«Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90»

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

Упорядник В. А. Заєць

Рецензент член СП СРСР О. Б. Стаєцький

Xудожник Ж. Б. Цимовська

ПОДОРОЖІ

Анатолій Михайленко КАМЧАТКА НА ДОТИК[1] Подорожні нотатки

І

У нашій школі останню парту називали “Камчаткою”. Звичайно, у вашій теж. І в школі, де вчились мої діти. Певен, коли й онук піде до школи, буде те саме. Бо це — край світу. Не Чукотка, не Командори, не Сахалін, а саме Камчатка — край світу. Сидять на шкільних “камчатках” завжди безнадійні двієчники, на яких усі рукою махнули, і вони самі на себе також.

З тих далеких шкільних років утвердилось: Камчатка — це щось неблизьке і трохи безнадійне. Та й історія слави додала — місце вигнанців.

Словом, люди туди не їдуть з доброї волі, туди їх посилають.

Цей стереотип було зламано в роки хрущовської “відлиги”. Ми, випускники факультету журналістики Київського університету “зразка 1961 року”, чесно шукали для самоутвердження найдальші меридіани та найвищі паралелі. Льонька Кабалов, підписуючи направлення в Магадан, жартома казав: “Я їду добровільно, не хотілось, щоб когось із вас туди послали”. На щастя, цього не сталось, хоч заморозки прихопили й нашого цвіту. Та от сплинуло майже тридцять років. Якщо ви бачите в програмі “Час” репортаж із Норильська чи взагалі з Заполяр’я, знайте: веде його мій однокурсник Валерка Кравець. Десь на Далекому Сході загубився Іван Шваюк. У Хабаровську працює Віктор Шевченко. З Красноярська — на Саяно-Шушенську ГЕС, звідти — у В’єтнам — одіссея Олеся Грека. Досі не відпускає від себе Камчатка Михайла Жиліна. Може, ви бачили кумедне й зворушливе фото ведмедиці з двома ведмежатками, яке обійшло видання всього світу, — фотографував Михась. Або фотоальбоми про диких звірів, про риб Камчатки — ці нерпи й сивучі, ведмеді й вовки, олені й рисі, зайці й горностаї пройшли через об’єктив і серце Михася. В його альбомах навіть одне з найгрізніших явищ природи — виверження вулканів — не лихо, не трагедія, а хмільне буйство непогамованих підземних сил. За роки праці Михась із фотоапаратом і рюкзаком проїхав верхи, пройшов, проповз, пробрів Камчатку й Командори не один раз. Найменше користувався літаком, трохи більше — вертольотом. І то здебільшого для того, щоб закинули його до якогось пробудженого вулкана чи гарячого гейзера, звідки вибиратиметься потім кілька діб із рюкзаком, палицею, рушницею та фотоапаратом.

Мабуть, Михасеві листи, його фотоальбоми й виманили мене в той незвіданий край. От і махнув на Камчатку.

Що частіш я забираюсь на далекі паралелі й меридіани, то більше втрачається відчуття загадковості Часу й Простору. Непомітно плинуть під крилом літака часові пояси: один, два… п’ять… дев’ять… На Камчатку я взяв два годинники, в одному з них не переводив стрілок. Дзвонив додому за камчатським часом о восьмій ранку, а в Києві вже готувалися до сну. На Україні дванадцята ночі, а на Камчатці — третя дня. Земля уявляється круглою вже не лише теоретично. Коли ми спимо, десь на Камчатці або Сахаліні працюють люди. І довга дорога в небі, і округлість землі, і запаморочливі відстані для мене стали аж надто уречевлені. І я тепер добре знаю, хто зустрічає новий день, коли ми тут ще солодко спимо, хто, навантаживши його клопотами й тривогами, проводжає в довгу дорогу по країні аж сюди, до мене.

Чи бачили ви день без ночі?

Ми летіли назустріч сонцю зі швидкістю один часовий пояс на годину. Тобто коли б рухались за сонцем, то, знявшись у небо о восьмій ранку з Петропавловська-Камчатського, приземлилися б у Києві… о дев’ятій ранку. Але літак ніс нас назустріч сонцю, назустріч часовим поясам, і ми приготувалися до короткої, спресованої ночі. Я вже звідав такі перельоти: сонце ліворуч швидко, ніби похапки, ховається за обрій, небо наливається важкою космічною чорнотою, висіває поряд з літаком холодні крижинки зірок, і не встигаєш задрімати, як по правому борту поквапливо рожевіє небокрай, відганяючи космічну темряву й пригашуючи зірки. Але цього разу було інакше. Сонце весь час над обрієм, на тій самій висоті. Годину висить, і дві, і три, наче й не збирається на спочинок. Незабаром помічаю: денне світило трішки піднялось. Овва, зійшло не сідаючи! Цю загадку двох днів без ночі, з якою я зустрівся вперше, мені пояснив пілот нашого лайнера. Яка повітряна траса найкоротша з Москви до Петропавловська-Камчатського? Здавалося б, Москва майже на тій самій паралелі, що й Петронавловськ-Камчатський, отже, по паралелі й слід летіти. Та прокладіть на карті Союзу пряму лінію між обома містами, і вона неодмінно захопить чималий шмат Північного кола. Саме так ми й летіли: від Москви на Північ, потім кілька годин на межі материка й Північного Льодовитого океану (бачили в ілюмінаторі крижані поля й ополонки), а далі — на південь. Оскільки ж стояло полярне літо, то сонце над маківкою планети зробило своє звичне коло, не заходячи. От воно весь час й висіло, ніби припнуте на ланцюжку, з’єднавши два дні без ночі…

Уже на першому письменницькому виступі в приміщенні обласного театру я звернувся до аудиторії: “Чи не заперечуватимете, коли говоритиму українською мовою?” Зал дружно зреагував: “Ні, нас тут половина — українців”.

Потім я щоразу вдавався до цього нехитрого прийому, і незмінно лунало з залу: “Нас тут половина — земляків”. Щоправда, якось — з розчуленості, з довір’я? — почув у відповідь: “Ми тут через одного — “хохли”. Довелося тактовно виправляти: “Досить нам бути “хохлами”, будьмо тим, ким є, — українцями”.

Але “хохлацькі” корені ще не відмерли, й не тільки на Камчатці. Маю на увазі тих земляків, які згадують, звідкіля вони і яких батьків діти, лише тоді, коли сідають вареники молотити або галушки.

На час нашого приїзду на Камчатку ще не було опубліковано даних про національний склад півострова — цього унікального конгломерату народів, перемеленого жорнами царизму, а в наш час — сталінізму та брежнівщини. На перепис десятилітньої давнини покладатися важко: багато українців, зденаціоналізованих теорією злиття націй, тоді називали себе росіянами, боялись, аби не приліпили їм ярлик націоналіста, були й просто “хохли”. Тепер не боялись — признавалися. Признавались із гордістю. Перший секретар обкому партії Павло Павлович Зінов’єв назвав попередню цифру: з 469 тисяч населення Камчатки українців — 37 тисяч. Це немало, хоч насправді українців таки ж більше. Але на чималому обширі півострова, освоєному, обжитому й українцями, я не зустрів ні вулиці Шевченка, ні школи, ні бібліотеки, ні навіть провулочка його імені. Чому так? Пам’ятники Шевченку височіють по всьому світі, куди б доля не закинула українців: у Вашінгтоні, в Палермо, під Торонто, в Бразілії, а в Парижі — аж два погруддя і бульвар імені нашого Кобзаря. А скільки їх у Союзі, за межами України, там, де мешкають українці? Крім Мангишлаку в Казахстані — більше ніде. В Усть-Большерєцькому районі Камчатки перед усім народом я сказав про це, і перший секретар райкому партії Сергій Григорович Придворов запевнив: неодмінно буде в них вулиця. Шевченка.

Усть-Большерєцьк — на заході Камчатки, його цілий рік суворо голубить невтишиме Охотське море. А на південь від райцентру, майже біля знаменитого мису Лопатка, загубилось наскрізь провіюване холодними вітрами маленьке Запоріжжя. Власне, довідавшись про існування цього села, я й напросився в Усть-Большерецький район. Та на місці з’ясувалося, що дістатися до Запоріжжя навіть улітку можна тільки з Петропавловська-Камчатського. Так і лишилась мрія нездійсненою. Що ж, на майбутнє, зачіпка. А зараз скористаюсь із розповіді Михайла Жиліна, який не раз там бував.

Після поразки революції 1905–1907 років потяглися в далекі краї переселенці. Вони й уподобали на забутому людьми й богом узбережжі Охотського моря, біля річки Озерної, шматочок земної тверді. Засновуючи поселення, сподівались, що там їх не спостигне розправа. Михась ще застав у селі старожилів, які пам’ятали землянки й курні хатини перших втікачів із великого Запоріжжя. А 1930 року. старожили засяували в камчатському Запоріжжі рибальський колгосп, викликали з далекої України своїх родичів. Один із наших земляків з не менш знаменитим прізвищем, ніж його село, Григорій Кузьмович Сагайдачний, став Героєм Соціалістичної Праці. Цікава деталь: рибалка-українець Сагайдачний у п’ятдесятих роках виходив на промисел із рибалкою-росіянином І. П. Кузнецовим, Героєм Радянського Союзу, якому довелось у роки війни форсувати Дніпро в районі Вишгорода, утримувати захоплений плацдарм.

Де Вишгород, а де камчатське Запоріжжя! Та міцно пов’язані вони людськими долями й діяннями.

Бутько, Савин, Спичак, Потужний — династії рибалок приохотського Запоріжжя.

Чому б у те маленьке Запоріжжя, що притулилося край світу, та не відрядити нашому великому Запоріжжю своїх посланців? З книжками, журналами, концертами, з правдивим словом і жменею землі, щоб ті — далекі й ці — близькі згадали разом, якого вони роду-племені? Чому б не подбати, аби в камчатському Запоріжжі не забували батьківську пісню й материнську мову… Щоправда, спершу мешканцям Запоріжжя-великого треба самим їх згадати.

Тож і давайте разом. Час тому сприяє. Певен, що ми своїм приїздом у цей суворий край рибалок і прикордонників розбудили приспані струни в багатьох земляків. Недарма ж на останню зустріч з українськими письменниками в обласний центр приїхали із свого далекого району і Придворов із головою райвиконкому Володимиром Миколайовичем Виковим, і завідуюча ідеологічним відділом черкащанка Тетяна Корніївна Шарига. Тетяну Корніївну супроводжував чоловік, шанувальник Шевченка: в їхній домашній бібліотеці чимало української класики. Як і в капітана з Сіроглазки житомирянина Миколи Нагалевського, котрий на своєму торохтливому буксирчику показував нам Авачинську бухту, а потім запросив у гості. Співали тоді ми йому українських пісень, грали українських мелодій. Усе записав на магнітофон Микола Нагалевський, щоб потім слухати ще й ще… І душа його завмиратиме в любові до чогось близького і далекого, й озиватиметься на рідні звуки, і тягтиметься до свого — вічного, неминущого.

II

Як ви гадаєте: що сьогодні треба, аби оселитись на Камчатці? Не шукайте відповіді ні в далекому ні в близькому минулому. Все сьогодні не так.

Щоб оселитись на Камчатці, потрібно ні мало ні багато — 25 тисяч карбованців. Звісно, не з кишені того, хто задумав перебратись на півострів, платити має той, хто запрошує до себе працівника. Іншими ^словами, підприємство чи установа, які беруть собі спеціаліста з материка, повинні внести в місцевий бюджет 25 тисяч карбованців. Порівняймо: за прописку в Києві до міського бюджету надходить 16 тисяч. Прописка на далекій, суворій Камчатці на дев’ять тисяч дорожча, ніж у столичному місті. Не вірите? Я й сам спершу не повірив. Адже ми живемо з твердою певністю, що на Камчатку їдуть лише самовіддані ентузіасти та ласі до великих заробітків. Зрештою, хто ж освоюватиме цей суворий край?

Та послухаємо з приводу цього двох обізнаних людей — партійного секретаря Павла Павловича Зінов’єва (тридцять років камчатського стажу) і голову облвиконкому Миколу Олексійовича Синетова.

Слово Павлу Павловичу:

— Почну з анекдоту. Сидять у ресторані Камчатці, п’ють коньяк… Це було, звичайно, до указу. (Тепер на Камчатці, по суті, сухий закон, ніякого спиртного ніде не купиш, хоча всі, кому треба, його мають. Рибалки-коряки на Оссорі заппопонують вам за пляшку баняк червоної ікри, але втаємничені не рекомендують піддаватись спокусі — за якістю ікра може виявитись такою, як і придбана в циганів губна помада). От і запитують один в одного: “Ти як тут опинився?” — “З п’яного дуру”, — відповідає перший. “Хочу грошей заробити”, — каже другий. “Зрозуміло”. І до третього: “А що тебе сюди занесло, адже ти інститут закінчив?”

Застарів анекдот безнадійно. Реалії сьогодення такі. На Камчатці 469 тисяч мешканців. За останні десять років щорічно населення Збільшувалось на 8,5 тисячі, зокрема в обласному центрі — на 5,5 тисячі. Демографічна проблема в наявності: чи потрібне нам, крім природного, ще й штучне збільшення чисельності населення? Вчені порахували вигоди і втрати й дійшли висновку: для подальшого економічного і соціального розвитку півострова вистачить природного приросту. Тим часом за “довгим карбованцем”, північними надбавками сюди прагнуть приїхати з материка тисячі. Квартиру камчатцеві практично можна виміняти в будь-якому місті Союзу, отже, проблема повернення на материк не хвилює. Кожну нову людину ми повинні забезпечити житлом, транспортом, магазинами, лікарнями, продуктами й усім іншим, необхідним для життя. В нас же усе це набагато дорожче, адже здебільшого привізне. Та й у самих із житлом надзвичайно сутужно. Сорок відсотків рибалок взагалі не на квартирах прописані, а на своїх суднах, цілорічно тисячі їх живуть у морі, не маючи на березі й закапелка. Але рано чи пізно кожен рибалка сходить на берег. А йому ніде голови прихилити.

Ось із цього й виникла цифра — 25 тисяч карбованців. Хто хоче запросити на роботу людей із материка — плати. До речі, цю форму ми запозичили саме в киян, — підкреслив Зінов’єв.

— Ну й багато прибутку? — цікавлюсь.

Партійний секретар та голова облвиконкому перезирнулись. Виявилось: поки що… 25 тисяч. Тобто на Камчатці прописали лише одного приїжджого. Отже, можна обходитись власними силами.

— Так що агітувати освоювати Камчатку не слід?

— В жодному разі. Не ті часи. Всі вчаться рахувати гроші.

Микола Олексійович Синетов додав до розповіді Зінов’єва:

— Ще рік тому, до нашого нововведення, як було? Випадково приїде хтось, скажімо, з Києва чи Вінниці, — дивись, і потяглися за ним земляки. А ще коли це якийсь начальник, то на всіх рівнях себе земляками обставить, місцевих відтисне. Чимало прибуває до нас сезонних робітників, на три — сім місяців. А там, гляди, — і зачепились надовго. Хоч вони й тимчасові, а жити мусять десь, і їсти дай. Будівництво житла в нас у п’ять разів дорожче обходиться, привезення тонни вугілля з материка— півтораста карбованців. От і змушені перепинити приплив людей.

Словом, ознака часу, коли починають ретельно рахувати гроші, дається взнаки на Камчатці, може, більше, ніж деінде. Принаймні ще недавно сюди вербували людей, тепер же — навпаки.

Є ще один аспект не менш важливий: Камчатка — унікальне явище природи, і її треба зберегти для нащадків хоча б такою, як сьогодні.

Унікальність і тимчасовість — явища несумісні.

Тимчасовці…

Дні минали в поїздках і зустрічах, і дедалі частіше мене непокоїло якесь дивне, невиразне відчуття: щось тут у житті унікального шматка суходолу, що немов хижа акула (така Камчатка на картах) лежить в океані, щось тут не зовсім так. Як на вокзалі, де ніхто надовго не затримується.

Всьому можна знайти пояснення.

Можна пояснити, чому архітектура міста така невиразна, чому чудовий ландшафт так спотворили архітектори: потрібне житло, і весь казковий куточок забудовано п’ятиповерховими “хрущовками”, що вражають примітивною невиразністю…

Пояснити можна й тим, що півострів — сейсмічна зона і висотних будівель тут не споруджували. Років п’ятнадцять тому звели дев’ятиповерховий будинок, здатний витримати сильний землетрус, нині будують вже шістнадцятиповерховий. Та й взагалі першу цегляну будівлю в місті спорудили… 4955 року. Будматеріали дорогі… Все це так, але недругорядним мені здається і почуття тимчасовості.

Півострів — це, по суті, великий гуртожиток, із якого рано чи пізно йдуть, щоб ніколи не повернутися. Це вокзал, із якого прагнуть вчасно виїхати. І оця повсякденна тимчасовість і невлаштованість вгадуються на кожному кроці. Неохайність вулиць. Сміття. Обшарпані стіни будинків. Химерна, розкидана забудова: порівняно невелике місто має автобусні маршрути не коротші, ніж у Києві. Враження таке, що люди приходять сюди, щоб перебути якийсь час і більш не повертатись. Хоча це не завжди так. Камчатка має дивну притягальну силу. Я зустрів на березі Авачинської бухти сусіда-киянина: тривалий час він працював на Камчатці, повернувся до Києва, але однак щороку по кілька місяців живе на півострові. Мій однокурсник Михась Жилін наперед знає: хоч би де потім мешкав, повертатиметься сюди знову. Власне, саме на той час він переніс здійснення багатьох творчих задумів — упорядкування зібраних майже за тридцять років матеріалів, роботу над фотокнижками, нові зйомки й мандрівки. Принагідно скажу, що в багатьох подорожах Камчаткою Михайло супроводжував Василя ТІєскова, який не раз тепло писав у своїх нарисах про залюбленого в сувору природу Камчатки Жиліна.

Я зустрічав багатьох будівельників, які не приховували, що приїхали заробити; багатьох рибалок, котрі шукають, де легше виловити рибу, не дбаючи про завтра: головне— взяти сьогодні.

Михайло Жилін уже шукає місто, куди перебереться після виходу на пенсію в 55 років. У рибалки-житомирянина Миколи Нагалевського народились і виросли на Камчатці два сини, родина має гарну квартиру з видом на чарівну бухту, але думки його — в рідних краях. У невеличкому селі на березі Охотського моря мене засипали запитаннями про Київ дві гарненькі молодички: приїхали слідом за чоловіками-рибалками, тужать за домівкою. Хоча Тетяна Шарига з Усть-Большерєцька й не казала, що повернеться додому (в молодої сім’ї попереду ще ціле життя), було видно, як сумує вона за рідним краєм.

Добре, що отча земля не дає душі сліпнути.

І все ж ці люди на Камчатці — тимчасовці.

Клімат Камчатки суворий і не вельми здоровий, він не налаштовує людей із материка на постійне поселення. Ще один мій однокурсник Валерій Шаповал повернувся з Камчатки через десять років зігнутий невиліковною хворобою — він найперший з нашого курсу достроково вийшов на пенсію.

Не витримують не тільки люди. Камчатська кам’яна береза нашу звичну нагадує хіба що білою корою. Покручена, з напівоголеним корінням, вона ніби надсилу тримається за землю. Приїжджих поетів камчатська береза приводить у захоплення, жоден із них не повертається на материк без вірша про дивовижне дерево. У нас береза — символ ніжності, на Камчатці — мужності. Вже сама назва про це свідчить: береза кам’яна. Які ж то мають бути люди?

Їм вистачає мужності боротися з кліматом, але бракує чуття рідної домівки, в якій усе має бути продумане на багато років наперед.

Тимчасовість — у думках про материк… У мріях більше заробити… В захаращеності узбережжя занедбаними, заіржавленими суднами — од великих до малих. Скелети суден, покинуті капронові сіті густо вкрили Охотське узбережжя. Піднімати їх ніхто не збирається. Капронові сіті — вічні. Риба заплутується в них, гине, гниє. Буває: замість риби витягають старі сіті з скелетами. А про затоплені судна невесело жартують: “Тут скоро з води добуватимуть залізну руду”.

Заклик рятувати Камчатку ще не лунає. Але він висить у повітрі. Гіркі уроки Аралу треба засвоювати. Щоб не запізнитись. Заклик “Рятуймо Камчатку!” може пролунати, коли врятувати її буде неможливо.

Сьогодні ще не пізно. Але для цього треба з Камчатки не тільки брати, а й давати їй. У розмові з П. П. Зінов’євим якось почув скрушне: “У нас триває боротьба області та регіону, нас не хочуть розуміти”. Ознака такого нерозуміння, простіше кажучи — споживацького ставлення до унікального куточка гуіанети, виявляється здебільшого в тому, щоб узяти більше, а дати — менше. Камчатка живе рибою, але гарну рибу там можна купити тільки випадково. Про ікру — байки: за півмісяця в магазинах, крім минтаевої та тріскової, іншої ікри не бачив. Коли б прожив і півроку, також не побачив би. Байки про японський імпорт, яким буцімто приманюють на Камчатку людей. Але правда — про небачену дорожнечу фруктів та овочів.

Я запитав Зінов’єва: куди ж ідуть із Камчатки ікра й дорогі сорти риби? Звичайно, багато за кордон, але скільки і що з цього має країна — їх не вважають за потрібне інформувати. Ну а що з того перепадає Камчатці? Крихти.

— Ми взагалі не знаємо, скільки виробленої нами рибної продукції йде на експорт, — зауважив Павло Павлович. — Відомо, що п’ять відсотків (усього! — А. М) від експортного виторгу належить нам, але невідомо, скільки ж саме складають ці п’ять відсотків.

Отака ситуація. Добре відома з історії взаємин Центру та регіонів…

По місцевому радіо я почув: створено Коряцький фонд, в правління якого входить і народний депутат СРСР, один з п’яти камчатських депутатів — представник корінного населення Володимир Коянто. Фонд боротиметься за розвиток національних мов, культури національних меншостей, розвиток національних промислів, раціональне використання природних багатств, оздоровлення природного середовища. Фонд вимагає, щоб коряків навчали їхньою мовою.

— А де взяти підручники? — запитує Павло Павлович. — В коряцьких школах вивчають російську мову та іноземну. Депутат Коянто нас критикує: де ж ітельменська мова? Ми кажемо: навчайте. Але з чого? Національних шкіл немає, є змішані. Коряцьке радіо кілька годин передає програми ітельменською мовою. Неформали порушують питання коряцької культури. Всі ці проблеми непрості, задавнені. Хоч би й щодо мови: як її вивчати? Адже коряк-оленяр не розуміє мови коряка-рибалки; в кожного склалось своє вузьке коло понять, пов’язане із специфікою праці, незрозуміле іншому…

Національні меншості на Камчатці становлять усього 10–11 тисяч чоловік. Це значно менше, ніж українців. За територією Коряцький національний округ займає більше половини півострова. Якщо на Камчатці пересічна густота населення — одна людина на квадратний кілометр, то в національному окрузі, на його безмежних просторах, тільки де-не-де зустрічається відрізане од світу поселення. Був час, коли коряків, ітельменів, алеутів зривали з їхніх традиційних земель, оселяли в селах. Виявилось — виривали коріння. Сьогодні національні проблеми корінного населення не менш пекучі, ніж в інших регіонах. Малі народи Півночі й Далекого Сходу стають ще малочисленнішими. На Камчатці перекоси в національній політиці — повсюди.

— Ц’ятдесят років тому було як? — веде далі Павло Павлович Зінов’єв. — Тоді керівні посади займало чимало представників корінного населення. Потім усе поволі змінилося. Хиби треба виправляти.

Як виникали перекоси? Хоч би й так. Із материка фахівець чи керівник поволі перетягував своїх людей. Місцевих, звісно, витісняли. Приїжджим потрібне було житло — їм давали, місцевих просили ще чекати.

Один з обласних керівників розповідав:

— Місцеві — дуже довірливі люди, лагідні на вдачу.

— Довірливі, — зауважив я. — Отож це люди майбутнього.

Можливо, майбутнього. Але — не сьогодення, коли довір’я і м’якості треба менше, ніж рішучості й твердості.

Нині з одинадцяти перших секретарів райкомів партії (чотири північних райони входять до складу Коряцького національного округу) немає жодного корінної національності. Деякі секретарі — з питань ідеології, голова окружної Ради, секретар окружкому комсомолу — місцеві, ітельмени. Чи не звідси твердження, що “раніше національні питання в нас не порушувались, усі жили дружно”.

Дружбу ту, як ми знаємо, можна порівняти з вулицею, що має однобічний рух.

III

Диво Камчатки — вулкани. Лихо Камчатки — також вулкани. Доки в аеропорту Петропавловська-Камчатського звучали привітання на адресу гостей з України, один із тих, хто нас зустрічав, прошепотів мені:

— Ми дітей вивозимо на материк, а ви — до нас. Позавчора був землетрус. Поки що чотирибальний… Але чекаємо… — і він багатозначно замовк.

Із газети: “В суботу, 8 липня, о 21 годині 32 хвилини за місцевим часом мешканці обласного центру відчули струс під ногами в квартирах. Із сейсмостанції “Петропавловськ” повідомили: за 90 кілометрів од міста, в Авачинській затоці, стався землетрус, який позначався в місті силою чотири бали й особливих збитків людям і будівлям не завдав”.

В суботу — це позавчора.

Того ж таки першого дня всі ми, за порадою господарів, дружно придбали в кіоску випущену тиражем 110 тисяч примірників “Пам’ятку населенню”. На чорному тлі — тривожні рожеві написи: “Сильні землетруси. Сейсмічна небезпека. Заходи обережності. Поради поведінки”. І трішки меншими літерами: “Сильні землетруси — грізне і небезпечне явище природи. На Камчатці вони бувають частіше, ніж в інших місцях нашої планети. Їхні тяжкі наслідки можна зменшити, якщо ви прочитаєте й виконаєте ті рекомендації, що тут викладені”.

Ось так нас зустріли…

Щоправда, в готелі “Петропавловськ”, ще новому, необжитому, нас заспокоїли: будувався, мовляв, з ура* хуванням не менше дев’яти балів. А дев’ятибальні землетруси бувають приблизно раз на триста років. Від цього повідомлення стало легше. Не припаде ж такий землетрус на наше півмісячне перебування на Камчатці? Єдиний дев’ятибальний, достовірно зафіксований, був у 1737 році. Восьмибальні — у 1792, 1841, 1904 (двічі), 1959 роках. Семибальні — в 1952 і 1971.

Чорно-рожева тривожна пам’ятка лежала на столі в готелі, мов сигнал небезпеки. Над нею висіли два динаміки: один завжди ввімкнений, але мовчазний, — для термінового повідомлення. Ми бадьорились, жартували, а потай вивчали пам’ятку. Карта сейсмічного районування свідчила: весь східний берег Камчатки не тільки сейсмічний, а й цунамонебезпечний. Саме тут, на тихоокеанському узбережжі, — епіцентри найбільших землетрусів. Обласний центр входить до дев’ятибальної зони, на Кроноцькому та Камчатському півостровах можливі й пікові — десятибальні.

На захід півострова ймовірна бальність землетрусів зменшується: вісім, сім, шість… Коли ми переїхали в Усть-Большерєцьк, де вище семи балів пам’ятка не обіцяла, на душі й зовсім розпогодилось. А повернувшись до обласного центру, прочитали в газеті: “У вівторок, 18 липня, о 23 годині 41 хвилині за місцевим часом стався землетрус силою чотири бали. Епіцентр землетрусу — за 140 кілометрів, у південній частині Кроноцького заповідника. Збитків землетрус не завдав”.

Камчатку “трусить” часто. Навіть дуже часто. Особливо ж нагнав страху на, населення прогноз нашої землячки, киянки Емми Іванівни Несмянович, про що трохи згодом.

Як у такій напруженій обстановці почуваються Камчатці? Голова облвиконкому Микола Олексійович Синетов відповів:

— Взагалі звикаєш, як до нежитю… — Помовчав, додав: — Але коли намилюєш у ванні голову, намагаєшся якомога швидше змити мило…

Про чотирибальні землетруси згадувана пам’ятка зневажливо мовчить: вони уваги не варті, їх просто не помічають. А втім, вона дає мешканцям “країни сильних землетрусів” багато цінних порад: що робити до, під час і після землетрусу. Принагідно: як поводитись, коли налетить цунамі — висота хвиль океану сягає сорока метрів над рівнем моря. Цунамі — постійний супутник землетрусів. “Якщо цунамі застане вас на березі, треба протягом 15–10 хвилин вибратись на пагорб, вищий за можливу хвилю, або, коли такого пагорба немає, віддалитись од берега на 2–3 кілометри…”

Як це зробити, пам’ятка не пояснює…

Взагалі ж сидіти в затишній київській квартирі, знаючи, який переполох викликали в нас чотирибальні землетруси, й потішатися над камчатською пам’яткою легко. Коли ж сприймаєш її серйозно, стає зрозуміло, чому до всього безладу Камчатки, до суворості її природи додається ще й таке незвичне відчуття, ніби ти завжди ввімкнений в мережу небезпеки і не знаєш, коли напругу збільшать.

Багато що у камчатців не так, як у нас. Наприклад, камчатцям рекомендують прикріплювати шафи до стін і підлоги. А ще — не ставити на підвищення телевізори та слоїки з варенням. Не вішати над столом шафочок, над ліжком — поличок із книжками. На Камчатці навіть скляних люстр купувати не рекомендують.

Вулкани й землетруси поєднані так само, як землетруси й цунамі: виверження вулканів спричиняє землетрус, а коливання землі здіймає грізні океанські хвилі, кидає їх на берег.

Найціннішим і більш-менш достовірним свідченням про єдиний дев’ятибальний землетрус є книжка Степана Крашенинникова “Описание земли Камчатки”.

Ім’я Крашенинникова для камчатців — що ім’я Ломоносова для Росії. Сучасник Ломоносова, академік, він перший грунтовно дослідив Камчатку й яскраво та виразно відтворив її словом. “Описание земли Камчатки” — унікальне джерело й для сьогоднішніх дослідників. Та, як часто в нас буває, вперше випущена ще 1755 року, в наш час книжка перевидавалась лише двічі: в 1918 і 1948 роках.

Погортаємо пожовклі сторінки із запахом старих газет, зупинимо погляд на розділі “Про вулкани та пов’язані з ними небезпеки”:

“6 жовтня (за старим стилем) 1737 року о третій годині ночі почався землетрус і тривав. хвилями близько чверті години так сильно, що чимало камчадальських юрт позавалювалось, а балагани попадали. Тим часом на морі здійнялись жахливий шторм і хвилювання. Несподівано на берег ринула хвиля заввишки сажнів зо три, яка зразу відлинула назад і відбігла од берега на велику відстань. Потім земля захиталася вдруге, здійнялась іще більша хвиля й так само відринула від берега, що й моря не стало видно. В цей час на дні моря в протоці з’явилися скелясті гори, яких досі ніколи не було видно, хоча землетруси й повені бували й раніше.

За чверть години по тому почались поштовхи жахливого, ні з чим не зрівняного землетрусу, а далі на берег ринула хвиля заввишки сажнів із тридцять, що, як і раніше, швидко відійшла назад. Незабаром вода ввійшла в свої береги, коливаючись через тривалі відтинки часу, інколи накриваючи берег, іноді стікаючи в море. Перед кожним поштовхом під землею було чути страшний шум і гуркіт. Від цієї повені тамтешні мешканці розорились і загинули. В деяких місцях на низьких луках виникли пагорби, які пізніше перетворились на морські затоки…

На “берегах Пенжинського (Охотського. — А. М.) моря землетрус був не такий сильний, як на східному узбережжі, тому мешканці Большерєцька нічого особливого не пережили…”

Так відбулось виверження Авачинської Сопки, що спричинило найпотужніший на Камчатці землетрус. Крашенинников спостерігав його з Большерєцька, де й ми були під час землетрусу 18 липня…

Про виверження Ключевської Сопки, найбільшого в Євразії діючого вулкана і до того ж добре вивченого, освоєного, Крашенинников писав так: “Ця жахлива пожежа тривала близько тижня з такою силою, що жителі, які були поблизу гори на рибному промислі, щомиті готувалися до смерті”.

Тож як почуваються Камчатці, коли взяти до уваги, що на півострові понад 160 вулканів і 28 із них — діючі?..

Шок напередодні нашого приїзду викликав прогноз Е. І. Несмянович. Обласні газети — партійна та комсомольська — зарясніли “сенсаціями”: обидві друкують інтерв’ю з Еммою Іванівною, що спричинює в місті хвилі жаху. Спішно робиться обстеження будинків: якої сили підземну стихію здатні вони витримати? Люди готуються до евакуації дітей, дехто вже відправив їх на материк, хоча ще є час, адже прогноз Емми Іванівни буцімто припадав на фатальні жовтень-листопад.

Неспокій, паніка охоплюють городян.

Щоб хоч якось притлумити тривогу, газети починають дорікати одна одній: хто з них правильніше витлумачив прогноз Несмянович. “Кому вірити? — перепитують спантеличені мешканці обласного центру. — В партійній газеті наводяться одні слова пророчиці, в комсомольській — інші”. Жару мимоволі додала “Правда”, надрукувавши статтю “Завтра на Землі буде землетрус”. Збуджені Камчатці не помічають слів “на Землі”, переносять висловлювання виключно на свій півострів, забуваючи, що твердження “завтра буде землетрус” завжди справедливе, бо щодня на нашій планеті їх стається десятки й сотні.

Але на Камчатці все приміряють до себе.

“Правда” друкує замітку про раціоналізатора з Петропавловська-Камчатського Тенгіза Абшілаву, який сконструював простенький, проте надійний “сейсмобудильник”, що сповіщає про найменші коливання грунту. Подібні були відомі ще в Стародавньому Китаї, в Японії сьогодні такі продаються як сувеніри. “Ну а в нас час уже б налагодити випуск “домашніх сейсмоскопів”, — пише “Правда”. — Це не просто цікаві речі і зовсім не іграшки. Саме вони, в деяких випадках, здатні виявитися вельми корисними, дати змогу людям вжити заходів, аби не захопила їх стихія зненацька, прийняти правильне рішення і навіть вирватися з можливого полону…” Словом, прилад найпростіший, але питання про його випуск газета ставить саме тоді, коли весь півострів чекає лиха.

Як би ви сприйняли таку інформацію? Звичайно, як опосередковане попередження про небезпеку.

Так на Камчатці статтю й зрозуміли.

Ажіотаж і переполох навколо прогнозу Несмянович висвітлив характерну нашу болячку: замість планомірної роботи — чергова кампанія. А потім рахуємо жертви й мільярди карбованців збитків, скрушно зітхаємо й перекладаємо гріхи то на волюнтаризм, то на командно-адміністративну систему…

Ось яке “заспокійливе” інтерв’ю надрукував “Камчатский комсомолец”:

“Кор. Наскільки реальний короткостроковий прогноз землетрусу для Камчатки, якого з нетерпінням чекає населення?

М. Клячко (директор філіалу Науково-дослідного інституту Держбуду СРСР на Камчатці). Наші китайські та японські колеги використовують не один, не два, а велику кількість методів прогнозування сейсмічної активності. В нас же відомства розрізнено проводять свої спостереження. Можна казати і про відсутність комплексної програми зменшення збитків од можливих землетрусів.

Кор. Це все в японців, а що робити в нас за умов невідомості й здогадів? Вважати інструкцію про поведінку під час землетрусів єдиною втіхою?

М. Клячко. Ми повинні повчитись в японських колег. У нас такого досвіду немає, та й спеціальних служб, на жаль, також бракує. Населення сейсмонебезпечних регіонів Японії досить добре навчене і не піддається такій паніці та психозу, як у нас. Навіть та інструкція, що розроблена для населення на Камчатці, навряд чи буде ефективною без постійних тренувань, а їх, на жаль, у нас немає…”

Чи не знайомий мотив? Ми в Києві та довкруж Чорнобиля — радіофоби, бо не віримо ні відомчій медицині, ні відомчим експертам, які три роки одностайно твердили, що після аварії на ЧАЕС жити стало заледве не краще. На Камчатці ж — панікери.

Щоб вгамувати людей, “Камчатская правда”, також посилаючись на Емму Несмянович, рішуче стверджує: катастрофічного землетрусу не буде взагалі. “Камчатский комсомолец”, звинувачений у нагнітанні паніки, друкує нове інтерв’ю з Несмянович: “Читачі неправильно зрозуміли замітку “Віща Кассандра”. “Може бути”, сказане мною для всієї Камчатки, нерівнозначне тому, що катастрофічний землетрус буде обов’язково в Петропавловську-Камчатському в найближчі місяці. Стресовий стан людей призвів до однозначного сприйняття зовсім різних формулювань”.

Нарешті в. о. вченого секретаря Інституту вулканології Вячеслав Зобін спробував розрядити обстановку: “В кінці червня побувала на Камчатці Емма Іванівна Несмянович, яка розробляє методи прогнозування землетрусів за космофізичними факторами. Її метод не дозволяє точно визначити місце і час майбутнього сильного землетрусу… Поки що Несмянович заявила, що її методика не дає підстав ждати в найближчі місяці землетрусів у Петропавловську”.

Сам же інститут видав прогноз, розроблений на так званому ефекті місячного припливу: “На період від жовтня 1989 року до жовтня 1992 року поблизу берегів Камчатки можливі землетруси, які на узбережжі Камчатки можуть досягати семи й більше балів. Конкретно місце й силу землетрусу цей прогноз не визначає. Починається черговий, відносно небезпечний період, який триватиме цілих три роки”.

У таких силових полях живуть на Камчатці.

Вулкани — лихо півострова.

Але й диво Камчатки — вони ж, вулкани.

Вранці я вийшов із готелю і… застиг зачарований: на видноколі бовваніло пасмо конусоподібних гір — вулканів. Найвищий, з ледь помітним димком на вершечку, — Авачинський, нижчий, із розломленою верхівкою, — Ковельський, поряд — Коряцький. Потім, за ясної погоди, вони мене зустрічали щоранку й постійно переслідували.

Бути на Камчатці й не бачити вулканів просто неможливо, їх оно скільки! Хоч звідки дивишся, неодмінно — ближче, далі — виявиться бодай одна сопка. З найвищою з них, на якийсь час втихомиреною, — Ключевською (4750 м), познайомились, коли пролітали рейсом із Москви. Над безкраїм білим пухнастим покривалом хмар гордо й велично тяглася в небо її вершина. Здавалось, вулкан здіймався над усім земним, суєтним, і був ближче до Бога, ніж до людей.

Побачити інші вулкани мені допоміг старожил Камчатки Михайло Жилін: дзвінок один, другий, адреса — і я нарешті знайомлюсь з пілотами “кукурудзника” Олександром Городником та Вадимом Штарком. Городник, заклопотаний і неговіркий, займає крісло командира, другий пілот, Штарк, пропонує мені своє. Кабіна тісненька, зате з неї, мов з акваріума, видно все.

Літачок коротко розганяється й легко лине’в небо. Лишається позаду підкова Авачинської бухти з дрібними, мов сірнички, кораблями, що встромилися носом у берег. Велично пропливає Вілючик — Вілючинська Сопка. Десь ліворуч — Тихий океан. Зелена тайга з розкиданими змійками голубих стрічок скоро змінюється передгір’ям. А на видноколі вже видніються стомлені, похилі плечі вулканів. Біля одного з них — Ходутки (2009 м) літачок плавно розвертається: спочатку лівим крилом, потім правим. Просто переді мною — кратер, здається, от-от черкнемо крилом по чорному вулканічному піску.

Такі самі віражі літачок зробив над Мутновською Сопкою (2343 м) і вулканом Горілий (1828 м): із лівого крила, з правого, коло вище, коло нижче. Блакитне блюдко води в застиглому кратері, над іншим — ледь в’ється димок, запалена люлька, — вогонь може спалахнути будь-якої миті. Одного разу пролітали над кратером так низько, що я бачив хвильку в голубому, наче око, озерці.

Городник, як і завше, зосереджено мовчав, Штарк же, навпаки, не вмовкав: розповідав, де пролітаємо, що видно ліворуч, праворуч, чи далеко до Тихого океану і до Охотського моря, — справжнісінький небесний гід.

Були такі запаморочливі віражі над вулканами, що здавалось — вивалюсь у відчинене віконечко.

А тепер часто думаю: життя подарувало мені хвилини, прожити які щастить не кожному.

IV

Сопка Нікольська — в центрі Петропавловська-Камчатського. В народі — це сопка Кохання: колись там був популярний танцмайданчик — із пивом, із заростями, де парубки, наче півні, чубалися за дівчат, точнісінько, як за моїх юних літ у Києві, на Володимирській гірці. З одного боку сопки — центральна площа з будинками театру, обкому партії, пам’ятником Леніну, головною вулицею, а з другого — крутий кам’янистий берег, тонка “бинда” суходолу перед водою: Авачинська бухта. Тепер на вершечку сопки — оглядовий майданчик. Із туману прозирає зубчатий протилежний берег, на рейді — силуети кораблів. Крута доріжка — вибиті в грунті тисячами ніг сходинки — веде до води. Шлях перетинає редут, стволи древніх гармат націлені на бухту, хоча й гармати, і кораблі на рейді — наші. Тут кувалася слава російської зброї. Ось на цьому місці влітку 1854 року, під час Кримської війни, третя батарея лейтенанта Олександра Максутова мужньо обороняла місто від ворожої ескадри Англії та Франції. Бої на схилах сопки принесли Петропавловську славу “тихоокеанського Севастополя”. Михайло Жилін зупиняється біля гармат: “Он там — знамениті скелі Три Брати, за ними — вихід у відкритий океан. Берег Батьківщини…”

Уся Камчатка — берег Батьківщини.

Там, звідки сходить сонце і де починається новий день, океан і загублені серед нього шматки суходолу — Командорські острови. На більшому з них — пам’ятник Берінгу і могила Берінга. Поряд вирує не такий уже й тихий Тихий океан. Б’ють у гранітні груди дужі вітри, стугонить під натиском підземних стихій нетривка земля.

Люди покинули Командори — могутні океанські вітри й підземні громи владарюють на островах.

На найдальшому березі країни господарюють прикордонники та рибалки.

…Ми виїхали за місто. Незабаром пристойна, а для Камчатки просто-таки чудова асфальтова дорога злякано відскочила вбік і сховалась у заростях тайги. Наш гід — відповідальний редактор газети “Пограничник Северо-Востока” Микола Шаповаленко (родом з Недригайлова Сумської області) заперечно похитав головою: ні, це ще не застава. Застави тут поза кущами не ховаються й не маскуються. Часто обіч дороги можна побачити військові містечка, танки. В бухті — військові кораблі впереміж із цивільними. Коли, перебуваючи на одному з них, я спитав, чи можна фотографувати, супроводжуючий “кавторанг” стенув плечима: що хочете і скільки хочете. І багатозначно поглянув у небо: кому треба, звідти все давним-давно сфотографовано. Гласність прийшла й за високі зелені паркани: Владивосток став відкритим містом, у Севастополі гостять американські військові кораблі.

Так от, дорога, що злякано відскочила й заплуталась у чагарниках, веде не до військового об’єкту. Свого часу на півострові з великого розуму вирішили спорудити атомну електростанцію. Був здоровий глузд? Аніскільки. За тих часів усі тільки згідливо підтакували: “Ну як же на краю землі Радянської та без атомної станції!”. На щастя, прийшли інші часи, схаменулись. А що починали АЕС із прокладання дороги, то в асфальтівку встигли закопати мільйони. Новісінька дорога нікуди не вела, кінчалася серед чагарників. А щоб хоч якось виправдати закопані гроші, вирішили в кінці її відкрити… міський цвинтар.

Чи не прозорий натяк на можливий результат нашого загравання з атомом?..

Дорога тим часом запетляла. Звичайно ж, як і кожну дорогу на всіх обширах Сибіру, її лагодили латками мало не через кілометр, щоб наступного літа лагодити проміжки між цими латками. На об’їздах здіймалась така курява, що Вілючика в білому легкому кашне не було видно. Хіба вигадаєш яке ліпше маскування для військових об’єктів, ніж наші дороги?..

Застава імені Гаврила Кирдищева… На краєчку землі Радянської.

Ми довго рвемо передніми й задніми колесами газика-всюдихода чорний, мов перепалений, вулканічний пісок; машина захлинається, суне вже не передом, а боком, лишаючи глибокий, ніби від плуга, чорний слід. У віконечко я вже бачу його — Великий Тихий океан, але ще не можу привітатися з ним, окропитись його священною водою. Ще трішки! Ще метрів сто — і ми нарешті поручкаємось. Розумію, що завдаю клопоту хлопцям із застави, але не можу, підступивши так близько до океану, не зійти на його берег. Здалека, з незбагненної оглушливої далечини, несе він запінені гори води й кидає їх на берег. “Нумо, ще додай газу”, — подумки заохочую молоденького шофера в плямистому маскувальному комбінезоні. Шаповаленко мовчить замислившись. Може, згадує свій тихий, мальовничий Недригайлів, неподалік якого ми скоро опинимось, а він залишиться тут? Олег Коротков, молодий політпрацівник застави, аж подався вперед, подумки підпрягаючи до кінських сил і свою, людську, та марно. Прикордонний наряд крокує чорною смугою вулканічного піску. Біля нас зупиняється, сержант діловито запитує, чи не потрібна допомога, але Коротков, змахнувши рукою, з дитинною образою вперто стуляє губи.

Ліворуч, у пробитому в піску прямовисному річищі, піниться ріка, також спішить до океану.

— Буває, — мовить Шаповаленко, — Тихий так розгуляється, що й оцю річку завертає назад, засипає русло, й їй доводиться пробивати нове.

Всюдихід долає струмок, який, зневірившись у силі ріки, задерикувато відскочив пробивати собі шлях самотужки. На підйомі газик довго й безнадійно перемелює пісок, аж доки сідає на задню вісь.

Ми вибираємося з машини. Я нікого не кличу за собою, йду сам: грізний і могутній океан пвруч, він манить, зачаровує своєю неприборканою силою і величчю. Водій звично заходжується з лопатою біля коліс, знаходить кілька струхлявілих, викинутих океаном — після корабельної катастрофи? — дощок, засовує їх під колеса.

А океан клекоче, мов невгамовне велетенське горно, перемелюючи воду й пісок, кораблі й людські долі.

Грузнучи в чорному піску, — з горна вулкана? — йду берегом до ажурного скелета, що напівзаглиблений видніється у воді. Обриси його нагадують судно. Мене наздоганяє Коротков, показує очима на скелет: “Відслужив: і рибалкам, і нам за мішень правив…”

Йдемо берегом, хвиля раз по раз злизує наші сліди із чорною піною відкочується назад.

Ну от: побачив, надихався вітром, що примчав із запаморочливої далини, ось ще поручкаюсь з океаном — та й по всьому. Нахилившись назустріч хвилі, я ловлю в долоні її холодні бризки. Хвилі сердяться, відганяють мене, а я намагаюсь наздогнати бодай одну, коли вона знесилено відступає, та ноги грузнуть у піску.

Певне, океанові набридло моє загравання, бо нова хвиля, сердито сопучи, погналась за мною; я втікаю, пісок під ногами осувається й зносить назад, і перш ніж стурбований Шаповаленко встиг подати руку, запінена вода накрила мене.

От і окропився.

Нас знову обігнав прикордонний наряд: сержант, поглянувши на мене, стримано спитав, чи не потрібна допомога, я заперечливо похитав головою.

Тим часом водій випхав нашого не такого уже й всюдихода-газика, і ми проорали в піску ще одну чорну борозну — до застави.

На галяві біля застави паслась корова. І такою несподіваною вона тут видалась, що я навіть не зразу завважив у неї на спині якийсь напис, а поряд маленького солдата в такій самій, як у всіх, плямистій формі й кашкеті-“афганці” з лозинкою в руці. Корова мирно паслась, а маленький солдатик замріяно дивився в бік океану й цвьохкав лозинкою.

Ми ще довго петляли розбитим путівцем, то пірнаючи в чагарники, то вибираючись на галяву, доки дісталися до застави. А там, біля воріт, на нас чекав уже той самий солдатик.

— Дениско вже тут, — весело привітав його Коротков. — Навпрошки нас випередив.

Солдатик узяв під козирок, пропускаючи у ворота машину, — його дитяче личко промінилося.

— Де ж твоя Гупі? — спитав Коротков.

— Там, — махнув Дениско в бік океану. — Не загубиться.

— Син командира застави… — пояснив Шаповаленко. — Всі стежки вивчив не гірше за будь-якого прикордонника.

— Не нудиться без друзів?

— У п’ятирічного Дениска друзі — весь особовий склад, йому відповідальне завдання доручили: пасти Гупі. Щоправда, — Шаповаленко стишив голос, — іноді корова “уникає” контролю, доводиться з вертольота шукати. Для того й номер на спині фарбою написали.

Обідали в затишній солдатській їдальні. Парувало в чашках щойно видоєне дружиною командира застави Патрушева молоко, смачно пахли млинці — для гостей старалися. Я не міг не похвалити, і тут же здригнувся від голосу Юрія Патрушева:

— Михайленко, принесіть ще!

Доки я оговтався, худорлявий, високий солдату білому халаті, з-під якого визирало сіре галіфе, приніс ще одну порцію млинців.

— Може, родич? — спитав у нього. — Звідки родом? Рядовий Михайленко чітко відповів:

— З села Есаулово Красноярського краю.

На жаль, не знаю там родичів… Хоча все може бути. У діда, батькового тата, було п’ятнадцятеро дітей. Не всі вижили, косили їх тиф і віспа, війни й голод, закидали їх колективізація та розкуркулення то на Поволжя, то в Середню Азію, може, якесь загублене зернятко аж в Сибір залетіло. Зрештою, тут, на найдальшому березі Вітчизни, спорідненість відчувається по-особливому, і не так кревна, як приналежністю до великого спільного дому — нашого Союзу. Звідси село з вербами й замріяною тихоплинною річечкою чи гамірливе багатолюдне місто ввижаються маленькою цяточкою на великих обширах країни, і ти — відповідальний не лише за неї, а й за всю нашу землю. Найперший командир застави, молодший лейтенант Гаврило Кирдищев, за національністю був білорусом. Свій подвиг, за який посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу, здійснив на литовській землі, а сьогодні на тихоокеанській заставі, що носить його ім’я, бережуть кордони країни росіяни, українці, білоруси, грузини, узбеки…

Сонце вже скотилось туди, куди пішов день, — по Сибіру, через Урал до України. Час від часу стосилий прожектор промацує глибоку, як прірва, товсту, наче підземелля, первозданну темряву ночі, вихоплює марсіянське узбережжя чорного піску (тисячоліття потрібні, щоб вибілитись йому на сонці й у солоній воді), хапає океанські хвилі за білі гриви. Я припав до окуляра радіолокатора. Раз по раз спалахують цяточки кораблів; хвилястою лінією позначається берег, де я нещодавно ловив океанську хвилю; ось промінь на мить зачепився за скелет корабля…

Берег не спить.

Ми покидали заставу пізно. Аж за ворота нас супровбджував Дениско. Там звично вистрибнув із кабіни, взяв під козирок. Мені захотілося притиснути малюка до грудей, але я не зробив цього. Спитав лише:

— Не страшно?

— Нам на кордоні нічого не страшно, — відповів Дениско й упевнено закрокував туди, де пробивалися крізь темінь поодинокі вогні застави.

Камчатку я завжди згадуватиму як країну непогамовних вулканів і мужніх людей, котрі перші зустрічають сонце і проводжають його до нас.

Володимир Івченко ЗІРКА НАД ЯКОРЕМ[2] Оповідання

На корму піднято ще один трофей — двигун. Величезний, із довжелезним трилопатевим пропелером та гроном циліндрів, він скидався на фантастичне кореневище. Здавалося, крутни трохи гвинта — і мотор знову застріляє з патрубків”вогнем, ударить в обличчя ураганною повітряною хвилею та димом.

Огляд мотора підтвердив — літак фашистський. На лопатях, циліндрах, шкаралупі гондоли, магнето — скрізь панувала свастика. З суто німецькою акуратністю клеймо було відбито на кожній деталі. Відтепер об’єкт нашого пошуку — літак — усі стали називати так, як охрестив його Андрій Онисько, — “фріцем”.

Готують, скажімо, до пуску нову пару водолазів, хлопці жартують: “Ви ж не забудьте там передати від нас привіт “фріцеді”…

Вилазить хтось із води — знову: “То як там “фріц”?

…Перечекавши, поки всі заспокояться, начальник експедиції мовив:

— З’ясовано: літак — німецький. По-моєму, треба шукати планшетку пілота. Або ж фотоапарат. Тільки так ми вийдемо на координати місця загибелі есмінця. Але цю думку поділяють не всі…

Стало тихо. Так тихо, що (летючку проводили в кают-компанії) було чути, як під стелею дзижчить мух88.

— Так, — розгладив бороду капітан Голуб, — не всі. І серед них, наприклад, і я. Мені здається, що пошук планшетки та фотоапарата — марна справа. Минуло сорок років! Чи може вціліти в морській воді карта, плівка? Якщо ж (припустимо неймовірне!) все це збереглося, то як його знайти? Ми ледве витягли триметрове крило… Гадаю, що “точку” треба закрити.

— Зрозуміло, — похмуро мовив Степовий. — А ти, Вікторе, що думаєш?

Працьовитий і покладливий боцман волів би за краще промовчати, та коли вже його отак, персонально…

— По-моєму, Сашуню, Гена правий. Виявити на літаку плівку складніше, ніж знайти в копиці сіна голку. Тільки змарнуємо час.

— Спа-а-а-сибі! — підкреслено чемно подякував начальник експедиції Чепіжному. — Ще хто хоче висловитись?

— Я! — гукнула Лариса. — Хлопці! Звідки такий песимізм? Стільки намучились, зробили і раптом — закрити “точку”?! Ми маємо шанс розгадати таємницю загибелі героїчного корабля. І його треба використати! Я підтримую Сашка. Даєш пошук!

Степовий ледь помітно всміхнувся.

— Що ж, думки розійшлись. Доведеться голосувати. Хто за те, щоб продовжити пошук? Та-ак. Лариса, Анатолій, Андрій… Дев’ятеро! Хто проти? Віктор, Геннадій. Двоє. Хто утримався? Діна. Отже, — повеселішав Степовий, — більшість за продовження роботи. Так і запишемо. Але майте на увазі: працюватимемо, як каторжні. Я знову переглянув схему “юнкерса”. У сорок першому геть усі літаки цього типу були оснащені фотоапаратурою. Тому певен — плівка, на якій закарбовано бій, лежить у кабіні пілота. Переберемо кожну піщинку. Знайдемо, їй-богу, знайдемо!

Буває ж таке, га? Перше занурення — й цінна знахідка. Серед металобрухту, здобутого Ларисою на дні, — кобура пістолета. Струнка студентка, чиї величезні карі очі снилися всій команді, квапливо знімає маску, щасливо всміхається.

— Уявляєте? Нишпорю під каркасом сидіння — й раптом… ніби шматок вугілля. Та важкенький… Ну, я його у відро. Тим часом підпливає Діна. І теж щось тримає в руках…

Брезентове відро, з яким пірнають водолази, — повнісіньке: шматок плексигласу, рукоять важеля, обгорілий шкіряний ремінь, клапоть гумової рукавички, два ґудзики… І найцікавіше — кобура пістолета.

Лариса, безперечно, щаслива. Її чудові карі очі променяться. Степовий, Ремез, Чепіжний — хлопці, мало не стукаючись лобами, схиляються над брудним брезентовим відром.

Ларисина радість зрозуміла: знайдено пістолет, то десь поблизу мусить лежати й планшетка. Здійснюється сміливий план Степового. Сашко теж задоволений. Проте зовні він, як і завжди, сухуватий, стриманий.

— Ну, що ж, — каже Степовий, беручи до рук пістолет із кобурою, що обріс, мов коро, стою, маленькими черепашками. — Поглянемо, як збереглася ця німецька пухкалка…

Кілька обережних рухів викруткою — і кобура… обсипається. А тепер цікаво, чи спорожнив гітлерівець магазин? Сашко кладе на хвилину пістолет у гас. Тоді знову береться за викрутку. Рукоятка пістолета не витримує. Половинка її відвалюється. На палубу падає п’ять чистісіньких мідних патронів. Сашко кладе їх на долоню. Набої хижо цілять кудись тупими кулями. Вони здатні вистрілити хоч зараз, тільки дішли їх затвором у ствол. От коли б люди навчилися робити такі нетлінні речі для життя, а не для смерті. Гіркий висновок!

Степовий сумно дивиться на пістолет, затим рвучко зводиться.

— Ану, друзі, несіть-но сюди мій костюм! — А далі до Ремеза: — Тобі, Толю, теж слід підготуватися. Пірнемо до “фріца” разом!

Сашкове “мій костюм” означає гумовий комбінезон з “нульовою повнотою”. Наш командор, мов той Дон-Кіхот, довгий та худючий.

— А я? — жалібно проситься Лариса. — Ви ж без мене там не розберетесь…

Степовий категорично заперечує:

— Відпочивай. Тільки ось що: накидай нам малюночок кабіни…

Голуб з Чепіжним теж радіють з того, що ми за два’ кроки від мети, та їх гнітить тягар вини. І, мабуть, саме тому хлопці ретельніше, ніж звичайно, обряджають Сашка у його “костюм”, пристібають ранець із балонами, подають свинцевий пояс.

Занурення починається з напруженого бурумкання води, яка тисне на барабанні перетинки й неохоче розступається перед тобою. Зелені сутінки переходять у каламутний морок, а далі — справжню темряву. Після літньої спеки прохолода стискує гострими крижаними лещатами.

Сашко, озброєний ліхтарем, прямує до літака. За ним, ледь погойдуючись, в’юниться цупка жила електрокабелю. Аби не зачепити його ластами, Анатолій пливе збоку.

Ось і “фріц”. У промені ліхтаря раз по раз виникають чорними силуетами то гвинт другого двигуна, то хвіст, то ребра кабіни…

“Ага, он де сидів майже п’ятдесят років тому пихатий арієць”, — із цією думкою Степовий передає ліхтар Ремезові й на мигах показує: світи в оце кубло, а я там поки понишпорю.

Анатолій висить над Сашком, мов космонавт у невагомості. Щоб триматися над “точкою”, він ледь ворушить ластами. Крім сталевої арматури, що була колись засклена плексигласом, нічого істотного йому не видко. Степовий бачить, звичайно, більше. Ось важіль штурвала, панель для приладів, каркас крісла пілота…

Сашко обережно перебирає пальцями суміш піску та глейкого мулу. Наштовхується на якусь заокруглену річ. “Дрібниця, — ворушиться здогад. — Карабін від парашута… А ось і пряжка від ременя. Нехай собі тут дотліває! Де ж планшетка?” Степовий обмацує кожен сантиметр не такої вже й великої кабіни. Немає!

Звичайно, після вибуху літака, падіння в море та десятиліть морської ванни з планшеткою могло статися що завгодно. Можливо, вона згоріла ще в повітрі. Проте… Сашкові ця річ потрібна. Отже, хай їй біс, мусить десь отут бути! Він іще й ще длубається в купі металобрухту. “Немов у воду впала”, — подумки кепкує він над своїм недоречним у цій ситуації порівнянням. Бо ж клята планшетка таки справді впала у воду.

Степовий гірко зітхає, випускаючи на поверхню цілий рій бульбашок. Повітря в балонах — він знає це — вже обмаль, на якісь дві-три хвилини. А ще ж спливання! Доведеться діставатись нагору на резервному пайкові. Загалом — нічого страшного. Але як там Ремез? Чи не здрейфив, коли стрілка наблизилась до нуля? Про всяк випадок Сашко обернувся й, поглянувши на напарника, поклав руку на краник резерву. Анатолій хитнув головою. Отже, все гаразд. Тепер — до біса планшетку! Час пошукати фотоплівку.

Пірнувши знову в кабіну, він ретельно обмацує місце, де повинен бути автоматичний фотоапарат. Ще там, на поверхні, Сашко добре вивчив цей закуток “юнкерса”, студіюючи креслення та малюнки, котрі здобув у військовій бібліотеці. Так. Панель для приладів, педалі… А це що, таке квадратне? “Як то що? — обпалив Степового радісний здогад. — Касета… Касета фотоапарата! Так-так! Місце відповідне. Саме тут вона, ріднесенька, й могла бути. Тепер, — завмерши, скомандував він сам собі, — відвести фіксатори й — потягти вбік…” Та ніяких фіксаторів не виявилось. Певно, проіржавіли, відпали. Сашко ледь-ледь сіпнув. Касета (чи біс його знає що) опинилася в руці. Ур-р-ра! Здається, він таки недаремно довірив своє та Ремезове життя кільком резервним літрам стисненого повітря — використав останній шанс.

А тепер, коли в нього в руках жаданий фотокадр, головне — не метушитися. Де там світлонепроникна торба? Сашко обернувся до напарника. Той (телепатія чи, може, Степовий виказав свою радість якимось позасвідомим рухом?) миттю все зрозумів. І ось він уже ховав в гумову торбу свою дорогоцінну знахідку…

Дві тіні з мерехтливою цяткою світла повільно спли” вають на поверхню.

— А хай вам біс! — аж скрегоче зубами знервований Голуб. — Тридцять хвилин!.. Ви що там, засіли в карти грати з підводним дідьком?!

Сашко стомлено відсапується.

— Який там дідько? Ось поглянь-но сюди!

І обережно подає Геннадію чорний пакуночок.

— Невже касета? — в один голос скрикують усі, хто товпиться біля водолазного трапа.

— Гадаю, що так, — опановує себе суворий начекспедиції. — Проте остаточно це з’ясує наш шановний кореспондент.

О неповторна зоряна мить! Де ти, Ларисо? Гей-бо сюди!..

Команда все ще нічого не второпала. Хлопці здивовано оглядають мою скромну, либонь, уже й призабуту в цьому водолазному марафоні, особу. А я Сашка розумію: крім мене, фотографа, ніхто на кораблі не зможе проявити отой заповітний кадр плівки. Якщо він, звичайно, зберігся.

У два стрибки долаю відстань від ходового містка до водолазного трапа. Мов вірчу грамоту всього моряцького племені, беру торбу з касетою й зникаю в мороці каюти.

Треба спочатку помацати, чи є там щось взагалі. Цілком імовірно, що замість фотокасети Степовий поцупив у шукацькому шалі якусь металеву дрібничку. Хіба мало їх у літаку, коробок та коробочок?

Двері — на засувку. Ілюмінатор затуляю подушкою. Все. Темно, хоч в око стрель. Розмотую пакунок, мов власну рану. Брезент, гума, знову гума… Нарешті! Пласка бляшана коробочка! А внизу, у трубочці, — валик. Так. Обережненько, обережно! Мій палець ковзає по намулові й… торкається пружка целофанової стрічки. Є! Є плівка! Більше — жодного руху. Остаточно розгорнемо під час проявлення. О, тепер треба тільки помолитися, аби тут був шар фотоемульсії.

Я навмисне повільно виходжу на палубу.

— Ну як, є? Плівка, запитую, є? — мало не хапав мене за ґудзики Степовий.

— Є, Сашко!

— То що ж ти, як солоний? — радісно підбігає Лариса. — Треба кричати “ура!” — і вже до всієї команди: — Ану, давайте їх (тобто Сашка й мене) качати!

— Тихіше… Спокійно, мадам, — пихнув цигаркою Степовий. — Ще невідомо, чи збереглася там емульсія. А щоб довідатись про це…

— …треба, — продовжив я за Сашка, — негайно доставити мене в Очаків, а там — до Києва, бо без столичної фотолабораторії тут нічого не вдієш.

— Так-так, — погодився Степовий. — Отож знімаємось на Очаків. До речі, поки Петро займатиметься плівкою, ми поповнимо харчові запаси, а також візьмемо на борт декого з досвідчених аквалангістів…

Я знав, кого мав на увазі начекспедиції: Катю, Катерину Прихідько. Вона саме взяла відпустку й збиралася з нами в другий рейс.

Коли я повернувся з Києва, в Очакові сіявся дрібний дощ. Над лискучим пірсом стояла тепла пара. Тут і там яскравіли строкаті парасольки.

За дощем, за свинцевими брижами хвиль, бовванів наш присадкуватий, мов праска, “Бриз”. Тральщик стояв на рейді. Через кілька хвилин, стрибаючи з хвилі на хвилю, портовий катерок висадив мене на рідну палубу.

— То як наші справи? — стримано (начекспедиції був дещо забобонний) подав мені чіпку п’ятірню Степовий.

За ним, ніби вишикувавшись для групового знімка, нетерпляче юрмились Геннадій, Віктор, Анатолій… Останньою, сором’язливо блимнувши довгими пухнастими віями, підійшла Лариса.

Ех, годилося б розіграти Сашка! Бодай трішки помучити командора… Та хіба ж стачить терпіння? Слова самі зірвалися з вуст:

— Якнайліпше, товаришу начальник! Плівка проявлена. Віддрукована. Знімок останнього бою есмінця в мене в портфелі.

— Не-е-е-вже? — сяйнув Сашко очима. — Та ти… Та ти, виявляється, геній…

Слава солодким тягарем лягла мені на плечі. Та все-таки я здобувся на скромну відповідь:

— Не я, хлопці, не я — мій приятель. Це він, фоточаклун, проявив плівку.

— Охо-хо-хо-хо! — зареготав суворий Степовий. — Які ми скромні. Ну, не тягни за душу. Давай знімок!

— Ні! — відхилив я кістляву руку Степового. — Спочатку презент дівчатам. Тим паче що їх (багатозначний погляд у бік Сашка) в нас стало більше. Чи не так?

— Істинно так! — вигукнула височенька білявка, в якої ще не встигла зіпсуватися розкішна міська зачіска, тобто Катя.

Під бурхливі оплески я передав їй та зніяковілій Ларисі коробку з “Київським” тортом.

— А тепер-тримай.

На цих словах я врочисто вручив щасливому Сашкові чорний конверт розміром вісімнадцять на двадцять чотири.

Наш розважливий та непоквапливий командор сховав конверт за пазуху так спритно, як то міг зробити лише натренований одеський биндюжник.

— Дощить!.. — зиркнув він на сірі низькі хмари. — Гайда в кают-компанію! Там і роздивимось…

Стовпившись у невеличкому, погано освітленому приміщенні, команда “Бриза”, затамувавши подих, дивилася на фото.

Німецька апаратура спрацювала чудово! Клаптик ясного літнього моря був поритий вибухами бомб. Більшість смертоносних “гейзерів” здіймалося навколо військового корабля. Есмінець тонув. Уже затопило нижню палубу. Та біля стволів зенітного кулемета, бокових гармат біліли хмари диму. То матроси посилали в небо останні набої. Знизу до літака простяглися два промені — сліди трасуючих куль.

— Ось він який, есмінець “Киров”! — вигукнув Чепіжний.

— Дивись! — нахилився, мало не торкаючись своєю піратською бородою знімка, наш капітан Голуб. — Ось комендори. По пояс у воді. І — ведуть вогонь. А ось шлюпка з пораненими. Куди вони пливуть?

Степовий міцно стис долонею гостре, старанно виголене підборіддя.

— Куди? До берега Тендри. Бачиш чорненький пружок?

— Справді. Отже… Отже… Отже, — аж захлинувся від раптового здогаду капітан. — Есмінець загинув на південь від Тендри! Майже в затоці. А ми шукаємо його на півночі.

— Я зрозумів це з першого погляду. Але стривай, глянемо на карту. — Сашко розгорнув цупкий сувій. — Так і є. Все збігається. Тепер на цьому клаптику суші — господарство біологів. Толю, збігай у штурманську каюту, візьми там циркуль та лінійку. Зараз ми визначимо координати…

Ремез загупотів трапом. Голуб поклав знімок поряд із картою.

— Тут зрозуміло й без обчислень. Треба тралити кілометрів за два від берега. Навпроти будиночка біологів.

— Е, ні, Гено, — заперечливо похитав головою педантичний Степовий. — Прокладемо курс як слід. Тут важить кожен метр.

Вони ще довго сиділи над картою. Вже минув дощ. Визирнуло з-за хмар червоне, вмите сонечко. Запарувала на баці традиційна перлова каша. Нарешті Степовий випростався:

— Йдемо в цей квадрат.

Трала на “Бризі” немає. Його зняли колись разом з озброєнням. І тепер про ці суворі, військові атрибути нагадують лише таблички. Проте хлопці таки обмацують непривітні морські глибини. Геннадій Голуб винайшов досить ефективну конструкцію. Між двома човнами підвішують трос. Його занурюють на певну глибину за допомогою двох грузил. А човни тральщик тягне на буксирі. Смуга тралення завширшки метрів із сто. Зачепився за щось трос — човни починають сходитись. А втім, це помітно й по ходу судна. Корабель ніби об щось спіткається.

Ось і тепер. “Бриз” повільно пливе вздовж Тендрівської коси. Ми прокладаємо першу борозну на цілині пошуку. Оком її, звісно, не побачиш. Сліду від троса, що ковзає вглибині, та човнів немає — тут іскриться під сонцем таке ж, як і довкола, байдуже голубе море. Борозну видно лише на карті. Степовий акуратно наносить її на папір у вигляді тонесенької червоної лінії. Лан — квадрат, що його треба отаким чином зорати, великий. І снувати на ньому, прокладаючи невидимі загінки, нам ще довгенько.

На човнах, під якими провисає трал, поки що спокійно засмагають Ремез та Онисько. Команда перекидається з ними жартами:

— Гей, Андрію, ти хоча б перевернувся! Навіть звідси видно, як димить твоя дворянська спина…

— Спасибі за пораду! — гукає Онисько, який, незважаючи на свої шістнадцять, має чималий водолазний стаж, але, на жаль, ніяк не здобуде такої, як в інших, шоколадної засмаги.

Його ніжна дівоча шкіра лише трохи сіріє. І всі подальші спроби надати їй мужнього брунатного кольору призводять до жахливих опіків.

Онисько — природжений гуморист. Де він, там і сміх. Зрозуміло, що Андрій і тепер не лізе в кишеню за словом.

— Ти, боцмане, краще пильнував би якорі.

Віктор насторожується:

— А що?

— А те, що вони в тебе чомусь різні…

— Як то різні?

— Один — лівий, другий — правий.

На кораблі — веселе пожвавлення. Один — нуль на користь Андрія.

Чалапає собі наш “Бриз” найменшим ходом. За штурвалом — сам капітан.

Аж раптом Андрій із Толиком — в один голос:

— Зачепились!

— Стоп-машина! — кидає капітан у ріжок переговорного пристрою. — Водолазові до спуску приготуватись!

А кому, власне, приготуватись? Хто пірне у глибінь по нитці трала? Звичайно, що покладливий та невтомимий Чепіжний. Віктор одягає гумовий костюм, завдає собі на спину балони і перевальцем, як той пінгвін, йде до трапу.

Трос напнутий, мов струна. Він веде глибше й глибше. Тьмяніють яскраві кольори підводного світу. Немає вже напівпрозорих млинців найогидніших мешканців моря — медуз. Коли-не-коли промайне темна тінь полохливої рибини. Проте видимість хороша. Не те що біля “фріца”.

Кілька поштовхів ластами і… Віктор злякано завмирає. За метр від нього — міна. Справжня гальванічна морська міна! На кулястому тілі страховиська стирчать характерні ріжки. Зачепи ненароком хоч один із них — і над морем здійметься водяний смерч. Сімдесят кілограмів вибухівки рознесуть ущент навіть таке судно, як їхній “Бриз”. Але міна, певно, чигала на більшу здобич — есмінця чи навіть “крейсера, тобто корабля з глибоким кілем. Ось чому “Бриз” пройшов над нею неушкоджений. Так міркував Чепіжний, наближаючись до міни. Наперекір страхові йому вельми кортіло хоча б доторкнутися до неї.

Вже добре видно трос якоря, на якому тримається міна, коросту мідій. Стривай, стривай… Як досвідчений водолаз, Віктор знає: на заряджених набоях мідії не селяться. Отже, можливо, ця міна вже давно порожня. Боцман обережно взявся за якір-трос, і… вона вибухнула чорною хмарою. “Ну, — зблиснуло в голові, — кінець”.

Проте “дим” розходився, а Віктор лишався живий і неушкоджений. Що за чудасія? Раптом усю боцманову істоту пронизав здогад: міна порожня! Чорну хмару диму-намулу здійняв табун бичків. Міна проіржавіла. Тол у ній розчинився. І тепер вона стала просто сховком для риби.

Боцман спокійно зняв із міни трал і ковзнув угору.

Роздягаючись, мовив:

— Ну, братці… Сьогодні я не ручуся, що в мене в костюмі сухо…

— У чім річ? — меланхолійно поцікавився незворушний Степовий.

Віктор засміявся:

— А чи знаєш ти, що ми зачепили?

— Не інакше як водяного.

— Гірше! Німецьку міну!

— Невже?! — вражено глянув Сашко на боцмана. І по паузі додав: — То що… Як ти з нею там?..

— Попросив, доки не зніму трал, не вибухати.

— А коли без жартів?

— На моє щастя, ця штукенція була порожня. В ній мешкав табун бичків.

— Пригода! Так можна й посивіти.

Цілісінький день на “Бризі” розмови точились довкола цієї події. Боцманів жарт щодо костюма став приводом для ущипливих коментарів. Надвечір у кают-компанії з’явилася “блискавка”. На карикатурі Чепіжний зображався в ролі парламентера, який вів переговори з ворожою міною. Зрозуміло, що редактором та художником стіннівки був самодіяльний гуморист Андрій Онисько.

Третій день скородимо квадрат, на дні якого має лежати есмінець. Час від часу Степовий бере аерофотознімок, кладе його поряд із картою й задля певності поглядає на будиночок тендрівського маячка, що біліє на фото літерою “Т”… Усе правильно! Проте трал “Бриза” безперешкодно пронизує глибини, лише інколи чіпляючись за предмети, що не мають до есмінця жодного стосунку.

Ну хто, скажімо, міг подумати, що “торпеда”, об котру ми тільки-но спіткнулися, виявиться кисневим балоном з маркіруванням 1939 року? Підняли знахідку на тральщик, і навіть бувалий у бувальцях Чепіжний почухав потилицю: манометр на балоні показував рівно 150 стандартних атмосфер.

— Скиньте його в море, — запропонував обережний Степовий. — А то ще бабахне…

— Ні, — рішуче взявся за вентиль Віктор. — Коли вже підняли, хоч спробуємо на смак цей довоєнний кисень.

Сашко похитав головою:

— Ой, гляди, Вікторе…

І про всяк випадок кишнув на бак усю команду.

Чепіжний, котрий був, як сам він казав, із громадянином Нептуном у найкращих стосунках і щиро вірив у своє підводне щастя, крутнув ключем заіржавілий вентиль. З отвору засичало.

— Відбій! — радісно оголосив боцман. — Небезпека минула. Кисень пішов. До того ж, братці, смачний, не гірший за сучасний.

“…Це трапилось о 13.33. За цілковитого штилю і чудового освітлення”. Саме так буде потім записано у вахтовому журналі. Бо подія була варта того, аби її занести на скрижалі історії.

З волі випадку честь першим побачити затонулий корабель, що виявився потім есмінцем “Киров”, випала на долю нашого боцмана…

Стояла страшенна спека. Розжарена палуба обпікала босі ноги, і Віктор з радістю пірнув у прохолодну воду, “Цікаво, що там ми зачепили?” — підганяла його вперед (тобто в даному разі вниз) звична для водолаза думка, Трос трала, за який тримався Чепіжний, чорною струною зникав у глибині. Шар води, що, як правило, кишів медузами, зостався вгорі, й Віктор спокійно, не боячись ужалити руку об огидні створіння, підгрібав правицею. Видимість була гарною. Тож хвилин за п’ять перед ним постало незабутнє видовище.

Трал зачепився за погнуту леєрну стойку, що належала величезному, судячи з усього, військовому судну. Власне, Віктор, котрий висів над місцем зачіпки, бачив унизу лише довге темне громаддя, обриси якого майже зливалися з чорнотою дна. Але досвід підказував — то корабель. До того ж великий.

Боцман ковзнув нижче. Зачепив рукою бороду водоростей, що звисала з… артилерійського ствола, здригнувся. Порване та погнуте залізо. Башта. Уламок щогли. І на самісінькому її вершечку — жмут скручених дротів, які замість радіохвиль та бойових позивних ловлять тепер похоронне зумрення вічної глибини.

Але досить! Стрілка манометра майже на нулі. Віктор зринає на поверхню.

— “Киров?”— стрічають його на трапі “Бриза”.

— Не знаю, суднових документів не читав, — скрушно зітхаючи, відповідає боцман. — У всякому разі судно військове.

Незвичайне моторошне почуття охоплює тебе, коли ступаєш на палубу мертвого корабля. Спливли роки. В кубриках та каютах, де складали плани військових операцій, різалися в доміно, читали листи від коханих, вивелося не одне покоління прудких зеленух. Саваном мідій вкриті артилерійські башти. І все одно кожна пробоїна, кожен шмат спотвореної броні, здається, зберігають людське тепло, доносять крізь товщу десятиліть стогін і крики останнього бою.

Де ж та жадана деталь, яка підтвердить, що перед нами — “Киров”? І що то може бути? Бронзова табличка з приладу? Папірець технічної інструкції чи стрічка з матроської безкозирки? Як її шукати, коли море вкрило мулом кожен уламок, кожну шпарину на кораблі? Щогли і бойової рубки немає. Їх буквально зрізало: чи то ворожими бомбами, чи то вибухом власного боєзапасу. Найменше постраждала корма.

— Там є діра, — напучує боцман нову пару водолазів, Голуба й Степового (начальство також включилось у пошук). — Спробуйте проникнути всередину…

Сашко й Геннадій запливають усередину. Слабенький промінчик електричного ліхтаря наштовхується то на шмат переборки, то на труби. І чи не диво, що в цьому хаосі трухлявих дощок та іржавого заліза Степовий знаходить дві алюмінієві ложки?

На поверхні, на “Бризі”, їх ретельно шкребуть, миють у гасі. І нарешті Ремез радісно вигукує:

— Тут щось надряпано!

Над ложками схиляється вся команда. Справді, на одній із них напис: “Лукаш”.

У наших руках хоч і тоненька, однак усе-таки ниточка.

— А якщо звернутися до Міністерства оборони? — пропонує Ремез. — Мусять же там знати, чи був на есмінці тоді такий матрос…

Чепіжний скривив лице в іронічній посмішці.

— Знаєш, скільки їх служило у флоті, тих Лукашів? Сотні!

— Та й на самому есмінці могло бути декілька, — підтримує боцмана Степовий. — Треба шукати далі.

Під воду йдуть Лариса й Діна. Сонце вже при заході. На дні о цій порі колобродять зелені сутінки. Дівчата обережно ступають по палубі затонулого корабля. Коли на ногах довгі плавники ластів, а під ногами — купи металобрухту, це дуже й дуже нелегко… Стривайте! Якась тумба з ковпаком. Уважно її оглядають, відхиляють кришку. Там, усередині, — прилад. Кілька спільних зусиль. — і він опиняється в Ларисиній торбі. Тепер— спливати, доки є в балонах повітря. Повільно-повільно ковзають догори дві тіні. А коли дівчата показують свою знахідку “академікові” Степовому, той мало не підстрибує:

— Магнітний компас!

Голуб також пильно оглядає іржавий прилад.

— Справді. Стодвадцятисемиміліметровий… Здається, саме такі й були на есмінцях.

— Ви тільки погляньте! — знову вигукує Сашко. — Таж цей компас працює! Чудасія, та й годі!

Героями дня сьогодні в нас дівчата. Їм — наші усмішки, шоколад і Голубова пісня. Ні, не про корабель, який залишає палаючий Севастополь (то репертуар на інший, мінорніший випадок). Геннадій довго настроює гітару, розгладжує бороду й, весело підморгнувши, повільно, чітко, ніби набираючи розгону, розпочинає “Смуглянку-молдаванку”. Не сказати, щоб дружно чи влад, проте чоловіча половина команди з силою підхоплює приспів. Над вечірнім морем, в якому тільки-но розчинилася золотава сонячна стежина, стелиться пісня.

Ми співали й, звісно, навіть не мали й гадки, що завтра матимемо ще одне неспростовне підтвердження: під нами лежить есмінець “Кіров”.

Ранок. Снопи оранжево-голубого світла проникають усе глибше й глибше. Знизу добре видно кіль тральщика, на якому можна порахувати геть усі черепашки. Погляд привертає затонулий корабель. Шар піску та намулу вже нездатен приховати жахливі корабельні рани. Вони зяють болючою гаспидною чорнотою, окреслені шматтям здибленого заліза.

“Давай-но сюди”, — подає Чепіжний знак Ремезові,

Той відштовхується від ствола перехнябленої гарматної башти й пливе поруч із Віктором.

Тримаючись однією рукою за погнутий прут леєра, боцман здирає довгим водолазним ножем шар мідій. Мул здіймається вгору густою хмарою. Видимість гіршає. Хлопці чекають, доки хмара розійдеться й стане видно, після чого Чепіжний показує Ремезові на очищене місце. Анатолій стискує лікоть товариша: мовляв, бачу, зрозуміло. На кормі чітко проступає відлите металеве “Р”.

“Р”? Ця ж літера є й у слові “Киров”! Отже, потрібно терпляче шкребти далі. Водолази беруться до роботи з подвоєною енергією. Шкода, що немає сокирки: нею сколювати черепашки та іржу зручніше. Але ж не спливати задля цього тепер, коли в них у руках уже, по суті, ключ від загадки?

Ось з’явилася літера “О”. Далі — “В”. Кілька обережних рухів ножем — і перед водолазами постає напис: “Киров”. Назву героїчного корабля, звичайно, з корми треба зняти. І тут доведеться ще добряче попрацювати зубилами. Проте тепер цей дорогий їм напис годилося б передусім сфотографувати у його природному вигляді, на рідній кормі.

“Розпочалися планомірні пошуки документів у районі офіцерських кают, від яких зосталися лише підлога, засипана піском, та купи заліза. Цього ж дня по лівому борту, біля першої каюти, під звалищем трухлявого дерева та цупкого дроту знайдено сейф…” Це запис Катерини Прихідько у вахтовому журналі, котрий вона як клубний літописець веде дуже ретельно.

“У сейфі були: на верхній полиці наган у кобурі, портупея з сімома патронами і пачка анкет для вступаючих у партію. Тут же — клапті донесень про кількісний склад комуністів, на кожній полиці — конспекти з історії СРСР. Папери збереглися добре… А через день виявлено ще один сейф. Його притиснуло шматком борту з ілюмінатором. Верхня полиця того сейфа була забита грошима 1937, 1938, 1939 років випуску на суму до 100 000 карбованців. Тут також містилися секундомір, наручний годинник, три гумових штампи, ебонітове блюдко та металеві гроші. Нижня ж полиця заповнена наказами по діловодству, проїзними документами… До дверцят сейфа прилипла платіжна відомість на старшинський та матроський склад із назвами посад на есмінці “Киров”. Збереглась і виписка з наказу про призначення на вакантні посади. Дверці сейфа були щільно зачинені. Всі папери збереглися добре”.

Як з’ясувалося потім, перший сейф належав комісарові есмінця Дмитрові Панфіловичу Павленку. Другий — начфінові Гордієнку. Зрозуміло, що вдови моряків одержали після війни стандартні “пропав безвісти”, бо ж точно не знав ніхто, де та за яких обставин загинув есмінець “Киров”.

Кожна буква на сірих бланках (а чорнило збереглося добре!), відлунює глухими ударами серця, снує вервечку болісних думок: адже люди, котрі написали ці рядки, ходили по землі, мріяли, кохали. Вони жили під тим самим, як і ми, високим українським небом. Вдихали ту саму вільгість чорноморської хвилі. Дивилися на ті ж самі зорі.

Уламки’кіноапарата, секундомір… Ніби винагороджуючи хлопців за впертість, море обдаровує їх новими знахідками. І стає трохи моторошно від усвідомлення того, що кожна з них колись діяла, була невід’ємною частиною грізного сталевого велетня.

Стежка до “Кирова”, як то кажуть, вторована. Пішли в хід зубила, молотки, заступи. Нежіноча це робота, Тому здебільшого під водою працюють чоловіки.

Хлопці копають пісок, підважують ломами башти, стволи гармат, розрубують тяги, заклепки. Словом, працюють так, ніби над ними не товща води, а дах заводського цеху.

Ми вже підняли кормовий якір есмінця — лапату чорну штуковину вагою до двох тон. Трос тягне з глибини ствол гармати головного калібру. Але дивно; на ньому — жодної черепашки чи мідії.

— Обережно! — раптом пролунав голос Чепіжного. — Гармата заряджена!

Так і є. У казеннику ствола зеленів снаряд. Комендор дістав його у затвор, закрив замок, а от спустити ударник не встиг.

…Хто він, той мужній матрос, котрий не встиг випустити по ворогові свій останній снаряд? Мовчить море. Стікають зі ствола сльози-краплі. Лежить у казеннику снаряд. Суворо замислившись, стоять хлопці.

“Він бився, — писав нам старий тендрівський наглядач маяка, — з 22 “юнкерсами”. А одного навіть збив. І той потягнув хвіст диму в бік Очакова. Потім пролунав пекельний вибух. Над судном здійнявся величезний стовп води й диму. Певно, здетонував головний боєзапас. Есмінець переломився навпіл і потонув протягом якихось п’яти хвилин. Фашисти ще довго добивали в морі поранених, які були хто на дошках, а хто на уламках ящиків… Потім не стало на воді нікого. Лише гойдалися на хвилях потрощені весла, брезент, безкозирки. Можливо, це так мені здалося, але прибій того вечора був червоний”.

Ось що бачили ці низькі піщані береги. Ось де на очах в єдиного свідка занурювався в небуття екіпаж червонофлотців. Ось біля якого місця годилося б поставити бодай якийсь знак: тут, під двадцятиметровим шаром каламутної прибережної води, — вісімдесят обірваних доль, сторінка закривавленої військової історії.

Знак? Чому знак? Пам’ятник! Хіба це не під силу тим, хто зумів знайти в морській безодні заповітний фотокадр, а потім, збиваючи коліна та лікті, задихаючись на останніх літрах повітря, ступив на палубу легендарного есмінця?

— Давайте зробимо ось як, — запропонувала Катерина. — У нас на борту — якір есмінця. Встановимо його просто на землі.

— Так-так, — підтримала її Лариса. — Тільки на отому пагорбі. Навпроти місця загибелі “Кирова”…

— А це ідея! — приєднався до розмови Голуб. — Не треба ніякого граніту… Але до якоря я б поклав і якірний ланцюг. А зверху прилаштував би зірку… Ту саму, що хлопці зняли з носової частини…

Днів через два, коли настав час рушати додому, на Тендрівській косі з’явився пам’ятник. Якір та ланцюг підсохли — і червона іржа на них здавалася кров’ю…

— Погляньте! — скрикнула Катерина, звертаючи нашу увагу на дивовижну метаморфозу.

І в цю мить у вишині чистого лазурного неба вдарила громовиця. То салютував, рвучи звуковий бар’єр, невидимий реактивний… А “Бриз” уже рушив у бік Очакова. Гули всі три суднових дизелі. Вириваючись з-під корми, туди, де червоно пломенів пам’ятник матросам-кіровцям, слалась біла піняста доріжка.

ПРИГОДИ

Микола Шпаковатий[3] Я — БОРТ 13–86… Повість

Час, що усе поглинає

Удруге потрапив Іван Нетребчук до цього міжнародного африканського аеропорту, злітно-посадочна смуга якого бігла вздовж узбережжя Індійського океану. Коли три роки тому він прилетів сюди, то океан був гладенький і чистий, наче намальований у напівсвітлих кольорах досвідченою рукою мариніста. Нині ж штормило, і великі темно-зелені хвилі раз по раз гахкали у високий берег, на якому стримів кількаповерховий аеровокзал. Це заважало Іванові зосередитись: ніяк не міг уявити тієї миті, коли нарешті дівчина-стюардеса оголосить, що літак перетинає Державний кордон Радянського Союзу.

За цих три роки Нетребчук у відпустку так і не зібрався: роботи щодень — з ранку, до смеркання, та й платили не так уже густо, на дорогу туди й назад треба було вбухати чи не річний заробіток. Тож не дуже й поривався — терпів. Двом його колегам, інженерам-нафтовикам, з котрими знався ще в студентські роки, поталанило більше — їх разом відправили на захід країни, в савану, де нещодавно наші ж геологи знайшли; нові нафтові родовища, а його (і чим він так сподобався посольському функціонерові?) залишили поблизу столиці, на старих, добряче занедбаних і — що було зовсім кепсько — з незнайомим застарілим обладнанням вишках. Довелось йому самому працювати з кількома десятками робітників-негрів, з яких лише декотрі розуміли англійську. Перекладача йому за два роки так і не дали, хоча не раз обіцяли і посольство, і місцеве управління нафтової промисловості. Втім, вийшло на краще: з за цих три роки навчився досить пристойно говорити місцевою мовою — банту, непогано розумів й офіційну — португальську. Таки мудро кажуть люди, що лихо не без добра.

Пропонували йому в посольстві продовжити контракт ще на два роки, але відмовився. Гай-гай, це ж три роки, як один день, люто смажило його чуже палюче сонце…

Нетребчук знічев’я косував на широченний екран японського телевізора, звідки темношкірий супермен раз по раз палив із кольта у білий світ і після кожного пострілу галантно посилав бозна-кому повітряні поцілунки. З численних динаміків, що були розтикані по всіх закутках аеровокзалу, линула тиха джазова музика. Її інколи уривав м’який жіночий голос, що португальською й англійською мовами сповіщав про черговий рейс. У просторому залі, розділеному прозорими скляними перебірками на рівні квадрати, снували пасажири. Здебільшого це були негри, араби та мулати. Лише зрідка можна було побачити занепокоєне обличчя білого. Поміж пасажирів, котрі, вмостившись у глибокі м’які крісла з яскраво-зеленим матерчатим оббиттям, явно нудьгували, граційно походжали довгоногі й вузькоплечі дівчата-негритянки, навперебій пропонуючи морозиво, бутерброди, мінеральну та фруктову води. Якщо у котроїсь із них щось купували, дівчина надовго заклякала в низькому поклоні, а тоді так само довго завчено всміхалася.

Івана дівчата-рознощиці чомусь вперто обминали, хоча, як він устиг помітити, біля європейців зупинялись особливо часто. Він спробував поглянути на себе збоку: потерті до білого старенькі, ще з дому, джинси, непевного кольору, вилиняла безрукавка, добряче стоптані кросівки й худа спортивна сумка через плече. “А може, їх відстрашують мої непривітні й сторожкі очі?” — усміхнувся сам до себе. Старий кульгавий негр Самора, його помічник на вишці, в день зарплати після кількох ковтків рому завжди його запитував: чи у Радянському Союзі в усіх такий похмурий та важкий погляд? Самора був єдиним із робітників, хто приїхав до аеропорту проводжати його. І хоча Іван знав, що решта не змогли — в останні місяці план хронічно не виконувався, знизилися заробітки, — все ж у ньому зринуло почуття образи: що не кажи, три роки разом ковтали гарячі нафтові випари. Тому був до сліз розчулений, коли, приїхавши в аеропорт, ще здалеку побачив щуплявого Самору. Щоправда, Самора дуже квапився й чекав його лише для того, щоб потиснути руку й передати подарунок бригади — електронний швейцарський годинник “Омакс” останньої моделі. Нетребчуку було ніяково за такий дорогий подарунок, знав-бо напевне, що нафтовики зовсім не розкошують у своїх очеретяних хижках. Він гарячково міркував, як відмовитись од годинника, та, так нічого й не надумавши, зняв свою позолочену “Победу”, що йому років дев’ять тому подарувала на двадцятиріччя Леся…

Зблякле осіннє сонце вже підкочувалось до небокраю, і довга безформна тінь від гайку молодих дубчаків простягла стопалі руки через свіжу ріллю аж до виполосканої рясним нічним дощем бетонки — тренувальної злітно-посадочної смуги аеродрому. Вони всі, шестеро хлопців-курсантів та інструктор, стовбичили біля будки, наче прикуті ланцюгами до землі, і лише незмигно, приголомшено дивились на вібруюче крило планера, що ріжком стирчало з ріллі біля дубняка. У вухах стояв сухий тріскіт фанери, й чулося — на другому березі річечки, біля села, тривожно ревла худоба.

Потім вони гуртом бігли, шпортаючись у брилястій ріллі, бігли, скільки духу було, ніби намагаючись наздогнати згаяну біля будки мить. Враз звечоріло, річечка потемнішала, і чорні береги, ніби насуваючись один на одного, виштовхували з її глибин усе розпачливіше худоб’яче ревіння…

Раптова темінь, здавалось, не торкнулася лише Лесиного обличчя — так неприродно біліло воно на жмутикові прижухлої трави обіч ріллі, за кілька кроків од уламків планера. Біла косинка в червону цяточку зсунулась дівчині на шию, й було добре видно, як на скроні слабенькими поштовхами пульсувала тонка цівочка крові, як дрібно тремтіли довгі, ледь підфарбовані чорною тушшю вії.

Іван упав навколішки, квапливо затулив долонею червону цівку… Щойнол його рука торкнулась скроні дівчини, як вона повільно розтулила повіки, осмислено й радісно — самими лише очима — всміхнулася…

— Іванку… серце чогось тремтить дуже… Іва-а-а-а… — Враз стуманілий погляд очей ковзнув по хлопцеві, по уламках планера, оповив їх своїм туманом, на ледь уловиму мить прояснів і зринув у провалля…

— Ваню, Ва-а-а-ню, — чувся від перехнябленої льотної будки надтріснутий хлопчачий голос.

— …нню, нню… — вторував йому дзвінкий дівчачий…

— Як же так, га?.. — Вугруваті щоки інструктора смикались, а припорошений сірою курявою формений кашкет раз по раз злітав із голови під пахву й знову опинявся на спітнілій маківці.

Худоба вже перестала ревти, але натомість звіддалік, у просвітку між згромаджених темних хмар, зблиснуло й кілька разів поспіль гуркнуло. На неприродно зблідле обличчя Лесі зненацька впало кілька краплинок дощу.

— Царице небесна!.. — Інструктор, уже вкотре переправивши кашкета з голови під пахву, вклякнув поряд із Нетребчуком і чорними пальцями обережно стер дрібні краплі з Лесиного обличчя.

В громадді хмар усе настійніше били громи, і гроза, що не забарилася, почала рясно сікти по зеленому листю дубків…

Легкий дотик сухих, гарячих пальців змусив Негребчука розплющити очі — перед ним стояла й очікувально дивилася своїми чорними, мов стиглі вишні, очима дівчина-мулатка. Власне, це була ще дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти з вузьким видовженим обличчям і маленьким плескатим носиком.

У тонких витягнутих руках вона тримала круглу, помережану химерними кольоровими візерунками тацю. В її погляді було стільки благання й водночас надії, що Іван мимохіть узяв з таці й квапливо сховав до сумки кілька коробок американських сигарет й інкрустовану сріблом запальничку із слонової кості, хоча сам ніколи не палив. Його навіть не збентежила названа писклявим голоском тризначна цифра. Мулатка вдячно всміхнулася, зробила на європейський кшталт кніксен і майже бігцем подалась до ресторану за черговою порцією товару. Нетребчук дивився їй услід, і в ньому стигло переконання, що дівчинка-мулатка знову принесе йому цигарки або ще якийсь непотріб. Навіть зринуло бажання кудись сховатися, навіщо він лише здвигнув плечима.

Перед скляними, запнутими оксамитовими гардинами дверима ресторану дівчина лицем до лиця зіткнулася з низеньким негром-швейцаром у розцяцькованій малиновій лівреї. Швейцар сердито відштовхнув дівчинку і схилився в доземному поклоні — з ресторану виходив товстий сивий негр у сірому костюмі з великими накладними кишенями і жовтою текою з крокодилячої шкіри під пахвою. За ним вервечкою вислизнуло четверо молодиків-африканців у однакових смугастих сорочках і з кольоровими хустинками на шиях. Останній з них недбало тицьнув у підставлену швейцаром руку кілька монет. Іван за два роки перебування в Африці не так часто зустрічав сивих негрів, тому з цікавістю стежив за товстуном. Той неквапом, роззираючись урізнобіч, дрібними кроками пройшовся туди й назад, зупинився саме навпроти Івана, дістав із бічної кишені піджака коробку з сигарами “докастровського” періоду. Зразу ж до нього підскочив один із молодих негрів, що супроводжували його, й чиркнув точнісінько такою, як у Івана, запальничкою.

“Подарунок братові меншому буде, мабуть, уже палить”, — Нетребчук видобув із сумки свою запальничку і став роздивлятися химерну голову лева, з пащеки якого при натискуванні маленької червоної кнопочки на спині вихоплювався язичок полум’я. Він безупинно натискував і натискував на кнопку, аж доки не урвалася музика і м’який жіночий голос сповістив англійською мовою, що розпочинаються регістрація пасажирів рейсу 13–86 на Париж.

Хроніка рейсу 13–86 (14 год. 22 хв.)

“Нарешті, — подумав Іван, мимохідь зиркнувши на новенький “Омакс” — Саморів дарунок. — Уже півгодини, як мали злетіти”, — і заквапився до реєстраційного сектора. Там тупцювалися два араби у темних костюмах і з великими срібними хрестами на грудях. Вони порозкладали перед службовцем аерофлоту — гострооким, широковидим негром — свої паспорти і, навзаєм жестикулюючи, щось доводили йому. Той, здавалося, не зважав на їхні слова, бо взяв зі столу луду і став уважно, сторінка за сторінкою, роздивлятись їхні паспорти. Затим пильно поглянув на обох, знову перевів очі на паспорти, вочевидь, звіряючи фотографії. Все ж по якімсь часі гучно стукнув штемпелем, повернув арабам усі папери і простягнув руну за Івановим паспортом. Лише глянув у нього, як нараз заусміхався, показуючи два ряди бездоганно білих зубів, і навіть, як Іванові здалося, непомітно підморгнув.

Отримавши свій паспорт, Нетребчук слідом за арабами подався до сектора спеціального контролю. Спочатку йому довелося стати на повільний конвейєр, з обох боків якого за ним невідривно стежили кілька негрів-поліцейських із вівчарками на повідцях. Здоровенні пси вологими носами тицялися йому в ноги і голосно втягували в себе гаряче повітря — либонь, були натреновані на запах наркотиків. Затим один із негрів-поліцейських легенько підштовхнув його до змонтованої поруч із конвейєром рентгенівської установки, далі — повів до телекамери. Тим часом другий, забравши сумку, вправно промацав усі її рубці й складки, третій змусив роззутися й довго роздивлявся його стоптані кросівки… Словом, коли за Іваном врешті рипливо зачинились двері сектора спецконтролю і він ступив на асфальтовану доріжку аеродрому, то відчув, що впрів так, аж шкарпетки наскрізь просякли вологою. Поруч нього крокували на посадку знайомі араби з хрестами на грудях, в руках вони тримали невеличкі “дипломати” й чорні парасолі, їхні обличчя теж були вкриті густими краплями поту. Обидва щось стиха бубоніли, наче молились. Нетребчук набачився в Африці всякого, однак його немало подивувало, що в таку спеку й задуху араби стоїчно не знімали піджаків і краваток, навіть парасолі-автомати прихопили з собою. “Певно, християнські місіонери з Ватікану, або ж посланці якогось філантропічного фонду”, — подумав Іван.

Біля трапа літака, крім білявої стюардеси з густими розльотистими бровами, їх зустрічали два молодики з оточення сивого товстуна. Сам він і двоє інших уже піднялися в салон. На відміну від стюардеси, яка всіх обдаровувала чарівною білозубою посмішкою, молодики міряли кожного пильним, прискіпливим поглядом. Навіть піднімаючись трапом, Іван відчував на своїй спині їхні сторожкі погляди. Він не втримався й озирнувся: обидва негри пильнували його очима й про щось перешіптувались. А навкруги вже вирував натовп яскраво вбраних дівчат-африканок. Трохи віддалік галасливого гурту Іван помітив білягого хлопця з нульовою стрижкою, біля нього сиділа на купі валіз та пакунків дівчина.

У салоні були лише сивий негр та двоє молодиків із його супроводу. Товстун самотньо сидів у першому ряду, пихкав сигарою й перебирав на колінах папери з жовтої теки. Нетребчук ще з порога натрапив на пильні погляди молодих охоронців і, немало подивований такою увагою до себе, пройшов у кінець салону й задоволено пірнув у глибоке крісло біля останнього ілюмінатора. Зразу його погляд сягнув океану, йому виразно вчулося гуркотіння прибою.

“Африка проводжає не дуже привітно, а що чекає на мене вдома? — Вкотре за останні дні Іван відчув, як гостро запекло в грудях, аж дихання перехопило. — Либонь, оцей біль і є ностальгією?” Він повернув голову назустріч галасливому юрмиську розпромінених широкими усмішками дівчат-африканок, які одна по одній заходили до салону й розтікались яскравими потічками урізнобіч, аби зайняти місця біля ілюмінаторів. Їхнє барвисте вбрання, густо напомаджені яскраві губи й підфарбовані блакитні вії так і миготіли перед очима. “Певне, сподіваються на легкий шматок хліба в Парижі”. — Нетребчук байдуже спостерігав, як до салону ввійшли ще два охоронці товстуна, а за рими ступила огрядна, середніх літ матрона з копицею білого фарбованого волосся й випещеним обличчям професійної паризької звідниці. Вона насамперед з материнською усмішкою оглянула своїх підопічних дівчаток, а вже потім вмостилася в крісло. Водночас боковим зором Іван фіксував знервовані рухи молодшого з арабів, який то посмикував свого масивного хреста, то постукував долонею по бильцю крісла, то барабанив пальцями по “дипломатові”, що лежав у нього на колінах. Його супутник цього не помічав, він, зручно відкинувшись на кріслі, здавалося, куняв…

Останніми в проймі дверей салону з’явилися завантажені строкатими сумками, пакунками й валізами білявий стрижений хлопець і його струнка, з тонким станом дівчина. Здавалося, що вона ось-ось переломиться навпіл під вагою сумок і валіз.

Про що не знали пасажири борту 13-86

Рівнинний, суціль порослий буйною тропічною рослинністю берег океану поступово крутішав і переходив у низку високих червоно-бурих стрімчаків. Стрункі акації, пальми й розлогі баобаби лишились позаду — в савані, а біля підніжжя стрімчаків зрідка траплялися кущики мімози й канделябровидного молочаю. А вище, на густо всипаній камінням крутизні, було голісінько, лише в нечисленних улоговинах погляд міг зачепитися за куценький розчепірений чагарник.

На одному з стрімчаків — власне, то вже починалось передгір’я — що брилою-козирком навис над океаном, веселе світила навсебіч кольоровим склом невеличка двоповерхова вілла з кількома високими антенами на пласкому даху. На перший погляд, вілла здавалась занедбаною, принаймні можна було кілька днів спостерігати за нею й не помітити ознак життя. І все ж там мешкали люди, які щодень були зайняті клопітними справами.

У найбільшій кімнаті другого поверху, що була обставлена меблями, виготовленими з тутешнього червоного дерева, в плетеному кріслі-гойдалці сидів уже добряче підтоптаний чоловік у білій майці й масивних рогових окулярах. Густа чорна борідка й вуса не могли приховати жовтизни його обличчя. Видно, він нещодавно перехворів малярією або ще якоюсь важкою хворобою, що так підступно чатує на мігрантів у Африці. Коли б не довгі нервові пальці, що перебирали круглі чотки, і не напівпримружені очі, можна було б подумати, що чоловік задрімав собі о післяобідній порі. Отак непорушно бородань сидів уже з годину. Здавалося, він чогось чекав. Коли настінний електронний годинник м’яко просигналив третю, він стрепенувся, підвівся, зробив кілька енергійних вправ, наче відгонив од себе дрімоту, й дістав із шафи свіжу голубу сорочку. Поки застібав ґудзики, не зводив замилованого погляду з лев’ячої та гепардової шкур, що були напнуті на стінці, й їхні хвости звисали пообіч японського телевізора аж до самісінької підлоги. Все ще милуючись своїми трофеями, бородань схилився й натиснув на вмонтовану в ніжку стола кнопочку-гудзик. Тієї ж миті без жодного звуку в стіні навпроти столу розчинилися вузенькі дверцята й до кімнати ступив невисокий крижастий араб із плескатим носом і поламаними вухами борця. Зустрівши запитальний погляд бороданя, араб підступив до столу й сиплуватим голосом повідомив:

— Щойно борт 13–86 із запізненням на п’ятдесят вісім хвилин злетів і взяв курс на Париж…

— Щойно?! — бородань утупив здивовані очі в перенісся свого секретаря. — Невже вони щось знайшли?

— Наші служби повідомляють, що поліція й спеціальні підрозділи ще раз додатково перевіряли літак.

— І що? — в голосі бороданя все ще бриніла тривога.

— Вони нічого не знайшли, та й не могли там нічого знайти.

— А контроль в аеропорту?

— Теж нічого не дав. — Араб зиркнув на електронний годинник. — Борт уже набрав висоту.

— Дякувати богові, — господар кабінету вдоволенд зацокав чотками. — Ще раз попередьте всі наші пости та радіомаяки, щоб вчасно “передавали” борт наступному… Літак не можна випускати з поля зору ні на мить.

— Шеф, увесь оперативний відділ у підвалі, на радіозв’язку…

— Гаразд… Перекажіть, щоб пильнували кожне слово з літака. Йдіть і про будь-який сигнал одразу повідомляйте мене.

Хроніка рейсу 13–86 (15 год. 09 хв.)

Крізь просвітки хмар Нетребчук до болю в очах вдивлявся в безкраї золотаво-переливчасті африканські піски. Подекуди зблискували смужки навдивовижу яскравої зелені, що густо проросла біля змілілих улітку річок. Однак невдовзі золотаві дюни змінилися на руді рівнини з поодинокими поселеннями кочових племен, з пожухлими полями дозріваючої кукурудзи, ячменю, батату. Іван знав, що далі довгими ярусами потягнуться багаті на ліани й епіфіти густі тропічні ліси, яким за півтори-дві сотні кілометрів перетнуть шлях високі нагір’я й плато. Але ні в горах, ні в тропічних лісах він так і не побував, навіть здалеку не бачив їх, та й цього разу не побачить, бо важкі клуби хмар під крилом літака з кожною миттю густішали й нарешті зімкнулися в суцільну, ледь просвічувану сонцем, голубувату небесну подушку. Вряди-годи промінь сонця віддзеркалювався від крила й засліплював очі. Тож змушений стулити повіки Іван спробував ще раз уявити, як зустріне його через три роки рідна земля. Однак надаремне: в уяві невідь-чому зринали то вирячкуваті очі дівчинки-мулатки, котра так спритно впхнула йому непотрібні запальничку й сигарети, то розпромінене вдячною посмішкою сухе обличчя старого Самори, який ніяк не міг застібнути своїми негнучкими пальцями ремінчик на подарованій “Победе”…

Глухуватий голос із динаміків, що линув, здавалося, звідусіль, враз зігнав з хлопця дрімоту — стюардеса англійською мовою дозволяла відстібнути прив’язні ремені й ходити по салону. Іван одразу ж натиснув на гачечок, і кінці широкого чорного ременя самі розлетілися на бильця. Підвів очі й лише тепер помітив, що стіни над багажними сітками і стеля салону суціль вкриті химерними малюнками бордового кольору. Прямісінько перед ним був намальований силует людини з ідеально круглою головою, обведеною по контуру вохрою. Поруч — теж бордова — постать високого, кремезного мисливця, який прицілюється з лука в леопарда. Далі — вервечка всілякої дикої звірини: антилопи, зебри, жирафи, бегемоти, буйволи, носороги, слони, а під ними — страуси, павичі, грифи, папуги…

“Гай-гай, тут цілий зоопарк зібраний”, — усміхнувсь Іван сам до себе. Зацікавлено повернувся в другий бік й одразу натрапив поглядом на кілька бордових постатей мисливців, що уклякли біля забитої антилопи, стуливши докупи долоні, немов у якомусь ритуалі. Їхні круглі голови також були обведені по контуру вохрою. Трохи попереду, над арабами з срібними хрестами на грудях, котрі спокійно дрімали, чітко проглядалися бордові силуети верблюдів, коней, мавп, собак, а в кінці салону, над вхідними дверима, роззявив зубасту пащеку крокодил. Навколо нього невеличкими зграйками скупчилася дрібна риба, ще якась безформна океанська живність із кількома вузькими хвостами.

Іван так захопився спогляданням малюнків, що й не помітив стюардеси, яка вже хвилю-другу вичікувально стояла перед ним із круглою, теж розмальованою бордовими фігурками тацею, на якій гіркою височіли пластмасові стаканчики, пляшки різного розміру й форми з коньяком, кока-колою, фруктовою водою. Він спохопився лише тоді, коли стюардеса навмисне дзенькнула пляшками й, зустрівши його здивований погляд, щедро хлюпнула в стаканчик коньяку.

— Чи можу бути чимось корисною? — усміхнулась дівчина й привітно подивилася на Нетребчука.

Той невизначено стенув плечима й мовчки кивнув головою на малюнки, мовляв, що за чудасія така?

— Ці незвичайні малюнки, — стюардеса зразу посуворішала, густі рудуваті брови збіглися на переніссі, — точнісінька копія фрагментів фресок Тассілі…

— Тассілі?.. — За три роки перебування в Африці Іван жодного разу не чув цього слова.

— Тассілі, — дівчина на мить замислилась, — це скорочена назва плато Тассілін-Аджер, що в Алжірській Сахарі. На цьому плато в багатьох місцях зустрічаються отакі, єдині в цілому світі, наскельні зображення — фрески Тассілі. Ще два місяці тому я літала іншим маршрутом — з Парижа прямісінько до Джанета, а звідти, за вершинами невисоких гір, уже видно плато Тассілін-Аджер… Мені не раз доводилося там бувати…

З перших рядів салону, де сиділи сивий товстун із сигарою “докастровського” періоду і його охоронці, долинуло плескання в долоні, й стюардеса, вибачливо всміхнувшись, заквапилася туди. Ступивши кілька кроків, обернулася до Івана:

— Тільки-но звільнюсь, розкажу про Тассілі, це справжня казка…

Нетребчук бачив, як запобігливо схилилася стюардеса в поклоні перед сивим товстуном і його почтом, і нараз хвиля глухого опору здійнялася в його душі: “Чому все-таки, за чиїми законами світ влаштований так, що одні жиріють і повелівають, а інші мусять їм потурати, слугувати й принижено зазирати у вічі? Невже немовля ще в материнському лоні запрограмоване або на верховенство, або на рабство?.. Втім, хтозна, може, раби — слабкі духом, отож і терплять…”— Іван Нетребчук обвів неспішним поглядом нечисленних пасажирів. Найближче до нього, через прохід, спали, порозтулявши роти, мов малюки, три мулати в білих сорочках. Попереду них сиділи араби з “дипломатами” на колінах і хрестами на грудях, яких він ще в аеропорту охрестив місіонерами. Старший з них невідривно дивився в ілюмінатор, а може, ще й досі куняв, бо Нетребчук бачив лише високо підстрижену потилицю. Молодший, котрий сидів скраю, гортав рясно ілюстрований кольоровими фотографіями журнал. Іван ковзнув поглядом далі: від строкатого гурту дівчат-африканок хвилями накочувався дружний сміх. Одна з них, низькоросла і по-чоловічому крижаста, у яскраво-рожевій спідниці й такій самій рожевій короткуватій майці, що відтінювала шоколадну смужку на животі, босоніж витанцьовувала в проході між кріслами якийсь неспішний і вигадливий танок. Вона плавно нахилялася то в один, то в другий бік або так само плавно здіймала по черзі догори руки і при цьому щось стиха примовляла. Її товаришки — серед них було кілька зовсім дрібних, мабуть, з пігмеїв — у такт її рухам ледь-ледь похитували головами, а коли танцюристка почала викидати поперед себе, оголюючи дебелі стегна, то одну, то другу ногу, разом пирскали сміхом і кумедно цмокали язиками. Їхня тілиста патронеса-європейка на ті витівки дівчат ніяк не реагувала, вона зрідка супилася, скоса поглядаючи на сивого негра, який попихкував сигарою. Довкола його голови хмарками снувався димок. Молоді ж негри — його почет — дружно повернули голови до танцюристки, вп’явшись у неї відверто оцінюючими поглядами, і також прицмокували язиками. І все ж Нетребчука не полишало відчуття, що то один із них, то другий ні-ні та й пронизував його швидким і настороженим поглядом. Одразу ж за компанією сивого товстуна читала товстелезну книгу старенька світлошкіра мулатка. На її плече спиралася кучерява голова чоловіка. Вона раз у раз обережно обтирала носовичком піт з його чола. Через кілька вільних рядів про щось стиха перемовлялися хлопець з нульовою стрижкою і дівчина, обоє в однакових білих тенісках. Зненацька дівчина різко змахнула рукою, і Нетребчук виразно почув її гнівне: “Та досить уже туркотіти одне й те саме!”

“Господи, невже свої?! За тридев’ять земель, тут, у салоні чужого розмальованого літака, серед кількох десятків негрів, арабів і мулатів?!” Повагавшись (адже сваряться люди), він усе-таки підійшов до них. Багажні сітки й крісла довкола них були вщерть заставлені сумками й пакунками різних розмірів. “А, знай наших!” — подумав Іван й усміхнувся.

— Перепрошую, адже ви з Радянського Союзу? — Нетребчук ніяково дивився на дівчину.

Та звела на нього здивований погляд, затим широко всміхнулась у відповідь:

— Оце так зустріч!

— Дмитро Володенко, хірург, — не встаючи, простягнув Іванові руку хлопець. — А це моя дружина, Катерина Олександрівна… А вас які вітри занесли в Африку?

— Я інженер-нафтовик… Іван Нетребчук. Знаєте, три роки не був удома, а на буровій самі лише африканці, хоч вовком вий, навіть деякі наші слова почав забувати. — Щаслива посмішка не сходила з Іванового обличчя.

— А ми були у відпустці, минулого літа. Теж летіли через Париж. Та ви, Ваню, сідайте, в ногах правди немає. — Катерина забрала з крісла сумку й переставила її чоловікові на коліна. — Париж він завжди Париж. Побуваєш там раз — і залишиться він у тобі на все життя… Вам ще не доводилося бувати в Парижі? — вона замріяно дивилася кудись повз Нетребчука.

— Ні, ще не доводилось, — якось по-школярськи відповів Іван і зиркнув на Дмитра.

Той не зводив іронічного погляду з дружини.

— Париж він завжди Париж, — повторила Катерина. — Яка навкруг вишуканість і модерн! А магазини… Цього разу обов’язково куплю собі в Парижі найдорожчі духи і найсучаснішу вечірню сукню… чорну. Ні, краще бордову, до підлоги, й такі самі черевики. — Гарні, ледь вибалушені сірі очі її світилися одухотворенністю.

— Годі, накуплялись… Уявіть собі, Іване, моя люба дружинонька вирішила все африканське вбрання поскуповувати. — Воловоденко широким помахом руки, в якій був затиснутий пластмасовий стаканчик із коньяком, обвів пакунки й валізи. — А мені — скажу не повірите — заборонила навіть і думати про машину… Машина їй, бачите, непотрібна, бо її не можна на себе вдягнути… — Дмитро й далі відверто іронічно дивився на дружину.

— Скільки можна одне й те саме торочити? — Катерина сердито звела вискубані бровенята. — А ви, Ваню, все, що треба, купили?

— Та, — Нетребчук розвів руками, — все ніколи було, робота… Може, в Парижі дещо придбаю для матері й молодших брата і сестрички… Звичайно, з вашою допомогою, Катю, — додав.

— О, на цьому вона добре знається… Це ж не за операційним столом по кілька годин стояти або хворих на СНІД уговтувати, щоб не вкоротили собі віку. — Воловоденко ковтнув коньяку й примружився. — А може, земляче, давай по нашому, по-слов’янськи, відзначимо зустріч, у мене тут дещо є, — він шарпнув до себе один із пакунків.

— Та я не дуже охочий…

— А мій і до землі не почекає, — урвала Нетребчука Катерина. — І кількох годин не може витерпіти без цього зілля. — Вона гидливо зморщилася.

Її засмагле під африканським сонцем обличчя стало схожим на запечене яблуко.

Іван подумки дорікнув собі, що так необачно встряв у чужу балачку — але ж свої, як утерпиш, щоб не перекинутися бодай кількома словами. Нараз Катерина, прикриваючи долонею рота, позіхнула й звела на Івана засновані поволокою очі.

— Оце, Ваню, три ночі не могла склепити повік, пакувала й перепаковувала, щоб компактніше було.

— Авжеж, авжеж, — Нетребчук підвівся, винувато всміхнувся Катерині, коротко кивнув Дмитрові й потупцяв у кінець салону, де залишив свою сумку.

“Чому, через які обставини людина добровільно прирікає себе на рабство, адже народжується вона вільною. Ба, навіть із відчуттям окриленості. Може, з роками, воля їй набридає, крила важчають (леле, як же тяжко буває ними змахнути) й несамохіть зринає бажання комусь належати. І віддає себе чоловік у руки жінки, та ж натомість з іще більшою радістю падає ницма перед чоловіком…” Такі думки частенько соталися в ньому, й він підсвідомо вловлював у них відлуння не такого вже й далекого юнацтва: чи не сформувався в нього комплекс жінконенависництва як реакція на безглузду й таку несправедливу смерть Лесі? Втім, загнати свої думки кудись у далекий кут, аби не зринали вони зовсім, уже не міг.

“Усе-таки як недосконало створена людина — бо ж скільки у ній суперечностей… Адже сам собі кажу: життя є гра, і гра є життя. Тож кожна нова роль по-своєму цікава й треба її вивчити. Мене ж бо після Лесиної смерті ніколи не полишало відчуття ілюзорності навколишнього життя, відчуття тимчасової гри… От і ці, нинішні, спричинені сваркою випадкових попутників роздуми… гра з самим собою… А чи реальність оцей завислий над клубами хмар літак і калейдоскопічне дійство в його розцяцькованому малюнками череві? Гра… Все гра, в якій один з поперед одного волаємо: не чіпай, не смій навіть торкнутися мого бога… наших богів… Чому і ким у людині закладено бажання принизити ближнього свого?.. Може, щоб самому, бодай у власних очах, вирости”. — Іванові думки ставали уривчастими. Свідомість його поволі туманіла, повіки важчали…

Нетребчук уже не бачив, як неквапом підвівся зі свого місця старший з арабів-“місіонерів” й, оглядаючи з-під примружених повік пасажирів, пройшовся туди й назад, розминаючи затерплі після довгого сидіння ноги. Він стиха перекинувся кількома словами з огрядною патронесою дівчат-негритянок, і та, реготнувши, згідливо закивала головою. Його молодший супутник, поглянувши на годинник, жбурнув журнал у багажну сітку і весь якось напружився, час од часу кидаючи позирки в бік сивого товстуна з незмінною сигарою в роті. Араб уже давно помітив, що двоє охоронців, які сиділи позаду товстуна, по черзі озиралися на нього, а ті, що сиділи попереду, невідривно пасли очима його старшого товариша. Коли старший араб, побалакавши з патронесою, повернувся на своє місце, молодший одразу ж поділився з ним своїми спостереженнями. Однак, вочевидь, це не було для старшого новиною, бо він рішуче, немов од надокучливої мухи, відмахнувся від нього й голосно звернувся до стюардеси, яка саме з’явилася в салоні:

— Дорогенька, принесіть-но нам пляшку гавайського рому і коробку кубинських сигар. — А по хвилі, коли та вже повернулась, аби йти, додав трохи тихіше: — І туалетну кімнату, дорогенька, відчиніть, будь ласка.

Щойно стюардеса зникла в проймі дверей, як араб поволі підвівся, підхопив свій “дипломат”, парасоль й попростував на вихід. Молодший, прихопивши те ж саме, подався слідом за ним. Тільки-но зачинились за ними двері салону, як рухи їхні, поведінка нараз змінилися: куди поділась неквапливість і статечність. У кілька скоків були вже в туалеті й, зачинившись там, стали гарячково, але зі знанням справи, розкручувати свої парасолі на частини й знімати ручки “дипломатів”. Маніпулюючи всім цим, за півхвилини зібрали два довгоствольних пістолети з глушниками. Тоді познімали великі срібні хрести й розділили їх на дві частини. З кожної дістали по обоймі патронів і відмичці. Все, що лишилося від парасолей, вони поскладали в “дипломати”, а частини хрестів знову з’єднали й повісили на шиї.

— Живим не повинен залишитись ніхто: ні штурман, ні радист, а насамперед стріляй у льотчиків, — стиха наказав старший араб і смикнув за ручку унітаза. — Коли впораєшся, передай на базу, що покидаємо літак над квадратом 16-Г. Отже, хвилину на ліквідацію екіпажу, дві — на зв’язок, ще хвилину на непередбачені обставини. Рівно через чотири хвилини знову зустрічаємось тут. З богом… Будь спокійним, не метушись. Пам’ятай:; салон тримаю під контролем.

Молодший мовчки кивнув, сунув пістолет за пазуху і майже бігцем подався до дверей кабіни льотчиків. Старший вийшов слідом, роззирнувся довкіл і відмичкою зачинив двері туалету, де залишилися “дипломати”. Дочекався, поки напарник, уважно оглянувши замкову шпарку кабіни пілотів, встромив у неї свою відмичку, затим неспішно подався до салону.

Голова сивого товстуна лежала на бильцеві крісла, повіки були стулені, але він не спав, а безнастанно пускав у стелю клуби духмяного диму. Свою пухленьку жовту теку міцно затис під пахвою, його молоді супутники підозрілими поглядами зустріли старшого араба, який, повернувшись у салон, кинув на ходу кілька жартівливих слів патронесі дівчат-африканок і почовгав на своє місце. Негри-охоронці пошепотілися між собою, й один із них пересів до товстуна.

Іван Нетребчук, молоде подружжя Дмитро і Катерина Воловоденки дрімали. Ловили носом окунців і решта пасажирів, лише кілька безтурботних дівчат-африканок, не помічаючи підозрілого дійства в салоні, про щось навперебій розпитували стюардесу, яка брала з таці й роздавала їм шоколадні цукерки в кольорових обгортках. Певне, стюардеса сказала дівчатам щось дотепне, бо нараз вибухнув гучний сміх.

Той сміх розбудив Воловоденка. Він підвів голову ї, через силу звівшись на затерплі ноги, обережно протиснувся між коліньми дружини й переднім кріслом. Озирнувшись на еплячого Нетребчука і трохи постоявши, рушив до дверей. Роздавши цукерки, слідом за ним пішла й стюардеса.

Старший араб провів їх знепокоєним поглядом, поволі підвівся, але, зиркнувши на годинник, знову сів. Стюардеса наздогнала Дмитра біля дверей туалету, які він намагався відчинити і ніяк не міг. Дівчина теж поторгала нікельовану ручку, стенула плечима, кинула коротке: “Вибачте” і, відчинивши двері своїм ключем, повернулася, щоб іти в кабіну екіпажу.

Дмитро, вгледівши в туалеті два “дипломати”, на якусь мить розгубився, тоді різко шарпнув двері на себе, щоб вийти, й нараз уперся поглядом у спину стюардеси, котра насувалася на нього. Зненацька хтось із силою вштовхнув стюардесу в туалет, так що вона ледь не ебила Воловоденка з ніг. Вдарившись потилицею об скло Ілюмінатора, дівчина неприродно розплющеними очима дивилася на двері. За секунду в проймі виросла масивна постать молодшого араба з пістолетом у руці. Свій піджак, галстук і хрест він, мабуть, залишив у кабіні пілотів, бо зараз на ньому була лише голуба сорочка з розхристаним коміром. Рука, в якій був міцно затиснутий пістолет, дрібно тремтіла, й борлак смикався вверх-вниз. Дмитро, одним поглядом охопивши все’це, заціпенів за дверима. Ще не помічаючи хлопця, терорист добув із кишені запасну обойму і тремтливою рукою намагався вставити її в пістолет. Проте не встиг: Воловоденко несподівано для себе з усього маху вдарив його дверима. Все сталося так миттєво, що ні сам Дмитро, ні зблідла на лиці стюардеса навіть не встигли усвідомити, що діється.

Доки Воловоденко і стюардеса розгублено дивилися, то один на одного, то на терориста, що нерухомо лежав долілиць, знепритомнівши від сильного раптового удару, другий терорист, підвівшись із крісла, позіхаючи та хрестячись на ходу, дрібно покрокував на вихід. Тільки-но він порівнявся з негром-товстуном, підхопилися два охоронці й подалися назирці за ним. Араб, здавалося, не помітив цього, але, відчинивши двері до багажного відсіку, блискавично вихопив із внутрішньої кишені піджака пістолет…

Про що не знали пасажири борту 13–86

В уже знайомій нам віллі на березі океану той самий підстаркуватий пан з борідкою і в рогових окулярах щось ретельно вимірював лінійкою на карті. Він не чув, як зайшов до кімнати секретар, і навернувся лише на його голос.

— Шефе, щойно отримана шифрована радіограма вік аль-Халіді з борту 13–86. Операція проведена успішно, вони з напарником приземляться на портативних парашутах у квадраті 16-Г, — крижастий секретар-араб не міг приховати вдоволення, і голос його звучав замалим не урочисто.

Пан з борідкою не зводив із нього пильного погляду.

— Попередьте всі наші пости в очікуваних районах катастрофи літака. Вони будь-що повинні першими встигнути до нього і забрати потрібні матеріали, звичайно, якщо ті не згорять. Коли ж, боронь боже, не встигнуть, тоді нехай діють відповідно до ситуації, але дозволити, щоб матеріали, які, без перебільшення, мають стратегічне значення, потрапили до чужих рук, ніяк не можна. Це означатиме… — бородань узяв до рук чотки, помовчав, щось обмірковуючи, затим розпорядився: — Ідіть і віддайте наказ оперативному відділу, а тоді терміново з’єднайте мене з центром.

— Шефе, які будуть вказівки на випадок, якщо з центру поцікавляться, чому розбився напарник аль-Халіді?

— Скажете, що не розкрився портативний парашут. Мовляв, перша експериментальна партія, жодних гарантій… Усяке може трапитись… Аль-Халіді після приземлення треба негайно переправити в Австралію на нелегальне становище. Комп’ютер в аеропорту, напевне, зафіксував усіх пасажирів борту 13–86, і цілком може статися, що після катастрофи люди Сивого стануть дошукуватися: чому та як?

— Зрозуміло, шефе. Завтра вранці аль-Халіді буде в Австралії. — Секретар ще якийсь час постояв, чекаючи нових розпоряджень, а затим нечутно подався на вихід.

У дверях його наздогнав голос хазяїна:

— Тільки-но наші люди підберуть аль-Халіді, зразу ж повідомте мене…

Хроніка рейсу 13–86 (16 год. 53 хв.)

Тим часом у багажному відсіці борту 13–86 сивий товстун, затиснувши під пахвою лівої руки жовту теку й попихкуючи сигарою, допитував зв’язаних терористів. Крім них, тут іще були троє молодих негрів, які клопоталися біля свого пораненого товариша, що спливав кров’ю, а також Дмитро і стюардеса. Вони стояли звіддаля, ближче до кабіни пілотів і, видно було по їхніх скам’янілих обличчях, що не отямились і досі.

Раптом товстун вийняв сигару з рота і тицьнув нею в щоку старшому терористу, аж засмерділо паленим, вилаявся і млявим порухом руки підкликав своїх охоронців. Потім, трохи подумавши, тим самим жестом підкликав і Дмитра з стюардесою. Пильно оглянувши кожного, він знову недбало сунув сигару в товстогубий рот і, важко дихаючи, заговорив:

— Ці тварюки хотіли розправитись зі мною, та не на того натрапили… Граються в мовчанку, але я витягну з них усе… А зараз треба щось робити — ці покидьки, наче куріпок, перестріляли льотчиків і хотіли вистрибнути з парашутами, а нас усіх залишити з носом… Тварюки… — Товстун знову тицьнув сигарою в лице старшому.

— Ignis non extinguitur igne,[4] — Воловоденко схопив Сивого за руку.

— Що?! — товстун люто вирячився на хлопця, тієї ж миті два його охоронці стали пообіч нього.

— Я кажу, що вогонь не гасять вогнем, — повторив Дмитро фразу англійською.

Товстун зневажливо скривився і повернувся до стюардеси.

— На який маяк була настроєна бортова радіостанція?

— На радіомаяк аеропорту Тріполі, там ми мали заправлятися…

— Значить, пального залишилось на якихось п’ятдесят — п’ятдесят п’ять хвилин, — втрутився в розмову один з охоронців Сивого.

Той, ніяк не зреагувавши на репліку, тоном наказу ввернувся до стюардеси:

— Не гайте часу, любонько, йдіть і налагодьте зв’язок із Тріполі… Повідомте, що сталося з екіпажем, запитайте, може, порадять щось, а ми продовжимо бесіду з цими тварюками…

— Я… я не дуже розуміюсь на тому, — розгублено дивилася на товстуна дівчина.

— Я вам допоможу, — підоспів їй на поміч Воловоденко.

Коли стюардеса й Дмитро квапливо подалися до кабіни льотчиків, Сивий кивнув одному з молодиків, і той рушив за ними.

У кабіні перед ними постало жахливе видовище: всі шість членів екіпажу лежали в різних позах на підлозі. Щиток приладів, крісла, стіни, скло ілюмінаторів були заляпані кров’ю. Дмитро, пойнятий жахом, закрив очі й підніс до рота хусточку. Стюардеса, глянувши на те жахіття, стрімко вискочила назад, у багажний відсік, але ва якусьхвилину повернулася. За її спиною стовбичив один з підручних товстуна.

На якій частоті працював тріпольський аеропорт, стюардеса не знала, і скільки вона разом з Дмитром не викликала його, в ефірі панувало мовчання.

— Напевно, терористи працювали на рації й навмисне збили частоту, — поглянувши на охоронця, сказав Воловоденко.

Той кивнув головою і наказав просити допомоги у всіх, хто їх. почує на будь-якій частоті. Стюардеса негайно передала в ефір прохання про допомогу англійською, італійською та французькою мовами. Затим її змінив Дмитро і сказав те саме арабською і російською.

Негр-охоронець, почувши російську, помітно насторожився, мить повагався і заквапився до шефа.

Про що не знали пасажири борту 13-86

У кімнату бороданя на приокеанській віллі стрімко вбіг секретар-араб:

— Шефе, — голос його тремтів, — перехоплено радіограму з борту…

— Яка ще до біса радіограма? — бородань відірвався від споглядання океанських хвиль і крізь скельця окулярів невдоволено глипнув на секретаря.

Той, трохи пом’явшись, почав читати:

— Всім, всім, всім… На борту рейсу 13–86, який повинен був заправлятися в Тріполі, терористи вбили членів екіпажу… Літак на автопілоті… Просимо допомоги…

Бородань вихопив із рук секретаря радіограму. Швидко пробіг її очима, зіжмакав і швиргонув на підлогу.

— Неймовірно… Що повідомляють із постів? — нервово кинув на стіл чотки, ніби вони заважали йому.

— Борт 13–86 летить своїм курсом…

Хроніка рейсу 13–86 (16 год. 53 хв.)

Поки Воловоденко і стюардеса посилали в ефір сигнали SOS, сивий товстун і два його помічники допитували терористів. Ті зволікали з відповіддю, молоді негри розлючено копали їх ногами.

— Хто наказав вам перестріляти екіпаж й організувати катастрофу? — не виймаючи з рота сигару, допитувався Сивий.

Обидва терористи, зціпивши зуби, лише невизначено стенули плечима, мовляв, цього ми не знаємо. А отримавши чергову порцію стусанів, з ненавистю відвернули голови від своїх мучителів.

Нарешті товстун, здається, зрозумів, що допит з тортурами нічого не дасть — терористи, певно, з тих фанатиків, які, хоч на шматки батуй, мовчатимуть до скону. Він вирішив змінити тактику.

— Гаразд, я вас розумію, — прибрав він примирливого вигляду. — Вірність присязі, обов’язку й таке інше… Я ціную відданих людей… Але скажіть, звідкіля вашим босам стало відомо, що документи в мене? Невже за мною стежили весь тиждень, поки тривали переговори?

— Ми нічого не знаємо, — заговорив врешті старший із терористів. — Нам доручили конкретну справу, пообіцяли гарненько заплатити в твердій валюті, інше нас не цікавило.

— Що ж, це схоже на правду, таким негідникам, як ви, справді довіряти нічого не можна, — запально докинув один із молодих негрів.

— А хто повинен був підібрати вас на землі й де конкретно ви мали приземлитись? — знову втрутився товстун.

— Цього ми теж не знаємо. Десять хвилин тому ми повинні були стрибнути з портативними парашутами, а хто і що, це вже нас не обходить, — цідив крізь зуби старший араб.

— Чи вміє хто-небудь із вас керувати літаком? — товстун не зводив пильного погляду з терористів.

— Ні, — відповіли вони водночас.

— А який принцип дії портативного парашута?

— Такі парашути, як мені відомо, застосовуються вперше, на них немає й сліду металу, і щоб підготувати їх до розкриття, потрібні тренування й уміння… Вам того ніколи не зробити, — зловтішно заговорив молодший араб.

— Скільки для цього потрібно часу? — видно було, що товстун уже втрачав терпець.

— Півтори-дві хвилини…

— Ви можете врятувати своє підле життя, якщо підготуєте парашути…

— Шефе, гадаю, цього не слід робити, — підступив до товстуна один з охоронців, — надто великий ризик. Ця наволоч — пішаки, але небезпечні свідки, й їм, може статися, підсунули несправні парашути…

Товстун ще більше насупився, важко засопів, але не відказав нічого, натомість повернувся до Воловоденка й стюардеси, які виходили з кабіни екіпажу.

Про що не знали пасажири борту 13-86

У той самий час, коли на літаку допитували терористів, бородатий пан з вілли на березі океану ходив по кімнаті з кутка в куток і знервовано цокав чотками. Тільки-но секретар несміливо прочинив двері, як він уже підскочив до нього.

— Шефе, на проводі центр…

Бородань кинувся до апарата й схопив трубку.

— Слухаю…

— Що там у вас, Хайлендсе, трапилось? — почувся в трубці невдоволенні рипливий голос. — Чому вчасно не інформуєте?

— Борт 13–86 летить своїм курсом на автопілоті, з нього послано в ефір радіограму про допомогу.

— А що чути від аль-Халіді?

— Мовчить… Про його долю поки що нічого не відомо… Гадаю, він із напарником потрапили до рук Сивого.

— Ви усвідомлюєте, що говорите, Хайлендсе?! — рипіло в трубці. — Якщо, чорт вас побери, ці документи потраплять на сторінки преси, ви уявляєте, що зчиниться?.. Хто погоджував деталі операції?

— Я-а-а, — ледь спромігся на голос зблідлий, мов мрень, бородань.

— Чому ж ваші люди не вивели з ладу рацію на літаку?

— Певне, щось їм завадило…

— А чи не простіше було знищити документи, а заразом і команду цього політичного авантюриста ще в аеропорту?

— Багато шуму і мало шансів на успіх…

— Як думаєте діяти далі, Хайлендсе?

— Найстрашніше для нас — радіозв’язок на борту 13–86. Сивий може з відчаю розголосити зміст документів…

У трубці довго мовчали.

— Не думаю, Хайлендсе… Не в його інтересах, щоб про це довідались… його політичні супротивники. Мене більше непокоїть інше: а що як знайдеться на борту пасажир, знайомий з льотною справою?..

— Виключено: біографії всіх пасажирів нами вивчені, в них немає й натяку на те, що хтось коли-небудь мав справу з літаками.

— А як із пальним?

— Заправлятися літак повинен був у Тріполі. Наші спеціалісти підрахували — пального вистачить щонайбільше до Сіцілії.

— Що ж, це добра новина. Сподіватимемось на краще…

— А може, — нерішуче почав бородань, — все-таки зв’язатися з нашими друзями: нехай про всяк випадок піднімуть у повітря над Середземним морем пару винищувачів… Не завадило б також, аби підводний човен простежив за літаком над морем…

Хроніка рейсу 13–83 (17 год. 04 хв.)

Повідомлення стюардеси про розладнану радіостанцію і послані в ефір сигнали про допомогу, здається, дещо заспокоїли сивого товстуна.

— Нас обов’язково хтось мав почути, хоча зверталися ми, по суті, ні до кого, навмання, бо ж не знаємо ні частот найближчих аеропортів, ні частот паралельних рейсів, — сказав Дмитро.

— Що ж, будемо чекати, — негр пильно поглянув на Воловоденка. — А як ви, росіянин, опинились тут?

— Працював у Африці хірургом, а тепер через Париж лечу додому. — В душі Дмитра закипала лють, і він ледь стримував себе, щоб не крикнути у вічі цьому нудотному товстунові щось різке.

Втім, угледівши пораненого охоронця, який безперестанку стиха стогнав, підійшов до негра, що сидів навиочіпки біля товариша.

— Може, я чимось допоможу?

Той нічого не відповів, лише тицьнув пальцем у живіт, мовляв, чим тут зарадиш.

— Йому може допомогти тільки бог, — утрутився товстун. — Ви, — кинув важкий погляд у бік Воловоденка, — ходіть до салону й чекайте, доки не покличемо. А ви, любонько, — звернувся до стюардеси, — йдіть до рації, повторіть сигнал біди…

Коли Воловеденко повернувся в салон, більшість пасажирів, нічого не підозрюючи, спокійно спали, тільки патронеса дівчат-африканок мляво гортала ілюстрований журнал і за кілька рядів од неї гуртик її вихованок — либонь, з однієї місцевості чи племені — ледь чутно співали якусь журливу пісню.

Катерина зустріла чоловіка знайомим іронічним поглядом, навіть не помітивши його знервованості.

— Щось надовго зник… Може, знайшов нарешті товариша до чарки? — відверто глузувала вона.

— Приїхали… — Дмитро наче не чув її, стомлено опустився в крісло поряд із дружиною й нервово захихотів.

— Що значить “приїхали”? — не второпала Катерина.

— На той світ, люба дружинонько, на той світ… — Воловоденко перестав хихотіти, вп’явся поглядом в одму цятку й заціпенів, навіть не помічаючи стюардесу, котра робила йому якісь знаки.

Лише коли та підійшла й торкнулася його плеча, отямився:

— Ага, ага, я зараз…

Провівши стюардесу поглядом, він нахилився до вуха дружирі й гарячково зашепотів:

— Каюк нам усім, розумієш, каюк… Летимо на автопілоті… через півгодини закінчиться пальне…

— Послухай, чоловіче, не верзи дурниць. Ти, либонь, таки хильнув зайвого… А може, захворів?.. — торкнулася рукою чола.

— Ви усі ще нічого не знаєте… Піди в кабіну пілотів, поглянь на калюжі крові. — Він затулив обличчя долонями.

Катерина схопила чоловіка за руки, щосили шарпнула на себе.

— Розкажи до пуття, що там сталося? Воловоденко дивився на неї порожніми очима, наче не бачив.

— Нема чого розповідати… Через півгодини всім нам каюк, летимо на автопілоті, льотчиків терористи перестріляли…

Катерина безпомічно заозиралася довкіл, тоді підхопилася, підійшла до Нетребчука, розштовхала його.

— Ва-а-а-ню, прокиньтесь, чуєте… Ми на автопілоті… Прокиньтесь, Ваню…

Іван зі сну ніяк не міг второпати, чого від нього хочуть. Нарешті прокліпався, підійшов до Воловоденка.

— Отакої, земляче, весь екіпаж терористи перестріляли, — права щока в Дмитра дрібно посмикувалася. — Летимо на автопілоті… Каюк нам… — Він знову неприємно захихотів і, незважаючи на те, що дружина щосили торсала його за рукав, хихотів доти, поки до них не підійшла стюардеса й один із молодиків сивого товстуна.

— Треба обережно попитати в пасажирів, може, хтось із них за штурвалом літака сидів, знає, що й до чого, — стюардеса знеможено сіла у вільне крісло.

Негр втупився у Воловоденка:

— Зробимо так: ми з міс пройдемося рядами, а ви мерщій до рації…

— Та йди ти зі своєю рацією…

— Будь мужчиною і не ганьби себе й мене перед людьми, — з притиском мовила Катерина, яка, на відміну від чоловіка, тримала себе в руках.

— Ага, звичайно, йду… — Воловоденко підхопився і став метушливо щось шукати в кишенях.

— Дмитре, я з вами, — підвівся й собі Нетребчун.

Воловоденко махнув рукою і непевною ходою попрямував до багажного відсіку. Слідом за ним подався й Іван.

Ні Іван Нетребчук, ні Дмитро й Катерина, певне річ, сном-духом не відали, що в той самий час, коли тривала їхня невесела балачка, в двох місцях, за тисячі кілометрів одне від одного відбувалися ще дві розмови.

Про що не знали пасажири борту 13-86

На двоповерховій віллі підстаркуватий пан з борідкою в черговий раз викликав свого секретаря:

— Що нового повідомляють наші радіомаяки і пости спостереження? — напосівся він на араба, щойно той прочинив двері.

— Усе, як і раніше: борт 13–86 летить на автопілоті своїм курсом…

— На скільки часу вистачить пального?

— За підрахунками оперативного відділу приблизно на півгодини.

Поглянувши на настінний годинник, бородань узяв зі столу лінійку й знову заходився щось вимірювати на карті.

За тисячі кілометрів од двоповерхової вілли, що на березі океану, в самому центрі Москви, в одній із просторих кімнат високого гранітного будинку, зібралося за столом три чоловіки. Господарем кабінету був молодявий, зарано розповнілий чоловік. Він і почав розмову, звертаючись із запитанням до худорлявого середніх літ чоловіка, котрий сидів праворуч.

— Яка є додаткова інформація про борт 13–86?

— На борту, виявляється, летять троє радянських громадян, а також один із лідерів опозиції, який брав участь у відомій вам засекреченій зустрічі представників усіх опозиційних до народного уряду груп. На зустрічі, про що нам стало відомо лише сьогодні, були також представники деяких західних спецслужб…

— Що ж, мета терористичного акту прояснюється, — тарабанив пальцями по столу господар кабінету. — Тепер найголовніше завдання — врятувати пасажирів… Що чути з наших африканських і арабських посольств?

— Послам доручено негайно зв’язатися з урядом тих країн, над якими пролітатиме борт 13–86, і попросити їх проконтролювати засобами протиповітряної оборони політ над їхніми територіями, — вступив у розмову третій, також середніх літ чоловік, який сидів лівобіч. — Паралельно летить наш рейсовий Ту-154, з півдня Африки на Рим і Москву. Командир корабля отримав розпорядження максимально зблизитися з бортом і спробувати налагодити зв’язок по рації.

— Хто командир рейсового?

— Пілот першого класу, досвідчений, уже кілька років літає на міжнародних трасах…

— Зрозуміло… Зверніться ще раз до наших посольств, щоб усіма можливими засобами сприяли організації контролю за польотом борту 13–86. Не можна випускати літак з поля зору й на хвилину… Особливо над Середземним морем… Ті, хто організував акцію, спробують досягти своєї мети будь-яким шляхом.

— Це враховано. Наш пасажирський теплохід, а також італійські, французькі й грецькі кораблі попереджені… І ще одне: з аеропорту Тріполі вил]тае назустріч бортові рейсовий американський “Боїнг-747”, але без пасажирів. Він спробує, якщо пощастить, перекинути туди другого пілота…

— Ризикована справа…

— У світовій льотній практиці таке траплялося… Іншого виходу немає…

— Може, на борту є людина, знайома я авіасправою?

— Поки що на це питання відповіді не маємо, — мовив чоловік, котрий сидів праворуч. — З’ясовуємо… Коли наш рейсовий Ту-154 налагодить радіозв’язок з бортом, дізнаємося напевне…

В аеропорту Тріполі трапом американського “Боїнга-747” квапливо сходять пасажириї європейці, араби, африканці, кільканадцять японців… На обличчях у них здивування, навіть розгубленість.

— Чому нас посадили в Тріполі, адже тут не передбачалося зупинки? — спантеличено запитує дідок-японець у своєї супутниці.

— Вочевидь, як завжди, неполадки, — розводить руками та.

Біля бензозаправників рвійно походжав командир літака. Несподіваний подув з моря скуйовдив його довгий світлий чуб. Він одним порухом руки закинув волосся назад і заходився допомагати бензозаправникам від’єднувати патрубки. Через хвилину-другу запрацювали двигуни: літак повільно рушив з місця. Пасажири “Боїнга-747” з тераси аеропорту проводжали його здивованими поглядами аж доки, круто не розвернувшись над аеродромом, він не зник за хмарами…

Тим часом у кабіні пілотів рейсового Ту-154, що летів із півдня Африки на Рим і Москву, радист уже захрип, викликаючи борт 13–86.

— На своїй частоті 112,7 мегагерц борт не відповідає, — нарешті повідомив він командира.

— Може, змінили частоту, спробуйте знайти їх на сусідніх…

Радист почав зосереджено крутити коліщатко частот, безнастанно повторюючи англійською: “Борт 13–86. Борт 13–86…” його зусилля не були марними: на частоті 112,3 мегагерц почувся тремтливий жіночий голос: “Я — борт 13–86, чую вас”…

— Я — борт 17–02, лечу паралельним курсом. За три-чотири хвилини буду поряд із вами, тримайте зв’язок на цій частоті…

Хроніка рейсу 13–86 (17 год. 13 хв.)

Іван Нетребчук остаточно прочумався від короткого, але глибокого єну лише тоді, коли вони з Дмитром зайшли у багажний відсік і по вухах в них різонуло передсмертне хрипіння пораненого негра. Поряд з ним сиділи на валізах два його товариші, вони щось стиха бубоніли, наче молились. А далі, в самому кутку, бік у бік лежали зв’язані араби-терористи. Старший — обличчям до входу, і на ньому добре було видно синці, гулі й опіки.

Доки хлопці роззиралися на всі боки, повернулася стюардеса.

— Опитування пасажирів нічого не дало, жоден ніколи не мав справи з літаками, — зітхнула вона.

— Це каюк, — на обличчі Воловоденка легко читалися розгубленість і приреченість.

Його покусані губи стали схожими на розкривавлену рану.

— До нас ось-ось має наблизитись ваш, радянський, літак, може, вони зможуть чимось зарадити… — стюардеса з надією переводила погляд з Дмитра на Івана. Проте Дмитро, у відчаї махнувши рукою, почвалав назад у салон.

Сивий товстун, здавалося, відмежувавсь од усього, що діялося на борту. Він зосереджено переглядав папери зі своєї грубої жовтої теки: декотрі рвав на дрібні шматки, інші складав стосиком на сидіння поруч.

У багажному відсіку два молодих негри уважно оглядали щільно складені портативні парашути, смикали пластмасові гачки й кільця, але жоден не розкривався. Ще один негр, схоже, найстарший серед них, укляк над померлим товаришем і щось стиха промовляв, може, відпускав тому гріхи земні чи молився за упокій. Іван і стюардеса все ще етояли біля дверей до кабіни екіпажу, де їх залишив Воловоденко, і, здавалося, не знали, що їм робити.

— Борт 13–86, борт 13–86… — нараз долинуло з кабіни.

Обидва стрімголов кинулися туди.

— Чую вас, — гучним, але надміру тремтливим голосом гукнула стюардеса в ефір.

— Бачимо вас, ідемо паралельним курсом… Чи в на борту людина, знайома з управлінням літаком?

— Немає… — приречено прошепотіла дівчина.

Іван, трохи повагавшись, узяв із рук стюардеси мікрофон:

— Є людина, яка колись літала на планерах…

— Це вже щось, — почулось у відповідь. — Хто вона?

— Я, Іван Нетребчук, інженер-нафтовик…

— Ваня?! Свій! Та це ж чудово… — перейшов співрозмовник на російську мову. — В нашому екіпажі теж два Івани… Так от, Ваню… Сідай за штурвал і виконуй усі мої команди… І пам’ятай головне — жодного різкого руху, все робити неспішно, плавно і лише за моєю командою… А зараз поглянь ліворуч од себе на датчик наявності пального.

— Бачу, уже миготить червоним…

— Зрозуміло… Будь спокійним, друже… Підлітаємо до Середземного моря…

Стюардеса здивовано й водночас із надією невідривно дивилася на Івана. Він відчув її погляд, бо зненацька обернувся й підбадьорливо всміхнувся їй.

Про що не знали пасажири борту 11-86

Бородатий пан в рогових окулярах останні півгодини ніяк не міг заспокоїтись, він усе міряв рвійними кроками кімнату — від японського телевізора, над яким висіли лев’яча і гепардова шкури, до вікна зі склом синюватого полиску, що за ним третій день не вгавав шторм. У надмірній поривчастості його рухів психоаналітик убачив би щось, може, навіть фатальне. Він тан поринув у думки, що не помітив, як до кімнати прослизнув секретар. І тільки коли той двічі несміливо кахикнув, уп’яв у нього водцві, бляклі очі.

— Шефе, наш радіомаяк у районі Тріполі передав, що поряд із бортом 13–86 летить радянський рейсовий літак Ту-154. Вони налагодили між собою зв’язок. Нашим вдалося почути, що на борту 13–86 в якийсь планерист… Він сів за штурвал і виконує команди рейсового…

— Що за рейсовий, звідкіля він взявся? — бородань схопив зі столу чотки й знервовано зацокав ними.

— Рейдовий на Москву через Рим, але він, як і борт 13–86, у Тріполі має заправлятися…

— Значить, в обох пальне закінчується…

— Гадаю, що так, шефе…

— Де вони зараз?

— Підлітають до Середземного моря.

Бородань підійшов до карти, зняв і протер носовичком окуляри, затим пильно подивився на неї й задоволено гмукнув.

— Це добре, рейсовий змушений буде відвернути на заправлення, а борт, як тільки закінчиться пальне, рухне в море або ж на Сіцілію.

— За нашими розрахунками, до Сіцілії він не дотягне, — нагадав секретар. — Хіба що потрапить у супутні повітряні струмені.

— Що ж, це не завадить їм рано чи пізно зіткнутися з водою чи землею, але мене непокоїть цей планерист… Ще, хай бог милує, підсуне якусь свиню…

— Виключено, шефе. Планер — це планер, а сучасний літак — зовсім інша справа… Але, коли дозволите пораду: треба все ж таки убезпечити себе від будь-яких несподіванок…

— Авжеж, авжеж, я теж про це думаю. З’єднайте мене з центром.

Секретар вийшов, а бородань зняв трубку телефону.

— Доповідає Хайлендс, — рівним голосом почав він. — Гадаю, що борт 13–86 приречений остаточно, пальне закінчується саме над Середземним морем.

— Ви, Хайлендсе, гадаєте чи переконані в цьому?

— Переконаний… Тобто майже переконаний. Проте вважаю не зайвим, аби винищувачі наших друзів вилетіли назустріч борту. Через десять хвилин він залишиться над морем один, десь між Лівією та Сіцілією…

— А про те, що треба на цей час “засліпити” всі довкружні радари, ви подумали? — сердито пролунало в трубці. — Свої огріхи треба підчищати самому, Хайлендсе, — уже дещо спокійніше прорипів голос. — Гаразд, Хайлендсе, лише на знак нашої давньої дружби в Латинській Америці спробую допомогти вам… А що з аль-Халіді? Чи є від нього якісь сигнали?

— Немає, — повагавшись, відказав бородань. — Вочевидь, вони з напарником таки потрапили у лабети Сивого…

— Школа… Таких, як аль-Халіді, у нас негусто…

— За кілька хвилин після розмови Хайлендса з центром із невеличкого, вправно замаскованого у піщаних дюнах військового аеродрому одночасно злетіли два винищувачі без розпізнавальних знаків.

Хроніка рейсу 13–86 (17 год. 22 хв.)

Іван Нетребчук до болю в суглобах стискав штурвал, хоча розумів, що навряд чи це допоможе щасливо приземлитися. Поки що він виконував лише одну команду, що надійшла з паралельного рейсового Ту-154, — тримати штурвал, бо почалася зона повітряних ям і потужних бічних струменів. Стюардеса сиділа праворуч од нього і, здавалося, нічого не чула, крім голосу, що вряди-годи линув з рації…

— Борт 13–86, ми звертаємо на Тріполі, в нас теж закінчується пальне, через хвилину-другу наше місце займе американський “Боїнг-747”, виконуйте його команди. Щасти вам, до зустрічі в Москві…

На згадці про Батьківщину в Нетребчука боляче защеміло в серці. Й у пам’яті спливли знайомі з дитинства картини.

Обабіч чистої та зеленої сільської вулички вишикувались біло вимащені хатки. В одній з них, що найбільше вгрузла в землю, сиділи на покуті рудий, цибатий хлопець з великими червоними руками, що майже до ліктів вистромилися з куценького піджачини, і тонка літня жінка з густим мереживом зморщок по всьому обличчі.

— Ти ж хотів стати льотчиком, сину, — сказала тихим грудним голосом. — Ще й на ті… як їх, планери досі ходиш.

— А як же Федько й Настя? Не бігати ж їм у школу босоніж… Ось нехай трохи підростуть, тоді й занесу документи до льотного училища. — Хлопець дивився на матір, а сам подумки був десь далеко. — А може, подамся у нафтовий, він же он, поряд. Та й Леся там вчиться… Все буде добре, мамо.

Жінка простягнула руку й погладила хлопця по копиці жорсткої рудуватої чуприни.

Нетребчук над силу повернув голову до стюардеси, яка вже вкотре ледь торкалася його плеча. Він і далі міцно стискав штурвал.

— Я до салону, стежте за рацією, — коротко кинула дівчина й стрімко вийшла,

У салоні вже майже ніхто не сиав. Чомусь принишкли дівчата-африканки, покинувши співати пісень, не гортала більше журналу й їхня огрядна патронеса.

Катерина та Дмитро Воловоденки навколо себе нічого не помічали. Він у відчаї кусав губи, а вона старанно, наче робила дуже важливу справу, припудрювала обличчя, підмальовувала очі й брови.

Стюардеса, проходячи повв них, нахилилась і прошепотіла:

— Заспокойтеся, нас визволять із біди — ваші американський літаки прийшли нам на допомогу.

Утім, ні Дмитро, ні Катерина навіть голови до неї не повернули.

Сивий негр-товстун, як і раніше, димів сигарою, перекладаючи тепер папери з крісла назад, у теку, й добру половину з них знову рвучи на дрібні клаптики. Він неуважно слухав свого охоронця.

— Пане, — наполягав той, — я на вашому місці ніколи б не ризикнув стрибати з цим парашутом, він напевне не розкриється. Його конструкція несхожа на звичайну, і механізм розкриття, очевидно, відрізняється. Цим тварюкам-терористам все одно кінець, вони ніколи не підкажуть нам, як ним користуватися. До того ж, насмілюся вам нагадати свої слова, сумнівно, щоб вони самі вдало приземлилися на цьому дранті — кому потрібні зайві свідки.

— Що ж робити? — вперше за довгий час одірвав товстун очі від паперів.

— Думаю, пане, треба чекати. На землі, ясна річ, не дрімають, вам прийдуть на поміч… Таких людей, як ви, у біді не лишають, а з парашутом ніколи ие пізно, якщо вже іншого виходу не буде…

Не встигла стюардеса, повернувшись із салону, причинити за собою двері кабіни екіпажу, як у навушниках почувся чоловічий голос з чітко нью-йоркським акцентом.

— Борт 13–86, я — “Боїнг-747”, бачу вас і лечу над вами паралельним курсом. Виконуйте мої команди. Отже, зараз ми спробуємо знизитись і перекинути до вас на борт другого пілота — через люк у багажному відсіці. Головне: будьте дуже обережні з штурвалом, не випускайте його з рук ні на мить, тут на ножному кроці повітряні ями… Йдемо на зниження…

Про що не знали паеажири борту 13-86

Поруч із бортом, усього лише в кількастах метрах правобіч і лівобіч од нього, несподівано випірнули з клубів хмар вертляві винищувачі. Пілот одного з них, пильно вдивляючись в екран поперед себе, уривчасто кинув у мікрофон:

— Грасса, Грасса, бачу ціль, дозвольте…

Нараз його перебив на півслові пілот другого винищувача:

— Граеса, в зоні прицілу з’явився ще один об’єкт…

— Не дозволяю, — несподівано почулось у відповідь. — Негайно повертайтеея на базу… Негайно!..

Середземним морем, якраз між Лівією та Сіцілією, повільно, ледь помітно для ока, плив трипалубний теплохід. На палубах у зручних кріслах, підставивши лагідному сонцю обличчя, відпочивали пасажири. На капітанському містку пліч-о-пліч стояли кілька чоловік у формі радянських моряків далекого плавання: всі вони уважно стежили в біноклі за небом і горизонтом. Ось у полі зору одного з них, старшого помічника капітана, з’явився військовий корабель з локатором, що невпинно обертався навколо осі.

— Італійський есмінець вийшов у квадрат спостереження, — через плече, не відриваючись од бінокля, зронив він.

А на двоповерховій віллі, що самотиною бовваніла на стрімчаку, у цей час підстаркуватий бородань в рогових окулярах усе ще невтомно, мов заведений, міряв кімнату кроками. Він різко зупинився, наче на щось наштовхнувшись, лише тоді, коли мелодійно задзвонив один із телефонів.

— Хайлендс слухає…

— Хайлендсе, — почувся знайомий рипливий голос, — ні підводний човен, ні винищувачі наших друзів не зможуть збити борт 13–86. Поруч із ним, тим самим курсом, летить уже американський “Боїнг-747” без пасажирів. Крім того, нам стало відомо, що росіяни попросили уряд деяких африканських, арабських і західних країн, у тому числі наших союзників, тримати засобами протиповітряної оборони у постійному полі зору не лише борт, але й зону довкола нього. На додачу у Середземному морі, в коридорі польоту борту, зосереджено кілька кораблів різних держав, б серед них і військові з локаторами далекого стеження… За таких умов збивати літак було справжнісіньким безумством… Що передають, Хайлендсе, ваші радіомаяки?

— Кілька хвилин тому надійшло чергове повідомлення: американці зроблять спробу перекинути туди свого другого пілота…

— Чого вони пхають свого носа куди не слід? — невдоволено зарипіло в трубці.

— На борту є кілька громадян їхнього підданства.

— Там, Хайлендсе, між іншим, є й наші люди… Скажіть, а цей варіант із перекиданням пілота з літака на літак реальний?

— Сумніваюсь… У війну, пригадується, було два чи три випадки, але ж то були не такі літаки, та й за штурвалом кожного з них сидів не якийсь планерист, а льотчик екстракласу. І перекидали не рядового пілота-рейсовика, а тренованого повітряного акробата… До всього ж це треба робити на незначній висоті, інакше після розгерметизації всі в літаку загинуть… Гадаю, що це чистісінька авантюра… Вони, звичайно, спробують максимально знизитись, однак над морем на кожному кроці — глибокі повітряні ями…

— Яка приблизно глибина в місці передбачуваного падіння?

— Думаю, достатня, щоб навіки поховати і літак, і Сивого з документами…

— Що ж, Хайлендсе, будемо сподіватися, що Всевишній почує наші слова. — На другому кінці поклали трубку.

Хроніка рейсу 13–86 (17 год. 31 хв.)

Пасажири борту 13–86, крім сивого товстуна і Воловоденків, і досі не підозрювали, що їм загрожує через кільканадцять хвилин.

Дмитро тримав на колінах пластмасовий стаканчик і напівпорожню пузатеньку пляшку з яскравою наклейкою. Катерина зрідка кидала на ту пляшчину косуваті позирки, але мовчала. По її щоках одна по одній текли великі сльозини.

Товстун закінчив перебирати свої папери і наче закам’янів у кріслі. Його сигара давно згасла, проте він не помічав цього. Час од часу до нього підходив котрийсь із охоронців і щось стиха доповідав, але слова, здавалося, не доходили до свідомості сивого негра. Коли ж він бічним зором вловив, що літак знижується й уже летить нижче хмар, то у розпачі пожбурив недопалок на підлогу. Не встиг він розкурити нову сигару, як у черговий раз зайшов до салону один із його підручних. Товстун одразу ж підвівся й рушив за ним на вихід. Вони ще не дійшли до середини багажного відсіку, як із прочинених дверей кабіни пілотів долинув гучний голос командира американського “Боїнга-747”:

— Ва-а-нн-ньо, ще трішки збав швидкість… так… Ва-а-нн-ньо, тепер уся увага на висотомір, будемо ще знижуватись і спробуємо перекинути до вас через правий, підвітряний, багажний люк другого пілота… Приготуйтеся, коли дам команду, зразу відчиняйте люк…

Нетребчук, не відпускаючи штурвала, повернувся до стюардеси:

— Підіть, будь ласка, покличте мого земляка.

Стюардеса вже ступила до дверей, але нараз їй перетнув дорогу товстун і.просто в лице випустив хмару диму.

— Нікуди, любонько, ходити не треба, це зроблять мої люди.

Одразу ж двоє з охоронців закинули на плечі ранці з портативними парашутами і стали пообіч багажного люка.

Літак усе знижувався, в ілюмінаторі вже можна було побачити виблискуючу під скісним промінням призахідного сонця гладінь води.

— Середземне море… — прошепотів Сивий.

У цей час знову вийшов на зв’язок командир “Боїнга-747”.

— Ва-а-нн-ньо, приймай гостя, — майже весело гукнув американець.

— Тепер усе залежить од вас, — стюардеса благально подивилася на Івана й пішла допомагати молодикам відкривати люк. За нею потупцяв і Сивий.

Нетребчук окинув важким поглядом спорожнілу кабіну, плями загуслої крові (мертвих льотчиків негри-охоронці винесли й поскладали у багажному відсіку за валізами) й знеможено заплющив очі.

Планер, зачепившись шасі і закрилками за верхівку дубчака, перевернувся й ще летів до землі, а вже над переораним полем, річечкою, селом й учбовим аеродромом наростав такий шалений тріскіт, що закладало вуха. Хотілося впасти долілиць й накрити голову, аби вберегти барабанні перетинки. Потім планер крилом пооорав у ріллі поперечну борозну — і його уламки повільно, цілу вічність, розліталися навсібіч.

Але то вже було в такій могильній тиші, що виразно чулося рипіння незмащених коліс воза десь аж на селі. Однак тиша ця була нетривкою, бо нараз її розітнуло таке розпачливе ревисько переляканої худоби на тому березі річечки, що гайвороння, яке зібралося в кронах дубчаків після падіння планера, враз купою шугонуло в небо. Гайвороння поволі зникало з очей, а в худоб’яче ревисько вплітались далекі голоси:

— Ле-ся, Ле-е-с-с-я-а-а!..

— с-с-я-аа… а-а-а… — підхопила луна над річкою…

Коли охоронці сивого негра відсунули люк убік, за ним, погойдуючись у повітрі, уже висів на линві льотчик. Один із молодиків, тримаючись лівою рукою за ручку люка, правою, зловчившись, ухопив линву й потягнув до себе, але саме цієї миті літак різко кинуло вниз, у повітряну яму: негр і льотчик, обійнявшись, полетіли донизу, за ними майнув шлейф линви… Стюардеса у відчаї затулила обличчя руками, і вперше її плечі затряслися в безгучному риданні. Нараз уже далеко внизу, під літаком, вистрілив, розкрившись, парашут. Побачивши це^ товстун радо верескнув, підсобив підручним зачинити люк, а тоді почав рвати ранець із другим парашутом зі спини одного з них. Здоровий охоронець слухняно зняв ранець і допоміг Сивому прилаштувати його на непомірно широку спину.

Вгледівши з-за валіз те дійство, старший араб-терорист, якому вже давно вдалося виплюнути з рота кляп, хрипко зареготав.

— Плигай, плигай, товстий кабан, там, на дні морському, буде банкет рибам, їм до смаку свіжина…

Сивий скреготнув зубами, але нічого не сказав, від на мить заплющив очі, прошепотів молитву й узявся за ручку люка.

Терорист знову хрипко реготнув і вигукнув:

— Слухай, ти, смердюча жирна свиня, цей парашут ніколи не розкриється, так було задумано від самого початку, — він аж зайшовся зловтішним реготом.

Його напарник, ворухнувшись, вирячився заплилими від синців очима на старшого, той помітив його і аж скоцюрбився від реготу.

— Авжеж, голубе, ти повинен був розбитися!.. Ти — кузька, нікому не потрібний хробак, а теж хотів прилучитися до справ і таємниць сильних світу цього… Дрантя, непотріб, гній… — араб уже не міг зупинитися…

Товстун спершу важко дивився на знавіснілого терориста, а потім підійшов і тицьнув йому в рота жевріючу сигару…

— Дарма, тішся, свиня вгодована, скоро поквитаємося на дні морсьйому, — вужем звивався й сичав од болю терорист.

Різкий посмик униз ледь не вирвав штурвал з Іванових рук. Він кинув погляд на висотомір — 800, 750, 706…

— Борт 13–88, — пролунало в навушниках, — я італійський есмінець… Ваші вдало приводнилися, зараз підберемо…

— Ва-а-нн-ньо, — урвав італійця голос командира “Боїнга-747”, — будемо сідати на воду… Слухай тільки мої команди. Всім приетібнути ремені, йдемо на зниження…

Про що не знали пасажири борту 13-86

На терасі мерії в Мадзара-дель-Валло стояв мер, огрядний, з великими залисинами чоловік, і, задерши голову, дивився в небо. Біля нього стовпилося ще кілька чиновників і серед них поліцейський комісар з біноклем на грудях.

— Сеньйоре мер, — висунулася з вікна молоденька секретарка. — З американського літака, який супроводжує борт 13–86, надійшло підтвердження: борт 13–86 летить прямісінько на наше місто, в нього ось-ось закінчиться пальне… Отримано також розрахунок траєкторії польоту борту: він упаде на бухту…

Мер занепокоєно перезирнувся з поліцейським комісаром і попросив секретарку з’єднати його з аеропортом. Коли секретарка простягнула через вікно трубку, мер стурбовано запитав:

— Що за паніка у вас, Джузеппе?

— Сеньйоре мер, аа нашими розрахунками, він має впасти саме на бухту… Звичайно, якщо повітряні потоки не занесуть його далі, на місто.

— Оце так новина, — спересердя сплюнув крізь зуби мер. — І що, Джузеппе, ніяк не можна цьому запобігти?

— Річ у тім, сеньйоре мер, що борт 13–86, можна сказати, некерований… За його штурвалом планерист, а це те ж саме, коли за руль автомобіля, що їде на великій швидкості, сяде велосипедист…

— Що ж будемо робити?

— Сеньйоре мер, ми думаємо попросити командира американського “Боїнга-747”, який супроводжує борт і скеровує його управління, аби він дав команду планеристу повернути літак від міста бодай на півтора градуса… Там дикий пляж…

— Це… дуже небезпечно. Літак навіть від найменшого різкого повороту може перекинутись…

— Джузеппе, — мер з висоти тераси довгим поглядом обвів навколишні вулиці, — слухайте уважно; борт 13–86 ні в якому разі не повинен впасти на бухту, адже там пасажирські кораблі, танкер із тисячами тонн нафти… Вони не встигнуть вийти з бухти…

— Зрозуміло, сеньйоре мер, будемо наполягати, щоб американці скерували борт у бік дикого пляжу…

— Покваптеся, Джузеппе, я зараз виїжджаю туди.

Мер повернув трубку секретарці, витер з чола рясний піт і буркнув до поліцейського комісара:

— Це не згірше вашої мафії…

За кілька кілометрів від Мадзара-дель-Валло, майже на півдорозі до Марсали, серед піщаних дюн, жителі обох містечок уже давно влаштували дикий пляж. І ось зараз, незважаючи на робочий день, там досить людно. Більшість відпочивальників читали або грали в шахи під тентами, дехто плюскався при березі. Трохи осторонь, де закінчувалися піщані дюни й починалася дрібна галька, зібрався чималий гурт нудистів, звідти линула гучна музика. На узбочині дороги, що спускалася до пляжу, було припарковано кілька десятків автомобілів.

Хроніка рейсу 13–86 (17 год. 47 хв.)

— Борт 13–86, — голос командира американського “Боїнга-747” став суворішим, — ідемо просто на сіцілійське містечко Мадзара-дель-Валло, тому треба звернути на півтора градуса ліворуч.

— Спробую, — прошепотів Нетребчук і несподівано навіть для себе на весь голос завів:

Нема гірше так нікому,

Як бурлаці молодому,

Гей, гей, як бурлаці молодому…

Стюардеса спершу дивилась на Івана здивовано й тривожно, а потім почала стиха щось підспівувати французькою.

— Не розбалакувати в ефірі, слухати мої команди, — різко втрутився американець. — Штурвал трохи ліворуч… плавніше… плавніше… Ще плавніше, бо завалитесь на крило… Швидкість 300 по прямій, так, так… Висота 650, 600, 500… Ва-а-нн-ньо, доверни ледь ліве руч, у бік пляжу, там немає каміння-чиста вода… Молодець, так і тримай… Шасі й підкрилки не випускай… Гаси, гаси швидкість… так… Висота 250, 150, 100… Плавніше, плавніше знижуйся, намагайся сісти на весь фюзеляж… Хвалити бога, море спокійне… Ще, ще гаси швидкість… Обережніше, чорт забирай, перекинешся… Так. Штурвал тримай міцніше і, коли впадеш на воду, ще гаси швидкість… Тільки плавно, не поспішай… Усе, сідай сам, я набираю висоту…

“Боїнг-747”, заледве не торкнувшись води, заревів мотором і стрімко пішов угору.

Коли заглухнув двигун, Нетребчуку здалося, що вода стала наближатися шалено швидко, він уже чітко бачив праворуч кілька кораблів на рейді й навіть розгледів далеко попереду, на вузькій піщаній смужці, мініатюрні постаті людей. Чомусь із кожною миттю важчали повіки й посилювався біль в очах — над усе хотілося заплющитись і про все забути. Коли б не різкий голос американця і повні відчаю та надії очі стюардеси, на які щоразу наштовхувався, коли повертав голову до правого приладового щитка, то він, либонь, не зборов би спокуси.

Стюардесі було страшно, вона теж боролася з спокусою заплющити очі, але все ж професійне, вироблене кількома роками польотів почуття відповідальності перед пасажирами взяло гору й вона заквапилася до салону.

У салоні то з одного, то з другого кінця долинало розпачливе голосіння. Усі прилипли до ілюмінаторів. Лише сивий товстун із ранцем за плечима і його підручні, міцно пристібнувшись ременями, шепотіли із заплющеними очима молитву. Та ще Дмитро й Катерина Воловоденки закам’яніли, наче мумії, в своїх кріслах. У глибині Дмитрових очей проглядалося п’яне збайдужіння до навколишнього, а в червоних од сліз Катерининих — непомірний страх і біль, які вже давно паралізували її волю.

— Зараз ми вимушено сідаємо на воду, — стюардесі на мить од хвилювання забракло повітря, — перевірте свої ремені й… заспокойтеся, — вона знесилено впала в крісло поряд із патронесою дівчат-африканок, яка позеленіла й ухопилася за живіт…

Люди на пляжі помітили два лайнери, що різко знижувалися над морем. Вони посхоплювалися з теплого і влежаного піску й, прикривши долонею очі від сонця, спантеличено дивилися на літаки, які більшали з кожною миттю. Ніхто з відпочивальників і не помітив, яц. за їхніми спинами, знявши куряву, спускалися з узгір’я до пляжу 8 півтора десятка легкових автомобілів. На капотах деяких з них тріпотіли маленькі посольські прапорці.

Коли ж один ів літаків заревів і круто, над їхніми головами, шугнув в небо, а другий черевом торкнувся води в якійсь сотні метрів од них, люди переполохано кинулися врозтіч. Лише офіційні особи та всюдисущі журналісти, які повискакували зі своїх машин, бачили, як літак, неначе обточений водою камінець, пущений натренованою хлопчачою рукою, застрибав по воді (“Швидкість, швидкість гаси…” — бриніло в Івана в голові) й тупо тицьнувся носом у пісок на мілководді. Однак тріскіт уже чули всі, й сотні пар очей сфокусувалися на літаку: він застиг на воді цілий-цілісінькииі лишень трохи перехняблений на правий бік.

Нараз, немов хто дав команду, відпочивальники дружно заалалакали й один з поперед одного, припустили до літака. З другого боку до нього бігли нудисти, а з пригірка, від машин, готуючи на ходу фотоапарати, мчали журналісти…

Кілька хвилин із літака не доносилося жодного звуку, і лише приплющені носи й застиглі маски облич в ілюмінаторах свідчили, що на борту є живі люди. А найнетерпеливіші вже тарабанили кулаками по обшивці, зганяючи прудкокрилих чайок. У цей час, знявши круту хвилю, до літака підрулив поліцейський катер. З нього посипалися поліцейські в касках і стали щитами відтісняти натовп до берега, де нетерпляче тупцювалися десятків зо два офіційних осіб…

У салоні борту 13–86 довго панувала могильна тиша. Першою зірвалася з місця стюардеса.

— Я ж ка… казала, все буде добре, — промовила вона ледь чутно, через силу всміхнулась і заквапилася з кабіну пілотів.

За нею важко звівся на ноги сивий негр. Він тільки тепер відчув, що лямки ранця з портативним парашутом усе ще стискують йому груди й плечі. Досить було одного його слова, щоб негри-охоронці кинулися знімати з нього ранець. Затиснувши під пахвою схудлу жовту теку, товстун дістав сигару, розкурив її і задоволено пустив у стелю хмару духмяного диму.

Іван Нетребчук, як тільки ніс літака тицьнувся в пісок, втратив відчуття реальності. Йому здавалося, ніби він посадив свій планер на чорну ріллю й чекав, що ось-ось почує сердитий фальцет розгніваного інструктора, а тоді — занепокоєний голос Лесі.

Коли руки стюардеси обвили ззаду Нетребчукову шию, він невимовно подивувався, як Лесі вдалося забратися до нього в кабіну планера… Глухий голос сивого негра за спиною почувся йому фальцетом інструктора. Іван лише не міг второпати — навіщо той перейшов на англійську мову…

Прийшов Нетребчук до тями від гулких ударів по обшивці. Він спробував стати на ноги, але не зміг. Стюардеса кинулася до нього, допомогла відстібнути ремінь.

Сивий негр терпляче стовбичив у дверях, аж доки Іван за допомогою стюардеси не звівся на ноги й не обернувся до нього. Відтак з усмішкою підійшов, по-приятельськи поплескав по плечу й, діставши з гамана зелену пачку банкнот, простягнув йому. Але Іван на те ніяк не зреагував, він порожніми очима дивився повз Сивого, на велику засохлу пляму крові біля крісла радиста. Тоді товстун поклав пачку на крісло поруч із стюардесою, кивнув у бік хлопця й подався до дверей, де на нього вже чекали охоронці.

Стюардеса якийсь час з глухою ненавистю дивилася на двері, за якими зник товстун, потім схопила долари й швиргонула йому вслід.

— Вдавися, гаде…

Нетребчук, мов привід, ступив кілька кроків до неї, тремтячою рукою погладив по щоці. Дівчина вхопила Іванову руку й стала несамовито її цілувати…

Нарешті праві двері літака від’їхали набік і в проймі замаячіла дебела постать сивого негра з сигарою в роті й жовтою текою під пахвою. Він привітно підняв правицю й чіпким поглядом окинув гурт офіційних осіб. на березі. З-за його спини випірнули охоронці, почергово зістрибнули в поліцейський катер, а тоді на руках зняли шефа. Тим часом у проймі дверей з’явився Воловоденко з двома великими сумками в руках і меншою за плечима. Дивлячись під ноги, він стрибнув у катер і знеможено опустився на лавку поруч із товстуном-негром. Завантажена пакунками Катерина, поглянувши вниз, безпомічно заозиралася, і тут же два кремезних поліцейських кинулись їй на допомогу. Обережно всадивши її навпроти Дмитра, вони разом вклонилися: “синьйорина…”

Потім із літака посипалися дівчата-африканки. Вони з вереском зістрибували в катер, а з нього — в море і, підіткнувши подоли, зграйкою попрямували до берега. Молоді відпочивальники зустрічали їх повітряними поцілунками, а поліцейські проводжали довгими посмішками.

Тільки-но катер пристав до берега, товстуна зразу ж оточили кілька офіційних осіб. На Воловоденка ніхто, здається, не звертав уваги, він, утопивши очі в пісок, майже бігцем подався до сірого мерседвса з радянським прапорцем на капоті. За ним, ледь переставляючи ноги, рушила й Катерина.

Сонце вже добігало до небокраю, а борт 13–86 усе ще лежав на воді й упрілі поліцейські переносили в катер зв’язаних терористів, тіла мертвих льотчиків, негра-охоронця, валізи й сумки. Довкола комісара поліції товпилися журналісти. Той байдуже відмахувавсь од них і раз по раз витирав обличчя й шию зовсім мокрим, хоч викручуй, носовиком. Коли ж заліз у відчинені двері лайнера, сержант, який командував поліцейськими на борту, доповів йому, що в літаку вже нікого немає, крім радянського планериста і стюардеси-француженки. Комісар пильним поглядом обвів багажний відсік, підняв двома пальцями з підлоги стодоларову банкноту, розглянув її зусебіч і поклав у целофанову торбинку. Дорогою до кабіни екіпажу підібрав ще. дві таких самих банкноти і поклав туди ж. На його різкий стук двері зразу ж відчинилися, і поліцейські наштовхнулися на стомлені очі стюардеси. Обидва, комісар і сержант, в одну мить помітили, що її коротке світле волосся, особливо на скронях, взялося блискучою сивиною,

— Coup de theatre,[5] — дівчина всміхнулася поліцейським й обернулась до Івана, який сидів у кріслі пілота.

— Ва-а-а-н-н-ьо, — стюардеса повільно підійшла до нього, зняла з себе хрестик на золотому ланцюжку й повісила йому на шию. — Gage d’amitie,[6] — голос дівчини помітно тремтів і вона поквапилася вийти.

Комісар поліції підморгнув Іванові, дістав із внутрішньої кишені піджака пласкеньку пляшку з коньяком і простягнув йому: “Рус, во!” Але той заперечно похитав головою.

У дверях Нетребчук примружився від останніх променів сонця, що вже краєчком сховалося за небосхил. Затим, забачивши на узгір’ї машину з червоним прапорцем й Волозоденків, які махали йому звідтіля, стрибнув у воду і бігцем припустив до них.

Замість епілогу

За повідомленням світової преси.

З 1973 по 1983 рік на планеті було здійснено п’ять тисяч сто сімдесят п’ять терористичних актів. Внаслідок цього три тисячі шістсот вісімдесят дев’ять чоловік загинуло і сім тисяч сімсот дев’яносто один дістали поранення.

У 1986 році зареєстровано чотириста п’ятнадцять таких акцій; чотириста чоловік загинуло, тисяча двісті сорок два отримали поранення.

Петро Федотюк НЕВИДИМИЙ ЗВ’ЯЗОК[7] Оповідання

— Механіка вбивства, тобто практичний бік справи, — чистісінький примітив. Натиснути на курок, замахнутися ножем… підсипати отрути чи довести людину до того, щоб вона сама наклала на себе руки — великих здібностей це не потребує. Але, старий, це стосується лише тих фізичних зусиль, що завершують велику підготовчу роботу в нашому мозку, в нашій душі, коли ми наважуємося позбавити когось життя й у довгих муках споруджуємо жертовну піраміду, піком якої стає сама дія…

— Коли на тебе нападають бандити або йдеш в атаку, ніколи вивершувати в собі складні геометричні будови, — завважив Гаррі, надпивши пива й випустивши через ніздрі цівки густого сигаретного диму.

— То надзвичайні ситуації. Я ж кажу про будні.

— Убивство й будні? Цікаво…

— Коли я відчув, що той рудий Джек постійно нервує мене, вже самою присутністю пригнічує, до яких тільки капостей не вдавався, аби дозолити йому… Розумію, ти хочеш сказати, наш “Пігмаліон” — справжнісінька божевільня й серед нас треба періодично провадити вибіркове лікування… Сперечатися не стану, в лабораторії, у тій мішанині з синтетики й залізяччя, присмаченій електронікою, забудеш не тільки, хто ти “, а й що таке елементарна ромашка. І я спершу подумав: впливає оточення. Взяв відпустку та й поїхав до моря. Морські ванни начебто трохи заспокоїли, проте ненадовго — Джек, мов невидимка, пильнував кожен мій крок, потьмарюючи сонце й морську блакить. Не зворушували навіть дівочі усмішки. А дівчата на узбережжі, сам знаєш, — краоуніі і не від того, щоб втопити якийсь свій клопіт, мов у хвилях морських, у карколомній інтрижці. Трапилась і мені гарненька брюнеточка не вельми суворих моральних засад, та зі своїм нав’язливим пунктиком я хутко нагнав на неї нудьгу…

Кухоль із напоєм бурштинового кольору, що стояв перед Робертом Грінфілдом, був надпитий лише на чверть. Розповідаючи, Роберт пестив долонями його прохолодну бочкувату поверхню, а в очах спалахував і згасав неспокій.

— Не раз думав: чи не піти мені з “Пігмаліона”. Але це нічого б не дало. Як не дивно, в хвилини, коли вдавалося позбутися згадок про Джека, я відчував: мені страшенно його бракує, наче давньої болячки, що з нею прожив мало не весь свій вік. Ми були з ним своєрідними друзями-варогами, залежними один від одного, немов п’яниці від клятущої чарки. Відомо ж бо: коли ти не певен якоїсь людини, то краще мати частіше її на оці, ніж сушити собі голову, де вона, чим займається, що затіває…

З відпустки я повернувся з острахом і підсвідомою радістю. При зустрічі ми з Джеком мало не кинулись один одному в обійми. Тільки ж хутко все стало, як і раніше: мені ввижалися лихі наміри мого колеги, і я намагався в усьому випередити його. Спочатку то були дрібниці — переплутати йому вхідні й вихідні канали в реле пам’яті якогось штучного інтелекту чи по-школярському накидати на крісло канцелярських кнопок шпичаками вгору… Проте все, що я не затівав проти нього, вилазило боком мені самому, мовби невідома сила оберігала його своїм гравітаційним полем. Знаєш, як ото на фронті: солдат кине гранату, а ворог, якщо не втратив самовладання, підніме її й пожбурить назад. Тут було над чим замислитись. І от не бозна-яке відкриття: напевне, я так само дію на Джека, як і він на мене. Кожна його протидія — це моя дія, й навпаки. А коли так, то й він одного чудового дня може перейти від дрібних капостей до чогось серйознішого. Ця думка обпекла мене гарячим свинцем (потім був і справжній свинець) — виявляється, життя моє під загрозою. А я собі спокійненько сплю, тішуся хлоп’ячими витівками, які час од часу виношую в своїй уяві. А Джек тим часом, може статися, замахується на моє життя!

Довго думав, як перехитрити його. Нарешті вирішив запросити Джека на полювання і там з’ясувати наші стосунки. Коли не буде іншої ради, то… нещасливий випадок, фатальний збіг обставин… У заплавах нашої річки трапляються часом просто-таки елітні сікачі, й я весь вечір власноруч готував набої: заливав у гільзи розплавлений свинець.

— Ризиковано, Роберте.

— Та як сказати. Від рідкого свинцю порох не спалахне. А от стріляти такими набоями треба лише з рушниці з добре натрудженою цівкою. Ні в якому разі не з нової. Інакше може розірвати.

Так от… Коли ладнав ці набої, якоїсь миті рука моя затремтіла й крапля розплавленого металу впала на вказівний палець лівої руки. Палець враз побілів, спух… Од болю я до ранку не міг заснути.

Другого дня, зустрівши Джека в лабораторії, я помітив, що в нього так само перев’язаний палець лівої руки. Отоді мені й сяйнуло — ми з Джеком своєрідні близнюки, пов’язані невидимою пуповиною. У нас єдина система почуттів, однакові емоції, як у сіамських близнюків. І я збагнув: бажати зла Джекові-означає зичити того ж самого й собі. Це був наче спалах блискавиці, що миттєво висвітлює найтемніші закутки. Я серйозно замислився. Відкинувши підозріння, зізнався Джекові в усіх своїх недобрих замірах. Повір, і він сказав мені те саме.

Відтоді я ніби вдруге народився: позбувся страхів і дав волю кращим своїм почуттям, які глухли в душі, мов паростки картоплі в темному льосі. Тепер чинив Джекові лише добро, бажав щастя, як самому собі. Життя стало прекрасним.

Відкривши одне одному серця, ми почали частіше бувати разом, і я збагнув, яка він щедра й чудова людина. Фанатично захоплюється музикою й сам непогано грає на скрипці. Прилучив до того й мене. Ми не проминали жодних цікавих гастролей, збирали записи найвизначніших музик… Здавалося, не було на світі нічого такого, що б я не зробив для Джека. Саме тоді з’явилася Енн — білявка з блакитними очима й ямочками на щічках. Познайомилися на одному з концертів.

— Вона посварила вас із Джеком, і все повернулося на старе, — мовив Гаррі, котрому здалося, що розповідь наближається до логічного кінця.

— І так і ні… Спершу вона мене зовсім не обходила. В нашому об’єднанні стільки симпатичних жінок на будь-який смак, і кожна залюбки розділить з тобою уїкенд. Та й у містечку чи не кожна касирка супермаркету або кельнерка ресторану з радістю опікуватиметься тобою, хвалити бога, гроші нам у “Пігмаліоні” платять чималі… Енн виявилася небезпечною тим, що то була жінка-напівпровідниця. Втім, про це вона, мабуть, і сама не здогадувалась.

— Жінка-напівпровідниця? Вперше чую. Був у мене товариш Берт Нікольсон, комівояжер із Гранд-Айленда, так той своїх приятельок називав провідницями — мовляв, тільки час із ними проводжу, не більше.

— Тут зовсім інше… Джек закохався в Енн, і, як кажуть, на здоров’я. Та оскільки вона поглинала всю його духовну енергію, то я вже не знав, як він до мене ставиться і що з ним діється, я вже не відчував його так тонко. Звісно, ми спілкувались, як усі люди, тільки ж хто зазнав вищого єднання, тому цього вже замало. Враження було таке, ніби на найцікавішому місці телепередачі раптом зник звук. Н-да… Я нервував і починав вигадувати казна-що. Джек сприймав мене по-старому і від щирого серця хотів заспокоїти, мовляв, усе лишається, як і досі, тільки от Енн… Вона ж, як локатор, вловлювала кожен порух його душі. До мене Енн ставилася нейтрально, безборонно пропускаючи мої імпульси до Джека. Ось чому — напівпровідниця.

— Може, ти просто кохав її? Класичний трикутник?

— Не знаю… Коли трикутник і був, то дуже своєрідний. Джек зраджував мене. Розумієш?

— Не дуже…

— Ну, як тобі пояснити… Енн, по суті, стала тими ножицями, які обрізали наш невидимий зв’язок. Вона уособила для нього весь світ, а давно відомо, що чоловіча дружба міцна доти, доки поміж ними не постане жінка. Мене спочатку тішила надія: Джекове захоплення скороминуще. Та поволі в свідомості зроджувалися згадки про мою давню неприязнь до Джека і його — до мене. Я намагався заспокоїтися, чим тільки не відвертав свою увагу від Джека — навіть вірші пробував складати… Потім у чарку почав заглядати… Теж не допомогло. Відтак усю свою неприязнь спрямував проти Енн. Адже це вона порушила нашу гармонію.

Джек вільно сприймав мої імпульси, тож почав непокоїтися за Енн, влаштовував усе так, щоб ми з нею бачилися якомога менше. І знову нас обох лихоманило, тільки з тією різницею, що Джек знав про мої муки, а я про його — ні. А немає небезпечнішого недоброзичливця, ніж недоброзичливець замаскований. В мені росла підозра. Джек знову почав здаватися ворогом номер один. Позаяк я уявлення не мав про його думки, мені ввижалося, що він хитро прикидається й виношує плани, як звести мене з світу.

Підозра — це така інфузорія, що множиться, як осінній туман. А чим більше туману, тим більше й шансів Для катастрофи. Я почав носити з собою кольт тридцять восьмого калібру, але й від того не був спокійним. Бо існує не один спосіб убивства. Втім, є любителі ускладнювати все на світі, вони вигадують ще й свої хитромудрі способи позбутися небажаної особи. І здалося мені: саме цим й обтяжсний мій добрий давній друзяка Джек; Енн нашіпту: йому всілякі паскудства, адже давно відомо: жіночий розум верткий і вигадливий, коли йдеться про те, щоб комусь знівечити життя.

Кілька вечорів блукав я під їхніми вікнами в пошуках підтвердження моєї підозри, і можна уявити, в якому я тоді був стані. То поривався зайти до них, застукати зненацька за якоюсь мерзотою, котру вони, може статися, готують для мене. Інколи хотілося кинутися Джекові на груди, розридатися й розповісти про свої переживання. Було й таке, що кортіло запустити каменюкою в його вікно на третьому поверсі.

Якось одважився й подзвонив у двері його квартири. Сподівався порозумітися з Джеком, та ніскілечки не відчув, що і йому болить моє серце. Джек був не сам, по кімнаті походжала Енн… Я побачив їх, зайнятих одне одним, і мені стало байдуже до Джека, до його проблем і гризот, наче з’ясувалось: Енн і справді була тим скальпелем, що розділив сіамських близнюків. Відтепер ми можемо жити спокійно…

Я недовго побув у Джека, вигадав якусь причину і за кілька хвилин розпрощався.

З тих пір усе було ніби о’кей. Ми товаришували з Джеком, часом вони з Енн запрошували мене на концерт або пікнік, і я, долаючи внутрішній опір, приставав до їхньої компанії. Проте щось усередині всихало в мені, як у старому дупластому дереві. Я вже переконався! Джек давно забув про мене. І тільки Енн час од часу нагадує йому про наші колишні стосунки, з суто жіночої цікавості підштовхує нас назустріч одне одному, як малюків, котрі й забули, через що посварилися.

Ну, а потім той безглуздий випадок. Пізно ввечері, в неділю, вони поверталися до міста. Була страшенна злива. Автомобіль, що мчав навпроти, засліпив Джека, він пригальмував — машину занесло і вдарило об невеличкий шляховий покажчик. З голови Енн і волосинка не впала, а Джекові розтрощило скроню.

Тоді ми вже були такі далекі з Джеком, що мені й не шкрябнуло тієї скорботної миті: спокійно дрімав перед телевізором. Ось так воно…

— Ти почуваєшся у чомусь винним?

— Винним не винним, а ніби затаврованим. Таке враження, що кожен знає: я полінувався й пальцем ворухнути, аби врятувати свого товариша.

— Нічого не вдієш — катастрофа, сліпий випадок…

— Раніше я відчув би її заздалегідь і зумів би відмовити Джека від поїздки.

— Облиш. Це тільки твої припущення. Істини ніхто не знає.

— Я ж кажу — міг… Коли б не Енн… Це вона порушила нашу злагоду. В мене не стало брата, я ніби втратив частку самого себе.

— Послухай, — по паузі мовив Гаррі, — не побивайся так. Хоча згоден: в оцій твоїй вигадці щось таки є. Мабуть, усі люди на землі пов’язані однією пуповиною, тільки що не відають про це. Ви з Джеком знали… Отже, чим більше ми бажатимемо одне одному добра, тим легше усім нам житиметься на світі. Наша любов і прихильність зігріватимуть серця, на планеті пануватиме злагода, і ми самі матимемо стократ помножені плоди своєї доброти.

— Гадаєш, десь у Новій Зеландії або Маньчжурії живуть мої близнюки, так само пов’язані зі мною невидимою пуповиною, як і я з Джеком?

— Можливо. Тільки не кожен про це здогадується. І щоб не завдати шкоди своєму незнайомому близнюкові, а отже, й собі, треба любити всіх людей.

Бар давно збезлюднів. Літній чоловік у потертій уніформі перекидав стільці догори ніжками і вмощував їх сидіннями на столах. Час покидати цей затишний куточок, з якого разом із людьми вивітрювались тепло й гостинність. Коли друзі виходили, чоловік в уніформі стомлено усміхнувся й побажав їм доброї ночі.

Уже на вулиці Роберт і Гаррі викурили ще по сигареті. Роберт помітив, що йому на серці полегшало — може, від сповіді перед давнім товаришем, а може, й від інших, на перший погляд, незначних чинників, які впливали на нього здалеку й непомітно, як і отой незнайомий літній добродій в уніформі зі своєю стомленою усмішкою.

ФАНТАСТИКА

Андрій Дмитрук СВЯЩЕННА В1ДЕОХРОНІКА[8] Оповідання

1

Спочатку його помітили безсонні маяки — очі та вуха Великого Помічника. Потім побачили люди.

Неосяжно величезний світлоліт, старовинний корабель-місто, вкритий опіками й виразками, мовчазно йшов з великого космосу. Одіссей і його супутники, які зістарилися в плаванні, не квапились вітати любу Ітаку, Чи, може, тіла їхні давно зотліли? Тільки робот-дозорець, згідно з давно забутим статутом, щохвилини повідомляв курс і просив дороги. Неначе тривав іще чао ретельно обрахованих траєкторій і чаклували на Землі віртуози-диспетчери, прокладаючи “коридори” для підлітаючих.

Якщо космонавти вціліли, вони, мабуть, були вражені, дивлячись, як пурхають довкруж розхитаного бурями корабля оксамитово-червоні метелики, без видимих зусиль розмальовуючи черінь вигадливим візерунком, У свою чергу пілоти катерів Рятувальної Служби довго не могли сприйняти старезний корабель як одне ціле. Обгоріла тарілка відбивача була завбільшки з добрячий океанський острів; од вершини відбивача в усі боки — павутина труб, тросів, галерей. А на найдовших “нитках” — кулі та циліндри, віддалені на сотні верст від реактора…

Великому Помічникові — світовій кібернетичній машині, яка зберігає в пам’яті навіть те, що люди воліли б забути, була, певна річ, відома й ця наївно-велична будівля, і її гордовите ім’я, і час запуску.

Сміливці, які полишили Землю тоді, коли міжзоряні мандрівки тільки-но починалися, були приречені на лиху долю. Безумовно, їхні кораблі досягали близькосвітлових швидкостей, час на борту сповільнювався; при найбільших швидкостях світлольотчики “старіли” в тисячі разів повільніше, ніж люди на Землі. Одначе громіздкі двигуни забезпечували таке мізерне прискорення, що іноді на розгін витрачалися десятки років. З’їдалася різниця між корабельним і земним часом. На батьківщину поверталися старезні діди чи навіть їхні нащадки, які народилися під час польоту.

Тепер, коли пошарпаний велетень раптом виринув з безодні, цікаві навперебій випитували в Помічника подробиці мандрівки.

Виявляється, світлоліт вирушив колись до Жовтої зірки того ж типу й віку, що й Сонце. Маршрут був вельми довгий. Держави, об’єднавши зусилля для будівництва гіганта, йшли на ризик. Екіпаж склали з навчених за спеціальною програмою дев’яти-десятирічних дітей. Незважаючи на всі Ейнштейнові чудеса з часом, повернутись вони мали вісімдесятирічними. До речі, цієї радісної події чекали давним-давно. Корабель запізнювався на ціле сторіччя…

Так, Великий Помічник, що сяяв ночами на зеленому небі наче бліда овальна туманність, пам’ятав усе, що будь-коли траплялось із землянами. Мабуть, тому ні горе, ні подвиг, ні свято не могли порушити його зоряного спокою. Зате люди зустрічали корабель збуджено й насторожено.

Земляни нової епохи, здатні сприймати будь-яке енергетичне поле, в тому числі й “ореол життя”, здаля відчували, що екіпаж на місці, тому й хвилювалися: чому не відповідає радіостанція світлольота? Невже всі хворі, поранені… чи, може, поринули в летаргічний сон?

І тільки пілоти-рятувальники, які кружляли безпосередньо над житловими корпусами, вже добре знали, чому боїться викликати Землю командир — опасистий червонолиций старий з кучерявою бородою, який самотньо сидів у своїй розкішній каюті.

Пілоти, найнатренованіші люди на Землі, які легко читали чужі думки й почуття, бачили крізь панцир хвилювання патріарха. Відчували, як дедалі дужче стискає повнокровну командирську шию безглузда чорна краватка — атрибут парадної форми. Знали, навіщо під рукою в старого лежить антикварна річ — пістолет, який стріляє кулями, і чому глибоко під кабінетною підлогою, в морозильній камері, перебувають два трупи в запаяних контейнерах.

Пілоти щиро співчували старому й намагалися крізь міцну переділку заспокоїти його. Однак величезний екіпаж вони заспокоїти не могли. Навіть діти принишкли по каютах, пригнічені загальною тривогою. Дорослі ж марнували час у безплідних суперечках: що все ж таки робити? Як почати сповідь? Чи прийме Земля бунтівників, які зірвали найграндіознішу експедицію людства?

2

Віра підхопилася й сіла в ліжку, наче її штрикнули в спину. Халіб давно звик до її раптових поривів і тому лиш терпляче всміхнувся у темряві й долонею накрив гарячу, вузьку руку дружини. Розбудила? Не велика біда.

Душа Вірина поки що загадка для Халіба. Вдень дружина може побачити щось у своїх безконечних фільмах, чи почути якесь слово, чи прочитати рядок у книжці — й затаїти враження. Серед ночі, в ліжку, починається відверта розмова, чи то по-дитячому серйозна, чи то осяяна найвищою мудрістю. Говорять про кохання, обов’язок, страждання, про смерть і вічність, про добро й зло і знову про кохання…

— Халібе, — шепоче вона, ввібравши голову в плечі й охоплюючи їх тендітними руками. Погляд її прикутий до недоступної для чоловіка мертвої точки в темряві. — Не чіпай мене, будь ласка. Взагалі більше не чіпай. Я не хочу дитини.

Він готовий до всього, але це — приголомшлива новина. Рештки сну покидають Халіба. Хвиля жаху накочується на нього. Віра збожеволіла! Як би вчинив на його місці дорослий, досвідчений Батько? Спробував би переконати чи спеціальним кодом непомітно викликав би роботів-санітарів?

Закони Летючого Світу непорушні. Той, хто бодай трохи засумнівався б у їхній справедливості, підлягає суворій медичній перевірці. Долю його вирішують Старійшини й Оракул. Подумати лишень — їм випало в неймовірній далечі, під крилом чужого сонця відродити загиблу культуру! Тобто зрозуміло, не особисто їм, а їхнім нащадкам. Тому в Другій заповіді сказано: “Залиш після себе дітей”.

За всіма правилами треба б дістатись до біопанелі й дати сигнал санітарам. Але (ось нісенітний прорахунок у розписаному до дрібниць устрої світлольота!) Халіб — кохав. Тому, незважаючи на всмоктану з молоком матері Шанобливість до законів, зміг лише жалісно запитати:

— Це ти… серйозно? Чому? Та чи ти не захворіла, ясочко?

— Я здорова, — страдницьки відказує вона. І раптом сама лягає поруч, притискається щокою до його щоки, шепоче ледь чутно:

— Ні, я неправду сказала: я дуже хочу мати від тебе дитину… Тільки не тут. Не в Летючому Світі.

— А хіба ми зможемо потрапити в якийсь інший світ? — відчуваючи, як мороз куйовдить чуприну, белькоче Халіб.

Чи то справді трепетом нічного метелика долинає Вірина відповідь, чи стривожена Халібова уява малює її слова:

— Я думаю: зможемо. Мені взагалі здається, що все не так, як нас вчили…

3

Бездоганно-білою й райдужно-іскристою, наче снігова печера, була ця зала з увігнутими стінами. Наче ребра кита виступали нервюри мереживних склепінь. Овал молочно-райдужної підлоги переходив у широкі серпоподібні східці. На горішньому стояв Дідусь Протіс у білому святковому вбранні, тримаючи поперед себе опуклий диск — масивну лінзу без жодного виступу чи шва. Сивий, бундючний горбоносий атлет із набряклими повіками, з вивернутими всередину ступнями вузлуватих ніг — глава Летючого Світу, — здавався скроєним з матеріалу, міцнішого, ніж громаддя, що, неначе вітрила, маяло над ними, утворюючи просторий неф.

Трохи віддалік, за спиною Дідуся Протіса, врочистою шерегою завмерли Старійшини. Ті, хто залишився в живих із першого покоління. Недовгим був цей ряд. Шістдесятилітні вважалися на світлольоті довгожителями. Для передчасної смерті причин було досить — від згубного “мерехтіння свідомості”, що інколи вражало людей під час розгону, до хвороб, викликаних радіацією Вогненного Серця (на дев’ятнадцятому році польоту воно розжарилося більше, ніж належало, і команді ледве пощастило відвернути нещастя).

Найстарші намагалися триматися церемоніально-спокійно одначе це вдавалося лише Протісові та ще Дідусеві Кл’юзо — з біса високому й кістлявому. А от головний лікар — темна, висхла Бабуся Тенгрі — весь час трясла головою й заточувалася праворуч. Чудернацький вигляд мав на скоцюрбленій старій тісний кітель із срібними шнурами й шевронами. Може, той самий, в якому Тенгрі ще незграбним цибатим дівчиськом під звуки духової міді тяглася в струну на килимі космічного вокзалу, тримаючи руку біля пілотки.

— Ондрію Ковалику, Сину, Батьку й пілоте, ти чуєш мене?

Протісів голос, усе ще навдивовижу густий і міцний, злегка деренчить. Достоту надріснутии велетенський дзвін.

— Чую, Дідусю і командире! — відповідає з юрби вдягнених у кітелі членів команди кремезний, міцний чоловік з живими, яскравими карими очима, гулястим лобом, сплющеним носом і кучерявою каштановою борідкою.

Після Протісових слів рум’янець його відразу блякне — неначе витерли грим…

— Підійди до мене, Сину, й прийми Святиню Летючого Світу!

Обранець намагається здаватися спокійним — адже Батькові подобається стриманість — і не відразу рушає з місця. Хтось із товаришів підбадьорює його дружнім поплескуванням по плечі.

Лиш тоді пілот ступає перший непевний крок.

Команда стоїть осібно від інших Гнаних. Між людьми в білих кітелях і масою Братів і Сестер досить широкий прохід. Ним і йде Ковалик. Довкола — гудіння розтривоженої пасіки, стримуване тільки побоюванням порушити споконвічну тишу Зали Обрядів. Деякі з Матерів — у сірих комбінезонах менш кокетливого крою, ніж блакитний одяг Наречених або рожевий Молодих, — із скромно забраним волоссям, піднімають дітей, щоб ті могли торкнутися щасливця чи хоча б побачити його зблизька.

Кремезний, насуплений, з круглою спиною й п’ятачком ранньої лисини, вже сам-один перед людським фронтом, піднімається по морозяно-мерехтливим східцям пілот Ковалик.

Ставши напроти Протіса, обранець довго дивиться в його збляклі, з відвислими повіками очі старого слона. Потім, неначе підкоряючись німому наказові командира, Ондрій опускається на одне коліно і впирається підборіддям у груди.

— Прийми Святиню Гнаних, улюблений наш Сину!

Підвівшись, Ковалик бере диск. Його м’язи приготувалися до ваги сталевого моноліту, проте лінза виявляється не дуже й важкою. Вона наче вирізьблена з дерева. Зблизька видно, що металевий блиск начеб утоплено в прозорій масі.

Перший тихий акорд органа лунає в залі ледь чутним зітханням.

Гуркіт наростає, але голос Старійшини все-таки сильніший:

— Я передаю її тобі з тим, щоб і ти, коли доживеш до старості, вручив Святиню тому з Онуків, кого вважатимеш найвірнішим і найдостойнішим своїм наступником. Це не конче має бути твоя дитина, бо Третя заповідь говорить: “За виховання та здоров’я кожної дитини відповідають Батько й Мати, але батьківські обов’язки поділяє з ними все їхнє покоління”. І в Четвертій заповіді сказано: “Навчи одного з дітей своїй справі”. Отож той, кого ти обереш наступником твоїх справ, буде твій син. Хай береже він — може, ще ненароджений — Святиню нашої нещасливої раси! В ній сокровенне знання таємниці загиблої Прабатьківщини. Коли ж Летючий Світ досягне мети, нехай наступник твій передасть Святиню нашому Оракулу. Під Жовтим сонцем Онуки й Правнуки дізнаються, як їм будувати життя на пустельних планетах, яких законів дотримуватися, щоб започаткувати прийдешню цивілізацію Гнаних. Заповідай це синові твоєму, суворо накажи йому виконати волю Прабатьківщини, Батьку й командире!

Під дедалі зростаючий гуркіт органа до сліз знітився Брат, який нещодавно фамільярним поплескуванням підбадьорив Ковалика. Нова людина стояла перед Гнаними. Останні Протісові слова зробили вибранця цілковитим володарем корабля, чотирьох сотень Дітей, більшість з яких були вже Батьками й Матерями, та семи десятків Онуків — щасливців, які під кінець своїх днів висадяться побіля Жовтого сонця… Віднині Ондрій Ковалик мав право карати й милувати, призначати на роботи всіх, хто народився й народиться на кораблі, затверджувати склад команди, благословляти шлюби й родини, промовляти слова прощання над померлими й відправляти їх у Вогненне Серце. Командирові буде підпорядкований електронний мудрець, що зветься Оракулом, із ним радитиметься Ковалик, прокладаючи курс…

І тільки на загадковий гуртик Старійшин, котрі Ще пам’ятають Прабатьківщину, старт і Катастрофу, лище на Дідусів і Бабусь не поширюватиметься влада Ондрія. Туди, в тьмяно освітлене жерло овального коридора за помостом Зали Обрядів, командир заходитиме, коли Покличуть, зрідка, щоб почути похвалу чи осуд. Бо в Першій заповіді сказано: “Поважай Старійшин, неухильно корись їм, вони — над законами Летючого Світу”.

Орган стихав, гудіння й дзвін, подрібнюючись і зіштовхуючись, затихали під вітрилами нефа.

— Бійтеся, діти мої, потривожити Святиню доти, доки не ступите на суходіл планети. — Протіс напружував горло, намагаючись подолати деренчання й хрипіння, через які промова його лунала наче в запису на давній електрофонній платівці. — Так вирішили Прадіди. Будь-яка спроба прочитати книгу потаємного знання в польоті, навіть дотик до Святині з нечестивою думкою спричиниться до гибелі зухвальця!..

Чи то щиросердо, чи намагаючись розчулити заціпенілих слухачів, Дідусь Протіс похилив голову, зарослу, як колись у борців, короткою щетиною. Відтак у скрушній позі, склавши руки на череві, він почав говорити тихо й хрипко:

— Я не побачу, Ондрію, як ти стоятимеш на моєму сьогоднішньому місці, вручаючи Святиню тому… невідомому чи поки що неіснуючому командирові. Але мій внутрішній зір малює цю картину так само ясно, неначе це все вже сталося. Недарма Старійшини, не вагаючись, обрали тебе. Летючий Світ довіряє тобі, Ковалику, ти — його опора!

З цими словами Дідусь поклав свої розпухлі в суглобах руки на плечі Ковалика, обіймаючи й благословляючи…

4

Ондрій не поспішав опускати прозорий ковпак. Святиня лежала перед ним на круглому столику, якщо можна так буденно назвати цей постамент, облямований розкішним лавровим вінком із світлої бронзи, який спирався на три лев’ячі лапи.

Найпростіше було б накрити лінзу ковпаком і залишити до кінця польоту тут, на цій тринозі, поставленій біля мармурової стіни командирського кабінету, наче якийсь язичницький жертовник.

Але Ковалик зволікав. Він уперше потрапив до цього розкішного приміщення, що колись належало Протісові. Тобто, звичайно, приходив звітуватися, однак ніколи не міг уявити себе за цим полірованим столом, де лежали томи корабельного журналу й під золоченим абажуром лампи були зібрані в компактний блок диктофони, селектор, телемонітор, дубль-пульти Вогненного Серця й Оракула.

Ковалик зволікав, тому що опустити ковпак означало б безповоротно ввійти в новий етап життя.

…Прищеплена з дитинства сліпа віра в мудрість Старійшин не дозволяла бути відвертим навіть із самим собою. Всупереч усім сумнівам хотілося будь-що переконати себе, що устрій Летючого Світу найкращий з можливих, що слова й дії Протіса та його сивих соратників містять якусь добру охоронну магію, без якої — загальна погибель у міжзоряній безодні. Всі чудеса оптики й голографії свідчили про мудру передбачливість, про велику турботу, вкладену в ковчег спасіння. Сади раннього дитинства з лицарськими руїнами, трояндами без тернів, мілководними чистими ставками й хитромудрими гральними автоматами…

Натхненні роки школи, коли перед очима зачудованих учнів поставали античні колонади, на смерть билися рогаті ящіри чи сипався фейєрверк атомної реакції…

А втім, уже в ці безтурботні часи, коли найбільшим горем була незадовільна оцінка, виставлена електронним учителем, густішала за плечима Ковалика тінь. Може, в цьому винна була мати, яка часто плакала про щось своє, невимовне, й потім осипала Ондрія дивними, невмілими, гарячковими пестощами? Ніби наслідувала щось бачене чи вичитане, грала роль ніжної неньки… Дивним, чужим видавався часом і батько — завідувач дитячої бібліотеки. Він з насолодою наркомана розглядав і читав барвисті книжки для наймолодших, сміявся, голосно декламував вірші — і раптом, наче схаменувшись, ставив перед собою сина, мучив тривалими, одноманітними нотаціями. Теж прикидався. Ким? Батьком? Суворим наставником?

У пору перших почуттіа почалися нові прикрощі. Ондрій віддавна знав, що Летючий Світ не безмежний, але саме в дні юнацького розквіту було особливо боляче наштовхуватися за кущами бузку на невидиму стіну або відчувати, що дощ і ясна погода чергуються з якоюсь гнітючою правильністю. Він і перед найближчими Друзями не звірявся в своїх крамольних думках. Але все це муляло й непокоїло. Можливо, спадкова пам’ять підказувала, що невидимих перешкод за кущами та дощів в один і той самий передсвітанковий час бути не повинно.

…Так чи інакше, а почав рости в Ондрія сумнів. Та чи тільки в Ондрія? Він ніколи не питав, але, здається, чимало Братів і Сестер втрачали душевну рівновагу… Особливо загострювалася нервозність, коли дівчата й юнаки впевнювалися остаточно, що вони фатально приречені все життя бути бранцями Летючого Світу, а потім у поховальній капсулі вирушити в реакторне пекло. Відсік Матері Тенгрі — згодом Бабусі Тенгрі — ніколи не бував порожнім. Там повсякчас коригували чиюсь розхитану психіку. Слушно було сказано в збірці стародавніх міфів Межиріччя і Палестини: примножуючи пізнання — примножиш скорботу.

Особисті враження зробили Ковалика відлюдькуватим і вразливим, книжки наділили болісними сумнівами. Який прикрий недолік в одвічному, вивіреному до дрібниць устрої Летючого Світу! Не варто було давати юнакам Гомера чи “Старшу Едду”. Штучні обрії, розсунені дзеркалами й проекторами, не зменшували пристрасної туги за простором, де справжнє шаленство стихій, сп’яніння бою, кревна єдність із усім сущим.

Шекспір змусив Ондрія шукати гостроти в словах, гарячої крові в людських стосунках. Після Боккаччо йому стало важко поділяти нехитру незграбно-доброчесну мораль Старійшин. Свіфт прищепив йому очищуючий скепсис. Апостол мудрого життєлюбства Анатоль Франс навчив його насолоджуватися вином філософії. Чехов показав неповторне в людині… й страшну беззахисність людської душі…

Нарешті, вповні визріти гостро-небайдужій Ондрієвій натурі допомогла власна родина. Як ніколи жагуче відчув Ковалик майбутнє, коли стало кого берегти, — спочатку боязку, затуркану Маріцу (батьки в неї теж були диваками), потім її та сина. Він був справжнім чоловіком і батьком, відданим, готовим до пожертви. Раз у раз схилявся над прірвою польоту, де судилося згаснути дружині й малюкові. Стояв безпорадно, не знаючи, що робити.

А тепер — цей опуклий ідол. Божество, яке до пори приклало палець до вуст. Символ командирського всевладдя й рабства. Ядро каторжника. Річ, яка змусить Ондрія попри всі його таємні вагання стати ревним захисником порядку. Ще глибше доведеться сховати гіркоту й насмішку. Бездоганним манекеном у білому кітелі височіти над Братами й Сестрами, викликаючи мовчазну зневагу. А якщо хтось, геть збожеволівши, чи… чи, може, більш рішучий, ніж сам Ондрій… Хто-небудь зуміє перейти до відкритого протесту… Словом, якщо будь-хто з молодших Гнаних повстане проти законів світлольотного товариства, командир буде змушений покарати. Ненавидячи себе самого, свою нікчемність, страждаючи від заздрощів до сміливця, він, проте, зламає волю “злочинця”, з допомогою медиків Тенгрі зробить бунтівника нешкідливим і покірливим.

Але чому? Що за потойбічна сила втримує Ондрія, який віддавна збагнув, що він — розумна, самостійна, енергійна людина й відтак ніхто не має права поводитися з ним, як з роботом?

Іноді в нього безнадійно нило в грудях: що коли Старійшини застосовують щось на зразок масового гіпнозу й нікому не вивільнитися з його тенет?..

Потім Ондрій сам же й спростував вигадані страхи. Не варто шукати істину на дні колодязя. Існують пута простіші й надійніші від гіпнозу. Наприклад, та ж фатальна невідворотність польоту. Повертатися нема куди. Треба дістатися Жовтої зірки. Який сенс у порушенні законів? Ну, припустимо, хтось запрагне прочитати “сокровенне знання” й, ризикуючи життям, прочитає. Що зміниться? Що він виграє?

А все ж таки крутиться, не вгамовується, дзижчить, як надокучлива комаха, думка про те, що треба б змусити лінзу говорити. Хоча б через те, що… як би це сказати… та ну, для сотень дорослих, освічених чоловіків і жінок просто образливе сліпе схиляння перед намагніченим фетішем, побожне очікування його пророцтв. Так що ж то за магічний запис такий, що за кабала, яка знищить кожного, хто намагатиметься розгадати її під час польоту, й обернеться просто зводом інструкцій для колонії Гнаних під Жовтим сонцем? Може, справа в захисних, блокуючих пристроях? Але якщо це таки інструкції для колоністів, то навіщо вбивче блокування?..

Вчасно зрозумівши, що став на слизький шлях — так можна досумніватися й до справжнього бунту, — Ковалик потягнувся до прозорого ковпака, наміряючись ізолювати лінзу й зайнятися, хай їм грець, іншими командирськими справами…

— Не рухайся, командире! Інакше стрілятиму!

Оце чудасія! Хто б міг припустити, що главі Летючого Світу треба замикатися зсередини?

Говорила молода жінка. Говорила навмисно різко й верескливо, так що Ондрій одразу відчув усю силу її відчайдушного страху. Коли б вона боялася трохи менше, можна було б спокійно обернутися, з усмішкою піти назустріч, наче й нічого не сталося, забрати… чим вона там погрожує? Та при такому переляку — вистрелить неодмінно, хоч раз та вистрелить, і не виключено, що влучить.

— Крок назад! Руки вгору!

Він виконав і це, подумки, відзначивши літературність розвитку подій. Начиталося дівчисько. Всі вони тут дуже начитані. Світлоліт навантажений масою книжок та фільмів. Прикрий недогляд Старійшин, або й самих Прадідів…

— Можеш обернутись, але не підходь!

Антикварна річ — воронований пістолет, начинений кулями! Де вона його відкопала? Справді, майже дівчинка, одна з наймолодших Сестер. Ондрій добре її пам’ятає. Рожевий комбінезон молодої — так-так, вона нещодавно побралася з інженером енергетичного захисту… Як її звуть? Ага, так, Віра. Разом з п’ятьма-шістьма друзями затіяла щось на зразок студії відеофільмів. Корисна справа: хроніка польоту, аматорські розважальні стрічки за участю добре знаних осіб… Треба сподіватися, що під Жовтим сонцем її нащадки стануть Люм’єрами колонії.

— Якщо ти, Сестро, зараз же кинеш зброю, обіцяю говорити з тобою як друг, — якомога проникливіше й переконливіше сказав Ковалик. — І не викликатиму санітарів.

— Мені цього мало, — відповіла Віра. Пістолет витанцьовував у неї в руці. — Відійди до стіни й дозволь мені взяти Святиню. Мені буде важко вбити тебе. У тебе росте син. Але я це зроблю, якщо ти не скоришся.

…Це вже не страх, а щось інше, подібне до настирливої ідеї… А втім, байдуже. Головне — дівчисько вистрелить, не задумуючись. Ондрій примусив себе всміхнутися— ласкаво й поблажливо, наче шибеникові, який нашкодив.

— Ти, звичайно, хочеш прочитати записи сокровенного знання?

— Так!

У дзвінкій відповіді прозвучало безумство.

— Але ж Святиня вб’є тебе!

— Я в це не вірю!

— Припустимо, ти маєш рацію. Все одно ти не зможеш розшифрувати запис, бо Оракул підкоряється лише двом: Дідусеві Протісу, а відсьогодні — мені.

— Тоді ти сам зв’яжешся з Оракулом.

У неї не було ніяких вагань. Вічко пістолета виразно піднялося й втупилося в перенісся Ковалика.

— Гаразд. Але май на увазі: я не зрушу з місця, доки ти не розповіси мені все. Давай сядемо навпроти. Бачиш, біля мене немає ніяких панелей. Я не зможу подати сигнал. Отак. Покласти пістолет на стіл. У разі потреби встигнеш схопити. Слухаю тебе, Віро.

Треба було виграти час, і Ондрій виграв його. Розмірені, переконливі фрази заспокоїли збуджену Сестру, яка мало не марила.

Віра слухняно опустилася на стілець, Ондрій сів на червоно-жовту канапу. “Злочинниця” довго мовчала, нарешті заговорила. Її сповідь була незвичною…

5

Чоловіка свого, Халіба, Віра зневажала. Звірившись йому, не побачила нічого, крім боягузтва, крім умовлянь забути “крамольні” думки, піти до лікаря, а потім і погроз у дусі патріархального кодексу Старійшин: “Я твій чоловік, я забороняю…”. Пістолет належав покійному батькові Віри, який загинув на дев’ятнадцятому році польоту під час аварії магнітної пастки. Точніше, навіть не йому, це був спадок від пращура — учасника останньої світової війни, офіцера-гвардійця…

Звичайно, Халіб кохає її, тому підніме тривогу не відразу. Але часу все одно мало. Вона спробує стисло пояснити, як прийшла до свого жахливого відкриття.

їхня група задумала справжній відеолітопис. Багатогодинний фільм, що охоплював увесь переліт — від старту до майбутнього фінішу. Серіал мали б закінчити майбутні покоління. Віра запропонувала кілька перших серій присвятити втраченій Прабатьківщині.

Плівок, знятих ще на рідній планеті, було дуже багато, доводилося прискіпливо відбирати, щоб утворився цільний, стрункий образ загиблої домівки Гнаних. Переглядаючи касету за касетою, члени групи зітхали й навіть втирали сльози.

Вітчизна була сповнена краси й міці. Вона була багата на воду, та найбільше захоплення викликали океани. Легкі безстрашні вітрильники перелітали з гребеня на гребінь, наче заграваючи з караванами вантажних платформ, які наосліп непохитно повзли крізь пелену зливи. Небосхил змінював гнів на милість і розпливався широченною блакитною усмішкою над дзеркалами в коралових рамах, в яких відбивалися зірки пальм. З-поза проток пасмами гір, блиском і різноголоссям насувалися береги материків. Там діялося неймовірне. Линули над кришталевими майданами, звивалися довкруж стебел та вінців якогось висотного надміста хмари вільних літунів. А ще вище прекрасними люстрами виблискували, пропливаючи в нічному небі, орбітальні міста…

Гамірно, дружно й відкрито жили Прадіди. По-сусідськи зберігаючи межу, до островів розуму підступало дике життя. Віра та її друзі, які ще з дитинства щиро захоплювалися затишним зоосадом ковчега, були просто вражені тим, що побачили: зграями пташиних базарів та лавинами бізонових отар, рудим мазком тигрової шкури на білині зимового лісу чи снопом різнобарвних стріл, викинутих із глибини тропічного рифу.

Чим довше порпалися вони на стелажах із відеокасетами, чим більше дізнавалися про вже неіснуючу планету предків — тим сильніше пригнічувала думка про те, що такий квітучий оазис Всесвіту міг загинути через безглузду космічну випадковість. Але нікому й на думку не спадало взяти під сумнів вірогідність Катастрофи. Справа була не тільки у вихованні. Кожен міг знайти на полицях кристали із записами цілих томів небесної математики, з фотографіями, зробленими з допомогою найпотужніших телескопів…

Років за тридцять до старту Летючого Світу вчені визнали Катастрофу неминучою. Тоді й почали споруджувати ковчеги, які мали врятувати хоч би частину людства й надбаних ним духовних цінностей. Обсерваторії вели спостереження аж до кінця…

Кадри, зняті з борту світлольота, який стартував останнім, вони побачили вперше ще в школі. Не розуміючи до ладу того, що відбувалося на екрані, зачаровані фієрією вогню, діти спостерігали, як зловісно спалахує й розбухає гнійно-оранжевим пухирем Сонце — достоту глибоководна риба, викинута на берег.

Неприємностей із світилом чекали десь через п’ять — десять мільярдів років — у незбагненній для свідомості глибині часу, коли, “можливо”, й людина вже не існуватиме”. Але спрацювала в сонячному ядрі якась непередбачена реакція — і ось розпечена риба ковтає, наче жуків, темні кульки планет і, розбухла у величезну, тремтячу від напруги кулю, репаеться, вивергаючи потоки полум’я далеко за межі спопелілої системи…

Корабель, з борту якого було відзнято цю жахливу трагедію, встиг передати відеозапис усьому флотові ковчегів, перш ніж Летючі Світи розійшлися навіки. Кожен світлоліт прямував до іншої зірки: так було більше шансів знайти планету, придатну для колонізації.

Старші школярі, як правило, просили знову показати фільм про Катастрофу. Й вечір перегляду був для них жалобним.

На жаль, у корабельному епосі не можна було обійтися без цього скорботного розділу, тому відеогрупа знову повернулася до жахливих кадрів…

Кожен узявся до улюбленої теми. Один монтував фільмотечні матеріали про космонавтику Прабатьківщини; другий так і не знайшов нічого цікавішого від океанів, третій узявся за історію воєн… Віра обрала серію, присвячену виконавському мистецтву, такому давньому й різноманітному, що воно ніби представляло самостійний густонаселений світ. Вона розповіла Ондрієві про дивний жанр — фантастичні кіноказки. Їх, схожих одна на одну, було чимало. Віра тішилася бутафорськими дивами, забуваючи, що перед нею тіні загиблої культури. Часом їй здавалося, що яскраві міфи становили значну й важливу частку світогляду Прадідів й обійтися без них неможливо. Інколи весь жанр фантастики видавався грубим, позбавленим смаку набором шаблонів.

Якось Віра подумала, що ніколи раніше у людей не було міфології більш підступної й аморальної.

Не раз поблажливо всміхалася вона, дивлячись, як Володар Пітьми, такий собі кібернетизований Сатана, який протистоїть усій ясній світобудові, намагається винищити славних русявих, блакитнооких хлопців, які шукають викрадену принцесу. То заганяв Володар прямодушних парубків у кільце повторюваних подій, то цькував їх гамма-випромінюючим драконом, а насамкінець узяв та й підірвав на їхньому шляху безневинну зірку. Світило здулося, наче глибоководна риба, викинута на берег, — і раптом луснуло, розтікаючись потоками буйного полум’я…

6

— …Я недарма переглянула, може, сто кіло метрів плівки. Око звикло. Навчилася відрізняти, де справжній документальний кадр, а де комбінований, підставний. — Відчувалося, що Вірі важко говорити, вона ніби підшукувала слова. — Так от: ті, хто знімав двісті років тому цю казочку, й не думали видавати епізод перетворення зірки в наднову за… справжній. А от наші… Словом, це зроблене однаково, командире. Одним способом. І наша священна хроніка, й казочка. Я навіть знаю, як саме. Цей спосіб давній, як кіно. Послідовність малюнків: кожен ледь-ледь відрізняється від попереднього й…

— Знаю. Інших доказів у тебе немає?

— Подивися сам, командире. Подивися підряд…

— Ти пам’ятаєш фільмотечні коди? — запитав по невеликій паузі Ковалик. — Коди й номери частин?

Вона пам’ятала.

— Може, пустиш мене до монітора? Повагавшись, Віра взяла зі столу пістолет і знехотя відійшла вбік.

— Май на увазі, командире, якщо я зачую кроки в коридорі…

Він лише відмахнувся, підсідаючи до блоку зв’язку. Думки Ондрія були зайняті зовсім іншим.

…Підірване Сонце бурхливо розтікалося криваво-червоною плямою, достоту так, як вигадали стародавні малювальники. Ондрій вимкнув настільний екран і довго сидів, насупивши гулястий лоб і розглядаючи власні руки. Безвільно лежали його сильні, порослі рудим пухом кисті на полірованому командирському столі. Та й Віра вже не намагалася відтіснити Ондрія від пульта. Примостившись на кінчику пухнастого крісла в “інтимному кутку”, підперла підборіддя кулачком…

Відтепер вони були не вороги, а товариші по нещастю.

— Ти певна, що Святиня відповість на всі твої запитання?

— У мене одне питання.

— Я питаю, чи ти певна…

— Це останній шанс. Ти — і Святиня. Старійшини просто б знищили мене. Без зайвих розмов.

— Може, й так, — повільно й твердо мовив Ковалик. — І все-таки я вважаю, що нам не варто зайве ризикувати, намагаючись розкрити таємницю. Я обіцяю — чуєш, обіцяю! — піти до Дідуся Протіса й добитися від нього пояснення. Треба обмізкувати справу з усіх боків. Ти уявляєш, що зчиниться на кораблі, коли дізнаються…

— Уявляю, — кивнула вона. — Я, власне, й хочу, щоб почалося…

— Ну, це поки що в моїй владі — не допустити хаосу!

Вона пригнічено опустила голову.

— Повертайся до себе, Віро. Та скажи чоловікові, що командир переконав тебе. Що всі твої страхи — від нервів, від утоми. Вигадай що-небудь. Повір мені, так треба. Решту я беру на себе. Ми скоро побачимось.

В Ондрієвій душі вперше за багато років співали сурми згоди. Він передбачав звільнення від застою, справжню чоловічу справу — боротьбу, яка струсоне заціпенілий мозок. І раптом Віра звела тверді, розширені очі.

— Ні. Я вірю тобі, командире, але… не можу чекати. Мабуть, я надто молода. Якщо ми всі обплутані брехнею, павутиння треба розривати зразу. Ти мудрий, я ж — нетерпляча. Хто з нас має рацію? Я не буду наражати тебе на небезпеку. Про всяк випадок прощавай, командире!

Він не встиг навіть вимовити її ім’я. Сила й швидкість гнучкого звіра була у вугластому Віриному тілі. Блискавичним кидком перетнула вона кабінет і, зірвавши Святиню з підставки, простягла її Ондрієві.

Йому здалося, що жінка довго, дуже довго стоїть отак з блискучим диском на долонях, напіврозтуливши губи, зі страхом і непевним захватом на обличчі. Насправді ж, мабуть, минуло лише кілька секунд. Потім Вірині очі неначе затяглися плівкою. Вона похитнулась, обм’якла…

Чесно кажучи, Ондрій до останньої миті не вірив у таку канібальську жорстокість. У те, що лінза може вбити. Вірині коліна підломилися, руки безвільно обвисли. Майже безгучно впав на килим срібний фетиш.

7

Ондрій стояв над Віриним тілом, коли безшелесно ковзнула в паз бронзова плита — двері каюти — й знову зачинилася за спиною того, хто ввійшов.

Ковалик тільки ледь голову повернув. Показав на скоцюрблену, наче від холоду, постать у рожевому комбінезоні біля лев’ячих лап.

— Це ти зробив, Дідуню?

Клишоного ступаючи, сивий атлет зробив кілька кроків по килиму, мовчки простягнув м’ясисту долоню — і завмер чекаючи.

— Це ти зробив? — відчужено повторив Ондрій, але в голосі його Старійшині почулася загроза.

— Пістолет, — із натиском вимовив Протіс і виразно поворушив пальцями.

Мабуть, щось опиралося сьогодні батьківському гіпнозові. Тільки лікоть руки, схованої в кишені кітеля, тільки лікоть здригнувся в Ондрія.

— Пістолет! — загримів у каюті надтріснутий велетень-дзвін.

Марно. Луна тут була гірша, ніж у Залі Обрядів.

— Спочатку ти відповіси на моє запитання, — не міняючи тону, дивлячись спідлоба лівим оком, відказав Ковалик.

І таку затятість, таку тверду силу опору відчув раптом Старійшина у цьому яскравому оці, у звороті лобатої бичачої голови, в усій постаті кремезного рудобородого фавна, що на мить пожалкував про вибір наступника. Та відразу ж зрозумів, що вибір не міг бути інакшим. Не довіряти ж нікчемам вести Летючий Світ після смерті першого екіпажу. Нехай! Якщо він хоче прийняти на плечі відповідальність за свої вчинки, хоче стати справжнім командиром, — нехай! У Ковалика міцні плечі. Старійшинам буде легше.

— Добре, Сину! Я відповім. Зрештою, ти й сам, напевно, здогадався…

— Секретний пульт?

— Так. У моїй каюті. Я бачу й чую все, що відбувається в будь-якому куточку кйрабля. Я бачив і чув усю вашу розмову. Ти поводився гідно.

Ондрія пересмикнуло від похвали.

— Мабуть, вона поводилась інакше!

— Ми змушені бути нещадними. Вважай, вона була невиліковно хвора. Й до того ж могла заразити всіх.

— Виходить, ти…

— Тебе цікавить техніка? Електричний удар за моїм сигналом. У лінзі — потужний конденсатор.

Протіса, напевно, непокоїла командирська рука в кишені кітеля, тому він поквапився додати:

— Ти сильний, Ондрію, та душею м’якший, ніж ми сподівалися.

Син здригнувся від цього багатозначного ми, що долинуло наче з темряви. Та все ж таки запитав:

— Її здогад справедливий? Про Катастрофу й таке Інше?

Набряклі Протісові повіки повільно зійшлися, волохаті брови опустилися, він докірливо похитав головою.

— Ти не повинен бачити в мені ворога. Ми обидва з проміжних поколінь.

— З тією різницею, що в тебе хоча б дитинство минуло на рідній планеті, я ж народився в цих стінах і помру, не побачивши нічого іншого.

— Мені було дев’ять років, коли мене посадили в зореліт, — повчально сказав Протіс. — Я нічого до пуття не пам’ятаю: ні Прабатьківщину, ні батьків. Скоріше це я тобі маю заздрити. В тебе були мати й батько.

— Дідуню, — несподівано повертаючись і пронизливо дивлячись у вічі, майже прошепотів Ковалик, — скажи мені лише: вона вгадала правду?

Знову довго мовчав Протіс. Тільки іноді зводив брови, морщив лоба, наче дивуючись неслухняності найулюбленішого з вихованців. Нарешті процідив стомливо й поблажливо:

— Гаразд. Ти надто далеко зайшов, Ондрію. Нехай правда буде для тебе останнім випробуванням. Ти пам’ятаєш аварію дев’ятнадцятого року?

— З розповідей батьків. Я був ще зовсім малий.

— Порушився режим постачання антиречовини у фокус відбивача. Будь-якої секунди могло статися повне витікання.

— Ясно. Про це нам казали в школі. Довелося вручну налагоджувати зв’язок з магнітною пасткою. П’ятеро загинуло, — одне слово, цілковита самопожертва…

— Ондрію, пробач мене, але це не привід зубоскалити, — коротко зауважив Дідусь, і командир відчув докори сумління. — П’ятеро членів команди віддали за нас життя…

— І серед них — Вірин батько! — перебив Ковалик, відчуваючи потребу знову узяти гору.

— Так, Вірин батько, — ніби нічого й не сталося, підтвердив Протіс. — Вони рятували Летючий Світ, але, на жаль, більша частка нашого розгінного пального вже перебувала в межах дзеркала; й це пальне, що вийшло з-під контролю, довелося… знешкодити. Викинути геть, у пустку, й там підірвати. Інакше від корабля навіть пам’яті не залишилося б…

— А ось нього я не знав, — сказав Ковалик, напустивши на себе колишню позірну відчуженість.

Він знову дивився на Віру, й кулак його стискався в кишені.

Протіс досадував усе сильніше. Так пошитися в дур, ні! Може, йому варто було зразу відступити в коридор? Ганьба, звичайно, та що поробиш?.. Двоє божевільних — дівчисько й командир. Можна було взагалі не приходити. Послати роботів. Пустити в каюту паралізуючий газ. Ні, Старійшини переоцінили свій вплив, утратили пильність. Надто тривалою й необмеженою була їхня влада. Тепер пізно відступати. А переконати — навряд, навряд… Міцний бичок…

— Не знав, звичайно, як і все твоє покоління.

— Чому ж ви приховували це?

Протіс боковим зором міряв відстань від місця, де він стояв, до блоку зв’язку. Кроків сім, не менше. Треба продовжувати гру.

— Я сподіваюся, ти ще добре пам’ятаєш курс навігації…

— Ви не змогли розвинути потрібне прискорення?

— Еге ж. Довелося берегти кожну крихту антиречовини. Належну частину маршруту ми пройдемо зі швидкістю, близькою до швидкості світла. Але розгін триватиме значно довше від розрахованого…

Ондрій згідливо хитнув головою — і старий ніби ненароком, ніби розминаючись, переступив ближче до краю килима.

— Ну й… оскільки експедиція набула зовсім іншого характеру й для її завершення знадобиться кілька поколінь космонавтів… ми обміркували програму виховання Дітей, склали Заповіді Летючого Світу, побудували Шлюбні Притулки, Будинок Родини, Залу Обрядів і…

— …і нікому не спало на думку просто повернути назад, додому, — спокійно докінчив Ковалик.

Роздратування мало не переплутало всі Протісові карти: він уже ладен був спинити зухвальця, але втримався. Вдав, що пропустив останню репліку Ондрія повз вуха.

— Так. Ми вирішили, що завдання Землі мусить бути виконане будь-що.

8

Тепер я зрозумів тебе, Протісе. Осяяння зійшло на мене. “Радше це я повинен тобі заздрити…” Звичайно, повинен! У мене були батько и мати. Незграбні й старанні, як і належить взірцевим учням. Та все-таки вони в мене були, а ти своїх ледве пам’ятаєш. І я знаю: для людини є щось важливіше, ніж шлях напролом до мети, шлях, на якому не гребуєш жодними засобами. Є людяність і любов. У тебе батька й матері не було. Тебе вчили роботи. Цікаво, якому ж зарозумілому технареві спало на думку набрати дитячий екіпаж? Заселити зореліт хлопчиками й дівчатками, вирваними з родин, із кола нормального спілкування? Хтось на Землі припустився жахливої помилки! За все це поплатилися вже п’ятеро героїв, поплатилася Віра… Сокиру знято над проміжними поколіннями.

Ні, Протіс, Клюзо й Тенгрі, звичайно, не були якимись особливо жорстокими, бездушними дітьми. Сталася трагедія. Їхнє життя розпланували на десятки років наперед. Електронний Оракул навчив тямущих дітлахів, як дати лад неосяжному корабельному господарству, робити розрахунки й ставити досліди. Згодом кібернетичний Гіменей пояснив їм усе необхідне щодо перших почуттів, таїнства шлюбу й виховання власних малюків. Вони старались, як могли. Електроніка не вчила їх бути потайними, підступними, безжалісними. Просто була Мета, визначена ще на Землі. Були ніжні, вразливі дитячі душі. Не було любові, тепла, вистражданого досвіду старших, найзвичайнісінького батьківського повчання. Моральне почуття вмерло не проклюнувшись. Власні сини й онуки ставали лише знаряддям. Фальшиві документи, сфабриковані відеокадри, Святиня з конденсатором — усе заради обожнюваної Мети.

Мені шкода тебе, Протісе, шістдесятирічний сумлінний школяр. Та зараз уже нічим не зарадиш…

9

…Прекрасно навчений фанатик, він ходив по килиму й говорив, говорив, говорив. Базікання приголомшувало. Старійшина просторікував про те, як це чудово, що Прабатьківщина-Земля ціла й неушкоджена. Ніякої Катастрофи не було; за століття польоту Земля напевно стане ще могутнішою й прекраснішою; знайти новий дім для зростаючого багатомільярдного людства — це велично й благородно, такого подвигу ще не було в земній історії…

— Ми Не маємо права бути егоїстами, командире.

Рід людський змушений думати про майбутнє, про ті часи коли цілим народам доведеться переселятися на інші зірки. Наші нащадки принесуть радісну звістку. Невже це не виправдання долі проміжних поколінь?

— А якщо планети Жовтого сонця непридатні для колонізації?

— Що ж, негативний результат корисний теж. Земля вже не витрачатиме сили на дослідження цього району.

Ковалик усміхався, ніби захоплюючись невразливістю Дідуся. Протіс тим часом зважував: до краю стола вже не більше як три кроки. Може, стрибнути вперед і пожбурити в бунтівника настільною лампою? Ні. В нього реакція краща.

А втім, здається, Син починає вагатись. Питає, тамуючи закипаючу лють:

— Що записано в Святині?

Теж непоганий поворот — можна затягнути розмову…

— Я боюся, що ти всадиш у мене кулю, не дослухавши! — усміхнувся Дідусь.

Ондрій, неначе знітившись, витяг руку з кишені. Чудово. Ще десять резервних секунд, коли Протіс торкнеться пульта.

— Так-бо мені спокійніше, Сину. На диску те. що ми поміж собою називаємо “програмою два”.

— Докладніше, Протісе.

Старійшина мимоволі скривився — всупереч звичаю його назвали просто на ім’я.

— Спочатку запрограмований Оракул повідомить деякі правила, що стосуються заснування колонії. Потім виголосить, що настала довгождана мить, час дізнатися про найважливіші таємниці Прабатьківщини. Після цього передача буде перервана начебто щойно прийнятим повідомленням. У ньому йтиметься про те, що всі інші Летючі Світи зустрілися в певному райському куточку Галактики, у володіннях дружньої надцивілізації, яка готова прихистити Гнаних. Отож Онукам слід зібрати наукові дані про Жовте сонце та його планети, залишити групу колоністів, а потім стартувати й рухатися в певному режимі й напрямку.

— Отже, до Землі?

— До неї.

— Ще два-три проміжних покоління…

— Необхідність, — сухо мовив Протіс.

Час було закінчувати комедію. Старий невимушено наблизився до стола, сперся долонею об його край. Ковалик ніби нічого й не помічав — розмовляв наче сам із собою, тихо, задумливо й ущипливо.

…Мені шкода тебе, Протісе. Нічого не можу вдіяти — шкода, шкода, шкода… Так по-дитячому ти ведеш цю гру з непомітним наближенням до пульта… Ох, як мені шкода тебе! Але ти вже поряд із блоком зв’язку. І, якщо я не стану на заваді, вб’єш мене по-справжньому…

— …Одного я не розумію. Ви, перше покоління, не розраховували на нашу свідомість. Заздалегідь не довіряли. Тоді чому ж не сховали всі книжки, всі фільми? Чи не краще було б виростити нас безсловесними, темними, ідеально покірливими рабами? Адже так і надійніше, й простіше…

— Що можуть незрячі залишити своїм нащадкам? Для розвідки, для вивчення щойно відкритих світів, для того, щоб передати знання, ті, хто повернеться на Землю, мають бути розвиненими, повноцінними людьми.

— Чудово! Вирішили одним пострілом двох зайців убити. Виховати інтелектуалів і домогтися, щоб вони добровільно скніли в цій летючій домовині…

Ондрій говорив з їдкою терплячістю, яка мало не перевершувала витримку Протіса. Старійшина зрозумів, що його життя в безпеці, поки Син не з’ясує все до кінця.

— Повноцінна свідомість… Тоді скажи мені: на біса ви вигадали цей балаган із диском? Чому б просто не приховати від усіх “програму два” — аж до прильоту?

— А хто б ввів її в Оракул? — осадив Ковалика Протіс, торкаючи вказівним пальцем біопанелі.

Будь-який квадрат на пульті він знайде навпомацки не обертаючись. Що ж робити? Викликати санітарів? Ворог устигне розрядити всю обойму, зачувши, як вони підбігають до дверей. Ні, потрібне інше рішення… Інше…

— Ну, припустимо, якась одна, втаємничена династія…

— Це не зовсім надійно. Краще застрахувати програму.

— Зрозуміло. За допомогою релігійного табу.

Зараз, — обпекло Протіса. Ось він, вихід. Третій квадрат праворуч. Ще не торкнувшись, можна відчути тепло, що його випромінює біопанель.

— Ох, розумники! — добродушно вигукнув Ондрій. — А знаєш, якби ви нам пояснили… чесно… цілком можливо, що ми б і вирішили летіти далі. До Жовтої зірки. В усякому разі це був би свідомий вибір. Кожне покоління має обрати свій шлях. Кожне… — І не міняючи виразу обличчя, скомандував: — Відійди від стола.

Запізно. Палець Протіса торкнувся шовковистого квадрата. І зразу десь іззовні, над шарами броні й магнітного захисту, вистрілило сопло одного з “малих” орбітальних двигунів.

Курс лишиться незмінним. Тільки похитнеться жилий циліндр. Поштовх зіб’є з ніг Дітей і Онуків. Можливо, постраждає хтось із наймолодших або найслабших. Не велика біда! Головне, щоб упав бунтівник із своїм пістолетом. На здиблений перехнябленій підлозі перемога буде за старим силачем. Хоч який міцний з виду рум’яний рудобородий фавн, Протіс зіб’є його з ніг, зламає кістки, задушить…

…Мені шкода тебе, Протісе! Та все-таки, якщо порівнювати, більш гідні жалю Маріца й малюк. Доведеться робити вибір від імені нашого покоління. Пробач мені, Старійшина, інакше я не можу…

Перш ніж стала дибки каюта, Ондрій натиснув на курок. І в розкотах грому покотився по темно-червоному килиму, ніби намагаючись захистити собою Віру.

Леонід Панасенко З МАКОНДО Є ЗВ’ЯЗОК![9] Оповідання

Йому наснилися беззубі жебраки, котрі, жалібно й благально дивлячись на нього, роззявляли роти-провалля. Вони хапали його за одяг, мукали, й він, здригаючись од жалю й огиди, дістав із кишені жменю білих, мов цукор, дуже міцних зубів і кинув жебракам… Лахмітники й каліки попадали на землю й, вовтузячись у дорожній куряві, збирали сяючі квасолини, встромляли їх у роти. Він кинув ще жменю, ще… Так тривало доти, доки чийсь владний голос не звелів: “А тепер веди їх до води, загой рани й обмий струпи. Вони діти твої”. Він хотів сказати, що таке під силу лише богові, та не насмілився й повів юрмище жебраків до річки, роздаючи дорогою кутні зуби тим, кому ще не вистачило. “Не забудь позбирати їхні болячки, — нагадав той же голос. — Позбирай і спали їх. Та гляди, щоб добре прогоріло — до кінця. А то вони повернуться і знову обсядуть людей…”

Задзеленчав телефон. Страхіття урвалися — жебраки відступили, згинули в сутінках спальні. Дзвінки йшли довгі, вимогливі, напевне, з міжміської.

— Алло, — сказав Габрієль, сонно притримуючись за стіну.

У трубці щось клацало й гуло, ніби сюди, в дім, доносилося бриніння дротів, що тяглися від міста через непрохідні нетрі й мочарі, через гори й пронизані вітром савани.

— Слухаю, — вже роздратовано мовив письменник.

У трубці тепер одноманітно шелестіло: ніби там, звідки дзвонили, йшов нескінченний, нудний дощ.

— …то ти приїдеш, батьку? — несподівано прорвався чоловічий голос — так, ніби вів далі перервану розмову, й у трубці затенькали гудки відбою.

Габрієль позіхнув. Добре, що хтось переплутав номер чи на станції помилились. Краще вже прокинутися серед ночі, ніж роздавати вві сні жебракам та юродам зуби.

Він не був певен, що засне, тому не став повертатися до спальні й ліг у кабінеті. Якщо сон не прийде, ввімкне настільну лампу й попрацює.

Вочевидь, він усе-таки задрімав. Телефон знову, задзеленчавши, перелякав його, нічні дзвінки завжди таємничі — за ними криються або біда, або чиясь дурість. А втім, дурість — теж біда.

— Вам не набридло? — сердито спитав письменник, коли замість відповіді почув у трубці чи то шепіт дощу, чи то чиєсь дихання.

Далекий голос цього разу належав жінці. Здавалося, що крізь хащі, баговиння та вітри савани йому важко було пробитися.

— Вибач, батьку… — мовила жінка. — У нас один апарат… на все місто… Всі хочуть почути твій голос… — і знову дощі… — Ми послали тобі фрукти… а ще кошик… будемо телефонувати.

Почулися сигнали відбою.

— Потрібні мені ваші фрукти, — пробурчав Габрієль, непокоячись, аби ці безглузді дзвінки не розбудили дітей і дружину. — В Боготі повно багатодітних батьків. Але до чого тут я, хай йому біс?!

Собі на подив він знову заснув — міцно, без снів і страхіть, не підозрюючи, що підсвідомість недарма являла жебраків, і що нічні дзвінки обернуться дивовижним, нечуваним клопотом.

Під час сніданку в дім убіг давній приятель Габрієля.

— Усе зрозуміло! — вигукнув він, переводячи подих. — Ти, звісно, ще й не гортав ранішніх газет?

— Я давно позбувся віри, що газети можуть чимось здивувати світ, — посміхнувся письменник. — Крім того, невже тебе не хвилюють пахощі нашої чудової кави?

— Мене хвилює оця стаття, — сказав приятель. — Завтра її передрукують усі газети світу.

Габрієль пробіг очима текст, якому передував дещо приголомшливий заголовок: “Матеріалізація вигадки чи ефект “курячої сліпоти”?”

“У басейні річки Магдалени, в непрохідних тропічних лісах, виявлено містечко Макондо, що є точнісінькою копією забутої богом місцини, зображеної в романі нашого славнозвісного письменника Габрієля… Імена його мешканців, факти їхніх біографій, історія разюче збігаються з вигадкою прозаїка, котрий, як відомо, прототипом Макондо оголосив містечко свого дитинства Аракатаку.

Отож постає питання: що це — диво, матеріалізація вигадки генія чи вияв ефекту “курячої сліпоти”, коли ми, часом роками, не помічаємо того, що існує у нас буквально під носом? Та й справді, ліпше припустити, що Макондо існувало завжди, і тільки наші егоїзм та егоцентризм застували наш байдужий зір. Професор Моріс Лавантюр, заперечуючи напівмістичну гіпотезу про виникнення Макондо з субстанції уяви, заявив кореспондентові: “Цивілізація під час своєї сліпої втечі у нікуди, котру деякі оптимісти ще називають прогресом, забувала й втрачала не тільки такі глухі містечка, як Макондо, а й цілі країни та народи. Врешті, повне або часткове забуття — наша спільна доля. Я не маю сумніву: майстер Габрієль, який володіє пером, що “роздягає” світ, просто сховав реально існуюче Макондо та його мешканців за завісою вигадки. Однак у природі не існує вічних завіс. Упала й ця”.

У кінці статті автор легковажно обіцяв читачам опублікувати в наступному номері коментарі їхнього відомого співвітчизника.

— Що все це означає? — запитав вражений звісткою Габрієль.

— Тобі краще знати, — розвів руками приятель.

— Але ж ніякого Макондо немає! — вигукнув письменник і жбурнув газети. — Дещо я, звичайно, взяв від Аракатаки!..

— Треба було не так майстерно писати, — заявив приятель.

— Як? — здивувався Габрієль. — Ти теж віриш “у що маячню? Щоб уява матеріалізувала містечко, створила людей?! Ну, це вже занадто.

— Знаєш, таку інформацію важко вигадати, — заперечив приятель. — Та й навіщо? Можливо, сталася помилка чи якийсь збіг, а газетярі поспішили роздмухати сенсацію? В кожному разі, тримайся, друже, від газетярів подалі. Якщо у вогнище не підкидати хмизу, то воно швидко згасне.

Письменник нараз згадав нічні дзвінки й похолов. А що як справді сталося диво?! Може, це його творіння пробивалися до нього по телефону з глушини Макондо? Звертання “батько”, згадка про те, що всі хочуть почути його голос… Ні, так недовго й з глузду зсунутись.

— Як же мені бути? — розгублено звернувся він до приятеля. — А що як там і справді все… ожило?

— Ну то й нехай собі живе, — засміявся товариш. — Твоє вигадане Макондо для читачів уже давно стало реальністю… Нічого не зміниться, щоправда, це зайвий клопіт для тебе, та що вдієш!

Габрієль узяв до рук газету, ще раз пробіг очима статтю — й обличчя його затьмарили роздуми.

— Знаєш… — по паузі мовив він. — Я їх боюсь… Не подій, фактів — чудеса траплялись і раніше, — а саме їх. Адже це я дав їм долю — народження, радощі й горе, смерть врешті. Я для них Творець, розумієш?! Якщо вони прийдуть і запитають…

— Про що? — здивувався приятель. — Та вони повинні молитись на тебе. Це доля всіх творців: приймати подяки…

— …І прокляття, — докинув Габрієль, тривожно поглянувши в бік телефону. -

Увечері прийшов із вокзалу посильний. Він сказав, що за послугу вже заплатили, треба лише розписатись на квитанції, а потім заніс чотири картонові ящики з фруктами й величезну низку бананів. На додачу він обережно подав кошик яєць.

“Невже правда, — занепокоєно подумав письменник, згадавши, що вночі жінка говорила про фрукти і кошик. — Отже, все це звідти!”

Він подумав про своє Макондо, й уперше непевні тривоги сформувались в ясну й гостру думку, яка тепер муляла йому, ніби цвяшок у черевикові.

“Я замкнув коло життя Макондо… В кінці роману Ауреліано Бабілонья читає пергаменти Мелькіадеса, де записана історія сім’ї Буендіа на сто років наперед. Починається буревій. В останньому вірші пророцтва стверджується: “Прозоре (чи примарне) місто змете з лиця землі буревій, воно буде стерте з пам’яті людей тієї самої миті, коли Ауреліано Бабілонья закінчить розшифровувати пергаменти; все, що в них записане, нікс ли більше не повториться, бо тим родам людським, котрі приречені на сто років самотності, не судилося з’являтись на світ двічі”. Я замкнув коло… Та уявне місто несподівано стало реальністю. Що ж сталося? Або Макондо ще не завершило свій шлях, або не справдилося пророцтво? Може, Ауреліано, збагнувши, що несе з собою вітер, не став дочитувати пергаменти? Тим самим природа дає мені зрозуміти, що загибель сущого — не вихід. Однак, з другого боку, будь-який життєвий цикл має своє завершення. У моєму романі. Макондо вичерпало себе, його відродження неможливе. Може, це якесь інше Макондо? Десятки запитань. І головне з них: навіщо мені все це? Чому я маю витрачати свій час на різну чортівню й краятися безглуздими праннями?

Дещо плутано пояснивши дружині, навіщо він замовив так багато фруктів та яєць, Габрієль зачинився в кабінеті. Він спробував зосередитись над останнім розділом нової повісті, написав кілька фраз, закреслив їх і поклав ручку. Погляд зупинився на полицях, де містилися його книжки. З усього світу злетілися до нього його діти, на всіх мовах. Габрієль згадав один із численних листів. Він надійшов років п’ять тому, здається, з Франції. Після традиційних подяк та компліментів читач поставив запитання, яке трохи вразило його: “Ваші герої суціль нещасні, долі їхні — трагічні, — писав француз. — Чи не здається Вам, що Ви певною мірою жорстокі до них?” Він тоді відповів читачу великим листом. Спочатку зауважив, що не збирається виправдовуватись, а потім на двох сторінках доводив: письменника насамперед цікавить правда життя, жорстоким і немилосердним є саме життя, а не людина, яка його змалювала. “Я можу трохи прикрасити героя, — писав він, — бо люблю й жалію людей. Однак прикрашати життя не посмію навіть із найблагородніших міркувань. Ніколи! Інакше одна неправда спричинить іншу, й брехня стане нескінченною, як дощ у Макондо”.

— Тобі дзвонять, — урвала його думки дружина. Він підхопився так рвучко, що перекинув” легкий” плетений стілець.

Габрієль ніколи не чув цього голосу; однак якимось дивом упізнав його й похолов: у романі саме Бабілонья завершував житаєвитй цикл Макондо.

— Добридень, Ауреліано, — сказав він, і голос його здригнувся. — Як маєтесь?

Він прислухався й, затинаючись, здавленим голосом запитав:

— Що з тобою? Ти плачеш?

— Тут усе руйнується, батьку, — ледь чутний голос Ауреліано переривали ридання. — Я за крок від загибелі. Батьку, де мені взяти ланцюг, щоб прикувати серце?

— Це не вітер так гуде? Буревій уже був? — Габрієль затамував подих, чекаючи на відповідь.

— Все змішалося, батьку. Буревіїв цим літом було вже три — вони зруйнували половину Макондо. Всі мої друзі поїхали світ за очі. Та не це страшно, батьку. — В голосі Ауреліано вчувався розпач. — Повернувся Гастон!

— Як?! — здивувався письменник. — Адже він залишився в Брюсселі! Так у книжці.

— Ні, й ще раз ні! — з відчаєм вигукнув Ауреліано. — Він пробув там тиждень і повернувся. Що робити? Я не можу без Амаранти Урсули. Ти ж знаєш про це, батьку. Все повинно бути інакше. Краще ми з нею загинемо, ніж жити одне без одного.

“Реальність справжнього Макондо не адекватна сюжетові мого роману”, -чи то з гіркотою, чи то з полегкістю подумав письменник й запитав:

— І що Гастон?

— Він побив Амаранту й погрожує зарізати мене. Гастон несамовитий од люті. Не знаю, як він пронюхаа, може, прочитав твою книжку, але він довідався, що ми кохали один одного.

— Чим же зарадити тобі, синку? — останнє слово вихопилось мимоволі, й Габрієль міцніше стиснув телефонну трубку.

— Не знаю, — Ауреліано схлипнув. — Нехай усе буде так, як ти задумав. Адже ти— наш спільний батько. Зроби що-небудь!

— Хлопчику мій, життя є життя, — мовив письменник, відчуваючи в грудях страшенну порожнечу й утому. — Воно надто сильне, щоб підкоритись книжці.

— Але я загину без Амаранти. Мені ввижаються її любощі з Гастоном… Ночами я не можу склепити повік, від спогадів у мене зупиняється серце.

— Повернення Гастона, можливо, нічого вже не дасть, — обережно сказав письменник, міркуючи, як може змінитися вигаданий ним сюжет. — Якщо у вас народиться дитина…

— Ні, ні! — раптом вигукнув Ауреліано. — Я геть збожеволів од кохання й наговорив тобі казна-що. Я не хочу, щоб Амаранта померла, як у твоїй книзі. Хай уже краще живе з Гастоном.

— Ти заплутався в своїх бажаннях. — У Габрієля від хвилювання заболіло серце. — Я не можу змінити хід життя. Воно сильніше за нас.

— Дай мені пораду, батьку, — попросив Ауреліано. — Нічого не роби, не переписуй наше життя, тільки скажи: як мені бути далі?

— Не знаю, — тихо відповів письменник. — Поради ще нікого на світі не зробили щасливішим. Я вже нікому з вас нічим не зможу допомогти, синку. Запам’ятай це і перекажи іншим. Ви вийшли за межі сюжету, і я вам більше не… батько. У реальному житті я нічим не володію.

Він обережно поклав трубку й попрямував до домашньої аптечки, щоб ковтнути заспокійливу пілюлю.

— Ти сьогодні чомусь блідий, — зауважила під час вечері дружина.

Габрієль, згоджуючись, кивнув, проте вираз його обличчя лишався відсутнім. Дружина сказала ще щось. Поринувши в свої невеселі думки, він знову кивнув, однак невлад.

— Ти геть не чуєш, що тобі говорять, — докорила дружина. — Півгодини тому до нас у сад забралась якась жінка. Мулатка. Вона заглядала у вікна й налякала нашого хлопчика.

— Треба було покликати мене. — Габрієль стенув плечима й став задумливо чистити банан.

— Він закричав — і жінка втекла, — пояснила дружина.

— Тоді й говорити нема про що.

Габрієлю хотілось одного: щоб швидше збіг цей душний вечір, який обіцяв грозу, щоб ніч уклала його рідню у ліжка, й він, нарешті, зміг би побути на самоті. Треба все обміркувати, зважити. Радувало, що особливого шуму поява Макондо не викликала. Кількох репортерів, звичайно, довелося спровадити, та звістка про диво не стала сенсацією. Чому — сказати важко. Певно, професор має рацію: ми втрачаємо так багато, ми такі байдужі, що відкриття крихітного містечка, нехай і народженого незвичайно, фантастично — вибухом людської уяви, нікого особливо не схвилювало. Є й інше пояснення: своїм мовчанням та делікатністю люди дають зрозуміти — все це його особиста справа.

Габрієль вийшов у сад і блукав там, локи в будинку не згасли вогні. Теплий дощик пасував його настрою. Тільки повернувшись у дім, він помітив, що волосся його намокло, а сорочка прилипла до тіла. Відволожились навіть цигарки. Габрієль хотів лише припалити, а потім постояти на ґанку, послухати шепіт дощу, котрий заспокоює краще за будь-які ліки. Тому двері у передпокій він залишив відчиненими.

Нараз щось шелеснуло за його спиною, заколивалося повітря. Габрієль обернувся.

У дверях стояла молода жінка в квітчастому шовковому платті. Вона, вочевидь, теж довго блукала під дощем: чорне волосся її волого блищало, плаття, вдягнуте на голе тіло, обліпило всі явні й потаємні вигини. В обличчі жінки, її манері триматися дивовижним чином поєднувалися чистота й досвідченість у найбільш зухвалих таємницях кохання.

“Вони вирішили, що телефон не замінить живого спілкування, й послали до мене цю босоногу красуню”, — з гіркою іронією подумав письменник.

— Це ти ввечері заглядала у вікна? — запитав він.

— Вибач, — сказала жінка, і голос її був обіцянкою раю. — Я не хотіла налякати твого хлопчика. Я шукала тебе.

Вона переступила з ноги на ногу, й темні вістря грудей, котрі проглядались крізь мокрий шовк, колихнулися.

— Тебе послали… — почав було Габрієль, однак непрохана гостя презирливо пирхнула:

— Хотіла б я бачити того безумця, котрий узявся б командувати мною.

— Ерендіра! Простодушна Ерендіра! — вигукнув письменник.

Він ступив назустріч жінці, притиснув до себе, мов доньку, котру не бачив багато років. Ерендіра стала обсипати його поцілунками, в яких — Габрієль відчув це-не було й натяку на дочірні почуття. Він вивільнився з її обіймів, розгублено відступив.

Із сумочки, що висковзнула з її рук і впала на підлогу, посипались якісь папери, газетні й журнальні вирізки. Ерендіра нахилилась, аби підняти їх, та від різкого поруху папери, навпаки, розлетілися ще далі. Габрієль побачив, що це його численні фото й інтерв’ю, свіжі й давні, навіть пожовклі.

— Навіщо це? — здивувався він.

Ерендіра здригнулась, ніби її вдарили, звела очі.

— Була колись простодушною, — похмуро мовила вона. Погляд жінки блиснув. — Сміхота!..

Вона замислилась над чимось своїм, болючим, безсило присіла на підлогу, та очі її по-мисливськи ловили кожний порух Габрієля.

— Казна-що діється, — мовила нарешті Ерендіра. — Я маю тебе ненавидіти: ти дав мені бридку долю й визначив ціну в двадцять сентаво… Проте я перемогла: втекла, прихопивши з собою золото осоружної бабусі… І ось тепер, замість того, щоб ненавидіти тебе, спалюю себе у вогнищі безглуздого кохання…

— Що з тобою було потім? — запитав Габрієль. В нього щеміло серце.

— Ти мав би знати. — Ерендіра стенула плечима. — Улісс виявився слабаком, його наздогнали на березі моря. Через півроку він сконав у в’язниці… А я стала вільною… Я пізно довідалася про тебе — нашого… батечка. Відтоді все й почалось… — Ерендіра втомлено показала на газетні вирізки. — У цьому почутті не більше сенсу, ніж в моїй чорній долі.

Вона раптом підхопилася — м’яко й дужо, як звір.

— Послухай, — гаряче прошепотіла мулатка, торкаючись його своїми грудьми. — Я вродлива, а ти, знаю, не святий. Послухай, любий, ти визначив мені ціну в двадцять сентаво, а я тобі за одну ніч віддам усе золото бабусі!

— Ти вигадала цю пристрасть, — посміхнувся Габрієль. — Усі дівчата закохуються в акторів та письменників. Потім це у них минає і вони назавжди забувають своїх кумирів.

— Я тисячу разів жінка, і ти добре знаєш про це! — гнівно мовила Ерендіра.

— Ти ще дівчинка, — лагідно заперечив письменник. — Ти прожила спочатку доросле життя, а тепер повернулася в дитинство. Людина не може померти, не побувши дитиною.

— Однак я мріяла про тебе, — прошепотіла Ерендіра.

— Не треба плутати дитяче й доросле, — сказав Габрієль, збираючи свої фотопортрети. — Не можна все любити тілом. Треба що-небудь залишити й душі. Такого почуття нам завжди бракує. Тобі, мені, всім. Розумієш?!

— Твоя душа зайнята, — лалко мовила Ерендіра. — Роботою, сім’єю, друзями.

— Там ще знайдеться куточок. — Він дивився на мулатку з ніжністю й зачудуванням. — Можеш мені не вірити, але я любив тебе ще тоді, коли вперше створив твій образ.

— Ти не любив — жалів. — Ерендіра запхнула вирізки в сумочку. — Це не одне й те саме.

Вона поглянула на маленький золотий годинник, котрий, мов краплинка, висів на смуглявій руці.

— За півтори години потяг, — сказала жінка я дістала сигарету. — Будемо вважати, що для початку все не так уже й погано. Я побачила тебе, ти — мене… Не прогнав, не образив, пообіцяв куточок душі… — Ерендіра сумовито посміхнулась.

— Я відвезу тебе на вокзал, — запропонував Габрієль.

Жінка похитала головою й вийшла з передпокою. Її квітчаєте плаття зразу ж розчинилося в темряві, лише вогник сигарети ще якийсь час пурхав світляком у саду. Потім щез і він.

Гості розійшлися по півночі.

Од випитого — а випив він чимало — ледь наморочилося в голові. Дружина пішла в свою кімнату. Габрієль допив із келиха вино й вирішив зателефонувати приятелю.

— Не спиш? — запитав він і поскаржився: — Мої герої зовсім знахабніли. Щодня надзвонюють, ніби я сенатор від їхнього департаменту… І взагалі! Що буде з світом, коли все, створене уявою, почне матеріалізуватися?

— Заспокойся, — сказав приятель. — Тисячі років такого не було. І надалі не буде. Тобі неймовірно поталанило, а ти ще й незадоволений.

— Але ж вони не дають мені працювати! — вигукнув Габрієль. — Ця катавасія триває два тижні. Я за цей час не написав жодного рядка. Так що тоді, по-твоєму, Макондо: нагорода чи кара?

— Це як діти, — зітхнув приятель. — Вони і наше щастя і водночас згуба. Іди спати, філософе.

— Я, здається, дещо надумав, — пробурчав письменник, поклавши трубку. — Я допоможу їм! І собі заразом…

Він подався на кухню. Пригадуючи оповіді бабусі Транкилини, котрі з захватом слухав у дитинстві, Габрієль висмикнув із старого віяла перо, а в шухляді буфета знайшов горіхи. Чогось не вистачало, і він, подумавши, дістав ще свічку.

— Зараз ми наведемо у всесвіті лад, — засміявся письменник.

Його захопили приготування до майбутнього чаклунства.

Він запалив свічку, капнув на палець декілька крапель воску. Потім поклав у попільницю шкаралупу горіха й перо, підпалив їх і став швидко терти палець, примовляючи:

— Відстань, віск, відліпись! Разом із клопотом згинь! Моїм і їхнім… Нехай живуть собі, як знають, — додав він для більшої переконливості.

Перо прогоріло, війнувши наостанок в обличчя смердючим димом.

І тут Габрієль злякався. Він щось не те сказав! Його можуть неправильно зрозуміти! Він не хоче позбавлятися турбот ціною Макондо. Хай вони живуть. Сто, тисячу років. Просто нехай менше діймають його своїми проблемами і неприємностями… Він неточно сформулював бажання!

Габрієль навіть застогнав, повіривши, як у дитинстві, що чаклунство негайно справдиться. И одразу ж пригадав іншу оповідку бабусі Транкилини. Так! Саме такі Вона говорила, що чим довше витримаєш біль, тим сильніше проявиться чаклунство.

— Порятуй Макондо! — невідомо до кого пошепки звернувся Габрієль і тицьнув палець у полум’я свічки.

Його пройняв різкий біль, та він не відсмикнув руку. А коли терпіти стало несила, в холі гримнув телефонний дзвінок.

— Це ти! — зрадів Габрієль, упізнавши далекий голос Ерендіри. — Яка ти молодчина, що подзвонила! Як там Макондо? Що нового? Хосе перекрив дах? Чудово!.. Яка ще аптека? А, так, так… Весілля?! Я приїду. Обов’язково приїду, з сім’єю… Яка ж бо ти молодчина, моя пустунка!.. У вас що — знову дощ? Даруй, погано чути… Слухай, скажи, щоб в отелі “Хакоба” залишили для мене дві кімнати… Які ще квіти…

Він втратив відчуття часу, радіючи з того, що йог©’ творіння живе і навіть, здається, починає відроджува-тись — всупереч здоровому глузду й сюжетові роману.

Голос Ерендіри зник, потім з’явився знову.

— Я розумію — дощ, — щосили кричав він у трубку, не турбуючись про те, що може розбудити дружину. — Алло, алло… Розкажи що-небудь іще.

Голос Ерендіри раптом урвався на півслові. Габрієль кричав, дув у трубку, стукав по важільцях апарата, та Ерендіра не озивалася.

Габрієль подзвонив на телефонну станцію.

— Чому перервали розмову? Коли в абонента немає грошей, переведіть на мій рахунок, — зажадав він.

— З ким ви розмовляли? — запитала телефоністка.

— Макондо! Мені потрібне Макондо!

— З Макондо зв’язку немає, — сонним голосом відповіла телефоністка.

Борис Шаталов ЧЕТВЕРТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ Повість

Розділ перший

Рокар неабияк здивувався, коли, щойно пройшовши біохімічний контроль митниці космодрому, був несподівано викликаний у службовий корпус до переговорного пристрою урядового зв’язку.

Це був кремезний, з мужніми рисами обличчя й поголеною головою чоловік. Вдивляючись у багатокольоровий екран дисплея, він силкувався уявити, кому це так терміново знадобився і хто з ним говоритиме.

Та розмова не відбулась, йому просто показали урядову депешу з наказом негайно з’явитися до Секретаріату Ради.

Коли він прибув до урядової резиденції, чергозий офіцер послужливо розчинив перед ним двері.

Рокар опинився у великій кімнаті. Вона була без вікон, але яскраво освітлена. Меблів майже не було. Стояв лише низький круглий стіл і обабіч — кілька фотелів, у яких сиділо четверо чоловіків. Троє — у військових мундирах. Четвертий — літній, худорлявий, з коротко підстриженим волоссям і щіточкою вусів, у сірому костюмі — підвівся йому назустріч і запропонував сісти.

— Я чекаю на вас, Рокаре. Даруйте за поспіх, з яким вас викликали. Але справа нагальна. За зволіканням криється небезпека.

Рокара подивував отой загальний вступ, яким зустрів його Логен.

— Справа стосується мегадемій, Рокаре.

“Так он у чому річ! — подумав Рокар. — Знову ці загадкові спалахи епідемій на планеті”.

— До речі, вам відомо, скільки наших співвітчизників загинуло за останньої мегадемії?

— Так, — зітхнув Рокар, — вісімнадцять відсотків. Я мало часу буваю на нашій красуні Кіфі, Логене. Але, скажу відверто, в екіпажах космічних кораблів нерідко виникають нарікання на уряд планети. Вважають, що ви недостатньо приділяєте уваги охороні здоров’я населення.

— Це не так! — заперечливо похитав головою Логен. — Ми робимо все, що в змозі. Витрачаємо мільярди… Але доки не буде виявлено джерело і механізм мутацій, ми безсилі й беззахисні перед інфекцією. До того маємо інформацію, — він кивнув у бік військових, — що у наших сусідів на планеті Ерас таке ж становище.

Він помовчав і по паузі вів далі:

— Очевидно, в організмі кожної людини є механізм, який може вбивати віруси-мутанти. Але як його запустити? Для розуміння картини в цілому нам необхідні мікробіологічні дані з планети подвійної зірки типу С. Тому ми вирішили направити туди спеціальний рейс.

— Але ж там працюють наші люди. Чи ви не довіряєте їхній інформації?

— Справа в тому, що зв’язок з групою несподівано урвався. Вони не подають жодних ознак життя.

— Давно?

— З часу вашого відбуття в експедицію Р-21.

— Чому ж мене не сповістили? А втім… Ви нікого не посилали у мою відсутність до подвійної зірки?

— Нікого. Чекали на вас. Адже спеціалісти, що працюють в цій галузі, ваші люди. Ви їх добирали, і ніхто краще за вас їх не знає.

Логен уважно вдивлявся в обличчя Рокара, намагаючись уловити реакцію на почуте. Від Рокара і тільки від нього залежав успіх задуманого.

— Власне, вибору у вас немає, як немає його й у нас. Ми не можемо бездіяльно очікувати. Будь-що необхідно з’ясувати, що скоїлося з нашими людьми, й здобути зібрану ними інформацію. Від цього залежить доля всього людства.

— Гаразд. Я зроблю все, що накажете. Хто піде зі мною? Мій екіпаж втомився. Потрібні будуть заміни.

— Ми подумали про це. В рейс піде інший корабель, який уже готовий до роботи в Далекому Космосі.

— Збірна команда?

— Це добре відомий вам підрозділ Уро. Але…

— Є якісь ускладнення? — обережно спитав Рокар.

— Ми розуміємо, що слід було б віддати вам усю групу перших випускників по третій цивілізації, та, на жаль, більшості з них на Кіфі зараз немає — вони в галактиці Е-13. Тому я можу дати вам лише двох із цієї групи. Один уже в штаті команди, другий піде стажистом. — Логен звівся на ноги.

— Коли вилітаємо? — Рокар теж підвівся.

— Зробимо так. Передусім ви ознайомитесь з останньою інформацією. Я вже викликав Уро. Разом з моїми помічниками, — він кивнув у бік військових, — вам слід ще раз уважно розглянути запропонований маршрут, враховуючи можливі екстремальні ситуації. Нагадую, робота, як і раніше, провадиться з грифом “особливо секретно”. Хоча, скажу відверто, у мене таке передчуття, що найближчим часом нашим сусідам на Ерасі стане відомо про відкриття третьої цивілізації. Отже, необхідно поспішати. Деталі обговоримо пізніше.

Розділ другий

Коли великий космічний корабель у польоті, його екіпаж живе за особливими законами, і розклад чергування членів екіпажу не вкладається в звичні добові ритми. Тут час плине не так, як на планеті, хоча люди цього й не відчувають. Та й важко назвати польотом ті стрибкоподібні переміщення в просторі, які можна порівняти хіба що з людською думкою: вона здатна виникнути ніби з нічого і тут-таки канути в Лету.

З відкриттям і освоєнням матеріальних переходів зникло уявлення про плавність та стрімкість, з якими раніше пов’язували політ. Тепер мають на увазі саме періоди переміщення — великі й малі. Адже час, цей незмінний супутник простору, втратив непорушну рівномірність, став керованим, а поняття про швидкість як мірило руху втратило сенс.

“Чому світ влаштований саме так, а не інакше? — Ніо часто замислювався над цим. — А що як він влаштований саме інакше, та ми ще не розуміємо цього?”

У тихі вечори, якщо можна так назвати відтинки часу між кінцем робочої зміни і сном, — адже на кораблі, як і в космосі, немає ні дня, ні ночі, — Ніо уявляв населені живими істотами світи, що несуться з фантастичною швидкістю в безмірному просторі невідомо куди. Навіть намагався осягнути невловимий час, який на цьому велетенському дредноуті “Стор-027”, військовому розвідникові, призначеному для наддалеких рейдів, у періоди стрибків плив назад. Він уперше потрапив у Далекий Космос, і його дивувало все.

Ніо поки що не включили у графік роботи експлуатаційної служби корабля. Він мав лише дублювати дії оператора комп’ютера, який збирав і обробляв медичні тести — функціональні параметри організму членів екіпажу.

Правду кажучи, роботи було мало і більшу частину часу хлопець тинявся без діла. Він приохотився вилежуватись у ліжку, обладнаному спеціально для відпочинку в невагомості. От і зараз, ушившись з операторської в каюту, збирався почитати взяту в бібліотеці книжку про мандри.

Він саме вмостився в своїй своєрідній постелі, коли зненацька щось неголосно клацнуло. Ніо насторожився. Згідно з програмою робіт сьогодні на кораблі не повинно бути жодних сторонніх звуків. О цій порі майже весь екіпаж після чергового стрибка-переходу відпочивав. Назавтра передбачались планова перевірка механізмів, проведення орієнтації й маневрування корабля в просторі. По тому приступлять до накопичення енергетичного потенціалу і фізики почнуть готуватися до так званого стягування простору в просторово-часовий тунель для наступного стрибка в іншу галактику.

Ніо підвівся. Він вирішив зазирнути в шахту, що з’єднувала бокси в цій частині корабля: адже там щось клацнуло.

Він потягнув на себе ручку вхідного люка — кришка не піддалась. Але ж її притримувала звичайна магнітна засувка-замка там не було. Ніо щосили, впершись ногами в підлогу, кілька разів смикнув ручку на себе. Кришку ніби припаяло. Машинально він натиснув на одну з клавіш дисплея-інформатора. Екран не засвітився, але безпристрасний голос електронної машини нові” домив: “Розгерметизація в жилому блоці номер шість”. Апарат не промовив потрібного слова “тривога”, не повторив, як належить, інформацію, а просто замовк.

Голова в Ніо пішла обертом. Блок номер шість був саме тим, у якому містилась його каюта. Він сквапно натиснув на червону кнопку негайного повідомлення чергового оператора.

Відповіді не було.

Не гаючи й миті, хлопець відчинив відсік медичного модуля, що межував із каютою, й усією долонею натиснув на сенсор виклику невідкладної допомоги.

І знову-ні відповіді, ні сигналу, що виклик прийнято.

Медичний модуль був розрахований на двох і другим боком примикав до каюти сусіда. Ніо помітив, що двері туди прочинені, й зазирнув усередину. Каюта була порожньою.

Коли Ніо повернувся до себе в каюту, екран дисплея світився сріблястим світлом — по ньому повзли колонки цифр, що засвідчували функціонування систем корабля. Все було в нормі. Він іще раз потягнув на себе ручку вхідного люка. Вона легко піддалась. У шахті нікого не було.

Читати, звісно, вже не хотілось, і Ніо подався на своє робоче місце. Проходячи повз коридор, який з’єднував шахту з зовнішнім балконом, він стишив ходу. Звідси виходять у відкритий космос. Підійшов упритул до великого електронно-механічного запору. На мить уявив, що буде, коли ця брама не витримає глибокого розрідження з того боку і розлетиться. Мурахи побігли по спині.

Ніо поглянув униз і побачив на підлозі невелику зелену пластинку — інформаційну карту пам’яті для запису медичних спостережень. Це була його стара картка, якою він користувався як закладкою для книг. Дивовижа! Ще сьогодні зранку він, здається, бачив її у своєму записнику. Як вона могла потрапити сюди?

Він підняв знахідку й рушив далі.

У приміщенні, де розташовувався комп’ютер, усе було, як завжди. Технік-електронник спостерігав за роботою блоків машин, а черговий офіцер-медик — за проходженням добової програми екіпажу.

Наприкінці зміни Ніо прокрутив запис параметрів життєзабезпечення шостого блоку. Вони робились систематично — раз на триста мікроциклів. Але ті триста мікроциклів, котрі Ніо пережив після того, як щось клацнуло, повторювали цифра в цифру попередні вимірювання. І ще. З запису випливало: під час незафіксованої короткочасної розгерметизації, якщо вона була, він і його сусід перебували в своїх каютах.

Таж Ніо на власні очі бачив, що Терза там не було.

Розділ третій

Ніо доповів про все, що сталося, своєму безпосередньому начальнику-оператору. Тому коли його викликав командир центрального поста керування польотом, для нього це не було несподіванкою.

Однак черговий офіцер-космонавт повів його зовсім не до начальства. Вони спустились у носову частину корабля. Тут він ще жодного разу не був.

Зупинившись біля овальних дверей, офіцер набрав потрібний код, і плита поволі відсунулась убік. Вони пройшли ще кілька дверей і опинились у вузькому тунелі. І хоча Ніо був тут уперше, зрозумів, він — у капсулі, цілковито ізольованій частині корабля, яку за давньою аналогією іноді називали “чорним ящиком”.

Тут була зосереджена пам’ять корабля, звідси надходили команди при екстремальних ситуаціях. І саме в цьому місці перебував науковий керівник польоту. Не командир корабля, який відповідає за екіпаж, не начальник експедиції, а головний науковець.

У разі смертельної небезпеки корабель відстрелюв капсулу, яка зразу ж трансформується у підпростір з невизначеними координатами. Таким чином вона виходить з небезпечної зони, зберігаючи в собі важливу інформацію, отриману під час експериментальних робіт.

— Ну от, — сказав черговий офіцер, торкаючись пальцями маленького пульта, розташованого біля люка. — Все гаразд.

Вогники на табло згасли, і збоку вдарив у протилежну стіну, відбившись од дзеркальної поверхні в центрі кришки люка, тонкий фіолетовий промінь лазера.

“Ага, — зауважив Ніо, — тут окрема від корабля система життєзабезпечення”.

— Проходьте, — черговий рушив уперед.

Ніо подався слідом. Вони опинились у приміщенні, одна стіна якого була схожа на щит системи автоматичного керування кораблем в мініатюрі.

— Вам туди, — черговий показав на панель, що тієї ж миті від’їхала вбік, відкриваючи прохід у наступне приміщення.

— Заходьте, — долинув звідти приємний голос із м’яким, низьким тембром.

Ніо переступив поріг і нерішуче зупинився. Цю літню людину він раніше ніколи не бачив, А втім, нічого дивного. Це був його перший рейс, і він не знав на кораблі багатьох.

— Заходьте, прошу, — повторив господар приміщення.

Він мовив це таким приємним тоном, що Ніо позасвідомо відчув дисонанс із звичною атмосферою суворості воєнного корабля. Юнак розгубився. Йому слід, було відрапортувати про своє прибуття або просто відбутися черговою фразою: “Слухаю вас!” Однак він не зробив ні того ні іншого: стояв мовчки.

— Сідайте, — запросив господар, кивнувши на стілець.

Невелика кімната була круглою за формою, і пройом, через який увійшов Ніо, розміщався між двома протиперевантажними кріслами. В одному з них, по той бік маленького, більш схожого на тумбочку столика, сидів сам господар. Ніо вмостився в другому..

— Давайте знайомитись, — обличчя літньої людини було суворим і водночас привітним. — Мене звуть Рокар. Я головний спеціаліст, — він провів долонею по голеному черепу.

— Науковий керівник польоту? — стиха мовив Ніо.

— Просто головний спеціаліст. За професією, так само, як і ви, медик.

— Вибачте, — знітився Ніо.

Вони помовчали. Вірніше, мовчав Рокар. Ніо й не думав говорити. Та й що міг сказати? Адже він був усього лише випускником медичного факультету академії і проходив на кораблі післядипломну практику.

— Я, та й усі ми, перед складним вибором, — мовив Рокар по паузі. — Нам або треба йти на ризик, можливо, марний, не виключено, з людськими жертвами, або негайно повертатися додому. Практично експедиція зірвана. В цьому не наша провина. Та коли ми повернемося, не зробивши останньої спроби… — він замовк, міцно стиснувши губи.

Ніо його розумів.

— Вам відома мета нашого польоту? — спитав Рокар рівним голосом.

— Дослідження подвійних зоряних систем типу С, які мають планетні системи.

— Обстеження, якщо бути точними, — спохмурнів Рокар. — “Дослідження” — глибше і більш ємне поняття, чи не так?

— Так, звичайно, — погодився Ніо.

— Вам відома мета обстеження?

— Тільки у загальних рисах, — Ніо зіщулився, йому завжди ставало незатишно, коли треба було відповідати на питання. “Щось він дуже здалеку підходить до Терза”, — подумалось Ніо.

— Тоді уточню. Тема, над якою я зараз працюю, засекречена. Вона пов’язана з відверненням біохімічних потрясінь. Це закрита частина загальновідомої проблеми “Глобальна охорона життя людства”. Вас з нею повинні були знайомити в академії.

Ніо кивнув.

— Отож періодично на нашій планеті виникають різні мегадемії, пов’язані з вірусами, точніше, із змінами штамів деяких вірусів. Це вам відомо. Те саме відбувається й на планеті Ерас. При першому контакті з мешканцями цієї планети, який стався несподівано, ми злякались, що це зближення може призвести до мікробіологічної катастрофи. Цього не сталося. Причин декілька. Та головне ось у чому. Як пізніше з’ясувалося, штами вірусів, які викликають хвороби в людей, і в них, і з нас — однакові. Більше того. Мегадемії, як це не дивно, відбуваються майже одночасно, хоча відстань між нашими зоряними системами величезна.

— Чому? — вихопилось у Ніо.

— Саме так, чому? На це питання нам і треба відповісти.

Рокар замовк, заглибившись у свої думки, йому пригадався вчорашній день, ті події, які він ще раз перед зустріччю з Ніо переглянув у запису.

Розділ четвертий

Борт космоплана. Командир екіпажу “Етар-1”. Перебуваю на відстані ста метамер від поверхні штучного супутника планети. Починаю пошук об’єкта.

Борт космічного дредноута “Стор-027”. Починайте.

“Етар-1”. Об’єкт виявлено. Здійснена ідентифікація зовнішніх будівель бази і навколишнього ландшафту за проекціями з пам’яті ЕОМ. Повна відповідність. Переходжу на центричну орбіту.

“Стор-027”. Переходьте. Ще раз перевірте електромагнітну, радіаційну та гравіметричну обстановку.

“Етар-1”. Завис над базою. Протипоказань немає. Прошу дозволу на посадку.

“Стор-027”. Повторіть огляд бази і прилеглої території. Деталізуйте зображення і порівняйте з даними ЕОМ.

“Етар-1”. Проекції збігаються. Високочастотні та інші збурення відсутні. Фон — в межах норми. Дозвольте посадку.

“Стор-027”. Посадку дозволяю в зоні видимості бази.

“Етар-1”. Здійснив посадку з координатами 7-2-4-1. Відстань до бази — два метамери. Направляю ракетний катер з двома космонавтами для обстеження об’єкта. Підуть “Етар-2” та “Етар-4”. Я лишаюся на зв’язку.

Од космоплана відділився катер. Він завис у кількох метрах від поверхні супутника, покачався, ніби перевіряючи стійкість, і поволі рушив у напрямку бази. Кілька разів облетів купол, що бовванів над кам’янистим пасмом, і пішов на посадку. Сів він поряд з таким самим літальним апаратом, що стояв на поверхні.

Два космонавти вийшли з катера і поволі почали обстеження літального апарата. Один із них проник угдиб. Невдовзі до нього приєднався другий. Пробули всередині недовго. Знову ввійшли до свого катера і повернулись на борт космоплана.

“Етар-1”. За висновком космонавтів, зовнішні будови бази не мають помітних змін. Вони обстежили й катер бази. Машина справна.

“Стор-027”. Заберіть катер на космоплан для ретельного обстеження.

“Етар-1”. На ньому майже нема пального.

“Стор-027”. Здійсніть заправлення.

“Етар-1”. Слухаю. Дозвольте розпочати обстеження бази?

“Стор-027”. Дозволяю. При огляді бази всім бути в костюмах вищого захисту. Хто піде?

“Етар-1”. На базу вирушать “Етар-2” та “Етар-5”. “Етар-4” займеться катером. Дозвольте провести підліт космоплана і посадку безпосередньо на території бази?

“Стор-027”. Дозволяю.

Космоплан, здійнявши хмаринку куряви, одірвався від поверхні супутника і, наче краб, боком, немов його здувало вітром, почав пересуватись у напрямі бази. Невдовзі космонавти вже були біля вхідного шлюзу бази.

“Етар-2”. Шлюз відкритий. Увійшли всередину. Вмикаємо програму переходу. Автоматика не спрацювала. Шлюзуватимемося вручну.

“Етар-1”. Ясно.

“Етар-2”. Зачинили зовнішній люк. Намагаємось наповнити шлюз повітрям із магістралі. Повітря є. Вирівнюємо тиск. Відчиняємо внутрішній люк. Вихід у перехідну камеру вільний. Увійшли. Темно. Прямуємо в службове приміщення.

“Етар-1”. Насамперед огляньте енергостанцію.

“Етар-2”. Станція в робочому режимі, але енергія в системи не подається. Вдалося лише ввімкнути аварійне освітлення. Перебуваємо в рубці зв’язку. Всі тумблери апаратури у положенні “Прийом”. Живлення — на “Ввімкнуто”.

“Етар-1”. Не змінюйте розташування предметів. Зазирніть у радіообсерваторію.

“Етар-2”. Еліпсоїд антени зафіксовано в положенні нижче горизонту.

“Етар-1”. Треба перевірити режим роботи вузла настроювання антени.

“Етар-2”. Вузол — на ручному,

“Етар-1”. Не на автоматі?

“Етар-2”. На ручному.

“Етар-1”. Гаразд. Переходьте до огляду побутових відсіків. Може, люди там?

Два космонавти під тьмяним освітленням аварійних плафонів оглядали одне за одним внутрішні приміщення космічної бази. Зрідка вмикаючи потужний ліхтар, який ніс “Етар-5”, вони з’ясовували деталі оточення. Людей ніде не було. Та сказати, що на всьому лежав слід запустіння, не можна. Навпаки, складалося враження, ніби звідси тільки-но вийшли і ось-ось повернуться.

“Етар-2”. На базі нікого немає. Через відсутність силової енергії системи життєзабезпечення не працюють.

“Етар-1”. Може, через це станцію просто залишили?

“Етар-2”. Малоймовірно. Вміст кисню в атмосфері приміщення в нормі. Цілком очевидно, що, коли люди залишали приміщення, тут усе функціонувало.

“Етар-1”. Ви з’ясували, чому немає силової енергії?

“Етар-2”. Вийшов з ладу фідер вакуумного вимикача.

“Етар-1”. Дивовижна поломка.

“Етар-2”. Це не поломка. Фідер згорів від перенапруги.

“Етар-1”. Що могло бути причиною?

“Етар-2”. Оце й дивно. На базі немає обладнання з енергоспоживанням такої потужності.

“Етар-1”. Як давно могла статися ця аварія?

“Етар-2”. Судячи з стану акумуляторних батарей, що розрядились внаслідок саморозряду, часу минуло чимало, не менше п’яти-шести середніх циклів.

Куди ж поділись люди? Огляд свідчить, що вони покидали базу поспіхом, бо навіть не аачинили зовнішню кришку шлюзу. Катером не скористались, отже, пішли недалеко. Пішки. Вочевидь, сподівались, що ненадовго. Але куди? На жаль, на кам’янистому, засипаному щебенем пасмі, де розташована база, жодних слідів не лишається. Але люди пішли в скафандрах, з запасом кисню на чотирнадцять малих циклів. Може, вони спустились. на рівнину? Тоді на піщаній поверхні їхні сліди виявити буде легко. Оскільки на супутнику відсутня атмосфера, все тут зберігається у недоторканному вигляді.

“Стор-027”. Обстежте рівнину.

В ефірі панувало тривале мовчання.

“Етар-1”. Знайшли… Вони всі загинули, коли скінчився запас дихальної суміші.

“Стор-027”. Куди вони прямували?

“Етар-1”. Важко сказати. Спочатку по прямій від бази, потім завернули вбік.

“Стор-027”. Чому так довго шукали?

“Етар-1”. Їх знайшли на дні глибокої ущелини. А там завжди тінь.

Розділ п’ятий

Тихо пролунав мелодійний сигнал відеоінформатора. Ніо не видно було екрана дисплея, та, судячи з виразу обличчя Рокара, інформація мала бути надто важливою.

Зробивши запис, він переглянув його двічі.

— Словом, — зітхнув Рокар, — висновок такий: мутації вірусів можуть бути пов’язані з зовнішніми причинами. Скажімо, з проходженням наших планет через специфічні хмарові скупчення речовини. Хоча не виключена можливість впливу комет. Адже від космосу не відгородитися.

Він замовк, над чимось розмірковуючи, і по паузі додав:

— Але чому мегадемії виникають і в нас, і в них майже одночасно? Це означає, що джерела мутацій теж мусять бути однаковими. Більше того, мають з’являтися в зоряних системах у той самий період. А що коли на планету потрапляють уже змінені віруси? Так би мовити, готові для сприйняття організмом людини… — Рокар раптом пильно поглянув на Ніо. — Ви хочете щось сказати?

— Ні, а втім, так, — Ніо пересилив зніяковіння. — Гіпотезу можна перевірити.

— Звісно, — посміхнувся Рокар. — Так і зробили. Ділянку космічного простору між нашими галактиками піддали біоіндикації на наявність білкових речовин. Результати виявились негативними. Тоді розсунули межі експерименту. І це нічого не дало.

— А чи не може так бути, — несміливо почав Ніо, — що точка, від якої починається рух цих… — він не назвав чого саме, — розташована десь збоку від наших планет?

— Може, — погодився Рокар. — Зважте й на те, що рухатись ці посилки можуть і до нас, і до наших сусідів з різною швидкістю. Наприклад, вихідна точка може бути ближчою до нашої зоряної системи.

— Ви гадаєте… таке можливе? А що коли інфекція потрапляє до нас із планети Ерас, для якої вона є просто нормальним розвитком мікроорганізмів?

— Цілком імовірно, хоча жодних підтверджень немає. Отож, як тільки з’ясувалась ця несподівана закономірність, ми, звісна річ, запідозрили їх, а вони’нас. Відтоді дослідження стали засекреченими. Іноді ми зустрічаємось у космосі в тих регіонах, точніше точках, через які можуть транспортуватися віруси чи генетичні добавки. Певен, наші сусіди думають так само і провадять аналогічні дослідження. Але інформацією в цій галузі ми більше не обмінюємось.

— Отже, необхідно з’ясувати, звідки потрапляють мутанти на наші планети, чи не так?

— Саме так, — підтвердив Рокар. — Але для того, щоб запеленгувати вихідну позицію чи хоча б напрямок, нам необхідна третя точка, тобто ще одна цивілізація.

— З метою розширення району пошуку?

— Навпаки. Це його звузить.

— І що далі? — втомлено спитав Ніо. — Що це дасть?

— Є ще один важливий аспект, я б сказав, найважливіший. Ви не здогадуєтесь?

— Ні, — заперечливо похитав головою Ніо.

— А що коли і на третій планеті спостерігатимуться схожі мегадемії в однозначні періоди? Як би ви це пояснили?

— Що мутагени якимось чином потрапляють і в цю, третю, зоряну систему?

— Правильно, — спокійно мовив Рокар. — Отже…

Ніо замислився.

— То який висновок вишшває звідси? — Рокар терпляче чекав.

— Що посилки йдуть і до третьої планети з швидкістю, відмінною від тієї, з якою вони рухаються до нас і наших сусідів на планеті Ерас. — Ніо стенув плечима. — Втім, про швидкості ми вже говорили.

— Отже, ви теж тієї думки, що посилки починають рух одночасно?

— Авжеж. Адже мегадемії — ви це довели — одного походження. Чи не так?

Рокар мовчав.

— Справа тут у походженні мутагенів, — вів далі Ніо. — Воно може бути природним, а може… — Він не зводив очей з Рокара, — В це важко повірити… Либонь, це неможливо…

— Можливо, — мовив Рокар. — І коли припущення підтвердиться… Це означатиме, що за нами стежать, а може, й контролюють нас.

— Хтось третій? — розгублено спитав Ніо.

— Точніше, четвертий. Звісно, якщо він існує.

— Таж її немає, цієї третьої точки, цієї третьої планети!

— Є, — Рокар підвівся. — І її вже добре видно у телескоп. За кілька циклів на неї можна буде висадитись.

— Це та планета в галактиці, до якої ми мусимо стрибнути?

— Такої необхідності немає. Третя планета знаходиться на краю галактики, в якій ми зараз перебуваємо. І хоча за програмою ми мали робити черговий стрибок, я планував тут невелику затримку. Так, так, — кивнув Рокар, — саме для того, щоб висадитись на цій третій планеті. Але з усього екіпажу на її поверхню можуть ступити лише двоє… або ви, або я. — Рокар помовчав і додав: — Ви здивовані?

— Так. Не знаю, що й думати, — розвів руками Ніо.

— Усе дуже не просто. — Рокар, ніби пригладжуючи неіснуючу чуприну, провів рукою по голові. — На цій планеті вже провадили дослідження двоє наших людей — чоловік і жінка. Ще троє працювали на зовнішній станції, розташованій на штучному супутнику планети. Щоб не привертати уваги команди експедиції, оскільки координати третьої планети поки що засекречені, ми під приводом обстеження зоряної системи мали намір зробити невелику технічну зупинку і забрати зібраний тут такий важливий для нас матеріал.

— Таємно від уряду планети?

— На планеті нема єдиного уряду. Ця цивілізація поки що перебуває на ступені ліги націй. І тільки починає виходити в космос.

У Ніо несподівано пересохло в роті, і він нервово облизнув губи. Рокар помітив це і подав йому ампулу з водою.

— Часу в нас обмаль, — він кинув погляд на дисплей інформатора. — Нам необхідно проникнути на планету і зустрітися з нашою людиною. Її звуть Ева. Хочеться вірити, що вона жива, А от чоловік її загинув. За дивних обставин загинули й троє космонавтів, які працювали на зовнішній станції. Жодних матеріалів медико-біологічного характеру, крім службово-побутової інформації від Еви, на станції не виявлено. Ще вчора мною була відправлена на супутник, де розташована база, служба безпеки. Вона вже провадить розслідування. Та часу в нас, повторюю, обмаль. Ми змушені проходити цей район не затримуючись! Майже не затримуючись, — уточнив Рокар.

Ніо приголомшено слухав головного спеціаліста, машинально смокчучи воду із ампули.

— І, нарешті, останнє. Чому на планету можемо висадитись тільки ви або я? Тому що лише ми з вами знаємо мову і маємо деяке уявлення про культуру цієї цивілізації. Саме тому вас, ще стажиста, і включили до складу експедиції.

Так ось у чім річ! Справді, на передостанньому курсі група студентів різних факультетів, до якої входив і Ніо, інтенсивно вивчала епоху якогось невідомого людства. Тепер зрозуміло: їх готували до роботи в третій цивілізації.

— Чому? — заперечив Ніо. — В екіпажі є ще одна людина, знайома з цією цивілізацією…

— Ви маєте на увазі Терза? Він зник. Пошук нічого не дає… І це є ще одним підтвердженням наших припущень. Не виключено, що за нами стежать. Не виключено навіть і те, що й на нашому дредноуті є вороги.

Якусь хвилину Ніо зволікав. На карту було поставлено все, можливо, й життя. Звичайно, йому не можуть наказати — він лише стажист. Він має право відмовитись. Тоді на планету піде Рокар. Ніо мигцем глянув на головного спеціаліста. Вольова людина, та вік… До того ж, хто буде страхувати його звідси?

— Вам треба подумати? — спитав Рокар.

— Ні. Я згоден, — тихо відповів Ніо. — Мені потрібен один цикл, щоб поновити знання про цю планету. Здається; вона називається Земля?

— Я радий це чути, мій хлопчику, — м’яко сказав Рокар, переходячи на “ти”. — А от до себе тобі повертатися не слід, надто дорогим стало для нас твоє життя після зникнення Терза. Цей цикл житимеш тут, у мене. Тут ми й обговоримо деякі деталі. Тобі не тільки треба знайти Еву, а й будь-що переправити зібраний Евою та її чоловіком медико-біологічний матеріал, продовжити систематичний контроль за штамами вірусів, які мутують. Не можна допускати перерви у цій роботі. Еву, напевне, ми евакуюємо для відпочинку на Кіфу. А до того часу, поки підготуємо нову заміну, тобі доведеться працювати на Землі самому. Будь-що робота має тривати” Для цього ти повинен бути живим і здоровим.

Розділ шостий

Уже понад місяць Ніо звикав до чужої цивілізації. Акліматизацію він проходив у Гонолуло, на Гаванських островах, а потім через Сан-Франціско перебрався до Нью-Йорка.

Тут, у невеличкій приватній фірмі, починали свою діяльність на Землі Ева та її чоловік Еті Вони виявили неабиякі здібності і невдовзі, маючи гарні рекомендації, перейшли на роботу в філіал великої фармацевтичної компанії із штаб-квартирою у Вашїнгтоні. А ще за два роки подружжя переїхало до Європи. В Парижі Еті вдалося влаштуватись у центрі мікробіологічних досліджень, пов’язаному з інститутом Пастера. Інформації було повно. Ева відійшла від досліджень і зайнялась виключно систематизацією експериментальних і літературних даних.

Вони вже закінчували звіт, коли сталася подія, яка нагло змінила їхнє усталене життя на Землі, — загинув. Еті.

Невеличкий літак, на якому брали проби повітря поблизу промислових міст, зазнав аварії. У зім’ятому фюзеляжі знайшли усіх, окрім Еті.

Ева їздила на місце катастрофи і мало не загинула сама. Дорогою додому її машину несподівано занесло на узбіччя. Та останньої миті якась невідома сила вирвала дверцята, а разом з ними й Еву з машини. Тугий потік повітря загальмував, розвернув її й м’яко поставив на землю, дверцята ж, відлетівши метрів на тридцять, сплющились, вдарившись об бетонну підпору шляхопроводу, до якого наближався “фіат”.

Ева доповіла про цей випадок на базу. Їй запропонували тимчасово припинити роботу і змінити місце проживання.

За допомогою російських друзів, з якими познайомилась ще в Нью-Йорку, де ті працювали в представництві при ООН, Ева уклала контракт з одним із радянських видавництв на переклад медичного словника.

Вона сповістила московську адресу і місце роботи своїх російських друзів, які на той час уже повернулись на батьківщину. У спеціальному сеансі зв’язку Ева мала передати закодовану інформацію про мікробіологічний стан планети і підтвердити свій від’їзд до Москви. Та цей останній сеанс не відбувся: приймати інформацію на базі було вже нікому.

За планом, розробленим Рокаром, Ніо пройшов увесь ланцюжок — від Нью-Йорка до Москви. Еви ніде не було, її біочастота апаратурою Ніо не фіксувалася. Це мало свідчити про те, що або біомаяк просто не вмикають, або він вийшов з ладу, або Еви немає серед живих. Залишався останній варіант. Найнебезпечніший. Прямий контакт з московськими приятелями Еви.

…В приймальні великого, облицьованого гранітом будинку сидів Ніо. Назвавшись представником спорідненого об’єднання, він попросився на прийом до керівництва. Чоловік, до якого впустила його секретарша, і був тим самим росіянином, з котрим свого часу заприятелювали Еті та Ева.

— Слухаю вас, — Михайло Петрович уважно поглянув на незнайомця. Перед ним стояв стрункий молодик із напрочуд синіми очима і гарним чорним волоссям.

Зітхнув: сам він був уже в літах, з черевцем, лисий.

— Слухаю вас, — повторив господар кабінету.

Ніо примостився на краєчку стільця й став уважно стежити за чоловіком, який сидів навпроти, за столом. Перед тим як увійти до кабінету, він увімкнув свій індукатор-стимулятор і тепер чекав, коли прилад почне діяти. До того ж завдяки індукатору Ніо легко сприймав думки цієї людини.

— У мене до вас прохання, — почав Ніо.

— Яке прохання? — втомлено спитав Михайло Петрович.

Ніо зволікав з відповіддю, оскільки дія його приладу на волю цієї людини ще не проявилась. Та ось Михайло Петрович несподівано усміхнувся — індукатор-стимулятор запрацював.

— Прошу, — на його обличчі відбилося внутрішнє бажання допомогти.

Ну от, тепер він ні в чому не відмовить. Ніо зручніше вмостився на стільці.

— Мені треба побачити Еву, приятельку вашої дружини.

“Та, з якою ми познайомились в Америці?” — подумав Михайло Петрович.

— З котрою ви познайомились в Америці, — сказав Ніо. — Зараз Ева мешкає в Москві, та я не знаю її адреси.

Навіть не зазирнувши до записника, Михайло Петрович несподівано для самого себе згадав службовий телефон Еви.

Лише на мить, поки рука тягнулася до трубки, у Михайла Петровича виник сумнів. Але під поглядом Ніо він тут-таки зник.

— Річ у тім, що я названий брат Еви. Після загибелі чоловіка вона змінила роботу і місце проживання. Вибачте, та у мене не залишалось іншого виходу, як звернутися до вас.

“Чому саме до мене?” — майнуло в голові Михайла Петровича.

— Я тут проїздом, точніше прольотом, із Бангкока. — Ніо назвав перше-ліпше місто, яке спало на думку. — А в міськдовідці адреси Еви чомусь немає.

— Авжеж, — мовив Михайло Петрович. — Вона взяла своє дівоче прізвище.

Михайло Петрович нарешті набрав номер.

— День добрий. Це ви, Ево? Тут така справа…

— Про мене ні слова, — прошепотів Ніо. — Нехай це буде для неї приємною несподіванкою.

— …Мені треба побачити вас, Ево. Ні-ні, нічого не трапилось. Просто треба поговорити. Якщо можна, зараз. Так, дружина здорова…

“І передає вам вітання”, — подумав Ніо.

— І передає вам вітання, — мовив Михайло Петрович. — Де? В кафе “Марс” на вулиці Горького? Коли?

— Чим швидше, тим ліпше, — підказав Ніо, та Михайло Петрович уже поклав трубку.

Ніо впізнав її ще здалеку, хоча в житті, звісно, ніколи не зустрічав, — бачив лише у відеозапису. Молода струнка шатенка в світлому костюмі швидкою ходою підійшла до них.

— Щось сталося? — стривожено спитала вона.

— Та ось… — Михайло Петрович кивнув у бік Ніо, дивуючись, що Ева не впізнає його.

— Привіт від Рокара, з батьківщини. Ми збилися з ніг, розшукуючи тебе, — швидко промовив Ніо, поки вона поверталась до нього обличчям.

Сказав це на їхній мові, поставивши слово “батьківщина” після імені головного спеціаліста. Це був пароль.

Ева мовчки дивилась на нього. Обличчя її зблідло. Вона поволі поставила сумочку на стійку і ніби ненароком торкнулася тильним боком долоні свого обличчя,

Ніо тут-таки повторив цей жест, який у них означає глибоку приязнь.

Ева заплакала.

— Заспокойся. — Ніо лагідно гладив її плече. — Це з несподіванки.

Ева витерла хустинкою очі, щиро подякувала своєму другові за допомогу і попрощавшись з ним, разом із Ніо поволі рушила в бік Манежної площі.

— Знайшов би тебе значно швидше, Ево. Та, мабуть, твій біомаяк зіпсувався.

— Ні, — зітхнула Ева. — Він справний. Просто я боялася вмикати його.

Розділ сьомий

Рокар зустрівся з начальником експедиції Уро, сивим суворим військовим із вищим командним званням. Він недолюблював Уро і завжди намагався зводити свої контакти з ним до мінімуму.

Та цього разу було інакше. В невеликому кабінеті головного спеціаліста, забувши про обід, вони обговорювали стан справ експедиції. Закінчувався контрольний час виходу корабля із Сонячної системи, а ситуація склалася так, що вони мусили тут залишатись і надалі. ІДе ламало весь графік наступного руху. А найгірше було те, що результати, заради яких йшли на такі серйозні порушення, виявилися мізерними. Точніше, їх взагалі не було: Ніо ніяк не міг відшукати Еву.

Кожної миті Рокар чекав повідомлення з Землі й водночас побоювався, що не почує нічого втішного. Він давно вже картав себе за те, що послав цього зеленого хлопчиська, космонавта, який, власне, не тільки космосу, життя ще не бачив, з таким ризикованим завданням. Знайти глибоко законспірованого агента, який по тривозі пішов у підпілля, навіть йому, Рокару, було б нелегко. Для цього потрібно було мати щонайменше групу. Та де її взяти? Терз зник. Єдина людина, яка могла б працювати за тих умов. Пошуки нічого не дали. Це непокоїло й насторожувало Рокара.

Тіш часом на Місяці, природному супутнику Землі, терміново розширяли й дообладнували довгострокову космічну базу. Вирішили залишити тут для постійної роботи загін космонавтів із дев’яти чоловік. І хоча база розташована була на тому боці, який ніколи не повертався до планети, всі приміщення заховали в грунт або замаскували під скелі, щоб максимально затруднмти виявлення комплексу.

Комісія, яка працювала над загадкою загибелі трьох космонавтів, не дійшла однозначного висновку. Встановлено лише, що базою було прийнято сигнал посадки космоплана, який зазнав аварії. Певно, космонавти вирушили на допомогу.

Словом, часу згаяли чимало, а результатів — жодних. Що далі?

— Припустімо найгірше: ми — під спостереженням! — Уро чекав реакції Рокара.

— Давно?

— З того часу, як висадили наших людей на Місяць і Землю.

— Я вже міркував над цим, — Рокар торкнувся клавіші відеоінформатора, розвернув дисплей так, щоб екран було видно Уро. — Ось, прошу. Смерть чоловіка Еви, головної діючої особи нашої наукової програми. Це пересторога. Нам і Еві. Та ми про все, що скоїлось, довідались із великим запізненням, а Ева ще деякий час змушена Сула працювати над програмою. Тоді знищується база на Місяці. Космонавти загинули, комплекс телезв’язку зруйновано могутнім опроміненням. До речі, спеціалісти не виключають, що саме для цього потрібно було так багато енергії, і фідер не витримав.

— Все дуже схоже на правду, тому виникає сумнів.

— Тепер з’являємось ми, — Рокар поплескав долонею по столику. — Що ми можемо зробити за такої ситуації? Звісно, послати на Землю заміну. Для цього в нас було двоє. Але Терз зникає…

— І тому на Землю ви посилаєте Ніо, — гмукнув Уро. — Він вчився з Терзом. Жив з ним поряд. А що коли Терза заслано до нас? Космонавти загинули, Еті загинув, Ева не подає ознак життя. Залишилось прибрати Ніо — і жодних проблем. Вас не насторожила така ситуація?

— Ніо в небезпеці, — вів далі Уро. — До того ж ми не знаємо, що має на меті наш противник. Гадаю, справа не тільки в тому, щоб перешкодити нашій роботі. Тут щось інше…

— Аби ми знали, хто він, наш противник? А що як нас просто досліджують і жертви — це наслідок нещасливих випадків?

Вони помовчали. По паузі Рокар сказав:

— Мені іноді здається, що, як і наші представники є на Землі, так само й на планеті Кіфі живуть або таємно стежать за нею представники більш високої цивілізації. Чого варті самі міфи про “літаючі тарілки”? Їх спостерігають і на Землі, й на Ерасі, і на Кіфі.

— Так, — погодився Уро. — В цьому є щось спільне. Вони всюди… Але що за тим криється? Яка в них мета?

— Мені здається, що, зайнявшись з’ясуванням причин мегадемій в масштабі Всесвіту, ми втрутились у зону чужих інтересів. Однак, думаю, ні сьогодні, ні завтра ми ще не дістанемо на це відповіді. Та певен, що у нас іще буде час розібратися в цьому. Але Терз… — Рокар стиснув кулаки. — Хто б не був наш противник, вони ж розуміють, що зникнення члена екіпажу в польоті — надзвичайна подія.

Нараз голосно загув зумер відеоінформатора, і Рокар натиснув потрібну клавішу.

— Вас викликає Земля. На зв’язку по спеціальному каналу через Місяць абонент, який не назвав себе.

Розділ восьмий

— Я знайшов її. Вона тут. Матеріали з нами. Вже закодовані. Спочатку прийміть роботу. Вона наполягає.

Двоє, чоловік і жінка, сиділи на краю обмілини, підставивши обличчя яскравим променям літнього сонця. Поряд із ними стояв, встромившись носом у берег, човен. У тіні від борту на рушнику була розкладена нехитра їжа і стояв чорний апарат.

Ніо встромив у паз апарата схожий на олівець стержень і пересунув важіль.

— Не хвилюйся, Ево. Вони приймуть усе протягом хвилини. Розшифрують інформацію — це займе небагато часу. Почекаємо.

Ніо посолив хліб, відкусив зеленої цибулі й почав жувати.

— Хочеш картоплі? — він відкрив кришку каструлі, понюхав. — О боже, який запах!

— Можна позаздрити твоєму спокою. — Ева безвідривно дивилась на воду. — Такий апетит…

— А чом би й ні? Гарна погода, чудовий краєвид і вродлива жінка поряд. Чого ще треба для доброго настрою?

Ніо говорив веселим голосом, проте обличчя його залишалось серйозним. Апарат пискнув.

— Вони викликають нас. — Ніо витягнув із коробочки дві невеликі чорні пластинки.

Одну приклав до скроні Еви, другу — собі.

— Ево, — почули вони далекий голос Рокара. — Ево, — повторив він голосніше, щоб автоматична система настроювання відрегулювала звучання.

— Так, я вас чую.

— Вітаю тебе, дівчинко. Ми прийняли вашу таку важливу інформацію. Вже почали її опрацьовування. Проте, хоч і не маємо ще остаточних висновків комп’ютера, можу сказати, що попередні результати підтверджують наші припущення. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Розумію, — тихо мовила Ева. — Для тривоги стало більше підстав, аніж було раніше.

— Звичайно. І наша розмова — теж ризик. Тож говори стисло, тільки про головне.

— Справа в тому, що мегадемії на Землі протікають у помітно послабленому вигляді. Якщо порівняти з тим, як вони протікають у нас, на Кіфі, або на Ерасі.

— Ти не здогадуєшся чому?

— У мене таке враження, що хтось намагається обмежити масштаби захворювань шляхом введення в біосферу планети спеціальних речовин. І хоч ми зафіксували тільки дві такі порції, робилося це і раніше. Так, багато циклів до нас була здійснена велика ін’єкція речовини, яку на Землі пам’ятають як Тунгуське диво. Вибуховим розпорошенням за короткий час удалося провести глобальну стерилізацію атмосфери від певних вірусів. Це відвернуло спалах мегадемії.

— Що розпорошується?

— Речовини, які пригнічують реплікаційну функцію вірусів.

— Точніше.

— Комплекси сполучення металів з низьким ступенем окислення.

— Зрозуміло. Дякую за роботу. Готуйся до повернення.

— Ні, — твердо відповіла Ева. — Я залишаюсь. Ми з Ніо лишаємось на Землі. Ми так вирішили. Робота має тривати. Я тут потрібна.

В ефірі деякий час панувала тиша: Рокар розмірковував, приймав рішення.

— Гаразд, — почувся нарешті його голос. — Хай буде так. Дякую від імені співввітчизників. Але пам’ятайте, ми повернемось за вами.

— Так, через сім повних циклів…

— Ні, ми повернемось раніше. До зустрічі… До зустрічі, друзі.

Вже чути було сигнали закінчення зв’язку, якісь перешкоди, періодичне клацання дублюючих пристроїв, коли до Еви знову пробився приглушений відстанню голос Рокара:

— Як називається найбільш поширене на Землі захворювання, спричинене зміненими вірусами?

— Із старих… грип.

— Аз нових?

— СНІД.

Розділ дев’ятий

— Ну от, усе гаразд. Вони живі й здорові, — Полегшено зітхнув Рокар.

— Поки що, — втомлено відповів Уро. — Будемо сподіватись на краще.

— Так. Тепер можна було б і відлітати звідси. Та мені хотілося б ще трохи побути біля Землі. Підстрахувати початок роботи нової групи. Ваша думка?

— Гаразд. Я згоден, — мовив Уро. — Ще кілька середніх циклів не вплинуть на загальну ситуацію.

“Тривога! — долинуло з відеоінформатора. — Розгерметизація в шостому блоці!”

Рокар розвернувся всім корпусом до екрана й викликав чергового оператора.

— Що там у вас у шостому?

— Спрацювала автоматика — невеликий спад тиску.

— Причина?

— Схоже на часткову втрату атмосфери, як це буває під час шлюзування. Тиск уже відновлено. Прилади не фіксують витоку атмосфери, — впевнено відповів оператор.

— У вас хтось працює зовні? — відключившись від оператора, звернувся Рокар до Уро.

— Здається, ремонтники хотіли оглянути камери саме в шостому блоці. У них виникла підозра, що штекер малого випромінювача спонтанно вийшов з каналу.

— Чи не забагато подій, що відбуваються спонтанно? І саме в шостому блоці? Треба з’ясувати, хто зараз у відкритому космосі.

Він уже простягнув руку до пульта, як несподівано на екрані з’явилося занепокоєне обличчя оператора служби безпеки. Рокар очікувально дивився на нього. Було видно, що той нервується.

— Що там у вас? — нетерпляче спитав Рокар.

— Він тут, — оператор скосив очі кудись убік.

— Хто? — спитав Рокар.

Оператор зник, а на його місці з’явилося змарніле лице Терза.

— Мені терміново треба зустрітися з вами. — Голос Терза тремтів.

— Гаразд. Зараз вас проведуть. Екран дисплея згас. Запала мовчанка.

— Отже, Терз увесь час перебував на кораблі? — Рокар обхопив голову руками. — Як це розуміти? Адже ми пов’язували його зникнення з ворожою силою. З небезпекою.

— Якщо це справді Терз, то нам ніщо не загрожує. Нарешті все з’ясується.

Увійшов Терз, ледь переставляючи ноги. Він дуже вмінився — сама тінь колишнього Терза. Костюм, звичайний сірий мундир офіцера медичної служби, був пожмаканий. Це так вразило Уро, що він не втримався:

— Ви що, спали в костюмі?

— Я не знімав його весь час, поки мене не було на кораблі.

— Он як! Отже, вас таки не було на кораблі? — Уро багатозначно поглянув на Рокара.

— Авжеж. Хіба ви не помітили цього?

— Помітили, звісно, хоча й не виключали, що ви і могли бути десь на кораблі, — мовив Рокар. — А тепер і розказуйте, що з вами сталося. Від самого початку.

— Я повертався до себе в каюту. Саме проходив повз шлюз біля шостого блоку, коли мене гукнули й спитали, схоже, по мнемозв’язку: “Чи можете ви засвідчити, що люди вашої планети часто хворіють?” В думках у мене майнуло: “Так”. Тієї ж миті стрімкий вихор протягнув мене крізь шлюз… — Терз втомлено потер чоло рукою. — Дивно, я не можу пригадати, де я був. Останнє, що зафіксувалося в пам’яті, — це зелена інформаційна картка для запису медичних спостережень… на підлозі біля шлюзової брами. Певно, у такий саме спосіб доставили мене й назад…

Кожне слово Терз вимовляв усе повільніше і раптом почав усім тілом хилитися набік.

Тієї ж миті Рокар, від якого годі було сподіватися такої спритності, перемахнув через свій столик, підскочив до Терза і ввів у сонну артерію голку активатора, який був у нього напоготові.

— Швидше! — гукнув він. — Говоріть швидше, для чого ви їм знадобилися?

— Я… — У Терза стали закочуватись очі, обличчя зблідло.

Він ледь ворушив губами.

— Швидше! — Рокар поплескав хлопця по щоці.

— Т-там… судили… групу злочинців. — Терз ледь звів повіки. — Вони використовували… біосферу наших планет… як флору для виробництва вірусів-мутантів… Потім їх продавали… Ці віруси для них… як наркотики… А щоб не звикати… до них… потрібні були все нові штами…

— Як їм вдається викликати мутацію вірусів? Яким чином вони здійснювали добір і зворотне транспортування?

— Сукупність концепцій, покладених в основу… мені незрозуміла.

— Для чого ви їм знадобились? — знову підвищив голос Рокар.

— Об’єктивних доказів вистачало, та потрібні були живі свідки… Люди, які могли б підтвердити, що цей злочин мав місце і на інших планетах… Кількох наших, що згодилися дати свідчення, злочинці вбили… Я засвідчив, що у нас, на Кіфі, і на Ерасі штами вірусів змінюються безпрецедентно швидко… Спочатку припускали, що виробництво вірусів-мутантів злочинці здійснювали лише на одній планеті. Тому допомогу надавали лише Землі. Тепер там знають і про нас… — Рантом Терз широко розплющив очі й осмислено подивився на Рокара.

— Хто вони? Хто? — подався наперед Уро.

— Ви про що? — Терз здивовано втупився в Уро.

— Про те, де ви були.

— А де я був? — мовив Терз. Було видно, як він намагається щось пригадати. Обличчя його болісно скривилось. — То де ж я був? — жалібно спитав він. — Здається, я занедужав. Мені недобре… — Голова Терза впала на груди.

— От і все, — сказав Рокар, нахилившись над Терзом. — Він спить. І більше нічого не пригадає, навіть те, що розповів нам зараз.

— Отже, тих, хто погодився дати свідчення, вбито. Серед них, певно, були чоловік Еви та троє наших космонавтів, — скрушно похитав головою Уро.

— Я теж подумав про них, — зітхнув Рокар.

— А що як це, скажімо, цілеспрямована дезинформація? Чи можна довіряти Терзові?

— Гадаю, можна.

— Додому! — Уро підвівся. — На Кіфу. Щоб там спокійно в усьому розібратись. Я йду збирати командирів підрозділів екіпажу, щоб віддати наказ про підготовку до негайного виходу з Сонячної системи. І спробуємо зробити стрибок безпосередньо в нашу галактику. Інформація, яку ми отримали, має особливу вартість. Будь ласка, подбайте про Терза.

— Домовились, — кивнув Рокар. — Гадаю, ми стоїмо біля джерел нового витка нашого пізнання Всесвіту і його мешканців. Хто б міг подумати, що така важлива подія — адже встановлено непрямий контакт! — станеться тут, біля далекої, чужої планети Земля. Хочеться вірити, що надходить кінець нашим бідам. Звичайно, деякі наслідки залишаться, та головне — планета Кіфа розвиватиметься за своїми власними законами.

Яким би великим не був космічний корабель, у польоті його не видно. Він немов розпливається у глибинах міжпланетного простору, оскільки при трансформації не випромінює і не відбиває електромагнітних коливань. Та сліди його переміщень лишаються. Після завершення матеріального переходу корабля через просторово-часовий тунель, коли, стягнутий величезною за потенціалом енергією, простір миттєво відновлює свої первісні якості, в глибинах космосу відбувається величезний за масштабами спалах ультрафіолетового випромінювання. Світло від великого стрибка “Стор-027” йтиме до Кіфи сімсот років.

Олександр Костюк І ТИХЕ СЯЄВО ЗІРОК… Оповідання

Він прибув до нас Вночі, останнім рейсом, яким Красаускас привіз бічний сегмент антени й чотири відтяжки, ті, що забув минулого разу.

Прилетівши, він навіть не зайшов на Станцію познайомитись, і я пам’ятаю, як поставились до цього всі. Це чекаючи, коли Красаускас здасть Богумилу документацію, він почав сам розвантажувати привезене на поромі господарство. Нам нічого не лишалось, як вдягтися й іти допомагати йому, хоча від самого початку було заведено по-іншому. За чотири тижні надходив День, тож Красаускас був останнім, хто прилетів на Станцію з Бази. І, звичайно ж, привіз із собою купу листів, новин, яких повинно було нам вистачити на шість місяців, інструкції, побажання, привітання наперед — словом, усе те, що доправляється на кожну вахту останнім рейсом. Зазвичай цього дня ніхто нічого не робив, оголошувалися вихідний і амністія всім, хто проштрафився. Загалом наставало маленьке свято, на якому головними були ті, хто прилетів. Так було завжди, й ніхто вже не пам’ятає, чия вахта запровадила цей неписаний закон.

Того разу, поглянувши на оглядовий екран й побачивши, що на майданчику працюють, Іржі Богумил, невдоволено сопучи, почав одягатись. Усім іншим довелось зробити те ж саме. Красаускас також пішов із нами, хоча всі ми добре розуміли, як він утомився.

Він навіть не звернув на нас уваги. Ми зупинились від нього всього за кілька кроків, а він спокійно відгвинчував гайку кріплення, немов нас і не було тут. Ми мовчки перезирнулися, й Іржі, підійшовши до нього, торкнув його за рукав:

— Богумил Іржі. Начальник Станції.

Він перестав відгвинчувати гайку, підвів голову, мовчки кивнув Іржику й знову взявся за своє, ніби то була така вже термінова справа і йому ніколи відволікатись на дрібниці. Я не знаю, кому б це сподобалось. Богумил почервонів, однак, нічого більше не сказавши, відійшов, і всі ми заходилися розвантажувати пором. Красаускас теж почав допомогати нам. Настрій у всіх зіпсувався.

Якось так вийшло, що він працював окремо, не звертаючись ні до кого по допомогу, хоча іноді вона й була потрібна. Кілька разів, не пригадую вже хто, намагався допомогти чи заговорити до нього, та скінчилось усе тим, що він вимкнув переговорний пристрій. Це було вже занадто, це порушення техніки безпеки, і коли б таке встругнув хтось із нас, Іржі не роздумував би довго, що йому робити. Мабуть, Богумил не втрутився тоді тому, що, як й усі ми, був певен: за сорок вісім годин гість полетить із Красаускасом, а тому не варто було заводитись.

За шість годин пором було розвантажено, й, хитаючись від утоми, ми поплентались до Станції. Красаускаса Богумил відправив раніше — той ледве тримався на ногах. Усе це термінове розвантаження, ця гарячка були досить безглуздими — ми добре розуміли, хто заварив цю кашу.

Коли підходили вже до шлюзового відсіку, Іржі озирнувся й вилаявся. Ми теж озирнулись.

Він залишився біля порома і перетягав обладнання під Купол. Я вдруге за дев’ять років бачив, як Богумил вибухає. Так ось, сипонувши чортів, Іржик підбіг до нього й вихопив із рук ящика. Через вузьку зорову щілину гермошолома він спокійно поглянув на Богумила, підняв із землі два фланці й так само спокійно рушив до Купола. Іржі розгублено дивився йому вслід, і мені здається, я здогадуюся, що він відчував тієї хвилини: досі всі його накази виконувалися неухильно й одразу— інакше на вахті й не можна; всі це добре розуміли.

Ми стояли і чекали, чим усе закінчиться. Богумил повівся найрозумніше: поставив ящика й покрокував до Станції.

— Усім відпочивати до завтра, — буркнув Іржі, минаючи нас.

Він першим увійшов до шлюзової, чого ніколи раніше не робив.

За годину ми всі зібралися в кают-компанії, але свята вже не було. Красаускас мовчки приніс ранець із листами і так само мовчки роздав їх. Хто хоча б раз був на вахті, зрозуміє, що означали для нас ті листи. Потім почалися розпитування про Базу, про Землю, про спільних знайомих, і кожен вдавав, що на Станції нічого такого не трапилося, хоча всі й думали про одне й те саме.

Близько дванадцятої запрацювали двигуни вхідних дверей — і в кают-компанії всі замовкли. Ми чекали цього. За п’ять хвилин увійшов він. Не знаю, що відчув кожний, глянувши на нього, я ж тоді здригнувся, й мені зробилося не по собі. Мабуть, щось подібне відбулось з усіма, тому що Машенька, яка сиділа спиною до нього, схопилася й озирнулась. І, не стримавшись, відсахнулась. І я побачив, ні, швидше відчув, як він здригнувся, ніби його стьобнули батогом по обличчю.

Обличчя в нього не було. Замість обличчя — суцільний червоний опік із кількома рубцями, значно пізніше ми довідались, що то за рубці.

— Де я можу відпочити? — Він дивився на стіл із купками листів.

Богумил поспіхом звівся, хоча чергував сьогодні по Станції Георгіос, і повів його до гостьової. Через кілька хвилин Іржі повернувся й, не дивлячись на нас, сів у крісло. Ми чекали, що він скаже, та Богумил мовчав. Так тривало хвилину чи дві. Потім усі почали розходитись по каютах, читати листи й писати відповіді— завтра ввечері пором відлітав. Разом із Красаускасом і його напарником. І вперше, мабуть, всі ми хотіли, щоб це сталося якнайшвидше.

Вночі мене збудила по селектору Маша — новенький марив. Як вона першою довідалася про це, мені невідомо й досі.

До гостьової ми зайшли втрьох: я, Богумил та Максим.

У каюті були ввімкнуті всі світильники. Він лежав у постелі вдягнутий, тільки без черевиків. Навіть на руках у нього були рукавички. Зіжмакана ковдра валялася на підлозі біля самих дверей, а він, щось вигукуючи, тягнув з-під себе простирадло, намагаючись загорнутися в нього.

— Потримайте його, — сказав я Богумилу й Максиму, дістаючи з кювети шприца.

Це виявилось непростою справою, він був дужий, і ми проморочилися з ним кілька хвилин. Коли він трохи заспокоївся, ми стягнули з нього куртку й сорочку, і я знову, як там, у кают-компанії, мимоволі здригнувся: на ньому не було живого місця. Всі опіки — теплові, вкриті тонкою голубуватою шкірою, що просвічувалась, і видно було, як під нею пульсує в жилах кров. Найбільше, певно, були ушкодженими руки — тепер я розумів, чому він носив рукавички.

Я закляк над ним із шприцом, намагаючись зрозуміти що трапилось колись із цією людиною, яка так несподівано з’явилася тут, у нас, і так розбурхала наше усталене життя. Вивів мене з заціпеніння тихий плач. Я озирнувся й побачив Машу.

Після ін’єкції він заснув. Ми вгорнули його якомога тепліше й, трохи постоявши над ним, пішли. Після дози соматину він повинен був проспати добу. Коли я повертався з хірургічної, куди відносив інструмент, під дверима гостьової побачив Машу. Вона сиділа на стільці.

Наступного дня Красаускас відлітав. Ми всі разом готували пором до старту. Красаускас летів сам, що взагалі-то не дозволялося. Його напарник, про якого він до ладу нічого не знав, залишався. Красаускас побачив його вперше за кілька годин до відльоту з Бази, його привів старший диспетчер.

— Він іде з тобою — наказ Дронова. З документами все гаразд. І не хвилюйся, у нього екстраклас.

У Красаускаса на дев’ятнадцятому році польотів був другий клас: про екстраклас він міг лише мріяти. Та й не він один. Пілотів екстракласу на всю Систему — чоловік тридцять, не більше.

— То й хто з нас командир? — запитав тоді Красаускас.

— Звичайно, ти, — вже з порога кинув диспетчер.

Від Красаускаса ми довідалися тільки, як звати його помічника, — Петро. Скільки йому було років, ніхто з нас не міг сказати навіть приблизно…

Красаускас стартував о першій сорок п’ять, а вранці Петро прокинувся. В каюті, чекаючи цього, були я й Богумил.

Він поглянув на нас і натягнув вище, до самого підборіддя, ковдру.

— Що з вами? — В даній ситуації я як лікар був за старшого.

— Я здоровий.

— Хочеться вам того чи ні, я повинен знати все. Сім місяців вам доведеться бути моїм підопічним. Не приховуватиму, я б волів відправити вас на Базу, де і медики, яким я не рівня, та й рбладнання, самі розумієте… Але, на жаль, не можу. Сім місяців сюди ніхто вже не прилетить. Ось такі справи…

— Я здоровий. Може, трохи перевтомився.

Коли б я знав тоді, що означало те “трохи перевтомився”. А втім, якби навіть і знав, що б від того змінилося?

Через півгодини ми з Богумилом пішли з гостьової, довідавшись про Петра не набагато більше того, що повідомив нам Красаускас. Згодом я часто думав, чому Петро не розповів нам усього? Боявся, що будемо панькатися з ним? Жаліти? Може, від усього цього вій і тікав до нас, на Станцію? Тікав туди, де його ніхто не знав. А може, він мовчав тому, що уникав спогадів, які знову могли викликати марення?

Вранці я відніс йому сніданок і запропонував перейти до лазарету. Він рішуче відмовився.

— Давайте домовимось на всі сім місяців одразу: я цілком здоровий. — Він зробив притиск на останньому слові й повторив: — Здоровий.

Більше з розпитуваннями про стан здоров’я я до нього не звертався і дотепер певен, що чинив правильно. Не знати чому, але мені взагалі було важко з ним розмовляти. Як, врешті, й іншим.

Опівдні, залишивши на Станції чергового та хворого, ми всі подались до Купола. До Світанку зоставалося два тижні, й потрібно було всюди встигнути. Часу загалом було досить, та хотілося мати в запасі кілька днів — про всяк випадок. Потрібно було все спокійно перевірити ще й ще раз.

Своїм перебуванням тут ми завдячували Телескопові. Ступаючи по оплавленому сірому камінню, я часто думав про тих, хто колись збудував усе це. За одну Ніч — і Станцію під землею, і Телескоп, і Купол. Їм було незрівнянно важче, ніж нам. Згадуючи про Станцію тепер, я думаю й про це…

Надвечір біля Телескопа з’явився Петро. Я хотів відправити його назад, та Богумил, схопивши мене за руку, зупинив.

Того дня ми встигли перенести під Купол майже половину акумуляторної. О сьомій, за розкладом, який ніколи й ніким не порушувався, на Станції була вечеря. О пів на сьому Богумил звів пелюстки Купола: робота на сьогодні завершилася.

На вечерю в кают-компанію він не прийшов, і, зачекавши трохи, ми взялися до їжі без нього. Маша майже нічого не їла. Богумил кілька разів поривався щось сказати їй, та так і не наважився, і лише коли Адам, котрий чергував на кухні, почав розливати узвар і тиша за сто-лом стала незносною, Іржі не втримався:

— Може, з ним негаразд?

За штатним розкладом я був лікарем на Станції, й чомусь само собою розумілося, що зцілювати душі теж моя справа. Не обтяжений своїми прямими обов’язками — останнього разу це було, коли чотири місяці тому в Адама розболівся зуб, — за взаємною мовчазною згодою між мною і начальством я виконував ту роботу, яка траплялася: монтаж, профілактика, настроювання… Та насамперед я, звичайно, був лікарем.

Після слів Іржика я підвівся, взяв захололу Петрову порцію їжі й вийшов із кают-компанії.

У гостьовій не світилось, однак я постукав. За дверима стояла тиша. Я постукав знову, й майже зразу двері відчинилися. Він з’явився переді мною в темному отворі дверей одягнутий і в своїх тонких шкіряних рукавичках, які ніколи, мабуть, не знімав. Я поглянув на його обличчя й раптом подумав, що по ньому неможливо довідатись, який у нього настрій. На обличчі кожної людини завжди щось відбивається: байдужість, цікавість, гнів, спокій, радість… Це природно, ми так звикли до того, що не можемо уявити собі обличчя, яке зовсім нічого не виражає. І ось переді мною було саме таке лице, коли те, що я бачив, можна було назвати лицем.

Він стояв і мовчки дивився мені просто в очі, й я раптом відчув: він знає, про що я думаю.

— Я приніс вам вечерю.

— Дякую.

— Начальник Станції просив вас зайти завтра вранці до нього. Він у четвертій кімнаті.

Коли я повернувся, в кают-компанії вже нікого не було. За прозорою перегородкою на кухні гримів посудом Адам. Я випив свій узвар і подався до Богумила.

Іржі сидів за столом і щось писав. Ні для кого на Станції не було таємницею, що Іржі вів щоденника. Коли я ввійшов, він одразу ж закрив товстий зошит у цупкій синій палітурці. Іржі чомусь був певен того, що нікому не відомо, чим він займається в себе після вечері.

— Ну, то й як?

— Він здоровий, — сказав я, сідаючи в крісло. Іржі чекав, що я ще скажу, але я сидів, заплющивши очі.

Після кількох хвилин мовчання, зрозумівши, що я не почну першим, Богумил зронив:

— Ну?..

— Я сказав йому, щоб він зайшов до тебе завтра вранці. Ти вибач, але я подумав, що потрібно все поставити на свої місця, і що швидше, то краще.

— Авжеж, я й сам думав про це…

Ми обидва надовго замовкли. Як і раніше, я сидів із заплющеними очима, чекаючи, коли Іржі спитає: “Яка твоя думка про все те?” Це була наша з ним уже третя вахта, й я знав Богумила не гірше за себе. Гадаю, він міг сказати про мене те ж саме.

— То яка твоя думка про все те? — запитав Іржі.

Я невизначено стенув плечима й поглянув на Богумила:

— Зв’язку з Базою чекати ще довго. Тож доведеться тобі самому розбиратися. Крім усього іншого, це твій прямий обов’язок. І зволікати не слід. Нам жити тут разом двісті десять днів, а ти не гірше за мене знаєш, що це таке.

Ми посиділи ще трохи, і я пішов спати.

У ліжку довго крутився. Чомусь зринали в пам’яті перші дні, які я провів тут, на Шостій. Це було два роки тому, коли ми шестеро: я, Богумил, Маша, Адам, Георгіос та Максим прилетіли сюди змінити вахту Мусаеляна, що вже відпрацювала. Ми гамірно й весело прожили тоді на Станції разом з тими, хто відлітав, два тижні, поки кожен із нас не прийняв своє господарство. Скільки ж часу знадобилось потім, щоб, прокинувшись якось вранці, відчути себе вдома!

Наша Станція була шостою в Кільці, що охоплювало досліджену Галактику. Ми перебували у восьмому секторі. Всього ж було тридцять шість станцій, і кожна могла підтримувати зв’язок лише з двома сусідніми та з своєю Базою. Баз же спорудили дванадцять, і тільки вони завдяки потужним випромінювачам мали можливість підтримувати зв’язок із Сонячною системою. В звітах та інших офіційних паперах станції називалися постами наддалекого стеження і були чимось на зразок форпостів земної цивілізації. Людство все ще чекало Контакту й, напевно, саме це переважило, коли вирішувалося питання створення станцій і Кільця. З часом станції стали виконувати ще одну, не передбачену раніше функцію, — вони останніми проводжали кораблі у великий космос і першими зустрічали тих, хто повертався. Згодом зробили так, що в разі аварії на зорельоті будь-яка станція могла спочатку взяти на себе керування безпорадним кораблем, який повертався, хай він і був ще за багато мільйонів кілометрів від Кільця, а потім передати його своїй Базі. Теоретично, та й практично, як довелося вже пересвідчитись, екіпаж, який потрапляв у зону дії станції, міг вважати, що найважче — позаду, хоча до Землі й лишалося ще довгих вісім місяців дороги на неповній тязі.

Персонали станцій, які невідомо хто й коли назвав одного разу вахтами, комплектувалися довго й ретельно. Не менш прискіпливо, ніж льотні екіпажі. Чергування кожної вахти тривало в середньому два — два з половиною роки. Потім — рік відпочинку на Землі. Заміни у вахтах робилися надзвичайно рідко. Люди звикали один до одного й не розлучалися десятиліттями. Оскільки відстані між станцій’ми — для надійного зв’язку з сусідами праворуч і ліворуч та з своєю базою — мали бути по можливості однаковими, станції часом доводилось будувати в малопридатних, а то й зовсім непридатних місцях. Вісімнадцяту спорудили на планеті В255, посеред безкрайого океану, бо на всій планеті не знайшлося й клаптя суші. Морочились із Вісімнадцятою чи не найдовше: потрібно було забити в багнисте дно кілька десятків кілометрових паль. Зате працювати на цій Станції було саме задоволення — земна атмосфера, справжня морська вода, сонце, як на Землі, й ніяких штормів.

Четверта Станція стояла на планеті 2НР4725 серед безмежних боліт, завжди вкритих отруйним туманом. Раз на тиждень її доводилося розчищати від оранжевих водоростей, які жалились. Тягнучись із багниська, вони так обплутували комплекс, що чаша Телескопа не могла обертатись.

У нас же було зовсім інше. Коли постало питання про будівництво Шостої, місце для неї дібрали дуже швидко. Власне, вибирати було ні з чого: у потрібному секторі знаходилася лише одна планета й гіршого місця навряд чи можна було б побажати. Мертва скеляста кулька якимось чином існувала в системі двох зірок різного віку й розмірів, словом, різного класу. Кулька оберталася навколо своїх сонць по дуже витягнутій еліптичній орбіті й, крім звичайних днів та ночей, на РП4727 були ще один День і одна Ніч, відповідно — Світанок і Вечір, які, аби не виникло плутанини, у звітах писалися з великої літери. Ніч з великої літери тривала сто двадцять звичайних діб і починалася тоді, коли біле сонце ховалося за диск величезного червоного. Після цього всі сто двадцять днів осявалися лише тьмяним червоним гігантом. В цей час на Станцію без перешкод могли прилітати пороми, можна було ходити по поверхні, будувати, ремонтувати — тобто Вночі наставало більш-менш нормальне життя. Коли ж на обрії спалахувала спопеляюча біла зірка, починався День тривалістю сто вісімдесят діб. Це був найнеприємніший час на Станції. Температура на поверхні планети підскакувала настільки, що плавилося каміння. Від сонячних променів Телескоп ховався за пелюстками жаростійкого Купола, що мав теплові відбивачі. Аби хоч якось уберегти Станцію від високих температур, вирішено було поставити її біля самісінького полюса. Тут денна спека була не такою жахливою й грунт до ранку встигав охолонути настільки, що по ньому можна було ступати, хоча він і залишався м’яким. За всю історію Станції на РП4727, тобто майже за вісімдесят років, дев’ять разів захисний Купол Телескопа втрачав вертикальне положення й хилився в південний бік, бо, незважаючи на систему тепловідбивачів, саме з цього боку грунт розплавлявся й “тік”. І все-таки жодного разу за вісімдесят років Телескоп не виходив із ладу. Та найважливіше, що за всі ці роки жоден із членів тридцяти чотирьох екіпажів, що відчергували на Станції, не загинув, хоча вахта на Шостій і вважалася найнебезпечнішою. А може, саме це й дисциплінувало, примушувало бути вкрай обережним, двічі, а то й тричі дублюючи засоби захисту життя екіпажу. Опіки, звичайно, траплялися, й навіть серйозні, та повторюю, не загинув ніхто. Ми були на станції тридцять п’ятим екіпажем, половина якого — випадок унікальний, та ще й на вахті такої складності — чергувала на Кільці вперше. Для інших же, тобто для Богумила, мене та Адама — це була вже п’ята експедиція. За два тижні починався другий і останній день нашої вахти. В кінці Ночі, яка настане потім, База повинна буде прислати на РП4727 пором із заміною — і ми вже знали, хто це буде: екіпаж Сінгха. Я, Адам і Богумил міняли їх на Двадцять п’ятій. Кожного разу, покидаючи будь-яку Станцію, сумуєш, бо тут назавжди лишається шмат твого життя, неповторний, як і все минуле. Спогади про це минуле єднатимуть нас, шістьох, міцніше, ніж кревність.

Розмірковуючи над усім тим, я заснув перед ранком й проспав своє чергування на кухні. Маша, яка завжди прокидалася раніше за всіх, пожаліла мене (як не раз жаліла багатьох), і коли я відчинив двері нашої невеличкої кают-компанії, вона вже накривала на стіл. Сніданок був майже готовий. Маша збиралася йти, коли на кухні з’явився він, мовчки забрав свою порцію й пішов до себе. Ми з Машою перезирнулися.

Через годину всі, крім мене, — я чергував не тільки по кухні, а й по Станції — вирушили до Купола.

До Світанку було не так уже й далеко, і за ті кільканадцять діб ми хотіли десятки разів усе перевірити, знаючи, що потім такої можливості не матимемо. Богумил та Адам виконували найвідповідальнішу роботу — просвічували, простукували й промацували міліметр за міліметром фундамент Купола. Маша перевірю ла кріплення тепловідбивачів. Максим та Георгіос відповідали за кінематику Купола й електромережу. Петро знайшов собі роботу сам — він оглядав троси-розтяжки. дзеркала Телескопа.

На все це пішов тиждень, і коли роботи були завершені, в нас у запасі лишалося ще три доби. Ми всі були збуджені, хоча й намагалися не виказувати цього. За три дні починалося, мабуть, найважче — чергування за графіком у шлюзовій та шестимісячне сидіння під землею. Виходити до Телескопа в разі необхідності дозволялося лише черговим парам. Та ще раз на декаду провадився профогляд усередині Купола при закритих пелюстках. 1 аварійні виходи, й профогляд були можливі лише в короткі передсвітанкові хвилини, коли грунт хоч трохи охолоджувався й вкривався досить міцною кіркою. На кожний вихід відводилося не більше години. Понад цей час на поверхні ніхто не затримувався ось уже вісімдесят років — скафандри, а на Станції були лише спеціальні важкі скафандри, — згоряли після сходу білого сонця за тридцять секунд. Дзеркало Телескопа, не захищене Куполом, витримувало п’ятнадцять хвилин. Усе це ми добре знали, як знали й те, що коли б Телескоп вийшов із ладу, в Кільці утворився б пролом і аж до Ночі сектор, закріплений за нами, не прослуховувався б і не контролювався б Землею. Тут ми могли б проґавити Контакт, та найголовніше — корабель, зазнавши аварії в нашому секторі, не міг би розраховувати на допомогу. Тому й було прийнято рішення будувати резервний Телескоп, і ось уже другу вахту пороми возили з Бази на Станцію його частини, які тимчасово складались у просторому Куполі. Будівництво мало розпочатися через рік після нашого відльоту на Базу, й уже дібраний був посилений, з п’ятнадцяти чоловік, екіпаж. Щоб перекинути вчасно сегменти нового Купола, на Базу до двох поромів, які були прописані там, додали ще три — два зовсім нові…

Пелюстки Купола роз’їжджалися через п’ятнадцять хвилин після заходу білого сонця, й за п’ятнадцять хвилин до його появи — змикалися. Надходив День. Під час роботи Телескопа троє з екіпажу постійно перебували в готовності номер один, тобто сиділи в шлюзовій камері з інструментальними ранцями. В разі аварійного сигналу виходили двоє — третій залишався на підстраховці. До Купола вели два тунелі — основний, він закінчувався під Куполом, та запасний — на тринадцять метрів коротший. Ним користувалися, коли виникала потреба вийти на поверхню за межами Купола. В шлюзовій та щитовій було встановлено по два екрани: один показував, що відбувалося під Куполом, друга камера була закріплена іззовні й захищалася тепловідбивачами. Її розмістили за п’ятдесят метрів від Купола, з таким розрахунком, щоб можна було бачити весь Телескоп.

Напередодні того Світанку ніхто не спав, хоча робота пелюсток Купола, телекамер, шлюзової, вхідного й запірного люків обох тунелів була перевірена десятки разів. Нарешті за годину до Світанку Богумил, я та Максим почали вдягатися в “передбаннику”. Ось тоді й з’явився він із своїм легким пілотським скафандром і, не звертаючи на нас жодної уваги, теж почав одягатись. Богумил зиркнув на нього, але промовчав, — навчений. Я знав, що Іржі так і не поговорив із Петром; спочатку зволікав, а потім уже було просто ніколи. А може, командир розумів, що після тієї розмови навряд чи щось зміниться на краще. Могло бути й навпаки…

Коли ми, вдягнувшись, увійшли до шлюзової, до закриття пелюсток лишалося трохи більше тридцяти хвилин. Відповідно до інструкції ми всілися в крісла перед екранами. Масивні пелюстки Купола було добре видно. Ми сиділи мовчки. За п’ятнадцять хвилин до Світанку спрацював фотоелемент на щоглі Купола й на Станції ввімкнулася сирена. Вона гула всюди: в усіх каютах, в операційній, на кухні, в шоломофонах кожного з нас. З першими ж звуками сирени Максим, який був другим номером у нашій ланці, підвівся й замкнув червоний рубильник. Якби він цього не зробив, спрацювала б двічі продубльована аварійна система. Ледь рубильник піднявся, важкі вогнетривкі пелюстки ожили й поповзли назустріч одна одній. За півтори хвилини вони зійшлися й завмерли. І лише тоді вимкнулася сирена. Певен, що в ту мить полегшено зітхнув не один я. Та ніхто не ворухнувся, не промовив і слова. Тепер ми всі дивилися на лівий екран. Коли здавалося вже, що збігло не тринадцять хвилин, а значно більше, щось невловиме, непомітне кресонуло по верхівці Купола й у тому місці він раптом спалахнув блакитним: я майже відчув, як розжарюється там метал. Кілька хвилин по тому вже третина Купола палала на тлі фіолетово-чорного неба. Мені здалося, Що я бачу, як краплинами сповзає донизу вмить розплавлений пил, який нашарувався на Куполі впродовж Ночі. Ще через кілька хвилин Купол уже весь палав яскраво-жовтим, і мені ввижалося, наче навколо нього шугають вихорами, закручуються в невеликі стрімкі смерчі напівпрозорі язики полум’я, в’ються, шукають якоїсь щілини, аби ввірватися всередину й палити, палити, палити усе підряд.

Уявивши, що відбувається над нами на поверхні, я мимоволі зіщулився й поглянув на Богумила. Іржі не відводив очей від екрана, в правому кутку якого м’яко вигиналася, плавлячись, немов свічка, залишена ним для контролю двотаврова випробувальна балка; коли годинник над екраном показав тридцяту хвилину нового Дня, від закріпленого вертикально шматка сталевої рейки залишилась невелика калюжа розплавленого металу, яка диміла й стріляла іскрами, поволі розтікаючись поміж камінням.

Датчики під Куполом фіксували зростання температури, але все було в межах норми, й коли після сходу білого сонця збігла година, Богумил дав напіввідбій. У шлюзовій залишався тепер, згідно з інструкцією, лише Максим; ми з Іржиком ішли відпочивати. Через дві години я мав заступити Максима, потім була черга Богумила. За шістдесят хвилин до заходу сонця вся ланка знову збиралася в шлюзовій у повному складі й контролювала нічне розкриття Купола.

Вже йдучи з шлюзової, Іржі покликав жестом і Петра, та він порухом голови відмовився й лишився на місці. Іржі, промовчавши, вийшов за мною. Причиняючи люк, я ще раз глянув на Петра. Він, випроставшись, сидів у кріслі й дивився на екран…

Поступово все налагодилось, усталилось, і Станція почала жити в тому ритмі, який встановлювався завжди з настанням Дня. Тепер уже було два сніданки — для зміни, що відпочивала, й для тієї, що чергувала, два обіди, дві вечері. Тепер ми бачились один з одним вже не так часто, як Вночі, й від того здавалося, що нас поменшало. Не маючи можливості збиратися в кают-компанії разом, як раніше, ми почали частіше ходити в гості один до одного, й у тому була якась принадність, як і в словах “ходити в гості”, хоча йти було всього лише два кроки — від одних дверей до інших. Присутність стороннього — а він так і лишився для нас стороннім — уже майже не відчувалася, й атмосфера на Станції стала колишньою, що насамперед радувало, звичайно ж, Богумила. Маша намагалася частіше йти зі своєї кімнати, і я зрозумів, що це для того, щоб я не застав її саму. Я зрозумів це і не наполягав, але те, що відбувалося, було до смішного безглуздим, І я навіщось чекав і сподівався, що все ще буде, як колись, хоча й здогадувався, що з нею діється…

Він так і не зійшовся ні з ким близько. Траплялося, за тиждень ніхто не чув од нього й кількох слів. Та ми звикли до цього. І навіть оцінили іншу його здатність — з’являтися там, де комусь треба було допомогти. Він наспівав завжди вчасно й, ні про що не питаючи, мовчки брався до роботи, якою б вона не була, нічим не гребуючи, наче й не мав елітарного звання пілота екстра-класу. Інколи мені здавалося, що він уміє майже все. Якби тоді ми знали про нього те, що знаємо тепер, — це не дивувало б мене. Тоді ж здатність його з’являтися в потрібну хвилину в потрібному місці багатьом, і мені теж, видавалася ледь не містичною. Мабуть, відчуття, що роками в’їдалося в його свідомість, відчуття того, що він сам-один у всьому світі, що йому ні на кого надіятись і всюди треба встигнути самому, відчуття завдяки якому він здолав те, що випало йому пережити, це відчуття ще не полишило його на Шостій. Я навіть якось подумав — хоча вже давно знав і любив Богумила, — що був би зовсім не проти, якби Петро зайняв його місце. Тепер знаю, про це тоді думав не лише я. Навіть сам Іржі. Є люди, які не намагаються будь-що сподобатись, та саме тому ти починаєш їм вірити… Він, як і раніше, тримавсь осторонь і сам близько нікого не підпускав. Ніхто з нас не знав, скільки йому років, та що більше я думав про нього, то більше мені здавалося: він у тисячу разів старший за всіх нас і в стільки ж разів мудріший…

Те, останнє, його чергування в групі Адама, почалось як завжди. Того дня я чергував на кухні. Богумил, зачинившись у себе в кімнаті, писав щоденника. Маша другу добу почувалася зле, й я звільнив її від шлюзової, запропонувавши піти замість неї. Однак перед самим світанком вона встала, поснідала й, відбиваючись жартами від Богумила, який, довідавшись про її стан, вирішив втрутитися, почала вдягати скафандр. За Машу повинен був іти я, і поки ми вдвох із Богумилом відмовляли її, повз нас до шлюзової пройшов Петро. Люк за ним зачинився, і говорити далі стало вже ні до чого. Маша враз якось зіщулилася, відступила й неспішно побрела до “зброярні”, де зберігалися скафандри. Я дивився їй услід і бачив, яка вона стала сумна й знічена, ніби змирилася з якоюсь великою, несподіваною й невідворотною бідою. Невже вона передчувала те, що мало трапитись?!..

Богумил спересердя крякнув і рушив до щитової, до екранів Я подався за ним — ті, хто не чергував у шлюзовій повинні були зустрічати світанок перед оглядовими’екранами щитової.

Коли ми ввійшли, Максим уже сидів у кріслі, а на обох екранах була знайома до найменших дрібниць картина: Телескоп під Куполом і панорама Купола з відстані кількох десятків метрів.

За п’ятнадцять хвилин до світання спрацював фотоелемент, увімкнулася сирена й пелюстки Купола прийшли в рух. Усе це було вже сотні разів і, хоча й тримало в напруженні кожного, та вже не в такому, як на початку. Пригадую, я стежив за екраном і думав, що скоро стану під душ, потім піду спати. А перед сном трохи почитаю.

Усе було як звичайно, і навіть виття сирени заспокоювало, бо свідчило: все гаразд. І раптом я швидше відчув, аніж помітив на екрані якусь невідповідність тому, що відбувалося завжди і що повинно було, мусило відбутися тепер. Потрібна була ще одна мить, аби я все зрозумів. І саме тоді рівне, звичне гудіння сирени зробилося переривчастим, і я вже знав — одночасно в усіх приміщеннях Станції спалахнули червоні, такі самі, як і тут, у щитовій, табло “Аварія”. Я перебігав поглядом з цього короткого страшного слова на екрани й назад і відчував, як загострилося раптом моє сприйняття оточуючого. Я чув, як десь коридором бігла із “зброярні” Маша, бачив, як, піднявшись у кріслі, вчепився в бильця Богумил, як перехопило подих у Максима.

На правому екрані особливо добре було видно: ролики лівої пелюстки Купола незрозуміло чому пробуксовували на місці, а права поволі рухалася, тяглася їй назустріч, та всім уже було зрозуміло, що не дотягнеться. Я ладен заприсягтися, що чув тієї хвилини, як натужно, надриваючись, гудуть чотири потужні електродвигуни, штовхаючи з усіх сил семидесятитонну, метрової товщини, пелюстку.

Потім ми побачили, як за тринадцять метрів од Купола відчинився люк аварійного тунелю і з нього вискочив він. У своєму легкому, зеленкуватому скафандрі, трохи накульгуючи (я до тієї хвилини ніколи не помічав, що він кульгає), Петро кинувся до Купола. Коли вій був уже біля самих пелюсток й, упавши на коліна, гамселив чимось по нижній монорейці, в Куполі з’явився Адам і зразу ж — Георгіос. Вони кинулися до Петра, та вмить розбіглися: на лівому екрані було добре видно, як вони гасають під Куполом, щось розшукуючи, а він усе стояв навколішки і з люттю гатив чи то по монорейці, чи то по пелюстці. Раптом у мене виникла безглузда думка: він б’є кулаком. І Адам, і Георгіос, і він мовчали, ми чули з динаміків лише їхнє уривчасте, голосне дихання. Права пелюстка вже зупинилася, між нею і лівою зяяла щілина півтора метра завширшки. Потім ми побачили, як біля нього з’явився Адам із обрізком труби, як вони вдвох намагалися тією трубою підважити пелюстку. Їм ізсередини допомагав Георгіос. Однак труба раз по раз зіскакувала, а до схід сонця лишалось обмаль часу. Тоді Адам, схопивши його за руку, почав затягати в Купол, проте Петро, незважаючи на Те, гатив і гатив по монорейці тепер уже й справді кулаком. І коли невидимий промінь зблиснув на верхівці Купола крижаним блакитним сяйвом, метушня біля лівої пелюстки враз припинилася. Ми побачили, як вони втрьох нахилилися над монорейкою, наче й не було багряної смуги, яка поволі, але невпинно сповзала по Куполу донизу, проникла вже всередину й висвітлила Телескоп — до землі їй лишалося зовсім небагато. І коли верхівка Купола вже палала яскраво-жовтим, ліва пелюстка несподівано рвонулася вперед, і в якусь невловиму мить він устиг штовхнути Адама до Георгіоса через щілину, що стрімко затягувалася. Пелюстки зіткнулися, вимкнулися сирена та аварійне табло, і в неймовірній тиші ми побачили, як освітлений сліпучо-голубим сяйвом почав поволі розповзатися на ньому його старий зелений скафандр. Це тривало цілу вічність, і цілу вічність за моєю спиною протяжно, благаючи, кричала Маша і ніхто не заспокоював її…

Минуло вже вісім років відтоді. Майже всі ми, екіпаж Богумила, тепер на Шістнадцятій. Це рай із зеленими луками, тінистими дібровами й тихоплинними прохолодними річками. Ми майже всі тут, крім Адама і Маші. Адам пішов із Служби Кільця, й ми вже давно не знаємо, де він. Маша вже третій термін на Шостій — немислимо, але їй дозволили це. Чим вона змогла переконати всіх? Один час Станцію хотіли назвати його ім’ям, та ми були проти, певні того, що це не сподобалося б йому: як не як, а ми знали його краще за інших, бо ж прожили разом кілька місяців.

Згодом ми довідалися, що він був командиром “Антея”, який стартував із Сонячної системи тоді, коли я, Богумил, Адам і Маша пішли лише в школу. Це був перший наддалекий кидок у великий космос. Незважаючи на те, що він був молодий — усього двадцять сім років, “Антей” довірили йому. На той час у його послужному списку значилася Вісімнадцята зоряна, два розвідувальних польоти у Дев’яносто дев’ятий сектор середнього космосу і врятування експедиції Круминьша…

На півдорозі “Антей” потрапив у поле тяжіння чорної діри і ледве вирвався, витративши на маневри майже все пальне. Поблизу “пастки” загинула половина екіпажу. Ті, хто залишився живими, повернули назад, майже не сподіваючись долетіти додому. Комп’ютер підрахував тоді, що на рештках пального, економлячи на всьому, навіть на освітленні кают, їм летіти до Землі вісімнадцять років. Звичайно, якщо за ці роки нічого не станеться на трасі.

Шість років “Антей” із погашеними бортовими вогнями висів у порожній німотності, освітлюваний лише тихим сяєвом зірок. Шість років, підходячи до ілюмінаторів, п’ятеро вцілілих зорельотчиків бачили одні й ті самі сузір’я, одні й ті самі плями сріблястого зоряного пилу, І двоє не витримали… І ще шість років він з двома членами екіпажу вели корабель, який поволі вмирав. Потрібно було повернутися що б то не було, повернутися, аби розповісти про “пастку”, про те, як можна вирватися з неї, адже вони були першими, кому вдалося врятуватись.

На тринадцятому році почалася необоротна реакція в окислювальних баках, і вони втрьох намагалися, на щось неймовірне сподіваючись, згасити її… Він опритомнів на десяту добу після вибуху. Опритомнів від голоду й болю. Двадцять п’ять метрів — рівно стільки між машинним відділенням і рубкою на суднах типу “Антей” — він повз дві доби, втрачаючи свідомість через кожні десять хвилин. Він нікому не розповідав про це. Усе це автоматично фіксувалося датчиками і вносилося до вахтенного журналу електронним секретарем. У рубці, в боксі життєзабезпечення екіпажу, була запакована в герметичні пластикові мішки їжа. Та коли він доповз, виявилося, що взяти її своїми попеченими, скаліченими руками не міг…

Дев’ять днів по тому, сидячи навкарячки перед дзеркалом, він сам собі накладав шви на обличчі й. грудях…

А потім було ще дев’ять років мороку, тиші й самотності, коли він навчився не спати по кілька діб, рятуючись від галюцинацій і божевілля. Щоб не розучитися говорити, він двічі на день сідав перед дзеркалом і примушував себе розмовляти з самим собою.

Він повинен був повернутися ще й тому, щоб розповісти про необоротну реакцію в окислювачах, про те як усе починається і що треба робити далі.

…На двадцять другому році польоту “Антей” виявила Тридцять третя станція Служби Кільця, яка чотири роки вела його, забезпечуючи енергією. Потім назустріч кораблю вислали пором.

На Базі він відмовився негайно вирушити на Землю. І йому дозволили лишитись. Можливо, він хотів трохи оговтатись, звикнути до людей. Там він прожив п’ять місяців, поки до нас, на Шосту, не послали Красаускаса. Другий пілот напередодні звихнув ногу, і він умовив головного диспетчера вписати до польотної картки його.

Так він опинився в нас…

Бувають хвилини, коли тут, на Шістнадцятій, я виходжу вночі з Блоку, йду до лісу, сідаю на траву й, обіпершись спиною об стовбур дерева, дивлюся вгору. І тієї самої миті, коли зникає час, мені починає здаватись, ніби я чую тихий, загадковий, кличний шелест Безмежжя, і я сиджу так, розмірковуючи над життям, аж поки зірки в мене над головою починають згасати й величезне темно-фіолетове шатро світлішає…

Леонід Петровський ЛЮДИНА ЧЕРГИ[12] Оповідання

Нарешті Пантелеймон вийшов зі свого офісу. Позаду робочий день, скляні двері під бетонним крилом дашка над східцями, а попереду — ліворуч і праворуч — весна. Паморочливою духмяністю просоталося все: дерева, повітря, небо.

Порада Пантелеймон Григорович — це його прізвище, ім’я та по батькові, а Пантелеєм чи Пантієм, залежно від настрою, називає його дружина Нюра — мрійливо примружив очі: “Весна! Знову весна. Це ж яка вже в моєму житті? Гай-гай, сорокова…”

Він кілька разів глибоко вдихнув запашного повітря і розпочав свою улюблему роботу — роздуми. Сьогодні тема його міркувань була напрочуд далекою від високих матерій, як то мовиться, цілком приземленою: “На якого дідька пхатися з друзями після служби відзначати таку банальну подію, як день народження колеги, потім, через три-чотири години, безпорадно відбріхуватися перед жінкою, а наступного дня ходити на роботі з кролячими очима? Втім, червоні очі — не біда, можна й перекліпати, а от хто пояснить, який зиск од таких походеньок? Ну, вип’ють, ну, потеревенять, похизуються своїм геніальним розумом та не менш примітивною дотепністю й брехливими подвигами на інтимному фронті — все одно їхнє прісне, жебрацьке життя не зміниться, зарплатня не зросте, здоров’я не поліпшиться… Так, так, шановні, колись треба й про своє здоров’ячко подбати. Он минулого року як у боці стрельнуло!” Щоправда, шпигонуло тільки раз, та перепудився Пантя страшенно. Нюра на його панічний переляк зреагувала традиційно-буркотливо: “Перележав на канапі”, однак Пантелеймон з нею категорично не погодився. “Ні, шановні, тут не в канапі справа, тут глибше копати треба! Сорок років — це вже вік, козенятком не поскачеш. Краще зупинись, чоловіче, роззирнись уважненько й спокійно поглянь на себе збоку. Куди ти квапишся, висолопивши язика? До невідворотного фінішу?

От і зараз. Навіщо поспішати додому? Куди не кинь оком — весна! То чому б і не пройтися? І для здоров’я користь, і крамниці можна проінспектувати, з’ясувати: що, де, коли і кому продають… А заразом і поміркувати не завадить про своє життя-буття…”

Найкраще Пантію міркувалося в чергах. А що він став неперевершеним фахівцем по чергах — то чистісінька правда, і не було, скажімо, в їхньому дев’ятиповерховому будинку з численними пенсіонерами та ветеранами, які у “чергових” справах небезпідставно вважалися асами, йому рівних.

…Вживання в чергу почалося одразу після того, як Нюра народила доньку. Не міг же він пропустити повз вуха її погрозу: якщо годуватиме дитину груддю, стане, як і магуся, справжнісінькою бочкою. Тож і довелося щодня бігати до дитячої кухні — і саме там пізнав Пантелеймон ази черги, її невблаганні закони, котрі в юридичних талмудах не зафіксовані, але те, що вони діють, — факт незаперечний.

Попервах Пантій усе не встигав: то товару не вистачить, то свою чергу проґавить і доводилося вистоювати вдруге. А з часом почав придивлятися, примірятись і… робити висновки. Так, він швидко збагнув, що один чоловік серед жінок у черзі — то дуже істотна перевага, бо по тобі орієнтуються інші, й уже тобі молоденькі мами улесливо зазирають в очі, а не ти їм. Іще важливий момент: варто завжди непомітно прислухатися до людей у черзі і тоді матимеш таку вичерпну інформацію, що кращі розвідники світу тобі позаздрять. І ти вже не помчиш після кухні на вулицю Донецьку в продмаг, бо там сьогодні яєць у продажу немає й не буде, а от на вулицю Мішина треба бігти, й якомога швидше, бо там щойно підвезли й розвантажують курей.

Пантя й зараз ностальгічно згадує ті роки, роки пізнання законів черги, і свої перші невеличкі перемоги. Ідеш, бувало, додому після біганини та кількох годин вистоювання, а душа співає: в кошику і курка, і свіжа капуста, і зелений горошок, і майонез, і твердий сир. Можна з певністю сказати, що саме в черзі він знайшов себе, так би мовити, реалізував свої здібності.

Гарні то були роки. І люди в чергах стояли приємніші, якісь лагідніші, добріші, щиріші в розмовах, не те що зараз. І чого лишень не почуєш у тих чергах — усі новини знаєш, не треба ні радіо тобі, ні телебачення.

Отак роздумуючи й принагідно багатозначно позираючи на симпатичних дівчаток, Пантій поминув кілька кварталів і звернув праворуч, на майдан, де тулилися численні рундучки. Втім, зараз його більше цікавила кінцева тролейбусна зупинка, оскільки за нею в останні роки стихійно виникло жваве місце торгівлі. Натреновані очі ще здалеку вгледіли добрячу чергу, і серце в грудях звично стрепенулося: дефіцит! Щоправда, дефіцитом сьогодні стало все — від шиферних цвяхів до мила.

Пантя негайно вирішив удатися до давно відпрацьованого тактичного маневру: зайняти чергу, а коли хтось стане за ним, проштовхатися до продавця і на власні очі глянути, що продається. Бо коли навпаки, тобто спершу в розвідку до прилавка, а затим — у чергу, то неодмінно опиняєшся на два-три чоловіки далі. Дрібниця, на перший погляд, але багаторічний досвід свідчить — у черзі дрібниць не буває, тут, як на марафонській дистанції: вдалося зрізати трохи траси — вже ближче до мети, сів комусь “на колесо” — зекономив сили, а там, дивись, в останній момент вискочив з-за спини і фінішував першим.

Пантя наблизився до солідного з вигляду чоловіка, ввічливо кашлянув і гучно, аби всі його почули, спитав:

— Пробачте, ви крайній?

Чолов’яга щось мугикнув і одвернувся, насунувши на очі фетровий капелюх. “Кепсько, — подумав Пантя. — Якщо він не зафіксував мене, то може й забути”.

Пантя уважно фотографував очима спини й потилиці тих, хто стояв поперед нього. А хай йому біс, жодної яскравої постаті чи деталі. Ані тобі патлатого чи лисого, гладкого чи довготелесого, як жердина, всі більш-менш охайні, без господарських торбин. Публіка дивна, не базарна. Можна навіть сказати — інтелігентна. Пантя вдався ще до одного маневру:, він лагідно звернувся до суб’єкта, котрий стояв перед ним:

— Не підкажете, за чим така черга?

Той меланхолійно повернув голову, ковзнув по ньому снобівським поглядом, однак так і не спромігся розтулити повні губи. Інший, може, й образився б, та Пантелеймон на таке не зважав. Він одразу зметикував — черга не за ковбасою, а по-серйозному. Що ж, його цим не здивуєш. Адже і меблі, і польська кухня, і кольоровий телевізор, і багато чого іншого, що є у них з Нюрою в домі, він придбав, витримавши такі черги, за які годилося б вручати медалі. Було всього: і ночівля холодної осені під вітриною меблевого, і багатомісячні відмічання в списках. Пам’ятає й часи, коли офіційно створювати черги заборонялося, люди ж дотримувались її підпільно, закодовано, під номерами, розподілившись на десятки, потім п’ятірки, переносячи зустрічі щоразу в інше місце. Просто як у детективному фільмі.

Нарешті підійшли дві середніх років красуні, запитали про крайнього і, навіть не з’ясувавши, за чим черга, палко повели між собою мову про сильні та слабкі сторони таланту модної в тридцятих роках кіноактриси.

“Тил забезпечений”, — заспокоївся Пантя. Тепер уся увага на те, що діється попереду. Аналізуємо: господарських кошиків, торбин, сіток у руках ні в кого немає, так собі, кілька “дипломатів”. Значить, черга пристойна, тобто всілякі харчові продукти або дрібні промислові товари відпадають. Щось у заводській упаковці? Ні, ті, хто достоявся, відходили з порожніми руками. Отже, відбувається запис. Що ж, вирахуємо, на що записуються. На майдані немає ні меблевої, ні господарської, ні шпалерної крамниць. На цьому клаптику широкого тротуару біля кінцевої тролейбусної зупинки торгували пиріжками, квітами, насінням, бабусі розкладали цілющі корінці або пучечки зелені, інколи, овочеві магазини практикували виїзну торгівлю. Ага, пригадав Пантя, останнім часом почали з’являтися тут і кооперативи. Не виключено, що запис може провадити будь-який кооператив. От якби на будівельні матеріали, скажімо, на цеглу чи цемент… Пантелеймон із сумом пригадав виділену рік тому профкомом садову ділянку, порослу непролазним бур’яниськом, на яку ще згайнується стільки сил і здоров’я. От коли б таку ділянку та років десять назад… І цементу, і шиферу було на складах повно, а вже того дерева, всіляких там дощок — на будь-який смак. Зараз же луплять утричі дорожче, та й спробуй ще їх дістати.

Дві красуні за його спиною раптом змовкли, й та, котра була за лівим плечем Панті (фарбована блондинка), стривожено запитала в подруги:

— А ти паспорт не забула?

— Ой, — злякано зойкнула та, і чутно було, як вона занишпорила в сумочці. — Є, хвалити бога, — полегшено зітхнула, — не так, як минулого разу.

— Краще не згадуй!

Тепер Пантя захвилювався не на жарт. Де його паспорт? Як правило, він завжди лежав у портмоне. Портмоне грубеньке, не приведи лиха година, будуть витягати, завжди відчує.

Пантя непомітно провів долонею вздовж лівого лацкана плаща. Можна бути спокійним, внутрішня кишеня горбатиться. І все ж краще пересвідчитись. Він зробив заклопотане обличчя, хоча ніхто на нього не дивився, розстібнув ґудзика й дістав портмоне. Паспорт на місці. Перебрав пальцями кишеньки гаманця: календарик, кілька візиток, лотерейні квитки. Сам, з власної ініціативи, він ці квитки не купував, але коли пропонували на роботі, аби нічого не подумали, не відмовлявся.

Чого в житті не буває — а що як виграє? Пантелеймон не дуже сподівався на те, бо вірив тільки в свою голову та руки, однак і втрачати бодай невеличкий шанс теж не хотілось. Усього має бути до міри. В наступній кишеньці гаманця, за лотереиками, переховувалась давно “заникана” сотня карбованців. Цих грошей він ніколи не чіпав, наче їх зовсім у нього не було. Зате почувався в будь-якій ситуації впевнено. Скажімо, трапиться непогане відрядження — зможе дозволити собі покозакувати, і це не вплине на сімейний бюджет.

Пересвідчившись, що потрібний документ при ньому, Пантя знову перейшов на роздумування. Він любив у спокійні хвилини стояння в черзі пофілософствувати. “Філософствування”— термін у даному разі надто гучний, ВД скоріше можна було назвати пошуком істини. Отак брав собі та й розмірковував, приміром, про справедливість та правду. І чим глибше замислювався, тим більше стверджувався на думці, яку б належало викинути з голови, бо дуже вже від неї відгонило крамолою. З тієї думки випливало, що в суспільстві існують дві правди, дві справедливості… Одна правда офіційна, друга — як її віддзеркалення — теж правда, тільки життєва, її кожний визнає в душі, але чомусь про неї на загалі не згадують, замовчують. З одного боку, якщо подумати, то все в нас начебто є, тим паче коли порівнювати з минулими століттями чи роками: і машини, і квартири, всілякі там меблі й магнітофони, а з другого — дістається все кожному ой як неоднаково. Кому падає з неба за посадою чи по блату, а кому — з великим потом і кров’ю, та ще й неодмінно через вимотувальні черги. То де ж та справедливість? Дійшло до того, що навіть у сім’ї відшаровується друге дно. Взяти хоча б їх із Нюрою, наче ж і живуть непогано, в сякому-такому достатку, але ж це все про людське око, насправді давно, якщо покласти руку на серце, вони один одному набридли, як гірка редька. Тому кожен із них має ще й свій маленький недоторканний світ, який старанно приховує, яким дихає тільки при нагоді й потай. Може, через таку роздвоєність і почастішали приховані від сторонніх пиятики й гульбища його колег по роботі. А коли й трапляються окремі суб’єкти, які не визнають двох правд, то серед колег, друзів, знайомих вони вважаються недоумками, а простіше, дурнями. Така людина більше програє, ніж виграє, більше втрачає, аніж знаходить. Що це за явище? Може, переродження або хвороба суспільства? Як це контрастує з тим, чому навчали в школі! Скромність, аскетизм, подвиг, самозречення в ім’я великої мети. Де те високе благородство і людські чесноти, притаманні буремній молодості наших дідів та батьків? Таке враження, що на всіх цих категоріях непомітно проступили поліровка або лак, а мистецтво й офіційна ідеологія старанно натирають цей лак шерстянкою. Час причесав ці категорії, пригладив і підняв на п’єдестал, до якого нам не дотягнутися. На мітингах та зборах красиво всі промовляють, закликають до сяючих вершин, до загального благоденства, а кожний зокрема стягує, що тільки можна, у своє гніздо, ховає, гребе у свою фортецю. Оце й є життєва правда. І якщо раніше боялися її розголошувати, то тепер знаходяться такі, хто вже й не приховує свої достатки, починає вихвалятися ними, козиряти посадою, машиною, зв’язками, знайомствами. А слабим світу цього доводиться напружувати всі жили, аби хоч торкнутися вершин благополуччя, інакше все, вилітаєш у тираж, у другий сорт, з тобою ніхто не буде рахуватися, тебе просто затопчуть… Все життя — це нескінченна черга за життєвими благами…

— Не скажете, скільки сьогодні вимагається, точніше, скільки сьогодні пройде? — почув Пантя голос блондинки й озирнувся. “А вона нічого. Молодиця в розквіті, в таких переваг чималенько”. Всі його думки враз розвіялись, і Пантя гарячково заходився добирати ту фразу, яка б — він дуже прагнув того — назавжди запам’яталася жінці при знайомстві. Перебрав у пам’яті кілька варіантів — як на зло, все зачовгане, а час біжить, ініціатива втрачається. Врешті з його вуст злетіло поза його бажання:

— Ви знаєте, я не в курсі.

Якщо в очах блондинки і був якийсь інтерес, то зараз він остаточно згас.

Проклинаючи свою пенькуватість, Пантелеймон сердито стежив за чергою. Справді, що ці люди тут роблять? Чому вистоюють, як барани, а не йдуть по домівках? Адже в кожного, напевне, вдома безліч справ.

Роздосадуваний, він мало не зрушив з місця і не подався на зупинку тролейбуса, але вчасно схаменувся. Жаль було змарнованого часу, та й чоловік тридцять за ним уже стоїть. Було б цілковитим безглуздям полишити чергу, в якій убив добрячу годину.

Те, що не знав, за чим стоїть, не дуже непокоїло. Адже не буває черги за нічим. Одного разу він навіть вистояв чергу, щоб зайняти чергу. До того ж публіка тут зовсім не селянська, солідна. Одне дивує: на обличчях чергостоїв геть не видно буденної втоми, та й вбрані всі, немов на весілля. “Може, то мені тільки здається, — думав Пантя. — Або весна на них так вплинула…”

Час минав, Пантя просувався ближче до мети, тому всі сторонні думки відкинув і зосередився на легковикові, до якого було вже кілька метрів. Невже якась модна лотерея? Ні, бо для чого тоді потрібний паспорт?

Біла “Волга” стояла на тротуарі між двома каштанами, задні дверцята її відчинені. Біля машини Пантя побачив столик, за яким сиділа фея. Інакше цю особу не назвеш: великі блакитні очі, як два озерця, витончені риси обличчя, стримані, граційні рухи. “Просто марсіянка якась”. На нашій грішній землі я таких вродливих іще не зустрічав, — подумав Пантя й знічено подав їй паспорт. — Ех, якби ж там не було штампу про одруження”.

Фея звела на нього блакитні оченята-озерця й почала прискіпливо вивчати Пантелеймонову зовнішність. Впевнившись у чомусь, тільки їй відомому, діловито мовила:

— Чому немає листівки в паспорті?

— Була ж! А може, в черзі випала, — не змигнувши оком, збрехав Пантя.

Його організм умить автоматично ввімкнув усі додаткові резерви нахабства. Інакше — катастрофа, яку він собі ніколи не подарує.

Фея трохи подумала, ще раз поглянула на Пантелеймона, взяла зі столика незаповнену листівку й, прикусивши нижню пухкеньку губку, почала старанно записувати на ній його анкетні дані. Затим спитала:

— Ви на роботі скільки днів за власний рахунок узяли?

— Три, — й далі відчайдушно брехав Пантя.

— Гаразд, — кивнула фея й зробила якусь помітку в зошиті. — Ви сімдесят третій. Отже, завтра о десятій годині ранку збираємось тут. А зараз ви можете бути вільні, — й повернула йому документ.

“Вистояв — і не довідався за чим”, — гнівався на себе Пантелеймон. Тепер, коли пройшов усю чергу, питати незручно, ще піднімуть на сміх. Проаналізувавши свій багатий досвід чергостоя, дійшов висновку^ черга давно самоорганізувалася, й організм Цей міцний і надійний. Недаремно ж ця краля питала про відпустку за свій рахунок, певно, доведеться й почергувати. Що ж, йому до цього не звикати. Як брав кухню, три доби чергував. А квитки на футбольний міжнародний матч “Динамо” (Київ) — “Селтік”? Усю ніч грілися біля багать на майдані перед касами.

Так за чим же все-таки черга? Може, за акумуляторами чи гумою для коліс? Було б непогано. У Пантелеєвого горбатого два колеса наварні. Але ж про витрати на “консервну банку” (так називає Нюра “Запорожець”) дружина й слухати не бажає. Шо ж, доведеться, як це вже було не раз, поставити її перед фактом.

Вдома, щоб не пошитися в дурні, Пантя про чергу промовчав, лише натякнув Нюрі про можливе термінове відрядження, мовляв, остаточно невідомо. Нюра на це тільки махнула рукою і поринула в господарські клопоти.

Наступного дня Пантелеймон, виспаний і свіжовиголений, бадьоро крокував на призначене місце зборів. Навіть густий туман та набридлива мряка не могли зіпсувати йому настрою. Зр кіняевою зупинка тролейбуса юрмився невеличкий натовп. Отже, вчора йому не привиділось, черга справді існує. А що він так і не второпав, за чим вона, то не біда, розбереться.

Цього разу “Волги” на тротуарі не було. Якийсь чолов’яга у шкірянці відмічав прибулих. Пантя назвав свій номер і одійшов трохи вбік, за звичкою прислухаючись до розмов, які точилися про все і ні про що. “Дарма, головне набратися терпцю й не вистромлюватися. Шкода лише, що та синьоока не прийшла”.

— Громадяни, чекати більше не будемо, прошу за мною, — дав команду тип у шкірянці, й гурт посунув на широкий проспект. Проминули квартал — й їх завели у великий та буйноцвітний сад. Пантя й не знав, що у центрі міста є такий райський куточок.

З’явився високий бородань із припухлими від безсоння та втоми очима. Уважно всіх розглянув і підніс руку, закликаючи до уваги:

— Товариші, пояснювати, бачу, немає потреби, народ ви грамотний і бувалий. Декого навіть впізнаю. Нагадую головне: все, що вас хвилювало донині, всі турботи й проблеми, емоції й таке інше залишайте там, за брамою саду. Тут ви спільники, однодумці, друзі. Будьте готові до всього. Пам’ятайте, в нашій справі діють свої закони.

“А чого, непогано”, — завважив Пантелеймон. Він любив, коли черга підтримувала порядок і хтось брав на себе функції стежити за ним. А щодо готовності до всього… Пройшов би бородань крізь стільки черг, як Пантя…

Бородань повів людей за собою.

— Кажуть, це буде щось грандіозне й неперевершене, — поруч з Пантелеймоном опинилась учорашня блондинка. — Я майже два роки мріяла про цей день.

— Так, про таке мріє більшість людства, — мовив Пантя напівухильно й одразу ж перейшов у наступ: — Як ваше ім’я?

— Алла, коли це має для вас значення. А вас як звати?

— О, ім’я в мене варте уваги, давнє, рідкісне, — інтригував він блондинку. Знав, що без відповідної підготовки може своїм ім’ям викликати в кращому разі іронічну посмішку.

— Та кажіть уже, — посміхнулась Алла.

— Пан-те-лей-мон, — чітко і вагомо вимовив Пантя. Тепер уже він був певен, що своїм ім’ям таки справив на блондинку враження.

Підійшли до величезного будинку, власне, це був навіть не будинок, а якийсь велетенський промисловий цех, тільки без димарів.

— Нагадую, ніяких комплексів, лише за таких умов на усіх нас чекає успіх, — повторював бородань, пропускаючи в двері чергу.

Пантя весь підібрався, сміливо ступив через поріг… зашіюшив очі від яскравого світла. Туман ураз розвіявся. Пантя стояв під чистим, без жодної хмаринки небом на охайнім, білого кольору тротуарі. На душі було легко й ясно. Все його єство просотали спокій і впевненість у тому, то на землі він живе недаремно. Подібний стан Пантя звідав усього раз в житті. Було це колись у відпустці. Він із сім’єю тоді відпочивав у дерев’яному будиночку біля поліської річки. Якось літнього ранку Пантя вийшов на крутезний, порослий лісом берег; перед очима розпросторився безмежний виднокіл, за плечима ніяких турбот і вдосталь вільного часу. Легко вдихалося свіже ранішнє повітря, він уперше відчув себе рівним серед рівних, відчув нерозтрачену силу в молодому тілі й космічний, філософський спокій. Тієї миті йому здалося, ш.0 нарівні з птахами ширяв у небі…

Пантя подивився вниз і побачив центральну магістраль міста.

Та то це? Праворуч од Бессарабського ринку він не знайшов монстрів повоєнної забудови. Замість них — ошатні триповерхові будиночки та безліч крамниць із різноманітними вивісками.

“Так це ж Хрещатик, тільки вигляд має, як у двадцяті роки. Точнісінько таким я його бачив на фотографії в музеї історії міста”, — раптом збагнув Пантелеймон. Отже, Хрещатику і прилеглим районам якимось чином повернули первозданний дореволюційний вигляд. Поруч група іноземців слухала розповідь екскурсовода, яку той вів чи то китайською, чи то японською — в мовах він профан, сяк-так може щось лише англійською втямити.

Назустріч йому, знизу, піднімалась іще одна група іноземців, схоже, німці. Огрядні біляві тонконогі жінки і чоловіки в темних окулярах та шортах. Вигляд діловий, респектабельний, з кишень виглядають портативні магнітофони— вочевидь, записують розповідь гіда.

Пантя проминув групу і, з цікавістю роззираючись увсебіч, попростував на Хрещатик, йому знадобилось зовсім небагато часу, аби збагнути: вулиця стала Меккою світового туризму. Майже всі будинки дев’ятнадцятого й початку двадцятого століть переобладнані в готелі. Перші поверхи — крамниці, кав’ярні, виставки. І кінотеатри. В один із них, що розташувався в кварталі між вулицею Фундуклеївською та Вібіковським бульваром під вивіскою “Держкінотеатр № 1, саме заходили туристи з Сполучених Штатів. Те, що вони з Америки, Пантя здогадався по написах на футболках.

Поки Пантій ошелешено крутив головою, під’їхав старовинний трамвай. Замість номера — табличка: “Перший російський трамвай”.

“А що, можна й покататись. Цікаво, куди він мене завезе?” — подумав Пантій і зайшов. Пошукав очима касу або компостер — немає. Пасажири зручно всідалися. Нарешті трамвай дзеленькнув і рушив, а з динаміка над головою полинув мелодійний жіночий голос:

“Шановні кияни й гості столиці, перед вами колишня центральна магістраль. Марно шукати в цьому районі сучасні будівлі. За рішенням уряду республіки від 1930 року ця частина міста стала заповідною зоною і разом з іншими такими ж районами становить унікальний пам’ятник історії слов’янської культури від найдавніших часів…”

Пантя напружив мізки. Про таке рішення уряду від 1930 року він сном-духом не відав. Але й інформаційку видають!..

“Ви звернули увагу, — лунало з динаміка, — що від 1919 року всі культурні споруди та історичні пам’ятники нашого міста в зразковому стані, чого не скажеш навіть про єгипетські піраміди та азіатські храми. Сьогодні Київ — столиця Української Радянської Республіки — налічує п’ять мільйонів жителів і розвивається поза історичним центром, під яким прокладено шість транспортних магістралей…”

Що й казати, інформація була просто приголомшливою. Пантелеймон не вірив своїм очам, але ж факт є факт: будинки, люди, дерева, інверсійний слід від аеробуса в небі були цілком реальні. Він міг торкнутися рукою стін, дверей, вікон, кущів, трави, квітів і переконатися, що все це йому не сниться.

На площі Жовтневої революції, чи як там її — Думській площі, біля напівкруглої темної будови колишньої міської думи трамвай зупинився. Пантя вийшов. Йому хотілося спокійно пройтися і роззирнутися. Незрозумілий зсув у часі вимагав детально розібратись у ситуації. “Краще в парк, — вирішив він, — серед, природи швидше зорієнтуюся в цих чудесах”.

Пантя піднявся повз будинок купецьких зборів (на табличку не глянув навмисне, бо знав його і як будинок філармонії) і через хвилину вже підходив до оглядового майданчика на крутому схилі Дніпра. Те, що він побачив, знову вразило його.

Правий берег Дніпра, на якому він стояв, вилискував на сонці широченною магістраллю з численними віадуками. Велетенські, чудової архітектури красені-мости нависали над чистою водою. Мостів Пантя нарахував понад десяток. Легкові машини і пасажирський транспорт найсучаснішої форми пірнали з мостів просто в тунелі. По той бік мостів, за Трухановим островом, порослим не лозою, а височезними деревами, починалося лівобережжя. Рівні, як стріли, магістралі, пообіч яких в обрамленні свіжої зелені бовваніли багатоповерхові споруди з дюралюмінію та скла. І над усім цим легким і Прозорим світом лівобережжя горбатилися дніпрові кручі, на вершинах і в улоговинах яких вирізнялися білокам’яні собори й золоті бані.

У Панті від захвату аж подих перехопило. В найсміливіших фантазіях не міг собі уявити, що може так гар: монійно співіснувати давнє й сучасне, і не просто співіснувати, а бути одним цілим, монолітним і витонченим.

На тлі дзвіниці Києво-Печерської лаври висявав Успенський собор, від нього розсипом по схилах і вибалках — церковки. Ближче — Мариїнський палац. Крутнув головою праворуч, у бік Володимирської гірки — золотоверхий Михайлівський монастир, далі — Десятинна церква… Пантя впізнавав і не впізнавав знайомі силуети міста. Над класичною схемою вулиць Подолу нависли два монорейкові шляхопроводи, що губилися вдалині серед білосніжних житлових будинків Оболоні, схожих на казкові кораблі. Пантя поглядом сягнув обрію. Так, це Вишгород. Але знову щось незвичне для ока. Нарешті збагнув: не видно Київської ГЕС. Немає бетонної греблі, тієї перепони, за яку завжди чіплявся погляд. Дніпро невимушено й вільно звивався стрічкою.

“Що це? Химерний сон? — питав себе іюдумки Пантій і тут же собі ж таки й відповідав: — Уві сні я навряд чи зміг би таке побачити”. Були колись спроби, але тільки-но починав аналізувати ситуацію — неодмінно прокидався. Крім того, подібне йому навіть теоретично не могло наснитися, свою уяву він знає добре, вона в нього цілком земна й практична. А тут… Небачені мости над Дніпром, фантастичної краси райони лівобережжя, заповідне правобережжя, величезні натовпи туристів, в небі — дивні літальні апарати… Він вдивлявся в люлей і помічав, що серед них немає військових і міліції. Дивина, та й годі! На алеях дідусі й бабусі бавились з онуками. Завдяки меткому окові зробив ще одне відкриття — жодного пенсіонера з орденськими планками або медалями учасника війни.

“Який же це рік?” — спитав себе подумки. Огледівся, в кого б довідатись, та щоб не висміяли. Неподалік стояв хлоп’як, мабуть, першокласник — цей не наважиться глузувати з дорослого.

— Хлопчику, який сьогодні рік?

— Тисячу дев’ятсот дев’яностий, — промовив здивовано хлопчина й запропонував: — Ходімте зі мною.

Він підвів Пантелеймона до інформаційного автомата і натиснув кнопку.

Засвітився голубий екран, з’явилася кольорова заставка “Всесоюзна цілодобова інформаційна програма”, затим — контури карти країни, теж дещо незвичні. Легка музика — і на екрані розстелився безкраїй ковиловий степ, на пологому узвишші бовваніла скіфська кам’яна баба. Почувся дикторський текст: “Завдяки успіхам у роботі генних інженерів півдня підвищено врожайність зернових до ста двадцяти центнерів з гектара, внаслідок чого вилучено з сільськогосподарського обігу ще п’ятдесят тисяч гектарів степу і приєднано до заповідника Асканія-Нова”.

На екрані промайнула схема планет Сонячної системи і попливла панорама місячного пейзажу. “З тисяча дев’ятсот сорок сьомого року, з дня запуску Країною Рад першого в світі штучного супутника землі, пріоритет в освоєнні космічного простору — за радянськими вченими. Начальник станції “Місяць-9”, відомий пілот, космонавт і дослідник Григорій Порада, розповідає, що каньйон у важкодоступному районі Місяця був обраний вдало, наукові лабораторії та житлові блоки вже змонтовано, колектив дослідної станції почав обробіток наукових даних…” Пантя прикипів поглядом до екрана. Це ж треба! “Начальник станції Григорій Порада…” Судомно ковтнув, як рибина на піску, повітря. Вродливий сивий чоловік із мужнім обличчям спокійно вів розповідь з екрана. Було чого бухкати серцю Пантелеймона — він упізнав свого батька. Так, це він: високе чоло, густі брови, веселі очі, кирпатий ніс і на підборідді ямка.

“Бути цього не може, якийсь неймовірний збіг”, — заспокоював себе Пантя. Батько в його пам’яті залишився молодим, якщо п’ятдесят років можна вважати молодістю, мешкав він в іншому місті, мав другу сім’ю і помер від злоякісної пухлини. Пантя сам їздив на похорон. “Тіло його зранене війною, а душа — життям, що так і не склалося”, — мовив тоді на поминках батьків приятель.

“Життя, що так і не склалося”… Слова, які нічого нікому не кажуть. На вираз цей списують усе: невдачі, слабкодухість, похибки і навіть чиїсь злочини. Пащі важко було в дитинстві в усьому розібратись: чому батько покинув їх, чому його виховував дід, та хіба тільки в цьому. Мало залишилось свідків тих подій. Он і дід уже помер. Забрав у могилу просту і трагічну правду свого вікування, так і не дочекавшись відкритого осуду культу особи, всенародного суду світового злочину. Не дочекався дідусь, старий більшовик, правди, за яку його і ще триста управлінців Південно-Західної залізниці в тридцять сьомому забрали, обірвавши не одну нитку життя. Батька, на той час студента авіаційного інституту, як сина ворога народу виключили, випхнули на узбіччя людського шляху.

Вперше малий Пантя побачив діда, коли той повернувся з таборів. Лисий, худий, запалі очі. Мешкали вони в підвалі, де шафою затулялася тріщина в стіні. А перше його дитяче враження, яке на все життя закарбувалось у пам’яті, — це вселенські гудки. То було всенародне горе, здавалося, виповнився моторошними гудками цілий світ. Тоді й зайшли в підвал до діда ті кілька товаришів, які повернулися з ним із загадкової країни ГУЛАГу. Замкнули двері. Пантя забився в куточок — і ані шурх. А дідові побратими порозливали в гранчаки каламутну рідину, випили, обійнялись — і заплакали… з радощів. Довго носив у собі цю таємницю Пантя, аж поки не почалося розвінчання культу особи Сталіна.

Додивлятись програму вістей Панті розхотілося, притупилося гіркими споминами сприйняття інформації. І так незвичного сьогодні скоїлось чимало. Він повільно йшов тротуаром, потроху заспокоюючись.

Перехрестя. Ескалатор веде в підземний перехід. Постояв деякий час у нерішучості. Здоровий, природний глузд підказував нічому не дивуватися, сприймати все нормально. Аби ще раз переконатись, що навколишнє оточення не сон; Пантя легенько тупнув ногою по асфальту. Твердий, як і належить вуличному покриттю. “Де знайти відповіді на безліч запитань?” Недавня історія з хлопчиком утримувала Пантелеймона від спілкування.

“Спокійно, головне не привертати до себе уваги і спробувати самому в усьому розібратися. Спершу оглянься, чим ти вирізняєшся серед інших? Одягом? Ні, на перехожих такі ж штани, сорочки, тільки пошиті значно краще і матерія якісніша. Зростом? Ні, щоправда здебільшого люд таки трохи вищий, але то не біда. А от гладких серед них немає — це точно”. На мить йому здалося, що це звичайнісінька вулиця, але ось на узбіччі зупинився пасажирський салон, двигуна не чутно, обводи плавні, приємні для ока. Мабуть, рухають його електродвигуни на акумуляторах, бо тролейбусних штанг теж не видно. Тільки тепер Пантя вгледів, що на стовпах вздовж вулиці немає ніяких дротів.

“Що ж, буду сприймати світ, яким він є. Непогано б розшукати книгарню. Тоді я багато що з’ясував би, — зрадів він своїй геніальній думці. Де-де, а в книгарні обов’язково є довідники з усіх галузей і питань діяльності людини, а також історичні розвідки, і головне, не буду ставити себе в становище неандертальця безглуздим розпитуванням”. Пантя аж потер руки від задоволення. “Нас голіруч не візьмеш”, — і він сміливо ступив на ескалатор, що вів у підземний перехід.

Сяючий простір підземелля віддавав озоном. Розкішна вітрина вабила до себе. Пантя став як укопаний. “Гастрономія!” Вражало тут усе: вигляд продуктів, асортимент, упакування. Ковбаси копчені й домашні, балики, шинка, буженина, цілі стегна і маленькі рум’яні тушки — все це фантастично дешево, і ніяких тобі черг. Ноги самі завели в приміщення, у голові блискавично запрацювала рахівниця, скільки чого треба вхопити, поки не набігли покупці. Очі шалено стригли вітрини, де лежало все, що буває в світі: свіжі овочі, ягоди, а сирів, мабуть, сотня сортів. “Як це може бути? — не вкладалося йому в голові. — Стільки всього і в одному місці, а люди куди дивляться, чому байдуже минають такі дефіцити?!” Пантя встромив руки в кишеню за кульком. Виходячи з дому, він про всяк випадок завжди його брав, мало чого дорогою на роботу або з роботи може продаватися. Буває, викинуть якийсь дефіцит, а тут, хоч плач, немає в що брати, а поки збігав по тару — уже й пролетів. Пантя завжди у виграші — кульок акуратно складений у кишені, нікому не видно, і на душі спокійніше. Він уже було намацав шурхітливий гладенький целофан, коли насторожила незвична обставина — немає кас і продавці ніяких маніпуляцій із грішми не проробляють. “Спокійно, Пантя, можеш вскочити в халепу, зорієнтуйся, нікуди товари не втечуть”. А покупці тим часом, дібравши потрібні продукти, вставляли в невеличкі автомати якісь жетони, отримували товари й ішли у своїх справах. “Таких жетонів чи карток у мене немає, і де їх беруть, не знаю. Отже, щоб у всьому розібратись, необхідно скоріше дістатися до книгарні”.

На виході Пантя поглянув на розклад роботи закладу, який його так схвилював, і зчудовано стенув плечима. Гастроном працює цілодобово, без перерви на обід і вихідних. “Оце так”, — похитав головою Пантя.

Книгарня виявилася поруч, одразу біля виходу з підземного переходу. Пантелеймон сторожко й водночас із гідністю, переступив дюралюмінієвий поріг. Від підлоги і до стелі — полиці, щільно заставлені рівними, однакового формату корінцями. Пантя, не ризикуючи брати їх у руки, старанно вчитувався в назви.

— Добрий день, може, я вам стану в пригоді? — Поруч виріс службовець книгарні. Поки Пантя думав, як пояснити чоловікові свою скруту, той ненав’язливо і чемно вів далі:

— Тут зберігається обмінний відеокасетний фонд сорокових років, лазерні диски шістдесятих — у кінці зали.

— Я б волів придбати книгу.

— Книги на другому поверсі, пройдете прямо й ескалатором.

Те, що він побачив на другому поверсі, було справжнім раєм для книголюбів. Затримався біля історичного відділу: Михайло Грушевський, Орест Левицький, Драгоманов, Костомаров, Максимович, Огановський, Яворницький, Житецький… Про деяких авторів він тільки чув, а більшість навіть і не знає. Взяв до рук томик “КПРС в резолюціях і рішеннях…” Перегорнув навмання: “Про обрання Генерального секретаря…” Більшістю голосів обрано Кірова. “А де ж Сталін?” Погортав далі. “Сімнадцятий з’їзд ВКП(б)”. Сталіна навіть у керівних органах з’їзду немає.

“Так, виходить, історія пішла іншим шляхом”. Звів очі й уважно оглянув полиці. Військових мемуарів нія~ ких. “Невже й війни не було?!”

Назустріч йому, привітно всміхаючись, прямувала Алла. Білявка Алла, яка займала за ним чергу на площі, біля кінцевої тролейбусної зупинки. Пантелеймон зрадів, як мала дитина. Нарешті щось проясниться.

— Здрастуйте, Аллочко.

— Отже, ми з вами вже знайомі.

Фраза Алли ні на мить не ввела в оману Пантю, він відніс її на рахунок жіночого кокетування.

— Коли відверто, я щиро радий нашому знайомству, — зізнався він.

— Що вас цікавить?

— Якщо серйозно, хотів би розібратися, що тут відбувається.

— Тут, — вона здивовано закліпала очима, — продаються книжки.

— І це багатство можна придбати?

— Авжеж.

Пантя подумав про свою заникану сотню.

— А коли не вистачить грошей?

— Ви ким працюєте? — поцікавилась Алла.

— Інженером.

— О! Ви жартуєте, — промовила жінка з нотками захоплення в голосі. — Назвіть мені іншу професію з більшою зарплатнею.

Пантя належним чином оцінив її гумор.

— А ви, Аллочко, ким працюєте, чим займаєтесь? — грав він далі роль залицяльника.

. — Я, нещасна жінка, з дитинства не любила дисплеї і от, бачите, знайшла себе врешті в книгарні. До речі, ви дібрали собі літературу?

— Ще не встиг, — спав з лиця Пантя, йому заскімлило під серцем неприємним здогадом.

Вони майже однолітки, а які дисплеї могли бути в їхньому дитинстві?

— Як доберете, виставите свою розрахункову картку он у той автомат — і читайте на здоров’я. Вибачте, маю допомогти он тому дідусеві.

Пантя стояв на місці, наче вріс у землю. До тями приходив важко. Те, що Алла його не впізнала, ще можна якось пояснити. Либонь, жінка не бажає такого знайомства, а те, що вона працює у книгарні, — справді дивина. Що ж, залишається одне: переглянути книжки. Якщо бути до кінця відвертим, Пантя не дуже полюбляв літературу, особливо політичну. Але іншої ради немає. Назви: “Перемога демократії над фашизмом у Європі — 1933 рік”, “З’їзди Рад народних депутатів країни в цифрах і фактах” — йому поки ні про що не говорили. Погортав ще кілька видань. Знайомих прізвищ партійних і державних діячів Жданова, Ворошилова, Калініна не видно, не зустрічаються. “Певно, вилучили”, — спробував собі якось пояснити Пантя і непомітно скосив очі вбік, може, якась провокація. Підозрілого нічого не помітив. Відвідувачі як відвідувачі.

У принципі Пантя не з лякливих, і зараз, у дев’яностому, ніхто не шиє справ за політику. Тоді звідкіля цей глибоко прихований тваринний, рабський страх? Хто, якими генами нам його передав? Споконвіку слов’яни були відчайдушними, сміливими. Кращі сини народу говорили правду і за це накладали головами. Дух непокори князю, митрополиту, царю, імператору, поміщику, фабриканту всмоктувався немовлям з молоком матері. Тоді що примусило мільйони людей схилити голову перед мерзотниками? Чому всі, як пішаки, поспішали один поперед одним виконувати забаганки маніяка? Що то за рушійні сили нелюдського механізму репресій? Не знаходив він відповіді ні в школі, ні в інституті, та й до кого тоді можна було звернутися з подібним? Дід? Дід глибоко зітхав і мовчав, боліло, ой як боліло щось йому в грудях. Тільки тепер Пантя сягнув глибини його трагедії, і стало моторошно. Спливали роки, славословилися наші успіхи. Причесали, заколихали, приспали істину. Тому й розчленувалася правда на дві — офіційну та неофіційну. Споконвічна наша довірливість, от і користуються нею пройдисвіти.

“І все ж таки, що зі мною і де я? — вже вкотре спитав себе Пантя. — Якщо вірити тому, що оточує мене, то й батько цілком може бути живим. А де тоді покійна мати, а сім сестер, що померли від голоду?” На очі потрапив плакат: “Нас 500 мільйонів”. “Правильно, тут не було репресій, тут не було війни. Тепер зрозуміло, чому пенсіонери не носять орденських планок, а серед книг відсутня військова мемуаристика”.

Врешті Пантя дійшов висновку: придбати книги не зможе. По-перше, він не має розрахункової картки, покажи він комусь свої гроші, ще висміють, спробуй поясни, в яких реаліях живе. По-друге, якщо купувати, то всю книгарню зразу, крім, звичайно, класики.

Він непомітно вислизнув на вулицю. Серед натовпу відчув себе вільніше.

“Так, дещо прояснюється, — ввімкнув Пантя мізки на повну потужність. — Тепер потрібно намацати логічну ниточку”. Пантелеймон відчував, що вона, ця ниточка, поруч, тільки як її вхопити? “Давай почнемо від простого. Що людину пов’язує з життям? Гадаю, всілякі потреби для існування. Ну, задовольнив врешті потреби, а далі що? Дав життя дітям, онукам, а далі? Далі для тебе морок. Ні, щось тут мене не влаштовує”, — голова від напруги йшла обертом, та Пантя не здавався. “З майбутнім з’ясував, нас пов’язують з ним діти. А з минулим? Скоєні нами діла. Правильно, але не все. Ага, наші предки. О! Молодець! Наші предки. Отже, я тут можу знайти своїх рідних і предків. От бачиш, Пантелеймоне, — нахваляв він себе, — роздумування інколи йде на користь. Бувають і в тебе світлі хвилини. Либонь, фантасти не брехали про всілякі штучки-дрючки з часом. Виходить, існує паралельний час, а може, й не один”. Він укотре уважно оглянув усе навкруги. Ніякої химери, все справжнє, можна торкнутися руками. Куснув себе за губу — боляче. “Так недовго й з глузду зсунутись”.

“Гаразд, поїхали далі. Не знаю, в якій я часовій категорії, але логічна ниточка намацана, і не скористатись нею було б неприпустимою дурістю. Треба шукати предків. З батьком, ясно, коли вірити інформаційному автомату, — він на Місяці. А дід? Що з ним? Де він? За усіма людськими законами дід, баба, батько, мати мали б жити вкупі, однією сім’єю. Вже гарячіше. Дуже ймовірно, що живуть вони за однією адресою. Дід колись розповідав про квартиру на третьому поверсі, в провулку за оперним театром. Біля того будинку на розі ще великий гастроном. Що-що, а розташування гастрономів Пантя знає добре. Вперед, тут недалеко”.

У Панті аж коліна тремтіли. Справді, такі речі не для слабкодухих.

Нарешті потрібний будинок. Пантя згадав дідову розповідь про те, як після відбуття строку він підійшов до дверей своєї квартири. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинились. У квартиру його категорично не впустили. Пикатий, рожевощокий генерал не хотів навіть слухати ніяких пояснень. Через щілину напіввідчинених дверей дід упізнав свій килим у вітальні, старовинної роботи бюро і мармурову фігурку на ньому…

Пантя прикипів очима до вікон на третьому поверсі. Невже там зараз дід? Його вже не цікавила грандіозна панорама нового центру і магістраль, що збігала від оперного театру вниз, у протилежний від Хрещатика бік, де біліли айсбергами урядові офіси. Серце мало не виплигне з грудей. Він рішуче взявся за ручку дверей під’їзду й потягнув їх на себе…

Усе навколо посіріло, заклубочився чи то дим, чи туман. Пантелеймон стояв на брудному тротуарі. В голові макітрилось. Майнула думка: “Щось не дуже гостинно мене прийняли предки. Схоже, що той їхній час просто виплюнув мене, як непотріб… То й грець з ними! Хтось би ображався, а ми не будемо”. Квітучий сад за огоро” жею та вивіска “Кіностудія…” його вже не цікавили.

Нескінченний потік машин дмухнув на Пантю чадом відпрацьованих газів. Знайомий запах міста остаточно повернув його до тями. Назустріч йшла, схилившись під вагою господарської торби, жінка. З торби виглядала коробка прального порошку. Пантя, як мисливський пес, що почув дичину, весь насторожився й підібрався:

— Де дають?

— Он там, — кивнула головою перехожа.

Пантя спрямував свій погляд на протилежний бік вулиці. Біля якогось вантажного автомобіля юрмився чималий натовп. Прального порошку в них дома було ще кілька коробок, але де гарантія, що він потім надійде в продаж? І Пантя, людина черги, енергійно пришвидшив ходу, обганяючи можливих конкурентів. Колючий вітер, що дмухав йому в обличчя, здавалося, розвіяв щонайменші спогади про дивовижні події сьогоднішнього дня.

Андрій Глазовий ПРОСТО ЗАЙВІ Оповідання

Відпустки на безлюдному острові ввійшли в моду досить швидко — виявилося, що бажаючих відпочити трохи від обридлої цивілізації хоч греблю гати. До того ж це було недорого і вельми романтично. Агентство брало на себе доставку на обраний острів і назад, воно ж страхувало від нещасних випадків та хвороб на час перебування там клієнта.

…Відпустка на острові наближалася до кінця. За К. вже мала прибути шхуна, коли на плаский майданчик перед його хижою приземлився чужинський космічний корабель.

Саме так — приземлився, без якихось там театральних ефектів. Не було таємничої вібрації, не гнулись віти дерев, і не стогнало море. Дуже буденний з вигляду космічний апарат середніх розмірів сів без особливого шуму, хоча й не без нього, бо зніс верхів’я трьох пальм.

І вийшли з корабля не пурпурові спрути з чотирма парами задумливих очей, і не люди як боги у золотавому серпанку, ба ні — досить звичайні, хіба що аж надто низенькі людці в тьмяно-сірій уніформі. Вони заходились діловито й похапцем витягати з корабля якісь ящики.

Огрядний кок — кухарі, певно, в усіх куточках Всесвіту мають однаковісінький вигляд — вихлюпнув на пісок золотавого кольору помиї. Слідом полетіли кілька жовтих металевих діжок.

Затамувавши подих, К. стежив за гостями з густих чагарників. Нарешті він побачив, як із корабля вийшое плюгавий чоловічок в мундирі, прикрашеному нашивками. К., вирішивши, що перед ним командир, кинувся до нього, широко й ґречно посміхаючись.

У відповідь на його вітання офіцер недбало кивнув.

— Якщо ви потребуєте якоїсь допомоги, буду радий…

— Ні, дякую. Допомога не потребую, — калічачи мову, байдуже відповів чужинець.

— Ви, напевне, монтуєте радіостанцію? Вам пощастило, що ви приземлилися тут, а не де-небудь у центрі Нью-Йорка чи Москви… Ото було б галасу!

— Інструкція… — стенув плечима інопланетянин і гримнув на солдатів чужою мовою.

Солдати заворушилися швидше.

— Ага, — трохи знічено промовив К. — Дозвольте спитати про ваші найближчі плани?

— Взагалі це таємниця…

— Ага… Звісно… Розумію.

— А втім, я все-таки можу повідомити, коли вас істинно цікавить наш план. Ми монтуємо вибух… вибуховий пристрій, так.

— Ага…

К. замовк, крім клятого “ага” він ніяк не міг спромогтися на якесь розумне питання. Подумав трішки:

— Це для фундаменту? Будете щось споруджувати?

— Ні, люб’язно відповів офіцер. — Радше навпаки. Це для бомба нового типу. Ми матимемо намір знищувати ваша планету.

К. аж закляк від такої звістки.

— А… навіщо?

— Експеримент. Корисний, — знічев’я пояснив чужинець. — По-перше, ваш планета заважає проходженню наші кораблі. Траса Метрополія — Шоста колонія. Ми возимо звідтіля прянощі. Пілотам доводиться летіти в обхід — великий гак, є дуже нерентабельно. Економії нема. А економія мусить бути економною. Наша академія робила аналіз. Є проект. Деталі не знаю, але вас переконую, що все зважено аж до дрібниця. Ви справді з ваш планета є зовсім зайві. Співчуваю.

— А як же з нашою цивілізацією? І нас же шість мільярдів…

— Некомпетентна відповідь, є тільки трохи більше п’ять мільярди. Перебільшення не треба. І слід міркувати тверезо — в порівняння з тими позитивними моментами, які спричинить здійснення проекту. І ще: бомба, котру тут встановлюємо, — то принципово нове відкриття. Корисне. Але не можемо випробувати в інші умови, жоден полігон непридатний, надто є потужний заряд. А нам треба нова бомба, уявіть, звідкілясь із космосу з’являтиметься ворог! Не маємо моральне право зустрічати його без бомби.

— Послухайте, генерале! Чи маршал, хто ви там є…

— Ні! ні! Ніякий я не генерал! За ваші мірки я лейтенант. Ніхто не доручав би така проста операція генералу.

— Тоді послухайте, лейтенанте! Вам не здається, що ви повинні були б принаймні спочатку ввійти з нами в контакт?

— А що я зараз роблю! Іще за десять хвилин до самий вибух ми починаємо з орбіти спеціальний трансляція. Гадаю, люди нас будуть розуміти. А може, й ні, не є принципово.

К. повільно починав приходити до тями.

— А якщо вибуху не буде? Якщо хтось стане вам на заваді?

Лейтенант здивовано вирячився на землянина.

— Завада? Що таке “завада”? Хоча про це маємо інструкції — летіти інше місце, будемо робити експеримент там. Ми є проти насильства, за прогрес, наука й, економія. Вибачте. Підготовка закінчується. Я маю особисто керувати монтаж бомба.

Лейтенант віддав честь і подався до корабля. Ніхто й в гадці не мав зупиняти К., коли він пірнув у кущі.

Через кілька хвилин К. уже зайняв позицію на скелі, в руках він стискав рушницю. Два стволи і десяток набоїв — сякий-такий шанс хоч налякати чужинців. Він звів курки. І раптом почув з боку моря наростаючий страхітливий гуркіт та ревіння.

…Штурмовики підійшли до острова на бриючому польоті. Вдарили ракетами й повернули назад. Перш ніж друга група літаків досягла острова, чужинці вже були на кораблі. К. танцював на скелі, радісно вимахуючи рушницею, і дивився, як стартують пришельці. На горизонті вже видно було дими ескадри.

Інопланетяни полетіли геть за дві хвилини до того, як корабельна артилерія відкрила шквальний вогонь, розносячи острів на порох. Вибуховою хвилею К. жбурнуло в море.

Отямився К. у стерильно чистій каюті. Непоказний лейтенант, що видався К. страшенно симпатичним, привітно посміхнувся й поздоровив його з одужанням, розповів, як контуженого К. підібрали моряки з авіаносця. К. не втримався, щоб не спитати:

— А хто повідомив, що острів треба бомбардувати? Лейтенант здивовано подивився на К.

— Ніхто. Звичайне учбове стрельбище і бомбометання. Чого це ви питаєте?

К. розтулив було рота, але вчасно стримався. Спочатку треба довідатись, що бачили самі моряки. Інакше оповідь про інопланетян — прямий шлях до психіатричної клініки. Все ж таки контужений…

— Та щось дивне робилося з радарами, — тим часом вів далі лейтенант. — Якесь атмосферне явище, таке інколи буває.

— І ще одне питання вам можна поставити? “Ви не знаєте, чому саме цей острів обрали для обстрілу. Він був такий гарний…

Лейтенант поблажливо посміхнувся й стенув плечима.

— Інструкція… А взагалі, на мою думку, тому, що він тут нікому не потрібен. Просто, розумієте, зайвий…

Дж. Езертон НЕСПОДІВАНКА[14] Оповідання

Усі шестеро зайшли один по одному до кімнати й сіли кожен на своє місце. Головуючий Маскіссон без будь-яких вступів перейшов до діла:

— Джентльмени! За цілковито достовірними дани” ми, які в мене є, триває скидання сміття і промислових відходів до Індійського океану. Заводи Хупа загрожують перетворити його в…

На всіх обличчях з’явився однаковий тоскний вираз, а мученицькі погляди звелися до стелі: вічно ця проблема і, як завжди, ніякого шляху до її розв’язання.

— Це сміття — просто напасть якась, — сказав Маскіссон, — і ми мусимо знайти вихід. Адже, як ми всі добре знаємо, наш перший обов’язок — сприяти тому, щоб у предметів широкого вжитку було коротке життя.

Всі, як один, звелися на ноги, благоговійно вимовляючи священну формулу:

— Хвала Зносу!

Потім сіли, похитуючи головами, всі, крім Барнса з департаменту економіки, який помахав рукою, щоб привернути до себе увагу голови.

Я знайшов підрядчика. Береться ліквідувати будь-який мотлох. Я перевіряв: справді, може.

Він ніби не помічав ворожих поглядів, спрямованих на нього: всі добре пам’ятали, що Барнс якось уже брався за цю справу. Тодішній “підрядчик” спробував був перепродати використане. Йому дали двадцять років за семиразове перевищення терміну користування предметами вжитку, а проблема так само лишилась і була тепер пекучішою, ніж будь-коли. І ось цей дурень Барнс підсуває їм ще одного пройдисвіта!

Не встиг Маскіссон рота розтулити, як Барнс різким порухом відчинив двері й завів до кімнати засідань усміхненого опецькуватого чоловічка в блискучому металоновому костюмі.

— Зараз, джентльмени, містер Гріпфайлер вам покаже, — сказав Барнс, видимо, пишаючись своєю знахідкою.

Містер Гріпфайлер заусміхався ще променистіше. Клацнувши замком, він відкрив свій саквояж з ентернаметалу й добув звідти витончену машинку, зроблену з прозорого органічного каменю і полірованого дюраметалу. В середині її, в переплетінні платинових дротинок, лежала невеличка дюралюмінієва скринька з двостулковою накривкою з черепашок молюсків.

— Ось, джентльмени, мій Диво-Млинок. Ліквідує будь-які матеріали, не виділяючи при цьому ніяких твердих, рідких і газоподібних відходів.

— І абсолезо теж? — спробував пожартувати Куп.

Невдалий жарт: хто не знав, що з усього, створеного могутньою технікою, ніщо так погано не піддається ліквідації, як ці невеликі, але небезпечно блискучі леза? Зроблені з ентернаметалу із спеціальними домішками, вони ніколи не тупились, але в зв’язку з нещодавнім підвищенням квоти на продукцію компанії “Абслезо” нікому не дозволялося голитись одним і тим самим лезом більше одного разу. Порушення цього правила могло виявитися згубним для економічного циклу.

— У вас не знайдеться одного? — запитав містер Гріпфайлер,

Одне знайшлося в керамічній умивальній кімнаті поряд з кімнатою засідань. Розсунувши товстим пальцем черепашкові щелепи свого приладу, містер Гріпфайлер натиснув на кнопку. На якусь мить дротинки розжарилися до червоного, потім знову стали матово-білими.

Містер Гріпфайлер розвів стулки в боки. Абсолеза всередині не було! У присутніх створилось враження, що на очах у них зробили фокус, який вимагав незвичайної спритності рук. Вони стали давати містерові Гріпфайлеру носовички, складані ножі, наручні годинники— словом, різні дрібнички, які в найближчому майбутньому вони муситимуть спустити в сміттєпровід і замінити новими. І щоразу, навіть тоді, коли невеличка скринька виповнювалася вщерть, містер Гріпфайлер зліквідовував усе, що в ній було, зліквідовував так, що від змісту не лишалось і сліду.

Мовчання порушив Маскіссон:

— Особисто мене це переконало, проте хотілося б почути думку решти.

Відповіддю йому були енергійні кивки і вигуки:

— Беремо! Швидше підписуйте з ним контракт!

Вони прийняли умови містера Гріпфайлера. Він не підвів їх, і невдовзі на землі вже працювали з повним завантаженням п’ятсот Диво-Млинків, слухняно ковтаючи все, що люди вважали сміттям і покидьками.

Але нікому не спало на думку спитати у містера Гріпфайлера, куди все це дівається. Головне — проблема була розв’язана. Решта вже нікого не цікавила.

Блурро IV сидів на лаві з магнію, знічев’я розгладжуючи складки своєї фіброїдної тоги. У світі 80 704 року, в якому жив Блурро, проблем більше не було. І чималу роль тут зіграв Диво-Млинок, який виник, за переказом, з нільського мулу десь близко 2080 року. Історія питання нікого не цікавила — знали тільки, що ці благословенні машини із щелепами з черепашок беруть на себе турботу про весь мотлох, який виробляє або може виробити людина. Все йшло в божественний Диво-Млинок і зникало в ньому. В світі Блурро панували чистота і лад.

Але цього червневого дня 80 704 року Блурро раптом здалося, нібито повітря у нього перед очима збирається розродитися. Воно, це повітря, явно збиралося народити щось.

Плоп! — пролунало зітхання полегкості, і до ніг Блурро впав невеликий блискучий предмет. Він підняв його і зразу ж порізався. Слідом за першим предметом градом посипались інші: дві невеликі машинки, всередині яких щось цокало, жмути зібганого паперу, складаний ніж…

За якийсь місяць сад, що являв собою світ 80 704 року, перетворився на звалище різного непривабливого мотлоху, до того ж небезпечного, тому що тепер у цьому світі не було місця, де не йшов би безперервний дощ Із загрозливо гострих абсолез.

Розв’язати проблему спромігся лише наймудріший з мислителів, Клароль III.

Спонукуваний блискучою і безвідповідальною думкою, точнісінько такою, як думка Гріпфайлера, Клароль переорієнтував Диво-Млинок, і тепер він переміщав мотлох не лише в часі, а й у просторі.

Ніхто не питав Клароля, куди все дівається. Проблема була розв’язана, а решта вже нікого не цікавила.

За тридцять мільйонів світлових років від Землі, на глухій планеті Омікрон, остання пара з великого племені лускатих довгофіпів, які ще лишилися в живих, волочила свої вісімдесят геть ослаблих ніг по всипаній кістками гранітно-базальтовій рівнині. На них чекала смерть, оскільки вони доїли останні брили металоносної руди, які їм пощастило знайти серед каміння.

Лише ріденький димок виривався з чорної пащеки величезного самця. Та раптом в повітрі, перед напівзаплющеними очима самки, яка втрачала останні сили, щось блиснуло. Знову щось блиснуло, і цього разу вона спіймала блискітку своїм верхнім мацаком. Блискітка була крихітною, але хрупнула на зубах достоту як метал. За нею посипалися нові. Напівживий самець відчув, що подруга штовхає його в бік. Одним із своїх п’яти очей він поглянув угору і побачив: з неба падає манна.

Коли чотири жовтих місяця знову зійшли над Омікроном, двоє довгофіпів блаженно порпалися в купі консервних бляшанок з неіржавіючого дюраметалу та інших металічних предметів, які невпинним потоком падали із стратосфери. З топок під травними казанами довгофіпів долинало веселе гудіння й потріскування, і коли самець підводив свою величезну верхню щелепу, довгий язик білого полум’я разплавляв емаль на старих автомобілях, що громадилися перед ним.

А біля батьків незграбно пустувало двоє дитинчат, котрі з апетитом наминали абсолеза, що падали на рівнину як пелюстки металевої квітки.

І жоден з чотирьох не зупинився і не спитав себе! “Звідки взявся рятівний корм?”

Їм було байдуже — вони їли, і цього з них було досить.

ЗМІСТ

ПОДОРОЖІ

Михайленко Анатолій. Камчатка на дотик. Подорожні нотатки

Івченко Володимир. Зірка над якорем. Оповідання

ПРИГОДИ

Шпаковатий Микола. Я-борт 13–86… Повість

Федотюк Петро. Невидимий зв’язок. Оповідання

ФАНТАСТИКА

Дмитрук Андрій. Священна відеохроніка. Оповідання. Переклад З. Клещенко

Панасенко Леонід. З Макондо є зв’язок? Оповідання

Шаталов Борис. Четверта цивілізація. Повість. Переклад З. Можарівської

Костюк Олександр. І тихе сяєво зірок… Оповідання

Петровський Леонід. Людина черги. Оповідання

Глазовий Андрій. Просто зайві. Оповідання

Езертон Дж. Несподіванка. Оповідання. Переклад Н. Тихоновської

1

© Анатолій Михайленко, 1990

(обратно)

2

© Володимир Івченко, 1990

(обратно)

3

© Микола Шпаковатий, 1990

(обратно)

4

Вогонь не гасять вогнем (лат.).

(обратно)

5

Несподівана пригода (франц.).

(обратно)

6

Подарунок на знак приязні (франц.).

(обратно)

7

© “Знання та праця”, 1985

(обратно)

8

© Андрей Дмитрук, 1990

© Український переклад. Зінаїда Клещенко, 1990

(обратно)

9

© Леонід Панасенко, 1990

(обратно)

10

© Борис Шаталов, 1990

© Український переклад.

Зося Можарівська, 1990

(обратно)

11

© Олександр Костюк, 1990

(обратно)

12

© Леонід Петровський, 1990

(обратно)

13

© Андрій Глазовий, 1990

(обратно)

14

Переклад із збірника, який вийшов у США до 17.05.1973 р.

© Український переклад з англійської

Ніна Тихоновська, 1990.

(обратно)

Оглавление

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90

ПОДОРОЖІ

  Анатолій Михайленко . КАМЧАТКА НА ДОТИК[1] . Подорожні нотатки

    І

    II

    III

    IV

  Володимир Івченко . ЗІРКА НАД ЯКОРЕМ[2] . Оповідання

ПРИГОДИ

  Микола Шпаковатий[3] . Я — БОРТ 13–86… . Повість

  Петро Федотюк . НЕВИДИМИЙ ЗВ’ЯЗОК[7] . Оповідання

ФАНТАСТИКА

  Андрій Дмитрук . СВЯЩЕННА В1ДЕОХРОНІКА[8] . Оповідання

  Леонід Панасенко . З МАКОНДО Є ЗВ’ЯЗОК![9] . Оповідання

  Борис Шаталов . ЧЕТВЕРТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ . Повість

    Розділ перший

    Розділ другий

    Розділ третій

    Розділ четвертий

    Розділ п’ятий

    Розділ шостий

    Розділ сьомий

    Розділ восьмий

    Розділ дев’ятий

  Олександр Костюк . І ТИХЕ СЯЄВО ЗІРОК… . Оповідання

  Леонід Петровський . ЛЮДИНА ЧЕРГИ[12] . Оповідання

  Андрій Глазовий . ПРОСТО ЗАЙВІ . Оповідання

  Дж. Езертон . НЕСПОДІВАНКА[14] . Оповідання

ЗМІСТ . . . . . . . . . . . . . .

Реклама на сайте