«Невидимець»

Герберт Уеллс НЕВИДИМЕЦЬ

Переклад з англійської Миколи Іванова

за редакцією Дмитра Паламарчука

Розділ І ПРИБУТТЯ НЕЗНАЙОМОГО

Стояв холодний лютневий ранок. Подував колький вітер, сипав і крутив сніг — останній того року. Незнайомий прийшов із станції Брембльгерст, тримаючи в обтягнутій рукавичкою руці маленьку чорну валізку. Він був закутаний з голови до п’ят, і під крисами м’якого фетрового капелюха ховалося геть усе його обличчя, крім блискучого кінчика носа. Сніг укривав йому плечі та груди і білим гребенем лежав на його валізці. Ледь живий від утоми, він увійшов до заїзду “Карета й коні” і жбурнув на підлогу свій багаж.

— Вогню! — закричав він. — В ім’я милосердя людського! Кімнату й вогню!

Він потупав ногами, струсив з себе у буфеті сніг і пішов слідом за місіс Гол до її вітальні сторгуватися про ціну. Не заходячи в довгі перемови, він кинув на стіл два соверени[1] і в такий спосіб найняв собі кімнату в заїзді.

Місіс Гол запалила в коминку і, залишивши Незнайомого на самоті, подалася власноручно готувати йому поїсти. Зимової пори постоялець в Айпінзі — подія незвичайна, а тим паче постоялець, що не дуже торгується; і місіс Гол вирішила бути гідною такого щастя.

Засмаживши грудинку і підбадьоривши свою мляву служницю Міллі кількома влучно добраними зневажливими словами, вона понесла скатертину, тарілки та склянки у вітальню і заходилась із надзвичайним “шиком” накривати на стіл. Дарма що вогонь у коминку жарко горів, постоялець місіс Гол, на превелике її здивовання, все ще був у пальті й капелюсі і, повернувшись до неї спиною, стояв біля вікна і дивився, як падає сніг надворі.

Руки в рукавичках він заклав за спину, а сам неначе поринув у задуму. Місіс Гол помітила, що сніг, танучи йому на плечах, стікав на килим.

— Можна взяти ваші капелюх та пальто, сер, і висушити їх на кухні? — спитала вона.

— Ні, — не обертаючись, відповів постоялець.

Місіс Гол не певна була, чи почула його, і повторила своє запитання.

Він повернув голову і глянув на неї через плече.

— Краще хай вони залишаться на мені, — з притиском одказав Незнайомий, і місіс Гол побачила, що він у великих синіх окулярах з бічними скельцями, а густі бакенбарди спускаються йому на комір пальта і зовсім закривають щоки.

— Дуже добре, сер, — сказала вона. — Як ваша ласка. За хвилину в кімнаті буде тепло.

Не відповівши нічого, він знову відвернув обличчя, а місіс Гол, почуваючи, що спроби її зав’язати розмову марні, нашвидкуруч заслала стіл і війнулася з кімнати. Зайшовши знову, вона побачила, що Незнайомий, немов кам’яна статуя, і далі згорбатіло стоїть на тому самому місці, піднявши комір пальта і спустивши вниз криси капелюха, що зовсім укривали йому обличчя й вуха. Вона досить гучно поставила на стіл яйця з грудинкою і скорше скрикнула, аніж сказала:

— Сніданок готовий, сер!

— Дякую, — відповів Незнайомий, але не ворухнувся, доки місіс Гол не зачинила за собою дверей.

Тільки тоді він повернувсь і нетерпляче наблизився до столу.

Ідучи повз буфет на кухню, місіс Гол почула рівномірний стукіт ложки, якою швидко крутили в мисці.

— Оце ще мені дівчисько! — сказала місіс Гол. — А я зовсім і забула… Завжди вона длубається!

І, взявши сама розмішувати гірчицю, місіс Гол підшкильнула Міллі за її надмірну млявість. Вона ж устигла вже підсмажити яєчню з шинкою, застелила стіл і геть усе поробила, поки та Міллі (добра з неї помічниця!) увесь цей час бабралась коло гірчиці! А тут як на те новий гість хоче пожити в них! Місіс Гол наповнила гірчичницю і, урочисто поставивши її на чорну з золотом тацю, понесла до вітальні.

Постукавши у двері, вона одразу ж і ввійшла. Її пожилець зробив швидкий рух, і місіс Гол встигла вгледіти тільки якусь білу річ, що зникла під столом. Він так наче підіймав щось із підлоги. Місіс Гол поставила на стіл гірчичницю і лише тоді помітила, що гостеві капелюх і пальто повішено на спинці стільця перед вогнем, а мокрі черевики стоять на сталевих ґратах коминка. Грати, звісно, можуть заіржавіти! Місіс Гол рішуче напрямилась до коминка.

— Тепер уже можна взяти просушити ваші речі? — спитала вона категоричним тоном.

— Капелюх залиште, — якось приглушено сказав пожилець.

Повернувшись, місіс Гол побачила, що він підвів голову й дивиться на неї.

З хвилину вона розглядала його, не мігши від подиву вимовити й слова.

Щось біле, — очевидно, серветку, — Незнайомий притискував до нижньої частини обличчя, зовсім ховаючи під нею підборіддя та рот, через що й був у нього такий приглушений голос. Але не те вразило місіс Гол. Її вразило, що все чоло постояльця над синіми окулярами було обвинуте білим бинтом, а другий бинт закривав вуха, залишаючи на видноті лише рожевий, гострий ніс, що блищав так само, як і тоді, коли Незнайомець прийшов. На ньому була коричнева оксамитова куртка з піднятим високим коміром. Густе чорне волосся, вибиваючись пасмами з-під бинтів, надавало йому надзвичайно чудного вигляду. Ця закутана й забинтована голова була настільки не схожа на будь-що, бачене коли місіс Гол, що вона на хвилину аж наче закам’яніла.

Незнайомий, не віднімаючи від обличчя серветки і все ще тримаючи її рукою в темній рукавичці, дивився на місіс Гол крізь сині окуляри.

— Капелюх залиште, — повторив він не досить ясно крізь ту білу серветку.

Місіс Гол поволі отямилась і поклала капелюх назад на стілець перед коминком.

— Я не знала, сер, — пробелькотіла вона, — що… — І, збентежившись, замовкла.

— Дякую, — холодно сказав Незнайомий, поглядаючи то на двері, то на неї.

— Я зараз же добре висушу їх вам, сер, — пообіцяла місіс Гол, забираючи одяг.

З порога вона знову глянула на його закутану в біле голову й темні окуляри; обличчя йому все ще покривала серветка. Місіс Гол злегка здригнулася, зачиняючи за собою двері, лице її виразно свідчило про подив та замішання.

— Скільки живу… — прошепотіла вона. — Ото таке!

У кухню місіс Гол увійшла зовсім тихо і була занадто заклопотана своїми думками, щоб спитати в Міллі, з чим та тепер тут вовтузиться.

А пожилець тим часом сидів і дослухався, як даленіли її кроки. Перше ніж одвести від рота серветку та знову взятися їсти, він пильно глянув на вікно. Проковтнувши шматок, він підозріло зиркнув на вікно ще раз, проковтнув ще шматок, а тоді встав і з серветкою в руці підійшов до вікна й опустив штору до білої муслінової завіси на нижніх шибках. У кімнаті посутеніло. Тільки тоді Незнайомий заспокоївся і знову заходився коло сніданку.

— Бідолашний, з ним, видно, трапився якийсь нещасний випадок, а може, він переніс операцію, абощо, — казала місіс Гол. — Та й налякали ж мене його бинти!

Вона поклала в пічку ще вугілля й повісила пальто на спеціальну підставку, щоб сушити одяг.

— А ті окуляри! Він наче той водолаз, а не жива людина…

Вона повісила сушити і його кашне.

— І весь час закриває лице хусточкою… Говорить крізь неї… Може, в нього й рот пошкоджено… А певне…

Тут місіс Гол повернулася, неначе раптом згадала щось.

— Матінко моя! — раптом змінила вона тему. — А тартинки й досі не готові, Міллі?

Коли місіс Гол прийшла до пожильцевої кімнати прибирати після сніданку, її гадка про скалічений або порізаний під час операції рот знайшла собі підтвердження: Незнайомий курив, але, поки вона була в кімнаті, ні разу не розкутував шовкової хустки, яка закривала йому нижню половину обличчя, щоб сунути люльку в зуби. І то була не забутливість, бо місіс Гол спостерегла, як він поглядав на люльку, коли вона пригасала. Він сидів у кутку, спиною до затемненого шторою вікна. Перекусивши й добре зогрівшисц, він говорив уже не так уривчасто й дразливо, як перше.

— На станції Брембльгерст залишився мій багаж, — сказав Незнайомий і спитав, як він може одержати його.

На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову.

— Завтра? А раніше не приставлять?

Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:

— Ні.

Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з візком, хто поїхав би по його речі?

Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись у такий спосіб зав’язати розмову.

— Тут дуже крута дорога до станції, сер, — сказала вона з приводу візка і, користаючись нагодою, додала: — Десь так рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було і пасажира і кучера. Нещасний випадок — це ж одна мить, і все, правда ж бо, сер?

Але втягти пожильця до розмови було не легко.

— Та вже ж, — ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї через непрониклі окуляри.

— І щоб одужати після того, треба, чимало часу; правда ж бо, сер? Оце мій сестринець Том був порізав собі руку косою… розумієте, спіткнувся, косивши, й упав… і що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.

— Я дуже добре розумію вас, — сказав пожилець.

— Один час ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.

Пожилець коротко засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.

— Невже? — сказав він.

— Їй-бо, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер; бо моя сестра мала досить клопоту з своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш… Отож, насмілюся сказати, сер…

— Чи не дасте ви мені сірників? — несподівано перебив її Незнайомий. — Моя люлька погасла.

Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перепинити її мову — це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомого, але згадала два соверени й пішла по сірники.

— Дякую! — уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вікно.

Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не “насмілилась сказати”, що була думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і Міллі цього дня перепало.

Незнайомий до четвертої години перебував у своїй кімнаті і не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед коминком, палив люльку, а то й дрімав у надвечоровій сутіні.

Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин з п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.

Розділ ІІ ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ

О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже важилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, у буфет увійшов Тедді Генфрі, годинникар.

— Ну й погода, місіс Гол, — сказав він, — Якраз для поганих чобіт!

Сніг надворі сипав усе густіший.

Місіс Гол потакнула, а тоді угледіла, що при майстрові його валізка з інструментами.

— Коли ви вже тут, містере Тедді, — сказала вона, — то я хотіла б, щоб ви глянули на годинника у вітальні. Він іде й вибиває години правильно, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Місіс Гол провела годинникаря до вітальні, постукала в двері й увійшла.

Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед коминком і немовби дрімає, схиливши набік перев’язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в коминку. Все видавалось їй рудуватим, тьмяним і неясним, надто ще тому, що місіс Гол щойно засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилась, величезний, широко відкритий рот, неймовірно здоровезний рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво — голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща під ними — тривало один лише момент. Незнайомий прочнувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице йому прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.

— Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитись на годинника, — сказала вона, отямлюючись після хвилинного збентеження.

— Подивитись на годинника? — перепитав він напівсонним голосом і прикриваючи рот рукою. — Звичайно, — додав він, майже зовсім оговтавшись.

Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомий устав і потягся. Принесено було світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, опинився перед забинтованим Незнайомим. Він був, як сам казав, “ошелешений”.

— Добрий вечір, — привітався Незнайомий, дивлячись на нього “омарячими очима”, як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.

— Сподіваюсь, я не перешкоджаю вам, — зауважив містер Генфрі.

— О ні, анітрохи, — відповів Незнайомий. — Хоч я думаю, — він обернувся до місіс Гол, — що ця кімната цілковито в моєму розпорядженні.

— Я гадала, сер, — почала була місіс Гол, — що ви хотіли б, щоб годинник…

— Звичайно, — перебив її Незнайомий, — але загалом я волів би, щоб мені дали спокій і не турбували.

Він повернувся спиною до коминка й заклав руки за спину.

— А коли годинника направлять, я попросив би принести чаю, — додав він. — Тільки не раніше, як направлять годинника.

Місіс Гол збиралась уже залишати кімнату, — цим разом і не намагаючись заходити в розмову, бо їй не хотілося, щоб її образили в присутності містера Генфрі, — коли пожилець спитав її, чи вжила вона заходів щодо його багажу на станції. Місіс Гол відповіла, що говорила про це з поштарем і той обіцяв приставити багаж завтра вранці.

— А раніше — ви певні, що не можна? — спитав Незнайомий.

Місіс Гол була певна і з підкресленою холодністю ствердила це.

— Мушу попередити вас, що я — дослідник-експериментатор, — пояснив Незнайомий, — і не сказав про це досі тільки тому, що занадто змерз і був утомлений.

— Справді, сер? — вражено відповіла місіс Гол.

— І в моєму багажі — різні апарати та прилади.

— То все, безперечно, дуже корисні речі, сер, — докинула місіс Гол.

— І я, природно, бажаю вести далі мої досліди.

— Звичайно, сер.

— Приїхав я до Айпінга, — досить невимушено провадив він, — тому що… шукаю самотності. Я не хочу, щоб мені заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок…

“Я так і знала”, — подумала місіс Гол.

— …вимагає певної відлюдності. Очі в мене такі слабкі й так болять, що іноді мені годинами доводиться сидіти в темряві… і зачинятися. Подеколи. Не зараз, звісно. І коли в такий час мене турбують, — наприклад, коли хто сторонній входить до моєї кімнати… мені доводиться сильно терпіти… Я хочу, щоб ви добре усвідомили це.

— Певна річ, сер, — відповіла місіс Гол. — І… дозвольте запитати…

— Це, здається, й усе, — перебив Незнайомий з спокійною рішучістю, яка клала край дальшим балачкам. Свої запитання й висловлення симпатії місіс Гол мала залишити до слушнішої нагоди.

Коли місіс Гол вийшла, він (так розповідав пізніше містер Генфрі) став перед коминком і стежив, як лагодять годинника. Працюючи, містер Генфрі поставив лампу біля себе, і ясне світло падало на його руки та на сам годинник, у кімнаті ж було напівтемно. роЖ він підводив голову, перед очима йому плавали кольорові плями. Бувши цікавим від природи, містер Генфрі розібрав (у чому не було жодної потреби) увесь механізм, щоб довше побути в кімнаті, а може й розпочати розмову з Незнайомим. Але Незнайомий був мовчазний і нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрі. Йому здавалось, ніби в кімнаті він сам. Коли він поглянув на Незнайомого, то побачив у зеленуватому плямистому тумані, що поплив перед очима, тільки забинтовану голову та величезні темні окуляри, які прикро дивились на нього. Генфрі це здалося таким незвичайним, що добру хвилину він і собі не спускав його з ока. Потім Генфрі одвів-таки погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такої пори року погода стоїть занадто холодна?

— Погода… — почав був він.

— Чого ви не кінчаєте й не йдете? — озвалась закам’яніла постать, видимо, ледь стримуючи гнів, — Вам треба було тільки закріпити на стрижні годинну стрілку. Ви просто байдики б’єте.

— Звичайно, сер… ще хвилинку. Я зараз…

І містер Генфрі, хутко закінчивши роботу, пішов. Вийшов він, проте, надзвичайно сердитий.

— А чорт! — бурмотів містер Генфрі, пробираючись містечком у хуртовину. — Треба ж бо чоловікові іноді лагодити годинники… Подумаєш! — провадив він далі. — На тебе, виходить, і дивитись не можна? — І знову: — Здається, що ні. Якби тебе шукала поліція, то й тоді ти не зміг би бути більш закутаний та забинтований.

На розі вулиці він побачив Гола, який нещодавно одружився з господинею заїзду, де став Незнайомий, і перевозив, коли зрідка випадала нагода, пасажирів з Айпінга до Сіддербріджа. Тепер він саме повертався звідти. Судячи з того, як Гол правував конем, він, очевидно, вже хильнув трохи в Сіддербріджі.

— Як справи, Тедді? — гукнув він мимохідь.

— У вас там якийсь чудернацький постоялець, — відповів Тедді.

Гол зупинився.

— Що таке? — спитав він.

— Та якийсь там чудернацький пожилець зупинився в заїзді “Карета й коні”, — пояснив Тедді. — їй же бо!

І він жваво заходився списувати Голові чудного Незнайомця.

— Він так наче перевдягнений. Я в усякому разі неодмінно подивився б на його обличчя, якби він спинився в мене, — вів Генфрі, — Але жінки завжди такі довірливі, коли йдеться про когось чужого. Він оселився у вас, Голе, і не сказав навіть свого імені.

— Та невже? — спитав Гол, не дуже меткий на розум.

— Так, так, — наполягав Тедді. — І заплатив за тиждень. Отож раніше ви його не здихаєтесь. І силу багажу, каже, має — завтра йому тільки приставлять. Лишається сподіватися, що це не ящики з камінням, Голе.

Тоді містер Генфрі розповів, як його тітку в Гастінгсі обдурив якийсь приходень з порожнім чемоданом. Уся ця розмова збудила у Гола якісь неясні підозри.

— Ну, їдьмо, стара, — хльоснув він свою кобилу. — Побачимо, що воно там таке.

А Тедді, розваживши душу, і собі посунув далі.

Замість “побачити, що воно там таке”, Гол, скоро він повернувся додому, мусив слухати жінчину лайку за те, що загаявся в Сіддербріджі, і на всі його несміливі запитання йому відповідали гостро й не дуже по суті. Але посіяне Тедді насіння підозри все ж таки зійшло в душі містера Гола.

“Ви, баби, на цьому не розумієтеся”, — сказав собі містер Гол, твердо поклавши при першій же нагоді докладніше дізнатися про свого пожильця. І як тільки Незнайомий пішов спати, — а це було десь о пів на десяту, — містер Гол дуже войовниче вступив у вітальню, суворо оглянув меблі, немов бажаючи показати, що він, а не цей Незнайомий, тут господар, і трохи зневажливо зиркнув на аркуш з якимись математичними обрахунками, залишений там Незнайомим.

Укладаючись на ніч, він пораяв місіс Гол дуже пильно стежити за багажем Незнайомого, коли його привезуть завтра.

— Не стромляй носа до моїх справ, Голе, — відповіла місіс Гол. — Я й сама в них розберуся.

Їй тим більше хотілося присікатись до Гола, що Незнайомий таки й справді був незвичайний пожилець і дуже непокоїв її. Серед ночі вона прокинулась; їй приснилися потворні, білі, неначе бруква, голови, на довжелезних стеблах, з величезними чорними очима, що ганялись за нею. Але, бувши жінкою розумною, місіс Гол здолала свої страхи, повернулась на другий бік і знову заснула.

Розділ ІІІ ТИСЯЧА Й ОДНА ПЛЯШКА

Таким ото чином 29 лютого, напередодні відлиги, цей дивний суб’єкт упав не знати звідки в містечко Айпінг. Наступного дня, саме в сльоту, прибув його багаж. І досить чудний багаж! Дві скрині такі, як і годиться мати кожній нормальній людині; але, окрім них, привезено ще було цілий ящик книжок — великих, грубих книжок, друкованих чи списаних від руки якимось нерозбірливим почерком, і з дванадцятеро, коли не більше, кошів, коробок та ящиків із чимось запакованим у солому. Гол, стромивши в солому руку, вирішив, що це скляні пляшки. Гол заледве перекинувся словом-другим із візником Фіренсайдом, лаштуючись допомогти йому вивантажувати багаж, коли на поріг нетерпляче вийшов Незнайомий — у пальті й кашне, в капелюсі й у рукавичках. Виходячи, постоялець навіть і не глянув на собаку Фіренсайда, який зліньки обнюхував Голові ноги.

— Вносьте швидше ящики, — сказав він. — Я й так досить довго чекав на них.

І він зійшов униз і попрямував до задка фургона, неначе сам хотів узяти один з менших кошиків.

Ледве побачивши його, собака Фіренсайдів наїжився і сердито загавкав, а коли Незнайомий збігав сходинками, кинувся просто йому до руки.

— А киш! — Гол з перестраху аж відскочив назад, не бувши зроду сміливий із собаками, а Фіренсайд гукнув: “Лягай мені зараз!” — і схопився за батіг.

Вони помітили, що зуби собаки ковзнули по руці Незнайомого; чули, як собаку вдарили ногою; бачили, як вона відскочила вбік, а тоді вчепилася в ногу Незнайомому, і почули, як тріщать розривані штани. Нарешті кінчиком батога Фіренсайд досяг своєї власності, і собака, скиглячи від болю, відступив під колеса фургона. Все це сталося протягом якої півхвилини. Ніхто не говорив, усі галасували.

Незнайомий хапливо глянув на свої подерті рукавички й штанину, рухнувся так, наче хотів нахилятись униз, а потім повернув і швидко зійшов назад на ґанок. Далі чути було, як він біг коридором і сходами до своєї кімнати.

— Ах ти, гадюка! — вилаявся Фіренсайд, з батогом у руці злазячи з фургона, тоді як собака дивився на нього з-поза колеса.

— Ану, сюди! — гукнув Фіренсайд. — Я т-тобі!..

Гол розгублено стояв на місці.

— Укусив, — сказав він. — Я краще піду подивлюсь на нього. — І Гол подався слідом за Незнайомим.

У коридорі він зустрів місіс Гол.

— Його вкусив хурманів собака, — кинув він їй.

Гол піднявся нагору. Двері кімнати Незнайомого стояли прочинені; він штовхнув їх і, як людина добросерда, без церемоній увійшов.

Штора була спущена, в кімнаті було досить темно. Гол устиг спостерегти щось незвичацне: перед ним у повітрі метнулася ніби рука без кисті, а далі видніло обличчя — так наче три величезні блідаві плями на білому тлі, щось дуже схоже на братки. Потім його боляче вдарило в груди, жбурнуло назад, і перед самим його носом зачинилися двері. Все це сталося так швидко, що Гол не мав часу й роздивитись. Якісь непевні тіні, стусан і біль у грудях. Гол стояв на маленькій темній площадинці і роздумував, що то міг він таке бачити. Хвилини за дві вій прилучився до маленького гурту, що зібрався перед дверима “Карети й коней”. Там був Фіренсайд, який удруге докладно розповідав про подію; була місіс Гол, яка доводила, що Фіренсайдів собака не повинен кусати її пожильців; був Гакстер, власник універсальної крамнички навпроти, який розпитував про подробиці; був Сенді Воджерс із кузні, який коли-не-коли докидав свої зауваження. Були там ще й жінки та діти, і кожне казало, аби казати: “Мене він не вкусив би, я знаю”, “Ніхто не має права тримати таких собак”, “За що він його вкусив?” тощо.

Коли містер Гол дивився на них із сходів і дослухався до їхніх розмов, йому здалося неймовірним, щоб він міг бачити там нагорі щось дивовижне.

— Він не хоче ніякої допомоги, — сказав містер Гол у відповідь на жінчине запитання. — Віднесім лишень його багаж.

— Йому слід було б зараз же припекти рану, — зауважив містер Гакстер. — Особливо якщо є запалення.

— А я б застрелила цього собаку, — сказала одна жінка.

Раптом собака загарчав знову.

— Швидше! — гукнув сердитий голос у дверях. Там удруге з’явився Незнайомий у пальті з піднятим коміром і в капелюеі із спущеними крисами. — Чим ви швидше повносите мої речі, тим краще.

Один з присутніх зауважив, що на ньому були вже інші штани й рукавички.

— Він вас покусав, сер? — спитав Фіренсайд. — Мені дуже шкода, що мій собака…

— Це пусте, — заспокоїв його Незнайомий. — Навіть шкіра не подряпана. Поспішіть з цими речами.

І він вилаявся знишка — так принаймні запевняє містер Гол. Як тільки перший ящик за його командою було принесено до вітальні, Незнайомий зараз же кинувся до нього і заходився розпаковувати, розтрушуючи скрізь солому на килимі місіс Гол. Він витягав різні пляшки: і маленькі, пузаті з якимись порошками, і коротенькі, тоненькі з білою та кольоровою рідиною, і довгі, циліндричні з наліпками “отрута”, і круглі з тоненькими шийками, і великі з зеленого та білого скла, і пляшки із скляними затичками, і пляшки з корковими затичками, і пляшки з дерев’яними затичками, і пляшки з-під вина, і пляшки з-під олії. Розставляв він усе це рядами на шифоньєрці, на коминку, на столі коло вікна, на підлозі, на книжковій полиці, — одне слово, скрізь. Аптека в Брембльгерсті не могла похвалитися й половиною такої кількості пляшок. Видовище було разюче. Ящик по ящику звільнявся від пляшок; і нарешті всі шість спорожніли, а на столі й підлозі виросла ціла гора соломи. Крім пляшок, у ящиках була ще сила пробірок та старанно укутані терези.

Порозпаковувавши ящики, Незнайомий зараз же підійшов до вікна й почав працювати, не звертаючи найменшої уваги ні на грубий шар соломи під йогами; ні на пригаслий коминок, ні на ящик з книжками, який залишався ще надворі, ні на решту багажу, приставлену вже нагору.

Коли місіс Гол принесла йому обідати, Незнайомий настільки захопився переливанням рідини з пляшок у пробірки, що не помічав її присутності, аж доки вона позамітала солому і поставила на стіл тацю, зробивши це трохи сердито, бо бачила, в якому стані її підлога. Тільки тоді він озирнувся, але одразу ж повернув голову назад. Місіс Гол. спостерегла, проте, що він був без окулярів, які лежали поруч на столі, і їй здалося, ніби очні западини в нього страшенно глибокі. Незнайомий зараз же наклав окуляри, а тоді повернувся обличчям до неї. Місіс Гол зібралась була вже висловити своє незадоволення, що він так забруднив підлогу, але він випередив її.

— Я попрошу вас не входити до кімнати, не постукавши, — сказав Незнайомий трохи роздратованим тоном, що був такий характерний для нього.

— Я постукала, здається…

— Може й так. Але під час моїх досліджень — надзвичайно важливих і потрібних — найменша перешкода… скрип дверей… Я мушу просити вас…

— Звичайно, сер. Ви можете зачинятись на ключ у таких випадках. Та й завжди.

— Думка дуже слушна, — зауважив Незнайомий.

— Але ця солома, сер. Дозволю собі сказати…

— Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її до рахунку.

І він пробурмотів кілька слів, що місіс Гол видалися наче лайкою.

У нього був такий чудний вигляд, войовничий і запальний, коли він стояв перед нею з пляшкою в одній руці й пробіркою в другій, що місіс Гол не на жарт збентежилась. Але вона була жінка рішуча.

— Тоді я б хотіла знати, сер, скільки, на вашу думку…

— Шилінг… Запишіть до рахунку шилінг. Шилінга, певно, вистачить?

— Нехай і так, — сказала місіс Гол, застеляючи стіл скатертиною. — Коли це вас задовольняє, то, звісно…

Він сів, обернувшись до неї піднятим коміром пальта.

До вечора він працював, замкнувши двері і, як свідчить місіс Гол, майже в цілковитій тиші. Тільки раз почувся дзенькіт пляшок, що стукались одна об одну, неначе струсили стіл, потім брязкіт з силою кинутого на підлогу скла і швидкі кроки по кімнаті. Боячись, чи не скоїлось там чого серйозного, місіс Гол підійшла до дверей і прислухалась, але стукати не наважилась.

— Нічого не виходить! — нестямно вигукнув її пожилець. — Нічого не виходить! Триста тисяч, чотириста тисяч! Безліч! Залишився в дурнях! Це може забрати все моє життя… Але терпіння! Терпіння насамперед! Дурень! Дурень!

У цю хвилину в буфеті почулась чиясь важка хода, і місіс Гол хоч-не-хоч мусила відійти, так і не дослухавши. Коли ж вона повернулась до дверей, у кімнаті вже було тихо; тільки поскрипувало крісло під постояльцем та іноді бряжчала яка пляшка. Все скінчилося. Він знову працював.

Принісши йому чай, місіс Гол побачила в кутку під дзеркалом побите скло й жовтувату, абияк розтерту пляму. Вона звернула на це його увагу.

— Запишіть це до рахунку! — огризнувся він. — І, бога ради, не докучайте мені. Коли щось буде пошкоджене, записуйте до рахунку. — І він знову взявся робити якісь позначки у своєму зошиті.

— Маю щось розповісти вам, — таємниче сказав Фіренсайд.

Було вже надвечір, і вони сиділи в маленькій пивничці.

— Ну? — спитав Тедді Генфрі.

— Про того самого молодця, що його вкусив мій собака. Він, знаєте, чорний. Принаймні його ноги. Я бачив це крізь дірку в штанях і в рукавичці. Ви сподівалися б побачити там щось рожеве, правда? Але нічого подібного. Справжнісінька чорнота. Він — чорний, кажу я вам, як мій капелюх.

— Ну, їй-бо? — здивувався Тедді. — От-то чудасія! А ніс же у нього рожевий, мов намальований.

— Правда ваша, — згодився Фіренсайд. — Але я теж дещо бачив. І я скажу вам те, що думаю. Він — рябий, Тедді. Подекуди — чорний, подекуди — білий; плямистий. Він — мішаної крові, і колір на ньому виступає плямами замість змішуватись. Я чував про таке й давніше. А з кіньми воно буває раз у раз, це кожен знає.

Розділ ІV ПОБАЧЕННЯ МІСТЕРА КАСА З НЕЗНАЙОМИМ

Про прибуття Незнайомого в Айпінг я розповів досить докладно, щоб читач зрозумів, яке дивне враження справив він на містян. Але про подальше його перебування там аж до пам’ятного дня клубного свята — за винятком двох не зовсім звичайних випадків, досить буде розповісти у кількох словах. Правда, він мав не одну сутичку з місіс Гол з приводу порушень встановленого нею розпорядку, але до кінця квітня, аж поки з’явились перші ознаки грошових нестатків, усі непорозуміння легко залагоджував додатковий рахунок.

Гол не любив свого пожильця і, коли набирався духу, все повторював, що треба його позбутися. Найчастіше ж нелюбов свою він виявляв явним приховуванням цього, уникаючи зустрічей з пожильцем.

— Зажди до літа, — розважливо казала місіс Гол, — коли сюди почнуть приїздити художники. Тоді побачимо. Він, може, трохи й з примхами, але як там не є, а рахунки сплачує акуратно.

Незнайомий не бував у церкві і взагалі не відрізняв неділі від буднів, навіть щодо вбрання. Працював він, казала місіс Гол, якось шарпливо. То він сходив у вітальню вранці і був зайнятий увесь день. А то вставав пізно, цілими годинами снував по кімнаті, нервував, палив або спав у кріслі перед коминком. Ніяких зносин ні з ким поза заїздом не мав. Настрій у нього бував дуже мінливий. Здебільшого він мав вигляд людини немовби зацькованої, а іноді вибухав гнівом і тоді лаявся, бив, трощив усе, що не попаде. Дедалі частіше він розмовляв упівголоса з самим собою, але хоч як сумлінно не підслуховувала його місіс Гол, второпати нічого не могла.

Він рідко виходив з дому вдень, зате прогулювався смерком, однаково закутаний у всяку погоду, і все вибираючи найбезлюдніші стежки та найбільш затінені деревами чи насипами місця. Його окуляри та страховито перев’язана голова під навислими крисами капелюха, виринаючи з темряви, лякали поодиноких робітників, що поверталися з роботи додому, а Тедді Генфрі, що якось о пі в на десяту, вимкнувшись із “Червоного камзолу”, уздрів черепату голову Незнайомого (той ніс капелюха в руці, і з розчинених дверей шинку блиснуло на нього світло), — мало не вмер від страху. Діти, побачивши його ввечері, марили уві сні привидами, і важко сказати, хто кого не любив більше: він хлопців чи хлопці його. В усякому разі, неприязнь була взаємна і досить сильна.

Людина настільки примітної зовнішності та поведінки неминуче мала стати частою темою для розмов у такому містечку, як Айпінг. Щодо його роботи, то думки були різні. Місіс Гол у цій справі трималась дуже розважливо. Коли її розпитували, вона поважно пояснювала, що пожилець її — “дослідник-експериментатор”, промовляючи ці слова склад за складом, повільно, аби не спіткнутися. Коли ж її питали, що воно таке “дослідник-експериментатор”, місіс Гол зверхньо відповідала, що освідчені люди це знають, а потім додавала, що він, значиться, “досліджує”. Вона розповідала, що її пожилець потерпів од нещасного випадку, через що лице та руки втратили звичайний свій колір, і він, людина вразлива, не хоче, щоб інші це знали.

Але позаочі місіс Гол подейкувала (і то доволі уперто), що Незнайомий — злочинець, який, закутуючись, намагається в такий спосіб не попасти до рук поліції і, отже, хоче уникнути правосуддя. Думка ця зародилась у мозку містера Тедді Генфрі. Проте, оскільки було відомо, що ніяких голосних злочинів за останні тижні не сталося, ця теорія, пройшовши через фантазію містера Гаулда, місцевого вчителя-практиканта, набрала іншої форми: Незнайомий був уже перевдягнений анархіст, який продукує вибухові речовини; і містер Гаулд вирішив ужити всіх можливих заходів, скільки стане йому часу, щоб викрити Незнайомого. Полягали ці заходи здебільшого в тому, що містер Гаулд, зустрічаючися з Незнайомим, дуже пильно дивився на нього або розпитував про нього тих, хто ніколи його не бачив. Однак викрити він нічого не викрив.

Інші ще дотримувалися того погляду, який висунув містер Фіренсайд: що постоялець рябий або щось подібне. Так, наприклад, Сайлас Дарген твердив, що “Незнайомець міг би розбагатіти, показуючи себе на ярмарку”; знаючись на святому письмі, той-таки Дарген навіть порівнював Незнайомого з людиною, що закопала свій талант у землю.

Існувала й ще одна теорія — Незнайомий, мовляв, просто трохи схиблений.

Крім прихильників цих основних угрупувань, були я такі, що вагалися, і такі, що приймали компромісні погляди. Мешканці графства Сассекс — люди не душе забобонні, і думку про надприродне було вперше висловлено в містечку тільки після подій на початку квітня. Та й то успіх вона мала лише серед жіноцтва.

Але хоч як там не було, а населення Айпінга недолюблювало Незнайомого. Його дражливість, зрозуміла, може, міському працівникові розумової праці, дивувала цих спокійних сассекських мешканців. Нестямне подеколи жестикулювання; навальність, з якою він вигулькував на них з-за поворотів тихих вулиць; упертий опір, який він чинив спробам усіх цікавих ближче запізнатися з ним; любов до сутіні, що змушувала його зачиняти двері, спускати штори, гасити свічки та лампи, — кому могла вподобатись така поведінка? Коли він ішов містечком, усі розступалися перед ним, а коли проминав людей, то юні глузівники й собі підіймали коміри та спускали криси капелюхів і нервовою ходою виступали слідом за ним, передражнюючи його. У той час велику популярність мала пісня “Людина-примара”. Міс Сетчел проспівала її якось на благодійному концерті в школі (збір з якого мав піти на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилися два чи три айпінгці і з’являвся Незнайомий, у гурті починали насвистувати кілька тактів з цієї мелодії. Навіть запізнілі хлопчаки, поспішаючи ввечері додому, гукали до нього: “Людина-примара” — і радісно збуджені тікали геть.

Цікавість жерла Каса, місцевого лікаря. Бинти викликали в ньому професійний інтерес, а оповідання про тисячу й одну пляшку збуджували заздрісну повагу. Протягом усього квітня та травня він шукав нагоди порозмовляти з Незнайомим і, нарешті, десь перед зеленими святами таки не стерпів. За привід до побачення стало йому збирання пожертв на утримання місцевої медичної сестри. Його вразило, що місіс Гол не знає прізвища свого пожильця.

— Він назвав мені своє ім’я, — сказала місіс Гол (твердження, до речі, цілком безпідставне), — але я не дочула.

На її думку, кожен узяв би її на сміх, якби вона призналася, що зовсім і не знає його імені.

Кас постукав у двері вітальні й увійшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.

— Даруйте, що так вдерся до вас, — почав містер Кас, але потім двері зачинились і позбавили місіс Гол змоги бути в курсі подальшої розмови.

Вона розповідала, що перші десять хвилин чула шемріт голосів, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з’явився Кас; блідий, він вибалушеними очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, пройшов через залу, збіг сходами і хутко пішов по дорозі. Капелюха свого він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилась на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомий тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. Обличчя його не було видно з того місця, де вона стояла. Потім грюкнули двері вітальні, і знову затихло.

Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.

— Чи я не божевільний? — уривчасто почав Кас, увіходячи в убогий кабінет. — Хіба в мене вигляд хворого на голову?

— Що трапилось? — спитав вікарій, кладучи аркушики, де було списано його майбутню проповідь.

— Той молодець з готеля…

— Ну?

— Дайте мені випити чогось, — попросив Кас і сів. Підлатавши собі нерви склянкою дешевого хересу — єдиний напій, що його визнавав вікарій, — Кас розповів йому про своє побачення з Незнайомим.

— Приходжу я, — ледве зводячи дух, казав він, — і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я увійшов, він сунув руки в кишені і гепнувся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. “Так”, — каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не диво, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь — пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах… вечірнього рясту, чи що. “То підпишетесь?” — питаю. Каже, що подумає. Тоді я прямо вже, чи не провадить він яких-небудь дослідів. Каже, що так. “І здавна?” Його взяла злість. “Здавна, чорти б його батькові!..” — “О!” — кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме — не сказав. “Медичний?” — питаю. “А вам навіщо знати?” Я перепросив його. Він зверхньо так пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав. Той самий рецепт тобто. П’ять складових частин. Потім поклав його і відвернувся. А протяг з вікна шурхнув і здмухнув папір. Працював же він, каже, в кімнаті, коли димар коминка був відкритий. Бачить, щось мигнуло, і рецепт загорівся та й полетів у димар. Кинувся до коминка, та ба! Полетів уже з вітром. І тут він, щоб показати, як летів той папірець, змахнув нараз рукою.

— Ну й що?

— А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка, — носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім гадаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько, Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнява, видима крізь дірку в рукаві. “Боже!” — скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.

— Ну й що?

— Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув назад у кишеню. “Я розповідав, здається, що рецепт згорів?” — і запитливо кахикнув. “Слухайте, — питаюсь, — як у чорта рухаєте ви цим порожнім рукавом?” — “Порожнім рукавом?” — “Авжеж, — кажу, — порожнім”. — “А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?” Він устав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці шори на очах не наженуть страху на будь-кого! “Так рукав, кажете, порожній?” — питається. “Звичайно”, — відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німо втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводите руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. “Ну, що ж, — кажу, відкашлюючись, — там нема нічого”. Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно — ось так — простягає руку, поки від рукава до мого обличчя лишається не більше ніж шість пальців… Чудно якось дивитись, коли до вас наближається порожній рукав… І тоді…

— Ну й що?

— Щось немов великий і вказівний палець стискають мені носа.

Бантінг зайшовся сміхом.

— Але ж там не було нічого! — майже істерично вигукнув Кас. — Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув з кімнатц. Його я залишив…

Кас примовк. Годі було брати під сумнів щирість його паніки. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевого хересу, яким частував його добрий вікарій.

— І коли я вдарив його по рукаві, — вів далі Кас, — враження в мене було точнісінько таке, якби я вдавив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись ні Каса.

— Надзвичайна історія, — сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний. — Справді, надзвичайна історія, — з притиском повторив він.

Розділ V КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ

Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо, головним чином, од нього самого та його дружини. Трапилось це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася — їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала дослухатись. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов з суміжної кімнати і коридором іде до сходів. Пересвідчившись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, наклав на ніс окуляри, надів жіночий пеньюар, взув купальні капці і вийшов на площадку сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло бюрка в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.

Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся найпевнішою зброєю, що була, — кочергою, і якомога тихше спустився униз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже спадала. В сінцях сіялося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду бюрка було висунуто, і зашамотіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг, уже бувши в сінцях, крізь отвір дверей побачив бюрко з висунутою шухлядою і свічку, що горіла на столі. Але злодія йому не було видно. Так він і стояв у сінцях, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, лице її бліде й напружене, повільно сповзала вниз пб сходах. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинець був місцевий мешканець.

Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні ощаджений в золоті — два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він вдерся до кімнати, а слідом за ним — місіс Бантінг.

— Здавайся! — люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті не було нікого.

І все ж таки їхнє враження, що в кімнаті хтось ворушиться, поволі ставало певністю. З півхвилини простояли вони, ледве зводячи дух від подиву, тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під бюрко. Потім місіс Бантінг одгорнула завісу на вікні, а містер Бантінг оглянув димар коминка й постукав по ньому кочергою. Потім місіс Бантінг уважно дослідила кошик на зужиті папери, а містер Бантінг одкрив ящик для вугілля. Потім вони зупинились і запитливо перезирнулися.

— Можу заприсягтися… — почав містер Бантінг.

— А свічка! — скрикнула місіс Бантінг. — Хто засвітив свічку?

— А шухляда! — сказав містер Бантінг. — Та й гроші ж — зникли!

Місіс Бантінг поквапливо підійшла до дверей.

— З усіх незвичайних випадків…

В коридорі розляглось голосне чихання. Вони метнулися з кабінету, і в ту ж мить грюкнули двері на кухні. „

— Принеси свічку! — сказав містер Бантінг і рушив уперед.

Обоє чули, як хтось, хапаючись, відсунув засув.

Заглянувши у кухню, вони побачили, що двері чорного входу розчиняються і в передсвітанкових сутінках видніє темне зело саду за ними. Містер Бантінг був певен, що з дверей ніхто не виходив. Але двері відчинились, яку хвильку стояли отвором, а тоді з грюкотом зачинилися. Від подуву повітря свічка, що її принесла місіс Бантінг, блимнула й спалахнула яскравіше… Минула добра хвилина, перш ніж вони ввійшли в кухню.

Там не було нікого. Вони знову замкнули чорний вхід, оглянули всю кухню, комору і, нарешті, зійшли в льох. Та як вони не шукали, а в цілому будинку не було ані живого духу.

День застав вікарія і його дружину у вельми вже чудному вбранні. Вони все сиділи на першому поверсі і ніяк не могли отямитися від подиву, а поряд горіла не потрібна вже свічка.

— З усіх незвичайних випадків… — удвадцяте почав вікарій.

— Он іде Сузі, — сказала місіс Бантінг. — Зажди, доки вона пройде на кухню, а тоді тікаймо нагору.

Розділ VІ ЗБОЖЕВОЛІЛІ МЕБЛІ

Вранці у день свята, коли Міллі ще не встигли запрягти в роботу, містер і місіс Гол устали з ліжка й тихенько зійшли в льох. Робота їхня мала трохи конфіденціальний характер, бо була зв’язана з міцністю їхнього пива.

Ледве вони ступили в льох, як місіс Гол спохватилася, що забула взяти із епальні пляшку з настоянкою, щоб підмішати до пива. Головним виконавцем і експертом у таких справах завжди бувала вона, і по настоянку, цілком природно, вирядився Гол.

Зійшовши ні площадку сходів, він здивовано зауважив, що двері кімнати Незнайомого прочинені. Гол увійшов до своєї кімнати і знайшов пляшку там, де йому й було сказано.

Вертаючись уже з пляшкою, він помітив, що засуви на дверях на вулицю скинуті і двері зачинені тільки на клямку. Йому стукнуло в голову пов’язати цей факт з відчиненою кімнатою Незнайомого нагорі і з гадками містера Тедді Генфрі. Він чудово пам’ятав, що напередодні ввечері тримав свічку, коли місіс Гол засувала ті засуви. Він раптом спинився, здивовано роззявивши рота, і з пляшкою в руках знову подався нагору. Там постукав у двері Незнайомого. Ніякої відповіді. Містер Гол постукав ще раз, а тоді широко розчинив двері і ввійшов у кімнату.

Він побачив там те, чого й чекав. І ліжко, й кімната були порожні. Але дивнішим, навіть для його важкого розуму, видавалося те, що на стільці й на спинці ліжка лежав костюм — єдиний, скільки він знав, костюм постояльців, — і його ж бинти. Та ще його крислатий капелюх легковажно висів набакир на стовпчику ліжка.

Стоячи там, Гол чув голос своєї дружини, що долинав до нього з глибини льоху. Скоромовка і притиск на останніх складах слів, властивий мешканцям Західного Сассексу, свідчили про жінчину нетерплячку й запал.

— Джордже! Ти взяв, чо мені тра?

Містер Гол повернувся й поспішив до неї.

— Дженні, — крикнув він, перехилившись через поручні сходів до льоху, — а Генфрі правду каже! Його нема в кімнаті. І на парадних дверях відсунуто засуви.

Спершу місіс Гол не добрала, в чому справа, але, зрозумівши, вирішила й собі оглянути порожню кімнату. Гол, усе ще з пляшкою в руці, ішов попереду.

— Хоч само його й нема, — просторікував він, — дак зате є його одяг. Тільки що ж робить він без одягу? От-то дивація!

Коли вони піднімалися по сходах, обом їм здалося (це вже було з’ясовано згодом), ніби парадні двері відчинилися й зачинилися знову. Але, побачивши, що двері зачинені і нікого нема, вони тоді не сказали про це одне одному ні слова. В коридорі місіс Гол випередила свого чоловіка і побігла сходами перша. На площадці хтось раптом чхнув. Гол, який відстав від неї на кілька сходинок, подумав, що то вона, а місіс Гол була певна, що то її чоловік. Вона широко розчинила двері і з порога оглядала кімнату.

— Куди як цікаво! — сказала місіс Гол.

Їй здалося, ніби хтось сопе зараз же позад неї, і вона дуже здивувалась, коли, обернувшись, побачила, що Гол іще кроків за десять від неї. Правда, за мить він стояв уже поруч. Місіс Гол нахилилася й поклала руку на подушку, а потім сунула її під укривало.

— Холодні, — заявила вона. — Він устав ще годину тому, коли не більше.

І в цей час сталося щось зовсім незвичайне. Постіль зібралася купою у формі стіжка, а потім перестрибнула через спинку ліжка, — зовсім так, неначе чиясь рука вхопила її посередині й одкинула вбік. Зараз же після цього капелюх Незнайомого зірвався із стовпчика, на якому вісів, скреслив дугу в повітрі й ударив місіс Гол просто в обличчя. Потім туди ж полетіла губка з рукомийника, а тоді крісло, байдуже скинувши з себе пальто й штани їхнього пожильця і сміючись сухим сміхом, дуже подібним до сміху Незнайомого, повернулося всіма чотирма своїми ніжками до місіс Гол, один момент немов націлялося, а тоді таки напилось на неї. Верескнувшн, вона повернулася тікати, а ніжки делікатно, але впевнено вперлися їй у спину й витиснули разом із Голом з кімнати. Двері грюконули й зачинилися на ключ. Стілець і ліжко з хвилину виконували, здавалось, якийсь переможний танець, а потім раптом усе стихло.

На площадці місіс Гол лежала майже непритомна на руках містера Гола. На превелику силу пощастило йому й Міллі, розбудженій цим розрухом, звести місіс Гол униз і дати їй, як годиться в таких випадках, покріпного.

— То були духи, — сказала місіс Гол. — Я знаю, що то були духи. Я читала про них у газетах. Столи та стільці, що стрибають і танцюють…

— Ковтни ще краплиночку, Дженні, — просив містер Гол, — Це додасть тобі сили.

— Зачиніть двері! Не пускайте його сюди більше! — кричала місіс Гол. — Я майже догадуюся… Я мусила б знати… Такі окуляри… забинтована голова… ніколи не буває в церкві в неділю… А всі ті пляшки… Їх більше, ніж може бути в порядної людини. Він посадовив духів у меблі. Мої тарні старі меблі!.. Втому кріслі завжди сиділа люба моя матуся, коли я була ще дівчинка. І подумати тільки, що тепер вони кидаються на мене!..

— Ще краплиночку, Дженні, — умовляв Гол. — Ти зовсім знервована.

О п’ятій годині, коли сонце заливало вже золотим світлом вулицю, вони вирядили Міллі збудити містера Сенді Воджерса — коваля, що жив навпроти.

Містер Гол, мовляв, передає привіт, а меблі поводяться надзвичайно чудно. Чи не завітав би до них містер Воджерс?

Він був тямущий чоловік, цей містер Воджерс, і дуже кмітливий. До справи поставився він вельми серйозно.

— Побий мене лиха година, коли це не чаклунство! — такий був висновок містера Воджерса. — Вам треба підкови, щоб уберегти хату від якого лиха.

Прийшов він дуже стривожений. Господарі хотіли були повести його нагору, до тої кімнати, але містер Воджерс, здавалося, зовсім не квапився і вважав за краще розмовляти в коридорі. На тому боці вулиці вийшов з дому Гакстера його учень і почав здіймати віконниці на крамниці. Його запросили теж узяти участь в обговоренні. За кілька хвилин, звичайна річ, підійшов і містер Гакстер. Англосаксонський дух парламентарного способу урядування виявився і тут: розмов було багато, а рішучих дій — ніяких.

— Установімо спершу факти, — наполягав містер Сенді Воджерс. — Переконаймося, чи й справді двері були на засуві. Доки двері не поламано, їх завжди можна поламати, але коли двері уже поламано, назад їх не зробиш неполаманими.

І раптом двері нагорі відчинилися, і всі з подивом побачили, як сходами почала спускатись закутана постать Незнайомого, що дивився крізь свої величезні окуляри ще чорніше, ще безвиразніше, ніж завжди. Не відводячи від них погляду, він повільно пройшов коридором і’зупинився.

— Гляньте сюди! — сказав він.

Пробігши поглядом, куди показував його палець у рукавичці, вони побачили пляшку з настоянкою під дверима до льоху. А він увійшов у вітальню і з серця грюкнув дверима перед їхніми обличчями.

Ніхто не мовив і слова, доки не завмерла остання луна того грюкоту. Всі здивовано перезирнулися.

— Ну, коли це вже не казна-що… — почав був містер Воджерс і не докінчив фрази. — Я пішов би й поговорив з ним, — сказав він містерові Голу. — Я зажадав би від нього пояснень!

Але розбурхати хазяйчиного чоловіка було нелегко. Проте нарешті він таки насмілився й постукав у двері.

— Вибачте… — тільки й устиг вимовити містер Гол.

— Геть к бісу! — загримотів Незнайомий. — І зачиняйте за собою двері.

Так скінчилися ці блискавичні переговори.

Розділ VІІ НЕЗНАЙОМОГО ВИКРИТО

Незнайомий, зайшовши у маленьку вітальню “Карети й коней” о пів на шосту ранку, залишався там майже до полудня. Штори в кімнаті були спущені, двері зачинені, і після того, як він вигнав Гола, ніхто не важився наближатись до кімнати.

Весь цей час Незнайомий нічого не їв. Він тричі дзвонив, останній раз розлючено і довго; але ніхто не з’явився до нього. “До нього з його “геть к бісу”! Ще б пак!” — казала місіс Гол. Уже пішла чутка про пограбування вікарія, і люди об’єднували ці дві події. Гол у супроводі Воджерса відвідав містера Шеклфорса, суддю, і просив у нього поради. Нагору ніхто не відважувався йти. Що робив Незнайомий — було невідомо. Час від часу чулося, як він розлючено ходив по кімнаті; двічі чули, як він вибухав прокльонами, дер якісь папери та трощив пляшки.

Наляканих, але охочих до новин людей все більшало. Надійшла місіс Гакстер. Прилучилося ще декілька веселих хлопців у чорних куртках і пікейних краватках — було ж саме свято — і почали розпитувати не зовсім до ладу. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що пішов у двір і спробував зазирнути під спущену штору. Не побачив Арчі нічого, але вдавав, ніби щось бачить, і до нього приєднався ще дехто з молодих айпінгців.

Погода цього дня була чудова. Уздовж вулиці стояли вряд з дванадцять лотків і балаган для тиру, а на траві біля кузні — три жовто-коричневі фургони, і кілька мальовничо вдягнених чоловіків та жінок ставили ціль для метання в неї кокосових горіхів. Джентльмени ці були в синіх светрах, дами — в білих фартушках і модних капелюшках з важкими перами. Вудаєр з шинку “Червона лань” і містер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, протягували впоперек дороги гірлянду з прапорцями, — ту саму, що залишилася від святкування п’ятдесятиріччя королеви Вікторії.

У вітальні, куди пробивався тільки тоненький жмут сонячного проміння, Незнайомий, напевне, голодний, а може й наляканий, пріючи в усіх своїх перев’язках, розглядав крізь скло окулярів свої папери, дзвякав брудними пляшками і часом завзято кляв невидних зсередини хлопчаків, що товклися під вікнами. У кутку біля коминка лежали скалки кількох розбитих пляшок, і їдкий запах хлору просякав повітря. Ось і все, що тоді чули; а пізніше — все це й побачили, увійшовши до вітальні.

Під полудень Незнайомий несподівано відчинив двері своєї кімнати і став на порозі, прикро дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були у буфеті.

— Місіс Гол! — гукнув він.

Хтось боязко пішов покликати місіс Гол.

Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще більше розлючена. Гол досі не повернувся. Вона давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав несплаченийрахунок.

— Ви просите подати вам рахунок, сер? — спитала вона.

— Чому мені не приносили снідати? Чому не приготували мені нічого їсти і не озивалися на мої дзвінки? Ви гадаєте, я можу жити не ївши?

— А чому не сплачено мій рахунок? — відповіла місіс Гол. — Ось що я хочу знати.

— Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і…

— А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати ніякого переказу. Вам нічого нарікати, що дожидаєте трохи довго сніданку, коли я чекаю сплати мого рахунку аж п’ять днів, правда?

Незнайомий лайнувся — коротко, але цілком виразно.

— Ого-го! — розляглося в буфеті.

— І я буду дуже вдячна вам, сер, якщо ви свої лайки залишите для себе, сер, — сказала місіс Гол.

Незнайомий зараз більше ніж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Всі присутні відчували, що місіс Гол бере над ним гору. І його подальші слова ствердили це.

— Послухайте, моя мила… — почав Незнайомий.

— Я вам не “мила”! — огризнулась місіс Гол.

— Я ж казав вам, що не одержав ще переказу.

— Знаємо ми такі перекази! — сказала місіс Гол.

— Але все ж таки в кишені у мене…

— Три дні тому ви заявили мені, що у вас тільки й є, що на соверен срібла.

— А тепер я знайшов ще трохи.

— О! — скрикнув хтось у буфеті.

— Цікаво, де ви їх знайшли, — зауважила місіс Гол.

Це, здавалось, страшенно роздратувало Незнайомого.

Він тупнув ногою.

— Що ви хочете сказати? — спитав він.

— Те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, — відповіла місіс Гол. — І перше ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені дещо, чого не розумію ні я, ні хто інший і що всі бажають зрозуміти. Я хочу знати, що зробили ви з моїм кріслом у вашій спальні, я хочу знати, як то сталося, що ваша кімната була порожня, і як опинились ви в ній знову? Хто спиняється в цьому будинку, той увіходить крізь двері; таке тут правило. А ви його порушили, і я хочу знати, яким способом ви ввійшли. Я ще хочу знати…

Незнайомий раптом підняв угору стиснені в кулаки свої руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув “годі!” з такою силою, що місіс Гол зараз же замовкла.

— Ви не розумієте, хто я такий або що таке я? — сказав він. — Гаразд. Я вам покажу. Далебі, покажу! Далебі, покажу!

Він приклав долоню собі до обличчя, а потім одвів руку. Середина його обличчя стала чорною порожнявою.

— Ось! — сказав Незнайомий.

Він ступив крок уперед і подав місіс Гол якусь річ, що її вона, вражена різкою зміною в його обличчі, механічно взяла в руки, але, глянувши на неї, верескнула, впустила долі і аж відсахнулась. Ніс — рожевий, блискучий ніс Незнайомців — покотився по підлозі, і звук пролунав такий, наче то порожній усередині картон.

Потім Незнайомий здійняв свої окуляри, і всі в буфеті остовпіли. Він скинув капелюха і шарпливим жестом зірвав з себе бакенбарди та бинти. Один момент вони не піддавались йому. Всі завмерли в жахливому передчутті. “О боже!” — скрикнув хтось. Бинти й бакенбарди полетіли на підлогу.

Дійсність була страшніша за всякі сподіванки. Опанована жахом місіс Гол стояла розкривши рота, а потім закричала й кинулась тікати з дому. Всі заворушились. Вони готові були побачити шрами, каліцтво, якісь відчутні страхіття… але нічого? Бинти й перука пролетіли через коридор у буфет, перелякавши присутніх. Падаючи одне на одного, всі бігли сходами униз. Людина, що стояла на порозі вітальні, вигукуючи якісь безладні пояснення та жестикулюючи, до самого коміра пальта була постаттю дужого чоловіка, а далі, вище… не мала нічого, нічого видимого!

Ті, що були подалі від будинку, почувши гамір та крики, глянули вздовж вулиці і побачили, як з “Карети й коней” прудко вибігають люди. Вони бачили, як упала місіс Гол, а містер Тедді перестрибнув через її тіло, щоб не спіткнутися, а потім почули страшні зойки Міллі, яка, вийшовши на гамір, наткнулась на безголову людину. Але ось крики нараз увірвалися.

І всі, хто був під той час нй вулиці — продавець солодощів, власник цілі для метання кокосових горіхів разом із своїм помічником, хазяїн гойдалки, хлоп’ята, тубільні денді, причепурені молодиці, поважні дядьки у блузах, циганки у фартушках, — кинулися бігти до заїзду, і незабаром перед домом місіс Гол зібралась юрба чоловік сорок. Людей все більшало, всі метушилися, галасували, розпитували й висловлювали різні здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька душ підтримували місіс Гол, яку підняли з землі заледве при пам’яті. Над загальною колотнечею чулася розповідь одного найгорластішого самовидця.

— Перевертень!

— Що ж він робив?

— Невже поранив служницю?

— Здається, кинувся на неї з ножем!

— Кажу ж вам, він без голови! Тобто простісінько у нього нема голови!

— Нісенітниця! Це — просто якийсь фокус!

— Поскидав усі свої бинти…

Силкуючись зазирнути в одчинені двері і змагаючись за кращі місця, натовп розташувався у формі клину, вершину якого біля входу займали найодважніші.

— Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так наче вдивлявся у віщось. Це було осьо тільки. Увійшов він у ці двері. Голови в нього нема геть зовсім. Ви трохи пропустили…

Ззаду сталося якесь замішання, і промовець спинився, даючи пройти невеличкому гуртові людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. Озброєні вони були ордером на арешт.

Натовп голосно й суперечливо інформував їх про останні події.

— З головою він чи без голови, але я маю арештувати його і арештую, — заявив Джеферс.

Містер Гол піднявся по сходах, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.

— Констебле, — сказав він, — виконуйте свій обов’язок.

Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним — Гол, останнім — Воджерс. У тьмяному світлі вони побачили безголову постать у рукавичках, що в одній руці тримала недогризену скибку хліба, а в другій — шматок сиру.

— Це він, — посвідчив Гол.

— Що це за чортовиння? — роздратованим тоном пролунало над коміром постаті.

— Ви надзвичайно чудний постоялець, сер, — сказав містер Джеферс. — Але з головою ви чи без голови, а я маю наказа арештувати вас, і обов’язок — це обов’язок.

— Не підходьте! — згукнула постать, хитнувшись назад.

Він кинув хліб і сир, а містер Гол тільки що встиг схопити зі столу ножа, щоб він не потрапив до рук Незнайомому. Ліва рукавичка Незнайомого шугнула в обличчя містера Джеферса. За одну мить полісмен, увірвавши свої пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голінці так, що він аж зарепетував, але пальців таки не розтулив. Гол пересунув по столу ніж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападників, і ступив назустріч Джеферсові і Незнайомому, які, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.

Стілець, що стояв на дорозі, загримотів, одлетівши вбік, і вони покотились на підлогу.

— За ноги його, — крізь зуби промовив Джеферс.

Містер Гол, силкуючись виконати розпорядження, дістав добрячого штурхана під ребра і на час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець мчить згори з ножем у руці, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гакстером і хурщиком із Сіддербріджа, які з’явилися рятувати закон та порядок. У ту ж таки мить з шифоньєрки полетіли долі три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату надзвичайно їдучим запахом.

— Здаюсь! — закричав Незнайомий, дарма що Джеферс був під ним, і через секунду стояв уже на ногах захеканий, безголовий і безкистий, бо тепер на ньому не було вже й правої рукавички. — Це ні до чого, — сказав він, неначе схлипнувши.

Найдивніша то була в світі річ — чути голос, який виходив з порожняви, але мешканці Сассексу, може, найбільші матеріалісти на землі. Джеферс теж підвівся, видобув пару наручників і… аж очі витріщив.

— Еге! — сказав Джеферс, нараз збагнувши незвичайність ситуації. — До дідька! Але я ж не можу надіти їх!

Незнайомий перебіг рукою згори вниз по своєму піджаку, і всі ґудзики, що до них доторкався його порожній рукав, немов чудом яким розстібнулися. Потім він буркнув щось собі в підборіддя і нахилився. Здавалось, він щось робить із своїми шкарпетками та взуттям.

— Дозвольте, — раптом зауважив Гакстер, — та це ж зовсім не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись у середину його коміра й костюма. Я міг би сунути руку…

Він простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на пі в дорозі і, гостро скрикнувши, відсмикнув її назад,

— Я просив би вас не тикати мені в очі пальцями! — злостивим тоном закинув голос із повітря. — Я ж тут увесь — з руками, ногами і рештою тіла, тільки мене не видно. Це — дуже прикра штука, але так воно є. Невже ж це — достатня причина, щоб у мене штрикав кожен айпінзький йолоп?

Костюм, зовсім уже розстебнутий і повислий на невидимих підпорах, стояв тепер, випроставшись і взявшись у боки.

У кімнату тим часом понаходили ще люди, і вона була повнісінька.

— Невидимий, га! — сказав Гакстер, незважаючи на те, який сердитий Незнайомець. — Хто ж коли чув про таке?

— Воно може й дивно, але це — не злочин. Я не розумію, чого це накинувся на мене полісмен….

— А! То вже річ зовсім інша, — сказав Джеферс. — Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освітленні, але я дістав наказ і діяв за законом. Арештовую я вас не за невидимість, а за крадіжку. Сьогодні вночі тут в одному будинку забрано гроші.

— Ну то й що?

— І деякі обставини вказують…

— Безглуздя й нісенітниця! — крикнула Невидима Людина.

— Сподіваюся, що так, сер. Але я дістав інструкції…

— Гаразд, — сказав Незнайомий. — Я піду. Я піду. Тільки без наручників!

— Такий порядок, — пояснив Джеферс.

— Ніяких наручників! — уперся Незнайомий.

— Вибачте… — почав був Джеферс.

Раптом безголова постать присіла, і, перш ніж будь-хто зрозумів, що вона робить, під стіл полетіли туфлі, шкарпетки і штани. Тоді постать випросталась і скинула піджак.

— Е, годі вже! — сказав Джеферс, раптом збагнувши, до чого йдеться.

Він схопив жилетку, та запручалася, і, нарешті, з неї випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.

— Держіть його! — крикнув Джеферс. — Скоро він поскидає з себе…

— Держіть його! — зарепетували й інші і кинулись до білої сорочки, яка тріпотіла в повітрі, — єдиного, що залишилось іще видиме на Незнайомцеві.

Рукав сорочки ловко зацідив в обличчя Голові, який наступав, розчепіривши руки, і штовхнув його на старого Тусома, паламаря; а за мить рукава підвелись угору й почали робити рухи, як людина, що скидає сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тільки допоміг скинути її. Він дістав з повітря доброго стусана в рот і зараз же своїм кийком люто загилив по маківці Тедді Генфрі.

— Обережно! — гукав кожен, замахуючись навмання і ні в що не влучаючи. — Держіть його! Зачиняйте двері! Не випускайте його! Я впіймав щось! Ось він!

Зчинилося справжнє тобі стовпотворіння. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сенді Воджерс від страшного удару в ніс набрався ще більше тями, перший вихопився в двері й пустився навтіки. Інші зараз же кинулись слідом за ним і на яку хвилину стлумились усі в кутку біля дверей. А удари не вщухали. Сектанту Фіпсові було вибито переднього зуба, а Генфрі пошкоджено вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, яке, втиснувшися між ним і Гакстером, заважало вийти їм обом. Джеферс намацав під руками мускулясті груди, але через якусь мить уся ця купа збуджених бійкою людей висипалась у забиті народом сінці.

— Я впіймав його! — задихаючись, прохрипів Джеферс.

Борючись з невидимим суперником, він пробивався крізь натовп, лице йому налилося кров’ю, жили набрякли.

Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу по східцях на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, коліна його тремтіли, але він цупко тримав ворога. Потім нараз він перекрутнувся і важко впав, стукнувшись головою об землю, і тільки тоді розтулив пальці.

Розляглись несамовиті крики: “Держи його!”, “Невидимий!” і таке інше, і якийсь молодий хлопець, не з місцевих, чиє ім’я залишилося невідомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не зміг утримали і впав на розпростерте констеблеве тіло. Якась жійка посередині вулиці заверещала, коли щось промчало повз неї; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, і, скиглячи, побіг у Гакстерів двір. Так утік Невидимець.

Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка і розвіяла по всьому містечку, як порив вітру розвіює сухе листя. Лише Джеферс, зігнувши коліна, спокійно лежав горілиць біля сходів заїзду.

Розділ VІІІ ПІД ЧАС УТЕЧІ

Розділ восьмий — надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джибінс, місцевий натураліст-аматор, напівдрімаючи на пагорку посеред рівнини, де, як він гадав, милі на дві навколо не було ні живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джибінс пе побачив нічого, а проте голос чути було цілком певно. Він усе лаявся — тими добірними й колористими словами, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши кульмінаційної сили, голос почав стишуватися і, нарешті, зовсім завмер удалині — в напрямі Едердіна, як здалося Джибінсові. Наприкінці голос ще раз чхнув, і на тому все. Джибінс не знав нічого про вранішні події, але тим, що допіру почув, він був так вражений і збентежений, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якнайхутчіш спустився з пагорка й рушив до містечка.

Розділ ІХ МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ

У містера Томаса Марвела, щоб ви знали, було широке обрезкле обличчя, довгий, округлої форми ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Постать його була схильна гладшати, і короткі ноги тільки підкреслювали цю схильність. Пухнастий циліндр укривав йому голову; а те, що на його костюмі часто різні шворки та шнурівки правили за ґудзики, — тільки засвідчувало, що власник цього костюма переконаний холостяк.

Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Едердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якого собаки. Неквапним поглядом — містер Томас Марвел усе робив неквапно — він приглядався до пари черевиків, що їх збирався приміряти. То були черевики дуже справні. Такі йому давно вже не траплялися, тільки занадто широкі; ті, що він носив досі, були дуже зручні в суху погоду, але як на сльоту мали занадто тонку підошву. Містер Томас Марвел ненавидів широке взуття, але ненавидів він і сльоту. Містер Томас Марвел ніколи не замислювався як слід, що саме ненавидить він більше; а тим часом день стояв чудовий, і кращої роботи в нього не було. Отож він мальовниче виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари видалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.

— І все ж таки це — черевики, — сказав Голос.

— Подаровані черевики, — відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і неприязно дивлячись на них. — І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.

— Гм! — озвався Голос.

— Я носив і гірші; не носив навіть ніяких. Але ніколи не було в мене таких, даруйте на слові, нахабно огидних черевиків Я давненько вже випрохую собі черевики, бо ті старі віке мені аж уїлися. Ці, звичайно, досить справні. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І — чи повірите? — в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Гляньте тільки на них. А графство, в якому взагалі-то б можна розжитися на черевики… Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства… А от тепера вони мені підсунули, маєш!..

— Препаскудне графство! Свині, а не люди, — промовив Голос.

— Правда ж? — сказав містер Томас Марвел. — Боже! Але ці черевики! Хай їм!

Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти, — не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч — і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвелові змалювався глибокий подив.

— Де ви? — спитав він, спинаючись на всі чотири.

Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.

— Я що, п’яний? — пробурмотів містер Томас Марвел. — Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Куди к…

— Не хвилюйтеся, — промовив Голос.

— Годі вже вам фокуси строїти! — крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. — Де ви? Буду ще я хвилюватись!

— Не хвилюйтесь! — повторив Голос.

— Ось ви зараз хвилюватиметесь, дурню ви один, — погрозився містер Томас Марвел. — Де ви? Ось лишень я набачу вас…

Мовчання.

— А може, ви під землею? — спитав він.

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напів босий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.

— Пі-і-їт! — цвірінькнула десь далеко трусихвістка.

— Теж мені пі-і-їт, — сказав містер Томас Марвел. — Тепер зовсім не час клеїти дурника.

Рівнина на всі боки, куди оком не кинь, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої трусихвістки, порожньо було й у небесній блакит.

— Не доведи господи! — сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. — То я випив. Так я її думав.

— То не сп’яну, — промовив Голос. — І з нервами у вас гаразд.

— О-о! — зойкнув містер Томас Марвел, і обличчя йому побіліло. — То я випив, — безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. — Але можу присягтись, що я чув голос, — прошепотів він.

— Звичайно, чули.

— От знову! — вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руки до лоба.

Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло і здивувало цим іще більше.

— Не будьте дурнем! — гукнув Голос.

— Це вже я схибнувся… — сказав містер Томас Марвел. — Кепська справа. І все через ті кляті черевики, їй-бо, схибнувся. Або це — привид.

— Ні те і ні те, — мовив Голос. — Слухайте.

— От бевзь, — сказав містер Марвел.

— Та стривай же! — Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.

— Ну? — зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.

— То ти думаєш, що це нахимерилось?

— А то як же ще? — спитав містер Томас Марвел, чухаючи собі потилицю.

— Гаразд, — з полегкістю мовив Голос. — Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.

— Та де ж ви?

Голос не відповів нічого. У повітрі гіросвистів камінець, пролетівши попри саме плече містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінь підстрибнув угору, пролетів складною кривою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Марвел був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист — і камінець, ударившись об його босий великий палець, одскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і завив. Тоді він порвався тікати, наштрикнувся на якусь невидиму перепону, полетів сторчма і, коли отямився, уже сидів на землі.

— Ну, — промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, повиснув у повітрі над головою бродяги, — то це все химерить твоя уява?

Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.

— Якщо ти ще будеш пручатись, — попередив Голос, — я дам тобі каменюкою по голові.

— Здорово, — казав містер Томас Марвел, сидячи на землі, тримаючи забитий палець ноги і не спускаючи з ока третього камінця. — Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!

Третій камінь упав.

— А це ж — дуже просто, — сказав Голос. — Я — невидима людина.

— Верзіть собі казна-що, — відповів містер Марвел, кривлячись від болю. — Де ви сховались, як ви це робите, просто я не знаю…

— От і добре, — мовив Голос. — Я просто невидимий. І я хочу, щоб ти це зрозумів.

— Це ясно кожному. Вам нема чого так нетерпеливитись, добродію. Ну, а тепер… поясніть мені, як ви це робите?

— Я — невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ти збагнув, що…

— Та де ж ви? — перебив його містер Марвел.

— Тут. Кроків за десять перед тобою.

— Облиште. Я ж не сліпий. А зараз ви будете розповідати мені, ніби ви — просто повітря. Я — не з тих неуків-бродяг…

— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.

— Що? В вас нема ніякої плоті? Може, ви — тільки порожній голос, га? Самий тільки пащекун?

— Та ні, я — істота людська, із звичайної плоті; я мушу пити, їсти, вкриватися від негоди… але я — невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.

— Значить, ви таки справжній?

— Ну звісно, що справжній.

— Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, — попросив Марвел. — Тоді це вже не буде таким з біса дивацьким.

Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвела пойняв неймовірний подив.

— Оце маєш! — скрикнув він. — Куди там ті півнячі бої. Надзвичайно! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… — Містер Марвел пильно оглянув порожняву перед себе, — Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.

— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.

— Ага! Хоч ви — ніби й дух.

— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.

— Е, як на мій скромний казанок, воно досить дивне, — сказав містер Томас Марвел. — Але як же це ви спромоглися, до дідька?

— Довго розповідати. І до того ж…

— А знаєте, вся ця штука так мене разить.

— Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я міг би вбити… І побачив тебе…

— Боже! — зітхнув містер Марвел.

— Я підійшов ззаду, завагався… пройшов далі…

Обличчя містера Марвела було красномовне.

— Потім зупинився. “Це, — сказав я собі, — невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен”. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І…

— Боже! — застогнав містер Марвел. — Мені в голові паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам, від мене треба? Якої допомоги?.. Невидимий!..

— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив їх. Коли ж ти не схочеш, тоді… Але ти схочеш… мусиш схотіти!

— Стривайте, — сказав містер Марвела. — Я занадто, приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені піти… Я мушу трохи отямитись… Ви ж майже розчавили мені палець. Все це — так неймовірно. Нікого на землі, нічого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос із неба! І каміння! Боже мій!

— Візьми себе в руки, — відповів Голос. — Тобі треба зробити те, що я скажу.

Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі,

— Я вибрав тебе, — пояснив Голос. — Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина — могутня! — На хвилинку він зупинився, щоб чхнути. — Але якщо ти викажеш мене, — вів Голос далі, — якщо ти не зробиш того, що я звелю…

Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Од цього дотику той аж скрикнув.

— Я не викажу вас, — запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. — І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я робитиму дуже охоче.

Розділ Х МІСТЕР МАРВЕЛ ОДВІДУЄ АЙПІНГ

Коли перша паніка вщухла, Айпінг почав роздумувати. Зараз же підвів голову скептицизм, — щоправда, нервовий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Куди ж легше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто вочевидь бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків, — можна було перелічити по пальцях. Та й з числа цих свідків містер Воджерс непідступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні “Карети й коней”. Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж не такі значні, але зате цілком конкретні міркування. Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а як на скептиків, то Невидимець взагалі був тільки приводом для дотепів. Словом, як ті, так і ті віддавалися незвичайним веселощам.

Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де місіс Бантінг з іншими леді готувала чай, а дітвора з недільної школи бігала та гралась під галасливим проводок вікарія, міс Кас та міс Секбат. Правда, в повітрі чувсда якийсь неспокій, але більшість публіки розважливо приховувала свої побоювання. На галявині великий успіх мав у молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко спорснути до мішка; з сіном на протилежному кінці. Такий же мали успіх і гойдалка, і влучання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що виповнював повітря нестерпним духом мастильної олії і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хизувалися своїми рожевими та зеленими значками, а дехто оздобив свої циліндри ще й яскравими бантами. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або через вікно, де стояли гілки жасмину, або через відчинені двері.

Близько четвертої години в містечко ввійшов якийсь невідомий. Це був невисокий огрядний чоловік у надзвичайно приношеному циліндрі і, здавалося, дуже задиханий. Щоки йому то надималися, то опадали. Рябе його обличчя було стурбоване, і посувався він з якоюсь ніби силуваною жвавістю. Завернувши за ріг церкви, він попростував до “Карети й коней”. Між іншими бачив його і Флетчер, і незвичайна збудженість невідомого так вразила старого джентльмена, що поки він роздивлявся на нього, за рукав йому натекло чимало крейдяного розчину.

За спостереженням власника кокосового тиру, невідомий розмовляв сам із собою; помітив це й містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком заїзду і, як розповідає містер Гакстер, пережив серйозну внутрішню боротьбу, перше ніж змусив себе ввійти в будинок. Нарешті він піднявся по сходах і (містер Гакстер бачив це), повернувши ліворуч, одчинив двері вітальні. Містер Гакстер почув голоси з кімнати і з буфету, які вказали невідомому на його помилку.

— Це приватне помешкання, — сказав містер Гол, після чого невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфет.

Через кілька хвилин він показався знову, витираючи долонею губи з удаваним — так здалося містерові Гакстеру — задоволенням. Часинку невідомий постояв, озираючись навкруг, а потім містер Гакстер побачив, як він, неначе крадькома, підійшов до воріт у двір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на слуп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й натоптав її тютюном. Пальці його тремтіли. Він незграбно запалив люльку й почав курити, схрестивши руки на грудях, ніби йому було байдуже, хоч те, що він раз у раз скидав оком у двір, і заперечувало цю байдужість.

Усе це містер Гакстер бачив з-за бляшанок на вікні своєї крамниці, і незвичайна поведінка невідомого спонукала його вести й далі спостереження.

Невдовзі невідомий раптом випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двір. Гадаючи, що тут ідеться про якусь дрібну крадіжку, містер Гакстер вискочив з-за прилавка і вибіг на дорогу перейняти злодія. Тим часом містер Марвел (а це був він) з’явився знову. Циліндр його сидів набакир, у правій руці він тримав пакунок у синій скатертині, а в лівій — три книги, зв’язані, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Уздрівши Гакстера, він розкрив рота, а тоді раптом повернув ліворуч і дременув щодуху. “Держи злодія!” — гукнув містер Гакстер і кинувся слідом за ним.

Враження містера Гакстера були глибокі, але короткочасні. Він бачив перед собою чоловіка, що хутко завернув за ріг церкви й пустився в поле. Позаду він бачив прапори, гуляли люди, але тільки одне чи два обличчя обернулись на Гакстерів крик. Він ще раз гукнув: “Держи злодія!”, відважно переслідуючи втікача. Та не пробіг він і десяти кроків, як щось таємниче вхопило його за підборіддя, і він уже не біг, а з неймовірною швидкістю летів у повітрі. Він побачив, як раптом наблизилась до його голови земля. Світ, здавалося, хлюпнув мільйоном іскор, а що далі — “йому вже було байдуже”.

Розділ ХІ У ЗАЇЗДІ “КАРЕТА Й КОНІ”

Щоб ясно уявити собі перебіг подій у заїзді, треба повернутись назад, до того моменту, коли містер Гакстер уперше побачив з свого вікна містера Марвела.

Якраз на той момент у вітальні були містер Кас і містер Бантінг. Вони цілком серйозно заходилися вивчати Дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Гола, докладно переглядали речі Невидимої Людини. Джеферс очуняв трохи після прочуханки і побрався додому у супроводі своїх приятелів. Місіс Гол склала порозкидуваний одяг Незнайомця і прибрала кімнату. На столі під вікном, за яким звичайно він працював, Кас майже зараз же знайшов три грубі рукописні томи з заголовком “Щоденник”.

— “Щоденник”! — сказав Кас. — Тепер ми, в усякому разі, про дещо дізнаємось.

Вікарій стояв тут же, поклавши руку на стіл.

— “Щоденник”, — повторив Кас, сідаючи; далі він підпер двома томами третій і розгорнув його. — Гм! Ніякого імені на першій сторінці. Оце так… Самі цифри та креслення…

Вікарій глянув через плече.

Кас гортав сторінки, і вираз його обличчя раптом став розчарованим.

— Ет! — сказав він. — Самі тільки цифри, Бантінгу,

— А діаграм нема? — спитав містер Бантінг. — Або і малюнків, що, може, прояснили б дещо?..

— Подивіться-но самі, — запропонував Кас. — Трохи тут математики, трохи, як судити з літер, написано російською чи якоюсь подібною мовою; а трохи — по-грецькому. Ну, грецьку — то ви, я думаю…

— Звичайно, — відповів містер Бантінг, витягаючи свої окуляри і витираючи їх; видно було, що він почував себе якось незручно. Од греччини в його пам’яті залишилось так мало, що не варто було й говорити… — Авжеж… грецька мова, звісно, може дати нам ключ…

— Я знайду вам те місце…

— Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, — сказав містер Бантінг, усе ще тручи свої окуляри. — Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.

Він кахикнув, наклав окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і усунув цю, здавалося, неминучу демонстрацію його знань. Потім він неквапливо взяв від Каса книгу. І тут щось таки трапилось.

Двері несподівано відчинилися.

Обоє вони аж підскочили, озирнулися, і тільки коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, їм відлягло.

— Пивниця? — спитало обличчя, роздивляючись по кімнаті.

— Ні, — враз одповіли обоє джентльмени.

— Навпроти, голубчику, — пояснив містер Бантінг.

— І прошу, зачиняйте двері, — сердито додав містер Кас.

— Гаразд, — стиха мовив гість голосом, дивно несхожим на хрипкий звук першого запитання. — Маєте слушність, — сказав він попереднім голосом. — Відчалюй! — І він зник, зачинивши за собою двері.

— Моряк, мабуть, — сказав містер Бантінг. — Цікаві вони хлопці. “Відчалюй!” — напевне, морський термін, який означає, що треба вийти з кімнати.

— Може й так, — згодився Кас. — Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, немов він сам не підскочив був з несподіванки.

— А тут іще, — зітхнув він, — ці книги!

— Одну хвилинку, — мовив Кас, встаючи і зачиняючи двері на ключ. — Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

— Безперечно одне, — зауважив Бантінг, присуваючи свого стільця до Каса, — що останніми днями в Айпінзі відбувалося щось дивовижне… дуже дивовижне. Я, звичайно, не можу повірити в Цю безглузду історію про невидиму людину…

— Вона таки неймовірна, — сказав Кас. — Але залишається той факт, що я бачив у рукаві…

— Та чи бачили ж ви? Чи певні ви цього?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника…

— Я не хочу знову товкти те саме, — відповів Кас. — Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги… А ось і місце, що, як мені здалося, написане по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, — очевидно, щось було не гаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був певен, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, немовби він читає? Раптом він відчув якийсь дивний доторк до потилиці. Він спробував поворохнути головою, але йому чинили непоборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила йому голову і безжально притискає її до столу.

— Не ворушіться, мої любі, — прошепотів чийсь голос, — або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув на Касове обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття власного свого жаского подиву.

— Я дуже шкодую, що мушу повестися з вами так брутально, — сказав Голос, — але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? — додав Голос, і два підборіддя водночас ударилися об стіл, і клацнули чотири ряди зубів. — Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? — і потрус повторився.

— Куди поклали вони мій одяг?.. Послухайте-но, — провадив далі Голос. — Вікна ці зачинені, ключ од дверей я забрав собі. Людина я дуже сильна, під руками в мене — кочерга, і до того ж я — невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обидвох і легко звідси вибратися. Розумієте ви? Отож-бо. Якщо я пущу вас, обіцяєте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?

Вікарій і лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.

— Так, — відповів містер Бантінг, а лікар повторив це слово.

Тоді Невидимець відпустив їм шиї, і вікарій з лікарем вирівнялись на своїх стільцях. Обличчя в щкх були дуже червоні, і обоє вони крутили головами.

— Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, — сказав Невидимець. — Ось, бачте, кочерга. Входячи в цю кімнату, — вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, — я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла ходити гола, але вечори — прохолодні. Мені потрібен одяг та й. ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.

Розділ ХІІ НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ

З одної дуже прикрої причини, яка зараа стане ясною, наше оповідання доводиться тут знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні і містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що палив люльку біля воріт, ярдів на дванацять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.

Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, розлігся голосний крик, а потім… мовчання.

— Е-гей! — гукнув Тедді Генфрі.

— Е-гей! — відгукнулося з пивниці.

Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.

— Щось там не гаразд, — сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.

З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей вітальні.

— Щось сталося, — сказав Гол, а Генфрі потакнув головою.

На них війнуло неприємним запахом хімікалій, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.

— Чи все там у вас гаразд? — постукавши в двері, спитав Гол.

Приглушена розмова враз увірвалась, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: “Ну, ні, це вже дзуськи!” Потім раптом почулася метушня, впав перекинутий стілець, коротка боротьба. І знову тиша.

— Якого це дідька? — півголосом вигукнув Генфрі.

— Чи все… у вас гаразд? — повторив містер Гол.

Вікарій одповів якимось дивним уривчастим голосом:

— Цілком. Прошу… не перешкоджати.

— Чудасія! — зауважив містер Генфрі.

— Чудасія! — згодився містер Гол.

— Каже, “не перешкоджайте”, — сказав Генфрі.

— Я не чув, — сказав Гол.

— І хтось сопів, — додав Генфрі.

Вони стояли, наслухаючись. Розмовляли у вітальні швидко і притишено.

— Я не можу, — заявив містер Бантінг, підносячи голос. — Кажу вам, сер, я не хочу!

— Що таке? — спитав Генфрі.

— Каже, що не хоче, — пояснив Гол. — Але то ж він не до нас говорить, правда?

— Це насильство, — сказав у вітальні містер Бантінг.

— Насильство, — повторив Генфрі. — Я виразно чув.

— А хто це говорить тепер? — спитав містер Генфрі.

— Містер Кас, здається, — відповів Гол. — Чи ви чуєте хоч щось?

Тиша. Звуки долинали неясні й усе неврозуміліші.

— Здається, стягають скатертину зі столу, — сказав Гол.

За прилавком з’явилася місіс Гол. Чоловік знаком попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:

— Чого ти тут прислухаєшся, Голе? Хіба не маєш нічого кращого робити, ніж отак стовбичити цілий день, та ще й у свято?

Містер Гол пробував усе їй пояснити самими гримасами та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки відступили од неї і, розмахуючи руками, заходились давати пояснення.

Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це за дрібницю, — може, там просто пересували меблі.

— Я чув, як він казав “насильство”; це я чув, — запевняв Гол.

— Чув це і я, місіс Гол, — ствердив Генфрі.

— А може… — почала місіс Гол.

— Ш-ш! — прошипів містер Тедді Генфрі. — Чи це не вікно відчиняють?

— Яке вікно? — не зрозуміла місіс Гол.

— Вікно у вітальні, — пояснив Генфрі.

Усі пильно дослухалися. Місіс Гол дивилась невидющим поглядом просто себе на подовгастий, світлий отвір дверей заїзду, на білу залюднену дорогу і на фасад Гакстерової крамниці навпроти, заллятий червневим сонцем. Раптом у Гакстера відчинились двері, і сам він вискочив на вулицю, жестикулюючи і вирячивши від подиву очі.

— Гей! — зарепетував Гакстер. — Держи злодія! — Він перебіг вулицю і зник за ворітьми двору.

Водночас з вітальні почувся гамір і стукнуло зачинюване вікно.

Гол, Генфрі і всі, хто був у буфеті, висипали стрімголов на вулицю. Вони побачили, як хтось метнувся за ріг, прямуючи в поле, а містер Гакстер виконав у повітрі складний стрибок і упав ницьма. Люди на вулиці здивовано зупинялися, а дехто й собі кинувся бігти.

Містер Гакстер лежав нерухомо, Генфрі нахилився глянути, що з ним сталося, а Гол і двоє робітників з буфету, вигукуючи щось нерозбірливе, підбігли до рогу й побачили, як містер Марвел зник за церковною огорожею. Дійшовши хибного висновку, що це і є Невидима Людина, яка раптом стала видимою, вони помчали слідом за Марвелом. Але не пробіг Гол і двадцяти ярдів, як голосно скрикнув від подиву і полетів сторчма, зачепившись за одного з робітників і потягши його за собою на землю. Його штовхонуло так, як штовхають під час гри у футбол. Другий робітникт обернувшися, подумав, що Гол просто спіткнувся, і побіг далі, але враз спіткнувся так само, як і Гол. Перший робітник, що силкувався встати, дістав у бік такого штурхана, що звалив би з ніг і вола.

Коли він падав, з лугу, де відбувалося свято, показався цілий натовп. Перед вів власник тиру, огрядний чоловік у синій фуфайці. Він дуже здивувався, побачивши трьох людей, які в незвичайних позах борсалися на безлюдному шляху. Аж тут щось трапилось з його ногою, і він і собі покотився на землю, підбивши свого брата й компаньйона, який біг безпосередньо за ним і теж стрімголов полетів униз. Ті, хто біг за ними, спотикалися об них, падали купою, штовхали їх ногами, тлумили коліньми і нещадно кляли.

Коли Гол з Генфрі та робітники вибігли з буфету, місіс Гол, навчена багаторічним досвідом, залишилась біля каси. Раптом двері з вітальні відчинилися, і з’явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз і вибіг до рогу будинку.

— Держіть його! — кричав він. — Пакунок щоб він не випустив. Бо тоді його не буде видно!

Він не знав про існування Марвела, бо Невидимець передав тому пакунок і книги вже в дворі. Обличчя в містера Каса було сердите й рішуче, але у вбранні його дечого бракувало: він нап’яв на себе саму тільки якусь білу спідничину, що могла би правити за одежу хіба десь у Греції.

— Держіть його! — не вгомонявся він. — Він забрав мої штани і геть усю одіж вікарія!

— Я зараз наздожену його! — гукнув містер Кас до Генфрі, біжачи повз розпростертого на землі Гакстера і повертаючи за ріг, щоб прилучитись до натовпу, який, одначе, враз збив його з ніг і змусив упасти в дуже негарній позі.

Хтось на бігу важко наступив йому на палець. Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але був знову збитий з ніг, упав на всі чотири і аж тоді збагнув, що бере участь не в наступі, а у відступі. Всі тікали назад до містечка. Він устав іще раз і дістав дошкульного удару у вухо. Містер Кас, накульгуючи, поплентався до “Карети й коней” і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який тепер уже сидів на землі.

Підіймаючись на ґанок заїзду, він раптом почув крик люті, що гостро вирізнився з гомону голосів, і звук ніби ляпаса. Він упізнав голос Невидимця, а крик був наче людини, осатанілої від несподіваного болісного удару.

За мить містер Кас був знов у вітальні.

— Він повертається, Бантінгу, — загаласував він. — Рятуйтесь!

Містер Бантінг стояв біля вікна, силкуючись змайструвати собі одіння з килимка і номера “Вест-Серрей газет”.

— Хто повертається? — спитав він, розгубившись так, що його костюм мало не розсипався.

— Невидимець! — відповів Кас і метнувся до вікна. — Нам краще втекти звідси. Він б’ється як скажений. Як скажений!

Ще за мить містер Кас був уже в дворі.

— О небо! — згукнув пойнятий жахом містер Бантінг, не знаючи, на яку ступити.

Нараз він почув, як хтось одчайдушно вовтузиться в коридорі, і таки наважився. Вилізши з вікна, містер Бантінг поспіхом обсмикнув свій костюм і чкурнув містечком з тою швидкістю, на яку. тільки спроможні були його коротенькі ніжки.

Починаючи від моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінг дав знаменитого дропака через усе містечко, послідовний опис подій у Айпінзі стає неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу проста прикрити відступ Марвела з книгами та пакунками. Але його й без того не дуже лагідну вдачу розпалив, здається, якийсь випадковий удар, і він став гамселити та перекидати всіх, щоб хоч на чомусь зігнати свій гнів.

Уявіть собі вулицю, повну людей, що тікають світ за очі, грюкання дверима й бійки за схованку. Уявіть собі, як увесь цей рейвах вплинув на несталу рівновагу дошки’на двох стільцях у старого Флетчера і які катастрофічні наслідки це мало. Уявіть собі налякане двійко молодят, захоплене розполохом на гойдалці… А потім увесь цей гамір ущух; вулиця в Айпінзі з усіма її прапорами та прапорцями спорожніла, якщо не рахувати розлюченого Невидимця, порозкидуваних кокосових горіхів, звалених парусинових ширм і розсипаного краму торговця солодощами. Скрізь грюкали зачинювані віконниці та засуви, і тільки де-не-де з куточка шибки визирало витріщене під злякано зведеною бровою око, що було єдиною ознакою присутності живої людини.

Невидимець короткий час розважався тим, що потрощив усі вікна в “Кареті й конях”, а потім шпуронув вуличного ліхтаря у вікно вітальні містера Грогрема. Мабуть, таки він же обірвав телеграфний дріт на Едердін, якраз за котеджем Гігінса на Едердінському шляху. Після того, завдяки своїм специфічним властивостям, він зник для тамтешніх людей, і відтоді в Айпінзі його більше не бачили й не чули. Він зник назавжди.

Але минуло мало не дві години, перш ніж хто наважився вийти на безлюдну айпінзьку вулицю.

Розділ ХІІІ МІСТЕР МАРВЕЛ ПРОСИТЬ ДАТИ ЙОМУ ВІДСТАВКУ

Вже западали сутінки, і айпінгці почали полохливо позирати на руїни свого невдалого свята. У цей час за буковим гайком на шляху до Брембльгерста чвалав низенький, огрядний чоловік в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані якоюсь еластичною стьожкою, і пакунок у синій скатертині. На багряному його обличчі лежав вираз жаху і втоми, і він, здавалося, страшенно поспішав. Супроводив цього чоловіка чийсь, тільки не його власний, голос, і раз по раз перехожий корчився від дотику невидимих рук.

— Якщо ти знову спробуєш драпонути, — сказав Голос, — якщо ти спробуєш ще раз драпонути від мене…

— О боже! — зітхнув містер Марвел. — Усі мої плечі в синцях.

— …то, слово честі, я вб’ю тебе, — закінчив Голос.

— Та я ж і не пробував тікати, — запевняв Марвел, мало не плачучи. — Їй-богу, ні. Я просто не знав про той клятий поворот. Як у біса я міг про нього знати? А ви мені дали такого чосу!

— І дам куди більшого чосу, коли не будеш слухати, — пообіцяв Голос, і містер Марвел ураз замовк. Він надув щоки, а очі його красномовно свідчили про глибокий розпач.

— Досить того, що ці несосвітенні дурні довідались про мій секрет, а тут ще й ти дременув з моїми книжками… Ще їхнє щастя, що вони порозбігались та поховались. А то б я… Ніхто не знав, що я невидимий. Що ж його робити мені тепер?

— А мені що ж робити? — пробурмотів Марвел.

— Тепер усе відомо. Надрукують у газетах. Кожне буде мене шукати. Кожне буде насторожі…

Голос вибухнув енергійними прокльонами і замовк. Розпука на обличчі містера Марвела стала ще глибша, і хода його уповільнилась.

— Ну, йди, йди! — звелів Голос.

Обличчя Марвелове посіріло поміж червонястих плям.

— І не загуби книг, бовдуре! — гостро сказав Голос. — Річ у тому, — провадив він далі, — що я хотів використати тебе… Хоч, правда, знаряддя з тебе плохеньке, але нічого не вдієш…

— З мене — жалюгідне знаряддя, — поправив Марвел.

— Так, так.

— Гірше ви навряд чи могли знайти, — сказав Марвел. — Я слабосилий, — додав він, помовчавши, — Я зовсім слабосилий, — повторив він.

— Справді?

— І серце в мене хворе. Ваше це завдання я, звичайно, виконав. Але, далебі, на превелику силу.

— Ну?

— Для таких штук мені бракує сил і духу.

— Нічого, духу я додам тобі.

— Краще вже не треба. Я, бачте, не хотів би попсувати ваші плани… Але, може… От я злякаюсь, абощо…

— Гляди-но мені, спробуй лишень, — з спокійною твердістю мовив Голос.

— Краще вже вмерти… — сказав Марвел. — І це ж несправедливо… ви повинні згодитись. Маю ж я право…

— Марш, марш! — підохотив Марвела Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і якийсь час вони йшли мовчки.

— Страшенно важко! — сказав містер Марвел.

Ці слова не справили на Невидимця ніякого враження. Тоді Марвел спробував удатись до інших заходів.

— І що я матиму за це? — спитав він страшенно ображеним тоном.

— Заткни пельку, — з несподіваною силою гаркнув Голос. — Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що тобі казатимуть. І все робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, ніде правди діти, але робиш добре.

— Кажу ж вам, сер, я — непідходяща для цього людина. Я дуже поважаю вас, але воно так і є.

— Якщо ти не заткнешся, я знову викручу тобі руку, — сказав Незнайомець. — Мені треба поміркувати, не заважай.

Незабаром між дерев блиснули дві довгасті плями, і в сутінках забовваніла квадратова дзвіниця сільської церкви.

— Я триматиму руку у тебе на плечі, поки ми йтимемо цим селом, — сказав Голос. — Іди прямо й не пробуй робити дурниць. Бо гірше буде.

— Я знаю, — зітхнув містер Марвел. — Усе це я знаю.

Жалюгідна постать у старомодному циліндрі пройшла з своєю ношею по вулиці і зникла у вечірніх сутінках за освітленими вікнами села.

Розділ ХІV У ПОРТ-СТОУ

Наступного дня о десятій ранку містер Марвел, непоголений, брудний і запорошений, сидів на лаві біля дверей маленького заїзду в передмісті Порт-Стоу. Руки він сунув у кишені, вигляд мав дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надимав щоки. Поруч лежали книжки, перев’язані вже мотузком. Пакунок залишено було в соснику за Брембльгерстом згідно з новими планами Невидимця. Отже, містер Марвел сидів на лаві і, дарма що ніхто не звертав на нього найменшої уваги, був у гарячково неспокійному стані. Руки його раз у раз нервово нишпорили по кишенях.

Просидів він так чи не цілу годину, коли з заїзду вийшов літній матрос з газетою в руках і сів біля нього.

— Гарний день, — сказав матрос

Містер Марвел озирнувся навкруг мало не з жахом.

— Дуже, — підтвердив він.

— Погода саме на цю пору року, — провадив матрос незаперечним тоном.

— Цілком, — погодився містер Марвел.

Матрос видобув зубочистку і, перепросивши сусіду, заходився кілька хвилин орудувати нею. Очі ж матросові тим часом роздивлялись запорошену постать містера Марвела та книжки поряд. Підходячи до містера Марвела, матрос почув, як у кишені в нього забряжчали немовби гроші, і був вражений цим контрастом між зовнішністю містера Марвела і його можливою грошовитістю. Отож думки матросові перекинулись до теми, яка цупко полонила його уяву.

— Книжки? — зненацька запитав він, з посвистом покінчивши роботу зубочисткою.

Містер Марвел здригнувся і глянув на стос книжок поряд.

. — Еге ж, — сказав він. — Еге ж, це — книжки.

— У книжках натрапляєш іноді на незвичайні речі, — сказав матрос.

— Маєте слушність, — відповів містер Марвел.

— А бувають незвичайні речі й поза книжками, — сказав матрос.

— Ваша правда, — сказав містер Марвел.

Він зиркнув на свого співбесідника, а тоді озирнувся.

— Оце, бува, в газеті прочитаєш про що-небудь незвичайне, — провадив матрос далі.

— Буває.

— Ось у цій газеті… — сказав матрос.

— А! — відповів містер Марвел.

— Є… — матрос втупив у містера Марвела пильний погляд. — Є, наприклад, про невидиму людину.

Містер Марвел скривив рота, почухав собі щоку і відчув, що вуха йому червоніють.

— Ну, а що вони ще пишуть? — насилу спромігся він. — І де це: в Австралії чи в Америці?

— Ні там, ні там, — одказав матрос. — Тут.

— Боже! — здригнувся містер Марвел.

— Коли я кажу тут, — на превелику полегкість містера Марвела пояснив матрос, — то це не значить саме в цьому місці, а десь неподалік.

— Невидима людина! — повторив містер Марвел. — І що ж вона робить?

— Усе, — відповів матрос, допитливо вдивляючись і містера Марвела, і додав: — Усяке паскудство.

— Я вже чотири дні не бачив газет, — сказав Марвел.

— Об’явився він уперше в Айпінзі.

— Ну?

— Відти й почав. А відки він узявся — цього нібито ніхто не знає. Осьо: “Надзвичайна пригода в Айпінзі”. І в газеті сказано, що все це незаперечна правда!

— О боже! — озвався містер Марвел.

— Справді, історія незвичайна. Свідчать про це священик і лікар, які бачили його цілком ясно… Себто, точніше, не бачили. Жив він, пишуть, у заїзді “Карета й коні”, і ніхто, здається, й гадки не мав про його нещастя, доки під час однієї сварки там не зірвали йому з голови бинтів. Тільки тоді помітили, що голова в нього невидима. Його зараз же спробували забрати, пишуть, але він скинув одяг і спромігся дати драла, правда, після запеклої колотнечі, коли він серйозно поранив, як тут кажуть, нашого достойного і шановного констебля, містера Джеферса. Цікава історія, га? Наведено й прізвища, й усе.

— О боже! — сказав містер Марвел, нервово озираючись і намагаючись навпомацки перелічити гроші в кишені. Аж раптом йому стрілила в голову нова, досить дивна думка. — Надзвичайно чудна історія, — зауважив він.

— Авжеж-бо? Просто незвичайно! Ніколи не чував я досі про невидимих людей, але тепер доводиться чути про такі дивні речі, що…

— Оце й усе, що він зробив? — спитав Марвел, силкуючись прибрати невимушеного вигляду.

— А хіба цього мало?

— А він часом не повернувся туди знову? Чи зник, та й усе, га?

— Зник, та й усе, — відповів матрос. — Вам що, цього не досить?

— Цілком досить.

— Досить і по-моєму, — сказав матрос— Як на мене, то досить.

— А спільників у нього не було? Про це не пишуть? — збентежено запитав містер Марвел.

— Хіба вам мало одного такого? — спитав матрос. — Ні, хвалити бога, спільників він не мав.

Матрос повільно хитнув головою і вів далі:

— Мене аж нудить, як тільки подумаю, що він вештається десь тут поблизу. Тепер він на волі і, як гадають, подався дорогою на Порт-Стоу. Себто якраз сюдою. Куди там всякі ваші американські дива проти цього!

Подумайте лишень, чого може він накоїти! Що було б з вами, якби він хильнув трохи зайвого та закортіло йому напастись на вас? Уявіть собі — він захоче грабувати; хто зможе перешкодити йому? Він може залазити куди схоче, красти; може пройти крізь кордон поліції з такою легкістю, як ми з вами могли б утекти від сліпого. Навіть, легше! Бо в тих сліпих надзвичайно гострий слух, як я чув. А коли б він нагледів де винце, якого б йому заманулося…

— І справді, він має страшні переваги, — сказав містер Марвел. — Але…

— Маєте рацію, — погодився матрос, — страшні.

Весь цей час містер Марвел уважно оглядався навкруг, прислухаючись до якихось ледве чутних кроків, намагаючись зловити якісь непомітні рухи. Нарешті, він, здавалося, наважився. Він кахикнув у руку, ще раз озирнувся, прислухався, а потім нахилився до матроса і стишеним голосом мовив:

— Бачте, я випадково знаю дещо про невидиму людину. З приватних джерел.

— Ну? — здивувався матрос. — Ви?

— Так, — відповів містер Марвел. — Я.

— Ого! — гукнув матрос. — І дозвольте спитати…

— Ви будете вражені, — прикриваючи рукою рот, сказав містер Марвел. — Це — незвичайна річ.

— Правда?

— Бачте… — почав був Марвел конфіденціальним тоном.

І раптом вираз на його обличчі неначе дивом яким змінився. “Ой!” — скрикнув він і аж підскочив. Обличчя його скривилося від болю. “Ой-ой!” — скрикнув він знову.

— Що з вами? — здивувався матрос

— Зуб болить, — пояснив містер Марвел, підносячи руку до вуха і хапаючись за книжки. — Ну, мені, мабуть, треба йти, — сказав він, кумедно совгаючи на лаві й одсуваючись од свого співбесідника.

— Але ви ж саме хотіли розповісти мені про невидиму людину, — запротестував матрос.

Містер Марвел нібито радився сам з собою.

— Брехні, — мовив Голос.

— Це брехні, — повторив містер Марвел.

— Таж у газетах пишуть, — спробував заперечити матрос

— Брехні однаково, — сказав містер Марвел. — Я знаю хлопця, який вигадав усю цю побрехеньку. Ніякої невидимої людини немає. Дурниці все це!

— А як же в газеті? Чи, може, ви хочете сказати?..

— Хочу, — твердо відповів містер Марвел.

Матрос витріщився на нього з газетою в руці. Містер Марвел судомно крутив головою.

— Стривайте, — поволі мовив матрос, зводячись на ноги. — Ви хочете сказати…

— Так, хочу, — повторив містер Марвел.

— Тоді якого ж чорта дозволяли ви мені верзти вам усі ці дурниці? Вам що, подобалось, щоб людина отак шилася в дурні перед вами, га?

Містер Марвел надув щоки. Матрос раптом почервонів і стиснув кулаки.

— Я розводжуся тут добрих хвилин десять, а він, цей мордатий старий шкарбан, цей чортів син, не міг би хоч із чемності…

— Навіщо ви лаєтеся? — сказав містер Марвел.

— Лаюсь! Я тобі покажу…

— Ходім! — звелів Голос і враз щось крутонуло містера Марвела, і він рушив уперед якоюсь чудною, кривульчастою ходою…

— Отож-бо, шмаляй відси… — сказав матрос.

— Це мені “шмаляй”? — спитав містер Марвел.

Він сунув якось бочка?, майже підстрибом, кумедно шарпаючись раз у раз, немов підштовхуваний ззаду. Відійшовши трохи, він притишеним голосом розпочав посеред дороги якийсь монолог з протестами і докорами.

— Ото бевзень, — сказав матрос. Розкарячивши ноги, він узявся в боки і дивився йому вслід. — Я покажу тобі, старому йолопові, як дурити мене! Це ж є в газеті!

Містер Марвел буркнув у відповідь щось невиразне і зник за поворотом. А матрос усе стояв переможцем посеред шляху, доки візок різника не примусив його оступитися. Тоді він повернув до Порт-Стоу.

— Скільки тих дурнів на світі, — пробурмотів він до себе. — Ти бач, жарти знайшов… Глузувати з мене… Це ж є в газеті!

Незабаром йому довелось почути ще про одну незвичайну річ, яка сталася зовсім уже недалечко від нього: про “повну жменю грошей”, що сама собою посувалася понад стіною за рогом Сент-Майклс-Лейн. Це дивовижне видовище спостерігав того ж таки ранку інший матрос Він спробував був схопити гроші, але тут-таки покотився на землю, а коли підвівся, то летючі гроші вже зникли. Наш матрос, як казав він сам, схильний був повірити всьому, але це вже було занадто. Згодом, проте, він поглянув на цю справу трохи інакше.

Історія про летючі гроші була правдива. Того дня скрізь навколо, починаючи від величного філіалу Лондонського банку і до кас крамниць та барів (погодь була сонячна, і двері всюди стояли отвором), гроші спокійно і спритно, цілими жменями та стовпчиками підстрибували з своїх місць і літали попід стінами та по завулках, швидко зникаючи при наближенні людей. Свій таємний літ — хоч цього ніхто не постеріг — вони закінчували в кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, що сидів біля маленького заїзду на околиці Порт-Стоу.

Тільки через десять днів, коли бердокські події вже задавнилися, матрос спромігся зіставити ці факти і зрозумів, як близько був він до тої дивної невидимої людини.

Розділ ХV УТІКАЧ

Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, в мезоніні будинку на горбі, що височить над Бердоком. Це була затишна кімнатка з трьома вікнами — на північ, захід і південь. У ній було багато полиць, завалених книжками та науковими публікаціями, і широкий письмовий стіл. Біля північного вікна стояв мікроскоп, лежали різні скельця, дрібні інструменти, кілька пробірок з культурами бактерії і пляшки з реактивами. В кабінеті горіла вже лампа, хоч сонце навзаході ще ясно освітлкн вало небо. Штори на вікнах не було спущено, бо хто б подумав зазирати у вікна? Доктор Кемп був високий, стрункий молодик з лляного кольору волбссям і з світлими, майже зовсім білими вусами. Робота, над якою він тепер працював, мала, на його думку, велику вагу, і доктор Кемп сподівався, що завдяки їй його приймуть у члени Королівського наукового товариства.

Підвівши очі від роботи, він побачив, як палало небо за горбом просто нього. З хвилину, мабуть, сидів він, милуючись золотавим крайобрієм, а потім увагу його привернула маленька чорна постать, що бігла схилом напрямі до його будинку. То був коротенький чоловічок у циліндрі, і біг він так шпарко, аж ноги його тільки миготіли.

“Ще один з тих ослів, — подумав доктор Кемп. — Зовсім як той, що налетів на мене з-за рогу сьогодні вранці, репетуючи: “Невидимець!” Не можу зрозуміти, що це їх опало? Мовби “ми живемо в тринадцятому сторіччі!”

Доктор Кемп устав, підійшов до вікна й став дивитись на пагорб, уже трохи повитий сутінню, і на маленьку чорну постать, яка мчала вниз.

“Жене, — подумав доктор Кемп, — але щось пуття з цього мало. Він біжить такою важкою ходою, наче в кишенях його повно свинцю. Захекався, голубе…”

Через хвильку одна з вілл на тому боці пагорба сховала з очей постать. Але ще через хвильку її стало видно знову, потім вона знову зникла; і так тричі, за кожним з трьох відрубних будинків, доки постать та зовсім не щезла за суцільною лінією забудов.

— Осли! — сказав доктор Кемп, повернувся на підборах і підійшов до письмового стола.

Але ті, що були тоді на шляху і бачили втікача зблизька та спостерегли вираз дикого жаху на його спітнілому обличчі, ті, що були самі на відкритій місцині, — не поділяли докторової зневаги. Чоловік той біг щодуху і бряжчав так, наче він був набитий грошима гаман, який кидають то туди, то сюди. Він не озирався ні праворуч, ні ліворуч, а широко розплющеними очима дивився просто перед себе, туди, де під горбом уже починали запалювати ліхтарі і на вулицях юрбився народ. Його спотворена нижня щелепа звисла, губи були залінені, дихав він хрипко і гучно. Всі по дорозі зупинялись, обертали погляди вгору і вниз на шлях і стурбовано розпитували одне одного, що б могло спричинити такий поспіх.

Тоді нараз на вершині пагорба собака, що був грався на шляху, заскиглив і шмигонув під ворота, і доки перехожі здивовано роздивлялися, повз них промайнуло щось, шльопаючи ногами і важко дихаючи.

Знявся вереск, люди почали тікати з дороги, галасливо збігаючи вниз з горба. Крики розляглись уже й на вулиці, коли Марвел був ще тільки ген-ген де. Люди засували засуви, хряскали дверима, зачиняючи їх ва собою, налякані чутками про Невидимця. Марвел чув усе це й напружував останні сили. Страх промчав повз нього, випередив його і вмить охопив ціле місто.

— Невидимець! Невидимець!

Розділ ХVІ У ЗАЇЗДІ “ВЕСЕЛІ КРИКЕТИСТИ”

Заїзд “Веселі крикетисти” стоїть якраз біля підніжжя пагорба, де починається колія конки. Власник його, спершися кирними червоними руками на прилавок, балакав із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому їв сухарі з сиром, пив пиво і розмовляв про щось з вільним од служби полісменом. Вимова його була виразно американська.

— Чого це вони галасують? — спитав сухорлявий візник, уриваючи мову й намагаючись поверх брудної жовтої фіранки на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі.

Хтось пробіг по вулиці мимо дверей.

— Може, горить десь? — висловив гадку власник заїзду.

Кроки наближались. Раптом двері відчинились, і вбіг Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судомно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь давав можливість це зробити тільки наполовину.

— Іде! — закричав він пискливим од жаху голосом. — Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте!

— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто йде? Що то за гамір? — Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері хряснули.

Американець зачинив другі двері.

— Пустіть мене далі всередину! — плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не пускаючи з рук книг. — Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік од нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!

— Тут вам буде безпечно, — заспокоїв його чорнобородий. — Двері зачинені. В чім річ?

— Пустіть мене далі! — просив Марвел і голосно верескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них хапливо застукали, гукаючи знадвору.

— Гей! — крикнув полісмен. — Хто там?

Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:

— Він уб’є мене! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..

— Ну, гаразд, — сказав господар, — заходьте сюди, — і він підняв дошку над проходом за прилавок.

Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.

— Не відчиняйте дверей! — верещав він. — Не відчиняйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?

— А, то це Невидимець? — спитав чорнобородий, заклавши руку за спину. — Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.

Раптом віконце на вулицю розлетілося на дрізки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на ослін, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля дверей. Потім він зліз і, звівши брови, сказав:

— Це таки він.

Господар став перед дверима до вітальні, які тільки-но замкнулися за містером Марвелом, глянув на потрощене вікно й підійшов до своїх клієнтів.

Раптом усе стихло.

— Шкода, що я не маю при собі кийка, — промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей. — Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.

— Не дуже-то поспішайте з дверима, — занепокоєно сказав сухорлявий візник.

— Одсуньте засуви, — порадив чорнобородий, — а коли він увійде… — і він показав револьвер, який був у нього в руці.

— Так не можна, — запротестував полісмен. — Це ж убивство.

— Я знаю, в якій країні я тепер, — відповів чорнобородий. — Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!

— Тільки не стійте з цією штукою позаду мене, — сказав господар, дивлячись поверх фіранки.

— Добре, — сказав чорнобородий і, нахилившися, з револьвером напоготові, сам став одсувати засуви.

Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.

— Заходьте, — стиха мовив чорнобородий, одступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері.

Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розповісти про новини.

— Всі двері в будинку зачинені? — спитав Марвел. — Він пішов кругом… десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.

— Боже! — скрикнув огрядний власник заїзду. — А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте… — він безпорадно озирнувся навколо.

Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.

— Двері надвір і ще одні двері, — мовив він далі. — Двері надвір!.. — і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках. — Двері надвір були відчинені, — сказав він, і його товста спідня губа одвисла.

— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.

— В усякому разі, не на кухні, — сказав господар. — Там — дві жінки, і я обтикав у ній кожен цаль оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б…

— А ви зачинили двері? — спитав перший візник.

— Та вже ж я не дитина, — відповів господар.

Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навстіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чернобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і дрізки від нього брязнули, упавши на підлогу.

Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, деренчання сковорід. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотягли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.

Полісмен, спромігшися протиснутись уперед, убіг разом з одним візником на кухню, схопив зап’ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник нараз ухопив щось.

— Впіймав! — заволав він.

Червоні руки господаря й собі вп’ялися в невидиме.

— Ось він! — гукнув господар.

Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Колотнеча розпалилась біля порога. Тут уперше почули голос Невидимців — він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав і кулаки його заходилися лупити всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні, нарешті, помітили, що вони борються з повітрям.

— Куди він подівся? — кричав чорнобородий. — Невже втік?

— Сюди, — озвався полісмен, виходячи в двір і спиняючись.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.

— Я йому покажу! — вигукнув чорнобородий.

Над полісменовим плечем заблищала сталева цівка, і п’ять куль, одна по одній, полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

— П’ять набоїв, — сказав чорнобородий. — Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть-но ліхтаря котрийсь, і ходім пошукаймо його тіло.

Розділ ХVІІ ГІСТЬ ДОКТОРА КЕМПА

Доктор Кемп усе писав у себе в кабінеті, аж доки не відвернули його уваги постріли. “Пах-пах-пах”, — клацали вони один по одному.

— Ого! — вигукнув доктор Кемп і, взявши ручку в рот, став дослухатися. — Хто це стріляє з револьвера в Бердоці? Що там ввижається цим ослам?

Він підійшов до південного вікна, підняв раму і, висунувшись, почав удивлятися в нічне місто, — в мережі освітлених вікон, цятки газових ліхтарів, вітрини крамниць на тлі чорноти дахів і дворів.

“Там наче натовп під горбом, біля “Веселих крикетистів”, — подумав доктор Кемп і дивився далі. Погляд його перебіг над містом і зупинився на вогнях кораблів та на пристані — невелику споруду було наче освітлено жовтим світлом. Молодик висів над горбом на заході, а зорі яскріли майже по-тропічному.

Хвилин п’ять Кемпові думки зважували соціальні умовини майбутнього і заблукали зрештою в безмір’ї часів. Потому він зітхнув, випростався, спустив віконну раму й повернувся до письмового стола.

Десь так через годину раптом задеренчав дзвоник на парадному вході. Від часу тої стрілянини доктор Кемп писав повільно і раз у раз впадав у задуму. Він прислухався. Він чув, як служниця відчинила двері, і став дожидати, коли почує її кроки на сходах, але вона не прийшла.

“Що за дивина?” — подумав доктор Кемп.

Він спробував узятися знову до роботи, але марно. Тоді устав, зійшов униз на площадку сходів, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до служниці, коли та показалася в передпокої:

— Це не лист був?

— Ні, хтось випадково подзвонив, сер, — відповіла вона.

“Щось я неспокійний сьогодні”, — сказав до себе доктор, повернувся в кімнату і цим разом уже рішуче взявся до роботи.

Невдовзі він уже запопадливо працював, і в кімнаті чути було тільки цокання годинника та тихе пошкрябування пера, що швидко бігало посеред світляного кружала, яке кидала на стіл лампа під абажуром.

Коли він скінчив роботу, була вже друга година ночі. Доктор Кемп устав, позіхнув і пішов сходами до спальні. Скинувши піджак і жилетку, відчув він, що хоче пити. Він узяв свічку і зійшов униз, в їдальню, по сифон содової води та віскі.

Наукові студії доктора Кемпа розвинули в ньому спостережливість, отож, проходячи коридором, він помітив на лінолеумі, біля матів під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то за пляма. Думка ця, очевидячки, була підсвідома. Доктор Кемп повернувся назад, поставив сифон і віскі, нахилився, помацав пляму і не дуже й здивувався, дійшовши висновку, що, судячи з кольору та липучості, це напівзасохла кров.

Доктор Кемп взяв у руки питво і знову став підійматись сходами, розглядаючись навколо і силкуючись збагнути, звідки могла взятися ця кров. На площадці він спинився здивований: ручка дверей його спальні теж була в крові.

Доктор Кемп глянув на свою руку. Вона була зовсім чиста. Тоді він пригадав, що коли прийшов з кабінету до спальні, двері її були відчинені, і, отже, він не доторкався до ручки. Він спокійно ввійшов у спальню, обличчя його було хіба що трохи рішучіше, ніж звичайно. Обвівши пильним поглядом кімнату, він подивився на ліжко. На укривалі темніла кров, а простирадло було розідране. Ввійшовши перше до спальні, він цього не помітив, бо підходив тоді просто до туалетного столика. Постіль з одного боку ліжка здавалась зім’ятою, неначе хтось тільки-но сидів на ній.

Тут йому невиразно почулось, ніби хтось стиха сказав:

— Боже мій! Кемп!

Але доктор Кемп не вірив у такі голоси.

Він здивовано розглядав зібгану постіль. Чи й справді то був чийсь голос! Він знову озирнувся, але побачив лише пом’яте та закривавлене ліжко. Потім він ясно почув якийсь рух біля рукомийника. Кожна людина, хоч би й яка освічена, зберігає в собі певні нахили до забобонності. Моторошне відчуття чогось надприродного охопило доктора Кемпа. Він зачинив двері спальні, підійшов до туалетного столика й поставив сифон і пляшку. Раптом він здригнувся: у повітрі, між ним і рукомийником, висів у формі бинта закривавлений клапоть полотняної матерії.

Доктор Кемп вражено втупив очі. То був порожній всередині бинт, обів’язаний як слід круг чогось, але абсолютно порожній всередині. Він хотів підійти та схопити пов’язку, але чийсь дотик спинив його, і поруч почувся голос:

— Кемпе!

— Га? — Кемп так і лишився з розтуленцм ротом.

— Не хвилюйтеся! — сказав Голос. — Я — Невидимець.

Кемп спершу не відповів нічого і тільки дивився на бинт.

— Невидимець! — спромігся він нарешті.

— Невидимець, — повторив Голос.

Кемп ураз згадав історію, з якої так глузував ще сьогодні вранці. Але в цей момент він, здавалося, не дуже злякався й не дуже здивувався. Збагнув усе це тільки згодом.

— А я думав, що все це — брехня, — сказав він. — Ви забинтовані?

— Так, — відповів Невидимець.

— О! — вигукнув Кемп і встав. — Слухайте, — почав він. — Але ж це — безглуздя! Якийсь фокус!

Він раптом ступив наперед, і його простягнена наперед рука зустріла в повітрі невидимі пальці.

Він одсахнувся від цього дотику й пополотнів.

— Заспокойтеся, Кемпе, на бога, заспокойтеся! Мені конче потрібна допомога. Стійте!

Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.

— Кемпе! — скрикнув Голос. — Кемпе, заспокойтесь! — І невидима рука стиснула його ще міцніше.

Шалене бажання визволитись охопило Кемпа. Але забинтована рука вп’ялась йому в плече; його штовхнули, і він упав навзнак на ліжко. Він розкрив рота, щоб закричати, але межи зуби йому зараз же сунули край простирадла. Невидимець не давав йому підвестись, тільки руки його були вільні, і він люто лупив ними, де попаде.

— Будьте розважливі, чуєте? — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч той усе піжив його під боки. — Їй-бо, мій терпець зараз лусне! Та лежіть же тихо, дурню! — прогарчав він у саме вухо Кемпові.

Ще трохи Кемп пручався, а тоді заспокоївся.

— Якщо ви крикнете, я розтрощу вам голову, — сказав Невидимець, витягаючи йому затичку з рота. — Я — Невидима Людина. Це не ошуканство і не фокус. Я справді Невидимий. І мені потрібна ваша допомога. Я не хочу робити вам ніякої шкоди, якщо тільки ви не поводитиметеся як оскаженілий селюк. Кемпе, хіба ви не пам’ятаєте мене? Гріффіна з університетського коледжу?

— Дайте мені підвестися, — попросив Кемп. — Я не втікатиму. І дайте мені хвилинку спокою.

Він сів і помацав собі в’язи.

— Я — Гріффін з університетського коледжу. Я сам зробив себе невидимим. Я — звичайнісінька людина, ми ж разом училися, тільки я зробився невидимим.

— Гріффін? — повторив Кемп.

— Гріффін, — відповів Голос. — Я був на курс молодший за вас; майже альбінос, шести футів на зріст, плечистий, з біло-рожевим обличчям і червоними очима. Я ще дістав медаль за роботу з хімії.

— Мені голова йде обертом, — сказав Кемп. — Нічого не второпаю. До чого тут Гріффін?

— Та це ж я — Гріффін.

Кемп поміркував.

— Це жахливо! — промовив він нарешті. — Але яка диявольська сила може зробити людину невидимою?

— Нема тут ніякої диявольської сили. Це — цілком природний і досить зрозумілий процес

— Це жахливо! — повторив Кемп. — Як же воно…

— Справді, досить жахливо. Але я — поранений, мені боляче, і я втомлений… О боже, ви ж — мужчина, Кемпе. Сприйміть це спокійно. Дайте мені поїсти, й напитися, і посидіти тут.

Кемп дивився на бинт, що пересувався кімнатою, а потім побачив, як по підлозі потягся плетений стілець і зупинився біля ліжка. Стілець затріщав, і сидіння на ньому ввігнулось на яких чверть дюйма. Кемп потер собі очі й знову помацав в’язи.

— Це — куди там ваші привиди, — мовив він, дурнувато засміявшись.

— От і добре. А ви, дякувати богу, починаєте приходити до розуму.

— Або до дурості, — кліпнув очима Кемп.

— Налийте мені віскі. Я зовсім знесилів.

— Я щось цього не відчув. Де ви? Я на вас не наштовхнусь, коли встану? Ага, там. Гаразд. Віскі?.. Прошу. Куди ж подати його вам?

Стілець затріщав, і Кемп почув, що склянку взяли у нього з рук. Він мусив аж присилувати себе, щоб випустити її, бо інстинктивно боявся, що вона впаде на підлогу. Склянка зупинилася дюймів за двадцять над переднім краєм стільця. Кемп вкрай ошелешено дивився на неї.

— Але ж це… це, напевне, гіпноз. Це просто ваша сугестія…[2]

— Дурниці! — сказав Голос

— Але ж це божевілля!

— Послухайте…

— Ось тільки сьогодні вранці я переконливо доводив, що невидимість…

— До клямки всі ці ваші доведений! — перепинив Голос. — Я помираю з голоду, та й ніч для голої людини трохи захолодна.

— Їсти?

Склянка з віскі нахилилась.

— Так, — сказав Невидимець, стукнувши нею, коли ставив її на стіл. — І дістаньте мені халат.

Кемп пробурмотів щось упівголоса, підійшов до гардероба й витяг звідти червоний халат.

— Підійде? — спитав він.

Халат у нього взяли. Він на мить завис у повітрі, якось дивно затріпотів, випростався, потім, як і годиться, застебнувся на всі ґудзики й сів на стілець.

— Спідні штани, шкарпетки, капці були б теж дуже до речі, — уривчасто сказав Невидимець. — І поїсти.

— Все матимете. Але це — найнеймовірніша річ з усіх, що я бачив досі.

Він видобув з шухляд одіж, яку просив його гість, і пішов униз пошукати поїсти. Повернувся Кемп з холодними котлетами та хлібом, підсунув маленький столик і поклав усе це на нього.

— Ножа не треба, — сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання. — Я завжди волію одягти щось на себе перед тим, як починаю їсти, — пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати. — Чудна примха.

— Гадаю, з рукою у вас нічого? — спитав Кемп.

— Та ніби, — відповів Невидимець.

— З усього незвичайного і дивного…

— Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам пристати на це. Неприємна штука, оце що крові так натекло, правда? Там її ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий…

— Але як у чорта ви це зробили? — роздратованим тоном почав Кемп. — Ця історія геть-чисто вся неприродна!

— Чому? Природна. Цілком природна, — заперечив Невидимець.

Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як захланно п’є його халат. Жмут проміння од свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворював світлий трикутник під лівими ребрами.

— Що то були за постріли? — спитав Кемп, — Через що це зчинилося?

— Там був один йолоп… так щось ніби мій спільник, — хай він буде проклятий!.. — який хотів украсти мої гроші… І вкрав.

— Теж невидимий?

— Ні.

— Ну й що?

— Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я — страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.

Кемп устав.

— Отже, то не ви стріляли? — спитав він.

— Ні, не я, — відповів гість. — Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там поналякались. Власне, всі вони — хай будуть прокляті! — злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.

— Піду подивлюсь, чи нема чого внизу. Тільки навряд чи багато знайду.

Поївши, — а попоїв він добре, — Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перше ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли листок ззовні о дійшов.

Дивно було бачити, як він палить: його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавалися наче кільцями диму.

— Чудова річ — тютюн! — сказав він, затягуючись. — Мені пощастило, що я натрапив на вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лишень, саме тепер натрапив я на вас! Я тепер у такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, замалим не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!

Він налляв собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.

— Все це — дике, але я, мабуть, теж вип’ю.

— А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви— спокійні і методичні… Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимем.

— Але як зробилось усе це? — спитав Кемп. — І як стали ви таким?

— Ради бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.

Але тої ночі Новидимець не розповів нічого. Пораненій руці ставало дедалі гірше, його трусила пропасниця, він був геть виснажений. У пам’яті йому все спливала гонитва на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, палив усе хапливіше, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти, що було змога.

— Він боявся мене… Я бачив, що боявся, — кілька разів повторив Невидимець. — Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці… Та й дурень же я був!.. А цей боягуз… Я розходився… Треба було вбити його!..

— Звідки дістали ви гроші? — раптом спитав Кемп.

Невидимець замовк на хвильку.

— Сьогодні я вам цього сказати не можу.

Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.

— Кемпе, — мовив він, — я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатись.

— То й добре. Оце моя кімната… Тут і вкладайтесь.

— Але як можу я спати? Коли я засну — він утече. Е, та хай йому грець!

— А як ваша рана? — спитав Кемп.

— Пусте, — подряпина і трохи крові. О боже, як я хочу спати!

— То чого ж не лягаєте?

Невидимець, здавалось, дивився на Кемпа.

— Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене, — повільно відповів він.

Кемп здригнувся.

— Та й дурень же я! — стукнув кулаком по столу Невидимець. — Сам же й навів вас на цю думку!

Розділ ХVІІІ НЕВИДИМЕЦЬ СПИТЬ

Хоч і поранений був Невидимець, хоч і який виснажений, він не звірився на Кемпове слово, що тут він у безпеці. Він оглянув обидва вікна спальні, підняв штори і відсунув клямки, аби пересвідчитись, що в разі чого й справді можна втекти через вікно. Ніч була спокійна й тиха, над пагорбами світив молодик. Опісля Невидимець перевірив замок на дверях спальні, двері до туалету і до ванни, впевнюючись, що при потребі він зможе й цим шляхом скористатися. Нарешті, він заявив, що кімната його цілком задовольняє. Стояв він біля коминка, і Кемп почув його позіх.

— Шкода, що я не можу розповісти вам усього зараз же. Адже я зовсім знесилів. Це, звісно, диво неймовірне. Це жахливо. Але повірте, Кемпе, це цілком можливе, незважаючи на всі аргументи, що ви наводили вранці. Я зробив відкриття. Я хотів зберегти його тільки для себе, але це — годі. Мені потрібен спільник. І ви… ми зможемо зробити таке… Але хай уже завтра. А зараз, Кемпе, я мушу заснути, або я помру.

Стоячи посеред кімнати, Кемп дивився на одяг, над яким не було голови.

— Я, певно, залишу вас, — сказав він. — І справді, не поймеш віри… Три таких факти, що перекидають догори ногами всі мої теорії, і я можу схибитись. Але це таки дійсність!.. Чи не треба вам ще чого?

— Тільки почути “на добраніч”, — сказав Гріффін.

— Що ж, на добраніч, — промовив Кемп, потиснув невидиму руку і боком рушив до дверей.

Раптом халат швидко підійшов до нього.

— Ви зрозуміли мене? — спитав халат. — Жодної спроби перешкодити мені або затримати мене! Інакше…

Кемп трохи змінився на виду.

— Я, здається, дав вам слово, — сказав він.

Кемп тихо зачинив за собою двері, і враз у замку крутнувся ключ. Поки він стояв з виразом німого подиву на обличчі, почулися швидкі кроки до дверей туалетної кімнати, що їх теж замкнено на ключ. Кемп ляснув себе рукою по лобі.

— Чи не сплю я? Це світ збожеволів чи я?

Він засміявся й поклав руку на замкнені двері.

— Яке неймовірне чортзна-що вигнало мене з моєї власної кімнати!

Він вийшов на сходи, обернувся і ще раз глянув на замкнені двері.

— Факт, — мовив він, доторкаючись пальцем до гулі на потилиці. — Факт незаперечний, але…

Кемп безнадійно похитав головою, повернувся і пішов униз.

В їдальні він засвітив лампу, видобув сигару і почав походжати по кімнаті, коли-не-коли то вигукуючи якісь слова, то немовби сперечаючись сам із собою.

— Невидимий! — сказав він. — Але хіба ж можлива невидима тварина! В морях — можлива. Там їх тисячі, мільйони, всі, всі маленькі, мікроскопічні істоти… нарешті, медузи… В морі невидимих істот більше, ніж видимих! Про це я ніколи не думав раніше… Та й у ставках теж. Усі ці крихітні ставкові організми, шматочки безколірних, прозорих драглів. Але в повітрі… Ні! Цього не може бути!.. А чому зрештою — не може?.. Навіть людину із скла — і то було б видно…

Кемп глибоко замислився. Цілі три сигари білим попелом розсипались по килиму, перш ніж знову почувся його голос. Та й то він тільки вигукнув. Тоді він перейшов з їдальні до своєї приймальні і запалив газ. Кімната ця була невеличка, бо доктор Кемп не практикував, і в ній лежали газети. Валявся там і недбало розгорнутий останній ранковий номер. Кемп схопив його, перебіг очима і заходився читати про “Надзвичайну історію в Айпінзі”, що її в Порт-Стоу так ревно переповідав Марвелові матрос.

— Закутаний! — вигукнув Кемп. — Перевдягнений! Ховався з цим! “Ніхто, здається, не знав про нещастя, яке спіткало його”. Що ж у чорта він має на думці?

Кемп кинув газету й почав нишпорити очима по столу.

— Ага! — вигукнув він і взяв нерозгорнену ще “Сент-Джемс газетт”. — Зараз дізнаємось про всю правду, — сказав доктор Кемп і розкрив газету. В очі йому впало кілька шпальт. “Ціле містечко в Сассексі збожеволіло” — стояло в заголовку.

— Боже! — вигукнув Кемп, жадібно читаючи скептичну розповідь про відомі вже нам учорашні події в Айпінзі.

Над цим звітом було передруковано й повідомлення з ранкової газети.

Доктор Кемп перечитав його ще раз. “Біг по вулиці, завдаючи ударів на всі боки. Джеферс у непритомному стані, Містер Гакстер дуже постраждав… І досі не може розповісти, що він бачив. Повибивані вікна. Уся ця незвичайна історія, можливо, й вигадана, але вона занадто цікава, щоб її можна було не надрукувати… cum grano[3]”.

Він кинув і цю газету і безтямно втупився перед себе. “Мабуть, вигадка”, — подумав він.

Потім знову схопив газету й знову перечитав.

— Але до чого тут той заблуда? Якого біса ганявся він за тим заблудою?

Кемп важко сів на хірургічне крісло.

— Він не тільки невидимий, — сказав він, — він ще й божевільний! Маніяк!

Коли бліде проміння світанку додалося до світла лампи та сигарного диму, Кемп усе ще походжав по їдальні, намагаючись зрозуміти незбагненне.

Він був занадто збуджений, щоб спати. Коли сонні слуги зійшли вниз, вони застали господаря в їдальні і схильні були думати, що це у нього від перевтоми. Він дав їм незвичайний, але виразний наказ подати в кабінет на мезоніні сніданок для двох, а потім сидіти собі внизу. А сам і далі все ходив по їдальні, доки не принесли ранкові газети. Наговорено там було багато, але мало що було слухати: власне, тільки потвердження вчорашнього і дуже неоковирно викладене повідомлення про події в Бердоці. Звідси Кемп довідався про те, що трапилось у “Веселих крикетистах”, тут-таки він уперше надибав на ім’я Марвела. “Він примусив мене бути при ньому цілу добу”, — заявив Марвел. Було додано деякі подробиці до айпінзької історії, а саме про розірваний телеграфний дріт. Але все це зовсім не пояснювало, що спільного між Невндимцем і бродягою, бо містер Марвел не сказав нічого ні про три книжки, ні про гроші, якими були напхані його кишені. Недовірливий тон уже зник, і ціла зграя репортерів і просто аматорів-слідців заходилась обнюшковувати цю справу.

Кемп перечитав усе це геть до слова і послав покоївку купити всі ранкові газети, які тільки вона зможе дістати. Він жадібно поглинув і їх.

— Він невидимий! — сказав Кемп. — І, судячи з того, що я прочитав, гнів його стає манією. Чого тільки не зможе він накоїти. А зараз він тут, нагорі; вільний, мов вітер. Що його робити?.. Мабуть, я не зламаю слова, коли… Авжеж, ні!

Кемп підійшов до маленького неприбраного бюрка в кутку і почав писати записку. Недописавши, він розірвав її і написав іншу. Тоді перечитав і задумався. Нарешті узяв конверт і заадресував: “Порт-Бердок, полковникові Едаю”.

Саме в цю мить прокинувся Невидимець. Прокинувся він у поганому настрої, і Кемп, пильно дослухаючись до кожного звуку, почув гупання ніг у спальні над головою. Потім чути було, як перекинувся стілець і розбилася склянка з рукомийника. Кемп побіг нагору і енергійно постукав у двері.

Розділ ХІХ ДЕЯКІ ОСНОВНІ ЗАКОНИ

— Що сталося? — спитав Кемп, коли Невидимець пустив його в кімнату.

— Нічого.

— А цей чортів гамір?

— Це просто роздратованість, — пояснив Невидимець. — Забув про свою руку, а вона болить.

— І таке у вас, видно, часто буває.

— Буває.

Кемп пройшовся по кімнаті й підняв з підлоги уламки скла.

— Всі ваші пригоди відомі тепер, — сказав Кемп, стоячи навпроти нього з розбитою склянкою в руці. — Всі: і айпінзькі, і тут під горою. Світ знає вже свого невидимого громадянина. Але ніхто не знає, що ви тут.

Невидимець вилаявся.

— Ваша таємниця — вже відома. Гадаю, то була таємниця. Я не знаю, які у вас плани, але, звичайно, хочу допомогти вам.

Невидимець сів на ліжко.

— Нам подано сніданок нагору, — повідомив Кемп, намагаючись говорити невимушено і з радістю побачивши, що його чудний гість охоче встав.

Кемп повів його вузькими сходами в мезонін.

‘— Перше ніж ми почнемо робити щось, — сказав Кемп, — я повинен трохи більше обізнатися з причинами вашої невидимості.

Збуджено зиркнувши на вікно, Кемп сів, прибравши вигляд людини, на яку чекає поважна розмова. Сумніви щодо реальності всієї цієї пригоди знову охопили його, але зразу ж і зникли, тільки він глянув на Гріффіна, що сидів за столом, на цю безголову і безруку постать у халаті, що витирала губи серветкою, яка таємничим способом висіла у повітрі.

— Це — досить просто і… досить імовірно, — промовив Гріффін, одкладаючи серветку набік.

— Для вас — певна річ, — засміявся Кемп. — Але…

— Спочатку, правда, воно й мені здавалося дивним. Але тепер… Ну, тепер ми таке з вами закрутимо!.. Вперше ця ідея спала мені на думку в Чезілстоу.

— У Чезілстоу?

— Я перебрався туди з Лондона. Ви не знаєте, що я кинув медицину й узявся до фізики? Ні? Так знайте. Мене захопила проблема світла.

— Ага…

— Оптична густина. Усе це питання — суцільне плетиво загадок, крізь яке неясно проблискує можлива розв’язка. Мені було тоді лише двадцять два роки, і я був запальний, отже я й сказав собі: “Цій проблемі я віддам усе своє життя. Вона варта цього”. Ви ж знаєте, які ми дурні у двадцять два роки?

— Невідомо ще — тоді чи пізніш, — зауважив Кемп.

— Немовби знаття може задовольнити людину!.. Так, але я почав працювати, і то завзято, працював і все думав. І от через півроку в одному з вічок того плетива раптом блимнуло світло… сліпуче світло! Я знайшов загальний закон пігментації і заломлення світла — формулу, геометричний вираз для чотирьох вимірів. Неуки, звичайні люди, навіть звичайні математики — і гадки не мають, як багато може важити загальна формула для того, хто вивчає молекулярну фізику. В книгах, які поцупив той бродяга, є дива, просто чудеса! Але то був не метод, а лише ідея, яка могла привести до методу. А метод цей дав би змогу, не змінюючи жодної іншої властивості матерії — крім кольору подеколи, — знизити коефіцієнт світлозаломлення в деяких речовинах, твердих та рідких, до коефіцієнта світлозаломлення повітря… Тобто якраз те, що ми й маємо на меті.

Кемп присвиснув.

— Це дивно. Але все-таки я не зовсім… Я розумію, що в такий спосіб ви можете попсувати якийсь самоцвіт, але до невидимості людини — ще далеко.

— Правильно, — сказав Гріффін. — Та згадайте, що видимість залежить од впливу видимих тіл на світло. Дозвольте викласти вам елементарні положення так, неначе б ви не знали їх. Це прояснить вам ідею. Ви дуже добре знаєте, що тіла або поглинають світло, або відбивають його, або заломлюють, або ж роблять усе це разом. Якщо тіло не відбиває, не заломлює й не поглинає світла, воно само з себе видиме бути не може. Приміром, непрозору червону скриньку ви бачите тому, що колір її поглинає одні світлові промені і відбиває інші — в даному разі, всі червоні. Якби вона не поглинала якоїсь частини світла, а відбивала його цілком, то це була б блискуча біла скринька. Або срібляста. Діамантова скринька — і не поглине багато світла, і не багато його відіб’є від загальної своєї поверхні, але подекуди, на певних ділянках поверхні, світло буде більше відбиватись і заломлюватись. Це дасть вам яскраве видиво відблисків та прозоростей, — щось ніби світляний скелет. Скляна скринька не блищатиме так і не буде так ясно видима, як скринька діамантова, бо скло менше відбивається і заломлюється. Розумієте? З певних точок ви цілком ясно бачитимете крізь нього. Одні сорти скла видиміші, ніж інші: кришталева скринька, наприклад, блищить більше, ніж скринька із простого віконного скла. Скринька з дуже тонкого звичайного скла була б ледь видна при поганому освітленні, бо вона майже не поглинала б світла і дуже мало заломлювала б і відбивала його. А якщо шматок звичайного білого скла ви занурите в воду або ще краще — в якусь густішу, ніж вода, рідину, — то він зникне з ваших очей майже зовсім, бо світло, переходячи з води в скло, лише трохи відбиватиметься, або заломлюватиметься, або зазнає якого іншого впливу середовища. Такий шматок буде невидимий майже так само, як струмінь світильного газу або водню в повітрі. І з такої ж самої причини.

— Так, — сказав Кемп, — це все елементарні речі. Про це знає тепер кожен школяр.

— А ось іще факт, теж відомий кожному школяреві. Якщо розбити шматок скла і потовкти його на порох, то в повітрі скло стане куди видимішим і, нарешті, обернеться на непрозорий білий порошок. Це тому, що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а в скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, крізь яке воно проходить, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Коли ж біле, потовчене скло покласти в воду, то в ній воно зараз же ніби зникне. Потовчене скло і вода мають майже однаковий коефіцієнт заломлення, і світло, переходячи з води в скло, дуже мало відбивається та заломлюється.

Занурюючи скло в рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ви робите його невидимим. Усяка прозора річ стає невидимою, коли примістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І якщо ви поміркуєте хоч хвилинку, то побачите, що й скляний порошок можна змусити зникнути в повітрі, коли коефіцієнт заломлення його довести до коефіцієнта заломлення повітря. Бо тоді, переходячи із скла в повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.

— Це все так, — погодився Кемп, — але людина ж не скляний порошок.

— Ні, вона — ще прозоріша, — сказав Гріффін.

— Нісенітниця!

— І це я чую від доктора! Як усе забувається. Невже ви за десять років устигли так забути фізику? Подумайте, скільки існує прозорих речей, які не здаються прозорими. Папір, наприклад, зроблений з прозорих волокон і здається нам білим та непрозорим з тої ж причини, з якої буває білим та непрозорим і потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами — і тоді заломлення та відбивання буде тільки на його поверхнях і папір стане прозорий, як скло. І не лише папір, а й волокна бавовни, льону, шерсті, дерева; і кістки, Кемпе, і м’язи, Кемпе, і волосся, Кемпе, і нігті, й нерви, Кемпе! Власне, все тіло людини, крім червонокрівців та темного пігменту у волоссі, складається з прозорих, безбарвних тканин. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в живій істоті здебільшого такі прозорі, як вода.

— Звичайно, звичайно! — вигукнув Кемп. — Я от тільки сьогодні вночі думав про личинки морських тварин і про медуз.

— Тепер ви мене зрозуміли. І все це я обміркував і знав уже через рік після мого від’їзду з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не казав про це. Працювати мені доводилося в страшенно несприятливих умовах. Гоббема, мій професор, був науковий бездара. Він крав чужі ідеї і завжди винюхував їх. Ви знаєте ті шахрайські звичаї наукового світу. Я просто не хотів розголошувати свого відкриття й поділяти з ним свої успіхи. Я працював далі й далі, все більшою мірою переводячи формули в експеримент, тобто в дійсність. Я не говорив ні слова нікому, бо мені хотілось приголомшити світ блискучими наслідками своєї роботи і враз зажити слави. Я заходився заповнювати деякі прогалини в питанні про пігменти і раптом — зовсім випадково — зробив відкриття в галузі фізіології.

— Так?

— Ви знаєте червоного барвника крові. І от він може стати білим, безбарвним, не втрачаючи жодної з своїх функцій.

Кемп скрикнув від подиву і недовіри. Невидимець устав і почав ходити по кімнаті.

— Вам є чого скрикувати. Пригадую ту ніч… Було вже пізно: вдень мені заважали ці недолугі студенти, і я іноді засиджувався аж до світанку. Та ідея спала мені на думку несподівано, в усьому своєму блиску та закінченості. Я був сам, у лабораторії стояла тиша, і великі лампи горіли яскраво й німотно… “Можна зробити живу істоту… тканину… прозорою. Можна зробити її невидимою всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!” — сказав я і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я кинув своє фільтрування, підійшов до вікна й почав дивитись на зорі. “Я можу бути невидимим”, — усе повторював я.

Осягти таке — означало б перевершити всяку магію, і, не потьмарюючи свого настрою сумнівами, я віддався розкішним мріям про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Зворотного боку медалі я тоді не бачив. Подумайте тільки! Я невидимим можу зробитись, я — вбогий, бідний асистент, що навчає дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби вам… Усякий, запевняю вас, ухопився б за ці дослідження! І я працював три роки, переборюючи всі перешкоди, що стояли на моєму шляху. Безконечні дрібниці! А розпач! А той професор, провінційний професор, що весь час стежить за вами і обридає одним і тим самим запитанням: “Коли ж, нарешті, опублікуєте ви свою роботу?” А студенти, а злидні! Так мусив я жити три роки… І після трьох років потайності та хвилювань я пересвідчився, що закінчити роботу не зможу… не зможу!

— Чому? — спитав Кемп.

— Гроші, — пояснив Невидимець і знову втупився у вікно.

Тоді нараз обернувся.

— Я обікрав старого… — сказав він. — Свого батька. Гроші були не його, і він застрелився…

Розділ ХХ В БУДИНКУ НА ГРЕЙТ-ПОРТЛЕНД-СТРІТ

Часинку Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину безголової постаті біля вікна. Потім, вражений якоюсь думкою, він здригнувся, встав, узяв Невидимця за руку й одвів його на середину кімнати.

— Ви втомилися, — сказав Кемп. — І я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.

Сам він сів між Гріффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Гріффін почав оповідати далі.

— Коли це трапилось, я кинув уже чезілстоуський коледж. Було це торік у грудні. Я найняв кімнату в Лондоні, простору невмебльовану кімнату у великому занедбаному будинку на Грейт-Портленд-стріт. У кімнаті незабаром набралося повно різних приладь, що я накупляв на батькові гроші, і робота моя посувалась успішно, підходячи до кінця. Я почував себе людиною, що, видобувшись із хащів, несподівано опинилась перед лицем якоїсь безглуздої трагедії. Я поїхав ховати батька. Мій мозок був цілком у полоні моїх дослідів, і я й пальцем не ворухнув, щоб урятувати його репутацію. Згадую похорон, дешевий катафалк, убогу церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього, ще з коледжу, батькового приятеля, який правив службу, — жалюгідний згорбатілий старий у чорному. І він усе шморгав носом.

Згадую, як повертався до порожнього будинку; раніш тут було село, а тенер, попсоване поганими архітекторами, воно стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на перетолочені поля й закінчувалась купами каміння та густими заростями бур’яну. Себе я згадую у вигляді худорлявої, темної постаті, яка йде слизьким, лисніючим тротуаром. Пам’ятаю, що святенницьке і гендлярське містечко викликало в мені дивне почуття відлюдності…

Я анітрохи не шкодував за батьком. Мені він здавався жертвою власної дурної сентиментальності. Однак загальне лицемірство вимагало моєї присутності на його похороні, але насправді все це мене зовсім не обходило.

Правда, ідучи головною вулицею, я на мить немов повернувся до колишнього свого життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Погляди наші зустрілись…

Щось спокусило мене обернутись і озватися до неї. Вона, як виявилося, дуже буденна особа.

Ці відвідини рідної оселі були немов якийсь сон. Я не відчував тоді, що я самотній, що я прийшов із світу в пустелю. Я усвідомлював, що втратив цікавість до всього, але вважав, що винна тут загалом порожнява життя. Коли я ввійшов у свою кімнату, мені здалось, ніби я віднайшов дійсність. Там були речі, які я знав і любив. Там стояли напоготові мої апарати і чекали на мене. Майже всі труднощі були вже позаду, залишилось тільки обміркувати деталі.

Згодом колись я розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер нам нема чого заходити в подробиці. Окрім дечого, що я вважав за краще зберігати тільки в пам’яті, все інше записане шифром у книжках, які забрав той бродяга. Треба впіймати його! Треба відібрати у нього ті книжки!.. Основне полягало в тому, щоб прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого мав бути знижений, примістити між двома випромінними центрами певної ефірної вібрації. Про неї я потім розповім вам докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи хто коли описав це моє проміння, але що воно існує, то — досить ясно. Використовував я дві маленькі динамо-машини, які пускав у рух з допомогою дешевого газового двигуна. Перше я спробував з клаптем білої шерстяної матерії. Надзвичайно дивно було бачити, як ця м’яка біла тканина блякнула в іскрах розрядів, а потім і зовсім розвіялась, неначе дим.

Мені майже не вірилось, що я це зробив. Я простяг руку в порожнечу і відчув, що шерсть така ж, як і була. Торкнувши клапоть рукою, я якось мимохіть скинув його на підлогу. Довелося попошукати, поки я його знайшові Потім я виконав ще одну цікаву спробу. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном дуже брудного білого худючого кота. Мені стрілила думка: “Все готове для тебе”, — сказав я. Підійшовши до вікна, я відчинив його і привітно покликав кота. Муркаючи, він ввійшов до кімнати. Бідолашний, він був голодний — і я налив йому молока. Уся моя їжа стояла в буфеті, у кутку кімнати. Після того кіт почав усе обнюхувати, очевидно, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала його… Подивилися б ви, як він пирхнув на неї! Я дуже зручно влаштував кота на подушці на своєму розкладному ліжку і дав йому масла, щоб він дозволив себе помити.

— І ви зробили спробу з ним?

— Зробив. Але напоїти кота всіма тими трунками — не легка то була річ, Кемпе. І спроба не зовсіаї вийшла вдала.

— Не зовсім?

— Принаймні у двох пунктах. Кіт же має кігті й пігмент, як він називається… На задній стінці ока кота. Знаєте?

— Tapetum.

— Саме tapetum. Так от цей пігмент не зникав. Напоївши кота рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши над ним ще деякі маніпуляції, я дав йому опію й поклав разом з подушкою, де він спав, на мій апарат. І коли все його тіло зблякло й, нарешті, зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очАх таки залишилися.

— Дивно.

— Цього я пояснити не можу. Кіт, звичайно, був забинтований та перев’язаний, і я не боявся, що він утече. Але, прокинувшись, коли його тіло ще трохи було видимим, він рознявчався жалісно, і тут хтось постукав до мене в двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я роблю вівісекцію. Вона вічно бувала п’яна і тільки цього кота й мала на білому світі. Я схопив хлороформ, дав понюхати його тварині й одчинив двері. “Я, здається, чула нявчання кота. Чи це не мій?” — спитала вона. Я дуже чемно відповів, що ніякого кота тут нема. Стару це не зовсім переконало, і вона все намагалась зазирнути в кімнату. Безперечно, вигляд кімнати здивував її: голі стіни, вікна без завіс, розкладне ліжко, стугонить газовий двигун, мерехтять якісь світлі цятки, а в повітрі — легкий запах хлороформу. Нарешті вона заспокоїлась і пішла.

— Скільки часу відібрала у вас ця операція? — спитав Кемп.

— Кіт?.. Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилки, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникала, як я казав, тільки та стійка речовина на райдужній оболонці.

Стояла вже пізня ніч, коли все було скінчено, і видимого від кота залишились тільки його кігті та тьмяні очі. Я зупинив двигун, помацав і погладив усе ще непритомного кота, розв’язав його і, вкрай стомлений, залишивши його спати на невидимій подушці, ліг і сам. Але заснути не міг. Я лежав і якось невиразно зважував та переважував свій експеримент або ж марив, мов у пропасниці. Все навкруги, навіть сама земля, повивалось туманом і зникало, як то буває під час кошмару. Десь так коло Другої години кіт почав нявчати. Я намагався його заспокоїти, розмовляючи з ним, а потім вирішив викинути з кімнати. Пригадую, що, коли засвітив свічку, його круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би йому молока, але молока не було. Кіт не втихомирювався, а сів під дверима й давай нявчати. Я пробував впіймати його, щоб викинути за вікно, але він не давався до рук і все нявчав то в одному, то в другому кутку кімнати. Нарешті я відчинив вікно і зняв шум. Мабуть, він стрибнув через вікно, бо я ніколи вже не бачив і не чув його.

Потім — бог знає чому — я знову почав думати про похорон мого батька, про непривітний вітряний пагорб, і так тривало, аж доки зазоріло. Переконавшись, що таки не зможу заснути, я замкнув за собою двері і пішов блукати по тихих ранішніх вулицях.

— І ви гадаєте, що цей невидимий кіт і досі десь живе? — спитав Кемп.

— Якщо його не вбили, — відповів Гріффін. — А чому б і ні?

— Чому б і ні?.. — повторив Кемп. — Але я не хотів переривати вас.

— Дуже можливо, що його вбили, — сказав Невидимець. — Чотири дні по тому він, я знаю, був на Грейт-Тічфілд-стріт, бо я бачив там натовп, який намагався дошукатися, звідки чути нявкіт.

Майже хвилину він мовчав, а тоді мовив далі:

— Я дуже ясно пам’ятаю той ранок перед зміною в моєму житті. Я, напевне, пройшов усю Грейт-Портленд-стріт. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стріт і кавалеристів, що виїжджали звідти. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-Гілу, я сів на осонні, почуваючи себе дуже погано. Був сонячний січневий день — один з таких сонячних морозних днів, що цієї зими випали перед першим снігом. Я напружував свій стомлений мозок, силкуючись розібратися, що ж мені робити далі.

Дивувало, що тепер, коли я був так близько мети, вона для мене втратила інтерес. Я, правда, був знеможений, майже чотири роки безперервної праці виснажили всі мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал, що поймав мене під час перших моїх дослідів, ту пристрасть до відкриттів, яка дала мені сили завдати такого удару моєму старому батькові. Ніщо, здавалося, не цікавило мене. Але я знав, що це — переходовий стан, спричинений перевтомою та безсонням, і що ліки або відпочинок, можливо, повернуть мені енергію.

Цілком ясно я зрозумів тільки те, що. справу треба довести до кінця — я все ще був у руках настирливої ідеї. І то чим швидше, бо грошей у мене вже майже не було. Я оглянувся, подивився на дітей, що грались навколо, та на няньок, що доглядали їх, і спробував думати про ті фантастичні переваги, які мала б невидима людина. Потім я доплентався додому, трохи поїв, ковтнув велику дозу стрихніну і так і заснув одягнений на застеленому ліжку… Стрихнін, Кемпе, дуже міцний збудний засіб, який зганяє з людини кволість.

— Це — диявольський засіб, — сказав Кемп. — Він повертає людину до дикунства.

— Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Ви знаєте це?

— Та знаю…

— Аж тут хтось стукає до мене в двері. То був домовласник, старий польський єврей у довгому старому сюртуці і стертих пантофлях. Він став допитуватись та загрожувати. Я, мовляв, мучив уночі кота; він був певний цього — язик старої попрацював-таки. Він настирливо хотів знати все. Закони цієї країни — дуже, мовляв, суворі щодо вівісекції, і його можуть притягти до відповідальності. Я зеперечував, що в мене був кіт. Далі, стугін газового двигуна, казав він, чути на цілий будинок. Це, безперечно, була правда. Він крутився по кімнаті, намагаючись зазирнути всюди крізь свої срібні окуляри, і раптом мене охопив страх, що він може рознюхати мій секрет. Я намагався стати між ним і своїм концентрувальним апаратом, але це тільки ще більше збуджувало його цікавість. Що я роблю? Чому я завжди сам, чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи вони безпечні? Я ж платив тільки звичайне комірне. Його будинок завжди мав добру репутацію… І раптом терпець мені увірвався. Я сказав йому забиратися геть. Він почав протестувати; белькотів щось про своє право домовласника. Ще мить — і я схопив його за барки, щось тріснуло, і він стрімголов вилетів у коридор. Я замкнув двері і сів, увесь пойнятий дрожем.

Він ще трохи тупцявся за дверима, але я не звертав на це уваги, і нарешті він пішов.

Потому настала криза. Я не знав, що він надумає чинити. Перебиратися на нове мешкання означало б затримку в роботі, а грошей у мене залишилось тільки двадцять фунтів, майже всі в банку, і я не міг припустити цього. Зникнути? Це ставало неминучим. Але тоді почнеться слідство, і все з кімнати порозтягають.

На саму думку про те, що моя робота може набути розголосу або що її можуть при самому кінці перервати, мене взяла лють, і враз у мені знову прокинулась уся моя енергія. З трьома томами своїх записок і з чековою книжкою — вони тепер у того бродяги — я вибіг з дому і з найближчої поштової філії послав їх у відділ посилок та листів до запитання на Грейт-Портленд-стріт. З дому я намагався вийти якнайтихше. Але коли я повертався туди, то побачив, що домовласник нишком підіймається по сходах до мене — він, мабуть, чув, як я зачиняв двері. Посміялися б ви, побачивши, як він на площадці відскочив убік, коли я метнувся слідом за ним. Він люто глянув на мене, коли я проходив повз нього, а я грюкнув дверима так, що затрусився ввесь його будинок. Я чув, як він скрався до моєї кімнати, постояв, вагаючись, біля дверей, а тоді зійшов униз. А я зараз же почав готуватися. Все було зроблене протягом одного вечора й ночі. Коли я сидів, не цілком ще очунявши від снотворної дії ліків, які знебарвлюють кров, у мої двері постукали кілька разів поспіль. Потім стукіт припинився, від дверей одійшли, повернулись і заходились стукати знову. Згодом хтось намагався підсунути під двері якийсь синій папірець. Тоді, в нападі гніву, я схопився з місця, підбіг до дверей і навстіж розчинив їх. “Ну?” — спитав я.

Там стояв домовласник з повісткою про моє виселення чи щось подібне. Він подав її мені, побачив, мабуть, щось дивне в моїх руках і глянув мені в обличчя.

Хвилину він стояв, роззявивши рота й вирячивши очі, потім у нього вихопилося щось булькотливе, він випустив і свічку, і папірець і кинувся тікати темним коридором на сходи.

Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер я зрозумів його теж… моє обличчя було біле, мов з білого каменю.

Все це й справді було жахливе. Я не сподівався таких страждань. Ніч страшного болю і млості. Я зціплював зуби: шкіра моя неначе горіла, горіло все тіло, і я лежав непорушно, як мертвий. Тепер я зрозумів, чому так вив кіт, доки я не дав йому хлороформу. Добре, хоч я жив у кімнаті сам. Іноді я ридав, стогнав, розмовляв сам із собою, але не здавався… Потім я знепритомнів. Прокинувся я ще поночі.

Біль пройшов. Я подумав, що вбиваю себе, але мені вже було байдуже. Ніколи не забуду того світанку і почуття жаху, який посів мене, коли я побачив, що руки мої — немов з тьмяного скла. А потім вони почали тоншати, ставати прозорими, і, нарешті, вдень я міг уже бачити крізь них безладдя у себе в кімнаті, хоч і заплющував свої прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки та судини бліднули і зникали; останніми зникли білаві нерви. Я скреготав зубами, але витримав до кінця… Нарешті, залишилися самі змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.

Через силу я встав. Перший час я був безпорадний, мов сповите немовля, коли ступав ногами, яких сам не бачив. Я почував кволість і голод. Я підійшов до дзеркала і глянув на ніщо… на ніщо, коли не рахувати збляклого пігменту за сітчаткою очей, блідшого, ніж туман. Щоб побачити його, я спирався на стіл і притулявся лобом до дзеркала.

Тільки неймовірним напруженням волі зміг я примусити себе підійти знову до апарата й закінчити процес.

Я заснув, прикривши очі від світла простирадлом, і близько полудня прокинувся, розбуджений стукотом у двері. Я знову почувався на силі. Підвівшись, я прислухався і почув за дверима шепіт. Тоді я схопився на ноги і якомога тихше заходився розкладати свій апарат на деталі і розкидувати їх по кімнаті — так, щоб ніхто не міг догадатись, як його було збудовано. У двері знову постукали; чиїсь голоси почали кликати мене — спершу це був голос мого домовласника, потім чиїсь інші два. Аби виграти час, я щось відповідав їм. Під руку мені нагодились невидимі ганчірка та подушка; я відчинив вікно і викинув їх на сусідній дах. Коли я відчиняв вікно, почали тріщати двері. Хтось намагався виважити їх, але цупкі засуви, що я пригвинтив кілька день тому, не піддавалися. Однак це й налякало мене, і розсердило. Тремтячи зі збудження, я квапливо метушився по кімнаті.

Склавши купою посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері важко гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім я закрутив ріжок, виліз за вікно на ринву, тихенько спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене аж колотило від гніву й нетерплячки. Я бачив, як вони розтрощили двері, видерли засуви і стали в отворі. То був хазяїн з двома своїми пасербами, здоровими хлопцями років двадцяти трьох-чотирьох. Позад них стояла та стара відьма, власниця кота.

Можете уявити собі, який подив їх узяв, коли вони побачили, що кімната порожня. Один з молодих людей зараз же підбіг до вікна, відчинив і визирнув назовні. Його вирячені очі й заросле обличчя з одвислою спідньою губою були на відстані фута від мого обличчя. Я насилу стримався, щоб не затопити йому кулаком у дурнячу пику.

Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші, що прилучились до нього. Старий зазирнув під ліжко, а потім вони кинулись до буфета. Вони сперечались між собою, мішаючи єврейську з кокні, і зрештою прийшли до висновку, що я не відповідав їм і що то їм видалося. Почуття надзвичайного піднесення заступило в мені гнів, коли я, сидячи за вікном, стежив за цими чотирма суб’єктами, — в кімнату-бо ввійшла і стара, озираючись підозріло, як кішка, — що намагалися розв’язати загадку мого існування.

Домовласник, скільки я міг второпати його суржик, згоджувався з старою, що я вівісектор. Сини ж запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо та випромінювачі. Всіх їх трохи непокоїла можливість мого повернення, хоч, як я з’ясував згодом, вони й зачинили на засув парадні двері. Стара й собі зазирнула в буфет і під ліжко. Один з моїх сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті напроти разом з різником, вийшов під цей час на площадку. Його покликали сюди і набалакали йому цілу торбу різних нісенітниць.

Я подумав, що ця моя апаратура, трапивши на очі якій спостережливій освіченій людині, може забагато пояснити їй. Отож скориставшися з нагоди, я вліз через” вікно в кімнату, обминувши стару, роз’єднав динамо-машину і потрощив обидва апарати. Як вони налякались!.. А поки вони силувались якось пояснити цей погром, я вислизнув з кімнати й тихенько спустився сходами.

Увійшовши до вітальні, я дожидав там, доки вони зійшли вниз, все обговорюючи та обмірковуючи подію, трохи розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і трохи непевні, чи законно повелися зі мною. Як тільки вони зійшли на перший поверх, я, взявши сірники, нишком піднявся назад до себе, підпалив ту купу сміття, додавши до неї стільці та постіль, спрямував на вбгонь газ з допомогою гумової трубки і…

— Ви підпалили будинок? — вигукнув Кемп.

— Підпалив. Більше ніяк було замести сліди; та й будинок, напевне, був застрахований… Тихенько відсунувши засуви на парадних дверях, я вийшов на вулицю. Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості давала мені ця невидимість. В голові моїй аж роїлося від фантастичних і захопливих планів, які я тепер міг вільно здійснювати.

Розділ ХХІ НА ОКСФОРД-СТРІТ

Уперше спускаючись по сходах, я завважив несподівані труднощі в тому, що не бачив своїх ніг. Два рази я навіть спіткнувся; якось дивно й незручно було мені взятись за засув. А втім, не дивлячись униз, я міг іти по рівному досить добре.

Настрій у мене, як я сказав, був піднесений. Я почував себе так, як почував би зрячий у м’якому взутті та безшелесній одежі, потрапивши в місто сліпців. Мені одчайдушно хотілося жартувати з людьми, дратувати їх, ляскати по спині, здирати з них капелюхи — взагалі розкошувати своєю надзвичайною перевагою.

Але тільки я вийшов на Грейт-Портленд-стріт (моє житло було поруч з великою мануфактурною крамницею на тій вулиці), як щось задзвеніло й боляче штовхнуло мене в спину. Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою і ошелешено дивився на свою ношу. Хоч удар був таки справді дошкульний, але кумедний подив того чоловіка змусив мене голосно засміятись. “В кошику сидить диявол”, — сказав я і вихопив його у нього з рук. Він не опирався, і я підняв кошика високо в повітря.

Аж тут якийсь ідіот візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягши руку до кошика, несподівано втрапив пальцем мені під вухо, завдавши страшного болю. Я кинув кошика з сифонами на голову візникові і, тільки почувши крики та тупотіння ніг коло мене і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, зрозумів, чого накоїв. Проклинаючи свою дурість, я притулився спиною до вітрини крамниці і налагодився виборсатися з тисняви. Ще мить — і мене втягли б у юрбу і неминуче виявили б. Я штовхнув хлопця з різниці, — добре, хоч він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо! — і прошмигнув поза кеб. Не знаю, як у них там закінчилося. Я поспішив перейти вулицю, на щастя, тоді порожню, і, ледве розуміючи, де блукаю, — такий страх перед можливим викриттям викликав у мене цей випадок, — пірнув у післяполудневий натовц на Оксфорд-стріт.

Я намагався йти за течією, але на вулиці було занадто людно, і за хвилину мені почали наступати на ноги. Тоді я пішов рівчаком, по горбастому дну якого ф мені було боляче ступати босими ногами; незабаром ще голобля якоїсь карети вдарила мене під лопатку, нагадавши, що я вже був дістав раз доброго стусана. Ледве вступившися з дороги кебу, я конвульсійним рухом уникнув сутички з дитячим візком і опинився позад екіпажа. Нараз мені стрілила рятівна думка, і я пішов зараз за екіпажем (він їхав дуже повільно). Дрож проймав мене — не лише з переляку, а й з холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по тоненькому, майже замерзлому шару бруду, що вкривав дорогу. Яка це не була дурість, але я тоді не усвідомив, що, прозорий чи не прозорий, я все ж таки підлягаю впливові погоди!

І раптом мені спала на думку ще одна блискуча ідея. Я підбіг уперед і вскочив в екіпаж. Тремтячи з холоду, переляканий, з першими симптомами застуди та нежиті, з синцями на спині, що вже давались узнаки, я повільно їхав по Оксфорд-стріт і далі по Тотенгем-Корт-род. Настрій мій був зовсім одмінний від того, з яким я десять хвилин тому виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене посіла тепер єдина думка: як виплутатися з цієї скрути?

Ми повільно проїхали повз бібліотеку Мюді. Тут якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в жовтих палітурках покликала мій екіпаж. Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і замалим не потрапив під вагон конки. Я подався в напрямі Блумсбері-сквер, маючи намір за Британським музеєм повернути на північ і дістатися до менш людного кварталу. Мені було страшенно холодно, і незвичайність мого становища так діяла на мене, що я аж схлипував на бігу. На західному розі площі з контори фармацевтичного товариства вибігло маленьке собача і, обнюхуючи землю, кинулося услід за мною.

Раніш мені ніколи не спадало на думку, що ніс для собаки — те саме, що око для людини. Собака сприймає людський запах, як ми сприймаємо зовнішній вигляд людини. Тварина почала гавкати та стрибати, показуючи тим самим, як мені здалося, що знає про мою присутність. Озираючись через плече, я перетнув Грейт-Расел-стріт, і пробіг ще трохи по Монтегю-стріт, і тут тільки побачив, що наближається до мене.

Я почув голосну музику і, глянувши вздовж вулиці, побачив юрбу, що прямувала від Расел-скверу, червоні куртки і прапор Армії порятунку попереду. Надії продертися крізь юрбу, що залляла і тротуари, й брук, не було жодної, а йти назад і забитися десь у незнайомий район міста було страшно. Тоді я вмить вирішив, що робити, і вибіг на білі сходинки будинку навпроти огорожі музею перечекати, поки пройде юрба. На щастя, вчувши оркестр, собака спинився, повагався й повернув назад.

Натовп наближався, з несвідомою іронією вигукуючи якийсь духовний гімн про те, “чи побачимо коли Його обличчя?” Здавалося, кінця-краю не буде цьому потокові. “Бум, бум, бум!” — гучно вибивав барабан, і я не відразу помітив двох хлопчиків, які спинились біля огорожі недалеко від мене.

— Ти глянь! — здивовано сказав один з них.:

— А що таке? — спитав другий.

— Та сліди ж… від босої ноги… так, наче хто ступав по багнюці.

Я глянув униз і побачив, як, широко розплющивши очі, вони дивляться на брудні сліди, що залишилися від моїх ніг на побілених східцях. Перехожі штовхали хлопчаків, але їхня клята цікавість була занадто збуджена. “Бум, бум, бум, чи ми, бум, побачимо, бум, коли, бум, Його обличчя, бум, бум!..”

— Хтось босоніж піднявся цими сходами, їй-бо, що так! — сказав один. — І назад не сходив… і з ноги йому текла кров.

Юрба вже в основному пройшла.

— Дивись, Теде! — тоном гострого здивовання вигукнув молодший з цих слідоглядів і показав просто на мої ступні.

Я зиркнув і собі туди ж і одразу побачив, що від чіпкого бруду стали видимі неясні обриси моїх ніг. На мить мене наче правцем поставило.

— Ото диво! — мовив старший. — Ну й чудасія! Наче привид ступнів, еге ж? — І, повагавшись трохи, він підійшов до мене, простягаючи вперед руку.

Якийсь чоловік зупинився глянути, що це вони ловлять, потім якась дівчина. Ще секунда — і хлопчак доторкнувся б до мене. Я враз збагнув, що маю робити. Ступивши крок наперед, — хлопець, скрикнувши, відсахнувся назад, — я хутко перестрибнув через огорожу на ґанок сусіднього будинку. Але молодший хлопець примудрився спостерегти мій рух, і, перш ніж я встиг спуститись на брук, отямився від подиву, й почав репетувати, що ноги перестрибнули через огорожу.

Всі кинулись туди і вгледіли, як на нижніх східцях та на брукові з’явились нові сліди.

— Що таке? — спитав хтось.

— Ноги! Дивіться! Ноги біжать!

Усі на вулиці, за винятком кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і потік людський став на заваді не тільки мені, але і їм. Звідусіль чути було здивовані вигуки і запитання. Зваливши на землю якогось юнака, я метнувся круг Расел-скверу, а шестеро чи семеро здивованих перехожих бігли моїм слідом. Добре, хоч їм ніяк було давати пояснення, а то б уся юрба погналася за мною.

Я двічі оббіг круг площі, тричі перетинав дорогу й повертав назад, і в міру того, як ноги мої ставали тепліші та сухіші, мокрих слідів я уже не залишав по собі. Нарешті, я спромігся зупинитися на хвилинку, витер ступні рукою і аж тепер був уже зовсім у безпеці. Останнє, що я бачив від тої гонитви, — це чоловік з двадцятеро, які стоять на Тевісток-сквері і дивляться, вкрай ошелешені, як поволі висихає мій слід — одинокий і незрозумілий для них, як колись слід людської ноги для самітного Робінзона Крузо.

Біганина трохи зігріла мене, і тепер мені було вже; не так прикро заглиблюватись у лабіринт малолюдних вулиць. Спина моя задубла, під вухом боліло від візникового удару, в’язи були подряпані його нігтями. Ноги нили від утоми, а одну було порізано, отож я ще й накульгував. Мені назустріч ішов якийсь сліпець, але я вчасно вгледів його і, налягаючи на ногу, відскочив убік, побоюючись його тонкої чутливості. Раз чи два я випадково стикався з перехожими, і люди зупинялися, здивовано чуючи лайку, що не знати звідки долинала до їхнього слуху. Тоді на обличчі я відчув щось м’яке, — площу почав устеляти сніг. Я вже застудився і хоч-не-хоч мусив іноді чхати. А кожен собака, що своїм гострим носом нюшив повітря, викликав у мене невимовний жах.

Потім почали вигукуючи бігти дорослі і хлопчаки. Десь сталася пожежа. Бігли вони в напрямі будинку, де я жив, і, оглянувшись уздовж вулиці, я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіла, я був певен, моя оселя — мій одяг, мої апарати, все моє майно, крім чекової книжки та трьох томів записок, які чекали мене на Грейт-Портленд-стріт. Усе горіло! Я спалив свої кораблі, достоту так!.. Там усе палало…

Невидимець замовк і замислився. Кемп нервово позирав у вікно.

— Ну, а далі? — спитав він.

Розділ ХХІІ В УНІВЕРСАЛЬНІЙ КРАМНИЦІ

— Отож у січні, коли починалась завірюха, — а вкритий снігом, я був би й викритий, — почав і я своє нове роковане життя. — Я був утомлений, замерзлий, з болем у всьому тілі, невимовно нещасний і тоді ще наполовину тільки певний своєї невидимості. У мене не було пристановища, не було ніяких засобів до існування, не було ні душі в цілому світі, на яку б я міг звіритись.

Поділитися своїм секретом — означало б утратити все, стати просто цікавою дивиною, та й годі. А втім, я майже вирішив уже підійти до кого-небудь і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, який жах, яку нелюдську жорстокість викличе моє звернення. Проте зараз, на вулиці, мені було не до планів. Єдиним моїм бажанням було сховатись куди-небудь од снігу, укритися й зігрітись; тільки тоді можна було б думати про якісь плани. Але навіть для мене, невидимої людини, ряди лондонських будинків були зачинені на клямки, замкнені на засуви і неприступні.

Єдине, що я ясно відчував тоді, це — холод і безпритульність у зимову ніч серед снігової хурделиці.

І раптом у голові мені промайнула чудова думка. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стріт та Тотенгем-Корт-род і опинився біля “Омніуму”, величезної крамниці, де можна, ви знаєте, купити все — м’ясо, бакалію, білизну, меблі, одяг, навіть олійні картини. Це — скорше ціла система крамниць, а не одна крамниця. Я сподівався, що двері будуть відчинені, але помилився. На щастя, коли я стояв у просторому під’їзді, до нього під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, — знаєте, з написом “Омніум” на кашкеті, — широко розчинив двері. Я хутенько проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки, рукавички тощо, опинився в іншому, більшому, приділеному під кошики та плетені меблі.

Проте я не почував себе в безпеці, бо там безперестанку снували люди, і почав блукати по магазину, доки зрештою натрапив на горішньому поверсі на відділ, де стояла сила ліжок. Я забрався туди і знайшов собі притулок серед величезної купи згорнутих матраців. В помешканні було тепло, горіло вже світло, і я вирішив ховатися тут, аж доки закриють крамницю, а тим часом не спускав з ока продавців і покупців, що були в цьому відділі. Тоді, я гадав, я зможу знайти собі харч та одяг, огляну крамницю з її запасами, може, посплю на якомусь ліжку. Цей план видався мені здійснимим. Я мав на думці, діставши одежу, надати собі вигляду хоч і дуже закутаної, але не надто ще підозрілої людини, роздобутися на гроші, одержати на пошті свої книжки та пакунки, найти десь квартиру і тоді вже більш докладно зважити, як найповніше використати ті переваги, що їх — як я уявляв собі — дає мені над іншими людьми моя невидимість.

Час закривати крамницю настав досить швидко. Минуло не більше години відтоді, як я влаштувався серед матраців, коли почали вже спускати штори і останніх відвідувачів спроваджували до виходу. Потім цілий гурт жвавих молодих людей з надзвичайною швидкістю заходився прибирати порозкидуваний по прилавках крам. Як тільки народу поменшало, я покинув своє лігво і обережно пройшов ближче до центральних відділів крамниці. Мене просто здивувало, як моторно ці хлопці й дівчата прибрали крам, що показували покупцям удень. Усі ті ящики з товаром, порозвішувані матерії, гірлянди мережива, коробки з солодощами в бакалійному відділі, виставки того чи того — прибиралося, згорталося, складалось у відповідні приміщення, а що не могло бути прибране, те вкривали, немов чохлами, якоюсь грубою матерією, подібною до мішковини. Нарешті, всі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши свою роботу, кожне з цих молодих чоловіків та жінок поспішило до виходу з таким радісним виглядом, якого доти я майже ніколи не помічав у продавців. Тоді з’явилися хлопці з відрами та щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Блукаючи по темних спорожнілих відділах, я ще деякий час чув, як вони працюють своїми щітками. Кінець кінцем, за добру годину по закритті крамниці, грюкнули, зачиняючись, зовнішні двері. У помешканні запанувала тиша, і тільки я один никав по лабіринту відділів крамниці, коридорів, кімнат моделей. Тихо було так, що, підійшовши до дверей на Тотенгем-Корт-род, я навіть чув кроки перехожих.

Насамперед подався я туди, де продавали шкарпетки та рукавички. Було темно, і я дуже довго нишпорив, поки не знайшов сірники в шухляді маленької конторки. Потім ще треба було дістати свічку. Довелося постягати чохли й покриття та поритися у силі ящиків і коробок, перше ніж я знайшов те, що шукав; на тому ящику була наліпка: “Шерстяні панталони і фуфайки”. Потім я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов униз у відділ готового одягу і взяв там ще штани, куртку, пальто і капелюх на взірець священницького, із спущеними вниз крисами. Я трохи відчув себе знову людиною і тепер подумав про їжу.

Нагорі був буфет, і там я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась іще кава. Я запалив газ, розігрів її і взагалі влаштувався непогано. Далі, шукаючи собі ковдру (зрештою, довелося задовольнитися купою пуховиків), я в бакалійному відділі натрапив на запаси шоколаду та цукатів — більше, звичайно, ніж було мені треба, — і на біле бургундське. Поруч був відділ іграшок, і мені нараз спала чудова ідея. Я знайшов кілька штучних носів — з картону, знаєте? — і подумав про темні окуляри. Але в “Омніумі” не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдав мені клопоту. Я навіть гадав пофарбувати його. Але ця знахідка навіяла мені думку про перуки, маски тощо. Кінець кінцем я заснув у купі пуховиків, і було мені дуже тепло і затишно.

Відколи у моєму житті зайшла зміна, я вперше засинав з такими приємними думками, як тоді. Ніякі тривожні думки, ніякі клопоти не облягали мені голови. Я сподівався, що ранком спроможуся в цьому одязі непомітно вислизнути з крамниці, закутавши обличчя білим шарфом: далі куплю на вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу своє перевдягнення, Я поринув у безладні сни, де мені ввижались усі фантастичні події кількох останніх днів. Мені снився бридкий єврейчик-домовласник, що галасував у себе на квартирі; снились два його вражені сини і зморшкувате обличчя старої, що приходила питатись про свого кота. Я знову зазнав того дивного почуття, коли бачив, як ставав невидимим шматок матерії, а потім переді мною постали вітряний горб, де було поховано мого батька, і старий застуджений священик, який бурмотів над його могилою: “Порох еси й на порох обернешся”.

“І ти теж”, — сказав чийсь голос, і мене потягли до ями. Я пручався, репетував, звертався до присутніх на похороні, але вони, немов закам’янівши, слухали відправу, а старий священик далі гугнявив свої молитви, перериваючи їх тільки чханням. Я зрозумів, що мене не бачать і не чують і що я в руках могутніших за мене сил. Марно боровся я, мене кинули в яму, труна аж загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги; ніхто не знав про мою присутність. Я конвульсійно пручався і, нарешті, прокинувся.

Займалась бліда лондонська зоря. Холодне сіре світло, пробиваючись над краями штор, виповняло помешкання. Я підвівся і спершу не міг збагнути, що то за простора кімната з її прилавками, горами згорнутих матерій, купами ковдр та подушок і залізними стовпами. Коли я почав приходити до тями, почулась розмова.

В сусідньому відділі, де підняли вже штори і де було світліш, я побачив двох чоловіків, які йшли в напрямку до мене. Я схопився на ноги, шукаючи очима, куди тікати, і вони почули цей рух. Гадаю, вони могли вгледіти тільки якусь постать, що швидко віддалялась од них.

— Хто там? — гукнув один.

— Стій! — закричав другий.

Я повернув за ріг і наштовхнувся, — не забувайте, я ж був без обличчя, — на цибатого хлопця років п’ятнадцяти. Він заверещав, я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув ще раз убік і, осяяний щасливою думкою, шаснув під прилавок. Через секунду я почув біганину й голоси: “Двері, двері!” Інші питали, що сталося, давали поради, як упіймати мене.

Я лежав на підлозі і почував, що від страху зовсім розгубився. Як не дивно, але мені не спадало на думку скинути з себе одяг, що я мусив би зробити. Я ж перед тим вирішив вийти одягнений, і це, мабуть, керувало моїми вчинками. І раптом по всьому рядові прилавків залунав крик: “Ось він!”

Я зірвався на ноги, схопив з прилавка стілець, жбурнув його в голову йолопові, що це кричав, наштовхнувся на другого за рогом, щосили штурхонув його і метнувся по сходах угору. Але він утримався на ногах і галасуючи погнався слідом за мною. На горішній площадці сходів стояла купа отого кольористого посуду… як його?

— Художні вази? — висловив гадку Кемп.

— Еге ж, вази. На верхній приступці я зупинився, обернувся назад, вхопив з купи одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідника. Вся купа тих ваз завалилася; я чув, як скрізь кричали й звідусюди бігли. Неначе божевільний, кинувся я в буфет; там був чоловік у білому, мабуть, кухар, який і собі погнався за мною. В розпачі я повернувся за ріг ще раз і опинився серед ламп та залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки надбіг кухар на чолі погоні, жбурнув у нього лампою. Він покотився на землю, а я, скандзюбившись за прилавком, заходився якомога швидше скидати з себе одяг, Пальто, куртка, штани, черевики — це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе шкіра. Я чув, як біжать ще люди; кухар мій лежав по той бік прилавка непритомний, а може, він замовк з переляку, і мені знову довелося тікати, немов зайцеві, що його викурили з дровітні.

— Сюди, полісмене! — почув я чийсь голос.

Тепер я знову був у меблевому відділі, у кінці цілої низки гардеробів. Я забився між ними, ліг ниць, попозвивався трохи, аж нарешті скинув з себе светра й усе інше, і, коли з-за рогу вийшов полісмен з трьома продавцями, знову був вільною людиною, хоч і як задиханою та настраханою. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопилися за штани.

— Він здіймає з себе вкрадене, — сказав один з продавців. — Він мусить бути десь тут.

Але знайти мене їм все ж таки не пощастило.

Часинку я стояв, дивлячись, як вони шукають мене, і кляв свою недолю, бо я ж утратив одяг. Тоді пішов у буфет, випив трохи молока, що там знайшов, і сів навпроти коминка обміркувати своє становище.

Невдовзі сюди ж прийшли двоє з обслуги крамниці і заходилися збуджено обговорювати цю подію. Звісно, що міркували вони по-дурнячому. Я чув перебільшене оповідання про шкоду, якої я завдав, та гадки про те, куди я сховався. Потім я знову замислився. Винести що-небудь звідси, після такого сполоху, було тепер неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитись, чи не можна що запакувати й вислати пакунком, але не зрозумів системи їхніх чеків. Близько одинадцятої години, бачивши, що сніг зараз же тане і надворі тепліше, ніж учора, я, втративши надію розжитися чим в “Омніумі”, вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці від невдачі і не мав ніяких певних планів на майбутнє.

Розділ ХХІІІ НА ДРУРІ-ЛЕЙН

— Тепер, — сказав Невидимець, — ви уявляєте вже, в якій скруті я був. Я не мав ні притулку, ні одягу. Одягтися — означало б утратити всі свої переваги, зробитися чимось дивним і жахливим. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто виповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би потворно видимий.

— Я й не подумав про це, — сказав Кемп.

— Та й я теж. А сніг указав мені ще й на інші небезпеки. Обсипаний снігом, я не міг ходити, бо одразу став би видимий. Дощ зробив би з мене водяний контур, блискучу поверхню людської постаті, якусь бульбашку. А туман!.. У тумані я скидався б на ще більш невиразну бульбашку, мерехтливу постать людини. Крім того, ходячи по вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на ступнях бруд, а на шкіру натрушувало б сажі та пилу. Я не знав, через який час це зробило б мене видимим, але ясно бачив, що чекати довго не доведеться.

— В усякому разі в Лондоні!

— Я пішов по місту до нетрів поблизу Грейт-Портленд-стріт і опинився на вуличці, де був мешкав. Далі я не пішов, бо перед будинком, що я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли. Найперше я мав дістати одежу. Тут, в одній з маленьких крамничок, в яких продають усяку всячину — газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси тощо, — я побачив у вітрині цілу колекцію масок та носів, і мені спала та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в “Омніумі”. Я повернув назад і, тепер уже маючи певну мету, подався до глухих вулиць на північ од Стренду, уникаючи людніших кварталів. Я пам’ятав, що десь там є крамниці театральних костюмів.

День був холодний, колький північний вітер гуляв на вулицях. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хто ззаду; Кожне перехрестя було небезпечне, за кожним перехожим я мусив пильно стежити. На розі Бедфорд-стріт тільки-но я хотів одного проминути, як він несподівано повернув назад і штовхнув мене на брук, мало не під колеса екіпажа. Візники, які були поряд, вирішили, що це в нього запаморочення. На мене ця зустріч так подіяла, що я пішов на ринок Ковент-Гарден і, весь тремтячи й ледве зводячи дух, сів на хвилинку в закутку біля лотка з фіалками. Я таки добре застудився, і тому незабаром мусив піти далі, боячись, щоб через моє чхання не звернули на мене уваги.

Нарешті я знайшов те, чого шукав, — брудну, загиджену мухами крамничку в провулку поблизу Друрі-Лейн. На вітрині лежало багато акторських костюмів, фальшивих коштовностей, перук, туфель, доміно і театральних фотографій. Крамниця була старовинна, низенька і темна; над нею височіли ще чотири поверхи похмурого, непривітного будинку. Я заглянув у вітрину і, не побачивши нікого, ввійшов у крамницю. Коли я відчиняв двері, брязнув дзвоник. Я залишив двері отвором, а сам, обійшовши круг порожньої вішалки, причаївся в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і в крамницю зайшов якийсь чоловік.

Плани мої тепер були цілком конкретні. Я хотів пробратись нагору, заховатися там, заждати слушної нагоди і, коли все стихне, розшукати собі перуку, маску, окуляри та костюм і вийти в світ, маючи вигляд, може, трохи й незвичайний, але хоч можливий. Звичайно, я не проминув би вкрасти й гроші, якби вони попали мені на очі.

Чоловік, що ввійшов у крамницю, був трохи горбатий, насуплений коротун, довгорукий, з куцими кривими ногами. Очевидно, я перебив йому трапезу. Він очікувально оглянув крамницю… Упевнившись, що там нікого нема, він спершу здивувався, а потім його взяла злість. “Кляті хлопці!” — вилаявся він і вийшов роздивитись на вулицю. Повернувшись назад через хвилину, він люто причинив двері ногою і, не перестаючи бурмотіти, подався до своєї кімнати.

Я виліз, щоб іти слідом за ним, але коротун, почувши рух, ураз зупинився. Зупинився і я, дивуючись, який у нього гострий слух. Двері нагору він зачинив перед самим моїм носом.

Я вагався. Раптом кроки його почулися знову, і двері прочинились. Він ще раз підозріливо оглянув крамницю. Потім, усе мимрячи щось під ніс, подивився на прилавок, зазирнув в один-другий кутки і ошелешено постояв. Внутрішні двері він залишив отвором, і я прослизнув у сусідню кімнату.

Чудна то була кімната, умебльована вбого, а в кутку там лежала купа великих масок. На столі холонув його сніданок, — і знаєте, Кемпе, дуже важко було мені чути запах кави і дивитись, як коротун, повернувшись, сів знову до трапези. А його манера їсти просто дратувала мене. В тій кімнатці було троє дверей; одні з них вели нагору, інші — вниз, але всі зачинені. Я не міг вийти з кімнати, поки він був там; не міг навіть поворухнутися, боячись його чутливості, а протяг дув мені в спину. Двічі я насилу стримався, щоб не чхнути.

Зорові мої відчуття були цікаві і нові для мене, але я ж зголоднів, і злість мене взяла задовго до того, як він скінчив їсти. Нарешті він поставив свій жалюгідний посуд на чорну олив’яну тацю, де перше стояв чайник, і, змівши з заляпаної гірчицею скатертини всі кришки, рушив з цим усім до виходу. Ноша перешкоджала йому зачинити за собою двері, — а він бп напевно це зробив (ніколи я не бачив людини; що так ретельно зачиняла б двері!), — і я пройшов слідом за ним у брудну кухню в підвалі. Я мав приємність дивитися, як вій почав мити посуд, а далі, бачивши, що мені тут нічого не світить, та й на кам’яній підлозі стигнуть мої босі ноги, я знову подався нагору й сів на стілець навпроти коминка. Вогонь тут ледве жеврів, і я, не подумавши, підкинув трохи вугілля. Звук цей зараз же привернув увагу господаря. Увійшовши, він оглянув усю кімнату, мало не торкнувшись мене. Але ці оглядици, здавалося, не зовсім задовольнили його, і, перш ніж вийти, він ще раз перебіг очима по кімнаті.

Я просидів у маленькій вітальні цілу вічність. Нарешті він увійшов і відчинив двері нагору. Скрадаючись, я пішов слідом за ним.

На сходах він зненацька спинився, і я мало не наштовхнувся на нього. Він обернувся, дивлячись мені просто в лице, і прислухався.

— Можу заприсягтися… — почав він.

Довгою волосатою рукою він смикав себе за спідню губу, очі його бігали то вгору, то вниз по сходах. Потім він буркнув щось і рушив далі.

Він узявся вже за ручку дверей і знову зупинився: на обличчі в нього з’явився той самий вираз сердитого подиву. Він чув слабкий шерхіт моїх рухів поряд себе. У нього, очевидно, був страшенно гострий слух. Нараз він вибухнув гнівом.

— Ну, якщо в будинку хтось є!.. — вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню.

Не знайшовши там, чого шукав, він, спотикаючись, побіг униз, а я сів на верхній сходинці й став дожидати його.

Потім, усе ще бурмочучи, він повернувся, відчинив двері в кімнату і, перш ніж я встиг увійти, зачинив їх перед самим моїм носом.

Я вирішив обстежити будинок і згаяв на це трохи часу, бо ж і рухатись треба було дуже тихо. Будинок був старий, ветхий, такий вогкий, що шпалери в мансарді повідставали від стін, і повен пацюків. Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся натискувати на них. Одні кімнати стояли невмебльовані, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи з вигляду, з других рук. В якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я почав ритися в цій купі і так захопився, що знову забув про гострий слух господарів. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я саме вчас підвів голову й побачив, що він пильно вдивляється в перетрушену купу одягу, тримаючи в руці старомодний револьвер. Я завмер на місці, поки він, розкривши рота, підозріло роздивлявся довкола.

— То, напевне, вона, — тихо сказав він. — Чорти б її вхопили!

Він обережно зачинив двері і зараз же, я почув це, замкнув їх ключем. Кроки його віддалилися. Я раптом зрозумів, що мене зачинено в кімнаті, і з хвилину не міг добрати, що робити. Я пройшов од дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Мене знову взяла злість, але я вирішив спершу все-таки переглянути всю одежу й стягнув якийсь клунок з верхньої полиці. Це змусило хазяїна повернутися, — вигляд його був іще похмуріший. Цим разом він таки доторкнувся до мене; вкрай вражений, він відскочив назад і зупинивсь посеред кімнати.

Потім він трохи заспокоївся. “Пацюки”, — сказав він упівголоса, приклавши пальці на губи, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула мостина. Тоді, клята тварюка, він з револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі класти собі в кишеню. Коли я збагнув, що він має на думці, мене пойняв гнів, і я насилу стримався, щоб не зчинити передчасно бешкету. Тепер я вже знав, що він сам у будинку, і при першій же нагоді стукнув його по голові.

— По голові? — перепитав Кемп.

— Еге ж! Приголомшив його, коли він спускався вниз. Втелющив ззаду табуреткою, що стояла на площадці. Він покотився вниз, наче лантух із старими чобітьми.

— Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності…

— Все це Дуже добре для звичайних людей! Адже ж справа, Кемпе, стояла так, що я мусив вийти з будинку перевдягнений, і так, щоб ніхто мене не бачив. Іншого способу я не міг придумати. А потім запхнув йому рота жилеткою в стилі Луї XIV і зав’язав його в простирадло.

— В простирадло?

— Зробив з нього такий клунок. Чудовий засіб налякати й примусити замовкнути того ідіота! Бо вилізти звідти чи навіть виткнути голову було б нелегко. Любий Кемпе, нічого дивитись на мене, мов на вбивцю. У нього ж був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти іншим…

— І все ж таки, — сказав Кемп, — в Англії за наших часів… До того ж він був у себе вдома, а ви… ви ж крали.

— Крав? А чорт! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати оцих старих пісень. Ви ж розумієте моє становище!

— І його теж, — сказав Кемп.

Невидимець зірвався з місця.

— Що ви хочете цим сказати?

Обличчя Кемпове стало суворим. Він хотів уже відповісти, але стримався.

— На мою думку, — промовив він, раптом змінившись на виду, — на мою думку, так воно й мало статись. Ви були в скруті. Тільки…

— Звичайно, я був у скруті, та ще й якій! Та й він сказив мене, ганяючи за мною по всьому будинку, клеючи дурника з своїм револьвером і відмикаючи та замикаючи двері. Я був просто в розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, правда? Правда ж?

— Я ніколи й нікого не засуджую, — відповів Кемп. — Це вийшло з моди. Ну, і що ж ви зробили потім?

— Я був голодний. Внизу я знайшов хлібину і трохи препоганого сиру; цього було досить, щоб угамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок, — він лежав непорушно, — повернувся в кімнату з старою одежею. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана фіранка. Я визирнув у вікно. День стояв ясний, сліпуче ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я був. На вулиці панував жвавий рух — візки з фруктами, якийсь екіпаж, віз із горою ящиків на ньому, візок рибаря… Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Збудження моє уляглося, я почав усвідомлювати свій стан. У кімнаті відгонило бензином, — мабуть, тут чистили одяг.

Я почав ретельно оглядати приміщення і прийшов до висновку, що горбань жив у будинку сам. Цікавий він був тип!.. Усе, що могло мені придатись, я позносив у кімнату, де був у нього склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян та липучого плаетиру.

Спершу я хотів був напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але це малр свою незручність. Щоб змити грим і стати невидимим знову, потрібні були скипидар та інше знадіб’я і досить багато часу. Зрештою, я вибрав найкращої форми ніс, — трохи смішний, але не більший, ніж носи в багатьох із нас, — темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов ніде, але її можна було купити потім; тим часом я одягнув перкалеве доміно і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, задовольнившись черевиками горбаня, хоч трохи й завеликими, як на мене. В касі крамниці лежали три соверени й шилінгів на тридцять срібла, а розламавши замкнуту шафу у внутрішній кімнаті, я натрапив на вісім фунтів золотою монетою. Тепер я був екіпірований і міг вирушати в світ.

Але тут мене знову пойняв сумнів: чи й справді пристойна моя зовнішність? Я пильно оглянув себе в маленькому дзеркалі, намагаючись виявити який недогляд, але все нібито було гаразд. Вигляд я мав кумедний, щоправда, — наче жебрак з якої п?еси, але що ж, є люди і з такою зовнішністю. Прихопивши з собою те дзеркальце, я з більшою вже певністю зійшов униз, спустив у крамниці штори і ще раз оглянув себе у трюмо.

Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки викараскуватись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано. Невидимець замовк.

— А що горбань — вам було й байдуже? — спитав Кемп.

— Та! Не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.

Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.

— А що було, коли ви вийшли на Стренд?

— О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулись. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг — і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі і придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя, — тепер просто ніяково згадувати, який я був осел. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши-таки полуденок, я сказав лакеєві, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилось вам коли-небудь так пошити себе в дурні?!

— Аж настільки — ні, — відповів Кемп. — Але уявити це я можу.

— Я був ладен розтрощити тих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайпґов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивились на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Підвечерявши, я запалив сигару і почав думати, що робити далі. А надворі — саме завірюха.

Що більше я думав, Кемпе, то ясніше розумів, яке дике безглуздя невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням своєї божевільної спроби я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але перешкоджала ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс бути першою людиною в місті, коли не можеш і на очі нікому показатися? Який чорт з жіночої любові, коли жінка неодмінно стане Далілою?[4] Мене не приваблюють ні політика, ні сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишилось мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!

Він спинився; погляд його наче блукав поза вікном.

— А як ви опинилися в Айпінзі? — спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.

— Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка… є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад… повернутися до попереднього вигляду… Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це, головним чином, я й хотів би розповісти вам.

— Ви поїхали зразу до Айпінга?

— Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікалії, щоб мати змогу здійснити свою ідею… розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху і ту кляту мороку з цим носом — треба ж було вберегти його, щоб не змок!

— А під кінець, — перебив його Кемп, — позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи…

— Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?

— Ні, він, кажуть, одужує.

— Його щастя, виходить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?

— Помирати щось ніхто не збирається, — відповів Кемп.

— Про мого бродягу я цього не скажу, — злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець. — Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів!.. Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наражаєшся на якогось вайлуватого, тупого ідіота. Всі гатунки дурнів, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскажецію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.

Розділ ХХІV ПЛАН, ЩО ЗАЗНАВ КРАХУ

— Ну, а що ж маємо ми робити зараз? — спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.

Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно — так здавалось Кемпові — підіймалися на горб.

— Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?

— Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека і мені легше залишатись невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, хоч би які труднощі чекали на мене. А там я міг би залізницею перекинутись до Іспанії чи й до Алжіру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, виходить, жити… і робити свою справу. Того бродягу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.

— Ясно…

— А тут цій брудній тварюці заманулось пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки! О, якби я впіймав його!..

— Краще було б спершу забрати від нього книги.

— Але де ж він? Ви знаєте?

— Він у поліції, в місті. І, на його власне прохання, замкнений на ключ у найнадійнішій камері.

— Мерзотник! — вигукнув Невидимець.

— Але це затримує трохи виконання ваших планів.

— Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене — питання життя або смерті.

— Звичайно, — погодився Кемп; він тривожно дослухався, чи не чути кроків надворі. — Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде не важко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.

— Авжеж, — сказав Невидимець і замислився.

Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову.

— Те, що я попав до вас, Кемпе, змінило всі мої плани, — сказав він. — Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось; незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості… Ви нікому не сказали, що я тут? — несподівано спитав він.

Кемп на мить завагався.

— Я ж дав слово, — відповів він.

— Нікому? — напосідав Гріффін.

— Ані душі.

— Ага! Тоді… — Невидимець підвівся і, руки в боки, став походжати по кабінету. — Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марную сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Трохи там украсти, когось там поранити… і край… Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Із спільником, мавши їжу та відпочинок, — тисячі можливостей відкриваються. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати і таке інше — це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши мене, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки в двох випадках: коли тікаєш і коли скрадаєшся ближче. Особливо, отож, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти круг неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу; сховатись, як схочу; утекти, як схочу.

Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому вчувається, що хтось іде внизу?

— Ми повинні вбивати, Кемпе.

— Ми повинні вбивати… — повторив Кемп. — Я слухаю ваші плани, Гріффіне, але не згоден з вами, запам’ятайте це собі. Навіщо вбивати?

— Вбивати не з примхи, а розумно це робити. Справа ось у чому. Вони — так само, як і ми, — знають, що існує невидима людина, і ця невидима людина, Кемпе, мусить тепер установити царство терору. Так, так! Безперечно, вас це вражає, але саме це я й маю на увазі! Царство терору! Невидима людина мусить заволодіти якимось містом — вашим Бердоком, приміром, — тероризувати його і скорити. Вона видаватиме накази. На це є тисячі способів, — скажімо, сунути клапоть паперу під двері. І всі, хто не коритиметься, мусять бути вбиті; мусять бути вбиті й ті, хто оборонятиме їх.

— Гм! — буркнув Кемп, дослухаючись не до слів Гріффінових, а до стуку відчинюваних дверей. — Здається мені, Гріффіне, вашому спільникові тоді не позаздриш, — мовив він, вдаючи, ніби уважно слухає співрозмовника.

— Ніхто не знатиме, що він — мій спільник, — запально заперечив Гріффін. — Тс! Що там унизу? — спитав він.

— Нічого, — заспокоїв його Кемп і раптом почав говорити голосно і швидко. — Я не згоден з цим, Гріффіне, — сказав він. — Не згоден, зрозумійте мене! Навіщо мріяти про боротьбу з людством? Як можете ви сподіватися здобути щастя? Не будьте якимось самітним вовком, Гріффіне. Опублікуйте наслідки ваших досліджень… довірте їх людству або принаймні вашій батьківщині. Подумайте, що зможете ви зробити, мавши мільйон помічників.

Невидимець перебив його, простягуючи вперед руку.

— Хтось підіймається по сходах, — сказав він.

— Не може бути, — відповів Кемп.

— Дайте-но я гляну, — сказав Невидимець і з простягненою вперед рукою пішов до дверей.

Далі події відбувались дуже швидко. Кемп якусь мить вагався, а потім кинувся навперейми Невидимпеві. Той, здригнувшись, зупинився.

— Зрадник! — вигукнув Голос, і халат його розстебнувся.

Невидимець сів і почав роздягатися. Кемп поквапливо ступив кілька кроків до дверей, і Невидимець зараз же з криком зірвався на ноги, яких уже не було видно. Кемп навстіж одчинив двері. На сходах чулися кваплива хода і голоси.

Швидким рухом Кемп одіпхнув назад Невидимця, вистрибнув за двері й грюкнув ними. Ключа заздалегідь було встромлено ззовні. Ще секунда — і Гріффін був би замкнений у кабінеті, якби не одна дрібниця. Ключ у замкову шпарину вранці встромили похапцем, і коли Кемп грюкнув дверима, він упав на килим…

Кемп сполотнів. Він силкувався обіруч втримати дверну ручку. Через кілька секунд, проте, двері дюймів на шість прочинились, але йому пощастило зачинити їх знову. Вдруге двері шарпливо відчинились на фут, і в отвір почав протискуватися халат. Невидимі пальці схопили Кемпа за горло, і, захищаючись, він мусив пустити ручку. Його відтиснули назад, підставили йому ногу й кинули край площадки; халат накрив його згори.

Полковник Едай, начальник бердокської поліції, якому писав Кемп, піднявся вже до середини сходів. Він з жахом дивився, як раптом на площадці з’явився Кемп, переслідуваний порожнім халатом, що висів у повітрі. Він бачив, як Кемп упав і намагався підвестись. Він бачив, як Кемп устав, кинувся вперед, поточився й знову важко впав.

Раптом щось сильно штовхнуло його. Штовхнуло ніщо! Наче якийсь величезний тягар навалився на нього, чиїсь пальці схопили за горло, чиєсь коліно притисло живіт, і він сторчма покотився сходами. Потім невидима нога наступила йому на в’язи, шльопаючи, промчали внизу босі ноги; він чув, як у передпокої скрикнули й побігли обидва полісмени і як грюкнули парадні двері.

Полковник сів, здивовано озираючись. Сходами, похитуючись, спускався Кемп, скуйовджений, весь у поросі. Одна щока його була біла від удару, з губи текла кров, в руках він тримав червоний халат та інші речі туалету.

— Боже мій! — скрикнув він. — Усе пропало! Він утік!

Розділ ХХV ПОЛЮВАННЯ НА НЕВИДИМЦЯ

Перший час Кемпова мова була така белькотлива, що Едай не зрозумів з його оповідання нічого. Вони стояли на площадці, в руках у Кемпа все ще був Гріффінів костюм, і говорив він, дуже хапаючись. Нарешті Едай почав добирати дещо.

— Він — божевільний, нелюд, — казав Кемп. — Це — сутий егоїст. Він думає тільки про свої власні вигоди та про свою безпеку. Сьогодні я наслухався такого злостивого себелюбства… Він калічив людей. І він убиватиме їх, якщо ми не станемо йому на перешкоді. Він викличе справжню паніку. Ніщо не може стримати його. А тепер він на волі, і він розлючений.

— Його конче треба впіймати, — сказав Едай. — Це — ясно.

— Але як? — скрикнув Кемп, і раптом у мозкові його зародилась сила планів. — Ви повинні почати зараз же. Мусите поставити на ноги всіх, мусите не випустити його з цієї місцевості. Будучи на волі, він пройде скрізь і скрізь вбиватиме і калічитиме людей. Він мріє про царство терору! Царство терору, розумієте? Мусите встановити нагляд за поїздами, шляхами, пароплавами. Вам повинен допомагати гарнізон. Телеграфуйте, щоб вам прислали підмогу. Єдине, що може затримати його тут, це — надія знайти книжки з власними записками, які для нього дуже важливі. Я розпошм вам про це згодом. У вас у поліції сидить такий собі Марвел…

— Знаю, — перебив Едай, — знаю. Про книги — теж. Але той бродяга…

— Каже, ніби в нього їх нема. А Невидимець певен, що вони в бродяги. І треба не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати. День і ніч уся округа має пильнувати його: їжу треба замикати й охороняти — всю їжу, — щоб йому доводилось викрадати її. Будинки скрізь повинні бути замкнуті. О, якби небо послало нам дощі та холодні ночі! Вся округа має ловити його і таки впіймати! Кажу вам, Едаю, він — це небезпека, це нещастя. Страх і подумати, що ноже накоїтись, доки його не впіймають і не знешкодять.

— Що ж нам більше робити? — сказав Едай. — Я зараз же піду й почну все організовувати. А чому не піти б і вам? А й справді, ходім. Ми влаштуємо військову нараду, запросимо Гопса, залізничне начальство. Їй-бо, зволікати тут годі! Ходімо, дорогою ви розповісте мені все. А що нам ще зробити? Та киньте ви цей халат!

За мить вони — Едай попереду, — спускалися вже сходами. Парадні двері були відчинені, біля них етояло двоє полісменів, усе ще втупивши очі в порожняву.

— Він утік, сер, — доповів один з них.

— Ми зараз ідемо до центральної управи, — сказав Едай. — А один з вас нехай піде й пошле нам назустріч візника. Швиденько! Ну, що ще, Кемпе?

— Треба собак, — відповів Кемп. — Дістаньте собак. Вони не побачать його, зате вчують носом.

— Гаразд, — згодився Едай. — Це не всім відомо, але голстедські тюремники знають чоловіка, в якого є собаки-шукачі. Так, собаки. Далі що?

115

— Майте на увазі, — сказав Кемп, — що в ньому видно їжу, поки організм її ще засвоює. Отож, поївши, він мусить ховатись. Треба шукати скрізь — у кожному кутку, за кожним кущем. І ховати всю зброю, все, що він міг би вжити як зброю. Довго носити її з собою він не зможе. Треба ховати все, чим він міг би вражати й бити людей.

— Згода, — сказав Едай. — Ми його зловимо!

— А по дорогах… — почав був Кемп і завагався.

— Ну?

— Потовчене скло. Це, звісно, не по-людському. Але подумаймо, чого він може накоїти!

Едай присвиснув.

— У чесній грі так не роблять, — зауважив він. — Не знаю… Але потовчене скло в мене буде, якщо він зайде надто далеко…

— Він якийсь нелюд, кажу ж я вам, — додав Кемп. — Як тільки він спам’ятається трохи після цієї втечі, він почне встановлювати царство терору, — я вам кажу. Єдиний шанс у нас це — випередити його. Він сам одлучив себе од людей. Тож хай його кров упаде на його голову!

Розділ ХХVІ ВБИВСТВО ВІКСТІДА

З Кемпового будинку Невидимець вибіг, очевидно, в стані сліпої люті. Дитя, що гралося біля хвіртки, було з силою піднято й кинуто вбік, так що воно аж зламало ніжку. Потім кілька годин про Невидимця нічого не було чути. Ніхто не знав, ні де він, ані що він робить. Однак легко уявити собі, як цього жаркого червневого дня біг він до пагорбів поза Порт-Бердоком, осатаніло кленучи свою жахливу долю. Розігрівшись від бігу, знеможений, він, мабуть, заховався в чагарнику біля Гінтондіна, щоб там знову зважити свої невдалі заміри боротьби проти людства. Певно і справді ці зарості стали йому притулком, бо саме там близько третьої години дня він знову нагадав про себе зловісно-трагічним чином.

Невідомо, який під той час був у нього настрій і які плани він укладав. Безперечно, його надзвичайно розлютила Кемпова зрада. Хоч нам і неважко зрозуміти причини, які спонукали Кемпа до такого вчинку, але ми можемо також уявити — і навіть не без співчуття — гнів Невидимця. Може, він знову був приголомшений і здивований, як тоді на Оксфорд-стріт, бо, очевидно, сподівався, що Кемп допоможе йому здійснити його нелюдські мрії тероризувати світ. В усякому разі під полудень він зник, і ніхто не бачив, що робив він до пів на третю. Для людства це, може, було щастя, але для нього така бездіяльність стала фатальною.

Тим часом сила люду в усій окрузі уже бралася до пошуків. Уранці Невидимець був ще просто легендою, страховищем. А пополудні, особливо завдяки небагатослівному, але промовистому зверненню Кемпа, він став уже реальним супротивником, що його треба було вбити або полонити, — словом, якось перемогти, і все населення почало з блискавичною швидкістю ладнатися до боротьби. Навіть ще о другій годині Невидимець міг би вибратися з цієї округи, сівши на поїзд; але пізніше це вже стало неможливим. По всіх коліях на великому терені між Саутгемптоном, Вінчестером, Брайтоном і Горшемом пасажирські поїзди ходили з зачиненими дверима, а вантажний рух майже зовсім припинився. На двадцять миль круг Порт-Бердока дорогами й полями нишпорили групи з трьох-чотирьох чоловіків з рушницями, дрючками та собаками.

Кінні полісмени об’їжджали села, зупинялись коло кожної хати і казали зачиняти будинки й не виходити з дому без зброї. О третій годині навчання в початкових школах було перерване і налякані діти купками поспішали додому. Звернення Кемпове, підписане, звичайно, Едаєм, на четверту чи п’яту годину дня було розліплене майже по всій окрузі. В ньому коротко, але ясно були викладені основні засоби боротьби: треба не давати Невидимцеві ні їсти, ні спати, повсякчас бути на бачності і бити на сполох, скоро він десь об’явиться. Влада діяла так швидко й так рішуче, і всі так вірили в існування цієї дивної істоти, що вже ввечері район у кількасот квадратних миль перейшов на стан облоги. І того ж таки вечора вся насторожена, знепокоєна округа здригнулася від жаху: від уст до уст по цілому краю хутко ширилась чутка про вбивство містера Вікстіда.

Якщо наша гадка про те, що Невидимець ховався в чагарнику біля Гінтондіна, правильна, то ми повинні припустити, що після полудня він вийшов звідти, мавши намір роздобутися з якоюсь метою на зброю. З якою саме метою, ми не знаємо, але нема сумніву, що вже перед зустріччю з Вікстідом у руках у нього був залізний прут.

Звичайно, ми не можемо знати подробиць їхньої сутички. Сталося це біля піскового кар’єру, менше ніж за двісті ярдів од воріт садиби лорда Бердока. Все вказує на запеклу боротьбу: потоптана земля, численні поранення на тілі містера Вікстіда, його потрощена тростинка. Але годі уявити собі причини цього нападу, якщо це не манія вбивства. Хоч-не-хоч доводиться майже повірити у божевілля Невидимця. Містер Вікстід, чоловік років сорока п’яти — шести, управитель маєтку лорда Бердока, був лагідний на вдачу і менше ніж будь-хто здатний заводитись з таким страшним супротивником. Проти нього й ужив Невидимець залізного прута з поламаної огорожі. Він зупинив цього тихомирного чоловіка, що спокійно йшов собі додому підкріпитися, напав на нього, здолав його благенький опір, зламав йому руку, звалив свою жертву на землю і потрощив їй голову.

Цей прут Невидимець, звісно, мусив витягти десь із огорожі ще перед тим, як зустрівся з своєю жертвою, — на той час він уже мав його в руках. Крім сказаного вище, відомі тільки дві деталі, які трохи висвітлюють цю пригоду. По-перше, кар’єр був не на прямому шляху містера Вікстіда додому, а ярдів на двісті вбік. По-друге, одна дівчинка посвідчила, що, йдучи надвечір до школи, бачила Вікстіда, який, “дивно підстрибуючи”, біг полем у напрямі до кар’єру. Його рухи, як вона їх передавала, наводили на думку, наче він за чимось гнався і час від часу тицяв уперед тростинкою. Дівчинка остання бачила містера Вікстіда живим. З-перед її очей він пішов на смерть, зникнувши у видолинку за буковим гайком.

З огляду, на це все, — на думку автора цих рядків принаймні, — убивство містера Вікстіда було не зовсім безпричинне. Можна припустити, що Гріффін, хоч і мав при собі прут як зброю, проте й не думав скористатися ним саме для вбивства. Може, Вікстід, проходячи поблизу, помітив прут, що в незрозумілий спосіб сам собою пересувався в повітрі. Він міг погнатися за прутом, навіть і не думаючи про Невидиму Людину, бо до Порт-Бердока було звідти миль із десять, і цілком імовірно, що Вікстід і не чув іще про неї. Далі легко уявити собі, що Невидимець, аби не бути викритим, вирішив тихенько відступити, А Вікстід, зацікавлений і збуджений видовищем неживої речі, що рухалась сама собою, став переслідувати її і, нарешті, вдарив по ній своєю тростинкою.

Безперечно, в звичайних обставинах Невидимцеві не важко було б утекти від свого підстаркуватого переслідувача, але, зважаючи на місце, де лежить труп, можна гадати, що Вікстід, на нещастя собі, загнав свою дичину в куток між заростями кропиви і кар’єром. Хто знає надзвичайну дражливість Невидимця, тому легко уявити кінець цієї зустрічі.

Правда, все це — самі припущення… Єдині незаперечні факти — бо на дитячі розповіді не завжди можна покладатися — це тіло вбитого Вікстіда і знайдений у кропиві закривавлений залізний прут. Оскільки Гріффін викинув прута, можна гадати, що, збуджений пригодою, він забув про намір, з яким брав прута, — якщо він мав такий намір, — або відмовився від нього. Певна річ, він був страшенний егоїст, людина без серця, але видовище жертви, його першої жертви, що лежала йому біля ніг закривавленим і жалюгідним трупом, — могло розбудити в ньому приспане сумління, і на час він міг відкинутися своїх лихих замірів.

Після вбивства містера Вікстіда Невидимець неначебто втік у напрямі пагорбів. Розповідали, що надвечір кілька чоловік у полі біля Ферн-Ботом чули чийсь голос, який то завивав, то сміявся, то плакав, то стогнав, а подеколи скрикував. Моторошно, мабуть, було це чути. Голос прокотився над полем конюшини і завмер удалині.

На цей час Невидимець мусив був переконатися, як швидко скористався Кемп його відвертістю. Будинки він знаходив під замком, а скрадаючись до залізничних: станцій та заїздів, мусив начитатися розвішаних там звернень і зрозуміти, яких заходів вжито проти нього. Смерком на полях з’явилися групи по три-чотири чоловіки з собаками. Ці ловці людини мали спеціальні вказівки, як допомагати один одному, якщо зустрінуться з Невидимцем. Але він уникав їх усіх. Ми можемо почасти зрозуміти його розпач, надто коли візьмемо до уваги, що це ж він сам дав своїм ворогам зброю до рук. Того дня принаймні він занепав духом. Його цькували цілу добу майже, якщо не рахувати зустрічі з Вікстідом. Уночі він, очевидно, десь поїв та поспав, бо на ранок знову був самим собою — діяльний, дужий, лютий і злостивий, готовий до останнього свого великого змагання із світом.

Розділ ХХVІІ ОБЛОГА КЕМПОВОГО БУДИНКУ

Кемп читав чудне послання, написане олівцем на засмальцьованому клапті паперу:

“Ви виявили напрочуд багато енергії та кмітливості, хоч я й не розумію, що це вам може дати. Ви проти мене. Цілий день ви ганяли за мною, силкувались не дати мені спокою й уночі. Але я дістав їжу всупереч вам, спав усупереч вам; і гра тільки починається. Гра тільки починається! Мені не залишається нічого іншого, як удатись до Терору. Цей лист проголошує перший день Терору. Порт-Бердок перебуває відтепер уже не під владою королеви, — перекажіть це вашому полковникові поліції та іншим, — а під моєю владою, під владою терору. Сьогодні перший день першого року нової доби — Доби Невидимця. Я — Невидимець Перший. Спочатку влада моя буде милостива. Першого дня відбудеться лише одна страта задля прикладу: буде скарано людину на прізвище Кемп. Сьогодні його спіткає смерть. Хай він замикається, хай ховається, хай оточить себе сторожею, вдягне, коли хоче, панцир, Смерть, невидима Смерть, наближається до нього. Хай уживає застережних засобів — це якраз справить враження на мій народ. Смерть вирушить до нього сьогодні під полудень, з поштової скриньки. Листа буде кинуто в скриньку перед самим приходом поштаря — і гайда! Гра починається. Смерть вирушає. Не допомагай йому, мій народе, інакше смерть спіткає й тебе. Сьогодні Кемп мусить умерти”.

Кемп двічі перечитав листа.

— Це не містифікація, — сказав він. — Тон його. І він так і думає зробити.

Кемп перегорнув складений удвоє аркуш і на адресі побачив гінтондінський поштовий штемпель і прозаїчну приписку: “Доплатити два пенси”.

Кемп повільно встав, не закінчивши полуднувати, — листа принесли з одногодинною поштою, — і пішов до свого кабінету. Подзвонивши своїй економці, він наказав їй зараз же обійти весь будинок, оглянути всі клямки на вікнах і позачиняти всі віконниці. У кабінеті віконниці зачинив він сам. Із замкненої шухляди у спальні він витяг маленький револьвер, уважно оглянув його й поклав у кишеню куртки. Тоді написав кілька коротеньких записок, в тому числі й полковникові Едаєві, і звелів служниці віднести їх адресатам, докладно напутивши її, як виходити з будинку.

— Небезпеки нема ніякої, — заспокоїв він її, а в думці додав: “Для вас”.

Кілька хвилин він сидів у задумі, а потім повернувся до холодного полуденка.

Їв він якось неуважно, раз у раз замислюючись.

— Ми таки впіймаємо його! — сказав він нарешті, стукнувши кулаком по столу. — І принадою буду я. Загонимо його на слизьке.

Він піднявся на мезонін, старанно замикаючи за собою всі двері.

— Це — гра; гра чудернацька, — мовив Кемп, — але шанси на моєму боці, містере Гріффін, хоч ви й невидимі та зухвалі. Гріффін проти цілого світу… сам із своєю помстою.

Кемп стояв біля вікна й дивився на схил пагорба під яскравим сонцем.

— Йому ж треба щодня їсти. Не заздрю йому. Та чи й справді він спав минулої ночі? Хіба що десь просто неба, щоб на нього ніхто не наразився… Хотів би я, щоб ця наша спека змінилась на холоднечу й сльоту… А може, він і цю мить стежить за мною?..

Кемп підійшов зовсім близько до вікна. Щось із різким стукотом ударилось у стіну над вікном, і Кемп перелякано відсахнувся.

— Який я став нервовий! — сказав Кемп, але до вікна підійшов знову тільки через добрих п’ять хвилин. — Певно, горобець, — додав він.

На парадному вході подзвонили, і Кемп поспішив униз.

Він одсунув засуви, повернув ключа, оглянув ланцюжок, наклав його і обережно, не показуючись сам, відхилив двері. Озвався знайомий голос. То був Едай.

— На вашу покоївку напали, Кемпе, — сказав він через двері.

— Що?! — вигукнув Кемп.

— Забрали в неї вашу записку. Він десь тут поблизу. Дайте ж мені ввійти.

Кемп одкинув ланцюжоку і Едай протиснувся крізь вузький отвір. Тепер він стояв у передпокої і з величезною полегкістю дивився, як Кемп знову замикає двері на всі замки й засуви.

— Вашу записку видерли у неї з руки. Налякали її. Тепер вона в поліції. Лежить в істериці. Він десь близько тут. А що сталося? Кемп вилаявся.

— Який я був дурень! — сказав він. — Міг би догадатись. До Гінтондіна нема ж і години ходу. Вже.

— Що вже? — спитав Едай.

— А ось дивіться.

Кемп повів його до кабінету й передав лист од Невидимця. Едай прочитав і тихо свиснув.

— А ви? — спитав він.

— Такий дурень, гадав влаштувати йому пастку! — відповів Кемп. — І виклав усе це в записці. А вона пішла просто йому в руки.

Едай і собі круто вилаявся.

— Він утече, — сказав Едай.

— Тільки не він, — заперечив Кемп.

Нагорі забряжчала розбита шибка, Едай помітив срібний полиск маленького револьвера, що стирчав Кемпові з кишені.

— Це — вікно в мезоніні, — зауважив Кемп і перший рушив сходами.

Вони були ще на сходах, коли забряжчала друга шибка. В кабінеті вони виявили, що два вікна з трьох розбиті, на підлозі повно уламків скла, а на письмовому столі лежить великий кругляк. Обоє зупинились на дверях, споглядаючи цей розгром. Кемп знову вилаявся, і в цю мить брязнула й третя шибка, наче стрілили з пістолета, і розсипалася друзками по кімнаті.

— Навіщо це? — спитав Едай.

— Це — початок, — відповів Кемп.

— А здертись сюди ніяк неспромога?

— Навіть коту.

— А віконниць нема?

— Тут нема. А внизу в усіх кімнатах… Ого!

Знизу долинув тріск дощок, в які гупали важкі удари.

— От клятий! — скрикнув Кемп. — Це, певно… авжеж… Це у спальні. Він думає потрощити мені весь будинок. Але він — йолоп. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги.

Ще одне вікно сповістило про те, що його руйнують. Едай з Кемпом ошелешено стояли на площадці.

— Я придумав, — сказав нарешті Едай. — Дайте мені палицю або щось таке; я піду в поліцію й приведу собак-шукачів. Тоді ми його впіймаємо.

Ще одне вікно наслідувало приклад попередніх.

— Револьвера у вас нема? — спитав Едай.

Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.

— Нема, зайвого принаймні.

— Я принесу його назад, — пообіцяв Едай. — Ви ж тут у безпеці.

Кемпові стало соромно за свої слова, і він оддав Едаєві зброю.

— А тепер ходім до дверей, — сказав Едай.

Поки вони ні в сих ні в тих стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося. Кемп підійшов до парадних дверей і почав, скільки міг тихо, відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.

Через секунду Едай був уже на ґанку, і двері за його спиною знову замикали на засув. Якусь хвилину він вагався, почуваючи себе в більшій безпеці, коли тулився спиною до дверей, але потім, випроставшись, почав рішуче спускатися сходинками. Він уже перетнув галявину, наближаючись до хвіртки, коли це над травою неначе війнув вітрець, і щось підійшло до нього.

— А заждіть хвилинку, — промовив Голос, і Едай застиг на місці, стискаючи рукою револьвер.

— Ну? — спитав Едай, сполотнілий і похмурий.

Кожен нерв у нього був напружений.

— Зробіть мені ласку, поверніться в будинок, — попросив Голос, похмурий і напружений, як і Едаїв.

— Дуже шкодую, але не можу, — трохи хриплим тоном одповів Едай, облизуючи губи.

Голос, здалось йому, лунав ліворуч од нього, і Едаєві спало на думку: чи не стрелити?

— Куди ви йдете? — спитав Голос.

Обоє вони швидко рухнулися, і з кишені Едая щось блиснуло проти сонця.

Але Едай відмовився від свого наміру й задумався.

— То вже моя справа, куди я йду, — одказав він повільно.

Не встиг він докінчити, як чиясь рука охопила його шию, в спину йому вперлися коліном, і він простягся навзнак на землі. Якось він спромігся витягти з кишені револьвера і навмання вистрелив. Його зараз же вдарено в зуби, і з пальців у нього видерли револьвер. Марно він силкувався ухопитись за чиюсь слизьку ногу; спробував підвестися й упав знову навзнак.

— Прокляття! — вигукнув Едай.

— Я вбив би вас, тільки шкода кулі, — сказав Голос.

Едай бачив у повітрі, футів на шість од себе, націлений у нього револьвер.

— Ну? — сказав Едай, сідаючи.

— Вставайте! — звелів Голос.

Едай встав.

— Слухайте, — суворо сказав Голос, — не пробуйте мені строїти ніяких штук. Пам’ятайте, що я вас бачу, а ви мене ні. Ви мусите повернутись у будинок.

— Він не пустить мене, — сказав Едай.

— Дуже шкода, — мовив Голос. — До вас я нічого не маю.

Едай знову облизнув губи. Відвівши погляд від цівки револьвера, він побачив удалині море, темно-синє під полуденним сонцем, зелені пагорби, білу скелю над водою, багатолюдне місто і раптом відчув, яке життя прекрасне. Потім очі його повернулись до маленького металевого предмета, що висів у повітрі за шість футів від нього.

— Що ж мені робити? — спитав він.

— А що мені робити? — відповів Невидимець. — Вам-то допоможуть. Вам треба тільки повернутись назад.

— Я спробую. А якщо він пустить мене, чи обіцяєте ви не добуватись у двері?

— До вас я нічого не маю, — повторив Голос.

Тим часом Кемп, випустивши Едая з дому, поспішив нагору, в кабінет, пройшов між битим склом і обережно визирнув з вікна. Едай, побачив він, стоїть і розмовляє з Невидимцем.

— Чому він не стріляє? — прошепотів Кемп.

Нараз ворухнувшись, револьвер зблиснув на сонці.

Кемп прикрив рукою очі й намагався стежити за рухом сліпучого жмута променів.

— Таж він оддає револьвер! — скрикнув Кемп.

— …Обіцяєте не добуватись у двері? — казав саме в цю мить Едай. — Не зловживайте дуже своїми перевагами. Хоч трохи поступіться.

— Повертайтесь у будинок. Відверто кажу вам, що не обіцяю нічого.

Едай, здавалось, наважився. Він повільно рушив до будинку, заклавши руки за спину. Кемп ошелешено стежив за ним. Револьвер зник, блиснув, зник знову і знову вимайнув, цей маленький блискучий предмет, що рухався слідом за Едаєм. Далі події відбувались блискавично: Едай стрибнув назад, круто обернувся, невдало спробував схопити револьвер, скинув руки вгору й упав ниць. Над спиною його пахнула у повітрі голуба хмарка диму, звуку від пострілу Кемп не чув. Едай конвульсійно шарпнувся, сперся на руку, знов упав і лежав уже непорушно.

Який час Кемп стояв і дивився на спокійну й байдужу Едаєву позу. День був дуже гарячий і тихий. Здавалося, геть усе в світі завмерло, тільки двійко жовтих метеликів ганялись одне за одним у кущах між будинком і хвірткою. Едай лежав на галявині біля хвіртки. Штори в усіх віллах по дорозі на пагорб були затягнуті, і тільки в одній маленькій альтанці видніла жива душа — якась постать у білому, немов дідусь задрімав. Кемп шукав очима, чи не блисне де револьвер, але він зник. Потім погляд його спинився на Едаєві… Гра починалась серйозна…

У парадні двері стали стукати й дзвонити, дедалі голосніше, але челядь, виконуючи Кемпів наказ, позачинялась по своїх кімнатах. Потім запала тиша. Кемп посидів, дослухаючись, а тоді обережно визирнув по черзі у всі три вікна кабінету, вийшов на сходи і тривожно прислухався. Озброївшись кочергою із спальні, він ще раз пішов оглянути внутрішні засуви на віконницях першого поверху. Все було надійне й певне. Кемп повернувся на мезонін. Едай усе ще лежав край посипаної рінню доріжки, там, де й упав. Дорогою, попід віллами, ішли двоє полісменів і його покоївка.

Все облягла мертвотна тиша. Три постаті підходили дуже повільно. Кемп питав себе, що робить тепер його супротивник.

Раптом він здригнувся. Внизу щось затріщало. Повагавшись трохи, Кемп зійшов униз. По всьому будинку лунали важкі удари й тріскотнява розколюваних дощок. Він ясно чув, як дзвеніли залізні засуви на віконниці. Кемп повернув ключа і ввійшов у кухню. В цю мить у кімнату влетіли розколені, потрощені віконниці. Кемп аж прикипів до місця. Віконна рама, крім одної поперечки, була ще ціла, але від скла залишились самі зубчасті торочки. Віконниці були виважені сокирою, яка трощила тепер раму й залізні грати, що захищали вікно. Раптом сокира метнулась убік і зникла.

Кемп бачив, як підстрибнув револьвер, що лежав був на доріжці. Кемп відступив. Револьвер вистрелив запізно, уламок від одвірка пролетів над його головою. Кемп грюкнув дверима, замкнув їх на ключ і почув Гріффінові вигуки й сміх. Потім сокира знову почала рубати й трощити.

Кемп стояв у коридорі й намагався думати. За хвилину Невидимець буде в кухні. Ці двері надовго його не затримають, і тоді…

На парадному вході знову подзвонили. Певне, полісмени. Кемп вибіг у передпокій, накинув ланцюжок, одсунув засуви. Він озвався до покоївки, і лише коли та відповіла, він скинув ланцюжок і одчинив двері. Всі троє вскочили в будинок, і Кемп знову замкнув вхід.

— Невидимець тут! — сказав він. — У нього револьвер і два набої. Він убив Едая. В усякому разі, поцілив. Ви бачили його коло хвіртки? Він там лежить.

— Хто? — спитав один з полісменів. — Та Едай же.

— Ми підійшли з другого боку, — сказала покоївка.

— Що то за грюкіт? — поцікавився полісмен.

— Він у кухні… або зараз буде там. Він знайшов сокиру… — почав Кемп.

Раптом цілий будинок загув від ударів у кухонні двері. Покоївка глянула на двері і відступила до їдальні. Тільки Кемп хотів закінчити фразу, як вони почули, що двері кухні піддались.

— Сюди! — хапливо вигукнув Кемп і штовхнув полісменів в їдальню. — Кочергу! — гукнув він і кинувся до ґрат коминка.

Кочергу, яка була у нього в руках, він дав одному полісменові, а кочергу з їдальні — другому і раптом відсахнувся назад.

— Гуп! — вигукнув один полісмен, націлився і влучив кочергою в сокиру.

Револьвер випустив передостанні кулю, що розірвала цінну картину Сіднея Купера.[5] Другий полісмен, немов одмахуючись від оси, ударив по револьверу зброєю, і револьвер, брязнувши, упав на підлогу.

При першому ж ударі покоївка верескнула, з хвилину постояла біля коминка, а тоді кинулась одчиняти віконниці, певно, маючи намір утекти крізь розбите вікно. Сокира відступила в передпокій і зависла на два фути від підлоги. Чути було важке дихання Невидимця.

— Одійдіть ви обоє! — сказав він. — Мені потрібен Кемп.

— А нам потрібні ви, — відповів перший полісмен, ступив наперед і кочергою вдарив у напрямі голосу.

Невидимець, очевидно, відскочив назад, і кочерга влучила в поставець на парасольки. Від розмаху удару полісмен аж поточився, а Невидимець стукнув його по касці сокирою, зім’яв каску, наче вона була з паперу, і полісмен покотився на поріг кухні.

Але тим часом другий полісмен, націлившись позад сокири, влучив кочергою у щось м’яке. Розлігся болісний зойк, і сокира впала на підлогу. Полісмен замахнувся ще раз у порожняву. Та вже нікуди не влучив. Тоді він поставив ногу на сокиру, ударив знову і, тримаючи кочергу напоготові, став пильно дослухатись до найменшого поруху.

Він чув, як хтось одчинив вікно в їдальні й швидко заходив по кімнаті. Товариш його повернувся на бік і сів. Між оком і вухом у нього струміла кров.

— Де він? — спитав поранений з підлоги.

— Не знаю. Я вдарив його. Стоїть десь у передпокої, якщо не прослизнув повз нас. Докторе Кемпе! Сер!..

— Докторе Кемпе! — гукнув він удруге.

Другий полісмен почав через силу зводитись на ноги. Нарешті таки встав. Раптом на кухонних сходах ледве чутно зашльопали босі ноги.

— Г-ех! — скрикнув перший полісмен і запустив кочергу, яка влучила в маленький газовий ріжок.

Спершу він побіг переслідувати Невидимця, а потім передумав і ввійшов до їдальні.

— Докторе Кемпе! — почав він і враз спинився. — Доктор Кемп — герой, — промовив він до свого колеги і глянув через його плече.

Вікно їдальні стояло широко розчинене, і ні покоївки, ні доктора в кімнаті не було.

Думку свою про Кемпа другий полісмен висловив стисло, але промовисто.

Розділ ХХVІІІ ЛОВИ ЛОВЦЯ

Містер Гілас, власник сусідньої вілли, спав у себе в альтанці, коли почалась облога Кемпового будинку. Містер Гілас належав до тої стійкої меншості, яка відмовлялась вірити в “усі ці безглузді вигадки” про Невидиму Людину. А дружина його, як не раз вона йому випоминала згодом, — вірила. Проте він наполіг на своєму: погуляв у саду — так, немов ніде нічого не сталося, а вдень, своїм звичаєм, ліг там-таки поспати. Поки Невидимець трощив вікна, він спав і раптом прокинувся з дивною певністю, що десь щось не гаразд. Містер Гілас глянув на будинок Кемпа, протер очі і глянув ще раз. Потім він спустив ноги на землю, сів і став дослухатися. Згадав чорта, але дивне видовище не зникало. Будинок виглядав так, ніби його покинули багато тижнів тому… і покинули після запеклого бою. Всі шибки було повибивано. Крім кабінету на мезоніні, геть усі внутрішні віконниці було позачинювано.

— Можу побожитись, що там усе було як слід, — містер Гілас глянув на годинника, — двадцять хвилин тому.

Він розмірковував над цією невідомою пригодою, а вдалині тим часом бряжчали шибки. Поки містер Гілас сидів, роззявивши рота, сталась ще дивніша річ. Віконниця в їдальні Кемпового будинку раптом відчинилась, в отворі вікна вигулькнула покоївка в капелюшку й пальті, хапливо силкуючись підняти віконну раму. Потім поруч із нею показався чоловік — доктор Кемп — і став допомагати їй. Через секунду вікно відчинилося, покоївка вистрибнула надвір, кинулась уперед і зникла в кущах. Містер Гілас устав, запально вигукуючи якісь безладні слова з приводу цих предивних подій. Він бачив, як Кемп зліз на підвіконня, стрибнув униз і майже зараз же вивернувся знову. Він біг доріжкою, поміж чагарником, зігнувшись, так наче не хотів, щоб його бачили, зник за кущем і знову з’явився. Тепер він дерся на паркан, що виходив у відкрите поле, вмить перехопився через нього і щодуху помчав схилом униз до вілли містера Гіласа.

— Боже! — скрикнув вражений якоюсь думкою містер Гілас. — Та це ж та тварюка, Невидимець! Виходить, усе це — правда!

Подумати таке означало для містера Гіласа — діяти, і його куховарка, що стежила за ним з горішнього вікна, здивовано побачила, як він із швидкістю дев’ять миль на годину побіг до будинку. Загрюкали двері, задзвонили дзвінки, голос містера Гіласа оглашенно закричав:

— Зачиняйте двері, вікна! Зачиняйте все! Невидимець іде!

Одразу ж по всьому будинку розляглися вереск, накази й тупіт багатьох ніг. Містер Гілас сам побіг зачиняти вікна на веранду, і саме тоді над парканом виткнулась голова, плечі й коліна доктора Кемпа. Ще за мить Кемп перебіг грядкою спаржі і далі через тенісний майданчик мчав до будинку.

— Увіходити вам не можна, — попередив його містер Гілас, засуваючи засуви. — Я дуже вам співчуваю, що він женеться за вами, але увіходити вам не можна.

Спотворене жахом Кемпове обличчя притислося до шибки; він почав шалено гатити в раму й смикати її. Побачивши, що всі зусилля його ні до чого, Кемп перебіг по веранді, перестрибнув через поручні і почав гамселити молотком у бічні двері. Потім, вихопившись через біч!ну хвіртку, він вибіг на шлях перед фасадом будинку. Щр страханий містер Гілас дивився на нього з вікна, і тільки встиг Кемп зникнути, як грядку спаржі потолочили цим разом невидимі ноги. Тут містер Гілас дременув нагору і решту ловів не бачив, але, пробігаючи повз вікно на сходах, чув, як грюкнула бічна хвіртка.

Вибігши на шлях, Кемп, природно, побіг униз, тобто особисто відбув ті самі перегони, за якими чотири дні тому таким критичним поглядом стежив з вікна свого кабінету. Як на людину, що давно не вправлялася, він біг добре, і, хоч обличчя його було біле та мокре, розважав він усе цілком спокійно. Біг він широкими стрибками, і там, де дорога була нерівна, де лежали купи брукового каміння або блищало розбите скло, не звертав убік, даючи на волю босим ногам переслідувача вибирати іншу путь.

Вперше в житті Кемп виявив, що шлях той — неописанно довгий та безлюдний, а до передмістя, яке лежало під горбом, — страх як далеко. Здавалось, ніколи не посувався він так повільно і з такими муками, як тепер. Усі дачі, що спали під надвечернім сонцем, були позачинювані й позамикані. Зроблено це з його власного наказу — але могли ж бо вони передбачити такі випадки, як цей! Ось перед очима його почало зводитись місто, затуляючи море позаду; рухались люди. Он унизу під’їхала конка. Якраз за нею — поліційна управа. Чи не чує він чиїхось кроків за своєю спиною? Ні, це просто війнув вітер.

Люди внизу дивились на нього; двоє чи троє порвалися бігти. Кемпові вже забивало дух. Конка була тепер зовсім близько; у “Веселих крикетистах” галасливо зачиняли двері. За конкою були стовпи й купи піску — там провадили дренажні роботи. Спершу Кемп хотів скочити у вагон конки й зачинитися там, а потім вирішив бігти до поліції. За хвилину він проминув “Веселих крикетистів”, добіг до кінця вулиці і опинився серед людей. Кучер конки з своїм помічником, вражені таким шаленим бігом, стояли поруч з розпряженими кіньми. Далі, з-за куп піску, визирали здивовані обличчя грабарів.

Кемп трохи стишив ходу, але, почувши кроки свого переслідувачі, пршдотив. знову. “Невидимець!” — крикнув він грабарям, невилазним жестом показуючи на щось, з, натхнений щасливою думкою, перестрибнув траншею. Тепер між ним і Невидимцем був чималий гурт людей. Зрікшися плану ховатись у поліції, Кемд звернув у маленьку бічну вуличку, промчав повз візок зеленяра, на мить завагався біля крамниці з солодощами й побіг бульваром, що виходив на головну Гіл-стріт. Двоє чи троє дітлахів, що гралися на вулиці, зарепетували й кинулись урозтіч при його появі; збуджені матері, відчиняючи двері та вікна, щось із серцем кричали до нього. Він вибіг на Гіл-стріт, ярдів за триста від кінцевої зупинки конки, і побачив, що народ біжить і кричить.

Кемп глянув вулицею в напрямі пагорба. Яких ярдів двадцять ззаду він уздрів здорбвенного грабаря, що біг, лаючись та вимахуючи своїм заступом, а за ним, стиснувши кулаки, мчав кондуктор. Далі з криком бігли інші і ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп ясно бачив, як з одної крамниці вискочив чоловік з дрючком у руках.

— Оточуйте! Оточуйте! — кричав хтось.

Кемп миттю збагнув, що становище змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся навколо…

— Він десь близько! — гукнув Кемп. — Станьте вряд, перетніть йому…

Тут його сильно вдарено по вуху; він поточився й спробував повернутись обличчям до свого невидимого супротивника. Насилу встоявши на ногах, Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав сам удар у підборіддя й покотився на землю. Через секунду чиєсь коліно надавила йому на груди і дві руки стисли горло, тільки одна з меншою силою, ніж друга. Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув скрик болю, побачив, як над головою його свиснув і глухо вдарив заступ грабаря. На обличчя йо”у капнуло щось мокре; пальці на його горлі раптом розтулилися. Конвульсійним рухом Кемп вивільнився зовсім, схопив ослабле плече і, крутнувшись, опинився зверху, притискуючи до землі невидимі лікті.

— Впіймав! — верескнув Кемп. — Допоможіть! Поможіть же! Тримайте його! Він унизу! Тримайте йому ноги!

Через секунду на бойовище кинулись усі, і випадковий перехожий міг би подумати, що там відбувається якийсь дикий матч регбі. Після вигуку Кемпа голосів не було вже чути — тільки гупання ударів, тупіт ніг, важке дихання.

Неймовірним зусиллям Невидимець, хитаючись, звівся на ноги. Кемп вчепився в нього спереду, неначе собака в оленя, і десяток рук штовхали та дерли невидиму істоту. Кондуктор конки вхопив її за шию й тягнув назад.

Купа тіл знову впала на землю. Боюся, що били там люто. І раптом пролунав дикий крик: “Милосердя! Милосердя!” — і швидко завмер.

— Облиште його, дурні! — приглушеним голосом гукнув Кемп, і вся купа сплетених тіл подалася назад. — Він — поранений, кажу я вам. Відійдіть!

Не зразу пощастило відтіснити розпалених боротьбою людей, а тоді все коло напружених од цікавості облич побачило, як доктор став навколішки, наче повиснувши в повітрі, дюймів па п’ятнадцять од землі, і притиснув долі невидимі руки. Позад нього констебль стискав невидимі ноги.

— Не пускайте його! — кричав велетень грабар із закривавленим заступом у руці. — Він прикидається.

— Ні, він не прикидається, — сказав доктор, обережно підіймаючи одне коліно. — Та й я триматиму його.

Кемпове обличчя, все в синцях, починало вже червоніти. Говорив він неясно, бо з губи в нього юшила кров. Пустивши одну руку Невидимця, він обмацував йому обличчя.

— Рот весь у крові, — сказав Кемп, а тоді скрикнув: — Боже милий!

Він схопився на ноги, а потім знову став навколішки поруч Невидимого. Навколо штовхались і тислися ближче, чути було тупіт ніг новоприбулих, і натовп усе більшав. З будинків почали виходити люди. Двері “Веселих; крнкетистів” раптом одчинилися навстіж. Кемп водив рукою, ніби мацав повітря.

— Він не дихає, — заявив він. — Я не чую його серця. Його бік… А-а-а!

Якась стара жінка, протиснувшись під рукою здоровенного грабаря, скрикнула різко.

І глянувши туди за її пальцем, всі побачили обриси прозорої руки, що безсило лежала на землі. Вона була і наче скляна, на пій можна було розрізнити артерії, вени, нерви й кістки. У них на очах рука ставала темнішою й непрозорішою.

— Ого! — скрикнув констебль. — А ось і ноги видніють.

Отак поволі, починаючи від рук та ніг і далі до життєвих центрів організму, ішов цей процес набування тілом видимості. Подібне це було до того, як повільно шириться дія отрути. Спершу показувались маленькі біласті вени, що накреслювали сірий силует тої чи іншої частини тіла, потім тьмяні кістки та плетиво артерій, потім м’язи та шкіра. Спочатку вони здавалися туманними, а далі темніли й густішали. Можна було вже бачити його розбиті плечі та груди і невиразний обрис змарнілого, понівеченого обличчя.

Коли ж нарешті юрба розступилась і Кемп зміг випростатись, перед ним на землі лежало голе, жалюгідне, побите й покалічене тіло чоловіка років тридцяти. Його волосся й брови були білі — не сиві од віку, а білі білістю альбіноса. Кулаки його були стулені, очі широко розплющені, на обличчі лежав вираз гніву та розпуки.

— Закрийте йому обличчя! — скрикнув якийсь чоловік. — На бога, закрийте йому обличчя!

Хтось приніс простирадло з “Веселих крикетистів”; вкривши ним тіло, його внесли до заїзду.

І там, на вбогому ліжку, в погано освітленій і без смаку вмебльованій спальні, оточений юрбою темного, збудженого народу, побитий і поранений, зраджений і безжально зацькований, лежав Гріффін — перший з людей, що спромігся стати невидимим, Гріффін — найталановитіший фізик у світі. Так у безмежних муках скінчилось його дивне і жахливе життя.

ЕПІЛОГ

Так закінчується історія цього дивного й злісного експерименту Невидимця. А якщо ви схочете дізнатися про нього більше, то завітайте до маленького заїзду поблизу Порт-Стоу й побалакайте з господарем. Замість вивіски — над дверима заїзду прибито дошку, на якій намальовано капелюха та черевики, назва заїзду — та сама, що й назва цього роману. Власник заїзду — огрядний коротун з довгим округлим носом, цупким волоссям і червоними плямами на обличчі. Не поскупіться на питво, і він не поскупиться розповісти вам про все, що трапилося з ним після змальованих вище подій, і про те, як суд намагався “вициганити в нього” знайдені при ньому скарби.

— Вони, не могли встановити, кому належать ті гроші, — каже він. — Присягаюсь, вони дивилися на мене, як на нічийний скарб. А хіба я схожий на нічийний скарб? А тоді ще один джентльмен давав мені по гінеї за те, що я кожного вечора розповідав цю історію в мюзик-холі.

Коли ви побажаєте враз перепинити потік його спогадів, вам завжди буде легко зробити це, спитавши, чи не було вплутано тут рукописні книги. Він відповість “так” і заходиться пояснювати, що всі думають, ніби вони в нього. Але, далебі, він їх не має. “Невидимець, мовляв, забрав їх у мене і сховав десь, коли я втік од нього й прибіг до Порт-Стоу. Це містер Кемп втовкмачує людям у голову, ніби вони в мене”.

Потім він впадає в задуму, крадькома стежить за вами, нервово переставляє склянки і, нарешті, виходить з бару.

Він — неодружений, у нього завжди були звички нежонатого, і в будинку нема жодної жінки. Зовнішню частину свого одягу він застібає ґудзиками — становище вимагає! — але інтимніші деталі туалету, як шлейки, скажімо, — він і досі скріплює мотузочками. У своєму ділі не дуже винахідливий, але вельми дбає про респектабельність. Рухи його — повільні, і він усе любить мізкувати. В містечку він має репутацію людини мудрої, його поважають за ощадність, а знанням доріг на півдні Англії він побив би кожного.

Щонеділі вранці, коли його заклад зачинено для зовнішнього світу, і щовечора після десятої він іде до вітальні при заїзді й бере з собою склянку злегка розведеного водою джину. Поставивши склянку, він замикає двері, оглядає штори й навіть зазирає під стіл. Потім, упевнившись у своїй самотності, він відмикає буфет і шухляду в ньому, витягає звідти три томи в коричневих шкіряних палітурках і врочисто кладе їх на середину стола. Палітурки побиті негодами й позеленілі від плісняви, бо їм довелось якось перебувати в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода. Власник заїзду сідає в крісло, повільно натоптує тютюном довгу глиняну люльку й довго їсть очима книжки. Тоді присуває до себе одну з них і починає вивчати її, гортаючи стотинки то вперед, то назад. Брови його насуплені, губи через силу ворушаться.

Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась іще загогулина. Боже, що то був за розум!

Трохи згодом він дає спокій книжці, відкидається назад і дивиться крізь кільця диму на щось таке, чого ніхто б інший не побачив.

— Повно таємниць! — каже він. — Предивних таємниць! Ото б коли розгадати їх!.. Я зробив би не так, як він; я б… Е! — і він затягається люлькою.

Так поринає він у мрію, невмирущу чудовну мрію свого життя. І хоч як невтомно не винюшував Кемп, але, крім власника заїзду, ніхто в світі не знає, де ті книжки з їхньою таємницею невидимості та з багатьма іншими таємницями, що там позаписувано. І поки він живий, ніхто й не знатиме.

1

Соверен — англійська золота монета вартістю один фунт стерлінгів.

(обратно)

2

Сугестія — навіювання (лат.).

(обратно)

3

З дрібкою насмішки (лат.).

(обратно)

4

Даліла, за біблійного легендою, виказала ворогам свого коханця Самсона, дізнавшись, що його могутня сила від семи пасом волосся.

(обратно)

5

Сідней Купер (1803–1902) — англійський художник, переважно анімаліст.

(обратно)

Оглавление

Герберт Уеллс НЕВИДИМЕЦЬ

Розділ І ПРИБУТТЯ НЕЗНАЙОМОГО

Розділ ІІ ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ

Розділ ІІІ ТИСЯЧА Й ОДНА ПЛЯШКА

Розділ ІV ПОБАЧЕННЯ МІСТЕРА КАСА З НЕЗНАЙОМИМ

Розділ V КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ

Розділ VІ ЗБОЖЕВОЛІЛІ МЕБЛІ

Розділ VІІ НЕЗНАЙОМОГО ВИКРИТО

Розділ VІІІ ПІД ЧАС УТЕЧІ

Розділ ІХ МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ

Розділ Х МІСТЕР МАРВЕЛ ОДВІДУЄ АЙПІНГ

Розділ ХІ У ЗАЇЗДІ “КАРЕТА Й КОНІ”

Розділ ХІІ НЕВИДИМЦЕВІ ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПЕЦЬ

Розділ ХІІІ МІСТЕР МАРВЕЛ ПРОСИТЬ ДАТИ ЙОМУ ВІДСТАВКУ

Розділ ХІV У ПОРТ-СТОУ

Розділ ХV УТІКАЧ

Розділ ХVІ У ЗАЇЗДІ “ВЕСЕЛІ КРИКЕТИСТИ”

Розділ ХVІІ ГІСТЬ ДОКТОРА КЕМПА

Розділ ХVІІІ НЕВИДИМЕЦЬ СПИТЬ

Розділ ХІХ ДЕЯКІ ОСНОВНІ ЗАКОНИ

Розділ ХХ В БУДИНКУ НА ГРЕЙТ-ПОРТЛЕНД-СТРІТ

Розділ ХХІ НА ОКСФОРД-СТРІТ

Розділ ХХІІ В УНІВЕРСАЛЬНІЙ КРАМНИЦІ

Розділ ХХІІІ НА ДРУРІ-ЛЕЙН

Розділ ХХІV ПЛАН, ЩО ЗАЗНАВ КРАХУ

Розділ ХХV ПОЛЮВАННЯ НА НЕВИДИМЦЯ

Розділ ХХVІ ВБИВСТВО ВІКСТІДА

Розділ ХХVІІ ОБЛОГА КЕМПОВОГО БУДИНКУ

Розділ ХХVІІІ ЛОВИ ЛОВЦЯ

ЕПІЛОГ

Реклама на сайте