як позаду торохнув оглушливий вибух. Виправив кермо і обернувся. Корабель безладно перекидався в повітрі, пускаючи дим та розвалюючись, і впав на дахи. З цього тоді все почалося.

Пролітаючи над містом, Гусєв пізнавав площі, які він бачив у дзеркалі, урядові приміщення, арсенал, робітничі квартали. Біля довгої фабричної стіни хвилювався, ніби потривожений мурашник, багатотисячний натовп марсіан. Гусєв знизився. Натовп кинувся вбік. Гусєв сів на звільнене місце, вишкірив зуби.

Його впізнали. Знялися тисячі рук, ревнули горлянки: “Магацитл! Магацитл!” Натовп несміливо почав присуватися. Гусєв бачив тремтячі обличчя, благаючі очі, червоні, як редиска, облізлі черепи. Це все були робітники, чернь, голота.

Гусєв виліз із човна, взяв на плече мішок, широко провів рукою в повітрі.

— Вітаю вас, товариші! — Стало тихо, як у сні. Гусєв видався велетнем серед цього миршавого народу. — Побалакати тут зібралися, товариші, чи воювати? Якщо балакати, — мені нема коли, прощавайте.

Натовпом пролетіло тяжке зітхання. Розпачливими голосами крикнуло кілька марсіан, і всі підхопили їхні вигуки:

— Врятуй, врятуй, врятуй нас, Сину Неба!

— Отже, ви хочете воювати? — сказав Гусєв і хрипло гаркнув: — Бій почався! Тільки-но на мене напав військовий корабель. Я збив його к бісу. До зброї, за мною! — Він вхопив повітря, ніби то була вуздечка.

Крізь натовп пробирався Гор (Гусєв одразу його впізнав). Гор був сірий од хвилювання, губи сіпалися. Він учепився пальцями в груди Гусєву:

— Що ви кажете? Куди ви нас кличете? Нас знищать. У нас нема зброї. Потрібні інші засоби боротьби…

Гусєв одірвав від себе його руки.

— Найголовніша зброя — насмілитися. Хто насмілився, у того і влада. Не для того я летів із Землі, щоб тут теревенити. Для того я летів із Землі, щоб навчити вас рішучості. Мохом поросли, товариші марсіани. Хто не боїться вмерти — за мною! Де у вас арсенал? По зброю! Всі за мною, в арсенал!..

— Ай-яй! — заверещали марсіани.

Зчинилася товчія. Гор розпачливо простягнув руки до натовпу.

Так почалося повстання. Вождь знайшовся. Голови запаморочилися. Неможливе здалося можливим. Гор, який повільно і науково готував повстання й навіть після вчорашнього не поспішав і не наважувався, раптом ніби прокинувся. Він виголосив дванадцять несамовитих промов — їх передали в робітничі квартали туманні дзеркала. Сорок тисяч марсіан рушили до арсеналу. Гусєв розділив повстанців на невеличкі групи, і вони перебігали під захистом будинків, пам’ятників, дерев. Він звелів поставити біля всіх контрольних екранів, по яких уряд стежив за рухом у місті, жінок та дітей і наказав їм мляво лаяти Тускуба. Ця азіатська хитрість приспала на деякий час пильність уряду.

Гусєв боявся повітряної атаки військових кораблів. Щоб хоч ненадовго відвернути увагу, він послав п’ять тисяч беззбройних марсіан у центр міста — кричати, просити теплого одягу, хліба, хаври. Він сказав їм:

— Ніхто з вас живим звідти не вернеться. Пам’ятайте це. Йдіть.

П’ять тисяч марсіан в одне горло закричали: “Ай-яй” — розкрили величезні парасолі з написами і пішли вмирати, співаючи журливим квилінням давню заборонену пісню:

Під скляними дахами,

Під залізними арками,

У кам’яному горщику

Куриться хавра.

Нам весело, весело,

Дайте нам у руки кам’яний горщик!

Ай-яй! Ми не вернемось

У шахти, в каменярні,

Ми не вернемось

У страшні мертві коридори,

До машин, до машин.

Ми хочемо жити. Ай-яй! Жити!

Дайте нам у руки кам’яний горщик!

Крутячи величезні парасолі, виючи, вони зникли у вузьких вулицях.

Арсенал, низьке квадратне приміщення в старій частині міста, охороняла невелика військова частина. Солдати стояли півколом на площі перед кутими бронзою воротами, прикриваючи дві дивні машини з дротяних спіралей, дисків і куль (таку штуку Гусєв бачив у покинутому будинку). По багатьох кривих провулках повстанці підійшли і обложили арсенал: стіни його були прямовисні і міцні.

Визираючи з-за будинків, перебігаючи за деревами, Гусєв оглянув позицію. Зрозуміло — арсенал треба було брати в лоб, з воріт. Гусєв звелів виламати в одному під’їзді бронзові двері і обмотати їх мотузками. Тим, що йшли в наступ, наказав кидатися лавиною, верещати: “Ай-яй” — якомога страшніше.

Солдати, котрі охороняли ворота, спокійно поглядали на метушню в провулочках, висунувши вперед тільки машини, на спіралях яких тріщало бузкове світло; показуючи на них, марсіани мружились і тихо свистіли: “Бійся їх, Сину Неба”.

Гаяти часу не можна було.

Гусєв розставив ноги, взяв за мотузки і підняв бронзові двері, — було важко, та дарма, нести можна. Так він пройшов, захищений стіною будинку, на край площі, звідти- недалеко до брами. Пошепки наказав своїм: “Готуйтесь”. Витер рукавом лоба, подумав: “Ех, розсердитися б оце”. Підняв двері, захистився ними.

— Вперед, на арсенал!.. — загорланив він не своїм голосом і важко побіг площею до солдатів.

Булькнуло кілька пострілів, різкими вибухами вдарило в двері. Гусєв захитався. Розсердився серйозно і побіг швидше, лаючись на всю горлянку. А навколо вже завили, заверещали марсіани, сипонули з усіх кутків, під’їздів, із-за дерев. У повітрі вибухнула громова куля. Але потоки повстанців ринули вперед, зім’яли солдатів і страшні машини.

Гусєв, лаючись, добіг до воріт і вдарив у замок кутом бронзових дверей. Ворота затріщали й розпалися, Гусєв убіг на квадратний двір, де рядами стояли крилаті кораблі.

Арсенал було взято. Сорок тисяч марсіан дістали зброю. Гусєв з’єднався дзеркальним телефоном з Будинком Ради інженерів і зажадав, щоб видали Тускуба.

У відповідь на це уряд вислав повітряну ескадрилью атакувати арсенал… Гусєв вилетів їй назустріч з усім флотом. Кораблі уряду втекли. Їх наздогнали, оточили і знищили над руїнами древньої Соацери. Кораблі падали з неба до ніг величезної статуї Магацитла, який, заплющивши очі, усміхався. Відблиски заходу мерехтіли на його лускатому шоломі.

В небі панували повстанці. Уряд стягував поліцейські війська до Будинку Ради. На даху будинку було поставлено машини, які вивергали вогняні ядра — круглі блискавки. Частину повстанського флоту вони збили з неба. До ночі Гусєв оточив площу Будинку Вищої ради і почав зводити барикади на вулицях, які розбігалися зіркою від площі. “Навчу я вас революцію влаштовувати, чорти цеглисті!” — бурчав він, показуючи, як треба вивертати плити з бруку, валити дерева, зривати двері, набивати сорочки піском.

Навпроти Будинку Вищої ради поставили дві захоплені в арсеналі машини і почали палити з них вогняними ядрами по військах. Та уряд обгорнув площу електромагнітним полем.

Тоді Гусєв виголосив останню цього дня промову, дуже коротку, але виразну, виліз на барикаду і жбурнув одну за одною три ручні гранати. Сила їхнього вибуху була жахлива: шугонули три снопи полум’я, в повітря полетіли камені, солдати, уламки машин, площа вкрилася пилом і ядучим димом. Марсіани завили й пішли на приступ. (Це була саме та хвилина, коли Лось глянув у туманне дзеркало в Тускубовій садибі).

Уряд зняв магнітне поле, і над площею, над тими, що билися, з обох боків застрибали, затанцювали вогняні м’ячики, тріскаючись струмками синюватого полум’я. Від гуркоту дрижали похмурі пірамідальні будинки.

Бій тривав недовго. По площі, вкритій трупами, Гусєв увірвався на чолі добірного загону в Будинок Вищої ради. Будинок був порожній. Тускуб і всі інженери втекли.

ПОВОРОТ ПОДІЙ

Війська повстанців захопили всі найважливіші пункти міста, на які вказав Гор. Ніч була прохолодна. Марсіани мерзли на чатах. Гусєв звелів запалити багаття. Це видалося нечуваним — ось уже тисячу років у місті не запалювали вогню, — про танцююче полум’я співали тільки в стародавній пісні.

Перед Будинком Вищої ради Гусєв сам запалив перше багаття з уламків меблів. “Улла, улла”, — тихими голосами завили марсіани, обступивши вогонь. І ось багаття запалали на всіх площах. Червонувате світло оживило мінливими тінями спадисті стіни будинків, мерехтіло в шибках.

З вікон визирали голубуваті обличчя, — тривожно, тужливо вдивлялися вони в небачені вогні, в похмурі, обірвані постаті повстанців. Багато будинків спорожніло цієї ночі.

В місті було тихо. Тільки потріскувало багаття, бряжчала зброя, ніби тисячоліття вернулися на свої шляхи, знову почався їхній томливий політ. Навіть волохаті зорі над вулицями, над вогнищами видавались інші, — той, хто сидів коло багаття, мимоволі підводив голову і вдивлявся в забутий, ніби ожилий малюнок. Гусєв облетів на крилатому сідлі війська. Він падав із зоряної темряви на площу і ходив нею, кидаючи велетенську тінь. Він був як справжній Син Неба, ідол, що зійшов з камінного цоколя. “Магацитл, Магацитл!” — із забобонним жахом шепотіли марсіани. Багато хто, вперше бачивши його, підповзав, щоб доторкнутися. Інші плакали дитячими голосами: “Тепер ми не вмремо… Ми будемо щасливі… Син Неба приніс нам життя”.

Худі тіла, прикриті запорошеним, однаковим у всіх одягом, зморшкуваті, гостроносенькі, зів’ялі обличчя, сумні очі, споконвіку привчені до мерехтіння коліс, до мороку шахт, виснажені руки, невмілі в порухах радості й сміливості, — руки, обличчя, очі з вогнистими іскрами тяглися до Сина Неба.

— Не бійтеся, не бійтеся, хлопці! Веселіше! — казав їм Гусєв. — Нема такого закону, щоб страждати безневинно до самої смерті, — не бійтеся. Здолаємо — заживемо непогано.

Пізно вночі Гусєв вернувся в Будинок Ради, — змерз і був голодний. У склепінчастій маленькій залі, під низькими золотими арками, на підлозі спало десятка зо два марсіан, обвішаних зброєю. Дзеркальна підлога була запльована жованою хаврою. Посеред маленької зали на патронних бляшанках сидів Гор і писав при світлі електричного ліхтарика. На столі валялися відкриті консерви, фляжки, скоринки хліба.

Гусєв сів край столу і почав жадібно їсти. Витер руки об штани, ковтнув із фляжки, крякнув, сказав хрипло:

— Де ворог? Ось що мені треба…

Гор звів на нього почервонілі очі, оглянув закривавлену ганчірку, якою була обмотана голова Гусєва, вилицювате обличчя; Гусєв завзято жував, вуса його настовбурчилися, ніздрі роздулися.

— Не можу дізнатися, куди к бісу поділись урядові війська, — вів далі Гусєв. — Валяється на площі їх соті зо три, а війська було щонайменше п’ятнадцять тисяч. Провалилися. Поховатись не могли — не голка. Коли б провалилися, я б знав. Кепське становище. Ворог може щохвилини опинитися в тилу.

— Тускуб, уряд, недобитки військ і решта населення сховалися в лабіринтах цариці Магр під місто, — сказан Гор.

Гусєв скочив із стільця.

— Чого ж ви мовчите?

— Переслідувати Тускуба — річ марна. Сядьте і їжте, Сину Неба. — Гор, морщачись, дістав з-під одягу червонувату, як перець, пачку сухої хаври, засунув її за щоку і почав повільно жувати. Очі його пойнялися вологою, потемніли, зморшки розійшлися. — Кілька тисячоліть тому ми не будували великих будинків, ми не могли їх опалювати, — не знали електрики. В зимові холоди населення ховалося під поверхню Марса на великій глибині. Здоровенні зали, зроблені з виритих водою печер, колонади, тунелі, коридори нагрівалися внутрішнім жаром планети. В жерлах вулканів жар був такий великий, що ми скористалися з нього, щоб добувати пару. Ще й досі на деяких островах працюють незграбні парові машини того часу. Тунелі, що з’єднують підґрунтові міста, тягнуться майже під усією планетою. Шукати Тускуба в цьому лабіринті немислимо. Тільки він знає плани і тайники лабіринту цариці Магр — володарки двох світів, якій колись належав увесь Марс. З-під Соацери мережа тунелів веде до п’ятисот живих міст і більш як до тисячі мертвих, вимерлих. Там скрізь є склади зброї, гавані повітряних кораблів. Наші сили розпорошені, ми погано озброєні. У Тускуба — армія, на його боці — власники сільських маєтків, плантатори хаври і всі ті, хто тридцять років тому після спустошливої війни стали власниками міських будинків. Тускуб розумний і віроломний. Він навмисне викликав усі ці події, щоб назавжди задушити рештки опору… О золотий вік!.. Золотий вік!..

Гор похитав очманілою головою. На щоках у нього виступили бузкові плями. На нього починала діяти хавра.

— Тускуб мріє про золотий вік: відкрити останню епоху Марса — золотий вік. Тільки обрані ввійдуть у нього, тільки гідні блаженства. Рівності досягнути не можна, рівності немає. Щастя для всіх — марення божевільних, сп’янілих од хаври. Тускуб сказав: жага рівності і загальна справедливість руйнують найвище досягнення цивілізації. — На губах у Гора з’явилася червонувата піна. — Повертати назад, до нерівності, до несправедливості! Хай на нас кинуться, як іхі, минулі віки. Закувати рабів, прикувати до машин, до верстатів, спустити в шахти… Хай — повнота скорботи. І в блаженних — повнота щастя… Ось золотий вік. Зубовний скрегіт і морок. Хай будуть прокляті батько мій і мати! Народитися на світ! Будь я проклятий!

Гусєв дивився на нього, швидко жував цигарку:

— Ну, я вам скажу, — дожилися ви тут!..

Гор довго мовчав, зігнувшись на патронних бляшанках як старезний-старезний дід.

— Так, Сину Неба. Ми, жителі стародавньої Туми, не розгадали загадки. Сьогодні я бачив вас у бою. Вас наповнює вогонь веселості. Ви мрійливі, запальні, безтурботні. Ви, сини Землі, колись розгадаєте загадку. Але не ми, ми старі. В нас попіл. Ми втратили свій час.

Гусєв затягнув пасок:

— Ну гаразд. Що ви збираєтесь робити завтра?

— Вранці дзеркальним телефоном треба знайти Тускуба і почати з ним переговори про взаємні поступки…

— Ви, товаришу, биту годину верзете казна-що, — перебив Гусєв. — Ось вам диспозиція на завтра: ви повідомите Марс, що влада перейшла до робітників. Вимагайте беззастережного підкорення. А я підберу хлопців і з усім флотом подамся просто на полюси, захоплю електромагнітні станції. Негайно почну телеграфувати Землі, в Москву, щоб якнайшвидше надіслали нам підмогу. За півроку вони збудують апарати, а летіти всього…

Гусєв похитнувся і важко сів на стіл. Весь будинок здригався. З темряви склепінь посипалися ліпні оздоби. Марсіани, які спали на підлозі, схопилися, озирались. Будинок струсонуло знову, ще дужче. Задзвеніло розбите скло. Розчинилися двері. Низький і гучний гуркіт наповнив залу. На площі пролунали постріли.

Марсіани кинулися до дверей і одразу посунули назад, розступилися. Зайшов Син Неба — Лось. Його важко було впізнати: величезні очі запали і були темні, дивне світло йшло з них. Марсіани задкували, сідали навпочіпки. Його біле волосся піднялося вгору.

— Місто оточене, — сказав Лось голосно і твердо, — небо заповнено вогнями кораблів, Тускуб висаджує в повітря робітничі квартали.

КОНТРАТАКА

Лось і Гор саме виходили на сходи будинку, під колонаду, коли пролунав другий вибух. Синюватим віялом злетіло полум’я в північному кінці міста. Тепер було чітко видно, як здіймалися клуби диму і попелу. Слідом за гуркотом пронісся вихор. Багряна заграва затягнула півнеба.

Тепер не чути було жодного вигуку на зіркоподібній площі, наповненій військами. Марсіани мовчки дивилися на заграву. Розсипалися на порох їхні житла, їхні родини. Клубами чорного диму відлітали надії.

Гусєв, після короткої поради з Лосем і Гором, наказав приготувати повітряний флот до бою. Всі кораблі були в арсеналі. Тільки п’ять цих величезних бабок лежали на площі. Гусєв послав їх у розвідку. Кораблі злетіли — блиснули вогнем їхні крила.

З арсеналу відповіли, що наказ одержали і посадка військ на кораблі почалася. Минуло чимало часу. Димова заграва розгорялася. В місті панувала лиховісна тиша. Гусєв щохвилини посилав марсіан до дзеркального телефону прискорювати посадку. Сам він величезною тінню метався по площі, хрипко кричав, шикуючи з безладного скупчення військ колони. Коли підходив до сходів, ощирявся, — вуса піднімалися вгору.

— Та скажіть ви їм в арсеналі (далі був незрозумілий Гору вислів), — жвавіше, жвавіше…

Гор пішов до телефону. Нарешті було прийнято телефонограму, що посадку закінчено, кораблі злітають. Справді, невисоко над містом у густій заграві з’явилися блискучі бабки. Гусєв, розставивши ноги, задерши голову, задоволено дивився на ці журавлині лінії. В цей час пролунав третій, найдужчий вибух.

Мечі синюватого полум’я перетнули шлях кораблям, — вони злетіли, закружляли і зникли. На тому місці здійнялися снопи пороху, клуби диму.

Між колонами появився Гор. Голову він втягнув у плечі. Обличчя тремтіло, рот розтягнувся. Коли стих гуркіт вибуху, Гор сказав:

— Арсенал висаджено в повітря. Флот загинув. Гусєв сухо крякнув, — почав гризти вуса. Лось стояв,

притулившись потилицею до колони, дивився на заграву. Гор підвівся навшпиньках до його осклянілих очей. — Погано буде тим, хто зостанеться сьогодні жити.

Лось не відповів. Гусєв уперто хитнув головою і пішов на площу. Пролунала його команда. І ось колона за колоною марсіани пішли в глиб вулиць на барикади.

Крилата тінь Гусєва пролетіла в сідлі над площею, гукаючи згори:

— Швидше, швидше, ворушіться, чорти здохлі!

Площа спорожніла. Величезний сектор пожарища освітлював лінії бабок, які наближалися тепер з протилежного боку, вони злітали хвиля за хвилею з-за обрію і пливли над містом. Це були кораблі Тускуба.

Гор сказав:

— Тікайте, Сину Неба, ви ще можете врятуватися.

Лось тільки знизав плечем. Кораблі підлітали, знижувалися. Назустріч їм з темряви вулиць злетіла вогняна куля, друга, третя. Це стріляли круглими блискавками машини повстанців. Ряди крилатих галер кружляли над площею, розділяючись, пливли над вулицями, над дахами. Невпинні спалахи пострілів осявали їхні борти. Одна галера перекинулась і, падаючи, застряла поламаними крилами між дахами. Інші сідали по краях площі, висаджували солдатів у сріблистих куртках. Солдати розбіглися по вулицях. Почалася стрілянина з вікон, із-за будинків. Летіло каміння. Кораблів підлітало більше й більше, на площі безперервно ковзали багряні тіні.

Лось побачив, — неподалік, на ступінчастій терасі будинку, підвелася кремезна постать Гусєва. П’ять-шість кораблів одразу ж повернули до нього. Він підняв над головою величезний камінь і жбурнув його в найближчу галеру. Одразу ж блискучі крила затулили його з усіх боків.

Тоді Лось побіг туди через площу, — майже летів, як у сні. Над ним, сердито ревучи гвинтами, потріскуючи, поблискуючи спалахами, закружляли кораблі. Він зціпив зуби, очі пильно відзначали кожну дрібницю.

Кількома стрибками Лось минув площу і знову побачив на терасі наріжного будинку Гусєва. Його обліпили марсіани, які лізли на нього з усіх боків, він повертався, як ведмідь під цією живою купою, розкидав її, молотив кулаками. Відірвав одного від горла, жбурнув у повітря і пішов терасою, поволік їх за собою. Впав.

Лось голосно скрикнув. Чіпляючись за виступи будинків, виліз на терасу. Знову з купи тіл, що несамовито верещали, з’явилася, з вибалушеними очима, з розбитим ротом, голова Гусєва. Кілька солдатів учепилися в Лося. Він з огидою відштовхнув їх, кинувся до живої купи і почав розкидати солдатів, — вони летіли через балюстраду, як тріски. Тераса спорожніла. Гусєв силкувався підвестися, голова йому хиталася. Лось узяв його на руки, скочив у розчинені двері і поклав Гусєва на килим у низенькій кімнаті, освітленій загравою.

Гусєв хрипів. Лось вернувся до дверей. Повз терасу пропливли кораблі, пливли, вдивляючись, гостроносі обличчя. Треба було чекати нападу.

— Мстиславе Сергійовичу, — покликав Гусєв. Він тепер сидів, мацаючи голову, і плював кров’ю. — Всіх наших побили… Мстиславе Сергійовичу, що ж це таке? Як налетіли, налетіли, почали косити… Кого вбито, хто сховався. Тільки я лишився… От шкода! — Він підвівся, пішов по кімнаті, хитаючись, зупинився перед бронзовою статуєю, очевидно, якогось уславленого марсіанина. — Ну, стривай! — схопив статую і кинувся до дверей.

— Олексію Івановичу, навіщо?

— Не можу. Пусти.

Він вийшов на терасу. З-під крил корабля, що пропливав мимо, блиснули постріли. Потім почувся удар, тріск.

— Ага! — закричав Гусєв.

Лось втяг його до кімнати і зачинив двері.

— Олексію Івановичу, зрозумійте — нас розбито, кінець… Треба рятувати Аеліту.

— Та чого ви лізете до мене з своєю бабою…

Він швидко присів, затулив обличчя, засопів, тупнув ногою.

— Ну й нехай шкіру з мене деруть! Неправильно все на світі. Неправильна ця планета, будь вона проклята! “Врятуй, кажуть, урятуй нас…” Чіпляються… “Нам, кажуть, хоч би якось та пожити…” Пожити!.. Що я можу?.. Ось кров свою пролив. Задушили, Мстиславе Сергійовичу, ну, сучий же я син, — не можу я цього бачити… Зубами катів розірву…

Він знову засопів і рушив до дверей. Лось узяв його за плечі, струснув, твердо глянув в очі.

— Те, що сталося, — марення і нісенітниця. Ходімо. Може, ми проб’ємося. Додому, на Землю.

Гусєв розмазав кров і бруд по обличчю.

— Ходімо.

Вони вийшли з кімнати на кільцеподібний майданчик, який висів над широким колодязем. Гвинтові сходи спіраллю бігли вниз по його внутрішньому краю. Тьмяне світло заграви проникало крізь скляний дах у цю паморочливу глибину.

Лось і Гусєв бігли нескінченними спіралями. Світло там унизу було тихо. Але нагорі щораз дужче тріщали постріли, скрипіли, чіпляючись за дах, днища кораблів. Мабуть, почалася атака на останній притулок Синів Неба.

Лось і Гусєв бігли нескінченними спіралями. Світло тьмяніло. Та ось вони розгледіли внизу маленьку постать. Вона ледве повзла їм назустріч. Зупинилася, слабо крикнула:

— Вони зараз увірвуться. Поспішайте. Внизу — хід до лабіринту.

Це був Гор, поранений у голову. Облизуючи губи, він мовив:

- Ідіть великими тунелями. Стежте за позначками на стінах. Прощайте. Коли повернетесь на Землю, розкажіть про нас. Може, ви на Землі будете щасливі. А нам — крижані пустелі, смерть, туга… Ах, ми втратили час. Треба було люто і владно, владно любити життя…

Зверху почувся шум. Гусєв побіг униз. Лось хотів було взяти з собою Гора, та марсіанин зціпив зуби, вчепився в поручні.

- Ідіть. Я хочу вмерти.

Лось наздогнав Гусєва. Вони минули останній кільцеподібний майданчик. Від нього сходи круто спускалися на дно колодязя. Тут Лось і Гусєв побачили велику камінну плиту з вгвинченим кільцем — насилу підняли її: з темного отвору подув свіжий вітер.

Гусєв ковзнув униз першим. Лось, закриваючи за собою плиту, побачив, як на кільцеподібному майданчику з’явилися ледь помітні у червоних сутінках постаті солдатів.

Вони побігли крученими сходами. Гор простягнув їм руки назустріч і впав під ударами.

ЛАБІРИНТ ЦАРИЦІ МАГР

Лось і Гусєв обережно посувались у затхлій і задушній темряві.

— Завертаємо, Мстиславе Сергійовичу…

— Вузько?

— Широко, руки не дістають.

— Знову якісь колони. Стій! Де ж ми?..

…Щонайменше три години минуло відтоді, як вони зійшли в лабіринт. Сірників уже не було. Ліхтарика Гусєв загубив ще під час бійки. Вони йшли у непроглядній темряві.

Тунелі весь час розгалужувалися, перехрещувалися, відходили в глибину. Іноді чути було якийсь чіткий, одноманітний шум: падали краплі. Розширені очі розрізняли невиразні сіруваті обриси, але ці хиткі плями були тільки галюцинаціями темряви.

— Стій!

— Чого?

— Дна нема.

Вони почали дослухатися. В обличчя їм дихав солодкий, сухий вітерець. Здалеку, наче з глибини, долинали якісь зітхання — вдих і видих. З неясною тривогою вони чули, що попереду порожня глибина. Гусєв намацав під ногами камінь і кинув його в темряву. За кілька секунд долинув слабкий звук падіння.

— Провалля.

— А що це дихає?

— Не знаю.

Вони повернули і наштовхнулися на стіну. Мацали праворуч, ліворуч, — долоні ковзали по тріщинах, що обсипалися, по виступах склепінь. Край невидимої прірви був зовсім близько від стіни, — то праворуч, то ліворуч, то знову праворуч. Вони зрозуміли, що заблудили і тепер не знайдуть проходу, яким увійшли на цей низький карниз.

Вони прихилилися рядом, пліч-о-пліч, до шерехатої стіни. Стояли, слухаючи заколисливе зітхання з глибини.

— Кінець, Олексію Івановичу?

— Так, Мстиславе Сергійовичу, мабуть — кінець. Помовчавши, Лось спитав дивним голосом, тихо:

— Зараз — нічого не бачите?

— Ні.

— Ліворуч, далеко.

— Ні, ні.

Лось прошепотів щось до самого себе, переступив з ноги на ногу:

— Люто і владно любити життя… Тільки так…

— Ви про кого?

— Про них. Та й про нас. Гусєв теж потупцяв, зітхнув:

— Ось вона, чуєте, дихає.

— Хто — смерть?

— Дідько його знає, хто.

— Вона тут, — сказав Лось таким же дивним голосом.

У цей час здалеку незліченними тунелями покотився гуркіт. Затремтів карниз під ногами, здригнулася стіна. Посипалося у темряву каміння. Хвилі гуркоту прокотились і, даленіючи, затихли. Це був сьомий вибух. Тускуб дотримав свого слова. З відстані до вибуху можна було визначити, що Соацера лишилася далеко на заході.

Деякий час шурхотіли, падаючи, камінці. Стало тихо, ще тихше. Гусєв перший помітив, що зітхання в глибині припинилися. Тепер звідти линули дивні звуки — шурхіт, шипіння, здавалося, там закипала якась рідина. Гусєв наче збожеволів, — розкинув руки на стіні і побіг, скрикуючи, лаючись, відкидаючи каміння.

— Карниз іде колом. Чуєте? Має бути вихід. Чорт, голову розбив! — Деякий час він посувався мовчки, потім сказав схвильовано десь попереду Лося, який усе ще нерухомо стояв біля стіни: — Мстиславе Сергійовичу… Ручка… Рубильник… Їй-бо, рубильник…

Пролунало вискливе, іржаве скрипіння. Тьмяне світло спалахнуло під низьким цегляним куполом. Ребра плескатих склепінь спиралися на вузьке кільце карниза, що звисав над круглою, метрів десять у поперечнику, шахтою.

Гусєв усе ще тримався за рукоятку рубильника. По той бік шахти, під аркою купола, прихилився до стіни Лось. Він долонею затулив очі від різкого світла. Потім Гусєв побачив, як Лось прийняв руку і глянув униз, у шахту. Він низько нахилився, вдивляючись. Рука його затріпотіла, наче пальці щось почали струшувати. Він підвів голову, його біле волосся стояло сяйвом, очі розширилися, як від смертельного жаху.

Гусєв крикнув йому:

— Що ви дивитесь? — і тільки тоді глянув у глибину цегляної шахти.

Там гойдалася, перекочувалась коричнево-бура шкура. Від неї линуло оте шипіння, зловісний шурхіт, що весь час дужчав. Шкура здіймалася, спучувалася. Вся вона була вкрита великими, ніби конячими, оберненими до світла очима, кошлатими лапами…

— Смерть! — закричав Лось.

Це було величезне скупчення павуків. Вони, певно, плодилися в теплій глибині шахти, вибух потурбував їх, і вони почали підніматися, здиблюючись усією масою. Вони шипіли і шаруділи ніби шерстю. Ось один павук на піднятих кутами лапах побіг карнизом.

Вхід на карниз був недалеко од Лося. Гусєв закричав:

— Тікай! — і сильним стрибком перелетів через шахту, дряпнувшись головою по купольному склепінню, впав на карачки біля Лося, схопив його за руку і потяг до проходу, в тунель. Побігли що було сили.

Зрідка, далеченько один від одного, під склепінням тунелю горіли запилені ліхтарі. Густий порох лежав на підлозі, на уламках колон і статуй, на порогах вузьких дверей, що вели в інші переходи. Гусєв і Лось довго ішли цим коридором. Він закінчився залою з плескатим склепінням, з низькими колонами. Посередині стояла зруйнована статуя жінки з масним лютим обличчям. У глибині чорніли отвори жител. Тут теж лежав порох, — на статуї цариці Магр, на уламках начиння.

Лось зупинився, очі його були осклянілі, розширені.

- Їх там мільйони, — сказав він оглянувшись, — вони ждуть, їх час настане, вони оволодіють життям, населять Марс…

Гусєв потягнув його у найширший тунель, що виходив із зали. Ліхтарі горіли подекуди і тьмяно, йшли довго. Минули круглий міст, перекинутий через широку щілину, на дні її лежали суглоби гігантських машин. Далі знову потяглися запорошені сірі стіни. Зневіра запала в душу. Від утоми підломлювалися ноги. Лось кілька разів тихо повторив:

— Пустіть мене, я ляжу.

Серце його переставало битися. Жахливий смуток охопив його — він брів спотикаючись по слідах Гусєва курявою. Краплі холодного поту текли по обличчю. Лось зазирнув туди, звідки не може бути вороття. І все-таки могутніша сила відвела його від цієї межі, й він плентався напівживий у цих порожніх безмежних коридорах.

Тунель круто повернув. Гусєв скрикнув. У напівкруглій рамі входу їхнім очам відкривалося кубово-синє, сліпуче небо і сяюча кригою та снігом вершина гори, яку Лось так добре пам’ятав. Вони вийшли з лабіринту коло Тускубової садиби.

ХАО

— Сину Неба, Сину Неба! — покликав тоненький голос.

Гусєв і Лось підходили до садиби від гаю. З блакитних заростей висунулося гостроносе личко. Це був механік Аеліти, хлопчик у сірій шубці. Він сплеснув руками й почав пританцьовувати, обличчя в нього морщилось, як у тапіра. Розсунувши гілки, він показав схований серед руїн крилатий човен.

Хлопчик розповів: ніч минула спокійно, перед світанком пролунав віддалений гуркіт і з’явилась заграва. Він подумав, що Сини Неба загинули, скочив у човен і полетів у сховище Аеліти. Вона теж чула вибухи й з висоти скелі дивилася на пожарище. Вона сказала йому: “Вернись у садибу і жди Сина Неба. Якщо тебе схоплять слуги Тускуба, вмри мовчки; якщо Сина Неба вбито, проберися до його трупа, найди на ньому камінний флакончик, привези мені”.

Зціпивши зуби, Лось вислухав розповідь хлопчика. Потім Лось і Гусєв пішли до озера, змили з себе кров і пил. Гусєв вирізав з міцного дерева дрючка, завбільшки мало не з кінську ногу. Сіли в човен, злетіли в сяючу синяву.

Гусєв і механік сховали човен у печері, лягли біля входу й розгорнули карту. В цей час згори, із скель, скотилась Іха. Дивлячись на Гусєва, вхопилася за щоки. Сльози струмками лилися з її закоханих очей. Гусєв радісно засміявся.

Лось сам зійшов у прірву до Священного Порога. Наче крило вітру несло його крутими сходами через вузькі переходи й місточки. Що буде з Аелітою, з ним, чи пощастить їм урятуватися, чи вони загинуть? — він не міг міркувати: починав думати і переставав. Найголовніше, най-разючіше буде те, що зараз він знову побачить “народжену із світла зірок”.

Стрімко перебігши в хмарах пари горбатий міст над печерним озером, Лось, як і минулого разу, побачив по той бік низьких колон місячну перспективу гір. Він обережно вийшов на майданчик, що звисав над прірвою. Виблискував тьмяним золотом Священний Поріг.

Було жарко й тихо. Лось розчулився й хотів ніжно поцілувати рудий мох, сліди ніг на цьому останньому пристанищі.

Глибоко внизу здіймалися безплідні шпичаки гір. У густій синяві блискотіли льоди. Ось попіл багаття, ось прим’ятий мох, де Аеліта співала пісню улли. Хребтата ящірка, засичавши, побігла по каменях і завмерла, обернувши голову.

Лось підійшов до скелі, до трикутних дверцят, трохи відчинив їх і, нахилившись, зайшов у печеру.

Освітлена із стелі світильником, серед білих подушок спала Аеліта. Вона лежала навзнак, закинувши голу руку за голову. Її худеньке обличчя було сумне й лагідне. Склеплені вії здригалися, — мабуть, вона бачила сон.

Лось сів біля її голови й дивився на подругу щастя і скорботи зворушено та схвильовано. Які муки він зніс би зараз, щоб ніколи не засмутилося це чарівне обличчя, щоб спинити загибель краси, юності.

Лось подумав про тих, хто в темряві лабіринту дихає, шелестить і шипить у глибокому колодязі, очікуючи своєї години. Він застогнав од страху й туги. Аеліта зітхнула, прокидаючись. Якусь хвилину дівчина безтямно дивилася на Лося. Брови здивовано піднімалися. Обома руками вона обперлась на подушки й сіла.

— Сину Неба, — сказала вона ніжно й тихо, — сину мій. Я бачила тебе у сні, ти ніс мене на руках скляними сходами, ніс дедалі вище. Я чула, як калатає твоє серце.

Лось став на коліна біля ложа, поклав голову на подушку. Аеліта почала гладити його біле волосся.

— Ти стомився, Сину Неба, муже мій. Заплющ очі на мить. Забудь про все, відпочинь…

За дверима печери пролунав шум, мовби там дзижчало безліч бджіл. Ні Лось, ні Аеліта не чули його. Виючий шум дужчав. І ось із прірви повільно, як дивовижна оса, піднявся військовий корабель, дряпаючи носом скелі.

Корабель завис на рівні майданчика. На край його з борту впала драбинка. По ній зійшли Тускуб і загін солдатів у панцирах, у металевих ребристих шапках.

Солдати стали півколом перед печерою. Тускуб підійшов до трикутних дверей і вдарив у них кінцем палиці.

Лось і Аеліта спали глибоким сном. Тускуб обернувся до солдатів і звелів, показуючи палицею на печеру:

— Візьміть їх.

ВТЕЧА

Військовий корабель кружляв деякий час над скелями Священного Порога, потім одплив у напрямку Азори й десь там сів. Тільки тоді Іха й Гусєв змогли спуститися вниз. На витоптаному майданчику вони побачили Лося, — він лежав недалеко від входу до печери, уткнувшись обличчям в мох, в калюжі крові.

Гусєв узяв його на руки, — Лось не дихав, очі щільно заплющені, на грудях, на голові запеклася кров. Аеліти ніде не було. Іха голосила, збираючи в печері її речі. Вона не знайшла тільки плаща з капюшоном, — мабуть, Аелі-ту, мертву або живу, загорнули в плащ, повезли на кораблі.

Іха зав’язала в клуночок те, що лишилося від “народженої з світла зірок”, Гусєв перекинув Лося через плече, і вони пішли назад через мости над киплячим у темряві озером, сходинками, що зависали над туманною прірвою, — цією дорогою вертався колись Магацитл, несучи прив’язаний до прядки смугастий фартух дівчини Аолів — звістку миру і життя.

Нагорі Гусєв вивів з печери човна і посадив у нього Лося, загорнутого в простирадло, затягнув пояс, насунув глибше шолом і суворо мовив:

— Живим мене не візьмуть. Ну, коли вже доберуся до Землі… Ми сюди повернемось… — Він вліз у човен, розібрав рулі. — А ви, друзі, йдіть додому чи ще куди. Не згадуйте лихом. — Він перехилився через борт і за руку попрощався з механіком та Іхою. — Тебе з собою не кличу. Іхонько: лечу на неминучу смерть. Дякую, голубко, за любов, цього ми, Сини Неба, не забуваємо, отак. Прощай.

Він примружився на сонце, кивнув підборіддям і злетів у синяву. Довго дивились Іха та хлопчик у сірій шубці, як одлітав Син Неба. Вони не помітили, що з півдня, з-за місячних скель, піднялася, перетинаючи йому шлях, крилата цятка. Коли Гусєв зник у сонячних потоках, Іха впала на замшіле каміння в такому відчаї, що хлопчик злякався — чи не покинула й вона печальну Туму.

- Іхо, Іхо, — жалібно повторював він, — хо туа мірра — туа мурра.

Гусєв не одразу помітив військовий корабель, який перетинав йому шлях. Поглядаючи на карту, на скелі Лізіа-зіри, що підпливали, він тримав курс на схід, до кактусо-них полів, де лишився апарат.

Позад нього, у човні, відкинувшись, сидів Лось, вкритий липким простирадлом, яке майоріло од вітру. Лось був нерухомий і наче спав, — у його тілі не було потворної безглуздості трупа. Гусєв тільки тепер відчув, який дорогий йому товариш.

Нещастя сталося так. Гусєв, Іхонька і механік сиділи тоді в печері, біля човна, — сміялися. Раптом унизу пролунали постріли. Потім — зойк. І за хвилину з прірви злетів як шуліка військовий корабель, кинувши на майданчику непритомного Лося, — і заходився кружляти, видивлятися.

Гусєв плюнув через борт — так остобісів йому Марс. “Тільки б дістатися до апарата, влити Лосеві “ковток спирту”. Він поторкав його, — теплий; відтоді як Гусєв підібрав тіло на майданчику, в ньому не було помітно задубіння. “Дасть бог — віддишеться. — Гусєв по собі знав слабку дію марсіанських куль. — Але надто вже довго триває непритомність”. Він занепокоєно обернувся до сонця, що хилилося до вечірнього пругу, і в ту мить побачив корабель, котрий падав з висоти.

Гусєв одразу ж повернув на північ, уникаючи зустрічі. Корабель повернув. Час од часу на ньому з’являлися жовтуваті димочки пострілів. Тоді Гусєв став набирати висоту, розраховуючи під час спуску подвоїти швидкість і втекти від переслідувача.

У вухах свистів крижаний вітер, сльози застилали очі, замерзали па віях. Зграя бридких іхі, неохайно махаючи крилами, кинулася було на човен, але промахнулась і відстала. Гусєв давно вже втратив напрямок. Кров била в скроні, розріджене повітря стьобало крижаними батогами. Тоді Гусєв повним ходом пішов униз. Корабель одстав і зник за обрієм.

Тепер унизу лежала, скільки сягало око, мідно-червона пустеля. Ні деревця, ні життя довкола. Сама тільки тінь, од човна летіла по плоских пагорках, хвилях піску, по тріщинах кам’янистого грунту, що поблискував, мов скло. Де-не-де на пагорках кидали понуру тінь руїни жител. Цю пустелю скрізь борознили висохлі річища каналів.

Сонце хилилося нижче до рівного краю пісків, розливалося мідне, тужливе сяйво заходу, а Гусєв усе ще бачив унизу хвилі піску, пагорки, руїни Туми, що вмирала, припадаючи порохом.

Швидко настала ніч. Гусєв спустився і сів на піщаній рівнині. Виліз із човна, відігнув на обличчі Лося простирадло, трохи одкрив його повіки, притулився вухом до серця, — Лось сидів ні живий ні мертвий. У нього на мізинці Гусєв помітив кільце, на ланцюжку висів одкритий флакончик.

— Ех, пустеля, — сказав Гусєв, відходячи од човна. Крижані зірки загорілися у неосяжно-високому чорному небі. Піски видавалися сірими від їхнього світла. Було так тихо, що Гусєв чув шурхіт піску, який осипався в глибокому сліду ноги… Мучила спрага. Насувалася туга. — Ех, пустеля! — Гусєв вернувся в човен, сів до рулів.

Куди летіти? Рисунок зірок був дикий і незнайомий.

Гусєв запустив мотор, але гвинт ліниво крутнувся і став. Мотор не працював — коробка з-вибуховим порошком була порожня.

— Ну гаразд, — стиха мовив Гусєв. Знову виліз із човна, засунув палицю ззаду, за пояс, витяг Лося. — Ходімо, Мстиславе Сергійовичу, — поклав його на плече і пішов, грузнучи по кісточки в піску.

Йшов довго. Дійшов до пагорба, поклав Лося на якісь засипані піском сходи, оглянувся на самітню в зірчастому світлі колону на пагорбі і ліг ницьма. Смертельна втома, як одплив, зашуміла в крові.

Він не знав, чи довго так пролежав нерухомо. Пісок освіжав, холола кров. Тоді Гусєв сів, — тужливо підвів голову. Невисоко над пустелею стояла червонувата похмура зірка. Вона скидалася на око великого птаха. Гусєв дивився на неї, роззявивши рота.

— Земля. — Схопив Лося і побіг у напрямку зірки.

Він знав тепер, де лежить апарат.

Дихаючи з свистом, обливаючись потом, Гусєв величезними стрибками долав рівчаки, люто скрикував, спотикаючись об каміння, біг, біг, — а перед ним плив близький темний обрій пустелі. Кілька разів Гусєв лягав обличчям у холодний пісок, щоб освіжити хоч парою вологи пересохлий рот. Підхоплював товариша і знову йшов, поглядаючи на червонуваті промені Землі. Його величезна тінь самітно рухалася серед світового кладовища.

Зійшла гострим серпом щербата Олла. Серед ночі зійшла кругла Ліхта, — світло її було лагідне і сріблясте, подвійні тіні впали від хвиль піску. Обидва ці дивні місяці попливли — один угору, другий на ущерб. У їхньому світлі померк Талцетл. Вдалині здійнялися крижані вершини Лізіазіри.

Пустеля кінчилася. Незабаром мало світати. Гусєв вийшов у кактусові поля. Повалив ногою одну рослину і жадібно наситився її ніби живим водянистим м’ясом. Зірки гасли. В бузковому небі виступали рожеві краї хмар. І ось Гусєв почув, наче удари залізних валків, одноманітний металічний стукіт, виразний і чіткий у ранковій тиші. Гусєв скоро зрозумів його значення: над кактусовими заростями стирчали три ґратчасті щогли військового корабля-переслідувача. Удари долинали звідти — це марсіани руйнували апарат.

Гусєв побіг, ховаючись серед кактусів, і водночас побачив і корабель, і рядом з ним величезний іржавий горб апарата. Десятка зо два марсіан били по його клепаній обшивці великими молотками. Видно, робота щойно почалася. Гусєв поклав Лося на пісок, витяг із-за пояса палицю.

— Я вам, сучі сини! — не своїм голосом заволав Гусєв, вискакуючи з-за кактусів.

Підбіг до корабля і ударом палиці розтрощив металеве крило, збив щоглу, вдарив у борт, як у діжку. З корабля вискочили солдати. Кидаючи зброю, горохом сипонули з палуби, побігли врозтіч. Солдати, які розбивали апарат, тихо виючи, поповзли борознами, зникли в заростях. За хвилину все поле спорожніло, — такий великий був жах перед всюдисущим, невразливим для смерті Сином Неба.

Гусєв одгвинтив люк, підтяг Лося, і обидва Сини Неба зникли всередині яйця. Кришка зачинилася. Тоді марсіани, які причаїлися за кактусами, побачили незвичайне і разюче видовище.

Величезне іржаве яйце завбільшки з будинок загуркотіло, з-під нього знялися коричневі хмари куряви і диму. Під страшними ударами Тума задрижала. Сповнюючи повітря ревом і громовим гуркотом, гігантське яйце застрибало по кактусовому полю. Повисло в хмарах куряви і, як метеор, шугнуло в небо, несучи з собою лютих Магацитлів на їхню батьківщину.

НЕБУТТЯ

— Ну що, Мстиславе Сергійовичу, — живі?

Обпекло рот. Рідкий вогонь пішов по тілу, по жилах, по кістках. Лось розплющив очі. Курна зірочка горіла над ним зовсім близько. Небо було дивне — жовте, стьобане, мов скриня. Щось стукало, стукало рівномірно, тремтіла курна зірочка.

— Котра година?

— Годинник став, от лихо, — відповів голос.

— Ми давно летимо?

— Давно, Мстиславе Сергійовичу.

— А куди?

— А чорт його знає, — нічого не можу розібрати, темрява і зорі… Премо у світовий простір.

Лось знову заплющив очі, силкуючись проникнути в пустоту пам’яті, але в пам’яті ніщо не розкрилось, і він знову поринув у непроглядний сон.

Гусєв укрив його якнайтепліше і вернувся до спостережних трубок. Марс видався тепер менший од чайного блюдечка. Місячними плямами виділялися на ньому днища висохлих морів, мертві пустелі. Диск Туми, яку засипали піски, все зменшувався, все далі летів од нього апарат кудись у безпросвітну темряву. Зрідка промінчик зірки колов око. Та скільки Гусєв не вдивлявся, ніде не було видно червоної зорі.

Гусєв позіхнув, клацнув зубами, — така нудьга порожнього простору всесвіту мучила його. Оглянув запаси води, їжі, кисню, загорнувся в ковдру і ліг на тремтячу підлогу поруч з Лосем.

Минуло чимало часу. Гусєв прокинувся від голоду. Лось лежав, розплющивши очі, — обличчя його було в зморшках, старе, щоки запали. Він тихо спитав:

— Де ми зараз?

— Все там же, Мстиславе Сергійовичу, — в просторі, — Олексію Івановичу, ми були на Марсі?

— Вам, Мстиславе Сергійовичу, мабуть, зовсім пам’ять відібрало.

— Так, зі мною щось сталося… згадую, і спогади обриваються якось непевно. Не можу зрозуміти, що було насправді, — все наче сон. Дайте напитися…

Лось заплющив очі і трохи згодом запитав тремтячим голосом:

— Вона — теж сон?

— Хто?

Лось не відповів, похилив голову, заплющив очі.

Гусєв подивився через усі вічка в небо — темінь, темінь. Натяг на плечі ковдру і сів, скоцюрбившись. Не хотілося ні думати, ні згадувати, ні чекати. Заколисуюче постукувало, здригалося залізне яйце, що мчало з карколомною швидкістю в бездонній порожнечі.

Минав якийсь незмірно довгий, неземний час. Гусєв сидів, скоцюрбившись, у заціпенілій дрімоті. Лось спав. Прохолода вічності осідала невидимим пилом на серце, на свідомість.

Страшний зойк розідрав вуха. Гусєв схопився, вирячив очі. Кричав Лось, — стояв серед розкиданих ковдр, марлевий бинт сповз йому на обличчя.

— Вона жива!

Він здійняв кістляві руки і кинувся на шкіряну стіну, бив по ній, дряпав нігтями.

— Вона жива! Випустіть мене… Задихаюсь… Вона була, була!

Він довго бився, кричав і знесилено повис на руках у Гусєва. І знову затих, задрімав.

Гусєв знову скоцюрбився під ковдрою. Згасли, як попіл, бажання, хололи почуття. Слух звик до залізного пульсу яйця і не вловлював більше звуків. Лось бурмотів у сні, стогнав, іноді обль ічя його сяяло щастям.

Гусєв дивився на Лося і думав:

“Добре тобі у сні, любий чоловіче. І не треба, не прокидайся, спи, спи… Прокинешся — сядемо отак, навпочіпки, під ковдрою, — тремти, як ворона на мерзлому пеньку. А ніч, ніч, кінець останній…”

Йому не хотілося навіть заплющувати очі, — так він і сидів, дивлячись на якийсь блискучий цвяшок… Настала велика байдужість, насувалося небуття…

Так промчав незмірний простір часу.

Почулося дивне шарудіння, стукіт, щось торкалося ззовні залізної обшивки яйця.

Гусєв розплющив очі. Приходив до пам’яті, почав дослухатися- здавалося, апарат посувається серед каміння і щебеню. Щось навалилось і поповзло по стіні. Шуміло, шаруділо. Ось ударило в другий бік, — апарат затрясло. Гусєв розбудив Лося. Вони поповзли до спостережних трубок, і одразу ж обидва скрикнули.

Довкола, у темряві, лежали поля блискучих, як алмази, уламків. Каміння, брили, кристалічні грані сяяли гострим промінням. За величезною даллю цих алмазних полів у чорній ночі висіло кошлате сонце.

— Мабуть, ми минаємо голову комети, — прошепотів Лось, — увімкніть реостати. Треба вийти з цих полів, інакше комета потягне нас до Сонця.

Гусєв поліз до верхнього вічка, Лось став до реостатів. Удари по обшивці яйця почастішали, подужчали. Гусєв кричав зверху:

— Легше — брила праворуч… Давайте повний… Гора, гора летить… Проїхали… Наддайте ходу, наддайте ходу, Мстиславе Сергійовичу!

ЗЕМЛЯ

Алмазні поля були слідами проходження блукаючої в просторах комети. Довгий час апарат, втягнений у її тяжіння, пробирався серед небесного каміння. Швидкість його без упину збільшувалася, діяли абсолютні закони математики — потроху напрямок польоту яйця і метеоритів змінився: утворився кут, що чимдалі більше розширювався. Золотава туманність — голова невідомої комети і її слід — потоки метеоритів — відлітали по гіперболі — безнадійній кривій, щоб, обігнувши Сонце, назавжди зникнути у просторах. Крива польоту апарата все дужче наближалася до еліпса.

Майже нездійсненна надія повернутися на Землю спонукала до життя Лося і Гусєва. Тепер, не відриваючись од вічок, вони стежили за небом. З одного боку апарат сильно нагріло, — довелося скинути одяг.

Алмазні поля лишилися далеко внизу: видавалися іскринками, перетворилися на біляву туманність і зникли. І ось — у величезній далині вони побачили Сатурн, що переливався райдужними кільцями, оточений супутниками.

Яйце, притягнуте кометою, поверталося в сонячну систему.

Якийсь час темряву розтинала світлова лінія. Скоро і вона зблідла, погасла. Це були астероїди — маленькі планети, які незліченним роєм снують навколо Сонця. Сила їх тяжіння ще дужче вигнула криву польоту яйця. Нарешті у верхнє віконечко Лось побачив дивний, сліпучий вузький серп, — це була Венера. Майже в той самий час Гусєв, який спостерігав у друге вічко, страшно засопів, обернувся, спітнілий, червоний.

— Вона, їй-богу, вона!..

У чорній пітьмі тепло сяяла сріблисто-синювата куля. Осторонь неї і яскравіше за неї світилася кулька завбільшки з ягоду смородини. Апарат мчав трохи в бік од них. Тоді Лось наважився зробити небезпечну річ — поворот горла апарата, щоб відхилити вісь вибухів од траєкторії польоту. Поворот удався. Напрямок став змінюватися. Тепла кулька помалу перейшла в зеніт.

Летів, летів простір часу. Лось і Гусєв то прилипали до спостережних трубок, то падали серед розкиданих шкур і ковдр. Вичерпувалися останні сили. Мучила спрага, воду всю випили.

І ось у напівзабутті Лось побачив, як шкури, ковдри і мішки поповзли по стінах. Зависло в повітрі голе до пояса тіло Гусєва. Все це було схоже на марення. Гусєв, як виявилося, лежав ниць біля вічка. Ось він підвівся, бурмочучи, схопився за груди, захитав чубатою головою, обличчя його залили сльози, вуса обвисли.

— Рідна, рідна, рідна!..

Крізь туман свідомості Лось усе-таки зрозумів, що апарат повернувся і летить горлом уперед, підхоплений тяжінням Землі. Він поповз до реостатів і повернув їх, — яйце затремтіло, загуркотіло. Він нахилився до вічка.

У пітьмі висіла величезна водяна куля, залита сонцем. Голубими видавалися океани, зеленуватими — обриси островів, хмарні поля застилали якийсь материк. Волога куля поволі оберталася. Сльози заважали дивитися. Душа, плачучи з любові, летіла назустріч голубувато-вологому стовпу світла. Батьківщина людства! Плоть життя! Серце світу!

Куля Землі затуляла півнеба. Лось до краю повернув реостати. Проте політ був стрімкий, — оболонка розжарилася, закипів гумовий кожух, диміла шкіряна обшивка. Останнім зусиллям Гусєв повернув кришку люка. В щілину, виючи, ввірвався крижаний вітер. Земля розкривала обійми, приймала своїх синів.

Сильний удар. Обшивка лопнула. Яйце глибоко ввійшло горлом у трав’янистий пагорок.

Був полудень, неділя, третього червня. На великій відстані од місця падіння, — на березі озера Мічіган, — ті, що каталися на човнах, сиділи на відкритих терасах ресторанів і кав’ярень, і ті, хто грав в теніс, гольф, футбол, запускали паперові змії в безхмарне небо — вся ця сила-си-ленна людей, які виїхали в день недільного відпочинку втішатися чарівністю зелених берегів, шумом липневого листу, чула протягом п’яти хвилин дивний виючий звук.

Люди, які пам’ятали часи світової війни, казали, оглядаючи небо, що так завжди ревли снаряди важких гармат. Потім багатьом пощастило побачити яйцеподібну тінь, яка швидко ковзнула на Землю.

Не минуло й години, як великий натовп зібрався біля місця падіння апарата. Допитливі бігли звідусіль, перелазили через огорожі, мчали на автомобілях, на човнах по синьому озеру. Яйце, вкрите шаром нагару, пом’яте і тріснуте, стояло, нахилившись, на пагорку. Було висловлено безліч припущень, безглуздіших одне від одного. Особливо ж у натовпі почалося хвилювання, коли прочитали вибитий зубилом на прочиненій кришці люка напис: “РРФСР. Вилетіли з Петрограда 18 серпня 192… року”. Це було ще дивніше, бо сьогодні було третє червня тисяча дев’ятсот… Одно слово, позначку на апараті було зроблено три з половиною роки тому.

А коли з таємничого апарата почувся слабкий стогін, натовп з жахом відступив і затих. Приїхав загін поліції, лікар і дванадцять кореспондентів з фотографічними апаратами. Відкрили люк і надзвичайно обережно витягли з яйця двох напівголих людей: один, худий, як скелет, старий, з білим волоссям, був непритомний, другий, з розбитим обличчям і поламаними руками, жалібно стогнав. У натовпі пролунали співчуття, жіночий плач. Небесних мандрівників поклали в автомобіль і повезли в лікарню.

Кришталевим од щастя голосом співала пташка за відчиненим вікном. Співала про сонячний промінь, про синє небо. Лось нерухомо лежав на подушках — слухав. Сльози текли по зморшкуватому обличчю. Він десь уже чув цей кришталевий голос. Але де, коли?

За вікном з напіввідкинутою, ледь надутою вранішнім вітром шторою на траві блищала сиза роса. Вблоге листя ворушилося тінями на шторі. Співала пташка. Вдалині з-за лісу піднімалася біла густа хмара.

Чиєсь серце сумувало за цією землею, за хмарами, за шумливими зливами і сяючими росами, за велетнями, які бродять серед зелених пагорбів… Він пригадав — так сонячного ранку не на Землі співала пташка про сни Аеліти… Аеліта… А чи була вона? Чи тільки примарилась? Ні. Пташка бурмоче скляним язичком про те, що колись жінка, голубувата, як сутінки, з сумним худеньким обличчям, сидячи вночі коло багаття, співала стародавню пісню кохання. Ось чому текли сльози по зморшкуватих щоках Лося. Пташка співала про ту, що лишилася за зірками, і про сивого зморшкуватого, старого мрійника, який облетів небеса.

Вітер дужче надув штору, нижній край її м’яко хлюпнув, — кімната сповнилася запахом меду, землі, вологи.

Одного такого ранку в лікарні з’явився Скайльс. Він міцно потис Лосеві руку, — “поздоровляю, любий друже”, — сів на табуретку біля ліжка, зсунув капелюха на потилицю.

— Ви дуже подалися за час подорожі, друже, — сказав він. — Щойно був у Гусєва, той молодець: руки в гіпсі, зламана щелепа, але весь час сміється, — дуже задоволений, що вернувся. Я надіслав до Петрограда його дружині телеграму і п’ять тисяч доларів. Про вас телеграфував у мою газету, — одержите величезну суму за “Дорожні нотатки”. Але вам доведеться вдосконалити апарат — ви погано сіли. Хай йому чорт! Подумати — минуло майже чотири роки від того божевільного вечора у Петрограді! Раджу вам, друже, випити чарку доброго коньяку, це поверне вас до життя.

Скайльс базікав, весело і дбайливо поглядаючи на співрозмовника, обличчя його було засмагле, безтурботне, очі сповнені жагою допитливості. Лось подав йому руку:

— Я радий, що ви прийшли, Скайльсе.

ГОЛОС КОХАННЯ

Хмари снігу летіли по Ждановській набережній, повзли поземкою по тротуарах, лапатий сніг несамовито кружляв навколо розгойданих ліхтарів. Засипало під’їзди й вікна, за річкою хуртовина бушувала, в парку аж гуло.

Набережною ішов Лось, піднявши комір і зігнувшись назустріч вітру. Теплий шарф метлявся за його спиною, ноги ковзали, обличчя сікло снігом. Він, як звичайно, вертався з заводу додому, в самітню квартиру. Мешканці набережної звикли до його крислатого капелюха, до шарфа, що затуляв низ обличчя, до сутулих плечей, і навіть коли він уклонявся й вітер розвівав його біле волосся, нікого вже не дивував незвичний погляд його очей, які бачили одного разу те, чого ще ніхто не бачив.

За інших часів якийсь юний поет неодмінно надихнувся б його недоладною постаттю з шарфом, яка бреде серед снігових хмар. Але часи тепер були не ті: поетів захоплювали не снігові бурі, не зірки, не надхмарні країни, а стук молотів по всій країні, шипіння пилок, шурхіт серпів, свист кіс, — веселі земні пісні.

Минуло півроку від того дня, коли Лось повернувся на Землю. Вщухла цікавість, що охопила весь світ, коли з’явилась перша телеграма про прибуття з Марса двох людей.

Лось і Гусєв з’їли належну кількість страв на ста п’ятдесяти бенкетах, вечерях і вчених зборах. Гусєв виписав з Петрограда Машу, вбрав гарно, як ляльку, дав кількасот інтерв’ю, завів мотоцикл, почав носити круглі окуляри, півроку роз’їжджав по Америці та Європі, розповідаючи про бійки з марсіанами, про павуків і про комети, про те, як вони з Лосем мало не полетіли на Велику Ведмедицю, — і, повернувшись у Радянську Росію, заснував “Товариство для перекинення бойового загону на планету Марс з метою врятування решти його трудящого населення”.

Лось у Петрограді на одному механічному заводі будував універсальний двигун марсіанського типу.

О шостій годині вечора він звичайно повертався додому. Вечеряв сам. Перед сном розкривав книгу, — дитячим белькотінням видавалися йому рядки поета, дитячим базіканням вигадки романіста. Погасивши світло, він довго лежав, дивився в темрву, — текли, текли самотні думки.

Як і завжди в цей час, Лось ішов сьогодні набережною. Хмари снігу звивалися догори в бурхливу хурделицю. Курились карнизи, дахи. Хиталися ліхтарі. Забивало дух.

Лось зупинився і підвів голову. Вітер розірвав хуртовинні хмари. В бездонно-чорному небі переливалася зірка. Лось дивився на неї несамовитим поглядом, — промінь її ввійшов у серце… “Тумо, Тумо, зірко печалі…” Рухливі кінці хмар знову затулили безодню, сховали зірку. В ту коротку мить у пам’яті Лося з жахною ясністю майнуло видіння, яке він досі ніколи не міг втримати…

Крізь сон почувся шум — наче сердите дзижчання бджіл. Пролунали різкі удари — стук. Аеліта у сні здригнулася, зітхнула, прокидаючись, і затремтіла. Він не бачив її в темряві печерки, тільки відчував, як калатає її серце. Стукіт у двері повторився. Знадвору пролунав голос Тускуба: “Візьміть їх”. Лось схопив Аеліту за плечі. Вона ледь чутно сказала:

— Муже мій, Сину Неба, прощай.

Її пальці швидко ковзнули по його обличчю. Тоді Лось навпомацки почав шукати її руку і забрав у неї флакончик з отрутою. Вона швидко, швидко — одним подихом — забурмотіла йому на вухо:

— На мені заборона, я посвячена цариці Магр… За стародавнім звичаєм, за страшним законом Магр, дівчину, яка порушила заборону посвячення, кидають у лабіринт, у колодязь. Ти бачив його… Але я не могла опиратися коханню Сина Неба. Я щаслива. Дякую тобі за життя. Дякую тобі, муже мій…

Аеліта поцілувала його, і він відчув гіркий запах отрути на її губах. Тоді він випив рештки темної вологи, — її було ще багато у флакончику. Аеліта ледве встигла торкнутися його. Удари в двері примусили Лося підвестися, але свідомість зникала, руки й ноги не слухались. Він вернувся до постелі, упав на тіло Аеліти, обхопив його. Він не ворухнувся, коли в печерку зайшли марсіани. Вони одірвали його від дружини і понесли. Останнім зусиллям він рвонувся за краєм її чорного плаща, та спалахи пострілів, тупі удари відкинули його назад, до золотих дверцят печери…

* * *

Долаючи вітер, Лось побіг набережною. І знову зупинився, закружляв у снігових хмарах і, так само, як тоді, — у пітьмі всесвіту, — крикнув:

— Жива, жива… Аеліто, Аеліто…

Вітер шаленим поривом підхопив це вперше вимовлене на землі ім’я, розвіяв його серед бурхливих снігів. Лось сховав підборіддя в шарф, засунув руку глибоко в кишеню, побрів, хитаючись, додому.

Біля під’їзду стояв автомобіль. Білі мухи крутилися в димних стовпах його ліхтарів. Чоловік у кошлатому кожусі пританцьовував морозними підошвами на тротуарі.

— Я по вас, Мстиславе Сергійовичу, — крикнув він весело, — сідайте в машину, їдьмо.

Це був Гусєв. Він нашвидку пояснив: сьогодні, о сьомій годині вечора, радіотелефонна станція жде — як і весь цей тиждень — подачі невідомих сигналів надзвичайної’ сили. Шифр їх незрозумілий. Цілий тиждень газети всіх частин світу зайняті здогадами з приводу цих сигналів, — є припущення, що вони йдуть з Марса. Завідувач радіостанції запрошує Лося сьогодні ввечері прийняти таємничі хвилі.

Лось мовчки стрибнув у автомобіль. Шалено затанцював лапатий сніг у конусах світла. В обличчя різонув хуртовинний вітер. Над сніговою пустелею Неви палала бузкова заграва міста, сяйво ліхтарів уздовж набережних — вогні, вогні… Вдалині вила сирена криголама, що десь ламав лід.

В кінці вулиці Червоних Зір, на сніговій галявині, під деревами, що аж свистіли од вітру, біля будинку з круглим дахом, автомобіль зупинився. Пустельно вили ґратчасті вежі й дротяні сітки, що потонули в снігових хмарах. Лось навстіж розчинив заметені снігом двері, зайшов у теплий будиночок, скинув шарф і капелюх. Рум’яний гладкий чоловік почав щось пояснювати йому, тримаючи його червону від холоду руку в теплих пухких долонях. Стрілка годинника підходила до сьомої.

Лось сів біля приймального апарата, надів навушники. Стрілка годинника повзла. О час, квапливі удари серця, крижаний простір всесвіту!..

Повільний шепіт почувся в його вухах. Лось одразу заплющив очі. Знову повторився віддалений, тривожний, повільний шепіт. Повторювалось якесь дивне слово. Лось напружив слух. Ніби тиха блискавка, пронизав йому серце далекий голос, який неземною мовою печально повторював:

— Де ти, де ти, де ти, Сину Неба?

Голос замовк. Лось дивився перед себе побілілими, розширеними очима… Голос Аеліти, голос кохання, вічності, голос туги летить по всьому всесвіту, гукає, кличе, — де ти, де ти, кохання…

1922

ГІПЕРБОЛОЇД ІНЖЕНЕРА ГАРІНА

Цей роман написано в 1925–1927 роках, перероблено, з написанням нових розділів, у 1937 році.

Автор

1

У цьому сезоні діловий світ Парижа збирався на сніданок до готелю “Мажестік”. Там можна було зустріти зразки всіх націй, окрім французької. Там поміж стравами точилися ділові розмови й укладались угоди під звуки оркестру, бахкання корків та жіноче щебетання.

У розкішному холі готелю, застеленому найдорожчими килимами, поблизу скляних дверей, що обертаються, важно походжав високий сивий чоловік з енергійним голеним обличчям, яке нагадувало героїчне минуле Франції. На ньому був чорний широкий фрак, шовкові панчохи й лаковані туфлі з пряжками. На грудях лежала срібна ретязь. Це був верховини швейцар, духовний заступник акціонерного товариства, що експлуатувало готель “Мажестік”.

Заклавши за спину подагричні руки, він спинявся перед скляною стіною, де серед розквітлих у зелених шапликах дерев та пальмового листя обідали відвідувачі. Він скидався цієї хвилини на професора, який вивчає життя рослин і комах за стінкою акваріума.

Жінки були чудові, що й казати. Молоденькі приваблювали молодістю, блиском очей: синіх — англосаксонських, темних, як ніч, — південноамериканських, лілових — французьких. Літні жінки приправляли, як гострою підливою, марніючу красу вишуканістю туалетів.

Так, щодо жінок, — усе було гаразд. Але верховний швейцар не міг те саме сказати про чоловіків, котрі сиділи в ресторані.

Звідкіля, з яких будяків після війни вилізли оці опасисті молодчики, коротенькі на зріст, з волосатими пальцями у перснях, із запаленими щоками, що важко піддавалися бритві?

Вони хапливо ковтали всілякі напої від ранку до ранку. Волосаті пальці їхні плели з повітря гроші, гроші, гроші… Вони повзли з Америки переважно, із клятої країни, де ступають по коліна в золоті, де хочуть за безцінь скупити весь добрий старий світ.

2

До під’їзду готелю тихо підкотив роллс-ройс — довга машина з кузовом Із червоного дерева. Швейцар, брязкаючи ретяззю, заспішив до дверей, що обертаються.

Перший увійшов жовтаво-блідий чоловік, невеликий на зріст, з чорною, коротко підстриженою бородою, з роздутими ніздрями м’ясистого носа. Він був у бахматому довгому пальті і в котелку, насунутому на брови.

Чоловік спинився, буркотливо чекаючи на супутницю, яка розмовляла з молодиком, що вискочив назустріч автомобілю з-за колони під’їзду. Кивнувши йому головою, жінка пройшла через двері, котрі обертаються. Це була славнозвісна Зоя Монроз, одна з прегарних жінок Парижа, — сіроока, топка, висока, в білому суконному костюмі.

— Ми будемо обідати, Роллінг? — спитала вона чоловіка в котелку.

— Ні. Я розмовлятиму з ним до обіду.

Зоя Монроз усміхнулася, наче поблажливо пробачаючи різкий тон відповіді. Саме тоді в двері проскочив молодик, який розмовляв із Зоєю Монроз коло автомобіля. Він був у розіпнутому старенькому пальті, з палицею і м’яким капелюхом у руці. Збуджене обличчя його сяяло веснянками. Ріденькі цупкі вусики мовби приклеєні. Він хотів, певно, привітатися за руку, але Роллінг, не виймаючи рук із кишень пальта, сказав ще різкіше:

— Ви запізнилися на чверть години, Семенов.

— Мене затримали… У нашій же справі… Дуже вибачаюсь… Усе залагоджено… Вони згодні… Завтра можуть виїхати до Варшави.

— Якщо ви будете горлати на весь готель, вас виведуть, — зауважив Роллінг, уп’яливши в нього каламутні очі, що не обіцяли нічого доброго.

— Пробачте — я пошепки. У Варшаві уже все підготовлено: паспорти, одяг, зброя тощо. У перших числах квітня вони перейдуть кордон…

— Зараз я і мадемуазель Монроз обідатимемо, — сказав Роллінг. — Ви поїдете до цих добродіїв і перекажете їм, що я бажаю їх бачити сьогодні на початку п’ятої. Попередьте, що коли вони надумають водити мене за носа, я викажу їх поліції…

Ця розмова відбулася на початку квітня 192… року.

3

У Ленінграді на світанку поблизу бонів[12] Гребної школи, на річці Крестовці, спинився двовесловий човен.

З нього вийшло двоє, і коло самісінької води відбулася в них коротка розмова: говорив тільки один — різко і владно, другий дивився на повноводу, тиху, темну річку.

За хащами Крестовського острова, у нічній синяві, розливався весняний світанок.

Потім ці двоє нахилилися над човном, вогник сірника осяяв їхні обличчя. Вони вийняли з човна згортки, і той, хто мовчав, узяв їх і зник у лісі, а той, хто говорив, стрибнув у човен, відштовхнувся од берега і хапливо зарипів кочетами. Обриси людини, що гребла, пропливли через світанкову смугу води і розтанули в тіні протилежного берега. Невелика хвиля хлюпнула на бони.

Спартаківець Тарашкін, “загребний” на гоночній двійчастій гічці, чергував цієї ночі в клубі. Через молодість ліг і весняний час, замість того, щоб бездумно витрачати на сон швидкоплинні години життя, Тарашкін сидів над сонною водою на бонах, обхопивши коліна.

У нічній тиші було про що подумати. Два літа підряд москвичі, котрі не розуміються навіть на запаху справжньої води, били Гребну школу на одиночках, на четвірках і на вісімках. Це було прикро.

Але спортсмен знає, що поразка веде до перемоги. Це одно, та ще, можливо, чарівність весняного світанку, що пах гострою травичкою і мокрим деревом, підтримували в Тарашкіна цілковите самовладання, необхідне для тренування перед великими червневими гонками.

Сидячи на бонах, Тарашкін бачив, як пришвартувався і потім одплив двовесловий човен. Тарашкін ставився спокійно до життєвих явищ. Але тут видалася йому дивною одна обставина: двоє, що висадилися на берег, були схожі один на одного, як двоє весел. Однакові на зріст, зодягнені в однакові широкі пальта, в обох м’які капелюхи, насунуті на лоба, і однаковісінькі гострі борідки.

Але, зрештою, у республіці не забороняється вештатися ночами суходолом і водою зі своїм двійником. Тарашкін, певно, одразу забув би про постаті з гострими борідками, якби не дивна пригода, що сталася того ж ранку поблизу Гребної школи у березовому гайочку, в напівзруйнованій дачці із забитими вікнами.

4

Коли з рожевої зірниці над заростями островів зійшло сонце, Тарашкін хруснув м’язами і подався на подвір’я клубу збирати тріски. Час був шоста година на початку. Грюкнула хвіртка, і вологою доріжкою, ведучи велосипеда, ввійшов Василь Віталійович Шельга.

Шельга був добре тренований спортсмен, м’язистий і легкий, середній на зріст, з міцними в’язами, швидкий, спокійний і обережний. Він працював у карному розшуку й спорту віддавався для загального тренування.

— Ну, як справи, товаришу Тарашкін? Усе гаразд? — спитав він, ставлячи велосипеда край ґанку. — Приїхав повеслувати трохи… Диви — сміття, ай-ай.

Він зняв гімнастерку, засукав рукава на худих, м’язистих руках і заходився прибирати клубне подвір’я, ще захаращене матеріалами, що лишилися від ремонту бонів.

— Сьогодні прийдуть хлопці з заводу — за одну ніч наведемо порядок, — сказав Тарашкін. — То як же, Василю Віталійовичу, записуєтесь у команду на шістку?

— Не знаю, як бути, — сказав Шельга, відкочуючи смоляну діжечку. — Москвичів, з одного боку, бити треба, з другого, боюся, не зможу бути акуратним… Смішне діло у нас закручується.

— Знову з приводу бандитів щось?

— Ні, бери вище- кримінальщина у міжнародному масштабі.

— Шкода, — мовив Тарашкін, — а то б погребли.

Зійшовши на бони і дивлячись, як по всій річці виграють сонячні зайчики, Шельга стукнув держалном мітли і напівголосно покликав Тарашкіна:

— Ви добре знаєте, хто тут живе поблизу на дачах?

— Живуть подекуди волоцюги.

— А ніхто не переїжджав на одну з оцих дач в середині березня?

Тарашкін скосив оком на сонячну річку, почухав нігтями ноги другу ногу.

— Он у тому гайочку — забита дача, — сказав він. — Тижнів чотири тому, це я пам’ятаю, дивлюся — з комина дим. Ми так і подумали — чи то там безпритульні, чи бандити.

— Бачили кого-небудь з тієї дачі?

— Стривайте, Василю Віталійовичу. Саме їх я, певно, бачив сьогодні.

І Тарашкін розказав про двох людей, що причалили вдосвіта до багнистого берега.

Шельга підтакував: “Так, так”, — гострі очі його стали мов щілинки.

— Ходімо, покажеш дачу, — мовив він і торкнув кобуру револьвера, що висіла ззаду на ремені.

5

Дача в чахлому березовому гайочку видавалася нежилою — ґанок згнив, вікна позабивані дошками поверх віконниць. У мезоніні вибиті шибки, роги в будинку під рештками ринв заросли мохом, до підвіконня вигналася лобода.

— Ваша правда — там живуть, — сказав Шельга, оглянувши дачу з-за дерев, потім обережно обійшов її навколо. — Сьогодні тут були… Але на якого дідька їм треба лазити у вікно? Тарашкін, ходіть-но сюди, тут щось негаразд.

Вони хутко підійшли до ґанку. На ньому виднїлися сліди ніг. Ліворуч од ґанку на вікні висіла боком віконниця-щойно зірвана. Вікно одчинено всередину. Під вікном на вологому піску — знову відбитки ніг. Сліди великі, видно, важкої людини, і другі — трохи менші, вузькі, носками всередину.

— На ґанку сліди іншого взуття, — зауважив Шельга.

Він зазирнув у вікно, тихенько свиснув, гукнув:

— Гей, дядьку, у вас вікно одчинене, як би чого не поцупили.

Ніхто не озвався. З напівтемної кімнати тягнуло солодкуватим неприємним запахом.

Шельга погукав голосніше, виліз на підвіконня, вийняв револьвер і м’яко стрибнув у кімнату. За ним поліз і Тарашкін.

Перша кімната була порожня, під ногами валялися бита цегла, штукатурка, клапті газет. Напівлрочин-епі двері вели до кухні. Тут на плиті під іржавим ковпаком, на столах і табуретах стояли примуси, фарфорові тиглі, скл’яні, металеві реторти, банки й цинкові ящики. Один лрадиус ще шипів згасаючи.

Шельга гукнув знову: “Гей, дядьку!” Похитав головою і обережно прочинив двері у напівтемргу кімнату, прорізану пласким, крізь щілини віконниць, промінням сонця.

— Ось він! — сказав Шельга.

У глибині кімнати на залізному ліжку горілиць лежав одягнутий чоловік. Руки його були закинуті за голову і прикручені до билець ліжка. Ноги обмотані мотузкою. Піджак і сорочка на грудях розірвані. Голова неприродно відкинута назад, гостро стирчала борідка.

— Ага, ось вони як його, — сказав Шельга, оглядаючи під соском убитого до рукоятки встромлений фінський ніж. — Мордували… Дивіться…

— Василю Віталійовичу, це той самий, хто на човні пришшв. Його не більше як години півтори тому вбили.

— Будьте тут, караульте, нічого не чіпати, нікого не пускати, — чуєте, Тарашкін?

За кілька хвилин Шельга говорив по телефону з клубу:

— Наряд на вокзали… Перевіряти всіх пасажирів… Наряди по всіх готелях. Перевірити кожного, хто повернувся між шостою і восьмою ранку. Агента і собаку в моє розпорядження.

6

До того, як пришлють собаку-шукача, Шельга заходився пильно оглядати дачу, починаючи з горища.

Скрізь валялося сміття, бите скло, клапті шпалерів, іржаві банки з-під консервів. Вікна засновано павутинням, по кутках — пліснява, гриби. Дачу, мабуть, покинули ще з 1918 року. Жилими виявилися тільки кухня й кімната із залізним ліжком. Ніякого затишку, ніяких решток їжі, опріч знайденої в кишені вбитого французької булки та шматка чайной ковбаси.

Тут не жили, сюди приїжджали щось робити, з чим доводилось ховатися. Такий був перший висновок, який зробив Шельга, все оглянувши. Обстеження кухні свідчило, що тут працювали над якимись хімічними препаратами. Досліджуючи купки попелу на плиті під ковпаком, де, певно, брали хімічні проби, перегорнувши декілька брошур із загнутими рїжками сторінок, він встановив друге: вбитий чоловік цікавився всього-на-всього звичайнісінькою піротехнікою.[13]

Такий висновок завів Шельгу в безвихідь. Він ще раз обшукав одяг убитого, — нового нічого не виявив. Тоді він підійшов до питання з іншого боку.

Сліди ніг біля вікна свідчили, що вбивць було двоє, що вони пролізли через вікно, неминуче ризикуючи зустріти опір, оскільки чоловік на дачі не міг не почути тріску виламуваної віконниці.

Це означало, що вбивці хотіли за будь-яких обставин або добути щось надзвичайно важливе, або умертвити чоловіка на дачі.

Далі: коли припустити, що вони хотіли просто умертвити його, то, по-перше, могли це зробити простіше — скажімо, підкарауливши його десь на шляху до дачі, і, по-друге, поза вбитого на ліжку свідчила, що його мордували, зарізали не одразу. Вбивці намагалися дізнатись од цього чоловіка щось таке, чого він не хотів сказати.

Що вони могли випитувати в нього? Гроші? Важко припустити, щоб людина, вирушаючи вночі на покинуту дачу вправлятися у піротехніці, брала з собою великі гроші. Точніше — вбивці хотіли взнати якусь таємницю, пов’язану з нічною працею вбитого.

Отже, хід думок привів Шельгу до нового обстеження кухні. Він одсунув від стіни ящики і помітив квадратний люк у підвал, який часто роблять на дачах під кухнею. Тарашкін запалив недогарок і ліг на живіт, освітлюючії вогкий підвал, куди Шельга обережно спустився трохи підгнилою, слизькою драбиною.

— Идіть-но сюди з свічкою! — крикнув із темряви Шельга. — От де у нього була справжнісінька лабораторія.

Підвал тягнувся під усією дачею: вздовж цегляних стін стояло кілька дощатих столів на козлах, балони з газом, невеликий мотор і динамо, скляні вапни, в котрих звичайно роблять електроліз, слюсарні інструменти і скрізь на столах — купки попелу…

— От що він робив, — якось зачудовано мовив Шельга, оглядаючи притулені до стіни підвалу грубі дерев’яні бруски та листи заліза. І листи, і бруски в багатьох місцях були просвердлені, інші розрізані навпіл, місця розрізів та отворів видавались обпаленими і оплавленими.

У дубовій дошці, що стояла сторчма, отвори були в діаметрі менші за міліметр, ніби від уколу голкою. Посередині дошки виведено великими літерами “П. П. Гарін”. Шельга перевернув дошку і на зворотному боці побачив ті самі літери навиворіт: якимсь незрозумілим способом тридюймову дошку пропалено цим написом наскрізь.

— Тьху ти, чорт, — вилаявся Шельга, — ні, П. П. Гарін тут не в піротехніці вправлявся.

— Василю Віталійовичу, а це що таке? — спитав Тарашкін, показуючи пірамідку дюймів півтора заввишки, майже дюйм в основі, спресовану з якоїсь сірої речовини.

— Де зи знайшли?

- Їх там повен ящик.

Покрутивши, понюхавши пірамідку, Шельга поставив її на край столу, встромив у неї збоку запаленого сірника і відійшов у дальній куток підвалу. Сірник догорів, пірамідка спалахнула сліпучим біло-голубуватим світлом. Горіла п’ять хвилин з секундами без кіптяви, майже без запаху.

— Раджу більше таких дослідів не проводити, — сказав Шельга, — пірамідка могла бути газовою свічкою. Тоді б ми не вийшли з підвалу. Дуже добре, що ж ми взнали? Спробуємо встановити: по-перше, вбивство вчинено не з метою помсти чи пограбування. По-друге, встановлено прізвище вбитого — П. П. Гарін. От поки що й усе. Ви хочете заперечити, Тарашкін, що, можливо, П. П. Гарін той, хто відплив на човні. Не думаю. Прізвище на дошці написав сам Гарін. Це психологічно зрозуміло. Коли б я, скажімо винайшов якусь отаку чудову штуку, то вже напевно від захвату написав би своє прізвище, але аж ніяк не ваше. Ми знаємо, що вбитий працював у лабораторії; отже, він і є винахідник, тобто — Гарін.

Шельга і Тарашкін вилізли з підвалу і, закуривши, сіли на ґаночку, на осонні, очікуючи агента з собакою.

7

На головному поштамті у віконце для прийому закордонних телеграм просунулася гладка червоняста рука і повисла з тремтячим телеграфним бланком.

Телеграфіст декілька секунд дивився на оцю руку і нарешті збагнув: ага, п’ятого пальця нема — мізинця, і почав читати бланк:

“Варшава, Маршалковська, Селенову. Доручення виконано наполовину, інженер вибув. Документи взяти не пощастило, чекаю розпоряджень. Стась”.

Телеграфіст підкреслив червоним Варшава. Підвівся і, затуливши собою віконце, уп’ялився крізь грати у того, хто подав телеграму. Це був масивний, середніх літ чоловік із хворобливою, жовтувато-сірою шкірою надутого обличчя, з обвислими жовтими вусами, що прикривали рота. Очі заховані під щілинками напухлих повік. На голеній голові — коричневий оксамитний картуз.

— У чому справа? — запитав він грубо. — Приймайте телеграму.

— Телеграма шифрована, — сказав телеграфіст.

— Тобто як — шифрована? Що ви мені дурниці верзете! Це комерційна телеграма, ви зобов’язані прийняти. Я покажу посвідчення, я перебуваю на службі у польському консульстві, ви відповісте за найменшу затримку.

Чотирипалий громадянин розсердився і тряс щоками, не говорив, а горлав, — але рука його на прилавку віконця все ще тривожно тремтіла.

— Бачите, громадянине, — казав йому телеграфіст, — хоч ви запевняєте, буцімто ваша телеграма комерційна, а я запевняю, що — політична, шифрована.

Телеграфіст усміхався. Жовтий добродій, сердячись, підвищував голос, а тим часом телеграму його непомітно взяла дівчина і віднесла до столу, де Василь Віталійович Шельга переглядав усі подані телеграми цього дня.

Глянувши на бланк: “Варшава, Маршалковська”, він вийшов за перегородку в зал, зупинився позад сердитого відправника і подав знак телеграфістові. Той, покрутивши носом, згадав лихим словом панську політику і сів писати квитанцію. Поляк важко сопів од люті, тупцюючи, рипів лакованими черевиками. Шельга пильно дивився на його великі ноги. Одійшов до виходу, кивнув черговому агентові на поляка:

— Простежити.

Вчорашні пошуки з собакою привели від дачі у березовому гайочку до річки Крестовки, де й зникли: тут убивці, певно, сіли в човен. Учорашній день не приніс нічого нового. Злочинці, з усього видно, були добре замасковані в Ленінграді. Не дав нічого і перегляд телеграм. Тільки ця остання, мабуть, — у Варшаву, Семенову — являла якийсь інтерес.

Телеграфіст подав полякові квитанцію, той поліз у жилетну кишеню за дріб’язком. Саме тоді до віконця хутко підійшов з бланком у руці гарний темноокий чоловік з гострою борідкою і, чекаючи, коли місце звільниться, зі спокійною недоброзичливістю дивився на солідний живіт сердитого поляка.

Потім Шельга побачив, як чоловік з гострою борідкою враз зіщулився: він помітив чотирипалу руку й одразу глянув полякові в обличчя.

Погляди їхні зустрілись. У поляка одвисла щелепа. Припухлі повіки широко розкрились. У каламутних очах майнув жах. Обличчя його, як у дивовижного хамелеона, змінилося — стало свинцевим.

І тільки тоді Шельга збагнув — пізнав чоловіка з борідкою, що стояв перед поляком: це був двійник убитого на дачі в березовому гайочку на Крестовському…

Поляк хрипко зойкнув і помчав з неймовірною швидкістю до виходу. Черговий агент, котрому наказали тільки стежити за ним здалеку, спокійно пропустив його на вулицю і вислизнув слідом.

Двійник убитого лишився стояти біля віконця. Холодні, з темним обідком очі його не відбивали нічого, крім здивування. Він повів плечем І, коли поляк зник, подав телеграфістові бланк:

“Париж, Бульвар Батіньйоль, до запитання, номеру 555. Негайно приступайте до аналізу, якість підвищити на п’ятдесят відсотків, у середині травня чекаю першої посилки. П. П.”.

— Телеграма стосується наукових робіт, їх проводить мій товариш, якого відрядив до Парижа Інститут неорганічної хімії, — пояснив він телеграфістові.

Потім неквапливо потягнув з кишені цигаркову коробку, постукав цигаркою і обережно закурив.

Шельга шанобливо сказав йомуі’

— Дозвольте вас на два слова.

Чоловік з борідкою глянув на нього, опустив в її і відказав надзвичайно люб’язно:

— Будь ласка.

— Я агент карного розшуку, — сказав Шельга, показуючи карточку, — може, знайдемо зручніше місце для розмови?

— Ви хочете арештувати мене?

— Ніякісінького бажання. Я хочу вас попередити, що поляк, котрий звідси вибіг, має намір вас убити так само, як учора на Крестовському убив інженера Гаріна.

Чоловік з борідкою на хвильку замислився. Ні ввічливість, пі спокій не покинули його.

— Будь ласка, — сказав він, — ходімо, у мене є чверть години вільного часу.

8

На вулиці поблизу поштамту до Шельги підбіг червоний, весь у плямах черговий агент:

— Товаришу Шельга, він утік.

— Нащо ж ви його упустили?

— На нього автомобіль чекав, товаришу Шельга.

— Де ваш мотоциклет?

— Онде валяється, — агент показав на мотоцикла за сто кроків од поштамтського під’їзду, — він підбіг і ножем по шині. Я засвистів. Він — у машину, і гайда.

— Помітили номер автомобіля?

— Ні.

— Я подам на вас рапорт.

— То як же, коли у нього номер навмисно грязюкою геть заляпано!

— Гаразд. Ідіть у відділення, я буду через двадцять хвилин.

Шельга наздогнав чоловіка з борідкою. Якийсь час вони йшли мовчки. Завернули на бульвар Профспілок.

— Ви дивно схожі на вбитого, — почав Шельга.

— Мені це неодноразово доводилося чути, моє прізвище П’янков-Питкевич, — охоче озвався чоловік з борідкою. — У вчорашній вечірній я прочитав про вбивство Гаріна. Це жахливо. Я добре знав цю людину. Тямущий працівник, гарний хімік. Я часто бував у його лабораторії на Крестовському. Він готував величезне відкриття з військової хімії. Ви маєте уяву про так звані димові свічки?

Шельга покосився на нього, не відказав, запитав:

— Як ви гадаєте — вбивство Гаріна пов’язане з інтересами Польщі?

— Не думаю. Причина вбивства значно глибша. Відомості про досліди Гаріна попали в американську пресу. Польща могла бути лише передатною Інстанцією.

На бульварі Шельга запропонував трохи посидіти. Було безлюдно. Шельга вийняв з портфеля вирізки з російських та іноземних газет, розклав на колінах,

— Ви кажете, що Гарін працював з хімії, відомості про нього просочилися в зарубіжну пресу? Тут дещо співпадає з вашими словами, дещо мені не зовсім зрозуміло. Ось — прочитайте:

“…В Америці зацікавлені повідомленням із Ленінграда про досліди російського винахідника. Вважають, що його прилад має наймогутнішу, з усіх відомих досі, руйнівну силу”.

Питкевич прочитав і — усміхаючись:

— Дивно, — не знаю… Не чув про це. Ні, це не про Гаріна.

Шельга подав другу вирізку.

“…У зв’язку з наступними великими маневрами американського флоту в тихоокеанських водах було зроблено запит у військовому міністерстві, — чи відомо про прилади колосальної руйнівної сили, що створюють у Радянській Росії”.

Питкевич знизав плечима: “Дурниці”, — і взяв у Шельги третю вирізку.

“…Хімічний король, мільярдер Роллінг, виїхав до Європи. Його від’їзд пов’язаний з організацією тресту заводів, що обробляють продукти вугільної смоли й кухонної солі. Роллінг дав у Парижі інтерв’ю, висловивши впевненість, що його величезний хімічний концерн [14] внесе заспокоєння в країни Старого Світу, вражені революційними силами. Особливо агресивно Роллінг говорив про Радянську Росію, де, згідно з чутками, ведуться загадкові досліди над передачею на відстань теплової енергії”.

Питкевич уважно прочитав. Замислився. Сказав, насупивши брови:

— Так. Цілком імовірно — вбивство Гаріна якось пов’язано з оцією заміткою.

— Ви спортсмен? — несподівано спитав Шельга, взяв руку Питкевича і повернув її долонею вгору, — Я страшенно захоплююся спортом.

— Ви дивитеся, чи нема у мене мозолів од весел, товаришу Шельга… Бачите — два пухирці, — це вказує, що непогано гребу і що я два дні тому справді гріб близько півтори години підряд, відвозячи Гаріна в човні на Крестовський острів… Вас задовольняють ці відомості?

Шельга одпустив його руку і засміявся:

— Ви молодець, товаришу Питкевич, з вами цікаво було б позмагатися серйозно.

— Від серйозної боротьби я ніколи не відмовляюсь.

— Скажіть, Питкевич, ви знали раніше поляка з чотирма пальцями?

— Ви хочете знати, чому я здивувався, побачивши у нього чотирипалу руку? Ви дуже спостережливі, товаришу Шельга. Так, я здивувався… більше — я злякався.

— Чого?

— Ну, оцього я вам і не скажу.

Шельга покусав губу. Дивився вздовж безлюдного бульвару.

Питкевич вів далі:

— У нього не тільки скалічена рука, — у нього на тілі жахливий шрам навскоси через груди. Скалічив Гарін у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році. Чоловіка цього звуть Стась Тиклінський…

— Що ж, — спитав Шельга, — покійний Гарін скалічив його таким же способом, яким він розрізав тридюймові дошки?

Питкевич швидко повернув голову до співрозмовника, і вони деякий час дивилися один одному в очі: той спокійно і непроникливо, цей весело і відверто.

— Арештувати ви мене все-таки хочете, товаришу Шельга?

— Ні… Це ми завжди встигнемо.

— Ваша правда. Я знаю чимало. Але, звісно, ніякими примусовими заходами ви не дізнаєтесь від мене того, чого я не захочу виказувати. До злочину я непричетний, ви самі знаєте. Хочете відкриту гру? Умови боротьби: після доброго удару ми зустрічаємось і відверто розмовляємо. Це скидатиметься на шахову партію. Заборонені прийоми — вбивати один одного на смерть. До речі, поки ми з вами балакаємо, ви наражалися на смертельну небезпеку, запевняю вас, — я не жартую. Коли б на вашому місці сидів Стась Тиклінський, то я б, скажімо, огледівся — безлюдно, — і пішов би неквапливо на Сенатську площу, а його б знайшли на цій лаві безнадійно мертвим з гидкими плямами на тілі. Але, повторюю, до вас цих фокусів не застосовуватиму. Хочете партію?

— Гаразд. Згоден, — сказав Шельга, сяючи очима. — Нападатиму я перший — так?

— Звісно, якби ви не піймали мене на поштамті, я б сам, звичайно, не запропонував гри. А щодо чотирипалого поляка — обіцяю допомагати його розшукати. Де б не зустрів-негайно повідомлю телефоном або телеграфно.

— Гаразд. А тепер, Питкевич, покажіть, що у вас за штука така, чим ви загрожуєте…

Питкевич хитнув головою, всміхнувся: “Хай буде по-вашому, — гра відкрита”, і обережно вийняв з бокової кишені плоску коробку. У ній лежала металева, у палець завтовшки, трубка.

— Оце й усе, тільки натиснути з одного кінця — там всередині хрусне скельце.

9

Підходячи до карного розшуку, Шельга нараз спинився, — ніби наштовхнувся на телеграфний стовп: “Хе! — видихнув він, — хе! — і люто тупнув ногою: — Ох, ловкач, ох, артист!”

Шельгу справді остаточно оступачили. Він стояв за два кроки від убивці (у цьому тепер не було сумніву) і не схопив його. Він розмовляв з людиною, яка знала, певно, всі ниточки вбивства і примудрилася нічого не сказати по суті. Цей П’янков-Питкевич знав якусь таємницю… Шельга раптово збагнув — саме державного, світового значення була ця таємниця… Він уже за хвоста тримав П’янкова-Питкевича, — “вивернувся, клятий, оступачив!”.

Шельга вибіг на третій поверх до себе у відділ. На столі лежав пакет, загорнутий у газетний папір. В глибокій ніші вікна сидів сумирний огряднеиький чоловік у мазаних чоботях. Тримаючи картуз біля живота, він вклонився Шельзі.

— Бабичев, кербуд, — сказав він з міцним самогонним духом, — на Пушкарській вулиці, двадцять четвертий номер будинку, житлотовариство.

— Це ви принесли пакет?

— Я приніс. З квартири номер тринадцять… Це не в головному корпусі, а в невеличкій прибудові. Мешканець другу добу у нас пропав. Сьогодні міліцію покликали, двері виламали, склали акта в порядку закону, — кербуд прикрив рота рукою, щоки його почервоніли, очі ледь-ледь вилізли, зволожилися, дух самогону наповнив кімнату, — значить, оцей пакет я знайшов додатково в грубці.

— Прізвище зниклого мешканця?

— Савельєв Іван Олексійович.

Шельга розгорнув пакета. Там була фотографічна карточка П’янкова-Питкевича, гребінець, ножиці і склянка темної рідини, фарба для волосся.

— Що робив Савельєв?

— По вченій частині. Коли у нас фанова труба лопнула, — комітет до нього звернувся… Він — “радий би, — каже, — вам допомогти, але я хімік”.

— Вій часто виходив серед ночі з квартири?

— Серед ночі? Ні. Не помічалось. — Кербуд знову прикрив рота. — Ледь розвидниться, він — з двору, це точно. Але так, щоб серед ночі, — не помічалось, п’яним не бачили.

— Ходили до нього знайомі?

— Не помічалось.

Шельга зателефонував у відділення міліції Петроградської сторони. З’ясувалося — у прибудові дому двадцять чотири на Пушкарській справді жив Савельєв Іван Олексійович, тридцяти шести років, інженер-хімік. Оселився на Пушкарській у лютому, мав посвідчення, яке видала тамбовська міліція.

Шельга надіслав телеграфний запит до Тамбова і на автомобілі разом з кербудом поїхав на Фонтанку де у відділі кримінального слідства, на льодовні, лежав труп чоловіка, вбитого на Крестовському. Кербуд зразу впізнав у ньому мешканця із тринадцятого номера.

10

Приблизно в той же час чоловік, що назвав себе П’янковим-Питкевичем, під’їхав візником з піднятим верхом до одного з пустирів на Петроградській стороні, розплатився і попрямував тротуаром уздовж пустиря. Він одчинив хвіртку в паркані, минув подвір’я і зійшов вузькими східцями чорного ходу на п’ятий поверх. Двома ключами відімкнув двері, повісив у порожній вітальні на єдиний гвіздок пальто і капелюха, зайшов до кімнати, де четверо вікон до половини замащено крейдою, сів на дірявий диван і затулив обличчя руками.

Тільки тут, у самітній кімнаті (заставленій книжковими полицями та фізичними приладами), він міг оддатися нарешті страшенному хвилюванню, майже відчаю, який вразив його з учорашнього дня.

Його руки, стискаючи обличчя, тремтіли. Він розумів, що смертельна небезпека не минула. Він був оточений. Тільки якісь незначні можливості випадали на його користь, із ста — дев’яносто дев’ять були проти. “Як необережно, ох, як необережно!” — шепотів він.

Зусиллям волі він зрештою опанував своє хвилювання, тицьнув кулаком у брудну подушку, ліг горілиць і заплющив очі.

Його думки, перевтомлені страшенною напругою, відпочивали. Декілька хвилин мертвої нерухомості освіжили його. Він звівся, налив у склянку мадери і випив одним духом. Коли гаряча хвиля покотила тілом, він почав ходити кімнатою, з методичною неквапливістю шукав оті незначні можливості до порятунку.

Він обережно відігнув біля плінтуса старі облїзлі шпалери, витяг з-під них аркуші креслень і згорнув їх трубкою. Зняв з полиць кілька книжок і все це вкупі з кресленнями та частинами фізичних приладів поклав у чемодан. Щохвилини прислухаючись, одніс чемодан вниз і в одному з темних підвалів для дров сховав його під купою сміття. Знов піднявся до себе в кімнату, вийняв з письмового столу револьвер, оглянув, засунув у задню кишеню.

Була без чверті п’ята. Він знову ліг і курив одну цигарку по одній, кидаючи недопалки в куток. “Звісно, вони не знайшли!” — майже закричав він, спускаючи ноги з дивана, і знову забігав по діагоналі кімнати.

У сутінках він натягнув грубі чоботи, надів парусинове пальто і вийшов з дому.

11

Опівночі у шістнадцятому відділенні міліції покликали чергового до телефону. Квапливий голос проговорив йому на вухо:

— До Крестовського, на дачу, де позавчора сталося вбивство, вислати негайно наряд міліції…

Голос урвався. Черговий вилаявся в трубку. Викликав перевірну, з’ясувалося, що дзвонили з Гребної школи. Подзвонив у Гребну школу. Там довго деренчав телефон, нарешті заспаний голос проказав:

— Чого треба?

— Од вас дзвонили?

— Дзвонили, — позіхнувши, відказав хтось.

— Хто дзвонив? Ви бачили?

— Ні, у нас електрика зіпсована. Сказали, що за дорученням товариша Шельги.

За півгодини четверо міліціонерів вискочили з грузовичка біля зруйнованої дачі на Крестовському. За березами тьмяно багрянів слід вечірньої зірниці. У тиші чулися кволі стогони. Людина в кожусі лежала долілиць поблизу чорного гайку. Її перевернули — сторож. Коло нього валялася вата, насичена хлороформом.

Двері гайку були розчинені навстіж. Замок збитий. Коли міліціонери ввійшли всередину дачі, з підвалу хтось приглушеним голосом закричав:

— Люк, одсуньте люк у кухні, товариші…

Столи, ящики, важкі лантухи було навалено горою уздовж стіни кухні. їх розкидали, підняли кришку люка. З підвалу вискочив Шельга, геть у павутинні, пилюці, з дикими очима.

— Швидше сюди! — крикнув він, зникаючи за дверима. — Світло, хутчій!

У кімнаті (з залізним ліжком) при світлі потаємних ліхтарів побачили на підлозі двоє вистріляних револьверів, коричневий оксамитний картуз і огидливі, з їдким запахом, сліди блювоти.

— Обережніше! — крикнув Шельга. — Не дихайте, одійдіть, — це смерть!

Відступаючи, тиснучи до дверей міліціонерів, він з жахом і огидою дивився на металеву трубку завбільшки з людський палець, що валялася на підлозі.

12

Як усі великого масштабу ділові люди, хімічний король Роллінг приймав у справах в особливо для того найнятому приміщенні, офісі, де його секретар фільтрував одвіду-вачів, визначаючи ступінь їхньої важливості, читав їхні думки і з дивовижною ввічливістю відповідав на всі запитання. Стенографістка перетворювала на кристали людських слів ідеї Роллінга, котрі (якщо взяти їх арифметичне середнє за рік і помножити на грошовий еквівалент} коштували приблизно п’ятдесят тисяч доларів за кожний перебігаючий в одну секунду відрізок ідеї короля неорганічної хімії. Мигдалевидні нігті чотирьох друкарок без угаву пурхали по клавішах чотирьох “ундервудів”. Хлопчик для доручень миттю вслід за викликом виростав перед очима Роллінга, як згусла матерія його волі.

Офіс Роллінга на бульварі Мальзерб був похмурим і серйозним помешканням. Темного штофу[15] стіни, темні бобрики[16] на підлозі, темні шкіряні меблі. На темних столах, покритих склом, лежали збірники реклам, довідники в коричневій юхті,[17] проспекти хімічних заводів. Декілька іржавих газових снарядів і бомбомет, привезені з полів війни, прикрашали камін.

За високими, темного горіха дверима, в кабінеті серед діаграм, картограм і фотографій сидів хімічний король Роллінг. Профільтровані відвідувачі нечутно по килиму заходили до приймальні, сідали на шкіряні стільці і збентежено дивилися на горіхові двері. Там, за дверима, саме повітря в кабінеті короля неймовірно дорогоцінне, оскільки його пронизували думки, варті п’ятдесяти тисяч доларів на секунду.

Яке людське серце лишилося б спокійне, коли серед поважної тиші в приймальні раптово поворухнеться бронзова, у вигляді лапи, що тримає кулю, масивна ручка з горіхового дерева і з’явиться маленька людина у темно-сірому піджаку, з відомою всьому світові борідкою, що вкриває щоки, люто непривітна, майже надлюдина, з жовтаво-нездоровим обличчям, яке нагадує відому всьому світові марку виробів: жовте кружальце з чотирма чорними смужками… Прочиняючи двері, король втуплював очі в одвідувача і говорив з сильним американським акцентом: “Прошу”.

13

Секретар (дивовижно ввічливо) спитав, тримаючи золотий олівчик двома пальцями:

— Пробачте, ваше прізвище?

— Генерал Субботін, росіянин… емігрант.

Той, хто відповідав, сердито звів плечі і зібганим носовичком провів по сірих вусах.

Секретар, усміхаючись так, ніби розмова торкається дуже приємних, дружніх речей, промчав олівчиком по записнику і спитав уже зовсім обережно:

— Яка мета, мосьє Субботін, вашої можливої розмови з містером Роллінгом?

— Надзвичайна, вельми суттєва.

— Можливо, я спробую коротко ознайомити з нею містера Роллінга?

— Бачите, мета, так би мовити, проста, план… Взаємна вигода…

— План, в якому йдеться про хімічну боротьбу з більшовиками, я правильно розумію? — спитав секретар.

— Абсолютно правильно… Я хочу запропонувати містерові Роллінгу…

— Я боюся, — з чарівною ввічливістю перервав його секретар, і на його приємному обличчі навіть відбився вираз страждання, — боюсь, що містер Роллїнг трохи перевантажений подібними планами. Від минулого тижня до нас надійшло од самих тільки росіян сто двадцять чотири пропозиції про хімічну війну з більшовиками. У нас у портфелі є чудова диспозиція[18] повітряно-хімічного нападу одночасно на Харків, Москву та Петроград. Автор диспозиції дотепно розташовує сили на плацдармах буферних держав,[19] — дуже, дуже цікаво. Автор подає навіть точний кошторис: шість тисяч вісімсот п’ятдесят тонн гірчичного газу для суцільного винищення жителів цих столиць.

Генерал Субботін, почервонівши од страшенного припливу крові, перехопив:

— У чому ж справа, містере, як вас! Мій план не гірший, але й цей — чудовий план. Треба діяти! Од слів до діла… За чим же справа стала?

— Дорогий генерале, справа тільки в тому, що містер Роллінг поки що не бачить еквівалента своїм витратам.

— Якого ще еквівалента?

— Скинути шість тисяч вісімсот п’ятдесят тонн гірчичного газу з аеропланів не становитиме труднощів для містера Роллінга, але на це потрібні деякі витрати. Війна вимагає грошей, хіба не так? У пропонованих планах містер Роллінг поки що бачить самі витрати. Однак еквівалента, тобто прибутку від диверсій проти більшовиків, на жаль, не зазначено.

— Ясно, як божий день… прибутки… колосальні прибутки кожному, хто поверне Росії законних правителів, законний, нормальний лад, — золоті гори такій людині! — Генерал, як орел, з-під брів уп’ялився очима в секретаря. — Ага! Значить, вказати й еквівалент?

— Точно, озброївшись цифрами: ліворуч — пасив, праворуч- актив, далі — риску і різницю зі знаком плюс, яка може зацікавити містера Роллінга.

— Ага! — генерал засопів, насунув запиленого капелюха і рішуче попрямував до дверей.

14

Не встиг генерал вийти — у під’їзді почувся протестуючий голос хлопчика для доручень, потім інший голос висловив бажання, аби хлопчиська вхопили чорти, і перед секретарем з’явився Семенов у розстебнутому пальті, в руці капелюх і палиця, в куточку рота зжована сигара.

— Доброго ранку, друже, — хапливо мовив він секретареві і кинув на стіл капелюха та палицю, — пропустіть-но мене до короля поза чергою.

Золотий олівчик секретаря завис у повітрі.

— Але містер Роллінг сьогодні надзвичайно зайнятий.

— Е, дурниці, друже… У мене в автомобілі чекає людина, щойно з Варшави… Скажіть, Роллінгу, що ми у спра Гаріна.

У секретаря злетіли брови, і він зник за горіховими дверима. Через хвилину висунувся. “Мосьє Семенов, вас просять”, — просвистів він ніжним пошептом і сам натиснув дверну ручку у вигляді лапи, що тримає кулю.

Семенов став перед очі хімічного короля. Семенов не виявив при цьому особливого хвилювання, по-перше, тому, що за вдачею був хам, по-друге, тому, що цієї хвилини він був потрібен королеві більше, ніж йому король. Роллінг пропік його зеленими очима. Семенов, і цим не збентежившись, сів навпроти, з другого боку столу.

— Ну? — сказав Роллінг.

— Діло зроблено.

— Креслення?

— Та бачите, містере Роллінг, тут сталося деяке непорозуміння…

— Я питаю, де креслення? Я їх не бачу, — люто сказав Роллінг і легенько вдарив долонею по столу.

— Слухайте, Роллінг, ми домовилися, що я вам добуду не тільки креслення, але й сам прилад… Я зробив колосально багато… Знайшов людей… Надіслав їх до Петрограда. Вони проникли в лабораторію Гаріна. Вони бачили дію прилада… Але тут, дідько його знає, щось трапилося… По-перше, Гаріних виявилося двоє.

— Я це передбачав з самого початку, — гидливо сказав Роллінг.

— Одного нам пощастило усунути.

— Ви його вбили?

— Коли хочете — щось подібне. Принаймні — він помер. Вас це не повинно непокоїти: ліквідація сталася в Петрограді, сам він радянський підданий, — дрібниці… Але потім з’явився його двійник… Тоді ми зробили дивовижне зусилля…

— Одно слово, — перехопив Роллінг, — двійник чи сам Гарін живий, і ані креслень, ані приладів ви мені не привезли, хоч я витратив на це гроші.

— Хочете, я покличу, — в автомобілі сидить Стась Тиклінський, учасник всього цього діла, — він вам розкаже докладно.

— Не хочу бачити ніякого Тиклінського, мені потрібні креслення і прилад… Дивуюся з вашої сміливості — приходити з порожніми руками…

Незважаючи на холод цих слів, незважаючи на те, що, скінчивши говорити, Роллінг люто глянув на Семенова, впевнений, що миршавий російський емігрант спопелиться і зникне безслідно, — Семенов, не бентежачись, сунув до рота зжовану сигару і жваво проказав:

— Не хочете бачити Тиклінського, і не треба — задоволення небагато. Але ось яка штука: мені потрібні гроші, Роллінг, — тисяч двадцять франків. Чек дасте чи готівкою?

При всій величезній досвідченості і знанні людей Роллінг вперше в житті бачив такого нахабу. У Роллінга на м’ясистому носі виступило щось схоже на піт — таке він учинив над собою зусилля, щоб не жбурнути чорнильницю у веснянкувату пику Семенова. (А скільки було втрачено дорогоцінних секунд під час цієї паскудної розмови!) Опанувавши себе, він потягнувся до дзвінка.

Семенов, стежачи за його рукою, мовив:

— Справа в тому, дорогий містере Роллінг, що інженер Гарін зараз у Парижі.

15

Роллінг підхопився, — ніздрі роздулися, між брів набубнявіла жила. Він підбіг до дверей і замкнув їх на ключ, потім упритул підійшов до Семенова, схопив однією рукою бильце крісла, а другою вп’явся в край столу. Нахилився до його обличчя:

— Ви брешете!

— Ну от ще, буду я брехати… Діло було так: Стась Тиклінський зустрів двійника у Петрограді на пошті, коли той здавав телеграму, і завважив адресу: Париж, бульвар Батіньйоль… Учора Тиклінський приїхав із Варшави, і ми негайно побігли на бульвар Батіньйоль, в кафе віч-на-віч зіткнулися з Гаріним чи з його двійником, дідько їх розбере.

Роллінг снував очима по веснянкуватому обличчю Семенова. Тоді випростався, з легенів його вихопилося перепалене дихання.

— Ви чудово розумієте, що ми не в Радянській Росії, а в Парижі, — коли ви вчините злочин, я вас не рятуватиму од гільйотини. Та коли ви спробуєте мене обдурити, я вас розтопчу.

Він вернувся на своє місце, з огидою розкрив чекову книжку: “Двадцять тисяч не дам, з вас вистачить і п’яти…” Виписав чек, нігтем штовхнув його по столу до Семенова і потім — не більше ніж на секунду — поклав лікті на стіл і долонями стиснув обличчя.

16

Не з волі випадку красуня Зоя Монроз стала подругою хімічного короля. П’ять літ тому (в дев’ятнадцятому році) Зоя втекла з Петрограда до Парижа, де зажила широкої слави найгарнішої і найрозумнішої жінки серед артистичної богеми.[20] Її знімали в кіно, вона танцювала й співала в бульварних театриках і спокійно розоряла вщент іноземців, які сунули в ті роки до Парижа з гаманцями, розбухлими од воєнної і повоєнної наживи.

Зоя була жінкою сучасною. Між розвагами вона вибирала час пильно стежити за політикою.

Дізнавшись про можливу поїздку в Європу знаменитого Роллінга, Зоя одразу виїхала до Нью-Йорка. Там на місці купила репортера великої газети, і в пресі з’явилися замітки про приїзд до Нью-Йорка найрозумнішої, найгарнішої в Європі жінки, котра поєднує професію балерини із захопленням наймоднішою наукою — хімією і навіть замість банальних діамантів носить намисто із кришталевих кульок, наповнених світним газом. Ці кульки вплинули на уяву американців.

Коли Роллінг відплив до Європи, чудового сонячного ранку на верхній палубі, на майданчику для теніса, він побачив Зою Монроз, яка грала з тренером. Роллінг, похнюпившись, довго розглядав жінку, про яку щойно кричали всі газети, і вона йому сподобалася. Того ж дня, після вечері, сидячи в барі, він запропонував Зої бути його подругою. Посмоктуючи через соломинку крижаний напій, Зоя відказала:

— Дякую. Згодна. Ви не розчаруєтеся. Ви зробили вдалий вибір. Жіночі дрібнички мене мало обходять… Не забудьте- я пережила революцію, у мене був сипняк, я билася проти червоних… Я честолюбна. Ви велика людина. Я вірю у вас. Ви повинні перемогти… Я хочу бути вашим особистим секретарем.

Роллінг засовався на високому стільці, рот йому легенько перекосила усмішка — ознака його найбільшої веселості.

— Ви божевільна, — сказав він. — В особисті секретарі до мене домагаються чотири колишніх королі та декілька великих князів з російської династії… Але, чорт забирай, ви мені подобаєтесь…

Так іючалась їхня спілка, і Роллінг не помилився у виборі подруги.

В Парижі він почав вести переговори про трестування[21] хімічних заводів. Америка вкладала великі капітали у промисловість Старого Світу. Агенти Роллінга обережно скуповували акції. У Парижі його називали “американським буйволом”. Справді, він видавався велетнем серед європейських промисловців. Він ішов напролом. Промінь зору його був вузький. Він бачив перед собою одну мету: зосередження в одних (своїх) руках світової хімічної промисловості.

Зоя Монроз швидко вивчила його вдачу, його способи боротьби. Вона збагнула його силу і його слабість. Він кепсько знався на політиці і казав іноді дурниці про ре; волюцію та більшовиків. Вона непомітно оточила його потрібними й корисними людьми. Звела його зі світом журналістів і керувала бесідами. Вона купувала дрібних хронікерів, на котрих він не звертав уваги, — але вони виявили йому більше послуг, ніж солідні журналісти, бо проникали, як москіти, в усі щілини життя.

Коли вона “влаштувала” в парламенті невелику промову правого депутата “про необхідність тісного контакту з американською промисловістю заради хімічної оборони Франції”, — Роллінг вперше по-чоловічому, дружньо, з потріпуванням, потиснув їй руку:

— Чудово, я беру вас за секретарку з жалуванням двадцять сім доларів на тиждень.

Роллінг повірив у корисність Зої Монроз і став з нею одвертий по-діловому, тобто — до кінця.

17

Зоя Монроз підтримувала зв’язки з деякими російськими емігрантами. Один з них, Семенов, одержував у неї постійне жалування. Він був інженер-хімік випуску військового часу, потім прапорщик, потім білий офіцер і в еміграції займався дрібними комісіями.

У Зої Монроз він завідував контррозвідкою. Приносив їй радянські журнали та газети, переказував відомості, плітки, чутки. Він був ретельний, меткий і не бридливий.

Одного разу Зоя Монроз показала Роллінгу вирізку із ревельської газети, де йшлося про споруджуваний у Петрограді прилад величезної руйнівної сили. Роллінг засміявся:

— Дурниця, ніхто не злякається… У вас надто палка уява. Більшовики нічого незугарні збудувати.

Тоді Зоя запросила на сніданок Семенова, і він розповів з приводу цієї замітки дивну історію:

“…Дев’ятнадцятого року в Петрограді, незадовго до моєї втечі, я зустрів на вулиці приятеля, поляка, разом з яким закінчив технологічний інститут, — Стася Тиклінсько-го. Клунок за спиною, ноги обмотані шматками килима, на пальті цифри крейдою — сліди черг. Одно слово, все як годиться. Але обличчя жваве. Підморгує. В чому справа? “Я, — каже, — на таке золоте діло наскочив, — ой люлі! — мільйони! Де там — сотні мільйонів (золотих, звичайно!)” Я, звісно, причепився — розкажи. Він тільки сміється. На тому й розпрощалися. Тижнів зо два після цього я проходив Васильєвським островом, де жив Тиклінський. Згадав про його золоте діло, — думаю, дай попрошу у мільйонера півфунтика цукру. Зайшов. Тиклінський лежить мало не мертвий, — рука й груди забинтовані.

— Хто це тебе так відчухрав?

— Стривай, — відказує, — свята діва допоможе — видужаю, — я його вб’ю.

— Кого?

— Гаріна.

І він розказав, щоправда плутано й туманно, не бажаю-. чи відкривати подробиць, про те, як давній його знайомий, інженер Гарні, запропонував йому приготувати вугільні свічки для якогось приладу надзвичайної руйнівної сили. Щоб зацікавити Тиклінського, він обіцяв йому процент з баришів. Гарін сподівався по закінченні дослідів утекти з готовим приладом до Швеції, взяти там патент і самому використовувати апарат.

Тиклінський захоплено почав працювати над пірамідками. Завдання полягало в тому, щоб за можливо малого їхнього об’єму виділялася якнайбільша кількість тепла. Будову приладу Гарін зберігав у таємниці, — казав, що принцип його надто простий і тому найменший натяк розкриє таємницю. Тиклінський готував пірамідки, але жодного разу не міг допроситися показати йому апарат.

Од такої недовіри Тиклінський шаленів. Вони часто сварились. Одного разу Тиклінський вистежив Гаріна до місця, де той здійснював досліди, — у напівзруйнованому будинку на одній з глухих вулиць Петроградської сторони. Тиклінський пробрався туди слідом за Гаріним і довго ходив якимись сходами, порожніми кімнатами з вибитими шибками і зрештою у підвалі почув сильне, наче від різкого струменя пари, шипіння і знайомий дух палаючих пірамідок.

Він обережно спустився в підвал, але спіткнувся об биту цеглу, впав, нашумів і кроків за тридцять од себе, за аркою, побачив освітлене гасником, перекошене обличчя Гаріна. “Хто, хто тут?” — дико закричав Гарін, і саме тоді сліпучий промінь, не товщий од в’язальної голки, стрибнув з стіни і різонув Тиклінського навскоси через груди й руку.

Тиклінський опритомнів на світанку, довго кликав на допомогу і навкарачки виповз із підвалу, обливаючись кров’ю. Його підібрали перехожі, дотягли на ручному возику додому. Коли він одужав, почалася війна з Польщею, — довелося накивати п’ятами з Петрограда”.

Ця оповідь справила на Зою Монроз надзвичайне враження. Роллінг недовірливо посміхався: він вірив тільки в силу задушливих газів. Бронепоїзди, фортеці, гармати, громіздкі армії, — все це, на його думку, було пережитком варварства. Аероплани і хімія — ось єдине могутнє знаряддя війни. А якісь там прилади із Петрограда — дурниці, й край!

Та Зоя Монроз не вгамувалася. Вона вирядила Семенова до Фінляндії, щоб звідти добути точні відомості про Гаріна. Білий офіцер, якого найняв Семепов, перетнув на лижах російський кордон, знайшов у Петрограді Гаріна, говорив з ним і навіть запропонував йому працювати вкупі. Гарін поводився дуже обережно. Певно, йому було відомо, що за ним стежать з-за кордону. Про свій апарат він розповідав тільки те, що той, хто володітиме ним, здобуде казкову могутність. Досліди з моделлю апарата дали блискучі наслідки. Він чекав лише закінчення робіт над свічками-пірамідками.

18

Дощового недільного вечора на початку весни вогні з вікон і незліченні вогпі ліхтарів відбивалися в асфальтах паризьких вулиць.

Мовби чорними каналами, над безоднею вогнів мчали мокрі автомобілі, бігли, зштовхувалися, кружляли промоклі парасольки. Прілою вогкістю бульварів, духом овочевих крамничок, бензиновим гаром і парфумами була насичена дощова імла.

Дощ струмував по графітових дахах, решітках балконів, величезних смугастих тентах, розкинутих над кав’ярнями. Каламутно в тумані спалахували, кружляли, мерехтіли вогняні реклами всіляких місць розваги,

Люди маленькі — прикажчики і прикажчиці, чиновники і службовці — розважалися цього дня хто як міг. Люди великі, ділові, солідні відпочивали вдома біля камінів. Неділя- день простолюддя, відданий йому на поталу.

Зоя Монроз сиділа, підібгавши ноги, на широкому дивані серед незліченних подушечок. Вона курила і дивилася на вогонь каміна. Роллінг, у фраку, вмостився, з ногами на лавочці, у великому кріслі і теж курив і глядів на вугілля.

Його освітлене каміном обличчя видавалося розпечено-червоним, — м’ясистий ніс, щоки, зарослі борідкою, напівзаплющені повіками ледь запалені очі володаря всесвіту. Він поринув у гарний сум, необхідний раз на тиждень, щоб дати відпочинок мозку і нервам.

Зоя Монроз простягла перед себе гарні оголені руки і сказала:

— Роллінг, минуло вже дві години по обіді.

— Правда, — одказав він, — я так само, як і ви, гадаю, що травлення скінчено.

Її прозорі, майже мрійливі очі ковзнули по його обличчю. Тихо, серйозним голосом вона назвала його на ім’я. Він озвався, не ворушачись у нагрітому кріслі:

— Я слухаю вас, моя крихітко.

Дозвіл говорити дано. Зоя Монроз пересіла на край дивана, охопила колімо.

— Скажіть, Роллінг, хімічні заводи — велика небезпека для вибуху?

— О, звичайно. Четверте похідне від кам’яного вугілля — тротил — надзвичайно могутня вибухова речовина. Восьме похідне від вугілля — пікринова кислота, нею начиняють бронебійні снаряди морських гармат. Але є ще дужча штука — це тетрил.

— А що це таке, Роллінг?

— Те самісіньке кам’яне вугілля. Бензол (C6H6) змішаний при вісімдесяти градусах з азотною кислотою (HNO3), дає нітробензол. Формула нітробензолу — C6H5NO2. Коли ми в ній дві частини кисню O2 замінимо на дві частини водню H2, тобто коли ми нітробензол почнемо поволі розмішувати при вісімдесяти градусах з чавунними ошурками, з невеликою кількістю соляної кислоти, то матимемо анілін (C6H5NH2). Анілін, змішаний з деревним спиртом при п’ятдесяти атмосферах тиску, дасть диметил-анілін. Далі викопаємо величезну яму, оточимо її земляним валом, всередині поставимо сарай і там здійснимо реакцію диметил-аніліпу з азотною кислотою. За термометрами під час цієї реакції ми спостерігатимемо здалеку у підзорну трубу. Реакція диметил-аніліну з азотною кислотою дасть нам тетрил. Оцей тетрил — справжнісінький диявол: з невідомих причин він іноді вибухає під час реакції і розтрощує на порох величезні заводи. На жаль, нам доводиться мати з ним справу: оброблений фосгеном, він дає синю фарбу — кристал-віолет. На цій штуковині я заробив гарні гроші. Ви поставили мені забавне питання… Гм… Я вважав, що ви ліпше розумієтеся на хімії. Гм… Щоб приготувати з кам’яновугільної смоли, скажімо, облаточку пірамідону, котрий, скажімо, зцілить ваш головний біль, треба подолати довгий ряд сходинок… На шляху від кам’яного вугілля до пірамідону, чи до флакончика парфумів, чи до звичайного фотографічного препарату лежать такі диявольські речі, як тротил і пікринова кислота, такі чудові штуки, як бром-бензилціанід, хлорпікрин, ди-феніл-хлор-арсин і так далі і так далі, тобто бойові гази, від яких чхають, плачуть, зривають з себе захисні маски, задихаються, блюють кров’ю, вкриваються болячками, згнивають живцем…

Оскільки Роллінгу було нудно цього дощового недільного вечора, то він охоче поринув у роздуми про велике майбутнє хімії.

— Я думаю, — він помахав коло носа до половини викуреною сигарою, — я думаю, що бог Саваоф створив небо, землю і все живе з кам’яновугільної смоли й кухонної солі. У біблії про це прямо не сказано, але можна здогадуватися. Той, хто володіє вугіллям і сіллю, той володіє світом. Німці полізли у війну чотирнадцятого року тільки через те, що дев’ять десятих хімічних заводів усього світу належали Німеччині. Німці розуміли таємницю вугілля і солі: вони були єдиною культурною нацією на той час. Однак вони не розрахували, що ми, американці, за дев’ять місяців зможемо збудувати Еджвудський арсенал.[22] Німці відкрили нам очі, ми зрозуміли, куди треба вкладати гроші, і тепер світом будемо володіти ми, а не вони, бо гроші після війни-у нас і хімія — у нас. Ми перетворимо передусім Німеччину, а за нею й інші країни, які вміють працювати (ті, що не вміють, вимруть природним порядком, у цьому ми їм допоможемо), перетворимо на одну могутню фабрику… Американський прапор опереже землю, як бонбоньєрку, по екватору і від полюса до полюса…

— Роллінг, — перехопила Зоя, — ви самі накликаєте біду… Адже вони тоді стануть комуністами… Прийде день, коли вони скажуть, що ви їм більше не потрібні, що вони бажають працювати для себе… Ох, я вже зазнала цього жаху… Вони відмовляться повернути вам ваші мільярди…

— Тоді, моя крихітко, я затоплю Європу гірчичним газом.

— Роллінг, буде пізно! — Зоя стиснула руками коліно, нахилилася вперед. — Роллінг, повірте мені, я ніколи не радила вам поганого… Я спитала вас: чи являють небезпеку для вибуху хімічні заводи?.. В руках робітників, революціонерів, комуністів, в руках наших ворогів — я це знаю — опиниться зброя дивовижної сили… Вони зможуть на відстані висаджувати у повітря хімічні заводи, порохові погреби, спалювати ескадрильї аеропланів, нищити запаси газів, — усе, що може вибухати і горіти.

Роллінг зняв ноги з лавочки, червонуваті повіки його кліпнули, якийсь час він пильно дивився на молоду жінку.

— Як я розумію, ви патякаєте знову на…

— Так, Роллінг, так, на апарат інженера Гаріна… Все, що про нього писали, поминуло вашу увагу… Але ж я знаю, наскільки це серйозно… Семенов приніс мені дивну річ. Він одержав її з Росії…

Зоя подзвонила. Увійшов лакей. Вона звеліла, і він при-ніс невеликий сосновий ящик, в ньому лежав шматок сталевої смужки товщиною півдюйма. Зоя вийняла шматок сталі і піднесла до світла каміна. У товщі сталі було прорізано наскрізь якимсь тонким знаряддям стьожки, завитки і навскоси, ніби пером-скорописом, було написано: “Проба сили… проба… Гарін”. Шматочки металу всередині деяких літер випали. Роллінг довго розглядав смужку.

— Це схоже на “пробу пера”, — мовив він неголосно, — нібито писали голкою по м’якому тісту.

— Це зроблено під час випробування моделі апарата Гаріна на відстані тридцяти кроків, — сказала Зоя. — Семенов запевняє, що Гарін сподівається збудувати апарат, котрий легко, як масло, може розрізати дредноут на відстані двадцяти кабельтових… Даруйте, Роллінг, але я наполягаю- ви повинні захопити цей страшний апарат.

Роллінг недарма пройшов в Америці школу життя. До останньої клітинки він був натренований для боротьби.

Тренування, як відомо, точно розподіляє зусилля між м’язами і викликає в них найбільш можливе напруження. Отак у Роллінга, коли він ставав до боротьби, спершу починала працювати фантазія, — вона кидалась у незаймані нетрі справи і там відкривала що-небудь, варте уваги. Стоп. Праця фантазії кінчилася. Починав діяти здоровий глузд — оцінював, порівнював, зважував, робив доповідь: корисно.

Стоп. Починав діяти практичний розум-лічив, ураховував, підбивав баланс: актив. Стоп. Починала діяти воли міцності молібденової сталі[23] страшенна воля Роллінга, і він, як буйвол з виряченими очима, ломився до мети і досягав її, чого б це йому та іншим не коштувало.

Приблизно такий самий процес відбувся і сьогодні. Роллінг осягнув зором нетрі незвіданого, здоровий глузд мовив: Зоя має. рацію. Практичний розум підбив баланс: найвигідніше — креслення і апарат викрасти, Гаріна ліквідувати. Крапка. Долю Гаріна вирішено, кредит відкрито, у справу вступила воля.

Роллінг підвівся з крісла, став спиною до вогню каміна і сказав, випинаючи щелепу:

— Завтра я жду Семенова на бульварі Мальзерб.

19

Після цього вечора минуло сім тижнів. Двійника Гаріна вбили на Крестовському острові. Семенов прийшов на бульвар Мальзерб без креслень і апарата. Роллінг мало не пробив йому голову чорнильницею. Гаріна або його двійника бачили вчора в Парижі.

Наступного дня, як завжди, перед першою годиною днл Зоя заїхала на бульвар Мальзерб. Роллінг сів поруч неї в закритий лімузин, сперся підборіддям на палицю і мовив крізь зуби:

— Гарін у Парижі.

Зоя відсахнулася на подушки. Роллінг невесело подивився на неї.

— Семенову давно треба було відрубати голову на гільйотині, він нехлюй, дешевий убивця, нахаба і дурень, — сказав Роллінг. — Я звірився на нього і опинився в смішному становищі. Треба гадати, що тут він втягне мене в кепську історію…

Роллінг переповів Зої всю розмову з Семеповим. Історія з двійником особливо непокоїла Роллінга. Він розумів, що суперник спритний. Гарін або знав про можливий замах, або передбачав, що замаху все одно не уникнути, і заплутав сліди, підсунувши схожу на себе людину. Все це було дуже незрозуміло. Та найпезрозуміліше було — на якого біса йому знадобилося їхати в Париж?

Лімузин просувався серед сили-силенної автомобілів Єнісейськими Полями. День був теплий, паркий, у легенькій ніжно-блакитній імлі мріли крилаті копі та скляна баня Великого Салону, напівкруглі дахи високих будинків, маркізи[24] над вікнами, розкішні шатра каштанів.

В автомобілях сиділи — хто розвалився, хто задер ногу на коліно, хто смоктав набалдашник — переважно швидкозбагатілі коротенькі молодчики у весняних капелюхах, у веселеньких краватках. Вони везли снідати в Булонський Ліс прегарненьких дівчат, яких для розваги іноземців гостинно надавав їм Париж.

На площі Зірки лімузин Зої Монроз наздогнав найману машину; у ній сиділи Семенов і чоловік з жовтим жирним обличчям та запиленими вусами. Обидва вони, нахилившись уперед, з якоюсь несамовитістю стежили за маленьким зеленим автомобілем, що завертав площею Зірки до зупинки підземної дороги.

Семенов показував на нього своєму шоферові, але крізь потік машин пробитися було важко. Нарешті пробились і щодуху помчали навперейми зелененькому автомобільчику. Та він уже спинився біля метрополітену. З нього вискочила людина середнього зросту, у широкому коверкотовому пальті і зникла під землею.

Все це сталося за дві-три хвилини на очах у Роллінга і Зої. Вона крикнула шоферові, щоб той звернув до метро. Вони спинилися майже одночасно з машиною Семенова. Жестикулюючи палицею, він підбіг до лімузина, відчинив кришталеві дверцята і сказав страшенно збуджено:

— Це був Гарін. Утік. Все одно. Сьогодні піду до нього на Батіньйоль, запропоную мирову. Роллінг, треба домовитися: скільки ви асигнуєте на придбання апарата. Можете бути певні — я почну діяти в межах закону. До речі, дозвольте вам представити Стася Тиклінського. Це цілком порядна людина.

Не чекаючи дозволу, Семенов гукнув Тиклінського. Той підбіг до багатого лімузина, зірвав капелюха, кланявся і цілував ручку пані Монроз.

Роллінг, не подаючи руки ні тому, пі тому, сяяв очима з глибини лімузина, як пума з клітки. Лишатися на очах усіх на площі було нерозумно.

Зоя запропонувала поїхати снідати на лівий берег, до ресторану “Лаперуз”, який мало хто відвідував о цій порі року.

20

Тиклінський щохвилини кланявся, розправляв одвислі вуса, ласо поглядав на Зою Монроз і їв зі стриманою жадібністю. Роллінг похмуро сидів спиною до вікна. Семенов без угаву базікав. Зоя видавалася спокійною, чарівно всміхалась, очима показувала метрдотелеві, щоб той частіше підливав гостям у чарки. Коли подали шампанське, вона попросила Тиклінського почати оповідь.

Той зірвав з шиї серветку.

— Для пана Роллінга ми не шкодували свого життям. Ми перейшли радянський кордон під Сестрорецьком.

— Хто це — ми? — спитав Роллінг.

— Я і, коли ласка пана, мій підручний, росіянин з Варшави, офіцер армії Балаховича… Людина досить жорстока… Хай йому чорт, цей офіцер, псякрев, більше мені нашкодив, ніж допоміг. Моїм завданням було простежити, де Гарін робить досліди. Я побував у зруйнованому будинку, — пані і пан знають, звісно, що в цьому домі клятий інженер мало не розрізав мене навпіл своїм апаратом. Там, у підвалі, я знайшов сталеву смужку, — пані Зоя одержала її од мене і могла впевнитися в моїй старанності, Гарін змінив місце дослідів. Я не спав ні вдень ні вночі, бажаючи виправдати довір’я папі Зої і пана Роллінга. Я застудив собі легені в болотах на Крестовському острові, але я досяг мети. Я вистежив Гаріна. Двадцять сьомого квітня вночі ми з помічником проникли на його дачу, прив’язали Гаріна до залізного ліжка і вчинили найретельніший обшук… Нічого… Треба збожеволіти, — жодних ознак апарата… Але ж я знав, що він ховає його на дачі… Тоді мій помічник трошки різко повівся з Гаріним… Пані і пан зрозуміють наші хвилювання… Я не кажу, що ми вчинили за вказівкою пана Роллінга… Ні, мій помічник надто погарячкував…

Роллінг дивився в тарілку. Довга рука Зої Монроз, що лежала на скатертині, швиденько перебирала пальцями, сяяла відполірованими нігтями, діамантами, смарагдами, — сапфірами обручок. Тиклінський запалився, дивлячись на цю безцінну руку.

— Пані і пан уже знають, як я через добу зустрів Гаріна на поштамті. Матір божа, хто ж не злякається, зіткнувшись віч-на-віч із живим покійником! А тут ще клята міліція кинулася за мною в погоню. Ми стали жертвою ошукання: клятий Гарін підсунув замість себе когось іншого. Я вирішив ще раз обшукати дачу: там мало бути підземелля. Тієї ж ночі я пішов туди сам, приспав сторожа. Вліз у вікно… Нехай пан Роллінг зрозуміє мене правильно… Коли Тиклінський жертвує життям, то жертвує ним заради ідеї… Я міг зовсім легко вискочити назад у віконце, коли почув на дачі такий гуркіт і тріск, що у будь-кого здибилося б волосся… Еге ж, пане Роллінг, цієї хвилини я зрозумів, що господь керував вами, коли ви доручили мені вирвати у росіян жахливу зброю, котру вони можуть обернути проти всього цивілізованого світу. Це була історична хвилина, пані Зою, клянусь вам шляхетською честю. Я кинувся, як звір, на кухню, звідки долинав гармидер. Я побачив Гаріна — він звалював в одну купу до стіни столи, мішки і ящики. Помітивши мене, він схопив шкіряний чемодан, давно мені знайомий, де завжди тримав модель апарата, і вискочив у сусідню кімнату. Я вихопив револьвер і кинувся за ним. Він уже прочиняв вікно, намагаючись вискочити на вулицю. Я вистрілив, він з чемоданом з одній руці, з револьвером у другій одбіг на край кімнати, загородився ліжком і почав стріляти. Це була справжнісінька дуель, пані Зою. Куля пробила мені кашкета. Раптом Гарін затулив рота і носа якоюсь ганчіркою, навів на мене металеву трубку, — пролупав постріл, не гучніший за звук шампанського корка, і тієї ж секунди тисячі маленьких пазурів уп’ялися мені в ніс, горло, груди, почали роздирати мене, очі залилися слізьми від нестерпного болю, я заходився чхати, кашляти, середину мені вивертало, і, пробачте, пані Зою, почалася така блювота, що я впав на підлогу.

— Ди-феніл-хлор-арсин у суміші з фосгеном, по п’ятдесят відсотків кожного — дешева штука, ми озброюємо нині поліцію отакими гранатками, — зауважив Роллінг.

— Так… Пан каже істину, — це була газова гранатка… На щастя, протяг швидко видув газ. Я отямився і, напівживий, дістався додому. Я був отруєний, розбитий, агенти шукали мене по місту, лишалося тільки втекти з Ленінграда, що ми й зробили з великими небезпеками й труднощами.

Тиклінський розвів руками і схилився, віддаючись на милість. Зоя спитала:

— Ви певні, що Гарін теж утік з Росії?

— Він повинен був зникнути. Після цієї історії йому все одно довелося б давати пояснення карному розшуку.

— Але чому він обрав саме Париж?

— Йому потрібні вугільні пірамідки. Його апарат без них усе одно, що незаряджена рушниця. Гарін — фізик. Він нічогісінько не тямить у хімії. За його замовленням над цими пірамідками працював я, потім той, хто заплатив за це життям на Крестовському острові. Але у Гаріна є ще один компаньйон тут, у Парижі, — йому він і надіслав телеграму на бульвар Батіньйоль. Гарін приїхав сюди, щоб стежити за дослідами над пірамідками.

— Які у вас є відомості про співучасника Інженера Гаріна? — спитав Роллінг.

— Вїп живе у поганенькому готелі на бульварі Батіньйоль, — ми були там учора, нам дещо розказав воротар, — озвався Семенов. — Цей чоловік дома тільки ночує. Речей у нього ніяких немає. Виходить з дому у парусиновому балахоні, який у Парижі носять медики, лаборанти і студенти-хіміки. Певно, він працює десь там, недалеко.

— Зовнішність? Хай йому чорт, яке мені діло до його парусинового балахона! Воротар описав його зовнішність? — вигукнув Роллінг.

Семепов і Тиклінський перезирпулися. Поляк притис руку до серця.

— Якщо пана ласка, ми сьогодні ж дізнаємося про зовнішність цього добродія.

Роллінг довго мовчав, брови йому насупились.

— Які підстави у вас твердити, що той, кого ви бачили вчора в кафе на Батіньйоль, і людина, котра втекла під землю на площі Зірки, — одна й та ж особа, саме інженер Гарін? Ви вже помилились одного разу в Ленінграді. Що?

Поляк і Семенов знову перезирпулися. Тиклінський вишукано всміхнувся:

— Не буде ж пан Роллінг твердити, що у Гаріна в кожному місті двійники…

Роллінг уперто мотнув головою. Зоя Монроз сиділа, закутавши руки горностаєвим хутром, байдуже дивилась у вікно.

Семенов сказав:

— Тиклінський надто добре знає Гаріна, помилки бути не може. Тепер важливо з’ясувати Інше, Роллінг. Чи ви дозволяєте нам самим окрутити цю справу і одного чудового ранку притягти на бульвар Мальзерб апарат і креслення, чи будете працювати вкупі з нами?

— Ні в якому разі! — несподівано вигукнула Зоя, все ще дивлячись у вікно. — Містер Роллінг дуже цікавиться дослідами інженера Гаріна, містерові Роллінгу бажано мати право власності на цей винахід, містер Роллінг завжди працює в межах суворої законності; якби містер Роллінг повірив хоча б одному слову з того, що тут розказував Тиклінський, то, звісно, не забарився б подзвонити комісарові поліції, аби віддати до рук властей такого негідника і злочинця. Та оскільки містер Роллінг чудово розуміє, що Тиклінський вигадав усю оцю історію, аби видурити якнайбільше грошей, то він добродушно дозволяє і надалі робити йому незначні послуги.

Вперше за весь сніданок Роллінг посміхнувся, вийняв із жилетної кишеньки золоту зубочистку і встромив її між зуби. У Тиклінського на великих залисинах побагровілого лоба виступив піт, щоки одвисли. Роллінг сказав:

— Ваше завдання дати мені точні і докладні відомості з пунктів, котрі вам назвуть сьогодні о третій годині на бульварі Мальзерб. Од вас потрібна робота пристойних детективів — і тільки. Жодного кроку, жодного слова без моїх наказів.

21

Білий, кришталевий, сяючий поїзд лінії Норд-Зюйд — підземної дороги — мчав, тихо гуркочучи темним підземеллям під Парижем. У витких тунелях миготіло павутиння електричних дротів, закапелки в товщі цементу, куди припадав освітлюваний мерехтливими вогнями робітник, жовті на чорному літери: “Дюбоне”, “Дюбоне”, “Дюбоне”, — бридкого напою, втовкмачуваного рекламами у свідомість парижан.

Миттєва зупинка. Вокзал, осяяний підземним світлом. Барвисті прямокутники реклами: “Чудесне мило”, “Могутні підтяжки”, “Вакса з головою лева”, “Автомобільні шини “Червоний диявол”, гумові накладки для підборів, дешевий розпродаж в універсальних магазинах — “Лувр”, “Чарівна квіткарка”, “Галерея Лафайєта”.

Галасливий, сміхотливий натовп гарненьких жінок — продавщиць універсальних магазинів, розсильних хлопчиків, іноземців, молодих людей у затягнутих піджачках, робітників у пітних сорочках, заправлених під кумачевий пасок, штовхаючись, пробивається до поїзда. Вмить скляні двері розсуваються… “О-о-о-о”, — лунає зітхання, і круговерть капелюхів, вирячених очей, роззявлених ротів, червоних, веселих, сердитих облич вливається всередину. Кондуктори у цегляних куртках, схопившись за поручні, вдавлюють животами публіку у вагони. З тріском зачиняються двері, короткий свист. Поїзд вогняною стрічкою пірнає під чорне склепіння підземелля.

Семенов і Тиклінський сиділи на боковій лавочці вагона Норд-Зюйд, спиною до дверей. Поляк гарячкував:

— Прошу пана завважити — тільки пристойність утримує мене від скандалу… Сто разів я міг спалахнути… Не їв я сніданків у мільярдерів! Чхати мені на ці сніданки… Назвати мене негідником!

— Е, облиште, пане Стась. Нам дають гарні гроші, од нас, зрештою, ніякого дідька не вимагають. Робота безпечна, навіть приємна: вештайся по шинках та по кав’ярнях…

— Я вимагаю, щоб мене поважали!

— Облиш, Стасю, за повагу грошей не дають!

Край дверей, позаду лавки, де розмовляли Тиклінський і Семенов, стояв, спираючись ліктем на мідну штангу, той, хто якось на бульварі Профспілок у розмові з Шельгою назвав себе П’янковим-Питкевичем. Комір його пальта був піднятий, прикриваючи нижню частину обличчя, капелюх насунутий на очі. Стоячи недбало й ліниво, торкаючись рота костяним набалдашником палиці, він уважно вислухав усю розмову Семенова й Тиклінського, ввічливо відсторонився, коли вони схопилися з місця, і вийшов з вагона на дві станції пізніше — на Монмартрі. У найближчому поштовому відділенні подав телеграму:

“Ленінград. Карний розшук. Шельзі. Чотирипалий тут. Події загрозливі”.

22

Вийшовши з поштамту, він завернув у бокову вузеньку вуличку, що вела стоптаними сходинками на вершину Монмартру, пильно роззирнувся і зайшов до темного шинку. Попросив газету, чарку портвейну і поринув у читання.

За кілька хвилин з вулиці швидко ввійшов худорлявий чоловік у парусиновому балахоні, з непокритою світловолосою головою.

— Здрастуй, Гарін, — сказав він тому, хто читав газету. — Можеш мене поздоровити… Удача…

Гарін рвучко підвівся, стиснув йому руки:

— Вікторе…

— Так, так. Я страшенно задоволений… Я наполягатиму, щоб ми взяли патент.

— Ні в якому разі… Ходімо.

Вони вийшли з шинку, піднялися східчастою вуличкою, завернули праворуч і довго простували повз брудні будинки передмістя, повз загороджені колючим дротом пустки, де тріпотіла жалюгідна білизна на вірьовках, повз кустарні заводики та майстерні.

День кінчався. Назустріч ішли купки стомлених робітників, Тут, на горах, здавалося, жило Інше плем’я людей, інші були у них обличчя — тверді, худорляві, дужі. Здавалося, французька нація, рятуючися від ожиріння й дегенерації, злізла на висоти над Парижем і тут спокійно й суворо чекає години, коли можна буде очистити від скверни низинне місто і знову повернути кораблик Лютеції[25] у сонячний океан.

— Сюди, — проказав Віктор, відмикаючи американським ключем двері низенького кам’яного сарая.

23

Гарін і Віктор Ленуар підійшли до невеликого цегляного горнила під ковпаком. Поряд на столі лежали низками пірамідки. На горнилі стояло ребром товсте бронзове кільце з дванадцятьма фарфоровими чашечками, розміщеними по його обідку. Ленуар запалив свічку і, дивно посміхаючись, глянув на Гаріна.

— Петре Петровичу, ми знайомі з вами років п’ятнадцять, правда? З’їли не один пуд солі. Ви могли упевнитися, що я — людина чесна. Коли я втік Із Радянської Росії — ви мені допомогли. З цього я роблю висновок, що ви ставитеся до мене непогано. Скажіть, якого дідька ви ховаєте від мене апарат? Я ж знаю, що без мене, без оцих пірамідок, ви безпомічні. Давайте по-товариському…

Пильно розглядаючи бронзове кільце з фарфоровими чашечками, Гарін запитав:

— Ви хочете, щоб я відкрив таємницю?

— Хочу.

— Ви хочете стати учасником справи?

— Хочу.

— Коли знадобиться, а я гадаю, що надалі знадобиться, ви повинні будете піти на все задля успіху справи…

Не зводячи з нього очей, Ленуар сів на край горнила, куточки його рота затремтіли.

— Так, — твердо мовив він, — згоден.

Гарін помовчав, пощипуючи нігтями борідку.

— Я вас візьму учасником справи… Але є одна умова… І це негайно…

— Гаразд, згоден на будь-які умови.

— Ви знаєте, Вікторе, що в Париж я потрапив з фальшивим паспортом. Щоночі я міняю готель. Вчора я дізнався, що за мною стежать. Доручено це російським білогвардійцям. Певно, воші думають, що я більшовицький агент. Мені треба навести сищиків на неправильний слід.

— Що я маю робити?

— Затримуватися під мене. Якщо вас схоплять, ви покажете свої документи. Я хочу роздвоїтися. Ми з вами однакові на зріст. Ви пофарбуєте волосся, приклеєте фальшиву борідку, ми купимо однаковий одяг. Сьогодні ж увечері ви переїдете з вашого готелю в іншу частину міста, де вас не знають, — скажімо, в Латинський квартал. Згода?

Ленуар зіскочив з горнила, міцно потиснув Гаріну руку. Потім заходився пояснювати, як йому пощастило приготувати пірамідки із суміші алюмінію і окису заліза (терміту) з твердим маслом та жовтим фосфором.

Поставивши на фарфорові чашечки кільця дванадцять пірамідок, він запалив їх з допомогою шнурка. Стовп сліпучого полум’я спалахнув над горнилом. Довелося відійти в глибину сарая — такими нестерпними були світло і жар.

— Чудово, — сказав Гарін. — Сподіваюся — ніякої кіптяви?

— Згорання повне при оцій страшенній температурі. Матеріали хімічно очищено.

— Добре. Незабаром ви побачите чудо, — сказав Гарні. — Ходім обідати. По речі до готелю піде посильний. Переночуємо на лівому березі. А завтра в Парижі виявиться двоє Гаріних… У вас є другий ключ од сарая?

24

Тут не було ні блискучого потоку автомобілів, ані бездіяльних людей, що скручують собі в’язи, дивлячись на вікна магазинів, ані запаморочливих жінок, ані індустріальних королів.

Стоси свіжих дощок, гори каміння, посеред вулиці визвали синьої глини і розкладені збоку тротуару, як розрізаний гігантський черв’як, ланки каналізаційних труб.

Спартаківець Тарашкін йшов неквапливо на острови, до клубу. У нього був найчудовіший настрій. Будь-кому на перший погляд він видався б навіть похмурим, але це здалося б через те, що Тарашкін був людина розважлива, урівноважена, і веселий настрій у нього не виявлявся а якійсь зовнішній ознаці, коли не зважати на легеньке посвистування та спокійну ходу.

Не доходячи кроків сто до трамвая, він почув метушню і пищання між стосами торців. Усе, що відбувалося в місті, звісно, безпосередньо стосувалося Тарашкіна.

Він заглянув за стоси і побачив трьох хлопчаків у штанях кльошем і в товстих куртках: вони, сердито сопучи, лупцювали четвертого хлопчину, меншого на зріст, босого, без шапки, вдягненого у ватяну кофтину, таку рвану, що можна здивуватися. Малий мовчки захищався. Худеньке обличчя його було подряпане, маленький рот щільно стиснутий, карі очі — як у вовченяти.

Тарашкін схопив двох хлопчаків за барки і підняв у повітря, третьому дав ногою стусана, — хлопчисько завищав і зник за торцями.

Ці двоє, борсаючись у повітрі, почали погрожувати жахливими словами. Але Тарашкін тріпонув їх міцніше, і вони заспокоїлись.

— Це я вже не раз бачу на вулиці, — сказав Тарашкін, заглядаючи їм у сопучі рильця, — маленьких ображати. Щоб цього мені більше не було. Збагнули?

Вимушені відповісти позитивно, хлопчаки сказали похмуро:

— Збагнули.

Тоді він одпустив їх, і вони, буркочучи, що, мовляв, попадись їм тепер, подалися геть, руки в кишені.

Побитий маленький хлопчик також спробував був зникнути, але тільки покрутився на одному місці, кволо застогнав і сів, пірнувши з головою у рвану кофтину.

Тарашкін схилився над ним. Хлопчик плакав.

— Ех, ти! — сказав Тарашкін. — Де ж ти живеш?

— Ніде, — з-під кофтини відказав хлопчик.

— Тобто як це — ніде? Мамка в тебе є?

— Нема.

— Батька теж нема? Так. Безпритульне дитя. Дуже добре.

Тарашкін стояв якийсь час, розгладивши зморшки на носі. Хлопчик, як муха, дзижчав під кофтиною.

- Їсти хочеш? — спитав Тарашкін сердито.

— Хочу.

— Ну, гаразд, ходімо зі мною до клубу.

Хлопчик спробував був підвестись, але не втримався на ногах. Тарашкін взяв його на руки, — у хлопчині не було й пуду ваги, — і поніс до трамвая. їхали довго. Під час пересадки Тарашкін купив булку, хлопчина з судомою встромив у неї зуби. До Гребної школи дісталися пішки. Впускаючи хлопчика за хвіртку, Тарашкін сказав:

— Дивись тільки, щоб не красти.

— Ні, я краду тільки хліб.

Хлопчик сонно дивився на воду, що вигравала сонячними зайчиками на лакованих човнах, на сріблясто-зелену вербу, що перехилила в річку свою красу, на двовесельиі, чотиривесельні гічки з мускулястими засмаглими гребцями. Худеньке личко його було байдуже і втомлене. Коли Тарашкін одвернувся, він заліз під дерев’яний поміст, що з’єднував широкі ворота клубу з бонами, і, мабуть, одразу заснув, згорнувшись.

Увечері Тарашкін витягнув його з-під містків, звелів вимити в річці обличчя й руки і повів вечеряти. Хлопчика посадовили за стіл з гребцями. Тарашкін сказав товаришам:

— Це дитя можна навіть при клубі лишити, не об’їсть, до води привчимо, нам меткий хлопчина потрібен.

Товариші погодилися: нехай живе. Хлопчик спокійно все це слухав, статечно їв. Повечерявши, мовчки посунув з лавки.

Його нішо не дивувало — бував у бувальцях.

Тарашкін повів його на бони, звелів сісти і почав розмову:

— Як тебе звати?

- Іваном.

— Ти звідкіля?

- Із Сибіру. З Амуру, з верхів’я.

— Давно звідти?

— Вчора приїхав.

— Як же ти приїхав?

— Де пішки плентався, де під вагоном у ящиках.

— Навіщо тебе до Ленінграда занесло?

— Ну, це вже моє діло, — відказав хлопчик і одвернувся. — Значить, треба, коли приїхав.

— Розкажи, я тобі нічого не зроблю.

Хлопчик не відповів і змов потроху почав ховатися з головою у кофтину. Цього вечора Тарашкін більше не домігся нічого.

25

Двійка — двовеслова дволопатева гічка з червоного дерева, красива, як скрипка, — вузенькою смужкою ледве сунула по дзеркальній річці. Обидві пари весел плазом ковзали по воді. Шельга і Тарашкін у білих трусиках, да пояса голі, з шершавими від сонця спинами й плечима, сиділи нерухомо, піднявши коліна.

Кермовий, серйозний парубок у морському картузі ї шарфі, обмотаному навколо шиї, дивився на секундомір.

— Гроза буде, — сказав Шельга.

На річці було жарко, жоден листок не ворушився на розкішно лісистому березі. Дерева видавалися перебільшено видовжені. Небо до того насичене сонцем, що його голубувато-кришталеве світло ніби розпадалося на купи кристалів. Ломило очі, стискувало скроні.

— Весла на воду! — скомандував кермовий.

Гребці разом пригнулися до розставлених колін і, закинувши, зануривши весла, відсахнулися, майже лягли, випроставши ноги, відкочуючись на сидіннях.

— Раз-два!..

Весла вигнулися, гічка, як лезо, ковзнула по річці.

— Раз-два, раз-два, раз-два! — командував кермовий.

Розмірено й швидко, в такт ударам серця — вдиханню й видиханню, — зіщулювалися, нависаючи над колінами, тіла гребців, розпрямлялися, мов пружини. Розмірено, в ритмі потоку крові, в гарячому напруженні працювали м’язи.

Гічка мчала мимо прогулянкових човнів, де люди в підтяжках безпорадно борсали веслами. Гребучи, Шельга і Тарашкін дивилися прямо перед себе — на перенісся кермового, стежачи очима за лінією рівноваги. З прогулянкових човнів встигали тільки крикнути услід:

— Ач, чорти!.. От майнули!..

Вийшли на узмор’я. Знову на хвилину непорушно лягли на воді. Витерли піт з обличчя. Раз-два! Повернули назад повз яхт-клуб, де мертвими полотнищами у кришталевій спеці висіли величезні вітрила гоночних яхт ленінградських профспілок. Грала музика на веранді яхт-клубу. Не погойдувалися почеплені вздовж берега легкі барвисті позначки та прапори. Зі шлюпок на середину річки плигали коричневі люди, здіймаючи бризки.

Ковзнувши між тими, хто купався, гічка попрямувала Невкою, промчала під мостом, кілька секунд висіла на кермі у чотиривеслового аутригера[26] з клубу “Стріла”, випередила його {кермовий через плече спитав: “Може, на буксир хочете?”), ввійшла у вузьку, з розкішними берегами Крестовку, де в зеленій тіні сріблястих верб снували червоні хустинки та голі коліна жіночої учбової команди, і стала коло бонів Гребної школи.

Шельга і Тарашкін вискочили на бони, обережно поклали на похилий поміст довгі весла, нахилилися над гічкою і за командою кермового витягли її з води, підняли на руках і внесли в широкі ворота, в сарай. Потім пішли під душ. Розтерлися до червоного і, як годиться, випили по склянці чаю з лимоном. Потому вони відчули себе щойно народженими у цьому чудовому світі, який вартий того, щоб почати нарешті його упорядковувати.

26

На відкритій веранді, на висоті другого поверху (де пили чай), Тарашкін розказав про вчорашнього хлопчика:

— Меткий, розумник, просто чудо. — Він перехилився через поручні і крикнув: — Іване, йди-но сюди!

Зразу ж сходами затупотіли босі ноги. Іван увійшов на веранду. Рвану кофтину він зняв. (З санітарних міркувань її спалили на кухні). На ньому були гребні трусики і на голому тілі суконна жилетка, надзвичайно старезна, вся перев’язана мотузочками.

— Ось, — сказав Тарашкін, вказуючи пальцем на хлопчика, — скільки його вмовляв скинути жилетку — нізащо не хоче. Як ти купатимешся, я тебе питаю? і хоч би була жилетка добра, а то — бруд.

— Я купатися не можу, — мовив Іван.

— Тебе в лазні треба мити, ти геть чорний, замурзаний.

— Не можу я в лазні митись. Оце до сих пір — можу. — Іван показав на пупок, потупцяв і присунувся трохи ближче до дверей.

Тарашкін, шкребучи нігтями литки, на яких по загару лишалися білі сліди, крякнув з досади:

— Що хочеш з ним, те й роби.

— Ти що ж, — спитав Шельга, — води боїшся?: і Хлопчик глянув на нього без посмішки:

— Ні, не боюся.

— Чого ж тоді не хочеш купатися?

Хлопчик похнюпив голову, вперто стулив губи.

— Боїшся жилетку скидати, боїшся — вкрадуть? — запитав Шельга.

Хлопчик смикнув плечем, усміхнувся.

— Ну ось що, Іване: не хочеш купатися — справа твоя, але цю жилетку ми терпіти не можемо. Бери мою жилетку, роздягайся.

Шельга почав розстібати на собі жилетку. Іван позадкував. Зіниці його неспокійно забігали. Один раз, благаючи, глянув на Тарашкіна і все посувався боком до скляних дверей, що вели на внутрішні, темні сходи.

— Е, так ми грати не домовлялися! — Шельга підвівся, замкнув двері, вийняв ключ і сів навпроти дверей. — Ну, скидай.

Хлопчик озирався, наче звірятко. Стояв він тепер біля самісіньких дверей — спиною до скла. Брови йому нахмурилися. Нараз він рішуче скинув з себе лахміття і простягнув Шельзі:

— На, давай свою.

Та Шельга, страшенно здивований, дивився вже не на хлопчика, а повз його плече — на дверні шибки.

— Давайте, — сердито повторив Іван, — чого смієтеся? Не маленькі!

— Ну й дивак! — Шельга голосно розсміявся. — Повернись-но спиною. (Хлопчик, наче від поштовху, вдарився потилицею об скло). Повернися, все одно бачу, що у тебе на спині, написано.

Тарашкін підхопився. Хлопчик легким клубочком перелетів через веранду, перекотився через поручні. Тарашкін на льоту ледве встиг схопити його. Гострими зубами Іван уп’явся йому в руку.

— От дурний! Кинь кусатися!

Тарашкін міцно притиснув його до себе. Гладив по сизій виголеній голові.

— Дикий зовсім хлопчак. Як миша, тремтить. Годі тобі, не скривдимо.

Хлопчик стих у нього в руках, тільки серце калатало. Раптом він прошепотів йому на вухо:

— Не веліть йому, не можна у мене на спині читати. Нікому не дозволено. Вб’ють мене за це.

— Та не читатимемо, нам нецікаво, — повторював Тарашкін, плачучи од сміху.

Шельга весь цей час стояв на другому кінці тераси, — кусав нігті, мружився, як людина, котра відгадує загадку. Раптом він підскочив, незважаючи на опір Тарашкіна, обернув хлопчика до себе спиною. Подив, майже жах відбився на його обличчі. Чорнильним олівцем під лопатками на худій спині хлопчака було написано розмазаними від поту, напівстертими літерами:

“Петрові Гар… Резуль…и втішні… глибину олівіну передбачаю на п’яти кіломе…ах, продовж…. пошуки, необх… допомога… Голод… поспішай експедиц…”

— Гарін, це Гарін! — закричав Шельга.

Саме тоді на подвір’я клубу, потріскуючи й стріляючи, влетів мотоциклет карного розшуку і агент крикнув знизу:

— Товаришу Шельга, вам — термінова…

Це була телеграма Гаріна з Парижа.

27

Золотий олівчик торкнувся блокнота:

— Ваше прізвище, добродію?

— П’янков-Питкевич.

— Мета ваших одвідин?

— Перекажіть містерові Роллінгу, — мовив Гарін, — що мені доручено вести переговори про відомий йому апарат інженера Гаріна.

Секретар миттю зник. За хвилину Гарін входив через горіхові двері до кабінету хімічного короля. Роллінг писав. Не підводячи очей, запропонував сісти. Потім — не підводячи очей:

— Дрібні грошові операції веде мій секретар, — кволою рукою він схопив прес-пап’є і стукнув по написаному, — проте я готовий слухати вас. Даю дві хвилини. Що нового про інженера Гаріна?

Поклавши ногу на ногу, сильно витягнуті руки — на коліно, Гарін почав:

- Інженер Гарін хоче знати, чи відомо вам докладно призначення його апарата.

— Так, — відказав Роллінг, — для промислових цілей, наскільки мені відомо, апарат являє певний інтерес. Я розмовляв де з ким із членів правління нашого концерну, — вони погодилися придбати патент.

— Апарат не призначається для промислових цілей, — різко озвався Гарін, — це апарат для руйнування. Щоправда, він успішно може слугувати металургійній та гірничій промисловості. Але нині в інженера Гаріна задуми іншого характеру.

— Політичні?

— Е… Політика мало цікавить інженера Гаріна. Він сподівається встановити саме той соціальний лад, котрий йому якнайбільше припаде до смаку.

— Де встановити?

— Скрізь, звісно, на всіх п’яти материках.

— Ого! — вигукнув Роллінг.

- Інженер Гарін не комуніст, заспокойтеся. Проте він і не зовсім ваш. Повторюю — у нього широчезні задуми. Апарат інженера Гаріна дає йому можливість здійснити найбуйнішу фантазію. Апарат уже збудовано, його можна демонструвати хоч би й сьогодні.

— Гм! — мовив Роллінг.

— Гарін стежив за вашою діяльністю, містере Роллінг, і вважає, що у вас непоганий розмах, але вам не вистачає великої ідеї. Ну — хімічний концерн. Ну — повітряно-хімічна війна. Ну-перетворення Європи на американський ринок… Все це дрібно, немає центральної ідеї. Інженер Гарін пропонує вам співробітництво.

— Ви чи він — божевільний? — спитав Роллінг.

Гарін зареготав, сильно потер пальцем збоку носа.

— Бачите — добре вже й те, що ви слухаєте мене не дві, а дев’ять з половиною хвилин.

— Я готовий запропонувати інженерові Гаріну п’ятдесят тисяч франків за патент його винаходу, — сказав Роллінг, знову беручись писати.

— Пропозицію треба розуміти так: силою або хитрощами ви маєте намір захопити апарат, а з Гаріним обійтися так само, як з ного помічником на Крестовському острові?

Роллінг швидко поклав перо, тільки дві червоні плями на його щелепах видали хвилювання. Він узяв з попільнички сигару, що ще диміла, одкинувся в крісло і подивився на Гаріна помутнілими очима, які нічого не виражали.

— Коли припустити, що саме так я маю намір вчинити з інженером Гаріним, що з цього випливає?

— Випливає те, що Гарін, певно, помилився.

— У чому?

— Гадаючи, що ви негідник більшого масштабу, — Гарін проказав це роздільно, по складах, дивлячись на Роллінга весело й зухвало.

Той лише випустив синій димок і обережно помахав сигарою біля носа.

— Безглуздо ділити з інженером Гаріним бариші, коли я можу взяти всі сто процентів, — сказав він. — Отже, щоб кінчити, я пропоную сто тисяч франків і ні сантима більше.

— Далебі, містере Роллінг, ви якось весь час збиваетеся. Ви ж нічим не ризикуєте. Ваші агенти Семенов і Тиклінський вистежили, де живе Гарін. Повідомте поліцію, і його арештують як більшовицького шпигуна. Апарат і креслення вкрадуть ті самі Тиклінський і Семенов. Все це коштуватиме вам не більше п’яти тисяч. А Гаріна, щоб він не пробував у майбутньому відновити креслення, — завжди можна вирядити етапом у Росію через Польщу, де його прикінчать на кордоні. Просто і дешево. Навіщо ж сто тисяч франків?

Роллінг підвівся, скосив оком на Гаріна і почав ходити, потопаючи лакованими черевиками в сріблястому килимі. Раптом він вийняв руку з кишені і ляснув пальцями.

— Дешева гра, — сказав він, — ви брешете. Я продумав наперед на п’ять ходів усі можливі комбінації. Небезпеки жодної. Ви просто дешевий шарлатан. Гра Гаріна — мат. Він це знає і надіслав вас торгуватись. Я не дам і двох луїдорів за його патент. Гаріна вистежили, і він попався. (Роллінг жваво глянув на годинника, спритно сунув його у жилетну кишеню). Забирайтеся геть!

Саме тоді Гарін теж підвівся і стояв край столу, похнюпивши голову. Коли Роллінг послав його геть, він провів рукою по волоссю і проказав ослаблим голосом, ніби людина, яка несподівано попала в пастку:

— Гаразд, містере Роллінг, я згоден на всі ваші умови. Ви кажете про сто тисяч…

— Ані сантима! — крикнув Роллінг. — Забирайтеся геть, або вас виженуть!

Гарін запустив пальці за комір, очі його почали заплющуватися. Він похитнувся. Роллінг заревів:

— Без фокусів! Геть!

Гарін захрипів і впав боком на стіл. Права рука його ткнулась у списані аркуші паперу і судорожно стиснула їх. Роллінг підскочив до електричного дзвінка. Миттю з’явився секретар.

— Викиньте цього суб’єкта…

Секретар присів, як барс, гарні вусики наїжилися, під топким піджаком палилися сталеві м’язи… Але Гарін уже відходив од столу — боком, боком, кланяючись Роллінгу. Збігши мармуровими сходами на бульвар Мальзерб, скочив у найману машину з піднятим верхом, вигукнув адресу, підняв обоє віконець, спустив зелені штори і коротко, різко розсміявся.

З кишені піджака він вийняв зібганий папірець і обережно розгладив його на колінах. На хрусткому аркуші (вирваному з великого блокнота) великими літерами Роллінг накидав ділові замітки на сьогодні. Певно, тієї хвилини, коли до кабінету зайшов Гарін, рука настороженого Роллінга почала писати механічно, виказуючи потаємні думки: “Вулиця Гобеленів, шістдесят три, інженер Гарін”. (Це була нова адреса Віктора Лепуара, яку щойно повідомив по телефону Семенов). Потім: “П’ять тисяч франків — Семенову…”

— Пощастило! Чорт! От пощастило! — шепотів Гарін, обережно розгладжуючи аркушики на колінах.

28

За десять хвилин Гарін вискочив з автомобіля на бульварі Сен-Мішель. Дзеркальні вікна в кафе “Пантеон” було піднято. Углибині за столиком сидів Віктор Ленуар. Побачивши Гаріна, підняв руку і ляснув пальцями.

Гарін квапливо сів за його столик — спиною до світла. Здавалося, він сів проти дзеркала: у Віктора Ленуара була така сама довгаста борідка, м’який капелюх, краватка метеликом, піджак у смужку.

— Поздоров — пощастило! Наздвичайно! — сказав Гарін, сміючись очима. — Роллінг вдасться до всього. Попередні витрати несе одноосібно. Коли почнеться експлуатація, п’ятдесят відсотків валу — йому, п’ятдесят — нам.

— Ти підписав контракт?

— Підписуємо за два-три дні. Демонстрування апарата доведеться відкласти. Роллінг поставив умову — підписати лише після того, як на власні очі побачить роботу апарата.

— Ставиш пляшку шампанського?

— Дві, три, дюжину.

— А все-таки шкода, що ця акула проковтне половину наших прибутків, — сказав Ленуар, підкликаючи лакея: — Пляшку Ірруа, найсухішого…

— Без капіталу все одно ми не розгорнемо справи. От, Вікторе, якби вдалася мені камчатська справа, — десять Роллінгів послали б до біса.

— Яка камчатська справа?

Лакей приніс вино й келихи, Гарін закурив сигару, відкинувся на солом’яному стільці і, погойдуючись, мружачись, почав розповідати:

— Ти пригадуєш Манцева Миколу Христофоровича, геолога? П’ятнадцятого року він розшукав мене у Петрограді. Він тоді тільки-но повернувся з Далекого Сходу, злякавшись мобілізації, і попросив моєї допомоги, щоб не попасти на фронт.

— Манцев служив в англійській золотій компанії?

— Здійснював розвідки на Лені, на Алдані, потім у Колимі. Розказував чудеса. Вони знаходили просто під ногами самородки по п’ятнадцять кілограмів… Саме тоді в мене народилась ідея, генеральна ідея мого життя… Це дуже зухвало, навіть безумно, але я вірю в це. А коли вірю- сам сатана мене не зупинить. Чи бачиш, мій дорогий, єдина річ на світі, яку я бажаю всіма печінками, — це влада… Не яка-небудь королівська, імператорська, — дрібно, банально, нудно. Ні, влада абсолютна… Колись докладно розкажу тобі про мої плани. Щоб володарювати, треба золото. Щоб володарювати, як хочу я, треба золота більше, ніж у всіх Індустріальних, біржевих та інших королів разом узятих…

— Справді, у тебе плани сміливі, — весело засміявшись, сказав Ленуар.

— Та я на правильному шляху. Весь світ буде у мене — ось! — Гарін стиснув у кулак маленьку руку. — Віхи на моєму шляху — це геніальний Манцев Микола Христофо-рович, далі Роллінг, точніше- його мільярди, і, по-третє, — мій гіперболоїд…

— То що ж Манцев?

— Тоді ж, п’ятнадцятого року, я мобілізував усі свої грошенята, більше нахабством, ніж підкупом, звільнив Манцева од військової повинності і вирядив його з невеликою експедицією на Камчатку, у чортячу глухомань… До сімнадцятого року він мені ще писав: праця його була важка, страшенна, умови собачі… З вісімнадцятого року — сам розумієш — слід його загубився… Від його пошуків залежить усе…

— Що він там шукає?

— Він нічого не шукає… Манцев має тільки підтвердити мої теоретичні припущення. Узбережжя Тихого океану — азіатське й американське — краї давнього материка, що спустився на дно океану. Такий гігантський тягар мав позначитися на розподілі глибоких гірських порід, які перебувають у розплавленому стані… Низки діючих вулканів Південної Америки — в Андах та Кордільєрах, вулкани Японії і, нарешті, Камчатки підтверджують те, що розплавлені породи Олівінового пояса — золото, ртуть, олівін тощо — по краях Тихого океану значно ближчі до поверхні землі, ніж у інших місцях земної кулі[27]… Зрозуміло тобі?

— Не розумію, навіщо ж тобі цей Олівіновий пояс?

— Щоб володіти світом, дорогий мій… Ну, вип’ємо. За успіх…

29

У чорній шовковій кофточці, котрі носять продавщиці з універсальних магазинів, у коротенькій спідничці, у простенькій шапочці Зоя Монроз вистрибнула з автобуса, перебігла гамірливу вулицю і зайшла до величезного кафе “Глобус”, що виходило на дві вулиці.

Знайшла вільний столик. Закурила цигарочку. Звеліла гарсонові подати літр червоного і сіла перед налитою склянкою, підперши щоки.

— Негарно, дитя, ти починаєш спиватися, — сказав ді-ок актор, проходячи мимо, поляскавши її по спині.

Вона викурила вже три цигарки. Нарешті неквапливо підійшов той, кого вона чекала, — похмурий дебелий чоловік з вузьким зарослим лобом і холодними очима. Вуса його були трохи задерті, барвистий комірець врізався а міцну шию. Він був чудово зодягнений — без зайвого шику. Сів. Коротко привітався з Зоєю. Озирнувся навколо, і дехто опустив очі. Це був Гастон Качиний Ніс, у минулому — злодій, потім бандит з ватаги знаменитого Боно. На війні він вислужився до унтер-офіцера і після демобіліза-цаї перейшов на спокійну роботу комісіонера з різних таємних і темних справ.

До Зої Монроз він ставився з величезною повагою. Зустрічаючись у пічних ресторанах, шанобливо пропонував їй потанцювати і цілував руку, що робив єдиній жінці в Парижі. Зоя підтримувала з ним дружбу, і він час од часу виконував найделікатніші з її доручень.

Посмоктуючи кисле вино, мружачись од диму люльки, Гастон похмуро слухав, що йому казала Зоя. Замовкнувши, вона хруснула пальцями. Він мовив:

— Але це небезпечно.

— Гастоне, якщо пощастить, ви назавжди забезпечена людина.

— Ні за які гроші, папі, ані за мокре, ані за сухе діло я тепер не візьмусь. Не ті часи. Сьогодні бандити вважають за краще працювати в поліції, а професійні злодії — видавати газети й захоплюватися політикою. Якщо ви хочете мене найняти за гроші, я відмовлюсь. Інше — зробити це для вас. Тут я б міг ризикнути скрутити собі в’язи.

Зоя випустила димок із куточка яскраво-червоних вуст, усміхнулася ніжно і поклала гарну руку на рукав Качиного Носа.

— Гаразд, зробіть це для мене…

30

Машина Роллінга зупинилася на Монмартрі, на вузькій вулиці, освітленій десятьма вікнами нічного ресторану.

У низькому, з дзеркальною стелею і дзеркальними стінами, жаркому і накуреному залі, у тісняві, серед серпантину, літаючих кульок і конфетті погойдувалися танцюючі пари, переплетені паперовими стрічками.

Тріщав рояль. Завивали, вищали скрипки, і троє негрів, обливаючись потом, били в тази, ревли в автомобільні ріжки, тріщали дощечками, дзвонили, гримотіли тарілками, гамселили в турецький барабан.

— Дорогу, діти мої, дорогу хімічному королеві! — напинаючись, кричав метрдотель, з труднощами відшукав місце за вузьким столом і посадив Зою та Роллінга.

У них полетіли кульки, конфетті, серпантин.

— На вас звертають увагу, — сказав Роллінг. Зоя, трохи опустивши повіки, пила шампанське.

Вона поволі обернула голову — чиїсь темні, неначе обведені вугільною рискою, чоловічі очі дивилися на неї з похмурим захопленням. Хто він такий? Не француз, не англієць. Ніби десь вона вже бачила цю людину.

Лакей, протовпившись між танцюючих, подав їй записочку. Вона здивувалася, відхилилася на спинку дивана. Скосила очі на Роллінга, який смоктав сигару, прочитала:

“Зою, той, на кого ви дивитеся так ніжно, — Гарін… Цілую ручку. Семенов”.

Вона, мабуть, страшенно зблідла, що недалеко хтось проказав крізь гамір: “Гляньте, дамі погано”. Тоді вона простягла порожній бокал, і лакей налив шампанського.

Роллінг сказав:

— Що вам написав Семенов?

— Я скажу потім.

— Він написав щось про добродія, який нахабно розглядає вас? Це той, хто був у мене вчора. Я його вигнав.

— Роллінг. хіба ви не впізнаєте його?.. Пригадуєте, на площі Зірки… Це Гарін.

Роллінг тільки чмихнув. Вийняв сигару: “Ага”. Раптом обличчя його набрало такого самого виразу, коли він бігав по сріблястому килиму кабінету, обмірковуючи на п’ять ходів наперед усі можливі комбінації боротьби. Тоді він жваво ляснув пальцями. Тепер він обернувся до Зої з перекривленим ротом:

- Їдьмо, нам треба серйозно поговорити.

У дверях Зоя обернулась. Крізь дим і плетиво серпантину вона знову побачила палаючі очі Гаріна. Потім — незрозуміло до запаморочення — обличчя його подвоїлося: хтось, хто сидів перед ним, спиною до танцюючих, присунувся до нього, і обидва дивилися на Зою. Чи це була омана дзеркал?..

На секунду Зоя замружилась і побігла вниз потертим кабацьким килимом до автомобіля. Роллінг чекав на неї. Зачинивши дверцята, він торкнувся її руки:

— Я не все розказав вам про побачення з оцим удаваним П’янковим-Пнткевичем… Дещо лишилося мені незрозуміло: для чого йому треба було розігрувати істерику? Не міг же він припускати, що у мене виникне краплина жалю… Вся його поведінка підозріла. Але нащо він до мене приходив? Для чого впав на стіл?..

— Роллінг, цього ви не розказували…

— Так, так… Перекинув годинника… Зжужмив мої папери…

— Він намагався викрасти ваші папери?

— Що? Викрасти? — Роллінг помовчав. — Ні, це було не так. Він втратив рівновагу і вдарився рукою об бювар… Там лежало кілька аркушиків…

— Ви певні, що нічого не пропало?

— Це нічого не варті замітки. Вони були зібгані, я кинув їх потім у кошик.

— Благаю, пригадайте до дрібниць усю розмову…

Лімузин спинився на вулиці Сени. Роллінг і Зоя пройшли до спальні. Зоя швидко скинула плаття і лягла в широке ліпне, на орлиних ногах ліжко під парчевим балдахіном, — одне із справжніх ліжок імператора Наполеона Першого. Роллінг, поволі роздягаючись, походжав килимом і, лишаючи частину одягу на позолочених стільцях, на столиках, на полиці каміна, розказував якнаидокладніше про вчорашні одвідини Гаріна.

Зоя слухала, спершись на лікоть, Роллінг почав стягувати штани і застрибав на одній нозі. Цієї хвилини він не був схожий на короля. Потім ліг, мовив: “Ось абсолютно все, що було”, і натягнув атласну ковдру до носа. Блакитнуватий нічник освітлював розкішну спальню, розкиданий одяг, золотих амурів на ніжках ліжка і м’ясистий ніс Роллінга, що вткнувся в ковдру. Голова його занурилась у подушку, рот напіврозкрився, хімічний король заснув.

Оцей ніс, що посапував, особливо заважав Зої. Вона поклала руку на очі. Перед нею невідступно стояло бліде, зухвале, гарне вольове обличчя Гаріна. Зоя мотнула головою, щоб одігнати видіння, — ні, воно пильно дивилося на неї крізь гойдливе павутиння паперових стрічок… “Безсоння забезпечено”, — подумала Зоя, і раптом гостра думка ніби пронизала її од голови до п’ят: “Гастон зараз у нього…”

Зоя вислизнула з-під ковдри, квапливо натягнула панчохи. Роллінг промимрив щось у сні, але тільки перевернувся на бік.

Зоя пробігла до гардеробної. Наділа дощове пальто, туго підперезалася. Повернулася до спальні по сумочку, де були гроші…

— Роллінг, — тихо погукала вона, — Роллінг… Ми загинули…

Та він знову лише промимрив. Вона збігла у вестибюль і ледве відчинила високі вхідні двері. Вулиця Сени була безлюдна. У вузькому отворі над дахами мансард висів бляклий жовтуватий місяць. Зою охопила туга. Вона дивилася на оце місячне коло над сонним містом… “Боже, боже, як страшно, як похмуро…” Обома руками глибоко насунула шапочку і побігла до набережної.

31

Старий триповерховий будинок номер шістдесят три по вулиці Гобеленів одією стіною виходив на пустирище. З цього боку вікна були тільки на третьому поверсі — у мансарді. Інша, глуха стіна тулилася до парку. По фасаду на вулицю, на першому поверсі, врівень із землею, містилося кафе для візників та шоферів. Другий поверх відведено під поганенький готель. На третьому поверсі — мансарді- здавали кімнати постійним мешканцям. Хід туди вів через ворота і довгий тунель.

Була друга година ночі. На вулиці Гобеленів — жодного освітленого вікна. Кафе зачинено, всі стільці поставлено на столи. Зоя зупинилася біля воріт, хвилину дивилася на помер шістдесят три. Було холодно спині. Зважилася. Подзвонила. Зашурхотіла мотузка, ворота прочинилися. Вона прослизнула у темне підворіття. Здалеку воротарка пробурмотіла: “Вночі треба спати, повертатися треба вчасно”. Але не спитала, хто ввійшов.

Зою охопила страшенна тривога. Перед нею тягнувся низький похмурий тунель. Газовий ріжок освітлював зашкарублі стіни, пофарбовані темною олійною фарбою. Вказівки Семенова були такі: в кінці тунелю — ліворуч — крученими сходами — третій поверх — ліворуч — кімната одинадцять.

Посеред тунелю Зоя спинилась. їй видалося, що здалеку, ліворуч, хтось швидко визирнув і сховався. Чи не повернутись? Вона прислухалася — жодного звуку. Добігла до повороту на смердючу площадку. Тут починалися вузькі, ледь освітлені звідкілясь згори кручені сходи. Зоя пішла навшпиньках, боячись доторкнутися до липких поручнів.

Весь будинок спав. На площадці другого поверху облуплена арка вела в темний коридор. Піднімаючись вище, Зоя обернулась, і знову їй здалося, що з-за арки хтось визирнув і сховався… Тільки це був не Гастон Качиний Ніс… “Ні, ні, Гастон ще не був, не міг тут бути, не встиг…”

На площадці третього поверху Зоя перевела подих. Якщо Гаріна немає вдома, вона чекатиме його тут до ранку. Якщо він дома, спить, — вона не піде, не забравши те, що вій узяв із столу на бульварі Мальзерб.

Зоя зняла рукавички, легенько поправила волосся під шапочкою і пішла ліворуч коридором, який загинав коліном. На п’ятих дверях крупно, білою фарбою, стояло — 11. Зоя натиснула ручку, двері легко відчинились.

У невелику кімнату, в прочинене вікно падало місячне світло. На підлозі валявся розкритий чемодан. Жорстко біліли розкидані папери. Під стіною, між умивальником і комодом, на підлозі сиділа людина в самій сорочці, її голі коліна були задерті, величезними видавалися босі ступні… Місяць освітив половину обличчя, широко блищало розплющене око та біліли зуби — людина посміхалася. Ледь відкривши рота, без дихання, Зоя дивилася на нерухоме, усміхнене обличчя, — це був Гарін.

Сьогодні вранці в кафе “Глобус” вона сказала Гастонові Качиний Ніс: “Вкради у Гаріна креслення й апарат і, якщо можна, вбий”. Сьогодні ввечері вона бачила крізь серпанок над келихом шампанського очі Гаріна і відчула: покличе така людина — вона все кине, забуде, піде за ним. Вночі, збагнувши небезпеку і кинувшись шукати Гастона, Щоб попередити його, вона сама ще не усвідомлювала, що погнало її в такій тривозі нічним Парижем і привело зрештою на вулицю Гобеленів. Які почуття примусили цю розумну, холодну, жорстоку жінку відчинити двері в кімнату людини, яку вона прирекла на смерть?

Зоя дивилася на зуби і вирячене око Гаріна. Хрипко, неголосно скрикнула, підійшла і нахилилася над ним. Він був мертвий. Обличчя посиніло. На шиї набубнявіли подряпини. Це було те саме обличчя — змарніле, привабливе, із схвильованими очима, з конфетті у шовковій борідці… Зоя схопилася за крижаний мармур умивальника, ледве підвелася. Вона забула, навіщо прийшла. Гірка слина наповнила рота. “Не вистачає ще знепритомніти”. Останнім зусиллям вона відірвала ґудзика на комірі, що душив її. Попрямувала до дверей. У дверях стояв Гарін.

Так само, як і в того — на підлозі, у нього блищали зуби, відкриті застиглою посмішкою. Він підняв палець і погрозив. Зоя зрозуміла, затулила рота рукою, щоб не закричати. Серце калатало, наче виринуло з води… “Живий, живий…”

— Вбито не мене, — прошепотів Гарін, все ще погрожуючи пальцем, — ви вбили Віктора Ленуара, мого помічника… Роллінг піде на гільйотину.

— Живий, живий, — хрипко проказала вона.

— Навіщо ви тут?..

— Я шукала Гастона…

— Кого, кого?

— Того, кому звеліла вас убити…

— Я це передбачив, — сказав він, дивлячись їй у вічі.

Вона відповіла, як у сні:

— Якби Гастоп вас убив, я б наклала на себе руки…

— Не розумію…

Вона повторила за ним, ніби в забутті, ніжним, згасаючим голосом:

— Не розумію сама…

Розмова ця відбувалася біля дверей. У вікні місяць сідав за графітовий дах. Блукаючи очима по кімнаті, Гарін тихо мовив:

— Ви прийшли по автограф Роллінга?

— Так. Змилуйтеся.

— Над ким? Над Роллінгом?

— Ні. Наді мною. Змилуйтеся, — повторила вона.

Несподівано він випростався, прислухаючись. Різким рухом потягнув Зою за двері. Все ще стискаючи її руку вище ліктя, визирнув за арку на сходи…

— Ходімо. Я виведу вас звідси через парк… Послухайте, ви надзвичайна жінка, — очі його блиснули божевільним гумором, — наші доріжки зійшлися… Ви відчуваєте це?..

Він побіг разом із Зоєю крученими сходами. Вона не опиралася.

На нижній площадці Гарін завернув кудись у темряву, спинився, запалив воскового сірника[28] і з зусиллям одімкнув іржавий замок у дверях, які, певно, багато років не відчинялися.

— Отже, все передбачено.

Вони вийшли під темні, вогкуваті дерева парку. Саме тоді з вулиці у ворота входив загін поліції, який викликав чверть години тому Гарін по телефону.

32

Шельга добре пам’ятав “програного пішака” на дачі на Крестовському. Тоді (на бульварі Профспілок) вій зрозумів, що П’янков-Питкевич неодмінно прийде ще раз на дачу по те, що сховано у нього в підвалі. В сутінки (того ж дня) Шельга пробрався на дачу, не потурбувавши сторожа, і з потаємним ліхтариком спустився у підвал. “Пішака” зразу було програно: за два кроки од люка в кухні стояв Гарін. За секунду до появи Шельги він вискочив з чемоданом з підвалу і стояв, розпластавшися по стіні за дверима. Він з гуркотом замкнув за Шельгою люк і заходився завалювати його мішками з вугіллям. Шельга, піднявши ліхтарика, усміхаючись, дивився, як крізь щілини люка сиплеться сміття. Він хотів порозумітися мирно. Але несподівано нагорі запала тиша. Почулася віддалена хода, потім — пролунали постріли, дикий крик. Це була сутичка з чотирипалим. Через годину приїхала міліція.

Програвши пішака, Шельга зробив хороший хід. Одразу з дачі він кинувся на міліцейському автомобілі до яхт-клубу, розбудив чергового по клубу, скуйовдженого морського чоловіка з хрипким голосом, і спитав упритул:

— Який вітер?

Моряк, звісно, не задумуючись, відказав:

— Зюйд-вест.

— Скільки балів?

— П’ять.

— Ви певні, що всі яхти стоять на місцях?

— Ручуся.

— Яка у вас охорона при яхтах?

— Петько, сторож.

— Дозвольте оглянути бони.

- Єсть оглянути бони, — відказав моряк, ледве потрапляючи спросоння в рукава морської куртки.

— Петько! — гукнув він спиртовим голосом, виходячи з Шельгою на веранду клубу. (Ніхто не озвався). — Певно, десь спить, хай йому грець, — обурився моряк, піднімаючи комір од вітру.

Сторожа знайшли недалеко в кущах — він здорово хропів, закривши голову баранячим коміром кожуха. Моряк вилаявся. Сторож крякнув, підвівся. Пішли на бони, де над сталевою, уже посинілою водою погойдувався цілий ліс щогл. Била хвиля. Дув міцний, зі шквалами, вітер.

— Ви певні, що всі яхти на місці? — знову спитав Шельга.

— Нема “Оріона”, він у Петергофі… Та в Стрельну загнали двоє суден.

Шельга дійшов по бризкаючих дошках до краю бонів і тут підняв шматок причалу, — один кінець його прив’язано до кільця, другий явно одрізано. Черговий неквапливо оглянув причал. Насунув зюйдвестку на ніс. Промовчав. Пішов уздовж бонів, лічачи пальцем яхти. Рубонув рукою по вітру і закричав з неймовірною енергією:

— Петько, телепень ти такий! Щоб тобі тридцять разів утопитися в тухлій воді, куди ж ти дивився! “Бібігонду” вкрали, найкраще гоночне судно!..

Петько охкав, дивувався, бив себе по боках баранячими рукавами. Тут робити більше було нічого. Шельга поїхав у гавань.

Минуло принаймні години три, поки він на швидкісному сторожевому катері вилетів у відкрите море. Била туга хвиля. Катер занурювався. Водяний пил туманив скельця бінокля. Коли зійшло сонце, — у фінських водах, далеко за маяком, — поблизу берега помітили вітрило. Це билася поміж підводним камінням нещаслива “Бібігонда”. Палубу її покинули. З катера дали кілька пострілів, для порядку, — довелося вернутися ні з чим.

Так утік через кордон Гарін, вигравши тієї ночі ще одного пішака. Про участь у цій грі чотирипалого було відомо тільки йому й Шельзі. З приводу цього випадку Шельга на зворотному шляху до гавані думав:

“За кордоном Гарін або продасть, або сам ка волі експлуатуватиме таємничий апарат. Винахід цей для Союзу поки що втрачено, і хто знає, чи не має він зіграти в майбутньому фатальну роль. Але за кордоном у Гаріна є острашка — чотирипалий. Поки боротьбу з ним не закінчено, Гарін не наважиться вилізти на світ з апаратом. А коли в цій боротьбі стати на бік Гаріна, можна зрештою і виграти. Принаймні найдурніше, що можна було б вигадати (і найзручніше для Гаріна), — це негайно арештувати чотирипалого в Ленінграді”. Висновок був простий: Шельга одразу з гавані поїхав до себе на квартиру, надів суху білизну, подзвонив у карний розшук про те, що “справу само собою ліквідовано”, вимкнув телефон і ліг спати, посміхаючись з того, як чотирипалий, отруєний газами і, можливо, поранений, тікає тепер з усіх ніг з Ленінграда. Такий був контрудар Шельги у відповідь на “програного пішака”.

І ось телеграма (з Парижа): “Чотирипалий тут. Події загрозливі”. Це був крик про допомогу.

Що далі думав Шельга, то зрозумілішим ставало — треба летіли в Париж. Він узяв телефоном довідку про виліт пасажирських аеропланів і повернувся на веранду, де сиділи в нетемніючих сутінках Тарашкін та Іван. Безпритульний хлопчина після того, як у нього на спині прочитали напис чорнильним олівцем, принишк і не відходив од Тарашкіна.

У просвіти між гілками з оранжевих вод долинали голоси, сплески весел, жіночий сміх. Старі, як світ, діла творилися під темними кущами лісу на островах, де безсонно перегукувалися тривожними голосами якісь пташки, щебетали солов’ї. Усе живе, виринувши з дощів і метелиць довгої зими, квапилося жити, з веселою жадібністю ковтало хмільні чари цієї ночі. Тарашкін обійняв однією рукою Івана за плечі, сперсяі на поручні і завмер, — дивився крізь просвіти на воду, де нечутно ковзали човни.

— Ну, як же, Іване, — сказав Шельга, присунувши стілець і нахилившись до обличчя хлопчика, — де тобі більше подобається: там чи тут? На Далекому Сході ти, либонь, погано жив, упроголодь?

Іван дивився на Шельгу не кліпаючи. Очі його в сутінках видавалися сумними, як у старого. Шельга витяг із жилетної кишені леденець і постукав ним Іванові по зубах, поки ті не розтулилися, — леденець прослизнув у рот.

— Ми, Іване, з хлопчаками добре поводимося. Працювати не примушуємо, листів на спині не пишемо, за сім тисяч верст під вагонами не надсилаємо нікуди. Бачиш, як у нас добре на островах, і це все знаєш чиє? Оце все ми дітям віддали на вічні часи. І річка, і острови, і човни, і хліб з ковбасою, — їж вдосталь, усе твоє…

— Так ви хлопчину зіпсуєте, — сказав Тарашкін.

— Нічого, не зіпсую, він розумний. Ти, Іване, звідки?

— Ми з Амуру, — відказав Іван неохоче. — Мати померла, батька вбили на війні.

— Як же ти жив?

— Ходив по людях, працював.

— Такий маленький?

— А чого ж… Коней пас…

— Ну, а потім?

— Потім узяли мене…

— Хто взяв?

— Одні люди. їм хлопчик був потрібен — на дерева лазити, гриби, горіхи збирати, білок ловити для їжі, бігати по що пошлють…

— Значить, взяли тебе в експедицію? (Іван кліпнув, промовчав). Далеко? Відповідай, не бійся. Ми тебе не викажемо. Тепер ти — паш брат…

— Восьмеро діб на пароплаві пливли… Думали, живі не залишимось. І ще вісім днів йшли пішки. Поки прийшли на вогнедишну гору…

— Так, так, — мовив Шельга, — значить, експедиція була на Камчатку.

— Еге ж, на Камчатку… Жили ми там у халабуді… Про революцію довго нічого не знали. А коли дізналися, троє втекли, потім ще двоє втекли, жерти стало нічого. Лишилися він та я.

— Так, так, а хто ж це “він”? Як його звали?

Іван знову насупився. Шельга довго його заспокоював, гладив по низько похиленій виголеній голові.

— Але ж уб’ють мене за це, якщо скажу. Він обіцяв убити.

— Хто?

— Та Манцев же, Микола Христофорович. Він сказав: “Ось, я тобі на спині написав листа, ти не мийся, сорочки, жилетки не скидай, хоч через рік, хоч через два — доберися до Петрограда, знайди Петра Петровича Гаріна і йому покажи, що написано, він тебе нагородить…”

— Чому ж Манцев сам не поїхав до Петрограда, якщо йому треба бачити Гаріна?

— Більшовиків боявся. Він казав: “Вони гірші за чортів. Вони мене вб’ють. Вони, — каже, — всю країну у безвихідь завели — поїзди не ходять, пошти немає, жерти нічого, і з міста всі повтікали…” Звідки йому знати, — він на горі сидить шостий рік…

— Що він там робить, що шукає?

— Ну, хіба він скаже? Тільки я знаю… (У Івана весело, хитро засяяли очі). Золото під землею шукає.

- І знайшов?

— Він-бо? Звичайно, знайшов.

— Дорогу туди, на гору, де сидить Манцев, показати зможеш, коли треба буде?

— Звичайно, зможу. Тільки ви мене, дивіться, не виказуйте, а то він, знаєш, сердитий.

Шельга і Тарашкін надзвичайно уважно слухали оповідь хлопчика. Шельга ще раз пильно оглянув напис у нього на спині. Потім сфотографував його.

— Тепер іди вниз, Тарашкін вимиє тебе милом, лягай, — сказав Шельга. — Не було у тебе нічого: пі батька, ні матері, одне голодне пузо. Тепер усе є, всього по горло, — живи, вчись, рости на здоров’я. Тарашкін тебе наставить на добрий розум, ти його слухай. Прощай. Днів через три побачу Гаріна, доручення твоє передам.

Шельга засміявся, і незабаром ліхтарик його велосипеда, підстрибуючи, майнув за темними заростями.

33

Блиснули високо над зеленим аеродромом алюмінієві крила, і шестимісний пасажирський літак зник за сніжними хмарами. Гурт проводжаючих постояв, задерши голови до сонцесяйної синяви, де ліниво кружляв стерв’ятник та стригли повітря ластівки, але дюралюмінієвий птах уже летів хтозна-де.

Шестеро пасажирів, сидячи в плетених кріслах, що поскрипували, дивилися на поволі падаючу вниз бузково-зелену землю. Ниточками в’юнилися по ній дороги. Іграшковими — трохи похилими — видавалися гнізда будівель, дзвіниці. Праворуч, удалині, стелилася синява води.

Ковзнула тінь од хмари, ховаючи деталі земної карти. А ось і сама хмара виринула близько внизу.

Припавши до вікон, усі шестеро пасажирів усміхалися дещо вимушено, як люди, що вміють володіти собою. Повітряне пересування було ще новиною. Незважаючи на комфортабельну кабіну, журнали і каталоги, розкидані на відкидних столиках, на видимість безпечного затишку, пасажирам все ж доводилося заспокоювати себе, що, зрештою, повітряне сполучення значно безпечніше, ніж, приміром, пішки переходити вулицю. Звісне діло в повітрі. Зустрінешся з хмарами — пролинеш, тільки запотіють у кабіні вікна, пробарабанить град по дюралюмінію або підстрибне апарат, як на вибоїні, — вхопишся за плетені ручки крісла, вирячивши очі, але сусід уже підморгує, сміється: оце-то вибоїнка!.. Налетить шквал з тих, що за секунду валить щоглу на морському вітрильнику, ламає кермо, змивай човни, людей у бурхливі хвилі, металевий птах — міцний і верткий — гойднеться на крило, завиє моторами і вже вискочив, шугонув на тисячу метрів вище за гпіздовину урагану.

Одно слово, не минуло й години, як пасажири в кабіні освоїлись і з порожнечею під ногами, і з хитавицею. Гул мотора заважав розмовляти. Дехто надів на голову навушники з мікрофонними мембранами, і поточилася розмова. Навпроти Шельги сидів худорлявий чоловік років тридцяти п’яти у поношеному пальті і картатій кепці, певно, придбаній для закордонної мандрівки.

У нього було блідувате, з тонкою шкірою обличчя, розумний, нахмурений тендітний профіль, русява борідка, рот стулений спокійно і твердо. Сидів він горблячись, склавши на колінах руки. Шельга усміхнувшись подав йому знак. Чоловік надів навушники. Шельга спитав:

— Ви не вчилися в Ярославлі, в реальному? (Чоловік кивнув). Земляк — я вас пам’ятаю. Ви Хлинов Олексій Семенович? (Нахилив голову). Ви тепер де працюєте?

— У фізичній лабораторії політехнікуму, — пролунав у трубку заглушений гулом мотора, слабкий голос Хлинова.

— У відрядження?

— В Берлін, до Рейхера.

— Секрет?

— Ні. У березні цього року нам стало відомо, що в лабораторії Рейхера здійснено атомний розпад ртуті.

Хлинов обернувся всім обличчям до Шельги — очі зі строгим хвилюванням втупились у співбесідника. Шельга сказав:

— Не розумію — не спеціаліст.

— Роботи ведуться поки що в лабораторіях. До застосування у промисловості ще далеко… Хоча, — Хлинов дивився на кублисті, як сніг, поля хмар, що глибоко внизу застилали землю, — від кабінету фізика до майстерні заводу крок невеликий. Принцип насильного розкладу атома повинен бути простий, надзвичайно простий. Ви знаєте, що таке атом?

— Маленьке щось таке, — Шельга показав пальцями.

— Атом у порівнянні з піщинкою — як піщинка у порівнянні з земною кулею. І все-таки ми вимірюємо атом, обчислюємо швидкість обертання його електронів, його вагу, масу, величину електричного заряду. Ми підбираємося до самісінького серця атома, до його ядра. У ньому весь секрет влади над матерією. Майбутнє людства залежить од того, чи зможемо ми оволодіти ядром атома, частинкою матеріальної енергії, величиною в одну стобільйонну сантиметра.

На висоті двох тисяч метрів над землею Шельга слухав дивовижні речі, чарівніші за казки Шехерезади, але вони не були казкою. У той час, коли діалектика історії привела один клас до винищувальної війни, а другий — до повстання; коли палали міста, і прах, і попіл, і газові хмари клубочилися над нивами й садами; коли сама земля здригалася від гнівних криків придушуваних революцій, і, як у давнину, запрацювали у тюремних підвалах диба і обценьки ката; коли серед ночі в парках почали виростати на деревах химерні плоди з висунутими язиками; коли впали з людини так любенько розцяцьковані Ідеалістичні шати, — у це дивовижне і титанічне десятиліття поодинокими світочами горіли чудові уми вчених.

34

Аероплан знизився над Ковно.[29] Зелене поле, зрошене дощем, швидко помчало назустріч. Апарат прокотився і став. Зіскочив на траву пілот. Пасажири вийшли розім’яти ноги. Закурили цигарки. Шельга осторонь ліг на траву, закинув руки, і дивно було йому дивитися на далекі хмари з синюватими днищами. Він щойно був там, летів серед снігових легких гір, над блакитними провалами.

Його небесний співбесідник, Хлинов, стояв, легенько горблячись у протертому пальтечку, біля крісла сірого рубчастого птаха. Людина як людина, — навіть кепка з Ленінградодягу.

Шельга розсміявся:

— Здорово все-таки, забавно жити. Хай йому чорт, як здорово!

Коли злетіли з ковенського аеродрому, Шельга сів біля Хлинова і розказав йому, не називаючи нічиїх імен, все, Що знав про надзвичайні досліди Гаріна і про те, що ними дуже, певно, зацікавлені за кордоном.

Хлинов спитав, чи бачив Шельга апарат Гаріна.

— Ні. Апарата ніхто ще не бачив.

— Значить, все це — у сфері здогадів та припущень, та ще прикрашених фантазією?

Тоді Шельга розказав про підвал на зруйнованій дачі, про порізані шматки сталі, про ящики з вугільними пірамідками. Хлинов кивав, підтакував:

— Так, так. Пірамідки. Дуже добре. Розумію. Скажіть, коли це не дуже секретно, — ви не про інженера Гаріна розказуєте?

Шельга хвилину мовчав, дивлячись в очі Хлииову.

— Так, — підтвердив він, — про Гаріна. Ви його знаєте?

— Дуже, дуже здібна людина, — Хлинов зморщився, ніби взяв у рот кислого. — Надзвичайна людина. Але — поза наукою. Честолюбець. Цілком ізольована особа. Авантюрист. Цинік. Задатки генія. Надмірний темперамент. Людина з дивовижною фантазією. Але його надзвичайний розум завжди збуджений низькими бажаннями. Він досягне багато чого і закінчить чимось на зразок безпробудного п’янства чи спробує жахнути людство. Геніальній людині більше ніж будь-кому потрібна якнайсуворіша дисципліна. Надто відповідально.

Червонуваті плями знову спалахнули на щоках Хлинова.

— Ясний, дисциплінований розум — величезна святиня, чудо з чудес. На землі — піщинка у всесвіті — людина — всього одна більйонна найменшої величини. І у цієї умоглядної частинки, що живе в середньому шістдесят обертів землі навколо сонця, — розум, який охоплює увесь всесвіт… Щоб осягнути це, ми повинні вдатися до мови вищої математики. Так от, що ви скажете, коли у вас із лабораторії візьмуть який-небудь дорогоцінний мікроскоп і почнуть ним забивати цвяхи? Саме так Гарін поводиться зі своїм генієм. Я знаю — він зробив велике відкриття в галузі передавання на відстань ультрачервоних променів. Ви чули звичайно, про промені смерті Гріндель-Матьюза?[30] Промені смерті виявилися справжнісінькою нісенітницею. Але принцип правильний. Теплові промені температури тисячі градусів спрямовано паралельно — жахливий засіб для руйнування та військової оборони. Весь секрет полягає у тому, щоб послати не розсіюваний промінь. Цього досі ще не було досягнуто. З ваших розповідей, видимо, Гаріну пощастило збудувати такий апарат. Якщо це так, — відкриття дуже значне.

— Мені давно вже здається, — сказав Шельга, — що навколо цього винаходу пахне великою політикою.

Якийсь час Хлинов мовчав, потім у нього спалахнули навіть вуха.

— Знайдіть Гаріна, візьміть його за комір і разом з апаратом поверніть до Радянського Союзу. Апарат не повинен попасти до наших ворогів. Спитайте Гаріна, — усвідомлює він свої обов’язки? Чи він справді паскудник. Тоді дайте йому, чорт його забирай, грошей — скільки він захоче. Або вбийте його…

Шельга звів брови. Хлинов поклав трубку на столик, відкинувся, заплющив очі.

Аероплан плив над зеленими рівними квадратами полів, над прямими смужечками доріг. Удалині, з висоти, мрів між синюватими плямами озер коричневий обрис Берліна.

35

О пів на восьму вранці, як завжди, Роллінг прокинувся на вулиці Сени в ліжку імператора Наполеона. Не розплющуючи очей, витяг з-під подушки носовичок і гучно висякався.

Не зовсім, правда, свіжий, але цілком володіючи думками і волею, він кинув носовичок на килим, сів посеред шовкових подушок і озирнувся. Ліжко було порожнє, в кімнаті — нікого.

Роллінг натиснув кнопку дзвінка, ввійшла покоївка Зої. Роллінг спитав, дивлячись мимо неї:

— Мадам?

Покоївка підвела плечі, почала обертати голову, як сова. Навшпиньках подалася до вбиральні, звідти, уже квапливо, — до гардеробної, грюкнула дверима у ванну і знову ввійшла до спальні. Пальці їй тремтіли по боках мереживного фартушка:

— Мадам ніде немає.

— Каву, — сказав Роллінг.

Він сам налив ванну, сам одівся, сам налив собі кави. В домі в цей час ширилася тиха паніка, — навшпиньках, пошептом. Виходячи з готелю, Роллінг штовхнув ліктем швейцара, котрий злякано кинувся відчиняти двері. Він запізнився в контору на двадцять хвилин.

На бульварі Мальзерб цього ранку пахло порохом. На обличчі секретаря було написано цілковите непротивлення злу. Відвідувачі виходили перекривлені з горіхових дверей.

“У містера Роллінга поганий настрій сьогодні”, — повідомляли вони пошепки. Рівно о першій містер Роллінг глянув на стінного годинника і зламав олівець. Зрозуміло, що Зоя Монроз не заїде по нього снідати. Він зволікав до чверті на другу. За ці жахливі чверть години у секретаря в лискучому проділі з’явилося дві сиві волосини. Роллінг поїхав снідати сам до “Гріфона”, як завжди.

Хазяїн ресторанчика, мосьє Гріфон, високий на зріст повний чоловік, колишній кухар і власник пивнички, нині — вищий консультант з Великого Мистецтва Смакових Відчуттів і Травлення, зустрів Роллінга героїчним помахом руки. У темно-сірій візитці, з викоханою ассірійською бородою і благородним чолом, мосьє Гріфон стояв посеред невеликого залу свого ресторану, спираючись однією рукою на срібний цоколь особливої споруди, на зразок жертовника, де під опуклою кришкою пріла знаменита смаженя- сідло барана з бобами.

На червоних шкіряних диванах уздовж чотирьох стін за вузькими суцільними столами сиділи постійні відвідувачі — з ділового світу Великих Бульварів, жінок — небагато. Середина залу була порожня, коли не зважати на жертовник. Хазяїн, обертаючи голову, міг бачити процес смакового сприйняття кожного Із своїх клієнтів. Найменша гримаска невдоволення не минала його зору. Мало того — він передбачив багато: таємничі процеси виділення соків, гвинтоподібна робота шлунка і вся психологія їжі, заснована на спогадах колись з’їденого, на передчуттях і на припливах крові до різних частин тіла, — все це було для нього відкритою книгою.

Підходячи із суворим і разом батьківським обличчям, він говорив з чарівною грубуватою лагідністю: “Ваш темперамент, мосьє, сьогодні потребує чарки мадери і дуже сухого пуї, — можете послати мене на гільйотину — я не даю вам ні краплі червоного. Устриці, трохи вареного тюрбо, крильце курчати та кілька стручків спаржі. Ця гама поверне вам сили”. Заперечувати в такому випадку міг би тільки патагонець,[31] що їсть водяних пацюків.

Мосьє Гріфон не підбіг, як можна було сподіватися, з принизливою квапливістю до прибору хімічного короля. Ні. Тут, в академії травлення, мільярдер, і дрібний бухгалтер, і той, хто тицьнув мокру парасольку швейцарові, і той, хто, сопучи, виліз із роллс-ройса, пропахлого гаванами, платили однаковий рахунок. Мосьє Гріфон був республіканець і філософ. Він, великодушно усміхаючись, подав Роллінгу карточку і порадив узяти на перше диню, запеченого з трюфелями омара на друге і сідло барана. Вина містер Роллінг вдень не п’є, це відомо.

— Склянку віскі-сода і пляшку шампанського заморозити, — крізь зуби процідив Роллінг.

Мосьє Гріфон одступив, на секунду в його очах майнуло здивування, жах, огида: клієнт починає з горілки, що глушить смакові пухирці на язику, і запиває шампанським, од якого здимає шлунок. Очі мосьє Гріфона згасли, він шанобливо схилив голову: клієнта на сьогодні втрачено, — примиряюся.

Після третьої склянки віскі Роллінг почав бгати серветку. З таким темпераментом людина, яка стоїть на іншому кінці соціального щабля, скажімо, Гастон Качиний Ніс, сьогодні б ще до заходу сонця знайшов Зою Монроз і встромив би їй у бік лезо складеного ножа. Роллінгу пасували інші прийоми. У мозку Роллінга, в жовтій парі віскі, народжувалися, схрещувалися, звивалися надзвичайно вишукані хворобливі ідеї помсти. Тільки в ці хвилини він зрозумів, що означала для нього Зоя… Він мучився, впиваючись нігтями в серветку.

Лакей прибрав непочату тарілку. Налив шампанського. Роллінг схопив склянку й жадібно випив її — золоті зуби дзенькнули об скло. Саме тоді з вулиці до ресторану вбіг Семенов. Зразу побачив Роллінга. Зірвав капелюха, перехилився через стіл і зашепотів:

— Читали газети?.. Я був щойно в моргу… Це він… Ми тут пі при чому… Присягаюся. Встановлено — вбивство сталося між третьою і четвертою ранку, — це з газет, з газет…

Перед очима Роллінга скакало землисте, перекривлене обличчя. Сусіди оберталися. Лакей ніс для Семенова стілець.

— До дідька, — буркнув Роллінг крізь запону віскі, — ви заважаєте мені снідати.

— Гаразд, пробачте… Я чекатиму вас на розі в автомобілі.

36

У паризькій пресі всі ці дні було тихо, як на лісовому озері! Буржуа позіхали, читаючи передовиці про літературу, фейлетони про театральні вистави, хроніку з життя артистів.

Цим безтурботним спокоєм преса готувала ураганний наступ на середньобуржуазпі гаманці. Хімічний концерн Роллінга, закінчивши організацію і винищивши дрібних суперників, готувався до великої кампанії на піднесення. Пресу куплено, журналістів озброєно потрібними відомостями з хімічної промисловості. Для політичних передовиків заготовано приголомшливі документи. Два-три ляпаси, дві-три дуелі усунули дурників, які спробували белькотіти не згідно із загальним планом концерну.

У Парижі запанувала тиша та спокій. Тиражі газет дещо зменшилися. Тому справжнісінькою знахідкою було вбивство в будинку шістдесят три на вулиці Гобеленів.

Наступного ранку всі сімдесят п’ять газет надрукували жирними заголовками про “таємничий і кошмарний злочин”. Особу вбитого не було розпізнано — документи його викрадено, — в готелі він записався під явно вигаданим прізвищем. Вбивство, здавалося, було не з метою пограбування-гроші й золоті речі лишился при вбитому. Важко було також думати про помсту — кімната номер одинадцять зберегла сліди ретельного обшуку. Таємниця, усе — таємниця.

Двогодинні газети повідомили приголомшливу деталь: у фатальній кімнаті знайдено жіночу черепахову шпильку з п’ятьма великими діамантами. Крім того, на запиленій підлозі помічено сліди жіночих туфель. Од цієї шпильки Париж справді здригнувся. Вбивцею була шикарна жінка. Аристократка? Буржуазка? Таємниця… Таємниця…

Чотиригодинні газети надали свої сторінки інтерв’ю із найзнаменитішими жінками Парижа.

Одно слово, в усьому Парижі тільки Роллінг, сидячи у Гріфона, нічого не знав про пригоду на вулиці Гобеленів. Він був дуже сердитий і навмисне змусив Семенова зачекати в таксомоторі. Нарешті він появився на розі, мовчки вліз у машину і звелів їхати до моргу. Семенов, шалено запобігаючи, дорогою розказав йому зміст газет.

При згадці про шпильку з п’ятьма діамантами пальці Роллінга затремтіли на набалдашнику палиці. Поблизу моргу він раптом нахилився до шофера з таким жестом, ніби хотів звеліти повернути назад, але стримався і лише люто засопів.

Біля дверей моргу була товчія. Жінки в дорогих хутрах, кирпатенькі продавщиці, підозрілі особи з передмість, цікаві консьєржки[32] у плетених пелеринках, хронікери із спітнілими носами и зібганими комірцями, актриски, що чіпляються за м’ясистих акторів, — усі прагнули подивитися на вбитого, який лежав у роздертій сорочці й босий на похилій мармуровій дошці, головою до напівпідвального вікна.

Особливо жахливими видавалися його босі ноги — великі, синюваті, з відрослими нігтями. Жовто-мертве обличчя скалічене судомою жаху. Борідка сторчма.

Семенов вужем, попереду Роллінга, прослизнув крізь натовп до тіла. Роллінг твердо глянув в обличчя вбитого. Роздивлявся секунду. Очі його примружилися, м’ясистий ніс зібрався зморшками, блиснули золоті зуби.

— Ну що, ну що, він же, він? — зашепотів Семенов.

І Роллінг мовив йому цього разу:

— Знову двійник.

Ледве було вимовлено цю фразу, з-за плеча Роллінга з’явилася, світловолоса голова, глянула йому в обличчя, мовби сфотографувала, і зникла в натовпі.

Це був Шельга.

37

Кинувши Семенова в моргу, Роллінг поїхав на вулицю Сени. Там все лишалось, як і раніше, — тиха паніка. Зоя не приходила і не дзвонила.

Роллінг замкнувся у спальні і походжав килимом, розглядаючи кінчики черевиків. Він спинився з того боку ліжка, де завжди спав. Пошкріб підборіддя. Заплющив очі. І тоді згадав те, що його мучило цілий день…

“…Роллінг, Роллінг… Ми загинули…”

Це сказала Зоя тихим, безнадійним голосом. Це було сьогодні вночі, — він раптово посеред розмови заснув. Зоїн голос не розбудив його, — не дійшов свідомості. Зараз її розпачливі слова виразно лунали у вухах.

Роллінга підкинуло, наче пружиною… Отже, дивний припадок Гаріна на бульварі Мальзерб; хвилювання Зої у шинку “Вечеря короля”; її настійливі запитання: які саме папери міг викрасти Гарін із кабінету? Потім — “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Її зникнення. Труп двійника у моргу. Шпилька з діамантами. Саме вчора — він пам’ятав — у пишному Зоїному волоссі сяяло п’ять камінців.

У низці подій зрозуміло одне: Гарін вдається до випробуваного засобу з двійником, аби відвести од себе удар. Він викрадає автограф Роллінга, щоб підкинути його на місце вбивства і привести поліцію на бульвар Мальзерб.

При всій витримці Роллінг відчув, що спинному хребту холодно. “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Отже, вона припускала, вона знала про вбивство. Воно сталося між третьою і четвертою ранку. (О пів на п’яту прибула поліція). Вчора, засинаючи, Роллінг чув, як годинник на каміні пробив три чверті на другу. Це було його останнім сприйняттям зовнішніх звуків. Потім Зоя зникла. Мабуть, вона помчала на вулицю Гобеленів, щоб знищити сліди автографа.

Звідки Зоя могла так точно знати про можливе вбивство? Тільки в тому випадку, коли вона його сама підготувала. Роллінг підійшов до каміна, поклав лікті на мармурову дошку і затулив обличчя руками. Але чому ж тоді вона прошепотіла йому так жахливо: “Роллінг, Роллінг, ми загинули…” Щось учора сталося, — перевернуло її плани. Але що? і в яку хвилину?..

Припустімо, їй треба було виправити якусь помилку. Пощастило це їй чи ні? Гарін живий, автографа поки що не знайшли, вбито двійника. Рятує це чи нищить? Хто вбивця — співучасник Зої чи сам Гарін?

І чому, чому, чому Зоя зникла? Шукаючи в пам’яті цю хвилину — злам у Зоїному настрої, — Роллінг напружував уяву, звиклу до зовсім іншої праці. У нього тріщав мозок. Він пригадував — жест по жесту, слово по слову — усю вчорашню Зоїну поведінку.

Він відчував: коли нині ж біля каміна не збагне до дрібниць усієї пригоди, то це — програш, поразка, загибель. За три дні до великого наступу на біржу досить натяку на його ім’я у зв’язку з убивством, і — непомірний біржевий скандал, крах… Удар по Роллінгу буде ударом по мільярдах, що рухають в Америці, Китаї, Індії, Європі, в африканських колоніях тисячами підприємств. Розладнається точна робота механізму… Залізниці, океанські лінії, рудники, заводи, банки, сотні тисяч службовців, мільйони робітників, десятки мільйонів власників цінностей — усе це заскрипить, застопориться, заб’ється в паніці…

Роллінг опинився в становищі людини, що не знає, з якого боку їй встромлять пожа. Небезпека була смертельна. Уява його працювала так, ніби за кожний пропливаючий у секунду відрізок думки платили мільйон доларів.

Оцей воістину дивовижний стан хімічного короля порушив стук двох підошов об килим. {Вікно спальні, — на першому поверсі, — що виходило в парк, було відчинене). Роллінг здригнувся всім тілом. У дзеркалі каміна з’явилися обриси кремезного чоловіка з великими вусами і зморщеним лобом. Він нахилив голову й дивився на Роллінга не кліпаючи.

38

— Що вам треба? — завищав Роллінг, не потрапляючи рукою в задню кишеню штанів, де лежав браунінг.

Кремезний чоловік, певно, чекав на це і стрибнув за портьєру. Звідти він знову висунув голову.

— Спокійно. Не кричіть. Я не збираюся вбивати або грабувати, — він підняв долоні, — я прийшов у справі.

— Яка тут може бути справа? Йдіть у справі на бульвар Мальзерб, сорок вісім-біс, від одинадцятої до першої… Ви влізли у вікно, як злодій і негідник.

— Винен, — ввічливо відповів чоловік, — моє прізвище Леклер, мене звуть Гастон. У мене військовий орден і чин сержанта. Я ніколи не працюю на дрібницях і злодієм не був. Раджу вам негайно пробачитися переді мною, містере Роллінг, без чого наша подальша розмова не може відбутися…

— Забирайтеся до дідька! — вже спокійніше сказав Роллінг.

— Якщо я зникну за цією адресою, то досить відома вам мадемуазель Монроз загине.

У Роллінга стрибнули щоки. Він одразу підійшов до Гастона. Той мовив шанобливо, як годиться розмовляти з власником мільярдів, і разом з відтінком грубуватого приятелізму, як розмовляють з чоловіком своєї коханки.

— Отож, добродію, ви пробачаєтеся?

— Ви знаєте, де переховується мадемуазель Монроз?

— Отож, добродію, щоб вести далі нашу розмову, я повинен зрозуміти, що ви пробачаєтеся переді мною!

— Пробачаюся! — заволав Роллінг.

— Прошу, — Гастон відійшов од вікна, звичним рухом розправив вуса, відкашлянувся і сказав: — Зоя Монроз з руках убивці, про якого кричить весь Париж.

— Де вона? (У Роллінга затремтіли губи).

— У Білль Давре, поблизу парку Сен-Клу, в готелі для випадкових відвідувачів, за два кроки од музею Гамбетти. Учора вночі я простежив їх в автомобілі до Білль Давре, сьогодні я точно встановив адресу.

— Вона добровільно втекла з ним?

— Саме це я найбільше хотів би знати, — проказав Гастон так зловісно, що Роллінг здивовано оглянув його.

— Дозвольте, пане Гастон, я не зовсім розумію, яка ваша участь у всій оцій історії? Яке вам діло до мадемуазель Монроз? Яким чином ви серед ночі стежите за нею, встановлюєте місце її перебування?

— Годі! — Гастон благородним жестом простягнув перед себе руку. — Я вас розумію. Ви повинні були поставній мені це запитання. Відповідаю: я закоханий, і я ревнивий…

— Ага! — мовив Роллінг.

— Вам потрібні подробиці? Ось вони. Сьогодні вночі, виходячи з кафе, де я пив склянку грогу, я побачив мадеч-муазель Монроз. Вона мчала в найнятому автомобілі. Обличчя її було жахливе. Скочити в таксі, кинутись їй услід було справою секунди. Вона зупинила машину на вулиці Гобеленів і зайшла до під’їзду будинку шістдесят три. (Роллінг кліпнув, наче його штрикнули). Не тямлячи себе від ревнивих передчуттів, я ходив тротуаром повз будинок шістдесят три. Рівно о чверть на п’яту мадемуазель Монроз вийшла не з під’їзду, як я сподівався, а з воріт у стіні парку, що прилягає до будинку шістдесят три. Її за плечі притримував чоловік з чорною борідкою, зодягнений у коверкот і сірий капелюх. Все інше ви знаєте.

Роллінг сів на стілець (епохи хрестових походів) і довго мовчав, вп’явшись пальцями в різьблені бильця… Так, ось вони — дані, котрих не вистачало… Вбивця — Гарін. Зоя — співучасниця… Злочинний план очевидний. Вони вбили двійника на вулиці Гобеленів, щоб заплутати в брудну історію його, Роллінга, І, шантажуючи, видурити гроші на побудову апарата. Чесний сержант і класичний дурень Гастон випадково виявляє злочин. Все зрозуміло. Треба діяти рішуче і нещадно.

Очі Роллінга люто спалахнули. Він звівся, ногою відіпхнув стілець.

— Я дзвоню в поліцію. Ви поїдете зі мною до Білль Давре.

Гастон посміхнувся, великі вуса його поповзли навскіс.

— Мені здається, містере Роллінг, буде благорозумиіше не вплутувати поліцію у цю історію. Ми обійдемося своїми силами.

— Я бажаю арештувати вбивцю і його співучасницю та передати негідників до рук правосуддя. — Роллінг випростався, голос його дзвенів, як сталь.

Гастон зробив невизначепий жест.

— Так-то воно так… Але в мене є шестеро надійних хлопців, що бували в бувальцях… За годину в двох автомобілях я міг би переправити їх до Білль Давре… А з поліцією, запевняю вас, не варто зв’язуватися…

Роллінг тільки пирхнув на це і взяв з полиці каміна телефонну трубку. Гастон іще швидше схопив його за руку.

— Не дзвоніть у поліцію!

— Чому?

— Бо дурнішого за це не можна придумати… (Роллінг знову потягнувся до трубки). Ви рідкісного розуму людина, мосьє Роллінг, невже ви не розумієте — є речі, котрі не говорять одверто… Благаю вас- не дзвоніть… Тьху, чорт!.. Та тому, що після цього дзвінка ми з вами обоє попадемо на гільйотину… (Роллінг у шаленстві штовхнув його в груди і вихопив трубку. Гастон жваво озирнувся і прошепотів у самісіньке вухо Роллінга). За вашою вказівкою мадемуазель Зоя доручила мені вирядити легкою швидкістю на той світ російського інженера на вулиці Гобеленів, шістдесят три. Цієї ночі доручення виконано. Тепер треба десять тисяч франків — як аванс моїм хлопчикам. Гроші у вас з собою?..

За чверть години на вулицю Сени під’їхала дорожна машина з піднятим верхом. Роллінг стрімко скочив у неї. Доки машина робила на вузькій вулиці поворот, із-за виступу будинку вийшов Шельга і причепився до автомобіля в задній частині кузова.

Машина попрямувала набережною. На Марсовому полі, там, де колись Робесп’єр з колоссям у руці клявся перед жертовником Верховної Істоти змусити людство підписати велику колугоду на вічний мир і вічну справедливість, тепер височіла Ейфелева вежа; два з половиною мільйони електричних свічок моргали і підморгували на її сталевому плетінні, розбігалися стрілами, окреслювали рисунки і писали над Парижем цілу ніч: “Купуйте практичні і дешеві автомобілі пана Сітроєна…”

39

Ніч була вогкувата і тепла. За одчиненим вікном — од низької стелі до самісінької підлоги — невидиме листя починало шелестіти і стихало. У кімнаті — на другому поверсі готелю “Чорний дрізд” — було темно й тихо. Вологі пахощі парку змішувалися з пахощами парфумів.

У кімнаті рипнули двері, почулася хода по килиму. Невиразні обриси чоловіка спинилися посеред кімнати. Він сказав неголосно (по-російському):

— Треба одважитися. Через тридцять-сорок хвилин під’їде машина. Що ж — так чи ні?

На ліжку ворухнулись, але не озвалися. Він підійшов ближче:

— Зою, будьте розсудливі.

Гарін нахилився до Зоїного обличчя, придивився, сів біля ніг на постіль.

— Сьогодні я думав: ба, от для чого потрібні гроші, влада, слава, — володіти вами. Розлучатися з вами я не бажаю і не розлучусь.

— Ого! — сказала Зоя.

- “Ого” — просто нічого не означає. Я розумію — ви, як людина розумна і самолюбива, страшенно обурені, що вас примушують. Що ж поробиш! Якщо ви повернетеся до Роллінга, я боротимусь. Відправлю на гільйотину і Роллінга, і вас, і себе.

— Що ви пропонуєте мені замість Роллінга? Я жінка дорога.

— Олівіновий пояс.

— Що?

— Олівіновий пояс. Гм! Пояснити це дуже складно. Потрібен вільний вечір і книжки під руками. Через двадцять хвилин ми повинні їхати. Олівіновий пояс — це влада над світом. Я візьму вашого Роллінга за швейцара — ось що таке Олівіновий пояс. Він буде в моїх руках через два роки. Ви станете не просто багатою жінкою, вірніше — найба-гатшою у світі. Це нудно. Але — влада! Насолоджуватися небувалою на землі владою. Засоби для цього у нас досконаліші, ніж у Чінгісхана. Ви хочете божеських почестей? Ми накажемо збудувати вам храми на всіх п’яти материках і ваше зображення увінчувати виноградом.

— Яке міщанство!..

— Я не жартую. Захочете — і будете намісницею бога або чорта, що вам більше до вподоби. Забажаєте знищувати людей — ваша влада над усім людством. Така жінка, як ви, Зою, знайде застосування казковим скарбам Олівінового пояса. Я пропоную вигідну партію. Два роки боротьби — і я проникну крізь Олівіновий пояс. Ви не вірите?..

Зоя коротко зітхнула. Сіла на постелі, підняла руки, поправляючи волосся (це було доброю ознакою).

— Олівіновий пояс на майбутнє. А тепер що у вас? — спитала вона, тримаючи в зубах шпильки.

— Тепер — мій апарат і вугільні пірамідки. Вставайте. Ходімо в мою кімнату, я покажу апарат.

— Небагато. Гаразд, я погляну. Ходімо.

40

У кімнаті Гаріна вікно з балконною решіткою було зачинене і запнуте. Під стіною стояло два чемодани. (Він жив у “Чорному дрозді” вже понад тиждень). Гарін замкнув двері на ключ. Зоя сіла, сперлася на лікті, затулила обличчя од світла лампи. Її дощове шовкове пальто трав’янистого кольору було зібгане, волосся недбало зачесане, обличчя стомлене, — такою вона була ще привабливіша, Гарін, розкриваючи чемодана, поглядав на неї обведеними синизною сяючими очима.

— Ось мій апарат, — сказав він, ставлячи на стіл два металеві ящики: один — вузький, у вигляді відрізка труби, другий — плоский, дванадцятигранний, втричі більшого діаметра.

Він склав обидва ящики, скріпив їх анкерними болтами. Трубку спрямував отвором до решітки каміна, у дванадцятигранного кожуха трохи підняв сферичну кришку. Всередині кожуха на ребрі стояло бронзове кільце з дванадцятьма фарфоровими чашечками.

— Це модель, — пояснив він, виймаючи з другого чемодана ящик з пірамідками, — вона не витримає й години роботи. Апарат треба будувати з надзвичайно стійких матеріалів, в десять разів солідніше. Але він вийшов би надто важкий, а мені доводиться повсякчас пересуватися. (Гарін заклав у чашечки кільця дванадцять пірамідок). Зовні ви нічого не побачите і не зрозумієте. Ось креслення, поздовжній розріз апарата. — Він схилився над Зоїним кріслом, вдихнув пахощі її волосся, розгорнув креслюпочок розміром на пів-аркуша писального паперу. — Ви хотіли, Зоє, щоб я рискнув усім у нашій грі… Дивіться сюди… Це основна схема…

Це просто, як двічі по два. Чистісінька випадковість, що це досі не було збудовано. Весь секрет у гіперболічному дзеркалі (А), що нагадує за формою дзеркало звичайного прожектора, та в шматочку шамоніту (В), теж зробленому у вигляді гіперболічної сфери. Закон гіперболічних дзеркал такий:

Промені світла, падаючи на внутрішню поверхню гіперболічного дзеркала, сходяться всі в одній точці, у фокусі гіперболи. Це відомо. Тепер ось що невідомо: я розміщаю у фокусі гіперболічного дзеркала другу гіперболу, окреслену, так би мовити, навиворіт — гіперболоїд обертання, виточений із тугоплавкого, що ідеально полірується, мінералу — шамоніту (В), — поклади його на півночі Росії невичерпні. Що ж виходить з променями?

Промені, збираючись у фокусі дзеркала (А), падають на поверхню гіперболоїда (В) і відбиваються од нього математично паралельно, — іншими словами, гіперболоїд (В) концентрує всі промені в один промінь, або в “променевий шнур” будь-якої товщини. Переставляюючи мікрометричним гвинтом гіперболоїд (В), я за бажанням збільшую або зменшую товщину “променевого шнура”. Втрата його енергії під час проходження через повітря мізерна. При цьому я можу довести “шнур” (практично) до товщини голки.

На ці слова Зоя підвелася, хруснула пальцями і знову сіла, обхопивши коліно.

— Під час перших дослідів я брав за джерело світла декілька звичайних стеаринових свічок. За допомогою встановлення гіперболоїда (В) я доводив “променевий шнур” до товщини в’язальної спиці і легко розрізував ним дюймову дошку. Саме тоді я збагнув, що все завдання — відшукати компактні і надзвичайно потужні джерела променевої енергії. За три роки праці, що коштували життя двом моїм помічникам, було створено оцю вугільну пірамідку. Енергія пірамідок настільки вже велика, що, вміщені в апарат, — як ви бачите, — і запалені (горять близько п’яти хвилин), вони дають “променевий шнур”, здатний за кілька секунд розрізати залізничний міст… Ви уявляєте, які відкриваються можливості? У природі не існує нічого, що б могло опиратися силі “променевого шнура”. Споруди, фортеці, дредноути, повітряні кораблі, скелі, гори, кора землі — все пропалить, зруйнує, розріже мій промінь…

Гарін раптово обірвав розповідь і підвів голову, прислухаючись. За вікном шурхотів і рипів гравій, затихаючи, працювали мотори. Він стрибнув до вікна і прослизнув за портьєру. Зоя дивилася, як за запиленим малиновим оксамитом нерухомо стояв Гарін, потім він здригнувся. Вислизнув з-за портьєри.

— Три машини і вісім чоловік, — сказав він пошепки, — це по нас. Здається — автомобіль Роллінга. У готелі тільки ми та воротарка. (Він спритно вийняв із нічного столика револьвер і засунув у кишеню піджака). Мене то вже точно не випустять живим… — Він раптом весело почухав збоку носа. — Ну, Зоє, вирішуйте: так чи ні? Іншої такої хвилини не вибереш.

— Ви збожеволіли, — Зоїне обличчя спалахнуло, помолодшало, — рятуйтеся!..

Гарін тільки сіпнув борідкою.

— Вісім чоловік, дурниці, дурниці! — Він трохи підняв апарат і повернув його дулом до дверей.

Луснув себе по кишені. Обличчя його нараз змарніло.

— Сірники, — прошепотів він, — нема сірників…

Можливо, він сказав це навмисне, щоб випробувати Зою. Можливо, і справді в кишені не було сірників, — від них залежало життя. Він дивився на Зою, як тварина, чекаючи смерті. Вона, ніби у сні, взяла з крісла сумочку, вийняла коробку, воскових сірників. Подала поволі, з трудом. Беручи, він відчув пальцями її крижану вузьку руку. Внизу крученими сходами, обережно поскрипуючи, хтось піднімався.

41

Кілька чоловік зупинилися за дверима. Було чути їхнє дихання. Гарін голосно спитав по-французькому:

— Хто там?

— Телеграма, — відказав грубий голос, — одчиніть!..

Зоя мовчки схопила Гаріна за плечі, захитала головою.

Він одвів її в куток кімнати, силоміць посадив на килим. Зразу ж повернувся до апарата й крикнув:

— Підсуньте телеграму під двері.

— Коли кажуть — відчиніть, треба відчиняти, — заревів той самий голос.

Інший, обережний, спитав:

— Жінка у вас?

— Так, у мене.

— Видайте її, вас залишимо у спокої.

— Попереджаю, — люто проказав Гарін, — якщо ви не заберетеся геть, за хвилину жоден з вас не лишиться живий…

— О-ля-ля!.. О-хо-хо!.. Ги-ги!.. — завили, заіржали голоси, і на двері навалилися, закрутилася фарфорова ручка, з одвірків посипалася штукатурка.

Зоя не зводила очей з Гарінового обличчя. Він був блідий, рухи швидкі і впевнені. Сівши навпочіпки, він прикручував до апарата мікрометричний гвинт. Вийняв кілька сірників і поклав на стіл поряд з коробкою. Взяв револьвер і випростався очікуючи. Двері затріщали. Раптом од удару посипалися шибки, гойднулася портьєра. Гарін одразу вистрелив у вікно. Присів, чиркнув сірником, всунув його в апарат і закрив сферичну кришку.

Минула всього секунда тиші після його пострілу. Й одразу почалась атака одночасно на двері і на вікно. У двері заходилися бити чимось важким, від фільонок полетіли тріски/Портьєра на вікні загорнулась і впала разом з карнизом.

— Гастон! — крикнула Зоя.

Через залізну решітку вікна ліз Качиний Ніс, тримаючи в роті ніж-наваху. Двері були ще цілі. Гарін, білий як папір, прикручував мікрометричний гвинт, у лівій руці його танцював револьвер. В апараті шугало, гуло полум’я. Кружальце світла стало сліпучою цяткою. У розбиті фільонки дверей лізли вусаті пики… Гарін схопив обома руками апарат і дулом спрямував його на Качиного Носа…

Зоя побачила: Гастон роззявив рота чи то щоб крикнути, чи то щоб ковтнути повітря… Димова смуга пройшла поперек його грудей, руки піднялися і впали. Він перекинувся на килим. Голова його разом з плечима, наче кусень хліба, відпала од нижньої частини тулуба.

Гарін повернув апарат до дверей. Дорогою “променевий шнур” розрізав провід, лампочка під стелею згасла. Сліпучий, тонкий, прямий, як голка, промінь із дула апарата чиркнув поверх дверей, — посипалися шматки дерева. Ковзнув нижче. Пролунав короткий крик, ніби роздушили кота. У темряві хтось шарахнувся. М’яко впало тіло. Промінь танцював на висоті двох футів од підлоги. Почувся дух горілого м’яса. І раптом усе стихло, тільки в апараті гуділо полум’я.

Гарін покашляв, сказав хрипкуватим голосом, що погано корився йому:

— Покїнчено з усіма.

За розбитим вікном вітерець налетів на невидимі липи, вони зашелестіли по-пічному — сонно. З темряви, знизу, де непорушно стояли машини, гукнули по-російському:

— Петре Петровичу, ви живі? — Гарін визирнув у вікно. — Обережніше, це я, Шельга. Пригадуєте нашу угоду? У мене автомобіль Роллінга. Треба тікати. Рятуйте апарат. Я жду…

42

Увечері, як завжди в неділю, професор Рейхер грав у шахи в себе, на четвертому поверсі, на відкритому невеликому балконі. За партнера був Генріх Вольф, його улюблений учень. Вони курили, втупившись у шахоЕу дошку. Вечірня заграва давно згасла в кінці довгої вулиці. Чорне повітря було задушливе. Не ворушився плющ, який обвив виступи веранди. Внизу, під зорями, лежала безлюдна асфальтована площа.

Покректуючи, посапуючи, професор обмірковував хід. Підняв дебелу руку з жовтуватими нігтями, але не доторкнувся до фігури. Вийняв з рота недопалок сигари.

— Так. Треба подумати.

— Будь ласка, — відповів Генріх,

Його гарне обличчя з широким чолом, різко випнутим підборіддям, коротким прямим носом виражало спокій могутньої машини. У професора було більше темпераменту {старе покоління), — сталевого кольору борода розтріпалася, на зморшкуватому чолі лежали червоні плями.

Висока лампа під широким барвистим абажуром освітлювала їхні обличчя. Кілька миршавих зелененьких істот кружляло навколо лампочки, сиділо на свїжовипрасуваній скатертині, наїжачуючи вусики, дивлячись цяточками очей і, напевно, не розуміючи, що мають честь бути присутніми при тому, як двоє богів утішаються грою небожителів. У кімнаті годинник пробив десяту.

Фрау Рейхер, мати професора, чистенька бабуся, сиділа нерухомо. Читати й в’язати вона вже не могла при штучному світлі. Вдалині, де в чорній ночі світилися вікна високого будинку, вгадувалися величезні простори кам’яного Берліна. Коли б не сип за шаховою дошкою, не тихе світло абажура, не зелененькі істоти на скатертині, жах, що давно заліг у душі, піднявся б знову, як багато разі? за останні роки, і висушив безкровне личко фрау Рейхер. Це був жах перед мільйонами, які сунули на місто, на цей балкон. їх називали не Фріцами, Йоганнами, Генріхами, Отто, а масою. Один в один, — погано виголені, у паперових манишках, вкриті залізним, свинцевим пилом, — вони час од часу заповнювали вулиці. Вони багато чого хотіли, випинаючи важкі щелепи.

Фрау Рейхер пригадала щасливий час, коли її жених, Отто Рейхер, повернувся з-під Седана,[33] перемітиш французького імператора. Він весь пропах солдатською шкірою, був бородатий і гучноголосий. Вона зустріла його за містом. На ній була блакитна сукня, і стрічки, і квіти. Німеччина мчала до перемог, до щастя разом з веселою бородою Отто, разом з гордістю і сподіваннями. Незабаром буде завойовано цілий світ…

Минуло життя фрау Рейхер. І настала й минула друга війна. Якось витягли ноги з болота, де гнили мільйони людських трупів. І ось — з’явилися маси. Заглянь будь-кому в очі під каскетку. Це не німецькі очі. їхній вираз упертий, невеселий, незбагненний. До їхніх очей немає доступу. Фрау Рейхер охоплював жах.

На веранді з’явився Олексій Семенович Хлинов. Він був по-недільному вдягнений у чистенький сірий костюм.

Хлинов вклонився фрау Рейхер, побажав їй доброго вечора і сів поруч з професором, котрий добродушно зморщився і з гумором підморгнув до шахової дошки. На столі лежали журнали та іноземні газети. Професор, як і кожна інтелігентна людина в Німеччині, був бідний. Ного гостинність обмежувалася м’яким світлом лампи на свіжовипрасуваній скатертині, запропонованою сигарою на двадцять пфенігів та розмовою, вартою, мабуть, більше ніж вечеря з шампанським та іншими надмірностями.

У будні, від сьомої ранку до сьомої вечора, професор бував мовчазний, діловитий і суворий. У неділю він “охоче вирушав з друзями на прогулянку в країну фантазії”. Він любив поговорити “від одного до другого кінця сигари”.

— Так, треба подумати, — знову сказав професор, закутуючись димом.

— Будь ласка, — холодно-ввічливо відповів Вольф.

Хлинов розгорнув паризьку “Л’Ентрансижан” і на першій сторінці під заголовком “Таємничий злочин у Білль Давре” побачив фото, що зображало семеро людей, розрізаних на шматки. “На шматки, то й на шматки”, — подумав Хлинов. Але те, що він прочитав, змусило його замислитися.

“…Треба гадати, що злочин учинено якоюсь невідомою досі зброєю, або розжареним дротом, або тепловим променем величезної напруги. Нам пощастило встановити національність та зовнішність злочинця: це, як і треба було сподіватися, — росіянин (йшов опис зовнішності, яку дала хазяйка готелю). У ніч злочину з ним була жінка. Але далі все загадкове. Можливо, трохи підніме завісу кривава знахідка в лісі Фонтенбло. Там за тридцять метрів од дороги знайдено непритомного невідомого. На тілі його було чотири вогнестрільні рани. Документи і все, що встановлює його особу, вкрадено. Мабуть, жертву скинули з автомобіля. Повернути до свідомості його досі не пощастило…”

43

— Шах! — вигукнув професор, розмахуючи взятим конем. — Шах і мат! Вольф, ви розбиті, ви окуповані, ви на колінах, шістдесят шість років ви платите репарації. Такий закон високої Імперіалістичної політики.

— Реванш? — спитав Вольф.

— Е, ні, ми втішатимемося всіма перевагами переможця.

Професор поляскав Хлинова по коліну:

— Що ви таке вичитали в газетці, мій юний і непримиренний більшовик? Семеро розрізаних французів? Що поробиш — переможці завжди схильні до надмірностей. Історія прагне до рівноваги. Песимізм — ось що приносять переможці до себе в домівку разом з награбованим. Вони починають дуже жирно їсти. Шлунок їхній не вправляється з жирами і отруює кров огидною отрутою. Вони ріжуть людей на шматки, вішаються на підтяжках, кидаються з мостів. У них пропадає любов до життя. Оптимізм — ось що лишається у переможених замість награбованого. Чудова здатність людської волі — вірити, що все на краще в цьому кращому із світів. Песимізм треба вирвати з корінцями. Я читав вашого Леніна, мій дорогий. Це великий оптиміст. Я його поважаю.

— Ви сьогодні в чудовому настрої, професоре, — похмуро мовив Вольф.

— Ви знаєте чому? — професор відкинувся на плетеному кріслі, підборіддя його вкрилося зморшками, очі весело, молодо визирали з-під брів. — Я зробив прецікаве відкриття. Я одержав деякі зведення, співставив деякі дані і несподівано дійшов надзвичайного висновку. Коли б німецький уряд не був зграєю авантюристів, коли б я був певен, що моє відкриття не попаде до рук шахраїв і грабіжників, — я б, мабуть, опублікував його. Але ні, ліпше мовчати.

— З нами-бо, сподіваюся, ви можете поділитися, — сказав Вольф.

Професор лукаво підморгнув йому:

— Що б ви, наприклад, сказали, мій друже, коли б я запропонував чесному німецькому урядові… ви чуєте — я підкреслюю: “чесному”, в це я вкладаю особливий зміст… запропонував би будь-які запаси золота?

— Звідки? — спитав Вольф.

- Із землі, звичайно.

— Де ця земля?

— Байдуже. Будь-яка точка земної кулі… Хоч би в центрі Берліна. Та я не запропоную. Я не вірю, щоб золото збагатило вас, мене, всіх Фріців, Міхелів… Далебі, ми станемо ще бідніші… Одна тільки людина, — він повернув до Хлинова сивоволосу лев’ячу голову, — ваш співвітчизник, запропонував добре використати золото… Ви розумієте?

Хлинов усміхнувся, кивнув.

— Професоре, я звик слухати вас серйозно, — сказав Вольф.

— Я постараюся бути серйозним. Ось у них у Москві взимку морози досягають тридцяти градусів нижче нуля, вода, вихлюпнута з третього поверху, падає на тротуар кульками льоду. Земля мчить у міжпланетному просторі десять — п’ятнадцять мільярдів років. Вона мала за цей термін охолонути, чорт забирай? Я стверджую — земля давним-давно охолола, віддала випромінюванням усе своє тепло міжпланетному просторові. Ви запитаєте: а вулкани, розплавлена лава, гарячі гейзери? Між твердою, яку слабо нагріває сонце, земною корою і всією масою землі залягає пояс розплавлених металів, так званий Олівіновий пояс. Він походить од безперервного атомного розпаду основної маси землі. Ця основна маса являє собою прошарок температури міжпланетного простору, тобто в ньому двісті сімдесят три градуси нижче нуля. Продукти розпаду — Олівіновий пояс — не що інше, як рідкий стан оліві-нових порід, ртуті і золота. І зони залягають, за багатьма даними, не так уже й глибоко: від п’ятнадцяти до трьох тисяч метрів глибини. Можна в центрі Берліна пробити шахту, і розплавлене золото само рине, як нафта, з глибини Олівінового пояса…

— Логічно, принадно, але неймовірно, — після мовчання проказав Вольф. — Пробити сучасними знаряддями шахту такої глибини — неможливо…

44

Хлинов поклав трубку на розгорнутий аркуш “Л’Ентрансижан”.

— Професоре, цей знімок нагадав мені розмову на аероплані, коли я летів до Берліна. Завдання пробитися до елементів земного центру, що розпадаються, не таке вже неймовірне.

— Яке це має відношення до розрізаних французів? — спитав професор, знову розкурюючи сигару.

— Вбивство у Білль Давре вчинено тепловим променем. Почувши такі слова, Вольф присунувся до столу, холодне обличчя його насторожилось.

— Ах, знову ці промені! — Професор зморщився, як від кислого. — Дурниця, блеф, плітка, яку вигадує англійське військове міністерство.

— Апарат збудував росіянин, я знаю цю людину. — відказав Хлинов, — це талановитий винахідник і величезний злочинець.

Хлинов оповів усе, що знав про інженера Гаріна: про його роботи в політехнічному інституті, про злочин на Крестовському острові, про дивні знахідки у підвалі дачі, про виклик Шельги до Парижа і про те, що, певно, тепер шалено полюють на апарат Гаріна.

— Доказ очевидний, — Хлинов показав на фотографію, — це робота Гаріна.

Вольф похмуро розглядав знімок. Професор мовив неуважливо:

— Ви гадаєте, що за допомогою теплових променів можна бурити землю? Хоча… при тритисячній температурі розплавляться і глини, і граніт. Дуже, дуже цікаво… А чи не можна куди-небудь зателеграфувати оцьому Гаріну? Гм… Коли поєднати буріння зі штучним охолодженням і поставити електричні елеватори, аби відчерпувати породи, можна дістатися глибоко… Друже мій, ви мене страшенно зацікавили…

До другої години ночі, проти звичаю, професор ходив по веранді, димів сигарою і розвивав плани, один дивовижніший за інший.

45

Звичайно Вольф, виходячи од професора, прощався з Хлиновим на площі. Цього разу він пішов поруч з ним, постукуючи палицею, опустивши спохмурніле обличчя.

— Ви гадаєте, що інженер Гарін зник разом з апаратом після історії у Білль Давре? — спитав він.

— Звісно.

— А оця “кривава знахідка у лісі Фонтенбло” не може бути Гаріним?

— Ви хочете сказати, що Шельга захопив апарат?..

— Саме так…

— Мені це спадало на думку… Так, це було б дуже непогано.

— Ще б пак, — підвівши голову, глузливо мовив Вольф.

Хлинов швидко глянув на співрозмовника. Обоє зупинилися. Здалеку ліхтар освітив обличчя Вольфа, — злу посмішку, холодні очі, вперте підборіддя. Хлинов сказав:

— Принаймні все це тільки здогад, нам поки що нічого сваритись.

— Я розумію, розумію.

— Вольф, я з вами не хитрую, але говорю твердо — треба, щоб апарат Гаріна опинився в СРСР. Одним оцим бажанням я створюю у вас ворога. Слово честі, дорогий Вольф, у вас дуже невиразне уявлення про те, що шкідливо і що корисно для вашої батьківщини.

— Ви хочете мене образити?

— Тьху ти чорт! Хоча — правда. — Хлинов чистісінько по-російському, що зразу відзначив Вольф, збив капелюха вбік, почухав за вухом. — Та хіба після того, як ми перебили одне у одного мільйонів сім людей, можна ще ображатися на слова?.. Ви — німець з голови до п’ят, броньована піхота, виробник машин, у вас і нерви, я гадаю, іншого складу. Слухайте, Вольф, коли апарат Гаріна попаде до рук таких, як ви, чого ви тільки не накоїте…

— Німеччина ніколи не примириться з приниженням.

Вони підійшли до будинку, де на першому поверсі Хлинов наймав кімнату. Мовчки попрощалися. Хлинов увійшов у ворота. Вольф стояв, повільно качаючи між зубами згаслу сигару. Раптом вікно на першому поверсі розчинилось, і стурбований Хлинов визирнув:

— А… Ви ще тут?.. Слава богу! Вольф, телеграма з Парижа, від Шельги. Слухайте: “Злочинець утік. Мене поранено, одужаю не скоро. Небезпека величезна, незмірно загрожує світові. Треба, аби ви приїхали”.

— Я їду з вами, — сказав Вольф.

46

На білій шторі, що коливалася, бігали тіні від листя. Нестихаюче дзюркотіння чулося за шторою. Це на газоні лікарняного саду із переносних труб розсіювалася вода серед райдуг, стікала краплями з листків платана перед вікном.

Шельга дрімав у білій високій кімнаті, освітленій крізь штору.

Здалеку долинав гамір Парижа. Близькі були звуки — шелест дерев, голоси птахів та одноманітне хлюпання води.

Неподалік крякав автомобіль або лунала по коридору хода. Шельга хутко розплющував очі, гостро, тривожно дивився на двері. Поворухнутися він не міг. Обидві руки його були оковані гіпсом, груди й голова забинтовані. Для захисту — самі очі. І знову солодкі звуки із саду навівали соп.

Розбудила сестра-кармелітка,[34] вся в білому, обережно гладкими руками піднесла до губів Шельги фарфоровий соусничок із чаєм. Коли вийшла, лишилися пахощі лаванди.

Між сном і тривогою минав день. Це була сьома доба після того, як Шельгу, непритомного, закривавленого, підняли в лісі Фонтенбло. Його вже двічі допитуваз слідчий, Шельга дав такі показання:

— О дванадцятій годині ночі на мене напало двоє. Я захищався палицею і кулаками. Дістав чотири кулі, більше нічого не пригадую.

— Ви добре розгледіли обличчя тих, що нападали?

- Їхні обличчя — нижня частина — були закриті хустками.

— Ви захищалися також і палицею?

— Просто це був сучок, — я його знайшов у лісі.

— Чого о такій пізній порі ви були в лісі Фонтенбло?

— Гуляв, оглядав палац, пішов назад лісом, заблукав.

— Чим ви поясните ту обставину, що поблизу місця замаху на вас виявлені свіжі сліди автомобіля?

— Значить, злочинці приїхали на автомобілі.

— Щоб пограбувати вас? Чи щоб убити?

— Ні те, ні інше, я думаю. Мене ніхто не знає в Парижі. У посольстві я не служу. Політичної місії не виконую. Грошей з собою небагато.

— Отже, злочинці чекали не вас, коли стояли біля здвоєного дуба, на галявині, де один курив, другий загубив запонку з цінною перлиною.

— З усього видно, це були світські молодики, які програли на скачках або в казино. Вони шукали випадку залагодити справи. У лісі Фонтенбло могла трапитися людина, набита тисячофранковими білетами.

На другому допиті, коли слідчий показав копію телеграми в Берлін Хлинову (її передала слідчому сестра-кармелітка), Шельга відповів:

— Це шифр. Справа стосується спіймаїшя небезпечного злочинця, що вислизнув з Росії.

— Ви могли б розмовляти зі мною відвертіше?

— Ні. Це не моя таємниця.

На запитання Шельга відповідав чітко і зрозуміло, дивився в очі чесно і навіть досить-таки безглуздо. Слідчому лишалося тільки повірити в його щирість.

Та небезпека не минула. Небезпекою просякнуті стовпці газет, сповнені подробиць “жахливої справи у Білль Давре”, небезпека була за дверима, за білою шторою, яку гойдав вітер, у фарфоровому соусничку, що його піднесла до губів гладкими руками сестра-кармелітка.

Порятунок в одному: якнайшвидше зняти гіпс і пов’язки. І Шельга весь застиг, без руху, в напівдрімоті.

47

…У напівдрімоті йому пригадалося:

Ліхтарі погашено. Автомобіль уповільнив рух… У віконце машини визирнув Гарін — і гучним пошептом:

— Шельга, звертайте. Зараз буде галявина. Там…

Важко схитнувшись на шосейній канаві, автомобіль проскочив між деревами, завернув і зупинився.

Під зорями лежала звивиста галявинка. Туманно, в тіні дерев громадилися скелі.

Мотор вимкнуто. Гостро запахло травою. Сонно хлюпотів струмок, над ним клубочився туманець, зникаючи невиразним полотнищем в глиб галявини.

Гарін вискочив на мокру траву. Подав руку. З автомобіля вийшла Зоя Монроз у глибоко насунутій шапочці, підвела голову до зірок. Пересмикнула плечима.

— Ну, вилазьте ж, — різко сказав Гарін.

Тоді з автомобіля, головою наперед, виліз Ролліаг.

З-під тіні котелка блищали його золоті зуби.

Хлюпотіла, бурмотіла вода між камінням. Роллінг витяг з кишені руку, стиснуту, певно, вже давно в кулак, і почав глухуватим голосом:

— Якщо тут готується смертний вирок, я протестую. В ім’я права. В ім’я людяності… Я протестую як американець… Як християнин… Я пропоную будь-який викуп за життя.

Зоя стала спиною до нього. Гарін мовив гидливо:

— Вбити вас я міг би й там…

— Викуп? — хутко спитав Роллінг.

— Ні.

— Участь у ваших… — Роллінг мотнув щоками: — У ваших дивних справах?

— Так. Ви повинні це пам’ятати. На бульварі Мальзерб… Я казав вам…

— Гаразд, — погодився Роллінг, — завтра я вас прийму… Я повинен продумати наново ваші пропозиції.

Зоя мовила неголосно:

— Роллінг, не кажіть дурниць.

— Мадемуазель! — Роллінг підскочив, котелок зсунувся йому на носа. — Мадемуазель… ваша поведінка нечувана… Зрада… Співучасть у вбивствах…

Так само тихо Зоя відказала:

— Ну вас до дідька! Розмовляйте з Гаріним.

Тоді Роллінг і Гарін одійшли до здвоєного дуба. Там спалахнув електричний ліхтарик. Нахилилися дві голови.

Кілька секунд було чути тільки, як дзюркотів струмок по камінню.

— …Але нас не троє, нас четверо… тут є свідок, — долинув до Шельги різкий голос Роллінга.

— Хто тут, хто тут? — здригаючись, крізь дрімоту пробурмотів Шельга. Зіниці його розширилися на все око.

Перед ним на білому стільчику, — з капелюхом на колінах, — сидів Хлинов.

48

— Не вгадав хід наперед… Не було часу думати, — розказував йому Шельга, — пошився в такі дурні, що — ну.

— Ваша помилка у тому, що ви взяли в автомобіль Роллінга, — мовив Хлинов.

— Де в чорта я взяв… Коли в готелі почалася стрілянина й різанина, Роллінг сидів, як пацюк, в автомобілі, — наїжився двома кольтами. Зі мною зброї не було. Я виліз на балкон і побачив, як Гарін розквитався з бандитами. Повідомив про це Роллінга. Той злякався, засичав, рішуче відмовився виходити з машини. Потім намагався стріляти в Зою Монроз. Але я і Гарін скрутили йому руки. Довго морочитися було ніколи, я скочив за руль — і гайда…

— Коли ви були вже на галявині і вони радилися біля дуба, невже ви не збагнули?..

— Збагнув, що моє діло кепське. А що було робити? Тікати? Ну, знаєте, я все-таки спортсмен… До того і план весь обміркував… У кишені фальшивий паспорт для Гаріна з десятьма візами… Апарат його, — рукою взяти, — в автомобілі… Чи міг я за таких обставин думати про свою шкуру?

— Ну, гаразд. Вони домовилися…

— Роллінг підписав якийсь папірець там, під деревом, — я добре бачив. Після цього — чую — він сказав про четвертого свідка, тобто про мене. Я півголосом кажу Зої: “Слухайте, щойно ми проїхали повз полісмена, він помітив номер машини. Коли мене зараз уб’ють, до ранку ви всі троє будете в сталевих наручниках”. Знаєте, що вона мені відказала? От жінка!.. Через плече, не дивлячись: “Добре, я візьму це до відома”. Ну, гаразд. Гарін і Роллінг повернулися до машини. Я — ніби нічого не сталося. Першою сіла Зоя. Висунулась і щось проказала по-англійському. Гарін — до мене: “Товаришу Шельга, тепер давайте: щодуху по шосе на захід”. Я нахилився над радіатором… Ось де моя помилка. У них тільки й була оця одна хвилина… Коли машина на ходу, вони б зі мною нічого не зробили, побоялися… Добре, — заводжу машину… Раптом у тім’я, у мозок — наче на голову впав будинок, хряснули кістки, вдарило, обпалило світлом, перекинуло навзнак… Бачив тільки — майнула перекривлена пика Роллінга. Сучий син! Чотири кулі в мене запустив. Потім я розплющую очі — оця кімната.

Шельга стомився розповідаючи. Довго мовчали. Хлинов спитав:

— Де може бути тепер Роллінг?

— Як — де? Звісно, в Парижі. Орудує пресою. У нього тепер великий наступ на хімічному фронті. Гроші лопатою загрібає. В тому-то й справа, що з хвилини на хвилину чекаю кулю у вікно або отруту в соуснику. Він мене все-таки припече, звичайно…

— Чого ж ви мовчите?.. Негайно треба повідомити шефа поліції.

— Товаришу дорогий, ви збожеволіли! Я й живий досі тільки тому, що мовчу.

49

— Отже, Шельга, ви на власні очі бачили дію апарата?

— Бачив і тепер знаю: гармати, гази, аероплани — все це дитячі іграшки. Ви не забувайте, тут не сам Гарін… Гарін і Роллінг. Смертоносна машина і мільярди. Всього можна чекати.

Хлинов підняв штору і довго стояв край вікна, дивлячись на смарагдову зелень, на старого садівника, котрий ледве перетягував металеві суглобисті труби у тінявий бік саду, на чорних дроздів, — вони діловито й заклопотано бігали під кущами вербени, витягуючи з чорнозему дощових черв’яків. Небо, синє й прегарне, вічним спокоєм стелилося над садом.

— А то полишити їх сам на сам, хай розкрутяться в усій пишноті — Роллінг і Гарін, і кінець буде ближчий, — проказав Хлинов. — Цей світ загине неминуче… Тут тІлькїї дрозди живуть розумно. — Хлинов відвернувся од вікна. — Людина кам’яного віку була значнішою, безумовно… Безплатно, тільки з внутрішньої потреби, розмальовувала печери, думала, сидячи коло вогнища, про мамонтів, про грози, про дивне обертання життя й смерті і про саму себе. Чорт знає, як це було почесно!.. Мозок ще маленький, череп товстий, але духовна енергія блискавками випромінювалася з її голови… А оці, нинішні, на якого дідька їм літальні машини? Посадити б якого-небудь дженджика з бульвару в печеру навпроти палеолітної людини. Той би, волосатий дядько, його запитав: “Розказуй, до чого ти додумався за оці сто тисяч літ?..” — “Ах, ах, — засовався б дженджик, — я, знаєте, не стільки думаю, скільки втішаюся плодами цивілізації, добродію пращуре… Якби не небезпека революцій з боку простолюддя, то наш світ був би воістину прекрасний. Та от лихо, — ці постійні кризи й революції, — це стає стомливим…” — “Ух ти, — сказав би на це пращур, втуплюючи в дженджика палаючі очі, — а мені ось подобається ду-у-у-мати, я ось сиджу й шаную мій геніальний мозок… Мені б хотілося проштрикнути ним всесвіт…”

Хлинов змовк. Усміхаючись, вдивлявся в сутінки палеолітної печери. Струснув головою;

— Чого домагаються Гарін та Роллінг? Лоскоту. Хай вони його називають владою над світом. Все-таки це не більше, ніж лоскіт. Минулої війни загинуло тридцять мільйонів. Вони постараються вбити триста. Духовна енергія у найглибшій непритомності. Професор Рейхер обідає лише в неділю. В будні він їсть два бутерброди з повидлом і з маргарином — на сніданок і варену картоплю з сіллю — в обід. Така платня за мозкову працю… І так буде, поки ми не висадимо в повітря усю оцю їхню “цивілізацію”, Гаріна посадимо у божевільню, а Роллінга відправимо завгоспом куди-небудь на острів Врангеля… Ваша правда, треба боротися… Що ж, — я готовий. Апаратом Гаріна повинен володіти СРСР…

— Апарат буде у нас, — заплющивши очі, проказав Шельга.

— З якого кінця підходити до справи?

— З розвідки, як годиться.

— В якому напрямку?

— Гарін тепер, мабуть, шалено будує апарати. У Білль Давре в нього була тільки модель. Коли він встигне збудувати бойовий апарат, — тоді його взяти буде дуже важко. Перше — треба дізнатися, де він будує апарати.

— Знадобляться гроші.

- Їдьте сьогодні ж на вулицю Гренелль, порозмовляйте з нашим послом, я йому дещо вже розповів. Гроші будуть. Тепер друге — треба знайти Зою Монроз. Це дуже важливо. Ця жінка розумна, жорстока, з великою фантазією. Вона Гаріна і Роллінга зв’язала на смерть. У ній вся пружина їхньої махінації.

— Даруйте, боротися з жінками відмовляюся.

— Олексію Семеновичу, вона сильніша за нас обох… Вона ще чимало проллє крові.

50

Зоя, у білому, морського крою піджачку з золотими ґудзиками і в білій спідничці, вийшла на палубу, де з тіньового боку на низькому очеретяному столику було накрито сніданок.

Зоя сіла край столу. Розламала шматочок хліба й задивилася. Білий вузький корпус моторної яхти мчав дзеркальною водою; море було ясно-блакитне, трохи темніше за безхмарне небо. Пахло свіжістю чисто вимитої палуби. Повівав теплий вітерець, пестячи щоки.

На трохи вигнутій, з вузьких дощок, наче замшевій, палубі стояли біля бортів плетені крісла, посередині лежав сріблястий анатолійський килим і розкидані парчеві подушки. Від капітанського містка до корми натягнуто тен-та з синього шовку з торочками та китицями.

Зоя зітхнула й почала снідати.

М’яко ступаючи і всміхаючись, підійшов каштан Яіь сен, норвежець, — виголений, рум’яний, схожий на дорослу дитину.

Неквапливо приклав два пальці до кашкета, насунутого глибоко на одне вухо.

— Доброго ранку, мадам Ламоль. (Зоя плавала під цим іменем і під французьким прапором).

Капітан був увесь сніжно-білий, випрасуваний, — косолапо, по-морському, тендітний. Зоя оглянула його від золотих дубових листків на козирку кашкета до білих черевиків з мотузяними підошвами. Лишилася задоволена.

— Доброго ранку, Янсен.

— Маю честь доповісти, курс — норд-вест-вест, широта і довгота (такі), на горизонті куриться Везувій. Неаполь буде менше ніж за годину.

— Сідайте, Янсен.

Рухом руки вона запросила його поснідати разом. Янсен сів на очеретяну банкетку, що зарипіла під його дужим тілом. Од сніданку відмовився, він уже їв о дев’ятій ранку. Із ввічливості взяв чашечку кави.

Зоя розглядала його засмагле обличчя з світлими віями, — воно трохи зашарілося. Не відпивши, він поставив чашечку на скатертину.

— Треба перемінити прісну воду і взяти бензин для моторів, — сказав він, не підводячи очей.

— Як — заходити в Неаполь? Яка нудота! Ми станемо на зовнішньому рейді, коли вам так уже треба води й бензину.

- Єсть стати на зовнішньому рейді, — тихо мовив капітан.

— Янсен, ваші предки були морські пірати?

— Так, мадам.

— Як це було цікаво! Пригоди, небезпеки, відчайдушні гульбища, викрадення гарних жінок… Вам шкода, що ви не морський пірат?

Янсен мовчав. Руді вії його кліпали. На чоло набігли зморшки.

— Ну?

— Я маю гарне виховання, мадам.

— Вірю.

— Хіба щось у мені дає привід думати, що я здатний на протизаконні й нелояльні вчинки?

— Фу, — сказала Зоя, — така дужа, смілива, чудова людина, нащадок піратів, — і все це, щоб возити сварливу бабу по теплій, нудній калюжі. Фу!

— Але, мадам…

— Утніть якусь дурницю, Янсен. Мені нудно…

- Єсть утнути дурницю.

— Коли буде страшенна буря, посадіть яхту на камінь.

- Єсть посадити яхту на каміння…

— Ви серйозно майте намір зробити це?

— Якщо ви наказуєте…

Він глянув на Зою. В очах його були образа і стримуване захоплення. Зоя нахилилася вперед і поклала руку йому на білий рукав:

— Я не жартую з вами, Янсен. Я знаю вас тільки три тижні, але мені здається, що ви з тих, хто може бути відданий (у нього стислися щелепи). Мені здається, ви здатні на вчинки, які виходять за межі законності, коли вони дають сп’яніння життям…

Саме тоді на лакованих, сяючих бронзою сходах показалися ноги, що збігали з капітанського містка. Янсен сказав хапливо:

— Час, мадам…

Униз зійшов помічник капітана. Віддав честь:

— Мадам Ламоль, без трьох хвилин дванадцята, зарвз викликатимуть по радіо…

51

Вітер парусив білу спідничку, Зоя зійшла на верхню палубу до рубки радіотелеграфа. Примружившись, вдихнула солоне повітря. Зверху, з капітанського містка, неозорим видавалося сонячне світло, що линуло на скляно-рябе море.

Зоя дивилась і задивилася, тримаючись за поручні. Вузький корпус яхти з ледь піднятим бушпритом летів серед вітерців у цьому водянистому світлі.

Все болісне, темне минуле Зої одійшло, розчинилося в цьому сонячному світлі…

“Я молода, молода, — так видавалося їй на палубі корабля з піднятим до сонця бушпритом, — я красива, я добра”.

Вітер пестив шию, обличчя. Зоя захоплено бажала щастя собі. Все ще не в змозі відвести очі од світла, неба, моря, — вона крутнула холодну ручку дверцят, увійшла в кришталеву будку, де з сонячного боку були запнуті шторки. Взяла слухові трубки. Сперлася ліктями на стіл, прикрила очі пальцями.

Подвійні удари хронометра, як склянки, продзвонили дванадцяту. Минуло всього три хвилини відтоді, як вона підвелася з крісла під тентом.

Вона поклала пальці на важельок і, посунувши його ліворуч, настроїла апарат на хвилю тридцять сім з половиною метрів. Тоді з чорної порожнечі трубки пролупав повільний і жорсткий голос Роллінга:

— Мадам Ламоль, мадам Ламоль, мадам Ламоль… Слухайте, слухайте, слухайте…

— Так, я слухаю, заспокойся, — прошепотіла Зоя.

— …Чи все у вас гаразд? Чи не зазнаєте бідувань? У чомусь нестачі? Сьогодні тієї ж години, як завжди, буду щасливий чути ваш голос… Хвилю посилайте тієї ж довжини, як звичайно… Мадам Ламоль, не віддаляйтеся дуже далеко від одинадцяти градусів східної довготи, сорока градусів північної широти. Не виключено, що швидко зустрінемось. У нас все гаразд. Справи чудові. Той, кому треба мовчати, мовчить. Будьте спокійні, щасливі, — безхмарної дороги.

Зоя зняла навушники. Зморшка перетнула її чоло. Дивлячись на стрілку хронометра, вона проказала крізь зуби: “Набридло!” Оці щоденні радіоосвідчення в коханні страшенно сердили її. Роллінг не може, не хоче лишити її у спокої… Вдасться до будь-якого злочину, зрештою, аби тільки дозволила йому щодня хрипіти в мікрофон: “…будьте спокійні, щасливі, безхмарної дороги”.

52

Після вбивства у Білль Давре і Фонтенбло й по тому шаленої їзди з Гаріним залитими місячним світлом безлюдними шосейними дорогами до Гавра Зоя і Роллінг більше не зустрічалися. Він стріляв у неї тієї ночі, намагався образити і вгамувався. Здається, він навіть мовчки плакав тоді, зігнувшись у автомобілі.

У Гаврі вона сіла на його яхту “Арізона” і вдосвіта вийшла у Біскайську затоку. В Ліссабоні Зоя дістала документи й папери на ім’я мадам Ламоль — вона ставала власницею однієї з найрозкішніших на Заході яхт. Із Ліссабона пішли в Середземне море, і там “Арізона” крейсувала біля берегів Італії, дотримуючись одинадцяти градусів східної довготи, сорока градусів північної широти.

Негайно було встановлено зв’язок між яхтою і приватною радіостанцією Роллінга в Медоні під Парижем. Капітан Янсен доповідав Роллінгу про всі подробиці мандрівки. Роллінг щоденно викликав Зою. Вона щовечора доповідала йому про свої “настрої”. У цій одноманітності минуло днів десять, і ось апарати “Арізони”, які мацали простір, прийняли короткі хвилі незрозумілою мовою. Дали знати Зої, і вона почула голос, від якого зупинилося серце.

— Зоє, Зоє, Зоє, Зоє…

Мовби величезна муха об скло, дзвенів у навушниках голос Гаріна. Він повторював її ім’я і потім через деякі інтервали:

— …Відповідай од першої до третьої ночі…

І знову:

— …Зоє, Зоє, Зоє… Будь обережна, будь обережна…

Тієї ж ночі над темним морем, над заснулою Європою, над стародавніми згарищами Малої Азії, над рівнинами Африки, вкритими голками та пилом висхлих рослин, полетіли хвилі жіночого голосу:

— …Тому, хто велів відповідати від першої до третьої…

Цей виклик Зоя повторювала багато разів. Потім вела далі:

— …Хочу тебе бачити. Нехай це нерозумно. Признач будь-який з італійських портів… На ім’я мене не викликай, пізнаю тебе по голосу…

Тієї ж иочі, тієї самісінької хвилини, коли Зоя вперто повторювала виклик, сподіваючись, що Гарін десь — у Європі, Азії, Африці — намацає хвилі електромагнітів “Арі-зони”, за дві тисячі кілометрів, у Парижі, на нічному столику край ліжка, де, зануривши ніс у ковдру, спав Роллінг, задеренчав телефонний дзвінок.

Роллінг, підскочивши, схопив трубку. Семеїюв хапливо проказав:

— Роллінг, вона розмовляє.

— З ким?

— Погано чути, на ім’я не називає.

— Гаразд, слухайте далі. Звіт завтра.

Роллінг поклав трубку, знову ліг, але сон уже не йшов до нього.

Завдання було нелегке: серед фокстротів, рекламних зойків, церковних хоралів, звітів про міжнародну політику, опер, симфоній, біржевих бюлетенів, жартів славнозвісних гумористів, що мчали ураганом над Європою, — вловити слабенький Зоїн голос.

День і ніч для цього в Медоні сидів Семенов. Йому пощастило перехопити кілька фраз, які сказала Зоя. Проте й цього було досить, щоб розпалити ревниву уяву Роллінга.

Роллінг почувався кепсько після ночі в Фонтенбло. Шельга лишився живий, — висів над головою страшенною загрозою. З Гаріним, котрого Роллінг залюбки повісив би на сучку, як негра, підписано угоду. Можливо, Роллінг і затявся б тоді — ліпше смерть, ешафот, ніж спілка, — та волю його крушила Зоя. Домовляючися з Гаріним, він вигравав час, і, можливо, божевільна жінка отямиться, розкається, повернеться… Однією з умов угоди він поставив тривалу мандрівку Зої на яхті. (Це було необхідно, щоб замести сліди). Він сподівався переконати, всовістити, захопити її щоденними розмовами по радіо. Ця надія була, мабуть, найбільшим безглуздям у житті Роллінга.

За умовою з Гаріним, Роллінг негайно починав “загальний наступ на хімічному фронті”. Того дня, коли Зоя сіла в Гаврі на “Арізону”, Роллінг поїздом повернувся до Парижа. Він сповістив поліцію про те, що був у Гаврі і на зворотному шляху, вночі, зазнав нападу бандитів {троє, з обличчями, замотаними хустками). Вони забрали у нього гроші і автомобіль. (Гарін у цей час, як було домовлено, перетнув із заходу на схід Францію, проскочив кордон Люксембургу і в першому ж каналі утопив автомобіль Роллінга).

“Наступ на хімічному фронті” почався. Паризькі газети зчинили грандіозний переполох. “Загадкова трагедія у Білль Давре”, “Таємничий напад на росіянина у парку Фонтенбло”, “Зухвале пограбування хімічного короля”, “Американські мільярди в Європі”, “Загибель національної німецької Індустрії”, “Роллінг чи Москва” — усе це розумно й спритно було заплутано в один клубок, який, звісно, застряг у горлі в обивателя — власника цінностей. Біржу лихоманило. Між сірими колонами її, біля чорних дощок, де істеричні руки писали, витирали, писали крейдою цифри знецінюваних паперів, бігали, кричали, збожеволілі люди з очима, готовими луснути, з губами в коричневій піні.

Але це гинула плотва, — все це були жартики. Великі промисловці та банки, зціпивши зуби, трималися за пакети акцій. їх нелегко було звалити навіть рогами Роллінга.

Для цієї найсерйознішої операції і готував удар Гарін.

Гарін “шалено”, як правильно вгадав Шельга, будував у Німеччині апарат за своєю моделлю. Він роз’їжджав од міста до міста, замовляючи заводам різні частини. Для зносин з Парижем користувався відділом приватних оголошень у кельнській газеті. Роллінг, у свою чергу, вміщував у бульварній паризькій газеті два-три рядки: “Усю увагу зосередьте на аніліні…” “Дорогий кожен день, не жалійте грошей…” тощо.

Гарін відказував: “Закінчу швидше, ніж гадав…”, “Місце знайдено…”, “Починаю…”, “Непередбачена затримка…”

Роллінг: “Тривожуся, призначте день…”

Гарін відказав: “Одлічіть тридцять п’ять од дня підписання угоди…”

Приблизно з оцим його повідомленням співпала нічна телефонограма Роллінгу від Семенова. Роллінг шаленів — його водили за носа. Таємні зносини з “Арізоною”, попри все, були небезпечні. Та Роллінг не виказав себе жодним словом, коли наступного дня розмовляв з мадам Ламоль.

Тепер, у години безсоння, Роллінг почав “обмірковувати” наново свою “партію” Із смертельним ворогом. Він знайшов помилки. Гарін виявлявся не дуже-то й добре захищений. Помилкою його була згода на Зоїну мандрівку, — кінець партії для нього передбачений. Мат буде сказано на борту “Арізони”.

53

Але на борту “Арізони” відбувалося не зовсім те, про що гадав Роллінг. Він пам’ятав Зою розумною, спокійно-розважливою, холодною, відданою. Він знав, з якою гидливістю вона ставилася до жіночих уподобань. Він не міг припустити, щоб довго могло тривати її захоплення оцим жебраком, бандитом Гаріним. Добра прогулянка Середземним морем повинна прояснити її розум.

Зоя справді наче марила, коли в Гаврі сіла на яхту. Кілька днів самотності серед океану заспокоїли її. Вона прокидалася, жила і засинала серед синього світла, сяйва води, під спокійний, як вічність, шум хвиль. Здригаючися від огиди, вона пригадувала брудну кімнату і оскалений, — склоокий труп Ленуара, закіптявілу димну смугу поперек грудей Качиного Носа, вологу галявину в Фонтенбло і несподівані постріли Роллінга, наче він убивав скаженого собаку…

Та все ж розум її не прояснювався, як сподівався Роллінг. Наяву і у сні марились якісь дивні острови, мармурові палаци, що тяглися сходами в океан… Юрми гарних людей, музика, тріпотливі прапори… І вона — повелителька цього фантастичного світу…

Спи і видіння в кріслі під синім тентом були продовженням розмови з Гаріним у ВІлль Давре {за годину до вбивства). Одна на світі людина, Гарін, зрозумів би її тепер. Але з ним пов’язано і скляні очі Ленуара, і роззявлений жахливий рот Гастона Качиного Носа.

Ось чому у Зої спинилося серце, коли несподівано в трубці радіо забурмотів голос Гаріна… Відтоді вона щоденно кликала його, благала, погрожувала. Вона хотіла бачити його і боялася. Він ввижався їй чорною плямою в лазуровій чистоті моря і неба… їй треба було розказати йому про сни наяву. Спитати, де ж його Олівіновий пояс? Зоя металася на яхті, позбавляючи капітана Янсена та його помічника цілковитого самовладання.

Гарін відповідав:

“…Жди. Буде все, що ти захочеш. Тільки вмій хотіти. Бажай, божеволій, — це добре. Ти мені потрібна така. Без тебе моя справа мертва”.

Таке було його останнє радіо, точнісінько таке, яке перехопив Роллінг. Сьогодні Зоя ждала відповіді на запит — якого точно дня його треба чекати на яхті? Вона вийшла на палубу і сперлася на поручні. Яхта ледь пливла. Вітер ущух. На сході піднімалися випари ще невидимої землі і стояв попелястий стовп диму над Везувієм.

На містку капітан Янсен опустив руку з біноклем, і Зоя відчувала, що він, мов заворожений, дивиться на неї. Та й як було йому не дивитися, коли всі чудеса неба й води були створені тільки для того, щоб ними милувалася мадам Ламоль, — біля поручнів над молочно-лазурною безоднею.

— Підійдіть сюди, Янсен.

Він підійшов, м’яко і широко ступаючи по гарячій палубі.

— Янсен, ви не думаєте, що я божевільна?

— Я не думаю цього, мадам Ламоль, і не подумаю, що б ви мені не звеліли.

— Дякую. Я вас призначаю командором ордена божественної Зої.

Янсен кліпнув світлими віями. Потім узяв під козирок. Опустив руку і ще раз кліпнув. Зоя засміялась, і його губи розпливлися в усмішці.

— Янсен, є можливість здійснити незбутні бажання… Усе, що може вигадати жінка такого гарячого полудня. Але треба буде боротися…

- Єсть боротися, — коротко відказав Янсен.

— Скільки вузлів робить “Арізона”?

— До сорока.

— Які судна можуть наздогнати її в одкритому морі?

— Дуже небагато…

— Можливо, нам доведеться витримати тривалу погоню.

— Накажете взяти повний запас рідкого палива?

— Так. Консервів, прісної води, шампанського… Капітане Янсен, ми беремося до дуже небезпечного діла.

- Єсть взятися до небезпечного діла.

— Але, чуєте, я впевнена в перемозі…

Склянки пробили половину першої… Зоя зайшла до радіотелефонної рубки. Сіла біля апарата. Вона торкнулася важільна радіоприймача. Звідкілясь почулося кілька тактів фокстрота.

Насупивши брови, вона дивилася на хронометр. Гарін мовчав. Вона знову почала рухати важельок, стримуючи тремтіння пальців.

…Незнайомий, повільний голос по-російському проказав у самісіньке вухо:

“…Якщо вам дороге життя… у п’ятницю висадіться в Неаполі… в готелі “Сплендид” чекайте звісток до полудня суботи”.

Це був кінець якоїсь фрази, надісланої на довжині хвилі чотириста двадцять один, тобто станції, котрою весь цей час користувався Гарін.

54

Третю ніч підряд у кімнаті, де лежав Шельга, забували зачиняти віконниці. Щоразу він нагадував про це сестрі-кармелітці. Вій пильно дивився за тим, щоб клямка, яка з’єднувала половинки стулкових віконниць, була замкнута як слід.

За ці три тижні Шельга настільки одужав, що підводився з ліжка і сідав до вікна, ближче до пишполистих гілок платана, до чорних дроздів та райдуг над водяним пилом серед газонів.

Звідси було видно весь садочок лікарні, огороджений глухим муром. У вісімнадцятому столітті на цьому місці стояв монастир, який знищила революція. Ченці не люблять цікавих очей. Мур був високий, і по всьому гребеню його поблискували скалки битого скла.

Перелізти через мур можна було, тільки поставивши з того боку драбину. Вулички, що межували з лікарнею, були тихі й безлюдні, все-таки ліхтарі там горіли настільки яскраво і так часто лунала в тиші за муром хода поліцейських, що питання про драбину відпадало.

Звісно, коли б не було битого скла на мурі, спритна людина перелізла б і без драбини. Щоранку Шельга з-за штори оглядав увесь мур до останнього камінця. Небезпека загрожувала тільки звідси. Людина, яку підішле Роллінг, навряд чи ризикне прийти зсередини готелю. Але що вбивця так чи інакше прийде, Шельга не сумнівався.

Він чекав тепер огляду лікаря, щоб виписатися. Про це було відомо. Лікар приїжджав, як звичайно, п’ять разів на тиждень. Цього разу лікар захворів. Шельзі сказали, що без огляду старшого лікаря його не випишуть. Протестувати навіть не пробував. Повідомив у радянське посольство, щоб йому звідти привозили їжу. Лікарняний суп він виливав у раковину, хліб кидав дроздам.

Шельга знав, що Роллінг повинен був позбутися єдиного свідка. Шельга тепер майже не спав, — таке велике було збудження. Сестра-кармелітка приносила йому газети, — цілий день він працював ножицями і вивчав вирізки. Хли-нову він заборонив приходити в лікарню. (Вольф був у Німеччині, на Рейні, де збирав відомості про боротьбу Роллінга з Німецькою аніліновою компанією).

Вранці, підійшовши, як завжди, до вікна, Шельга оглянув сад і зразу ж одступив за штору. Йому стало навіть весело. Нарешті! В саду, з північного боку, напівприкрита липою, до стіни приставлена драбина садівника, верхній кінець її стирчав на пІв-аршипа над скалками скла.

Шельга сказав:

— Спритно, чорти!

Лишилося тільки чекати. Все було вже обмірковано. Права рука, хоч і вільна од бинтів, була ще квола. Ліва — в лубках і в гіпсі, — сестра міцно прибинтувала її до грудей. Рука з гіпсом важила не менше п’ятнадцяти фунтів. Це була єдина зброя, котрою він міг захищатися.

На четверту ніч сестра знову забула зачинити віконниці. Шельга цього разу не заперечував і з дев’ятої година вдав що спить. Він чув, як грюкали на обох поверхах віконниці. Його вікно знову лишилося відчинене навстіж. Коли згасло світло, він скочив з ліжка і правою кволою рукою та зубами почав розплутувати пов’язку, що тримала ліву руку.

Він спинявся, затамувавши подих прислухався. Нарешті рука звисла вільно. Він міг розігнути її до половини. Визирнув у сад, освітлений вуличним ліхтарем, — драбина стояла на тому самому місці за липою. Він згорнув ковдру, засунув під простирадло, у напівтемряві видавалося, що на ліжку лежить людина.

За вікном було тихо, тільки падали краплі. Бузкувата заграва мерехтіла в хмарах над Парижем. Сюди не долинав гамір з бульварів. Нерухомо висіла чорна гілка платана.

Десь загуркотів автомобіль. Шельга насторожився, — здавалося, він чує, як калатає серце у птаха, що спить на платановій гілці. Минуло, певно, чимало часу. В садку почулося порипування і шурхотіння, наче деревом терли по вапну.

Шельга відступив до стіни за штору. Опустив гіпсову руку. “Хто? Ні, хто? — подумав він. — Невже сам Роллінг?”

Зашелестіло листя — стривожився дрізд. Шельга дивився на тьмяно освітлений з вікна паркет, де мала впасти тінь людини.

“Стріляти не буде, — подумав він, — треба чекати якоїсь гидоти на зразок фосгену…”

На паркеті почала підніматися тінь голови в глибоко насунутому капелюсі. Шельга почав відводити руку, щоб був дужчий удар. Тінь висунулася до плечей, підняла розчепірені пальці…

— Шельга, товаришу Шельга, — прошепотіла тінь по-російському, — це я, не бійтеся…

Шельга чекав усього, але тільки не цих слів, не цього голосу. Мимохіть він скрикнув. Виказав себе, і той чоловік миттю, одним стрибком перескочив через підвіконня. Простягнув для захисту обидві руки. Це був Гарін.

— Ви чекали нападу, я так і думав, — квапливо сказав він, — сьогодні вночі вас мають убити. Мені це невигідно. Я ризикую чорт знає чим, я повинен вас урятувати. Ходімо, в мене автомобіль.

Шельга відійшов од стіни.

Гарін весело блиснув зубами, побачивши все ще відведену руку в гіпсі.

— Слухайте, Шельга, їй-право, я не винен. Пригадуєте нашу домовленість у Ленінграді? Я граю чесно. Неприємності у Фонтенбло ви зобов’язані тільки сволотІ Роллінгу. Можете вірити мені, —ходімо, дорогі секунди…

Шельга нарешті проказав:

— Гаразд, ви мене вивезете, а потім що?

— Я вас заховаю… Не надовго, не бійтеся. Поки одержу від Роллінга половину… Ви газети читаєте? Роллінгу. щастить, як потопаючому, але він не може чесно грати. Скільки вам треба, Шельга? Називайте першу цифру. Десять, двадцять, п’ятдесят мільйонів? Я видам розписку…

Гарін говорив неголосно, квапливо, наче марив, — обличчя його тремтіло.

— Не будьте дурнем, Шельга. Ви що, принципові, чи що?.. Я пропоную працювати вкупі проти Роллінга… Ну… їдьмо…

Шельга вперто мотнув головою:

— Не хочу, не поїду.

— Все одно — вас уб’ють.

— Побачимо.

— Доглядальницю, сторожів, адміністрацію — всіх купив Роллінг. Вас задушать. Я знаю… Сьогоднішньої ночі вам не пережити… Ви попередили ваше посольство? Добре, добре… Посол зажадає пояснень. Французький уряд на крайній випадок попросить пробачення. Але вам од цього не легше. Роллїнгу треба усунути свідка… Він не допустить, щоб ви переступили ворота радянського посольства…

— Сказав — не поїду… Не хочу… Гарін передихнув. Озирнувся на вікно.

— Гаразд. Тоді я вас візьму і без вашого бажання. — Він одступив на крок, засунув руку в пальто.

— Тобто як це — без мого бажання?

— А отак…

Гарін, смикнувши з кишені, витяг маску з коротким циліндром протигаза, квапливо приклав її до рота, — і Шельга не встиг крикнути — з обличчя йому вдарив струмінь маслянистої рідини… Майнула тільки рука Гаріна, що стискала гумову грушу… Шельга захлинувся духмяним, солодким дурманом…

55

- Є новини?

- Є. Здрастуйте, Вольф.

— Я прямо з вокзалу, голодний, як вісімнадцятого року.

— У вас веселий вигляд, Вольф. Чимало дізналися?

— Дещо дізнався… Розмовлятимемо тут?

— Гаразд, але тільки швидко.

Вольф сів поруч Хлшюва на гранітну лаву біля підніжжя кінного пам’ятника Генріхові IV,[35] спиною до чорних веж Консьєржері.[36] Внизу, там, де острів Сіте кінчався гострим мисом, схилилася до води плакуча верба. Тут колись корчилися на вогнищах лицарі ордена Тамплієрів.[37] Вдалині, за десятками мостів, віддзеркалених у річці, сідало сонце в пильно-оранжеве сяйво. На набережних, на залізних баржах з піском сиділи з вудочками французи, добрі буржуа, яких розорила інфляція, Роллінг та світова війна. На лівому березі, на гранітному парапеті набережної, далеко, до самісінького міністерства іноземних справ, нудьгували під вечірнім сонцем букіністи біля нікому вже більше в цьому місті не потрібних книжок.

Тут доживав віку старий Париж. Ще никали коло книжок на набережній, коло кліток з птахами, коло смутних рибалок літні особи з склерозними очима, з вусами, що закривали рота, в розлітайках, старих солом’яних капелюхах… Колись це було їхнє місто… Он там, чорт забирай, у Консьєржері, ревів Дантон, наче бик, якого тягнуть на бойню. Он там праворуч, за графітовими дахами Лувру, де в мареві стоять сади Тюїльрі, — там були гарячі справи, коли вздовж вулиці Ріволі вищала картеч генерала Галіфе.[38] Ах, скільки золота було у Франції! Кожний камінь тут, — коли вміти слухати, — розкаже про велике минуле. І ось, — сам чорт не зрозуміє, — хазяїном у цьому місті стало заморське чудовисько Роллінг, — тепер тільки й лишається доброму буржуа закинути вудочки і сидіти з похнюпленою головю… Е-хе-хе! О-ля-ля!..

Розкуривши міцний тютюн у люльці, Вольф сказав:

— Справа така. Німецька анілінова компанія — єдина, котра не йде ні на які угоди з американцями. Компанія одержала двадцять вісім мільйонів марок державної субсидії. Тепер усі зусилля Роллінг спрямував на те, щоб провалити німецький анілін.

— Він грає на пониження? — спитав Хлинов.

— Продає на двадцять восьме цього місяця анілінові акції на величезні суми.

— Але це дуже важливі відомості, Вольф.

— Так, ми натрапили на слід. Роллінг, мабуть, впевнений у грі, хоча акції не впали ні на пфеніг, а сьогодні вже двадцяте… Ви розумієте, єдине, на що він може розраховувати?

— Отже, у них все готово?

— Я гадаю, що апарат уже встановлено.

— В якій місцевості заводи Анілінової компанії?

— На Рейні поблизу Н. Якщо Роллінг звалить анілін, він буде хазяїном усієї європейської промисловості. Ми не повинні допустити, аби сталася катастрофа. Наш обов’язок — врятувати німецький анілін. (Хлинов знизав плечем, але промовчав). Я розумію: чому бути — того не минути. Ми з вами вдвох не спинимо натиску Америки, але, біс його знає, історія іноді викидає несподівані фокуси.

— На зразок революції?

— А хоч би й так.

Хлинов глянув на нього з якимось навіть здивуванням.

Очі у Вольфа були круглі, жовті, злі.

— Вольф, буржуа не рятуватимуть Європу.

— Знаю.

— Он як?

— У цю поїздку я надивився… Буржуа — французи, німці, англійці, італійці — злочинно, сліпо, цинічно розпродують старий світ. Ось чим кінчилася культура — аукціоном… З молотка!

Вольф побагровів:

— Я звертався до властей, натякав на небезпеку, просив допомогти розшукати Гаріна… Я говорив їм жахливі слова… Мені сміялися в обличчя. До біса!.. Я не з тих, хто відступає.

— Вольф, що ви дізналися на Рейні?

— Я дізнався… Анілінова компанія має від німецького уряду великі військові замовлення. Процес виробництва на заводах Анілінової компанії у небезпечній стадії. У них там мало не п’ятсот тонн тетрилу в роботі.

Хлинов швидко підвівся. Палиця, на яку він спирався, зігнулася. Він знову сів.

— У газетах промайнула замітка про потребу по можливості віддалити робітничі містечка від оцих клятих заводів. В Аніліновій компанії працює понад п’ятдесят тисяч чоловік… Газету, що вмістила замітку, оштрафовано… Рука Роллінга…

— Вольф, ми не можемо втрачати жодного дня.

— Я замовив квитки на одинадцятигодинппй, на сьогодні.

— Ми їдемо до Н.?

— Гадаю, що тільки там можна знайти сліди Гаріна.

— Тепер подивіться, що мені пощастило дістати. — Хлинов вийняв з кишені газетні вирізки. — Позавчора я був у Шельги… Він переказав мені хід своїх міркувань: Роллінг і Гарін повинні спілкуватися між собою…

— Звісно. Щоденно.

— Поштою? Телеграфно? Як ви гадаєте, Вольф?

— НІ в якому разі. Жодних письмових слідів.

— Тоді — радіо?

— Щоб горланити на всю Європу… Ні…

— Через третю особу?

— Ні… Я збагнув, — сказав Вольф, — ваш Шельга молодця. Дайте вирізки…

Він розклав їх на колінах і уважно почав читати підкреслене червоним:

“Всю увагу зосередьте на аніліні”. “Розпочинаю”. “Місце знайдено”.

- “Місце знайдено”, — прошепотів Вольф, — це газета з К., містечко поблизу Н… “Тривожусь, призначте день”. “Відлічіть тридцять п’ять од дня підписання угоди…” Це можуть бути тільки вони. Ніч підписання угоди у Фонте-нбло — двадцять третього минулого місяця. Додайте тридцять п’ять — буде двадцять вісім, — термін продажу акцій аніліну…

— Далі, далі, Вольф… “Які заходи ви вжили?” — це з К., запитує Гарін. Другого дня в паризькій газеті — відповідь Роллінга: “Яхта напоготові. Прибуває на третю добу. Буде повідомлено по радіо”. А ось — чотири дні тому — запитує Роллінг: “Чи не буде видно світла?” Гарін відповідає: “Навколо пустка. Відстань п’ять кілометрів”.

- Іншими словами, апарат встановлено в горах; вдарити променем за п’ять кілометрів можна тільки з високого місця. Слухайте, Хлинов, у нас страшенно мало часу. Коли взяти п’ять кілометрів за радіус — у центрі заводи, — нам треба винишпорити місцевість, не меншу за тридцять п’ять кілометрів по колу. Є ще які-небудь вказівки?

— Ні. Я щойно хотів подзвонити Шельзі. У нього мають бути вирізки за вчора й сьогодні.

Вольф підвівся. Було видно, як під його одягом випнулися м’язи. Хлинов запропонував подзвонити з найближчого кафе на лівому березі. Вольф пішов через місток, так стрімко, що якийсь дідок з курчачою шиєю, у забрудненому піджачку, просякнутому, можливо, самотніми слізьми по тих, кого забрала війна, захитав головою і довго дивився з-під запиленого капелюха вслід іноземцям, що бігли.

— О-о! Іноземці… Коли гроші в кишені, то й штурхаються, і бігають, начебто вони дома… О-о… дикуни!..

У кафе, стоячи біля цинкового прилавка, Вольф пив содову. Він бачив крізь скло телефонної будки спину Хлинова, який розмовляв, — ось він підняв плечі, весь насунувся на трубку; випростався, вийшов з будки; обличчя його було спокійне, але бліде, як маска.

— З лікарні відповіли, що сьогодні вночі Шельга зник. Вжито всіх заходів до його розшуку… Думаю, що його вбили.

56

Потріскував хмиз у кухонній печі, прокоптілій за два століття, з величезними іржавими гаками для ковбас та шинок, з двома кам’яними святими по боках, — на одному висів світлий капелюх Гаріна, на другому — засмальцьований офіцерський картуз. Край столу, освітленого лише піччю, сиділо четверо. Перед ними — обплетена сулія і повні склянки вина.

Двоє чоловіків були одягнуті по-міському, — один вилицюватий, міцний, з низьким їжачком волосся, у другого — довге, зле обличчя. Третій, хазяїн ферми, де на кухні відбувалася нарада, — генерал Субботін, — сидів у полотняній брудній сорочці із засуканими рукавами. Геть-чисто виголена шкіра на голові його рухалась, опасисте обличчя з скуйовдженими вусами побагровіло від вина.

Четвертий, Гарін, у туристському костюмі, недбало водячи пальцем по краю склянки, говорив:

— Все це дуже добре… Але я наполягаю, щоб моєму бранцеві, хоч він і більшовик, не було завдано ані найменшої шкоди. їжа — три рази на день, випо, овочі, фрукти… Через тиждень я його забираю од вас… Бельгійський кордон?..

— Три чверті години на автомобілі, — квапливо нахилившись уперед, сказав довголиций чоловік.

— Все буде нишком-тишком… Я розумію, пане генерал і панове офіцери (Гарін усміхнувся), що ви, як дворяни, як беззавітно віддані пам’яті замученого імператора, дієте тепер тільки з вищих, чисто ідейних міркувань… Інакше б я і не звернувся до вас по допомогу.

— Ми тут усі люди суспільства, — про що балакати? — прохрипів генерал, смикнувши шкірою на черепі.

— Умови, повторюю, такі: за повний пансіон бранця я вам плачу тисячу франків на день. Згодні?

Генерал перекотив залиті очі у бік товаришів. Вилицюватий показав білі зуби, довголиций опустив очі.

— Ах, он воно що, — сказав Гарін, — даруйте, панове, завдаточок…

Він вийняв із револьверної кишені пачку тисячофранко-вих білетів і кинув її на стіл у калюжу вина.

— Будь ласка…

Генерал крякнув, підсунув до себе гроші, оглянув, витер їх об живіт і заходився лічити, сопучи волосатими ніздрями. Товариші його потроху почали присуватись, очі їхні поблискували.

Гарін сказав, підводячись:

— Введіть бранця.

57

Очі Шельги зав’язані хусткою. На плечі накинуто автомобільне шкіряне пальто. Він одчув тепло, що йшло від печі, — ноги йому затремтіли. Гарін підставив табурета. Шельга зразу ж сів, поклавши на коліна гіпсову руку.

Генерал і два офіцери дивилися на нього так, що, здавалося, подай знак, моргни-від людини ріжки та ніжки залишаться. Але Гарін не подав знаку. Поплескавши Шельгу по коліну, сказав весело:

— Тут у вас ні в чому не буде нестатку. Ви в порядних людей, — їм гарно заплачено. За декілька днів я вас звільню. Товаришу Шельга, дайте слово честі, що ви не намагатиметеся втекти, скандалити, привертати увагу поліції.

Шельга заперечливо хитнув похнюпленою головою. Гарін нахилився до нього:

- Інакше важко буде ручитися за зручність вашого перебування. Ну, даєте?

Шельга проказав поволі, неголосно:

— Даю слово комуніста… (Одразу у генерала голена шкіра на черепі поповзла до вух, офіцери швидко лерезир-нулися, недобре посміхнулися). Даю слово комуніста — вбити вас при першій нагоді, Гарін… Даю слово відібрати у вас апарат і привезти його до Москви… Даю слово, що двадцять восьмого…

Гарін не дав йому договорити. Схопив за горло…

— Замовкни… Ідіот!.. Божевільний!.. Обернувся і владно:

— Панове офіцери, попереджаю вас, ця людина дуже небезпечна, у неї нав’язлива ідея…

— Я й кажу — найліпше тримати його у винному погребі, — пробасив генерал. — Вивести бранця…

Гарін змахнув борідкою. Офіцери підхопили Шельгу, штовхнули у бічні двері і потягли в погріб. Гарін почав надівати автомобільні рукавиці.

— В ніч на двадцять дев’яте я буду тут. Тридцятого ви можете, ваше превосходительство, припинити досліди над розведенням кроликів, купити собі каюту першого класу на трансатлантичному пароплаві і жити паном хоч на П’ятій авеню в Нью-Йорку.

— Треба лишити якісь документи для цього сучого сина, — мовив генерал.

— Прошу, будь-який паспорт на вибір.

Гарін вийняв з кишені згорток, перев’язаний мотузкою. Це були документи, які він викрав у Шельги в Фонтенбло. Він ще не переглядав їх за браком часу.

— Тут, певно, паспорти, приготовлені для мене. Завбачливо. Ось, беріть, ваше превосходительство…

Гарін жбурнув на стіл паспортну книжку і, все ще нишпорячи в гаманці, чимось зацікавився, присунувся до лампи. Брови його зійшлися.

— Чорт! — і він побіг до бічних дверей, куди потягли Шельгу.

58

Шельга лежав на кам’яній долівці на сіннику. Гасничок освітлював склепистий погріб, порожні діжки, зарості павутиння. Гарін якийсь час шукав очима Шельгу. Стоячи перед ним, покусував губи.

— Я погарячкував, не сердьтеся, Шельга. Гадаю, що все-таки ми знайдемо з вами спільну мову. Домовимося. Хочете?

— Спробуйте.

Гарін говорив скрадливо, зовсім інакше, ніж десять хвилин тому. Шельга насторожився. Але пережите за цю ніч хвилювання, залишки снотворного газу, що гули в усьому тілі, та біль в руці послаблювали його увагу. Гарін сів на сінник. Закурив. Обличчя його видавалося задумливим, і весь він — доброзичливим, гарним…

“До чого, мерзотник, гне? До чого гне?” — думав Шельга, морщачись од головного болю.

Гарін обхопив коліно, закурив цигарку, звів очі до склепистої скелі.

— Бачите, Шельга, передусім вам треба встановити, що я ніколи не брешу… Можливо, через те, що зневажаю людей, але це не має значення. Отже: Роллінг з його мільярдами потрібен мені до пори, до часу, тільки… Так само, як і я потрібен Роллінгу… Це він, здається, вже зрозумів, незважаючи на тупість… Роллінг приїхав сюди, щоб колонізувати Європу. Коли він цього не зробить, він лусне у себе в Америці зі своїми мільярдами. Роллінг — тварина, все його завдання — перти вперед, буцати, топтати. У нього фантазії ні на копійку. Єдина стіна, об яку він може розбити довбешку, — це Радянська Росія, Він це розуміє, і всю свою лють спрямував на вашу дорогу вітчизну… Росіянином я себе не вважаю (додав він квапливо), я космополіт…[39]

— Звісно, — презирливо посміхнувшись, сказав Шельга.

— Наші взаємини такі: до певного часу ми працюємо вкупі…

— До двадцять восьмого…

Гарін швидко, сяючи очима, з гуморком глянув на Шельгу.

— Ви це вирахували? З газет?

— Можливо…

— Гаразд… Хай до двадцять восьмого. Потім неминуче ми повинні вгризтися один одному в печінку… Коли переможе Роллінг — для Радянської Росії це буде вдвічі жахливо: мій апарат опиниться у нього в руках, і тоді з ним боротися буде вам надзвичайно важко… Так от, тим самим, товаришу Шельга, що ви посидите отут з тиждень в сусідстві з павуками, ви страшенно, незмірно побільшуєте можливість моєї перемоги.

Шельга заплющив очі. Гарін сидів біля нього в ногах і курив короткими затяжками. Шельга проказав:

— На якого дідька вам моя згода? Ви і без згоди протримаєте мене тут скільки захочете. Кажіть відверто, що вам треба.

— Давно б так… А то — слово комуніста… Ій-право, щойно ви мені такого болю завдали, такої прикрості… зараз, здається, ви вже починаєте розбиратися. Ми з вами вороги, правда… Але ми повинні працювати вкупі… З вашої точки зору я — виродок, величезний індивідуаліст… Я, Петро Петрович Гарін, милістю сил, які мене створили, з моїм мозком, — не посміхайтеся, Шельга, — геніальним, так, так, з невикорененими пристрастями, від яких мені й самому тяжко і страшно, з моєю жадобою і безпринципністю, протиставляю себе, буквально — протиставляю себе людству.

— Ух ти! — сказав Шельга. — Ну й сволота…

— Саме так: “ух ти, сволота”, ви мене зрозуміли. Я — ласолюб, усі секунди мого життя прагну віддати насолоді. Я шалено кваплюся покінчити з Роллінгом, бо втрачаю оці дорогоцінні секунди. Ви — там, у Росії — войовнича, матеріалізована ідея. У мене немає жодної ідеї, — свідомо, релігійно ненавиджу всяку ідею. Я поклав собі за мету створити таку обстановку (докладно не розказуватиму, ви стомитесь), оточити себе такою надмірністю, — сади Семіраміди та інші східні пишноти видадуться дитячими дурницями перед моїм раєм. Я закличу всю науку, всю індустрію, все мистецтво слугувати мені. Шельга, ви розумієте, що я для вас — небезпека віддалена і досить фантастична. Роллінг — небезпека конкретна, близька, жахлива. Тому до певної міри ми з вами повинні йти вкупі доти, поки Роллінга не буде розтоптано. Більшого я не прошу.

— У чому ви хочете, щоб виявилась моя допомога? — крізь зуби спитав Шельга.

— Треба, щоб ви здійснили невелику прогулянку морем.

- Іншими словами, ви хочете продовжити мій полон?

— Так.

— Що дасте за те, аби я не закликав на допомогу першого-ліпшого поліцейського, коли ви повезете мене до моря?

— Будь-яку суму.

— Не хочу ніякої суми.

— Спритно, — мовив Гарін і засовався на сіннику. — А за модель мого апарата погодитеся? (Шельга засопів). Не вірите? Ошукаю, не віддам? Ану, подумайте — ошукаю чи ні? (Шельга смикнув плечем). То ж бо… Ідея апарата проста до безглуздя… Жодними силами я не зможу довго тримати її в секреті. Така доля геніальних винаходів. Після двадцять восьмого в усіх газетах буде описано дію інфрачервоних променів, і німці, саме німці, рівно через півроку збудують точнісінько такий самий апарат. Я нічим не ризикую. Беріть модель, везіть її в Радянську Росію. Ага, до речі, у мене ваші паспорти і папери… Прошу, вони не потрібні більше… Пробачте, що я в них порпався. Я страшенно цікавий… Що це у вас за знімок татуйованого хлопчини?

— Так, безпритульний, — зразу ж відповів Шельга, розуміючи крізь головний біль, що Гарін підбирається до найголовнішого, задля чого прийшов у підвал.

— На звороті карточки помічено двадцяте число минулого місяця, отже, ви фотографували хлопчину напередодні від’їзду?.. І фотографію взяли з собою, щоб показати мені? В Ленінграді ви її нікому не показували?

— Ні, — крізь зуби процідив Шельга.

— А хлопчину куди поділи? Так, так, я й не помітив — тут навіть ім’я проставлено: Іван Гусєв… У гребному клубі, чи що, знімали на терасі? Пізнаю, місця знайомі… Що ж вам хлопчина розказував? Манцев живий?

— Живий.

— Він знайшов те, що вони там шукали?

— Здається, знайшов.

— От бачите, я завжди вірив у Манцева.

Гарін розрахував точно. У Шельги так влаштована була голова, що брехати він ніяк не міг — і з гидливості, і з того ще, що брехню вважав дешевою в грі і в боротьбі. За хвилину Гарін знав усю історію появи Івана в гребному клубі і все, що він розказав про роботи Манцева.

— Отже, — Гарін підвівся, весело потер руки, — якщо двадцять дев’ятого вночі ми поїдемо на автомобілі, модель апарата буде з нами, — ви назвете будь-яке місце, де ми апаратик заховаємо до пори… Так от: достатньою буде для вас така гарантія? Згодні?

— Згоден.

— Домагатися моєї смерті не будете?

— Найближчим часом — не буду.

— Я накажу перевести вас нагору, тут надто волого, — видужуйте, пийте, їжте вдосталь.

Гарін підморгнув і вийшов.

59

— Ваше ім’я, прізвище?

— Ротмістр Кульнєвського полку Олександр Іванович Волшин, — відказав вилицюватий офіцер, виструнчуючись перед Гаріним.

— На які кошти існуєте?

— Поденна праця у генерала Субботіна по розведенню кроликів, двадцять су в день, харчі його. Був шофером, непогано заробляв, однополчани вмовили піти делегатом на з’їзд. На першому ж засіданні зопалу зацідив у пику полковникові Шерстобитову. Позбавили уповноважень, і втратив службу.

— Пропоную небезпечну роботу. Великий гонорар. Згодні?

— Так точно.

— Ви поїдете до Парижа. Одержите рекомендацію. Вас зарахують на службу. З паперами і мандатом виїдете до Ленінграда… Там за оцією фотографією відшукаєте хлопчину…

60

Минуло п’ять днів. Ніщо не порушувало спокою прирейнського містечка К., що лежало в зеленій і вологій долині поблизу відомих заводів Анілінової компанії.

Покрученими вулицями з вузькими тротуарами зранку весело постукували дерев’яні підошви школярів, лунала важка хода робітників, жінки котили дитячі колясочки в тінь лип до річки… З перукарні виходив перукар у парусиновому жилеті і ставив на тротуар сходні. Підмайстер ліз на них чистити і без того сяючу вивіску на штанзі — мідний тазик та білий кінський хвіст. У кав’ярні витирали дзеркальні шибки. Гуркотіла на величезних колесах підвода з порожніми пивними бочками.

Це було старе, виметене, охайне містечко, тихе в денні години, коли сонце гріє горбату плиткову бруківку, що оживало неквапливими голосами в призахідну пору, коли повертаються з заводів робітники і робітниці, спалахують вогні в кав’ярнях, і дідок-ліхтарник у короткому плащі, бог відає якої давності, йде, човгаючи дерев’яними підошвами, запалювати ліхтарі.

З воріт ринку виходили дружини робітників і бюргерів з кошиками. Раніше в кошичках лежала живність, овочі і фрукти, гідні натюрмортів Снайдерса.[40] Тепер — декілька картоплин, пучок цибулі, бруква й трохи сірого хліба.

Дивно. За чотири століття чортзна-як розбагатіла Німеччина. Якої слави зажили її сини. Якими надіями світилися блакитні німецькі очі. Скільки пива стекло по задертих русявих бородах. Скільки мільйонів кіловат вивільнилося людської енергії…

І от усе це марно. В кухоньках — пучечок цибулі на кахельній дошці, і в жінок — давня туга в голодних очах.

Вольф і Хлинов, у запиленому взутті, з піджаками, перекинутими через руку, з мокрими чолами, перейшли горбатий місток і почали підніматися по шосе під липами в К.

Сонце сідало за невисокі гори. В золотистому вечірньому світлі ще куріли димарі Анілінової компанії. Корпуси, димарі, залізничні колії, черепиці а-мбарів добігали схилами пагорбів до самісінького міста.

— Там, я певен, — сказав Вольф і показав рукою на червонуваті скелі в призахідному сонці. — Якщо вибирати кращий пункт для обстрілу заводів, я б вибрав саме там.

— Гаразд, гаразд, та лишилося тільки три дні, Вольф…

— Ну й що, з південного боку не може бути ніякої небезпеки- надто віддалено. Північний і східний сектори винишпорені до останнього каменя. Три дні нам вистачить.

Хлинов обернувся до посинілих на півночі лісистих пагорбів, глибокі тіні лежали між ними. На тому боці Вольф і Хлинов облазили за ці п’ять днів і ночей кожну улоговину, де могла б причаїтися споруда — дача або барак — з вікнами на заводи.

П’ять діб вони не роздягалися, спали в глухі години ночі, прихилившися де прийдеться. Ноги перестали навіть боліти. Кам’янистими дорогами, стежинами, навпрошки через байраки та паркани вони обходили навколо міста по горах майже сто кілометрів. Але піде ні найменшої присутності Гаріна. Зустрічні селяни, фермери, служники з дач, лісничі, сторожі тільки розводили руками:

— В усій окрузі нема нікого з приїжджих, тутешніх ми знаємо всіх.

61

Лишався західний сектор, найважчий. По карті там мав бути путівець до скелястого плато, де лежали славнозвісні руїни замку “Прикутого скелета”, поряд з ними, як і годиться в таких випадках, стояв пишний ресторан “До прикутого скелета”.

У руїнах справді показували рештки підземелля і за залізними ґратами сидів величезний скелет в іржавих кайданах. Зображення його продавали скрізь на листівках, на розрізних ножах та пивних кухлях. Можна було навіть сфотографуватися за двадцять пфенігів поряд зі скелетом і надіслати картку знайомим чи коханій дівчині. Щонеділі руїни рябіли обивателями, які тут відпочивали, ресторан добре торгував. Бували іноземці.

Та після війни цікавість до славнозвісного скелета підупала. Обивателі захиріли і лінувалися у святкові дні лазити на круту гору, вважали за краще розміститися з бутербродами та півпляшками пива поза історичними спогадами- на березі річки під липами. Хазяїн ресторану “До прикутого скелета” не міг уже з усією ретельністю підтримувати порядок в руїнах. І бувало, що цілими тижнями, не потурбований нічиєю присутністю, середньовічний скелет дивився порожніми западинами черепа на зелену долину, де колись у фатальний день його вибив із сідла володар замку, — дивився на кірхи з півнями й шпилями, на димарі заводів, де в світовому масштабі готували наривний газ, тетрил та інші диявольські фабрикати, що відбивали у населення бажання до історичних спогадів, до листівок із зображенням скелета і, либонь, до самого життя.

У ці місця й попрямували Вольф та Хлинов. Вони зайшли попоїсти до кав’ярні на міській площі і довго вивчали карту місцевості, розпитували кельнера.

Визначними місцями в західній частині долини була, опріч руїн і ресторану, ще й вілла збанкрутілого за останні роки фабриканта друкарських машин. Вілла стояла на західних схилах, і з боку міста її не було видно. Фабрикант жив у ній сам, безвиїзно.

62

Місяць уповні зійшов удосвіта. Те, що видавалося невиразним нагромадженням каміння й скель, чітко вимальовувалося в місячному світлі; лягли оксамитні тіні від уцілілих склепінь, потяглися вниз, у байрак, залишки кріпосної стіни, зарослої кострубатими деревцями та плетивом ожини, ожила квадратна вежа, найстаріша частина замку, яку спорудили норманни,[41] або, як її називали на листівках, “Вежа мордувань”.

Зі східного боку до неї прилягали цегляні склепіння, тут, певно, була колись галерея, що з’єднувала давню вежу з жилим замком. Від усього цього лишилися фундаменти, щебінь та розкидані капітелі колон із піщаника. Край підніжжя вежі під хрестовим склепінням, яке утворювало раковину, сидів “Прикутий скелет”.

Вольф довго дивився на нього, навалившись ліктями на грати, потім обернувся до Хлинова і сказав:

— Тепер дивіться сюди.

Глибоко внизу під місячним світлом лежала долина, затягнута серпанком. Срібляста луска вигравала на річні в тих місцях, де вода струмувала з-під гілок. Містечко видавалося іграшковим. Жодного освітленого вікна. За ним ліворуч сяяли сотні вогнів Анілінової компанії. Клубочився білий дим, рожевий вогонь вихоплювався з димарів. Долинали свистки паровозів, якийсь гуркіт.

— Моя правда, — сказав Вольф, — лише з оцього плато можна вдарити променем. Дивіться, ото — склади сировини, там, за земляним валом, — склади напівфабрикатів, вони зовсім одкриті, там — довгі корпуси, де виробляють сірчану кислоту за російським способом — із сірчаного колчедану. А оті, збоку, під круглими дахами, — виробляють анілін і всі диявольські речовини, котрі вибухають іноді з власного капризу.

— Добре, Вольф, коли припустити, що Гарін поставить апарат лише в ніч на двадцять восьме, все-таки повинні бути якісь ознаки попередньої установки.

— Треба оглянути руїни. Я облажу вежу, ви — стіни склепіння… Власне, кращого місця, де сидить оця скеле-типа, не вигадаєш.

— О сьомій годині зустрінемося в ресторані,

— Гаразд.

63

На початку восьмої ранку Вольф і Хлинов пили молоко на дерев’яній веранді ресторану “До прикутого скелета”. Нічні пошуки були невдалі. Сиділи мовчки, підперши голови. За ці дні вони так вивчили один одного, що читали думки. Хлинов, більше вразливий і менше схильний довіряти собі, чимало разів починав переглядати весь хід міркувань, котрі привели його і Вольфа з Парижа в оці, здавалося, зовсім безневинні місця. На чому грунтувалося це переконання? На двох-трьох рядках із газет.

— Чи не пошиємося ми в дурні, Вольф?

На це Вольф відказував:

— Людський розум обмежений. Та завжди для справи розумніше покладатися на нього, ніж сумніватися. До того ж, якщо ми нічого не знайдемо і диявольська справа Гаріна — наша вигадка, то й слава богу. Ми виконали свій обов’язок.

Кельнер приніс яєчню та два кухлі пива. Прийшов хазяїн, багряно-рум’яний товстун:

— Доброго ранку, панове! — І, посвистуючи задишкою, вій заклопотано чекав, коли гості вгамують апетит. Потім показав рукою на долину, ще голубувату і сяючу вологістю: — Двадцять літ я спостерігаю… Справа йде до краю, ось що я скажу, мої дорогі панове… Я бачив мобілізацію. Он по тій дорозі прямували війська. Це були гарні німецькі колоші. (Хазяїн викинув, як пружину, над головою гладкий вказівний палець). Це були зігфріди,[42] — оті самі, про яких писав Таціт,[43] могутні, що наводили жах, у шоломах з крильцями. Кельнере, ще два кухлі пива добродіям. У чотирнадцятому році зігфріди йшли підкорювати всесвіт. Тм не вистачало тільки щитів, — ви пригадуєте старий німецький звичай: войовничо вигукувати, прикладаючи щит до рота, щоб голос видавався страшнішим. Так, я бачив кавалерійські зади, які твердо сиділи на конях… Що сталося, я хочу запитати. Чи ми розучилися вмирати у кривавому бою? Я бачив, як війська верталися. Кавалеристи все ще, чорт забирай, твердо сиділи у сідлах… Німці не були розбиті на полі. їх проштрикнули мечами в ліжках, біли домашніх вогнищ…

Хазяїн виряченими очима обвів гостей, обернувся до руїн, обличчя його стало цегляного кольору. Повільно він витяг із кишені паку листівок і ляснув нею по долоні:

— Ви були в місті, я спитаю: бачили ви хоч би одного німця вищого за п’ять з половиною футів зросту? А коли оці пролетарі повертаються з заводів, ви чули, щоб хоч один мав сміливість голосно сказати: “Дойчланд”? А от про соціалізм оці пролетарі хриплять за пивними кухлями.

Хазяїн спритно кинув на стіл паку листівок, які розсипалися віялом. Це було зображення скелета — просто скелета і німця з крильцями, скелета і воїна чотирнадцятого року у повній амуніції.

— Двадцять п’ять пфенігів за штуку, дві марки п’ятдесят пфенігів за дюжину, — сказав хазяїн, з презирливою гордістю, — дешевше ніхто не продасть, це чудова довоєнна робота — кольорова фотографія, в- очі вставлено фольгу, це справляє незабутнє враження… І ви думаєте оці боягузи буржуа, оці п’яти з половиною футові пролетарі купують мої листівки? Тьху… Питання порушено так, щоб я зняв Карла Лібкнехта поруч із скелетом…

Він знову надувся кров’ю і раптом зареготав:

— Підождуть! Кельнере, покладіть у наші оригінальні конверти по дюжині листівок добродіям… Так, так, доводиться викручуватись… Я покажу вам мій патент… Готель “До прикутого скелета” продаватиме оце сотнями… Тут я йду а ногу з нашим часом і не поступаюся принципами.

Хазяїн вийшов й одразу повернувся з невеликим, на зразок коробки від сигар, ящичком. На дерев’яній кришці його було випалено той же скелет.

— Бажаєте випробувати? Діє не гірше, ніж на катодних лампах. — Він хутенько приладнав дріт і слухові трубки, ввімкнув радіоприймач у штепсель, припасований під столом. — Коштує три марки сімдесять п’ять пфенігів, без слухових трубок, звісно. — Він подав навушники Хлинову. — Можна слухати Берлін, Гамбург, Париж, коли від цього ви матимете задоволення. Я вас з’єднаю з Кельнським собором, нині там обідня, ви почуєте орган, це колосально… Поверніть важельок ліворуч… Що таке? Здається, знову заважає клятий Штуфер? Ні?

— Хто заважає? — спитав Вольф, нахиляючись до апарата.

— Збанкрутілий фабрикант друкарських машин Штуфер, п’яниця і божевільний… Два роки тому він поставив у себе на віллі радіостанцію. Потім розорився. І ось нещодавно станція знову запрацювала…

Хлинов, дивно сяючи очима, опустив трубку:

— Вольф, платіть і ходімте.

Коли через декілька хвилин, позбувшися балакучого хазяїна, вони вийшли за хвіртку ресторану, Хлинов з усієї сили стиснув руку Вольфа:

— Я чув, я пізнав голос Гаріна…

64

Цього ранку, годиною раніше, на віллі Штуфера, що на західному схилі тих же пагорбів, у напівтемній їдальні за столом сидів Штуфер і розмовляв з невидимим співрозмовником. Точніше, це були уривки фраз та лайок. На обсипаному попелом столі валялися порожні пляшки, недопалки сигар, комірець і галстук Штуфера. Він був у самій білизні, чухав кволі груди, витріщувався на єдину електричну лампочку, що горіла у величезній залізній люстрі, і, стримуючи відрижку, лаяв півголосом брутальними словами людські образи, котрі спливали в його п’яній пам’яті.

Урочисто шаленим боєм годинник у їдальні пробив сь©-му. Майже одночасно почувся шум автомобіля. До їдальні увійшов Гарін, весь просякнутий уранішнім вітром, глузливий, зуби ошкірені, шкіряний картуз на потилиці:

— Знову всю ніч пиячили?

Штуфер скосив налитими очима. Гарін йому подобався. Він щедро платив за все. Не торгуючись, найняв на літні місяці віллу разом з винним погребом, надавши можливість Штуферу розправлятися самому із старими рейнськими, французьким шампанським та лікерами. Що він поробляв, дідько його відає, певно, спекулював, але він бридко лаяв американців, що розорили Штуфера два роки тому, він презирливо ставився до уряду і називав людей взагалі сволотою, — це теж було добре.

— Начебто ви цілу ніч богу молилися, — прохрипів Штуфер.

Гарін коротко зареготав. Поляскав Штуфера по гладкій спині.

— Кожен з нас розважається по-своєму. До речі, без мене сюди не приходило двоє, мене ніхто не запитував?

— Ні…

— Чудово. Дайте-но ключ од сарая.

Крутячи за ланцюжок ключа, Гарін вийшов у сад, де стояв невеликий засклений сарай під щоглами антен. Подекуди на запущених куртинах стояли керамічні карлики, засиджені птахами. Гарін одімкнув скляні двері, ввійшов, розчинив вікна. Сперся на підвіконня і так стояв якийсь час, вдихаючи вранішню свіжість. Майже двадцять годин він провів в автомобілі, кінчаючи справи з банками та заводами. Тепер усе було гаразд напередодні двадцять восьмого числа.

Він не пам’ятав, скільки часу так простояв край вікна. Потягнувся, закурив сигару, ввімкнув динамо, оглянув і настроїв апарати. Потім став перед мікрофоном і почав голосно й роздільно…

— Зоє, Зоє, Зоє, Зоє… Слухайте, слухайте, слухайте… Буде все так, як ти захочеш. Тільки вмій хотіти. Ти мені потрібна. Без тебе моя справа мертва. Днями буду в Неаполі. Точно повідомлю завтра. Не тривожся ні про що. В усьому сприяє…

Він помовчав, затягнувся сигарою і знову почав: “Зоє, Зоє, Зоє…” Заплющив очі. М’якенько гуло динамо, і невидимі блискавки зривались, одна по одній, з антени.

Коли б проїжджав зараз артилерійський обоз — Гарін, напевно, не розчув би гуркоту. І він не чув, як у кінці галявинки покотилося каміння під укіс. Потім за п’ять кроків од павільйону розсунулися кущі, і з них на рівень людського ока піднялося вороноване дуло кольта.

65

Роллінг взяв телефонну трубку:

— Слухаю.

— Говорить Семенов. Щойно перехоплено радіо Гаріна. Дозвольте зачитати?..

— Читайте.

- “Буде все так, як ти захочеш, тільки умій хотіти”, — почав читати Семенов, абияк перекладаючи з російської на французьку.

Роллінг слухав, не мовивши жодного слова.

— Все?

— Так точно, все.

— Запишіть, — почав диктувати Роллін: — Негайно настроїти відправну станцію на довжину хвилі чотириста двадцять одіш. Завтра на десять хвилин раніше від того часу, коли перехопили сьогоднішню телеграму, почнете відправляти радіо: “Зоє, Зоє, Зоє… Сталося несподіване нещастя. Треба діяти. Якщо вам дороге життя вашого друга, висадіться в п’ятницю в Неаполі, зупиніться в готелі “Сплендид”, чекайте повідомлень до полудня суботи”. Це ви повторюватимете безперервно, чуєте, безперервно, гучним і впевненим голосом. Усе.

Роллінг подзвонив.

— Негайно знайти і привести до мене Тиклінського, — сказав він секретареві, що вскочив у кабінет. — Негайно рушайте на аеродром. Заорендуйте або купіть — байдуже — закритий пасажирський аероплан. Найміть пілота і бортмеханіка. На двадцять восьме приготуйте все до вильоту…

66

Решту дня Вольф і Хлинов провели в К. Блукали вулицями, балакали про різні дрібнички з місцевими жителями, вдаючи з себе туристів. Тільки-но містечко завмерло, Вольф і Хлинов попрямували в гори. Над північ вони вже піднімалися схилом у сад Штуфера. Було вирішено оголосити себе заблукалими туристами, якщо поліція зверне на них увагу. Коли їх затримають, — арешт був безпечний: їх алібі могло встановити усе місто, Після пострілу з кущів, коли виразно було видно, як у Гаріна бризнули скалки черепа, Вольф і Хлинов менше ніж за сорок хвилин були вже в місті.

Тепер вони перелізли через низьку огорожу, обережно обійшли галявину за кущами і вийшли до будинку Штуфера. Зупинились, перезирнулися, нічого не розуміючи. В саду та в будинку було спокійно і тихо. Кілька вікон освітлено. Великі двері, що вели в сад, розчинені. Мирне світло падало на кам’яні східці, на карликів у густій траві. На ґанку, на верхній сходинці, сидів опасистий чоловік і тихо грав на флейті. Поряд з ним стояв обплетений бутель. Це був той самий чоловік, котрий вранці несподівано вийшов на стежку поблизу радіопавільйону і, почувши постріл, обернувся і вихлястою риссю побіг до будинку. Нині він раював, мовби нічого не сталося.

— Ходімо, — прошепотів Хлинов, — треба дізнатися.

Вольф пробубонів:

— Я не міг промахнутися.

Вони рушили до ґанку. На півдорозі Хлинов проказав неголосно:

— Даруйте… Тут нема собак?

Штуфер опустив флейту, крутнувся на сходинці, витягнув шию, дивлячись на дві невиразні постаті.

— Е, ні, — протягло мовив він, — собаки тут злі.

Хлинов пояснив:

— Ми заблукали, хотіли відвідати руїни “Прикутого скелета”. Дозвольте відпочити.

Штуфер промимрив щось непевне. Вольф і Хлинов уклонилися, сіли на нижні сходинки, — обоє насторожені, стурбовані. Штуфер позирав на них зверху.

— Між іншим, — сказав він, — коли я був заможним, у сад спускали цепних псів. Я не любив нахаб та нічних одвідувачів. (Хлинов швидко стиснув Вольфову руку — мовчіть, мовляв). Американці мене розорили, і мій сад став проїжджою дорогою для нероб, хоча скрізь прибито дошки з попередженням про тисячу марок штрафу. Але Німеччина перестала бути країною, де поважають закон і власність. Я казав чоловікові, котрий арендував у мене віллу; загородіть сад колючим дротом і найміть сторожа. Він не послухав мене і сам винен…

Піднявши камінець і кинувши його в темряву, Вольф запитав:

— Щось трапилося неприємне у вас через оцих відвідувачів?

— Сказати “неприємне” — надто сильно, але — смішне. Не далі, як сьогодні вранці. Принаймні мої економічні інтереси не зачеплено, і я буду й далі розважатися.

Він приклав флейту до губів і видав кілька пронизливих звуків.

— Зрештою, яке мені діло, живе він тут чи пиячить у Кельні? Він заплатив усе до останнього пфеніга… Ніхто не наважиться йому дорікати. Та, бачите, він виявився нервовим добродієм. За час війни можна було звикнути до револьверних пострілів, чорт забирай. Уклав усе майно, до побачення, до побачення… Що ж — полотном дорога.

— Він виїхав зовсім? — несподівано голосно запитав Хлинов.

Штуфер трохи підвівся, але знову сів. Видно було, як щока його, на яку падало світло з кімнати, розплилася, — масна, усміхнена. Загойдався гладкий живіт.

— Так і є, він мене попередив: неодмінно про його від’їзд мене розпитуватимуть двоє джентльменів. Виїхав, виїхав, дорогі джентльмени. Не вірите — ходімте, покажу його кімнати. Якщо ви його друзі — будь ласка, переконаєтесь… Це ваше право — за кімнати заплачено…

Штуфер знову хотів підвестися, — ноги його ніяк не тримали. Більше від нього нічого не можна було домогтися путнього. Вольф і Хлинов повернулися до міста. За всю дорогу вони не сказали один одному жодного слова. Лише на мосту, над чорною водою, де відбивався ліхтар, Вольф раптово спинився, стиснув кулаки:

— Що за чортівня! Я ж бачив, як у нього розлетівся череп…

67

Невеликий і кремезний чоловік з напівсивим волоссям, пригладженим на гладкий проділ, у голубих окулярах, що прикривали хворі очі, стояв край кахельної грубки і, опустивши голову, слухав Хлинова.

Спершу Хлинов сидів на дивані, потім пересів на підвіконня, потім почав бігати по невеликій приймальній кімнаті радянського посольства.

Він розказував про Гаріна і Роллінга. Оповідь була точна і послідовна, але Хлинов і сам відчував неймовірність усього нагромадження подій.

— Припустімо, ми з Вольфом помиляємося. Чудово, — ми щасливі, коли помиляємося у висновках. Та все ж п’ятдесят відсотків за те, що катастрофа буде. Нас мають цікавити лише оці п’ятдесят відсотків. Ви як посол можете переконати, вплинути, розкрити очі. Все це страшенно серйозно. Апарат існує. ІІІельга доторкався до нього рукою. Діяти треба негайно, цієї ж хвилини. У вашому розпорядженні не більше доби. Завтра серед ночі все це має спалахнути. Вольф лишився в К. Він робить що може, аби попередити робітників, профспілки, міське населення, адміністрацію заводіз. Звісно, ну, звісно — ніхто не вірить… Ось навіть ви…

Посол, не підводячи очей, змовчав.

— У редакції місцевої газети з нас реготали до сліз… У кращому випадку нас вважають божевільними.

Хлинов стис голову, — нечесані пасма волосся стирчали між брудними пальцями. Обличчя його було змарніле, запалене. Побілілі очі зупинились, як перед видінням жаху. Посол обережно, з-за краю окулярів, глянув на нього:

— Чому ви раніше не звернулися до мене?

— У нас не було фактів… Припущення, висновки, — все на межі фантастики, безумства. Мені і тепер хвилинами здається: прокинусь — і зітхну полегшено. Та запевняю вас, я в здоровому глузді. Вісім діб ми з Вольфом не роздягалися, не лягали спати.

Помовчавши, посол сказав серйозно:

— Я певен, що ви не містифікатор, товаришу Хлинов. Найімовірніше, ви піддалися нав’язливій ідеї, — він швидко підняв руку, зупиняючи відчайдушний порух Хлинова, — але для мене переконливо прозвучали ваші п’ятдесят відсотків. Я поїду і зроблю все, що в моїх силах…

68

Двадцять восьмого зранку на міській площі в К. збиралися купками обивателі і, одні зачудовано, інші з якимсь острахом, обмірковували дивні прокламації, приліплені жованим хлібом до стін будинків на перехрестях.

“Ні власті, ні адміністрація заводу, ні робітничі спілки, — ніхто не захотів прислухатися до нашого відчайдушного заклику. Сьогодні, — ми в цьому певні, — заводам, місту, всьому населенню загрожує загибель. Ми намагалися запобігти їй, але негідники, яких підкупили американські банкіри, виявилися невловимі. Рятуйтеся, тікайте з міста на рівнину. Вірте нам в ім’я вашого життя, в ім’я ваших дітей”.

Поліція здогадувалася, хто писав прокламації, і шукала Вольфа. Але він зник. Опівдні міські власті випустили афіші, попередження — ні в якому разі не залишати міста і не зчиняти паніки, оскільки, мабуть, зграя шахраїв хочг похазяйнувати цієї ночі в залишених будинках.

“Громадяни, вас одурюють. Зверніться до здорового глузду. Шахраїв сьогодні ж знайдуть, схоплять і з ними вчинять за законом”.

Власті влучили в точку: загрозлива таємниця виявилася простою, як ріпа. Обивателі зразу заспокоїлися і вже посміхались: “А хитро придумано, — похазяйнували б оці ловкачі по магазинах, по квартирах, ха-ха. А ми-бо, телепні, всю ніч тремтіли б од страху на рівнині”.

Настав вечір, такий самий, як тисячі вечорів, освітивши міські вікна призахідним світлом. Вгамувалися птахи на деревах. На річці, на вологих берегах закумкали жаби. Годинник з цегляної кірки пробив восьму. З вікон шинків мирно струмувало світло, завсідники неквапливо мочили вуса у пивній піні. Заспокоївся і хазяїн заміського ресторану “До прикутого скелета”, — походив безлюдною терасою, прокляв уряд, соціалістів та євреїв, звелів зачинити віконниці і поїхав на велосипеді до міста.

Саме тоді західним схилом пагорбів, малопроїжджою дорогою, майже безшумно і без вогнів промчав автомобіль. Заграва вже згасла, зорі були ще не яскраві, за горами розпливалося холоднувате сяйво — сходив місяць. На рівнині подекуди жовтіли вогники. І тільки з боку заводів не вщухало життя.

Над кручею, там, де кінчалися руїни замку, сиділи Вольф та Хлинов. Вони ще раз обнишпорили всі закапелки, зійшли на квадратну вежу — ніде ні найменшого натяку на приготування Гаріна. Якийсь час їм видалося, що вдалині промчав автомобіль. Вони прислухалися, вдивлялися. Вечір був тихий, пахло давнім спокоєм землі. Іноді рух повітряних струменів доносив знизу вологість квітів.

— Дивився по карті, — сказав Хлинов, — якщо ми спустимося в західному напрямку, то перетнемо залізницю на полустанку, де спиняється поштовий, о п’ятій тридцять. Не думаю, щоб там також чергувала поліція.

Вольф відказав:

— Смішно і безглуздо все це кінчилося. Людина ще зовсім недавно підвелася з чотирьох на задні кінцівки, ще тяжать над нею мільйони віків безпросвітного звірства. Жахлива річ — людська маса, не керована великою ідеєю. Людей не можна лишати без вожаків. їх тягне стати навкарачки.

— Ну що це ви вже так, Вольф?..

— Я втомився. — Вольф сидів на купі каміння, підперши кулаками кріпке підборіддя. — Хіба хоч на секунду нам спадало на думку, що двадцять восьмого нас ловитимуть, як шахраїв і грабіжників? Коли б ви бачили, як ці представники влади перезиралися, коли я розпинався перед ними… Ой, який же я дурень! І вони мають рацію, ось у чому справа. Вони ніколи не дізнаються, що їм загрожувало…

— Якби не ваш постріл, Вольф…

— Чорт!.. Якби я не промахнувся… Я ладен десять років просидіти у каторжній в’язниці, тільки б довести цим ідіотам…

Голос Вольфа тепер гучно відлунював у руїнах. За тридцять кроків од співрозмовників — точнісінько, як мисливець скрадається під глухарине токування, — у тіні напіврозваленої стіни пробирався Гарін. Він чітко бачив обриси двох людей над кручею, чув кожне слово. Відкрите місце між краєм стіни і вежею він проповз. У тому місці, де до підніжжя вежі прилягала склеписта печера “Прикутого скелета”, лежав уламок колони з піщаника. Гарін зник за ним. Пролунав хрускіт каміння і скрип заїржавленого заліза. Вольф підхопився:

— Ви чули?

Хлинов дивився на купу каміння, де під землею зник Гарін. Вони побігли туди. Обійшли навколо вежі.

— Тут водяться лисиці, — сказав Вольф.

— Ні, певно, це крикнув нічний птах.

— Треба йти. У мене і у вас починаються галюцинації…

Коли вони підійшли до стрімчастої стежки, що вела з руїн на гірську дорогу, почувся інший шум — ніби щось упало й покотилося. Вольф затремтів. Вони довго слухали затамувавши подих. Сама тиша, здавалося, дзвеніла у вухах. “Сплю-сплю”, “сплю-сплю”, — коротко і ніжно то там, то зовсім низько покрикувала, літаючи, невидима дрімлюга.

— Ходімо.

— Атож, безглуздо.

Цього разу вони рішуче і не обертаючись попрямували вниз. Це врятувало одному з них життя.

69

Вольф не зовсім не мав рації, коли запевняв, що у Гаріна бризнули скалки черепа. Коли Гарін, на секунду замовкнувши перед мікрофоном, потягнувся по сигару, що диміла на краю столу, слухова чашечка з ебоніту, котру він притискав до вуха, щоб контролювати свій голос під час передачі, несподівано розлетілася вщент. Одночасно з цим він почув різкий постріл і відчув короткий біль удару в голову зліва. Він одразу впав на бік, перевернувся ницьма і завмер. Вій чув, як завив Штуфер, як зашурхотіли кроки людей, що тікали.

“Хто — Роллінг чи Шельга?” Цю загадку він розв’язував, коли години через дві мчав на автомобілі до Кельна. Але тільки тепер, почувши розмову двох людей на краю кручі, розгадав. Молодець Шельга. Але все-таки, ой-ой, — вдаватися до недозволених прийомів…

Він одсунув уламок колони, що прикривала іржаву кришку люка, прослизнув під землею і з електричним ліхтариком піднявся зруйнованими сходинками у “кам’яний мішок” — одиночку, видовбану в товщі стіни нормандської вежі. Це була глуха камера, кроків по два з половиною завдовжки і завширшки. В стіні ще збереглися бронзові кільця й кайдани. Під протилежною стіною на грубо збитих козлах стояв апарат. Під ним лежали чотири бляшанки з динамітом. Проти дула апарата стіну продовбано і отвір із зовнішнього боку прикрито кістяком “Прикутого скелета”.

Гарін загасив ліхтар, одсунув убік дуло і, просунувши руку в отвір, скинув кістяк. Череп одскочив і покотився. В отвір було видно вогні заводів. Гарін мав зіркі очі. Він розрізняв навіть крихітні людські постаті, що снували між будовами. Все тіло його тремтіло. Зуби зціплені. Він не передбачав, що так важко буде підійти до цієї хвилини. Знову спрямував апарат дулом до отвору, приладнав. Одкинув задню кришку, оглянув пірамідки. Все це підготовлено ще тиждень тому. Другий апарат і стара модель лежали внизу, в гаю, в автомобілі.

Він закрив кришку і поклав руку на важельок магнето, котрим автоматично запалювалися пірамідки. Він тремтів з голови до ніг. Не совість (яка вже там совість після світової війни!), не страх, (він надто легковажний), не жаль до приречених (вони дуже далеко) проймали його холодом і жаром. Він зі страшенною виразністю зрозумів, що ось від одного оцього обороту ручки він стає ворогом людства.

Він навіть зняв був руку з важілька і поліз у кишеню по цигарки. І тоді його стурбований мозок озвався на порух руки; “Ти зволікаєш, ти насолоджуєшся, це — божевілля…” Гарін закрутив магнето. В апараті спалахнуло і зашипіло полум’я. Він повільно почав обертати мікрометричний гвинт.

70

Хлинов перший звернув увагу на дивний клубочок світла високо в небі.

— А ось ще один, — сказав він тихо.

Вони зупинилися на половині дороги над кручею і дивилися, підвівши голови. Нижче першого, над обрисами дерев, виник другий вогняний клубок і, розкидаючи іскри, як догоріла ракета, почав падати…

— Це горять птахи, — прошепотів Вольф, — дивіться.

Над лісом на світлій смузі неба летіла квапливо, нерівним летом, мабуть, дрімлюга, що недавно кричала: “Сплю-сплю”. Вона спалахнула, перевертаючись, і впала.

— Вони чіпляються за дріт.

— Який дріт?

— Хіба не бачите, Вольф?

Хлинов показав на сяючу, пряму, як голка, нитку. Вона тяглася зверху від руїн у напрямку заводів Анілінової компанії. Шлях її позначався спалахуючими листочками, клубками птахів, що горіли. Тепер вона світилася яскраво-великий відрізок її перетинав чорну стіну сосон.

— Вона спускається! — крикнув Вольф і не закінчив.

Обоє зрозуміли, що то за нитка. Заціпенілі, вони могли стежити тільки за її напрямком. Перший удар променя припав на заводський димар, — він загойдався, надломився посередині і впав. Але це було дуже далеко, і звук падіння не долинув.

Майже відразу ліворуч від димаря здійнявся стовп пари над дахом довгої будівлі, зарожевів, змішався з чорним димом. Ще лівіше стояв п’ятиповерховий корпус. Нараз усі вікна його погасли. Зверху вниз, по всьому фасаду, побіг вогняний зигзаг, ще і ще…

Хлинов закричав, як заєць… Будівля осунулася, впала, її кістяк огорнули хмари диму.

Тоді тільки Вольф і Хлинов побігли назад угору, до руїн замку. Перетинаючи в’юнку дорогу, лізли на урвища ліщиною та дрібноліссям. Падали, ковзаючи униз. Ричали, лаялись — один по-російському, другий по-німецькому. І ось до них долинув глухий звук, ніби зітхнула земля.

Вони обернулись. Тепер видно весь завод, що розкинувся на багато кілометрів. Половина будівель його палала, наче картонні хатки. Внизу, край самісінького міста, грибом піднімався сіро-жовтий дим. Промінь гіперболоїда шалено витанцьовував серед цього руйнування, намацуючи найголовніше — склади вибухових напівфабрикатів. Заграва розливалася на півнеба. Хмари диму, жовті, бурі, сріблясто-білі снопи іскор здіймалися вище од гір.

— Ех, пізно! — закричав Вольф.

Було видно, як крейдяними стрічками доріг суне з міста якась жива каша. Смуга річки, що відбивала усю величезну пожежу, видавалася рябою від чорних цяток. Це рятувалося населення — люди бігли на рівнину.

— Пізно, пізно! — кричав Вольф. Піна і кров збігали його підборіддям.

Рятуватися було пізно. Трав’янисте поле між містом і заводом, усіяне довгими низками черепичних покрівель, раптом піднялося. Земля здибилася. Це перше, що побачили очі. Одночасно з-під землі крізь щілини вихопилися шалені язики полум’я. І одразу з полум’я здійнявся сліпучий, ніколи ніким не баченої яскравості стовп вогню і розжареного газу. Небо мовби відлетіло вгору над усією рівниною. Простір заповнило зелено-рожеве світло. Вирізьбилися в ньому, ніби під час сонячного затемнення, кожний сучок, кожний кущик трави, камінь і двоє закам’янілих білих людських облич.

Ударило. Загуркотіло. Почулося ревіння землі, що роз-верзлася. Здригнулися гори. Ураган струсонув і пригнув дерева. Полетіли каміння, головешки. Хмари диму встелили рівнину.

Стало темно, і в темряві пролунав другий, ще страшніший вибух. Задимлене повітря наситилося хмуро-іржавим гнійним світлом.

Вітер, уламки каміння, сучків перекинули і потягли під кручу Хлинова і Вольфа.

71

— Капітане Янсен, я хочу висадитися на берег.

- Єсть.

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною.

Янсен зашарівся від задоволення. За хвилину шестивеслова лакована шлюпка легко впала з борту “Арізони” у прозору воду. Троє смагляво-червоних матросів сковзнули канатом на банки. Підняли весла, завмерли.

Янсен чекав біля трапа. Зоя зволікала — все ще дивилася розгубленим зором на хисткі від спеки обриси Неаполя, що звивався вгору терасами, на теракотові[44] стіни і вежі стародавньої фортеці над містом, на вершину Везувію, що ліниво диміла. Було безвітряно, і море — дзеркальне.

Сила-силенна човнів ліниво снувала затокою. В одному, навстоячки, загрібав кормовим веслом високий дідуган, схожий на малюнки Мікеланджело. Сива борода падала йому на драний, в латках темний плащ, короною скуйовджені сиві кучері. Через плече — полотняна торбина.

Це був відомий усьому світові Пеппо, жебрак.

Він випливав у власному човні просити милостиню. Вчора Зоя жбурнула йому з борту стодоларовий папірець. Сьогодні він знову спрямовував човна до “Арізони”. Пеппо був останній романтик старої Італії, улюбленець богів і муз. Усе це відійшло безповоротно. Ніхто вже більше не плакав, щасливими очима дивлячись на старе каміння. Згнили на полях війни ті художники, хто, бувало, платив дзвінкий золотий, малюючи Пеппо серед руїн будинку Цецілія Юкундуса в Помпеї. Світ став нудний.

Поволі правлячи веслом, Пеппо проплив уздовж зеленуватого од відблисків борту “Арізони”, підвів прегарне, як медаль, зморшкувате обличчя з кошлатими бровами і простягнув руку. Він вимагав жертвування. Зоя, перехилившись униз, спитала його по-італійському:

— Пеппо, відгадай, — чіт чи лишка?

— Чіт, синьйоро.

Зоя кинула йому в човен пачку новеньких асигнацій.

— Дякую, прекрасна синьйоро, — велично мовив Пеппо.

Більше нічого було зволікати. Зоя загадала на Пеппо: припливе до яхти старий, відкаже “чіт”, — усе буде гаразд. Все-таки мучили лихі передчуття: а що, коли у готелі “Сплендид” засідка поліції? Та владний голос звучав у вухах: “…Якщо вам дороге життя вашого друга…” Вибирати нічого.

Зоя спустилася в шлюпку. Янсен сів до керма, весла змахнули, і набережна Санта Лючія помчала назустріч, — будинки із зовнішніми сходами з білизною і ганчір’ям на мотузках, вузькі вулички сходинками вгору, напівголі дітлахи, жінки біля дверей, руді кози, устричні намети коло самісінької води, рибальські сітки, розкидані на граніті.

Тільки-но шлюпка торкнулася зелених паль набережмої, згори сходинками помчала ватага голодранців, продавців коралів та брошок, агентів з готелів. Розмахуючи батогами, кричали парні візники, напівголі хлопчаки перекидалися під ногами, голосячи, просили сольдо[45] у прекрасної форестьєри![46]

- “Сплендид”, — сказала Зоя, сідаючи разом з Янсеном у коляску.

72

У портьє готелю Зоя запитала, чи немає кореспонденції на ім’я мадам Ламоль. їй подали радіотелефопограму без підпису: “Чекайте до вечора в суботу”. Зоя знизала плечима, замовила кімнати і поїхала з Янсеном оглядати місто. Вони ходили із крамниці в крамницю, — Зоя купувала все, що їй пропонували балакучі прикажчики. Зрештою все це їй набридло.

— Поїдьмо в Помпеї, — сказала вона.

На автомобілі помчали до підніжжя Везувію і довго блукали вулицями стародавнього міста, очищеними від попелу.

Зоя кінчиком парасольки лякала зелених ящірок, що дрімали на порогах жител, залишених дві тисячі років тому.

— Нудно, вертаймося, — сказала вона. — Не люблю того, що було, не люблю спогадів…

Вечеряли в ресторані на березі. Між стравами Зоя підводилася, клала на плечі Янсену оголену руку і танцювала, її обличчя нічого не промовляло, повіки були напівпримружені. На неї “шалено” звертали увагу. Танці збуджували апетит і спрагу.

Коли виходили з ресторану, Янсен запитав:

— Де мені накажете бути цієї ночі — на яхті чи в готелі?

Зоя швидко глянула на нього й одразу відвернула голову, не відповіла. Заходячи до під’їзду готелю, сперлася на кам’яну руку Янсена. Портьє, подаючи ключа, гидко посміхнувся голеною чорномазою пикою. Зоя враз насторожилась:

— Якісь новини?

— О, ніяких, синьйоро. Зоя сказала Янсену:

— Підіть у курильну, випалите цигарку, якщо вам не надокучило зі мною балакати, — я подзвоню.

Вона легко пішла червоним килимом сходів. Янсен стояв унизу. На повороті вона обернулася, всміхнулась. Він пішов до курильні і сів біля телефону. Запалив — так звеліла вона. Відкинувшись, чекав телефонного дзвінка. Уявляв…

Але телефон не дзвонив. Янсен заплющив очі, щоб не бачити клятого апарата. Тьху, справді, не можна ж бути закоханим, як хлопчисько… Хтось зупинився за спинкою його крісла. Янсен розплющив очі. Підхопився. Перед ним стояв Роллінг. У капітана кров ударила в обличчя.

— Капітане Янсен, — проказав Роллінг скрипучим голосом, — дякую вам за ваші турботи щодо мадам Ламоль, на сьогодні вона більше не — потребує їх. Пропоную вам повернутися до ваших обов’язків.

- Єсть, — самими губами вимовив Янсен.

Роллінг страшенно змінився за цей місяць — обличчя його потемніло, очі запали, борідка чорно-рудуватою щетиною розповзлася по щоках. Він був у теплому піджаку, кишені на грудях надималися, набиті грошима й чековими книжками… “Лівою у скроню, правою навскоси у вилицю, і — дух геть із жаби…” — залізні кулаки капітана Янсена наливалися люттю. Коли б Зоя була тут цієї секунди, коли б глянула на капітана, від Роллінга лишився б лантух кісток.

— Я буду за годину на “Арізоні”, — насупившись, владно сказав Роллінг.

Янсен взяв зі столу кашкета, насунув глибоко, вийшов. Перетнув вулицю, спустився до води. Гукнув:

— Човна!

Плигнув у шлюпку з “Арізони”, сів до керма:

— Греби, сучі діти!

Збігши трапом на борт яхти, заричав на помічника: “Хлів на палубі!” Замкнувся на ключ у себе в каюті І, не скидаючи кашкета, упав на койку. Він тихо ричав.

Рівно за годину почувся окрик вахтового, і йому відповів з води кволий голос. Зарипів трап. Весело, дзвінко крикнув помічник капітана:

— Свистати всіх наверх!

Приїхав хазяїн. Врятувати залишки самолюбства можна було, тільки зустрівши Роллінга так, буцімто нічого не сталося на березі. Янсен гідно і спокійно вийшов на місток. Роллінг підійшов до нього, вислухав рапорт про чудовий стан судна і потис руку. Офіційна частина скінчилася. Роллінг закурив сигару, — маленький, сухопутний, у теплому темному костюмі, котрий ображав витонченість “Арізони” і небо над Неаполем.

Була вже північ. Між щоглами і реями сяяли сузір’я. Вогні міста і судеп відбивалися в чорній, як базальт, воді затоки. Завила і замовкла сирена буксирного пароплавчика. Загойдалися вдалині маслянисто-вогненні стовпи.

Роллінг, здавалося, був захоплений сигарою — понюхував її, випускав цівки диму у бік капітана. Янсен, опустивши руки, офіційно стояв перед ним.

— Мадам Ламоль забажала лишитися на березі, —сказав Роллінг, підніс до губів ліву руку, посмоктав шкіру на верхньому боці долоні. — Я лишуся на яхті до ранку, можливо, весь завтрашній день… Щоб моє перебування не було витлумачено так і сяк… (Посмоктавши, він підніс руку до світла, яке падало із прочинених дверей каюти). Е, так от… сяк і так… (Янсен дивився тепер на його руку, на ній були сліди від нігтів). Задовольняю вашу цікавість: я чекаю на яхту одну людину. Але вона мене тут не чекає. Вона має прибути з години на годину. Накажіть негайно доповісти мені, коли вона підніметься на борт. На добраніч.

У Янсена палала голова. Він силкувався щось зрозуміти. Мадам Ламоль лишилася на березі. Навіщо? Примха… Чи вона чекає його?. Ні, — а свіжі подряпини на руці хазяїна… Щось сталося… А раптом вона лежить на ліжку з перерізаним горлом? Або в мішку на дні затоки. Мільярдери не соромляться.

Під час вечері в кают-компанії Янсен звелів подати склянку віскі без содової, щоб якось прояснило мозок. Помічник капітана переказував газетну сенсацію — страшенний вибух на німецьких заводах Анілінової компанії, зруйнування сусіднього містечка і загибель понад двох тисяч чоловік.

Помічник капітана сказав:

— Нашому хазяїнові страшенно щастить. На загибелі анілінових заводів він заробляє стільки, що купить усю Німеччину разом з бебехами, Гогенцоллернами[47] та соціал-демократами. П’ю за хазяїна.

Янсен відніс газети до себе в каюту. Уважно прочитав описання вибуху та різні, одне від одного безглуздіші припущення про його причини. Іменем Роллінга рябіли стовпці. У відділі мод зазначалося, що з наступного сезону в моді — борода, яка вкриває щоки, і високий котелок замість м’якого капелюха. В “Екзельсіор” на першій сторінці — фотографія “Арізони” і в овалі — прегарна голова мадам Ламоль. Дивлячись на неї, Янсен втратив цілковите самовладання. Тривога його зростала.

О другій годині ночі він вийшов з каюти і побачив Роллінга на верхній палубі, в кріслі. Янсен повернувся в каюту. Скинув одяг, на голе тіло надів легкий костюм з найтон-шої вовни, кашкета, черевики і гаманець зав’язав у гумовий мішок. Пробили склянки — третя. Роллінг все ще сидів у кріслі. О четвертій він так само сидів у кріслі, але силует його з зануреною у плечі головою видавався неживим, — він спав. За хвилину Янсен нечутно спустився якірним цепом у воду і поплив до набережної.

73

— Мадам Зоє, не турбуйте себе марно: телефон і дзвінки перерізано.

Зоя знову сіла на край ліжка. Зла посмішка судомила їй губи, Стась Тиклінський розсівся посеред кімнати в кріслі, підкручував вуса, розглядав свої лаковані черевики. Курити він все-таки не наважувався — Зоя рішуче заборонила, а Роллінг суворо наказав виявляти ввічливість до дами.

Було вже близько п’ятої ранку. Всі спроби Зої звільнитися, ошукати не призвели ні до чого.

— Все одно, — сказала Зоя, — так чи інакше я дам знати поліції.

— Прислугу в готелі підкуплено, дано дуже великі гроші.

— Я виб’ю вікно і закричу, коли на вулиці буде багато людей.

— Це також передбачено. І навіть лікаря найняли, щоб встановити ваші нервові припадки. Вам ніхто не допоможе і не повірить. Сидіть спокійно.

Зоя хруснула пальцями і сказала по-російському:

— Мерзотник. Лакей. Хам.

Тиклінський почав надиматися, вуса полізли дибки. Але йому звеліли не сваритися. Він промурмотів:

— Е, знаємо, як лаються баби. Мені шкода вас, мадам. Проте добу, а то й дві доведеться нам тут просидіти тет-а-тет. Краще ляжте, заспокойте ваші нерви… Люлі-люлі, мадам.

На його здивування, Зоя цього разу послухалася. Скинула туфельки, лягла, вмостилася на подушках, заплющила очі.

Крізь вії вона бачила опасисте сердите обличчя Тиклінського, що уважно стежив за нею. Вона позіхнула раз, другий, поклала руку під щоку.

— Стомилася, хай буде, що буде, — проказала вона тихо і знову позіхнула.

Тиклінський зручніше вмостився в кріслі. Зоя рівно дихала. Через якийсь час він почав терти очі. Підвівся, походив, — прихилився до одвірка. Мабуть, вирішив стояти, аби не заснути.

Тиклінський був дурний. Зоя випитала у нього все, що треба, і тепер чекала, коли він засне. Стовбичити біля дверей було важко. Він ще раз оглянув замок і повернувся до крісла.

За хвилину в нього одвисла жирна щелепа. Тоді Зоя вислизнула з ліжка, швидко витягла у Тиклінського із жилетної кишені ключ. Підхопила туфельки. Встромила ключик, — тугий замок несподівано зарипів.

Тиклінський вигукнув, як у кошмарі: “Хто? Що?” Кинувся з крісла. Зоя розчинила двері, але він схопив її за плечі. Звалив. Відпихаючи її ногою в глибину кімнати, силкувався зачинити двері. Але щось йому заважало. Зоя бачила, як шия його налилася кров’ю.

— Хто там? — хрипко спитав він, налягаючи плечем.

Але його ступні все ще ковзали по паркету, — двері поволі відчинялися. Він хапливо витягав із задньої кишені револьвер і раптом одлетів на середину кімнати.

У дверях стояв капітан Янсен. М’язисте тіло його облипав мокрий одяг. Секунду він дивився в очі Тиклінському. Стрімко, ніби падаючи, кинувся вперед. Удар, який призначався Роллінгу, обрушився на поляка: подвійний удар, — вагою корпусу на витягнуту ліву — у перенісся — і з усього розмаху плеча правою рукою знизу в щелепу. Тиклінський без крику впав на килим. Обличчя його було розбите й зламане.

Третім рухом Янсен обернувся до мадам Ламоль. Усі м’язи його танцювали.

- Єсть, мадам Ламоль.

— Янсен, якнайшвидше — на яхту.

- Єсть на яхту.

Вона закинула, як перед тим у ресторані, лікоть йому за шию. Наблизилася до його обличчя.

— Боротьба тільки почалася, Янсен. Найнебезпечніше попереду.

- Єсть найнебезпечніше попереду!

74

— Візнику, жени, жени щодуху… Я слухаю, мадам Ла-моль… Отже… Поки я чекав у курильній…

— Я пішла до себе в кімнату. Скинула капелюшок і плащ… Я не помітила, що шафу, котрою були заставлені двері в сусідній номер, відсунуто. Не встигла я підійти до дзеркала, відчиняються двері — і переді мною Роллінг… Але ж я знала, що вчора ще він був у Парижі. Я знала, що він страшенно боїться літати. Та коли він тут, — значить, для нього справді питання життя або смерті. Тепер я зрозуміла, що він задумав. Але тоді я просто шаленіла. Заманити, влаштувати мені пастку… Я йому нагозорила чортзна-що. Він затулив вуха і вийшов…

— Він спустився в курильну і відіслав мене на яхту…

— В тому-то й справа… Яка я дурна!.. А все оці танці, вино, дурниці… Так, так, любий друже, коли хочеш боротися — дурниці треба кинути. За дві-три хвилини він повернувся. Я кажу: порозуміємося… Він — зухвалим голосом, яким ніколи не смів зі мною розмовляти: “Мені пояснювати нічого, ви будете сидіти в оцій кімнаті, поки я вас не звільню…” Тоді я надавала йому ляпасів.

— Ви справжня людина, — захоплено сказав Янсен.

— Ну, любий друже, це була друга моя дурість. Але який боягуз! Витерпів чотири ляпаси. Стояв з тремтливими губами. Лише спробував стримати мою руку, але це йому дорого обійшлось. І, зрештою, третя дурість: я заридала…

— О негідник, негідник!..

— Стривайте, Янсен… Роллінг не зносить сліз, його судомить од сліз. Він волів би ще сорок ляпасів. Тоді він покликав поляка, — той стояв за дверима. У них усе було домовлено. Поляк сів у крісло. Роллінг сказав мені: “Як крайній захід — йому наказано стріляти”. І пішов. Я взялася за поляка. Через годину я знала в усіх подробицях підступний план Роллінга. Янсен, любий, йдеться про моє щастя… Якщо ви мені не допоможете, все пропало… Підганяйте, підганяйте візника…

Коляска промчала набережною, безлюдною о цій годині перед світанком, і спинилася край гранітних сходів, де внизу поскрипувало декілька човнів на чорно-маслянистіи воді.

Трохи згодом Янсен, тримаючи на руках мадам Ламоль, нечутно піднявся кинутою з корми мотузяною драбинкою на борт “Арізони”.

75

Роллінг прокинувся від вранішнього холоду. Палуба була мокра. Зблякли вогні на щоглах. Затока і місто були ще в тіні, але дим над Везувієм уже рожевів.

Роллінг оглядав сторожові вогні, обриси суден. Підійшов до вахтового, постояв коло нього. Пирхнув носом. Зійшов на капітанський місток. Зразу ж із каюти вийшов Янсен, свіжий, умитий, напрасований. Побажав доброго ранку. Роллінг пирхнув носом, — трохи ввічливіше, ніж вахтовому.

Потім він довго мовчав, крутив ґудзика на піджаку. Це була кепська звичка, від якої його колись відучила Зоя. Але тепер йому було все одно. До того ж, мабуть, у наступному сезоні в Парижі буде в моді крутити ґудзики. Кравці вигадають павіть спеціальні ґудзики для цього.

Він спитав уривано:

— Утопленики випливають?

— Якщо не прив’язувати вантажу, — спокійно відказав Янсен.

— Я запитую: на морі, коли людина потонула, значить — потонула?

— Буває, необережний рух, або змиє хвиля, або інша якась випадковість, — усе це відноситься до розряду утоплених. Власті звичайно не сунуть носа.

Роллінг смикнув плечем.

— Це все, що я хотів знати про утоплеників. Я йду до себе в каюту. Якщо підпливе човен, повторюю, не повідомляти, що я на борту. Зустріти прибулого і доповісти мені.

Він пішов. Янсен повернувся в каюту, де за синіми запнутими шторками на капітанській койці спала Зоя.

76

На дев’яту годину до “Арізони” підплив човен. Гріб якийсь веселий обірванець. Піднявши весла, він гукнув:

— Алло!.. Яхта “Арізона”?

— Припустімо, що так, — озвався датчапин-матрос, перехилившись через фальшборт.

- Є на вашій посудині якийсь Роллінг?

— Припустімо.

Обірванець усміхнувся, одкрив чудові зуби:

— Тримай.

Він спритно кинув на палубу листа, матрос підхопив його, обірванець прицмокнув язиком:

— Матросе, солоні очі, дай сигару.

І поки датчанин розмірковував, чим би в нього пожбурити з борту, той уже відплив і, пританцьовуючи в човні і кривлячись од нестримних радощів життя такого гарячого ранку, заспівав на всю горлянку.

Матрос підняв листа, поніс його капітанові. (Такий був наказ). Янсен відіпнув шторку, схилився над Зоєю, яка ще спала. Вона розплющила заспані очі.

— Він тут?

Янсен подав листа. Зоя прочитала:

“Мене жорстоко поранено. Змилуйтесь. Я бився, як лев, за ваші Інтереси, але сталося неможливе: мадам Зоя на волі. Припадаю до ваших…”

Не дочитавши, Зоя розірвала листа.

— Тепер ми можемо чекати його спокійно. (Вона глянула на Янсеїіа, простягла до нього руку). Янсен, ви повинні зрозуміти: або я загину, або я буду владарювати над світом. (У Янсена стислися губи, Зої сподобався цей рух). Ви будете знаряддям моєї волі. Забудьте нині, що я — жінка. Я фантастка. Я авантюристка, — розумієте ви де? Я хочу, щоб усе було моє. (Вона обвела руками коло). І та людина, єдина, хто може мені дати це, має зараз прибути на “Арізону”. Я чекаю її, і чекає Роллінг.

Янсен підняв палець, озирнувся. Зоя запнула шторку. Янсен вийшов на місток. Там стояв, вчепившись у поручні, Роллінг, Обличчя його, з криво і щільно стуленим ротом, було спотворене люттю. Він вдивлявся у Ще курну перспективу затоки.

— Ось він, — ледве проказав Роллінг, простягаючи руку, і палець його завис гачком над блакитним морем, — он у тому човні.

І він квапливо, наганяючи жах на матросів, клишоногий, схожий на краба, побіг сходами з капітанського містка і зник внизу. Звідти телефоном він підтвердив Янсену недавній наказ — взяти на борт людину, яка підпливала шестивесловим човном.

77

Ще ніколи не випадало, щоб Роллінг одривав ґудзики на піджаку. Нині він одкрутив усі три ґудзики. Він стояв серед розкішної, вистеленої ширазькими килимами,[48] обладнаної дорогоцінним деревом каюті і дивився на стінного годинника.

Одірвавши ґудзики, він заходився гризти нігті. З шаленою швидкістю повертався до колишнього дикого стану. Він чув окрик вахтового і відповідь Гаріна з човна. У нього спітіііли руки від цього голосу.

Важкий човен ударився об борт. Пролунала дружна лайка матросів. Зарипів трап, почулася хода. “Бери, підхоплюй… Обережніше… Готово… Куди нести?” Це вантажили ящики з гіперболоїдами. Потому все стихло.

Гарін попався у пастку. Нарешті-бо! Роллінг схопив холодними, вологими пальцями носа і видав шипучі, кашляючі звуки. Люди, які знали його, запевняли, що він ніколи в житті не сміявся. Неправда! Роллінг любив посміятись, але без свідків, наодинці, після удачі і саме так, беззвучно.

Потім зателефонував Янсенові:

— Взяли на борт?

— Так.

— Проведіть його в нижню каюту і замкніть на ключ. Постарайтеся зробити це чисто, без галасу.

- Єсть! — жваво відказав Янсен.

Щось навіть дуже жваво, Роллінгу це не сподобалось.

— Алло, Янсен?

— Так.

— За годину яхта повинна бути у відкритому морі.

- Єсть.

На яхті зчинилася біганина. Забряжчав витягуваний якірний ланцюг. Запрацювали мотори. За ілюмінатором побігли струмені зеленуватої води. Став обертатися берег. Увірвався вологий вітер в каюту. І радісне відчуття швидкості розлилося по всьому стрункому корпусу “Арізони”.

Звісно, Роллінг розумів, що чинить велику дурницю. Але не було колишнього Роллінга, холодного гравця, нездоланного буйвола, неодмінного відвідувача недільних проповідей. Він діяв тепер так чи інакше не тому, що це було вигідно, а тому, що мука безсонних ночей, зненависть до Гаріна, ревнощі наче туманом оповили його мозок. Одно бажання володіло ним — знищити Гаріна і повернути Зою.

Навіть неймовірна удача — загибель заводів Анілінової компанії — промчала як у сні. Роллінг навіть не поцікавився, скільки сотень мільйонів відрахували йому двадцять дев’ятого біржі всього світу.

Цього дня він чекав Гаріна у Парижі, як було домовлено. Гарін не приїхав. Роллінг передбачав це і тридцятого помчав на аероплані до Неаполя.

Тепер Зою усунено з гри. Між ним і Гаріним ніхто не стояв. Розправу обмірковано до дрібниць. Роллінг закурив сигару. Він навмисне трохи зволікав. Він вийшов із каюти в коридор. Відчинив двері на нижню палубу, — там стояли ящики з апаратами. Двоє матросів, що сиділи на них, підхопилися. Він одіслав їх у кубрик.

Зачинивши двері на нижню палубу, він спроквола пішов до протилежних дверей, у рубку. Взявшись за дверну ручку, помітив, що попіл на сигарі надломився. Роллінг самовдоволено всміхнувся, думки були ясні, давно він не відчував такого задоволення.

Він розчинив двері. У рубці, під кришталевим ковпаком верхнього світла, сиділи, дивлячись на прибулого, Зоя, Гарін і Шельга. Тоді Роллінг одступив у коридор. Він задихнувся, мозок його буцімто миттю сколотило ложкою. Ніс запотів. І, що було вже зовсім дивовижно, усміхнувся жалюгідно і безглуздо, зовсім як службовець, заскочений на підчитуванні бухгалтерської книжки (був з ним такий випадок років двадцять п’ять тому).

— Доброго дня, Роллінг, — сказав Гарін, підводячись, — ось і я, друже.

78

Сталося найстрашніше — Роллінг опинився у смішному становищі.

Що можна вдіяти? Скреготіти зубами, бушувати, стріляти? Ще гірше, ще безглуздіше… Капітан Янсен зрадив його, зрозуміло. Команда ненадійна… Яхта у відкритому морі. Зусиллям волі (у нього навіть рипнуло щось усередині) Роллінг прогнав з обличчя кляту усмішку.

— А! — він підняв руку і помахав нею, вітаючись: — А, Гарін… Що ж, захотіли провітритися? Прошу, радий… Будемо веселитися…

Зоя сказала різко:

— Ви кепський актор, Роллінг. Перестаньте потішати публіку. Заходьте і сідайте. Тут усі свої, — смертельні вороги. Самі винні, що приготували собі таке веселеньке товариство для прогулянки Середземним морем.

Роллінг олив’яними очима глянув на неї:

— У великих справах, мадам Ламоль, нема особистої ворожнечі або дружби.

І він сів до столу, мовби на королівський трон, — поміж Зоєю і Гаріним. Поклав руки на стіл. Хвилину тривала мовчанка. Він сказав:

— Гаразд, я програв гру. Скільки я маю платити? Гарін одказав, сяючи очима, усмішкою, готовий, здається, зайтися найдобродушнішим сміхом:

— Рівно половину, давній друже, половину, як було домовлено у Фонтенбло. Ось і свідок. — Він махнув борідкою в бік Шельги, який похмуро барабанив нігтями по столу. — У бухгалтерські книжки ваші я не залазитиму. Але на око — мільярд у доларах, звісно, в остаточний розрахунок. Для вас ця операція минеться безболісно. Ви ж загребли чортячі гроші в Європі.

— Мільярд буде важко виплатити зразу, — мовив Роллінг. — Я обміркую. Добре. Сьогодні ж я виїду в Париж. Сподіваюсь, у п’ятницю, скажімо, в Марселі, я зможу виплатити більшу частину цієї суми…

— Ай-ай-ай, — сказав Гарін, — але ж ви, голубе, будете вільні тільки після виплати.

Шельга швидко глянув на нього, промовчав. Роллінг наморщився, як від безглуздої нетактовності:

— Я маю зрозуміти так, що ви хочете затримати мене на цьому судні?

— Звісно.

— Нагадую, що я, як громадянин Сполучених Штатів, недоторканний. Мою волю і мої інтереси захищатиме весь військовий флот Америки.

— Тим ліпше! — крикнула Зоя гнівно і пристрасно. — Чим швидше, тим ліпше!..

Вона підвелася, простягла руки, стиснула кулаки так, що побіліли кісточки.

— Хай весь ваш флот — проти нас, увесь світ стане проти пас. Тим ліпше!

Її коротенька спідничка розвіялась од стрімкого руху. Біла морська куртка із золотими ґудзичками, маленька, по-юнацькому острижена голова Зої і кулачки, в яких вона збиралася стиснути долю світу, сірі очі, потемнілі від хвилювання, схвильоване обличчя — все це було і кумедно і страшно.

— Либонь, я погано почув вас, пані. — Роллінг усім тілом обернувся до неї. — Ви збираєтесь боротися з військовим флотом Сполучених Штатів? Так ви зводили сказати?

Шельга перестав барабанити нігтями. Вперше за цей місяць йому стало весело. Він навіть випростав ноги і розвалився, як у театрі.

Зоя дивилася на Гаріна, погляд її темнішав ще більше.

— Я сказала, Петре Петровичу… Слово за вами…

Гарін заклав руки в кишені, звівся на підбори, погойдуючись і усміхаючись червоним, ніби нафарбованим ротом. Весь він видавався фатуватим, несерйозним. Тільки Зоя вгадувала його сталеву, що грала від надміри, злочинну волю.

— По-перше, — сказав він і звівся на носки, — ми не відчуваємо особливої ворожнечі саме до Америки. Ми постараємося почухрати будь-який флот, котрий спробує виступити з агресивними діями проти мене. По-друге, — він перекотився з носків на підбори, — ми аж ніяк не наполягаємо на бійці. Якщо військові сили Америки і Європи визнають за нами священне право захоплення будь-якої території, котра нам знадобиться, право суверенності і так далі, і так далі, — тоді ми залишимо їх у спокої, принаймні у військовому відношенні. У противному разі з морськими і сухопутними силами Америки та Європи, з фортецями, базами, військовими складами, головними штабами і таке інше, і таке інше буде вчинено безпощадно. Доля анілінових заводів, я сподіваюся, переконує вас, що я не кидаю слів на вітер.

Він поляскав Роллінга по плечу.

— Алло, голубе, а був же час, коли я просив вас стати компаньйоном у моїй справі… Фантазії не вистачило, а все від того, що високої культури у вас нема. Це що — роздягати біржовиків та скуповувати заводи. Старе, як світ… А справжню людину — проґавили… Справжнього організатора ваших безглуздих мільярдів.

Роллінг почав скидатися на покійника, що розкладається. Ледь видушуючи слова, він просичав:

— Ви анархіст…

Тут Шельга, схопившись здоровою рукою за волосся, заходився так реготати, що нагорі за скляною стелею визирнуло перелякане обличчя капітана Янсена. Гарін обернувся на підборах і знову — Роллінгу:

— Ні, голубе, у вас погано почала варити макітра. Я не анархіст… Я той найбільший організатор, котрого ви найближчим часом почнете шукати вдень з ліхтарем. Про це побалакаємо на дозвіллі. Пишіть чек… І повним ходом — до Марселя.

79

Найближчими днями відбулося таке: “Арізона” кинула якір на зовнішньому рейді у Марселі. Гарін пред’явив у банк Ліонського кредиту чек Роллінга на двадцять мільйонів фунтів стерлінгів.[49] Розгубившись, директор банку виїхав до Парижа.

На “Арізоні” було оголошено, що Роллінг хворий. Він сидів під замком у себе в каюті, і Зоя невсипно стежила за його ізоляцією. Протягом трьох діб на “Арізону” вантажили рідке паливо, воду, консерви, вино тощо. Матроси й роззяви на набережній немало дивувалися, коли до прогулянкової яхти попливла шаланда, навантажена мішками з піском. Подейкували, ніби яхта прямує на Соломонові острови, що кишать людожерами. Капітан Янсен закупив зброю — двадцять карабінів, револьвери, газові маски.

У призначений день Гарін і Янсен знову з’явилися до банку. їх зустрів товариш міністра фінансів, що екстрено прибув із Парижа. Розсипаючи милі речі і не сумніваючись у справжності чека, він усе-таки захотів побачити самого Роллінга. Його відвезли на “Арізону”.

Роллінг зустрів його зовсім хворий, із запалими очима. Він ледве міг підвестися з крісла. Він підтвердив, що чек видав сам, що одпливає на яхті в далеку мандрівку і просить якнайшвидше скінчити всі формальності.

Товариш міністра фінансів, поклавши руки на спинку стільця і жестикулюючи на зразок Камілла Демулена,[50] виголосив промову про велике братерство народів, про культурну скарбницю Франції і попросив відстрочити виплату.

Роллінг, заплющивши стомлено очі, похитав головою. Скінчили на тому, що Ліонський кредит виплатить третину суми в фунтах, решту — у франках за курсом.

Гроші привезли надвечір на військовому катері. Потім, коли сторонніх випроводили, на капітанському містку з’явилися Гарін та Янсен.

— Свистати всіх нагору.

Команда вишикувалася на шканцях, і Янсен сказав твердо і суворо:

— Матроси, яхта, названа “Арізоною”, вирушає у надзвичайно небезпечне і ризиковане плавання. Хай мене прокленуть, коли я поручуся за чиєсь життя, за життя власників і цілість самого судна. Ви мене знаєте, акулячі діти… Жалування я збільшую вдвічі, так само подвоюю звичайні премії. Усім, хто повернеться на батьківщину, буде надано пожиттєву пенсію. Термін на роздуми — до заходу сонця. Хто не бажає ризикувати, може накивати п’ятами.

Увечері вісім чоловік з команди зійшли на берег. Тієї ж ночі команду поповнили вісьмома відчайдушними негідниками, котрих капітан Янсен сам знайшов у портових шинках,

За п’ять днів яхта лягла на рейді у Саутгемптоні, і Гарін і Янсен пред’явили в англійському королівському банку чек Роллінга на двадцять мільйонів фунтів. (У палаті з цього приводу зробив делікатний запит лідер робітничої партії). Гроші видали. Газети заревіли. У багатьох містах відбулися робітничі демонстрації. Журналісти кинулись у Саутгемптоп. Роллінг не прийняв нікого. “Арізона” взяла рідкого палива і рушила через океан.

За дванадцять днів яхта стала в Панамському каналі і надіслала радіо, викликаючи до апарата головного директора “Анілін Роллінг” Мака Ліннея. У призначений час Роллінг, сидячи в радіорубці під дулом револьвера, наказав Маку ЛІнпею виплатити подавцеві чека, містерові Га-ріпу, сто мільйонів доларів. Гарін виїхав до Нью-Йорка і повернувся з грішми та самим Маком Ліннеєм. Це була помилка. Роллінг розмовляв з директором рівно п’ять хвилин у присутності Зої, Гаріна та Янсена. Мак Лінней поїхав глибоко впевнений, що справа нечиста.

Потім “Арізона” почала крейсувати у пустельному Карібському морі. Гарін роз’їжджав по заводах Америки, зафрахтовував пароплави, купував машини, прилади, інструменти, сталь, цемент, скло. Вантажились у Сан-Франціско. Довірений Гаріна укладав контракти з інженерами, техніками, робітниками. Інший довірений виїхав до Європи вербувати серед залишків російської білої армії п’ятсот чоловік для поліцейської служби.

Так минуло близько місяця. Роллінг щоденно розмовляв по радіо з Нью-Йорком, Парижем, Берліном. Його накази були суворі й невблаганні. Після загибелі анілінових заводів європейська хімічна промисловість перестала опиратись. “Анілін Роллінг” — зазначалося на всіх фабрикатах. Це було тавро — жовте коло з трьома чорними смужками і написом: нагорі — “Світ”, унизу — “Анілін Роллінг-компані”. Починало скидатися на те, що кожен європеєць має бути проштемпельований оцим жовтим кружальцем. Так “Анілін Роллінг” ішов на приступ крізь задимлені руїни заводів Анілінової компанії.

Колоніальним, моторошним душком тхнуло по всій Європі. Гасли надії. Не поверталися веселощі й радощі. Гнили незліченні скарби духу в курних бібліотеках. Жовте сонце з трьома чорними смужками осявало неживим світлом громаддя міст, димарі й дими, реклами, реклами, реклами, що випивали кров у людей, і в цегляних запльованих вулицях та завулках, поміж вітрин реклам, жовтих кіл та кружалець — людські обличчя, спотворені гримасою голоду, нудьги і розпуки.

Валюти падали. Податки підвищувалися. Борги зростали. І священній законності, що повелівала шанувати обов’язок і право, вдарило в лоб жовте тавро. Плати.

Гроші текли струмочками, струмками, річками в каси “Анілін Роллінг”. Директори “Анілін Роллінг” втручалися у внутрішні справи держав, у міжнародну політику. Вони були наче орден таємних правителів.

Гарін гасав з кіпця в кінець Сполученими Штатами з двома секретарями, інженерами, папночками-друкарками та зграєю розсильних. Він працював двадцять годин на добу. Ніколи не запитував цін і не торгувався.

Мак Лінпей занепокоєно і здивовано стежив за ним. Він не розумів, для чого все це купують і вантажать та навіщо так безглуздо розкидають мільйони Роллінга. Секретар Гаріна, панночка-друкарка і двоє розсильних були агентами Мака Ліннея. Вони щоденно надсилали йому до Нью-Йорка докладний звіт. І все-таки важко було щось збагнути у цій круговерті закупок, замовлень і контрактів.

На початку вересня “Арізона” знову з’явилася в Панамському каналі, взяла на борт Гаріна і, вийшовши в Тихий океан, зникла в напрямку на південний захід.

У тому ж напрямку, на два тижні пізніше, вийшло десять навантажених кораблів із запечатаними замовленнями.

80

Океан був неспокійний. “Арізона” пливла під вітрилами. Поставлено гроти й клівери, — усі вітрила, крім марселів. Вузький корпус яхти — шкаралупка з вітрилами, наповненими вітром, з вантами, що видзвонювали і виспівували, — то зникав до верхівок шогл між хвилями, то злітав на гребені, струшуючи піну., Тент прибрано. Люки задраєно. Шлюпки піднято на палубу і закріплено. Мішки з піском покладено вздовж обох бортів, поприв’язувано дротом. На баку і на юті встановлено дві ґратчасті вежі з круглими, як казани, камерами на верхніх майданчиках. Вежі оці, покриті брезентами, надавали “Арізоні” дивного профілю напіввійськового судна. На капітанському містку, куди долітали тільки бризки хвиль, стояли Гарін і Шельга. Обоє — у шкіряних плащах і капелюхах. На руці Шельги вже не було гіпсу, але поки що він міг узяти нею коробку сірників та виделку за столом.

— Ось океан, — сказав Гарін, — і нікчемне суденце, кристалик людського генія та волі… Мчимо, товаришу Шельга, хоч би що… Боремось… А хвилі які… Дивіться — гори.

Величезна хвиля йшла з правого борту. Кипучий гребінь її зростав і пінився. Під ним усе крутіше напиналася скляно-зелена увігнута поверхня в джгутах піни. Гребінь закручувався. “Арізона” лягала на лівий борт. Виспівував дикий вітер між вітрилами, виносячи кораблик із безодні. І він, зовсім лягаючи, показуючії червоне днище до кіля, навскоси по увігнутій поверхні, вискочив на гребінь хвилі і зник у шумовинні. Зникли палуба, і шлюпки, і бак, занурилась до склепіння ґратчаста вежа на баку. Вода кипіла навколо капітанського містка.

— Здорово! — вигукнув Гарін.

“Арізона” вирівнялась, вода зринула з палуби, клівери сплеснули, і вона помчала вниз по схилу хвилі.

— Так і людина, товаришу Шельга, так і людина у людському океані… Я от пристрасно полюбив це суденце… Хіба ми не схожі?.. У обох груди повні вітру… Га?

Шельга знизав плечем, не відповів. Не сперечатися ж із оцим — закоханим у себе до захоплення. Хай тішиться, — надлюдина, та й край. Недарма він і Роллінг знайшли на землі один одного: люті вороги, а одному без другого не дихнути. Хімічний король народжує Із свого черева оцього запаленого злочинними Ідеями чоловіка, — той, у свою чергу, запліднює дивовижною фантазією Роллінгову пустелю. Кілок їм обом у горлянку!

Справді, важко було збагнути, чому досі Роллінга не жеруть акули. Справу свою він зробив, — не мільярд, але триста мільйонів доларів Гарін одержав. Тепер би й кінці у воду. Та ні, щось міцніше зв’язувало цих людей.

Не розумів Шельга також, чому і його не зіпхнули за борт у Тихому океані. Тоді в Неаполі він був потрібен Гаріну як третя особа і свідок. Якби Гарін з’явився у Неаполі на “Арізону” сам, могли статися несподівані неприємності. Але усунути одразу двох Роллінгу було б значмо важче. Все це зрозуміло. Гарін виграв партію.

Навіщо ж йому тепер Шельга? Під час крейсування у Карібському морі були ще суворі порядки. Тут же, в океані, за Шельгою ніхто не стежив, і він робив що хотів. Приглядався. Прислухався. І йому починали мріти деякі виходи із скрутного становища.

Перегін океаном був схожий на розважальну прогулянку. Сніданки, обіди і вечері обставлялися розкішно. До столу сідали Гарін, мадам Ламоль, Роллінг, капітан Ян-сен, помічник капітана, Шельга, інженер Чермак — чех (помічник Гаріна), щупленький, закудланий, хворобливий чоловік з блідими пильними очима та ріденькою борідкою, і другий помічник — хімік, німець Шефер, кістлявий, сором’язливий молодик, який ще недавно помирав з голоду в Сан-Франціско.

У цій дивній компанії смертельних ворогів, убивць, грабіжників, авантюристів і голодних учених, — у фраках, з бутоньєрками в петельках, — Шельга, як і всі, — у фраку, з бутоньєркою, спокійно мовчав, їв і пив зі смаком.

Сусід праворуч одного разу випустив у нього чотири кулі, сусід ліворуч — вбивця трьох тисяч людей, навпроти — найнебезпечніша з жінок, які тільки були на світі.

По вечері Шефер сідав до піаніно, мадам Ламоль танцювала з Янсеном. Роллінг лишався звичайно коло столу і дивився на тих, що танцювали. Інші прямували в курильний салон. Шельга йшов палити люльку на палубу. Його ніхто не втримував, ніхто не помічав. Дні минали одноманітно. Суворому океанові не було краю. Котилися хвилі так само, як мільйони років тому.

Сьогодні Гарін, понад звичку, вийшов услід за Шельгою на місток і почав з ним розмову по-приятельському, мовби нічого й не сталося відтоді, як вони сиділи на лавочці на бульварі Профспілок у Ленінграді. Шельга насторожився. Гарін захоплювався яхтою, самим собою, океаном, але, певно, кудись хилив.

Сміючись сказав, обтрушуючи бризки з борідки:

— У мене до вас пропозиція, Шельга.

— Ну?

— Пригадуєте, ми домовилися грати чесну партію?

— Так.

— До речі… Ай-ай… Це ваш помічник почастував мене з-за кущів? На волосину нижче — і череп вдрузки.

— Нічого не знаю…

Гарін розказав про постріл на дачі Штуфера. Шельга заперечливо похитав головою.

— Я пі при чому. А шкода, що промахнувся…

— Отже — доля?

— Так, доля.

— Шельга, пропоную вам вибір. — Очі Гаріна, невблаганні й колючі, наблизились, обличчя знову стало злим. — Або ви киньте вдавати з себе принципову людину… Або я вас викину за борт. Збагнули?

— Збагнув.

— Ви мені потрібні. Ви мені потрібні для великих справ… Ми можемо домовитись… Єдина людина, кому я вірю, це ви.

Він не доказав — гребінь величезної хвилі, вищий за попередні, навалився на яхту. Кипуча піна накрила капітанський місток. Шельгу жбурнуло на поручні, його вирячені очі, роззявлений рот, рука з розчепіреними пальцями показались і зникли під водою… Гарін кинувся у вир.

81

Шельга не раз потім згадував цей випадок.

Ризикуючи життям, Гарін схопив його за плащ і боровся з хвилями, поки вони не перекотилися через яхту. Шельга повиснув за поручнями містка. Легені його були повні води. Він важко впав на палубу. Матроси ледве відходили його і однесли в каюту.

Туди ж незабаром прийшов і Гарін, переодягнутий і веселий. Звелів подати дві скляночки грогу і, запаливши люльку, повів далі перервану розмову.

Шельга розглядав його глузливе обличчя, спритне тіло, що розвалилось у шкіряному кріслі. Дивна, суперечлива людина. Бандит, негідник, темний авантюрист… Та чи від грогу, чи від пережитого потрясіння ШельзІ приємно було, що Гарін отак сидить перед ним, задерши ногу на коліло_, і курить, і розмірковує про різні речі, буцімто не тріщать боки “Арізони” від ударів хвиль, не проносяться кипучі струмені за склом Ілюмінатора, не здіймаються, як на гойдалці, вниз і вгору, то Шельга на койці, то Гарін у кріслі…

Гарін дуже змінився після Ленінграда, — став упевнений, сміхотливий, прихильний і добродушний, якими тільки бувають дуже розумні, впевнені егоїсти.

— Навіщо ви пропустили зручний випадок? — спитав його Шельга. — Чи вам до зарізу потрібне моє життя? Не розумію.

Гарін одкинув назад голову і засміявся весело:

— Дивак ви, Шельга. Навіщо ж я маю діяти логічно? Я не вчитель математики. До чого ж дожилися… Простий вияв людяності — і не зрозуміло.

— Коли висаджували в повітря анілінові заводи, здається, не думали про людяність.

— Ні! — вигукнув Гарін. — Ні! Не думав… Ви все ще ніяк не можете виборсатися з-під уламків моралі… Людяність! Куди загнув! Ах, Шельга, Шельга… Що це за полички: на цій поличці — добре, на цій — погане… Я розумію, дегустатор:[51] пробує, плює, жує шкоринку — це, каже, вино добре, це погане. Але ж керується він смаком, пухирцями на язиці. Це реальність. А де ваш дегустатор моральних марок? Якими пухирцями він це пробує?

— Усе, що веде до встановлення на землі Радянської влади, — добре, — проказав Шельга, — усе, що заважає, — погано.

— Прекрасно, чудово, знаю… Ну, а вам-то до цього яке діло? Чим ви зв’язані з Радянською республікою? Економічно? Нісенітниця… Я вам пропоную жалування в п’ятдесят тисяч доларів… Говорю цілком серйозно. Підете?

— Ні, — спокійно сказав Шельга.

— Ото ж бо й воно, що пі… Значить, зв’язані ви не економічно, а ідеєю, чесністю, — одно слово, матерією вищого гатунку. І ви злісний мораліст, що я й хотів вам довести… Хочете світ перевернути… Розчищаєте від тисячолітнього сміття економічні закони, висаджуєте в повітря імперіалістичні фортеці. Гаразд. Я теж хочу світ перевернути, але по-своєму. І переверну однією силою мого генія.

— Ого!

— Всупереч усьому, завважте, Шельга. Слухайте, та що ж таке людина, зрештою? НайнІкчемніший мікроорганізм, що вчепився з несказанним жахом смерті у глиняну кульку землі і летить з нею у крижаній темряві? Чи це — мозок, божественний апарат для вироблення особливої таємничої матерії — думки, — матерії, один мікрон якої містить у собі увесь всесвіт… Ну? Ото ж бо…

Гарін вмостився глибше, підібгав ноги. Завжди бліді його щоки розчервонілись.

— Я пропоную інше. Ворогу мій, слухайте… Я заволодіваю усією повнотою влади на землі. Жоден димар не задимить без мого наказу, жоден корабель не вийде з гавані, жоден молоток не стукне. Все підкорено — навіть право дихати — центрові. У центрі — я. Мені належить усе. Я викарбовую свій профіль на золотих кружальцях: з борідкою, у віночку, а на зворотному боці профіль мадам Ламоль. Потім я відбираю “першу тисячу”, — скажімо, це буде щось близько двох-трьох мільйонів пар. Це патриції. Вони віддаються вищим насолодам і творчості. Потім ми визначимо, скільки треба робочих рук для повного обслуговування культури. Тут теж зробимо вибір. Цих назвемо для ввічливості — трудовиками…

— Ну, звісно…

— Хихикати, друже мій, будете, коли розмову закінчимо… Вони не збунтуються, ні, дорогий товаришу. Можливість революцій буде винищено з корінням. Кожному трудовикові після класифікації і перед тим, як видати трудову книжку, зроблять маленьку операцію. Цілком непомітно, під випадковим наркозом… Невеликий прокол крізь черепну кістку. Ну, просто запаморочилось у голові, — прокинувся, і він уже раб. І, нарешті, окрему групу ми ізолюємо десь на чудовому острові тільки для розмноження. Все Інше доведеться усунути за непотрібністю. Ось вам структура майбутнього людства за Петром Гаріним. Оці трудовики працюють і служать, не ремствуючи, за харчі, як коні. Вони вже не люди, у них немає іншої турботи, опріч голоду. Вони будуть щасливі, перетравлюючи їжу. А обрані патриції — це вже папівбожества. Хоч я ненавиджу, взагалі кажучи, людей, але приємніше перебувати в хорошому товаристві. Запевняю вас, друже, це й буде справжнісінький золотий вік, про який мріяли поети. Враження жаху від очищення землі од зайвого населення згладиться дуже скоро.

— Фашистський утопізм, досить цікаво, — сказав Шельга. — Роллінгу ви про це розказували?

— Не утопія, — ось у чому вся чудасія. Я тільки логічний… Роллінгу я, звісно, нічого не казав, бо він просто тварина… Хоча Роллінг і всі Роллінги на світі наосліп роблять те, що я розгортаю у викінчену й чітку програму. Але роблять це по-варварському, громіздко й повільно. Завтра, сподіваюся, ми будемо вже на острові… Побачите, що я не жартую…

— З чого ж почнете? Гроші з борідкою карбувати?

— Ач, як вас ця борідка зачепила. Ні. Я почну з оборони. Укріплювати острів. І одночасно шалено пробиватимуся крізь Олівіновий пояс. Перша загроза світові буде, коли я повалю золотий паритет.[52] Я зможу добувати золота в будь-якій кількості. Далі перейду в наступ. Буде війна — страшніша чотирнадцятого року. Моя перемога забезпечена. Далі — відбір уцілілого після війни і моєї пере моги населення, знищення непридатних елементів, і мною обрана раса починає жити, як боги, а “трудовики” починають працювати не за страх, а на совість, задоволені, як перші люди в раю. Спритно? Га? Не подобається?

Гарін знову розреготався. Шельга заплющив очі, щоб не дивитися на нього. Гра, почата на бульварі Профспілок, розгорталася в серйозну партію. Він лежав і думав. Лишався небезпечний, але єдиний хід, який тільки й міг забезпечити перемогу. Принаймні дуже неправильно було б зараз відповісти Гаріну відмовою.

Шельга потягнувся до цигарки, Гарін, посміхаючись, стежив, за ним.

— Надумали?

— Так, надумав.

— Чудово. Я розкриваю карти: ви мені потрібні, як кремінь для кресала. Шельга, я оточений тупою звіриною. Людьми без фантазії. Ми з вами сваритимемось, але я доможуся, що ви працюватимете зі мною. Хоч би в першій половині, коли ми битимемо Роллінгів… До речі, попереджаю, бійтеся Роллінга, він упертий, і коли надумав вас убити, — уб’є.

— Мене давно дивувало, чому ви його не згодували акулам.

— Мені потрібен заложник… Але, в усякому разі, він не потрапить до списку “першої тисячі”… Ну, одягайтеся, ходімо вечеряти.

82

Грозові хмари потонули на північному сході. Синій океан був безмежно лагідний. М’які гребені хвиль сяяли склом. Гналися дельфіни за водяним слідом яхти, випереджаючи, перекидалися, маслянисті й веселі. Гортанно кричали великі чайки, пливучи над вітрилами. Вдалині з океану підводилися голубуваті, як марево, обриси скелястого острова.

Зверху, в бочці, матрос вигукнув: “Земля!” ї присутні на палубі здригнулися. Це була земля невідомого майбутнього. Вона скидалася на довгу хмарку, що лежить на небокраї. До неї: мчали “Арізону” повні вітру паруси.

Матроси мили палубу, шльопаючи босими ногами. Кошлате сонце палало в бездонних просторах неба та океану. Гарін, смикаючи борідку, силувався проникнути у завію майбутнього, що огорнула острів. О, коли б знаття!..

83

У далеких перспективах Васильевського острова[53] палав осінній захід. Багряним і похмурим світлом були осяяні баржі з дровами, буксири, човни рибалок, дими, що заплуталися між ґратчастими кранами елінгів. Пожежею палали шибки безлюдних палаців.

З заходу, з-за димів лілово-чорною Невою підходив пароплав. Він загудів, вітаючи Ленінград і кінець шляху. Вогні його ілюмінаторів осяяли колони Гірничого інституту, Морського училища, обличчя тих, хто прогулювався, і він почав швартуватися біля плавучої червоної, з білими колонками митниці.[54] Почалася звичайна метушня огляду.

Пасажир першого класу, смаглявий, вилицюватий чоловік, за паспортом науковий співробітник Французького географічного товариства, стояв біля борту. Він дивився на місто, запнуте вечірнім туманом. Ще лишилося світло на бані Ісаакія, на золотих шпилях Адміралтейства та Петропавловського собору. Здавалося, цей шпиль, що пронизує небо, задумав Петро, як меч, котрий загрожує на морському рубежі Росії.

Вилицюватий чоловік витягнув шию, дивлячись на шпиль собору. Здавалося, він був вражений і схвильований, як мандрівник, що побачив після багаторічної розлуки дах рідного дому. І ось темною Невою від фортеці долинув урочистий дзвін: на Петропавловському соборі, де догоряло світло на вузькому мечі, над могилами імператорів куранти грали “Інтернаціонал”.

Чоловік стиснув поручні, з горла його вихопилося щось на зразок ричання, він обернувся спиною до фортеці.

У митниці він пред’явив паспорт на ім’я Артура Леві і під час огляду стояв, похнюпивши голову, щоб не виказати злого блиску очей.

Потім, поклавши картатий плед на плече, з невеликою валізкою, він ступив на набережну Васильевського острова. Сяяли осінні зорі. Він випростався з довго стримуваним зітханням. Оглянув заснулі будинки, пароплав, на якому горіли два вогники на щоглах та тихо постукував мотор динамо, і рушив до мосту.

Якийсь високий чоловік у парусиновій блузі поволі йшов назустріч. Минаючи, глянув в обличчя, прошепотів: “Матінко!” і раптом спитав навздогін:

— Волшин Олександр Іванович?

Чоловік, котрий назвав себе у митниці Артуром Леві, спіткнувся, але, не обертаючись, ще швидше попрямував мостом.

84

Іван Гусєв жив у Тарашкіна, був йому чи то за сина, чи то за молодшого брата. Тарашкін навчав його грамоті й уму-розуму.

Хлопчина виявився до того кмітливий, настирливий — серце раділо. Вечорами нап’ються чаю з ситником і чайною ковбасою, Тарашкін полізе в кишеню по цигарки, пригадає, що дав колективові клубу обіцянку не курити, — крякне, скуйовдить волосся і починає розмову:

— Знаєш, що таке капіталізм?

— Ні, Василю Івановичу, не знаю.

— Поясню тобі якнайпростіше. Дев’ятеро чоловік працюють, десятий у них усе забирає, вони голодують, він лускається від жиру. Це — капіталізм. Збагнув?

— Ні, Василю Івановичу, не збагнув.

— Чого ти не збагнув?

— Нащо вони йому дають?

— Він примушує, він визискувач…

— Як примушує? Їх дев’ятеро, а він один…

— Він озброєний, вони беззбройні…

— Зброю завжди можна відібрати, Василю Івановичу. Це, значить, вони неметкі…

Тарашкін захоплено, трохи відкриваючи рота, дивився на Івана.

— Правильно, брате… Міркуєш по-більшовицькому… Ми в Радянській Росії так і зробили — зброю одібрали, визискувачів вигнали, і в нас усі десятеро чоловік працюють і всі ситі…

— Всі од жиру лускаються…

— Ні, брате, лускатися від жиру не треба. Ми не свині, а люди. Ми жир повинні перегнати на розумову енергію.

— Навіщо це?

— А те, що ми у найкоротший термін повинні стати найрозумнішим, найосвіченішим народом у світі… Збагнув? Тепер давай арифметику…

- Єсть арифметику, — казав Іван, беручи зошит і олівець.

— Не можна слинити чорнильний олівець — це некультурно… Збагнув?

Так вони навчалися щовечора, далеко за північ, поки в обох не починали злипатись очі.

85

Біля хвіртки гребного клубу стояв вилицюватий, добре зодягнений громадянин і палицею длубав землю. Він підвів голову і так дивно глянув на Тарашкіна та Івана, які саме підходили, що Тарашкін наїжився. Іван притулився до нього. Чоловік сказав:

— Я жду тут з ранку. Цей хлопчик і є Іван Гусєв?

— А вам яке діло? — засопівши, спитав Тарашкін.

— Даруйте, передусім ввічливість, товаришу. Моє прізвище Артур Леві.

Він вийняв карточку, розгорнув перед носом Тарашкіна:

— Я працівник радянського повпредства у Парижі. Вам цього достатньо, товаришу?

Тарашкін пробубонів щось непевне. Артур Леві вийняв із гаманця фотографію, яку взяв Гарін у Шельги.

— Ви можете підтвердити, що знімок зроблено з оцього самісінького хлопчика?

Тарашкіну довелося погодитись. Іван спробував був чкурнути, але Артур Леві цупко взяв його за плече.

— Фотографію мені передав Шельга. Я маю секретне доручення відвезти хлопчика за вказаною адресою. На випадок опору повинен його арештувати. Ви маєте намір підкоритися?

— Мандат? — спитав Тарашкін.

Артур Леві показав мандат з бланком радянського посольства у Парижі, з усіма підписами і печатками. Тарашкін довго читав його. Зітхнувши, склав учетверо.

— Дідько його розбере, буцімто все правильно. А може, кому б іншому замість нього поїхати. Хлопчині вчитися треба…

Артур Леві зубасто усміхнувся:

— Не турбуйтеся. Хлопчику зі мною буде непогано…

86

Тарашкін наказав Іванові надсилати звістки з дороги. Тривога його трохи уляглася, коли він одержав із Челябінська листівку:

“Дорогий товаришу Тарашкін, слава праці, — їдемо ми нічого собі, у першому класі. Харчі хороші, а також догляд. У Москві Артур Артурович купив мені шапку, новий піджак на ваті й чоботи. Тільки — нудьга гризе: Артур Артурович цілісінький день мовчить. Між іншим, у Самарі на вокзалі зустрів я одного безпритульного, колишнього товариша. Я йому дав, пробачте, вашу адресу, мабуть, приїде, ждіть”.

87

Олександр Іванович Волшин приїхав до СРСР з паспортом на ім’я Артура Леві і паперами від Французького географічного товариства. Усі документи були як слід (свого часу це завдало Гаріну немало клопоту), сфабриковано тільки мандат та посвідчення із повпредства. Але ці папірці Волшиїї показав лише Тарашкіну. Офіційно ж Артур Леві приїхав дослідити вулканічну діяльність камчатських гігантських вогнедишних гір — сопок за місцевою назвою.

У середині вересня він виїхав разом з Іваном до Владивостока. Ящики з усіма інструментами й речами, потрібними для експедиції, прибули туди раніше морем із Сан-Франціско. Артур Леві поспішав. За кілька днів зібрав партію, і двадцять восьмого вересня експедиція відпливла з Владивостока радянським кораблем до Петропавловська. Дорога була важка. Північний вітер гнав хмари, що сіяли сніжною крупою у свинцеві хвилі Охотського моря. Пароплав важко скрипів, пірнаючи у грізній водяній пустелі. До Петропавловська прибули лише на одинадцятий день. Вивантажили ящики, коней і наступної доби вже рушили через ліси і гори, стежками, річищами струмків, через болота й лісові нетрі.

Експедицію вів Іван, — у хлопчини були чудова пам’ять і собаче чуття. Артур Леві квапився: рушали в дорогу з вранішньою зорею і йшли до темряви, без привалів. Коні вибивались із сил, люди ремствували: Артур Леві був невблаганний, — він не щадив нікого, але добре платив.

Погода псувалася. Похмуро шуміли верховіття кедрів, іноді чувся важкий тріск столітнього дерева, що впало, або гуркіт кам’яної лавини. Камінням убило двох коней, двоє інших разом з в’юками потонули в трясовині хисткого болота.

Іван звичайно йшов попереду, видираючись на сопки, вилазячи на дерева, щоб розгледіти одному йому відомі прикмети. Якось він закричав, розгойдуючись на кедровій гілці:

— Ось він! Артуре Артуровичу, ось він!..

На стрімкій скелі, що звисала над гірською річкою, було видно стародавнє, викарбуване на камені, напівстерте часом, зображення воїна у конусоподібній шапці, зі стрілою і луком у руках…

— Звідси тепер на схід, прямо по стрілі до Шайтан-каменя, а там недалеко табір! — кричав Іван.

Тут зупинилися відпочити. Перепакували в’юки. Запалили велике багаття. Потомлені люди заснули. У темряві крізь шум кедрів долинали віддалені глухі вибухи, здригалася земля. І коли вогонь почав згасати, на сході під хмарами замріла заграва, ніби якийсь велетень роздмухував вугілля поміж гір і їхній похмурий відблиск мерехтів під хмарами.

Ледь розвиднілось, Артур Леві, який не віднімав руки од кобури маузера, вже розбуркував стусанами людей. Він не дав розпалити вогонь, закип’ятити чай. “Вперед, вперед!..” Змучені люди побрели через непролазний ліс, завалений уламками каміння. Дерева тут були надзвичайної висоти. У папороті коні ховалися з головою. Ноги в усіх були в крові. Ще двох коней довелося кинути. Артур Леві йшов ззаду, тримаючи руку на маузері. Здавалося, ще декілька кроків, і хоч убий — ніхто не зрушить з місця…

Вітром донесло дзвінкий Іванів голос:

— Сюди, сюди, товариші, ось він, Шайтан-камінь…

Це була величезна брила у формі людської голови, вкутана клубами пари. Біля її підніжжя із землі бив, пульсуючи, струмінь гарячої води. З давніх-давен люди, які лишили дорожні знаки на скелях, купалися в цьому джерелі, що відновлювало сили. Це була та самісінька “жива вода”, яку в казках приносив ворон, — вода, багата на радіоактивні солі.

88

Протягом усього цього дня дув північний вітер, сунула хмари низько над лісом. Сумно шуміли високі сосни, хилилося темне верховіття кедрів, опадали модрини. Сипало крупою з хмар, сіяло крижаним дощем. Тайга була пустельна. На тисячу верст шуміла хвоя над болотами, над кам’янистими сопками. З кожним днем холодніше, жахливіше дихала північ з непроглядного неба.

Видавалося, нічого, крім поважного шуму верховіть та посвистування вітру, не почуєш у цій пустелі. Птахи відлетіли, звірина зникла, поховалася. Людина хіба що тільки за смертю забрела б у ці місця.

Але людина з’явилася. Вона була в рудому рваному кожусі, низько підперезаному мотузкою, в розбухлих од дощу валянках. Обличчя заросло пасмами нечесаної вже декілька років бороди, сиве волосся спадало на плечі. Вона ледь пересувалася, спираючись на рушницю, огинаючи косогір, зникаючи Іноді за кореневищами. Зупинилася, зігнувшись, і почала посвистувати:

— Ф’ють, Машко, Машко… Ф’ють…

З бур’яну визирнула голова лісового цапа з шматком мотузки на витертій шиї. Чоловік звів рушницю, але цап знову зник у бур’яні. Чоловік заричав, сів на камінь. Рушниця тремтіла йому між колінами, він схилив голову. Довго потому знов почав кликати:

— Машко, Машко…

Каламутні очі його шукали серед бур’янів оцю єдину надію — ручного цапа: вбити його останнім зарядом, що лишився, висушити м’ясо і протягнути ще кілька місяців, можливо, навіть до весни.

Сім років тому він шукав застосування своїм геніальним задумам. Він був молодий, дужий і бідний. У фатальний день зустрів Гаріна, який розгорнув перед ним такі грандіозні плани, що він, кинувши все, опинився тут, біля підніжжя вулкана. Сім. років тому тут вирубано ліс, поставлено зимарку, лабораторію, радіоустановку від маленької гідростанції. Земляні покрівлі висілка, що осіли й провалилися, виднїлися серед величезних каменів, колись викинутих вулканом, біля стіни щоглового лісу, який шумів своїм верховіттям.

Люди, з якими він прийшов сюди, — одні померли, Інші розбіглися. Будівлі стали непридатні, греблю маленької гідростанції змила весняна вода. Уся праця семи років, усі дивовижні висновки, дослідження глибоких шарів землі — Олівінового поясу — мали загинути разом з ним через таке безглуздя, як Машка, — цап, що не бажав підходити на рушничний постріл, скільки його, клятого, не клич.

Раніше жартом видалось би пройти тайгою кілометрів триста до людського поселення. Тепер ноги й руки покручені ревматизмом, зуби повипадали від цинги. Останньою надією був ручний цап, — старий готував його на зиму. Клята тварина перетерла мотузку і втекла із клітки. Старий узяв рушницю з останнім зарядом і ходив, заманюючи Машку. Спускався вечір, темнішали пасма хмар, сердитіше шумів вітер, розгойдуючи величезні сосни. Насувалася зима — смерть. Стискалося серце. Невже ніколи більше йому не побачити людських облич, не посидіти біля вогню печі, вдихаючи пахощі хліба, пахощі життя? Старий мовчки заплакав.

Довго потому — ще раз гукнув:

— Машко, Машко…

Ні, сьогодні не вбити… Старий, крекчучи, підвівся, побрів до зимарки. Зупинився. Підвів голову, — снігова крупа вдарила в обличчя, вітер кошлатив бороду. Йому здалося… Ні, ні, — це вітер, мабуть, заскрипів сосною об сосну… Старий все ще довго стояв, намагаючись, щоб не так гулко стукотіло серце.

— Ге-е-е-ей, — ледь долинув людський голос з боку Шайтан-камепя.

Старий ахнув. Очі запнуло слізьми. В роззявлений рот било крупою. У густих сутінках вже нічого не можна було розрізнити на галявині.

— Ге-е-е-ей, Манцев, — знову долинув перехоплюваний вітром, хлопчачий дзвінкий голос.

Із бур’янів підвелася цапина голова, — Машка підійшла до старого і, нашорошивши вушка, теж прислухалася до незвичайних голосів, що розтривожили цю пустелю. Праворуч, ліворуч наближалися, кликали.

— Ге-ей… Де ви там, Манцев? Живі?

У старого тремтіла борода, тремтіли губи, він розводив руками і повторював беззвучно:

— Так, так, я живий… Це я, Манцев.

Продимлені колоди зимарки ніколи ще не бачили такої розкоші. У пічці, складеній з вулканічного каміння, палав вогонь, у казанках кипіла вода. Манцев втягував ніздрями давно забуті пахощі чаю, хліба, сала.

Входили і виходили гучноголосі люди, вносячи й розпаковуючи в’юки. Якийсь вилицюватий чоловік подав йому кварту з духмяним чаєм, шматок хліба… Хліб… Манцев затремтів, хапливо пережовуючи його яснами. Якийсь хлопчик, сівши навпочіпки, співчутливо дивився, як Манцев то відкусить хліб, то прикладе його до кошлатої бороди, наче боїться: чи не сон усе це життя, що увірвалося в його папівзруйновану зимарку.

— Миколо Христофоровичу, ви мене не впізнаєте, чи що?

— Ні, ні, я одвик од людей, — бурмотів Манцев, — я дуже давно не їв хліба.

— Я ж Іван Гусєв… Миколо Христофоровичу, адже я все зробив, як ви наказували. Пригадуєте, ще загрожували мені голову відірвати.

Манцев нічого не пам’ятав, лише визирався на осяяні полум’ям незнайомі обличчя. Іван почав йому розказувати про те, як тоді йшов тайгою до Петропавловська, ховався од ведмедів, бачив рудого кота завбільшки з теля, дуже його злякався, але кіт і за ним ще три коти пройшли мимо; їв кедрові горіхи, випишпорюючи їх у білчачих гніздах; у Петропавловську-найнявся на пароплав чистити картоплю; приплив до Владивостока, і ще сім тисяч кілометрів трясся під вагонами у вугільних ящиках.

— Я свого слова дотримав, Миколо Христофоровичу, привів по вас людей. Тільки ви тоді даремно мені на спині чорнильним олівцем писали. Треба було просто сказати: “Іване, даєш слово?” — “Даю”. А ви мені на спині написали, може, щось проти Радянської влади. Хіба це гарно? Тепер ви на мене більше не покладайтесь, я — піонер.

Нахилившись до нього, Маїшев спитав, вивертаючи губи, хрипким пошептом:

— Хто ці люди?

— Французька вчена експедиція, кажу вам. Спеціально мене розшукали в Ленінграді, щоб вести її сюди, по вас…

Манцев боляче схопив його за плече:

— Ти бачив Гаріна?

— Миколо Христофоровичу, годі залякувати, у мене тепер за плечима Радянська влада. Ваша записка на моєму горбу потрапила в надійні руки. Гарін мені ні до чого.

— Навіщо вони тут? Що вони від мене хочуть?.. Я їм нічого не скажу. Я їм нічого не покажу.

Обличчя Манцева багровіло, він занепокоєно озирався. Поруч нього на нари сів Артур Леві.

— Треба заспокоїтися, Миколо Христофоровичу. їжте, спочивайте. Часу в нас буде багато, раніше листопада вас звідси не вивеземо.

Манцев зліз із пар, руки його тремтіли.

— Я хочу з вами говорити віч-на-віч.

Він поплентався до дверей, збитих з нетесаних, наполовину зогнилих обаполок. Штовхнув їх. Нічний вітер підхопив його сиві пасма. Артур Леві ступив за ним у темряву, де крутило мокрим снігом.

— У моїй гвинтівці останній заряд… Я вас уб’ю! Ви прийшли мене пограбувати! — закричав Манцев, тремтячи від люті.

— Ходімте станемо за вітром. — Артур Леві потягнув його, притулив до брусованої стіни. — Перестаньте біснуватися. Мене прислав до вас Петро Петрович Гарін.

Манцев гарячково схопив руки Леві. Опухле обличчя його, з вивернутими повіками, тремтіло, беззубий рот схлипував:

— Гарін живий?.. Він не забув мене? Разом голодували, разом складали великі плани… Але все це дурниці, маячня. Що я тут відкрив? Я промацав земну кору… Я підтвердив усі мої теоретичні передбачення… Я не чекав таких чудових висновків… Олівін тут, — Манцев затупотів мокрими валянками, — ртуть і золото можна брати в необмеженій кількості. Слухайте, короткими хвилями я промацав земне ядро… Там хтозна-що робиться… Я перевернув світову науку… Якби Гарін зміг дістати сто тисяч доларів, — що б ми накоїли!..

— Гарін має мільярди, про Гаріна кричать газети всього світу, — сказав Леві, — йому пощастило збудувати гіперболоїд, він заволодів островом у Тихому океані і готується до великих справ. Він чекає тільки ваших досліджень земної кори. По вас прилетить дирижабль. Якщо не перешкодить погода, через місяць ми зможемо поставити причальну щоглу.

Манцев прихилився до стіни, довго мовчав, похиливши голову.

— Гарін, Гарін, — повторив він з нестямним докором. — Я подав йому ідею гіперболоїда. Я навів його на думку про Олівіновий пояс. Про острів у Тихому океані сказав йому я. Він обікрав мій мозок, згноїв мене у клятій тайзі. Що тепер я візьму від життя? Ліжко, лікаря, манну кашу… Гарін, Гарін… Пожирач чужих ідей!..

Манцев підвів обличчя до розбурханої негоди:

— Цинга з’їла мої зуби, лишаї сточили мою шкіру, я майже сліпий, мій мозок отупів… Пізно, пізно згадав про мене Гарін…

89

Гарін надіслав у газети Старого та Нового Світу радіо про те, що він, П’єр Гаррі, захопив у Тихому океані, під сто тридцятим градусом західної довготи і двадцять четвертим градусом південної широти, острів площею у п’ятдесят квадратних кілометрів, з сусідніми острівцями та мілинами, що цей острів він вважає своїм володінням і готовий до останньої краплі крові захищати свої суверенні права.

Враження вийшло сміховинне. Острівець у південних широтах Тихого океану був безлюдний і нічим, опріч мальовничості, не відзначався. Навіть виникла плутанина — кому, власне, він належить: Америці, Голландії чи Іспанії? Та з американцями довго сперечатися не випадало, побубоніли і замовкли.

Острів не був вартий того вугілля, котре треба витратити, щоб доплисти до нього, але принцип понад усе, і із Сан-Франціско вийшов легкий крейсер, щоб арештувати оцього П’єра Гаррі і на острові поставити на вічні часи залізну щоглу з прорезииеним зоряним прапором Сполучених Штатів.

Крейсер вирушив. Про сміховинну історію з Гаріним було створено фокстрот “Бідний Гаррі”, де розповідалося про те, як маленький, бідний П’єр Гаррі покохав креолку, і так її покохав, що захотів зробити її королевою. Він одвіз її на маленький острів, і там вони танцювали фокстрот, король з королевою удвох. І королева прохала: “Бідний Гаррі, я хочу снідати, я голодна”. У відповідь Гаррі тільки зітхав і танцював далі, — на жаль, крім черепашок і квітів, у нього нічого не було. Та ось прийшов корабель. Красень капітан запропонував королеві руку і повів на чудовий сніданок. Королева сміялась і їла. А бідному Гаррі лишалося тільки танцювати самому… І так далі… Одне слово, все це були жартики.

Днів за десять надійшло радіо з крейсера:

“Стою на видноколі острова. Висадитися не випало, оскільки одержав попередження, що острів укріплено. Надіслав ультиматум П’єру Гаррі, який називає себе власником острова. Термін завтра о сьомій ранку. Після чого висаджую десант”.

Це було вже кумедно, — бідний Гаррі загрожує кулаком шестидюймовим гарматам… Але ні завтра, ні в найближчі дні жодних повідомлень з крейсера більше не надходило.

На останній запит він не відповідав. Ого! Дехто насупив брови у військовому міністерстві,

Потім у газетах з’явилося сенсаційне інтерв’ю з Маком Ліннеєм. Він запевняв, що П’єр Гаррі не хто інший, як відомий російський авантюрист інженер Гарін, з яким пов’язані чутки про цілу низку злочинів, у тому числі загадкове вбивство у Білль Давре, поблизу Парижа. Історія захоплення острова тим паче дивує Мака Ліннея, що на борту яхти, яка доставила на острів Гаріна, перебував не хто інший, як сам Роллінг, голова і розпорядник тресту “Анілін Роллінг”. На його кошти зроблено величезні закупки в Америці та Європі і зафрахтовано кораблі для перевезення матеріалів на острів. Поки все відбувалося в законному порядку, Мак Лінней мовчав, але нині він запевняє, що відмітна риса хімічного короля Роллінга — це надзвичайна повага до законів. Тому немає сумніву, що нахабне захоплення острова вчинено поза волею Роллінга і доводить тільки, що Роллінг перебуває в полоні на острові і що мільярдером користуються з метою нечуваного шантажу.

Тут уже жартики скінчилися. Топталося святеє святих. Агенти поліції зібрали відомості про закупки Гаріна за серпень місяць. Вийшли приголомшливі цифри. В той же час військове міністерство марно розшукувало крейсер — він зник. І, до того, в газетах було описано вибух анілінових заводів, про який розказав свідок катастрофи, російський учений Хлинов.

Починався скандал. Справді, під носом в уряду якийсь авантюрист здійснив колосальні військові закупки, захопив острів, позбавив волі відомого громадянина Америки і, до того, це був аморальний негідник, масовий убивця, мерзенний виродок.

Телеграф приніс ще одну приголомшливу звістку: таємничий дирижабль, найновішого типу, пролетів над Гавайськими островами, спустився в порту Гіло, взяв бензин і воду, проплив над Курильськими островами, знизився над Сахаліном, у порту Олександровському взяв бензин і воду, після чого зник у північно-західному напрямку. На металевому борту корабля було помічено літери П. і Г.

Тоді всім стало зрозуміло: Гарін — московський агент. От і маєш — “бідний Гаррі”. Палата готувала найрішучіші заходи. Флот із восьми лінійних крейсерів вийшов до “острова Негідників”, як його тепер називали в американських газетах.

Того ж дня радіостанції усього світу прийняли короткохвильову радіограму, жахливу за нахабством і поганим стилем:

“Алло! Алло! Говорить станція Золотого острова, який за непоінформованістю іменують островом Негідників. Алло! П’єр Гаррі щиро радить урядам усіх країн не совати носа в його внутрішні справи. П’єр Гаррі буде боронитись. Будь-який військовий корабель чи флот, що увійде у води Золотого острова, зазнає долі американського легкого крейсера, пущеного на дно менше ніж за п’ятнадцять секунд. П’єр Гаррі щиро радить усьому населенню земної кулі кинути політику і безтурботно танцювати фокстрот його імені”.

90

Греблю у вибалку біля зимарки відбудовано. Електростанція запрацювала. Артур Леві щоденно приймав нетерпеливі запити із Золотого острова: чи готова причальна щогла?

Електромагнітні хвилі, байдужі до того, що викликало їх із космічного спокою, линули в ефір, щоб ринути в радіоприймачі, і там, прохрипівши в мікрофони скаженим голосом Гаріна: “Якщо через тиждень причал не буде готовий, я надішлю дирижабль і накажу розстріляти вас, чуєте, Волшии?” — прохрипівши це, електромагнітні хвилі по дротах заземлення поверталися до попереднього спокою.

У зимарці край підніжжя вулкана тривала кваплива робота: очищали від порості великий майдан, валили щоглові сосни, ставили звужувану догори двадцятип’ятиметро-ву вежу на трьох ногах, глибоко заритих у землю.

Працювали всі, вибиваючись із сил, та найбільше метушився і хвилювався Манцев. Він від’ївся за цей час, трохи зміцнів, але розум його, певно, був ушкоджений божевіллям. Бували дні, коли він наче забував про все, байдужий, охопивши руками кошлату голову, сидів на нарах. Або, відв’язавши цапа Машку, казав Іванові:

— Хочеш, я покажу тобі те, чого ще жодна людина ніколи не бачила?

Тримаючи цапа Машку за мотузку (цап допомагав йому видиратися на скелі), Манцев і за ним Іван починали сходження до кратера вулкана.

Щогловий ліс скінчився, вище — між кам’яними брилами- ріс корякуватий чагарник, ще вище — лише чорне каміння, вкрите лишайником та подекуди снігом.

Краї кратера здіймалися стрімкими зубцями, наче на-півзруйновані стіни гігантського цирку. Але Манцев знав тут кожну щілину і, крекчучи, часто присідаючи, пробирався з виступу на виступ. І все-таки лише раз — тихого сонячного дня — їм пощастило вилізти на самісінький край кратера. Чудернацькі зубці його оточували рудо-мідне озеро застиглої лави. Низьке сонце кидало від зубців різкі тіні на металеві балабухи лави. Ближче до західного боку на поверхні лави височів конус, вершина його куріла білуватим димом.

— Там, — сказав Манцев, показуючи скарлюченими пальцями на задимлений конус, — там — свищ або, коли хочеш, безодня в надрах землі, куди не заглядала людина. Я кидав туди піроксилінові шашки, — коли на дні спалахував вибух, вмикав секундомір і вираховував глибину за швидкістю проходження звуку. Я дослідив вихідні гази, набирав їх у скляну реторту, пропускав через неї світло електричної лампи і промені, які пройшли через газ, розкладав на призмі спектроскопа… У спектрі вулканічного газу я виявив лінію сурми, ртуті, золота і ще багатьох важких металів… Тобі зрозуміло, Іване?

— Зрозуміло, валяйте далі…

— Гадаю, що ти все-таки розумієш більше, ніж цап Машка… Якось, під час особливо бурхливої дії вулкана, коли він плював і харкав із страшенно глибоких надр, мені пощастило, ризикуючи життям, набрати трохи газу в реторту. Коли я спустився вниз, до табору, вулкан почав викидати під хмари попіл і каміння завбільшки з бочку. Земля тремтіла, мовби спина чудовиська, що прокинулося зі сну. Не звертаючи уваги на ці дрібниці, я побіг у лабораторію і поставив газ під спектроскоп. Іване, і ти, Машко, слухайте…

Очі у Манцева блищали, беззубий рот кривився:

— Я виявив сліди важкого металу, котрого немає в таблиці Менделєєва. За кілька годин у колбі почалося його розпадання, — колба почала світитися жовтим світлом, потім блакитним і, нарешті, пронизливо червоним… Задля безпеки я відійшов, — пролунав вибух, колба і половина моєї лабораторії розлетілися лід три чорти… Я назвав цей таємничий метал літерою М, оскільки моє прізвище починається на М та ім’я цього цапа починається на М. Честь відкриття належить нам обом — цапові й мені… Ти розумієш що-небудь?

— Валяйте далі, Миколо Христофоровичу…

— Метал М залягає у найглибших шарах Олівінового поясу. Він розпадається і вивільняє величезні запаси тепла… Я стверджую далі: ядро землі складається з металу М. Та оскільки середня щільність ядра землі всього вісім одиниць, приблизно — щільність заліза, а метал М удвічі важчий за нього, то, таким чином, у самому центрі землі — порожнеча.

Манцев звів палець і, подивившись на Івана та на цапа, дико розсміявся.

— Ходім зазирнемо…

Вони втрьох спустилися із скелястого гребеня на металеве озеро і, ковзаючи по металевих балабухах, пішли до конуса, що димів. Крізь тріщини виривалося гаряче повітря. Подекуди чорніли під ногами дірки без дна.

— Машку треба лишити внизу, — сказав Манцев, давши цапові щигля в ніс, і поліз разом з Іваном на конус, чіпляючись за сипучий гарячий щебінь.

— Лягай на живіт і дивись.

Вони лягли на край конуса, з того боку, де не було диму, і нахилили голови. Всередині конуса було заглиблення і посеред нього- овальна дірка метрів сім у діаметрі. Звідти долинали важкі зітхання, віддалений гуркіт, наче десь, хто знає на якій глибині, перекочувалося каміння.

Придивившись, Іван розрізнив червонувате світло, воно линуло з незбагненної глибини. Світло, то тьмарячись, то спалахуючи знову, розгорялося дедалі яскравіше, — ставало малинове, пронизливе. Важче зітхала земля, страхітливіше гуркотіло каміння.

— Починається приплив, треба повертатися, — сказав Манцев. — Це світло лине з глибини семи тисяч метрів. Там розпадається метал М, там киплять і випаровуються золото і ртуть.

Він схопив Івана за пасок, потягнув униз. Конус тремтів, осипався, щільні клуби диму виривалися тепер, як пара із тріснутого казана, сліпучо-червоне світло било з безодні, забарвлюючи низькі хмари…

Манцев схопив мотузку від нашийника Машки.

— Біжком, біжком, хлопці!.. Зараз полетить каміння…

Почувся важкий гуркіт, відлунюючись по всьому скелястому амфітеатру, — вулкан вистрілив кам’яною брилою. Манцев та Іван бігли, прикривши голови руками, попереду стрибав цап, тягнучи мотузку.

91

Причальна щогла була готова. Із Золотого острова повідомили, що дирижабль вилетів, незважаючи на загрозливі показання барометра.

Усі ці останні дні Артур викликав Манцева на відверту розмову про його чудові відкриття. Вмостившись на нарах, якнайдалі від робітників, він витягав пляшку із спиртом і підливав Манцеву в чай.

Робітники лежали на підлозі на підстилках із хвої. Іноді хтось із них підводився і підкидав у пічку кедрове кореневище. Вогонь осявав прокоптілі стіни, стомлені, зарослі бородами обличчя. Вітер бушував над дахом.

Артур Леві намагався говорити тихо, лагідно, заспокійливо. Та Манцев, здавалося, зовсім збожеволів…

— Слухайте, Артуре Артуровичу, чи як вас там… Киньте хитрувати. Мої папери, мої формули, мої проекти глибокого буріння, мої щоденники запаяно у бляшанку і сховано надійно. Я вилечу, вони лишаться тут, — їх не дістане ніхто, навіть Гарін. Не віддам навіть під тортурами…

— Заспокойтеся, Миколо Христофоровичу, ви ж маєте справу з порядними людьми.

— Я не настільки дурний. Гаріну потрібні мої формули… А мені потрібне моє життя. Я хочу щодня митися в духмяній ванні, курити дорогий тютюн, пити хороше вино… Я вставлю зуби і жуватиму трюфелі… Я теж хочу слави! Я її заслужив! Чорт вас усіх забирай укупі з Гаріним…

— Миколо Христофоровичу, на Золотому острові ви розкошуватимете по-царськи…

— Облиште. Я знаю Гаріна… Він мене ненавидить, бо всього Гаріна внгадав я… Без мене з нього був би просто дрібний злодій… Ви повезете на дирижаблі мій живий мозок, а не зошити з моїми формулами.

Іван Гусєв, нашорошивши вуха, слухав уривки цих розмов. У ніч, коли була готова причальна щогла, він підсунувся до Манпева, що лежав на нарах з розплющеними очима, і зашепотів у самісіньке його вухо:

— Миколо Христофоровичу, плюнь на них. Поїдемо краще до Ленінграда… Ми з Тарашкіним вас, як маленьку дитину, доглядатимемо… Зуби вставимо… Знайдемо хорошу житлоплощу, — чого вам зв’язуватися з буржуями…

— Ні, Ванько, я загибла людина, у мене надто невтримні бажання, — відказав Манцев, дивлячись на стелю, звідки між колодами звисали клапті закоптілого моху. — Сім років під оцим клятим дахом вирувала моя фантазія… Я не хочу чекати більше жодного дня…

Іван Гусєв давно збагнув, що це була за “французька експедиція”, — він уважно слухав, спостерігав і робив свої висновки.

За Манцевим він тепер ходив, як прив’язаний, і цю останню ніч не спав; коли починали злипатися очі, він совав у ніс пташине перо або щипав себе де найболючіше…

Удосвіта Артур Леві, сердито патягши кожуха, обмотавши горло шарфом, подався на радіостанцію, — вона містилася поряд, у землянці. Іван не зводив очей з Манцева. Щойно Артур Леві вийшов, Манцев озирнувся — чи всі сплять, — обережно зліз з нар, пробрався у темний куток зимарки, підвів голову. Та, мабуть, очі його погано бачили, — він повернувся, підкинув у вогонь глиці. Коли вогонь розгорівся, знову подався в куток.

Іван здогадався, на що той дивиться, — в кутку, там, де схрещувалися балки зрубу, у стелі чорніла щілина між балками настилу, — мох було зідрано. Це й непокоїло Манцева. Ставши навшпиньки, він зірвав з низької стелі кос-ми чорного моху і, крекчучи, затулив ними щілину.

Іван кинув пір’їну, котрою лоскотав носа, перевернувся на бік, накрив голову ковдрою і зразу ж заснув…

Снігова буря не стихала. Другу добу величезний дирижабль висів над галявиною, пришвартований носом до причальної щогли. Щогла гнулась і тріщала. Сигароподібне тіло розгойдувалось, і знизу видавалося, що в повітрі зависло днище залізної баржі. Екіпаж ледве встигав очищати від снігу його борти.

Капітан, нахилившися з гондоли, кричав Артурові Леві, що стояв унизу:

— Алло! Артуре Артуровичу, якого дідька! Треба зніматися… Люди вибилися з сил.

ЛевІ відповів крізь зуби:

— Я ше раз балакав з островом. Хлопчину наказано привезти щоб там не було.

— Щогла не витримає…

ЛевІ тільки знизав плечима. Справа була, звичайно, не в хлопчині. Іван пропав цієї ночі. Його ніхто й не спохватився. Пришвартовували дирижабль, що з’явився вдосвіта і довго кружляв над галявиною у снігових хмарах. Вивантажували харчі. (Робітники експедиції Артура Леві сказали, що, коли не матимуть вдосталь харчів і нагородних, розпорють дирижаблю пузо піроксиліновою шашкою). Довідавшись, що хлопчина пропав, Артур Леві махнув рукою:

— Пусте.

Та справа обернулася значно серйозніше.

Манцев перший вліз у гондолу повітряного корабля. За хвилину, чимось стурбований, спустився на землю алюмінієвою драбинкою і поплентався до зимарки. Одразу звідти долинув його відчайдушний зойк. Манцев наче божевільний вискочив із хмарки снігу, розмахуючи руками:

— Де моя бляшанка? Хто взяв мої папери?.. Ти, ти вкрав, падлюко!

Він схопив Леві за комір, торсонув з такою силою, — у того злетіла шапка…

Було зрозуміло: неоціненні формули, те, по що прилетів сюди дирижабль, забрав клятий хлопчина. Манцев шаленів:

— Мої папери! Мої формули. Людський мозок не в змозі знову створити це!.. Що я передам Гаріну? Я все забув!..

Леві негайно організував погоню за хлопчиною. Люди забурчали. Все ж кілька чоловік погодилися. Манцев повів їх у напрямку Шайтан-каменя. Леві лишився біля гондоли, гризучи нігті. Минуло чимало часу. Двоє — з тих, що пішли в погоню, вернулися.

— Там таке крутить — кроку не ступити…

— Куди ви поділи Манцева? — закричав Леві.

— Хто його знає… Відбився…

— Знайдіть Манцева. Знайдіть хлопчину… За того й того по десять тисяч золотом.

Хмари темніли. Насувалася ніч. Вітер дужчав. Капітан знову почав загрожувати перерізати причал і полетіти під три чорти.

Нарешті од Шайтан-каменя показався високий чоловік у заліпленій снігом кожушині. Він ніс на руках Івана Гусєва. Леві побіг до нього, зірвавши рукавицю, заліз хлопчині під кожушок. Іван паче спав, закляклі руки його міцно притискали до грудей невелику бляшанку з дорогоцінними формулами Манцева.

— Живий, живий, тільки закляк трішечки, — проказав. високий чоловік, розсуваючи широкою усмішкою заліплену снігом бороду. — Очуняє. Нагору його, чи що? — І, не чекаючи відповіді, поніс Івана в гондолу.

— Ну, що? — крикнув зверху капітан. — Летимо?

Артур Леві нерішуче глянув на нього:

— Ви готові до відльоту?

- Єсть, — відказав капітан.

Леві ще раз обернувся на Шайтан-камінь, де суцільною запоною із спохмурнілих хмар летів, кружляв сніг. Зрештою, найголовніше — були б на борту формули.

— Летимо! — сказав він, стрибаючи на алюмінієву драбинку. — Хлопці, віддавай кінці…

Він прочинив горбаті дверцята і вліз у гондолу. На верху причальної щогли почали перерізати конопляний трос, що втримував корабель. Застугоніли, стріляючи, мотори. Закрутилися гвинти.

Саіуе тоді, гнаний завірюхою, із снігових вихорів вискочив Манцев. Вітер дибив йому волосся. Простягнуті руки хапали зникаючі обриси корабля…

— Стійте!.. Стійте!.. — хрипко вигукував він.

Коли алюмінієва драбинка гондоли піднялася вже на метр над землею, він схопився за нижню сходинку. Кілька чоловік піймали його за кожуха, щоб одірвати. Він одіпхнув їх ногами. Металеве днище корабля розгойдувалося. Стріляли мотори. Сердито ревіли гвинти. Корабель прямував угору — у вируючі снігові хмари.

Манцев учепився, як кліщ, у нижню сходинку. Його швидко піднімало… Знизу було видно, як розчепірені ноги його, поли кожуха, що розвівав вітер, помчали в небо.

Чи далеко він одлетів, на якій висоті зірвався і впав, — цього вже не бачили люди, що стояли внизу.

92

Перехилившись через вікно алюмінієвої гондоли, мадам Ламоль дивилася в бінокль. Дирижабль ледь-ледь плив, описуючи коло в променистому небі. Під ним, на глибині тисячі метрів, стелився на безмежну широчінь прозорий синьо-зелений океан. У центрі його лежав острів неправильної форми. Згори він скидався на обриси Африки у крихітному масштабі. З півдня, сходу і північного сходу, мов бризки довкола нього, темніли вимережені піною кам’янисті острівці та мілини. Із заходу океан був чистий.

Тут, у глибині затоки, неподалік од прибережної смуги піску, лежали вантажні кораблі. Зоя нарахувала їх двадцять чотири, — вони скидалися на жуків, що сплять на воді.

Острів був прорізаний ниточками доріг, — вони сходились у північно-східній скелястій частині його, де виблискували скляні дахи. Це добудовували палац, що спускався трьома терасами до хвиль маленької піщаної бухти.

З південного боку острова видніли споруди, схожі згори на плутанину дитячого меккано:[55] ферми, кріплення, гратчасті крани, рейки, бігаючі вагонетки. Крутилися десятки вітряних двигунів. Попахкували димарі електростанцій та водокачок.

У центрі цих споруд чорнів круглий отвір шахти. Від неї до берега рухалися широкі залізні транспортери з породою, і далі в море в’юнилися черв’яками червоні понтони землечерпалок. Хмарка пари не перестаючи куріла над отвором шахти.

День і ніч — у шість змін — тривала робота в шахті: Гарін пробивав гранітну броню земної кори. Зухвалість цієї людини межувала з божевіллям. Мадам Ламоль дивилася на хмарку над шахтою, бінокль тремтів у її руці, золотистій од загару.

Низьким берегом затоки тяглнся правильними рядами дахи складів та жилих будівель. Мурашині постаті людей снували дорогами. Котились автомобілі та мотоцикли. В центрі острова синіло озеро, з нього на південь витікала звивиста річка. Вздовж її берегів лежали смуги полів та городів. Увесь східний схил зеленів смарагдовим покриттям, — тут, за огорожами, паслися череди. На північному сході перед палацом, серед скель, рябіли чудернацькі фігури квітників та деревних насаджень.

Ще півроку тому тут була пустеля — колюча трава й каміння, сіре від морської солі, та миршавий чагарник. Кораблі викинули на острів тисячі тонн хімічних добрив, було викопано артезіанські колодязі, привезено рослини, дерева.

З висоти гондоли Зоя дивилася на закинутий в океані клапоть землі, розкішний і сяючий, що омивався свіжою піною припливу, милувалася ним, як жінка, котра тримає в руці коштовність.

93

Було сім чудес на світі. Народна пам’ять донесла до нас лише три: храм Діани Ефесської,[56] сади Семіраміди[57] та мідного колоса[58] в Родосі. Про інших спогади занурено на дно Атлантичного океану.

Восьмим чудом, як це щоденно повторювала мадам Ламоль, треба вважати шахту на Золотому острові. Під час вечері в щойно опорядженому залі палацу, з величезними вікнами, розкритими подиху океану, мадам Ламоль піднімала келих:

— За чудо, за геній, за зухвальство.

Усе вишукане товариство острова підводилось і вітало мадам Ламоль та Гаріна. Усі були захоплені лихоманкою праці і фантастичними задумами. Хай там, на материках, кричать про порушення прав. Плювати. Тут день і ніч гуде підземним гулом шахта, гримлять черпаки елеваторів, проникаючи все глибше, глибше, до невичерпних запасів золота. Сибірські розсипи, яри Каліфорнії, снігові пустелі Клондайка — мізерія, кустарний промисел. Золото тут під ногами, у будь-якому місці, лише прорвись крізь граніти і кипучий олівін.

У щоденниках нещасного Манцева Гарін знайшов такий запис:

“Нині, тобто коли закінчився четвертий льодовиковий період і надзвичайно швидко почала розвиватись одна з порід тварин, позбавлених волосяного покриву, здатних пересуватися на задніх кінцівках і забезпечених вдалим влаштуванням ротової порожнини для вимовляння різних звуків, — земна куля являє таку картину:

Верхній її покрив складається із застиглих гранітів та діоритів завтовшки від п’яти до двадцяти п’яти кілометрів. Ця корка зовні вкрита морськими відкладеннями та шарами загиблої рослинності (вугілля) і загиблих тварин (нафта). Кора лежить на другій оболонці земної кулі — із розплавлених металів, — на Олівіновому поясі.

Розплавлений Олівіновий пояс подекуди, як, наприклад, у деяких районах Тихого океану, підходить близько до поверхні землі, до глибини п’яти кілометрів.

Товщина цієї другої розплавленої оболонки має нині понад сто кілометрів і збільшується на кілометр протягом кожних ста тисяч років.

У розплавленому Олівіновому поясі треба розрізняти три шари: щонайближчий до земної корки — це шлаки, лава, які викидають вулкани; середній шар — олівін, залізо, нікель, тобто те, з чого складаються метеорити, що падають у вигляді зірок на землю осінніми ночами, і, нарешті третій, нижній шар — золото, платина, цирконій, свинець, ртуть.

Ці три шари Олівінового поясу спочивають, як на подушці, на шару згущеного до рідкого стану газу гелію, що утворюється як продукт атомного розпаду.

І, нарешті, під оболонкою рідкого газу міститься земне ядро. Воно тверде, металічне, температура його близько двохсот сімдесяти трьох градусів нижче нуля, тобто температура світового простору.

Земне ядро складається з важких радіоактивних металів. Нам відомі два з них, які стоять у кінці таблиці Менделєєва, — це уран і торій. Але вони самі — продукт розпаду основного, невідомого досі в природі надважкого металу.

Я виявив його сліди у вулканічних газах. Це метал М. Він в одинадцять разів важчий за платину. Він має жахливу силу радіоактивності. Якщо один кілограм цього металу видобути на поверхню землі, все живе на декілька кілометрів навколо загине, всі предмети, вкриті його еманацією, світитимуться.

Оскільки питома вага земного ядра складає всього вісім одиниць (питома вага заліза), що завжди наводило на помилкову думку, начебто ядро залізне, і оскільки не можна припустити, що метал М міститься в ядрі землі, під тиском мільйон атмосфер, у пористому стані, то треба зробити єдиний висновок:

Ядро землі — порожниста куля чи бомба, з металу М, наповнена гелієм, який перебуває внаслідок страшенного тиску в кристалічному стані.

У розрізі земна куля така:

Метал М, що складає ядро землі, безперервно розпадаючись і перетворюючись на інші легкі метали, вивільняє величезну кількість тепла. Ядро землі прогрівається. За кілька мільярдів років земля має прогрітися наскрізь, вибухнути, як бомба, спалахнути, перетворитися на газову кулю, діаметром з орбіту, котру описує Місяць навколо Землі, засяяти, наче маленька зірка, і потім почати охолоджуватися й стискатися до розмірів земної кулі. Тоді знову виникне на Землі життя, через мільярди років з’явиться людина, почнеться стрімкий розвиток людства, боротьба за вище соціальне влаштування світу.

Земля знову весь час прогріватиметься атомним розпадом, щоб знову спалахнути маленькою зіркою.

Це круговерть земного життя. їх було незліченно багато і незліченно багато буде попереду. Смерті нема. Є вічне оновлення…”

Ось що прочитав Гарін у щоденнику Манцева.

94

Верхні краї шахти вкриті сталевою бронею. Масивні циліндри з тугоплавкої сталі спускалися в неї в міру її поглиблення. Вони доходили до того місця, де температура в шахті сягала триста градусів. Це сталося несподівано, стрибком, на глибині п’яти кілометрів од поверхні.

Зміна робітників та два гіперболоїди загинули на дні шахти.

Гарін був невдоволениЙ. Опускання та клепання циліндрів гальмували роботу. Тепер, коли стіни шахти були розжарені, їх охолоджували стиснутим повітрям, і вони, застигаючи, самі утворювали могутню броню. їх розпирали по діагоналях ґратчастими фермами.

Діаметр шахти невеликий — двадцять метрів. Всередині вона являла собою складну систему повітродувних та відвідних труб, кріплень, мережі проводів, дюралюмінієвих колодязів, всередині яких рухалися черпаки елеваторів, — шківів, майданчиків для елеваторної передачі та майданчиків, де стояли машини рідкого повітря й гіперболоїд.

Усе набирало руху від електрики: підйомні ліфти, елеватори, машини. З боків шахти продовбували печери для складу машин та відпочинку робітників. Щоб розвантажити головну шахту, Гарін повів паралельно до неї другу, в шість метрів діаметром, — вона з’єднувала печери електричними ліфтами, що рухалися зі швидкістю пневматичного ядра.

Найважливіша робота — буріння — відбувалася погоджено з дією променів гіперболоїдів, охолодженням рідким повітрям та відчерпуванням породи елеваторами. Двадцять гіперболоїдів особливої будови, які брали енергію від вольтових дуг з вуглинами із шамоніту, пронизували і розплавляли породу, струмені рідкого повітря вмить охолоджували її, і вона, розпадаючись на найдрібніші частинки, потрапляла в черпаки елеваторів. Продукти горіння і пари вивітрювали вентилятори.

95

Палац у північно-східній частині Золотого острова збудовано за фантастичним планом мадам Ламоль.

Це була величезна споруда із скла, сталі, темно-червоного каміння й мармуру. Вона мала п’ятсот залів і кімнат. Головний фасад з двома широкими мармуровими сходами виростав з моря. Хвилі розбивались об східці й цоколі по боках сходів, де замість звичайних статуй або ваз стояли чотири бронзові ґратчасті вежки, що підтримували позолочені кулі, — в них були заряджені гіперболоїди, котрі загрожували підступам з океану.

Сходи бігли до відкритої тераси, — з неї два глибоких входи, укріплені квадратними колонами, вели всередину будинку. Весь кам’яний фасад, трохи нахилений, як на єгипетських будовах, скупо оздоблений, з високими, вузькими вікнами і плоским дахом видавався суворим і похмурим. Зате фасади, що виходили у внутрішній двір, у квітники повзучих троянд, вербени, орхідей, квітучого бузку, мигдалю та лілієвих дерев, були збудовані розкішно, навіть кокетливо.

Двоє бронзових воріт вели всередину острова. Це був будинок-фортеця. Обік нього на скелі височіла на сто п’ятдесят метрів ґратчаста вежа, з’єднана підземним ходом зі спальнею Гарїна. На верхньому майданчику її стояли потужні гіперболоїди. Броньований ліфт злітав до них од землі за кілька секунд. Усім, навіть мадам Ламоль, було заборонено під страхом смерті підходити до підмурка вежі. Це був перший закон Золотого острова.

У лівому крилі будинку містилися кімнати мадам Ламоль, у правому — Гаріна та Роллінга. Більше тут ніхто не жив. Будинок мав призначення на той час, коли найбільшим щастям для смертного буде одержати запрошення на Золотий острів і побачити чарівне обличчя повелительки світу. Мадам Ламоль готувалася до цієї ролі. Справ у неї було сила-силенна. Створювали етикет ранкового вставання, виходів, малих і великих прийомів, обідів, вечер, маскарадів та розваг. Широко розгорнувся її акторський темперамент. Вона любила повторювати, що народжена для світової сцени. Охоронником етикету призначено відомого балетного постановника — російського емігранта. З ним уклали контракт в Європі, дали золотий, з діамантами, на білій стрічці орден “Божественної Зої” і присвоїли давньоруське звання постільника (Chevalier de lit).

Окрім цих внутрішніх — палацових — законів, Зоя створювала вкупі з Гаріним “Заповіді Золотого віку” — закони майбутнього людства. Але це були скоріше загальні проекти та основні ідеї, які мали згодом обробити юристи. Гарін був шалено заклопотаний, — їй доводилося викроювати час. День і ніч у її кабінеті чергували дві стенографістки.

Гарін приходив одразу з шахти, стомлений, брудний, пропахлий землею і мастилом. Він хапливо їв, падав з ногами на атласний диван і закутувався димом люльки (його оголосили вище за етикет, його звички — священні і поза наслідуванням). Зоя ходила по килиму, перебираючи худими пальцями величезні перлини намиста, і викликала Гаріна на розмову.

Стенографістки записували думки. За ніч віддрукову-вали їх і подавали зранку у постіль мадам Ламоль.

Для експертизи в деяких питаннях запрошували Роллінга. Він жив у чудових, не зовсім ще закінчених апартаментах. Виходив з них лише до столу. Його волю і гордість було зламано. Він страшенно змарнів за ці півроку. Гаріна він боявся. З Зоєю уникав лишатися віч-на-віч. Ніхто не знав (і не цікавився), що він робить цілими днями. Книжок він зроду не читав. Здається, нічого не записував. Подейкували, буцімто він захопився колекціонуванням люльок.

Якось увечері Зоя бачила з вікна, як на передостанній сходинці мармурових сходів біля води сидів Роллінг і зажурено дивився на океан, звідки сто мільйонів років тому вийшов його пращур у вигляді людиноподібної ящірки. Це все, що лишилось од великого хімічного короля.

Ні втрата трьохсот мільйонів доларів, ні полон на Золотому острові, ні навіть зрада Зої не зломили б його. Двадцять п’ять років тому він торгував ваксою на вулиці. Він умів, він любив боротися. Скільки докладено зусиль, таланту й волі, щоб примусити людей платити йому, Роллінгу, золоті кружальця! Європейська війна, розорення Європи — ось які сили піднято для того, щоб золото потекло в каси “Анілін Роллінг”.

І раптом оце золото, еквівалент сили і щастя, черпатимуть із шахти, як глину, як багно, елеваторними черпаками в будь-якій кількості. Отут-то підошви Роллінга зависли в порожнечі, він перестав відчувати себе царем природи — “гомо сапієнсом”.[60] Лишилося тільки колекціонувати люльки.

Але він усе ще, за настійною вимогою Гаріна, щоденно диктував по радіо свою волю директорам “Анілін Роллінг”. Відповіді їхні були непевні. Ставало зрозуміло, що директори не вірять у добровільне відлюддя Роллінга на Золотому острові. Його запитували:

“Що вжити для вашого повернення на континент?”

Роллінг відказував:

“Курс нервового лікування минає сприятливо”.

За його наказом одержано ще п’ять мільйонів фунтів стерлінгів. Коли ж за два тижні він знову наказав видати таку ж суму, агентів Гаріна, які пред’явили чек Роллінга, арештували. Це було першим сигналом атаки континенту на Золотий острів. Флот з восьми лінійних суден, який крейсував у Тихому океані, поблизу двадцять другого градуса південної широти і сто тридцятого градуса західної довготи, чекав лише бойового наказу атакувати острів Негідників.

96

Шість тисяч робітників і службовців Золотого острова набрано з усіх кінців світу. Перший помічник Гаріна, інженер Чермак, який мав звання губернатора, розмістив робітників за національностями на п’ятнадцяти ділянках, відгороджених одна від одної колючим дротом.

На кожній ділянці побудовано бараки і молитовні, по можливості за національним смаком. Консерви, бісквіти, мармелад, діжки з капустою, рисом, маринованими медузами, оселедцями, сосисками і таке інше, і таке інше замовляли (американським заводам) теж з національними етикетками.

Двічі на місяць видавали прозодяг, витриманий у національному дусі, і раз на півроку — святкові національні костюми: слов’янам — чумарки та свитки, китайцям — ситцеві кофти, німцям — сурдути й циліндри, італійцям — шовкову білизну й лаковані черевики, неграм — набедреники, оздоблені крокодилячими зубами, намистинками, і т. д.

Щоб виправдати в очах населення оці колючі кордони, інженер Чермак організував штат провокаторів. їх було п’ятнадцять чоловік. Вони роздмухували національну ворожнечу: в будні помірно, на свята-аж до кулачної бійки.

Поліція острова з колишніх врангелівських офіцерів, Що носили мундир ордена Зої — з білого сукна коротку куртку із золотим шитвом та канаркові штани в обтяжку, — підтримувала порядок, не допускаючи національності до взаємного знищення.

Робітники одержували велике порівняно з континентом жалування. Дехто посилав його на батьківщину з першим же пароплавом, дехто здавав на зберігання. Витрачати було ніде, оскільки лише на свята у відлюдній ущелині на південно-східному березі острова були відкриті шинки та Луна-парк.

Робітники знали, для чого пробивають у глибину землі гігантську шахту. Гарін оголосив усім, що при розрахунку він дозволить кожному взяти з собою стільки золота, скільки можна винести на спині. ї не було людини на острові, яка б не дивилася без хвилювання на сталеві стрічки, що виносили породу із земних надр в океан, яку б не п’янив жовтуватий димок над жерлом шахти.

97

— Панове, настав найтривожніший момент у нашій роботі. Я чекав його і підготувався, але це, звісно, не зменшує небезпеки. Ми блоковані. Щойно одержано радіо: два наших кораблі, вантажених фігурним залізом для кріплення шахти, консервами і мороженою бараниною, захоплено американським крейсером і оголошено призом. Це значить — війна почалася. З години на годину треба чекати її офіційного оголошення. Одна з найближчих моїх цілей — війна. Але вона починається раніше, ніж мені треба. На континенті надто нервують. Я передбачаю їхній план: вони бояться нас, вони намагатимуться уморити нас голодом. Довідка: харчів на острові вистачить на два тижні, не рахуючи живої худоби. За ці чотирнадцять днів ми повинні прорвати блокаду і підвезти консерви. Завдання важке, але здійсниме. Крім того, моїх агентів, що пред’явили чеки Роллінга, арештовано. Грошей у нас у касі немає. Триста п’ятдесят мільйонів доларів витрачено до останнього цента. Через тиждень ми повинні платити жалування, і якщо розплатимося чеками, робітники збунтуються і зупинять гіперболоїд. Отже, протягом семи днів ми зобов’язані добути гроші.

Засідання відбувалося в сутінки у ще не закінченому кабінеті Гаріна. Присутні були Чермак, інженер Шефер, Зоя, Шельга і Роллінг. Гарін, як завжди в хвилини небезпеки й розумового напруження, говорив, усміхаючись і погойдуючись на підборах, заклавши руки в кишені. Зоя головувала, тримаючи в руці молоточок. Чермак, маленький, нервовий, з запаленими очима, покашлявши, сказав:

— У другому законі Золотого острова сказано: ніхто не повинен намагатися проникнути у таємницю конструкції гіперболоїда. Кожен, хто доторкнеться хоча б до верхнього кожуха гіперболоїда, підлягає смертній карі.

— Так, — підтвердив Гарін, — такий закон.

— Для успішного завершення заходів, які ви намітили, знадобиться, аби одночасно працювали принаймні три гіперболоїди: один для здобуття грошей, другий для прориву блокади, третій для оборони острова. Вам доведеться зробити виняток із закону для двох помічників.

Запала мовчанка. Чоловіки стежили за димом сигар. Роллінг зосереджено нюхав люльку. Зоя повернула голову до Гаріна, Він сказав:

— Гаразд. (Легковажний жест). Опублікуйте. Виняток із другого закону робиться для двох людей на острові: для мадам Ламоль і…

Він весело перехилився через стіл і ляснув Шельгу по плечу:

— Йому, Шельзі, другій людині, довіряю таємницю апарата…

— Помилилися, товаришу, — відказав Шельга, знімаючи з плеча руку, — відмовляюся.

— Підстава?

— Не зобов’язаний пояснювати. Подумайте — самі здогадаєтесь.

— Я доручаю вам знищити американський флот.

— Справа приємна, що й казати. Не можу.

— Чому, чорт забирай?

— Як чому?.. Тому, що шлях слизький…

— Дивіться, Шельга…

— Дивлюсь…

У Гаріна сторчма стала борідка, блиснули зуби. Він стримався. Спитав тихо:

— Ви щось надумали?

— Моя лінія, Петре Петровичу, відкрита. Я нічого не приховую.

Коротка ця розмова велася по-російському. Ніхто, крім Зої, її не зрозумів.

Шельга знову заходився креслити закрутки на папері. Гарін сказав:

— Отже, помічником біля гіперболоїдів призначаю одну людину — мадам Ламоль. Якщо ви згодні, пані, — “Арізона” стоїть під парами, — вранці ви виходите в океан…

— Що я повинна робити в океані? — спитала Зоя.

— Грабувати всі судна, котрі зустрінуться на лініях Транспасифік. Через тиждень ми повинні заплатити робітникам.

98

О двадцять третій годині з флагманського лінійного корабля ескадри півпічно-морського флоту помітили стороннє тіло під сузір’ям Південного Хреста.

Голубуваті, як хвости комет, промені прожекторів, що обмахували зоряний небозвід, забігали і освітили стороннє тіло. Воно засвітилося. Сотні підзорних труб розгледіли металеву гондолу, прозорі кола гвинтів і на боргу дирижабля літери П. і Г.

Затріщали вогняні сигнали на суднах. З флагманського корабля знялося чотири гідроплани і, гуркочучи, почали стрімко забирати до зірок. Ескадра, збільшуючи швидкість, йшла в кільватерному строю.

Гул літаків ставав дедалі прозоріший, дедалі слабший. І раптом повітряний корабель, до якого вони линули, зник з поля зору. Чимало підзорних труб було протерто носовичками. Корабель зник у нічному небі, скільки не мацали прожектори.

Та ось ледве долинуло такання кулемета: намацали. Такання увірвалося. В небі, перевертаючись, стрімко помчала вниз блискуча мушка. Ті, хто дивився в труби, ахнули, — це падав гідроплан і десь звалився в чорні хвилі. Що сталося?

І знову — так-так-так-так, — зацокали в небі кулемети, і так само увірвалося їхнє цокання, і один по одному всі три літаки промчали крізь промені прожекторів сторчма, штопорами бухнулися в океан. Застрибали вогняні сигнали з флагманського судна. Замиготіли до самісінького небокраю вогні: що сталося?

Потім усі побачили зовсім близько чорну рвану хмару, що линула проти вітру — поперек кільватерної — лінії. Це знижувався повітряний корабель, охоплений димовою завісою. На флагмані подали сигнал: “Бережись, газ. Бережись, газ”. Гаркнули зенітні гармати. І одразу на палубу, на містки, на бронебійні вежі впали, вибухаючи, газові бомби.

Перший загинув адмірал, двадцятивосьмирічний красень, який з гордості не надів маску: схопився за горло і впав із здутим, посинілим обличчям. За кілька секунд отруїлися всі, хто був на палубі, — протигази виявилися малопридатні. Флагманський корабель було атаковано невідомим газом.

Командування взяв на себе віце-адмірал. Крейсери лягли на правий галс і відкрили зенітний огонь. Три залпи потрясли ніч. Три блискавиці, вирвавшись із гармат, закривавили океан. Три рої сталевих дияволів, виючи сліпими головками, промчали хтозна-куди і, вибухнувши, осяяли зоряне небо.

Слідом за залпами з крейсерів знялося шестеро гідропланів, — усі екіпажі в масках. Було очевидно, що перші чотири апарати загинули, налетівши на отруєну димову завісу повітряного корабля. Питання нині стосувалося честі американського флоту. На суднах згасли вогні. Лишилися тільки зорі. У темряві чути було, як билися хвилі об сталеві борти та співали вгорі літаки.

Нарешті-бо!.. Так-так-так-так, — із сріблястого туману Чумацького Шляху долинуло такання кулеметів. Потім- наче там відкорковували пляшки. Це почалася атака гранатами. В зеніті засвітилася буро-чорним світлом хмарка, що клубочилася: з неї вислизнула, нахиливши тупий ніс, металева сигара. По верхньому гребені її стрибали вогненні язички. Вона мчала похило вниз, лишаючи по собі світний хвіст, і, вся охоплена полум’ям, упала за небосхилом. За півгодини з гідроплана доповіли, що, знизившись біля горілого дирижабля, розстріляли з кулемета все, що на ньому і коло нього лишалося живого.

Перемога дорого дісталася американській ескадрі: загинуло чотири літаки з усім екіпажем. Отруєно газами на смерть двадцять вісім офіцерів, в тому числі адмірал ескадри, і сто тридцять два матроси. Найприкріше було те, що, маючи такі втрати, чудові лінійні крейсери з потужною артилерією опинилися у становищі безкрилих пінгвінів: ворог бив їх згори (якимсь невідомим) газом як хотів. Треба було взяти реванш, показати справжню міць морської артилерії.

Такого змісту контр-адмірал тієї ж ночі надіслав до Вашінгтона донесення про всі пригоди морського бою. Він наполягав на бомбардуванні острова Негідників.

Відповідь морського міністра надійшла через добу: йти до вказаного острова і зрівняти його з хвилями океану.

99

— Ну що? — визивно спитав Гарін, кладучи на письмовий стіл навушники радіоприймача. (Засідання відбувалося в такому ж складі, опріч мадам Ламоль). — Ну що, вельмишановні панове? Можу поздоровити. Блокади більше не існує. Американському флотові віддано наказ про бомбардування острова.

Роллінг хитнувся, підвівся з крісла, люлька випала йому з рота, бузкові губи скривилися, наче він хотів і не міг вимовити якесь слово.

— Що з вами, старий? — спитав Гарін. — Вас так хвилює наближення рідного флоту? Не терпиться повісити мене на щоглі? Чи злякалися бомбардування? Безглуздо, звісно, аби ви розлетілися на мокрі шматочки від американського снаряда. Чи совість, чорт забирай, у вас заворушилась? Адже, що не кажіть, воюємо на ваші грошенята.

Гарін коротко засміявся, одвернувся від старого. Роллінг, так і не сказавши нічого, сів на місце, затулив землисте обличчя тремтячими руками.

— Ні, панове… Не ризикуючи можна наживати тільки три центи на долар. Ми йдемо зараз на величезний риск. Наш розвідувальний дирижабль чудово виконав завдання. Прошу вшанувати вставанням дванадцятеро загиблих, у тому числі командира дирижабля Олександра Івановича Волшина. З дирижабля встигли сповістити докладно про склад ескадри. Вісім лінійних крейсерів найновішого зразка, озброєних чотирма броньованими вежами, потри гармати в кожній. Після бою у них повинно лишитися не менше дванадцяти гідропланів. Крім того, легкі крейсери, есмінці й підводні човни. Якщо вважати удар кожного снаряда за сімдесят п’ять мільйонів кілограмів живої сили, залп усієї ескадри по острову в круглих цифрах дорівнюватиме мільярду кілограмів живої сили.

— Тим ліпше, тим ліпше, — прошепотів нарешті Роллінг.

— Перестаньте хникати, дідуню, соромно… Я й забув, панове, ми повинні подякувати містерові Роллінгу за люб’язно надані нам найновіші і поки що ще найсекретніші винаходи: газ під назвою “Чорний хрест”. Завдяки йому наші пілоти скинули у воду чотири гідроплани і вивели з ладу флагманський корабель.

— Ні, я не надавав вам люб’язно “Чорного хреста”, містере Гарін! — хрипко крикнув Роллінг. — Під дулом револьвера ви у мене вирвали наказ надіслати на острів балони з “Чорним хрестом”.

Він задихнувся і, хитаючись, вийшов. Гарін почав розгортати план захисту острова. Нападу ескадри треба чекати на третю добу.

100

“Арізона” підняла піратський прапор.

Це зовсім не означало, що на ній замайоріло чорне з черепом та гомілковими кістками романтичне знамено морських розбійників. Нині хіба що тільки на пляшечках із сулемою зображали такі жахи.

Прапора, власне, на “Арізоні не було піднято ніякого. Дві ґратчасті вежі з гіперболоїдами надто відрізняли її профіль від усіх суден на світі. Командував судном Янсен, підлеглий мадам Ламоль.

Чудове приміщення Зої — спальня, ванна, туалетна, салон — замкнуто на ключ. Зоя перебувала нагорі, в капітанській рубці, разом з Янсеном. Колишня розкіш — сині шовкові тенти, килими, подушки, крісла, — все сховано. Команду, набрану ще в Марселі, озброєно кольтами і короткими гвинтівками. Команді оголошено мету виходу в море і призи з кожного захопленого судна.

Усе вільне приміщення на яхті заповнили бідонами з бензином та прісною водою. Під час бокового вітру, під усіма вітрилами, на повну потужність чудових моторів роллс-ройс, “Арізона” мчала, як альбатрос, — з гребеня на гребінь розбурханим океаном.

101

— Вітер майже сім балів, капітане.

— Спустити марселі.

- Єсть, капітане.

— Зміняти кожної години вахти. Дозорця в бочку на грот.

- Єсть, капітане.

— Буде помічено вогні, негайно будити мене.

Янсен примружився на непроглядну пустелю океану. Місяць ще не сходив. Зорі запнула пелена. За всі ці п’ять діб шляху на північний захід його не покидало відчуття захопленого легкого тремтіння в усьому тілі. Що ж — з піратства жили прадіди. Він, кивнувши, попрощався з помічником і зайшов до каюти.

Низька комфортабельна, опоряджена шкірою і лакованим деревом капітанська каюта — строге житло самотнього моряка — була наповнена присутністю молодої жінки.

Передусім тут пахло парфумами… Ватажок піратів душилася так, що у мертвого б заворушилася селезінка. На спинку стільця недбало кинуто фланелеву спідничку й золотистий светр.

Мадам Ламоль спала на його койці (Янсен усі ці п’ять днів, не роздягаючись, лягав на шкіряний диванчик). Вона лежала на боці. Губи її трохи розтулені. Обличчя — осмагле морським вітром. Гола рука закладена за голову. Рум’янець од сну. Піратка!

Тяжким випробуванням була для Янсена оця войовнича ухвала мадам Ламоль поселитися разом з ним у капітанській каюті. З бойової точки зору — правильно. Йшли на розбій, можливо, — на смерть. Принаймні якби їх спіймали, обох повісили б поруч на щоглі.

Стоячи в каюті, духмяній од парфумів, він з відчаєм і захопленням дивився на миле обличчя, на своє кохання.

Можливо, причиною в усьому були вікінги,[61] морські розбійники, пращури Янсена, — ті, котрі плавали далеко від рідної землі морями у червоних човнах з піднятою кормою і носом на зразок півнячого гребеня, з навішеними вздовж бортів щитами, з прямим вітрилом на ясеновій щоглі. Біля такої щогли Янсен-пращур і співав про сині хвилі, про грозові хмари, про світловолосу діву, про ту далеку, що чекає на березі моря і дивиться в далечінь, — минають роки, і очі її, як синє море, як грозові хмари. Ось із якої дистанції насувалася мрійливість на бідолашного Янсена.

Він боявся, що вона прокинеться. Нечутно підійшов до дивана, ліг. Заплющив очі. Шуміли хвилі за бортом. Шумів океан — співав давню пісню про чарівну діву. Янсен заклав руки за голову, і сон та щастя здолали його.

102

— Капітане!.. (Стукіт у двері). Капітане!

— Янсен! — стривожений голос мадам Ламоль голкою пробіг крізь мозок.

Капітан Янсен підхопився, — виринув із здичавілими очима із сновидіння. Мадам Ламоль квапливо надівала светр.

— Тривога, — сказала мадам Ламоль, — а ви спите… У двері знову постукали — і голос помічника:

— Капітане, вогні з лівого борту.

Янсен розчинив двері. Вологе повітря увірвалося йому в легені. Він закашлявся, зійшов на місток. Ніч була непрозірна. З лівого борту в далечині над хвилями коливалося два вогні.

Не відводячи очей од вогнів, Янсен пошукав на грудях свисток. Свиснув. Озвалися боцмани. Янсен скомандував виразно:

— Аврал! Свистати всіх наверх! Спустити вітрила!

Пролунали свистки, вигуки команди. З бака, з юта висипали матроси. Вони, мов коти, полізли на щогли, загойдалися на реях. Зарипіли блоки. Задерши голову, боцман прокляв усе святе, що є на світі. Вітрила впали. Янсен командував:

— Право руля! Вперед — повний! Гаси вогні!

Посуваючись тепер на самих моторах, “Арізона” круто повернула. З правого борту зметнувся гребінь хвилі і покотився палубою. Вогні погасли. У цілковитій темряві яхта затремтіла, розвиваючи граничну швидкість.

Помічені вогні швидко виростали з-за небокраю. Скоро темним обрисом виринуло судно, що дуже диміло, — двотрубний пакетбот.

Мадам Ламоль вийшла на капітанський місток. На голову вона насунула плетений ковпачок з китичкою, на шиї — пухнастий шарф, що вився за спиною. Янсен подав їй бінокль. Вона піднесла його до очей, та, оскільки дуже хитало, довелося покласти руку з біноклем на плече Янсенові. Він слухав, як калатає її серце під теплим светром.

— Нападемо! — сказала вона і близько, твердо глянула йому в очі.

Метрів за п’ятсот “Арізону” помітили з пакетбота. На ньому зі штурвального містка замахали ліхтарем, потім низько завила сирена. “Арізона” без вогнів, не озиваючись на сигнали, мчала під прямим кутом до освітленого корабля. Він уповільнив хід, почав завертати, намагаючись уникнути зіткнення.

Ось як описував за тиждень по тому кореспондент “Нью-Йорк-Геральд” цю нечувану річ:

“…Була без чверті п’ята, коли нас розбудило тривожне виття сирени. Пасажири вибігли на палубу. Після світла кают ніч видавалася схожою на чорнило. Ми помітили неспокій на капітанському містку і нишпорили біноклями в темряві. Ніхто до ладу не знав, що трапилося. Наше судно уповільнило хід. І враз ми побачили це… На нас мчав якийсь небачений корабель. Вузький і довгий, з трьома високими щоглами, схожий обрисами на швидкохідний кліпер, на кормі та носі його бовваніли дивні ґратчасті вежі. Хтось жартома крикнув, що це “Летючий голландець”… На мить усіх охопила паніка. За сто метрів од нас таємничий корабель спинився, і різкий голос звідти прокричав у мегафон по-англійському:

“Спинити машини. Погасити топки”.

Наш капітан відказав:

“Перш ніж виконати наказ, треба знати, хто наказує”.

З корабля крикнули:

“Наказує королева Золотого острова”.

Ми були ошелешені. Що це — жарт? Нове нахабство П’єра Гаррі?

Капітан відказав:

“Пропоную королеві вільну каюту і ситий сніданок, якщо вона голодна”.

Це були слова із фокстрота “Бідний Гаррі”. На палубі вибухнув дружний регіт. І одразу на таємничому кораблі, на носовій вежі, з’явився промінь. Він був тонкий, як в’язальна голка, сліпучо-білий, і линув з купола вежі не розширюючись. Нікому тієї хвилини не спадало на думку, що перед нами найжахливіша зброя, будь-коли вигадана людством. Ми перебували у веселому гуморі.

Промінь описав петлю в повітрі і впав на носову частину нашого пакетбота. Почулося жахливе шипіння, спалахнуло зеленувате полум’я розрізуваної сталі. Дико закричав матрос, що стояв на юті. Носова надводна частина пакетбота впала в море. Промінь підстрибнув, затремтів у височині і, знову спустившись, промчав паралельно над нами. З гуркотом на палубу впали верхівки обох щогл. У паніці пасажири кинулися до трапів. Капітана поранило уламком.

Все інше відомо. Пірати підпливли на шлюпці, озброєні короткими карабінами, зійшли на борт пакетбота і зажадали грошей. Вони взяли десять мільйонів доларів — усе, що було у поштових переказах та в кишенях пасажирів.

Коли шлюпка з награбованим повернулася до піратського корабля, на ньому яскраво освітилася палуба. Ми бачили, як з ґратчастої вежі спустилася висока худорлява жінка у плетеному ковпачку, стрімко зійшла на капітанський місток і приклала до рота мегафон. Одкинувшись, вона крикнула нам:

“Можете гвільно пливти далі”.

Піратський корабель повернув і надзвичайно швидко зник за небосхилом”.

103

Події останніх днів — напад на американську ескадру дирижабля “П. Г.” і наказ по флоту про бомбардування- стривожили усе населення Золотого острова.

У контору посипалися заяви про розрахунок. Із ощадної каси забирали вклади. Робітники радилися за дротами, не звертаючи уваги на жовто-білих гвардійців, які з похмурими і рішучими обличчями походжали поліцейськими стежинами. Виселок скидався на розтривожений вулик. Марно завивали мідні труби та били турецькі барабани. Марно п’ятнадцять провокаторів докладали нелюдських зусиль, щоб перетворити поганий настрій на національну колотнечу. Ніхто нікому в ці дні не хотів вивергати щелепи за те тільки, що він живе за іншим дротом.

Інженер Чермак розклеїв по острову урядове повідомлення. Було оголошено військовий стан, заборонено збіговиська та мітинги, до особливого розпорядження ніхто не мав права вимагати розрахунку. Населення застерігали від критики уряду. Роботи в шахтах повинні тривати безперервно вдень і вночі. “Тих, хто грудьми підтримує у ці дні Гаріна, — йшлося у зверненні, — тих чекає казкове багатство. Легкодухих ми самі викинемо з острова. Пам’ятайте, ми боремося проти тих, хто заважає нам розбагатіти”.

Незважаючи на рішучий дух цього повідомлення, вранці, перед днем, коли чекали нападу флоту, шахтові робітники заявили, що вони зупинять гіперболоїди і машини рідкого повітря, якщо сьогодні до полудня не буде виплачено гроші (це був день получки) і до полудня ж не буде надіслано американському урядові заяву про миролюбність і про припинення всіляких військових дій.

Зупинити машини рідкого повітря — означало висадити шахту, можливо, викликати виверження розплавленої магми. Загроза велика. Інженер Чермак зопалу пригрозив розстрілом. Біля шахти почали скупчуватися біло-жовті. Тоді сто робітників спустилися в шахту в бокові печери і зателефонували в контору:

“У нас немає іншого виходу, крім смерті, на четверту годину вибухнемо разом з островом”.

Все-таки в запасі було чотири години. Інженер Чермак вивів з району шахти гвардію і на мотоциклетці помчав до палацу. Він побачив Гаріна і Шельгу. Обох — червоних і скуйовджених. Гарін підхопився як шалений, помітивши Чермака.

— У кого ви навчилися адміністративної дурості?

— Але…

— Мовчати… Я вас звільняю. Йдіть у лабораторію, до біса чи куди хочете… Ви — віслюк…

Гарін розчинив двері і виштовхав Чермака. Повернувся до столу, на розі якого сидів. Шельга з сигарою в зубах.

— Шельга, настав час, я його передбачав, — тільки ви можете оволодіти рухом, врятувати справу… Те, що почалося на острові, небезпечніше за десять американських флотів.

— Та-ак, — мовив Шельга, — давно б час зрозуміти…

— Не читайте мені моралі… Я призначаю вас губернатором острова з надзвичайними повноваженнями… Спробуйте відмовитися, — квапливо, збиваючись на верхні ноти, закричав Гарін, підбіг до столу, вихопив револьвер. — Отже, коли ні — я стріляю. Згода чи ні?

— Ні, — сказав Шельга, глянувши скоса на револьвер^ Гарін вистрілив. Шельга підняв руку з сигарою до

скроні:

— Негідник!..

— Ага, значить, згода?

— Покладіть оцю штуку.

— Гаразд. (Гарін жбурнув револьвер у ящик).

— Що вам треба? Щоб робітники не висадили в повітря шахти? Добре. Не висадять. Але — умова…

— Заздалегідь згоден.

— Як я був приватною особою на острові, так я і лишаюсь. Я вам не служник і не найманець. Це перше. Усі національні кордони сьогодні ж знищити, щоб ніякого дроту. Це друге…

— Згоден.

— Зграю ваших провокаторів…

— У мене нема провокаторів, — швидко сказав Гарін.

— Брешете…

— Гаразд, брешу. Що з ними? Потопити?

— Сьогодні ж уночі. ‘

— Зроблено. Вважайте, що вони мертві. (Гарін швидко записував олівцем на блокноті).

— Останнє, — сказав Шельга, — зовсім не втручатися у мої відносини з робітниками.

— Невже? (Шельга зморщився, почав злазити зі столу. Гарін схопив його за руку). Згоден. Настане час, — я вам все одно намну боки. Що ще?

Шельга, примружившись, розкурював сигару, так що за димом не стало видно його лукавого обвітреного обличчя з короткими світлими вусиками, з трохи задертим носом. Саме тоді задзеленчав телефон. Гарін взяв трубку.

— Я. Що? Радіо?

Гарін жбурнув трубку і надів навушники. Слухав, гриз ніготь. Рот йому скосило посмішкою.

— Можете заспокоїти робітників. Завтра ми платимо. Мадам Ламоль дістала десять мільйонів доларів. Зараз надсилаю по гроші прогулянковий дирижабль. “Арізона” всього за чотириста миль на північному заході.

— Ну що ж, так простіше, — сказав Шельга. Засунувши руки в кишені, він вийшов.

104

Зависнувши на стельових ременях так, щоб ноги не торкалися підлоги, замружившись і на секунду затамувавши подих, Шельга ринув униз у сталевій коробці ліфта.

Паралельна шахта охолоджувалася нерівномірно, і від печери до печери доводилося пролітати гарячі пояси, — рятувала тільки швидкість падіння.

На глибині восьми кілометрів, дивлячись на червону стрілку показника, Шельга ввімкнув реостати і спинив ліфт. Це була печера номер тридцять сім. На триста метрів глибше від неї на дні шахти гули гіперболоїди та безперервно лунали короткі вибухи розжареного грунту, який охолоджувало стиснуте повітря. Побрязкували, шурхотіли черпаки елеваторів, що виносили породу на поверхню землі.

Печера номер тридцять сім, як і всі печери далі головної шахти, являла собою нутро залізного клепаного куба. За стінками його випаровувалося рідке повітря, охолоджуючи гранітну товщу. Пояс розплавленої магми, певно, був неглибоко, ближче, ніж це передбачали електромагнітна та сейсмографічні розвідки. Граніт був розжарений до п’ятисот градусів. Коли б зупинилися хоч на кілька хвилин прилади охолодження рідкого повітря, все живе миттю перетворилося б на попіл.

Всередині залізного куба стояли ліжка, лави, вїдра з водою. Після чотиригодинної зміни робітників напівживих укладали на ліжка, перш пЬк підняти на поверхню. Шуміли вентилятори і повітряні труби. Лампочка під клепаною стелею різко освітлювала похмурі, хворобливі, одутлі обличчя двадцяти п’яти чоловік. Сімдесят п’ять робітників сиділи в печерах вище, з’єднані телефонами.

Шельга вийшов із ліфта. Дехто обернувся до нього, але не привітався, — мовчали. Певно, ухвала висадити в повітря шахту була остаточна.

— Перекладача. Я говоритиму по-російському, — сказав Шельга, сідаючи до столу і відсуваючи ліктем банки з мармеладом, англійською сіллю, недопиті склянки вина. (Цим уряд острова щедро забезпечував шахтарів).

До столу підійшов синювато-блідий, під щетиною бороди, сутулий, кістлявий єврей.

— Я перекладач.

Шельга почав говорити:

— Гарін і його справа, — не що інше, як крайня точка капіталістичної свідомості. Далі за Гаріна йти нікуди: насильне перетворення трудящої частини людства на тварин завдяки мозковій операції, відбір обраних — “царів життя”, — припинення розвитку цивілізації. Буржуа поки що ще не розуміють Гаріна, — та він і сам не квапиться, щоб його зрозуміли. Його вважають за бандита і загарбника. Але вони зрештою збагнуть, що Імперіалізм упирається в систему Гаріна… Товариші, ми повинні запобігти най-небезпечнішому моментові: Гарін не повинен з ними порозумітися. Отоді вам буде важкенько, товариші. А ви в оцій коробці надумали вмерти за те, щоб Гарін не сварився- з американським урядом. Як же тепер бути, поміркуйте? Здолає Гарін — погано, здолають капіталісти — погано. Гарін з ними змовиться — тоді гірше нікуди. Ви ще не знаєте собі ціни, товариші, — сила на вашому боці. І через місяць, коли черпаки поженуть золото на поверхню землі, це буде вигідно не Гаріну, а вам, тій справі, котру ми повинні здійснити на землі. Якщо ви мені вірите, але коли вірите — до кінця, завзято, — тоді я — ваш вождь… Обирайте одноголосно… А коли не. вірите…

Шельга замовк, оглянув похмурі обличчя робітників, втуплені в нього некліпаючі очі, сильно почухав потилицю…

— Коли не вірите, — говоритиму ще.

До столу підійшов голий до пояса, весь у сажі, кремезний юнак. Нахилившись, подивився на Шельгу синіми очима. Підсмикнув штани, обернувся до товаришів:

— Я вірю.

— Віримо, — сказали інші. Через багатоверстову гранітну глибочінь долинуло телефонами: “Віримо, віримо”.

— Ну, вірите, то гаразд, — сказав Шельга, — тепер по пунктах: національні кордони до вечора знищать. Зарплату одержите завтра. Гвардійці хай охороняють палац, — ми без них обійдемося. П’ятнадцять провокаторів потопимо, — це моя перша умова. Тепер завдання — якомога швидше пробитися до золота. Правильно, товариші?

105

Вночі на північному заході з’явилося мандрівне світло прожекторів. У гавані тривожно завили сирени. Вдосвіта, коли море ще лежало в тіні, показалися перші провісники ескадри, що наближалася: високо над островом закружляли літаки, поблискуючи в рожевому світанні.

Гвардійці відкрили були по них стрілянину з карабінів, але незабаром перестали. Купками збиралися жителі острова. Над шахтою все ще курів димок. Били склянки на суднах. На великому транспорті йшло розвантаження-береговий кран викидав на берег навхрест перев’язані тюки.

Океан був спокійний у туманному мареві. В небі співали повітряні гвинти. Зійшло сонце туманною кулею. І тоді всі побачили на небосхилі дим. Він стелився довгою і плоскою хмарою, що тяглася на південний схід. Це підходила смерть.

На острові все завмерло, мовби замовкли птахи, яких привезли з континенту. В одному місці люди побігли до човнів у гавані, і човни, навантажені до бортів, квапливо відпливали у відкрите море. Та човнів не вистачало, острів- як на долоні, сховатися ніде. І жителі стояли закам’янілі мовчки. Дехто лягав обличчям у пісок.

В палаці не було помітно руху. Бронзові ворота замкнуті. Уздовж червонуватих похилих стін походжали, з карабінами за спиною, гвардійці у крислатих високих капелюхах, у білих куртках, розшитих золотом. Осторонь височіла прозора, як мереживо, вежа великого гіперболоїда. Поволока туману, що піднімався, ховала від очей її маківку. Та мало хто сподівався на цей захист, буро-чорна хмара на небокраї була надто предметною і загрозливою.

Багато хто злякано обернувся до шахти. Там заревів гудок третьої зміни. Знайшли час працювати! Хай пропаде золото! Невдовзі годинник на даху замку пробив восьму. І тоді океаном покотився гуркіт — важкі громові перекати, які дедалі наростали. Перший залп ескадри. Секунди чекання, здавалося, розтягліїся в просторі, у звуках снарядів, що летіли.

106

Коли пролунав залп ескадри, Роллінг стояв на терасі, нагорі сходів, котрі спускалися до води. Він вийняв з рота люльку і слухав ревіння снарядів, що летіли: не менш як дев’яносто сталевих дияволів, начинених мелінітом та наривним газом, мчали до острова прямо в мозок Роллінгу. Вони переможно ревли. Серце, здавалося, не витримає цих звуків. Роллінг одступив до дверей у гранітній стіні. (Він давно підготував собі сховище у підвалі на випадок бомбардування). Снаряди вибухнули в морі, здіймаючи водяні стовпи. Бабахнули. Недоліт.

Тоді Роллінг глянув на маківку наскрізної вежі. Там з учорашнього вечора сидів Гарін. Круглий купол на вежі обертався, — це було помітно з руху меридіональних щілин. Роллінг надів пенсне і почав вдивлятися, задерши голову. Купол обертався дуже швидко — ліворуч і праворуч. Коли він посувався праворуч, було видно, як меридіональною щілиною ходить вгору і вниз блискуче дуло гіперболоїда.

Найжахливішою була квапливість, з якою Гарін працював. І — тиша. Ні звуку на острові.

Та ось з океану долинув широкий і глухий звук, наче в небі луснув пухир. Роллінг поправив пенсне на запотілому носі і дивився тепер на ескадру. Там розходилися грибами три купи біло-жовтого диму. Ліворуч од них надималися кошлаті клуби, заяскріли криваво, піднялися, і виріс, розійшовся четвертий гриб. Долинув четвертий перекат грому.

Пенсне весь час падало з носа Роллінга. Але він мужньо стояв і дивився, як за обрієм виростали димові гриби, як усі вісім лінійних кораблів американської ескадри злетіли в повітря.

Знову запала тиша на острові, на морі і в небі. У наскрізній вежі згори вниз майнув ліфт. Грюкнули двері в будинку, почулося фальшиве насвистування фокстрота, на терасу вибіг Гарін. Обличчя у нього було стомлене, зім’яте, волосся — стирчало.

Не помічаючи Роллінга, він почав роздягатися. Спустився сходами до самісінької води, зняв підштаники кольору сьомги, шовкову сорочку. Дивлячись на море, де ще танув дим над місцем загиблої ескадри, Гарін шкріб себе під пахвами. У нього було, як у жінки, біле тіло, ситеньке, і в цій голизні було щось стидке и гидке.

Він спробував ногою воду, присів по-жіночому назустріч хвилі, поплив, але одразу ж виліз і тільки тоді побачив Роллінга.

— А! — протягло мовив він. — Ви що, теж купатися зібрались? Холодно, хай йому грець.

Він враз розсміявся деренчливим смішком, схопив одяг і, помахуючи ним, попрямував до будинку.

Відчиняючії величезні бронзові двері, Гарін обернувся:

— Дядю, ходімо снідати. Перепустимо пляшечку шампанського.

107

Далі у поведінці Роллінга найдивніше було те, що він покірно поплентався снідати. За столом, опріч них, сиділа тільки мадам Ламоль, бліда й мовчазна від пережитого хвилювання. Коли вона підносила до рота склянку, скло деренчало об її рівні сліпучі зуби.

Роллінг, наче боячись втратити рівновагу, напружено дивився в одну точку — на золотий пляшковий корок, виготовлений на зразок того самого клятого апарата, яким за декілька хвилин було знищено всі колишні поняття Роллінга про міць і могутність.

Гарін, з мокрим незачесаним волоссям, без комірця, у зіжмаканому і пропаленому піджаку, казав якісь дурниці, жуючи устриці, — одним духом випив кілька склянок вина:

— Отепер лише розумію, як зголоднів.

— Ви добре попрацювали, мій друже, — тихо мовила Зоя.

— Так. Признатись, одну хвилину було страшнувато, коли обрій затяг гарматний дим. Вони мене все-таки випередили… Чорти… Коли б узяли на один кабельтов далі — від цього будинку, чого там — від усього острова лишилися б пух та пір’я.

Він випив ще склянку вина і, хоч сказав, що голодний, ліктем одштовхнув ліврейного лакея, що подавав страву.

— Ну як, дядю? — він несподівано обернувся до Роллінга і вже без сміху вп’ялився в нього очима. — Пора б нам поговорити серйозно. Чи чекатимете вразливіших ефектів?

Роллінг тихо поклав на тарілку виделку і срібний гачок для омарів, опустив очі:

— Кажіть, я вас слухаю.

— Давно б так… Я вам уже двічі пропонував співробітництво. Сподіваюся — пригадуєте? Втім, я вас не звинувачую; ви не мислитель, ви з породи буйволів. Тепер пропоную ще раз. Дивуєтесь? Поясню. Я — організатор. Я перебудовую всю вашу незграбну, наповнену безглуздими забобонами капіталістичну систему. Зрозуміло? Якщо я не зроблю цього, комуністи вас з’їдять з маслецем та ще й сплюнуть не без задоволення. Комунізм — це те єдине в житті, що я ненавиджу. Чому? Він знищує мене, Петра Гаріна, цілий світ задумів у моєму мозку. Ви маєте право спитати, для чого ж мені потрібні ви, Роллінг, коли у мене під ногами невичерпне золото?

— Так, спитаю, — хрипко проказав Роллінг.

— Дядю, випийте склянку джину з кайєнським перцем, це оживить вашу уяву. Невже ви хоч на хвилинку могли подумати, що я хочу обернути золото на гній? Справді, я влаштую декілька гарячих днів людству. Я підведу людей до самісінького краю жахливої прірви, коли вони матимуть кілограм золота, що коштує п’ять центів.[62]

Роллінг враз підвів голову, каламутні очі молодо блиснули, рот розтулився кривою посмішкою.

— Ага! — каркнув він.

— Отож-бо — ага! Зрозуміли нарешті?.. І тоді, в оці дні величезної паніки, ми, тобто я, ви і ще триста таких самих буйволів, або світових негідників, або фінансових королів — вибирайте назву собі до вподоби, — вхопимо світ за горлянку… Ми скуповуємо всі підприємства, всі заводи, всі залізниці, увесь повітряний і морський флот. Усе, що нам треба і що згодиться, — буде наше. Тоді ми висаджуємо в повітря оцей острів разом з шахтою і оголошуємо, що світовий запас золота обмежений, золото в наших руках і золоту повернуто його колишнє значення — бути єдиною мірою вартості.

Роллінг слухав, одкинувшись на спинку стільця, рот його з золотими зубами розтулився, як у акули, обличчя почервоніло.

Так він сидів нерухомо, поблискуючи маленькими очима. Мадам Ламоль на хвилину навіть подумала: чи не поб’є старого удар.

— Ага! — знову каркнув він. — Ідея смілива… Ви можете сподіватися на успіх… Але ви не враховуєте небезпеки всіляких страйків, бунтів…

— Це враховую в першу чергу, — різко сказав Гарін. — Для початку ми збудуємо величезні концентраційні табори. Всіх невдоволених нашим режимом — за дріт. Потім проведемо закон про мозкову кастрацію. Отже, дорогий друже, ви обираєте мене вождем? Ха! (Він несподівано підморгнув, і це було майже страшно).

Роллінг опустив лоба, насупився. Його запитували, він зобов’язаний був подумати.

— Ви примушуєте мене до цього, містере Гарін?

— А ви як гадали, дядю? На колінах прошу, чи що? Примушую, коли ви самі ще не збагнули, що вже давно чекаєте мене як рятівника.

— Чудово, — крізь зуби процідив Роллінг і через стіл подав Гаріну бузкову шершаву руку.

— Чудово, — повторив Гарін. — Події розгортаються стрімко. Треба, щоб на континенті підготували думку трьохсот королів. Ви напишете їм листи про безумство уряду, що надсилає флот розстрілювати мій острів. Ви постараєтеся підготувати їх до “золотої паніки”. (Він ляснув пальцями; підбіг ліврейний лакей). Налий-но ще шампанського. Отже, Роллінг, вип’ємо за великий історичний переворот… Ну що, брате, а якийсь Муссоліні — щеня…

Петро Гарін домовився з містером Роллінгом… Історію було пришпорено, історія помчала навскач, брязкаючи золотими підковами по черепах дурнів.

108

Враження, яке справила в Америці і Європі загибель тихоокеанської ескадри, було приголомшливе, небувале. Північноамериканським Сполученим Штатам завдано удару, що відлунився по всій землі. Уряди Німеччини, Франції, Англії, Італії несподівано з нездоровою нервовістю піднеслися духом: здалося — а що, коли нинішнього року (а може зовсім) не треба буде платити процентів розпухлій од золота Америці? “Колос виявився на глиняних ногах, — писали в газетах, — не так-то просто завойовувати світ…”

Крім того, повідомлення про піратські пригоди “Арізони” внесли перебій у морську торгівлю. Власники пароплавів одмовлялися від вантаження, капітани боялися йти через океан, страхові товариства підняли ціни, у банківських переказах стався хаос, почалися протести векселів, збанкрутіло декілька торгових домів, Японія заспішила просунути на американські колоніальні ринки свої дешеві і погані товари.

Сумний морський бій обернувся Америці на великі гроші. Постраждав престиж або, як його називали, “національна гордість”. Промисловці вимагали мобілізувати увесь морський і повітряний флот, — війна до переможного кінця, скільки б це не обійшлось. Американські газети погрожували, що “не скинуть трауру” (назви газет були обведені траурною рамкою, — це на багатьох справляло враження, хоч друкарням коштувало недорого), поки П’єра Гаррі не привезуть у залізній клітці до Нью-Йорка і не стратять на електричному стільці. У міста, в обивательське середовище проникали жахливі чутки про агентів Гаріна, озброєних начебто кишеньковим інфрачервоним променем. Траплялися випадки, коли били невідомих людей і влаштовували миттєві паніки на вулицях, в кіно, в ресторанах, ВашІнгтонський уряд гримів словами, але, по суті, жахливо розгубився. Єдине з усієї ескадри судно, міноносець, який уцілів од загибелі коло Золотого острова, привіз військовому міністрові донесення про бій, — подробиці настільки жахливі, що їх побоялись опублікувати. П’ятнадцятидюймові гармати були безсилі проти світлової вежі острова Негідників.

Усі ці неприємності змусили уряд Сполучених Штатів скликати у ВашІнгтоні конференцію.

Коли призначили її день, редакції газет, радіостанції усього світу отримали повідомлення про те, що інженер Гарін буде присутній на відкритті.

109

Гарін, Чермак та інженер Шефер спускалися на ліфті в глибочінь головної шахти. За слюдяними віконцями тяглися безмежні ряди труб, дротів, кріплень, елеваторних колодязів, майданчиків, залізних дверей.

Поминули вісімнадцять поясів земної кори — вісімнадцять шарів, за якими, як за шарами дерева, позначилися епохи життя планети. Органічне життя починалося з четвертого “від огню” шару, який утворив палеозойський океан. Незаймані води його містили радіоактивні солі і велику кількість вуглекислоти. Це була “вода життя”.

На зорі наступної — мезозойської — ери з вод його вийшли гігантські чудовиська. Мільйони років вони лякали землю криками жадібності. Ще вище, в шарах шахти, знаходили рештки птахів, ще вище — ссавців. А далі уже підходив льодовиковий період — суворий сніжний ранок людства.

Ліфт опускався через останній, дев’ятнадцятий шар, утворений з полум’я й хаосу виверження. Це була земля архейської ери — суцільний чорно-багровий, дрібнозернистий граніт.

Гарін нетерпляче кусав ніготь. Усі троє мовчали. Було важко дихати. На спині у кожного висів кисневий апарат. Чулося ревіння гіперболоїдів та вибухи.

Ліфт потрапив у смугу яскравого світла електричних ламп і зупинився над величезною воронкою, де скупчувалися гази. Гарін і Шефер наділи гумові круглі, як у водо-, лазів, шоломи і пройшли через люк воронки на вузьку залізну драбину, котра вела стрімко вниз на глибину п’ятиповерхового будинку. Вони почали спускатися. Драбина кінчалася кільцевим майданчиком. На ньому кілька голих до пояса робітників, у круглих шоломах, з кисневими апаратами за спиною, сиділи навпочіпки над кожухами гіперболоїдів. Дивлячись униз, у прірву, що гула, робітники контролювали і спрямовували проміння.

Такі ж стрімкі, з круглими прутами-східцями драбини з’єднували цей майданчик з нижнім кільцем. Там стояли охолоджувачі з рідким повітрям. Робітники, вдягнуті з ніг до голови в прорезинену повсть, у кисневих шоломах, керували з нижнього майданчика охолоджувачами та черпаками елеваторів. Це було найнебезпечніше місце робіт. Невправний рух, і людина попадала під ріжучий промінь гіперболоїда. Внизу розжарена порода тріскалась і вибухала в струменях рідкого повітря. Знизу летіли осколки породи і клуби газів.

Елеватори виймали за годину до п’ятдесяти тонн. Працювали злагоджено. Заглиблювалися черпаки, і разом з ними опускалася вся система — “залізний кріт”, — збудована за кресленнями Манцева, верхнє кільце з гіперболоїдами і нагорі газова воронка. Кріплення шахти починалися вже вище за “кротову” систему.

Шефер узяв з черпака, що мчав мимо, пригорщу сірого пилу. Гарін розтер його між пальцями. Нетерплячим рухом наказав дати олівець. Написав на коробці від цигарок:

“Важкі шлаки. Лава”.

Шефер закивав круглим очкастим шоломом. Обережно посуваючись краєм кільцевого майданчика, вони зупинилися перед приладами, які висіли на монолітній стіні шахти на сталевих тросах, що спускалися в міру опускання всієї системи “залізного крота”. ‘Це були барометри, сейсмографи, компаси, маятники, котрі записували величину прискорення сили тяжіння на даній глибині, електромагнітні вимірювачі.

Шефер показав на маятника, взяв у Гаріна коробку від цигарок і написав на ній не кваплячись акуратним німецьким почерком:

“Прискорення сили тяжіння збільшилося на дев’ять сотих від учорашнього ранку. На цій глибині прискорення мало впасти до 0,98, замість цього ми маємо збільшення прискорення на 1,07…”

“Магніти?” — написав Гарін.

Шефер відповів:

“Сьогодні зранку магнітні прилади стоять на нулі. Ми опустилися нижче за магнітне поле”.

Спершись руками на коліна, Гарін довго дивився вниз, у чорний колодязь, що звужувався до ледь видимої цяточки, де бурчав, вгризаючись дедалі глибше в землю, “залізний кріт”. Сьогодні зранку шахта почала проходити крізь Олівіновий пояс.

110

— Ну як, Іване, здоров’ячко?

Шельга погладив хлопчика по голові. Іван сидів у нього в маленькому прибережному будиночку, край вікна, дивився на океан. Будиночок складено з прибережного каміння, обмазано свіжо-жовтою глиною. За вікном по синьому океану котилися хвилі, біліючи піною, розбивались об рифи, об прибережний пісок самітної бухточки, де жив Шельга.

Івана привезли напівмертвого на повітряному кораблі, Шельга ледь одходив його. Якби не своя людина на острові, Іван навряд чи лишився б жити. Він був геть обморожений, застуджений і до всього ще й пригнічений: повірив людям, старався з останніх сил, а що вийшло?

— Мені тепер, товаришу Шельга, в Радянську Росію в’їзду нема, засудять.

— Кинь, дурнику. Ти ні в чому не винен.

Чи сидів Іван на березі, на камінці, чи ловив крабів, чи бродив островом серед чудес, завзятої праці, метушливих чужих людей, — ні-ні, та й обертав тужливі очі на захід, де занурювалася в океан розкішна куля сонця, де ще далі за сонцем лежала Радянська Батьківщина.

— Надворі ніч, — говорив він тихо, — у нас в Ленінграді — ранок. Товариш Тарашкін чаю з ситником напився, пішов на роботу. У клубі на Крестовці човни конопатять, через два дні підняття прапора.

Коли хлопчик одужав, Шельга почав обережно пояснювати йому стан речей і помітив, так само як і Тарашкін свого часу, що Іван меткий розуміти з півслова і настроєний непримиренно, по-радянському. Якби тільки не скнів він по Ленінграду — золотий був би хлопчина.

— Ну, Іване, — одного разу весело сказав Шельга, — ну, Іванцю, скоро виряджу тебе додому.

— Спасибі, Василю Віталійовичу.

— Тільки треба буде спочатку одну штуку утнути.

— Готовий.

— Ти лазити моторний?

— У Сибіру, Василю Віталійовичу, на п’ятдесятиметро-ві кедри лазив по шишки: вилізеш — землі звідти не видно.

— Коли треба буде, скажу, що робити. Тільки даремно не вештайся по острову. Візьми краще вудочку, лови морських їжаків.

111

Гарін тепер впевнено посувався у своїх роботах за планом, який знайшов у записках і щоденниках Манцева.

Черпаки пройшли потужний шар магми. На дні шахти чувся гул кипучого підземного океану. Стіни шахти, заморожені в товщину на тридцять метрів, утворювали нездоланний циліндр, — все-таки шахта так здригалась і коливалася, що довелось кинути всі сили на дальше заморожування. Елеватори викидали тепер на поверхню залізо, нікель та олівін.

Почалися дивовижні явища. У морі, куди сталеві стрічки та понтони викидали підняту на поверхню породу, виникло свічення. Воно посилювалося протягом декількох діб. Нарешті величезні маси води, каміння, піску разом з понтонами злетіли в повітря. Вибух був такий сильний, що ураганом зруйнувало робітничі бараки, і велика хвиля, ринувши на острів, мало не залила шахти.

Довелося перевантажувати породу на баржі і топити її далеко в океані, де не припинялися свічення та вибухи. Це можна було пояснити ще невідомими явищами атомного розпаду елемента М.

Не менш дивовижне відбувалось і на дні шахти. Почалося з того, що магнітні прилади, які вказували ще недавно нульові позначки, несподівано виявили магнітне поле страшенної напруги. Стрілки поповзли до відказу. З дна шахти линуло лілувате мерехтливе світло. Саме повітря мовби перероджувалось. Азот і кисень повітря, бомбардовані міріадами альфа-частинок, розпадалися на гелій та водень.

Частина вільного водню згоряла у променях гіперболоїдів, — шахтою шугали язики вогню, чулися ніби пістолетні постріли. На робітниках спалахував одяг. Шахта здригалася від якихось припливів і відпливів у океані магми. Помітили, що сталеві черпаки і залізні частини вкриває землисто-червоний наліт. У залізних частинах машин почався процес бурхливого розпадання атомів. Багатьох робітників обпалили невидимі промені. І все-таки з попередньою настирливістю “залізний кріт” вгризався в Олівіновий пояс.

Гарін майже не виходив із шахти. Тільки тепер він почав розуміти усе безумство своєї справи. Ніхто не міг сказати, на якій глибині залягає шар кипучого підземного океану. Скільки ще кілометрів доведеться проходити крізь розплавлений олівін. Одно безсумнівно — прилади вказували на присутність у центрі землі магнітного твердого ядра надзвичайно низької температури.

Була небезпека, що заморожений циліндр шахти, щільніший за розплавлене середовище навколо нього, відірве сила земного тяжіння, і він помчить до центра. Справді, в стінах шахти почали виникати небезпечні тріщини, через які з шипінням проривалися гази. Довелося зменшити вдвічі діаметр шахти і ставити міцні вертикальні кріплення.

Багато часу забрало спорудження нового, вдвічі меншого в діаметрі “залізного крота”. Втішними були тільки звістки з “Арізони”. Вночі яхта, що знову крейсувала під піратським прапором, увірвалася в гавань Мельбурна, підпалила склади копри (кокосового волокна), аби сповістити про своє прибуття, і зажадала п’ять мільйонів фунтів. (Для перестраху збили променем бульвар на березі моря). За кілька годин місто обезлюдніло, банки виплатили гроші. Коли “Арізона” виходила з гавані, її зустрів англійський стаціонар і відкрив вогонь. Шестидюймовий снаряд над ватерлінією пробив яхту наскрізь, але вона атакувала і вщент розбила військове судно. Боєм командувала мадам Ламоль з маківки вежі гіперболоїда.

Це повідомлення звеселило Гаріна. Останнім часом його обсідали похмурі думки. А що коли Манцев помилився у своїх розрахунках? Так само, як рік тому в самітному будинку на Петроградській стороні, стомлений мозок його шукав порятунку, якщо застукає невдача з шахтою.

Двадцять п’ятого квітня, стоячи всередині кротової системи на кільцевому майданчику, Гарін спостерігав незвичайне явище. Згори, з воронки, де скупчувалися гази, ринув ртутний дощ. Довелося зупинити гіперболоїди, Послабили заморожування на дні шахти. Черпаки пройшли олівіиові породи, тепер брали чисту ртуть. Наступний номер, вісімдесят перший у таблиці Менделєєва, за ртуттю стояв метал талій. Золото (за атомною вагою — 197,2 і номером — 79) стояло у таблиці вище од ртуті.

Те, що сталася катасторофа і золота не знайшли, проходячи крізь шари металів, розташованих за питомою вагою, розуміли тільки Гарін та інженер Шефер. Це була катастрофа! Клятий Манцев помилився!

Гарін похилив голову. Він сподівався на що завгодно, тільки не на такий жалюгідний кінець. Шефер розгублено простягнув перед себе руку долонею вгору, ловлячи крапельки ртуті, що падали з-під воронки. Враз він схопив Гаріна за лікоть і потягнув до стрімкої драбини. Коли вони вилізли нагору, сіли у ліфт і зняли гумові шоломи, Шефер затупотів важкими черевиками. Кістляве, по-дитячому простувате обличчя його світилося радістю.

— Це ж золото! — крикнув він регочучи. — Ми просто баранячі голови. Золото і ртуть киплять поряд. Що виходить? Ртутне золото!.. Дивіться ж! — Він розтулив долоню, на якій лежали рідкі шротинки. — У ртуті золотавий відтінок. Тут дев’яносто процентів червоного золота.

112

Золото, як нафта, само пливло з землі. Роботи по заглибленню шахти припинили. “Залізного крота” розібрали і вийняли. Тимчасові фермові кріплення шахти знімали. Замість них ставили на всю глибочінь масивні сталеві циліндри, всередині яких пролягала система охолоджувальних труб.

Треба було тільки регулювати температуру, щоб добувати ртутне золото на будь-якій висоті шахти, яке виштовхувала знизу розжарена пара. Гарін вирахував, що після того, як сталеві циліндри опустять до самісінького дна, ртутне золото можна підняти на всю висоту і черпати його прямо з поверхні землі.

Від шахти на північний схід спішно будували ртутопровід. У лівому крилі замку, що прилягало до підніжжя вежі великого гіперболоїда, ставили печі і вмазували фаянсові тиглі, де мало випаровуватися золото.

Гарін передбачав довести спочатку добову продукцію золота до десяти тисяч пудів, тобто до ста мільйонів доларів на добу.

“Арізоні” наказали повернутися на острів. Мадам Ламоль відповіла поздоровленням і по радіо оголосила всім, всім, всім, що припиняє піратські напади в Тихому океані.

113

Незадовго до відкриття Вашінгтонської конференції у гавань Сан-Франціско зайшло п’ять океанських кораблів. Вони мирно підняли голландський прапор і ошвартувалися край набережної серед тисячі подібних торговельних суден у широкій і димній затоці, залитій літнім сонцем.

Капітани зійшли на берег. Все було гаразд. На кораблях сушилися матроські спідні. Мили палуби. Митні чиновники дещо здивувалися, побачивши вантаж на суднах під голландським прапором. Але їм пояснили, що відлиті по п’ять кілограмів бруски жовтого металу не що інше, як золото, яке привезли для продажу.

Чиновники посміялися з такого кумедного жарту:

— Почім же ви продаєте золото? Хе!

— По собівартості, — відповіли помічники капітанів. (На всіх п’яти кораблях відбувалася слово в слово одна й та ж розмова).

— А саме?

— По два з половиною долари за кілограм.

— Недорого ціните ваше золото.

— Продаємо дешево, товару багато, — відказали помічники капітанів, посмоктуючи люльки.

Так чиновники і записали в журналах: “Вантаж — бруски жовтого металу під назвою золото”. Посміялись і пішли геть. А сміятися зовсім було нічого.

За два дні в Сан-Франціско в ранкових газетах, у відділі оголошень, на біло-жовтих афішах, розклеєних по рекламних стовпах, та й просто на тротуарах крейдою було написано:

“Інженер Петро Гарін, вважаючи, що війна за незалежність Золотого острова закінчена і глибоко сумуючи над жертвами, яких зазнав противник, з повагою пропонує жителям Сполучених Штатів як початок мирних торгових зносин п’ять кораблів червоного золота. П’ятикілограмові бруски золота продаються по ціні два з половиною долари за кілограм. Хто бажає, може купити їх у тютюнових, москательних, молочних лавках, у газетних кіосках, у чистильників чобіт і так далі. Прошу впевнитися в справжності золота, яке у мене є в необмеженій кількості. З пошаною. Гарін”.

Звісно, ніхто не повірив цим безглуздим рекламам. Більшість контрагентів приховали золоті злитки. І все-таки в місті почали говорити про Петра Гаріна, пірата й легендарного негідника, що знову потривожив спокій чесних людей. Вечірні газети зажадали лінчувати П’єра Гаррі. О шостій годині вечора гультяї ринули в гавань і на летючих мітингах ухваляли резолюцію — затопити Гарінські пароплави і повісити команди на ліхтарних стовпах. Полісмени ледве стримували натовпи.

Саме тоді портові власті здійснювали розслідування. Всі папери на п’яти кораблях були справжні, самі судна не підлягали секвестру,[63] оскільки їхнім власником була відома голландська транспортна компанія. Все ж власті вимагали заборонити продавати бруски, оскільки це підбурювало населення. Проте жоден чиновник не втримався, коли в кишені йому поклали по два бруски. На зуб, на колір, на вагу цс було справжнісіньке золото, хоч лусни. Питання про торгівлю лишили відкритим, тимчасово затерли.

У тридцять дві редакції щоденних газет якісь небалакучі моряки втягли по мішку із загадковими брусками. Сказали тільки: “В подарунок”. Редактори обурились. У тридцяти двох редакціях зчинився страшенний гармидер. Викликали ювелірів. Пропонували криваві заходи проти нахабства П’єра Гаррі. Але бруски невідомо куди зникли із редакцій тридцяти двох газет.

Протягом ночі по місту було розкидано золоті бруски просто на тротуарах. На дев’яту годину в перукарнях і тютюнових лавках вивісили оголошення: “Тут продають червоне золото по два з половиною долари за кіло”. Населення завагалося.

Найгірше було те, що ніхто не розумів, чому продають золото по два з половиною долари за кілограм. Але не купити — означало пошитися в дурні. В місті почалися товчія і неподобства. Багатотисячний натовп, стоячи в гавані перед кораблями, кричав: “Бруски, бруски, бруски!..” Золото продавали прямо на сходнях. Цього дня зупинилися трамваї і підземна дорога. У конторах і казенних установах зчинився хаос: чиновники замість того, щоб працювати, бігали по тютюнових лавках, аби купити брусочок. Склади і магазини не торгували, прикажчики втекли, у місті хазяйнували злодії та зломщики.

Поширилася чутка, буцімто золота для продажу привезли в обмеженій кількості і більше кораблів з брусками не буде.

На третій день в усіх кінцях Америки почалася золота лихоманка. Тихоокеанські лінії залізниць повезли на захід схвильованих, здивованих, непевних, сколошканих шукачів щастя. Поїзди захоплювали з бою. Відчувалася величезна розгубленість в цій хвилі людського безглуздя.

Із запізненням, як завжди це буває, з Вашінгтона надійшло урядове розпорядження: “Поліцейським військам перетнути шлях до суден, навантажених так званим золотом. Командирів і команди арештувати, судна опечатати”. Наказ було виконано.

Розлючені люди, що приїхали по щастя з інших кінців країни, кинули справи, службу, аби заповнити розпечені сонцем набережні Сан-Франціско, де все їстівне наче знищила саранча, — здичавілі люди прорвали шереги полісменів, билися мов шалені револьверами, ножами, зубами, скинули багатьох полісменів у затоку, звільнили команди Гарінських пароплавів і встановили збройну чергу за золотом.

Прибуло ще три пароплави із Золотого острова. Крани почали вивантажувати в’язки брусків просто на набережну, звалювати їх у стоси. В цьому був якийсь нестерпний жах. Люди тремтіли, дивлячись із черг на скарби, що сяяли на бруківці.

Саме тоді агенти Гаріна закінчили встановлювати у великих містах вуличні гучномовці. Суботнього дня, коли населення міст, закінчивши службу й роботу, залюднило вулиці, пролунав по всій Америці гучний, з варварським акцентом, але надзвичайно впевнений голос:

“Американці! До вас звертається інженер Гарін, той, кого оголошено поза законом, ким лякають дітей. Американці, я вчинив немало злочинів, але всі вони вели мене до однієї мети: щастя людства. Я привласнив клаптнк землі, нікчемний острівець, щоб на ньому довести до кінця грандіозну і небувалу спразу. Я надумав проникнути в надра землі, до незайманих покладів золота. На глибині восьми кілометрів виявлено потужний шар кипучого золота. Американці, кожен торгує тим, що має. Я пропоную вам свій товар — золото. Я наживаю на ньому десять центів на долар, при ціні два з половиною долари за кілограм. Це скромно. Але чому мені забороняють продавати мій товар? Де ваша свобода торгівлі? Ваш уряд зневажає священні основи свободи і прогресу. Я готовий відшкодувати воєнні витрати. Я повертаю державі, компаніям і приватним особам усі гроші, котрі “Арізона” реквізувала на суднах та в банках відповідно до звичаїв військового часу. Я прошу тільки одного — дозвольте мені вільно продавати золото. Ваш уряд забороняє мені це, накладає арешт на мої кораблі. Я віддаюся під захист. усього населення Сполучених Штатів”.

Полісмени тієї ж ночі знищили гучномовці. Уряд звернувся до розсудливості населення:

“…Хай правильно те, про що повідомив горезвісний бандит, виходець з Радянської Росії, інженер Гарін. Але тим швидше треба засипати шахту на Золотому острові, знищити саму можливість мати невичерпні запаси золота. Що буде з еквівалентом праці, щастя, життя, коли золото почнуть копати, як глину? Людство неминуче повернеться до первісних часів, до мінової торгівлі, до дикунства й хаосу. Загине вся економічна система, вмре промисловість і торгівля. Інженер Гарін — жахливий провокатор, слуга диявола. Його завдання — девальвувати[64] долар. Але цього він не доможеться…”

Уряд намалював жалюгідну картину знищення золотого паритету. Та розсудливих було мало. Божевілля охопило всю країну. За прикладом Сан-Франціско, у містах зупинялося життя. Поїзди і мільйони автомобілів мчали на захід. Що ближче до Тихого океану, то дорожчими ставали продукти харчування. їх ні на чому було підвозити. Голодні шукачі щастя грабували продуктові лавки. Фунт шинки підскочив до ста доларів. У Сан-Франціско люди мерли на вулицях. Од голоду, спраги, палючої спеки божеволіли.

На вузлових станціях, на коліях лежали вбиті під час штурму поїздів. По дорогах, путівцями, через гори, ліси, рівнини брели — назад на схід — купки щасливців, тягнучи на спинах мішки із золотими брусками. Тих, що відстали, вбивали місцеві жителі та бандити.

Почалося полювання на золотонош, на них нападали навіть з аеропланів.

Уряд вдався нарешті до крайніх заходів. Палата вотувала закон про загальну мобілізацію у віці від сімнадцяти до сорока п’яти років, а тих, хто ухилявся, судив військово-польовий суд. В Нью-Йорку у кварталах бідноти розстріляли кількасот чоловік. На вокзалах з’явилися озброєні солдати. Декого хапали, стягували з площадок вагонів, стріляли в повітря і в людей. Але поїзди виходили переповнені. Залізниці, які належали приватним компаніям, вважали за вигідніше не звертати уваги на розпорядження уряду.

До Сан-Франціско прибуло ще п ять пароплавів і арі-на і на відкритому рейді, на видноколі затоки, стала на якір красуня “Арізона” — “гроза морів”. Під захистом її двох гіперболоїдів кораблі розвантажували золото.

Ось за яких умов настав день відкриття Вашінгтонсь-кої конференції. Місяць тому Америка мала половину золота на земній кулі. Нині, що не кажи, золотий фонд Америки розцінювали дешевше рівно у двісті п’ятдесят разів. Труднощі, величезні збитки, чималі людські жертви, все це можна було якось пережити. А що коли божевільному негідникові Гаріну спаде на думку продавати золото по долару за кілограм або по десять центів? Старі сенатори і члени палати ходили по кулуарах з білими від жаху очима. Промислові й фінансові королі розводили руками:

“Це світова катастрофа, — гірше, ніж зіткнення з кометою”.

“Хто такий інженер Гарін? — питали. — Що йому, власне, треба? Розорити країну? Безглуздо. Незрозуміло… Чого він домагається? Хоче бути диктатором? Будь ласка, якщо ти найбагатша людина в світі. Зрештою, нам і самим цей демократичний лад набрид гірше за маргарин… У країні неподобства, розбій, безладдя, казна-що, — нехай уже краще править країною диктатор, вождь з вовчою хваткою”.

Коли дізналися, що на засіданні буде сам Гарін, людей у конференц-залі скупчилося стільки, що дехто вчепився за колони, за вікна. З’явилася президія. Сіли. Мовчали. Чекали. Нарешті голова відкрив рота, і всі, хто був у залі, обернулися до високих білих з золотом дверей. Вони розчинились. Увійшов невеликий на зріст чоловік, надзвичайно блідий, з гострою темною борідкою, з темними очима, обведеними тінню. Він був у сірому звичайному піджаку, червона краватка — метеликом, черевики коричневі, на товстій підошві, у лівій руці нові рукавички.

Він зупинився, глибоко втягнув повітря крізь ніздрі. Коротко кивнув головою і жваво піднявся сходинками на трибуну. Випростався. Борідка його стала сторчма. Відсунув од себе графин з водою. (В усьому залі було чути, як булькнула вода, — запала така тиша). Високим голосом, з варварською вимовою, він сказав:

— Джентльмени… Я — Гарін… Я приніс світові золото…

Весь зал вибухнув оплесками. Всі як один підвелись і однією горлянкою вигукнули:

— Хай живе містер Гарін!.. Хай живе диктатор!..

За вікнами мільйонна юрма ревіла, тупочучи в такт підошвами:

— Бруски!.. Бруски!.. Бруски!..

114

“Арізона” щойно повернулась у гавань Золотого острова. Янсен доповідав мадам Ламоль про стан речей на континенті. Зоя лежала ще в ліжку, серед мереживних подушок (малий ранковий прийом). Напівтемну спальню наповнювали гострі пахощі квітів, що линули з саду. Над правою рукою її клопотала манікюрша. У другій вона тримала дзеркальце і, розмовляючи, нєвдоволено поглядала на себе.

— Але, друже мій, Гарін божеволіє, — сказала вона Янсену, — він знецінює золото… Він хоче бути диктатором жебраків.

Янсен скоса поглядав на розкіш щойно прибраної спальні. Відказав, тримаючи на колінах кашкета:

— Гарін сказав мені, щоб ви не турбувалися, мадам Ламоль. Він ні на крок не відступає від задуманої програми. Поваливши золото, він виграв бій. На наступному тижні сенат оголосить його диктатором. Тоді він підніме ціну золота.

— Яким чином? Не розумію.

— Видасть закон про заборону ввезення і продажу золота. Через місяць воно підніметься до колишньої ціни. Продано не так уже й багато. Більше було галасу.

— А шахта?

— Шахту знищать.

Мадам Ламоль спохмурніла. Закурила:

— Нічого не розумію.

— Треба, щоб кількість золота було обмежено, інакше воно втратить дух людського поту. Звісно, перед тим як знищити шахту, добудуть стільки, щоб за Гаріним лишилося більше п’ятдесяти процентів світової кількості золота. Отже, паритет, якщо і впаде, то на кілька центів за долар.

— Чудово… але скільки ж вони асигнують на мій двір, на мої фантазії? Мені треба страшенно багато.

— Гарін просив вас скласти кошторис. Згідно з законодавством вам дадуть стільки, скільки ви вимагатимете…

— Але хіба я знаю, скільки мені треба?.. Як це все безглуздо!.. По-перше, на місці робітничого висілка, майстерень, складів треба спорудити театри, готелі, цирки. Це буде місто чудес… Мости, як на стародавніх китайських малюнках, з’єднають острів з мілинами та рифами. Там я побудую купальні, павільйони для ігор, гавані для яхт і повітряних кораблів. На півдні острова стоятиме величезна будівля, помітна за багато миль: “Будинок, де спочине геній”. Я пограбую всі музеї Європи. Я зберу все, що створило людство. Любий мій, у мене голова розколюється від усіх цих планів. Я й у сні бачу якісь мармурові сходи, що зникають під хмарами, свята, карнавали… Янсен випростався на золоченому стільчику:

— Мадам Ламоль…

— Стривайте, — нетерпляче урвала вона, — за три тижні сюди приїздить мій двір. Весь цей набрід треба годувати, розважати й давати йому лад. Я хочу запросити з Європи двох-трьох справжнісіньких королів і дюжину принців крові. Ми привеземо папу з Рима на дирижаблі. Я хочу бути помазаною і коронованою за всіма правилами, щоб перестали складати про мене вуличні фокстроти…

— Мадам Ламоль, — сказав Янсен благально, — я не бачив вас цілий місяць. Поки ви ще вільні. Вийдемо в море. “Арізону” опоряджено заново. Мені хотілось би знову постояти з вами на містку під зорями.

— Не знаю, Янсен, не знаю, — проказала Зоя, — інколи мені починає видаватися, що щастя — тільки в гонитві за щастям… І ще — у спогадах… Але це в хвилини втоми… Колись я повернуся до вас, Янсен… Я знаю, ви чекатимете на мене терпеливо… Згадаєте… Середземне море, блакитний день, коли я посвятила вас у командори ордена “Божественної Зої”… (Вона засміялась і стиснула пальцями його потилицю). А якщо не повернусь, Янсен, то мрія і туга по мені — хіба це не щастя? Ах, друже мій, ніхто не знає, що Золотий острів-це тільки сон, що наснився мені одного разу в Середземному морі, — я задрімала на палубі і побачила сходи й палаци. Палаци, що виникають з моря, — один над одним, виступами, один від одного чудовіші… І силу-силенну гарних людей, моїх людей, моїх, розумієте. Ні, я не заспокоюся, поки не збудую місто, що наснилося мені. Знаю, вірний друже мій, ви пропонуєте мені себе, капітанський місток і морську пустелю замість мого божевільного марення. Любий, любий Янсен, що ж мені вдіяти з собою?.. Я повинна летіти в оцю запаморочливу фантазію, поки не зупиниться серце…

115

У білому будиночку на березі самітної бухти Золотого острова цілу ніч точилися гарячі суперечки. Шельга зачитав звернення, яке написав поспіхом:

“Трудящі всього світу! Ви знаєте розміри і наслідки паніки, що охопила Сполучені Штати, коли в гавань Сан-Франціско ввійшли кораблі Гаріна, навантажені золотом. Капіталізм захитався: золото знецінюється, всі валюти летять шкереберть, капіталісти не мають чим платити своїм найманцям — поліції, каральним військам, провокаторам і продажним народним трибунам. На весь зріст піднявся привид пролетарської революції.

Але інженер Гарін, що завдав такого удару капіталізмові, зовсім не хоче, щоб наслідком його авантюр була революція.

Гарін прагне влади. Гарін ламає на своєму шляху опір капіталістів, які ще недостатньо зрозуміли, що Гарін — нове знаряддя боротьби з пролетарською революцією.

Гарїн дуже швидко домовиться з найкрупнішими капіталістами.

Вони оголосять його диктатором і вождем. Він привласнить собі половину світового золота і тоді накаже засипати шахту на Золотому острові, щоб кількість золота була обмежена.

Він разом із зграєю найкрупніших капіталістів пограбує людство і перетворить людей на рабів.

Трудящі всього світу! Година вирішальної боротьби настала. Про це оголошує Революційний комітет Золотого острова. Він оголошує, що Золотий острів разом із шахтою і гіперболоїдами має належати повстанцям усього світу. Невичерпні запаси золота віднині в руках трудящих. Гарін із своєю зграєю буде жорстоко захищатися. Чим швидше ми перейдемо в наступ, тим вірніша наша перемога”.

Не всі члени Революційного комітету схвалили це звернення, — дехто вагався, наляканий сміливістю: чи пощастить так швидко підняти робітників? Чи пощастить роздобути зброю? У капіталістів і флот, і могутні армії, і поліція, озброєна бойовими газами та кулеметами… Чи не краще зачекати або, вже на крайній випадок, почати із загального страйку?..

Шельга, стримуючи лють, говорив нестійким: — Революція — це вища стратегія. А стратегія — наука перемагати. Перемагає той, хто бере ініціативу до своїх рук, хто сміливий. Спокійно зважуватимете потім, коли після перемоги надумаєте писати для майбутніх поколінь історію нашої перемоги… Підняти повстання нам пощастить, якщо ми напружимо всі сили. Зброю добудемо в бою. Перемогу забезпечено, бо перемогти хоче все трудове людство, а ми — його передовий загін. Так кажуть більшовики. А більшовики не знають поразок.

На ці його слова високий парубок з блакитними очима- шахтар, який мовчав під час суперечки, вийняв з рота люльку.

— Баста! — сказав він густим голосом. — Годі базікати. За справу, хлопці!..

116

Сивий високий камердинер, у ліврейному фраку і в панчохах, тихо зайшов до почивальні, поставив чашку шоколаду та бісквіти на нічний столик і з тихим шелестом розсунув штори на вікнах. Гарін розплющив очі:

— Цигарку.

Цієї російської звички — курити натщесерце — він не міг позбутися, хоча знав, що американське вишукане товариство, яке цікавиться кожним його кроком, рухом, словом, вбачає в курінні натщесерце деяку ознаку аморальності.

У щоденних фейлетонах вся американська преса цілком обілила минуле Петра Гаріна. Якщо йому в минулому доводилося пити вино, то тільки з примусу, а насправді він — ворог алкоголю; всі газети запевняли, що улюблена справа його і мадам Ламоль у години відпочинку — читати вголос розділи з біблії; деякі його різкі вчинки (історія у Білль Давре, висадження в повітря хімічних заводів, потоплення американської ескадри та Іи.) пояснювали одні — фатальною випадковістю, інші — необережним поводженням з гіперболоїдом, принаймні велика людина щиро й глибоко в них розкаюється і готується вступити в лоно церкви, щоб остаточно змити з себе мимовільні гріхи (між протистантською та католицькою церквами уже почалася боротьба за Петра Гаріна), і, нарешті, йому приписували захоплення з дитинства щонайменше десятьма видами спорту.

Викуривши товсту цигарку, Гарін глянув на шоколад. Якби це було тоді, коли його вважали негідником і розбійником, він попросив би содової і коньяку, щоб гарненько розворушити нерви, але пити диктаторові півсвіту зранку коньяк! Така безпутність одвернула б усю солідну буржуазію, яка згуртувалася, мов наполеонівська гвардія, навколо його трону.

Морщачись, він сьорбнув шоколад. Камердинер, який з урочистим смутком стояв біля дверей, спитав напівголосно:

— Пан диктатор дозволять зайти особистому секретареві?

Гарін ліниво сів на ліжку, накинув шовкову піжаму:

— Просіть.

Увійшов секретар, гідно три рази — біля дверей, посеред кімнати і коло ліжка — вклонився диктаторові. Побажав доброго ранку. Ледь-ледь скосив оком на стілець.

— Сідайте, — запросив Гарін, позіхнувши так, що клацнули зуби.

Особистий секретар сів. Це був середніх літ кістлявий чоловік із зморшкуватим лобом і запалими щоками, вдягнений у все темне. Повіки його були завжди напівопущені. Його вважали найелегантнішою людиною в Новому Світі і, як гадав Петро Петрович, крупні фінансисти приставили до нього за шпигуна.

— Що нового? — спитав Гарін. — Як золотий курс?

— Піднімається.

— Тугувато все-таки. Га? Секретар меланхолійно підвів повіки:

— Так, в’яло. Все ще в’яло.

— Мерзотники!

Гарін всунув босі ноги у парчеві капці і заходив по білому килиму почивальні:

— Мерзотники, віслюки!

Мимохіть лівою рукою поліз за спину, великим пальцем правої зачепився за зв’язки піжамових штанів і так ходив. Пасмо волосся впало на чоло. Мабуть, і секретареві ця хвилина видавалася історичною: він випростався, витягнув шию з крохмального коміра, ніби прислухався до ходи історії.

— Мерзотники! — останній раз повторив Гарін. — Повільне зростання курсу я розумію як недовіру до мене. До мене! Ви розумієте? Я видам декрет про заборону вільно продавати золоті бруски під страхом смертної кари… Пишіть: “Од сього числа постановою сенату…”

Покінчивши з цією справою, він викурив другу цигарку. Кинув недопалок у недопиту чашку шоколаду. Спитав:. — Що нового ще? Замахів на моє життя не було?

Довгими пальцями з довгими відполірованими нігтями секретар вийняв з портфеля аркушик, прочитав його, перегорнув, знову перегорнув:

— Учора ввечері і сьогодні о пів на сьому ранку поліція викрила два нових замахи на вас, сер.

— Ага! Чудово. Опублікувати в пресі. Хто ж це такі? Сподіваюся, юрма сама скарала негідників? Що?

— Вчора ввечері у парку перед палацом помітили молодика, на вигляд робітник, у кишенях його знайшли дві залізні гайки, кожна вагою по п’ятсот грамів. На жаль, було вже пізно, парк малолюдний, і лише кільком перехожим, які дізналися, що готується замах на життя палко любимого диктатора, пощастило вдарити декілька разів негідника. Його затримали.

— Оці перехожі були приватні особи чи агенти?

У секретаря затремтіли повіки, він ледь-ледь усміхнувся куточками рота — єдиною в усій Північній Америці непідробною усмішкою:

— Звісно, сер, це були приватні особи, чесні торговці, віддані вам, сер.

— Дізнатися імена торговців, — продиктував Гарін, — у пресі висловити їм мою палку подяку. Того, хто хотів учинити замах, судити за всією суворістю законів. Після засудження я його помилую.

— Другий замах готувався теж у парку, — вів далі секретар. — Помітили даму, яка дивилася на вікна вашої почивальні, сер. У дами знайшли невеликий револьвер.

— Молоденька?

— П’ятдесяти трьох років.

- І що ж юрма?

— Юрма вдовольнилася тим, що збила з неї капелюшок, зламала парасольку і розтоптала сумочку. Такий порівняно незначний ентузіазм пояснюється раннім часом і жалюгідним виглядом самої дами, котра одразу втратила свідомість, побачивши розлючену юрму.

— Видати старій вороні закордонний паспорт і негайно вивезти за межі Сполучених Штатів. У пресі говорити стисло про цей інцидент. Що ще?

За п’ять до дев’ятої Гарін прийняв душ, після чого віддався на милість перукареві та його чотирьом помічникам. Він сів у особливе, на зразок зуболікарського, крісло, покрите льняним простирадлом, перед потрійним дзеркал лом. Одночасно на обличчя йому зробили парову ванну, над нігтями обох рук запурхали пилочками, ножичками, замшевими подушечками дві блондинки, над нігтями ніг — дві вправні мулатки. Волосся на голові освіжили в кількох туалетних водах та есенціях, підкрутили щипцями та зачесали так, що стало непомітно пліші. Цирульник, якому надано титул баронета за чудове мистецтво, поголив Петра Петровича, напудрив і напарфумив обличчя й голову різними духами: шию — пахощами троянд, за вухами — шипром, скроні — букетом Верне, біля губів — гілкою яблуні (греб епл), борідку — найтоншими духами “Сутінки”.

Після всіх маніпуляцій диктатора можна було огорнути шовковим папером, покласти у футляр і надіслати на виставку. Гарін ледве дотерпів до кінця, він зазнавав цих маніпуляцій щоранку, і в газетах писали про його “чверть години після ванни”. Діватися було нікуди.

Потім він попрямував до гардеробної, де на нього чекали двоє лакеїв і той самий камердинер з шкарпетками, сорочками, черевиками тощо. На сьогодні він вибрав коричневий костюм з іскоркою. Газетярі писали, що одним з найчудовіших талантів диктатора було вміння вибрати краватку. Доводилося коритись і пильнувати. Чортихаючися, Гарін вибрав краватку в барвах павичевого пера.

Прямуючи до їдальні, оздобленої з середньовічним смаком, Гарін подумав:

“Так довго не витримати. От чорт, нав’язали режим!”

За сніданком (знов-таки ні краплі алкоголю) диктатор мав переглядати кореспонденцію. На севрській таці лежало майже триста листів. Жуючи копчену підсмажену рибу, несмачну шинку і вівсяну кашу, зварену на воді без солі (вранішня їжа спортсменів та моральних людей), Гарін брав навмання хрусткі конверти. Розкривав брудною виделкою, мигцем читав:

“Моє серце б’ється, від хвилювання моя рука ледве виводить оці рядки. Що ви подумаєте про мене? Боже! Я вас кохаю. Я покохала вас од тієї хвилини, коли побачила в газеті ваш портрет. Я молода. Я дочка гідних батьків”.

Завжди надсилали фото. Від фотографій (за місяць їх надійшло кілька десятків тисяч) оцих мордочок з пишним волоссям, невинними очима і дурненькими носиками ставало страшенно, смертельно нудно. Здійснити запаморочливий шлях од Крестовського острова до Вашінгто-на, від нетопленої кімнати в самітному будинку на Петроградській, де Гарін ходив з кутка в куток, стискуючи руки і шукаючи майже неіснуючу лазівку порятунку (втеча на “Бібігонді”), до золотого крісла голови в сенаті, куди він за двадцять хвилин має їхати. Жахнути світ, мати підземний океан золота, домогтися влади світової, — все тільки для того, щоб потрапити в пастку філістерського пайнуднішого життя.

— Тьху ти, чорт!

Гарін жбурнув серветку, забарабанив пальцями. Нічого не придумаєш. Домагатися нічого. Дістався самісінької гори. Диктатор. Зажадати хіба імператорського титулу? Тоді вже зовсім замучать. Втекти? Куди? і навіщо? До Зої? Ах, Зоя! З нею урвалося щось найголовніше, що виникло вологої, теплої ночі в старенькому готелі у Білль Давре. Тоді, під шелестіння листя за вікном, зародилась уся фантастика Гарінської авантюри. Тоді було захоплення майбутньою боротьбою. Тоді легко було сказати — кину до твоїх ніг світ… І ось Гарін — переможець. Світ — біля ніг. А він, Гарін, володар світу, їсть кашу без солі, роздивляється, позіхаючи, дурні фізіономії на фото. Фантастичний сон, що наснився у Білль Давре, відлетів од нього… Видавай декрети, корч із себе велику людину, будь пристойний щодо всього… От чорт!.. Не завадило б попросити коньяку…

Він обернувся до лакеїв, що стояли, як опудала в паноптикумі, на віддалі біля дверей. Одразу двоє вийшли наперед, один схилився запитально, другий промовив:

— Автомобіль пана диктатора подано.

До сенату диктатор зайшов, нахабно стукаючи підборами. Сівши в позолочене крісло, проказав металічним голосом формулу відкриття засідання. Брови його були насуплені, обличчя виражало енергію і рішучість. Десятки апаратів сфотографували і кінозняли його цієї хвилини.

Сенат мав честь піднести йому на сьогодні титули: лорда Нижнєуельського, герцога Неаполітанського, графа Шарлеруа, барона Мюльгаузена і співімператора Всеросійського. Від Північноамериканських Сполучених Штатів, де, на жаль, як у країні демократичній, титулів не було, піднесли звання “Бізмен оф готт”, що в перекладі на російську мову означало: “Купчина божою милістю”.

Гарін дякував. Він задоволено плюнув би на оці масні лисини і шановані пліші, що сиділи перед ним амфітеатром у двосвітному залі. Але він розумів, що не плюне, а зараз підведеться і подякує.

“Підождіть, — думав він, стоячи (блідий, маленький, з гострою борідкою) перед амфітеатром, що аплодував йому, — піднесу я вам проект про чистоту расового відбору ї першої тисячі…” Але й сам відчував, що руки й ноги його сплутані, і в званні лорда, герцога, графа, божого купчини він нічого такого рішучого не піднесе… А на бенкет зараз поїде із залу сенату…

На вулиці автомобіль диктатора вітали вигуками. Та коли придивитися — кричали все якісь високі хлопці, схожі на переодягнутих поліцейських чиновників. Гарін розкланювався і махав рукою, затягнутою в лимонну рукавичку. Ех, коли б не родився він у Росії, коли б не пережив він революцію, мабуть, поїздка по місту серед радісного народу, що виражає свої вірнопіддані почуття вигуками “гіп, гіп” та підкиданням бутоньєрок, зробила б йому най-, жвавішу приємність. Але Гарін був отруєною людиною. Він сердився: “Дешевина, дешевина, заткніть горлянки, радіти нічому”. Він вийшов з машини біля під’їзду міської думи, де десятки жіночих рук (доньок гасових, залізничних, консервних та Інших королів) обсипали його квітами.

Вибігаючи сходами, він посилав рукою поцілуночки праворуч і ліворуч. У залі гримнула музика на честь божого купчини. Він сів, і сіли всі. Сніжно-білий стіл у вигляді літери “П” рябів квітами, сяяв кришталем. Біля кожного прибору лежало по одинадцять срібних ножів та одинадцять виделок різних розмірів (не рахуючи ложок, ложечок, пінцетів для омарів і щипчиків для спаржі). Треба було не помилитися — яким ножем і виделкою що їсти.

Гарін заскреготів зубами від люті: аристократи, подумаєш, — з двохсот чоловік за столом три чверті продавали оселедці на вулиці, а тепер інакше як за допомогою одинадцяти виделок їм непристойно їсти! Але очі були втуплені в диктатора, і він і цього разу скорився громадському тискові — поводився за столом зразково.

Після черепахового супу почалися промови. Гарін слухав їх стоячи, тримаючи келих шампанського. “Нап’юсь!”- зигзагом майнула думка. Марна спроба.

Двом своїм сусідкам, балакучим красуням, він навіть підтвердив, що справді вечорами читає біблію.

Між третім солодким і кавою відповів на промови:

“Панове, владу, якою ви мене наділили, я приймаю як перст божий, і священний обов’язок моєї совісті наказує застосувати цю небувалу в історії владу, аби розширити наші ринки, щоб пишніше розквітла наша промисловість і торгівля та щоб придушити безпутні спроби голоти скинути існуючий лад…” і таке інше…

Промова справила відрадне враження. Щоправда, по закінченні її диктатор додав, мовби про себе, три якихось енергійних слова, але їх було сказано незрозумілою, певно, російською, мовою, і вони лишилися непомічені. Далі Гарін вклонився на три боки і вийшов під виючі звуки труб, гуркіт литавр та радісні вигуки. Він поїхав додому.

У вестибюлі палацу жбурнув на підлогу палицю й капелюха (паніка серед лакеїв, що кинулися піднімати), глибоко засунув руки в кишені штанів і, сердито задерши борідку, пішов по розкішному килиму. В кабінеті на нього чекав особистий секретар.

— О сьомій годині вечора в клубі “Пасифік” на честь пана диктатора відбудеться вечеря. Гратиме симфонічний оркестр.

— Так, — сказав Гарін. — Ще що?

— Об одинадцятій годині сьогодні ж у білому залі готелю “Індіана” відбудеться бал на честь…

— Телефонуйте туди й туди, що я захворів, об’ївшись у міській ратуші крабами.

— Наважуся висловити побоювання, що клопоту буде більше од вигаданої хвороби: до вас негайно приїде все місто висловлювати співчуття. Крім того — газетні хронікери. Вони намагаються проникнути навіть через димарі каміна…

— Ваша правда. Я їду. — Гарін подзвонив. — Ванну. Приготувати вечірній туалет, регалії[65] та ордени.

Гарін сів до столу (ліворуч — радіоприймач, праворуч- телефони, прямо — труба диктофона). Присунув чисту чвертку паперу, вмочив перо і раптом задумався…

“Зоє, — почав він писати по-російському твердим, великим почерком, — друже мій, тільки Ви одна можете зрозуміти, як я пошився в дурні…”

За чверть до восьмої Гарін квапливо підійшов до столу. На ньому був фрак, зірки, регалії та стрічки поверх жилета. Лунали різні сигнали радіоприймача, завжди настроєного на хвилю станції Золотого острова. Гарін надів навушники. Зоїн голос, виразний, але неживий, мовби з іншої планети, повторював по-російському:

— Гарін, ми загинули… Гарін, ми загинули… На острові повстання. Великий гіперболоїд захопили. Янсен зі мною… Якщо вдасться, — тікаємо на “Арізоні”.

Голос урвався. Гарін стояв край столу, не знімаючи навушників. Особистий секретар, з циліндром і палицею Гаріна, чекав біля дверей. І ось із приймача знову пролунали сигнали. Але інший уже голос, чоловічий, різкий, почав по-англійському.

“Трудящі всього світу. Ви знаєте розміри і наслідки паніки, що охопила Сполучені Штати…”

Дослухавши до кінця заклик Шельги, Гарін зняв навушники. Не поспішаючи, криво посміхнувшися, закурив сигару. Із шухляд столу вийняв пачку стодоларових папірців та нікельований апарат на зразок револьвера з товстим дулом: це був його останній винахід — кишеньковий гіперболоїд. Помахом брів підкликав особистого секретаря.

— Накажіть негайно підготувати дорожну машину.

У секретаря вперше за весь час підвелися повіки, руді очі колюче глянули на Гаріна:

— Але, пане диктатор…

— Мовчати! Негайно переказати начальникові військ, губернаторові міста та громадським властям, що з сьомої години вводиться військове становище. Єдиний захід припинення безпорядку в місті — розстріл.

Секретар миттю зник за дверима.

Гарін підійшов до потрійного дзеркала. Він був у регаліях і зірках, блідий, схожий на воскову ляльку із паноптикуму. Він довго дивився на себе, і враз одне око його само собою глузливо підморгнуло… “Намазуй п’яти, П’єр Гаррі, намазуй п’яти хутчій”, — проказав він сам до себе пошепки.

117

Події на Золотому острові почалися надвечір двадцять третього червня. Цілий день бушував океан. Грозові хмари повзли з південного заходу. Тріщало небо від вогневих зигзагів. Водяний пил мчав шаленим туманом через увесь острів.

Наприкінці дня гроза вщухла, блискавки шугали далеко за краєм океану, та вітер з непослабною силою пригинав до землі дерева, хилив стріли високих ліхтарів, рвав дроти, зривав безформними полотнищами дахи з бараків і завивав і свистів по всьому острову з такою сатанинською люттю, що все живе сховалося в домівках. У гавані скрипіли кораблі на причалах, декілька барок зірвало з якірних ланцюгів і віднесло в океан. Як поплавок, одна в невеликій гавані, проти палацу стрибала на хвилях “Арізона”.

Населення острова стало значно менше за останній час. Роботи в шахті припинено. Велетенські будови мадам Ламоль ще не починали. Із шести тисяч робітників лишилося близько п’ятисот. Інші покинули острів, прихопивши золото. Спустілі бараки робітничого висілка ламали, землю вирівнювали під майбутнє будівництво.

Гвардійцям нічого було робити на цьому мирному клаптику землі. Минув той час, коли жовто-білі, як сторожові пси, стовбичили з гвинтівками на скелях, походжали вздовж дротів, багатозначно клацаючи затворами. Гвардійці почали спиватися. Сумували за великими містами, шикарними ресторанами. Просили відпустки, загрожували бунтом. Та було суворе розпорядження Гаріна: ні відпусток, ні звільнень. Гвардійські казарми весь час були під прицілом дула великого гіперболоїда.

У казармах відбувалася запекла гра. Розплачувались іменними записками, оскільки золото, що лежало стосами біля казарм, стало всім сіллю в оці. Грали на зброю, на обкурені люльки, на пляшки старого коньяку або на — “раз-два по пиці”. Надвечір звичайно вся казарма напивалася як барило. Генерал Субботін уже ледве міг підтримувати не те що дисципліну, — куди там, — просто пристойність.

— Панове офіцери, сором, — гримів щовечора голос генерала Субботіна в офіцерській їдальні, — занепали, панове офіцери!

Жодні заходи впливу не допомагали. Та ніколи ще не було такої пиятики, як у день шторму двадцять третього червня. Вітер, що завивав, нагнав на гвардійців страшенну тугу, навіяв спомини, занили давні рани. Водяний пил бив дощем у вікно. Ураганним вогнем гухкала і гахкала небесна артилерія. Здригалися стіни, дзвеніли склянки на столах. Гвардійці за довгими столами, поклавши на них лікті, підпираючи молодецькі голови, нечесані, немиті, співали вражу пісню: “Ех, яблучко, куди котишся…” і ця пісня, дідько знає з якого далекого життя завезена на загублений серед хвиль острівець, видавалася дрібкою рідної солі. Похитувались у сльозах п’яні голови. Генерал Субботін захрип, впливаючи, — послав усіх до чортів свинячих, напився сам.

Розвідка Ревному (в особі Івана Гусєва) повідомила про важке становище ворога в казармах. О сьомій годині вечора Шельга з п’ятьма кремезними шахтарями підійшов до гауптвахти {перед казармою) і почав лаятися з двома підпилими вартовими, котрі стояли біля гвинтівок у козлах. Вартові втратили пильність, враз їх збили з ніг, обеззброїли і зв’язали. Шельга захопив сотню гвинтівок. їх одразу роздали робітникам, що підходили від ліхтаря до ліхтаря, ховаючись за деревами й кущами, повзучи через лужок.

Сто чоловік увірвалося в казарму. Почався жахливий переполох, гвардійці зустріли повстанців пляшками й табуретами, відступили, організувались і відкрили револьверний вогонь. На сходах, у коридорах, у дортуарах точився бій. Тверезі й п’яні билися врукопаш. Із розбитих вікон линули дикі зойки. Повстанців було мало — один на п’ятьох, — але вони молотили, як ціпами, мозолястими кулачищами розніжених жовто-білих. Надбігали підкріплення. Гвардійці почали плигати з вікон. У кількох місцях спалахнула пожежа, казарми затягло димом.

118

Янсен біг порожніми, неосвітленими кімнатами палацу. З гуркотом і шипінням накидався прибій на веранду. Свистів вітер, хиталися віконні рами. Янсен кликав мадам Ламоль, прислухався, страшенно стривожений.

Він побіг униз, на половину Гаріна, мчав саженними стрибками по сходах. Внизу чулися постріли, поодинокі вигуки. Він виглянув у внутрішній сад. Нікого, ні душі. На протилежному боці, під аркою, обвитою плющем, зовні грюкали у ворота. Як можна було тай міцно спати, що лише куля, яка розбила шибку, розбудила Янсена. Мадам Ламоль втекла? Можливо, її вбито?

Він одчинив якісь двері навмання. Ввійшов. Чотири голубуваті кулі і п’ята, що висіла під мозаїчною стелею, освітлювали столи, заставлені приладами, мармурові дошки з вимірювачами, лаковані ящики та шафочки з катодними лампами, проводи динамо, письмовий стіл, захаращений кресленнями. Це був кабінет Гаріна. На килимі валялася зіжмакана хусточка. Янсен схопив її, — вена пахла парфумами мадам Ламоль. Тоді він згадав, що з кабінету є підземний хід до ліфта великого гіперболоїда і десь тут мають бути потаємні двері. Мадам Ламоль, звичайно, при перших же пострілах побігла на вежу, — як було не здогадатися!

Він озирався, шукаючи ці дверцята. Та ось почувся дзенькіт битих шибок, тупотіння ніг, за стіною почали перегукуватися квапливі голоси. В палац увірвалися. То чого ж зволікає мадам Ламоль? Він підбіг до двостулкових різьблених дверей і замкнув їх на ключ. Вихопив револьвер. Видавалося, весь палац наповнився ходою, голосами, криками.

— Янсен!

Перед ним стояла мадам Ламоль. Її зблідлі губи заворушилися, але він не чув, що вона сказала. Він дивився на неї, важко дихаючи.

— Ми загинули, Янсен, ми загинули! — повторила вона.

На ній була чорна сукня. Руки, вузькі й стиснуті, притулені до грудей. Очі схвильовані, як синя буря. Мадам Ламоль сказала:

— Ліфт великого гіперболоїда не діє, ліфт піднято на самісінький верх. На вежі хтось сидить. Вони вилізли зовні по перекладинах… Я певна, що це — хлопчисько Гусев…

Хруснувши пальцями, вона дивилася на різьблені двері. Брови їй насуплювалися. За дверима шалено протупотіли десятки ніг. Залунав дикий зойк. Метушня. Хапливі постріли. Мадам Ламоль стрімко сіла до столу, ввімкнула рубильник: м’яко завило динамо, лілово засвітилися грушеподібні лампи. Застукотів ключ, надсилаючи сигнали.

— Гарін, ми загинули… Гарін, ми загинули… — почала вона, нахилившись над сіткою мікрофона.

За хвилину різьблені двері затріщали під ударами кулаків і ніг.

— Одімкніть двері! Одмикай!.. — пролунали голоси.

Мадам Ламоль схопила Янсена за руку, потягла до стіни і ногою натиснула на закрутку різьбленої прикраси біля самісінької підлоги. Штофна панель між двома напів-колонками нечутно впала вглибину. Мадам Ламоль і Янсен прослизнули через потаємний отвір у підземний хід. Панель стала на попереднє місце.

Після грози особливо яскраво мерехтіли й палали зорі над схвильованим океаном. Вітер збивав з ніг. Високо здіймався прибій. Гуркотіло каміння. Крізь шум океану чулися постріли. Мадам Ламоль і Янсен бігли, ховаючись за кущами й скелями, до північної бухти, де завжди стояв моторний катерок. Праворуч чорною стіною височів палац, ліворуч-хвилі, світні гриви піни і — далеко-вогники підстрибуючої “Арізони”. Позаду ґратчастим силуетом, що зникав у небі, мріла вежа великого гіперболоїда. На самісінькій маківці її було світло.

— Дивіться, — відкинувшись на бігу і махнувши рукою у напрямі вежі, вигукнула мадам Ламоль, — там світло! Це смерть!

Вона спустилася стрімким схилом до бухти, закритої від хвиль. Тут, край сходів, що вели на веранду палацу, біля невеликих бонів, хитався катерок. Вона стрибнула в нього, перебігла на корму і тремтячими руками ввімкнула стартер.

— Швидше, швидше, Янсен!

Катерок був ошвартований на ланцюгу. Засунувши в кільце дуло револьвера, Янсен ламав замок. Нагорі, на веранді, брязнувши, розчинилися двері, вибігли озброєні люди. Янсен кинув револьвер і вхопив ланцюг біля землі. М’язи його затріщали, шия надулася, лопнув гаплик на комірі куртки. Несподівано почав стріляти запущений мотор. Люди на терасі побігли донизу сходами, розмахуючи зброєю та вигукуючи: “Стій, стій!”

Останнім зусиллям Янсен вирвав ланцюг, далеко відштовхнув катер, що пахкаЕ, на хвилі, і швидко порачкував уздовж борту до керма.

Описавши круту дугу, катер помчав до вузького виходу з бухти. Навздогін блиснули постріли.

— Трап, чорти солоні! — гаркнув Янсен на катері, що вистрибував під бортом “Арізони”. — Де старший помічник? Спить! Повішу!

— Тут, тут, капітане. Єсть, капітане.

— Рубай канатні Запускай мотори! Повний газ! Гаси вогні!

- Єсть, єсть, капітане!

Мадам Ламоль перша піднялася штормовим трапом. Перехилившись через борт, вона побачила, що Янсен силкується підвестися й хилиться якось набік, судорожно ловить кинутий кінець. Хвиля накрила його разом з катером, і знову виринуло його обличчя, що відпльовувалося, спотворене гримасою болю.

— Янсен, що з вами?

— Мене поранено.

Четверо матросів стрибнули в катерок, підхопили Яи-сена, підняли на борт. На палубі він упав, тримаючись за бік, знепритомнів. Його віднесли до каюти.

Повним ходом, розрізаючи хвилі, занурюючись у водяні провалля, “Арізона” одпливала від острова. Командував старший помічник. Мадам Ламоль стояла поруч нього на містку, вчепившись у поручні. З неї лилася вода, сукня обліпила її. Вона дивилася, як розгоряється заграва (горіли казарми) і чорний дим, прокручений вогняними спіралями, затягує острів. Та ось вона, очевидно, щось помітила, схопила командира за рукав:

— Поверніть на південний захід…

— Тут рифи, мадам.

— Мовчати, не ваше діло!.. Ідіть, стежачи за островом з лівого борту.

Вона побігла до ґратчастої вежки гіперболоїда. Пелена води, котячись од носа палубою, накрила мадам Ламоль, збила з ніг. Матрос підхопив її мокру й оскаженілу від люті. Вона вирвалась, видряпалася на вежку.

На острові, високо над димом пожежі, виблискувала сліпуча зірка, — це працював великий гіперболоїд, намацуючи “Арізону”.

Мадам Ламоль вирішила битися, все одно ніяк не уникнути променя, що хапає з вежі на батато миль. Промінь спочатку стрибав по зорях, по обрію, описуючи за кілька секунд коло в чотириста кілометрів. Але тепер він настирливо намацував західний сектор океану, біг по гребенях хвиль, і слід його позначався густими клубами пари.

“Арізона” йшла повним ходом за сім миль вздовж острова. Занурюючись до щогл у шиплячу воду, злітала шкаралупкою на хвилю, і тоді з кормової вежки мадам Ламоль била у відповідь променем по острову. Вже запалали на ньому подекуди дерев’яні будівлі. Снопи іскор здіймалися високо, наче їх роздмухували гігантські міхи. Заграва кинула відблиски на весь чорний, схвильований океан. І ось, коли “Арізона” піднялася на гребінь, з острова побачили силует яхти, і палюче-біла голка затанцювала круг неї, б’ючи зверху донизу, зигзагами, і удари, зовсім близько, зближуючись, падали то позаду корми, то перед носом.

Зої видавалося, що сліпуча зірка коле їй просто в очі, і вона сама намагалася поцілити дулом апарата у цю зірку на далекій вежі. Шалено тули гвинти “Арізони”, корма оголилась, і судно почало вже хилитися носом, ковзаючи з хвилі. Саме тоді промінь, намацавши приціл, злетів, затріпотів, наче примірявся, і, не вагаючись, почав падати на профіль яхти. Зоя заплющила очі. Мабуть, у всіх, хто на борту був свідком цієї дуелі, завмерло серце.

Коли Зоя розплющила очі, перед нею була стіна води, безодня, куди ковзнула “Арізона”. “Це ще не смерть”, — подумала Зоя. Зняла руки з апарата, і руки її безсило впали.

Коли знову почали підніматися на хвилю, стало зрозуміло, чому поминула смерть. Величезні хмари диму вкривали весь острів і вежу, — мабуть, вибухнули нафтові цистерни. За димовою запоною “Арізона” могла спокійно пливти далі.

Зоя не знала, чи пощастило їй збити великий гіперболоїд, чи тільки За димом не стало видно зірки. Та хіба тепер не все одно… Вона ледве спустилася з вежки. Тримаючись за снасті, ввійшла до каюти, де за синіми занавісками тяжко дихав Янсен. Впала в крісло, запалила воскового сірника, закурила.

“Арізона” відпливала на північний захід. Вітер послабшав, та океан все ще був неспокійний. Багато разів на день яхта надсилала умовні сигнали, намагаючись зв’язатися з Гаріним, і в сотнях тисяч радіоприймачів по всьому світові лунав Зоїн голос: “Що робити, куди йти? Ми на такій-то широті і довготі. Ждемо вказівок”.

Океанські пароплави, перехоплюючи ці повідомлення, квапилися відпливати подалі од страшного місця, де знову з’явилась “Арізона” — “гроза морів”.

119

Хмари палаючої нафти огортали Золотий острів. Після урагану настав штиль, і чорний дим піднімався до безхмарного неба, кидаючи на воду океану величезну тінь на декілька кілометрів.

Острів видавався мертвим, і тільки з боку шахти, як завжди, весь час поскрипували черепки елеваторів.

Потім серед тиші пролунала музика: врочистий повільний марш. Крізь димову імлу можна було бачити сотні дві людей: вони йшли, підвівши голови, їхні обличчя були суворі й рішучі. Попереду четверо несли на плечах щось загорнуте в червоний прапор. Вони зійшли на скелю, де височіла гранчаста вежа великого гіперболоїда, і край її підніжжя поклали довгий згорток.

Це було тіло Івана Гусєва. Він загинув учора під час бою з “Арізоною”. Видряпавшись, мов кіт, зовні ґратчастими кріпленнями вежі, він увімкнув великий гіперболоїд, намацав “Арізону” серед величезних хвиль.

Вогняний шнур “Арізони” танцював по острову, підпалюючи будівлі, зрізав ліхтарні стовпи, дерева. “Гадюка”, — шепотів Іван, обертаючи дуло апарата і так само, як під час письмового уроку, коли Тарашкін вчив його грамоти, допомагав собі язиком.

Він спіймав “Арізону” на фокус і бив променем по воді позаду корми й перед носом, зближуючи кут. Заважали хмари диму від цистерн, що спалахнули. Раптом промінь з “Арізони” перетворився на сліпучу зірку, і вона, сяючи, вжалила Івана в очі. Прошитий наскрізь променем, він упав на кожух великого гіперболоїда…

— Спи спокійно, Ванюшо, ти вмер як герой, — сказав Шельга.

Він опустився перед тілом Івана, відгорнув край прапора і поцілував хлопчика в чоло.

Труби заграли, і двісті чоловік заспівали “Інтернаціонал”.

Трохи часу по тому із клубів чорного диму вилетів двомоторний потужний аероплан. Набираючи висоту, він повернув на захід…

120

— Усі ваші розпорядження виконано, пане диктатор…

Гарін замкнув вихідні двері на ключ, підійшов до плоскої книжкової шафи і праворуч од неї провів рукою. Секретар сказав усміхаючись:

— Кнопка потаємних дверей ліворуч, пане диктатор…

Гарін швидко, здивовано глянув на нього. Натиснув кнопку, книжкова шафа тихо відсунулася, відкриваючи вузький прохід у потаємні кімнати палацу.

— Прошу, — сказав Гарін, пропонуючи секретареві пройти туди першому. Секретар зблід. Гарін з крижаною ввічливістю підняв променевий револьвер на рівень його лоба. — Розсудливіше скорятися, пане секретар…

121

Двері з капітанської каюти відчинено навстіж. На койці лежав Янсен.

Яхта ледве посувалася. Серед тиші чути, як розбивалась об борт хвиля.

Бажання Янсена збулося, — він знову був в океані, один з мадам Ламоль. Він знав, що помирає. Кілька днів боровся за життя, — наскрізна кулева рана в живіт, — і, нарешті, затих. Дивився на зорі через відчинені двері, звідки линуло повітря вічності.

Знадвору, з’явившись тінню на зорях, увійшла мадам Ламоль. Схилилася над ним. Спитала пошепки, як він себе почуває. Він відповів рухом повік, і вона зрозуміла, що він хотів їй сказати: “Я щасливий, ти зі мною”. Коли у нього кілька разів, хапаючи повітря, судорожно піднялися груди, Зоя сіла біля койки і не ворушилася. Певно, сумні думки обсіли її.

— Друже мій, друже мій єдиний, — проказала вона з тихою розпукою, — ви один на світі кохали мене. Одному вам я була дорога. Вас не буде… Який холод, який холод…

Янсен не озвався, лише рухом повік мовби підтвердив про настання холоду. Вона бачила, що ніс його загострився, рот стулено у кволу посмішку. Ще недавно його обличчя палало гарячковим рум’янцем, тепер було як віск. Вона почекала ще багато хвилин, потім губами доторкнулася до його руки. Але він ще не помер. Повільно розплющив трохи очі, розтулив губи. Зої видалося, що він сказав: “Добре…”

Потім обличчя його змінилося. Вона одвернулась і обережно запнула сині шторки.

122

Секретар — найелегантніша людина у Сполучених Штатах — лежав ниць, учепившись закляклими пальцями в килим: він помер, навіть не крикнувши. Гарін, покутуючи тремтливі губи, повільно засовував у кишеню променевий револьвер. Потім підійшов до низеньких сталевих дверей. Набрав на мідному диску одному йому відому комбінацію літер, — двері розчинилися. Він зайшов до залізобетонної кімнати без вікон.

Це був особистий сейф диктатора. Але замість золота чи паперів тут містилося щось значно цінніше для Гаріна: привезений з Європи і спершу таємно переховуваний на Золотому острові, потім — тут, — у потаємних кімнатах палацу, третій двійник Гаріна — російський емігрант, барон Корф, який продав себе за величезні гроші.

Він сидів у м’якому шкіряному кріслі, поклавши ноги на позолочений столик, де стояли у вазах фрукти й ласощі (пити йому не дозволяли). На підлозі валялися книжки- англійські детективні романи. З нудьги барон Корф плював кісточками вишень у круглий екран телевізійного апарата, що стояв за три метри від його крісла.

— Нарешті, — мовив він, ліниво обернувшися до Гаріна, який саме увійшов. — Куди ви, чорт вас забирай, провалилися?.. Слухайте, чи довго ви ще маринуватимете мене в оцьому погребі? Їй-право, я волію голодати в Парижі… Замість відповіді Гарін здер з себе стрічку, скинув фрак з орденами і регаліями.

— Роздягайтеся.

— Навіщо? — спитав барон Корф дещо зацікавлено.

— Давайте ваш одяг.

— У чому справа?

- І — паспорт, усі папери… Де ваша бритва?

Гарін сів до туалетного столика. Не намилюючи щоки, морщачись од болю, швидко зголив вуса й бороду.

— Між іншим, поряд у кімнаті лежить людина. Запам’ятайте — це ваш особистий секретар. Коли про нього згадають, можете сказати, що послали його з секретним дорученням… Зрозуміли?

— У чому справа, я питаю? — закричав барон Корф, хапаючи на льоту Гарінські штани.

— Я пройду звідси потаємним ходом у парк, до моєї машини. Ви сховаєте секретаря в камін і підете в мій кабінет. Негайно викличете телефоном Роллінга. Сподіваюся, ви добре запам’ятали весь механізм моєї диктатури? Я, потім мій перший заступник — начальник таємної поліції, потім мій другий заступник — начальник відділу пропаганди, потім мій третій заступник — начальник відділу провокації. Потім таємна рада трьохсот, на чолі якої стоїть Роллінг. Якщо ви ще не зовсім перетворилися на ідіота, ви мали все це визубрити назубок… Скидайте штани, чорт вас забирай! Роллінгу зателефонуйте, що ви, тобто П’єр Гаррі, стаєте на чолі війська й поліції. Вам доведеться серйозно битися, голубе…

— Дозвольте, а коли Роллінг вгадає по голосу, що це не ви, а я…

— А! Зрештою їм наплювати… Був би диктатор…

— Дозвольте, дозвольте, — отже, з оцієї хвилини я перетворююся на Петра Петровича Гаріна?

— Бажаю успіху. Втішайтеся повнотою влади. Всі інструкції на письмовому столі… Я — зникаю…

Гарін так само, як щойно в дзеркало, підморгнув своєму двійникові і зник за дверима.

123

Тільки-но Гарін — один в закритій машині — помчав центральними вулицями міста, розвіявся будь-який сумнів: він вчасно накивав п’ятами. У робітничих районах та передмістях гули стотисячні юрми… Подекуди вже майоріли полотнища революційних прапорів… Поперек вулиць квапливо споруджували барикади з перекинутих автобусів, меблів, що викидали з вікон, дверей, ліхтарних стовпів, чавунних ґрат.

Досвідченим оком Гарін бачив, що робітники добре озброєні. На грузовиках, які пробивалися крізь натовп, везли кулемети, гранати, гвинтівки… Безсумнівно, це була робота Шельги.

Декілька годин тому Гарін впевнено кинув би війська на повсталих. Але тепер він нервово натискав на педаль машини, що мчала серед прокльонів та вигуків: “Геть диктатора! Геть раду трьохсот!”

Гіперболоїд захопив Шельга. Про це знали, про це кричали повстанці. Шельга розігрує революцію, як диригент — героїчну симфонію.

Гучномовці, встановлені за наказом Гаріна ще під час продажу золота, нині працювали проти нього — ширили на весь світ звістки про загальне повстання.

Двійник Гаріна, всупереч усім сподіванням Петра Петровича, почав діяти рішуче і навіть вдало. Його добірні війська штурмували барикади. Поліція з аеропланів скидала газові бомби. Кіннота рубала палашами людей на перехрестях. Особливі бригади ламали дверні замки, вдиралися в житла робітників, знищували все живе.

Та повстанці трималися вперто. В інших містах, у великих фабричних центрах, вони рішуче переходили в наступ. На середину дня всю країну охопило повстання…

Гарін витискував із машини всю швидкість її шістнадцяти циліндрів. Ураганом мчав вулицями провінційних містечок, збивав свиней, собак, душив курей. Перехожі не встигали вирячити очей, як закурена, чорна величезна машина диктатора, зменшуючись і ревучи, зникала за поворотом.

Він зупинився лише на кілька хвилин, щоб набрати бензину, налити води в радіатор. Мчав усю ніч.

На ранок владу диктатора ще не було скинуто. Столиця горіла, підпалена термітними бомбами, на вулицях валялося до п’ятдесяти тисяч трупів. “От тобі й барон!” — усміхнувся Гарін, коли на зупинці гучномовець прохрипів ці звістки.

О п’ятій годині наступного дня його машину обстріляли.

О сьомій годині, пролїтаючи якимсь містечком, він бачив революційні прапори і людей, що співали.

Він мчав усю другу ніч — на захід, до Тихого океану. Вдосвіта, заливаючи бензин, почув, нарешті, із чорного горла гучномовця добре знайомий голос Шельги:

— Перемога, перемога… Товариші, в моїх руках — жахлива зброя революції — гіперболоїд…

Скреготнувши зубами, не дослухавши, Гарін помчав далі. О десятій годині ранку він побачив перший плакат з боку шосе; на диктовому щиті величезними літерами стояло:

“Товариші… Диктатора взято живого. Але диктатор — двійник Гаріна, підставна особа. Петро Гарін зник. Він тікає на захід… Товариші, виявляйте пильність, затримайте машину диктатора… (Називали ознаки). Гарін не повинен уникнути революційного суду…”

Опівдні Гарін помітив позад себе мотоцикл. Він не чув пострілів, але за десять сантиметрів од його голови у склі машини появилася від кулі дірка з тріщинками. Потилиці стало холодно. Він витиснув весь газ, який могла дати машина, метнувся за пагорб, завернув до лісистих гір. Через годину вскочив у міжгір’я. Мотор почав здавати і заглух. Гарін вистрибнув, повернув кермо, пустив машину під укіс і, ледве розминаючи ноги, почав видиратися урвищем до соснового бору.

Згори він бачив, як промчало по шосе три мотоцикли. Задній зупинився. Озброєний, до пояса голий чоловік стрибнув з нього і зазирнув у прірву, де валялася розбита машина диктатора.

У лісі Петро Петрович скинув з себе все, крім штанів та натільної фуфайки, надрізав шкіру на черевиках і пішки почав добиратися до найближчої залізничної станції.

На четвертий день він дістався самотньої приморської мизи поблизу Лос-Анджелеса, де в ангарі висів завжди напоготові його дирижабль.

124

Вранішня зоря зійшла на безхмарному небі. Рожевою парою курився океан. Гарін, перехилившись з вікна гондоли дирижабля, ледве в бінокль помітив глибоко внизу вузеньку шкаралупу яхти. Вона дрімала на дзеркальній воді, що просвічувалася крізь легке млисте покриття.

Дирижабль почав спускатися. Він весь сяяв у промінні сонця. З яхти його помітили, підняли прапор. Коли гондола торкнулася води, од яхти відчалила шлюпка. За кермом сиділа Зоя. Гарін ледве пізнав її — так змарніло її обличчя. Він стрибнув у шлюпку, посміхаючись, мовби нічого не сталося, сів поруч Зої, поляскав її по руці:

— Радий тебе бачити. Не сумуй, крихітко. Зірвалося, — наплювати. Заваримо нову кашу… Ну, чого ти засмутилася?

Зоя. спохмурнівши, одвернулася, щоб не бачити його обличчя.

— Я щойно поховала Янсена. Я стомилася. Зараз мені все — все одно.

З-за небокраю зійшло сонце, — величезна куля викотилася над синьою пустелею, і туман розтанув, наче примарний.

Простелилася сонячна дорога, виграючи маслянистим полиском, і чорним силуетом на ній мріли три похилі щогли та ґратчасті вежки “Арізони”.

— Ванну, сніданок і — спати, — сказав Гарін.

125

“Арізона” повернула до Золотого острова. Гарін вирішив завдати удару в самісіньке серце повстанців — захопити великий гіперболоїд та шахту.

Гарін був упевнений в собі, рішучий, веселий, — до нього знову повернувся гарний настрій.

Вранці наступного дня помічник капітана, який взяв команду на судні після смерті Янсена, занепокоєно вказав на пірчасті хмари. Вони швидко піднімалися з-за східного краю океану, вкривали небо на величезній, десятикілометровій висоті. Насувався шторм, можливо, ураган — тайфун.

Гарін, заклопотаний своїми міркуваннями, послав капітана під три чорти.

— Ну, тайфун — дурниця собача. Додайте ходу…

Капітан похмуро дивився з містка на небо, що швидко затягувалося. Наказав задраїти люки, кріпити на палубі шлюпки і все, що могла змити вода.

Океан хмурнішав. Рвучко налітав вітер, загрозливим свистом попереджав моряків про близьке лихо. На місце вісників урагану- високих пірчастих хмар — посунули низькі хмари, що клубочилися. Вітер дедалі грізніше хвилював океан, пробігав неспокійними брижжами по величезних хвилях.

І от зі сходу почала сунути чорна, як кожушина, низька хмара зі свинцевою глибиною. Пориви вітру стали загрозливі. Хвилі перекочувалися через борт. І вже не брижами м’ялися горби сіро-холодних хвиль, — вітер зривав з них цілі запони, застилав туманом водяного пилу… Капітан сказав Зої та Гаріну:

- Ідіть униз. За чверть години ми будемо в центрі тайфуну. Мотори нас не врятують.

Ураган накинувся на “Арізону” з усім шалом одинадцяти балів. Яхта, занурюючись, нахиляючись з борту на борт так, що днище оголювалося до кіля, вже не слухаючись ні керма, ні гвинтів, мчала колами спіралі, що звужувалися, до центра тайфуну, або “вікна”, як його називають моряки.

“Вікно”, діаметром іноді до п’яти кілометрів, — центр обертання тайфуну; вітри силою в дванадцять балів мчать з усіх напрямків навколо “вікна”, врівноважуючи свої сили на його периферії.

Туди, у таке “вікно”, затягувало виром жалюгідну шкаралупку — “Арізону”.

Чорні хмари торкалися палуби. Стало темно, як уночі. Боки яхти тріщали. Люди, щоб не розбитися, чіплялися за будь-що. Капітан наказав прив’язати себе до поручнів містка.

“Арізону” підняло на гребінь водяної гори, поклало на борт і жбурнуло у вир. Нараз сліпуче сонце, миттєва безвітряність і зелено-прозорі, сяючі, як із рідкого скла, хвилі — десятиповерхові громаддя, що стикалися з оглушливим сплеском, ніби сам цар морський, Нептун, оскаженівши, ляскав у долоні…

Це й було “вікно”, найнсбезпечніше місце тайфуну. Тут потоки повітря линуть стрімко вгору, піднімаючи водяну пару на висоту десяти кілометрів, і там розкидають її плівками пірчастих хмар — верхніх вісників тайфуну…

З борту “Арізони” хвилі змили все: шлюпки, обидві ґратчасті вежки гіперболоїдів, димар і капітанський місток разом з капітаном…

“Вікно”, оточене темрявою і обертальними ураганами, мчало океаном, тягнучи на колотнечі жахливих хвиль “Арізону”.

Мотори перегоріли, кермо зірвало.

— Я більше не можу, — простогнала Зоя.

— Колись це має скінчитись… О чорт! — хрипко відказав Гарін.

Обоє вони були побиті, вимучені ударами об стіни і об меблі. Гаріну розсікло чоло. Зоя лежала на підлозі каюти, вхопившись за ніжку прикрученої койки. На підлозі разом з людьми перекочувалися чемодани, книжки, що випали із щафи, диванні подушки, коркові пояси, апельсини, черепки посуду.

— Гарін, я не можу, викинь мене в море…

Від сильного поштовху Зоя відірвалася од койки, покотилася. Гарін сторчма перелетів через неї, вдарився об двері…

Пролунав тріск, оглушливий хрускіт. Гуркіт падаючої води. Людський зойк. Каюта розвалилася. Могутній потік води підхопив двох людей, жбурнув їх у кипучий зелено-холодний вир…

Коли Гарін розплющив очі, за десять сантиметрів од його носа маленький рачок-самітник, що заліз до половини в перламутрову черепашку, вирячивши очі, здивовано ворушив вусами. Гарін над силу зрозумів: “Так, я живий…” Але ще довго не в змозі був підвестися. Він лежав на боці, на піску… Права рука була ушкоджена. Морщачись од болю, він все ж підібгав ноги, сів.

Неподалік, нагнувши тонкий стовбур, стояла пальма, свіжий вітер тріпотів її листям… Гарін підвівся, похитуючись, пішов. Навколо, куди б він не глянув, бігли і, добігши до низького берега, з шумом розбивалися зелено-сині, залиті сонцем хвилі… Декілька десятків пальм простерло по вітру широке, як віяла, листя. На піску там і тут валялися скалки дерева, ящики, якесь ганчір’я, канати… Це було все, що лишилося від “Арізони”, яка розбилася разом з усім екіпажем об рифи коралового острова.

Гарїн, накульгуючи, поплентався в глибину острівця, туди, де більш підвищені місця заросли низьким чагарником та яскраво-зеленою травою. Там лежала Зоя на спині, розкинувши руки. Гарін нахилився над нею, боячись доторкнутися до її тіла, щоб не відчути холоду смерті. Але Зоя була жива, — повіки її затремтіли, запалені губи розтулилися.

На кораловому острівці сіріло озерце дощової води, гіркуватої, але придатної для пиття. На відмілинах — черепашки, дрібні черепашечки, поліпи, креветки, — все, що колись було за харч первісній людині. Листя пальм могло правити за одяг і прикривати від полуденного сонця.

Двоє голих людей, викинутих на голу землю, могли якось жити… І вони почали жити на цьому острові, загубленому в пустелі Тихого океану. Не було навіть надії, що мимо пропливе корабель і, помітивши їх, візьме на борт.

Гарін збирав черепашки або сорочкою ловив рибу в прісному озерці. Зоя знайшла в одному з викинутих ящиків з “Арізони” п’ятдесят примірників книжки розкішного видання проектів палаців та розважальних павільйонів на Золотому острові. Там же були закони і статут придворного етикету мадам Ламоль — повелительки світу…

Цілими днями в тіні куреня із пальмового листя Зоя перегортала цю книжку, створену її ненаситною фантазією. Інші сорок дев’ять примірників, оправлених в золото і сап’ян, Гарін використав як огорожу для захисту од вітру.

Гарін і Зоя не розмовляли. Навіщо? Про що? Вони все життя були одинаками і ось здобули нарешті повну, цілковиту самотність.

Вони збилися у підрахунку днів, — перестали їх лічити. Коли проносилися грози над островом, озерце наповнювалося дощовою водою. Минали місяці, коли з безхмарного неба люто пекло сонце. Тоді їм доводилося пити тухлу воду…

Можливо, і тепер Гарін та Зоя збирають молюсків та устриць на цьому острівці. Наївшись, Зоя сідає гортати книжку з чудовими проектами палаців, де серед мармурових колонад і квітів височить її чудова статуя із мармуру, — Гарін, уткнувшися носом у пісок і прикрившись зотлілим піджачком, хропе, можливо, теж переживаючи у сні різні цікаві історії.

ЗМІСТ

АЕЛІТА. Роман. Переклад Є. Ромашко

ГІПЕРБОЛОЇД ІНЖЕНЕРА ГАРІНА. Роман. Переклад Б. Чайковського

1

Етруски — стародавній народ, який жив у Північній Італії. Знайдені під час розкопок в етруських містах великі керамічні вази — амфори — використовували для зберігання вина та масла і відзначалися своєрідною формою та оздобленням.

(обратно)

2

Парабола — незамкнена крива лінія. Кинутий камінь летить по параболі. Багато комет теж описують довкола Сонця параболу.

(обратно)

3

Фонограф — перший звукозаписуючий апарат. Записував голос і музику на воскові валики.

(обратно)

4

Мабуть, двигун повітряного корабля працював на енергії, яку передавали на відстань, а ці дроти були приймальною антеною.

(обратно)

5

Циклопічні стіни — будівлі, що збереглися з давніх-давен, зведені з дуже великих обтесаних каменів. Їхня монументальність образно виражена в тому, що спорудження їх приписують циклопам — міфічним однооким велетням.

(обратно)

6

Акведук — (лат. “Той, що воду веде”) — стародавня кам’яна споруда, щось на зразок моста з каналом для води. В давнину заміняв водопровід.

(обратно)

7

Миколаївський міст — тепер міст лейтенанта Шмідта.

(обратно)

8

Тіара — головний убір римського папи у формі потрійної корони. В давнину такий убір носили персидські і ассірійські царі. В Ленінграді перед приміщенням колишньої Академії наук стоять два сфінкси в тіарах, привезені з Єгипту.

(обратно)

9

Бумеранг — дерев’яна зброя австралійців. Коли його кинути, він обертається, як повітряний гвинт, і, якщо не влучить у ціль, повертається туди, звідки його кинуто.

(обратно)

10

Марском — слово, утворене за аналогією з “нарком”, тобто комісар Марса.

(обратно)

11

Саркофаг — у стародавньому Єгипті гробниця царів і знаті, куди вкладали труну з мумією. Пізніше — взагалі парадна гробниця.

(обратно)

12

Бони — плавучі загорожі на річкових пристанях і морських портах для безпеки суден.

(обратно)

13

Піротехніка — техніка виготовлення та запускання фейєрверків.

(обратно)

14

Концерн — велике монополістичне об’єднання капіталістичних підприємств, яким керує невеличка групка магнатів.

(обратно)

15

Штоф — важка візерунчаста шовкова тканина, якою оббивають стіни.

(обратно)

16

Бобрик — тут: дуже товстий пухнастий килим.

(обратно)

17

Юхта — шкіра особливої обробки.

(обратно)

18

Диспозиція — (лат. “розташування”) — план розташування та пересування військ для ведення бою, який складає полководець перед битвою.

(обратно)

19

Буферна держава — звичайно невелика за розмірами і слабка у військовому і політичному відношенні країна, що міститься між територіями великих держав.

(обратно)

20

Богема — у капіталістичному суспільстві дрібнобуржуазне середовище творчої інтелігенції, якій притаманні розбещеність, недбалість і безладне життя.

(обратно)

21

Трестування — таке об’єднання промислових підприємств, за якого вони, входячи в трест, втрачають свою господарську та фінансову самостійність.

(обратно)

22

Еджвудський арсенал — найбільший в Америці центр військово-хімічпої промисловості поблизу Еджвуда (США). Спорудили його американські імперіалісти в 1917–1918 роках.

(обратно)

23

Молібденова сталь — особливо міцний сплав сталі.

(обратно)

24

Маркізи — смугасті тикові навіси.

(обратно)

25

Герб Парижа (або по-древньому Лютеції) — золотий кораблик. (Прим. автора).

(обратно)

26

Аутригер — (англ.) — гребне судно з далеко винесеними кочетами.

(обратно)

27

Існує припущення, що між земною корою і твердим центральним ядром землі є шар розплавлених металів — так званий Олівіновнй пояс. (Прим, автора).

(обратно)

28

Восковий сірник — сірник-свічка, вкритий воском. Може довго горіти.

(обратно)

29

Ковно — тепер Каунас, велике місто в Литві.

(обратно)

30

Гріндель-Матьюз — винахідник, який зчинив чимало галасу в 20-х роках XX століття своїми “променями смерті”.

(обратно)

31

Патагонець — напівдикий житель Патагонії (Південна Америка).

(обратно)

32

Консьєржка (франц.) — жінка-швейцар, сторожиха.

(обратно)

33

Седан — місто у північно-східній Франції на річці Маас. Поблизу нього 1–2 вересня 1870 року відбулася битва між французькою армією та німецькою, що оточила її. Французька армія капітулювала за наказом Наполеона III, який був при ній. Поразка під Седаном спричинилась у Франції до падіння Другої імперії і проголошення республіки.

(обратно)

34

Кармеліти — чернечий орден (Прим. автора).

(обратно)

35

Генріх IV (1553–1610) — французький король (1594–1610), засновник династії Бурбонів, скинутої 1789 року. Він надав 1598 року свободу віросповідання гугенотам.

(обратно)

36

Консьєржері (франц.) — одна з найбільших в’язниць Парижа.

(обратно)

37

Тамплієри, або храмівники — один із духовно-лицарських орденів, заснованих під час хрестових походів. Пізніше були не тільки грізною збройною силою, але й великими фінансовими ділками. 1307 року всіх Тамплієрів, що перебували на території Франції, арештували і після катувань спалили, а величезне майно їхнє конфіскував король.

(обратно)

38

Галіфе (1830–1909) — генерал, один з найголовніших катів Паризької комуни 1871 року.

(обратно)

39

Космополіт (грецьк. “світовий громадянин”) — людина, яка заперечує поняття батьківщини і національності, визнає себе світовим громадянином.

(обратно)

40

Снайдерс Франс (1579–1657) — славнозвісний фламандський художник, друг і послідовник Рубенса. Особливо відомий своїми натюрмортами із зображенням овочів, фруктів, риби й дичини.

(обратно)

41

Норманни — войовничі германські племена, що населяли Скандинавію в середні віки. На своїх кораблях норманни здійснювали грабіжницькі наскоки на прибережні міста Європи.

(обратно)

42

Зігфріди — богатирі, герої; за ім’ям героя німецької міфології, рятівника нації та її богів.

(обратно)

43

Таціт (55-120 роки н. ери) — славнозвісний римський історик і один з видатних представників світової літератури.

(обратно)

44

Теракота (італ, “обпалена земля”) — 1) вироби з обпаленої, неглазурованої глини, 2) коричневий колір.

(обратно)

45

Сольдо (італ.) — дрібна мідна монета.

(обратно)

46

Форестьєра (італ.) — іноземка.

(обратно)

47

Гогенцоллерни — династія прусських королів (1701–1918) та імператорів Німеччини (1871–1918). Найвідоміші: Фрідріх II, якого розбила російська армія 1760 року, Вільгельм II, учасник першої світової війни 3914–1918 років, якого скинув німецький народ 1918 року.

(обратно)

48

Ширазькі килими — персидські килими із міста Шираза (південно-західний Іран, раніше столиця Персії).

(обратно)

49

Близько двохсот мільйонів карбованців золотом.

(обратно)

50

Демулен Камілл (1760–1794) — діяч французької буржуазної революції, журналіст, памфлетист. В міру розвитку революції схилявся до реакції і, нарешті, пристав до групи Дантона. Його скарали разом з Дантоном у березні 1794 року.

(обратно)

51

Дегустатор — людина, яка визначає якість продукту (вина, чаю, і т. д.) на смак.

(обратно)

52

Постійна вартість золота в усьому світі. Завдання Гаріна — знецінити золото, щоб вчинити хаос серед грошовитих магнатів буржуазного світу і захопити владу. (Прим, автора).

(обратно)

53

Васильєвський острів — один з районів Ленінграда.

(обратно)

54

Митниця — установа, яка здійснює контроль над перевезенням товарів через кордон і бере мито за ввезення.

(обратно)

55

Меккано — технічна гра, аби ознайомити дітей з механізмами; набір металевих деталей для складання моделей.

(обратно)

56

Храм Діани Ефесської , староримської богині місяця і полювання в місті Ефессі, славився своєю архітектурною красою; його спалив 356 року до н. е. грек Герострат. Він зробив це з метою прославитися.

(обратно)

57

Семіраміда — легендарна цариця Вавілона, при котрій було влаштовано на дахах будинків так звані “висячі сади”.

(обратно)

58

Колос Родоський — статуя старогрецького бога сонця Геліоса, що стояла при вході в гавань острова Родос.

(обратно)

59

Еманація (лат. “радон”) — газоподібний продукт розпаду радіоактивних речовин.

(обратно)

60

Гомо сапієнс (лат. “людина мисляча”) — сучасний тип людини.

(обратно)

61

Вікінг (скандінав.) — у VIII–X століттях древньоскандінавський витязь; часто — морський пірат.

(обратно)

62

Близько шести копійок.

(обратно)

63

Секвестр — заборона на приватну власність, яку накладає держава.

(обратно)

64

Девальвувати — знизити вартість.

(обратно)

65

Регалії — знаки високого сану: королівського — корона та скіпетр.

(обратно)

Оглавление

АЕЛІТА

ГІПЕРБОЛОЇД ІНЖЕНЕРА ГАРІНА

ЗМІСТ

Реклама на сайте