«Майстерня Чарлі Макгроуна»

Володимир Михановський Майстерня Чарлі Макгроуна

Містечко Тристаун невелике. Стоячи в однім його кінці, бачиш інший. Масивний банк, ратуша та хіба ще тюрма – ось і всі його, так би мовити, визначні місця. Життя в містечку спливало тихо, сонно… Проте зі снів усе й почалося.

1

Дебелий із гривою сивого волосся Чарлі і цієї ночі боявся заснути. Десь опівночі він опустив ноги в старі розтоптані пантофлі й підійшов до вікна ковтнути свіжого повітря. Кругловидий самовдоволений місяць щедро освітлював спадисті дахи схожих між собою, наче близнюки, будинків, шпиль ратуші, що незграбно стримів оддалік, вузьку кривулясту річечку, від якої долинав таємничий перегук жаб.

Лягати в постіль не хотілося. Напівпорожня холостяцька кімнатка гнітила, як склеп. У голову лізли невеселі думки. Все життя Чарлі гнув спину на Компанію. І без толку. Хоч би якусь дещицю відклав про чорний день. Але де – ледь кіпці з кінцями зводить.

Чарлі перевів погляд на споруду банку, далі глянув на похмурий куб тюрми і зітхнув. Ні, операція горла йому надто дорога. Лікар, правда, взявши за візит свої п’ятнадцять монет, дещо втішив Чарлі. Він сказав, нібито хвороба не смертельна. Але що це за життя, коли тебе невідступно змагають нічниці?

Може, податися куди-небудь світ за очі? Перетнути континент? Та хіба від себе втечеш?

Чарлі плюнув униз, на бруківку. Ні, хай там що, а лишатися тут далі неможливо. Тільки заплющиш очі, тебе звідусіль починають обступати такі видіння, що мурахи по спині повзуть. Хтось душить тебе кістлявими пальцями. Важким каменем налягає на груди. Ти хрипиш, силкуєшся вирватись… і прокидаєшся весь у холодному поту. Це повторюється майже щоночі… Проклята хвороба, де вона тільки взялася на Чарлі. «Подумайте над операцією»,– стали на думці слова лікаря. Легко сказати – подумайте!

Чарлі позирнув на банк і знову зітхнув. Поруч із банком сяяло ілюмінацією нічне кабаре. Подих вітру доносив до Чарлі схлипування джазу, котре час від часу перекривав веселий жіночий вереск і басовиті вигуки п’яних чоловіків.

Чарлі презирливо скривився, відвернув голову від цього огидного гнізда розпусти.

Нічний птах, пролопотівши крильми, навскіс пролетів над будинком. Чарлі протер чоло, відганяючи важкі видіння, що знову облягли його.

Ще, здавалось би, зовсім недавно він був непоганий інженер. Певний час з ним, Чарлзом Макгроуном, провідним спеціалістом Уестерна, ручкалися великі тузи. Все це тривало недовго, власне, поки не приключилося нещастя з Кісом. Бідний Кіс. Відтоді, як шеф з усієї сили гепнув ним об стіну кабінету, він так і не зміг оговтатись.

Білковий Кіс, створений і вихований Макгроуном, повинен був збирати інформацію про поверхню Плутона і передавати її на Землю. Та ракета, що польотом її керував Кіс, відхилилась од курсу й, обминувши Місяць, вернулася на Землю. Радіограми, котрі справно передавав Кіс, про все, що зустрічалось йому на земній путі, попервах вважали за передачі з далекого Плутона. Це призвело до великих непорозумінь.

Ехе-хе скільки довелось пережити!… Макгроун знову зиркнув на похмуру будівлю тюрми. Мабуть, ці споруди скрізь однакові,– подумав невесело. А далі думки знов обступили його, сірі й важкі, наче осінні хмари.

Компанія викинула Чарлі, мов ганчірку, не порахувавшись ні з чим. Спасибі, хоч маленьку лабораторію не описали. Вона, власне, й дає йому невеличкий зиск…

Стало прохолодніше. Макгроун позіхнув, щільніше загорнувся в халат і вийшов у коридор. Прочинивши двері в крихітну комірчину, яка правила йому за лабораторію, натис кнопку вимикача. На столику, підвіконні, полицях і просто на підлозі стояли різні прилади й лежали інструменти.

Добре хоч робота є. Місіс Джонсон принесла вчора вранці руку – скаржиться, що пальці перестали згинатися. Мабуть, знов щось із координацією рухів. Треба буде ретельно перевірити контакти. З того часу, як місіс Джонсон ампутували правицю – сталося це, либонь, років зо три тому,– бідолаха вже хтозна-скільки зверталась до Чарлі. Негідники з протезної компанії підсунули їй абсолютний брак. Кінцівка потребувала безперервного ремонту. Нерідко треба було міняти не тільки окремі деталі, а й цілі вузли. З тим самим приходили до Чарлі й інші клієнти. Накидати бідним калікам брак було з боку протезників підлістю. Та якби не ці шахраї – довелось би закинути Чарлі свої зуби на полицю.

Годинник пробив пів на четверту.

Покінчивши з протезом місіс Джонсон, Макгроун стомлено присів на стілець і одяг навушники біопам’яті: він полюбляв вести щоденник – уся нижня полиця шафи була заставлена геть списаними магнітними стрічками. Хтозна-нащо, але вони берегли хроніку життя Чарлі з його ліричними відступами й велемовними коментарями.

Крізь віконце цідився тьмяний світанок. Чарлі скинув навушники. Ступив кілька кроків до дверей.

Раптом він боляче вдарився об гострий кут якоїсь скриньки. Макгроун нагнувсь і не без зусиль поставив на стіл старий біоперетворювач. Чарлі випадково купив його ще за тих щасливих літ, коли працював в Уестерні. Відтоді користуватись випромінювачем якось не випадало, не було нагоди.

Макгроун рукавом стер пил з антени. Замріявся. А що, коли… Вражений ще не зовсім визрілою думкою, він метнувся назад до шафи, сквапно відчинивши дверці, ухопив перший-ліпший блок і вернувся до біоперетворювача. Руки по-старечому тремтіли. В химерному передранішньому світлі Чарлі ледве розгледів на блоці давній злинялий напис: «Захід. Бабине літо. Моя перша відпустка».

Пульт настройки… Реле часу… Чарлі вилаявся: перегорів середній нерв, треба змінити…

Наступної ночі Макгроун вперше по такому тривалому часі спав спокійно, його ніхто не душив. А сновидіння були одне прекрасніше за інше. Макгроунові снилися зелені луки під далеким Пітерстоуном, де він працював багато літ тому, духмяні ночі Західного узбережжя і ласкаві руки міс Шелл.

Чарлі прокинувся з блаженною усмішкою. Містечко ще дрімало. По вулиці, здіймаючи куряву, проїхав реабіль, ущерть завантажений колодами, і Чарлі, пчихнувши від пилу, незадоволено грюкнув вікном.

У коридорчику почулися кроки.

– Доброго ранку, Чарлі, – сказала місіс Джонсон. – Як моя рука?

– Що можна, зроблено, – кволо усміхнувся Макгроун. – Проте центральний нерв виготовлено, як вам відомо, досить невдало.

– Замучила вона мене, – поскаржилась місіс Джонсон, беручи під пахву рожевий протез.

– Купіть нову, – чи не в двадцяте порадив Чарлі.

– Нова дорого коштує, – сказала місіс Джонсон.

Макгроун промовчав.

– Ви вірите, навіть уві сні нема від неї спокою, – по паузі знову стала до розмови відвідувачка.

– Уві сні? – пожвавішав Чарлі. – Та ви присядьте.

– Знаєте, вночі навіть гірше, ніж удень.

– А хотілось би вам, щоб уночі рука вас не мучила? – запитав Чарлі з загадковою усмішкою.

– Чи хотілось би? Господи! Та я все віддала б за допомогу, – вигукнула місіс Джонсон.

– Це коштуватиме куди дешевше, -зауважив Чарлі. – Ви будете бачити сни.

– Сни? – розчаровано протягла клієнтка.

– Так, сни, сни на замовлення, яких вам тільки заманеться. І ви забудете про все…

Місіс Джонсон мовчала, не знаючи, що відповісти.

– Що ви, приміром, забажали б побачити сьогодні вночі? – запитав Макгроун.

2

– Я замовила на три години ночі недільну проповідь преподобного Мартіна, – сказала сива дама, побожно зводячи догори очі, – а ви натомість підсунули мені бій биків.

– Очевидно, сталось невеличке зміщення…

– Можливо, з вашого погляду, преподобний Мартін і бик – це те саме? – не слухаючи, докинула дама.

– Я такого не казав, – м’яко заперечив Макгроун.

– Ще цього бракувало! – на якусь мить дамі перехопило від обурення подих.

– Однак погодьтеся, що всі ваші попередні замовлення…

– Але бики, розумієте – бики! – буклі дами аж тремтіли від гніву.

– Думаю, цього більше не станеться, – сказав Макгроун примирливо. – Бачите, зараз стільки замовлень зі всього Тристауна!…

– Я розумію, – сказала дама.

– Може, ви більше не хочете? – запитав Макгроун, нетерпляче махнувши рукою.

– О, що ви, містере Чарлз, – злякалася дама. Вона поклала на стіл акуратно запечатаний конверт і сказала: – Сьогодні вночі я хотіла б побачити покійного чоловіка.

На цім слові вона піднесла до очей мережаного носовичка.

– Ви маєте з нього фото? – запитав Чарлі.

– Звичайно, я ж знаю, – заметушилась дама. – Я ж знаю… Будь ласка.

Вона простягла Макгроунові бляклу фотокартку. На Чарлі з легкою міною презирства дивився худорлявий вилицюватий чоловік у новенькій формі космонавта.

– Що ж, це можна, – сказав Макгроун, кладучи фотокартку на конверт.

– О, дякую вам! – аж засяяла дама і, підвівшись, попростувала до дверей.

– Хто далі? – крикнув Макгроун у коридор.

Мало не зіткнувшись з дамою, до кімнати увійшов дебелий юнак зі спортивною статурою.

– Гроші знову потім? – суворо запитав Макгроун.

– Чесне слово, востаннє, – винувато усміхнувся хлопець.

– Чого тобі хочеться на ніч?

– Замовлення те саме. Який-небудь незаселений острів. Щоб жодної живої душі не було… Й тиша. Проклятий конвейєр скоро доведе мене до божевілля, це напевне.

– Ну, гаразд, – сказав Макгроун. – Підшукаємо тобі острів. Ти мешкаєш там же?

– Так, координати ті самі.

– Можеш іти.

Зраділий хлопець швидко попростував до виходу, очевидно, побоюючись, що Макгроун може передумати.

– Ось що, – сказав Чарлі навздогін, – скажи там, що сьогодні я більше не приймаю. Все. Лавочку прикрито.

Крізь прочинені двері долинув гомін невдоволених голосів.

– Тридцять замовників – межа, – проголосив Макгроун, підводячись. – Вас багато, а я один. Приходьте завтра зранку, якнайраніше.

– Зараз я на черзі, – сказала ще зовсім юна дівчина з блідим лицем. – Може, ви мене приймете?

– Ні, люба, нічого не буде. І так потужність завантажено до краю, – сказав Макгроун і зачинив двері.

Він не збрехав. Біопередавач його щоночі працював на повну потужність. І все одно виконати всі замовлення Чарлі не мав змоги. Щодень їх надходило дедалі більше. Той хотів зустрітися вві сні з другом дитячих літ, що давно загубився в житейському морі. Іншому забаглося пополювати в джунглях, як він прочитав про те в якійсь пригодницькій книжці. Ще інший цікавився – з пізнавальною метою – нічними кабаре на Монмартрі…

Слід сказати, не всі клієнти йшли від Макгроуна вдоволені. Декому доводилось і відмовляти. Це було тоді, коли Макгроун не мав відповідної інформації. Таке інколи траплялося, хоча книжкові полиці Чарлі вгинались од грубезних довідників і сувоїв кіноплівки. Та все одно на його поточний рахунок надходили нові й нові суми…

Макгроун підійшов до вікна і з задоволенням зупинив погляд на солідному будинкові банку.

За півроку інженер Чарлз Макгроун перебрався в новий комфортабельний особняк. Попередній власник особняка, фабрикант фотоелементів для роботів, не витримавши конкуренції, збанкрутував. Він переїхав у бідняцький квартал. А коли передавав Макгроунові ключі від свого будинку, то заручився словом, що Чарлі безкоштовно постачатиме йому сни.

На той час фірма Чарлза Макгроуна так розрослася, що штат із трьох десятків підручних ледве міг упоратися зі зливою замовлень. Свій винахід Макгроун тримав у глибокій таємниці. Нові вдосконалені біопередавачі було встановлено в бетонованому підвалі, вікна котрого ще попередній власник укріпив гратами. Не вдовольнившись цим, Макгроун поставив іще й електростатичний захист. Тепер навіть горобці не могли безкарно підлетіти до вікон таємничого підвалу.

З висоти балкона Макгроун нерідко позирав у бік банку і майже ніколи не скидав оком на тюрму. Останнім часом він дедалі частіше зорив на міську ратушу, і рожеві думки про посаду мера приємно тішили його марнолюбство.

Кілька разів у Макгроуна то в тій, то в тій частині містечка з’являлися конкуренти. Вони робили спроби перейняти клієнтуру Чарлі, збити ціну на сни. Але методи конкурентів були недосконалі, і замовники вже наступного дня відвертались од них. Головна таємниця Чарлза Макгроуна – настроювання передавача в резонанс із альфа-ритмом замовника– лишалася нерозгаданою. І все одно Макгроунові доводилось чотири рази давати об’яви в газети: «Остерігайтеся сурогатів! Справжні багатобарвні сни найвищого гатунку на бажання замовника гарантує тільки фірма Чарлза Макгроуна. Остерігайтеся сурогатів!»

Останнім часом темпи життя в Тристауні безумовно уповільнились.

Надвечір містечко завмирало. Вулиці порожніли. Кожен поспішав додому – якнайшвидше дістатись до постелі, забути на якийсь час денні клопоти й турботи і зустрітися уві сні з тими, хто дорогий і милий, з тими, кого, можливо, давно вже нема…

Дивна байдужість обійняла мешканців Тристауна. Поспіль панували апатія та бездіяльність. Майже згасла цікавість до різних видовиськ. Кінозали стояли порожні. Розважальні заклади один по одному лопали, наче мильні бульбашки. Популярне кафе-шантан «Рожева баня», що поблизу від нього колись жив, а точніше, гибів Макгроун, теж розгубило всіх своїх клієнтів, і його власник тоді застрелився.

Неабияк пригас попит на відеозори. Нащо вечорами сидьма сидіти коло екрана, марнувати час, дивлячись безглузді передачі? Можна лягти спати, заздалегідь на потрібну годину замовивши в Чарлі все, що тільки заманеться.

Компанії, котрі досі забезпечували обивателя різними видовиськами, попервах здійняли галас, хотіли позивати Макгроуна і навіть завдали йому кілька неприємних хвилин. Та, на щастя, діло швидко зам’яли фармацевтичні фірми, прибутки котрих надзвичайно підскочили. Фірми не встигали настачити снотворних таблеток, які розкуповувались блискавично. Попит на снотворне безперервно зростав, бо кожному кортіло подовжити райдужні сновидіння.

Час, що його відводили тристаунці на сон, дедалі збільшувався. Робота і сон – це, власне, складало добу. Та ось сон став катастрофічно наповзати на робочий час. Володарів містечка охопила тривога. Ажіотаж підігрівали численні карликові компанії Тристауна, котрі почували себе досить незатишно внаслідок бурхливої діяльності Чарлі.

О першій порі Макгроун за допомогою солідних внесків гамував пристрасті. Але тривати довго це не могло.

Поєднавши кінець кінцем свої зусилля, ворожі Чарлі компанії домоглися свого: Макгроун став перед судом.

Його звинуватили в злісному розкраданні суспільного часу.

Тепер, коли пристрасті вляглися, безсторонній літописець має змогу обкласти себе пожовклими комплектами газет і в усіх подробицях відтворити цей грандіозний процес, що набрав розголосу на всю країну.

Ми спробуємо коротко переказати хід судового засідання.

– Ей ти, сурогате! – гукнув Макгроун, відриваючись од ділових паперів.

Перед Чарлі вмить виросла струнка постать із робленою посмішкою на пластиковому лиці.

– Сигару! – наказав Макгроун.

Робот запопадливо простяг своєму метрові невеличку чорного дерева скриньку. Та закурити Чарлі не встиг. Двері кабінету без стуку розчинилися, й на порозі з’явилось двоє здорованів у блакитній формі полісменів.

– Чарлз Макгроун? – запитав один п них, пильно дивлячись на хазяїна кабінету.

Чарлі зблід.

– Ви не помилились, панове, – поважно сказав робот з тією ж, здавалося, приклеєною усмішкою.

– Ви заарештовані! – кинув один із представників закону.

Він ліктем відштовхнув робота і ступив до Чарлі.

Макгроун безпорадно озирнувся.

– …Отже, підсудний Макгроун, ви відмовляєтесь визнати себе винним?

– У чому? – вдавано спокійно запитав Чарлі, незважаючи на репортерів, що метушились коло нього.

– В тому, що, вдаючись до осудливих засобів, надміру подовжили сон громадян Тристауна і тим самим внесли хаос у ділове життя міста.

– Але, шановні судді, я зовсім не намагався подовжити час сну. Я тільки виконував замовлення, про які тут стільки вже йшлося. Замовлення на сни. Свобода ділової ініціативи…

– То хто ж, як на вас, винуватий? – перебив його прокурор. – Хто викликав у Тристауні «сонну небезпеку», котра загрожує охопити всю країну?

– Винуваті фабриканти снотворного, – сказав Макгроун.

По залу покотив шумок.

– А чи не здається вам дивним, Чарлзе Макгроун, що до того, як з’явилась ваша фірма, снотворні пилюлі не були такі популярні? – саркастично зронив прокурор, обсмикнувши на грудях бляклу мантію.

Багатозначна пауза примусила всіх затамувати подих.

– Ні, в усьому винні ви, Чарлзе Макгроун, – урочисто проголосив прокурор.

– З усією відповідальністю заявляю: я ні в чому не винуватий! – Макгроун несподівано перейшов на крик. – Та якщо хочете знати, не судити мене треба, а пам’ятник ще за життя поставиш. Вписати моє ім’я золотими літерами в книгу почесних громадян Тристауна.

Вкрай переповнений зал тепер був схожий на розбурканий вулик. Таке не часто випадає чути. Сліпучі спалахи юпітерів освітлювали натхненне обличчя Макгроуна і його простягнену руку.

– Я давав людям радість, – басовито гукав Макгроун, незважаючи на заперечний жест судді.

– Але тільки вві сні, – встиг зауважити прокурор, коли Чарлі на мить змовк, щоб перевести подих.

– Так, у сні! – підхопив Макгроун. – А хто винуватий, що вони не бачать її насправді?

– Припинити! – заволав прокурор. Але Макгроун уже розійшовся.

– У мої сни люди тікали, аби хоч трохи відпочити від горя й клопотів, від скаженої гуркотняви й дикого ритму, що несе із собою атомна цивілізація. Я створив майстерню радощів.

– Примарних! – докинув прокурор.

– А ви можете запропонувати їм іншу? – сказав Макгроун, широким жестом обводячи зал.

– Засідання припиняється! – заволав суддя. Та його слова потонули в дикому ревищі…

Сто двадцять днів тривало судове засідання. Було опитано безліч свідків. Списано десятки грубезних томів зі свідченнями Макгроунових клієнтів. Замовники горою стояли за Чарлі. Сам він переконливо доводив, що в міру своїх скромних можливостей поліпшував собаче життя людей і тому зовсім не відчуває за собою ніякої вини. Навпаки, вся його діяльність варта подяки й винагороди, а не покарання.

Та суд не взяв до уваги його аргументів.

Потім Макгроунові адвокати оскаржили вирок суду. Зі свого боку, нову ухвалу опротестували позивачі, перед між яких вела могутня фірма «Екран щастя».

До боротьби стали сили, що в порівнянні з ними Макгроун видавався жалюгідним пішаком.

Від тривалої тяганини по судах Чарлі зовсім зубожів. І коли йому кінець кінцем пощастило виборсатися з цієї клейкої павутини, він змушений був найнятись кур’єром у контору фірми «Фармако й К°», що на суді виступала йому на захист.

Мешканці Тристауна часто бачать його згорблену постать. Чарлі важко бреде вулицею, похнюпивши голову, намагаючись не дивитися на перехожих.

Оглавление