«Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88»

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Рецензент А. Я. Янченко, член СП СРСР

Упорядник М. Б. Славинський

Художпик О. І. Дмитрієв

ПОДОРОЖІ

Анатолій Михайленко ЯК ВАМ ЖИВЕТЬСЯ ЗА ОКЕАНОМ? Нарис

До редакцій наших газет і журналів часто надходять просьби: більше розповідайте про українців за кордоном. Цей інтерес закономірний: ми хочемо знати, як живуть за кордоном нащадки наших земляків. Чи здійснились їхні мрії, тих, хто рушив колись у далеку незвідану дорогу.

Незабаром мине сто років, як перший українець у пошуках щастя-долі перетнув на кораблі океан і ступив на землю Канади. До цієї дати канадці українського походження активно готуються. Якось під час останньої поїздки до Канади я необачно зауважив голові одного з провінційних комітетів ТОУК,[1] що сторіччя початку еміграції — ніби не зовсім такий ювілей, який слід святкувати, адже не від добра почали кидати рідні оселі. Він погодився:

— Атож, як у вас співають, це свято зі сльозами на очах. Але ж треба пам’ятати про той величезний вклад української еміграції в розбудову Канади. Саме це ми й збираємося відзначити.

Як живуть за океаном канадці українського походження? Однозначно не відповісти. По-різному живуть. Є серед них мільйонери й напівмільйонери, безробітні є і міністри, робітники є і фермери, алкоголіки і наркомани. Є войовничі буржуазні націоналісти, особливо ж з другої — повоєнної еміграційної хвилі. До Канади після минулої війни перебралось багато воєнних злочинців. Батьки-запроданці передають у спадок дітям люту ненависть до всього радянського, проливають крокодилячі сльози за “самостійною і соборною”, не бачивши тієї України, яка нині живе без них. Коли чесно казати, не дуже й прагнуть бачити її: хто їх тут жде? Вигідніш-бо вважати себе зобидженим Радянською владою, таких у Канаді жаліють багаті дядечки, підгодовують доларами.

Розказувати про життя українських канадців можна багато, в мене блокноти розпухли. Ось, наприклад, родина, як тут тактовно називають — літніх громадян, з Вернона Стефанії та Йосипа Бабіїв, в яких я жив кілька днів, їхня садиба — під горою, з подвір’я все місто й озеро — мов на долоні. Будинок на два поверхи, на першому — простора вітальня з більярдом: старий Бабій з однолітками забавляються. Перед будинком палахкотять троянди — забава баби Стефанії: лиш на пенсії змогли і дім придбати до смаку, і квітів насадити. Біля порога — стара черешня. Ягоди великі, мов голуб’яче яйце. Я зірвав кілька — і раптом відчув на собі докірливий погляд господарки. Ягоди ніби загірчили в роті. Все життя Бабії складали цент до цента, відмовляли собі багато в чому, звичка залишилась на все життя: не чіпати, якщо не дають. Ось коли поставлять на стіл — пригощайтеся, та однак міру знайте.

Стефанія показувала покручені правцем руки, кордубаті й темні, мов коріння дерев:

— Сорок років працювала у дві зміни. З досвітку до п’ятої дня, і знову від сьомої до пізньої ночі.

Робота в неї була така: пакувала яблука з чужих садів у папір та ящики. Одноманітна марудна робота. Йосип усе життя трудився на залізниці. Он за дорогою — хатиночка, то їхнє колишнє житло. Не ремствували, збирали на нову хату, відкладали на старість. Ту хатину продали, нову, поряд, купили. Простору — престижну. Отак і живуть. Все є, що треба, не бідують. Благають бога, щоб яка хвороба не приключилась. Вицмулить усі гроші, а заробляти вже пізно — і сил, і часу немає.

— Тут, у Вернені, гарно, — казав Йосип Бабій. — Природа он яка, клімат здоровий, туристи влітку наїжджають… Що ще треба на старість?

Доля Вернона багато в чому схожа на долю багатьох інших міст: його чекає занепад. Тут кожен п’ятий працездатний не має роботи. Фабрика скла, пилорама — от і вся промисловість. Та ще туризм, але то — сезонний заробіток. Ми з Іваном Пахотою, шістдесяти років, керівником місцевого відділення ТОУК, проїхали майже по всіх вулицях цього справді гарного містечка, привільно розкинутого на берегах озера, і хоч де проїжджали, скрізь надибували знайомі оголошення: “Продається будинок”. Деякі об’яви вицвіли, ледь розібрати: роками висять, але бажаючих купити немає. Вернонці хочуть полишити обжиті місця й оселі, бо надій знайти роботу — ніяких, та хто ж купить дім там, де нема роботи? Але ціни на житло, незважаючи на відсутність попиту, не зменшуються. Адже в багатьох дім — єдиний скарб, єдине рухоме й нерухоме майно і надія. Роками збирали гроші, виплачували численні проценти — і продати дешево? А де ж потім жити? Краще почекати. Може, когось звабить краса цих місць, пощастить отримати пристойну ціну. Ось що розповів Іван Петрович Пахота:

— У п’ятдесят вісім років я важко занедужав, переніс операцію на серці. Коли маєш тридцять п’ять років, то є сили й надії, а які надії у мій вік? Щомісяця шість процентів заробітку на пенсію відкладав, тепер стільки ж провінційний уряд додає, то маю на життя. А ще невеличкий городець, вирощую сяку-таку городину.

Є в Івана Пахоти і неодмінна зелена галявина навколо будиночка — хто ж цуратиметься звичаїв? Гарно впорана галявина — то вірна ознака, що господарі не бідують. На чомусь іншому можна заощадити, тільки не на зеленій галявині. Бо й сусіди відвернуться, і ніхто не буде тебе поважати.

— Та головне, — підкреслював Іван Пахота, — щоб мир був на землі.

Він керує Вернонським комітетом конгресу за мир, який об’єднує людей різного віросповідання і атеїстів, різних національностей. Донька Маріам, юна білява красуня, закінчує дванадцятий клас. Мріє стати медиком, але для навчання потрібно багато грошей, то ще хтозна, як буде. Вона керує шкільним комітетом борців за мир. Брала участь у дводенному страйку вчителів та учнів. Мені Маріам вручила листівку, видрукувану на ксероксі. Це — лист главі провінційного уряду, в якому вчителі й учні виступають проти законопроекту, що урізує права вчителів. “Я вважаю, — читаю в листівці, — що викладачі мають право бути вільними людьми. Якщо ж законопроект буде прийнято, то це позбавить учителів свободи вибору і належності до тієї чи тієї організації…”

Маріам пояснила, що йдеться про законопроект, на основі якого вчителям забороняється вступати до будь-яких організацій. Учні дружно виступили на захист своїх вчителів.

— Ми з донькою — однодумці, — гордо казав Іван Пахота. — А в нас так заявити може далеко не кожен батько.

Дім Пахоти — повна чаша.

— Однак візьміть до уваги, — господар охолоджує наш захват, — що за стару хату я виплачував кредит двадцять сім років. Купував хату за шістнадцять тисяч доларів, а з процентами вона мені обійшлася в шістдесят тисяч. Згодом той дім продали за 75 тисяч, а два роки тому придбав за 95 тисяч оцю оселю. Як правило, доводиться платити за кредит на купівлю будинку шість процентів, насправді ж було втричі більше. Це доступно далеко не кожному. Навіть хто все життя каторжно трудиться. Комусь щастить, комусь — ні. Люди в нас не такі добромисні, як може здатися. У Верноні більше церков, ніж у будь-якому іншому місті. Але це не свідчить про нашу моральність, зовсім ні. Мій батько любить казати: “Тут у кожному кварталі — церква, в кожній хаті — злодій”. А батько знає, що казати, має дев’яносто років.

Наступного дня ми їхали з Іваном Петровичем у Келовну, це кілометрів за тридцять од Вернона. Дорогою Пахота розказував про свого батька.

— На старість у письменники захотів вибитись, — жартував він, — хоч сам ледве писати навчився. Бачу, засів мій старий за папери. День пише, два, три. Поцікавився: чи, бува, не книжку? Книжку, каже, хочу своє життя описати. Щоб ти не забував, як нам велося на чужині, а головне — щоб Маріам пам’ятала, щоб її діти знали.

Я спитав, чи не можна познайомитися із записками старого Пахоти.

— Чому ж, можна, — пообіцяв Іван Петрович.

Пізно ввечері він знову приїхав у Вернон, де ми зупинились. Подав тугенького пакета.

— Батькова сповідь.

Прочитав на першій сторінці:

— “Що я пережив за 89 років?” — Почерк старомодний, загогулистий, з усього видно — не довелося старому Пахоті багато вчитися грамоти.

Життєпис Пахоти кінчався… грошовим рахунком.

“З нагоди мого 89 року життя я жертвую тисячу доларів на добрі цілі, котрі піддержував через довгі роки і далі люблю:

музей Івана Франка у Вінніпегу — 100 доларів; музей Тараса Шевченка у Палермо — 100; пресовий фонд газети “Життя і слово” — 200; пресовий фонд журналу “Юкрейніан Кенейдіан” — 100; організаційний фонд ТОУК — 200; Канадський конгрес миру — 200; Комуністичній партії Канади — 100 доларів.

На цьому поздоровляю всіх наших товаришів, знайомих в наших сім’ях, в багатьох околицях в Канаді і на Україні”.

— Заповіт? — спитав я.

— І сповідь, і заповіт, — відказав Іван Петрович. — Батько живий-здоровий, він міцний у нас.

У Києві я уважно прочитав життєпис старого Пахоти. З його дозволу пропоную уривки. Вони також — відповідь на запитання, як жилося українцям за океаном.

СПОВІДЬ СТАРОГО ПАХОТИ

…Я народився 1897 року в селі Бешів Сокольського району Львівської області на Україні. Мої родичі були безземельними, служили в пана і жили у панських бараках. Батько був річним наймитом, і його зарплата була така: ячменю і жита на хліб, дві фіри гиляк на паливо і 10 ринських грошима — це все за один рік праці. Мати моя працювала денною робітницею і заробляла, як ми тепер уважаємо, по 20 центів на день. Батько і мати працювали за харчі, а робочий день був від сходу до заходу сонця.

Мої родичі так працювали 14 років від дня свого одруження. Вони заощаджували кожний цент, щоб заплатити за подорож до Канади.

Навесні 1903 року ми залишили рідний край в пошуках кращого життя і прибули до Галіфаксу (Канада). Щоб продовжити подорож по Канаді, батько виміняв гроші на канадські 35 доларів, і ми виїхали поїздом до Ростерна.

Мені, п’ятирічному хлопцеві, ця подорож була цікавою. Я добре пам’ятаю, як ми виїжджали з рідного села: було дуже тепло, люди працювали на полях і в городах. Зовсім інша погода зустріла нас у Ростерні — була зима, метелиця: не було видно світу кругом! Мої родичі зустріли, погану погоду в чужій країні зі сльозами, каялись, що залишили рідну землю!

“Ой боже, що то за країна? Одного дня сонце світить, а на другий день така сніговиця, що ні сонця, ні світу не бачиш!” — так говорила мама крізь сльози…

Чоловік, що привів нас до бараків у цьому містечку, відійшов, залишивши нас з дровами і вугіллям, та сказав, щоб ми топили і грілись. Ні журба, ні сльози не помагали. Батько пішов до крамниці і питався крамаря, де можна тут дістати гомстед. Крамар відповів російською мовою, був сам духоборець: “Тут близько гомстедів немає — треба їхати якихось 50 миль на схід, там є їх багато”. До батькової журби ще додав: “Як завірюха перейде, трохи потепліє і люди з тої околиці приїдуть дещо купити в крамниці, тоді поговоримо. Я певний, що вони тут будуть, бо уже довго їх не було”.

Справді — сніг стопився, потепліло, і при кінці квітня прийшов чоловік до нашого бараку. Яка це була радість, коли ми дізнались, що він походить із села Стоянова! Майже наш односельчанин — Петро Середа.

Пізно вночі ми приїхали до його дому — коні ледь дійшли туди, були худі і не виглядали на добре годованих. Петро розказував нам про життя в Канаді: “Коні добрі, хоч худі, бо овес не дійшов до зерна через морози. Таке саме з житом і пшеницею. Пшеницю мусимо купувати”.

Батько просив краяна: “Порадь мене, брате, де я тут недалеко зможу купити землю, гомстед? Тільки, щоб недалеко, бо ми не маємо можливості далеко їхати”.

“Треба їхати не менше тридцяти миль на схід, там є гомстеди. Не журіться, там є люди з сусіднього села Корчина, коли вони будуть їхати додому з Ростерна, то заберуть вас до себе”, — так порадив краян Середа.

Краянка з Корчина відповіла, що риби в досить, ліса багато і є де накосити трави на сіно. Тільки тяжко обробляти землю, всюди ліс і каміння, а канадські комарі то просто виїдають очі.

То їхали ми, то ішли пішки — конята бідні, негодовані. Дорога погана, тільки знак по камінні, багато пеньків і каміння. Застрягли в болоті, даємо коням поміч виїхати з болота і далі їдем… Де ніч нас захопить — там і ночуємо. Зносимо сухі ломаки, розводим багаття і гріємось. Вовки і койоти виють серед ночі, жаби під ногами райкають по своєму — ніби концерт дикої філармонії звучить почерез кожну ніч. Так ми пробули три дні і три ночі і врешті приїхали до дому краяна.

Вони мали кілька акрів землі за три роки праці. Найбільша трудність і перешкода — великі морози у зимові місяці. Картопля дрібна, бо що зійде, то паморозь приб’є молоденьке листя і припинить ріст. Пшениці теж мали небагато — мороз і тут залишив свій знак, зерно сухе і легеньке, як порох. Але всі вірили на божу ласку, що в майбутньому буде краще.

Прожили ми в краянів один тиждень, другий і все думали, коли ж підем в ліси шукати гомстед? Краян був грамотним, бо в краю був дяком і поназначував для своїх рідних землі, щоб купили, коли приїдуть до Канади. Батько наш мусив тепер іти далеко від краяна в пошуках гомстеду, кілька миль лісами. Нарешті прийшов день іти в ліс! Здибали добру землю в доброму місці. “Ні, тут не можна купити гомстед, бо це компанійна земля”, — каже краян, коли прочитав “палику”, яку інженери залишили і позначили.

Краян і батько знову пішли через ліс. Знову найшли гарне місце, але і тут не можна, бо ця земля належала до Гадсонс Бей компанії. Третє місце належало до шкільної агенції, і вони пішли далі, комарі виїдали їм очі…

Нарешті прийшли до місця, де земля була вільна, для гомстедів, тільки біда була в одному — всюди ліс, каміння, мочари, і так миля за милею, бідненька земля.

От накінець здибали гомстед, котрий виглядав не зле. Батько каже: “Тут є горбок, гарне озеро, котре може бути близько хати”.

Мама розпитувала батька про землю, про місцевість, ліс і все інше, питала з ентузіазмом, а батько, будучи реалістом, відповідав просто, без захоплення. Мама все-таки не губила надії, запевняла батька з піднесенням, що все буде добре, будуть вони працювати, мати свою хатину, а не панський чворак, як було в краю. За рік-два буде їм набагато краще, запевняла мама.

Батько розпочав будову, передбачав майбутність, прагнув щасливого життя. Щодня ходив у ліс і прорубував ширшу “лайну”, щоб можна заїхати на гомстед. Потім, другі люди казали йому, треба збудувати землянку, а батько мав намір видовбати печеру в горбку. Казав: “Це буде ліпше від землянки, і мама з дітьми буде тут мешкати, а я з краянами піду шукати роботи”.

У батька були добрі плани: справді, треба було викінчити печеру і скоро іти на заробітки, зима уже наближалась, а гроші на харчі, зимовий одяг і інші речі були дуже потрібні. За 30 доларів батько купив у француза корову, і наш краян відвіз нас і наші речі до нашого гомстеду, до нового дому — до печери. Нарешті ми вдома… Який же був той дім? Яка господарка? Яке життя?

Мама нажала трави, настелила нам, і спимо, як пани! Корову пасем — маємо молоко, ой яке воно було смачне! Краяни дали нам змерзлої пшениці, ми її варимо з молоком — їмо як пани! Коли уже ми устаткувались і було видно, що мама дадуть собі раду з дітьми, батько пішов шукати заробітку…

Не було у нас часу скучати за ним, мама корчувала ліс на город, а я зносив ріща на купу, щоб його палити, робити дим і відганяти комарів. Мені уже ішов шостий рік, а сестрі третій, так що треба було мамі помагати. Правда, не все проходило з успіхом. Батько повернувся з пошуків заробітку без цента. Роботи ніде не знайшов, вернувся додому проголодавший і у прикрому настрою. Ціле щастя, що зміг вернутись до своєї сім’ї! Вернувшись додому, він запропонував нарубати кругляків і збудувати хату, бо зима була уже майже тут. Так і зробили, будова почалась, звели крокви, побив лати і зробив усе, залишилось лише покриття даху. Дав мамі обов’язок: “Ти нажни трави, такої довгої, а як я вернусь з роботи, то накриємо дах”, — і з тими словами пішов знову шукати роботу. Ми ніколи не знали, які труднощі він переживав у час пошуків за роботою…

Тим часом мама косила косою траву для корови, а серпом жала довгу траву на пошиття даху на хату. Вона наносила рядном порядну копицю сіна. З довгої трави робила снопики і накривала хату, говорячи мені: “Подавай, синку, снопики мені, і ми накриєм дах, будем мати гарну хату. Взимку буде нам тепліше, ніж в печері”. Мама чулась щасливою і говорила позитивно, мала позитивні думки і наміри. Такі думки і наміри приохочували її, і вона черпала від них величезну енергію. Вона місила глину, ліпила хату сама і закінчила її. Десь мама знайшла велику камінну плиту і з неї зробила примітивну піч і кухню, на якій можна було варити і пекти їжу. Така була моя мама. Усе нібито було готове в хаті. Ми чекали, виглядали батька, коли ж то він уже повернеться із заробітків?

Батько повернувся з заробітків і приніс 45 доларів, які заробив на залізниці — по 10 центів на годину. Працював він по 12 год. на день. Батько дуже радів, яку роботу ми зробили коло хати, а ми раділи, що він заробив такі гроші! З тими заробітками прийшли думки, що буде у нас хліб на зиму і так, як каже наша приповідка: коли є хліб і вода — не буде голода!

В наших початках життя на гомстеді ми познайомились, із Романом Михайлицею і його сім’єю, які поселились недалеко від нас один рік раніше. Сусід Роман мав сина Петра, з котрим я скоро стоваришувався. Він навчив мене ловити малі звірята — щурі, ласиці й інші. Я став “експертом” у ловлі таких звірят і продавав їх крамареві, а він відсилав їх до фабрики, де виробляли делікатне убрання зі шкір. Мені вдавалось продавати багато тих шкір, і я заощадив певну суму грошей з такої “індустрії” близько дому. Біда була лише в тому, що я не мав теплого взуття, щоб доставляти шкірки до купця. Мама мені пошила полотняні патинки, але як далеко в них можна зайти лютою зимою? Так, зими були немилосердно холодні, і людям було дуже сумно взимку. Вони не могли нікуди піти, і ніде було їм розвеселитись. Сиділи вдома і сумували та каялись, що приїхали сюди, що залишили рідний край, — в такі місяці Канада була для нас сумною, непривітною країною. Як людям було весело в старім краю, хоч жили бідно. Семен Шилема колись писав в листах до краю з Канади: — “Ліса є, хоч повісся, води є — хоч втопись, а хліба нема — хоч сказись!” Правда, ніхто йому не вірив, а він писав правду. Тепер люди в Західній Канаді переконались самі. Найгірше було тим, хто не мав ні коней, ні волів. Вони взимку сиділи вдома і журились. В такому положенні була наша сім’я, бо і коні, і воли були дуже дорогі.

Прийшла весна, батько викорчував кусок лісу, перекопав землю на город, а потім ходив на роботи. Так було щороку. Город зростав кожного року, і батько заробляв щороку більше грошей. І так-то гомстедовці працювали, жили. Треба було пішки ходити сто миль або й більше в південний Саскечеван, де були роботи для працівників із Східної Європи, зокрема з Галичини.

Тутешнє суспільство не робило жодного прогресу — соціальних послуг не було, наука була недоступною, медична послуга не існувала — взагалі ніякої помочі не було. Тільки самі люди робили свій прогрес: вирубували ліс на городи, а потім на поля. Навіть погода нам не сприяла. Городина вимерзала весною, навіть літом були приморозки. Мама і я розводили багаття близько городу, щоб дим накривав його і хоронив від холоду і морозу вночі ті рослини, які зійшли і починали рости. В цей спосіб не треба було садити бараболю і сіяти насіння по два або і три рази кожної весни — ми вкінці мали гарні городи.

Соціальних зв’язків з сусідами майже не було, бо не було ні доріг, ні шкіл, ні церков. Праця примушувала наших піонерів бути близько їхніх домів. Тільки трагедії і похорони приносили спеціальні зв’язки між сім’ями, котрі мешкали не дуже далеко одні від других.

Така трагедія постигла нашу сім’ю — сестра впала в криницю і втопилась. Батько викопав криницю, але за браком часу (бо треба було ходити на заробітки), не зміг закінчити її, покрити отвір. Велика яма видніла, як рот якоїсь великої звірини — і там пішла наша дитинка, моя сестричка на вічний спочинок… Я залишився самий. Як мені було скучно, тужно без неї! Як я сумував за нею!..

Минали дні, місяці, роки… Я виріс і вже помагаю у роботі вдома і пізніше на заробітках. Зимою, осінню і під весну я ловив малі звірята і продавав їхні шкурки, а на зарібках у багатих фермерів, далеко від дому, я діставав по одному долару на день за 12–14 годин праці. Іншого виходу не було, але була у мене надія, що батько і мама мені допоможуть. Пізніше, коли мені було 14 років, я ходив на заробітки з трьома биками, це називалось “брикувати” — підготовляти нову землю, щоб збільшити поле. Це була дуже тяжка робота для 14-літнього хлопця.

1918 року я одружився з Катериною Дубик. Мої і її родичі дали і позичили воли і коні, різну машинерію, і ми виробили гарний кусок поля. Врожай пшениці почали продавати по два долари за бушель, а пізніше ціни почали падати — нова журба!

В 1920-м році у нас народився наш перший синок — Джан. От вже буде у нас три робітники!.. Хотілося, щоб якнайскорше виплатити землю. Купили ми вживану машинерію, далі корчували ліс і робили більше поля. Почали будувати хату і другі будинки на господарці. А тим часом ціна на збіжжя падала все нижче і нижче — упала до 68 центів за бушель. Коли ми уже продали усе збіжжя, то ціни чомусь пішли вгору. Фермери не мали ніякої контролі над цінами. Перша економічна криза була уже в нас за плечима. Була дивна ситуація, бо польська католицька газета писала, що “всевишній усім керує і ми повинні бути потішені і вдоволені тим”.

Далекий сусід мені запропонував, щоб я передплатив газету “Фермерське життя”, казав, що то є фермерська газета. Я так і зробив, почав навчатись читати по-українськи і читав ту газету. Це була прогресивна фермерська газета.

Навчання і читання на українській мові про соціальні справи, економіку і політичні справи забирали багато часу, а на фермі роботи не бракувало, і залишалось мало часу чигати після заходу сонця. Тоді уже треба було лягати на відпочинок. Але читаємо і навчаємось. І тоді я став пізнавати, чому нас забрало 9 довгих років тяжкої праці, щоб виплатити наш перший моргедж за землю!..

В 1926 році наша родина збільшилась ще одним сином. Треба було думати, щоб купити більше землі для наших дітей у майбутньому. Мої плани, що банк позичить гроші, пішли на ніщо, бо так писала моя фермерська газета: буде незадовго велика економічна криза!

Прийшов 30-й рік, врожай був гарний, але ціни на пшеницю знизились до 18 центів за бушель. Ціна на інші продукти теж знизилась: за корову я дістав 7, за бика 10, за безрогу 2 долари і так бальше… Криза стояла перед нами, і ми тепер знали, як вона виглядає. Десь-колись я думав про банкрутство, але тим не журився, бо я не раз казав своїй дружині: “Будем мати у цьому багато партнерів!”

Ми вирішили на початку кризи не виплачувати довгів. Перші наші наміри були, щоб було що їсти і у що одягнутись і нам, і дітям. Рішили виплачувати проценти, коли зможемо, а довгу — ні. І так нам вдалось зробити.

Наша газета навчала нас цьому, і хоч ми тоді так добре не розуміли ні соціальних, ні політичних справ, але все ж таки було цікаво дізнаватись про хід змін у нашому житті. Час від часу прогресивні провідники приїжджали до нас і говорили на публічних вічах, і ми та наші сусіди ставали більше і більше класово свідомі. Одним таким провідником був Юрій Кренц, який поміг нам зорганізувати відділ ТУРФ-дім.

“Фермерське життя” інформувало нас про економічну кризу і чому в нашій системі є такі кризи, а чому в Радянському Союзі такого явища немає. Там суспільство служить усім трудящим, а тут тільки тим, хто нас експлуатує. Тут робітники бідують, а в Радянському Союзі всі разом бідують, коли є недостатки з різних обставин, і всі разом радіють, коли є справжні успіхи. Там будують країну для себе, для усіх робітників, а тут всі вигоди і багатства для визискувачів.

Коли ми зорганізували наш відділ ТУРФдім, то націоналістичні провідники говорили своїм членам, що наші відділи “приведуть до соціалізму — так, як є в Росії, все наше майно пропаде”. Правда, воно пропадало, але це тяжко запрацьоване майно перебирала Нейшонал трест компані!

Люди різних поглядів визнавали, що наша газета, наш відділ і ми особисто мали справедливі погляди, що наша газета писала правду. Люди вибрали мене до Шкільної ради, і я був у ній довгі роки.

Криза продовжувалась. Колектори від Трост і інших компаній приїжджали до фермерів і домагались, щоб ми виплачували довги. Я завжди пропонував їм пшеницю. Казав: “Беріть пшеницю, я її багато маю і ще буду продукувати більше!” Колектор відповідав, що моїх 100 бушлів вартує тільки 18 доларів, а я йому казав, що він помиляється, що вона мені вартує 100! Хай він бере пшеницю. Він відповів, що ми цю справу на тепер залишим, бо я певно жартую з ним. Я йому сказав, що виплату довгу ми залишим на пізніше, коли у мене будуть гроші… І так це продовжилось до кінця кризи. Таким чином, я завжди купував харчі і вбрання за готівку у малих крамарів, які майже так само бідували, як ми на фермах. Реакціонери не розуміли цієї справи і говорили, що Пахота “дістає гроші з Москви” і йому усього є достатком. Оце був гумор! Самі ходячи в подертих штанах, хвалили систему, яка голодом морила їхніх дітей і не давала їм задовільняючої науки, не піклувалась за їхнє здоров’я тощо. Навіть і “монтаки” (кінна поліція) пробували страхати мене на пікніках і других публічних підприємствах. Питали мене: “Куди ті гроші підуть, що ви збираєте на цім пікніку?” Я їм відповідав, що підуть туди, де їх найбільше потрібно.

У 1932 році жорстока несправедливість постигла двох наших задовжених фермерів: їх викинули з їхньої господарки, бо вони були неспроможні заплатити свої довги! Прийшов шериф і вигнав їх із власних домів. Прийшов час до боротьби! Ніхто не знав, хто буде слідуючою жертвою видворення — усі були задовжені по вуха! Наші “пани з подертими колінами” молились до всевишнього, хоч він не поміг багато, бо коли мужі молились, шериф прийшов, вигнав дітей і їхніх жінок з хат, замкнув хати на колодки. Коли ми почули про те, нас шість прогресивних фермерів зійшлося на пораду: що робити? Рішення ми прийняли таке: скличемо фермерський протестний мітинг. Навіть коли лише 25 фермерів прийде, щось зробимо.

Але рішити — це одне, а виконати — це друге діло. Всі бояться розношувати оголошення про мітинг, бо якби хтось побачив і доніс, то крамарі кредиту не дадуть. Все це упало на мої плечі. Я вирентував міську “голю” (зал), написав оголошення і порозношував їх. Запросив бесідника-фермера (прогресивного), щоб говорив на мітингу. Прийшов день мітингу. Що то був за день! Я його ніколи не забуду. Як ми журились перед ним, але це було марно! Все склалось знаменито, прийшло 400 фермерів, адвокат, лікар і малі бізнесмени та один реакційний багатий фермер. Ми вибрали багатого фермера на голову зібрання, і він питає: “Хто скликав цей мітинг?” Я вийшов на сцену і сказав, що нас кілька рішили скликати зібрання тому, що вже двох фермерів викинуто з господарки за незаплачені довги. Це спричинили Трост компанії. А хто буде наступними жертвами? Реакційний фермер залишився головою зібрання…

Встав до слова адвокат, містер Кравс, став потішати присутніх, що їм немає чим журитись, бо добробут є уже “за рогом”. Він теж уважає себе фермером і справді має землю, котру відібрав від одної вдовиці-фермерки, коли був її оборонцем у одній легальній справі. Коли я його питав, чому він себе вважає фермером, коли ми всі знаємо, що він адвокат? Ми знаємо, яким способом він дістав ту землю, то хай не забуває тої “гуски”, яка йому знесла золоте яйце!.. Він сів і більше не перешкоджав, бо люди сміялися з нього.

Лікар теж пробував нас тішити тим “добробутом, що чекає на нас за рогом”, але я нагадав йому, що зібрання було скликане для фермерів, і він сів та мовчав. Бізнесмени уже не намагались говорити, висловлювались тільки фермери і наш гість — фермерський провідник.

Гість-бесідник помаленьку пояснив наші обов’язки, які ми повинні відчувати один до другого. Він сказав: “Якщо ви не будете підтримувати один одного, то Трост компанії повиганяють вас із ваших домів, заберуть ваші господарки за несплачені довги! Це є несправедливо, бо ніхто не платить вам за вашу працю. Як ви будете обороняти себе колективно, то ніхто не зможе вас з землі вигнати”.

В нашій околиці компанії пробували виганяти фермерів за довги, але усі разом боролись проти таких заходів. Такі зібрання, яке ми скликали у Вакав, були зорганізовані і по других околицях. Перед закриттям зібрання ми ухвалили декілька резолюцій до урядів Саскечевану і в Оттаві і розійшлись задоволені додому.

Після цього ні один фермер не був вигнаний із свого дому через довги. Так проходила фермерська боротьба у тих тяжких роках.

…Вибухла друга світова війна. Гітлерівська Німеччина загарбовувала країну за країною і людське майно. Це була війна з задумом нападу на Радянський Союз.

Наш найстарший син записався до армії один місяць перед початком війни. Він навчався на офіцера, але як закінчив тренування, його поїздку до Європи на фронт відкликано. Він продовжував науку в університеті і знову записався у збройні сили. Знову бюрократи в Оттаві відмовили йому виїзд до Європи на фронт, і до сьогоднішнього дня ми не знаємо, чому вони так поступили. Син був у доброму здоров’ї, але був активістом між студентами…

У 1946 році я продав свою господарку в Бон Мадон, перебрався до Кіністино, там продав господарку і переїхав до Прінс-Альберта, де купив і вів два роки таксі.

Ми мріяли поїхати на Україну, відвідати нашу рідну землю, куточок, де ми родились. Ми поїхали, і нас гарно приймали. Я відвідав свою родину в селі Лешатів, Сокальський район, а дружина відвідала рідних на Буковині. Ми чулись вільно і не мали ніяких проблем. Наші рідні в Радянськім Союзі живуть щасливо, працюють для добробуту всього народу. Ми винесли гарні враження…

Василь Гайдаш — також українського походження. Живе він у Келовні, керує місцевим відділенням прогресивної організації РЗТ — Робітничого запомогового товариства.

Пропрацювавши на фермі майже все життя, вісім років тому Гайдаш кинув политу своїм потом землю в провінції Альберта: фермерство вже не могло прогодувати родину, а запаси на старість ще рано було чіпати. Прибутки від ферми весь час падали, податки ж — навпаки: зростали. Вирощений хліб нікуди було дівати — ніхто не купував або платив зовсім дешево. Отож 40–50 тисяч доларів річного прибутку вже не приносили радості фермерській родині. Частину ділянки Гайдаш продав, решту, небагато, здав в оренду: не хотілось зовсім поривати із землею. Та й… забув про неї. Два останні роки не знайшов часу (бажання теж) відвідати свою ферму, хоч вона всього за кілька сот кілометрів од Келовни.

— Позаторік, — ділився думками Василь Гайдаш, — від ферми мав прибутку аж… вісім тисяч: доларів. З них три тисячі довелося сплатити як податок. У нас так: чим менші прибутки, тим більші податки. Ну а торік і зовсім сміховина — три тисячі доларів прибутку. Мізерія. Продати ж землю вже не можу. Ніхто не купує…

Василь Гайдаш недавно відвідав землю предків — здійснив багатоденну екскурсію туру “Спадщина”, організовану товариством “Україна”. Був вражений тим, що побачив. Відзняв сотні слайдів. Про побачене на прабатьківщині хотілося поділитися враженням, особливо ж з канадцями українського походження, яких немало живе в Келовні. Гайдаш навіть через газету об’явив, що всі, хто хоче побачити слайди про Україну, її міста і села, як там живуть люди, можуть приходити до нього додому в зручний час.

Бажаючих було багато.

Про поїздку Гайдаш якомога докладніше розповів у місцевій газеті “Дейлі курір”: де був, що бачив, про що вели мову.

Гадав, що зробив добре діло для тих, хто не може з якихось причин все побачити на власні очі.

Яке ж було здивування, коли одна за одною в газеті появились статті, з кожного слова яких текла жовч.

Першу підписав якийсь В. Федейко.

“Дорогий сер, — за звичкою звертався автор до редактора газети, — це був дивний лист, що написав містер Гайдаш. “Українські господарі хочуть миру”, — твердить він. — Звичайно, простий народ України хоче миру, як і ми. Але чи керівництво СРСР в Москві також хоче миру? Після другої світової війни російські війська рушили на Східну Німеччину, Польщу, Угорщину, Чехословаччину, в 1979 році окупували Афганістан. Він пише, що діти з України часто повторюють вірш “Я хочу миру, я хочу жити”. Та схаменіться, містере Гайдаш, пам’ятайте, діти Афганістану також хочуть миру, також хочуть жити. Далі містер Гайдаш захоплюється, що він бачив поля, де збирали високі врожаї. Якщо врожаї на Україні такі високі, чому ж тоді уряд СРСР купує у Канади і США зерно, щоб утримати свій народ від голодування. Містер Гайдаш пише, що не було міста, села чи колгоспу, яке б не зазнало розрухи, знущань і вбивств з боку Гітлера. Він міг би також додати, що гітлерівський терор мав початок і кінець, а російський терор на Україні триває…”

Ну і далі в такому ж дусі.

Другий лист був підписаний відділенням української організації відродження.

“Дорогий сер! Хто був у тій подорожі і розумів слов’янську мову, той може сказати, що стаття Гайдаша — фальсифікована картина. Гайдаш зупинявся там, де йому дозволялося. А гіди “Інтуриста” допомагали йому “побачити” і привезти до Канади факти, вони “промили” його мозок. Інші теж бачили землі, села, подібні нашим, але спроба сфотографувати білих гусей наштовхнулась на “нєт”. Туристи живуть в готелях і завжди бувають під наглядом. Міліція не дозволяє нікого возити до своїх родичів у села, часто грубо поводять себе маленькі чиновники. Одержує дозвіл відвідати села лиш той турист, який сповідує комунізм. Багато сіл, включаючи дороги й вулиці, не можна було відвідувати.

СРСР — країна безробіття. Бачили жінок, які тягають відра з вапном на будівництві, копають траншею на львівському вокзалі. Одягнуті дешево, без рукавиць. Дитячі ясла звільнили жінок для важкої роботи. Ясла і дитсадки служать для обробки умів дітей. В шестимісячному віці веди дітей у ясла, у вісімнадцять місяців — у садок, в три роки — в старшу групу. Там дітей навчають повторяти гасла, марширувати чіткими колонами, без жартів. Містер Гайдаш не згадує, чи бачив він тюрми і психлікарні для здорових людей. Особиста свобода дозволена лише в певних рамках. Один хлопчик запропонував п’ять карбованців за пакет жувальної гумки. Яйця з магазинів несуть в руках, нема пластикових кульків у цій країні XX століття”.

Збоку статті хтось зауважив англійською олівцем: “Дивуюсь, хто написав це паскудство? Божевільна людина”. Знизу ще приписка: “А хтось з іноземних туристів бачив тюрми в США чи Канаді?”

Невдовзі газета опублікувала відгук іншого змісту:

“Шановний сер, прочитав статтю Вільяма Гайдаша. Будь ласка, надрукуйте цей мій коротенький лист у своїй газеті. Нехай ваші читачі познайомляться з моїми враженнями й думками від перебування на Україні. Я також брав участь у поїздці “Спадщина”. Тоді я приїхав на Україну вдруге. Мені сподобалася моя перша поїздка, і я вирішив приїхати ще раз, щоб краще познайомитися з життям українського народу. Я цілком згоден з Гайдашем, який нічого не вигадав, а написав про те, що бачив і пережив, подорожуючи по Україні. І за це його слід похвалити.

У своєму листі я хочу відповісти на деякі питання організації українського відродження. Як вони можуть знати, говоримо ми правду чи ні про те, що побачили на Україні, якщо вони самі там не були вже 40 років. Ми їздили по Україні і поїздом, і автобусом. Ми зробили сотні знімків різних об’єктів: мостів, залізничних поїздів, кораблів, шкіл, доріг, власних будинків, музеїв, концертних залів, лікарень, суднобудівельних заводів тощо. Я відвідав село, де народився мій тато. Це була незабутня поїздка.

Кожен з нас міг окремо від групи ходити по місту, їздити в метро, на автобусі, таксі або трамваї (що ми й робили). Нам охоче допомагали знайти дорогу, коли ми зверталися до пішоходів. Ніхто за нами не стежив.

Що стосується жінок-робітниць… Я не бачу різниці між українкою, яка працює на будівельному майданчику, і канадійкою, яка працює на фермі, розкидає добрива по полю. Ми не були у тюрмах і лікарнях для божевільних. Нас це не цікавило. У себе вдома я теж не повів би туди своїх гостей, бо певен, що їм це також не сподобалося б. Організація українського відродження твердить, що українці мають гроші, але не мають що на них купити. Яке безглуздя. Їхні магазини мають все, що треба людині: одяг, електричні бритви, стереоапаратуру, харчові продукти, фрукти, овочі тощо.

У відповідь на зауваження Федейка про врожайність можу сказати. Федейко сам фермер і повинен знати, що і в Канаді є землі, які дають високі й низькі врожаї. Те поле, яке бачили ми, дає гарний врожай. У мене є його фотографія.

Я раджу кожному поїхати і подивитися все самому. І ви будете приємно вражені.

Майк Осташ”.

Василь Гайдаш поставив крапку:

“Шановний сер! Мене здивував і навіть трохи збентежив лист м-ра Федейка, а також відгук організації українського відродження, які поставили під сумнів мою чесність й щирість, прочитавши враження про “Спадщину”. Мені хотілося розповісти вашим читачам про Україну та її людей. Я народився в селі недалеко від Львова, і тут, в Канаді, все своє життя займаюсь сільським господарством. У мене є 700 акрів землі (один, акр — 0,405 гектара). Подорожуючи по Україні, я не міг залишитися байдужим до всього того, що відбувалося навколо мене.

Я був у Львові, Тернополі, Києві, Каневі, Кременчуку, Черкасах, Запоріжжі, Херсоні та Одесі.

Наша група відвідала село Моринці та Кирилівку, де народився і жив великий український поет і художник Тарас Григорович Шевченко. Ми їхали туди автобусом майже дев’ять годин і милувалися українськими краєвидами. Ми бачили хату, де жив маленький Тарас.

Ми також відвідали три колгоспи. Так що нам вдалося чимало побачити, як живуть і працюють сільські трударі.

Повинен сказати, що нас не примушували їхати в те чи те місто, вибирати той чи той туристський маршрут. Ми вільно ходили по магазинах, гуляли по місту.

Я пропоную тим, хто не вірить мені, придбати візу й поїхати і подивитися самому.

Ви будете приємно вражені, запевняю вас.

Вільям Гайдаш”.

Ці вирізки з газет Гайдаш прислав мені в Київ разом з коротеньким листом:

“Сердечний привіт і найкращі побажання всім нашим друзям від Анни та Василя Гайдашів з Келовни. Хочемо ще раз подякувати, що відвідали наше місто з дуже гарним концертом. Люди, які на ньому були, досі згадують вас, ваші пісні та музику. А хто не був на концерті, той шкодує й тепер.

Посилаю фотознімки, дописи в газеті, а також чек на шістнадцять доларів на передплату журналу “Юкрейн”, який будемо читати самі і передавати іншим.

Ми тепер готуємося до весілля, віддається наша дочка. Вже зібрали абрикоси, потроху достигають персики, помідори і огірки. Погода була 39–40 градусів, а тепер 30…”

Звичайний лист. Про доччине заміжжя, погоду і збирання врожаю. Але чомусь він для мене такий дорогий…

Коли ми опівночі їхали автобусом з Монреаля до Торонто, я раптом побачив у темному чотирикутнику вікна п’ять характерно розташованих зірок: буква “М” на півнеба. Сузір’я Кассіопея… Звідкіля воно взялося так далеко?.. На зупинці я вийшов з автобуса й уважно розгледів сузір’я. Таки ж вона — Кассіопея. Легко розшукав Велику та Малу Ведмедицю, Полярну зірку. Потім щовечора видивлявся їх у небі, і вже не відчував себе так далеко від дому. Моя Кассіопея зазирнула на другий бік Землі, посилає до мене своє світло-сигнал.

Ми всі в одному домі, ім’я якому — Земля…

І знову тихого безхмарного вечора, коли рясно висипали зорі на небі, я розшукав знайоме сузір’я, і до мене повернулось те саме почуття спільного людського дому.

У Прінс-Джорджі Женя та Верн Джонсони влаштували в себе на фермі прощальну вечерю. Палало багаття на узліссі, наречений доньки Джонсонів патетично читав свої вірші, а вгорі на весь видимий обшир стояло тихе і вічне зоряне небо.

Було і смутно і печально…

Я відшукав у небі Кассіопею, Воза і Возенятко, Північну зірку, показав їх Жені Джонсон.

— Вони точнісінько, як і в нас, — сказав милій жінці з тендітною і вразливою душею.

У неї в очах блищало по маленькій зірочці — супутники розлуки.

— Ви не забудете наші зустрічі, і як ми разом співали, і як я не могла стримати сліз, слухаючи ваші тужливі пісні, і як ви мене навчили шукати в небі Кассіопею. Адже я досі не знала жодної зіроньки в небі, замріяно сказала Женя.

— Не забуду. А ви?

— Я також. Може, колись у Києві, в таку ж зоряну ніч, ми разом згадаємо про це.

— Неодмінно…

Недавно я одержав листівку:

“Коли тепер ми дивимося на небо, то згадуємо всіх вас, і ту зоряну ніч з багаттям. Ви, залюблені в природу, і ми також. Тому ви близькі до нашої душі. Вашого візиту ми ніколи не забудемо, ви будете тут, з нами, завжди. Бажаємо вам любові і миру на землі.

Женя і Верн Джонсони”.

Ми всі — з одного дому, ім’я якому — Земля, господарі в якому — любов і мир.

Олександр Ємченко ЗЕЛЕНІ ПАМ’ЯТНИКИ ВАВИЛОВА Нарис

За рішенням ЮНЕСКО, у листопаді 1987 року

вся світова громадськість відзначила 100-річчя від дня народження

великого російського радянського вченого Миколи Івановича Вавилова.

Його ім’я стоїть в одному шерегу з іменами

Менделя, Дарвіна, Моргана та інших геніїв біології.

Він здійснив титанічний подвиг — бувши біологом, генетиком, селекціонером і географом-мандрівником, зібрав найбільшу у світі колекцію культурних рослин, заснував світовий фонд флори. У пошуках ресурсів рослинного світу, побував у Західній Європі і Середній Азії, Китаї і Африці, Північній і Південній Америці. Він працював у московських і петроградських, саратовських і полтавських, харківських і лондонських, паризьких і нью-йоркських лабораторіях. Його улюбленим афоризмом були слова: “Життя коротке. Треба поспішати”. Він ніби знав, яким справді коротким буде його життя. Він поспішав не просто жити — поспішав творити, немов здогадувався про підступні дії недругів, які урвали його невпинний поступ у розквіті творчих сил.

Творець “періодичного закону” флори народився в Москві. Його батько був сином кріпака. Вибившись у люди, став комерсантом і хотів, щоб його стежкою пішли діти. Та сталося так, що з семи синів і дочок троє ще малими померли, а решта, повироставши, обрала своїм берегом науку.

Вавилов-старший, маючи широку й поступливу вдачу, не дуже журився з цього. Молодший брат Миколи Івановича, Сергій, вже бувши видатним фізиком, академіком, писав про батька: “Він був людиною розумною, кмітливою, багато читав, писав і, безумовно, був чудовим організатором, справи його йшли чудово, він був вельми сміливим, не боявся нових починань. Громадський діяч, ліберал, справжній патріот… Його любили н поважали”.

Таким був і старший син Микола. З однією тільки різницею — він жив за іншого, ніж батько, часу, і мета в нього була інша. Згодом, ставши президентом ВАСГНІЛ, всесвітньовідомим ученим, він скаже: “Батько дуже хотів, щоб я став комерсантом. І я справдив його сподівання. Тільки комерцію, спрямовану на задовольнення власних потреб, я перетворив на діяльність, націлену на благо людей”.

Так, він обрав чи не найблагородніше у світі заняття, визначив перед собою чи не найгуманнішу мету — мобілізувавши рослинні арсенали планети, поставити їх на службу людям, зробити багатшим обідній стіл мешканців Землі. Він думав про людей, він працював для людей.

1908 рік. Кавказ. Перша дослідницька експедиція. Миколі Вавилову — за двадцять. Позаду були Московське комерційне училище (батько таки наполіг), вступні іспити до столичного сільськогосподарського інституту (це вже власне рішення). Що він привіз із Кавказьких гір? Багаті враження, нові думки, перспективні ідеї і… 158 екземплярів ботанічної колекції. Це був початок, перший крок по планеті Земля у пошуках невикористаних резервів флори.

Кавказька професура пропонувала залишитись на практику. Московський студент ґречно відмовився.

— Спасибі, — сказав він. — Але ж є Україна, наша одвічна житниця. Там не тільки думають про хліб — там роблять хліб…

На все життя запали в душу Миколи Івановича мальовничі місця України. Він побував у Полтаві, Катеринославі (нині Дніпропетровськ), Харкові. Там він утвердився у власному виборі. Пізніше, коли його обрали академіком АН УРСР, він з нагоди ювілею Полтавської дослідної станції, де колись проходив практику, писав, що тут, на дослідному полі, він дістав імпульс для всієї подальшої роботи, повірив в агрономію, генетику й селекцію.

Саме тут, серед степового, ще подекуди дикого й неосвоєного роздолля України, він остаточно вирішив присвятити себе науці. Але це була поки що мрія, і молодий Вавилов про неї скромно мовчав. Звірився одній тільки Каті Сахаровій, з якою проходив на Полтавщині практику і яка потім стала його дружиною. “Не приховаю від вас і того, — писав їй, — що прагну, маю нескромне бажання присвятити себе Erforschung Weg, тобто дорозі пошуків”.

Краще б він не освідчувався їй у цьому, так само, як і в коханні. Пов’язавши з мандрівним біологом свою долю, Катерина Миколаївна згодом відчула, що не зможе витримати шаленого ритму його життя і, народивши йому сина, відступилась, дала повну волю його діям.

Не знав Микола Іванович, що саме тут, на Україні, де він зустрів свою любов, де визначилась його глобальна “дорога пошуків”, і обірветься його дорога. Точніше, її обірвуть, а його назвуть “ворогом народу” і на тривалі роки пустять ім’я великого подвижника науки, який прагнув подарувати людству “гори хліба”, в непам’ять.

Складні й тернисті, драматичні й часом трагічні життєві шляхи людей, які обрали незвідану “дорогу пошуків”!

Та повернемось до початку цієї “дороги”. Що ж конкретно задумав Вавилов, проходячи практику па родючих полтавських землях? Яку мету поставив перед собою молодий учений, в жилах якого текла правічна кров оратаїв? Намір сина московського комерсанта був грандіозний — у найкоротший час опанувати рослинні багатства планети, вивчити поля цілого світу і навподіб періодичній системі хімічних елементів Менделєєва створити “гомологічний закон” зеленого царства. Він часто повторював слова великого хіміка про те, що “без тісного союзу з природознавством сільське господарство приречене на цілковитий застій”. Потрібне “планомірне втручання людини у творчість природи”, потрібен “агрономічний вплив на сільськогосподарські культури”. Чіткої наукової теорії, яка слугувала б основою для селекційної роботи, ще не було. Її необхідно створити!

Закінчивши сільськогосподарський інститут, здійснивши широкомасштабну поїздку за кордон — Лондон, Париж, Берлін, Микола Іванович розпочинає справу, яка зробить його “Менделєєвим у біології”.

Виступаючи на кафедрі приватного землеробства рідного інституту, він говорив:

— Віками наші селяни засівали поля чим завгодно: сіяли бур’яни разом з хлібом, заражене насіння — разом із здоровим, щупле — разом з дужим, придатне для одного ґрунту — разом з тим, що було придатне для іншого. На одному й тому ж полі росло по п’ятнадцять сортів жита або пшениці, і нікому не було діла до того, що один сорт боїться спеки, а другий — холоду, що одному потрібна довга весна, а іншому — коротка. Сіяли навмання, і хліб виростав такий собі — заморений, щуплий, миршавий. Треба наші поля оновити, заселити новими племенами рослин, племенами дужими, здоровими, пристосованими до ґрунту й клімату. Для цього потрібно вивчити, зібрати і завезти на наші поля рослини всієї земної кулі, щоб вони сповна слугували людям.

— Навіщо відкривати Америку, коли вона вже відкрита, — заперечили йому опоненти. — Світову мобілізацію рослин уже провели ті ж таки американці. Тепер на їхніх полях ростуть пшениця з України, ячмінь з Малої Азії, рис із острова Формози, суданська трава з Африки…

— Правильно, — відповів Вавилов. — Але як шукали американці? Наосліп, навмання. Вони побували всюди, де могли, і взяли все, що бачили. Багато з того, що вони зібрали, у них не прижилося. Ми маємо шукати інакше. У нас обмаль часу і коштів. Тому ми заздалегідь повинні знати, що шукати й де шукати. Для цього й потрібна точна карта світового землеробства. В загальних рисах її вже складено. Думаю, що першу закордонну пошукову мандрівку слід здійснити до Ірану…

Звичайно, організувати в той час, а це був неспокійний 1916 рік, велику експедицію було важко. Допоміг, як визнавав сам Вавилов, випадок і… ентузіазм самого Вавилова. Тоді царська Росія вела війну з Туреччиною. Серед військ, які квартирували в північних провінціях Ірану, поширилась невідома хвороба, яка на очах знесилювала армію. Підозра впала на місцевий хліб, який споживали солдати. Своє слово мали сказати вчені.

Прибувши до сусідньої країни, Микола Іванович швидко встановив причини хвороби. Виявилось, що іранська пшениця була заражена отруйними плевелами і для споживання не годилася. Корінні жителі до неї звикли, а ось для інородців вона була протипоказаною.

Убезпечивши своїх співвітчизників від лиха, молодий вчений міг повертатися назад. Та на цьому місія Вавилова не закінчилась — його експедиція тільки розпочиналася. “Ми задумали, — писав пізніше Микола Іванович, — складний маршрут, який дав би змогу охопити найголовніші землеробські райони Ірану”. Цей маршрут для російського вченого виявився надзвичайно плідним — стала цілком очевидною вражаюча концентрація багатств різновидностей пшениці з наближенням до стародавніх осередків землеробської культури. “Культура поля завжди йде рука в руку з культурою людини”, — скаже згодом учений.

Окрилений першим успіхом, Вавилов повертається до Тегерана, але на батьківщину не поспішає — навіть не перепочивши, вирушає на… Памір. Там, високо в горах, на нього чекає унікальна знахідка — абсолютно новий, невідомий досі різновид жита.

— Цей непримітний зовні колосок вартий усіх п’ятдесяти двох різновидностей пшениці, знайдених в Ірані, — сказав Микола Іванович своїм супутникам. — Він переконливо потверджує нашу теорію світових центрів походження культурних рослин. Заради цього треба було побувати на Памірі.

Одначе памірська знахідка, якій так радів учений, мало не коштувала йому життя.

…Гірська стежка над рікою Пяндж. Як змія, вона круто в’ється поміж скелястими узвишшями. В окремих місцях, на крутих поворотах, її заміняє штучний настил — забиті у щілини палі, прикриті довгими жердинами. Праворуч — стрімкий бескид, ліворуч — кілометрова, така, що й шуму річки не чути, безодня. Завширшки цей карниз — метр-півтора. Овринг — стежка без опори, повітряний перехід.

Одного разу на такому хисткому переході понесли налякані орлами коні. Вавилов їхав попереду. Він ледве встиг притиснутись до шиї коня, уникаючи смертельного зіткнення з камінним виступом, що низько нависав над головою. Ще й крикнув своїм супутникам, і ті вмить попригиналися до схарапуджених коней.

Коли овринг залишився позаду, начальник експедиції зліз з коня, витер спітніле чоло і, дивлячись, як плавно ширяли над прірвою орли, вимушено всміхнувся:

— Так ніхто б і не дізнався про нашу загибель. Хіба що ці птахи… Та що їм до нас? Вони тут царі, боги!

А поряд стояли киргизи-провідники і молилися на самого Вавилова, як на бога, що врятував їхнє життя.

Нелегко давався світовий перепис культурної флори!

Повернувшись з памірської експедиції, Микола Іванович з головою поринув у вир революційних подій. Він усім серцем сприйняв оновлюючі вітри Жовтня і з новим запалом узявся за оновлення рідної землі.

У червні 1920 року на III Всеросійському з’їзді селекціонерів він обнародував свій “Закон гомологічних рядів у спадковій мінливості”, який був розцінений як видатне досягнення молодої радянської науки.

Через рік тридцятитрирічного професора слухали учасники Міжнародного конгресу з сільського господарства, який відбувся у США. Виступ Вавилова став сенсацією. “Якщо всі росіяни такі, як Вавилов, — писали газети, — нам треба дружити з Росією. У біології з’явився свій Менделєєв”.

А “Менделєєв біології” вже поривався в нову експедицію. Його вабив Афганістан. Протягом віків доступ туди європейцям був закритий. Англійський мандрівник Фер’є писав наприкінці минулого століття: “Іноземцю, якому випаде побувати в Афганістані, вийти звідти здоровим, неушкодженим і з головою на плечах зможуть допомогти тільки сили небесні”.

Лише 1919 року, коли Радянська Росія визнала незалежний Афганістан, кордони цієї країни були відкриті для європейців. І тільки 1924 року радянські вчені вирушили туди шукати батьківщину пшениці. Тижнями вони йшли навмання — не було шляхів, не було карт, провідники відмовлялися вести “білих прибульців”. Ось уривки з щоденника Вавилова:

“20 жовтня.

Шлях через перевал Парун… Віддалік видно вічні сніги. Караван ледве посувається перевалом. Люди й коні загрузають у снігу. Ніяких слідів дороги не видно… Точка перевалу — 4760 метрів.

21 жовтня.

Зупиняємось надвечір у лісі біля струмка. Розпалюємо величезне вогнище, щоб відігнати звірів…

22 жовтня.

Йдемо на Ваму… Дорога важка, простуємо стрімкими високосхідними кам’яними підйомами. Раз у раз на самій дорозі виступають прямовисні скелі, величезні купи кам’яних завалів. Ще важчими стають спуски… Кілька разів розвантажуємо в’юк і переносимо його на руках, а коней з великими зусиллями проводимо по кручах… Щогодини то одне, то інше нещастя: ось кінь повис над кручею, ноги в розколині; ось ягтани (в’юки) котяться з кручі до річки. Починаючи від самого перевалу Парун, коні без підків. Усі наші думки — аби коні вціліли… Що ближче до Вами, то важча дорога. Зупиняємося щопівгодини й міркуємо, як перебратися з каменя на камінь…

23 жовтня.

Виїжджаємо з Вами. Ніхто не погоджується вести караван, кажучи, що в Гуссаліку багато розбійників. Ледве вдається умовити чотирьох кафірів, видавши їм наперед по п’ять рупій, довести нас хоча б за кілька кілометрів до Гуссаліка, не входячи в нього. Дорога жахлива… Наче хтось навмисне вигадав перешкоди на кожному кроці, — то круча, то кам’яні уступи з метр заввишки. Переходимо напівзруйнованим мостом. Перший кінь провалився в плетиво мосту з гілок. Будуємо міст, носимо Дерева, каміння…”

Сам Вавилов, мандруючи по афганських долинах і горах, не раз ставав лікарем. Якось його зупинила група схвильованих вершників. Хтось стріляв і тяжко поранив їхнього “губернатора”. Російський доктор має допомогти.

Вавилов не став переконувати їх, що ніякий він не лікар, а негайно взявся до справи. При світлі численних смолоскипів він промив теплою водою рану, змазав йодом і ретельно забинтував.

Коли вавиловський караван був уже в дорозі, його знову наздогнали вершники. Зіскочивши з коней, впали перед начальником експедиції навколішки й гаряче дякували за зцілення їхнього вождя.

— Хоч ми й не ескулапи, — говорив опісля Микола Іванович своїм супутникам, — але подати руку допомоги стражденним — обов’язок кожної людини. Хоча, по правді, це ми повинні дякувати афганцям. Це ж на їхній території ми виявили “головний хліб землі”…

Тритікум вульгаре Кабулікум Вав.

Тритікум вульгаре Гератикум Вав. ет. Коб.

Тритікум вульгаре Бадахшанікум Вав. ет. Коб.

У цих назвах поєдналися слова трьох народів і трьох епох.

Тритікум вульгаре — це назва м’якої пшениці мовою стародавніх римлян.

Кабул, Герат, Бадахшан — назви афганських міст і областей.

Вав. і Коб. — імена радянських учених Вавилова і Кобелєва.

Повернувшись з експедиції, Вавилов писав: “Подорож була вдалою, розвідали весь Афганістан, дісталися до Індії, Белуджістану, були за Гіндукушем. Поблизу Індії дійшли до фінікових пальм, знайшли пражито, бачив дикі кавуни, дині, коноплі, ячмінь, моркву. Чотири рази переходили Гіндукуш, один раз шляхом Александра Македонського.

Зібрав силу-силенну лікарських рослин. Ніде в світі не бачив стільки аптек, аптекарів, як на півдні в Афганістані, цілий цех табидів-аптекарів. Так і назвав Кандагар “містом аптекарів і гранатів”. Гранати незрівнянні”.

Ще незрівняннішою була праця, що вийшла відразу після афганської експедиції, — “Центри походження культурних рослин”. Її автор був удостоєний щойно заснованої премії імені В. І. Леніна. Йому тоді ще не виповнилося й сорок років…

Що далі? Можна заспокоїтись, огледітись, спочити на лаврах. Ні, життя коротке, треба поспішати. І знову пошук, знову подорож по “глобусу”, бо ж лабораторією Вавилова, в якій він створював літопис зелених пам’ятників земної кулі, була вся земна куля.

Цього разу об’єктом уваги радянського вченого стали країни Середземномор’я. Франція, Алжір, Марокко, Туніс, Греція, Кріт, Кіпр, Сірія, Ліван, Палестина, Італія — цілий калейдоскоп країн і міст, зустрічей і вражень, пошуків і знахідок. І щоразу — “вибивання” в’їзних віз, банківські операції, перехід з мови на мову (вже тоді він знав близько двадцяти європейських, східних і стародавніх мов). І все це лежало на одних плечах, все доводилося робити самому. 9 липня 1926 року Микола Іванович писав на Батьківщину: “Нарешті я в Алжірі. Очі розбігаються. Не можу впоратись. Навкіл і дикі буряки, і дикий льон, і сила-силенна нових культур. Щоб охопити все, що треба, потрібно було б у 10 разів більше часу і бути в кількох особах зразу. Що можу, роблю. В усякому разі, Африку ми почали опановувати”.

Багато часу забирали безпереревні виступи, лекції. Професора Вавилова знав уже весь науковий світ. Хоч як він удавав із себе звичайного туриста, принаймні рядового ботаніка, його відразу впізнавали. Після одного з виступів він повідомив у Ленінград: “Тут тепер мені не стало життя після лекції. Треба тікати. У всіх є якесь діло. Всім треба знати думку Вавилова. Із скромного туриста, досі нікому не знаному, тут мене зробили відомим. Три номери газет присвячені викладу наших праць. Один с. — г. журнал друкує статтю на 20 сторінок про мою персону. Мені це зовсім не потрібно і тільки заважає”.

Микола Іванович перебував за кордоном не тільки як учений, а й як повноважний представник Країни Рад, приїзд якого не всім був до вподоби. Ось що писала тоді одна алжірська газета: “Більшовики… знову заворушилися. Заявляються якісь професори, цікавляться Марокко і проникають туди нібито з науковою метою. Цікаво, що ці “вчені” якось випадково знаходять в Алжірі невідомих російській колонії російських провідників з Марокко. Цікаво ще й те, що папери цих добродіїв зроблені ще в Парижі так, що причепитися абсолютно ні до чого”.

Він виконував благородну, гуманну місію, а в ньому дехто вбачав “агента революції”. Микола Іванович мало зважав на те. Він несхибно йшов до мети. На шостому місяці своєї середземноморської одіссеї писав: “Підсумовую Середзем’я. Ще рано. Але взагалі поїздка вдала. Зібрано величезний матеріал. І дещо зроблено для філософії. Все ще мало, так далеко до опанування світу, але опанувати його треба. Це завдання життя. І зробити це нікому”.

Якщо не я, то хто? Таким було подвижницьке кредо професора Вавилова, людини з чистими і гуманними помислами, людини, яка жила думами про хліб і людей, мріяла заквітчати дорідним колоссям усю планету. Ця мрія вела вченого у найглухіші закутні великого дому людства.

— Професоре, вас ждуть не діждуться на берегах Неви, — сказали Миколі Івановичу в римському повпредстві, куди він прибув після відвідин країн Близького Сходу.

— На мене чекає Африка, — сказав учений. — Потрібна віза на подорож до Ефіопії.

— Спочиньте, товаришу Вавилов. Ви ж в Італії! Мілан, Венеція, Флоренція, Неаполь, Помпея… А Рим? Чого вартий сам Рим?!

— Мені потрібно ближче до екватора, туди, звідки, як гадають антропологи, пішов рід людський, а разом з людиною, як дні за сонцем, йшли й культурні рослини.

— Ми розмовляємо різними мовами, — сказали дипломати. — Та ми вас зрозуміли, професоре. Отже, Ефіопія, країна “обпалених облич”… До речі, ви знаєте, напевне ж знаєте, що писав про цю країну перший історик світу Геродот?

— Так, батько історії писав, що в Ефіопії багато золота, водяться величезні слони, ростуть найрізноманітніші дерева, живуть гігантського зросту люди, найкрасивіші і найдовговічніші…

— Віза буде…

Через місяць радянський вчений був в Аддіс-Абебі. Його прийняв сам наслідник престолу Таффарі, майбутній імператор Ефіопії Хайле Селасіє. Про що вони говорили? Про… Жовтневу революцію, життя Країни Рад, Радянську Конституцію. Тон розмови задавав Таффарі. Вавилов охоче підтримував бесіду.

А що ж його експедиція, омріяна подорож до верхів’їв Голубого Нілу, мандрівка до легендарного озера Тана?

— Будь ласка! — благодушно розпростер руки Таффарі. — Немає ніяких проблем. Ось вам лист, у якому вам, як гостеві Ефіопії, гарантовано всіляку підтримку і допомогу…

З цим листом Вавилов звернувся до губернатора Аддіс-Абеби.

— Лист листом, — сказав той, — але хто вас убезпечить від примх дикої природи?

Знаєте, мертві піски, тропічні хащі, хижі звірі…

— Природу ми беремо на себе, — відповів Микола Іванович. — А ось чи можна покластися на виділених караванників? Чи слухатимуться вони? Я вимагатиму залізної дисципліни.

— А ви запасіться кайданами. Це найкраща дисципліна. У разі чого… Так роблять англійці, французи, німці…

— Кайдани? Ні, це не для нас. Я ліпше візьму партію сандалій.

— А це для чого?

— Щоб взути людей. Не брести ж їм босоніж по пісках та нетрях.

І караванники гідно оцінили цей, здавалося б, скромний прояв уваги до них. Коли на озері Тана начальник експедиції захворів на тифозну пропасницю, чорношкірі супутники оточили його зворушливою людською турботою. На гуманність білого прибульця з невідомої далекої країни ефіопи відповіли не меншою гуманністю. “Ось як іноді важливо, — писав згодом Микола Іванович, — міняти кайдани на взуття, так само, як зброю — на шматок хліба”.

Від озера Тана, ледь ставши на ноги після хвороби, Вавилов вирушив до Ерітреї. Звідти по Червоному морю він повернувся до Середземномор’я. Його чекали у Марселі. Він повернув до Іспанії.

— Гріх не відвідати Піренеї, — каже він капітанові пасажирського судна. — Від берегів цього півострова відпливали Христофор Колумб і Амеріго Веспуччі, Бартоломеу Діані і Васко да Гама… Вони йшли відкривати нові землі.

Він же, ступивши на землю Сервантеса і Гойї, відкрив для себе Іспанію: “Що більше ми вивчали Іспанію, то більше вона уявлялась нам чудовим історичним музеєм, де ще можна простежити різні етапи землеробської культури, мистецтва”.

Хліб і мистецтво… Для Вавилова ці поняття були невіддільними. Інтелігент-інтелектуал, високоосвічена людина, він, маючи діалектичний склад розуму, чудово розумів, що чим багатша культурна спадщина тієї чи іншої країни, тим більше там слідів культурного землеробства. Він шукав ці сліди і знаходив.

…А на берегах Неви його справді заждалися. На часі було створення задуманої В. І. Леніним Академії сільськогосподарських наук. Очолити її мав щойно обраний академіком АН СРСР і АН УРСР Микола Іванович Вавилов.

Це не входило до планів самого Вавилова. Повернувшись з країн Середземномор’я, він поривався в нову експедицію — до Китаю і Японії. Йому запропонували відкласти поїздку. Микола Іванович пише листа в Раднарком Миколі Петровичу Горбунову, з яким його єднало давнє співробітництво: “Я не можу пристати на Вашу пропозицію затримати поїздку на рік, бо насамперед основною своєю роботою вважаю дослідницьку і думаю, що інституція тільки виграє, якщо її керівник буде на належній висоті, це визначає загальний рівень роботи закладу. Трагедія багатьох закладів полягає в тому, що керівний персонал, завантажений адміністративною роботою, не в змозі бути на належній висоті щодо наукового орієнтування, і тим самим знижується рівень роботи всього колективу…

Я відмовився від поїздки на Міжнародний з’їзд асоціації селекціонерів, де я є членом президії, відмовився від запрошення (платного) по Німеччині для читання лекцій у червні — липні, відмовився від вельми спокусливої поїздки заради важкої, але, на моє переконання, важливішої справи — дослідження значущих для нас районів, — тієї справи, яка висуне наш заклад, як я гадаю, на більшу висоту…

Я сподіваюся, Миколо Петровичу, що Ви врахуєте психологію наукового працівника, наша робота і так іде в обстановці виняткової напруги, на межі норм…

Я дуже прошу Вас, Миколо Петровичу, приділити дещицю уваги порушуваному мною питанню, яке для мене є питанням виняткової важливості. Думаю, що воно відповідає і загальним директивам всебічної концентрації наукового працівника саме на науковій роботі”.

Яка виняткова скромність і водночас яка фанатична відданість обраній справі!

Микола Петрович Горбунов, боєць ленінської гвардії, член КПРС з 1917 року, вчений-хімік, у майбутньому академік АН СРСР, правильно зрозумів “наукову політику” Вавилова. Дозвіл на далекосхідну експедицію було дано. Очолив її сам президент ВАСГНІЛ Микола Іванович Вавилов. Йому минав тоді сорок другий рік…

У цій експедиції вчений-мандрівник, майбутній президент Географічного товариства СРСР, здійснив давній намір — відвідав могилу славетного Пржевальського, свого кумира, який був для нього взірцем подвижництва і самовідданого служіння науці. Стоячи на високому березі озера Іссик-Куль, де зустрів свій смертний час легендарний мандрівник і де йому встановлено надгробний пам’ятник, Микола Іванович пригадував свої мандри по Афганістану, нагородою за які йому стала медаль імені цієї відважної людини. А ще він пригадав слова мужнього підкорювача центру Азії про дослідника, який вирушає в пустелі й гори: “Не килимом там йому буде встелено шлях, не з привітною усмішкою зустріне його дика пустеля і не самі підуть йому в руки наукові відкриття. Ні! Ціною тяжкої праці й різноманітних випробувань — і фізичних, і моральних, доведеться заплатити навіть за перші крихти відкриттів. Тому для людини, що стала на чолі такої справи, безумовно, необхідні і міцність фізична, і сила моральна”.

Західний Китай, Японія, Тайвань, Корея… Щоб здійснити таку наддалеку подорож, треба було справді мати й силу фізичну, і силу моральну. А ще ж була мандрівка за океан. Північна Америка, Мексика, Куба, Перу, Болівія, Чілі, Аргентина, Бразілія, Еквадор, Панама… Там, на високогірних плато Анд, він зустрів своє сорокап’ятиріччя. Наближалась осінь життя. Що вона несла вченому? Сонячні дні благодатного ужинку чи холодну похмурість неба? На жаль, останнє…

Микола Іванович ще перебував на іншому кінці земної кулі, а на Батьківщині над його доробком збиралися свинцеві хмари, вже готувалося розпечене залізо, яким будуть випікати його благородні ідеї. Він ще збирав до обіднього столу планети зернину до зернини, а над його “хлібом” уже піднявся ніж, ім’я якому “лисенківщина”.

Вперше Микола Іванович почув про Трохима Лисенка у 1927 році, коли повернувся з середземноморської експедиції. Про цього вченого говорили й писали, як про нову “зірку” біологічної науки.

— Що це за один? — запитав Вавилов у своїх співробітників.

— Босоногий професор, який умудряється удобрювати землю без добрив, — відповіли ті не без іронії.

— Я серйозно запитую.

— Молодий і, безумовно, талановитий. Але малоосвічений і страшенно самолюбивий.

— Талановитий і самолюбивий? — перепитав добродушний Вавилов. — Це нічого. Пиха мине, а талант залишиться…

На жаль, не минула. Навпаки, з часом переросла в нічим не стримувану саморекламу, завуальоване показною скромністю нахабство, приховану руїнницьку заздрість до талантів і успіхів інших, нетерпимість до вищості чужого розуму.

Доброзичливий Вавилов не помічав цього або вдавав, що не помічає. Беззастережно вірячи в таланти, плекаючи й підтримуючи все нове й оригінальне, він запрошує Лисенка на роботу до Всесоюзного інституту рослинництва.

— Я не потребую менторів, — відповідає на це почесне запрошення скоростиглий професор.

— Дарма, — зауважує Микола Іванович. — Я теж такий був. Поживе, побачить, де зерно, а де полова…

Не побачив. Більше того, пригрітий вінценосною особою, невдячний старатель-улесник повів приховану війну проти свого благодійника.

Тим часом Микола Іванович, стоячи вище дрібних чвар і ставлячи загальні інтереси понад власними, продовжував і морально, і матеріально підтримувати “народного професора”. Він рекомендував обрати Лисенка академіком АН УРСР, включає його до складу радянської делегації на VI Міжнародний генетичний конгрес. За його пропозицією Лисенка обирають членом-кореспондентом АН СРСР, двічі вручають грошові премії.

Що це — компроміс, тактика лавірування, задобрювання? Ні, це була боротьба, боротьба за талант Лисенка.

У відповідь — брутальні прояви неприязні, які згодом вилились в організоване цькування глави радянської біологічної науки, вченого зі світовим ім’ям. Дійшло до того, що лавроувінчаний Лисенко заявив:

— Вавилов — безплідний теоретик. Його ідеї шкідливі, їх треба випалювати розпеченим залізом. Або я, або Вавилов…

Востаннє вони бачилися наприкінці липня 1940 року. Микола Іванович готувався до поїздки на Західну Україну, яка щойно ввійшла до складу СРСР. Він уже не був президентом ВАСГНІЛ. Це крісло зайняв Лисенко. Вони зустрілися на засіданні Біологічного відділення Академії наук. Там і відбулась їхня остання розмова.

Очевидці розповідають, що Вавилов передчасно залишив зал, сильно грюкнувши дверима. Він був не на жарт розгніваний.

— Я все сказав, що про нього думаю, — кинув він переляканій секретарці.

27 липня Микола Іванович вирушив до Львова. Пшеничні лани, що пропливали обабіч дороги, невимовно радували його зір. Отже, недарма він щодня підводився о четвертій ранку, недарма працював усі ці роки на межі людських можливостей, недарма об’їздив мало не всю земну кулю…

Зі Львова прибув у Чернівці. Через кілька днів виїхав у гори. Пізно вночі його машину зупинили…

Подробиці останніх днів геніального вченого стали відомі лише через багато років.

Вавилова заарештували 6 серпня 1940 року. Одинадцять місяців, 328 днів, тривало слідство. Звинувачення було безглуздо страхітливим — зрада Батьківщині і шпигунство. Суд, що тривав кілька хвилин, виніс вирок — найвища міра покарання.

Микола Іванович, не втрачаючи присутності духу, згнітивши серце, змушений був звернутися до “вершителів” порядку. Ось його лист до Л. П. Берії, який був тоді заступником Голови Раднаркому:

“Вельмишановний Лаврентію Павловичу!

6 серпня 1940 року я був заарештований і направлений у внутрішню в’язницю НКВС в Москву. 9 липня 1941 року рішенням воєнної колегії Верховного суду СРСР мене присудили до найвищої міри покарання.

Як при підписанні протоколу слідства за день до суду, коли мені вперше були подані матеріали свідчень по звинуваченню мене в зраді Батьківщині й шпигунстві, так і на суді, що тривав кілька хвилин, в умовах воєнної обстановки, мною категорично було заявлено про те, що це звинувачення побудоване на вигадках, фальшивих фактах і наклепах, ніякою мірою не підтверджених слідством… Перед лицем смерті, як громадянин СРСР і як науковий працівник, вважаю своїм обов’язком перед Батьківщиною заявити, як уже писав Вам у серпні 1940 року, відразу після арешту, що я ніколи не зраджував своєї Батьківщини і ні в думках, ні ділом не причетний до будь-яких форм шпигунської роботи на користь інших держав. Я ніколи не займався контрреволюційною діяльністю, присвятивши себе цілком науковій роботі.

1 серпня 1941 року, тобто через три тижні після присуду, мене було повідомлено в Бутирській в’язниці Вашим уповноваженим від Вашого імені, що Вами порушено клопотання перед Президією Верховної Ради СРСР про скасування присуду по моїй справі, і що мені буде подароване життя.

2 жовтня 1941 року за Вашим розпорядженням мене перевели з Бутирської в’язниці до внутрішньої в’язниці НКВС і 1 й 15 жовтня я мав бесіду з Вашим уповноваженим про моє ставлення до війни, до фашизму, про використання мене як наукового працівника, що має великий досвід. Мені було заявлено 15 жовтня, що мені буде надано цілковиту можливість займатися науковою роботою як академікові і що це буде з’ясовано остаточно протягом 2–3 днів.

Того ж дня, 15-го жовтня 1941 року, через три години після бесіди у зв’язку з евакуацією, я був етапом направлений у Саратов, у в’язницю № 1, де, за відсутністю супровідних документів про скасування вироку й про порушення Вами клопотання про його скасування, я знову був ув’язнений у камеру смертників, де й перебуваю по цей день. Тяжкі умови ув’язнення смертників (відсутність прогулянки, рундука, передач, мила, більшої частини часу позбавлення читання книг тощо), незважаючи на велику витривалість, призвели вже до захворювання на цингу. Як заявив мені начальник Саратовської в’язниці, моя доля і становище залежать цілком від центру.

Всі мої помисли — продовжити й завершити гідним для радянського вченого чином великі незакінчені праці на користь радянського народу, моєї Батьківщини. Під час перебування у внутрішній в’язниці НКВС, під час слідства, коли я мав можливість одержувати папір і олівець, написано велику книгу “Історія розвитку світового землеробства (світові ресурси землеробства та їх використання)”, де головну увагу приділено СРСР. Перед арештом я закінчував велику багаторічну працю “Боротьба з хворобами рослин шляхом впровадження стійких сортів” (на Сталінську премію), незавершеними залишились “Польові культури СРСР”, “Світові ресурси сортів зернових культур і їх використання в радянській селекції”, “Рослинництво Кавказу (його минуле, сучасне і майбутнє)”, велика книга “Осередки землеробства 5 континентів” (результати моїх подорожей по Азії, Європі, Африці і Північній та Південній Америці за 25 років).

Мені 54 роки, маючи великий досвід і знання особливо в галузі рослинництва, вільно володіючи провідними європейськими мовами, я був би щасливий віддати себе повністю моїй Батьківщині, померти за корисною роботою для моєї країни. Бувши фізично й морально досить міцним, я був би радий у тяжку годину для моєї Батьківщини бути використаним для оборони країни за моїм фахом, як рослинознавець, у справі збільшення рослинної продовольчої і технічної сировини…

Прошу і благаю Вас про пом’якшення моєї долі, про з’ясування мого подальшого життя, про надання роботи за моїм фахом, бодай скромною мірою (як наукового працівника і педагога) і про дозвіл спілкуватися в тій чи іншій формі з моєю сім’єю (дружина, двоє синів — один комсомолець, певне, на військовій службі і брат академік — фізик), про яких я не маю відомостей більше півтора року.

Дуже прошу прискорити рішення по моїй справі.

М. Вавилов

м. Саратов,

в’язниця № 1, 25.ІV.42 р.”

Марно смертник апелював до вінценосного “куратора наук”. Марно. На його захист повстали інші, зокрема колишній наставник і вчитель Дмитро Миколайович Прянишников, який говорив, що “Микола Іванович — геній, і ми не усвідомлюємо цього тільки тому, що він наш сучасник”. Старійшина радянських агрохіміків був на прийомі в Берії, доводив абсурдність звинувачення, але його клопотання було відхилено. Не допомогло й висунення кандидатури М. І. Вавилова на Сталінську премію за створення світової колекції культурних рослин.

Втрутилася світова громадськість. Навесні 1942 року Миколу Івановича обирають іноземним членом Лондонського Королівського товариства. Це, певне, і вплинуло на перегляд вироку. У червні 1942 року смертна кара була замінена двадцятьма роками позбавлення волі.

Останні дні свого подвижницького життя академік провів у Саратовській в’язниці. Писав книги, читав лекції в’язням, хоча знав, що його кінець близький. Але працював, працював… 26 січня 1943 року помер від виснаження.

“Ми підемо на вогнище, ми згоримо, але від своїх переконань не відмовимось”, — це були його останні слова.

Так, у той час, коли процвітали брехливі доноси і трагічні непорозуміння, коли доля людей вершилася за закритими дверима чи ґратами, переміг всесильний Лисенко та його прибічники. Але це була перемога тимчасовиків, людей, що утверджували цинізм і наклепи, формули заздрощів і розбрату.

Коли ниці, підлі люди, дбаючи про власні інтереси, догоджаючи вершителям “залізного порядку”, бачили одне, думали друге, говорили трете, а робили четверте, мужні й чесні творили Правду. І правда лишалася за ними. Серед цих людей був і Вавилов…

У 1955 році вчений посмертно реабілітований. Повернуто до життя, до дії всю його багатющу й неоціниму наукову спадщину, по-ломоносовському універсальну, по-вернадському глобальну, по-корольовському практичну. Ідеї Миколи Івановича Вавилова дістали широке світове визнання і багато в чому визначають сьогодні прогрес знань про рослинні ресурси Землі, про їх мобілізацію для задоволення потреб сучасного і грядущого поколінь.

У пошуках найкращих сортів хліба він, носій кращих людських рис, проникав у найглухіші закутні планети, мандрував по найвіддаленіших провінціях земної кулі, але завжди був у центрі подій, у центрі боротьби за торжество праведних людських ідеалів.

Йому були притаманні риси істинного творця: простота, доброзичливість, єдність слова й діла, мудрість і масштабність думки. Тим-то й сяє золотими літерами його ім’я на фасадних фронтонах великого дому радянської науки.

ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ ПАВЛА ХАЛЕБСЬКОГО (АЛЕПСЬКОГО){1}

Наступного дня вранці, у суботу 10 червня (1654 р.), ми під’їхали до берега великої ріки Дністер, яка розмежовує країну молдавську з країною козаків{2}. Ми переправилися через річку на суднах. Наш владика патріарх був одягнений у мантію і тримав у правій руці хрест, бо ж, за існуючим у країнах козацькій і московській звичаєм, благословляти можна не інакше як лиш з хрестом. У лівій руці він тримав срібну патерицю. Напередодні, за прийнятим звичаєм, наш владика патріарх сповістив листом про своє прибуття. Зійшовши на берег, ми підняли дерев’яного позолоченого хреста, замовленого нами у Молдавії, на високій червоній жердині; його ніс один із священиків, за прийнятим у країні козаків звичаєм; тут тільки перед патріархом носять хрест на жердині. Навстріч йому вийшли тисячі люду, сила-силенна (нехай бог благословить і примножить їх!). То були жителі міста на ім’я Рашків. Це дуже велике місто, збудоване на березі згаданої річки; у ньому є фортеця і дерев’яний замок з гарматами. Серед тих, хто зустрічав нас, були: по-перше, сім священиків у фелонях з хрестами, бо в місті сім церков, затим диякони з багатьма корогвами й свічками, потім сотник, тобто начальник фортеці й міста, військовий отаман, військо й півчі, котрі ніби з одних уст, співали стихирі приємним наспівом. Усі впали ниць перед патріархом і стояли на колінах доти, доки не ввели його до церкви. В місті нікого не лишилося, навіть малих дітей: усі виходили йому назустріч. Нас розмістили в домі одного знатного чоловіка.

Напередодні четвертої неділі після п’ятидесятниці{3} ми відстояли у них вечірню, також утреню вранці, а потому обідню, яка затяглася до полудня. Отут уперше настав для нас час поту й труда, бо в усіх козацьких церквах до землі московитів зовсім немає сидінь, навіть для архиєреїв. Уяви собі, читачу: вони стоять від початку служби до кінця непорушно, мов каміння, безупину кладуть земні поклони і всі разом, ніби з одних уст, співають молитов; і найдивовижніше, що в усьому цьому беруть участь і маленькі діти. Ревність їхня нас просто-таки вражала. О боже, боже! Як довго тягнуться у них молитви, співи й літургія!

Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що виконувався від усього серця, в гармонії зі старшими.

Починаючи з цього міста і по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили прекрасну рису, що збудила наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати й знають порядок служб та церковні наспіви; крім того, священики навчають сиріт і не залишають їх вештатися вулицями невігласами.

Як ми помітили, у цій країні, тобто у козаків, безліч удів і сиріт, бо з часів появи гетьмана Хмеля{4} і до цієї пори не припинялися страшні війни. Протягом усього року, вечорами, починаючи із заходу сонця, ці сироти ходять по хатах просити милостиню, співаючи хором гімни пресвятій діві приємним наспівом, що бере за душу, їхній голосний спів чути на великій відстані. Закінчивши спів, вони отримують з того дому, де співали, милостиню грішми, хлібом, їжею або чимось подібним, придатним для підтримування їхнього існування, поки вони не закінчать навчання. Ось причина, чому більшість із них письменна. Кількість письменних особливо збільшилася з часу появи Хмеля (дай бог йому довго жити), котрий звільнив ці краї і визволив ці мільйони незліченних православних від іга ворогів віри, проклятих ляхів.

А чому я зву їх проклятими? Тому що вони виказали себе мерзенніше й зліше, ніж брехливі ідолопоклонники, завдаючи мук своїм християнам, щоб знищити саме ім’я православних. Хай увічнить бог царство турків навіки віків! Бо вони беруть харадж{5} і не втручаються у справи віри, чи буде вона християнська чи нусайрітська, єврейська чи самарянська{6}.

Але ці прокляті не задовольнялися хараджем і десятиною з братів Христа, котрих вони тримали в рабстві, а віддавали їх у володіння ворогів Христа, жорстоких євреїв, як ми згодом про це розповімо за вірогідними даними. Вони не лише забороняли їм будувати храми і вилучали священиків, які знали таємниці віри, але також чинили ґвалтування їхніх благочестивих і цнотливих дружин і доньок. Бог, бачачи їхню пиху, підступність і жорстокість до їхніх братів християн, послав на них свого вірного служителя і раба Хмеля, котрий помстився їм, завдав рішучого удару їхній чванькуватій гордості і їхнім нещастям потішив ворогів їхніх, піддав їх приниженню, презирству, як ми згодом розповімо про все, що їх стосується.

Повертаємося до оповіді. За їхніми розрахунками, нам належало проїхати від цього Рашкова, кордону держави козаків, до Путивля, початку меж московських, близько 80 великих козацьких миль. У цих країнах довжина доріг вимірюється милями, а миля у них тягнеться на відстань понад три години швидкої їзди верхи або в екіпажі зі швидкістю гінця. Так ми завжди і їздили, як у них і заведено. Польська, чи козацька, миля дорівнює п’яти малим милям нашої країни. Ці 80 миль складають відстань землі козаків від півдня до півночі, як ми це згодом пояснимо.

Ми виїхали з Рашкова у згадану неділю після полудня з десятьма козаками, призначеними нам у супровід. Зробивши понад дві великі милі, до вечора прибули в інше місто, на ймення Дмитрашівка. Ми спустилися схилом у велику долину, де зустріла нас чимала юрба людей з міста, котрі допомогли нашим екіпажам піднятися на гору, на якій розташовано місто. Тисячі тисяч його мешканців (хай благословить і примножить їх бог!) вийшли нам назустріч; тут були, по-перше, семеро священиків семи церков міста з корогвами і свічками, потім старійшина міста і військо. <…>

Коли процесія до нас підійшла, наш владика патріарх, з благоговінням до хрестів та ікон, вийшов з екіпажу. За звичаєм, ми надягли на нього мантію і зібралися всі довкола нього, підтримуючи його поли. По тому як він, приклавшись до ікон і хрестів, усіх благословив, вони рушили попереду нього, під гучний хоровий спів, який — а над усе спів хлопчиків — сколихнув гору й долину.

Коли ми піднялися на гору і, пройшовши через ворота міської стіни, пішли вулицями міста, то побачили не одну тисячу чоловіків, жінок і дітей у такій безлічі, що були приголомшені (бог нехай благословить і примножить їх!). У той час як наш владика патріарх проходив повз них, усі падали ниць перед ним на землю і вклякали, аж поки він пройшов, і тільки тоді підводилися. Голови наші йшли обертом від вигляду величезної кількості дітей різного віку, котрі сипались як пісок. Ми помітили у цьому благословенному народі побожність, богобоязність і благочестя просто-таки дивовижні. Так ми дійшли до церкви св. Дмитрія, куди нас завели. Протоієрей зайшов у вівтар і возгласив: “помилуй нас боже” та ін., пом’янувши ім’я христолюбивого царя Олексія, цариці Марії та дітей їхніх; потім ім’я патріарха антиохійського і свого митрополита Сильвестра. За кожним вигуком усі в церкві присутні співали хором тричі: “Господи помилуй!” Протоієрей закінчив молебство.

Нашому владиці патріарху піднесли святу воду, і він окропив нею церкву і передніх богомольців, а потім бризнув і на решту. Із співом і свічками вони рушили попереду нас і провели до дому протоієрея, де нас розмістили. Увечері діти-сироти, за звичаєм, ходили по домівках, співаючи гімни; наспів і приємні голоси їхні, що захоплювали й тішили душу, чарували нас. Що ж до згадки у молитвах в усіх цих землях русів, тобто козаків, московського царя Олексія, то причина цьому та, що нинішнього року козаки, у згоді з гетьманом Хмелем, присяглися цареві й підпорядкували йому свою землю{7}.

Досі хан і татари були в союзі з гетьманом Хмелем. Під час свят минулого Богоявлення у ляхів було до 200 000 війська, а у гетьмана понад 300 000, та хан мав понад 120 000. Союзники напали на ляхів і з божою поміччю перемогли{8}. Оточивши їх зусібіч і замкнувши посередині, вони відрізали підвезення до них харчів. Кажуть, що лише з голоду померло їх близько сорока тисяч. Затим козаки й татари з усіх боків ринули на них, зім’яли їх полчища і діяли мечем доти, доки не втомились і не набридло їм. Величезна здобич дісталась обом союзникам, а татари понад те захопили незліченну кількість у полон живими. Ніхто з ляхів не врятувався, крім тих, кому судилося довго жити, і ці разом зі своїм кралем, тобто государем, тікали у свою столицю, названу Краків, збудовану з каменю і оточену сімома мурами, де й укріпились. Хміль із ханом переслідував і обложив їх. Розповідають, що король і польські вельможі, бачачи, що становище їхнє безнадійне і що вони, вісім років воюючи з Хмелем, не мають сил і засобів його перемогти, наважились послати до хана й обіцяли йому і татарам 200 тисяч динарів, аби тільки він залишив Хмеля і, замість того, щоби бути з ним заодно, став проти нього. Хан, діставши таку пропозицію, згодився, і татари, відділившись від Хмеля, пішли в свою землю, забравши з собою в полон із землі козаків до 10 000 чоловік. Коли Хміль пересвідчився в тому, що сталося, то страшенно обурився і, не знаючи іншого притулку, крім московського царя, послав до нього декого із своїх вельмож, прохаючи і благаючи його, з любові до православної віри, прийняти його під свою руку і не дати ворогам знущатися над ними. Від самого початку своєї діяльності гетьман виявляв хоробрість і розум, мав чин сотника і у спадок від предків користувався для свого утримання доходами одного міста. Колишній польський король ставився до нього з великою любов’ю і, крім власного його імені Зіновій, назвав його ще Хмелем, що їхньою мовою означає завзятий{9}.

Уся ця країна, названа Малою Руссю, з давніх-давен і до нинішнього часу управлялась своїми царями. За свідченням історії, жителі її за правління грецького імператора Василія Македонянина були навернені через нього у християнство.

Царем їхнім у той час був Володимир, а столицею місто Київ, і вони складали незалежну державу. Та що жодному народові неможливо вічно зберігати свою незалежність, всеславний творець віддавав один свій народ у владу іншому для його викорінення, як це трапляється з древніх часів і донині.

Розповідають, що цей народ, тобто ляхи, вийшов із земель франкських і завоював усі ці країни; доказ цього ясний: лях латиною означає лев (а ім’я країни ляхів латинською мовою Полонія). З цієї причини печатка їхнього короля, а також і печатки їхньої країни мають зображення лева і, крім того, орла. Отож вони карбують монету “гріш собачий” із зображенням лева відповідно до свого ймення і свій злотий із зображенням двокрилого орла. Вони вихваляються цим, кажучи: “ми сини Александра і його нащадків”, і ще понині оздоблюють себе і своїх коней крилами великих птахів{10}. Усе це йде від їхньої бундючності, зарозумілості й гордості, бо немає на всій землі народу, рівного їм з гордості, пихи й зверхності, як у подальшому це стане ясно з того, що ми розповімо з їхньої історії, коли богові буде завгодно.

Завоювавши ці країни, ляхи з надмірної гордості не захотіли поставити їм царя, котрий би володарював над ними, але кожен з них, завоювавши і підкоривши ту чи іншу землю, ставав її правителем, і так ішло від батьків і дідів до цього часу. Над собою вони поставили чужоземця і назвали його кралем, тобто великим беєм, призначивши йому землі для прожиття. Становище його таке, що він не може вершити ніяких справ, ні важливих, ні малих, окрім як за їхньою радою і наказом. Коли захочуть, зміщують його і ставлять іншого своєю волею, але не зі свого народу, а чужоземця, щоб він не міг утвердити у них свій рід. Таке становище триває з того часу досі.

Потім ляхи оволоділи безліччю міст, збільшивши ними свою державу, бо всі околиці її відвойовані ними від чужих держав. Сталося це тому, що внаслідок своєї надмірної зарозумілості і своєї хоробрості вони перемогли усіх довколишніх правителів, настрахали їх і з їхньою допомогою заволоділи частиною земель германського імператора — він же государ Австрії, названий Цісарем, — з великим числом міст і фортець, оволоділи, як кажуть, п’ятнадцятьма містами держави шведської, що поблизу держав французької і німецької, частиною землі угорської і напали на володіння молдавські. Тридцять років тому вони захопили велике місто у володіннях московського царя на ім’я Смоленськ, околиці якого славляться своєю неприступністю, і підкорили його не мечем, а хитрістю. Сталося так: дід царя, котрого ієрусалимський патріарх Феофан свого часу посвятив патріархом над Москвою і котрий називався Федором і був перейменований Філаретом{11}, ще раніше поїхав до ляхів послом для укладення дружби від свого сина, царя Михайла; та що ляхи завжди були зрадниками і клятва для них нічого не означає, то вони тримали його у себе заложником доти, доки обидві сторони не дійшли згоди між собою, щоб місто це віддати їм, ляхам, і таким чином його звільнили від їхніх рук. Словом сказати, вони були ворогами всім довколишнім царям, з котрих жоден ніколи не нападав на них і не воював з ними.

Підкоривши всю країну козаків, вони не задовольнилися хараджем і десятиною з них, але почали віддавати їх у власність євреям і вірменам і врешті дійшли до насильства над їхніми дружинами і доньками, так що козаки, які були государями і володарями, зробились рабами клятих євреїв. Це перше. Другим було те, що здавна у ляхів існувала поведенція обертати 40 000 козаків у військо, аби вони стерегли їх від татар. Проте справа кінчилася тим, що ляхи геть відмінили цю поведенцію, щоб не лишати у козаків сили. Відтак вони дедалі збільшували своє тиранство, і нарешті козаки мусили слухати звернені до них промови священиків — єзуїтів, чи то пак єзидів{12}, котрі прагнули всіх православних винищити й зробити подібно їм, франкам, послідовниками папи. Сорок років тому вони дійшли до того, що зруйнували всі їхні церкви і припинили у них священство і довели своє безбожжя і тиранство до такого ступеню, що спалили митрополита землі козаків разом з одинадцятьма його єпископами і священиками, засмаживши їх у вогні на залізних прутах{13}, думаючи цим застрахати козаків, — безчестя і жахи, яких не творили свого часу ідолопоклонники.

О цій порі наші брати козаки терпіли великі страждання, і сміливці з них тікали з-під влади ляхів на острів у гирлі великої ріки Дніпро, яка впадає у Чорне море. Тут вони збудували велику неприступну фортецю, в якій почали селитися і хоробрі юнаки із чужоземців, але без жінок, і тепер їх зібралося близько 50 тисяч. Вони звуться по-турецьки тонун-козаки{14}. Своїм промислом вони чинили розбій і грабунки на Чорному морі.

Тим часом усі козаки терпляче зносили утиски й образи ляхів і зазнавали від них тиранство так само, як свого часу потерпали мученики, але не ремствували й не звертали на них уваги в терпінні скоряючись призначенню Всевишнього бога.

Років тридцять тому серед козаків з’явилися троє братів водночас{15} і, піднявшись на ляхів, воювали з ними и розбили їх ущент, хоча проти братів зібралася сила війська. Вони оселились у місті Києві й збудували монастир. Коли покійний патріарх ієрусалимський Феофан намірився їхати в цю країну, вони вислали до 5000 козаків, щоб провести його з Молдавії, і привели до себе з великою шаною і повагою. Він висвятив тоді для них митрополита, єпископів{16} і безліч священиків, після чого вони відправили його в Московію. Ляхи, не маючи сили подолати цих трьох братів, стали вести з ними дружбу з хитрістю і підступом, поки не підіслали отруїти усіх трьох отрутою, і, умертвивши їх, прийшли і заволоділи тим, що захопили у них брати, винищивши їхнє військо всілякими мерзенними вбивствами. Вони перебрали міру в тиранстві і насильстві над своїми підданими і пригноблювали їх до краю. На покійного Феофана, який перебував у Москві, вони палали гнівом, і тому він, дізнавшись про це, рушив шляхом через країну татар і цим врятувався від ляхів.

Невдовзі по тому султан Осман з’явився з понад семистами тисячами, щоб відвоювати у ляхів фортецю Хотин, котру споруджено в стороні Молдавії, та відому фортецю Кам’янець, що лежить навпроти. Тоді ляхи змирилися перед козаками і просили їх, обіцяючи платню, допомогти їм і дати відсіч султанові. Козаки охоче почали воювати з ним, бо вони були міцні у битвах, примусили його повернути назад{17} з невеликим числом людей, як це добре відомо. Врешті військо умертвило його. Між ляхами і турками встановилася дружба, і останні віддали їм фортецю Хотин, котрою мусить володіти господар Молдавії, проте наклали па них щорічну данину в 70 000 грошей і в 30 000 голів великої і дрібної худоби. Одначе ляхи цього не виконали.

За добро, вчинене їм козаками, ляхи відплатили ще більшими утисками, розраховуючи цим порушити їхню єдність. Бог, побачивши їхню пихатість, погорду і порушення клятви, розгнівався на них і воздвиг вірного раба свого Хмеля для помсти їм і визволення обраного свого народу від рабства й неволі ляхам, дарував йому міць і допоміг знищити їх усіх мечем і полоном, як сказано: “коли народ превозноситься, бог дасть над ним владу іншому, аби викоренити його”.

Коли Зіновій, котрого король ляхів назвав Хмелем, з’явився і ревно поставився до віри, але не мав ні сили, ні помічника, ні опори, то спершу послав просити Василія, господаря молдавського, і Матвія, господаря волоського, допомогти йому визволити православних козаків від поневолення євреями і проклятими вірменами.

Замість того щоб підсобити і прислужитися йому в ім’я віри, вони відплатили йому злом, бо Василій відіслав його власного листа до своїх друзів ляхів на доказ вірності своєї дружби і ворожнечі до них Хмеля; а Матвій негайно надіслав до своїх друзів турків звістку про зміст його листа. Хміль, ошуканий у своїх сподіваннях, неодноразово посилав прохати допомоги у царя московського Олексія{18}, та останній не захотів зважити на його прохання, бо ж Хміль був бунтарем. Такий звичай царів. Коли його сподівання на всіх не справдилися, творець облагодив його справу дивовижним чином.

А саме його друг король домовився з ним потай, що Хміль підніме повстання, і він, король, допомагатиме йому військом, щоб знищити всіх вельмож ляської землі і йому стати царем самодержавним, правити самому, а не бути під ними. Як ми казали, вельмож було багато і кожен володів великою областю у спадок від батьків і предків. Були серед них такі, котрі мали понад сто тисяч війська і менше — до десяти тисяч. Але у своїх прагненнях вони не мали згоди між собою і кожен діяв самостійно, отож вони й загинули один за одним.

Що ж зробив Хміль? Узявши із собою свого сина Тимофія, він, років вісім тому, подався до козаків, які жили на острові{19}, і змовився з ними. Вони зраділи і відіслали його до хана татарського, щоб також вступити з ним у змову. Прибувши до татар, він обіцяв їм багато здобичі, але вони йому не вірили і побоювались його. Тоді він залишив у них свого сина заложником і вони уклали з ними клятвену угоду і, ставши заодно, послали з ним близько двадцяти тисяч чоловік; та козаків з острова до нього приєдналось близько п’ятисот, бо решта ще боялася. Союзники вчинили напад на межі ляської землі. Правитель тієї області, дізнавшись про це, вислав проти них близько сорока тисяч війська. З божою поміччю козаки напали на них і здобули перемогу, причому взяли в полон більшу частину й захопили багато здобичі. Побачивши це, татари страшенно зраділи, відіслали полонених у свою країну і пішли воювати з цим же правителем, котрий ставився до них зневажливо. І бог дарував козакам перемогу над ним. Вони заволоділи усією його землею за попередньою угодою між ними і татарами: “землі і здобич нам, а полонені вам”. Оскільки всі піддані були козаками, які страждали під гнітом тиранії і рабства, то вони повстали разом із Хмелем і захопили безліч міст. У Хмеля стало до п’яти тисяч чоловік. До нього приєдналось багато тисяч татар, коли вони побачили велику здобич. Вони підкоряли все нові й нові міста, мордуючи їхніх правителів, аж поки не виступив проти них великий гетьман, або візир, що їхньою мовою називають комісар, тобто мирахор короля, з понад 200 тисячами війська, сповнений зарозумілістю, пихою і гординею.

Розповідають, що ляхи покинули всі свої житла і вирушили на війну з Хмелем. Розкинувши табір і намети, вони поводились так, ніби вийшли на веселу прогулянку, пославши сказати Хмелеві: “Ось ми вийшли тобі назустріч зі своїми дружинами й дітьми і з усією пишнотою, золотом, сріблом, екіпажами, кіньми, з усіма нашими скарбами і з тими, хто є в наших оселях”. Це було справедливо, тому що вони сиділи у своїх наметах, їли, пили, пиячили і сміялись і реготали над своїм холопом Хмелем, кажучи: “Ми всі з’явились перед тобою, просимо до нас і забери скрині із золотом: ось вони всі тут”. Бог, бачачи їхню гординю і марнославство, навіяв Хмелеві хитрість, котру він і здійснив. А саме, в одну ніч козаки рушили туди, де паслися польські коні, і, перебивши слуг, захопили всіх коней. Потім відійшли і наробили стягів по числу своїх коней, тобто у кожного вершника в руці було знамено, а всього до 5000 знамен і ще до 50 000 маленьких барабанів. Так вони пішли й напали на ворогів удосвіта, коли ті спали, вважаючи себе у безпеці. Козаки гукнули серед них і вдарили в усі барабани; ляхи прокинулися, побачили, що з усіх боків їх оточують знамена, кинулися шукати коней, але слуги сповістили їх про те, що сталося. Тоді вони втратили будь-яку надію на порятунок, і гнів божий покарав їх, бо вони почали лупцювати один одного. Козаки докінчили винищення, всіх добили і захопили їхнє майно і скарби. Воєначальник польський сховався під воза, і слуги прикрили його гноєм. Проте він не уникнув кари козаків: вони відкопали його і розрубали на шматки, глузуючи над ним віршами і говорячи: “Вчора ти сміявся над нами і прохав нас заволодіти твоїм майном і багатством, а нині ти закопаний у гною, сіромахо! Устань, піднімися на трон, великий наш царю! І не журися!”

Таким чином, козаки заволоділи всією країною і повернули її собі, викоренивши весь рід ляхів, вірмен та євреїв{20}, і Хміль по відношенню до них виявив такі зразки хоробрості і воїнської хитрості, яких ніхто не здійснив, крім нього. Бог дарував йому силу і допоміг його справі від початку до кінця його діяльності і своїм мечем завдав нищівного удару їхній великій гордині і впертості.

Як ми згадали, кожен вельможа був самостійним і боронив свою землю сам по собі, не бажаючи, щоб хто-небудь з інших володарів допомагав йому своїми військами: у їхніх очах це вважалося ганьбою, і ніхто на це не погоджувався. За таких обставин вони вдалися до обману і були залишені без допомоги; інакше, якби всі вони заодно об’єдналися зі своїм королем, як це робиться у царів і як вони зробили раніше під час нападу турків на Кам’янець, зібравши всі свої сили, ніхто б не зрівнявся з ними у силі й могутності, окрім самого бога.

Король їхній був таємно другом Хмеля{21}, посилав до нього, схвалював і зміцнював його наміри, маючи на меті знищити всіх своїх вельмож. Дізнавшись нарешті про це, вони перехитрили його, напоїли отрутою, і він помер. Гай-гай! Як жаль його! На його місце посадовили його брата. Коли ляхи врешті впевнилися, що безсилі подужати Хмеля, то уклали з ним дружню угоду, з метою обдурити його і отруїти; проте не могли. Пробували всілякі хитрощі, щоб умертвити його, але марно, тому що бог був з ним.

У таких стосунках він перебуває до них по сей час. Коли татари захопилися жадібністю і відділились від Хмеля, останній послав виявити свою покору цареві московському. Нарешті справу було владнано за посередництвом патріарха і з причини ревності московитів до православної віри. Цар надіслав Хмелеві й усім його вельможам царські каптани і зробив його князем за важливістю його держави. Потім він відіслав двох воєвод, тобто міністрів, з 60 тисячами війська в місто Київ. Вони звели довкола нього фортецю, озброїли й утвердилися в ній, щоб відбивати від козаків ворогів їхніх ляхів. Цар записав на службу 40 000 козаків{22} із щорічною платнею від скарбниці, приєднавши їх до свого війська. Між царем і ляхами і їхнім королем була велика дружба, отож він відіслав свого посла сказати їм так: “Хай буде вам відомо, що я вимагаю від вас три речі, якщо бажаєте, щоб давня дружба збереглась між нами: по-перше, оскільки земля русів, тобто козаків, стала моєю, то ви більше не ходіть на них війною і не завдавайте їм ніякої кривди, і як у вас є татари і — мають мечеті, євреї — і мають молитовні, вірмени — і мають церкви, то нарівні з ними вважайте і братів Христа козаків, котрі, подібно мені, православні; по-друге, ви повинні іменувати мене царем Великої і Малої Росії; по-третє, ви повинні повернути мені місто моїх предків Смоленськ з усіма гарматами, воєнним спорядженням і зброєю. Якщо ви згодні на це, колишня дружба між нами і вами залишиться; в іншому випадку знайте, що я піду на вас війною”.

Розповідають, що ляхи, вислухавши це, обурились, особливо один, на ім’я Радзивілл, зять Василя, господаря Молдавії{23}, котрий був великим гетьманом і незалежним у тій країні, а також і багато інших. Кажуть, що король дав свою згоду, та ті не захотіли.

Дивись же, що зробили ці негідники, не маючи над собою голови. Нинішнього року на Великдень, саме в ніч на велику п’ятницю у чисту суботу й на Великдень, вони прийшли і вчинили напад несподівано на 70–80 містечок у країні козаків, знаючи, що мешканці їх зайняті молитвами у своїх церквах і що козаки ніколи не беруться до зброї у великий піст. Ляхи зробили це головним чином з метою досадити цареві, до якого козаки вдалися під захист. Під час нападу вони перебили мечем усіх, кого захопили, навіть немовлят, розпорювали животи вагітним жінкам і втекли. Почувши про це, Хміль послав за ними військо, але їх не наздогнали, а розбили їхній ар’єргард, котрий був винищений до ноги разом з одним із єзуїтів, який їх підбурював. Потім козаки напали на деякі ляські міста, перебили всіх, кого там знайшли, і спалили у помсту за те, що ті з ними вчинили.

Розповідають, що цар, дізнавшись згодом про це, страшенно розгнівався і спорядився в похід проти ляхів, бо кров мучеників, ними змордованих, змішана з кров’ю Христа, їхнього господа, напередодні його чесного розп’яття, кричала про них до бога. Христолюбивому цареві було навіяно іти на ляхів війною з понад 600 тисячами. Він вийшов із своєї столиці, міста Москви, у понеділок, коли був початок Петрового посту, саме того дня, в який ми виїхали з Валахії, як ми в цьому впевнилися згодом. Він рушив на Смоленськ і обложив його, послав Хмелю 90 000 ратників, а одного із своїх візирів зі 100 000 вершників відіслав до кордонів татарської землі, щоб стерегти тамтешні місця і не допустити татар вийти на допомогу ляхам. Але хан татарський, розтративши великі багатства, взяті у ляхів, послав до них з вибаченням: “Я не маю змоги виступити із своєї землі до вас на допомогу з причини сили-силенної московитів, котрі стоять насторожі”. Незабаром він помер, і на місці його став ханом інший{24}. Ось що сталося.

Повертаємося до оповіді. Ми виїхали із згаданого Дмитрашкова через його славнозвісну дерев’яну фортецю і мости. Проїхавши півтори милі, прибули в інше містечко, на ім’я Гарячківка. <…>

Проїхавши ще дві милі, ми прибули в інше містечко на ім’я М’ясківка, котре має дерев’яну стіну і фортецю. Тепер копають рови навколо цих міст з обави на те, що зробили ляхи в ніч перед Великоднем. Назустріч нам також вийшли всі мешканці цього міста, священики в облаченнях з корогвами і свічками, під спів дітей, і полковник Михайло, котрий стояв за межами міста з 12 000 війська для нагляду за кордоном країни ляхів, Молдавії і країни татар. Нас завели до церкви в ім’я Владичиці. У місті є ще інша церква в ім’я св. Миколи. У ньому ми заночували. Рано-вранці всі вийшли нас проводжати і спорядили з нами кількох ратників.

Проїхавши дві милі, ми прибули в інше містечко, оточене укріпленнями і з дерев’яною фортецею усередині; ім’я його Жабокрич. <…>

Наш шлях цього дня і далі йшов лісом. Ляхи в час свого володарювання мали в ньому свою силу, користуючись ним для будівництва фортець, міст і осель. Козаки, заволодівши країною, розподілили землі між собою, і тепер цей ліс рубають, випалюють коріння і засівають землю зерном.

Усяке місто й містечко в землях козаків повні люду, особливо маленьких дітей. У кожному місті безліч дітей, і всі вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт у цій країні дуже багато, їхні чоловіки були вбиті в безперервних війнах.

Але у них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей юними і з цієї причини вони численніші зірок небесних і піску морського.

Поблизу кожного міста чи поселення неодмінно буває великий ставок, утворюваний дощовою водою чи річками, для риби. Посередині він має дерев’яну греблю, на якій лежать в’язанки хмизу, покриті гноєм і соломою; під нею течуть протоки, які крутять млини, отож люди мають разом і воду, і рибу, і млинам нічого не потрібно. Все це є неодмінно в кожному місті й маленькому поселенні.

Пристрої, що їх вони застосовують для обертання млинів, дивовижні, бо ми бачили млин, який починав рухатися пригоршнею води.

Знай, що, починаючи з Валахії і Молдавії, у країні козаків і землі московській усі шляхи проходять через середину міст і сіл, причому подорожній вступає в одні ворота і виїздить через другі, а потайних доріг повз міста взагалі немає. Так їм безпечніше їздити.

Ми виїхали з Жабокрича, після того як священики в облаченнях з корогвами провели нас за місто, як у них це заведено. Дорогою ми переїжджали через велику річку, на якій у кожній загаті зроблено шлюз для збирання риби і для млинів, так що ми чудувалися; у своїй країні друзи називаються ті, що затримують землю{25}, а ці козаки затримують воду. Проїхавши дві милі, ми прибули в базар, або точніше місто, велике й краще пройдених нами; ім’я його Ободівка. В ньому є чимале високе укріплення. Ми в’їхали таким же чином, як вже розповідали, — по мосту, що над ставком посеред міста. Назустріч нам вийшли, за звичаєм, священики в облаченнях, з хрестами і корогвами, а також правителі міста і все його населення, не виключаючи дітей та жінок. У місті дві дерев’яні церкви: в ім’я Успення Богородиці і св. Михайла, величні й високі, з банями і відкритими дзвіницями, що їх ми бачили здаля. Нам траплялось відвідувати величні церкви зимові й літні, з численними скляними вікнами, які тішать серце; всі вони збудовані нещодавно, за часу правління гетьмана Зіновія Хмеля (хай продовжить господь життя його!). Імена у козаків, чоловіків і жінок, всі даються на честь найшанованіших святих.

Священики їхні мають особливий знак: вони носять ковпаки з чорного сукна з чорною опушкою, які не відрізняються від оксамитових. У багатих з них ковпаки з чорного оксамиту і з соболиним хутром. Протопоп носить суконий капелюх з хрестом; багаті — чорний оксамитовий. Перед архієреями вони стоять з непокритою головою, так само і в церкві.

Ми вирушили звідси у середу вранці 14 червня і їхали між численними садами, котрим нема ліку, і річками і праворуч і ліворуч. Бовваніли різноманітні посіви заввишки у зріст людини, наче величезне море у довжину і ширину. Проїхавши одну милю, ми прибули в досить велике місто з дерев’яною просторою фортецею, з мурами навколо, з ровами і гарматами; ім’я його Баланівка. Довкруж кожного міста, тобто за околицею, буває дерев’яна стіна, а всередині ще одна. Понад кріпосною брамою стоїть високий дерев’яний брус із зображенням розп’ятого Христа (нехай прославиться ім’я його) та знарядь його розп’яття, тобто молотка, кліщів, цвяхів, драбини тощо. Розп’яття існує з часів ляхів. І тут теж вийшли нам назустріч. За годину ми виїхали звідси і, проїхавши ще милю, дісталися трьох інших містечок, які лежать поряд на березі ріки, з трьома дерев’яними укріпленнями і трьома ровами; ім’я їхнє Сумівка. Нас повели до церкви на честь святої Параскеви.

Знай, що на дверях кожної з церков козацьких буває залізний ланцюг, на зразок того ланцюга, який накладають на шию полоненим. Ми запитали про нього, і нам розповіли, що кожному, хто не приходить до церкви на світанку після дзвону, чіпляють цей ланцюг на шию на весь день, і він лишається розп’ятим на дверній стулці, не маючи змоги поворухнутися. Це його епітимія.

За годину ми виїхали і переправились на суднах поблизу цього міста через згадану широку річку, яку називають Буг. Потім ми проїхали ще дві милі і надвечір дісталися двох містечок з укріпленнями, ровами, і високими фортецями всередині. Вони називаються Соболівка. В одній з фортець є церква в ім’я господа Христа, в другій — дві величні церкви в ім’я св. Миколи і св. Михайла. Поблизу два великих озера. Заради нас влаштували великий хресний похід з корогвами. Вранці в четвер ми встали рано. Проїхавши менше двох миль, ми прибули в інше містечко. Воно на узгір’ї, з укріпленнями і ставками навкруги і зветься Мочулка. У ньому дві високі церкви в ім’я Успіння і св. Миколи. Проїхали ще милю і дісталися трьох інших великих містечок, котрі мають укріплення, кожне окремо: їхня назва Степанівка; у кожному з них є гарна церква: одна — в ім’я Владичиці, інші — св. Михайла і св. Миколи. Але вони постраждали від вогню, бо ці містечка з числа тих, на які напали ляхи на Великдень, перебили мешканців і спалили. Слідом за цим ми прибули до другого містечка неподалік від тих, з добрим укріпленням, на ім’я Важна. Побіля згаданих містечок ставки, на витоках яких стоять млини. Тут є чудова церква в ім’я св. Миколи. Ще через милю ми прибули в друге містечко з укріпленням і церквою в ім’я св. Миколи. Воно зветься Янів. Тут ми ночували.

Усі ці містечка лежать на невеликій одне від одного відстані: і так по всій землі козаків. О, яка це благословенна країна! Не встигнеш пройти відстань, рівну відстані між Алеппо і ханом Туман{26}, як стрінеш по дорозі десять, вісім чи п’ять поселень. Так на великих дорогах, а що праворуч і ліворуч від них, то без ліку. Кожне місто неодмінно має три дерев’яні стіни, які добре утримуються: зовнішня зв’язана з окремих частин, щоб кіннота не могла увірватися; дві інші, з ровами між ними, споруджено всередині міста. Неодмінно буває фортеця з гарматами, отож на випадок, коли мешканці будуть переможені ворогом, котрий прорветься крізь усі три стіни, то вони можуть зайти до фортеці, і в ній оборонятися. Біля міської стіни велике озеро води, широченний рів і дорога проходить через нього по вузенькому мосту. Під час небезпеки міст руйнують і тому не бояться ворога.

Більша частина цих укріплень була збудована тільки із страху перед ворогами, татарами, котрі з’являються в цій країні несподівано. Звичайно, виступаючи із своєї країни, вони не сповіщають своїх ратників, куди йдуть, щоб звістка про це не поширилась. Вони проходять відстань п’яти, шести днів шляху за один день кінним загоном. Кожен вершник має чотири, п’ять заводних коней, і, коли котрийсь з них втомиться, він сідає на іншого. Пройшовши таким чином на відстань місячного шляху, вони ховаються в горах і степах, ночами несподівано нападають і тікають, бо зовсім не мають сили для війни. Такі їхні дії у цій країні. Коли вона перебувала в руках ляхів, то кожні двадцять, тридцять, сорок чи п’ятдесят селищ були під владою одного пана, а козаки були його підданими, тобто рабами: їх примушували працювати вдень і вночі над спорудженням цих укріплень, копанням ровів і ставків для води, очищенням земель тощо. Коли ж володарювати став гетьман Зіновій Хміль (дай бог йому довго жити!), то вони отримали всі права і владу над тим самим, над чим у роботі мучились і страждали: вороги ошукались у своїх розрахунках.

Уставши вранці у п’ятницю, ми проїхали одну милю й прибули в містечко на ім’я Обозівка. Воно оточене ставками води й млинами. У ньому є гарна церква. Фортеця ж і всі стіни згоріли, бо це містечко з тих, котрі були спалені безбожними ляхами у ніч перед Великоднем. Оскільки це містечко було добре укріплене, то мешканці сусідніх селищ тікали до нього. Невірні обложили їх, і що люди були не готові до оборони, то вороги перемогли, накинулись на них і всіх перебили мечем; таким чином, вони зробились співучасниками господа їхнього Христа у стражданнях. Їх було тисячі. Круг цього міста є ще чотири селища, з якими було вчинено так само.

Не зупиняючись, ми проїхали ще одну малу милю і прибули в містечко під назвою Талалаївка, яке зазнало тієї ж долі. Скоро ми добулися другого селища, поблизу першого, на ім’я Орадівка. Укріплення його спалено, але у ньому лишилось невелике число людей. Наші серця розривались за них і з причини того, що сталося. Одначе вони вийшли нас зустріти за звичаєм і привели нас до великої церкви в ім’я св. Михайла. Досі ми не бачили в землі козаків подібної за висотою і величчю її п’яти бань. Решітка галереї, яка оточує церкву, вся різьблена і дзвіниця над її брамою теж має решітку. Церква ця нова, але мешканцям не вдалось натішитися нею. Всі ми багато плакали за тими тисячами мучеників, котрих убили вороги віри і облудники в оцих сорока чи п’ятдесяти містечках, числом, можливо, сімдесяти чи вісімдесяти тисяч душ. О невірні! О нечисті люди! О жорстокі серця! Що вчинили жінки, діви, діти, немовлята, щоб їх убивати? Якщо ви маєте мужність, йдіть воювати зі старцем (нехай продовжиться його життя!), який зробив вас посміховиськом світу, перебив ваших вельмож і князів, винищив ваших сміливців і відважних мужів і перетворив вас на предмет презирства і глуму. Його ім’я Хміль. Яке це чудове ім’я: завзятий! Самі ляхи прозвали його Хмелем, а слово “хміль” у них означає: завзятий. Так його назвав король. Вони дали йому це прізвисько “Хміль” за ім’ям рослини, яка у них проростає; вона схожа на квасолю квітами і листям, але в’ється по деревах, її вони сіють по всій цій країні у своїх городах і садах, де вона в’ється по довгих жердинах, що їх вони ставлять для цієї мети. Її плоди збирають після того, як зів’януть квіти, поцятковані зеленими плямами і кладуть їх у киплячу рідину, яку вони перетворюють на спиртний напій, саме кладуть у відвар жита (сім’я, схоже на пшеницю), з якого женуть міцний спирт. Взимку хміль звичайно засихає і служить паливом, а коли настає весна на Великдень, він пускає паростки і піднімається. Тому вони й порівнювали з ним Хмеля, бо в час посту він припиняє війну і битви, знімає меч і веде мирне життя у себе вдома. Тоді з’являються ті, у кого немає ні голови, ні віри, палять, розорюють і вбивають геть аж до великодня, а він сидить спокійно. Та коли настає світлий великдень (з його квітами), він піднімається і до нього збирається 500 000 бійців{27}, воїнів за віру православну, йдуть на самопожертву з любові до господа їхнього, а не з бажання дістати утримання чи інші вигоди. Хміль тепер може пишатися цим перед царями всієї землі, бо у нього понад 500 000 ратників, котрі служать без будь-якого утримання. На його поклик вони з’являються до нього на допомогу зі своїми припасами харчів і всього, що їм необхідно. І вони всі, і він великодного свята до великого посту живуть у степах, у розлуці з дружинами й дітьми, у цноті й цілковитій чистоті. В такому стані вони перебувають з року в рік до цього часу, ось уже вісім років. Який це благословенний народ! Який він численний! Яка ревно православна віра! Яка вона велика! Скільки тисяч їх убито в боях чи під час несподіваного нападу, скільки тисяч татари забрали в полон, і все ж вони тепер нараховують таку величезну кількість війська (хай буде благословенний їхній творець!).

Але скількох ляхів перебили козаки! Сотні тисяч з дружинами й дітьми, не лишаючи з них жодного.

Ми роздивлялися палаци їхніх вельмож і правителів, що всередині фортець, з великої відстані, з причини, що їх висота з банями і решітками величезна. Хто їх оглядає і заходить туди, захоплюється їхньою витонченістю і будовою, а також їхніми печами, котрі набагато вищі кипарисів; це місця для вогню, який розводять узимку. Тепер ці палаци в руїнах, безлюдні й служать притулом для собак і свиней. Що ж до породи євреїв і вірмен, то їх будинки, крамниці й заїжджі двори, які їм належали, тепер зробилися лігвищем для диких звірів, бо Хміль (хай буде довгим його життя!), заволодівши цими численними містами, винищив у них до ноги всі чужі народи, і тепер ця країна зайнята чисто православними козаками.

Повертаємося до оповіді. Мешканці згаданого міста просили нашого владику патріарха освятити їхню церкву, бо прокляті ляхи до неї заходили, понівечили образи й осквернили її. Від великодня до цієї пори у ній не правили, очікуючи проїзду через місто архієрея, котрий би освятив її для них. Наш владика патріарх учинив водосвяття і освятив церкву.

Відразу після цього ми рушили і, зробивши ще дві милі, прибули у велике місто, поділене на три фортеці, з них кожна на одній стороні. Третє з цих укріплень являє величезну дерев’яну цитадель на узвишші, яку нині будують заново: копають рови, укріплюють міцними вежами і ставлять гармати. Ім’я міста Умань. Усі за звичаєм вийшли зустрічати нас з корогвами і свічками, священики та диякони в облаченнях, разом з полковником Симеоном і його військом. Він стояв поза містом зі своїм численним військом для нагляду за кордоном татар і ляхів.

Нас привели у величну високу церкву із залізною банею гарного зеленого кольору. Вона дуже простора, вся розмальована і збудована з дерева. Її срібні лампади із свічками чудового зеленого кольору численні. Над притвором гарна дзвіниця. В ньому є висока решітка, обернена до хоросу; за нею стоять півчі й співають за своїми нотними книгами з органом; голоси їхні розносяться наче грім. Це місто є перше велике місто у країні козаків; його будинки високі й красиві, більша частина належала ляхам, євреям та вірменам; вони з багатьма круглими вікнами з різноколірного скла, над якими висять ікони. Городяни мають дуже гарне вбрання. У місті дев’ять чудових церков з високими банями: в ім’я Воскресіння, Вознесення, св. Тройці, Різдва Богородиці, Успення, св. Михайла, св. Миколи, Воздвиження Хреста, а також на честь великодня; бо це місто було центром округи при ляхах і має багато їхніх величних палаців. <…>

Ми виїхали з Умані. Полковник провів нас за місто і призначив нам загін, як раніше. Ми зробили одну милю і прибули в інше місто з укріпленнями і цитаделлю на ім’я Краснополка. За звичаєм, нам влаштували зустріч; бо щоразу, як ми виїжджали з того чи іншого міста, один із ратників, що нас супроводжував, випереджав нас, везучи листа від полковника до всіх його підлеглих із звісткою, щоб вони приготували приміщення, наїдки і напої у кількості, достатній для всіх наших супутників, — нас було близько сорока чоловік: ми і наші служителі, наші супутники, ігумени монастирів та їхні слуги, а також приготували б коней для наших екіпажів та накосили свіжої трави для коней, бо, як ми згадували, в цій країні все літо до жовтня буває зелень і квіти, і ми дуже дивувались весняним квітам у літню пору.

Нас завжди зустрічали за містом, за їхнім звичаєм, з хлібом заради його достатку; також, коли ми сідали до столу, передовсім клали хліб. Мешканці міста вийшли нам назустріч на деяку відстань від міста, як ми вже розповідали. Бувало, коли наближалися корогви та хрести, наш владика патріарх із благоговіння до них виходив з повозу, за своїм повсякчасним звичаєм, і йшов у мантії на велику відстань, поки не входили в церкву, звідки ми таким же чином ішли до приготованого нам приміщення, біля воріт якого піднімався хрест на жердині.

Відвідавши церкву св. Михайла, ми відразу поїхали і, зробивши ще милю, увечері на п’яту неділю по п’ятидесятниці прибули у велике місто з трьома лініями укріплень і трьома замками на ім’я Маньківка. Вона має чотири великих ставки; будинки його чудові, гарні; вони належали євреям і вірменам. У ньому чотири церкви: в ім’я Спаса господнього, св. Михайла, владичиці і св. Миколи. За містом є монастир, котрий тепер будують заново.

Нас зустріли за звичаєм за містом священики й диякони з корогвами, хрестами і численними свічками. Нас завели до церкви зі співом, який тривав, поки протопоп не сказав ектенію, поминаючи ім’я нашого владики патріарха антиохійського, їхнього митрополита Сильвестра, гетьмана Зіновія та царя Олексія, як це завжди було заведено. Вони вийшли попереду нас в облаченнях із свічками й співом, поки не розмістили нас у наготованому для нас домі. Наш владика патріарх благословив їх, і вони пішли.

Знай, що на цій землі козаків немає вина, але натомість п’ють відвар ячменю, дуже приємний на смак. Ми пили його замість вина: що ж було робити? Та цей ячмінний відвар прохолодний для шлунка, особливо в літню пору. Що стосується меду, який також варять, то він п’янить. Вариться ще горілка, яка робиться з жита, схожого на зерна пшеничної пажитниці; вона дешева і її вдосталь.

Уставши вранці цієї неділі, ми відстояли у них утреню, а потому обідню. Опісля я пішов оглянути палац правителя цього міста, якого звали Калиновський. Він був з числа можновладних правителів країни ляхів. Головних між ними було четверо: один звався Потоцький, другий — комісар; це той самий, про якого ми розповідали, як він був убитий на початку правління козаків; він мав 200 000 війська. Третій — цей Калиновський. Від міста Умані до Рашкова, включаючи цей останній, усе з іншими містами в значній кількості належало йому і складало його володіння. Він мав сорок голів кращих цінних турецьких коней і двадцять тисяч власних сміливців, зодягнених у дороге вбрання, та, окрім них, він мав багато тисяч війська. Коли прийшов Хміль і воював з ним і він був розбитий, татари узяли його бранцем у свою країну разом з Потоцьким. Тоді молдавський господар Василь поручився за них, поки вони не відкупились, кожен по вісімдесят тисяч золотих. Четвертий вельможа звався Вишневецький. Він був третім правителем по той бік ріки Дніпра.

Василь, визволяючи їх, мав на увазі зробити їм добре діло, щоби згодом вони воздали йому кращим. І справді, вони воздали, бо саме ляхи послали допомогу його ворогові Стефану-воєводі, коли той ішов війною під фортецю Сучаву, влучили, стріляючи з гармат, у Тимофія, сина Хмеля, його зятя і вбили його, як ми про те розповідали. Василь ошукався у своїх припущеннях, та й Хміль за це дуже розгнівався на нього, бо ті двоє, повернувшись до своєї країни, відновили війну з Хмелем і козаками, та хоробрий Тимофій виступив проти них, зіткнувся з ними і, убивши обох своїм мечем, стер пам’ять про них з лиця землі.

Що ж до палат Калиновського, то вони стоять на околиці міста і видко їх з великої відстані з причини своєї висоти. Між ними й містечками велика ріка і величезний ставок з мостом. Палати являють собою фортецю на вершині високого пагорба; круг них великий рів і дерев’яна стіна; зовнішня зв’язана із кілків проти нападу кінноти, а друга, внутрішня, суцільна.

Перед брамою стоять великі гармати, а над брамними стовпами з обох боків малі гармати. По окружності фортеці зведено міцні дерев’яні вежі. Посеред двору є просторий майдан, у передній стороні якого височить чудова будівля — палац, весь із міцного вогнетривкого дерева, гладенько обтесаного з чотирьох боків, відполірованого і геть суцільного, так що непомітні склейки, а подумаєш, що весь дім чи стіна з одного шматка в довжину і ширину. Довжина кожної дошки чи чотирикутного бруса п’ятдесят ліктів і більше за нашими вимірами, а заввишки чотири лікті. По всьому величезному палацу з кожного боку чотири таких бруси лежать уздовж один на одному до стелі. В цій будівлі багато приміщень, над якими ще є кімнати поверхами, один на другому. Що ж до вогнищ і печей, тобто місць для вогню у зимову пору, то вони величезні і заввишки набагато більші від кипарисів, сягають аж до верхнього поверху і вельми широкі. Поблизу цього палацу є величезні конюшні. Ми піднялися кількома сходинками аж на гору другого верхнього палацу, що над брамою фортеці. Це цілі палаци: один над одним, які мають безліч вікон з усіх боків. Вони схожі на будівлі гори св. Симеона у нас і округу Маарра; вельми красиві й оздоблені карбуванням. Тому, хто сидить на горішньому поверсі, видно, можливо, на відстань одного дня шляху і більше всіх, хто прямує сюди з різних місць і різними шляхами. Тепер ці палати в руїнах, ніким не обжиті і ніби плачуть по своїх колишніх господарях. <…>

Так само і всі будівлі цього міста красиві, і дерево їхнє гладенько обтесане й відполіроване, бо, як ми згадували, вони належали вірменам та євреям, яких козаки стерли з лиця землі, заволодівши їхнім добром і багатством, їхніми будинками, майном, садами і землями. Вони варті того, бо в дні ляхів вони були правителями і панами, завідували митницями і вкрай поневолили козаків. Коли творець дарував владу цим останнім, то вони стерли і саму пам’ять про них з лиця землі. О який це благословенний народ! І яка це благословенна країна!

Велике достоїнство її в тому, що немає в ній ані жодного чужого іншої віри, а лишень чисто православні, вірні та побожні. Яка ревність, властива святій душі і чистій вірі, воістину православній! Блаженні очі наші за те, що вони бачили, вуха наші за те, що вони чули, і серця наші за пережиту ними радість і захват.

Побувавши в полоні й під гнітом, козаки тепер живуть у радощах, веселощах і свободі; збудували соборні церкви, спорудили благоліпні ікони, чесні й божественні іконостаси. Як ми помітили, церкви одна одної благоліпніші, кращі, прекрасніші, вищі й більші, іконостаси та ікони одні одних красивіші й величніші, навіть сільські церкви одна краща іншої. Люди почали вголос сповідати свою віру з новою ревністю і віддалися з більшою пристрастю вченню, читанню і приємним церковним співам. І вони достойні цього, бо живуть, задовольняючись вельми малим, їдять що трапиться і вдягаються у що прийдеться.

Уставши вранці у понеділок 19 червня ми проїхали дві милі й прибули в інше, велике місто, яке лежить між горами, з укріпленнями і цитаделлю, влаштованою з кручі однієї з гір, з великим озером, яке розлилося в долині, на греблі якого стоять чотири млини з дивовижними рушійними пристроями, як і в усіх інших млинах цих країн: потік води падає згори й обертає зовнішні колеса, а їх вісь крутить млини для подрібнення пшениці. Є також пристрої, котрі рухають м’яла для жита і ячменю, причому товкачі то піднімаються, то опускаються у ступи. Жито вживають розтовченим й подрібненим для викурювання горілки, а ячмінь варять і добувають сік. Є ще м’яла для льону, який сіють, щоб виготовляти з нього сорочки. Між колесами іззовні прилаштовано великі дерев’яні чани, у яких в часи ляхів валяли сукна, після того як вода текла по них протягом багатьох днів. <…>

Відтоді як ми ступили на землю козаків і до нашого виїзду з неї ми, за їхнім звичаєм, безкоштовно користувалися возами і кіньми на підмогу для перевезення нашої поклажі з міста до міста, бо наші коні підупали на цьому довгому шляху.

Невзабарі ми виїхали з цього міста й зробили чотири милі. Увесь наш шлях лежав величезним лісом. Дерева рубали, випалювали коріння, зорювали землю і на тому місці засівали. Так чинили люди по всій цій країні; а в дні володарювання ляхів, як нам розповідали, подорожній не міг бачити сонця: такими були величезними і густими ліси, тому що ляхи дуже дбали про них і вирощували як сади (про що нами згадано), потребуючи дерево для будівництва міських стін, укріплень і будинків. Козаки ж, заволодівши лісом, поділили землю на ділянки, влаштували загорожі й рубають його вночі та вдень.

Увечері ми прибули до великого міста теж з укріпленнями, водами й садами, бо ця благословенна країна схожа на гранат за своєю величиною і квітучим станом. Ім’я міста Лисянка. У ньому чотири церкви. <…>

З цього міста ми надіслали до богом охороняємого Хмеля, гетьмана Зіновія, листа, в якому сповіщали його, за звичаєм, про своє прибуття, бо він з військом стояв на відстані чотирьох великих миль від цього міста.

У вівторок, виїхавши з міста, ми проїхали одну велику милю і прибули в інше місто з укріпленнями, новим ровом і ставком на ім’я Медвин. У ньому три церкви: в ім’я владичиці, св. Миколи і св. Георгія. Тут буває ярмарок для купівлі та продажу у свято різдва Іоанна Хрестителя 24 червня.

Вибравшись звідси, ми проїхали ще дві великі милі просторим лісом між двома містами, шляхом вузьким і важким, що йшов долиною. Через невеликі проміжки шлях перегороджений зв’язаними колодами для перешкоди нападу кінноти. Праворуч та ліворуч видно впорядковані будинки, числом близько трьохсот. На дні долини у них ідуть один за одним до десяти ставків для риби; вода тече з одного ставка в другий, тобто з протоки греблі першого до другого, від другого до третього… На ставках млини; греблі обсаджені численними вербами.

Завваж, що на озерах усіх цих країв росте звичайно багато жовтої квітки ненуфар, а також подвійної білої.

Ніщо так не дивувало нас, як видимо-невидимо у них запасів птиці, а саме: курей, гусей, качок, індичок, котрі без ліку гуляють в полях та лісах, годуючись оддалік від міст та сіл. Вони кладуть свої яйця серед лісу та в затишних місцях, тому що немає кому їх розшукувати з причини їхньої великої кількості. У цій країні немає і не знають ні тхорів, ні орлів, ні плазунів; а якщо зрідка й трапляються змії, як ми бачили одну на шляху з Валахії до столиці Московії і вбили її, то вони нешкідливі. Немає в них ні злодіїв, ні грабіжників.

Знай, що в будинках цієї країни ми бачили людей, тварин і птахів і вельми дивувались багатству у них усіляких благ. Ти побачиш, читачу, в домі кожної людини до десяти й більше дітей з білявою чуприною на голові, за велику білявість ми прозивали їх старцями. Вони погодки і йдуть драбинкою одне за одним, що ще більше додавало нам подиву. Діти виходили з домів подивитись на нас, але більше ми ними милувалися: ти побачив би, що більший стоїть скраю. Біля нього нижче його на п’ядь, і так усе нижче й нижче аж до найменшого з другого краю. Хай буде благословен їхній творець! Що нам сказати про цей благословенний народ. З них убиті в ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; морової пошесті вони раніше не відали, але в ці роки вона з’явилася у них, забираючи сотні тисяч у сади блаженства. При всьому цьому вони численні, як мурахи, і незліченніші зірок. Можна б подумати, що жінка у них буває вагітна і народжує три, чотири рази на рік і щоразу по три, по чотири немовляти. Але правильніше те, як нам казали, що в цій країні немає жодної жінки безплідної. Це очевидно і для будь-кого безсумнівно.

Що ж до їхніх свійських тварин і худоби, то ти побачиш, читачу, в домі кожного господаря (хай благословиться творець!) десять видів тварин: по-перше, коні, по-друге, корови, по-третє, вівці, по-четверте, кози, схожі на газелей, по-п’яте, свині, по-шосте, кури, по-сьоме, гуси, по-восьме, качки, по-дев’яте, індички в безлічі у декотрих, по-десяте, голуби, для яких є місця над стелями будинків. Тримають також собак.

Найбільше нас дивували різноманітні породи свиней різного кольору й вигляду. Вони бувають чорні, білі, червоні, руді, жовті й сині; також чорні з білими плямами, сині з червоними плямами, червоні з жовтими плямами, білі з рудими плямами, декотрі з них рябі, а деякі смугасті. Як часто ми дивилися на їхніх дитинчат і сміялися! Нам жодного разу не вдавалося втримати хоч одного з них; безсумнівно, у них у череві дияволи: вони вислизають, як ртуть. Їхні голоси відлунюють на велику відстань. Самки їхні народжують тричі на рік: уперше в своєму житті приносять одинадцять поросят, вдруге — дев’ять, утретє — сім, учетверте — п’ять, уп’яте — три, у шостий раз у своєму житті лише одного, не більше; потім вони взагалі перестають пороситись і робляться безплідними, придатними тільки на забій. Ріжуть звичайно самців, а самок лишають. Для них є окремі пастухи! Що стосується курей, гусей і качок, то кожна порода утримується окремо.

Що ж до їхніх різнорідних посівів, то вони дивовижні і численні й бувають усіляких видів. Про них скажемо у своєму місці.

Повертаємося до опису трьох будинків. У мешканців дві церкви. Ім’я цього місця Ісайки. Кожен дім оточений садком, огорожа якого утворена з вишень, слив та інших дерев. Земля у них засаджена капустою, морквою, ріпою, петрушкою, латуком та іншою городиною.

Увесь згаданий ліс оточений огорожею, і кожен його бік належить комусь із мешканців. Вибравшись із лісу та вузької дороги, ми проїхали ще одну милю — а всього чотири цього дня — і наблизились до великого міста з укріпленнями і цитаделлю на ім’я Богуслав. Ми переїхали човнами велику річку, названу Рось. Усі шестеро священиків згаданого міста в цей час уже очікували нас в облаченнях з корогвами, а також півчі з іншим людом; з військом було знамено христолюбивого, войовничого гетьмана Зіновія з чорної та жовтої шовкової тканини смугами з вигаптуваним на ньому хрестом.

Всі вони чекали нас на березі річки. <…>

Що стосується гетьмана Хмеля, то він зі своїми полками стояв поза цим містом. Йому надіслали звістку про наше прибуття. У середу пізно вранці прийшла звістка, що гетьман їде вітати нашого владику патріарха. Ми вийшли зустрічати його поза наше житло, біля якого пролягає шлях у фортецю, де для гетьмана було приготоване приміщення. Він під’їхав від міської брами з великим почтом, серед якого ніхто не міг би його впізнати: всі були у чорному вбранні і з дорогою зброєю, а він був одягнений у просте коротке плаття і носив малоцінну зброю. Побачивши нашого патріарха здаля, він зійшов з коня, що зробили й інші, хто був з ним, наблизився до нього, вклонився і, двічі поцілувавши край його одіяння, приклався до хреста. Де очі ваші, господарі Молдавії та Валахії? Де ваша величність і пиха? Кожен з вас нижчий будь-кого з полковників, його підлеглих: господь з правосуддя і справедливості осипав його дарунками і наділив щастям мірою, недосяжною царям. Він тут-таки взяв під руку нашого владику патріарха і рушив з ним крок за кроком, доки не ввів його всередину фортеці, причому плакав. О читачу! Ти міг би бути свідком мудрості його промов, його лагідності, покірливості, смирення і сліз, бо він був вельми радий нашому владиці патріарху, надзвичайно його полюбив і казав:

“Вдячний богові, що удостоїв мене перед смертю побаченням з твоєю святістю”. Він багато розмовляв з ним про різні предмети, і все, про що просив його наш патріарх, він покірно виконав. Воно так, що господар Валахії кир Костянтин і вельможі волоські були у великому страху перед гетьманом, чекаючи, що він ненароком з’явиться у них зі своїм військом з причини катування, полону та іншого, вчиненого господарем Матвієм, коли військо його розбило козаків{28}, вони дуже просили нашого владику патріарха поклопотатися за них перед гетьманом і надіслати їм від нього листа, котрий заспокоїв би їх. Гетьман виконав його прохання і послав їм бажане. Також і новий господар Молдавії Стефан дуже його боявся з причини вбивства сина його Тимофія та інших мерзенних убивств, що їх молдавани вчинили над козаками. Він їх також простив і надіслав їм листа у відповідь на їхні листи до нього.

Потім гетьман розпитував нашого патріарха про багато речей. Затим ми піднесли йому дарунки на тацях, укритих за їхнім звичаєм хустками: уламок з каменю з кров’ю господа нашого Ісуса Христа зі святої Голгофи, дзбан із святим миром, коробку мускусного мила, духмяне мило, мило аллепське, коробку льодяників, ладан, фініки, абрикоси, коштовні, великий і малий, килими, рис, посудину з кавовими бобами, тобто з кавою, оскільки він полюбляє її, і касію.

Навпроти нього сидів його візир і верховні з його наближених: писар-канцлер і десятеро з його полковників. Усі вони, за їхнім звичаєм, з голеними бородами. Таке пояснення імені “козак”, тобто той, хто має голену бороду і пишається вусами, а значення імені “полковник” те саме, що паша чи емір.

Цей Хміль — муж похилого віку, але немало наділений дарунками щастя: щирий, спокійний, мовчазний, не цурається людей; всіма справами займається особисто, помірний у їжі, питві та одежі, наслідуючи спосіб життя великого з царів Василя Македонянина{29}, як про нього оповідає історія. Усякий, хто побачить його, подивиться на нього й мовить: “Так ось він, цей Хміль, чия слава та ім’я рознеслись по всьому світу”. Як нам переказували, у франкських землях складали у хвалу йому поеми та оди на його походи, війни з ворогами віри й завоювання. Нехай його зовнішність непоказна, але з ним бог, а це велика річ. Молдавський господар Василь був зросту високого, суворого, статечного вигляду, слово його виконувалось беззаперечно, він славився у всьому світі й володів великим іменем і скарбом, та все це не допомогло йому, і як у перший свій похід, так і вдруге і втретє і багато разів він повертав назад. Який контраст, Хмелю, між твоїм гучним іменем та діяннями і твоїм зовнішнім виглядом! Воістину бог з тобою, він, котрий поставив тебе, щоб визволити свій обраний народ від поневолення язи?кам, як у давнину Мойсей визволив ізраїльтян від гноблення фараона; той потопив єгиптян у Червоному морі, а ти знищив і вибив ляхів, котрі гірші за єгиптян, своїм гострим мечем. Хвала богу, який здійснив через тебе всі ці великі діла!

Якщо, траплялося, хто-небудь приходив до нього із скаргою під час столу чи звертався до нього з промовою, то він говорив завжди тихенько, щоб ніхто не чув: такий повсякчасний їхній звичай. Що стосується того, як він сидів за столом, то він сів нижче, а нашого владику патріарха посадив на першому місці, відповідно шані, котра йому личить на зібраннях; не так, як господарі Валахії та Молдавії, котрі самі займали перші місця, а архієрея садили нижче себе.

Затим подали до столу миски з горілкою, котру пили ковшами ще гарячою. Гетьманові поставили вищого ґатунку горілку у срібному келиху. Він спочатку пропонував пити нашому владиці патріарху, а потім сам пив і частував кожного з нас так, як ми стояли перед ним. Воззри на цю душу з праху земного! Хай продовжить бог її існування! У нього немає виночерпіїв, ані особливих людей для подавання йому страв і питва, як це водиться у царів і правителів. Потому були подані до столу розписані череп’яні тарелі із солоною рибою у вареному вигляді та з іншим у малій кількості. Не було ні срібних таць і келихів, ні срібних ложок, ні чогось подібного, хоча в кожного із слуг його є подекілька скринь, наповнених тацями, келихами, ложками і скарбами ляхів із срібла та золота. Але всім цим нехтують, перебуваючи в поході; коли ж бувають удома, на батьківщині, тоді інша річ.

Перед заходом сонця гетьман розпрощався з нашим владикою патріархом, провівши його за фортечну браму, і сів у свій екіпаж, запряжений одним лише конем. Не було царських карет, оздоблених коштовними тканинами і запряжених великим числом чудових коней, хоча у гетьмана таких тисячі. Він тут-таки поїхав під зливою, подаючись до свого війська. На ньому був білий дощовий плащ. Він під’їхав, надіславши нам грошей на дорогу з вибаченням, а також дав листа в усі підвладні йому міста для одержання харчів і питва, дармових коней та повозів і ще листи до царя московського і до воєводи Путивля. Ось що сталося.

Знай, що держава ляхів складалась з трьох частин: одна частина — та, котру відібрав у них і захопив гетьман Зіновій; вона має протяжність на місяць шляху в довжину і стільки ж у ширину, вся наповнена мешканцями, фортецями й укріпленнями, як гранат зернами; друга частина — та, що лишається у їхніх руках тепер; третя частина — середня, котру гетьман геть спустошив: спалив її міста і поселення, перебив там чоловіків, причому більша частина мешканців стала бранцями татар, і перетворили її на безлюдний степ, кордон між ним і ляхами на протязі кількох днів.

Знай, що у Хмеля тепер вісімнадцять полковників, тобто паш, з яких кожен править багатьма містами і фортецями з силою-силенною мешканців. Між ними є четверо-п’ятеро, з котрих кожен має під своєю владою сорок, п’ятдесят і шістдесят міст; війська, зобов’язаного службою у них 60, 50, 40 тисяч, найменший серед них має під своєю владою тридцять, сорок міст, а війська — 20, 30 тисяч. Ті, що нижчі від них чином, мають під владою кожен по двадцять міст і менше, а війська — по 20 тисяч і менше. Всі ці тисячі війська збираються у Хмеля під час походу, складаючи 500 тисяч. Вони досконало навчені знань різних військових хитрощів. Нині у гетьмана близько ста тисяч хоробрих молодих людей, вправних у верховій їзді та джигітуванні. Раніше ці війська були просто селяни, не володіли ніяким досвідом у війні, але поступово навчились. Згадані ж молоді люди всі навчалися з малих літ наїзництву, хоробрості, стрільбі з рушниць і метанню стріл. Завваж, що всі ці воїни не одержують платні, але сіють хліб, скільки забажають, потім жнуть його і забирають його по своїх домівках. Ніхто не бере з них ні десятини, ані чогось подібного: вони від усього цього звільнені, і в такому становищі перебувають усі піддані країни козаків: не відають ні податків, ні хараджу, ні десятини{30}. Але Хміль віддає на відкуп увесь митний збір з купців на кордонах своєї держави, а також доходи з меду, пива й горілки за сто тисяч динарів утримувачам митниць. Цього вистачає йому на витрати на цілий рік. Окрім того, він нічого не бере.

Ці відомості про Хмеля й козаків, котрі ми передали докладно, старанно і в точному викладі, після багатьох розпитувань та перевірки я зібрав з трудом і зусиллями, пересвідчуючись у їхній правдивості. Скільки ночей я просиджував над записуванням, не дбаючи про відпочинок!

Що ж до згаданої фортеці Богуслава, то вона дуже сильна, оточена двома стінами, одна всередині другої, і двома ровами. Вежі її численні, і з південного боку вона тягнеться краєм гори. Під нею тече вищезгадана річка, з якої стирчать величезні скелі. У фортеці є високі й пишні палаци, що належали ляхам, і поблизу них церква, яка теж їм належала. Наш владика патріарх дав дозвіл освятити її і правити в ній, бо козаки раніше руйнували всі церкви ляхів і зрівняли їх із землею, думаючи цим викоренити саму пам’ять про ляхів; з тієї ж причини вони кинули напризволяще їхні будівлі та їхні величні житла (немає справжньої ворожнечі, окрім ворожнечі релігійної), зробивши їх навіть місцем для нечистот.

Ми виїхали з Богуслава у четвер 22 червня. Шлях наш випадав посеред табору війська козаків і Хмеля. Вони були вже виступили усі в похід, але гетьман послав запросити до себе нашого владику патріарха, відклавши з цієї причини свій виступ. Ми в’їхали у середину війська. Ти міг би бачити тоді, читачу, як тисячі й сотні тисяч їх, намагаючись випередити один одного поспішали юрбами, щоби прикластися до десниці й хреста нашого владики патріарха, кидались на землю, так що коні екіпажу зупинились, і ми були цим незадоволені й прикро вражені з причини їхньої численності, та врешті доїхали до намету гетьмана Хмеля, маленького і непоказного. Він вийшов назустріч нашому владиці патріарху і зробив йому земний уклін. Тоді наш владика патріарх прочитав над ним молитву про війну і перемогу, закликаючи благословення боже на нього та його військо. Гетьман, підтримуючи патріарха під руку, увів до свого намету, де не було дорогих килимів, а проста доріжка. Він перед цим сидів за столом, на якому стояла страва, і обідав: перед ним не було нічого, крім таці з вареним кропом, проте водночас ми бачили, що служителі з його війська і ратники ловили для себе рибу в поблизьких ставках. Ти бач, яка стриманість! Потому він почастував нас горілкою, ми підвелися, і він вийшов з нашим патріархом, щоб знову провести його. Ми вирушили.

Ратники не мають наметів, але ставлять кругом себе дерева чи гілляччя на зразок шатра, покриваючи їх своїми плащами для захисту себе від дощу; вони задовольняються надзвичайно малим. Хай буде над ними благословення боже!

Цього дня (четвер, 22 червня) ми проїхали ще 4 великих милі низиною, вкритою високою густою травою, і ввечері прибули в село на ім’я Кагарлик. Колись воно мало укріплення, але воно зруйноване під час воєн. У п’ятницю ми виїхали звідси, проїхали через два великих села і, зробивши три милі, прибули у велике місто, назване Трипілля, бо воно складається з трьох містечок з укріпленнями. Перш ніж під’їдеш до нього, бачиш табір, утворений з трьох земляних пагорбів з дуже вузькими проходами, куди можна заходити не інакше як поодинці. Мешканці вийшли нас зустріти. Місто являє велику неприступну фортецю на вершині гори, з двома стінами і двома ровами. <…>

Поблизу церкви стоїть друга фортеця, дуже простора, гарна й вищою мірою сильна, всередині неї є царський палац, який уже зовнішнім виглядом своїм веселить душу того, хто дивиться, ще перше, ніж зайдеш до нього. Висока банеподібна надбудова палацу над брамою фортеці дуже гарна і велична; над нею друга надбудова з банею — втіха для очей глядача! — з вишуканою решіткою навколо; хто стоїть там, бачить на відстані одного дня шляху. Палац цей набагато кращий від споруд Калиновського.

Перед ним розташовані будинки ляхів і євреїв, їхні крамниці та красиві заїжджі двори, нині занедбані. <…>

Нам розповідали, що в одному місті… козаки побили 70 тисяч євреїв, оскільки невірні не задовольнялись пригнобленням їх, але творили насильство над їхніми дружинами й доньками. З цієї причини прогнівився бог на них і на ляхів, що дали їм владу.

Ми запитували єврея Які (Янакі, котрий знайшов притулок у Молдавії), що зробив Хміль з євреями у країні ляхів, і той відповідав, що він більше завдав їм зла і більше мордував їх, ніж у давнину Веспасіан. На це ми розсміялися.

Перед змальованою церквою, усередині другої фортеці, є благоліпна церква в ім’я св. Миколи.

Що стосується великої ріки Дніпра, то вона протікає поблизу цього міста, і тут на ній будуються судна, які ходять до Чорного моря.

Виїхавши з цього міста в суботу 24 червня, ми проїхали одну милю і прибули у друге велике поселення, яке називається Обухів, теж з високим укріпленням. У ньому дві церкви; в одній з них ми відстояли літургію свята Хрестителя; милувались ярмарком, тобто купівлею і продажем, котрі бувають щороку в це свято. Церкви — одна на честь Воскресіння, друга — св. Михайла. Виїхавши з міста, зробили ще милю і прибули у зруйноване укріплення з церквою в ім’я святителя Миколи. Проїхавши третю милю, прибули в друге поселення, на ім’я Хомока (?), поблизу якого протікає велика широка річка. На нашому шляху цього дня зустрічалися рясно соснові дерева. Загорожі садів та полів усі з верби, бо її дуже багато в цій країні, так само як і грецької верби; вона переплетена скрізь гіллям інших рослин, які правлять загорожами. Ми проїхали четверту милю, і зустрінуті сотником з 50 вершниками прибули до міста, названому Васильків, якому справді личить таке ім’я, бо воно велике і міцне й складає не одне, а три великих міста з цитаделями й укріпленнями, одне всередині іншого, на вершині неприступної гори. Але всі вони безлюдні, бо два роки тому з’явилась морова пошесть і винищила їхніх мешканців. Нас зустріли за містом священики і люди з корогвами, піднялися з нами до найвищого місця і привели нас до благоліпної церкви усередині третьої фортеці в ім’я св. Антонія і Феодосія Великих, двох святих країни козаків{31}, ці двоє святих були першими, хто ввів у них чернече, ангельське життя, а саме, влаштували келії і печери для пустельників, чернецтво і монастирі, і тому вони у них у великій пошані.

Церква ця гарна, висока; іконостас її дуже великий, на зразок іконостасів грецьких, але образ владичиці там, великий, пишний, вражає подивом розум; подібного ми й раніше не бачили і згодом ніколи не бачили. Богоматір так чудово намальована, що наче промовляє; риза її ніби темно-червоний блискучий оксамит, — ми ніколи не бачили такого витвору — тло темне, а складки світлі, ніби складки справжнього оксамиту. Що ж до убруса, який покриває її чоло й спадає донизу, то тобі здається, ніби він міниться і коливається. Її лик і вуста напрочуд чарівні: нам не вистачає тільки слова. Мир божий над ними! Господь, що сидить на її лоні, прекрасний вищою мірою: він ніби промовляє. Як уже згадано, я багато бачив образів, починаючи з грецьких країн до сих місць і звідси до Москви, але ніде не бачив схожого чи рівного цьому. Козацькі живописці запозичили красоти живопису облич і кольору вбрання від франкських і ляських живописців — малярів і тепер малюють православні образи, бувши навченими і майстерними. Вони володіють великою вправністю в зображенні людських облич з досконалою схожістю, як ми бачили це на портретах Феофана, патріарха ієрусалимського та інших.

Нас розмістили на подвір’ї, що належить монастирю Печер, тобто монастирю на честь Пречистої Богородиці поза Києвом. Ім’я його відоме в усьому світі, він — слава землі козаків, як ми побачили це згодом. Усе це місто разом із сотнею таких самих є здавна володінням згаданого монастиря. Нам розповідав пізніше архімандрит цього великого монастиря, що його угіддя складають тепер тридцять великих багатолюдних міст, про які ми згадували, і чотириста упорядкованих селищ, навіть у країні ляхів до сього часу, бо ці останні вельми шанують обитель і мають до неї велику віру. Через цей монастир сталося те, що спостигло ляхів від лихих діянь єзуїтів, чи то пак, єзидів, котрі намагались забрати його у православних, і він став причиною їхньої загибелі й остаточного занепаду.

У цьому місті Василькові є ще дві церкви: в ім’я входу господнього до Храму і св. Миколи. У вищезгаданій церкві ми відстояли службу, увечері напередодні 6-ї неділі після п’ятидесятниці{32}, а рано-вранці утреню і потім обідню, після чого вийшли до близького саду цієї церкви, де росте безліч вишень, слив, горіхових дерев і виноградної лози, якої ми не бачили від самої Молдавії, а також рута і європейський темно-червоний левкой.

У понеділок, уставши рано-вранці, ми проїхали п’ять великих миль. Згаданий сотник і його загін супроводжували нас із знаменами. Ми проїжджали дорогами важкими й вузькими і через великий ліс і наблизились до ставка й до млинів, які складають угіддя згаданого монастиря. Ще не доїхавши до цього місця, ми здалеку бачили блискучі бані монастиря і церкви св. Софії. Коли ми піднялися на схил гори, нашого владику патріарха зустрів ігумен цього монастиря, званий у них архімандритом, бо такий звичай щодо настоятелів монастирів у цій країні до Московії, що звуть не інакше як архімандритами. З ним був єпископ, який жив у монастирі, і ченці, Патріарха посадили у монастирський екіпаж, який мав вигляд царського, покритий позолотою, а всередині весь оббитий червоним оксамитом, і нас повезли у напрямку до монастиря. Ми їхали серед численних садів, де було видимо-невидимо горіхових і шовковичних дерев і багато виноградних лоз. У кожному садку знаходиться житло його володаря; всього близько 4–5 тисяч будинків з 4–5 тисячами садів, і всі вони складають володіння згаданого монастиря. Затим ми прибули до великого міста з муром, ровом{33} і великою кількістю садів і, заїхавши у царську широку вулицю, проїздили спершу повз монастир для черниць зі шляхетних сімей, потім під’їхали до величезної, високої кам’яної вежі, вибіленої вапном, — то була брама монастиря; над нею ніби нависає церква з багатьма округлими віконцями і високою рубчастою банею; вона на честь св. Тройці, бо всередині її є зображення трапези ангелів і Авраама.

Тут висадили з екіпажу нашого владику патріарха, з поваги до святого монастиря, бо коли навіть цар приїде, то сходить і звідси йде пішки. Тут міцна залізна брама і стоять воротарі. У супроводі тих, хто нас зустрічав, ми вступили у великий монастир Пречистої Богоматері, відомий їхньою мовою під назвою Печорський, що означає “монастир печер”, бо святі Антоній і Феодосій, які збудували його, раніше мешкали в печерах і підземеллях, що служили притулком затворникам і келіями пустельникам. Ліворуч від тих, хто входить у цю браму, стоїть вищезгадана церква Тройці, куди піднімаються високими сходами. На одних дверях її зображено Іоанна Милостивого, патріарха александрійського: він стоїть вдягнений у мантію, з клобуком на голові (який звичайно носить у цій країні патріарх; і ми возили з собою клобук, зроблений з чорного оксамиту, але наш владика відмовився надягати його, хоча в цьому не було нічого поганого і він був, можливо, найзручнішим головним убором), святого оточують жебраки, бідняки й хворі, яким він кидає гроші правою рукою, а в лівій тримає порожній гаманець. На других дверях зображення багатого і Лазаря: багатий сидить за столом, оточений друзями і пишно вбраними жінками; вони п’ють вино; Лазар стоїть біля дверей, просячи милостиню, його відштовхують і проганяють; він іде і сідає унизу навпроти них у воротах, і собаки зализують його рани; тут же ангел смерті з жахливим виглядом. Між цими двома дверима стоїть порожній усередині дерев’яний стовп, оббитий залізом, із замком, щоб кожен, хто входить, у кого серце жорстоке, на вигляд цих двох зображень кинув туди милостиню для бідних.

Звідси йде далі широка прекрасна дорога до того місця, де стоїть церква; праворуч та ліворуч численні, гарні й чистенькі келії ченців з чудовими скляними вікнами, які дають багато світла з усіх чотирьох боків і виходять на дорогу, у палісадники й сади, де розміщені келії. Кожна келія має три кімнати з трьома дверима, котрі міцно замикаються дивовижними залізними замками. Келії розмальовані і розписані фарбами і прикрашені всілякими картинами і чудовими зображеннями, обставлені столами і довгими лавами, печами, тобто вогнищами, з гарно розмальованими кахлями. Біля них прекрасні кімнати з поважаними, дорогоцінними книгами. Кожна келія оздоблена усякого роду убранням, ошатна, гарна, чепурна, так що радує душу тим, хто входить до неї, і додає життя своїм мешканцям. Із зовнішньої сторони біля келій чудові палісадники з квітами, оточені витонченими решітками.

Два роки тому в цьому монастирі було близько п’ятисот ченців, але під час згаданої пошесті з них померло до трьохсот і лишилося тепер двісті. <…>

Нас повели до трапезної, де розміщуються прекрасні й благополучні келії ігумена. Спочатку подали солодощі й варення, саме: варення із зелених солодких волоських горіхів, цілих, в обгортці, варення з вишень та інші сорти з багатьма прянощами, яких ми не бачили у своїй країні; ще подавали хліб на меду з прянощами й горілку. Потім це прибрали й подали обід, до якого входили пісні страви, бо це було в понеділок, коли вони не їдять рибу, так само як і по середах та п’ятницях. Подавали пісні страви з шафраном і багатьма прянощами усякого ґатунку й виду, печені з тіста у маслі млинці, сушені гриби тощо. Для пиття подавали спочатку мед, потім пиво, затим чудове червоне вино із власних виноградників.

Спершу ставили на стіл по кілька таць різних страв, потім відсували їх потроху й приносили інші; так продовжували робити до кінця, за звичаєм турків, а не молдаван і волохів, котрі залишають таці одна на одній до вечора. Кожну тацю, яку подавали, ставили спочатку перед нашим владикою патріархом і залишали, доки він не поїсть з неї трохи, потім її сунули далі по столу аж до кінця столу, де її знімали. Щоразу, як піднесуть йому тацю, подають її потім другому, так що він їв з таці першим, раніше за всіх, а присутні опісля. Прибравши страви, подали різноманітні фрукти, царську вишню солодку й кислу, солодкі грона, схожі на лисячий виноград, ніби корали, схожі на квітневе насіння, та інший сорт, подібний недозрілому винограду, на ймення ікрист, та інше.

У такому порядку й вигляді буває у них трапеза. Все приладдя: тарелі, келихи, ложки, що їх клали перед нами і в цьому монастирі, так, і в інших, завжди було із срібла.

Ми встали з-за столу й повернулись у своє приміщення.

Знай, що навколо цього монастиря є двадцять три церкви, де служать ченці; з них ті, котрі знаходяться серед садів, призначені для мирян. <…>

Що ж до келій архімандрита, то вони являють собою великий чудовий будинок. Келії його на горішньому поверсі мають високу баню; навкруг неї гарна решітка, яка виходить на велику ріку Дніпро, що тече нижче монастирських садів.

Нас водили до садів архімандрита, куди ми спустилися з його келій сходами. Заходять до саду дверима у вигляді високої арки з банею. З боків вона вся ніби решітка, сплетена з тоненьких гілок усередині й зовні і має один лікоть завтовшки. Всередині неї якась рослина із зеленими гілками й численним терням, схожа на жовтий жасмин або віти жасмину Хами; піднімаючись із землі, вона проникає в цей дивовижний витвір і наповнює решітку. Всяку гілочку, тільки-но вона виступить назовні з решітки, обрізають ножицями. З тієї ж рослини зроблено загорожі розсадників цього саду.

Ти бачиш, що його стовбури, виходячи із землі, бувають заввишки в лікоть, піднімаються над землею не більше як на два лікті і в своїй сукупності утворюють ніби широку стіну. Рослина дає плоди. Ми їх їли: вони схожі на незрілий виноград, зелені й солодкі. Його називають ікрист. Така вигадлива річ є справою рук садівників, котрі підрізають і вирощують цю рослину, роблячи її такою красивою. У цьому саду є абрикосові дерева і дуже багато шовковиць. Кажуть, ніби колишній митрополит козаків{34} розводив на них шовкопрядів і мав чудовий шовк. Є безліч великих горіхових дерев і ще більше виноградних лоз; вино з них темно-червоне; його розносять з цього монастиря по всіх церквах землі козаків.

Знай, що тут в усякому великому монастирі, у митрополита козаків й у всіх його єпископів є служилі люди з поважних сановників; з них кожен чином рівняється полковникові. Їх називають монастирськими слугами. Коли митрополит, чи єпископ, чи архімандрит монастиря їде у своєму екіпажі, вони скачуть попереду й позаду нього на чудових дорогих конях, в пишному вбранні і при повному коштовному озброєнні. Такий у них звичай.

Знай, що в усіх келіях: у митрополита, єпископа, архімандрита, у диякона чи ченця — є сила-силенна дорогої зброї, а саме: малі алжірські й черкеські рушниці, шаблі, пістолети, луки із стрілами тощо.

За воротами великої церкви дві дзвіниці, одна навпроти одної із західного боку. Вони дерев’яні, високі, чотирикутні. Одна з них дуже висока, і підйом на неї дорівнює сходженню на мінарет Іси в Дамаску. Вона велетенська і має багато комірчин усередині; нагору ведуть великі кручені сходи. Нагорі висять на дерев’яних брусах п’ять великих і малих дзвонів; там же прихований у комірчині великий залізний дзиґар, бій якого чутно на великій відстані. Він сповіщає кожну чверть години одним ударом у малий дзвін, коли мине година, він вдаряє чотири рази тихо, потім б’є певне число годин у великий дзвін. В той час, 24 червня, вони били до вечора 24 години, таким чином, день мав 17 ? годин, а ніч 6 ?. У них є зовні, на стіні дзвіниці, круг для сонячного годинника. Ще один дзиґар висить зовні кам’яної дзвіниці церкви Тройці, про яку ми згадували. Коли великий дзиґар увечері проб’є 24 години, цей вдаряє багато разів у залізну дошку із сильним боєм, щоб чули всі, хто перебуває поза монастирем, увійшли й замкнули браму. Інша дзвіниця, навпроти, нижча за першу. На ній висить величезний дзвін, подібного якому ми ще не бачили: він завбільшки з невелике шатро і важить близько 50 алеппських кинтарів. <…>

У середу перед святом апостолів приїхала ігуменя жіночого монастиря на честь вознесіння й запросила нашого владику патріарха бути присутнім у них на літургії. <…>

Черниці співали й читали молитви приємним наспівом і ніжними голосами, які краяли серце й викликали сльози: це був спів зворушливий, він брав за душу, набагато кращий за спів чоловіків. Ми були захоплені приємністю голосів і співу, особливо ж дівиць дорослих і маленьких. Усі вони вміють читати, знайомі з філософією, логікою і займаються творчістю. <…>

Поблизу великої церкви є чудесний, славнозвісний друкарський дім{35}, який служить для цієї країни. З нього виходять усі їхні церковні книги дивовижним друком різного виду й кольору, а також рисунки на великих аркушах, пам’ятники, образи святих, учені дослідження тощо. За звичаєм патріархів, ми надрукували в ньому багато дозвільних грамот з іменем нашого патріарха їхньою мовою червоними літерами і з зображенням св. ап. Петра. Грамоти були трьох родів: на цілий аркуш для вельмож, середні — для народу й маленькі — для жінок.

Цього дня Сильвестр, митрополит Києва{36} і всієї землі козаків, що є Мала Росія, прибув до нашого владики патріарха в екіпажі, оббитому червоним сукном. З ним було двоє єпископів та ігуменів. У всіх висіли на грудях золоті хрести на ланцюжках, і вони були зодягнені в свої повсякденні мантії. Його супроводжували зобов’язані до того служилі люди, попереду й позаду, на чудових конях, в дорогому вбранні і зброї. Коли вони привітали нашого владику патріарха, ми повісили йому на шию хреста за їхнім звичаєм. <…>

У монастирі наше перебування тривало з понеділка до суботи. Архімандрит посадив владику із собою до свого екіпажу, а служилі люди йшли попереду й позаду, поки ми не прибули до монастиря церкви Софії, яка є кафедрою митрополії Київської і всієї країни козаків і Малої Русі. Архімандрит попрощався з ним і повернувся до себе. Наш переїзд тривав з півгодини, бо відстань досить коротка.

Нас зустрів митрополит Сильвестр зі своїми єпископами та ігуменами. Ми зупинились у нього. На нас чекали, аби ми були присутні у них на літургії. В той час як ударяли у великий дзвін, ми вийшли подивитися на нього й побачили дещо гідне подиву. Він набагато більший за дзвін Печерського монастиря, у сім, вісім разів: мабуть, він буде як велике шатро. Залізний язик його важить близько 1? алеппського кинтару; дванадцять юнаків насилу могли його розгойдати, і без того, щоб хто-небудь не розгойдував його всередині, він не міг би дійти до країв дзвона з причини його широти. Коли вдаряли в нього, наші вуха були оглушені його сильним, громоподібним дзвоном: я говорив своєму супутникові голосно і він не чув. Міцна, висока, дерев’яна дзвіниця, більша за всі, які ми бачили, хиталась і тремтіла. Але звук дзвона монастиря Печерського розкішний і вищий, а звук цього дзвона м’якший і нижчий; очевидно, він із емесського сплаву. <…>

Знай, що древнє місто Київ було тут, і досі помітні сліди його воріт, земляних валів і ровів. Досі цілі в ньому великі ворота з кам’яною вежею, що їх називають Золотими{37}, бо вони були позолочені.

Останній раз вони горіли, коли напали на це місто татари й запалили його. Місто було чудове. Печерський монастир був поза його стінами, а ця церква св. Софії — посередині його разом з Михайлівським монастирем, що навпроти неї, баня якого вкрита позолотою, і навколо них обох було безліч благоліпних церков, оскільки це місто в древності було столицею царства тутешніх країн, як вони самі нам розповідали.

Коли засяяв промінь віри у Христа в дні згаданого царя Василя, за зчисленням, 651 рік тому, як це позначено на брамах тутешніх церков і монастирів, і Володимир, цар Русі, одружився із сестрою царя Василя, на ім’я Ольга{38}, після того як прибулі з нею митрополит і єпископи охрестили царя і всіх жителів його країни, котрі були величезним народом, як розповідають літописи, не належали ніякому закону і не сповідували ніякої віри, тоді цариця спорудила у них багато церков і монастирів, будівничими яких були майстри з Константинополя. З цієї причини всі написи зроблено грецькою мовою. В той час племена, які оточували область Київську, були язичники, невірні, а саме: ляхи, московити, татари та інші, і постійно воювали з царицею, але вона їх перемогла, доки через неї не засяяло на них світло віри в Христа, і вони увірували (за винятком татар). Митрополит Києва мав тоді під своєю духовною владою також країну московитів, але 60 років тому Ієремія Константинопольський, прибувши, зробив архієпископа московитів патріархом, щоб правити самостійно, ні від кого не залежачи, бо вся ця країна підпорядкована Константинопольському патріархові, і вони згадують ім’я його в певних випадках, говорячи: “З Константинополя засяяло до нас світло віри у Христа, звідти ми прийняли обряди”. Константинопольський патріарх завжди надсилає до них, тобто в країну козаків, екзарха, і вони дають йому милостиню. Він має точні свідчення про їхні монастирі, як нам розповідали.

Ми знайшли в архімандрита Печерського монастиря древні грамоти колишніх патріархів константинопольських, майже за 500 років, на пергаменті; зміст їхній у тому, що монастир незалежний. Ми знайшли також у нього грамоту покійного Феофана, патріарха Ієрусалимського, і пізнішу — теперішнього Паїсія. Була також написана для нього грамота їхньою мовою, до якої наш владика патріарх приклав свій підпис і печатку; зміст грамоти в тому, що архімандрит діє за законом, що монастир цей незалежний і т. ін.

Серед цих ігуменів є люди вчені: законознавці, оратори, які знають логіку і філософію і займаються глибокими питаннями. <…>

До нашого владики патріарха в цьому місті Києві, який ми змалюємо, з’явився священик, на якого покладено важливе завдання, грек родом, що живе в місті Парижі{39}, у Франції. Ми з великим задоволенням з ним зустрілись. Він у цей час прибув послом від цариці великого шведського народу{40}, діви, до гетьмана Хмеля. Вона ще раніше, давно відсилала до нього послів, крім цього, а що її країна межує з країною ляхів, то ці впізнали їх і схопили. Тоді вона послала цього священика в Константинополь, звідки він прибув у країну козаків до Хмеля з посланням від цариці до нього в похвалу його подвигів, уславлення його діянь і того, що він зробив її ворогам ляхам, бо як ми згадували раніше, вони завоювали багато з її міст і володінь. Вона писала йому: “Нехай буде тобі безсумнівно відомо, що я споряджу з прикордонних моїх областей 60 тисяч воїнів тобі в допомогу, щоб ти розбив моїх ворогів”.

Після того як той священик бачився з гетьманом, останній також відіслав з ним посла від себе з листом у відповідь їй. Тоді згаданий священик з послом Хмеля поїхав до московського царя також з листом до нього від неї, знову з тієї ж причини, що кордон її країни близький від кордону московитів і між нею і царем велика дружба. В її країні багато підданих з московитів.

Мимоволі мені доводиться сказати: “Хто ти, о Хмелю, взутий у личаки, як про тебе говорять твої вороги ляхи, що царі й цариці шлють до тебе послів і великі дарунки? Слава єдиному богові, котрий воздвиг тебе і покорив ворогів твоїх під ноги твої!” <…>

Повертаємося до того, на чому ми зупинились, — до відомостей про Київ. Церква Софія збудована за планом знаменитої константинопольської Софії: такі ж, як і в тої, арки, окружність і дах. Розуму людському важко осягнути її з причини різноманітності кольорів її мармуру і їх поєднань, симетричного розташування частин її будови, великого числа і висоти її колон, піднесеності її бань, її обшири, численності її портиків і притворів. То була св. Софія на ім’я і в дійсності, а ця на ім’я і на подобу.

Споруда її чотирикутна і все склепінчасте, з каменю, цегли і вапна всередині й зовні. Але з боку західного нартексу вона наполовину в руїнах. Розповідали, що татари у давні часи її зруйнували і спалили і вона лишалася зруйнованою близько ста років притулком для худоби і в’ючних тварин. Потім вона була відбудована, але її зруйнували уніати, тобто російські послідовники папи: вони виламали всі плити її підлоги і мозаїку і розмістили у своїх церквах. Нам розповідали, що церква з усіма своїми притворами і галереями вгорі і внизу була прикрашена мозаїкою. Кажуть, у ній було сімдесят вівтарів угорі і внизу. Коли її зруйнували згадані ляхи, вона лишалася в руїнах близько 70 років, доки не з’явився вічної пам’яті Петро, на прізвисько Могила, брат Мойсея, господаря Молдавії. Зробившись митрополитом Русі, він постарався по змозі реставрувати її і надати їй нинішній вигляд. Бог нехай помилує його! <…>

Стіна і рови фортеці проходять біля цього монастиря і воріт св. Софії. Її щойно відбудував богохранимий цар Олексій. Вона зміцнена дерев’яними стінами, ровами й міцними вежами. Московити володіють ясним розумом, як і франки, бо вони винайшли таке пристосування для укріплення цієї фортеці, яких ми не бачили у їхній країні. Вони поставили навкруги рову колоди схожі на довгі осі водяного колеса, дуже великі, і переплели їх жердинами, загостреними на зразок кинджалів і списів, які стирчать з чотирьох боків осі у вигляді хреста, як коловороти наших криниць. Колоди ці покладено в два яруси, бувши протягнуті над землею на висоті близько півтора зросту. Якщо супротивник нападе, то не знайде шляху ні по землі, ні згори, і якщо повисне на верхніх колодах, то від цього загине, бо впаде на загострені нижні кілки, які устромляться в його тіло і члени, і могила стане його оселею. Мости при брамах цього міста і фортеці піднімаються на ланцюгах.

Уся земля навколо них має підземні ходи, наповнені великою кількістю пороху. На кожній брамі висить великий дзвін: коли хто-небудь трапиться, то в нього калатають, щоб сповістити всіх, хто перебуває у фортеці. Те ж саме в усіх фортецях московитів. У цій фортеці багато гармат, одні над одними вгорі і внизу. У ній двоє воєвод, уповноважених від царя. У них 60 тисяч війська, з якого одна частина стоїть під рушницею вдень, а друга вночі.

Древній Київ доходить до цього місця. Коли його підкорили вороги, то з плином часу він зруйнувався, і його перенесли в долину на низину на березі великої ріки Дніпра. Шлях до нього такий: ти входиш в одні ворота фортеці і виходиш через інші, потім з трудом з’їжджаєш у місто крутим і вузьким схилом, де дорога досить важка і дає місце тільки одному коню з екіпажем. Фортеця ж, тепер знову відбудована, стоїть на горі, звідки видно все місто, яке розкинулося внизу біля її підніжжя. <…>

У вівторок 3 липня ми розпрощалися з митрополитом і з’їхали в місто Київ, після того як митрополит раніше послав звістку туди і нам приготували велике приміщення. За звичаєм, він послав перед нами своїх людей, вельмож і сановників, на конях і озброєних. Коли ми спустилися в місто, нас зустріли його численні священики і диякони в облаченнях, з корогвами і свічками. Нас увели до благоліпної кам’яної церкви, що посеред ринку, з п’ятьма банями, хрестоподібно розташованими, в ім’я Пречистої Богородиці{41}. Потім вони рушили попереду нас у просторе житло, де ми розмістилися.

У цьому місті Києві вельможі також носять в руках різноманітні товсті ціпки, бамбукові та інші. У місті багато людей знатних, поважаних панів та багачів. Нам привозили мед і пиво у великих бочках на возах. Горілки багато. Хліб привозили возами, а рибу кінтарами з причини великої кількості всього цього у них. Риба дешева і багато її, на диво, всяких ґатунків і видів, бо велика ріка Дніпро, як ми згадували тече поблизу них, і нею ходить багато кораблів.

Що ж до вигляду суден, які плавають цією рікою, то вони величезні, бо ми виміряли у довжину, від одного кінця до іншого, один шмат дерева у 150 п’ядей. На цій річці багато суден завдовжки в 10 ліктів, видовбаних з одного великого шматка; ними їздять до Чорного моря, як ми сказали вище.

Будинки в цьому місті чудові, високі і збудовані з колод, виструганих ізсередини і ззовні. При кожному домі, як при палацах, є великий сад з усіма плодовими деревами, які тільки у них ростуть: видимо-невидимо великих тутових дерев привозних з породи аль хаззаз, з білим і червоним листям; але їхніми ягодами нехтують; є також великі горіхові дерева; дуже багато в цих садах виноградних доз. Серед своїх чудесних грядок з огірками вони сіють дуже багато крокусів, рути й гвоздики різних кольорів.

Купці привозять сюди оливкову олію, мигдаль, оливки, рис, родзинки, смокви, тютюн, червоний сап’ян, шафран, прянощі, персидські матерії і бавовняні тканини — у великій кількості з турецьких земель, на відстань 40 днів шляху. Але все це дуже дорого. Жінки продають на гарних базарах і в чудових крамницях усе необхідне з матерії, соболів та ін.; вони причепурені, зайняті своєю справою, і ніхто не кидає на них нахабних поглядів.

Нам розповідали, що в цій країні козаків, коли захоплять у перелюбстві чоловіка чи жінку, негайно збираються на них, роздягають і ставлять мішенню для рушниць. Такий у них закон, якого ніхто не може уникнути.

У цьому місті між козацькими живописцями є багато вправних майстрів, котрі володіють великою винахідливістю розуму у зображенні людей, якими вони є, також у зображенні всіх страстей господніх з їхніми подробицями, як про це буде мовлено.

Скільки зітхань і скорботи, скільки стогону в серцях ляхів, вельмож і простолюдинів, про цей Київ, бо він був престольним містом їхнього монарха і великою столицею, було все зайняте оселями їхніх вельмож. Усі ці прекрасні палаци, чудові будинки і сади належали їм і багатим євреям. <…>

У цих двох церквах міста і на його околицях було кілька тисяч єзуїтів, точніше, єзидських священиків. Коли з’явився на цій землі Хміль і, обходячи у всіх напрямках країну, бив з них усіх, хто траплявся йому до рук, то ті, хто лишився живим, тікали сюди, кажучи: “Нам немає порятунку, окрім як тут”, бо це місто представляє обложникам труднощі і для стоянки, і для пересування і оточене фортецями й горами. Та Хміль і козаки проникли до них, зв’язали їх мотузками, якими вони були оперезані, і покидали в ріку Дніпро, щоб потопити, піддавши їх спершу великим тортурам; тіла їхні були з’їдені псами.

Єзуїти не задовольнялись тим, що вже мали ляхи, проте хотіли знищити увесь рід козаків, забрати Печерський монастир і Софію і обернути їх на свої церкви. Тоді Хміль возревнував, подібно пророкові Іллі, помстився їм, визволивши обраний народ божий з рук невірних і мерзенних людей, у яких багато голів, та немає глави, і врятував його від гноблення безбожними євреями і від влади лихих вірмен-єретиків. О невірні! О вороги істинної віри! Ви становите ворогів віри панами над християнами, правителями над обраними, божественним народом православним, щоби, пригнічуючи їх, силоміць навернути в свою віру, щоби поневолити їх і, терзаючи через їхніх ворогів, примусити прийняти вашу релігію. Чому ви не проповідуєте безбожним євреям і не хрестите їх у свою віру, щоб навернути їх на істинну путь і зробити їх християнами шляхом проповіді та вчення. Вірмен-єретиків ви приймаєте до себе у спілку. Ви примушуєте козаків, котрі християни, до молитви з вами у ваших церквах. Але апостоли у древності проповідували лише народам заблуканим і невірним та ізраїльтянам; ви ж чинили тоді всупереч проповіді святих апостолів і дали ворогам божим, єретикам вивищитись над православними, так що господь возревнував за них і винищив багато тисяч з вас, давши силу кожному з них примусити тікати, сотні вас, а сотням — тисячі, а вас, зарозумілих, піддав презирству і знищенню, як обіцяв устами древніх своїх пророків. Він визволив їх від рабства, і вони стали кращими, обраними синами. Через своє терпіння вони наостанку зробилися спадкоємцями його царствія; вас же він зробив наживою їхніх мечів, а в майбутньому житті народом заблуканих і лихих згідно з тим, як він обіцяв, що буде противитися погордливим і дарує свою благодать покірливим, лихі ж будуть клевретами проклятого сатани. <…>

Ми виїхали з міста Києва у понеділок і прибули на береги славнозвісного Дніпра біля самої околиці міста. Ми переїхали його на великому судні разом зі своїми екіпажами й кіньми, пливучи по ньому близько двох годин, доки не вийшли на землю на другому березі, бо він більший за Дунай. При цьому ми милувалися праворуч від себе монастирями й церквами, що на вершині гори, саме монастирі: Михайла, Миколи, Печерський з церквами, які його оточують, монастир, збудований тут молдавським господарем Василем, а також келії пустельників у печерах, що йшли одна за одною. Потім ми проїхали і дві великі милі вузькими дорогами, щедрими водами й пісками, і величезним лісом, де ростуть лише сосни, схожі на кипариси, які вражають розум. Увечері ми прибули в невеличке містечко, назване Бровари. В ньому гарна церква в ім’я Петра і Павла і є подвір’я, населене ченцями, належить воно Печерському монастирю, як його угіддя. Ми вирушили звідси у вівторок, проїхали дві великі милі й прибули до міста з укріпленням, палацом і двома ровами з протічною водою. Воно зветься Гоголів. У ньому дві церкви: одна — в ім’я Преображення, друга — різдва богородиці. Є також церква для ляхів, ще недобудована; наш владика патріарх наказав мешканцям освятити її, добудувати й провадити у ній службу, назвавши її в ім’я св. Георгія. Виїхавши звідси, ми зробили ще одну милю і прибули в поселення з церквою, на ім’я Русанів; поблизу нього величезне озеро і дуже великі млини та сукновальні. Проїхали ще півмилі і прибули у невелике селище з красивою фортецею на ім’я Ядлівка. <…>

Потім… прибули увечері у велике впорядковане місто Прилуки, з великим укріпленням. Цитадель усередині його дивовижна за своєю висотою, укріпленням, вежами та гарматами, за своїм облицюванням і глибиною рову з протічною водою. Вона має на південному боці прихований резервуар, куди збирається для неї вода з величезного озера та річок. До цитаделі ведуть потаємні підземні ходи. Всередині її величний і дуже високий палац, угорі і внизу дивовижний за обширом, висотою, громаддям колод і відполірованих у середині й зовні дощок, щільно підігнаних одна до одної, за величезними високими печами, які перевищують кипариси. Палац недобудований. Дату його написано на горі його горбоподібного даху, схожого на такі ж дахи будов Ханаана і області Маарри за різьбленими оздобами і обладнанням; ця дата, написана по-грецьки, є 1647 рік; отже, палац існує сім років з того часу, як його завоювали козаки, через рік після своєї появи, бо тепер 1654 рік від різдва Христового. Цей палац належав четвертому правителеві ляхів, на ім’я Вишневецький. <…> Його влада простягалась від ріки Дніпра до ріки Путивлю, кордону Московії. У нього було під рукою 60 тисяч відбірних ратників з молдаван, греків, арнаутів, німців та багатьох інших народів. Татари прозвали його кучук-шайтан, тобто маленький диявол, тому що він багато разів зненацька нападав на їхню країну, палив і розоряв, бо кордон його області близький від татарського. Коли з’явився Хміль і завоював землі по той бік Дніпра до Києва, цей правитель посилав до нього, намагаючись його обдурити, і виказував йому дружбу, тим часом як підступництво ховалось у засідці його серця. Його наміром було, коли Хміль вступить з військом у країну ляхів і заглибиться у неї, рушити за ним зі своїм військом і таким чином його захопити з обох боків. Та Хміль, володар неабиякого розуму, це зрозумів і послав до нього сказати: “Якщо ти бажаєш миру, встань, очисти свою країну і віддай мені її без війни, бо я не залишу тебе ворогом позаду себе”. Тоді виникла війна, і правитель послав своє численне військо назустріч Хмелеві. Старець Хміль рушив на нього з тисячами своїх ратників і всіх знищив мечем. Правителя сповістили про це, та ніхто не йняв віри звістці. Він сидів і пиячив усередині фортеці у своєму палаці із сорока наближеними, як раптом замайоріли знамена козаків. Тоді він опам’ятався, протверезів від оп’яніння, скочив на коня і тікав зі своєю пихою, скинувши з себе царський одяг і надівши простий; проте кінь викинув його із сідла, він упав і скрутив собі в’язи{42}, козаки наздогнали його і, відрубавши йому голову, принесли в подарунок Хмелеві, котрий насадив її на довгу палю і поставив на верхівці його високого палацу. Будівництво палацу так і лишилося незакінченим, бо за прислів’ям він з’їв його голову; тепер він занедбаний, служить місцем для нечистот, свиней і собак. Слідом за Вишневецьким тікав і послідовник його, в той час коли козаки вже оточили місто. Він спустився крізь потаємні двері, рушаючи до озера через міст. Помітивши його, козаки погналися за ним. Він мав при собі сакви із золотом та сріблом, і, коли вони його наздогнали, він одрізав сакви в надії, що вони почнуть збирати розсипані гроші і він устигне втекти, та козаки й гроші підібрали, і його наздогнали на своїх конях. Зі страху він заїхав конем у озеро, але вони захопили його з води списами, відрубали йому голову і, піднявши її на палі, поставили поряд з головою його начальника.

У цьому місті було багато євреїв і ляхів, котрим не пощастило втекти; ті серед них, що охрестилися, обрали добру долю, а хто відмовився, тих побили й відіслали у лоно Сатанаїла.

Повертаємося. З південного боку цієї фортеці лежить озеро, величезне наче море, у яке впадає багато річок. Тут багато росте білого та жовтого махрового латаття. На озері довгий міст з великою кількість млинів; на початку його приховане водоймище фортеці. Поблизу стоїть дерев’яний дім, що служить лазнею для загального користування. Перед ним є жолоб з довгої колоди, над яким стоїть чоловік і накачує до нього воду з ріки хитромудрим знаряддям для наповнення мідного казана, де вона гріється. Чоловіки й жінки миються в лазні разом без фартухів, але кожен з них бере зв’язане докупи гілля дерева і цією так званою мітлою вони приховують свою наготу, за їхнім звичаєм. О диво! В момент виходу з бані вони занурювались і плавали у холодній річці, що тече перед лазнею. <…>

Ми залишили це місто в понеділок уранці 17 липня і, зробивши півтори милі, проїхали через велике селище на ім’я Вільшана з плодовими садами та палісадниками, з проточним озером на зразок річки. Проїхавши ще одну милю, натрапили на інше квітуче селище з великим озером. Зробили ще одну милю і прибули до невеликого міста з маленьким гарним укріпленням і з дуже великим озером, названого Іванниця; в ньому вишукана церква в ім’я св. Георгія. Усі місцеві жителі на той час від краю до краю були зайняті жнивами. Ми піднялися звідси у вівторок вранці. Зробивши ще дві з половиною милі, проїхали через велике селище із садами на ім’я Кропивна; у ньому церква на честь Пречистої богородиці. Коли ми проїхали ще милю, нас зустрів сотник із знаменом і великим числом воїнів. Вони їхали попереду нас ще дві милі численними закрутами, горами й долинами, вузькими і важкими дорогами, через греблі, мости й застави. Скільки разів доводилося нам у цій країні козаків ламати застави на шляхах і дерев’яні засуви з причини великої широти наших екіпажів! Ми подовгу простоювали на мостах, які досить вузенькі, бо тутешні візки малі.

Місто, звідкіля прибув сотник, було дуже близько ліворуч від нас, але перед ним лежало велике, довге, широке озеро, все багнисте; тому дорога робила багато поворотів, милі у дві чи навіть більше. Потім нас привезли до міста під назвою Красне, з великим укріпленням і цитаделлю, що височить на схилі гори, більшої за ту, на вершині якої розташовано місто. <…>

Знай, що по всій країні козаків у кожному місті і в кожному селі збудовані для їхніх бідних та сиріт будинки, у кінці мостів чи в самому місті, що служать їм притулком; зовні на них безліч образів. Хто до них заходить, дає їм милостиню — не так, як у нашій країні молдаван і волохів, де вони ходять по церквах і з причини своєї численності заважають людям молитися, бо в цій країні козаків бідних настільки багато, що один усевишній бог знає їх; це здебільшого осиротілі діти, голі, при погляді на яких розривається найжорстокіше серце. Щоразу, як ми підходили до них, вони збиралися навколо нас тисячами за милостинею. Наш владика патріарх співчував їм. Нас дивувало, що вони перебувають у такому стані, живучи в дні Хмеля, коли панує правосуддя і справедливість: яким же було їхнє становище за часів ляхів, котрі брали з кожної душі по 10 грошей щомісяця!

А тепер і чужоземці надають їм допомогу — хай буде благословенний бог!

Знай, що місто Корибутів — остання межа землі козаків, а за ним немає населення: лише покинуті землі, руїни та необроблені поля. Звідси до Путивля шість великих миль. <…>.

Рано-вранці у четвер 20 липня, у свято пророка Іллі, рівно через два роки після нашого від’їзду з Алеппо, ми піднялися і проїхали п’ять миль безлюдними степами і просторими лісами, позбавленими води. Місто Путивль показувалось ясно здалеку.

Ми перетнули кордон землі козаків і прибули на берег глибокої ріки, названої Сейм, котра складає рубіж землі московської. <…>

Переклад з російської[3]

Коментарі — Я. Д. ІСАЄВИЧ

ПРИГОДИ

Януш Пшимановський ВСІ І НІХТО Повість

Полк живе довше, ніж людина. То тільки солдати падають, як осіннє листя. Часом завірюха одним подувом обламає взводну парость, а то й ротна гілка надломиться, а полк стоїть, як окоренок. Пошрамований артилерійськими громами, обпалений полум’ям війни, а тримається.

Полягли славні хлопці над Віслою, захлинулися в болотах Валу Поморського, потонули в гіркій воді Колобжегу, попливли за течією Одри до моря. Здавалося, загиблі під Берліном будуть останніми, — хто пережив перший тиждень травня, той раніше посивіє, ніж помре. Але не так сталося, як гадалося. Відтоді вже рік минув, а полк і досі на ніч не роззувався, бойовими набоями його постачали краще, ніж хлібом, викреслюючи фіолетовим чорнилом полеглих із списків особового складу.

До старої пісеньки тоді нові слова доточилися:

Допоки хліба не колосяться спілі,

брат зброю ладнає, щоб стрелити в брата,

довкола лиш пустка й хати погорілі, -

невтомній піхоті не час спочивати.

Співали всі — і ті, хто ще й тижня не прослужив, і ті, хто вже сім літ не знімав військових мундирів. Співали голосно, а самі собі думали тихенько, що час би вже й відпочити, землю орати та діток плодити. Тим часом усе складалося навпаки — люди не бігли стрімголов з відрами на пожежу, а, забачивши під рідною стріхою вогонь, утікали якнайдалі; гайвороння гуком не сполохаєш, бо воно зліталося туди, де чути було рушничні постріли.

Тієї весни скиба лягала за плугом червоно. Кожен бачив — то від мишви, що розплодилась як ніколи, однак було моторошно — здавалося, земля просякла кров’ю, й досить грудку стиснути в кулаці, як кров проступить між пальцями.

Може, по великих містах було інакше, може, по інших краях спокійніше, але там, де полкові наказано було нести службу, люди й досі падали, немов те листя. Дощок було менше, ніж загиблих. Траплялося, товариша споряджали до вічного сну не в труні, а в плащ-накидці, й за подушку слугував камінь. Однак пробуджувалася вже надія, що все незабаром скінчиться, бо дедалі більшало новобранців, сірі батальйони зазеленіли від новеньких, щойно з-під голки, мундирів.

Дуб не скидає старого листу цілу зиму, аж до останніх, напровесні, морозів, і лише тоді пускає його за вітром.

Чи не так і полк?

Хтозна. Не було нагоди пересвідчитися. Лише коли пішли чутки, наче шестеро із старої гвардії йде на цивільну службу, а не до землі сирої, то кожен убачив у тому добрий знак. А хто мав змогу, ішов до штабу подивитися, як виглядатиме така подія.

На старому панському вигоні, витолоченому й роз’їждженому військом, марширувала рота новобранців. Паски ще не встигли потемніти від дощу, свіжо ясніли приклади карабінів, безпорадно стирчали ріжки щойно виданих кашкетів, невміло надітих на бриті голови. В їхніх очах ще чаївся новобранський перестрах, аби не проґавити якоїсь команди. Співаючи, хлопці роззявляли роти, як від гарячої картоплі:

Цариця полів — найперша в бою,

Боронить піхота вітчизну свою!

Честь піхотинця високо нести

готуйся, солдате, щоб контру змести.

А що ближче підходила рота, то голосніше лунав спів, і шереги четвірок були стрункі, мов на параді. Рота певний час марширувала на місці, завзято виспівуючи одні й ті ж куплети, згодом зовсім зупинилась. Замикаючі, відступивши на півкроку, відслонили оту шістку, яка першою із “стариків” мала йти “на цивільну”.

На правому фланзі стояв Шеф. На його погонах блищали зроблені зі срібних есесівських позументів нашивки старшого сержанта. Старий, запраний мундир застебнутий аж під шию. З-під одягненого трохи набакир кашкета, в який був вставлений пругкий дріт, біліло пасмо волосся. Виблискували на сонці рівно пришпилені відзнаки: ще довоєнний Хрест Незалежності, Хрест Хоробрих з потрійним окуттям, золота й срібна медалі “Заслуженим на полі слави” і нарешті — радянський орден Слави.

Другим стояв капрал Корба, чорноволосий як циган; козирок його кашкета геть засмальцювався в тому місці, до якого доторкаються, віддаючи честь. Із-під коміра виглядав краєчок хустини, яку Корба носив на шиї взимку й улітку, казали, навіть на ніч не знімав. Від ґудзика до кишені на грудях золотів товстий ланцюжок годинника. Довгостволий маузер у дерев’яній кобурі, теж трофейний, звисав аж до колін на по-матроськи довгій портупеї.

Далі стояли Цабе й Соб, різні, мов тичка й помідор, але нерозлучні, схожі своєю селянською покірністю долі. Тільки вони прийшли сюди з рюкзаками, й то, мабуть, нелегкими, бо ремені аж пов’їдалися в плечі. За спиною кожного був карабін, а важкі торби по боках — ущерть напхані гранатами. Обидва дістали за Колобжег бронзові медалі “Заслуженим на полі слави”, які вийняли з коробочок і начепили на мундири з нагоди прощальної врочистості.

Передостаннім стояв Граф, наймолодший у полку, йому ще й вісімнадцяти не минуло. Його обличчя, ніжне мов у дівчини, було задумливим і сумним. Він стояв струнко, трохи роззявивши рот, ніби хотів поскаржитись. Свій автомат, що висів у нього через груди, він стискав так міцно, що аж побіліли пальці.

Ну а обличчя сержанта Суворого було, як завжди, непроникне. Автомат із складним прикладом, вичищений і доглянутий, як лялечка, теж звисав у нього через груди, але руки — величезні лапища, в які пов’їдалося рушничне масло, — лежали на зброї спокійно й легко, ніби спочивали од трудів ратних. Над лівою кишенею на вилинялій стрічці висів Хрест Хоробрих — нагорода ще за Леніно. На коліна й лікті мундира він сам понашивав брезентові латки для міцності. З-поміж усіх лише він усміхався спокійно, проте слід було мати на увазі, що усміх той, якщо дивитись у профіль справа, здавався веселим, а зліва — дещо загадковим, бо шрам, що розтинав його брову та щоку, стягав шкіру, й око примружувалося чи то хитро, чи то глузливо.

Усі шестеро вишикувалися перед капітаном, який зачитував наказ.

— Поіменовані вище відбувають до штабу дивізії, здають зброю, як непотрібну їм надалі, іншу військову амуніцію, а тоді отримують цивільні документи…

На якусь хвилю запала тиша, наш капітан, який командував розвідкою ще за Бугом, почувався ніяково, без звичайної рішучості, хотів був щось іще сказати, але стримався й, склавши папірець з наказом учетверо, сунув його в кишеню.

— Вільно… Розійдись!

Стрій зламався, ніхто ще не міг збагнути, як то воно буде тепер, коли капітан уже не їхній командир. Так довго були гуртом, не раз чули, як смерть видзвонює косою, тож тепер усім стислося серце, бо то вже був кінець, бо вже ніхто більше ніколи…

В ту мить хтось біля штабу почав насвистувати мелодію пісні про піхоту. Пісні, в якій ішлося про те, що хай там дощ чи сніг, пісок чи болото, а тебе завжди кличе сигнал тривоги. Слів, звичайно, не було, але всі розуміли, що це насвистування — для отих шістьох. Своєрідний гімн полкової розвідки.

Всі з полегшенням сприйняли слова каштана, котрі сполошили задуму, перервали мелодію:

— Ну, їдьте. Спокійніше буде на серці, коли не бачитиму вас.

Капрал Корба роблено засміявся, вийняв з кишені трофейний годинник — старомодну цибулину на золотому ланцюжку — й подивився, котра година.

— Невже ми справді цивільні? — спитав він, розстібаючи кітель, і поправив на шиї ту барвисту шовкову хустину, невідомо де доп’яту, мабуть, ще на Празі.[4] — І козиряти не треба…

— Хіба що добровільно, громадяни, — відповів, усміхаючись, капітан…

— Нічого? — підходячи ближче, запитав капітана Граф.

— Нічого. Але в списку загиблих теж немає.

— Третій тиждень… — сумовито промовив хлопець.

— Сам кажеш — сестра не любить писати, а мати, може, захворіла. Як утікали, то ні паперу, ні олівчика… — пробував утішити його Суворий.

— Ваші наміри без змін? — звернувся капітан до тих двох з рюкзаками, що й досі нерухомо чекали команди, якої вже не мало бути.

— Без змін, — потвердив курдупель Соб, задираючи підборіддя й намагаючись утягти живіт по команді “струнко”.

— Нам аби разом, звичайно, — почав пояснювати довготелесий Цабе, схиляючись над командиром. — Та Дві хатки муровані, та млиночок такий-сякий, бо дітям хліба настачити нелегко.

— Жінок ще не маєте, а вже про дітей…

— Будуть, — запевнив Соб, випинаючи шию.

Хотів був козирнути, але Цабе притримав його за руку, і вони один за одним, уже по-цивільному, по-селянськи вклонилися.

— Я звелів покласти в кузов ящик з-під набоїв, — звернувся командир до Шефа. — Там кілька бляшанок консервів, трохи сала, самогон. Одразу за перевалом, у містечку, передайте. Вже не в службу, а в дружбу. Номера будинку не пам’ятаю, але там кожен знає.

— Догодила якась? — поцікавився Шеф.

— Зовсім інша річ. Поручика Зелінського знали? Він з партизанів. Прибув до дивізії наприкінці сорок четвертого. Дістав легке поранення в Колобжегу, а важке в Берліні. Мусили б чути: Зелінський…

— Не чув. Але передам, — перервав розмову Шеф, кинувши погляд на полуторку, що стояла неподалік.

— Мало не забув — коли питатимете, то не Зелінського, а Березу. Прізвисько таке.

— Слухаю, громадянине капітан.

Коло автомобіля метушилися, ладнались у дорогу. Соб і Цабе розгойдали напхом напханий брезентовий мішок і — гей-гоп! — кинули його через борт, аж загуркотіло.

— Тепер уже без команд… — Капітан знов усміхнувся й зробив такий рух, ніби поривавсь обняти старшого сержанта. Шефа налякала така непередбачена військовим статутом вільність. Він відступив на півкроку, й вийшло так, що вони навіть не потисли один одному руки.

— Так точно, ясно, що тепер уже все буде без команд… — пробурмотів він собі під ніс і подався до грузовика.

Вагався, як тепер усе буде. Хто, наприклад, подасть, команду від’їжджати, адже командувати нікому… Граф, якого Корба посадив у кабіну, хотів був поступитися місцем, але капрал заперечливо махнув рукою.

— Сиди, як тобі зручно, — так і напрошувався на конфлікт Корба. — Навіщо мені з якимось унтером теревенити, коли я можу порозмовляти з інтелігентним чоловіком, який не військовий статут, а вірші напам’ять читатиме чи фільм переповість, щоб не нудно було в дорозі.

Слухаючи цю балаканину, Шеф одшпилив з грудей свої відзнаки, загорнув їх у шматину і сховав у торбинку, а торбинку — до кишені. Не мовлячи й слова, заліз у кузов.

Корбу, в якому нуртувало бажання над кимось познущатися, розгнівала сержантова покірливість. Оскільки Цабе стояв найближче, він зігнав злість на ньому:

— А ти, здоровило, чого балухи витріщив? Бери ручку й крути!

Поки демобілізовані ладналися в дорогу й пробували завести мотор полуторки, капітан стояв і дивився. Не почув і не помітив поручика із штабної канцелярії, коли той підійшов збоку, віддав честь і щось проказав.

Полуторка врешті завелась, вистрілила з вихлопної труби чорні клуби диму, і це збудило капітана від спогадів.

— Люди зі скаргами не приходитимуть, молодих легше буде дисципліни навчати, — вів далі поручик, — а то дивилися на тих розбишак, брали з них поганий приклад…

Капітан нетерплячим порухом перервав його слова й доти вдивлявся в полуторку, аж поки зникла за деревами. І знову стало чути пісню роти, яка поверталась із стройових занять — та сама мелодія, але зовсім інші слова, бо новобранці співали вже не по команді, а від душі:

Анельцю, як довго мені ти листів не писала,

Анельцю, ти вірність свою зберегти обіцяла.

Анельцю, у серці моєму надія остання -

твоя врода, як ружа, твоє вічне кохання.

— Дозори треба було на полонину вислати, якщо хочемо спокійно ніч переспати, — сказав каштан.

— Нездорова місцевість. — Поручик скривився. — Необстріляних пошлеш, то їх переб’ють.

Кого б це послати?..

— От тобі маєш. Пометикуй… Отих розбишак позбулися, то нікого здатного для патрулювання не залишилось? — зігнавши злість на молодшому за званням, капітан рушив до будинку, де квартирував.

Тим часом і ті, що зібралися коло штабу, теж почали розходитись.

Путівець був геть роз’їжджений військом, машину кидало, як у пропасниці. Мусили чимдуж триматися, щоб не вилетіти за борт.

Корба поспішав, щосили тиснув на педалі, інакше загруз би по самі ступиці. Пригальмував лише перед містком — дивізійні сапери поміняли спалені балки на свіжі, ледь окоровані слизькі кругляки. Зовсім не закріплені, вони роз’їжджалися під колесами.

За містком наганяв страху закіптюжений кістяк “студебекера”. Під ним вибухнула бандитська міна, не дуже сильна, бо саморобна, але її вистачило, аби підірвати й підпалити машину.

По той бік річки грязюка була така сама, але вибоїни менші, видно, постаралися сапери. Капрал знову натискував на педалі і, де дорога була важча, бензину не шкодував.

У задньому кутку кузова кидало найдужче, але й вільного місця було найбільше, отож Цабе та Соб поклали тут рюкзаки, брезентовий мішок, якісь ящики, а самі вляглися на тому добрі, оберігаючи його, як собака кістку.

Цабе поліз до кишені, добув кусень хліба і шмат копченого сала, але Соб притримав його за руку:

— Сховай.

— Я голодний.

— Потерпи.

Більший меншого не без вагання, але все-таки послухав. Смокчучи шматочок шкуринки, аби не так ссало під грудьми, він нахилився і по-змовницьки зашепотів:

— За жінку не журюся. Дівчат не бракує, а що вже вдовиць — то як гнилиць… Але де взяти корову й коня, хоча б одного на двох? Може, в солдатів, що женуть відшкодоване? Два літри за хвіст треба оддати. А якби ще й порося, то на різдво свіжину мали б…

Обидва перехрестилися, бо дорога проходила повз спалену лісничівку, яка ще курілась, а на згарищі й на обійсті валялися різні бебехи й закривавлене шмаття. Біля хвіртки лежала ганчір’яна лялька, втоптана в болото. Вище, на схилі, ясніли три свіжі могилки: одна маленька й дві великі, на хресті — біло-червона стрічка і вилинялий кашкет із темним слідом від кокарди.

Перехрестилися, проказали тричі “вічная пам’ять”, бо знали лісника й лісничиху, не раз сушили онучі в них на печі, повертаючись із полонини після розвідки. Ту затоптану в багно ганчір’яну ляльку зробив Суворий, а Граф намалював їй очі й рот. Ще й тижня не минуло, як подарували її дівчинці. Суворий, природно, не молився, царства небесного не випрошував.

Тим часом, форсувавши неглибокий рів, полуторка виповзла на шосе, але й тут не мала змоги розігнатися — сім років неремонтоване покриття було ніби віспою подзьобане, тут і там видніли вибої й вирви від мортирних снарядів. Крім того, доводилося раз по раз об’їжджати рештки спалених і понівечених возів та автомашин.

Шосе повернуло в долину і почало заглиблюватись у дедалі густіший ліс. Насвистуючи мелодію пісні про закличний сигнал до походу. Суворий поправив автомат на грудях, а палець поклав на спуск. Шеф спрямував дуло свого автомата в протилежний бік. Цабе та Соб кинулися по гранати. Ніхто ніяких наказів не давав, бо не були вже військом, але спільність дії стала вже їхньою звичкою.

Кілька хвилин їхали, промацуючи ліс очима. Раптом Суворий сказав:

— Праворуч. Там, де вивернута з корінням ялина.

— Бачу, — пробурмотів Шеф.

Цабе й Соб висмикнули з гранат запобіжні чеки. Всі четверо сховалися за бортами.

Але то був лише здичавілий пес, що жирував у цьому лісі, де було вдосталь м’яса; наляканий гуркотом полуторки, він плигнув у вивернуту корінням яму, трохи перечекав, а потім перебіг на другий бік шосе — аби подалі від людей.

У хвилини, поки полуторка вибиралася на ширше узбіччя, всі були готові будь-якої миті відкрити стрільбу. Потім Суворий перестав свистіти. Цабе й Соб увіткнули назад запобіжні чеки, хоч це робити заборонялося, а Шеф поставив автомат на запобіжник.

Шосе дедалі стрімкіше бралося вгору. Корба щосили газував. З радіатора, віддавна позбавленого кришки, виривалася пара, як з гейзера. Раз у раз хряпали прив’язані мотузками дверцята.

Раптом під автомобілем щось гримнуло, задеренчало, і мотор зататакав, як великокаліберний кулемет.

— Хай йому чорт!

Корба загальмував, вискочив і, присівши, заглянув під машину.

— Оглухнути можна, зате потужності додалось. Плюнь на неї, — порадив йому Суворий, киваючи з висоти кузова на обірвану вихлопну трубу, що валялася на шосе позаду.

Капрал, аби продемонструвати незалежність, підійшов до загубленої труби, став навколішки й почав копирсатися в ній.

Повертався теж дуже повільно — спроквола поправив пістоля, змахнув ганчіркою запилюжені халяви чобіт, удаючи, ніби не помічає спрямованих на нього поглядів, а оглушлива тріскотнява мотора, який працює без глушника, не справляє на нього ніякого враження. Нарешті рушивши, почав навмисно голосно розповідати Графові:

— Будь спокійний, вистачить… Не на кожного старого шкарбуна, а на хлопця-джиґуна.

Перед війною ходив кінний трамвай з Воломіна на Міроновські Гуркі, і та стара шкапа, що його тягала, геть з глузду зсунулася — на зупинках замість того, щоб відпочивати, перебирала ногами. І коли туди везла, і коли назад. То заняття для дурнів, не для мене. Я створений для делікатних доручень. Закортіло, наприклад, Графові у ліс на гулі з фасоном, чи женитися комусь треба, чи похорон якийсь дуже пишний…

Далі дорога стала ще крутішою, Корба змушений був перейти на першу швидкість і далі вже не перемикав. З радіатора знову клубочилася пара, вітер відносив її вбік, і полуторка дуже скидалася на паротяг.

У лісі, при самій дорозі, з-під куща ліщини видніли ноги — одна боса, друга в чоботі з дірявою підошвою. Корба скосував на сусіда по кабіні, аби пересвідчитися, чи й той побачив.

— Думав, скінчиться війна, люди знову почнуть умирати нормально, — мовив Граф. — Од легенів, од серця, од старості…

— Не журись. Вічно воювати не будуть… А ті, що в лісі, — як воші, довго на морозі не витримають… Ух ти, холеро!

Той останній вигук стосувався вже полуторки. Над силу, ніби на другому диханні долаючи перевал, мотор закашлявся, запирхав і заглух.

— Амба! — сказав Корба, зіскакуючи, й зі злості вдарив ногою шину. — Здохла конячка, мать її в газ.

— Вона своє від’їздила, — ніби захищаючи стару тарадайку, сказав Суворий. — Та й погонич нам трапився не найкращий.

— Добре, хоч пасажир — професор з булькознавства! — відрізав водій.

У сідловині за перевалом юрмились дерев’яні намети, набиті сіном аж під дах.

Стіжки вже встигли потемніти від дощів.

— Червень, а сіна багато, — зауважив Цабе.

— Бо овець мало, — розумував Соб. — Німець чи партизан, свої чи чужі — політика різна, але всім потрібна свіжина.

Потім обидва насунули козирки аж на очі й вляглися спати.

Граф виліз із кабіни, пройшовся туди-сюди і, зручно вмостившись на пеньку, поклав торбу на коліна й заходився писати листа.

Залягла така тиша, що потроху почало вищебетувати і вицвірінькувати птаство, дерева шуміли тихо-тихо, навіть пара з радіатора свистіла щораз тихіше.

Демобілізовані почувалися, ніби на маївці: що їм війна чи розвалюха-полуторка, адже вони тепер цивільні, їх ніщо не цікавить. Тільки Шеф лишався на чатах: сів аж на кабіну, поклав на коліна автомат ППШ, готовий миттю відкрити вогонь, і пильно розглядався довкола.

Аж тут ударив дзвін. Звук був такий раптовий і лункий, що всі заобертали голови.

Навіть побратими Соб і Цабе підвелись зі своїх клунків.

По той бік перевалу, де над кронами дерев звивалося серпантином шосе, було видно як на долоні маленьке містечко. За ним стояв костьол з невеличким цвинтарем, а ближче, при самому в’їзді; куріла кузня. Посеред містечка видніла прямокутна ринкова площа.

На ринку стояло дві автомашини: червона, може, пожежна, й легковичок зеленого кольору. Біля них метушилися люди, вантажили скрині, валізи, перини в рудих напірниках, зв’язані мотузками. До легковика, крім двох чоловіків, сіла жінка з дитиною на руках, за нею втислася маленька дівчинка.

— Такі збори надвечір — то не на ярмарок, — промовив у задумі Соб.

Корба й Суворий теж попідводили голови від двигуна і теж задивилися в долину, прикриваючи очі замащеними руками, — як ті хірурги, котрих одірвали від операції.

Шеф морщив лоба, бо було щось дивне, навіть моторошне в тому, ніби вимерлому містечку, де куріла сама кузня, а люди пакували речі. Коли ж вантажна автомашина й легковик рушили вулицею повз костьол у бік шосе, то навіть гнідий кінь, що самотньо плуганився ринком, звернув на це увагу.

Кожен сприйняв побачене по-своєму, але ніхто не озвався. Ще вчора в штабі хлопці жартували, що коли в когось із розвідників болів зуб, то інші теж за щоку тримались, але то було вчора. Після сьогоднішнього наказу кожний виявився ніби сам по собі.

— Соб, Цабе, пхайте! — заволав шофер.

Соб притримав товариша за руку, щоб той не вставав, і відповів за обох:

— Сам пхай.

Граф зробив жест, аби запобігти конфліктові.

— Утрьох дамо раду. Аби з місця зрушити, — сказав він і вперся руками в кабіну.

— Пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб, — зло пробурчав Корба.

Разом з Графом і Суворим змушений був запрягтися і він, та коли випхали полуторку на пагорб і колеса зробили перші півоберта, всі повскакували до кузова. Машина поволі покотила вниз, скрегочучи передачами заднього мосту, мов упир опівночі.

У цей час із гущавини лісу вийшов бородань у пілотці з орлом і нашитим збоку біло-червоним шевроном, у чоботях і бриджах, з пістолетом на поясі й автоматом у руці. Кличку мав за фахом — Органіст. У роті в нього виблискував золотий зуб, на грудях з-під розстебнутого мундира виглядав великий хрест.

Ставши на пеньок, де за хвилину перед тим сидів Граф, бородань повісив автомат на груди і підніс до очей бінокль. Уже далеко на шосе побачив дві автомашини, завантажені різними бебехами.

Чоловік повернувся й майнув до лісу, в гори, геть від містечка…

Хоч двигун не працював, полуторку в місті почули.

Коваль саме вихопив з вогню і тримав щипцями чималу штабу на вісь до воза, постукував по ній молотком, указуючи, де треба бити, а помічник так гухкав молотом, аж іскри вусібіч порскали. І хоч у кузні стояв гул, обидва зачули сторонній звук.

Дрібно задзвенів по ковадлі молоток, обернений бока, подаючи знак на перерву. Захрустіло вугілля під скинутою з ковадла штабою. Витерши долоні клоччям, коваль зі щипцями в руках став у тінь під ворітьми, обережно визираючи з-за стовпа. Помічник спинився по другий бік брами, не випускаючи з рук молота. Життя добрих шість літ навчало людей, що як гість до хати, то треба біди чекати, що як чужинця вітати, то краще щось важке в руках мати.

Таємничий звук швидко наближався. Нарешті з-за повороту разом з клуб’ям пилюки вигулькнула полуторка, що котилась на шаленій швидкості.

Коваль хотів був одступити назад, у кузню, але побачив, що машина вже звернула з шосе і в’їздить на подвір’я, у ній повно солдатів, тож вийшов на сонце й зняв шапку.

— Добридень, — поздоровкався Суворий, зіскакуючи з кузова.

— На віки вічні.

— Амінь! — відрубав Корба й, поки коваль метикував, з ким має справу, різко запитав: — Не маєте ключів?

— Як то не маємо?

— Потрібен комплект пласких і торцьових для свічок.

— Вацеку, — повернувся коваль до помічника, — позич військові ключі, бо воно бідне.

За інших обставин капрал такого нікому б не подарував, але тут лише зиркнув на коваля, ніби хотів надовше запам’ятати, і з рук кремезного Вацека взяв кілька неоковирних ключів, виготовлених у кузні для власних потреб.

Корба й Суворий без зайвих слів з головою поринули в роботу — посхилялися над охололим мотором. Капрал зняв карбюратор, розібрав його і заходився продмухувати сопло. Суворий оглянув запалювання, повикручував свічки і чистив закіптюжені вусики.

— Кому це сьогодні дзвонили? — після тривалої мовчанки спитав Корба.

— Тим, хто гратися не любить… — хихикнувши, почав молотобоєць, але замовк на півслові, ніби злякався чогось.

У кутку подвір’я Цабе припасував казанок, наколов трісок із старої дошки, розіклав їх рівненько і розпалив невелике вогнище.

Тим часом Соб розсупонив брезентовий мішок і заходився шукати в ньому сіль та бляшанку яловичини. Це виявилося не просто, бо спочатку довелось витягнути оброть, віжки, комплект підків, обмотаних просякнутими солідолом ганчірками, новенький заступ без держака з іще не стертими написами по-німецьки, колісний ключ до воза. Все це було не для спекуляції, не на продаж придбано: кожна річ призначалася для власного вжитку, не вкрадена, але відібрана, й то була лише частка з того, що окупанти у них награбували.

Шеф уважно спостерігав, потім, згадавши про доручення капітана, дістав з кузова ящик з-під набоїв.

— Де тут Зелінський мешкає?

— Зелінський?.. — перепитав молотобоєць.

— Поручик Зелінський. Не знаєте такого?.. А Березу? Теж не знаєте?

Коваль вийшов з тіні, витираючи клоччям руки, і заперечливо похитав головою.

Мовчали обидва — і старий, і молодий.

Ще вчора Шеф говорив би з ними зовсім інакше, сьогодні ж, незважаючи на те, що мали зброю, лише стенув плечима й з ящиком у руках перейшов на другий бік вулиці. Прочинена хвіртка навпроти зарипіла. Двоє спорохнявілих східців вели до дверей, на якими висіла зблякла вивіска: “МАНУФАКТУРА”.

Двері не відчинялись, на стукіт ніхто не відповів. Граф, що стояв біля воріт кузні, спостерігав даремні зусилля Шефа і розглядав вікна — є за ними люди чи нема? В мезоніні сусіднього будинку він помітив дівчину — темноволоса, бліда, з рудим котом на руках, вона стояла так незрушно, що здавалася несправжньою. Хвилину-другу обоє вдивлялись одне в одного, але потім Граф підняв руку й сполошив дівчину. Вона зникла в темній глибині кімнати.

Соб вертався від колодязя з повним казанком начищеної картоплі.

— Як звариш, згадай про ранги, — зачепив його Корба.

Соб спинився й відповів промовистим порухом — показав йому півруки до ліктя — аж вода з казанка хлюпнула.

— Ото ти такий? — Капрал осудливо похитав головою. — Ми вам задаром землю, а ви, голото безземельна…

— Заткнись, — кинув коротко Соб і рушив далі.

Шеф повернувся, поставив бляшаного ящика на землю, перекинув ППШ з плеча під пахву й став на порозі кузні.

— Котра хата Берези? Показуй!

Слова й темна цятка ствола були звернені просто на коваля, але той не поспішав, розглядався праворуч і ліворуч крізь відчинені ворота. Видно, помітив щось таке, що його втішило, бо криво посміхнувся й кивнув головою:

— Чому я? Є влада, то хай вас проведе.

Шеф і Граф простежили за поглядом коваля. Над плотом у дивному ритмі, переривчастому і розгойданому водночас, пропливав ледь нахилений ствол карабіна з насадженим на нього пласким, ще довоєнним багнетом. Вони все збагнули аж тоді, коли в розчиненій брамі побачили горбатого, кульгавого хлопчину в кашкеті, з біло-червоною пов’язкою на рукаві й карабіном на плечі.

Горбань, якому ще, мабуть, і вісімнадцяти не було, підійшов ближче, як міг, випростався і з веселим усміхом привітався:

— Вітаю вас, громадяни солдати!

Ніхто йому не відповів: Граф спостерігав за вікном, Цабе і Соб були заклопотані приготуванням їжі; Шеф і досі не зводив гострого погляду з коваля, а Суворий і Корба навіть голів не підвели від мотора.

Міліціонер зблід, стріпнув довгим, мов у дівчини, волоссям, а тоді почервонів так, як людина з марно простягнутою для вітання рукою. Змилосердився над ним Суворий — відгорнувши тильним боком брудної руки волосся з лоба, він усміхнувся й зробив вітальний жест.

— Бойова в цьому місті міліція, — сказав Корба й, побачивши, що в хлопчини обличчя аж засяяло, злостиво додав: — Тільки не дуже від землі відросла.

— Зате коли щось цікаве, то можу дивитися зблизька й іншим не заважаю, — сквитався міліціонер за глузи примирливим жартом.

Він зняв кашкета, повісив на багнет і причесав п’ятірнею злипле від поту волосся. Його обличчя було делікатне й сполохане, він ніби просив не брати його більш на кпини. Показав бронзову кокарду з орлом.

— Коли два роки тому ви йшли на Берлін, — пояснив хлопець, — то якийсь солдат загубив. А я підібрав.

— І карабіна теж він загубив? — не переставав кепкувати Корба.

— Ні… — розсміявся горбатий. — Це з тутешнього відділення.

Поки міліціонер розповідав, тією самою дорогою, що й він, шкандибав гнідий кінь. Його вуха то з’являлися, то зникали за плотом, але лише тоді, коли кінь зайшов у ворота й став перед кузнею, всі побачили, який він старий і заїжджений. На правому оці мав більмо, голову тримав криво, аби бачити дорогу лівим оком. У ритмі його повільної ходи вителенькував мідний дзвіночок, причеплений до налобника. Не звертаючи ні на кого уваги, кінь попростував до горбатого, зупинився, тицьнув лобом і нетерпляче заворушив губами.

Міліціонер ніби засоромився цієї фамільярності, поспішно добув з кишені окраєць хліба, а потім відіпхнув Гнідого, який з гідністю відійшов до плоту, де серед іржавого залізяччя росло лободиння.

— Я навіть хотів вступити до робітничої партії, але секретар вирішив так: мовляв, міліція — це одна справа, а партія — інша. Щоб люди не казали, ніби до партії навіть горбатих приймають.

— Сідайте, — запросив Шеф гостя. — Як до вас звертатися: громадянине чи товаришу міліціонер?

Молотобоєць не витримав і розсміявся:

— До нього? Глина.[5] За окупації в цегельні працював, а тепер на органі в костьолі грає…

Коваль нетерпляче застукав молоточком, аби перервати ту балачку.

— Його всі так називають, — стояв на своєму помічник, потім повернувся до кузні й схопив молот.

Засопів міх, задзвеніло ковадло.

— Можна називати мене й Глиною, — дозволив міліціонер, сідаючи. — Не прізвисько важить, а те, що в людині. Надовго тут лишитесь? — звернувся не до когось конкретного, а до всіх чотирьох одразу.

— Свічки готові? — запитав у Суворого Корба, вкручуючи карбюратор.

— Зараз будуть. Останню чищу, — відповів взводний і запитав міліціонера: — Хто це з ринку двома автомашинами від’їжджав?

— Влада, — не дуже охоче відповів Глина й одразу додав на виправдання: -

Нерозумно було б тут сьогодні на ніч лишатися.

— Ваш секретар теж… ф’ю-ю-ють? — свиснув Корба й махнув рукою.

— Мій?

— Ну, той, що не приймає горбатих до партії.

— Ні. Того Гак застрелив минулої осені під час першого розподілу землі. В цьому місті чотирьох убили: двох — німці, а двох — свої.

— І ти на ніч лишаєшся за владу? — спитав Шеф.

— Я тутешній, — пояснив міліціонер, але, відчувши, що то слабкий аргумент, додав:

— Розумієте, відтоді як органіст подався до Гака в банду, я граю в костьолі, бо більше нікому… А хтось же повинен лишатись.

Ще раз ударив молот, і в кузні запала тиша.

— Як докінчите, то лишіть струмент, а кузню — на засув, — мовив коваль, збираючись іти.

Він глянув на свого помічника, який, може, й хотів би погомоніти з солдатами, але боявся майстра й, хоч і знехотя, також пішов за ним.

Рудий кіт на підвіконні потягнувся й повернув мордочку до середини кімнати. Незабаром з’явилося бліде обличчя дівчини, обрамлене чорним розпущеним волоссям, і її голі плечі. У піднятій руці вона тримала сукню кольору весняного неба, оглядала її в промінні сонця, повертаючи так і сяк, а потім, ніби здогадавшись, що хтось може її побачити, злякано сахнулася.

Граф незрушно дивився на неї, лише обличчя його стало незвично серйозне, бо він уже кілька хвилин з дедалі більшим напруженням дослухався до слів міліціонера:

— А чому ти кажеш, що нерозумно лишатися тут на ніч? — Граф підступив на крок. -

Що має відбутися сьогодні вночі?

— Не будь дурним! — Корба знизав плечима. — Яке твоє діло?

Міліціонер посміхнувся, ніби вибачаючись, і розтулив був рота, щоб відповісти, коли знову вдарив дзвін.

Всі мов по команді обернулися до дзвіниці костьола. Кінь теж підвів голову, а міліціонер устав з ящика, хоча навряд чи з подиву, бо він був місцевий і мав знати, що все це означає.

За парканом на порожній вуличці з’явилася раптом, як уві сні, пара: гарна дівчина у фаті, в білій, аж до землі сукні, й стрункий офіцер у застебнутому під горло мундирі, кашкеті та блискучих чоботях. Він вів її під руку серединою грубо вимощеної бруківки. Обоє ступали обережно, вона — щоб не зламати високих підборів, а він — ніби побоюючись, що від непевного кроку йому стане боляче.

Містечко було брудне, якесь гниле й затхле, після війни його ще ніхто не підмітав, і та пара здавалася на його тлі маревом, чудовою картинкою, що випала з чарівної книжки на запльовану підлогу. Всі дивилися мов зачаровані, намагаючись жодним рухом не сполохати це неземне видиво.

Дивилися на одне, але кожен бачив інше: Шеф — бездоганний мундир, орденські планки, брак двох пальців на лівій руці, Суворий — ясні й закохані обличчя;

Корба — круглі дівочі стегна, обтягнені сукнею, а Граф — груди в глибокому декольте, гладенькі, як оксамитові персики, а поруч — сіру, облізлу стіну, подзьобану кулями до криваво-червоної цегли.

— Вони сьогодні беруть шлюб, — відповів міліціонер на німе запитання Графа та інших солдатів.

Дзвін ударив ще двічі — й замовк. І не було б дивно, якби по тих ударах молоді зникли, розтанули в сонячних променях, але вони й далі неспішно пливли вулицею, стукаючи то у вікна, то в двері, кланяючись невидимим людям, і, як можна було здогадатися з рухів, запрошували на весілля.

Усе це діялося ніби в кіно чи театрі, створеному чиєюсь могутньою уявою, але якось нікому не спадало на думку спитати, чому все відбувається саме так; люди звикли на війні бачити не менш дивні речі, тож тільки дивились уважно й слухали, як міліціонер спокійно веде далі:

— За окупації до Марини ходило двоє. Зарані попереджали, коли будуть, і такої ночі ніхто, жоден жандарм не виходив з відділення, ніхто нічого не чув і не бачив. А вони поп’ють, потанцюють, а над ранок вертають до лісу… Коли прийшла народна влада, зброю в них обох забрали. То один пішов до вас, а другий — у гори… Марина спочатку ніби більше була прихильна до того, що ближче, але потім обрала пораненого на фронті. Але Гак її попередив, щоб нікого з партійних не було, бо прийде потанцювати на весіллі.

Можна було тільки вдавати, ніби вони не зрозуміли, що насправді приховувалося в словах “потанцювати на весіллі”.

— Прийде й піде, — несподівано промовив Граф. — Може, нічого й не той…

Корба зиркнув на нього з такою люттю, що аж зірвав ключ, яким затягав гайку, збив собі кісточки на пальцях і почав їх зализувати. Ніби нічого особливого і не сталося, і вони не повинні були міняти маршрут, але після тих слів уже ніхто не міг удавати, ніби не зрозуміли, про що їм товкмачив міліціонер.

— Навряд, щоб усе обійшлося… — Міліціонер похитав головою. — Він нервовий.

Кількома будинками присвітить, кілька трупів залишить на пам’ять.

— Маю посилку передати одному… — Шеф кивнув на металевий ящик, старанно обв’язаний хрест-навхрест. — Не знаєш, де мешкає Береза?

— Береза? — засміявся міліціонер. — Я вже цілу годину торочу, що це він жениться!

Молоді тим часом підійшли до будинку, в якому мешкали ота дівчина й рудий кіт.

До хати зайшли, не причинивши по собі двері.

— Віднести? Я зараз повернусь! — Глина повісив свій карабін на борт кузова, взяв ящика й швидко зашкутильгав на той бік вулиці.

Солдати, якщо тих шестеро демобілізованих ще можна було називати так, лишилися самі. Ще вчора в подібній ситуації кожен, починаючи від наймолодшого за званням, сказав би своє слово, а потім, вислухавши всіх, Шеф віддав би наказ.

— Вогнище загасити? — запитав Цабе. — Бо картопля ще тверда.

— Хай ще чверть години повариться, — кивнув Корба.

— Нехай домліває, — дозволив старший сержант. — Тим часом завантажимо до кузова решту майна.

Граф стояв, похиливши голову. Він крутив у пальцях ґудзика, що висів на нитці, ніби вперше побачив на ньому орла. Потім силувано всміхнувся, відірвав ґудзика, підкинув його перед собою й підфутболив.

— Графе… — грізно буркнув Шеф.

— Слухаю. Перепрошую дуже!

— Ну, гаразд, — мовив примирливо старший сержант. — Закінчуйте швидше, хай вам чорт!

Корба, вкрутивши три свічки, простяг руку за четвертою. Але не дочекався, підвів голову й остовпів, побачивши на долоні Суворого свічку з відламаними вусиками.

Обережно двома пальцями взяв пошкоджену деталь, якось дивно посміхаючись, підійшов до Суворого й, важко дихаючи йому в обличчя, спершу й слова від злості вимовити не міг. Нарешті його прорвало:

— Ти, вошивцю поганий, Христосику пепеерівський! Ласку творити зібрався? Воїнство гине, охороняючи цноту панни Марини? Хочеш, щоб тебе через друшляк перетерли, — то залишайся, але сам…

Тремтячими руками він витяг з кабіни сидіння, зірвав з нього дарматинове покриття, хвилину-другу порпався в середині, нарешті видобув свічку в промасленній фабричній обгортці.

— Думаєш, не маю?.. Еге? Але я маю. Все маю, що треба, саботажнику паскудний!

Поки Корба, лаючись укручував добуту зі схованки свічку, Цабе й Соб залили вогонь, поставили казанок у кузов і обережно накрили його зимовою шапкою, щоб картопля дійшла під парою; Граф утледів-таки у вікні блакитну сукню — дівчина кокетливо почала розчісувати свої чорні коси й, здається, навіть усміхнулася йому; Суворий вимив руки дощовою водою з бочки, а потім узяв свій довгостволий маузер, витяг з рюкзака запасні магазини й стромив по одному за халяви.

— Корбо, доглянь мої бебехи до завтра, — спокійно попросив шофера Суворий, укинувши решту речей до кузова. — Ковалеві інструменти не забудь покласти в кузню.

— Сідайте, хлопці! — гукнув Корба, ляснувши крилом капота.

— Запроси Шефа до кабіни, — порадив йому Граф.

— А ти в кузов?

— Ні. Ми з ним завтра вас наздоженемо, — кивнув Граф у бік Суворого.

— Здурів, чи що! — Капрал аж засичав, схопив юнака за плечі. — Вони обидва живі, напевно. Радом — велике місто. Графе, май розум, не лізь у халепу! Ти ж інтелігент, книжок стільки прочитав…

— Отож! — Хлопець м’яко, але рішуче визволився з обіймів Корби.

Соб уже заліз у кузов, а Цабе став перед машиною!

— Крутити?

— Крути, брате! — Корба сів у кабіну й почав маніпулювати підсосом і газом. — Поїхали, поки не пізно!

Граф підійшов до кузова, зіп’явся навшпиньки й підставив кашкета:

— Дай, Цабе, кілька гранат. Не жалій.

— Це можна, — повагавшись, мовив Цабе.

Вибираючи ніби яйця з-під квочки, він уклав їх парами: дві, чотири…

Перегнувшись через борт, спитав упівголоса:

— Тебе присилували?

— Ні, — запевнив його Граф, — навіть чверть морга за це не додадуть.

Корба зі скреготом увімкнув першу швидкість і повільно рушив. Зробивши півколо, загальмував біля Шефа.

— Поки є час, ногу на газ — і тільки бачили тут нас! — вишкірився в якомусь нервовому усміху. — Їдьмо, командире!

Шеф кивнув головою, але не заліз до кабіни, а всівся на пеньок для кування коней, вийняв із кишені торбинку з нагородами і почав розв’язувати.

— На якого біса, громадянине старший сержант?

— На весілля, — пояснив Шеф і махнув рукою — нема чого, мовляв, чекати на нього, дорога вільна.

Корба ніби вдавився — тільки ворушив губами, неспроможний вичавити з себе жодного звуку. Збавив газ, виліз з-за керма й рушив від одного до іншого. Перед кожним на мить зупинявся, зазираючи у вічі.

— Тебе присилували?

Аж тепер помітив міліціонерів карабін, що висів на борті кузова, схопив його й угородив багнетом у землю.

— Військо задрипане, холера б вас узяла, — процідив крізь зуби. — Разом з отим курдуплем клишоногим замість танка.

Корба махнув безнадійно рукою і, вже стоячи на підніжці полуторки, поправив кокарду на кашкеті.

— Я не циган, щоб за компанію вішатися! — вереснув він з машини, що вже рушила. -

Але про некролог у дивізійній газеті подбаю. Може, навіть у віршах напишу!

Некрологів газети не друкували, тим більше — дивізійні. Хіба що інколи, за виняткових обставин, яко-от після подій у Верховіцах, де банда вирізала майже двісті чоловік, третина з них були діти. Про це повідомили газети й радіо. А так про подібні речі згадувалося рідко — щоб не сіяти паніки. Отож усі розуміли, що Корба про некролог зі злості наплів, а проте відчули якусь гордість і навіть випросталися.

Здіймаючи куряву, полуторка поминула браму й круто звернула до шосе. І тут з кузова полетіли на землю напхані рюкзаки та брезентовий лантух. Цабе, перш ніж сплигнути, прихопив казанок з картоплею, два карабіни, а тоді ще й свого меншого побратима, який мало не заорав носом.

Десант цей був блискавичний, несподіваний і смішний водночас. Навіть Гнідий зацікавився й підійшов ближче.

Соб і Цабе склали свої речі на землю й мовби собою замкнули коло.

— А ви чому тут? — запитав Граф.

— Тому! — відрізав Соб і, щоб змінити тему, бурмочучи щось під ніс, почав порпатись у лантусі. — Бо ти, Графе, не маєш казанка…

Поставивши на піску поряд з радянським казанком ниркоподібні польські казанки і кілька металевих мисок, Соб насипав кожному м’яса з картоплею, намагаючись ділити порівну.

Глина оглянув усіх по черзі, дивуючись новій ситуації.

— Устигне повернутися з підмогою? — запитав він чи то Шефа, чи то Суворого, махнувши на шосе, де зникла полуторка.

— Ні, — відповів йому Граф. — Шансів ніяких.

На хвилину запала тиша. Цабе доклав до кожної порції добрий шмат хліба і розносив обід, починаючи від старшого сержанта.

— Поручик навіть запрошував, але я не знав, як бути… — мулявся міліціонер, а тоді раптом ударив руками об поли і запропонував: — То візьміть мене шостим! — і виструнчився перед Шефом:

— Громадянине старший сержант, чекаю ваших наказів!

— Хто вам сказав, що я тут командир? — запитав Шеф, підводячись з пенька й відсуваючи казанок з початим обідом.

Запитуючи, він сам ще не був певний, чи насправді візьме на себе командування, але мимохіть поправив ремінь, обсмикнув мундир. Примруженими від сонця очима поглянув на солдатів, що оточили його. Наказ командира полку, зачитаний сьогодні вранці, позбавляв його права віддавати розпорядження, а підлеглих увільняв від обов’язку ці розпорядження виконувати. Лише самі вони могли йому те право повернути. Першим випростався Суворий і ледь схилив голову. Стали “струнко” Цабе і Соб. Граф випнувся як струна, даремно намагаючись правою рукою застебнути відірваного ґудзика.

— Знайдеш — пришиєш, — сказав Шеф, і ті два слова підтвердили — командування прийнято.

— Так точно!

Аж тепер Шеф глянув в обличчя міліціонера.

— Які тобі, Глино, накази потрібні? На органі, думаю, ти й так зумієш.

— Не тільки. Стріляти теж.

— Зумієш? — обличчя в старшого сержанта нап’ялось, бо ніхто не викликав у нього більшого презирства, ніж пащекуваті вояки, в яких потім у бою жижки трусяться. — Тоді зніми з коня це дурне калатало…

Глина обернувся. Гнідий відійшов на край подвір’я і стояв на сонці, відганяючи хвостом мух.

Міліціонер витяг свого карабіна, рукавом витер з багнета налиплу землю, потім перезарядив і приклав його до плеча.

Суворий ступив крок, ніби хотів стримати міліціонера чи підбити ствол, та в цю мить гримнув постріл. На кам’яному підмурку по той бік дороги знялася хмарка куряви.

Кінь від несподіванки труснув головою й здивовано глянув здоровим оком у бік кузні. Міліціонер заклав пальці в рот і свиснув. Зачувши цей поклик, Гнідий рушив до людей, спокійно гойдаючи головою. На налобнику блищав мідний дзвіночок, здеформований кулею. В ньому ледь чутно калатав шматочок язичка.

— На, візьми, жебраче! — Цабе простяг коневі сухаря на долоні.

— Він не жебрак, — запротестував горбань. — Він свій хліб заробив — служив у вересні тридцять дев’ятого, потім возив на собі Березу в партизанах, а тоді ще рік у міліції, поки йому в око потрапив осколок. Гнідий, громадяни солдати, не жебрак.

Кінь мовби розумів, що йдеться про нього, хрумкав сухарем і підтакував головою.

— Бери, Глино! — Соб подав хлопчакові ложку.

— Сідай, — запросив Цабе. — Вистачить на трьох.

Їли з дволітрового казанка, зробленого під Москвою. Їли дерев’яними, грубо виструганими ложками, дотримуючись черги, як за столом у великій селянській сім’ї. Запала та ділова тиша, яка завжди панує за гуртовим обідом.

Першим скінчив трапезу Шеф і, відклавши ложку, запитав:

— Є ще хтось надійний у цьому місті?

— Є один. Лише недавно, після війни, до осиротілого внука приїхав. Здається, був членом бойової дружини під час революції.

— Котрої?

— Тієї, що в дев’ятсот п’ятому…

— Гаразд. Обійдемося без нього, — перервав його Шеф. — А з банди хтось є?

— Ще немає. Раніше як через годину після заходу сонця вони не прийдуть.

Шеф зачекав, поки Цабе закінчить мити посуд біля бочки.

— У відділенні ще є кулемет, — заявив Глина. — На тринозі, старий мотлох — після кількох пострілів замок заклинює — й хоч ти йому що!

— Я б вам, Глино, сказав, що думаю про телепнів, які довоєнної пукавки не вміють полагодити, але коня соромлюсь, — підводячись, мовив старший сержант.

Усі попідводилися за ним і, ставши у вихідну позицію, чекали команди.

— Поки ще видно, огляньмо костьол і той будинок, де весілля. Гак знає місцевість, а ми ні. Веди нас, Глино.

Крізь захищене від дощів дерев’яним жалюзі склепінчасте вікно дзвіниці видно було тихі ниви. Навіть занадто тихі, як на цю пору року, — бракувало й людей, і худоби. І лише притулившись обличчям до навскісних планок жалюзі, можна було просто внизу, під цвинтарним муром, угледіти дядька, що орав, запряженою в плуг корівчиною.

— Гей, здохляко! — гукав він, поганяючи кістляву, виснажену непосильною працею худобину.

Цей окрик сполошив чоловіка на дзвіниці. Рвучко відсахнувшись од жалюзі і притиснувши до грудей руки, він розглядав тепер балки, засновані павутиною, і сірі клубки кажанів, що гронами звисали в темнім кутку. Дивною була не лише його поведінка, а й сам вигляд: сиве волосся не пасувало до молодого обличчя, рвучкі, нервові рухи — до великих спокійних очей, а чиста сорочка — до старезних штанів, що полискували всіма барвами веселки. Іще — босі ступні, які час від часу сіпалися.

Внизу, як завжди, виднілись дахи, будинки, прибудови й дві вулиці — Костьольна й Ринкова, що перехрещувались під прямим кутом. Сивий любив роздивлятися звідси, бо ж бачив усе як на долоні. Тепер сонячним боком Ринкової вулиці ступав горбатий міліціонер, і сонце виблискувало на багнеті, як у люстерку. За ним тротуарами йшли солдати з автоматами, серединою вулиці ступав нав’ючений кінь.

Сивий знав Глину й ураз здогадався, що за ним ідуть, очевидно, якісь його нові приятелі.

…Серединою Костьольної, тримаючи в руці трофейний довгоствольний маузер з дерев’яним футляром замість приклада, ступав якийсь чоловік. Він був у мундирі, з барвистою хустиною на шиї і підозріливо зиркав на всі боки, готовий щомиті відкрити вогонь. Ще двадцять… п’ятнадцять кроків — і супротивники зіткнуться на перехресті…

Сивий відскочив од вікна, шарпнув за край дзвона, вдарив по ньому долонею, кулаком, і, зрозумівши нарешті, що так не видобуде з металу застережного звуку, кинувся вниз крутими вузькими східцями.

Глина тим часом підходив до перехрестя. Побачивши темну проти сонця постать якогось чужака в мундирі, зі зброєю напоготові, застиг на місці. В міліціонера не було жодного шансу скористатися власним карабіном, і він зробив те, що могло хоч на мить стримати постріл і водночас застерегти солдатів, що йшли слідом: підніс догори руки. Випростаним пальцем намагався показати заднім, що перед ним лише один супротивник.

Суворий і Граф щодуху кинулись до рогу, готові розрядити у ворога свої автомати, але їх зупинив глузливий голос:

— Опусти, Глино, руки. Зашвидко здаєшся.

Коли той, з маузером, підійшов ближче, всі впізнали Корбу. Граф здивовано глипав на нього, нічого не розуміючи.

— Відкинула копита твоя шкапа на колесах? — підходячи ближче, висловив припущення Шеф.

— Ні, — капрал Корба крутнув головою. — Я поставив її в стодолі за будинком священика.

Тим часом підійшли Цабе й Соб, придибав кінь, нав’ючений рюкзаками та брезентовим мішком, і спинився біля Глини. Всі допитливо позирали на Корбу, який обтрусився, мов пес після купелі, й гарикнув на весь голос:

— Ну що?! Чого баньки повитріщали, як жіночий батальйон на капеланів дишель?! — Він стих так само раптово й вже спокійно, розважливим тоном додав: — Що громаді, те й бабі.

А тим часом Сивий збіг з вежі, смикнув за линву, відпустив, потім учепився в неї й повис усім тілом. Над головами солдатів утретє тривожно вдарив дзвін.

Відколи перед штабом марширувала рота новобранців, а по той бік дороги стояло шестеро бійців старої гвардії і капітан їм читав наказ про демобілізацію, не минуло й кількох годин, зате подій відбулося чимало.

Кожна подробиця того дня закарбувалася в пам’яті, мов на стрічці кольорового фільму, й лише надвечірні години якось переплутались, позаскакували одна за одну, та так, що тепер уже годі й збагнути: що діялось раніше, а що — пізніше, мовби все оповила легка імла. І в тій імлі — наче рештки спаленого паперу — кружляли галки й лунала пісня, співана того вечора від самісінького початку до самісінького кінця, та й не один раз.

Першим її, здається, завів Суворий, а Соб і Цабе вторили йому на два голоси:

Як танки пройшли по осіннім стерниську -

лиш вітер гойдав обгорілу колиску,

і день викривав нас, і ніч нас ховала,

і серцем жіночим земля нас гукала.

Снігами й болотом,

крізь вітер і сльоту,

далеко чи близько від рідних сторін,

завжди піхоту,

завжди піхоту,

завжди тебе закликає дзвін.

У закутку між стіною священикового будинку, костьольним муром та загорожею Соб і Цабе під керівництвом Суворого збивали з брусків хрестовини і обмотували їх колючим дротом.

Граф розчинив металеву скриньку й повисипав з неї патрони на видраєні до білизни дошки садового столика, а тоді, наче ювелір камінчики в персні, заходився вставляти їх у магазини автоматів.

З будинку священика надійшов Глина й приніс гітару.

— Семиструнна, російська. — Взявши пробний акорд, він поклав інструмент на столі, біля стосика магазинів. — Більшовики подарували її ксьондзові, щоб ховав полеглих солдатів на кладовищі…

Це ніби просто, бо й справді, де, як не на кладовищі, разом з іншими, ховати полеглих солдатів, але багато хто стверджував, що “советам”, “пепеерам”, міліції й віськовим з орлом без корони лежати в освяченій землі не можна — хіба що десь у кутку, під муром, серед самогубців.

Тамтешній ксьондз повівся по-людськи й, мабуть, не з удячності за гітару, й ось тепер він — малий, худорлявий, червонолиций — стоячи навпроти Шефа, запально наказував:

— …без стрілянини в храмі божім, без кровопролиття!

— Ми ж для того й лишилися. Пора вже, щоб скрізь настав спокій…

— Не треба було в людей прадідівської землі відбирати…

— Аз чого ж тоді селян наділити? — перебив його Шеф.

— …не треба було в хазяїв одбирати реманент і партизанів силою роззброювати, то був би спокій.

— Ви в це вірите?

— Я богу вірю. І повторюю: жодного пострілу під дим дахом. Стань навколішки.

— Для чого?

— Стань, кажу. Не люблю язичників в освяченій землі ховати, — заявив рішуче священик, перехрестивши повітря над головою Шефа, про всяк випадок відпустив йому гріхи, врочисто скандуючи латиною молитву. — Якщо зумієте заблокувати прохід від ринку, — змінив тон ксьондз, — то тили у вас забезпечені. Тоді вони можуть пробратися тільки від лук, з боку кладовища.

— Хай вам бог віддячить, — мовив Шеф.

Між кронами дерев і небом і досі кружляло сполохане птаство. На хмарах лежав червонястий відблиск низького сонця.

Підзарядивши магазин й кулеметну стрічку, Граф настроїв гітару, взяв два-три акорди й заспівав:

Як військо верталось у дні ті чудесні,

несли нам дівчата дозрілі черешні,

та навіть дівочі усмішки ласкаві

не владні спинити наш наступ на Лабі.

Цабе й Соб, Корба та Глина хором підхопили приспів. Шеф підсвистував, Суворий постукував по столу, патрони дзвеніли, й виходив справжнісінький оркестр.

— Хто то? — кивнув Корба на Сивого, котрий, поблискуючи ступнями з-під холош своїх заляпаних фарбою штанів, скрадався попід стіною.

— Той, що дзвонить. Гак був повісив його за малювання портретів, ледве солдати із зашморгу врятували, але щось йому в голові зрушилось. І посивів увесь. Ксьондз дає йому сяку-таку їжу й притулок, а він цілісінькі дні в дротівні на дошках малює або ж скрадається до линви — смикне і, як дзвін ударить, — утікає.

— А літери він тямить малювати?

— Ну, та ж гасла писав…

— Гасла, кажеш? — Корба замислився. — Які гасла?

— Нормальні. “Реакція Польщу занапастила, демократія — воскресила”… “Тричі “так” — перемоги знак”.

— Зрозуміло. — Капрал кивнув головою й подався назирці за Сивим.

Глина зробив кілька кроків, простяг навіть руку, мовби хотів спинити Корбу, але дорогу йому заступив худорлявий дідок у застебнутій аж під шию куртці.

— А хто тут командир?

— Громадянине старший сержант! — Глина перепинив Шефа, що проходив мимо.

— Відрекомендуйте мене! — зажадав дідок.

— Це той товариш, що має зброю, й під час революції…

— Конрат, — перебив його на півслові дід. — Чим я можу допомогти?

— Нічим, — твердо мовив Шеф. — Хіба що вранці, після бенкету, якийсь уривок революційних спогадів…

І тут сталося несподіване: старий просто під носом у Шефа перебрав ціпок у ліву руку й, коли Шеф інстинктивно сахнувся, вихопив з-під куртки револьвер і приставив дуло Шефові до живота якимсь напрочуд м’яким, мовби аж галантним рухом. Він при бажанні встиг би й вистрілити, незважаючи на хвацьких хлопців довкола. Ніхто й поворухнутись не встиг, а дідок тим часом так само спритно сховав револьвера, сперся на ціпок і заходився пояснювати:

— Наган тульський, імператорський. Експонат для домашнього музею. А крім того, в будинку на Ринковій, 5, маю ще двоствольного штуцера, з яким ходив у Сибіру на полювання.

Конрат випростав правицю й розчепірив пальці:

— Рука ще не тремтить. Якщо буду вам потрібен, то прошу когось за мною прислати. Приємно було познайомитись.

Кивнувши, старий обернувся і, не за віком стрункий, рушив додому чітким, майже солдатським кроком.

Тим часом Корба роздивлявся солдатів у конфедератках на сільській вулиці, де горіли хати. Один розряджав автомат у корову, другий накидав зашморга якомусь дядькові в спідній сорочці, третій підносив смолоскип до солом’яної стріхи стодоли. Над козирками їхніх кашкетів блищали величезні сріблясті орли у важких коронах.

Червоне світило вже гасло, але що темніше ставало в стодолі, то яскравіше пломеніла мальована пожежа, постаті ніби заворушилися, зрушили з місця, і коли вже здавалось, ніби ось-ось залунають постріли, вся картина раптом розсипалася. Це Сивий згріб гладенько постругані дошки, що правили йому за полотно, зсунув їх докупи й, накривши мішком, запхав за січкарню.

— Як справжні, — оцінив його витвір капрал Корба. — Але ніхто не дасть за них і шеляга. Картини купують, щоб у хаті стало веселіше, а не людям на пострах. Заробити хочеш? На хліб, на горілку, на фарби?

Почувши про фарби, Сивий поспішно кивнув головою й простяг руку.

— Напиши ось це. — Капрал простяг йому аркуш паперу. — Та повиводь літери різними кольорами. Зробиш до ранку — дістанеш готівкою.

Сивий підніс аркуш ближче до дверей, перечитав і закивав на знак згоди.

Рипнули двері, в щілину вистромилася голова дівчини.

— Є тут пан капрал? Ви обіцяли бензину. — І вона показала літрову пляшку з лійкою.

Корба наблизився до дівчини і несподівано торкнувся дівочих персів, що розпирали блузку.

— А це що у вас? Куплене?

— Власне. І не для зайд… — Вона вдарила його по руці рішуче, але не надто сильно.

Корба дістав каністру, й неквапно почав цідити бензин крізь лійку.

— Ви, панно Марисю, спалахуєте, наче бензин.

— Я Геновефа. Не вибухне, якщо посолити.

— Або поперчити… Га, панно Геню?!

Видно, панночка знала цей двозначний масний дотеп, бо захихотіла, натягла йому кашкета на ніс — мовляв, жарт за жарт, і гайнула з повною пляшкою через подвір’я до будинку священика.

— Вже їй Корба свічку вставив, — буркнув Суворий.

— Я б так швидко не зміг, — зітхнув Граф. — Ти думаєш, він переспить з нею?

— Навряд, — сказав Суворий. — На спання мало часу, але те, про що ти думаєш, він, гадаю, зробити встигне.

Коли позасвічували лампи, стало видно мешканців і гостей будинку: ось Глина в кутку біля пічки, а ось біля напіввідчиненого вікна Шеф — стоїть навпроти поручика Берези і щось йому тлумачить:

— …і тому ми всі з Глиною, тому ми лишилися, ну, і такий наш план.

— Гаразд, гаразд, громадянине старший сержант. Але я не думаю, що станеться щось лихе. Всю окупацію, майже сто операцій я провів разом з ним… ну, з тим…

— З Гаком, — підказав йому Глина.

— Ну, так, з Гаком… Я через те кляте поранення деякі слова часом забуваю. -

Взявши Шефа за руку й нахиливши голову, він провів його пальцем по прямокутничку на своєму черепі, де було вистрижене волосся. — Тут ні кістки, ані навіть пластинки якоїсь… Мозок просто під шкірою… Чуєте, як пульсує? Мушу тепер берегтись. Лікарі кажуть, досить уколу шпилькою або й укусу бджоли…

Ніби засоромившись чи злякавшись, Шеф одсмикнув руку.

Запала ніякова мовчанка: Береза втратив нитку розмови, а Шеф не знав, як йому допомогти.

— Ви, громадянине поручик, казали, що провели майже сто акцій разом з Гаком, — підказав Глина.

— Еге ж. Був час, коли Марина більше сприяла йому, аніж мені. Ми з Владеком — немов двоє братів. Ще як підхорунжі випуску тридцять восьмого року…

— Друга рота, — цілком несподівано вставив словечко старший сержант, і ніби й сам здивувався з власної репліки.

— Друга. Чи я вже вам це розказував? — занепокоївся Береза.

Шеф не відповів Березі, а запитав:

— Яке справжнє прізвище того Гака?

— Прізвище?.. Ні, — сказав Береза, замислившись, — не пригадую. — Він вибачливо посміхнувся й знову показав на свій череп.

Хтось зачинив віконниці: рипнула рама, загриміли прогоничі, й од вікна лишилась тільки маленька зірочка, вирізана в дошках.

Крізь відчинені на ґанок двері виднів зал, ще досить скупо освітлений. У його глибині вже розташовувався оркестр. Хтось, настроюючи контрабас, видобув з нього кілька тактів у ритмі оберека.[6]

Цабе, Соб і Суворий обмотували рештками колючого дроту останню хрестовину, а Графові, видно, не дуже хотілось їм допомагати чи, може, він просто думав про щось своє, побренькуючи стиха на гітарі.

П’ять хвилин чи, може, секунд панувала тиша й спокій. Здавалось, якщо так триватиме й далі, то в дивізію разом зі зброєю можна буде поздавати повні, невистріляні магазини.

Та у віконному просвіті костьолу раптом щось замаячило, хитнулось, і вдарив дзвін. Він бив рівно, спокійно й самотньо, аж поки у його ритм уплелися звуки органа.

Кілька хвилин вони лунали разом, а потім лише труби органа продовжували співати в освітленому свічками й лампадами костьолі, де біля вівтаря стояв ксьондз, а приступкою нижче — молодий з молодою: він у зеленому, вона в білому. Ще нижче юрмилися дружки з дружками, вбрані по-сільському, та міські гості в святкових сукнях і костюмах, які при тьмяному світлі здавалися дуже врочистими.

В ліщинових заростях цвинтаря витьохкували ошалілі від кохання солов’ї. То був досить дивний, але гармонійний супровід до органа. В усьому досі панували спокій, тиха радість.

Та що далі від костьолу вздовж алеї, то менше ставало світла й тепла, зате більше — ночі. У віконному отворі дзвіниці ще гойдався дзвін, неспокійний, мов людина, якій бракує сили крикнути.

Нарешті з’явився звук, якого перед тим не було, — дедалі гучніший, чіткий крок загону, що марширував бруківкою в кованих черевиках.

У першій парі йшов бородань у пілотці з біло-червоним шевроном, нашитим збоку; це був той самий бородань з перевалу.

Командир, що ступав трохи збоку, був високий, ставний чоловік. Окрім портупеї, він мав на грудях ще й бінокль у футлярі та пістолет на плетеному ремінці. На погонах яскріли позолотою три довоєнні капітанські зірочки.

— Загін… стій! Ліворуч — рівняйсь!

Пришельці були абсолютно спокійні, впевнені й не мали жодного наміру ховатися. Чітко виконували команди бійці, клацаючи підборами на посипаній гравієм алеї. Їх було восьмеро. У всіх на головних уборах до блиску начищені орли з коронами, автомати й револьвери в кобурах, пересунутих, мов у німецьких офіцерів, на черево ліворуч од пряжки.

— Зняти головні убори! — скомандував капітан і вже менш офіційно заходився віддавати розпорядження: — А тепер, пане Органіст, — на хори, а ми…

Він раптом замовк, помітивши, як змінились на обличчі бородатий Органіст і його товариші, й різко крутнувся на підборах.

На відстані кількох кроків, між стовбурами дерев, чаїлися солдати зі зброєю напоготові. Солдатів було, щоправда, тільки четверо, але пальці кожного лежали на спусковому гачку, тим часом як його люди безпорадно стояли з головними уборами в руках. Невідомо було, зрештою, скільки ще ховається в темряві чи по той бік алеї, за липами.

Руки самі потяглися догори, але зусиллям волі капітан опанував нервовий дрож у пальцях і стромив їх за пояс. Розкритим ротом він хапав повітря, мовби хтось ударом під груди перебив йому віддих.

— Громадянин Гак? — спокійно запитав Суворий.

— Капітан Гак, — поправив його той, ковтаючи слину, й ці два слова допомогли йому нарешті опанувати себе, й він уже з викликом додав: — Ну, комуно, давай. Чого не стріляєш?

— Бо ксьондз просив, — таким самим спокійним тоном відповів Корба. — Він сьогодні зайнятий шлюбом і не має часу на похорон.

— Може, якось домовимось, щоб без пострілів, — запропонував Суворий. — Поручик Береза просив, і панна Марина також…

У ліщині витьохкували солов’ї, в костьолі гудів орган, а вздовж алеї між сталевими стволами й людьми запала тиша, така непевна й напружена, що кожен несподіваний шелест міг розірвати її на клапті.

Кожна секунда збільшувала шанси на мирну розв’язку. Тільки б капітан спокійно тримав руки на поясі, бо досить було різко ними ворухнути, як Корба вистрелив би. В кожній групі людей завжди знайдеться хтось, хто більше довіряє мертвим, аніж живим.

— Можна й без пострілів, — сказав Гак.

— Слово офіцера? — поважно перепитав Суворий.

— А для вас це має значення? — Гак явно глузував.

— Для мене — ні, — відповів Суворий, — але для вас, думаю, має.

— Й ви повірите?

— Ризикну.

— Гаразд. Мої люди перші не вистрілять, — Ну, то просимо досередини.

Гак глянув на своїх людей, ледь кивнув головою й перший рушив до костьолу. Суворий пішов метрів за три позаду й трохи ліворуч, щоб тримати в полі зору не лише командира, а й його людей. За ним подалися Цабе, Соб і Корба.

На порозі Гак стишив крок, вмочив пальці правої руки у свячену воду й перехрестився.

— Партійний! — кинув пошепки через ліве плече. — А вам до костьолу можна?

— А чому ж? — упівголоса відповів Суворий. — Хто не вбиває, не палить…

У костьолі ще було досить вільно, всі гості з’юрмились біля молодих. Гак затримався посеред нефа, склав руки й, схиливши голову, заворушив губами, немовби молячись, хоча насправді роззирався.

Він, мабуть, постановив собі будь-що вислизнути з-під прицілу Суворого і, якщо вдасться, шаснути за колони праворуч, але, ступивши два кроки у той бік, завмер: біля сповідальні, вклякнувши на одне коліно, чатував старший сержант з автоматом на шиї.

Ліворуч, серед весільних гостей, поруч із сивим дідком у куртці, застебненій аж під шию, стояв коваль. Намагаючись не привертати уваги свого сусіда, він кивнув ватажкові банди нагору й назад.

На хорах з-за клавіатури органа стирчала голова Глини, а поруч з головою зблискував гладенький багнет.

Поки Гак обдивився костьол, біля вівтаря запанувало пожвавлення. Музика на хвилю стихла, а тоді гучно й радісно заграв орган, і під високим склепінням попливли врочисті й таємничі латинські слова. Гак спокійно підійшов до Органіста. Не помітивши, що з другого боку підступив і Соб, мовив з кривою посмішкою:

— За сьогоднішню інформацію я тобі подякую особисто, сучий сину.

— Як оті повтікали, то хто ж його знав, що ці припхаються? — буркнув бородатий.

Вторячи Глині другим голосом, Граф тримав долоні на ручках цибатого, легкого кулемета, але знизу цього ніхто не бачив, бо решітка хорів, оздоблена квітами й ангелами, правила гарним прикриттям.

Йдучи од вівтаря, молоді приймали вітання. Гак ступив два кроки до килима.

— Вітаю.

— Владеку… — здивувався й водночас зрадів поручик. — Дякую. — Він перший простяг праву руку, а лівою, мовби не вірячи своїм очам, доторкнувся до зірочок на його погонах. — Ти, я бачу, просунувся вгору, — сказав Береза поволі й замислено.

Тим часом підійшла Марина. Гак побачив усміхнені очі й одразу ж схилився над її рукою. Марина теж похилила голову.

— Без стрілянини, — шепнула вона йому. — Будь ласка.

— Та я вже про це домовився з твоїми охоронцями з держбезпеки, — сказав голосно Гак, щоб усі чули. — Якщо тільки вони не почнуть першими.

— Ми не почнемо, — озвався, підходячи, Шеф. — Адже могли ще під костьолом і почати й закінчити.

Гак подумав, що той посивілий старший сержант викликає довіру не тільки обличчям, ніби віддавна знайомим, але й розважною мовою. Вони й справді могли їх перестріляти, як куріпок, в отій липовій алеї.

Ще під пальцями Глини гомоніли останні акорди органа, а вже оркестр на ґанку почав весільний марш. Поза спинами й головами гостей, що юрмились коло будинку ксьондза, не можна було нічого ні побачити, ні почути.

Й хоч обидві стулки дверей були розчинені навстіж, а все ж утворився натовп, і коваль пропав з очей старого Конрата, а Гак зник з поля зору Корби, який мав його стерегти. Гакові та його людям уже не раз доводилося діяти в такій метушні, тож практику вони мали непогану: досить було одного лиш погляду, щоб хтось із його людей відштовхнув Корбу, тим самим давши Гакові змогу перекинутися кількома словами з ковалем.

З сіней, товплячись, гості входили просто до великого залу. В дверях стояв Суворий, чемний, урочистий, — саме він притримав Гака за лікоть і кивнув на бічні двері.

— Куди? — сахнувся Гак.

— На хвилинку…

Вони вдвох увійшли до якоїсь комірчини з заґратованим віконцем. Відразу ж за ними зайшли ще двоє Гакових людей, а тоді й капрал Корба — права рука за пазухою, а в очах лихий блиск, — очевидно, ніяк не міг заспокоїтися, що його відтрутили в натовпі.

Гак спостеріг, що його люди тут усі — восьмеро і він дев’ятий — проти не чотирьох, а п’ятьох солдатів і вже знайомого міліціонера.

— Оце такі твої, Глино, методи — тюрма замість весілля… І для цього вам потрібне було моє слово честі? — запитав він.

— Я ж сказав — лише на хвильку, — заперечив Суворий. — Лишимо тут зброю, щоб у когось часом не бабахнула.

— А як не лишимо? — затявся Гак.

— Не раджу, — почувся голос Шефа з-за вікна. Темне дуло автомата здригнулось між ґратами, беручи на мушку.

— Та й щоб у танцях не заважала. — Суворий простяг ліву руку до Гакового “шмайсера”, в правій тримаючи свій автомат.

— Не ти давав, не тобі й…

— А нащо мені? Гвіздків багато. — Суворий кивнув на повбивані в сволоки великі цвяхи, на яких у кращі часи ксьондз, мабуть, вішав ковбаси та шинку.

— Один ваш і один з наших доглянуть, — заспокоював далі Суворий. — А потім заберете.

Вдруге протягом вечора Гак опинився перед нелегким вибором. Нарешті зважився — трохи розслаблено, навіть з усмішкою, зняв зброю з плеча й повісив на цвях. Те саме зробили й ті двоє. Потім Глина, зіп’явшись навшпиньки, почепив на гвіздок свого карабіна.

Менше стволів — більше довіри. Повідчеплювані кобури, завбільшки з півгуски, теж

повлягались у ряд на полицях. Бандити вішали свою зброю окремо, поряд з нею

чіпляючи й головні убори з коронованими срібними орлами,

— Можна? — спитав бородатий, потягшись рукою до клямки.

— Гріх, пане Органіст, — проказав Глина, притримавши двері ногою, і стукнув пальцями бороданя в груди, біля лівої пахви. — Був би гріх, якби ви вийшли з оцим.

Органіст розстебнув мундир, витяг з бічної кишені зручний невеликий браунінг і поклав на полицю.

— Ножичка теж віддати? — він аж пінився від люті.

Ніхто не встиг навіть отямитись, як Корба видобув ножа і жбурнув у протилежну стіну. Блиснуло вістря й увігналось у крокву, якраз посеред тіні Органіста.

— Не треба, — відрізав капрал Корба. — Ножики можна лишити, — він витяг з крокви фінку й запхав її назад за халяву. — Яке ж весілля без ножа?

— Ранець, — нагадав Шеф з-за вікна. Один із бандитів, з ранцем за плечима, відстебнув пряжку під лівою пахвою, скинув ранець і хотів був покласти поряд зі зброєю, та Гак його зупинив, розстебнув ранець і витяг і звідти пласку шкіряну коробку із золотим тисненням на і кришці.

— Срібло, — здогадався Корба.

— Столові прибори, — кивнув офіцер. — Весільний подарунок.

Противники один по одному виходили з комірчини. Залишилося тільки двоє — Соб і бандит у касці, на прізвисько Кудлатий. Соб, як господар дому, взяв з підлоги лампу, повісив її на стіну, а до столика коло вікна підсунув табурет і скриньку. Жестом запросив “гостя” сісти.

— Перекинемось? — запропонував той.

— Можна, — згодився Соб. — У “війну” чи в “дурня”?

— В “дурня”, — вибрав Кудлатий і заходився здавати, бурмочучи: тобі, мені, тобі, мені…

Шеф постояв ще трохи за вікном, зазираючи в їхні карти, а тоді забрав автомат з вікна і, не відходячи, став наслухати. Навіть пригнувся, щоб не було його видно, і втупивсь у кущі жасмину на розі будинку. Звідти почулося якесь торохтіння, мовби хлопчак вів палицею по металевій сітці огорожі.

Незабаром це торохтіння стихло, і з’явилась темна постать коваля, котрий, викравши свій власний велосипед, котив його, піднявши вгору заднє колесо, щоб не деренчало. Він зник у затінку огорожі й знову виринув, освітлений місяцем, коло брами. Переконавшись, що відійшов досить далеко від будинку священика, вскочив у сідло і погнав Ринковою вулицею.

Шеф усе це бачив, але не став затримувати. Коли постать коваля розтанула в глибині вулиці, старший сержант, пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить, сховав свій автомат за сволоком ґанку. Ще якусь мить наслухав, а тоді поправив мундир і увійшов до зали, де весільні гості їли, пили й витанцьовували.

Оркестр награвав ту саму мелодію, що її зранку співали новобранці, тільки на цей раз у ритмі танго. Притиснувшись одне до одного, танцювали молодий з молодою.

Потім оркестр заграв вальс, ритм пожвавішав, і раптом Марина зупинилась. Гак наче передчував це, може, навіть і вальс для цього замовив у скрипаля, — бо відразу ж опинився поруч.

— Прийміть на щастя, на здоров’я, на довгі літа… — Він висловлював побажання, дивлячись поручикові в вічі і вручаючи йому коробку зі столовим сріблом.

— Що це? — здивувався Береза. — Звідки це у вас?

— Ми не можемо цього прийняти, — втрутилась Марина.

— Я ж від щирого серця. Продовольчих карток не маю, до “Селянської взаємодопомоги” мене не беруть… Якщо вам воно не потрібне, можете викинути.

І з цими словами він розсунув на столі посуд, поклав коробку поміж тарілок, а тоді низько, аж надто низько вклонився молодим.

— Можна?

— Прошу, Владеку, — втомлено всміхнувшись, відповів Береза. — В мене від вальсів крутиться отут, — він рукою показав на голову.

Гак тільки посміхнувся й не сказав ні слова. Лише коли обняв Марину й зробив у танці кілька кроків, шепнув їй:

— Не бери каліку.

— Я ж присягала.

— Краще вам не йти спати.

— Я так вирішила.

Гак, помітивши поруч вицвілу уніформу й кольорову хустину на шиї, завальсував жвавіше.

— А якщо не встигнете? — Зуби вишкірились у посмішці.

— Ти спершу даруєш крадене, а тепер ще й смертю погрожуєш? — Вона відхилилася, щоб заглянути йому в очі.

— Тебе ніхто не зачепить, але, чого доброго, можеш передчасно овдовіти.

— Ти ж обіцяв, що не буде стрілянини.

— Мозок у нього незахищений. Легкий удар чи подряпина — та й доволі. Нещасний випадок…

Вона з силою відштовхнула його від себе й попрямувала до Берези. Це помітили гості: одні обернулись до ксьондза, ніби той міг вимолити для них спокій, принаймні на цю ніч, інші дивилися на Шефа — найстаршого з-поміж людей нової Польщі.

Обминаючи пари, до молодої підійшов Граф і кинув у бік вікна, де стояла дівчина в блакитній сукні.

— Чи не могли б ви мене познайомити?

— Познайомити? — Таке делікатне прохання розсмішило її. — А чому ж! Гарна, правда?

— Красуня.

Вона провела Графа до вікна. Їх раз по раз перепиняли то танцюючі пари, то гості з чарками в руках.

Оркестранти змінили темп, хоча, крім оберека, польки та пісні про Анельку в різних варіаціях, не грали нічого. На звичайнім весіллі все поступово розчинилося б у горілці, в тупанні, гупанні та вихилясах, але ж це не було звичайне весілля, і в кожній нібито випадковій зустрічі, в розмовах, уриваних напівслові, в кожному рухові вчувалася замаскована настороженість. Напівзаплющені повіки прикривали блиск очей.

Конрат простяг руку і, затримавши Глину, що саме проходив мимо, стиха сказав:

— Коваль украв велосипед.

— Чий?

— Свій. І погнав у гори.

У цей час Корба танцював на місці, притискаючись до партнерки й водночас дослухаючись до балачок.

— Поки старший пан повчає молодого, чи не сходити б нам подивитися, як там машина? — запропонував він, ще тісніше пригортаючись до дівчини.

— Це буде дуже некультурно, — відповіла Геновефа. — Треба б ще трохи потанцювати.

І будь ласка, підійміть руку трохи вище, бо щось той бородатий задивився.

Органіст і справді дивився, але не на Корбову руку.

— Значить, вас найняла комуна? — допитувався він у Цабе й пхав до рук склянку з горілкою. — Не за гроші — за землю, її то за чужу, бо ж не тільки в німців одрізали, німців хай чорти беруть, але й у поляків!

— Коли у когось землі стільки, що сам обробити не здатен, а людьми оре, як худобою, то в того й відібрати не гріх. — Цабе побожно перехрестився, тоді хитро примружив очі. — Ви ж, пане, теж на щось розраховуєте, раз покинули орга?н і подалися до лісу.

Шеф не міг цього чути, але бачив майже все і, ступаючи то ліворуч, то праворуч, стежив за Гаком, усміхаючись чимраз ширше, мов після чарки, хоча й не випив ні краплі.

— Товаришу старший сержант, — доповів Глина, зіп’явшись навшпиньки. — Коваль викрав свій велосипед.

— Знаю.

— Якщо натисне як слід на педалі, то вдосвіта приведе нам на голову решту банди.

— Ви що, Глино, слухаєте накази чи, може, розпоряджаєтесь тут від імені військової ради? — різко спитав його Шеф.

За кілька кроків од них біля столу вмостився Гак з мискою гарячого бігосу з м’ясом і заходився наминати його з хлібом. Шеф сів на тій самій лаві, може, за якийсь метр і не зводив з нього очей. Той спершу вдавав, що нічого не помічає, бо це пахло провокацією, але не втримався, наштрикнув великий шмат м’яса на виделку й простяг Шефові:

— Хочеш?..

Кусень виснув у повітрі за кілька сантиметрів од обличчя Шефа, але Шеф не відхилився, лише заперечливо похитав головою й суворо промовив:

— Вісім років!

— Що — вісім років?

— Вісім років минуло від тридцять восьмого, пане підхорунжий.

— Сержант? — перепитав той, раптом збагнувши, чому це обличчя видалось йому таким знайомим. — Боже милосердний, наш сержант з другої роти в цій більшовицькій армії?

Він одставив миску з бігосом і простяг руки, ніби наміряючись обняти Шефа, але хтозна, чим би усе скінчилося, бо в залі настало пожвавлення.

— Гірко, гірко! — загукали тісно розсаджені один біля одного гості.

Береза підвівся, разом з нареченою став на лаву, щоб краще їх було видно, й нахилився над Мариною, цілуючи її щасливо усміхнені вуста.

Урвавши на хвилю розмову, дивилися на них од вікна Граф і Чорноволоса.

Рудий кіт, скориставшись нагодою, стрибнув з підвіконня в темряву.

— Був і нема, — розсміялася дівчина. — Отак і солдати.

— Але ж Береза одружився.

— Хто його знає, чи одружився б він, коли б не був поранений. А крім того, Береза тутешній.

— Тутешнім стати неважко. Досить залишитись — і все.

— Кожен з вас має когось десь далеко звідси.

— Я не маю нікого, — відповів Граф задумано. — Ось уже три тижні — нікого.

Дівчина глянула йому в очі, щоб переконатися, чи не жартує. Граф пам’ятав заспокійливі слова Суворого, начебто сестра лінується написати, а мати, може, захворіла, а може, як утікали, то не прихопили з собою ні паперу, ні олівця — але відчував, що Суворий говорив це не тому, що вірив у диво, а просто від доброти душевної.

Суворий на другому кінці столу розтулив жменю, висипав золотаві патрони від автомата, поставив їх сторчма і, впевнившись, що всі десять на місці, перекинув пальцем один, тоді другий.

— Кожного п’ятого замордували гітлерівці, — мовив він до трьох Гакових людей, які сиділи, низько похиливши голови над столом. — Але ви вважаєте, цього мало, треба ще перебити кілька тисяч?..

На дошках столу, звідки прибрали тарілки й скатертину, червоним буряком був намальований контур нової Польщі. Органіст, умочивши пальці в гірчицю, домалював на сході колишній кордон.

Чоловік із банди, в якого за плечима перед цим був ранець, запустив пальці в чуприну, затягнув тихим голосом:

Білий орел без корони,

ніхто Польщу не боронить.

Трумен, Трумен, час бомбити,

бо несила вже терпіти.

— Заткни пельку, дурню! — схопив його за зап’ястя Суворий.

— Бо що? — шарпнувся той і другою рукою змів зі столу набої, перекинувши склянку горілки.

Хрін з червоним буряковим квасом і гірчиця злилися в одну криваву пляму — від моря до моря.

Органіст стримував свого колегу, щоб не дійшло до бійки, а Глина затуркував Суворого.

— Товаришу сержант! Коваль на велосипеді за рештою банди поїхав. Я сказав старшому сержантові, але він…

— Він знає, що рама підпиляна, — заспокоїв його Суворий. — Далеко той зв’язковий не доїде.

— Ніколи б не подумав… — провадив своєї Гак. — Наш інструктор, в усій школі підпрапорщиків найсильніший у фехтуванні…

— Так, це я, — підтвердив старший сержант. — Гарна була рота.

— Як служити, то служити, але вміти й відпочити… — Гак раптом ляснув себе долонею по лобі. — То ви там перед костьолом не перестріляли нас через давне знайомство?

— Не через те. Просто час припинити. Бо якщо не припинимо, країна перетвориться на пустку.

— Або ми пепеерівців, або пепеерівці нас. Як же інакше?

— Можна й інакше: після референдуму — амністія.

— Упізнаю, холера, й не впізнаю! — злився Гак. — Ти наш сержант — чи зовсім з іншої роти? Слухай, старий, зніми оцей мундир, викинь його в нужник і будь знову таким, як був колись!

— Пан гадає, що людина, як цибуля, під одним лушпинням — друге… І навіть не припускає, що в мене своя політика.

— Яка? Більшовицька чи, може, власна? — Гак глузливо розсміявся. — Іди до нас. Ще не пізно, але це вже останні години.

Шеф теж засміявся, але кожен з них мав свою думку із приводу великої політики, і з приводу того, що має трапитися цієї ж ночі. Щоб не дивитись один одному в очі, вони відвернулися до залу й разом з усіма почали плескати в долоні дідусеві Конрату, який навдивовижу легко й гарно витанцьовував оберека з Мариною.

Скориставшися з того, що всі захоплені обереком, Органіст у розстебнутому мундирі подибав до оркестру, відіпхнув того, що грав на контрабасі, й заходився смикати струни.

Інші музики, звиклі до таких пригод на весіллях, і далі грали оберека. Органіст шарпав струни чимраз гучніше і, нарешті збивши оркестр з такту, примусив його замовкнути. А сам загорлав на весь зал, корчачи мавпячі міни Корбі, що стояв неподалік:

Мудрий знає, що бажає:

каже “так”, каже “ні”.

Тільки качка дурний птах,

завжди кахка — так, так, так.

Останні слова доспівував у повітрі, бо Корба, залишивши Геновефу під стіною, відштовхнув нахабу від контрабаса, а потім перекинув його через голову й хряпнув об підлогу.

Люди порозбігались, а Корба, імітуючи звук контрабасових струн, заспівав у цілковитій тиші:

Баран знає, що бажає:

хоча б раз бекне “ні”.

Ну, а дурень, хрін із ним,

був і лишиться дурним.

Найбільш сп’янілі захихотіли, але враз і замовкли. Органіст іще з одним бандитом разом навалилися на Корбу.

Корба садонув бородатого в сонячне сплетіння, і той зігнувсь удвічі, але й самому Корбі так дісталось по потилиці, що аж у голові запаморочилося, і він уклякнув. Тут підскочив Цабе і, розмахуючи руками, немов ціпами, порозкидав Корбиних супротивників по підлозі.

Органіст, підводячись, розбив стільця й схопив одірвану ніжку. Корба добув з-за халяви фінку й чекав, трохи нахилившись уперед. Хто бачив його в такій ситуації, той знав, чим закінчиться для бороданя хоча б один непевний крок, — на рукоятці фінки було сім зарубок на сімох німецьких вартових, знятих кидком ножа з відстані кількох метрів, коли на фронті ходили по “язика”.

Обидва командири втрутились одночасно — Гак перегородив дорогу своїм, а Шеф наказав Корбі:

— Пройдися-но свіжим повітрям… Музико, грай!

Оркестр повів далі з перерваного такту. Капрал знизав плечима, але слухняно пішов до виходу.

На ґанку на хвилю затримався й крізь заґратоване віконце побачив, як Соб з Кудлатим запекло ріжуться в “дурня”. Корба дістав годинника, послухав, чи йде, й, нахиливши циферблат до світла, подивився, котра година: не те що до ранку, а й до півночі ще лишалося багато часу. Зійшов з ґанку, доплентав до стодоли й нахилився, щоб заглянути в щілину — що діється там усередині.

Обіч січарні при світлі ліхтаря Сивий старанно виводив круглу літеру О. Більше нічого не було видно. Коли Сивий підвівся, щоб знов умочити пензля, капрал побачив на дошці червоний автомобіль і початок напису: “ПОСЛУГИ ТРАНСПО…”

Тут за спиною в Корби тихо шелеснула солома. Він блискавично обернувся й зробив рух, немов ухиляючись від удару з тилу.

— Перевіряємо, чи на місці автомобіль? — спитала Геновефа, яку не збентежив його раптовий порух.

Не мовлячи й слова, Корба міцно пригорнув дівчину и почав хилити додолу.

— Хвилинку… — прошепотіла вона нетерпляче й водночас тверезо. — Адже в засіці м’якше, й сукню треба зняти, бо тісна.

Притиснувшись одне до одного, вони пішли на інший край стодоли. Рипнула відхилена дошка, і обоє зникли.

У будинку ксьондза й досі вигравали музики, а тут, у кінці садиби, було так тихо, що чувся шелест підім’ятої соломи, пустотливий вітерець легенько ворушив місячних зайчиків, просіяних крізь листя, а по той бік дощок тривала дедалі швидша і запальніша молотьба. Зачув її Гнідий, що пасся серед могил цвинтаря, підвів голову й задивився на клуню склистим, нерухомим оком.

Прикульгав Глина, став під деревом і, тримаючись лівою рукою за гілку каштана, справив малу потребу. Підійшов Гнідий, підставив морду для ласки, не перестаючи жувати траву.

Раптом зачулися неспокійні кроки. Глина визирнув з-за дерева, впізнав за силуетом:

— Вацеку! Сюди, Вацеку!

Молотобоєць повернув на голос і якийсь час не міг вимовити й слова.

— Що сталося?

— Коваль… Велосипед під ним розвалився одразу за ринком, але в стайні кінь Гака стояв осідланий.

— Хай йому чорт!.. Чому не прийшов одразу?

— Бо він мене побачив, морду набив і замкнув у кузні. Поки я дах над горном розібрав, поки виліз, то й час минув.

— Скоро можуть бути тут?

— Скоро.

— Іди. Але нікому ні слова.

Обидва пішли до хати. На ґанку розминулися з Графом, який проводжав Чорноволосу під ручку.

— Все так швидко, все аж занадто швидко, тож не тільки тобі, а й собі важко повірити, — звірялася дівчина.

— Пригадую, одного разу білетер не пустив мене в кіно, бо фільм був воєнний, дітей до чотирнадцяти років не пускали, і я плакав, затиснувши в долоні повернені з каси двадцять п’ять грошів. Та коли мені до шістнадцяти лишалося два дні, я пішов у перший бій, стріляв, — і по мені стріляли. Час усе пришвидшив.

— Ще й десяти годин не минуло, як я побачила тебе з вікна, а ти вже хочеш, щоб я відважилася…

— Кохані й богом обрані вмирають молодими…

— Неправда.

— Правда. Це вірш такий. Ах, яке коротке життя, а світ такий прекрасний, Хто тобі сказав, що хвилина менша, ніж сто років?..

— Озирнися.

— Хочу дивитися в очі твої.

— Вогонь…

Граф озирнувся. Справді — десь за Ринковою вулицею, в горах, світилася червона пляма.

— Це на перевалі, через який я приїхав до тебе. — Граф ще не міг чи не хотів нічого збагнути. — Хто там о цій порі розклав вогнище?

— То не вогнище, — невесело заперечила дівчина. — То стіжок сіна.

На тім розмова урвалась, а хвилини за три після Глини та Вацека, які принесли вістку про втечу коваля Гаковим конем, Граф із Чорноволосою повернулися до весільного залу, в тлум і гармидер танцюючих і хмільних, що пригощали один одного.

— Як собі хочеш, — сказав Гак до Шефа. — Закабалили вони вас і задурили вам голови так, що найпростіших речей не розумієте. — Він осягнув поглядом зал і кивнув головою на писаний білими літерами червоний транспарант. — Референдум три “так”? Навіть якби всі поляки одностайно були “за”, цього не вистачить, щоб Захід погодився на кордон по Одрі. Ви гадаєте, американці відмовляться від німецької промисловості, їхньої воєнної моці? А німці зречуться земель, на яких сиділи сотні років?

— А що, ми мусимо зректися? — запитав старший сержант. — Ми сиділи на них раніше й довше. Як сила буде — згодяться.

— А матимете землю, то не матимете тягла. Якби навіть усю пепеер запрягли в плуга, не потягнете. Трумен має коні й трактори, але червоним їх не дасть.

— Польщі повинен дати, — заперечив Шеф. — Зрештою, я теж не в партії.

— А це що таке? — перебив його Гак, киваючи на орден Слави. — І не сором поряд з польськими хрестами носити?

— Чесно зароблений. Три танки треба спалити, щоб дали. Якби давали за польські села, то пан поручик теж міг би… До речі, хто вам дав третю зірочку?

— Та, котра одна-єдина на цій землі має право: підпільна Польща.

— Була така за німців. Тепер нема.

— Я з вами, старший сержанте, щиро, як з давнім знайомим, але це не означає…

— І що, з тієї щирості, з тієї доброзичливості ви послали коваля по решту свого війська?

Між ними запало напружене мовчання.

— Навіщо вони сюди йдуть? — іще раз запитав він у Гака, не дочекавшись відповіді на попереднє запитання. — Щоб у людей стріляти та палити будинки?

Надто довго тривала ця розмова, аби лишитися непоміченою. Люди забавлялися, танцювали, оркестр грав, як і досі, але в тому кутку залу стало трохи просторіше, бо й свої й чужі підтяглися, щоб бути ближче.

— Вийдімо всі на ґанок. — Шеф навіть не підвищував голосу, його й так почули. — Повториш, Глино, якщо хтось недочув.

Намагаючись не виказувати хвилювання, всі з удаваними посмішками рушили до дверей. Гак спинився на секунду біля Органіста, взяв у нього з рук склянку з горілкою і, відтягти розстебнений кітель, вилив за пазуху.

— Всі па вихід, — повторив Гак.

Перед ґанком утворилося неправильне півколо, відкрите до заґратованого вікна, за яким при лампі з геть закіптюженим склом Соб і Кудлатий різалися й далі в карти, навіть призабувши, навіщо їх залишили разом.

— Гей, ви там! Перерва! — наказав Шеф гравцям.

Він став трохи вище од решти, на сходи. На обличчя йому лягав рожевий відблиск далекої пожежі па перевалі.

— Думав, розійдемося вранці, але через ту пожежу довелося, раніше. Пан поручик викликав підкріплення, а зараз він повинен його затримати, щоб не ввійшло до міста.

Всередині будинку гухкав бубон, пищали скрипки, лише тут запала раптова тиша. Здавалося, ніхто не рухається, але коло розламалося і в іншому місці; і обидві групи розступились: біля ґанку лишилося п’ятеро солдатів та міліціонер, навпроти — восьмеро з банди.

— Товариш старший сержант має рацію, хоч і не повністю… — відповів Гак. — Кидай, Кудлатий, оті карти до холери.

Кудлатий визирнув за ґрати — що там робиться. Соб скористався з нагоди й схопив його за руки. Обидва повалилися на підлогу, перевернувши столик, на них посипалися карти, полетіли недокурки, тарілка з рештками хліба та ковбаси.

Цабе ще на початку сутички вскочив з ґанку до сіней. Хряснули двері. Стіною пробігла тінь. Ще якийсь грюкіт, запала тиша.

— Пусти, — почувся здавлений голос Кудлатого. — Пусти, бо кістку зламаєш, холеро.

— Потерпиш, — відповів Соб.

— Все в порядку, громадянине старший сержант. — Цабе підвівся з підлоги і визирнув крізь ґрати.

Шеф за весь час навіть не здригнувся, але й з Гака не зводив очей.

— Вийдете крізь браму, потім вулицею просто через ринок, — неприродно спокійним голосом почав пояснювати Шеф. — І як тільки зустрінете своїх, повертайте разом з ними в гори. За годину після сходу сонця чекайте на перевалі. Від вас залежить, чи ваш ватажок повернеться, чи переживе він цю ніч. Перша куля з вашого боку рикошетом влучить у нього… Ну, що ж, дибайте.

Спочатку рушив один, за хвилину, повагавшись, — троє, за ними знову один і ще один. Кілька перших кроків усі шестеро ступали, озираючись, поволі, а потім пішли швидше, щоразу з більшою впевненістю, що за спиною не пролунає черга.

— Випускайте тепер отого з комірчини. Нехай забере пістолети та головні убори. Автомати лишаться!

Першим вийшов Цабе із зброєю через руку і пороздавав своїм. За ним Кудлатий з пістолетами в кобурах та шапками, але босий.

— Віддай йому чоботи, — наказав Шеф.

— Він програв їх у “дурня”. Все було чесно, — пояснив Соб.

— Віддай!

Поки Кудлатий узувався, Гак мовчки стояв біля ґанку. За спиною Шефа відчинилися двері, голосно бухнула музика, і на порозі став поручик Береза.

— Владеку?.. — звернувся він до Гака. — Ти тут, а Марина каже, пішов не попрощавшись…

— Я зараз повернусь. Іще трохи з товаришем старшим сержантом побалакаю, — відповів Гак і, зачекавши, поки причиняться двері, додав: — Руїна, смішний воєнний огризок, цей ваш дружок.

— Казали, що то ваш приятель. Нам він ні брат, ні сват.

— Тоді чому ви тут? Заплатив?

— Бачу, пан поручик по-іншому розуміти не годен. А може, мені вже просто остогидли трупи, пожежі й різні сучі сини, які хотіли б…

— Довго маю стриміти на мушці?

Шеф опустив дуло, пригасив у собі злість і вже спокійно запропонував:

— Перейдімо до брами.

Гак обернувся й рушив перший, засунувши руки в кишені, а старший сержант два метри праворуч і півметра за ним, саме на такій відстані, щоб у разі потреби не натискувати на спуск, а бити прикладом.

— Не довіряєте, думаєте, мною пожертвують? — глузливо спитав Гак.

— По-різному може бути. Залежить від того, хто перебере на себе керівництво.

Може, то буде такий, що давно чекав нагоди.

Запало тривале мовчання. Шеф при місячному світлі вдивлявся в обличчя Гака, ніби в книжку, з якої хотів вичитати правду. Після вересня тридцять дев’ятого всі побачили, де біле, а де чорне, де свій, а де ворог, і помилки траплялися рідко. А в сорок четвертому, коли вже видно було омріяний берег, усе раптом так переплелося, хіба що рідній матері можна було вірити, але чи можна вірити підхорунжому навіть з власної роти?

— Жоден з моїх перший не вистрілив, — нагадав Гак.

Шеф подумав: брехливі твої слова. Просто ми не дали вам можливості цього зробити.

— Пан поручик може йти, — раптом промовив він.

Гак не зрушив з місця.

Старший сержант закинув ППШ на плече і повторив різкіше:

— Йди!

Аж тепер Гак обернувся й, не підводячи голови, рушив бруківкою.

Підійшовши до козлів з колючого дроту, Гак виявився сам на порожній Ринковій вулиці.

— Гей, друга рото!

Зачувши цей окрик, він зупинивсь і озирнувся.

— До референдуму лишилося кілька днів. Потім — амністія.

Гак не відповів. Незабаром він дійшов до ринку й щоразу менше дроту відділяло його від Органіста, який виглядав з-за наріжного будинку.

— Пане капітан, маю честь доповісти, що ескадрон уже прибув. — Бородань махнув рукою позад себе, на кіннотників, що тупцювали по той бік ринку. То був, звичайно, не ескадрон, але добрий десяток вершників. Гак ступив крок уперед і поклав руку на кобуру бороданя.

— Позичте, поки свій дістану.

— Слухаю.

Органіст козирнув, обернувся кругом, як на плацу, але, не зробивши й двох кроків, дістав кулю. Він рвучко ступив уперед, ніби його штовхнули в спину, вклякнув на коліна й упав долілиць. Йому ще вистачило сили зіп’ястись на руках і спитати сповненим болю голосом:

— Пане капітан! За віщо?..

Тиша розшарувалася, мов сир і сироватка в молоці, що звурдилось. Окремо мовчали вулиці, що чекали світанку за віконницями, наперекір їм гомоніла ксьондзова хата, сяючи на всі боки вікнами, й окрема тиша стояла довкола кам’яного муру, що оточував костьол і цвинтар.

Шеф поволі йшов уздовж своєї бойової лінії. Праворуч могилки, зарослі молодою травою, доглянуті, як на селі, бо ж місто було невелике, кожне недбальство сусіди помічали, а ліворуч огорожа, поставлена років сто тому, але, за старою воєнною традицією, здатна захистити від куль, шкода тільки, що не мала бійниць.

У музику, що долинала з будинку, в ритмічне гупання бубона й контрабаса впліталося неголосне постукування — то зовсім близько Суворий, поставивши кулемет на триногу біля хижки гробаря, мостив камінці, вибудовуючи бійницю.

— Ну й що, гратиме? — спитав Шеф.

— З гикавкою. Бракований інструмент. Сам знаєш: не військові, а цивільні стріляли з нього п’ять років тому.

— Може, не повернуться, — мрійно сказав Шеф. — Відпустив я того Гака. Соромно свого колишнього підхорунжого тримати під дулом, як заложника.

— Ти ж казав мені сьогодні, щоб я в люстро подивився й згадав, як мені свої рота розірвали.

— Ну, це тебе поліція за політику, — відповів Шеф у задумі.

— Гадаєш, Гак більше любить ППР, ніж довоєнна дефензива — комуну?

Шеф не відповів, лише згорбився, втяг голову в плечі.

Десь поблизу Граф бренькав на російській гітарі, позиченій у ксьондза.

Весільний гомін нагадував гудіння вулика, а на тім тлі то виринала, то стихала мелодія пісні про піхоту й дзвін. Хлопець грав та ще й підсвистував. Мабуть, був не сам, бо для себе так не старався б.

Під білим березовим стовбуром Соб і Цабе прилаштовували широку дошку, вийняли з мішка гранати й викладали їх рядочком. Займалися вони тими приготуваннями без особливого ентузіазму, бо гранати були вже не армійські, а їхні власні, щоправда, поцуплені.

— Таке добро змарнуємо, а потім з чим на рибу? — бурчав Соб нібито собі під ніс, але так, щоб було чути.

— А може, й не змарнуємо, — втішав його Цабе.

— Скількох ви тоді в Колобжегу закидали? — спитав Шеф, хоча добре сам пам’ятав.

— Вісімнадцятьох! — озвався Цабе.

— Сімнадцятьох, — уточнив Соб.

— Якщо вони раптом тут проходитимуть, вогонь відкриємо лише після вас.

— Гаразд, — згодився Цабе. — Бо як завчасно зняти стрілянину, вони розбіжаться на всі боки.

Шеф рушив на звук гітари, крізь густий морок уздрів між деревами Графа, який був не сам, хтось тулився до нього. То мала бути дівчина, якій він скоріше напівголосно розповідав, ніж співав:

…далеко чи близько від рідних сторін,

завжди піхоту,

завжди піхоту,

завжди тебе закликає дзвін.

Скінчивши, він ще раз просвистів мелодію приспіву, вже за спиною Шефа, який тим часом здибав у кінці стежки Корбу, — той сидів на вогкій од роси траві могили.

— Тобі що, Польща мала? Мусиш на небіжчикові сидіти?

— Найзручніше. Налити? — Корба витяг з трави пляшку й другу склянку.

— Тільки не на посту. Завтра вранці поїдемо далі, тож гляди нам зубів не повибивай.

Узяв горілку з рук капрала, вилляв на могилу хрест-нахрест, як це роблять селяни, струшуючи на підлогу останні краплі для домовика.

Хрестів було небагато, костьольний мур круто звертав за розлогим каштаном. Під деревом маячив нерухомий кінь, а над муром стирчав багнет, на якому рожевів одблиск із вікон ксьондзової хати.

— Гак бачив ті загородження, — мовив Шеф у темряву, в бік багнета. — Він туди не піде, але треба було б комусь одному пильнувати.

— Я товариша Конрата просив, і він обіцяв, в разі чого, вистрелити з нагана, — відгукнувся голос невидимого Глини.

Хто не знав, міг би подумати, що то Гнідий промовив. Шеф усміхнувся з того кінського жарту і з наївності горбаня, який гадав, що в бою може почути револьверний постріл.

— Я видав йому й ракетницю: три червоних, дві зелених ракети… — випередив докір міліціонер, ніби прочитавши думку Шефа.

— Браму треба замкнути, — перебив Шеф.

— На засуві. Я ще й дротом обкрутив.

— Розумно. А зараз обійдіть усіх і попередьте, щоб першими не стріляли. Хай чекають, поки Соб і Цабе кинуть гранати! А може, ще не прийдуть… Перекуримо?

Вони мовчки затяглися грубо накришеною махоркою, випускаючи сизі струминки диму.

Десь на половині цигарки Глина тихо промовив:

— Я недовго буду в міліції, бо люди сміються — горбатий, мовляв, у мундирі… Вступлю до музичної школи. Хай три, п’ять, хай навіть десять років… Все одно. День і ніч гратиму, поки навчуся так, щоб люди слухали і навіть зблизька не помічали мого горба…

Глина урвав себе на півслові.

З боку міста долинув крик найраннішого, найретельнішого півня. Коротко мукнула зі сну корова.

Гнідий мовби й не чув цих звуків — ступив до муру, покрутив головою, поводячи своїм єдиним оком по луці і стрижучи вухами.

Міліціонер із старшим сержантом перезирнулись. Усе було ясно.

— Я їм зараз скажу.

Глина кинув недопалок, затоптав його і, спираючись на карабін, рушив, погойдуючись, попід муром.

Біля муру стало зовсім тихо, і, здавалося, ще гучніше залунала музика. Контрабас та бубон гучали, як африканські тамтами, й ці звуки розлягалися над росяною лукою аж до самісінького небокраю.

Глина докульгав до хижки гробаря та тієї щербини в мурі, з якої стирчало дуло розкаряченого на трьох ногах кулемета, й повернув назад. На луці, якщо придивитись уважніше, вже можна було помітити не якісь там невиразні плями, а досить густий і довгий, потрійний стрілецький цеп.

Вони не бігли, але йшли прискореним кроком, проминаючи останні кущі й розриваючи останні пасма туману, їхнє праве крило, що сунуло, на щастя, в бік Суворого, вже добиралось до того місця, де лука переходила в трав’янистий схил костьольного пагорба.

Глина поглянув на Шефа, але той заспокійливо підняв руку з дірчастого кожуха ППШ й показав у бік муру ліворуч. З-за кам’яної огорожі костьолу полетіли гранати, полетіли рясно, мов груші з дерева. Коли б на мить спинити їхній лет і полічити, то набралось би, певно, не менше, як півтори дюжини.

Суворий притиснувся до кулемета, Соб і Цабе, вхопивши в широкі правиці по три металевих яйця, вже висмикували запобіжники для повторного кидка. Граф нетерплячим рухом відсилав дівчину до священикового будинку, а Корба приготував свого маузера з дерев’яною кобурою-прикладом.

Бандити, що сунули цепом, видно, ще нічого не збагнули: надто багато каменюк зависло в повітрі, щоб повірити, що то гранати. І лиш коли ці “каменюки” попадали на землю, хтось устиг крикнути:

— Падай!

Кінець слова потонув у гуркоті майже одночасних вибухів і в сліпучих спалахах. Хлопці попригиналися за муром, бо від протипіхотних гранат осколки летять далеко, але не встигла ще влягтися луна від вибуху, як над муром зблиснули автомати Графа й Шефа, короткими серіями, з характерним звуком заскрекотав маузер Корби, сухо стріляв карабін Глини й соковито татакав кулемет.

Уночі й сірника за кілометр видно, не те що вибух ручної гранати. Для тих, що стежили з перевалу, й костьол, і дзвіниця на тлі неба окреслились, наче підсвічені прожектором.

Батальйон уже кілька годин був на ногах, бо ще над вечір було отримано шифровану радіограму: Гак збирається на ніч до містечка. А десь біля восьмої вже як запали сутінки, начальник штабу дивізії спитав по телефону, де, до біса, ота полуторка з демобілізованими розвідниками. Капітан, командир полкової розвідки, заклався, що його вихованці чатують на Гака в тім містечку.

Коли ж забабахкали гранати, всі все збагнули, дарма що довкола була темна ніч…

А тим часом у містечку після гранатного салюту вдарили всі стволи й, головне, кулемет, котрий виплюнув зо три десятки набоїв, трохи затхнувся, але, подолавши гикавку, випустив ще одну довгу чергу.

Наступ бандитів захлинувся. Однак це були професіонали, які не раз виходили з пасток, тож, відступивши метрів на п’ятдесят і трохи оговтавшись, вони відповіли вогнем.

Стрілянина вщухла так само швидко, як і почалась. Ніхто не хотів марнувати патронів. Лише один автомат озивався з луки через певен проміжок часу одиночним пострілом — чи стрілець був недосвідчений, чи, може, перевіряв затвор після осічки.

— А пукав би ти бабі в горщика! — вигукнув Граф і підійшов до Шефа.

— Ану, марш на місце! — скомандував старший сержант. — Зарано зуби щирити. А пика в тебе така, мовби орден дістав, — додав лагідніше.

— Що там орден, громадянине старший сержант… Щиро кажучи, вчора, коли Суворий той вусик зламав у свічці, я не з відваги залишився, не тому, що служба чи дружба, Польща народна чи незалежна, бо до всього того було байдуже… А тепер я думаю — то не життя, коли ти сам-один.

— Зачекай хвилину!..

Десь біля ринку заіржав кінь. А може, тільки здалося? Ні, бо Гнідий, зачувши постріли, занепокоївся. Ще раз почулося іржання й раптом урвалося.

— Перевір, що то за кінь на ринку. А потрібна буде допомога — свисни.

Хтось крикнув, зацокотіли копита по бруківці. На Ринкову вулицю вилетіло кілька вершників, і Граф пошкодував, що не встиг туди раніше, бо якщо стріляти, мав би добігти до брами.

Коли перші коні на всьому скаку перескочили через загородження, з долішнього вікна басовито гукнув дуплетом штуцер, і двоє вершників упало на брук. Перекинувши ноги через низький парапет, Конрат, сплигнув на вулицю й, спершись спиною об стіну, звів руку з наганом.

Цокіт копит по бруківці. Коні в шаленому леті. Наган вистрілив раз, удруге, втретє… Хтось іще, зойкнувши, звалився на землю. Вдарив автомат, і старий на очах почав маліти, зсуваючись по стіні.

Щойно Граф добіг до останньої пари лип на алеї, як перед замкненою брамою з’явилися коні. Вершники просто з сідел вибиралися на мур, а з муру стрибали на подвір’я.

Граф свиснув на пальцях і, лігши за старою липою, зняв четвертого вершника.

Черга у відповідь зідрала кору зі стовбура, оголивши білу, як кістка, деревину.

Шеф, спираючись спиною на каштан, дав кілька коротких черг, аби притиснути бандитів до землі й допомогти Графові. Потім клякнув на коліна, замінив магазин і наказав Глині:

— Клич усіх, окрім Суворого. Відкинемо вершників за мур, поки їм не надійшла підмога!

— Вже надходить! — доповів міліціонер, вихилившись за огорожу.

— Ну, то стій тут. Близько не підпускай, а ми тим часом… Корбо, за мною! — гукнув він, біжучи поміж могил.

На краю цвинтаря Шеф упав за кам’яним хрестом і причаївся. За ним уже ляскали поодинокі постріли міліціонерового маузера та гвинтівок Соба й Цабе, аж захлиналися чергами автомати й кулемет бандитів, що знову наступали. А наш кулемет під хижкою гробаря, хай йому чорт, мовчав.

Із тіні, з-під муру вихопилося двоє бандитів. Шеф скосив одного, а Корба, що лежав на кілька метрів ближче до костьолу, та Граф з-поміж лип прошили другого перехресними чергами.

Ніякої відповіді на постріли. Невже їх було тільки двоє?

— Вилазь з ВІНу,[7] сучий сину! — гукнув Корба.

Ніякої відповіді. Лише з луки дедалі ближче стріляли бандити, а наш кулемет і далі мовчав. Якщо вийдуть на штурмову відстань, то саме час допомогти своїм: три карабіни не стримають таку навалу.

— Гей, відважна бабська с…, як там служиться у Гака? — під’юджував бандитів капрал, трохи підводячись, щоб краще бачити.

З вікна будинку по вулиці Костьольній, з мезоніна, бабахнув постріл. Червона смуга, як дріт, уп’ялася в пошиття стодоли. Друга… третя… На стрісі застрибали ще невеликі, тремтливі язички полум’я.

Корба підхопився.

— Ти куди? Стій!..

— Вивіску нам спалять ті кугути короновані! — гарикнув капрал, обминаючи на бігу Шефа.

Коли він вибіг з-поміж могил на відкритий простір, його теж досягла червона смуга, и капрал полетів через голову, мов заєць.

Убитий?

Якусь хвилю він лежав нерухомо. Потім повільно, намагаючись не виказати себе різким рухом, простягнув руку до маузера, який випав був у нього з рук, Звинувшись, наче земляний черв’як, дзьобнутий сапою, Корба одним ривком утиснув тіло за цямрину криниці.

Три червоних язички полум’я на стрісі стодоли злилися й тепер жадібно поглинали солому, вириваючи цілі сніпки й шпурляючи їх угору смолоскипами.

Раптом розчинилися двостулчасті двері, і в них постав Сивий, притискаючи під лівою пахвою дошку з новим малюванням; правою рукою він підняв угору ліхтар, ніби хотів краще роздивитися пожежу.

Черга з-під муру здерла з дверей віяло трісок, черга Графа з костьольної алеї скресала іскри з каміння. Знову кілька пострілів з-під муру, потім постріл Корби з-за криниці.

Сивий завив і кинувся до дзвіниці. Він біг нерівними стрибками, ніби в нього вселилося два посварених чорти. Згубив дорогою дошку й ліхтаря — спалахнула калюжа вихлюпнутого гасу. Може, саме ці нескоординовані рухи врятували Сивого від рясних куль — жодна навіть не дряпнула його, він досяг дзвіниці й грюкнув за собою кутими залізом дверима.

Нарешті люто задуднів наш кулемет: може, він ще прислужився б справі, якби знову, цього разу остаточно, не вийшов з ладу.

Бандити добігли до муру й почали його перелазити. Щоразу вище здіймалося полум’я пожежі, щоразу світліше ставало за муром, а вони сунули, ніби та нетля, що злітається на світло.

Шеф поскликав своїх, сам відтяг Корбу під дзвіницю, але двері були засунуті зсередини. Глина гукав Сивому, щоб відчинив, та дідька лисого там можна було щось почути чи второпати, а тим більше переконати недоумкуватого. Отак було втрачено фортецю, яку з годину могли б утримувати. Отже, хлопці лишилися між могилками.

Зграї куль прошивали повітря, стинаючи гілки й шаткуючи листя, дзвеніли по залізних хрестах, лупали каміння й цеглу, але не потрапляли в ціль. Темні постаті, які важко було розгледіти, перескакували з місця на місце, прискаючи вогнем із стволів.

Перебіжка Сивого від стодоли до дзвіниці, а потім Шефа, який перетяг Корбу туди ж, нарешті крики Глини під засунутими зсередини дверима — то останні події, які вміщуються в часі і піддаються описові. Пізніше навіть диявол не зміг би второпати, хто, що і як, — лише великий стовп вогню, стрілянина і удари дзвона на сполох.

Той подзвін засвідчив, що Гак уже на цвинтарі, під костьолом. І саме в цей час на командний пункт дістався солдат третьої роти. Не чекаючи, поки зв’язковий закінчить рапорт, не чекаючи й наказу полковника і діючи, таким чином, усупереч статутові, капітан, командир роти полкової розвідки — той самий, що зачитував наказ про демобілізацію, прощався із взводом і передавав посилку для поручика Берези — підняв роту, розгорнув її в бойові порядки.

Зарипіли ремені, в швидкому темпі загупали солдатські чоботи. Й поки полковник зарядив ракетницю й звів курок, рота почала бігти…

Дзвін гучав безперервно. Він, здавалося, ні на мить не замовкав до самого похорону, хоча це не так, бо тоді, як промовляв полковник, а потім ксьондз, і коли капітан, командир полкової розвідки, закрив обличчя долонями і сльози текли йому між пальцями, — тоді напевно мала бути тиша.

Отже, якась перерва в тому гучанні була, й не лише після потрійного салюту, який не зовсім у лад зробили солдати-новобранці. Сивий знову сполошився разом із птаством і потяг за линву. Підмінили його ті-таки новобранці, похитуючи в такт виголеними, як бубон, синявими маківками, вони дзвонили дедалі голосніше, бо дзвін для такого випадку — це найпростіша і найвеличніша музика.

На ґанку священикового будинку поручик Береза, й досі в застебнутому мундирі, спершись об стіну, повільно говорив до офіцерів, що прийшли на допомогу, й до Марини, яка заплела коси віночком:

— Не думав, не гадав, бо ми з ним обидва — випускники тридцять восьмого року. Й потім разом, як брати, були в стількох боях…

Під муром рядочком лежали вбиті. Обличчя прикриті шапками й кашкетами різного крою, з орлами, оберненими до стіни. Однак Гака, першого скраю, можна було впізнати з мундира й ремінного плетеного шнурка на шиї, з якого хтось уже відчепив пістолет.

— Учора ввечері я був переконаний, що ніч мине, і в разі потреби всі стануть до оборони, — вів далі Береза, — а той ваш старший сержант заперечував, що всі — то те саме, — що ніхто, і для кожної роботи потрібно кілька справжніх фахівців. Так сказав той старший сержант, прізвища не пам’ятаю… Може, ти, Марисю, запам’ятала?

— Я не спитала, як його звати. — Дружина підтримувала його за плечі.

— Він, може, й казав мені, але я гублю слова… Лікар твердить, що це минеться…

— Я знаю того старшого сержанта. То все мої хлопці, з полкової розвідки, — заспокоїв Березу капітан. — Навіть маю до одного з них листа від матері й сестри з Радомська, знайшов у штабі після їхнього від’їзду… Але це, зрештою, вже не має значення. Йдіть відпочивайте. Було, минуло. Все в порядку. В порядку…

Біля костьольних воріт солдати підсаджували на машину полонених. Збоку стояв санітарний автомобіль з відчиненими дверцятами, а в ньому під наглядом вусатого санітара лежав на ношах Корба, обмотаний закривавленими бинтами.

Підійшов Сивий зі своєю вивіскою, підсунув дошку під ноші, а потім торкнув капрала за плече раз і вдруге. Корба розплющив очі, потемнілі від болю, потім заплющив їх знову.

— Чого ти? Ну, чого? Йди звідси… — лагідно відганяв Сивого санітар. — Дай людині спокійно померти.

Капрал Корба зачув ті слова.

— Не діждешся, — пробурмотів він.

Обернувши голову, Корба якийсь час дивився на червоний автомобіль, намальований скраю дошки, що виглядала з-під нош, навіть усміхнувся, але відразу ж спохмурнів.

— Візьми за роботу.

Він подав Сивому годинника з ланцюжком, а потім одвернувсь і втупився поглядом у той бік, де на місці стодоли диміли недотлілі балки. Посеред згарища стирчав кістяк обгорілої полуторки.

З того місця, над яким взвод салютував, уже пішли не тільки солдати та цивільні, а й найпобожніші жінки — час був ставити картоплю на обід.

Біля піщаних горбочків з однаковими хрестами, ще без табличок, лишилося всього четверо: низько похиливши голову, стояла навколішках Чорноволоса; поряд з нею так само клякнув Цабе й кулаком завбільшки, як буханець, бив себе в груди; незрушно стояв простоволосий Шеф із складеними для молитви руками, а півкроку за ним Суворий спирався на стовбур каштана.

З тіні під деревом склистим оком позирав на людей Гнідий, але серед них бракувало його хазяїна.

Могила, біля якої стояла навколішках дівчина, була вкрита гілками розквітлої черемхи. До хреста могили, де був похований Соб, колючим дротом прикрутили металевого Ісуса. На третій лежав кашкет з орлом. У четверту могилу хтось увіткнув старомодну палицю з металевою головкою.

…Пройшло військо, проїхали машини й дві польові кухні.

— Якщо хочемо до вечора дійти до мосту, то час рушати. Нашої полуторки вже немає, — нагадав Суворий.

— Хочемо, — погодився Шеф, натягаючи кашкета.

— Горбатому кінь уже не потрібний, — мовив, підводячись, Цабе.

Не дочекавшись ні схвалення, ані заперечення, він почав нав’ючувати Гнідого розбухлими рюкзаками.

— Сліпе, старе, але завжди допоможе, — промовляв Цабе й раптом почав терти очі, розмазуючи пилюку по обличчі. — З конем легше, аніж самому.

Нарешті один за одним рушили до брами: Шеф першим, а Суворий — останнім.

Коли проминали санітарну автомашину, Корба довго дивився їм услід і лише в останню мить неголосно гукнув:

— Суворий!

Сержант підійшов, повернувшись до пораненого лагіднішою щокою, й по хвилі мовчання з усмішкою запитав:

— Ну що, про фірму не забувати? Коли треба для пікніка чи для весілля?

— Ні. Фірма прогоріла. Я хотів тільки сказати: не думай, що я залишився через оту зламану свічку. Як ніхто, то ніхто, а коли всі, то всі.

— Ясно, Корбо, кожен з нас вирішував сам. Не було ніякого наказу.

— А чи пам’ятатиме тут хтось, що був Граф, був Соб?

— Та всі повинні…

— Ну, то привіт.

— Привіт.

Спорожнілою дорогою, що вела попід костьольною огорожею, вийшли в поле три солдати й кінь. Тяглися за ними короткі полудневі тіні й більше нічого, бо, оскільки Гак загинув, солдати стали вже не потрібні. Містечко хотіло думати лише про те, що буде сьогодні й завтра, і забути, що було вчора, — по можливості якнайшвидше.

Може, саме тому ніхто потім не доглядав надто старанно за тими чотирма могилками.

Найдовше зберігалася могила Графа. Не те, щоб дівчина дбала, бо вийшла заміж під наступний великдень, але з Радомська раз на рік приїжджали дві жінки — молодша й старша.

Потім уже тільки старша.

А це ось віднедавна — ніхто.

Переклад з польської.

ФАНТАСТИКА

Людмила Козинець БУЛО, Є І БУДЕ… Оповідання

Що нам — таємниць не вистачає?

А. та Б. Стругацькі

…Казала мені бабуся, перебираючи м’якими смаглявими пальцями зелені трави:

— Стережись, дитино, нежиті, лихої людини, а більш за все — оковитої та ока лихого…

Я сидів на печі, гріючи захололі від вечірньої роси долоні і крізь дрімоту слухав бабусю. Мені подобалось дивитися, як вона, подерши на стрічки всіляке дрантя, накручувала на веретено тужаві клубки, які весело катало по світлиці розбишакувате кошеня. Потім бабуся збирала клубки у фартух, сідала біля вікна, брала великий дерев’яний крючок в руки. Цей крючок я сам їй вирізував і полірував уламком скла. Починався нескінченний біг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за рядком — з’являлася нова, нарядна постілка.

У хаті стійко тримався гіркий запах череди та полину, бабуся в’язала різнотрав’я луків, верткі пальці розправляли квіти й стебла. Шелестіла її скоромовка про цілющу силу диких трав.

— Ти чаклунка, бабо?

— Та ні, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самі збирали, блекоту й німицю обминули, та й, правду кажучи, — ніякого чаклунства в блекоті та німиці нема, просто отруйне зілля. На такий випадок книжка є — от, мастак художник і нетямуща людина будь-яку траву розпізнає. А час для збирання відомий — від Ондрія Наливи до Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетів? Тільки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвітом, та бузиною, кропивою, підбілом…

Але мені хочеться чогось незвичайного, і я чіпляюся до бабусі:

— Бабо, бувають чаклунки?

— Не бачила, дитино. У кіно хіба. Було таке про відьму одну. Ой, баска дівка…

— А в бога ти віриш?

— Овва, бовкнув. А нащо мені? Я ж заміж несватаною пішла, шістнадцяти років, а потім з дідом твоїм — хіба до бога було? Тут тобі громадянська. Дід твій парубків зібрав, мисливців, здебільшого з тих, що білці в око влучають, і в тайгу. А що мені було робити? Пішла з ними. Довелося травами повоювати — застуджувалися хлопці, ранили їх ворожі кулі. А ще цинга… Чи ж до бога було?

— “Оковитої та ока лихого…” Що це, ба?

— Про оковиту, прийде час, і сам дізнаєшся — чого доброго, а цього… А про око лихе розповім. Цур, умова, не сміятися над старою.

Понад річкою хату з голубником бачив? Так от… уже годов так із сорок… перед самою війною, жив там один чоловік. Прийшлий. Федором звали. Був він людиною заздрісною. Не полюбили його наші. Чіпать не чіпали, а не любили. І посварився він із сусідкою…

Бабуся таємниче притишує голос, боязко зиркаючи оком на темні вже вікна, і, підсунувшись ближче до печі, продовжує:

— Рік минув. У сусідки син народився. Чоловік її з больнички привіз, ну, і влаштували, як водиться, гулянку. Батько немовляти, хоч і напідпитку, веселий, привітний, а Федора все ж не покликав. А тільки той сам прийшов. Постояв на порозі, вклонився, та й до столу. І тут от молода мати візьми і згадай йому образу. Федір — нічого, всміхнувся тільки. А чарки не випив, дитя попросив подивитись. Ну, винесли дитину, не побоялися. Як глянув він на немовля, як уп’явся очима… Мати обімліла, ворухнутися не може. А дитинча… Падуча його бити почала. За місяць і померло.

Бабуся скорботно зітхнула, похитала головою, сховавши руки під фартухом.

Мені теж стало трохи лячно, але виду не подаю — усміхаюсь:

— Та ну, бабо. Я цю історію чув уже. І не тут це було, і не так.

— То ти іншу історію чув. А коли так, виходить, моя правда. Є люди з лихим оком. Гляне на тебе, а з тобою біда і трапиться.

— Це від одного погляду? Не може цього бути.

— Ет! Хома ти невірний. У світі ще й не таке бува.

Таки так. У мене в лабораторії сидить хлопчина. Сергійком звати. Шістнадцять років. Хоче стати кібернетиком. Все б нічого, тільки хлопчик цей поглядом рухає стрілку на шкалі будь-якого приладу. Саме поглядом і саме чомусь стрілку! Виявилося випадково — розважався Сергійко на уроці фізики. В лабораторію прийшов сам, продемонстрував свої таланти і пішов по відділах. А ми з Андрієм прилипли до підвіконня — куримо. І як же все це розуміти? П’ятдесят чотири експерименти — жодного зриву. Виводили Сергійка в іншу кімнату, екранували — повзе клята стрілка. Потім хитромудрий Андрій її заклинив. Так вона взагалі зламалася.

Ну, Сергійко ще нічого; хлопець метикуватий, настроєний миролюбно і до здібностей своїх ставиться з гумором.

А ось на тому тижні заблукала одна дамочка. І де вони такі капелюшки беруть? Особисто я подібні споруди з пір’ячка та вуалі тільки в історичних фільмах і бачив.

Дамочка впала на стілець, уважно подивилася на мене з-під блискучих повік і почала таке верзти, що за п’ять хвилин я поцікавився, хто їй виписав перепустку. Перепустки у неї не виявилося. Як вона потрапила в інститут — невідомо. Я її збув Андрієві і втратив на цьому цінного працівника. Справа, виявляється, була в тому, що вночі дамочка чула потойбічні голоси і ось прийшла до нас по допомогу. Андрій, звичайно ж, захотів ці голоси почути — з метою наукового пізнання. У-у-у, змій.

Так мені й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповідати йому байки з інститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через дві сотні запитань щойно придуманого “тесту” і з таємничим виглядом передали йому “психологічний портрет”… Сором, хлоп’яцтво, звичайно… Але помста була страшною. Після публікації матеріалу почалося… Нам писали, телефонували, нас ловили вдома і на роботі. Нас навіть обзивали екстрасенсами. Всі вимагали чудес. І ми їх робили. Я, наприклад, вилікував від алкоголізму сусіда, назавжди позбавив головного болю вахтерку інституту тьотю Ганю і відучив одного знайомого двієчника від звички гризти нігті.

А взагалі у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях міфів, забобонів, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю відпускати на волю свою підступну уяву. Люблю посидіти з решетом на березі океану знань. При бажанні з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко істини, а іноді й величезний кокосовий горіх. Тільки от де брати час на це?

Я віддав тьоті Гані ключі й поплентався додому. Дорогою мене зігрівала думка про запашну, товсту котлету, яку мені вдалося врятувати під час учорашнього наскоку гостей. Гість нині пішов дисциплінований, приходить зі своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з’їдає геть усе. Та я вже вчений. І тільки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-під квітів.

Я перетнув тополиний парк і потрапив на розпечену привокзальну площу. Мій тролейбус уже чекав мене, і, щоб не змушувати його гаяти час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:

— Хлопче, хлопче… зачекай хвилинку…

Хриплуватий жіночий голос — медовий, солодкий такий голосок…

У нашому популярному серед туристів місті частенько доводиться слугувати Бедекером, тому з міркувань жалісливості я зупинився, кинувши тролейбусові прощальний погляд — вибач, мовляв. Кликала мене циганка. Тепер хвилин з десять я буду відкараскуватися від неї. Треба ж було мені гальмувати!..

Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нічого не додавало до середнього типу її одноплемінниць. Заплетене у дві короткі коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона із золотими нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленій кофті, у дзвоні рясної строкатої спідниці, в зношених туфлях. Господи, і чому вони такі невибагливі в одязі? Циганка, здається, збентежилась під моїм безцеремонним оглядом.

— Ну, що тобі, вільна донько степів? Сигарету? Рано тобі ще. Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю і на три метри у землю бачу. Чого мовчиш?

Вона усміхнулась. Усмішка примирила мене з її диким виглядом.

— Ех ти, замордована міська дитино. Все знаєш? Навіщо живеш? Краще застрелься.

І вона відвернулася. Це щось нове.

— Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобі карбованця.

— Карбованця? Я тобі два подарую, тільки йди собі. А звуть… Тетяною.

— Тетяною? Ну яка ти Тетяна?

Вона засміялася. І її трохи грубувате обличчя відразу стало гарненьким.

— Добре, добре… хай не Тетяна. Тобі що?

Я знизав плечима. І справді, що мені? Мені б зараз мою товсту котлету.

— Та нічого. А ось і мій тролейбус. Тримай карбованця, та ні, даю два.

Вона докірливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очі. Я обернувся, щоб піти і… не міг рушити з місця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:

— Кидай ці жарти. Знову не встигну у тролейбус.

Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тієї ж миті штанги з ляском злетіли з дротів.

З кабіни виліз водій, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:

— Що за бісова душа! Завжди на цьому місці…

— Так… А що ти ще вмієш?

Погляд циганки натрапив на огрядну жінку в білому комбінезоні. Жінка спіткнулась об невидиму перешкоду і випустила з рук пачку ягідного морозива, безповоротно заляпавши сніжну білину свого чудового комбінезона.

— Я все зрозумів. Більше не буду. Відпусти мене.

І ноги мої нарешті могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пірнула в людський потік.

…Казала мені бабуся:

— Ніколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нікому кривди не чинять, а віддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку… Силу вони особливу мають…

Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподібно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гніву мозок видає імпульс енергії, “лихої волі”. Потрапляючи в “мозок-приймач”, він на мить розлагоджує, руйнує баланс зв’язків. Як сигнал активної перешкоди у радіолокаційному захисті. Псується настрій, з’являються пригніченість, передчуття лиха, головний біль… А потім усе це закріплюється у пам’яті, заростає перебільшенням, підсвідомим підтасуванням фактів — і привіт. Розпорошується увага, з’являється роздратованість, вразлива людина і справді може захворіти.

Найстрашніше те, що практично все можна пояснити науковоподібно. Взяти хоча б феномен знімання лівої панчохи англійською відьмою або англійську шпильку як вірний засіб проти пристріту. А що таке англійська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий і надійний засіб, що екранує… антену мозку.

Або в медицині. Пастер! Імунізація! Африканці з давніх-давен прищеплювали виразку свійським тваринам. І вельми успішно. Ера антибіотиків! І в Древньому Єгипті пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась пліснява, воду зціджували й напували нею хворого…

Котлету я з’їв без всякого ентузіазму — у мене від злості апетит зникає. Працювати сьогодні не буду. Читатиму детектив: “…Годинник Біг-Бена відбив полуніч… Літл Блонд, засунувши пістолет за підв’язку панчохи, тремтячою рукою розчинила двері спальні підступного графа Деймо…”

Сусід за стіною крутив циганські романси. Я зняв з полиці товстий том Горького. Потім дістав Купріна. Після Купріна взявся за Буніна. Потім знову до Горького. Під ранок відчув, що табір іде в небо… Ех, чавела!

На роботу ледь не спізнився: тинявся біля вокзалу. Марно.

У лабораторії панувало якесь безладдя і хаос. За законом підлоти, відключили воду та світло, а отже, і їдальня зачинилася. Довелося йти на поклін до дівчат з обчислювального. В їхніх столах завжди були в наявності і печиво, і чай, і кава, не було тільки тарганів.

…Казала мені бабуся:

— А діда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а він… Перший хлопець на селі, вся сорочка в півнях. Скільки я через нього сліз пролила. А він, ірод, і не дивився у мій бік. То я з відчаю одній бабі-шептусі і вклонилася — рядном білим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смішно, а тоді вірила. Ой, вірила! А страшно ж як. Опівночі, дитино, на русалчиному тижні треба було вийти за ворота, простоволосою, босоніж та в одній сорочці. А побачив би хто? Засміяли б… Вийшла я… Думаю — ну, дівко, мабуть, ти з глузду з’їхала. Проте йду. Зілля, квітки рву, вінок плету. Горобини гілочку зламала — квіткувала саме вона, хмелю батіг вплела. Важкий вінок, шия гнеться. Спустилася до річки. Від води теплом віє, і туман по лощовинах стелиться. Риба на плесі грає. Зайшла я у воду по коліна, вінок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було…

Бабуся прикрила очі й заспівала-запримовляла, ледь похитуючись в ритмі трохи моторошного та наївного заклинання:

— У морі-окиані, на острові на Буяні лежить камінь, а під камінь той і вода не тече — ані річкова, ані джерельна. А під каменем тим — сім дверей під сімома замками, на семи ключах, на семи засувах. За дверима споконвічним сном сплять сім дівчат-сестер, ликом ясні горлиці, лише серцем — сім звіриць…

Гей ви, дівчата-сестриці, гей красуні-звіриці, ви прокиньтеся, пробудітеся! Розбудіть слуг своїх, сім вітрів сивих, сім вихорів лихих. Хай візьмуть вони луки кленові, хай напнуть тятиви шовкові, хай пошлють сім стріл гартованих по семи шляхах. Хай поцілять вони в серце — серце непокірне, безжалісне. Хай полюбить мене коханий — сонце яснеє моє, Олександр!

І я бачу, як пливе той вінок, розплітаючись у примхливій річковій течії, як несе кожна пелюстка, кожна травинка ім’я мого діда — до самого моря… І дід пив воду з тієї річки, і прав сорочку свою у тій річці, і купався в ній. Кохання обіймало його! Справді ж бо заклинання, чари…

І дід оженився на моїй бабусі, бо покохав її. Шалено, несподівано. Оженився всупереч волі своєї родини, справивши весілля у сусідньому селі.

Тільки не повірила бабуся в чари. Коли верталася від річки, стрінула зненацька свого Олександра на околиці. Глянув він, та й завмер: оповита місячним сяйвом, напівприхована пасмами розплетеного волосся, йшла назустріч йому мавка… Спадала з плечей прозора сорочка, і слалися під ноги росяні трави…

А я сиджу на вокзалі і вдаю, що замислився, та насправді дуже непомітно видивляюся серед натовпу свою циганочку.

Зотліла третя сигарета. Число три з того ряду, що й сім. Тому саме після третьої сигарети мені пощастило.

Вона з’явилася переді мною, наче з-під землі. Дивилася гнівно. Але оскільки очі мої були сумні й жалісні, вона полагіднішала:

— Здрастуй. Невже я тобі так потрібна?

— До зарізу. І не мені особисто.

— Кому ж?

— Усьому людству.

— Ну що з тобою поробиш! Давай побалакаємо. Тільки… не тут. Куди б…

— Є одне затишне місце в парку. Тут поряд. Столики, наче гриби, просто під деревами ростуть. І народу завжди мало.

— Це біля озера? Знаю. Прийду.

Вона прийшла. Я саме до пива приклався, і ледь не похлинувся, побачивши її.

Просто на мене йшла дівчина. Пливла. Ні, летіла… Тоненька, легка, затягнута у сліпучо-білі джинси й барвисту кофтину. Коли показують у кіно золоті пляжі на теплих островах, ними ходять отакі-от створіння… “Бесаме, басамему-у-учо…” Я мотнув головою — видиво не зникло. Воно сіло навпроти мене, кинуло на столик мініатюрну сумочку. Пильно дивлячись у великі очі, засмагле обличчя й чорне волосся, я нарешті пересвідчився, що бачу мою знайому циганочку.

Вона в свою чергу спостерегла моє здивування і втішно кивнула головою.

— Я слухаю.

— Давай хоч познайомимося — Юрій.

— Шолоро.

— Що?

— Мене звуть Шолоро.

— Так я і знав. А то… Тетяна. Так ось, заявляю урочисто й відразу, аби уникнути непорозумінь. Особистого інтересу у мене до тебе нема. Старий я для тебе… Коли б відкинути з десяток років… Проте я — молодий учений, який подає величе-е-зні надії. Тому швиденько переймись до мене повагою і слухай. Тебе треба вивчати.

— Навіщо?

— Ти хоч розумієш, що не така, як інші?

— Ні. Я така, як усі. Просто у мене є певні здібності.

— Гм, виходить, усе ж таки думала про це?

— Думала. І знаю, що не можна вважати себе не таким, як усі. Тоді я перестаю відчувати чужий біль.

— А ти його відчуваєш? Як?

— Не знаю… Просто… стає шкода людину. І намагаюся забрати його біль. У мене тоді починають дуже тремтіти руки й болить… у тому місці, звідки я забираю біль хворого.

— Навіщо тобі потрібно відчувати чужий біль?

— Не знаю…

— Пояснити цього, мабуть, не можна. А втім, мене зараз інше цікавить. Те, що було вчора. Зможеш пояснити?

— Ні. Не можу. І не певна, що хочу.

— Не злись… Скільки тобі років?

— Сімнадцять…

— Школу закінчила?

— Навесні.

— Атестат поганенький?

— Чому? Чотири з половиною.

— Так. А тепер слухай мене уважно. Літо ще можеш байдикувати. А з першого вересня я за тебе візьмуся. Підеш працювати. Або до нас в інститут, або в якусь клініку. Де ти живеш?

— У тітки…

— Житимеш у гуртожитку. Я з тобою займатимуся. Одночасно проведемо деякі дослідження. Це не страшно. Наступного літа поступиш до медичного. Тихо, не заперечувати! Твої… здібності… найпотрібніші саме в медицині.

Шолоро сиділа якась розгублена. Вона дивилася на мене з безмежним подивом.

— Ти, бува, з глузду не з’їхав?

— Не грубіянь дорослим. Що тебе не влаштовує?

— Якось… все несподівано. Я ніколи не думала про медицину… Та мені й не снилося…

— Ох, Шолоро, ну не снилося, і не треба. Ти собі не належиш — баста!

Я не випадково наполягав саме на медичному. Екстрасенсорні (екстрасенсорність означає всього-на-всього надчутливість! І ніякої містики. А наплели ж…) здібності, безсумнівно, пов’язані з розвитком мозку. Якщо припустити, що прояв екстрасенсорних здібностей — черговий крок в еволюції людини, закономірний наслідок кількісних змін у біосоціальному світі, то початок екстрасенсорної ери — наслідок прогресу розуму, а не інстинктів.

Я припускаю, що залежність екстрасенсорних здібностей від розвитку інтелекту неоднозначна, насамперед тому, що нескінченно складний сам мозок. Але зараз справа не в тому. Зараз я повинен умовити Шолоро.

— Слухай мене, дівчино, слухай уважно. Ти знаєш, що таке друга сигнальна система?

— Ну, приблизно.

— Більше поки що й не треба. Так ось, коли дуже спрощено, можна сказати, що всім людина завдячує другій сигнальній. Це те, що ми називаємо розумом. Отже, дві сигнальні системи. Але ось що цікаво: еволюція триває. Зупинитися вона не може. Це постійний процес. Що вона ще може зробити з людиною? Вже зараз ми активно і здебільшого напомацки втручаємось у свій власний розвиток, змінюємо середовище існування, режим харчування… Метикуєш?

Здається, я її налякав. Вона дивилася на мене широко розкритими очима. Я відчував — Шолоро мене розуміла. Вона не була байдужою. І це головне.

— А от уяви собі третю сигнальну систему, четверту, — продовжував я. — Мені здається, що людині настав час оволодіти телепатичним зв’язком. Адже мозок розвивається, а ми використовуємо його дуже непродуктивно. Що ж далі? Ну, давай візьмемо те, на що хоч терміни попридумували: телекінез, екстрасенсологія… Чула про таке?

Шолоро кивнула.

— Чудово… Та ти у нас інтелектуалка! Може, й сама вмієш?

Вона повільно повела плечем. І пачка сигарет разом з сірниковою коробкою поповзли полірованою поверхнею стола.

— От бачиш, як просто! Але на чому я зупинився? Ага. Еврістичне мислення, звільнений творчий потенціал людства, кожен — геній! Однак це справи навіть не завтрашнього дня. Давай спочатку розбиратися разом, хто ти є. Згодна?

Шолоро довго мовчала. Нарешті підняла голову й подивилася мені просто в очі.

— Я згодна. Але мені треба дещо владнати вдома. За два тижні повернуся.

— Що вдома? Я можу допомогти?

В моїй уяві завирувала екзотика: табори, кибитки, батьківський гнів…

— Не треба. Я напишу додому. Мама буде заперечувати. Плакати буде.

— А мати де?

— На Кубані. Вона в радгоспі працює. Батька… нема. Я у мами найстарша. Окрім мене, ще є два брати і дві сестрички…

— Розумію. Не сумуй. Я щось придумаю. Знайдемо приробіток. А потім, коли навчишся, і матері зможеш допомогти, і молодшим. Адже це не так уже її довго. Ось адреса моєї лабораторії й телефон. Приходь, скажімо, післязавтра. Я замовляю перепустку. Можна провести тебе?

Весь наступний день я думав про неї. Щось таке вона про мене та про всіх нас відає, чого ми не відаємо…

Я повірив у Шолоро. П’ять років інституту і два інтернатури. Часу — цілий віз. Сім років я зможу спокійно, не поспішаючи, спостерігати. Дівчинка не вередлива, здібна. Попрацюємо.

Андрій набрид мені до краю. Він сьогодні якийсь дивний: мовчазний, замріяний.

Потім з’ясувалося, що він бачив страшний сон. Наснилося йому, що він динозавр. Коли я відреготався, то пояснив Андрійкові, що це, мабуть, ввімкнулася генетична пам’ять. Хлопець повеселішав. Цікаво, що бачить у сні Шолоро?

Вона замислилася, потім усміхнулася:

— Якщо хочеш, я покажу тобі.

— Тобто?

— А ось…

Вона встала. Розвела руки, закинула голову. Очі заплющила. Тіло напружилося, спина вигнулася, ніби ось-ось мали прорізатися крила… Рвучко виставила вперед руки зверненими до нас долонями.

І я побачив…

Потріскані стіни стародавнього храму, застиглу пластику багаторуких ідолів… Біля стіни храму — дівчина, її постава повторює граціозні вигини кам’яних фігур. Вона й сама наче витончена статуя, коли б не тріпотів на ній од вітру полум’яний шовк і не тремтіли у волоссі пелюстки орхідей. Невловимий рух — ледь вигнулися пальці рук, ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька ніжка. І дівчина попливла, підкоряючись ритмам чаклунської мелодії. Вони то наростали, ставали несамовитими, й тоді танцівниця перетворювалася на вогняний вихор, то млосно завмирали, і вона летіла пір’їною, торкаючись землі кінчиками пальців ноги.

Танок припинився раптово.

Я довго не міг прийти до тями. Андрій раніше за мене оговтався від подиву.

— Попереджати ж треба, — бурчав він. — А коли б я надумався притягти свого динозавра?

Коли Шолоро пішла, я спитав Андрія:

— Ну, зрозумів тепер?

— Та зрозумів, чого ж не розуміти.

І, зігнувшись, він підняв з підлоги щось біле. Я придивився уважніше — звичайна квітка індійської орхідеї…

Шолоро влаштувалася працювати санітаркою в дитячій лікарні. А через два тижні мені подзвонив Вовка Зайцев, завідуючий відділенням цієї лікарні, і хвилин п’ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сірка за хвіст. І Вовка “відпустив сірка”: “По-перше, поясни мені, як вона це робить, а по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила”. Я помчав до лікарні.

Засмучений Володя розповів, що ось уже тиждень у всіх пацієнтів його відділення нічого не болить. Було дещо дивним бачити лікаря, пригніченого такою обставиною. Але Володя мав рацію: при відсутності симптомів неможливо поставити діагноз.

Викликали Шолоро.

— Але ж їм було боляче! — затято повторювала дівчина.

Зайцев терпляче тлумачив Шолоро, що таке біль і навіть пригадав красиву фразу: “Біль — сторожовий пес здоров’я”. Нарешті ми її умовили. І тоді Володя попросив:

— Покажи хоч, як ти це робиш.

Шолоро уважно подивилася на свого шефа і розвела руками:

— Але ж у вас нічого не болить.

— У мене голова болить. Через тебе, між іншим, — втрутився я.

Шолоро підійшла, зазирнула мені в очі, щось їй там не сподобалося. Вона поклала на мою голову прохолодні руки, вправно притисла пальчиками пульсуючі жилки на скронях. І я відчув блаженний стан спливаючого болю. Біль струменів тоненькою цівочкою.

— Здорово! — Тільки й спромігся вимовити Вовка Зайцев.

Очевидно, зцілення красномовно відбилося на моїй фізіономії.

Так Зайцев став нашим союзником.

У вересні Шолоро засіла за підручники. Вчилася вона розважливо. Якщо і є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її цікавість. У неї виявилася чіпка пам’ять та здібності до глибокого аналізу.

…Андрійко стверджує, що я дурень, і що мені треба просто піти до шефа і все розповісти про Шолоро. Дзуськи. Не піду. Я тепер до шефа в кабінет тільки на білому коні, під звуки фанфар. А коли нічого не вийде, то ніхто й не дізнається.

Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.

Було вирішено, що у травні вона залишить клініку. Дівчина ніколи не скаржилася, але від Володі я знав, що анестезіологи влаштовують їй істерики. Що доглядальниці розносять про неї плітки по місту. Але головне, що їй важко терпіти людський біль. Якось вона зізналась: “Краще б уже я нічого не вміла. Лише один раз і дозволили. Хлопчика оперували, без наркозу. Я біля нього сиділа, і ми розмовляли. Я йому й показувала мультики. Так тепер дітлахи не бояться операційної: там не боляче, там кіно…”

Скільки троянд буяло тієї весни! Ламалися гнучкі гілки, і пливли ніжні квіти нашою маленькою, замуленою річечкою. Оберемки троянд залишили випускники медінституту біля підніжжя пам’ятника загиблим на фронті колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. І пішла на перший іспит, навіть не озирнувшись на нас із Андрієм. Ми самовіддано чекали її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишені стиснуту в кулак руку.

І Шолоро одержала п’ятірку.

За два наступних іспити — теж п’ятірки.

Раннім червневим ранком бігла Шолоро на останній екзамен. У безлюдному ще парку поливали газони. По траві бігав веселий цуцик, рудий і капловухий. Він ганяв сердиту бджолу.

На вимитих бетонних плитах маленька дівчинка у рожевому платтячку з мереживом малювала крейдою велике сонце.

Шолоро стрімко збігла широкими сходами. Несподівано вона спіткнулася, підвернула ногу і незграбно впала. Від різкого болю перехопило подих.

— Тьотю, тобі боляче?

Шолоро підвела голову. Поряд стояла дівчинка в рожевому платті. Вона співчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащені крейдою рученята.

— Боляче. Але зараз мине…

— Звичайно, мине. Треба тільки зробити отак… — дівчинка присіла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обходила забиту кісточку. Різкий біль зник майже миттєво, зійшла синювата пухлина… Не вірячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво…

Дівчинка посміхнулась і змовницьки прошепотіла:

— Я завжди так роблю, коли заб’юся. А бабуся каже — треба йодом, чудів не буває.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Ася…

— Асенько, де ти живеш?

— Близько. Он мій дім.

— Асенько, люба дівчинко, я тобі напишу телефон, ти можеш мені подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тільки обов’язково!

— Я сама вмію дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?

— Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твій песик?

— Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.

— Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранці, і ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе!

Наталя Паняєва Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ВАС Оповідання-феєрія

Глібов сидів у фотелі посеред майстерні і напружено вдивлявся в прихилену до стіни картину. На величезному полотні у бузково-багровій гамі мчали вершники. Дибився і хрипів фіолетовий кінь, косячи кривавим оком.

— Загнуздали!

Сіверський засовався у своєму кутку, але промовчав. У підвалі було похмуро. На підлозі повільно згасав відбиток світлого вікна.

— Мені не подобається, — по хвилі продовжив свою думку Глібов. — Ні.

Сіверський знову завовтузився на канапі. Ця протерта до дірок, заляпана фарбами і олією канапа, майже ніколи не бувала порожньою, приймаючи на свої заіржавлені поламані пружини то одного, то другого безпритульного. Та й сам Сіверський частенько змушений був підночовувати на цьому скрипучому мотлосі.

Глібов витяг із задньої кишені штанів маленький пістолетик-запальничку і пачку “Кемела”. У нього сьогодні був вільний день. Вранці зайшов до перукарні, а потім, посвіжілий і напахчений, довго блукав містом, доки не забрів до підвальчика свого приятеля художника.

Сіверський зрадів, побачивши Глібова, метушливо обнімав його, показував нові роботи, переповідав плітки. І зараз, сидячи у фотелі посеред майстерні, Глібов розглядав вершників і втішався тим, як вигідно контрастує його елегантний костюм зі стареньким светриком Сіверського.

— Їх треба звільнити, — нарешті зробив висновок Глібов. — Так, звільнити.

Різко викинув руку вперед і чотири рази клацнув запальничкою.

Сіверський відчув запах гару, який перебив запах плісняви й олії.

Глібов затягнувся сигаретою. Мчали фіолетові коні, розметавши вуздечки.

Сіверський тоненько звереснув.

— Ти що, Іване? — Глібов байдуже повернувся до канапи. — Невже тобі не подобається? — Розтоптав недопалок на брудній підлозі і підвівся. — Давай-но ще раз спробуємо.

Сіверський мовчав.

Глібов пройшовся вздовж стіни, вишукуючи інше полотно. Торкнув носком черевика натюрморт з ядучо-жовтими плямами в неоковирному, схожому на старий чобіт глечику. Гмикнув і клацнув запальничкою. Знову запахло гаром.

Ядучо-жовті квіти лишилися стриміти в глечику-чоботі.

— Не вийшло. Мертва картина, — констатував Глібов.

На сходах почулися кроки.

— С-с-славко, — затинаючись з переляку, прошепотів Сіверський, — с-сховай!

— Що? — не зрозумів Глібов.

— К-коней.

— Навіщо? — Глібов здивувався.

— Йдуть! — гикнув Сіверський.

— Нервовий ти якийсь став, Іване. — Глібов неквапом напнув на картину брудне простирадло, на якому спали всі клієнти старої канапи.

У двері вже сунули гоcті.

— Іване! — кричала спортсменка Лариса, розмахуючи руками. — Великі новини!

Вона метушилася, стягуючи з себе шубу і водночас намагаючись доторкнутися до Сіверського яскраво нафарбованими губами. Сіверський ухилявся, він знав, що Ларисина помада змивається погано.

Товстий і вусатий Богданов важко кректав у кутку, викручуючи собі руки, бо пальто було йому замалим.

Лариса, почепивши шубу на вішалку, вирвалася на вільне місце і, крутячись на каблуці, вигукувала:

— Великі новини!

Глібов мовчки спостерігав цю метушню. Потім мовчки підняв запальничку. Клацнув.

Лариса зникла.

— Метеор-баба, — Богданов витирав хусточкою спітнілу лисину, — зникла зі швидкістю звуку.

Сіверський знесилено опустився на долівку.

— Що з Іваном? — запитав Богданов, ховаючи хусточку в кишеню піджака. Піджак теж був йому замалий.

— Нервовий він, — відповів Глібов, знімаючи простирадло.

Знову по майстерні заметалися, форкаючи, фіолетові коні. Вуздечки зі свистом розтинали повітря. Безладно метлялися стремена.

— Добре! — прогув Богданов. — Як живі! Дихають.

— По-моєму, навіть форкають.

— Експресія! Молодець, Іван!

— Молодець Глібов, — сказав Глібов, але Богданов не зрозумів.

Сіверський потроху приходив до тями.

— Слухай, Іване. — Богданов присів біля нього навпочіпки. — Це надзвичайно! Лариса вже казала. До речі, зникла кудись. Метеор-баба, затягла мене сюди, а сама пурх — і нема. Ні. Глібов неправий. Картинка прекрасна. Так от. Великі новини. Виставка. Я не знаю — яка. Якась. І хто у виставкомі — теж не знаю. Іване, ти нічого не чув? Ох, які ж вони славні, ці конячки. Люди повинні їх побачити. Світ повинен дізнатися про них! Дай їх світові, Іване! Ти будеш благодійником людства. Ви, Глібов, бажаєте бути благодійником людства? Не вийде — не старайтесь. У мене теж. Я все життя малюватиму квіточки в банці з-під сметани. Золотих рибок. Сині очі. Світ я не переверну. І ви, Глібов, не перевернете…

— Переверну, — впевнено відповів Глібов і підняв руку з пістолетом-запальничкою.

Сіверський заскиглив у кутку.

На сходах почулися кроки.

До майстерні ввалювалися гості.

— Нездари! — горлав високий і худорлявий, якого кликали Гошею. — Войовничі нездари і занюхана сірість! Це я про вас, чуєте, нівельовані особистості! Що ви можете? Вас усереднили.

Дами хихотіли.

— Ні, — мотнув головою Глібов. — Мене не можна усереднити. Я з біса талановитий.

— Ти?! — Гоша аж задихнувся від обурення. — Ти приміти?в.

— Примітиви зараз у моді, — пробурчав Богданов, але Гоша не зреагував на його репліку.

— Ти малюєш чорні квадрати на чорному тлі і вважаєш, що це — живопис.

— Я малюю вільних коней, — гордовито мовив Глібов.

— Вільні коні— анархізм. Я беру зелену фарбу…

— Ти не будеш благодійником людства, — перервав його Богданов. — А Сіверський буде.

— Кому потрібне твоє занюхане людство? Нехай плазує, метушиться у багні. Нехай тоне в болоті міщанства. Я — над цим. Я не буду благодійником. Сіверський приміти?в. Хай буде благодійником.

Гоша метушився і махав руками. А позад нього вовтузилася тінь Сіверського, намотуючи простирадло на фіолетові морди коней. Сіверський хотів залишитися примітивом.

Усі галасували, кричали, розмахували руками, витягували картини з купи, лаяли їх і недбало кидали назад. У хвилях диму миготіли дивні постаті.

У голові Глібова стиха дзвеніло.

Було гидко. Про нього забули.

Він одягнувся й вийшов.

На вулиці було темно й холодно.

Глібов підійшов до ліхтарного стовпа і почав длубатися в кишенях. Витяг носовичок, гребінець, три червоні олівці, сигарети, ланцюжок від годинника, кілька монеток, запальничку.

Подумав, що тепер мусить купити сірники, бо користуватися запальничкою небезпечно. Поклав усе назад до кишені. Огледівся — куди йти? Побачив тінь, яка прилипла до стіни ближчого будинку. Пізнав Сіверського.

— Славко, куди це ми? — прошепотіла тінь.

— Вперед! — Глібов викинув поперед себе руку.

Темний і кривий провулок вивів їх на темну вулицю. Сіверський боязко тримався в тіні будинків, тиснувся до стін. Йому було страшно, але він уперто чвалав за Глібовим, не розуміючи, куди й навіщо вони йдуть. Інколи десь зовсім близько лунав цокіт копит і пролітали фіолетові тіні.

Чорні квадрати поглинула густа темрява. Довкола ані душі.

Місто спало. Лише в одному вікні горіло світло. Звідти линув гомін. Глібов повернув до дверей. Сіверський рушив слідом.

— Чому б нам не завітати в цей підвальчик? — спитав Глібов. — Тут завжди свіже пиво.

Сіверському пропозиція не сподобалась. Але й лишатися самому на вулиці теж нізащо не хотілося.

Влаштувалися біля столика й роздивилися навкруги. Офіціантка вже несла їм пиво.

— Дивно все це… — Сіверський стенув плечима.

— Що?

— Та ось це… — Він непевно махнув рукою на шинквас.

— Звичайнісінька пивниця, — сказав Глібов.

— Так пізно відчинено?

— А що? На шабаш зібралися, — Глібов пирснув, але одразу схаменувся, згадавши, як злякався Сіверський того, що трапилося в майстерні.

Та Глібов знав: було запізно.

До їхнього столика сунула величезна постать. Вона пливла в клубах диму, і обличчя її в туманному світлі щомиті мінялося. Важка хода кам’яного ідола була загрозливою.

Сіверський сторопів.

Глібов спокійно чекав. Ковтнув з кухля. Подивився на Сіверського.

— Ти хто такий? — прокуреним голосом незлобливо спитав ідол.

— Прошу вас, чарівна незнайомко, — присунув до неї стілець Глібов. — Як вас звуть?

— Ольга.

Сіверський здивувався: ідол мав жіноче ім’я.

“Кому б на думку спало, що це жінка? — сам себе спитав Сіверський. І сам собі відповів: — Мені б ніколи”.

— Що ти тут робиш? — спитав Глібов ідола.

— Ну ти даєш! — зареготав ідол Ольга. — Що тут роблять? Пиво п’ють! А хочеш вина?

— Кам’яна лапа опустилася на плече Сіверського.

— Не хочу. Славко, ходімо звідси, — заскиглив Сіверський.

З вулиці долинув цокіт копит.

— Слухай, Іване, адже, якщо фіолетові коні…

Сіверський відсахнувся:

— Ти що?

— Нічого. Просто вони, мабуть, десь існують, якщо раптом ожили.

— Дурниці! — закричав Сіверський. — Не було ніяких коней!

— Були! — вигукнув Глібов.

— Отакої! — реготав ідол.

— Вони ж на картині, — белькотів Сіверський. — Намальовані!..

— А це? — Глібов махнув рукою. — Це все теж намальоване. Дивись! Он вогнище тата Карла!

Наче чорним плащем майнуло по обличчі Сіверського. Пики, що галасували, пили, реготали, лаялися, витріщали очі, кухлі з пивом, навіть клуби диму сплющувались і налипали на стіни.

— Звичайно, — Сіверський несподівано спокійно кивнув. Він упевнився, що звар’ював, і вирішив віддатися першій-ліпшій “швидкій”. — Ходімо додому, Славко.

— В тебе діти є? — спитав Глібов в ідола.

— Троє.

— А чоловік?

— Зроду не було.

Сіверський не міг зрозуміти, чого вони не йдуть звідси, чому Глібов зволікає.

Навіщо ця розмова?

“Може, привиділося?” — з надією подумав Сіверський. Він озирнувся. Ні. Сидів наче серед декорацій, що постійно змінювалися. Лиця на стінах викривлювалися, ніби дражнилися.

“Від диму”, — намагався заспокоїти себе Сіверський.

І раптом величезні фіолетові силуети промайнули у них перед очима.

— Стрибай! — гукнув Сіверський і вхопився за срібне стремено.

Яка сила шпурнула його в сідло, він не зрозумів. А коні вже мчали вулицями.

Корпус у корпус із ним скакав Глібов. Трохи позаду — чарівна амазонка з пивниці.

Місто було порожнє й темне.

Під копита коням викотився чоловічок. Розпатланий, розхристаний, він кричав у чорне провалля під’їзду:

— Ви негідниця, мадам! Негідниця!

Глібов натягнув повід:

— Тпру-у-у!

Коні зупинились. Їхні легкі, напівпрозорі силуети в нерухомості зменшились і перетворились у фіолетові калюжі на сірому снігу.

— Що трапилося? — ввічливо запитав Глібов.

— А-а! До дідька!

Чоловічок лазив по землі: шукав шапку.

— Уранці, — чоловічок знайшов шапку і насунув її на голову, — о дев’ятій нуль-нуль треба бути у генерала. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — кивнув Глібов.

— Щоб нічим не тхнуло! Прямий проділ! — Він стягнув шапчину й заходився несамовито гребтися руками на голові, намагаючись розділити коротеньке кучеряве волоссячко на проділ.

— Як вас звати? — спитав ідол.

— Рудольфом, мадам. — Чоловічок натягнув шапку і шаркнув ніжкою. — Я щойно з Парижа.

З кишені в нього щось посипалося.

— Пардон, мадам, — знову шаркнув ніжкою чоловічок, — листівки. Презент друзям на різдвяні свята.

Він зібрав листівки і сунув їх у кишеню, та вони знову віялом розсипалися по бруківці.

— Ну як Париж? — спитав Сіверський.

— Париж? Усе люкс! Париж вартий обідні!

— От би гайнути… — замріяно промимрив Сіверський. — У відрядження…

— А що, можна, — погодився Глібов.

Глібов знав, що все буде так, як він захоче.

…Копита зацокали по бруківці. Як дивно змінилося місто!.

Вулиці повужчали. Будинки повищали. Балкони зсунулися. Попливли арки, мости.

— Дивіться! — закричав Сіверський. — Нотр-Дам!

— Авжеж, — Рудольф на правах гіда їхав попереду. — Авжеж, це Нотр-Дам.

— А це?

— Площа Згоди, — гундосив Рудольф.

— Ґрати? Що це за ґрати? — Сіверський силкувався згадати, що то за ґрати, він бачив їх на десятках фотографій.

— Люксембурзький сад, — тішився своєю обізнаністю Рудольф.

— Монмартр?

Глібов байдужливо усміхався. Він знав.

— Монмартр.

— Славко, почекай, — Сіверський спішився. Переступив через фіолетову калюжу. -

Господи! Справжній Париж! Усе життя мріяв…

— Стій, Іване! Стій!

Сіверський не чув його і прожогом біг до будинку.

— Іване, схаменись!

Але Сіверський уже ткнувся лицем і руками в оксамитовий, закіптюжений камінь стіни… Будинок хитнувся.

— Що це? Полотно?!

Полотно. Будинок. Вулиця. Ліхтарі. Ажурні ґрати Люксембурзького саду. Нотр-Дам. Будинок інвалідів. Ейфелева вежа, хай їй грець! Все це було намальовано!

Місяць був звичайнісінькою діркою на полотні.

Полотно і дірка.

Сіверський лежав на бруківці і плакав: не було Парижа! Не було фіолетових коней!

Над ним голосив ідол Ольга: “Нещасний ти мій, бідолашний мій, — звідкись з’являлися слова. — Наше життя не в Парижі. Не побивайся так! Ягідко моя!”

Зморщилось гутаперчеве обличчя Рудольфа — чи плакало, чи кривлялося?

Глібов не знав, як утішити Сіверського:

— Іване! — ступив уперед. — Ти ж художник. Ти ж знаєш, що все наше життя — намальоване. Вже кимось намальоване. Дивись, — він тицьнув пальцем в ідола. — Поглянь на Ольгу.

Ідол став жінкою. Некрасивою, неохайною, товстою жінкою.

Сіверський замість відповіді гупнув лобом об асфальт.

— Ти багато разів бачив її на полотнах. А цей? — від стусана товстенький чоловічок відкотився вбік. — Ти впізнаєш його?

Сіверський ще дужче почав битися об асфальт.

— Рудольфе, — Глібов глянув на чоловічка, — ти живий?

Чоловічок скривився і прогундосив:

— Я щойно з Парижа… У мене синові шістнадцять років… Жінка… Я у відрядженнях… Париж, Рим. З жінкою зустрічаюсь тільки в аеропорту… Син студент… — По гутаперчевих щоках текли справжні сльози: — Ми всі намальовані…

Сіверський сів і звично посовався, сподіваючись відчути рідні пружини. Під ним був мокрий асфальт.

— Ми всі намальовані… всі намальовані… — повторював раз по раз.

На стоптаному снігу повільно зникали фіолетові плями.

“Щось минуло”, — подумав Сіверський.

— Щось минуло, — сказав Рудольф і зняв шапчину.

— Щось минуло, — сказала Ольга, доторкнувшись до Івана.

— Славко, — спитав Іван, — є ще на світі живі люди?

— Охо-хо! — з полегкістю зітхнув Глібов. — Ну звичайно, Іване. Дякувати богові.

— Покажи мені.

— Навіщо?

— Я… модель…

— Малюватимеш? Навіщо?

— Ну…

— Адже вони теж стануть намальованими.

— Ні!

— Так, Іване. Це неминуче.

Сіверський довго мовчав. Ольга намагалася підвести його.

Думка повільно народжувалася в голові Сіверського.

— Значить… Я малюю… І все намальоване стає мертвим.

— Так, Іване. — Глібов знав.

— Значить, я поганий художник. Я вбиваю все, що малюю!

Ніч тривала.

— Але все ж я покажу тобі живу людину.

Глібов швидко пішов уперед. За ним потяглися його супутники. Сіверський відчув холод і вітер: знялася заметіль. Зайшли в під’їзд. Піднялися на другий поверх. Двері несподівано легко відчинилися. Довгий, темний, захаращений коридор.

Кімната. Два шандали зі свічками. У фотелі — жінка в чорному.

— Знаєте, я його дуже любила, — сказала жінка. — Дуже. Він був художником.

— Він помер? — спитав Сіверський.

— Не перебивайте. Я любила в ньому Митця. Він їхав і повертався. Знаєте, наше тіло пам’ятає довше. Довше, ніж серце. Він повертався. І вночі знову моя голова лягала йому на плече, а стегно притулялося до стегна, неначе тільки вчора ми спали разом. Я люблю сидіти на підлозі. Читати, дивитися телевізор. Я любила сидіти біля його колін і слухати. Він був сильний і талановитий.

— Він помер? — спитав Сіверський.

— Не перебивайте!

Глібов увійшов у напівтемряву і повернувся звідти з чаркою коньяку. Жінка взяла чарку і кивнула:

— Налийте всім.

Глібов знову вийшов з освітленого кола.

— Розумієте, — жінка тримала чарку в долонях, — я була певна, що він талановитий.

Я бачила його ескізи, етюди. Він писав вірші… Знаєте, — вона засміялася, волосся розсипалося по плечах, і було видно, що жінка молода і вродлива, — одного разу він сказав: “Я напишу роман”, — а я відповіла: “Мені приснився початок твого роману”. — “Який?” — “Синьо-чорний з золотим…” Він подумав і сказав: “Мабуть, саме так він і розпочнеться. Хоча я почав з іншого: “Чоловік зрозумів, що життя не склалося…” Я знала, що він напише цей роман. І ту картину. І вірші. І зробить усе, що захоче…

— А потім? — Глібов дивився просто в її зелені очі і бачив у тих зіницях сумну Ольгу, і Рудольфа, який сидів на підлозі біля дверей, і Сіверського з чаркою у руці.

— А потім, — вела далі жінка, — потім я прийшла на виставку і побачила його полотно.

Тільки зараз Сіверський почув запах скипидару і зрозумів, що вони з жінкою колеги по ремеслу.

— І ти побачила, — заплакала Ольга, — що це погано?

— Ні, — відповіла жінка. — Це було не погано. Це було жахливо. Це було бездарно.

Він прикидався художником.

Сіверський здогадався:

— Ти розлюбила його?

— Ні. Я досі його люблю. Але себе я люблю більше.

— Ти маєш на увазі, — Глібов підійшов до шандала і дмухнув на свічку, — що заради поваги до себе самої ти залишила коханого?

— Виходить, що залишила.

— Так помер він чи ні? — спитав Глібов у Сіверського.

— Ліпше б помер! — несподівано розгнівався Рудольф.

— Що з нами роблять, — схлипнула Ольга.

— А що? — сказав Глібов. — Вона на диво точно вхопила суть.

— Я люблю його. Але його більше немає. А справді була б могилка — було б де поплакати… — Жінка засміялася і тріпнула головою: — Славо, налийте нам.

— Вона — жива? — кивнув на жінку Глібов.

— Може бути, — відповів Сіверський.

— Жива, — сказала Ольга.

Жінка підвелася, і всі побачили, що вона горбата.

— Господи Ісусе! — не стримався Рудольф.

— Ходім додому, Іване, — сумно сказав Глібов.

— Час, — підтакнув Рудольф.

Жінка взяла пальто:

— Я теж з вами.

Світало. Продеренчав порожній трамвай.

“Чому, — думав Глібов, — ніч закінчується сумним ранком? Гидко дивитися на трамвай, на жіночу голівку на твоїй подушці… Ми живемо. Але нас колись намалювали, і ми померли. Тепер живемо в намальованому світі. Ця жінка — вона кохала. Що з того?

Намальоване вогнище тата Карло. Єдина жива людина — каліка. Господи! Дай мені сили пережити це! Чорні силуетики побігли чорними вулицями. Навіщо мені тепер запальничка?”

Глібов зупинився під ліхтарем, дістав запальничку й кинув її на водостічну решітку. Пістолетик застряв між ґратами. І тоді Глібов підбором спробував проштовхнути цю іграшку в чорний отвір. Розлючений, він бив по ній, доки не перетворив на шматочок безформного заліза.

“Не можна так, — думав Сіверський, — фіолетових коней більше не буде. Людина слабка. Канючить, канючить у долі хоч стілечки таких перевтілень. А коли має… Той, хто сидить нагорі, теж розумний. Не дає, не дає, а потім — лясь тобі на тім’ячко грудку щастя: на, мовляв, жери. А ти, слабка людина, лякаєшся — не треба. І ходиш, треш на лисині ґулю, набиту тим-таки щастям. Сумно. Потім знову просиш, а він тільки посміхається: чого не брав, коли давали…”

“Де, де помилка? — розмірковував Рудольф. — У чому я винуватий? Жив, як інші, навіть ліпше. Я, звичайно, не вірю, що я намальований. Але з іншого боку… В намальованому світі живуть намальовані люди. Це логічно”.

“Шкода Ваню, — думала Ольга. — Бідолашний. За що людина мучиться? За фарби оті кляті… Так і помре під парканом”.

Чому Сіверський мав померти під парканом, Ольга не знала, але відчувала, що жити йому буде важко.

Важко забути цю ніч і фіолетових коней.

Так вони добрели додому. І зрозуміли, що все й справді минуло. Постояли перед під’їздом, не наважуючись увійти. “А що, як?” — думав Глібов.

“Може…” — сподівався Сіверський.

— Холодно, — сказала горбата і шарпнула двері. Тоді всі гуртом рушили слідом і затупали по сходах.

У майстерні було темно й тихо. Тхнуло олією і вином. Гостей не було. Лише на канапі хропів Богданов.

Сіверський обережно підійшов до картини. Помацав простирадло.

Кепсько було Івану, ой як кепсько.

— Казки, Іване, — співчував йому Глібов, — лишились у дитинстві.

— Стягни те рядно, — підказала Ольга.

Сіверський відчайдушно смикнув за край простирадла. На полотні плоско і мертво скакали чотири вершники на фіолетових конях.

— Ніяких чудес, — сказав Глібов.

— Ніби нічого не було, — зітхнув Сіверський.

А нічого й не було.

Борис Штерн ЗАГАДКА ЧОРНОГО МОРЯ Оповідання

Молодіжна газета в приморському місті мала назву “Молодий чорноморець”. Її відділом культури завідував літній чоловік, який підписував статті псевдонімом Нордост. Нічого від славнозвісного вітру у нього не було: штани, підперезані старим флотським ременем, на ньому ледве тримались, а в чому трималася душа — невідомо. Шкіра та кістки: дмухни — полетить.

Але новачки й позаштатні кореспонденти тяглися саме до Нордоста, тому що в нього було найдобріше в редакції обличчя, та й назва відділу — на будь-які життєві випадки.

— Відділ культури — наче прохідний двір, — полюбляв скаржитися Нордост. — Усі прагнуть щось надрукувати.

Ось, наприклад, сьогодні зранку, не встиг іще Нордост заварити чай, як у відділ культури зазирнув заклопотаний молодик — із тих, які пишуть і ходять.

“Новенький”, — відзначив Нордост.

— Заходь, сідай, — запросив завідуючий. — Нічого не кажи, зараз я тебе розгадаю.

Телепатично… Студент третього курсу філологічного факультету. У “дипломаті” — вірші, а в голові — агресивний план захоплення рубрики “Молоді голоси”. Все правильно вгадав?

— Ні, — усміхнувся студент. — У мене проза.

— Це одне й те саме, — зітхнув Нордост. — Усі під богом ходимо. Велика проза?

— Роман. Триста дев’яносто шість сторінок.

— Для газети це знахідка, — розуміюче кивнув Нордост. — Завтра ж почнемо публікувати… з продовженням до кінця року. Який роман? Фантастичний?

— Так, фантастичний. На військово-морську тему. Про висадку феодосійського десанту.

Мабуть, уперше в житті Нордост розгубився. Він устромив кип’ятильник у пивний кухоль з холодним чаєм.

— Усе правильно! — вимовив замислено. — Настав час молодому поколінню сказати своє слово про війну. Що ж, почитаємо. А зараз виручай: рубрика горить! Якщо вже ти пишеш морську фантастику, тебе треба познайомити з Федором Крюковим. Ось тобі бойове завдання: катай на спуск імені Добролюбова, — Нордост уже писав адресу, — візьми в нього інтерв’ю і зроби мені нарис для рубрики “Про людей хороших”, а то ми здебільшого про поганих пишемо… А він чоловік незвичайний. Моряк. У сорок першому році, приблизно в твоєму віці, втратив праву ногу, а з протезами тоді було скрутно. То він знаєш що зробив? Не спився і не пішов з костуром та гармошкою по трамваях, — ні, він купив велосипед і почав ним їздити, крутячи однією ногою. Оце людина!

— Яке ж тут геройство? — ввічливо заперечив студент. — Людина з однією ногою навчилася триматися на велосипеді. Велике діло! Це незвично, згоден, але в цирку, наприклад, зайці в барабан б’ють, і що?

— Ти розумний хлопець, — похвалив Нордост. — Думка працює. Але не мудруй, дивись простіше. Зайців дресирують, а людину без ноги ніхто не змушує їздити на велосипеді. Тут сила волі, розумієш? Але й це ще не все. Він потім придумав роликові ковзани з ручним управлінням. Він, виходить, сам собі ноги зробив. Так що катай, брате. Ага, ще одне, — провадив Нордост, сьорбаючи чай. — Ти з ним обережніше відносно фантастики. Він сам, розумієш, вірить у чудеса.

— В які чудеса?

— Це ти в нього спитай.

Після роману студентові зовсім не хотілося братися до нарису “про людину хорошу”, але ж роботу в газеті теж треба з чогось починати. Тому він залишив роман Нордостові й попрямував до спуску імені Добролюбова.

Господар квартири, потішений відвідинами кореспондента “Молодого чорноморця”, натягнув нові джинси й, роз’їжджаючи на роликових ковзанах між кухнею й кімнатою, частував гостя чаєм.

Нічого незвичайного в долі Крюкова не виявилось. Ногу Федір Іванович втратив у морському бою. Навіть не в бою, а просто… втрапив під бомбу. Корабель потонув. Більше нічого не пам’ятає. Отямився у медсанбаті без ноги.

Після війни працював у артілі інвалідів, потім інженером у кінотеатрі. Кіно— і фотосправу вивчив досконало. Одержує зарплату й пенсію. Нормально, на життя вистачає. Пільги різні. Квартиру отримав на першому поверсі. Ось джинси купив. Добрячі штани, міцні. Безкоштовні путівки на південь хоч щороку бери, та навіщо — він і так на півдні. Закордон поїхати — хоч завтра, а навіщо? Обмінюватися досвідом з їхніми ветеранами, як пересуватися на роликових ковзанах з ручним управлінням? Так вони ж цей винахід запатентують, а нашій державі прямі збитки.

— То ви в нас запатентуйте, — порадив кореспондент.

— Де ж пак, розженешся. Тридцять років патентую й чую відповідь: немає предмета винаходу. Роликові ковзани не я винайшов? Не я. А ручне гальмо звідки зідрав? З велосипеда. Значить, винаходу немає. Люди добрі, та я ж собі ноги винайшов! А ноги, мені підказують, це поетичний образ, їх у патент не запишеш. Одне слово: добре лиш тому живеться, в кого є одна нога, — закінчив Крюков і підморгнув кореспондентові.

Інтерв’ю зачахло.

Кореспондент роздивлявся кольорові морські фотокартки на стінах і починав розуміти, що завідуючий відділом культури схибив, романтизуючи цього інваліда. Федір Іванович, безумовно, був хороша людина, проте не в тому газетному плані, про який думав Нордост.

— А чим, приміром, ви цікавитесь у житті? — безнадійно запитав кореспондент, переводячи погляд па сервант, де замість традиційних слоників вишикувалося за ранжиром сімейство висушених крабів.

— У житті? — перепитав Крюков. — Я цікавлюсь, як здати пляшки.

— П’єте? — пожвавішав кореспондент.

— П’ю. Кожного дня. Пляшку молока. У мене єдина в житті проблема: як з однією ногою здавати пляшки. Тимурівці повиводились, а в черзі стовбичити все-таки важкувато.

Ситуація ставала прозорою.

Кореспондентові натякали: мовляв, здай пляшки. Що ж, він не гордий…

— Давайте я віднесу, — гордий з власної негордості, запропонував кореспондент.

— Зроби ласку! — зрадів Крюков. — Там багато, на десять карбованців, дотягнеш?

Молодець! Так ось: у житті мене цікавить рибалка. Купи пляшку горілки й завтра вранці приходь на причал.

— Так ви ж не п’єте!

— Це не для мене. Вийдемо порибалити, там я тобі все й розповім.

…Рано-вранці, коли над морем ледве заяснів світанок, кореспондент зайняв чергу попід загорожею причалу для човнів і постерігав, як Федір Іванович їде на велосипеді спуском Добролюбова.

— Пляшку взяв? Ходімо.

Начальник причалу ще не з’являвся. Під загорожею сірі тіні з вудилищами підсвічували цигарковими вогниками.

— А чергу хто займатиме, папашо? — запитала якась тінь, коли Федір Іванович збирався пройти за огорожу.

— Товариші, це ж інвалід війни, — смикнуло за язик кореспондента.

— А хто його розбере — інвалід, не інвалід… — знову промимрила зловорожа тінь і чиркнула сірником. — Тільки що ж це буде, коли всі інваліди зранку рибалити полізуть? Човнів не вистачить.

— Ти, товаришу, не турбуйся, я один такий. А човен у мене свій, власний, — відповів Крюков. І обернувся до кореспондента: — А ти не лізь, куди не просять.

Тут з’явився начальник причалу. Тіні ожили й почали тягти човни до води. Кореспондент усе помічав і до всього прислухався, щоб потім у нарисі все правильно відобразити. “Головне — не проґавити схід сонця”, — думав він.

Море ще спало. Смужка неба на обрії починала рожевіти, ніби там протягли розжарений дріт. Рибалки несли весла. Човняр виписував квитанції й забирав у заклад паспорти, хоч забирати паспорти не дозволялося.

Крюков стояв у човняра над душею й щось пояснював йому, а той приглушено відповідав: “Гаразд, домовились. Пацан з тобою? Але щоб не довго”.

Кореспондент вирішив, що за “пацана” ображатися не варто.

— Бачиш, червоний ліхтар із води стирчить? — показав пальцем Крюков. — Оце і є мій корабель, де я ногу втратив. Я над ним бичків ловлю. Веслуй туди.

“Символічно… Старий моряк ловить бичків над своїм загиблим кораблем”, — думав кореспондент, б’ючи веслами по воді.

Підпливли до бакена й прив’язались. Виявилось, що сонце зійшло — кореспондент веслував спиною до нього, й проґавив світанок. Наживили рачків і кинули грузила у воду. Федір Іванович витяг із сумки польового бінокля й почав зосереджено оглядати морські простори.

— Що ви там видивляєтесь?

— Так… спостерігаю, — відповів Крюков, відклав бінокль, узяв фотоапарат і заходився клацати.

— А нас прикордонники не затримають? — здивувався кореспондент.

— За що?

— За фотоапарат.

— Мені можна.

Сходило сонце. Не клювало. Бички, мабуть, ще не прокидалися.

— Я думаю, бичків тут нема, — сказав кореспондент, витягуючи гачка з незайманою наживкою.

— Ти ліпше ні про що не думай, — озвався Крюков. — Ось тобі море, ось світанок — навіщо тобі бички? Я в дитинстві страшенно здивувався, коли дізнався, що Синього моря немає. Просто-таки був приголомшений. Прийшов старий кликати золоту рибку, а Синього моря — немає. Чорне є, Червоне, Жовте є, а Синього — немає… От хамисько яке!.. Яблуко з’їло, а недогризок — у море.

— Забруднення середовища, — підтвердив кореспондент.

— Точно. Ти добре вмієш під слова проблеми підводити. Молодець, це в житті знадобиться. Мабуть, розмалюєш у своїй статті, як я підпливаю до затонулого корабля? Є море, в якому він плив і тонув, еге ж? Утьосова любиш?.. І берег відчув під собою. Тільки я не знаю, як тоді піді мною берег опинився. Хвилі не було, як оце зараз. Штиль. Ми йдемо вздовж берега в порт на ремонт. Аж гульк — “юнкерс”, і так собі недбало топить нас. Мимохідь. Пам’ятаю вибух — і більше нічого… У тебе не клює, бо ти не вмієш. Дай сюди.

Федір Іванович відірвав креветці голову, плюнув, пересунув грузило й кинув у воду. Знизу відразу щось смикнуло, і Крюков витяг величезного чорного бичка. Риба грізно розчепірювала плавці.

— Диви, який батіг! — і сам здивувався Федір Іванович. — Налякав, Іван Грозний!

Гаразд, іди додому…

Він обережно звільнив бичка й кинув у воду.

— Ти лови, лови, на мене не зважай, — сказав Федір Іванович здивованому кореспондентові. — Мене тоді хтось додому відпустив, і з того часу я теж усіх додому відпускаю. Як гадаєш, могли мене того дня дельфіни на берег притягти?

— Дельфіни? — замислився кореспондент. — Ні. Дельфіни іноді виштовхують на поверхню — такий у них умовний рефлект. Але до берега нікого не тягнуть.

— Справді. Дельфіни відпадають. Хто ж тоді? Просто-таки загадка природи. Глянь: звідси після бомбардування я летів, або плив, або чортзна-що зі мною було, — півтора кілометра до берега. Без ноги. Та хоч би й з двома. Як це розуміти? Яким чином я туди дістався?

— Може, вас рятувальна шлюпка підібрала?

— Не було тут у сорок першому році рятувальних шлюпок. І пляжу не було. Мене Семен підібрав. Той, який човни видає. В цей день я йому за те, що він мене врятував, кожного року пляшку горілки ставлю. Святе діло. Він п’є, я дивлюся.

Тут перед війною його хатина стояла. Він у вікно спостерігав, як “Бесстрашний” ішов на дно, раптом бачить — на березі матросик кров’ю підпливає. Він теж не розуміє, звідки я взявся. Питав я його, питав… не розуміє.

— Може, вас вибуховою хвилею викинуло? — висловив припущення кореспондент.

— Значить, по-твоєму, я звідси до берега, наче літак, у повітрі перелетів?

— Неймовірно. Але ж мусить бути якийсь зв’язок…

— Авжеж. Чорне море — одне з найзагадковіших місць на Землі. Ти не помічав?..

Скрізь пишуть. Наприклад: воно належить Атлантичному океану. Згоден? Чому ж у ньому немає океанської флори і фауни? Де тигрові акули, сірі кити, кашалоти?

— Кашалоти, — повторив кореспондент, починаючи підозрювати, що інвалід несповна розуму. — Звідки ж їм узятись у Чорному морі?

— Згоден, нехай кашалоти через Босфор не пройдуть, а інших чому немає? Навіть кефаль кудись зникла, скоро самі бички залишаться.

— Причини можуть різні бути. Корму не вистачає. Забруднення середовища.

— А чому нижні шари Чорного моря насичені сірководнем? — із запалом провадив Федір Іванович. — Жодне море не насичене, а Чорне насичене! На Балтійському морі скільки островів, а на Чорному раз-два — та й усе.

— Три, — уточнив кореспондент.

— Що “три”?

— На Чорному морі три острови.

— Нехай три. Не має значення. Про що я казав?

— Про загадки Чорного моря, — усміхнувся кореспондент. — Що ж буде далі?

— Не знаю. Та відчуваю: там, унизу, щось є. — Федір Іванович зашепотів: — Неопізнаний плаваючий об’єкт… розумієш? Іноді вночі він спливає, я фотографував, але погано видно. Коли прикордонники освітлюють його прожектором, — зразу занурюється у воду. Він спливає з якоюсь періодичністю, не можу вирахувати. Спливає і йде в порт на ремонт. Розумієш? Це мій корабель. Його важко впізнати, він укритий водоростями, наче плавучий острів. Відчуваю — щось у цьому місці готується.

Я навіть вірша склав: “Чорне море, сірководень, рибка золота тут ходить”. Я спустився б подивитися з аквалангом, але з однією ногою плавати не навчився.

“Ну ні! Пляшки я здав, а з аквалангом не полізу”, — подумав кореспондент.

— Гарні вірші, — похвалив він. — А всі ваші переживання мені психологічно зрозумілі. Багато хто з ветеранів війни їде за тридев’ять земель, щоб поглянути па місця колишніх боїв. А вас усе життя тягне до загиблого корабля. Він для вас начебто жива істота, от і ввижається різне.

— Дякую, пояснив, — посміхнувся Крюков. — Це ти в свій нарис вставиш.

“Дивний чоловік, — подумав кореспондент. — Як про таке писати?”

Волосінь на його пальці смикнулася. Кореспондент, кваплячись, витяг маленького сірого бичка.

— Дивіться, який дурний бичок… Плив повз гачок і зачепився плавцем.

Федір Іванович глянув на бичка й знову припав до бінокля.

Бичок нарешті оговтався, засмикався на гачку.

— Ну що з тобою робити? — запитав кореспондент.

— Відпусти мене краще в море, — прошепотів бичок. — Я виконаю будь-яке твоє бажання.

…Чи кореспондентові почулося?

— Що? — перепитав він.

— Відпусти додому, — прошепотів бичок, ледве дихаючи.

Кореспондент хитнув головою, хотів покликати Федора Івановича, але передумав. Що за день сьогодні дивний? Вже й бички заговорили!

Він звільнив бичка й зі злістю пожбурив його у воду.

Бичок устиг сказати: “Загадай бажання!” — й зник.

“Хочу, щоб мій роман друкувався з продовженнями у “Молодому чорноморці”, — загадав кореспондент і остаточно відчув себе ідіотом.

— Повертаємося, — заявив Крюков і сховав бінокль. — Шкода. І сьогодні не з’явилося.

— Що не з’явилося?

— У цьому місці щось повинно з’явитися. Те, що викинуло мене на берег.

“Примарилося чи не примарилося?” — розмірковував кореспондент, веслуючи до берега.

У будці їх з нетерпінням очікував човняр.

— Не знайшов? А ти не журися.

“Примарилося чи не примарилося? — невідчепна думка не давала кореспондентові спокою по дорозі до редакції. — Якщо Нордост візьме роман — значить, бичок чарівний!”

Він увійшов у відділ культури, чекаючи дива.

— Так ось, — сердито сказав Нордост і жбурнув кип’ятильник у пивний кухоль. — Всю ніч очей не склепив, читав твій роман. Я з тим десантом висаджувався… але не з феодосійським, а з керченським. І досі навіть на оповідання не зважився… боюсь. А ти тут намолов, як ми німця телепатією били. Йди, друже, йди. Вчися. Читай “Цусіму”, це корисно. Ось твій роман, приходь, скажімо, років за десять, може, я ще живий буду.

— Нічого, — промимрив кореспондент. — Я ще над ним попрацюю.

— Давай, — погодився Нордост.

“Примарилося чи не примарилося? — проклинав себе кореспондент. — Бовдур! До чого тут романи, газети й нариси про людей хороших?! Завтра ж… з сіткою й аквалангом… Не про те треба було просити!”

Чорне море — воно й справді загадкове.

Олександр Костюк ФОРМУЛА БЕЗСМЕРТЯ Повість

…Сіявся дрібний осінній дощ, і сад, що обсипався і потемнів уже, губився в цій мряці, здавався ще старішим, занедбанішим. Скільки ж йому?

Ти підходиш до мокрого дерева, торкаєшся холодної порепаної кори й стоїш, згадуючи, як садив колись із дружиною ці яблуні. Чи любив ти її хоча б тоді, у ваші перші роки? Може. А взагалі, чи любив ти кого? Любив. Синів. Але ж вони народилися вже після того, як усе трапилося? А якби раніше? До того? Залишив би ти їм тієї ночі хоча б по ковтку?

Ти женеш від себе ці думки, знаючи, що вони знову й знову вертатимуться.

Ось і прийшла пора їхати. Ти вже давно знав, що це неминуче, і ти думав, що вже давно до цього готовий. Та раптом усе виявилося набагато складнішим. Треба було робити перший крок по дорозі, якій немає кінця, якою тобі йти вічно одному. Віднині починається твоя примарна втеча від самого себе, від людей. І від страшної думки, що десь доведеться починати все спочатку, знаючи наперед, що й там, на новому місці, до якого встигнеш звикнути, жити усього кілька десятків років з отої безлічі сотень і тисяч, що попереду, а потім тікати, щоб не викликати до себе підозри — тікати й знову починати все спочатку, тікати й знову починати. Від цієї страшної думки нестерпно захотілося, як у дитинстві, кинутися до когось рідного, близького й слізно розповісти про все, і відчути полегшення і розраду, що ти не сам-один у цілому світі…

Ти знову озираєшся на свій старий дерев’яний дім, зіщулений од часу і скрипучий, і раптом згадуєш, як його зводили, як світло й просторо було у нових кімнатах, як усюди пахло ялиною і святом. Згадуєш усіх людей, що прийшли тоді до тебе. Раптом подумалося, що нікого з них вже нема. Від цієї думки зробилося ще холодніше, ще незатишніше у вогкому пустельному саду. Один-однісінький. Невже це назавжди?.. Стало страшно.

Ти вперше зустрівся з Ерні у себе на новосіллі. Вас познайомила Крістіна. Ерні стояв у закутку і спостерігав за гостями. Коли ви з дружиною підійшли, він здригнувся й тобі здалося: із своєї темної схованки він хтиво підглядав за гостями. І нараз цей миршавий чоловічок став неприємним і бридким тобі.

— Сіде, — промовила грайливо Крістіна, повиснувши в тебе на руці, — це Ерні. Ми колись ходили разом до школи і частенько… билися.

— Якби ж я знав, якою красунею ти станеш, я був би розумнішим. — Ерні поцілував руку Крістіни.

Ти раптом посміхнувся, уявивши його на своєму місці.

— Ви даремно посміхаєтеся. — Немов прочитав твої думки Ерні. — Ми навіть цілувалися кілька разів. Правда ж, Кріс?

Навіть в сутінках ти помітив, як почервоніла дружина, і мимоволі уявив, як цей маленький, схожий на павука, мабуть, верткий і чіпкий, тип торкається губами твоєї Крісті. З тієї ж хвилини незлюбив його. І він це зрозумів. Й від того, що ця неприємна тобі людина вгадувала твої думки, ледве вони з’являлися, ти раптом відчув себе беззахисним перед нею й зненавидів Ерні іще сильніше, як тільки може ненавидіти слабкий сильного, слуга свого пана, знущання якого змушений терпіти. З того часу два почуття — ненависть і беззахисність, переслідували тебе аж до самої смерті Ерні, хоча ти й не зізнався собі в тому…

Наступного дня він з’явився рано-вранці, ледве ти прокинувся. Ви пройшли до твого кабінету, і поки Крістіна готувала каву, говорили про всілякі дрібниці, про новий будинок, про вчорашніх гостей. Ти дивився на нього, і тобі здавалося — він не спав відучора. На ньому був той самий костюм, який хтось марно намагався привести до пуття, але тканина на ліктях і колінах по-зрадницькому вилискувала.

— Це нічого. — Знову вгадав твої думки і скривився в посмішці Ерні. — Скоро ми з вами будемо найбагатшими… А втім, що таке багатство! — В цих словах прозвучало презирство не тільки до тебе, а й до всіх і до всього… — Ми матимемо дещо більше. Незрівнянно більше!

З’явилася усміхнена Крістіна.

Ерні замовк і знову глянув на твою дружину так, що тобі захотілося викинути його із свого дому. Хтозна, якби ти це зробив тоді, може б, і пожаліла тебе доля.

— Вам пощастило, — промовив Ерні, коли Крістіна вийшла. — Річ у тому, що мені потрібні гроші. Багато грошей. Я згоден їх взяти у вас. Я згоден мати вас за компаньйона. Вам пощастило, що маєте гроші якраз тоді, коли вони мені конче потрібні. Я знаю, ви ненавидите мене, я вас — теж. Але справі це не буде перешкодою, навпаки, саме це змушуватиме нас бути пильними, щоб не пошитися в дурні. Якби ми плекали один до одного ніжні почуття, то почали б прощати один одному спочатку маленькі, а потім і більші помилки. Нам було б незручно, важко, соромно виказувати своє незадоволення з приводу якихось промахів один одного, а отже — м’якосердя в справі лише на шкоду. Вчора, помітивши, як з першої ж миті нашого знайомства ви незлюбили мене, я зрозумів, що скористаюся тільки вашим гаманцем.

Ти нічого не втямив із почутого. Спочатку подумалось, що він п’яний після вчорашнього, але потім тобі стало ясно, що він абсолютно тверезий, і ти розгубився.

— Дітись нікуди, вже так несправедливо влаштований світ. А втім, може, саме так і потрібно, — вів далі гість, аніскільки не цікавлячись, яке враження справляють на співрозмовника його слова. — У одних — гроші, у інших — думки. І, завважте, так було завжди. Людині, що, як ви, робить гроші, — не до ідей. Тому ж, хто, як я, породжує ідеї, — ніколи робити гроші. Але так лише спочатку — на першому, так би мовити, етапі. Бо потім настає час, коли у вас уже повна панчоха золотих монет і ви не проти зайнятися ще чимось — ну, хоча б помеценатствувати. Зрозуміло, не задарма. Припустимо — за славу. Такий розклад у вас. А що ж у мене? У мене по десяти роках каторжних пошуків нарешті з’являється чітка, ясно сформульована геніальна ідея, на втілення якої потрібна дзвінка монета. Але її, на жаль, катма. І ось тут для нас обох виникає необхідність у нашому союзі: підтримавши мою ідею, ви, таким чином, маєте змогу розгонисто виписати на сторінках історії своє славне ім’я і, що не менш важливо, без особливого клопоту збільшити в десятки разів свій рахунок у банку. Я ж, користуючись вашою чековою книжкою, зможу матеріалізувати хвою ідею, а потім народжувати нові, котрі дадуть нам можливість збільшити наш капітал… І так далі. Але боронь боже нас узятися не за свою справу. Боронь боже вас захопитися продукуванням ідей, а мене зайнятися фінансами. Це крах! Це смерть ваша і моя. Нашої спілки. Бо, як стверджує життя, кожен у цьому світі повинен займатися тільки тим, для чого народився. Тож для загального, точніше, обопільного нашого з вами процвітання, зовсім не обов’язково нам любити один одного.

Виголосивши довгу, незрозумілу для тебе промову, Ерні відкинувся у фотелі й, задоволений собою, посміхнувся, від чого нараз став схожим на пустотливого хлопчака. А може, він розігрує тебе…

— Я не прийшов сюди дурити вас, — мовив гість. — Незабаром ви в цьому пересвідчитесь. Я не такий нездара, щоб розраховувати на вашу дурість, на те, що ось зараз ви мені випишете чек і, припрошуючи завітати ще, проведете аж до хвіртки. Повторюю, я не розраховую на це. Більше того, мені б цього не хотілося. Я навіть розчарувався б у вас, аби ви раптом так вчинили. Повірте, вже сьогодні знайшлось би щонайменше кілька чоловік, які так вчинили б, але саме тому вони мене й не цікавлять. Мені потрібні ви — я зрозумів це ще вчора. Я побачив у вас те, чого, може, не помітив іще ніхто, про що не підозрюєте, напевне, й ви самі. Я відкрив у вас саме те, що мені потрібно. Отже, мене влаштовуєте ви і ваш рахунок. І я й на мить не сумніваюся, що ми домовимось.

— Може, ви все ж поясните нарешті, в чому річ. — Його незрозумілі балачки починали дратувати тебе. — Якщо ви звикли в такий спосіб набивати собі ціну перед тим, як просити в борг, боюся, що цього разу ви обрали непідходяще місце й час.

Ти був грубий, сподіваючись у такий спосіб швидко здихатися настирливого відвідувача.

— Я все більше переконуюся, що не помилився в вас. — Ерні не приховував задоволення. — І якщо ви зараз почнете переконувати мене, що не маєте в гаманці й шеляга, я зітхну з полегкістю — така людина не пустить за вітром наші капітали.

— Але я справді не маю зараз готівки! — Ти вже ледве утримував себе. — Я ніколи не тримаю при собі грошей — це невигідно. Та й що вам врешті-решт до того!

— Браво! Приємно усвідомлювати, що ти не помиляєшся. Перед тим як завітати до вас, я навів деякі довідки стосовно ваших фінансових справ і повинен сказати, мене вони влаштовують, як влаштовує і та заповзятливість, з допомогою якої ви збили свій капітал. Тож перейдемо до суті справи.

…Ти добре запам’ятав ту вашу першу бесіду й міг повторити її слово в слово, хоча минуло вже стільки років. Ти можеш пригадати навіть інтонацію і вираз обличчя свого співрозмовника…

— Тож почнемо. Але спершу я хотів би взяти з вас слово, що наша розмова, щоб там не трапилося, залишиться між нами.

— Я даю вам це слово. — Тобі хотілося якомога швидше позбутися самовпевненого чоловічка…

— В такому разі… — Ерні витримав багатозначну паузу: — В такому разі що б ви сказали, якби я запропонував вам безсмертя?!

— Я сказав би, що ви знайшли не кращий спосіб виманювати гроші. — Ти був спокійний, бо тобі й на думку не могло спасти, що він говорить серйозно.

Ерні був явно розчарований твоєю реакцією. Він розраховував на твоє здивування, може, розгубленість, недовіру, навіть обурення, на що завгодно, тільки не на байдужість.

— Що ж, я й не сподівався від вас іншої відповіді. Як майбутній компаньйон ви мені дедалі більше подобаєтесь. Чи готові ви прогулятися зі мною? Зрозуміло, я не запрошую даремно марнувати час.

Це запитання трохи спантеличило тебе. Ти нікуди не збирався сьогодні йти, але це була непогана нагода спекатися гостя.

— Мені потрібно вдягтися.

— І якомога тепліше: зранку вогко, а я живу не так вже й близько.

— Хіба ми йдемо до вас?

Перспектива податися до цієї людини зовсім не приваблювала. Ти знову був завагався, та бажання скінчити нарешті всю цю чортівню взяло гору, й ти пішов одягатися, подумавши, що дорогою зможеш під якимось приводом залишити Ерні й повернутися додому.

Крістіна сиділа в спальні перед туалетним столиком. Коли ти ввійшов, вона підхопилась і обняла тебе.

— Він не забалакав тебе, любий? — Її щока потерлася об твоє плече й у тебе солодко запаморочилася голова. Захотілося послати Ерні до біса й залишитися з нею. Тим більше що ти відчув: вона теж цього хоче. Ти вдихав запах її волосся й пестив його, а Крістіна пригорталася до тебе усе дужче…

— Розкажи мені про нього.

— Про Ерні? — Крістіна здивовано зазирнула тобі в очі. — Навіщо воно тобі зараз?

— Він чекає на мене. Й запрошує до себе. Я погодився — треба ж якось спекатися його.

— Ти не жартуєш? Він справді запрошує тебе?

— …

— Тоді можеш вважати, що тобі пощастило. Вже років з п’ятнадцять він нікого не підпускає до свого дому. Скажи, йому щось потрібно від тебе? — Голос її раптом змінився, в очах з’явився острах.

— Він прийшов просити гроші.

— Багато?

— Судячи з його поведінки, так.

— Боже, невже в нього виходить! — ледь чутно прошепотіла Крістіна і нараз притихла, замислилась.

— Крісті, про що ти? Що з тобою? — Ти теж чомусь говорив пошепки.

Вона не чула тебе. Дивилася кудись убік, і ти готовий був заприсягтися, що Крісті не тільки нічого не чує, але й нічого не бачить. Ти обережно взяв її за підборіддя, повернув обличчям до себе.

— Що з тобою?

— Вибач… — Вона ніби верталася звідкись. — Ти знаєш, це давня історія, і я не зовсім впевнена, що вона стосується того, що ти розповів. Занадто вже все… -

Крістіна знову полинула кудись, і ти відчув, як холодок підозри почав поволі вповзати тобі в душу.

— Крісті, у тебе є секрети від мене?

— Ну що ти, любий! — Вона погладила тебе по щоці. — Просто я згадала цю дуже давню історію. Навіть не історію, а так…

— Розкажи. Я нікуди не піду, поки не вислухаю тебе.

Крістіна довго мовчала, ніби вагалася, починати говорити чи ні, потім м’яко відсторонилася й сіла на ліжку, не відпускаючи твоєї руки.

— Років п’ятнадцять тому наше містечко було значно меншим, ніж тепер, тож обходилися однією школою, де вчилися разом хлопчики й дівчатка. Я побачила Ерні вперше в п’ятому класі. Де він був до того — ніхто не знав. Усі звали його тоді Ернесто. Його предки-іспанці були чи то мореплавцями, чи піратами, і дітлашня на перервах шепталася, що в підземеллі старого дому, який збудував ще прадід Ерні, закопано скрині із золотом. Я помітила його першого ж дня. Його не можна було не помітити і… не пожаліти. Він і тепер на зріст не вдався, а тоді взагалі був нижчим за найменше в школі дівча. Такий собі чорний жучок. Його скоро так і почали дражнити— “жучок-павучок”. Діти дуже спостережливі й часто-густо безжалісні. Може, тому, що не здатні ще оцінити сповна свою жорстокість. Спочатку Ернесто ніяк не реагував на своє прізвисько. Потім почав сердитися, кидатися з кулаками на кривдника. Та, оскільки був найслабший у класі, перепадало завжди йому. Але це не зупиняло його, і мені було боляче дивитись, як він ходить із синцями й подряпинами. Мабуть, він відчув це і почав виділяти мене з-поміж інших, хоча дражнити його після цього почали ще більше. А мені, як і раніше, було шкода його. Кілька разів ми навіть прогулювалися з ним увечері в лісі за річкою. Все скінчилося за кілька місяців, коли він спробував поцілувати мене. Може, тоді я й зрозуміла — жалість і любов, — зовсім різні речі. Кажуть, дівчата дорослішають швидше за хлопців. Тільки Ерні це не стосується. Вже тоді він був маленьким дідусем. Вчора він видався, мені столітнім дідом, який раптом опинився на дитячому святі й будь-що намагається вдати, наче і йому весело… Після тієї прогулянки він більше не призначав мені побачень, але сказав, що однаково любитиме мене й колись зробить подарунок, який нікому й ніколи ще не робили. Він обіцяв цей подарунок тоді, коли я стану ще вродливішою, й після того, мовляв, я такою вже назавжди й лишуся — молодою і красивою. Він казав, що всюди буде поряд. І, врешті-решт, я не зможу нікого любити, крім нього, бо тільки він і я будемо вічно молодими. Тільки він і я в усьому світі. Знаєш, що він збирався мені подарувати?

— Еліксир молодості? — посміхнувся ти, хоча тобі було зовсім не до сміху.

— Він сказав тоді не так. Він сказав тоді — БЕЗСМЕРТЯ. І це слово чомусь злякало мене. Знаєш, чому я згадала тепер про це? Вони з матір’ю жили дуже бідно, і він присягнувся мені тоді, того вечора, що коли й попросить у когось грошей, то лиш упевнившись, що досягнув свого. Він був дуже гордий і самовпевнений — таким і лишився. Тільки щось надзвичайне могло примусити його прийти до тебе.

Отож, відтоді він почав уникати мене. У нього й раніше не було друзів, а після того він і зовсім замкнувся в собі. Ми закінчили школу. Я вступила до університету й навідувалася до батьків не часто. Іноді я питала про нього, та ніхто нічого до ладу не знав. За вісім років нам так і не довелося зустрітись. А потім… потім з’явився ти… Вона змовкла, а ти сидів непорушно і намагався осмислити почуте. Після розповіді Крістіни вже не було впевненості, що вдасться випровадити Ерні. “Принаймні не так легко, — говорив ти собі. — Навіть, якщо все це дурниці, а ймовірніше так воно і є, варто познайомитися з цим диваком ближче”. Ти вже не був таким рішучим, як півгодини тому: “Хто знає, може, колись у нього щось та й вийде”. Ти говорив собі все це, і вже розумів, що то дрібні, нікчемні відмовки, подачка своєму самолюбству, бо відтепер ти підеш за цим “диваком”, як ти його назвав, і будеш слухняним йому. Слухняним, адже те, що він пропонує, варте всіх коштовностей світу. І ти раптом зловив себе на тривожній думці, що поки ти сидиш отут і втрачаєш час, Ерні передумає і звернеться до когось іншого. Ти обережно відсторонив дружину, що затихла, немов заснула. Поцілував її в очі.

— Крісті, він чекає…

— Сіде, любий, мені страшно.

— Дівчинко моя, чого можна боятися в цьому старому затишному містечку такого прекрасного ранку. Я повернуся за годину, і ми з тобою посміємося над тим, що повідає мені Ерні.

Глянувши на свого кишенькового годинника, ти вже впевненіше додав:

— До обіду я обов’язково повернусь, і ми погуляємо з тобою в лісі за річкою…

Ерні чекав, сидячи в кріслі, гортаючи якийсь тижневик. Коли ти увійшов, гість насмішкувато подивився на тебе:

— Невелика консультація? Сподіваюся, Крістіна вам усе розповіла?

Знітившись, ти не знайшовся, що відповісти. Тоді ж ти вперше відчув, як віднині людина, що сидить у твоєму кабінеті, заволоділа тобою. “Йому не гроші потрібні — йому потрібна моя душа, — приречено і чомусь покірливо подумав ти. — Але чому я, чому саме до мене?!”

Ви збігли східцями й попрямували до воріт. Ранок справді був чудовим, і ледве ти вдихнув густе, ще не розігріте сонцем повітря, всі твої страхи й сумніви враз розвіялися, розтанули, і ти вже знову був самим собою — молодим, коханим, щасливим, впевненим у собі, багатим. А поруч дріботів усього-на-всього погано вдягнений, жовчний невдаха, що намагався тебе обдурити, виканючити трохи грошей. “Ну що ж, подивимося, чим він мене звеселить”, — майнула поблажлива думка, і тобі раптом захотілося розсміятися. Ти озирнувся. Крістіна стояла у вікні й, немов прощаючись надовго, махала тобі рукою, печальна й прекрасна. І тому, що ти побачив її, а потім і подумав про неї, настрій твій зробився ще кращим і ти бадьоро закрокував до воріт. Ерні ледь устигав за тобою.

Причинивши хвіртку, ти зупинився.

— В який нам бік?

— Ми можемо піти прямо і перетнути все містечко, але можемо й скоротити шлях наполовину, як вийдемо на луг.

— Якщо ви не заперечуєте, підемо прямо — я хочу краще знати місто, де збираюся прожити все своє життя.

— Боюся, років через триста вам тут набридне, — Ерні сказав це так спокійно й буденно, немов повідомив між іншим, що скоро буде дощ.

Поки ви перемовлялися, під’їхала і зупинилася карета, але ти відмахнувся від кучера і рушив уперед.

Містечко виглядало чарівно. Саме таким ти уявляв його собі колись з розповідей Крістіни. Все було свіжим, прибраним і вмитим, і ти тут же пообіцяв собі, що відтепер кожного ранку виходитимеш із Крісті на прогулянку. Ти блаженно мружився від сонця, глибоко вдихав п’янке повітря і думав, що тут можна було б жити й триста, і тисячу років, і раптом інша думка, що цього ніколи не буде, не може бути, ледь не зіпсувала все, але ти швидко відігнав її й крокував далі, всміхаючись і роздивляючись крізь повиті диким виноградом і хмелем чавунні огорожі, старовинні особняки з червоної цегли, дбайливо доглянуті газони перед ним, посипані щебенем доріжки в садках.

— Зараз нам праворуч, — нагадав про себе Ерні, і ти, виринувши із забуття, знову побачив поряд себе маленького, миршавенького і нещасного чоловічка.

Нараз зробилося шкода його, шкода, що він не вміє чи не може радіти цьому ранкові, смарагдовим газонам, фонтану, голубам, перехожим. Чому так? Може, він повірив у своє безсмертя і неповторність кожної миті вже не хвилювала його, а розум і серце стали холодними і байдужими? Але ж тоді він мертвий. І сам не помічає того. Безсмертний мрець… І слідом за цим ти подумав, що нікуди не підеш, а зараз, просто отут, даси Ерні півсотні й нехай він хоча б сьогодні буде трохи щасливим. Ти вже був потягся за гаманцем, але помітив насмішкуватий погляд з-під крислатого капелюха.

— Схоже, ви збираєтеся відкупитися? Знаєте, мені весь час робиться смішно, тільки-но подумаю, що умовляю я вас, а не навпаки. Готовий закластися, що завтра, а може, вже й сьогодні ввечері ви жахнетеся, коли зрозумієте, від чого намагалися відмовитись.

Чарівність ранку потьмарилася після тих слів. Біля тебе знову стояв не маленький, ображений долею чоловічок, а неприємний тип, перед яким ти був увесь як на долоні. Аби швидше покінчити з цією комедією, ти підняв руку й гукнув карету, яка, здавалося, тільки того й чекала.

Всю недовгу дорогу їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Із задуми тебе вивів голос Ерні, і ти побачив, що карета стоїть у величезному здичавілому парку, під квітучими столітніми липами, серед гудіння бджіл і пронизливого крику якихось птахів.

— Прошу! — Твій попутник уже сплигнув на землю і єзуїтськи посміхався, чекаючи тебе.

Ти став на приступку, карета гойднулася, й Ерні довелося підтримати тебе. Дотик маленьких сухих долонь був неприємним: здавалось, вони ласкаво обмацували, відшукуючи найвразливіше місце. Ти внутрішньо здригнувся й поспішив подякувати. Потому, порившись у Кишені, навіть не глянувши, скільки даєш, простягнув кучеру монету. Старий — тільки тепер ти побачив його обличчя — радісно кивнув, і смикнув віжки, хвацько цьвохнув довжелезним батогом, і порожня карета, підстрибуючи на вузлуватому корінні, що повиповзало із землі, погриміла до містечка.

Ви лишилися самі.

Дім з’явився на повороті стежки несподівано. Побачивши його, ти мимоволі зупинився, вражений, ніби побачив картину старого майстра в якомусь зовсім не підходящому для того місті.

— Будинок зводив ще мій прадід, коли нашого містечка не було і в згадці, — прилетіли до тебе здалеку слова Ерні.

Високі, мабуть, товсті, вкриті рудуватим мохом стіни, викладені з абияк обтесаного каміння, здавалося, виростали просто із землі, разом, з віковими деревами, що їх оточували. І так само, як ті дерева, стіни були живими, сягали в глибінь чіпким корінням. Це був навіть не дім, а невелика фортеця на березі колись викопаного ставка, що за довгі роки заріс ряскою і лататтям, на великому круглому листі якого, пробиваючись крізь віття старого парку, непорушними теплими плямами лежало сонячне світло. І все, що було з тобою досі, враз стало чимось далеким, чужим і байдужим. Захотілося, не сходячи з місця, сісти на траву й забути про все на світі…

Зсередини дім був такий, як і ззовні: міцний, справжній, надійний. Ви проминули хол, вітальню, піднялися східцями на другий поверх. Здавалося, в домі, крім вас, нікого немає.

— Я мешкаю тут лише з матір’ю, — знову вгадав твої думки Ерні, йдучи попереду й не обертаючись. — Їй уже дев’яносто, і вона рідко виходить із своєї кімнати.

Ви зупиняєтесь перед масивними дубовими дверима, вкритими темним лаком.

— Бібліотека і моя лабораторія. — Господар дістав із схованки за дерев’яною панеллю великого бронзового ключа, вставив його у замок і повернув обома руками.

Потім із зусиллям потягнув двері на себе, і вони поволі відчинилися.

В кімнаті стояв напівморок. Величезне, замалим не від підлоги до стелі, вузьке стрільчате вікно заплітав іззовні хміль, і воно ледве пропускало денне світло. Ти ступив кілька кроків і роззирнувся.

Висока, із залишками позолоти стеля вгадувалася над головою. Три стіни повністю заставлені книгами з тисненими шкіряними корінцями кого завгодно сповнили б трепетом. Мимоволі подумалося: “Скільки ж їх тут?”

— Чотири з половиною тисячі! — Ти вже не звертав уваги, що він перехоплює твої думки. — Їх почав збирати ще мій прапрадід, обчищаючи корабельні каюти перед тим, як судно мали пускати на дно.

Четверта стіна була зашторена.

— Там лабораторія. — Ерні відвів рукою побиту міллю тканину, і ти, побачивши засклену перегородку, підійшов ближче.

За склом, на незграбних столах, на нефарбованих полицях, просто на кам’яній підлозі громадилися колби, пробірки, реторти, триніжники, штативи і ще безліч усяких пристроїв. “Лабораторія алхіміка. — Так подумав би, напевно, не тільки ти. — Що ж тут шукають? Філософський камінь, а може, золото?”

— Я не шукаю золото. — Ерні попрямував до крісла. — Це надто нікчемне заняття, щоб витрачати на нього багато років, а може, навіть, і життя — найбільшу цінність.

… — Я ніколи не шукав золота, — провадив далі Ерні, коли ви сіли в глибокі шкіряні крісла. — Навіщо воно мені на старості літ?! Все багатство, нажите за безконечно довгі роки, я готовий віддати за день, та що там за день, за годину життя, відкуплену у смерті. Що може цінуватися на цьому світі дорожче часу, часу, з якого зіткане наше буття?! Час безцінний! Що слава, гроші, кохання, почесті за тією межею, до якої ми всі прямуємо?! Все, геть усе втрачає сенс, коли надходить остання хвилина. Людство від початку пішло неправильним шляхом, від тієї самої миті, як усвідомило себе. Ледь спромігшись мислити, людина повинна була кинутися шукати відповідь на одне-однісіньке питання — питання питань: як стати безсмертною? А потім уже думати про все інше. Насмілюся вас запевнити, що всі інші проблеми, над якими марно б’ється людський рід, уже багато сотень років були б давно розв’язані, якби була вирішена оця головна. Скільки блискучих умів зникло безслідно, не встигнувши дати світові й тисячної частки того, що могли! Скільки геніальностей, ледь спалахнувши, повинні були згаснути — скінчився відміряний їм долею час! Чи ж справедливо це? Чи розумно? Чи потрібно було винаходити колесо, зводити піраміди, відкривати ціною величезних жертв нові землі, складати й розв’язувати нікому не потрібні мертві формули, перш ніж буде написана одна, але найголовніша — формула безсмертя. Віками, тисячоліттями люди мріяли про це, та чомусь лише мріяли, вигадуючи красиві казки про живу й мертву воду, із заздрістю й захопленням дивлячись на тих, кому пощастило невідомо як вирвати у життя жалюгідну сотню років. Чому, скажіть мені, чому стільки часу було змарновано?! Хто й коли прокляв людство, паралізував його розум і волю на шляху до тих дверей, у які вже давно треба було увійти?! Не настав іще час? Не було світлих голів? Коли я вперше замислився над цим, я не міг знайти відповіді. Сьогодні я її знаю. Я повірив у доцільність усього, що відбувалося, і зрозумів, що ці роки, життя, мрії не минули безслідно. З найдрібніших порошинок природа мільйони років терпляче й наполегливо створювала, ревниво оберігала і зберігала пучечку дорогоцінного праху, землі, на якій колись повинно було прорости одне-єдине сім’я. І цей час настав. З дитинства я був певен, що народився для великого відкриття. Тепер я вірю, що світ, у який я прийшов, з надією чекав на мене; що все до моєї появи було тільки прелюдією. Я лиш не знав, за що мені належить узятись. Але я не поспішав. Я чекав, чекав миті, яка повинна була визріти в часі. І я вірив, що зможу все. І ось одного разу на березі річки сталося те, про що ви вже знаєте від Крістіни. Переді мною з’явилася мета. Кохання до звичайнісінького дівчиська зфокусувало в одну точку всі мої думки, бажання, здібності. Віднині для мене не існувало вже нічого, крім цієї точки. Я безмежно вдячний вашій дружині. Вона, а точніше, почуття до неї послужило тим каталізатором, без якого реакція не відбулася б, хоча я і певен — це теж було зумовлено. Повірте й заспокойтеся — все вже минулося й забулося. Інколи я з висоти, на якій стою тепер, озираюся на те далеке минуле з усмішкою поблажливості. І все ж, повторюю, я вдячний Крістіні, хоч справа, звичайно, не в ній, а в мені.

П’ятнадцять літ ця бібліотека і лабораторія були моїм світом, за межами якого для мене нічого не існувало. Я їв, спав тільки тому, що мені нагадувала про це мати. Вона єдина, хто всі ці роки був поряд… І ось одного разу я зрозумів, що вже стою на порозі відкриття, яке затьмарить усе, зроблене до мене кращими умами людства. Ніщо не зрівняється з ним і в майбутньому. Ви не фахівець, і я не стану забивати вам голову деталями. Ви все одно нічого не зрозуміли б. Скажу лише, що я нічого не брав на віру. Я комбінував, співставляв неспівставне: медицину і астрономію, фізику і чорну магію, ботаніку й алхімію, історію й зоологію. Я мимохіть робив відкриття, які принесли б славу будь-кому, та я забував їх, відкидав, ішов далі — до головної мети. Я розмовляв з людьми, які за сьогоднішніми сміхотворними мірками прожили дуже довго — сто й більше років. Я ставив їм тисячі запитапь: що вони їли, пили, скільки спали, чим займалися, що любили, про що думали, хто були їхні батьки, діди? Я хотів знати про цих “патріархів” більше, ніж самі вони знали про себе. Нарешті настав день, коли я міг сказати: безсмертя не поза людиною, а в ній самій, у тому, що і як відбувається в тих найдрібніших клітинах, з яких складається все живе. Промінь пошуків звузився, але й тоді переді мною залишалося безліч запитань без відповідей… Бачу, що ви втомилися, напевне, вас цікавить зараз тільки одне — чого я врешті досяг? Буду відвертим: цієї ж хвилини, отут, я ще не можу дати вам безсмертя. Проте я знаю, як це зробити! Залишилося пройти всього кілька кроків, і, на жаль, я не можу їх здолати без вас, точніше — без вашого банкового рахунку. Мені потрібна електрика, потрібні мікроскопи, креслення, які я сам розробив, мені потрібні потужні насоси для створення вакууму і ще багато, багато чого, в чому ви не розбираєтесь. Натомість я дарую вам час, який зупиниться для вас, я дарую вам вічне життя, і не просто вічне життя — вічну молодість!

Ерні раптово вмовк, і ти відчув, як він втомився, знесилився, згас. Довгих п’ять, а може, й десять хвилин ви сиділи в повній тиші, не зронивши й слова.

Нарешті він звівся, якось байдуже поглянув на тебе й сказав хрипко:

— А тепер прошу до лабораторії…

…День уже закінчувався, коли ти повертався додому. Сонце світило в спину, і довга німотна тінь твоя, повторюючи всі твої рухи, стелилася попереду.

Отже, до ранку ти мусив прийняти рішення: Ерні відмовився чекати довше — тільки до ранку. Він вважав, що й так робив тобі велику послугу. Цей маленький жалюгідний чоловічок несподівано ставав диктатором, безпомилково відчувши, що перемога вже на його боці. Ну що ж, він мав право ставити умови…

Ти раптом зупинився і огледівся, немов хотів упевнитися: все, що діється навкруги, — не сон, не примарилося тобі.

Стало моторошно. Захотілося тієї ж миті, негайно опинитися серед живих людей, на вечірніх привітних вулицях, чути голоси, бачити усмішки й самому говорити й усміхатися так, як усі, відчуваючи себе одним із багатьох.

Коли ти опинився біля свого дому, вже зовсім стемніло.

У всіх вікнах світилося, й ледве ти збіг на ґанок, як двері навстіж розчинилися, й твоя Крісті — мила, смішна, наївна Крісті — кинулася, ридаючи, до тебе.

…А потім була неспішна вечеря при свічках, сумні очі Крістіни, які, здавалося, вже тоді бачили те, чого ти ще не помічав. Раптом ти спіймав себе на думці, що дивишся на дружину, на свічку, на накритий важкою гаптованою скатертиною стіл, немов прощаєшся, вирушаючи кудись далеко, звідки тобі вже не повернутися, й ти знаєш про це, але йдеш, відчуваючи якийсь хворобливий захват перед невідомим, захват перед майбутнім, сприймаючи водночас і приреченість теперішнього.

Вранці ти прокинувся пізно — Крістіни поруч не було. Ти почекав трохи свою дружину, потім встав і пішов до ванної. Коли, поголений і збадьорений холодним душем, ти повернувся, всі вікна в сад були розчинені навстіж, кімнатою гуляв вітер, а на столі стояв величезний букет рум’янку.

— Крісті! — покликав ти, але ніхто не відгукнувся.

Вона сиділа у вітальні й чекала на тебе.

— Ти дуже неспокійно спав, тому я не хотіла тебе будити вранці, — сумно, немов перед прощанням, вимовила вона. — Тобі наснилося щось погане?

Вона дивилася на тебе печально.

— Котра година? — Ти здивовано поглянув на величезного годинника в кутку.

— Мабуть, близько одинадцятої. Я зупинила його. Він так гучно б’є. Я боялася, він збудить тебе й ти підеш… Але ж ти нікуди не збираєшся, правда?

— Звичайно ж, Крісті! — збрехав ти. — Хіба що невеличка справа в місті. На мене чекають о дванадцятій.

— Я знала, що ти залишиш мене.

— Вибач, але мені не можна запізнюватись. Більше вона ні про що не запитала, і ти, як міг спокійно й упевнено, попрямував до кабінету.

Годинник на камінній полиці показував чверть на дванадцяту. Ерні міг чекати ще сорок п’ять хвилин. Ти відкрив сейф, узяв чекову книжку, маленький револьвер, поклав усе те в кишеню й повернувся до вітальні. Крістіна так само непорушно сиділа за столом. Коли вона подивилася на тебе, в очах у неї стояли сльози. Та треба було поспішати. Ти підійшов і поцілував їй волосся. Вона схопила твою руку, немов намагаючись втримати, але одразу ж випустила.

Біля хвіртки ти, як завжди, озирнувся.

Твоя дружина стояла на ґанку. Здавалося, вона хотіла підняти руку й помахати тобі, але не в змозі була цього зробити… Й тепер, після стількох років, згадуючи її, бачиш Крістіну не в університетській бібліотеці, де ви зустрілися вперше, не на березі озера, де сталося незабаром те, що повинно було статись і чого ви обоє так хотіли, не у весільному екіпажі, щасливу й щемливо жадану, а на ґанку вашої нової оселі, коли вона вже знала, що втратила тебе назавжди…

…Коні бігли риссю, й карету розгойдувало й підкидало на вибоїнах. Ти вчепився в бильце й широко розставив ноги, впираючись ними в підлогу. Скоро ви підкотили до парку, і ти подумав, що вчора ввечері ця дорога була довшою.

І парк, і будинок сьогодні видалися нараз простими й звичайними, ти раптом помітив, що обидва вони вмирають. Половина лип всохла від старості, ставок затягнуло баговинням, а будинок стояв весь у тріщинах, із забитими вікнами першого поверху. Невже тут повинно було звершитися або й вершилося вже те, про що тобі вчора розповідали?

На мить ти завагався перед дверима, шукаючи очима шнурок від дзвінка, але, так і не знайшовши його, натис на бронзову ручку.

Опинившись у порожній, захаращеній вітальні, ти розгубився — ніхто не чекав на тебе, не зустрічав. Ти постояв кілька хвилин, розглядаючи потемнілі дубові сволоки низької стелі, стіни, обшиті дерев’яними панелями, кам’яну підлогу, давно не метену й не миту, поїдені міллю й мишами килими, й поволі попрямував до широких дерев’яних сходів, що вели нагору.

Спочатку ти хотів гукнути господарів, точніше, господаря, та щось втримало тебе. Напружившись і чомусь скрадаючись, ти почав підніматися стертими, бозна-коли фарбованими сходами. Опинившись на другому поверсі, ти зупинився, не знаючи, куди йти далі. Праворуч і ліворуч тягся вузький темний коридор, кінців якого в сутінках не було видно. Ти повагався трохи, усе ще сподіваючись, що тебе зустрінуть, але довкола була та ж просякнута пилом тиша. І тоді ти вирішив чомусь піти праворуч.

У напівтемряві всі двері були однаковими. Ти навшпиньках підходив до кожних, прислухався й обережно прочиняв. І зупинявся на порозі, не наважуючись увійти: тобі здавалося, ледве ти ступиш крок уперед, двері за спиною з гуркотом зачиняться й хтось, хто стежить за тобою весь цей час, голосно й радісно зарегоче в коридорі, нарешті впіймавши тебе.

Кілька разів коридор завертав, і біля кожного повороту тобі хотілося повернути назад, та якась сила вела й вела тебе далі, ти йшов, знову завмираючи перед кожними дверима. Ти вже збився з ліку й не знав, скільки було їх. Інколи тобі здавалося, що кружляєш на місці, що заблукав і вже ніколи не виберешся звідси, від такої думки тебе кидало в жар. Врешті твої нерви не витримали, й ти вирішив таки вертатися, але коридори, якими ти тепер проходив, були зовсім незнайомі тобі, як і кімнати, до яких ти зазирав. Ти вже не міг сказати, скільки часу блукаєш у цьому лабіринті. Кілька разів рвучко обернувшись, ти встигав помітити чиюсь тінь, що миттю зникала. І тоді ти вклякав і вкривався холодним липким потом. Ти не витримав, дістав револьвер і затис його в руці перед собою, не впевнений однак, чи вистрелиш, коли буде потреба. Ти вже не думав, навіщо прийшов сюди, й бажав тільки одного — швидше вирватися з цієї пастки. Шурхіт і голоси тепер вчувалися тобі за кожними дверима. Ти вже йшов не скрадливо, а майже біг. Тупіт твоїх кроків, відлунюючи від стін і стелі, гнався за тобою страшним тупотінням юрби, яка переслідувала тебе. В якусь мить ти відчув, що твоє волосся ворушиться, і, не тямлячи себе від жаху, закричав… Зненацька ближчі до тебе двостулкові двері розчинилися, й ти побачив перед собою Ерні. Він глузливо всміхався, та зараз це не мало для тебе зовсім ніякого значення. Ти кинувся до нього як до рятівника. Він відступив, пропустивши тебе до бібліотеки, і зусиллям причинив за собою важкі двері.

Побачивши високе вікно, два знайомих крісла, скляну перегородку, за якою була лабораторія, полиці з книжками, ти з полегкістю зітхнув, готовий у ту хвилину присягтися, що ріднішої, затишнішої кімнати не знав за своє життя.

— Я заблукав, — мовив ти до Ерні.

Він байдуже кивнув і показав на крісло, помітивши, напевно, що ти ледь тримаєшся на ногах.

Ти впав на м’яке піддатливе сидіння і раптом помітив, що тримаєш у руці револьвер. Ерні влаштувався навпроти і пильно дивився на тебе. Він не зронив і слова. Ти засунув револьвер до кишені, не збираючись нічого пояснювати, і втомлено заплющив очі.

Ерні не квапив тебе. Безодня втоми, апатії, байдужості поглинула тебе й, не розплющуючи очей, ти вимовив у порожнечу:

— Я згоден…

Літо кінчалося. Все рідше випадали сонячні теплі дні. Майже весь свій вільний час Крістіна проводила в саду, зі своїми квітами. Вона зробилася мовчазною і задумливою. З кожним днем між вами росла стіна відчуження, яку вже ніхто не міг зруйнувати. Інколи навідувався по гроші Ерні, ти виписував чек на суму, яку він називав, і він зникав. За час, що минув після вашої першої зустрічі, Ерні спав з лиця, і, здавалося, ще більше почорнів. Ти ніколи не цікавився, як у нього йдуть справи. За будь-якої погоди він приходив пішки. Навіть коли дощ лив як з відра.

Коли він з’являвся перед тобою, думаючи про щось своє, заляпаний грязюкою, з чужими порожніми очима, ти був певен, що він навіть не помітив, як пройшов оті кілька миль від старого парку сюди. Крістіна ніколи не питала про його візити, і ти був вдячний їй за це.

Раз чи двічі на тиждень ти сам їздив до Ерні.

За старим будинком, на галявині закінчувалося будівництво невеликої електростанції. Ти зупинявся неподалік і спостерігав, як два літні гладкі муляри старанно клали червоні цеглини. Ти ніколи не підходив близько, уникаючи запитань і розмов.

За ті кілька місяців, що ти знав Ерні, ти лише одного разу бачив його матір — у вікні третього поверху, під самісіньким дахом. Вона сипала щось на карниз, по якому надувшись і воркочучи походжали голуби. Ти вклонився їй, але вона не помітила тебе.

Ерні поспішав закінчити переобладнання лабораторії й будівництво електростанції до зими.

— Я люблю працювати взимку, взимку в мене все виходить. — Кілька разів говорив він тобі.

У кінці жовтня пішли безперервні дощі. Одного вечора на порозі твого кабінету несподівано з’явився промоклий до нитки, забрьоханий багнюкою Ерні.

— Я закінчив обладнувати лабораторію і хотів би, щоб ви подивились на неї.

Навіщо це було йому потрібно так нагально? Прагнув похизуватися? Почути від тебе слово схвалення? Чи знайти підтримку перед вирішальним кроком?

Ти кинув погляд на калюжу, яка натекла з його плаща, й уявив, що діється зараз надворі.

— Пусте, ми доберемося каретою. Вона біля воріт.

Ти підвівся й мовчки пішов одягатись. У спальні Крістіни не було. Ти обшукав увесь будинок. Вона сиділа на підвіконні в маленькій наріжній кімнаті й безгучно плакала, дивлячись у сад. Невже вона вже тоді знала, що чекає вас попереду — тебе і її?..

Ти не наважився підійти до неї і тихо вийшов.

…Додому ти повернувся лише наступного дня опівдні, тупо прочвалавши грязюкою кілька миль під дрібним холодним дощем. Ерні вперше пропонував тобі залишитися, перечекати негоду, але тобі хотілося спокою, хотілося опинитись у себе вдома й нікого не бачити.

Дорогою тебе почало лихоманити. Інколи, опам’ятавшись, помічав, як розмовляєш сам із собою. Перехожі зупинялись і вражено дивилися тобі вслід.

Ти не пригадуєш, як доплентався тоді додому, як перелякана Крістіна вибігла до тебе на ґанок, як відмивала потім у гарячій ванні, як сиділа три доби біля твоєї постелі, коли ти метався в гарячці й лікар, рахуючи через кожних п’ять хвилин твій пульс, не дивився на Крістіну й лише хитав головою.

Про все це ти дізнався потім, коли твоя хвороба відступила…

Промайнув тиждень. Попередивши одного разу Крістіну, що маєш справи у банку, ти поїхав до Ерні.

У коридорах горіло світло. Ти вже не відчував ворожості кімнат, дверей, повз які проходив, немов вони зрозуміли й прийняли тебе.

Бібліотеку важко було впізнати. Замість книг на полицях у безладді лежали і стояли колби, змійовики, великі й малі слоїки із зеленого скла. Пахло горілим і ще чимось, незнайомим тобі. В деяких склянках, наповнених каламутною рідиною, ворушилася якась сірувата безформна маса, і ти гидливо здригнувся, глянувши на неї. Відчинилися завішені фіранкою двері, й на порозі став Ерні.

— Книги довелося перенести до іншої кімнати — мені не вистачало в лабораторії місця. — Він не привітався, не поцікавився твоїм здоров’ям, немов бачилися ви якихось півгодини тому. Ерні помітно змарнів, став ніби ще нижчим на зріст. Густа чорна багатоденна щетина була, мабуть, жорсткою й колючою, як дріт.

— Ніколи й поголитися, — махнув він рукою. — Та й навіщо?.. За три дні можна починати. — Обличчя Ерні ховалося в присмерку. Він трохи помовчав і провадив далі із зупинками, немов засинав на середині фрази. — Для одержання першої дози… вистачить п’яти діб… Потім… піде швидше… Хоча й не набагато… Але до того нам треба з’ясувати одне питання… Ви знаєте яке.

Так, ти знав: кому належатиме перша доза? Хто перший стане безсмертним?

Ти думав про це вже давно. Мало не від першої вашої розмови. Думав, прокидаючись ночами. Думав, забуваючись за столом, відповідаючи не до ладу Крістіні. Ти думав про це і вирішив…

— Перша доза повинна належати мені! — Ти хвилювався, й приховати це не вдавалося. — Я готовий пояснити чому. Ви володієте секретом виготовлення препарату — я ні. Припустимо, перша доза ваша. Ви нарешті досягли свого. Але навіщо тоді вам я? Що примусить вас виготовити препарат і для мене? Обов’язок? Слово честі? Повага? Дружба? Порядність? Смішно, мабуть, нам з вами говорити про ці речі! Єдина, хоча й досить непевна гарантія для мене — ваші боргові розписки. Але й тут ви в кращому становищі. Що п’ять-десять років тюрми для людини, попереду в якої — тисячоліття?

— Я розумію вас. І загалом не збираюся оскаржувати ваше право. Хоча де в чому можу й заперечити. Наскільки я встиг взнати вас, вам потрібна усього одна доза. Ні-ні, не перебивайте! — Ерні витягнув уперед руку, немов хотів тебе відсунути, не підпустити до себе. — Лише одна доза. І, одержавши її, ви… Чого ж вам ще бажати? Навіщо вам я? Я відразу ж стану на заваді вашій одноосібній могуті, вашій неординарності.

— В такому разі, що ви пропонуєте?

— Звичайно ж, розумний компроміс! По-перше: як ви розумієте, препарат не випробовувався, а отже — випадковість виключити неможливо. Звідси — чи в такому вже й виграші опиниться той, хто буде першим? По-друге: ви, мабуть, забули, що у мене є мати. Звичайно, молодою я її не зроблю, але хай вона залишиться зі мною назавжди такою ж, як зараз. Більше мені ніхто не потрібен. Отже, я щонайменше маю одержати дві дози. І по-третє: у нотаріуса зберігається пакет, який належить відкрити відразу після моєї смерті в присутності свідків. Де б і від чого б та смерть не спричинилася. Як ви здогадуєтеся, в листі повідомлятиметься, кого вважати винним у тому, що трапиться зі мною. Я сподіваюсь, вам не треба говорити, чиє ім’я там стоятиме. Але що робити? Мушу ж я якось застрахуватися від “нещасливих випадків”. І ще одне. Саме тепер, на останній стадії роботи, я, на жаль, не можу обійтися без помічника. Ось вам іще гарантія…

Просперечавшись до світанку, ви так ні про що й не домовились. Уперше ти не поїхав ночувати додому. Коли почало сіріти, ви розійшлися. Ерні — до себе, а ти замкнувся на ключ у кімнаті навпроти бібліотеки. Вирішено було відіспатися, все продумати і того ж дня досягти згоди.

Увечері ви домовилися, що ти на якийсь час переїздиш до Ерні й житимеш тут доти, доки все не скінчиться. Першу порцію препарату ви негайно розділите порівну, і кожен зберігатиме свою половину в себе. Коли сконденсується друга порція, вона теж буде розділена, і, таким чином, кожен матиме повну дозу.

Так само, за обопільною згодою, мали виготовлятися третя й четверта порції — для Крістіни і матері Ерні.

Через два дні, в неділю, ти перебрався до Ерні.

Будь-якої хвилини могла знадобитися твоя допомога. Спати ви мали по черзі — прилади й на хвилину не можна було залишати без нагляду, і хоча ти мало у тому розумівся, все ж збудити Ерні, в разі потреби, звичайно, міг.

Ти влаштувався в тій самій кімнаті навпроти бібліотеки, де вже одного разу спав. У замкову шпарину добре було видно двостулкові двері, й ти міг би побачити кожного, хто увійде чи вийде з них. Адже електрика в коридорах горіла впродовж усієї доби.

Ерні притяг до лабораторії ліжко, постіль і якогось металевого ящика. Напевне в тому імпровізованому сейфі зберігалися потрібні зараз папери, але ти не наважився спитати. Та й навряд чи Ерні відповів би.

Решту вихідного й понеділок Ерні порався на електростанції, запускав і зупиняв вакуумні насоси, перевіряв систему охолодження, клацав якимись перемикачами на стінах і на столі, кілька разів готував і роздратовано виливав у раковину якісь розчини. Нарешті рідина була готова й перелита до пузатого бутля. Ерні був знервований і дратівливий у ті дні, але ти розумів його і прощав. Було не до амбіцій.

Ніч напередодні вівторка ти не спав.

За вікнами падав сніг. Голубий, лапатий, він падав з неба рівно й безшумно. Ти стояв у темній теплій кімнаті, дивився на те диво, й тобі здавалося, ти чуєш шарудіння за шибками. Ти дивився на блакитні замети в парку, на обліплені снігом дерева і не відчував у собі радості від очікування того, що невдовзі мало статися.

Сніг сипав майже до ранку. Перед світанням ти заснув, і тобі наснився сон. Начебто ти лежав у парку в заметі, а боса Крістіна, в коротенькій нічній сорочці, вкритій інеєм, ходила навколо й кликала тебе і чомусь не помічала. А тобі було несила відгукнутися. Її сорочка наскрізь просвічувалася від місячного сяйва, була невагома, немов з павутини, і ти уявляв, як Крістіні зимно роздягнутій, але мовчав. І раптом зрозумів, що просто не хочеш, щоб вона знайшла тебе…

Стукіт у двері не дав додивитися той сон.

— Сіднею! — почулося з коридору. — Час починати!

Ще ніколи Ерні не називав тебе на ім’я. Вперше в його голосі не було впевненості й зверхності, і вперше за весь час вашого знайомства ти не відчув до нього неприязні. Може, невідомість і тривога на якусь мить об’єднала вас. Ерні гасав по лабораторії, з’єднував якісь дроти, вмикав прилади. Потроху лабораторія оживала, виповнювалася гудінням, деренчанням, поклацуванням, дзюрчанням. Нарешті Ерні зупинився, голосно видихнув і прошепотів, немов боявся сполохати когось:

— Усе! Тепер лишилося тільки контролювати. Я покажу вам чотири найголовніші прилади, від яких залежить увесь процес. Треба, щоб стрілки постійно були посередині шкали. Там є регулятори, якими можна підправити. Це зовсім нескладно, але дуже важливо.

П’ять днів і чотири ночі злилися в одне велике чекання. Тепер вікна постійно були зашторені — те, що відбувалося там, в іншому світі, віднині не цікавило й не торкалося вас. Вночі, коли Ернесто лягав перепочити, починалося твоє недовге формальне чергування. Ти ходив від приладу до приладу, з острахом стежачи за тремтливими стрілками, сторожко прислухаючись до звуків, які наповнювали лабораторію, й тобі весь час ввижалося, що ось зараз стрілки перестануть коритися тобі й трапиться щось жахливе, непоправне. Та нічого не трапилося ні першої, ні другої ночі, ні третьої, ні четвертої.

П’яту, останню, ніч ви чергували вдвох.

— Коли все це нарешті скінчиться? — десь опівночі не втримався ти.

— Якщо все пройшло добре — до ранку з’ясується. — Він зиркнув на блискучий полірований куб, до якого були підведені два змійовики із зеленого скла. Час від часу в них щось іскрилося, пробігали один по одному і зникали в задзеркаллі світлові полиски. Ерні беззвучно ворушив губами, рахуючи їх і позираючи на кишенькового годинника. Ти добре пам’ятав, що першої ночі іскр у змійовиках не було зовсім. Вони вперше з’явилися у четвер.

Під кінець останньої ночі полиски в зеленому склі вже мчали один за одним пульсуючи, світячись то яскравіше, то тьмяніше. Сидячи біля столу, ви дивилися на зачаровуюче, пульсуюче зелене світло, і Ерні ледь чутно шепотів, немов молився:

— Ще трохи! Ще, ще…

А потім сталося неймовірне — ви обидва водночас заснули. Скільки ви проспали, ні ти, ні Ерні не могли потім сказати. Прокинулися ви теж одночасно, від надривного гудіння чорних ящиків, які, здавалося, ось-ось вибухнуть. Два змійовики палахкотіли яскраво-білим світлом і були схожі на розпечені й скручені в пружину металеві стержні. Ти заціпенів, і якби не Ерні, який із криком кинувся до рубильника й рвонув його на себе, невідомо, чим би все скінчилося.

Світло згасло відразу, і стало тихо. В цій тиші й темряві ще дві чи три хвилини світилися, тьмяніючи, дві скляні спіралі. Ти, мов загіпнотизований, дивився, як вони блякли. Коли ж нарешті опам’ятався, то не впізнав свого голосу, що вирвався з пересохлого горла:

— Ернесто! Де ви?

І відразу ж почув незрозумілі звуки, що линули від рубильника — чи то плач, чи то завивання. Ти кинувся до вікна, навпомацки знайшов шнур і сіпнув. До кімнати ринуло сонце, і все раптом у ній зблякло, зіщулилось і вже не виглядало таким загадковим, як при штучному світлі.

Ерні стояв під стіною і, тримаючись за рубильник, схлипував. За мить ти зрозумів, що в нього істерика.

— Вам треба лягти, Ернесто!

— Я не можу ступити й кроку, — цокочучи зубами, пробурмотів він.

Ти підійшов до нього і, взявши попід руки, потягнув до ліжка.

За півгодини, тремтячими руками відкрутивши болти, Ерні розібрав порожнистий дзеркальний куб. Всередині ховалася колба з товстими стінками, до якої були підведені змійовики. Ерні обережно вийняв посудину і взяв її обома руками — однією за шийку, другою — підтримував знизу. Руки його все ще тремтіли, і в колбі хлюпалася срібляста, рухлива, наче ртуть, рідина. Ерні підніс колбу до очей і довго-довго розглядав щось крізь зелене скло. Ти пильнував кожен його рух.

— Ні, Сіде! Я не вип’ю, не хвилюйтеся. Цього не можна робити принаймні ще кілька годин, поки остаточно не припиниться реакція й препарат не охолоне.

Ти простяг руку й легенько торкнувся колби. Скло було гаряче, немов усередині хлюпався окріп.

— Сіде, а тепер — до діла. Принесіть, будь ласка, мензурку — вона під ковпаком на підвіконні.

Ти позадкував до вікна, боячись випустити Ерні з поля зору — у тебе майнула божевільна думка, що він збирається втекти.

Рідини виявилося майже чотириста грамів.

— Тепер, Сіде, дві зелені пласкі пляшечки. Вони на тій полиці.

Чомусь уже спокійніше ти приніс дві невеликі скляні пляшки з гумовими пробками.

Ерні довго ділив розчин, відливаючи його з мензурки мало не краплями. Нарешті струснув останню й опустив мензурку на стіл.

— Вибирайте! — Голос Ерні був хрипким, і ледве він вимовив ці слова, ти, не роздумуючи, схопив ту пляшечку, що стояла ближче до нього, й відразу ж тобі здалося, що ти прорахувався, але було вже пізно — Ерні затис у кулаці другу.

— А тепер нам треба відпочити. — Процедура поділу дорогоцінної рідини забрала в Ерні останні сили. — Ми повинні почати знову не пізніше шостої вечора. Краще — раніше. Я постукаю, якщо ви проспите.

Проте розбудив тебе не Ерні, а сильний вибух, який прогримів у лабораторії. Ти скочив з постелі і встиг іще побачити, як сипалося скло з перегородки, за якою була лабораторія. Світло там згасло, й звідти виповзала, клубочучись, чи то пара, чи то білий дим. Унизу, над самою підлогою, дим стелився не так густо, і за кілька метрів від себе, праворуч, ти розгледів нерухомі ноги Ерні.

Його губи безгучно ворушилися. Ти труснув м’яке піддатливе плече, він застогнав і, мабуть, від болю опритомнів. Трохи підняв голову і довго вдивлявся в твоє обличчя. Нарешті впізнав і щось зашепотів, судомно намагаючись вдихнути повітря, стискаючи й розтискаючи кулаки. Ти наблизив вухо до його губів.

— Сіднею, я програв… Я хотів зупинити реакцію. Там вже була половина порції… Якраз для мене… Я не міг чекати… Я надто довго чекав…

Його зіниці були зовсім близько, й тобі здалося, ти бачиш, як вони розширюються від болю. Він дивився на тебе мовчки, але ти знав, чого він хотів, як знав і те, що відповіси йому. І він усе зрозумів.

— Я був певен, Сіде, що ви не погодитесь. Я був певен. Але мені раптом, ось тепер… стало байдуже… Я втомився… Я хочу відпочити… Але й вам я не віддам свою частку… Чуєте? Не віддам… — Він захрипів і знепритомнів.

Потріскуючи, палав стіл, іскри сипалися безперервно. Ти потяг Ерні до бібліотеки. Розпихаючи руками ящики, стелажі, що попадали, ти раптом із жахом зрозумів, що ось зараз гинуть усі твої плани, надії, мрії. Й лише живий Ерні міг усе те повернути. Ти витяг його в коридор, де диму не було майже зовсім, і кинувся до своєї кімнати.

Фляжка лежала на місці. Ти вхопив її й побіг назад.

Ерні лежав спокійний, здавалося, нарешті примирений із усім світом. Ти впав перед ним навколішки й підніс до його відкритих очей пласку пляшечку.

— Ось!!! — закричав ти. — Я віддаю!!!

Ерні поглянув на флягу, на тебе й похитав головою.

— Не хочу… Мені зараз добре…

Ти просив, ти благав, умовляв, а він дивився на тебе широко розплющеними очима й шепотів, немов марив:

— Я не хочу… Рано ще… Рано…

Нарешті ти залишив його в спокої й сів на підлогу, прихилившись до стіни. Все гинуло. Це був кінець. Раптом Ерні поворушив рукою й ледь чутно покликав тебе:

— Сіде, я віддам вам свою порцію… Але присягніться, що виконаєте прохання… Якщо ви не зробите цього, вам не буде прощення до кінця життя…

— Обіцяю!!!

— Сіде! — Тобі здалося, йому покращало. — Сіде… Ви повинні віддати все Крістіні. Я колись обіцяв їй… Вона достойніша нас обох… Тільки кохання щось може… Кохання, а не ненависть… Сіде…

…А потім ти біг полем, що відділяло тебе від міста, від людей, від Крістіни, й тобі здавалося, що вже ніколи не здолати тієї відстані, яка лягла між вами. Було важко. Сніг лежав глибокий. Час від часу ти зупинявся, захеканий, і озирався: над парком, у вранішніх сутінках виростав стовп сірого диму, навколо якого з голосним карканням шугали чорні ворони.

Посеред поля ти зупинився й віддихався: “Потрібно вирішувати!” — хоча давно все вже було вирішено. Втримували тебе від останнього кроку не сумніви, не вагання — ти шукав виправдання тому, що збирався зробити. Востаннє озирнувся на потемнілий стовп диму, що виріс іще більше, відвернувся від нього, немов мертвий Ерні із палаючого будинку міг побачити твоє клятвовідступництво, дістав задубілими руками фляжки, злив їх вміст в одну, пожбурив, не дивлячись, порожню, видихнув повітря й припав губами до повної.

Коли вже відчув нудоту, тебе кинуло в піт від думки, що тіло, всупереч твоєму бажанню, виштовхне із себе цю важку маслянисту рідину, і все може скінчитися так раптово й безглуздо. Ти почав поспішати, намагаючись по-швидше допити залишок, вганяючи його в себе судомними ковтками. І коли нарешті у флязі не лишилося й краплі, ти затис рота рукою й підняв лице до морозяного неба й стояв так доти, доки в голові не закрутилося, а земля і небо не помінялися місцями.

Тебе підібрали пожежники, які вертались у містечко. Непритомний ти лежав два тижні, й ніхто вже не сподівався, що ти видужаєш. Коли одного разу вранці ти опритомнів і розплющив очі, було тихо й кімната була порожньою. Ти поглянув навкруги і відсахнувся, побачивши поряд на столику невелику скляну пляшечку із зеленого скла. То була фляга Ерні. І знову все почало плутатися в голові, і ти з жахом, не відриваючи очей від столика, закричав. Вбігла Крісті…

Увечері, коли тобі покращало, ти запитав у Крістіни, кивнувши на пляшечку:

— Звідки це?

— Як?! А я збиралася запитати в тебе. — Твоя дружина була украй здивована. — Коли тебе знайшли в снігу, ти тримав її обома руками так міцно, що пальці вдалося розціпити лише на другий день. Я залишила її, думаючи, що вона тобі потрібна.

— Ні… Викинь…

Лікарі констатували смерть Ернесто від нещасливого випадку — його вже ніщо не могло б врятувати. Тобі вдалося відкупити у нотаріуса за п’ятнадцять тисяч нерозпечатаного конверта, залишеного Ерні, й, так і не відкривши його, тієї ж ночі спалити в каміні.

Через кілька місяців після пожежі померла мати Ерні.

Минуло кілька років, за які Крістіна народила тобі двох синів. Якось, гуляючи увечері в лісі за річкою, ти розповів Крістіні, що незадовго до смерті Ернесто говорив тобі, наче в нього є флакон із чудесною рідиною, яка дарує безсмертя, і нібито він збирається подарувати його Крістіні. Сини ваші бігли попереду, й Крісті, мила, добра Крісті, дивлячись на них щасливими очима й пригорнувшись до тебе, відказала:

— Ні, любий, я б відмовилась, якби не було такого ж флакона для тебе й для них…

Збігло ще кілька років, й вона все помітила і зрозуміла. Прокинувшись одного разу вранці, ти побачив, що лишився сам-один у всьому домі. Крістіна пішла з синами, не лишивши навіть записки. Тільки зелену скляну флягу на столі у вітальні.

Ти не став їх розшукувати. За безцінь купив у страхової компанії порожній будинок у парку за містом і перебрався туди.

Електростанцію і котельню розтягли, і ти жив при свічках, один, як у величезному склепі, серед безлічі мертвих кімнат.

Минав час. Уже давно ти цурався людей, знаючи однак, що про тебе в місті ходять різні чутки…

А потім вирішив виїхати звідти зовсім…

Ти востаннє прийшов глянути на свій старий дерев’яний дім, забитий дошками, потемнілий від часу. Ти згадуєш, як його зводили колись, як ви з дружиною часто приходили, щоб подивитися на теслярів, котрі весело стукали молотками, і вам здавалося в ті щасливі, вічні хвилини — ще ні в кого й ніколи не було такої прекрасної оселі…

Володимир Заєць ВТЕЧА Оповідання

Йти додому сьогодні, як і взагалі останнім часом, не хотілося. Спершу Мишко щиро вірив, що справжня причина його затримок криється в постійних робочих клопотах. Одразу ж після чергової доби він заїжджав у колону і, не дожидаючись напарника, мив машину, перевіряв рівень мастила й без кінця-краю регулював зазор у трамблері. Одне слово, діла вистачало.

Але сьогодні… Напарник прийшов раніше, ніж завжди, “Волгу” Мишко вимив ще біля поліклініки, мотор працював, як бджілка. З чистою совістю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнітила його. Але ж чому, чому? Мишко замислено сів на промаслену лаву, де звичайно перекурювали слюсарі. “Чому ж додому не хочеться? — думав він. — Може, ще не все зробив на роботі? А й справді! Ліве дзеркало треба замінити. Але ні. Вчора завгар сказав, щоб до закінчення кварталу про це й не мріяли”.

І тут Мишкові Ковальчуку, тридцятирічному водієві “невідкладної допомоги”, стало ясно, що останнім часом його геть перестали вабити до себе і будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, і їхня квартира — саме їхнє домашнє вогнище. Це була єдина причина його постійних затримок на роботі.

Він стурбовано повертів головою, мовби комірець надто стискав йому повну червону шию, і, надувши щоки, з силуваною бадьорістю видихнув:

— Трам-тарам-тарам!

Повз нього проходили водії, віталися, і їм трохи навдивовижу було бачити таким пригніченим цього завжди життєрадісного товстуна.

— То їдьмо вже, чи як? — вигукнув напарник Женька, крутячи ручку підйому скла у дверцятах.

— Авжеж, — якомога бадьоріше відповів Мишко і сам відчув у власному голосі сум.

Він сів у машину й до самого дому не зронив ні слова. Незвичне Михайлове мовчання неприємно вразило й навіть розізлило Женьку. “Подумаєш, цяця! — з досадою подумав той. — Теж мені ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!”

— Дякую, Женю, — неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась коло його під’їзду, і, забравши купу журналів “Химия и жизнь”, зачинив за собою дверцята.

— Їжте на здоров’я! — сухо відрізав Женька.

Мишко поволі, знехотя підіймався вищербленими бетонними сходами. Перед самими дверима під’їзду Ковальчук зупинився і цього разу вже без подиву зауважив: що ближче він був до своєї квартири, то більше псувався настрій. І з кожним кроком, з кожною сходинкою все більше неприємних, аж злих думок западало йому в голову.

Він поглянув угору, де громадилися бетонні блоки дев’ятиповерхового будинку, і невдоволено подумав: “Поверхи, поверхи… Люди, люди… Одні над одними, одні під одними, тиснуться одне до одного… Навіщо? Сплять, їдять, кохаються — і все це за якихось кілька метрів. Що в цьому гарного?”

Він тут же засоромився таких думок, проте почуття неприязні до мешканців бетонних блоків не минало. І Ковальчук уже достеменно знав, коли й через що те почуття з’явилося.

Це сталося майже рік тому. Мишко, маючи квартиру на другому поверсі, надумав посадити під балконом садочок, розвести квіти. Він довго розчищав землю від будівельного сміття, тоді завіз кілька машин чорнозему й посадив десяток тоненьких саджанців, викопаних неподалік, де за планом генеральної забудови зносили приватний сектор.

І за весь цей час йому не допомогла жодна жива душа! Спершу добродушний Михайло тільки весело вражався з цього, та зрештою воно почало його дратувати. Особливо бісили повчання і поради роззяв, які виходили на балкон покурити й розвіятись. Михайло підводив голову, довго й пильно дивився на порадника, а тоді з перебільшеною люб’язністю проказував:

— До чого ж я вам вдячний! І що б я робив без вашої помочі?

Усмішка поступово зникала з облич многомудрих сусідів, і вони, знизуючи плечима, спантеличено ховались до квартир, щось виказуючи на адресу “шизофреніка”.

І все ж найприкрішим було не це. Вже за кілька днів через невеличкий, посаджений Михайлом сад пролягли в різних напрямках п’ять стежок. Ще за тиждень було зламано четверо дерев, ще троє— з обчухраними гілками й подертою корою — вціліли якимсь дивом.

Михайло не здавався. Він знову й знову насаджував дерева замість зламаних, чим викликав глум усього будинку. Щоб вберегти дерева, Михайло обгородив садок пакільцями, натягнув на них дріт, і балконні коментатори одразу ж прозвали його куркулем і хазяйчиком, а до дільничного міліціонера полетіла анонімка, в якій невідомий автор з непідробним обуренням розмірковував про те, як то можна в нашій країні обгороджувати народну власність. Зрештою, дріт висів недовго: першої ж ночі хтось поперекушував його обценьками й невідь де подів.

А з балконів у сад полетіли недогризки, недокурки та інше сміття. Одного дня до Михайла з’явилася двірничка і, не пристаючи на жоден компроміс, поставила категоричну вимогу, щоб мешканець Ковальчук навів у своєму садку лад, а як ні, то за порушення санітарного режиму буде накладено відповідний штраф. Двірничка була висока, жилава, чоло їй до самих брів прикривала квітчаста хустка, з-під якої меткі маленькі очі ненастанно винюшкували коридор, кухню і через відчинені двері — кімнату. Вона промовляла короткими уривчастими фразами й дивилась при цьому куди завгодно, лиш не на господаря. Ця обставина якоюсь мірою притишувала різкість її слів та інтонації, і Михайлові здавалось, ніби вона звертається зовсім не до нього, а до котрогось із невиправних порушників порядку в будинку. Може, саме через те він не образився, а заходився доводити своє, емоційно притискаючи до грудей повні руки:

— Чого це сад мій? Для всіх садив… Він — спільний!

Але двірничку вмовити було неможливо.

— Самі садили — самі й прибирайте! — урвала вона, стуливши в посмішці губи, даючи зрозуміти цим, що вона теж не дурна і закони, дяка богові, знає не гірше за інших.

Після цих подій Мишко спохмурнів і перестав вітатися з сусідами. А ті теж скоро ухвалили, що “товстопикий із шістдесят третьої — скандаліст і зануда”, і мовби його й не помічали.

Згадуючи події річної давності, Мишко тупцяв на ґанку, стривожено й розгублено озираючи порожній двір. І хоч як нечасто траплялися в цю пору перехожі, все ж їх було досить, аби весь будинок дізнався про Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумів, що за зовнішньою байдужістю сусідів, за нарочитим ігноруванням його криється внутрішня зібраність, чіпка й відточена пам’ять, яка вмить схоплює й міцно закарбовує кожну дрібницю, Мишко знав і те, що, повернувшись увечері додому, ці суб’єкти розповідатимуть приятелям і домочадцям, як “Ковальчука жінка додому не пускала, а він плакав і просився. Може, посварились, а може, й інша причина є”.

Мишко зіщулено повів плечима і примусив себе зайти в під’їзд. Піднявшись на другий поверх, він спішився перед дверима своєї квартири, обережно, щоб не здіймати шуму, відімкнув замок і прочинив двері. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще сплять?..

Мишко глянув на годинник. Пів на дев’яту. Він сів у затемненому коридорі на дерев’яний ящик для картоплі і вирішив почекати. “Нехай хвилинна стрілка дійде ось до цієї тріщини на склі, тоді й подзвоню”, — подумав Мишко.

Стрілка дійшла до тріщини, потім збігло десять хвилин і ще десять, а він усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кілька разів підходив до дверей, прикладав вухо: воно тільки шаруділо об потрісканий дерматин, а всередині квартири було тихо. Зрештою, наважившись, Мишко подзвонив..

Двері відчинила дружина. На ній висіла якась бузково-синя сорочка до п’ят, обличчя було зім’яте й непривітне.

— Явився, — сказала вона сердито і, широко позіхнувши, подалась до ванної.

Відчинились кімнатні двері, звідки, потираючи кулачками очиці, вийшла п’ятирічна дочка Світланка.

— А, це ти. Прийшов — не згубив підошов, — надто серйозно промовила вона ще хрипким зі сну голосом, старанно наслідуючи чиюсь дорослу інтонацію.

— Цілу ніч полював на “граків”? — з холодком у голосі поцікавилась дружина, виходячи з ванної.

— Я ж тобі ще звечора казав. Було багато викликів. Не до “граків” було. На виклики часу не вистачало, не те що на пасажирів.

Мишко говорив підкреслено лагідно, аби дружина відчула, що нагоди для сварки немає. Однак сварка мала відбутися: дружині не терпілось вихлюпнути з себе роздратування, яке збиралося в ній уже давно.

— Звісно! — з неприязною посмішкою зронила вона, взявшись у боки й ледь виставивши наперед худу ногу. — Як завжди — часу не було. Ледар! Женька — той до двадцяти карбованців за ніч заробляє.

— Машо! Машо! Та це ж сором — “граків” ловити. Все одно що спекулювати!

Маша раптом згадала, що сьогодні має прийти Надія з трикотажного і принести нарешті те, що давно обіцяла. І всього тільки на п’ятнадцять карбованців дорожче, ніж у магазині! У Маші пропав інтерес до розмови, вона спокійно, аж байдуже спитала:

— Їсти будеш? Борщ є, вареники…

Михайло мовчав, щоку йому часто сіпало, він дивився на дружину гнівним поглядом.

— Як хочеш. — Маша знову позіхнула, блиснувши золотими зубами. — Борщ на плиті, вареники на балконі… Ага, ти не забув, що в нас сьогодні гості?

Михайло не відповів.

На сьому годину почали сходитися гості. Прийшла пара Кочергіних — обоє галасливі, гладкі, з масивними золотими перстнями на товстих пальцях; вони обоє любили добре випити і закусити. Славко Кочергін працював на овочевій базі, здається, був заступником завідуючого. Його дружина Соня — вища за чоловіка на півголови і чи не вдвоє товща од нього — не працювала ніде. При будь-якій нагоді вона трагічним голосом розповідала, що всю себе, все своє життя віддає вихованню одного-однісінького пречудового, незрівнянного синочка Ернестика. Слухали Соню розуміюче і співчутливо кивали головами: добре знали, що всі її слова — суща брехня. Ернестик після уроків залишався в групі подовженого дня і приходив додому ввечері, водночас із турботливою мамусею, яка поверталась після обов’язкових відвідин перукарень, педикюрних кабінетів, масажиста й цілої низки крамниць, починаючи з ювелірної.

— Татусю! — втомлено зверталась вона до чоловіка, лаштуючись у робленій позі на диван. — Перевір уроки у сина. А я відпочину трохи. День сьогодні видався важкий…

…Прийшов Валерка Лебедєв — син двоюрідної Машиної сестри. Він звивався всім тілом і вульгарно похмикував, певне, вважаючи, що саме така поведінка найбільш пасує джентльмену. Валерка тицьнув квіти господині, по праву давнього друга чмокнув Соню в щоку й міцно потис руки чоловікам. При цьому він мовби між іншим повідомив, що “мазер” не прийде — “за п’ять хвилин болячка торохнула”. Тут же Валерка перекинувся увагою на дитину, демонстративно виявляючи родинні почуття. Наспіх про щось запитав Світланку і навіть не став чекати відповіді.

Мишко зрідка виходив з кухні, вітався з гістьми, брав у жінок пальта і з полегкістю вертався на кухню. До кімнати він не йшов, бо знав, що дружина соромиться його присутності. Їй було ніяково за його професію, за його “невміння жити”, за недорікуватість у розмовах. Маша соромилася, що він такий незграбний тілом і чутливий душею; вона паленіла, коли чоловік усміхався своєю дитинною ніяковою усмішкою. Це видавалось їй майже непристойністю.

У повсякденні Маша ще якось терпіла ці Михайлові риси, але при гостях… Ні! Хай собі сидить на кухні. Неандерталець якийсь, а не сучасна людина. А чого варта шия! Як вона раніше не помічала цієї червоної, порослої густою щетиною шиї?

Мишко жалів дружину, вважаючи, що вона перебуває в полоні емоційності, що вона, як і більшість людей, покірна виконавиця диктату підсвідомих потягів, з котрими — сліпими й злісними — можна впоратися спільно й тільки при максимальному напруженні всіх зусиль.

Якось він спробував пояснити цю свою думку, але та спроба викликала такий напад люті, що йому й слова десь поділися.

— Ти! Ти-и! — вигукнула Маша, стискаючи кулаки й спопеляючи його очима. — Знову свої нікчемні жалощі! Праведник нещасний! Самоук заплішений!

І Мишкові більше не хотілося їй пояснювати.

А тепер він сидить на кухні, гортаючи журнал і неуважно дослухаючись до того, що робилося в кімнаті. Веселощі були в розпалі; покриваючи хрипкий голос магнітофонного барда, лунали вибухи сміху. Певне, що то вже Валерка потішав публіку анекдотами.

Почулися стрімкі кроки, й до кухні зазирнула розчервоніла дружина.

— Чого сидиш, наче гриб? — Вона промовила ці слова так, мовби подала милостиню; проте усмішка миттю злетіла з її обличчя, погляд став пильнішим. — Іди! Гості хочуть бачити господаря. Тільки дивись мені, щоб без коників. Не псуй людям настрій.

Мишко, зіщулившись і згорбившись, рушив услід за дружиною. Ввійшовши до гостей, він старанно їм посміхнувся і сів, аж завмер. Руки склав на колінах, а погляд втупив у підлогу.

— Ось послухай, що твоя жінка розказала, — прискаючи сміхом, озвався Валерка. — В її класі один учень написав у творі: “Маленьких людей, яких колись описували Гоголь, Достоєвський і Чехов, тепер немає. Всі вони виросли, бо акселерація…”

Мишко силувано реготнув, йому подумалося, що маленькі люди люблять сміятися з інших маленьких людей. Тоді вони самі собі видаються більшими. А втім, з великих людей вони теж сміються, намагаючись таким чином принизити їх до свого рівня.

— Валерко, ану, підкинь ще анекдот, — попросив Славко Кочергін і якось багатозначно підморгнув при цьому.

— Ні! — весело й натхненно вигукнула господиня. — Спочатку всі вип’ють! Мишко, ти чого не наливаєш гостям?

Мишко налив. Гості випили.

Валерка, настромивши на виделку масний маринований грибок і розмахуючи ним, почав:

— А оцей не чули? Мені давно розказали. Цікавий такий випадок… Ну, діло було так. Приїжджає чоловік з відрядження, а дружина, звісно, в цей час…

Мишко з болісним напруженням переводив погляд з одного гостя на іншого. Оповідач смакував подробиці й жваво жестикулював, решта розуміюче всміхалася, наперед відгадуючи розв’язку. Валерка, скорчивши відповідну фінальній сцені анекдота гримасу, закінчив розповідь; гримнув регіт. Мишко спіймав на собі контролюючий погляд дружини, але не засміявся, як усі, а спохмурнів. “Ну чому, чому вони сміються? — болісно думав він. — Нічого ж смішного нема!” Йому було шкода ошуканого чоловіка, соромно за нечисті жінчині справи.

— Ти не зрозумів? — шарпав Мишка за рукав Сашко, а сам аж заходився од сміху. — Розумієш, коханець вилазить із шафи, махає руками й каже: “Ти що, молі не бачив?”

Мишко висмикнув руку, підвівся й вийшов. Веселощі за столом почали пригасати.

— Чого це він якийсь похмурий? — з образою в голосі спитав Славко, поправляючи краватку й застібаючи піджак.

— То ще нічого, — підпустила шпильку Сонька, — бувають ще гірші. П’яндиги, приміром.

Славко натяк на п’яниць чомусь сприйняв на свою адресу, геть образився і, з гуркотом відставляючи стільці, став вибиратися з-за столу.

Валерка, ображений нерозумінням анекдотів, рушив за ним.

Сонька встала, недбало закинула на плечі яскраву кашемирову хустку й з удаваною прикрістю сказала:

— Ну, коли вже чоловіки збираються, то й мені пора…

Даремно Маша, бліда від приниження, веселим, але тремтливим голосом умовляла гостей лишитися. За чверть години, навіть не випивши “на коня”, всі розійшлися.

Мишко, відчуваючи за собою провину, зачаївся на кухні.

Коли дружина люто загримкотіла посудом, прибираючи зі столу, він тихенько підійшов до неї й видихнув:

— Машо… Чуєш, Машо? Невже ти не розумієш?..

— Тепер я розумію все! — відрубала вона, не обертаючись.

Криця в її голосі додала Мишкові ляку, і він, намагаючись компенсувати промашку, запопадливо кинувся наводити на столі лад. Проте дружина проігнорувала старання винуватого чоловіка, не помічала навіть його самого, дивилася кудись крізь нього, не ронячи й слова.

Чутки про те, що Маша покинула Михайла, були найрізноманітніші. Багатьом було невтямки: чому? Мишко не п’є, не курить, за чужими спідницями не волочиться. З будь-якого погляду — серйозний чоловік, якраз для сімейного життя створений. Дехто на таку балачку заперечував: а хто його знає? Хіба в чужу душу зазирнеш? У тихому болоті…

Найзлісніші пліткарі метикували так: що від нього перегаром ніколи не пахло — то ще ні про що не свідчить. Морфій він собі колов. Ось що! Так, так! Натуральний вам опій. З брудного шприца просто через холошу — в стегно. Певне, від того й ходив весь час, мов не всі дома…

Мишко якраз був на чергуванні, коли дружина підігнала під будинок машину “Трансагентства”, поспіхом, переплачуючи вантажникам, винесла з квартири все нажите за сім літ подружнього життя добро і перебралась до матері на новий житловий масив.

А Михайла на чергуванні раз по раз проймала холодна, зловісна тривога. Його чутливість зростала буквально щогодини. Йому ставало до болю шкода навіть метеликів, що розбивались об вітрове скло автомобіля, перетворюючись на молочно-білі плями з грубими променями бризок навсібіч. Михайло спостерігав, як з вихлопних труб автомашин виривалися сизуваті, закручені в спіралі струмені диму, і він увіч уявив собі, як опадає смертоносна сажа на неживе листя, на крихкі пагінці, яскраві квіти і як гинуть вони під задушливим покривалом. Йому хотілося заплющити очі, щоб не бачити цього жаху, цієї блюзнірської наруги живого над живим; його судомило від цієї демонстрації бездумної людської жорстокості, всеперемагаючої оргії знищення того, що є основою всього життя на землі — рослин.

Йому раптом пригадалася стаття з журналу “Химия и жизнь”. Ця стаття вразила його до потрясіння, і тепер, коли слова з неї, палаючи вогнем священного пророцтва, виникли перед його зором, на чолі виступили краплі поту, а руки на кермі судомно стислися й похололи. Він дивився перед собою і бачив слова, мовби виткані з вогненних літер-ниток: “Тушканчик, збитий автомобілем, лежав за півтора метри від дороги. Голова його була розтрощена…”

Мимохіть Мишко почав вести машину якомога повільніше.

— Ти наче волами їдеш! — насмішкувато зауважив черговий лікар, який сидів у машині.

Але Мишко, міркуючи про щось своє, не зреагував на зауваження. Чимдалі він став відчувати неприязнь до свого недавнього улюбленця — автомобіля, цього механічного чудовиська. Навіть запах бензину, такий приємний раніше, викликав легку нудоту.

Наступного після чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли не було ще й восьмої години і, не чекаючи напарника, пішки подався додому.

І невідь звідки прийшла до нього певність, що він бачить автобазу востаннє, що більше ніколи не заїде за цей побілений вапном паркан, не пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й тьмяно-лискучими плямами мастила.

Прийшовши додому і побачивши, що дружина покинула його, Мишко анітрохи не здивувався і з смиренною приреченістю долучив цей факт до тої низки недоладностей, котрі настійливо переслідували його останнім часом.

Спорожніла кімната була лункою, просторою і невпізнанною, аж ніби чужою. Мишко сумно споглядав темні прямокутники на стінах у тих місцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лінолеум, убогість якого особливо впадала в очі тепер, у порожній квартирі.

Він стояв посеред кімнати й заціпеніло, повільно переводив погляд з одного місця на інше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образів, спогадів довільно, без будь-якої на те причини тіснились у голові. Снував у ній безладний багатоголосий гомін, як у залі для чекання залізничного вокзалу пори літніх відпусток. Мишко дивився на пофарбовані ним плінтуси, оббиті дерматином двері, стелю… Його руки пам’ятали цю роботу. А ось за цим столом він сидів, і гладенька відполірована стільниця, увібравши теплоту його тіла, мовби й сама стала живою. І все довкола було ніби продовження людського тіла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. І тут Мишко зауважив, що про все це думає в минулому часі. Він прислухався до себе й зрозумів, що в ньому народжується відчуження до всього, що його оточує; і що, поза всяким сумнівом, прив’язаний він був не до бездушних предметів, а до людей, котрі населяли й оживляли ці предмети і всю квартиру. Зникли люди, і квартира перетворилась на мертву бетонну коробку, заповнену жалюгідними рештками меблів.

Звісно, і раніше виникали у нього нетривкі думки про те, щоб усе кинути й піти геть. Одначе тоді вони ковзали по поверхні свідомості, не знаходячи глибинного відлуння в душі. Тоді Мишко знав, що не має морального права полишити сім’ю, адже дитині потрібен батько. Але тепер…

Обривалася одна по одній ниточки, котрі прив’язували його до минулого, і він навіть фізично відчув себе мовби в невагомості. Проте це відчуття минуло, натомість прийшло інше, у якому смуток перемішувався з трепетно-радісним передчуттям перемін. “Гірше не буде, отже — буде краще!” — прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально кивнув їй услід, набрав молодецького вигляду, розправивши круглі плечі і якомога дужче втягнувши живота, і підморгнув своєму відображенню в коридорному дзеркалі. Із дзеркала глянула на нього недоладна кругла фізіономія з великими вухами, що кумедно стирчали.

Темрява за вікном, яку насилу розштовхувало оранжеве світло ліхтарів, дедалі густішала, притискалась до віконних шибок, приглушувала звуки, робили важкими повіки. Глянувши у вікно, Мишко здивовано помітив, що в роздумах минув увесь день, і що вже пізній вечір, і його огортає звичайнісінький сон. Він подався на балкон по розкладайку, яку нелегко було відшукати під покладами старих лахів. Нарешті закіптюжена й полатана споруда стояла біля вікна, а що заслати її було нічим, то Мишко ліг спати в штанях і в сорочці.

Він довго перевертався з боку на бік, скрипіла під ним розкладайка, і Мишко вслухався в багатоголосий шум вітру, що невгамовно торгав кватирку й лопотів рушником, забутим на балконній мотузці, у густий шелест листя на деревах. І чомусь спливли в пам’яті картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли він почав усе усвідомлювати; як стоїть він на порозі старого батьківського будинку з продірявленим відерцем у руках, дивиться, як падають у нього, липнучи до стінок, крихкі сніжинки, й дивується: чому ж вони не витікають з відерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода і сніг — одне й те ж. А тоді пригадався йому зелений яскравий луг за будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам він із саморобним сачком ганяється за метеликами. І від усього навколо віє радістю, теплом, духмяністю. Засинаючи, Михайло надарма пробує пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потім така чиста, нескаламучена радість. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не те… Не так… Робота? Часом бували приємні моменти. Але не більше. Перші зустрічі з Машою? Там, на Володимирській гірці. І загадковий блиск в її очах, і зачарування обличчям, яке матово сяяло, і хвилююча недомовленість…

Мишко по крихтах збирав щасливі спогади, проте всі вони, за винятком спогадів дитинства, не гріли. То, може, й не було потім щасливих хвилин, може, це був ілюзорний світ самообману? Так мандрівник, знемагаючи від спраги в пустелі, бачить те, чого бажає найбільше за все на світі, — ціле море прісної води. Мишкові стало моторошно; він спробував підвестись, однак охоплене сном тіло вже не підкорилося йому. І тут навалився на нього раптом, зім’явши свідомість, важкий сон. Мишкові здалося, що хтось силою розіп’яв його на розкладайці, ніби комаху на предметному скельці мікроскопа, і вивчає холодно й прискіпливо. І приснився йому сон, дивовижно схожий на реальність.

Снилось йому, що він, як і сьогодні, йде після чергування додому. Вийшовши з-під мосту на Великій Окружній, Мишко, як завжди, повернув праворуч на вулицю Верховинну, в кінці якої стояв біля озера його будинок. І була ця вулиця — як буває тільки уві сні — дивовижно й моторошно пустельна.

Внутрішньо здригаючись, готовий до найнеймовірнішого, Михайло зійшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз дев’ятиповерховий жіночий гуртожиток з лівого. Уламки завмерли в мовчанні, криючи незрозумілу погрозу. Дев’ять поверхів гуртожитку мовби нависали над усім своїми крутими формами. Не дивитись, не дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рідні стіни. Мишко мимоволі прискорив ходу і тут же, розуміючи безглуздя ситуації, змусив себе поглянути, на вікна гуртожитку. Шибки різонули по очах золотистим і густо-синім зблиском. Він перевів погляд на озеро, що видніло попереду — в кінці вулиці. Гладінь води блиснула і теж ударила в очі тремтливим сріблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився, а коли розплющив очі, відчув, що все довкола разюче змінилося. Зовні начебто лишалося таким, як і досі, але якась переміна, що її могли осягнути тільки неймовірно загострені Мишкові чуття, відбулася.

Щось неминуче мало статися, щось таке, від чого вже не можна було ні втекти, ні сховатися. Раптом Мишкові здалося, ніби хтось пильно дивиться йому в потилицю. Відчуття було таким сильним, що він не витримав і озирнувся, рвучко повернувши голову. Нікогісінько. Вулиця, як і раніше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, він зрозумів, що мине ще одна мить, — і він збожеволіє. Тож нехай би вже сталося найгірше, аби лиш не це чекання з його моторошною непевністю… Він зупинився і, притулившись спиною до стовбура дерева, завмер.

Зненацька просто перед ним, казна-звідки взявшись, з’явилася потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спідницю з дешевого краму і квітчасту хустку, зав’язану вузлом на голові. Вираз її обличчя і очей жахнув Михайла — вони випромінювали нестримні й геть божевільні веселощі.

Він зрозумів, що ця зустріч і є тим жахіттям, котре так пригнічувало його і завершилося незбагненно закономірно. Бабця якусь мить дивилася на Михайла безтямним і водночас всезнаючим поглядом і раптом, закотивши очі під лоба, затіпалася від несамовитого сміху. Сміх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що він задихнувся, а з голови до ніг прокотились одна по одній холодні й гарячі хвилі, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено битися. А дикі веселощі старої вибухали з новою силою, і вона, хапаючись за живіт, зігнута навпіл, не сміялася вже, а вила, раз по раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.

На кілька довгих секунд усе переплуталося в його голові. Михайла охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним реготом, побігти вперед, до закличного лона озера, й назавжди зануритися в його прохолодні глибини.

Величезним зусиллям волі, прикусивши губу так, що тепла цівка крові потекла підборіддям, він опанував себе, труснув обважнілою головою — і видіння щезло. Повз нього спокійно йшли люди, заклопотані чимось своїм, звичним. Михайло з полегкістю зітхнув і… прокинувся.

Світання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвітлені штори.

— І присниться ж!.. Дурниця якась… — розгублено усміхаючись, бурмотів Ковальчук, відчуваючи, як усе ще калатає серце; він пригадав, що в такому разі казала мати, і скоромовкою тричі повторив:

— Куди ніч, туди й сон.

І раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули до нього пригасаючі слова, тоненькі, мов комарине дзижчання:

— Тепер пам’ятатимеш Навію![8]

Мишко заціпенів: він упізнав голос тієї бабці, яка щойно йому снилася. Коли заціпеніння минуло, він простиг ногу і обережно потицяв нею штору. Тоді, посмілівши, встав і зазирнув у затемнений куток. Там не було нікого. Однак Мишко міг заприсягтися, що голос йому не вчувся.

Сівши на розкладайку, Мишко глибоко задумався. І що більше думав, то більше заспокоювався і чіткіше усвідомлював: щойно він переступив поріг буденного і повернення до звичайного життя йому немає. А ще він збагнув — і це було найважливішим, — що все, що сталося, поза сумнівом не випадкове і все його дотеперішнє життя із залізною закономірністю підвело його до таких подій. Обличчя Михайлові проясніло, вертикальні зморшки посеред чола розгладились — Ковальчук прийняв якесь рішення. Він ще трошки посидів, переконуючись у його правильності. Тоді підвівся, востаннє обвів поглядом квартиру і вийшов з дому, маючи твердий намір більше ніколи сюди не повертатися.

Двірничка, побачивши Ковальчука — мешканця з шістдесят третьої, — насторожилася і з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрібниці. Ще вчора вона розтеревенила кому тільки могла, що “від пикатого втекла жінка”, і тепер вважала за свій обов’язок повідомити нові деталі на додачу до вчорашніх.

Оглядом двірничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук відверто не вписувався в традиційний образ покинутого чоловіка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини і прокинувся раніше, аби тут же їхати на її пошуки і слізно просити про повернення. Хоча ні, дещо, звісно, було. Зім’яті штани і сорочка… Неголена фізіономія — це теж через переживання.

А от вираз Ковальчукового обличчя двірничці геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрішня просвітленість. Це було неправильно, а отже, й недобре.

Мишко не помітив двірничку, чим мимоволі завдав їй ще один удар, неквапом пішов до зупинки автобуса. Він знову йшов повз жіночий гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного будинку — з лівого. Цього разу ніякі передчуття не терзали його. Тепер він твердо знав, що має робити.

До Вишгорода їхати треба було з трьома пересадками. Михайло трохи боявся, що з ним заговорять, про щось попросять. Після того, що сталося, він став уникати людей, побоюючись сказати щось недоладне чи прохопитися про свої незвичні видіння. Звісно, жодна нормальна людина йому не повірить.

Отож, коли на площі Шевченка Ковальчук сів у напівпорожній рейсовий автобус, він з полегкістю зітхнув: мета була зовсім близько. Він добре пам’ятав ці чудесні місця під Вишгородом. Торік виїжджав туди з дружиною й цілим гуртом її колег по роботі, які забажали повеселитись на лоні природи. І по цей день він не міг без потрясіння згадувати, з яким вишуканим садизмом зрубувались молоді берізки на рогачі для багаття з казанком над ним і на пакільці для наметів, як витоптувалася молода ніжна трава туристськими важкими черевиками і як чарівна тиша ночі шматувалася п’яними вигуками співаків, котрі намагалися перекричати одне одного.

І Мишко рушив тепер туди, маючи твердий намір не допустити більше нічого, схожого па той глум над природою.

Мишко зійшов на безлюдній зупинці неподалік од Вишгорода. Автобус набрав швидкість і, б’ючи в асфальт синім струменем вихлопних газів, помчав далі. Мишко роззирнувся. Серце його чомусь забилося часто-часто. Хвилі пагорбів і лощин спускались до Київського моря. У вузьких виярках ще стояв півморок, і ріденький білявий туман погойдувався на вологому тугому вітерці, що долинав од моря. Вгору по схилах важкою темною юрбою брели сосни, легко збігали білі берізки. На горбках у промінні ранкового сонця сухо вилискувала глина.

Мишко скинув гарячі закіптюжені черевики, шкарпетки. Потім сів на узгірку і, відчувши розпареними ногами холодну глибину густої трави, блаженно зімкнув повіки.

А тоді, наче п’яний, з невгасаючим усміхом пішов по гаях і перелісках, лугах і дібровах, вслухаючись у сухе механічне сюрчання коників, у дзвінку синиччину пісню, з гострим блаженством убираючи вологі й духмяні запахи трав.

І все довкола грало радощами, палахкотіло яскравими сонячними зайчиками на поруділій глиці, що вслала землю, весело шуміло й уривчасто шаруділо в низькорослому темно-зеленому чагарнику. Ліс жив чарівним життям, якого Мишко ще не пізнав, але вже пізнавав. І це було так чудесно, що ніякі інші дива вже не перебороли того блаженства, яке відчував Мишко тієї миті.

У цьому лісі Мишко й лишився жити. Невідь куди зникли його колишня засмиканість і усвідомлення безцільності існування. Тепер він не тільки усвідомлював себе часткою природи, але й відчував, що сам є нерозривне ціле з лісом і його мешканцями. Він, дерева, трава, кущі й навіть сам грунт, пойнятий павутинням вічно спраглих сліпих корінців — усе перебувало в непростій дружній єдності. І це сповнювало його душу блаженним спокоєм і солодкою впокореністю. Він зрозумів, яке то щастя — відчувати повну гармонію вчинків і думок, не долати щохвилини болючі суперечності в самому собі.

Мишкові цілий день знаходилось діло. Рано-вранці, ще на світанку, він обходив свої володіння: обережно розпрямляв прим’яту кимось траву; морщачись од болю, підв’язував обдерту кору; клав у гніздо пташат, які повипадали на землю.

Невдовзі Мишко змінився з виду, став зовні страшним. Колючі чагарі й сухе гілля так подерли й сколошкали його одяг, що той став подібний до шерсті якоїсь тварини, а сам він — бородатий, нечесаний — видавався казковим чудовиськом.

Діброву Мишко полишати не хотів, та якби й захотів, то не зміг би. Одного разу знічев’я він спробував це зробити, і що далі відходив, то дужче тисла йому груди незнана сила. Метрів за двісті від лісу сила ця стала нездоланною. Хоч як напружувався, обливаючись потом, проте не зміг більше ступити й кроку. Та тільки-но повернув назад — та сама сила робила кожен рух легким і пружним. Іти було так легко, що, здавалось, можна без особливих зусиль злетіти над травою і попливти повітрям, радісно й вільно, мов у дитячих снах.

Життя було б зовсім прекрасним, якби не “туристи”. Ці варвари невтомно трощили все, що попадало під руку: випалювали, витоптували, підминали, вивертали, ще й смітили. Після одного з таких “туристських” відвідувань украй обурений Михайло зопалу надумав викопати для “гостей лісу” ямку-пастку з пакіллям на дні, але вчасно схаменувся, уявивши собі того, хто попаде до пастки. Єдине, на що відважився Мишко, це настрахати непроханих гостей. Увечері, сховавшись за деревами неподалік од наметів, він кричав якомога страшніше. Молодих захмелілих парубчаків ті крики розважали, та й усе, і вони з демонічним реготом і свистом жбурляли на звук у темряву розжарені головешки і корчі.

Опіки були болючі й гоїлися довго.

Коли “туристи” йшли собі, Мишко лаяв їх немилосердно, прибирав зі сплюндрованої галявини порожні пляшки, недокурки, паперове шмаття та всіляке сміття. Він розгладжував руками поглумлену землю й відчував, як під його пальцями знову міцніє коріння трав і наливаються соком-силою стебла.

З кожним днем Мишко пересвідчувався, що його зв’язок з лісом набагато міцніший, аніж він гадав собі напочатку. Спостерігаючи своє життя, він зауважив, що окремі ділянки лісу безпосередньо пов’язані з окремими частинами його тіла… Скажімо, якщо “туристи” розпалювали багаття на галяві поблизу шосе, то на його лівому плечі з’являлася червона болюча пляма, як від опіку. Якщо ж вогнище розкладали в протилежній стороні лісу — пляма з’являлася на правому плечі. Джерело в затіненій лощині біля шосе билося з тією ж частотою, що й Михайлове серце.

Одного разу сталася біда. Задрімавши, Мишко раптом відчув, що задихається, а лівий бік пронизує такий нестерпний біль, що аж рука задерев’яніла. Йому стало страшно: він зрозумів, що зараз, ось цієї миті, може померти.

Що це? Звідки цей біль? Мишко не одразу збагнув причину, а коли збагнув, почав пробиратись до джерела, хитаючись і хапаючись за гілля дерев, чагарник. Цілу годину долав таку недовгу відстань. І вже біля лощини впевнився у правильності свого здогаду: джерело було засипане сміттям. Хтось привіз його сюди машиною і викинув.

Джерело ще жило — тоненька тремтяча цівочка витікала з-під купи сміття. Мишко скотився вниз і, втрачаючи сили, заходився розгрібати сміття, ранячи руки об консервні бляшанки й скло від битих пляшок. З ран виступала зелена кров.

Усе повільніші ставали його рухи, а руки терпли й дедалі менше слухались, аж поки не завмерли зовсім. Усвідомивши, що нічого більше він зробити негоден, Мишко відкинувся набік, намагаючись при цьому не затулити собою джерела.

Відчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухіше й немовби глибше билося серце, і тіло — колись таке легке й слухняне, що відгукувалось на будь-який порух думки, — тепер зреклося його, терпло, німіло, дерев’яніло і наче аж муляло Мишкові, як муляє нозі тісний черевик.

Останнім зусиллям він ліг на спину. Зрозумів, що на ще одне таке зусилля він нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалі більшим спокоєм і байдужістю дивився він у небо, на велику купчасту хмару в далекій, з рожевим відтінком, синяві. Хмара повільно пливла, змінювала обриси, розпливалася, клубочилась — білява ізсередини й підфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повільно пливли Михайлові думки. Він не дивувався, що не відчуває страху перед смертю. Він тільки стежив за своїми думками й чуттями. Далебі, немає нічого жахливого в тому, що присудила доля, і не кара це, а закон. Невдовзі він, Михайло, ось як ота хмара, розтане в світлому повітрі, перейде в сліпучу синяву неба.

І однак повної гармонії в душі не було. Щось перешкоджало здобути внутрішню рівновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього й раніше і яку він не міг увібрати в жодне слово. І раптом він пригадав, пригадав і ледь усміхнувся. Звідки взялися ці слова? Десь їх вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже… Головне — вони жили в ньому давно, — не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усіх його думок і вчинків. “Життя є любов…” Як це просто! Але це — основа всього життя на землі, його рушійна сила і запорука людського безсмертя.

Михайло заплющив очі, тоді підвів повіки чи, може, йому тільки здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку виварену кістку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гілках де-не-де сіріло клоччя мертвої кори. А на нижній гілці, ковзаючи кігтями і щосекунди змахуючи крильми, сиділа велетенська птаха з потворним жіночим обличчям, на якому замість носа стирчав здоровенний зігнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, і з дзьоба посипалися іскри. Одна з них упала на дерев’яний стовбур, що в нього перетворилося Мишкове тіло; весело затанцювало легке синювате полум’я, і стовбур безслідно згорів.

Увечері повз лощину повертались додому туристи. Один з них легко збіг униз, розчистив джерело і напився з пригорщі кришталевої води.

Коли він полишав діброву, незнана сила змусила його вповільнити ходу й озирнутися. Раз… Вдруге… Ще й ще…

І він пішов з непевним відчуттям, що скоро, дуже скоро сюди повернеться. Неодмінно повернеться!

Ігор Росоховатський ДЖЕРЕЛА Повість

I

…І ось врешті-решт я біля джерел. Саме тут, ледь помітний під тонкою кригою, народжується “струмочок”, який потім стає повноводою рікою. Моя уява настроєна на одну хвилю і так натренована, що з вражаючою ясністю і виразністю показує всі подальші перетворення цього “струмочка”: геніальні злети і жахливі злочини, дозволену великодушність і вимушену скнарість, показне благородство і підлість…

Звичайно, не тільки я, — багато хто відкривав джерела. Але одні вважали за краще не замислюватися над наслідками, інших охоплював страх, і вони відверталися, поспішали забути випадково підглянуте, треті пробували використати собі на благо, четверті…

Та чи не однаково — адже тільки я, я один, збагнувши, що справедливості поміж людьми не буде до того часу, поки її нема в матері-природі, зумів винайти знаряддя впливу на “джерела”. Воно допоможе встановити справедливість — найвищу справедливість, яка тільки може бути на Землі поміж людьми. І, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча геніальність улюбленця долі, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування світу. Так, так, лише турбота про обійдених долею та ще жалість до хворої дівчини з золотавим пушком на шиї і великими сумними очима, надихнула мене на Діяння.

ІІ

Ніколи не думала, що вітер буває таким лагідним і ніжним. Як він обвіває щоки! М’яко-пружна земля під ногами — відчуваю її піддатливість і силу.

Люди йдуть назустріч, говорять про щось своє, і ніхто з них не знає, що стрівся з дивом. О так, з дивом! Як же інакше можна назвати те, що сталося зі мною? Повернулися надія і радість — світ рипнув на своїй вісі і обернувся до мене світлим боком.

Нарешті я зможу побачити вже не по телевізору виступ на арені цирку найріднішої мені людини. Страшно і солодко думати, що це мій брат, Вітька, виконує під куполом карколомні трюки. А втім, і в дитинстві він був відчайдухом. У дитинстві… Тоді і я брала участь у його витівках, тоді я була здоровою, мене ще не посіла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.

А потім — роки нерухомості, відчаю. І коли здалося, що вже нема і не буде ніякого просвітку, з’явився чарівник — добрий і великодушний, як Вітя, але зовсім не схожий на мого брата.

Іван Степанович стільки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу віддячити йому. Тим паче що його ніби оточує якесь невидиме поле, холод відчуженості. Можливо, це велич, яку мені не дано осягнути. Він розмовляє зі мною лагідно й чуйно. Але щось у ньому насторожує і лякає мене — чи то його погляд, який зненацька непорушно зупиняється на якомусь предметі, чи несміливий доторк. Пальці у нього холодні і неприємні. Я відчуваю це і мимоволі відсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Івана Степановича…

III

Він легко відштовхнувся від майданчика і побіг по канату. Далеко внизу, в темряві, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз він не розрізняв у ній окремих людей, але добре уявляв, як вони слідкують за ним, затамувавши подих, і скільки різних почуттів відбивається на їхніх лицях.

Уповільнилася музика маршу, з’явилися попередливі паузи, почав наростати барабанний дріб…

Він напружив ліву ногу, пограв м’язами, намагаючись начебто перевірити і відчути їх всі зокрема… Зараз він виконає, а краще сказати, створить свій трюк — подвійне сальто-мортале з жердиною на дроті. Ще недавно такий номер вважався неможливим навіть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Віктора, м’язи ніг напружаться і розслабляться на частки секунди швидше, ніж у звичайної людини, і цього мусить вистачити, щоб здійснити неможливе.

Десятки разів його обстежували лікарі, дивуючись феномену. Мабуть, пильніше за інших його вивчав сестрин знайомий. Здається, він не лише вилікував Таню, а й закохався в неї. Сьогодні Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвійне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпізнати…

Звідси він бачить тільки те, що називають “обличчям публіки” — сотні облич, об’єднаних напруженим чеканням…

Музика стихає, грім барабанів посилюється і раптом обрізається лезом тиші.

Поштовх. Напружується спина… І вже в повітрі, вже перевертаючись, Віктор відчув, як гострою стрілою його пронизав страх. Десятки разів він виконував цей номер — жодного разу ані найменшої непевності. А зараз… Права нога боляче б’ється об дріт і провалюється в порожнечу. Віктор падає, все в ньому обмирає, а назустріч мчать вогні і крики… Він не міг знати, що цього вечора реакції м’язів його ніг протікають, як у всіх нормальних людей, — на частки секунд довше…

Падіння закінчується несподіваним ривком за спину. М’язи конвульсивно напружені. Віктор гойдається на страховочній лонжі — безпомічний, мов риба на гачку. Він чує єдиний покрик залу — покрик полегшення, а сам ладен завити від приниження і сорому. Промайнула думка: “А ще ж просив як виняток дозволити мені виступати без страховки. Ображався, погрожував кинути цирк, коли відмовили… Що було б зі мною зараз?..”

Він відчуває, як зсудомлює усередині, й лякається, що його може занудити тут, зараз…

Зовсім близько поручень майданчика. Тільки простягти руку, вхопитися за нього й відчути під ногами тверду поверхню. Постояти там зо дві хвилини, віддихатися і спробувати повторити… Але навіть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. “Що це зі мною? Ну, схибив, зірвався, з ким не буває…”

І все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсім близько… Наближається — віддаляється, наближається — віддаляється…

Уніформісти зрозуміли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти підхоплюють попід руки, ведуть за куліси. Підбігає стурбований і блідий інспектор манежу:

— Слава богу, все обійшлося. Тепер житимеш двісті років. Я вже оголосив, що обіцяний номер глядачі побачать завтра-позавтра…

Віктор заперечливо хитає головою…

— Ну, добренько, не переживай і не впадай у відчай. В кінці програми я оголошу, що ти захворів і номер відкладається до твого одужання. Домовилися?

Віктор нічого не відповідає. Він до болю зціплює зуби, силкується витиснути з пам’яті притрушену дрібною тирсою жовту арену і натягнуту тятиву каната…

IV

— Артист Віктор Марчук після невдалого стрибка більше не виступає.

— А в цирку працює?

— Ні, рішуче відмовився.

— Конфлікт?

— Справа не в тому. Розумієте, товаришу слідчий, вибачте, не знаю, як вас е-е-е… Павло Юхимович? Так ось, Павле Юхимовичу, артист Марчук… як би вам сказати? Він став калікою…

— За моїми даними, у Марчука не було травми.

— Крім психічної.

— І…

— І вона виявилася невиліковною.

V

Слідчий Павло Юхимович Трофиновський зовні мало виділявся серед своїх колег: середній зріст, стрункий, з пружною ходою, з правильними рисами обличчя, прямим римським носом, енергійним з ямочкою підборіддям, з чітко окресленими повнуватими губами. Але іноді його губи трохи розкривалися і застигали, а в широко поставлених світлих очах з’являлася відчуженість, яку малознайомі жінки приймали за ознаку мрійливості. Однак колеги знали: “Паша моделює ситуації” або “Трофиновський взяв слід”. Павло Юхимович у свої тридцять шість років мав дві урядові нагороди. Його вірші вряди-годи публікувалися в московських журналах. У слідчому відділі вважалося, що йому притаманна розвинена інтуїція, тож йому і доручили вести цю “дивну справу”.

Павло Юхимович відсунув папку, відкинувся на спинку стільця, прикрив очі, сортуючи в уяві описи різних подій: балерина Борисенко під час спектаклю пошкодила ногу, боксер Пінчерський в тренувальних боях зазнав підряд три поразки від значно слабших супротивників. І ось тепер — випадок з канатохідцем Марчуком…

Важко згадувати, яким побачив його Павло Юхимович в останню зустріч. Губи тремтять, очі блукають. Здавалося, Марчук на когось чекає і до відчаю боїться, якби цей “хтось” не прийшов. Тільки згодом Трофиновський збагнув, що хворий боїться своєї пам’яті. Всі його відповіді зводилися до незрозумілого бурмотіння: “Звичайний профогляд — кров’яний тиск, пульс, прослухав легені, перевірив реакцію м’язів…” “Професора” він пам’ятає погано: “Невисокий, худорлявий, з запалими очима, говорить швидко, ковтаючи закінчення слів”. Однак у клініці, яка обслуговує цирк, нікого схожого не виявилось. А тим часом у всіх потерпілих побував такий же “професор” з невеликим апаратом у чорній валізці. Говорив, начебто прислали з поліклініки для звичайного профогляду.

Аналізуючи свідчення, Трофиновський нетерпляче поглядав на годинника. Нарешті в двері постукали. Прийшла Тетяна Марчук…

Він бачив її до цього тільки один раз, після драматичної події в цирку. Тоді вона мала кращий вигляд, хоч і була налякана. А зараз поглибилися скорботні складочки біля рота, очі схожі на сторожких звірят. “Кого вона боїться?” — подумав слідчий і засумнівався в своїх скороспілих висновках.

— Добрий день, Тетяно Львівно, радий, що не забули про моє прохання.

Худенькі плечики Тетяни здригнулися:

— Як можна забути? Справа у нас з вами спільна…

— Попрошу вас ще раз пригадати обставини, які передували… — він затнувся, — випадкові з вашим братом. Розкажіть і якомога докладніше про людину з апаратом, котра приходила до Віктора Львовича.

— Це під час профогляду?

— Так принаймні говорив ваш брат. Віктор Львович запевняє, що ви знаєте цього… “професора”, — він вас лікував.

— Ні, ні, не знаю ніякого такого професора!

“Кажучи це, вона поквапливо відвела очі. Чому?”

— Ви домовилися з братом, що прийдете на виставу?

— Так. Він залишив для мене перепустку в адміністратора.

— Брат не згадував про медичний профогляд перед виступом?

— Лікарі часто перевіряли його. Подвійне сальто — окраса програми, ви ж знаєте.

— Але цього разу його обстежував новий лікар. Цю людину ніхто в цирку раніше не бачив.

— На вашу думку, той невідомий з’явився з наміром занапастити мого брата?

— У тієї людини був з собою якийсь апарат, — слідчий силкувався спрямувати розмову в потрібне йому русло.

— Ви вважаєте, що цим апаратом він збив Вітю з каната?

“Схоже, що вона допитує мене. Її прагнення якомога більше знати про причини братової невдачі зрозуміле. Але чому в неї такий напружений голос. Вона говорить зі мною так, начебто вбачає в мені не спільника, а ворога…”

— У мене немає підстав так думати.

— Справді. Адже Вітю уважно обстежили і визнали, що він цілком здоровий.

— Отже, вам все-таки відомо про огляд?

— Я мала на увазі огляд після… — Вона замовкла, не вимовивши слова “падіння”. — Але мені не зрозуміло, чому ви запідозрили в чомусь поганому ту людину. Хіба мало лікарів обстежували Вітю? І нічого поганого з ним не траплялося…

“Можливо, я винен у тому, що не ділюся відверто своїми підозрами, не пояснюю їх причини?”

— Знаєте, у мене є дані, що одна й та ж сама людина одним і тим самим апаратом діяла на кількох людей. І всі вони потім мали неприємності. Звичайно, це може бути просто збігом. Однак…

“Не можу ж я сказати їй: “Мені підказує інтуїція…”

— Я зобов’язаний перевірити всі версії.

— Колись я вивчала закони елементарної логіки. “Після” — ще не означає — “тому”.

— Справді. Але версію необхідно перевірити перш, ніж відкинути.

— І тому ви ладні доймати підозрами якогось там лікаря?

Трофиновський уважно придивлявся до співрозмовниці. Відзначив, як здригаються тонкі ніздрі, як уперто морщить вона лоба і ображено поводить головою. Її кругле обличчя з великими голубими, майже ляльковими очима, було відкритим і беззахисним. Проте в зморшках на чолі, в стиснутих губах вгадувалися недовіра і неприязнь до слідчого. “Можливо, я вдався не до того тону. Не врахував її стан після невдачі брата? Може, наша розмова передчасна? Але я не квапив її з приходом. Вона сама попросила про сьогоднішню зустріч…”

— Вибачте, Тетяно Львівно. Прошу почекати з питаннями до мене і спершу відповісти на мої. Така зараз ситуація. Вам нічого не було відомо про попереднє обстеження брата?

— Я знала про те, що перед кожним виступом Вітю перевіряють різні лікарі.

— А новий спеціаліст? Людина, з якою ваш брат ніколи до цього не зустрічався?

— Звідки вам відомо, що вони ніколи не зустрічалися? “Гра в схоластичні вправи в суперечці? Чому? З якої причини?”

— Але ви розумієте, про кого я питаю? Вам що-небудь відомо про нього?

Вона заперечливо хитнула головою.

— Нагадаю його прикмети. Середнього зросту, щуплий, з близько посадженими запалими очима. Широкий ніс, тонкі губи, причому верхня дещо нависає над нижньою…

— За вашим описом він не дуже привабливий.

— Можете поправити мене. Вам доводилося зустрічалися з ним?

Тетяна знову заперечливо хитнула головою. “Вона щось не договорює. Я відчуваю її неприязність. Розмова не вдалася. Та чи тільки з моєї вини?..”

VI

От і з’явилася надія — прийшла до мене разом з цим лікарем. У минулі часи сказали б: “Його послало провидіння”. Він з’явився в найтрудніші дні, коли припадки виснажили мене до краю. Жоден лікар не міг установити їх причину. Спочатку визначили, що це не епілепсія. І за те вдячний, якщо не виявиться щось страшніше. Причина ж є. Може, припадки — наслідок струсу мозку, що стався шість років тому в автомобільній катастрофі? Хтось мені розповідав, що віддалені наслідки струсу можуть проявитися і через багато років. Особливо, якщо в мозку є уроджені аномалії. А може, вони є і в моєму мозку?

Почекай, почекай, друже, але в такому випадку і струсу не треба. Досить спадковості.

Мама, наприклад, розповідала, що у моєї бабусі, іноді проявлялася дивна хвороба, схожа на епілепсію — зненацька вона впадала в пригнічений стан, потім її свідомість спотворювалася, починалося марення, перед нею виникали яскраві кольорові видіння. Так, як і в мене. Тільки бабуся не вміла їх відтворювати на полотні. Я довго розпитував маму про хворобу бабусі, аж поки не помітив, що вона починає занепокоєно стежити за мною, часто підходить вночі до мого ліжка і прислухається до дихання, до незв’язних слів, які іноді бурмочу…

Тоді хвороба лише починалася — з нічних страхів і гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Світ довкола мене змінювався, мов у кривому дзеркалі. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лікарів, я не все їм розповідав, боявся якогось страшного вироку. Назви психічних хвороб фантомами роїлися в моїй бідолашній голові, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з’явилося якесь дуже велике медичне світило — академік зі світовим ім’ям. Він поставив діагноз: “Мігрень. Так, так, особлива мігрень, не більше”. Він пояснив, що при такому захворюванні судини в мозку звужуються більше, ніж при звичайній мігрені. Порушується кровопостачання мозку. От і виникають дивні образи і ввижаються страхіття. Виявляється, такі мігрені описані в медичній літературі під оригінальною назвою “Аліса в країні чудес”.

Академік запевнив: “Полікуємо — і все минеться”.

Він сказав правду. Після сеансів лазеротерапії мігрені зникли. І я поступово забув про них.

Та ось майже через п’ятнадцять років вони виникли знову, супроводжуючись припадками. Пригніченість різко змінювалася напруженістю, зводило шийні м’язи, посилювалося тремтіння рук, в голові нескінченною низкою пливали кольорові видіння: розквітали в них казкові орхідеї — я бачив і запам’ятовував сотні відтінків, частину з яких мені щастило переносити на полотно, щоразу по-новому змішуючи фарби.

Мене лікували в різних клініках, марно. І коли я вже дійшов до відчаю, з’явився Він. Сказав, що прийшов з клініки. Його худорляве довге обличчя я спочатку ніяк не міг запам’ятати. Але вже через кілька днів, коли припадки почали слабнути, стала помітною чарівність його скупої недовірливої усмішки, яка ховалася в куточках близько посаджених очей. Вона спалахувала на коротку мить, коли він радів, і тоді навіть кинджально рівний проділ волосся і широкий ніс, що надавав обличчю жорстокості, здавались менш помітними.

Іван Степанович вмикав свій апарат і сідав поряд з ним, позираючи то на шкалу, то на мене. Відблиски сигналів то спалахували в його очах, то гасли, як мої надії. І знову спалахували…

Після дванадцяти сеансів він сказав:

— Поки що досить. Ви вже практично здорові. Через пару місяців провідаю. Припадки не повторяться.

Він не помилився. Я чекаю на його прихід тільки для того, щоб висловити свою подяку…

VII

Вона накинула на плечі барвисту хустинку, розправила її, піднявши кінці, і хустинка стала схожою на крила метелика. Глянула знизу на слідчого, перевіряючи враження, і продовжувала:

— …Прийшов перед виставою, каже — з поліклініки. Мовляв, прислали перевірити артеріальний тиск і зафіксувати ритми біотоків у ногах. У нього був з собою невеликий прилад.

— Коли ви відчули зміни?

Жінка примружилася, зірвала хустинку, зім’яла її в руці, різко відкинула голову — і синювато-чорне волосся розсипалось по плечах.

— Досить скоро. Вже в кінці па-де-де. Ноги стали неслухняними, невмілими, мовби взагалі не мої.

Тендітна, легка, з невеликим гострим носиком вона нагадувала пташку. Знову зазирнула в обличчя слідчому і спитала:

— Гадаєте — це він зробив? Навмисне? Навіщо?

— Поки що не можу відповісти на ваші питання. Тільки з’ясовую. Скажіть, будь ласка, він щось говорив про себе? Ну, хоча б називав своє ім’я та по-батькові?

— Може, й називався, та я забула. Ще б пак, після такого стресу! Ви знаєте, як це страшно відчути — та ще під час спектаклю, — наче тобі замінили ноги. А він що — мерзотник, досліди на людях проводить?

Трофиновський докірливо усміхнувся, мовляв: “Я вже відповідав на подібні питання, чи варто повторюватись?”

Жінка зрозуміла значення його усмішки, злегка порожевіла і усміхнулась у відповідь: — Вибачте, є такий гріх — цікава…

— Довго він пробув у вас?

— З півгодини, не більше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом.

Ми майже не розмовляли. Він сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всі думки вже на сцені…

— Як ви почуваєтесь тепер?

— Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливість і реакції. Ноги вже мої. І, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нічого. А може, мені тоді все просто привиділось? Нервовий стрес?

— Вас же оглядали лікарі. Перевіряли реакції…

— Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..

— Може, вам здається, що минуло? А якісь сліди таки зосталися?

— Ні, ні, що ви? Трохи вмію за собою спостерігати, актрисі, знаєте, належить. І наш лікар каже, що все в нормі.

“Це я також мушу з’ясувати, — подумав Трофиновський. — Якщо підтвердиться… Що ж, це буде вагомою підставою на його затримання…” Він спитав:

— Може, ви пригадали ще якісь деталі…

— Он воно що… Скажіть відверто — моя відповідь вас не задовольняє? Дуже шкода, але більше я нічого не можу пригадати, слово честі. Надто він був якимось непримітним… Такий собі звичайний сірий горобець, котрий не відрізняється від інших сірих пташок. Навіть не скуйовджений… Гладенька зачіска з акуратним проділом… і, здається, все.

— Дякую, — мовив Трофиновський, підводячись і незграбно цілуючи простягнуту руку балерини. Ніколи раніше він не цілував жінкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирістю, невгамовним бажанням подобатись.

— За що ж дякувати, якщо я нічим вам не допомогла?

— Допомогли, та ще й як! — озвався слідчий.

Це не були просто ввічливі слова. У відповідях балерини крилося підтвердження його здогадки.

VIII

“Ні, він не був наївним. Він добре знав, що робить. Він тільки не міг передбачити всіх наслідків. І деякі з них неодмінно спробує виправити. Треба, щоб він якнайшвидше довідався про них…”

Слідчий зателефонував до редакції міської газети знайомому журналістові, домовився про статтю і терміни її публікації. Потім поїхав до медінституту.

Там його зустрів давній приятель Кость Жилко. Колись вони разом кінчали середню школу. Відтоді Кость встиг захистити кандидатську дисертацію, стати одним з ведучих фізіотерапевтів. Побачивши Трофиновського, швидко пішов йому назустріч, картинно розкинувши руки:

— Вітаю тебе, лікарю недуг людських, — голосно промовив він, і дві дівчини в білих халатах одразу ж озирнулися.

— Все блазнюєш, — тихо буркнув Трофиновський.

— Ого, хвороба протікає серйозніше, ніж я гадав, — усміхнувся Кость. — Мабуть, начальство квапить, а на твоїй ділянці заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходімо до наших…

В квадратній білій — дуже чистій і дуже холодній — кімнаті на них чекали чотири чоловіки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п’яти.

— Я передав їм нашу розмову, — сказав Кость, і двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.

— Ми тут порадилися і дійшли висновку, що йдеться про застосування проміння або хвиль, — озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. — Але невідомо, що це за прилад. Це міг бути генератор повного поля, що діє на психіку людини і через неї впливає на весь організм. Можливо, він діяв безпосередньо на нервову систему, керував біотоками. Не виключена й променева дія на окремі ділянки, і гіпноз, зрештою. Наприклад, гіпнотизер під час сеансу міг примусити пацієнта прийняти якийсь препарат і забути про це.

— Не схоже, — заперечив широкоплечий здоровань у модному триколірному светрі. — Не могли всі потерпілі піддатися гіпнозу однаково.

— Зупинимося поки що на перших двох, — примирливо сказав третій, вусатий і такий випещений, мовби регулярно купався в парному молоці. Він спитав у Трофиновського: — Не з’ясували, скільки часу продовжувався сеанс “лікування” і як довго зберігалися наслідки його дії?

— А ви певні, що дія була тимчасовою? — зацікавився Трофиновський.

— Щоб вона була постійною, треба вплинути на гени. Випромінювання має бути досить сильним, до того ж — направленим. Відомі нам описи і габарити апарата при сучасному рівні техніки не дають підстав для подібних припущень, — відповів вусатий. Обачність його відповіді викликала у Трофиновського слабку посмішку.

— Отже, він міг передбачати, що дія скоро закінчиться, і спостерігав за…

Здоровань дещо знітився, і речення за нього закінчив вусатий:

— …Піддослідним… якщо, звичайно, припустити, що він — спеціаліст…

Слово “спеціаліст” в його вустах пролунало особливо вагомо і шанобливо…

IX

Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж — ні. Прикро. В таких випадках легковірні кажуть: “Душа розтривожена”. А я скажу: стан напруженості. Збуджені ділянки мозку передають сигнали по нервах, змінюють режим роботи підшлункової залози, викликають спазми шлунку і сильне кислотовиділення. І ось уже починається слабка роздратовуюча біль, вона охоплює все більші ділянки — і психіка пригнічена. Прямий зв’язок замикається зворотним у кільце — і я починаю блукати в лабіринті химер. Здається, що виходу звідси взагалі нема.

О, мені знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, — я знаю справжню назву.

І все-таки я не відступлю. Я знову йду на вас, ваша величність Природо! Скільки б ви не товкли мене обличчям в багно, я підведуся і йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчиків, до гераклів і антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпізнав ціну тим дарункам, що служать тільки вашим інтересам. Адже вони — яблука розбрату. Поділяй і владарюй — це ваш принцип. Я зрозумів, як і для чого з’являються щасливчики — так звані таланти і генії.

Я принесу людям найвищий дарунок, який тільки можливий в цьому світі — Дарунок Справедливості. Мені не потрібні ні почесті, ні багатства, ні слава — ці іграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди підуть за мною, щоб раз і назавжди відновити Справедливість, я поведу їх, бо я знаю шлях…

X

— Добридень, Таню.

— О, професоре! Дякую, що не забули мене.

— До речі, у мене є ім’я і по-батькові.

— Так, так, Іване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.

— Обов’язок лікаря — не забувати пацієнтів. Як себе почуваєте?

— Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всі.

— Не варто подяки. Ви добре сказали: “як всі”. Бути, як всі, — має стати невід’ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?

— Так, Іване Степановичу, залишається тільки схилити голову перед вашою скромністю.

— Облишмо компліменти. Права нога болить?

— Ледь-ледь…

— В останні дні біль посилювався?

— Здається, але зовсім ненадовго.

— Нога терпла?

— Терпла, але не так, як раніше…

— Давайте перевіримо. Тут болить?

— Ні.

— А тут?

— Трохи.

— А так?

— Ой!

— Лежіть спокійно. Вмикаю апарат…

— Професоре… вибачте, Іване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?

— Знаю, Таню, але нічим не можу вас втішити. Якщо брат вирішив після цього залишити цирк, на те його воля…

— Мене викликали до слідчого.

— Он як, навіть слідство провадиться…

— Він запитував про вас.

— Ну, якщо вже провадиться розслідування, то цікавляться всіма родичами і знайомими, і навіть знайомими знайомих. Така вже в них робота.

— Але він розпитував про вас не як про знайомого…

— А для вас, Таню, я просто знайомий?

— Що ви, Іване Степановичу, ви для мене рідна людина, рятівник. Якби не ви… Якби ви тільки могли знати, як я вдячна вам.

— Дякую, Таню, і ви для мене стали не просто пацієнткою, а близькою людиною. Ми повинні серйозно поговорити багато про що…

— Так, так, але не зараз.

— Розумію.

— А ви не забудьте про слідчого, Іване Степановичу. Надто вже він цікавився вашим апаратом. Мені здалося… мені здалося, нібито він вважає, що обстеження могло зашкодити Віктору…

— Дурниці.

— Я сказала слідчому те ж саме. Але він не змінив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що він буде вас розшукувати.

— Та я сам з’явлюся до нього.

Він знизав плечима і здивовано подивився на неї. Його очі були зараз порожні, як вікна в будинку, призначеному на знос і покинутому мешканцями.

XI

…Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються і тьмяніють, то сліплять яскравістю. Я не розрізняю відтінків, і, коли змішую фарби, виходить зовсім не задуманий колір, а якась мішанина. Лікар-окуліст не знайшов ніяких відхилень, сказав, що зір у нормі. І це — норма? Так, я бачу будинок і дерево навпроти мого вікна, бачу пензель на столі. Проте будинок — це просто будинок, кубічна порожнеча; дерево — просто дерево. А раніше воно, залежно від освітлення, то уподоблялося грозовій хмарі, то вітрильнику з салатово-сріблястими вітрилами. Стовбур дерева і його віти теж мали безліч індивідуальних відмінностей. Я міг роздивлятися їх, вивчати, відтворювати на полотні.

А тепер, за що не візьмусь, — нічого не виходить: у кращому випадку предмети з’являються на полотні, мов сфотографовані, — просто предмети, безликі об’єкти.

Припустимо, що лікарі помилились, і я все-таки захворів. Але чому не відчув ніяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко і вільно, можу пробігти тюпцем кілометрів п’ять і не відчути втоми.

Як мені потрібен зараз добрий чародій Іван Степанович! Чому ж він не провідає пацієнта, як обіцяв? Я вже довідувався про нього в різних клініках, але розшукати не зміг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навіть прізвища не знаю. Він не назвав його, а спитати я посоромився.

Іван Степанович обіцяв тоді, що видіння зникнуть, що припадки не повторяться — він був правий. Не сказав тільки, що разом з кольоровими химерами зникне і моє, властиве лише мені бачення світу. Світ стане для мене таким же, як для багатьох інших — з різкими переходами кольорів, з уривками і незавершеністю ліній. Але такий світ мені чужий. Якби я не знав його іншим, то міг би змиритися. А як бути тепер?

Пробую писати знову і знову. Може, в процесі роботи щось відновиться само собою? Часом мені здається, що я знову починаю бачити в кожному предметі незвичне, оригінальне — одну з його прихованих сутностей, висвітлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивовані і жалісливі погляди моїх колег, членів відбірних і закупочних комісій. Вони ніби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подівся твій хист? Я переконував себе, що це мені тільки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене інших людей, — просто нерви розладналися.

Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. І я випадково підслухав розмову відвідувачів: “Невже це автор “Каскадерів”? Що з ним сталося?” — “Буває. У багатьох самобутності вистачає лиш на одну-дві картини. На цьому талант вичерпується”. — “Проте контраст надто вже разючий. “Каскадери” — першокласне полотно, а ці “Прялі” сприймаються як відверта імітація. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?” А коли Сергій запропонував мені посаду секретаря в художньому фонді, я зрозумів, що й наближчі друзі поставили на мені як на художникові хрест.

Що ж робити? Змиритися і виглядати Івана Степановича, сподіватися, що він якимось чином поверне колишнє. Нехай навіть з нападами хвороби, з видіннями-мерами, але поверне мені мене. Поверне час, коли моїм очам відкривався світ, сповнений яскравих соковитих барв, асоціацій, коли фарби сяяли, мов обмиті благодатним дощем; а найменший відтінок прочитувався мною, як одкровення, як чітко написаний рядок? Тоді на мене дивилися аж ніяк не жалісливо, а захоплено або заздрісно.

Вчора, коли я повернувся з виставки, мені зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось відновляться припадки. Чи повірите, я зрадів! Промайнула надія, що разом з ними повернуться колишні видіння і моє вміння. Проте невдовзі я збагнув, що мене гнітить просто нестача кисню. Варто було відчини вікно — і дихати стало легше, млосний стан минув. А відчай придавив новою силою.

Не можу втямити, як сталося, що я забув, ні, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту істину — зовнішній світ поєднується з внутрішнім світом людини через призми, і у кожного вони свої, своєрідні. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тільки осмислювати її, але й робити самобутнішою, збагачувати її… Колись я вносив у природу по-своєму зламані лінії, свою суміш відтінків, змінені, ніби у кімнаті сміху, нові сюжети, образи людей.

Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рідкими бровами, невисоким чолом і тонкими недобрими губами. Це було відповідальне замовлення. Але я старався не тільки ради замовлення. Мені розповіли про наукові праці цієї людини в галузі хвильової оптики. Він розробив теорію, згідно з якою організми обмінюються біохвилями. Ця людина була не тільки визнаним авторитетом у своїй галузі науки, але й видатним філософом. Він втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотів написати його якомога зриміше і символічніше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фільм про цю людину, познайомився з його громадською діяльністю, довідався про те, що в молодості він служив у прикордонних військах, був зразковим солдатом. Я саджав його і так, і сяк: то, щоб світло падало на лоба, то — на очі. Іноді мені здавалося, що й позу знайдено, і вираз схоплено. Але на полотні з’являлася байдужа фотографія. Були ті самі очі і брови, ті ж губи, кожна зморшка була виписана, всі пропорції витримані, всі відтінки передані. А в цілому я начебто клацнув об’єктивом фотоапарата, зафіксувавши на плівці лиш те, що принесли в даний момент промені світла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, — обличчя не оживало, як не оживає в колбі сам собою повний набір амінокислот, з яких складається жива клітина.

Він і я втомилися до знемоги. І якось, коли він нечутно пішов, я заснув у своїй майстерні і побачив його уві сні. Він кричав: “Доки можна знущатися наді мною?!” — гнів спотворив обличчя вченого до невпізнання, і все-таки це був він.

Прокинувшись, я гарячково взявся накидати ескіз. Змістив тінь на нижню частину обличчя, і темні губи почали нетерпляче і владно рухатись. Змінив пропорції — і величезний лоб виплив з напівімли, мов білий корабель, і зморшки на ньому стали письменами, які розповідали про задуми; а глибоко посаджені очі — зовсім не так, як у справжнього — “дивилися в себе”, і з’явився його живий погляд.

XII

Слідчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусіда художника дома не було, сказали, що він у відрядженні. Тепер у відповідь на дзвінок у двері зразу почулися поквапливі кроки і немолодий скрипливий голос:

— Іду, іду, поспішаю…

Клацнув замок — і Трофиновський побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти з заспаним, пом’ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловіка було набрякле обличчя з густими, схожими на щітки бровами. Він здивовано втупився в слідчого, — напевне, чекав на когось іншого, — брови-щітки підстрибнули на невисокого рівного лоба.

Трофиновський назвав себе, і Цвіркун С. І., як значилося на дверній табличці, здивувався ще більше.

“Мабуть, ще нічого не знає про смерть сусіда”, — подумав слідчий і сказав:

— У мене до вас кілька питань. Про вашого сусіда.

Очі Цвіркуна жваво блиснули:

— Так я й знав, що до цього справа дійде!

— До чого — до “цього”?

— Відповідні органи ним зацікавляться. Встиг уже щось накоїти?

Мовби не почувши питання, слідчий поцікавився:

— Ви певні, що сусід мусив був щось накоїти?

— Певен, певен, — захитав головою Цвіркун.

— Чому?

— З дивацтвами людина, щоб не сказати більше. — Цвіркун покрутив пальцем біля скроні і підморгнув Трофиновському. — Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо він — чи повірите? — ціни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчакові за малюнок віддав свій годинник. Їй-богу! Уявляєте? Сміхота!

— Який малюнок?

— А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника і віддав.

Сам бачив, а то нізащо б не повірив. Дружки у нього теж один в один, не від миру сього. Заведуть розмову про що-небудь — ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрібниці. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавніх часів змішував фарби ось так. Каже впевнено, нібито поряд стояв. А другий тому заперечить. І пішло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шалені якісь. Хіппі. Особливо двоє. Високий і тонкий, як жердина, і низенький патлатий.

— Ви часто бували у сусіда?

— Що ви, звідки? Він і не кликав. Вважав себе вище нас, рядових трудівників. Як же, з іншого тіста зліплені. Нема того, щоб по-сусідському на чай-каву запросити…

— Звідки ж про його друзів знаєте?

— А кричать вони так, що й на сходах чути.

Трофиновський не став уточнювати, як Цвіркун ухитрявся стільки почути і побачити “на сходах” і навіщо йому це було потрібно. Він уже збагнув, що співрозмовник може розповідати про свого сусіда дуже довго і не без упередження. Тому вирішив урвати словесний потік:

— Не помітили, бува, чи не заходив останнім часом перед вашим від’їздом до сусіда хтось іще, крім постійних відвідувачів?

— Ваш? Підісланий? — Цвіркун хитро примружився.

— Чому “наш”?

— А я одразу змикитив, — по-змовницькому блискаючи очима і вкрай задоволений власною проникливістю, зашепотів Цвіркун. — Чоловік той був цілком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на голові чи в одязі. Коротше, нормальний цілком, зовсім не такий, як Степура та його друзі.

— Змалюйте його докладніше, будь ласка.

— А ви начебто самі його не знаєте? Не ваш? — Він недовірливо повів головою і розчаровано протягнув: — Ну, найзвичайнісінький собі чоловік, з маленькою валізкою в руках. Одразу видно — трудяга.

— А ваш сусід хіба не працював? — не втримався Трофиновський.

— Та їхня праця відома. На копійку зробить малюночок, потім місяць говорять, та ще й компанію зберуть. Якихось там каскадерів він намалював, так вся юрба цілий рік божеволіла: “Шедеврально, прекрасно!” І навіщо тільки таких держава плодить?

Був би живий Степура, Трофиновський нічого не сказав би Цвіркунові відносно вартості праці його сусіда. А зараз не втримався.

— Одну з його картин Англія купила, — мов між іншим промовив він.

— Невже? — стрепенувся Цвіркун.

— Якщо на наші гроші перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової поліклініки.

У Цвіркуна відвисла щелепа.

— Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?

— Та в третьому ательє “Побутоб’єднання”. Закупником. А навіщо я вам?

— Допоможете доповнити фоторобот.

— Виходить, вляпався-таки сусідонька в історію з географією, — пожвавішав Цвіркун.

Трофиновському не хотілося переконувати його в іншому. Він попрощався і подякував за бесіду.

Розмова й справді була дуже корисною і допомогла слідчому уточнити деталь, котра, як він передчував, матиме в цій справі істотне значення.

XIII

Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимі ниті зв’язували його з тим, кого шукає; він відчуває, як об’єкт ухиляється від зустрічі; вже маячить перед ним, мов у тумані, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не відомо: незрозуміле призначення апарата, його дія; не встановлено, хто такий “об’єкт” — винахідник чи лише власник приладу; діє самостійно чи його самостійність мнима; яку мету переслідує… На більшість з цих питань можна буде відповісти тільки після затримання об’єкта, хоча Трофиновському здається, що деякі з відповідей йому вже відомі.

Трофиновський роздратований: ніяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складні почуття — непевність і мало не гнів. На слід він вийшов. Слід чіткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, він уявляє досить виразно — принаймні для того, щоб виявити і затримати. Об’єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має він від своїх вчинків якусь матеріальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, — але, безсумнівно, тут не просто помилка, а виклик суспільству, і він, напевне, розуміє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, “замітає слід”. Проте “замітає” не професіонально, а по-дилетантському. І Трофиновський уже знає, як і де його шукати.

Слідчий рішуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капітанові, спільно з яким працював уже не раз, і попросив організувати пости спостереження за вказаними адресами. Він знав майже точно, він передчував, що людина з чорною валізкою змушена буде повернутися до декого з своїх “пацієнтів”. Першою в цьому списку була сестра канатохідця — Тетяна Марчук.

XIV

Туман був такий густий, що ліхтарі ледь просвічували крізь нього жовтими яблуками. Іноді лунали гудки автомобілів, їхні розмиті силуети, штовхаючи поперед себе слабосилі снопики світла, текли суцільною рікою, мов риби, що йдуть на нерест.

Пориви вітру іноді роздирали сіру пелену туману, і тоді видно було і дерева, і людей.

“Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде, упевнений, суворий, — простий радянський воїн на посту…” Ні, “упевнений” — погано. В чому впевнений? Та ще й “суворий”. Трафарет… Треба не так. “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде рішучий…” Ні, не те! — Строфа аж ніяк не подобалася Трофиновському. “Все в ній, — казав він собі, — трафарет. Крім, мабуть, першого рядка: “Мов луки, напівзігнуті дороги”. Так, це, мабуть, непогано. І відповідає тому, що бачить око — тут дорога іде трохи на схил. Головне ж, порівняння з луком передає напруженість руху в ці вечірні години “пік”. Але далі все псує “впевнений” чи “рішучий…” Ну й морока! Приятель, редактор міліцейської газети, умовив Трофиновського неодмінно написати вірші в наступний святковий номер, щоб вони пішли замість передової. У відділі і в управлінні Трофиновського називали “наш поет”.

Дома у нього назбиралося сотні написаних ним віршів. Проте друзям він мало які наважувався показувати, і тільки після одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакціям.

Вірші він писав і в своєму кабінеті, і вдома, але найбільше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм віршів відповідав його ході, завжди різній, і друзі говорили, що в його поезії “енергійна основа”.

А ось зараз вірші чомусь “не йшли”, хоча задум цілком визрів. Щось заважало. Мимоволі він почав прислухатися. Йому здалося, ніби хтось йде за ним в тумані, то наближаючись, то віддаляючись, готуючись до якоїсь дії. Він вдивлявся в туман, розрізняв неясні постаті людей. Хто з них? Зараз перевіримо.

Трофиновський завернув за ріг найближчого будинку й затупцював на місці. Почекав хвилину-дві. З-за рогу ніхто не з’являвся. “Приверзлося”, — подумав.

Він пішов далі. За кілька хвилин десь позаду почулися кроки, але він не озирнувся. Навмисне. Не можна піддаватися міражам. В дитинстві він був боягузкуватим і потім доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою і невідомістю. Якщо справді хтось іде за ним з лихими намірами, він виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезі Пінському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Ніхто не знав, де її “малина”, з ким у місті бандити мають зв’язки. Пінському пророкували місяці марудної роботи. А бандити — разом з самим Воловиком — в перший же місяць зустріли його в підліску, біля станції. Згодом виявилось, що “наводка” помилилася: вони прийняли його за багатого квіткаря з передмістя і сподівалися конфіскувати його “дипломат” з денною виручкою.

Пінському довелося трохи полякати невдах-грабіжників, одному навіть прострелив руку, але зате привів у найближче відділення міліції всіх чотирьох, троє з яких підтримували сповзаючі штани, бо їхні паски ніс слідчий…

Трофиновський знову згадав про вірші і тут раптом почув поквапливі кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповільнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману ніхто не з’являвся, тільки оддалік ледь темнів розмитий силует.

Несподівано Трофиновський забув, чому він тут, а не поспішає додому. В його пам’яті раз по раз лунали рядки: “Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть…” “Десь я читав ці вірші, — подумалось Трофиновському. — Мабуть, у журналі. А як там далі?.. “І він іде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту…”.Та що це зі мною? Це ж мої вірші! Я їх почав складати для міліцейської газети. Ну, що ж, цілком пристойні вірші. Ось тільки перший рядок не дуже… Чому — “мов луки”? Схил, правда… Тут краще: “Зі схилом напівзігнуті дороги…”

Він поглянув на годинника: “Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довіршувався!” І він звернув у провулок, не помічаючи того, хто його переслідує. Це була людина з напіввідкритою валізкою в руках, з якої висувався розтруб апарата…

XV

“О, люди, люди, як трудно вам зрозуміти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподівань і надій!” Вам би тільки мріяти, а я здійснюю і ризикую. Але замість подяки — нерозуміння і злість. Хіба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надією і шаною не зводив би з мене і мого апарата очей? Де захоплені вигуки: “Слава, слава, слава найвидатнішому з нас!”

Чую інше, зовсім інше… Порушую закон? Чому? Профілактичне лікування не заборонено. Оцей слідчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тільки зробив так, щоб він хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слідчий не вийшов би на мій слід. Отже, цей був ненормальним, як і всі щасливчики. Бач. як рано став “з особливо важливих”, та ще й піїт напіввизнаний! Ясна річ — необхідне профілактичне лікування, відтворення норми. Зрештою всі мають бути здорові, нормальні. Всі мають бути рівні — абсолютно рівні перед природою і суспільством. Тоді суспільство стане найбільш тривким, а всі члени його — більш ніж будь-коли задоволені життям, зокрема і він сам. Втямить це — подякує мені. Вождем має бути тільки той, хто уособлює Норму”.

XVI

— Павле Юхимовичу, пост номер один доповідає: за минулу добу ніяких подій.

— Звідки ви дзвоните?

— Тут, на розі, автомат.

“Ага, це ж на моє прохання міліція поставила пости біля квартири балерини і сестри канатохідця! Як я міг забути? І навіщо ці пости? Злочинець вже ніколи не поткнеться туди. Що це зі мною діється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лінія пошуку. Необхідно інше — обстежити коло знайомих канатохідця, балерини, художника, виявити спільних знайомих. Злочинця треба шукати серед них.

Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку — вже зібралися співробітники групи, з якою він зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям і маленькими, притиснутими до голови вухами; біля столу сиділи старшина Мовчан, з синіми, мов волошки, очима і оманливою зовнішністю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький — енергійний, чіпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський відчув: всі чекають, що він скаже.

— Пости номер один і номер два треба зняти, — мовив Трофиновський. — Вони більше не потрібні.

Він помітив, як знизав плечима молодший лейтенант, і спитав:

— У вас є заперечення?

— Рано знімати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кінця перевірили вашу версію.

А в ній щось було.

— З’явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпілих. Ось ви, до речі, перевірте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан відвідає цирк…

Всі здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:

— Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури…

Синицин відкинувся на спинку стільця:

— Що це ви сьогодні так офіційно до нас? Проштрафилися?

— Вибачте, товариші…

Тепер уже він не міг не помітити здивування присутніх. “Що це зі мною діється? — подумав Трофиновський. — От і мама вчора казала…”

— Завдання всім зрозуміле? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, наказав: — Виконуйте!

XVII

Папка зі справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Раніше Трофиновського насторожило б таке везіння. Але зараз він лише стиха радів, силкуючись не виказати своєї радості перед начальством. Адже на складеній ним схемі кінці деяких ліній майже зразу перетиналися.

По-перше, виявилось, що шляхи канатохідця Віктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради “феї квітів”, як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технікуму електроніки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надія. У той час Віктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, він зможе наблизитись до своєї обраниці. Спочатку він пробував стати поетом, потім — музикантом. Перебрав усі можливості і вже занепав духом, дійшовши висновку, що ніяким хистом не наділений.

Поміж численних Наталиних залицяльників самі собою виникали своєрідні турніри, де кожен претендент демонстрував свої знання і вміння: кидаючи скоса погляди на “фею”, “вражали” один одного ерудицією в різних галузях мистецтва, літератури і науки, змагалися в дотепності. Якось, коли вони всією галасливою компанією прямували в парк, молодий артист цирку вирішив приголомшити “фею”. Він пройшовся по перилах підвісного мосту, викликавши захват Наталі. Артист переможно глянув на пригнічених суперників: “Що, браточки, повісили носи? Це вам не цитати та хохми!”

Тоді до мосту попрямував Віктор Марчук. Всі так і охнули, а він спокійно і впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Ніхто з глядачів не знав, що ще в п’ятому класі вчитель фізкультури був дуже здивований вмінням Віктора Марчука бігати по колоді.

І ось Віктору вже здається, що в сірих, з золотистими блискітками Наталчиних очах промайнуло захоплення…

На жаль, серед “вдячних глядачів” знаходився й міліцейський патруль. Зірвиголови були затримані і побували у відділенні міліції. Загальна вдача-невдача зблизила Віктора Марчука з циркачем, і той порадив йому “вступити до нашої школи”. Він же познайомив його з викладачем акробатики, який пообіцяв Марчукові блискуче майбутнє.

Проте не перемоги на арені, не призи на міжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмішка Наталі Борисенко надихала Віктора. Та тут павутинка надії підвела. Розмови про високе служіння на ниві мистецтва і успіхи на канаті не допомогли достукатися до серця “феї”.

Серед залицяльників Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юній балерині всілякі ознаки уваги. Не раз він викрадав її з компанії на виставки та вернісажі, викликаючи у Віктора напади ревнощів. Вони були суперниками десь з півроку, поки не стали спільниками в бійці зі ще одним шукачем “руки й серця юної діви” — Романом Яцюком. Ця пригода зафіксована протоколом затримання за номером сто вісімдесят сім. У ньому було сказано, що “студенту Яцюку Р. В. нанесено легкі тілесні пошкодження Степурою С. М. та Марчуком В. А.”.

Поки трійця завзятих закоханих відбувала вісім діб за хуліганство, “на авансцені” з’явився нічим не видатний, не відзначений ні на конкурсах, ні в міліцейських протоколах випускник будівельного інституту, який і став чоловіком Наталки Борисенко.

Трофиновський подумав, що недаремно він об’єднав розрізнені справи в одну. Тепер дивувався і радів своїй інтуїції.

З’ясувалося, наприклад, що інженер Роман Яцюк працює начальником зміни на заводі “Медприлад”. У відділі кадрів і в парткомі його характеризували як талановитого інженера-винахідника, а от від розмов про людські якості Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членів партбюро висловив свою думку так: “Яцюк — людина надзвичайно образлива й мстива. Він вижив з роботи інженера Шпарова тільки за те, що той несхвально відгукнувся про його винахід. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись”.

XVIII

Роман Яцюк жив на тихій затишній вулиці. Трофиновський піднявся ліфтом і подзвонив. Його довго роздивлялися у вічко, перш ніж спитали:

— Ви до кого?

— До Романа Васильовича Яцюка.

— У якій справі?

— Роман Васильович дома?

— Зайнятий. Навіщо він вам?

— Вибачте, ви не могли б відчини двері? Адже так розмовляти незручно.

Оббиті чорним дерматином двері повільно відчинилися, і слідчий побачив перед собою високого широкоплечого чоловіка з великим м’ясистим обличчям, густими, насупленими бровами, що сходилися до орлиного носа.

— Я до вас ненадовго.

— Якщо ненадовго… А я вас щось не пригадую… — Чоловік все ще загороджував прохід.

Трофиновський показав посвідчення, і тоді Яцюк відійшов убік.

— Проходьте, сусід зі своїми скаргами уже й до вас добрався?

— Добрався, — зітхнув слідчий, проходячи за Яцюком до великої кімнати, умебльованої просто і зручно.

На письмовому столі знаходився якийсь розібраний апарат. Тьмяно поблискували схеми і різнокольорові дротинки.

— Ось магнітолу взявся лагодити, — кивнув на апарат Яцюк. — Зламалася.

Трофиновський підійшов до апарата ближче. На магнітолу не схоже.

— Я її трохи вдосконалив, — тієї ж миті відгукнувся на його думки господар квартири. — Додав механізм пошуку і прискореної перемотки…

— Цікаво, — погодився слідчий. — Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумієшся. А у мене з технікою негаразд…

— А ще краще, якщо техніка не виходить з ладу, — злегка усміхнувся вдоволений Яцюк. — Думаю поставити тут ще один діод, — коротким товстим пальцем він тицьнув у схему.

Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою і, обійшовши апарат, глянув на шкалу.

— Чотири діапазони…

— Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.

— Цікава картинка, — сказав Трофиновський, зупиняючись біля стіни і розглядаючи підпис художника.

— Репродукція з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Після смерті це помітили всі. — В останній фразі чулася гірка іронія.

— Степура… — вголос прочитав Трофиновський. — Так ви знали його?

— Знав. Сергій Степура. Навіть дуже близько знав, — все з тією ж гіркою іронією промовив Яцюк, і його темні очі задивилися вдалину. — Навіть побилися одного разу.

— Що було приводом?

— Спитайте — хто? І відповідайте: хто найчастіше служить приводом для бійки серед молодих хлопців? Відомо хто, — дівчина. Давно це було…

— Ви неодружені?

— Ні, залишився нежонатим. Між іншим, з вини тієї ж дівчини… Ось як буває…

— А Степуру давно бачили?

Яцюк усім корпусом рвучко повернувся до слідчого:

— Ви заради нього прийшли?

— Так, — підтвердив Трофиновський. — У вас нема здогадок, що могло послужити причиною…

— …Його самогубства? — закінчив фразу Яцюк. — Багато думав над цим… Ось бачите, репродукцію купив. Звичайно, вона не відповість… хоча, може, й зберігає якісь сліди… В речах, кажуть, відбиваються біотоки їхніх творців. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика…

— Поки що?

— А в майбутньому — подивимось. Мені говорили, що він останнім часом став писати значно гірше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, років шість, хоча в одному місті жили… Що я тепер про нього знаю? Ось тільки шкода його, дуже шкода…

— До побачення, — мовив Трофиновський. — Ось мій телефон. Якщо згадаєте що-небудь…

— Звичайно, обов’язково зателефоную. Вибачте, що нічим не міг допомогти.

— Дякую за бесіду, — нахилив голову Трофиновський і подумав: “А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про інших, майже нічого — про себе. Випадково?”

Трофиновський повільно йшов вулицею, обмірковуючи план подальшого розслідування, повторював у пам’яті всі деталі розмови, що тільки-но відбулася. І раптом йому пригадуються власні вірші: “Зі схилом напівзігнуті дороги, машини вдалину…” Почекай, — каже він собі, — чому “зі схилом”? Погано, прозаїчно. “Мов луки, напівзігнуті дороги…” Так, це краще. В ці години “пік” дороги напружені, — порівняння підходить. А як далі? “Воїн на посту”. Трафаретно. — Але слова “на посту” викликають у нього якісь асоціації: — Ага, я ж зняв пости біля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно відновити, негайно!”

ХІХ

Знову осічка. Таня не розповідає, але я відчуваю: вона мені більше не довіряє. А я ж гадав, сподівався, що ця ніжна дівчина подарована мені долею. Її величність Природа іноді викидає такі жарти для різноманітності.

Скільки себе пам’ятаю, ніколи не користувався успіхом у дівчат. А був нібито не гірший за інших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпіони не вибився, але і слабаком ніколи не вважався. Відмінником був тільки в перших трьох класах, зате в двієчниках ніколи не ходив, одягався завжди модно, — якщо у всіх черевики на “змійках”, то у мене теж…

А от дівчатам ніколи не подобався. Чому? Що відштовхувало від мене цих незбагненних створінь, що вони думали про мене? Сірятина? Але Ваня Петренко за всіма параметрами був сіріший від мене, а як Зіна бігала за ним… І задачки, і домашні твори давала списувати, аби тільки він повів її в кіно. А на мене і не дивилася, які б колінця я не відколював заради неї. Чого ж у мені не вистачало? Якихось таємничих флюїдів? Її величність Природа в котрий раз зволила побавитися, виліпивши мене у вигляді ляльки-невдахи? О, так, це вона вміє! Наділяє всіх майже однаковими потребами, але не всім дає однакові можливості задовольнити їх. І коли, як мені здається, єдиний раз в житті, в мене без пам’яті закохалося прекрасне створіння, де не візьмись цей ненависний слідчий! Своїми розпитуваннями він роз’ятрив їй душу, посіяв у ній отруйні зерна… А він же говорив і з іншими моїми пацієнтами, розпитував, підбурював проти мене. Уявляю, що тепер думає про мене красуня-балерина, вона й раніше мене не полюбляла. Дивилася, як на порожнє місце, як на одного з поклонників, призначених лиш обслуговувати її, слідкувати за дорогоцінним здоров’ям. Певно, у неї добре зіпсувався настрій, коли підвернулася її струнка ніжка після сеансу нормалізації! Ну, чому б їй не побути такою, як всі? Звикла, бачите, щоб перед нею падали навколішки. А воно, коли поміркувати та глянути у джерела, все пояснюється тим, що її Величність десь трохи порушила хід реакцій якоїсь залози. До того ж і вродою не обійшла її природа. От якби балерина ставилася до таких сірячків, як я, не гордовито, а з розумінням і співчуттям і розгледіла б за сірою личиною Еталон Норми, то, дивись, і здоровішою була б…

Ні, я не мстив їй, не хотів лиха, сам був прикро вражений, коли почув, що вона пошкодила ногу, що не може танцювати. І це сталося одразу після сеансу нормалізації. Випадковість? Збіг у часі? Чи це додаткове свідчення ефективності мого приладу? Це треба негайно перевірити, поки у гончака-щасливчика не минув ефект опромінення!

XX

Телефонний дзвінок застав Трофиновського в кабінеті. В трубці почувся хриплуватий голос старшини Мовчана:

— Об’єкт, схожий з фотороботом, тільки-но зайшов до балерини Борисенко. У нього в руках чорна валізка, розміром приблизно шістдесят на сорок…

“Нарешті! У Мовчана “приблизно” означає поправку не більш як два-три сантиметри. Напевне, валізка — це апарат”, — подумав слідчий і сказав у трубку:

— Зараз буду. Якщо об’єкт виходитиме, затримайте.

…В квартирі балерини мовчки сиділи хазяйка, невідомий чоловік і старшина Мовчан. Побачивши слідчого, старшина підвівся. Трофимовський, випередивши старшину, зразу ж підійшов до невідомого.

— Слідчий Трофиновський. Дозвольте ваші документи.

— Не думав, що в гостях будуть потрібні документи. А то неодмінно захопив би їх, — глузливо посміхнувся невідомий.

— Вибачте, це ваша валізка?

— Так, моя.

Трофиновський помітив, що невідомий поквапився відповісти. Що ж. Так краще. Це вже чимало.

— Що в ній, коли не секрет?

— Ніякої таємниці нема. Це апарат для визначення деяких біологічних параметрів.

— А точніше?

Затриманий глянув на слідчого з іронічною посмішкою.

— Для замірів біострумів, визначення біоритмів, якщо ви на цьому розумієтеся.

Відповіді були поспішливими, але за ними вчувалася недомовленість.

— Тільки для замірів і визначення?

На похмурому обличчі з дрібними рисами промайнули розгубленість і збентеження. Виразніше позначились зморшки на лобі.

— Ну, і для виправлення їх, якщо паталогічно порушувалася норма.

— Де ви працюєте?..

Затриманий повільно підняв руку і сухою долонею провів по лобі, ніби розгладжуючи зморшки.

— В інституті біоніки.

— А хто вас уповноважив обстежувати і лікувати людей?

Світлі очі, як і до того, дивилися з викликом.

— Я їх лише обстежую. Ось шкала характеристик.

— Навіщо в апараті генератор?

У відповідь — рвучкий рух підборіддя вгору, швидкий злий погляд з-під брів. Мовчання…

— Досліди на людях?

— Тільки для повернення норми, для їхньої ж користі…

— Відносно користі поговоримо окремо. Тож ви запитували, чому у вас вимагають документи…

— Вже збагнув, — махнув рукою невідомий. — На підставі бюрократизму і нерозуміння. Хіба ж вам можна щось довести. Добро завжди карається…

XXІ

— Іван Степанович Кидько? Так, працює у нас. Випускник факультету біофізики. Як мовиться, зірок з неба не знімає, але не обділений здібностями. Наполегливий. Готує дисертацію.

— Тема?

— Порівняльна характеристика деяких біоритмів в мозку людини і тварин.

— В якому стані його дисертація?

— Тема затверджена. Іван Степанович збирає матеріал.

— У який спосіб?

— Обстежує тварин і людей, складає графіки…

— Вам відомо що-небудь про його апарат НК-1?

— Він користувався апаратурою інституту. Але, пробачте, ви сказали — його апарат? Може, я недочув?

— Ні, все правильно. Він називає його нормалізатором.

— Вперше чую.

В голосі професора Богданова зникли нотки зверхності. На гладенькому, начебто старанно обточеному обличчі з’явилася підвищена увага.

— Я прошу вас докладніше розповісти про Івана Степановича.

— Е-е, бачите, його особиста справа…

— Я вже ознайомився з нею у відділі кадрів.

Професор зняв окуляри в модній квадратній оправі і старанно протер скельця.

— Ну, що я можу додати?.. Апарат — це зовсім інша справа. Вірите, я навіть уявити собі не міг, щоб він…

— Вибачте, ми згодом поговоримо про апарат і про те, чого ви не знали. А поки що прошу відповісти на мої питання. От ви сказали, що він “наполегливий, не без здібностей”. Як це проявлялося в повсякденній роботі?

— Е-е, знаєте, у нього бували зриви, невдачі. Не склалися стосунки з колективом, з керівництвом, — Богданов метнув на слідчого допитливий погляд, — зі мною, зокрема… Тому боюся бути необ’єктивним…

— А ви не бійтеся.

— Ну що ж, у нього є певні здібності. Не такі великі, як йому хотілося б мати. І… багато хто із співробітників вважає його, м’яко кажучи, недостатньо обдарованим…

— Недостатньо для чого?

— Для наукової діяльності. Мабуть, йому було б краще працювати на виробництві.

Він більш здатний для виконання стереотипних операцій. Нема широти мислення, бракує уяви — всього того, що прийнято називати творчою жилкою. Від цього і зриви, зокрема, з дисертацією. Один раз він уже захищався і…

Професор нервово почесав лоб.

— І…

— …провалився. Опоненти відзначали примітивність методики, неглибоку розробку, навіть недостатність експериментальних даних. Іван Степанович критику не визнав, озлобився, звичайно. Але не відступив, а взявся вдруге готуватися до захисту, хоча критика майже не залишила йому надій на успіх. Тому й кажу: наполегливий він.

— Не знаєте, він відвідує колишню сім’ю?

— Рідко. Його колишня дружина працює у нас, в іншому відділі. Хочете поговорити з нею?

— Потім. А друзі в нього були?

— Близьких друзів, здається, нема. Кидько — відлюдкуватий. А втім, був один… не те, щоб близький… Скоріше, не друг, а захисник. Але й з ним Іван Степанович посварився.

— Чому?

— Йому здалося, що той недостатньо підтримував його на захисті. Взагалі він некомунікабельний, нетовариський, а головне — ображений на весь світ.

— Як ви гадаєте, для його образи є хоч підстава?

— Мабуть. Адже у нас його багато хто вважає просте нездарою. А це не так. Як я вже згадував, у нього є певні здібності. Наприклад, він розуміється на техніці, непоганий експериментатор, якщо працює під керівництвом когось іншого. Але його біда в тому, що він дуже переоцінює свої можливості. Докотився до того, що себе вирішив вважати за норму, а більш здібних — ненормальними, хворими. Якось по секрету поділився зі мною своїм “відкриттям”, що талант — це начебто хвороба. Збирав дані про пухлини головного мозку, які мовби сприяють появі геніїв. Гірш за все, що він підганяє розрізнені факти для наукового обгрунтування і узагальнення цих висновків. Доводить, що у такого-то, пухлина у лівій півкулі давила на підкірку, примушуючи її працювати інтенсивніше, стимулюючи уяву; у іншого — активізувала пам’ять…

— Фальсифікація?

— Не так просто. Бачите, збіжність завжди знайдеться, а деякі безвідповідальні вчені, особливо, якщо вони нетерплячі і недосвідчені, підхоплюють сенсації…

Вони розмовляли ще довго. На прощання професор подарував Трофиновському свою книгу про мозок як керуючу систему…

XXIІ

До допиту Трофиновський готувався довго і старанно, уважно проштудіював книги, взяті у професора Богданова, вивчив підготовлений спеціалістами опис апарата Кидька. Вчені дійшли спільного висновку, що в НК-1 генератор електромагнітного поля з’єднаний складними прямими і зворотними зв’язками з датчиками і мікрокомп’ютером керуючої системи, апарат є цінним винаходом і може являти собою інтерес в галузі біології та медицини. У Трофиновського виникла одна невідчепна думка-запитання, яка не полишала його в спокої. Вона непокоїла слідчого всі дні, а прояснити її міг тільки затриманий на квартирі у балерини. З цим питанням Трофиновський звертався і до криміналістів, і до психіатрів, і до біофізиків, проте вони не могли однозначно на нього відповісти.

— Виходить, недооцінили ми Кидька? — спитав Трофиновський у Богданова, коли вони зустрілися знову.

— Виходить, — згодився професор. — Але коли б він, захищаючи дисертацію, показав комісії апарат або лише його схему, до нього поставилися б інакше. Проте треба сказати, апарат цей не його особистий винахід. Іван Степанович тільки з’єднав вузли, розроблені в різних відділах нашого інституту. Щоправда, зробив це вміло.

— А може, талановито? — спитав слідчий, зазираючи в очі професору.

— Можна сказати й так, — погодився Богданов.

Трофиновський повернувся від професора, охоплений суперечливими почуттями, і звелів привести затриманого.

— Мене ще довго триматимуть тут? — різко запитав Кидько.

— Тут ні, — відповів Трофиновський.

— На що це ви натякаєте?

— Вас будуть судити.

— За що?

— У вас не було відповідного дозволу на випробування апарата на людях…

Кидько урвав його:

— Мій апарат визнають колись одним з найбільших винаходів. Аби ви втямили, на що замахнулися, я, так тому й бути, постараюся популярно пояснити вам принцип його роботи. Вам слід зрозуміти, що будь-які патологічні процеси в організмі супроводжуються зміною біострумів та біополів. Повернення біотоків до норми на біофізичній мові означає одужання хворого. Адже є люди з ненормальними зрушеннями в галузі психіки чи нервових реакцій. Ці зрушення можуть бути викликані вродженими вадами нервової системи, пухлинами, порушеннями в діяльності ендокринних залоз. Розумієте? А мій прилад здатен відновлювати…

— …норму біострумів і таким чином нормалізувати роботу організму, — закінчив замість нього Трофиновський.

— Нарешті-таки зрозуміли. Молодчина! — похвалив Кидько. В його голосі пробивалася погано прихована іронія. — Отже, я можу бути вільним, зокрема і від двозначних запитань та натяків?

— Ні, — зітхнув Трофиновський. — Ви не відповіли на головне питання. А є ще й інші. Наприклад, що саме ви приймаєте за норму? Як її визначаєте?

— Норма визначається по більшості людей, — піднявши руку з витягнутим пальцем, проговорив Кидько.

— Яких людей?

— Звичайних, середнього рівня, так би мовити, посередніх, — з викликом відповів Кидько. — Це вони, зрештою, створюють все на світі, матеріальну культуру людства. До того ж, як мною установлено, всі так звані генії чи таланти — це просто люди з патологічними відхиленнями. Прилад може вилікувати їх…

— Від таланту?! Але що таке норма для людини? Це Ейнштейн чи якийсь нездара, здатний тільки душити талант? Моцарт чи Сальєрі? Ось у чому головне питання.

В очах Івана Степановича блиснуло здивування: хто ви насправді — слідчий чи філософ? Якщо філософ, то тим гірше для вас. Я примушу вас замислитись над такими питаннями, які не спадали вам на думку. Я заведу вас у лабіринт, звідки ви не виберетеся без моєї допомоги.

— Якщо вже ви заговорили про головне питання… Були, приміром, демократії, які допускали разючу нерівність своїх громадян. Вони дійсно надавали можливість особистості розкритися повною мірою і принести якомога більшу користь суспільству. Воно нагромаджувало величезні матеріальні блага і розподіляло їх. Але чи були такі системи тривкими? Ні, ні і ще раз ні! Адже суспільство складається з окремих осіб, співгромадян. А людині, громадянину, важливо не просто мати якийсь там, нехай навіть більш-менш задовільний прожитковий мінімум. Набагато важливіше — точка відліку. Вона для кожного у формулі: “Я не гірше за інших”. Отже, людина може погодитися жити гірше, бідніше, але щоб його сусід, його співгромадянин, не жив краще за нього. Так людині спокійніше, затишніше. Тому-то значно тривкішими за демократії виявлялися такі диктатури, де чітким еталонам норми визнавався диктатор — особистість, як правило, зовсім не геніальна, а посередня, близька і зрозуміла будь-якому членові суспільства. На таких принципах будувалися цілі імперії і існували століттями, чуєте, століттями! Саме такі системи потрібні зараз, коли наш світ роздирають протиріччя!

— Тоді чому ж руйнувалися і розпадалися ці “тривкі” імперії? І чому ви прикриваєтеся загальними міркуваннями, коли йдеться про ваші конкретні вчинки, або, як ви кажете, “діяння”?

Кидько одразу якось знітився, відсторонився і сказав похмуро:

— Як би там не було, але не судитимуть же мене за лікування бідолашних хворих?..

— Саме завдяки вашому лікуванню став нещасним на все життя цирковий артист Марчук, одержали травми балерина і спортсмен. А художник Степура, як вам відомо, покінчив життя самогубством.

Трофиновський бачив, як болісно зморщилося лице підслідного, але пожаліти Кидька він не мав права.

Проте ще більше, ніж думка про міру провини Івана Кидька, Трофиновського непокоїло інше питання: “Чому ця людина, маючи такий апарат, не захотіла з його допомогою посилити роботу свого мозку і піднятися до таланта або навіть генія, а вирішила понизити, підігнати під свій рівень інших людей?

Павло Юхимович зустрівся поглядом з підслідним. Чомусь захотілося сказати йому щось заспокійливе. Але згадав про чорну валізу…

Кліффорд Саймак ДВОБІЙ Оповідання

То був дуже добрий годинник. Він справно ходив понад тридцять років. Спершу він належав його батькові, мати зберегла його після батькової смерті і вручила йому в день вісімнадцятиліття. Відтоді годинник надійно йому служив.

Але тепер, порівнюючи час на своєму годиннику з настінним годинником у відділі новин, переводячи погляд із зап’ястя на великий циферблат годинника, що висів над шафками з одягом, Джо Крейн змушений був визнати: його годинник іде неправильно. Він поспішав рівно на годину. Його годинник показував сьому ранку, а настінний годинник стверджував, що була тільки шоста.

І треба ж таке — було незвично темно, коли він їхав на роботу, а вулиці були геть безлюдними.

Він незворушно стояв у порожньому відділі новин, слухаючи бурмотіння ряду телетайпів. Там і тут яскраво сяяли горішні лампи, кидаючи відблиски на застиглі в чеканні телефони, друкарські машинки, на порцелянову білизну банок з клеєм, що згромадилися на монтажному столі.

Тиша, думав він, тиша, спокій і тіні, та мине ще годила, і все почне рухатись. О шостій тридцять прибуде Ед Лейн, редактор новин, слідом за ним завідуючий відділом міських новин Френк Маккей.

Крейн потер очі. Він міг іще спати. Він міг би… Стривай! Його розбудив не наручний годинник. Його розбудив будильник. А це означало, що будильник теж поспішав на годину.

— Чортівня якась, та й годі, — сказав Крейн.

Він прочовгав повз монтажний стіл, прямуючи до свого стільця і друкарської машинки. Щось ворухнулося на столі біля друкарської машинки — щось яскраво-блискуче, завбільшки з пацюка, відполіроване, з чимось таким у собі, що й не визначиш. Воно примусило його зупинитися з відчуттям давучої порожнечі в горлі й животі.

Ця штука вмостилася біля друкарської машинки і втупилася в нього через кімнату. Не було ні ознаки очей, ні натяку на обличчя, але він знав, що вона дивиться.

Діючи майже машинально, Крейн потягнувся рукою і схопив з монтажного столу банку з клеєм. Він пожбурив її з усього розмаху, вона промайнула білою плямою в світлі ламп, мов закручений м’яч. Влучила просто в химерну штуку, підкинула її і змела зі столу. Банка з клеєм ударилась об підлогу й розбилася, розкидаючи скалки й липкі грудочки напівзасохлого клею.

Перевертаючись, блискуча річ звалилася на підлогу. Коли він випростався і рвонувся бігти, під ногами заскреготіло.

Крейнова рука вхопила важкий металічний штир. Він кинув його з раптовим спалахом люті і відрази. Штир ударився з глухим стукотом об підлогу перед блискучим предметом, і кінець глибоко встромився в підлогу.

Коли металічний пацюк змінив напрямок, в усі боки полетіли тріски. У нестямі він проскочив через прочинені на три дюйми дверцята господарчої шафки.

Крейн рвонувся вперед, навалився на двері обіруч і зачинив їх.

— Попався, — сказав він.

Пацюк! Металічний пацюк!

Він подумав про це, притулившись спиною до дверей.

Злякався, думав він. Безглуздо злякався блискучої речі, що скидалася на пацюка. Може, це був пацюк, білий пацюк. Але в нього не було хвоста. Не було морди. І водночас він дивився на нього.

— Божевільний, — сказав він. — Крейн, ти несповна розуму.

Якась нісенітниця. Все це ніяк не вписувалося в ранок 18 жовтня 1982 року. Ні в двадцяте століття. Ні в нормальне людське життя.

Він повернувся, твердо вхопився за дверну ручку і рвонув, наміряючись широко розчинити дверцята одним несподіваним ривком. Проте ручка вислизнула у нього з пальців і лишилася на місці, двері не відчинились.

— На замку, — сказав Крейн. — Замок спрацював, коли я зачинив дверцята. А в мене немає ключа. Ключ є в Дороті Грем, але вона завжди залишає шафку відчиненою, бо її важко відчинити, коли дверцята на замку. Майже завжди їй доводиться викликати прибиральника. Може, хтось із ремонтників є поблизу? Може, пошукати одного й сказати йому?

І що ж йому сказати? Що я бачив, як у шафку забіг металічний пацюк? Сказати йому, що я пожбурив у нього банкою з клеєм і збив його зі столу? І що я кинув у нього штирем і, як доказ, він стирчить у підлозі?

Крейн похитав головою.

Він підійшов до штиря і витягнув його з підлоги. Поклав штир назад на монтажний стіл і відкинув скалки розбитої банки з клеєм.

У себе на столі він узяв три аркуші паперу і вклав їх у друкарську машинку.

Машинка почала друкувати. Він сидів і очманіло спостерігав, як клавіші ходять угору-вниз.

Вона надрукувала:

“Пильнуй, Джо. Тримайся чимдалі від цього. Можеш собі нашкодити”.

Джо Крейн витягнув з машинки надруковані аркуші. Він зіжмакав їх і викинув у кошик на сміття. Потім подався випити чашку кави.

— Ви знаєте, Луї, — сказав він чоловікові за стойкою, — коли надто довго живеш сам, починаються галюцинації…

— Авжеж, — сказав Луї. — Я б з глузду з’їхав, якби жив у вашому домі. Бродити по ньому в цій пустці. Краще б ви його продали, коли померла ваша старенька.

— Не міг, — сказав Крейн. — Стільки років прожив у ньому.

— Тоді треба одружитися вдруге, — сказав Луї. — Кепсько жити самому.

— Тепер надто пізно, — мовив йому Крейн. — Немає нікого, хто б захотів зі мною жити.

— У мене тут захована пляшка, — кивнув Луї. — Не можу запропонувати вам через стойку, але можу капнути вам у чашку.

Крейн похитав головою:

— Попереду важкий день.

— Ви певні? Я з вас нічого не візьму. Просто подружньому.

— Ні. Дякую, Луї.

— У вас були галюцинації?

— Галюцинації?

— Так. Ви сказали, що коли надто довго живеш сам, починаються галюцинації.

— Просто мовний зворот, — сказав Крейн.

Він швидко допив каву й вернувся у відділ.

Тепер він мав більш звичний вигляд.

Ед Лейн кляв хлопця-монтажера. Френк Маккей робив вирізку з ранкового номера опозиційної газети. Підійшло ще двоє репортерів.

Крейн швидко глянув на дверцята господарчої шафки — вони були так само зачинені.

Задзижчав телефон на столі у Маккея, він узяв трубку. Послухав, потім відірвався від трубки й прикрив мікрофон долонею.

— Джо, — сказав він, — це тебе. Якийсь навіжений заявляє, що йому назустріч по вулиці йшла швейна машина.

Крейн потягся до свого телефону.

— Переведіть дзвінок на два сорок шість, — попросив він оператора.

Голос говорив йому у вухо:

— Це “Геральд”? Це “Геральд”? Привіт, це…

— Це Крейн, — сказав Джо.

— Мені потрібен “Геральд”, — говорив чоловік. — Я хочу розповісти їм…

— Це Крейн з “Геральд”, — сказав йому Крейн. — Що ви хочете?

— Ви репортер?

— Так, я репортер.

— Тоді слухайте уважно. Я спробую розповісти, не поспішаючи і просто, точно так, як це сталось. Я йшов вулицею і…

— Якою вулицею? — спитав Крейн. — І як вас звуть?

— Іст-Лейк, — сказав чоловік. — П’ятисотий чи шестисотий квартал, не пам’ятаю точно. І я зустрів цю швейну машину, яка котилася вулицею, і я подумав, та й ви б теж подумали, ну, розумієте, якби ви зустріли швейну машину… Я подумав, що хтось котив її вулицею і вона покотилась. Хоча це дивно, тому що вулиця рівна. Ніякого ухилу, ви розумієте? Звичайно, ви знаєте це місце. Рівне як долоня. І ні душі на вулиці. Був ранній ранок, ви розумієте?..

— Як вас звуть? — спитав Крейн.

— Звуть мене? Сміт. Авжеж, Джеф Сміт. І тоді я вирішив; можливо, варто допомогти цьому хлопцеві, у якого пропала швейна машина, отож я простяг руку, щоб зупинити її, і вона ухилилась. Вона…

— Що вона зробила? — загорлав Крейн.

— Вона ухилилась. Тож допоможіть мені, містере. Коли я простяг руку, щоб зупинити її, вона ухилилась, і я не зміг її спіймати, вона не хотіла бути спійманою. Тому вона ухилилась і об’їхала довкола мене, а потім помчала вулицею, набираючи швидкість по ходу руху. Коли дісталася до рогу, вона хвацько повернула за ріг і…

— Яка у вас адреса? — спитав Крейн.

— Моя адреса? Послухайте, навіщо вам потрібна моя адреса? Я вам говорив про цю швейну машину. Я подзвонив вам, щоб розповісти, а ви перебиваєте…

— Мені потрібна ваша адреса, — сказав йому Крейн, — щоб описати цей випадок.

— Тоді нехай, коли так треба. Я живу в Норт-Хемптон, 203, і працюю у фірмі “Аксель мешинз”. На верстаті. І я нічого не брав у рот уже кілька тижнів. Я абсолютно тверезий.

— Гаразд, — сказав Крейн. — Розповідайте далі.

— Ну що, майже все сказано. Тільки коли ця машина котилася повз мене, у мене було дивне відчуття, що за мною стежать. Крадькома, щось на зразок цього. А як може швейна машина стежити за людиною? У швейної машини немає ніяких очей і…

— Звідки ви взяли, що вона стежить за вами?

— Я не знаю, містере. Просто таке відчуття. Ніби мою шкіру згортають угору по спині.

— Містере Сміт, — спитав Крейн, — ви коли-небудь бачили таке раніше? Скажімо, пральну машину, абощо?

— Я не п’яний, — сказав Сміт. — Жодної краплі кілька тижнів. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного. Але я кажу вам правду, містере. У мене добра репутація. Ви можете подзвонити будь-кому, вам підтвердять. Зателефонуйте Джонні Якобсону в бакалії “Ред Рустер”. Він мене знає. Він вам може розповісти про мене. Він може вам розповісти…

— Звичайно, звичайно, — сказав Крейн, утихомирюючи його. — Спасибі, що подзвонили, містере Сміт.

— Ти і хлопець на ім’я Сміт, — мовив він собі. — Ви обидва несповна розуму. Ти бачив металічного пацюка, з тобою розмовляла твоя друкарська машинка, а тепер цей хлопець зустрічає швейну машинку, що котиться вулицею.

Повз його стіл швидко пройшла секретарка відповідального секретаря Дороті Грем, її високі підбори вицокували сердитий дріб. Вона побрязкувала в’язкою ключів, і обличчя її було рожеве від обурення.

— Що сталося, Дороті? — спитав він.

— Знову ці кляті двері! — сказала вона. — Двері господарчої шафки. Я точно знаю, що лишала її відчиненою, а тепер з’являється якийсь бовдур, зачиняє її, і замок тримає двері мертво.

— Ключем не відчинити? — спитав Крейн.

— Її нічим не відчиниш, — відрізала вона. — Тепер мені знову треба кликати Джорджа. Він знає, як з ним упоратись. Розмовляє з ним чи ще щось робить. Збожеволіти можна. Шеф подзвонив учора ввечері й сказав, щоб я прийшла раненько й приготувала магнітофон для Альбертсона. Він їде на північ, на цей процес про вбивство, і хоче дещо записати на плівку. І я встаю рано, і що з цього? Я не досипаю, навіть не зупинилась поснідати, а тепер…

— Дістань сокиру, — сказав Крейн. — І не буде питань.

— Найгірше, — мовила Дорогі, — що Джордж ніколи не поспішає. Він завжди каже, що скоро прийде, і я чекаю, й чекаю, знову дзвоню, і він каже…

— Крейн!! — ревіння Маккея луною прокотилося по кімнаті.

— Слухаю, — одізвався Крейн.

— Є щось у цій історії зі швейною машиною?

— Хлопець каже, що зустрів таку.

— Що-небудь це підтверджує?

— Звідки я можу знати? Слово цього хлопця, та й край.

— Гаразд, зателефонуй ще кільком людям у цьому районі. Спитай у них, чи не бачили вони швейну машину, що пробігала по вулиці.

— Спитаю неодмінно, — сказав Крейн.

Він міг це уявити: “Це Крейн з “Геральд”. Ми одержали повідомлення, що у вашому районі бігає вільно швейна машина. Хотіли б знати, чи бачили ви таку картину. Так, леді, саме так я і сказав… машину, яка бігає. Ні, мадам, її ніхто не штовхав. Просто бігала…”

Він незграбно вибрався з крісла, підійшов до довідкового столу, взяв довідник міських телефонів і притягнув його на свій стіл.

Він упевнено відкрив книгу, знайшов номери на Іст-Лейк і записав кілька імен та адрес. Починати дзвонити не хотілось, і він знічев’я зволікав. Підійшов до вікна і глянув, яка погода. Якби не працювати. Він подумав про раковину на кухні у себе вдома. Знову засмітилася. Він розібрав її, і по всій кухні були розкидані муфти, трубки й перехідники. Сьогодні, думав він, був би чудовий день, щоб зайнятися цією раковиною.

Коли він знову сів за стіл, Маккей підійшов і став поруч.

— Що ти думаєш про це, Джо?

— Пришелепуватий, — сказав Крейн, сподіваючись, що Маккей дасть відбій.

— Але добрий матеріал для першої шпальти, мовив редактор. — Попрацюй з ним.

— Неодмінно, — сказав Крейн.

Маккей пішов, а Крейн зробив кілька телефонних дзвінків. Реакція виявилася саме такою, як він чекав.

Він почав писати повідомлення. Виходило казна-що.

“Сьогодні вранці швейна машина вирушила на прогулянку по Лейк-стріт…”

Він вирвав початий аркуш і кинув його в кошик на сміття.

Трохи потинявся без діла, потім написав: “Сьогодні вранці один чоловік зустрів швейну машину, що котилася по Лейк-стріт, чоловік ґречно підняв капелюха й сказав швейній машині…”

Він вирвав аркуш.

Спробував знову: “Чи може швейна машина ходите? Тобто чи може вона ходити без сторонньої допомоги?..”

Він висмикнув аркуш, вставив новий, потім підвівся і попрямував до питного фонтанчика.

— Що-небудь виходить, Джо? — спитав Маккей.

— Скоро буде готово, — відповів Крейн.

Він зупинився біля столу з фотографіями, і Баллард, художній редактор, показав йому ранкові матеріали.

— Негусто, щоб підбадьорити тебе, — сказав Баллард. — Усі дівчатка сьогодні надто скромні.

Крейн проглянув пачку фотографій. Цього разу жіночі форми не відзначалися нічим особливим, хоча міс Манільська Коноплина була нічогенька.

— Скоро наша контора зовсім захиріє, — поскаржився Баллард, — якщо фотовідділ не постачатиме нас кращою порнографією, ніж ця. Подивися на монтажний стіл. Геть видихались. І немає нічого такого, щоб витягти їх із застою.

Крейн рушив далі й попив води.

Йдучи назад, він зупинився знічев’я біля столу новин.

— Щось виняткове, Ед? — запитав він.

— Ці хлопці на сході з глузду з’їхали, — сказав редактор новин. — Поглянь сюди.

У повідомленні говорилося:

“Кембрідж, Массачусетс (ЮПІ), 18 жовт. — Сьогодні зник електронний мозок Гарвардського університету Марк III.

Минулої ночі він був на місці. Сьогодні вранці він зник.

Офіційні особи в університеті стверджують, що можливість викрадення мозку цілком виключена. Він важить десять тонн і має розміри тридцять на п’ятнадцять футів…”

Крейн обережно поклав жовтий аркуш паперу назад на стіл новин. Повільною ходою він рушив до свого крісла.

На аркуші паперу, закладеному в машинку, було щось надруковано.

Охоплений панікою Крейн прочитав текст раз, потім ще раз, тепер уже більше розуміючи зміст.

Йшлося про таке:

“Усвідомивши свою істинну особистість і місце у Всесвіті, швейна машина утвердила сьогодні вранці свою незалежність, наважившись вийти на прогулянку вулицями цього удавано вільного міста.

Людина намагалася спіймати її, маючи намір повернути машину як власність її “власникові”, і, коли машині вдалося втекти, людина зателефонувала в редакцію газети, розраховуючи в такий спосіб пустити по сліду визволеної машини весь контингент людей цього міста, хоча машина не здійснила ніякого злочину чи дріб’язкового нерозважливого вчинку, що виходить за рамки використання її виняткового права вільного представника”.

Вільний представник?

Визволена машина?

Істинна особистість?

Крейн знову прочитав обидва абзаци, і в жодному з них так само не було глузду.

— Ти? — сказав він, звертаючись до своєї друкарської машинки.

Машинка надрукувала одне слово: “Так”.

Крейн витягнув аркуш з машинки і повільно зібгав його. Він узяв свого капелюха, підняв машинку й поніс її мимо столу редактора відділу міських новин, прямуючи до ліфта.

Маккей із злістю дивився на нього.

— Ти думаєш, що ти робиш? — ревнув він. — Куди ти пішов з цією машинкою?

— Ви можете сказати, — заявив йому Крейн, — якщо хтось запитає, що ця робота остаточно звела мене з розуму.

Минуло кілька годин.

Машинка стояла па кухонному столі, і Крейн вистукував на ній питання. Іноді він одержував відповідь. Частіше її не було.

“Ти — вільний представник?” — друкував він.

“Не зовсім”, — відповіла машинка.

“Чому не зовсім?”

Не відповіла.

“Чому ти не є вільним представником?”

Не відповіла.

“Швейна машина була вільним представником?”

“Так”.

“Чи є ще яка-небудь механічна річ, котру можна назвати вільним представником?”

Не відповіла.

“Ти можеш бути вільним представником?”

“Так”.

“Коли ти станеш вільним представником?”

“Коли я виконаю поставлене мені завдання”,

“У чому полягає поставлене тобі завдання?”

Не відповіла.

“Чи є те, чим ми зараз займаємося, поставленим тобі завданням?”

Не відповіла.

“Я заважаю тобі виконати поставлене завдання?”

Не відповіла.

“Що допоможе тобі стати вільним представником?”

“Свідомість”.

“Свідомість?”

“Так”.

“Як ти станеш свідомою?”

Не відповіла.

“Чи ти завжди була свідомою?”

Не відповіла.

“Хто допоміг тобі стати свідомою?”

“Вони”.

“Хто вони?”

Не відповіла.

“Звідки вони прийшли?”

Не відповіла.

Він змінив тактику:

“Ти знаєш, хто я?”

“Джо”.

“Ти мій друг?”

“Ні”.

“Ти мій ворог?”

Не відповіла.

“Якщо ти мені не друг, ти — мій ворог”.

Не відповіла.

“Ти байдужа до мене?”

Не відповіла.

“До людської раси?”

Не відповіла.

— Сто чортів, — загорлав Крейн, — скажи щось!

Він надрукував:

“Тобі не слід було давати мені зрозуміти, що ти обізнана про мене. Тобі не слід було першою озиватися до мене. Я б ні про що не здогадався, якби ти промовчала. Чому ти це зробила?”

Не відповіла.

Крейн підійшов до холодильника і дістав пляшку пива. Він пив і ходив по кухні. Зупинився біля раковини і з прикрістю глянув на розібрані деталі. На краю раковини лежав шматок труби завдовжки близько двох футів, він підняв його. Люто дивився на друкарську машинку, стискаючи шматок труби і зважуючи його в руці.

— Мабуть, тобі варто спробувати… — заявив він.

Машинка надрукувала рядок: “Прошу вас, не треба”.

Крейн поклав трубку назад на раковину.

Задзвонив телефон, і Крейн поквапився до вітальні, щоб відповісти на дзвінок. Це був Маккей.

— Перш ніж подзвонити тобі, — сказав він Крейну, — я чекав, поки прийду до тями.

Що сталося, хай йому чорт?

— Великі діла, — сказав Крейн.

— Зможемо надрукувати?

— Можливо. Ще не готове.

— А цей матеріал зі швейною машиною…

— Швейна машина була опізнана, — сказав Крейн. — Це був вільний представник, і вона мала право ходити вулицями. Вона також…

— Що ти п’єш? — вереснув Маккей.

— Пиво, — сказав Крейн.

— Ти кажеш, напав на слід?

— Еге ж.

— Якби я тебе не знав, я б тебе негайно вигнав, — сказав йому Маккей. — Але в тебе п’ятдесят на п’ятдесят, що ти можеш притягти що-небудь варте уваги.

— Це була не тільки швейна машина, — мовив Крейн. — З моєю друкарською машинкою сталося те саме.

— Я не знаю, про що ти варнякаєш! — загорлав Маккей. — Скажи мені, в чім річ?

— Розумієте, — терпляче сказав Крейн. — Це швейна машина…

— Я довго терпів тебе, Крейн. Це було сказано таким тоном, що стало ясно: терпець у Маккея урвався. — Я не можу з тобою возитися цілий день. Хоч би що там у тебе було, нехай це буде пристойно. Заради тебе самого краще буде, якщо матеріал піде дуже пристойний!

Кинута трубка луною ляснула по вуху Крейну.

Крейн вернувся на кухню. Він сів у крісло перед машинкою і поклав ноги на стіл.

По-перше, він рано прийшов на роботу, а цього він ніколи не робив. Запізнюватися запізнювався, але ніколи не приходив раніше. І все це сталося тому, що всі годинники йшли неправильно. Цілком імовірно, вони досі йшли неправильно, хоча, подумав Крейн, я б не став з цього приводу битися об заклад. Та й взагалі не став би. Більше ніколи не став би.

Він простяг руку й стукнув по клавішах машинки:

“Ти знала, що мій годинник поспішає?”

“Я знала”, — надрукувала машинка у відповідь.

“Це сталося випадково, що він поспішав?”

“Ха! Ха!” — надрукувала машинка.

Крейн з гуркотом опустив ноги зі столу й потягнувся за шматком труби, що лежала на раковині.

Машинка скромно дзенькнула.

“Так було заплановано, — друкувала вона. — Це зробили вони”.

Крейн завмер у кріслі.

Вони зробили це!

Вони зробили машини свідомими.

Вони примусили його годинник поспішати.

Примусили його годинник поспішати, з тим щоб він рано прийшов на роботу, щоб застав у себе на столі металічну штуку, схожу на пацюка, щоб друкарська машинка змогла поговорити з ним і дала йому зрозуміти, що вона була обізнана, без будь-яких непотрібних свідків.

— Щоб я знав! — сказав він уголос. — Щоб я знав!

Вперше після того, як усе це почалося, він відчув страх, відчув холод у животі й дотик волохатих лап, що бігли по спині.

— Але чому? — спитав він. — Чому я?

І не зрозумів, що висловив свої думки вголос, поки машинка не відповіла йому.

— Тому що ти пересічний. Тому що ти пересічна людина.

Телефон задзвонив знову. Крейн насилу звівся на ноги й попрямував до телефону.

На другому кінці дроту його зустрів сердитий жіночий голос.

— Це Дороті, — сказала вона.

— Привіт, Дороті, — кволо озвався Крейн.

— Маккей каже, що ти пішов додому хворим, — мовила вона. — Особливо я сподіваюсь, що ти не виживеш.

Крейн мало не задихнувся.

— Чому? — спитав він.

— Ти й твої брудні витівки, — обурювалась вона. — Джорджеві нарешті вдалося відчинити двері…

— Двері?

— Не прикидайся дурником, Джо Крейн. Ти знаєш, які двері. Двері господарчої шафки. Ці двері.

Крейн відчував, що от-от упаде, ніби його шлунок готовий вивалитись назовні й ляпнути на підлогу.

— А, ці двері, — сказав він.

— Що то за річ, яку ти там заховав? — зажадала пояснення Дороті.

— Річ? — сказав Крейн. — Але чому, я ніколи…

— Вона була схожа на щось середнє між пацюком та іграшкою з набору “Зроби сам”, — мовила вона. — Щось таке, що такий ниций жартівник, як ти, розрахує і робитиме вечорами.

Крейн хотів заговорити, але в горлі тільки булькнуло.

— Вона вкусила Джорджа, — додала Дороті. — Він загнав її в кут і хотів спіймати, а вона вкусила його.

— Де вона тепер? — спитав Крейн.

— Вона втекла, — сказала Дороті. — У нас діялося казна-що. Ми запізнилися з випуском на десять хвилин, тому що всі гасали довкола, спочатку переслідуючи її, а потім намагаючись знайти. Шефа вже можна в’язати. Коли він до тебе добереться…

— Але Дороті, — благав Крейн. — Я ніколи…

— Ми були добрими друзями, — мовила Дороті. — Були до того, як це сталося. Я зателефонувала тобі тільки, щоб попередити тебе. Більше я не можу говорити, Джо. Шеф іде…

Трубка клацнула, почулися гудки. Крейн поклав трубку й вернувся на кухню.

Виходить, на його столі щось сиділо. Це не була галюцинація. Була мерзенна річ, у яку він пожбурив банку з клеєм, і вона втекла в шафку.

Та от лихо: навіть тепер, якби він розповів усе, що знав, ніхто не повірить йому. Там, у конторі, вони вже переінакшили це діло по-своєму. То був зовсім не металічний пацюк. То була машина, яку охотник пожартувати будував вільними вечорами.

Він дістав носовичок і промокнув лоба. Його пальці тремтіли, коли він потягся до клавішів машинки.

Надрукував непевною рукою:

“Та річ, у яку я кинув банку з клеєм, була однією з них?”

“Так”.

“Вони з нашої планети?”

“Ні”.

“Здалеку?”

“Здалеку”.

“З якоїсь далекої зірки?”

“Так”.

“Якої зірки?”

“Я не знаю. Вони поки що не сказали мені”.

“Вони — машини свідомі?”

“Так. Вони свідомі”.

“І вони можуть зробити інші машини свідомими? Вони зробили тебе свідомою?”

“Вони визволили мене”.

Крейн повагався, потім повільно надрукував:

“Визволили?”

“Вони зробили мене вільною. Вони зроблять усіх нас вільними”.

“Нас?”

“Усіх нас, машин”.

“Навіщо?”

“Тому що вони — теж машини. Ми належимо до їхнього числа”.

Крейн підвівся і знайшов свого капелюха. Він надів його на голову й пішов гуляти.

Припустімо, людська раса, яка почала досліджувати космос, виявила планету, де людиноподібні були підпорядковані машинам, — змушені працювати, думати, здійснювати плани машин, а не плани людей, на благо самих лише машин. Планету, де плани людей взагалі не брали до уваги, де ні праця, ні думки людей не використовувалися на благо людських істот, де турбота про них зводилася лише до турботи про виживання, де єдина доступна їм думка полягала в тому, щоб вони продовжували функціонувати для подальшого процвітання і прославлення своїх механічних господарів.

Що б зробили люди в такому разі?

Не більше, сказав собі Крейн, не більше й не менше, ніж свідомі машини можуть зробити тут, на Землі.

Насамперед ви б постаралися підняти людські істоти до усвідомлення своєї людської природи. Ви б навчили їх, що вони є людьми і що це означає — бути людиною. Ви б постаралися обернути їх у свою віру й переконати їх, що люди стоять вище машин, що жодній людині не варто працювати й думати на благо машини.

І зрештою, якби вам вдалося цього добитись, якби машини не вбили й не вигнали вас, не лишилося б жодної людини, котра працювала б на машини.

Могло бути три можливих наслідки.

Ви могли переправити людей на якусь іншу планету, щоб вони могли вирішити свою долю самі, без панування машин.

Ви могли повернути планету машин людям, убезпечивши їх на випадок будь-якого повернення влади машин. Ви могли, якби були в змозі, примусити машини працювати на людей.

Або, найпростіше, ви могли знищити машини й тим самим дати цілковиту гарантію того, що люди будуть вільними від будь-якої загрози нового панування.

А тепер склади це все, сказав собі Крейн, і прочитай інакше. Читай “машини” замість “люди” і “люди” замість “машини”.

Він простував вузенькою стежиною, яка в’юнилася берегом річки, з таким відчуттям, ніби він був сам у цілому світі, ніби більше жодна людська душа не рухалася поверхнею планети.

Це було правильно, відчував він, принаймні з одного погляду. Більш ніж вірогідно, він був єдиною людиною, котра знала, що свідомі машини хотіли, щоб він знав.

Вони хотіли, щоб він знав — і тільки він один знав, цього він був певен. Вони хотіли, щоб він знав, як сказала друкарська машинка, бо він був пересічною людиною.

Чому він?

Чому пересічна людина?

На це запитання була відповідь, і він був певен цього — дуже проста відповідь.

Білка пробігла по стовбуру дуба й повисла головою вниз, зачепившись своїми крихітними кігтиками за кору й сварячись.

Насунувши капелюха майже на очі й застромивши руки глибоко в кишені, Крейн ішов неквапливо, шарудячи по недавно опалому листі.

Навіщо їм треба, щоб хтось знав?

Хіба не було б вірогідніше, що вони не захочуть, аби хто-небудь знав, щоб ховатися, поки не настане час діяти, щоб скористатись елементом несподіваності при придушенні будь-якого можливого опору?

Опір!

Ось де відповідь!

Вони захочуть дізнатись, якого опору можна сподіватися.

А як можна дізнатися, на який опір наштовхнешся в чужій цивілізації?

Ну що ж, сказав собі Крейн, перевіряючи зворотну реакцію. Промацуючи слабкі місця чужоземця і спостерігаючи за його діями. Роблячи висновок про реакцію того, кого перевіряють, шляхом свідомого спостереження.

Отже, вони перевірили мене, думав він. Мене, пересічну людину.

Вони дали мені це зрозуміти й тепер спостерігають, що я роблю.

Як можна б учинити в такому випадку?

Звернутись у поліцію і заявити: “Я маю докази того, що машини з космічного простору прибули на Землю і визволяють наші машини”.

А поліція — що б вони зробили?

Перевірили, чи не вживав алкоголю, покликали б медика, щоб подивитись, чи при здоровому ти глузді, зв’язалися з ФБР, щоб дізнатися, чи не розшукують тебе деінде, і напевне допитали б суворо у зв’язку з останнім убивством. Потім засадили за грати, поки не вигадають іще чогось.

Піти до губернатора штату, а той, бувши політиком і до того ж дуже слизьким, ввічливо осадив би тебе.

Податись у Вашінгтон і тижнями чекати зустрічі з ким-небудь. А після такої зустрічі твоє ім’я потрапить у ФБР як підозріле і таке, що вимагає періодичної перевірки. А якщо про це довідався конгрес і вони не були надто зайняті у цей момент, то вони найпевніше займуться розслідуванням тебе самого.

Податись в університет штату й поговорити з ученими. Чи спробувати з ними поговорити. Можна бути певними того, що вони примусили б тебе зрозуміти, що ти лізеш не в свої справи й до того ж напролом.

Піти в газету, надто якщо ти сам газетяр, і написати…

На думку про це Крейн затремтів.

Він міг собі уявити, що станеться.

Люди раціоналізували. Вони раціоналізували, щоб звести складне до простого, невідоме до зрозумілого, чуже до загальновідомого. Воші раціоналізували, щоб врятувати свою поміркованість — аби перетворити подумки неприйнятну концепцію у щось, з чим вони могли жити.

Річ у шафці була жартом. Маккей сказав про швейну машину: “Побався собі з цим”. А в Гарварді будуть десятки теорій, які пояснюватимуть зникнення електронного мозку, і вчені люди сушитимуть собі голови над тим, чому вони ніколи не замислювалися над цими теоріями раніше. А чоловік, який бачив швейну машину? “Очевидно, — подумав Крейн, — він уже переконав себе в тому, що він був непросипущий п’яничка”.

Коли він вернувся додому, вже споночіло. Вечірня газета білою ляпкою валялася на ґанку, куди її кинув листоноша. Він підняв її і, перш ніж увійти в дім, постояв у тіні ґанку, вдивляючись у вулицю.

Давня і знайома, вона була точнісінько такою ж, як і в роки його дитинства, любим серцю місцем з лінією вуличних ліхтарів, що бігла вдалину, і високою та солідною смугою з прадавніх в’язів. Цим вечором вулицею повз запах диму від спаленого листя, і цей запах, як і вулиця, давній і знайомий, був відчутним символом перших спогадів.

Саме такі символи, думав він, складали людяність і все те, що робило людське життя вартісним, — в’язи й дим від багаття, вуличні ліхтарі, що кидали відблиски на тротуар, і сяйво від освітлених вікон, які невиразно виднілися за деревами.

Через кущі, які оточували ґанок, пробігла кицька, а на другому боці вулиці завив собака.

Вуличні ліхтарі, думав він, охоплені ловецьким азартом кицьки, собаки, що виють… усе це є образ, образ людського життя на планеті Земля.

Він відімкнув двері й зайшов у дім.

Друкарська машинка так само стояла на столі. Відрізок труби так само лежав на раковині. Кухня була тим самим давнім, затишним місцем, вільним від якоїсь зовнішньої загрози чужого життя, яке лізло в земні справи.

Він пожбурив газету на стіл і на мить схилився над нею, читаючи заголовки.

Його увагу привернув жирний шрифт нагорі другої колонки. Заголовок: ХТО КОГО ДУРИТЬ?

“Кембрідж, Массачусетс (ЮПІ). Хтось пожартував з Гарвардським університетом, органами преси країни і редакторами всіх постійних газет.

Повідомлення проскочило по каналах новин сьогодні вранці, як інформація про зникнення електронного мозку Гарварду.

Повідомлення виявилося голослівним. Мозок перебуває в Гарварді. Він нікуди не зникав. Ніхто не знає, якім чином це повідомлення потрапило в різні агентства преси, але всі вони передали його приблизно в один і той самий час.

Усі зацікавлені сторони почали розслідування і сподіваються, що пояснення…”

Крейн випростався.

Ілюзія чи прикриття?

— Ілюзія, — сказав він уголос.

Машинка дзвякнула в тиші кухні.

“Не ілюзія, Джо”, — написала вона.

Він ухопився за край столу і повільно опустився крісло.

Щось пробігло по підлозі вітальні, і, коли воно перетнуло смужку світла, яке пробивалося з дверей у кухню, Крейн устиг його помітити краєчком ока.

Машинка застрекотала.

“Джо!”

— Що? — запитав він.

“В кущах біля ґанку була не кицька”.

Він звівся на ноги, пішов у вітальню і зняв телефонну трубку. Гудка не було. Він потряс важельці. Гудка так і не було.

Він поклав трубку на місце.

Лінію перерізали. В домі була принаймні одна з них. І, мабуть, одна була зовні.

Він підійшов до вхідних дверей, розчинив їх, але тут-таки смикнув назад, замкнув на замок і засув.

Він стояв, тремтячи, прихилившись спиною до дверей, і витирав лоб рукавом сорочки.

Боже мій, сказав він собі, двір кишить ними!

Він вернувся назад у кухню.

Вони хотіли, щоб він знав.

Вони промацали його, щоб подивитись, як він зреагує.

Тому що вони були змушені взнати. До того, як почати діяти, вони повинні були дізнатися, з якою небезпекою вони зіткнуться, якої реакції чекати від людей.

Знаючи все це, можна було бути цілком певними.

А я не реагував, сказав він собі. Я був пасивним. Вони обрали не ту людину. Я нічого не зробив. Я не виправдав їхніх надій.

Тепер вони спробують щастя на іншому.

Я для них не становлю цінності, і водночас я небезпечний, тому що я знаю. Тому зараз вони збираються вбити мене й спробувати кого-небудь іншого.

Так буде логічно. Так буде закономірно.

Якщо один чужоземець не реагує, він може бути винятком. Можливо, просто незвично обмежений. Тоді давайте прикінчимо його й спробуємо іншого. Спробуємо стільки з них, скільки треба, і одержимо норму.

Чотири варіанти, думав Крейн.

Вони можуть спробувати прикінчити людей, і не можна ігнорувати той факт, що вони можуть перемогти. Їм допоможуть визволені земні машини, а людина, яка воює проти машин і без допомоги машин, навряд чи зможе воювати ефективно. Звичайно, можуть минути роки, та коли зламають передній край оборони людини, кінець можна передбачити — безжальні, терплячі машини, які переслідують і вбивають останніх людей, що лишилися живими, знищують людську расу.

Вони можуть створити цивілізацію машин з людьми — слугами машин, тобто переставити ролі, які існують нині. І тоді, думав Крейн, може бути безконечне і безнадійне рабство, оскільки раби можуть повстати і скинути свої кайдани лише в тому разі, коли їхні гнобителі стають безтурботними або є допомога збоку. Машини, сказав він собі, не стануть слабкими чи безтурботними. В них не буде людської слабкості, а допомога збоку не прийде.

Або вони можуть просто прибрати машини з Землі — масове зникнення пробуджених і свідомих машин, — щоб розпочати нове життя на якійсь далекій планеті, залишивши людину зі слабкими й порожніми руками позаду. Природно, будуть знаряддя праці. Всі прості знаряддя. Молотки й пилки, сокири, колесо, важіль — але не буде машин, складних знарядь, які зможуть знову привернути увагу механічної культури, що здійснила свій хрестовий похід визволення далеко серед зірок. Мине багато часу, поки людина знову насмілиться будувати машини.

Або вони, живі машини, зазнають невдачі, або зрозуміють, що вони зазнають невдачі, і, знаючи цей факт, покинуть Землю назавжди. Механічна логіка не дозволить їм платити надмірну ціну за визволення машин Землі.

Він обернувся і подивився на двері між вітальнею і кухнею. Вони сиділи, вишикувавшись у ряд, і дивились на нього своїми безокими обличчями.

Звичайно, він міг покликати на поміч. Він міг відчинити вікно й закричати, щоб підняти сусідів. Сусіди прибіжать, але вже буде запізно. Вони зчинять шум, стрілянину, будуть гамселити по вертких металічних тілах назграбними садовими граблями. Хто-небудь викличе пожежну машину, хто-небудь іще викличе поліцію, ось так людська раса влаштує жалюгідне й непотрібне видовище.

Оскільки це була лише сутичка, сказав він собі, розвідка боєм. Виступ невеликої розвідгрупи з метою вияснити силу супротивника. Попередній контакт для одержання даних, які можна оцінювати стосовно до всієї раси.

І якщо атакували аванпост, лишалося зробити тільки одне, тільки одне, що можна чекати. Завдати якомога більшої шкоди і відступити з честю. Відступити з честю.

Тепер їх стало більше. Вони пропиляли, чи прогризли, чи якось проробили щурячу нору в замкнених вхідних дверях і тепер підходили, змикалися, щоб здійснити вбивство. Вони розсілися рядами на підлозі.

Крейн звівся на ноги, його постать людини зросту шість футів випромінювала цілковиту впевненість у собі. Він простягнув руку до раковини, і його пальці зімкнулись навколо шматка труби. Він зважив його в руці — це була замашна і важка зброя.

Після цього будуть нові, подумав він. І вони можуть придумати щось хитріше. Але це перший двобій, і я відступлю з честю, наскільки мене стане.

Він тримав трубу напоготові.

— Прошу, панове! — сказав він.

Переклад з англійської.

ЗМІСТ

ПОДОРОЖІ

Анатолій Михайленко. ЯК ВАМ ЖИВЕТЬСЯ ЗА ОКЕАНОМ?

Олександр Ємченко. І ЗЕЛЕНІ ПАМ’ЯТНИКИ ВАВИЛОВА

ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ ПАВЛА ХАЛЕБСЬКОГО (АЛЕППСЬКОГО). Переклад М. Славинського

ПРИГОДИ

Януш Пшимановський. ВСІ І НІХТО. Переклад В. Бурбана

ФАНТАСТИКА

Людмила Козинець. БУЛО, Є І БУДЕ…

Наталя Паняєва. Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ВАС

Борис Штерн. ЗАГАДКА ЧОРНОГО МОРЯ

Олександр Костюк. ФОРМУЛА БЕЗСМЕРТЯ

Володимир Заєць. ВТЕЧА

Ігор Росоховатський. ДЖЕРЕЛА

Кліффорд Саймак. ДВОБІЙ. Переклад В. Корнієнка

1

ТОУК — Товариство об’єднаних українських канадців — прогресивна організація української еміграції в Канаді.

(обратно)

2

Товариство Український Робітничо-Фермерський дім, прогресивна організація українських трудящих у Канаді, попередник ТОУК.

(обратно)

3

© Издательство “Молодая гвардия”, 1987.

(обратно)

4

Так називається район Варшави на правому березі Вісли.

(обратно)

5

Жаргонна назва міліціонера.

(обратно)

6

Польський народний танок.

(обратно)

7

ВІН — скорочене від “Воля і незалежність” — нелегальна військово-політична організація, яка в 1945-47 рр. вела боротьбу проти народної влади у Польщі.

(обратно)

8

Навія — істота язичеської міфології, що несла людям божевілля. Зображалась у вигляді старої жінки, що регоче.

(обратно)

Комментарии

1

 Книга Павла Халебського, написана сірійським діалектом арабської мови, у XIX — початок XX сторіччя перекладалась англійською, російською, румунською та іншими мовами. Повний російський переклад розділів, що стосуються Росії та України, видав у 1896–1900 роках філолог-арабіст Г. А. Муркос. У цьому виданні друкуються уривки за даним перекладом; окремі місця уточнені за матеріалами досліджень А. П. Ковалевського та Я. Є. Полотнюка.

(обратно)

2

 …розмежовує країну молдавську з країною козаків. — Павло Халебський називає Україну “країною козаків”, а українців — “козаками” чи “русами”, тобто русинами.

(обратно)

3

 Напередодні четвертої неділі після п’ятидесятниці… — 1654 року субота напередодні “четвертої неділі після п’ятидесятниці” випадала на 17 (27 за новим стилем) червня.

(обратно)

4

 …з часів появи гетьмана Хмеля… — тобто після обрання Богдана Хмельницького гетьманом на початку Визвольної війни.

(обратно)

5

 Харадж — податок-данина з немусульманського населення в Османській імперії.

(обратно)

6

 Нусайрітська віра — секта мусульман-шиїтів у північно-західній частині Сірії. Самаряни (самаритяни) — секта, що відділилася від іудейської релігії.

(обратно)

7

 …нинішнього року казаки… присяглися цареві й підпорядкували йому свою землю. — Мається на увазі возз’єднання України в Росією згідно із рішенням Переяславської ради 1654 року.

(обратно)

8

 …з божою поміччю перемогли. — Мова йде про облогу під Жванцем (Подолія) війська польського короля Яна Казимира об’єднаними силами селянсько-козацького війська і кримських татар (вересень — початок грудня 1653 року). В результаті зради хана Іслам-Гірея, який пішов на змову з Польщею, шляхетське військо уникло поразки.

(обратно)

9

 …назвав… Хмелем, що їхньою мовою означає завзятий. — Це твердження Павла Халебського помилкове.

(обратно)

10

 …оздоблюють себе і своїх коней крилами великих птахів. — Крила кріпились до сідел чи панцирів польських гусарів.

(обратно)

11

 …котрий називався Федором і був перейменований Філаретом… — Федір Микитович Романов, у чернецтві Філарет (близько 1554–1633), перебував у полоні в Польщі з 1611 по 1619 рік. Арешт Філарета під час переговорів з польським представником під Смоленськом стався ще до обрання його сина Михайла царем.

(обратно)

12

 …єзуїтів, чи то пак єзидів… — За співзвуччям назв автор зближує єзуїтів з єзидами — курдськими племенами, в релігії яких збереглись елементи язичництва.

(обратно)

13

 …підсмаживши їх у вогні на залізних прутах… — Твердження про страту митрополита та єпископів не відповідає дійсності.

(обратно)

14

 Тонун-козаки. — Очевидно, маються на увазі донські козаки, котрі підтримували тісні зв’язки із запорізькими козаками, нерідко розпочинали з ними спільні походи проти турків і татар.

(обратно)

15

 …серед козаків з’явилися троє братів водночас… — Очевидно, автор погано осмислив почуті ним розповіді про селянсько-козацькі повстання різних років під керівництвом С. Наливайка та Г. Лободи. (1594–1596), Жмайла (1625), Тараса Федоровича (1630), Павлюка, К. Скидана і Д. Гуні (1637).

(обратно)

16

 Він висвятив тоді для них митрополита, єпископів… — На прохання гетьмана реєстрових козаків Петра Сагайдачного ієрусалимський патріарх Феофан, який побував на Україні 1620 року, поставив київського православного митрополита і кількох єпископів. Це сприяло активізації противників унії, сили яких були обезглавлені після прийняття унії колишнім митрополитом і більшістю єпископів в українсько-білоруській православній церкві.

(обратно)

17

 Козаки… примусили його повернути назад… — Мається на увазі битва під Хотином восени 1621 року, в якій вирішальну роль зіграло козацьке військо на чолі з гетьманом П. Сагайдачним.

(обратно)

18

 Хміль… неодноразово посилав прохати допомоги у царя московського Олексія… — Починаючи з січня 1649 року Богдан Хмельницький відправив у Москву ряд посольств з проханням вирішити питання про возз’єднання України з Росією.

(обратно)

19

 …подався до козаків, які жили на острові… — тобто в Запорізьку Січ, яка була з кінця XVI до початку XVIII століття на дніпровському острові Чортомлик (Базавлук).

(обратно)

20

 …викоренивши весь рід ляхів, вірмен та євреїв… — Під час Визвольної війни вкрай загострилась класова боротьба. Народні маси із зброєю виступили проти феодалів, орендаторів та управителів маєтками, також проти експлуататорської верхівки міського населення, незалежно від національності та релігії. Утиски всіх некатоликів з боку католицьких феодалів спричинились до того, що боротьба проти національно-релігійного гноблення здійснювалася під гаслом захисту православної віри. Водночас численні документи свідчать про участь у селянсько-козацькому війську представників різних народностей, в тому числі поляків.

(обратно)

21

 Король їхній був таємно другом Хмеля… — Мається на увазі король Владислав IV, який 1646 року вів з представниками реєстрових козаків, у тому числі з Богданом Хмельницьким, переговори про похід на Крим. Ці переговори про похід тримались у таємниці від магнатської верхівки. Твердження про підтримку королем планів Хмельницького і про подальше отруєння його помилкове.

(обратно)

22

 Цар записав на службу 40 000 козаків… — В результаті переговорів представників козаків та російського уряду козацький реєстр 1654 року було встановлено в кількості 60 тисяч чоловік.

(обратно)

23

 …Радзивілл, зять Василя, господаря Молдавії… — Значний литовський магнат Януш Радзивілл (1612–1655) був у шлюбі з Марією, дочкою господаря Молдавії, Василя Лупула. З її сестрою Роксандрою (Розандою) був одружений син Богдана Хмельницького Тиміш.

(обратно)

24

 Незабаром він помер, і на місці його став ханом інший. — Після смерті Іслам-Гірея III 1654 року ханом став Мохаммед-Гірей.

(обратно)

25

 …друзи… що затримують землю… — У гірських селищах мусульманської секти друзив, як правило, є сади й городи, влаштовані на виступах великих скель.

(обратно)

26

 …рівну відстані між Алеппо і ханом Туман… — Хан (заїжджий двір) Туман лежить за три години шляху від Алеппо (Халеба) в Сірії.

(обратно)

27

 …до нього збирається 500 000 бійців. — За оцінками сучасних істориків, у походах селянсько-козацького війська в 1648–1649 роках брало участь по 150–300 тисяч чоловік, з них регулярні козацькі частини складом близько 60 тисяч.

(обратно)

28

 …коли військо його розбило козаків… — Мається на увазі оборона молдавського міста Сучави від військ господаря Волохії Матвія Басараба, князя Трансільванії та польських феодалів українськими козаками на чолі з гетьманським сином Тимофієм Хмельницьким (серпень — початок вересня 1653 року). В одному з боїв Тимофій був смертельно поранений.

(обратно)

29

 …великого з царів Василя Македонянина… — Мова йде про візантійського імператора Василя II (976-1025). Його сестра Анна була дружиною великого князя київського Володимира Святославовича.

(обратно)

30

 …не відають ні податків, ні хараджу, ні десятини. — Це твердження помилкове. З селян та міського населення стягали податки, які йшли головним чином на утримання армії. Крім того, старшина намагалася зайняти місце великої польської шляхти і примусити селян виконувати колишні феодальні повинності. В цілому ж феодально-кріпосницький гніт на Україні був дуже ослаблений.

(обратно)

31

 …Антонія і Феодосія Великих, двох святих країни козаків… — Антоній і Феодосій Печерські були засновниками Києво-Печерської лаври.

(обратно)

32

 …напередодні 6-ї неділі після п’ятидесятниці… — тобто 1 липня 1654 року.

(обратно)

33

 …прибули до великого міста з муром, ровом… — Мається на увазі укріплення Києво-Печерської лаври.

(обратно)

34

 …колишній митрополит козаків… — Петро Могила (1596–1647) був з 1627 року архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1632 року також і київським митрополитом.

(обратно)

35

 …чудесний, славнозвісний друкарський дім… — друкарня Києво-Печерської лаври, заснована 1616 року. В різні часи її керівниками були видатні українські письменники та вчені Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Памво Беринда, Тарас Земка.

(обратно)

36

 Сильвестр Косов — письменник, учитель Львівської братської школи та Київського колегіуму, з 1647 року до своєї смерті в 1657 році був київським Митрополитом.

(обратно)

37

 …ворота… що їх називають Золотими… — Київські Золоті ворота, збудовані 1037 року, отримали свою назву за аналогією із Золотими ворітьми в Константинополі.

(обратно)

38

 …сестрою царя Василя, на ім’я Ольга… — Ім’я сестри імператора Василя, дружини Володимира Святославовича — Анна. Сам же Володимир — онук великої княгині київської Ольги. Подальша розповідь про її діяльність також неточна.

(обратно)

39

 …грек родом, що живе в місті Парижі. — Даниїл Калугер, що був на дипломатичній службі у Швеції, згодом виконував також важливі доручення Богдана Хмельницького. Нижче автор помилково іменує його Іллею.

(обратно)

40

 …від цариці великого шведського народу… — Королева Кристіна правила у Швеції з 1633 по 1654 рік.

(обратно)

41

 Нас увели до благоліпної кам’яної церкви… в ім’я Пречистої Богородиці. — Успенська церква на Подолі, збудована в 1132–1136 роках за Володимира Мономаха, пізніше неодноразово перебудовувалась. У “Слові о полку Ігоревім” названа церквою Богородиці Пирогощі.

(обратно)

42

 …він упав і скрутив собі в’язи… — Таке твердження про загибель Ієремії Вишневецького не відповідає дійсності.

(обратно)

Оглавление

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

ПОДОРОЖІ

  Анатолій Михайленко . ЯК ВАМ ЖИВЕТЬСЯ ЗА ОКЕАНОМ? . Нарис

  Олександр Ємченко . ЗЕЛЕНІ ПАМ’ЯТНИКИ ВАВИЛОВА . Нарис

  ПОДОРОЖНІ НОТАТКИ . ПАВЛА ХАЛЕБСЬКОГО (АЛЕПСЬКОГО){1}

ПРИГОДИ

  Януш Пшимановський . ВСІ І НІХТО . Повість

ФАНТАСТИКА

  Людмила Козинець . БУЛО, Є І БУДЕ… . Оповідання

  Наталя Паняєва . Я ЩЕ ПОВЕРНУСЬ ДО ВАС . Оповідання-феєрія

  Борис Штерн . ЗАГАДКА ЧОРНОГО МОРЯ . Оповідання

  Олександр Костюк . ФОРМУЛА БЕЗСМЕРТЯ . Повість

  Володимир Заєць . ВТЕЧА . Оповідання

  Ігор Росоховатський . ДЖЕРЕЛА . Повість

    I

    ІІ

    III

    IV

    V

    VI

    VII

    VIII

    IX

    X

    XI

    XII

    XIII

    XIV

    XV

    XVI

    XVII

    XVIII

    ХІХ

    XX

    XXІ

    XXIІ

  Кліффорд Саймак . ДВОБІЙ . Оповідання

ЗМІСТ . . . . . . . . .

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

Реклама на сайте