«Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83»

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

Рецензент А. Я. Шевченко

СВІТ ДЕРЗАНЬ І ЗВЕРШЕНЬ

Про популярність творів під рубрикою “ППФ” годі й казати: їх читають з таким самим захватом, як дивляться кіно, футбол чи хокей. Та якщо успіх пригодницької літератури пов’язаний з давніми традиціями цього жанру, то вибух інтересу до фантастики зумовлений безпосереднім впливом НТР. Відомий учений, завідуючий лабораторією Інституту космічних досліджень АН СРСР Л. М. Мухін у своїй книжці “Планети і життя” пише: “Не перебільшуючи, можна сказати, що XX століття перевернуло наші уявлення про навколишній світ. Логічним наслідком науково-технічної революції XX століття стало широке обговорення кардинальних питань філософії і природознавства: про місце людини у всесвіті, про чисельність населених світів, про походження живої матерії і, врешті, про контакти з позаземним розумом”.

Учений далі застерігає читача, що на жодне з цих питань наука не може сьогодні дати вичерпну відповідь.

Ну, а фантастика? Фантастика — може! Тільки, ясна річ, не остаточну, а гіпотетичну відповідь. Адже фантастика, якщо коротко визначити її суть, — це здійснення наших найнеймовірніших мрій і бажань: задовго до того, як людина ступила на поверхню Місяця, ми вже побували там разом з героями літературних творів.

Характерна риса сучасної фантастики — її соціальна спроектованість на справи земні. Головою впираючись в небо, вона твердо стоїть на землі. Ми вже сьогодні — а не в далекому майбутньому — хочемо жити у світі без воєн, без ненависті, без руйнації, у світі, де були б, як мріяв наш великий поет, і братерство, і згода, й любов.

Саме цим пафосом і перейняті фантастичні твори, вміщені у пропонованому читачеві випуску “ППФ”. З точним антивоєнним прицілом написано оповідання знаменитих письменників Р. Бредбері (“Ломака”), А. Кларка (“Машина-миролюбець”) і молодого українського фантаста А. Дмитрука (“Усмішка капітана Дарванга”).

Незвичайність, фантастичність ситуацій у творах І. Росоховатського “Білі звірі”, С. Підгорного “Відкриття цивілізації”, В. Головачова “Волейбол-3000” просвічуються однією думкою: в основі будь-яких наукових і соціальних експериментів мають бути доброта, щирість, висока моральність — усе те, без чого нема і не може бути справжнього людського життя.

Про подорожі й пригоди розповідають у збірнику М. Олійник (“У затінку пальм”), Б. Сушинський (“Забуті письмена”), В. Іванченко (“Люлька пірата”). Так сталося, що місцем дії їхніх творів є Латинська Америка — континент, який увесь час мовби відкриває сам себе, раз у раз демонструючи перед світом віднайдені високі зразки стародавніх культур і водночас — страхітливі факти сучасного варварства. Однак народи цього континенту самовідданою боротьбою торують шлях до перемоги на своїй батьківщині, ідеалів миру, добра й справедливості.

Фантастика мало коли буває без подорожей, а подорожі — без пригод. Отож на читача чекає захопливий світ людських дерзань і звершень.

Анатолій ШЕВЧЕНКО

ПРИГОДИ. ПОДОРОЖІ

Олександр Іванченко ЛЮЛЬКА ПІРАТА Пригодницька повість

У п’ятницю, 21 березня 1592 року, біля атлантичного виводу з Магелланової протоки піратська бригантина “Блез дез” (“Чорна смерть”) атакувала “Інфанту” — чотирищогловий галеон, який ішов з перуанським золотом в Іспанію. Цій події, яка мала свої наслідки в історії географічних відкриттів, передував романтичний початок.

У січні 1592 року капітан бригантини, відомий серед піратів як Джеремі Девіс (справжнє ім’я — Джон Фредерік Девіс), у Карібському морі напав на французьке судно і захопив у полон юну мандрівницю — графиню Терезу де Бурже. Сорокадворічний пірат запропонував француженці руку і серце. Шлюб з графинею для нього не був чимось надприродним. Джеремі — син родовитого дворянина — мав великий маєток, судноверф і парусинову фабрику.

У двадцять один рік Девіс закінчив Ліверпульські мореплавні класи, узяв одну з батькових бригантин, назвав її грізним ім’ям і, пожертвувавши державною службою, обрав собі долю вільного морського розбійника. За зраду короля і піратські напади на вітчизняні кораблі суд Англії заочно засудив його до смертної кари. Але виконати вирок було не так просто. Безстрашний смертник гуляв по морях-океанах. Він був відомим піратом, проте, як і колись, залишався англійським аристократом, бо мав свідоцтво з королівською печаткою. Джеремі й показав його молодій графині, щоб та не подумала, ніби на її руку претендує простий розбійник.

Тереза де Бурже, однак, була не з тих, на кого дворянський титул міг справити враження. Збереглися щоденники графині, з яких видно, як відбувалося сватання і як трималася при цьому полонена француженка.

“…Я здригалася від жаху, чекаючи, як мені здавалося, неминучого. Варварське вбрання і поведінка, їхні грубі неголені обличчя, сині від надмірного вживання рому, не залишали ніяких сумнівів. Ці люди, чи то вони працювали, чи просто сиділи на палубі, оголені по пояс, ніскілечки не соромилися присутності на кораблі жінки, хоч і полонянки. Лиш на кількох я бачила пристойні капелюхи. Голови всіх інших були прикрашені червоними пов’язками, схожими на косинки паризьких м’ясників.

Тиждень я провела в окремій каюті, яку невідступно охороняли два пірати. Мені подавали різноманітну їжу, вимагаючи скуштувати кожної страви, і двічі на день наказували одягатись на прогулянку. В години, коли я стояла на палубі, з радістю і тривогою вдихаючи морське повітря, до мене підходив Джеремі. Він запитував з незмінною привітною усмішкою про моє здоров’я, але я часто не відповідала. Не сказавши більш нічого, він ішов собі, граючись різьбленою індійською паличкою, яку завжди носив із собою. Мене це дуже дивувало, і я ще більше тривожилась. Незважаючи на всі страждання, вже тоді у мені до нього пробудилася симпатія. Його високі ботфорти з яскраво-жовтого сап’яну здавалися мені ознакою несмаку, але про камзол я так сказати не могла. Шитий золотом голубий іспанський оксамит чудово облягав постать і прекрасно поєднувався з кольором очей.

На восьмий день Джеремі освідчився, показавши королівський документ про дворянське походження, на який я не звернула уваги і не надала йому ніякого значення. Я не розгубилась — тієї хвилини ладна була чинити рішучий опір. Та незабаром заспокоїлась. Тепер мені стало ясно, навіщо йому був потрібен цей тиждень нестерпного для мене ув’язнення. Він дав час, аби я усвідомила своє становище, щоб потім без великих зусиль дістати мою згоду.

Спалах гніву тільки змусив би. мене скоритись обставинам. Стримавши почуття справедливого обурення, я зобразила на своєму обличчі подив, сказавши недбало: “Дякую вам, капітане. Якщо звістка про ваше освідчення дійде до Парижа, граф Франсуа де Бурже буде задоволений”. Мене охопило бажання показати свою безстрашність. Тільки так я могла добитись у цих людей поваги і права на незалежні вчинки надалі.

Хай простить мене господь бог. Не знайшовши ніякої можливості втекти від долі, я з таємною завзятістю готувала себе до незвичайного…”

За холодною зовнішністю Терези де Бурже приховувалась палка натура, яка прагнула гострих відчуттів. Водночас графині була властива і практичність. Розуміючи, що, ставши дружиною пірата, їй доведеться порвати будь-які зв’язки з батьківським домом, тобто втратити можливість одержати посаг, вона хотіла, перш ніж піти до вінця, забезпечити своє майбутнє. Джеремі пообіцяв усе влаштувати. Його саме повідомили, що з перуанського порту Кально вийшов галеон із золотом. “Блек дез” негайно рушила йому назустріч, до Магелланової протоки.

Іспанські галеони були особливо міцні, збудовані спеціально для перевезення цінностей, і їх важко було потопити. На них установлювали могутню артилерію і плавали добірні, добре озброєні команди. Тридцятидвогарматна бригантина, на борту якої було півсотні піратів, ішла проти громадища, яке мало вісімдесят чотири гармати і майже двісті аркебузів.[1]

Джеремі звик перемагати. Тепер, коли цього вимагали інтереси його одруження, він жадав перемоги в два рази дужче. Примара багатої здобичі потягнула за капітаном усіх піратів. Брак сили їм компенсувала відвага.

Ось уже в борт галеона вчепились абордажні гаки, почався запеклий рукопашний бій, і раптом… Рідко коли пірати відступали, одначе тепер мусили тікати. Добре, що вони вчасно помітили, як із затоки вийшли ще три іспанських кораблі — бриг і два фрегати. Це був запізнілий ескорт галеона, про нього пірати не знали.

Фрегати погналися за бригантиною. Вона мчала на схід, куди віяв попутний, вітер. Іспанці не відставали. Від швидкохідного піратського корабля вони трималися всього за дві-три милі. При світлі місяця, їм добре було видно бригантину навіть уночі.

Наступного ранку один з піратів, видершись на фок-щоглу “Блек дез”, несподівано гукнув:

— Земля!

Просто по курсу показався невідомий берег. До нього було миль вісім. Над морською гладінню чітко вималювалися високі похмурі скелі, порізані численними бухтами. На підступах до них скрізь із води стирчало каміння.

Бригантина попала в пастку. Повертати на північ чи на південь, щоб обійти неждану землю, не було сенсу. У боротьбі з галеоном “Блек дез” дістала значні пошкодження, і в бейдевінді[2] іспанці легко б її наздогнали. Піратам лишалось або викинутись на невідомий берег, якщо буде можливість підійти до нього, або здатися на милість переслідувачів, котрі, з усього видно, вирішили за всяку ціну розправитися з ними.

Керманич бригантини правив до берега. Ще п’ять миль, чотири… І раптом вітрила почали обвисати. Вітер, який щойно дув рівно, затих. За милю від берега бригантина зупинилася. Втратили швидкість і кораблі іспанців.

До полудня бригантина і фрегати лежали в дрейфі, чекаючи, коли подме вітер. Іспанцям здавалося, що пірати від них не втечуть. Із фрегатів бачили і неприступний скелястий берег, який тягнувся далеко на північ та південь, і непрохідне каміння поблизу нього. Переслідувачі знали також, що в бейдевінді іти із звичайною своєю швидкістю бригантина не зможе. Вони зрозуміли це уже в перші години погоні.

Доля була ласкава і зберегла піратам життя й свободу, а капітанові подарувала до того ж і місце в історії.

Опівдні на море упав туман. Простір, який відділяв бригантину від фрегатів, затягнуло густою сизою завісою. Скориставшись цим, пірати на шлюпках рушили до берега. На буксирі вони тягнули за собою бригантину. Продовольство, барильця з прісною водою та корабельні цінності перевантажили в шлюпки.

Джеремі надумав обдурити іспанців. Він був певен, що “Блек дез” на каміннях розіб’ється. Але там, де не пройде великий корабель, можуть пройти шлюпки. І коли туман розвіється, іспанці, побачивши розбитий піратський корабель, звісно ж подумають, що його екіпаж загинув. А тим часом пірати сховаються де-небудь за скелями.

Проти всякого сподівання, в ряді каміння знайшовся прохід і для бригантини. Тоді Джеремі змінив план. Пірати заховалися за скелями самі і заховали від іспанців бригантину. На камінні ж залишили розбиту шлюпку, клапті старих вітрил та інші суднові дрібниці, які при корабельній аварії повинні були випливти. Для більшої переконливості у розколині одного з підводних каменів закріпили верхню частину поламаної грот-щогли.

Джеремі не помилився. Його щасливий роджер не підвів команду бригантини й цього разу. На фрегатах справді подумали, що пірати загинули. Задоволені іспанці повернули назад. Їх не зацікавив невідомий берег.

Честь першовідкривача Фолклендських островів дісталася піратові Джеремі Девісу, або Джону Фредеріку Девісу.

…Всю другу половину квітня 1965 року в п’ятдесятих південних широтах Атлантики вирували шторми. “Шалені” п’ятдесяті виправдували свою назву. Тиждень наш корабель ішов крізь ураган. Люті хвилі, перекочуючись через палубу і надбудови, вибили двері в стерновій рубці, зірвали з балок дві шлюпки правого борту і взагалі накоїли лиха. Треба було десь заховатися від шаленого вітру і всьому давати лад. Капітан прийняв рішення іти до Фолклендських островів.

Зручну бухту знайшли біля острова Нью-Айленд. Із двохсот островів Фолклендського архіпелагу він, мабуть, найменший. Як сказано в лоції, його площа не перевищує і сорока квадратних кілометрів. Це схожий на бумеранг шматок землі, над яким вільно гуляють усі океанські вітри.

Ще здалеку я побачив у бінокль на березі бухти біленький будиночок і кілька господарських споруд із дощок та гофрованого алюмінію. Від будівель до берега тягнулася вузенька дощата естакада, підведена до монолітного пірсу. Біля причальної стіни стояла невелика парусно-парова шхуна.

Мрячив дощ, і острів мав сумний вигляд. За похмурими стрімчастими скелями тягнулися бурі пагорби без жодного дерева. По розпадинах бродили коні, корови та вівці. Всі прибережні скелі були обліплені птахами. Видніли колонії пінгвінів, зграї альбатросів, диких гусей та бакланів. На краю однієї кручі серед безлічі пінгвінів стояв, дивлячись на море, рудий у білих яблуках бугай. На шиї у нього на ланцюжку теліпався товстий цурпалок — відомий засіб проти надмірної жвавості.

Більш незвичне сусідство важко було й уявити: пінгвіни і… домашній бугай!

Через п’ятнадцять хвилин після того, як ми зайшли до бухти, шхуна відчалила від пірсу і рушила до нас. Біля нашого борту вона круто розвернулась і, різко подавшись назад, зупинилась. Це було старе китобійне судно, збудоване, мабуть, наприкінці минулого століття. Обшитий почорнілими дошками яйцеподібний корпус, високо піднята різьблена корма і зсунуті до бортів два коротких бушприти давали можливість на площадці між ними встановити гарпунну гармату. За грот-щоглою просто з палуби виростав невисокий димар.

Колись такі шхуни будували норвежці. За своїми мореплавними якостями та міцністю вони довго були серед китобійних суден найкращими в світі. Відважні вікінги ходили на них в Антарктиду і полювали на китів навіть серед крижин моря Росса. Шхуни не боялися ні криги, ні антарктичних бур. Тепер цьому й повірити важко. Незграбний вигляд посудини, яка підійшла до нас, не викликав нічого, крім сміху. Всі” скупчилися біля борту, гигочучи, дивилися на прояву.

На відкритому ходовому містку шхуни за штурвалом стояв довгий, похилого віку чоловік у брудному береті, окулярах і засмальцьованому чорному комбінезоні, з-під якого визирав комір білої сорочки, надітої під вилинялий голубий светр.

— Я Джек Девіс, господар цього острова! — прокричав чоловік із шхуни англійською мовою.

Про Джеремі Девіса я тоді ще не знав і на прізвище цього англійця не звернув уваги. Мене здивувало тільки те, що він господар острова. Я й не підозрював, що на світі є приватні острови.

Містер Девіс питав лікаря.

— Потрібна допомога, — не випускаючи з рук штурвала, кричав він. — Помирає мій син. Він там, на березі. — Кивком голови англієць показав на білий будиночок.

— А що з ним?! — прокричав у відповідь лікар.

— Поранений, — сказав англієць.

— Яке поранення? Я лікар, поясніть докладніше.

— Він втратив багато крові. Бритвою поранився.

Потім, коли ми з лікарем були вже на шхуні, містер Девіс, скеровуючи судно до берега, схвильовано розповідав:

— Двічі на рік до нас приходить рефрижератор із Монтевідео, і якось була шхуна із Порт-Стенлі. Інших суден я тут не бачив, вас послав сам бог. Ми були у відчаї, бо до найближчої лікарні мені довелось би йти чотириста миль. Море зараз штормить, і я не знаю, що було б із Редмондом. Цей дурненький хлопчик перерізав собі вени.

— Вени?! — у Залмана Ароновича округлились очі. — Що ж ви не сказали відразу? Швидше назад! Куди ж ви женете? Давайте назад, я повинен узяти необхідні інструменти. Це ж зовсім інше, я не до того готувався.

Мене, вразила лікарева спритність. Тільки-но шхуна знову підпливла до нашого судна, він злетів по штормтрапу за кілька секунд. І це при його габаритах: зріст — 165 сантиметрів, вага — 110 кілограмів!

— Редмонд зробив це в постелі, — розповідав мені Девіс, поки ми чекали лікаря. — У його кімнаті живе пінгвін, він зчинив шум: пінгвіни не переносять запаху крові. Дружина пішла дізнатись, у чому річ, покликала мене. Ред не хотів, щоб його бинтували. Нам допомогла Енні, це моя дочка… Мені сімдесят чотири роки, і я не розумію молодих людей. Вони й самі не розуміють, що їм потрібно.

Я хотів спитати, що ж усе-таки штовхнуло Редмонда на такий крок, але не наважився. Девіс якось відразу посуворішав. Насупивши плескатий лоб, дістав з кишені шкіряний кисет, повільно згорнув самокрутку і закурив. Помовчавши, сказав ще:

— Раніше йому подобалась яловичина, підсмажена на жару. Сьогодні я зробив, як йому подобалось. Але він не з’їв, уже другу добу нічого не їсть. Дурненький хлопчик, у червні йому буде тільки шістнадцять…

— Це сталося вчора?

— Так, у ніч з неділі на понеділок. Увечері він, як звичайно, добре повечеряв. Потім грався з пінгвіном і трохи сперечався з дідом. У мене ще живий батько, йому сто три роки. З Редом вони не мирили. Дід його дуже любить. Але не всім молодим подобається, коли їх люблять…

Хлопця ми застали ледь живим. Мертвотно-блідий, він лежав у ліжку до всього байдужий, з нерухомо застиглими очима.

— Цей хлопчик таки справді слабий, — надіваючи халат, сказав Залман Аронович. — Він би до вечора помер.

Девісам лікар переклав свої слова по-іншому:

— Я кажу, що становище не блискуче, але поки що нічого страшного. Йому потрібна свіжа кров, літрів два.

На Нью-Айленді живуть тільки Девіси. Разом з Редмондом їх семеро. Кров діда й батька не годилася, бо вони дуже старі. Енні годувала двохмісячну дитину. Тому її кандидатура в донори теж відпала. Залишалася сорокарічна місіс Агнес, мати Реда, і її двоюрідна сестра Марго. Але спочатку треба дізнатись, яка група крові у них і яка у юнака. Кров у родичів, навіть у матері й сина, не завжди одної групи.

У Марго, виявилось, була друга група, у місіс Агнес — третя. Складніше було визначити групу Реда. Лікар поколов йому всі пальці й не добув із них ні краплі. Довелося класти під мікроскоп бинти з уже зашкарублими плямами. Нарешті з’ясували.

— Третя, — шумно зітхнув Залман Аронович і багатозначно глянув на мене.

Корабельний лікар, звісно, знав мою групу крові.

— Гаразд, — сказав я, знизуючи плечима.

— А скільки вам не шкода? — Свою одеську манеру ставити запитання Залман Аронович зберігав за будь-яких обставин.

— Та беріть півлітра! — раптом розхрабрився я.

Потім у мене сяйнула думка: “Півлітра — це ж восьма частина всієї моєї крові!” Але тепер зменшувати щедрість було незручно.

Лікар переклав мою відповідь Девісам, додавши:

— Містер Іванченко хоче зробити з вашого сина запорозького козака.

І, готуючи прилад для переливання крові, заходився розповідати, хто такі були запорожці.

Коли прилад був готовий, Залман Аронович сказав мені, усміхаючись:

— Дух запорожця ви вже проявили, ми постарались його оцінити, а тепер прошу закачати правий рукав. Візьмемо двісті п’ятдесят грамів, за донорською нормою. Цілком достатньо. На борту є ще люди…

Біля Нью-Айленду наш корабель стояв тиждень. Мене звільнили від суднових робіт, і ці дні я жив у будинку Девісів. Тепер вони вважали мене своїм родичем, кровним братом Реда.

…Старезний Джон сидів у кріслі-качалці. Він підсунувся ближче до каміна, закутався у вовняний домотканий плед, на ногах у нього були грубі вовняні шкарпетки, але йому було холодно. На сто третьому році життя людині нелегко зігрітись. Старий часто сякався, завченим жестом насував на лоба кошлату шапку. Біля його ніг на збитій брудно-бурій овчині лежав рудий вогнеземельський кіт, великий і жирний. Час від часу старий обережно ставив на нього холодні ступні. Сонно мурликаючи, кіт покірно грів їх своїм тілом.

Із вицвілих очей старого котилися сльози. Вони стікали по його зморшках, як стікає роса по корі старого дерева. То були сльози, які не виражали ні горя, ні радості. Сльози мерзлякуватого діда. Обличчя Джона вже минуло ту стадію, коли шкіра людини стає в’ялою. Зморшки висохли і від сухості ніби потріскалися. Вони були майже коричневими. Джона народила смуглява патагонка.

Старий курив закопчену глиняну люльку.

— Якщо Девісів не вішали, то вони завжди жили довго. Самовбивць у нас не було, — сказав він гордо, його примружені білясті очі осудливо дивилися на онука. — Ти чуєш, Реде, самовбивць у нас не було.

— Сто разів чув, — огризнувся Ред.

Сварка між ним та дідом тривала з учорашнього вечора. Старий нахмурився, одначе, помовчавши, примирливо сказав:

— Твоя правда, Реде, я, здається, повторююсь. Говорити чи слухати одне слово двічі Девіси ніколи не любили.

Обкладений подушками Ред сидів у своєму ліжку. Після операції йшла вже четверта доба. Юнак був ще кволий, але на його щоках почали проступати рожеві жилки. За рекомендацією лікаря місіс Агнес поїла сина овечим молоком. Через кожні дві години вона з білим емальованим кухлем приходила в кімнату.

— Як справи, Реді? — питала з життєрадісною усмішкою. — Ось твоє молоко.

Стомлені голубі очі Редмонда були байдужі.

— Дякую, мамо, — сухо відповідав він. У присутності діда Ред витримував характер.

Мати, здавалося, не помічала похмурого настрою сина.

— Ти знаєш, Реді, біля вівчарні зацвіли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла ці маки?

— Ні, мамо.

— Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвіли маки! До весни ще так далеко.

Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повільно пив молоко, місіс Агнес стояла біля його ліжка і розповідала всілякі новини. Голос у неї був співучий і лагідний, проте без натяку на сентиментальність.

На вигляд їй можна було дати років сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку підкреслювало строге чоловіче вбрання: картата сорочка, широкий шкіряний ремінь, галіфе і хромові чоботи. Коротко підстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвітреному здоровому обличчі яскраво вирізнялися майже дитячі губи, трохи розтулені у блискотливій білозубій усмішці. Розумні сірі очі, заховані за окулярами, свідчили про натуру спокійну і розважливу, але усмішка надавала їй завзятості жінки, завжди готової повеселитись.

— Ага, Реді, я забула тобі сказати. Здається, твоя Матільда сьогодні надвечір буде з лошатком.

Ред мовчки кивнув головою.

— Ти не радий?

— Ні, мамо, я радий. — Було видно, що новина його справді втішила. Опустивши на коліна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усміхнувся: — Приведе третю лошицю.

— Ні, Реді, я думаю, тепер у Матільди буде жеребчик.

— Ти й минулого разу так казала.

— Ну, ні, Реді, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це різні речі.

— А зараз ти стверджуєш?

— Три кобилиці підряд — забагато.

— Це не відповідь, мамо.

— Гаразд, Реді, скоро з’ясуємо. Давай кухоль, мені пора готувати обід. Тату, тобі нічого не потрібно?

— Ні, Агнес.

— Може, вам? — вона звернулася до мене.

— Дякую, місіс Агнес. Знову на дві години ми лишились утрьох.

Старий, який невдоволено сопів при невістці, снував далі перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо і якось із надривом:

— Ти пам’ятаєш, Ред, я тобі розповідав, як мені довелося вбити свого боцмана. Зі мною тоді були твій батько і дядько Річард. Річардові ще не минуло й вісімнадцяти, він був такий, як ти, Реді. Ми полювали біля Землі Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вільсон зчинив паніку, боявся, що ми потонемо. Ти пам’ятаєш, Ред, чому я вбив Вільсона?

Юнак знову спохмурнів:

— Годі, набридло!

— Ні, Реді, ти повинен вислухати. Вільсон був непоганим хлопцем, і мені шкода його. Він не вмів тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце і така ж гаряча голова, то з нею краще не зв’язуватись. Піддавшись паніці, ми б усі загинули, всі Девіси. Я вбив Вільсона, і бог мені суддя. Нехай він покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий гріх, Реді, щоб урятувати рід Девісів. Твій батько і дядько Річард були останніми з нашого роду, і я не міг їх втратити. Ти, Реді, дурненький хлопчик, якщо не розумієш, чому я взяв на себе такий гріх.

— На твоїй душі гріхів, як на вівці бліх.

— Ні, Реді, у мене один тяжкий гріх. Ти пам’ятаєш, я розповідав тобі, як Вільсон врятував мені життя. Коли ті троє побачили у мене котикові шкури, я зрозумів, що вночі вони вб’ють мене. Але Вільсон упорався з ними, і я дав слово, що візьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволені. Так, Реді, мій великий гріх — тільки смерть Вільсона. І вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тільки ти можеш продовжити рід Девісів.

Слухаючи діда, Ред нервово кусав губи. Від слів старого його всього пересмикувало.

— Ти чуєш, Алеку, він хоче сказати, що вбив того Вільсона заради мене. Коли я народився, Вільсона не було на світі вже двадцять п’ять років.

— Мабуть, дід мав на увазі онуків. Ти, Реді, даремно на нього гніваєшся, він турбується за твоє життя.

— Від його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острів, і сидимо на ньому, як індіанці. Ти тут кілька днів, а я, крім Нью-Айленду, нічого не бачив. Навіщо мені таке життя?

Під столом прокинувся золотоволосий пінгвін. Підхопившись, він очманіло подивився на всі боки, хвилину постояв нерухомо, потім важно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його коліно, птах чекав ласки. Відштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:

— Піди, Мак, скажи цьому хлопчикові, навіщо людині життя.

Пінгвін сердито засичав, але, діставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись біля його ліжка, він склав на білих грудях маленькі чорні крильця і неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд ніби промовляв: “Вибач, Ред, мене примусили підійти до тебе”. Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спілкування з ним. Цього разу, одначе, йому нічого не загрожувало.

— Дивись, діду, навіть Мак на тебе ображається, — несподівано засміявся Ред. Потім, звертаючись до мене: — Тобі подобається наш Мак?

— Він дуже милий.

— Йому всього два роки. Коли він був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Макові був би кінець. Я його вилікував. Він визнає тільки мене й діда.

Я сидів у кріслі, оббитому бичачою шкурою, і гортав “Ілюстровані лондонські новини”. Після тісної корабельної каюти маленька Редова кімната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сірого базальту камін, широке дерев’яне ліжко, стіл, застелений голубим оксамитом. На вікнах — важкі блідо-зелені гардини. У правому кутку — масивна етажерка. Старі видання Шекспіра, Байрона, Діккенса і Фенімора Купера. Два томи Мопассана: “Життя” і “Любий друг”. На нижній і двох горішніх полицях — пошарпані комплекти “Ілюстрованих лондонських новин”. Над Редовим ліжком уся стіна була обклеєна кольоровими журнальними фотографіями жінок.

— Так, Реді, я знаю, мій хлопчику, що тобі потрібно, — кинувши погляд на стіну, сказав старий, його люлька давно погасла, але він усе ще тримав її в зубах, для його віку навдивовижку міцних і білих. — У мої роки про це вже не думають. Я забув, Реді, що життя без життя не буває.

Зітхнувши, він щільніше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись і гріючи змерзлі ноги об тіло лінивого кота, він довго мовчки дивився на полум’я в каміні. Я майже фізично відчував, як у його голові крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарешті старий знову заговорив:

— Я тобі ще не набрид, Алеку?

— Ні, містере Девіс, мені буде шкода з вами розлучатись.

— Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дідом, тепер ми з тобою поріднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповім тобі про нашу сім’ю…

Батько, дід і два Джонові прадіди були піратами, гідними нащадками Джеремі Девіса.

Джеремі наприкінці свого життя поселився на Фолклендськйх островах. Тут він і помер. Поховали його Тереза де Бурже і три матроси з команди “Блек дез”, які лишалися з капітаном до останнього часу.

Тереза де Бурже прожила ще шість років, поховали її поруч з могилою чоловіка. Для майбутніх Девісів вона зберегла два зошити — свої щоденники, в яких описувала відчайдушну відвагу піратів, і глиняну індіанську люльку — улюблену люльку Джеремі. Зошити й люльку передавали з покоління в покоління, підігріваючи в Девісів. і без того гарячу кров предка.

Коли Джонові минуло двадцять два роки, родові реліквії перейшли до нього. Він одержав їх від батька разом з новою бригантиною, побудованою на спеціальне замовлення у Гаврі. Чарльз, Джонів батько, мав у Франції своїх людей. Через них він збував цінності, добуті на морських дорогах, вони ж передали судноверфі його замовлення на бригантину. Тоді вже можна було побудувати потужніший корабель, але Девіси завжди вірили в бригантини.

То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, дві різко нахилені до корми щогли і стрімкий стрілоподібний корпус, оббитий тонкою кованою міддю. Коли дув сильний вітер, “Флайїн стар” (“Летюча зірка”) мчала з швидкістю двадцять миль на годину.

Про новий корабель для сина дбали всі Девіси. Це було їхнім правилом. Корабель батька міг належати тільки батькові. Коли старий, відчуваючи близький кінець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок і труну — просторний дерев’яний саркофаг, всередині точно такий, як спальня капітанської каюти.

Так звелів робити Джеремі, і так робили його нащадки. І точно так, як він, вони помирали на Фолклендах. Першим цю традицію порушив Чарлз. Фолклендські острови на той час почали заселяти англійські колоністи. Закон і влада перешкодили Чарлзу знайти спокій біля рідних могил.

Чарлз був останнім із роду Девісів, які народились і померли піратами.

Джонові не судилося пройти життєвий шлях батька та дідів. Його чудова “Флайїн стар” не пінила морів і трьох років. Пізніше йому здавалося, що він дав своєму кораблю фатальне ім’я. Адже летюча зірка світить недовго.

У квітні 1887 року, після двохмісячного перебування в Атлантиці, “Флайїн стар” пройшла затокою Дрейка, прямуючи до островів Паумоту.[3] Там, на атолі Тикахау, була одна з берегових баз Джона.

Десь за південним тропіком вони зустріли північноамериканське торговельне судно, яке йшло в. таїтянський порт Папеете. З Атлантики бригантина поверталася з чималим “уловом”, одначе пірати не випустили й багатого янкі.

Серед іншої здобичі були й бочки з ромом. Джон наказав замкнути їх у продовольчому трюмі — інакше його люди напилися б до нестями. Якщо в морі бригантина не лежала в дрейфі, він не пив сам і не дозволяв напиватись іншим.

У ті дні він нездужав, нила свіжа кульова рана у лівому плечі. Це плече йому прострелили двічі.

Коли пограбоване американське судно лишилося за кормою, Джон, передавши управління бригантиною своєму старшому помічникові, пішов до себе в каюту. Погане самопочуття у нього завжди викликало бажання побути на самоті. Він міг цілу добу не виходити з каюти й нікого не приймати, навіть стюарда. Їв бекон із сухарями і запивав лимонним або апельсиновим соком.

“Флайїн стар” ішла своїм курсом. Так думав Джон. Його не турбували, і він був певен, що на кораблі все гаразд. І тільки наступного дня увечері, коли бригантину почало сильно гойдати, він свиснув у переговорну трубу стерновому. Ніхто не відповів.

Здивувавшись, капітан піднявся на місток. Вітрила бригантини надував штормовий вітер. Проте на кораблі не було видно жодної душі. Бригантиною ніхто не керував. У спиці стернового колеса, щоб воно не хиталося, хтось застромив уламок реї.

Приголомшений Джон кинувся в кают-компанію. Він уже здогадався, що сталося.

Команда “Флайїн стар” усе-таки відкрила бочки з ромом і тепер була п’яна як ніч. Крім капітана, єдиною тверезою людиною на бригантині був Том Морган — дванадцятирічний хлопчина, якого п’яні пірати примусили собі прислужувати.

Спроби Джона бодай когось привести до тями були марні. Більшість людей лежали на палубі непритомні, інші очманіло дивилися на капітана й нічого не розуміли. На всі свої погрози Джон чув тільки п’яне белькотіння і ліниві лайки.

Роздавлений власним безсиллям, він повернувся на місток. З ним піднявся і маленький Том. Джон пам’ятає, як, намагаючись узяти себе в руки, сказав тоді хлопчикові:

— Ну, що, Томмі, тобі подобається ця свистопляска?

— Ви кажете про море, сер?

Шторм переходив в ураган. У ревучій темряві бригантина то злітала на запаморочливу висоту, а то, задерши корму, стрімко падала в безодню. Здавалось, один такий стрибок — і всьому буде кінець.

Чіпляючись за поручні містка, Джон закурив. Він не міг вибачити собі, що, знаючи своїх людей, так легковажно повірив у їхню розсудливість. Керувати бригантиною з усіма вітрилами тепер було неможливо. І згорнути вітрила теж не можна було. Удвох не зробити цього навіть у тиху погоду, а тим більше в шторм. На кожне вітрило нотрібен був добрий десяток рук.

— Так, Томмі, я кажу про море. Як ти гадаєш, щогли витримають?

— Витримають, сер, вони міцні.

— Зараз це погано, Томмі, нас може перекинути. Тобі треба надіти рятувальний пояс.

— Хіба ми не у відкритому океані, сер?

— Це нічого не змінює.

— Справді, сер. І тут, мені здається, багато акул. Ми давно вже йдемо у теплих водах.

— Перестань, Томмі, роби, що тобі кажуть.

— Гаразд, сер, я принесу і ваш пояс.

— Спочатку надінь свій.

— Слухаю, сер.

“Руде чортеня”, — ласкаво подумав Джон. Він рідко про когось думав ласкаво. В його піратському серці знаходилось місце тільки для цього хлопчика.

Так само, як і Джон, Томмі народився і виріс на піратському кораблі. Його батьком був Клод Морган — троюрідний нащадок Генрі Моргана, знаменитого карібськбго корсара, який потім став віце-губернатором Ямайки. Згодом Моргани поселились у Штатах, покинувши колишнє ремесло. Піратську лінію роду продовжував тільки Клод. Чарлз Девіс узяв його на свою бригантину за старшого помічника капітана і дозволив привести з собою на корабель Дженні-дівицю, яка ждала від нього дитини.

Коли Томові було два роки, бригантина під маркою австрійського навчального судна зайшла в Гавану. Дженні зійшла на берег і на корабель більше не повернулась. Клод подався шукати її і теж не повернувся. Мабуть, його хтось убив. До дев’яти років хлопчика виховував старий Чарлз, потім ним опікувався Джон. Чарлз заповідав йому зробити із хлопчика справжнього мужчину.

На “Флайїн стар” Том був улюбленцем усієї команди. Слухняний і незмінно спокійний, він подобався всім. У цій маленькій істоті жили скромність і доброта, котрих так не вистачало людям, які його оточували. І всі вони цінили в ньому саме це, хоч, можливо, ніхто з них того й не розумів. Томові було важко терпіти їхню нерозумну любов. Іноді їм здавалося, що він надто байдужий. Розсудливий, трохи іронічний характер хлопчика починав дратувати їх, і їм часом кортіло відлупцювати його, але тоді б довелося мати справу з капітаном. Джона боялись. І руку на юнгу ніхто не зводив, хоч інших прикрощів Том зазнав чимало.

Повернувшись на місток, хлопчик подав Джонові корковий пояс.

— Візьміть, сер, це ваш.

— Дякую, Томмі, повісь його на штурвал.

Вони стояли поряд, тримаючись за поручні, — кремезний бородатий капітан і маленький, худий юнга. Капітанові хотілося сказати хлопчикові щось хороше.

— Ти пам’ятаєш, Томмі, я колись убив альбатроса? — не знайшовши нічого кращого, спитав Джон.

— Так, сер, це було на “Жагучій індіанці”. Ви зняли з його лап шкіру і зробили собі ремінь для пістолета.

— Кажуть, що вбивати альбатроса не можна. Рано чи пізно дух птаха помститься морякові.

— Так, сер, я пам’ятаю, вам казав це боцман Морган. А ви з нього сміялись.

— Тобі не здається, що я був дурний?

— Ні, сер, ви зробили так, як вважали за потрібне. Ваш батько не любив, коли його бажання не виконувались.

— Це правда, Томмі…

Джон хотів сказати, що тепер він шкодує про той вчинок, але не сказав. Розмовляючи з хлопчиком, він намагався уявити, де вони зараз перебувають. Уже багато годин стихія гнала бригантину на північний захід, а їм же треба просто на захід.

— Ти не помітив, Томмі, який вітер був опівдні?

— Я не міг цього помітити, сер. Мене з ранку не випускали з кают-компанії.

Джон тішив себе думкою, що попереду відкритий океан. Якщо бригантину досі не перекинуло, вона, мабуть, витримає натиск урагану до кінця.

Він іще встиг поділитися цією думкою з хлопчиком. Зненацька шалений біг бригантини урвався. Різко смикнувшись назад, вітрильник з гуркотом і страшним скреготом круто поліз угору, став дибки, потім хитнувся і, розбиваючи обшивку корпуса, повалився на правий борт.

Капітан і хлопчик повисли на поручнях містка. В першу мить Джон подумав, що корабель наскочив на кораловий риф. Насилу добравшись до штурвала, він хапливо намацав рятувальний пояс, але так і не надів його. В густому сутінку ночі далеко від корабля очі розрізнили чорний силует гір.

Бригантину викинуло на берег.

За сто три роки, прожитих на світі, Джон багато чого забув. Із пам’яті випали цілі десятиріччя. Але не ті двадцять сім днів. Ті дні забути неможливо.

Берег, на який їх викинуло, Джон прийняв за острів Флінт. Рік тому він проходив на своїй бригантині повз нього і запам’ятав обрис гірських вершин. Коли розвидніло, йому здалося, що це ті самі вершини. Нічого поганого про населення Флінту він не чув, тому й не сподівався тут ніякої небезпеки. Казали, що на цьому острові живе навелике плем’я мирних полінезійських рибалок.

І, тільки-но прийшовши до тями, пірати без будь-якої обережності почали обладнувати тимчасовий табір. Корабель дуже побило, а проте Джон думав, що їм пощастить залатати пробоїни і знову стягти бригантину на воду.

Кілька чоловік одразу подалися в глиб острова на пошуки дерева. Ще чотирьом Джон велів. пройти вздовж берега, щоб знайти поселення тубільців. Поблизу того місця, куди викинуло “Флайїн стар”, у море впадала якась річечка, росли кокосові пальми і багато апельсинових дерев, але ніяких осель не було видно.

Біля корабля лишилось тридцять чоловік. Усі працювали на березі, розчищали майданчики для наметів. Несподівано з трьох боків на них посипалось каміння.

Пірати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пістолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов із-під землі. З нестямним виттям, вереском і криками. Їх було не менше сотні. Згодом з лісу вийшло ще стільки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев’яні клітки.

Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тільки тепер, побачивши клітки, він зрозумів, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флінт. Вони попали на маркізький острів Фату-Хіва, населення якого зажило похмурої слави канібалів. Про клітки, в які фатухівці саджали своїх полонених, знала вся Океанія.

їх довго кудись несли. Ледь помітна стежка, звиваючись у хащах тропічного лісу, піднімалася вище й вище. Потім вона так само довго зміїлася по схилу. Нарешті обірвалась. Дорогу перегородила прірва. Вузька кам’яниста ущелина, ніби розтинала гору на дві частини.

Зупинившись, тубільці з’юрмилися біля клітки Джона. Сміючись і жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнішній вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкіра і така ж цупка чорна чуприна. Але очі голубі, а борода — червона. Він фарбував її якимсь індіанським зіллям, що дісталося йому від батька.

Мешканці атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базі, трохи навчили його полінезійської мови. Тубільці розмовляли тим же тягучим, ніби одне нескінченне слово, діалектом. Однак Джон нічого не розумів, він був дуже приголомшений.

— Гади, мерзота, брудні сволоцюги! — розлючено плювався він.

Ці мерзотники зжеруть його, обгризуть його кістки, як собаки.

Раптом позаду, десь у довгому ряду кліток, які стояли на стежці, пролунав голос маленького Тома:

— Містере капітан!

У Джона тьохнуло серце.

— Слухаю, мій хлопчику! Що з тобою, Томмі?

— Нічого, сер, — спокійно і, як здалося Джонові, навіть весело відповів хлопчик. — Я в клітці. Вони з’їдять нас?

Джон силувано засміявся.

— Звідки ти взяв, Томмі? Що за дурниці лізуть тобі в голову?

Хлопчик відчув, що капітан сказав йому неправду. Томмі прекрасно все розумів.

— Капітане, — сказав він, — хочете, я вам заспіваю?

У клітках розчулено загомоніли:

— Томмі, руде ангелятко, ти не боїшся?

— А хіба зі мною немає моїх друзів? — У голосі хлопчика прозвучала звична для нього іронія.

— Так, Томмі, ми з тобою. Але, Томмі, ти ж ніколи не співав.

— Ну то й що! Зараз я співатиму. Хочете, капітане?

— Звичайно, Томмі. Якщо в тебе є голос.

Вдячний відважному хлопчикові, Джон намагався вгамувати хвилювання, яке несподівано пойняло його. Хлопчик заспівав:

Тримай, стерновий, штурвал,

Розплата — твоя голова

За точний курс корабля,

За даль, де лежить земля!

За серця гарячу кров,

За щастя, життя і любов

Розплата — твоя голова.

Сміліш! Двох смертей не бува…

Джон ніколи не плакав. Але тоді він, здається, все-таки заплакав. Слухаючи хлопчика, плакали всі пірати. Цей маленький Том був їхнім добрим генієм.

Притихли й маркізанці. У їхніх чорних очиськах застиг подив. Мабуть, такого полоненого вони ще не бачили.

А хлопчик співав, і до всього йому, здавалось, було байдуже:

Доля морська — то красива казка

Для бездомних, як ми, смільчаків.

Всіх нас чекає фатальна розв’язка -

Ну, то що ж! Недоречний тут гнів.

Вже нам прощення не ждати від бурі,

Бог нам погрожує вже давно.

Ну, то що ж! Нарікати не будем.

У цей час з протилежного боку ущелини над прірвою повис міст із колод. Він виліз десь із кущів. Товсті подвійні ліани обережно опустили його на край стежки.

Маркізанці ще хвилину стояли ніби зачаровані. Потім кинулися до кліток, підхопили їх і підтюпцем побігли вперед.

Коли Джона перенесли через міст, за кущами він побачив велике безлісе плато, на якому височіли сірі кам’яні мури — фортеця. Навіть у своєму безнадійному становищі Джон здивувався. Ці канібали вміють, виявляється, будувати не тільки розсувні мости, а й справжні фортеці. Спостережні вежі, велика кількість бійниць для каменеметальних пристроїв, зубчасті ворота із щільно збитих стовбурів залізного дерева.

У душі Джона наростав відчай. Він думав про втечу, але звідси, видно було, не втекти.

Триста років майорів над океанами роджер роду Девісів, триста років їм щастило. Двох Девісів повісили, троє загинули в бою. Але то були не ті, кому батьки заповідали свій прапор. Девіси, які плавали під роджером Джеремі, поразок не знали. І ось такий кінець.

Вже у воротах фортеці Джон знову згадав убитого ним альбатроса. На мить йому здалося, що чорний птах літає над ним. Його напружені нерви повільно розслаблювались.

Якби хто тієї хвилини сказав, що його зірка не така вже й трагічна і для нього загалом усе скінчиться щасливо, він би, звичайно, не повірив. Як і всякий приречений, він іще на щось сподівався, але розум надію відхиляв.

Скутий тіснотою клітки, Джон відчував, яким важким стає його заніміле тіло. Серце то завмирало, то, раптом прокинувшись, тріпотіло в дрібному ознобі.

— Гей, ви, в клітках! — закричав він раптом зі злістю. — Ви мене чуєте?

Кілька голосів відповіло:

— Говори, капітане, ми слухаємо.

— Ці дикуни нас не розуміють. Поки ми разом, треба обміркувати, як будемо діяти.

— Так, капітане, — зітхнув за Джоном чілієць Фернандес. — Я волів би загинути в бою, не так прикро. Але голими руками цих кліток не зламаєш.

— У мене в кишені лишився складаний ніж. Вони не знають, що в нашому одязі є кишені. Чуєте, не будьте ідіотами, у кого лишилися складані ножі, не пускайте їх у хід передчасно…

Сильний удар кінцем палиці в спину примусив Джона замовкнути. Маркізанці, мабуть, здогадалися, про що йшла мова.

Стіна фортеці оточувала селище, яке потонуло в зелені — кілька десятків бамбукових хатин з високими гостроверхими дахами. Вони стояли на кам’яних підмурівках, ніби на широких довгастих столах. Перед кожною хатиною, на майданчику, який правив за подвір’я, була видовбана овальна чаша — басейн для купання.

Полонених несли в центр селища, на велику, обсаджену квітами площу, на якій у цей час було багато людей. Пропускаючи воїнів з клітками, натовп поспішно розступався.

Край площі на помості з колод, застеленому голубими циновками, підігнувши під себе ноги, сидів кремезний сивий маркізанець, у якого все тіло — навіть губи, повіки і мочки вух-було в татуюванні. В руках він тримав прикрашену різьбленням та перлинами бамбукову палицю — символ влади дождя. По боках і за спиною старого маркізанця стояли три хлопчики з віялами з пальмового листя.

В урочистій тиші підійшовши до помосту, процесія з клітками зупинилась. Один з воїнів, мабуть, старший, розмахуючи руками, почав збуджено щось розповідати вождеві. Мабуть, про те, як вони вдало захопили стільки полонених. Вождь слухав, схвально киваючи головою. Його обличчя було уважним і суворим. Раптом він стрепенувся. Джон почув, як він нетерпляче крикнув:

— Хамаї! Несіть сюди!

Одразу весь натовп захвилювався, всі почали кричати:

— Ена оїа! Ена оїа! Ось він! Ось він!

Джон насторожився. Він зрозумів, що той воїн розповідав про маленького Тома.

Змучений безсонною ніччю і всім пережитим за цю добу, хлопчик усе ще тримався із зухвалою безстрашністю. Коли його клітку піднесли до вождя, він презирливо сказав:

— Каоха, таїпі! Здрастуй, людожере! — На “Флайїн стар” ці два полінезійських слова знали всі.

Від несподіванки вождь спочатку оторопів. Потім гмукнув, усміхнувся і нарешті вибухнув голосним реготом.

— Оїа тане, оїа тане, — заходячись від реготу, повторював він.

Тепер розгубився Том. Побачивши поруч із собою клітку капітана, він мало не заплакав:

— Сер, що йому потрібно?

— Він каже, Томмі, що ти справжній мужчина. Тримайся, хлопчику.

В очах юнги сяйнула безсила ненависть:

— Проклятий таїпі!

— Так, Томмі, але будь розсудливим. Здається, ти їм подобаєшся.

— Не хочу я їм подобатись. Вони все одно з’їдять нас… Ти розумієш, хто ти? — ковтаючи сльози, закричав він вождю. — Ти таїпі, брудний таїпі!

— Ви чуєте, я ж казав, що він справжній мужчина! — захоплено вигукнув вождь. — Мої воїни чули його пісні, я бачу його сміливість, він буде моїм сином! Я візьму його в свій дім, нехай це знають усі! — І, стримуючи запал, ласкаво звернувся до Тома: — Каоха, оїа тане. Здрастуй, справжній мужчина. Уа таїпі. Так, я людожер. Уа паїа вау. Але я ситий, твоє тіло мені не потрібне.

Він говорив, що вже старий і що в нього немає дітей. Проте великий бог Тікі почув його молитву і послав йому сина, хорошого сина, він це бачить.

З натовпу лунали радісні вигуки. Всі захоплювалися Томом і раділи щастю вождя. Певне, всім здавалося, що таким же щасливим має бути і маленький Том.

— Син вождя, — ревла площа, — виходь з клітки, співай свої пісні!

Відкривши клітку Тома, двоє воїнів схилились перед ним у шанобливому поклоні. Юнга затремтів від страху, мабуть, думаючи, що настала його остання година.

— Виходь, Томмі, і не показуй, що ти їх злякався, — сказав Джон, намагаючись заспокоїти хлопчика. — Вождь вирішив тебе усиновити. Вони хочуть, щоб ти їм співав. Сміливіше, хлопчику! Ти врятуєш себе і, можливо, всіх нас.

— Ти розумієш нашу мову, червонобородий?

— Бачиш, Томмі, він зовсім не страшний, — усміхнувшись, сказав Джон хлопчикові. Потім, згадавши свій запас полінезійських слів, відповів вождю: — Я живу на Землі Паумоту, а там така ж мова, як і на землі Фату-Хіва.

Маркізанець недовірливо похитав головою.

— Твоя домівка на Землі Паумоту?

— Так, великий вождь.

Прикрашене татуюванням обличчя маркізанця, щойно добродушно миролюбне, раптом стало грізним.

— Мої люди бували на землі Паумоту, я знаю, хто там живе. Ти брехун, червонобородий. Твоя домівка за океаном, ти вождь цих франі…[4]

* * *

…На Маркізьких островах жив один з наймогутніших і найрозвиненіших народів Полінезії. Ніхто в цій частині світу не чинив такого опору навалі європейців, як маркізанці. У середині дев’ятнадцятого століття французам пощастило захопити вісім з дев’яти островів архіпелагу лише після того, як ці острови вже нікому було захищати.

Разом з тривалими війнами європейці несли сюди свої хвороби. Остров’яни, які не знали чужоземної хвороби і не мали до неї імунітету, вмирали тисячами. Їхні лікарі вміли лікувати будь-які рани, але вони були безпорадні перед вірусом грипу. Заразні хвороби знищували населення одного острова за другим. Стотисячний народ майже зовсім вимер. Французам лишалося тільки привласнювати спустошені острови.

Найдовше трималися невеликі племена, які населяли острів Фату-Хіва.

Вперше фатухівці зіткнулися з європейцями 22 липня 1595 року, коли європейці відкрили для себе Маркізький архіпелаг. Біля Фату-Хіви стали на якір три кораблі іспанського конкістадора Манданьї. Приголомшені небаченими кораблями, остров’яни вийшли на своїх каное вітати гостей. В руках вони тримали грона бананів та інші тропічні плоди — показуючи, що йдуть з мирними намірами. Іспанці запросили їх на кораблі, забрали подарунки і тут же вбили шість чоловік — продемонстрували силу вогнепальної зброї.

Потім, уже у вісімнадцятому столітті, на Фату-Хіву стали вчащати англійські та американські китобої. Вони нікого не вбивали, але, погрожуючи громом гармат, вимагали, щоб їм давали свиней, фрукти і жінок.

Узявши данину, китобої відпливали, а на острові спалахували епідемії. Кожен візит європейців приносив остров’янам тільки жертви. Зрештою фатухівці зрозуміли, що з білими чужоземцями їм краще не знатися. Покинувши легкодоступні райони узбережжя, вони переселились у високогірні кам’яні фортеці й нікого туди не допускали. Заволодіти їхніми бастіонами, які були збудовані за всіма правилами оборонного мистецтва, європейці не могли дуже довго. Французи намагались укріпитися на узбережжі, але щоразу, коли їхній гарнізон висаджувався на острів, серед солдат зчинялася паніка.

Невловні фатухівці, здавалося, сиділи за кожним кущем. Досить було солдатові заґавитись, як він одразу попадав до рук остров’ян. На другий-третій день після висадки французів на острів у розташуванні їхнього табору звідкілясь з’являлася довга дерев’яна таця, на якій лежав один із тих, хто напередодні зник. Засмажений, із пучком зелені в роті.

Це був дивовижний народ. Світлошкірі, як мало хто в Полінезії, ставні, з правильними рисами обличчя, фатухівці зовні були схожі на один з народів Південної Африки — зулусів. Якби на конкурс краси зібрати по одному представнику від усіх народів Океанії, то фатухівець, як твердять знавці, безсумнівно, посів би перше місце.

По всій Полінезії тільки фатухівці визнавали жінку рівноправним членом громади. Точніше сказати, у них був логічно обгрунтований культ жінки. Її послав на землю бог, щоб вона дарувала життя — тому їй треба поклонятись, у ній зосереджено все найпрекрасніше — тому її треба цінувати, вона слабша від чоловіка, але якщв воїн іде на війну, дома його заміняє жінка — тому до неї треба ставитися з повагою.

При бажанні кожна жінка одночасно могла мати кількох чоловіків, якщо вона, звичайно, вміла подобатися чоловікам. Цьому складному мистецтву фатухівці навчали дівчат ще з дитинства. Дівчина, яка зуміє звабити і одружити з собою кількох хлопців, ставала однією з найповажніших жінок племені.

Серед маркізанців і взагалі народів Полінезії, мабуть, тільки фатухівці знали, що таке поцілунок. Тому вони не спотворювали своїх губ, як то часто бувало у інших полінезійців, і не носили традиційних оздоб у носі. Жінки дуже любили намисто і всілякі браслети, а чоловіки прикрашали себе татуюванням. Майже всі воїни ходили з голеними головами. Цим вони показували, що пам’ятають своїх ворогів і присяглися знищувати їх. У декого на маківці стирчала туго заплетена кіска — знак воїна, який учинив кревну помсту.

Вони були відважні воїни й чудові мореходи, їхні катамарани робили наскоки на найвіддаленіші острови Полінезії. Будували грандіозні споруди з каменю і славилися вмінням вирізьблювати в скелях величні скульптури. Обробляли землю, займалися морськими промислами, любили пісні, танці і “загалом були незлобиві. А їх вважали за жахливих канібалів. Саме вважали.

Як відомо, канібалізм існував на багатьох островах Полінезії. Але це не означає, що тубільці справді харчувались людським м’ясом. Людоїдства як повсякденного явища не було. Якщо полінезійці людоїди, то так само можна назвати канібалами і високоцивілізованих японців, чиї найбільш фанатичні самураї вважали за доблесть не тільки вбити ворога, але й тут-таки, на полі бою, з’їсти його печінку.

Свої “самураї” були і в Полінезії, не всі воїни, а лише особлива каста воєначальників, які дали обітницю ніколи не розлучатись із зброєю і витримали випробування на безстрашність. На Маркізьких островах їх так і називали — безстрашні. Ось у цієї касти один з воїнських ритуалів і був канібальським.

Та коли полінезійці зрозуміли, що європейці вважають їх усіх людоїдами, цю репутацію — таку, здавалось би, незавидну — вони всіляко стали підтримувати. Беззахисним остров’янам вона була свого роду зброєю. Вони не могли вистояти проти європейських гармат і мушкетів, але їх боронила страхітлива слава канібалів.

“Немає сумніву в тому, — писав Міклухо-Маклай, — що папуасів врятувала від цілковитого винищення значною мірою вигадка європейців про те, ніби Нову Гвінею населяють страшні людоїди. Я не заперечую, деякі канібальські обряди, як і в багатьох інших місцях Океанії, там справді є. Однак європейці прийняли окремі випадки за жахливі побутові оргії і тим самим самі себе налякали, а папуаси цим дуже вміло скористалися. Так, уявіть собі, у них вистачило кмітливості не розвіювати жахливі міфи, а вигадувати про себе ще неприглядніші небилиці, від яких у легковірних європейців холола кров”.

Не менший жах на європейців наганяла і Фату-Хіва.

І треба було так статися, щоб тієї пам’ятної ночі 1887 року бригантину Девіса викинуло саме на Фату-Хіву.

Остров’яни прийняли піратів за французів, черговий напад яких вони щойно відбили.

Можливо, якби Джон признався, що вони — пірати, йому б повірили. Але це було не краще, ніж опинитися в ролі ненависних франі. Бо корінне населення тієї частини Тихого океану не бачило різниці між морськими розбійниками, які шастали в південних морях, і французькими загарбниками Полінезії. І ті й другі тільки розоряли острови і не знали меж насилля.

Стараючись якнайбільше награбувати і до того ж одержати задоволення, розважаючись із красивими полінезійками, американці теж ні з ким раніше не церемонились. Та коли на Таїті і Маркізькі острови прийшли французи, становище американських китобоїв і скупників копри та перлів різко змінилося. Тепер, щоб зайти на якийсь з островів архіпелагу, вони мусили питати дозволу у французьких резидентів і платити досить високе мито. Крім того, вести торгівлю з місцевим населенням віднині дозволялося тільки через посередництво французів.

Звичайно, американців не влаштовував такий поворот справ. Тому вони почали всіляко загравати з остров’янами, щоб, заручившись їхньою підтримкою, або спробувати вигнати французів, або, якщо це не пощастить, при допомозі місцевого населення знайти шляхи для вигідної контрабанди, тобто, обминувши французів, вести на островах ту саму політику, але дещо хитріше. От, мовляв, французи вам нічого не дають, тільки грабують вас, а ми хороші, привозимо вам різні товари, хоч для нас це дуже небезпечно. Адже всім відомо, як франі ненавидять людей з країни Маріте.[5] Тому що люди з країни Маріте справжні друзі острів’ян, а франі їхні запеклі вороги.

Так чи інакше, але французів американці завжди лаяли, і остров’янам це подобалось. Навіть на непримиренній Фату-Хіві, яка не хотіла дружити ні з якими блідолицими, людей з країни Маріте зустрічали цілком терпимо. Вони були хоч і не дуже надійні, та вже ж союзники в боротьбі проти спільного ворога.

Дружбою полінезійців з американцями і вирішив скористатися Девіс, який добре знав обстановку на сусідніх з архіпелагом Паумоту Маркізьких островах.

— Ні, великий вождь, — мовив він, — я кажу правду, мій дім на землі Паумоту. Я народився в країні Маріте, але на землі Паумоту у мене багато друзів, вони хочуть, щоб я і мої люди жили з ними. Ми всі з країни Маріте.

— Твої слова, червонобородий, брехливі, як товсті ноги, котрі хочуть усіх випередити, — зневажливо відповів вождь. — Мої люди бачили на твоєму кораблі великі гармати. Навіщо людям з країни Маріте такі гармати? Вони приходять до нас із товарами, ми не бачили гармат на кораблях людей з країни Маріте.

— Але, великий вождь, мій корабель на землю Фату-Хіва викинула буря. Ми йшли до земель Турбуаї, там живуть наші вороги.

— І ти взяв гармати, щоб стріляти в людей землі Турбуаї?

— Так, великий вождь, — підтвердив Девіс, думаючи, що його відповідь прозвучала досить переконливо. Він назвав найближчі острови, які спали на думку, не знаючи, що на архіпелазі Турбуаї нещодавно почалася війна з французами і про це вже відомо маркїзанцям.

Суворий вождь, здається, подобрішав.

— Мої люди і я вдячні тобі, червонобородий, тепер ми чуємо в твоїх словах правду, — задоволено сказав він, і Девіс подумав, що словесну боротьбу нарешті виграно і їх відпустять з богом. Але голос вождя знову став незворушним.

— Головний вождь франі, — провадив він далі, — послав тебе вбивати людей землі Турбуаї, але буря викинула твій корабель на землю Фату-Хіва. Море зробило справедливо, воно допомогло людям землі Турбуаї і віддало нам на харчування тіла наших ворогів. Але ми ситі. Мої люди зроблять із твого тіла їжу для твоїх франі. — Старий маркізанець говорив стримано, солідно, з належною вождю гідністю і раптом крикнув натовпу майже у захваті: — У воїнів франі немає їжі, вони голодні, тож нехай наповнять свої животи оцим червонобородий!

Натовп відповів вибухом захоплення. Сотні горлянок у дикому екстазі почали скандувати:

— Тукопана таа-хі-туе! Тукопана таа-хі-туе! Тукопана великий, як океан! Тукопана великий, як океан!

Коли пристрасті трохи вляглися, вождь знову звернувся до Девіса:

— Твоє тіло і голову, червонобородий, відвезуть на каное двоє твоїх людей, ті, кого ти покажеш, воїнам франі. Кажи, я тебе слухаю.

У Девіса по спині заструмував холодний піт. Зібравши останню волю, він насилу примусив себе усміхнутись:

— Не поспішай, великий Тукопана. Подивись, хіба на мені й на моїх людях такий одяг, як у воїнів франі?

— Твої люди всі білі.

— У людей землі Паумоту колір шкіри такий, як у тебе, великий Тукопана, але ти народився на землі Фату-Хіва. Я сказав правду, мої люди прийшли з країни Маріте. Якби вони були воїнами франі, я б не міг стати їхнім вождем. Подивися, хіба колір моєї шкіри не такий коричневий, як у тебе? Чи ти бачив коричневих вождів у воїнів франі?

Тукопана насупився. Було схоже, що цей доказ справив на нього враження. А може, він дивувався з поведінки Девіса. Червонобородий полонений розумів, що на нього чекає, проте був спокійний і навіть безтурботно усміхався.

— Коли твої люди, — мовив тим часом Девіс, — робитимуть з мого тіла їжу для воїнів франі, накажи їм добре обсмалити на багатті і голову. Нехай залишаться тільки мої голубі очі. Якщо твої люди не знають, як це робиться, то я можу тобі розказати. Очі треба заліпити мокрою землею і поливати соком молодого кокоса, поки голову триматимуть над вогнем. Так роблять таїпі на землі Паумоту, і очі завжди залишаються непошкодженими. Тоді головний вождь франі, можливо, й повірить, що твої люди вбили його воїна. А якщо йому подадуть необсмалену голову з коричневим кольором шкіри, він буде тільки радий і скаже, що Тукопана прислав йому тіло свого таїпі. А голубі очі — то, певне, від батька, людини з країни Маріте. Моїх людей головний вождь франі слухати не буде, франі не вірять людям з країни Маріте.

Маркізанця це дуже збентежило. Йому ще не доводилося чути такі розмови від полонених, які усвідомлюють свою приреченість. Цей червонобородий казав про власну голову так, ніби вона належала не йому. А з іншого боку, він має слушність. Коли люди з країни Маріте приходять на Фату-Хіву, то в багатьох жінок потім справді народжуються діти з голубими очима. Правдою було й те, що у всіх вождів франі колір шкіри тільки білий.

Проте, віддаючи належне мужності полоненого, міняти своє рішення вождь, здається, не збирався. Надто великою спокусою було послати такий “подарунок” головному вождеві франі. І водночас маркізанця тепер, видно, мучили сумніви.

— Ти не боїшся смерті, червонобородий? — спитав він, ніби досадуючи на самого себе.

Девіс не відповів, його погляд зупинився на маленькому Томмі. Коли юнга вийшов з клітки, його оточили жінки. Пританцьовуючи, вони заходилися обсипати його пелюстками квітів. Так у маркізанців починався обряд усиновлення.

— Ахлу! Ахлу! — вигукував жіночий гурт. — Ахлу, ахлу, раррар тата тане! Веселися, веселися ясноокий молодий мужчина! Ахлу, ахлу, тайо-па-ра-ри! Веселися, веселися, друже прекрасний.

Нічого не розуміючи, але пам’ятаючи пораду капітана, нещасний юнга примушував себе всміхатися крізь сльози. Потім раптом розлючено заспівав:

Гримить довкіл за валом вал,

Й вітрило щоглі не рідня.

Та що нам вітер, що нам вал?

Диявол — брат нам, меч — суддя…

Уся площа завмерла з великого подиву. Забувши про червонобородого полоненого, вождь по-пташиному витягнув шию і завмер, не сміючи ворухнутись.

Отоді у Девіса і з’явилася, як йому здалося, рятівна думка: переконати вождя, що вони з юнгою рідні брати.

Він знав: за звичаєм, який існував на архіпелазі Паумоту й Маркізьких островах, людина, котра вирішила когось усиновити, одночасно оголошувала своїми дітьми і всіх її братів та сестер. Правда, поки обряд усиновлення не почався або ж його ще не встигли довести до кінця, від наміру стати прийомним батьком можна було відмовитись. Проте зараз це означало б, що вождь мусить зібрати і привселюдно з’їсти всі ті пелюстки квітів, якими жінки обсипали юнгу. Інакше його відмову вважали б недійсною. Нехтувати цей звичай вождь не міг, бо тоді він втратив би свій авторитет головного хранителя всіх традицій племені.

— Е мауру а вау, таахі каттам! Я щасливий, великий батьку! — не давши отямитися Тукопані, сказав Девіс, як тільки юнга замовк.

Це була ритуальна фраза, що її мала говорити молода людина, котра із вдячністю приймала опіку прийомного батька. Девіс промовив її голосно, з повагою і, як вимагав звичай, схилив голову на груди.

Вождь, мабуть, спочатку подумав, що червонобородий переклав йому зміст пісні усиновленого юнги, але скоро збагнув, у чому річ, і люто витріщив очі.

— Паурки! Тутаї оурі! Свиня! Нікчемна тварюко! Іта маїтаї нуї! Підлий брехун! Кутуї франі кархоурі! Боягузливий білий француз! — Він так кричав, що здавалось, от-от задихнеться.

Несподівано оголосивши себе братом маленького Тома, Девіс, звичайно, не думав, що його хитрість викличе у Тукопани такий скажений гнів. Сталося так, що Девіс, сам того не бажаючи, перед усім племенем виставив великого й мудрого вождя людиною, яка варта, за уявленням полінезійців, зневаги…

Річ у тім, що на Фату-Хіві та багатьох інших островах Океанії, де існував канібалізм, родинним зв’язкам надавали дуже великого значення. Щоб хтось із родичів члена касти безстрашних не попав часом до нього на стіл, треба знати не тільки всіх членів свого роду, але й тих, хто так чи інакше з ним породичався. Якщо виявлялося, що хтось не знав навіть свого десятиюрідного брата, в очах одноплемінників він втрачав усяку повагу.

Ось чому перш ніж когось усиновити, майбутній прийомний батько повинен добре вивчити весь родовід годованця. Звісно, в даному разі Тукопана зробити цього не міг, та й сумнівно, що на його місці хтось про це подумав би. Але, почувши ритуальну фразу Девіса, всі навколо завмерли — маркізанців вразила саме кричуща необізнаність вождя. Ніби вони не розуміли цього з самого початку. Адже ясно, що про родичів юнги вождь нічого не знав і знати не міг, але… Зганьбив себе, осоромився великий Тукопана. А “подарунок” вождеві воїнів франі? Не пошле ж йому Тукопана тіло свого сина. А все ж уже вирішено. Як може Тукопана тепер скасувати своє власне рішення? Де це чувано, щоб великий вождь сказав слово і не дотримав його! Крім того, якщо цей червонобородий став сином Тукопани, тоді взагалі нікого з полонених чіпати не можна. Вони ж воїни сина Тукопани… А яка була сутичка і яка перемога! Не втік жоден кархоурі, всі попали в клітку.

Так, у складне становище поставив червонобородий Тукопану. Але хто з вождів визнає свою помилку? Що ж тоді буде з його авторитетом?

Проте спростувати заяву полоненого Тукопані було нічим, і він, побачивши, що червонобородий збирається щось пояснювати, кричав, не тямлячись від люті:

— Замовкни, нікчемна тварюко! Нічого не кажи, ми тебе не слухаємо! Ніхто тебе не слухає! Ти брехун, ти мерзенна свиня!

Увесь внутрішньо зіщулившись, Девіс благав бога допомогти йому не послабити волю. Він розумів, що не можна мовчати, бо інакше кінець, і усвідомлював, що зараз усе залежатиме тільки від його самовладання, від того, наскільки переконливо він продовжуватиме цю смертельну гру.

— Пробач, великий батьку, — мовив він сумно, — твій негідний син розгнівав тебе, покарай його. — Девіс добре знав, що полінезійці своїх дітей ніколи не карають.

Тукопана схопився, хотів кинути в обличчя полоненому ще якесь звинувачення, але відразу ж знову сів, вигукнувши з радісним осяянням:

— Х-хе, ти коричневий! Шкіра в тебе коричнева! Ти сам казав, га, казав? Що? Х-хе, коричневий!

— Це правда, великий батьку. — Девіс відчував, як його лоб зросило потом. — Мій молодший брат біліший за мене, його навіть сонце не робить коричневим. А це тому, що до тебе у нас були різні батьки. Мій перший батько був коричневим, а перший батько брата — білий. Але мати в нас одна, і ти, великий батьку, бачиш це по наших очах. Подивися, хіба в нас в обох не очі братів?

Все ще оточений жінками, які тепер принишкли, юнга напружено стежив за розмовою. Як і всі полонені, він нічого не розумів, але голос, здавалося, спокійного капітана вселяв надію. Хлопець вимушено всміхався. Решта піратів сиділи в клітках похмуро зосереджені, мовчки чекали, чим усе це скінчиться. Коли старий маркізанець скаженів, вони мимоволі зіщулювались, але мужність юнги і капітана змушувала джентльменів удачі тримати себе в руках. Якщо цей татуйований диявол кричить, то ще не все втрачено. Кричить, аби щось довести, значить, торгується. Капітан зуміє якось заговорити йому зуби. Девіс— та не зумів би?!

Дивлячись то на хлопчика, то на червонобородого капітана, Тукопана дедалі помітніше хвилювався. Безперечно, він був збентежений. Справді, очі в обох зовсім однакові, яскраво-голубі і ніби в променистих росинках… “Х-хе, дурниця! Он у того полоненого очі теж голубі… Ні, наче не дуже, трохи сіруваті…”

Мабуть, велелюбний Тукопана охоче взяв би в сини й Девіса, але… Припустімо, на його необачність одноплемінники подивилися б крізь пальці. Ну, поквапився трохи Тукопана, не розпитав усього вчасно. Невелика біда, адже ритуал усиновлення ще не закінчено, тож не пізно виправити помилку. Але хіба безстрашні погодяться позбавляти себе такої здобичі? Та вони роздеруть Тукопану, якщо через нього доведеться відпустити на волю всіх полонених… А якщо ці двоє все-таки брати? Впаде тоді на Тукопану гнів найвидатнішого з великих ботів, ясновельможного володаря Землі і Неба, могутнього і непереможного Тікі. Дозволив убити сина, свою дитину.;. Підлий, гидкий, зневажений Тукопана!.. “Ні-ні, не може цього бути. Червонобородий усе бреше, він брехун, боягузливий білий француз! Удає з себе безстрашного воїна і плеще язиком, щоб урятувати свою шкуру… А що як?..”

І вождь прийняв соломонове рішення.

— Гаразд, — сказав він сердито. — Коли мій син навчиться говорити, я запитаю в нього. А до того часу ти сидітимеш у клітці. Я тебе не бачив, мої вуха тебе не чули.

Похмурим натовпом маркізанців прокотилося полегшене зітхання. Мудрий Тукопана міркував правильно. Поки його молодий син навчиться говорити, мине чимало часу, й весь цей час червонобородий йому буде ніхто. Він його не бачив і не чув, так, не бачив і не чув. Червонобородий — невільник племені, а всі його воїни — здобич.

І знову радісний вибух!

— Тукопана таа-хі-туе! Тукопана великий, як океан! — Тієї ж хвилини до Джона кинулись чотири дужих воїни. Вони підхопили його клітку і, гортанно щось прокричавши, вистрибом кудись побігли.

Все сталося так швидко й так несподівано для піратів, що вони не зразу отямилися.

— Капітане! Капітане! Брудні таїпі! Брудні таїпі! — із запізненням почулися на площі розпачливі крики маленького Тома.

Він, мабуть, хотів бігти слідом за капітаном і люто з кимось боровся, але не міг вирватися.

— Томмі, руде ангелятко… — тамуючи ридання, шепотів Джон.

Потім з нього зірвали одяг і голим підвісили в клітці, немов папугу, під якимось гіллястим деревом. Разом з одягом забрали і ніж, на який він так розраховував.

Така ж участь, крім юнги, спіткала всю команду “Флайїн стар”. Клітки з полоненими віднесли в різні кінці селища, підвісили їх на дерева і пильно охороняли, але й без цього про втечу годі було й думати. Зроблені з міцного залізного дерева клітки голими руками не зламаєш.

Доля перестала бути ласкавою до хоробрих джентльменів. Кого раніше, кого пізніше, але на всіх чекала загибель. Загрожувала вона й Джону.

Там, на площі, Джон не наважився натякнути Томові, щоб він постарався пояснити маркізанцям, ніби вони брати, хоч тоді це було неважко зробити. Достатньо було, розмовляючи з вождем, частіше вставляти в полінезійську мову англійське слово “брат”, і Томмі б усе зрозумів. Але ж і решта піратів усе б чула. І якби всі полонені збагнули, що їхній капітан хоче видати себе за брата усиновленого вождем юнги, вони, не знаючи звичаїв полінезійців, вирішили б, що він рятує тільки себе, і, напевно, збунтувалися б.

Обман відразу б розкрився. Тому ніяких натяків юнзі Джон не робив. Він був певен, що, коли маркізанці почнуть Тома допитувати, той сам здогадається, як треба відповісти.

‘На жаль, Томмі дав маху. Відірваний від своїх недавніх товаришів, він одразу став вимагати дозволу бачитися з червонобородим полоненим і при цьому вперто називав його відомим усій Океанії словом “капітан”. Тоді до нього підвели двох дуже схожих хлопчиків, напевно, братів-погодків, і знаками запитали: мовляв, ви з червонобородим, як ці двоє?

Юнга зневажливо пирхнув:

— Вигадали казна-що! Він мій капітан, зрозуміли, дурні ваші голови, мій капітан!

Усі, звичайно, зрозуміли, одначе вождь, здавалося, відповіді Тома не надав значення. Насупившись, він довго щось буркотливо говорив старійшинам племені, пальцем показуючи то на юнгу, то на свій язик. Мовляв, у хлопчика ще язик німий, він не вміє поки що говорити, тому питати в нього рано.

Тома така, як він думав, нахабна зарозумілість вождя обурила:

— Ти сам німий, брудний старий таїпі! Червонобородий — мій капітан! Мій капітан.

Для палко закоханого в свого капітана юнги Девіс був найдорожчою людиною на світі. З ним не можна було порівнювати ніяких братів, тим більше, що їх у Тома ніколи не було. “Капітан, мій капітан!” У цьому було все життя юнги.

І життя Джона повисло на волосині. Розправитися з ним, як згодом з’ясувалося, збиралися того ж дня, але Тукопані раптом сяйнула блискуча ідея.

— Х-хе, послухайте! — вигукнув він на раді старійшин. — Цей червонобородий — скарб! Посилати його тіло вождеві воїнів франі не треба. Ми відріжемо йому бороду, борода виросте нова. Чудово! Х-хе, еге ж, так буде довго.

У безбородих маркізанців жорстке волосся з чоловічої бороди вважалося великою цінністю. І чим воно було незвичайнішого кольору, тим вище цінилося. Фатухівці робили з нього браслети, якими всі, хто їх мав, дуже пишалися.

Червоних браслетів на острові ніхто не мав.

На жаль, мудрий Тукопана не знав, що бороди іноді фарбують.

Коли полоненого поголили гострим, як бритва, уламком морської черепашки і на його обличчі, де раніше красувалася розкішна червона борода, з’явилася звичайна чорна щетина, вождь, побачивши таке неймовірне, на його погляд, диво, сторопів. Він уп’явся очима в Девіса, думаючи, мабуть, що перед ним інша людина. Але ні, це був той же, тепер уже колишній червонобородий. Вождь усе ще не вірив.

— Бура артуа! Бура артуа! — забубонів він. — Великий боже, помилуй! Великий боже, помилуй!

Щетина все-таки лишалася чорною, а очі — голубими, такими ж, як були. Для більшої певності Тукопана посмикав щетину нігтями. Так, справжня, росте із шкіри… Ще хвилина вагання — і, захлинувшись раптовим вибухом гніву, вождь люто продекламував:

А харрі та фоу,

А торо та фарраро, -

А іта та тарарта!

Пальма ростиме,

Корал розгалузиться, -

Людини не буде!

Ці слова прозвучали як смертний вирок. То й справді була одна з ритуальних форм вироку. Але навіть при найбуйнішій фантазії, яка була у Девіса, він не міг би здогадатися, про що думав тієї хвилини Тукопана.

Виявляється, коли старий маркізанець зрозумів, що червонобородий полонений і всиновлений юнга ніякі не брати, він замість того, щоб негайно стратити Джона, як треба було чекати, пройнявся до нього такою симпатією, що вирішив урятувати його. Серце вождя, який зневажав усяку брехню, скорила, мабуть, дотепність Девіса, його дивовижне самовладання і, звичайно, знання полінезійських звичаїв. Навряд чи Тукопана усвідомлював себе патріотом, але, як і більшості полінезійців, це не заважало йому бути ним і почувати вдячність до чужоземців, хоч би й ворогів, які розуміли звичаї та мову його батьківщини. Він не міг дозволити умертвити такого полоненого. Проте влада вождя не безмежна. Показати свої справжні наміри перед одноплемінниками, які звикли вважати найтяжчим злочином брехню, для Тукопани означало настроїти проти себе все плем’я.

Про чорну щетину Девіса говорили на раді старійшин як ще про одну брехню підлого франі.

Уважно вислухавши всіх, Тукопана похмуро підбив підсумки:

— Паурки роа іта пана вау, кай-кай ахура, нуї, нуї кай-кай. Довга свиня охляла, треба її відгодовувати, довго відгодовувати.

…Через двадцять сім днів після катастрофи “Флайїн стар” Джон, юнга і Апоро — молода дружина Тукопани, втекли з Фату-Хіви.

Поки приреченого полоненого посилено відгодовували, вождь з допомогою надійних воїнів, які по черзі стерегли Девіса, таємно спорудив катамаран, здатний до плавання у відкритому океані. Він хотів, щоб Джон тікав один, але залишати острів без юнги Девіс відмовився. Ні, жертвувати собою він не збирався. Він просто зрозумів слабість старого маркізанця і хитро використав її. Нехай краще його з’їдять чи засмаженим відішлють французам, ніж він лишиться без хлопчика, котрий йому дорожчий, ніж воля і навіть життя.

Ні на секунду не сумніваючись у щирості Джона (адже їх зараз єднало взаємне довір’я змовників), Тукопана був зворушений. Він не думав, не уявляв, що на світі буває така любов. Вони ж з юнгою чужі, зовсім не брати. І юнга — не дівчина. Товариш йому дорожчий за життя! Це так чудово, так чудово! Тукопана — старий дурень, жирний, сліпий бовдур, який нічого не розуміє в людях… Йому здавалося, що всі чоловіки люблять спочатку своє життя, своїх рідних, люблять молодих жінок, а потім уже друзів, якщо боги дали їм любові більше, ніж потрібно для себе й тих, кого не можна не любити.

Великий, страшний у примарному світлі місяця із’своїм дикунським татуюванням, він простягав у клітку до Джона розмальовані фантастичними узорами руки і плакав, як дитина.

— Нуї, нуї ое маїтаї ената. Ти дуже, дуже добра людина. Е мауру аое, а’ханна-ханна аое. Я нещасний, я не знаю, що робити.

Він говорив, що по справедливості, якщо маленький Том не хоче жити на Фату-Хіві, його треба відпустити. Але він же тепер його син. І як же батько може розлучитися з сином, не знаючи, чи завжди хлопчик буде ситий і доглянутий? Так, старший товариш у нього дуже хороший, але дітей мають доглядати жінки. У чоловіків руки грубі, а дітям потрібні м’які, діти ніжні. А у Джона жінки немає. І матері в країні Паумоту у Тома немає… Неможливо, це неможливо, у Тукопани розірветься серце…

Потім у вождя сяйнула думка: можливо, Джон погодиться взяти з собою його жінку? Вона ще не стара, все вміє робити, і руки у неї дуже, дуже м’які. Йому шкода, дуже шкода розлучатись і з Апоро, але він буде поганий, негідний, зневажений, якщо заради себе забуде сина. Хлопчикові потрібна мати. А він уже старий, якось доживе свого віку. Напевно, недовго лишилося… Вранці Апоро прийде. Джонові треба на неї подивитись і тоді сказати. Апоро що-небудь запитає, і Джон скаже “так” чи “ні”… А вона? Що вона! Апоро добра, вона зрозуміє, що інакше не можна… Тікати треба завтра, коли всі заснуть… Так, післязавтра буде пізно…

Він ще трохи постояв, покректав і, згорбившись, мовчки пішов геть. Більше Джон його не бачив.

Уже в океані, коли Фату-Хіва зникла за обрієм і катамаран із сходом сонця взяв курс на архіпелаг Паумоту, Апоро сказала:

— Він багато плакав, йому погано…

В самій тільки коротенькій спідничці із розпущених пальмових волокон, простоволоса, вона сиділа на кормі катамарана засмучена і прекрасна, як русалка. Їй не було ще й двадцяти.

Джон дивився на неї, розумів, що все це не сон, а жива правда, і мав би радіти, дякувати богові й долі, але в грудях щось нило, мучила туга…

Потім він раптом із жахом подумав, що на ньому так безглуздо, так нерозумно міг обірватися рід Девісів, уся його трьохсотлітня історія! Адже він останній, останній з усіх Девісів…

Після всього, що трапилося на Фату-Хіві, Джон назавжди покінчив з професією пірата. Добравшись до атолу Тікахау, де була одна з його берегових баз, він незабаром разом з Апоро і Томом вирушив на Вогняну Землю. Був там шукачем золота, звіробоєм, потім купив невеличке китобійне судно і почав промишляти китів.

На Вогняній Землі Апоро народила йому двох синів, уже знайомого вам Джека й Річарда. Поки дітям не минуло по двадцять років, Том жив з ними, а тоді поїхав у Австралію.

У 1938 році вогняну Землю Девіси поміняли на Сан-Франціско.

Друга світова війна забрала у Джона молодшого сина, Річард служив на американському підводному човні, який захопили японці. Перебуваючи в полоні, він попав під атомне бомбардування Хіросіми. Лишився живий, повернувся додому, але незабаром помер від білокрів’я.

Розповіді Річарда про Хіросіму і його передчасна смерть так потрясли Джона, що він, уже дуже старий, вирушив блукати по світу в пошуках місця, де можна було б заховатися на випадок нової війни. Слово “війна” стало для Джона символом усього, що він чув від сина про Хіросіму. Воно таїло в собі жахливий зміст тієї катастрофи, яка, відгримівши за океаном, у рідному домі вбила його Річарда. Це було страшніше, ніж полон у канібалів, ніж усі минулі піратські бої.

Старий боявся за другого сина. Джекові тоді минуло п’ятдесят шість років, але він тільки одружився, і його молода дружина чекала першу дитину. А що як знову посиплються з неба ці бомби, впадуть на Америку, на Сан-Франціско! Або знову їх десь кинуть самі американці й неминучий бумеранг ударить по них же, як ударив він по Річарду і сотнях, а може, й тисячах інших американців, котрі вернулися з японського полону тільки для того, щоб померти дома.

Ні-ні, подалі від Америки, подалі від Сан-Франціско…

Саме в той час між Аргентіною і Англією почалася суперечка за право володіти Фолклендськими островами.

Цей субантарктичний архіпелаг, віддалений на двісті шістдесят миль на схід від атлантичної горловини Магелланової протоки, довго вважали нічийним. Крім самих Девісів, які іноді знаходили тут схованку від правосуддя і припливли сюди наприкінці свого життя, щоб кинути тут останній якір, Фолклендами ніхто не цікавився. Нікому не потрібні були ці похмурі, холодні острови.

Тільки в 1763 році “нічийну” землю вирішила колонізувати Франція (може, знадобиться). На березі затоки Барклі (острів Східний Фолкленд), де стоїть нинішня столиця архіпелагу, французи заснували невелике селище. Але через два роки, розчарувавшись у своєму новому придбанні, продали острови Іспанії.

В той період у водах, які відокремили Фолклендський архіпелаг від південно-східного узбережжя Америки, діяли невловні пірати під командою Дональда Девіса, правнука Джеремі Девіса. Як і його прадід, Дональд полював на багаті іспанські кораблі, котрі, йдучи, з портів Перу і Чілі в Європу, проходили через Магелланову протоку.

Щоб покінчити з піратським розбоєм, іспанці вирішили побудувати на Фолклендах велику військову морську базу. З другого боку, їм потрібна була ізольована від зовнішнього світу територія, куди вони могли б висилати небажаних осіб з бунтівної Аргентіни, населення якої боролося проти іспанських колонізаторів за свою незалежність.

На місці колишнього французького селища іспанці побудували форт, портові споруди і заклали місто. Проте незабаром їм довелося все покинути. Здобувши нарешті у 1816 році незалежність, аргентінці примусили Іспанію вибратися з Фолклендських островів. Більшу частину споруд, які нагадували їм про недавню жорстоку каторгу (все будівництво тут велося руками засланців з Аргентіни), вони знищили, а сам архіпелаг продали якомусь ділкові.

Потім, через два десятиріччя, коли в Південній півкулі почали розвиватися китобійний промисел і добування морського звіра, Фолкленди впали в око Англії. Це було зручне місце для берегових промислових баз.

Щоб заволодіти архіпелагом, Великобританії не треба було вдаватися до якихось баталій. На Східному Фолкденді разом з двадцятьма втікачами-злочинцями іспанського походження і трьома жінками — патагонською індіанкою та двома негритянками, жив англієць, якийсь Генрі Дженісон, колишній піра’т, що не помирився з Алеком Девісом — сином Дональда Девіса. Дженісону дали королівський прапор, наказали підняти його якомога вище і пильно охороняти. На тому вся процедура з організацією британської опіки над островами і скінчилася. Архіпелаг почали заселяти англо-ірландські колоністи.

Пізніше, вже після другої світової війни, в Буенос-Айресі заговорили, що ділок, якому уряд Аргентіни півтора століття тому продав Фолкленди (аргентінці називають їх Мальвінами), був аргентінським громадянином. Зазіхнувши на приватну власність громадянина суверенної країни, Англія тим самим вчинила недружній акт по відношенню не тільки до цієї людини, а й до його вітчизни. А якщо так, то Фолклендські острови треба повернути Аргентіні. Тим більше, що й містяться вони в її територіальних водах.

Коли у 1833 році Англія підняла над Фолклендським архіпелагом свій прапор, вона не збиралася виправдувати ці дії. Британська імперія була найсильнішою державою світу. Хто їй міг перечити? Але після другої світової війни сили у великого Альбіона стало менше і йому не лишалося нічого іншого, як ритися в архівній куряві, силкуючись знайти докази, що коли в історії Фолклендських островів і була якась віроломність, то тільки з боку Франції. Вона, мовляв, незаконно захопила й так само незаконно продала Іспанії архіпелаг, на який мала юридичне право тільки Англія.

І знову, через три з половиною століття, на світ з’явилося давно забуте ім’я Джеремі Девіса, або Джона Фредеріка Девіса. Колись прокляте, воно звучало тепер як найпереконливіший аргумент в утвердженні прав Великобританії на Фолклендський архіпелаг. Хіба Девіс не був англійцем? То кому ж, крім Англії, повинно належати його відкриття?

— Як це — кому? — обурилися в Буенос-Айресі. — Звісно, Франції!

Як відомо, задовго до відкриття Фолклендського архіпелагу англійський королівський суд присудив горезвісного Джеремі Девіса, або Джона Фредеріка Девіса, до страти через повішення. Отже, визнати його, Джона Фредеріка Девіса, громадянином Великобританії ніяк не можна, бо за всіма минулими й нинішніми законами, в тому числі й законами Великобританії, людина, засуджена до смертної кари, ніяких прав громадянства не має. Не мали таких прав і інші члени команди “Блек дез”, оскільки бригантина була кораблем піратським. А пірати в усіх країнах світу завжди були поза законом.

На час відкриття Фолклендського архіпелагу на борту “Блек дез” була тільки одна людина, чиї права громадянства залишалися в силі, — французька графиня Тереза де Бурже. Згодом, ставши дружиною розбійника Девіса, вона їх втратила, оскільки сама, незважаючи на своє шляхетне походження, перетворилась у жорстоку піратку, відому під прізвиськом Білява Бестія. Але тоді, в день відкриття архіпелагу, вона, графиня Тереза де Бурже, ще була повноправною громадянкою Франції, бо на розбійницький корабель її взяли силоміць і перебувала вона там як полонянка. Отже, юридично тільки Франція може сказати, що Фолкленди відкрив її громадянин. Тому французька колонізація названих островів була обгрунтованою і законність франко-іспанської угоди про перепродаж архіпелагу не викликає сумніву. Що ж до Аргентіни, то в південно-східній частині Америки, куди прилягають і Фолклендські острови, вона є законною спадкоємницею Іспанії. Як колишня колонія, що скинула ярмо тиранії.

Таким був меморандум аргентінських юристів у відповідь на архівну довідку англійців.

У Лондоні, однак, з цим не погодились. Британському уряду було вигідно поселити Девіса на Фолклендах (живий нащадок першовідкривача), і він дешево продав йому безлюдний на той час Нью-Айленд.

У Джека і Агнес тут народились Енні і Редмонд. І ось тепер, коли довгождані онуки виросли, у сім’ю Девісів прийшло нове горе.

Від матері Редмонд і Енні чули розповіді про Велику землю, про той, невідомий юним Девісам світ, де живуть тисячі й мільйони таких же, як вони, дітей. Мати навчила їх грамоти, і вони зачитувалися тими небагатьма книгами, які Агнес привезла з собою на острів. Життя на Нью-Айленді стало для них нестерпним. Вони вимагали від батька і діда залишити остобісілий їм острів і поїхати куди завгодно, аби там були люди. Але слухати їх дід не хотів, а він був головний у сім’ї.

Двічі на рік до Девісів приходив рефрижератор з Монтевідео, забирав вовну і м’ясо, натомість лишав замовлені товари і пошту — комплекти журналу “Ілюстровані лондонські новини”. Редмонд і Енні вирішили на цьому судні втекти в Уругвай. Однак у них нічого не вийшло. Підвела Енні, закохавшись у матроса, який спокусив її і зразу ж став над нею насміхатися. Розгніваний батько дівчини прогнав з острова всю команду.

Через дев’ять місяців Енні народила дочку і заспокоїлась, зате Редмонд ні за що не хотів лишатися на острові. Виїхати йому не дозволили, і він перерізав собі вени.

Коли я зустрівся з Джоном, йому було сто три роки, Джеку — сімдесят чотири. Редмонд — єдиний продовжувач прізвища. Поселившись на Нью-Айленді, Джон думав про онуків, про майбутнє покоління Девісів. Саме прагнення зберегти рід Девісів, а не тільки турбота про старого Джека, дало йому сили диявольською працею освоїти суворий субантарктичний острів. Тепер втратити Редмонда для нього означало втратити все, заради чого він жив і трудився.

Відчайдушний вчинок онука примусив старого переоцінити, переосмислити все, що досі видавалося йому безперечним. Пам’ятаю, на прощання він сказав мені:

— Я був нерозумний, Алеку, забрав свою сім’ю із світу людей, щоб заховатись від їхнього безумства, але люди повинні жити серед людей, життя без життя не буває. Так, Алеку, я це зрозумів. — Він подав мені глиняну індіанську люльку — люльку Джеремі: — Візьми, Алеку, ти подарував нам свою кров і тепер маєш право на цю люльку…

По вибоїнах його зморщок текли сльози — сльози змерзлого старого. Вицвілі від довгих років білясті очі дивилися з похмурою тугою.

…Люлька пірата — одна з найдорожчих моїх реліквій. Беручи її в руки, я знову бачу себе на Фолклендах, у Девісів. Чи там вони ще, не знаю. Старий казав, що виїдуть

До людей…

Переклад з російської.

Микола Олійник У ЗАТІНКУ ПАЛЬМ Дорожні нотатки

Після кількагодинного вечірнього польоту перетинаємо Адріатику, Середземномор’я, Гібралтар, і літак іде на посадку. Марокко, Рабат. Спрагле дихання недалекої пустелі відчувається навіть тут, на півночі країни.

Аеропорт у Рабаті невеликий, йдненький, скромно обладнаний. Служби, тіснуватий бар, де ледве вміщуються пасажири одного рейсу, і, мабуть, усе. Зате чималий літографічний портрет короля Марокко на стіні. Глава держави— в білому кітелі, з широкою стрічкою навскіс на грудях, в орденах, лице смагляве, молоде. Спокійний, самовдоволений погляд.

Подорож тільки починалась, а думка вперто поривалася вперед, у завтра. Ще перед поїздкою було відомо, що найскладніший (тобто найдовший, найнудніший, най… одне слово, найтяжчий) буде переліт через Атлантику. Удень, мовляв, ще сяк-так можна через ілюмінатор подивитися на океан, зупинити зір на загубленому в його широтах клаптику землі чи пароплаві, який з такої висоти здається завбільшки із сірникову коробку, а вночі… Понад дев’ять годин льоту, весь час не спатимеш — нудно, незручно, втомливо. Та не так сталося, як гадалося.

У літаку мою увагу привернула молода смаглява жінка, власне, не так сама жінка, як її незвичайна заклопотаність. Пасажирка весь час порпалася в сумочці, що була при ній, переглядала й знову акуратно складала якісь папери. Де вона сіла? Здається, в Москві, в Шереметьєво… Так, так, жінка й тоді поводилася трохи незвично. Здавалося, вона в чомусь невпевнена, щось її постійно бентежить. Думалося — затримка з рейсом, митні клопоти…

Зрештою, жінка дістала й показала сусідці по кріслу фото. Вона аж підняла картку вгору, ніби хотіла, щоб побачили й інші пасажири. На знімку двоє дівчаток, а по боках — чоловік і жінка, оця ж таки, що летіла зараз. Часто буває, що в дорозі люди дістають фотографії своїх близьких, рідних, коханих, милуються ними, подумки розмовляють з ними. Однак тут було щось інше, більше, ніж просто сум за рідними.

Слово за словом, і з допомогою нашої люб’язної перекладачки ми розговорилися. Власне, говорила жінка — для цього досить було тільки спитати, хто ж на тому фото, чи не її діти? Так, так, це її дівчатка. І чоловік її. Вони чілійці. Чоловік був прихильником Альєнде. Під час фашистського путчу зник і невідомо, де нині, живий чи… Ні, ні, не думайте, я не плачу, то так… Дітей їй пощастило вивезти до батьків. Вони живуть в одній із сусідніх з Чілі країн. А сама мусила емігрувати. Аж у Норвегію — там давні чоловікові друзі. Кілька років не бачила своїх дівчаток. Тепер ось є можливість забрати їх. Допомогли товариші, соратники — спасибі їм…

Монотонно гудуть турбіни повітряного лайнера, за вікном кількадесятиградусна холоднеча, під крилом — десятикілометрова безодня і… зворушлива оповідь жінки, радісно-сором’язливі сльози матері, що їде до дітей, своїх крихіток, своїх кровинок. Не віриться, сеньйори… Стільки літ! Такі труднощі!..

А майже поруч — інша мати. Ніяк не приспить свого малюка. Він лежить у неї на колінах, крутиться, тре рукою оченята, і мати гладить його їіо голівці, ніжно-ніжно цілує в тім’я… В руках у неї казки Андерсена — щойно читала синові… І думається, що діти світу однакові, що матері світу однакові й що турботи у них теж однакові — мир і спокій на цій такій прекрасній і такій неспокійній планеті.

Хто дрімає, хто курить, хто, ввімкнувши навушники, слухає музику, хто читає… Часу досить. Цілий робочий день. Навіть більше.

Високий засмаглий чоловік ділиться враженнями від Куби, де працює за контрактом. Землевпорядник, кандидат наук, працівник інституту ґрунтознавства. Сергій Сепекерімович Пірузян, з Єревана. Півтора року працює в провінції Пінар-дель-Ріо, разом з місцевими товаришами, кубинцями, бореться з ерозією грунтів, навчає молодих спеціалістів цій потрібній справі… Повертається з відпустки. Проблема грунтів тепер набула світових масштабів. Земля бідніє, техніка, хімія, небувалий розмах індустріального будівництва руйнують її структуру, зменшують кількість посівних площ… А хліб потрібен, дедалі відчутнішою в світі стає його нестача…

“І що, вже є наслідки кубино-радянського співробітництва в цій галузі?” — “Авжеж. Професор інституту ґрунтознавства імені Докучаєва доктор Зони здійснив класифікацію грунтів Куби. Уявляєте, який це труд?! І яке має народногосподарське значення?! Чи знають там українських ґрунтознавців? Звичайно! Ізмаїльський, Соколовський. Харківський інститут імені Соколовського — один з’ провідних у цій галузі. Ось повернуся з Куби і неодмінно поїду на Україну. Можна вашу адресу?”

Куба. Острів виникає з ранкової сутіні, мов щось казкове, легендарне, овіяне віковічною історією. Ніколас Гільєн, видатний кубинський поет, порівняв свою землю з величезною зеленою ящіркою, що сумирно погойдується на теплих хвилях Карібського моря. Не буду полемізувати з Гільєном, кожній людині властиво бачити одну й ту ж річ по-різному, але мені з висоти острів здався серповидним. Серп у хвилях білопінного жита. А безліч більших і менших острівців уздовж — ніби коштовні камені, що ними людина прикрасила це одвічне знаряддя з правіків шанованої праці.

Сьєрра-Маестра. Овіяна легендами, оспівана в піснях Сьєрра-Маестра. Тут, у цих вічнозелених горах, закипала кубинська воля. Невеличкий загін революційних бійців на чолі з одержимим ідеєю визволення від імперіалістичної залежності Фіделем Кастро в неймовірно тяжких умовах повів звідси наступ на антинародний режим. І перем,іг… Зону гір, що красивим вінцем облямовують південно-східне узбережжя, оголошено нині природною та історичною пам’яткою. Пам’яткою народові, революції, що першими на латино-американському континенті здолали сили реакції. Символічно, як і наша “Аврора”, нагадує про це шхуна “Гранма” — на ній Кастро та його соратники здійснили свій героїчний похід у революцію, в історію, і нині вона — на вічній стоянці в Гавані.

Аеропорт імені Хосе Марті лежить за сімнадцять кілометрів од столиці. Півгодини їзди, і ви опиняєтесь у центрі Гавани, місті давньої історії, численних пам’яток старовини, парків і скверів. Уміле поєднання архітектурних стилів, використання рельєфу і, ясна річ, моря. Голубінь Мексіканської затоки, лицем до якої стоїть Гавана, зливається з голубінню неба, білизною висотних будинків, що ніби виростають з буйної зелені та невисоких пагорбів. Море — то грізне, то лагідне, — лежить біля ніг, дихає бадьорливою свіжістю, спокоєм і ще чимось невловним, незбагненним, властивим тільки морській широчіні.

Розповідь про Кубу, Гавану — то окрема сторінка, окрема розмова. Бо час не жде, літак уже заправлено й після тривалого рейсу перевірено, екіпаж, виявляється, змінився і готовий до дальшого польоту.

Але ж неодмінно треба сказати: Куба в серці українському давно. І найбільша заслуга в цьому — хто б подумав! — Грінченка, Бориса Грінченка. Того самого, що написав “Серед темної ночі” і “Під тихими вербами”, автора багатьох збірок поезій, оповідань, драм, перекладів, байок. Того, що подарував народові один з найцінніших скарбів — “Словник української мови”. Заболіло синові подніпровських степів болями далекої, не баченої ніколи Куби. Куби — “моря перла найдорожчого”, як він її називав, — що піднялася проти поневолювачів. Грінченко написав поему “Матільда Аграманте” про дівчину-патріотку, яка слідом за батьком та братами пішла в партизанський загін, боролася там разом з усіма і героїчно загинула. “Хай панує Куба вільна!” Запам’яталось із шкільних років…

Україна й Куба. Російський царизм і іспанські поневолювачі. Чи не однакова була в них мета — тримати народ у покорі, ярмі, якомога дужче його визискувати? Либонь, однакова. Тож і борня супроти ворога — однакова. В Росії, на Вкраїні, на Кубі. “Хай панує воля гожа!” “Земля і Воля!..” За це скатовано його, Грінченка, доньку. За це, не стерпівши знущань, спалила сама себе у Петропавловській тюрмі в Петербурзі Маруся Вітрова, вчителька-революціонерка… За це — за волю і щастя — гине Матільда Аграманте… Поезії написано майже одночасно. Один мотив, одні чуття, одна пристрасна рука митця.

Часова різниця вісім годин. Тобто на Кубі ранок, а вдома глибока ніч. Дивне відчуття! Організм якось непомітно перелаштувався на тутешній режим, спати зовсім не хочеться. Певне, чималу роль відіграє збудження, що супроводить людину в такій мандрівці. У всякім разі, усвідомлення того, що за півтори години будеш на Ямайці, в Кінгстоні, приємно бентежить. Мимоволі припадаєш до овалу ілюмінатора, до болю в очах видивляєшся, ніби чекаєш якогось дива. Небо чисте, прозоре, в сонячнім осяянні, Карібське море спокійне, видно лише невеличкі брижі… Якісь острівці. Їх видно довго — висота ж неабияка!.. Група кораблів. Чиї вони? Куди прямують? Що в їхніх трюмах? Що в наказах їхніх капітанів?.. Можливо, це частина тих, що з волі американського президента патрулюють східне узбережжя Латинської Америки, “оберігають” його від проникнення “кубино-радянських терористів”? У світі, тривожно. Надто тут, у центрі двох Америк, де Нікарагуа, Сальвадор, де все дужче розгоряється полум’я визвольної боротьби.

Ямайка!.. Вона виникла з громаддя білястих хмар, сама — наче видиво, диво, мов казка. Острів Карібського басейну. Облямовані білопінними хвилями береги, невисокі голубі гори, трав’янисті долини, квадрати полів. “Земля струмків”, — так перекладається її назва. Населені пункти йдуть один за одним, у кожній долині, кожному видолинку… Країна вічного літа. Це відчувається одразу ж, як тільки ступаєш на дивовижно красиву землю, — лагідіге, м’яке тепло бере тебе в обійми, ніжить, настроює на ліричний лад. Місто в широкій долині, під горами, смуга піщаних пляжів, затоки, острівці й півострівці в зарослях вічнозелених пальм, ліан, ще бозна-яких рослин… Старий маяк на береговому виступі, приємне дихання моря… Погляд мрійливо блукає вершинами далеких гір, що голубіють на тлі безхмарного неба, слух напружено ловить шерхіт хвиль, що за кількадесят метрів, он за тим гайком, тіло ніби пірнає в якесь нечутне літепло.

Щедра ж ти й самовіддана, природо! Даруєш усе, всі свої багатства, свою красу, снагу. Бери, людино, користуйся, живи. Тільки розумно, в мирі і спокої. Хазяйнуй і твори. І за те тобі буде вічна хвала, вічна шана. І тим зведеш собі вічний храм добра та злагоди… Гай-гай! Коли б воно так.

…Наступний переліт — один з найтриваліших — до Ліми, місця призначення. День. Навіть крізь вузенький ілюмінатор відчувається, як пече сонце. Ось-ось екватор, середина Землі, умовна риса, що розділяє північну й південну півкулі. Курс — зюйд-зюйд-вест. На Панамський перешийок, Панамську затоку, Колумбію, Еквадор, до тихоокеанського узбережжя.

Минає ще якийсь час — і праворуч уже водяна безбережність, що сягає десь берегів Австралії, Японії, ліворуч — червоняста материкова смуга, обмежена — ген далі — гостроверхою грядою Західних Кордільєр. Мертві, здається, гори, мертва прибережна смуга. Ні річечки, ні озерця, ні бодай невеличкої зеленої цятки. Голі урвисті скелі, мертві червонясті піски. І так година, друга, третя… Хіба що вихопиться десь і одразу ж зникне тоненька лінія автомагістралі…

— Пустеля Сечура, — кидає хтось із пасажирів. — Це вже Перу, перуанська територія.

Напевне ж, багаті ці місця мінеральними копалинами, дорогі вони перуанцям чи колумбійцям, але дивитися на них, спостерігати їх трохи аж моторошно. Мимоволі переймаєшся співчуттям до тих, хто все-таки мусить обживати цю землю, давати їй лад.

Авіалайнер наблизився до столиці Перу Ліми, пішов на посадку. Кінець хоча й не всього ще перельоту, початок робочого маршруту, який водитиме нас по країні, ознайомить з її історією, найдавнішими пам’ятками і, звичайно ж, із сучасністю. Сучасність цікавила більше, ніж історія. В сучасності — майбутнє, без якого, відомо, будь-яка історія втрачає сенс, власне, перестає бути історією.

Станіславський сказав: театр починається з гардероба, з фойє. Очевидно, так само можна сказати, про країну — вона починається з аеропорту чи залізничного вокзалу. Найперше враження, як відомо, незгладиме й рідко коли виявляється помилковим. Те, наприклад, що попало на очі в аеропорту та на його найближчих околицях, потім не раз траплялось і в самому центрі Ліми, на її найголовніших магістралях.

Десятки прохачів (не хочеться казати — жебраків, старців, хоч різниця тут невелика) зустріли нас одразу ж за порогом аеровокзалу. Хто з ящичком-підставкою для чистки взуття, хто з примітивними кустарними виробами — сувенірами, хто з пропозицією піднести, допомогти, але все з розрахунку роздобути якусь солю (найдрібнішу монету, немовби нашу копійку, хоч на відміну від копійки за перуанську солю придбати не можна буквально нічого), заробити на прожиття. І нескінченні ряди хатинок уздовж дороги — цегляних, жерстяних, фанерних, картонних. І величезний міський смітник з цілим виселком таких само хатинок біля нього. І шукачі, які щось шукають на тому звалищі, і тут-таки невеличкий спортмайданчик, на якому ганяє м’яча босонога малеча…

— Наша країна бідна, — вибачається гід, — ми тільки зводимось на ноги.

І це сказано про країну прадавньої історії, землю однієї з перших — інківської — цивілізації, землю, що має в собі й на собі незліченні природні багатства.

Столиця зустрічає транспортною захаращеністю вулиць, безліччю різних лотків, де продається маса всіляких речей — від кустарних виробів, порнографічних листівок, газет і журналів до кави, пиріжків, бобів чи якогось іншого наїдку — і брудом. Бруд — характерна ознака цього величезного міста. За висловом самих мешканців, це бомба уповільненої дії, що може вибухнути будь-якої хвилини будь-якою епідемією.

— Недавно відбувся страйк працівників комунальної служби, ще не встигли прибрати сміття, — знову вибачається представник фірми, що нами опікується.

Можна було б повірити, коли б не тривале перебування в місті, що засвідчило повну нерозпорядливість, неспромогу муніципалітету впоратися з лихом. Не доводилося бачити жодної сміттєзбиральної чи поливної машини. І це в місті, де роками не буває дощів, де мешкає понад п’ять мільйонів чоловік… Добре, що стоїть воно над океаном — океанські вітри все-таки продувають його, освіжають, інакше б…

Дві досить молоді жінки розподіляють місця, де будуть сидіти, просити милостиню. Одна йде на один ріг вулиці, друга — на протилежний. В однієї тримаються за поділ двоє, у другої теж двоє, третє, ще зовсім мале, підв’язане за спиною.

— Сеньйоре, дозвольте почистити ваші черевики. — Хлопчина років шести-семи ходить за мною по площі перед розкішним президентським’ палацом, сподіваючись заробити бодай солю-дві. Саморобний ящичок на ремені через плече, в руках щітка, в очах — сум і якась надія. “Чому ти не в школі?” — хочеться спитати. Але ж усіх не перепитаєш, до кожного не підступиш…

Таке життя. Юнак лежить майже на тротуарі, на прикритій картоном металевій сітці, над люком теплоцентралі. На ньому благенький костюм, давно не прана сорочка, а поверх усього старий, заяложений плащ. Він, певне, хворий — запалені очі, худе бліде обличчя. Біля нього приймач, розгорнутий блокнот з якимись помітками. Юнак помітив, що я вдруге з цікавістю проходжу повз нього, усміхнувся. Усмішка приязна, якась ніби винувата, вибачлива. Хто він, чому лежить отут, під ногами перехожих?.. А втім — зрозуміло: бездомний, безробітний, яких тисячі. Вважається, що в місті п’ять мільйонів мешканців, але ця цифра умовна, щодня до Ліми приїздять нові й нові шукачі кращого життя, загальна міграція з сіл величезна, ніхто не може її зупинити. Майже половина населення країни — в столиці! Здається, що місто це некероване, воно живе якимось особливим своїм життям. Правда, біля урядових палаців видно посилені наряди патрулів, охоронців, стоять напоготові автомобільні гідромонітори, виготовлені в США і люб’язно експортовані сюди для розгону демонстрацій, вуличних зібрань тощо. Контрасти? Ні, закономірність. Це яскраво засвідчив останній надзвичайний з’їзд компартії Перу, що в своїй резолюції засудив безробіття як наслідок капіталістичної системи господарювання. Про це, до речі, йшлося і на організованому Товариством перуано-радянської дружби мітингу, де представники різних верств говорили про право людини на працю, на соціальне забезпечення.

— Приклад Радянського Союзу, де ці права знайшли якнайповніше втілення в життя, служить дороговказом у нашій роботі, — заявив на мітингу президент Товариства Кабаллеро Мендес.

Лікар за фахом, людина виняткової чуйності і товариськості (в цьому ми мали нагоду пересвідчитись), член ЦК Компартії Перу, доктор Мендес разом зі своїми соратниками активно пропагує ідеї миру, співробітництва і дружби між народами різних континентів та націй. Одного з перших у Латинській Америці його нагороджено радянським орденом Дружби народів. Культурний центр товариства, здійснювані ним заходи — це своєрідне вогнище, де проходять перший гарт прихильники соціалістичних перетворень. Серед них багато молоді. З великою увагою дивляться вони кінострічки про радянський спосіб життя, про діла й прагнення юнаків і дівчат Країни Рад, тягнуться до літератури. Було надзвичайно приємно там же, на мітингу, зустріти жінку, яка, довідавшись, що її співрозмовники з України, зраділа й одразу ж сказала:

— Україна? Леся Українка?.. О, я так люблю її твори. Як тонко зуміла вона використати класичні релігійні мотиви для втілення революційних ідей. О, сеньйор — ескрітор![6] Ви написали про неї роман? Похвально. Це геніальна жінка.

Сеньйора Ернджер, виявилось, драматична актриса, залюблена в нашу велику землячку, її драматургію, її революційно наснажену лірику.

…Ніч. Задушлива кімната готелю. Не спиться: від вражень, спеки, втоми і, очевидно, від різкої зміни місця перебування. Явище адаптації. Але не тільки. Головним чином, мабуть, тому, що місто вирує. Вирує, незважаючи на ніч. Не меншає потік машин, люду… Куди вони мчать, поспішають, чим клопочуться? Адже пізно, пора спочивати.

Раптовий телефонний дзвінок (як я боюся цих пізніх дзвінків, чомусь вони ніколи не приносили радості!), хтось дихає в трубку, мовчить…

Застереження гіда ще тоді, на початку: “Будь ласка, не носіть на руках годинників, каблучок, сережок. Їх у вас можуть зірвати. Не пийте на вулиці, нічого не купуйте у вуличних продавців. І не намагайтеся доганяти того, хто вирвав у вас сумочку з грішми чи документами…”

Це теж життя! Кожен промишляє по-своєму, в силу можливостей. Японська автомобільна компанія закликає купувати їхню і тільки їхню “Тойоту”, американці в захваті од власної “кока-коли”, хазяї ресторанів та барів не скупляться на багатющу рекламу — аби лиш заробити, мати зиск.

Стоп! Куценька газетна замітка (“Правда”, 1.03.82 р.) зупиняє перо, б’є в саме серце. “Ранок був тихий. Близько тисячі будівельних робітників, зайнятих на спорудженні житлового комплексу “Санта-Раса” на одній з околиць Ліми, зібралися, як звичайно, біля будови. Тільки цього разу вони вирішили не починати роботи — на знак протесту проти відмови компанії виконати досягнуту раніше домовленість про поліпшення умов праці.

Зненацька на будові з’явилися бронетранспортер і машина з поліцаями, яких фірма викликала для “охорони порядку”. Поліцаї намагались арештувати трьох керівників профспілкової організації. Це викликало протести робітників. Тоді на них упав град свинцю.

“Охоронці порядку” стріляли патронами, зарядженими дробом. 12 чоловік дістали серйозні поранення, деякі з них були поранені в обличчя. Обурені самочинством хазяїв і поліцаїв, робітники заявили, що продовжуватимуть боротьбу на захист своїх інтересів”.

Перу. Земля вічної весни. Невичерпна комора із світовими запасами заліза, нафти, срібла, золота… Незліченна кількість дорогоцінного лісу, багатющі водні ресурси. Країна прадавньої культури, країна, де люди вміли передбачати найскладніші явища природи — землетруси, неврожаї, засухи тощо. Так і кортить запитати: як же сталося, що вони не передбачили щасливішої для себе долі? Чому народ підкорився чужому диктатові, оддав на пограбування свої гори, долини, свій багатющий природний світ? Он вони, монополісти, підприємці, промисловці й аграрники. Оглянься! Казкові вілли в райських садах на околицях столиці, розкішні виїзди, дорогі особняки на світових курортах… Задумайся, красуне Перу. Земля твоя спрагла, руки твої жадають праці, очі твої бачать неправду й несправедливість. Чому ж ноги твої в кайданах? Мовчать руїни Мачу-Пікчу — старовинної фортеці інків, німують численні пам’ятники Ліми, безмовно пнуться у височінь оскальповані гірські вершини…

Та не мовчить народ! Він прагне, шукає, бореться. Легально й напівлегально, словом і ділом.

— Працюємо в ім’я дружби між нашими народами, — сказав на мітингу в філіалі Товариства перуано-радянської дружби в Ікітосі інженер-хімік Харбей Ріваденейра. — Я ніколи не був у Радянському Союзі, але знаю про нього багато і заздрю вам, що живете в такому суспільстві.

Майже повторила його слова Іоланда Тіносо Рохас, інженер-меліоратор, яка навчалась у Москві, в університеті імені Патріса Лумумби.

— Я щаслива, що мені випало навчатися в Радянському Союзі, — схвильовано казала вона. — Я здобула знання, досвід, так потрібні нам, нашій країні, і тепер успішно застосовую їх на практиці.

Іоланда побувала в Києві, Астрахані, на власні очі бачила, як живуть радянські люди, і дуже хотіла б, дуже хотіла б, щоб і в них, у Перу…

Звучить іспанська, звучить російська… На Амазонці, далекій легендарній річці.

Ікітос, один з промислових і культурних центрів Перу, лежить приблизно в серединній течії Амазонки. Це найпівнічніший у басейні порт, куди доходять океанські судна. Центр департаменту Флоре. Місто на рівнині, двісті тисяч населення, переважає так звана колоніальна архітектура. Є навіть будинок, споруджений залюбленим у метал, металеві конструкції Ейфелем. Жодної дерев’яної деталі! Місцева влада пишається експонатом, залюбки демонструє його приїжджим. Не показує лиш халуп, що ліпляться одна до одної в районі порту. Їх сотні. Як і біля Ліми. Старі, напіврозвалені, і доля їхніх мешканців одна — випадкова робота на розвантаженні суден, очищення території порту… Це для чоловіків. Жінки зайняті різним промислом — кустарним, торговельним. Дітвора грається на вулицях. Сморід, бруд…

А річка плине. Велично, гордо. Як і сто, як, певне, тисячу літ тому. Несе каламутні води до океану. Води і вимиті десь у верхів’ї дерева, колоди, зелені купини… Згадується недавно прочитаний роман “Лопе де Агірре, король свободи” еквадорського письменника Мігеля Отеро Сільви, історичний твір про освоєння перуанських земель, дія якого розгортається головним чином на Амазонці (Мараньйоні). Чудовий твір! Написаний у кількох часових площинах, він воскрешає події давні, з часів проникнення сюди іспанських конкістадорів, дає змогу поглянути на героїв з різних точок зору.

Отож — Амазонка. Належить — для повноти вражень — проплисти нею кількадесят кілометрів униз, де туристичне селище, де справжня сельва, словом, де екзотика. Критий брезентом баркас о полудні відвалює од причалу і повільно йде за течією. Зостаються позаду захаращені ящиками, штабелями лісу, дощок, машинами портові склади, нафтобаза, опиняєшся у володінні водної стихії.

— Ширина річки в цьому місці до трьох кілометрів, глибина сорок сім метрів, швидкість течії — сім кілометрів на годину, — пояснює Арістігос, наш гід.

йдемо під правим берегом, розмитим, розбитим шаленими хвилями, що утворюються після кожного судна, протилежний, лівий, мріє в далині.” Хатини на палях, невеличкі поселення, вирубані, випалені ділянки сельви, гігантські пальми, кедри (іспанські), на яких між гіллям пречудово себе почувають різні дрібніші рослини з червоним, голубим, пурпуровим цвітом. Цупке’ коріння ліан. Занесені мулом товстенні стовбури стирчать з води підгнилими кінцями. Смужечка рису над самою водою. Викопані в грунті круті сходини, за якими в’ється вгору, до оселі, тоненька стежечка. Жінка полоще білизну, біля неї дітлахи махають услід — цивілізація!..

— П’ять хвилин течії Амазонки, — каже Арістігос, — досить, щоб протягом доби освітлювати таке місто, як Нью-Йорк.

Це — коли пустити ту воду на турбіни. І ще кілька цифр: Амазонка дає п’яту частину всієї річкової води, яку приймають океани нашої планети і, крім того, щодня виносить в Атлантику понад 2,5 мільйона тонн мулу. Довжина цієї водної артерії 5,5 тисячі кілометрів, на протязі 2000 км вона судноплавна. Басейн Амазонки (Амазонія) займає площу майже 7 мільйонів квадратних кілометрів (у ньому вільно могли б розміститися майже шість таких республік, як УРСР), тут росте третина лісів планети. Амазонію називають легенями континенту, краєм невивчених, невичерпних багатств.

Все це здається неймовірним. Неймовірним, бо на землі є регіони вже так обібрані та цивілізовані, що там, буває, і дихнути нічим. Та ж, приміром, Японія з рятівними автоматами чистого повітря на геть загазованих вулицях; ті ж США з озерами, воду в яких отруєно промисловими відходами; та ж ФРН, що перетворила верхню течію Дунаю в стічну канаву, де вже не може не те що плодитися — вижити рибина… Тут, на Амазонці, поки що в річках досить риби (близько 2000 видів!), ліси щедро дарують банани, грейпфрути, какао, папайю. І звірину.

…Десь у верхів’ях пройшли дощі, річка повна, ось-ось вийде з берегів, несе на собі безліч усякої всячини. Стерновий пильно вдивляється, аби не наштовхнутися на якусь колоду, плавучий острівець, не попасти у вир. Попереду, на горизонті раптом з’явилася темна хмара, на неї ніхто з подорожніх не звернув уваги, але гід і стерновий занепокоїлись. І недаремно. Не минуло й півгодини, як хмара насунулась, затягла небо, пролилася спочатку дрібним, а потім густющим дощем. Злива, здавалося, суцільним потоком ринула на наше суденце, поверхня річки збурунилась, береги зникли. Стерновий розгубився. Очевидно, йому не часто доводилось бути в такій ситуації. Скаженіли хвилі, суденце, що вмить стало ніби іграшковим, застрибало на воді, через борти хлюпала вода, брезент, напнутий над головою, лопотів під поривами вітру. Згодом на суші стало зрозуміло, що все могло закінчитися досить трагічно — баркас міг перевернутись, налетіти на інше судно тощо. А глибина — 47–50 метрів. І — “Не надумайте опустити за борт руку — в річці піраньї, хижі риби, що вмить здеруть м’ясо до кісток”. Гід застерігає від найменших необдуманих вчинків. Молодий, симпатичний, добрий. Родом він з південного заходу країни, звідки пливти одинадцять годин за течією, бо проти — удвічі довше (так тут вимірюють відстань).

Гроза минула, погримотіла десь над сельву, знову виглянуло сонце. Баркас незабаром повернув ліворуч, пішов поперек течії, до самотньої оселі на березі. З радістю покидаємо його, земляними сходами піднімаємось до, по-нашому сказати б, обійстя. Пара коненят пасуться на лужку, десь порохкують свині, кури гребуться на смітнику. Все таке знайоме. Тільки сельва, що оточила дворик, взяла його в тісні обійми, та недавня грозова пригода нагадують про інший світ.

Уторована стежина, вимощена подекуди дошками і кукурудзинням, веде до селища, де ми пробудемо кілька днів. Ось і воно, Пальмеро (назване так, бо лежить серед розкішних пальм). Кілька довжелезних, майстерно критих пальмовим листям жител на півтора-двометрових палях, їдальня, бар. Відчайдушним галасом зустрічають нас папуги. Їх тут ціла зграя, старших і молодих. Раді гостям! “Кока-кола!.. Кока-кола!..” — верещать на всю округу. Так їх навчили.

Мешкання досить скромне: дерев’яний топчан під москітною сіткою, табуретка, миска для вмивання і глечик води, каганець. Усе. Комфорт умовний, серед лісу, в сельві — простягни лишень руку і доторкнешся до розкішної, метрів на двадцять заввишки пальми, чи крислатого фікусового дерева, чи майо — чимось схожої на нашу березу… Кущі ібікуса, що саме цвіте великими червоними й білими квітами, на клумбах чорнобривці, “тещин язик” (у нас його вирощують у вазонах) і якісь незнайомі рослинки. Їх висіяли, посадили і, мабуть, забули про них, бо й справді: навіщо штучні, коли всюди, куди не кинеш оком, безліч яскравих, небачених, неповторних диких квіток.

Перша ніч, перші враження. Вони, як відомо, найгостріші. Мені й досі в пам’яті гомонить сельва. Цокотить, сюрчить, пищить, скрегоче, хихоче, верещить, тріщить, виляскує, дзижчить… І все це зливається, поєднується, сходиться в одне багатоголосся, одну симфонію, що нею живе, надто нічної пори, тропічний ліс. Стоїш мов зачарований, заворожений, ніби тонеш у тому гомоні, плинеш разом з ним на невидимих крилах у невідоме. Навіть дощ, що припустився на ніч, не в змозі зупинити чи заглушити голосів. Їх, здається, мільйони. Чіткі, виразні, неповторні. Чому їх не записують, не увічнюють, не демонструють перед аудиторіями? Адже мине час, електрична пилка ввірветься в це зелене царство (це вже не за горами) і… Та не будемо провіщати, все в руках людини, колись же вона задумається, схаменеться, сумний досвід Месопотамії, що з волі людей втратила свій рослинний покров і перетворилася в пустелю, змусить по-іншому, тверезо глянути на свої діла й помисли. Зрештою, незалежно ні від чого, ні від яких станів і прогнозів, маємо вчитися розуміти природу, дружити з нею (а не боротися!), бо тільки тоді зможемо забезпечити подальше існування — своє власне і наступних поколінь.

Ранок тихий, спокійний. З дерев, неначе сльози, спадає роса. З гілки на гілку галасливо перепурхує дзьобастий птах, немов радіє бездощів’ю і сонцю. Це — тукан. Він уже майже свійський, може сісти вам на плече, на голову або на стіл і покуштувати вашої страви. Свиноподібний тапір походжає серед жител, вишукує поживу. Якась схожа на кроля (тільки щерсть — мов у нутрії) звірина підлізла, понюхала черевики, холоші, зіп’ялася на ногу, знову принюхалась і неспіхом подибала далі. Вирує після зливи річечка, притока Амазонки, на березі якої стоїть табір. Вода брудна, червоняста, густа.

Сьогодні екскурсія на острів Янамоно, що за кілька кілометрів од Пальмери. Знову пливемо річкою (вона ще більше піднялася в берегах), виходимо і… знову дощ. Правда, дрібний, але небо захмарене, просвітку не видно. Сельвою, понад берегом, іти кілометрів зо три, це визначений, вивчений, узвичаєний маршрут. Стежка розмокла ще від учорашнього дощу, під ногами чвакотить, зверху прибризкує. Зрештою, дорога як дорога, в ній по-всякому буває, тож треба терпіти. Тим паче, що це ж сельва, Амазонія, екзотика.

— Вам ще пощастило, — каже Арістігос, — бо в спеку тут нічим дихати, багато не походили б.

Село Сапоплайя тягнеться понад річкою. Хатини на високих, метрів по два й більше, палях. Поміст, на якому розташовані, сказати б, домашні служби, рухомий, тобто річкова вода може піднімати його на будь-яку висоту, буває, аж до стріхи. Щось на зразок груби, і в ній просто на вугіллі, на прутиках, смажена риба. Мішки з рисом, бобами, в’ялене м’ясо на бантині… Нічого зайвого. Для відпочинку — гамак, розтягнутий тут же, або облаштована просто на помості постеля. Оце й усе. Хіба що знаряддя для риболовлі, полювання. Решта — внизу. Там господарство: свині, собаки, кури… Все зосереджено під помостом, живиться відходами зверху. Неподалік — плантації маніоку, ділянки рису, кукурудзи, бобів. Цього може й не бути — в лісі повно всілякого добра, досить тільки спуститися донизу, одійти десяток метрів. Хлібне дерево, банани, щось подібне до наших яблунь, какао… Дика бавовна… Люди на диво приязні. Почувають себе незручно під поглядом іноземців, проте усміхаються.

— Буенос діес! Добрий день!

Добрий то добрий, але менше б дощу.

В родині одного з селян близько двадцяти чоловік. Десятка півтора дітей! Босі, в сяких-таких сорочках, штанцях чи й просто прикриті пов’язками з трави. Чоловіки охоче закурюють, смакують сигаретами, прицмокують.

— Як у вас з освітою, медициною? — питаємо.

З медичним обслуговуванням, пояснює гід, просто: раз на місяць поселення відвідує санітарний лікар, коли виявляє якесь небезпечне захворювання, наприклад, малярію, селище оточують солдати, нікого нікуди не випускають, лікують, аж поки вогнище хвороби не згасне. Стаціонарних лікарень мало, вони далеко, практично потрапити з сельви туди неможливо. Операції? Гід мовчки розводить руками, потім каже, що середній вік тутешніх мешканців — 35–40 років. Сорок п’ять — це вже старожил…

Відкрита з усіх боків споруда на сваях на вигоні — школа. Круті сходини на поміст. Грубі лави, столи, класна дошка, шафа для наочного приладдя… По боках географічні карти, анатомічна схема будови людського організму, діаграми, мальована абетка… Цікаво, з чого ж починають діти вчити ази науки. Мадре, падре — мати, батько… Кінь, курка, манго… Як і скрізь. Найдорожче, найближче, без кого й без чого нема життя.

Зараз учнів нема, заняття скінчилися. Хорхе-Альберто Флорес-Морі, вчитель, який живе тут же, в будиночку поряд, розповідає нам, що конституцією країни передбачено загальне обов’язкове навчання. Неповно-середнє. По сім годин щодня. Система оцінок п’ятнадцятибальна. До семи балів — за усні відповіді, далі — за письмові роботи. Двічі на тиждень приходять навчатися грамоти дорослі… Підручників мало, один на вісім-десять школярів. Самому доводиться працювати і з малюками, першокласниками, і з дорослими. Незручно. Тим паче в одному класі…

Чи були випадки, щоб хтось із випускників пішов учитися далі? Ні, не було. Куди влаштовуються після школи? Мало хто залишається в сельві, всі прагнуть до міста і, певне, опиняються херед таких, як ото в Лімі, сотень, тисяч шукачів кращої долі…

Навіть недоречним було б тут порівняння з нами, нашою школою, долею наших юнаків і дівчат. Тому облишимо цю тему.

Дощ ніби трохи вщух, можна бігти до баркаса, що тим часом підійшов річкою сюди, до місця розмови. Прощаємося, дарую вчителеві на згадку чудово видані “Веселкою” українські народні казки. Хорхе ніяковіє, дякує, каже, що нічого не знає, не чув про Україну. Удвох з дружиною вони проводжають нас, довго стоять на березі, аж поки баркас не зникає за поворотом.

А в Пальмері нові гості! Поки ми ходили-плавали, сюди прибули групи югославів і мексіканців. “Віва Мехіко!” — “Віва Руссіє!” — “Віва Югословенія!..” Чужина здружує. Якби зустрілися ми десь в іншому місці, чи була б така радість і задушевність?.. “Як добралися?” — “Як тут? Кажуть, ягуари, анаконди…” Частування сигаретами, сміх, дружнє поплескування по плечу — жест, зрозумілий на всіх континентах.

Після вечері всі подалися до бару. Звідти вже чути бринькання гітари, звуки шумових інструментів.

Бар у Пальмеро — своєрідний музей. На стінах, стелі розвішано всілякі народні вироби — від, приміром, невеликої, майстерно сплетеної риболовної снасті до хатніх речей, музичних інструментів. Безліч виробів з дерева, шкіри. Все це можна купити.

Сідаємо за столиками на лавах попід стінами, хто п’є коку, хто віскі… Троє музикантів сидять на чільному місці, на невеличкому підвищенні, один — у центрі — з гітарою. Без оголошення, особливого якогось вступу, непомітно, природно — ніби з наших же розмов — виникає музика. Спочатку несмілива, якась уривчаста, вона стає дедалі чіткішою, ритмічнішою. Поступово поринаєш у світ звуків, незнайомих, однак любих слухові. Розмови глухнуть, увага зосереджується, — помешкання виповнюється спокійною, приємною мелодією.

Смаглявий, високочолий юнак з гітарою звичним порухом руки прикриває струни, на мить западає тиша, чути, як багатоголосо гомонить сельва, затим хлопець гордо підводить голову, оливковими очима дивиться в простір, і з уст його, слідом за гітарою, не зривається, ні — лине спів. Трохи сумний, задушевний, проникливий.

Я від землі,

я від природи,

я від сонця,

я від води, -

я такий, як є.

Душа моя чиста

і відкрита для всіх.

Здалося, що навіть без перекладу я збагнув слова пісні. Зрозумів, на знаючи мови, якимсь… надцятим чуттям — так сердечно, просто, щиро співав юнак. І подумалося, що світ таки справді облаштований для взаєморозуміння, єднання людей, навіть розділених материками і океанами; що почуття, коли вони чесні, передаються, вселяються в душі інших і викликають взаємність; що люди різні, але ніхто не повинен бути байдужим до іншого. Мені щеміло хлопцевим щемом, боліло його болем, було смутно від його смутку.

Мелодія змінювала мелодію, це було свято душі, духовності, отого великого чи величного, що становить наше єство, наш зміст і нашу сутність… Син бідного селянина, Басіліо Сабаріхо давно виявив свій талант, усі сподівалися, що хлопець поїде до великого міста, стане співаком. І він справді поїхав, але ніде його не прийняли, не оцінили, бо він бідний, бо там потрібні гроші. І Басіліо повернувся. Вдень працює в господарстві туристичного селища, а ввечері, як бачите… Оркестр неофіційний… Нікого він не цікавить. Туристи, однак, слухають, Басіліо їм подобається.

Я в тебе закохався,

Коли сходило сонце.

Я хочу всім про це розповісти…

Лунає “Гуантанемера”, знаменита “Гуантанемера”, що обійшла світ, що захоплює ліричністю, ритмікою — музики, співу, душі.

А небо чисте й зоряне-зоряне!.. Давно не бачив я таких великих, яскравих зірок. Хіба що в дитинстві, тієї далекої неповторної пори, яка чомусь так часто згадується, так зримо постає то одним епізодом, то іншим. Бувало, виведемо коней на ніч пасти, і аж до світу дивимося на зірки, розмірковуємо — чи й там як у нас: поля, озерця, діброви, гаї?.. І зорі ніби розуміють нас, підморгують, тремтять, як і ми під ранок, а потім хиляться, хиляться і десь засинають… От тільки чомусь менше зірок на Амазонці. Вони й більші, помітніші, але менше їх. Може, тому що близько екватор, небо тут вище, малих зірок просто не видно.

Одного дня по обіді нам показали сельву та її аборигенів. Відходимо кілька десятків кроків од житла й опиняємося в джунглях, серед гігантських кобао, гевей (каучукове дерево), майо, пальм, безлічі інших дерев, обкручених, переплетених, товстезними ліанами. Здавалося, що стежку прорубано в якійсь суцільній зеленій масі, що цвіла, пахла всіма можливими запахами, дзюркотіла струмочками, кишіла птаством. Сказати б, райська місцина (коли б, звісно, знав, як воно у тім раю). Багатство барв, звуків, незвичайність, неповторність усього довколишнього.

— Плодоносний шар грунту тут неглибокий, тому — зверніть увагу — коріння дерев росте горизонтально.

Справді бо! В деяких гігантів коріння — що опори ліній електропередач. Суцільне кореневе плетиво. Важко розібратися, де чий корінь. Враження таке, ніби весь ліс, уся сельва тримається на оцьому переплетінні, забери з-під нього грунт — вона все одно стоятиме.

Години за півтори, подолавши — кладками та стовбурами повалених дерев — з десяток річечок, виходимо на простору галявину. Селище виникло якось несподівано, раптово — над річкою, на пагорку. Хатини й тут на палях, бо під час розливу Амазонки вода сягає й сюди, кілометрів за три-чотири. Гурт дітвори вибігає назустріч. Напівголі, в коротеньких спідничках з пальмового волокна дівчатка (їх чомусь тут переважна більшість), в однієї на голові сидить маленька мавпочка. Окремо на лавах сидять жінки й чоловіки, теж у пальмовому вбранні, в усіх намисто, сережки, обличчя розмальовані. Тут же сувеніри — вироби із шкіри, кори, дерева, листя, коріння, черепи крокодилів, мавпочок, — усе, що потрапляє до рук жителя сельви, може обернутися в прикрасу або якусь, потрібну в господарстві, у побуті річ.

Виявляється, ми потрапили на своєрідний ярмарок, влаштований для туристів. Грошей на цьому імпровізованому ярмарку не вимагалося. Індіанці більше вірять товарному обміну. В хід пішло що в кого було: мило, гребінці, плавки, майки, сигарети, сірники, кольорові листівки. Річ, що десь у цивілізованому місці могла коштувати долари, десяток доларів, ішла за пачку сигарет, які тут же розкурювалися ласими до цього чоловіками й жінками.

Діти, як і належить дітям, сновигали поміж дорослими, так само щось міняли, просили… Шкода було на них дивитися — худенькі, маленькі, вони благально зазирали в очі, простягали рученята.

Хворобливо блискучі на жовтавому обличчі очі дивляться на тебе, губенята ворушаться: “Карамельо…” Дитині так хочеться тих простеньких солодощів!

Базарчик, торг чомусь здалися символічними. Прикметними в значно ширшому плані. Чи ж не так, за безцінь чи за півціни, ідуть багатства цієї землі, цього дивовижного краю!

…Кінець минулого віку. До настання нового, двадцятого, зовсім недалеко. Бурхливий розвиток техніки змушував підприємців вишукувати не тільки сировину для своїх підприємств, а й місця, де вона дешева і доступна. 1880 року з’явилася гумова автомобільна шина. Для виробництва її потрібна природна гума. Виявилося, що найкращий її продуцент — “кау-чук”, в перекладі з індіанської — “дерево, яке ллє сльози” — серінга, або гевея. Високе дерево з зонтичною короною, майже без гілок. Листям і корою воно схоже на наш ясен. Каучуконосні ростуть не тільки на Амазонці, але тут вони особливо багаті соком високої концентрації (під час екскурсії хтось цюкнув ножем по кореню гевеї — одразу ж бризнула біла густа рідина). Відкриття збурило капіталістичний світ. Англо-американські монополії одна поперед одної кинулися освоювати джунглі, черпати з них по суті дармове багатство. Праця збирачів каучуку неймовірно тяжка — задуха тропічного лісу, примітивні знаряддя, брак належного транспорту для багатьох робітників оберталися справжньою трагедією. Але в селян напівпустельного північного заходу Перу іншого вибору не було. Їх вербували, тижнями везли до місця роботи, і люди за цей час опинялися в кабалі, їм, по суті, зоставалося працювати й працювати, аби покрити витрачені на їхнє утримання кошти. Їх могли продати — перепродати з ділянкою лісу іншому власникові, кинути до в’язниці, закатувати, вбити без суду і слідства. Нерідко серед цих заробітчан опинялись і наші західноукраїнські бідаки, які, втікаючи від панського гніту, кидали рідні землі і в пошуках кращої долі емігрували за океан.

Отоді й народилася в народі примовка: “Амазонія — рай для одиниць, зелене пекло — для мільйонів”. Тисячі хворіли, калічилися, гинули, — одиниці одержували казкові бариші, споруджували вілли, палаци на березі світової ріки, де стільки простору, стільки повітря, стільки багатства. В Ікітосі, що саме тоді, переживав період свого розквіту, з селища рибалок і лісорубів перетворюючись на європейське місто, і досі стоїть на високому березі розкішний палац, збудований першорядними майстрами з дорогоцінних, завезених з Іспанії, Франції та Португалії, матеріалів. Либонь, і знаменитий Ейфель, про будинок якого згадувалося, опинився тут не випадком.

Та всьому настає кінець. Винахідливі ділки ще на самому початку кампанії викрали з Амазонії зерна гевеї, висіяли їх на плантаціях у Малайї та інших колоніях і невдовзі почали одержувати не менш цінну і значно дешевшу сировину на внутрішніх теренах. Лихоманка минула, проте спадок її зостався.

Назад, проти течії, суденце йшло поволі, небо прояснилося, ми стояли на палубі й милувалися краєвидами. Знову хатини на палях уздовж берега, юрби дітей, напівголі жінки, які полощуть ганчір’я… Океанський, поверхів на чотири, лісовоз, ущерть завантажений червонястою деревиною, просунув униз, до гирла. Не меншої тоннажності шведське судно з обладнанням для бурових важко повзе в верхів’я…

— Зараз у нас розвідано величезні запаси нафти, — певне, помітивши нашу зацікавленість “шведом”, мовить гід. — Починається інтенсивне освоєння родовищ.

Кожному зрозуміло, що таке нафта в сучасному світі, в умовах шаленої гонки озброєнь і економічних спадів у капіталістичних країнах. Нафта — це важіль великої політики. І, звичайно ж, панамериканські трести та синдикати не хочуть втрачати нагоди позмагатися в нафтодобувній та гірничій промисловості. Вони всіляко улещують перуанський уряд, підприємців, щоб укласти вигідні контракти, якнайширше впровадити свою техніку і технологію і таким чином поставити ці провідні галузі у свою залежність, встановити над ними контроль. Задля цього йдуть на все: на підкупи впливових осіб, шантаж, компрометацію інших фірм та спеціалістів, найперше, звичайно, соціалістичних країн. Багатюща на природні багатства країна знову стає ареною боротьби за стратегічну сировину. Боротьби напруженої, впертої, нещадної. Це можна простежити хоча б на прикладі великого гідроенергетичного комплексу “Ольмос”. його розробила група фахівців Московського науково-дослідного інституту “Гідропроект”, ‘на чолі з членом-кореспондентом АН СРСР М. О. Малишевим. Проект передбачає перекидання значної кількості води через гірський кряж зі сходу на посушливе тихоокеанське узбережжя Перу, що дало б змогу зросити понад 100 тисяч гектарів напівпустельних земель. Для цього необхідно пробити 20-кілометровий тунель з двома перепадами, де працювали б дві потужні електростанції. Проект розроблено, схвалено, але уряд ніяк не наважиться почати його здійснення. І причина не тільки в бідності країни: транснаціональні компанії, насамперед проамериканської орієнтації, залякують перуанців “недосконалістю” радянських проектів, “застарілістю” техніки, зрештою, горезвісною “радянською загрозою”. На декого це впливає. Хоч споруджений з допомогою радянських спеціалістів рибопереробний комплекс у місті Пойта дістав високу оцінку як самого президента (під час офіційного відкриття), так і експлуатаційників. Комплекс на 60 процентів забезпечує потребу країни в рибопродуктах. Це визнають усі. Крім того, під час будівництва десятки перуанців здобули високу галузеву кваліфікацію, побували на стажуванні в СРСР.

Така дійсність. Такі факти. Головна тенденція сучасності — прагнення до миру, взаєморозуміння, взаємовигідного економічного співробітництва з країнами соціалізму — все ширше, впевненіше прокладає собі дорогу на різних континентах. Ділові стосунки з СРСР та іншими членами РЕВ дають латино-американцям можливість розвивати своє народне господарство, виходячи з національних інтересів, а не бути сировинним додатком імперіалістичних монополій, роблять їх рівноправними учасниками, міжнародного економічного обміну.

Настав час прощатися з Перу. Комфортабельний “Дуглас”, легко відірвавшись од бетонованої злїтньої смуги, взяв курс на Буенос-Айрес, Аргентіну. Знову потягнулися голі гірські кряжі, зелені долини між ними, річки, річечки, праворуч по курсу — Великий, або Тихий океан. Це вже була земля Чілі, багатостраждальної, трагічної і нескоримої Чілі. Хотілося звідси, зверху, побачити хоч місце, де на березі океанської затоки стоїть білий будиночок Пабло Неруди — поета, мислителя, громадянина. Людини, чию честь, чиє ім’я фашисти марно намагалися розтоптати.

Спалені книги, зруйнована оселя співця неначе промовляють голосом поета. “Нехай прокинеться лісоруб!” — до отих перуанських, амазонських бідаків слово поета. І віриться: вони прокинуться — лісоруб, шахтар, хлібороб, рудокоп. Вони вже прокинулись! У Чілі, Нікарагуа, Сальвадорі… Прокинулись і рвуть ланцюги.

В аеропорту Сантьяго нас не випустили. Літак дозаправляли з пасажирами на борту, що, здається, суперечить елементарним правилам безпеки.

…У перекладі Буенос-Айрес означає “добре повітря”. Тут, на східному узбережжі Атлантики, воно таки справді добре. Починалося літо, дерева стояли в пишній зелені. Буяли декоративні кущі, клумби, квітники. Безліч цвіту! А мені запам’ятався соняшник. В одному з передміських двориків. Вистромився з-за огорожі, повернувся голівкою до сонця і вслухався в гомінке життя передмістя, дороги. Так і кортіло підійти, сказати: “Здоровий був, козаче. Як тобі тут, на чужині?” Було ж таке, що Коцюбинський колись на Капрі вітався до мальв…

В дорозі нас застерігають: “У місті напружене становище, не дивуйтеся, якщо вас зупинять і зажадають документи. Військова хунта другий день наполягає на зреченні президента від влади, той упирається. Сьогодні повинно вирішитися…” Це вже не перший президент за минулий рік. У країні арештовано близько ста прогресивних діячів. Серед них Альфредо Варела — видатний письменник, громадський діяч, лауреат міжнародної Ленінської премії “За зміцнення миру між народами”. Його роман “Темна ріка” і створений на цій основі фільм “Течуть каламутні води” розповідають про стражденне життя заробітчан. Пригадується епізод: тікаючи від злигоднів, люди вночі нелегально перепливають річку, аби емігрувати, знайти десь заробіток, а їх у світлі прожекторів розстрілює прикордонна варта. Жахлива картина!

Так і не вдалося побачитися з Альфредо, нашим другом. За кілька днів, коли становище стабілізувалось, його випустили з в’язниці, але про зустріч не могло бути й мови.

Контрасти. Які ж бо різкі! Неволя на тлі чудової природи. Райське повітря землі й задуха, бруд тюремного каземату. “Коли, кому й де було без мук даровано свободу?” Сказано давно, а звучить актуально. Доля борців, доля співців однакова за всіх часів.

Готель “Президент” у центрі міста, на проспекті імені 9 Липня (День незалежності Аргентіни). Будинки звичайні, стандартизовані, а от проспект рідкісний. Нібито єдиний такий у світі. Понад сто метрів завширшки! Коли його прокладали, знесли два квартали будинків. Прямий, просторий, він перетинає все місто. Двосторонню проїжджу частину розділяють дерева, клумби, газони, доріжки для пішоходів. Під проспектом — підземні стоянки, гаражі, інші комунальні служби. Жителі міста пишаються цією магістраллю, запрошують прогулятися нею. Надто ввечері, коли вулиця сяє вогнями реклам, вітрин, вікон, коли зменшується потік машин.

У місті 48 театрів, 130 кінотеатрів, Центр культурного життя столиці — театр “Колон” (“Колумб”), який пам’ятає Шаляпіна, Майю Плісецьку, Чабукіані, ставив “Міщан”, “Холстоміра”, “Хованщину”, приймав на своїй гостинній сцені грузинський дитячий ансамбль “Гяурі”. Велична споруда. В Буенос-Айресі взагалі багато красивих споруд, парків, пам’ятників. Місто вдало сплановане, зелене, чисте, з добре організованим транспортом, обслуговуванням. Сотні крамниць і крамничок, ресторанів, кафе, барів готові обслужити, вдовольнити твоє бажання. Товарів багато, їх уміло рекламують, — купуй, будь ласка, на вибір. Аби гроші.

Аби гроші. Проблема заробітку — головна, першочергова для аргентінців. Маєш роботу — живеш, а ні… Ось живий приклад. Невеличка фабрика, власне, її можна було б назвати майстернею, яка належала Домінго Вердхелету, одному з емігрантів, вихідцеві з Буковини, випускала електромоторчики для холодильників, збанкрутувала. Фірма, на яку фабрика працювала, уклала контракт з японською фірмою і почала одержувати від неї все обладнання для холодильників. Понад двісті робітників, котрі працювали на невеличкому підприємстві, опинилися без роботи.

— Будемо викручуватися, — казав мені господар, — не вперше.

“Викручуватися” — тобто спішно шукати іншого замовника, щоб без особливого переобладнання (бо це дорого, надто дорого) налагодити роботу. А спробуй налагодь, коли в країні повно безробітних (в Буенос-Айресі, наприклад, не мають роботи. понад 400 тисяч будівельників), коли потужності заводів і фабрик влкористовуються лише на сорок процентів. Нелегко “викручуватись” Домінго Вер’дхелету.

Ми познайомилися в Буенос-Айресі, в Товаристві культурних зв’язків з СРСР. Домінго зрадів “землякові” й після вечора запросив мене до їхнього робітничого клубу.

— У нас сьогодні виступатиме художня самодіяльність, — сказав, певне, щоб більше мене зацікавити.

Довго їхали його бувалим у бувальцях автомобілем, кружляли бічними вулицями, аж поки, десь за годину, опинилися майже на околиці величезного міста, в тихому завулку, серед одно-двоповерхових будинків. Невеликий дворик, складського типу приміщення, повно людей. Старші, молодь, діти. Старші за столами, за чашкою кави чи склянкою чаю, пепсі, віскі… (Було саме різдво). На сцені молодь завзято витанцьовувала “Козачка”. Гули дерев’яні підмостки, клубами здіймалася пилюка, голосно грав програвач. Хто дивився, захоплювався, хто розмовляв — просто, вільно, по-сімейному. Домінго відрекомендував гостя з України, це зацікавило, хтось попросив розказати “як там, на рідній землі”.

їм дуже хотілося, показати своє мистецтво. Я вже чув про тутешній хор, познайомився з його керівником, Григорієм Гаврилюком, волинянином з Ровенщини, неодноразовим гостем товариства “Україна”, що в Києві. За його непримітним знаком співаки-вони, виявляється, сиділи тут, за столами, згуртувалися, стали так, як би стояли в хорі, на сцені…

Мабуть, жоден концерт не викликав у мене такого хвилювання, як цей. То було наче диво: Аргентіна, Буенос-Айрес… Далека чужа сторона і рідні, близькі люди. Могутнє дихання Ла-Плати, що ось сягне океану, і — пісня, вкраїнська пісня на березі Атлантики, під Південним Хрестом… І співали її українці, білоруси, латиші, яких об’єднала доля. І співав її іспанець Хуан, який не розуміє по-вкраїнськи ні слова, а пісню от зрозумів, збагнув, осягнув. Є одна пісня, пісня світу, як назвав її Пабло Неруда, пісня трударів. Вона складається різномовно, але звучить однаково.

— Передайте в Радянському Союзі, що ми теж за мир. Були й зостаємося з вами.

Скільки сліз, розпачу й надій за цими словами! Уже, гадалося, кінець, Західна Україна стала радянською, можна додому, до отчого краю. А воно — війна, Україна в огні, Росія в огні, Білорусія і Прибалтика… На допомогу, брати! Грішми, одягом, добрим словом. Чим хто може, як може. Рідні ж там, свої.

— Ая, то була справді патріотична акція, — каже Домінго. Він трохи забувся буковинської своєї говірки і тепер намагається згадати чи то слово, чи якийсь вигук. — Якби нас, — він має на увазі українські товариства, — не заборонили, можна було б зробити більше.

— І моє ремесло стало в пригоді, — розповідає його товариш Євген Бойко, кравець. — Шив що міг. Який крам потрапляв до рук, з того й шив. Сорочки, штани, піджаки. Всіх розмірів. Комусь знадобилося, хтось зносив.

Я багато чув про цих людей на дорогій для мене Волині, Поліссі, в Галичині, на Буковині! Про їхню недолю, поневіряння за океаном… І ось вони і їхні діти, онуки — поруч. Низький уклін вам, чесні трударі! Це ваші руки роками розчищали тут ліси, орали перелоги, сіяли жито, пшеницю. Пшеницю, що нею славиться нині, пишається Аргентіна. Честь вам і хвала! Що не забули рідного слова, рідної пісні, материнського візерунку на рушникові, звичаїв народних. Не забули землі батьків своїх… І що в чорні дні воєнного лихоліття подали їй руку допомоги. І за Шевченка та Пушкіна, за Лесю Українку та Франка, чиї імена живуть у ваших добрих серцях. Спасибі!

Тихо стало. Діти сиділи на колінах у батьків… Що думалося літнім людям тої хвилини?! Тим, котрі ще пам’ятають страшну дорогу за океан (“…заки море перелечу, крилоньки зітру…”), і тим, хто тільки чув про країну Дніпра, Бугу й Дністра, але ніколи не бачив, не чув її солов’їного співу, зозулиного кування, не бачив її росяних ранків… Що їм думалось?..

Потім їздили нічним Буенос-Айресом, дивилися на вогні широчезної тут, у гирлі, Ла-Плати, милувалися Південним Хрестом, що мерехтів над нами й нагадував про далекі краї, земні й неземні, і про людей, цих дивних істот, що не змогли запримітити в ньому чогось іншого, а тільки хрест, знамення початку й кіндя нетривалого свого на цьому світі буття.

Аргентіна. Яка милозвучність голосів! Яка просторінь! Запахущі евкаліптові гаї, неозора пампа, де круглий рік вигулює на природних випасах худоба, річки й озерця… І прибій океанської хвилі, і дужий порив солонуватого вітру при березі..І знамените танго…

— На наше зібрання можуть ввірватися, розігнати, когось арештувати, — розповідають активісти Товариства дружби.

— А скільки разів нашу невеличку друкарню, громили! — зітхає Домінго…

Зате тут можна вільно купити спогади вцілілих від справедливої кари есесівців (їх чимало на цій землі), біографію і зображення фюрера, навіть залізні хрести, каски, фляги, ремені з масивною металевою пряжкою. (“Gott mit uns!”), що їх на всякий випадок прихопили, тікаючи із свого лігва, фашистські недобитки. Любо їм вдалині від освенцімів, дахау, бухенвальдів милуватися отим головорізьким знаряддям. Любо й безкарно.

— Як там Сталінград? — цікавався один з торговців антикваріатом. І гнилозубо вишкірився на мовчазливе моє обурення. Мовляв, бач, я ще живий і товар мій в ходу.

Камініто — коротенька вуличка в районі порту. Низенькі цегляні будиночки, мініатюрні балкончики, з яких просто на людей звисають старі килимки, кілька вуличних художників… Можливо, це десь тут народилося колись запальне танго, танець знедолених — “сумна думка, яку танцюють”. Можливо, саме тут, у порту, де нині догнивають старі, негодящі вже судна, зійшов колись на берег гаучо, хлопець-бродяга, зустрів такої ж долі сеньйоріту і вдвох вони вперше протанцювали свій смуток, свою журбу, сумну свою долю. А що таких, як вони, було багато, — танець припав до душі, його підхопили й понесли по світу. Танго танцюють всюди: у нічних ресторанах і кафе, на естраді, під час гулянь.

Танго, що стукає в груди народу…

Танго, що його танцювали на вулиці мої тітки,

Робітниці тютюнової фабрики,

З хлопцями, що повертались із взуттєвої фабрики…

Справжнє танго!

Ці слова написав видатний аргентінський поет Рауль Гонсалес Туньйои. Туньйон, який на початку п’ятдесятих побував на Україні, захоплювався українськими танцями й піснями, поезією Шевченка, написав “Пісню про червоний галстук піонерки”, нарис про Київ.

Ель Параїсо — в перекладі означає рай. Райська місцина. Це кілометрів за сімдесят від столиць Тарне асфальтове шосе, комфортабельний автобус легко несе нас повз містечка і невеличкі села (пуебліто), поля в різнотрав’ї, крамниці над дорогою, переважно господарські, з широким вибором товарів. На узбіччях сила-силенна будяків — розкішних, буйних. Один поворот, другий — і автобус мчить неширокою, обсадженою гігантськими евкаліптами дорогою, схожою на алею, і приводить до старої,колоніального стилю (назва узаконена) садиби з двоповерховим будинком у центрі. Колись, розповідають, це був гарний маєток, про що, до речі, свідчить і садиба — простора, з басейном, фонтаном, клумбами й квітниками, а потім власник, розорившись, продав його. Не пощастило й наступному, бо близьке місто відтягнуло в нього робочу силу. Садиба довгенько стояла занедбана, тільки останніми роками її прибрали до рук спритні організатори різних розважальних заходів. Тут традиційно влаштовується кореро — кінно-спортивні змагання, в програму яких входить і приручення диких коней. Чимале поле — іподром, довге накриття, під яким стоять столи, лави, споруджено підвищення для естради; торгівля сувенірами, вином; катання на конях… Тут же, під відкритим небом, щось смажиться, вариться, печеться — пахощі на кілька верст! Обід, що вартий особливого слова, та зараз я не казатиму його, бо… просто перед нами, за кілька метрів, на отих підмостках, з’являється пара — він і вона, — звучить гітара і звихрює танго. Здається, двоє ось-ось зіллються, перетворяться в одно — настільки синхронні, чіткі, природні їхні рухи, міміка, жести. Працюють ноги, руки, голова, груди, — все тіло, до найменшої своєї частинки. Працюють то віртуозно плавно, м’яко, то враз поривчасто, рвійно, розвихрено. Світ пристрастей, надій, поривань. Важко передати, висловити, бо це треба бачити, чути, відчувати. Так можуть захопити хіба що “Гопак” у прекрасній інтерпретації Павла Вірського або, приміром, запальні кавказькі танці.

А на полі, просто під палючим сонцем, уже почалися кінні змагання. Між іншим, далеко не кращі від наших — донських, кубанських чи й казахських. В Алма-Аті я одного разу бачив змагання куди багатші на трюки. От хіба що приручення диких коней вражає, це справді нове. Коня виводять на середину поля, куцо припинають до стовпа, зав’язують очі й починають споряджати. Це чимось нагадало мені, як у нас молоду збирали до вінця. Я, звісно, зовсім не хочу образити чарівну стать. Але так же гарно кладуть на того коника сідло, так ретельно підганяють та припасовують, таку надівають оброть, що мимоволі напрошується це порівняння… Коняка стоїть покірна, здається, з усім згодна, навіть з утратою недавньої волі. Аж шкода її. Та воно так тільки здається! Ось спритно скочив на коня вершник, ось зірвано з очей шори, і… Отут уже від порівняння відходжу, тут, звичайно, нічого схожого нема. Кінь зривається, мов оглашенний; ані сліду від його недавньої покірливості, він гарцює, присідає, стає дибки, крутить головою, крупом, б’є хвостом. Буває, під час такої церемонії і гинуть, нинішні змагання, виявляється, й присвячені пам’яті наїзника, що торік знеобачки попав під копита розлюченого дикуна… Приборкання триває недовго, кілька хвилин. Жокей або втримується, і тоді йому влаштовують овацію, або ж, побачивши, що йому непереливки, товариші підхоплюють його під руки, а кінь, здобувши волю, несамовито мчить до табуна. Сміх, вигуки… В такому разі краще, звісно, виграти, перемогти, бо хоч серед наїзників поразка і вважається явищем нормальним, однак публіці аби поглузувати…

Одного вечора в клубі Товариства культурних зв’язків з СРСР ми говорили про літературу. Радянську й латиноамериканську, аргентінську. Це не був диспут чи заздалегідь спланований офіціоз, — звичайна товариська бесіда. Поштовхом до розмови було чиєсь повідомлення про поганий стан здоров’я Варели після арешту. Намагалися додзвонитися до нього на квартиру — ніхто не відповідав.

— Це триватиме з місяць, — кинув Хорхе, товариш Хорхе, секретар Товариства, давній друг Альфредо. — Кілька тижнів, поки відійде.

— А що?..

— Не перший випадок, — попередив моє запитання Хорхе. І додав: — Вам, напевне, дивно, а для нас це звичайне. Коли знімали фільм “Течуть каламутні води”, Альфредо так само сидів у в’язниці. Потім ще…

— “Краще бути арештантом, ніж закріпаченим вільно”, — процитував Олександр Ліщинський, водій таксі й організатор україно-білорусько-латиського видання “Рідного краю”, газети прогресивної еміграції.

— Чиї це слова?

— Армандо Техада Гомеса, нашого поета і прозаїка.

— Армандо має зайти, — сказав Хорхе. — Він, як і Альфредо, активіст нашого Товариства.

Я сказав, що читав його вірші в “Иностранной литературе”, що це хороші вірші, перейняті уболіванням за долю народу, в них багато ліризму, іронії та гніву, і саме цим вони близькі поезії Шевченка, Маяковського, Блока…

— І ще, знаєте, — додав Хорхе, — є у вас на Україні чудовий поет… Пабло Тичина. Вони чимось схожі…

Свого часу товариш Хорхе побував у Радянському Союзі, на Україні, познайомився з рядом наших митців і тепер принагідно згадував то Гончара, то Стельмаха, то ще когось, з ким довелося працювати на різних форумах борців за мир.

Говорили, звісно, і про латино-американську літературу, її найвідоміших представників, про те, що твори, наприклад, Маркеса чи Карпентьєра в нашій країні дуже популярні.

— У вас прекрасний читач, — сказав Хорхе. — Я пересвідчився. В книжкових магазинах, у бібліотеках черги. Цього нема ніде, повірте.

Коли зустрічаються люди різних країн, континентів, перше, що їх здружує, — культура. На допомогу приходять жниги, співаки, актори, спортсмени. Мистецтво єднає народи. В цьому його давня заслуга і давнє покликання.

Гомес того разу так і не прийшов.

— Я постараюсь виправитись, — сміючись, сказав він за кілька днів, коли з ініціативи Товариства ми вибралися на прогулянку по Ріо де Ла-Платі.

День видався сонячний, попередня поїздка по місту, ознайомлення з його мальовничими місцями, куточками, пам’ятками налаштовували на веселий лад, і ми співали традиційну “Катюшу”, що вийшла аж сюди, на круті береги Атлантики, милувалися квітуванням дачних садочків та палісадників уздовж річки, її численними острівцями (як у нас під Києвом на Дніпрі), гарненькими котеджиками на відвойованих у великої води крихітних ділянках землі… А Армандо сміявся, йому було на диво радісно. Невтримний, рвійний, з добрим голосом і ще кращим умінням володіти ним, віртуозний гітарист, він запалював веселістю, оптимізмом… Чомусь подумалося, що добре було б зустрітися з цим чоловіком десь у наших краях, серед наших людей, — скільки б він мав там прихильників, шанувальників, друзів!

Сказав йому про це. Армандо зразу ж відказав.

— Ні, спочатку до мене, на мою батьківщину, в Мендосу. Там, до речі, багато українців. Вирощують пшеницю і виноград. І пісень гарних співають. — Він говорив швидко, весь час зиркаючи на тлумача — мовляв, чи встигає, чи все передає гостеві.

Островів меншало. Ла-Плата розливалася неозоро, в туманній імлі тонули її береги. На рейді замаячили силуети військових кораблів — Армандо враз пртімовк, довго дивився в той бік, аж поки наш катер не розвернувся.

Місто Мар дель Плата. На двісті тисяч мешканців — три а то й більше мільйонів курортників, казино на 39 тисяч місць; індустрія туризму; багаті вілли…

Шпаркий вітер з Атлантики студить розпашіле скалля, дихає спекою, запахами бананових островів, далекої Африки. На проспекті Колон густо цвітуть липи, трохи вище — гігантські сосни… І квіти — нагідки, настурції… Я вже вкотре згадую їх, ці невибагливі квіточки, тому що вони нагадують мені дитинство, матір, яка так шанувала їх і стільки, бувало, насівала, що од них аж рябіло на вгороді, при хаті. Не сподівався зустріти їх у такій далечіні й такій кількості та буйній красі.

Місто без театрів — їх заміняють злачні місця, казино, телебачення. Демонструється “Велика Вітчизняна війна”, дубльована по-іспанськи і з титрами. На диво, без купюр. У чи не єдиному кінотеатрі йде наш фільм “Москва сльозам не вірить”… Взагалі тут засилля телефільмів пригодницьких — про боротьбу з індіанцями, тобто за освоєння цих земель. На кожному кроці смерть, вбивства, ґвалтування… І героїзм завойовників. Вам можуть навіть показати (і не без гордості) місця, де колись мешкали аборигени. Ось лагуна дель Лоспадрес (лагуна батьків). Чимале озеро, лісочки, поля. Колишнього ні сліду, жодної згадки. Ресторан, стоянка авто, різні служби… Цивілізація довела свою перевагу.

Благословенна мить вертання додому! Голова аж пухне од вражень, розмов, згадок. Стільки нових знайомих, друзів, а ти ждеш не діждешся хвилини, коли літак відірветься од злітної смуги і через моря-океани, гірські кряжі й пустелі понесе тебе на дужих сталевих крилах до отчого дому. Колись, малим, навчений батьками, їхніми піснями, казками й легендами, ти, проводжаючи очима легкий гусячий клин в осінньому небі, задерши голову, кричав: “Гуси, гуси, гусенята, візьміть мене на крилята!..” Куди рвався, прагнув, линув? Не знав, одначе поглядом вів гелготливу вервечку, і заздрив їй, і хотів з нею… Нині ж — додому, туди, де на споришевім подвір’ї твій невидимий слід. І слід батьків, дідів, прадідів. Що сиділи на призьбах, на колодках, творили оті диво-казки, зовсім не сподіваючись на їх ореальнення, на те, що ти, одержимий їхньою гадкою, візьмеш та й полетиш колись на край світу, і побачиш там, і зустрінеш там таких же людей, з точнісінько такими ж клопотами. Тільки ж, як повернешся, жаль тобі.буде, жаль, що не побачиш уже батька-матері, не розкажеш їм тої справжньої казки, не прокричиш услід гусям-гусенятам… Що на одну людську мрію стало в житті менше, бо вже тих крил-крилят народилося-наробилося стільки, що шумить од їхнього шуму, гуде од їхнього гулу, гримить од їхнього грому…

…Я люблю тебе,

Тільки тебе.

Чи здійсниться наше щастя -

Як ми його задумали?

Це співає Басіліо, хлопець із амазонської сельви. Погляд його — вгору, до сонця, що пробивається крізь гущину тропіків, голос його сумовитий, але хочеться, хочеться вірити, що й ця одвічна людська мрія про задумане щастя здійсниться, збудеться, стане реальною, як здійснилося їх багато на цьому світі.

Ліма — Буенос-Айрес — Київ.

Богдан Сушинський ЗАБУТІ ПИСЬМЕНА Фантастико-пригодницька повість

Сонце зайшло за хмару над самою вершиною хребта, і якийсь час ми напружено стежили за нашим оператором Кирилом Хічкановим. Приготувавши кінокамеру, він метушився понад краєм урвища, між двома скелями, сподіваючись, що світло ще з’явиться. У нього лишався якийсь там метр плівки, і він із затятістю, на яку здатні тільки кінооператори, чекав появи сонця, щоб повезти звідси відбиток палаючої кулі, що скотилася на вершину хребта й освітлює це таємниче плато із заміською віллою доктора Мікейроса та загадковими кам’яними плитами, кожна з яких — своєрідне послання древньої цивілізації цивілізаціям прийдешнім.

— Не будемо заважати, — торкнувся мого плеча доктор Мікейрос, володар цього зібрання плит. — Може, йому ще й пощастить. Якщо це й справді так важливо.

— Завтра вранці ми вирушаємо до столиці, а звідти — на батьківщину, — пояснив я, хоч Мікейрос і сам знав, що іншої такої нагоди у нас не буде. Та й взагалі відвідання містечка Анданачі, за околицею якого височіє це плато з будиночком доктора Мікейроса, не входило до наших планів. Ми з оператором мали зняти кілька сюжетів із життя сучасних індіанців Південної Америки, нащадків древнього народу — інків. І ми це зробили. Але, вже завершуючи свою подорож, раптом почули від одного столичного журналіста про дивовижну колекцію доктора Мікейроса, який зібрав понад три тисячі кам’яних плит. На плитах стародавні майстри “закодували” у піктограмах найрізноманітніші знання, набуті невідомою нам древньою цивілізацією, наукова еліта якої, вважає доктор Мікейрос, залишила ці послання перед тим, як переселитися на іншу планету, стартувавши на своїх кораблях із космодрому на плато Наска.

Одначе все це — і невідома цивілізація, і космодром, і переселення на іншу планету — лишалося питанням полемічним. А плити — ось вони. І збирач їх — теж. І ми могли тільки пошкодувати, що дізналися про це так пізно і не зняли окремий великий фільм про той унікальний музей у гірському закутні та його господаря.

— Але ви ще повернетеся сюди, сеньйоре Ковач, — мовби прочитав мої думки доктор Мікейрос.

— Хотілося б. Не знаю, як Хічканов, але особисто я мучитимусь доти, доки не побуваю тут ще раз.

— Так, сюди неможливо не повернутися. Якби я не був тверезим аналітиком, то вважав би, що ці кам’яні плити мають магічну силу. Отож ви повернетеся сюди. Кожний серйозний журналіст, кожний фотограф, який береться пропагувати ці “послання з минувшини”, для мене бажані гості. Не тому, що я прагну слави — вона мені вже ні до чого. Просто людство повинно знати про ці кам’яні “листи”, зацікавитися ними. Адже теорія, якої я дотримуюся і яка вам добре відома, може слугувати об’єднанню людей, їхньому моральному очищенню і духовному згуртуванню.

— Я згоден з вами, докторе. Мікейрос.

— От бачите… Але поки що з цим згодні далеко не всі. Багато хто намагається ігнорувати сам факт існування цих “послань” або порівнювати їх із примітивними наскельними малюнками давніх індіанських мисливців. Це невігласи, які не хочуть бачити очевидного і прислухатися до голосу власного розуму. Скажіть, ви писатимете щось про цю колекцію?

— Так.

Ми вже ввійшли до будинку, який усі називали “гірським гніздом доктора Мікейроса”, піднялися на другий поверх у його кабінет і зупинилися біля відчиненого вікна. Між двома вершинами хребта по той бік каньйону досі зависала велика темна хмара, але й через неї видно було, що сонце вже зайшло за вершину. Час втрачено, мій товариш не міг не розуміти цього, однак він усе ще стояв на тому ж місці, де ми залишали його, і, тримаючи кінокамеру на плечі, напоготові, справді чекав дива.

— Неодмінно напишіть, — докінчив свою думку доктор Мікейрос. — І зніміть фільм. Справжній, великий фільм. Ви можете не повірити, але, по суті, кожна з цих плит має таку історію (навіть не древню, не історію свого створення, якої ми вже не можемо взнати, а сучасну — як, хто, коли й за яких обставин знайшов її, і як вона потрапила сюди, і що на ній закодовано), що про неї можна писати книжку й знімати фільм. Вони цього заслуговують.

— Шкода, що в нас був тільки один день. До речі, докторе… Я все хотів запитати вас, проте не наважувався… Той же столичний журналіст, що повідомив про ваші плити, розповів нам про трагедію, яка сталася тут у вас рік тому, коли ви і ваш музей мало не загинули.

— Він розповів вам про це?! — відсахнувся від мене господар “гірського гнізда”.

— Так, у загальних рисах. Пробачте, якщо вам боляче пригадувати ту пригоду.

— Ні-ні, річ не в цьому. Я був певен, що журналісти ніколи не дізнаються про цю історію, тим паче — столичні. Навіть у містечку про неї знає лише кілька чоловік, та й ті вважають за краще скоріше забути її.

— Шкодую, докторе Мікейрос, що приніс вам таку прикру новину. Але, якщо вже так склалося, якщо інформація проникла в редакції газет і ваше “гніздо” тепер уже напевне почнуть штурмувати столичні журналісти, то, може, ви розповіли б і мені? А колись, якщо я серйозно візьмуся за статтю про вас чи, може, й за книжку…

— Одне слово, ви хотіли б мати інформацію з перших рук.

— Я поважаю своїх колег, хоч би де вони працювали. Проте ви розумієте, що в їхніх публікаціях можуть бути неточності.

— Неточності, дуже м’яко сказано… — кивнув доктор Мікейрос, набиваючи тютюном свою мініатюрну люльку з довжелезним прямим чубуком. — Я розумію. Досі я мовчав. Але якщо вже справді про цю трагедію дізналися газетярі, то краще, коли світ знатиме правду, аніж послуговуватиметься їхніми вигадками.

Він закурив свою люльку і кілька хвилин мовчав, дивлячись кудись у простір між двома вершинами, де, напевне, був перевал хребта. Розуміючи, що почати розповідь йому нелегко, я не квапив його.

— Гаразд, — зважився нарешті доктор Мікейрос. — Я розповім вам усе, що знаю сам. І навіть не забороняю описати цю трагічну історію. Тим паче, в мене є підстави підозрювати, що вона може мати якесь продовження. Яке саме-не знаю. А в таких випадках краще буде, якщо десь у пресі чи в книжці з’явиться правдива розповідь про те, що ж насправді сталося на цьому плато рік тому…

1

Злива вщухла так само несподівано, як і почалась. Останні хвилі її вдарили у вершину хребта, що підпирав небо по той бік ущелини, і, відшумувавши разом з вітром та блискавицями, розвіялися по червоно-блакитному піднебессі, на якому знову заграли бліді промінці холодного гірського сонця. А веселка, що ледь-ледь вималювалася між двома вершинами перевалу, наче закривавлена смужка бинта на зраненому тілі гори, враз стала блідо-червоною і почала навіювати якусь незбагненну тривогу.

Побачивши її, доктор Мікейрос відкинув каптур короткої спортивної куртки і підставив обличчя запізнілим останнім краплинам. Ось уже хвилин двадцять він стояв тут, на кам’яному узвишші, і дивився на вершини Анд, що півколом оточували плоскогір’я, на якому він спорудив своє “гірське гніздо” — заміську віллу, — та на будівлі Анданачі, містечка, що розкинулось у розлогій долині. Навіть зараз Мікейрос міг бачити зелений схил цієї долини, поцяткований жовтавими плямами будиночків, над якими клубочився легкий надвечірній туман. То було досить красиве видовище, але господар вілли не любив милуватися цим пейзажем. Його завжди причаровували тільки гори, і він використовував щонайменшу можливість, щоб іще раз побачити, осягнути, осмислити, які вони, гори на світанку, гори сонячного дня, гори опівночі, гори в грозу… У містечку він теж мав власний будинок. Але навідувався туди надзвичайно рідко і більшу частину життя проводив тут, у “гірському гнізді”, на випаленому сонцем, збитому зливами і поруйнованому вітрами плато, де тільки дивом прийнялися три сосни — три тонких деревця серед кам’яної пустелі Анд.

Одразу за його обійстям плато круто обривалось, і десь там, у глибині ущелини, клекотала бурхлива гірська річка, що поволі підмивала цю рівнину, врізаючись усе далі в кам’яне тіло узвишшя й утворюючи шалений пінявий вир. А по той бік річки починався хребет, вершини якого звідси, з високогірного плато, здавалися не такими вже й високими, але все одно далекими й недосяжними. В цьому гірському закутні було чим милуватись. Одначе ні великий, вимурований із майже необробленого каменя двоповерховий будинок, ні ледь уторована дорога, що пробивалася сюди з долини і повзла понад річкою далі, в гори, ні міський краєвид, що відкривався з протилежного боку плато, не позбавляли його тієї похмурої суворості, з якою важко змиритися людині не звиклій до гір, стихії й самотини.

Сам Мікейрос не наважився б стверджувати, що небуденний, майже космічний пейзаж, який відкривався звідси, захоплював його своєю красою. Він народився в Амазонії і з дитинства призвичаївся до більш-менш рівнинних пейзажів. Його чарувала сельва, милувала душу граціозно повільна, майже застигла, лісова річечка, що десь далеко впадала в Амазонку, зваблювали ледь помітні стежки джунглів і тішили око мальовничі яскраво-зелені пагорби, між якими вигрівалися на сонці хатини невеличкого селища Ача. У цьому селищі, в якому народжувалися, жили й умирали всі його предки з часів Конкісти, він і провів своє раннє дитинство. Отож, вдивляючись у гори на світанку чи опівночі, він не так милувався природою, як намагався проникнути у таємницю Анд, у ту велику таємницю, що утворилася з безлічі дрібних катастроф, дивовижних пригод, стихійних і людських лих, яких поки що не могли й пояснити. А ще він намагався проникнути у таїну походження індіанських племен, що віддавна жили на схилах цих гір — історія їх, якби її ґрунтовно дослідити, могла б пов’язати древню, нині загиблу цивілізацію, що колись існувала тут, із життям сучасним, а може, й прийдешнім. Так, він, кого вже давно вважають диваком, гірським схимником чи просто божевільним, — кожен по-своєму, виходячи із власного розуміння способу життя і захоплень доктора Мікейроса і розуміння теорій, які він висував, поширював та всіляко відстоював, — шукав цієї розгадки. Та незалежно від того, хто і як ставився до господаря “гірського гнізда”, кожен усвідомлював, що все своє життя Мікейрос присвятив захопленню, яке не тепер, то колись, згодом вважатимуть неоціненною послугою людству. Можливо, це станеться тоді, коли вчені зуміють прочитати й розшифрувати все, що закодоване на плитах, звезених сюди з різних куточків Анд і всього континенту.

Тим часом остання блискавиця обпалила вершину гори, що обрисами своїми скидалася на знесиленого, заваленого на бік орла, і Мікейрос напружився, чекаючи, що слідом за нею вдарить над перевалом грім. Одначе в горах було тихо. Раптом щось примусило його озирнутись, і він побачив постать людини, яка, обминаючи оселю, бралася просто до нього.

Постать видалася йому незнайомою, не міг він розгледіти і обличчя цього невисокого на зріст, але широкоплечого, могутньої статури чоловіка, що, нахиливши голову, вперто, як віл на круту гору, піднімався на найвищу точку плато, де стояв Мікейрос. І з кожним його кроком у душі доктора Мікейроса наростала якась незбагненна тривога. Ні, не те, щоб його непокоїла сама поява тут людини. Хоч і обрав він життя самітника, проте жив не так уже й відлюдькувато. Крім сеньйори Олівейри, що була йому й дружиною, і домогосподаркою, й особистим секретарем і жила тут майже все літо, сюди ще час від часу наїжджали його колеги з різних університетів Перу, Колумбії та Болівії, знайомі альпіністи, що зупинялись у “гірському гнізді” перед тим, як вирушити в черговий похід у гори. А повертаючись, дехто додавав до його колекції одну або й дві кам’яні плити, знайдені десь по далеких гірських селищах чи невідомих ущелинах. Іноді ж вони не мали змоги принести плити й залишали аркуші паперу, на яких були малюнки та піктограми, бачені ними на скелях. Він завжди радів появі тут кожної нової людини. І хоча сам не був говірким, одначе робив усе можливе, щоб гості не почувались у нього незручно, відпочили й хоч трохи ознайомились із “забутими письменами”, залишеними бозна-ким і коли на кам’яних “пергаментах” сивої давнини. Але цей чоловік… Хто він? Чому так похмуро, немовби приречено, чвалає він сюди цієї надвечірньої пори? Які думки пригнічують його, які поривання ведуть до “гірського гнізда” і взагалі в гори? І чому, стежачи за його ходою, Мікейрос відчував якусь невиразну тривогу?

Ось він уже зовсім близько. Видно його обличчя — загрубіле, з дещо незвичайними обрисами: не індіанець, не європеєць, але й не метис. Здається, риси східні. Можливо, японець? Або шерп із Непалу? Обличчя вилицювате, обтягнуте жовтуватою шкірою. І погляд чорних очей (він зупинився за два кроки від доктора Мікейроса і якусь хвильку мовчки виважував його поглядом) стомлений і водночас заворожуючий, гіпнотизуючий…

— Ви господар цієї оселі? — неголосно запитав прибулець, дивлячись йому просто в очі.

Він говорив по-англійськи, але з помітним і трохи незвичайним акцентом.

— Так. Усі звуть мене просто доктором Мікейросом, так можете звертатися до мене й ви. Одначе хто ви й що привело вас сюди? — Доктор вийняв з рота давно пригаслу люльку і насторожено чекав відповіді.

— Моє прізвище — Кодар. Воно нічого не скаже вам, — відрекомендувався незнайомець. У голосі його не вчувалося ні втоми, ні хвилювання. Здається, він анітрішки не турбувався про те, як прийме його господар цього притулку. — Воно нікому нічого не скаже в цьому містечку. Та, мабуть, і в цій країні.

Мікейрос видобув з кишені пласку металеву тютюнницю і, не зводячи очей з Кодара, заходився повільно набивати свою люльку. Потім так само повільно спитав:

— Можу я дізнатися, що привело вас сюди, сеньйоре Кодар?

— У гори люди випадково не потрапляють. Мене захопила зненацька ця несподівана злива. Я змок до нитки й хотів би зігрітись, якщо ваша ласка. Ясна річ, до ночі я міг би дістатися й до містечка.

Доктор Мікейрос ще раз окинув його поглядом і тільки тепер звернув увагу на те, що в незнайомця немає ніякого альпіністського спорядження і взагалі ніяких речей, навіть фотоапарата. Щоправда, на боці в нього висіла причеплена до широкого ременя якась шкіряна торбинка, але й вона, здається, була порожня. Хто ж зрештою він: вчений, альпініст, просто людина, якій заманулося помандрувати, чи, може, чоловік, що наважився порушити закони вже не однієї країни, та й тепер, остаточно пустившись берега, шукає притулку по таких ось віддалених оселях та селищах індіанців, куди рідко навідується поліція?

— Було б нечемно, якби я відпустив вас отак, мокрого, брести до містечка, — мовив Мікейрос, запалюючи люльку. — Ходімо до мого житла. Попросимо господиню, щоб нагодувала нас і дала по склянці доброго вина.

— А мені казали, що ви живете тут сам-один, — озирнувся Кодар на “гірське гніздо”.

— Ні, там завжди господарює сеньйора Олівейра. Але ваші слова свідчать про те, що ви знали, до кого йшли.

— Так, звичайно, — незворушно відповів Кодар. — Одначе не знав вас в обличчя. У будиночку є ще хтось?

Мікейрос уже рушив до оселі, але, почувши це запитання, на мить зупинився.

— Вам конче потрібно знати це? Вас це турбує? — досить сухо запитав він.

Усі, хто навідувався сюди досі, вважали за потрібне негайно і якомога докладніше розповісти про себе, щоб він знав, з ким має справу. А сеньйор Кодар, чи як його там, не поспішає з цим, та й взагалі поведінка цієї людини не те що не подобалася йому, а просто інтригувала. Проте розгадувати такі загадки він не любив. Вистачало з нього загадок, зв’язаних з “кам’яними плитами”.

— Так, мене це дуже турбує, — все з тією ж незворушністю підтвердив Кодар. — І згодом я поясню. Отож є у вас ще хтось?

— Є. В одній з кімнат відпочиває мій гість. Доктор Крішна з Тібету. Він приїхав лише кілька годин тому й страшенно стомився з дороги.

— Доктор Крішна? Так-так, цікаво… Ви знали його раніше? Давно знайомі з ним?

— Ви що, з поліції? — вже не приховував свого невдоволення доктор Мікейрос. Повернувся і повільно пішов до будинку. Проте Кодар рушив за ним.

— Я не з поліції. І вже попередив, що все поясню згодом. Ви справді давно знаєте доктора Крішну, що приїхав до вас із Тібету? Можливо, знайомі з його працями?

— Я не сягаю того рівня обізнаності з сучасною наукою, щоб знати праці всіх учених світу, сеньйоре Кодар. Але по-моєму, Крішна серйозний учений. Він вивчає древні тібетські манускрипти. І, зокрема, цікавиться всім, що стосується древньої медицини. Кілька індійських та малайзійських фірм уклали з ним угоду, за якою він постачатиме їх фармацевтичною інформацією, почерпнутою з рукописів.

— Дякую, я все зрозумів. До сьогодні ви ніколи не бачилися з доктором Крішною і ніхто не рекомендував його вам. Крім того, ви не вимагали від нього паспорта і навіть не знаєте, громадянином якої країни є ваш гість.

— Хіба це так важливо?

Вони були вже біля ґанку, і перед тим, як ступити на першу сходинку, доктор Мікейрос озирнувся. Кодар зупинився кроків за два від нього і, здавалося, вирішував: іти йому далі чи ні.

— Слухайте мене уважно, докторе Мікейрос, — стиха проказав він. — Ви певні, що зараз, у цю мить, доктор Крішна відпочиває?

— Цілком. А що, зрештою, сталося? Ви знайомі з ним і не хотіли б зустрічатися під одним дахом? Тоді будьте певні, ми з сеньйорою Олівейрою помиримо вас. Чи, може, він не той, за кого себе видає?

— Куди виходить вікно його кімнати? — запитав Кодар, ігноруючи всі його запитання.

— У протилежний бік. Ця кімната на другому поверсі. І звідти добре видно всі плити, — а доктор Крішна хотів бачити їх з вікна, — і кілька вуличок містечка теж видно. Найкрасивіша його частина. Чудовий краєвид, скажу вам.

Доктор Мікейрос і сам був досить міцної будови, але, стоячи поруч з Кодором, він майже фізично відчував і силу його тіла, і навіть вольовитість цього чоловіка.

— Мене мало цікавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробіть так, щоб якийсь час доктор Крішна не знав про мене. Дайте мені якусь кімнатку на першому поверсі. І накажіть пані Олівейрі мовчати. Доктору Крішні я відрекомендуюся сам. Коли настане час, — додав він після паузи. І спитав: — Ви можете зробити таку послугу?

— Звичайно, — поспіхом відповів Мікейрос. — Будете у кімнатці поряд з вітальнею. Там є ліжко і електрокамін.

— О, у вас тут є навіть електрика?

— Звичайно. І телефон — теж. До найближчого міського будинку звідси кілометр.

— Кабель прокладено по схилу?

— Так, останні двісті метрів — у кам’яній ніші, видовбаній у скельному ґрунті. Це має якесь значення?

— Про те, що мене цікавить, я звик знати все, — загадково відповів Кодар. — А від давніх звичок важко відмовитися — ви це відчуваєте по собі.

— Скажіть, — майже пошепки запитав Мікейрос, пропускаючи його повз себе до відчинених дверей. — Крім вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.

— Загалом, може. Нас троє. Мої товариші тут поблизу. Але ночуватимуть вони в містечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мікейрос. Ні я, ні мої друзі не завдадуть вам ніяких прикрощів.

— Я звик жити в горах, — буркнув Мікейрос, якого відповідь гостя анітрішки не заспокоїла. — І знаю, що гори мають свої закони. — Якийсь час він мовчав, потім узяв з полички і поклав на стіл перед Кодарем ключ від дверей. Вже виходячи, задумливо проказав: — Усе життя я присвятив науці. І хочу, щоб ви це знали. Незалежно від того, хто ви і з якими намірами прибули сюди.

— Я пам’ятатиму це, — чемно схилив голову Кодар.

Крішна спустився вниз, коли вже остаточно звечоріло й Олівейра запросила його на вечерю. Коли гість ішов сходами, доктор Мікейрос саме був у коридорі.

— Я вдячний вам, докторе Мікейрос, за те, що ви надали мені притулок і змогу так чудово відпочити, — чемно мовив Крішна замість вітання. І, ввійшовши слідом за господарем до вітальні, сів у запропоноване крісло.

— Можете залишатись у мене скільки забажається, — дещо запізніло відповів Мікейрос, ледь помітно вклоняючись. Він уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленішим, ніж тоді, коли той піднімався у відведену йому кімнатку. Мікейросу це видалося підозрілим.

— Злива, напевне, заважала вам? — обережно поцікавився він.

— Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грім кілька разів примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду ніч. До того ж — ніч у горах.

— Так, ніч у горах, — погодився Мікейрос.

І подумав, що кожен із них вклав у ці слова лише йому відомий зміст.

Докторові Крішні було, мабуть, років п’ятдесят. Про це свідчило сиве, гладенько зачесане волосся і коротка геть сива борода. Але сивина була єдиною ознакою зрілості чи вже й старості, бо тіло його, худорляве, м’язисте, як у добре тренованого гімнаста, могло належати і юнакові, і людині, не старшій тридцяти п’яти. Тим паче що обличчя його лише ледь-ледь пойнялося першими, майже непомітними зморшками.

— Пані Олівейра… Пробачте, що питаю про таке… — заговорив Крішна, дочекавшись, поки господиня поставить на стіл перед ними тарілки зі смаженою рибою та рисовим гарніром і вийде. — Ця пані — ваша дружина?

“Отже, він дещо вже знає, — усміхнувся про себе Мікейрос. — Як і Кодар”.

— Здебільшого вона живе в моїй міській квартирі. Але й там, і тут виконує безліч обов’язків: особистого секретаря, помічниці, іноді навіть виступає співавтором моїх праць, бо за освітою вона історик. Крім того, з власної ініціативи вона прибрала на себе обов’язки покоївки і куховарки — і то лише тому, що не хоче, аби в домі перебувала ще хоча б одна жінка…

Почувши це, Крішна розуміюче кивнув, і на обличчі його вималювалося щось схоже на ледь помітну посмішку.

— Не приховаю, що і як жінка вона досить мила, — Доктор Мікейрос мовив ці слова тільки із самолюбства. Він бо пам’ятав свою розмову з Кодаром, і тепер цей гість уже не дуже тішив його. Зрештою, як і сам Кодар. — І вона була матір’ю моєї доньки. Хоча законною дружиною так і не стала. І не намагайтеся з’ясовувати чому. Сам не знаю причини.

На це вже Крішна ніяк не реагував, і далі, до кінця вечері, вони сиділи мовчки. Олівейра теж з’явилася лише на якусь мить. Поставила перед ними по чашечці кави, поцікавилася, чи не бажають іще чогось і, ледь доторкнувшись плеча Мікейроса — Крішна уже помітив, що вона торкалася його так при кожній нагоді, — вийшла.

2

Допивши свою каву, Крішна підвів голову і, чітко вимовляючи кожне слово, проказав:

— Хочу пробути у вас до ранку. Ви не заперечуєте?

— Анітрохи. Я завжди радію, коли у мене лишаються гості. Знаєте, тут, у горах, досить самотньо.

— Я багато років прожив у горах. До того ж я давній і затятий альпініст. Мабуть, як і ви?

— У молодості, — скромно зауважив Мікейрос.

— А мені відомо, що від цього захоплення ви відмовилися вже у досить зрілому віці. І я навіть знаю, які обставини спонукали до цього.

— Дивно, — спохмурнів Мікейрос. Він не хотів, щоб Крішна нагадував йому про ці обставини. — Звідки такі подробиці?

— Нічого дивного. Вам час звикнути до своєї популярності і до того, що подробицями вашого життя цікавитиметься дедалі більше незнайомих вам людей. Що примушує вас залишатися тут, на плато, зараз? Те ж таки захоплення горами?

— Та ще кам’яні плити.

— Їх можна перевезти до містечка, де ви маєте чудовий особняк. Або навіть до столиці. Не така вже й проблема.

— То лиш так здається. Насправді ж це неможливо.

— Чому?

— Мені чомусь здається, що всі ці плити повинні лишитися тут. Бо тільки тут, у своїй стихії, вони набувають природного значення, тут вони волають: прочитайте нас, збагніть зміст того, що закодовано у цих криптограмах та піктограмах людьми старожитніми, які були, мабуть, мудрішими за вас.

— Мені сказали, що збирати це каміння почали не ви. І взагалі, нібито це не ваша ідея, — делікатно зауважив Крішна.

— Так, віллу збудував сеньйор Альфредо Команес. У містечку про нього вам міг розповісти хто завгодно. Я особисто мало знайомий з цим сеньйором. Знаю лише, що батько його був тібетцем, а мати — індіанкою з якогось із місцевих племен. Сам Альфредо починав свою кар’єру моряком на венесуельських кораблях, бо доля якимось чином закинула його в цю країну, потім повернувся на батьківщину, захопився альпінізмом і тривалий час водив в Анди багатих туристів. От, власне, і все. Важко сказати, звідки у нього взялося стільки грошей, що їх вистачило на будівництво цієї вілли. Ходять різні чутки. Вважають, що він убив кількох багатих американців з Півночі і заволодів їхніми грошима та коштовностями. Словом, різне кажуть. Для мене лишається достовірним фактом тільки те, що Команес збудував тут віллу і завіз сюди щось зо дві сотні кам’яних плит, які він зібрав на той час.

— А ви були одним із перших учених, хто зацікавився цими плитами, і дуже зраділи, коли сеньйор Команес погодився продати вам досить дешево і будиночок, і колекцію?

— От бачите, все, що можна знати про мене, ви вже знаєте, — мовивши це, Мікейрос пригадав, що годин зо дві тому він щось подібне вже розповідав іншому несподіваному гостеві, який сидить зараз у кімнатці за стіною. І від цього Мікейросу стало якось незатишно на душі.

— Я тільки висловив припущення, з яким ви люб’язно погодилися. — Мікейрос відчув, що Крішна каже неправду. Просто йому не хочеться, щоб господар вважав ніби він дуже цікавиться ним. — Досі вченим і мандрівникам вдавалося знаходити чимало всіляких наскельних малюнків та піктограм. Сцени полювання, зображення тварин і рослин… Але ніхто й ніколи не надавав цим малюнкам такого значення і не висував таких теорій, як ви. Ну, а тепер уже — й ваші послідовники, яких поки що не так багато, як би вам хотілося.

— Маєте рацію, — буркнув Мікейрос. — Не так багато.

— То чим ви мотивуєте таку увагу саме до цих зображень? Мені цікаво знати вашу думку.

— Пробачте, це цікавить саме вас і тільки вас особисто чи, можливо, за вами стоять іще люди, і їм справді небайдуже, в який спосіб буде витлумачено тексти цих плит? Я маю на увазі професійний інтерес.

На якусь мить вони зустрілися поглядами, і Мікейрос відчув, що, напевне, вперше за весь вечір він припустився помилки. І то досить серйозної. Не слід було питати про це, не слід…

— Усе, про що я запитую, цікавить тільки мене особисто, — досить твердо сказав Крішна. — Якщо вам щось не подобається в моєму запитанні, можете й не відповідати. Але чому б двом ученим, альпіністам і археологам, яких доля звела під одним дахом у цих святих горах, не поговорити про такі речі?

Минуло кілька хвилин, перш ніж Мікейросові вдалося опанувати себе і він зміг досить вимушено всміхнутися.

— По-перше, досі я навіть не здогадувався, що ви не тільки альпініст, а й археолог. А по-друге, як учений ви могли репрезентувати тут певну наукову установу, фірму, компанію… Наприклад, телевізійну чи радіокорпорацію… Отож у моєму запитанні нема нічого особливого. Що ж до кам’яних плит, то ви могли б знати: вони не мають нічого спільного з наскельними малюнками первісних людей, які ми час від часу знаходимо по інших континентах, особливо в Азії і, зокрема, в Сибіру. Ці плити залишено нам у спадок людьми надзвичайно високої культури. У своєму науковому й технічному розвитку ті люди безсумнівно стояли на вищому щаблі розвитку, ніж стоїть нині наша цивілізація. Поки що не вдалося розшифрувати й чверті того, що ми маємо. Але плити ці — точніше, значна частина їх — були залишені в культових центрах і потім оберігалися інками як послання до нас, у двадцятий чи навіть двадцять перший вік. Так, справді, досі не розшифровано й чверті того, що знайдено, а знайдено ж іще далеко не всі кам’яні “листи”. В моїй колекції майже три тисячі плит…

— Майже три тисячі? — аж подався вперед Крішна. — Ви називаєте реальну цифру?

— Можете полічити, якщо не вірите. На вулиці, на отому плато за будинком, виставлено найбільші плити. Чимало їх, менших, є в кімнатах, у двох майстернях, прибудованих до вілли, та в підвалі. Зо три сотні — у моєму будиночку в містечку.

— Тоді ви навіть не уявляєте, яким багатством володієте.

— Я живу досить скромно, як бачите… А багатством цим володіє моя країна, людство. Я тільки сторож та ще трішки… дослідник. Головне, що хоч цю кількість плит знайдено, що вони не знищені, не попали до рук якихось невігласів чи просто випадкових людей, які розкидали б їх по приватних колекціях. Досі багато вчених має мене за дивака, вони скептично ставляться до моєї теорії походження цих плит, а уряд не поспішає із створенням спеціальної комісії. Вдаючись до найновіших методів і засобів дослідження, така комісія могла б узятися до вивчення цього кам’яного літопису… Ну що ж, мене це засмучує. Але не пригнічує. Певен, що рано чи пізно, а плити дочекаються свого часу.

— Безсумнівно. І все-таки, навіть не маючи підтримки уряду, ви зуміли прочитати деякі послання. Про це не раз писалось у латиноамериканській пресі, яка останнім часом виявляє дедалі більший інтерес до колекції сеньйора Мікейроса. Та й телебачення теж. Здається, у вас нещодавно побував навіть якийсь болгарський кінооператор, який зняв дві стрічки про ваші плити.

— Про це теж писали газети.

— Так, — кинув Крішна. — А цікаво, що пишуть нам люди тієї високорозвиненої цивілізації? Якщо це, звичайно, не державна чи ваша, суто наукова, таємниця.

Мікейрос якусь мить сидів мовчки, потім, зітхнувши, підвівся з-за столу і підійшов до каміна.

— Давайте поміркуємо разом, — задумливо мовив він. — Вам, напевне, краще, ніж мені відомо, чого досягла наша цивілізація в розвитку науки, культури, техніки, природознавства. Але, досягаючи всього цього, ми водночас чимраз ближче підступаємо до тієї межі, коли, захопившись одним із воєнних конфліктів, можемо знищити якщо не планету загалом, то принаймні ту частину людства, що рухає нині науково-технічний розвиток суспільства. Говоритимемо конкретніше… Чи подбали ми про те, щоб у разі якоїсь суперкатастрофи — чи то ядерної війни, чи якогось природного катаклізму — залишити по собі відомості про наші досягнення, словом, передати щось у спадок тим, хто лишиться після нас і, можливо, знову змушений буде починати з кам’яної сокири? А таке не виключено. У чому, власне, зберігаються наші знання, наші наукові досягнення, закодовані в теореми, формули, схеми, теорії? Книжки, фільми, магнітофонні плівки… Але ж неважко припустити, що за будь-якої катастрофи все це загине разом з нами, а може, ще й раніше від нас. А уявіть собі становище людей, які вціліють після ядерної війни, однак лишаться без бібліотек… Чого ми варті без них? Що вміє робити кожен з нас, якщо загине оцей “колективний мозок” — бібліотеки?

— Я розумію вас. І згоден: ви маєте рацію.

— Отож я припускаю, що колись тут, на цьому континенті або на землі, яка прилягала до Південної Америки (можливо то й була легендарна Атлантида), людство досягало досить високого розвитку цивілізації. Такого, що змогло передбачити загибель свого континенту. І ці люди замислились: а як же зберегти знання, які вони набули, для поколінь прийдешніх, для цивілізації, що відродиться після них? Нехай навіть на інших материках? На чому описати свою спадщину? На папері, якщо вони знали його? На пергаменті? І знайшли єдино правильний вихід: закодувати все це піктограмами на кам’яних плитах. Тільки камінь зміг пережити всі катастрофи, пережити віки й донести до нас усе, що зашифрували на ньому наші далекі предки.

— А вони самі, автори цих послань, загинули?

— Я вважаю, що велика група вчених тієї цивілізації зуміла врятуватися на космічних кораблях, які стартували з космодрому на плато Наска. Ви чули про нього?

— Ніхто не може сказати що це був саме космодром.

— Так, ніхто. Але я глибоко переконаний у цьому. Передбачаючи загибель Атлантиди, називатимемо її умовно так, ці вчені разом з тисячами своїх земляків перебралися сюди, на американський континент, де жили тоді ще дуже слабо розвинені племена (порівняймо для прикладу сучасний розвиток суспільства у Сполучених Штатах і Європі з розвитком племен, що проживають на Папуа — Новій Гвінеї), і збудували тут космодром. А в слушний час їхні кораблі вирушали до однієї з планет, яка вже була їм відомою і на якій встигли побувати їхні астронавти. Але перед тим як. полетіти, вчені намовили тисячі своїх побратимів день при дневі висікати на кам’яних плитах малюнки, схеми та всілякі зображення, смислу яких ті різьбярі, можливо, й не розуміли. І різьбярі “списали” піктограмами п’ять, шість, а може, й десять тисяч плит, розкидавши їх по континенту. Ці послання не могла “написати” одна людина чи навіть невеличка групка людей. Зображення на них, так само, як і гігантські зображення на плато Наска, могли створювати лише тисячі людей, які вже не дбали про свій прожиток. Адже не стане проста людина, яка дбає про щоденний шматок хліба, ось так, знічев’я, марудитись над якимись там плитами. І оцей космодром на плато Наска, то, власне, теж велетенська плита, гігантський лист із минувшини.

— Логічно, пане Мікейрос, логічно.

— Ясна річ, я не здатний зараз сказати з певністю, що саме відбувалося в ті часи. Припускаю лише, що вся науково-технічна еліта або загинула, або подалась у космос, а тут залишилися тільки представники нижчих верств, серед яких було надзвичайно мало високоосвічених людей. Так само може існувати кілька версій щодо того, який вплив тієї цивілізації зазнали місцеві індіанські племена. Але те, що інки успадкували від тієї цивілізації культуру і деякі наукові досягнення, то це безсумнівно. Хоч, на жаль, далеко не вся інформація була доступною навіть їм.

— А не могла технічна еліта навмисне приховувати від тубільців певну науково-технічну інформацію, щоб спрямувати їхній розвиток на співіснування з природою, на виявлення власних біологічних можливостей? Вам ніколи не спадало таке на думку, пане Мікейрос?

— Чесно кажучи, я припускаю, що могло статись і таке. Але є в цій версії щось… Щось антигуманне. Це все одно, що ми, розвинуті країни, раптом вирішили б ізолювати африканський континент чи країни Океанії від технічного прогресу, примусивши їх і далі залишатися десь там, на рівні кам’яного віку. Невже таке рішення мало б якесь виправдання?

— Тут я з вами не згоден, — твердо відповів Крішна. — Те, що людство пішло по шляху технічного розвитку суспільства, а не власного фізичного й духовного вдосконалення, є, на наш погляд, фатальною помилкою.

— На наш? — перепитав доктор Мікейрос. — Отже, ви все-таки не одні. Ви когось представляєте. Що це за організація? Ну кажіть уже, кажіть…

— Звичайно, представляю, — стенув плечима Крішна. — І взагалі, час відкривати карти. Все одно наша розмова і наші взаємини складатимуться так, що я змушений буду говорити правду. Ясна річ, я репрезентую цілу міжнародну організацію…

Мікейрос підвівся, взяв із журнального столика запальничку і, присівши біля каміна, підпалив жмутки сухої гірської трави, на які було покладено дрова. Крішна уважно стежив за кожним його рухом. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, і лише коли в каміні зародилося благеньке вогнище, Мікейрос заговорив:

— І що ж ви тепер пропонуєте людству? Я маю на увазі — ваша міжнародна організація? Знищити всю техніку, зректися набутих знань і повертатись у ліси та до печер, братися за кам’яні сокири? — Зараз, при вогні, він відчув себе впевненіше. — Як це, по-вашому, може виглядати в реальному житті?

— Так, ми радили б людству вдатися навіть до таких крайнощів. Задля його ж таки спасіння, задля врятування планети, яка, на наш погляд, є живою істотою, а отже, головним витвором природи. Оскільки ми, люди, руйнуємо свою екологічну нішу, згубно впливаємо на структуру самої планети, то нам уже тепер слід замислитися і над тим, як зупинити це руйнування, рятуючи і Землю, і рід людський. А для цього треба повернутися до первісного способу життя, як одного разу ми вже поверталися — ви самі стверджуєте це своєю гіпотезою. От тільки навряд чи ми можемо розрахувати на те, що людство послухається нас. Від технічного прогресу воно не відмовиться і техніку не знищуватиме. Але загальмувати процес технократизації планети, розповсюдження технічного прогресу на Африку, Азію й Океанію, припинити польоти в космос, якими ми “продірявлюємо” атмосферу, завдаючи планеті великої шкоди — це ми в змозі зробити, це не виходить за межі наших реальних можливостей. З часом прихильників нашої філософії ставатиме все більше, ми будемо всемогутньою міжнародною організацією, яка, регулюючи численність населення Землі і підтримуючи певний рівень технічного розвитку суспільства, водночас спрямує всі його зусилля на розвиток психофізіологічних можливостей кожної особи, як це роблять, наприклад, йоги.

— Он воно що! — похитав головою Мікейрос.

Увесь цей час господар “гірського гнізда” дивився на вогонь, і могло здатися, що він просто забув про свого співбесідника. Проте доктора Крішну це анітрохи не турбувало.

— До речі, ви замислювалися над таким дивним явищем: по всьому світу розкидано племена чи просто групи людей — залишки древніх племен і народів, які самим своїм існуванням ніби проводять певний експеримент. Мета цього гігантського експерименту — виявити й показати людині, які безмежні можливості для виживання в мудрому співіснуванні з навколишнім світом, вона має. Ми певні, що врешті, ґрунтуючись на цих досягненнях, людство створить якісно нове суспільство — суспільство титанів фізичної сили і духу, здатне виживати за будь-яких катастроф, катаклізмів і природних аномалій, а головне, як я вже казав, воно мудро співіснуватиме з самою природою планети.

— Усе це декларації, докторе Крішна. А деклараціями мене не здивуєш. Хоча, чесно кажучи, про товариство, яке ви репрезентуєте, я чую вперше. Хто ж його заснував, де воно, так би мовити, базується, що спричинилося до його появи? Коли це, звичайно, не таємниця, яку не можна розголошувати під страхом жахливої смертної кари.

— Авжеж, таємниця. Принаймні відповісти на більшу частину вашого запитання я не зможу. Але дещо все ж таки поясню. Тому що ви — вчений, в імені якого ми дуже зацікавлені. Нам хотілося б, щоб ви були з нами — ось що ви повинні усвідомити передусім, докторе Мікейрос. Ви, певне, чули, що колись, у давні часи, в світі було товариство, яке ставило своїм завданням знищувати й руйнувати всі види зброї?

— Так, дещо чув. Здається, до нього належали навіть декотрі європейські монархи, які намагалися не допустити розповсюдження алебарди, а згодом кулемета… Ось, власне, все, що я знаю.

— Уже немало, — підбадьорливо мовив доктор Крішна. — А заснували це товариство тібетські монахи. І ми, вихованці монастирів, пам’ятаємо про це. Багато древніх рукописів, чи їхніх копій з описами технічних досягнень минулих цивілізацій, досі лежать у підземеллях гірських монастирів. Час від часу в пресі з’являються повідомлення про те, що в древніх вавілонських, арабських, персидських манускриптах є описи повітряних боїв на літальних апаратах, запуску ракет і таке інше. Але ми робимо все можливе, щоб таких публікацій з’явилось якомога менше, аби не привертати уваги до наших рукописів.

— Не бачу причини, щоб не сказати людям правду, докторе Крішна. Якщо вже ми не здатні передбачити свого майбутнього, то принаймні повинні мати уявлення про те, що діялося з родом людським у минулому. І якщо в монастирських сховках справді припадають пилом древні книги, в яких ідеться про розвиток загиблих цивілізацій, то люди, котрі приховують їх, чинять страшний злочин.

— Шкода.

— Чого вам шкода? — досить різко перепитав Мікейрос.

— Що не вдалося переконати вас.

— Не варто шкодувати, докторе Крішна чи хто ви там є насправді. Все одно переконати мене в доцільності такого підходу до нашої спадщини неможливо. Навіть якби до цього взялися ченці всіх монастирів Тібету. І щоб уже все остаточно з’ясувати… Ви прийшли, точніше, вас прислано сюди, аби переконати доктора Мікейроса знищити ці плити чи хоча б більшість із них?

Крішна якусь мить сидів нерухомо, не відводячи погляду від вогню, потім повільно, ніби скрадаючись до жертви, пройшовся кімнатою.

— В інтерв’ю одній із паризьких газет ви заявили, що на цих плитах уже виявлено схеми переливання крові, малюнки, де зображено, як з одного велетенського суперконтиненту, що розломився, утворилися Північна й Південна Америка. Сказали ви й те, що, розшифрувавши піктограми, людство дізнається про новий вид палива, енергія якого дала можливість древнім астронавтам переселитися на іншу планету, матиме відомості про інопланетян, дістане чимало нової інформації про будову всесвіту. Ви й досі певні, що там справді зашифровано всі ці відомості?

— Безсумнівно. Мені й моїм колегам уже вдалося дещо розшифрувати. Я навіть певен, що ці плити мають такі відомості, про які ми й не здогадуємося.

— Ну що ж, наші думки про значення цих плит збігаються. У нас теж є фотографії багатьох із них. — Крішна знову відійшов до вікна і тепер стояв спиною до господаря “гірського гнізда”. — Мені доручено запропонувати вам цікаву угоду, пане Мікейрос. В яку суму ви оцінюєте свою колекцію?

— Хочете купити її? — досить спокійно запитав Мікейрос. Хоча навряд чи Крішна здогадався, чого коштував йому цей спокій.

— Вважатимемо, що так. Ми могли б просто купити всі ці плити й вивезти в невідомому напрямку. Але ж учений світ Латинської Америки і Європи не пробачить вам цієї операції, не пробачить зникнення таких реліквій. Та й сумнівно, що уряд дозволить провезти їх через кордон. Проте ми передбачили це. Тому пропоную ось що: ви з пані Олівейрою на тиждень-два переберетесь до містечка. Або ще краще — ідете до столиці. А сторож, який живе тут коли вас немає, на той час міг би захворіти й поїхати до родичів у селище Чепчано. Він же звідти родом, правда?

Доктор Мікейрос не відповів. Проте Крішна не дуже й чекав його відповіді, він провадив далі.

— А за цей час якісь невідомі люди напали б на вашу заміську віллу, порозтрощували б плити, і поскидали, їх у річку. Одначе не всі, частину — менш значущі — вони все-таки лишили б. Отож ваші гості й туристи, котрим ви дозволяли б навідуватися сюди, як і раніше, могли б милуватися колекцією сеньйора Мікейроса. Тим часом на вашому рахунку з’явилася б чимала сума в доларах. Ясна річ, ви не жебрак. Але й до сильних світу цього не належите. А за кошти, які вам перерахують, можна придбати акції кількох підприємств, зробити так, щоб поряд із віллою з’явився готелик для туристів, який давав би вам певні прибутки — і ваш приватний музей став би рентабельним.

— Зупиніться, докторе Крішна. І водночас схаменіться. Я справді не мільйонер. Але я — вчений, а не покидьок, який погодиться співробітничати з негідниками, що грабуватимуть його віллу і знищуватимуть безцінні плити. Так і повідомте свого шефа: я не пристану на жодну з умов, які він висуває.

— Мені здається, що ви погарячкували, пане Мікейрос. Або ж не зрозуміли суті нашої пропозиції.

— Навпаки, я все чудово зрозумів. І це моє останнє слово.

— Бачите, досі ми тільки обмінювалися думками. А тепер це вже серйозна розмова. Наше товариство не так часто й не так активно втручається у громадське життя, як би цього хотілося. І якщо воно не таке вже й відоме, щоб самою назвою своєю наганяти жах, то це не означає, що нашими пропозиціями можна легковажно нехтувати. Адже ваша колекція, ваш будинок та й ви самі, пробачте за одвертість, можете зникнути і без будь-яких угод. І в цьому нам допоможе перша-ліпша гангстерська банда.

Вислухавши це, Мікейрос різко підвівся. Спокійно, з підкресленою лінькуватістю підвівся й Крішна.

— Я володію двадцятьма способами вбити людину одним-двома ударами, — насмішкувато мовив він, пильно дивлячись на доктора Мікейроса, який аж тремтів од люті. — Двадцятьма. Проте сьогодні не скористаюся жодним. Тільки сьогодні, тому що ви дали мені притулок і нагодували. Ночувати у вас я, звичайно, не залишусь. Але ми ще побачимось. Раджу добряче подумати над нашою пропозицією. І даю для цього вам рівно, — він глянув на годинник, — шість годин. Тобто, до світанку. На більше у мене просто нема часу. Нами вже цікавиться поліція. Якщо ви згодні, то кам’яний ідол, що стоїть біля ваших воріт, має бути повернений обличчям до будівлі — це означатиме, що ви погодились на нашу пропозицію. Тоді ми вже й продовжимо цю розмову. А поки що проведіть мене. І, до речі, згадайте — у вас уже були неприємності. Адже хтось уже знищив кілька ваших плит, чи не так?

— То якийсь божевільний, — відказав доктор Мікейрос. — Не вірю, щоб здорова, нормальна людина могла вдатися до такої ганебної акції. До речі, той чоловік наклав на себе руки. Кинувся услід за плитами.

Коли Мікейрос проводжав Крішну до воріт, йому раптом здалося, що над краєм урвища промайнула і зникла за виступом скелі людська постать. “Невже Кодар? — подумав він, зиркаючи на Крішну. — Але як він міг вислизнути з будинку? Ні, це якась містика”. Мікейрос зупинився, промовив:

— Скажіть, який сенс вашому товариству витрачати стільки грошей, щоб викупити ці плити, коли ви можете просто знищити і їх, і цей будинок? “І мене”, — додав уже подумки.

— Я чекав на це запитання. І добре, що ви його поставили. Почувши мою відповідь, ви, напевне, пройметеся більшою довірою і до людей, що висувають вам ці умови. Так, ми повинні витратити чималі гроші. Але не тому, що наше товариство — клуб мільярдерів-марнотратців, хоча зараз у нас є прихильники й серед дуже багатих та впливових людей навіть вашої країни. Не кажучи вже про країни Близького Сходу. Річ у тому, що досі ми тримались у затінку. В якійсь там Італії чи Голландії є зовсім маленькі організації, але вони здіймають такий галас, що про них негайно дізнається весь світ. Ми ж досі вважали за краще вести з людьми, які нас цікавлять, суто приватні розмови. Однак часи міняються. І вища рада нашого товариства вирішила: пора виходити з підпілля і заявити про себе як значній соціально-політичній силі, що згодом може мати вплив на рішення окремих урядів і навіть ООН. А хіба переполох, який здійметься після зникнення плит, — не чудова прелюдія до відкритого обговорення нашої програми? Ясна річ, ми заявимо про неї, коли пристрасті трохи вляжуться і цивілізований світ зможе спокійно подумати над тим, що йому пропонують. Тому ми й зацікавлені, щоб ні ви особисто, ні ваша вілла при цьому не постраждали. Нехай світ знає, що ми все-таки не мафія і що знищення плит було вимушеною акцією, однією з форм ідейного протесту…

3

Доктор Мікейрос довго дивився вслід Крішні, аж поки той не зник за виступом скелі. Невдовзі почувся звук мотора автомашини, яка, мабуть, чекала цього несподіваного гостя. Коли знову стало тихо, Мікейрос побрів назад до будинку.

Сталося те, чого він так побоювався: його колекцією і ним зацікавилися якісь людці, котрі хочуть використати кам’яні плити в своїх інтересах. Він давно побоювався цього, бо знав, що останніми роками північноамериканська мафія і міжнародні гангстерські синдикати почали викрадати твори народного мистецтва з усіх континентів і спекулювати археологічними знахідками, живописом, антикваріатом. Ясна річ, його кам’яні плити — не ритуальні африканські маски і не коштовності королівської родини часів Людовика XIV, ними не прикрасиш розкішної вілли і не похвалишся перед багатими знайомими. Та все ж є плити, які становлять інтерес для кожного, хто знається на старовині. Отож рано чи пізно людці з того нікчемного світу мали б зацікавитися ними. Його навіть попереджали про це і поліція, і колеги. Однак те, що він почув зараз від Крішни, перевершувало найгірші сподівання.

Перед тим як повернутися до будинку, доктор Мікейрос ще піднявся на узвишшя біля урвища і постояв на ньому, замислено вдивляючись в освітлені місячним світлом хмарки над перевалом. Скільки разів удень і вночі він зупинявся тут серед плит і зачудовано вдивлявся в гірське небо, намагаючись віднайти хоч якусь ознаку того зв’язку, що повинен бути між небом і горами, космосом і землею, “галактичним розумом”, що функціонує (а він був впевнений у цьому) десь у безмежжях галактики і “розумом”, і “інтелектом” його рідної планети, а значить і його власним розумом. Стоячи тут, він ніби сподівався дива, чекав “небесного одкровення”, яке дасть йому можливість розгадати історію появи кам’яних плит, історію походження земних цивілізацій і їхні зв’язки з цивілізаціями трансгалактичними. І хто посміє докоряти йому за те, що він вірив у відвідини інопланетянами Землі й чекав появи біля свого “гірського гнізда” одного з космічних кораблів? Бо звідти, з кораблів, а отже, і з планети, яка їх запустила і на якій, за його переконаннями, знають практично все, що діється на Землі, вже не могли не помітити: їхні древні “забуті письмена” нарешті знайдено. А ці плити ще раз мають утвердити людство в думці, що своїм злетом воно зобов’язано ще й попереднім цивілізаціям, привчити його до віри уже не в бога, а в силу і могутність своїх братів по розуму, які освоїли інші планети.

“Ти, старий і немічний фантазере… — дорікнув собі в душі Мікейрос, насилу відриваючи погляд від осяйної хмарки, яка все виразніше набувала форми човна, хіба що добряче потрощеного крижинами. — Скільки можна?.. Зізнайся собі, що стомився. Ти зібрав тисячі плит… Хто зробив більше, ніж ти? І годі. Продай цю віллу, продай чи подаруй такому ж фанатичному мрійникові, як ти сам, колекцію плит, і доживай свого віку, порпаючись на присадибній діляночці біля свого міського будинку. Світ незбагненний. І в цьому він може зрівнятися лише з незбагненністю людської душі. Але ти стомився від усього і від незбагненності, що все життя тяжіє над тобою, теж…”

Мікейрос намагався не думати ні про розмову з доктором Крішною, ні про таємничу тінь, що майнула попід скелею, коли він проводжав свого запізнілого гостя, ні про не менш таємничого чоловіка на ім’я Кодар, що сидить у своїй потаємній кімнатці, вхід до якої замасковано під шафу. Проходячи повз будинок, доктор Мікейрос уважно придивився до вузесенького віконця кімнатки, в якій оселився Кодар. Вона були на першому поверсі над підвальним приміщенням. У віконці не світилося. Ніяких ознак життя. Спить? Чи, може, стоячи по той бік темних шибок, стежить за ним?

— Я носила йому каву, — зустріла його на порозі Олівейра. — Тобто, хотіла занести. Він не озивається. Дивно. Я стукала, і то досить гучно.

— Мабуть, спить.

— Надто рано для такого гостя, — якось невпевнено проказала Олівейра, притишивши голос. — Що це за люди? Він і цей Крішна? Чого вони тут? Що їм потрібно? Це не звичайні подорожні — я зразу відчула.

— Не звичайні, — погодився Мікейрос. — І нічого тут не вдієш.

Він пройшов коридором і постукав у двері маленької кімнатки:

— Сеньйоре Кодар! Ви чуєте мене? Сеньйора Крішни вже нема. Він пішов геть…

— Може, він вискочив у вікно? — подала голос Олівейра, що досі мовчки стежила, як Мікейрос стукав у двері. — Адже воно відчиняється:

— Все може бути, — стомлено відповів доктор Мікейрос. — Давай спатимемо сьогодні у мене в кабінеті.

Піднявшись нагору, він одразу ж замкнув двері на защіпку, перевірив, чи працює телефон, і зарядив рушницю.

— Тут як у середньовічній фортеці, — спокійно мовив він, роздягаючись. — Але я певен, що страхи наші безпідставні. Я завжди вірив у людську добрість, а не в лиховісництво. До такої віри мене привчили гори.

“Так, гори”, — повторив він уже подумки, лягаючи на диван поруч з Олівейрою. Вона одразу ж скрутилася калачиком і затихла, притиснувшись щокою до його передпліччя. Вона завжди так засинала, але перед тим, як заснути, примудрялася ставити йому силу-силенну всіляких запитань. Іноді Мікейросу здавалося, що він розмовляє з малесенькою донечкою. З тією, що загинула в горах, коли вони з Олівейрою взяли її з собою.

Маршрут на вершину гори Ачукан був їм добре знайомий. Від їхнього табору лишалося ще метрів п’ятдесят більш-менш крутого підйому, а далі йшов майже пологий гребінь. Іди та милуйся горами. І погода була чудова. Дивовижна була погода того вечора. Поки Олівейра й Аміка мудрували над вечерею, він вирішив спочатку сам пройти отих п’ятдесят метрів, підготувати їх для сходження дружини й доньки. І пройшов. Досить легко. І, вже помилувавшись краєвидом, що відкривався з виступу, на який він добувся, почав спускатися вниз… А ще пам’ятає, як з-під його ноги зірвався лише один камінь. Один-єдиний. Він тоді не помітив, що до схилу підійшла донька й чекає його з бутербродом у руці — призом за сходження. Боже, який це був жах! Він навіть не почув її крику. Та й Олівейра теж. Потім вони проплакали над її тілом усю ніч. Це була найстрашніша ніч у його житті.

Аміку вони поховали у красивій долині одразу за хребтом, який виднівся з вікон їхнього будинку. Поховали поряд з могилою якогось індіанського вождя. Ця дивовижної краси долина сниться йому мало не кожну ніч ось уже шість років. А прокидається він після тих снів, як після якихось жахливих видінь.

— Чому ти мовчиш, Олівейро? Тобі страшно?

— Ні, Міко, — вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амікою, що імена ці були близькими. — З тобою мені ніколи не страшно. Ти ж знаєш… Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.

Він погладив її волосся, поцілував у щоку. Він любив її так само, як і в молодості. Майже так само. Хоча боявся зізнаватися у цьому навіть самому собі.

— Усе буде гаразд, — зітхнув Мікейрос. — Усі лиха, які могли спіткати нас, уже спіткали. І залишились вони там, у горах.

— Не треба про гори, Міко, — прошепотіла вона. — Тільки не про гори.

— Пробач.

Про гори він згадав з необачності. Не треба було проти ночі…

У вікно було видно окраєць місяця. Сяйво, бліде й холодне, освітлювало невеличку кімнату, наповнюючи її якимись химерними тінями.

— Олі… — покликав він, торкнувшись рукою дружини.

Вона не відповіла, її дихання було рівне і спокійне. Обережно, щоб не розбудити, погладив її по щоці.

За фахом Мікейрос був археолог, доктор історії і археології. Але ще з першого курсу університету захопився альпінізмом. І це захоплення згодом багато в чому визначило і рід його занять, і спосіб життя. Та й усіх друзів, справжніх друзів, а не тих, кого з чемності запрошують на чашку кави, він набув або ж навіки втратив там, на схилах і вершинах гір, на перевалах, на берегах річок і по гірських безоднях. Анди, Кордільєри, Кіліманджаро, Гімалаї, Тібет… Скільки їх, відомих і невідомих гір, піків і вершин, на яких побував чи мріяв побувати? І майже скрізь його супроводжувала вірна Олівейра.

А познайомився він з Олівейрою у Кордільєрах, в альпіністському таборі, до якого з’їжджалися на час канікул студенти. Була вона тоді студенткою першого курсу того ж факультету, який колись закінчив він сам.

До столиці вони поверталися разом, Олівейра одразу ж погодилася оселитись у його квартирі і відтоді була йому і відданим другом, і помічницею, й особистим секретарем. Невдовзі народила йому доньку. Одначе взяти з ним шлюб, стати законною дружиною так і не погодилася. Спочатку це його страшенно вражало. Він благав її, погрожував покинути, намагався з’ясувати причини, які спонукають утримуватися від шлюбу, проте з часом угамувався, вважаючи, що така його доля.

А скаржитися на свою долю йому нема чого. Вона була милостивою до нього: і раніше, під час сходжень на вершини (якби ж тільки не загибель доньки!), і в науковій діяльності, і в родинному житті.

З цією втішною думкою він і заснув.

4

Уранці Кодар вийшов зі своєї кімнатки до сніданку. Він був неголений і, як здалося Мікейросу, мав стомлений, навіть трохи змарнілий вигляд.

— Як вам спалося, докторе Мікейрос? — привітав він господаря фразою, якою годилося б почати розмову не йому.

— Чудово, пане Кодар. Сподіваюсь, і вам теж? Прошу до столу. Чи, може, спершу душ? Знаєте, він у нас тут примітивний. Ми самі гріємо воду.

— Я вже скупався в гірській річці. Вода там, щоправда, крижана, зате бадьорить чудово. Я знаю, що ви, пані Олівейро, запрошували мене на чашку кави. А потім, стурбовані моїм мовчанням, стукали в двері. Але я не міг вийти, поки ви тут спілкувалися з доктором Крішною. А мені конче треба було знати, хто чекає на доктора Крішну за скелею. І скільки їх. От я і скористався прочиненим вікном. Як для першого поверху височенько було, довелося спустити шовкову драбинку.

— І скільки ж їх? — не втримався від цікавості Мікейрос.

— Троє. На щастя, всього троє. Як ми й передбачали. І це відповідає відомостям, які ми мали, починаючи нашу операцію.

— Отже, я не помилився: ви все ж таки з таємної поліції?

— Ні. Здається, я вже казав вам це. Але тепер можу повідомити, що ми налагодили контакти з вашою поліцією, бо сама вона з цією справою не впоралася б. Люди Крішни мають величезний досвід замахів і пограбувань. Він найняв їх у Гонконзі. Прийомами дзю-до, джіу-джітсу й карате вони володіють з такою вправністю, що ніж чи пістолет їм практично не потрібні.

Після сніданку доктор Мікейрос запросив Кодара прогулятися.

— Напевне, вас цікавить, про що ми говорили з Крішною? — спитав доктор, коли вони вийшли з будинку.

— Я міг би попросити вас переказати вашу розмову. Однак не буду приховувати: її записано на магнітну плівку.

— Навіть так? — вражено зиркнув на нього Мікейрос. — Ви хочете сказати?..

— Не хвилюйтесь, досі вас ніхто не підслуховував. Магнітофон я встановив тільки вчора. Ваші особисті таємниці нас не цікавлять. Та й не в наших це правилах. А от з доктором Крішною у нас свої рахунки.

— Тоді дозвольте ще одне запитання. Коли ми з Крішною вийшли на подвір’я, я помітив якусь постать, що метнулася попід скелею. Це були ви?

— Ні, докторе. Можливо, це була людина, яка за інших обставин повинна була вбити вас.

— Убити?! — нервово сіпнув плечима доктор Мікейрос. — За що?

— Ви неуважні. Доктор Крішна уже все пояснив вам. Відмовившись співробітничати з ним, ви підписали собі вирок.

— Ага, так, розумію… — пробурмотів доктор Мікейрос. — Знаєте, я альпініст і звик до ризику. Але той ризик був завжди пов’язаний з горами, сніговими лавинами, одне слово, з природою, стихією. І кожна людина в горах завжди сприймалася як шанс на допомогу, як надія, порятунок. До речі, що ви мали на увазі, кажучи: “За інших обставин?”

— От цього я не знаю. Напевне, за якихось інших, аніж склалися тоді. Можливо, той чоловік чекав сигналу Крішни. Або вашої появи на подвір’ї самого. Хтозна…

— Невже це так важливо для них: знищити плити? Знищити мене? Люди, які живуть десь у Тібеті, в Гімалаях… Що їм до того, що тут лежать “забуті письмена”. Та й вам, сеньйоре Кодар, що до цього? Чому ви тут? Що привело вас сюди? Давайте вже відверто. Доктор Крішна, цей гангстер чи хто він там, уже висповідався переді мною. Може, то в них така звичка, така манера: висповідуватися перед жертвою, а потім спроваджувати її на той світ?

— Говоріть тихше, пане Мікейрос. Он іде пані Олівейра. Навіщо їй чути про такі страхи? — Мікейрос озирнувся і побачив дружину, що йшла з глечиком до невеличкого водоспаду неподалік од вілли. — Так от, ви вже знаєте про таємне товариство “стражів Землі”, яке представляє доктор Крішна. Щоб багато не розводитися, скажу: ми, люди, які прийшли вам на допомогу, займаємо у вже відомих вам питаннях протилежну позицію і тому є найзапеклішими ворогами “стражів”. Кілька років тому було засноване товариство “братів по космосу”. Дослідивши чимало старовинних книг, літописів та легенд, засновники його дійшли висновку, що практично всі ці джерела в той чи інший спосіб засвідчують: Землю вже не раз відвідували посланці інших планет, вони мали контакти з землянами і зараз продовжують стежити за розвитком нашої цивілізації. Але не втручаються у наші справи, чекаючи такого рівня технічного розвитку землян, який дасть змогу вступити в контакт, не боячись негативних наслідків. На жаль, поки що більшість людства скептично ставиться до цього. Навіть ті факти, що здаються незаперечними, втрачають свою цінність через прагнення газетярів до сенсацій, через усілякі правдиві й неправдиві свідчення вчених. А от ваші плити — неспростовний доказ того, що на Землі вже існувала високорозвинена цивілізація.

І, врешті, не так уже й важливо: є ці, як ви кажете, “забуті письмена” кам’яними візитками інопланетян чи їх слід вважати заповітом високорозвиненої цивілізації землян. Так чи інакше, ми, члени організації “космічних братів”, кровно зацікавлені в існуванні вашої колекції, у науково-технічному прогресі і в пропаганді ідей космічного братства. Проте ми ніколи не вдавалися ні до яких брудних акцій, як це роблять члени організації “стражів”. І прийшли сюди лише тому, що дізналися: вашим плитам загрожує знищення. Ми не можемо допустити, щоб “стражі” постали перед суспільством у вигляді принципово нової соціальної сили. Такої собі політичної партії поза політикою.

— Але ж і ви до цього прагнете, — в’їдливо докинув доктор Мікейрос.

Йому вже добряче остогидла вся ця гра, в яку його так уперто намагаються втягнути.

— Не заперечую, прагнемо, — стенув плечима Кодар, незворушно дивлячись на Мікейроса. — Проте, хоч би як ви ставилися до “стражів Землі” і до нас, допомагати мусите нам. Це у ваших інтересах. Та й усієї науки. Розраховуючи на вашу допомогу, ми виходимо саме з цього.

5

Мікейрос почув цей страшний зойк у напівсні, впізнав голос Олівейри і, вже остаточно прокинувшись, ще якусь мить лежав із заплющеними очима, вважаючи, що то йому причулося. Невдовзі крик повторився, але то вже кричала не Олівейра. З подвір’я, звідкись від ущелини, долинув до нього через відчинене вікно короткий і хрипкий крик, схожий на ричання смертельно пораненого звіра. Підхопившись, Мікейрос кинувся до вікна, проте нічого не побачив.

— Ей, хто там?! — крикнув він і, не чекаючи відповіді (бо й чи варто було чекати її, стоячи отак біля вікна?), зірвав зі стіни ще звечора заряджену рушницю й кинувся сходами на перший поверх.

У будинку було тихо. Різким ударом ноги він відчинив двері й уже з ґанку роззирнувся. Неподалік від водоспаду, над кручею, двоє чоловіків люто кидались один на одного. Схоже було, що двобій ішов не на життя, а на смерть.

Не зводячи погляду з тих двох, що билися над прірвою, він зійшов з ґанку й обережно, пригинаючись, наче мисливець, що підкрадається до небезпечного звіра, почав наближатися до них. А вони чи не помічали його, чи просто не бажали помічати, навіть якщо він з рушницею. І зброя їх не лякала, — обидва так захопилися своїми вбивчими прийомами, що ніяка інша зброя уже не справляла на них жодного враження.

— Гей, що ви робите? — знову гукнув Мікейрос і тієї ж миті помітив Олівейру. Вона лежала долілиць, наче спіткнулася, поспішаючи, впала й от-от мала підвестись.

Забувши про тих, що билися, Мікейрос кинувся до дружини, перевернув горілиць, припав до грудей і, вже все зрозумівши, тремтячою долонею провів по її обличчі, на якому смерть ще не встигла залишити своєї страшної печаті..

— Олівейро!.. Що з тобою, Олівейро? — шепотів він, торсаючи її за плечі, хоча розумів, що вона пішла від нього назавжди.

— Стріляй, Мікейрос! Стріляй! — почувся голос від кручі. — Це він убив твою дружину!

Підвівши голову, Мікейрос упізнав в одному з чоловіків, що билися, Кодара. Він стояв край безодні і, певно, не міг отямитися після удару ногою, якого завдав йому супротивник, що теж уже знесилів під час бійки, проте, схоже, готувався до вирішального стрибка.

Схопивши рушницю, Мікейрос вистрілив. Заряд наздогнав нападника уже в момент стрибка. На землі його тіло ще кілька разів здригнулось і завмерло. Важко підвівшись, Мікейрос рушив до Кодара.

— Ви вчасно вистрілили, докторе, — неголосно проказав Кодар, коли Мікейрос підійшов до нього. — Я ваш боржник.

Мікейрос мовчки кивнув. Він усе ще не міг вимовити ні слова.

— Я пропустив його удар, — Кодар досі стояв, зігнувшись і тримаючись руками за живіт. — Якби не ви…

— Хто цей чоловік? — перебив його Мікейрос. — Що тут сталося?

— Він із зграї Крішни. Один із “стражів Землі”. Сам Крішна — за скелею по той бік водоспаду. З хвилини на хвилину сюди прибуде поліція. Ви боїтеся неприємностей?

— Я вже нічого не боюся, — видихнув Мікейрос. — Відтоді, як через мою необережність загинула моя донька. Якби зараз загинув я — це було б справедливо. Давно шукаю спокути. А от Олівейра повинна була жити. Три дні тому вона сказала мені, що завагітніла.

— Доля, докторе. Ми не судді над своєю долею, а лише адвокати її. Що б вона не скоїла з нами — завжди знайдемо виправдання. Ми її вічні адвокати.

— Лише три дні тому… — прошепотів Мікейрос, затуляючи руками обличчя. — Не може одній людині так не щастити. Не може!

— Нам усім занадто багато щастило. Усім з нашого покоління, яке не знало світової війни… А вбив її ваш любий гість — Крішна.

— Крішна?! А той чоловік, якого я…

— Убивав не він — Крішна. Він там, по той бік скелі. Я чатував на нього за камінням. На жаль, трохи спізнився. Мені й на думку не спадало, що він може напасти на жінку. Потім він кинувся тікати. Догнав його мій ніж. Хочете глянути на вбивцю своєї дружини?

Доктор Мікейрос підвів очі на Кодара. І той прочитав у них одне-єдине, благальне: “Дайте мені спокій! Залиште мене. Дайте попрощатися з дружиною”.

— Я розумію, — проказав Кодар і відійшов до водоспаду. Скинувши спітнілу сорочку, підставив голову то, крижаний струмінь. Нараз десь за поворотом дороги пролунала сирена і до будинку підкотили дві поліцейські машини.

— Що тут у вас сталося? — підбіг до Кодара капітан поліції.

Кілька поліцейських кинулися до будинку. Кодар кивнув на Мікейроса.

— Вони вбили дружину доктора, капітане. І його теж убили б. Вас повідомили, про кого йдеться?

— Так. — Офіцер повернувся до Мікейроса. — Ви можете відповісти на два-три моїх запитання?

— Спробую, — тяжко зітхнув Мікейрос. — Запитуйте, капітане. Та краще поговоріть із сеньйором Кодаром. Він знає все. Я ж не знаю майже нічого. Не можу збагнути, що тут діється. — Він глянув туди, де шумував водоспад, але Кодара там уже не було.

— Знайдіть пана Кодара, — наказав капітан поліцейському. — Схоже, що це його робота, — кивнув він на “стража Землі”, якого вже фотографував судовий експерт.

— Ні, цього застрелив я. Він хотів убити Кодара. До того ж я думав, що саме він винуватець смерті моєї дружини.

— Зрозуміло, — кивнув капітан. — Хоча краще було б, якби ви не мали до цього ніякого відношення. А де ж справжній убивця вашої дружини? Ми обшукали все довкола і ніяких слідів не виявили.

— Вбивця лежить по той бік скелі, за водоспадом. Так каже Кодар, бо сам я його не бачив. Він запевняє, що вбитий — Крішна.

— У будинку нікого немає, — крикнув поліцейський, що з’явився на ґанку.

— Кодар утік, — прокоментував це повідомлення капітан. — І добре зробив. Так краще і для нього, й для нас. Як-не-як, він теж терорист. А вам, докторе, залишатися тут, на цьому ранчо, я не раджу. Ні сьогодні, ні взагалі. Продайте будівлю, роздаруйте колекцію і їдьте звідси. З містечка — теж.

— Дякую за пораду, капітане, але я зостанусь тут.

— Ви повинні зрозуміти, що, крім усього іншого, вам небезпечно тут жити. Хто міг би подумати, що якимсь ідіотам спаде на думку утворювати таємні товариства і старатися будь-що знищити кам’яні плити. Адже ви самі запевняєте, що це єдине, що лишилося нам, усьому людству у спадок від давно загиблої цивілізації? А коли цим людям не шкода таких безцінних шедеврів, то що для них людське життя?

— Все одно я зостанусь тут. Тепер, коли не стало Олівейри, у мене й справді немає нічого святішого від оцих “кам’яних послань”. Я збирав їх. Я присвятив їм майже половину свого життя. Горам і цим плитам. І ніхто їх у мене не забере.

* * *

Уже геть споночіло, коли доктор Мікейрос закінчив свою розповідь. Ми так і сиділи у його кабінеті, не вмикаючи світла, мовчали і думали кожен про своє. Нарешті я підвівся і підійшов до вікна. Хічканова надворі вже не було. Під час розмови він зазирнув до кабінету, але, мабуть, не захотів перебивати розповідь доктора. Тепер він, певно, сидить у відведеній йому кімнатці й мудрує над своїм операторським записником, фіксуючи, де, коли, що і за яких обставин було знято на плівку. Потім, коли нам доведеться монтувати фільми і писати до них тексти, кожен запис у цій замацьореній книжечці не матиме ціни. Хічканов знає це, і тому вечірнє занотовування для нього — щось на зразок щоденного ритуалу.

Просторовисько перед будинком потонуло у блакитній місячній повені, у якій зникло все, навіть обриси каньйону, і тепер плато здавалося поєднаним із горами, що тьмяно сіріли по той бік провалля. А сам хребет скидався на велетенський корабель, що поволі дрейфував у вкритому тонкою кригою засніженому морі. І здавався цей корабель покинутим, похмурим привидом.

Споглядаючи його, я подумав, що, мабуть, не так уже й весело живеться тут докторові Мікейросу самотою. Хоча околиця містечка зовсім близько, та все одно воно десь там, в обжитій, освітленій ліхтарями долині, з якої, як і минулого вечора, долинають мрійливі мелодії напівзабутих нині аргентинських танго. Людина, що ставила на програвач ці старі платівки, жила біля підніжжя узвишшя, тож була найближчим сусідом Мікейроса. І, може, програючи ці мелодії, думала зараз про самотнього удівця, що не бажає повертатися до своєї домівки у містечку і доживає віку ось так, одинаком, відлюдником, мов старий беркут, що повернувся вмирати до давно покинутого і всіма забутого гнізда.

— Розумієте, — мовив раптом доктор Мікейрос, — майже половину свого життя я справді присвятив розгадуванню того, яку науково-технічну інформацію передали нам люди, що вимальовували піктограми на цих плитах. А тепер усе частіше замислююся: що ж залишимо по собі ми, ті, хто живе на цій грішній землі у двадцятому столітті? Свого часу людство вже навчилось, як зберегти й передати знання з науки й техніки прийдешнім цивілізаціям. А от як заповісти дану нам природою звичайнісіньку людську доброту, оту доброту і людяність, без якої не може існувати ні родина, ні держава, ні вся наша цивілізація? Як по-людському, без упередженості й братовбивчих воєн співіснувати на нашій планеті? Чому в цих плитах, якими нам заповідано все, що тільки могло заповісти високорозвинене технократичне суспільство, ні слова не мовиться про щирість людську? І чи зуміємо зберегти, передати найсвятіші, найшляхетніші достоїнства людські ми самі — ось що останнім часом хвилює мене дужче й дужче…

ФАНТАСТИКА

Ігор Росоховатський БІЛІ ЗВІРІ Повість

Семенові здалося, що за кущами промайнула тінь. Почувся тріск. Він швидко підняв пістолет.

Біла вузька морда з довгими вусами і червонуватими очима втупилася в нього. Цікавість в очах звіра змінилась плотолюбною жадібністю, немов він подумки облизувався. Семен уявив, як зараз із темного черева вирветься вдоволене гарчання. Однак біла морда почала розмиватися в повітрі, зникати. Замість, неї лишилася тільки купчаста хмаринка. Кущі зробилися сірими, ніби запорошеними. Проміння ковзнуло по скелі, повело за собою тінь. Марево розсіялося…

Семен ударив тильною стороною долоні по каменю. Ще й ще раз, поки не відчув болю. Він озирнувся і побачив Тіма. Витягнута напружена шия, вузькі щілини очей, блискучі плити щелеп. Отже, і йому щось приверзлося? Тоді не варто докоряти собі й соромити себе. Може, це було не марево?

Тім подивився скоса, їхні погляди схрестилися. Тиша одразу стала хисткою.

— Там щось було? — спитав Тім.

У таких випадках він вважав за краще питати. Іноді він заганяв Семена своїми запитаннями в глухий кут, викликав у нього роздратування. Тоді той починав огризатися питанням на питання.

— Ти бачив?

— Я бачив, як ти прицілився.

“Та сама пісня, — втомлено подумав Семен. — Новий запуск старого диску. А втім, це тільки частина платні за право бути ведучим. По злочину й кара. Заслужив”.

— Передай, нехай запустять зонд у наш бік. Для страховки, — сказав він і, зиркнувши на товариша, виправив себе: — Для перестраховки.

“Якщо вже попадаєш у безглузде становище, то краще першому посміятися над собою, — подумав він, помітивши, як здригнулися і враз стали непорушними губи “зброєносця”. — Тім збагнув справжній зміст моїх слів і те, Що криється за ними. Він добре вивчив мене. Це ще одна частина платні. Скоро він навчиться бачити мене “голим” — без прикрас і облуди. Чи витримаю я перевірку? Чи він скине мене з п’єдесталу?”

Тім увімкнув рацію, і за кілька хвилин з корабля надійшла відповідь, яка розвіяла останні сумніви. “Повернемося?” — подумав Семен. Мабуть, він подумав уголос, тому що одразу ж луною відгукнувся Тім:

— Повернемося на корабель?

— Додивимося квадрат, — з жалем заперечив йому і собі Семен. — Щоб удруге сюди не повертатися.

Він увімкнув електронний щуп, подивився на екран, звіряючись із картою, і повільно, як наказувала інструкція, рушив в обхід скелі. Тім, тримаючи напоготові зброю, йшов за ним, зберігаючи належну відстань. Він ні на мить не випускав з поля зору довгу незграбну постать. Її рухи могли здатися вайлуватими й хаотичними, насправді ж були м’якими й нечутними. Тім примудрявся утримувати в полі зору й цю постать, і невелику ділянку навколо неї і водночас — бачити віддалену перспективу. Цього навчили його ще в школі косморозвідки.

Багряні відблиски танцювали на виступах скель, заповнюючи довколишній світ химерним мигтінням. Тіні були зовсім не такі, як на Землі. Вони щоразу змінювали колір, ставали об’ємними, наче на голограмі. Скелі й віддалені горби густо заросли чагарником — високим, безлистим, з тонкими закрученими вусиками, жорсткими, мов сталевий дріт. Тут стояв різкий нудотний запах: чагарник виділяв якісь летючі масла і, мабуть, тому над кущами клаптями хмар роїлися міріади дрібних комах — єдиних живих істот, що лишилися на планеті. Всіх інших, рахуючи й розумних, знищили білі звірі, про яких із забобонним жахом розповідалося в записках, зроблених синьою та оранжевою фарбою на матеріалі, схожому на стрічки грубого полотна. Мало не два місяці витратили учасники експедиції на розшифрування цих записів. Вивчивши мову аборигенів, вони водночас довідалися, що це — мертва мова, бо народ, носій її, вже не існував.

Семен зупинився, простягнув руку. Тім глянув у вказаному напрямку і помітив вхід до печери. На камені синьою фарбою було намальовано коло і стрілу. Тім підійшов до товариша, Семен відчув на потилиці його подих. Він усміхнувся, покрутив головою і промовив:

— Нас запрошують.

— А чи це запрошення? — спитав Тім.

— Зараз з’ясуємо. Чекай тут.

Семен низько нахилився і пірнув у печеру. Незабаром почувся його голос:

— Ласкаво просимо!

Повторювати запрошення двічі не довелося.

Печера виявилася просторою, в ній легко могли розміститися п’ятеро осіб. Крізь вузьку Щілину в склепінні проникали розсіяні промені, під якими виблискувало вологе каміння. Довільно виникали і розпадалися орнаменти з росинок. У дальньому кутку печери громадився абияк збитий топчан, поряд з ним — одноногий стіл, другим кінцем обіпертий об каміння.

На цьому саморобному столі Семен уже розгортав знайдений тут же сувій, густо списаний синіми позначками. Він робив це так обережно, наче сувій мав от-от розсипатися на порох. Спершись руками на заломи в стінах, він нахилився над сувоєм, вдивляючись у знаки і ворушачи губами. Зрештою, згадавши про Тіма, сказав:

— Тут був останній притулок вченого. Він залишив для нас послання.

— Для нас? — спитав Тім, зазираючи йому через плече.

— Атож. Окрім нас, прочитати його нікому. Проте він про нас не знав… Він, мабуть, гадав, що помирає останнім з людей на цій планеті…

— Для кого ж він писав? — спитав Тім.

Відлуння його голосу вдарилось об склепіння печери і, немов кажан, злякано метнулося назад…

Запис перший

“Ми оточили своє місто потрійною огорожею. Від самого початку я і мої колеги не вірили в байки чафхів про диявольську хитрість білих звірів. Проте навряд чи вони могли зрівнятися за розумом хоча б із чафхами. Ми боялися їхніх зубів та пазурів дужче, ніж їхньої хитрості.

На той час ми вже знали: білий звір нападає на жертву завжди ззаду. Робить він це мовчки і, тільки досягнувши мети, видає короткий писк. Той, хто чув навіть на відстані цей писк, уже не може його забути. Стверджують, що він жахливіший від найгрізнішого ричання. Він вчувається людям ночами, і тоді вони зіскакують з ліжок і, роздягнуті, охоплені страхом, вибігають з помешкань. Вони мчать крізь ніч, не розбираючи дороги, і благають про смерть, як про порятунок.

Коли з’явилися на нашій планеті білі звірі?

Літописи про них не згадують. Правда, історики знаходили свідчення про різні чудовиська, але при уважному вивченні виявлялося, що то не білі звірі.

Вони мають іще одну назву — “небесні”. Ця друга назва зацікавила мене. Звідки й чому вона з’явилася? Витончена фантазія, вигадки містиків, злий задум жреців, які лякали непокірних? Чи в цьому криється якесь свідчення?

У працях історика Ертауна я натрапив на розповіді мисливців з племені чафхів. Чафхам, як відомо, не можна цілком довіряти, однак їхні оповіді здалися мені цікавими.

Четверо мисливців, що полювали на горбах поблизу озера Лані, нібито бачили, як на небі, подібно до блискавиці, з’явилася розжарена куля. Вона впала на берег озера в болото. На місці її падіння здійнявся стовп пари, почулося гучне сичання.

Мисливці попадали на землю, закривши очі руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулі розколину. Одного з мисливців послали по вождя.

Але й вождь, ясна річ, не міг пояснити появи “небесного дарунка”. Він просто звелів віднести кулю на Священну гору.

А за кілька днів, під час одного з молитовних ходів на Священну гору, мисливці побачили білих звірів. Чафхи запевняли, що тоді звірі були зовсім маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.

Одного з них жрець приніс до храму. Він годував його з рук, і звірятко швидко звикло до людини: прибігало на поклик, розуміло деякі слова. І росло, перетворюючись у слухняного звіра-охоронця. Якось він навіть врятував священні храмові таблички від грабіжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибігши в храм, служитель культу побачив мертвого грабіжника з прокушеною білим звіром потилицею.

Згідно з твердженням жерця, відтоді звір почав швидко рости. Незабаром він уже був по пояс людині. Звір лишався таким самим слухняним, як і раніше. Та чомусь жрець старався не повертатися до нього спиною.

Невдовзі і жредя знайшли у храмі мертвим з раною на потилиці.

Звір зник…

Це і є, як стверджує історик Ертаун, перше свідчення про білих звірів.

Я вирішив перевірити його твердження. Для початку необхідно було зібрати і систематизувати свідчення очевидців про зустрічі з білими звірами, впевнитись у їхній достовірності, потім порівняти їх між собою.

Але події розвивалися надто швидко, моя праця не встигала за ними. Білі звірі почали з’являтися всюди — на дорогах, у селищах. Вони вже нападали не на окремих осіб, а на групи людей.

Мене ввели до урядової комісії. Я виїхав у місцевість, де було зареєстровано кілька таких нападів. Нас супроводжували сотня солдатів і провідники-мисливці.

Невдовзі провідники знайшли лігво білих звірів і влаштували облаву. Я міг на власні очі пересвідчитися, що чутки про невразливість і хитрість білих звірів дуже перебільшені. Щоправда, самиця силкувалася відвести мисливців подалі від лігва, але так само чинять і інші тварини. Однак солдат, що застрелив її, стверджував згодом, ніби погляд самиці був не звірячий, а осмислений. Та чи можна вірити солдатові, бабуся якого походила з племені чафхів?

Одного з дитинчат білих звірів мені вдалося привезти додому. Про висновки комісії доповіли зібранню жреців, а вони оповістили про них народ. Паніка трохи зменшилась.

О, якби я міг передбачити майбутнє!”

— А що коли це були зовсім не звірі? — пошепки мовив Тім, округлюючи прозорі очі-крижинки й зводячи рідкі брови.

— Хто ж тоді? — безвинно спитав Семен.

— Він пише “небесні” й твердить, що вони з’явилися з космічного апарата, — невпевнено почав Тім, введений в оману тоном товариша, — крім них, якщо вірити свідченням, в апараті нікого не було. Виходить, вони самостійно керували кораблем. Фатальна помилка могла таїтися в то?лу, що їх вважали за звірів.

— Невже? От молодчина! І як це ти одразу збагнув? — захоплено вигукнув Семен.

Цей бурхливий слововилив насторожив Тіма. Він відповів трохи ображено:

— Ти сам не раз казав, що не можна так просто відкидати навіть найневірогідніші гіпотези…

Семен примружився і похитав головою:

— Щось ти став надто вразливим. А може, я й справді в захваті від твоєї прозорливості? До того ж і у фантастичних романах писали, як ті, кого вважали за звірів, виявилися розумними істотами. І навіть дуже розумними…

— І як у тих, кого вважали за розумних істот, з-під шоломів виднілися довгі вуха, — спалахнув украй ображений Тім.

Семенове обличчя лишалося співчутливо доброзичливим. Темні, майже чорні очі посвітлішали, в них мовби відчинилися віконця. Здавалося, що ось зараз на співрозмовника полинуть два ясні промені і тверді, виразно окреслені губи розтуляться в усмішці.

“Як він схожий на свого знаменитого брата, — подумав Тім. — Такий же величний, недосяжний і безжально глумливий”.

Він, мабуть, не дуже здивувався б, Коли б довідався, що в дану хвилину й Семен згадав про свого брата. “Він сказав тоді: “Я вже давно розучився помилятися, брате. Висновок з цього може бути тільки один”. І пішов геть, навіть не глянувши на мене. Навіщо йому було роздивлятися на перешкоди, коли він навчився через них переступати? І тоді підійшла Валя…”

Запис другий

“Біле звірятко я назвав Бідолахою. Надто вже нещасний вигляд воно мало спершу. Бідолаха тихо скиглив і тицявся рожевим носиком у стінки своєї хатинки-коробки, наче шукав вихід на волю. Він міг довго лизати мені пальці, коли я просував їх у його коробку.

Звичайно, найдужче зрадів появі звірятка синок Гуруу. Тільки-но угледів його, закричав:

— Я гратимуся з ним!

— В нього інше призначення, — відповів я, вже шкодуючи, що показав йому звірятко.

Гуруу негайно вдався до випробуваного засобу — безліч разів повторював крізь сльози: “Чому?”

На допомогу йому, як завжди, заквапилася моя дружина Ксанда і вкрадливо спитала, чому б і справді не дозволити йому погратися із звірятком.

Я не міг коротко відповісти на її питання і замислився, підшукуючи слова. Цього було досить, щоб вона почала давню пісню про чоловічий егоїзм, про гарних та поганих чоловіків. Вона вдавалася до Цього щоразу, коли хотіла добитися, щоб я діяв всупереч своїй волі. Вона думала, що я не розумію її справжніх намірів, що може обдурювати мене і водити за носа. А я добре розумів її гру, та… робив так, як вона хотіла. Те, чого не могли добитися мої опоненти й вороги — досвідчені старі вовки науки, — добивалася вона. Мені робилося тоскно, я починав жаліти і її, і себе. Я думав про те, чи варто псувати нерви і здоров’я собі і їй, і поступався. Це часто коштувало мені недешево, але я ніколи не знав наперед, яку ціну доведеться платити. Не міг я передбачити її і цього разу.

Гуруу годинами бавився із звіреням, гойдав перед його носом мотузочком і дзвінко сміявся, коли Бідоласі не вдавалося його схопити. Ксанді подобалося гладити шовковисту білу шерсть, подобалося, що звіреня поводиться тихо, майже не видає звуків, хіба що інколи тихенько попирхує.

За матір Бідолаха мав довгошерсту сульгіпу Масу. Вона вилизувала його, дозволяла гратися своїм хвостом, їсти із своєї миски.

Через два тижні після мого повернення до столиці мене викликав жрець Таліу. Його довгобразе, гостре, мов сокира, обличчя мало виснажений вигляд, наче після тяжкої хвороби.

Я ввічливо спитав про його здоров’я.

Таліу мовчки схилив голову, дякуючи за турботу.

— Я ознайомився з твоїм звітом, — сказав він. — Ми давно знаємо один одного, я довіряю тобі. Ти певен, що білі звірі не становлять великої небезпеки для людей?

— У кожному разі меншу, ніж ми для них, — відповів я, усміхаючись. — Мені розповідали, що два полки відправлено для винищення їх у провінцію Еме. Мабуть, невдовзі у мене лишиться один-єдиний екземпляр і я зможу вигідно продати його звіринцю.

Жрець ніяк не реагував на мій жарт.

— А ще ти писав, — провадив він далі, куйовдячи клинчик бороди, — що чутки про силу й хитрість білих звірів дуже перебільшені…

Я розчув грізні нотки в його голосі й насторожився. “Що сталося? Новий напад білих звірів? Чому ж я нічого не знаю про це?”

— Ми без зайвих зусиль знищили цілу родину цих звірів. Самця, самицю, шістьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайні звірі, не виказали ні особливої сили, ні хитрощів…

— А чутки?

— Чи можна вірити оповідям неписьменних чафхів? Чафхи ладні напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрість білих звірів перевершує людський розум!

Я уважно стежив, за жерцем і все ж проґавив момент, коли вираз його обличчя почав змінюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру — холодне, гостре, без зморщок.

— Ну, то слухай. Два полки, про які ти згадав, геть знищено. Провінцію Еме перетворено на пустелю. Знищено людей і худобу, посіви і сади. Гинуть ліси, бо кору на деревах погризено…

Його похмурі очі виблискували сталлю. Я обіперся рукою об стіл, щоб не впасти. Я не міг повірити в те, що почув.

— І все те вчинили білі звірі?

— Може, в тебе виникла підозра, що я чафх? — він не підвищував голосу. Точнісінько так, не змінюючи тону, він посилав людей на страту.

— А чи правильні дані?

Жрець зневажливо знизав плечима. Він дивився на мене так, наче я вже стояв на помості перед катом.

— Кара чекає на тебе попереду, — сказав він. — А поки що за моєю рекомендацією тебе зараховано до групи розслідування. Треба визначити, як боротися з білими звірами. Збери всі необхідні інструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.

Збентежений, я повертався додому. Хоч які великі були мої страх і тривога, я не міг не здивуватися, що біля порога мене не зустріла довгошерста Маса.

Я гукнув дружину, але відповіді не було. Обійшов кімнати — ні Ксанди, ні сина.

— Мабуть, пішли погуляти, а Бідолаху і Масу взяли з собою, — подумав я. — Але чому не’дочекалися мого повернення?

Я вийшов на вулицю і зіткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою він розмазував по личку сльози.

— Що сталося, Гу? — лагідно спитав я, взявши його на руки.

Він притиснувся до мене і заплакав ще дужче.

— Зникли Бідолаха і Маса, — відповіла за нього дружина. — Їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.

Як міг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружині своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця відповідав ухильно: треба уточнити деякі дані про білих звірів, доведеться для цього на кілька днів поїхати в провінцію.

Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула мені у вічі, але промовчала. Невже не повірила?

Удвох ми ще раз обшукали кімнати, комірчини…

— Поглянь-но, що це? — раптом крикнула Ксанда.

Невисоко над підлогою на стіні кухні виднілося кілька червоних цяточок. Я придивився уважніше, спробував пошкребти їх. До однієї з них прилипла шерстинка. Довга, сіра, як у Маси…

Холодний піт оросив мені чоло. Я закляк, дивлячись на червоні цяточки.

— Ну, що це? — спитала Ксанда.

— Бризки фарби, — збрехав я. — Пам’ятаєш, кілька днів тому я фарбував плінтуси?

— Не пам’ятаю, — сказала Ксанда, недбалим рухом відкидаючи волосся з чола.

— Виходить, забула, — мовби між іншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею — і коли тривожився, і коли сварився з нею, тільки намагався не зізнаватися собі в цьому.

— Я не могла забути! — наполягала Ксанда.

— Ну то я забув тобі сказати, — мовив я примирливо, обіймаючи її за плечі, підкреслюючи і тоном, і винуватою усмішкою, що йдеться про пусте.

Вона вийшла з кімнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стілець, втупивши очі в бризки “фарби”. Часом я відчував на своїй потилиці важкий погляд. Озирався, але позад мене нікого не було.

Зрештою я рвучко підвівся із стільця і зненацька побачив два червонуватих світлячки, що втупилися в мене з шафи. Я інстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.

Світлячки виявилися очима Бідолахи. Він сидів на шафі, тому ми й не побачили його. Однак він же нас прекрасно бачив. І не підійшов, не відгукнувся. Чому?

— Йди-но сюди, Бідолахо, — покликав я. — йди сюди, чого ж це ти?

Довелося кілька разів погукати його, він ніби вийшов із забуття і впізнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомість, яка лякала, і дивилися тепер, як і раніше, віддано й лагідно.

Я покликав Ксанду і Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бідолаху з шафи, почухав йому за вухом, і він з насолодою примружився.

Гуруу враз вихопив його в мене і притис до себе. Звірятко лизало йому лице вузьким рожевим язиком.

Мені вдалося умовити себе, що в мене розладналися нерви, тому й уявляються різні страхи. А сульгіпа Маса ще знайдеться. Мабуть, теж сидить десь за шафою або в комірчині. Та зовсім заспокоїтись я не міг. Коли Гуруу заявив, що візьме Бідолаху з собою в ліжко, я рішуче заперечив. Зрештою домовилися, що Бідолаха лишиться ночувати в його спальні, але на килимку, в кутку, де раніше спала Маса.

Заснути я не міг. Мені вчувалися шерехи, кошлаті тіні падали на стіни. Я раз у раз прислухався. Все було спокійно. Але тільки-но я схиляв голову на подушку, шерехи чулися знову. Кілька разів я заходив до спальні сина. Як би тихо я не ступав, на звук моїх кроків Бідолаха незмінно зводив голову.

Зрештою я переніс його разом з килимком за двері спальні і тільки тоді, заспокоєний, заснув.

Уже вдосвіта мені вчувся крик дружини. Та сон був такий тяжкий, що я не одразу збагнув, звідки він долинув. “Може, приснилося?” — подумав, прокидаючись.

Навкруги панувала тиша, цілковита тиша, як і має бути в домі, де все мирно спить. Та ось я розчув рипіння дверей. Воно долинуло від спальні дружини.

— Ксандо, — тихо покликав я.

Відповіді не було, але рипіння повторилось.

— Це ти, Ксандо? — спитав я голосніше.

І знову ніхто не відповів, хоча двері продовжували рипіти.

Я встав з ліжка, стараючись робити все тихо, і попрямував до жінчиної спальні. Вже в коридорі відчув легенький протяг і зрозумів, чому рипіли двері. Вони були прочинені. Я відчинив їх і пересвідчився, що Ксанди там нема.

Руки тремтіли, я засвітив світильник. Тіні затанцювали наді мною і довкола мене — по стелі та стінах. Я оглянув кімнату. Всі речі були на місці. Може, вона пішла до сина?

Прожогом кинувся я до дитячої кімнати. Світильник підстрибував у руці, і химери тіней помчали туди ж, випереджаючи мене і витанцьовуючи на коридорних стінах дикий танок. Біля самих дверей кімнати я зупинився, похитнувся. З-під дверей витікав темний струмочок…

Крик бився в моєму здавленому горлі, але коли я нарешті рвучко розчинив і ті двері, він завмер, загус, став тугим сухим клубком, котрий неможливо проковтнути.

Мій син лежав у ліжечку ниць…

Пам’ятаю, що в ті страшні хвилини я найбільше боявся наступити на темний струмочок — на кров мого Гуруу.

Я довго ще не міг вимовити й слова, не міг крикнути, покликати Ксанду. Я шукав її, обходячи кімнати, примушуючи себе не думати про те, що побачив у дитячій.

Ксанди не було ніде. Не було й Бідолахи.

Мене знову охопило жахливе відчуття. Його не могло притамувати навіть горе. Мені здавалося, що хтось невідривно дивиться мені в потилицю.

Тіні зменшились — велетні перетворилися в карликів. Я випадково глянув на годинник. Світало. Надходив час, коли я мусив з’явитися до жерця Сандуу. Треба якось сповістити його про те, що сталось, і попросити відстрочки. Може, хтось замінить мене? Я передам їм мої записи, інструменти. Ось вони, зібрані в похідній скриньці… ‘ Машинально я відкрив її. Блиснули анатомічні інструменти. Мені здалося, що на полірованій поверхні лопатки-сокири видніються червоні плями. Я потер їх, вони не зникали. І раптом я збагнув, що це за плями: лопатка, наче дзеркало, відбивала частину кімнати у мене за спиною.

Я обернувся, махнув лопаткою. Бідолаха сплигнув зі столу і прожогом вискочив до сусідньої кімнати.

Коліна в мене тремтіли, я відчував спиною мокру від поту сорочку…

Зачинивши двері на защіпку, я в знемозі опустився на стілець. Треба було щось вирішувати, а думати не хотілося.

Щось клацнуло, рипнули двері. До кімнати прослизнуло біле гнучке тіло, але я встиг зірвати із стіни зброю.

Все вирішували частки секунди. Чи встигне він стрибнути раніше, ніж я зведу курок?

— Бідолахо! — крикнув я. — Бідолахо!

Він на мить зупинився, і цього було досить.

Я стояв над його трупом. Не було ні жалю, ні страху, тільки розгубленість. Мені здавалося, що Бідолаха виріс за ніч мало не вдвічі. І весь час думалось: як же він зумів відкинути защіпку? Жоден відомий мені звір не був здатен на таке…

Жрець Сандуу згодився відкласти виступ експедиції на один день і дав мені загін солдатів для пошуків Ксанди. Ми побували всюди, куди вона могла б піти в такому стані: у моїх і її рідних, у знайомих. Опитали сотні мешканців нашого кварталу.

Одна бабуся розповіла, що бачила жінку, яка бігла до лісу. На ній був халат такого самого кольору, як на Ксанді. Бабуся стверджувала, що жінка бігла, закриваючи руками голову.

— Закривала вуха? Ось так? — спитав я.

— Схоже, — підтвердила вона. — Але я не встигла добре роздивитися.

Ми прочесали ліс. Біля озера солдати знайшли останки Ксанди. Труп був майже з’їдений. На м’якому грунті навколо нього виднілися сліди білого звіра…”

Запис третій

“Разом із жерцем Сандуу і загоном добірних воїнів я прибув на кордон провінції Еме. Ми розташувалися в невеликому селищі. Дорогою до нього біженці розповідали нам про напади білих звірів, про їхній жахливий писк. Тепер я вже не відмахувався від розповідей про їхню дивовижну хитрість. Адже і Бідолаха зумів відчинити двері. Мабуть, спочатку він штовхав їх, а потім, коли двері трохи відійшли, сильно натиснув і водночас кігтями через щілину зачепив защіпку.

Мене поселили разом із жерцем Сандуу та двома офіцерами у великому будинку на другому поверсі. На першому розташувалися солдати і слуги.

Від місцевих жителів ми довідалися, що в лісі живе зграя білих звірів. Це підтверджували обідрана кора, обгризені гілки. Жрець Сандуу наказав мені разом з офіцерами організувати облаву.

Ми склали план дій, розподілили солдат на загоничів і стрільців, поставили на чолі кожного десятка досвідчених мисливців. Постріли, гук труб, дріб барабанів наповнили ліс. Між листям — солдати бачили це — шугали гнучкі білі тіла, та коли загоничі і стрілці зімкнули коло, в ньому не було жодного білого звіра — ні живого, ні мертвого.

Ми прочесали ліс. І… не долічилися шістьох солдатів. А ще троє збожеволіли. Вони чули писк і тепер металися серед своїх товаришів, стискаючи руками голову, затикаючи вуха, сіючи паніку.

Відібравши досвідчених мисливців, я велів їм поставити заздалегідь приготовлені пастки. Крім того, солдати викопали чимало ям, з дна яких стирчали гострі кілки. Біля кожної ями виставили варту в такому порядку, щоб кожен солдат бачив принаймні двох інших. Але й цей захід не допоміг. На ранок ями лишились порожніми, а троє вартових зникло.

Користуючись своїми повноваженнями, жрець і офіцери мобілізували на полювання все чоловіче населення провінції. Загони зайняли заздалегідь визначені позиції і почали повільно просуватися назустріч один одному. Наказано було знищувати густі зарості, не шкодувати ні лісів, ні посівів. І що ж? Нам вдалося вбити десятки білих звірів, але при цьому ми втратили майже стільки ж людей.

Я бачив кілька трупів солдат і цивільних. Одні з них були пошматовані більше, інші — менше, однак у кожного, наче тавро, була рана на потилиці.

Не раз я згадував свого бідолашного маленького Гуруу, Ксанду, поєдинок з Бідолахою і міцно стискав зуби, щоб не закричати. Я присягався собі знайти засіб знищити білих звірів, а для цього необхідно було вивчити їхні звички, особливості, проникнути в таємницю їхньої появи…

Забобонний страх і паніка швидко розкладали ополченців. Почастішали випадки дезертирства. Трималися поки що тільки гвардійці. З допомогою солдатів та єгерів пощастило знищити кілька лігв білих звірів. Я не зміг впевнитися в тому, що хитрість білих звірів дорівнює розуму людини, зате вияснив, що розмножуються вони справді блискавично швидко. Кожні три тижні самиця здатна привести сім — десять дитинчат. Уже через кілька днів вони починають самостійно полювати. Але тут я зіткнувся з незрозумілим явищем. Усі дитинчата народжувалися крихітними, не більшими за дитинчат сульгіпи, проте одні вже за п’ять днів ставали завбільшки як дорослі, а інші за такий час майже не росли. Отак повільно ріс спершу і Бідолаха…

Що впливало на ріст білих звірів?

Якби вдалося відповісти на це питання, то, можливо, вдалося б знайти і дійові засоби боротьби…”

Запис четвертий

“Від нашого загону лишилося менше, ніж десята частина. Селища провінції Тупі обезлюдніли. Люди цілими сім’ями йшли геть, забравши з дому хто що міг понести. Та не всім щастило відійти далеко. Якщо не білі звірі, то хвороби й холод убивали їх у дорозі.

За ці дні я схуд так, що одяг висів на мені, як на кілку. Спав не більше чотирьох годин на добу. Паморочилося в голові, вогняні кола пливли перед очима. Зате спогади рідше терзали мене. Я весь час носив з собою флягу з настоєм нгони. Вживання цього тонізуючого напою невблаганно вкорочувало моє життя, але тримало на ногах і давало змогу працювати.

Чотирьох крихітних білих звіренят ми принесли в селище і помістили в загородки, обнесені з усіх сторін сплетеними гілками колючого чагарника лиху — єдиної рослини, якої білі звірі не їли і, як я з’ясував, до якої намагалися навіть не наближатися. Одне звіреня я годував корою з дерев і листям, другому до рослинної їжі додавав м’ясо, третьому давав лише м’ясо, а в загородку до четвертого, якого теж годував м’ясом, помістив ще й величезну сульгіпу.

Першого ж дня воно спробувало напасти на неї, але подолати її не змогло. Вночі воно двічі нападало на неї, неодмінно підкрадаючись ззаду, але обидва рази сульгіпі пощастило вивернутися. Втроє більша за нього, вона бігала по загородці, силкуючись вискочити з неї, врятуватися від страшного сусіда, якого могла б звалити одним ударом лапи. До ранку сульгіпа знесилилась і зголодніла. Мабуть, втомилося і біле звіреня. Воно згорнулося в кутку і, здавалося, спало. Насторожено поглядаючи на нього, сульгіпа підкралася до кормушки. Запах їжі дражнив її і примушував забути про небезпеку. Але тільки-но сульгіпа дозволила собі захопитися їжею, до неї майнула біла блискавка. За одну мить усе скінчилось.

Наступного дня ми впустили у загородку ще дві сульгіпи. З ними звір упорався набагато швидше й помітно додав у зрості й вазі. Тепер він був уже більшим за будь-яку сульгіпу.

За цей же час контрольні звіренята, рахуючи й того, якому давали м’ясо, але не дозволяли полювати, росли дуже повільно, не швидше за дитинчат сульгіпи.

Можна було вважати з’ясованим, що білий звір збільшується в розмірах не поступово, а стрибками, етапами, і ці етапи пов’язані не просто з одержанням їжі, а з певною їжею і певним способом її добування.

Чому найбільш ласою частиною є для них потилиця жертви? Можливо, саме там є речовина, що прискорює їхнє зростання, дає додаткову енергію?

Лишалося провести заключні досліди — визначити, яка саме речовина, що є в потиличній частині, стимулює ріст білого звіра. Я здогадувався, що то за речовина. Та чи вистачить у мене часу і сил, щоб підтвердити свій здогад?”

Семенові захотілося уявити, яким був учений, що залишив” ці записи. Він почав ліпити в уяві його портрет з уривків спогадів, із забутих, загублених, розкиданих по закутках пам’яті деталей інших портретів. Лоб — широкий, з залисинами… Густі брови… Прямий ніс з чітко вирізьбленими ніздрями… Але до таких ніздрів не підходить такий ніс… Спершу Семен замінив ніздрі на менші… Тепер ніс не пасував до лоба. Тоді він змінив форму носа, зробив його з горбочком, а ніздрі взяв попередні. Для гармонії довелося підвищити лоб… Так обличчя мало більш природний вигляд.

Семен робив у своїй пам’яті підстановки і перестановки, як криміналісти роблять це на фотороботі. Старанно вибрав губи — тверді, рівно окреслені й трохи примхливі… Чому примхливі? Чому вони з’явились у цього вченого, що втратив усе в пошуках істини, в розкритті таємниці? Губи були не просто знайомі Семенові, а дуже, дуже знайомі. Він бачив їх тисячі разів. Такі губи були у батька, тільки вигинались вони м’якше і спокійніше. Такі губи він бачив, коли дивився на себе в дзеркало, але в них не було примхливості. Майже не було…

Час зізнатися собі — він знову згадує Євгена, губи брата…

Семен збагнув, що пам’ять тішиться, жартує над ним. Він ліпить портрет, ніби підкоряючись логіці записок, а насправді згадує людину, перед якою схиляв голову і якій заздрив з дитинства. Фоторобот, що ожив у його пам’яті, був зручний — безвідмовно корився бажанням, а вони розпоряджалися пам’яттю по-своєму.

“Ну що вдієш, — сказав собі Семен, — Євген і справді схожий на цього вченого…”

З глибини пам’яті повільно випливло знайоме обличчя гордовитого красеня, натхненне обличчя людини, яка спалювала себе в гонитві за успіхом. Воно затулило фоторобот, але не злилося з ним.

Отже, між цим обличчям і записами нема повної гармонії, людина з таким обличчям не буде поводитись так, як автор записів. Справді, між ним і Євгеном була подібність, та, певно, була й різниця.

В чому вона полягає?

Брат такий самий одержимий. Проте його одержимість розподілялась дещо інакше. Більша частина її витрачалася на висунення гіпотези, менша — на перевірку її. Євген поспішав, завжди поспішав. І скоріше за інших досягав успіху. Закономірно.

Закономірно? А Валя? М’які губи з глибоким жолобком, який опускався до них від носа, гладенько зачесане пухнасте русяве волосся, налиті яблука колін. Усі молодші брати закохуються в дівчат, яких люблять обожнювані старші брати. Може, через те, що вони захоплюються і вибором старших.

Чому він завжди згадує Валю? Чому вона втручається у всі його думки, вносить емоційну неврівноваженість у його логічні настрої, не дає бути холодно об’єктивним, неупередженим, утруднює пошуки істини?

А істина полягає в тому… В чому ж? Він знову втратив нитку роздумів… Треба повернутися назад, до того місця, коли він подумав про Валю. Про що він думав тоді?

Про різницю між Євгеном і автором записів. Вона полягає в тому, що Євгенова одержимість мала інший напрямок. Звідти й треба починати пошуки істини.

Шукати істину зараз? Визначати подібність і різницю між жителями різних планет, різних цивілізацій? Теж знайшов відповідний час.

Та чи є відповідний час для пошуків істини?”

Запис п’ятий

“Білі звірі розмножуються з швидкістю, яка просто лякає. Вже ніхто з нас не наважується виходити за огорожу укріплення.

Білі звірі знищили запаси продуктів, навіть ті, що були сховані в глибоких підземеллях. Як вони туди дістаються, лишається загадкою. Її ніхто не наважується розгадувати, бо ті, хто спускається в підземелля, рідко повертаються назад.

Гинуть дерева з обгризеною корою, хутко зникають ліси. Про рейди проти білих звірів нічого й думати. В останньому рейді брало участь вісімсот ополченців, а лишилося в живих п’ятеро. Вони розповідали, як котилися на них живі вали з червонуватими очима, що горіли жагою і люттю. Вони вбивали десятки звірів — на їхньому місці з’являлися сотні, вбивали сотні — з’являлися тисячі. Незліченні білі зграї пожирали ліси, посіви, вбитих родичів, живих і мертвих мисливців.

Наше укріплення — одне з останніх у провінції. Серед солдатів почалися заворушення. Доводиться вдаватися до найжорсткіших заходів, щоб утримати їх від дезертирства.

Я тримався з останніх сил, змушував себе не спати. Тільки-но дрімота хоч на кілька хвилин склеплювала мої набряклі важкі повіки, мені вчувався писк. Він летів у мене, мов спис — гострий, пронизливий, проникаючи розпеченим вістрям у мозок. Від жаху перед ним я ладен був тікати куди завгодно. Смерть уже не лякала мене, а уявлялась бажаним порятунком. Я ладен був умерти, але після того, як поставлю заключний дослід. Необхідність його була останнім якорем життя.

Ми згодували потиличну частину свіжої туші одному із звіренят. Потрібна була ще доба, щоб остаточно пересвідчитись у своїх припущеннях.

Однак наші піддослідні теж не дрімали. Здавалося, вони експериментують з нами. Приміром, один із звірів прикинувся дохлим, спіймав за полу шинелі солдата, котрий доглядав його, і прокусив йому поти лицю… З “їсти свою жертву він не встиг. Другий солдат застрелив його.

Я наказав не прибирати вбитого звіра із загородки і впустив до нього маленьке дитинча, годоване тільки рослинною їжею.

На наш подив і жах, звіреня враз кинулось на потилицю мертвого родича, а потім стало пожадливо виривати шматки м’яса з інших частин туші. Невдовзі я впевнився, що мої гіпотези цілком підтверджуються.

Про результати я поквапився доповісти жерцю Сандуу. Він глянув на мене спідлоба великими ясними очима, на його переніссі зібралися дрібні зморщечки, начебто він збирався чхнути.

— Отже, ти нарешті переконався?

— Так. У потиличній частині тварин є речовина, що діє на білих звірів як сильний стимулятор, викликаючи надзвичайно швидкий ріст.

Жрець важко підвівся, і тільки тепер я відзначив про себе, як він схуд. Навіть його кругла голова здавалася вже не такою круглою, а широкі плечі злегка горбились. Дрібні зморшки збіглися на переніссі і так швидко розійшлися. Обличчя стало майже незворушним. Він добре володів собою, як і всі жреці. Недарма їх цього навчають. Щоб володарювати над іншими, треба було навчитися панувати над собою. Тому вони так скидалися один на одного, ніби спеціально виведена порода людей-володарів: високі, плечисті, з незворушними лицями, впевнені в собі. Великі ясні очі жерця Сандуу доброзичливо подивилися на мене:

— Іти нарешті можеш порадити, як з ними боротися?

Ні його лице, ні його очі не обдурили мене. Я добре зрозумів прихований зміст його “нарешті”. Але не злякався. Мені нічого було втрачати, крім життя, а ним я вже не дорожив. І я відповів відверто:

— Поки що ні.

Він уколов мене швидким поглядом.

— Знання, які ми добули, не потрібні?

— Непотрібних знань не буває. Раніше чи пізніше вони дадуть свої плоди.

— “Пізніше” нас уже не цікавить. Чи ти вирішив залишити відомості про білих звірів їхнім нащадкам?..

“Хіба нема правди в його словах? — думав я. — Але треба ще визначити, яка частка правди. Він вважає, що зараз треба думати не про розгадку таємниці, а про те, як врятувати людей. Але обидві ці проблеми пов’язані нерозривно. І мій обов’язок вченого полягає насамперед у тому, щоб відкрити істину, добути нові знання. А вже потім їх можна використовувати для створення засобів боротьби. Це зроблю я або він, можливо, він це зробить навіть краще. Їхню касту навчають не того, як добувати знання, а як їх використовувати. Так розподілено ролі в нашому суспільстві…”

Я чув голоси дітей за вікном і відчував запах квітучої алугувини. У неї великі білі квіти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для того, щоб зірвати їх, треба залізти високо вгору по слизькому стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись і кого я втратив, і в мій мозок вп’ялася безжалісна отруйна думка: “А чи міг би ти так роздумувати, якби живі були Ксанда і Гуруу, якби ти сам дорожив життям? Може, тоді ти визнав би, що в словах жерця є логіка і що цього разу він, жрець, говорить з позиції логіки, а ти, вчений, прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрібних знань не буває…”

* * *

“… — Я завжди дивувався, які ми стали різні, брате, — сказав Євген. — Але зараз ти перевершив себе. Хіба Григорій Олександрович у даному разі може бути для мене прикладом? Він літня людина. Все, що він устиг зробити, лишилося позаду. Над усе він боїться втратити те, що придбав.

— Таж він не просто обертається назад! Він перевіряє себе, щоб виключити можливість помилки, — заперечив я.

— Істину треба вміти відчувати, — сказав Євген. — Інтуїція вченого — дивовижний інструмент. Це той самий “дубець”, котрий безпомилково вказує на воду там, де іншим доводиться рити землю сотнями свердловин.

— Однак рано виносити досліди за межі лабораторії! Треба почекати, треба перевірити наслідки попередніх дослідів, — промимрив я, відчуваючи, наскільки прісні й нецікаві мої слова. Я розумів, що Валі та іншим уже набридло мене слухати.

Євген хитнув головою, і густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Він промовив:

— Як казав Леонардо, “не обертається той, хто спрямований до зірки”!

Валя відверто милувалася ним. А він скоса поглядав на представника президії академії.

І тоді я сказав… Що ж я сказав?..”

Тім простягнув руку до сувоя. Він не розумів, чому Семен зволікає…

Запис шостий

“Зграя білих звірів з’явилася в околиці столиці.

Їхній натиск не стримує ні сила зброї, ні глибокі рови, ні отруєні шматки м’яса, які ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотніх перехожих і на великі загони озброєних солдат. Люди гинуть не тільки від їхніх ікл, а й від голоду та хвороб. Епідемії, про які вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали підприємства. Люди поступово повертаються до первісного способу життя, стають іграшками стихій…

Після повернення нашої експедиції збори жерців позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю — дістати зілля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам’яті…

І ще одне бажання пригнічує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлого життя. Я силкуюся дістатися до озера Лані, де мисливці вперше помітили білих звірів, що впали з неба.” Можливо, мені пощастить розгадати їхню таємницю.

Дорогою я дійшов висновку: там, де росте чагарник лиху, білі звірі не водяться, і тільки-но вони поїдають на якійсь ділянці рослинність, вона густо заростає цим чагарником…”

— Дивна людина! — вигукнув Тім, коли вони закінчили читати записи. — Кожному б ученому бути таким одержимим…

— Шкода, що він усе-таки не дійшов до озера Лані, — сказав Семен.

Задушлива, чадна темінь оточувала печеру. Біля входу коливалося сизе марево, облямоване сріблистими блискітками, — це працював вартовий, — апарат, що створював енергетичний бар’єр.

— Треба дійти до озера, — промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записів.

— Завершити його шлях? — напівпитально мовив Тім, спершись ліктем на кам’яний залом.

— Чому його, а не наш? — у тон йому відповів “Семен, досить уже вивчивши зброєносця,

— Ну, це він хотів з’ясувати…

— А ти не хочеш?

— Та я ж згоден іти, чого ти нервуєшся? — невдоволено мовив Тім.

— А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати його народ, його цивілізацію? Адже рятувати вже нікого…

— Нікого… — розгублено повторив Тім, вкотре дивуючись, як це Семенові вдається читати його думки. Тім намагався наслідувати його у всьому — в сміливості, в сумлінності, в умінні володіти собою — і часто-густо досягав цього. Але як навчитися відгадувати думки?

Він спідлоба глянув на Семена і сказав, мовби думаючи вголос:

— Це буде йому найкращим пам’ятником.

Він думав, що ця репліка піділлє масла у вогонь, і не помилився. Темні Семенові очі спалахнули, обличчя пожвавішало.

— Пам’ятником? — перепитав він. — Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам’ятник?

— А чого ж? — продовжив гру Тім. Він знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навіть коли пояснення були непотрібні.

Семен допитливо подивився на Тіма, зрозумівши, що той прикидається. Тімові очі були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже він любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначності і промовив, несвідомо наслідуючи брата:

— Пам’ятаєш, він пише: “Непотрібних знань не буває…”

Поснули вони швидко. Семен неспокійно крутився уві сні, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили білі звірі. Найбільший з них, ватажок, розкрив пащу, всіяну гострими іклами, і закричав:

— Знаєш, хто я? Я — Бідолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бійся. Ми не чіпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас біля озера…

— Ні! — вигукнув Семен і прокинувся.

На нього стривожено дивився Тім.

— Що сталося? — спитав Семен буркотливо. — Чого ти витріщився на мене? Спати не даєш…

— Ти кричав у сні, — сказав Тім, перевертаючись на другий бік.

Семен прислухався до того, що робиться надворі. Йому почувся тріск гілок. Він схопив зброю, тихенько підвівся і попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:

— Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.

— А куди ти зараз ідеш? — спитав Тім, не обертаючись.

— Подивлюсь, яка погода, — відповів Семен.

Гра тривала далі.

Увімкнувши ранцеві гравітри, вони летіли низько над дорогою. Через кожні десять кілометрів виходили на зв’язок. Праворуч від них громадилися скелі, зводячись зазубреними піками в порожнє блідо-бузкове небо. Ліворуч дорога по краю круто уривалась, іноді траплялися напівзгнилі дерев’яні стовпчики, що лишилися від колишньої огорожі. І скрізь — в ущелинах скель, обабіч дороги — стриміли, наче дротяні “їжаки”, кущі лиху.

Розвідники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрідка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.

— Схоже на те, що тут немає білих звірів, — з підкресленою безтурботністю сказав Тім. — А хотілося зустріти хоча б одного з них… Невже нам не пощастить?

“Страх невідомості непокоїть над усе”, — згадав Семен рядок з вірша і втішив товариша:

— Може, ще й зустрінемо. Тільки невідомо, кому тоді пощастить.

— Мабуть, вони вимерли з голоду, — бадьоро сказав Тім.

В голосі його виразно вчувалася надія.

— Це було б непогано, — усміхнувся Семен.

Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тільки-но вони проминули його, за закрутом річки відкрилося місто. Блищали дахи будинків, відливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямі вулиці простяглися від нього, мов промені зірки.

Розвідники довго роздивлялися місто в біноклі. Здавалося, хоч один же хтось мусить з’явитися на цих вулицях, виглянути у вікно, відчинити двері будинку. Проте місто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед і викурили бджіл.

Вони перелетіли через річку і кілька разів облетіли місто. Не помітили нічого підозрілого й вирішили опуститися на майдані. Оглянули його і вийшли на довгу пряму вулицю.

Гучно лунали кроки на плитах. Розвідники трималися посеред вулиці, подалі від будинків. Скоса поглядали на відчинені й напіввідчинені двері, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вітринах товарами, повз майстерні. Тім чекав, що ось-ось до їхніх кроків приєднається інший звук. Він почав вдивлятися в порожні вікна: раптом там з’явиться чиєсь обличчя?

Семен зупинився біля будинку із зірваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, і його обличчя відбивало болісний роздум.

— Зайдімо? — спитав він і, не чекаючи відповіді товариша, відповів сам: — Зайдімо.

Тім пішов слідом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий’звід пістолет-лазер.

Вони опинилися в темному довгому коридорі. Мов три бійниці, світилися входи до кімнат.

— Постій тут, — сказав Семен і ввійшов до найближчої кімнати.

За хвилину звідти почувся його голос:

— Заходь.

Тім розслабив пальці, що стискали рукоятку пістолета.

Кімната, очевидно, була вітальнею. Овальний стіл, шафи в нішах, крісла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на підлозі. Всі речі стояли на своїх місцях, нічого не було перевернуто, розбито — ніяких слідів боротьби.

Вони оглянули другу кімнату. То була спальня. Поперек широкого ліжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.

В третій кімнаті — дитячій — вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав біля входу в кімнату, скелет дитини — в кутку. В обох — поламані шийні хребці.

Навдивовижу ясно пригадав Тім рядки записів. Він побачив усю сцену загибелі людей, почув їхні крики… Враз пересохло в горлі, захотілося швидше вибратися звідси.

Однак Семен і не збирався йти. Він опустився на дитячий стільчик, що жалібно зарипів під ним. Звук був неприємний — ніби вони почули скаргу мертвого дому.

Семен сидів у незручній позі, зігнувшись, поклавши підборіддя на коліна і напівзаплющивши очі. Тімові здалося, що він знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися відчайдушні крики, швидкі кроки, брязкіт зброї. Довгі білі тіла, що ожили в його пам’яті, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навиліт жахливий писк.

Ніяк не вкладалася в рамки звичної логіки страшна арифметика. На цій планеті бушували війни й повені, виверження вулканів і епідемії. Вчені застерігали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали різні пророцтва. Та хто міг передбачити, що найстрашнішою і невідворотною небезпекою, “карою небесною” стануть якісь невеликі тварини, названі білими звірами.

Тім помилявся: Семен думав не тільки про цю планету. Він згадував: “…і тоді я сказав Євгенові:

— Нам щонайменше потрібен ще рік.

Я знав, що представник президії академії прислухається до моїх слів, що від нього залежить фінансування наших дослідів. А втім, і Євген пам’ятав про це.

— Наші досліди вже коштували немало! Ми не можемо без кінця витрачати державні гроші!

— Однак комусь це може обійтися ще дорожче, — заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене і демонстративно відвернулася.

— Кому ж? — засміявся Євген. — Марсіанам?..”

Семен хитнув головою, відганяючи невідчепні спогади, і незграбно підвівся. Потягнувся, розминаючись після довгого сидіння.

— Мабуть, ми знаємо досить, — промовив він, не помічаючи запитання в погляді Тіма.

Він дістав карту, звірився з нею.

— Можемо летіти до озера Лані. Звідси недалеко, — сказав.

“Він так звик до мене, що забуває пояснювати свої рішення, — думав Тім. — Але хто з нас більше винен у цьому?”

Вийшовши на вулицю, вони ввімкнули гравітри і попливли в прозорому повітрі. Під ними тяглися долини, геть зарослі чагарником лиху.

— Білі звірі з’їдали дерева і людей, а їх з’їв чагарник, — невесело пожартував Тім.

Семен різко повернув до нього голову, наче тільки цієї миті згадав про зброєносця:

— Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. — Очевидно, для них отруйний навіть його запах, летючі масла, які він виділяє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивілізації люди знищували не потрібний їм чагарник, відвойовуючи місця для полів, та коли білі звірі знищили людей, чагарник розрісся і в свою чергу знищив білих звірів…

— Тоді ми скоро повинні знайти їхні останки, — дійшов висновку Тім. — Починаються болота, а чагарник лиху, як нам відомо, росте всюди, крім боліт.

Внизу пропливли луки, пасма горбів… Потім горби скінчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису і карти, розвідники були поблизу мети.

Семен круто спікірував униз. Тім-за ним слідом.

— Поглянь-но! — вигукнув Семен, простягаючи руки. — Ось що мав побачити автор записів, щоб знайти зброю проти білих звірів!

Береги великого круглого озера були всіяні кістяками. Сотні тисяч кістяків в одній позі — спрямовані до озера, розпластані в останньому стрибку.

— Вони йшли помирати туди, звідки прийшли, — зненацька охрипнувши, промовив Семен. Він показав на далекий конус згаслого вулкана. — Це, певно, Священна гора.

Вони опустилися на самій вершині й недалеко від кратера натрапили на металеві уламки, які стирчали з грунту. По формі їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дістав ніж і почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий грунт. Його обличчя ставало дедалі похмурішим. Губи ворушилися. Тім спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.

…А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливі зморщечки зникли.

“ — Я багато прощав тобі, брате, коли ти заважав мені, — казав Євген. — Думаєш, я не розумів, чому ти робиш так? Не тільки Валя стала причиною. Ти просто заздрив мені! Все життя, від самого дитинства! Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.

Він навіть не думав, як ранять ті слова й та правда, що була в них.

— Але тепер ти намагаєшся шкодити науці, якій я служу, — вів далі Євген. — А цього я тобі не дозволю!

Семен відвернувся — не хотів бачити блідого обуреного обличчя із скривленими губами, що робили його майже невпізнанним. І так, не дивлячись на Євгена, він промовив:

— Я залишаю твою лабораторію. Назавжди. Міняю професію. Буду літати. Я більше не матиму ніякого відношення до твоїх дослідів.

На одну-єдину мить він зустрівся очима з братом і побачив: той зрозумів, якого болю завдав йому.

— Роби, як знаєш, — відповів Євген. — Але пам’ятай: те, що лишиться після нас, — це і є наша справжня ціна, наша суть, тобто ми самі”.

…Тім торкнув Семенове плече, щоб нагадати про себе. І тоді той насилу вимовив:

— У легенді була правда. Це небесні звірі. І знаєш, з якої планети?

В його очах з’явився недобрий блиск, який не сподобався Тімові. Він заглянув через плече товариша і побачив літери, вибиті на металі.

— Хай йому чорт, невже це…

Тім замовк, підшукуючи потрібні слова. Його обличчя скривилося. Він хапав повітря ротом, мов риба, захлинаючись від образи й люті, від дурної безпорадності, від свідомості того, що вже нічого не можна змінити, що все вже сталося. Ці почуття переповнювали його, гнітили. Він не знав, як позбутися їх. Давлячись від огиди, він виплюнув кілька непристойних слів.

Семен здивовано звів голову.

— Не допоможе, — сказав він. — Перевірено.

Він міцно стулив губи, і Тім ще раз відзначив, які вони схожі із своїм знаменитим братом. Вони разом працювали в генетичному центрі, згадував Тім. Семен пішов звідти після сварки з братом. Казали, що приводом до неї була якась дрібниця: Євген хотів негайно перевірити вплив космічного випромінювання на виведену ним винятково чисту породу мишей, які нібито здатні відчувати найнезначніші порції опромінення. А Семен вважав, що робити це рано. В подальшому ті миші мали бути індикаторами на кораблях і у фізичних лабораторіях…”

Різко пролунав Семенів голос:

— Можна вважати доведеним, що на цій планеті білих звірів практично не лишилося.

Тім подивився йому просто в очі:

— Отже, ми можемо повертатися назад?

— Так, — відповів Семен. — Але спершу я передам дещо на корабель.

Він увімкнув передавач. Тім слухав Семена й думав: на кораблі здивуються його рекомендаціям, однак виконають їх. Семен просив, щоб уся команда й підручні автомати негайно почали збирати насіння і сік чагарника лиху.

Тімові хотілося спитати, навіщо їм так багато, однак він промовчав і взявся допомагати Семенові упаковувати кістяк білого звіра, готувати його до транспортування.

— Щелепи в них точнісінько такі, як у земних гризунів, — зазначив він. — Тільки набагато більші…

— Нічого дивного, — відгукнувся Семен. — Коли їхні предки перебували в біосупутнику, вони називалися білими мишами… Так, так, білими лабораторними мишами, — повторив він. — Земні генетики, щоб одержати ідеальні індикатори для космічних кораблів і орбітальних станцій, вивели надчисту породу! Надмірно чутливу до випромінювань.

— Це був той самий біосупутник, який потягла за собою комета? — спитав Тім.

Він волів би не питати, та треба було з’ясувати все до кінця.

— Так. Вона потягла його і повела за собою, мов бичка на мотузочку…

Тім бачив: Семенові губи пересохли, і він раз у раз облизує їх. Бажаючи якось утішити товариша, Тім сказав:

— Мандрівка з кометою могла викликати мутацію.

— Могла, — відрубав Семен. — Однак це не зменшує нічиєї виті. Той, хто виводив чисту породу, зобов’язаний був передбачити й такі наслідки. В тому ж, що чужинці пристосувалися до місцевих умов краще, ніж самі аборигени, нема нічого дивного. Історія нашої Землі знає чимало прикладів, коли рослини, тварини або мікроби, занесені з одних місць в.інші, пригнічували і губили місцеві породи… До речі…. — він помовчав, напружено думаючи про щось і рухаючи жовнами, — чиста порода могла зазнати мутації в такому ж напрямку не лише в космосі.

Його очі блищали двома сталевими кульками, в яких відбивалося світло. Брови, застиглі й напружені, здавалися двома стрілами, вже накладеними на тятиву. Семен згадував, як одного разу Євген сказав: “Ця порода мишей гарна ще й тим, що розмножується втричі інтенсивніше від будь-якої іншої породи мишей. Під час польоту зміниться щонайменше чотирнадцять поколінь, кожне з яких перебуватиме в космосі на три тижні менше попереднього. Ми можемо з’ясувати з більшою точністю, що означає ця різниця для впливу космічного випромінювання на мозок тварин. Тоді я відповім на твоє питання про психічні зрушення у деяких космонавтів на далеких рейсах…” І ще звучали в нього у вухах Євгенові слова: “Те, що залишається після нас, — це і є наша справжня ціна, наша суть, тобто ми самі…”

Невже він усе життя помилявся в своєму братові, а водночас, виходить, і в собі?

Корабель сів на космодромі штучного супутника. Підйомник прийняв металеву сигару капсули в пружні обійми і опустив на нижній ярус. Цього разу, порушуючи субординацію, Семен першим вийшов, із капсули. Привітався з диспетчером і, дивлячись на його золоті нашивки, спитав:

— Ну, що там, на Землі?

— Ви вже знаєте? — здивувався диспетчер. — Але звідки?

— Про що це ви? — спитав астронавігатор. — Що сталося?

— На Землі з’явилися якісь незнані білі звірі, — відповів диспетчер. — Кажуть, що вони…

— Ми привезли засіб боротьби з ними, — урвав його Семен. — Треба негайно доставити його на Землю.

Василь Головачов ВОЛЕЙБОЛ-3000 Оповідання

Цей хлопчина привернув увагу Устюжина чи не з першої своєї появи в залі. За дванадцять років тренерської роботи Устюжину траплялося бачити немало вболівальників волейболу, цієї красивої, видовищної й елегантної гри. Він бачив усякі обличчя: зацікавлені, радісно захоплені, іноді нудьгуючі або й відверто байдужі — у випадкових гостей, і все ж, обличчя хлопця вразило його складною гамою почуттів: на ньому відбивалися жадібний інтерес, напружене чекання, гіркота й туга, що мерехтіли в глибині темно-сірих уважних очей.

Юнак приходив майже на кожне тренування збірної “Буревісника”, з’являвся звичайно за півгодини до початку і влаштовувався на верхній галереї залу, намагаючись не привертати будь-чию увагу. Призвичаєним оком Устюжин відзначив його зріст — метрів зо два або близько того, широкі плечі, довгі руки, і в тренера навіть майнула думка перевірити хлопця на майданчику, однак з початком чергового тренування він забував про це і згадував лише після нової зустрічі з шанувальником волейболу, який, судячи з усього, не хотів, щоб його помічали.

За місяць Устюжин так звик до цього болільника, що став вважати його своїм. Невдовзі трапилася й нагода познайомитися з ним. У суботу, провівши тренування жіночої збірної, Устюжин помітив хлопця біля виходу з залу і швидко підійшов до нього.

— Здрастуйте. Я Устюжин Сергій Павлович, тренер. Вас помітив давно, з місяць тому. Студент?

Юнак, дещо приголомшений появою Устюжина, кивнув.

— Медичний, другий курс.

— А на вигляд вам більше двадцяти.

— Двадцять шість. Я працював, потім…

— Ясно. Як вас звати?

— Іван… Іван Погуляй.

— Знаменне прізвище, — всміхнувся Устюжин, вивчаючи обличчя хлопця.

Тепер, стоячи поряд, він зрозумів, що недооцінив його зріст. “Мабуть, два десять — два дванадцять, — подумав трохи здивовано. — Непогано! І все ж таки чогось йому не вистачає… Чого?”

— У мене до вас пропозиція, Ваню, — вів далі тренер. — У вас ідеальна статура для волейболіста. Чи не хотіли б зайнятися волейболом? Можливо…

Устюжин замовк, побачивши, яке враження справили його слова на молодика.

Обличчя того різко зблідло, потім жарко спалахнуло — до сліз, напружилось, губи здригнулися.

— Якщо не грали раніше — не біда, — поспішив Устюжин. — Головне, що ви любите волейбол, я це вже помітив. За рік ми з вами ввійдемо до дублюючого складу “Буревісника”, слово даю.

Погуляй похитав головою, стиснувши губи так, що вони побіліли, повернувся й попрямував до виходу. Устюжин мовчки дивився йому вслід, відразу все зрозумівши: юнак кульгав. Нога не згиналася в коліні, він одводив її трохи вбік і ставив на всю ступню, йдучи все швидше й швидше, розхитуючись з боку на бік, неначе відчував погляд тренера.

Устюжин пройшов у глибину залу і задумливо сів на гірку шкіряних мат, згадуючи безпорадні очі хлопця, в яких билися біль, і лють, і відчай.

Іван вирішив не ходити більше на тренування “Буревісника”. Повернувшись додому, без настрою повечеряв, уривчасто відповідаючи на запитання матері, потім зачинився в своїй кімнаті і довго стояв біля вікна, притиснувши лоба до холодної шибки й пригадуючи хвилинну розмову з тренером. У душі панував дивний спокій, та ще жаль, і він навіть здивувався з цього. Однак тієї ж миті подумав: “Реакція? Чи я справді примирився, звик? Треба ж було мені прийти саме сьогодні!.. Та хто ж знав, що тренер підійде з такою пропозицією!.. Недобре вийшло… І все ж, як тоді сказав хірург після операції? Терпіння — це та скеля, об яку розбиваються хвилі людського безрозсудства. Слова Дюма-батька. Терпіння і ще раз терпіння — ось мій шлях, і років за двадцять, — тут Іван усміхнувся, — я знайду спосіб лікування розтрощеного колінного суглоба…”

Решту дня він провів у бібліотеці, вдома почитав на ніч “Трьох мушкетерів”, відчуваючи себе таким же дужим і спритним, як д’Артаньян, роздягнувся, збираючись лягати спати, і раптом йому здалося, що в кімнаті хтось є. Огледівся. Тиша, м’яке світло торшера, тіні від шаф з книжками, цокання маятника старого годинника. Та він, не довіряючи власній інтуїції, непевно спитав:

— Хто тут?

— Пробачте, — пролунав з повітря м’який приглушений голос. — Дозвольте вас потурбувати?

— Прошу, — хрипко відповів Іван і кашлянув. — Заходьте.

— Спасибі, — подякував невидимка, і в кімнаті, без усяких світлових та інших ефектів, опинилися двоє незнайомців у цупких білих комбінезонах.

Обидва високі, вищі за Івана, доладної статури, із жвавими обличчями, на яких були водночас і винуватий вираз, і заклопотаність. Обидва тримали в руках тонкі чорні стержні, увінчані палаючими яскраво-червоними кульками.

Іван подолав бажання заплющити очі і струснути головою і жестом гостинного господаря показав гостям на крісла біля столу.

— Проходьте, сідайте, будь ласка.

— Не турбуйтеся, — сказав один з незнайомців. — І не лякайтесь, ради всього святого! Нас проінформували, що ви любите волейбол.

— Люблю, — всміхнувся Іван і поворушив скаліченою ногою.

Ситуація почала його тішити, і він навіть подумав, що сон стає цікавим.

— Даруйте, — втрутився другий, на обличчі якого відбилося занепокоєння. — Ми розуміємо: фізичний дефект не дає вам грати, але все ж — ви хотіли б грати?

Іван кивнув головою.

— Якби не… дефект, я б, звичайно, грав.

— Тоді все гаразд, — полегшено зітхнув гість.

— А звідки ви? — поцікавився Іван. — З якого куточку галактики?

Незнайомці обмінялися усмішками.

— Ми такі ж земляни, як і ви, — мовив перший. — 1 все пояснимо. Але спочатку дозвольте провести невелике медичне обстеження — я правильно сказав?

— Правильно, тільки… — Іван озирнувся на двері.

— Зрозуміло, — кивнув гість. — Нас ніхто зараз не чує, до того ж і обстеження не забере багато часу. Станьте, будь ласка, прямо, руки опустіть, ноги на ширині плечей…

Іван скорився, дивуючись, що починає вірити в реальність того, що відбувається. Проте в душі час від часу всміхався — сон йому подобався.

Кінцем стержня гість описав у повітрі коло, і замість стіни з килимом Івац побачив довгий зал з рядами химерних Пультів, які раз у раз змінювали форму й колір. Від одного з пультів простяглися до нього десятки світлових ниток, торкнулися тіла, голови, рук і ніг… Стало важко дихати. Іван хитнув головою, ступив крок уперед, намагаючись набрати в груди повітря, і відчув, що його підтримують дужі руки.

— Все чудово, — вибачливим тоном сказав один із гостей.

Другий тим часом складав гнучкий чорний шнур, поки той не перетворився на знайомий чорний стержень з вогником на кінці.

— А тепер пояснимо суть нашої появи. Річ у тому, що ви є потенціальним гравцем у волейбол екстра-класу, спостерігач не помилився. І у вас є можливість взяти участь в Олімпійських іграх тритисячного року за вашим літочисленням. Ви згодні на це?

— Як хто? — захриплим голосом спитав Іван. — Як суддя?

— Ні, як гравець збірної команди Землі, — відповів гість без тіні посмішки.

— А мені… Яким чином? Я ж каліка…

Незнайомці знов усміхнулися один до одного. Іван зрозумів.

— Ну, звичайно, медицина у вас… А я повернуся назад?

— Само собою, повернетеся з точністю до хвилини.

— Тоді згоден. Пограю хоча б у сні.

Перший з пришельців подав йому руку.

— Це не сон. Ходімо.

Кімната мала звичайні стіни і чорну матову підлогу, а замість стелі нависала над головою біла пухнаста поволока, схожа на хмарину пари.

— Не робіть різких рухів, — попросив з цієї поволоки ввічливий голос. — Лягайте на підлогу.

Іван послухався, приголомшений раптовим переходом зі своєї цілком реальної квартири з речами, яких не раз торкався, в цю кімнату, сам вигляд якої свідчив про інший час.

Його охопила солодка млість, тіло поважчало, кожна його клітинка сповнилася сонним теплом, лоскотливі невидимі пальці перебігли по шкірі, закортіло потягтися, прибрати зручну позу і спати…

Скільки часу тривав цей стан, він не знав. Пробудження настало зненацька: просто захотілося встати, розім’ятися, тіло було бадьорим, повним сил і енергії. Іван трохи почекав, не почувши команди, повільно підвівся з підлоги, з цікавістю прислухаючись до себе. І раптом зрозумів, що скалічена нога… згинається в коліні! Він обережно зігнув її, розігнув, ступнув на неї, підійшов до стіни… Нога згиналася так само легко, як і до травми, більше того — вона стала значно дужчою!

Іван підстрибнув на місці і трохи не дістав головою білої поволоки, хоч до неї від підлоги було не менше, як три з половиною метри! “Одначе, — подумав він, — медицина у них справді на висоті! І ніяких препаратів та машин… якщо тільки я не перебуваю всередині однієї з них”.

— Як ви себе почуваєте? — спитав той же голос.

— Чудово! — озвався Іван, червоніючи від думки, що поводився не зовсім стримано: за ним, безперечно, стежили.

— Пройдіть до наступного залу.

Іван хотів спитати — куди? — але тут одна з твердих на вигляд металевих стін зникла, наче її й не було, відкривши вхід у сусіднє приміщення.

Кімната була схожа на зал обчислювального центру: весь простір займали ряди вже бачених Іваном дивних пультів, а напроти нього висів над підлогою, ні на що не спираючись, гладенький чорний диск. З його глибини спливла світлова стрілка й розгорнулася перед ним у напис: “Увага! Нульовий цикл!”

У залі нікого не було, стояла тиша, але тільки-но Іван ступив крок уперед, як поряд з диском виник, мов із-під землі, високий молодик у просторій білій сорочці і таких же білих штанях. У нього було відкрите засмагле веселе обличчя з уважними яскраво-жовтими очима, і тримався він дуже просто, невимушено. Іван мимоволі зітхнув; у те, що це не сон, він уже повірив.

— Мене звуть Данило, — усміхнувся юнак. — Проходьте, сідайте в крісло.

З його словами диск перетворився на глибоке м’яке крісло.

Іван сів.

Данило витяг просто з поруччя крісла два легких шоломи з двома штирями біля скронь і, надівши один на голову, подав другий Іванові.

— Це ваш. Я відповідаю за вас у всьому — від фізичних можливостей тіла до психіки, знання побуту, професійних навичок тощо. До речі, фізика вас задовольняє?

— А вас? — відповів Іван питанням на питання.

Данило білозубо розсміявся.

— Мабуть, більше, ніж вас, бо ви багато до чого не звикли, а про дещо й не здогадуєтеся. Нічого, зараз пройдемо нульовий цикл — це побут, особливості століття, життєво необхідна інформація, — і все стане на свої місця. Хочете побачити Землю?

Іван мовчки надів шолом, рум’янцем на щоках відповідаючи на співчутливу усмішку Данила, щось клацнуло в навушниках, і він поплив у нетрі невідомих знань…

За три сеанси гіпнонавчання Іван освоївся з життям Землі тритисячного року настільки, що не уявляв іншого, а минуле своє життя вважав чи не міфом. А тоді почалися тренування з волейболу, не тільки мислені, через інформаційно-психологічні комплекси, а й нормальні — на майданчиках і в залах, і він цілком віддався своїй пристрасті.

Волейбол тридцятого віку відрізнявся від волейболу двадцятого — це була гра відповідно до всіх розкритих можливостей людського тіла і технічного потенціалу людини. Єдине, що нагадувало Іванові знайому спортивну гру — традиційно збережена форма ігрового поля з розмірами майданчиків десять на десять метрів, сітка, яка розділяла майданчики, і м’яч, начинений, правда, молекулярною технікою, для полегшення суддівства. Сітка, ясна річ, була значно вища, ніж за його часів, верхня її кромка встановлювалася на висоті три метри шість сантиметрів, та все ж це була нормальна волейбольна сітка, хоч і зіткана з силових полів. В іншому все було не так.

По-перше, інженерно-технічний супровід гри. Сила тяжіння на майданчиках дорівнювала дев’яносто двом відсоткам земної, вся зона гри охоплювалася спеціальним фізичним полем, над яким вільно плавали в повітрі плескаті диски кібер-суддів; кожна помилка гравців визначалася вмить, і відразу ж лунала певна звукова гама, за якою глядачі без допомоги судді-інформатора могли розпізнавати характер помилки. По-друге — і це було головне— гра відбувалася не тільки в просторі, а й у часі! Тобто гравець при подачі міг посилати м’яча не лише в певну точку протилежного майданчика, але й зміщати м’яча за віссю часу в майбутнє в межах трьох хвилин, для чого майданчики було орієнтовано ще й у хронополі. Якщо поданий м’яч пересувався і в часі, то гравці команди, яка подавала, мали право негайно повторити подачу, але вже без хронозміщення, що завжди й робилося всіма командами без винятку. Зорово це було так, ніби м’яч зникав у нікуди при подачі і з’являвся в просторі гри в ту мить, коли закінчувався час його перебування в майбутньому.

Поки відігравалася звичайна подача — друга, що стала першою, могла прийти перша — зсунута в часі, і треба було встигнути зреагувати, прийняти м’яч, видати пас і завдати атакуючого удару. Були випадки, коли над майданчиком літали відразу два м’ячі і обидва необхідно було вчасно і чисто переправити на поле противника. Тому зупинок у грі майже не було, напруження не зменшувалося від початку до кінця сету, зачаровуючи болільників раптовістю і красою комбінацій.

На кінець третього тижня тренувань Іван увійшов до основного складу збірної команди Землі з волейболу. До початку Олімпійських ігор лишалося дванадцять днів.

Волейбольний турнір проходив на Землі, в спортивному залі комплексу “Росія”, старовинної споруди, початок якій дали спортивні будови Москви далекого двадцять шостого віку.

Іван, стоячи на кілометровій оглядовій вежі, дивився на панораму міста тритисячного року і думав, що фантасти його рідного часу не помилилися в головному: Земля тепер являла собою суцільне місто-заповідник, місто-сад, точніше — місто-ліс, саме ліс, первісний, з буреломами, хащами і навіть непролазною трясовиною. Це не означало, звичайно, що ліс не доглядали: нарівні з неприступною тайгою були доглянуті парки, гаї, сади, очищені від лісового сміття дендрарії — більше декоративні, вирощені штучно довкола будівель. Але людина нині віддавала перевагу природній Землі, лише допомагаючи їй бути красивою і первісною, спрямовуючи еволюцію природи так, як було вигідно обом — і природі, і людині.

Споруда спортивного комплексу виділялася серед зеленого океану тайги велетенським язиком жовтогарячого полум’я: архітектори ландшафту вписали цей язик у пейзаж з такою майстерністю, що здавалося — палає справжній олімпійський факел.

В повітрі раз у раз появлялися людські постаті: людина давно навчилася з допомогою зусилля думки керувати механізмами моментального переміщення в просторі на десятки і сотні тисяч кілометрів. Навчився й Іван, хоча звикнути до цього не міг. Люди поспішали в спортзали комплексу, незважаючи на досконалі відеопередачі з місць подій в усі куточки Сонячної системи, і Іван відзначив цей факт для себе: болільники на Землі не перевелися, навпаки, можливості їхні зросли в багато разів, хоч запрошень на матчі, як завжди, не вистачало.

Іван подумки викликав відлік часу — в медцентрі підготовки йому розбудили власного біогодинника — було близько десятої за середньосонячним часом, що відповідало й часові Москви.

“Пора”, — подумав він з невільним жалем: час його перебування в майбутньому, “в казці”, як він повторював про себе, наближався до кінця. А що жде його на Землі двадцятого сторіччя, він страшився навіть і уявити. Знов нерухома в коліні нога? Муки неповноцінності? Співчутливі погляди друзів?.. А втім, усе буде так, як має бути. Те, що він пережив, не пережити нікому з його сучасників, уже це компенсує біль фізичного каліцтва. І все ж треба буде попросити нових друзів, щоб вони залишили в пам’яті хоча б емоційне враження від його пригоди…

Іван зосередився і опинився за метр над білим колом фінішного поля, найближчого до того місця, куди він намагався потрапити. М’яко спружинив на ноги. Поряд виникали з нічого десятки усміхнених людей: юнаків і дівчат, стариків і чоловіків у розквіті сил — поступалися місцем новим прибульцям. Іван став на матово-синій квадрат ліфта, який підняв його в кімнату психомасажу — там перевдягалася збірна волейбольна команда Землі.

Роздягаючись і відповідаючи на вітання товаришів по команді, які поспішали в обійми емоціотектора бадьорості, Іван пригадував реєстр збірних команд, що брали участь в іграх. Команд було дванадцять, п’ять — із Сонячної системи: збірні Землі, Місяця, Марса, Астрономічного союзу і зовнішніх планет; решта — збірні людських поселень біля інших зірок. Ще знайомлячись із командами по відеоканалу, Іван з трепетом чекав на зустріч з іншими розумними істотами, але в цьому питанні прогнози його улюблених письменників не підтвердилися: певно, людська цивілізація була унікальною у всесвіті, в усякому разі, людина, яка за тисячу років космічних подорожей проникла до центру галактики, братів по розуму не знайшла.

Ця гра зі збірною Марса була передостанньою і найважчою: збірна Марса з волейболу була чемпіоном Галактичного спортсоюзу, а земляни володіли Кубком попередніх Олімпійських ігор, і вони мали в цьому двобої довести, що Кубок належить їм по праву.

Іван хвилювався; незважаючи на захисний бар’єр психомасажу і місяць аутотренінгу, думки його все частіше поверталися в рідний час. Він гнав їх геть, але марно. Товариші розуміли, що з ним діється, проте тактовно вдавали, що не помічають його стану. Він допомоги не просив, не чекав, отже, міг сам справитись із своїми емоціями.

О десятій годині і десять хвилин старший тренер-організатор збірної Землі вишикував гравців і, зітхнувши, сказав:

— Ми маємо п’ять перемог, постарайтеся, щоб їх стало на одну більше.

Всі засміялися, а Іван, відчув, як тане в душі лід напруження. Він знав, що в інших командах теж є вихідці з минулого, в тому числі і в команді Марса — Пилип Ромашин, який жив у двадцять третьому віці: правила ігор дозволяли зміцнювати команди гравцями минулих віків, які пройшли атестацію і дали згоду на часове переміщення; парадокси часу виключалися, наука тридцятого сторіччя викреслила час із списків ворогів людства. Іван був знайомий і з Пилипом, і з іншими гравцями, які подолали прірву часу, і від думки, що повертатися в свій час доведеться не тільки йому, заздрощі до тих, хто залишається, і невдоволеність собою минули. Він розумів, чого сподівались од нього товариші: в нього вірили, і єдиним способом віддячити їм за цю віру могла бути тільки самовіддана гра.

Звичайно, що й серед людей тридцятого сторіччя було немало чудових спортсменів, які досконало володіли всіма прийомами волейболу. Але треба було, крім цього, ще й любити волейбол так, як любив Іван, жити грою, забуваючи про все на світі, віддавати їй всю пристрасть, запал, сили й емоції. А що фізичні можливості людей минулих років і тридцятого сторіччя не були рівні — нікого не хвилювало. Медицина і біологія на той час розбудили багато центрів, які споконвіку спали в людському мозку, тож розбудити їх у Івана було нескладно.

Гру він почав у четвертому номері біля сітки, в нападі. Подавала збірна Марса. Перший м’яч було послано, як і завжди, в майбутнє, другий — на задню лінію майданчика землян. М’яч прийняв гравець задньої лінії Гвендолін, гравець у третьому номері — Стан підкоригував передачу і видав м’який плавний пас невисоко над сіткою, так званий напівпростріл. Іван, вистрибнувши над сіткою, пробив м’яч майже вертикально вздовж сітки, в першу лінію майданчика збірної Марса. А тут прийшла перша подача, надіслана в перший номер поля землян і, як виявилося, на півтори хвилини в майбутнє. Помилився, приймаючи її, Леонід, при передачі нападаючому переграв Лван, і цей м’яч було втрачено. “Білий” бал: подача залишалась у марсіан, а гравцям збірної Землі зараховувалось одне очко — половина оцінки: якби вони забили обидва м’ячі-забрали б подачу, якби обидва м’ячі забили марсіани — вони мали б “червоний” бал — два очка і подачу.

І з цього моменту гра у землян, як кажуть, “не пішла”. Різко. Незрозуміло. Немов зникли десь і навики, і реакція” і відчуття часу.

В налагодженому механізмі їхньої команди щось розладналося. Цієї миті з повітря вискочив м’яч минулої подачі марсіан. Гвендолін із запізненням впав, і м’яч потрапив у сітку. Трибуни загули. Іван перехопив погляд Стана і знизав плечима.

— Спробуємо змінити режим?

— Почекаємо, — глухо відповів Стан. — Треба відіграти хоча б стандартне блокування, я не відчуваю настрою.

Тренер стежив за грою зовні спокійно, відповідаючи на поради запасних гравців короткими “так” і “ні”. Він теж бачив, що команда втратила настрій, але не міг визначити причину. Хвилинної перерви, однак, поки що не брав — спочатку слід було самому розібратися в причинах поганої організації гри, хлопцям зробити це складніше.

Перший сет вони програли з рахунком тринадцять — двадцять. В середині другого тренер узяв нарешті перерву.

— Ну що? — тихо, але гостро спитав він гравців, розпалених, спітнілих і злих. — Перегоріли? Чи сітка височенька? Де стиль команди? Чому хроноімпульси одноманітні? Адже вони спіймали ваш темп хроноподачі, а ви продовжуєте в двохвилинному ритмі. Змініть ритм, грайте другий, третій варіанти впереміжку, збийте їх з пантелику. Вони не вищі за вас, але тактику обрали кращу. Зрозуміло? Іване, ти сядь, відпочинь, замість тебе пограє поки що Сосновський.

— Заміна в збірній команді Землі, — гучно сповістив голос судді-інформатора. — Замість номера чотири — Івана Погуляя грає номер дев’ять — Януш Сосновський.

Іван сів поруч з тренером і випростав ноги, не дивлячись на товаришів, які вдавали, що нічого не сталося. Тренер придивився до його похмурої фізіономії і хмикнув.

— Втомився?

— Не знаю, — відповів Іван, подумавши. — Щось заважає грати, а що саме — не зрозуміло.

Кілька хвилин мовчали. Гра трохи вирівнялась, але різниця в очках була завелика, щоб сподіватися виграти сет.

— А ти спробуй зіграти вище своїх можливостей, — тихо промовив тренер. — Ти можеш. І перестань думати про повернення. Я правильно тебе зрозумів?

Іван спалахнув. Тренер розуміюче кивнув і стиснув його плече твердими пальцями.

— Ти не перший мій гість з минулого, Іване. На попередній Олімпіаді у нас грав Леон Панасов, твій не тільки сучасник, а й земляк. Ідучи, він сказав: “Тепер певен, що проживу свій вік недаремно — я бачив свою мрію, значить, працював і мріяв правильно”.

— Я його розумію, — пробурмотів Іван.

Другий сет збірна Землі теж програла. Тільки в третій партії, при нічийному рахунку, тренер випустив на майданчик Івана, спраглого боротьби і сповненого бажання зробити неможливе. Серце закалатало рівно й сильно^ зникла скутість, з’явилося відчуття польоту і удачі, тіло позбулося ваги, стало легким і слухняним. Він одразу побачив гру, моменти польоту м’яча розтягувались для нього в секунди, за які він встигав визначити його траєкторію, підготуватися до прийому першої подачі, прийняти м’яч і видати з точністю майже автоматичною.

Спочатку він, граючи в захисті на другій лінії, дістав, “мертвий м’яч”, посланий нападаючим збірної Марса в кут майданчика. Величезний зал озвався громом оплесків, але Іван їх не чув.

— Міняймо темп, — сказав він Стану. — Максимум — третій варіант.

Той був відмахнувся, потім придивився до його обличчя, немов не впізнаючи, і передав іншим гравцям:

— Хлопці, граймо третій, гранично! І вони заграли.

Гвендолін з центру майже зразу видав Іванові пас у другу лінію. Це був дуже важкий для виконання нападаючий удар: Іван злетів у повітря, повернувся на льоту на дев’яносто градусів, показав противнику ліву руку, тим самим обманув блок і з’ сухим дзвоном вбив м’яч у центр майданчика марсіан — при виконанні завершального удару переміщати м’яч у часі не дозволялося.

Зал зашумів, потім знов завмер.

Іван разом зі Станом і гравцем під номером п’ять провели чудову триходову комбінацію — так зване “дзеркало” — причому ситуація ускладнилася появою м’яча минулої подачі, так що на майданчику в своєрідній петлі часу замкнулися відразу всі шість гравців і два м’ячі. Спочатку Іван прийняв подачу, пригадав положення рук гравця марсіан, який подавав, хвилину тому, і перемістився на те місце, куди за його розрахунками повинен був прийти м’яч першої подачі. Стан у стрибку зімітував нападаючий удар, а завершив комбінацію п’ятий гравець команди, чисто зрізавши м’яч на злеті. Коли цей м’яч іще летів уздовж сітки, Іван у падінні дістав за метр від підлоги другий м’яч минулої подачі, Гвендолін м’яко, кінчиками пальців, пропустив його за собою, і шостий гравець, трохи похмурий Кендзобуро обманним ударом послав його в кут майданчика суперника. Тривало це не більше, ніж сім секунд, м’ячі вже влипли в майданчик збірної Марсу, а Іван, Кендзобуро, Стан і Гвендолін ще перебували в повітрі. “Червоний” бал — два очка.

Зал знову загув, і знов завмер, і мовчав до кінця гри.

Іван нападав з будь-якого номера, відповідно до зміни варіантів, із задньої лінії, з центру. Він угадував появу м’яча в хронополі з точністю до секунди, перестрибував і пробивав блок, діставав у захисті такі м’ячі, які можна було дістати лише теоретично. Він блокував нападаючих в найважчому виконанні аутконтролю, розпізнаючи напрям удару в чотирьох випадках з п’яти.

Це була гра на натхненні. Вона запалила інших гравців команди, і ті робили чудеса нарівні з Іваном, розігруючи комбінації спокійно і впевнено, як на тренуванні. Якщо грають команди, рівні за класом, то саме така гра — чітка, злагоджена, коли партнери розуміють один одного з жесту, з погляду (мислений контакт карається так само, як і технічна помилка, втратою м’яча), коли всі рухи гравців підкорюються нечутному ритму і здається, ніби на майданчику всього один гравець, чиє багаторуке тіла перекрило все поле, і м’яч кожного разу наштовхується на нього, — тільки така гра й може дати позитивний результат. І вони, програвши перші два сети, виграли решту.

Зал ще кілька секунд німо й зачудовано дивився на, освітлені квадрати ігрового поля, на тріумфуючих гравців збірної Землі, а потім ніби шторм обрушився на трибуни.

— Спасибі! — сумно промовив тренер, обіймаючи Івана. — Ми не помилились у тобі, брате! Спасибі! Навряд чи я колись іще побачу таку гру! А тобі час… додому…

— Я знаю, — кивнув щасливий Іван; у цю мить він любив усіх, і повернення додому вже не викликало в ньому смутку, хоч у своєму часі він мав лишитися калікою на все життя.

Раптом його дружно підхопили й підкинули вгору.

— Не. треба, хлопці, — вигукнув він, сміючись, і додав, тихо: — І вам спасибі… За все… за доброту, за силу, розум і віру… — останні слова він вимовив уже подумки: висловлені вголос вони здалися б пишномовними і нещирими.

Годинник на буфеті пробив десяту годину вечора. Іван отямився і підвів голову, оглядаючись так, ніби не впізнавав звичної обстановки.

“Дивно! — подумав він, нічого не розуміючи. — Дивно, що я це пам’ятаю. Мені ж повинні були “ампутувати” в мозку всю інформацію про майбутнє. Забули? Чи все зводиться до найбанальнішого з пояснень — сон?!”

Іван підвівся, ступив крок до дверей, і… гаряча хвиля збентеження ринула в голову, плутаючи думки й почуття: він не кульгав! Нога згиналася вільно й легко, м’язи були сповнені сили, готові до дії. Те душевне піднесення, яке супроводжувало його під час перебування в далекому тритисячному році, не полишило його! Отже… все це з ним відбулося наяву?!

Він присів, ховаючи палаюче обличчя в долонях, хвилину був у цій позі, потім вигукнув щось нерозбірливе, підстрибнув, дістав головою стелі — будинок був старий і стеля в ньому висока, зупинився і подумав: “А якщо вони й справді просто забули? На радощах? І, схаменувшись, повернуться, щоб виправити недогляд? Адже у мене лишилися всі знання і навики спортсмена, який може народитися тільки через тисячу літ! І якщо я почну виявляти це, то, говорячи азимовською мовою, зміню реальність. Що ж робити?”

Іван нічого не встиг придумати. В двері постукали, і до кімнати ввійшла мати, бліда, приголомшена.

— Ваню! — прошепотіла вона, і губи їй тремтіли. — Ти… ти стрибав?! Що з тобою, Ваню?

Іван ступнув до неї, обійняв за плечі.

— Все гаразд, мамо, не лякайся. Я приховував від тебе… просто я тренував… ногу і вона… — брехати було нестерпно важко, але нічого розумнішого він не міг вигадати, — і нога почала потроху згинатися. От і все.

Два дні Іван таїв від усіх свою фізичну перевагу і болісно чекав гостей з майбутнього тисячоліття — прийдуть вони чи не прийдуть. Що робити, якщо не прийдуть, він не знав. Єдиний правильний вихід із становища, на його думку, полягав у тому, щоб нагадати про себе медикам тритисячного року. Але як це зробити?.. Ситуація складалася і смішна, й сумна.

На третій день Іван вирішив перевірити одну думку.

Ввечері він знову пішов на тренування своєї улюбленої команди — “Буревісника”. В залі зіткнувся віч-на-віч з тренером.

— А-а, давній знайомий, — скупо всміхнувся Устюжин. — Вибач, я ж не знав тоді…

Іван, криво всміхаючись у відповідь, кілька разів зігнув ногу в коліні. Усмішка зникла з обличчя тренера.

— Та-ак. Виходить, за три дні видужав?

— Виходить, так. Візьмете в команду?

— Візьму. Не можу проминути гарного волейбольного “матеріалу”. Ти раніше не грав?

Іван узяв з рук тренера жовтий болгарський м’яч, глянув, яка відстань до майданчиків, підкинув м’яча, підстрибнув просто в костюмі на два метри вгору і з силою пробив майже в центр протилежного майданчика. Кілька чоловік у залі — спортсмени й болільники — зааплодували.

Очі Устюжина звузилися, похололи.

— Зрозуміло, — зітхнув він. — Усе правильно. Ми знали, що ти прийдеш.

— Отже, ви і є той самий спостерігач?

— Догадався?

— Не зразу, правду кажучи. Я довго думав, перш ніж прийти. Міг би виїхати… Не хочеться знову кульгати… Але я зрозумів — цей дарунок не зробив би мене щасливим, якби я ховав його від людей.

— Сергій Павлович, — підійшов до них високий білявий юнак у трико, зацікавлено оглядаючи Івана. — Браташова сьогодні не буде, у нього залік з опору матеріалів.

— Гаразд, — кивнув тренер. — Займіться розминкою, я зараз прийду. Ходімо, — обернувся до Івана. — А ти молодець, — вів він далі вже в порожньому кабінеті кафедри фізвиховання. — Думав, доведеться тобі пояснювати… Адже ти пам’ятаєш не тільки спортивне життя тритисячного?

— Не тільки, — підтвердив Іван, пригадуючи свої перші враження від картин життя Землі тритисячного року. — Найразючіше — це масштаби людської діяльності! Ну, і все інше, звичайно. Казка! Я там зрозумів, наскільки помиляються фантасти нашого часу, говорячи про самотність космонавтів, які повертаються на Землю з далеких мандрівок. Я, власне, теж був свого роду космонавтом… Ні, самотнім я не був, і ніхто не буде, певен.

Устюжин нахилився до свого столу, дістав з нього знайомий чорний стержень з кулькою на кінці.

— Що ж, я радий, що не помилився в тобі. У нас є два варіанти, навіть три. Перший: гравець збірної Землі тритисячного року… не поспішай. — Устюжин підніс руку. — Не поспішай з вибором. Другий: гравець збірної “Буревісника” нашого часу. Деякі твої можливості доведеться, звичайно, усунути. Третій: спостерігач аномалій Землі всіх часів. От тепер думай.

Устюжин зробив щось незрозуміле, і кулька на кінці стержня запалала, пронизливим синім світлом. Гримнуло, теплий вітер з запахом озону змів зі столу папери.

— О чорт! — Устюжин знову крутонув у руках стержень, і кулька згасла. — То як?

— Що тут думати… — пробурмотів Іван. — Звісно, грати в збірній Землі спокусливо. Але поясніть, що це за робота — спостерігач аномалій.

— Ну, це просто. Я працюю тут, у Москві двадцятого віку, інші спостерігачі сидять в інших віках, шукають аномалії серед людей, щоб генофонд людства реалізував себе з повною віддачею. До речі, геніїв, які випередили час, не так уже й мало, просто ми знаємо далеко не всіх. Найяскравіші приклади тобі, мабуть, відомі: індіанець майя Кецалькоатль, Джордано Бруно, Леонардо да Вінчі, Ейнштейн.

Іван скептично присвиснув:

— І я в цій шерензі?!

Устюжин усміхнувся.

— Даремно іронізуєш. Ти теж геній — геній спорту, геній волейболу, якщо хочеш. Дуже рідкісне явище! Серед інших сфер — мистецтва, політики, науки, техніки — сфера спорту найменш насичена геніями. Талановитих спорте* менів багато, геніїв — таких, як Боб Бімон, Лев Яшин, Володимир Куц, — одиниці. Але ми відхилилися. То як, обираєш професію спостерігача?

— Ні, — Іван задумливо похитав головою. — Головне достоїнство спостерігача — терпіння. Боюсь, у мене його не вистачить. Я хочу грати… Тут, удома, в двадцятому віці. Так буде правильно.

— Що ж, твоє право. Але тобі доведеться починати з нуля.

— Ви забуваєте, що я для всіх каліка.

— Це виправно, ти вилікуєшся, от і все. Тільки попереджую, буде дуже й дуже важко. Ти готовий?

— Я готовий, — повільно сказав Іван.

Андрій Дмитрук УСМІХ КАПІТАНА ДАРВАНГА Оповідання

Кхен Дарванг тримав штурвал ніжно й несхибно, мовби обхопив плечі коханої. Зникло розкреслене на смуги і квадрати передгір’я, за склом — стеля хмар. Форсаж!

Пілот звично уявив, як, умить відставши від бомбардувальника, що рвався в небо, десь падає на землю відлуння страшенного реву. Холодно тремтить руде волоття стиглого рису. А люди? Люди зайняті жнивами, хіба що наймолодші глянуть угору з-під долонь і засперечаються: якого типу літак?

…Кхен відчував, що наближається якийсь злам. Надто вже нервовим, тривожним було життя в останні три… ні, таки п’ять років. Зразковий, єдиний у своєму роді королівський стратегічний авіаполк ніби пропасниця лихоманила. Тривога, міжнародні маневри, маневри з флотом, бойова тривога, сигнал атомного нападу, готовність номер один… Офіцери частенько і спали в кабінах; двох-трьох слабих відправили в “палац нірвани”, або, просто кажучи, в божевільню.

Проте в близьку грозу Кхен не вірив. Перед нею буває тяжке затишшя. А будні полку нагадували агонію…

Одного разу, за півгодини після сніданку, репродуктори рознесли команду загального шикування на плацу. Команда як команда — певне, читатимуть розпорядження згори. І все-таки Кхен міг заприсягтися, що в чергового, майора Лінг Право, коли він давав ту команду, був якийсь глухий, розгублений голос.

Механік, хлопчина з племені хак, котрий ще погано знав капітана Дарванга, забув про спішність збору і стовбичив, дивлячись, як маленький горіхово-смаглявий пілот припадає щокою до неосяжного черева бомбардувальника, молитовне шепоче щось і гладить броню.

Передчуття збулися. Полковник не ходив туди-сюди, як звичайно, перед строєм, а говорив, точніше, кричав, спинаючись на носки і показуючи всім білий аркуш паперу. Наче без того аркуша йому б не повірили. А ще полковник оглядався, як на свідків, на двох білявих європейців у цивільному, котрі стояли скраю плацу, привалившись задами до свого чорного “вольво”.

Справді, повірити було нелегко. Виявляється, поки Кхен вишкрібував тарілку в їдальні, великі люди світу підписали якийсь незвичний документ. І тепер день цей, поганий, сухий і вітряний, слід запам’ятати й розповідати про нього дітям і внукам. Як бридко скрипіла пилюка на зубах, і вітер шарпав руде листя на деревах за огорожею… І про білявих доведеться розповідати — як по-свійськи вони курили біля свого “вольво”, здоровенні бородані в просторих куртках, і попіл струшували на священний бетон плацу; і полковник замість того, щоб зауважити їм, оглядався безпомічно на всі боки.

Капітан Дарванг був людиною з суперечливим характером.

Дорікнути йому по службі не можна було. Взірець людини і воїна: до солдатів справедливий, перед командирами не тягнеться. Добрий товариш, надійне плече в біді… Минуле — як на долоні: за походженням — гірський кхань, з сім’ї дрібного чиновника в Лієнлапі; рано лишився круглим сиротою, був узятий до притулку принцеси Тао, зрештою, зумів так підготуватися до іспитів у королівську авіашколу, що пройшов за конкурсом попереду генеральських синків…

Проте дещо в натурі Кхена, м’яко кажучи, насторожувало, а декого примушувало згадати про “палац нірвани”. По-перше — рідкісна відлюдкуватість і замкнутість. Жодної спроби здружитися з кимось у полку. Окрім того, капітан Дарванг не отримував і не писав листів, серед його особистих речей не було нічиїх фотографій. На вечорах у клубі не танцював, а стояв де-небудь під колоною, застебнутий на всі ґудзики, і зневажливо спостерігав веселощі. Навіть відпустка обтяжувала Кхена. Капітан нікуди не виїздив зі своєї квартири й або спав цілу добу, або ж читав книги релігійно-філософського змісту. Не добувши й половини відпустки, як правило, просився до літака…

Але все це було б іще допустимим і зрозумілим — дивак, горець, сирота, — якби Кхен не виявляв свою незвичайну пристрасть до бомбардувальників. Точніше — до своєї власної машини…

Троє улюбленців було в Дарванга з початку служби. В перші роки — незграбна, мов паровоз, “літаюча фортеця” гірких часів Кхенового дитинства, коли королівство вело війни з сусідами. Літак обслуговувало в бойовому польоті сім чоловік — два пілоти, штурман, радист, бомбардир, бортінженер, — та ще в ангарі товклася біля нього сила народу. Як відповідальний за зв’язок Кхен міг би й не виконувати чужих обов’язків. Проте він ретельно чистив кожний гвинтик і циферблат. Мало того: присвячував машині написані в класичній формі тривірші-куонги, до свята оздоблював кабіну квітами…

Пілоти були люди стримані, трохи бравували своєю чоловічою байдужістю: робота як робота, “труни”, “бляшанки”, ще цілуватися з ними… Над хлопцем підсміювалися, навіть пробували соромити. Дарванг відмовчувався. Лише кавовими очима гостро блимав спідлоба. Ніхто не бачив його усміхненим.

Іншим, досконалішим і “малолюднішим” бомбардувальником лейтенант Дарванг уже командував сам, у нього з’явилося двоє підлеглих. Коли літак списали, Кхен зник на три дні, повернувся буквально виснажений горем, але стійко витримав покарання (щоправда, не дуже суворе)…

А остання, нинішня машина стала для Кхена, так би мовити, любов’ю всього життя. Передусім тому, що цим бомбардувальником, нашпигованим автоматикою, Кхен керував сам. Він був повним володарем двох невеликих, але напрочуд потужних турбін; посиленої бомбової начинки і струнких ракет під крилами. Господарем бустерів, протирадарного шару, курсового комп’ютера, системи лазерного наведення та ще багатьох чудес.

Та що й казати! Літак міг викликати захоплення самим зовнішнім виглядом — голкодзьобий красень з трикутним крилом на всю довжину тіла, елегантний, мов білий журавель…

Переваливши через гострі піки зовнішнього хребта, Кхен знову пірнув у сумне море хмар. Знизив машину до самого плато. На кам’яному острові збирали кукурудзу.

Земля тут не була нарізана латками, тому що належала кооперативу. Понад краєм поля повз на гусеницях дивовижний плоский трактор розміром з добрячу залізничну платформу. Збоку до нього приліпилася хистка, якась недоречна кабінка. Здоровило тягнув за собою широченне віяло різних знарядь; йому, видно, було досить трьох ходок, щоб очистити все плато.

Кхен опустив голову, оглядаючись… Ага, он воно що! Ну звичайно ж, танк! Усе дуже просто — з важкого сучасного танка зняли башту, обідрали панцир і знешкоджене чудовисько передали кооперативу!

Що ж, цього треба було чекати. Скоро і йому обріжуть крила.

Ні, капітана Дарванга мало турбував військовий престиж королівства. Мало турбували його й ті величні міркування, які примусили монарха спершу сказати: “І маленька держава може стати великою”, а потім уморити голодом тисячі підданих, купуючи щораз дорожчі й потужніші літаки і танки.

Інтереси Кхена ніколи не сягали так далеко. В дитинстві йому вистачало власних клопотів. Злидні були страшні самі по собі. Але особливо гнітили спроби батьків замаскувати її, сховати від людського ока. Дешеві витребеньки, різноколірні паперові віяла, які затуляли патьоки і дірки на стінах. Фальшиво-гостинні прийоми гостей — і сумні, з прокляттями, підрахунки — скільки лишилося грудочок цукру, рисових коржів… Перед зимовими дощами Кхен густо намазував єдині черевики сажею, замішаною на жиру, щоб не так пропускали воду.

До матері, передчасно змарнілої, безпомічної, він ставився зі зневажливою жалістю. Батько був просто огидний. Викликали ненависть його кругла спина і дріботлива хода вічного лакузи, припомаджені пасма на лисині, запобігливий смішок і раптові, приховані від сторонніх приступи самоствердження. Гарячкові монологи з постійним набором тем: “Я — мужчина”, “Я — нащадок гірських вождів” і “Я — господар у домі”. Звичний фінал: зойки, биття тарілок, ляпаси матері і Кхену і, нарешті, ридання перед домашнім вівтарем.

Накланявшись, батько з якоюсь бридкою, блюзнірською поспішністю задимав свічку, — беріг недогарок для наступного покаяння.

Та були моменти, коли Кхен виходив із заціпеніння, навіяного обстановкою в домі, його ніздрі роздувалися, як у хижака, очі просвердлювали знущально-розкішне небо. Гуркіт, що наростав, збовтував застояну спеку. Кхен стискував кулаки, до болю зціплював зуби. І ось над лабіринтом дахів, трухлявих галерей і сарайчиків, що кишіли пацюками, з рокотом проносилася крилата тінь, прикрашена самоцвітами білих і червоних вогнів. Зорі злякано замружувалися на її шляху і потім мерехтіли дужче, ніби язички свічок, повз які ковзнув нічний птах.

Поряд була одна із баз королівського зразкового авіаполку.

Пілоти, які проходили по чадних вулицях містечка, в оцінці інших людей, безперечно, належали до вищих істот. Святобливий трепет викликали у хлопчаків їхні ставні постаті, срібні джгути на кашкетах, значки, шеврони.

Кхен рано зрозумів, чому при зустрічі з пілотом навіть дівчатка-підлітки раптом опускають вії, випинають груди і починають немилосердно крутити стегнами. Авжеж, потрібні ви йому, брудні кішки! До напівбогів не прилипало сміття з роз’їждженої бруківки, їх начебто не сягали огидні запахи з вікон і дворів, сморід від риби на жаровнях вуличних торговців. Вони відходили, і морок осідав на місто. І тільки урочистий грім “фортець”, що пролітали б небі, примушував Кхена мріяти і втирати солодкі злі сльози.

Потім стало ще гірше. У матері виявили пухлину. Батько не дозволив витрачатися на лікування, тільки раз привів ченця-заклинача. Батько майже не бував дома, знаходячи втіху в опіумі. А після смерті жінки весь час пропадав у курильні. Зі служби в податковому відомстві його вигнали. Він ще більше полисів, розпухнув, мало не осліп. Назбирані крихти, які він колись пошкодував на лікарів і операцію для матері Кхена, перейшли власнику опіумного підвалу. Одного разу поліція витягла батька з річки… Очевидно, покінчив з життям, не змігши заплатити за чергову люльку зілля.

Скоро доля Кхена перетнулася з великою політикою. Пропахле смаженою рибою місто заметушилося і почало говорити про новини зі столиці, про те, що його величність підписав конституцію… Гендлярі не знали, що це таке, але про всяк випадок перестали давати в борг. А навесні оголосили про початок широкої виборчої кампанії.

Один з кандидатів у мери, шукаючи підтримки жителів міста, вирішив припудрити кілька найстрашніших міських ран. Почав він з піклування про вбогих. Кхена, який давно вже копирсався на смітниках і відбирав гниле м’ясо у собак, знали на околиці як найнещаснішого з дітей, і саме на ньому кандидат надумав зробити рекламу. Хлопчика поселили в Притулок принцеси Тао, де виховувалися сини загиблих офіцерів, незаконні діти сильних світу цього, — словом, маленькі напівбоги. Газети були зворушені вчинком кандидата, потім у ті газети було загорнуто смажену рибу. А Кхен Дарванг, одягнутий в сіру уніформу з чужого плеча, був у притулку за помічника сторожа і перемивальниці посуду, за розсильного, натирача підлог, а часом навіть правив за живу боксерську грушу для старших вихованців. По ночах він плакав вслід тіням, які пролітали в небі, і з упертістю шашеля точив на горищі посібники з математики, фізики, аеродинаміки…

Відтоді зберіг капітан Дарванг рідкісну цнотливість розуму. Бомбардувальники не були для нього ні машинами масового вбивства, ні непрямими винуватцями убозтва і смерті батьків. Тобто, він, ясна річ, знав усе те, але не брав до серця. Крісло пілота було фокусом всіх його устремлінь, розплатою за муки дитинства, троном, єдиною опорою гідності…

Біляві здоровані з Комітету по контролю над загальним роззброєнням, які так безтурботно обдирали броню і башти з танків, передавали артилерію протиградовому захисту й переобладнували авіаносці на плавучі курорти, вже добиралися до ангарів. Чудовиську, створеному для килимового бомбардування і стрільби ракетами, мирної служби не нести. Його чекали автогенний різак і піч. Існуванню Кхена теж наставав кінець, тому що він був лише людською половиною крилатого кентавра.

Піти в цивільну авіацію? Що ж, пілотові такого класу скрізь знайдеться місце. Але як йому після висотного блаженства, після влади над блискавками снувати, немов ткацьким човником, туди-сюди, перевозячи сонних гендлярів і репетливих немовлят? Чи, скажімо, підбирати лишайних овець, пілотуючи санітарну машину…

Кхен Дарванг вагався недовго. Він був готовий здати літак посланцям Комітету. А потім, бувши вірним мужнім заповітам предків, повернутися в колесо перевтілень — санскару. Можливо, наступне життя складеться щасливіше.

Він уже пролітав тут одного разу, здійснюючи пробний політ. Тоді по високогірному лузі злякано розбігалися вівці, металися фігурки пастухів. У цих краях іще пам’ятають королівські бомбардувальники. Сьогодні тут порожньо. Зелений луг збігає на північ, ніби опускається величезне крило. І раптом — обрив: сірі, червонуваті шари. Велика річка на дні ущелини мало не втроє роздулась після недавніх злив, і колір у неї похмурий, свинцевий, По ліву руку жовтіють хижі під очеретяними дахами. За ними настовбурчується, геть забивши прохід між скелями, похмурий передосінній ліс.

А далі — захмарна чаша, озеро у масивному вінку голого каменю, рідкісних осипах з кострубатими соснами, довгими тінями на темному дзеркалі. Лише птахи та кози можуть напитися з найнедоступнішого в світі водоймища.

Кхен уже дивився не в оглядове скло, а на телеекран наведення, де в грубо контрастних кольорах відбивалися ті самі скелі, і овал нерухомих вод, і трикутники літака, що ковзав по ньому. Не відриваючись, дивився Дарванг, уже відданий одному чуттю мети, а пальці пілота немовби танцювали по тумблерах, чіплялися за верньєри. І ось в рамку впливли дві фосфоричні лінії, вони ганялися одна за одною, поки не склали хреста. Хрестом помітив Кхен берег, який, здавалося, мчав на нього.

Тепер можна розслабитись і скласти руки на грудях, Автоматика відкриє в потрібну мить люки, і промінь лазера одну за одною проведе бомби. Так, можна скласти руки. І навіть заплющити очі.

Прет Меам прийшов перед тим днем, коли капітан Дарванг мав здавати літак.

На базі ще був контрольний пост, але діяв він тільки про людське око. Вартові не вимагали документів і особливо охоче пропускали селян з кошиками, беручи данину свіжими плодами або ковтком селянського вина. Не відповідаючи на жарти, Прет відкупився кількома плодами манго і тепер стояв посередині двору, оглядаючись, чи нема кого-небудь з офіцерів.

Йому пощастило більше, ніж він сподівався.

Востаннє (подумати тільки — востаннє!), змінивши замащений комбінезон на вихідну форму, до прохідної ішов Кхен Дарванг. Хода стрімка, руки за спиною, обличчя горіхово-смагляве, мов у божка на домашньому вівтарі.

Прет, як і належить горцю, добре бачив і тому зразу впізнав у низькорослому, скрадливо-поспішному, темношкірому капітані свого земляка.

Це було гидко — офіцер-кхань. Але Прет переборов себе, бо так веліли старійшини. А ще лежав у сараях зібраний рис, і жінки терли його жорнами, і діти гралися кукурудзяними качанами, і в старенькому храмі батько Ба Кхо полірував пемзою щойно вирізьблену статую володаря раю — Амітаби. І все це треба було рятувати…

— Пане мій!..

— Я нічого не купую, хлопче.

Так і є. Десяткам років міського життя не під силу справитися з різкою, від батьків успадкованою говіркою кханя.

— Пане мій, здається, ви з наших країв.

Раніше, в щасливі, наповнені по вінця і невідчутно-швидкі дні служіння літакові, Кхен, можливо, й не відповів би молодому селянинові. Пройшов би мимо, і оком не змигнувши.

Зараз його серце було м’яке і відкрите. Пілот готувався залишити світ, не обтяжуючи себе ані найменшим злом. Тому й зупинився.

“З наших країв…” Ну, що сказати йому, висушеному гірським сонцем, кривоногому дикуну? Біла пов’язка на голові, налиті м’язи в розрізі полотняної сорочки, червоний жилет, чорний пояс — мабуть, двадцять вісім обертів навколо талії, за кількістю найбільш шанованих горцями бодісатв… Тільки замість легкої рушниці з мідними прикрасами — в руці кошик, прикритий чистим полотном. Дивись, і кханів роззброїли, перевернувся світ…

Сказати тобі, хлопче, з яких країв капітан Дарванг? Ти ж не повіриш, почувши, що батьківщина його, навіки загублена, синіє за двадцять тисяч метрів над твоєю головою.

— Навіщо я тобі потрібен? — запитав Кхен. Молоді солдати рідко витримували погляд примружених очей, який ніби оголював думки. Горець витримав. Дивився вперто, з погано прихованою ненавистю і дитячою допитливістю. Так, очевидно, дивилися його (і Кхенові) войовничі предки на захоплених у полон чужоземців.

— То що ж ти все-таки хочеш? Кажи — або дай мені спокій.

Раптом кхань поставив кошик на асфальт (капітан мимохіть відсахнувся), обхопив руками плечі й по-старовинному тричі вклонився. Як перед вождем чи великим феодалом.

— Пане, — сказав він, не розгинаючи спини, — нам потрібні твої бомби.

Дитинство увійшло Прету в пам’ять, як розпечена голка. Не вистачало слів, щоб описати молодшим розлючене небо, яке ричить тисячами голосів.

…Тіні гігантських крил мчать по гірських терасах, по беззахисних килимках полів. І ось уже перевальцем розбігаються жінки з малюками, прив’язаними за спиною. Істеричний виск стальних осколків, фейєрверки напалму; фосфор, що пропікає тіло до кісток; голки і дробинки-кульки. Люди, схожі на дикобразів. Зрешечені навиліт. Криваве місиво у воді…

То було понад двадцять років тому, коли вимирали з голоду цілі кханські поселення. Коли батьки, поховавши мало не всю сім’ю, і матері, стомившись терти борошно з дерев’яної кори, починали стріляти в королівських збирачів податків.

Прет розповідав молодшим, і знову з’являлося перед ним жовте, як сірка, небо, біль — мов довге лезо у грудях, що розривається від несамовитого бігу, люте виття… Крику і сліз йому не стало. Впав і зарився обличчям у сухі колючі трави. Чиїсь долоні жорстоко вдарили по вухах, груддя дряпнуло спину… Задихаючись, хлопчик перевернувся. І побачив прямо над собою залізну махину, страшну, як виходець з пекла.

Око зупинило якусь мить польоту. У всіх подробицях, аж до цифр на крилі і заклепок, назавжди відбився в мозкові Прета велетень, який пікірував. Він був так низько, що Прет міг би влучити в нього камінцем.

…Кістлява і чорна, схожа на страшну ящірку баба-знахарка шкарубкими долонями розтирала сухе листя. Жувала коріння, і рожева піна шипіла на її губах. Прохолодною кашкою заліплювала палаючі рани Прета.

Вночі він качався по мокрих від поту циновках. Мати схилялася над ним, замотана шовком аж по самі очі — її обличчя з’їла кислотна бомба. Очі в матері були великі й туманно-вологі, як у буйволиці. Колись мати була першою красунею в поселенні.

Потім щезло все — і мати, і знахарка, і суглобисті бамбукові крокви. Бомбардувальник опускався просто на Прета, облите мастилом гаряче черево тиснуло хлопчика до підлоги. Прет кричав…

В інших видіннях літак виступав дивно живим, змінював вигляд, сміявся чи бурчав щось незнайомою мовою. Його можна було вбити, але перед цим неодмінно розробивши якийсь неймовірно хитромудрий план. Цим Прет і займався, до ранку зовсім знесилюючись і лежачи в поту. Після заходу сонця все починалося знову — боротьба з бомбардувальником, виснажливі розрахунки.

Вогнище марення тліло і після одужання, часом спалахуючи, мов на вітрі. Це могло статися на гірській дорозі між поселеннями. Коли карателі забрали батька, Претові довелося працювати — був листоношею. Іноді він завмирав, холодніючи і тремтячи, серед танцю на площі перед храмом, і ніякі зусилля пишно вбраних квітами дівчат не могли повернути його до танцю. Частіше накочувалося вночі, в години тієї лихоманної безсонної ясності, що стає неначе збільшувальним склом для кривд і болів.

Як чітко, одну за одною, уявляв він усі подробиці! І передусім — вибухи. Повільно розвалювалась огорожа бази. Видувався, тріскався ангар. Зім’яті ударом повітряної хвилі, падали житлові будинки. Нарешті починав танцювати в буйному полум’ї ворог, втрачав крила; розтоплений метал дощем падав навколо, оголював ребра, і купою уламків провалювався всередину фюзеляж…

А потім репродуктор на стовпі сказав, що більше не буде війни; літаки та бомби розберуть на частини, а сердитих офіцерів, які не бажають миру, віддадуть до суду. І цілий день передавали з якогось Всесвітнього центру музику, несхожу на звичну кханям, але красиву й урочисту.

Прет відчув себе людиною, яка довго зводила вигадливий будинок і раптом побачила, що за спиною виріс палац, у тисячу разів кращий за будинок, і добре божество подарувало той палац їй. Якщо люди домовилися ніколи більше не воювати один з одним і покарати жорстоких — чи можна мріяти про помсту?

Він мучився, поки не випали перші зливи. Тоді ж громада і відіслала Прета Меама — листоношу, грамотія, який бачив далекі поселення, — послом на базу.

Він дістав з-під жилета стару карту-двоверстку, склеєну на згинах липкою стрічкою — скотчем. Розгорнув — і капітан Дарванг мимохіть кинув професіональний погляд на нерівне кільце старого, заповненого водою кратера.

— …Ось тут перегородка дуже тонка, пане. Видно, пора їй, ніщо не вічне. Крізь неї вже вода просочується. Іще одна добра злива, і все озеро виллється на наше поселення. А тут… — Шерехатий коричневий палець невправно повзав по карті. — Ні, ось… скелі товщі, але за ними — мертва, суха долина, там навіть нічого не росте. От якби їх…

Прет нишком шкребнув очима незворушного Кхена і закінчив після паузи:

— Важко там, з вибухівкою нікому не добратися…

Поставивши долоню прямовисно, показав, яка крутизна.

Капітан уже не дивився ні на карту, ні на Прета. Заклавши руки за спину, мовчки мружився, дивлячись поверх вигорілих крон над огорожею, туди, де крізь дощову завісу вгадувався білий зигзаг зовнішнього хребта. Бомбардувальник-миротворець. Бомбардувальник-рятівник. А чому б і ні? Один удар — і ось уже вирує свято в поселенні. І в мертвій долині розливається нове озеро. Весною там саджатимуть ніжні кущики рису. Хіба це не сила?

У горця заходили жовна, і він сказав — різко, нетерпляче, штурхнувши ногою кошик:

— Ходімо кудись, пане, і щоб ніхто не бачив, я віддам тобі те, що зібрала для тебе община!

Дарванг повільно обернувся, його тверде обличчя бралося зморшками усміху.

Прет відсахнувся, не вірячи очам. Ніби тріскалося перед ним лице скульптури. Вимученим був усміх офіцера. І все ж таки Прет нутром відчув співбрата по духу, нащадка відчайдушних кханів — вічних бунтівників і авторів найкращих у країні любовних пісень…

— Слухай, ти, — вищиривши великі зуби, з насолодою заговорив Кхен. — Та вся твоя община заробляє менше, ніж один я.

— Але ж, пане…

Кров ударила Прету в голову, і не знав він: чи то, як і мріяв у дитинстві, вдарити ножем дивного офіцера, чи впасти перед ним на коліна.

— Іди геть! — з моторошною веселістю швидко сказав капітан. І, дочекавшись, поки посол, остаточно втративши контроль над собою, ступить упритул до нього зі стиснутими кулаками, додав: — Щоб через три дні навколо вашого паскудного озера зранку не було жодної живої душі! Зрозумів?!

…Двоє унтер-офіцерів зупинилися, вирішивши потішитися з кумедної сценки: зосереджений кхань б’є поклони блаженному капітанові Дарвангу. Але блаженний раптом обернувся до них з такою вовчою лютістю в погляді, що унтери, козирнувши, рвонули бігом до воріт…

Літак ковзнув низько над сизими, в жовтуватих плямах лишайника скелями, над кістяками кострубатих гравюрних сосон, за ним ахнули і розійшлись, як кола по воді, в тиші захмар’я громи. Озеро здригнулося всією дзеркальною шкірою, спрямовуючись у довгий провал, і автоматика, позначивши влучення в ціль, повела машину на розворот.

А Кхен Дарванг усе сидів, ніби заснувши в пілотському кріслі, — усміхнений володар блискавок.

Сергій Підгорний ВІДКРИТТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ Оповідання

Причиною перебоїв у роботі маршового двигуна були неполадки в конверторах, які виробляли антиречовину. За лічені хвилини обстеження з’ясувалося, що власними силами полагодити їх неможливо. Конвертори були схожі на приречених велетнів, чиє життя ще можна продовжити, але кончина їхня все одно не за горами.

— Чому це сталося? — розгублено запитав уеіх Гришин.

Обличчя Новикова на телеекрані внутрішнього зв’язку було спантеличеним.

— Не збагну, — знизав він плечима. — Поки що не можу навіть уявити… Кародні замки вважаються найнадійнішим елементом у системі маршового двигуна. Як могло статися, що саме вони…

— Ти хочеш сказати, що тут діє якийсь зовнішній фактор?.. — обірвав його капітан.

— Так, схиляюсь до цієї думки.

— Наша розмова не по суті, — почувся коректний голос Старцева. — Ми, певне, ще матимемо час подумати над цією… гіпотезою, а тепер треба вирішити, як бути далі. — Він зробив паузу. — У мене є пропозиція. Власне, нічого іншого й не лишається. Зараз ми перебуваємо за двадцять астрономічних одиниць від планетної системи 61 Лебедя. Конверторів має вистачити для гальмування. Ми врятуємось, коли маршовим двигуном вдасться загальмуватись бодай до 300 кілометрів на секунду — далі можна буде гальмуватися планетарними…

— …і згодом вийти до найбільш зручної планети 61 Лебедя — на орбіту штучного супутника, — підхопив Янов. — А й справді, нічого іншого не лишається…

Він уважно обвів поглядом екрани, з яких на нього дивилися члени екіпажу.

— Штурманові — розрахувати нову траєкторію польоту. Новикову й Сергєєву — перевести конвертори на оптимальний режим роботи. Гришину — переглянути аналізи простору за бортом, зроблені ЕОМ перед аварією і під час неї.

— Єсть! — відповіли троє, а Сергєєв флегматично кивнув головою.

— Я повідомлю на Землю про наше рішення.

По якійсь хвилі капітан був уже в рубці зв’язку.

Квантовий передавач, увімкнена ЕОМ давно працювали, посилаючи в Центр дослідження космічного простору інформацію про подію, що сталася. Янов увімкнув канал мікрофонного зв’язку.

Оператор Центру відповів одразу: сигнал квантових передавачів поширюється миттєво й сила його не залежить од відстані.

— “Лотос-6, я “Центр-1080”. Ми вже знаємо, що у вас сталося, — він навіть не намагався приховати хвилювання. — Судячи з даних ЕОМ, вам самим з неполадками не впоратись.

— Так, — підтвердив Янов.

— Що вирішили? Янов детально доповів.

— Гаразд. Сподіваємося, що вам благополучно вдасться загальмуватись. І не вішайте носів: усе могло бути значно гірше.

— Може, й так, — усміхнувся Янов, уявивши на мить, що двигуни відмовили далеко за 61 Лебедя й вони, не змігши “прив’язатися” до такого якоря й орієнтиру, як одна з планет цієї системи, мчать усе далі й далі, і знайти їх у цій зоряній безодні куди важче, ніж голку в копиці сіна.

— Може, й так, — сказав він ще раз.

— Ми вже послали до вас найближчий рятівний корабель — “Міраж-105”.

— З його капітаном, Федоровим, ми разом навчалися в школі астронавтики.

— От і добре. “Міраж-105” буде біля другої планети 61 Лебедя через сто шістдесят діб.

— Порадую екіпаж… Більше для Центру в мене нічого нема. Передавайте, що настрій у нас бадьорий.

Через підошви черевиків вчувалася напружена вібрація маршового двигуна. Янов відкинувся в кріслі, розслабився й заплющив очі. І майже одразу ж пролунав сигнал і на екрані з’явилося спокійне обличчя Старцева.

— Дмитре, оце щойно ввів програму нового курсу. У Новикова й Сергєєва теж усе нормально. Невдовзі впораються. Що там Земля?

Янов увімкнув по корабельному радіо запис розмови з Центром. Подумки відзначив, що з його виразу обличчя Старцев не здогадався, в якому він стані.

— Зустрінемося в кают-компанії, — сказав він штурманові, коли скінчився запис.

— Так. Сучасні зорельоти — це настільки складні системи, що несправності або усуваються за десять хвилин, або не усуваються взагалі, — підбадьорливо усміхнувся Старцев. — На щастя, у нас майже перший варіант.

Штурман та інженери-випробувачі вже були в кают-компанії, коли її двері безшумно відпливли вбік і ввійшов Янов, а тоді — Гришин.

Члени екіпажу “Лотоса — 6” тепло привіталися після анабіозу — міцно потисли руки, обнялися, жартівливо оглянули один одного. Гришин теж усміхнувся, та невдовзі його обличчя знову стало похмурим.

— Облиш, — примирливо поклав йому руку на плече капітан. — Справи не такі вже й кепські.

— Авжеж, — обернувся той до Новикова й Сергєєва. — Аналізи ЕОМ свідчать, що зовнішнього фактора не було.

— А що як корабельні прилади просто не в змозі його виявити? — поквапом запитав Новиков.

— І мені так здається, — пожвавлено мовив Гришин, — але капітан вважає це малоймовірним.

— Чому?

— Провину за аварію найлегше перекласти на якусь невідому причину, — усміхнувся Янов.

— Згідно з інструкцією, — підвівся з крісла Старцев, — ми всі мусимо ознайомитися з даними про планетну систему 61 Лебедя взагалі і про її другу планету, Рену, зокрема.

Він стояв біля пульта й уже знайшов ці дані в пам’яті ЕОМ.

— Що ж, вмикай, — підтримав Янов.

Старцев натис на клавішу, і в кают-компанії залунав сухий голос електронної машини.

Загальну інформацію про 61 Лебедя слухали досить байдуже: адже все це було давно відомо і вже враховано Старцевим при розрахунку нової траєкторії. Помітне пожвавлення настало, коли ЕОМ почала розповідати про Рену, однак і воно змінилось розчаруванням: це була звичайна планета з кам’янистою поверхнею, майже позбавлена атмосфери, а головне — без будь-яких ознак навіть пайпримітивніших форм життя.

— Не дуже весело буде теліпатись над цією кам’яною кулькою декілька місяців, — зітхаючи, підсумував Гришин.

— Забуваєш неофіційну заповідь астронавтів: нічого не можна знати детально наперед, — лукаво усміхнувся Сергєєв. — А може, саме там ми зустрінемося з кораблем-розвідником іншої цивілізації?

На час у кают-компанії запала тиша. Натрапити на корабель іншої цивілізації, не кажучи вже про відкриття планети, де є життя, — то була мрія кожного астронавта. Біля зірки 1864 А, за двісті світлових років од Землі, вони сподівались на таке відкриття. — Однак тепер “Лотос-6” уже її не досягне. І їм було не вельми радісно від думки, що здійснення мрії відкладається до наступного польоту: не можна ж сприймати слова Сергєєва всерйоз… І ще: чи відбудеться він, той наступний політ?..

— Ага, — наче згадав раптом щось важливе Старцев. — Я ознайомився з історією польоту наших попередників у системі 61 Лебедя. Маю на увазі зореліт “Прогрес-1”, дані якого ми щойно прослухали. Гадаю, вам теж не завадило б це зробити.

Знову залунав сухий машинний голос:

“Зореліт “Прогрес-1” Співдружності країн соціалізму стартував з довколоземної орбіти 22 лютого 20… року… Зореліт “Прогрес-1”, екіпаж 52 особи… (далі наводилися технічні й льотні характеристики корабля) в намічений термін благополучно досяг мети й розпочав дослідження 61 Лебедя та її планетної системи. Інформація передавалась на Землю.

…травня… року Центр дослідження космічного простору отримав повідомлення, що зореліт, вичерпавши намічену програму, повертається на Землю. Ще через п’ять місяців, коли “Прогрес-1” за всіма розрахунками уже мав бути за межами планетної системи 61 Лебедя, його капітан, Віктор Чернов, почав повідомляти про раптові неполадки в системі маршового двигуна. Передача урвалась тоді на півслові. Зореліт “Прогрес-1”, не повернувся на Землю. Про його долю та долю його екіпажу більше нічого не відомо”.

— Віктор Чернов… — після паузи, щось пригадуючи, протяжно проказав Гришин.

— Він був світилом у квантовій біології, одним з найталановитіших біологів свого часу, — флегматично пояснив Сергєєв. — Його, відверто кажучи, і в космос не хотіли відпускати: Але, як я вичитав у не згадаю вже чиїх мемуарах, він мав, окрім іншого, ще й неабияку настійливість, феноменальне вміння переконувати… І все ж, чи ми будемо сьогодні обідати?

Автоматика тримала конвертори в заданому режимі, “Лотос-6”, зменшуючи швидкість, і далі мчав у просторі. На оглядовому екрані планетна система Лебедя давно мала вигляд найяскравішої зірки. На неї вже неможливо було дивитися, не ввімкнувши світлофільтри.

Після обіду екіпаж зорельоту залишився в кают-компанії: треба кілька годин побути разом — погомоніти, пограти в шахи, послухати музику, одне слово, притертися після анабіозу й розважитись перед буденною роботою.

Новиков і Сергєєв узялися обстежити кародні замки, Янов із Старцевим на головному пульті перевіряли роботу ЕОМ управління й усіх її допоміжних систем. Гришин, якого інформація про “Прогрес-1” спантеличила, попросив дозволу перевірити якийсь там його здогад і помчав ліфтом у лабораторії.

— Співчуваю хлопцеві, — мовив задумливо Старцев, другою професією якого була космічна психологія.

— Ти про що? — мовби знічев’я спитав Янов, натискаючи в давно завченій послідовності клавіші на головному пульті.

— Він прагне відкриття, а йому фатально не щастить… Ти помітив, як він ухопився за припущення про зовнішній фактор?

Янов кивнув.

— Це тільки початок; він до самого повернення на базу закидатиме нас грандіозними гіпотезами при найменшій нагоді.

— Гм… — мугикнув Янов.

Йому раптом захотілося спитати: “А чи не занадто нудно — знати все ось так, наперед?” Однак він глянув на Старцева, старанно схиленого над зоряним атласом, і… не спитав.

Старцев мав рацію: перед вечерею Гришин увійшов до кают-компанії з загадковим виразом на обличчі. Видно було, що він у душі торжествує, проте до часу стримує

себе.

— Щось прояснилось із замками?

— Нічого певного, капітане, — відказав Новиков, на обличчі якого відбилася втома.

— Нічого певного, — розтягуючи слова, підтвердив Сергєєв. — Але все ж я думаю, що тут вина не “зовнішнього. фактора”, а монтажників на Землі; які складали ці замки. Кілька непомічених мікродефектів у форекторних перемичках — і ось наслідок. При монтуванні перших зорельотів таке навряд чи могло статись, а тепер, коли їх роблять десятками в рік…

— Ти все сказав? — нетерпляче спитав Гришин.

— Так.

— Тоді я теж хочу сказати. Ще слухаючи про “Прогрес-1”, я подумав, що повертатися він мав би по траєкторії, дуже близькій до нашої. Його льотні характеристики відомі. Я зробив елементарні підрахунки… і ось! — Гришин швидким рухом дістав з кишені комбінезона котушку стрічки, вкритої цифрами, математичними символами, і поклав на столик перед Старцевим і Яновим.

Капітан і штурман одночасно потяглися до стрічки, обмінявшись тільки їм двом зрозумілими поглядами. Новиков і Сергєєв теж схилились над стрічкою.

— Однак і до 61 Лебедя “Прогрес-1” летів через цю ж область… — мовби подумав уголос Старцев, — а нічого схожого з ним не сталося…

Гришин хотів щось йому заперечити, але в останню мить стримався.

— Це не спростовує гіпотезу Гришина! — жваво заперечив Старцеву Новиков. — По-твоєму, Ікс-фактор має сталу інтенсивність. Нам про нього нічого невідомо, однак після того, що повідомив Гришин, ми не тільки можемо, а просто мусимо припустити його існування.

— Я пропоную, — рішуче сказав Гришин, — змінити курс “Лотоса”. Так, змінити! Замість того щоб летіли до Рени, ми повинні вернутися й спробувати з’ясувати природу цього явища. Що нам робити біля планетки, давно вивченої й настільки нецікавої, що ні в кого не виникло бажання злітати до неї вдруге?

— Правильно! — підтримав його Новиков. — Толя має рацію.

Янов і Сергєєв дивились на них зацікавлено, а штурман ледь помітно усміхнувся і, як завжди коректно, сказав:

— Що ж, коли припустити існування Ікс-фактора, то правда на боці Гришина і ми мали б зробити так, як він пропонує. Проте ви чудово знаєте, що в нашому становищі Центр дозволу на це нам не дасть: надто ймовірно, що маса зорельоту перетвориться в енергію одразу ж, як тільки відмовлять конвертори й анігіляція стане некерованою. Адже в Центрі зрозуміють, що ми змушені форсувати пошкоджений маршовий двигун — інакше наш зворотний політ затягнеться дуже надовго і втратить сенс.

— Центром ти просто прикриваєш страх ризику! — зопалу мовив Гришин. — Ми ж можемо якийсь час нічого в Центр не повідомляти! Так! Заради відкриття, такого відкриття варто поступитися деякими з прийнятих умовностей, навіть законів, якщо ваша ласка. Згадайте хоча б зореліт “Старк”…

— Ні, — Янов вимовив це тихо, але так твердо, що Гришин збагнув: умовляти марно.

— Ні, — повторив Янов, — не треба гарячкувати.

— Я й справді погарячкував, — насилу проказав після деякої паузи Гришин.

Старцев заховав у кишеню стрічку з розрахунками.

— Навіщо? — здивовано спитав Новиков.

— Перевірю на дозвіллі. Може, Анатолій узяв неправильні вихідні дані. Хіба це виключено? — відповів Старцев.

Янов полишив кают-компанію, аби передати в Центр гіпотезу Гришина. Як він того й сподівався, на Землі її сприйняли з великим зацікавленням.

Вимкнувши передавач, капітан зостався сидіти в кріслі: йому не йшли з гадки слова, кинуті зопалу Гришиним: “Ми ж можемо нічого в Центр не повідомляти!” Не повідомляти нічого в Центр. Можемо нічого не повідомляти…

Він здригнувся від доторку чиєїсь руки до його плеча і рвучко обернувся; біля крісла стояв Старцев.

— Що? — підвівши на нього погляд, насторожився Янов.

— Пригадай, коли ти лишився на головному пульті, я подався підлагодити 3218-Е блок…

— То що?

— Це поряд з камерою анабіозу. Я швидко впорався з роботою.

Янов усе ще нічого не міг збагнути.

— Так от, — вів далі Старцев, — коли я випадково глянув на лічильник переходу в стан анабіозу й виходу з нього, то несподівано побачив, що він показує число “дванадцять”. Розумієш — дванадцять, а там мало бути “десять”… Тепер тобі ясно, чого мені заманулось перевірити розрахунки Гришина?

— Стривай, — відмахнувся капітан, завмерши напружено в кріслі. — Але кому й навіщо знадобилося калічити конвертори?! Ні, все це купи не тримається.

— Я теж у це не вірю, — спокійно, як завжди, відказав Старцев. — Однак усе це якось дивно. Тобі не здається?

— Це неймовірно…

— Що думаєш робити?

— Спочатку треба опитати екіпаж. Так! Вони ще в кают-компанії, — рішуче мовив капітан.

Вони й справді ще були там. Сергєєв з Новиковим догравали партію в шахи; Гришин, поволі сьорбаючи каву, стежив за їхнім поєдинком.

Капітан мовчки підійшов до столика. Вдав, ніби зацікавився грою. Час від часу він уважно позирав на Сергєєва, на Гришина й Новикова, але вони цього не помічали.

В кают-компанії було по-домашньому затишно. “Притишено звучала легка музика, освітлення не дратувало надмірною силою, тонко пахло кавою. Янов вичікував, мовчав. А “Лотос-6”, як і доти, мчав крізь німі простори космосу, збоку схожий на привид з незбагненного сну. Він був крихітною планетою, що ховала за титановою оболонкою корпусу життя п’ятьох людей — усього свого населення, і капітан раптом знову відчув незвичність їхнього існування, їхніх турбот, надій, побоювань і устремлінь.

— Мат! — урочисто проказав Новиков і підвівся з-за шахівниці: виграти у Сергєєва було не так просто.

Янов перебіг поглядом на Старцева. “Ну, чого ж ти? Дій!..” — відповів йому той очима.

— Ми якраз зібралися всі, — повільно почав Янов, вдивляючись у такі знайомі обличчя пілота й інженерів-випробувачів, — і тому я хотів би почути відповідь, чи може хтось пояснити, чому на лічильнику камери анабіозу стоїть число “дванадцять”? Так-так, дванадцять. Не спішіть відповісти…

— Як?! — приголомшено спитав Гришин, і більшої розгуби та подиву, ніж на його обличчі, годі було й шукати. — Цього не може бути…

— Ти пожартував, Дмитре? — злякано перепитав Сергєєв, і видно було, як йому хотілось, аби Янов ствердно кивнув головою і знічено усміхнувся.

Новиков з виду був уражений не менше, ніж Гришин.

“Хто з них зараз бреше? — відводячи погляд убік, думав Янов. — І все ж хтось бреше…”

Він думав про це, лишившись на самоті у своїй каюті. Лежав на ліжку, так і не скинувши комбінезон, заклав руки за голову й напружено перебирав у пам’яті спостереження, враження, здогади, шукаючи відповіді на запитання: “Хто?”

Про “дозоряне” минуле свого екіпажу, про той час, коли вони ще не були астронавтами, Янов знав стільки, скільки кожен при нагоді розповідав. Щоправда, ще були скупі рядки анкет, характеристики психіатрів і психологів. Було два роки передпольотних тренувань…

“Мені здавалось, ніби я знаю про них усе, — подумав Янов. — Власне, і тепер так здається. Міраж. Ілюзія. Все життя ми тільки те й робимо, що втрачаємо ілюзії…”

“А що, коли це сталося не з чийогось умислу? — повертався він знову до рятівної думки. — Хтось із нас у стані стартової лихоманки помилився клавішою й поставив автомат не на пробудження головної ЕОМ, а на якийсь визначений термін. Адже було щось схоже на зорельоті “Титан-11”… Потім, після пробудження, цей хтось знову вернув себе в стан анабіозу й геть забув про цей випадок. І таке теж не виключено… Або, хай буде й так, не забув, але не насмілиться зізнатися через ці неполадки з конверторами, боїться, що його запідозрять”.

Таке пояснення числа “12” влаштовувало Янова найбільше, а проте він знав, що це тільки одне з можливих пояснень, але ж від того, яке саме буде вибране, залежало його рішення, залежали, зрештою, стосунки між членами його екіпажу.

— Ні, — сказав уголос Янов, — треба порадитись із Старцевим.

Він увімкнув відеофон. Старцев ще не спав. Настільна лампа яскраво освітлювала диктофон, що стояв перед ним. Янов знав, що Старцев у вільний час давно вже пише фундаментальну працю “Вплив тривалого перебування в космічному просторі на людську психіку й мислення”, його тільки здивувало, що Старцев міг займатися цим тепер, після свого несподіваного відкриття в камері анабіозу. З виразу обличчя Старцева було видно, що, почувши сигнал, він напружено чекав, хто саме з’явиться на екрані. Капітанові здалося, що штурман ледь помітно і з полегкістю зітхнув, побачивши його; у всякім разі, Старцев підбадьорливо всміхнувся.

— Ти, певне, перебрав можливі пояснення й тепер хочеш порадитись, на якому ж зупинити вибір? — спитав він.

— Так, — кивнув Янов. — Чи треба підозрювати когось у пошкодженні конверторів? Чому б не припустити якусь із природніх причин? Адже Сергєєв схиляється саме до цієї думки.

— Я маю ті ж факти, що й ти. Якщо міркувати формально, то ймовірність цього варіанту досить значна, але… інтуїція, — Старцев ніби аж завагався, перш ніж вимовити це слово, — інтуїція застерігає, що навряд чи тут усе так просто.

— А ти розумієш, на що перетвориться тут наше життя, коли ми погодимося з твоєю інтуїцією?

— Розумію, — похмуро кивнув Старцев.

— І головне — де сенс усього цього? Хто міг би бути в цьому зацікавлений? Це ж просто безглуздя. Інша річ — часи “Ціолковського” чи “Прогресу-1”, коли держави Землі поділялись на два ворогуючі табори. Тоді нашу аварію могли б улаштувати… ну, з ідеологічною, приміром, метою, але тепер… 61 Лебедя — давно досліджена і вкрай безперспективна система.

Старцев мовчав, дивлячись кудись повз Янова.

— Я певен, — не одразу відказав він, — що якби ми відкрилися з цим ділом Землі, то вже давно б знали, хто з нас таке зробив і навіщо.

Капітан боявся почути від Старцева саме це. Але він сподівався, що той чудово розуміє крайність такого заходу. Так, звісно, на Землі урахували б всю відому інформацію від дня народження кожного, і якась там система ЕОМ… Однак тоді винуватцеві аварії назавжди заборонили б літати, списали б його на Землю, Марс або Місяць. Для астронавта — це крах, хоч би що втішне говорили психологи з Центру.

— Таж нам нічого не загрожує, — сказав Янов. — На користь цього свідчить уже те, що особисто ні з ким із нас нічого не сталося під час виходу з анабіозу.

— Ну, а “Лотос-6”? Земля будувала його зовсім не для того, аби ми могли витворяти в космосі все, що тільки нам заманеться. Де почуття відповідальності, капітане?

Янов мовчав. Тепер він збагнув, що Старцев, напевне, експериментує над ним. Це було тим паче недоречно, і в душі Янова ворухнулося роздратування. Так, кожен з них мав свої дивацтва, але давати їм волю в такий момент і в такий спосіб, як оце нині Старцев… Янов усе ж удав, ніби нічого особливого не сталося, ніби в запитанні Старцева він не відчув ніякої каверзи.

— Розумієш, — почав, неквапом добираючи слова, — навмисне пошкодження конверторів, незалежно від його мотивів, вчинок з погляду Землі надто серйозний, щоб тут обійшлося без покарання. Але чи спадало тобі на думку, що коли ми дізнаємось про мотиви пошкодження, то покарання, визначене Землею, може здатися жорстоким, навіть надто жорстоким, а отже, між нами й Землею проляже тріщина непорозуміння? Ще одна тріщина…

Старцев, насупившись, знову дивився кудись убік.

— Адже у нас, — терпляче доводив Янов, — і в тих, хто живе на Землі, погляди на багато речей стають зрештою досить різними. Ми живемо в різних часових вимірах і мимохіть керуємось дещо відмінними критеріями, цінностями. У нас на кораблях час плине в десятки, сотні разів повільніше, ніж на Землі, і через те вони нерідко дивляться на нас, як дорослі на дітей… Вони вважають нас за людей, якими треба опікуватися, бо без цього ми можемо наробити дурниць і помилок або, чого доброго, ще посміємо вийти з-під контролю.

Старцев мовчав. І Янову здалося, що тому потрібно пояснити щойно сказане:

— Я веду це до того, щоб ти зрозумів, чому Земля не змінить рішення щодо винуватця аварії, хоча б ми й наполягали на тому. Я певен, що спершу ми самі, неодмінно ми самі маємо розібратись у тому, що сталося…

Раптом Янову знову спливли на пам’ять слова Гришина. І в ньому промайнуло тривожне відчуття вини: “Мабуть, я теж надто далеко зайшов”.

Старцев усе ще дивився кудись повз Янова. Янов мимоволі скопіював його погляд і здригнувся, побачивши те, чого раніше не помічав. Весь час дивлячись на телеекран, на обличчя Старцева, він не бачив, що на пульті відеофона світиться тьмяний рубіновий вогник. Хтось підключився до розмови!

Янов знав, що підключитися в такий спосіб можна тільки з головного пульта управління. Там мав чергувати Гришин. Тепер він розумів також, чому Старцев поводився так дивно. Той з самого початку бачив червону лампочку.

Не уриваючи зв’язку із Старцевим, Янов увімкнув зв’язок з головним пультом управління. Червона лампочка згасла, ледве він потягся до клавішів. Зображення Старцева зайняло півекрана, на другій половині виникло зображення просторого приміщення головного пульта. Там нікого не було.

— Де Гришин? — Янов упіймав себе на тому, що запитання прозвучало досить різко, хоч адресувалося всього лиш ЕОМ.

— Сімнадцять хвилин тому черговий пілот Гришин перевів контрольні показчики з приладів головного пульта на пульт в лабораторії фізико-хімічних досліджень, де він зараз перебуває, — повідомив автомат. — Вас з’єднати з черговим пілотом?

— Не треба, — відповів стомлено Янов і вимкнув зв’язок.

Він заклав руки в кишені комбінезона й почав ходити сюди-туди по каюті. Старцев співчутливо дивився на нього…

— Що ж, — сказав Старцев по хвилі мовчання, — дещо ми все-таки з’ясували. Ми обидва тепер точно знаємо, що непричетні до аварії. Непричетний і Гришин.

— Так, — механічно кивнув Янов. Він спинився в тривожній задумі: Новиков… і Сергєєв.

— Новиков і Сергєєв.

— Ми все-таки розберемося в цьому самі, без допомоги Землі.

— Що ж, мабуть, так буде краще.

— Що нового? — спитав Старцев, увійшовши до кают-компанії, й зупинився біля крісла Янова.

Сергєєв вимкнув відеомагнітофон і обернувся до них.

— Усе як і було, — зітхнув Янов, поводячи плечима. — Дуже важко ось так, коли нам нічого невідомо про тих, хто вигадав цю писемність…

— Ти песиміст, — підбадьорливо ляснув його по плечу Старцев.

— Чому ж нічого невідомо? — з видимим зацікавленням пристав до розмови Сергєєв. — По-перше, живі організми на планеті, уламки якої стали поясом астероїдів, були вбудовані теж на основі вуглецю. Силу тяжіння визначено з великою точністю, отож можемо вирахувати розміри тварин, котрі жили на ній. Відомості про рельєф, а також кліматичні умови планети, яка загинула, у нас є. Знаючи загальні закони еволюції життя, неважко уявити еволюцію життя й на цій планеті, причому…

— Це… неймовірно! — смерчем увірвався до кают-компанії Гришин. — Це… Це більше, ніж неймовірно! — Розгублений до краю, він зупинився, переводячи подих.

— Що сталося? — спитав Янов.

Старцев теж напружено дивився на Гришина, й ні він, ні капітан (Новиков чергував у рубці управління) не помітили, як в одну мить, рвучко, що не пасувало його звичній флегматичності, випростався в кріслі інженер-випробувач Сергєєв, як поглядом упився Гришину в обличчя, немов передчуваючи, що нарешті почує щось для себе найголовніше.

— Ви не повірите…

— Толю, заспокойся і розказуй по порядку, — попросив Старцев.

— Я був у лабораторії, і раптом, сам не збагну як, мені прийшла думка — перевірити інформацію “Прогресу-1” про Рену. Спочатку я відкинув її як безглузду, але врешті мені здалося, що тут є певний сенс… Побачивши наслідки першого дослідження, дані ЕОМ, я просто очам не’ повірив: Рена мала таку ж атмосферу, як і Земля! Я повторив — той самий наслідок! Почав інші… — Гришин на мить замовк, щоб знову перевести подих.

Янов і Старцев дивились на нього, і з напруженості їхнього погляду було видно, що вони не зовсім вірять тому, що каже Гришин, не можуть повірити…

— Тоді я почав інші… В атмосфері Рени 22,36 відсотка кисню! Є вода, великі масиви рослинності! Ви розумієте?

— Помилки немає? — автоматично спитав Старцев.

— Ну, от! — образився Гришин.

В кают-компанії запала тиша, така тиша, що стало чутно, як потріскують розряди за щитами приладів і гудуть силові трансформатори.

— З усім цим треба ознайомити Новикова, — опустивши погляд на передки своїх черевиків, сказав Сергєєв.

— Авжеж, — кивнув Янов.

Старцев пильно подивився на Сергєева.

Новиков, тільки-но побачивши їх на екрані, одразу відчув, що сталося щось несподіване й серйозне, можливо, навіть те, чого кожен потай сподівався після загадкового виходу одного з них з анабіозу, виходу, який передував неполадкам у системі маршового двигуна. Він завмер у тривожному чеканні; за його спиною на екрані зовнішнього огляду сліпуче сяяла 61 Лебедя.

Гришин, цього разу вже не так схвильовано й плутано, переповів йому все, що вже знав екіпаж у кают-компанії.

— Незрозуміло… — вражено проказав Новикоз. — Невже “Прогрес-1” передав дезінформацію?.. Але навіщо? — Він здивовано знизав плечима.

— А ти гадаєш, що життя на Рені — там же є чимало рослинності — виникло й досягло такого рівня розвитку за час після відльоту “Прогресу-1”? — усміхнувся Янов.

— Та хіба це важливо! — не витримав Гришин. — Хоч би що там було, а ми відкрили інше життя! Інше життя, а може, й іншу цивілізацію. Невже це не зрозуміло?

— Все так, — сказав Старцев, заспокійливо поклавши йому руку на плече. — Однак тут надто вже багато дивного.

— Я не хочу сумніватися в екіпажі “Прогресу-1”, — мовив Новиков. — Мені здається… Все, певно, відбулося так. На Рені справді є цивілізація. Припустімо, вона чомусь поки що взагалі не хоче, щоб інші цивілізації дізналися про її існування. На те, звісно, є свої причини, а може, у поглядах на проблему контактів там просто панує неправильно філософська концепція… Цивілізація Рени досить розвинена. І от біля кордонів її планетної системи з’являється чужий зореліт. Реняни могли легко виявити його, перехопивши радіопередачі. Можливо, їм вдалося швидко зрозуміти нашу мову, але це навіть не обов’язково… Далі на місці ренян я вивів би з ладу — скажімо, сталося зіткнення з метеоритом — передавальну антену “Прогресу-1”, а згодом влаштував би йому випадкову зустріч з котримсь із своїх кораблів. При зустрічі з братами по розуму екіпаж, нічого не підозрюючи, очамрів би від щастя і з радістю завернув би до Рени, щоб побачити їхню цивілізацію й полагодити антену. Після цього мені б тільки й лишилося передати на Землю дезінформацію про свою планетну систему й інсценувати загибель зорельота “від вибуху маршового двигуна”.

— Гм… — мугикнув Янов, примружено дивлячись на екран за спиною Новикова.

— Гаразд. Хай буде так. На Рені є цивілізація, і вона уникає контактів, — докинув слово Гришин. — Але як тоді пояснити наше становище: перебої маршового двигуна? Виходить, вони заманюють нас до себе, а з нами й рятувальника “Міраж-105”. Навіщо? Адже вони не прагнуть контактів…

— Неполадки конверторів можуть бути просто випадком, — долучився до розмови Старцев, чомусь не зводячи погляду з Сергєєва. — А коли навіть не випадок, то реняни, я певен, зуміють зробити все так, щоб рятувальник повернув назад.

— Знову інсценують загибель зорельота?

— Можливо, — відповів Старцев.

— З усіх цих припущень мені зрозуміло принаймні те, що за своє життя ми можемо не хвилюватися..;— підсумував Янов, усміхаючись.

— Тільки в тому разі, якщо їм вдасться позбавити нас зв’язку з Землею, з Центром. Тільки тоді…

Чотири пари очей втупились у Старцева.

— Так. На “Прогресі-1” був радіопередавач, з “Прогресом-1” їм було простіше. А у нас квантова передавальна апаратура. Не уявляю, як можна позбавити зв’язку нас.

Запала напружена мовчанка. Янов випрямився в кріслі:

— А якщо реняни взагалі не знають принципів квантового зв’язку, якщо вони нас просто не чують? — продовжив він гру Старцева, яку ще не зовсім збагнув.

— Можливо… — задумливо сказав Новиков.

— Треба негайно повідомити в Центр про відкриття Гришина! — беззаперечним тоном промовив раптом Старцев.

— Правильно! — підтримав його капітан і теж рвучко підвівся з крісла.

— Зачекайте! Не робіть цього!.. — Сергєєв благально дивився то на капітана, то на штурмана. І так незвично було бачити його — завжди флегматично-спокійного, з постійним поблажливим напівусміхом — таким схвильованим. — Не робіть цього. Я розкажу все…

— Нарешті, — полегшено зітхнув Старцев і, мовби давно чекаючи такого повороту, сів у крісло.

— Я все розкажу, — повторив Сергєєв, і в голосі його бриніла втома.

— Так, це я, виходячи з анабіозу, пошкодив кародні замки. І не від потьмарення свідомості, ні; я діяв за давно обміркованим планом.

Ви пригадуєте, як я прагнув потрапити на “Лотос-6”? Саме на “Лотос-6”, і ні на який інший корабель. Я дізнався, що він полетить повз 61 Лебедя. Коли б якийсь інший корабель мав летіти повз цю планетну систему, я зробив би все, щоб потрапити в його екіпаж. І з тим кораблем сталося б те саме.

Пам’ятаєте, я казав, що Чернов був видатним ученим, біологом свого часу? Так от, це був геніальний вчений з широким колом інтересів, його відкриття, ідеї, гіпотези набагато випередили розвиток біологічної наукової думки. Мене зацікавила ця людина; можливо, завдяки Чернову, завдяки моїй до нього симпатії я й захопився біологією.

Мені вдалося детально, наскільки це було можливо, відтворити його біографію, зібрати всі його друковані праці, а також багато чого з неопублікованого: записи спостережень, помітки, начерки статей і доповідей, частину щоденників. Він вразив мене силою передбачення, глибиною і своєрідністю мислення, всебічною, гідною подиву ерудицією. З-поміж біологів свого часу він ближче, ніж будь-хто, підійшов до розгадки головної таємниці — таємниці життя.

Проте з самого початку мене здивував песимістичний погляд Чернова на можливості техніки, на перспективи розвитку нашої цивілізації, заснованої на технічному прогресі. Цей дивний для мене погляд ставав у нього дедалі твердіший, і невдовзі перед тим, як йому вдалося добитися дозволу летіти на “Прогресі-1”, Чернов видрукував у одному спеціальному журналі статтю з викладом деяких своїх міркувань щодо подальшого розвитку нашої цивілізації. Відверто— полемічну й доволі песимістичну статтю…

— Як же йому вдалося потрапити до складу екіпажу “Прогресу-1”?

Сергєєв, мимохіть усміхнувшись, звів очі на капітана:

— Чернов зумів переконати, що двадцять найталановитіших учених, зібраних в один колектив і на довгі роки позбавлені спілкування з іншими науковими колективами, повністю віддадуться науковій праці. Одне слово, він поряд з дослідженням планетної системи 61 Лебедя запропонував здійснити спокусливий на ті часи експеримент, ущільнивши таким чином програму польоту. Він навіть домігся права особисто відбирати претендентів на політ. Це була надзвичайно цікава людина…

Коли я прочитав статтю Чернова, про яку вже казав, мені захотілося зрозуміти, чому і як він прийшов до поглядів, викладених у ній з такою переконаністю.

Думка про перевагу живих систем над неживими заволоділа ним давно. Ось характерний запис того періоду: “Знову сенсаційні повідомлення про “мислячу машину”… Так, згоден, це крок уперед, однак її можливості — це лише тьмяна подоба деяких можливостей людського мозку. Навіщо вона і навіть досконаліші, які будуть після неї? Доцільніше виявляти й використовувати не відомі ще резерви мозку, вдосконалювати сам мозок. В людині, в жявих системах закладено неймовірні можливості, треба йти шляхом використання й удосконалення їх, а не нікчемно копіювати в техніці інтелект людини…”

Його дратувало, що для створення машин, функції яких можуть успішно виконувати живі системи, доводиться вдаватись до надскладної технології, виробничих комплексів, потрібна прірва енергії й людських зусиль. Адже наскільки простішим, міркував він, є інший шлях: записати в генах будь-якої клітини інформацію про систему, котру хочемо мати, створити нескладні оптимальні умови розвитку — і через якийсь час (цей процес можна скорочувати) отримати цю систему. Її можливості не порівняти з машинними; біомашина, біоробот економічно вигідніші, не потребують величезної армії наладчиків (Чернов жартував, що незабаром усе людство змушене буде перетворитися на наладчиків ним же створених автоматів).

Думка про цивілізацію, засновану на біотехніці, стала для нього мало не манією. Особливо після того, як він відкрив можливість дедалі глибшого й повнішого програмування розвитку клітини: йому вдалося навіть створити кілька простих життєздатних організмів, яких доти в природі не було.

Проте Чернов усвідомлював, що наша цивілізація вже давно обрала собі шлях розвитку й зайшла по ньому так далеко, що про інший шлях не могло бути й мови. Практично неможливо було об’єднати два шляхи в один…

Усе це він чудово розумів, але… не міг відмовитись од своєї ідеї. І в цьому була його трагедія — як людини і як вченого, хоча мало хто сприймав її всерйоз.

Спочатку я пробував пояснити її дуже загостреним сприйняттям усіх недоладностей тодішнього життя. Однак потім я схилився до думки, що певність Чернова в тому, нібито лише на основі його ідеї можна створити по-справжньому гармонійне суспільство, — важко вимовляв слова Сергєєв, — його одержимість ідеєю біоцивілізації — не просто од відчаю, від безсилля істотно змінити тодішній невлаштований, непевний світ, але й від певної надії, що йому, можливо, вдасться створити таку цивілізацію. Не-хай не обов’язково на Землі, навіть не в Сонячній системі… І тоді я зрозумів, чому він так палко хотів потрапити в екіпаж “Прогресу-1”.

Чернов був з тих, кому вкрай важливо самим здійснити свої головні ідеї. Люди його типу стають фанатиками, коли переконуються, що їхні ідеї варті фанатизму. Ідея Чернова була цього варта. Він хотів стати прабатьком нової, не схожої на теперішню земну, цивілізації.

Ставши капітаном “Прогресу-1” і діставши вирішальне слово при відборі в екіпаж, він сповна використав Це право: на зореліт узяли тільки тих, хто був потрібен йому для здійснення ретельно виваженого плану.

— Отже, Чернов передав неправильну інформацію про Рену? — нетерпляче спитав Гришин.

— Ні, правильну. Він був настільки одержимий своєю ідеєю, що, припускаю, міг би піти й на обман, але… це йому було ні до чого. Чернов відбирав справді талановитих людей, причому їх цікавила не тільки біологія. На “Прогресі-1” були й конструктори, й енергетики, і фахівці з монтажу складної апаратури. Він не хотів залежати од випадку: адже ймовірність існування біля 61 Лебедя планети, такою ж мірою придатної для життя, як і Земля, майже дорівнює нулю; він з самого початку мав намір створити цю планету. Коли у мене виник такий здогад, я вагався недовго…

— Але якщо повідомлення “Прогресу-1” про Рену — правда, то як же їм вдалося за такий нетривалий час створити на ній біосферу? — знизав плечима Новиков.

— А й справді! — додав Гришин.

— Ми, діти технічної цивілізації, недооцінюємо можливостей життя. Звісно, важко уявити машину, спроможну за сто чи двісті літ створити з майже безатмосферної планети таку, якою побачив Рену Гришин, тим паче знаючи, що спочатку був лише зореліт і 52 особи екіпажу… На Землі для цього потрібно було б десь близько двох мільярдів років, а на Рені — близько двохсот. Теж неймовірно? Гаразд…

Я вже казав, що Чернову ще до старту вдалося створити кілька різної складності організмів, яких доти в природі не було. Грубо пояснюючи — він брав живі клітини, записував у їхніх генах інформацію про організми, котрі мали з них розвиватися, і створював належні умови для такого розвитку. Поза всяким сумнівом, за час польоту до 61 Лебедя йому вдалося повністю опанувати можливості генного програмування. Ви розумієте, який могутній засіб творення опинився в руках екіпажу “Прогресу-1”?

Янов у задумі кивнув головою.

— Живі організми розмножуються за сприятливих умов у геометричній прогресії. А коли йдеться про одноклітинних, то тут темпи розмноження можуть бути просто фантастичними. Візьмімо, наприклад…

— Ближче до суті, — похмуро докинув Гришин. — Ми не в школі першого ступеня.

— Очевидно, ще під час польоту Чернов шляхом генного програмування створив якусь культуру мікроорганізмів, здатних існувати в умовах Рени, дивовижно швидко розмножуватися й надзвичайно інтенсивно виробляти кисень з її грунту. На Рені не було мікроорганізмів-конкурентів; створені Черновим, звісно ж, ідеально підійшли для умов планети, і дуже скоро (я підрахував: за рік з чимось) поверхня планети аж кипіла цими мікробами, які качали в атмосферу кисень, азот… одне слово, все необхідне. Гинучи, вони готували (у прямому й переносному значенні) грунт для своїх послідовників. Згодом, коли ці мікроби вже стали непотрібні, Чернов міг знищити їх, створивши, приміром, культуру мікроорганізмів, здатних харчуватися тільки попередниками… А втім, це тільки один з можливих варіантів. Приблизно так же можна дістати все, у тому числі й необхідну кількість води.

Ті члени екіпажу, що виготовляли складну апаратуру, робили на замовлення біологів Чернова спеціальні інкубатори, з яких культури мікроорганізмів, потрібні для чергового етапу освоєння Рени, розселялись одразу по всій планеті… Фантазувати на цю тему можна без кінця-краю…

— Зрозуміло. Це зрозуміло… Але що ж, по-твоєму, являє собою така цивілізація?

— Справді?! — підтримав капітана Гришин.

— Ви бачили равликів, молюсків, черепах? У них досить міцні, красиві й доцільні “будинки”. До того ж різноманітні. Думали ви коли-небудь, дивлячись на них, про те, чи обов’язково ми мусимо будувати собі будинки, підземні переходи, виробничі корпуси? Хіба не можна зробити так, щоб вони росли самі, такі, як ми захочемо, але, звісно, не так поволі, як у черепах і равликів?

У Чернова, очевидно, все почалося з цієї “дитячої” думки. “Досить тільки навчитись управляти життям, і ми ввійдемо в світ неймовірних можливостей”. Я знову процитував запис із його щоденника.

Уявіть собі будівлі, які ростуть самі; уявіть, що вам знадобились ЕОМ чи лазер, і ви, не вдаючись до складних технологічних процесів, дістаєте їх, змінивши генетичний код певної клітини, хоча б і клітини вашої шкіри… Уявіть суспільство людей — повних володарів живої природи, всього живого на планеті, зодчих усіх нових форм живого. Уявіть собі це, і ви побачите цивілізацію, про яку мріяв Чернов…

Астронавти мовчки сиділи у своїх кріслах.

— Це великий експеримент, — сказав Сергєєв. — Можливо, найбільший за всю історію людства.

— А як же розглядати все це з погляду етики?.. — спитав Новиков. — Як йому вдалося схилити на свій бік екіпаж?

Сергєєв махнув рукою:

— Ізоляція, в якій вони жили стільки років, плюс авторитет Чернова, його особиста чарівність, захоплююча перспектива його ідей… Він зумів залучити їх до своєї роботи, а потій переконати, що тільки на Рені можна здійснити те, ще поволі стало визначальним змістом його життя. Мабуть, йому довелося говорити, що наука потребує жертв, що тільки штучні біосистеми, поставлені ла службу людині, спроможні повністю звільнити її для інтелектуальної праці, творчості, пізнання. Все, очевидно, було так…

— Очевидно, — згодився Старцев.

Він повільно підвівся і став біля стелажів з мікрофільмами, схрестивши на грудях руки.

— Нам доведеться довго з’ясовувати все це з Центром, — Старцев усміхнувся. — Сподіваюсь, Олега з корабля не спишуть.

— Я теж так гадаю, — сказав капітан. — У нього просто не було іншого виходу. Іноді буває доцільнішим поставити перед готовим фактом, ніж доводити реальність цього факту.

— Я приготую каву, — запропонував Новиков.

— Мені подвійну, — сказав Гришин.

ЗАРУБІЖНА ФАНТАСТИКА

Рей Бредбері ІРЖА Оповідання

— Сідайте, юначе, — сказав офіцер.

— Дякую. — Юнак сів.

— Мені дещо розповідали про вас, — привітно мовив офіцер. — Щоправда, нічого такого особливого. Просто, що ви стали нервові. І що вам ні в чому не щастить. Уперше я почув про це вже кілька місяців тому і ось тепер вирішив поговорити з вами. Подумав, що, може, вам хочеться змінити місце роботи. Може, ви воліли б поїхати за море, кудись на терен воєнних дій? Можливо, канцелярська робота вас виснажує і ви хотіли б знову кинутись у саму колотнечу?

— Ні, здається, що ні, — відповів молодий сержант.

— Тоді чого ж ви, власне, хочете?

Сержант знизав плечима й подивився на свої руки.

— Хочу жити в мирі. Хочу почути, що за одну ніч якимось чином усі гармати в світі покрились іржею, хвороботворчі бактерії в оболонках бомб стали нешкідливими, танки вимерли, мов доісторичні страховиська, потонули в асфальтових болотах. Оце такого мені хочеться.

— Такого, звичайно, кожному з нас хотілося б, — промовив офіцер. — Однак облишмо цю дуалістичну маячню, ви краще скажіть мені, куди вас перевести. Можете самі вибирати — або Західну військову зону, або Північну.

Офіцер постукав пальцем по рожевій карті, розгорнутій перед ним на столі.

Але сержант перебирав руками, дивився собі на пучки і говорив далі, ніби не чуючи начальникових слів:

— А що робили б ви, офіцери, і ми, солдати, та й увесь світ, якби одного дня всі прокинулися й побачили, що гармати сточила іржа?

Офіцерові було вже ясно, що до сержанта слід серйозно взятися. Він стримано посміхнувся.

— Це цікаве питання. Я й сам люблю побалакати на такі теми, і скажу вам, що тоді всіх охопила б паніка. Кожна країна вирішила б, що тільки вона, єдина в світі втратила зброю, і стала б винуватити в цьому своїх ворогів. Почалися б масові самовбивства, катастрофічно б упали біржові акції, сталося б безліч трагедій.

— А потім? — спитав сержант. — Після того як усі зрозуміли б, що це правда, що в усіх країнах не стало зброї, що вже нема кого боятись, і що настав усесвітній мир? Що після цього?

— Після цього всі чимдуж узялися б знову озброюватись.

— А якби їм не дати такої змоги?

— Якби іншої ради не було, то пішли б у діло кулаки. На кордонах держав збиралися б стовпища у боксерських рукавичках зі сталевими вкладками. А якби забрати у них рукавички, почали б битися пазурами й ногами. А якби ноги їм повідрубувати, плювалися б один на одного. А якби язики повиривати й роти позатикати, вони_ б споганили повітря таким духом ненависті, що й комарі б повиздихали, і птахи б попадали трупом з телеграфних дротів.

— То ви гадаєте, що це ні до чого доброго б не привело? — спитав сержант.

— Авжеж ні. Це однаково, що зняти панцир у черепахи. Цивілізація б задихнулась і сконала від шоку.

Юнак похитав головою.

— А може, ви просто дурите і себе, й мене, бо так вигідно тут влаштувалися?

— Нехай це буде на дев’яносто відсотків цинізм, але на десять відсотків — реальне розуміння становища. Тож викиньте геть цю свою іржу й забудьте про неї.

Сержант рвучко підвів голову.

— А як ви здогадались, що вона у мене є?

— Що є?

— Та ця іржа.

— Про що ви говорите?

— Розумієте, я ж можу це зробити. Я міг би почати навіть зараз же, якби захотів.

Офіцер засміявся:

— Що за жарти!

— Ні, без ніяких жартів. Я вже давно збирався поговорити з вами. І радий, що ви мене викликали. Я тривалий час працюю над винаходом. Скільки мріяв про нього! Справа полягає у структурі певних атомів. Адже в сталевій броні атоми розміщено в певній послідовності, і я шукав, чим би порушити їхню рівновагу. Заглибився у фізику, в металургію. І ось мені сяйнуло, що збудник іржавіння постійно ж є в повітрі! Це звичайні водяні випари. Треба було тільки знайти спосіб, як доводити сталь до “нервового розладу”. А тоді вже зробили б своє водяні випари. Але, звичайно, не з усім металом. Наша цивілізація побудована на сталі, а я не хотів би знищити більшість будівель. Я мав на меті лише гармати й снаряди, танки й бойові літаки, військові судна. При потребі можу скорегувати свій прилад і на мідь, бронзу, алюміній. Мені досить пройти близько від цієї зброї, і вона вся розсиплеться на порохно.

Офіцер нахилився над столом і пильно дивився на сержанта.

— Можна запитати вас?

— Будь ласка.

— Вам ніколи не спадало на думку, що ви Христос?

— Ні, але я не раз думав, що господь був добрий до мене, коли дозволив здійснити моє жадання. Ви це мали на увазі?

Офіцер дістав з нагрудної кишені дорогу авторучку, металевий ковпачок якої мав форму гільзи від патрона, попробував перо і почав заповнювати якийсь бланк.

— Я хочу, щоб ви сьогодні ж сходили до доктора Метьюза, нехай він докладно огляне вас, не думаю, що з вами щось таке серйозне, ні. Та хіба ви самі не згодні, що вам треба порадитися з лікарем?

— Думаєте, я все це вигадую про свій прилад, — сказав сержант: — Але це правда. Він такий маленький, що його можна сховати навіть у цій пачці сигарет. І діє на дев’ятсот миль навкруг. Настроївши свій прилад на певний різновид сталі, я можу за кілька днів об’їхати всі Штати. Іншим державам це не дасть ніякої переваги, бо тільки-но вони наблизяться до нас, їхня зброя теж розсиплеться. Потім я полечу до Європи. І через якийсь місяць світ назавжди позбудеться воєн. Зовсім не розумію, як мені вдалося його винайти! Це щось неймовірне. Так само неймовірне, як і атомна бомба, Я вже цілий місяць зважую все це. Мене непокоїть — а що станеться, коли зняти панцир, як ви сказали. Але тепер я вже майже вирішив: Розмова з вами допомогла мені все з’ясувати. Колись нікому й на думку не спадало, що з’являться літаки, що будуть атомні вибухи, як ось і тепер ніхто не вірить, що коли-небудь на землі настане мир. А він таки настане.

— Цей папір віддасте докторові Метьюзу, гаразд? — хутко мовив офіцер.

Сержант підвівся.

— Отже, ви не переведете мене в іншу зону?

— Ні, зараз ні. Я передумав. Нехай Метьюз вирішує.

— Ну, тоді я вже сам вирішив, — сказав юнак. — За кілька хвилин я вийду з табору. У мене перепустка. Дуже дякую, сер, що витратили на мене стільки свого дорогоцінного часу.

— Послухайте, сержанте, не беріть усе це надто близько до серця. Нікуди вам не треба виходити. Ніхто не збирається вас чіпати.

— Це правда. Бо ніхто не вірить мені. На все добре, сер.

Сержант відчинив двері й вийшов. Двері зачинились, і офіцер лишився сам. Хвилинку він стояв, дивлячись на двері. Потім зітхнув і провів руками по обличчю. 3адзвонив телефон. Офіцер механічно підняв трубку.

— А, вітаю, докторе. Я сам хотів вам зателефонувати. — Пауза. — Так, я збирався послати його до вас. Подивіться, що з ним. Чи це нормально?.. Якщо ви так думаєте, докторе. Мабуть, йому треба відпочити, і добре. У бідного хлопця якісь чудні химери. Так, так. Ганьба, звичайно. Але що вдієш — шістнадцять років війни даються взнаки.

Голос у трубці щось продзижчав. у відповідь. Офіцеи слухав і притакував, киваючи головою.

— Одну хвилинку, я запишу. — Він почав шукати свою авторучку. — Зачекайте трошки. Завжди отак покладеш десь… — Мацнув по кишені. — Ось тільки-но тут була… Я зараз.

Він відклав трубку й став перебирати речі на столі, висувати всі шухляди. Знову обмацав нагрудну кишеню. І раптом скам’янів. Тоді повільно засунув руку в кишеню й ще раз перевірив. Нарешті двома пальцями видобув з дна кишені купку якоїсь речовини.

Висипавши її на вимочку в себе на столі, він побачив, що ще жовтувато-руда іржа.

З хвилину офіцер тупо вдивлявся в цю потерть. Потім кинувся до телефону.

— Метьюз, — сказав він, — негайно покладіть трубку!

Коли телефон клацнув, офіцер набрав інший номер.

— Алло, вартовий пост! Зараз повз вас пройде один чоловік, ви знаєте його, це сержант Голліс. Зупиніть його, застреліть, убийте, коли треба! Ні про що не розпитуйте, вбийте сучого сина, чуєте? Це ваш начальник говорить. Так, убийте його, чуєте?

— Але, пробачте… — почав розгублений голос на тому кінці. — Я не можу, просто не можу!..

— Якого біса “не можу”! Що це значить?

— Тому що… — Голос урвався.

Чути було, як вартовий десь там за милю хекає в трубку.

Офіцер шарпнув телефон.

— Слухайте мене, слухайте. Тримайте зброю напоготові!

— Я нікого не можу застрелити, — пробурмотів вартовий.

Офіцер знесилено сів у крісло і, заплющивши очі, з півхвилини відсапувався.

Десь там зараз — йому не треба ні самому бачити, ані чути чиїхось свідчень — ангари розсипалися на м’яку руду іржу, літаки ставали буруватим порохом, що його розвіює вітер, а танки повільно осідали у розжарений гудрон шляхів, тонули, мов динозаври (так він їх назвав, здається) в доісторичних асфальтових болотах. Ваговози розпадалися в коричнюватих омахах диму, шофери вискакували на дорогу, і тільки самі шини все котилися вдалину.

— Сер… — озвався вартовий, що десь там бачив усе це в живі очі. — О боже!

— Слухайте, слухайте мене! — закричав офіцер. — Біжіть за ним, зловіть його, задушіть голіруч, лупіть кулаками, переламайте йому ребра, скрутіть в’язи, що завгодно, аби лиш схопити його! Я зараз у вас буду!

Він кинув трубку.

Інстинктивним рухом він шарпонув нижню шухляду стола, де лежав його пістолет. У новенькій шкіряній кобурі було повно червонястої іржі. Офіцер вилаявся і вискочив із-за столу.

Підбігаючи до дверей, він схопив стільця. “Дерево, — промайнула думка. — Добре старе дерево, добрий старий клен”. Він гепнув ним об стіну, раз і другий, поки не розсадив його. Потім ухопив одну з ніжок і міцно затис у кулаці. Лице йому побагровіло, рот був широко відкритий, ніздрі роздимались із свистом. Він ударив себе по долоні тією ніжкою, пробуючи її на міцність.

— Нічого, згодиться, хай йому чорт! — вигукнув він.

Дико закричавши, він вибіг з кімнати і хряснув за собою дверима.

Переклад з англійської.

Рей Бредбері РОЗМОВА ЗА ПІЛЬГОВИМ ТАРИФОМ Оповідання

І чого це в пам’яті зринули раптом давні вірші? Відповіді він і сам не знав, але зринули:

Уявіть собі, уявіть

ще й ще раз,

Що дроти, які висять на чорних

стовпах,

Кожнісінької ночі вбирали в себе

Мільярдні потоки

слів людських

І зберегли для себе їх зміст

і значення…

Він затнувся. Як там далі?

Вісімдесятилітній дід сидів сам-один у порожній кімнаті, в порожньому будинку, на безлюдній вулиці безлюдного міста на безлюдній планеті Марс. Він сидів, як сидів останні шістдесят років, — сидів і чекав.

На столі перед ним стояв телефон. Телефон, який давним-давно не дзвонив. І ось телефон затріпотів, таємно готуючись до чогось.

Ніздрі в старого роздулись. Очі широко розплющились.

Телефон задеренчав тихо, майже беззвучно.

Старий нахилився і втупився в апарат нестямними очима.

Телефон задзвонив.

Старлй підхопився, відскочив від телефону, стілець полетів на’ підлоту. І тоді старий закричав, закричав, зібравши всі сили:

— Ні!

Телефон задзвонив знову.

— Ні-і-і!

Старий хотів був простягти руку до трубки, простягнув — і збив апарат зі столу. Телефон упав на підлогу саме тієї секунди, коли задзвонив утретє.

— Ні, ні… о ні… — повторив старий тихенько, притискаючи руки до грудей, похитуючи головою, а телефон лежав біля його ніг. — Цього не може бути… Не може бути…

Бо, що не кажи, він був сам-один у кімнаті, в порожньому будинку, в безлюдному місті на планеті Марс, де серед живих не лишилося нікого, тільки він один, король пустельних гір…

І все-таки…

— Бартон!..

Хтось кликав його на прізвище.

Ні, вчулося. Просто щось тріщало в трубці.

“Бартон? — подумав він. — Ага, так… адже це я!..” Старий так давно не чув свого імені, що зовсім його забув. Він не належав до тих, хто здатен розмовляти сам із собою. Він ніколи…

— Бартон! — долетів голос здалеку, за мільярд миль.

Старий почекав, серце відміряло ще три удари, потім сказав:

— Бартон слухає…

— Ну, ну, — озвався голос, який тепер наблизився до мільйона миль. — Знаєш, хто з тобою розмовляє?

— Хай йому чорт, — заявив старий. — Перший дзвінок за півжиття, а ви із своїми жартами…

— Перепрошую. Це я, звичайно, даремно. Певна річ, не міг же ти впізнати свій власний голос. Власний голос ніхто не впізнає. Ми ж бо самі чуємо його спотвореним… З тобою говорить Бартон.

— Що?!

— А ти думав хто? Командир ракети? Думав, хтось прилетів на Марс, щоб урятувати тебе?

— Та ні…

— Яке сьогодні число?

— Двадцяте липня дві тисячі дев’яносто сьомого року.

— Боже ти мій! Шістдесят років минуло! І що, ти весь цей час так і сидів, чекаючи на ракету з Землі?

Старий кивнув мовчки.

— Слухай, старий, тепер ти знаєш, хто говорить?

— Знаю. — Він здригнувся. — Згадав. Ми з тобою одня особа. Я Еміль Бартон, і ти Еміль Бартон.

— Але між нами є істотна різниця. Тобі вісімдесят, а мені двадцять. У мене ще все життя попереду!..

Старий засміявся і зразу ж заридав ридма. Він сидів і тримав трубку в руці, почуваючи себе малою, нерозумною дитиною. Ця розмова була безглузда, її не слід було продовжувати— і все-таки розмова тривала далі. Здолавши хвилювання, старий притиснув трубку до вуха і сказав:

— Гей, ти там! Слухай… О господи, якби тільки я міг попередити тебе! Але як? Адже ти всього-на-всього голос. Якби я міг показати тобі, які самотні роки попереду… Обірви все разом, убий себе! Не жди! Якби ти міг знати, що значить перетворитися з того, що ти є, в те, що я є сьогодні…

— Чого не можна, того не можна, — засміявся молодий Бартон. — Я ж не можу знати, чи відповів ти на мій дзвінок. Усе це автоматика. Ти розмовляєш із записом, а зовсім не зі мною. Нині дві тисячі тридцять сьомий рік, для тебе — шістдесят років тому. На Землі почалась атомна війна. Всіх колоністів відкликали з Марса на ракетах. А я відстав…

— Пам’ятаю, — прошепотів старий.

— Один на Марсі, — реготнув молодий голос. — Місяць, рік — чи не все одно! Продукти є, книжки є. У вільний час я підібрав фонотеку на десять тисяч слів — відповіді надиктовані моїм же голосом і під’єднані до телефонних реле. Сам собі дзвонитиму, заведу співрозмовника… Через шістдесят років мої записи мені подзвонять. Я, правда, не вірю, що пробуду на Марсі стільки років. Просто така чудова думка прийшла в голову, спосіб згаяти час. Це справді ти, Бартон? Ти — це я?

Сльози текли з очей старого.

— Так, так…

— Я створив тисячу Бартонів, тисячу магнітофонних записів, чутливих до запитань, і розмістив їх у тисячі марсіанських міст. Ціла армія Бартонів по всій планеті, поки я сам чекаю на ракету…

— Дурню! — Старий втомлено похитав головою. — Ти чекав шістдесят років. Зістарів, чекаючи, і весь час сам. І тепер ти став мною, і ти, як раніше, сам, сам у безлюдних містах…

— Не сподівайся на моє співчуття. Ти для мене чужинець, який живе в іншій країні. Чого мені сумувати? Коли я диктую ці записи, я живий. І ти, коли слухаєш їх, теж живий. Але один одного зрозуміти ми не можемо. Ніхто з ‘ нас не може ні про що попередити другого, хоч ми й перемовляємось: я — автоматично, ти — по-людськи пристрасно. Я живу зараз. Ти живеш пізніше від мене. Нехай це маячня. Плакати не стану — майбутнє мені невідоме, а коли так, я лишаюсь оптимістом. Записи сховано від тебе, і вони реагують не на будь-які, а лише на певні подразники з твого боку. Чи можеш ти вимагати від мерця, щоб той заридав?

— Припини! — вигукнув старий. Він відчув знайомий напад болю. — Боже, який ти був безсердечний! Геть!

— Чому був? Я є. Поки стрічка ковзає по тонвалу, поки крутяться бобіни і сховані від тебе електронні очі читають, вибирають і трансформують слова, я буду молодий — і буду жорстокий. Я лишуся молодим і жорстоким навіть через багато років після того, як ти помреш. До побачення…

— Стривай! — вигукнув старий.

У трубці клацнуло.

Бартон довго сидів, стискаючи в руках онімілу трубку. Серце завдавало йому несподіваного болю. Яким божевіллям це було! Він був молодий — і які дурні, які натхненні були ті перші роки самотності, коли він монтував усі ці керуючі ланцюги, плівки, схеми, програмував виклики на реле часу…

Пролунав дзвінок.

— Доброго ранку, Бартон! Говорить Бартон. Сьома година. Ану, вставай, піднімайся!..

Знову!

— Бартон? Говорить Бартон. Опівдні ти маєш поїхати до Марс-Тауна. Встановиш там телефонний мозок. Хотів тобі про це нагадати…

— Дякую. Знову дзвінок.

— Бартон? Це я, Бартон. Пообідаємо разом? У ресторані “Ракета”?

— Гаразд.

— Там і побачимось. Бувай!

Дз-з-з-е-е-н-н-нь!

— Це ти? Хотів підбадьорити тебе. Вище носа і так далі. А щсяк завтра по нас прилетить рятувальна ракета?

— Авжеж. Завтра — завтра — завтра — завтра… У трубці клацнуло.

Але роки перетворились на дим. Бартон сам заглушив підступні телефони і всі їхні хитрі репліки. Тепер телефон повинен був викликати його тільки тоді, як йому мине вісімдесят, якщо він ще буде живий. І ось сьогодні він дзвонить, і минуле дихає йому у вуха, нашіптує, нагадує…

Телефон!

“Нехай дзвонить. Мені ж зовсім не обов’язково відповідати”, — подумав він.

Дзеленчання!

“Це ніби сам із собою розмовляєш, — подумав він, — Але є різниця. Господи, яка різниця!..”

Він відчув, як його рука сама підняла трубку.

— Алло, старий Бартон, говорить молодий Бартон. Мені сьогодні двадцять один! За минулий рік я встановив голоси-мозки ще в двохстах містах. Я заселив Марс Бартонами!

— Так, так…

Старий пригадав ті ночі, шість десятиріч тому, коли він мотався по горах і долинах у машині, набитій різною технікою, і насвистував, щасливий. Ще один апарат, ще одне реле. Хоч якесь заняття. Дотепне, незвичайне, сумне. Приховані голоси. Приховані, таємні. У ті молоді дні смерть не була смертю, час не був часом, а старість здавалася тільки смутною луною з глибокої прірви років, що лежали попереду. Молодий ідіот, садист, дурень, який навіть гадки не мав, що врожай доведеться збирати йому самому…

— Учора ввечері, — сказав Бартон двадцяти одного року, — я сам сидів у кіно серед безлюдного міста. Прокрутив давній фільм з Лорелом і Гарфі. Ох, і насміявся ж!

— Так, так…

— У мене народилась ідея. Я записав свій голос на одну й ту ж плівку тисячу разів підряд. Запустив її через гучномовець — звучить, як тисяча голосів. Гомін юрби, виявляється, заспокоює. Я так усе влаштував, що двері в місті грюкають, діти співають, радіоли грають, і все автоматично. Якщо не дивитись у вікно, тільки слухати, тоді здорово. А визирнеш — ілюзія зникає. Мабуть, починаю відчувати свою самотність…

— Ось тобі й перший сигнал, — сказав старий.

— Що?

— Ти вперше зізнався собі, що самотній…

— Я провів досліди із запахами. Коли я гуляю безлюдними вулицями, з будинків долинають запахи бекону, яєчні, риби. Все з допомогою захованих пристроїв…

— Божевілля!

— Самозахист!

— Я стомився…

Старий різко поклав трубку. Це вже занадто. Минуле навально котиться на нього…

Заточуючись, він спустився по сходах на вулицю.

Місто лежало в пітьмі. Не горіли великі червоні неонові вогні, не грала музика, не носились у повітрі кухонні запахи. Давним-давно закинув він фантастику механічної брехні. Слухай: що це — кроки?.. Запах! Ніби суничний пиріг… Він припинив усе це раз і назавжди.

Він підійшов до каналу, де зорі мерехтіли в тремтливій воді.

Під водою, шеренга до шеренги, мов риби в зграї, іржавіли роботи — механічні мешканці Марса, яких він створював протягом багатьох років, а потім раптом усвідомив моторошну безглуздість того, що робить, і наказав їм: один, два, три, чотири — рушати на дно каналу! І вони потонули, пускаючи бульби, як порожні пляшки. Він знищив їх усіх і не відчув докорів сумління.

У неосвітленому будиночку тихо задзвонив телефон.

Він пройшов мимо. Телефон замовк.

Зате попереду, в іншому котеджі, задеренчав дзвінок, неначе дізнався про його наближення. Він побіг. Дзвінок лишився позаду. Але на зміну прийшли дзвінки — у цьому будиночку, в тому, тут, там, скрізь! Він кинувся геть. Ще дзвінок!

— Гаразд! — закричав він у знемозі. — Гаразд, іду!

— Алло, Бартон!..

— Чого тобі?

— Я самотній. Я існую тільки тоді, коли говорю. Отже, я повинен говорити. Ти не можеш примусити мене замовкнути.

— Дай мені спокій! — з жахом вигукнув старий. — Ох, серце…

— Говорить Бартон. Мені двадцять чотири. Ще два роки минуло. А я все чекаю. І мені дедалі самотніше. Прочитав “Війну і мир”. Випив річку вина. Обійшов усі ресторани — і в кожному був сам собі офіціантом, і кухарем, і оркестрантом. Сьогоднітраю в фільмі в кінотеатрі “Тіволі”. Еміль Бартон у “Даремних зусиллях любові” виконує всі ролі, деякі в перуках!

— Перестань мені дзвонити, або я тебе вб’ю!

— Тобі мене не вбити. Спершу знайди мене!

— І знайду.

— Ти ж забув, де ти мене заховав. Я скрізь: у кабелях і коробках, в будинках, і вежах, під землею. Давай!.Вбивай! Як ти назвеш це? Телевбивство? Самогубство? Ревнуєш, еге ж? Ревнуєш до мене, двадцятичотирирічного, ясноокого, сильного, молодого… Гаразд, старий, значить, війна! Війна між нами! Між мною — і мною. Нас тут цілий полк усіх віків проти тебе, єдиного справжнього. Оголошуй війну!

— Я вб’ю тебе!

У трубці клацнуло. Тиша. Він пожбурив телефон у вікно.

В опівнічний холод автомобіль пробирався по глибоких долинах. На підлозі під ногами були складені пістолети, гвинтівки, вибухівка. Рев машин відлунював у його всохлих, зморених кістках.

“Я знайду їх, — думав старий, — знайду і знищу всіх до одного. Господи, і як він тільки може так поводитись зі мною?”

Бартон зупинив машину. Під вечірнім промінням лежало незнайоме місто. Вітру не було.

У закляклих руках він тримав гвинтівку. Дивився на стовпи, вежі, коробки будівель. Де ж заховано голос у цьому місті? Он на тій вежі? Чи на цій? Стільки років минуло!.. Він судорожно повів головою в один бік, в другий… Підняв гвинтівку-вежа розвалилася з першого пострілу.

“А треба всі, — подумав він. — Доведеться зрізати всі вежі. Я забув, забув! Надто давно це було…”

Машина рушила безгомінною вулицею.

Задзвонив телефон.

Він кинув погляд на вимерлу аптеку.

Апарат!

Стиснувши пістолет, він збив пострілом замок і зайшов усередину.

Почулось клацання.

— Алло, Бартон! Попереджаю: не намагайся зруйнувати всі вежі чи висадити їх у повітря. Сам собі переріжеш горлянку. Схаменися…

У трубці клацнуло.

Він тихо вийшов з телефонної будяки і подався на вулицю, весь час прислухаючись до невиразного гулу веж — вони все ще діяли, все ще були незаймані. Подивився на них знову і раптом збагнув: він не має права їх знищити. Припустімо, з Землі прилетить ракета, — безглузда думка, але припустімо, ракета прилетить сьогодні, завтра, на тому тижні? Сяде на іншому боці планети, хтось захоче зв’язатися з Бартоном по телефону і виявить, що зв’язок перервано?..

Він опустив гвинтівку.

— Та не буде ракети, — заперечив він собі впівголоса. — Я старий. Надто пізно…

“Ну, а якщо прийде, — подумав він, — а ти й не взнаєш. Ні, треба, щоб зв’язок був у порядку”.

Знову задзвонив телефон.

Він тупо повернувся. Прочовгав назад в аптеку, неслухняними пальцями взяв трубку.

— Алло! Незнайомий голос.

— Прошу тебе, дай мені спокій…

— Хто це, хто там? Хто говорить? Де ви? — відгукнувся вражений голос.

— Стривайте. — Старий похитнувся. — Я Еміль Бартон. Хто зі мною говорить?

— Говорить капітан Рокуелл з ракети “Аполлон-48”. Ми щойно з Землі…

— Ні, ні!..

— Ви слухаєте, містере Бартон?

— Ні, ні! Цього не може бути…

— Де ви?

— Брешеш! — Старому довелося прихилитися до стінки будки. Його очі нічого не бачили. — Це ти, Бартон, глузуєш з мене, обдурюєш мене!

— Говорить капітан Рокуелл. Ми щойно сіли в Новому Чикаго. Де ви?

— У Грін Віллі, — прохрипів старий. — За тисячу кілометрів од вас.

— Слухайте, Бартон, ви могли б приїхати сюди?

— Що?

— Нам треба зробити деякий ремонт. Чи не могли б ви приїхати нам допомогти?

— Авжеж.

— Ми на полі за містом. До завтрашнього дня доберетесь?

— Так, але…

— Що ще?

Старий погладив трубку.

— Як там Земля? Як Нью-Йорк? Війна скінчилась? Хто тепер президент? Що з вами сталось?..

— Ще буде час набалакатись, коли ви приїдете.

— Та хоч скажіть, усе гаразд?

— Все гаразд.

— Слава богу. — Старий прислухався до звучання далекого голосу. — А ви впевнені, що ви справді капітан Рокуелл?

— Сто чортів!

— Перепрошую…

Він повісив трубку й побіг.

Вони тут, після стількох років самотності — неймовірно! — люди з Землі, люди, які заберуть його з собою, назад до земних морів, гір і небес.

Бартон завів машину. Він їхатиме цілісіньку ніч.

Гуркіт мотора голосно відлунював у горах.

Цей голос! Капітан Рокуелл. Не міг же це бути він сам сорок років тому… Він не робив, ніколи не робив такого запису. А може, робив? У нападі депресії, в нападі п’яного цинізму чи не зробив одного разу фальшивого запису фальшивої посадки на Марсі ракети з вигаданим капітаном і уявлюваною командою? Він із злістю мотнув головою. Ні! Просто він підозріливий дурень. Тепер не чжс для сумнівів. Треба всю ніч, цілісіньку ніч мчати навздогін за марсіанськими місяцями. Ох, і відсвяткують же вони цю зустріч!..

Зійшло сонце. Він страшенно стомився, розтерзаний зсередини шипами і тернами. Серце тріпотіло, руки судорожно стискали кермо, але солодко втішало очікування останньої телефонної розмови:

“Алло, молодий Бартон. Сьогодні я лечу на Землю. Мене врятували!..” Він злегка всміхнувся.

У затінене передмістя Нового Чікаго він в’їхав перед заходом сонця. Вийшов з машини — і завмер, втупившись в асфальт космодрому, протираючи запалені очі.

Поле було пустельне. Ніхто не вибіг йому назустріч, ніхто не тряс йому руку, не кричав, не сміявся.

Він відчув, як заходиться серце. В очах потемнішало, він ніби падав у порожнечу. Спотикаючись, побрів до якоїсь будівлі.

Всередині в ряд стояли шість телефонів.

Він чекав, задихаючись.

Нарешті — дзвінок.

Він підняв важку трубку.

Голос:

— А я ще думав — чи доберешся ти живим?

Старий нічого не відповів, просто стояв і тримав трубку в руці.

— Доповідає капітан Рокуелл, — говорив голос далі. — Які будуть накази, сер?

— Ти!.. — простогнав старий.

— Як серденько, Бартон?

— Ні!

— Треба було мені якось усунути тебе, щоб зберегти життя собі, якщо, звичайно, можна сказати, що магнітний запис живе.

— Я зараз їду назад, — відповів старий. — І мені вже втрачати нічого. Я буду висаджувати все підряд, поки не вб’ю тебе остаточно.

— У тебе сил не вистачить. Чому, як ти думаєш, я примусив тебе їхати так далеко й так швидко? Це була остання твоя поїздка!..

Старий відчув, як здригнулося серце. Ніколи він не зможе добратися до інших міст. Війну програно. Він впав у крісло, з. рота в нього виривались тихі скорботні звуки. Він дивився невідривно на решту п’ять телефонів. Як по сигналу, вони задзвонили хором. Гніздо з п’ятьма бридкими, галасливими птахами!

Трубки автоматично піднялися самі собою.

— Бартон, Бартон, Бартон!..

Він стиснув апарат руками. Він душив телефон, а той не переставав сміятися над ним. Стукнув по телефону. Копнув ногою. Намотав дріт, як серпантин, на пальці і рвонув. Дріт сповз до його неслухняних ніг.

Він розламав ще три апарати. Запала раптова тиша.

І Бартонове тіло, ніби відкривши раптом те, що довго тримало в таємниці, почало осідати на стомлених кістках. Тканина повік упала, як пелюстки квітів. Рот зморщився. Мочки вух обпливли розплавленим воском. Він уперся руками собі в груди і впав ниць. І лишився лежати. Дихання завмерло — серце зупинилось.

Тривала пауза — і задзвонили два телефони.

Десь замкнулося реле. Два телефонних голоси з’єднались напряму один з одним.

— Алло! Бартон?

— Бартон.

— Мені двадцять чотири.

— А мені двадцять шість. Ми обидва молоді. Що сталось?

— Не знаю. Слухай…

У кімнаті тиша. Старий нерухомо лежить на підлозі. У розбите вікно віє вітер. Повітря свіже й прохолодне.

— Привітай мене, Бартон! Сьогодні в мене день народження. Мені двадцять шість!

— Вітаю!..

Голоси заспівали хором: “Імениннику зичимо щастя…”, вітерець підхопив той ледь чутний спів, виніс з вікна й легенько поніс по мертвому місту.

Переклад з англійської.

Артур Кларк МАШИНА-МИРОЛЮБЕЦЬ Оповідання

Коли того дня пізнім вечором я ввійшов до бару “Білий олень”, усі відвідувачі юрмилися в кутку. Тобто всі, крім Дрю: він не залишив свого поста за прилавком, де сидів і читав однотомник Т. С. Еліота. Від книжки він одірвався тільки на хвильку, щоб налити мені кухоль пива й поінформувати, в чому річ.

— Ерік притягнув якийсь гральний апарат — поки що він у всіх виграє. Зараз он Сем пробує…

Цієї миті вибух сміху засвідчив, що й Семові поталанило не більше, ніж його попередникам. Я протиснувся крізь юрбу подивитись, що то за штуковина.

На столі лежала плоска металева коробка завбільшки з шахівницю і так само поділена на квадрати. В кутку кожного квадратика були вимикач і маленька неонова лампочка в невеликій заглибині. Ерік Роджерс розглядався за черговою жертвою.

— В чому полягає ця гра? — спитав я.

— Та це щось подібне до хрестиків-нуликів, або, як його називають американці, “тік-так”. Цієї гри навчив мене Шаннон, коли я працював у лабораторії фірми “Белл”. А суть її в тому, щоб пройти з одного краю дошки до протилежного, — .скажімо, з півночі на південь, — вмикаючи лампочки. Можеш уявити, коли хочеш, що вся ця дошка— мережа вулиць, а лампочки — світлофори. Ходять по черзі — раз гравець, раз машина. Машина намагається перегородити тобі дорогу, рухаючись зі сходу на захід, — це теж показують лампочки. Дорога не обов’язково має бути пряма, можеш петляти скільки завгодно, аби лиш лінія не переривалась. Виграє той, хто першим досягає другого краю дошки.

— І виграє, звісно, машина?

— Ну, поки що так.

— А чи не можна бодай заблокувати шлях машині, коли вже не вдається самому виграти?

— Оце ж ми й пробуємо. Може, ти теж хочеш?

За дві хвилини і я поповнив число невдах. Машина подолала мій опір і успішно пробилася зі сходу на захід. Однак це мене зовсім не переконало в непереможності машин, ясно було тільки одне — ця гра куди складніша, ніж здавалося попервах.

Ерік обвів поглядом присутніх, коли я відійшов убік. Бажаючих більше не було.

— Ха! — промовив Ерік. — Сюди справжнього гравця треба. А як ти, Первіс? Не маєш охоти?

Гаррі Первіс стояв позад гурту, втупившись поглядом у далечінь. Коли Ерік озвався до нього, він почув запитання, але прямо не відповів.

— Чарівні забавки, ці електронні комп’ютери, — задумливо сказав він. — Може, мені й не слід було б вам говорити, але цей ваш апарат нагадав мені, що сталося свого часу з “проектом Клаузевіц”. Історія прецікава, та й для американських платників податків вона обійшлася в добрий гріш.

— Стривай, — схопився раптом Джон Віндгем. — Будь людиною, почекай хвилинку, поки ми наповнимо кухлі. Дрю!

Залагодивши цю поважну справу, ми згромадилися коло Гаррі. Тільки Чарлі Вілліс лишився при машині, усе ще тішачи себе надією на виграш.

— Як ви всі знаєте, — почав Гаррі, — наука в наші часи — велика річ для військових. Сама по собі зброя— ракети там, атомні бомби й таке інше — тільки частинка науки, хоч ні про що інше широка публіка по суті й не знає. На мою думку, набагато привабливіше, коли науку застосовують для тактичних досліджень. Все-таки тут більше маєш діло з розумом, ніж з грубою силою. Колись я чув, що це визначали як уміння шляхом обчислень виграти війну, не вдаючись до воєнних дій. І. мені здається, це непогане визначення.

Як вам усім відомо, у п’ятдесяті роки електронні комп’ютери почали рости як гриби після дощу. Більшість їх була призначена для математичних задач, але як подумати, то війна сама по собі теж математична задача. Тільки така заплутана, що людський розум і ради ій не дасть-занадто багато в ній змінних величин. Навіть найбільший стратег не спроможен охопити всю ситуацію в цілому: і гітлери, і наполеони зрештою завжди помилялись.

Але мати електронно-обчислювальну машину — це була б зовсім інша річ. Після закінчення війни багато хто з тямущих людей дійшов такого висновку. Специ, що опрацьовували великі комп’ютери типу ЕНІАК та інші такі штуки, могли революціонізувати всю воєнну стратегію. Ось так пестав “проект Клаузевіц”. Не допитуйтеся, звідки я про це знаю, і не сподівайтесь почути від мене все з дрібними деталями. Досить того, що в один глухий закутень у горах штату Кентуккі завезли на хтозна-скільки мільйонів електронного обладнання і туди ж спровадили гроно найкращих американських учених. Вони й досі сидять там, хоч усе обернулося зовсім не так, як було заплановано.

Не знаю, чи часто вам доводилося стикатися з найвищими чинами в американській армії, але один різновид їх ви, безперечно, знаєте з художньої літератури. Це такий бундючний, тупуватий і зашкарублий поглядами кар’єрист, який піднімається по щаблях угору тільки тому, що його підпихають знизу. Він усе робить згідно з правилами й приписами і на цивільних дивиться в найкращому разі як на тимчасово нейтральних ворогів. Так от я відкрию вам секрет: такий тип і справді є. Може, тепер їх і не так багато, але часом вони трапляються,і не завжди щастить знайти їм таку роботу, де від них не було б шкоди. А опинившись на високій посаді, таке цабе гонориться, наче воно має вагу плутонія.

Ось таким типом, здається, був генерал Сміт. Ні, це, ясна річ, не справжнє його ім’я! Батько у нього був сенатором, і хоч як дехто в Пентагоні намагався затримати синка на якомусь безневинному посту — приміром, охорона берегової смуги у штаті Вайомінг, — батьків вплив виявився сильнішим. Отож, на лихо, нашого генерала призначили відповідальним за “проект Клаузевіц”.

Звісно, в обов’язки генерала входили тільки адміністративні, а не наукові проблеми. І якби він не втручався в роботу вчених, обмежившись суто військовими питаннями, — як хвацькіше віддавати честь чи як блискучіше натирати підлогу в казармах, — то все, можливо, скінчилося б нормально. Але він надумав інше.

Генерал жив собі безхмарно й безтурботно. Він, якщо дозволено буде скористатися висловом Уайльда (хто цього не робить!), був мирною людиною в усьому, крім домашнього життя. З ученими ніколи раніше йому не доводилося стикатись, і тепер він був страшенно вражений. Тож, мабуть, несправедливо на нього одного звалювати провину за те, що сталося.

Збігло чимало часу, поки до генерала дійшла суть і мета “проекту Клаузевіц”, і коли він це зрозумів, то неабияк занепокоївся. І, в усякому разі, не перейнявся більшими симпатіями до науковців, бо, хоч що там кажіть, а він не був цілковитим йолопом. У нього вистачило глузду збагнути: успіх проекту призведе до появи такої великої кількості генералів-відставників, що для них навіть у правліннях усіх американських кампаній не вистачить місця.

Але даймо на хвилину спокій генералові й огляньмося на вчених. Їх було з півсотні, та ще кілька сотень інженерів і техніків. І всі вони ретельно проціджені ФБР, так що активних членів компартії там було хіба з півдюжини, не більше. Пізніше багато базікали про саботаж, але, як виявилося, безпідставно. Власне те, що сталось, і не можна було назвати саботажем.

Безпосереднє конструювання комп’ютера доручили одному тихенькому математичному генієві, що просто з коледжу опинився у Кентуккійських горах, у світі безпеки і пріоритету, навіть не встигши второпати, що з ним діється. Власне, його звали інакше, але хай у нас він буде містер М’яло, бо він і справді був якийсь нерішучий та сором’язкий.

Щоб покінчити зі списком наших дійових осіб, треба сказати кілька слів і про Карла. На цьому етапі Карл був ще тільки наполовину готовий. Як і всі електронно-обчислювальні машини, він складався переважно із здоровенного блоку пам’яті, що міг одержувати і зберігати дані бозна-як довго. Творча частина Карлового мозку — аналізатори та інтегратори — приймала та обробляла інформацію і при потребі відповідала на ті питання, які перед машиною ставили. Озброєний точними фактами, Карл міг давати й правильні відповіді. Проблема якраз у тому й полягала, щоб Карла начинити всіма цими фактами — не можна ж було сподіватись правильних розв’язків, коли в основі лежала недостовірна чи недостатня інформація.

Отже, змонтувати Карлів мозок мав доктор М’яло. Я, правда, дещо антропоморфічно викладаю справу, але ж ніхто не заперечуватиме, що ці великі комп’ютери наділені особистістю. Щоб не входити в зайві технічні подробиці, я тільки скажу, що малому М’ялу належало створити надзвичайно складний контур, який би дав змогу Карлові думати у відповідності з покладеними на нього завданнями.

Таким чином, перед нами три головні дійові особи — генерал Сміт, що мріяв про півторастолітньої давності війни з індіанцями; доктор М’яло, що, поринув у запаморочливі наукові тонкощі своєї роботи, і Карл, 50 тонн електронного обладнання, які невдовзі мали пробудитись до життя за допомогою струму, що пульсуватиме в його жилах.

Але це “невдовзі” було не дуже близько, як на генерала Сміта. Щоправда, його теж не в усьому можна було ганити, на нього, мабуть, теж натискали, коли виявилося, що проект не буде виконано в призначений термін. Генерал викликав доктора М’яла до себе в кабінет.

Аудієнція тривала понад тридцять хвилин, протягом яких доктор М’яло не сказав і тридцяти слів. Майже весь час пішов’ на те, що генерал великодумно розводився про темпи виробництва, про різні перестороги й перепони. Спорудити Карла — на його думку, це було майже те саме, що змонтувати на конвейєрі пересічного “фордика”: просто скласти докупи різні деталі, та й по всьому. Ну, а доктор М’яло був не з таких, щоб розвіяти начальникову ілюзію, навіть якби генерал і дав йому таку нагоду. З кабінету М’яло вийшов, пройнятий відчуттям якоїсь заподіяної йому кривди.

Через тиждень стало ясно, що робота з Карлом ще більш відстає від плану. М’яло робив усе, що міг, і ніхто на його місці не спромігся б краще працювати. Постали такі ускладнення, що геть виходили за межі генералового розуміння, і з ними треба було якось упоратися. З ними таки впорались, але це забрало чимало часу, а саме часу не вистачало.

На першій аудієнції генерал намагався бути якомога більш чемним, хоч на ділі все вийшло по-брутальному. Цього разу він намагався бути брутальним, тож можете собі уявити, як воно вийшло насправді. М’яла та його колег, які не вкладалися в план, по суті, звинуватив в антиамериканській діяльності.

Відтоді почалися деякі зміни. Стосунки між військовими та науковцями дедалі гіршали. А доктор М’яло вперше став серйозно задумуватись над сенсом своєї роботи. Він завжди був надто заклопотаний, надто заглиблений у складнощі свого безпосереднього завдання, щоб ще думати про суспільну відповідальність, яка лежала на ньому. Він і тепер був дуже зайнятий роботою, але часом уривав хвилинку й розмірковував. “Ось я, — казав він сам собі, — один з найздібніших чистих математиків у світі, і чим же я зайнятий? Кому тепер потрібна моя дисертація про діофантові рівняння? Коли я знову зможу взятися до теореми простих чисел? Коротше, коли я знову почну робити щось путнє?”

Він міг би подати у відставку, однак це йому й на думку не спадало. В усякому разі, під лагідною і сором’язливою його зовнішністю сиділа впертість. Доктор М’яло і далі працював, навіть енергійніше, ніж раніше. Спорудження Карла повільно, але твердо наближалося до кінця. Вже припаяли останні дротики в міріадноклітинному мозку Карла; механіки перевірили й перепробували тисячі контурів у його нутрощах.

Але один із них, непримітний серед тьми-тьмущої таких самих контурів — він вів до комплекту клітинок пам’яті, — перевіряв особисто доктор М’яло: ніхто інший навіть і не знав про цей контур.

І ось настав великий день. До Кентуккі поз’їжджалося велике начальство. З Пентагону прибуло ціле сузір’я багатозоряних генералів. Запросили навіть представника командування військово-морського флоту.

Генерал Сміт гордовито проводив гостей від одного підземелля до іншого, від батарей пам’яті до селекторної мережі, далі до аналізаторів матриць, до вхідних панелей і, нарешті, привів їх до ряду електричних машинок, на яких Карл мав друкувати наслідки своїх мізкувань. Генерал виказував при цьому досить добру поінформованість, майже не плутався в термінах і навіть спромігся створити враження — щоправда, тільки у найменш кваліфікованих з гостей — що це саме він і є основним творцем Карла.

— Ну, а тепер, — бадьоро сказав генерал, — хай-но Карл попрацює трохи. Може, хто хоче дати йому якусь задачку?

При слові “задачка” присутні математики скривились, але генерал і не здогадався, що він бовкнув щось не те. Громада військових потупцялась часину, потім хтось наважився:

— Скільки буде дев’ять у двадцятому ступені?

Один з техніків, зневажливо чмихнувши, натис на якісь клавіші. Електрична машинка озвалася кулеметним тріском, і ніхто й блимнути не встиг, як уже з’явилася чорним по білому відповідь, дев’ятка, перемножена сама на себе двадцять разів.

Згодом я сам підрахував, скільки тут виходить; коли хто хоче знати, то ось вам це число: 12157665459056928801. Але повернімось до розповіді Гаррі.

Після цього з чверть години Карла бомбардували всілякими такими дурницями. Відвідувачі були вражені, хоча навряд чи вони могли б викрити Карла, навіть якби всі його відповіді були хибні.

Генерал скромно кахикнув. У математиці його пізнання поза елементарну арифметику не сягали, а Карл тільки починав розігріватись.

— Тепер, — сказав генерал, — я надаю слово капітанові Вінклеру.

Це був енергійний юнак, випускник Гарвардського університету; генерал слушно не довіряв йому, підозрюючи, що капітан Вінклер радше вчений, аніж військовий. Проте серед офіцерів тільки Вінклер по-справжньому розумів, для чого призначається Карл, і міг до ладу пояснити, як саме комп’ютер має виконувати своє завдання. Генерал ще подумав роздратовано, що Вінклер, почавши розповідь, мав вигляд як задрипаний шкільний учитель.

Перед Карлом вирішили поставити одну складну тактичну задачу, відповідь на яку всі, окрім Карла, знали, йшлося про битву, що відбулася майже сто років тому. Коли Вінклер скінчив вступні зауваження, один генерал з Бостона буркнув убік: “Хай мене чорти візьмуть, коли котрийсь клятий південець не залагодив так, щоб бодай тут переміг Лі![7]”

Проте кожен був згоден, що це завдання якнайкраще надається для перевірки Кардових здібностей.

Перфострічки поповзли у місткі батареї пам’яті, на панелях замиготіли й заблимали світлясті візерунки, в усіх напрямках почався якийсь таємничий рух.

— Щоб розв’язати це завдання, машині треба п’ять хвилин, — категорично заявив капітан Вінклер.

Коли це враз, наче зумисне всупереч його словам одна з електричних машинок жваво застрекотіла. З нутра її висунулася смужка паперу, і капітан Вінклер, трохи здивований такою несподіваною оперативністю Карла, взяв те послання. І тут-таки його нижня щелепа опустилася на шість дюймів, і він застиг без руху з папірцем у руці, немов не ймучи віри очам.

— Що там таке? — гаркнув до нього генерал.

Капітан Вінклер плямкнув, але не міг ані слова сказати. Нетерпляче пирхнувши, генерал шарпнув папірець з руки Вінклера. Тепер настала його черга завмерти на місці, тільки на відміну від свого підлеглого він весь геть побагровів. На мить став схожим на якусь рибу, що задихалася, витягнена з води; потім мало не силкома загадкове послання вихопив у нього п’ятизоряний генерал, рангом найвищий з усіх присутніх.

Його реакція була абсолютно протилежна. Він раптом голосно зареготався.

Молодших офіцерів хвилин десять доймала болісна непевність. Скоро, однак, незвичайна новина процідилася через полковників до капітанів та лейтенантів, і зрештою в приміщенні не зосталося жодного військового, кого б вона обминула.

Карл просто сказав, що генерал Сміт пихате одоробло, та й годі.

І хоч ніхто не сумнівався в цьому, справу не можна було так облишити. Щось тут явно було не гаразд. Щось (а може, хтось) відвернуло Карлову увагу від битви під Геттісбергом.

— Де доктор М’яло?! — ревнув генерал Сміт, коли до нього повернувся дар мови.

А за тим уже й слід прохолов. Відбувши величну хвилину, він тихенько вислизнув з кімнати. Відплата мала бути згодом, це ясно, але за таку втіху можна було й заплатити.

Техніки заходилися гарячково обмацувати контур за контуром і стали знову перевіряти Карла на пробних операціях. Вони дали Карлові цілу низку складних задач на множення та ділення, щоб пересвідчитись у комп’ютеровій вправності, як от пересвідчуються у вправності людської мови на скоромовках (“На дворі трава, на траві дрова” і т. д.). Він упорався з ними бездоганно. Тоді підсунули йому простеньку воєнно-тактичну задачу, таку, що її пересічний лейтенантик розв’язав би й спросоння.

Карл на це відповів:

— Шубовснув би ти головою у воду, генерале!

Тоді генерал Сміт збагнув, що тут щось поважніше, аніж якась технічна неполадка. Це був просто бунт машини.

Кілька годин пішло на те, щоб з’ясувати, у чому ж таки причина. Десь у нутрощах Кардового пристрою пам’яті була вмонтована розкішна колекція образливих слів, що їх любовно зібрав доктор М’яло. Те, що треба було сказати самому генералові, він записав на перфострічку або зафіксував у візерунках електричних імпульсів. Але цим він не обмежився, це було б не варте його генія. М’яло встановив іще, так би мовити, контур вибору — він наділив Карла здатністю розрізняти. Перш ніж розв’язувати будь-яку задачу, Карл її перевіряв. Якщо вона була чисто математична, він належним чином і діяв, і все було правильно. Та коли задача мала воєнний характер — з нього виходив якийсь образливий вислів. Причому після двадцяти таких випадків він жодного разу не повторився, аж нарешті довелося молодших із присутніх попросити, щоб вийшли.

Слід визнати, що техніків зацікавили майже рівною мірою обидва питання: і добір тих висловів на адресу генерала, що їх мав у запасі Карл, і те, де саме вони містяться. Почав Карл звичайними кпинами та чудернацькими припущеннями щодо генеалогії генерала, але скоро перейшов до різного роду детальних вказівок, навіть найслабші з яких були вельми дошкульні для генералової гідності, а більш круті завдавали серйозної травми і його фізичній повноцінності. Всі послання, виходячи з друкарських машинок, мали на собі гриф “цілком секретно”, і це не дуже тішило генерала. З гнітючою певністю він усвідомлював, що з усіх секретів холодної війни цей буде розголошено найпершим і що йому треба переходити на цивільну службу.

— Ось така ситуація є і досі, — закінчив свою розповідь Первіс. — Техніки все ще силкуються розплутати контури, що їх повмонтовував доктор М’яло, і рано чи пізно вони це зроблять. А тим часом Карл залишається непохитним миролюбцем. Він просто щасливий, коли має діло з теорією чисел, з розрахунками енергетичних таблиць і взагалі з будь-якими математичними проблемами. Пригадуєте знаменитий тост: “За чисту математику — щоб нею ніхто ніколи не зміг скористатися!” Так от Карл теж такої думки.

А тільки-но хтось пробує перехитрити його, він стає дибки. У нього чудова пам’ять, тож його й не ошукаєш. У надрах машини занотовано половину найбільших битв на світі, і він зразу розпізнає будь-яку їх видозміну. Робили спроби замаскувати тактичні задачі під суто математичні, але Карл неодмінно викривав ці махінації і давав замість відповіді чергове послання для генерала.

А доктора М’яла так і не покарали, бо незабаром з ним стався нервовий розлад. І для цього не бракувало підстав, хоч усе було підозріло точно виважено в часі. Коли я востаннє чув про нього, він викладав матричну алгебру в якомусь коледжі у Денвері. Він запевняє, що забув чисто все, що діялося під час його роботи з Карлом. Може, воно й правда…

Раптом з глибини кімнати почувся вигук:

— Я виграв! Ходіть сюди, побачите! — Це був Чарлз Вілліс.

Ми всі кинулись в куток зали. Чарлі й справді, незважаючи на протидію машини, вдалося прокласти звивисту, але неперервну дорогу з одного краю шахівниці на протилежний.

— А покажи нам, як це в тебе вийшло, — сказав Ерік Роджерс.

Чарлі розгубився.

— Я вже забув. Я ж не записував усіх ходів.

Ззаду почувся чийсь ущипливий голос.

— Зате я добре стежив за ходами, — заявив Джон Крістофер. — Ти махлював, робив по два ходи зараз.

Після цього, хоч і прикро визнати, сталася невеличка колотнеча, Дрю пригрозив навіть поліцією, якщо ми не вгомонимось. Не пам’ятаю, чиє було зверху в тій пересварці, та це не так і важливо. Бо я схильний погодитися з думкою Первіса, яку він висловив пізніше, коли взяв цього гравця-робота й перевірив його нутрощі.

— Ось ця забавка, — сказав Первіс, — всього тільки простакувата родичка Карлова, і бачите, що вона витворяє. Всі ці машини вже починають шити нас у дурні. Скоро вони перестануть підкорятись нам, і для цього не треба буде ніякого М’яла з його контурами. А потім вони візьмуться ще й командувати нами — машини ж логічні й ніяких дурощів не терплять.

Він зітхнув.

— Коли до цього дійде, ми нічим не зможемо зарадити. Нам залишиться тільки сказати динозаврам: “Посуньтеся, дайте місце пото заріепв!” А Землю успадкують напівпровідники.

Розвинути далі свою похмуру філософію він не встиг, бо відчинилися двері, й на порозі показалась голова поліційного констебля Вілкінса.

— Хто власник машини “СГС 571”? — запитав він, пильно обдивляючись присутніх. — А, це ви, містере Первіс. У вас не горить стоп-сигнал.

Гаррі понуро глянув на мене і покірно знизав плечима:

— Бачиш, уже починається.

І він вийшов у ніч.

Переклад з англійської.

Йоганна Браун, Гюнтер Браун ПОМИЛКА СКУЛЬПТОРА В ГАРМОНОПОЛІСІ Оповідання

Спершу треба розповісти про те глибоке враження, справжній шок, що його пережили мешканці Гармонополіса, коли одного ранку в торговому центрі на Одеон-плац у холодильниках не знайшли ні ковбаси, ні м’яса. І хоч електронне табло показувало, що холодильники наповнені, однак усе з них було викрадено, і про це свідчили кілька обгризених кісточок, які валялися тут-таки, на викладеній керамічними плитками підлозі. Перевірили електроніку, але вона працювала справно, а в ланцюгу постачання від м’ясокомбінату до холодильних шаф не виявилося жодної прогалини.

Ось уже 172 роки в місті не траплялося злочинів, навіть дрібних. Отож двері торгового центру, як і взагалі всі двері в місті, люди вже давно звикли на ніч не замикати.

На численних зібраннях постало питання про те, чи не позамикати тепер двері. Однак цю пропозицію громадяни міста одностайно відхилили, незважаючи на небезпеку, що злочинець, один раз уже скориставшись їхньою довірою, спробує проникнути в незамкнені двері знову. Детально говорили про те, чи не страждає злодій душевним розладом. Психіатр д-р Гермштедт обстоював це припущення так: є релікти свідомості, що прориваються несподівано, мов із темної глибини, про яку не здогадується навіть сам злочинець. Ці релікти, які дрімають глибоко на дні, вночі можуть, раптово прокинутись і виступити на поверхню. Від цього не застрахований ніхто. Та коли їх виявити, вони піддаються контролю.

Всі до одного жителі міста заявили про своє бажання пройти обстеження. Але д-р Гермштедт нагадав, що наукові методи аналізу ще не дають змоги виявити глибинні релікти з цілковитою певністю.

Отож гармонополісцям не залишалося нічого іншого, як сподіватись, що цим єдиним пограбуванням холодильників той глибинний потяг удовольниться. Однак д-р Гермштедт зауважив, що за його даними, почерпнутими, правда, тільки з книжок, така злочинна реліктова схильність тяжіє до повторення. Проте й на його думку, всі двері в місті, зокрема й двері торгового центру на Одеонплац, слід і далі залишати незамкненими.

Кілька днів минуло без пригод, поки вночі з неділі на понеділок м’ясний відділ на Одеонплац виявився порожній, а на підлозі знов валялися кістки та ковбасні шкірки.

Цього разу шок тривав довше. Подумати тільки, майже два сторіччя ми не знали злочинів, і раптом — на тобі! У всьому місті схвильовані люди тільки про це й говорили. Вагончики монорейкових доріг, що з’єднували будинок з будинком, збилися з усякого графіку руху, бо пасажири в них за суперечками забували вчасно натиснути кнопку. В кожного, хто приїздив до міста, викликали подив численні гурти людей перед будинками, на площах, нервові жести, заклопотані обличчя. У ресторанах відвідувачі гронами обсідали один столик і забували їсти й пити, а в школах учні вставали з-за навчальних комп’ютерів і збивалися зграйками по кутках.

Світло в будинках тепер горіло до пізньої ночі, а альтанки для закоханих у парках стояли порожні.

Раз у раз зринала думка про те, чи не пора позамикати всі будинки. Однак гармонополісці казали, що до цього вони ніколи не звикнуть. Бо замкнути щось — то замкнути самого себе. А це однаково, що скалічити собі душу.

Надто вразливі люди, особливо молодь, гаряче заявляли, що скоріше накладуть на себе руки, ніж замкнуть від сусідів свої двері.

А старші люди не бажали нічого замикати через те, що до цього не звикли. Мовляв, наші домівки були завжди відчинені, і ми житимемо так і далі, навіть якщо в нас украдуть геть усе.

Гармонополісці сходилися на думці, що недовіра принижує людську гідність. Отож торговий центр на Одеонплац і далі стояв незамкнений, не охороняли його і вночі, бо нікому несила було взяти на себе ганебні обов’язки сторожа. Як — підглядати за своїми сусідами? І цим підозрювати їх у злодійстві?!

Так народився вислів: “Хто підозрює в злодійстві іншого, той сам злодій”.

Повсюди з великим схваленням публічно зачитували хвалебну передову статтю, в якій писалося про моральне здоров’я громадян, що відмовилися замикати двері, “…шпигувати, звівши комір, десь у темному кутку торгової зали на Одеонплац, немов брудний детектив з бульварних романів дев’ятнадцятого сторіччя, — це, може, навіть гірше, ніж коїти сам злочин”.

Передова посилалась на силу духу, яка подолає злочин. Упевненість газети не могло похитнути й те, що тепер кожної третьої ночі м’ясний відділ торгового центру на Одеонплац виявлявся порожнім. Стаття безтурботно запитувала; “Що нам з того? Ми досить багаті і щодня можемо наповнювати ті сміхотворні холодильники знов. Нехай злодій вдавиться тими ковбасами та м’ясом! Ми на це тільки посміхатимемось. Ми не піддамося на провокацію. Крадій не діждеться того, на що розраховує, і колись йому доведеться все ж таки здатись. А якщо він кине красти? Не кине, то й не кине. Як уже й підкреслювалось, наповнювати пограбовані холодильники у нас є чим!”

Душевний спокій громадян міста похитнувся, коли програміст фруктової крамниці на Гаупталлее повідомив, що вночі хтось пожер усі банани, а також майже всі земляні, волоські та лісові горіхи. Бананові шкурки та горіхове шкарлупиння купами лежало на підлозі, і це, як писали газети, стало причиною нещасливих випадків, особливо для старих та немічних людей.

Тепер слід було сподіватися, що крадіжки підуть одна за одною. На зборах муніципалітету спалахнула суперечка про те, чи зарто й далі після таких подій тримати двері незамкненими. Більшість депутатів стояли на тому, щоб громадяни, незважаючи на все частіші пограбування і з усе нових місцях, не дали себе спровокувати. Хтось ставить під сумнів здоров’я нашого духу, нашу мораль. Але ми на це не піддамося!

Дехто висловлював пропозицію на перших порах замикати все принаймні тимчасово, поки, мовляв, докопаємося до коріння зла. Такий захід слід розглядати як перехідний, він допоможе нам вернутися до нормального стану.

Однак ця пропозиція зазнала поразки. Багато людей заявили, що їм просто несила подолати самих себе й позамикати домівки.

Наступної ночі були пограбовані не тільки холодильники в торговому центрі на Одеонплац, а й м’ясна крамниця на площі Гармонії; в зоомагазині зник також корм для птахів, а в фруктовій крамниці — банани та горіхи.

Після цього виникло компромісне рішення: замикати на ніч принаймні пограбовані крамниці. Проте тут-таки з’ясувалося, що замкнути їх, як і взагалі всі будівлі та помешкання в місті, власне, нема чим. Отож тепер суперечки обернулися в абстрактні, суто гіпотетичні розмови — ще один доказ, як наголошувала передова стаття, моральної чистоти громадян Гармонополіса.

Щоб дістати замки для кількох крамниць, звернулися в міський музей, потім знайшли слюсаря, наказали йому зняти іржу на музейних експонатах — пристосування для замикання дверей — і навчитися ними користуватись.

Коли вже у людей почали зникати в’язки бананів з балконів, де вони дозрівали на сонці, а пограбування м’ясних крамниць стало звичайним явищем, громадська думка зажадала негайних заходів. Загальна тривога, що досі виявлялася в нервовості та прихованому невдоволенні, переросла у відверту злість.

— Вимагаємо негайних заходів! — скандували гурти на площах, вулицях і в пивницях.

Але з чого почати, ніхто не знав, бо ловити злочинців у місті розучилися. Для розслідування крадіжок утворили спеціальну групу, яку очолив Абель Клагенфурт — він признався одному з своїх товаришів, що колись, багато років тому, читав якийсь детективний роман. Та сам Клагенфурт почувався невпевнено, ні в сих ні в тих, і вже зовсім не хотів, звівши комір, немов брудний детектив з бульварного роману дев’ятнадцятого сторіччя, шпигувати на Одеонплац за злочинцем.

І ось Абель Клагенфурт став сушити собі голову над тим, як перехитрити негідника. Пригадалося, що злочинці, як писалось у детективному романі, мають звичку залишати після себе сліди. Так Клагенфуртові спало на думку придбати дружині в торговому центрі на Одеонплац пральний порошок. Йому вдалося вийти з торгової зали останнім, а по дорозі він, ніби ненароком, розірвав коробку й потрусив підлогу порошком-Клагенфуртові ні в якому разі не хотілося посіяти серед жителів міста підозру. Якщо вдасться спіймати злочинця, тоді все мине добре, а коли ні — жодна душа не повинна помітити, що за нею стежать, і образитись.

Клагенфурт замкнув торговий центр ключем п’ятнадцятого сторіччя, сподіваючись знайти другого ранку на кахельній підлозі сліди.

М’ясний відділ знову було пограбовано, довкола валялися кістки, однак до прального порошку ніхто не доторкнувся.

Абелеві Клагенфурту довелося визнати, що криміналіст із нього нікудишній. З жалюгідною міною розглядав він обгризені кістки, з жахом слухав розповідь про те, що двері в зоомагазині виламано, вентиляційні штори звисають клаптями, весь корм пожерто, змій в акваріумах об’їдено до кісток, а від декоративних рибок лишилися самі кісточки. На додачу його повідомили, що вночі розбито вікно на одному балконі й пограбовано кухню. Господарі чули гармидер, але від страху не зважилися поспішити на кухню. Мовляв, нам було б дуже неприємно застати на місці злочину когось із жителів міста. Ми б згоріли від сорому. На склі було видно сліди крові. Цю деталь люди сприйняли з жахом, проте вивчити сліди на думку нікому не спало.

Абель Клагенфурт підтримав пропозицію кількох громадян, щоб усі показали руки — певна річ, доброхіть, і гармонополісці заходилися показувати одне одному руки. Та жодної порізаної чи пораненої руки не було.

Клагенфурт звітував про свою діяльність, і голос його лунав жалісно, безпорадно. Він схвильовано перелічував свої заходи, розповідав про комплекси, які при цьому відчував у собі, про те жахливе враження, яке викликав у нього вигляд риб’ячих та зміїних кістяків на підлозі зоомагазину. Тут нерви у Клагенфурта не витримали, і він знепритомнів. Присутні підхопили його і поставили на ноги. Абеля Клагенфурта вітали як героя. Всі газети писали, що одного дня Абель Клагенфурт, попри свої високі моральні засади, таки розкриє злочин, у цьому немає ні найменшого сумніву.

Людський натовп мовчки й терпляче ждав під вікнами будинку, поки Абель оговтається і стане на ноги. А коли він нарешті з’явився на балконі, вибухнули оплески. Всі вигукнули:

— Слава, слава Абелеві!

І сталося те, чого не було сотні років, — люди проспівали на честь громадянина міста серенаду!

Однак Абель Клагенфурт скромно відхилив ці пишні вияви пошани і щиро признався: поки що він нічого не досяг. Але йому відповіли, що все-таки дечого досяг, наприклад, довів, що, грабуючи м’ясні крамниці, злочинець потрапляв усередину не крізь двері. А це вже неабищо!

Клагенфурт заходився шукати в своїй бібліотеці детективний роман, який читав багато років тому. Книжку він не знайшов, а потім пригадав, що здав її під час загального збору макулатури. Клагенфурт неясно пам’ятав, що в романі йшлося про поліцію, яка розкривала злочин. Однак тепер такого інституту ніде нема. Він розпитав людей, звернувся в довідкові бюро і з’ясував, що за дві тисячі кілометрів від Гармонополіса має жити чоловік, який колекціонує детективні романи; ходила чутка, ніби той чоловік навіть читає ті романи і збирається написати про цей жанр цілий трактат. Того чоловіка Клагенфурт і розшукав.

Зустріч із ним була неприємна. Виснажений, недбало вдягнений в штани та сорочку, замкнений чоловік, не виймаючи з рота люльки, дав зрозуміти, що візит Клагенфурта для нього обтяжливий. Він саме читав три детективних романи водночас. Мовляв, він привчив себе так читати, щоб більше встигнути. Адже цих детективів так багато…

Абель Клагенфурт, прагнучи зацікавити чоловіка своєю справою, спробував зав’язати розмову. Він спитав, що то буде за трактат.

— Як буде готовий, самі прочитаєте, коли це вас цікавить.

— А як іде робота?

— Не знаю. — Господар не міг діждатися, коли гість піде.

Клагенфурт, сподіваючись розворушити співрозмовника, запитав, скільки романів у колекції. Та чоловік відповів, що книжок нікому не дає. Мовляв, колись давав, та не кожне їх повертало.

Тоді Клагенфурт почав розповідати про свій випадок. Господар, що на честь якогось Холмса називав себе Шерлоком, читав три свої книжки далі, і Клагенфурт дійшов висновку, що цей чоловік — релікт, релікт нечемності і поганих манер. Абель ніяк не міг збагнути, чому, такі релікти ще існують. Якби цей Шерлок жив ближче до Гармонополіса, то можна було б припустити, що саме він і є злочинець.

Проте Шерлок, хоч і читав одночасно три романи, все чув і про випадки в Гармонополісі відгукнувся вельми зневажливо. Мовляв, ось я саме читаю одну річ, то тут в омнібусі хтось уколошкав аж сім душ. Ви розумієте? А в другому романі один викрадає цілий літак разом з пасажирами і вимагає викуп — мільйон. А в третій книжці грабують банк, спокійнісінько пристрілюють касира за віконцем, а потім ще трьох заложників.

Так Абель Клагенфурт уперше в житті довідався, на що здатні злочинці. Він зважився запитати, чи не міг би пан Шерлок, спираючись на свої літературні знання, пояснити випадки в Гармонополісі.

— Я зараз не знаю жодного детективу, — сказав Шерлок, — де б ішлося про пограбування ковбасних крамниць. Такі дрібні випадки можуть бути темою тільки поганих романів.

Та Абель Клагенфурт був чоловік освічений і порівняв пана Шерлока з Дон Кіхотом, бо в цій квартирі він побачив лише детективні романи: на підвіконнях, у туалеті, навіть у ванній. Наостанок він кілька разів ще пройшов повз будинок, світло у вікнах не гасло, Шерлок усе чипів над своїми книжками, час від часу робив нотатки, і так до другої години ночі.

Клагенфурт прилетів додому і, перше ніж ліг спати, дізнався, що у фруктовій крамниці розбито камінцем вітрину, горіхи, яблука та банани знищено, а полиці потрощено.

Він розповів співгромадянам про своє враження від Шерлока. Всі зійшлися на думці, що розкривати злочини в їхньому місті такий нечема не годен. “Ми повинні зробити це самі!” Газети писали про зухвалу поведінку того Шерлока і називали його смердючим люлькарем.

Коли Абель Клагенфурт з великою радістю оголосив, що злочинець прийшов повинитися, міські газети дістали завдання підготувати спеціальний номер. Крадієм виявився пан Агостіно Брітт, сновида, що скоїв ті страшні злочини зовсім несвідомо. Репортерам, які збіглися до нього, той чоловік розповів про свій сомнабулізм, засвідчений довідкою лікаря.

— Мені й самому не вірилось, що наробив усе те я. Прозріння настало сьогодні вранці, коли в кишенях піжами я знайшов порожнє горіхове шкарлупиння, а в черевиках — дві бананових шкурки. Мене ніби обухом по голові вдарило, але потім я зрозумів, що я — злочинець. Тепер усе з’ясувалось, і я радий, хоч мені й соромно за таку свою ненормальну поведінку. І все ж на душі я відчув полегкість.

Полегкість пана Брітта перейшла в загальну радість. Жителі міста покидали роботу, зі спеціальними випусками газет у руках виходили на вулиці, вживання спиртного різко зросло, з розчинених вікон лунали п’яні співи. Передові статті були сповнені оптимізму, вони вказували передусім на те, що гармонополісці не помилились, тримаючи навіть у цей грізний час вікна й двері відчиненими. Психіатр д-р Гермштедт зробив висновок, що його теорія про поснулі на дні релікти дістала блискуче підтвердження, як і те, що ці релікти тяжіють до повторення. Однак учений зауважив, що сомнабула Агостіно Брітт душевно здоровий, це він і довів тим, що доброхіть приніс каяття.

Стриманий, ненав’язливий метод Клагенфурта зажив слави, бо цей метод проведення слідства поважав почуття гідності громадян Гармонополіса. Хвалили Клагенфурта й за те, що він відмовився від послуг отого смердючого люлькаря на ймення Шерлок. Співи перед вікнами Клагенфурта не стихали до півночі, сам Абель кілька разів виходив на балкон і заявляв святковому натовпу, що він — і це, мовляв, ніяка не скромність, коли він так каже, а констатація голих фактів, — нічого ж, власне, не зробив для з’ясування випадку. Винуватець — і за це йому слід віддати належне — прийшов до нього сам.

— Ні! — вигукнули люди. — Це завдяки твоїй делікатності винуватцеві стало легше признатися!

Дехто з теоретиків висував тезу про те, що в духовно здоровому суспільстві всі проблеми вирішуються самі по собі. Тут не треба навіть імітувати якусь надзвичайну активність, досить лише цілком і повністю покластися на здоровий глузд, високу свідомість та ініціативу громадян. Причина радіти? Ні! Тут радіти мало. Це причина для свята, для тріумфу, для бурхливих веселощів! Така перемога просто виправдує все. Лихо тому, хто сьогодні не п’яний!

Уранці перед усіма холодильниками знов лежали обгризені кістки та ковбасні шкірки, а в фруктових крамницях — горіхове шкарлупиння й бананові шкурки. Д-р Гермштедт знайшов цьому блискуче пояснення. Під п’яну руч, коли, як відомо, здатність тверезо мислити різко падає, декому з гармонополісців на радощах скортіло погратися в злочин і ще раз пережити те, до чого тяглася душа. Хто ж їм дорікне за це?

Тільки стурбований Абель Клагенфурт з’ясував, що досі програбування були в безмісячні ночі, й запитав у лікарів, чи блукають сомнабули і в безмісячні ночі.

Лікарі мали сумнів, і Агостіно Брітт зрозумів, що пора признатися ще де в чому. Хоч він, мовляв, сомнабула й з довідкою, проте досі його нічні прогулянки обмежувалися балконом. Далі він ще зроду не заходив. А його

фальшиве признання мало дві мети. По-перше, хотілося присоромити справжнього злочинця; той мав відчути: у місті знайшовся-таки чоловік, який прагне покласти цій історії край, і негідник спопелів би від сорому. А по-друге, кортіло ж нарешті дати людям полегкість, щоб вони заспокоїлись і жили без тривог. Адже сором, сказав Брітт, — це великий рушій людських вчинків. Та якщо вночі хтось і справді обгризає золоті рибки й спустошує м’ясні прилавки, то на це здатний лише геть морально деградований індивідуум. Або ж тут діється таке, що нам і не снилося. Він, громадянин Брітт, мав намір тільки зробити свій внесок у розкриття цього випадку, ризикуючи навіть, що його неправильно зрозуміють чи визнають за ненормального.

Цю заяву громадськість вислухала схвально.

Коли досі атмосферу в місті визначала нервовість, нетерпіння й тривога, гучні протести, радість, настороженість і ледь помітне загальне збудження, то тепер це збудження піднялося до паніки. Сталося найстрашніше. Жах був такий великий, що газети в своїх екстрених випусках не могли навіть прокоментувати подію.

Громадянин Умберто Баль вивів годині о десятій вечора на прогулянку свого собаку й додому більш не повернувся. Люди знайшли в парку його одяг та обгризений кістяк, а від собаки — тільки голову. Забризканий кров’ю одяг валявся в кущах.

Жителі з божевільними очима блукали по місту, вечірні випуски газет повідомляли, що ось уже 457 років у Гармонополісі не траплялося жодного вбивства. Передові статті, втішні слова яких саме тепер були читачам особливо потрібні, заявили, що перед тягарем такого злочину вони замовкають.

Коли спустилися сутінки, у місті залягла мертва тиша. Вікна не світилися.

Аж на другий день до батьків міста повернулося самовладання, і вони спробували якось пояснити цю жахливу подію. Ні, злочинець — не людина. Очевидно, тут ідеться про якусь тварину.

Фахівці оглянули в міському зоопарку всіх звірів, на яких могла впасти підозра. Леви, як і раніше, були ш> аристократичному стримані. Абель Клагенфурт заявив:

— Наскільки я бачу, вчинити це вони не могли.

Мавпи, як завжди, безтурботно гойдалися на гілках. Коли їм принесли земляних горіхів та бананів, вони взялися пожирати їх так старанно й так апетитно, як можуть їсти тільки вони. Зовсім не схоже було, що мавпи наїлися донесхочу.

Всіх чоловіків міста закликали заступити вночі в зоопарку на чати. Добровольців прийшло більше, ніж було треба, отож кожен звір мав сторожа. Правда, дехто висловлював думку, що не варто ставитися недовірливо навіть до звіра — адже він на шляху еволюції. А інші заперечували: мовляв, ця еволюція опиниться сама під загрозою, якщо стане жертвою злочинного потягу.

Проте звірі своїх обжитих місць не покидали. А холодильники та фруктові крамниці на ранок стояли знов розчинені і пограбовані.

Хтось зауважив, що ці хижацькі напади вчиняє, мабуть, якийсь чужий звір чи навіть ціла зграя звірів десь іздалеку. Чоловіки прочесали у вихідні дні околиці міста на сто кілометрів довкола. На жаль, без наслідків.

У місті поширювався песимізм. Люди казали, що доведеться, видно, примиритися із злочинами. Що, може, ці безчинства колись припиняться самі по собі. “Провокатор сильніший, ніж ми гадали. Нам судилися більші випробування, ніж могла намалювати наша уява. І ми повинні витримати ці випробування, не втрачати мужність і не замикати своїх вікон та дверей. Ми повинні на повен голос заявити, що не піддамося на провокацію!”

Коли в парку знайшли одяг старої жінки, яка вийшла ввечері погуляти, люди звернулися до Абеля Клагенфурта з настійним проханням забути про свою стриманість — усі її високо цінують — і негайно, рішуче діяти. З огляду на таке становище справжній громадянин міста не повинен спускати з очей об’єкти злочинів, навіть якщо доведеться вдатись до методів брудного детектива дев’ятнадцятого сторіччя. Треба щось робити. Два вбивства за такий короткий час — це вже забагато!

Після цього Абель Клагенфурт перейняв на себе нічне вартування в торговому центрі на Одеонплац. Однак нічого не помітив.

Зате в інших місцях, як і раніше, відбувалися пограбування. Клагенфурт попросив гармонополісців і там стати вночі на чати. Відгукнулося кілька чоловік, та й ці кілька мали успіх тільки тому, що під час їхнього чергування нічого не трапилось. Перед кожною крамницею тепер вартував хтось із добровольців, і поки він там стояв, нічого не діялось. Але охочих вартувати було щораз менше.

І ось одного ранку біля скульптури на Одеонплац знайшли одежу самого Абеля Клагенфурта. Тієї ночі ніхто не захотів стати на варту, і крамниці були спустошені так, як ніколи доти.

Те, що жителі міста не бажають брати участі в розкритті злочину, д-р Гермштедт пояснив так: вони сторіччями жили, не знаючи небезпеки, і тепер не можуть звикнути дивитися смертельній небезпеці в очі. Він говорив також про ефект подолання. Існує нібито межа, яку людям, попри їхню готовність, переступити несила. Декого, може, пощастить умовити, вони вийдуть уночі вартувати, але тільки-но стемніє, всіх пойме страх. Не допоможе навіть денне освітлення на площах.

Справді, у людей почали з’являтися навіть галюцинації. Вони розповідали, буцімто їх хапала ззаду якась холодна рука, над головою пролітали тіні, й вони не могли розгледіти їх тільки через те, що заплющували від жаху очі.

Найнеймовірнішою була розповідь одного чоловіка, якого нібито щось схопило ззаду за штани й потягло до себе.

— Я вирвався й кинувся тікати, — сказав він.

На штанях у нього справді бракувало чималого клаптя, якого потім знайшли біля скульптури крокодила в парку.

Один із авторів передової статті, що добровільно зголосився почергувати вночі, сам признавався:

— І раптом я кинувся тікати, ніби йшлося про моє життя…

На його думку, тут мало місце явище неземного походження. “Тут ми безсилі. Це йде ззовні, і нам воно не підвладне”.

Сміливці, які згоджувались вартувати вночі, здебільшого не витримували до ранку. А перший, хто вистояв на Одеонплац цілу ніч, нічого не помітив.

— Я зовсім нічого не бачив, — розповідав він. — Хоч і не спав. Усі можуть потвердити: я випив таку дозу кофеїну, що не засну тепер днів три. Але не спостеріг нічого такого, що б свідчило про якісь неземні явища.

Один історик десь відкопав записи про з’яву духів, і вчені взялися вивчати ті записи.

Громадянин Альберт Варт запропонував поставити у м’ясному відділі електронну камеру — всі, мовляв, побачать на екрані, хто виламує Двері; а площі, щоб не відлякувати злочинців, слід залишити без охорони.

Цієї ночі в усіх вікнах мерехтіло фосфоричне світло екранів. А перед екранами мріли постаті глядачів.

Почалося десь близько півночі. Об’єктив камери враз щось заступило, потім камера впала, і було видно тільки, як перед нею туди-сюди метляються криваві шматки м’яса. Все це супроводжувалось якимсь шипінням і пирханням.

Люди закричали одне до одного, що треба мчати на місце злочину. Проте зробити це ні в кого не стало духу— всі були сковані страхом.

А вранці те, що люди бачили на екранах, дістало своє пояснення. Фізики говорили про істот, керованих електронікою, чи, краще сказати, істот, що мають над нами якусь невідому силу. Запропонували повторити експеримент у фруктовій крамниці.

Однак там усе відбувалось інакше. Перше ніж на екрані з’явилося зображення, почулись якісь варварські крики, скрегіт, вигуки, схожі на заклики, а згодом наче звуки невідомої на Землі мови. Потім усі побачили якусь дивну руку, що загребла з коробки земляних горіхів, далі зображення гойднулося, екран потемнів, камера впала, і чулося тільки плямкання, хрумкіт та спльовування. Пізніше, хоч скільки прокручували запис зображення, пояснити ніхто нічого не міг.

І тоді гармонополісці ухвалили рішення: ще раз поїхати до того Шерлока.

Пан Шерлок тим часом удосконалився до такої міри, що читав одночасно вже п’ять детективних романів; він поблажливо слухав розповідь посланців Гармонополіса. Та, почувши про три вбивства, Шерлок пожвавішав і, не довго думаючи, згодився розслідувати випадок.

У місті він з’явився з люлькою, шарфом і в дивних, коротеньких — нижче колін, немов надутих, штанях. Шерлок публічно заявив, що розслідуватиме цей випадок за класичними правилами, з громадянами міста тримався згорда й дивився на них з самого початку як на кретинів. Камери він вважав зайвими, а знімки з екрана підробленими.

Шерлок придбав у крамниці лупу, потім одіслав жителів міста додому спати. Люди гадали, що вночі він заходиться нишпорити по вулицях, щоб самому постежити за тими дивними проявами, однак застали його в готелі біля вікна. Він читав детективні романи.

Свою поведінку Шерлок повчально пояснив так: йому, мовляв, не треба ніде нишпорити, такі випадки найкраще розкривати за допомогою системи логічного мислення, якщо її можна застосувати. На запитання, що ж йому вже вдалося з’ясувати, відповів: крадіжки почалися з м’ясного відділу в торговому центрі на Одеонплац. Звідти й треба починати.

Та про це жителі міста знали, звичайно, й самі.

Тоді Шерлок закинув їм, що вони, знаючи це, не зробили ніяких висновків. Адже це — вихідний пункт. Кожний кримінальний випадок має свій вихідний пункт.

Громадськість Гармонополіса назвала цього чоловіка шарлатаном. Звичайнісінькі речі він видає, бачте, за бозна-що!

Та Шерлока це не хвилювало.

— Я застосовую класичний метод, — сказав він, — і дорікання невігласів мене не обходять.

Вранці Шерлок вийшов погуляти на Одеонплац, і погляду гармонополісців не уникло те, що він кілька разів нахилявся; однак на запитання, чи він щось знайшов, нічого не відповів, і люди сприйняли це як зухвалість.

Десь в обід Шерлок заявив: якщо той невідомий проник у торговий центр не крізь двері й не крізь вікно, то він мав проникнути якимсь іншим шляхом. Шерлок оглянув торговий центр, покивав головою, слухаючи розповідь програміста, далі повернувся до свого номера в готелі й засів читати детективні романи. Пополудні зажадав, щоб йому принесли підшивки газет за останні півроку — він, мовляв, страшенно любить гортати газети.

Надвечір иан Шерлок назвав шість місць у Гармонополісі, де слід було поставити телекамери. Він твердив, що Цієї ночі пояснить усі зловісні події. Камери стояли не перед крамницями, де були пограбування, і не в крамницях, а перед міськими скульптурами. А жителям він наказав не виходити ввечері з дому.

Потім пан Шерлок сів перед екраном і почав вивчати газети за останні півроку. “Ці статуї — гордість міста. Немає сумніву, що вони стануть всесвітньовідомими. Що їх відзначає — візьмімо хоча б групу левів на Одеонплац, — то це цілковита вірність натурі. Цього не можна сказати про жодну іншу скульптуру в світі. Скульптор нічого не забув. У групі на Одеонплац він ретельно зобразив кожнісіньку волосину в гривах левів. Дивишся на статую — і здається, що перед очима живі звірі…”

— А тепер, — мовив пан Шерлок, — давайте подивимось разом, які метаморфози відбуватимуться з скульптурами.

Жителі стежили на екранах за шістьма скульптурами водночас, проте годинами ніяких метаморфоз із ними не відбувалося. Всі статуї, так розхвалені за схожість із натурою, стояли непорушно. Але Десь опівночі вони почали ніби прокидатися від своєї скованості і сходили з постаментів.

Пан Шерлок саркастично зауважив:

— А зараз вони підуть плюндрувати крамниці!

Тільки крокодил у парку стояв непорушно.

Шерлок попросив у готельної обслуги дати йому кота.

— Зараз я ненадовго вийду, — сказав він.

Шерлок зайшов до парку, став неподалік він статуї крокодила й пустив кота.

Всі добре бачили, як крокодил схопив і проковтнув кота.

Шерлок закінчив передачу словами:

— А далі вам пояснить пан скульптор Натуралла!

Скульптор Натуралла жив не в Гармонополісі, а за три тисячі кілометрів. Але завдяки супутниковому зв’язку всі побачили його й, почули, як він сказав:

— З тими кретинами з Гармонополіса просто годі було розмовляти. Вони все крутили носом, їм не подобалося моє мистецтво. Так, мовляв, крокодил, не дивиться, а лев так не спить, а у мавп вигляд не такий. Я весь час їм товкмачив, що головне — схопити суть фігури. А їх ніщо не вдовольняло. Тоді я сказав: ідіть у свій зоопарк і дивіться на живих мавп, нащо мені ще робити їх із бронзи. А вони нічого йе хотіли знати. Їм кортіло мати бронзових мавп і щоб вони були точнісінько такі самі, як живі в зоопарку. І коли вони зажадали повернути аванс, я собі сказав: гаразд, ви матимете таких мавп. Я взяв живих, впорснув їм камодол, після якого вони застигли й отверділи, поставив їх у себе в саду й покрив шаром бронзи, що пропускає кисень. Так вони в мене позавмирали. Я продав їх місту, і воно було вельми задоволене.

На запитання, чи не відчуває він докорів сумління, Натуралла відповів:

— У мене в саду вони стояли тижнями, начинені камодолом. І не ворушились, і жоден крокодил не відкусив мені голову. Крім того, я взяв дресированих звірів, які перед людиною просто непорушно застигають. Мене запевнили також, до того ж письмово, що камодол паралізує органи травлення і викликає ефект зимової сплячки. Я навіть не підозрював, що ті бестії, опинившись поза контролем, стануть такими хижаками. Вчені повинні негайно дослідити камодол. Може, він тільки на певний час виводить з ладу органи травлення. Звідки мені знати…

Скульптор відмовився від будь-якої відповідальності — мовляв, замовники лишились його роботою задоволені, і вирізки з газет це підтверджують.

Чи не було його обов’язком попередити жителів Гармонополіса, що ці скульптури — камодолізовані звірі?

— Я ще пригадую, що на моє запитання: “Як же мені створити звірів, котрі зовсім не відрізнялися б від живих?” — гармонополісці відповіли: “А це вже твоє діло. Адже скульптор — ти”.

Шерлок пояснив: у торговий центр на Одеонплац леви пробралися крізь вентиляційну шахту, бо саме звідти до них долинав задах м’яса.

А як же пан Шерлок до цього додумався?

— Як ви пам’ятаєте, вранці на другий день після мого приїзду я вийшов з готелю погуляти. На траві перед статуєю я знайшов два недогризки м’яса, а на одному з бронзових левів — шкірку від ковбаси кров’янки. Це й навело мене на думку почитати в газетах про походження тих статуй.

Переклад з німецької.

ЗМІСТ

Світ дерзань і звершень. Передмова А. Шевченка

ПРИГОДИ. ПОДОРОЖІ.

Володимир Іванченко. Люлька пірата. Переклад С. Пономар

Микола Олійник. У затінку пальм

Богдан Сушинський. Забуті письмена

ФАНТАСТИКА

Ігор Росоховатський. Білі звірі

Василь Головачов. Волейбол-3000

Андрій Дмитрук. Усміх капітана Дарванга

Сергій Підгорний. Відкриття цивілізації

ЗАРУБІЖНА ФАНТАСТИКА

Рей Бредбері. Іржа. Переклад Р. Доценка

Розмова за пільговим тарифом. Переклад Б. Салика

Артур Кларк. Машина-миролюбець. Переклад Р. Доценка

Йоганна Браун, Гюнтер Браун. Помилка скульптора в Гармонополісі Переклад О. Логвиненка

1

Аркебуз — ґнотова рушниця, яку заряджали з дула.

(обратно)

2

Бейдевінд — курс судна при зустрічно-боковому вітрі.

(обратно)

3

Тепер архіпелаг Туамоту.

(обратно)

4

Так маркізанці називали французів.

(обратно)

5

Так полінезійці називали Америку.

(обратно)

6

Письменник (ісп.).

(обратно)

7

Лі — генерал, командував військами південців у громадянській війні 1861–1865 рр. у США.

(обратно)

Оглавление

Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83

СВІТ ДЕРЗАНЬ І ЗВЕРШЕНЬ

ПРИГОДИ. ПОДОРОЖІ

  Олександр Іванченко . ЛЮЛЬКА ПІРАТА . Пригодницька повість

  Микола Олійник . У ЗАТІНКУ ПАЛЬМ . Дорожні нотатки

  Богдан Сушинський . ЗАБУТІ ПИСЬМЕНА . Фантастико-пригодницька повість

  1

  2

  3

  4

  5

ФАНТАСТИКА

  Ігор Росоховатський . БІЛІ ЗВІРІ . Повість

    Запис перший

    Запис другий

    Запис третій

    Запис четвертий

    Запис п’ятий

    Запис шостий

  Василь Головачов . ВОЛЕЙБОЛ-3000 . Оповідання

  Андрій Дмитрук . УСМІХ КАПІТАНА ДАРВАНГА . Оповідання

  Сергій Підгорний . ВІДКРИТТЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ . Оповідання

ЗАРУБІЖНА ФАНТАСТИКА

  Рей Бредбері . ІРЖА . Оповідання

  Рей Бредбері . РОЗМОВА ЗА ПІЛЬГОВИМ ТАРИФОМ . Оповідання

  Артур Кларк . МАШИНА-МИРОЛЮБЕЦЬ . Оповідання

  Йоганна Браун, Гюнтер Браун . ПОМИЛКА СКУЛЬПТОРА В ГАРМОНОПОЛІСІ . Оповідання

ЗМІСТ . . . . . . .

Реклама на сайте