«Із щоденника»

Володимир Михановський Із щоденника

14 березня

Микола Михайлович сказав сьогодні вранці перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до інших учнів. Тепер знов – хтозна в котре! – будуть заново монтувати першу ланку блока інтелекту. Доведеться тривалий час прогибіти в операційній залі, під сліпучим промінням юпітерів, від якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечні контрольні імпульси в нервовій системі, що викликають відчуття болю й подразливості. В той час, як усі інші учроби навчатимуться собі далі за звичайною програмою.

А все почалося так. У нас в Училищі стало відомо, що на Зеленому полігоні, розташованому по сусідству, зазнала аварії експериментальна модель променельота. Вона врізалась у сопку й вибухнула. Апарат вів Рубон – робот із класу випробувачів Сам я особисто не знав Рубона, та чув від багатьох, у тім числі й від нашого механіка Антона Макаровича, що це досить норовистий кібер. Антон по секрету розповідав мені, що зіткнення сталося з вини самого Рубона. Він знехтував даними локатора (політ проходив усліпу), довіряючи тільки власним радіовухам. Вони ж його й підвели…

Над усім цим я розмірковував під час годинної перерви, коли Микола Михайлович пішов обідати. Очевидно, самохіть спрацював якийсь малий імпульс, і в моєму мозкові блискавично народилися рядки, присвячені пам’яті Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам’яті. Ба ні. Надало мені відстукати ці рядки на перфострічці н засунути її в інформаційне віконце!

Увійшов Микола Михайлович, узяв стрічку і, швидко пробігши її поглядом, негайно викликав начальника циклу – Роланда Максимовича.

– Ось, помилуйтеся, – сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрічку.

Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не міг.

– А що? – скосив око в мій бік Роланд Максимович.

– Читайте вголос.

Начциклу поправив окуляри і виразно продекламував:

Пам’яті Рубона

– Що скажете?

Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обіцяв нічого хорошого.

– Як на мене, гарні вірші, – дещо здивовано відповів Роланд Максимович. – Міцно збиті…

– Міцно збиті? – повторив Микола Михайлович. – А вам відомо, ким їх збито? – слово «ким» він вимовив з притиском.

– Ні.

– Ось ним, нашим спільним вихованцем, – сказав Микола Михайлович, кивнувши в мій бік. – Цілковита відсутність почуття поваги до колег. І це на третьому році навчання!

Роланд Максимович похнюпився.

– А звідси один крок до браку взаємовиручки, – вів далі Микола Михайлович. – Уявіть собі, що в космічному польоті його сусіду спіткала біда, – начштабу знов кивнув у мій бік. – А наш Льєнар, замість того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собі глузливі віршики.

Я промовчав, хоч і вважав, що Микола Михайлович рації не має. Чи не сам він казав: почуття гумору є одна з найцінніших якостей, котру, до речі, чи не найважче змоделювати. А мені тоді мої вірші видавалися надзвичайно дотепними. Та ставати на прю з керівником не випадало.

– Що ж, – почав добросердий Роланд Максимович, протираючи окуляри, – Льєнарові слід докладно пояснити…

– Ні, – різко перебив Микола Михайлович, – негайно відіслати на перемонтаж.

18 березня

Щойно я вернувся з операційної.

Дорогою моє самопочуття було препогане. Стіни коридора, матово відсвічуючи, здавались мені нескінченними. Хворобливо загострена пам’ять фіксувала, як червоне світло стін змінювалось оранжевим, оранжеве – жовтим. Далі йшло зеленаве світло, що непомітно переходило в цитринове. Повз мене швидко пропливали панелі небесного кольору (небо, як і інші численні атрибути природи, я знав із мікро– і стереофільмів, котрі день у день поглинав уже не один рік).

Ледве чутно шелестіли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Імітоване небо в коридорі ставало темніше, наливалося грозою. У фіолетовому світлі Антон Макарович зупинив автокар і, зіскочивши з приступця, відчинив двері, на яких було виведено «723».

В цій кімнаті безвихідно я провів два з половиною роки, починаючи відтоді, як у мені прокинулася свідомість.

Механік пішов, і я лишився на самотині.

Протягом останніх місяців мене найбільше пригнічувало те, що я був зовсім позбавлений можливості рухатись. Раніше це почуття мене ніколи не діймало. Я розв’язував подумки складні логічні задачі, проектував рудні на Венері й артезіанські системи на Марсі, прокладав траси для кораблів, що вимандровували на Юпітер… І все це в чотирьох стінах кімнати.

Та з тієї миті, як було змонтовано руховий апарат, у мені прокинулось нездоланне бажання самостійно пересуватися.

Мені повсякчас кортіло відчувати Простір, той Простір, поза яким ідея руху мертва.

Очевидно, ці химерні бажання ішли від того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно міг координувати кожен свій порух, вільно лазив під самісіньку стелю по шведській стінці й легко піднімав з підлоги мідного гудзика.

Проте я знаю: випустять мене на інститутське подвір’я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.

23 березня

Останні два дні було присвячено тому, щоб натренувати відчуття часу. За процесами, котрі відбуваються в організмі, учроб повинен уміти визначати не те що години чи хвилини – тисячні частки секунди.

Тепер ловлю себе на тому, що весь довколишній світ перекладаю на мову часу. За вікном швидко лине ластівка. Я тут же міркую, що, беручи до уваги швидкість і траєкторію, їй до гнізда летіти ще рівно чотири й тридцять дві сотих секунди.

Ставши навшпиньки, бачу, як на подвір’ї співробітники грають у волейбол. Он Микола Михайлович, високо підстрибнувши, невідворотнім ударом «гасить» м’яч, що злетів над сітку. Він тільки торкнувся м’яча, а я вже точно знаю, де саме, в якім місці майданчика, під яким кутом і з якою силою приземлиться м’яч.

І так у всьому.

28 березня

Сьогодні неділя – день, вільний од занять. Власне кажучи, у відпочинку мають потребу наші конструктори й вихователі. Ми ж спроможні працювати протягом усієї доби, якщо вірити Мерлісу, моєму сусідові.

Мерліс спеціалізується як збирач інформації на нових планетах. Непогана спеціальність, хоча я не проміняв би на неї свою – штурмана нестаціонарних трас. А втім, я розумію, що така симпатія до спеціальності – теж наслідок навчання, чи, інакше кажучи, «виховання».

Ми часто перемовляємся з Мерлісом на ультракоротких хвилях. Він переглянув чимало мікрофільмів, незнайомих мені, й засвоїв безліч відомостей. Інколи ми влаштовуєм справжній телевізійний обмін. Та найбільше мені до вподоби грати з Мерлісом у яку-не-будь стратегічну гру, скажімо, в програмові шахи. Поза цим я люблю обговорювати з ним різні проблеми, за допомогою логічних побудов захищати свої погляди й спростовувати чужі. Це, власне, та сама гра!

Недільного ранку я поклав собі почитати.

Та ледве я засвоїв перші кілька сторінок, як пролунав короткий сигнал виклику. Я увімкнув відеофон: це був Мерліс.

– Важлива новина, – сказав він.

Я нашорошився.

– Головне випробування відбудеться не п’ятнадцятого липня, – проголосив Мерліс.

– А коли?

– Першого червня.

– Тобто на цілих півтора місяця раніше визначеного строку? – здивувався я.

– Ти гарно знаєш арифметику.

– Але відкіля ці відомості?

– То вже мій секрет, – відповів Мерліс голосом Миколи Михайловича.

Хитрий збирач інформації розклав акустичний спектр голосу нашого начштабу і потім синтезував його вимову. Микола Михайлович, коли почув свій голос збоку, тільки мовчки посміхнувся. Про це я дізнався від Антона Макаровича.

– Значить, таємниця? – спитав я.

– Авжеж.

– І ти мені її не розкриєш?

– Можливо, пізніше, – дипломатично відповів Мерліс.

Я знав, звідки Мерліс дістає останні новини. Він власноручно змонтував надзвичайної чутливості приймач, здатний ловити найслабкіші сигнали переговорного пункту штабу.

І кому воно спало на думку пересунути строки головного випробування? Та з’ясувати це годі було й думати: всі добре знали, що Мерліс надзвичайно впертий.

– А в чому, власне, річ? – запитав я.

– Та от бачиш… учора з району Плутона вернулась автоматична станція.

– Це мені відомо.

– Але тобі невтямки, що вона привезла цікаву інформацію. Фотокартки, як підозрюють, живих створінь… Радіосигнали, котрих ніяк не щастить розшифрувати…

Я починав здогадуватися, в чому річ.

– Мені поталанило спіймати повідомлення, – рівним голосом Миколи Михайловича казав далі Мерліс. – Щойно Координаційна рада Землі ухвалила послати на Плутон нашу партію.

– І для цього…

– І для цього вони поклали прискорити весь хід навчання, – закінчив Мерліс. – Бачиш, якби не я, ти дізнався б про це все тільки завтра.

3 квітня

Удень розв’язав за чотири хвилини (замість належних дванадцяти) досить складну задачу з царини теорії ймовірності. Це останнє завдання з тих, котрі належить виконувати в стані нерухомості чи принаймні не полишаючи кімнати.

Микола Михайлович сказав, що за два-три дні мені – достроково! – буде надано право на вільне пересування. За два-три дні настане хвилина, котрої я чекав мало не три роки. Та раніше вона видавалася мені безмежно далекою, а тепер така близька!

6 квітня

Сором зізнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я відчуваю, як прискорюються процеси обміну і сильніше б’ється моє атомне серце. Невже через кілька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стільки літ штурмують сміливці – земляни і ми, їхні вірні помічники!

Востаннє кидаю погляд на шведську стінку, довжелезні стелажі з книжками, мікрофільмами й розмаїтою апаратурою. Хоч би що я побачив, хоч би де я побував, я пам’ятатиму цю кімнату завжди.

Кроки! Вони ще в кінці коридора, але наближаються. Це хода Антона Макаровича. Він без автокара. Я ворушу всіма дванадцятьма кінцівками. Зараз відчиняться двері, і я переступлю поріг.

Я зіскочу з тераси і гукну неголосно:

– Здрастуй, Земле! Здрастуй, небо!

Оглавление