«Поправка на Ікс»

Переклад з російської Ф. М. Динька

ПОПРАВКА НА ІКС

1

Кораблі гинуть так само, як і люди. Часом — зовсім молодими, у вогненній сутичці з ворогом. А іноді — спокійно постарівши в тихій, схованій від негоди гавані. Та коли б кораблі могли вибирати, вони б кінчали свій вік тільки в єдиноборстві з штормом: корабель створений для боротьби з бурею. Він може покірно іеревозити хоч який непоказний вантаж, може здаватися повільним, неповоротким, ніби поринув у ліниву дрімоту. Але в шторм, коли море стискає тендітні борти, вся істота корабля — од завжди прихованого у вирі важкого кіля до піднятого в небо клотика — сповнюється веселою дзвінкою злістю і до краю напружується, щоб побороти натиск хвиль і вітру. І навіть приречений — за всіма законами природи й розуму — корабель тримається до кінця. В одвічнім поєдинку кораблів із штормами нема таких, щоб здалися. Є переможці і переможені.

Дизель-електрохід “Сміливий”, експедиційний корабель академії, був переможений штормом. Не знати звідки взявся цей шторм — налетів, раптово змішав море з небом, здибив водяні гори і кинув їх на невеличке суденце. У кормовий відсік увірвалась вода. Її стримували перебірки, її відкачували електропом-пи, але море з тупою люттю вгризалося в корабель. Машини були безсилі проти стрімкого вітру, що ломився нездоланною стіною знаменитого на Каспії норду. Корабель відносило до скелястих берегів Апшерону.

Капітан не думав про цю небезпеку. Він розумів: “Сміливий” піде на дно миль за десять од берега. І від ясного усвідомлення приреченості корабля, на якому він плавав дванадцять років, капітан ледве стримував лють. Нахиливши голову, він був такий товстий, що займав майже всю невеличку рубку, він спідлоба дивився Вперед, туди, де за товщею штормового скла метався по здибленому морю прожектор. Тоненький промінь бузкового кольору то зникав у мутній безодні ночі, то впирався в хвилі, що вперто лізли з моря, киплячи білою піною. Дивовижна сила шторму горою підіймала гребені хвиль і, коли вони нависали над кораб лем, капітан морщився і ще нижче схиляв голову. Він не тримався за поручні, і молоденький штурман, який обома руками вчепився в нактоуз, не міг зрозуміти, як це вдається капітанові.

— А може, стихне, Миколо Олександровичу? — спитав штурман: капітанова мовчанка лякала його.

Капітан скосив око, ковзнув поглядом по картушці компаса, що несамовито металася, по спотвореному напруженням обличчю стерничого і поцяткованій олівцем навігаційній карті. Глухо сказав:

— Перевір рятувальну шлюпку. Приготуй червоні ракети.

Штурман, квапливо піднявши кришку люка (до рубки увірвався дрібний стукіт дизелів, терпкий запах нагрітого масла}, пірнув по трапу вниз.

— Стій! — Капітан шарпнув тугий комір плаща; обличчя його налилося кров’ю, глибокі зморшки стали багровими, як шрами. — Подивись… якщо Никифоров полагодив рацію, нехай передасть: більше як годину нам не протриматися. Все!

Він розкрив судновий журнал, навалився на столик, вивів:

“14 жовтня. О 19.30 нас захопив норд за п’ятдесят дві милі на північно-північний схід від…”

Ззаду почувся шум, хтось невправно піднімався по трапу. Капітан обернувся.

На трапі, притиснувшись до поручнів, стояла дівчина в шкіряній куртці і спортивних брюках. Кучеряве попелясте волосся спадало їй на очі. Вона труснула головою, усміхнулась:

— Гарна погодка!

— Погодка… гарна… — Капітан задихнувся від люті. Гаркнув (стерничий злякано здригнувся): — Шторм! Розумієте?..

— Шторм? Можливо. — Голос був веселий. — Це мене не стосується. Через десять хвилин я починаю передачу. Розпорядіться, будь ласка, щоб радист оповістив базу.

На багровому обличчі капітана проступили сині плями.

— Шановна Ларисо Павлівно! — Капітан крізь зуби цідив слова. — Через годину-півтори “Сміливий” піде на дно. Так! Рація, пробачте, не працює… І взагалі…

Капітан осікся. На нього пильно дивилися продовгуваті сірі очі — втомлені, злі. Він машинально опустив капюшон плаща, поправив картуза.

— Гаразд, робіть як хочете… І ось що… — Капітан одвів погляд убік. — Я моряк. Передача думок на відстань для мене — темний ліс… А, хай тебе чорт візьме! (Корабель трусонуло, поклало на борт). Так от, я не дуже вірю в ці штуки. Так, не дуже… Але якщо ви зв’яжетеся з базою, передайте наші координати.

— Миколо Олександровичу, — голос дівчини був, як і раніше, веселий, — я думала, що в наш час кораблі не тонуть… Ви зробите щось, і все буде гаразд. А передача думок на відстань — це не розмова по радіо. Я можу передавати лише загальні враження…

— От-от, скажіть їм: у мене таке враження, що “Сміливий” затоне приблизно на широті…

Капітан схилився над картою.

XX століття звикло до відкриттів. Ще в пелюшках воно бачило політ перших аеропланів, дослухалося до позивних перших радіостанцій. Ледь зіпнувшись на ноги, по-дитячому відважне, воно кидалося на крилах плаща-парашута з Ейфелевої башти, нестримно рвалось до полюсів, замахувалося на класичну фізику формулами Ейнштейна. В юності воно дало людям каскад дивовижних відкриттів Павлова, Едіссона, Резерфорда; в зрілі роки — могутню силу атома, невичерпну пам’ять електронних машин, стрімкий зліт міжпланетних ракет.

Здавалося б, що може здивувати XX століття? Розумне, роботяще, дещо скептичне — вірить лише в ясність експерименту і точність розрахунку — XX століття спокійно дивилось на нові відкриття. Але коротенька — в три рядочки — газетна замітка примусила насторожитись до всього звикле століття. Був успішно проведений дослід передачі думок на відстань.

У невеличке містечко Приволжя, до Інституту мозку ринулись кореспонденти, вчені, просто цікаві. З’ясувалося, однак, що думки можна передавати на відстань… п’яти кроків. Стало відомо, що апаратура сміховинно проста для віку техніки — дріт, якісь кристалики, алюмінієві відбивачі. Ще з’ясувалося, що, по суті, передаються не думки, а досить невиразні враження.

XX століття, яке ловило сигнали міжпланетних ракет і радіовипромінювання віддалених галактик, могло скептично всміхнутися. П’ять кроків? Це не відстань.

Але на березі Волги, в тихих лабораторіях Інституту мозку, провадилась копітка дослідницька робота. Її не зупинили насмішки неуків, багаторічна смуга невдач, загибель групи ентузіастів, які на собі поставили рискований дослід. Люди, які йшли до розгадки великої таємниці століття, вміли працювати. П’ять кроків поступово перетворилися в сто метрів, потім — у кілометр, нарешті — в межу видимості. Неясні враження, що передавалися на відстань, стали виразнішими, точнішими. Але багато що було неясним.

Досліди тривали.

Глибоке, м’яке, встановлене на амортизаторах крісло гасило штормову качку. Лише стінка каюти, що матово відсвічувала голубою емаллю, то повільно лізла вгору, то, зриваючись, нестримно летіла вниз. Від цього паморочилася голова. Лариса наділа шолом з вправленими в пластмасу гнучкими індукторами. Міцно — до болю в скронях — стягнула ремінець. Ревіння шторму, гуркіт дизелів, голоси в коридорі розтанули, зникли.

На круглому зеленуватому екрані осцилографа тремтіла ламана жовта смужка. Електронний контроль, для якого не існувало ні бурхливого моря, ні корабля, що гинув, байдуже констатував: “Людина схвильована”. Лариса увімкнула струм настройки. Поряд з жовтою смужкою з’явилася чітко прокреслена червона синусоїда. До шолома йшов низькочастотний струм альфа-ритму. Звичайно це відразу заспокоювало, допомагало зосередитись. Але тепер пульсуюча жовта смужка дуже поволі, наче знехотя,’зближалася з червоною синусоїдою альфа-ритму настройки.

Лариса заплющила очі.

І майже в ту ж мить біля самого краю зеленуватого екрана з’явилася світла іскриста пляма. Це був зет-ритм, основний ритм мислення.

Багато поколінь біофізиків шукали цей ритм, що ніс людську думку. Але грубі прилади реєстрували тільки побічні ритми низьких частот — альфа, бета, гама… Тридцять коливань за секунду, довжина хвилі десять тисяч кілометрів — такий альфа-ритм, добре вивчений ще в першій половині століття.

Важко було тоді уявити, наскільки далекий він од стрімкого зет-ритму з довжиною хвилі одна тисячна сантиметра!

Іскриста плямочка на екрані осцилографа поступово зростала, поглинаючи жовто-червоні смужки настройки. В цій плямочці сплелося безліч недоступних для ока ліній. Зет-ритм, що був надзвичайно складний і мав багато підритмів, ще не вміли аналізувати. Його могли тільки передавати.

Лариса майже машинально рухала важельок шукача. Підкоряючись плавному рухові руки, на щоглі “Сміливого” оберталася подвійна кристалічна антена: кидала в ніч, у шторм зет-ритм і намацувала випромінювання у відповідь. Близький по природі до інфрачервоних променів, зет-ритм легко пронизував туман. І все-таки потрібне було величезне, майже надлюдське напруження, щоб піймати послаблене відстанню випромінювання. Поставали й зникали уривки думок, спалахували і в ту ж мить згасали невиразні видіння. Потім звідкись навалилася глуха, сіра запона і все відтіснила.

Минула вічність, поки ця запона почала рідшати, — спочатку повільно, потім швидше й швидше. І тоді майже з відчутною ясністю Лариса зрозуміла, що її кличуть. Поклик був неспокійний, схвильований. Коли б його можна було передати словами, він пролунав би відчайдушним криком: “Де ви?.. Що з вами?.. Ви чуєте мене?..” Лариса відповіла: “Чую”. Вона не промовила цього слова, а тільки подумала. Але випромінювання зет-ритму в ту ж мить рвонулося з щогли “Сміливого”. Та людина, на березі, зрозуміла. У неї виникла радісна, трохи плутана думка, і Лариса її схопила.

Цей момент був вирішальним. Зет-ритми випромінювань збіглися, зв’язавши мислення двох людей. Тепер діяв закон зворотного зв’язку: випромінювання взаємно настроювали обидва мозки, примушуючи їх працювати в єдиному ритмі. Думка, ясно сприйнята, викликала зорову уяву. Лариса побачила, хоча й дуже невиразно, трьох людей, які нерухомо стояли перед тим, хто там, на березі, сидів у кріслі.

Вона відкрила очі — тепер це вже не відвертало уваги — і присунула карту з червоним кружечком, що ного намалював капітан. Важкий удар хвиль нахилив корабель, крісло почало падати. Лариса інстинктивно вхопилася за важельок шукача. І в ту ж мить у свідомість владно ввірвався сторонній зет-ритм. Він був надзвичайно сильний, цей потік думок, що невідомо звідки взявся. Він приковував увагу. Але зрозуміти його Лариса не могла. Невідома думка мала якийсь особливий лад, викликала якісь сумбурні, до невпізнання перекручені уявлення.

Машинально Лариса пересунула важельок шукача. Кристалічна антена на щоглі “Сміливого” здригнулась, піднялася вгору, до зірок, що тьмяно світили крізь штормове небо. Сторонній зет-ритм став напруженішим. Він з силою вгвинчувався в свідомість. І все-таки залишався незрозумілим. Було так, наче хтось говорив незнайомою, на диво швидкою мовою. І ще — Лариса це усвідомлювала — чужий зет-ритм одночасно приносив безліч співзвучних, чимось зв’язаних, але різних думок. Він відрізнявся од звичного ритму людського мислення подібно до того, як гра великого оркестру відрізняється од звуків одного Інструмента.

Сильний, наполегливий зет-ритм уперто стукав у свідомість. Спочатку це викликало вихор кольорових вражень. Потім усі кольори зникли і лишився один — фіолетовий, надзвичайно багатий на відтінки від світло-бузкового до синяво-чорного. Таємничий зет-ритм, що лився із зоряного неба, сколихнувся, і крізь розірвану фіолетову завісу проступило невиразне видіння. Його ледве можна було розрізнити, бо мозок насилу відкликався на невластивий йому, чужий зет-ритм. Видіння дробилося, викривлялось, часом зовсім зникало, затягнуте фіолетовим серпанком.

Лариса швидше вгадала, ніж побачила контури дивного дерева. Стовбур його звивався, мов спіраль, що звужувалась угорі. Довге, вузьке листя мало невловиме забарвлення, що весь час змінювалось. Воно здавалося то синім, майже фіолетовим, то рудим, вогняно-червоним. Раптом, від поштовху зет-ритму, контури дерева роздвоїлися, розпливлись. І Лариса догадалась: їх багато, таких дерев. Невиразне видіння прояснилося, наче хтось забрав димчасте скло, що стояло перед очима.

Лариса зрозуміла (і, зрозумівши, відразу ж побачила), що поряд з дивними спіральними деревами стоять величезні круглі споруди. Фіолетова запона швидко наповзала на них. Лишився тільки яскравий зелено-жовтий диск, що рухався над невиразними контурами. І ще: обганяючи його, мчали інші, зовсім малесенькі диски — оранжевий, два червоних, голубий.

Зоряний зет-ритм судорожними поштовхами — до болю, до запаморочення — бив у мозок. Фіолетова стіна швидко стерла видіння. Потім хаос кольорових спалахів приглушив зет-ритм.

Лариса міцно стиснула важельок шукача. Антена металася, нащупуючи зет-ритм, що прийшов з космосу.

— …Ларисо Павлівно! — Капітан трусив її за плече.

Вона розплющила очі. Побачила обличчя капітана — змарніле, сіре. Капітан щось говорив. Вона зірвала шолом.

— Візьміть рятувальну куртку. — Капітан поклав їй на коліна брезентовий пакунок. — Вас одведуть до шлюпки.

Вона зрозуміла не відразу — наче крізь сон. Сказала, здивовано прислухаючись до своїх слів (голос здавався чужим):

— Я передам на базу… До нас прийде допомога… Капітан нетерпляче перервав:

— Не треба, ми встановили зв’язок. Але вам доведеться пройти… ближче до шлюпки. На всякий випадок.

Вона махнула рукою, протестуючи.

— Ні, я не можу. Прошу вас… зараз не можна тонути.

Капітан нахилив голову, сердито засопів. Подумав: “Витягти силоміць?..”

Лариса подивилася в ілюмінатор. За чорним склом завивав, гримів шторм.

— Протримайтеся ще півгодини! Тільки півгодини! Прошу вас… Це потрібно, дуже потрібно!

Капітан зціпив-зуби (дуже хотілося лайнутись), помовчав, прислухаючись до реву вітру. Неголосно сказав:

— У мене екіпаж. Вісім чоловік…

— Але я піймала космічне випромінювання. Ви повинні мені повірити, повинні, повинні! Нехай по радіо передадуть… А я шукатиму. Протримайтеся ще півгодини!..

Було в її очах щось таке, від чого капітанові стало моторошно. Він чогось подивився на годинник, подумав: “Під три чорти! Досить. Перейду на танкери… Та що танкери! Краще динаміт возити, ніж учених!.. Дівчисько… Гм… Халепа!” І несподівано для самого себе капітан сказав:

— Єсть… протриматися!

2

Кабінет був величезний, розкішно обставлений: різьблені, майстерної роботи меблі, пурпурові бухарські килими, картини в позолочених рамах. Юрій Федорович Шорін, обраний недавно президентом академії, відчував глухе роздратування від цієї непотрібної, майже парадної урочистості. Заклавши руки за спину, він ходив по кабінету — високий, широкоплечий, бритоголовий. Віднині йому належало більшу частину дня проводити тут, тому з розсудливістю мандрівника, який звик навіть короткочасний перепочинок влаштовувати розумно й зручно, він обмірковував, як розставити книжкові шафи, чим замінити кришталеві люстри, які картини зняти.

Подобалися Шоріну тільки великі вікна, що виходили в сад. Навіть тепер, оголений січневою холоднечею, сад був сповнений тієї строгої краси, котру могла в повній мірі оцінити тільки людина, яка бачила чорну пустоту космосу. Краса була у всьому: в плавному, мрійливому похитуванні погнутих гілок старого в’яза, в застиглій низці припорошених снігом молоденьких берізок, у садовій лаві, що виглядала з-за кучугури. Небо, дерева, сніг викликали неясне хвилювання. І Шорін прислухався до цього хвилювання — почасти іронічно, почасти здивовано.

Три роки тому, напередодні Місячної експедиції, в його життя вперше увійшло щось таке, що не піддавалося логічному аналізу. Раніше Шорін твердо знав, що великим проблемам слід приділяти більшу увагу, малим— меншу. Саме це впевнено вело його в науці. Там, де інші розкидалися, розпорошували сили, він умів знайти головне, вирішальне. Це головне заповнювало все його життя. А решту, те, що лишалося, він віддавав музиці. І раптом Шорін став помічати звичайнісінькі речі. Зовсім несподівано він зробив відкриття: увагу може привернути навіть те, що зовсім не є проблемою. Він міг, наприклад, подовгу спостерігати падіння сніжинок, хоча воно виражалося простою і не дуже цікавою системою диференціальних рівнянь. Тоді він вирішив, що це звичайна втома, поговорив з лікарями і на три тижні поїхав на Кавказ, у санаторій. А потім почалася Місячна експедиція, що вимагала величезного напруження всіх сил, духовних і фізичних, і примусила його забути про все інше.

Життя Шоріна по вінця заповнило Незвичайне: страшні стартові перевантаження, що затьмарювали свідомість; гнітюче, невідступне почуття самотності в чорній пустелі космосу; нарешті Місяць і перший крок по скелястій, покритій тріщинами місячній землі, що запам’ятався назавжди.

Як спогад про ті дні, на столі Шоріна лежав ніздрюватий камінь — шматочок Місяця. Поряд з малахітовим письмовим приладдям він здавався недоречним, цей простий камінь, відбитий на стрімкому валу Затоки Райдуги. Але тут, у величезному кабінеті, він був для Шоріна часточкою Незвичайного.

Так, місячний камінь міг хвилювати, це Шорін розумів. Не розумів він іншого: чому іноді хвилювали звичайні дрібниці: краплі дощу на шибці, занесений вітром запах сирого осіннього листя, випадковий відблиск сонця на обледенілому карнизі. Шоріну здавалося, що наближається старість. Йому йшов сорок другий рік. Він не хотів думати, що це не старість, а віддана науці молодість владно пред’являє свої права.

…Безшумно відчинились поліровані, з червоного дерева високі двері. З’явилася секретарка — у строгому англійському костюмі, бездоганна, цілком академічна. Мовчки поклала на стіл конверт і целофановий пакет з магнітною стрічкою. Скоса подивилася на запилений, непримітний камінь. Відсунула його, акуратно струсила пил. Мовчки вийшла.

Шорін поскріб рудувату борідку, спантеличено подивився їй услід: “Чого вона мовчить?” Зрозумів: боїться потурбувати. Всміхнувся; “Ну й ну!.. Навели хрестоматійний глянець…” Знайомий почерк на конверті — з нахилом, великими буквами — одразу де й ділося роздратування. Лист був від давнього друга, композитора Артем’єва.

“Чув по радіо. Поздоровляю, — писав Артем’єв. — Чорт його знає, як добре! Є щось знаменне в твоєму обранні. Президентами були геологи, фізики, хіміки, тепер президент — будівельник і капітан міжпланетних ракет. Вбачаю в цьому дух часу. Земна наука окрилюється. Ще раз поздоровляю.

А тепер про справу. До тебе прийде Лариса Павлівна Смоліна. Якщо у тебе вистачить терпіння вислухати цю дівчину, ти дізнаєшся про щось дуже цікаве. У неї немає ніяких доказів, але я вірю, розумієш, вірю їй. На жаль, пряме начальство Смоліної ставиться до відкриття інакше.

Смоліна біолог, працює в Інституті мозку. Не беруся судити про її ерудицію, але, пам’ятаю, років п’ятнадцять тому сталася з нею така історія. У якійсь старій книжці про експедицію Сєдова вона прочитала, що легковажне щеня, з цікавості лизнувши трап, примерзло до металу. Цей епізод справив на дівчину величезне враження. Вона вирішила зробити експеримент. Уночі вийшла в двір (було градусів тридцять морозу) і лизнула висячий замок на сараї… Звичайно, язик моментально примерз. Дівчина опинилася в жахливому становищі… Зверни увагу, вона не покликала на допомогу. Саме тому сусіди розбудили мене: вони не могли знайти йод, а з кінчика язика капала кров.

Отаке, мій друже і президенте. Ти ж розумієш, з такого дівчиська повинен був вийти справжній дослідник.

Я знаю тебе. Твій крижаний спокій і коректна іронія можуть збентежити і більш досвідченого вченого. Будь, терплячий.

Мало не забув. Посилаю тобі запис першої частини: “Зоряної симфонії”. Послухай, полай”.

Шорін відклав листа. Пройшовся по кабінету, по-скрібуючи борідку і стиха промовляючи: “Смоліна… Смоліна…” Прізвище було йому знайоме. Натренована, звикла до дисципліни пам’ять швидко перебирала події, зустрічі, імена. Він вернувся до столу, дістав з шухляди старий номер журналу “Питання космології”. Відшукав статтю “Академік Шорін неправий”. Під статею-набраний курсивом підпис: “Л. Смоліна, кандидат біологічних наук”.

Ситуація складалася забавна. Шорін присунув крісло, закурив. Уважно прочитав підкреслене червоним олівцем:

“Академік Шорін вважає, що навіть фотонні ракети не зможуть досягти віддалених зоряних систем. За розрахунками Шоріна, затрати енергії на такі польоти настільки великі, що в тисячі разів перевищують запаси енергії, яку людство виробляє за рік. Ці розрахунки не викликають сумніву. Але не можна погодитися з іншим. Шорін забуває, що можуть бути відкриті принципово нові засоби зв’язку і сполучення в космосі.

Помилка, яку допускає академік Шорін, досить характерна. Думаючи про техніку майбутнього, ми схильні бачити кількісний розвиток уже існуючих машин та механізмів і часто забуваємо вносити поправку на те нове, невідоме, що ще не відкрито. А без цієї поправки, без поправки на ікс, не можна правильно судити про техніку завтрашнього дня.

Уявіть собі, що в перші роки існування телеграфу спеціалістів спитали: “Чи можна налагодити зв’язок між материками?” Вони відповіли б: “Ні, не можна. В океані великі глибини, неможливо ставити стовпи”. І справді, в дальшому ніхто не ставив стовпів в океані; це і тепер неможливо. Але проблема вирішена інакше: збудували підводний кабель, а потім винайшли радіо… Немає сумніву, що так само буде розв’язана і проблема сполучень між зоряними системами. Буде відкрито чи винайдено щось принципово нове. Нам не доведеться ставити стовпи в океані…”

Шорін замислено попихкував цигаркою. Аргументація СмолІної його не переконала. Він раптом згадав історію з примерзлим язиком. Усміхнувся. Розмашисто записав у блокнот: “Лариса Павлівна Смолїна” — і двічі підкреслив.

…Смоліна не прийшла. Сторінка блокнота з її прізвищем вкрилася багатьма записами. Море справ, великих і малих, але завжди невідкладних, захлеснуло Шоріна. Він багато що хотів змінити в роботі Інститутів академії. Доводилося вивчати звіти, переглядати плани досліджень, вислуховувати доповіді, вирішувати незчисленні, іноді зовсім несподівані питання.

Шорін умів працювати. Він мав рідкісний дар одразу ж визначати масштаб справи, моментально відокремлювати головне від другорядного, легко розбиратися в найзаплутаніших проблемах. Він не боявся відповідальності, сміливо говорив “так”, коли треба було сказати “так”, прямо відповідав “ні”, якщо це було потрібно. Шорін безпомилково оцінював людей — після короткої розмови, після прочитаної статті. Це допомагало йому впевнено висувати молодих, самобутніх, талановитих дослідників.

Робочий день Шоріна починався о шостій ранку і закінчувався після півночі. Вірний своєму принципу, Шорін працював за твердим планом: послідовно, швидко, але не поспішаючи вирішував першочергові завдання, підбирав матеріал для нових перебудов, і головне— шукав людей. Він вірив у людей сміливих, таких, що шукають, хай навіть іноді помиляються, але безкорисливих, повністю відданих науці. І він умів знаходити таких людей.

Бездоганна, цілком академічна секретарка на третій день подала заяву про звільнення. Їй важко було витримати той темп, у якому звик працювати Шорін, важко було розібратися в тому, що його цікавило. Вона не розуміла, чому Шорін щоразу перекреслює складені нею бездоганні листи і пише заново — простою розмовною мовою, без традиційних зворотів.

Вона пішла, і її місце в приймальні зайняв худорлявий дідусь у довгому чорному піджаці, що давно вийшов з моди, з сивіючими вусиками, з хитруватим поглядом вицвілих, але дуже швидких очей. У перший же день він спитав Шоріна:

— Цікаво, одначе, як ми працюватимемо. Я ось в академіка Коробова Василя Кузьмича такий, значить, порядок завів. Якщо дасть він мені якесь завдання, я на папірець записую і той папірець на гвіздочок вішаю. І, звичайно, нічого не роблю. Нагадає — я папірець на другий гвіздочок перевішу. І теж нічого не роблю. Ну, а як ще раз скаже, тоді папірець — на третій гвіздочок і, значить, до виконання…

Шорін ледве стримував сміх. Він одразу вгадав людину розумну, своєрідну, цікаву.

— Скажіть, Олексію Семеновичу, — спитав він, — а багато папірців лишалося на перших двох гвіздочках?

Дідусь скрушно зітхнув:

— Вісімдесят п’ять процентів. Я вже підраховував. Шорін розсміявся.

— Ось що, Олексію Семеновичу, у нас буде лише один гвіздочок — одразу ж третій. А непотрібних розпоряджень, які потім сам забуваєш чи відміняєш, я не даю.

Олексій Семенович недовірливо похитав головою:

— Спробуємо…

Серед папірців, що потрапили на “гвіздочок номер три”, був і такий: “Лариса Павлівна Смоліна. Якщо не прийде до кінця місяця, написати в Інститут мозку, запросити її”.

3

Смоліна прийшла того дня, коли Олексій Семенович збирався вже написати в Інститут мозку.

Є зустрічі несподівані — наче людина наткнулася на щось. Ця зустріч була іншою — ніби спуск по крутому схилу: поставиш ногу — і нестримно сунешся далі й далі вниз.

Перед Шоріним сиділа тендітна дівчина, і він виразно відчував у ній незрозумілу йому силу. Коли спав сумбур першого враження, Шорін уявив, як в його очах іскриться веселий страх. У думці він вилаяв себе, примусив зосередитись.

Шорін слухав Смоліну і вловлював багато такого, що лишалося по той бік слів. Смоліна говорила коротко, ясно, підкреслюючи об’єктивні моменти відкриття. І Шорін розумів: їй доводилося розповідати це вже багато разів, і вона майже не розраховувала, що їй повірять. Ще не вислухавши співрозмовника, вона вже сперечалася з ним.

Вона дивилась прямо в очі Шоріну. Лише раз погляд її ковзнув по столу і затримався на сіруватому камені.

— Це… місячний камінь? — спитала вона. Він мовчки кивнув головою.

— Можна… я подивлюся?

Він відповів “так” і примусив себе не всміхнутися.

Смоліна взяла камінь — обережно, наче боячись, що він розсиплеться, — і довго його розглядала. Шоріну навіть здалося: вона хоче погладити камінь, але не наважується. Потім вона поклала камінь — знову дуже обережно — і вела далі свою розповідь. Але щось змінилося в її голосі. Може, вона подумала, що людина, на столі якої лежить місячний камінь, повинна її зрозуміти?

Шорін майже з самого початку догадався, в чому полягає відкриття Смоліної. Але слухав уважно — аналізував і зіставляв факти, подробиці. Інколи, перебиваючи бездоганно працюючу машину логічного мислення, у нього проскакували сторонні думки. Одна з них була особливо настирливою: “Ця дівчина не може сказати й півслова неправди”. Шорін поморщився і став ще причепливіше зіставляти деталі розповіді.

Смоліна пояснила, як було врятовано екіпаж “Сміливого”, і замовкла. Шорін попросив дозволу закурити. Йому відповіли нетерплячим кивком. Він поволі розім’яв цигарку, тернув сірником, затягся. Сказав, дивлячись у сірі схвильовані і разом з тим незвичайно спокійні очі:

— Я вірю кожному вашому слову.

Лариса довго не наважувалась іти до президента академії: боялася, що Шорін ображений заміткою у “Питаннях космології”. І коли все ж таки прийшла й почула сказане з крижаною коректністю: “Сідайте, будь ласка. Я вас слухаю”, подумала, що побоювання не були марними.

— Вона дуже хвилювалась і тому навіть не розглянула кабінет. Помітила тільки, поки йшла від дверей до столу, що все тут якось на місці: високі шафи, прості, зручні крісла, скромні люстри з трубками денного світла і старомодна настільна лампа.

За столом сидів чоловік, портрети якого вона сотні разів бачила — в газетах, журналах, книжках. Він був старіший, ніж на портретах. І ще — у нього, виявляється, твердий, прямий погляд. Вона насилу примусила себе дивитися йому в очі.

Він слухав її уважно, не перебивав, не ставив питань. М’яв рудувату борідку і час від часу хмурився. Вона ясно бачила це і була впевнена, що Шорін їй не вірить. Але він терпляче ждав, поки вона розглядала місячний камінь, І Лариса відчула, що з цій великій людині, яка багато бачила на своєму віку, є щось хороше. Він ще нічого не сказав, але вона раптом зрозуміла, що в її життя — нехай на якусь годину — увійшла людина, яка буде тепер для неї масштабом, мірилом. Ця думка збентежила її, і вона жужмом виклала кінець розповіді.

Вона чекала. І зовсім несподівано пролунали слова:

— Я вірю кожному вашому слову.

— Я вірю кожному вашому слову, — сказав Шорін. — Але зробити поки що нічого не можу.

— Чому?

Це було сказано з викликом. Шорін лагідно відповів:

— Давайте розберемося, Ларисо Павлівно. Передусім — факти. Факт номер один: ви піймали космічне випромінювання зет-ритму. Факт номер два: крім вас, ніхто і ніде нічого подібного не виявив. Факт номер три: вам самій протягом трьох наступних місяців не вдалося знову виявити цей зет-ритм. З чого ж можна розпочати в таких умовах?

— Організувати пошуки в широких масштабах.

— Ви зверталися з цією пропозицією у свій інститут?

— Так.

— І що вам відповіли?

— Офіціально чи неофіціально?

Шорін усміхнувся:

— Неофіціально.

— Мені сказали, що передача думок на відстань і так у багатьох не викликає довір’я, тому безглуздо ускладнювати становище, зчинивши розголос навколо надто сумнівного відкриття.

— І ви не погодились?

— Псевдонаукові міркування не мають для мене значення.

Шорін подумав, що голос Смоліної багатий на інтонації, і по-справжньому розсердився на себе. Він хотів говорити зі Смоліною так, як говорив би з будь-яким працівником. І не міг. Щось заважало йому.

— Скажіть, Ларисо Павлівно, ви вважаєте, що коли я приєднаюся до вашої думки, нам пощастить переконати інших?

— Так, пощастить!

— А знаєте, що нам закинуть? Я можу наперед сказати. Нам, наприклад, скажуть, що ви бачили кратну зоряну систему. А в таких системах нема стійких планетних орбіт, і, отже, життя на планетах навряд чи можливе. Що ми відповімо?

— Ми відповімо, що Земля і Місяць теж кратна, подвійна система, але й навколо Землі, і навколо Місяця обертаються — по цілком стійких орбітах — штучні супутники. Нехай опоненти в думці замінять Землю і Місяць зірками, а супутники — планетами і побачать, що й у системі кратних зірок можливе існування стійких, майже колових орбіт.

Шорін щиро розсміявся. Дівча вміло жалити.

— Доказ дотепний, Ларисо Павлівно, але малопере-конливий. Нам скажуть так: “Щоб система “Земля-Місяць” стала схожою на зоряну пару, треба Місяць присунути значно ближче до Землі. А тоді й орбіти супутників перестануть бути коловими”.

— Ми відповімо, що це справедливо для багатьох зоряних пар, але не для всіх. Наприклад, Альфа Центавра і Найближча Центавра — зорі однієї системи, але вони дуже далеко одна від одної. І ще ми скажемо… — Смоліна на секунду замовкла. — Ми скажемо так: “Відкриття і винаходи спочатку, як правило, немічні, наче діти, які щойно народилися. І потрібні дуже дбайливі руки, потрібен ясний ї добрий розум, щоб вони зміцніли. Нема заслуги в тому, щоб зараз їздити в автомобілі. Але велика заслуга тих людей, які зуміли в перших незграбних механічних екіпажах побачити майбутні автомобілі, красиві й швидкі. Це справедливо для будь-якого нового відкриття, для будь-якого нового винаходу. Треба відшукати в них не сьогоднішні недоліки-їх і так видно, — а завтрашні позитивні якості…” Коли б я прийшла до вас, Юрію Федоровичу, з абсолютно переконливими доказами, то варто було б у них повірити…

— З вами небезпечно сперечатися. — Шорін розвів руками.

Лариса похитала головою:

— Не зараз. Я знаю, що найголовнішого заперечення ви ще не сказали.

Шорін серйозно подивився в сірі очі — насторожені і все-таки пустотливі.

— А ви вгадали.

— Я ж звикла читати думки… на відстані. Смоліна жартувала, але Шоріну раптом здалося, що

вона справді легко читає думки, навіть ті, які він сам ще не хотів і боявся прочитати. Він не підозрював, яких зусиль коштує Смоліній цей спокійний, невимушений тон.

— Добре, — швидко сказав він. — Я поясню вам, у чому справа. Зоряна система, з якої вели цю… передачу, не може бути надто віддаленою, Інакше навряд, щоб чужий зет-ритм був такий чіткий. Ну, скажімо, тридцять, п’ятдесят світлових років — це, мабуть, гранична відстань. Ви згодні?

Смоліна довго мовчала. Потім кивнула:

— Так. Але це обмеження, про яке я не думала. Ви вводите нові дані.

— Далі, — продовжував Шорін. — Ви бачили великий зелено-жовтий диск і чотири невеличкі диски — голубий, два червоних, оранжевий. Отже, зоряна система принаймні п’ятикратна. Так?

— Так.

— Далі. Ви пам’ятаєте час експерименту?

— Так.

— І спрямування антени?

— Запис провадився автоматично, з поправками на качку. Цифри не зовсім точні.

— Нічого. Візьмемо середні значення. Напишіть ці цифри. Ось папір… Прекрасно! — Шорін узяв аркуш. — А тепер подивимось, чи є в цьому напрямку близькі до нас кратні системи із зорями тих спектральних класів, про які ви казали. Об’єктивна перевірка?

Смоліна відповіла дуже тихо.

— Так.

Шоріну стало шкода її, і він сказав:

— Ви не хвилюйтеся. Не треба. Якщо навіть ви помилились…

— Ні! — перебила Смоліна. — Це не помилка. Шорін мовчки пішов до книжкових шаф. Дістав книги. Смоліна сиділа не обертаючись. Він довго перегортав довідники. Потім вернувся до столу. Мовчки сів.

— Ларисо Павлівно…

Вона зрозуміла: щось сталося. Шорін дивився кудись у простір, мимо неї.

— Ларисо Павлівно, це Міцар, середня зірка у хвості Великої Ведмедиці. Відстань двадцять п’ять світлових років. Шестикратна зоряна система. Колір зірок збігається.

— Отже… — тихо мовила Смоліна.

— Ви бачили рослини, що змінюють забарвлення, — вів далі Шорін. — Мені здається… я майже певен… Ви розумієте, на планеті, що має шість сонць, своєрідні умови.

Шорін підвівся, пройшовся по кабінету.

— Так, — сказав він, — дивний світ. Світ мінливих барв. На небі шість кольорових сонць. Вічний день… і кольорові напівтіні. Повітря, вода, рослини, грунт — усе це весь час, щосекунди змінює забарвлення… Фантастичний танок барв…

— Отже, тепер будуть організовані пошуки зоряного зет-ритму? — спитала Смоліна.

Шорін вернувся до столу. Поглянув на Ларису, і в очах його раптом блиснула така сама пустотлива іскринка, яка була раніше в очах дівчини.

— Слухайте, а чому ви самі не догадались отак перевірити? — спитав Шорін і тут же подумав, що це несправедливо: вона біолог, і думка, проста для нього, Шоріна, не така вже проста й очевидна для неї.

Йому було б неприємно, якби вона почала виправдовуватись. Але вона промовчала.

— Пошуки провадитимуться, — сказав Шорін. — І, крім того… Розумієте, Ларисо Павлівно, не все залежить від мене, але, очевидно, доведеться подумати про надсилання наших сигналів туди, до Міцара.

— Це неможливо, — поспіхом сказала Лариса. — Потужність наших установок настільки мала…

— Нічого, — спокійно перебив її Шорін. — Одна дуже… як би це сказати… дуже смілива дослідниця навчила мене вносити поправку на ікс, поправку на те, що буде відкрито… Я і вношу цю поправку.

Шорін провів Ларису до дверей кабінету. Потім, коли за дверима стихли кроки, оглядівся. Кабінет здався йому великим, занадто великим.

ЛЮДИНА, ЩО СТВОРИЛА АТЛАНТИДУ

…Це розповідь про шляхи пізнання; до речі — даруйте мені, але чому люди вважають, що пізнання — щось страшенно нудне?

Карел Чапек

Вітер жене над океаном отари сірих хмар. Вони проходять низько, зачіпаючи щогли корабля, зливаються з димом вулкана і зникають за горизонтом.

Десь осторонь лишається Атлантида. Її не видно з вікна каюти. Але час від часу долинає розкотистий, неприродно тривалий грім — це бушує вулкан. Потоки лави обрушуються в океан, і порізана блискавками завіса пари, диму, попелу ховає Атлантиду.

“Іркутськ” двічі намагався підійти до острова — і щоразу невдало. Треба чекати. Виверження скінчиться, лава затвердіє, і вітер розвіє хмари попелу. А поки що треба чекати.

Я ходжу по каюті і згадую.

Це сталося три місяці тому. Вранці з-за горизонту виповзло багрове розпливчасте сонце. Ревзін, який стояв біля мене на містку підводного човна, сказав: “Зранку сонечко червоне — в моряка душа холоне. “Прикмета правильна. Ураган буде”.

Ураган почався десь опівдні.

На півдні з’явилася кошлата хмаринка, швидко розрослася, заволокла небесну блакить багряно-чорним покривалом. Вітер розколов дзеркальну гладінь океану, спучив сіро-фіолетові горби хвиль. Глухо, з стогоном, виючи, насувався циклон.

“Дінго” занурився на глибину півтораста метрів. Урагану тут майже не відчувалося. Тільки тепер я зрозуміла, чому Завітаєв провадить основні роботи з невеличкого і тісного підводного човна, а не з лайнера “Іркутськ”, головної бази експедиції. А втім, треба мати міцні нерви, щоб працювати, не звертаючи уваги на зловісну тишу, що порушується тільки шипінням повітря у трубах, переривчастим гулом двигунів, неголосними і тому особливо напруженими командами.

В шлюзовій камері готувалися до спуску двох ще вцілілих роботів-водолазів. Я не сумнівалася, що вони загинуть, як і шість попередніх. Але мене ніхто не питав.

Я протиснулась у носовий відсік, що правив нам за кают-компанію. За вузьким металевим столом сидів Ревзін. Напередодні ми домовилися, що я прочитаю йому ще кілька розділів з рукопису роману.

Я добре знала, що роман цей ніколи не буде дописаний. Після зустрічі з Завітаєвим багато що змінилося. Я вже сумнівалась в існуванні Атлантиди. Завітаєв все ж таки зумів прищепити мені свої ідеї. Але справа була не в романі. Просто Ревзін умів слухати. Це велике мистецтво. В усякому разі, з погляду письменника.

Широкоплечий, важкий, на перший погляд, малорухливий, Ревзін діставав з просторої кишені комбінезона великий жовтий шкіряний портсигар, розкладав на столі тютюнове листя (йому прислали його звідкись з-під Полтави), згортав у трубки й не поспішаючи різав своїм гострим, мов бритва, водолазним ножем. При цьому він уважно слухав мене і — я примітила, — коли йому подобалось, відсував покришений тютюн, тихенько постукував колодочкою ножя об стіл. Якщо ж, на його думку, щось було не так, він морщив широке обличчя, щулив вузенькі з хитринкою очі, пригладжував ріденьке, коротко підстрижене сиве волосся.

Ревзін був майже вдвічі старший за мене. Він дуже скидався на старого служаку-боцмана. В ньому було все, що в таких випадках показують на кіноекранах: масивна, вайлувата фігура, пудові кулаки, квадратне підборіддя, неквапливі рухи. Але очі відразу зводили нанівець це враження. Хитруваті, навіть лукаві, весело й ласкаво усміхнені, розумні очі, що бачили по той бік слів, ці очі видавали справжнього Ревзіна — дуже талановитого інженера, людину розумну, трохи старомодної, але витонченої культури.

Ревзін чекав мене. На столі сохло розкладене тютюнове листя. Треба сказати, що Ревзін курив нечасто— двічі, може тричі на день. Але возитися з тютюном і люлькою любив.

— Завітаєв споряджає роботів? — спитав Ревзін Вислухавши відповідь, скривився. Дістав ножа, довго розглядав лезо, потім сказав: — Пропадуть…

Я теж вважала, що роботи загинуть. Але мене цікавила думка спеціаліста.

— Чому пропадуть, Павле Даниловичу? — спитала я.

Ревзін знизав плечима.

— Автоматика!

Це прозвучало не дуже схвально.

— Ну так що?

— А те, що роботи керуються ультразвуковим променем. Коли вони глибоко залазять у кратер вулкана… уявляєте, що відбувається? Промінь упирається в скелю, керування порушується.

— Але роботи мають і незалежне, кібернетичне керування.

Ревзін махнув рукою.

— Вся ця кібернетична музика працює, кінець кінцем, за програмою, яку складає людина. А людина майже нічого не знає про великі глибини. Тому й машина погано “мислить”. Якщо, скажімо, — він усміхнувся, — якщо з’явиться морський змій…

— А ви вірите?

— Я водолаз!

Судячи з Інтонації, він вірив. Ми помовчали.

— Гаразд, — сказав Ревзін. — Давайте почитаємо. Я відкрила рукопис.

* * *

Ці розділи були написані майже два роки тому. Тоді точилася дискусія про місцезнаходження затонулого острова. Більшість учених вважала, що Атлантида знаходилася за Гібралтарською протокою, в Атлантичному океані. За іншою гіпотезою Атлантида була розташована в східній частині Середземного моря. Цю версію вперше висунув усередині минулого століття російський вчений Норов, який помітив, що в творах грецьких і римських авторів поняття “Атлант”, “Атлантія” пов’язуються саме з східною частиною Середземного моря. Порпаючись у матеріалах, що мали хоч якесь відношення до Атлантиди, я звернула увагу на одну деталь, яка свідчила на користь Норова і його послідовників. Атланти, якщо вірити розказаній Платоном легенді, збиралися завоювати Грецію і Єгипет. Для острова, розташованого у східній частині Середземного моря, обидві ці країни сусідні, тому така війна цілком імовірна. Якщо ж Атлантида була розташована за Гібралтаром, то навряд чи можна допустити, що атланти почали війну з Грецією, перед тим не завоювавши Іспанію, Італію, північно-західне узбережжя Африки. Однак і в цьому випадку загибель самої Атлантиди ще не означала загибелі держави атлантів. Коли б, наприклад, Македонія загинула в той час, як Александр Македонський дійшов до кордонів Індії, то чи призвело б це до загибелі створеної ним імперії? Звичайно, ні. Саме так не могла безслідно зникнути й держава атлантів, коли б її воїни пройшли від Гібралтара до Греції. Тому логічніше припустити, що Атлантида була порівняно невеликим островом, розташованим ближче до берегів Греції і Єгипту. Можливо, сучасний Кріт — частина затонулої колись Атлантиди,

Саме це припущення і лягло в основу роману. Писалося легко, і я давно б закінчила книгу, коли б не зустріч із Завітаєвим. Я прийшла до нього проконсультуватися в одному суто технічному питанні. А вийшла з ясним усвідомленням того, що книга не потрібна.

Завітаєв не вірив в Атлантиду, і я нічого не могла і йому довести. Завітаєв сперечався надзвичайно майстерно. Він зіткнув обидві гіпотези і знищив їх взаємними доводами. Каскад парадоксальних міркувань, незліченна кількість зовні дуже переконливих доказів — і від моїх уявлень майже нічого не лишилося. “Подумайте, — говорив Завітаєв, — послідовники атлантичної гіпотези посилаються на те, що описана Платоном столиця Атлантиди схожа на місто Теночтітлан, що існувало в ацтеків. Звідси роблять висновок, що ацтеки копіювали атлантів. А ви посилаєтесь на те, що Атлантида мов дві краплі води схожа на Кноссу, розкопану археологами столицю крітського царя Міноса. Хто ж правий? І ви, і ваші супротивники. В цьому вся суть. Описана Платоном Атлантида схожа на будь-яке місто тієї епохи. Це найяскравіше свідчить про те, що Атлантида має міфічний характер. Адже в кожного реального міста є свої неповторні риси. А в Атлантиди їх нема… Шукати це міфічне місто марно. Але його можна створити”.

Пам’ятаю, спочатку мене дуже здивувало слово “створити”. Мені навіть здалося, що Завітаєв обмовився. Одначе він справді мав на увазі створення Атлантиди!

Тепер ідея Завітаєва здається мені цілком закономірною. Але тоді я була ошелешена. Я навіть пробувала заперечувати. А Завітаєв усміхався. Я не знала, що його проект уже схвалений…

У Завітаєва молоде обличчя і старе чоло. Контраст дивовижний. Чоло прорізане глибокими горизонтальними зморшками — вірна ознака, що людина живе напруженим розумовим життям. Пізніше Завітаєв признався мені: “Я відвик так просто відпочивати. Не можу позбутися думок. Єдине, чого я навчився, — переключати думки. Думаєш про одне, потім — раз! — наче важіль пересунувся… Скрегіт, скрип — і думки потекли по іншому руслу”. Я перепитала: “Скрегіт і скрип?” Завітаєв кивнув: “Ще й які! Думка, якщо вона чогось варта, не любить, щоб її виключали. Вона любить, щоб її думали. Але переключатися доводиться. Це замінює відпочинок”. На мій погляд — погано замінює. Саме тому в Завітаєва молоде обличчя, але старе чоло. І зморшки стають глибшими, коли Завітаєв усміхається.

“Не сподівався, що фантаст може бути таким скептиком, — посміювався Завітаєв. — Знаєте, це тому, що ви жінка. В глибині душі жінки консервативні. Навіть коли вони фантазують… Ні, серйозно, чому ви не вірите?”

Чому я не вірила? Важко сказати. Навіть у наш незвичайний вік ідея Завітаєва була надто незвичайна і надто смілива. Завітаєв пропонував створювати штучні острови шляхом керованого виверження вулканів.

Під час природних вивержень підводних вулканів інколи справді утворюються невеликі острівці. Це я знала. Але Завітаєв пішов значно далі. Він говорив про принципову можливість викликати витікання магми в будь-якій точці океану. Він висунув метод розрахунку, котрий, на його думку, давав змогу заздалегідь передбачати масштаби й результати виверження. Завітаєв говорив про нові порти в океані, про створення штучних перешийків (наприклад, у Берінговій протоці, між Азією і Америкою). Більше того: він планував зміну клімату шляхом створення захисних бар’єрів, що відкидали б холодні течії. Нарешті, він передбачав у майбутньому створення нових територій у наперед вибраних сприятливих кліматичних умовах. “Ви ж звикли до штучних морів та озер, — говорив він мені того вечора. — Яким фантастичним здавався колись проект повернення сибірських річок і створення моря в Сибіру! Тепер це вже реальність… Наступний етап — створення штучних островів. Людина перекроїть океан так само, як перекроїла материки…”

“Пам’ятаєте, як Брюсов описує загибель Атлантиди? — спитав того вечора Завітаєв. — Є в нього вірші… закінчуються вони так:

Дерзко умы молодые

Дальше, вперед посягнули,

К целям запретным стремясь…

Грозно восстали стихии,

В буре, и в громе, и в гуле

Мира нарушили связь.

Пламя, и дымы, и пены

Встали, как вихрь урагана;

Рухнули тверди висот;

Рухнули башни и стены

— Все. И простор Океана

Хлынул над Городом Вод!

Я пам’ятала ці вірші. Атланти “все, що можливо, осягнули”, і їх спіткало лихо.

“От бачите, — підхопив Завітаєв. — Надто багато знали — і тому загинули. Це повторив і Олексій Толстой в “Аеліті”. В цьому, якщо хочете, криється вся філософська основа міфу про Атлантиду. А мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — і тому створили новий материк, створили Атлантиду”.

Того вечора ми розійшлися, ні про що не домовившись. Але повернутися до роману я вже не могла. Проблема пошуків міфічної Атлантиди поблякла перед сміливістю ідей Завітаєва. До речі, Завітаєв ще тоді сказав мені, що перший-ліпший штучний острів назве Атлантидою…

Відмовитись від майже написаного роману було нелегко. Я спробувала повернути сюжет — нічого не вийшло. Спробувала ввести нових героїв, передусім самого Завітаєва, І знову нічого не вийшло. Тоді я відклала цей рукопис майже на два роки. Потім мене розшукав Завітаєв. Цього разу ми говорили дуже мало. Завітаєву не довелося мене переконувати. Того ж дня ми вилетіли до Владивостока. А ще через добу були на борту “Дінго”. Рукопис я все-таки взяла з собою…

* * *

— Та-ак, — сказав Ревзін, дослухавши розділ. — Так.

Він акуратно зібрав у портсигар покришений тютюн.

— Як це у вас там про Завітаєва мовиться?.. Прочитайте, будь ласка, ще раз.

Я прочитала:

“Уявіть собі д’Артаньяна, але не молодого, з “Трьох мушкетерів”, а сорокарічного, з твору “Через двадцять років”, як завжди, честолюбного, але вже такого, що навчився порівнювати бажане з досягненним. Заберіть борідку, але залиште проникливий погляд гострих очей, залиште худорляве, енергійне, різко окреслене обличчя І хижий гачкуватий ніс. Замініть мушкетерський камзол на шкіряну куртку, а шпагу — на логарифмічну лінійку…”

Ревзін розсміявся.

— Знаєте, лінійка — це зовсім невдало. А втім, не в цьому справа. Тут усе — чисто зовнішнє.

Я спробувала заперечувати.

Ревзін ввічливо посміхався, покашлював, хитав головою. Потім сказав:

— Завітаєв справді не терпить перешкод. У дусі д’Артаньяна. Але за вашим Завітаєвим стоїть не рота мушкетерів, а наука й техніка двадцятого століття. Уявляєте цю силу? Д’Артаньян хотів влади, слави, багатства. А чого хоче Завітаєв? Виконати план експедиції? Мало! Забезпечити щастя прийдешніх поколінь? Мабуть, забагато! Справжній Завітаєв десь посередині. Тут складний сплав з багатьох, навіть суперечливих складових. І головне — впевненість, величезна впевненість! Ви звернули увагу — Завітаєв ніколи не сумнівається. Тут є над чим подумати… До речі, в яких це скафандрах ваші герої шукають Атлантиду?

— В надміцних.

— У над… яких?

— У надміцних скафандрах, — повторила я.

Ревзін усміхнувся:

— Ось у цьому вся штука! Вам здається, що досить додати слово “над” — і все пояснено… Скільки цих “над” у сучасній фантастиці! Надшвидкісні, надмогутні, надміцні…

— Пробачте, я не заважатиму?

Я не помітила, як до відсіку зайшов Завітаєв. Він стояв біля дверей, глибоко засунувши руки в кишені штанів, і іронічно поглядав на нас.

— Роботи підходять до кратера вулкана, — неголосно сказав Завітаєв, — Якщо це не перешкодить обговоренню споконвічних питань…

— Не перешкодить, — відповів Ревзін.

Ми пройшли до сусіднього відсіку; тут були прилади керування роботами-водолазами. На вузенькому, наче приплюснутому екрані світився, розмірено погойдуючись, яскравий промінь. Це працював телепередавач, установлений на одному з роботів. Швидкість спуску була велика, і я не могла розгледіти глибоководних риб, які потрапляли у промінь. Вони прокреслювали екран срібними смужками — і раптово зникали.

— До кратера триста метрів, — сказав оператор, який сидів за пультом керування.

Це був молодий хлопець років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Він говорив перебільшено твердо, але час від часу машинально облизував губи. Він хвилювався. А втім, усі ми хвилювалися. Ретельно розроблений Завітаєвим план був під загрозою.

* * *

Тут мені доведеться сказати кілька слів про ситуацію, що склалася.

Земна кора значно тонша під океаном. Тому вибір дна океану для першого штучного виверження був цілком зрозумілим. Але Завітаєв пішов на таке: він вирішив вести роботи з кратера погаслого підводного вулкана. Це скоротило шлях до магми.

У Тихому океані багато старих підводних вулканів. Після довгих досліджень Завітаєв вибрав один, який він назвав Плутоном. Глибина океану в цьому місці досягала п’яти кілометрів. Плутон мав висоту близько двох кілометрів. Жерло кратера, заповнене водою, опускалось на глибину восьми кілометрів, тобто було нижче від дна океану на шість кілометрів. За півтора року автоматичні бурові установки, змонтовані роботами-водолазами, пройшли ще сім кілометрів. Решту повинен був зробити спрямований вибух. Підготовка до вибуху вже закінчувалась, коли сталося нещастя з першою парою роботів. Опустили ще двох роботів — ті теж загинули. Потім ще два… Тепер до кратера Плутона наближалися два останніх роботи. Більше на човні і на базі їх не було.

Промінь на екрані телевізора вперся в плоску темну я вершину Плутона. Тільки тепер я помітила в кутку екрана розпливчасті контури другого робота. Він уже спускався в кратер вулкана. Зовні робот скидався на спрута: сферичний корпус, четверо очей-лінз, п’ять гнучких металевих щупалець.

Щупальця тремтіли у водяному потоці…

— Я збільшив швидкість спуску, — сказав оператор.

Завітаєв мовчки поплескав його по плечу.

— Роботи в кратері, але керування не припинилося. Чому? — запитав Ревзін.

— Провідний зв’язок, — коротко відповів Завітаєв. — Цього разу ми побачимо, що з ними діється.

Роботи опускалися в глиб кратера з величезною швидкістю. Нічого не можна було розгледіти — освітлені промінням прожекторів стінки кратера зливалися в суцільну каламутну смугу.

Я спостерігала Завітаєва. Після розмови з Ревзіним мені дуже хотілося зрозуміти, по-справжньому зрозуміти Завітаєва. Було соромно за зовні ефектну, але неглибоку “мушкетерську” характеристику. Хто ж він, цей чоловік, що створює Атлантиду? Я не могла відповісти на це запитання. Дозрівала якась дуже неясна думка, але яка саме, я ще не усвідомила. Так буває у сні: простягаєш до чогось руку, ось-ось доторкнешся — і не дістаєш…

Завітаєв, наморщивши чоло, дивився на екран телевізора. По його худорлявому обличчю бігли, відбиті екраном, світлові плями. В миготінні світла було щось тривожне, насторожуюче. Але Завітаєв лишався спокійним. І це не був той спокій, що досягається вмінням приховувати хвилювання. Ні, Завітаєв і справді не хвилювався. З таким виразом обличчя людина дивиться в окуляр мікроскопа; десь у мікросвіті відбуваються події, по-своєму грандіозні, але людина спокійно крутить гвинт кремальєри, тому що вона, людина, стоїть над цими подіями і керує ними…

— З сімкою щось сталося! — вигукнув оператор.

На пульті керування тривожно заблимали сигнальні лампи. Я нахилилась до екрана. Було видно, як робот (його зображення швидко збільшувалось) розгойдується і судорожно змахує металевими щупальцями.

— Треба збільшити швидкість спуску вісімки, — неголосно сказав Ревзін. — Тоді пощастить проскочити.

— Ні. — Завітаєв уважно дивився на екран. — Нам треба знати, що трапилося. Це важливіше.

Ревзін дістав люльку, сухо спитав:

— Курити можна?

— Будь ласка, Павле Даниловичу, — всміхнувся Завітаєв. — Куріть.

На екрані діялося щось незрозуміле. Робот, відчайдушно розмахуючи щупальцями, бився з кимось невидимим. Це було схоже на фантастичний танок… У яскравому промінні прожекторів можна було розгледіти навіть найменші деталі робота: випуклі шви і цифру “7” на блискучому сферичному корпусі, оправу лінз, шарнірні з’єднання щупальців… Виразно було видно й скелясті стінки кратера, подекуди густо порослі водоростями. Але того, хто нападав на робота, ми не бачили. Мабуть, ця невидима істота пересувалася дуже швидко, бо робот метався з кінця в кінець, простягаючи щупальця то вгору, то вниз…

Машина відчайдушно боролася за своє життя. В цьому одночасно було щось трагічне й жалюгідне.

— Увімкніть ультрафіолетові світильники, — наказав Завітаєв.

Оператор заперечливо похитав головою:

— Зв’язок з сімкою…

— Тоді в другого! — швидко сказав Завітаєв.

— Єсть! — відповів оператор.

І майже в ту ж мить я побачила, як на екрані майнули три дивні світні силуети. Я не встигла розгледіти їх. Один насунувся на екран, зображення різко хитнулося — і екран погас.

— Кінець, — попихкуючи люлькою, неголосно промовив Ревзін. — Ці тварюки напали на вісімку. — Він помовчав, потім, не дивлячись на Завітаєва, сказав: — З ультрафіолетовим світлом ви добре придумали.

— Так, вдало, — кивнув Завітаєв і пояснив мені: — На великих глибинах риби часто-густо безколірні, прозорі, тому й непомітні. Але вони флуоресціюють під дією ультрафіолетового світла. На жаль, ми майже нічого не встигли побачити… Почекаємо хвилин сорок. Якщо роботам пощастить вирватися, вони випливуть… Готуйте скафандри, Павле Даниловичу.

— Ви… рискнете?

— Так. З роботами більше ми нічого не доб’ємося. Потрібна людина.

Голос Завітаєва долинав звідкись здалеку. Я втратила відчуття реальності подій. Все сталося надто швидко. Запаморочливий спуск роботів у кратер недіючого підводного вулкана, битва машин з невидимим ворогом, блискавичні стрибки дивних світних істот і погаслий екран телевізора… А у відсіку горіло світло, буденними голосами розмовляли Завітаєв і Ревзін, за стальною перегородкою по-діловому буркотів двигун.

— Я спущусь один, — говорив Завітаєв. — Це буде розвідкою. Якщо мені пощастить дістатися дна кратера, я подам сигнал. Тоді нехай ідуть усі… всі, хто може і хоче. Одному мені не справитися.

— Гаразд. — Ревзін вибив люльку, засунув її в кишеню. — Треба зайнятися скафандрами. — Він поглянув на годинника. — Через двадцять хвилин скафандри будуть готові.

* * *

Я пішла з Ревзіним, мені не хотілось заважати Завітаєву. Масивний, дебелий Ревзін легко пролазив у вузенькі люки, а я ледве встигала слідом. Нам довелося пройти вздовж усього човна: скафандри зберігались у кормовому відсіку, поряд з шлюзовою камерою.

Скафандри Ревзіна висіли в довгій, що стояла вздовж борту, шафі. Це були чориі комбінезони з циліндрични-ми, закругленими зверху шоломами. Дихальні прилади, сховані в обтічні кожухи, лежали окремо — на стелажах.

Ревзін зосереджено возився з скафандрами. Я не хотіла відвертати його уваги і мовчки сиділа осторонь. Так минуло хвилин десять-п’ятнадцять. Потім Ревзін покосився на мене й спитав:

— Отже, в романі у вас скафандри надміцні?

— Над! — весело відповіла я.

Мені хотілося розговорити старика. Я сказала йому, що, на мій погляд, наукова достовірність не завжди обов’язкова для фантастики. Адже відрядив Жюль Верн свого героя в мандрівку на… кометі.

— Може й так, — замислено обізвався Ревзін. — Мені чомусь здавалося, що фантастика передусім література наукового передбачення.

— А як бути з “Аелітою”? — спитала я. — Надзвичайна річ, але де там передбачення майбутнього? Чи Уеллс… НІ, письменника цікавлять насамперед люди. Майбутні люди, а не майбутні машини.

Ревзін дістав портсигар, покрутив його в руках і знову сховав у кишеню.

— Все ж таки ви помиляєтесь, — сказав він. — По-вашому, людина — це художня література, а машини-наука, техніка. Поділ трохи штучний. Лев Толстой, Купрін і багато інших писали про тварин; це література? А— сучасні машини куди розумніші від тварин, я навіть сказав би, людяніші, жвавіші… І що найголовніше — вони створені людиною. Вони друге “я” людини. От ви написали в романі “надміцні скафандри”, і вам здається, що цим усе сказано. А для мене вони так само прекрасні, як статуї Мікеланджело, картини Рєпіиа, музика Бетховена… До цього часу пам’ятаю той день, коли вперше взяв у руки скафандр. Це була стара рейдова маска японського зразка. В ній можна було спуститися на сім-десять метрів, часто відмовляли клапани… Але повірите, я тремтів над нею. Я п’ять разів на день розбирав її нехитрий механізм — і чистив, чистив, чистив… Маска — дрібниця, мотлох, але я і по цей день вдячний їй за те, що вона відкрила мені шлях до моря. А потім були десятки різних апаратів, і кожен мав свій характер, інколи норовистий, інколи покладистий, часто — підступний. І за цим вгадувалися думки їх конструкторів, пошуки, удачі І невдачі тих, хто створював скафандри. Інколи розбираєш апарат, дивишся на якусь деталь і бачиш: тут конструктор не зміг перемогти. Боровся і так і сяк, мучився — і не зміг, відступив. Це відчувається, наче фальшива нота в талановитій музиці… Я спускався з аквалангом, у шлангових скафандрах, у жорстких апаратах Кунке і Нейфельдта, сам проектував скафандри — І навіть думав, що все знаю і все розумію. І раптом з’явився Завітаєв. Він прийшов до мене в конструкторське бюро і спокійнісінько сказав: “Потрібен скафандр для спуску на глибину двадцять кілометрів”. Я єхидно пояснив йому, що максимальна глибина океану, на превеликий жаль, не перевищує одинадцяти кілометрів. Він знизав плечима: “Дарма! Ми спускатимемося в кратери підводних вулканів”. Я ще не знав, навіщо треба спускатися в ці кратери, але вже повірив Завітаєву — відразу, з перших же слів. Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в западинах океанів, а саме в кратерах погаслих підводних вулканів!.. Ці скафандри — я працював над ними три роки — чимось нагадують мені самого Завітаєва… Можливо, сміливістю. Так, мабуть, сміливістю і простотою. Ось помацайте комбінезон…

Шорстка оболонка комбінезона здавалася не те щоб дуже тонкою, але напрочуд гнучкою, податливою. Її можна було зім’яти майже без будь-яких зусиль, як звичайнісіньку тканину.

Я не спеціаліст по скафандрах, але це вразило мене. Глибоководні скафандри завжди цупкі, з броньованою оболонкою. Є, звичайно, і м’які скафандри: тиск води урівноважується в них тиском повітря. На глибині сто метрів — десять атмосфер. Навіть найвитриваліша людина може пробути в таких умовах лічені хвилини… І ось скафандр, розрахований на двадцятикілометровип спуск (дві тисячі атмосфер!), виявляється м’якшим, ніж гідрокостюм, у якому пірнають аквалангісти…

— Ні, скафандр не м’який, — сказав Ревзін. Він буй задоволений викликаним ефектом. — Точніше, м’який і не м’який. Чим глибше, тим він стає цупкішим. І це простіше, ніж ви думаєте. Оболонка складається з двох шарів. Зовнішній — пластик. Для міцності й ізоляції. А внутрішній шар — металевий. Насправді це фольга, тільки міцна. При спуску під воду вона заряджається електрикою. Позитивною електрикою від електростатичного генератора. Однойменні заряди відштовхуються. Кожна ділянка оболонки прагне відштовхнути протилежну їй ділянку. Це й замінює внутрішній тиск повітря. А для людини статичні заряди нешкідливі…

Ревзін із захопленням пояснював будову скафандра. Вона й справді була дуже простою. І тільки одна частина викликала в мене сумнів — двигун. Двигун складався з системи електромагнітів, що приводили в коливальний рух гнучку металеву пластину, схожу на щось середнє між спинним і хвостовим плавцями риби.

— Тут така сама перевага, — сказав Ревзін. — Гранична простота. Надійність і простота. Ви посміхаєтесь? Слово честі, даремно. Природа — хитрий конструктор, вона недарма наділила риб саме такими плавцями. З цією штукою в скафандрі можна розвинути швидкість до десяти вузлів. Вона не зламається…

Телефонний дзвінок перервав Ревзіна. Дзвонив Завітаєв — нас чекали в шлюзовій камері.

* * *

Ревзін швидко закінчив огляд дихальних апаратів, І ми пройшли у сусідній відсік. Крім ЗавІтаєва, тут були капітан “Дінго” Самарін — високий чепурним моряк, який недавно прийшов з військового флоту, Єрмаков — помічник Ревзіна, молода людина в окулярах, на рідкість серйозна й мовчазна, і Городецький — один із співробітників Завітаєва, такий же самовпевнений і, очевидно, такий талановитий, як і сам Завітаєв.

Ревзін доповів, що скафандри готові.

— Добре, — Завітаєв поглянув на годинника. — Треба спускатися. Скажіть, капітане, як з “Іркутськом”? Шторм не загрожує кораблю?

Самарін відповів, що циклон проходить стороною, шторм сильний, але небезпеки нема.

Очевидно, Завітаєв за цей час продумав усе до найменших деталей. Його накази здивували мене граничною точністю і лаконічністю.

— Телепередавач я не візьму з собою, — вів далі Завітаєв, знову звертаючись до капітана, — але гідротелефонний зв’язок будемо підтримувати.

— Я спустив телекамеру, — сказав Самарін, — Ми зможемо спостерігати вас… до кратера.

— Добре, — кивнув Завітаєв. — Ну, тоді все… Давайте ваш скафандр, Павле Даниловичу.

Ревзін і Єрмаков принесли скафандр. Я дивилась, як Завітаєв надіває чорний комбінезон. Безперечно, Завітаєв ризикував — загибель роботів не була випадковістю. Але ні сам Завітаєв, ні ті, хто допомагав йому надівати скафандр, не сказали жодного слова про небезпеку. Я подумала, що за два роки роботи в океані вони, напевне” пройшли через багато труднощів і в них виробився свій критерій небезпечного і безпечного. Це було погане пояснення, але все ж таки пояснення. Та неясна думка, що виникла в мене, коли Завітаєв стежив

за спуском роботів, з’явилася знову. Я подумала, що Ревзін правий: головне в Завітаєві — він вірить у можливість по-своєму управляти подіями, бути над ними. Але звідки бралася така впевненість? Відповісти на це питання я не могла. Єрмаков не поспішаючи (наскільки я встигла узнати, він завжди діяв методично) закріпив на грудях Завітаєва дихальний апарат. Ревзін подав ранець з виступаючим металевим плавцем. З пояснень Ревзіна я вже знала, що в цьому заплічному ранці лежать прилади, електростатичний генератор і акумулятори. Громіздкий дихальний апарат і ранець, з нижньої частини якого стирчав недоладний зовні плавець, надавали Завітаєву досить-таки комічного вигляду. На мій подив, з’явилася ще одна — нова для мене — частина скафандра. Це був невеликий, пофарбований в оранжевий колір балон, що його Єрмаков підвісив до дихального апарата. Від балона тягнулися два гнучких шланги з… пістолетами. Так, з пістолетами, причому такими, що мають допотопний, я б сказала, оперетковий вигляд: довгі дула пістолетів закінчувалися розтрубами. Ревзін подав Завітаєву шолом.

— Почекайте, — сказав Завітаєв і обернувся до мене: — Ось що. Коли я спущусь на дно кратера, піде друга партія, Я не заперечую, щоб з цією партією пішли і ви. — Він помовчав, щось обмірковуючи, потім повторив: — Так, як начальник експедиції, я не заперечую. Якщо ви, звичайно, захочете…

Це було настільки несподівано, що я нічого не змогла відповісти.

— Я не спеціаліст у літературі, — вів далі Завітаєв, — і в ваші дискусії з Павлом Даниловичем не втручаюсь. Але мені здається, написати щось путнє можна лише після того, як побачиш на власні очі…

Ревзін допоміг йому надіти шолом.

* * *

У центральному посту підводного човна було темно й тісно. Освітлення довелося вимкнути, інакше ми нічого не розгледіли б на тьмяному екрані телевізора. В темряві миготіли циферблати приладів. Самарін — зрідка, напівголосно — віддавав команди стерничому. Розмірено цокав хронометр, підкреслюючи напруження тиші. Те, що ми бачили на екрані телевізора, не супроводжувалося жодним звуком. Це створювало своєрідний, досить-таки похмурий контраст. Завітаєв спускався майже вертикально. Промінь його нагрудного прожектора й вузенькі пучечки світла, що їх випромінювали фари телепередавача, ледь пробивали глуху синьо-чорну темряву. Швидкість спуску була настільки великою, що телепередавач, який був підвішений на тросах і мав маневровий двигун, ледве встигав за Завїтаєвим. Коли камера передавача наближалася до Завітаєва, я бачила, з якою скаженою енергією розсікає воду металевий плавець…

Порушуючи напруження тиші, загудів динамік і почувся ясний, спокійний голос Завітаєва:

— Глибина два кілометри. Скафандр працює чудово. Як чуєте мене?

Городецький (він стояв збоку, біля гідротелефону) поспіхом відповів:

— Чуємо добре. От бачимо погано. Телекамера капризує. Ви не помітили нічого цікавого?

Завітаєв відповів не одразу. Потім ми почули сміх:

— Ні, на щастя, поки що цікавих зустрічей нема — ні кальмарів, ні акул…

— Звук уже відчутно спізнюється, — зауважив Ревзін. — Скажіть Завітаєву, що в разі небезпеки ми просигналимо фарами телекамери.

Знову настала тиша, що порушувалася (вірніше було б сказати — не порушувалася) нечастими командами Самаріна і байдужим поклацуванням хронометра. Так минуло хвилин зо дві. Раптом Ревзін припав до екрана телевізора і хрипко сказав:

— Ну, от,’про вовка помовка… Акули! Увімкніть бокові фари камери.

На екрані з’явилися два широкі промені, і я побачила акул, їх було щось з п’ять. Вони кружляли навколо телекамери, поступово звужуючи коло.

— Попередьте Завітаєва, — наказав Ревзін.

Фари телекамери стривожено замиготіли. За кілька секунд (вони здалися мені вічністю) в динаміку почувся голос Завітаєва:

— Дякую. Бачу. Поки що вони, здається, зайняті камерою.

Я спитала Ревзіна, чи не можна вжити якихось заходів. Він заперечливо похитав головою:

— Це не страшно. Треба було тільки попередити.

Одна з акул впритул наблизилася до телепередавача. На екран наповзла широка, приплюснута голова з великими випуклими очима, що блискотіли в променях прожектора.

— Глибоководні акули, — сказав Єрмаков. — Їх відкрили Гуо і Вільм під час перших занурень у батискафі.

— “Відкрили”!.. — буркнув Ревзін. — Закрити їх треба, ось за це і пам’ятник варто було б поставити.

Акула довго розглядала камеру телепередавача. Потім відпливла вбік, і відразу ж уся зграя кинулася вниз, до Завітаєва. Тепер я могла порахувати акул: їх виявилося дев’ять, більше, ніж я гадала. Вони швидко наздоганяли Завітаєва.

На мій подив, Завітаєв і не намагався втекти від акул. Він загальмував, а потім взагалі припинив спуск і обернувся до акул. Але хижаки обійшли його й утворили коло. Світлові промені в двох місцях перетинали це коло; акули випливали з темряви і знову зникали в пітьмі.

Я бачила: Завітаєв тримав у руках пістолети. Цього разу акули звужували коло дуже швидко. Раптом (це було так несподівано, що я відсахнулась од екрана) яскраві спалахи розірвали темряву. Промені прожекторів одразу потьмяніли. По екрану майнули чорні тіні. Знову й знов шугонули вогняні спалахи.

Коли очі звикли до півтемряви, я побачила, що все скінчено. Завітаєв спускався далі. Акули зникли.

— Чортовиння якесь, — раптом сказав Самарін. — Що це таке?

— Сподобалося? — опитав Ревзін. — Це пістолети, що використовують електрогідравлічний ефект. Викидають струмінь рідини під тиском кількох тисяч атмосфер. Можна пробити стальну плиту. До того ж рідина сама займається у воді… Ось, Петро Миколайович придумав… — Він кивнув у бік Єрмакова.

Той зосереджено протер скельця окулярів і мовчки показав на екран.

Так, на екрані вже було видно зубчасту вершину Плутона. Завітаєв, майже не зменшуючи швидкості, описав коло над чорною воронкою кратера і попрямував униз.

— Все, — сказав Ревзін. — Можна піднімати камеру. Він обернувся до мене.

— Ходімо. Спуск триватиме довго, понад годину…

* * *

Ревзін навмисне завів мене в кают-компанію. Він не знав, що буде з Завітаєвим, і не хотів, щоб я лишалася біля гідротелефону. Ми сиділи під склепистою стіною кают-компанії і розмовляли про фантастику. Треба віддати належне Ревзіну — він старанно відвертав мою увагу від неприємних думок. Поступово ми розговорилися. І тоді я сказала Ревзіну:

— Все ж таки ви неправі. Машини — не предмет для художньої літератури. Вони потрібні лише як реквізит на сцені, а головне — гра акторів. Є два підходи до наукової фантастики; я покажу вам на прикладах. Заплющіть очі…

Він слухняно зажмурився-. Потім усміхнувся:

— Отже?..

— Отже, уявіть собі космічний корабель, що повертається після далекого польоту. На кораблі кілька чоловік. Скажімо, четверо. Вони вже давно не були на Землі — сім чи десять років. Це зовсім різні люди. Вони дуже скучили за Землею і тому в останні місяці стали нетерплячими, дратівливими, замкнутими. Може, навіть полаялись через якусь дрібницю. Кожен тепер живе своїми думками. Попереду — Земля і кінець багаторічного ув’язнення в тісних каютах космічного корабля. І ось рація — вперше за весь час — упіймала сигнали Землі. Говорить Земля… І говорить приблизно таке: “Ваш корабель — єдиний, що перебуває поблизу незвичайної комети. Комета прямує в космос, знайти її потім не пощастить. А вона складається з мінус-матерії, матерії з негативною масою. На Землі ми не змогли одержати нічого подібного, тільки догадувалися. І от комета тікає… Ви — і тільки ви — змогли б її наздогнати. Звичайно, ви дуже втомилися, поспішаєте на Землю, ви заслужили відпочинок, і ніхто не закине вам докору, якщо ви не зміните курсу. Адже погоня за кометою — ще три роки… — Вирішуйте самі. І, якщо хоч одна людина не захоче, повертайтесь на Землю”. Четверо мовчки розходяться по своїх каютах…

— Далі, — нетерпляче перебив Ревзін.

— Не поспішайте. Четверо людей думають. Вони були впевнені, що незабаром повернуться на Землю. Вони рахували дні. А тепер треба відкласти повернення на три роки. А втім, чи треба? Адже вони мають право вибрати. Є ж межа людським силам. Хїба вони й так не зробили подвиг?

— Ну, а далі?

— Не спішіть, Павле Даниловичу. На цьому побудоване все оповідання. Далі нічого нема. Четверо людей думають. Хтось із них дістав шкатулку з жменькою рідної землі. Хтось дивиться на портрет сина… А час іде. Треба відповісти Землі. І четверо людей повертаються До пульта керування. Вони обчислюють курс — корабель помчить за кометою. І та неприязнь, що виникла між ними за останній час, зникає. Вони пробули разом сім чи десять років. Але саме тепер по-справжньому, до кінця пізнали один одного. Пізнали і не розчарувалися. От і все.

РевзІн довго мовчав. У думці я підраховувала, на якій глибині зараз перебуває Завітаєв.

— Добре, — сказав нарешті Ревзін. — А друге оповідання?

— Ну, це просто. Все те ж саме, тільки коротше і без психологічних тонкощів. Головне — погоня за кометою. Пригоди. Багато пригод. Можна докладно розповісти про мінус-матерію. Люди виконують завдання і повертаються на Землю.

Ревзін поморщився.

— І все?

— Так. У першому оповіданні фантастична ситуація: зореліт, космічні віддалі і строки, комета, мінус-мате-рія — потрібна лише для того, щоб поставити людину в незвичайні умови. А в другому — незвичайна ситуація стає метою. Головне вже не людина, а фантастичні пригоди, комета, мінус-матерія… Ну, що ви скажете?

Ревзін відповів:

— Місяців три тому ми тут сперечалися… Єрмаков (він тихенький лише у вашій присутності) торочив, що людина не все зможе, що є межі, які ніколи не вдасться перейти, хоч би як розвивалась наука. От, наприклад, мандрівки в минуле: ми можемо вивчати минуле до найдрібніших деталей, але не можна побувати в минулому. Це принципово нездійсненно. Теоретичні знання не мають меж, практичні ж можливості людини аж ніяк не безмежні, — приблизно так говорив Єрмаков. Він наводив і інші приклади. Скажімо, космос. Можна безмежно удосконалювати космічні скафандри, але ніколи людині не пощастить бути в космосі взагалі без скафандра. Тут — межа для людини. Ми можемо безмежно вивчати птахів, безмежно удосконалювати літальні апарати, але ніколи не зуміємо — хоча б на мить — перевтілитися в птахів і відчути те, що вони відчувають, побачити світ так, як вони його бачать. Тут ще одна межа. Вони дуже далекі, ці межі, але вони є… Завітаєв і Городецький не погоджувалися. Суперечка була гарячою… На перший погляд, позиція Завітаєва і Городецького оптимістичніша й принадніша. Але шляхи пізнання не прямолінійні: щоб ступити крок уперед, іноді треба визнати, що те-то й те-то принципово неможливе. Ну, хоча б вічний двигун. Винахідники вічного двигуна теж могли вважати, що їхня точка зору оптимістичніша… Так от, межі можливостей людини: Існують вони чи ні, які вони, — це література? Я відповіла:

— Ще б пак!

І Ревзін тихо розсміявся:

— От бачите! Проблема, так би мовити, без людей, але — література.

— А що ви думаєте про ці межі? — запитала я Ревзіна. — Є вони, чи це ніби горизонт: ідеш до нього — а він віддаляється.

Я не дочекалася відповіді. Ревзін курив і мовчав. Потім сказав:

— Ідіть… вам треба відпочити. Можливо, доведеться спускатися. Я покличу вас…

* * *

Я пройшла в свою каюту — вузеньку, незатишну дірку, яку лише з поваги до морської термінології можна було назвати каютою. Поряд з койкою, уздовж стіни, тягнулися труби повітряної і водяної систем, подушка моя впиралася в наглухо задраєний ілюмінатор. Я лежала в темряві, прислухаючись до голосів, що долинали з-за дверей. Двічі хтось пройшов повз мою каюту; мені здавалося, що увійде Ревзін і скаже щось страшне, непоправне.

Судячи з часу, Завітаєв уже минув те місце, де загинули роботи. Я марно намагалася пригадати обриси дивних світних Істот, що майнули тоді на екрані телевізора. Від напруження почали боліти скроні. Десь поряд шуміла вода, яку перекачували по трубах. У темряві миготіли примарні вогники.

Я думала про розмову з Ревзіним. Мені згадалася фраза, яку сказав Ревзін про Завітаєва: “Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в океанічних западинах, а в кратерах погаслих підводних вулканів”. Ревзін узнав лише одну наукову ідею — і відразу повірив чоловікові. Повірив, не знаючи його, і ось працює, хоч багато в чому розходиться з ним і як людина — майже протилежний Завітаєву.

Ми звикли, описуючи людей, говорити про зовнішність, характер, звички, поведінку, переконання. Але для опису вченого цього вже не досить. Більше того: зовнішність, характер, звички, словом, суто людський обрис особи — все це відступає на другий план. Учений, будучи в житті нерішучим, м’яким, навіть консервативним, може сміливо висувати надреволюційні наукові ідеї. І яке там значення має для зображення вченого, гаріний він чи ні, скупий чи щедрий, любить він музику чи ні? “Скажи мені, які твої наукові ідеї, і я скажу, який ти”. Хіба це не так?..

* * *

Перервав мої роздуми Єрмаков. Він стояв у тісному коридорчику і методично стукав у відчинені двері. Я схопилася, засвітила світло. Мені здавалося, що минуло дуже багато часу: події кудись відсунулися, втратили гостроту.

— Все благополучно, Петре Миколайовичу? — спитала я.

Єрмаков зосереджено подивився на мене, поправив окуляри і коротко відповів:

— Так, усе.

В шлюзовій камері п’ятеро відважних надівали скафандри. Це відразу ж повернуло мене до дійсності.

— Будемо спускатися, — сказав Ревзін, дивлячись кудись повз мене.

— Ви можете спостерігати по телевізору, — швидко вставив Городецький.

Ревзін незадоволено гмукнув. Я зрозуміла, що до мого приходу вони посперечалися.

— Начальник експедиції дозволив мені йти разом з вами, — сказала я.

Це прозвучало твердо й переконливо, хоч я і досі не розумію, чому вирішила наполягати, — спочатку я якось не сприйняла всерйоз пропозицію Завітаєва.

— Небезпечно, розумієте… — почав Городецький.

— Надівайте комбінезон, — перебив його Ревзін, звертаючись до мене. — Нічого не трапиться. Раз уже всі йдуть… — Він підбадьорливо всміхнувся. — Ви пам’ятаєте, як треба управляти скафандром? Я поясню вам ще раз.

* * *

Є щось спільне між любов’ю і жадобою до відкриттів. Обидва почуття інколи настигають людину раптово й одразу відтісняють усе інше. Обидва почуття владно ваблять назустріч, здавалося б, непереборним труднощам, окрилюють, сповнюють силою й відвагою.

Зараз мені навряд чи вдасться описати те дивне почуття, яке охопило мене, коли відкрився люк шлюзу, і, відштовхнувшись од борту “Дінго”, я повисла в воді. В перший момент мені здалося, що це назавжди залишиться в пам’яті. Але минуло зовсім небагато часу, і нові, незмірно сильніші враження стерли своєрідне відчуття перших хвилин спуску. Пам’ятаю лише, що тоді мене здивувала легкість, з якою я могла рухати руками. Величезний тиск (це я зрозуміла згодом) майже не збільшував густини води, і плавати було так само легко, як і на поверхні, хоч оболонка скафандра стала цупкою: комбінезон згинався тільки в ліктях і в колінах. Спочатку мене чомусь непокоїли рукавиці: насилу стискалися й розтискалися пальці, — але дуже швидко я освоїлась і перестала це помічати.

Я забула про все — лишалося тільки невимовне відчуття польоту. А втім, “політ” — невдале слово: на літаку, в закритій кабіні, нема фізичного відчуття швидкості. А. тут швидкість відчувалася зовсім ясно: двигун м’яко, але з великою силою штовхав уперед, скафандр вібрував у водяному потоці. Паморочилася голова — від швидкості, від радісного усвідомлення, що я можу управляти скафандром, від п’янкої думки, що за поясом у мене пістолети, а попереду — нове, невідоме.

* * *

Нас було шестеро: Ревзін, Самарій, Городецький, два моряки з “Дінго” і я. Управляти скафандром справді було неважко: мені довелося стежити лише за роботою двигуна, решту робили автоматичні прилади. Вага скафандра, взагалі досить значна, у воді зовсім не відчувалася.

Промені прожекторів випереджали нас метрів на двадцять. Бони висвердлювали попереду вузенький жовтий тунель, за межами якого була непробивна товща пітьми. Ця бездонна темрява оживала лиш зрідка, коли ми проносилися крізь хмари планктону. Тоді на чорному фоні спалахували тисячі й тисячі мерехтливих вогників, створюючи враження зоряного неба. Здавалося, ми летимо крізь космос, летимо так швидко і так довго, що поняття простору й часу втратили свій смисл…

Мешканців океанських глибин я не бачила, і лише раз у жовтий сніп світла потрапила велика, скручена в спіраль медуза. На мить вона завмерла й відразу ж кинулась вбік, у морок.

Пізніше, коли ми почали спускатись у кратер, я побачила здалеку клубок вузеньких світних стрічок. Стінки кратера швидко звужувались, на них тремтіли довгі водорості, схожі на щупальця фантастичних тварин. Мої супутники зблизились, оточили мене, приготували пістолети…

Глибиномір, надітий на руку, показував п’ять тисяч метрів. Радість схлинула, з’явилось неясне тривожне почуття, яке швидко згустилося, перетворилось у страх. Я пошкодувала, що не лишилась на “Дінго”. Тісний, незатишний, остогидлий підводний човен тепер здавався мені найбажанішим місцем на світі…

Страх, що все посилювався, примусив мене згадати про гідротелефон. Я ввімкнула апарат, але мої супутники мовчали. Ми наближались до глибини, на якій загинули роботи, і я розуміла, що тепер не до розмов. Мені дуже хотілося почути голос Ревзіна, але я мовчала, примушувала себе мовчати.

Спуск здавався нескінченно довгим. Поступово страх притупився, потім взагалі зник. Я поглянула на годинник: ми покинули “Дінго” понад годину тому. Лишалися останні кілометри. Пройшли кратер вулкана і тепер спускались вузенькою, пробуреною автоматом шахтою. В промінні прожекторів стіни шахти тьмяно виблискували матовим, переливчастим світлом…

— Як настрій? — Голос Ревзіна пролунав зовсім поряд. — Не шкодуєте, що пішли з нами?

— Страшнувато? — в ту ж мить спитав Городецький.

— Дуже, — призналась я. — Але тепер уже нічого…

— Не турбуйтеся, знову буде страшно, — весело пообіцяв Городецький, і всі розсміялися.

— Внизу світло, — сказав один з моряків. — Мабуть, начальник.

Так, назустріч нам піднімався ЗавІтаєв. Ще здалеку, метрів за сто від нас, він наказав по телефону:

— Двоє залишиться тут. У разі небезпеки негайно попередьте. Решта — вниз, зі мною.

Ми лишилися вдвох — Ревзін і я. Внизу (до шахти було метрів півтораста) пересувалися вогники — там готували все до вибуху. Я спитала Ревзіна, чому нас не викликають з “Дінго”.

— Викликали, — відповів Ревзін. — Для зв’язку з човном треба повернути вгору антену і ввімкнути генератор ультразвуку на повну потужність. Але краще прибережіть енергію.

Він помовчав, потім додав (я вловила нотки стурбованості в його голосі):

— Скафандр розрахований на шість годин. Ми спускались півтори години, стільки ж потрібно на підйом. До того ж Завітаєв майже на дві години раніше залишив човен. Словом, хвилин через тридцять треба йти нагору…

* * *

Признаюсь, я була поганим вартовим: увімкнула зовнішній акустичний приймач і слухала океан. Тут, на велетенській, майже двадцятикілометровій глибині, теж вирувало життя! Я чула найрізноманітніші звуки: дзижчання, переривчастий писк і щось подібне до барабанного стуку — гучного, тривожного.

Потім я подивилася вгору — і відразу забула про все. Наді мною було зоряне небо! Незліченні мерехтливі вогники створювали повну ілюзію неба, всіяного зорями. Це небо було щедрішим від земного: зірки рухалися, випливали, згасали, переливалися кольорами райдуги… Я подумала про те, що людство з величезним запізненням починає завойовувати глибини. Чому? Адже ласти, маска, дихальна трубка з загубником могли бути винайдені ще за часів фараонів. Акваланг з’явився з запізненням принаймні на півстоліття. Жорсткі скафандри протягом століття майже не удосконалювались. Батисферу і батискаф можна було побудувати ще в середині минулого століття…

Ми пориваємось до далеких планет: мало не кожен хлопчик мріє про космічні польоти. А поряд з нами — величезний недосліджений світ. У ньому є все — чуже життя, нерозгадані таємниці, смертельні небезпеки, невичерпні багатства. І ще — ніким не бачена краса.

Тут усе попереду. Тут буде свій Теоретик Гідронавтики. Буде свій Головний Конструктор. Будуть перші гідронавти і перша кругосвітна подорож по дну океану…

* * *

— Вмикайте двигун! — Ревзін обома руками трусив мене за плече. — Наші йдуть. Нагору! Нагору!

Я пересунула важельок вмикання: за спиною забився, затремтів плавець, і з цього моменту час навально-полинув уперед. Ми піднімалися з максимальною швидкістю: порівнявши показання глибиноміра і годинника, я визначила, що вона становить шість метрів за секунду. Завітаєв наказав приєднати резервні акумулятори: двигун працював на форсованому режимі.

Антена ультразвукового телефону тепер була спрямована вгору, і я добре чула “Дінго”. На жаль, біля апарата в човні сидів Єрмаков. Методично, через кожні десять хвилин, він повторював одне слово: “Як?” — і замовкав, почувши відповідь…

Промені наших прожекторів зливалися в широкий і яскравий сніп світла. У Завітаєва і Ревзіна, крім того, були потужні ультрафіолетові лампи. Ніхто не заступав нам дороги нагору. І ніхто не наважився б заступити — так мені тоді здавалося. Але минуло (я б сказала — промайнуло) менше години, і нам перетнули шлях ті. самі істоти, які напали на роботів.

Це сталося на глибині трохи більше як три кілометри. До виходу з кратера лишалося щось близька двохсот метрів. Ми ще піднімались на граничній швидкості, і раптом попереду (Завітаєв і Самарін були метрів на тридцять вище мене) спалахнули сліпучі вогняні смуги. Я одразу ж вимкнула двигун. У телефоні загудів голос Самаріна:

— Вгорі… оті, як їх… Я помітив двох.

— Їх більше, — обізвався Завітаєв. — Вони ховаються у водоростях. Усім відійти вниз, вправо, до скелястого виступу… А, чорт!..

Знову шугонули вогняні струмені. І тоді я побачила тих, що нападали на нас. Вірніше, їх якраз я і не побачила, їх не можна було побачити — вони виявилися прозорими і тому невидимими. Але в ультрафіолетовому світлі щось флуоресціювало всередині цих істот. Всередині— знову ж таки дуже умовне визначення. Спочатку я вирішила, що світиться кістяк чи хрящовий скелет. Зараз я схильна думати, що флуоресціював прозорий панцир. В усякому разі те, що світилось, формою скидалося на павука з шістьма величезними суглобистими кінцівками. Саме павука, а не масивного краба, тому що рухи цих істот відзначалися майже незвичайною легкістю і швидкістю. Якби павуки пересувалися повільніше, я б може й розгледіла їх, бо абсолютно прозорими вони, звичайно, не були. Але павуки проносилися над нами навально, блискавично. Це було схоже на політ величезних хижих птахів. Ми відбивались електрогідравлічними пістолетами. Назустріч павукам летіли вогняні струмені, вода закипала від вогню, клекотіли величезні пузирі пари… Павуки тікали в кущі водоростей, а потім знову кидалися на нас. Очевидно, вони не знали страху. Їх зупиняв тільки вогонь. Але з тупою наполегливістю вони рвалися до нас знову і знову. Спочатку їх було три чи чотири, потім з’явилися ще. Я налічила вісім і збилася з рахунку.

— Погано, — важко дихаючи, сказав Ревзін. — Якщо вони затримають нас ще на годину-півтори, скінчиться кисень.

Я зрозуміла, що він говорить про Завітаєва: в наших скафандрах було ще достатньо кисню.

— Доведеться іти на прорив, — обізвався Самарін.

— Правильно, товаришу капітане, — підтримав його один з моряків. — Станемо в коло і…

— Не спішіть, — втрутився Завітаєв. — Ми навіть не знаємо, чим ці тварюки збираються нас узяти. Не можна лізти на них наосліп.

Натиск павуків перервав розмову. Цього разу вони насувалися суцільною стіною. Один з них наблизився до мене — я ясно побачила фіолетове мерехтіння його довгих лап і квапливо натиснула спускові гачки обох пістолетів. Вогняна завіса відігнала павуків.

— Через годину спрацює підривник, — вів далі Завітаєв. — Почнеться виверження. Воно небезпечніше, ніж ці тварюки.

Я спитала, чи не можна змінити час вибуху.

— Ні, — відповів Завітаєв. — Підривник спрацює від годинникового механізму. Спускатися вниз уже пізно.

Запанувала мовчанка.

— Стріляйте точніше, — сказав потім Ревзін. — Самозаймиста рідина в пістолетах швидко витрачається.

— Увага! — попередив Завітаєв. — Вони йдуть… Що за чорт. Що там робиться?..

Вгорі відбувалося щось незрозуміле. Примарні павуки накинулися на щось інше. Спочатку мені здалося, що це перекинутий човен. Але, придивившись, я зрозуміла, що новий ворог павуків — жива істота. Її вилискуючий у променях прожекторів чорний тулуб і справді скидався на перекинутий човен. Сплющена, майже плоска голова мала величезні щелепи. Дві пари товстих, могутніх ластів пінили воду.

— Приємне створіння, — іронічно зауважив Завітаєв. — Якщо вони зчепляться між собою…

Вони зчепилися. І тут ми побачили, чим б’ються примарні павуки. Вони не підходили впритул до свого противника. Ні. Вони кружляли навколо нього. Спочатку ми не розуміли, в чому справа. Але незабаром рухи неповороткої чорної істоти стали якимись дивними, судорожними, кінцівки ніби сіпалися.

— Вони його чимось обплутують! — вигукнув Городецький.

Так, павуки швидко обплутували свого ворога невидимими нитками. Мені здалося, що ось-ось усе буде скінчено. Тулуб чорної істоти зігнувся, ласти безладно били воду… Але, очевидно, противник павуків мав справді дивовижну силу. Він рвонувся і розірвав невидиму сіть. І відразу ж плигнув на павука, що необережно наблизився, зім’яв його, розкрив і зімкнув пащу…

Решта павуків тривожно заметалися, потім знову утворили коло. Все почалося спочатку.

— Є ідея, — сказав раптом Самарін. — Поки вони зайняті один одним, ми можемо відійти вниз. З “Дінго” скинуть глибинну бомбу, і…

— Правильно! — перебив Завітаєв. — Передавайте наказ.

Ми спускалися дуже повільно, намагаючись не привернути уваги павуків і не викликати погоні. Але сутичка вгорі була в повному розпалі, і павуки, очевидно, забули про нас. Глибиномір показував чотири з половиною кілометри, коли Завітаєв, порадившись з капітаном, наказав зупинитись. Ми сховалися в тріщинах кратера. Треба було чекати: за розрахунками Самаріна, на спуск бомби потрібно хвилин сорок.

Час від часу Єрмаков незворушно повідомляв: “Скинули дві бомби… Бомби пройшли на глибину двісті метрів… Триста… п’ятсот…” Я знала: якщо сутичка вгорі скінчиться раніше, ніж бомби досягнуть кратера, павуки можуть уціліти. В цьому разі нам доведеться іти на прорив. Але поки ми пропливемо півтораста-двісті метрів, павуки встигнуть обплутати нас своїми невидимими нитками.

Єрмаков безпристрасно відраховував: “Сімсот… Вісімсот… Тисяча…” Ми мовчали; випромінювачі гідротелефонів були спрямовані вгору — всі слухали Єрмакова. “Тисяча триста… тисяча шістьсот…” Я подивилась на годинник: ще півгодини затримки — і в Завітаєва не залишиться кисню, щоб піднятися.

— Хвилюєтесь?..

Завітаєв стояв поруч зі мною. Крізь ілюмінатори — свій і його — я бачила, як поблискували усміхнені очі. Голос був азартний, навіть веселий.

— Розумієте, виникла думка… Але ми робимо дурницю, буримо зверху. Навіщо? Там, унизу, під земною корою, могутні сили. Треба лише відкрити їм дорогу. Підштовхнути, спрямувати — хоча б випромінюванням чи сейсмічними хвилями. Свердловину найкраще бурити з-під земної кори. Парадокс, га? Як усе нове, не більше. Ви думаєте, парадокс?

Я просто нічого не розуміла. Бачила тільки, що Завітаєв знайшов якусь ідею. Він був захоплений нею і не чекав відповіді на своє запитання. Я спитала, чи вистачить у нього кисню. Він подивився на мене, на секунду замислився, потім серйозно сказав:

— Кисень? Я дихаю через раз… Заощаджую. Між іншим, ви молодець, не боїтеся. Якщо набридне писати романи, поступайте до мене в експедицію. Водолазом, га? Тепер ми тільки й почнемо по-справжньому. Така ідея… Чому вона не спала на думку раніше?..

* * *

Думка, яка невиразно виникла у мене ще вдень, стала раптом чіткою і ясною. Я подумала про те, що, за давньою літературною традицією, ми пишемо про боротьбу людини з природою, як про сутичку рівних. Пишемо про це так, як писали сто років тому. Але час змінився, а разом з ним змінилися й люди. Якщо раніше двобій людини з природою був лютим, запеклим і в ньому людина не завжди перемагала, то тепер у природи мало шансів на перемогу. Людина наперед упевнена в своїй перемозі. Люди (це сталося якось непомітно за останнє півстоліття) перестали випрошувати милості в природи. Вони зрозуміли, що сильніші за природу, що, які б сміливі завдання вони не ставили, природа відступить, скориться. Звідси й безмежна впевненість у собі, впевненість, що грунтується не на особистих якостях однієї людини, яка стала на єдиноборство з природою, а на усвідомленні того, що сили всього людства, яке вступає в нове століття, необмежені.

Людина, яка прокладає шлях у космос, перекроює материки, створює в океані Атлантиду, зітре всі межі. Завітаєв і Городецький праві: немає меж, що їх поставила природа людині.

Мине час. Забудеться, зникне багато що — зажерливість, заздрість, малодушність… І, може, головною якістю людини, яка живе у вік комунізму, буде саме це горде усвідомлення належності до великої, що не знає перепон своїм дерзанням, розумної, доброї, красивої людської сім’ї.

* * *

В телефоні почувся схвильований, як мені здалося, голос Єрмакова.

— Три кілометри… Бомби пішли точно в кратер!

— Ховайтесь! — Завітаєв підштовхував мене до скелі.

І зразу ж угорі гримнув вибух. Я ледве встигла притиснутись до каміння, як знову пролунав вибух. “Вода вирувала, скафандр гудів і бився об каміння. Я спробувала вчепитися за виступи скелі…

— Вперед! Тепер — уперед!

Я відштовхнулась од скелі і ввімкнула двигун. Завітаєв чекав мене.

— Швидше! Всі сюди!..

Прожектори ледве пробивали скаламучену воду. За три-чотири метри вже нічого не було видно.

Ми піднімалися пліч-о-пліч, тримаючи пістолети напоготові. Але павуки зникли. Вихід з кратера був вільний.

Через двадцять хвилин, коли ми наближалися до “Дінго”, я відчула двигтіння води: мовби хтось легенько штовхнув мене. Це внизу, в шахті, вибухнув атомний заряд, відкриваючи шлях магмі…

З самого ранку вітер гонить над океаном сірі хмари. Часом вони опускаються зовсім низько, до хвиль. За два кілометри на північ — з ходового містка “Іркутська” видно далеко — гуркоче вулкан. Його оповита димом вершина вже піднялася над водою. Це сталося на третій місяць після початку виверження. Ночами темно-червона заграва освітлює океан. Вдень клуби пари й диму піднімаються високо в небо.

Виверження триває. Острівець росте. За добу він збільшується на п’ять тисяч квадратних метрів. Завітаєм каже, що виверження скінчиться через місяць, не раніше.

Я стою на містку “Іркутська”. Корабель крає побурілі від попелу хвилі. Повітря насичене запахом сірки. Треба йти вниз, у каюту. Але мені не хочеться йти. Я дивлюсь на створену людиною Атлантиду і думаю про сказані колись Завітаєвим слова: “Надто багато знали — і тому загинули… Мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — тому й створили Атлантиду…”

“ОРЛЯТКО”

Мій друже, мій далекий друже, говоритиму з тобою. Капітан дозволив нам говорити сорок хвилин. Кристалофон запише те, що я скажу. Потім шифратор стисне, спресує записане — і на мить корабельні реактори віддадуть передавачу всю свою потужність. Короткий сплеск енергії, що несе мої слова, довго йтиме, крізь чорне Ніщо. Але настане час — і ти почуєш мій голос.

Я повинна багато сказати тобі. Ще кілька хвилин тому, вислухавши розпорядження капітана, я знала, що саме треба сказати. Я бігла по трапу, щоб скоріше ввійти до своєї каюти. Але варто було мені ввімкнути кристалофон — і я відчула, що слова, які здавалися такими необхідними, зовсім не потрібні.

Можливо, це втома. Так, усі ми дуже втомилися. Через двадцять дев’ять днів після старту, коли корабель досяг субсвітлової швидкості, прилади відзначили підвищену густину міжзоряного газу. З цього часу аварійні автомати майже безперестанку передають сигнали небезпеки. Я чую їх дзвін і зараз, коли розмовляю з тобою. Міжзоряний газ поступово руйнує оболонку корабля. Установки магнітного захисту, доведені до найвищого режиму, працюють з перебоями. Частинки міжзоряного газу проникають крізь екрани реактора, спричиняючи побічні реакції. Електронні машини захлинаються в потоці незліченних розрахунків…

Ми звиклися з небезпекою. Сигнали аварійних автоматів викликають тільки одне відчуття — глуху досаду. Сигнали означають, що знову треба йти до пультів керування. Знову думати, обчислювати, шукати. Втома зробила нас неговіркими. Ми мовчки працюємо, мовчки їмо. І, якщо хтось спробує жартувати, ми лиш мовчки усміхаємось.

Але раз на добу все змінюється. О двадцятій годині за корабельним часом капітан вимикає систему аварійної сигналізації. Керування кораблем повністю передається електронним машинам, і ми йдемо до кают-компанії. Час — з двадцятої до двадцять першої — ми балакучі, жваві, веселі. Ми поводимося так для єдиного пасажира корабля. Цей пасажир виходить з своєї каюти тільки на годину. І ми намагаємося приховати втому. Наш політ має смисл лише в тому разі, якщо ця людина буде доставлена благополучно…

Мій далекий друже, над кристалофоном висить годинник, і я стежу за хвилинною стрілкою. У нас мало часу, а я ще нічого тобі не сказала. Мені важко підшукати потрібні слова.

Ти пам’ятаєш вечір напередодні твого вильоту? Ти вилітав уранці, на три тижні раніше за мене, і це було наше прощання. Ти пам’ятаєш, того вечора ми майже не розмовляли. Ми довго стояли біля річки, а над містом повз темно-червоний від незліченних вогнів осінній туман. Крізь туманне марево пробивалося світло кремлівських зірок, і здавалося, що ці зорі так само далеко від нас, як і ті, до яких нам треба було летіти. А потім ти спитав: “Любиш?” — і я відповіла: “Спитай, коли повернемось”. Ти сказав: “Через півтора року…” Це для нас, подумала я. А на Землі минуть десятиліття. Що буде тут, на цьому місці? І, ніби вгадавши мої думки, ти неголосно промовив: “Ми прийдемо сюди. Правда ж?”

Чому я тоді не відповіла на твоє запитання? Чому?

Через кілька днів я знову лрийшла на це місце. Я прийшла одна, твій корабель уже набирав швидкість десь там, у чорній безодні. До болю в очах я вдивлялася в затягнуте хмарами небо. Було напрочуд тихо, і тільки зрідка шелестіло листя, наче скупий вітер рахував, чи багато їх залишилося.

Я знала: мене вже чекають на ракетодромі. Обставини склалися так, що я покинула Землю раніше, ніж ми припускали. До системи зірки РОС-154 прямував з особливим завданням зоряний корабель “Орлятко”, і мене призначили дублером радіоінженера. Цього останнього вечора я дивилася з нашого пагорба на вогні Москви. Їх було багато, вони простягалися до горизонту, зливаючись там у широку світлу смугу. Мені не вірилось, що незабаром і ці вогні, і всі вогні Землі, і сама Земля перетворяться в світну цятку. А потім зникне і цятка, і лишиться тільки безмежна чорна пустота…

Ми летіли до Електри, планети в системі зорі РОС-154. “Орлятко” повинне було доставити на Елект-ру нейтринний генератор. Я не розповідатиму про політ — ти прочитаєш про нього в рапорті капітана. Ми досягли Електри і на озерному ракетодромі, поки куці, схожі на травневих хрущів буксирувальники тягли корабель до причалу, дізналися, що нас чекає спішний зворотний рейс.

Через три години, коли закінчувалося вантаження, по трапу піднявся чоловік у чорному светрі. Це був наш єдиний пасажир — людина, про яку на Землі розповідали легенди. Тут його називали Відкривачем.

Нечасто одне слово може вмістити життя людини. Легенди, які я чула на Землі, здавалися мені поетичним вимислом, не більше. Але тут, на Електрі, я зрозуміла, що ці легенди — слабкий відгук дійсності.

Людина, яку називали Відкривачем, народилася на першому кораблі, що летів до Електри. Тридцять один рік тому корабель досяг Електри. Чужа планета стала батьківщиною Відкривача. Це була дивна планета. В її атмосфері було вчетверо більше кисню і вдвічі більше вуглекислого газу, ніж в атмосфері Землі. Вода, насичена вуглекислотою, вирувала й пінилась. Над іржавими скелями здіймалося полум’я незліченних газових джерел. Рослини й тварини жили буйним, не схожим на земне життям, У кам’янистих пустелях на кілька годин виростали непрохідні ліси і так само швидко зникали. Вітер відносив у небо потоки горючих газів. Вони згоряли, і на висохлий грунт падалн струмені киплячого дощу…

Люди дорого платили за кожну розгадану таємницю Електри. Відкривачеві було шістнадцять років, коли він зостався один. Може, його врятували природжені здібності дослідника — він умів розуміти, пам’ятати, передбачати. Можливо, він, вирісши на цій планеті, якимось шостим почуттям догадувався про наближення небезпеки. А може, йому просто щастило. Але він вижив. Сім років він був єдиною людиною на Електрі. З Землі прилітали тільки транспортні ракети з обладнанням. Пізніше він узнав, що друга експедиція загинула в дорозі.

Сім років він сам досліджував Електру. Спускався на дно її океанів, залазив на вкриті пухким снігом піки, перетинав мандруючі ліси. Він бився з хижаками, будував опорні станції, посадочні площадки, радіомаяки. Сім років з ним були тільки машини. Потім гірилетіз корабель з людьми. Відкривач міг повернутися на Землю. Він говорив саме так: “повернутися”, хоч ніколи не був на Землі. Може, він і повернувся б, але корабель прибув у період весняних бур. Сіра, спінена вода стіною йшла по рівнинах. Ураганний вітер розкидав важкі валуни. Із заболочених лісів, гнані вітром, виповзали низькорослі чорні чагарники; віти їх цупко обплутували все, що зустрічалося на шляху…

Відкривач знав: тільки він може застерегти людей, без нього вони загинуть. Він умів читати сліди на вологому піску. Вмів по ледве відчутному запаху, по ледь помітних змінах у забарвленні неба визначати наближення урагану. Він любив планету, ще чужу для інших людей. Для них Електра була незрозумілою, підступною, неприборкано-злою — і тому дикою. Він же бачив І дику красу планети.

І він лишився.

На Електру все частіше прибували кораблі. Відкривач показував людям поклади берилію, титану, уранової руди. Він відшукував місця для майбутніх міст. Його роботи завжди з’являлися в той момент, коли люди потребували захисту чи допомоги. Роботи, як і

сам Відкривач, були ветеранами. Їхня електронна пам’ять зберігала все необхідне для життя на цій планеті. Іншим роботам треба було ще роками пристосовуватися — роботи Відкривача вже знали Електру. Могутність Відкривача була могутністю людини, яка керує небагатьма машинами, що прижилися на планеті. Але людям здавалося, що Відкривач наділений якоюсь особливою силою. Тепер я знаю: у цьому є немала частка Істини. Цей чоловік створений відкривати нові планети, а сувора боротьба загартувала його інтуїцію і волю…

Час минав. Люди наступали на Електру. В скелях згасали вічні вогні. Канали прорізували кам’янисті пустелі. Хижаки, що так одчайдушно чинили опір, тікали в ліси. В одній із сутичок, захищаючи свого господаря, загинув останній робот Відкривача. В цей день Відкривач вирішив повернутися на Землю.

Величезний ракетодром, з якого вилітав наш корабель, був переповнений людьми, які проводжали Відкривача. Але десь поряд блискали вогні зварювання. Там будували стартову площадку для польотів до не-дослідженнх зоряних систем. Люди працювали і в день вильоту Відкривача.

З верхньої площадки трапу Відкривач довго дивився на чорний серпанок, що ховав горизонт. Червоний диск зорі РОС-154 повільно занурювався в цю схожу на передштормове море імлу. “Орлятко” було готове до старту, але ми чекали…

В перші ж години польоту ми зрозуміли, як важко буде Відкривачеві. Регенеративні установки підтримували на кораблі земну атмосферу. Відкривач не міг дихати земіним повітрям; він виріс на Електрі, і тепер йому не вистачало кисню. Його помістили в окрему каюту, в яку подавалося насичене киснем повітря. Лише раз за добу Відкривач виходив з своєї каюти. Йому було важко дихати, але він хотів звикнути до земного повітря. Годину — з двадцятої до двадцять першої — він проводив у кают-компанії. Він майже не говорив: слухав, як говорили ми, і зрідка вставляв кілька слів.

Він з’являвся в кают-компанії точно о двадцятій. Повільно, уникаючи зайвих рухів, підходив до свого крісла. Ішов, нахилившись уперед, наче переборюючи опір вітру. Темні окуляри захищали його очі від корабельних ламп, що випромінювали сонячне, багате на ультрафіолетові промені світло. Атмосфера Електри, що мала у верхніх шарах багато озону, не пропускала ультрафіолетового проміння, і обличчя Відкривача, яке ніколи не знало загару, було неприродно білим. Відкинувшись на спинку крісла, глибоко дихаючи напіввідкритим ротом, у темних окулярах, що підкреслювали його блідість, Відкривач справляв враження тяжкохворого.

Ми, не змовляючись, намагалися розважити свого пасажира: безтурботно балакали, розпитували Відкривача про його роботу (він писав історію підкорення Електри), говорили про Землю, охоче сміялися з кожного жарту — і ні словом не обмовилися про те, що загрожує кораблю. У ці шістдесят хвилин для нас не існувало ніяких небезпек…

Про що думав Відкривач, слухаючи наші розмови? Чи розумів він, що ми тільки граємо? Можливо. Не знаю, як інші, але в присутності Відкривача я відчувала себе дитиною. Усі ми, по суті, ще дуже мало зробили в житті, а Відкривач зробив стільки, що вистачило б на багато поколінь.

Цілком імовірно, що Відкривач з самого початку бачив нашу гру. Але він мовчав. А на його обличчі нічого не можна було прочитати. Коли він зрідка знімав окуляри, мене вражав контраст між жвавими, дуже виразними очима і зовсім нерухомим, схожим на мармурову статую обличчям. “Результат самітності, — сказав якось наш лікар. — Усі почуття пішли вглиб”.

…Стрілка годинника невблаганно рухається по циферблату. Треба поспішати, і я говоритиму про головне.

Якось Відкривач, спустившись до кают-компанії, нікого там не застав. Обставини склалися так, що екіпаж повинен був працювати. Ніхто не міг залишити пост керування. І тільки мені капітан наказав іти до кают-компанії. Я дублер, І для мене політ вважався навчальним.

З капітаном не сперечаються. Я залишила товаришів і пішла в кают-компанію. Відкривач, як завжди, сидів у кріслі. Він підвівся, побачивши мене, і мовчки кивнув головою. Його не здивувало, що я сама, і він ні про що не питав. А я намагалася говорити весело й безтурботно. Це було важко. Темні скельця окулярів безпристрасно поблискували під світлом корабельних ламп, але мені здавалося, що Відкривач бачить усе. Після кількох фраз (не пам’ятаю, про що я говорила) настала мовчанка. Крізь гуркіт двигунів пробивався тривожний дзвін аварійних автоматів. Я марно підшукувала, що сказати. І коли мовчанка стала нестерпною, я почула неголосний, спокійний голос Відкривача:

— Скажіть… яка вона… Земля?

Я вже хотіла відповісти першою-ліпшою фразою, як раптом щось примусило мене насторожитися. Подумала: “Адже він ніколи не був на Землі. Як йому пояснити?”

Дивно, але тільки в цей момент я вперше усвідомила, що це таке — ніколи не бути на Землі.

Відкривач чекав відповіді, а я думала про те, що ніякі слова не зможуть передати красу Землі. Слова — жалюгідні копії. Вони діють лише тим, що пробуджують у нас живі спогади. А якщо спогадів нема, слова безсилі, блюзнірські, образливі для краси нашої планети…

Думка ця з’явилася раптово, і протягом якоїсь частки секунди я враз до болю гостро відчула невимовну принадність Землі. Ні, в цю мить я побачила не ті святкові куточки, з якими часто-густо пов’язується наша уява про красу. Я побачила занедбаний лісовий став: шершаві стовбури над зеленою, присипаною золотом сонячних стружок водою, і зморщений жовтий листок, що похитуючись пливе повз мокру траву… Як передати це тому, хто ніколи не бачив, як падає у воду листя, ніколи не чув, як вітер голубить гнучкі віти, ніколи не доторкувався до нагрітого сонцем каменя, ніколи не тримав у зубах кислуватої травинки, ніколи не вдихав вологого, пронизаного сотнями запахів лісового повітря…

— Спасибі, — несподівано промовив Відкривач. — Я зрозумів.

Він підвівся і попрямував до трапу. Нічого більше не сказав, але я знала, що він справді зрозумів мене. В цей день я по-новому побачила Відкривача.

Наступного вечора в кают-компанії зібрався весь екіпаж. Говорили про Землю, про те, що змінилося на ній за час нашої відсутності.

— Земля завжди змінюється, — сказав капітан. — Це видно вже здалека. Пам’ятаю, в минулий рейс ми виявили в сонячній системі дві планети з кільцями. Коли штурман доповів мені про це, я розсміявся. Сатурн — один, в іншої планети не могло бути кілець. Але штурман мав рацію. Доки ми були в польоті, в Землі з’явилося кільце Черенкова. Тепер мене нічим не здивуєш. Можливо, буде створена атмосфера на Марсі. Чи зміниться орбіта Венери… Знаю лише, що ми ще здалеку побачимо ці зміни. Це наче повернення в рідне місто: вже в передмісті видно, як воно змінилося за той час, що ти не був у ньому…

Я сиділа в кутку, там, де не падало світло від ламп, і стежила за Відкривачем. Він слухав капітана, але обличчя його не виражало нічого. І, дивлячись у чорні скельця окулярів, я подумала, що він чекає зовсім інших змін на Землі. Наче вгадавши мої думки, Відкривач повернув голову до мене. Це був побіжний погляд, не більше. Але, підкоряючись невідомій силі, я сказала:

— На Землі зміниться атмосфера.

Капітан обернувся до мене. До цього часу всі ми, за мовчазною згодою, уникали розмов про земну атмосферу.

— На Землі зміниться атмосфера, — повторила я.

— Чому? — спитав лікар.

— Вона збагатиться киснем, — відповіла я. Ця ідея з’явилася в мене раптово, але я зразу ж повірила в неї. — Атмосфера буде такою ж, як на Електрі. Це краще для людей. Зникне багато мікроорганізмів. Підвищиться потужність двигунів. Стануть придатними для життя високогірні райони.

Ніхто не відповів мені. І лише після довгої мовчанки Відкривач сказав:

— У вас щедре серце.

Пізніше, коли ми розходилися з кают-компанії, я запитала лікаря:

— А ви вірите, що так буде? Ви медик і повинні…

— Ні, — перебив він, — не вірю. Але я бачу, що ви любите… його.

Він помилявся, наш лікар, і я не звинувачую його в цьому. Хіба він міг знати, що мене зв’язувало з Відкривачем зовсім інше — одного разу до болю усвідомлена любов до нашої Землі!

Минали дні, і якось рація вперше впіймала сигнал.

Він був ще слабкий, цей голос, що долинув з чорної безодні. Ми нічого не могли розібрати. Знали тільки, що хтось говорить з нами. Нестерпна мука — чути Землю і не розуміти, що саме тобі кажуть…

Зараз мені здається, що всі ці дні я не виходила з радіорубки. І, може, минуло не чотири доби, а один дуже довгий день, поки ми нарешті змогли зрозуміти далекий голос. Це була не Земля. З нами говорив “Памір”, корабель, що летів до зорі Струве-2398. Коли наш головний радіоінженер в сотий раз змінив схему дешифратора і почувся тихий, але виразний голос, ми так зраділи, що не відразу зрозуміли смисл радіограми.

Ми летіли до Землі, і вже давно для нас існували тільки Земля і наш корабель. А світ був великий, і в цьому світі до інших зірок прямували інші кораблі. “У зоряній системі Струве-2398, — йшлося у радіограмі, — безслідно зникла перша дослідницька експедиція, що прямувала до планети Аелла. Екіпаж “Паміру” — чотири чоловіки — веде на Аеллу транспортну ракету з обладнанням. Повідомлення про можливу загибель першої експедиції було одержане в дорозі. Екіпаж вирішив продовжувати політ. Аелла — грізна планета, багато в чому подібна до Електри, тому екіпаж “Паміру” просить Відкривача передати по можливості докладніші інструкції і поради…”

Я знаю напам’ять цю радіограму. Вона лежала на моєму робочому столику в довгу ніч чергування. Ми чекали Відкривача. Скільки часу йому потрібно, щоб скласти відповідь? Годину, три години, добу?.. Рація була підготовлена для передачі цієї відповіді. Капітан наказав установити цілодобове чергування.

Опівночі головіний радіоінженер вийшов з рубки. Лишившись одна, я думала про тих чотирьох невідомих мені астронавтів, які прямували до Аелли. Вони не повернули свій корабель. Четверо проти Аелли…

Адже міг Відкривач один вистояти проти Електри! Хто ці четверо?..

Мій далекий друже, тієї ночі я думала про тебе. Мені здавалося, що люди на “Памірі” такі ж, як і ти. Я дрімала, поклавши голову на столик. У напівсні я бачила рубку “Паміру” і чотирьох людей, дуже схожих на тебе. О пів на четверту по трапу піднявся Відкривач. Я почула важкі кроки і машинально поглянула на годинника. Відкривач кивнув мені й поволі попрямував до штурманського крісла.

— Радіограма? — запитала я, намагаючись відігнати сон.

Відкривач не відповів.

— Радіограма готова?

Він зняв окуляри й обернувся до мене. В його очах було щось нове, ще не бачене мною.

— Де… Земля? — дивним, урочистим голосом спитав він.

Я увімкнула оглядовий екран. Там, де перехрещувалися нитки, була чорна пляма, оточена густим розсипом фіолетових зірок. Швидкість корабля спотворила вигляд зоряного неба.

— Вона там, — тихо сказав Відкривач.

— Її не видно, — заперечила я. — Сонце буде поміт: но місяців через три, не раніше.

Відкривач похитав головою.

— Вона там…

Сон мов рукою зняло, і я зрозуміла, що заперечувати не можна. Я мовчки стояла за кріслом Відкривача і дивилася на оглядовий екран. Це тривало довго. Потім Відкривач, все ще схилившись до екрана, ледве чутно проказав:

Є голуба зоря, Джанетто,

Летять туди дванадцять літ,

Як мчати так, як лине світло.

І біла є зоря, Джанетто.

Туди летіти сорок літ,

Як мчати теж разом із світлом.

До якої ж зірки, люба,

Ми з тобою подамося -

До голубої чи до білої?

Мій друже, ти знаєш ці вірші. Це “Дитяча пісенька” Сендберга. Якось (з того часу минула вічність) ти читав їх мені там, на Землі. Але в голосі Відкривача був недитячий смуток.

І я раптом усе зрозуміла.

— Ви… вирішили? — спитала я.

Відкривач швидко надів окуляри й обернувся до мене.

— Вимкніть екран, — сказав він.

— Ви вирішили? — повторила я.

Він глянув на мене й усміхнувся:

— Так, звичайно.

— Але…

Рухом руки він зупинив мене:

— Скажіть капітанові — треба переобчислити курс. Я перейду на “Памір”.

…Нестримно мчить стрілка годинника, а я ще не сказала тобі найголовнішого.

Цієї ночі аварійні автомати мовчали. І лише на світанку почулися тривожні, виючі сигнали. За хвилину весь екіпаж був у рубці. Не пам’ятаю, здається, минуло кілька годин, поки ми відновили магнітний захист. І коли капітан відійшов од пульта керування, я передала слова Відкривача. Дивно, але капітан лишився спокійним. Він сказав:

— Добре. Йдіть. Я сам обчислю новий курс. Однак ніхто не вийшов з рубки.

— Ідіть, — повторив капітан.

Здавалося, ніхто не чув наказу.

— Добре, — сказав капітан. — Нехай буде так. Ідіть і подумайте. Якщо всі вирішать летіти до Аелли, ми полетимо. Але якшо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю. А Відкривач перейде на “Памір”.

Він поглянув на годинника й додав:

— Через п’ятдесят хвилин. Я чекатиму тут. Ідіть…

Ми попрямували до трапу, а капітан нахилився до пульта керування. Я помітила: капітан дивився туди, куди вночі поглядав Відкривач…

П’ятдесят хвилин — вони тягнулися нескінченно довго.

Я сиділа в своїй маленькій каюті і думала про Інших. На “Орлятку” одинадцять чоловік. Капітан лишився біля пульта керування. Десятеро розійшлися по каютах. “Якщо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю”. Так сказав капітан. А що скажуть мої товариші? За стальною перегородкою — каюта лікаря. Старий, добрий лікар! Це був його останній рейс… Головний радіоінженер — він залишив на Землі сім’ю… Мої подруги, механіки — їх чекатимуть на Землі…

П’ятдесят хвилин — вони тяглися нескінченно довго, і лише в останні секунди час навально рвонувся вперед. Треба було йти в рубку. Але якась сила заважала мені підвестися. Може, у мене більше, ніж в інших, право повернутися на Землю? Я дублер радіоінженера. По суті, я не потрібна на кораблі. Для мене цей рейс учбовий. А там, на Землі… І я раптом почула Землю. Серед незчисленних звуків Землі я почула один — шум морського прибою. Це було так явно, що я машинально поглянула на динамік кристалофону. А шум моря лунав усе дужче й дужче. Шум морських хвиль, гул прибою і ще — сплеск човна, що похитувався на хвилях… Дивно, безмірно дивно, але в цей момент уся Земля втілилась у голосі моря, що мені примарився. Ти чув, як плещеться вода під човном, що похитується на хвилях?..

З останнім ударом годинника я встала і пішла в рубку. Піднявшись по трапу, побачила, що всі, крім мене, уже в рубці. Вони прийшли сюди давно — я це відразу зрозуміла. Ніхто, крім мене, не чекав п’ятдесяти хвилин.

— Треба йти до Аелли, — сказала я і здивувалась: настільки чужим здався мені власний голос.

— Так, — відповів капітан. — Ми розраховуємо курс. Десять чоловік стояли навколо мене. Ніхто з них не сумнівався, що я скажу “так”. Вони давно прийшли сюди — і зараз електронна машина вже перераховувала курс. Усі знали, були впевнені, що я скажу “так”…

Невимовна краса Землі, але якщо мене спитають, що найкраще на Землі, я не вагаючись скажу: “Люди”.

Мій друже!

Мій далекий друже, стрілка годинника мчить по циферблату. Я повинна сказати тобі все. Мої слова передадуть на “Памір”, а звідти — на Землю. Зараз, поки я розмовляю з тобою, твій корабель мчить десь у чорцій безодні космосу. Але, поки мої слова досягнуть Землі, ти повернешся туди і чекатимеш мене на нашому пагорку.

Мій друже, ми йдемо до Аелли. Мине кілька днів, і “Орлятко”, змінивши курс, почне віддалятися од Землі. Щогодини, щосекунди збільшуватиметься відстань між нами.

І все ж таки ми будемо ближче один до одного, ніж раніше. Що значить жалюгідна арифметика відстаней, якщо я люблю тебе!

Не знаю, що чекає нас на чужій і злобній планеті. Але хоч би як шаленіло й лютувало небо Аелли, я шукатиму в ньому твій корабель. Ти не зіб єшся з дороги, ти прийдеш, бо я люблю тебе!

Під час цього першого польоту, я поглянула в бездонні очі Всесвіту. Так, мій друже, мій далекий і близький Друже, нескінченність сильна. Порівняно з нею наша Земля — нікчемна пилинка. Але є дещо сильніше від чорного безмежжя. Це — розум і воля людей. Це — право людей стояти пліч-о-пліч. Це — прості слова, перед якими відступають простір і час: я люблю тебе!

АСТРОНАВТ

— Що зроблю я для людей?! — дужче за грім гукнув Данко. І раптом він розірвав руками собі груди, вирвав з них своє серце і високо підніс його над головою.

М. Горький

Мені доведеться коротенько пояснити, що привело мене до Центрального архіву зореплавства. Інакше буде незрозумілим те, про що я хочу розповісти.

Я — бортовий лікар, брала участь у трьох зоряних експедиціях. Моя медична спеціальність — психіатрія. Астропсихіатрія, як тепер кажуть. Проблема, якою я займаюся, виникла давно, в сімдесятих роках ХХ століття. У ті часи політ із Землі на Марс тривав понад рік, на Меркурій — близько двох років. Двигуни працювали тільки під час зльоту й посадки. Астрономічні спостереження з ракет не провадилися — для цього існували обсерваторії на штучних супутниках. Що ж робив екіпаж протягом багатьох місяців польоту? У перших рейсах — майже нічого. Вимушене неробство призводило до розладу нервової системи, занепаду сил, захворювання. Читання і радіопередачі не могли замінити того, чого не вистачало першим астронавтам. Потрібна була праця, до того ж праця творча, до якої звикли ці люди. І ось тоді було запропоновано комплектувати екіпаж людьми, схильними чимось захоплюватися. Чим саме вони захоплюються — байдуже, аби тільки вони були зайняті в польоті. Так з’явилися пілоти — пристрасні математики. З’явилися штурмани, які вивчали стародавні рукописи, інженери, які весь свій вільний час віддавали поезії…

У льотних книжках астронавтів додали ще один — знаменитий дванадцятий пункт: “Чим захоплюєтесь?”

Але дуже швидко прийшло інше розв’язання проблеми. На міжпланетних трасах почали літати кораблі з атомарно-іонними двигунами. Тривалість польотів скоротилася до кількох днів. Дванадцятий пункт викреслили з льотних книжок.

Та через кілька років ця проблема постала знову ще в гострішій формі. Людство вступило в епоху міжзоряних перельотів. Атомарно-іонні ракети, що досягали субсвітлових швидкостей, все ж роками летіли до найближчих зірок. Час у швидкісній ракеті сповільнюється, але перельоти тривали вісім, дванадцять, інколи двадцять років…

У льотних книжках знову з’явився дванадцятий пункт. Більше того, він став одним з головних при комплектуванні екіпажів. Міжзоряний переліт, з точки зору пілотування, на 99,99 процента складався з вимушеного неробства. Радіопередачі переривалися вже через місяць після вильоту. Ще через кілька тижнів наростаючі перешкоди примушували вимикати приймачі оптичного зв’язку. А попереду були роки, роки, роки…

Ракети тих часів мали всього шість-вісім осіб екіпажу, тісні каюти, оранжерею завдовжки з півсотні метрів. Тим, хто літає на міжзоряних лайнерах, важко уявити, як люди обходилися без гімнастичного залу, без плавальних басейнів, без стереотеатру і галерей для прогулянок…

Але я відхилилася, а розповідь ще не почата. В наші дні дванадцятий пункт уже не відіграє істотної ролі при виборі екіпажу. Для рейсових перельотів по звичайних маршрутах це, мабуть, справедливо. Але для далеких дослідницьких польотів треба все ж таки комплектувати екіпажі людьми, схильними чимось захоплюватися. Така, в усякому разі, моя думка. Дванадцятий пункт — тема моєї наукової праці. Історія дванадцятого пункту і привела мене сюди, в Центральний архів зореплавства.

Признаюся, спочатку слово “архів” мені не сподобалось. Я — бортовий лікар, а це приблизно те саме, що у XVIII столітті морський лікар. Я звикла до мандрівок, до небезпек. Усі три мої зоряні польоти я здійснювала на дослідницьких ракетах. Брала участь у першій експедиції до Проціона і, мабуть, назавжди захворіла жадобою до відкриттів. На трьох планетах Проціона є немало назв, які я придумала, а ви знаєте, що це таке — дати назву відкритому тобою океанові!..

“Архів” — мене лякало це слово. Але вийшло інакше. Не знаю, не встигла ще дізнатися, який архітектор створив будинок Центрального архіву зореплавства. Це дуже талановита людина. Талановита і смілива. Будинок розташований на березі Сибірського моря, що виникло двадцять років тому, коли на Обі було споруджено греблю. Головний корпус архіву стоїть на прибережних горбах. Не знаю, як це вдалося зробити, але здається, що будова звисає над водою — легка, спрямована вгору, схожа здалеку на білий парусник…

В архіві працюють люди різних спеціальностей. Їх п’ятнадцятеро. З деякими я встигла познайомитися. Майже всі вони приїхали сюди ненадовго. Австрійський письменник збирає матеріали про перший міжзоряний переліт. Учений, ленінградець, пише історію Марса. Соромливий індус — знаменитий скульптор. Він сказав мені: “Я повинен знати їхній духовний світ”. Два інженери — високий на зріст саратовський хлопець, схожий на Чкалова, і маленький японець, з обличчя якого не сходила ввічлива усмішка. Їм треба обгрунтувати якийсь проект. Який саме, я не знаю. Японець дуже чемно відповів на моє запитання: “О, це зовсім дріб’язкова справа! Вона не варта того, щоб перевантажувати вашу високу увагу”.

Але я знову відхилилася. Перейду до розповіді.

Першого ж дня, увечері, я говорила з завідуючим архівом. Це ще не старий чоловік, але вибух паливних баків на ракеті майже позбавив його зору. Він носить якісь спеціальні окуляри — з потрійними лінзами. Скельця відсвічують голубим. Очей не видно. Від цього здається, що завідуючий ніколи не усміхається.

— Що ж, — сказав він, вислухавши мене, — вам треба почати з матеріалів сектора “Нуль-чотирнадцять”. Пробачте, це наша внутрішня класифікація, вам вона ні про що не говорить. Я маю на увазі першу експедицію на Зорю Барнарда.

Соромно говорити про це, але я майже нічого не знала про цю експедицію.

— Ви літали в інших напрямках, — знизав плечима завідуючий. — Сіріус, Проціон, Шістдесят перша Лебедя…

Мене здивувало, що він так добре знає мій послужний список.

— Так, — вів далі він, — історія Олексія Зарубіна, командира цієї експедиції, відповість на багато питань, що вас цікавлять. Через півгодини вам подадуть матеріали. Бажаю успіху. — За голубими скельцями не видно було очей. Але в голосі бринів сум.

І ось матеріали у мене на столі. Папір пожовклий, на деяких документах чорнило (тоді писали чорнилом) вилиняло. Але хтось старанно відновив текст: тут же підшиті фотознімки документів в інфрачервоному світлі. Папір покритий прозорою пластмасою; на дотик аркуші здаються дуже цупкими, гладенькими.

За вікном — море. Глухо накочується прибій, хвилі шурхотять, наче хтось перегортає сторінки…

Експедиція до Зорі Барнарда для тих часів була заходом сміливим, навіть одчайдушним. Від Землі до Зорі Барнарда світло йде шість років. Половину шляху ракеті належало пролетіти з прискоренням, другу половину — із сповільненням, і хоч при цьому досягалися субсвітлові швидкості, політ туди й назад повинен був тривати близько чотирнадцяти років. Для тих, хто летів у ракеті, час сповільнювався: чотирнадцять років перетворювалися на сорок місяців. Строк цей сам по собі невеликий, але небезпека полягала в тому, що майже весь час — тридцять вісім місяців із сорока — двигун ракети повинен був працювати на форсованому режимі. Запас ядерного палива брався в обріз. Затримка в дорозі означала б загибель експедиції.

Тепер здається невиправданим риском вирушати в космос, не маючи резервних запасів пального, але тоді не можна було інакше. Корабель не міг узяти більше від того, що інженерам вдавалося розмістити в його паливних відсіках.

Я чит^ю протокол засідання комісії, яка відбирала екіпаж. Висуваються кандидатури капітанів, і комісія говорить: “Ні”. Ні — тому що політ дуже важкий, тому що колосальна витримка повинна поєднуватися з майже безрозсудною сміливістю. І раптом усі кажуть: “Так”.

Я перегортаю сторінку. Тут починається особова справа капітана Олексія Зарубіна.

Ще три сторінки, і я починаю розуміти, чому Олексій Зарубін одностайно був призначений командиром “Полюса”. В цій людині якимось чином уживалися “лід і полум’я”, спокійна мудрість дослідника і шалений темперамент бійця. Мабуть, тому його посилали в найрискованіші польоти. Він умів виходити з найбезнадій-ніших, здавалося б, становищ.

Комісія вибрала капітана. Капітан, за традицією, сам підбирав едіпаж. Власне, Зарубін не підбирав. Він просто запросив п’ятьох астронавтів, які вже літали з ним. На запитання: “Чи готові ви до важкого й рискованого польоту?” — всі вони відповіли: “З тобою — готові”.

В матеріалах є фотографії екіпажу “Полюса”. Знімки одноколірні, необ’ємні. Капітанові йшов тоді двадцять сьомий рік. На фотографії він здається старшим: повне, трохи припухле вилицювате обличчя, стиснуті губи, великий, з горбинкою ніс, кучеряве, мабуть, дуже м’яке волосся і дивні очі. Вони спокійні, навіть ліниві, але десь у куточках причаїлася пустотлива, безшабашна іскорка…

Решта космонавтів ще молодші. Подружжя інженерів, у папці їхнє спільне фото, вони завжди літали разом. Штурман — у нього замислений погляд музиканта. Дівчина-лікар. Мабуть, такий серйозний вигляд був і в мене на першому знімку, коли я вступала в Зоряний флот. Астрофізик — упертий погляд, обличчя в плямах від опіків, разом з капітаном він бував на Діоні, супутнику Сатурна.

Дванадцятий пункт льотних книжок. Я перегортаю сторінки і впевнююся: так, знімки сказали правду. Штурман — композитор і музикант. Серйозна дівчина захоплюється серйозною справою — мікробіологією. Астрофізик наполегливо вивчає мови, він уже досконало володіє п’ятьма, на черзі латинь і старогрецька. Інженери, подружжя, захоплюються шахами, причому новими шахами, з двома білими і двома чорними ферзями й дошкою на вісімдесят одну клітинку…

Заповнений дванадцятий пункт і в льотній книжці капітана, У командира дивне захоплення, незвичайне, унікальне. Мені ще ніколи не доводилося зустрічати щось подібне. Капітан з дитинства захоплюється живописом— це зрозуміло: його мати була художницею. Але капітан майже не малює, ні, його цікавить інше. Він мріє відкрити давно загублені секрети середньовічних митців — сполуки олійних фарб, суміші їх, способи малювання. Він провадить хімічні дослідження, як — завжди, з наполегливістю вченого й темпераментом художника.

Шість осіб — шість різних характерів, різних долей. Але тон задає капітан. Його люблять, йому вірять, його наслідують. І тому всі уміють бути незворушно спокійними й нестримно азартними.

Старт.

“Полюс” прямує до Зорі Барнарда. Працює ядерний реактор, з дюз вилітає невидимий потік іонів. Ракета мчить з прискоренням, весь час відчувається перевантаження. Перший час важко ходити, важко працювати. Лікар суворо стежить за встановленим режимом. Астронавти звикають до умов польоту. Зібрано оранжерею, поставлено радіотелескоп. Починається нормальне життя. Дуже мало часу забирає контроль за роботою реактора, приладів, механізмів. Чотири години щодня — обов’язкові заняття по спеціальності. Решту часу кожен використовує як хоче. Штурман склав пісеньку — її наспівує весь екіпаж. Шахісти годинами просиджують над дошкою. Астрофізик читає в оригіналі Плутарха…

В бортовому журналі короткі записи: “Політ триває. Реактор і механізми працюють бездоганно. Самопочуття відмінне”, і раптом майже крик: “Ракета вийшла за межі телеприйому. Вчора дивилися останню передачу з Землі. Як тяжко розлучатися з Батьківщиною!”

Знову линуть дні. Запис у журналі: “Удосконалили прийомну антену оптичного зв’язку. Сподіваємось, що сигнали з Землі пощастить ловити ще днів сім-вісім”. Вони раділи, наче діти, коли зв’язок працював ще дванадцять днів…

Набираючи швидкість, ракета мчала до Зорі Барнарда. Минали місяці. Ядерний реактор працював з винятковою точністю. Паливо витрачалося суворо за розрахунком — і ні міліграма більше.

Катастрофа сталася раптово.

Якось — це було на восьмому місяці польоту — змінився режим роботи реактора. Побічна реакція викликала різке збільшення витрати пального. В бортовому журналі з’явився коротенький запис: “Не знаємо причин побічної реакції”. Так, у ті часи ще не знали, що мізерні домішки в ядерному пальному інколи можуть змінити хід реакції…

За вікном шумить море. Вітер посилився, хвилі вже не шурхотять — вони злісно пирхають, наскакуючи на берег. Здалеку доноситься сміх. Я не можу, не повинна відхилятися від теми. Я майже бачу цих людей у ракеті. Знаю їх — і можу уявити, як це було. Може, я помиляюсь у деталях — яке це має значення? А втім, ні, навіть у деталях я не помиляюсь. Я впевнена, що де було так.

У реторті — над пальником — кипіла, шумувала коричнева рідина. Червоні вогники відсвічували на склі. Інженер нечутно зайшов у каюту…

В реторті кипіла, пінилася коричнева рідина. Бура пара по змійовику надходила в конденсатор. Капітан уважно розглядав пробірку з темно-червоним порошком. Відчинилися двері. Полум’я пальника затремтіло, заскакало. Капітан обернувся. У дверях стояв інженер.

Інженер хвилювався. Він умів володіти собою, але голос його зраджував. Голос був чужим, неприродно твердим. Інженер намагався говорити спокійно — і не міг.

— Сідай, Миколо, — капітан присунув йому крісло. — Я зробив ці розрахунки вчора й дістав такий же результат… Та ти сідай…

— Що ж тепер?

— Тепер? — Капітан поглянув на годинника. — До вечері п’ятдесят п’ять хвилин. Отже, ми встигнемо поговорити. Попередь, будь ласка, всіх.

— Добре, — машинально відповів інженер. — Я скажу. Так, я скажу.

Він не розумів, чому капітан зволікає. Кожну мить швидкість “Полюса” зростала, рішення треба було приймати негайно.

— Поглянь, — сказав капітан, передаючи йому пробірку. — Тебе це, мабуть, зацікавить. Там ртутна кіновар. Страшенно приваблива фарба. Але вона темніє на світлі. Я докопався — тут уся справа в ступені дисперсності…

Він довго пояснював інженерові, як йому вдалося здобути стійку на світлі ртутну кіновар. Інженер нетерпляче струшував пробірку. Над столом висів вмонтований у стіну годинник, і інженер не міг не дивитися на нього: півхвилини — швидкість збільшилася на два кілометри на секунду, ще хвилина — ще чотири кілометри на секунду…

— Так я піду, — сказав він нарешті. — Треба попередити всіх.

Капітан щільно причинив двері каюти. Недбало сунув пробірку в штатив. Прислухався. Тихо гула охолоджувальна система реактора. Працювали двигуни, прискорюючи політ “Полюса”.

…Через десять хвилин капітан зійшов униз, до кают-компанії… П’ятеро підвелися, вітаючи його. Всі вони були в формі астронавтів, яку надівали вряди-годи, в урочистих випадках, і капітан зрозумів: пояснювати становище нікому не треба.

— Так, — промовив він. — Здається, тільки я не догадався надіти мундир…

Ніхто не усміхнувся.

— Сідайте, — сказав капітан. — Військова рада… Так… Ну добре. Нехай, як належить, першим почне молодший. Ви, Оленко. Що нам робити, як ви гадаєте? — Він обернувся до дівчини.

Та відповіла дуже серйозно:

— Я лікар, Олексію Павловичу. А питання передусім технічне. Дозвольте, я висловлю свою думку пізніше.

Капітан кивнув:

— Будь ласка. Ви найрозумніша серед нас, Оленко. І, як кожна жінка, найхитріша. Б’юсь об заклад, що думка у вас є. Вже є.

Дівчина не відповіла.

— Отже, — вів далі капітан, — Оленка говоритиме потім. Тоді ти, Сергію.

Астрофізик розвів руками.

— До моєї спеціальності це також не стосується. Твердої думки в мене нема. Але я здаю, що пального вистачить на політ до Зорі Барнарда. Чого ж повертатися з половини дороги?

— Чого? — перепитав капітан. — Та тому, що повернутися звідти ми вже не зможемо. З половини дороги можемо, а звідти — ні.

— Згоден, — замислено сказав астрофізик. — А втім, хіба ми не можемо повернутися звідти? Самі ми, звичайно, не повернемося. Але ж по нас прилетять. Побачать, що ми не повертаємося, і прилетять. Астронавтика розвивається.

— Розвивається, — усміхнувся капітан. — 3 часом… Отже, летіти вперед? Я правильно зрозумів? Добре. Тепер ти, Георгію. Твоєї спеціальності це стосується?

Штурман схопився, відштовхнув крісло.

— Сядь, — сказав капітан. — Сядь І говори спокійно. Не скакай.

— Ні в якому разі не повертатися! — Штурман майже кричав. — Тільки вперед! Через неможливе — вперед! Ні, справді, подумайте, як можна повернутися? Знали ж ми, що експедиція буде важкою? Знали! І ось перша трудність — і ми готові відступити… Ні, ні, тільки вперед!

— Та-ак, — протяг капітан. — Через неможливе — вперед. Красиво… Ну, а що думають інженери? Ви, Ніно Володимирівно? Ти, Миколо…

Інженер поглянув на дружину. Та кивнула, І він почав говорити. Говорив спокійно, наче міркуючи вголос:

— Наш політ до Зорі Барнарда — дослідницька експедиція. Якщо ми, шестеро, дізнаємося про щось нове, зробимо якісь відкриття, це ще не все. Відкрите нами лише тоді буде чогось варте, коли стане відомим людям, людству. Якщо ж ми долетимо до Зорі Барнарда і не матимемо можливості повернутися, яка користь від наших відкриттів? Сергій казав, що по нас кінець кінцем прилетять. Вірю. Але ті, що прилетять, і без нас зроблять ці відкриття. В чому ж полягатиме наша заслуга? Що дасть людям наша експедиція?.. По суті, ми наробимо тільки шкоди. Так, шкоди. На Землі чекатимуть повернення нашої експедиції. Чекатимуть цілком марно. Якщо повернемось зараз — втрати часу можна звести до мінімуму. Вилетить нова експедиція. Власне, ми ж і вилетимо. Нехай ми втратимо кілька років, зате зібраний нами матеріал буде доставлений на Землю. А зараз ми позбавлені цієї можливості… Летіти? Навіщо? Ні, ми — Ніна і я — проти. Треба повертатися. Негайно.

Настала тривала мовчанка. Потім Олена спитала:

— А яка ваша думка, капітане? Капітан сумно посміхнувся:

— Думаю, наші інженери праві. Красиві слова — є тільки слова. А здоровий глузд, логіка, розрахунок — на боці інженерів. Ми летимо, щоб зробити відкриття. І якщо ці відкриття не будуть передані на Землю, гріш їм ціна. Микола правий, тисячу разів правий…

Зарубін підвівся, важко пройшовся по каюті. Ходити було незручно: потрійне перевантаження, викликане прискоренням ракети, сковувало рухи.

— Варіант з чеканням допомоги відпадає, — вів далі капітан. — Лишаються дві можливості. Перша — повернутися на Землю. Друга — летіти до Зорі Барнарда… І все ж таки повернутися звідти на Землю. Повернутися, незважаючи на втрату пального.

— Як? — спитав інженер.

Зарубін підійшов до крісла, сів, відповів не зразу.

— Не знаю як. Але в нас є час. До Зорі Барнарда ще одинадцять місяців польоту. Якщо ви скажете повертатися зараз, ми повернемось. Але якщо ви вірите, що за одинадцять місяців пощастить щось придумати, винайти, тоді… тоді через неможливе — вперед!.. Отак, друзі. Що ж ви скажете? Ось ви, Оленко. Дівчина лукаво прищулилася.

— Як кожен чоловік, ви дуже хитрий. Б’юсь об заклад, що ви вже дещо придумали.

Капітан засміявся:

— Програєте! Нічого не придумав. Але попереду ще одинадцять місяців. За цей час можна щось придумати.

— Ми віримо, — сказав інженер. — Твердо віримо. — Він помовчав. — Хоча, правду кажучи, я не уявляю, як пощастить викрутитися. На “Полюсі” лишиться вісімнадцять процентів пального… Вісімнадцять замість п’ятдесяти… Але раз ви сказали — все. Прямуємо до Зорі Барнарда. Як каже Георгій, через неможливе — вперед.

Тихо поскрипують двері. Вітер перегортає сторінки, ганяє по кімнаті, сповнюючи її вологим запахом. Дивна річ — запах. У ракетах його нема. Кондиціонери очищають повітря, підтримують потрібну вологість, температуру. Але кондиціоноване повітря позбавлене смаку, немов дистильована вода. Не раз випробовувалися генератори штучних запахів; поки що з цього нічого не вийшло. Аромат звичайного — земного — повітря надто складний, відтворити його не так легко. Ось зараз… Я відчуваю і запах моря, і запах сирого осіннього листя, і ледве вловимий запах духів, і час від часу, коли вітер посилюється, запах землі. І ще — слабкий запах фарби.

Вітер перегортає сторінки… На що розраховував капітан? Адже саме йому доведеться “щось придумувати”. По суті, він єдиний на кораблі досвідчений астронавт.

Зарубін може, звичайно, розраховувати на допомогу екіпажу — штурмана, інженерів, астрофізика, лікаря.

Але це потім. Спочатку треба “щось придумати”. Така вже спеціальність командира корабля.

Я лікар, але я літала і знаю, що чудес не буває. Коли “Полюс” долетить до Зорі Барнарда, на ракеті лишиться тільки вісімнадцять процентів пального. Вісімнадцять замість п’ятдесяти…

Чудес не буває. Але якби капітан спитав мене, чи я вірю, що він знайде вихід, я відповіла б: “Так”. Відповіла б одразу ж, не вагаючись: “Так, так, так!” У чудеса я не вірю, але твердо вірю в людей.

Вранці я попросила завідуючого показати мені картини Зарубіна.

— Треба піти нагору, — сказав він. — Тільки… Скажіть, ви прочитали все?

Він вислухав мою відповідь, кивнув.

— Розумію. Я так і думав. Так, капітан узяв на себе велику відповідальність… Ви б йому повірили?

— Так.

— Я теж.

Він довго мовчав, покусуючи губи. Потім підвівся, поправив окуляри.

— Що ж, ходімо.

Завідуючий накульгував. Ми поволі йшли коридорами архіву.

— Ви ще прочитаєте про це, — говорив завідуючий. — Якщо не помиляюся, другий том, сторінка сота і далі. Зарубін хотів розгадати таємниці італійських майстрів епохи Відродження. З вісімнадцятого століття починається занепад у живопису олійними фарбами — я маю на увазі техніку. Багато що вважалося безповоротно втраченим. Художники не вміли створювати фарби яскраві й разом з тим довговічні. Чим яскравіші були тони, тим швидше темніли картини. Особливо це стосувалося синіх і голубих барв. Ну, а Зарубін… Але ви побачите.

Картини Зарубіна висіли у вузенькій сонячній галереї. Перше, що впало мені в очі, — кожна картина була намальована лише в одному кольорі — червоному, синьому, зеленому…

— Це етюди, — сказав завідуючий. — Проба техніки, не більше. Ось “Етюд у синіх тонах”.

У голубому небі поряд летіли дві тендітні людські фігурки з пристебнутими крилами — чоловік і жінка. Все було намальовано синім, але мені ніколи не доводилося бачити такої багатої різноманітності відтінків. Небо здавалося нічним, синяво-чорним біля лівого нижнього краю картини і прозорим, наповненим гарячим полуденним повітрям — у протилежному кутку. Люди, крила переливалися відтінками голубого, синього, фіолетового кольорів. Подекуди барви були пружні, яскраві, блискучі, місцями — м’які, приглушені, прозорі. Поряд з цим етюдом картина “Голубі танцюристки” Дега здавалася б тьмяною, збідненою барвами.

Тут же висіли інші картини. “Етюд у червоних тонах”: двоє ясно-червоних сонць над невідомою планетою, хаос тіней і напівтіней — від криваво-червоних до ясно-рожевих. “Етюд у коричневих тонах”: феєричний, вигаданий ліс…

— Зарубін фантазував, — сказав завідуючий. — Він просто випробовував свої фарби. Але потім…

Завідуючий замовк. Я чекала, дивлячись у голубі, непроникні скельця окулярів.

— Прочитайте далі, — тихо промовив він. — Потім я покажу вам інші картини. Тоді ви зрозумієте.

…Я читаю так швидко, як тільки можу, — намагаюся схопити головне…

“Полюс” летів до Зорі Барнарда. Швидкість ракети досягла межі, двигуни почали працювати на гальмівному режимі. Судячи з коротких записів у бортовому журналі, все йшло нормально.

Не було аварій, не було хвороб. І сам капітан був, як завжди, спокійний, впевнений, веселий. Він, як і раніше, займався технологією фарб, малював етюди…

Про що він думав, залишаючись у своїй каюті? Бортовий журнал, особистий щоденник штурмана не відповідають на це запитання. Але ось цікавий документ. Це — рапорт інженерів. Мова йде про неполадки в системі охолодження. Сухувата, точна мова, технічні терміни. А між рядками я читаю: “Друже, якщо ти передумав, ще можна повернутися. Відступити з честю…” І тут же напис, зроблений рукою капітана: “Систему охолодження ремонтуватимемо тоді, як досягнемо Зорі Барнарда”. Це звучить так: “Ні, друзі, я не передумав”.

Зарубін не передумав. Він вів “Полюс” через неможливе — вперед.

Через дев’ятнадцять місяців після вильоту ракета досягла Зорі Барнарда. У тьмяної червоної Зорі виявилась одна планета, за розмірами майже така сама, як і Земля, але обледеніла. “Полюс” пішов на посадку. Іонний потік, що струмував із дюз ракети, розтопив лід, і перша спроба виявилася невдалою. Капітан вибрав інше місце — і знову лід почав плавитись… Шість разів заходив “Полюс” на посадку, поки не пощастило на-щупати під льодом гранітну скелю.

З цього моменту в бортовому журналі починаються записи, зроблені червоним чорнилом. За традицією так відзначалися відкриття.

Планета була мертва. Її атмосфера складалася майже з чистого кисню, але жодної живої істоти, жодної рослини не виявилося на цій скованій льодом планеті. Термометр показував мінус п’ятдесят градусів. “Бездарна планета, — записано в щоденнику штурмана, — але зате яка зірка! Каскад відкриттів!..”

Так, це був каскад відкриттів. Навіть тепер, коли наука про будову й еволюцію зірок сягнула вперед, відкриття, зроблені експедицією “Полюса”, багато в чому зберегли своє значення. Дослідження газової оболонки “червоних карликів” типу Зорі Барнарда і на сьогодні лишаються найбільш повними й точними.

Бортовий журнал… Науковий звіт… Рукопис астрофізика з парадоксальною гіпотезою еволюції зірок… І нарешті те, що я шукаю: наказ командира про повернення. Це несподівано, неймовірно. І ще не вірячи, я швидко перегортаю сторінки. Запис у щоденнику штурмана. Тепер я вірю, знаю — це було так. Якось капітан сказав:

— Все! Треба повертатися.

П’ятеро астронавтів мовчки дивились на Зарубіна. Розмірено цокав годинник…

П’ятеро астронавтів дивилися на капітана. Вони чекали.

— Треба повертатись, — вів далі капітан. — Ви знаєте, лишилося вісімнадцять процентів пального. Але вихід є. Передусім — ми повинні полегшити ракету. Треба зняти всю електронну апаратуру, за винятком коректуючих установок… — Він побачив, що штурман хоче щось сказати, і зупинив його жестом: — Так треба. Прилади, внутрішні перебірки спорожнених баків, частину оранжереї. І головне — громіздкі електронні установки. Але це ще не все. Основна витрата пального пов’язана з незначним прискоренням у перші місяці польоту. Доведеться миритися з незручностями: “Полюс” повинен злетіти не з потрійним прискоренням, а з дванадцятикратним.

— При такому прискоренні неможливо керувати ракетою, — заперечив інженер. — Пілот не зможе…

— Знаю, — твердо перебив капітан. — Знаю. Керування перші місяці провадитиметься звідси, з планети. Тут залишиться одна людина… Тихше! Я сказав — тихше! Запам’ятайте: Іншого виходу нема. Буде так. Тепер далі. Ви, Ніно Володимирівно, і ти, Миколо, не можете залишитися: у вас буде дитина. Так, я знаю. Ви, Оленко, лікар, повинні летіти. Сергій — астрофізик. Він теж полетить. У Георгія бракує витримки. Тому зостанусь я. Ще раз — тихше! Буде так, як я сказав.

…Переді мною розрахунки, зроблені Зарубіним. Я лікар, не все мені зрозуміло. Але одне я бачу відразу: розрахунки зроблено, так би мовити, на межі. Гранично полегшена ракета, гранично форсовані стартові перевантаження. Більша частина оранжереї лишається на планеті, і тому розрахунковий раціон астронавтів невеликий — набагато нижчий від установлених норм. Знята з ракети система аварійного енергоживлення з двома мікрореакторами. Знято майже все електронне устаткування. Якщо в дорозі трапиться щось непередбачене, повернутися до Зорі Барнарда ракета вже не зможе. “Риск у третьому ступені”, — так записано в щоденнику штурмана. І нижче: “Але для того, хто залишається тут, — риск у десятому, сотому ступені…”

Зарубіну доведеться чекати чотирнадцять років. Тільки тоді по нього прибуде інша ракета. Чотирнадцять років одному, на чужій, обледенілій планеті…

Знову розрахунки. Головне — енергія. Треба, щоб її вистачило на телекерування ракетою, на чотирнадцять довгих, безмежно довгих років. І знову все розраховано на межі, в обріз.

Фотознімок житла капітана. Воно зібране з секцій оранжереї. Крізь прозорі стінки видно електронну апаратуру, мікрореактори. На даху встановлено антени телекерування. Навколо — крижана пустеля. В сірому, оповитому мутним серпанком небі холодно світить Зоря Барнарда. Її диск учетверо більший від Сонця, але тільки трохи яскравіший від Місяця.

Я швидко перегортаю бортовий журнал. Тут усе: і капітанові настанови, і домовленість про радіозв’язок у перші дні польоту, і список предметів, які треба доставити капітанові… І раптом два слова: “Полюс” вилітає”.

А потім ідуть дивні записи. Здається, їх зробила дитина: рядки наповзають один на одного, літери вугласті, ламані. Це дванадцятикратне перевантаження.

Я ледве розбираю слова. Перший запис: “Усе добре. Кляте перевантаження! В очах фіолетові плями…” Через два дні: “Набираємо швидкість за розрахунком. Ходити неможливо, доводиться повзати…” Ще через тиждень: “Важко, дуже (закреслено)… Витримаємо. Реактор працює на розрахунковому режимі”.

Два аркуші в бортовому журналі не заповнені. А на третьому, залитому чорнилом, навскоси зроблено запис: “Телекерування порушене. Промені розсіюються якоюсь перепоною. Це (закреслено)… Це кінець…” Але тут же, скраєчку, виведено іншим — чітким — почерком: “Телекерування відновлено. Індикатор потужності показує чотири одиниці. Капітан віддає всю енергію своїх мікрореакторів, і ми не можемо йому перешкодити. Він жертвує собою…”

Я закриваю бортовий журнал. Зараз я можу думати тільки про Зарубіна. Мабуть, для нього було несподіваним порушення телекерування. Зненацька задзвонив індикатор…

Тривожно дзвенів контрольний сигнал індикатора. Стрілка, здригаючись, опускалася до нуля. Радіопромінь зустрів перешкоду, телекерування порушилось.

Капітан стояв біля прозорої стіни оранжереї. Тьмяне багрове сонце заходило за горизонт. По крижаній рівнині бігли коричневі тіні. ВІтер гнав, підхльостував снігову пилюку, піднімав її в каламутне червоно-сіре небо.

Настійливо дзвенів контрольний сигнал індикатора. Радіовипромінювання розсіювалося: його потужності не вистачало для керування ракетою. Зарубін дивився на Зорю Барнарда, що заходила. За спиною капітана гарячково металися спалахи ламп на панелі електронного навігатора. Багряний диск швидко ховався за горизонтом. На мить заіскрилися червоні вогники: останнє проміння заломилося в міріадах крижинок. Потім настала темрява.

Зарубін підійшов до щита з приладами. Вимкнув сигнал Індикатора. Стрілка стояла на нулі. Зарубін повернув штурвал регулятора потужності. Оранжерея сповнилася гуркотом моторів охолоджувальної системи. Зарубін довго обертав штурвал — до відказу, до упору. Перейшов на другий бік щита, зняв обмежувач і ще двічі повернув штурвал. Гуркіт перетворився в надсадне, пронизливе, дзвінке ревіння.

Капітан побрів до стіни, сів. Руки його дрижали. Він дістав хусточку, витер чоло. Притиснувся щокою до прохолодної шибки.

Треба було чекати, поки нові, величезної потужності сигнали дійдуть до ракети і, відбившись, повернуться назад.

Зарубін чекав.

Він втратив уявлення про час. Ревіли мікрореактори, доведені майже до вибухового режиму, вили, стогнали двигуни охолоджувальної системи. Здригалися тендітні стіни оранжереї…

Капітан чекав.

Нарешті якась сила примусила його підвестися і підійти до щита з приладами. Стрілка індикатора потужності стояла біля зеленої риски. Потужність сигналів тепер була достатня для керування ракетою. Зарубін кволо всміхнувся, сказав: “Ну от…” — і подивився на витратомір. Енергія витрачалась у сто сорок разів швидше, ніж передбачав розрахунок.

Цієї ночі капітан не спав. Він складав програму для електронного навігатора. Треба було усунути відхилення, викликані порушенням зв’язку.

Вітер гнав по рівнині снігові хвилі. Над горизонтом розгорялося неяскраве полярне сяйво. Гриміли оскаженілі мікрореактори, віддаючи енергію. Те, що було скупо розраховано на чотирнадцять років, зараз щедро виливалося в простір…

Заклавши програму в електронну машину, капітан втомлено пройшовся по оранжереї. Над прозорою стелею світили зорі. Прихилившись до щита з приладами, капітан дивився в небо. Десь там “Полюс”, набираючи швидкість, упевнено летів до Землі.

Було дуже пізно, але я все ж таки пішла до завідуючого. Я згадала, що він говорив про якісь інші картини Зарубіна.

Завідуючий не спав.

— Я знав, що ви прийдете, — сказав він, поспіхом надіваючи окуляри. — Ходімте, це поряд.

У сусідній кімнаті, освітленій флуоресцентними лампами, висіли дві невеликі картини. Спочатку я подумала, що завідуючий помилився. Мені здалося, що Зарубін не міг намалювати ці картини. Вони аж ніяк не були схожі на те, що я бачила вдень: ні експериментів з фарбами, ні фантастичних сюжетів. Це були звичайні пейзажі. На одному — дорога і дерево, на другому — узлісся.

— Так, це Зарубін, — наче вгадавши мої думки, промовив завідуючий. — Він лишився на планеті. Ви, звичайно, вже знаєте. Що ж, це був сміливий вихід, але все ж таки вихід. Міркую, як астронавт… як колишній астронавт. — Завідуючий поправив голубі окуляри, помовчав. — Але потім Зарубін зробив те, що… Та ви знаєте… Енергію, розраховану на чотирнадцять років, він віддав протягом чотирьох тижнів. Він відновив керування ракетою, вивів “Полюс” на курс. Ну, а коли ракета досягла субсвітлової швидкості, почалося гальмування із звичайними перевантаженнями; екіпаж сам керував ракетою. В мікрореакторах Зарубіна на той час майже не лишилось енергії. І нічого вже не можна було зробити. Нічого… В ті дні Зарубін і малював картини. Він любив Землю, життя…

На картині — польова дорога, що в’ється вгору. Край дороги — могутній крислатий дуб. Він намалював його в манері Жюля Дюпре, в манері барбізонської школи: присадкуватий, вузлуватий, сповнений життя і сил. Вітер гонить розтріпані хмаринки. Біля придорожньої калюжі лежить камінь, здається, на ньому щойно сидів перехожий… Кожна деталь виписана старанно, з любов’ю, з незвичайним багатством кольорових і світлових відтінків.

Друга картина не закінчена. Це ліс весною. Все наповнене повітрям, світлом, теплом… Дивовижні золотисті тони… Зарубін знав душу фарб.

— Я доставив ці картини на Землю, — тихо сказав завідуючий.

— Ви?

— Так. — Голос завідуючого був сумний, навіть винуватий. — У тих матеріалах, що ви переглядали, нема закінчення. Це стосується вже інших експедицій… “Полюс” повернувся на Землю, і відразу ж була послана рятувальна експедиція. Зробили все, щоб ракета дійшла до Зорі Барнарда якнайшвидше. Екіпаж вирішив пролетіти весь шлях з шестикратним прискоренням. Вони досягли цієї планети — і не знайшли навіть оранжереї. Десятки разів рискували життям, але не знайшли… Потім — це було вже через багато років — послали мене. В дорозі трапилась аварія… Ось, — завідуючий підняв руку до окулярів. — Але ми долетіли. Знайшли оранжерею, картини… Знайшли записку капітана.

— Що там було?

— Тільки три слова: “Через неможливе — вперед”.

Ми мовчки дивились на картини. Я раптом подумала, що Зарубін малював їх напам’ять. Навколо був лід, зловісно світила багрова Зоря Барнарда, а він змішував на палітрі теплі сонячні фарби… У дванадцятому пункті анкети Зарубін міг би написати: “Захоплююсь… ні, люблю, палко люблю нашу Землю, її життя, її людей”.

Тихо в спустілих коридорах архіву. Вікна напіввідчинені, морський вітер ворушить важкі штори. Розмірено, вперто накочуються хвилі. Здається, вони повторюють три слова: “Через неможливе — вперед”. Тиша, потім прибуває хвиля І виплеску є: “Через неможливе — вперед”. І знову тиша…

Мені хочеться відповісти хвилям: “Так, тільки вперед, завжди вперед!”

ЗМІСТ

Поправка на Ікс

Людина, що створила Атлантиду

“Орлятко”

Астронавт

Оглавление

ПОПРАВКА НА ІКС

ЛЮДИНА, ЩО СТВОРИЛА АТЛАНТИДУ

“ОРЛЯТКО”

АСТРОНАВТ

ЗМІСТ

Реклама на сайте