«Спокута сатани»

Спокута сатани (fb2) - Спокута сатани (пер. Люцина Хворост) 1769K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Мария Корелли

Марія Кореллі Спокута сатани

Присвячую моїм незабутнім

Ч. І. К. та Ч. М. І.

І

Чи знаєте ви, що означає бути злиденним? Бути злиденним не тими злиднями, що на них деякі люди скаржаться, маючи п’ять або шість тисяч на рік і запевняючи, ніби ледь-ледь животіють, але насправді злиденним − жахливо, відразливо злиденним? Нужда, така огидна, принизлива та обтяжлива, − нужда, яка змушує вас носити ту саму одіж до цілковитої її ветхості; яка відмовляє вам у чистій білизні через спустошливі витрати на пралю; яка позбавляє вас самоповаги і спонукає вас у замішанні переховуватись на задніх вулицях замість того, щоб вільно й незалежно гуляти між людьми. Саме таку злиденність я маю на увазі. Це гнітюче прокляття, яке придушує шляхетні прагнення. Це моральний рак, який гризе серце добропорядної людської істоти і робить її заздрісною, лихою та навіть здатною на застосування динаміту. коли людина бачить тлусту бездільну світську жінку, що проїздить у розкішній колясці, лінькувато розлігшись на подушках, з обличчям, розчервонілим від переситу; коли завважує безмізкого й чуттєвого модника, що курить і позіхає знічев’я в парку, ніби цілий світ із мільйонами чесних трударів було створено виключно для розваги так званих «вищих верств», − тоді її кров перетворюється на жовч і стражденна душа обурюється й волає:

− Навіщо така несправедливість в ім’я Боже? Навіщо негідний ледащо має повні кишені золота, здобутого випадково чи то отриманого у спадок, коли я, працюючи невтомно з ранку до ночі, заледве можу пообідати?

Справді, навіщо? Чом би бур’янові не цвісти, наче зеленому ваврину? я часто про це думав. Тим не менш, тепер мені видається, що я можу розв’язати це завдання за допомогою власного досвіду.

Але… якого досвіду! Хто дійме цьому віри? Хто повірить, ніби щось таке химерне і страховинне випало на долю смертного? Ніхто. Між тим, це правда − правдивіша, ніж багато іншого, званого правдою. Утім, я знаю, що багато людей живуть у таких самих умовах, під таким самим тиском, усвідомлюючи, можливо, час від часу, що вони обплутані пороком, але заслабкі волею, щоб розірвати тенета, у які добровільно потрапили. Я навіть маю сумнів: чи візьмуть вони до уваги урок, даний мені? У тій самій школі, тим самим грізним учителем? Чи пізнають вони той розмаїтий, осібний, діяльний розум, який ненастанно, хоча й безмовно, працює? Чи пізнають вони Вічного правдивого Бога, якого я змушений був пізнати всіма фібрами свого умогляду? Якщо так, то темні завдання стануть для них ясними, й те, що видається світовою несправедливістю, виявиться справедливим!

Але я не пишу з якою-небудь надією переконати чи просвітити моїх товаришів. Я надто добре знаю їхню впертість: я можу судити зі своєї власної. Були часи, коли мою гордовиту віру в самого себе не могла похитнути жодна людська особина на земній кулі. І я бачу, що й інші стоять на тому самому переконанні. Я лише маю намір переповісти кілька випадків зі свого життя − згідно з тим порядком, як вони відбувалися, − залишаючи більш самовпевненим умам ставити й розв'язувати загадки людського існування.

Однієї жорстокої зими, що запам'яталася своєю полярною суворістю, коли величезна холодна хвиля розпросторила свою льодову силу не тільки на щасливі Британські острови, але й на цілу Європу, я, Джеффрі Темпест, був сам-один у Лондоні і майже вмирав із голоду. Тепер голодна людина рідко коли збуджує співчуття, на яке заслуговує, оскільки мало хто повірить їй. Заможні люди, які щойно поїли до переситу, − найнедовірливіші; багато хто з них навіть усміхнеться, коли їм розкажуть про голодних злидарів, ніби це жарт, вигаданий для пообідньої розваги. Або з дратівливо статечною увагою, що характеризує аристократів, які на поставлене питання не чекають відповіді чи то не розуміють її, після доброго обіду, почувши про якогось бідолаху, що помирає з голоду, промурмочуть: «Який жах!» − і одразу ж повернуться до обговорення останньої новини, щоби згаяти час, доки він не вбив їх правдивою нудьгою. «Бути голодним» − звучить грубо й вульгарно для високого товариства, адже воно завжди їсть більше, ніж потребує.

У той період, що про нього кажу, я, що зробивсь відтоді одним із людей, які найдужче збуджують заздрість, надто добре пізнав жорстоке значення слова «голод». Гризливий біль, хвороблива слабкість, мертовне заціпеніння, ненажерливість тварини, що благає їжі, − всі ці відчуття задосить страхітливі для тих, хто через безталання день при дні готував себе до них; але, можливо, набагато болісніші вони для того, хто дістав витончене виховання і вважав себе за «джентльмена». І я відчував, що не заслуговую на страждання вбозтва, в якому опинився. Я сумлінно працював. Після смерті свого батька, коли я виявив, що кожен пенні з його позірного статку належить кредиторам і що з нашого дому й маєтку мені нічого не лишилося, крім коштовної мініатюри моєї матері, яка віддала життя, народжуючи мене на світ, − відтоді, кажу я, мені довелося трудитися зранку й допізна. Університетську освіту я застосував до літератури, до якої, як мені здавалося, мав покликання. Я шукав собі заняття мало не в кожній лондонській газеті. У багатьох редакціях мені були відмовляли, в деяких брали на випробування, але ніде не обіцяли постійної роботи.

Хто б не шукав заробітку, маючи саму лишень голову й перо, на початку цієї кар'єри з ним будуть поводитись, як із парією. Нікому він не потрібен, усі його зневажають. Його прагнення осміюють, його рукописи повертають нечитаними, про нього піклуються менше, ніж про ув'язненого вбивцю. Убивця принаймні одягнений і нагодований, статечний священик відвідує його, а тюремник інколи навіть не від того, щоб зіграти з ним у карти. Але людина, обдарована оригінальними думками і здатна висловлювати їх, уважається найгіршим злочинцем, і її, якби могли, заштурхали б до смерті.

Я терпів у похмурому мовчанні й стусани, й удари і жив далі − не з любові до життя, а лише тому, що зневажав боягузтво самознищення. Я був іще надто молодим, щоб легко облишити надію. Я мав невиразну думку, що й моя черга настане, що колесо фортуни, яке вічно обертається, одного чудового дня знесе мене вгору, як тепер тягне донизу, лишаючи мені тільки змогу подальшого існування, − адже це було нидіння й більше нічого. Врешті-решт я дістав роботу в певному добре знаному літературному виданні. Тридцять романів на тиждень присилалося мені на критику. Я набув звички неуважно переглядати вісім або десять з-поміж них і писав шпальту гучної лайки, цікавлячись тільки цими, випадково дібраними; решту ж я залишав загалом без уваги. Такий спосіб дій виявився вдалим, і протягом певного часу я чинив саме так, щоби сподобатись моєму редакторові, який платив щедрий гонорар у п'ятнадцять шилінгів за мою щотижневу працю.

Та одного разу, дослухавшись до голосу сумління, я змінив тактику та палко похвалив твір, котрий був і оригінальним, і прекрасним. Автор його виявився ворогом часопису, що в ньому я працював. Результатом моєї хвальної рецензії на твір ненависного суб'єкта було те, що особиста злоба видавця взяла гору над совісністю і мене позбавили заробітку. Після цього мені довелося злидарювати, заробляючи собі на хліб працею найманого письменника, живучи обіцянками, яких ніколи не виконують, аж поки, як я сказав, на початку січня, посередині лютої зими, не опинився дослівно без шеляга, віч-на-віч із голодною смертю, заборгувавши місячну платню за свою вбогу квартирку, що її наймав на одній з глухих вуличок неподалік Британського музею.

Цілісінький день я тинявся з однієї газетної редакції до іншої, шукаючи роботи й не знаходячи її. Усі місця було зайнято. Так само надаремно намагався я презентувати свій рукопис, але редакційні «лектори» визнали його за особливо бездарний. Більшість тих «лекторів», як я довідався, самі були романістами, які на дозвіллі читали чужі твори і видавали свій вирок. Я ніколи не міг знайти справедливості в такій системі. Мені здається, що це − звичайнісіньке протегування посередності та придушення оригінальності. Романіст-«лектор», який домагається для себе місця в літературі, природно, радше схвалить пересічний твір, ніж той, що міг би виявитися вищим за його власний. Добра ця система чи погана, але для мене й мого літературного дитяти вона була шкідливою. Останній редактор, до якого я звернувся, був, імовірно, людиною доброю: він дивився на мою потерту одіж і виснажене обличчя з певним співчуттям.

− Мені дуже шкода, − сказав він, − але мої «лектори» одностайно відкинули ваш твір. Мені здається, ви надміру серйозні й за гостро висловлюєтесь проти суспільства. Це непрактично. Не слід ніколи засуджувати суспільства: воно купує книжки. От якщо можете, напишіть дотепну любовну історійку, трошки фривольну: твори такого штибу мають найбільший успіх у наші часи.

− Даруйте мені, − заперечив я нерішуче, − та чи певні ви, що слушно міркуєте про смаки публіки?

Він усміхнувсь поблажливо.

− Звичайно, певен, − відказав. − Мій обов'язок − знати смаки публіки так само достеменно, як і власну кишеню. Зрозумійте мене, я не раджу, щоб ви писали книжку відверто непристойного змісту − це можна сміливо лишити для «Нової жінки». − Він за сміявся. − Запевняю вас, класичні твори не мають збуту. Почнімо з того, що критики їх не люблять. Те, що є приступним для них і для публіки, − це уривок сенсаційного реалізму, переказаний в елегантній англійській газеті. У «Літературній» чи в «Газеті Еддісона» це було би помилкою.

− Думаю, що і я сам − теж помилка, − сказав я з силуваним усміхом. − У будь-якому разі, якщо те, що ви говорите, правда, я маю облишити перо і спробувати інше заняття. Я застарів, уважаючи літературу за найвищу з усіх професій, тож радше не пов'язуватиму її з тими, хто зумисне принижує її.

Він скоса окинув мене швидким поглядом − напівнедовірливим, напівзневажливим.

− Гаразд, гаразд! − нарешті завважив він. − Ви дещо екстравагантні. Це минеться. Чи не хочете піти зі мною до клубу й разом пообідати?

Я відмовився від запрошення. Я усвідомив своє жалюгідне становище, і гордість − фальшива гордість, якщо волієте, − здійнялася в мені. Я поспішив попрощатись і потягся додому зі своїм знехтуваним рукописом. Удома на сходах я зустрів свою квартирну хазяйку, яка спитала, чи не буде моєї ласки завтра з нею розрахуватись. Вона говорила доволі ввічливо, бідолашна, і не без певної нерішучості. її явне співчуття вкололо моє самолюбство так само, як запропонований редактором обід вразив мою гордість, і з абсолютно впевненим виглядом я відразу ж пообіцяв їй сплатити гроші у строк, який вона призначила, хоча не мав жодного уявлення, де і яким чином видобуду потрібну суму.

Увійшовши до своєї кімнати, я жбурнув непотрібний рукопис на підлогу, кинувся на стілець і… вилаявся. Це дало мені полегшення: хоч я тимчасово підупав на силах через нестачу їжі, але не настільки, щоби проливати сльози, і міцна лайка була для мене такими самими ліками, якими, гадаю, бувають сльози для схвильованої жінки. Як не міг я плакати, так само й не був здатен звернутись до Бога в моєму розпачі. Кажучи відверто, я тоді не вірив у Бога. Я був самовпевненим смертним, що зневажає заяложені часом забобони.

Звичайно, я був вихований у християнській вірі, але віра ця стала для мене аж надто непотрібною. Розумово − я перебував у хаосі. Морально − мені шкодили ідеї та прагнення. Мій стан був безнадійним, і сам я був безнадійний.

А між тим я відчував: я зробив усе, що міг. Мене загнали у глухий кут мої побратими, які змагалися зі мною за місце в житті. Але я боровся проти цього: я працював чесно й наполегливо; однак, усе надаремно.

Що ж було робити? Як розпочати єзуїтську діяльність, аби, заподіявши зло, дістати у відповідь добро? Так я міркував − якщо ці шалені фантазії заслуговують на те, щоб зватися міркуваннями. Ніч видалась особливо холодна. Руки мої заніміли, і я намагався відігріти їх біля олійної лампи, якою моя квартирна хазяйка із власної доброти дозволяла мені користуватися попри прострочений чинш.

Раптом я помітив три листи на столі: один у довгастім синім конверті, які зазвичай містили або судові повістки, або повернені рукописи; другий − із маркою Мельбурна; третій − грубий квадратний пакунок із золоченою коронкою. Спершу я дивився на всі три байдужно; потім, обравши той, що був з Австралії, трохи покрутив його в руках, перед тим як розкрити.

Я знав, від кого він, і не сподівався приємних звісток. Кілька місяців тому я написав розгорнуту оповідь про свої труднощі й дедалі більші борги до старого шкільного товариша, який, уважаючи, що Англія затісна для його честолюбства, вирушив у ширший Новий Світ розробляти золоті копальні. Як мені було відомо, він домігся успіху у своїй справі й досяг солідного незалежного становища. Тому я ризикнув звернутись до нього з проханням позичити мені п'ятдесят фунтів стерлінгів. У листі, без сумніву, містилася його відповідь, і я вагався, перед тим як розкрити конверта.

− Звичайно, буде відмова, − сказав я майже голосно.

Яким би прихильним до вас не був приятель за всіх інших обставин, на прохання позичити грошей він неодмінно виявить брак чуйності. Він висловить свої співчуття, звинуватить професію і взагалі кепські часи та запевнить, що все невдовзі минеться. Мені це було добре відомо. Урешті, чому я мав би сподіватися, що цей мій приятель не такий, як інші? Я не мав на нього жодних прав − усе обмежувалось кількома сентиментальними спогадами про Оксфорд.

У мене вихопилося мимовільне зітхання, і на мить очі пойняло туманом. Знову я бачив сірі вежі церкви Марії Магдалини, чудові зелені дерева, що затінювали доріжки всередині й навколо старого милого університетського міста, де ми − я та людина, чий лист я наразі тримав у руках, − разом гуляли, уявляючи себе молодими геніями, народженими, щоби перетворити світ. Ми обидва любили класиків: ми були сповнені Гомера, наснажені думками і принципами всіх безсмертних греків та римлян. У ті далекі замріяні дні ми думали, що створені з речовини, з якої постають герої. Однак вихід на життєву арену незабаром зруйнував наші високі фантазії; ми виявилися звичайними робочими одиницями − не більше; проза щоденного життя відсунула Гомера на задній план, і ми невдовзі відкрили, що суспільство дужче цікавилось останнім скандалом, аніж трагедіями Софокла або мудрістю Платона. Без сумніву, було неймовірним глупством мріяти, буцімто ми могли перетворити світ; утім, і найзатятіший цинік навряд чи стане заперечувати, що відрадно озирнутись назад, на дні юності, в які, може бути, він сам − бодай єдиний раз у житті − мав шляхетні прагнення.

Лампа горіла слабо, й мені довелося заправити її, перед тим як узятися до читання листа від мого приятеля. У сусідній кімнаті хтось грав на скрипці, і грав добре. Ніжні звуки лилися з-під смичка, і я слухав, несвідомо радіючи. Охлянувши з голоду, я впав у стан, подібний до заціпеніння, і мелодія, що долинала, збуджуючи в мені солодке відчуття краси, приборкала на мить ненаситну тварину, яка прагла їжі.

− Грай, грай! − пробурмотів я, звертаючись до невидимого музиканта. − Ти вправляєшся на своїй скрипці, певна річ, задля заробітку, що підтримує твоє існування. Можливо, ти якийсь бідак із дешевого оркестру чи, може, навіть вуличний музика, змушений жити поряд із «джентльменом», який помирає з голоду; ти не можеш мати надії на те, що коли-небудь увійдеш у моду і гратимеш при дворі; якщо ж ти маєш таку надію, то це безумство! Грай, друже, грай! Звуки, які ти видобуваєш, дуже приємні і навіюють думку, що ти щасливий, хоча я маю сумнів у цьому. Чи в тебе теж усе зійшло на порох?..

Музика тихшала і ставала жаліснішою; їй тепер акомпанував стукіт граду по шибках. Вітер зі свистом удиравсь у двері й завивав у каміні − вітер, холодний, як подих смерті, і пронизливий, немов голка. Я тремтів і, нахилившись до чадної лампи, приготувався до читання.

Заледве я розірвав конверт, як із нього випав на стіл чек на п'ятдесят фунтів, які я міг отримати у знаному лондонському банку. Моє серце сповнилося полегшенням і вдячністю.

− Я був несправедливий до тебе, старий товаришу! − вигукнув я. − Ти маєш серце!

І, глибоко зворушений милосердям друга, я уважно прочитав його листа. Лист був не дуже довгий, вочевидь, його написали поспіхом.

Любий Джеффе!

Мені боляче чути, що ти перебуваєш у скруті; це свідчить про те, що дурні голови ще процвітають у Лондоні, якщо людина з твоїм обдаруванням не може обійняти належного їй місця в літературній царині. Гадаю, що справа полягає в інтригах, і лише гроші можуть їх зупинити. Тут п'ятдесят фунтів, які ти просив; не поспішай повертати їх. Я хочу тобі допомогти цього року і виряджаю до тебе друга − справжнього друга, завваж! Він передасть тобі рекомендаційного листа від мене, і, між нами кажучи, старий, ти зробиш найкраще, якщо цілком доручиш йому всі твої літературні справи. Він знає всіх, обізнаний з усіма хитрощами редакторських прийомів, з усіма вихватками газетярських зграй. Крім того, він великий філантроп і має особливу схильність до спілкування з духівництвом.

Дивні смаки, скажеш ти, але він мені зовсім відверто пояснив причину такої прихильності. Він такий страшенно багатий, що дослівно не знає, куди подіти гроші, а високодостойні джентльмени церкви завжди охоче вказують йому шляхи їх витрачання. Він завжди радий довідатись про місця, в яких його гроші і вплив (він дуже впливовий) можуть стати в пригоді іншим. Він допоміг мені виплутатися з надзвичайно скрутного становища, і я його боржник. Я розповів йому про тебе і про твої таланти, і він обіцяв виручити тебе. Він може зробити все, що схоче; це вельми природно, позаяк на світі і моральність, і цивілізація, і решта всього підпорядковуються могутності грошей, а його каса, здається, невичерпна. Скористайся з його допомоги − він сам цього бажає, і напиши мені, що і як. Не переймайся стосовно п'ятдесяти фунтів, доки не відчуєш, що гроза обминула тебе.

Завжди твій Босслз.

Прочитавши недоладний підпис, я розсміявся, хоч очі мої були затуманені подобою сліз. «Босслз» − то було прізвисько, дане моєму приятелеві кількома з наших шкільних товаришів, і ні він, ні я не знали, як воно вперше виникло. Однак ніхто, крім професорів, не звертався до нього на ім'я − Джон Керрінгтон; він був просто Босслз, і Босслзом залишався навіть тепер для найближчих друзів. Я згорнув і сховав листа разом із чеком та, розмірковуючи, що за один мав бути той філантроп, який не знає, що робити з грішми, взявся до двох інших пакунків. Я відчував із полегкістю, що тепер, хай там як, можу завтра сплатити рахунок квартирній хазяйці, як обіцяв. Крім того, я міг замовити вечерю й запалити вогонь, аби надати веселішого вигляду моїй холодній та незатишній кімнаті.

Але перед тим як скористатися з цих життєвих благ, я розкрив довгастий синій конверт, який скидався на загрозу судового протоколу, і, розгорнувши папір, дивився на нього, охоплений здивуванням. Що це означає? Літери стрибали перед моїми очима; збентежений, я перечитував папір знов і знов, нічого не розуміючи. Однак думка, що промайнула невдовзі, осяяла мене, наче електричний удар, змішавши всі почуття… Ні! Ні! Фортуна не могла бути такою безумною! Такою дивовижно примхливою! Це була якась безглузда містифікація… А втім… якщо це й був жарт, то жарт неперевершений! Такий, що мав за собою авторитет закону! Присягаюся, новина здавалася геть вірогідною!

II

Не без зусилля впорядкувавши бодай якось свої думки, я уважно перечитав кожне слово документа, і моє здивування зросло. Чи я божеволію, чи в мене починається лихоманка? Чи може ця вражаюча, ця приголомшлива звістка виявитися правдою? Бо якщо це дійсно правда… Боже мій! Від цієї думки мені паморочилося в голові, і лише справжня сила волі тримала мене у притомності, настільки сильно я був схвильований цією захопливою несподіванкою.

Якби це була правда, тоді цілий світ був би мій! Я був би королем, замість того щоб жебракувати; я був би всім, чим би тільки схотів бути! Лист, цей чудовий лист, був позначений ім'ям відомої фірми лондонських присяжних повірників і сповіщав у розмірених і точних висловах, що далекого родича мого батька, родича, про якого я невиразно чув лише час від часу в дитинстві, спіткала нагла смерть у Південній Америці і я залишився єдиним його спадкоємцем.

«Рухоме й нерухоме майно становить більш ніж п'ять мільйонів фунтів стерлінгів. Ви зробите нам ласку, якщо знайдете час і відвідаєте нас цього тижня, щоб ми з вами разом уладнали необхідні формальності. Більша частина капіталу зберігається в Англійському банку, і значна сума перебуває під гарантією французького уряду. Решту подробиць ми б воліли повідомити вам особисто, а не письмово. Сподіваємося, що ви відвідаєте нас невідкладно, і залишаємося вашими, пане, покірними слугами…»

П'ять мільйонів! Я, найманий письменник, що помирає з голоду, людина без зв'язків і без надій, завсідник негідних газетних кубел, я − власник «більш ніж п'яти мільйонів фунтів стерлінгів»! Я намагався повірити у неймовірне − і не міг. Мені здавалося, що це дика ілюзія, плід потьмареного з голоду розуму. Я огледів кімнату: вбогі меблі, холодний камін, брудна лампа, низьке висувне ліжко − все свідчило про нужденність та злидні; приголомшливий контраст між убогістю, яка оточувала мене, і щойно дістаною новиною ошелешив мене, як найдивовижніша неоковирність, яку я будь-коли чув чи уявляв, − і я зайшовся в реготі.

− Чи траплялася коли-небудь подібна примха навіженої фортуни? − крикнув я голосно. − Хто б міг уявити! Боже мій! Я, я − з-поміж усіх людей на світі обраний для цього щастя! Присягаюся Небом, якщо це правда, то не мине й кількох місяців, як суспільство під моєю рукою закрутиться, наче дзиґа!

І я знов розгонисто зареготав; я сміявся так само, як раніше лаявся, − просто щоб виладнати свої почуття. Раптом хтось засміявся у відповідь − цей сміх скидався на сміх щезника. Я зупинився, чогось настрахавшись, і прислухався. Дощ лив, і вітер лютував, ніби сердита сварлива жінка; скрипаль у сусідній кімнаті виводив чарівні пасажі на своєму інструменті; жодних інших звуків було не чути. Між тим я міг би заприсягтися, що тільки-но чув сміх позаду себе.

− Це, либонь, моя уява. Без сумніву, в мене розладнані нерви! − пробурмотів я, додаючи вогню лампі, щоби краще освітлити кімнату. − Старий добрий Босслзе! − вів далі я, згадавши про чек на п'ятдесят фунтів, який видався мені за манну небесну кілька хвилин тому. − Який сюрприз маю для тебе! Ти отримаєш назад свою позику так само швидко, як надіслав її, та ще й з п'ятдесятьма фунтами на додачу − це буде відсоток за твою щиросердність. Що ж стосується нового мецената, якого ти виряджаєш, аби допомогти мені у скруті, − він напевне виявиться чудовим старим джентльменом, але цього разу він не потрапить до своєї стихії. Я більше не потребую допомоги, ані поради, ані заступництва! Я можу купити все це! Ім'я, пошана і влада − все купується; любов, дружба, становище − все продається за нашої дивовижно комерційної доби; річ тільки в ціні! Власною душею присягаюсь, багатому філантропові нелегко буде змагатися зі мною в могутності! Ручуся, навряд чи він має більше від п'яти мільйонів! А тепер вечеряти: я житиму в кредит, доки не отримаю якої-небудь суми готівкою, і немає причини, яка б завадила мені зараз покинути цю жебрацьку хижку й вирушити до одного з найкращих готелів.

Перейнятий радісним збудженням, я вже хотів був піти, аж раптом новий сильний порив вітру заревів у кімнаті, здійнявши цілий стовп сажі, яка чорною купою впала на мій знехтуваний рукопис, полишений на підлозі, − у відчаї я сам його туди жбурнув. Я швидко підняв його і очистив від бруду, розмірковуючи, яка доля чекає на нього тепер − тепер, коли я сам міг його видати, не тільки видати, а й розрекламувати, зробити предметом загальної уваги. Я всміхався, думаючи, як помщуся тим, хто зі зневагою та презирством поставився до мене й моєї праці, − як вони схилятимуть коліна переді мною! Як вилятимуть хвостами біля моїх ніг, наче побиті дворняжки! Найупертіший, найнепохитніший карк зігнеться переді мною! У цьому я був упевнений. Так, не завжди гроші перемагають усе: вони не дають успіху, коли їх не супроводить розум. Але гроші та розум укупі можуть рухати світом.

Сповнений честолюбних думок, я подекуди вловлював дикі звуки скрипки, на якій грали поряд: вони то ридали, ніби плач скорботи, то раптом дзвеніли, немов безтурботний жіночий сміх, − і враз я згадав, що не розкривав іще третього листа, адресованого мені, листа з золоченою короною, який лежав досі на столі, обділений моєю увагою.

Я неохоче взяв листа. Мої пальці повільно виймали його з грубого конверта. Розгорнувши аркуш паперу, також із короною, я прочитав рядки, написані напродив чітким, дрібним і гарним письмом:

Любий пане!

Я маю для Вас рекомендаційного листа від Вашого колишнього шкільного товариша містера Джона Керрінгтона, який був такий добрий, що дав мені нагоду познайомитися з тим, кого я вважаю обдарованим усіма здібностями літературного генія. Я буду у Вас сьогодні ввечері, між восьмою та дев'ятою годиною; сподіваюся застати Вас удома та незайнятим. Долучаю мою картку та нинішню адресу і лишаюсь відданий вам,

Лючіо Німанський.

Згадана картка випала на стіл, коли я закінчував читати листа; на ній стояла маленька, тонко вигравіювана корона і слова:

Князь Лючіо Німанський

А внизу олівцем було нашкрябано адресу: Ґранд-готель.

Я перечитав короткого листа ще раз; його зміст був доволі простий, а стиль ясний і ґречний. Не було нічого особливого, геть нічого; однак лист видався мені багатозначним. Я не міг збагнути чому.

Дивне зачарування привертало очі до характерного сміливого письма і змушувало думати, що я полюблю людину, яка так написала. Як стугонів, завивав вітер! І як стогнала обіч ця скрипка, наче дух якогось забутого музиканта, який молився, не знаходячи спокою! У моїй голові паморочилося, серце скиглило. Стукіт дощових краплин лунав, ніби скрадливі кроки шпигуна, який стежив за моїми рухами.

Я почувався роздратованим і знервованим: передчуття якогось лиха затьмарило світле усвідомлення несподіваного щастя. Мене опанував сором − сором, що цей чужоземний князь, якщо він справді князь, із його колосальним багатством відвідає мене, тепер мільйонера, в цій жебрацькій оселі. Ще не торкнувшись своїх багатств, я вже пройнявся вульгарністю, вже хотів удавати, буцімто ніколи не був по-справжньому злиденним, а лишень перебував у тимчасовій скруті!

Якби я мав шість пенсів, − а я їх не мав, − я б надіслав телеграму, щоб відкласти той візит.

− У будь-якому разі, − сказав я вголос, звертаючись до порожньої кімнати і відлуння бурі, − я не хочу зустрічатися з ним сьогодні. Я піду з дому й не лишу записки, і якщо він прийде, то подумає, що я ще не отримав його листа. Я можу домовитись із ним про зустріч, коли матиму кращу квартиру і костюм, більш пристойний для мого теперішнього становища. А наразі нема нічого легшого, як сховатися від цього так званого благодійника.

Поки я говорив, лампа, поблимавши, з лиховісним тріскотом погасла, і я опинився в цілковитій темряві.

Вилаявшись спересердя, я взявся навпомацки шукати сірників, а не знайшовши їх − капелюха й пальта. Я ще був зайнятий безрезультатними й докучливими пошуками, коли до мене долинув дрібний стукіт кінських копит, що раптово спинився внизу, надворі. Оточений непроглядним мороком, я стояв і вслухався. Там, унизу, зчинилося легке сум'яття; я чув знервовану через надлишок чемності інтонацію моєї квартирної хазяйки, змішану з гучними нотами сильного чоловічого голосу, і звук твердих кроків сходами до моєї кімнати.

− Тут сам чорт утрутився! − проказав я крізь зуби. − Оце моє примхливе щастя! Сюди йде той самий чоловік, якого я хотів уникнути.

III

Двері відчинились, і з темряви, що огортала мене, я побачив високу постать на порозі. Я добре пам'ятаю те дивне враження, яке справили на мене самі обриси цієї постаті, що її я заледве міг розгледіти. З першого ж погляду така велич у зрості й манерах привернула всю мою увагу, тож я насилу почув слова квартирної хазяйки:

− Сер бажає бачити вас, пане!

Коли хазяйка побачила мою кімнату в пітьмі, мова її враз перетворилась на збентежене бурмотіння.

− Мабуть, лампа погасла! − промовила вона й додала, звертаючись до гостя: − Либонь, містера Темпеста нема вдома, хоча я бачила його півгодини тому. Якщо ви погодитеся хвилинку тут почекати, я принесу лампу й подивлюся, чи не лишив він на столі записки.

Вона поквапом вийшла, і хоча я знав, що повинен заговорити, якийсь особливий, незбагненно злісний настрій змушував мене мовчати й не виявляти своєї присутності. Тим часом високий незнайомець зробив крок чи два вперед і гучним голосом із відтінком іронії покликав мене на ім'я:

− Джеффрі Темпест, чи ви тут?

Чому я не міг відповісти? Чудна й неприродна впертість відняла мені мову, і я, ховаючись у мороку свого жалюгідного лігва, завзято мовчав. Велична постать присунулася ближче, й мені раптово здалося, що вона ніби вкрила мене своєю тінню. І ще раз він покликав:

− Джеффрі Темпест, чи ви тут?

Через почуття сорому я не міг далі мовчати; рішучим зусиллям я скинув із себе ті дивні чари, що робили мене німим, та, наче боягуз, який чаївся у глухому сховищі, несміливо вийшов уперед і став перед моїм гостем.

− Так, я тут, − сказав я, − і, перебуваючи тут, соромлюся такого прийому. Ви, напевне, князь Ріманський; я щойно прочитав записку, яка сповіщала мене про ваш візит, але сподівався, що, заставши кімнату в темряві, моя квартирна хазяйка вирішить, що мене немає вдома, і проведе вас униз. Ви бачите, я цілком відвертий!

− Справді, − відповів незнайомець, і його густий голос вібрував сріблястими переливами, приховуючи глум. − Ви такі відверті, що я не можу не зрозуміти вас. Ви з прикрістю поставились до мого сьогоднішнього візиту і бажали, щоб я не прийшов!

Це викриття мого настрою звучало так гостро, що я поспішив заперечити, хоча й усвідомлював, що то була правда. Правда навіть у дрібницях завжди видається прикрою!

− Будь ласка, не вважайте мене нечемою, − сказав я. − Річ у тім, що я розкрив вашого листа лише кілька хвилин тому й не встиг приготуватися, щоби прийняти вас. Лампа погасла так не до речі, тож я змушений тепер вітати вас, усупереч правилам етикету, в темряві, яка навіть заважає нам потиснути один одному руки.

− Спробуймо? − спитав мій гість; голос його пом'якшав, і від того слова набули особливої чарівності. − Моя рука тут; якщо ваша має трохи приязного інстинкту, вони зустрінуться зовсім навмання, без навмисного скеровування.

Я простягнув руку, одразу відчувши теплий і дещо владний потиск. Цієї миті кімната освітлилася: квартирна хазяйка ввійшла, як вона говорила, «зі своєю найкращою лампою» і поставила її на стіл. Здається, вона здивовано вигукнула, побачивши мене; вона, може, навіть щось промовила, − я не чув і не звертав уваги, вражений зовнішністю чоловіка, чия велика й тендітна долоня ще тримала мою. Я сам досить високий на зріст, але він був принаймні на півголови вищий, і коли я подивився просто на нього, збагнув, що мені ніколи не доводилось бачити стільки краси й розуму, поєднаних в одній людській істоті! Прекрасної форми голова свідчила про силу та розум і шляхетно височіла на плечах, гідних Геракла. Обличчя було овальне й по-особливому бліде, що надавало майже вогненного блиску темним очам, надзвичайно привітний погляд яких поєднував веселість і страждання. Найвиразнішою рисою його обличчя були вуста: попри бездоганний вигин, вони були тверді й рішучі та не надто малі. Я помітив, що у спокійному стані його вуста відбивали гіркоту, презирство та навіть жорсткість. Але коли усміх осявав їх, вони виражали − чи то здавалося, що виражали, − щось витонченіше за пристрасть, і в мене блискавично промайнула думка: чим могло бути це містичне, незбагненне щось7. З першого погляду я побачив ці головні риси чарівної зовнішності мого нового знайомого, і коли він випустив мою руку, я вже почувався так, ніби знав його ціле життя! І тепер, віч-на-віч із ним, у світлі лампи, я згадав про обстанову: холодна низька кімната, брак світла, чорна сажа, розсипана на підлозі, моя потерта одіж і жалюгідний вигляд у порівнянні з цим чоловіком, який так велично дивився й мав на собі всі очевидні ознаки багатства. Його довге пальто було підшите й облямоване розкішними соболями; він розстібнув його і жбурнув недбало, позираючи на мене й посміхаючись.

− Я знаю, що прийшов у недоречну мить! − сказав він. − Зі мною так завжди! Це моє особливе нещастя! Виховані люди ніколи не вдираються туди, де їх не хочуть бачити, тож боюся, що мої манери залишають бажати кращого. Якщо можете, пробачте мені заради цього, − він вийняв адресованого мені листа, написаного знайомою рукою мого друга Керрінгтона. − І дозвольте мені сісти, доки ви читатимете мій документ.

Він присунув стільця й сів.

Я споглядав його гарне обличчя й невимушену позу з новим захватом.

− Не треба жодного документа! − сказав я з цілковитою щирістю. − Я вже отримав від Керрінгтона листа, в якому він говорить про вас у вельми теплих висловах. Однак… Далебі, княже, ви по винні простити мені мою ніяковість чи здивування… Я сподівався побачити людину доволі літню…

Я спинився, збентежений гострим поглядом його блискучих очей, які пильно дивились на мене.

− У наші часи немає літніх людей, любий пане, − заявив він. − Навіть бабусі й дідусі бадьоріші в п'ятдесят років, ніж були у п'ятнадцять. Тепер зовсім не говорять про вік у вищому світі: це нечемно, навіть брутально. Те, що є непристойним, не згадується, а бути в літах нині вважається за непристойне, тому про це уникають говорити. Ви кажете, що сподівались побачити старого? Гаразд, ви не розчаровані, я старий. Насправді ви й уявити собі не можете, який я старий!

Я розсміявся на цю нісенітницю.

− Ви молодші за мене, − сказав я, − принаймні, маєте такий вигляд.

− Ах, мій вигляд оманливий! − заперечив він весело. − Я, подібно до багатьох славнозвісних модних красунь, старший, ніж видаюся. Але прочитайте-но рекомендаційне послання, що його я приніс. Я доти не буду вдоволений.

Прагнучи люб'язністю пом'якшити свою попередню нечемність, я вмить розкрив листа від приятеля та прочитав таке:

Любий Джеффрі!

Подавець цього листа, князь Німанський, вельми шляхетний і освічений джентльмен, походить з одного з найдавніших родів Європи, а відтак, і світу. Тобі як шанувальникові старожитньої історії цікаво буде довідатись, що його предки були халдейськими принцами, які оселилися в Тірі, звідки потім перемістилися до Етрурії, де й залишались упродовж кількох століть; останній нащадок цієї фамілії − надзвичайно обдарована, навіть геніальна особа, яку я, як мого доброго приятеля, з задоволенням рекомендую тобі. Певні обтяжливі обставини змусили його покинути рідну провінцію та втратити більшу частину своїх маєтків; він − мандрівець, обізнаний із значними обширами землі. Він багато подорожував, багато бачив і має широкий досвід щодо людей та справ. Він − поет і дуже талановитий музикант, і хоча він вправляється в мистецтвах тільки для власного задоволення, я гадаю, що його практичні знання літературних справ стануть тобі в пригоді у твоїй важкій кар'єрі. Маю додати, що в усіх галузях науки він безперечний знавець. Зичу вам обом сердечної приязні й залишаюся, любий Джеффрі,

щиро твій Джон Керрінгтон.

Цього разу він, либонь, уважав за недоречне підписатися «Босслз», і це мене чомусь по-дурному образило. У листі було щось вимушене й формальне, ніби його було написано під диктування й на чиюсь настійну вимогу. Чому я натрапив на цю думку − не знаю. Я крадькома глянув на мого мовчазного співрозмовника; він упіймав мій несподіваний погляд і повернув його з особливою серйозністю. Побоюючись, щоб раптова невиразна недовіра не відбилась у моїх очах, я поспішно сказав:

− Цей лист, княже, посилює мій сором і жаль, що я так негарно зустрів вас. Жодне виправдання не згладить моєї нечемності; але ви не можете собі уявити, як мені прикро, що я змушений вас прийняти в цій жебрацькій хижі; зовсім не так волів би я вітати вас!..

І я спинився з поновленим відчуттям роздратування, згадавши, який я тепер насправді багатий, а попри те змушений мати вигляд злидаря.

Тим часом князь легким порухом руки перервав мої зауваги.

− Навіщо засмучуватись? − спитав він. − Радше пишайтеся, що можете бути вільні від банальних предметів розкоші. Геній зростає на горищі, а помирає в палаці. Хіба це не загальновизнана теорія?

− На мою думку, радше заяложена й хибна, − відказав я. − І генієві не завадило б відчути бодай раз ефект палацу, тоді як за звичай він помирає з голоду.

− Слушно! Однак, помираючи з голоду, він породжує такі думки, з яких ситий буде багато хто після нього! У цьому − велемудре Провидіння, мій любий пане! Шуберт сконав у злиднях, але погляньте, який зиск мали з його творів видавці нот! Це майстерний розподіл природи: чесні люди мусять жертвувати собою, щоб дати змогу існувати шахраям.

Він засміявся, і я глянув на нього з деяким здивуванням. Його зауваження було таке близьке до моєї власної думки, що я сумнівався, серйозний він чи жартує.

− Ви, певна річ, говорите з сарказмом? − спитав я. − Насправді ви не вірите в це?

− О, чи вірю я! − вигукнув він; його гарні очі заблищали. − Як би я не вірив у те, чого мене навчив досвід, що б мені лишалося? У всьому треба коритися необхідності, як радить старе прислів'я. Треба скоритися, коли диявол підганяє. Справді, важко знайти заперечення на це слушне зауваження. Диявол підганяє світ із батогом у руці, і, що є досить дивним (беручи до уваги, що люди вірять в існування Бога), успішно керує своїм запрягом, виявляючи надзвичайну вправність!..

Він насупив брови, і лінія гіркоти коло рота зробилася глибшою й різкішою; раптом знову ясно посміхнувшись, він повів далі:

− Однак не слід моралізувати: мораль викликає нудоту; кожна розсудлива людина ненавидить, коли їй говорять, чим вона є і чим би могла бути. Я прийшов для того, аби зробитися вашим другом, якщо ви дозволите. І, щоби покінчити з церемоніями, їдьмо до мене в готель, де я замовив вечерю.

Наразі я був цілком зачарований його вільним поводженням, гарною зовнішністю та мелодійним голосом; його сатиричний настрій пасував до мого. Я відчував, що ми чудово зійдемося з ним, і початкова прикрість через те, що він застав мене в таких скрутних обставинах, якось минулася.

− Залюбки! − відповів я. − Та спершу дозвольте мені трохи пояснити вам стан справ. Ви багато чули про мене від мого друга Джона Керрінгтона, і я знаю з його листа, що ви прийшли сюди, бо відчуваєте приязнь до мене й бажання зробити мені ласку. Дякую вам за цей люб'язний намір! Я знаю, ви сподівалися знайти злидаря-літератора, який змагається з жахливою нуждою та відчаєм, і години зо дві тому ваші сподівання цілком би справдились. Але тепер обставини змінилися: я дістав звістку, яка цілковито змінює моє становище; я мав цього вечора дивовижний сюрприз…

− Маю надію, приємний? − м'яко поцікавився мій співрозмовник.

Я всміхнувся.

− Судіть самі! − і я простяг йому листа від адвокатів, які сповіщали мене про несподіване багатство.

Він кинув на листа побіжний погляд, потім згорнув і повернув мені, ввічливо вклонившись.

− Я маю привітати вас, − сказав він, − що й роблю. Хоча це багатство, яке, вочевидь, тішить вас, мені видається дрібницею. Ви змарнуєте його впродовж якихось восьми років чи навіть швидше. Аби бути багатим, по-справжньому багатим у моєму розумінні цього слова, потрібно мати близько мільйона на рік. Тоді можна сподіватися, що уникнеш богадільні.

Він засміявся, а я по-дурному витріщився на нього, не знаючи, як сприймати його слова: як правду чи як марні хвастощі. П'ять мільйонів мати за дрібницю!

Він вів далі, вочевидь, не помічаючи мого здивування:

− Невичерпна людська жадібність, мій любий пане, ніколи не може бути вдоволена. Якщо людина має одне, вона бажає іншого, і смаки її зазвичай коштують їй задорого. Наприклад, кілька гарненьких жіночок, далеких від забобонів, невдовзі увільнять вас від ваших п'ятьох мільйонів у гонитві за діамантами. Верхогони зроблять це ще швидше. Ні-ні, ви не багаті − ви досі злиденні, тільки злидні ваші вже не такі надокучливі, як раніше. Зізнаюся, я сам через це розчарований, оскільки йшов до вас із надією бодай раз у житті зробити добро і розіграти батька-годувальника для генія-початківця; та в цьому мене, як і зазвичай, випереджено. Це, знаєте, дивна річ, одначе факт: скрізь, куди б я не прийшов з особливим наміром щодо людини, мене завжди випереджають! Це справді тяжко!..

Він зупинивсь і підвів голову, прислухаючись.

− Що це таке? − спитав він. Скрипаль за стіною грав «Ave Maria».

− Як жалісливо! − сказав мій гість, зневажливо знизавши плечима. − Отже, мільйонере та майбутній славнозвісний великосвітський леве, маю надію, для запланованої вечері перешкод немає? І, може, потім до кафешантану, коли ваша ласка? Що ви на це скажете?

Він дружньо поплескав мене по плечі, глянувши просто в обличчя; ці дивовижні очі, в яких були і сльози, і вогонь, дивились на мене ясним і владним поглядом, остаточно підкоривши мене. Я й не намагався опиратись тій особливій силі, що вабила мене до чоловіка, якого я щойно зустрів: відчуття було надто сильним і приємним, щоби протистояти йому. Лише одну мить я вагався, оглядаючи свою потерту одіж.

− Я не можу супроводжувати вас, княже, − сказав я. − Я скидаюся радше на волоцюгу, ніж на мільйонера.

− Маєте рацію! − згодився він. − Однак утіштеся! У цьому ви подібні до багатьох інших крезів. Тільки горді злидарі дбають про гарну одіж; вони та ще хіба гарні легковажні дами скуповують за звичай усе красиве та елегантне. Негоже припасований сюртук часто вкриває спину першого міністра, і якщо ви побачите жінку, вбрану в сукню кепського крою та кольору, майте певність, що вона страшенно чеснотлива, знана з добрих справ і, ймовірно, герцогиня!

Він підвівся й підтяг до себе своє соболяче хутро.

− Що кому до вбрання, коли гаманець повний! − говорив він далі весело. − Щойно в газетах напишуть, що ви мільйонер, − і, без сумніву, який-небудь спритний кравець ураз винайде нового дощовика а-ля Темпест, такого самого м'яко-зеленого, художньо-злинялого кольору, як ваша нинішня одіж. А тепер їдьмо! Повідомлення від ваших повірників має збудити у вас здоровий апетит, і я хочу, щоб ви віддали належне моїй вечері. Зі мною тут мій кухар, а він не позбавлений майстерності. До речі, маю надію, ви зробите мені ласку й дозволите бути вашим банкіром, доки ваших майнових справ не буде законно розглянуто й затверджено.

Цю пропозицію було зроблено так делікатно й по-дружньому, що я не міг не пристати на неї з вдячністю, − адже вона звільняла мене від тимчасових труднощів. Я поспіхом написав кілька рядків для квартирної хазяйки, повідомляючи, що заборговані їй гроші буде вислано поштою наступного дня; по тому, сховавши знехтуваний рукопис, мій наразі єдиний скарб, у бічній кишені, я загасив лампу і з новим приятелем, який так несподівано з'явився в моєму житті, залишив назавжди своє жалюгідне помешкання і пов'язані з ним злидні. Я не думав тоді, що настане час, коли я озиратимусь на дні, перебуті в цій маленькій непоказній кімнатці, як на найкращий період мого життя, дивитимусь на пережиту гірку скруту як на кермо, за допомогою якого святі янголи спрямовували мене до високих та шляхетних цілей; час, коли я в розпачі молитимусь, проливаючи божевільні сльози, щоби знову бути тим, чим я був тоді! Я не знаю, добре чи зле, що наше майбуття приховане від нас. Чи уникали б ми зла, якби знали його наслідки? Питання сумнівне; у будь-якому разі, тієї хвилини я перебував справді у блаженному невіданні. Я весело вийшов із похмурого будинку, де мешкав так довго, зазнаючи розчарувань і труднощів; я повернувся до них спиною, відчуваючи таку полегкість, яку й висловити важко; останнім, що я чув, був жалісливий зойк мирної мелодії, ніби прощальний покрик невідомого й незримого скрипаля.

IV

Перед під'їздом на нас чекала князева карета, запряжена парою гарячих вороних огирів у срібній збруї. Чудові чистокровки били копитами землю та гризли вудила з нетерплячки; на появу господаря чепурний ліврейний лакей відчинив дверцята, шанобливо торкнувшись капелюха; на настійну вимогу мого супутника я ввійшов першим і, опустившись на м'які подушки, піддався приємному усвідомленню розкоші й могутності, неначе дуже давно лишив позаду дні прикрощів і журби. Відчуття голоду та щастя змагалися в мені, і я перебував у непевному, хисткому стані, який приходить, якщо довго постити: геть усе здавалося мені примарним і невідчутним на дотик. Я знав, що не зможу відчути повноти свого дивовижного щастя, доки не буде задоволено моїх фізичних потреб. Мій мозок наче обертався вихром, мої думки були невиразні й безладні; мені здавалося, що й сам я перебуваю в якомусь чудернацькому сні, з якого маю негайно пробудитись.

Карета на гумових колесах їхала безшумно, вчувався тільки стукіт кінських копит − коні мчали учвал.

Я бачив у напівмороку блискучі темні очі мого нового приятеля − очі, що дивились на мене пильно й напружено.

− Чи не відчуваєте ви, що світ уже біля ваших ніг, ніби м'яч в очікуванні удару ногою? − спитав він напівжартома, напівіронічно. − Світові так легко надати руху. Розумні люди впродовж усіх віків намагалися зробити світ бодай не таким смішним − результат один: він і надалі віддає нерозважності перевагу над мудрістю. Світ − ніби м'яч або, скажімо, волан, ладний полетіти куди завгодно і як завгодно, аби лишень ракетка була золота!

− Ви говорите з якоюсь гіркотою, княже, − сказав я. − Але, без сумніву, маєте великий досвід щодо людей?

− Великий, − повторив він із притиском. − Моє князівство дуже просторе.

− То ви володар! − вигукнув я з певним здивуванням. − Отже, «князь» − не просто почесний титул?

− О, за правилами вашої аристократії це просто почесний титул, − швидко відповів він. − Коли я сказав, що моє князівство просторе, я мав на думці, що владарюю скрізь, де люди підвладні силі багатства. Хіба з цього погляду я помиляюся, твердячи, що моє князівство просторе? Хіба не є воно майже безмежним?

− Завважую, ви цинічні, − сказав я. − Однак ви, звичайно ж, вірите, що не все можна купити за гроші, − честь і чесноту, наприклад?

Він окинув мене поглядом, загадково посміхаючись.

− Я припускаю, що честь і чеснота існують, − відповів він. − Оскільки вони існують, вони, звичайно, не можуть бути куплені. Але мій досвід навчив мене: я завжди можу купити все. Що біль шість людей називає честю і чеснотою? Щонаймінливіші, щонайхисткіші властивості. Призначте солідну суму, й вони розсіються на порох. Визнаю, я одного разу зустрів випадок непідкупної чесності, однак то був лише один раз. Можливо, колись я зустріну таку чесність знову; зрештою, маю щодо того великі сумніви. Та повернімося до мене. Прошу вас, не думайте, що я нахваляюся перед вами та видаю себе під фальшивим титулом. Повірте, я справжній князь, і такого роду, яким жодна з ваших найстаріших фамілій не може похвалитись; але князівство моє зруйноване, й підданці мої розсіяні між усіма націями; анархія, нігілізм та політичний безлад узагалі змушують мене радше мовчати про свої справи. На щастя, грошей маю достатньо, й лише вони торують мені шлях. Коли ми познайомимось ближче, ви більше дізнаєтеся про мою історію. Я маю багато інших імен і титулів поза тими, що позначені на картці, але користуюсь найпростішим із моїх імен, позаяк більшість людей спотворює вимову іншомовних назв. Близькі друзі зазвичай випускають титул та звуть мене просто Лючіо.

− Чи це ваше хресне ім'я? − почав був я.

− Жодною мірою, я не маю хресного імені, − перервав він поспішно й гнівно. − Я не християнин.

Він говорив із такою нетерпимістю, що на хвилину я знітився, не знаючи, що відповісти.

− Справді? − пробурмотів я зніяковіло. Він розреготався.

− «Справді?» Це все, що ви знайшли сказати! Справді, справді і знову справді! І ви не християнин, і ніхто інший: люди лише претендують на те, щоб зватися християнами, і в цьому лицемірстві, гідному прокляття, вони блюзнять більшою мірою, ніж пропащий янгол! А я нікого з себе не вдаю − в мене одним-одна віра!

− І яка ж?..

− Глибока і страшна віра! − проказав він, і голос його тремтів. − Найгірше те, що вона істинна, бездоганно правильна, як машина світобудови! Однак говорити про це доцільно лише тоді, коли відчуваєш похмурість духу й бажання розмовляти про темні та страшні речі, а наразі ми прибули на місце призначення, і головним клопотом у нашому житті (а це найголовніший клопіт у жит ті більшості людей!) має бути питання нашого поживку.

Карета спинилася, й ми вийшли. На появу двійко вороних і срібної збруї швейцар готелю і двоє-троє слуг кинулись були до нас, але князь пройшов до вестибюля, не помічаючи жодного з них, і звернувся до статечного чоловіка − власного лакея, який вийшов назустріч із глибоким поклоном.

Я пробурмотів щось стосовно того, що хотів би найняти для себе кімнату в готелі.

− О, мій лакей зробить це для вас, − сказав князь недбало. − Готель далеко не заповнений; принаймні всі найкращі кімнати вільні, а ви, певна річ, хочете взяти одну з найкращих.

Слуга, який досі стояв і торгував витрішками, позираючи на мій потертий костюм з особливим презирством, що його нахабні холопи виявляють до тих, кого вважають за злидарів, − той самий слуга, почувши князеві слова, миттєво змінив насмішкуватий вираз своєї лисячої фізіономії й догідливо вклонився мені, коли я проходив повз нього. Мене пройняв дрож відрази, поєднаний з певним злісним тріумфом: лицемірство на обличчі холопа було, як я знав, лише тінню, блідим відбиттям поводження й манер «вищого» світу − адже там чесноти не мають жодної ціни в порівнянні з грішми.

Якщо ви погано вдягнені через вашу нужденність − вас відштовхнуть; але якщо ви багаті − о, тоді можете носити потерту одіж, скільки вам заманеться: вам догоджатимуть, вам леститимуть і всюди запрошуватимуть, хоч би ви були найбільшим дурнем або першорядним негідником.

Такі думки невиразно блукали в моїй голові, поки я йшов за князем до його покоїв. Він наймав величезні апартаменти, які складалися з великої вітальні, їдальні, кабінету, оздоблених із надзвичайною розкішшю, крім того − спальні, ванної кімнати й убиральні, а також кімнати для лакея та ще двох слуг.

Стіл, накритий для вечері і прикрашений кошиками найвишуканіших фруктів та квітів, виблискував дорогим кришталем, сріблом і порцеляною, і кілька хвилин по тому ми вже сиділи біля нього.

Лакей князя очолював обслугу, і в яскравому світлі електричних ламп я помітив, що обличчя цього чоловіка здавалося дуже похмурим і нелюб'язним, навіть таїло вираз злоби, але обов'язки свої він виконував бездоганно: був спритним, уважливим і шанобливим, − тож я потайки докорив собі за інстинктивну неприязнь до нього. Його ім'я було Амієль; я мимоволі стежив за його рухами, такі вони були безшумні; кроки його нагадували скрадливу ходу кішки або тигра.

Йому допомагали ще двоє слуг, так само метких та добре вишколених, і я насолоджувався вишуканими стравами, яких так давно не куштував, та ароматним вином, про яке могли тільки мріяти найдосвідченіші знавці. Я вже почувався зовсім легко, розмовляв вільно й довірливо, і прихильність до мого нового друга зростала з кожною хвилиною, перебутою в його товаристві.

− Чи маєте ви намір продовжувати літературну кар'єру тепер, коли ви отримали цю невеличку спадщину? − спитав князь після вечері, коли Амієль, поставивши перед нами вишуканий коньяк та сигари і шанобливо вклонившись, вийшов.

− Звісно, − відказав я, − хоча б для власного задоволення. При грошах я зможу привернути до себе увагу. Жодна газета не від мовить у добре оплаченій рекламі.

− Слушно! Але натхнення − чи сумісне воно з набитим гаманцем і порожньою головою?

Це зауваження розгнівало мене.

− Ви вважаєте, що голова в мене порожня? − спитав я, дещо ображений.

− Не тепер, любий мій Темпест: не дозволяйте випитому токайському чи коньяку так поспішно говорити за вас. Запевняю, я не вважаю, що у вас порожня голова; навпаки, я чув і я переконаний, що голова ваша була і є сповнена ідей − прекрасних ідей, оригінальних ідей, небажаних у світі літературної псевдокритики. Але чи будуть ці ідеї надалі пускати паростки у вашому мозку чи повний гаманець придушить їх? − ось у чім питання. Мільйонери рідко коли обдаровані оригінальністю й натхненням − так уже ведеться. Припускають, що натхнення приходить згори, а гроші − знизу… Зрештою, у вашому випадку і натхнення, і оригінальність можуть і надалі процвітати й давати плоди, я в цьому переконаний! Хоча нерідко трапляється, що коли мішок із грішми випадає на долю честолюбного генія, Бог залишає його, а диявол увіходить у свої права. Чи ви ніколи про це не чули?

− Ніколи! − відповів я, всміхаючись.

− Звичайно, ці слова звучать сміховинно й по-дурному в наш вік, коли не вірять ані в Бога, ані в чорта. Між тим, вони означають, що слід обирати між генієм і грішми: геній − це Верх, а гроші − Низ; не можна водночас літати і плазувати.

− Важко повірити, що гроші змушують людину плазувати, − сказав я. − Як на мене, це єдиний засіб, необхідний, щоби піднести її обдарування до найбільших висот.

− Ви так вважаєте?

Князь запалив сигару; вигляд він мав поважний і занепокоєний.

− Тоді, боюся, ви мало обізнані в натуральній психології − саме так я називаю ці речі. Те, що належить землі, до землі й горнеться. Розумієте? Золото належить землі; ви видобуваєте його звідти, ви використовуєте його. Геній являється хтозна звідки − ви не можете ані викопати його, ані виготовити, а можете лише стояти й чудуватися; цей рідкісний гість, примхливий, наче вітер, зазвичай спричиняє сумне спустошення в людських умовностях. Він вивищується над земними смаками та уявленнями, і ті, кого він осяває, завжди живуть у незвіданих піднесених світах. Тоді як гроші − це користь, співвідносна з поверхнею землі: коли вам їх вистачає, ви впевнено сходите вниз і внизу лишаєтесь!

Я засміявся.

− Слово честі, ви виголошуєте дуже красномовні проповіді проти багатства! − сказав я. − Між тим, самі ви надзвичайно багаті. Хіба ви на це нарікаєте?

− Ні, я не нарікаю, адже це не має жодного сенсу − саме марнування часу, − заперечив він. − А я ніколи не марную свого часу. Але я вам кажу правду: геній і велике багатство не живуть разом. Візьмімо за приклад мене: ви й уявити собі не можете, які величезні здібності я мав колись! Колись давно, до того, як зробився володарем!..

− Я певен, що ви маєте їх і тепер, − стверджував я, милуючись його шляхетним обличчям і прекрасними очима.

Дивна тонка усмішка, яку я помічав уже не раз, знову осяяла його обличчя.

− Вам хочеться говорити мені компліменти! − сказав він. − Вам, як і багатьом іншим, до вподоби моя зовнішність, але, врешті-решт, ніщо не є таким оманливим, як зовнішність. Причиною цієї оманливості є ось що: ми, тільки-но виростаємо з дитячого віку, ненастанно намагаємося здаватися не такими, якими ми є, і шляхом повсякчасної практики досягаємо того, що наша фізична форма починає приховувати наш справжній зміст. Це вимагає розуму й майстерності, але справа того варта: кожен індивід стіною власного тіла захищений від шпигування друзів чи ворогів. Кожен являє собою самотню душу ув'язнену у власноруч збудованій тюрмі, і кожен знає про це; коли він залишається наодинці з собою, то часто ненавидить себе, подекуди навіть страхається лютої потвори, прихованої під маскою власного тіла, і силкується забути про її гнітючу присутність, шукаючи того забуття в пияцтві й розпусті, що й трапляється інколи зі мною. Ви б не подумали цього про мене, чи не так?

− Ніколи, − швидко промовив я. Щось у його голосі та погляді невимовно зворушило мене. − Ви зводите на себе наклеп!

Він стиха засміявся.

− Може бути! − недбало зронив він. − Але це змусить вас думати, що я не гірший від більшості людей! Але повернімося до питання про вашу літературну кар'єру. Ви сказали, що написали книжку; чудово, надрукуйте її й побачите результат. Можливо, він буде успішним. А способів улаштувати цей успіх багато. Про що ваша історія? Сподіваюся, щось нескромне?

− Ясна річ, що ні! − заперечив я палко. − Це повість про найшляхетніші взірці життя, про найвищі прагнення! Я писав її з наміром піднести й очистити думки моїх читачів, утішити тих, хто тужить і страждає…

Ріманський усміхнувся співчутливо.

− Ваша книжка не годиться, − перервав він. − Не годиться, запевняю вас. Вона не відповідає духові часу. От якби ви змалю вали «першу ніч» із описом розкішної вечері та всіх наслідків сп'яніння − тоді, можливо, твір мав би шанси. Інше не має жодного сенсу. Щоб мати успіх, книжка не мусить мати літературну цінність − їй досить бути непристойною. Непристойною в такій мірі, щоб не ображати почуттів передової жінки. Це відкриє вам широку царину. Опишіть у подробицях любовну інтригу, розпростортеся про народження дітей − словом, говоріть про чоловіків і жінок, як про тварин, що існують для єдиної мети − розмноження! Тоді матимете величезний успіх. Не буде жодного критика, який би не схвалив вас, не буде жодної п'ятнадцятилітньої школярки, яка б не поглинала очима ваших сторінок у тиші своєї дівочої спальні!

Його погляд блищав таким злісним глумом, що я, спантеличений, не міг відшукати відповідь, і він вів далі:

− Як це вам спало на думку, любий Темпест, писати книжку про «найшляхетніші взірці життя», як ви висловлюєтесь? На цій планеті немає шляхетних взірців життя; всюди панує підла торгівля. Людина − ніщо, і всі її цілі так само нікчемні, як і вона сама. Бо шляхетні взірці життя шукають інших світів. Інші світи існують!.. І потім, люди не бажають підносити й очищувати своїх думок романами: задля цього вони відвідують церкву, причім неймовірно нудьгують упродовж служби Божої, а романи читають задля задоволення. І навіщо ви хочете втішати людей, які зазвичай тільки через власну глупоту завдають собі мук? Вони не хотіли допомогти вам. Вони не дали вам шести пенсів, щоб урятувати вас від голоду. Друже мій, облиште ваше безглуздя разом зі злиденністю. Живіть для себе. Якщо ви житимете для інших, дістанете у відповідь чорну невдячність; тож пристаньте на мою пораду і не жертвуйте власними інтересами з жодних міркувань!

Він вийшов із-за столу й говорив, стоячи спиною до яскравого вогню й спокійно палячи сигару. Я дивився на його гарну фігуру й обличчя − дивився та мучився тяжкими сумнівами, які затьмарили мій захват.

− Якби ви не були таким прекрасним, я сказав би, що ви без сердечні, − промовив я нарешті. − Однак ваші риси цілковито суперечать вашим словам. Насправді ви не маєте тієї байдужості до людства, яку намагаєтесь виявляти. Уся ваша зовнішність свідчить про великодушність, якої ви не можете в собі здолати, навіть якби хотіли. Крім того, хіба ви не прагнете завжди робити добро?

Він усміхнувся.

− Завжди! Тобто я завжди зайнятий задоволенням людських бажань. Чи добре це з мого боку, чи погано − питання двозначне. Людські бажання безмежні; єдине, чого жоден з людей, як мені видається, не бажає, − це розірвати зі мною знайомство!

− Ще б пак, звісно, що ні! Зустрівши вас, мати таке бажання неможливо! − І я засміявся, здивований із такої дурниці.

Князь скоса кинув на мене загадковий погляд.

− Людські бажання не завжди доброзичливі, − завважив він, обернувшись, аби струсити попіл від сигари за камінні ґратки.

− Але ж ви, безперечно, не потураєте їм у їхніх пороках! − ви гукнув я, досі сміючись. − То був би вже надмір доброчинності!

− Бачу, ми потонемо в сипучих пісках теорії, якщо підемо в цій розмові далі, − сказав він. − Ви забуваєте, друже мій: ніхто не може постановити, що таке порок і що таке чеснота. Вони подібні до хамелеона: в різних краях набувають різного забарвлення. Авраам мав двох чи трьох дружин і кількох наложниць, а він, за Святим Письмом, був людиною доброчесною; тоді як лондонський лорд Том-Ноббі за наших днів має одну дружину й кількох наложниць та й у решті має багато спільного з Авраамом, проте вважається жахливою особою. Змінімо тему, інакше ми ніколи не скінчимо. Що робитимемо цього вечора далі? Є в Тіволі симпатична дівчинка з гарною статурою, яка знайшла собі пристановище у маленького бездільного герцога; варто подивитись на її дивовижне кривляння, завдяки якому вона втирається в англійську аристократію! Чи, може, ви втомилися й бажаєте відпочити?

Правду кажучи, я був геть утомлений хвилюваннями дня − як фізично, так і морально. Моя голова обважніла після вина, від якого я вже зовсім відвик.

− Дійсно, мені б найдужче хотілося лягти спати, − зізнався я. − До речі, що там з моєю кімнатою?

− О, Амієль подбав про це; зараз ми спитаємо його. Князь подзвонив, і лакей негайно з'явився.

− Ви приготували кімнату для містера Темпеста?

− Так, ваша світлосте. Апартаменти поряд, майже навпроти. Кімната вмебльована не так, як належить, але я, наскільки міг, зробив її комфортабельною для ночі.

− Дякую, − сказав я, − я вам дуже вдячний. Він шанобливо вклонився.

− Дякую вам, пане.

Лакей пішов, і я зробив рукою жест, щоб побажати господареві доброї ночі. Князь узяв мою простягнену руку й потримав у своїй, допитливо дивлячись на мене.

− Ви мені подобаєтесь, Джеффрі Темпест, − сказав він. − Ви подобаєтесь мені: ви маєте в собі дещо вище, ніж має звичайна земна тварина. Тому я хочу запропонувати вам щось таке, що може видатися дивним. Ось що: якщо я не подобаюсь вам, скажіть це негайно, і ми розійдемось тепер, раніше, ніж пізнаємо один одного. Я намагатимусь більше не зустрічатись на вашому шляху − хіба що ви самі станете шукати мене. Якщо ж, навпаки, я вам подобаюсь, якщо вам здається, що мій характер і спосіб мислення нагадують ваші, то дайте мені обіцянку, що будете моїм другом і товаришем, принаймні, на якийсь час, на кілька місяців. Я введу вас у найкраще товариство, відрекомендую найвродливішим жінкам Європи, так само як і найвишуканішим чоловікам. Я їх усіх знаю і гадаю, що можу стати вам у пригоді. Але якщо у глибині душі таїться бодай найменша відраза до мене, − тут він на мить спинився і потім повів далі з надзвичайним пафосом, − в ім'я Господнє, не приховуйте її, і я піду, позаяк, присягаюся вам, я не той, за якого видаюся!

Приголомшений його дивним поглядом і незвичайними манерами, я вагався лише мить, і ця мить, я знав, вирішувала мою долю. То була правда: мене бентежило якесь недовірливе, відворотне почуття до цього чарівного, але цинічного чоловіка, і той, вочевидь, угадав його. Однак тепер усі підозри розвіялись, і я стиснув його руку в новому пориві щирості.

− Мій друже, ваше попередження надійшло запізно, − сказав я з радістю. − Ким би ви не були чи за кого б себе не вважали, я відчуваю до вас велику симпатію і щасливий, що зустрів вас. Мій давній товариш Керрінгтон дійсно зробив мені послугу, познайомивши нас, і запевняю вас, що я пишатимусь нашою дружбою. Ви, здається, відчуваєте насолоду від самоприниження? Однак є старе прислів'я: «Не такий страшний чорт, як його малюють!»

− І це слушно, − промовив він замислено. − Бідолашний чорт! Його провини, без сумніву, перебільшені. Відтак, ми друзі?

− Маю надію, не я перший порушу угоду?..

Князеві темні очі з увагою спинились на мені, хоча в них, здавалося, таївся усміх.

− Угода − влучне слово, − сказав він. − Отже, вважаймо це угодою. Маючи віднині статки, ви обійдетесь без матеріальної допомоги, але, повторюю, я гадаю, що стану вам у пригоді, щоби ввести вас у товариство. І, звичайно, ви схочете закохатись, якщо ще не закохані?

− Ні, − швидко відповів я, й це була правда. − Досі я не зустрічав жодної жінки, яка б відповідала моїм вимогам стосовно вроди.

Він зайшовся в реготі.

− Дійсно, самовпевненості вам не бракує, − зазначив він. − Тільки довершена врода задовольнить вас? Однак візьміть до уваги, мій друже: хоч ви і показний, і поставний молодий чоловік, але самі не вповні Аполлон!

− Не в тім річ, − завважив я. − Чоловік повинен обирати собі дружину уважним оком, так само як він обирав би коня чи вино: або досконалість, або нічого.

− А жінка? − спитав Ріманський, і очі його блиснули.

− Жінка насправді не має права вибору, − відповів я; оскільки це був один із моїх улюблених аргументів, то говорив я охоче. − Вона мусить коритися, коли її жадають. Мужчина − завжди муж чина, а жінка − тільки його приналежність, і не маючи вроди, вона не може розраховувати ані на його прихильність, ані на підтримку.

− Слушно! Вельми слушно і логічно! − вигукнув він, зробившись на хвилину надзвичайно серйозним. − Я сам не симпатизую новим ідеям щодо жіночої інтелектуальності. Вона лише самиця чоловіка, вона не має власної душі, крім тієї, яка є відбиттям його душі, і, позбавлена логіки, вона не здатна мати правильні судження стосовно речей. Це істеричне створіння породжує весь обман, який тільки існує на землі, − і самого цього вже достатньо, щоб зрозуміти, яку примітивну істоту являє собою жінка! Цікаво простежити, скільки зла вона завдала світові, руйнуючи плани наймудріших радників і королів, пануючи над ними, тоді як саме вони, без сумніву, мали б панувати над нею! А за нинішньої доби жінка зухваліша, ніж будь-коли.

− Це тільки перебіжна фаза, − заперечив я недбало, − започаткована кількома несимпатичними особинами жіночої статі. Я так мало цікавлюся жінками, тож не впевнений, чи одружуся коли-небудь.

− Маєте досить часу для міркувань, а наразі забавляйтеся з красунями en passant[1], − сказав він, пильно стежачи за мною. − Я тим часом покажу вам усі можливі шлюбні ринки у світі, хоча найбільший з-поміж них, звичайно, − наша столиця. Чудові торги маєте попереду, любий друже! За екземплярчики прекрасних блондинок і брюнеток правлять загалом дуже дешево. Ми розглянемо їх на дозвіллі. Я радий, що ви самі вирішили приятелювати зі мною, бо я дуже гордий − можу сказати, гордий, як диявол, − і ніколи не залишаюсь у товаристві людини, якщо вона виявляє бодай най менше бажання позбутись мене. Добраніч!

− Добраніч! − відповів я. Ми знову потисли один одному руки і не встигли роз'єднати їх, як раптом сяйнула яскрава блискавка, супроводжувана страшними перекотами грому. Електрика погасла, і тільки вогонь у каміні осявав наші обличчя. Я був трохи ошелешений і почувався зніяковіло; князь залишався цілком бай дужим, і очі його блищали в темряві, немов очі кішки.

− Яка гроза! − зауважив він. − Такий грім узимку − доволі незвичайне явище. Амієле!

Лакей увійшов, його зле обличчя скидалося на білу маску посеред мороку.

− Ці лампи погасли, − промовив князь, − дивно, що цивілізоване людство ще не вповні навчилося давати собі раду з електричним світлом. Чи можете ви поладнати їх, Амієле?

− Так, ваша світлосте.

Минуло кілька хвилин, і завдяки вправним маніпуляціям, яких я не зрозумів і не міг бачити, кришталеві ріжки засвітилися новим блиском.

Знову прогуркотів грім, і розпочалась надзвичайно сильна злива.

− Справді, дивна погода, як на січень, − сказав Ріманський, знову простягаючи мені руку. − Добраніч, друже мій! Спіть спокійно!

− Якщо гнів стихії мені дозволить, − усміхнувся я.

− О, що вам за діло до стихії! Людина панує над усіма стихіями чи, принаймні, невдовзі так буде. Амієле, покажіть містерові Темпесту його кімнату.

Амієль послухався і, перейшовши коридор, провів мене до просторих розкішних апартаментів, пишно оздоблених і яскраво освітлених. Затишним теплом війнуло на мене, коли я ввійшов. І я, що з дитинства не бачив такої розкоші, почувся як ніколи враженим, із радістю усвідомивши моє несподіване та небувале щастя.

Амієль із повагою чекав, час від часу крадькома кидаючи на мене погляди, в яких, мені здавалося, можна було прочитати щось глузливе.

− Чим можу служити вам, пане? − спитав він.

− Дякую, ви мені не потрібні, − відказав я, силкуючись надати своєму голосові недбалої інтонації. Так чи інак, але я відчував, що цьому чоловікові слід указувати на його місце. − Ви були дуже уважливі, я цього не забуду.

Легка усмішка промайнула на його вустах.

− Вельми вдячний, пане. Добраніч!

І він пішов, лишивши мене самого. Я ходив туди-сюди кімнатою, радше машинально, ніж свідомо; я намагався думати, збагнути дивовижні події дня, але в моєму мозкові досі панував хаос і єдиним рельєфним образом була яскрава особистість мого нового друга Ріманського.

Його незвичайна зовнішність, приємне поводження, його оригінальний цинізм, поєднаний з глибоким почуттям, якому я не міг віднайти назви, всі несуттєві, однак рідкісні обставини його походження та риси характеру переслідували мене: я відчував, що все це віднині нерозривно поєднане зі мною та з усім, що зі мною пов'язане.

Я роздягнувся, стоячи перед вогнем, прислухаючись до дощу та грому, який тепер затихав у гнівних відлуннях.

− Джеффрі Темпест, світ відкрився перед тобою! − сказав я, звертаючись до самого себе. − Ти молодий, здоровий, показний та розумний; на додачу тепер маєш п'ять мільйонів на рахунку й багатого князя за приятеля. Чого ж іще ти бажаєш від фортуни? Нічого, крім слави! А цього ти досягнеш легко, бо в наші часи навіть слава купується, так само як і кохання. Твоя літературна каторга, хлопче, закінчилася − твоя зірка сходить! Насолоджуйся спокоєм та задоволенням упродовж решти свого життя. Ти щасливець! Нарешті твій день настав!

Я кинувся на м'яке ліжко й намагався заснути, але в напівдрімоті ще чув віддалені глухі відгомони грози. Одного разу мені вчувся голос князя, який кликав: «Амієле! Амієле!» − з дикістю лютого буревію. Іншого разу я раптово прокинувся через враження, ніби хтось підійшов і дивиться на мене.

Я сів на ліжку й вглядівся в темряву: вогонь у каміні згас. Я повернув ключика маленької електричної лампочки поблизу ліжка, і кімната освітлилась, однак нікого в ній не було.

Між тим уява надалі бавилася зі мною, і перед тим як знову заснути, я чув − чи мені здалося? − біля себе свистячий шепіт: «Тихше! Не турбуй його! Нехай безумний спить у своєму безумстві!»

V

Наступного ранку, щойно вставши, я довідався, що його світлість − як називали князя Ріманського його слуги і прислужники готелю, − поїхав верхи до парку, лишивши мене снідати на самоті. Тому я зійшов до загальної зали, де мені догідливо прислуговували, незважаючи на мою потерту одіж, яку я досі мусив носити, не маючи нічого на зміну. Коли я хотів би поснідати? О котрій годині маю намір обідати? Чи залишатимусь у своїх апартаментах? Чи, може, вони не задовольняють мене? Можливо, я волів би апартаменти, подібні до тих, що займає його світлість?.. Усі ці шанобливі питання спершу дивували мене, а потім почали тішити. Якісь таємничі агенти, вочевидь, поширили чутки про моє багатство, і це був перший результат. У відповідь я сказав, що наразі нічого не можу вирішити й віддам відповідні розпорядження не раніше як за кілька годин, а поки що залишаю кімнату за собою. Після сніданку я зібрався був іти до своїх повірників, та щойно замовив екіпаж, як побачив мого нового приятеля: він повертався з прогулянки. Князь сидів верхи на прекрасному гнідому огирі з дикими очима, ноги якого тремтіли від напруги, − напевно, він щойно мчав щодуху й тепер гарячкував під владною, твердою рукою їздця, яка стримувала тварину. Кінь стрибав і крутився між кебами й возами, що видалося б доволі ризикованим, якби вершником був хтось інший, а не Ріманський. Удень князь видавався ще кращим на вроду: легкі рум'янці забарвлювали природну блідоту обличчя, а очі блищали задоволенням після моціону. Я чекав його наближення, так само як і Амієль, який зазвичай з'являвся в коридорі готелю у мить прибуття свого пана. Ріманський, побачивши мене, посміхнувся й торкнувся руків'ям хлиста до капелюха, що мало означати поклін.

− Ви довго спите, Темпесте! − сказав він, зістрибуючи з коня й кидаючи повід грумові, який його супроводжував. − Завтра ви маєте поїхати зі мною й долучитися до «Товариства печінки», як говориться модним жаргоном. Раніше вимовляти слово «печінка» або інші назви внутрішніх органів уважалося за найвищу міру неделікатності, але тепер усе змінилось, і ми вбачаємо особливе задоволення в міркуваннях про негарні фізіологічні предмети. І в «Товаристві печінки» ви побачите заразом усе мостиве панство, яке запродало душу дияволові, − людей, які об'їдаються до того, що годні луснути, а потім із поважним виглядом парадують на добрих конях, надто добрих як на такий кепський тягар, і сподіваються в такий спосіб вигнати диявола зі своєї зараженої крові. Вони думають, що я один із них, але помиляються.

Він поплескав коня, і грум відвів його; після швидкого бігу мило вкривало плямами лиснючі груди й передні ноги тварини.

− Навіщо ж ви приєднуєтесь до товариства? − спитав я, сміючись і дивлячись на князя з неприхованим захватом: костюм для верхогонів добре сидів на ньому й ніколи ще його чудова статура так не впадала мені у вічі. − Ви дурите їх!

− Так, − відказав він, − і, знаєте, я не єдиний у Лондоні, хто їх дурить. А куди це ви налагодилися?

− До тих повірників, що написали мені вчора. Назва фірми − «Бентам і Елліс». Чим раніше я матиму з ними розмову, тим краще. Як ви гадаєте?

− Так, але ось що, − і він відвів мене вбік, − вам слід мати при собі готівку. Для вашої репутації недобре буде, якщо ви відразу ж звернетесь по гроші; немає жодної потреби пояснювати цим юристам, що їхній лист застав вас на порозі голодної смерті. Візьміть цей гаманець − пам'ятайте, ви дозволили мені бути вашим банкіром! А дорогою зайдіть до якого-небудь відомого кравця й одягніться як слід.

Він відвернувся й швидко пішов геть, а я, зворушений його добрістю, поспішив за ним.

− Стривайте, Лючіо!

Уперше я називав його на ім'я. Він спинився.

− Ну?

Він уважно на мене подивився й посміхнувся.

− Ви не даєте мені часу говорити, − промовив я тихо, оскільки ми стояли у загальному коридорі готелю. − Річ у тім, що я маю гроші, тобто можу їх негайно отримати. Керрінгтон надіслав мені в листі чек на п'ятдесят фунтів, я не встиг вам про це сказати. Він був такий добрий, що позичив їх мені. Візьміть цей чек як гарантію за гаманець. До речі, скільки в гаманці?

− П'ятсот банківськими білетами.

− П'ятсот! Любий друже, мені не потрібно стільки. Це забагато!

− За наших часів краще мати забагато, ніж замало! − швидко заперечив він. − Любий Темпесте, не надавайте цьому надто великої ваги! П'ятсот фунтів − це насправді ніщо. Ви можете витрати ти їх на один туалетний несесер, наприклад. Краще відішліть назад Джонові Керрінгтону його чек: я не дуже вірю в його щиросердність, беручи до уваги, що кількома днями перед моїм від'їздом з Австралії він відкрив копальню, оцінену приблизно у сто тисяч фунтів.

Я вислухав це з великим здивуванням і, мушу зізнатись, почувався дещо скривдженим. Відвертий і великодушний характер мого приятеля Босслза, здавалося, раптом примерк у моїх очах. Чому в листі він жодним словом не обмовився про свій успіх? Чи злякався, що я надалі турбуватиму його проханнями про позики? Мабуть, мій вигляд зраджував мої думки, оскільки Ріманський, який спостерігав за мною, сквапливо додав:

− Хіба він вам не згадував про своє щастя? Це не по-приятельському, але, як я вже говорив, гроші часто псують людину.

− О, гадаю, він не мав наміру зневажити мене, − поспішив я сказати з вимушеним усміхом. − Без сумніву, це буде темою його наступного листа. Що ж стосується цих п'ятисот фунтів…

− Облиште, любий мій! − проказав князь нетерпляче. − Навіщо ви говорите про гарантії? Хіба ви самі не є моєю найпевнішою гарантією?

Я засміявся.

− Ну так, тепер я цілком благонадійний і не маю наміру тікати.

− Від мене? − спитав він із напівхолодним, напівлагідним поглядом. − Ні, не думаю!

Він зробив легкий жест рукою й залишив мене, а я, поклавши шкіряного гаманця з банкнотами в бічну кишеню, покликав кеб і поїхав на Басінгхолл-стрит, де чекали на мене мої повірники.

Діставшись місця призначення, я звелів доповісти про себе, і мене негайно з великою пошаною прийняли двоє маленьких чоловічків, які являли собою «фірму». На моє прохання вони відіслали вниз клерка, щоб розплатитися й відпустити кеб, і я, відкривши гаманець Лючіо, попросив їх розміняти банкноту в десять фунтів на золото та срібло, що вони зробили з великою охотою.

Потім ми разом узялися до справ. Мій померлий родич, якого я, як себе пам'ятаю, ніколи не бачив, але він бачив мене сиріткою на руках у годувальниці, залишив мені геть усе, що мав, включно з кількома рідкісними колекціями картин і коштовностей. Заповіт був таким коротким і однозначним, що не було жодної можливості над ним мудрувати, й мені було оголошено, що за тиждень, найбільше за десять днів, усе буде впорядковано й надано в моє виключне розпорядження.

− Ви дуже щаслива людина, містере Темпест, − сказав мені старший компаньйон, містер Бентам, згортаючи останній доку мент. − У ваші літа ця княжа спадщина обіцяє вам або великі втіхи, або велике прокляття − ніколи не знаєш! Таке величезне багатство накладає велику відповідальність.

Мене насмішила зарозумілість цього слуги закону, який насмілився повчально просторікувати про моє щастя.

− Багато хто охоче взяв би на себе таку відповідальність і по мінявся б зі мною місцями, − сказав я викличним тоном, − самі ви, наприклад?

Я знав, що це заувага поганого тону, але зробив її навмисне, вважаючи, що не Бентамова справа проповідувати мені про відповідальність, пов'язану з багатством. Однак він не образився, тільки скосив на мене пильний погляд; у цю мить він скидався на замислену ворону.

− Ні, містере Темпест, ні, − відповів він сухо, − не думаю, щоб я з вами помінявся місцями. Я є тим, чим є, та мене це задовольняє. Моя голова − мій банк, і цей банк забезпечує мені відсоток цілком достатній, щоб жити. Це все, чого я бажаю. Жити не злидарюючи й чесно працювати − з мене досить. Я ніколи не заздрив багатству.

− Містер Бентам філософ, − завважив його компаньйон містер Елліс, усміхаючись. − Завдяки нашій професії, містере Темпест, ми так часто зустрічаємось із примхами долі, що, спостерігаючи мінливе щастя наших клієнтів, самі вчимося задовольнятися з малого.

− Я цього не навчився й досі, − сказав я весело. − Але цієї миті визнаю, що задоволений.

Кожен із них віддав мені легкий офіційний поклін, і містер Бентам потиснув мені руку.

− Справу владнано, дозвольте мені привітати вас, − проказав він чемно. − Звісно, будь-якої миті, якщо ви забажаєте доручити ваші справи комусь іншому, ми − я та мій компаньйон − із цілковитою готовістю ретируємося. Однак ваш померлий родич ставив ся до нас із великою довірою…

− І я також, запевняю вас! − швидко перервав я. − Ви зроби те мені ласку, якщо надалі провадитимете мої справи, як ви роби л це для мого родича, і майте певність, що я буду вдячний.

Двоє маленьких чоловічків уклонилися знов, і цього разу містер Елліс потиснув мені руку.

− Ми зробимо все, що в наших силах, містере Темпест. Чи не так, Бентам?

Бентам поважно кивнув головою.

− А тепер, Бентам, − повів далі Елліс, − як ви гадаєте, чи слід сказати містерові Темпесту… чи, може, не варто?

− Можливо, − відповів сентенційно Бентам, − краще буде сказати.

Я дивився то на одного, то на другого, нічого не розуміючи. Містер Елліс потер руки й усміхнувся.

− Річ у тім, містере Темпест, що ваш покійний родич, хоча людиною був тонкою й досить розумною, мав одну вельми дивну ідею − можливо, якби він уперто її тримався, вона могла б довести його до божевільні й таким чином завадила б йому розпорядитися своїм величезним багатством так мудро та справедливо; на щастя для нього і для вас, він не надто обстоював її й до останнього дня залишався талановитим ділком. Але я не думаю, щоб сам він коли-небудь уповні звільнився від тієї ідеї, чи не так, Бентам?

Бентам замислено роздивлявся чорну округлу мітку від газового ріжка на стелі.

− Не думаю, ні, не думаю, − проказав він. − Надто він був у ній переконаний.

− Що це за ідея, нарешті? − спитав я нетерпляче. − Чи не займався він винайденням нового літального апарата, щоб у такий спосіб спекатися своїх грошей?

− Ні, ні, ні! − і містер Елліс розсміявся тихим, приємним сміхом. − Ні, шановний пане, жодні фантазії в царині механіки або торгівлі не захоплювали його уяви. Він надміру… є… гадаю, я можу так сказати… він надто глибоко опирався тому, що зветься у світі поступом, − надто глибоко, щоб сприяти цьому поступові новими винаходами або будь-якими іншими засобами. Бачите, мені трохи незручно пояснювати вам те, що дійсно видається за найфантастичнішу, найбільш неоковирну ідею… Скажу на початку, що ми насправді ніколи не знали, яким шляхом він надбав своє багатство. Чи не так, Бентам?

Бентам щільно стулив вуста.

− Ми здійснювали операції з великими сумами, − вів далі Елліс, − і радили, як їх краще розмістити; але запитувати, звідки вони йдуть, було не нашою справою. Чи не так, Бентам?

Бентам статечно кивнув головою.

− Нам довіряли, − говорив Елліс, делікатно стискаючи кінчики пальців, − і ми намагалися виправдати цю довіру нашою скромністю та відданістю, і лише після довгих років ділових зв'язків наш клієнт повідомив нам свою ідею, найхимернішу, найнеймовірнішу з усього, що тільки можна уявити: він був переконаний, що запродався дияволові та що його величезне багатство було результатом торговельної угоди. Я щиро розреготався.

− Що за безглузда думка! − вигукнув я. − Бідолашний! Вочевидь, він був несповна розуму! Чи, може, він ужив цього вислову лише у фігуральному розумінні?

− Не думаю, − заперечив містер Елліс, досі погладжуючи свої пальці, − не думаю, що лише у фігуральному розумінні. Чи не так, Бентам?

− Рішуче − ні, − відказав Бентам поважно, − він говорив про торговельну угоду як про факт, який справді відбувся.

Я знов засміявся, але вже не так щиро.

− За наших часів люди мають різноманітні фантазії, − сказав я. − Ідеї Блаватської[2], Безант[3], гіпнотизм… Нема чого дивуватись, якщо хтось іще зберіг старі дурні забобони, наприклад віру в існування диявола; але для людини з цілком здоровим глуздом…

− Та-ак, так, − перервав містер Елліс, − ваш родич був людиною з цілком здоровим глуздом, і ця ідея була єдиною фантазією, закоріненою в його глибоко практичному розумі. Будучи тільки ідеєю, вона навряд чи варта уваги; однак, можливо, добре − містер Бентам зі мною погоджується − добре, що ми згадали про неї.

− Для нас велике полегшення, що ми згадали про неї, − під твердив містер Бентам.

Я посміхнувся, подякував їм і підвівся, щоб піти. Вони ще раз одночасно вклонились мені, у цю мить нагадуючи близнюків − так спільна юридична практика позначилась на їхніх рисах.

− До побачення, містере Темпест, немає потреби говорити, що ми служитимемо вам, як служили нашому попередньому клієнтові, в міру наших сил. Можна спитати, чи не потребуєте ви тієї або іншої суми негайно?

− Ні, дякую вам, − відповів я, відчуваючи певну вдячність до свого друга Ріманського, який поставив мене в цілком незалежне становище перед цими адвокатами. − Дякую вам, я маю більше, ніж потребую.

Вони, вочевидь, дещо здивувались, однак утримались від зауважень.

Вони занотували мою адресу й доручили клеркові провести мене. Я дав йому півсоверена та наказав випити за моє здоров'я, і він охоче пообіцяв це зробити.

Потім я пішов пішки, досі впевняючи себе, що це не сон, що я справді мільйонер і що це така сама правда, як те, що двічі по два − чотири.

Звернувши за ріг, я несподівано зіткнувся з джентльменом, який виявився тим самим редактором, що напередодні знехтував мій рукопис. Упізнавши мене, редактор одразу спинився.

− Куди ви прямуєте? − спитав він. − Досі маєте надію десь розмістити цей злощасний роман? Дорогенький, повірте мені, він геть непридатний…

− Непридатний? Буде придатний, − сказав я спокійно, − я сам видам його.

Він відступив.

− Самі видасте? Сили небесні! Та це вам обійдеться в шістдесят, сімдесят або й сто фунтів стерлінгів!

− Навіть якби це коштувало тисячу − мені байдуже. Рум'янці залили його обличчя, й очі широко розкрилися зі здивування.

− Я думав… даруйте мені, − затинався він, − я думав, ви злидарюєте…

− Я злидарював, − відповів я сухо, − та не злидарюю тепер. Його неймовірно розгублений вигляд − тим паче, що я остаточно ще не прийшов до тями після подій, які перевернули моє життя, − справив на мене таке палке враження, що я розреготався − дико, шумно, несамовито! Це, вочевидь, стривожило його, оскільки він почав нервово озиратись довкола, ніби подумуючи про втечу.

Я схопив його за руку й промовив, намагаючись угамувати цю майже істеричну веселість:

− Я не божевільний, не думайте так, я просто мільйонер!

І я знову зайшовся в реготі: становище видавалося мені вкрай смішним, але статечний редактор, вочевидь, тримався іншої думки, і його риси відбивали таку щиру стривоженість, що я спромігся на останнє зусилля й нарешті опанував себе.

− Даю вам слово честі, я не жартую, це факт. Учора ввечері я потребував обіду, й ви, як людина добросерда, запропонували мені його; нині я маю п'ять мільйонів. Не дивіться так! Ви дістанете апоплексичний удар! Отже, я вам сказав, що сам видам свою книжку, й вона мусить мати успіх! О, я цілком серйозний! Тепер у моєму гаманці задосить грошей, щоб заплатити за видання!

Я випустив його руку, й він відсахнувся, ошелешений та засоромлений.

− З нами Бог! − пробурмотів він, − це схоже на сон! Я ніколи в житті не був такий здивований!

− І я теж! − я ледь поборював спокусу знову вибухнути реготом. − Але в житті, як і в казках, трапляються дива, і твір, який відкинули «лектори», буде подією сезону! Скільки ви візьмете, щоб видати його?

− Я? Щоб я видав його?

− Так, ви! А чом би й ні? Якщо я пропоную вам можливість чесно заробити гроші, невже зграя ваших найманих «лекторів» за вадить вам пристати на мою пропозицію? Ви не раб, ми живемо у вільній країні. Я знаю тих, хто читає для вас: сухе п'ятдесятирічне бурмило, яке страждає на розлади травлення, буквоїд, який сам зазнав невдачі в літературі й тому нічого іншого не зробить, як тільки надряпає лайливу рецензію на твір, що подає надії. Навіщо ж вам довіряти такій некомпетентній думці? Я заплачу вам за видання моєї книжки суму, яку ви самі призначите, й навіть більше − за щире прагнення! І я ручуся, що вона дасть добре ім'я не лише мені як авторові, але й вам як видавцеві. Я не пошкодую коштів на рекламу й примушу працювати пресу. Усе на світі купується за гроші.

− Стривайте, стривайте, − перервав він, − це так несподівано! Дайте мені час, і я обміркую вашу пропозицію.

− У такому разі даю вам день на обмірковування, − сказав я, − але не більше, бо, якщо ви скажете «ні», я знайду іншого видавця, який добре наживеться замість вас. Будьте розсудливі, друже мій! Бувайте!

− Чекайте! Ви такий збуджений, так дивно поводитесь − ваша голова, вочевидь, іде обертом!

− Справді! І на те є причина!

− Боже мій! − усміхнувся він. − Дозвольте ж мені привітати вас. І знаєте, я справді щиро вас вітаю. − І він палко потиснув мені руку. − А що стосується книжки, то я певен, що її насправді гудили не через брак таланту чи літературного стилю, − вона просто написана надто, надто піднесено, а тому не пасує до смаків публіки. За наших часів найбільший успіх мають повісті про «беззаконня хатнього вогнища». Однак я поміркую про вашу книжку. Де вас знайде мій лист?

− Ґранд-готель, − відповів я, в душі насміхаючись із його не спокійного, розгубленого вигляду; я знав, що подумки він уже розрахував, скільки можна взяти з мене за втілення моєї літературної примхи. − Приходьте до мене завтра на сніданок або обід, якщо хочете, але спершу дайте мені знати. Пам'ятайте, я даю вам рівно добу на роздуми. Протягом двадцяти чотирьох годин ви маєте вирішити: так чи ні.

І на цьому я залишив його, приголомшеного, тоді як він усе дивився мені вслід, ніби побачив дивину, що зненацька впала з неба. Я продовжував путь, нечутно сміючись із самого себе, доки не помітив здивованих поглядів кількох перехожих і не дійшов висновку про необхідність тримати свої думки при собі, якщо не хочу скидатись на навіженого. Я крокував дуже швидко, й моє збудження помалу охололо. Я повернувся до нормального стану − стану флегматичного англійця, який передусім намагається не виявляти жодних ознак особистого хвилювання. Решту ранку я присвятив купуванню готового одягу який, на моє велике щастя, виявився мені цілком до міри, і зробив велике, щоб не сказати екстравагантне, замовлення модному кравцеві, який пообіцяв мені виконати все швидко та акуратно. По тому я відіслав свій борг хазяйці мого колишнього помешкання, додавши ще п'ять фунтів на знак вдячності бідній жінці − за кредит, довготерпіння і взагалі за доброту, виявлену до мене, коли я мешкав у її непоказному будинку. Зробивши це, я в чудовому настрої повернувся до Ґранд-готелю, вдягнений у новий, добре припасований костюм, я мав значно кращий вигляд і самопочуття. Слуга зустрів мене в коридорі та з найдогідливішою шанобливістю доповів, що «його світлість князь» запрошує мене до своїх апартаментів на пізній сніданок. Я негайно вирушив туди і знайшов Ріманського самого в розкішній вітальні; він стояв біля величезного вікна, тримаючи в руці довгасту кришталеву скриньку, на яку дивився мало не з любов'ю.

− А, Джеффрі! Ви тут! − вигукнув він. − Я розраховував, що ви закінчите справи на цю годину, тому й чекав.

− Дуже люб'язно з вашого боку! − сказав я, задоволений із приязної фамільярності, яку він виявив, називаючи мене на ім'я. − Що це у вас там?

− Мій улюбленець, − відповів він, ледь посміхнувшись. − Чи бачили ви щось подібне раніше?

VI

Я підійшов, щоб розглядіти скриньку, яку він тримав. У скриньці було просвердлено кілька невеличких дірочок для доступу повітря, а всередині перебувала подібна до жучка комаха з блискучими крильцями, забарвлена в усі кольори веселки.

− Вона жива? − спитав я.

− Жива і наділена достатнім розумом. Я годую її, й вона знає мене; це, можна сказати, найвищий ступінь розвитку більшості людських особин: вони знають, хто їх годує. Бачите, вона зовсім свійська.

Князь розкрив скриньку й простягнув указівний палець. Блискуче тільце жучка затріпотіло всіма відтінками опалу; його променисті крильця розпросталися, й він, злізши на руку свого покровителя, вчепився в неї. Ріманський підніс руку та якийсь час тримав у повітрі, потім злегка потрусив долонею і вигукнув:

− Лети, Душе! Лети й повертайся до мене!

Комаха високо злетіла й закружляла під стелею, виблискуючи, ніби райдужний коштовний камінь; лопотіння її крил нагадувало дзижчання. Я стежив за нею, заворожений, доки після кількох граційних рухів урізнобіч вона не повернулась на досі підняту руку господаря.

− Доводять, що в житті − смерть, − сказав тихо князь, зосереджуючи погляд своїх темних очей на тріпотливих крильцях, − але цей постулат є хибним, так само як і багато інших заяложених людських постулатів. «У смерті − життя» − так маємо ми сказати. Ця істота − рідкісний та вельми цікавий витвір смерті, і я думаю, що вона не єдина у своєму роді. Інші були знайдені за таких самих обставин, а цю відшукав я особисто. Моя оповідь не набридла вам?

− Навпаки! − палко заперечив я, не відводячи очей від веселкової комахи, яка виблискувала у промінні світла, ніби жилки на її крильцях були з фосфору.

Князь близько хвилини помовчав, дивлячись на мене.

− Отже, це сталося просто. Я був присутній під час розгортання однієї єгипетської жіночої мумії. її талісмани свідчили, що то була принцеса славетного царського роду. Кілька цікавих коштовностей лежало навколо її шиї, а на грудях був шматочок битого золота у чверть дюйма завтовшки. Під золотою пластинкою її тулуб був обгорнутий безліччю ароматних запинал, і коли їх зсунули, то побачили, що тіло поміж грудьми згнило, а в гнізді, яке утворило ся внаслідок розкладу, знайшли цю живу блискучу комаху.

Я не міг подолати легкого нервового дрожу.

− Який жах! − сказав я. − Зізнаюсь, якби я був на вашому місці, я б ніколи не вподобав такої небезпечної істоти! Гадаю, я б убив її!

Він глянув мені у вічі.

− Навіщо? − спитав він. − Боюся, любий мій Джеффрі, ви геть позбавлені наукових нахилів. Убити бідолаху, яка знайшла життя на грудях смерті, − чи не жорстока думка? Для мене ця некласифікована комаха служила б за доказ незнищенності зародків свідомого існування − якби я потребував такого доказу. Вона має очі, чуття слуху, смаку, нюху і дотику, а дістала вона їх − разом із розумом − із мертвого тіла жінки, яка жила і, без сумніву, кохала, і грішила, і страждала понад чотири тисячі років тому!

Він спинивсь і раптом додав:

− Відверто кажучи, я з вами погоджуюсь і вважаю цю комаху злою істотою. Справді! Але через це я люблю її не менше. Факт, що я сам створив собі фантастичне уявлення про неї. Я схильний визнавати ідею про переселення душ, та інколи, на догоду власній примсі, я переконую себе в тому, що принцеса єгипетського двору мала порочну, блискучу і кровожерну душу і що… ось це − вона!

Холодний дрож знову перебіг моїм тілом, і, коли я дивився на князя, на його високу фігуру, − він стояв переді мною в холодному освітленні з «порочною, блискучою і кровожерною душею», що вчепилася йому в руку, − мені здалося, наче щось потворне домішалося до його надзвичайної вроди. Мене охопив невимовний жах, який я приписав враженню від неймовірної історії, і, щоб подолати це відчуття, я почав розглядати чарівну комаху. її блискучі бісерні очиці, здалось мені, виблискували ворожістю, і я відступив назад, гніваючись на самого себе за страх перед цією дрібною істотою, який опанував мене.

− Вона дивовижна! − пробурмотів я. − Я не дивуюся, що ви цінуєте її як рідкість. її очі дуже виразні й майже розумні.

− Безперечно, вона мала гарні очі, − сказав Ріманський.

− Вона? Кого ви маєте на думці?

− Принцесу, звичайно, − відповів він, вочевидь, тішачись, − милу померлу даму; це створіння мусить бути наділене деякими з її рис, якщо завважити, що воно живилося тільки її тілом.

І він повернув комаху до її кришталевого житла з найніжнішою турботливістю.

− Гадаю, ви робите з цього висновок, що насправді ніщо не вмирає остаточно? − спитав я.

− Безумовно, − відповів він із переконаністю. − Ніщо не може бути знищене цілком, навіть думка.

Я мовчки стежив за ним, поки він прибирав кришталеву скриньку разом із її небезпечним пожильцем.

− А тепер сніданок, − сказав він весело, беручи мене під руку. − Вигляд ви маєте на двадцять відсотків кращий, ніж уранці, Джеффрі, і я гадаю, що ваші справи вдало владналися. А що ви ще сьогодні робили?

Уже сидячи за столом, де нам прислуговував похмурий Амієль, я переповів князеві всі мої ранкові пригоди, особливо зосередившись на зустрічі з редактором, який напередодні відхилив мій рукопис і який, я був певен, тепер охоче пристане на мою пропозицію.

Ріманський слухав уважно, час від часу посміхаючись.

− Звісно, − сказав він, коли я скінчив, − нічого дивного немає в поведінці цього поважного пана. Він виявив чудову скромність і витримку, не погодившись відразу на вашу пропозицію. Його кумедне лицемірство у проханні дати йому час на роздуми тільки доводить, що людина він тактовна і далекоглядна. Чи уявляли ви собі коли-небудь людське сумління, якого не можна було б купити? Мій приятель Папа продасть вам спеціально зарезервоване місце на небі, якщо ви добре заплатите йому на землі! Нічого не дається задарма на цьому світі, крім повітря й сонячного світла; решта купується − кров'ю, слізьми, подекуди благаннями, але найчастіше грішми.

Мені здалося, що Амієль, який стояв за стільцем свого пана, посміхнувся на ці слова, й моя інстинктивна неприязнь до нього змусила мене мовчати про мої справи до закінчення сніданку. Я не міг визначити причини моєї відрази до цього вірного князевого слуги, але відраза залишалась, навіть дедалі зростала з кожним разом, коли я бачив його похмуре і, як мені здавалося, насмішкувате обличчя. А між тим він поводився з бездоганною шанобливістю та уважливістю. Власне кажучи, я не міг нарікати на нього, однак, коли він нарешті поставив каву, коньяк та сигари на стіл і безшумно зник, я відчув велику полегкість і почав дихати вільніше.

Щойно ми лишились сам на сам, Ріманський запалив сигару й почав курити, дивлячись на мене з особливою цікавістю й добротою, що робило його витончене обличчя ще прекраснішим.

− Тепер поговорімо, − сказав він. − Я гадаю, що на сьогоднішній день я ваш найкращий друг і, звичайно, знаю світ краще, ніж ви. Як ви плануєте влаштувати своє життя? Іншими словами, як ви витрачатимете гроші?

Я розсміявся.

− Ясна річ, я не жертвуватиму внесків на побудову церкви або лікарні; я навіть не організовуватиму вільної бібліотеки, оскільки такі заклади, крім того що являють собою розплідник заразних хвороб, зазвичай потрапляють під патронат комітету місцевих торговців, які насмілюються вважати себе літературними суддями. Любий княже, я хочу витрачати гроші задля власного задоволення й гадаю, що способів знайду безліч.

Ріманський відмахнув сигарний дим; його темні очі світились особливим сяйвом крізь сивий туман, що носився в повітрі.

− З вашим багатством ви можете зробити щасливими сотні людей, − зауважив він.

− Дякую, спершу я сам хочу бути щасливим, − відповів я весело. − Ви, мабуть, вбачаєте в цьому егоїзм; я знаю, ви філантроп, а я − ні.

Він надалі допитливо дивився на мене.

− Ви можете допомогти вашим літературним товаришам… Я перервав його рішучим жестом.

− Цього, друже мій, я б ніколи не зробив. Мої літературні товариші штурхали мене за кожної доброї нагоди; вони щоразу ставали мені на заваді, коли я намагався заробити собі на прожиття. Тепер моя черга штурхати їх, і я віддячу їм таким самим милосердям, допомогою і співчуттям, які вони виявляли до мене!

− Помста солодка! − промовив князь сентенційно. − Я б порекомендував вам видавати першорядний письменницький часопис.

− Навіщо?

− Чи варто питати? Подумайте: ви отримуватимете рукописи ваших літературних ворогів і відхилятимете їх; викидатимете їхні листи на смітник; відсилатимете назад їхні поеми, романи та політичні статті з нотаткою на зворотному боці: «Повертаємо з вдячністю», − або, ще краще: «Не годиться»! Анонімною критикою встромлюватимете ножі у ваших суперників! Уявіть собі дикуна з двадцятьма скальпами біля пояса, дикуна, який виє з радощів, − його радість буде безбарвна порівняно з вашою! Я знаю це − я сам був колись редактором!

Я засміявся з його гарячкування.

− Мені здається, ви маєте рацію, − сказав я, − я зумію солідно влаштуватись на месницькій позиції! Однак керувати часописом − це надто обтяжливо для мене.

− Не керуйте ним! Наслідуйте приклад усіх значніших видавців: усуньтеся геть від справ, але отримуйте прибутки! Ви ніколи не побачите в редакції передової щоденної газети справжнього редактора, а розмовлятимете тільки з помічником. Справжній редактор перебуває, залежно від сезону, в Шотландії, в Аскоті[4], або в Єгипті; ми припускаємо, що він відповідає за все, що діється в його часописі, але зазвичай він є останньою особою, яка знає щось про власне видання. Він довіряє своєму «штабові», хоча це опертя подекуди доволі хистке: коли «штаб» у скрутному становищі, його представники здебільшого твердять, що нічого не можуть вирішувати без свого редактора. Тим часом редактор спокійнісінько собі подорожує десь за тисячі миль. Ви можете заводити публіку в оману тим самим шляхом, якщо хочете.

− Я міг би, але я так не хочу, − відповів я. − Якби я мав власну справу, я б не занедбував її. Я люблю все робити ґрунтовно.

− Так само, як я, − промовив швидко Ріманський. − Я сам завжди переймаюся справою і все, до чого беруся, роблю з усією душею!

Він посміхнувся, як мені здалось, іронічно.

− То як же ви почнете використовувати вашу спадщину?

− Передусім я видам свою книжку − ту саму книжку, якої ніхто не схотів прийняти. Я примушу цілий Лондон говорити про неї!

− Можливо, − сказав князь, дивлячись на мене примруженими очима крізь хмару диму. − Лондон любить балачки. Особливо про негарні й сумнівні предмети. Тому, як я вам уже натякав, якби ваша книжка була сумішшю Золя, Ґюїсманса [5] й Бодлера або якби її героїнею була «скромна» дівчина, яка вважає чесне заміжжя за «приниження», то ви б могли бути певні, що матимете успіх у ці дні новітніх Содому й Гоморри.

Він раптом зірвався з місця, кинув цигарку й став переді мною.

− Чому вогненний дощ не падає з неба на цю прокляту краї ну? Вона дозріла для кари − сповнена потворних істот, не гідних навіть мук пекла, на які, як сказано, приречені брехуни й лицеміри! Темпест, якщо є людська істота, яку я найдужче зневажаю, то це тип людини, вельми поширений за наших часів, − людини, яка ховає свої мерзенні пороки під маскою великодушності й доброчесності! Такий суб'єкт навіть схилятиметься перед утратою дівочої цноти − адже він знає, що тільки моральним і фізичним падінням жінки може задовольнити свою тваринну хіть! Аніж бути таким лицемірним підлотником, я волів би відверто визнати себе негідником!

− Це тому, що самі ви маєте шляхетну натуру, − сказав я. − Ви − виняток із правила.

− Виняток? Я? − і він гірко всміхнувся. − Так, маєте рацію: між людьми я виняток, але я підлотник у порівнянні з чесними тваринами! Лев не прибирає голуб'ячої подоби − він гучно заявляє про свою хижість. Змія, хоч і потайливо рухається, виявляє свої наміри сичанням. Виття голодного вовка чути здалеку − воно страхає сквапливого мандрівця посеред сніжної пустелі. Однак людина наділена більшою хижістю, ніж лев, більшою віроломністю, ніж змія, більшою пожадливістю, ніж вовк: вона тисне руку свого ближнього, вдаючи приязнь, а сама поза очі змішує його з багном. Усміх людини оманливий; серце її фальшиве та егоїстичне. Кидаючи свій нікчемний глум на загадку світу, вона ремствує на Бога. О Небо! − тут він перервав себе пристрасним жестом. − Що зробить Вічність із таким невдячним сліпим хробаком, як людина?

Його голос лунав з особливою силою, його очі горіли вогненним запалом. Я, приголомшений, з погаслою сигарою в руці витріщився на нього в німому подиві. Що за натхненне обличчя! Що за гордовита постава! Який величний, майже богоподібний вигляд мав він у цю мить! А між тим щось страшне було в його позі, сповненій виклику і протесту.

Князь упіймав мій зачудований погляд, і пристрасть на його обличчі зблякла; він засміявся та знизав плечима.

− Я думаю, що народжений бути актором, − сказав він недбало. − Часом мене опановує любов до декламації. Тоді я промовляю, як промовляють перші міністри або добродії парламентарі, − пристосовуючись до віянь часу, але не надаючи значення жодному сказаному слову!

− Я не приймаю такого пояснення, − злегка всміхнувся я, − ви мусите надавати значення тому, що говорите; хоча мені здається, ви скоріш натура, що діє імпульсивно.

− Справді, ви так гадаєте? − вигукнув він. − Як це розумно з вашого боку, любий Джеффрі, як розумно! Однак ви помиляєтесь! Нема істоти менш імпульсивної та більш обтяженої наміром, ніж я. Вірте мені чи не вірте, як хочете. Віра − таке почуття, яке не можна примусово викликати. Якби я сказав вам, що я небезпечний приятель, що я люблю зло дужче, ніж добро, що я ненадійний провідник, − що б ви подумали?

− Я б подумав, що ви маєте химерну схильність знецінювати свої властивості, − сказав я, знов запалюючи сигару й трохи забавляючись його пристрасністю. − Однак я любив би вас так само, як люблю тепер, і навіть дужче, якби це було можливо.

Він нарешті сів і впився в мене своїми темними загадковими очима.

− Темпесте, ви наслідуєте приклад гарненьких жінок: вони завжди люблять неприторенних негідників.

− Але ж ви не негідник, − заперечив я, спокійно курячи.

− Ні, я не негідник. Але в мені багато диявольського.

− Тим краще! − і я лінькувато розлігся на стільці. − Маю надію, в мені теж сидить диявол.

− Ви вірите в нього? − спитав Ріманський, усміхаючись.

− У диявола? Звісно ж, ні!

− А між тим він − вельми цікава легендарна постать, − вів далі князь, запаливши й собі сигару та повільно випускаючи кружальця диму, − і навколо цієї постаті обертаються сюжети багатьох гарних історій. Уявіть його падіння з небес! «Люцифер, Син Ранка» − що за ім'я, що за велич! Припускають, що істота, народжена Ранком, утворилася з прозорого чистого сяйва; уся теплота здійнялася з мільйонів сфер, щоб забарвити його світле обличчя, й увесь блиск вогненних планет палав у його очах. Прекрасний і величний, стояв він, цей верховний Архангел, з правої руки Божества, і перед його невтомним поглядом носилися чудові витвори Божої думки та мрії. Раптом він побачив удалині, між зародковими матеріями, новий маленький світ і в ньому − істоту, що формувала ся повільно, істоту слабку, але могутню, істоту вищу, але легковаж ну, − дивний парадокс! − призначену пройти всі фази життя, доки, набувши душі Творця, вона не торкнеться свідомого Безсмертя − Вічного Тріумфу. Тоді Люцифер, сповнений гніву, обернувся до Володаря Сфер і кинув безумний виклик, гучно заволавши: «Невже Ти хочеш із цієї нікчемної слабкої істоти зробити Янгола, подібного до мене? Я протестую і засуджую Тебе! Якщо Ти зробиш людину за нашою подобою, то я маю за краще знищити її цілком, аніж ділити з нею розкіш Твоєї Мудрості та славу Твоєї Любові!» І Голос страшний і прекрасний відповів йому: «Люцифере, Сину Ранка, тобі добре відомо, що жодне пустопорожнє й безглузде слово не може бути вимовлене переді Мною, оскільки Свобода Волі є дар Безсмертних; відтак, що ти говориш, те і зробиш! Іди, Гордий Душе, Я позбавляю тебе твого високого чину! Ти впадеш, і янголи твої впадуть разом із тобою! І не повернешся, доки людина сама не викупить тебе! Кожна людська душа, яка піддасться твоїй спокусі, буде новою перепоною між тобою й Небом − кожна душа, яка відкине й переможе тебе, піднесе тебе ближче до нього! Коли світ зречеться тебе, Я тобі пробачу й знову пригорну тебе; але не раніше».

− Я ніколи не чув цієї легенди в такому викладі, − сказав я. − Ідея про те, що людина викупить диявола, зовсім нова для мене.

− Правда? − князь пильно подивився на мене. − Це один з найпоетичніших варіантів історії. Бідний Люцифер! Без сумніву, його покарання вічне, і відстань між ним та Небом мусить збільшуватися щодня, оскільки людина ніколи не допоможе йому виправити помилку. Людина радніша зректися Бога, але диявола − ніколи. Судіть самі, якою мірою цей «Люцифер, Син Ранка», Сатана, чи як він там зветься, мусить ненавидіти людство!

Я всміхнувся.

− Гаразд, але йому залишено засіб, − зауважив я, − адже він може нікого не спокушати.

− Ви забуваєте: згідно з легендою, він зв'язаний своїм словом. Він заприсягся перед Богом, що цілком знищить людину; тому, якщо може, він мусить дотримати своєї обітниці. Янголи, вочевидь, не можуть порушувати своїх присяг. А люди присягаються ім'ям Господнім щоденно, не маючи ані найменшого наміру дотримувати обіцянок.

− Але все це нісенітниця! − сказав я з відтінком нетерпіння в голосі. − Усі ці старі легенди віджили своє. Ви переповідаєте історію дуже переконливо, так, ніби самі вірите в неї; це тому, що ви обдаровані красномовністю. За наших часів ніхто не вірить ні в диявола, ні в янголів. Я, приміром, навіть не вірю в існування душі.

− Я знаю, що ви не вірите, − промовив він м'яко, − і ваш скептицизм вельми зручний, оскільки звільняє вас від будь-якої особистої відповідальності. Я заздрю вам, позаяк сам, на жаль, змушений вірити в душу.

− Змушені? − перепитав я. − Це абсурд: нікого не можна змусити пристати на ту чи іншу теорію.

Він позирнув на мене з блукливою усмішкою, яка скоріш потьмарила, ніж осяяла його обличчя.

− Слушно! Цілком слушно! Немає примусової сили в цілому Всесвіті. Людина − найвище й незалежне створіння, вона володіє всім, що бачить навколо себе, й не визнає над собою іншої влади, окрім влади власного бажання. Слушно! Я й забув. Однак облишмо, прошу вас, теологію та психологію й говорімо про єдиний предмет, справді вартий обговорення − про гроші. Бачу, що ви вже визначилися з планами: ви хочете надрукувати книжку, яка зчинить галас і зробить вас відомим. Це доволі скромно! Чи не маєте ви ширших задумів? Існує кілька способів, щоб змусити говорити про себе. Я можу вам їх перелічити. Я засміявся:

− Коли ваша ласка!

− Добре. По-перше, раджу вам умістити про себе статейку в газетах. Преса має знати, що ви надзвичайно багата людина. Існують агенти, які займаються написанням таких статей; гадаю, вам це коштуватиме десять або двадцять гіней.

Я широко розкрив очі.

− Хіба це так робиться?

− А як же інакше це може робитися, друже мій? − спитав він дещо нетерпляче. − Невже ви думаєте, що щось у світі робиться без грошей? Якщо ви хочете звернути на себе увагу публіки, то невже гадаєте, що злиденні журналісти, які працюють понад сили, не візьмуть бодай чогось за послуги? Я знаю одного «літературного агента», вельми поважного добродія, який за сто гіней змусить пресу так працювати, що за кілька тижнів публіці здаватиметься: Джеффрі Темпест, мільйонер, − єдина особа, яка заслуговує на загальну увагу, і потиснути їй руку − честь, порівнювана хіба що з візитом до королівської фамілії.

− Залучіть його! − сказав я весело. − Заплатіть йому двісті гіней. Тоді весь світ почує про мене.

− Коли про вас як слід прокричать у газетах, наступним кроком буде вступ у так зване «статечне товариство». Це робиться обережно й поступово. Ви маєте бути відрекомендовані в першому сезоні, а потім я влаштую вам запрошення до домів кількох вельможних дам, де ви обідатимете з принцом Вельським. Якщо ви спроможетесь відзначитись, приміром зробите якусь послугу його королівській високості, − тим краще для вас: він популярна коронована особа в Європі. Далі вам потрібно буде купити замок та оприлюднити цей факт, а потім уже можете спокійно спочивати на лаврах. Товариство прийме вас!

Я щиро розсміявся: його міркування тішили мене.

− Я не пропоную вам, − вів далі Ріманський, − завдавати собі зайвого клопоту та встрявати в парламент. Для кар'єри джентльмена це не є конче потрібним. Однак я вам настійно рекомендую виграти дербі.

− Ще б пак! Думка чудова, тільки ось утілити її, на жаль, не так уже й легко.

− Якщо ви хочете виграти дербі, ви його виграєте. Я гарантую і коня, і жокея!

Щось у його рішучому тоні вразило мене, і я нахилився вперед.

− Хіба ви чародій? − жартома спитав я.

− Випробуйте мене! Дістати вам коня?

− Якщо ще не пізно і ви цього хочете, − сказав я, − то я даю вам повну свободу дій, однак мушу відверто зізнатись, що мало цікавлюся верхогонами.

− Тож мусите дещо змінити ваші смаки, − наполягав він, − якщо хочете припасти до вподоби англійській аристократії, оскільки вона мало цікавиться будь-чим іншим, окрім верхогонів. Ви не знайдете жодної вельможної дами, яка б не була в цьому обізнана, навіть якщо її обізнаність, скажімо, у правописі далека від досконалості. Ви можете справити найбільший літературний фурор сезону − у «вищому світі» це вважатиметься за ніщо; якщо ж ви виграєте дербі − о, тоді ви справді зробитесь особою славнозвісною. Властиво кажучи, я маю багато справ з іподромом, я присвятив себе цьому. Я відвідую кожні великі верхогони, не пропускаючи жодних. Я завжди граю й ніколи не програю! А тепер я далі накреслюю план наших дій у суспільстві. Вигравши дербі, ви візьме те участь у перегонах яхт у Коусі та дозволите принцові Вельському трішки випередити вас. Потім ви справите великий обід, приготований майстерним шеф-кухарем, і потішите його королівську високість піснею «Британія панує», а також тонким компліментом у пишномовному спічі; ймовірно, що результатом усього цього буде одне чи два королівські запрошення. Наразі відмінно. У сезон літньої спеки ви вирушите до Гамбурга пити води − однаково, потрібно вам це чи ні. А восени ви справите полювання в купленому маєтку та запросите королівську особу приєднатись до вас, щоб убивати бідолашних маленьких куріпок. Тоді ви станете справді визнаною в суспільстві особою і зможете одружитися з будь-якою прекрасною леді!

− Дякую! Вельми вдячний! − І я знову дав волю щирому сміхові. − Справді, Лючіо, ваша програма неперевершена! У ній ні чого не пропущено!

− Це ортодоксальне коло суспільного успіху, − сказав Лючіо напрочуд серйозно. − Розумом та оригінальністю його не домогтися: тільки гроші вершать усе.

− Ви забуваєте про мою книжку, − зауважив я. − У ній, я знаю, є і розум, і оригінальність. Я певен, що вона піднесе мене на значну висоту.

− Маю сумнів, маю великий сумнів, − відказав він. − її, звісно, схвалять, як твір багатія, що займається літературою заради примхи. Але, як я говорив вам раніше, геній рідко коли розвивається в умовах достатку. Аристократи ніколи не в змозі видобути його зі своїх затуманених голів, і література належить Ґраб-стрит[6]. Видатних поетів, видатних філософів «вищий світ» завжди невиразно іменує «людьми цього сорту». «Люди цього сорту такі ці каві», − говорять поблажливо бовдури блакитної крові, ніби перепрошуючи за своє знайомство з деякими членами літературного класу. Уявіть собі, як манірна леді часів королеви Єлизавети запитує подругу: «Чи дозволиш, люба, відрекомендувати тобі одного пана, Вільяма Шекспіра? Він пише драми і щось робить у театрі „Ґлобус“, я побоююсь, він трохи грає; він дуже злиденний, бідолаха, але люди цього сорту такі забавні!» Ви, мій любий Темпест, не Шекспір, але ваші мільйони дадуть вам більше шансів, ніж він будь-коли мав у своєму житті; вам не треба буде домагатися заступництва, запобігати перед «мілордами» та «міледі» − ці пишні особи тільки зрадіють з нагоди позичати у вас гроші, якщо ви їх даватимете.

− Не даватиму.

− Не даватимете?

Його проникливі очі блиснули схваленням, і він сказав:

− Я дуже втішений, що ви вирішили не витрачати ваших грошей на те, щоб «творити добро», як говорять святенники. Ви розумні! Витрачайте їх на себе: це також у той чи інший спосіб піде на користь іншим. А ось я завжди беру участь у доброчинності: заношу своє ім'я до підписних листів, ніколи не відмовляю в допомозі духівництву…

− Мене це дивує, − завважив я, − адже ви якось мені сказали, що ви не християнин.

− Так, це видається дивним, чи не так? − сказав він особливим тоном, який виправдовував приховане глузування. − Але, можливо, ви не бачите цього у правдивому світлі. Багато хто робить усе можливе, аби зруйнувати релігію − святенництвом, лицемірством, розпустою та різноманітними облудами, − і коли вони прагнуть моєї допомоги в такій шляхетній справі, я залюбки надаю її.

Я засміявся.

− Вочевидь, ви жартуєте, − сказав я, жбурляючи недопалок у вогонь, − я вже помітив, що ви любите висміювати власні добрі справи… Що це таке?

Увійшов Амієль, несучи мені телеграму на срібній таці. Я розкрив конверт: телеграма була від мого приятеля редактора, і зміст її був такий: «Приймаю книжку з приємністю. Надішліть рукопис негайно».

Тріумфуючи, я показав телеграму Ріманському Той посміхнувся.

− Ясна річ! А чого ж іще можна було сподіватись? Однак той чоловік мусив написати інакше, оскільки я не можу припустити, що він би прийняв вашу книжку з приємністю, коли б не планував мати з того добрий зиск. «Приймаю гроші за видання книжки з приємністю» − так було б правдивіше. Гаразд, то що ви маєте намір робити?

− А ось ми зараз побачимо, − відповів я, почуваючись задоволеним: нарешті настав час помститися деяким моїм ворогам. − Книжка має бути в друку якнайшвидше, і я з великою приємністю особисто займатимусь усіма деталями. Що ж стосується решти моїх планів…

− Залиште їх мені, − сказав Ріманський і владно поклав бездоганної форми руку мені на плече, − залиште їх мені! І будьте певні, що незабаром здійметесь угору, ніби ведмідь, якому вдалося видертись на верхівку змащеної жиром щогли й дістати перепічку, − видовище на заздрість людям та на подив янголам.

VII

Три чи чотири тижні пронеслися вихром, і я заледве впізнавав себе в тій бездільній, безтурботній, екстравагантній світській людині, на яку я несподівано перетворився. Подекуди випадково, в хвилини усамітнення, минуле поверталось до мене: ніби в калейдоскопі, проносилися непривабливі картини мого колишнього життя, і я бачив себе голодним, погано вбраним, схиленим над паперами у похмурому помешканні, − нещасним; однак серед усього мого тодішнього нещастя я мав розраду: думки мої творили з нужденності красу, а з самоти − любов. Ця здатність творити тепер спала в мені: працював я дуже мало, а думав іще менше. Однак я вірив, що ця інтелектуальна апатія була лише перехідною фазою − розумовими канікулами, бажаним відпочинком від інтелектуальної праці, на який я мав право після всіх страждань, після злиднів і відчаю. Моя книжка друкувалась, і, можливо, найбільшою втіхою для мене була коректура перших аркушів, що поступово надходили до мене на перегляд.

Утім, навіть ця авторська втіха мала свій недолік: я відчував якесь дивне особисте невдоволення. Звісно, я читав власний твір із насолодою: адже в самовпевненості я не поступався своїм літературним товаришам, гадаючи, що все зроблене мною − добре; але мій поблажливий літературний егоїзм був змішаний із прикрим здивуванням та недовірою: моя книжка, написана з ентузіазмом, зображувала почуття, яких я не пізнав, та обстоювала теорії, у які я не вірив. Як це сталося? − запитував я самого себе. Навіщо ж я прагнув, щоб публіка дала мені фальшиву оцінку?

Ця думка заводила мене у глухий кут. Як я міг написати твір, який не мав нічого спільного зі мною − зі мною, яким я тепер знав себе?

Моє перо − свідомо чи несвідомо для мене самого − написало те, що мій розум цілковито відкидав: узяти хоча б віру в Бога, віру в наперед заданий поступ людини… Я не визнавав ані першої, ані другої з цих доктрин. Я був злидарем, який помирав з голоду, який не мав друга в цілому світі; я був у полоні безумних снів; коли я згадував усе це, мені здавалося, що моє так зване «натхнення» було наслідком граничного виснаження мозку. Але, тим не менш, у повчальності моєї книжки було щось витончене, й одного дня, переглядаючи останні коректурні аркуші, я спіймав себе на думці, що мій твір шляхетніший, ніж його автор. Ця раптова думка завдала мені болю. Я облишив папери та зупинився біля вікна. Падав сильний дощ, і вулиці були чорні від бруду; промоклі перехожі мали жалюгідний вигляд. Ціла перспектива здавалася печальною, й усвідомлення власного багатства не долало смутку, котрий непомітно вкрався в мою душу. Я був сам, бо мав тепер власні величезні апартаменти в готелі неподалік від тих, які займав князь Ріманський. Я також мав слугу, порядного чоловіка, який подобався мені − скоріш за те, що поділяв мою інстинктивну відразу до княжого лакея Амієля. Крім того, я мав власних коней і карету, кучера та грума. Ми, князь і я, були найближчими друзями, однак кожен із нас, уникаючи того панібратства, яке викликає зневагу, мусив підтримувати свій окремий «імідж». Того особливого дня я перебував у гіршому настрої, ніж у дні мого бідування, хоча з раціонального погляду я не мав причин для смутку. Я був володарем величезних статків, я відзначався чудовим здоров'ям, я мав усе, що хотів, та усвідомлював: якби я хотів іще більшого, я міг би легко вдовольнити кожну свою забаганку. Преса під керівництвом Лючіо працювала так результативно, що в кожній лондонській газеті я бачив своє ім'я − ім'я «відомого мільйонера». На користь публіки, на жаль, необізнаної в цих справах, я можу розкрити щиру правду: за чотириста фунтів стерлінгів добре знана «агенція» гарантує розміщення статті − байдуже якої, аби не пасквільної, − не менш як у чотирьохстах газетах[7]. Отже, мистецтво рекламування легко пояснюється, і можна зрозуміти, чому імена деяких авторів повсякчас фігурують у пресі, тоді як інші імена, можливо, більш гідні того, залишаються невідомими. Заслуги в цих випадках не мають жодного значення − гроші вирішують усе.

Ненастанні згадування мого імені з описом моєї зовнішності та мого «дивовижного літературного обдарування», вкупі з запобігливими та досить прозорими натяками на мільйони, які й робили мене такою привабливою особою (статтю написав сам Лючіо, він і переслав її до однієї з вищеназваних «агенцій», додавши кругленьку суму), − все це, кажу я, справило мені деякі клопоти: я отримував, по-перше, цілу купу запрошень на громадські та мистецькі посади, по-друге, безперервний потік листів із проханнями. Я мусив завести секретаря, який займав кімнату неподалік від моїх апартаментів та цілими днями був дослівно завалений роботою. Зайве говорити, що на всі прохання про грошову допомогу я відмовляв: адже мені в моїй скруті не допоміг ніхто, крім старого приятеля Босслза; ніхто, крім нього, не сказав мені навіть доброго слова. І я вирішив тепер бути таким самим жорстоким і нещадним, якими тоді були до мене мої товариші. Зловтішаючись, я прочитав листи кількох літераторів: кожен із них просив, щоб я найняв його «як секретаря чи компаньйона» або позичив йому трохи грошей, аби він міг «перебутись у скруті». Одним із цих прохачів був журналіст добре відомої газети, який колись обіцяв знайти мені роботу, але замість того, як я потім довідався, наполегливо вмовляв редактора, щоб той не наймав мене. Він не уявляв собі, що Темпест-мільйонер і Темпест − найманий письменник можуть бути тією самою особою: так мало ймовірності, що багатство випаде на долю вбогого літератора! Я відписав йому особисто, повідомивши те, що, як я вважав, він повинен був знати, та додав саркастичну подяку за його дружню допомогу у дні моєї найтяжчої скрути, − так я насолоджувався помстою. Я ніколи більше про нього не чув, та я певен, що мій лист не лише приголомшив його, але й дав йому поживу для роздумів.

Утім, попри всі переваги мого теперішнього становища, я не міг щиро сказати, що я щасливий. Я знав, що можу втішатися всіма насолодами та розвагами, можливими в цьому світі. Я знав, що належу до людей, яким найдужче заздрять. А проте… Дивлячись крізь вікно на безупинний дощ, я відчував гіркоту, якої не підсолоджувала думка про повну чашу статків. Багато що, від чого я сподівався надзвичайного задоволення, виявилося безбарвним. Наприклад, я завалив пресу докладними оголошеннями, що відразу впадали у вічі, − оголошення рекламували мою книжку; коли я був бідний, я змальовував собі картину бурхливих веселощів, які охопили б мене в цьому випадку; однак тепер навіть це мене майже не цікавило − мені набридло бачити власне ім'я в газетах. І якщо досі я зі зрозумілою цікавістю очікував видання мого твору, то сьогодні й ця думка втратила свою принаду через нове прикре враження: зміст книжки цілковито суперечив моїм нинішнім переконанням. Вулиці стали темними через туман і дощ, і, відчувши невдоволення через погоду та самого себе, я відвернувся від вікна і всівся у фотель біля каміна; перекидаючи вуглинки, щоб вони краще горіли, я намагався знайти спосіб вивільнити свій дух із пітьми, яка огортала його габою, густою, немов лондонський туман.

Хтось постукав у двері, і після мого дещо роздратованого «Заходьте!» увійшов Ріманський.

− Що означає ця темрява, Темпесте? − вигукнув він весело. − Чом ви не запалите світла?

− Вогню досить, − відказав я сердито, − принаймні, досить, щоб думати.

− То ви думали? − спитав він, сміючись. − Не робіть цього. Це кепська звичка. У наші часи ніхто не думає. Людські голови не можуть витримувати думок: вони заслабі для того. Тільки почнеш думати − і руйнуються підвалини суспільства! Крім того, думати − справа нудна.

− Погоджуюсь, − сказав я похмуро. − Лючіо, зі мною щось негаразд!

Його очі засяяли.

− Негаразд? Що ж може бути негаразд із вами, Темпесте? Хіба ви не один із найбагатших людей?

Я лишив поза увагою цю насмішку.

− Послухайте, друже, − промовив я палко, − ви знаєте, що останні два тижні я був зайнятий коректурою моєї книжки.

Він усміхнувся й хитнув головою.

− Я майже скінчив роботу, − вів я далі, − і дійшов висновку, що твір жодною мірою не відбиває моїх почуттів, і я не можу збаг нути, яким чином я написав його.

− Можливо, вам здається, що він пустий? − співчутливо спитав Лючіо.

− Ні, − заперечив я з відтінком обурення в голосі, − я не вважаю, що він пустий.

− Може, нудний?

− Ні, не нудний.

− Мелодраматичний?

− Ні, не мелодраматичний.

− Добре, друже, якщо він не пустий, не нудний та не мелодраматичний, який же він? − весело вигукнув князь. − Хоч якимось же він мусить бути!

− Так… і ось що: він вищий за мене! − Я говорив із певною гіркотою. − Набагато вищий! Я б не міг написати його тепер, і дивуюся, як міг написати його тоді! Лючіо, я говорю по-дурному, але, далебі, мені здається, що мої думки ширяли високо, коли я писав книжку, а тепер я впав з тієї висоти!

− Мені прикро це чути! − Його очі блиснули. − 3 ваших слів я роблю висновок, що ви були винні в літературній високомовності. Кепсько, вельми кепсько! Нічого не може бути гірше. Високомовно писати − найтяжчий гріх, якого критики ніколи не дарують. Мене досада бере за вас! Ніколи б не подумав, що ваші справи настільки безнадійні.

Я розсміявся попри свій похмурий настрій.

− Ви невиправні, Лючіо, − сказав я, − однак ваш добрий гумор справляє підбадьорливий вплив. Ось що я хотів пояснити вам: думки, висловлені в моїй книжці, вважатимуться моїми, та насправді це зовсім не мої думки. Мабуть, я значно змінився відтоді, як писав це.

− Змінилися? Ще б пак! − Лючіо розреготався. − Володіння п'ятьма мільйонами змушує людину значно змінитися − чи то на краще, чи то на гірше! Однак ви, вочевидь, переймаєтесь дурницями. Упродовж багатьох віків лише поодинокі автори пишуть від серця; та якщо вони справді відчувають те, про що пишуть, вони стають безсмертними. Ця планета замала, щоб мати більш ніж одного Гомера, одного Платона, одного Шекспіра. Не карайтеся − ви ж не один із цих трьох! Ви належите до своєї доби, Темпесте, − до декадентської, ефемерної доби, й багато з того, що пов'язане з цією добою, також декадентське та ефемерне. Ера, в якій панує лише любов до грошей, має всередині гнилий стрижень і приречена на неминучу загибель. Уся історія говорить нам про це, однак ніхто не бере до уваги її уроків. Завважте ознаки часу. Мистецтво підпорядковане жадобі збагачення; політика та релігія − так само; ви не можете уникнути загальної недуги. Єдине, що вам лишається, − це видобути з тієї недуги щонайбільший зиск; вилікувати ж її не може ніхто, а тим паче ви, кому випало на долю так багато.

Він змовк; я мовчки стежив, як палає вогонь і спадає червоний попіл.

− Те, що я скажу зараз, − вів далі він майже меланхолійно, − здаватиметься сміховинно застарілим, однак у цьому по лягає прозаїчна істина: щоб писати з почуттям, ви самі мусите зазнати цього почуття. Дуже ймовірно, що, коли ви писали, ваша чутливість нагадувала чутливість їжака. Кожна з ваших гострих голок здіймалася, реагуючи на різноманітні подразнення − приємні чи болісні, справжні чи уявні. Одні заздрять такій властивості, інші воліли б її позбутися. Тепер, коли ви не муси те тривожитися, щоб захистити себе, ваші голки заспокоїлися в приємній бездіяльності, й ви перестали відчувати. Ось і все. Зміна, на яку ви скаржитесь, пояснюється так: вам нема що від чувати, й тому ви не можете зрозуміти, як це було, коли ви від чували.

Його спокійний переконливий тон збудив у мені досаду.

− Невже ви вважаєте мене бездушним створінням? − вигукнув я. − Ви помиляєтесь щодо мене, Лючіо: я відчуваю, і відчуваю серцем…

− Що ви відчуваєте? − спитав він, пронизуючи мене поглядом. − У цій столиці є сотні нещасних чоловіків та жінок, які помирають з голоду, які задумують самогубство, бо не мають надії на щось краще − ані в цьому, ані в майбутньому світі! їм нема від кого сподіватися співчуття… Чи відчуваєте ви за них? Чи тривожить вас їхнє лихо? Ви знаєте, що ні − ви ніколи про них не думаєте… Нащо? Одна з головних переваг багатства − воно дає нам змогу усувати чужі нещастя з нашого поля зору.

Я нічого не сказав; уперше його правдиві слова розлютили мене − саме тому, що вони були правдиві.

− Ет, Лючіо! Якби я тільки знав тоді те, що знаю тепер!

− Учора, − вів далі він так само спокійно, − якраз проти цього готелю переїхали дитину. Це була тільки бідна дитина − за вважте, що «тільки». її мати з лементом прибігла з убогої вулиці та замість дитячого тільця побачила закривавлену безформну масу. Вона несамовито відбивалась обома руками від людей, які намагалися відвести її, і з зойком, схожим на рев пораненого дикого звіра, впала мертва долілиць у багнюку. Це була тільки бідна жінка − знову «тільки». У газетах про це розмістили лише три рядки під заголовком «Нещасний випадок». Тутешній швейцар споглядав цю сцену спокійно, наче фат, який переглядає драматичну виставу, зберігаючи гордовиту незворушність, − але заледве спливло десять хвилин після того, як труп жінки прибрали, він, пихате, бундючне створіння, зігнувся… у запобігливій поспішності відчинити двері вашого екіпажа, мій любий Темпест, коли ви спинилися біля під'їзду! Це маленьке спостереження з нинішнього життя, а між тим духівництво присягається, що всі ми рівні перед Богом! Я не прагну моралізувати, я лише хотів розповісти вам про «нещасний випадок» − і я певен, що вам анітрохи не жаль ні загиблої дитини, ні матері, яка нагло померла через розрив серця! Не говоріть мені, що вам їх жаль, − я знаю, що це не так!

− Як можна жаліти людей, яких не знаєш?.. − почав був я.

− Цілком слушно! Як це можна? Як можна співчувати, коли самому так добре, так весело живеться, що немає жодних почуттів, окрім утіхи з матеріального добробуту? Отже, мій любий Джеффрі, ви повинні бути задоволеним із вашого твору: він відбиває ваше минуле, коли ви були вразливі, коли ви вміли відчувати. Тепер ви вкриті грубим золотим панцером, що захищає вас від впливів, які могли б змусити вас боліти серцем і здригатись, можливо, кричати з обурення і в нападі несамовитих мук простягати руки й хапати, геть несвідомо, крилату істоту, що іменується славою!

− Вам слід бути оратором, − сказав я, підвівшись і починаючи роздратовано крокувати сюди-туди кімнатою, − але для мене ваші слова невтішні, і я не думаю, що вони правдиві. Слави можна досягти досить легко.

− Даруйте мою впертість, − сказав Лючіо з перепрошувальним жестом, − легко досягти популярності, дуже легко. Кілька критиків, пообідавши з вами та впившись вином, дадуть вам популярність. Але слава являє собою голос усієї цивілізованої публіки світу.

− Публіка! − повторив я зневажливо. − Публіка цікавиться лише дурницями.

− У такому разі дивно, що ви звертаєтесь до неї, − сказав він із посмішкою. − Якщо ви так зневажаєте публіку, навіщо ж тоді ділитися з нею своїми думками? Вона не заслуговує на таку рідкісну ласку! Годі, Темпесте, не бурчіть, подібно до авторів-невдах, які лають публіку, щоб захистити себе. Якщо ви − разом із дрібними ділками від літератури, які утворюють товариство взаємного за хвату, − волієте зневажати її, то я скажу вам, що робити: надрукуйте рівно двадцять примірників вашої книжки та порекомендуйте їх критикам, і коли вони розхвалять вас (що вони й зроблять, я про це подбаю), нехай ваш видавець оприлюднить таку інформацію: «Перше та друге великі видання нового роману Джеффрі Темпеста розкуплені, сто тисяч примірників продано протягом одного тижня!» Якщо це не вплине на публіку, я буду дуже здивований.

Я запнувся; настрій мій поступово поліпшувався.

− Такий план дій обирає багато хто з сучасних письменників, − сказав я, − але я так не хочу: я хочу досягти слави законним шляхом, якщо можу.

− Не можете, − заявив Лючіо. − Це немислимо! Ви надто багаті, що само в собі є незаконним у літературі, якій властива нужденність. Боротьба не може бути рівною за таких обставин. Факт, що ви мільйонер, переважить терези на вашу користь: за наших часів світ не може встояти проти грошей. Якби, приміром, я зробив ся автором, то ймовірно, що з моїм багатством та впливовістю міг би спалити лаври всіх своїх суперників. Припустімо, що безнадійно хворий письменник з'являється з твором у той самий час, що й ви: навряд чи він матиме шанси проти вас. Він не в змозі так щедро себе рекламувати, як ви; він не в змозі частувати обідами критиків, як ви. І якщо він наділений більшим обдаруванням, ніж ви, а успіх матимете ви, то успіх цей не буде законним. Але це, врешті-решт, не так важливо: мистецькі твори завжди справджують себе.

Я не став відповідати, а підійшов до столу, згорнув виправлені аркуші, написав адресу друкарні, потім подзвонив і віддав своєму лакеєві Моррісу пакунок із наказом віднести його негайно. Тоді я повернувся до Лючіо, який досі сидів біля каміна; поза його свідчила про меланхолію, і він затулив очі долонею, на яку полум'я кидало червоні відблиски. Я пошкодував про те хвилинне роздратування, яке відчув до нього, бо він сказав мені правду, і ледь торкнувся його плеча.

− Тепер ваша черга сумувати, Лючіо! − сказав я. − Боюся, що моя похмурість виявилась заразливою.

Він прибрав руку від обличчя, і я побачив його очі − великі та променисті, немов очі вродливої жінки.

− Я розмірковував, − зітхнув він, − про ті слова, які сам щойно промовив: «твори завжди справджують себе». Цікаво, що в мистецтві так завжди буває: ані шарлатанство, ні облуда не зживаються з богами Парнасу. А в житті зовсім інакше. Я, наприклад, ніколи не справджую себе. Подекуди життя ненависне мені, як ненависне воно всім.

− Може, ви закохані? − спитав я з усмішкою. Він зірвався з місця.

− Закоханий?! Присягаюся, ця думка збуджує в мені обурення! Закоханий! Жодна жінка не може зачарувати мене − мене, з моїм переконанням, що вона не більш як тендітна біло-рожева лялька з довгим волоссям, часто не її власним! Що ж стосується жінок із хлоп'ячими манерами, чи то «нових типів нової ери», то їх я й по готів не визнаю за жінок: це аномальні зародки якоїсь третьої статі, яка не буде ані чоловічою, ані жіночою. Любий мій Темпесте, я не навиджу жінок. Ви б теж ненавиділи, якби знали їх так, як знаю я. Вони зробили мене таким, яким я є, і не дозволяють мені стати інакшим.

− У такому разі їх можна привітати, − зауважив я, − ви на даєте їм ваги!

− Так, − відповів він стиха.

Легкий усміх осяяв його обличчя, і очі його горіли, немов діаманти; цей дивний блиск я помічав не раз.

− Але повірте мені, що я ніколи не змагатимусь із вами заради такого мізерного дару, як жіноче кохання, Джеффрі: воно не варте того, щоб за нього битися. До речі, про жінок: я згадав, що обіцяв графові Ельтону привезти вас цього вечора до їхньої ложі в «Геймаркеті». Він − убогий пер, страждає на подагру, від нього тхне портвейном; але його дочка леді Сибілла − одна з найперших красунь Англії. її було відрекомендовано придворному товариству минулого сезону, й вона справила фурор. Хочете поїхати?

− Я цілком у вашому розпорядженні, − сказав я, дуже втішений з нагоди у товаристві Лючіо уникнути нудьги усамітнення. Хоча його розмови подекуди й дратували мене своєю сатирою, тим не менш слова його незмінно знаджували мій розум і залишались у пам'яті. − О котрій годині ми маємо зустрітись?

− Ідіть тепер одягатись і приходьте на обід, а потім разом поїдемо до театру. П'єса буде на звичайну тему, яка останнім часом є популярною на театральному коні: уславлення «пропащої жінки», виставлення її як взірця чистоти і добра перед здивованими очима простаків. Словом, п'єса не варта уваги, натомість леді Сибілла, можливо, варта.

Він стояв проти мене й усміхався. Вогонь у каміні згас, і ми опинились у темряві; я натиснув на кнопку, й кімната освітлилась електрикою. Надзвичайна врода князя знову вразила мене: вона була якась особлива, майже неземна.

− Чи не вважаєте ви, що на вас забагато дивляться, Лючіо? − спитав я раптово.

Він розсміявся.

− Жодною мірою! Нащо людям дивитись на мене? Кожен із них настільки зайнятий своїми справами й так багато думає про власну особу, що навряд чи забуде про своє «я», навіть якби сам диявол стояв за його спиною. Жінки подекуди на мене дивляться з афектованою манірністю та з котячим кривлянням, що зазвичай роблять представниці прекрасної статі, коли бачать гарного на вроду чоловіка.

− Я не можу їх за це засуджувати! − вигукнув я, не відводячи очей від його величної постаті та вродливого обличчя: я був у за хваті, який зазвичай відчувають, оглядаючи прекрасну картину або статую. − А скажіть-но мені, як дивиться на вас леді Сибілла, з якою ми сьогодні маємо зустрітись?

− Леді Сибілла ніколи мене не бачила, − відказав він, − і я бачив її лише здалеку. Вочевидь, граф Ельтон і запросив нас сьогодні до ложі, аби познайомити з нею.

− Ага! Шлюб на думці!

− Так, гадаю, що леді Сибіллу призначено до продажу, − від повів він із холодною байдужністю, і його гарні риси утворили в цю мить непроникну маску презирства. − Досі пропоновані ціни не були достатньо високі. Але я не маю наміру купувати. Я вже сказав вам, Темпесте, я ненавиджу жінок.

− Серйозно?

− Щонайсерйозніше. Жінки завжди шкодили мені: вони зава жали мені в моєму поступі. Та найдужче я зневажаю їх ось за що: вони наділені величезною силою робити добро, але марнують цю силу, й вона не знаходить собі застосування. Вони наперед віддають перевагу всьому відразливому, вульгарному, що є в житті, і це обурює мене. Вони набагато менш чутливі, ніж мужчини, а безсердечність їхня не має меж. Вони − матері людського роду, і помилки роду головним чином належать їм. Це друга причина моєї ненависті.

− Невже ви вимагаєте досконалості від людського роду? − спитав я здивовано. − Адже це неймовірно!

Якийсь момент він здавався зануреним у думки.

− Усе у світі є довершеним, − промовив він, − усе, крім цього дивовижного витвору природи − людини. Чи ви ніколи не замислювались, чому людина є єдиною помилкою, єдиним недосконалим плодом незрівнянної творчості?

− Ні, ніколи. Я сприймаю речі такими, якими їх бачу.

− Я теж! − І він попрямував до дверей. − І як я бачу їх, так і вони бачать мене! Au revoir. Пам'ятайте, обід за годину!

Двері розчинилися й зачинилися; він пішов. Я лишився сам, думаючи, що за дивна це людина − що за дивовижна суміш філософії, світського поводження, чутливості та іронії, які, здавалось, перепліталися, ніби жилки листка; що за мінливий темперамент був у цієї яскравої й таємничої особи, яка випадково стала моїм найближчим другом! Близько місяця ми з ним − так чи інак − були разом, але я так і не наблизився до таємниці його справжнього єства. Однак я був ним захоплений − більшою мірою, ніж раніше; я усвідомлював, що без його товариства життя було б позбавлене половини своїх принад. Хоча безліч так званих друзів, приваблених, ніби метелики, світлом блискучих мільйонів, оточували мене тепер − та серед них не було жодного, який би так володів моїм настроєм і якому б я так симпатизував, як цьому чоловікові, цьому владному, напівжорстокому, напівлагідному товаришеві моїх днів, котрий подекуди дивився на життя як на безглуздий жарт, а на мене − як на дійову особу вульгарного видовища.

VIII

З дається, жоден чоловік не забуде миті, коли він уперше опинився віч-на-віч з ідеальною жіночою вродою. Він міг раніше бачити багато привабливих облич; блискучі очі могли сяяти йому, ніби зоряне світло; він міг час від часу захоплюватись бездоганним кольором обличчя або ж спокусливими лініями граційної фігури − усе це не більш ніж крадькома кинений погляд на досконалість. Але коли всі ці невиразні перебіжні враження раптом зійшлися в одному фокусі, коли всі мрії про форми і барви набули втілення в одній істоті, яка позирає на нього, немов небесна діва, горда і чиста, − тоді він повинен скоріш пишатися, а не стидатися того, що почуття його з вини цього прекрасного видіння змішались і він, попри свою мужність або навіть брутальну силу, зробився покірним рабом пристрасті.

Саме так і я був приголомшений і переможений, коли фіалкові очі Сибілли Ельтон повільно звелися з тіні темних густих вій і спинились на мені з тим неясним виразом цікавості й байдужості водночас, який, як заведено вважати, свідчить про найвитонченіше виховання, але який найчастіше відштовхує та змушує ніяковіти відверту й чутливу душу.

Так, погляд леді Сибілли відштовхував, однак мій захват аніскільки не зменшився.

Ріманський і я увійшли до ложі графа Ельтона між першим та другим актом вистави, і сам граф, непоказний, гирявий, червонолиций дідок із сивими бакенбардами, підвівся, щоби привітати нас, і, схопивши руку князя, потиснув її з особливою сердечністю. (Я дізнався згодом, що Лючіо позичив йому тисячу фунтів стерлінгів на легких умовах − факт, який почасти пояснював дружнє завзяття графа.) Його донька не ворухнулась, але хвилину чи дві по тому, коли граф дещо різко звернувся до неї: «Сибілло! Князь Ріманський та його друг Джеффрі Темпест», − вона повернула голову, удостоїла нас холодним поглядом, який я щойно намагався описати, та ледве вклонилась.

Її вражаюча краса зробила мене німим, і я стояв, збентежений та зачарований. Старий граф зробив деякі зауваги стосовно п'єси; я ледве чув їх, тож відповідав невиразно та навмання. Оркестр грав жахливо, як це часто трапляється в театрах, і його безсоромний гуркіт відлунював у вухах, ніби шум моря. Та насправді я нічого ясно не усвідомлював, окрім дивовижної вроди цієї дівчини, вбраної в білу сукню, оздоблену кількома діамантами, які виблискували, немов краплини роси на пелюстках троянди. Лючіо розмовляв із нею, і я дослухався.

− Нарешті, леді Сибілло, − говорив він, шанобливо схиляючись до неї, − нарешті я маю щастя познайомитися з вами. Я часто бачив вас, як бачать зірку, − здалеку.

Вона подарувала йому легку й холодну усмішку, яка ледь-ледь підняла куточки її чудових вуст.

− Не думаю, що я коли-небудь бачила вас, − зауважила вона, − а тим не менш я вбачаю у вашому обличчі щось дивно знайоме. Мій батько ненастанно говорить про вас, і мені зайве говорити, що його друзі завжди будуть і моїми друзями.

Князь уклонився.

− Поговорити з леді Сибіллою − досить, щоб відчути себе щасливим. Бути її другом − означає знайти втрачений рай.

Вона зачервонілася, потім раптом зблідла і, здригнувшись, потягла до себе своє sortie-de-bal[8]. Ріманський турботливо огорнув її розкішні плечі напахченими шовковими фалдами мантильї. Як я заздрив йому!.. Потім він повернувся до мене і поставив стілець якраз позаду від стільця леді Сибілли.

− Сідайте тут, Джеффрі! − сказав він. − Я на одну хвилинку: хочу поговорити про справи з лордом Ельтоном.

Потроху моє самовладання вернуло до мене, і я поспішив скористатися з нагоди, так великодушно наданої мені, − здобути ласку молодої красуні; вона підбадьорливо всміхнулася до мене, і серце моє закалатало з радощів.

− Ви близький друг князя Ріманського? − спитала вона лагідно, коли я сів.

− Так, ми близькі друзі; він чудовий товариш.

− Можу собі уявити!

І вона кинула погляд у бік Лючіо. Той сидів поруч із її батьком і говорив про щось − палко, але неголосно.

− Він дивовижно вродливий!..

Я не відповідав. Безумовно, Лючіо був наділений надзвичайною привабливістю, і це неможливо було заперечити, але тієї миті мене радше розсердила адресована йому похвала. Репліка леді Сибілли видалась мені нетактовною, − все одно, якби мужчина, сидячи поруч із гарненькою жінкою, почав уголос хвалити іншу. Я не вважав себе красенем, однак був упевнений, що вигляд маю значно пристойніший, ніж більшість чоловіків. Образившись, я мовчав; тим часом завіса піднялася. Розігрувалась вельми сумнівна сцена, у якій вихвалялася «жінка з минулим». Мене опанувала відраза, і я окинув оком інших, сподіваючись спостерегти в них те саме враження. На світлому обличчі леді Сибілли не було видно ознак осуду; батько її нахилився вперед, вочевидь, жадібно вловлюючи кожну подробицю. Обличчя Ріманського зберігало загадковий вираз, який не дозволяв визначити, що відчуває князь. «Жінка з минулим» надалі виявляла свій істерично-удаваний героїзм, а її партнер, солодкомовний дурень, заявляв їй, що вона − «скривджений чистий янгол»; нарешті завіса впала під шквал гучних оплесків. Чийсь поодинокий голос шикнув з галереї.

− Янгол прогресує, − сказав Ріманський насмішкувато. − Раніше цю п'єсу було б освистано та вигнано зі сцени як твір, що розбещує суспільство. Нині ж протестує лише один голос із «нижчої» верстви.

− Ви демократ, княже? − спитала леді Сибілла, ліниво обмахуючись віялом.

− Я? Ні! Я завжди обстоюю гордість і першість багатства − однак багатства не майнового, а розумового. У такий спосіб я передбачаю виникнення нової аристократії. Коли вище розбещується, воно занепадає і робиться нижчим; коли нижче горнеться до освіти і прагне висот, воно робиться вищим. Це закон природи.

− Але, Боже мій, − вигукнув лорд Ельтон, − ви ж не назвете цієї п'єси аморальною? Це − реалістичне вивчення життя сучасного суспільства; це − те, що є в дійсності. Ці жінки, знаєте, ці бідолахи з «минулим» збуджують великий інтерес!

− Дуже великий! − промовила стиха його дочка. − Вочевидь, для жінки без такого «минулого» немає майбутнього! Доброчесність і скромність віджили своє.

Я нахилився до неї і майже прошепотів:

− Леді Сибілло, я дуже радий, що ця негідна п'єса обурює вас. Вона зі здивуванням підвела на мене свої бездонні очі.

− О ні, − заперечила вона, − я бачила дуже багато подібних п'єс. Я читала так багато романів на цю тему! Запевняю вас, я цілком переконана, що так звана «пропаща жінка» − найуспішніший, найпопулярніший нині типаж: вона бере від життя всі можливі втіхи, вона часто робить чудову партію і взагалі не марнує часу. Це дещо нагадує становище злочинців у в'язниці: вони харчуються значно краще, ніж чесні трударі. Гадаю, жінці немає резону бути шанованою: її лише вважатимуть нудною.

− Ах, тепер ви жартуєте! − і я поблажливо всміхнувся. − У глибині душі ви думаєте зовсім інше.

Вона нічого не відповіла, і завіса знову піднялась, відслонюючи непристойну даму на борту розкішної яхти.

Під час неприродно пишномовного діалогу я відсунувся трохи назад, углиб ложі; уся моя самоповага і впевненість, які так раптово покинули мене, коли я побачив красу леді Сибілли, тепер знову повернулись до мене, і бездоганна холоднокровність узяла гору над гарячковим збудженням. Я згадав слова Лючіо: «Леді Сибіллу призначено до продажу» − і з тріумфом подумав про свої мільйони. Я глянув на старого графа, що смикав свої сиві бакенбарди, уважно слухаючи Лючіо, який, найімовірніше, розповідав йому про якісь грошові проекти. Мій погляд оцінювача знову повернувся на прекрасні вигини молочно-білої шиї леді Сибілли, на чудові плечі та груди, на її розкішне волосся кольору дозрілого каштана, на ніжне гордовите обличчя з блискучими рум'янцями, на імлисті очі, і я з насолодою подумав: «Уся ця краса продається, і я куплю її!» Тієї самої миті вона обернулась до мене і спитала:

− Ви той самий уславлений містер Темпест, чи не так?

− Уславлений? − повторив я з глибоким відчуттям насолоди. − Майже так, хоча моєї книжки ще не видано…

Вона здивовано підвела брови.

− Вашої книжки? Я й не знала, що ви написали книжку. Мою підлещену пиху звели нанівець.

− Про неї дуже багато публікували… − почав був я, однак вона зі сміхом перервала мене:

− О, я ніколи не читаю публікацій: це втомлює. Коли я спитала вас, чи не ви той самий уславлений містер Темпест, я хотіла сказати: чи не ви той славнозвісний мільйонер, про якого так багато говорили останнім часом?

Я вклонився дещо холодно. Вона допитливо подивилась на мене з-під мережаного краєчка віяла.

− Мабуть, це чудово − мати стільки грошей! − сказала вона. − До того ж ви молодий і гарний на вроду.

Відчуття ображеного самолюбства заступилося задоволенням, і я посміхнувся.

− Ви дуже добрі, леді Сибілло.

− Чому? − спитала вона, сміючись чудовим тихим сміхом. − Лише тому, що я вам сказала правду? Ви молодий і гарний на вроду. Мільйонери зазвичай такі потворні! Фортуна, даруючи їм статки, часто позбавляє їх розуму та особистої привабливості. А тепер розкажіть мені про вашу книжку!

Вона, вочевидь, раптом звільнилася від попередньої стриманості; впродовж останнього акту ми вже вільно розмовляли пошепки, й цей шепіт сприяв нашому зближенню. її поводження зі мною було сповнене грації й чарівності, і вона цілком зачарувала мене. Вистава скінчилася, ми разом вийшли з ложі, і, оскільки Лючіо надалі розмовляв з лордом Ельтоном, я мав задоволення допомогти леді Сибіллі сісти в карету. Усівшись поруч із дочкою в кареті, граф звідти кілька разів по-дружньому потис мені руку, коли ми з Лючіо вдвох стояли біля екіпажа.

− Приходьте обідати, приходьте обідати! − повторював він збуджено. − Приходьте… даруйте, сьогодні вівторок… приходьте в четвер. Без церемоній! Моя дружина паралізована, тож не може приймати гостей; вона тільки зрідка бачить сторонніх осіб, коли має добрий настрій; її сестра, тітонька Шарлотта, опікується домом і приймає гостей. Ха-ха-ха! Якби моя дружина померла, то я б, можливо, одружився з міс Шарлоттою Фітцрой! Ха-ха-ха! Приходьте до нас обідати, містере Темпест. Лючіо, приводьте його, чуєте? З нами мешкає молода дівчина, американка: долари, акцент і таке інше. І я гадаю, вона хоче одружитися зі мною, ха-ха-ха! І чекає, коли леді Ельтон переселиться до кращого світу, ха-ха! Приходьте подивитись на маленьку американку, чуєте? У четвер, гаразд?

Прегарне обличчя леді Сибілли захмарилось, коли батько натякнув на «маленьку американку», але вона нічого не сказала. Лише погляд її, здавалось, питався про наші наміри та заохочував нас дати згоду, і вона, вочевидь, лишилась задоволена, коли ми обидва пристали на запрошення. Іще апоплексичний переривчастий сміх графа, кілька потисків рук, іще легкий граційний поклін красуні, коли ми зняли капелюхи на прощання, − і карета від'їхала. Ми сіли в наш екіпаж, який завдяки послужливості вуличних хлопчаків та полісменів опинився просто перед театром. Коли ми рушили, Лючіо пильно глянув на мене. У напівмороку бруму я міг розрізнити сталевий блиск його очей.

− Гарна? − спитав він. Я мовчав.

− Як, ви не захоплені нею? − вів далі він. − Мушу зізнатись, вона холодна, цілком безпристрасна весталка, але сніг часто вкриває вулкани. Вона має бездоганні риси і натуральний свіжий колір обличчя.

Я хотів був відмовчатись, але такого блідого опису стерпіти не зміг.

− Вона − красуня, − вихопилося в мене. − Найкороткозоріше око помітить це, і з її боку мудро бути стриманою й холодною: якби вона увсебіч розсипала усмішки й чари, вона б довела до божевілля багатьох чоловіків.

Я скоріш відчув, ніж побачив його блискучий погляд.

− Без сумнівів, Джеффрі: незважаючи на лютий, на вас дме південний вітер, із яким линуть пахощі троянд і померанцевих квітів. Мені здається, леді Сибілла справила на вас неабияке враження.

− Вам хочеться, щоб так було?

− Мені? Любий мій, мені ніколи не хочеться нічого, чого б вам самому не хотілося. Я завжди пристосовуюсь до вдачі моїх друзів. Якщо ви питаєте моєї думки, то мені трохи шкода, що вас насправді вразила молода леді: шкода, бо тут немає перешкод до нападу. На мій погляд, любовна історія мусить натрапляти на перепони та утруднення, справжні або вигадані. Якнайменше скромності, як найбільше сваволі та брехні: це додає приємності в коханні, принаймні, на цій планеті.

Я перервав його.

− Бачите, Лючіо, ви дуже любите нападатись на «цю» планету, ніби щось знаєте про інші! − промовив я нетерпляче. − «Ця» планета, як ви її зневажливо називаєте, єдина, з якою ми маємо справу!

Він окинув мене таким палким і пронизливим поглядом, що я зніяковів.

− Якщо так, − відказав він, − чому ж людство тоді не дає спокою іншим планетам? Навіщо ж ви намагаєтесь пізнати таємниці їхнього руху? Якщо люди, як ви стверджуєте, не мають справи з жодними іншими планетами, окрім цієї, то навіщо ж вони так поспішають розкрити таїну сильніших світів − таїну, яка одного чудового дня випадково вжахне їх?!

Урочистість його голосу і натхненний вираз обличчя вселяли в мене майже побожне відчуття. Я не мав готової відповіді, і він вів далі:

− Не говорімо, друже мій, про планети, навіть про цю піщин ку серед них, знану, як Земля. Повернімося до цікавішого сюжету − до леді Сибілли. Як я вам уже сказав, тут не буде перешкод на шляху до сватання, і ви легко можете одружитися з нею, якщо забажаєте. Лише як автор книжки Джеффрі Темпест не наважив ся б домагатись руки графської дочки, але Джеффрі Темпест– мільйонер буде бажаним нареченим! Справи бідного графа Ельтона кепські, він майже банкрут. Американка, що в нього на пансіоні…

− На пансіоні! − вигукнув я. − Він що, утримує пансіон для шляхетних панночок?

Лючіо розсміявся.

− Ні, ні! Просто доброчесні граф і графиня Ельтон дають опіку міс Даяні Чесней, тій американці, за невеличку суму − дві тисячі гіней щороку; графиня передала свій обов'язок представництва сестрі, міс Шарлотті Фітцрой, але корона вже висить над головою міс Чесней. Вона має в домі кілька власних кімнат і виїздить куди їй завгодно під крильцем міс Фітцрой. Такий порядок не до смаку леді Сибіллі, і вона ніде не з'являється інакше, як із батьком. Вона не хоче приятелювати з міс Чесней і відверто ви являє це.

− За це я ще дужче захоплююсь нею! − промовив я палко. − Щиро кажучи, я дивуюся, що лорд Ельтон погодився…

− Погодився на що? Погодився брати дві тисячі гіней на рік? Боже мій! Я знаю незліченну кількість лордів і леді, які б негайно пристали на таку угоду! «Блакитна» кров стала рідкою та блідою, і лише гроші можуть згустити її… Даяна Чесней має мільйони доларів, і якщо леді Ельтон поквапиться вмерти, то я не подивуюсь, коли маленька американка з тріумфом обійме вакантне місце.

− Я не схвалюю таких мінливостей долі, − сказав я напівсердито.

− Джеффрі, друже мій, далебі, ви дивовижно непослідовні. Чи є яскравіший приклад мінливості долі, ніж ви самі? Шість тижнів тому ким ви були? Звичайнісінький базграч зі змахами крил генія в душі. Але ви не мали певності, чи є ці крила достатньо сильними, щоби піднести вас над темною колією, в якій ви билися, задихаючись і ремствуючи на нещасливу долю! Тепер ви мільйонер та зі зневагою відгукуєтесь про старого графа − лише тому, що він вирішив дещо збільшити свої прибутки, причому збільшити цілком законно, взявши на пансіон американську спадкоємицю та ввівши її до товариства, до якого б вона ніколи не потрапила. Тепер ви домагаєтесь − чи, принаймні, прагнете домагатися − руки графської дочки, ніби самі є нащадком королів.

− Мій батько був дворянином, − сказав я дещо погордливо, − і я нащадок дворянського роду. Ми ніколи не були просто людинами, й наш рід був одним з найшанованіших у графстві.

Лючіо всміхнувся.

− Я не маю в цьому ані найменшого сумніву. Однак просто дворянин набагато нижчий від графа − або вищий, зважаючи з якого боку дивитись! Насправді це не має жодної ваги за наших днів. Ми прийшли до такого історичного періоду, коли рід і стан утратили своє значення − завдяки тупій недолугості тих, хто наділений титулами. Буває подекуди, що пивоварів призначають на перів держави, пересічні торгівці стають делегатами графств у палаті общин; тим часом справжні старі дворянські родини настільки зубожіли, що змушені продавати свої маєтки та діаманти покупцеві, який призначає найвищу ціну, − а цим покупцем є найчастіше якийсь вульгарний залізничний король чи промисловий фабрикант. Ви ж, відтоді як отримали спадщину, перебуває те у значно кращому становищі; понад те − ви навіть не знаєте, як було здобуто ці гроші!

− Слушно! − відповів я, замислившись; потім, раптом згадавши, додав: − До речі, я ніколи не говорив вам: мій померлий родич стверджував, що запродав душу дияволові та що все це величезне багатство є платою за тією угодою.

Лючіо вибухнув несамовитим реготом. Урешті заспокоївшись, він вигукнув:

− Що за ідея! Гадаю, він був несповна розуму! Не можу уявити собі нормальної людини, яка б вірила в існування диявола. Тим паче за нашої передової епохи! Дурна людська фантазія не має меж! Ми приїхали!

IX

Мій видавець, містер Моджесон, промовив: − Я, містере Темпест, думав про одну жінку.

− Справді? − перепитав я байдужно.

− Так, про жінку, яка, попри те що її ображають і чинять їй перешкоди, швидко стає помітною. Ви, без сумніву, почуєте про неї в товаристві та в літературних колах.

І він кинув на мене побіжний напівзапитливий погляд.

− Однак вона не багата, тільки знаменита. Принаймні, на сьогодні ми не маємо до неї жодного відношення, а тому повернімося до наших справ. Єдиний сумнівний пункт у плані успіху вашої книжки − критика. Крізь руки тільки шістьох головних критиків проходять усі англійські книжки та часописи, а також лондонські газети; ось їхні імена, − і він простягнув мені папірець, списаний олівцем, − а також їхні адреси, наскільки я можу ручитися за їх достовірність, та адреси газет, до яких вони найчастіше дописують. Очолює список Девід Меквін, найгрізніший з усіх. Він пише всюди та про всіх; будучи шотландцем, він скрізь пхає свого носа. Якщо ви залучите до ваших справ Меквіна, то вам немає потреби клопотатися щодо решти: саме він зазвичай задає тон, крім того, він є близьким другом редактора «Дев'ятнадцятого століття», а це означає, що ви впевнено можете шукати в цьому журналі своє ім'я, тоді як без Меквіна це було б неможливо. Жоден критик не може працювати в «Дев'ятнадцятому столітті», якщо він не належить до кола близьких друзів редактора[9]. Ви мусите поладнати з Меквіном: інакше він може завалити вас − лише для того, щоб показати власну силу.

− Це нічого не значить, − сказав я, − легке критикування книжки завжди сприяє її популярності.

− У певних випадках це справді так. − Моджесон у зніяковінні куйовдив свою рідку борідку. − Однак у більшості випадків − ні. Якщо твір рішучий, сміливий, оригінальний, то ворожа критика дійсно буде безсилою. Однак твір, подібний до вашого, потребує заохочення, словом, реклами…

− Бачу, ви не вважаєте, що моя книжка є достатньо оригінальною?!

Я відчував видиме роздратування.

− Любий пане! Ви, далебі… далебі… ну що я маю сказати? − він усміхнувся, ніби перепрошуючи. − Ви, далебі, дещо загостро реагуєте. Я вважаю, що ваша книжка демонструє дивовижну освіченість та витонченість думки; якщо мені вона видається недосконалою, то, можливо, це тому, що я сам не розумію тонкощів. На мою думку, єдине, чого їй бракує, це чіпкість − даруйте, не можу дібрати іншого слова! Я маю на увазі щось таке, що захоплює увагу читача та втримує її. Але, врешті-решт, це спільний недолік сучасних літературних творів: адже де нині ті автори, здатні відчувати так, аби змусити відчувати й читача.

Зо хвилину я мовчав: згадав про таке саме зауваження, почуте від Лючіо.

− Гаразд! − нарешті сказав я. − Якщо в мене не було відчуття, коли я писав книжку, то тепер уже його в мене немає й поготів. Але повірте, я відчував кожен її рядок! Напружено й болісно!

− Нехай так! − промовив він лагідно. − Імовірно, ви думали, що відчуваєте: це друга, вельми цікава фаза літературного темпераменту. Бачите, щоб переконати інших, треба спершу самому бути переконаним. Зазвичай, результатом цього буває особлива сила потягу, що виникає між автором і публікою. Можливо, я навів неслушні доводи; можливо, що під час сквапливого читання я дістав хибне враження про ваші ідеї. Так чи інак, книжка мусить мати успіх. Єдине, про що я прошу вас, − спробуйте особисто поладнати з Меквіном.

Я обіцяв зробити все можливе, і на цьому ми розійшлись. Я усвідомив, що Моджесон − людина тонша, ніж я собі уявляв, і його зауваження збудили в мені думки, не надто приємні для авторського самолюбства. Якщо моїй книжці справді, як сказав Моджесон, бракує «чіпкості», то вона не пустить коріння в людських розумах, − вона матиме лише ефемерний сезонний успіх, як один із тих «модних» літературних продуктів, що до них я відчував неподоланну відразу, і справжня слава буде для мене недосяжною − мені залишиться хіба що погана імітація слави, імітація, куплена за гроші.

Того дня я перебував у кепському настрої, й Лючіо помітив це. Він швиденько розпитав мене про зміст розмови з Моджесоном та розсміявся, коли почув пропозицію «поладнати» зі страшним Меквіном. Позирнувши на п'ять імен решти головних критиків, Лючіо знизав плечима.

− Моджесон має рацію, − сказав він. − Меквін вельми близько спілкується з цими добродіями. Вони відвідують ті самі клуби, обідають у тих самих дешевих ресторанах та залицяються до тих самих фарбованих балетниць. Усі разом вони становлять маленьку братську спілку і роблять один одному послуги. О так! Якби я був на вашому місці, я б поладнав із Меквіном.

− Але як? − спитав я; хоч я і знав ім'я Меквіна, оскільки зустрічав його підпис під літературними статтями у майже всіх газетах, та ніколи не бачив його особисто. − Адже не можу я просити про ласку критика преси!

− Звісно, що ні! − Лючіо знову розсміявся. − Якби ви зробили таку дурницю, то зіпсували б усю справу! Найулюбленіша роз вага критиків − це попихання літераторів, які принизились до того, щоб прохати ласки − та ще в кого? У нижчих розумово людей! Ні-ні, мій друже, − ми поладнаємо з Меквіном інакше. Я з ним знайомий.

− Яка чудова звістка! − вигукнув я. − Слово честі, Лючіо, мені здається, що ви знайомі з усім світом!

− Я знайомий із більшістю людей, вартих знайомства, − відповів спокійно Лючіо, − хоча містера Меквіна я зовсім не зараховую до цієї категорії. Мені довелось познайомитися з ним за особливих обставин. Це було у Швейцарії, на небезпечному бескиді, званому Mauvais Pas[10]. Кілька тижнів я провів неподалік, залагоджуючи певні справи, та, будучи безстрашним і твердим на ногу, часто пропонував свої послуги проводиря. Тож одного дня примхлива доля дала мені задоволення проводити боязливого та жовчного Меквіна над безоднями Крижаного моря, і я розмовляв із ним вишуканою французькою мовою, про яку він, попри свою славнозвісну вченість, мав вельми слабке уявлення. Я знав, хто він є, і, знаючи його підступність, давно розглядав його як одного з легальних убивць честолюбних геніїв. Привівши його на Мauvais Pas, я завважив, що йому запаморочилося в голові; тримаючи міцно його руку, я сказав йому: «Містере Меквін, ви написали обурливу, найгострішого осуду варту статтю про твір поета N.. − і я назвав прізвище, − статтю, яка являє собою суцільну брехню від першого до останнього рядка, статтю, яка своєю жорстокою в'їдливістю отруїла життя людині, що подавала великі надії, та пригнітила шляхетний дух! Тепер мусите обіцяти мені, що коли повернетесь до Англії − якщо повернетесь! − то напишете й надрукуєте в передовому часописі повне спростування вашої статті, почесний відгук на твір ображеного поета − він на це цілком заслуговує! Інакше ви полетите вниз! Мені варто лише випустити вашу руку!» Джеффрі, якби ви тільки бачили Меквіна тієї миті! Він стогнав, він звивався, він чіплявся! Ніколи ще оракул преси не перебував у такому неоракульському становищі. «Ґвалт! Ґвалт!» − намагався він кричати, але голос покинув його. Над ним височіли засніжені вершини, подібні до вершин тієї слави, якої він не міг досягти, і тому заздрив іншим; під ним зяяла прозора безодня, де крижані хвилі переливались опалово-блакитними та зеленими барвами; а десь удалині дзеленчали коров'ячі дзвіночки, наповнюючи звуками спокійне повітря, нагадуючи про зелені пасовиська та щасливі оселі… «Ґвалт!» − прохрипів він. − «Ні, − сказав я, − це я б мав кричати на пробі: рука моя цієї миті тримає вбивцю. Ваша система вбивств гірша від системи нічного розбишаки: той убиває тіло, а ви вчиняєте замах на душу. Замах вам не вдається, але вже сама спроба є підлою. Ані крики, ані боротьба не допоможуть вам: ми сам на сам, навколо нас − лише вічна природа; віддайте запізнілу справедливість людині, на яку ви звели наклеп, або, як я вже говорив, полетите вниз!» Можна було б довго оповідати про це; але, щоб скоротити мою оповідь, я скажу, що врешті-решт він поступився й заприсягся виконати мою вимогу. Тоді, обійнявши його, ніби любого приятеля, я без пригод звів його з Мauvais Pas, і коли ми опинилися біля підніжжя гори, він − чи то зі страху, чи то з запаморочення − впав на землю, гірко плачучи. Чи повірите − раніше, ніж дісталися до Шамуні, ми зробились найближчими на світі друзями! Він зізнавався мені у своїх підлих учинках і дякував за можливість полегшити своє сумління; ми обмінялись візитними картками, і наостанок той самий Меквін, нічний кошмар літераторів, розчулившись після віскі та грогу (адже він шотландець!), заприсягся, що я − найвидатніша людина у світі і що, якби коли-небудь випала нагода зробити мені послугу, він її зробить. «Чи ви самі не поет?» − бурмотів він, падаючи в ліжко. Я сказав, що ні. «Дуже шкода! − заявив він, і сльози після надміру випитого забриніли на його очах. − Якби ви були поетом, я багато зробив би для вас, я б став рекламувати вас задарма!» Я залишив його хропти, і відтоді більше ми з ним не бачились. Однак гадаю, що коли я прийду до нього, він упізнає мене. Заприсягаюся на всіх богів, якби він тільки знав, хто тримав його поміж життям та смертю на Мauvais Pas!

− Але ж він знає! − не зрозумів я. − Ви ж обмінялися картками!

− Так, але це було вже потім! − Лючіо засміявся. − Можу вас запевнити, друже мій, що ми поладнаємо з Меквіном!

Історія, яку я щойно вислухав, надзвичайно зацікавила мене, тим паче що князь був наділений чудовим даром промовця і взагалі великим драматичним талантом: за допомогою жестів він яскраво відтворював перед моїми очима всю сцену, немов картину; я мимоволі висловив захоплення:

− Без сумніву ви були б неперевершеним актором, Лючіо!

− Звідки ви знаєте, що я не актор? − спитав він; погляд його палав. За мить він швидко додав: − Не варто підмальовувати обличчя й кривлятися на театральному коні, неначе найманий блазень, щоб увійти в історію як відомий актор! Найкращий актор − той, хто найкраще грає комедію в житті, як я намагаюся це робити. Найкраще ходить, найкраще говорить, найкраще всміхається, найкраще плаче, найкраще стогне, найкраще сміється та найкраще помирає! Усе це сута комедія, позаяк у кожній людині живе німий, страшний, безсмертний дух, який є реальним, який не може вдавати, який існує і який виявляє нескінченний, хоча й безмовний протест проти брехні тіла!

Я ніяк не відреагував на цей вибух − я вже помалу звикав до його мінливих настроїв та дивної манери викладати свої думки. Така його поведінка лише підігрівала таємничий потяг, який я до нього відчував; його характер був для мене вічною загадкою, повною витончених принад. Час від часу я усвідомлював з невиразним відчуттям самоприниження, що був цілком під його владою, що моє життя цілковито перебувало під його контролем і впливом, і намагався переконати самого себе, що це добре − адже він має набагато більше досвіду та краще знає людей, ніж я.

Цього вечора ми знов обідали разом (так було досить часто) і розмова оберталась виключно навколо фінансових та інших ділових питань. Послухавши поради Лючіо, я здійснив кілька значних грошових операцій, що й дало нам широку тему для обговорення.

Стояв ясний морозяний вечір, приємний для гуляння, і близько одинадцятої години ми вийшли надвір; метою нашої прогулянки був приватний картярський клуб, у якому мій товариш хотів відрекомендувати мене як гостя. Будинок, де розташовувався клуб, стояв на маленькій задній вуличці, неподалік від Пел Мел; ззовні будинок мав досить скромний вигляд, але всередині відзначався пишним оздобленням, хоча позбавленим смаку. Серед блискучих вогнів розкішної англо-японської вітальні нас зустріла жінка з підмальованими очима й фарбованим волоссям. її вигляд і манери свідчили, що вона належить до найпоширенішого типу дам напівсвіту − словом, «жінка з минулим», одне з тих «чистих створінь», яких нині модно зображувати як мучениць людських пороків! Лючіо щось до неї промовив, вона кинула на мене шанобливий погляд і посміхнулась, потім подзвонила. З'явився стриманий, скромного вигляду лакей у фраку, котрий після ледь помітного знаку своєї пані, яка вклонилася мені, коли я проходив, провів нас нагору. Ми ступали килимами з найм'якішої повсті, і я завважив, що в цьому закладі всіх зусиль було докладено для уникнення шуму: навіть двері, оббиті грубою баєю, рухались на беззвучних завісах. На горішньому майданчику слуга обережно постукав у бічні двері; ключ повернувся в замку, й ми увійшли до довгастої кімнати, яскраво освітленої електричними лампами, заповненої людьми, які грали в «червоне та чорне» і в бакара. Коли ми ввійшли, деякі з людей поглянули на Лючіо та всміхнено схитнули головою, інші з цікавістю витріщились на мене, але загалом наша поява лишилась майже не поміченою.

Лючіо сів, аби відстежувати гру; я зробив те саме й відразу відчув, що проймаюся тим надмірним збудженням, яке панувало в кімнаті, − збудженням, подібним до безмовної напруги повітря перед бурею.

Я впізнав обличчя багатьох добре знаних громадських діячів − людей, відомих у політиці, про яких ніхто б не подумав, що вони своєї присутністю та авторитетом можуть підтримувати картярський клуб. Однак я намагався не виявити жодних ознак здивування й стежив за грою майже з такою самою холоднокровністю, як і мій товариш. Я був ладен грати і програвати, але не був готовий до дивної сцени, яка розігралась незабаром та в якій мені під тиском обставин довелося взяти участь.

X

Щойно гру, яку ми відстежували, було завершено, картярі підвелись і привітали Лючіо з великим завзяттям та дружньою сердечністю. Я інстинктивно вгадав з їхнього поводження, що вони дивились на нього як на особу, котра могла надати їм позику чи ще якось запомогти грішми. Він відрекомендував мене їм усім, і мені легко було зауважити, який ефект справило моє ім'я на більшість присутніх. Мені запропонували приєднатися до гри в бакара, і я відразу пристав на пропозицію. Ставки були марнотратно високі, але мене це анітрохи не лякало. Один із гравців коло мене був гарний ясноволосий молодик, аристократичного роду. Його відрекомендували мені як віконта Лінтона. Я звернув особливу увагу на його безтурботну манеру подвоювати свої ставки, вочевидь, лише задля бравади; коли він програвав, що траплялося найчастіше, він гучно реготав, неначе був п'яний або марив. Спочатку я був цілком байдужий до результатів гри й анітрохи не дбав, чи буду у виграші чи в програші. Лючіо не приєднався до нас, але сидів неподалік, спокійно спостерігаючи і, як мені здавалося, стежачи за мною більше, ніж за рештою гравців. Завдяки щасливій випадковості мені щастило, і я повсякчас вигравав. І чим більше я вигравав, тим більшим ставало моє збудження, аж раптом настрій мій змінився, і мене охопило дивне бажання програти. Я думаю, це був кращий поштовх моєї натури, що спонукав мене бажати власного програшу заради молодого віконта, який здавався буквально збожеволілим після моїх наскрізних виграшів, але відчайдушно грав далі. Його обличчя видовжилось і змарніло, його очі гарячково блищали. Решта гравців, які теж переживали нещасливу смугу, вочевидь, спокійніше на це реагували − а можливо, вони просто майстерніше приховували свої почуття. Як би не було, але я щиро прагнув, щоб моє диявольське щастя перейшло на бік молодого Лінтона. Але моє прагнення було марним: знов і знов я забирав усі куші, аж доки насамкінець гравці не підвелись, і віконт Лінтон разом із ними.

− Дощенту програвся! − сказав він із силуваним гучним сміхом. − Ви маєте завтра дати мені реванш, містере Темпест!

Я вклонився.

− Залюбки!

Він покликав слугу та звелів принести собі коньяку з содовою водою, а мене тим часом оточили всі інші, палко наполягаючи, щоб наступного вечора я неодмінно повернувся до клубу та дав їм змогу відіграти те, що вони сьогодні втратили. Я негайно погодився, і в розпалі розмови Лючіо раптом звернувся до молодого Лінтона:

− Чи не хочете заграти зі мною? Я закладаю банк ось цим. − І він поклав на стіл два згорнені банкові білети по п'ятсот фунтів кожен.

Якусь мить усі мовчали.

Віконт жадібно пив коньяк із содовою; через вінця високого келиха він зирнув на білети жадібними, налитими кров'ю очима, потім байдужно знизав плечима.

− Я нічого не можу поставити, я вже сказав, що дощенту про грався, не можу більше грати.

− Сідайте, сідайте, Лінтоне! − наполягав якийсь пан, що стояв позаду від віконта. − Позичте в мене та грайте.

− Дякую, − відмовився той, зашарівшись, − я вже й так забагато винен вам. У кожному разі, це дуже мило з вашого боку. Ви продовжуйте, панове, а я подивлюсь.

− Дозвольте мені вмовити вас, віконте, − промовив Лючіо, дивлячись на нього зі своєю загадковою усмішкою, − тільки для задоволення! Якщо ви не можете поставити грошей, поставте яку-небудь дрібничку, щось номінальне, лише для того, щоб подивитись, чи повернеться до вас щастя. − І він витяг марку. − Ця марка часто позначає п'ятдесят фунтів; нехай цього разу вона позначає щось вартісніше за гроші − вашу душу, наприклад!

Рознісся вибух реготу. Лючіо сміявся разом з усіма.

− Я сподіваюся, що ми всі досить обізнані в новочасних науках, щоб не визнавати існування такої речі, як душа, − вів далі він, − то му, запропонувавши таку ставку, я насправді запропонував менше, ніж волосина з вашої голови, бо волосина є щось, а душа є ніщо! Хочете ризикнути цією неіснуючою величиною і спробувати ви грати тисячу фунтів?

Віконт випив коньяк до останньої краплі й повернувся до присутніх. Очі його горіли насмішкувато й виклично.

− Гаразд! − вигукнув він.

Товариство посідало. Гра була короткою та майже безжиттєвою у своїй поквапливій ажитації. Досить було шести-семи хвилин, щоб Лючіо встав переможцем. Він посміхнувся, вказуючи на марку, яка позначала останню ставку віконта Лінтона.

− Я виграв! − сказав спокійно князь. − Однак ви мені нічого не винні, любий віконте, оскільки чим ви ризикували? Нічим! Ми грали просто для задоволення. Якби душа існувала, то я, звичайно, зажадав би вашої; хоча, між іншим, уявлення не маю, що б я з нею робив! − І він засміявся. − Що за дурниці, чи не так? Ми повинні бути вдячні долі, що живемо в передові дні, коли дурні забобони поступилися місцем прогресуй чистому розумові! Добраніч! Завтра ми, Темпест і я, дамо вам абсолютний реванш; безумовно, фортуна повернеться до вас, і ви неодмінно виграєте! Ще раз добраніч!

Він простяг руку; зворушлива ніжність світилась у його темних очах; у його манерах проглядалася якась дивовижна лагідність. Щось − я не міг визначити, що саме, − тримало всіх нас ніби в хвилинному зачаруванні. Картярі з інших столів почули про ексцентричну ставку й тепер здалеку дивились на нас із цікавістю. Утім, віконт Лінтон зовні поводився надміру весело; він палко потиснув простягнену руку Лючіо.

− Ви надзвичайно добра людина, − сказав він, промовляючи слова трохи сквапливо. − І запевняю вас серйозно, що якби я мав душу, я залюбки тієї ж миті віддав би її за тисячу фунтів. Душа мені не потрібна, а тисяча фунтів вельми б знадобилась. Утім, я переконаний, що виграю завтра!

− І я в цьому переконаний, − лагідно промовив Лючіо. − Мій приятель Джеффрі Темпест зовсім не суворий кредитор − він може почекати. Але що стосується програної душі, − він зробив паузу, пильно дивлячись в очі юнака, − то я, звичайно, не можу чекати!

Віконт невиразно всміхнувся на цей жарт і майже відразу залишив клуб.

Щойно двері за ним зачинились, багато хто з картярів обмінявся промовистими поглядами й кивками.

− Банкрут! − сказав хтось упівголоса.

− Його картярські борги перевищують суму, яку він у змозі сплатити, − додав інший, − і я чув, що він втратив п'ятдесят тисяч на верхогонах.

Ці зауваження було зроблено так байдужно, неначе йшлося про погоду. Кожен картяр був до самих кісток самолюбним, і поки я спостерігав їхні черстві обличчя, моїм тілом перебіг дрож шляхетного обурення − обурення, змішаного з соромом. Я не був іще зовсім бездушним і позбавленим милосердя, хоча тепер, коли озираюсь на ті дні, які тепер видаються мені схожими скоріш на дивне видіння, ніж на дійсність, я усвідомлюю, що з кожною прожитою годиною ставав дедалі брутальнішим егоїстом. Однак тоді я був іще настільки далекий від очевидної підлоти, що подумки вирішив того самого вечора написати віконтові Лінтону, що відмовляюсь від його боргу. Коли ця думка пронеслася в моїй голові, я мимохіть позирнув на Лючіо й зустрів його пильний допитливий погляд. Він усміхнувся й дав мені знак іти за ним.

За кілька хвилин ми вийшли з клубу й опинились на зимному нічному повітрі, просто неба, в якому виблискували крижані зірки. Мій товариш поклав руку мені на плече.

− Темпесте, якщо ви маєте намір виявляти добросердість і спів чувати негідникам, я розійдуся з вами! − сказав він, і в його голосі чудернацьки поєднались іронія та серйозність. − Я бачу з виразу вашого обличчя, що ви задумуєте якийсь великодушний вчинок. Ви хочете звільнити Лінтона від його боргу? Даремно турбуєтесь. Він народився негідником і ніколи не прагнув стати іншим. Чому ви маєте співчувати йому? З перших днів після виходу з колегіуму він тільки й робив, що жив розпусним життям. Він підлий розпусник, який заслуговує на повагу менше, ніж чесний пес!

− Однак хтось, гадаю, любить його! − сказав я.

− Хтось любить його! − повторив Лючіо з незрівнянним презирством. − Оце сказали! Три балетниці живуть його коштом, якщо ви про це! Його мати любила його, але вона померла: він розбив її серце. Він негідник, кажу вам; нехай він сповна сплатить свій борг, включно з душею, яку він так легко поставив на карту. Якби я був дияволом і виграв цю оригінальну душу, то гадаю, що, згідно з традиціями священиків, я б залюбки сам розклав вогнище для Лінтона; але будучи тим, чим є, я говорю: нехай людина сама готує собі долю, нехай усе йде своїм звичаєм, і як він ризикнув усім, нехай усім і пожертвує.

Тим часом ми повільно йшли вулицею Пел Мел; щойно я зібрався відповісти, як на протилежному боці, недалеко від Малборо-клубу, побачив постать людини. Я не міг утриматись від мимовільного вигуку:

− Він там! Віконт Лінтон там! Рука Лючіо міцно тримала мою.

− Ясна річ, ви не будете тепер із ним розмовляти!

− Ні. Однак мені хотілось би знати, куди це він прямує. Він іде не зовсім твердо.

− Звісно, що п'яний!

І обличчя Лючіо прибрало того самого виразу невблаганного презирства, який я часто бачив і з якого дивувався. Ми на мить затримались, стежачи за віконтом, який безцільно проходжувався сюди-туди перед клубом, аж поки, вочевидь, не дійшов раптового рішення; тоді він зупинився й гукнув кеб. Вишуканий екіпаж на безшумних колесах під'їхав миттєво. Віконт заскочив у нього, віддавши наказ кучерові. Кеб швидко наближався до місця, де ми стояли; щойно він проїхав повз нас, як тишу прорізав гучний пістолетний постріл.

− О Боже! − вигукнув я, похитнувшись. − Він застрелився! Кеб зупинився. Кучер зістрибнув з передка; клубні швейцари, лакеї, полісмени та безліч люду, який назбігався бозна-звідки, вже юрмились навколо екіпажа. Я кинувся був уперед, аби приєднатись до натовпу, який швидко збирався, але сильна рука Лючіо обвила мене, і він щосили потяг мене назад.

− Будьте холоднокровні, Джеффрі! − вмовляв він. − Невже ви хочете зрадити клуб і всіх його членів? Погамуйте ваші безумні поривання, друже мій: вони доведуть вас до нескінченних клопотів. Якщо людина померла − вона померла, й усьому кінець.

− Лючіо, ви не маєте серця! − вигукнув я, відчайдушно вириваючись із його рук. − Як ви можете взагалі щось міркувати в такій ситуації! Подумайте! Я − причина цього зла! Моє кляте щастя в бакара було останнім ударом долі для цього нещасного юнака! Я переконаний у цьому! Я ніколи собі не пробачу!

− Слово честі, Джеффрі, ви занадто м'якосердий, − сказав він, тримаючи мою руку ще міцніше й поспішаючи відвести мене всупереч моїй волі. − Ви мусите облишити сентименти, якщо прагнете мати успіх у житті. Ви думаєте, що це ваше «кляте щастя» спричинило смерть Лінтона? По-перше, називати щастя «клятим» − суперечність у визначенні; по-друге, для свого остаточного зруйнування віконт не потребував цієї останньої гри в ба кара. Вас нема в чому винуватити. І заради клубу, якщо не задля чогось іншого, я не маю наміру вплутувати ані вас, ані себе в історію самогубства. Коронер завжди сповіщає про подібні випадки в двох словах: «Тимчасове божевілля».

Я здригнувся; душа моя боліла: у кількох кроках від нас лежало закривавлене тіло людини, з якою я так недавно розмовляв, − і, незважаючи на слова Лючіо, я визнавав себе її вбивцею.

− «Тимчасове божевілля», − повторив Лючіо, ніби говорячи сам до себе. − Докори сумління, відчай, сплюндрована честь, розбите кохання, разом із новочасною науковою теорією про розумну «ніщоту»: життя − ніщо, Бог − ніщо і збезуміла людська одиниця − так само ніщо; «тимчасове божевілля» виправдовує її зникнення в нескінченності. Слушно сказав Шекспір, що світ божевільний!

Я нічого не відповідав − я був охоплений власними гіркими відчуттями. Я йшов, не усвідомлюючи, що йду; коли я глянув на зірки, вони тремтіли та кружляли перед моїми очима. Раптом слабка надія з'явилася в мене.

− Може, − припустив я, − він насправді не вбив себе, а лише здійснив спробу?

− Його вважали першорядним стрільцем, − заперечив спокійно Лючіо. − Це була єдина його риса. Він не мав принципів, але стріляв влучно. Я не можу собі уявити, щоб він не поцілив.

− Це жахливо! Годину тому жити… а тепер… кажу вам, Лючіо, це жахливо!

− Що? Смерть? Вона й наполовину не така жахлива, як хибно прожите життя, − відповів він із серйозністю, яка справила на мене велике враження, попри моє хвилювання. − Повірте мені, душевний біль і сором навмисне нечесного існування значно гірші за муки того пекла, яке змальовують священики. Ходімте, ходімте, Джеффрі, ви надто близько до серця берете цю історію, вас винуватити немає в чім. Якщо Лінтон «щасливо скінчив» самогубством, це − найкраще, що він міг зробити. Він нікому не був потрібен. Далебі, з вашого боку велика слабкість − надавати дрібниці такої ваги. Ви лише на початку власної кар'єри.

− І сподіваюсь, що в цій кар'єрі не буде більше таких трагедій, як нинішня, − палко промовив я. − Якщо ж це станеться, то станеться цілком усупереч моїй волі!

Лючіо допитливо глянув на мене.

− Нічого не може статися всупереч вашій волі. Мені здається, що ви хочете мене звинуватити в тому, що я привів вас до клубу! Друже мій, ви б не пішли туди, якби не хотіли! Хіба я тягнув вас туди зв'язаним? Ви схвильовані й нервуєте. Ходімо до мене, вип'єте склянку вина. Вам це додасть твердості духу.

Ми наблизились до готелю, і я без заперечень пішов за Лючіо, без заперечень випив те, що він мені дав, і стояв зі склянкою в руці, спостерігаючи за ним із хворобливим зачудуванням, поки він скидав своє підшите хутром пальто. Потім він спинився переді мною; його бліде прегарне обличчя прибрало суворого виразу, й темні очі блищали холодним сталевим блиском.

− Та остання ставка Лінтона… вам, − сказав я, затинаючись, − його душа…

− У яку ані він, ані ви не вірите! − зауважив Лючіо. − Ви, здається, тепер тремтите через саму лише згадку про пустопорожню сентиментальну ідею?

− Але ви, − заперечив був я, − ви говорили, що вірите в душу!

− Я? Я божевільний! − і він гірко розсміявся. − Хіба ви досі не зрозуміли цього? Наука зробила мій розум хворим, друже! Я відшукав таке глибоке джерело прикрих відкриттів, що немає нічого дивного, якщо мої почуття подекуди сплутуються, і в ці безумні хвилини я починаю вірити в душу!

Я тяжко зітхнув.

− Я хочу піти спати − почуваюся втомленим і геть нещасним!

− Гай-гай, бідолашний мільйонере! − сказав лагідно Лючіо. − Запевняю вас, мені прикро, що вечір закінчився так нещасливо.

− І мені прикро! − повторив я зі смутком у голосі.

− Подумати лишень! − вів далі він, замислено дивлячись на мене. − Якби мої вірування, мої божевільні теорії варті були чого-небудь, то я б насправді міг зажадати таку собі часточку вашого померлого знайомого віконта Лінтона − єдину часточку, яка напевно існує… Але де і як звести з ним рахунки? Якби я був сатаною…

Я змусив себе слабко посміхнутись.

− Ви б тріумфували! − сказав я.

Він присунувся до мене і лагідно поклав руки мені на плечі.

− Ні, Джеффрі, − і його владний голос забринів ніжними нотками, − ні, друже мій! Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б мені про моє власне падіння, про мій відчай і становила б собою нову перешкоду між мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!

Його очі сміялись, але я б міг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я міцно стиснув його руку; я відчував, що, попри його цинізм та зовнішню холодність, доля молодого Лінтона глибоко засмутила князя. Від враження моя симпатія до нього набрала нової сили, і я пішов спати, вже майже примирений із собою та з обставинами взагалі. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навіть розмірковував про вечірню трагедію спокійніше, з меншим жалем − який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урешті-решт, чого це я повинен перейматися долею віконта?.. Який стосунок мав він до мене?.. Жодного. Я почав сміятися з власної слабкості та збудження, і, зможений втомою, впав у ліжко та миттєво заснув.

Над ранок, десь о п'ятій годині, я раптом прокинувся з відчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтів, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кімната зараз була освітлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару білого диму. Я підвівся на ліжку, протираючи собі очі, − і якийсь час із жахом дивився вперед, сумніваючись у власних чуттях: цілком виразно, на відстані приблизно п'ятьох кроків від ліжка, я бачив три фігури, які стояли, закутані в темні шати з вихиленими каптурами. Вони були так урочисто нерухомі, їхні чорні драпування так важко опадали навколо них, що неможливо було сказати, хто це − чоловіки чи жінки; а тим, що паралізувало мене подивом і жахом, було дивне світло, яке їх оточувало: примарне, блукливе, холодне сяйво, подібне до блідого місячного проміння взимку. Я хотів крикнути, але язик відмовив мені, і мій голос застряг у горлі.

Три постаті залишалися нерухомими, і знову я протер очі, намагаючись збагнути, що це − сон чи галюцинація. Із тремтінням у всьому тілі я простягнув руку до дзвінка з наміром несамовито дзвонити, волаючи про допомогу, − як раптом тихий голос, що бринів невимовною тугою, змусив мене в сум'ятті відхилитись назад, і рука моя безсило впала.

− Лихо!

Слово різким неприємним звучанням пронизало повітря, і я майже втратив свідомість від жаху, оскільки тепер одна з постатей ворухнулась, і з-під серпанків засвітилося її обличчя − біле, як найбіліший мармур, із виразом такого страшного відчаю, що кров моя застигла в жилах. Почулося глибоке зітхання, схоже на передсмертний стогін, і знову слово «Лихо!» порушило тишу.

Збезумілий зі страху, заледве усвідомлюючи, що роблю, я зіскочив з ліжка, шалено кинувся до тих фантастично замаскованих постатей, аби схопити їх та спитати, що має означати цей дурний недоречний жарт. Як несподівано всі троє підвели голови й повернули обличчя до мене! Які обличчя! Несказанно страхітливі у своїй блідій агонії! І шепіт, жахливіший від пронизливого крику, проник мені у самісіньке єство: «Лихо!»

У шаленому стрибку я кинувся на них; мої руки вдарили порожній простір. Однак я й надалі не менш виразно бачив, що вони стояли − стояли, суворо дивлячись на мене, поки мої затиснені кулаки безсило били їхні образи, що здавалися тілесними! Раптом я побачив їхні очі − очі, що спостерігали за мною безжально, прозірливо та зневажливо, очі, які, немов чарівні вогні, повільно спалювали моє тіло і дух. Гранична нервова напруга збуджувала лють і відчай; жахливе видіння, здалося мені, є вісником смерті − мабуть, настала моя остання година! Я побачив, що вуста на одному з цих моторошних облич ворухнулися… Мене опанувала якась надприродна жага життя… Дивовижним чином я знав чи передчував жах того, що мало бути промовлене… І, зібравшись на останніх силах, я крикнув:

− Ні! Ні! Не треба ще того Вічного суду! Ні!

Змагаючись із повітрям, я намагався відштовхнути ці невідчутні на дотик образи, які, височіючи наді мною, з'їдали мою душу пильним поглядом своїх гнівних очей; востаннє прохрипівши «На допомогу!», я ніби полетів у чорну прірву та знепритомнів.

XI

Я к минули години від цього жахливого епізоду до ранку − не знаю. Я був мертвий для всіх вражень. Нарешті я прокинувся − чи радше отямився − і побачив сонячне світло, що весело лилося крізь напіввідслонені штори. Я побачив також, що лежу спокійно в ліжку, так, ніби цієї ночі й не залишав його. Чи було те видіння просто галюцинацією, нічним кошмаром? Якщо так, то, без сумніву, це була найбільш моторошна ілюзія з усіх, що їх посилає країна снів! Джерелом видіння не могла бути хвороба: я почувався краще, ніж будь-коли в житті. Якийсь час я лежав нерухомо, замислившись про те, що мені довелось побачити, й пильно розглядав ту частину кімнати, в якій бачив уночі три фігури; але я вже настільки звик до холодного самоаналізу, що на той час, коли лакей приніс мені філіжанку кави, вирішив: усе, що сталося, було не більш як фантазією, що визріла в моїй уяві, збудженій історією самогубства віконта Лінтона.

У тому, що юнак насправді мертвий, не лишалося жодних сумнівів: хоча трагедія сталася пізно ввечері, короткі дописи про неї вже було вміщено в ранкових газетах; про жодні деталі не згадувалось, лише в одній газеті натякали на «фінансові труднощі». Було також повідомлено, що тіло небіжчика перевезене до його будинку та що має відбутися слідство, − більше нічого не зазначалося.

Я знайшов Лючіо в курильній кімнаті, і він перший указав мені на короткий абзац, увінчаний заголовком «Самогубство віконта».

− Я говорив вам, він чудовий стрілець!

Я хитнув головою. Мене це якось перестало цікавити. Хвилювання попереднього вечора, вочевидь, вичерпали всі мої запаси співчуття, і тепер я реагував із холодною байдужістю. Заглиблений у самого себе, у власні гризоти, я відчував потребу висловитись і почав детально розповідати про галюцинацію, яка так настрахала мене вночі. Лючіо слухав, таємниче всміхаючись.

− Старе токайське, вочевидь, було заміцне для вас! − сказав він, коли я скінчив свою оповідь.

− Ви дали мені старого токайського? − спитав я, сміючись. − Тоді таємницю розгадано! Я вже був збуджений і не потребував додаткових збуджувальних засобів. Однак на які жарти здатна наша уява! Якими чіткими були обриси цих примар, наскільки живим було враження!

− Безумовно! − Допитливий погляд його темних очей спинив ся на мені. − Враження часто бувають вельми живими. Наприклад, яке дивовижно реальне враження справляє на нас світ!

− Так, але світ реальний! − заперечив я.

− Реальний? Ви так його сприймаєте? Але ж кожній окремій особині речі являють себе інакше! Звідси й походять протилежні думки: немає двох людей, які б думали однаково. Тож реальний світ чи ні?.. Але не заглиблюймося в нескінченне питання про те, що існує насправді, а що нам тільки здається. Ось кілька листів на ваш розгляд. Ви нещодавно говорили, що плануєте придбати маєток. Якої ви думки про Віллосмірський замок, що у графстві Варвік? Я пригледів це місце для вас, і мені здається, це саме те, що треба. Розкішний замок був збудований іще за королеви Єлизавети, але досі перебуває в чудовому стані. Уявіть собі надзвичайно мальовничі сади, класичну річку Авон, яка широкою стрічкою в'ється через парк; усе це, включно з умеблюванням, продається за безцінь: за п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів. Гадаю, вам варто придбати цей маєток: він якнайкраще пасуватиме до вашого літературного смаку.

Чи мені вчулося, чи насправді − коли він вимовляв останні слова, то в голосі його бринів глум? Я не міг дозволити цього, тому швидко відповів:

− Усе, що ви рекомендуєте, має заслуговувати на увагу, тож я, певна річ, поїду та подивлюся. З вашого опису це місце мені подобається, і край Шекспіра завжди вабив мене; але чому ви самі не хочете купити його? Він зам'явся.

− Не хочу. Я ніде надовго не залишаюся. Я з породи блукачів і не люблю довго бути прив'язаним до того самого місця. Однак вам я рекомендую Віллосмір із двох причин: по-перше, це дуже гарний маєток, до того ж у доброму стані; по-друге, ваше придбання справить неабияке враження на лорда Ельтона.

− Чому?

− Бо Віллосмір був його власністю, − спокійно відповів Лючіо, − доки не потрапив до жидівських рук. Лорд ручився ним за свої борги, і нещодавно жиди ввійшли до маєтку вже як власники. Вони продали з нього дуже багато всього − картини, порцеляну, bric-á-brac[11] та безліч вартісних речей. − Очі князя блиснули презирством. Він повів далі: − Унаслідок невдалих спекуляцій лорда Ельтона та дивовижного лукавства жидів Віллосмір при значено до продажу, і всього лише п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів зроблять вас гідним заздрощів власником маєтку, який насправді коштує сто тисяч.

− Ми сьогодні ввечері обідаємо в Ельтонів? − спитав я в роз думах.

− Неодмінно! Ви, звичайно, не забули про запрошення й про леді Сибіллу, − відказав він, сміючись.

Я трохи помовчав і врешті промовив:

− Я хочу за будь-яку ціну купити Віллосмір. Я негайно телеграфую моїм повірникам. Ви дасте мені імена та адресу агентів?

− Залюбки, мій любий хлопче. − І Лючіо передав мені листа, в якому було зазначено все, що стосувалося маєтку. − Але чи не над то поспішне ваше рішення? Чи не краще спершу оглянути дім? Може, що-небудь вам не сподобається.

− Якби навіть це була хижа, сповнена щурів, то й тоді я б купив цей маєток! − рішуче сказав я. − Я негайно візьмуся до справи.

Я хочу, щоб цього ж вечора лорд Ельтон довідався, що я − майбутній власник Віллосміру!

− Добре!

Мій приятель узяв мене під лікоть, і ми разом вийшли з курильної кімнати.

− Мені подобається швидкість ваших дій, Джеффрі! Вона дивовижна! Я шаную рішучість. Навіть якщо людина вирішить іти до пекла, я шаную її за те, що вона дотримує слова й після смерті прямує саме туди.

Я засміявся, і ми розійшлися в найкращому гуморі: він пішов до клубу, а я − телеграфувати своїм приятелям, містерам Бентамові та Еллісові, докладні інструкції для негайної купівлі на моє ім'я маєтку, званого Віллосмірським замком, що у графстві Варвік, незважаючи ні на ціну, ні на ризик, ні на жодні утруднення.

Цього вечора я вдягався особливо ретельно, завдаючи Моррісові неабиякого клопоту, ніби примхлива панна. Однак той прислуговував мені з бездоганною терплячістю, й допіру коли я був уже цілком одягнений, наважився висловити те, що, вочевидь, уже давно стирчало в його голові.

− Даруйте мені, пане, − промовив він, − але мені здається, ви самі помітили щось неприємне в Амієлеві, княжому лакеї?

− Так, він чоловік похмурий, якщо ви це маєте на увазі, − за перечив я. − Але, гадаю, в цьому немає жодної шкоди.

− Не знаю, пане, − відповів Морріс серйозно, − але, запевняю вас, він робить багато дивних речей. Слугам у челядницькій говорить щось неоковирне, співає, танцює, ніби він не одна людина, а цілий театр!

− Справді? − вигукнув я, здивований. − Ніколи б такого від нього не сподівався!

− Я теж, пане, але це факт.

− У такому разі він дуже своєрідна людина, − сказав я, дивуючись, чому Морріс такої поганої думки про таланти Амієля.

− О, я не заперечую його своєрідності, − Морріс потер носа. − Нехай собі стрибає та бавиться, якщо це йому до вподоби, але мене дратує його лицемірство, пане! Ви його вважаєте скромним, похмурим чоловіком, який ні про що не думає, крім своїх обов'язків, але насправді він є цілковитою протилежністю! Повірте мені, пане! Мова, якою він говорить під час своїх неймовірних вистав у челядницькій, справді жахлива! А він присягається, що коли був на верхогонах, то навчився її від якогось джентльмена! Минулого вечора він передражнював усіх світських вельмож, потім почав бавитися в гіпнотизера, і тоді моя кров, слово честі, застигла в жилах.

− І що ж він робив? − спитав я, не приховуючи цікавості.

− Ось що, пане: посадовив на стілець одну з посудниць та почав показувати на неї пальцем, скрегочучи зубами, ніби диявол у пантомімі. І хоч дівчина вона серйозна і скромна, тут вона під скочила й почала крутитися, немов лунатик, потім стрибати, здій маючи спідниці так високо, що це було, далебі, непристойно! Дехто з нас намагався зупинити її, та де там − вона була неначе божевільна. Лише коли подзвонили з двадцять другого номеру, з кімнат князя, Амієль схопив її, посадовив знову на стілець та плеснув у долоні. Вона відразу прийшла до тями й буквально нічого не пам'ятала з того, що тільки-но робила. Рознісся знову дзвінок із двадцять другого номеру, Амієль закотив очі, наслідуючи пастора, і зі словами «Молімося!» − пішов.

Я засміявся.

− Вочевидь, він має почуття гумору, чого я б ніколи про нього не подумав, − сказав я. − Але хіба ви думаєте, що в його кривляннях є якісь лихі наміри?

− Ця посудниця хвора сьогодні, − відповів Морріс, − в неї трясця, і жоден з нас не сміє назвати їй причину недуги. Ні, пане, як хочете, вірте мені чи не вірте, але щось дивне в цьому Амієлеві таки є. Крім того, хотів би я знати, що князь робить із рештою слуг.

− Що він робить із рештою слуг? − перепитав я здивовано. − Що ви цим хочете сказати?

− Гаразд, пане, князь має власного кухаря − чи не так? − сказав Морріс, лічачи на пальцях, − і двох лакеїв, досить спокійних хлопців, що допомагають Амієлеві. Ще є кучер та грум − разом шестеро слуг. Однак ніхто з них, окрім Амієля, ніколи не з'являється в кухні готелю. Кухар присилає страви невідомо звідки, двоє лакеїв-помічників лише прислуговують коло столу; вдень вони не бувають у своїх кімнатах, хоча, можливо, й приходять туди спати; ніхто не знає, де стоять коні та карета, де мешкають кучер і грум… Відомо, що вони обидва, а також кухар харчуються поза домом. Це мені видається дуже дивним.

Мене почало охоплювати зовсім безпричинне роздратування.

− Знаєте, Моррісе, − промовив я, − немає нічого непотрібнішого чи навіть шкідливішого, аніж звичка втручатись у чужі справи. Князь має право жити, як йому подобається, і робити зі своїми слугами, що хоче; я впевнений, він по-королівському платить їм за свої забаганки. І мешкає його кухар тут чи там, нагорі, в піднебессі, чи внизу, в льоху, мене це не обходить. Князь багато подорожував, без сумніву, має певні звички, і, ймовірно, його смаки до їжі вельми вибагливі. Але я нічого не бажаю знати про його господарство. Якщо ви не любите Амієля, ви легко можете уникати його, але, благаю вас, не вбачайте таємниць там, де їх не існує.

Морріс глянув угору, потім додолу і з особливою ретельністю почав згортати один із моїх фраків. Я побачив, що спинив його порив довірливості.

− Слухаю, пане.

Більше він нічого не сказав.

Мене трохи побавила оповідь мого слуги про химери Амієля, і коли ввечері ми їхали до Ельтонів, я дещо переповів Лючіо. Він засміявся.

− Жвавість Амієля часто переступає межі, − сказав він, − і він не завжди вміє опанувати себе.

− Яке ж хибне уявлення я про нього мав: я вважав його серйозним, навіть дещо похмурим!

− Ви знаєте старе прислів'я: зовнішність оманлива. Це щира правда. Професійний гуморист майже завжди в особистому спілкуванні є неприємною, важкою людиною. Що стосується Амієля, то він, так само як і я, видається не таким, яким є насправді. Його єдиною хибою є схильність переступати межі дисципліни, але загалом він чудовий слуга та цілком мене задовольняє. А що Морріс − обурений чи переляканий?

− Гадаю, ні те, ні інше, − відповів я, сміючись. − Мені він нагадує зразок ображеної цноти.

− А, тоді ви можете мати певність, що коли посудниця танцю вала, він відстежував її рухи з дуже тонким зацікавленням, − сказав Лючіо. − Поважні люди завжди відзначаються особливою цікавістю до таких речей. Заспокойте його почуття та скажіть, що Амієль − втілення доброчесності! Він у мене на службі віддавна, і я нічого не можу сказати проти нього як людини. Він не претендує на те, щоб бути янголом. Особливості його мовлення та поведінки − лише результат повсякчасного притлумлення природної схильності до веселощів; загалом він чудова людина. Гіпнотизму він навчився, коли був зі мною в Індії; я часто попереджав його про небезпеку, на яку він наражає невтаємничених, якщо практикує на них цю силу. Але посудниця! Боже мій! Посудниць так багато! Якщо котрась із них страждає на трясцю − яке це має значення?

Ми приїхали. Карета спинилася перед гарним будинком; нас зустрів добре вишколений слуга в червоній лівреї, білих шовкових панчохах та напудрованій перуці. Він статечно передав нас під опіку свого двійника, який, здавалося, мав іще поважніші манери; той провів нас нагору з виглядом, який ніби говорив: «Дивіться, до якого приниження жорстока доля довела видатну людину!»

У вітальні ми знайшли лорда Ельтона, який стояв біля каміна, спиною до вогню; якраз проти нього в низькому фотелі напівлежала елегантно вбрана молода особа з дуже маленькими ніжками. Я помітив ніжки, бо вони, простягнені з-під безлічі шлярок до вогню, передовсім впадали у вічі. Інша дама сиділа штивно, немов натягнена струна; руки її були красиво згорнуті на колінах. Саме їй у першу чергу відрекомендував нас граф, коли скінчив із палкими вітаннями.

− Шарлотто, мої друзі: князь Лючіо Ріманський, містер Джеффрі Темпест. Панове, моя belle-soeur[12], міс Шарлотта Фітцрой.

Ми вклонились; дама поважно схилила голову. Вона була сановитого вигляду стара панна, і вираз її обличчя важко було визначити. Він був побожний і ніби силуваний; створювалося враження, неначе вона одного разу в житті побачила щось настільки непристойне, що ніколи не в змозі цього забути. Стиснуті вуста, круглі безбарвні очі, застиглий вигляд ображеної цноти − ось що створювало таке враження. Неможливо було довго дивитись на міс Шарлотту без того, щоб не почати дивуватися, що ж такого трапилося в її далекій молодості і що так образило її чистоту й залишило на обличчі незгладний слід. Щоправда, відтоді мені доводилось зустрічати багатьох англійок, які мали на обличчях саме такий вираз, − особливо серед старих і негарних дам вищого світу.

Зовсім іншим було веселе, гарненьке личко молодшої дами, якій нас відрекомендували потім; вона, ледь підвівшись зі свого зручного фотеля, усміхнулась до нас із підбадьорливою фамільярністю.

− Міс Даяна Чесней, − промовив сквапливо граф, − ви, княже, можливо, знаєте її батька, принаймні чули про нього: знаменитий Нікодем Чесней, один із наймогутніших залізничних королів.

− Безперечно, я знаю його, − тепло відповів Лючіо. − Хто його не знає! Я часто зустрічав його: чудова людина, обдарована дивовижним почуттям гумору та життєрадісністю. Я дуже добре пам'ятаю його. Ми нерідко зустрічались у Вашингтоні.

− Справді? − проказала міс Чесней якось байдужно. − Як на мене, він великий дивак: щось середнє між білетером та митним офіцером. Я не можу дивитись на нього без відчуття, що маю от-от вирушити в дорогу: здається, всі залізниці відбиті на його обличчі. Я йому про це кажу. Я кажу йому: «Якби ти не мав на обличчі від битків залізничної служби, ти мав би кращий вигляд!» І ви вважає те, що він цікавий?

Сміючись із цієї нової вільної манери, з якою юна особа критикувала свого батька, Лючіо протестував.

− Я не вважаю, що він цікавий, − зізналася міс Чесней, − можливо, тому, що всі його анекдоти чула безліч разів, крім того, багато з них надруковано в книжках, тому для мене вони не становлять великої цінності. Деякі з них він принагідно переповідає принцові Вельському, але мені вже не намагається їх повторювати. Однак він дуже спритна людина, він швидше за інших здобув капітал. І ви маєте цілковиту рацію стосовно його життєрадісності: сміх його відлунюється у ваших вухах до наступного тижня.

У її очах сяяла веселість; вона озирала наші усміхнені обличчя.

− Ви думаєте, що мені бракує шанобливості, чи не так? − вела вона далі. − Але, знаєте, він зовсім не схожий на класичного «сценічного батька» з розкішними сивими кучерями, який роздає благословення; він сам би не хотів, щоб до нього надто шанобливо ставились. Сідайте, панове! − і вона кокетливо повернула гарненьку голівку до графа: − Посадіть їх, лорде Ельтон; ненавиджу, коли чоловіки стоять. «Вища стать»! А ви й без того дуже високі, − до дала вона, з неприхованим захватом окинувши поглядом гарне обличчя й усю постать Лючіо. − Дивитись на вас − усе одно, що яблуні дивитись на місяць!

Лючіо щиро розсміявся та сів коло неї; я сів з іншого боку. Старий граф досі стояв біля каміна, розставивши ноги та всіх нас осяваючи своєю прихильністю. Безумовно, Даяна Чесней була чарівним створінням, однією з тих удатних американок, які морочать голови чоловікам, не збуджуючи в них пристрасті.

− Отже, ви славнозвісний містер Темпест? − спитала вона, кидаючи на мене критичний погляд. − Знаєте, це чудово! Я зав жди кажу, що лише замолоду варто мати купу грошей. Старі багатії лише наповнюють грішми кишені лікаря за його намагання відремонтувати їхні горопашні слабкі тіла. Я знала одну бабцю, яка отримала у спадок сто тисяч фунтів стерлінгів, коли їй самій було дев'яносто п'ять років. Бідолашна, вона плакала! Вона мала достатньо розуму, щоб уявити, як добре могла б вона раніше пожити з цих грошей! Вона не залишала ліжка, і єдиною її розкішшю була півпенсова перепічка до чаю, розмочена в молоці. Це було все, чого вона бажала.

− Ста тисяч фунтів вистачило б на багато перепічок! − сказав я, посміхаючись.

Гарненька Даяна засміялася.

− Але ви, містере Темпест, я гадаю, прагнете чогось більшого! У розквіті сил є сенс володіти багатством! Ви тепер один із найбагатших людей, чи не так?

Вона поставила питання з неповторною наївністю і, здавалось, не вбачала в цьому проявів недоречної допитливості.

− Я міг би бути одним із найбагатших, − сказав я, й тієї самої миті в мене промайнула думка, що нещодавно я був одним із найубогіших, − але мій друг, князь, значно багатший за мене.

− Невже? − і вона витріщилась просто на Лючіо, який зустрів її погляд із напівпоблажливою, напівглузливою посмішкою. − Добре! Після цього мій батько − жебрак! Ну що ж! Цілий світ біля ваших ніг!

− Майже так, − відповів Лючіо серйозно, − але, люба міс Чесней, світ так легко покласти до ваших ніг! Без сумніву, ви це знаєте. − І він підкреслив слова виразним поглядом своїх незрівнянних очей.

− Я вгадую комплімент. Загалом я їх не люблю, але цього разу пробачу вам.

− Пробачте, будь ласка! − промовив він зі сліпучою усмішкою. Вона, перервавши свою балаканину, дивилась на нього з подивом, немов заворожена.

− І ви однолітки з містером Темпестом? − спитала згодом вона.

− Даруйте, я на багато років старший!

− Справді? − вигукнув лорд Ельтон. − Ніколи б не сказав! Як ви вважаєте, Шарлотто?

Покликана у свідки, міс Фітцрой піднесла до очей елегантну лорнетку та почала критично розглядати нас обох.

− Я б сказала, що князь трохи старший за містера Темпеста, − зауважила вона тоном вишуканої вихованості, − але тільки трохи.

− Принаймні, − вела своє міс Чесней, − ви достатньо молоді, щоб насолоджуватися вашим багатством, чи не так?

− Достатньо молодий чи достатньо старий, як волієте, − сказав Лючіо, безтурботно знизавши раменами, − але, на жаль, я не насолоджуюся ним!

Тепер міс Чесней втілювала суцільне здивування.

− Що роблять для нас гроші? − вів далі Лючіо, і очі його, розширившись, прибрали того дивного виразу задуми, який так часто збуджував мою цікавість. − Світ, можливо, й буде біля ваших ніг − але що це за світ? Мішурна брила з грубої речовини. Багатство − лише дзеркало, яке показує людську натуру в її най гіршому вигляді. Люди плазують перед вами, підлещуються до вас, брешуть, аби здобути вашу прихильність задля власного пожитку; принци крові охоче принижуються та йдуть до вас позичатися. Внутрішня гідність (якщо ви її маєте) не береться до уваги: ви можете говорити, як дурень, сміятися, мов гієна, бути схожим на павіана − аби лишень ваше золото дзвеніло достатньо гучно! Навпаки: якщо ви людина справді видатна, звитяжна, терпляча; якщо ви наділені іскрою того вогню, який зміцнює життя та ушляхетнює його; якщо думки ваші творять образи, які мусять існувати, доки з лиця планети не буде зметено царства, наче пил вітром; і якщо попри все це ви злидар − що ж, цілий світ зневажатиме вас. І багатий крохмальник, і крез, який живе з патентованих пігулок, гудитимуть вас. Торговець, у якого ви купуєте харчі для кухні, дивитиметься на вас зверхньо та презирливо. Інша річ − якщо ви наділені багатством: адже воно дає стільки прав! Право поганяти четверню коней, право невимушено, майже поблажливо теревенити з принцом Вельським! Багаті, але вульгарні громадяни, які намагаються наслідувати вищий світ, дістають особливу втіху, попихаючи обраних представників дворянства.

− Але вам, припустімо, − швидко перервала його міс Чесней, − вам пощастило бути не лише обраним дворянином, але до того ж і наділеним багатством. Без сумніву, ви визнаєте, що це добре, − хіба ні?

Лючіо стиха розсміявся.

− Я відповім вам вашими словами: я вгадую комплімент. Утім, гадаю, що навіть коли багатство випадає на долю одного з тих дворян, то не завдяки вродженій шляхетності він здобуває суспіль ну шану, а просто завдяки тому, що він багатій. Ось що обурює мене. Я, наприклад, маю безліч друзів, які є не стільки моїми друзями, скільки друзями моїх прибутків. Вони не завдають собі труду розпитати про моє дотеперішнє життя, для них не має ваги, хто я і звідки. їх не цікавить, як я живу, що роблю. Хворий я чи здоровий, щасливий чи нещасний − їм цілком байдуже. Якби вони знали про мене більше, можливо, це було б краще для них; але вони не хочуть нічого знати, їхні цілі прості і ясні: вони хочуть мати якомога більший зиск зі знайомства зі мною. І я щедро обдаровую їх; вони отримують те, чого хотіли, навіть більше!

Його мелодійний голос урвався на меланхолійній ноті. Цієї миті не тільки міс Чесней, але й усі ми дивились на нього, неначе ваблені магнетичними чарами. Якусь секунду панувало мовчання.

− Мало хто має справжніх друзів, − сказав нарешті лорд Ель тон. − Щодо цього, гадаю, жоден із нас не є щасливішим за Сократа, який мав в оселі лише два стільці: один для себе, інший − для друга, якщо такий знайдеться. Але ви загальний улюбленець, Лючіо, найпопулярніша особа.

У цю хвилину почулися кроки, що наближались до відчинених дверей вітальні, і тонкий слух міс Чесней вловив звук; вона миттєво змінила вільну позу на більш штивну і випросталась.

− Це Сибілла! − сказала вона; її карі іскристі очі водночас і сміялися, і ніби прохали вибачення. − Коли вона присутня, я не можу так розсідатися!

Моє серце швидко калатало, коли ввійшла жінка, яку поети могли б назвати богинею своїх мрій, але на яку я тепер дивився як на вишуканий предмет, призначений до продажу на законних підставах. Вона була вбрана в просту білу сукню без жодних оздоб, за винятком золотого паска, виконаного в античному стилі; букет фіалок ховався в мереживі на її грудях. Вона здавалася ще гарнішою, ніж тоді, в театрі, коли я побачив її вперше. її очі сяяли глибше, рум'янці на обличчі спалахували яскравіше, а усмішка, яку вона подарувала нам, коли віталася, була просто незрівнянною. її рухи, її манери збуджували в мені таку пристрасть, що в голові паморочилось, а думки плутались. Незважаючи на холодний розрахунок, який давав мені певність, що вона неодмінно буде моєю дружиною, у її бездоганній гідності було стільки чарівливості, що я раптом відчув сором і ладен був навіть засумніватися в тому, чи справді може сила багатства порушити спокій цієї прекрасної незайманої лілеї. Ет, які ж ми, чоловіки, безумці! Як мало ми думаємо про отруту в серцях цих жінок-лілей, які здаються сповненими такої чистоти, такої грації!

− Ти спізнилася, Сибілло, − суворо зауважила їй тітка.

− Спізнилася? − байдужно промовила вона. − Мені дуже шкода!.. Тату, хіба ви імпровізований екран?

Лорд Ельтон поспішно відійшов убік, усвідомивши раптом свою егоїстичну монополію на вогонь.

− Чи вам не холодно, міс Чесней? − вела далі леді Сибілла тоном завченої люб'язності. − Чи не хочете ближче присунутись до вогню?

Даяна Чесней здавалась пригніченою та несміливою.

− Дякую! − пробурмотіла вона, скромно спускаючи очі.

− Сьогодні вранці ми почули жахливу новину, містере Темпест, − сказала леді Сибілла, дивлячись скоріш на Лючіо, ніж на мене, − без сумніву, ви читали про це в газетах: один із наших знайомих, віконт Лінтон, застрелився минулої ночі.

Я не міг погамувати легкого здригання. Лючіо кинув на мене попереджувальний погляд і відповів сам:

− Так, я прочитав короткий допис про це. Це справді жахливо! Я теж трохи був із ним знайомий.

− Справді? Він був заручений з моєю подругою. Я подумала, що вона щасливо врятувалася: хоча він і був приємною в товаристві людиною, але був також відомим картярем та марнотратником і швидко змарнував би її маєток. Але вона не хоче дивитись на це в такому світлі, вона дуже переймається. Вона за будь-яку ціну хотіла стати віконтесою.

− Бачу, − сказала міс Чесней, і очі її лукаво блиснули, − що не самі американки ганяють за титулами! Відтоді, як я у Британії, я знаю кількох дівчат − насправді непоганих дівчат, − які взяли шлюб виключно для того, щоб іменуватись «міледі» або «ваша милосте». Я сама дуже люблю титул, але люблю також людину, пов'язану з ним.

Граф притлумив уриваний сміх. Леді Сибілла задумано дивилась на вогонь і вела далі, ніби нічого не чула.

− Звичайно, моїй подрузі випадуть інші партії: вона молода і гарна, − але, гадаю, вона була трохи закохана у віконта.

− Дурниці! Дурниці! − сказав лорд із роздратуванням. − У тебе в голові якась романтична маячня, Сибілло; один «сезон» мусить вилікувати твою сентиментальність… ха-ха-ха… Вона чудово знала, що він розпусний негідник, і погодилась на одруження цілком свідомо, з розкритими очима. Коли я прочитав у газетах, що він застрелився в кебі, то сказав: «Поганий смак! Зіпсувати бідному візникові екіпаж задля власної примхи!» Ха-ха! Але потім я подумав, що він добре зробив − не встиг зіпсувати життя жінці.

− Безперечно! − неуважно промовила леді Сибілла. − Утім, інколи таки буває щось подібне до кохання.

Вона підвела свої гарні, ясні очі на Лючіо, хоча він не дивився на неї, і її сміливий погляд зустрівся з моїм.

Що відбивав мій погляд − не знаю; але кров прилила їй в обличчя, і дрож, здавалося, перебіг її тілом. Потім вона сильно зблідла.

Цієї миті один із поважних лакеїв з'явився коло дверей.

− Обід подано, мілорде!

− Добре!

І граф заходився розподіляти нас на пари.

− Княже, запропонуйте руку міс Фітцрой. Містере Темпест, прошу вас вести мою дочку я піду за вами з міс Чесней.

У цьому порядку ми зійшли зі сходів, і я, йдучи з леді Сибіллою позаду Лючіо, не міг не всміхнутися: він із такою надзвичайною повагою та серйозністю обговорював з міс Шарлоттою церковні питання, що після деяких його завваг стосовно духівництва статечну стару панну охопив несподіваний ентузіазм. Твердження Лючіо являли собою діаметральну протилежність до ідей, що їх він висловлював мені. Вочевидь, йому хотілось поглузувати зі штивної дами, і я спостерігав за його поведінкою із внутрішнім задоволенням.

− Отже, ви знаєте преподобного Капона? − спитала міс Шарлотта.

− Знаю, і дуже добре! − з піднесенням відповів Лючіо. − І запевняю вас, що пишаюся цим знайомством. Справді цнотлива людина! Майже святий!

− Наділений таким ясним розумом! − зітхнула стара панна.

− І такий далекий від тіні лицемірства! − підтвердив Лючіо з неперевершеною серйозністю. − Так, так, безперечно! Отже…

Вони ввійшли до вітальні, і я вже нічого не міг почути. Я пішов за ними під руку з моєю прекрасною дамою, і за хвилину ми вже сиділи за столом.

XII

О бід відбувався в тому самому порядку як більшість обідів у великих домах: спочатку атмосфера була церемонна і вимушена, на середину трохи потеплішала й досягла максимальної теплоти взаємного розуміння, коли подали морозиво й десерт. Спочатку розмова раз у раз уривалась, але поступово під орудою Лючіо зробилась пожвавленою та веселою. Я докладав усіх зусиль, аби розважати леді Сибіллу однак дійшов висновку, що слухачка з неї не дуже уважна. Вона була холодна й неговірка; незабаром я вирішив, що вона не дуже обізнана й нічим особливо не цікавиться; вона, як і багато інших дам її стану, мала погану звичку відволікатися від розмови та заглиблюватись у власні думки, що ясно свідчило, як мало цікавить її розмова. Однак деякі її завваги, зроблені навмання, виявляли в ніжній натурі дівчини приховану жилку цинізму й певну зневагу до людей; повсякчас її слова кололи моє самолюбство, та це лише зміцнювало силу мого рішення − владарювати над нею, поневолити її гордий дух, зробити її покірною чоловікові, якою й належить бути дружині мільйонера та генія. Генія? Так, я вважав себе генієм. Моя пиха походила з двох джерел: першим були неабиякі, як я був певен, властивості мого мозку, другим − моє багатство. Я був переконаний, що можу купити славу, купити так само легко, як купують квітку на ринку, і ще більш переконаний, що можу купити кохання. Бажаючи це довести, я несподівано звернувся до графа.

− Здається, я не помиляюсь, мілорде, ви мешкали у графстві Варвік, у Віллосмірському замку?

Лорд Ельтон почервонів і поспішно ковтнув шампанського.

− Т-так, так. Я володів цим маєтком якийсь час. Це така морока! Потрібна ціла армія слуг.

− Саме так, − хитнув я головою на знак згоди. − Гадаю, що знадобиться значний штат слуг. Я купую цей маєток.

Холодність леді Сибілли змінилася хвилюванням, а очі графа, здавалося, мало не вилазили з орбіт.

− Ви? Ви купуєте Віллосмір? − вигукнув він.

− Так, я віддав розпорядження, щоб мої повірники владнали справи якнайшвидше. − І я зиркнув на Лючіо, сталевий погляд якого був звернений на графа з напруженою увагою. − Я люблю графство Варвік, до того ж планую справляти багато прийомів, а це місце чудове для того.

Запанувало мовчання. Міс Шарлотта глибоко зітхнула, і видно було, як тремтить мереживний бант на її гладко зачесаному волоссі. Даяна Чесней озирала всіх із цікавістю, ледь усміхаючись.

− Сибілла народилась у Віллосмірі, − сказав граф якось хрипко.

− О, це додає нової втіхи його власникові, − промовив я із ґречним поклоном у бік леді Сибілли. − Ви, мабуть, маєте багато спогадів про нього?

− Справді багато! − відповіла вона, і голос її вібрував при страсними нотами. − Немає жодного іншого куточка на світі, який би я так любила! Як часто я гралася на галявині під старими дуба ми, збирала фіалки та буквиці на березі Авону! І коли розцвітав глід, я уявляла, ніби парк − це чарівне царство, а я − казкова принцеса!

− Нею ви були, нею ви й лишились! − докинув Лючіо.

Вона посміхнулась, очі її заблищали; потім вона повела далі вже спокійніше:

− Я любила Віллосмір і досі люблю його! Я часто бачила в полі, на протилежному березі річки, за межами нашого маєтку, маленьку дівчинку з ніжним обличчям та довгим світлим волоссям. Я хотіла познайомитися з нею, але моя нянька ніколи не дозволяла мені: вона вважала, що ця дівчинка є нижчою за мене. − Вуста леді Сибілли презирливо стиснулись. − А насправді вона походила з високого роду, її батько був відомим ученим і дворянином, але рано помер. її вдочерив лікар, який був біля смертного ложа її матері: жінка, не маючи родичів, довірила дівчинку під його опіку. Цією маленькою яснокосою дівчинкою була Мевіс Клер.

Щойно було вимовлене це ім'я, ми всі раптом замовкли, ніби почули церковний передзвін. Лючіо, позирнувши на мене якось напружено, спитав:

− Ви ніколи не чули про Мевіс Клер, Темпесте? Я подумав секунду перед тим, як відповісти.

− Так, я колись невиразно чув це ім'я у літературних колах, але не можу пригадати, коли і за яких обставин.

Я справді не міг пригадати, бо ніколи не звертав уваги на жіночі імена в мистецтві: як і більшість чоловіків, я вважав, що все, чого б вони не робили, чи то в музиці, чи в малярстві, чи в красному письменстві, є настільки слабким, що навіть не заслуговує на критику. Жінки, на мою думку, були створені для забави чоловіків, а не для того, щоб їх просвіщати.

− Мевіс Клер − геній, − сказала леді Сибілла. − Якщо містер Темпест не чув про неї, то, без сумніву, ще почує. Я часто шкодую, що мені не вдалось познайомитися з нею в ті давні дні у Віллосмірі. Дурість моєї няньки обурює мене! Нижча за мене! І наскільки ж те пер вона вища за мене! Вона досі там мешкає; її названі батьки померли, і вона успадкувала гарненький невеличкий будиночок, у якому вони жили. Крім того, вона докупила земель, упорядкувала й покращила маєток. Ніде не траплялось мені такого ідеального поетичного куточка, як Лілія-котедж.

Я мовчав, відчуваючи якесь глухе невдоволення зі свого невігластва стосовно талантів і становища людини, яку всі вони вважали славнозвісною.

− Яке дивне ім'я: Мевіс[13]! − нарешті наважився я сказати.

− Так, але воно дивовижно їй пасує. Вона оспівує життя, немов співучий дрізд, тому цілком заслуговує на своє ім'я.

− Що ж вона дала літературі? − поцікавився я.

− О, лише кілька романів, − з усмішкою відповів Лючіо, − але вони мають незвичайну властивість: вони живі! Я маю надію, Темпест, що ваша книжка виявиться наділеною такою самою життєвістю.

Тут лорд Ельтон, який після звістки про купівлю Віллосміру був заглиблений у похмурі роздуми над склянкою вина, пробудився зі своєї задуми.

− Що я чую! − вигукнув він. − Невже ви хочете сказати, що написали роман, містере Темпест?

(«Чи можливо, щоб він не помітив реклами мого твору, яка кричить зі шпальт мало не кожної газети?» − подумав я з обуренням.)

− Але навіщо це вам, із вашим колосальним багатством?

− Він прагне слави! − сказав Лючіо, як мені здалося, напівглузливо.

− Але ви досягли слави, містере Темпест, − заявив упевнено граф, − сьогодні всі знають вас!

− Ех, мій любий лорде, це не задовольняє прагнень мого талановитого приятеля! − відповів замість мене Лючіо, і очі його заволіклися тією таємничою тінню скорботи і презирства, яка так часто потьмарювала їх блиск. − Його не задовольняє «колосальне багатство» − адже воно ні на йоту не зробить його вищим від клена, який стоїть при дорозі до королівського палацу. Він хотів би піднестися над пересічністю. І хто дорікне йому? Я теж, можливо, хотів би слави за ту властивість, яка зветься геніальністю: за шляхетні ідеї, поезію, високі інстинкти й пророчі дослідження серця людського, − словом, за силу пера. Але зазвичай цією силою наділені злидарі − силою, яку неможливо придбати за гроші, так само як незалежність у вчинках чи свободу думки. А що дає багатство? Лише можливість витрачати його або нагромаджувати. Але Темпест намагається поєднати в собі дві діаметрально протилежні сили природи − геній та гроші, іншими словами, Бога й Мамону.

Леді Сибілла обернулася до мене; її гарне обличчя мало вираз сумніву та здивування:

− Боюся, вимоги суспільства забиратимуть у вас надто багато часу щоб ви могли й надалі писати книжки. Пам'ятаю, ви вже говорили мені, що друкуєте роман. Чи ви й раніше були письменником за фахом?

У моїй душі заворушилось почуття гніву й образи. Чи був я справжнім письменником раніше? Ні, я ніколи не був ним. Я був мандрівним найманим літератором, якого час від часу запрошували писати замовлені статті на першу-ліпшу тему; я не мав жодної видимої перспективи здійнятись над цим низьким та брудним щаблем літературного ремесла. Я відчув, що почервонів, потім зблід, і бачив, як пильно дивився на мене Лючіо.

− Я нині є письменником, леді Сибілло, − відповів я нарешті, − і сподіваюсь, що невдовзі доведу своє право називатися так. На мою думку, звання письменника дає велику гордість, і не думаю, що суспільні вимоги завадять мені зберігати вірність літературній професії, яку я вважаю найвищою в світі.

Лорд Ельтон почав занепокоєно соватись на стільці.

− А чи ваша родина, − спитав він, − ваші кревні − вони теж літератори?

− З моєї родини нікого немає серед живих, − відповів я трохи різко. − Моїм батьком був Джон Темпест із Рексмура.

− Справді? − обличчя графа засвітилося. − Боже мій! Адже я часто зустрічав його на полюваннях багато років тому! Ви походи те зі старого шляхетного роду, пане! Темпести з Рексмура − славетна фамілія, про них є багато шанобливих згадок у хроніках графства.

Я нічого не відповів, але відчував легке роздратування, хоча сам не міг зрозуміти чому.

− Мимоволі дивуєшся, − сказав Лючіо м'яким, лагідним тоном. − Коли людина походить зі шляхетного англійського роду − видима причина для гордості, − а крім того, має велике багатство для підтримання цього престижу, то навіщо їй битись за літературні почесті? Ви надто скромні, Темпесте! Ви, що сидите так високо на банківських банкнотах і золотих зливках, зі славою блискучої хроніки за собою, − ви ще нахиляєтесь, щоби підняти лаври! Ви принижуєте себе цим прагненням приєднатись до товариства безсмертних!

Попри іронічний тон князя, завважений усіма присутніми, я бачив, що він на власний кшталт захищає літературу, і відчув до нього вдячність. Граф, вочевидь, нудьгував.

− Усе це чудово, − сказав він, − але містер Темпест не мусить писати, щоб заробляти собі на прожиття.

− Можна любити справу лише задля неї самої! − вигукнув я. − Наприклад, ця Мевіс Клер, про яку ви говорили, − хіба вона злидарює?

− Мевіс Клер не має жодного пенні, крім того, що заробляє власними силами, − сказав лорд Ельтон. − Гадаю, якби вона не писала, то померла би з голоду.

Даяна Чесней засміялася.

− Нині голодна смерть їй не загрожує, − зауважила вона, і її карі очі заблищали. − Вона горда, як ніхто; їздить до парку власною каретою і знайома з усією аристократією. Я чула, що вона − справжня ділова жінка і конкурує з видавцями.

− Маю сумнів! − уривано засміявся граф. − Треба бути самим дияволом, аби конкурувати з видавцями.

− Маєте рацію, − сказав Лючіо. − Гадаю, що під час змінних «фаз» або переселень душі в розмаїті земні форми диявол (якщо він існує) часто втілюється у видавця, зокрема − задля цікавинки − у видавця доброзичливого!

Ми всі посміхнулися.

− Я не можу уявити собі, щоб Мевіс Клер мала бажання з кимсь у чомусь конкурувати, − сказала леді Сибілла. − Звичайно, вона незаможна, але гроші витрачає мудро та з користю. Я не знаю її особисто, про що шкодую, але читала її твори, написані без крих ти банальності. Вона надзвичайно незалежна особистість, цілком байдужа до чужих думок про себе.

− Найімовірніше, вона дуже негарна з себе, − припустив я. − Негарні жінки завжди прагнуть вирізнитися чимось особливим, щоби привернути до себе увагу, якої їм бракує.

− Загалом це так, але не у випадку Мевіс Клер. Вона гарненька і притому вміє добре вдягатися.

− Це така рідкість серед жінок-літераторів! − вигукнула Даяна Чесней. − Вони зазвичай одягаються з таким несмаком!

− Більшість культурних людей, − вела далі леді Сибілла, − принаймні з нашого кола, розглядають міс Клер як виняток, який не вписується в узвичаєне уявлення про літераторів. Вона така сама чарівна, як і те, що вона пише, а пише вона з натхненням і вміє сказати щось справді нове.

− За це, певна річ, усі критики нападаються на неї? − спитав Лючіо.

− О, безсумнівно! Але ми ніколи не читаємо критики.

− Сподіваюсь, її взагалі ніхто не читає, − сказав граф зі сміхом, − окрім самих тих добродіїв писак! Ха-ха-ха! Наміри повчати мене, що я повинен читати і що думати, я називаю нахабством, даруйте мені це слово. Я в змозі самостійно зробити висновок про ту чи іншу книжку. І уникаю всіх цих огидних «нових» поетів, тікаю від них, немов від пекла, ха-ха! Звільніть мене від «нових» поетів: старі досить добрі для мене! А ці критики, що так козиряться, за звичай неповнолітні хлопчаки, які встигли дістати лише половину належної освіти! І вони за кілька гіней на тиждень наважуються повідомляти публіку, що вони думають про той чи інший твір, − ні би хтось цікавиться їхніми незрілими думками! Смішно, насправді смішно! Я дивуюся − за кого вони мають публіку? Редактори відповідальних часописів повинні розумітися на цій справі краще й не доручати її молодим пройдисвітам тільки тому, що ті за свої послуги дешево правлять!

Тієї миті увійшов управитель і, ставши позаду графа, прошепотів йому кілька слів. Граф спохмурнів, потім звернувся до своячки.

− Шарлотто, леді Ельтон звеліла переказати, що вона спустить ся сьогодні до вітальні. Може, ви підете й подивитесь, як би зручніше її вмостити?

Міс Шарлотта підвелася. Лорд Ельтон обернувся до нас:

− Моя дружина рідко коли має змогу бачити гостей, але сьогодні вона почувається краще і хоче дещо перепочити від одноманіття своєї кімнати. Було б дуже люб'язно з вашого боку, панове, якби ви трохи розважили її: вона не може багато говорити, але зір її та слух не погіршились, тож вона досі виявляє цікавість до всього, що відбувається. − Він тяжко зітхнув. − Боже мій, адже вона була однією з найчарівніших жінок графства!

− Мила графиня! − прошепотіла міс Чесней із поблажливою ніжністю. − Вона ще й досі гарна!

Леді Сибілла кинула в її бік зверхній погляд, що свідчив, яку непокірну вдачу гамувала в собі молода красуня, і я відчув, що закохуюсь іще дужче: така норовистість обраниці відповідала моєму уявленню про кохання. Мушу зізнатися, я люблю жінок палкого темпераменту. Я не вбачаю нічого привабливого у тих надзвичайно милих самичках, які на всій земній кулі не знаходять нічого, що могло б стерти дурні усмішки з їхніх облич. Я люблю помічати небезпечні вогники в блискучих очах, гордовитий трепет гарних вуст, гарячі рум'янці обурення на ніжному обличчі. Усе це − вияви розуму та непокірної волі. У натурі чоловіка ховається жага влади, яка підбурює його перемогти те, що здається непереможним. Прагнення такої перемоги щомиті зростало в мені.

Коли обід закінчився, я підвівся й відчинив перед дамами двері. Коли проходила леді Сибілла, фіалки, приколоті в неї на грудях, упали. Я підняв їх і зробив перший крок.

− Чи можу я взяти їх? − спитав я стиха.

Її подих був нерівний, але дивилась вона просто мені в очі й усміхалася, чудово розуміючи мої наміри.

− Можете! − відказала вона.

Я вклонився, зачинив за нею двері та, сховавши квіти, повернувся, задоволений, на своє місце за столом.

XIII

Залишившись зі мною та Лючіо, лорд Ельтон відкинув усяку стриманість і зробився не просто фамільярним, а навіть улесливим у догоджанні нам обом. Жалюгідне, принизливе прагнення сподобатись нам, здобути нашу прихильність проглядало з кожного його слова. Переконаний: якби я холодно й брутально запропонував йому продати красуню дочку за сто тисяч фунтів стерлінгів, за умови, що цю суму буде сплачено в день весілля, він би охоче пристав на таку пропозицію. Я відчував і знав, що мої залицяння до леді Сибілли неминуче сприймуть як щось на зразок ринкового торгу, − якщо тільки мені не вдасться завоювати кохання дівчини. Я мав намір боротися за її любов, але цілком усвідомлював, як це важко, майже неможливо для неї − забути про моє колосальне багатство і кохати мене лише заради мене самого. Ось одне з благ убозтва, про яке злидарі забувають і яке цінують: злидар, якому пощастило здобути кохання жінки, знає, що кохання це щире й позбавлене особистої корисливості. А багатій ніколи не може бути впевнений у щирому коханні. Батьки та подруги дівчат на виданні завжди підкреслюють переваги багатого заміжжя. І треба бути справді цілісною натурою, щоб на чоловіка, який володіє п'ятьма мільйонами, дивитися без почуття корисливого вдоволення.

Дуже заможна людина не може бути впевнена навіть у щирій дружбі; доля майже завжди позбавляє її найвищої, найсильнішої, найшляхетнішої любові. Справджуються слова «важко багатому увійти до Царства Небесного». О, царство жіночої любові, випробуваної і в клопотах, і в злигоднях, вірність і відданість у дні печалі й туги, героїчна жертовність і мужність у години сумнівів та відчаю!

Але таку світлу радість Бог приділив лише вбогому. Мільйонер може обирати з-поміж красунь цілого світу й одружитися з ким йому заманеться; він може одягти свою обраницю в розкішні шати, осипати її коштовностями і, будучи засліпленим блиском її пишно оздобленої вроди, дивитись на неї, ніби на статую чи картину; однак він ніколи не збагне найглибших таємниць її душі й не розпізнає моральних засад її натури. Від самого початку нашого знайомства з леді Сибіллою я розмірковував про це, хоча й не так ненастанно, як пізніше. Я надто пишався своїм багатством, щоб думати про можливість програшу.

Я насолоджувався, з дещо презирливою зловтіхою спостерігаючи рабську покору і захват графа перед сліпучими джерелами золота, на які скидалися я та мій неперевершений приятель. Я відчував дивну втіху, поводячись зі старим лордом зверхньо і поблажливо; але ще дивнішим було те, що таке поводження, вочевидь, було йому до вподоби. Подумки я тріумфував і сміявся; я уявляв собі, наскільки інакшим було б моє становище, якби я був просто вбогим літератором. Хай би я був одним із найвидатніших письменників епохи, але разом із тим прибутки мав низькі або навіть середні, − той самий збанкрутілий граф, який за тисячу гіней на рік напівкрадькома утримує на пансіоні американську спадкоємицю, вважав би за велику ласку зі свого боку запросити мене до свого дому, дивився б на мене з висоти власної титулованої нікчемності і, можливо, відгукнувся би про мене, як про «хлопця, який пише… е-е… так… е-е… гадаю, досить розумний…», − і більше б не згадав ані словом. Будучи досі літератором, хоча й мільйонером, я відчував особливу втіху в безжальному принижуванні його графської гідності й відшукав для цього найкращий спосіб − говорити про Віллосмір. Я бачив, як він похмурнішав на саму згадку про свою втрачену власність; він не вмів приховати душевного неспокою стосовно моїх подальших намірів. Лючіо, чий досвід і завбачливість напоумили мене на купівлю цього маєтку, вправно допомагав мені виявляти характер старого лорда, і на той час, як ми скінчили з кавою та сигарами, «гордий» граф Ельтон, який виводив свій рід від перших хрестоносців, ладен був зігнути спину й плазувати в багнюці заради грошей − точнісінько готельний швейцар в очікуванні соверена «на пиво»! Я ніколи не мав високої думки про аристократів, і поведінка лорда Ельтона, зрозуміло, аж ніяк не сприяла її покращенню; але пам'ятаючи, що цей марнотратний шляхтич − батько Сибілли, я все-таки виявляв до нього більшу шану, ніж він заслуговував.

Повернувшись після обіду до вітальні, я відчув холод: мені здалося, що ним віяло від ложа леді Ельтон, яке стояло біля каміна, обрисами нагадуючи саркофаг. Це було вузьке ліжко на колесах, майстерно задраповане чорною тканиною, аби трохи приховати його труноподібну форму. Випростана фігура паралізованої графині лежала нерухомо, тож нагадувала мертву, але обличчя її, яке ми побачили, коли вона обернулась до нас, і досі зберігало сліди надзвичайної вроди; великі очі її були ясні, майже блищали, її дочка тихо відрекомендувала нас обох, і графиня зробила легкий порух головою, який мав означати поклін; вона дивилась на нас із цікавістю.

− Яка приємна несподіванка, люба! − весело промовив граф Ельтон. − Майже три місяці ми не мали задоволення перебувати у вашому товаристві. Як ви почуваєтесь?

− Краще, − відказала вона повільно, але виразно; погляд її з напруженою увагою був звернений на князя Ріманського.

− Мама сказала, що в кімнаті зимно, − сказала леді Сибілла, − тому ми розмістили її ближче до вогню… Справді зимно… − Вона здригнулася. − Певно, надворі сильний мороз.

− А де Даяна? − спитав граф, шукаючи очима веселу молоду панночку.

− Міс Чесней пішла до себе написати листа, − відповіла його дочка дещо прохолодно. − Вона незабаром повернеться.

Тієї миті леді Ельтон із видимим зусиллям піднесла руку і вказала на Лючіо, який власне відвернувся, щоб відповісти на запитання міс Шарлотті.

− Хто це? − прошепотіла графиня.

− Мамо, люба, я ж вам сказала, − нагадала леді Сибілла, − це князь Лючіо Ріманський, татів великий приятель.

Бліда рука графині залишалася піднесеною, ніби застигла в повітрі.

− Що він таке? − знову повільно спитала вона, і раптом рука її впала, неначе мертва.

− Ви не повинні хвилюватись, Гелено, − сказав її чоловік, на хиляючись над ліжком із турботливістю, чи то щирою, чи то удаваною. − Пам'ятаєте, я вам розповідав про князя? А також про цього другого джентльмена, містера Джеффрі Темпеста?

Вона хитнула головою й неохоче перевела пильний погляд на мене.

− Ви дуже молоді як на мільйонера, − були її наступні слова, вимовлені з неабияким зусиллям. − Чи ви одружені?

Я посміхнувся й відповів заперечно. її погляд ковзнув від мене в бік дочки й назад на мене, з особливо напруженим виразом. Потім могутній особистий магнетизм Лючіо знову привабив її, і вона жестом указала на нього.

− Попрохайте вашого друга… хай підійде сюди… поговорить зі мною.

Ріманський інстинктивно обернувся; з притаманною йому галантною рацією він підійшов до паралізованої дами, узяв її руку й поцілував.

− Ваше обличчя знайоме мені, − сказала вона; говорити їй тепер, вочевидь, було легше. − Чи ми раніше не зустрічались?

− Люба пані, це цілком можливо, − відповів він із чарівливою лагідністю в голосі й манерах. − Багато років тому, у дні юності та щастя, мені довелось одного разу побачити, немов перебіжне видіння краси, Гелену Фітцрой, перед тим як вона стала графинею Ельтон.

− Ви, певна річ, були тоді ще хлопчиком, дитиною, − прошепотіла вона, слабо всміхаючись.

− Не зовсім! Ви ще молоді, міледі, а я старий! Ви дивитеся з недовірою? На жаль, це справді так, і я дивуюся, чому мій вигляд не збігається з моїм віком! Багато хто з моїх знайомих докладають колосальних зусиль, аби здаватися молодшими, ніж вони є насправді. Я жодного разу не зустрічав п'ятдесятирічного джентльмена, який би не пишався, коли йому дають тридцять дев'ять. Я вільний від такого прагнення. Але поважна старість відмовляється позначитись на моїх рисах, і мені прикро через це, запевняю вас.

− Гаразд, але скільки ж вам років насправді? − спитала, усміхаючись до нього, леді Сибілла.

− О, я не смію сказати, − відповів Лючіо, повертаючи усмішку, − але мушу пояснити, що мій відлік має певну своєрідність: я роблю висновок щодо віку більшою мірою з думок і почуттів, ніж із прожитих років. Тому не дивуйтеся, якщо я скажу, що старий як світ!

− Але є вчені, які твердять, що світ молодий, − зауважив я, − що допіру тепер він починає відчувати власну силу та енергію!

− Такі оптимісти з претензією на вченість дуже помиляються, − заперечив він. − Людство майже завершило всі напередзадані фази, і кінець є близьким!

− Кінець? − перепитала леді Сибілла. − Ви вірите, що світ коли-небудь прийде до свого кінця?

− Без сумніву! Точніше, він не загине, але зазнає змін, і після цих змін він уже не годитиметься для тих, хто населяє його нині. Це перетворення буде назване Судним днем. Уявляю, яке це буде видовище!

Графиня дивилась на нього зі здивуванням. Леді Сибіллу, вочевидь, розмова розважала.

− Не хотів би я бути свідком цього видовища, − похмуро промовив граф Ельтон.

− Але чому? − Ріманський весело дивився на всіх. − Останнє мерехтіння цієї планети − останнє перед тим, як ми зійдемо нагору або вниз до наших майбутніх осель, − мусить бути вартим пам'ятання! Міледі, − він звернувся до леді Ельтон, − ви любите музику?

Паралізована графиня вдячно посміхнулась і ствердно хитнула головою.

Міс Чесней, яка власне заходила до кімнати, теж почула запитання.

− Ви граєте? − жваво вигукнула вона, торкаючись віялом його руки.

Він вклонився.

− Так, граю і співаю. Музика завжди була одним із моїх при страсних захоплень. Колись давно, тоді я був дуже молодий, мені здавалося, що я можу чути янгола Азраеля, який співає станси серед осяйного світла Божої слави. О білокрилий і прекрасний, чий голос лунав навіть за межами раю!

Поки він говорив, ми всі раптом змовкли. Щось у його голосі будило в моєму серці дивне почуття скорботи і ніжності. Очі графині Ельтон, імлисті від тривалого страждання, наче заволіклися слізьми.

− Інколи, − вів далі князь, − мені хочеться вірити в Рай. Яке полегшення, навіть для такого тяжкого грішника, як я, думати, що десь там може існувати інший світ, кращий за цей!

− Безперечно, княже, − суворо промовила міс Фітцрой. − То ви вірите в Небо?

Він глянув на неї та злегка всміхнувся.

− Пробачте мені! Я не вірю в духовне Небо! Знаю, моя відвертість розгніває вас, але особисто я б відмовився від країни з золотими вулицями й заперечив би проти дзеркального моря! Таке Небо мені не потрібне! Але не хмуртеся, люба міс Фітцрой! Я все-таки вірю в Небо, в інше Небо − о, я часто бачу його у снах!..

Він спинився, і знову всі ми мовчки дивились на нього. В очах леді Сибілли читалася така глибока зацікавленість, що це починало мене дратувати. Однак я зрадів, коли Лючіо, знов обернувшись до графині, спокійно спитав:

− Чи можу я тепер заграти вам що-небудь, міледі?

Вона пробурмотіла щось на знак згоди й провела його непевним блукаючим поглядом; він підійшов до великого рояля й сів за нього.

Я раніше ніколи не чув, щоб він грав або співав. Я здогадувався, що він має багато талантів, але досі мав нагоду поцінувати лише його неперевершене вміння їздити верхи. Після перших акордів я в подиві підвівся зі стільця: чи міг рояль творити такі звуки? Невже у звичайному інструменті ховалась чарівна сила, якої не могли вивільнити інші виконавці? Заворожений, я озирнув усіх присутніх. Я бачив, що міс Шарлотта випустила з рук плетіння; Даяна Чесней, ліниво спершись на канапу, наполовину спустила повіки в мрійному екстазі; лорд Ельтон стояв біля каміна, затуливши очі долонею; леді Сибілла, чиє прекрасне обличчя було блідим від хвилювання, сиділа коло матері, а збляклі риси немічної графині відбивали і пекельну муку, і несказанну насолоду. Звуки то посилювались, то завмирали в пристрасному ферматто; мелодії перехрещувались одна з іншою, немов промені світла, що виблискують у зелені, у них вчувалися голоси птахів, дзюрчання струмка, шум водоспаду, пісні любові й радості; потім рознісся стогін гніву і скорботи, сльози відчаю вчувалися крізь ревіння лютої бурі; зойк вічного прощання змішався з риданнями судомної агонії, − і мені почало ввижатися, ніби перед моїми очима повільно здіймається чорна мла; я бачив величезні скелі, охоплені полум'ям, вони височіли над вогненним морем; дивні обличчя, прекрасні й потворні, дивились на мене з непроглядного мороку; і ось раптом я почув наспів, сповнений зваби і ніжності, наспів, який, неначе шпага, простромив моє серце. Мені ставало важко дихати; я відчув, що слабну; мені хотілося поворушитись, закричати, благаючи, щоб ця музика, ця підступна музика мерщій змовкла, доки я не знепритомнів, наскрізь просякнутий її сласною отрутою; нарешті вдарив сильний акорд, райська гармонія востаннє розлилася в повітрі, розсипавшись бризками хвилі, − і неповторні звуки завмерли.

Ніхто не зронив ані слова − наші серця ще надто сильно калатали, схвильовані цією дивовижною ліричною бурею. Нарешті Даяна Чесней перша перервала мовчання:

− Це вище за все, що я будь-коли чула! − прошепотіла вона, і голос її тремтів.

Я нічого не міг сказати − настільки ті думки поглинули мене. Ця музика вливала щось по краплині в мою кров − а можливо, це була лише гра моєї уяви; скрадлива солодкість цих пасажів збуджувала в мені дивне хвилювання, якого варто було соромитись. Я поглянув на леді Сибіллу: вона дуже зблідла, очі її були прикриті, а руки тремтіли. Тоді я несподівано сам для себе підвівся, наче хтось мене штовхнув, та підійшов до Ріманського, який досі сидів за роялем; його руки безшумно блукали клавішами.

− Ви великий артист! − сказав я. − Ви геніальний музикант! Але чи знаєте ви, що навіює ваша музика?

Він зустрів мій пильний погляд, знизав плечима й похитав головою.

− Потяг до злочину! − прошепотів я. − Ви пробудили в мені лихі думки, яких я соромлюся. Я й не знав, що мистецтво може збуджувати подібні відчуття.

Він усміхнувся, і очі його блиснули сталевим сяйвом, ніби зірки зимової ночі.

− Мистецтво бере барви з душі, друже мій, − промовив він. − Якщо моя музика навіює вам лихі думки, боюся, що зло криється у вашій натурі.

− Або у вашій! − швидко відказав я.

− Або в моїй, − погодився він холодно. − Я вам часто говорив, що я не святий.

Я збентежено дивився на нього. На якусь мить його врода зробилась мені ненависна, хоча я сам не знав, чому. Потім почуття відрази й недовіри розтанули, залишивши мені тільки приниженість і зніяковілість.

− Пробачте мені, Лючіо! − пробурмотів я, сповнений каяття. − Я говорив надто поспішно, але даю вам слово, ваша музика мало не довела мене до стану божевілля. Я ніколи не чув нічого подібного.

− І я не чула, − сказала леді Сибілла, теж підійшовши до роя ля. − Музика була чарівна! Ви знаєте, вона навіть злякала мене!

− Мені дуже шкода! − відповів він, наче вибачаючись. − Я знаю, що піаніст із мене кепський: мені бракує, так би мовити, витримки.

− Ви? Кепський піаніст? Великий Боже! − вигукнув лорд Ель тон. − Та якби ви так грали перед публікою, ви б кожного довели до нестями!

− До нестями зі страху? − спитав, усміхаючись, Лючіо. − Чи, може, з обурення?

− Не говоріть дурниць! Ви чудово розумієте, що я хочу сказати! Я завжди зневажав рояль як музичний інструмент; але, слово честі, я ніколи не чув подібної музики, навіть у повному оркестрі! Неймовірно! Неперевершено! Де ви вчилися?

− У консерваторії природи, − відповів ліниво Ріманський. − Моїм першим маестро був один люб'язний соловейко. Коли сходив повний місяць, соловейко сідав на соснову гілку й пояснював мені з дивовижною терплячістю, як виводити чисті рулади, каденції та трелі; коли я навчився цього, він показав мені найкращу методу застосування гармонійних звуків до поривів вітру, таким чином виклавши мені науку контрапункту. Акордів я навчився від старого Нептуна, який був настільки добрий, що спеціально для мене викинув на берег кілька найбільших своїх бурунів. Він від народження наділений гучним голосом, а позаяк був іще дещо збуджений, то мало не оглушив мене своїми наставляннями! Але оскільки учнем я показав себе здібним, він покликав свої хвилі назад, і вони з такою легкістю котилися піщаним берегом між камінців, що я тієї ж миті збагнув таємниці арпеджіо. Заключний урок дала мені Мрія − містичне крилате створіння; вона проспівала мені у вуха лише одне слово, і слово це не має відповідника в мові смертних, але після тривалих зусиль я віднайшов його в гамі звуків. Найкращим було те, що мої викладачі не вимагали винагороди.

− Ви не тільки музикант, а ще й поет, − сказала леді Сибілла.

− Я? Поет? Згляньтеся! Навіщо ви так жорстоко покладаєте на мене це тяжке звинувачення? Краще бути розбійником, ніж поетом: до розбійників ставляться з більшою повагою та прихильністю, ніж до поетів, принаймні у пресі! Для меню розбійничого сніданку знайдеться місце в найповажніших часописах, тоді як про поета, якому нечасто випадає задовольняти свою потребу сніданку й обіду, ніхто й не думає піклуватися. Називайте мене ким хочете, тільки, благаю вас, не поетом. Навіть Теннісон[14] зробився молочником-аматором, щоб якось приховати сором писання віршів.

Ми всі засміялися.

− Але погодьтеся, − сказав лорд Ельтон, − останнім часом розплодилося забагато поетів, і не дивно, що нам їх уже досить і що поезія нині в неласці. Поети здебільшого такий химерний на род − жінкуваті, малодушні, брехливі скиглії.

− Ви, звісно, говорите про «нових» поетів, − завважив Лючіо. − Так, нова література − це колекція бур'янів. Мені інколи спадає на думку, з філантропічних міркувань, заснувати фабрику цукерок та найняти цих хлопчаків, щоб вони писали епіграфи до бісквітів. Це приборкало б їхню злобу та забезпечило би певними кишеньковими грішми, адже нині вони не отримують за свої книжки ані цента. Але я не називаю їх поетами − це просто віршомази. Існують двоє-троє справжніх поетів, але, так само як пророки зі Святого Письма, вони «поза товариством», і сучасники не визнають їх; ось чому я побоююсь, що мого любого Темпеста публіка не зрозуміє, попри всю його геніальність. Товариство надто щиро полюбить його, щоб дозволити йому підняти лаври з пилу та куряви.

− Чому з пилу та куряви? − спитав я.

− О, запевняю вас, саме там вони й лежать! − відповів він весело. − Лаврам там краще, вони не ростуть у теплицях.

Тієї хвилини до нас підійшла Даяна Чесней.

− Леді Ельтон просить, щоб ви заспівали, княже, − сказала вона. − Ви справите нам таку приємність? Будьте ласкаві! Щось простеньке − нехай це заспокоїть наші нерви після вашої чудової, але страшної музики! Ви не повірите, але, далебі, я почуваюся геть пригніченою!

Лючіо склав руки в покаянному жесті.

− Пробачте мені! Я завжди роблю те, чого не треба робити! Міс Чесней засміялася трохи нервово.

− О, я пробачу, але лише за умови, що ви заспіваєте.

− Слухаюсь вас!

Він знову повернувся до рояля і, загравши вигадливу мінорну прелюдію, заспівав станси такого змісту:

Спи, моя кохана, спи! Будь терплячою! Навіть після смерті ми зберігатимемо нашу таємницю! Нема більше в цілому світі такого кохання, як наше, такого відчаю, як наш! І наші душі, що насолоджуються гріхом, не дістануться ані пекла, ані небес! Спи! Моя рука тверда! Холодна криця, блискуча й чиста, устромляється в наші серця, проливаючи нашу кров, неначе вино! Гріх надто солодкий, і якщо кохання мусить бути нашою ганьбою, ми звинуватимо богів, які влили в нас любов разом із подихом і до смерті закатували нас пристрастю!

Ця дивна пісня, виконана потужним баритоном, у якому вчувалась і сила, і ніжність, змусила нас здригнутися. Знову ми всі змовкли, охоплені якимось страхом, і знову Даяна Чесней перервала мовчання.

− Оце, на вашу думку, простеньке?

− Звичайно. Що ж може бути в цьому світі простіше, ніж Любов і Смерть, − відповів Лючіо. − Ця балада називається «Остання пісня кохання», у ній ідеться про коханця, який хоче вбити свою кохану й себе. Подібні випадки трапляються мало не щодня, ви дізнаєтеся про них із газет, − хіба це не банально?

Його перервав різкий голос, який звучав владно:

− Де ви навчилися цієї пісні?

XIV

Це говорила паралізована графиня. Вона намагалася звестись на ліжку, й обличчя її мало вираз непідробного жаху. Її чоловік поспішив до неї, і Ріманський із цинічною посмішкою на вустах вийшов з-за рояля. Міс Шарлотта, досі спокійна й мовчазна, підхопилася й кинулась до сестри. Леді Ельтон була дуже схвильована і, здавалось, набула надприродної сили.

− Облиште мене, я не хвора, − нетерпляче проказала вона, − я почуваюся краще, набагато краще, ніж завжди. Музика добре на мене впливає. − Звертаючись до чоловіка, вона додала: − Попросіть до мене вашого приятеля, я хочу з ним поговорити. Він має чудовий голос, і пісня, яку він співав, знана мені: пам'ятаю, я чи тала її… в альбомі… дуже давно. Я хочу знати, де він знайшов її.

Ріманський приступив до неї, і лорд Ельтон присунув для нього стілець.

− Ви зробили з моєю дружиною диво, − сказав граф. − Уже кілька років я не бачив її такою пожвавленою.

І, залишивши їх удвох, він приєднався до нас: леді Сибілла, я та міс Чесней − ми сиділи втрьох, підтримуючи більш-менш невимушену розмову.

− Лорде Ельтон, я щойно висловив надію, що ви та ваша дочка відвідаєте мене у Віллосмірі, − сказав я.

Він насупив був брови, але за мить змусив себе всміхнутися.

− Ми будемо в захваті, − промимрив він. − Коли ви вступите у володіння?

− О, якомога швидше! У місті я лишаюся тільки до наступного прийому у його високості: ми обидва, мій приятель і я, хочемо бути відрекомендовані.

− О-о… е-е… справді? Це дуже розсудливо з вашого боку. Прийоми у принца не такі метушливі, як дамські бали при дворі: швидко закінчуються, до того ж немає потреби з'являтися з від критим ліфом, ха-ха-ха! Хто вас відрекомендує?

Я назвав відому особу, яка мала безпосередній стосунок до двору, і граф хитнув головою.

− Шанована людина, кращого важко знайти, − сказав він ґречно. − А ваша книжка? Коли вона вийде друком?

− Наступного тижня.

− Ми маємо дістати її, ми неодмінно маємо дістати її, − сказав лорд Ельтон, удаючи, що дуже цікавиться. − Сибілло, ти повинна вписати її до твого бібліотечного переліку.

Вона погодилась, але, як мені здалося, дещо байдужно.

− Ні, ви повинні дозволити мені піднести її вам особисто, − сказав я. − Сподіваюсь, ви не відмовите мені в такому задоволенні.

− Ви дуже люб'язні, − проговорила вона, підводячи на мене свої чудові очі, − але я певна, мені пришлють її з бібліотеки: там знають, я все читаю. Хоча, зізнаюся, особливо цікавить мене творчість Мевіс Клер.

Знов ім'я цієї жінки!

Мені стало прикро, але я не хотів цього виявляти і сказав напівжартома:

− Я заздритиму Мевіс Клер.

− Багато чоловіків заздрять їй, − спокійно відповіла леді Сибілла.

− Ви насправді її захоплена шанувальниця! − вигукнув я не без здивування.

− Так, мені подобається, коли жінка вивищується з такою гідністю, як вона. Я не маю таланту, і це одна з причин, чому так ціную його в інших жінках.

Я вже добирав підхожий комплімент, щоб відповісти на її самокритичну заввагу, але раптом почувся жахливий зойк, подібний до крику замученої тварини, і ми всі миттєво посхоплювались зі своїх місць. Перші секунди ми стояли нерухомо, дивлячись на Ріманського, який підходив до нас зі стурбованим виглядом.

− Боюся, − сказав він зі співчуттям, − що графині не зовсім добре. Чи не краще вам підійти до неї?

Знову несамовитий зойк перервав його слова, і ми побачили охоплену жахом леді Ельтон, яка билася в страхітливих конвульсіях, немов змагаючись із незримим ворогом. В одну мить судоми викривили її обличчя так, що воно майже втратило людську подобу, і між хрипінням можна було розчути слова:

− Боже милосердний! О Боже! Скажіть Сибіллі!.. Моліться… моліться Богу… моліться…

І вона важко впала на подушки, безмовна й нерухома.

Усі перелякалися. Леді Сибілла разом із міс Шарлоттою кинулися до графині; Даяна Чесней затремтіла і, настрахана, відступила назад. Лорд Ельтон підбіг до дзвоника й став несамовито смикати поворозку.

− Покличте лікаря! − гукнув він до слуги, який з'явився в дверях. − 3 леді Ельтон стався другий удар! її негайно треба віднести до її кімнати.

− Чи можу я чимось допомогти? − спитав я, скоса глянувши на Ріманського, який стояв трохи далі, мовчазний, наче статуя.

− Ні, ні, дякую! − і лорд вдячно потиснув мені руку. − їй не слід було спускатися, це надто збентежило її. Сибілло, люба, не дивись на неї, це схвилює тебе. Міс Чесней, прошу вас, ідіть до себе, Шарлотта зробить усе можливе…

Двоє слуг прийшли, щоб віднести непритомну графиню нагору, і коли вони повільно проносили її в труноподібному ліжку, один із них накинув запинало на її обличчя, щоб сховати його. Але до того я встиг побачити спотворені риси леді Ельтон. Незгладний жах відбився на її змертвілому обличчі, жах, який може існувати, здавалося, лише в уяві живописця як образ душі, що загинула в муках. Очі закотилися й вирячились, немов скляні кулі, і в них застиг вираз дикого відчаю. Маска страху була такою потворною у своїй нерухомості, що я мимоволі згадав моторошне видіння попередньої ночі, бліді обличчя трьох примар, які налякали мене. Погляд леді Ельтон тепер нагадував їхні погляди! З відразою я відвів очі й був дуже втішений, побачивши, що Ріманський уже прощається з господарем, висловлюючи йому співчуття з приводу його домашнього нещастя. Сам я підійшов до леді Сибілли, узяв її холодну тремтливу руку і підніс шанобливо до вуст.

− Мені так прикро, − прошепотів я. − Я б хотів чим-небудь допомогти, втішити вас!

Вона глянула на мене; очі її були сухі та спокійні.

− Дякую. Лікарі попереджали, що з моєю матір'ю може стати ся другий удар, який відніме їй мову. Це справді дуже прикро; ймовірно, вона проживе так іще декілька років.

Я знову висловив співчуття.

− Чи можу я прийти завтра, щоб дізнатися, як ви почуваєтесь?

− Це буде дуже люб'язно з вашого боку, − байдужно відказала вона.

− Але чи зможу я побачити вас, коли прийду? − спитав я тихо.

− Якщо хочете − звичайно.

Наші погляди зустрілись, і я інстинктивно зрозумів, що вона читає мої думки. Я потиснув її руку − вона не опиралася; потім із глибоким поклоном я залишив її, щоб попрощатися з лордом Ельтоном та міс Чесней, яка здавалася схвильованою та переляканою.

Міс Фітцрой покинула кімнату разом із сестрою й не повернулася, щоб побажати нам доброї ночі.

Ріманський на хвилину затримався з графом, і коли наздогнав мене в передпокої, то я побачив, що князь якось по-особливому всміхається сам до себе.

− Важкий кінець для Гелени, графині Ельтон, − сказав він, коли ми вже сиділи в кареті. − Параліч − найгірше з усіх фізичних покарань, які можуть спіткати таку метку даму.

− Вона була меткою?

− Так, можливо, це надто м'яке слово, але іншого я дібрати не можу, − відповів він. − Коли вона була молодою − а нині їй близько п'ятдесяти, − вона робила все, що може негожого робити жінка. Вона мала купу коханців. Один із них регулярно сплачував борги її чоловіка − граф охоче пристав на це.

− Що за ганебна поведінка! − вигукнув я.

− Ви так вважаєте? Облиште! За наших днів у «верхній десятці» суспільства легко прощають подібні вчинки. Якщо дама має коханців, а її чоловік до них прихильний, то що ж? Ваше сумління занадто вразливе, Джеффрі!

Я мовчав, заглибившись у роздуми.

Мій товариш запалив папіроску і запропонував мені; я машинально взяв одну, але не запалив.

− Я зробив помилку сьогодні ввечері, − вів далі Лючіо. − Не треба було співати цієї «Останньої пісні кохання». Річ у тім, що слова належать перу одного з колишніх шанувальників її милості, такого собі поета, і вона була впевнена, що була єдиною, хто будь-коли читав ці рядки. Вона хотіла знати, чи був я знайомий з автором, і я сказав, що знав його вельми близько. Я власне пояснював їй, що саме мене з ним так тісно пов'язувало, як раптом із нею стався напад конвульсій, і я мусив перервати розмову.

− Вона мала жахливий вигляд! − сказав я.

− Паралізована Гелена сучасної Трої? Так, певна річ, її обличчя насамкінець важко назвати привабливим. Коли вроду марнують на розпусту, це часто обертається корчами, правцем і взагалі тілесною неміччю; так природа мститься за зневажене тіло. До речі, помста за зневажену душу − така сама.

− Звідки ви це знаєте? − спитав я. Подивившись на його гар не обличчя, яке свідчило про тілесне й душевне здоров'я, я мимо волі всміхнувся. − Ваші недоладні думки про душу − єдине безрозсудство, яке я у вас відкрив.

− Справді? Я дуже втішений, що в мені є безрозсудство: лише глупота уможливлює мудрість. Зізнаюся, я плекаю дивні, дуже дивні уявлення про душу.

− Я вам це вибачаю, − сказав я, сміючись. − Нехай Господь пробачить мені моє безумство, але я ладен усе простити вам заради вашого голосу. Я не підлещуюся до вас, Лючіо, − ви співаєте немов янгол.

− Не робіть неоковирних порівнянь, − заперечив він. − Хіба ви коли-небудь чули, як співає янгол?

− Так, − знову всміхнувся я, − цього вечора! Він раптом зблід.

− Дуже влучний комплімент, − зауважив він із силуваним сміхом і різким рухом опустив вікно карети, хоча ніч була дуже холодна. − Я задихаюся тут, нехай увійде трохи повітря! По гляньте, як блищать зорі, − неначе велика діамантова корона! Божественні клейноди! Он там, далеко, зірка, яку ви ледь бачите; подекуди вона червона, немов жаринка, що тліє, а подекуди знову стає синьою, як магній. Я завжди її шукаю. Це Алгол; забобон ні люди називають її зіркою зла. Вона справді ворожа, та я все одно люблю її, незважаючи на її погану репутацію! Можливо, вона − холодний різновид пекла, де духи мерзнуть серед криги, утвореної з їхніх власних застиглих сліз! А можливо, це підготовча школа на шляху до раю − хто знає! А он там Венера, ваша зірка, Джеффрі! Адже ви закохані, друже мій? Закохані? Зізнавайтеся! Хіба ні?

− Я не впевнений, − відказав я повільно. − Слово «закоханий» неточно визначає мій нинішній стан…

− До речі, ви щось загубили, − сказав він, підіймаючи з підлоги карети букетик зів'ялих фіалок.

У мене вирвався вигук досади. Князь посміхнувся. Це була бутоньєрка леді Сибілли, яку я через необережність упустив, і я бачив, що він упізнав її. Мовчки я взяв букет.

− Любий мій, не намагайтеся приховати ваших намірів від вашого найкращого друга, − сказав він серйозно і лагідно. − Ви хочете одружитись із вродливою дочкою графа Ельтона. І ви одружитесь. Повірте мені! Я зроблю все, що зможу, щоб допомогти втіленню вашого бажання.

− Допоможете? − вигукнув я, вже не приховуючи радості: адже я знав, який вплив має Лючіо на батька Сибілли.

− Обіцяв допомогти, відтак, допоможу, − відповів він поважно. − Запевняю вас, такий шлюб буде мені до душі. Я зроблю все, що від мене залежатиме. Свого часу я влаштував багато заручин.

Моє серце тріумфувало. Прощаючись із князем, я палко потиснув йому руку і додав, що вдячний паркам, які послали мені такого доброго друга.

− Вдячні кому, ви сказали? − спитав він із загадковим виглядом.

− Паркам!

− Серйозно? А я думаю, що вони геть непривабливі сестри! Чи це не вони відвідували вас попередньої ночі?

− Не дай Боже! − вигукнув я.

− О, Бог ніколи не заважає виконанню Своїх законів. Якби Він чинив інакше, Він би знищив Себе.

− Якщо Він тільки існує, − докинув я недбало.

− Слушно! Якщо…

І на цьому ми розійшлися − кожен попрямував до своїх апартаментів у Ґранд-готелі.

XV

Після того вечора я став бажаним гостем у домі лорда Ельтона й невдовзі сердечно заприятелював з усіма членами родини, навіть із суворою та побожною міс Шарлоттою Фітцрой. Мені легко було зауважити, що наміри мої вгадувались, хоча з боку леді Сибілли заохочення були настільки слабкі, що я подекуди сумнівався, чи здійсняться врешті-решт мої надії. Натомість граф не приховував захвату від думки про те, що я стану його зятем. Таке багатство, як моє, було рідкістю в Британії, і навіть якби я був не літератором, а відставним жокеєм, який шахрує на верхогонах, то й тоді, з п'ятьма мільйонами в кишені, я був би бажаним кандидатом на руку леді Сибілли.

Тепер Ріманський нечасто супроводжував мене до Ельтонів, посилаючись на невідкладні справи та запрошення на громадські заходи. Я не ображався на нього. Хай там як я його шанував і захоплювався ним, однак не міг не помічати, що його бездоганна врода та вишуканість манер становили небезпечний контраст із моєю досить привабливою, але все-таки звичайною зовнішністю, і мені здавалося неможливим, щоб жінка, перебуваючи часто в його товаристві, могла віддати перевагу мені. Однак я не боявся, що він стане моїм суперником зумисне: надто глибоко закорінена була в ньому відраза до жінок. Ця відраза була настільки щирою, що я навіть дивувався, чому світські левиці, прагнучи привернути до себе його увагу, залишаються сліпими й глухими, не відчувають холодного цинізму, що проглядає крізь його позірну чемність, не чують колючих насмішок у його компліментах, не вбачають ненависті, що проблискує в його очах крізь удаваний захват. Утім, мене це не обходило − вказувати тим, хто не міг або не хотів бачити тієї чи іншої сторони мінливої натури мого приятеля. Особисто я вже не звертав великої уваги на його примхи: я вже звик до його витівок, до його гри з людськими почуттями і, заглиблений у перипетії власного життя, не надто турбувався вивченням особистості людини, яка впродовж двох місяців зробилася моїм fidus Achates[15]. На той час я був заклопотаний тим, як зміцнити вже здобуту прихильність графа до моєї особи: я сплатив деякі з його невідкладних боргів, безвідсотково позичив йому велику суму та поповнив його льох такими рідкісними старовинними винами, яких сам він уже багато років не мав змоги придбати. Таким чином я встановив між нами цілковиту довіру, і прихильність старого лорда доходила аж до того, що він брав мене під руку, коли ми разом виходили на Пікаділлі, та публічно називав мене «мій любий хлопчику». Ніколи я не забуду здивування дрібного редактора шестипенсового журналу − цей жалюгідний редактор одного ранку зустрів у парку мене в супроводі графа! Лорда Ельтона він, вочевидь, знав в обличчя, а про те, що мене він також упізнав, свідчив його здивований погляд. Колись він зверхньо відмовлявся прочитати мій рукопис, стверджуючи, що я не маю імені, − а тепер? Я певен, він би віддав свою місячну платню, аби я тільки впізнав його! Але я до того не спустився, а пройшов повз, сміючись із вельми старого дотепу, що його переповідав мені мій майбутній тесть. Випадок був незначний, навіть не вартий уваги, однак він покращив мені настрій: однією з найбільших утіх, що їх давало мені моє багатство, була можливість відплати − зі мстивими відсотками − за всі образи та зневаги, якими у дні моєї нужди світ зустрічав кожну мою спробу заробити собі на прожиття.

Хоча я часто бував у Ельтонів, однак жодного разу відтоді не побачив паралізованої графині. Після її останнього жахливого страждання вона вже не рухалась − вона тільки жила, більше нічого. Лорд Ельтон говорив мені, що тепер настав найгірший період її хвороби; її спотворене обличчя навіть недобре впливало на тих, хто її доглядав.

− Річ у тім, − сказав граф, мимоволі здригаючись, − що вона має жахливий вигляд, просто-таки жахливий! Вона була такою гарною жінкою, а тепер вона буквально потворна. Нелюдське обличчя, особливо очі − дикі, перелякані, ніби вона бачила самого диявола. Моторошний вираз, запевняю вас! І ніколи не змінюється. Лікарі безсилі щось вдіяти. І, звичайно, це дуже тяжко для Сибілли та для нас усіх.

Я співчутливо погоджувався. Розуміючи, що перебування в будинку з живим мерцем неминуче мусить пригнічувати молоду особу, я не втрачав нагод бодай якось розважити леді Сибіллу. Я справляв їй невеличкі задоволення, які тільки були в моїй силі: дорогі квіти, ложі в оперу, зокрема на прем'єри, та інші знаки уваги, які чоловік може виявляти до жінки без того, щоб здаватися набридливим та докучливим. Усе сприяло досягненню моєї мети. Не маючи ні труднощів, ні клопотів, я егоїстично занурився у вир особистого життя, підбадьорюваний та заохочуваний цілим натовпом підлесників та зацікавлених знайомих.

Віллосмірський замок був моїм; цю купівлю обговорювали всі газети країни − деякі запобігливо, деякі осудливо. Мої повірники палко привітали мене з купівлею чудового маєтку, який вони, згідно зі своїм обов'язком, особисто оглянули і дали схвальний відгук. Тепер у будинку чаклували декоратори та меблярі, рекомендовані князем Ріманським, тож планувалося, що все в ньому стане до ладу до початку літа, на час мого прибуття, з нагоди якого я мав намір справити грандіозне свято.

Тим часом настала велика подія мого життя: видання моєї книжки, її, розрекламовану, нарешті було вкинено в незнану, мінливу течію громадської думки; спеціальні примірники було розіслано до редакцій усіх лондонських часописів та літературних оглядів.

Наступного дня після цього Лючіо, як я його фамільярно називав, увійшов до моєї кімнати; вираз його обличчя був недобрий і таємничий.

− Джеффрі, − сказав він, − я позичаю вам п'ятсот фунтів стерлінгів.

− Навіщо? − здивувався я.

Він простягнув мені чек. Глянувши на папірець, я побачив, що на ньому була зазначена саме ця сума і під нею стояв княжий підпис, однак імені особи, якій призначались ці гроші, вписано не було.

− Що це означає?

− Це означає, що сьогодні я йду до містера Меквіна. Зустріч призначено на дванадцяту годину. Ви, Джеффрі Темпест, автор книжки, яку містер Меквін критикуватиме й рекламуватиме, не можете поставити власного підпису на такому чеку: це було б незручно. Але я − інша річ. Я назвуся вашим літературним агентом, який бере десять відсотків прибутку та хоче добре заробити. Меквін, щирий шотландець, має гострий нюх на зиск. Ясна річ, це залишиться в таємниці. − Лючіо засміявся. − За нашої комерційної доби література, як і все інше, зробилася предметом торгівлі, і критики працюють виключно за плату. Чим вони гірші за інших?

− І ви хочете сказати, що Меквін візьме ці гроші? − нерішуче спитав я.

− Нічого подібного! Ці гроші не для Меквіна, а для добро чинного літературного комітету.

− Тоді розумію. Бо я був подумав, що ви хочете запропонувати йому хабара…

− Хабара! Боже мій! Підкупити критика! Неможливо, любий мій! Це нечувано, нечувано! − Він потрусив головою і врочисто закотив очі. − Ні, ні! Люди преси ніколи не беруть грошей: навіть за рекламу нової золотовидобувної компанії, навіть за ранкове оголошення про великосвітський концерт! Уся англійська преса чиста і сповнена гідності, повірте мені! Цей маленький чек призначений для доброчинного комітету, де містер Меквін обіймає посаду куратора, і гроші підуть на допомогу кільком «убогим і гордим», відомим лише йому! − Обличчя його на мить набрало якогось незрозумілого для мене виразу. − Що ж до мене, то я намагатимусь поводитись, як солідний літературний агент і, звичайно, наполягатиму на своїх десятьох відсотках! − Він засміявся. − Але я не маю часу на довгі теревені − я обіцяв Меквінові, що буду в нього опівдні, а вже пів на дванадцяту. Найімовірніше, снідатиму я в нього, тож не чекайте на мене. Що ж стосується п'ятисот фунтів, то ви не повинні бути моїм боржником, тому сьогодні ввечері маєте віддати мені чек на ту саму суму.

− Чудово, − погодився я, − але чи може статися так, що великий оракул газетярської зграї зі зневагою відкине вашу про позицію?

− Якщо він так вчинить, то це означатиме, що утопія існує, − відповів Лючіо, старанно натягаючи рукавички. − Де примірник вашого твору? А, ось один, іще пахне свіжою друкарською фар бою. − Він поклав книжку в кишеню пальта. − І дозвольте мені перед тим, як я піду, дорікнути вам, що ви дивовижно невдячна людина, Джеффрі! Ось я, цілком відданий вашим інтересам, ладен, незважаючи на мій княжий титул, розіграти перед Меквіном вашого «агента», а ви навіть не кинули в мій бік недбалого «дякую»!

Він стояв переді мною − саме втілення доброти й доброго настрою. Я засміявся.

− Меквін ніколи не повірить, що ви агент, − сказав я, − ви маєте зовсім інший вигляд. Даруйте мені, якщо я був неввічливим, але справа в тому, що мене обурює…

− Що вас обурює? − спитав він, досі посміхаючись.

− Обман в усьому, − відповів я нетерпляче. − Дурна комедія! Чому твір не може бути визнаний лише за критерієм його літературної цінності? Чому не можна обійтися без впливових інтриганів із газетярської зграї?

− Що вдієш! − Князь граційно змахнув порошинку з сюртука. − А чому людина не може бути визнана в суспільстві лише за критерієм її власних заслуг, без грошей, які створюють їй рекомендацію, без допомоги впливових друзів?..

Я мовчав.

− Світ такий, який він є, − вів далі він, пильно дивлячись на мене. − Ним рухають ниці сили, він обирає собі низькі та згубні цілі; він далекий від того, щоб бути раєм. Це не ідилічна родина щасливих братів і сестер, а колонії сварливих мавп, які називають себе людьми. У давні часи філософи намагалися вчити, що цей тип мавп слід повсюдно винищити, аби могла розвиватися шляхетніша раса. Але вчили вони даремно: не знайшлося досить людей, щоб перемогти звірячий натовп. Сам Господь зійшов з небес, прагнучи виправити зло і відновити в людстві Свій спотворений образ, − але навіть Він зазнав поразки.

− У світі дуже мало божественного, − зауважив я з гірко тою. − Набагато більше диявольського!

Загадкова, мрійна усмішка змінила його обличчя, й він став схожий на Аполлона, заглибленого в думки про нову славну пісню.

− Без сумніву! − сказав він після нетривалих роздумів. − З-поміж усіх надприродних істот людство віддає перевагу дияволові; не дивно, що він владарює там, де його запрошують до владарювання. А втім, Джеффрі, цей диявол, якщо він існує (навряд чи, я думаю), − не такий вже й поганий, як говорять його огудники. Мені здається, що він нічим не гірший від фінансиста дев'ятнадцятого сторіччя!

Це порівняння розсмішило мене.

− Після цього, − сказав я, − вам лишається тільки піти до Меквіна. Сподіваюсь, ви скажете йому, що я є втіленням геніальності!

− Будьте певні, − відповів Лючіо, − я вивчив напам'ять свої репліки. «Зірка першої величини» і таке інше. Я прочитав «Атеней», щоб якнайближче ознайомитися з жаргоном літературного оцінювача, і впевнений, що впораюся з цією роллю якнайкраще.

Він пішов, а я, неуважно переглянувши газети, попрямував до Артур-клубу снідати − я тепер був його членом. Дорогою я зупинився перед вікном книгарні, щоб подивитись, чи не виставили ще мого «безсмертного твору». Його не було, натомість на одній із нових книжок у центрі вітрини я побачив заголовок: «Незгода» Мевіс Клер.

Сам не знаю, який раптовий поштовх спонукав мене ввійти й купити цю книжку.

− Чи добре продається цей твір? − спитав я, вже тримаючи книжку в руках.

− Продається? − перепитав прикажчик, широко розкривши очі. − Так, звісно, дуже добре. Усі читають Мевіс Клер!

− Справді? − і я недбало перегорнув кілька сторінок. − Але я не зустрічав у газетах жодного натяку на неї.

Прикажчик усміхнувся й знизав плечима.

− Пане, міс Клер надто популярна, щоб потребувати реклами. Крім того, більшість критиків настроєні проти неї, і публіка це знає. Днями до моєї книгарні ввійшов службовець якоїсь газетної редакції; він сказав, що йому доручено скласти перелік авторів, чиї книжки продаються найкраще. Я сказав, що міс Клер посідає перше місце, і він розлютився: «Усюди я дістаю ту саму відповідь, але, якою б правдивою ця відповідь не була, мені вона не потрібна! Я не смію внести цього імені до переліку: мій редактор негайно викреслить його − він ненавидить міс Клер!» − «Ваш редактор − негідник!» − сказав йому я. А він якось дивно подивився й відповів: «Немає сильнішого засобу для придушення правди, ніж журналістика!»

Я посміхнувся й пішов зі своєю покупкою, переконаний, що змарнував кілька шилінгів. Якщо ця міс Клер така популярна, то її роман, звичайно, мусив належати до творів низького ґатунку. У моєму ставленні до публіки − зрештою, на це хибує більшість літераторів − була забавна суперечність: я вважав читачів віслюками і водночас нічого так не прагнув, як схвалення тих самих «віслюків»! Мені важко було усвідомити, як це публіка самостійно, без указівки критиків, може поцінувати гарний літературний твір. Безумовно, я помилявся: численними масами публіки всіх націй рухає інстинктивне почуття справедливості, яке спонукає їх відкидати хибне та негідне й обирати істину. Приготувавшись, як більшість людей мого типу, поставитись до книжки глузливо та зневажливо, головним чином тому, що її написала рука жінки, я всівся у віддаленому куточку клубної читальні й почав розрізати сторінки.

Я прочитав лише кілька фраз − і серце моє стислося з переляку й заздрощів. Яка сила обдарувала цю авторку, цю жінку, настільки щедро? Яким правом вона насмілилась писати краще за мене? її магічне перо змусило мене, хай із соромом та гнівом, але визнати, наскільки я нижчий за неї!

Чистота думки, майстерність стилю, краса висловлювання − всім цим була вона обдарована; мене охопила така шалена злоба, що я облишив читання й кинув книжку геть. О генію − могутній, незнищенний, непідкупний! Ах, я ще не настільки був засліплений власною пихою, щоб не відчути, яким священним вогнем палала кожна сторінка; але визнати його наявність у творі жінки − це вже було понад мої сили. Жіноча перевага неймовірно ображала мене та дратувала. Я завжди вважав, що жінка повинна пам'ятати про своє місце − місце рабині чоловіка: бути дружиною, матір'ю, годувальницею, шити сорочки, латати шкарпетки − ось її доля. Яким правом рабиня може вторгатися в високе царство мистецтва та зривати лаври з голови свого пана?!

«О, якби мені тільки вдалося написати критичний відгук на цю книжку! − думав я, шаленіючи з гніву. − Я би спотворив її текст, перебрехавши цитати! Я б знищив її, розірвав би на шматки!» Ця Мевіс Клер, котру я вже обізвав подумки «безстатевою» лише за те, що вона мала талант, якого я не мав, говорила саме те, що хотіла сказати, з непідробною легкістю, невимушеністю, з усвідомленням власної сили. Не знаючи цієї жінки, я ненавидів її − ненавидів за те, що вона вміла здобути славу без допомоги грошей, і вінець цієї слави сяяв над нею так високо, що жодні критики не могли його сягнути.

Піднявши з підлоги книжку, я знов розгорнув її з наміром прискіпатися до стилю; два-три поетичні порівняння збудили в мені гіркий заздрісний сміх. Ідучи з клубу, я забрав книжку; в душі моїй змагалися два бажання: бажання прочитати твір безсторонньо, віддаючи належне авторові, та бажання розірвати книжку й викинути в куряву бруківки.

Саме в такому дивному настрої й застав мене Ріманський, який близько четвертої повернувся від Девіда Меквіна з усміхом тріумфатора.

− Привітайте мене, Джеффрі! − вигукнув він, заходячи до кімнати. − Привітайте мене й себе! Я звільнився від чека на п'ятсот фунтів, що його вам уранці показував!

− Отже, Меквін узяв його, − пробурчав я похмуро. − Що ж, нехай ті гроші підуть на користь доброчинному комітету та його кураторові.

Ріманський кинув на мене швидкий допитливий погляд.

− Що сталося з вами після того, як я пішов? − спитав він, скидаючи пальто й сідаючи біля мене. − Ви не при собі! А між тим ви, навпаки, маєте почуватися щасливим: ваше найвище бажання здійснюється! Ви хотіли, аби про вашу книжку говорили в Лондоні? За два-три тижні впливові газети виславлятимуть вас як нового генія, який хіба що трохи поступається самому Шекспірові! Три відомі журнали погодились написати так! І все це − завдяки люб'язності містера Меквіна й такому дріб'язку, як п'ятсот фунтів! І ви невдоволені?!. Знаєте що, друже, вам справді важко догодити! Я попереджав вас, що завелике щастя псує людину.

Різким рухом я жбурнув перед ним книжку Мевіс Клер.

− Погляньте на це! Чи вона теж платить містерові Меквіну по п'ятсот фунтів на доброчинність?!

Він узяв книжку та глянув на заголовок.

− Звичайно, ні. Але її гудять, а не вихваляють!

− То що ж? У книгарні, де я придбав цей роман, мені сказали, що її всі читають.

− Це правда! − Ріманський перевів на мене погляд − чи то співчутливий, чи то іронічний. − Чи знаєте ви прислів'я «Можна привести коня до води, але не можна змусити його пити»? Цей вислів відповідає вашій ситуації, Джеффрі. Завдяки нашому шановному приятелеві Меквіну, ви можете потягти коня, тобто публіку, до зготованого для неї пійла, але неможливо змусити її проковтнути його. Кінь часто відвертає морду і біжить шукати чогось іншого. Коли публіка обирає собі улюбленого автора, це, звичайно, прикро для решти, але зарадити цьому неможливо!

− І чому ж публіка обрала саме міс Клер? − спитав я похмуро.

− Справді чому? − всміхнувся він. − Меквін сказав би вам, що публіка робить це з самої лише глупоти; публіка відповість вам, що вона обрала міс Клер за її талант.

− Талант! − повторив я скептично. − Публіка нездатна бачити його!

− Ви так гадаєте? − він досі посміхався. − Серйозно? У такому разі вельми дивно, яким чином усе, що є справді видатним у мистецтві, зокрема в літературі, здобуває таку велику славу й по шану не лише у нас, але й у будь-якій цивілізованій країні, де народ мислить і навчається? А що стосується критики, то згадайте: видатних людей вона не шанувала за життя. Навіть останнього англійського лавроносця Теннісона − і того критикували брудними висловами; тільки пересічність завжди вихваляють. Однак, беручи до уваги варварські вимоги культури та неймовірну глупоту публіки, Джеффрі, що мене дивує, так це те, що самі ви до цієї публіки звертаєтесь!

Він підвівся і, вибравши білу квітку з вази на столі, всилив її в петлицю.

− Я боюся, − вів він далі, − боюся, щоб міс Клер не зробила ся вашою bete noir[16], мій друже! Доволі прикро мати в літературі суперника, але суперницю − це вже зовсім кепсько! Що ж, утішайтеся певністю, що її ніколи не рекламуватимуть, тоді як ви, завдяки заступництву чутливого й високоморального Меквіна, будете найголовнішим «відкриттям преси» − щонайменше місяць, а може, й два; словом, так довго, скільки «нова зірка першої величини» може триматися на літературному небосхилі. Усе це зірки, що падають! Як у старій забутій пісні Беранже: «Les étoiles, qui silent, qui silent, qui silent − et disparraisent!»[17]

− За винятком міс Клер, ясна річ! − сказав я.

− Слушно! За винятком міс Клер!

Він гучно розсміявся, і цей глузливий сміх різонув мені слух.

− Вона − маленька зірочка на просторому небі, яка тихо й легко обертається за визначеною орбітою; але її ніколи не оточуватиме сяйво метеорів, яке запалає навколо вас, любий друже, варто лише містерові Меквіну подати сигнал! Тьху, Джеффрі, годі дутися! Заздрити жінці! Хіба жінка не є істотою нижчою? І хіба може тінь жіночої слави вкинути у смуток гордий дух мільйонера? Подолай те ваш сплін[18] та приходьте до мене обідати.

Він знову розсміявся та вийшов із кімнати, і знову я відчув, що його сміх дратує мене.

Щойно він пішов, я дав волю ницьому, негідному бажанню, яке вже кілька хвилин горіло в мені: присівши до письмового столу, сквапливо написав записку для редактора впливового часопису, у якому я працював колись. Якщо моє нинішнє становище було відоме йому, то я мав певність, що він зрадіє з нагоди зробити мені яку-небудь ласку. Мій лист із позначкою «особисто і таємно» містив прохання про дозвіл написати для наступного випуску анонімну лайливу рецензію на новий роман Мевіс Клер «Незгода».

XVI

Неможливо описати той гарячковий, роздратований, суперечливий стан духу, у якому я тепер перебував цілими днями. Мій характер став мінливішим за вітер: я ніколи не був у тому самому гуморі дві години поспіль. Я жив непутнім життям, бо так було заведено: сучасні люди з вульгарною нікчемністю дурнів поринають у багнюку − лише тому, що бути морально брудним нині модно й заохочується в товаристві. Я став нерозважним картярем, оскільки у «верхній десятці» суспільства вважалося, що гра в карти є ознакою мужності й хоробрості. «Я ненавиджу того, хто боїться програти в карти кілька фунтів стерлінгів, − сказав мені якось один із „титулованих“, − це свідчить про боягузливу та дріб'язкову натуру». Керований цією «новою» моральністю та страхом видатися «боягузливою та дріб'язковою натурою», я майже щоночі грав у бакара та в інші азартні ігри, охоче програючи «кілька фунтів», що у моєму становищі означало кількасот. Мої випадкові виграші робили моїми боржниками багатьох «шляхетних» розпусників та негідників. Уважається, що картярські борги − це «борги честі», які належить сплачувати пунктуальніше, ніж будь-які інші; але моїх боргів мені й досі не сплачено. Я також закладався на величезні суми стосовно всього, що тільки може бути предметом для закладу. Щоб не поступатися моїм приятелям у «смаках» та «знанні світу», я відвідував будинки розпусти та дарував діаманти на кілька тисяч фунтів напівп'яним танцівницям та вульгарним кафешантанним «артисткам»: у товаристві вважалося, що такі розваги прийнятні для джентльмена!

О Небо! Якими мерзотниками всі ми були, я та мої аристократичні приятелі! Якими негідними, безсоромними, бездушними паразитами! А втім, нас приймали у великосвітському товаристві; найвродливіші, найшляхетніші дами Лондона запрошували нас до своїх віталень, зустрічали усмішками й улесливими словами − нас, від самої присутності яких віяло пороком! Якби який-небудь чесний ремісник, що тяжко працює, аби заробити собі на хліб, дізнався про наше життя, він би надавав нам ляпасів, обурений, як тільки земля витримує таких підлотників!

Інколи, хоча дуже рідко, до нас приєднувався Ріманський: він сідав з нами до карт або брав участь у музичних вечорах. У такі хвилини я помічав, що він давав собі волю й ставав найневгамовнішим серед нас усіх. Але, попри цю невгамовність, він ніколи не ставав брутальним, як це бувало з нами; його манери ніколи не були вульгарними; його м'який, глибокий сміх зовсім не скидався на ослячий регіт наших «культурних розваг». Його пишномовні розмірковування вголос про різні речі та людей, часом дотепні та іронічні, часом серйозні, мало не пафосні, справляли велике враження на всіх, хто його слухав, а на мене й поготів.

Одного разу, я пам'ятаю, ми пізно поверталися з розпусної оргії − я, троє юних нащадків англійських перів і Ріманський, − як раптом натрапили на вбого вдягнену дівчину, котра, ридаючи, чіплялася за залізні грати замкненої церковної брами.

− О Боже, − стогнала вона, − о милосердний Боже! Рятуй мене!..

Один із моїх приятелів схопив був її за руку, кинувши сороміцький жарт, але тієї самої миті Ріманський став між ними.

− Облиште її! − сказав він суворо. − Нехай вона відшукає Бога, якщо може!

Дівчина перелякано глянула на нього, сльози падали з її очей, і він вклав їй у руку дві чи три золоті монети. Вона знову заридала.

− О, благослови вас Господь! − вигукувала вона. − Благослови вас Господь!

Він зняв капелюха і стояв просто неба, осяяний місячним промінням; вираз задуми пом'якшив його похмуру вроду.

− Дякую вам, − просто сказав він, − ви робите мене вашим боржником.

І він попрямував далі; ми пішли за ним, здивовані й мовчазні, хоча один із моїх вельможних приятелів реготнув по-дурному.

− Ви дорого заплатили за благословення, княже! − завважив він. − Ви заплатили три соверени. Присягаюся, якби я був на вашому місці, я б зажадав чогось більшого, ніж благословення!

− Ясна річ, − погодився Ріманський, − ви й заслуговуєте на більше, на значно більше! Я сподіваюся, ви те й дістанете! Благословення не має жодної користі для вас − воно для мене!

Як часто пізніше я згадував той випадок! Тоді я не надав йому ваги. Я був надто занурений у власне життя, щоб звертати увагу на обставини, не пов'язані безпосередньо з моїми справами. Незважаючи на всі забави й розваги, якийсь ненастанний неспокій мучив мене; ніщо, власне, не задовольняло мене, крім забарних та дещо тяжких залицянь до леді Сибілли. Дивна вона була дівчина: чудово знала про мої наміри щодо неї, а вдавала, ніби не розуміє! Щоразу, як я намагався виявити до неї трохи більше уваги й надати своїй поведінці відтінку любовної пристрасті, вона видавалася здивованою. Не розумію, чому деякі жінки полюбляють лицемірити в коханні. Адже інстинкт підказує їм, коли чоловіки закохані в них! Однак поки вони не доведуть своїх залицяльників до граничної міри приниження, поки не змусять сп'янілих від пристрасті безумців дійти до готовності віддати за кохану життя й навіть честь, дорожчу за життя, − доти жіноче марнославство не буде вдоволене.

Але чи мав я право судити про чиєсь марнославство − я, засліплений власним?! Я відчував хворобливий інтерес до власної персони, до того, що мене оточувало, до свого комфорту, своїх успіхів у світі… Однак було щось, що зробилося для мене мукою, справжнім відчаєм і прокляттям; і це, як не дивно, був той самий тріумф, якого я так сподівався і який мав стати вінцем моїх честолюбних мрій!

Моя книжка − книжка, яку я вважав геніальним твором, − коли втрапила у вир критики, стала для мене літературною потворою, що переслідувала мене вдень і вночі, мучила своєю ненависною присутністю. Великі реклами, розсіяні щедрою рукою мого видавця, набридливо впадали мені у вічі, варто було розгорнути першу-ліпшу газету. А похвала критиків? Як усе це було недоладно й перебільшено, мерзенно й гидко! Кожен улесливий епітет сповнював мене відразою, і якось, коли в одному з першокласних журналів я побачив довгу статтю про мій надзвичайний, незрівнянний та неповторний твір, який нібито прирівнює мене до Есхіла та Шекспіра, − статтю з підписом Девіда Меквіна − я відчув, що з великою охотою відлупцював би цього продажного псевдовченого шотландця. Хвальні гімни лунали звідусіль; я був «новим генієм», «надією майбутнього покоління»; моя книжка була «відкриттям місяця». Найвидатніший, найрозумніший, просто неперевершений базграч, який зробив честь каламареві з чорнилом, скориставшись із нього! Звичайно, я являв собою «знахідку» Меквіна: п'ятсот фунтів, пожертвувані на його сумнівну доброчинність, так загострили його зір, що він побачив мене, яскраву зірку літературного небосхилу, раніше, ніж це зробили інші. Преса слухняно пішла за ним: хоча преса − принаймні англійська преса − непідкупна, але окремі власники окремих газет небайдужі до зиску з добре проплаченої реклами.

Утім, коли містер Меквін у властивому йому стилі оракула оголосив мене своєю «знахідкою», ще кілька джентльменів від літератури виступили вперед, написавши про мене схвальні відгуки. Я зрозумів натяк, вислав їм вдячні листи і запросив до себе на обід. Вони з'явилися на царську учту, яку справили я та Ріманський; наприкінці цієї гулянки ми відіслали двох із них додому в кареті з Амієлем, щоб той наглянув за ними та допоміг знайти власні двері. Один із них потім написав оду на мою честь.

Тепер Лондон дійсно говорив про мене. Столиця − ця потвора, що рикає, − обговорювала мене у своїй особливій неповторній манері. Члени «верхньої десятки» англійської аристократії виписували мою книжку в бібліотеках, але ці дивні установи, замовивши дві-три сотні примірників, змушували передплатників чекати впродовж кількох тижнів, аж доки тим набридне запитувати книжку й вони забудуть про неї.

Якщо судити з крикливих відгуків у газетах, то можна було б подумати, що «всі, хто був чим-небудь», читали мій «неповторний» твір. Та насправді було інакше: про мене говорили як про мільйонера, а до того, що я дав літературі, публіка лишалась байдужою. Усюди, куди б я не прийшов, мене зустрічали словами: «Невже ви написали роман? Що за химерна думка! − та зі сміхом додавали: − Ми не читали його − не було часу, але ми неодмінно запитаємо його в бібліотеці». Звичайно, більшість із них так його й не запитувала, вважаючи, вочевидь, що він не вартий їхньої уваги. Здобувши, за допомогою власних грошей та впливу Ріманського, безліч схвальних відгуків критики, я тепер бачив, що більша частина публіки ніколи не читає критики. Тому й мій анонімний пасквіль на книжку Мевіс Клер не відбився на її популярності. То була марна праця, бо на цю авторку всюди дивилися, як на істоту екстраординарну; її твори й надалі запитували, ними й надалі захоплювались, і «Незгода» продавалася тисячами, без жодних ласкавих схвалень та крикливих реклам. Ніхто не здогадався, що це я написав ту лайливу статтю, яку тепер сам визнаю за брутальний, вульгарний наклеп на літературний твір, − ніхто, крім Ріманського. Часопис, у якому я розмістив статтю, був популярним, його легко було знайти в кожному клубі або в бібліотеці, і князь, якось випадково взявши примірник, відразу помітив її.

− Ви написали це! − сказав він, пильно дивлячись мені про сто в очі. − Мабуть, це справило вам велику полегкість!

Я мовчав.

Він переглянув статтю; потім, поклавши журнал, знову подивився на мене з тим самим допитливим виразом.

− Багато людських істот улаштовані так, − промовив він, − що якби вони були з Ноєм у ковчезі, вони б застрелили голуба, який ніс оливкову гілку, заледве б той показався над водою. Ви належи те до цього типу, Джеффрі.

− Не розумію вашого порівняння, − пробурмотів я.

− Не розумієте? Яке зло заподіяла вам ця Мевіс Клер? Ваші становища зовсім різні. Ви мільйонер, а вона змушена працювати, заробляючи собі на хліб; її життя залежить від літературного успіху, а ви, потопаючи в багатстві, щосили намагаєтесь позбавити жінку коштів на прожиття! Чи вам це робить честь? Вона здобула славу лише завдяки власному розуму та енергії. І навіть якщо вам не подобається її книжка, хіба варто ображати авторку особисто, як ви зробили в цій статті? Ви ж її не знаєте, ніколи не бачили…

− Я ненавиджу жінок, які пишуть! − вигукнув я палко.

− Чому? Тому, що вони незалежні? Ви б хотіли, щоб усі жінки були рабинями чоловічих забаганок? Любий Джеффрі, ви поводитесь нерозумно. Визнайте: ви заздрите славі цієї жінки! Лише тоді я зможу зрозуміти вашу досаду: заздрість може спонукати людину вбити свого ближнього − чи то кинджалом, чи то пером.

Я мовчав.

− Чи її роман справді такий негодящий, як ви його змалювали? − спитав він.

− Може, когось він і захоплює, але мене − ні.

Це була брехня, і Лючіо, звичайно, знав, що я брешу!

Твір Мевіс Клер збудив у мені шалені заздрощі; той факт, що леді Сибілла прочитала його раніше, ніж подумала глянути на мою книжку, додав гіркоти до моїх почуттів.

− Гаразд, − нарешті посміхнувся Ріманський, − усе, що я можу сказати, Джеффрі, так це те, що ваші наскоки анітрохи не зачеплять Мевіс Клер. Ви зайшли надто далеко, друже! Публіка лише вигукне: «Який сором!» − і ще вище піднесе її твір. А що стосується власне її, то вона має веселу вдачу й лише розсміється. Ви маєте якось із нею познайомитись.

− Я не хочу її бачити, − випалив я.

− Але, якщо ви мешкатимете у Віллосмірському замку, вам навряд чи вдасться уникнути зустрічі з нею.

− Немає потреби знайомитися з усіма, хто мешкає навколо, − зверхньо зауважив я.

Лючіо зареготався.

− Як майстерно ви підтримуєте гордість вашого багатства, Джеффрі! − сказав він. − Як на поганенького письменника зі злидарів, котрий іще недавно мучився роздумами, як дістати соверен, − ви бездоганно наслідуєте манери потомствених великосвітських багатіїв! Мене дивують люди, які хизуються багатством перед своїми ближніми: вони поводяться так, ніби за гроші можна під купити смерть і здобути прихильність Бога! Що за неймовірна зухвалість! Ось я, хоч і колосально багатий, але влаштований так, що не можу носити банківські білети на обличчі. Я претендую не на золото, а на розум, і подекуди, знаєте, під час моїх навколосвітніх подорожей мене сприймали як цілковитого жебрака! А вам ніколи так не вдасться. Ви багаті, і це видно.

− А ви, − раптом я гарячково перервав його, − чи знаєте ви, що видно з вашого обличчя? Ви стверджуєте, що на моєму обличчі написане багатство. Але чи знаєте ви, що виражає кожен ваш погляд, кожен жест?

− Не маю уявлення, − сказав він, усміхаючись.

− Зневагу до нас усіх! Нестерпну зневагу. Навіть до мене, кого ви називаєте вашим другом. Я кажу вам правду, Лючіо: бувають хвилини, коли, незважаючи на нашу задушевність, я відчуваю, що ви зневажаєте мене. Ви надзвичайна особистість, наділена непересічними талантами; однак ви не повинні вимагати від інших такої самовлади, такої байдужості до людських пристрастей, яку виявляєте самі.

− Вимагати? − перепитав він. − Друже, я геть нічогісінько не вимагаю від людей. Навпаки, це вони, принаймні ті з них, кого я знаю, вимагають усього від мене. Що ж стосується мого ставлення до вас, то хіба я не говорив, що захоплююсь вами? Серйозно! Це справді так: є щось варте подиву у вашій швидкій славі та чудових успіхах у суспільстві.

− Моя слава! − з гіркотою повторив я. − Яким чином я домігся її? Чи варта вона чогось?

− Не в тім річ, − він злегка всміхнувся. − Як вам, мабуть, дошкуляють ці подагричні докори сумління, Джеффрі! За наших часів насправді немає слави − класичної слави, сильної у своїй спокійній старосвітській гідності; лишилась тільки гамірлива, криклива популярність. І ваша популярність цілком довершена з комерційної точки зору, з якої нині всі дивляться на все. Ви мусите пересвідчитись, що в наші дні ніхто нічого не робить безкорисливо: якою б чистою не здавалась добра справа, у підвалинах її лежить егоїзм. Отже, немає чеснішого способу здобути славу, ніж той, до якого вдалися ви. Адже ви не купили непідкупної британської преси? Ви не могли цього зробити, позаяк це неможливо: британська преса чиста, вона пишається своїми поважними принципами! Немає жодної англійської газети, у редакції якої взяли б чек за розміщення статті або допису, − жодної! − Його очі весело блиснули, й він повів далі: − Тільки чужоземна преса розбещена − так стверджує британська преса. Джон Булль[19], охоплений жахом, дивиться на журналістів, доведених до граничної нужди, які заради зайвої копійки почнуть кого-небудь гудити або вихваляти! Дяка Богу, в нього немає таких журналістів! У нього в пресі всі люди − втілення чесності та відвертості, і вони ліпше животітимуть на один фунт стерлінгів на тиждень, ніж візьмуть десять за додаткову роботу «на прохання приятеля»! Чи знаєте ви, Джеффрі, хто в Судний день першим здійметься на небо під звуки сурем?

Я заперечливо похитав головою, чи то образившись, чи то втішаючись.

− Усі англійські − але тільки англійські − видавці та журналісти! − сказав Лючіо з побожним виглядом. − Адже вони такі добрі, такі справедливі, такі безкорисливі! їхні іноземні колеги будуть, звичайно, засуджені на вічний танок із чортами, але британські газетярі підуть золотими вулицями! Запевняю вас, я розглядаю британську журналістику як найшляхетніший приклад непідкупності; за доброчесністю вона близька до духівництва, бо незмінно дотримується трьох євангельських порад: добровільної вбогості, цноти й покори!

Глум проглядався в його блискучих, немов сталь, очах.

− Утіштеся, Джеффрі, − говорив далі він, − ви чесно досягли слави. Ви тільки за моєю допомогою зблизилися з одним критиком, який дописує до двадцяти газет та має вплив на інших критиків, які дописують до ще двадцяти газет; цей критик, буду чи натурою шляхетною (всі критики − натури шляхетні), має «комітет» для запомоги вбогим літераторам (вельми шляхетна мета), і для доброї справи я, гнаний прагненням доброчинності, підписав чек на п'ятсот фунтів стерлінгів. Зворушений моєю великодушністю (а особливо тим, що я не поцікавився долею п'ятисот фунтів), Меквін зробив мені маленьку послугу. Видавці газет, до яких він дописує, вважають його людиною розумною й талановитою; вони нічого не знають про «комітет доброчинності», та й не треба, щоб вони про це знали. Усе це насправді − вельми раціонально облаштований бізнес; лише особи вашого штибу, з божевільною пристрастю до аналізу й самокатування, можуть так багато міркувати про це.

− Якщо Меквін справді щиро схвалює мою книжку… − почав був я.

− А чом би й ні? Я вважаю, що людина він чесна й шанована. Гадаю, він завжди говорить і пише згідно зі своїми переконаннями. Я певен, якби він дійшов висновку, що ваш твір не вартий уваги, він відіслав би мені назад чек на п'ятсот фунтів, розірваний у пориві шляхетного обурення!

І, відкинувшись на спинку стільця, він реготав, доки сльози не застелили йому очей.

Але я не міг сміятися: я почувався втомленим та пригніченим, і тяжкий відчай сповнював моє серце. Я усвідомлював, що надія, яка додавала мені сил у дні скрути, надія досягти справжньої слави полишає мене. Слава − це така річ, якої не можна здобути ані грішми, ані впливовістю.

Хвала преси не могла дати мені слави. Мевіс Клер, змушена заробляти собі на прожиття, мала її; я з моїми мільйонами не міг її здобути. І я збагнув, що найкраще, найвеличніше, найчесніше та найшляхетніше в житті перебуває поза ринковими цінами: дари богів не продаються.

…Минуло два тижні після видання моєї книжки, і ми з моїм приятелем поїхали на королівський прийом, щоб бути відрекомендованими принцові Вельському. Прийом являв собою яскраве видовище, але, без сумніву, найяскравішою постаттю там був князь Ріманський. Я не міг відвести очей від його величної фігури, вбраної в двірський чорний костюм зі сталевими оздобами; хоча я звик до його вроди, але ніколи ще не бачив її в такому розкішному обрамленні. Я був цілком вдоволений зі своєї зовнішності у відповідному костюмі, але коли я побачив Лючіо, моє самолюбство зазнало удару: я усвідомив, що на моєму фоні привабливість мого друга тільки виграє. Та я анітрохи не заздрив йому: навпаки, я відверто виявляв свій захват. Він, здавалося, забавлявся.

− Мій любий хлопчику, все це бутафорія, − сказав він. − Усе це − удавання та обман. Гляньте на це, − він витяг із піхв легку двірську шпагу. − Для чого надається це нетривке лезо? Це лише емблема прадавнього рицарства; за старих часів, якби хтось образив вас або вашу кохану жінку, блискучий кінчик загартованої толедської сталі міг ударити − отак! − Він із неперевершеною грацією прибрав фехтувальної пози. − І ви вдатно проколювали негідникові ребро або руку, даючи йому привід згадувати вас. Але нині, − і він знову вклав шпагу в піхви, − люди носять такі іграшки як ностальгічний знак, що свідчить, якими відчайдушними сміливцями були їхні предки та якими ницими боягузами стали вони самі! Не розраховуючи більше на власні сили для захисту, вони кричать «Поліція! Поліція!» − щойно перед їхніми негідними особами постане загроза образи. Ходімте, час їхати, Джеффрі! Ходімо схилити наші голови перед іншою людською особою!

Ми сіли в карету й невдовзі перебували на шляху до Сент-Джемського палацу.

− Чи знаєте ви, яка різниця між Творцем Всесвіту та його королівською високістю принцом Вельським? − спитав раптом Лючіо, коли ми під'їжджали до шереги солдатів зовнішньої охорони.

− Ні, − засміявся я.

− Творцеві Всесвіту не приділяють і половини тієї уваги, яку виявляють до Альберта Едуарда, − відповів Лючіо, всміхнувшись. − Про принца так багато говорять, ніби він і справді був чимось більшим, ніж людина. Хоча люди мають певне виправдання: якщо вони підуть до церкви, вони там знайдуть не Бога, а лише священика; погодьтеся, це своєрідне розчарування.

Я не встиг відповісти, бо карета зупинилась, і за хвилину ми вже ввійшли до палацу. Завдяки сприянню високої двірської посадової особи, яка мала нас відрекомендувати, ми дістали добрі місця серед родовитої шляхти; поки ми чекали, я зацікавлено приглядався до їхніх облич і поводження. Дехто нервував; двоє-троє мали такий вигляд, наче вони зробили принцові велику ласку, погодившись бути присутніми на церемонії. Деякі добродії, вочевидь, одягалися поспіхом і забули познімати зі сталевих та позолочених ґудзиків тонкий папір, яким кравець пообгортав ті, щоб не потьмяніли. Помітивши це, на щастя, вчасно, ці панове тепер сквапливо зривали ті папірці, жбурляючи їх на підлогу. Така неохайність робила двірських осіб смішними та позбавляла гідності.

Усі присутні мимохіть озирались на Лючіо: його приваблива зовнішність привертала загальну увагу. Коли ми нарешті ввійшли до тронної зали й розмістились у лінії, я примудрився стати так, щоб мій неперевершений товариш ішов переді мною: мені хотілось побачити, який ефект справить його зовнішність на короновану особу. Зі свого місця я добре бачив принца Вельського − величну постать у повній парадній формі, з безліччю орденів, які виблискували на широких грудях. Мене приголомшила його схожість із Генріхом VIII − схожість, яку багато хто завважував, − хоча обличчя принца відбивало більшу благодушність, ніж горді риси «свавільного короля». Однак тінь меланхолії, навіть суворості тьмарила чоло принца, надаючи певної твердості його рухливим рисам; ця тінь, здавалося, свідчила про втому з домішкою жалю − погляд людини незадоволеної, але скореної, людини без мети, та з суперечливими бажаннями. Його оточували кілька інших членів королівської фамілії; більшість із них були чи видавалися дерев'яними ляльками у військових мундирах: під час проходження кожного гостя вони тільки нахиляли голови з автоматичною правильністю, не виявляючи ні задоволення, ні цікавості, ні прихильності. Але сам спадкоємець найбільшої у світі імперії, вітаючи гостей, втілював невимушену люб'язність. Оточений (чого важко уникнути за його становища) натовпом облесників, викажчиків та лицемірних егоїстів, які б ніколи не ризикнули заради принца власним життям, якби тільки не розраховували на той чи інший зиск, − у моїх очах він постав уособленням потайної, але попри це не менш твердої влади.

Я й досі не можу пояснити собі те надзвичайне хвилювання, яке охопило мене, коли настала наша черга; я бачив, як мій товариш рушив уперед, почув, як лорд Чемберлен назвав його ім'я: «Князь Лючіо Ріманський», − але потім мені здалося, що все в блискучій залі раптом завмерло. Усі очі були звернені на мого друга, на його високу фігуру та шляхетне обличчя; він вклонився − з такою бездоганною легкістю та грацією, що всі інші поклони в порівнянні з цим були просто жахливі. Якусь мить він стояв нерухомо перед королівським троном, пильно дивлячись на принца, ніби хотів увічнити його у своїй пам'яті, − і на широкий потік сонячного сяйва, що заливало залу, зненацька лягла тінь перебіжної хмари. Морок і безмовність, здавалося, захолодили атмосферу, і наче дивна магнетична сила тримала всі погляди прикутими до Ріманського; жодна людина не ворухнулась. Однак напружене затишшя було нетривалим. Принц Вельський, злегка здригнувшись, дивився на величну постать перед собою з виразом палкої цікавості; здавалося, він був майже готовий розірвати крижані кайдани етикету й заговорити; але, з великим зусиллям погамувавши цей порив, він зі звичайною гідністю відповів на глибокий поклін Лючіо, після чого князь пройшов, ледь помітно всміхаючись.

Я підходив наступним, але, зрозуміло, не справив враження; тільки хтось із молодших членів королівської фамілії, вловивши ім'я «Джеффрі Темпест», прошепотів: «П'ять мільйонів!» − слова, які дійшли до моїх вух і сповнили мою втомлену душу звичним презирством, яке вже зробилося моєю хронічною хворобою.

Після церемонії, коли ми чекали нашої карети, я торкнувся рукава Ріманського.

− Ви зчинили справжню сенсацію, Лючіо!

− Невже? − засміявся він. − Ви лестите мені, Джеффрі.

− Анітрохи! Чому ви так довго стояли перед троном?

− Мені так хотілося, − проказав він байдужно. − Хотілося, щоб його королівська високість запам'ятав мене.

− А мені здалося, що він вас упізнав! Ви зустрічались раніше? Його очі блиснули.

− Часто! Але жодного разу я не з'являвся публічно в Сент-Джемському палаці. Двірський костюм багатьох змінює до невпізнання, і я маю сумнів, так, великий сумнів, що навіть принц із його славнозвісною пам'яттю на обличчя сьогодні насправді впізнав мене!..

XVII

Минув тиждень або днів десять після прийому в принца Вельського, коли відбулась дивна сцена між мною та Сибіллою Ельтон. Ця сцена залишила глибокий слід у моїй душі; вона могла б стати мені попередженням про грозові хмари, що нависли наді мною, − могла б, якби тільки моє надмірне самолюбство не завадило мені розгледіти пересторогу. Приїхавши якось до Ельтонів, я зайшов до вітальні (я вже звик обходитись без доповідання і взагалі без жодних церемоній) та знайшов там Даяну Чесней − саму і в сльозах.

− У чому річ? − вигукнув я жартівливим тоном: я мав дуже дружні, навіть фамільярні відносини з маленькою американкою. − Ви плачете! Невже наш любий залізничний татусь пропив усі свої капітали?

Вона засміялась трохи істерично.

− Ще ні! − звела на мене вологі очі, в яких іще блищала злість. − Наскільки я знаю, з капіталами все гаразд. Але в мене − так, у мене − щойно тут відбулася сутичка з Сибіллою!

− Із Сибіллою?

− Еге, − вона виставила на ослін кінчик маленького гаптованого черевичка й критично оглянула його. − Сьогодні журфікс у Кетсон, мене туди запрошено, і Сибіллу також; міс Шарлотта дуже втомлена, адже вона доглядає графиню; звичайно, я була впевнена, що Сибілла поїде! Гаразд. Вона ні слова не говорить про це до обіду, а потім запитує мене, на котру годину мені потрібна карета. Я запитую: «Хіба ви не їдете?». Вона глянула на мене так виклично − ви знаєте, вона вміє! − і каже: «Ви гадаєте, це можливо?!» Я спалахнула й сказала: «Звісно, можливо!» Вона знову на мене глянула й перепитує: «До Кетсон? Із вами?!» Погодьтеся, це була неприхована образа, тож я не змогла стриматись і сказала: «Хоча ви й графська дочка, це ще не причина вернути писок від місіс Кетсон! Вона добра людина й має лагідне серце! Місіс Кетсон ніколи б так зі мною не поводилась!» Я задихалася, я могла б відповісти їй дуже грубо, якби за дверима не було лакея. Сибілла тільки посміхнулася своєю крижаною посмішкою та спитала: «Може, ви б воліли мешкати з місіс Кетсон?» «З якого це доброго дива, − поцікавилась я, − я мала б мешкати з місіс Кетсон?» І тоді вона сказала: «Міс Чесней, ви платите моєму батькові за протекцію в суспільстві, яку гарантує вам його ім'я; але компанії дочки мого батька торговельна угода не передбачала! Я намагалася якомога ясніше дати вам зрозуміти, що не бажаю з'являтися в товаристві з вами: річ не в тім, люблю я вас чи ні, − просто я не хочу, щоб говорили, ніби я ваша оплачена компаньйонка. Ви змушуєте мене говорити різко, і мені шкода, якщо я вас ображаю. Що стосується місіс Кетсон, то я її бачила тільки один раз, але маю про неї враження як про особу дуже вульгарну й погано виховану. Крім того, я не люблю товариства торгівців!» − Із цими словами вона підвелась і випливла з вітальні, і я чула, що вона звеліла подати для мене карету на десяту годину. її зараз подадуть, а ви лишень погляньте, які в мене червоні очі! Так, я знаю, що стара Кетсон збагатилася, торгуючи лаком, але чим лак гірший від будь-чого іншого?! І потім, це було так давно! Містере Темпест, якщо хочете, можете переповісти Сибіллі все, що я вам сказала: я знаю, ви закохані в неї! Я був заскочений її швидкою розповіддю.

− Але, міс Чесней… − почав був я церемонно.

− О так, міс Чесней, міс Чесней, − передражнила вона мене, нетерпляче простягаючи руку по розкішну sortie-de-bal; я мовчки подав її, і вона так само мовчки прийняла мою послугу. − Знаю, що я тільки міс Чесней, і не винна, що мій вульгарний батько понад усе прагне, перед тим як помре, неодмінно побачити мене одруженою з англійським шляхтичем! Це його погляд, а не мій. На мою думку, англійські шляхтичі всі якісь кволі та розслаблені. Я б могла полюбити Сибіллу, якби вона дозволила, та вона не хоче. Вона проводить життя як крижана брила, вона нікого не любить. Знаєте, вона і вас не любить. Я побажала б їй бути людянішою!

− Мені дуже прикро, − сказав я, усміхаючись до цієї дівчини з пікантним личком та справді добрим серцем, − але, далебі, не варто через це так перейматися. Ви маєте добру та великодушну натуру, але британцям важко порозумітися з американцями. Я можу зрозуміти ваші почуття; однак ви знаєте, що леді Сибілла дуже горда.

− Горда, − вибухнула вона, − ще б пак! Велика гордість − мати предка, якого на Босфортському полі прокололи списом і за лишили птахам! Вочевидь, це дає право на жорстокість усім нащадкам! Не дивно, якщо те саме передалося й нащадкам птахів, які його їли!

Я засміявся, й вона теж; до неї повернувся її звичайний гумор.

− А якщо я вам скажу, що мій предок був священиком-пілігримом, ви в це повірите? − спитала вона, і на її обличчі заграли ямочки.

− Я повірю в усе, що ви скажете! − галантно заявив я.

− Добре, тоді вірте, якщо можете, бо я − ні! Переказують, що він був священиком-пілігримом на кораблі «Квітка глоду» і коли досяг суходолу, то впав на коліна та дякував Богові! Але принаймні він не був слугою шляхтича, якого прокололи списом на Босфорті!

З'явився лакей, аби доповісти, що карету подано.

− Гаразд, дякую, − сказала міс Чесней. − До побачення, містере Темпест. Лорда Ельтона немає, він навіть не обідав з нами, але Сибілла цілий вечір буде вдома. Пошліть когось сказати їй, що ви тут.

Я запропонував їй руку та провів до карети, частково поділяючи її досаду, що їй доводиться самій їхати на вечір до лакової фабрикантки. Даяна була дівчина добра, світла, правдива, хоча надміру балакуча й подекуди вульгарна; однак найкращою рисою її вдачі була щирість, а щирість у вищих колах лицемірного англійського суспільства не в моді.

Заглиблений у роздуми, я повернувся до вітальні та послав одного зі слуг спитатися в леді Сибілли, чи не приділить вона мені кілька хвилин. Я недовго чекав: встиг лише раз чи двічі обійти кімнату як увійшла вона, така дивна, така гарна, що я не міг втримати захопленого вигуку. Вона була в білій сукні, як завжди вечорами; її волосся, зачесане не так ретельно, як звичайно, важкою хвилею спадало на чоло; її обличчя було особливо бліде, і очі здавалися більшими й темнішими; її непевна, перебіжна усмішка нагадувала усмішку лунатика. Вона простягла мені руку − рука була сухою та гарячою.

− Мого батька немає вдома, − сказала вона.

− Я знаю. Але я прийшов, щоб побачити вас. Чи можу я лишитись ненадовго?

Вона ледь чутно промовила слова згоди й, опустившись у фотель, стала бавитись трояндами, що стояли у вазі на столі.

− Ви маєте стомлений вигляд, леді Сибілло, − сказав я ніжно, − чи ви здорові?

− Я цілком здорова, − відповіла вона, − але ви маєте рацію: я справді стомлена. Дуже стомлена!

− Вас так виснажує догляд за матір'ю? Вона гірко засміялася.

− Догляд за матір'ю! Будь ласка, не приписуйте мені так багато доброчесності. Я ніколи не доглядаю своєї матері: я не можу, я надто боягузлива. її обличчя жахає мене, і коли я підходжу до неї, вона з таким надлюдським зусиллям намагається говорити, що робиться ще потворнішою. Я б померла зі страху, якби часто її бачила. Подумати лишень: цей живий труп із витріщеними очима та спотвореним ротом − справді моя мати!

Вона здригнулась і зблідла так, що навіть вуста її побіліли.

− Як погано, мабуть, це впливає на ваше здоров'я! − сказав я, присуваючи свого стільця ближче до неї. − Чи не можете ви по їхати кудись задля різноманітності?

Вона мовчала, тільки глянула на мене; дивний вираз її очей не був ні ніжним, ні задумливим − вони дивилися зверхньо, владно і пристрасно.

− Я бачив щойно міс Чесней, − сказав я, − мені здалося, що вона дуже засмучена.

− Вона не має причин для смутку − відказала холодно Сибілла, − окрім хіба що надто забарного вмирання моєї матері! Але міс Чесней молода, може трохи почекати ельтонської корони.

− Чи ви не помиляєтесь? − промовив я лагідно. − Якими б не були її недоліки, я певен, що вона щиро захоплена вами і любить вас.

Сибілла зневажливо всміхнулася.

− Мені не потрібні ні її любов, ні її захоплення. У мене небагато подруг, але й вони всі лицемірки, яким я не довіряю. Навіть коли Даяна Чесней стане моєю мачухою, ми все одно залишимось чужими.

Я відчув, що зачепив дражливу тему і що вести цю розмову далі ризиковано, тому замовк.

− Де ваш приятель? − несподівано спитала Сибілла, вочевидь, щоб змінити тему. − Чому він тепер так нечасто буває в нас?

− Ріманський? Він великий дивак і час від часу відчуває від разу до товариства. Зрештою, він часто бачить вашого батька в клубі. Чому він сюди не приходить? Гадаю, причиною є його нелюбов до жінок.

− До всіх жінок? − спитала вона з легкою усмішкою.

− Без винятку!

− Отже, він і мене ненавидить.

− Я цього не сказав, − поспішив я заперечити, − вас, леді Сибілло, ніхто не може ненавидіти; але, правду кажучи, наскільки я знаю князя Ріманського, не думаю, щоб він зменшив свою нелюбов до жінок, навіть через вас, бо це його хронічна хвороба.

− Відтак він ніколи не одружиться, − задумано промовила вона.

Я засміявся.

− О, ніколи! Можете бути певні.

Вона замовчала, досі пестячи троянди. її груди високо здіймалися від пришвидшеного дихання; я милувався її довгими віями, що тріпотіли на щоках кольору блідих трояндових пелюсток; чисті обриси її ніжного профілю нагадували мені лики святих та янголів у зображенні Фра Анжеліко[20]. Захоплений, я дивився на неї, як раптом вона скочила з місця, зім'явши троянду в руці; її голова закинулась назад, очі палали, і вся вона тремтіла.

− О, я не можу більше терпіти! − вигукнула вона. − Не можу більше терпіти!

Я також підхопився і стояв перед нею здивований.

− О, говоріть, говоріть! Наповнюйте по вінця чашу мого приниження! − палко промовила вона. − Чому ви не говорите мені, як говорите моєму батькові, про мету ваших відвідин? Чому ви не скажете мені, як сказали йому, що ваш владний вибір припав на мене? Що саме мене серед усіх жінок ви обрали собі за дружину? Погляньте на мене! − вона трагічним жестом звела руки догори. − Чи є якась вада в товарі, який ви хочете купити? Це обличчя варте праці модного фотографа, щоб продаватися потім за шилінг, як продаються фотокартки англійських красунь, − чи не так? Ці очі, ці вуста, ці руки − все це ви можете купити! Навіщо ви мучите мене, зволікаючи з купівлею? Невже ще вагаєтесь? Ще не зважили, чи варта я вашого золота?

Здавалось, вона охоплена якоюсь істеричною пристрастю; з тривогою та смутком я кинувся до неї та схопив за руки.

− Сибілло, Сибілло! На Бога, мовчіть! Ви втомлені, ви хвилюєтесь, ви не знаєте, що говорите! Люба, за кого ви мене маєте? Як вам тільки на думку спали ці дурниці про купівлю та продаж? Ви знаєте, що я вас кохаю; я не робив із цього таємниці, ви легко могли читати це з моїх очей, а якщо я не наважувався вам про це говорити, то це лише з остраху, що ви відвернетесь від мене! Сибілло, люба, кохана, заспокойтеся!

Поки я говорив, вона пригорнулась до мене, немов раптово спіймана дика пташка.

− Що я можу сказати вам, − вів далі я, − крім того, що душа моя обожнює вас? Я люблю вас так глибоко, що навіть сам боюся думати про це! Це пристрасть, якої я не можу здолати. Сибілло, я кохаю вас, кохаю безтямно, безумно!..

Я затремтів і змовк. її ніжні руки охопили мене, я цілував її хвилясте волосся. Вона підвела голову й подивилась на мене; в її погляді світилися любов і страх. її краса скорилась мені, й усвідомлення цього позбавило мене самовлади; я поцілував її в уста. Довгий пристрасний поцілунок поєднував дві наші істоти у єдине ціле − так принаймні марила моя збуджена уява; але раптом Сибілла вивільнилася з моїх обіймів та відштовхнула мене. Я помітив, як сильно вона тремтить, і боявся, щоб вона не зомліла. Я взяв її за руку та змусив сісти. Вона ледь усміхнулася.

− Що ви відчували? − спитала вона.

− Коли, Сибілло?

− Щойно, коли цілували мене?

− Небесну радість і пекельну муку водночас! − зізнався я. Вона глянула на мене, насупивши брови й замислившись.

− Дивно! Чи знаєте ви, що я відчувала?

Я заперечливо похитав головою, всміхаючись і тулячи до вуст маленьку ручку, яку тримав у долоні.

− Нічого! − сказала вона з безнадією. − Запевняю вас, геть нічого! Я не вмію відчувати. Я сучасна жінка: я вмію лише думати й аналізувати.

− Думайте та аналізуйте скільки хочете, моя королево, − від повів я поблажливо, − аби тільки ви були щасливі зі мною. Це єдине, чого я прагну.

− Але чи будете ви щасливі зі мною? Чекайте, не відповідайте, доки я не скажу вам, що я таке. Ви помиляєтеся щодо мене.

Вона кілька хвилин мовчала; я, стривожений, стежив за нею.

− Я була підготована до того, − нарешті почала вона, повільно вимовляючи слова, − щоб зробитися власністю заможного чоловіка. Багато чоловіків хотіли купити мене, але жоден не був у змозі заплатити ту ціну, яку правив батько. Будь ласка, не дивіться так пригнічено! Те, що я кажу, є правдивим і цілком звичайним. Усі жінки з вищих класів нині в Англії продаються, немов черкески на невільничому ринку. Я бачу, що ви протестуєте, ви хочете запевнити мене у вашій відданості; в цьому немає потреби. Я вірю, що ви любите мене, наскільки може любити чоловік, і цього мені досить. Але насправді ви не знаєте мене − вас просто приваблює моє обличчя, моє тіло, моя молодість і невинність. Але я не молода: я стара серцем і почуттями. Я була молодою недовго, у Віллосмірі, коли жила серед квітів і птахів, серед усіх чесних істот, які населяють поля та ліси; але одного сезону в місті виявилося досить, щоб убити в мені молодість. Один сезон обідів, балів та читання модних романів! Ви написали книжку, тож повинні знати про обов'язки автора. Це неабияка відповідальність − дати світові твір; чи має право письменник своїми книгами, повними шкідливих, отруйних впливів, опоганювати чисті душі? Ваша книжка містить шляхетні засади, і за це вона мені подобається. Вона добре написана, але, читаючи її, я мала враження, що ідеї, які ви намагалися висловити, були не зовсім щирими, і тому ви не досягли того, чого могли б досягти.

− Маєте рацію, − сказав я з мукою приниження, − щодо літературної цінності книжка не варта уваги. Вона просто новина сезону!

− В усякому разі, − зосередившись, вела далі вона, і очі її потьмянішали, − ви не спаплюжили пера гидотою, властивою багатьом новочасним письменникам. Як ви гадаєте, чи може дівчина, читаючи книжки, які нині вільно друкуються та які їй рекомендують знайомі, бо вони, ці книжки, «такі надзвичайно цікаві», − чи може дівчина, читаючи їх, залишатись невинною та нерозбещеною? Ці книжки докладно описують життя «знедолених»; аналізують таємні людські пороки; захищають, майже як священний обов'язок, «вільне кохання» та загальну полігамію; вони безсоромно знайомлять доброчесних дружин і чистих дівчат із героїнею, яка сміливо шукає чоловіка, все одно якого чоловіка, аби мати від нього дитину без «приниження» взяти з ним шлюб!

Я читала ці книжки; чого ж ви тепер можете сподіватись від мене? Будь-чого, але не невинності! Я зневажаю людей, я зневажаю представниць своєї статі, я проклинаю себе за те, що я жінка! Вас дивує моє фанатичне захоплення Мевіс Клер; я люблю її за те, що її книжки на деякий час повертають мені самоповагу та спонукають вірити в людство; вони бодай на якусь мить відновлюють мою слабку віру в Бога, і мій дух очищується. Однак ви все одно не повинні дивитись на мене як на невинну молоду дівчину, Джеффрі, як на дівчину, чий світлий образ оспівували поети; я − зіпсована істота, виплекана на хисткій моралі та низькопробній літературі нашого часу.

Я мовчки дивився на неї, приголомшений та пригнічений, ніби щось безмежно чисте й цінне розсіялося на порох біля моїх ніг. Сибілла підвелась і почала ходити сюди-туди з неквапливою, але сповненою прихованої люті грацією, яка мимоволі нагадувала мені рухи тварини у пастці.

− Ви не повинні ідеалізувати мене, − сказала вона після невеличкої паузи, похмуро глянувши на мене. − Якщо ви хочете зі мною одружитись, ви повинні робити це цілком свідомо. З вашим багатством ви, звичайно, можете одружитися з будь-якою жінкою. Я не кажу, що ви знайдете дівчину кращу за мене: у моєму колі всі однакові. Усі ми виліплені з одного тіста, всі ми − чуттєві матеріалістки, подібні до героїнь модних романів, які читаємо. Подалі, у провінції, в середніх станах ви, можливо, і знайшли б справді доброчесну дівчину, взірець невинності, але навряд чи вподобали б її: найімовірніше, що вона б вам здалася нудною та нерозумною. Моя головна рекомендація − це врода; ви бачите її, всі бачать її, а я не така лицемірна, щоб не усвідомлювати її сили. У моїй зовнішності немає фальші: моє волосся не накладне, мої рум'янці справжні, моя фігура − не результат майстерності корсетниці, мої брови та вії не підмальовані. Тож будьте певні, моя краса справжня! Але краса тіла не є віддзеркаленням краси душі! Хочу, щоб ви це збагнули. Я запальна, злопам'ятлива, часто неспівчутлива, схильна до хворобливої меланхолії; я вщерть просякнута, свідомо чи несвідомо, тим презирством до життя та невірою в Бога, які являють собою зерно всіх новочасних доктрин.

Вона замовкла. Я досі дивився на неї з дивним відчуттям, у якому змішались обожнювання та розчарування; так поганин міг би дивитись на ідола, якого він досі любить, але в божественну силу якого вже не вірить. Однак те, що вона говорила, анітрохи не суперечило моїм теоріям; на що ж було нарікати? Я не вірив у Бога; чи мав я право ремствувати, що вона поділяє мою невіру? Я мимоволі хапався за старомодну ідею, що віра повинна бути священним обов'язком жінки; я не міг пояснити підстави такого твердження − хіба що то була романтична мрія про жінку, яка молитиметься за того, хто не має ні часу, ні бажання молитися за себе сам. Між тим було зрозуміло, що Сибілла − надто «прогресивна», щоб дотримуватись таких формальностей; вона ніколи не молитиметься за мене, і якщо в нас будуть діти, вона ніколи не навчатиме їх молитися за матір і батька. Я стримав легке зітхання та хотів був заговорити, аж тут вона підійшла до мене й поклала руки мені на плечі.

− Маєте сумний вигляд, Джеффрі, − сказала вона лагідно, − втіштеся: ще не пізно змінити ваш намір.

Я перестрів запитливий погляд її чудових променистих очей, чистих і ясних, як саме світло.

− Я ніколи не зміню свого наміру, Сибілло, − відповів я, − я вас кохаю, я вічно кохатиму вас, але я не хочу, щоб ви себе так немилосердно аналізували…

− Це вам здається дивним? − спитала вона. − І це в наші дні? У дні декадентських романів та «нових» жінок? Гадаю, я в усіх відношеннях готова стати дружиною! − Вона гірко засміялася. − Немає в цій ролі нічого невідомого мені, хоча мені ще не виповнилось і двадцяти. Я вже давно готувала себе до того, що мене продадуть за найвищою ціною, і ті невиразні уявлення про любов, які я мала, живучи у Віллосмірі, про любов ідеалістів та поетів, розтанули, зникли без сліду. Ідеальна любов умерла, ба навіть гірше, ніж умерла: вона вийшла з моди. Після багатьох турботливих напучень, що істотні в житті лише гроші, навряд чи вас повинно дивувати, що я говорю про себе як про предмет, призначений до продажу. Шлюб − це торговельна угода; ви самі чудово знаєте: як би ви не кохали мене або я вас, мій батько ніколи не дозволив би мені одружитися з вами, якби ви не були таким багатим − багатшим за більшість людей! І прошу вас, не сподівайтеся свіжого й довірливого почуття від жінки з розбещеним серцем і душею, як у мене!

− Сибілло, − сказав я палко, − ви зводите на себе наклеп! Я переконаний, ви зводите на себе наклеп! Так, ви живете в цьому світі, але ви не належите йому! Ваша душа чиста, навіть бруд не може залишити на ній плям! Я не вірю тому, що ви говорите проти вашої ніжної та шляхетної натури; і благаю вас, Сибілло, не мучте мене повсякчасними згадками про моє багатство, бо я почну дивитись на нього, як на прокляття. Якби я був нужденним, я б вас так само кохав.

− О, ви могли б кохати мене, − перервала вона з загадковою усмішкою, − але освідчитись мені ви б не наважились.

Я мовчав.

Тоді вона засміялася й ніжно обвила руками мою шию.

− Отже, Джеффрі, − сказала вона, − я закінчила свою сповідь. Мій «ібсенізм», чи то будь-який інший «ізм», − це мій клопіт, і ви зовсім не мусите перейматися цим. Я висловила все, що було в мене на душі; я сказала правду, що серцем не молода. Але я не гірша за решту жінок мого оточення. Я у вашому стилі, чи не так?

− Моє кохання до вас не може бути окреслене такими легко важними словами, Сибілло! − відповів я дещо ображено.

− Байдуже, мені подобається так це називати. Я у вашому стилі, і ви хочете одружитися зі мною. Отже, вам залишається піти до мого батька та швиденько купити мене, уклавши торговельну угоду. І коли ви купите мене… Не дивіться так трагічно! − Вона знову засміялася. − Коли ви заплатите священикові, і заплатите подругам нареченої браслетами та брошками з моно грамами, і заплатите гостям весільним пирогом та шампанським, коли ви врегулюєте рахунки з усіма, навіть з останнім лакеєм, який зачинить дверцята весільної карети, − чи відвезете ви мене далеко, далеко звідси, геть із цього дому, де обличчя моєї матері, ніби привид у пітьмі, переслідує мене, де мене мучить безупинний страх, де я чую такі дивні звуки й де мені сняться такі моторошні сни?.. − Зненацька її голос підупав, і вона сховала обличчя на моїх грудях. − О Джеффрі, заберіть мене звідси якнайшвидше! Ми поїдемо назавжди з цього ненависного Лондона, ми житимемо у Віллосмірі! Я знайду там радість щасливих днів, які давно минули.

Зворушений її благальним тоном, я пригорнув її до себе, відчуваючи, що навряд чи вона була відповідальна за дивні слова, сказані у стані збудження і втоми.

− Усе буде, як ви хочете, люба, і що раніше ви станете моєю, то краще. Тепер кінець березня. Хочете вінчатись у червні?

− Хочу, − відповіла вона, досі ховаючи обличчя.

− Пам'ятайте ж, Сибілло, щоб про гроші й торги не було більше розмов. Скажіть мені те, чого ви мені ще не сказали: скажіть, що ви кохаєте мене, що якби я був жебраком, ви б усе одно любили мене.

Вона рішуче глянула мені просто в очі.

− Я не можу вам цього сказати. Я вам зізналася, що не вірю в кохання. Якби ви були жебраком, то я б напевне не одружилася з вами.

− Ви відверті, Сибілло!

− Краще бути відвертою! Хіба ні? − І вона, витягши квітку з букета в себе не грудях, заходилася приколювати її до мого сюртука. − Що доброго в лицемірстві? Ви ненавидите вбогість, і я теж. Я не розумію дієслова «любити». Часом, коли я читаю твори Мевіс Клер, я вірю в існування любові, але варто мені закрити книжку, як моя віра зникає. Тож не просіть того, чого я вам дати не можу. Я охоче стану вашою дружиною; це все, чого ви можете сподіватись.

− І це все! − вигукнув я, охоплений раптовим гнівом, змішаним із пристрастю; я схопив її руки, почав укривати їх шаленими поцілунками. − І це все! О байдужа крижана квітко! Ні, це не все; ви розтанете від моїх дотиків, ви пізнаєте, що таке кохання; не думайте, що можете уникнути його чар! О моє найдорожче, прекрасне, нерозважне дитя! Ваша пристрасть спить, але вона мусить пробудитися!

− Для вас? − спитала вона, наблизивши своє обличчя до мого; замріяний вираз був у її променистих очах.

− Для мене! Вона засміялася.

− «О, звели мені кохати, і я кохатиму!» − процитувала вона ледь чутно.

− Ви кохатимете, ви мусите! − палко повторював я. − Я буду вашим учителем у мистецтві кохання!

− Це важке мистецтво! Боюся, що й упродовж цілого життя я не зможу цього навчитися, навіть із таким учителем.

Її очі чарівно всміхнулися, коли я на прощання поцілував її та побажав доброї ночі.

− Ви повідомите про новину князя Ріманського?

− Так, якщо ви хочете.

− Ясна річ, хочу, щоб він знав!

Я зійшов сходами вниз; вона нахилилася над перилами, стежачи за мною.

− Добраніч, Сибілло!

− Неодмінно скажіть князеві!

Її біла постать зникла, і я вийшов надвір. У голові моїй панував хаос, і душу мою розривали між собою гордість, щастя і страждання. Подумати лишень − наречений графської дочки, коханий жінки, яка сама оголосила себе нездатною до любові та віри!

XVIII

І тепер, три роки по тому, озираючись назад, я добре пам'ятаю дивний вираз обличчя Лючіо, коли я сказав йому, що Сибілла Ельтон погодилася стати моєю дружиною. Він усміхнувся, і в очах його засяяло світло − яскраве й водночас зловісне, ніби він намагався заглушити в собі гнів і зневагу.

Поки я говорив, він, на моє обурення, бавився зі своєю улюбленою комахою-мумією, і мені було несказанно огидно спостерігати бридку наполегливість, із якою блискуча істота чіплялася за його руку.

− Усі жінки однакові, − сказав він із черствим сміхом, почувши мою новину, − небагато з них мають досить моральної сили, аби встояти проти спокуси багатого заміжжя.

Мене розгнівали його слова.

− Навряд чи це справедливо з вашого боку − судити про все з точки зору грошей, − зауважив я й після невеличкої паузи додав те, що, як я усвідомлював, було неправдою: − Сибілла кохає мене тільки заради мене самого.

Його погляд сяйнув, неначе блискавка.

− О, в такому разі сердечно вітаю вас, мій любий Джеффрі. Здобути прихильність першої гордівниці Англії, завоювати її кохання − настільки чисте, щоб бути впевненим у її згоді по братися з вами, навіть якби ви не мали ані пенсу, − це справді перемога! І перемога, якою ви можете пишатися! Знов і знов вітаю вас!

Підкинувши огидну істоту, яку він називав Духом, угору, щоб змусити її злетіти й повільно кружляти під стелею, він обернувся до мене й палко потиснув мені руку, не перестаючи посміхатись.

Я інстинктивно відчував, що він, як і я, вгадував правду: якби я був убогим літератором, який має лише те, що може заробити власним розумом, леді Сибілла Ельтон ніколи б на мене й не глянула, а тим паче не дала б згоди побратися зі мною; але я мовчав, боячись розкрити справжній стан речей.

− Кохати тільки заради кохання − застаріла чеснота, − невблаганно вів далі Лючіо. − Я вважав, що леді Сибілла − сучасна жінка, яка усвідомлює своє становище й необхідність гордо підтримувати його в очах світу, і що гарненькі пасторальні сентиментальності − не в її натурі. Здається, я помилився. І помилився щодо прекрасної статі вперше. − Тут він витяг руку, і Дух, повернувшись назад, усівся на своє звичне місце перепочинку. − Друже мій, запевняю вас, якщо ви здобули вірне кохання вірної жінки, то це таке багатство, поряд із яким ваші мільйони нічого не варті; це скарб, про який усі мріють.

Його інтонація пом'якшилась, а очі прибрали замисленого виразу. Я глянув на нього з нерозумінням.

− Лючіо, я гадав, ви ненавидите жінок?

− Ненавиджу! − швидко відповів він. − Але не забувайте, чому я ненавиджу їх! Тому, що їм дано все для добра, однак біль шість із них свідомо обирає зло. Чоловіки перебувають під цілковитим впливом жінок, хоча мало хто це усвідомлює; через жінок вони здіймаються до небес або спускаються до пекла. Останній шлях − найулюбленіший та схвалений майже всіма.

Його чоло знову спохмурніло, і лінія навколо гордого рота стала жорсткою й суворою. Якийсь час я дивився на нього, а потім зовсім не до речі сказав:

− Сховайте цього огидного Духа! Ненавиджу, коли ви морочитеся з ним!

− Бідна моя єгипетська принцеса! − вигукнув він, сміючись. − Чому ви жорстокі до неї, Джеффрі? Якби ви жили в її епоху, ви б могли бути одним із її коханців! Без сумніву, вона була чарівною особою; я вважаю, що вона чарівна навіть тепер! Однак, щоби вдовольнити ваше прохання…

Він помістив комаху до кришталевої скриньки й відніс у куток. Потім, повільно обертаючись до мене, промовив:

− Хто знає, що пережив і перестраждав цей Дух, коли був жінкою! Може, вона була «ущасливлена» багатим заміжжям і жал кувала про це! В усякому разі, я певен, що вона значно щасливіша у своєму нинішньому втіленні!

− Я не симпатизую такій страшній фантазії, − сказав я різко, − я тільки знаю, що вона або воно − огидне мені створіння.

− Так, деякі переселені душі огидні, − погодився він холодно. − Щойно вони втрачають свою пристойну тілесну оболонку, невблаганний закон природи піддає їх дуже химерним змінам!

− Які дурниці ви говорите, Лючіо! − нетерпляче вигукнув я. − Як ви можете знати, так це чи ні?

Раптова тінь лягла на його обличчя, надаючи йому дивної блідоти та непроникності.

− Чи ви забули, − почав він зумисне розміреним тоном, − що ваш приятель Джон Керрінгтон у рекомендаційному листі до вас писав, що в усіх галузях науки я «безперечний знавець»? Ви й уявлення не маєте про обсяг моєї обізнаності − і ще запитуєте, як я можу знати? Я відповім, що знаю багато, чого не знаєте ви. Не покладайтеся надто на власний розум, друже, − щоб я не довів вам його нікчемності, щоб я не пояснив вам, без жодних утішних сумнівів, що та зміна, яку ви називаєте смертю, є тільки зародком нового життя, яким ви муситимете жити, хочете ви цього чи ні!

Щось у його словах та поводженні змусило мене зніяковіти, і я пробурмотів:

− Даруйте мені! Я, звичайно, говорив квапливо, але ви знаєте мої теорії.

− Надто ґрунтовно! − засміявся він і знову став таким, яким я його завжди знав. − «Кожна людина має власні теорії» − гасло дня. Кожна мала двонога тваринка заявляє вам, що має власну ідею Бога та власну ідею диявола. Сміховинно!.. Але повернімось до теми кохання. Я відчуваю, що надто мляво привітав вас, оскільки, безумовно, фортуна особливо щедро обдаровує вас своєю ласкою.

З-поміж безлічі розбещених та легковажних жінок вам випало щастя кохати єдину перлину краси, чистоти й вірності − жінку, яка одружується з вами, мільйонером, не заради власного зиску або переваг у товаристві, а виключно заради вас самого! Така рідкісна цнота варта прекрасної поеми! Ви найщасливіша у світі людина. Фактом є те, що вам більше нема чого бажати!..

Я не суперечив йому, оскільки в душі знав, що обставини моїх заручин якраз залишають бажати багато чого. Я, той, хто глузував із релігії, хотів, щоб моя майбутня дружина була побожною; я, той, хто зневажав сентиментальність, прагнув побачити бодай найменший прояв її у жінці, чия врода збуджувала мою пристрасть! Утім, я рішуче глушив усі перестороги сумління та, не зазираючи в майбутнє, живив свою душу тим, що давали дні мого бездільного, безтурботного життя.

У газетах з'явилось повідомлення, що «найближчим часом відбудеться весілля Сибілли Ельтон, єдиної дочки графа Ельтона, та Джеффрі Темпеста, славнозвісного мільйонера» − не «славнозвісного письменника», зауважте, а «славнозвісного мільйонера»! Хоча в пресі мене й досі рекламували, Моджесон, мій видавець, ніяк не міг збільшити моїх шансів на тривалу популярність. Було оголошене десяте видання мого твору, але насправді продаж становив лише близько двох тисяч примірників. А роман Мевіс Клер «Незгода», який я так злісно й немилосердно лаяв, витримував тридцяту тисячу! Із великою досадою я переказав це Моджесонові, якого мої нарікання дуже засмутили.

− Боже, містере Темпест, ви не єдиний письменник, якого рекламує преса, а публіка не помічає! − вигукнув він. − Ніхто не може передбачити примх публіки, навіть найдосвідченіший видавець. Публіка перебуває поза сферою контролю видавця. Мевіс Клер − кістка в горлі багатьох письменників, а не тільки у вашому. Я щирим серцем слугую вам у цій справі, але мене нема в чому винуватити. Усі критики на вашому боці, їхні похвали майже одностайні. Що ж до «Незгоди», то це, як на мене, чудовий, сильний твір, але критики буквально роздерли його на шматки; втім, публіка любить і купує цю книжку а не купує вашої. У цьому немає моєї провини. Я побоююсь, що публіка перестала довіряти критикам, − вона тепер воліє мати власну незалежну думку. Якщо це справді так, то навіть найретельніше організована зграя газетярів виявиться безсилою. Для вас, містере Темпест, зроблено все, що тільки можна було зробити. Якщо результат вийшов не такий, якого ви сподівались, то я, запевняю вас, шкодую про це так само, як і ви. Мало авторів так запобігають, щоби здобути схвалення публіки; для більшості письменників такої похвали з боку культурної журналістики, яку маєте ви, було б більш ніж достатньо.

Я гірко засміявся: «похвала з боку культурної журналістики»! На жаль, я вже дещо знав про засоби, за допомогою яких здобувають подібну похвалу. Я почав майже ненавидіти свої мільйони: золото давало мені лише облудні лестощі товаришів-флюгерів, але безсиле було дати мені славу, таку славу, яку подекуди здобуває геній, що вмирає з голоду і в обіймах смерті досягає щастя панувати над серцями.

Одного разу, відчуваючи напад розпачу, я зопалу закинув Лючіо:

− Ви дотримали не всіх ваших обіцянок, друже: ви говорили, що можете дати мені славу!

Він допитливо глянув на мене.

− Так? Добре, але хіба ви її не маєте?

− Ні. Це не слава, це тільки популярність. Він усміхнувся.

− Слава, мій любий Джеффрі, за походженням означає «слово», лестощі юрби. Ви це маєте − завдяки вашому багатству.

− Але не завдяки своєму творові!

− Ви маєте схвальні відгуки критиків!

− Хіба вони чогось варті?

− Усього… на думку критиків! − знову всміхнувся він. Я мовчав.

− Ви говорите про свій твір… − вів далі він. − Я не можу дати точну оцінку вашому творові − про нього важко судити зі світського погляду. Однак у кожному творі слід вбачати дві складові: по-перше, мета, з якою він був написаний, по-друге, спосіб, у який було втілено задум. Твір повинен мати високу та безкорисливу мету − без цього він гине. Якщо ж його написано правдиво і щиро, то нагорода неодмінно прийде і лаври, вже сплетені, спустяться з небес, уже готові увінчати чоло митця. Жодна земна сила не може їх дати. Я не можу дати вам такої слави, однак я дав вам її чудову імітацію.

Я змушений був похмуро погодитись, однак помітив, що він наче сміється з мене. Більше я нічого не говорив про найближчий моєму серцю предмет, боячись наразитися на глум і зневагу князя. Я проводив багато безсонних ночей, намагаючись написати новий твір, щось своєрідне й сміливе, що змусило би публіку визнати в мені письменника, а не просто мільйонера. Але здатність творити, здавалось, відумерла в мені: у моїй свідомості, пригнічуючи відчуття власної безсилості, блукали невиразні ідеї, які мені не вдавалося втілити у слова. Мене опанувала така хвороблива схильність до надто прискіпливої самокритики, що після нервового аналізу кожної написаної сторінки я відразу рвав її.

На початку квітня я вперше відвідав Віллосмір, діставши звістку від тамтешніх декораторів та меблярів, що їхня робота добігає кінця і було б добре, якби я приїхав та оглянув там усе. Ми вирушили разом із Лючіо, і коли потяг мчав між веселих зелених пейзажів, відносячи нас від диму, бруду й галасу невгамовного сучасного Вавилона, я відчував, як спокій і радість сповнюють мою душу.

Перший погляд на замок, куплений так поспішно та легковажно, збудив у мені подив і захват. Це був гарний старовинний будинок в англійському стилі. Плющ і ясмин вилися вздовж червоних стін, чіпляючись за шпилястий дах. Крізь довгу лінію мальовничих садів сріблястою стрічкою звивалася річка Авон, де-не-де перев'язана, немов бантами, вузлами острівців у формі цифри «8». Дерева й кущі розбруньковувались у свіжій, могутній весняній красі; скрізь панувало світло і спокій, і я відчув, ніби якийсь тягар звалився з моїх рамен, давши мені можливість легко дихати на повні груди та радіти з цієї свободи.

Я оглянув кімнати своєї майбутньої оселі, подивляючи стиль і майстерність, із якою будинок було облаштовано та вмебльовано − аж до найдрібніших деталей, які тонко підкреслювали елегантність, вигоди й комфорт.

«Тут народилась моя Сибілла, − думав я з ніжністю закоханого, − тут, серед милих спогадів її дитинства, вона знову житиме вже як моя дружина, і ми будемо щасливі − так, будемо щасливі, попри всі ці нудні й безсердечні новочасні доктрини!»

У розкішній вітальні я зупинився біля вікна, звідки розлягався вид на зелені луки й ліси, − і мене охопило тепле почуття до мого друга, якому я мав завдячувати купівлею цього чудового маєтку. Обернувшись до князя, я обійняв його.

− Усе це справа ваших рук, Лючіо! − видихнув я. − Мабуть, я ніколи не зможу вам віддячити! Без вас я, либонь, ніколи б не по чув ані про Сибіллу, ані про Віллосмір; без вас я ніколи не був би таким щасливим, як нині!

− То ви щасливі? − спитав він із легкою усмішкою. − А я гадав, що ні!

− Це правда, я не настільки щасливий, як сподівався, − зізнався я. − Інколи мені здається, що моє раптове багатство тягне мене не вгору, а вниз. І це дивно!

− Нічого дивного! − заперечив він. − Здебільшого багатії − найнещасливіші люди на світі.

− Ви, наприклад, нещасні? − спитав я.

Його очі, загорівшись похмурим вогнем, зупинилися на мені.

− Та невже ви сліпі, що сумніваєтеся в цьому? Невже ви може те думати, що я щасливий? Невже моя усмішка − моя маска, обрана для того, щоби приховувати таємні муки від безжальних поглядів моїх немилосердних ближніх, − може переконати вас, що я не маю гризот? Що ж стосується мого багатства, то я ніколи не говорив вам про розміри його. Якби я сказав вам, ви були б насправді приголомшені, хоча я гадаю, що тепер воно б не збудило у вас заздрощів, беручи до уваги, що якісь п'ять мільйонів уже встигли вкинути вас у смуток! Але я міг би купити царства − і не зубожіти; я міг би зводити на трон королів і скидати їх; я міг би розчавити цілі країни залізним підбором фінансових спекуляцій; я міг би володіти світом − але навіщо? Що таке цей світ, якщо не мізерна порошинка, що кружляє в нескінченності? Якщо не мильна булька, випущена на ласку вітру?..

Його брови насупились − і обличчя набрало виразу гордості, презирства та скорботи.

− Якась таємниця оточує вас, Лючіо, − припустив я. − Ви зазнали якогось лиха, якоїсь утрати, якої не може відшкодувати вам ваше багатство. Ви така дивна людина! Можливо, коли-небудь ви звіритесь мені…

Він гучно, майже несамовито зареготався і важко вдарив мене по плечі.

− Неодмінно! Я розповім вам мою історію! Ви повинні «до помогти хворій душі» та «вирвати пам'ять про вкорінену скорботу»! Скільки величі у висловах Шекспіра − не вкоронованого, але справжнього короля Англії! Вирвати не лише скорботу, але й пам'ять про неї! Проста на перший погляд фраза містить у собі глибоку мудрість; без сумніву, поет знав, принаймні здогадувався, про найстрахітливіший факт історії Всесвіту…

− Ви про що?

− Про вічну свідомість пам'яті, − відповів він. − Бог не може забути, і внаслідок цього Його творіння теж не можуть!

Я утримався від відповіді, але, мабуть, вираз мого обличчя зраджував мої думки, оскільки добре знана мені цинічна посмішка викривила його вуста.

− Я виводжу вас із рівноваги, чи не так? − спитав він, засміявшись. − Ви терпіти не можете, коли я говорю про Бога? Ну гаразд, пробачте мені, і пропоную продовжити наш інспекторський огляд цього райського гніздечка. Якщо ви й тут не знайдете вдоволення, друже, то ви аж надміру вибагливі! З гарною дружиною та повним гаманцем ви можете відмовитись від претензій на славу.

− Але ж я ще можу домогтися її! − палко заперечив я, сповнений надій. − У цьому куточку певен, я ще напишу щось путнє!

− Добре! Отже, у вашій голові «божественні ідеї змахують крильми»! Нехай Аполлон дасть їм сили для лету! А тепер ходімо снідати; після сніданку підемо на прогулянку.

У їдальні я побачив елегантно накритий стіл, і це мене несказанно здивувало, оскільки сам я геть забув віддати розпорядження щодо цього. Однак Лючіо, вочевидь, не забув: він вислав телеграму, що попереджала про наш приїзд, і тепер на нас чекала така розкішна трапеза, про яку тільки могли мріяти найвибагливіші епікурійці.

− Джеффрі, я хочу попросити у вас певної ласки, − сказав князь під час сніданку. − Навряд чи ви мешкатимете тут до свого весілля: ви маєте багато обов'язків у місті. Ви говорили, що хотіли б справити тут великий бал; я б не радив вам цього робити. Ви мусили б найняти цілий штат слуг, а потім відпустити їх на час весільної подорожі. Ось що я вам пропоную: влаштуйте у травні бучне свято на честь вашої нареченої леді Сибілли і дозвольте мені бути його організатором!

У такому піднесеному настрої я ладен був пристати на будь-яку його пропозицію, а крім того, ідея щодо свята на честь Сибілли здалася мені чудовою.

− Ви розумієте, − вів далі Ріманський, − якщо я берусь до якоїсь справи, то роблю все ґрунтовно й не терплю втручання в мої плани. Тепер, коли ваше одруження віщує нам розлуку − принаймні на якийсь час, − я хотів би довести, як ціную вашу приязнь, і справити великі врочистості. Якщо ви надасте мені свободу дій, то я можу ручитися, що це буде таке свято, якого ще не бачили в Англії! Ви зробите мені велику приємність, якщо дасте згоду.

− Любий друже, безумовно, я згоден. Охоче даю вам carte blanche[21], робіть усе, як хочете. Це так мило з вашого боку! Коли ж ми справимо цю сенсацію?

− Ваше весілля заплановане на червень?

− Так, на другий тиждень місяця.

− Чудово. Свято відбудеться двадцять другого травня: так ми дамо великосвітському товариству час оговтатись після одного врочистого дійства й підготуватись до другого. Відтак, ви більше не мусите ні про що турбуватись. Я сам про все подбаю. Нам залишається ще три-чотири години до прибуття лондонського потяга. Чи не хочете прогулятися парком?

Я погодився й пішов із ним, перебуваючи в незмінно доброму гуморі. Віллосмір із його спокійною красою наче очистив мій дух від усіх тривог; благословенна тиша лісів і пагорбів здавалася раєм після міського шуму та галасу, і я йшов поруч із моїм приятелем, усміхнений, з легким серцем, щасливий і сповнений невиразної релігійної віри в блакитне небо, якщо не в Бога над ним.

Ми обійшли прекрасні сади, які віднині були моїми, і, пройшовши крізь тінистий парк, опинились на гарній галявині між двома живоплотами − справжній варвікській галявині, де трава була всіяна яскраво-золотими цяточками чистотілу, де між конюшиною та жовтцями простягали білі махрові суцвіття айстри, де серед Глянсуватої молодої зелені видніли, немов снігові кульки, брості глоду. Мелодійно щебетав дрізд; жайворонок, фуркнувши з-під самісіньких наших ніг, злетів у небо й залився піснею. Коноплянка з радісною цікавістю намагалась розгледіти нас крізь маленький отвір у живоплоті, коли ми проходили повз. Зненацька Лючіо спинився й поклав руку мені на плече; в очах його знову з'явилася стара меланхолія й те саме глибоке невтоленне прагнення, якого я ніяк не міг ні вгадати, ні зрозуміти.

− Прислухайтеся, Джеффрі! − сказав він. − Прислухайтеся до безмовності землі, коли співає жайворонок! Чи спостерігали ви коли-небудь той стан природи, в якому вона готується сприйняти божественні звуки?

Я не відповідав. Тиша навколо нас справді вражала. Навіть дрізд перестав щебетати, і тільки чистий голос жайворонка бринів над нами, сповнюючи звуками безмовні луки.

− Світ, у якому живе Божество, − говорив далі Лючіо, − містить у собі красу й чудеса всіх світів! Навіть ця маленька планета прекрасна скрізь, де нема людини. Я протестую, я завжди протестував проти створення людини!

Я засміявся.

− Отже, ви протестуєте проти власного існування, − сказав я. Його очі поволі пойнялися мороком.

− Коли море реве і в гніві б'ється об берег, воно вимагає здобичі − людства! Воно силкується змити зі світлого обличчя землі нікчемних комах, які порушують спокій планети! Коли тільки може, море топить зловорожих істот, і вітер охоче допомагає йому! Коли летять блискавки й гуркочуть громи, чи не здається вам, що це хмари ведуть священну війну − війну проти людства? Невже ви не помічаєте зусиль, яких докладає природа, щоб стерти людину з обличчя Всесвіту?! Приміром, я і ви − хіба не створюємо ми сьогодні єдиний дисонанс у лісовій гармонії? Однак ми не вдячні за життя; ми, безперечно, незадоволені з нього. Ми не наділені невинністю квітів та птахів. Ви скажете, ми наділені знанням; але чи можемо ми бути в цьому впевнені? Наша мудрість від самого початку прийшла до нас від диявола − так вчить легенда про дерево пізнання, плід якого давав пізнання добра і зла. Однак досі це пізнання спонукає людину радше до зла, ніж до добра, а на додачу робить її пихатою, оскільки її не полишає думка, що в майбутті вона буде безсмертною, як Бог. О могутні Небеса, яка невідповідно велична доля для такої нікчемної піщинки, для такого мізерного атома, як людина!

− Але я не мрію про безсмертя, − нагадав я, − я вам про це часто говорив. Мені досить цього життя, я не прагну й не сподіваюсь іншого.

− Так, але якщо воно таки є? − Лючіо звернув на мене пильний, допитливий погляд. − І якби вас, не питаючись вашої думки, відразу занурили б у стан жахливого усвідомлення, в якому ви б не хотіли бути…

− Ну ж бо, годі! − перервав я нетерпляче. − Досить цих теорій! Я щасливий сьогодні! Моє серце легке, як серце пташки, яка виспівує в піднебессі; я в такому чудовому настрої, що навіть найлютішому ворогові не сказав би недоброго слова. Він усміхнувся.

− Ви в такому настрої? − і він узяв мене за руку. − Тоді я по кажу вам іще один гарненький куточок; кращої нагоди, щоб ви його побачили, годі й чекати.

І, пройшовши кілька сажнів, він раптом звернув на вузьку стежку, що вела від галявини, і ми опинились перед гарним старим котеджем, оточеним високими живоплотами з шипшини та глоду.

− Пануйте над собою, Джеффрі, та зберігайте благословенний спокій душі! Тут мешкає жінка, чиє ім'я й славу ви ненавидите, − Мевіс Клер.

XIX

Кров ударила мені в голову, і я зупинився.

− Ходімте назад!

− Чому?

− Тому що я не знаю міс Клер і не хочу її знати. Жінки, котрі вправляються в літературі, мені огидні. їх і жінками не назвеш, вони не мають статі.

− Ви, я гадаю, говорите про так званих «нових» жінок, котрі вправляються в літературі, − про тих, які залюбки порпаються в літературному бруді, про тих, які вільно описують такі речі, що їх чоловік завагався б назвати. Мевіс Клер до них не належить: вона «старомодна» молода жінка. А от мадемуазель Деріно, танцівниця, − та ніби справді не має статі; але їй ви цього не закидали. Навпаки, ви довели, як високо поціновуєте її таланти, витративши на неї значну суму.

− Невдале порівняння, − намагався виправдатись я, − мадемуазель Деріно тимчасово забавляла мене.

− І не була вашою суперницею в літературі! − проговорив Лючіо з недоброю усмішкою. − Особисто я тримаюсь такої думки, що жінка, яка демонструє свій розум, варта більшої поваги, ніж та, що демонструє свої ноги. Але люди завжди воліють ноги − точнісінько так само вони віддають перевагу дияволові над Богом. Гадаю, оскільки ми вже маємо нагоду, то глянути на такого генія, як Мевіс Клер, нам не завадить.

− Генія! − повторив я зневажливо.

− Ну, жінку-балакуху, − засміявся він. − Без сумніву, вона виявиться не менш цікавою у своєму роді, ніж мадемуазель Деріно. З вашого дозволу, я подзвоню.

Він підійшов до хвіртки, оброслої повзучими пагонами, але я лишився позаду, постановивши собі, що якщо його буде прийнято, я з ним не піду. Зненацька почувся веселий вибух мелодійного сміху, і звучний жіночий голос гукнув:

− Тріксі! Погана дівчинко! Негайно віддай це назад і попрохай вибачення.

Лючіо зазирнув через живопліт та енергійно поманив мене рукою.

− Ось вона! − прошепотів він. − Ось люта, навіжена «синя панчоха» − там, на газоні! Присягаюся Небом, вона може ввергнути в жах чоловіка і мільйонера!

Я подивився, куди він показував, і побачив ясноволосу жінку в білій сукні; жінка сиділа на низькому плетеному стільці з крихітною таксою на колінах. Такса ревниво охороняла великий сухар, майже таких самих розмірів, як вона сама, а неподалік лежав розкішний сенбернар, виляючи пухнастим хвостом і взагалі виявляючи всі ознаки задоволення та доброго настрою. Стан справ був очевидний: маленький песик украв у свого великого товариша бісквіт та відніс його своїй господині − собачий жарт, вочевидь, поцінований усіма його учасниками. Стежачи за цією групою, я не вірив, що та, на кого я дивився, і була Мевіс Клер. Ця маленька голівка була призначена не для безсмертних лаврів, а радше для трояндового вінка, ніжного і тлінного, надітого рукою коханого. Чи могло це жіночне створіння мати стільки інтелектуальної сили, щоб написати «Незгоду», твір, який я потай подивляв, але анонімно намагався знищити?! Авторку цього твору я уявляв собі фізично сильною, з грубими рисами й різкими манерами. Тим часом цей грайливий метелик, що бавився з песиком, не мав нічого спільного з типом «синьої панчохи», і я мовив до Лючіо:

− Не може бути, щоб ця весела молода особа в білій сукні паризького крою була міс Клер; радше за все, це якась гостя або приятелька-секретарка. Романістки мають зовсім іншу зовнішність.

− Тріксі! − знову почувся дзвінкий голос. − Віднеси назад бісквіт і попрохай вибачення.

Крихітна такса з невинним виглядом озирнулася, ніби не зрозуміла, чого від неї домагаються.

− Тріксі! − і голос зробився більш владним. − Віднеси його назад і попрохай вибачення!

Із комічним виразом покори Тріксі схопила свій трофей, обережно тримаючи його в зубах, зістрибнула з колін хазяйки та, спритно підбігши до сенбернара, який досі виляв хвостом і всміхався (настільки очевидно, наскільки тільки можуть усміхатися собаки), повернула вкрадене добро з коротким гавканням, ніби говорячи: «Маєш! Бери!»

Сенбернар підвівся на весь свій величезний зріст і пирхнув − спершу на бісквіт, потім на Тріксі, ніби сумніваючись, що з цих двох дрібних предметів було бісквітом, а що − таксою; потім він знову ліг і почав із задоволенням жувати свою порцію, тоді як Тріксі з шаленим гавканням заходилась носитися навколо нього. Ця собача комедія ще тривала, коли Лючіо залишив свій спостережний пункт біля живоплоту, підійшов до хвіртки й подзвонив. На дзвоник з'явилась ошатно вбрана покоївка.

− Чи вдома міс Клер? − спитав він.

− Так, пане, але я не впевнена, чи приймають вони, − відповіла дівчина.

− У такому разі передайте їй ці картки, − сказав Лючіо. − Джеффрі, дайте мені вашу. − Я мимохіть послухався. − Можливо, міс Клер зробить ласку і погодиться прийняти нас. Якщо ж ні, ми будемо дуже засмучені.

Він говорив так лагідно та скрадливо, що швидко здобув прихильність служниці.

− Прошу, заходьте, пане! − усміхнулась вона, відчиняючи хвіртку.

Він жваво скористався із запрошення, і я, хоч секунду тому дав собі слово не заходити, машинально пішов за ним доріжкою під склепінням молодого листя та ранніх бростей ясмину, доріжкою, яка вела до Лілія-котеджу Чи знав я, що якогось дня цей дім буде єдиним мирним пристановищем, до якого я палко прагнутиму, не в змозі це прагнення здійснити?..

Усередині дім був значно більшим, аніж здавалося ззовні; передпокій був квадратний, високий, з різьбленою панеллю з розкішного старого дубу, а вітальня, до якої нас провели, виявилась найкраще оформленою з усіх кімнат, які я будь-коли бачив у житті. Скрізь книжки, квіти, рідкісна порцеляна, елегантні дрібнички, які могла дібрати тільки жінка з неабияким смаком; на столах та роялі стояли портрети най славетніших людей Європи з автографами. Лючіо обходив кімнату, роблячи коментарі:

− Ось Падеревський[22], а поряд із ним вічна Патті[23], там її величність королева Італії, а ось принц Вельський, і всюди автографи. Слово честі, міс Клер приваблює до себе відомих осіб без допомоги золота. І як їй це вдається? − його очі насмішкувато блиснули. − Погляньте на ці лілеї! − і він указав на величезний букет білих квітів на одному з вікон. − Хіба вони не прекрасніші від чоловіків та жінок? Німі, але такі красномовні своєю чистотою! не дивно, що митці обрали лілеї як єдині квіти, гідні оздоблювати лики янголів.

Поки він говорив, двері відчинились, і жінка, яку ми бачили на газоні, ввійшла, несучи на руках крихітну таксу. «Невже ця жінка − Мевіс Клер? − промайнула думка. − Чи, може, це просто жінка, яка прийшла сказати, що романістка не може прийняти нас?» Я в мовчазному замішанні роздивлявся її, а Лючіо підійшов до неї з виразом ґречності й покори (манера, добре знана мені) та сказав:

− Ми перепрошуємо за вторгнення, міс Клер, але, проходячи повз ваш дім, ми не могли втриматися від спокуси побачити вас. Моє прізвище Ріманський. − Він чомусь вагався хвильку та потім повів далі: − А це мій приятель Джеффрі Темпест, письменник.

Молода особа з легкою усмішкою звела на мене очі та граційно хитнула головою.

− Темпесте, як ви, ймовірно, знаєте, − вів далі Лючіо, − став власником Віллосмірського замку. Ви будете сусідами та, маю надію, друзями. У всякому разі, якщо ми порушили етикет, ризикнувши відвідати вас без попередньої рекомендації, ви повинні нам пробачити! Це дуже важко, просто неможливо − пройти повз оселю такої відомої особи і не скласти своєї пошани генієві, який тут живе.

Мевіс Клер − а це була саме вона − ніби не почула компліменту.

− Ласкаво прошу, − просто сказала вона, подаючи руку кожному з нас. − Я звикла до відвідин сторонніх людей. Крім того, з чуток я дуже добре знаю містера Темпеста. Прошу сідати, − вона вказала нам на стільці біля вікна з лілеями й подзвонила.

Її покоївка ввійшла.

− Чаю, Жанетто!

Віддавши розпорядження, міс Клер сіла поблизу від нас, досі тримаючи маленького песика, який скрутився в неї на руках і став схожим на клубок шовкових ниток. Я хотів був заговорити, але не знаходив, що сказати: мене сповнювало почуття самоосуду та сорому. Вона була таким спокійним, таким ніжним, таким граційним створінням, таким простим і невимушеним у спілкуванні, що, згадавши про свій лайливий відгук на її твір, я порівняв себе з негідником, котрий жбурляє каміння в дитину. Тим не менш я ненавидів її талант − таємничу властивість, яка, де б вона не з'явилася, привертає увагу світу; вона мала дар, якого я не мав, але прагнув мати. Гнаний суперечливими почуттями, я неуважно дивився у вікно на старий тінистий сад; я чув, як Лючіо говорив про якісь несуттєві речі, про літературу взагалі, і час від часу лунав дзвінкий сміх міс Клер. Невдовзі, відчувши на собі її допитливий погляд, я обернувся та зустрівся з її очима, серйозними та ясними.

− Чи це ваш перший візит до Віллосмірського замку? − спитала вона.

− Так, − відповів я, докладаючи всіх зусиль, аби здаватися невимушеним. − Я купив маєток за рекомендацією мого приятеля князя.

− Я про це чула, − сказала вона, ще пильніше приглядаючись до мене. − І ви задоволені?

− Більш ніж задоволений − я в захваті. Маєток перевершив усі мої сподівання.

− Містер Темпест одружується з дочкою попереднього власника Віллосміру, − докинув Лючіо. − Ви, звичайно, читали про це в газетах?

− Так, читала, − посміхнулася вона, − і вважаю, що містера Темпеста є з чим привітати. Леді Сибілла дуже гарна на вроду. Коли ми були дітьми, я часто бачила її, але ніколи з нею не говорила. Вона, мабуть, дуже щаслива, що молодою дружиною повертається до старого дому, який так любила.

Тут увійшла покоївка з тацею, і міс Клер, спустивши песика на підлогу, підійшла до столу, щоб розлити чай. Я стежив за її рухами з почуттям подиву та мимовільного захвату: вона, у м'якій білій сукні в старому фламандському мереживі з блідою трояндою на грудях наче зійшла з картини Ґреза[24]: коли вона повертала до нас голівку, сонце осявало її світле волосся, яке золотим ореолом обрамовувало її чоло. Вона не була красунею, однак, безперечно, була наділена ніжною чарівністю, яка безмовно таїлася в ній, − так часом подих жимолості з-за живоплоту зачаровує перехожого солодкими пахощами, хоча квітів і не видно.

− Ваша книжка дуже гарна, містере Темпест, − раптом промовила вона, посміхаючись до мене, − я її прочитала, щойно вона вийшла друком; але, знаєте, ваша стаття ще краща!

Я відчув, що кров ударила мені в голову.

− Але ж, міс Клер, про яку це ви статтю? − затинався я знічено. − Я не пишу для журналів…

− Ні? − і вона весело засміялася. − Але одного разу написали, чи не так? І як ви мене вишпетили! Я дізналася, що саме ви були автором тієї філіппіки, не від видавця часопису, о ні − бідолаха, він такий скромний! − а від зовсім іншої особи, якої я не хочу називати. Я завжди дізнаюся про все, про що хочу дізнатись, особливо в літературних справах. Який же нещасний маєте вигляд!

Її очі іскрились веселістю, коли вона подавала мені чашку чаю.

− Ви справді думаєте, що образили мене критикою? Слово честі, анітрохи! Нічого подібного ніколи не засмучує мене: я надто зайнята, щоб витрачати свої думки на критику або критиків. Але ваша стаття була вельми забавна!

− Забавна? − повторив я безглуздо, намагаючись теж посміхнутись до неї, але зусилля мої зійшли нанівець.

− Так, забавна! Вона була написана у настільки гнівному, обуреному тоні, що зробилася смішною. Бідолашна моя «Незгода»!Мені прикро, що вона викликала у вас такий настрій − настрій, який вичерпав вашу енергію!

Вона знову засміялася й сіла, дивлячись на мене відвертим поглядом усміхнених очей; я не міг терпіти цього холоднокровно. Мало сказати, що я почувався дурнем, − це було відчуття тотальної поразки. Ця жінка з молодим, світлим обличчям, дзвінким голосом і, вочевидь, щасливою вдачею виявилася зовсім не такою, якою я її собі уявляв, і тепер я силкувався знайти бодай якусь зв'язну й розумну відповідь. Я спіймав насмішкуватий погляд Лючіо, і думки мої ще дужче змішалися.

Цієї миті сталась невеличка метушня через поведінку Тріксі, яка, всівшись проти Лючіо та підійнявши носа догори, раптом почала відчайдушно, як на таку маленьку тваринку, вити. Хазяйка здивувалася.

− Тріксі, в чому річ? − вигукнула вона, хапаючи песика на руки, а той, тремтячи й гарчачи, хутенько сховав писок.

Міс Клер запитливо глянула на Лючіо.

− З нею ніколи раніше не траплялося нічого подібного. Може, ви не любите собак, княже?

− Боюся, що це вони не люблять мене! − відповів він поважно.

− У такому разі даруйте мені, − промовила вона, вийшла з кімнати та відразу ж повернулась, але вже без песика.

Після цього інциденту я часто помічав, що її сині очі зупиняються з виразом розгубленості й тривоги на гарному обличчі Лючіо, ніби вона у самій його вроді вбачала щось відразливе.

Тим часом до мене повернулась моя звичайна самовлада, і я звернувся до міс Клер у люб'язному, напівпоблажливому тоні.

− Мене тішить, міс Клер, що ви не образилися за ту статтю. Погоджуюсь, вона була занадто енергійна, але, знаєте, ми не можемо всі приставати до однієї думки…

− Безумовно! − сказала вона спокійно, з легкою усмішкою.

− У наслідок такого стану речей світ зробився б нестерпно нудним! Запевняю вас, я не ображалась і не ображаюся: критика була взірцем дотепності й не справила навіть найменшого впливу ані на мене, ані на мою книжку. Чи ви пам'ятаєте, що Шеллі писав про критиків? Ні? Ви знайдете це місце у його передмові до «Повстання ісламу»; він говорить так: «Я намагався писати так, як, гадаю, писали Гомер, Шекспір та Мільтон, − із цілковитою зневагою до анонімної цензури. Я впевнений, що наклепи й спотворення, хоча й можуть спонукати мене до жалощів, однак спокою мого порушити не можуть. Я зрозумію виразне мовчання тих далекоглядних ворогів, які не наважуються говорити. Я постараюся витягти з образ і проклять ті перестороги, які служитимуть для виправлення будь-яких моїх недоліків… Якби деякі критики були такими ж прозірливими, наскільки вони злонамірливі, яким би великим благом було − уникнути їх отруйного вироку! Але я боюся бути надто злостивим, глузуючи з їхніх жалюгідних вихваток та вбогої сатири. От якщо публіка присудить, що мій твір не вартий уваги, − тоді я покірно схилюсь перед трибуналом, від якого Мільтон дістав свій вінець безсмертя, і постараюся, якщо буду живий, оговтатись після цієї поразки й зібратись на силі, щоб дати світові новий витвір думки, який буде-таки вартий уваги!»

Поки вона говорила, очі її потемнішали й стали глибшими, обличчя її ніби осяяло внутрішнє світло, і я мимоволі дослухався до її дзвінкого голосу, завдяки якому ім'я Мевіс так пасувало до неї.

− Бачите, я знаю мого Шеллі, − сказала вона з легким сміхом. − А ці слова знаю особливо добре: їх вирізьблено на панелі в моєму робочому кабінеті, щоб нагадувати мені, якої думки генії були про критиків, оскільки приклад геніїв дуже підбадьорює таку маленьку трудівницю, як я сама. Я не улюблениця преси й ніколи не мала схвальних відгуків, але, − вона знову засміялася, − все одно я люблю моїх критиків! Якщо ви скінчили чай, чи не хочете піти подивитись на них?

«Піти подивитись на них»? Що вона цим хоче сказати?.. Вона, здавалося, була в захваті від мого неприхованого здивування. її обличчя дихало веселістю.

− Ходімте, подивимось на них! − наполягала вона. − Зазвичай вони чекають на мене о цій порі!

Вона попрямувала до саду, і ми пішли за нею. Я почувався зніяковілим, збитим із пантелику: усі мої уявлення про бридких «синіх панчіх» було зруйновано − завдяки невимушеності манер та милій відвертості цієї жінки, на чию славу я заздрив, але чиєї особистості не міг не подивляти. Вона, з усіма її інтелектуальними обдаруваннями, була принадним жіночним створінням…

Ах, Мевіс! Скільки лиха судилося мені зазнати! Мевіс! Мевіс! Самотній, я шепочу твоє ніжне ім'я. Я бачу тебе у снах, я падаю перед тобою навколішки й називаю тебе янголом! Але інший янгол стоїть біля брами втраченого раю, і меч його не дає мені наблизитись до дерева життя, забороненого мені!..

XX

Щойно ми вийшли на газон, як сталася прикра подія, яка могла б закінчитись дуже нещасливо. Сенбернар, який спокійно відпочивав у залитому сонцем куточку, відчувши наближення хазяйки, вже був приготувався вітати її, але, побачивши нас, зупинився зі зловісним гарчанням, і раніше, ніж міс Клер встигла промовити слово попередження, зробив кілька величезних стрибків та з шаленою люттю кинувся на Лючіо. Князь, виявляючи дивовижну самовладу, твердою рукою схопив пса за горло та відсунув від себе. Мевіс смертельно зблідла.

− Я заберу його! Він мене послухає! − гукнула вона й поклала свою маленьку ручку на шию собаки. − Геть, Імператоре! Геть! Як ти смієш!

Тієї ж миті Імператор опинився на землі та припав покірно до її ніг, важко дихаючи й тремтячи всім тілом. Вона тримала його за нашийник і дивилася на Лючіо; той був зовсім спокійний, хоча в очах його мигтіли зловорожі вогники.

− Мені дуже прикро, − тихо сказала вона, − я забула, адже висказали мені, що собаки вас не люблять. Але що за дивна антипатія! Не можу збагнути. Імператор зазвичай такий добродушний, я повинна перепросити вас за його поведінку; однак це так на нього не схоже! Маю надію, він не завдав вам шкоди?

− Жодної! − люб'язно запевнив Лючіо. − Маю надію, я не завдав йому шкоди та не засмутив вас?

Вона нічого не відповіла й відвела сенбернара. Поки її не було, обличчя Лючіо спохмурніло та прибрало жорсткого виразу.

− Що ви про неї думаєте? − спитав він уривано.

− Навряд чи я знаю сам, − відказав я неуважно. − Вона зовсім інша, ніж я собі її уявляв. Однак її собаки − доволі неприємна компанія.

− Вони − чесні тварини, тому протестують проти уособлення брехні.

− Говоріть про самого себе! − сказав я сердито. − Головним чином вони протестують проти вас.

− Хіба я цього не бачу? І хіба я не говорю про самого себе? Чине думаєте ви, що я назвав би вас уособленням брехні, навіть якби це була правда? Я не можу дозволити собі такої нечемності. Але втілення брехні − це я, і я знаю це, і це дає мені певне право на чесність, а також на те, щоб вивищуватися над пересічними людьми. Однак ця жінка-лавроносець − уособлена правда! Подумайте лишень! Вона не претендує бути чимось іншим, ніж те, чим вона є! Не дивно, що вона така уславлена!

Я нічого не сказав, тим паче що предмет нашої розмови, Мевіс Клер, повернулася, спокійна, усміхнена, з тактовністю та грацією доброї господині, яка докладає всіх зусиль, щоб змусити гостей забути про злісний вчинок її пса. Вона водила нас чудовими звивистими стежками саду, який нагадував величезну альтанку з весняної зелені. Вона говорила з легкістю, блиском та розумом з нами обома; однак я завважив, що вона вивчала погляди та жести Лючіо, стежачи за ним скоріш із цікавістю, ніж із симпатією. Пройшовши тінистою алеєю, над якою схилялося склепіння молодого духмяного садового жасмину, ми опинились на відкритому подвір'ї, вистеленому синьою та білою черепицею, у центрі якого височіла мальовнича голуб'ятня, збудована у формі китайської пагоди.

Зупинившись, Мевіс плеснула в долоні. Ціла зграя голубів: білих, сірих, бурих, перістих − відгукнулася на знак, кружляючи навколо голови Мевіс і групами злітаючи до її ніг.

− Ось мої критики! − сказала вона, сміючись. − Хіба вони не милі створіння? Тих, кого я знаю краще, я назвала на честь відповідних часописів, але є й багато безіменних. Ось, приміром, «Суботній огляд», − вона піднесла до нас пихатого птаха з кораловими ніжками, якому, вочевидь, подобалась така увага до його особи. − Він б'ється з усіма своїми товаришами й відганяє їх геть від корму, де тільки може. Сварлива істота! − вона погладила голівку голуба. − Ніколи не знаєш, як йому догодити: то він ображається на зерна та клює тільки горох, то навпаки. Він цілком заслуговує на своє ім'я. Лети, старенький! − підкинувши пташку в повітря, вона якийсь час стежила за її льотом. − Який він комічний, старий буркотун! А це «Оратор», − вона вказала на жирного метушливого птаха. − Він дуже бундючиться і вважає себе надзвичайно важливою персоною, чого немає насправді. Та, що дрімає на стіні, − «Громадська думка»; поряд із нею «Глядач» − бачите, два кола навкруг його очей схожі на окуляри! Оте буре створіння з пухнастими крилами, що сидить на квітковому вазоні, − «Дев'ятнадцяте століття»; маленька пташка з зеленою шийкою − «Вестмінстерська газета»; отой жирний, що всівся на помості, − «Пел Мел», він дуже добре знає своє ім'я − дивіться! − Вона весело покликала: − «Пел Мел», лети сюди! − Голуб послухався і, злетівши з помосту, сів їй на плече. − їх так багато, що подекуди важко розрізнити. Щойно я зустрічаю злісну критику, відразу ж даю ім'я пташці: це мене забавляє. Отой брудний голубок, що закаляв собі ніжки, − це «Начерки»: маю вас попередити, він дуже погано вихований. Та граційна голубка з пурпуровою грудкою − «Графік»; а та сумирна, сіра, старенька − «І. Л. Н.», абревіатура «Ілюстрованих лондонських новин»! Троє білих голубків − відповідно «Щоденний телеграф», «Ранкова пошта» і «Шнадрат». Тепер дивіться на всіх разом!

І, витягши з кутка закритий козуб, вона почала щедро розсипати на подвір'ї горох та інші зерна. Одна мить − і ми заледве могли бачити небо: так щільно з'юрмилися птахи, то налітаючи один на одного, то відбиваючись, то спускаючись униз, то підлітаючи вгору; але невдовзі крилате сум'яття поступилося місцем умовному порядкові: усі птахи розійшлися по землі, зайняті добором своїх улюблених зерен.

− Ви справді філософ, − усміхнено сказав Лючіо, − якщо ототожнюєте критиків зі зграєю голубів!

Вона весело засміялася.

− Так, це ліки проти роздратування. Мені довелося зазнати багатьох утисків за мою працю. Я дивувалася, чому преса така жорстока до мене, − адже в той самий час вона заохочує гірших письменників! Але після невеликих роздумів я дійшла висновку, що думки критиків не впливають на переконання публіки, і вирішила більше не турбуватися про них… окрім цих пернатих «критиків»!

− Ви годуєте ваших критиків, так само як і голубів, − зауважив я.

− Цілком слушно! Я годую їх. За те, що вони паплюжать мої твори, їм платять їхні редактори. Тож, як бачите, між моїми критиками та голубами справді багато спільного! − Сміх іскрився в її синіх очах. − Але ви ще не бачили «Атенея». О, ви повинні на нього глянути!

З голуб'ячого подвір'я вона привела нас до віддаленого тінистого куточка саду, де у великій клітці сиділа бундючна біла сова. Побачивши нас, сова розлютилася: настовбурчила пухнасте пір'я, грізно поводячи блискучими жовтими очима й розкриваючи дзьоб. Дві менші сови − сіра та брунатна − сиділи на землі, щільно притулившись одна до одної.

− Злий дідугане! − сказала Мевіс, звертаючись до розлюченого створіння найніжнішим тоном. − Невже тобі не вдалося сьогодні спіймати мишку? О, які люті очі! Який жадібний дзьоб! − Обернувшись до нас, вона спитала: − Хіба ця сова не гарна? Хіба вона не має розумного вигляду? Але насправді вона настільки дурна, наскільки це взагалі можливо. Я називаю її «Атенеєм». Вона прибирає такого глибокодумного виразу, що вам здається, наче вона знає все; але насправді вона повсякчас міркує лише про одне: де спіймати мишеня; погодьтеся, така обмеженість інтересів погано впливає на розум!

Лючіо щиро сміявся, і я теж. Мевіс Клер мала веселий та пустотливий вигляд.

− Але у клітці є ще дві сови, − зауважив я. − Як їх звати? Вона підвела пальчик із жартівливим попередженням.

− Вони всі − «Атеней», це різновид літературного тріумвірату. Але що це за тріумвірат, я не ризикую вам пояснювати. Залишаю вам розв'язати цю головоломку!

Вона пройшла далі, і ми за нею − на оксамитову луку, облямовану вервечками весняних квітів: тюльпанів, гіацинтів, анемонів та шафрану; раптом спинившись, вона спитала:

− Чи не хочете глянути на мій кабінет?

Я погодився на пропозицію з майже хлоп'ячим ентузіазмом. Лючіо глянув на мене насмішкувато та спитав:

− Міс Клер, чи не назвали ви голуба на честь містера Темпеста? Він теж брав участь у критиці, хоча я сумніваюся, щоб він коли-небудь повторив це!

Вона озирнулась на мене, і усмішка з'явилась на її вустах.

− О, я була милосерда до містера Темпеста. Він перебуває серед безіменних птахів, яких я майже не розрізняю!

Вона підійшла до відчинених скляних дверей, які виходили на газон, усіяний квітами, і ми, ввійшовши слідом за нею, опинились у великій восьмикутній кімнаті, де першим предметом, що впав у вічі, був мармуровий бюст Афіни Паллади, спокійне обличчя якої осявало сонце. Ліворуч від вікна стояв письмовий стіл, завалений паперами; у кутку, задрапований оливковим оксамитом, стояв Аполлон Бельведерський, даючи своїм незбагненним, променистим усміхом урок любові та тріумфу слави; десятки книжок лежали розкидані на низьких столах та етажерках, щоб легко було взяти й зазирнути в них, а не були в чіткому порядку розміщені на полицях, наче ніхто їх не читає.

Мою цікавість і подив збудило оформлення стін: їх було поділено на панелі, де золотими літерами виписано сентенції філософів та вірші поетів. Слова Шеллі, які нам цитувала Мевіс, було, як вона й говорила, вигравіювано на одній з панелей, і над цією панеллю висів чудовий барельєф поета, скопійований з пам'ятника у Віареджіо. Тут були й Шекспір, і Байрон, і Кітс. Щоб докладно оглянути всю «майстерню», як називала її господиня, не вистачило б цілого дня. Я ще тоді не здогадувався: настане час, і я достоту знатиму кожен її куточок.

Нам залишалося небагато часу, і, висловивши своє задоволення та вдячність за ласкавий прийом, Лючіо глянув на годинник та нагадав про від'їзд.

− Ми могли б залишитись тут на нескінченний час, міс Клер, − сказав він із рідкісною лагідністю в темних очах, − тут, у цьому пристановищі щасливих роздумів, де втомлена душа може віднайти спокій… − Він приглушив легке зітхання: − Але потяг не чекає на людину, а ми повертаємося до міста ввечері.

− Тоді я не смію довше затримувати вас, − сказала молода господиня та провела нас через бічні двері й коридор, сповнений квітучих рослин, до вітальні, де ми вже були. − Я маю надію, містере Темпест, − додала вона, всміхаючись до мене, − що тепер, після нашої зустрічі, ви більше не схочете скидатись на моїх голубів! Воно того не варте, чи не так?

− Міс Клер, − сказав я, говорячи цього разу з непідробною щирістю, − даю вам слово честі, мені прикро через ту статтю, написану проти вас. Якби я лише знав, яка ви!

− О, це не становить різниці для критики.

− Для мене це становило б величезну різницю, − заявив я. − Ви зовсім не схожі на отой горезвісний типаж «жінки-літераторки»!

Я запнувся; вона дивилась на мене, і ясні очі її всміхалися. Тоді я додав:

− Я маю сказати вам, що Сибілла, леді Сибілла Ельтон − одна з ваших палких шанувальниць.

− Мені дуже приємно це чути, − просто сказала вона. − Я завжди радію, коли мені вдається здобути чиє-небудь схвалення та прихильність.

− Хіба вам бракує прихильності? Хіба не всі захоплюються вами? − спитав Лючіо.

− О, ні! Зовсім ні! «Субота» стверджує, що я маю успіх тільки у прикажчиць, − і вона засміялася. − Бідна стара «Субота»! Письменники з її штату так заздрять кожному успішному авторові! Я розповіла принцові Вельському, як вона днями відгукнулась про мене; він дуже сміявся.

− Ви знаєте принца? − спитав я з легким подивом.

− Так, точніше, він знає мене. Він був дуже люб'язний, зацікавившись моєю книжкою. Він добре знається на літературі − значно краще, ніж про нього думають. Він не раз був тут і бачив, як я годую моїх критиків-голубів! Думаю, його це забавляло!

І от весь результат лайки преси! Вона називає своїх голубів іменами критиків і годує їх у присутності коронованих або уславлених осіб, яким трапляється бувати в неї (а таких чимало); вони разом сміються, коли «Глядач» б'ється через зерно, а «Суботній огляд» приндиться, захищаючи свою порцію гороху! Жоден ворожий відгук, вочевидь, безсилий був засмутити такого веселого, пустотливого ельфа!

− Як ви відрізняєтесь від пересічних літераторів! − вихопилося в мене.

− Я дуже рада, що ви так вважаєте, − відповіла вона. − Я не хочу бути до них подібною. Зазвичай усі літератори тримаються надто поважно й надають завеликої ваги всьому, що роблять, а тому неминуче стають нудними. Я не можу собі уявити, щоб хтось, упоравшись із доброю роботою, не був із того щасливий. Я згодна була б писати, навіть тулячись на горищі. Раніше я була злиденна − нестерпно злиденна! І навіть тепер я не заможна, однак того, що я заробляю, мені якраз вистачає, щоб жити. Якби я мала більше, я могла б залінуватися, занедбати працю, і тоді, знаєте, Сатана міг би втрутитись у моє життя.

− Гадаю, вам би вистачило сили, щоб устояти проти Сатани, − сказав Лючіо, допитливо дивлячись на неї.

− О, я не можу бути впевненою в собі! − усміхнулася вона. − Він, імовірно, мусить бути особою небезпечно привабливою. Я ніколи не змальовую його собі як володаря хвоста і ратиць. Здоровий глузд доводить мені, що істота такого вигляду не може мати такої великої сили. Найкращий образ Сатани дав Мільтон! − її очі потемнішали від напруженого мислення. − Могутній пропащий янгол! Можна тільки пожаліти за таке падіння!

Настала мовчанка. Десь співав птах, і легкий вітерець колихав лілеї на вікні.

− Бувайте, Мевіс Клер! − сказав Лючіо дуже лагідно, майже ніжно.

Його тихий голос тремтів; а серйозне обличчя було блідим. Вона у замішанні глянула на нього.

− Бувайте.

Вона простягла маленьку ручку; він якусь мить тримав її в долоні, а потім, на моє здивування, нахилився й поцілував. Вона почервоніла й висмикнула руку.

− Будьте завжди такою, якою ви є, Мевіс Клер! − сказав він лагідно. − Залишайтесь незмінною! Збережіть цю світлу натуру, цей спокійний дух тихого задоволення, і ви зможете носити гіркі лаври з такою самою приємністю, як носили б трояндовий вінок! Я багато мандрував і бачив світ; я зустрічав багатьох уславлених чоловіків і жінок, королів та королев, сенаторів, поетів і філософів; мій досвід широкий та різноманітний, отже, слова мої не зовсім позбавлені авторитету, і я запевняю вас, що Сатана, про якого ви згадували зі співчуттям, ніколи не порушить спокою чистої задоволеної душі. Лише подібне збігається: пропащий янгол шукає таких само пропащих, і диявол, якщо він існує, стає приятелем тільки тих, кому до смаку його вчення і товариство. Легенда твердить, що він боїться розп'яття, але я б сказав, що якщо він і боїться чого-небудь, так це того «солодкого спокою», який оспівує Шекспір: саме такий стандуші слугує надійною бронею проти зла. Я говорю як людина, чий вік дає право говорити. Я на багато, на дуже багато років старший від вас! Пробачте, якщо я був надто велеречивим!

Вона мовчала, вочевидь, зворушена та трохи здивована його словами. Напівпереляканий вираз миттєво зник із її обличчя, коли до неї підійшов я, щоб попрощатися.

− Я дуже радий, що познайомився з вами, міс Клер! − сказав я. − Маю надію, ми заприятелюємо!

− Я не бачу причин, щоб ворогувати, − відверто відповіла вона. − Я задоволена, що ви сьогодні прийшли! Якщо коли-небудь знову схочете мене вишпетити, то… ви свою долю знаєте. Станете голубом − нічого більше! Бувайте!

Вона граційно вклонилась нам, і, щойно за нами зачинилася хвіртка, ми відразу почули щасливий гавкіт сенбернара, вочевидь, випущеного з тимчасової в'язниці.

Якийсь час ми йшли мовчки, і допіру коли ввійшли до Віллосмірського парку та попрямували в бік алеї, де чекала натачанка, яка мала відвезти нас на станцію, Лючіо заговорив:

− Ну, що ви думаєте про неї тепер?

− Вона не має нічого спільного з узвичаєним уявленням про романістку, − відповів я зі сміхом.

− Узвичаєні уявлення найчастіше є помилковими, − зауважив він, пильно вдивляючись у мене. − Узвичаєне уявлення про диявола − неоковирна істота з рогами, ратицями та хвостом, як щойно згадала міс Клер. Узвичаєне уявлення про жіночу вроду − Венера Медицейська; а тим часом ваша леді Сибілла набагато перевершує цю статую, ціновану надто високо. Узвичаєне уявлення про поета − Аполлон; утім, він був богом, а жоден поет не може бути богорівним. Нарешті, узвичаєне уявлення про письменницю − стара, погано вдягнена, нечесана потвора в окулярах. Мевіс Клер не відповідає цьому описові, а тим не менш, саме вона − авторка «Незгоди»! Натомість Меквін, який усюди шпетить її, як тільки вміє, − той справді і старий, і негарний, і нечесаний, і в окулярах; але він не письменник! Уважається, що всі письменниці негарні; чоловіки-письменники в переважній більшості випадків справді негарні, але на це уваги ніхто не звертає. Якою б гарною з себе не була письменниця, люди завчасу переконані, що вона потвора, − адже преса вважає, що вона мусить бути потворою! Гарненька письменниця − це нісенітниця, це неоковирність, це образа і для жінок, і для чоловіків. Чоловіки не люблять її, бо вона надто незалежна і не виявляє до них уваги;жінки не люблять її за зухвальство поєднувати в собі красу та розум: таким чином вона стає небезпечною суперницею для тих, хто має саму лише вроду.

Тут ми підійшли до натачанки.

− До потяга лишилося рівно двадцять хвилин, Джеффрі! їдьмо! І ми поїхали. Я стежив за червоними шпилястими дахами Віллосмірського замку, освітленого останнім промінням призахідного сонця, доки поворот дороги не сховав їх від очей.

− То вам подобається маєток? − спитав Лючіо.

− Неймовірно!

− А ваша суперниця, Мевіс Клер? Вона вам подобається?

Я подумав хвильку й відповів:

− Так. Вона мені подобається. І я тепер зізнаюся вам, що її роман мені також подобається. Це великий твір, гідний найвидатнішого письменника. Мені він завжди подобався, і саме тому я гудив його.

− Щось це занадто мудроване пояснення! − посміхнувся він.

− Ні, пояснення дуже просте, − заперечив я. − Я заздрив їй, і досі заздрю. її нечуваний успіх збудив у мені сильне почуття образи, і задля власного полегшення я написав ту статтю. Але я більше ніколи так не вчиню. Нехай вільно ростуть її лаври.

− Лаври зазвичай ростуть без чужого дозволу, − багатозначно промовив Лючіо, − причому здебільшого ростуть вони там, де їх не сподіваються. їх не можна культивувати в теплицях критики.

− Я вже знаю це! − вигукнув я, згадавши про власний твір, осипаний хвальними рецензіями. − Я вивчив цей урок напам'ять!

Він пильно подивився на мене.

− Це тільки один урок серед багатьох, які ви ще маєте вивчити. Це був урок щодо слави. Наступний буде про кохання.

Він усміхнувся, а я відчув острах і ніяковість. Я подумав про Сибіллу, про незрівнянно вродливу Сибіллу, яка зізналась мені, що не вміє кохати. Чи не доведеться нам учити урок удвох? І чи засвоїмо ми його?..

XXI

Приготування до весілля відбувалося швидко. Ми з Сибіллою почали отримувати купи подарунків, і тут я познайомився з досі незнаною мені фазою вульгарності й лицемірства світського товариства. Кожен із дарувальників знав міру мого багатства і міг зробити висновок, як мало було потреби в підношенні мені та моїй нареченій коштовних речей. Незважаючи на це, всі наші так звані «друзі» та знайомі намагались перевищити один одного у цінності та вишуканості різноманітних презентів. Якби ми були молодою парою, яка укладала б шлюб із чистим коханням, але без упевненості в майбутніх доходах, ми б не отримали нічого корисного та цінного − кожен постарався б відбутися чимось дешевим. Замість гарного сервізу з масивного срібла ми б одержали вбогий набір мельхіорових чайних ложечок, а замість дорогих книг із витонченими естампами − родинну Біблію за десять шилінгів. Звичайно, я добре розумів прихований сенс такої марнотратності наших приятелів: їхні подарунки були не більш як хабарами, надісланими з метою, яку легко було вгадати: по-перше, бути запрошеними на весілля; по-друге, бути зазначеними в нашому візитному списку, за яким складатимуться запрошення на прийоми та бали; крім того, вони розраховували на наш вплив у суспільстві та на можливість при нагоді позичити в нас грошей. На їхні облесливі подарунки ми відповідали стриманими подяками та презирством: у цьому ми з Сибіллою були цілком одностайні. Вона була втомлена та байдужно дивилась на безліч коштовних прикрас; моє самолюбство було підлещене, коли вона запевнила, що єдиною річчю, яка їй справді сподобалась, була рив'єра з сапфірів та діамантів, яку разом з обручкою, оздобленою тим самим коштовним камінням, я подарував їй на заручини. Я помітив, що їй також дуже сподобався подарунок Лючіо, взірцевий витвір ювелірного мистецтва: пояс у формі змії, чий тулуб складався з дрібних смарагдів, а голова − з рубінів та діамантів; ця змія, гнучка, немов тростина, обвивала талію Сибілли і, здавалося, дихала разом із нею. Особисто я не вважав, що ця прикраса пасує молодій нареченій, але оскільки всі інші висловлювали захоплення й заздрили володарці такої вишуканої коштовності, то і я нічого не сказав про своє незадоволення.

Даяна Чесней виявила тонкий смак, подарувавши Сибіллі чудову мармурову статую Психеї на п'єдесталі з масивного срібла та ебену Сибілла подякувала їй із холодною усмішкою.

− Ви даєте мені символ душі! − сказала вона. − Як це люб'язно з вашого боку − згадати, що якраз душі в мене й немає!

Її сміх заледенив бідолашну Даяну до кісток, як зізналася мені зі слізьми на очах добросерда маленька американка.

Тоді я дуже мало бачив Ріманського. Я був зайнятий з моїми повірниками, влаштовуючи фінансові справи. Добродії Бентам і Елліс наважились виступити проти мого рішення відписати половину грошей майбутній дружині; але я не терпів втручання, тож документ було складено, підписано й засвідчено. Граф Ельтон не міг нахвалитись на мою «нечувану великодушність» та «шляхетну вдачу» і всюди звеличував мене, дійшовши до того, що сам зробився ходячою рекламою чеснот свого майбутнього зятя. Вочевидь, для нього розпочиналось нове життя: він відверто фліртував із Даяною Чесней, а про свою паралізовану дружину зовсім не згадував. Сибілла повсякчас перебувала в руках кравчинь і модисток, і ми бачилися щодня лише по кілька хвилин. У ці хвилини вона була чарівна, ставала навіть ніжною, а проте, незважаючи на мій захват і кохання до неї, я відчував, що вона була моєю рівно настільки, наскільки могла б бути моєю куплена невільниця: даючи мені вуста для цілунку, вона вважала, що я маю право їх цілувати, бо заплатив за це; її ніжні слова були завчені, а вся її поведінка − ретельно розпланована. Я намагався позбутись цього враження, але воно надалі вперто переслідувало мене, потьмарюючи мою радість.

Тим часом розмови про мій розрекламований твір поступово вгамовувались. Моджесон надав мені значний кошторис витрат на публікації, і я слухняно сплатив за всіма рахунками. Час від часу згадка про мій «літературний тріумф» з'являлася в тій чи іншій газеті, але загалом мало хто говорив про мій «славетний» твір, а ще менше було тих, хто читав його.

Я зловтішався, що така сама доля спіткала роман іншого автора під назвою «Марій-епікурієць», який був розхвалений газетярською зграєю, але зазнав невдачі у публіки. Журналісти, з якими я мав зв'язки, почали віддалятись від мене, мов речі, викинені в бурю з корабля в море. Здається, вони бачили, що я не мав наміру справляти для них обіди та вечері, й розуміли, що шлюб із дочкою графа Ельтона піднесе мене на такий суспільний щабель, де Ґраб-стрит не зможе вільно дихати та зручно витягати ноги. Купа золота, на якій я сидів наче на троні, не давала мені наблизитись навіть до задніх дворів та тісних коридорів храму літератури, і я, майже несвідомо для самого себе, віддалявся від цього храму, захищаючи очі, немов проти сонця, і дивлячись здаля на блискучі вежі, куди через високий портик увіходила легка жіноча постать, повернувши увінчану лаврами голівку та всміхаючись до мене з божественним співчуттям, перед тим як піти вклонитися богам.

Утім, якщо спитати пресу, то кожен газетяр сказав би, що я маю великий успіх. Я, тільки я усвідомлював усю гіркоту своєї поразки. Я не зворушив серця публіки; мені не вдалося пробудити моїх читачів з апатії їхнього нудного, банального буденного життя, не вдалося змусити їх повернутись до мене з розкритими обіймами та вигукнути: «Більше, більше цих думок, які втішають і надихають нас! Завдяки їм ми чуємо над життєвими бурями голос Бога!» Я не досяг цього; але, що найгірше, в мене з'явилося переконання, що я міг би досягти цього, якби залишився бідним! У мені було вбито здорову потребу людини − потребу праці.

Я знав, що не мушу нічого робити задля прожиття; що товариство, у якому я обертався, вважало б за дивне, якби я надумав працювати; що тепер я, навпаки, зобов'язаний був витрачати гроші на дурні розваги, оскільки у вищому світі це іменувалося «веселощами». Мої знайомі, не зволікаючи, являлись до мене з порадами, як можна змарнувати надлишок мого багатства. Чому б мені не збудувати собі мармуровий палац на Рив'єрі? Або яхту, яка перевершить «Британію» принца Вельського? Чому б мені не заснувати театр? Не видавати газет? Коли оприлюднювали інформацію про той чи інший нещасний випадок і збирали гроші для полегшення чийогось страждання, я незмінно давав десять гіней і приймав подяку за «щедру допомогу», тоді як для мене десять гіней було все одно, що десять пенсів. Коли зводили пам'ятник якомусь видатному діячеві, котрий, як водиться на світі, був жертвою нерозуміння до самої смерті, я знову виймав свої десять гіней, хоча легко міг би взяти на себе всі витрати на спорудження монумента і при цьому не зубожіти. З усім своїм багатством я не робив нічого гідного похвали. Я не допомагав терплячим трударям, які опановують мудрі науки мистецтва та літератури. Я не розсипав щедрот між убогих, і коли одного разу до мене зайшов священик, худий, із серйозним обличчям і полум'яними очима, щоб із нервовою соромливістю змалювати мені жахливі страждання хворих і голодних вірян та спитати, чи не схочу я віддати належне людинолюбству й хоча б трохи полегшити ці страждання, я − сором сказати! − відпустив його з совереном, і мене вкинули у жар його прості слова: «Нехай благословить вас Господь, я вдячний вам». Я бачив, що сам він був злиденним; я міг би ущасливити його вбогу паству і його самого кількома змахами пера, виписавши чек на суму, втрати якої я б ніколи не відчув; однак я нічого не дав йому, крім однієї золотої монети, й дозволив йому так піти! Він запрошував мене подивитись на його нужденну парафію: «Вірте мені, містере Темпест, − сказав він, − мені було б боляче, якби ви подумали, − як багато заможних людей, на жаль, схильні думати, − що я прошу грошей для вдоволення своїх особистих потреб. Якби ви відвідали парафію та власноруч роздали милостиню, це справило б мені велику втіху й піднесло б дух народу». Я поблажливо всміхнувся й запевнив його, не без іронії в голосі, що я переконаний у чесності та безкорисливості духівництва, а потім послав слугу, щоб той чемно провів його до дверей. І я пам'ятаю, того самого дня я пив за сніданком «Шато-Ікем» по двадцять п'ять шилінгів за пляшку.

Я перелічую ці нібито незначні подробиці тому, що з них складається сутність невблаганних наслідків; але я хочу підкреслити факт, що у своїх вчинках я лише наслідував моїх товаришів. Саме так поводиться переважна більшість багатих людей, і дуже мало таких, хто справді робить добро для держави. Видатні вчинки великодушності не освячують наших літописів. Притулки для вбогих, які засновують деякі аристократи з західної частини Лондона, − це мізерні крихти, що падають із розкішних столів. Ці крихти з острахом подають левові, що лежить біля наших ніг, у намаганні приручити його. Однак лев не спить, він пильнує, і ніхто не візьметься передбачити, що може статися, якщо пробудиться природна злість звіра. Декілька наших багатіїв могли б значно полегшити тяжку нужду вбогих кварталів столиці, якби дослухались до поклику шляхетної безкорисливості, уникаючи канцелярського формалізму й багатослівних аргументів; але вони залишаються в бездіяльності, марнуючи час і гроші лише на власні насолоди. Між тим уже з'являються грізні ознаки народного обурення. Злидар, як сказав худий стурбований священик, не завжди буде терплячим!

Згідно з обіцянкою, що її дав мені князь Ріманський на початку нашого знайомства, він дістав для мене коня на дербі. Цей чудовий румак звався Фосфором, і Лючіо ні за що не хотів сказати, де він його знайшов. Фосфора показали кільком експертам, які були не просто вражені, а буквально ошелешені бездоганними показниками тварини за всіма пунктами. Ріманський настійно просив мене, щоб я не допускав до стайні сторонніх осіб, і Фосфора доглядали лише двоє конюхів. Під час проїздок груми теж ніколи не виставляли коня напоказ. І який же я був здивований, коли Лючіо оголосив, що жокеєм буде його лакей Амієль!

− Боже мій! Хіба він уміє їздити?! − вигукнув я.

− О, як сам диявол! − відповів мій приятель. − Амієль швидко прижене Фосфора до призового стовпа!

Правду кажучи, я в цьому дуже сумнівався: мав бігти кінь першого міністра, і всі заклади були на його боці. Щоправда, Фосфора мало хто бачив, а ті, кому все-таки пощастило подивитись на румака, хоча й захоплювались його зовнішнім виглядом, однак не мали нагоди поцінувати його швидкість, − про це подбали двоє конюхів, такі самі мовчазні та похмурі, як і Амієль.

Особисто я був байдужий до результату верхогонів − мені було все одно, візьме Фосфор приз чи ні. Програш не засмутив би мене, а виграш не дав би мені нічого, крім миттєвого тріумфу. Нема нічого вартого поваги в перемозі на верхогонах, так само як і в самих верхогонах; однак, оскільки цікавитись ними вважалося модним, я цю моду наслідував − тільки для того, щоб про мене говорили.

Тим часом Лючіо старанно займався приготуваннями до урочистостей у Віллосмірі, вигадуючи різноманітні сюрпризи для гостей. Було розіслано вісімсот запрошень; товариство невдовзі почало жваво обговорювати безсумнівну розкіш планованої асамблеї. Усі охоче пристали на запрошення; лише кілька осіб не могли приїхати − або через хворобу чи смерть якогось члена родини, або через від'їзд; серед останніх, на мій превеликий жаль, була Мевіс Клер. Вона від'їжджала з давніми друзями на морське узбережжя, як пояснила мені в гарно написаному листі, подякувавши за запрошення. Як дивно: коли я прочитав її відмову, мене охопило гостре відчуття розчарування! Але ким вона була в моєму житті? Ніким − просто знайомою письменницею, яка випадково виявилась чарівнішою, ніж багато жінок, які не мають до літератури жодного стосунку; і тим не менш, я усвідомлював, що свято у Віллосмірі багато втратить без її присутності. Я хотів познайомити її з Сибіллою, знаючи, що цим справив би особливу насолоду своїй нареченій, і мені було прикро дізнатись, що мій задум не вдасться.

Як і обіцяв, я надав Ріманському повну свободу дій, бо знав, що під його орудою свято являтиме собою nec plus ultra[25] всього, будь-коли вигаданого для розваги неуважного та вибагливого бомонду, тому сам не втручався, не ставив питань, цілком покладаючись на смак, фантазію та винахідливість князя. Єдине, що я знав, − це те, що всі постачальники та артисти, задіяні у святі, є чужоземцями. Одного разу, ризикнувши запитати Лючіо про причини такого вибору, я почув одну з дивних відповідей князя:

− Ніщо англійське не є достатньо добре для англійців, − сказав він. − Усе має бути привезене з Франції, щоб сподобатись людям, яких самі французи називають «жителями підступного Альбіону». Замість «переліку страв» ви повинні мати «menu»; самі страви повинні мати французькі назви: англійські вважатимуться за поганий тон. Щоб припасти до британського смаку, ваші акторки й танцівниці неодмінно мають бути виписані з Франції, а ваші шовкові портьєри − виткані на французьких верстатах. Нещодавно навіть уважалося за потрібне разом із паризькими модами запозичувати й паризьку моральність. Доблесна Британія, наслідуючи паризькі манери, скидається на кремезного гіганта з ляльковим капелюшком на голові − а все тому, що лялькові капелюшки нині в моді! Маю надію, одного дня гігант збагне, що вигляд має досить кумедний, і скине цього капелюшка, щиро сміючись із власного дивацтва. Лише тоді він поверне собі колишню гідність − гідність привілейованого завойовника, підкорювача морів.

− Бачу, ви любите Англію! − посміхнувся я.

Він теж засміявся.

− Анітрохи! Я люблю Англію не дужче, ніж будь-яку іншу країну на земній кулі; на Англію припадає така сама частка моєї ненависті, як і на кожне інше місце на цій нікчемній планеті. Якби я мав таку владу, щоб царювати на іншій, величній зірці, я штурхнув би Землю так, щоб вона дзиґою закружляла у просторі; і нехай би після цього акту справедливої жорстокості Всесвіт спекався її назавжди!

− Але чому? − не розумів я. − Чому ви ненавидите Землю? Що зробила вам бідна маленька планета?

Він дуже дивно глянув на мене.

− Сказати вам? Ви не повірите.

− Байдуже! Говоріть.

− Що зробила мені бідна маленька планета? − повільно повторив він. − Бідна маленька планета не зробила нічого. Але те, що зробили боги з цією бідною маленькою планетою, − ось що збуджує мій гнів. Вони зробили її живою сценою чудес: обдарували її красою, запозиченою з найпрекрасніших сфер Усесвіту; вкрили її квітами й травами; навчили її музики − музики птахів і водоспадів, акордів хвиль і рулад дощу; вони ніжно колишуть її у світлому ефірі, серед такого сяйва, яке засліплює очі смертних; вони вивели її з хаосу через громовиці й зубчасті стовпи блискавок, щоб вона мирно оберталася призначеною орбітою, освітлена з одного боку яскравою величчю Сонця, а з другого − мрійним промінням Місяця; і, на додачу до всього, вони наділили її божественною душею, втіленою в людині! О, якщо не хочете вірити, не вірте, − але душа існує, і всі безсмертні сили живлять її! Навіть Бог зійшов на Землю в людській подобі, щоб показати цим жалюгідним тлінним створінням істину Безсмертя! Ось за що я ненавиджу цю планету! Хіба не було, хіба немає інших, величніших світів? Чому Господь обрав саме цей?!

Здивований, я мовчав; потім нарешті промовив:

− Ви шокуєте мене. Наскільки я розумію, ви маєте на думці Христа; але ви суперечите самому собі − я пам'ятаю, ви запекло заперечували християнство!

− Звичайно, я й досі його заперечую, − швидко відповів він. − Я не християнин, і жоден з людей не має права називатися християнином. Згадайте, як сказано: «Ніколи не було другого християнина, крім Одного, і Він був розіп'ятий». Але, хоч я і не християнин, я ніколи не говорив, що сумніваюся в існуванні Христа. Я мимоволі змушений був пізнати його існування!

− І що ж це був за непорушний авторитет? − спитав я з легкою іронією.

Він не відразу відповів. Його палкий погляд наче був звернений на мене, але дивився він крізь мене, на щось далеке. Дивна блідота була на його обличчі − та сама блідота, яка подекуди уподібнювала це обличчя до непроникної маски. Раптом він усміхнувся страшною усмішкою. Так міг би всміхнутися засуджений, виявляючи похмуру відвагу перед жахливими муками.

− Ви зачепили болюче місце, − повільно промовив він жорстким тоном. − Мої переконання стосовно деяких етапів розвитку людства ґрунтуються на твердому вивченні досить прикрих істин, на які саме людство зазвичай заплющує очі, ховаючись із головою у власні помилкові погляди. Наразі я не хотів би заглиблюватися в ці істини. Іншого разу я втаємничу вас у деякі з них.

Болісна усмішка зникла з його обличчя, спокій повернувся до нього, і я поспішно змінив тему розмови. Я дійшов висновку, що мій неперевершений друг, як і деякі інші особливо обдаровані особистості, мав певну «манію», і стосувалася ця його «манія» предметів надлюдських, а отже, на мою думку, нереальних.

Моя натура, яка у дні нужди вагалася між духовними прагненнями та пошуком матеріального зиску, з появою несподіваного багатства швидко схилилася на світський бік: для такої людини, якою я став, будь-які роздуми про незримі сили в нас та поза нами були пустопорожньою балаканиною, не вартою того, щоб витрачати на неї розумову енергію. Якби хтось надумав пояснювати мені закон Вічної справедливості, який веде до добра не лише окремих індивідів, а й цілі нації, − я б зневажливо розсміявся. Але тепер я знаю напевне: людина, хоча й силкується уникати істини, однак справді містить у собі частку Божества; і якщо людина зумисне опоганює її своєю нечестивістю, то мусить знов і знов очищуватись у шаленому полум'ї такого всеохопного розпачу, який слушно називають невгасним вогнем Пекла!

XXII

Двадцять першого травня після полудня я в супроводі Лючіо вирушив до Віллосміру щоб приготуватися до прийому світської юрби, яка мала зібратися там наступного дня. Амієль поїхав з нами, але свого слугу Морріса я залишив наглядати за кімнатами в готелі та пересилати спізнілі телеграми.

Погода була тиха, ясна й тепла, і молодик вузьким серпом окреслювався в небі, коли ми вийшли зі станції та сіли в подану заздалегідь натачанку. Станційні службовці запобігливо вітали нас, особливо втуплюючи погляди в Лючіо та мало не роззявляючи роти з подиву: його щедра плата залізничній компанії за спеціальні потяги для завтрашніх гостей, без сумніву, збуджувала мовчазний захват. Коли ми наблизились до Віллосміру та в'їхали в оточену з двох боків дубами та буками чудову алею, що вела до замку, в мене вихопився вигук захвату: усю дорогу перекривали арки з прапорів та квітів, і святкові гірлянди були прикріплені до гілок дерев. Шпилястий портик біля входу був задрапований яскраво-червоним шовком та оздоблений фестонами з білих троянд, і щойно ми вийшли з екіпажа, елегантний паж у блискучому червоному костюмі, гаптованому золотом, розчинив двері.

− Маю надію, − сказав Лючіо, − ви погодитесь: усе настільки довершене, наскільки це можливо в цьому світі. Слугам добре заплачено, вони досконало знають свої обов'язки й не завдадуть вам клопоту.

Я не міг знайти слів, щоб подякувати йому за бездоганний смак, із яким було оздоблено старовинний маєток. Я в захваті обходив кімнати: і всю цю розкіш може дати багатство!.. У вітальні я знайшов цілі купи червоних і білих троянд: в одному кінці кімнати височіли величезні квіткові піраміди, за якими, як повідомив Лючіо, невидимі музиканти виграватимуть солодкі мелодії. Велику залу було декоровано під мініатюрний театр; сцена ховалася за важкою завісою з золотого шовку, на якій опуклими літерами було вигаптовано відомі слова Шекспіра: «Цілий світ − театр, і всі ми − лиш актори».

− Я влаштую живі картини в театрі, щоб заповнити час, − сказав князь. − Світських людей наших днів швидко втомлюють одній ті самі розваги, відтак, доводиться мати про запас декілька цікавинок, щоб звеселяти пустопорожні голови, які нудьгують у товаристві самих себе. Факт, що люди навіть не можуть довго розмовляти між собою: їм просто нема що сказати! О, не оглядайте сьогодні парку: лишіть і для себе кілька сюрпризів на завтра. Ходімте обідати.

Він узяв мене під руку, і ми ввійшли до їдальні. Стіл був заставлений квітами, дорогими фруктами та різноманітними делікатесами; на нас чекали четверо слуг у червоно-золотих лівреях і Амієль: він, як завжди, в чорному фраку, стояв позаду від стільця князя Ріманського. Коли розкішний обід було скінчено, ми з Лючіо спустились у сад, щоб викурити кілька сигар та поговорити.

− Ви, Лючіо, все робите ніби за допомогою чарівного жезла, − сказав я, захоплено дивлячись на нього. − Усі ці декорації, лакеї…

− Гроші, любий мій друже, гроші і тільки гроші! − зі сміхом перепинив мене він. − Гроші − ось відмичка диявола. Ви можете мати королівський почет, не обтяжуючи себе жодними королівськими обов'язками, − якщо тільки спроможні за цей почет заплатити. Усе це − питання ціни.

− Але ви, крім того, маєте бездоганний смак!

− Справді, смак − важлива річ. Деякі багатії мають менше смаку, ніж якийсь продавець яблук. Я знав одного, який із надзвичайноювульґарністю звертав увагу гостей на вартість речей, які мав у своїйоселі. Якось, щоби збудити мій подив, він показав мені бридкийпорцеляновий таріль, єдиний на світі, і сказав, що коштує той тисячу гіней. «Розбийте його! − порадив я. − Ви дістанете втіху, усвідомивши, що знищили неподобну річ вартістю в тисячу гіней». Бачили б ви його обличчя! Він мені більше не показував раритетів.

Я засміявся, і кілька хвилин ми мовчки ходили сюди-туди. Раптом я відчув на собі пильний погляд свого приятеля і, швидко повернувши голову, зустрівся з ним очима.

− Я щойно думав, − сказав він, − що сталося б із вашим життям, якби ви не успадкували цього багатства і якби… якби я не опинився на вашому шляху?

− Без сумніву, я помер би з голоду, − відповів я, − ніби щуру норі, у непроглядній нужді.

− А от я маю в цьому сумнів, − мовив він замислено. − Можливо, ви зробились би видатним письменником.

− Чому ви це говорите тепер?

− Тому, що я прочитав ваш твір. Він сповнений світлих ідей; якбиці ідеї були результатом щирого переконання, вони могли б увійти досерця публіки, − вони були здорові. Публіка недовго задовольняється штучністю та облудою. Ви пишете про Бога; однак, за своїмзізнанням, ви не вірили в нього навіть тоді, коли писали, хоча це булозадовго до нашої зустрічі. Отже, твір не був результатом щирого переконання, і саме це є причиною вашої літературної поразки. Коженчитач бачить, що ви не вірите в те, про що пишете; сурма слави ніколи не заграє гімну перемоги для автора вашого штибу.

− Благаю вас, не говорімо про це, − промовив я з роздратуванням. − Я знаю, в моєму творі чогось бракує, − можливо, саметого, про що згадуєте ви. Однак я не хочу думати про це. Нехай мійтвір загине; найімовірніше, так і станеться. Може, в майбутньомуя напишу щось краще.

Князь востаннє затягся сигарою й пожбурив недопалок у траву, де він горів і догасав, немов червона вуглинка.

− Я мушу вертатися, − сказав він. − Треба віддати слугам розпорядження на завтра. Після цього я піду до своєї кімнати. Тож добраніч.

− Ви забагато клопочетесь; чи не можу я допомогти вам?

− Ні, не можете, − всміхнувся він. − Я завжди все роблю на свій кшталт − або не роблю взагалі. Спіть добре і вставайте якомога раніше.

Він кивнув і повільно пішов по вологій траві. Я стежив за його високою темною постаттю, доки він не ввійшов до замку; потім, запаливши свіжу сигару, я почав тинятись алеями, помічаючи де-не-де квіткові альтанки та вишукані, задраповані шовком павільйони, зведені в мальовничих куточках парків на завтрашній день. Я глянув на небо − воно було ясним, дощу нічого не віщувало.

Раптом − сам не знаю, навіщо, − я відчинив хвіртку, яка вела на дорогу, і, пройшовши кілька хвилин, опинився перед Лілія-котеджем. Підійшовши до живоплоту, я зазирнув через нього: у гарненькому старому будиночку було тихо, темно та порожньо. Я знав, що Мевіс Клер там немає.

Букети витких троянд, що висіли на стінах, наче дослухалися до навколишньої тиші, прагнучи почути її кроки. Навкруг зеленого газону, де я бачив її, коли вона бавилася з собаками, здіймались до неба високі снопи білосніжних лілей святого Йоанна; їхні чисті серця розкривались до зірок і до лагідного зефіру. Пахощі жимолості та лісової шипшини сповнювали повітря ніжною млістю, і коли я притулився до низької огорожі, неуважно дивлячись на довгі тіні дерев, − почав співати соловей. Божественні трелі «маленького темного друга Місяця» сріблястою мелодією лилися серед безмовності; і я слухав, доки очей моїх не пойняло слізьми. Досить дивно, що тієї миті я не згадав про мою наречену, Сибіллу Інше жіноче обличчя проносилося в моїй пам'яті − обличчя не вродливе, але ніжне, миле, осяяне глибокими, серйозними, дивовижно невинними очима, ніби обличчя нової Дафни, обрамлене містичними лаврами, що спадають з її голови.

Соловей співав і співав; легіт колихав високі лілеї, і здавалося, наче вони кивають голівками, схвалюючи пташину мелодію. І я, зірвавши біля огорожі рожеву гілку шипшини, повернув назад із важким серцем, із тугою, якої сам не міг збагнути.

Почасти я пояснив собі це почуття спізнілою скрухою, що моє перо завдало образи милій і талановитій власниці цього маленького будиночку, в якому усамітнено жили спокій і радість; але це було не все. Було щось інше в моїй душі − щось непояснюване, але невимовно сумне. Тепер я вже знаю, що то було, − але знання, як відомо, завжди приходить надто пізно.

Повернувшись до маєтку, я крізь дерева побачив в одному з вікон Віллосмірського замку яскраво-червоне світло. Воно мерехтіло, мов зловісна зірка, і я пішов на його блиск; долаючи звивисті стежки та широкі тераси, я наближався до замку. Паж, одягнений у червоно-золотий костюм, зустрів мене у вестибюлі та з шанобливим поклоном провів до моєї кімнати, де на мене чекав Амієль.

− Чи князь у себе? − спитав я його.

− Так, пане.

− Це на його вікні стоїть червона лампа, чи не так?

Амієль замислився, але мені здалося, що він крадькома посміхнувся.

− Мені здається, так. Лампа стоїть на його вікні, пане.

Я більше не ставив йому запитань.

− Добраніч, пане, − промовив він, і його пронозливі очі глянули на мене без жодного виразу.

− Добраніч, − відказав я байдужно.

Він залишив кімнату, ступаючи своєю звичайною котячою ходою, і, коли пішов, я, гнаний новим поривом огиди до нього, підскочив до дверей та замкнув їх; потім я прислухався з дивною нервозністю, затамувавши подих. Не було жодного звуку. Чверть години я перебував у стані напруженого чекання невідомо чого, однак у домі панувала спокійна тиша. Зітхнувши з полегкістю, я кинувся в розкішне ліжко − ліжко, гідне царя, задраповане дорогим гаптованим шовком, − і заснув.

Мені снилося, що я знову бідний. Бідний, але невимовно щасливий; я старанно працював у тісній кімнатці, увічнював на папері думки, які, я знав напевне, дадуть мені всесвітню славу і почесті. Знову я чув мелодії скрипки мого невідомого сусіди, але цього разу то були акорди перемоги й каденції радості, у яких не вчувалося жодної скорботної ноти. І в творчому екстазі, коли я писав, забувши і бідність, і горе, я чув крізь мої образи трель солов'я і бачив удалині янгола, що летів до мене на крилах світла, − янгола з обличчям Мевіс Клер.

XXIII

Ранок був ясний, безхмарне небо вигравало всіма чистими відтінками променистого опалу. Ніколи не доводилось мені бачити світлішого й прекраснішого видовища, ніж ліси й сади Віллосміру, залиті яскравим промінням весняного сонця. Серце тремтіло з гордощів, коли я оглядав свої розкішні володіння і думав, яким щасливим буде цей дім, коли Сибілла, моя незрівнянна Сибілла ділитиме зі мною його затишок і красу.

− Одначе, − сказав я неголосно, − нехай філософи говорять, що хочуть, але гроші дають людині втіху й могутність.

Лише слава дає ще більшу втіху − але чого варта слава, якщо людина надто злиденна, щоби скористатися з її плодів? Крім того, література втратила свій давній престиж: на її арені нині забагато газетних писак, що називають себе геніями, забагато малоосвічених дам-письменниць, «нових» жінок, переконаних, що вони так само талановиті, як Жорж Cанд або Мевіс Клер. А я − маючи Сибіллу, маючи Віллосмір, − спокійно можу зректись домагань літературної слави.

Я знав, що розмірковував сам із собою фальшиво; знав, що моє пристрасне бажання посісти почесне місце серед видатних людей світу є не менш сильним, ніж завжди. Я жадав інтелектуальної величі, могутності й блиску, завдяки яким мислитель стає силою, страхом і совістю країни, завдяки яким великий поет чи письменник так вирізняється з натовпу пересічностей, що навіть царі щасливі з нагоди скласти йому шану…

Але я не дозволив своїм думкам зупинятись на цьому недосяжному для мене прагненні − я хотів відчути всю радість теперішньої миті. Вийшовши зі спальні у цілком безхмарному настрої, я спустився вниз, щоб поснідати з Лючіо.

− Жодної хмаринки сьогодні, − усміхнено сказав князь, зустрівши мене в суміжній кімнаті з вікнами на галявину. − Свято має бути успішним, Джеффрі.

− Завдяки вам, − відповів я. − Ваші плани невідомі мені, алея певен: що б ви не зробили, ви зробите це добре.

− Ви лестите мені, − сказав він з невимушеним смішком. − Ви наділяєте мене більшим умінням, ніж Творця: на думку нинішнього покоління, все, що робить Він, настільки погане, що геть нікуди не годиться. Люди ремствують на Нього, замість того щоб Його хвалити, і мало хто любить Його закони.

Я засміявся.

− Гаразд, але погодьтеся: ці закони вельми довільні.

− Так! Я визнаю цей факт.

Ми сіли до столу; нам прислуговували дивовижно вишколені слуги, які, здавалося, не мали жодних інших думок, окрім угадування наших забаганок. У домі не спостерігалося слідів метушні або якогось пожвавлення − звичних ознак того, що в цей день відбудеться великий прийом.

Наприкінці сніданку я спитав Лючіо, коли прийдуть музиканти. Він глянув на годинник та відповів:

− Близько полудня, може, трохи раніше. В усякому разі, в потрібну мить вони будуть на своїх місцях. І музиканти, й артисти чудово знають свою справу, і їм відомо, що я не схильний до жартів. − Його вуста заграли недобрим усміхом. − Жоден із ваших гостей не приїде раніше, ніж о першій годині, оскільки саме о цій порі прибуває перший спеціальний потяг із Лондона. Сніданок буде сервіровано в саду о другій. На великому газоні встановлене «травневе деревце»[26]; якщо хочете, підіть подивіться.

− «Травневе деревце»! − вигукнув я. − Яка чудова ідея!

− Ні, це була чудова ідея колись, коли англійські юнаки й дівчата були втіленням молодості, невинності, здоров'я та життєлюбності, коли вони діставали втіху, водячи танок навколо «травневого деревця»! Але тепер немає ні юнаків, ні молодих дівчат: старі, хоча й двадцятирічні, чоловіки та жінки блукають світом, досліджуючи порок, глузуючи з чистих почуттів та обмірковуючи, який зиск можна мати з цього життя; ні, така невинна розвага, як «травневе деревце», не звеселить нашої втомленої молоді! Тому для виконання танцю доведеться скористатися з допомоги фахівців; принаймні це буде гарне видовище.

− Чи й танцюристи вже тут? − спитав я, підходячи з цікавістю до вікна.

− Ще ні. Але оздоблене «травневе деревце» вже стоїть − позаду від замку, проти лісу. Підіть подивіться!

Я послухав його поради і, вирушивши за вказаним напрямком, незабаром побачив ошатно прикрашений стовп, який колись, за часів Шекспіра, в багатьох селах слугував за бажаний символ веселого свята. Стовп уже глибоко врили в землю, і тепер кільканадцятеро людей чіпляли до нього численні гірлянди з квітів, перев'язані довгими стягами з кольорових стрічок. Видовище було дуже ефектне, і я, підійшовши до одного з людей, висловив у кількох фразах своє задоволення. Він кинув на мене побіжний погляд, навіть не посміхнувшись; з його темного обличчя та екзотичних рис я зробив висновок, що він був чужоземцем і не розумів англійської. Я зі здивуванням помітив, що всі слуги були похмурі, непривітні, подібно до Амієля та двох грумів, які доглядали Фосфора.

Тут я згадав: Лючіо говорив мені, що всі приготування до свята будуть виконувати чужоземні фахівці й артисти, і після нетривалих роздумів я перестав цим цікавитись.

Години бігли, і мені залишалося замало часу на огляд усіх святкових атрибутів, якими рясніли віллосмірські сади, тож я мав досить невиразне уявлення про те, що було заплановано для розважання моїх гостей. Я з цікавістю очікував приїзду музикантів і танцюристів, хоча про точний час їхнього приїзду так і не дізнався.

О першій я та Лючіо були готові приймати гостей, і десь за двадцять хвилин прибула перша партія «великосвітського товариства».

Серед них мала бути Сибілла з батьком, і я кинувся вперед, щоб зустріти свою наречену.

Того дня вона була надзвичайно гарною: її врода, немов магніт, привертала до себе всі погляди. Я поцілував її маленьку ручку, обтиснену рукавичкою, з такою пошаною, з якою не цілував би й королівської руки.

− Вітаю з поверненням до вашого старого дому, моя Сибілло! − сказав я тихо й ніжно.

Вона глянула на червоний готичний дах замку з такою любов'ю, що очі її пойнялися слізьми. Вона залишила свою руку в моїй долоні й дозволила мені провести її до портика, задрапованого шовковою матерією та оздобленого квітами, де чекав усміхнений Лючіо. Коли вона підійшла, невідомо звідки раптом з'явилися двоє крихітних пажів у сріблясто-білих костюмах і, кидаючи до її ніг білі й рожеві троянди, всипали ними шлях до самісінького замку. Серед гостей пробіг шепіт захвату. Сибілла озирнулася, червоніючи з несподіваного задоволення.

− Як це мило з вашого боку, Джеффрі! − сказала вона. − Треба бути поетом, щоб вигадати таке вітання!

− Я б хотів заслуговувати на вашу похвалу, − відповів я, посміхаючись, − але поет не я, а князь Ріманський. Він господар і упорядник нинішнього свята.

Знову рум'янці з'явились на її обличчі, і вона подала руку Лючіо; він уклонився й потиснув її, але не поцілував, як цілував руку Мевіс Клер.

Ми ввійшли до вітальні, щоб оглянути її, а потім знову спустилися в сад; лорд Ельтон голосно вихваляв мистецький смак, із яким було оздоблено його колишню оселю. Невдовзі на луці з'явилися групи пожвавлених гостей, і я почав виконувати свої обов'язки господаря; мені вклонялися, лестили, я вислуховував компліменти та привітання з нагоди майбутнього шлюбу; ці лицеміри в дружньому потиску мало не відривали мені руку − такий захват збуджувало в них моє багатство! Якби я раптом зубожів, жоден з них не позичив би мені й півсоверена.

Гості прибували юрбами, і коли їх було вже близько трьох-чотирьох сотень, почулися звуки чудової музики, і з'явились процесії пажів: убрані в червоне з золотом, вони йшли парами, несучи таці, завалені букетами з рідкісних квітів, призначеними для дам.

Звідусіль було чутно захоплені вигуки, досить-таки шумні, оскільки «вищий світ» давно вже перестав культивувати м'якість голосу й вишуканість мови; подекуди й вульгарне слівце вихоплювалося з вуст вельможних дам, що мали репутацію взірців вихованості. Стримані манери та елегантна постава − ознаки гідності − нечасто нині трапляються серед дам найдобірнішої англійської «блакитної крові»: герцогині захоплюються верхогонами, графині грають у карти. Чим голосніше вони розмовляють, чим більше вживають слів із жаргону конюхів і ґрумів, тим більше схвалення дістають. Я маю на увазі, звичайно, нове покоління аристократії. Ще залишилося в Англії кілька справжніх шляхетних дам, які досі дотримуються гасла «Noblesse oblige»[27], − але їх дуже мало, і молоде покоління називає їх «старими кішками» або «нудними ляльками».

Багато хто з «вельможної» юрби, яка роїлася тепер у моїх садах, приїхав сюди, гнаний вульгарною цікавістю, як справляє прийоми людина, що має п'ять мільйонів фунтів стерлінгів; інші мріяли, якщо це можливо, дізнатися, які шанси має Фосфор на дербі, але про це я мовчав. Але більшість публіки безцільно вешталась, озираючи один одного із заздрістю або з зухвальством, заледве помічаючи природну красу садів та вишуканість декорацій.

Ніде так не виявляє себе безмозкість сучасного товариства, як на garden-party[28], де невгамовні двоногі тварини, вдягнені в панталони чи у спідниці, никають сюди-туди між павільйонами з прохолодними напоями, час від часу зупиняючись, щоб перекинутися слівцем чи розглядіти оркестрантів. У мене на прийомі гості були позбавлені такого задоволення, як витріщатись на оркестрантів: їх ніхто не бачив, тоді як музика лунала − чудова музика, яку чути було то в одному кінці парку, то в іншому хоча мало хто насправді слухав її. Натомість усі одностайно розсипали похвали розкішним стравам сніданку який було сервіровано на двадцятьох столах. Чоловіки їли так, начебто раніше їм ніколи не доводилося їсти, і жадібно пили вишукані вина. Неможливо уявити собі, до чого може дійти людська зажерливість, доки не побачиш за столом кількох перів та єпископів, які наїдаються ad libiyum[29].

Незабаром товариство поповнилося настільки, що я вже міг бути вільним від утомного обов'язку «приймати»; тож я повів до сніданку Сибіллу вирішивши решту дня присвятити їй. Вона перебувала в чудовому настрої; її веселий сміх дзвенів, як сміх щасливої дитини; вона навіть була поблажлива до Даяни Чесней, яка веселилася з непідробним ентузіазмом, властивим тим гарненьким американкам, що сприймають флірт приблизно так само, як гру в теніс. Видовище було яскравим: світлі сукні жінок являли собою гарний контраст до червоних ліврей численних слуг.

Повсякчас у святковому натовпі то тут, то там з'являвся Лючіо; він переходив від столу до столу, від групи до групи; його висока, поставна фігура та гарне обличчя впадали в око всюди, де б він не перебував; від його могутнього голосу здригалося повітря, коли б він не говорив. Його нездоланний вплив панував над усім товариством; він розворушував нудних, надихав дотепних, підбадьорював сором'язливих; люди різних титулів, характерів, манер несвідомо підпорядковувалися його волі, так само як юрба підпорядковується волі переконливого оратора. Тоді я цього не знав, але знаю тепер: метафорично висловлюючись, світ лежав під його ногою, немов переможений супротивник; усі ці облесники та облудники, які ототожнюють благо з багатством і пишнотою, гнулися під його могутністю, немов очерет під вітром, і він робив з ними все, що хотів! Боже! Якби тільки знали ці ожирілі хтиві дурні, які страхіття, які жахливі муки чекають на них у майбутньому! Які страждання тягне за собою зовнішній блиск пихи та марнославства!..

Але завісу було милостиво спущено, і лишень для мене їй судилося потім піднятися.

Після сніданку веселі голоси, що співали сільську пісню до танцю, привабили юрбу на лужок позаду від замку; коли показалося «травневе деревце», почулися захоплені вигуки, і я сам приєднався до загального захвату, оскільки не сподівався побачити такого мальовничого видовища. Стовп у два кола оточили маленькі діти, настільки гарні, що вони здавалися крихітними ельфами з зачарованого лісу. Хлопчики були вдягнені в мисливські костюми − зелені курточки та рожеві шапинки на кучерявих голівках; дівчатка були всі в білому, з розпущеними кучерями, в конвалієвих віночках. Щойно з'явилися гості, ці прегарні маленькі створіння розпочали свій танок. Кожна дитина тримала стрічку або квіткову гірлянду, яка звисала зі стовпа, і всі ці стрічки та гірлянди спліталися разом, утворюючи фантастичні візерунки. Я, зачарований, дивився разом із гостями на танок, захоплюючись дивовижною легкістю дитячих рухів. Крихітні ніжки танцюристів заледве торкалися землі; обличчя їхні були такі гарні, оченята − такі ясні, що спостерігати за ними було справжньою насолодою. Кожна нова фігура, яку вони виконували, була ефектнішою та складнішою за попередню, і оплески глядачів ставали дедалі гучнішими. Наостанок маленькі зелені мисливці здерлися на стовп і, вчепившись там, закидали дівчат букетами троянд і фіалок, кульками буквиці, жмутками жовтців та конюшини; дівчата, в свою чергу, кидали квіти в натовп гостей. Повітря сповнилося квітковими пахощами, забриніло піснями й сміхом. Сибілла, яка стояла коло мене, у захваті сплеснула руками.

− О, як це чудово! − вигукнула вона. − Чи це також ідея князя?

І, коли я відповів ствердно, вона додала:

− Дивна річ, де він знайшов таких чарівних діточок?

Тієї хвилини сам Лючіо вийшов на два кроки вперед і зробив легкий знак. Казкові мисливці з неймовірною швидкістю позістрибували зі стовпа, позривали гірлянди, обкрутили їх навколо себе і дівчат, наче зв'язавшись одним нерозривним вузлом, і кинулись бігти; подібні до великої квіткової кулі, вони бігли в супроводі веселих звуків флейт, доки не зникли за деревами.

− Покличте їх назад! − просила Сибілла, лагідно торкаючись руки Лючіо. − Я б так хотіла поговорити з тими гарненькими!

Він глянув на неї, загадково посміхаючись.

− Це була б завелика честь для них, леді Сибілло! − заперечив він. − Вони не звикли до такої ласки з боку вельможних дам тане поцінували б її. Це наймані статисти, і більшість із них на похвалу відповідають лише зухвальством.

Тут підбігла задихана Даяна Чесней.

− Я ніде не знайшла їх! − заявила вона. − Любі малятка! Я бігла за ними щодуху; я хотіла розцілувати одного з тих симпатичних хлоп'ят, але вони зникли без жодного сліду! Ніби крізь землю провалилися!

Знову Лючіо всміхнувся.

− Їм віддано наказ, і вони знають своє місце, − сказав він коротко.

Тієї миті сонце вкрилося хмарою, і грім прогуркотів над головами. Погляди звелися догори, але небо було ясним та спокійним − примара грози була лише перебіжною тінню.

− Тільки літній грім, − сказав один із гостей. − Дощу не буде.

Юрба, яка збіглася разом, щоб подивитись на танок, знову почала ділитися на групи, розмірковуючи, які ще розваги для них було приготовано. Користуючись із нагоди, я відвів Сибіллу.

− Ходімте до річки, − прошепотів я. − Я хочу побути з вами наодинці кілька хвилин.

Вона погодилася; ми, відокремившись від натовпу, ввійшли в густу алею, яка вела до берега Авону Тут ми могли лишитись наодинці, і я, обійнявши мою наречену, ніжно поцілував її.

− Скажи мені, − промовив я, всміхаючись до неї, − чи знаєш ти, що означає кохати?

Вона звела на мене очі, потемнілі від пристрасті.

− Так, знаю, − була несподівана відповідь.

− Знаєш! − я пильно вдивлявся у її світле обличчя. − Як же ти цього навчилась?

Вона почервоніла, потім зблідла та пригорнулася до мене − нервово, мало не гарячково.

− Вельми дивним чином, − відповіла вона, − і цілком несподівано. Урок видався мені легким, занадто легким, Джеффрі… − вона помовчала, дивлячись мені просто у вічі. − Я розповім, як навчилася… але не тепер… іншим разом. − Вона засміялася, але якось силувано. − Я розповім тобі… коли ми будемо одружені.

Вона неспокійно озирнулася довкола, потім, забувши раптом свою звичну стриманість і гордість, упала в мої обійми й цілувала мої вуста з такою жагою, що в голові моїй запаморочилося.

− Сибілло! Сибілло! − бурмотів я, пригортаючи її до себе, − люба моя, ти кохаєш мене! Нарешті ти мене кохаєш!

− Мовчи! Мовчи! − мовила вона, задихаючись. − Ти повинен забути цей поцілунок, це було надто сміливо. Я не хотіла цього…я думала про щось інше, Джеффрі! − її маленькі ручки палко стиснули мою долоню. − Я б хотіла ніколи не знати кохання; доки я не знала, я була щасливіша! − її брови насупились; вона сквапливо вела далі, задихаючись: − Тепер я хочу кохати! Я жадаю цього! Я хочу потонути в коханні, розчинитися в ньому, бути ним убитою! Ніщо інше не задовольнить моєї жаги!

Мої руки досі обіймали її стан.

− Чи не говорив я, що ти змінишся, Сибілло? − прошепотів я. − Твоя холодність, твоя нечулість була неприродною − це не могло тривати довго, моя люба, я завжди це знав!

− Ти завжди знав! − повторила вона з відтінком зневаги. − Але ти й досі не знаєш, що сталося зі мною, − ні, Джеффрі, ти не знаєш, доки я не сказала тобі!

Вивільнившись із моїх обіймів, вона нахилилася й зірвала у траві кілька блакитних дзвіночків.

− Глянь на ці маленькі квіточки, що мирно ростуть на березі Авону. Вони нагадують мені, якою я була саме тут кілька років тому; я була такою самою щасливою і, гадаю, невинною, як вони! Я не мала жодної лихої думки, я лише мріяла про кохання − про кохання чарівного принца до чарівної принцеси, і ця мрія була невинна, як мрії квітів! Я була такою, якою я хотіла б бути й тепер, але якою не буду більше ніколи!

− Але ти дуже вродлива і мила! − сказав я захоплено, спостерігаючи за ніжним виразом її гарного обличчя, коли вона переносилася думками в минуле.

− Ти говориш як чоловік, цілком задоволений вибором дружини! − сказала вона зі своїм звичним цинізмом. − Але я знаю себе краще, ніж ти знаєш мене. Ти називаєш мене вродливою та милою, але не можеш назвати мене доброю. Я недобра. Навіть те почуття, яке охопило мене…

− Я знаю, − швидко промовив я, беручи її за руки і дивлячись пильно їй в очі. − Я знаю, можеш не говорити: це пристрасть і ніжність справжньої жінки!

Вона якусь хвилину мовчала; потім усміхнулася − чарівно і млосно.

− Що ж, якщо ти знаєш, мені немає потреби говорити. Однак не варто лишатися тут довше та балакати про дурниці: «товариство» похитає головою і знеславить нас, а деякі дами-дописувачки вишлють до газет відгуки: «Поведінка містера Темпеста як господаря залишає багато чого бажати, оскільки він цілий день перебував сам на сам зі своєю нареченою».

− Тут немає дам-дописувачок, − розсміявся я, обіймаючи її гнучку талію.

− О, ти певен? − вигукнула вона, теж сміючись. − Невже ти гадаєш, що великий прийом може обійтися без них? Вони можуть продертися в будь-яке товариство! Приміром стара леді Мороволь: вона принагідно описує скандали для однієї з газет. А вона тут, я бачила, як вона годину тому наїдалася трюфелями й салатом із курчат.

Помовчавши, Сибілла уважно подивилася крізь дерева.

− Он димар Лілія-котеджу, де мешкає Мевіс Клер, − сказала вона.

− Так, я знаю, − відразу ж відповів я. − Ми з Ріманським були в неї з візитом. Але цими днями її немає, інакше вона була б із нами.

− Вона тобі подобається? − спитала Сибілла.

− Дуже. Вона чудова.

− А… князеві… вона сподобалась?

− Даю слово честі, − відповів я усміхнено. − Вочевидь, вона подобається йому дужче, ніж усі інші жінки. Він виявляв до неї величезну увагу і ніяковів у її присутності… Чи тобі не холодно, Сибілло? − швидко спитав я, позаяк вона здригнулась і зблідла. − Ходімо звідси: тут, біля річки, під цими деревами, надто волого.

− Так, повернімося в сад, до сонячного світла, − мрійно промовила вона. − Але невже твій ексцентричний приятель, ненависник жінок, захоплюється Мевіс Клер? Що ж, вона, на моє переконання, дуже щаслива людина: вільна, уславлена, вона глибоко вірить у всі блага життя і в поступ людства, − про це, принаймні, свідчать її твори!

− Так, непогані передумови для щастя, − пожартував я.

Вона не відповідала, і ми повернулися на галявину, де вже було сервіровано чай. Гості яскравими групами розташувались під деревами чи у шовкових павільйонах; найсолодша музика, вокальна та інструментальна, тішила слух − але ні співаків, ні музикантів не було видно, і місце їхнього перебування знав лише Лючіо.

XXIV

Коли сонце було вже на вечірньому прузі, з дому вийшли кілька пажів і з низькими поклонами роздали гостям ілюстровані програми живих картин, які мали виставлятися в імпровізованому мініатюрному театрі. Багато гостей, спраглі нового видовища, відразу підвелися з місць і, посуваючись уперед, штовхали один одного ліктями, виявляючи «вишуканість» манер, яка так часто трапляється у вітальнях її величності. Я, тримаючи Сибіллу під руку, випередив нетерплячу юрбу, бажаючи знайти зручні місця перед тим, як зала заповниться. Утім, виявилося, що зручно розташуватися без зайвого клопоту можуть усі глядачі.

Ми з цікавістю вивчали програму вистави; картин мало бути вісім, і всі назви були оригінальні й загадкові: «Суспільство», «Доблесть колишня та сучасна», «Заблукалий янгол», «Деспот», «Куточок пекла», «Насіння розпусти», «Його остання покупка», «Віра та матеріалізм».

Допіру в театрі кожен, здавалося, нарешті відчув чарівну дію музики, яка лилася звідусіль. Сидячи під одним дахом у відносно примусовому мовчанні, метушлива та легковажна юрба притихла; лагідні усмішки осяяли обличчя неприторенних брехунів; змовкли цинічні жарти чоловіків, і найзавзятіші модниці перестали шелестіти сукнями. Пристрасні вібрації віолончелі під акомпанемент арфи заридали серед тиші глибокими благальними нотами, і я бачив, що публіка слухала, затамувавши подих, у заціпенінні, ніби всупереч власній волі, і дивилася, мов загіпнотизована, на золоту завісу з написом: «Цілий світ − театр, і всі ми − лиш актори».

Не встигли ми поаплодувати віолончелі, як музика змінилася: веселі скрипки та флейти заграли чарівний мотив запаморочливого вальсу. Тієї самої миті дзеленькнув сріблястий дзвоник, і завіса безшумно піднялася, відслоняючи першу картину − «Суспільство». Перед нами стояла принадна жіноча постать у вечірній сукні найбагатшого, найекстравагантнішого крою; на волоссі її виблискували діаманти, і тим самим коштовним камінням були всипані її груди. Вона злегка підвела голову, і млосна усмішка грала на її вустах. У руці вона тримала повний келих пінистого шампанського; нога її, взута в золотий черевичок, ступала на пісковий годинник. Позаду від неї, гарячково ховаючись у фалдах її шлейфу, плазувала в лахмітті інша жінка; нужда і голод відбивались на її обличчі, а коло неї лежала мертва дитина. Над цією групою височіли дві величезні фігури, одна в червоному, друга в чорному; червона фігура означала Анархію, і її закривавлені пальці простягалися, щоб здерти діамантову корону з голови Суспільства; жалобна фігура символізувала Смерть, і вона повільно підносила сталевий спис для удару. Ефект був приголомшливий. Ніхто нічого не говорив, ніхто не аплодував, але публіка почала стурбовано соватися на стільцях, і почулося полегшене зітхання, коли завіса впала.

Підійнявшись удруге, вона відслонила другу картину, що називалася «Доблесть колишня та сучасна». Картина складалася з двох сцен. Перша зображувала шляхтича часів королеви Єлизавети; він, опустивши шпагу, стояв однією ногою на розпростаному тілі лиходія, який, вочевидь, завинив тим, що образив жінку, чия тендітна постать видніла на віддалі від місця герцю. Колишню Доблесть швидко заступила Сучасна: нервовий, сухоплечий, блідий денді в пальті й капелюсі, з папіроскою в руці, звертався по захист до кремезного полісмена, вказуючи на свого кривдника; кривдник, інший молодий йолоп, вочевидь, із того самого суспільного прошарку, тікав за ріг, настраханий та жалюгідний. Товариство, яке спохмурніло було після першої повчальної картини, тепер помітно пожвавішало.

Наступним номером був «Заблукалий янгол». Перед нами відкрилася велика зала королівського палацу, де розкішно вдягнені люди сиділи та стояли групами, вочевидь, настільки заглиблені у власні клопоти, що жодної уваги не звертали на дивовижного Янгола, який стояв серед них у білосніжному вбранні, з чарівним сяйвом навколо ясноволосої голови; на його напівопущених крилах грало проміння призахідного сонця. Очі янгола були сумні, на обличчі читалася замисленість; здавалось, він думає: «Чи збагне коли-небудь світ, що я тут?..» Картина була надзвичайно видовищна, і завіса впала під гучні оплески. А я згадав Мевіс Клер і зітхнув.

Сибілла глянула на мене.

− Чому ти зітхаєш? − спитала вона. − Це просто гарна фантазія; за наших часів жодна освічена людина не вірить в існування янголів.

Я погодився з нею, однак якийсь тягар заліг у моєму серці: слова Сибілли нагадали мені про те, про що я волів би забути, − про її безвір'я.

Наступна картина, «Деспот», зображувала володаря на троні; біля його ніг плазували знедолені, простягаючи до нього худі руки в тяжкому благанні, − але він дивився вбік, ніби не помічаючи їх. Повернувши голову, він дослухався до шепоту свого радника й наперсника; останній, граційно вклоняючись, розсипав улесливі усмішки, але за спиною ховав кинджал, готовий будь-якої миті здійняти його на володаря.

Враження від цієї картини швидко перейшло у здивування і страх, коли завіса піднялася, щоб показати глядачам «Куточок пекла». Картина була справді оригінальною, оскільки жодною мірою не наслідувала узвичаєний спосіб зображення такого сюжету. Чорна глибока печера освітлювалась навперемін то крижаним сяйвом, то вогняними відблисками; величезні крижані сталактити спускалися згори, і бліде полум'я крадькома виривалося з-під низу; у пітьмі амбразури видніла темна постать чоловіка, який лічив золото або щось схоже на золото. Кожна монета, вислизнувши з його пальців, падала у вогонь. Урок легко було зрозуміти: пропаща душа сама готувала собі муки, з кожним порухом посилюючи власну вогненну агонію. Більшість глядачів захоплювалася цією картиною за рембрантівські ефекти світлотіні, але особисто я радів, коли завіса впала: щось у моторошному обличчі приреченого грішника нагадувало мені про трьох примар, що явились мені в ніч самогубства віконта Лінтона.

Картина «Насіння розпусти» зображувала молоду вродливу дівчину, що лежала в дезабільє на розкішній кушетці; у руках її був роман, назву якого було видно всім: це був твір низькопробного сучасного автора, добре знаний усім присутнім. На підлозі та стільцях були недбало розкидані інші книжки того самого ґатунку − титульні сторінки з назвами та іменами авторів були обернені до публіки.

− Яка смілива ідея! − сказала дама, що сиділа позаду від мене. − Цікаво, як би до цього поставилися всі ці письменники, якби вони були тут?

− Не думаю, що вони висловились би проти, − відповів її сусіда, приглушивши сміх. − Письменники такого штибу сприйняли б це як першокласну рекламу!

Сибілла невідривно дивилась на сцену; обличчя її зблідло, а вираз очей був дуже серйозним.

− Це правдива картина! − прошепотіла вона. − Джеффрі, вона нестерпно правдива!

Я не відповідав; я розумів, на що вона натякала, однак, на жаль, не підозрював, наскільки глибоко «Насіння розпусти» було посіяне в її власній душі і які плоди воно мало дати.

Завіса впала, але майже відразу піднялася, щоб показати нам «Його останню покупку». Перед нами постала розкішна сучасна вітальня, в якій перебувало близько десяти чоловіків у модних фраках; здавалося, вони щойно встали з-за картярського столу. Один із них, що мав вигляд марнотратника, зі злою посмішкою на обличчі вказував на свою «покупку» − прегарну жінку, вбрану в білу весільну сукню та прив'язану до високої колони, з якої, вишкіривши зуби, лукаво зиркала мармурова голова Силена. Руки полонянки було зв'язано діамантовими ланцюгами, талію її обвивав мотуз із перлів, широкий нашийник із рубінів стискав їй горло, і з голови до п'ят її було обплутано нитками з золота та коштовного каміння. Жінка виклично закинула назад голову вираз її обличчя був гордий і презирливий; тільки в очах її читався відчай і сором за своє поневолення. Той з-поміж чоловіків, кому вочевидь, належала ця біла рабиня, наче хизувався перед іншими таким вдалим придбанням; обличчя його товаришів відбивали хтивість, жорстокість, заздрість, глум і отупіння.

− Зразок модного шлюбу! − прокоментував хтось.

Я глянув на Сибіллу; вона була бліда, але посміхнулася, зустрівши мій запитливий погляд. Я згадав її слова про те, що віднині вона «навчилась кохати», і почуття розради теплотою обдало моє серце: тепер, мені здавалося, наш шлюб ґрунтувався не тільки на матеріальному розрахунку. Вона не була моєю «покупкою», вона була моїм коханням, моєю святинею, моєю царицею, − так думав я в своєму честолюбному безумстві.

Остання картина називалася «Віра та матеріалізм» і була гідним завершенням усієї серії. Зала поступово занурилась у морок, і завіса відкрила мальовничий морський пейзаж. Повний місяць кидав бліде світло на дзеркальні води, і одна з найпрекрасніших істот, яка може постати лише в уяві митця, на веселкових крилах, немов янгол, підносилась до небес; вона згорнула на грудях руки, тримаючи букет лілей, а її променисті очі були сповнені божественної радості, надії та любові. Удалині вчувалася чарівна музика, хор ніжних голосів співав про блаженство; небо і земля, море і повітря − все, здавалося, підтримувало Духа, який злітав дедалі вище, і всі ми спостерігали за його польотом із почуттям захвату і втіхи. Раптом ударив грім, сцена потемнішала, і почулося віддалене ревіння розгніваних хвиль. Блимнув червоний вогник − спершу слабо, потім яскравіше, − і показався Матеріалізм: у темряві білів людський скелет із вишкіреними зубами! Просто на очах скелет розсипався на шматки, і з уламків кісток, звиваючись, виповз довгий хробак; інший показався з очних западин черепа. У залі почувся шепіт непідробного жаху, публіка повставала з місць; один відомий професор, проштовхуючись повз мене, розсерджено пробуркотів:

− Для когось це, може, й забавно, але як на мене, це огидно!

− Так само, як і ваші теорії, шановний професоре! − пролунав голос Лючіо з нотками сміху. − Для когось вони, може, й забавні, а для когось огидні!

Мініатюрний театр знову осяяло яскраве світло.

− Даруйте мені, професоре, − глузував далі Лючіо, − але я поставив цю картину спеціально на вашу честь.

− О, справді? − прогарчав професор. − Я не поцінував вашої люб'язності!

− Але ж Матеріалізм цілком правдивий з наукового погляду, − заявив Лючіо, досі сміючись. − Віра з крилами, що радісно летить до нереального неба, − з наукового погляду хибна; хіба винам цього не говорили? Скелет і хробаки − ось ваш культ; хіба не це стверджує матеріалізм? Хіба не до цього всі ми йдемо? Однак деякі дами помітно зблідли. Як смішно: усі, наслідуючи моду та догоджаючи пресі, приймають матеріалізм як єдину віру − і водночас бояться природного кінця життя!

− Важко сказати, що ця остання картина мала веселий сюжет, − сказав лорд Ельтон, виходячи з театру з Даяною Чесней, яка довірливо повисла на його руці. − Вона далека від того, щоб бути святковою!

− Святкова для хробаків! − знову розсміявся Лючіо. − Лорде, міс Чесней, і ви, Темпесте з леді Сибіллою, ходімте знову до парку, подивитесь на мої мандрівні вогники!

Ця фраза збудила нову цікавість; публіка швидко звільнилася від трагічного враження після театральних мініатюр та посунула з будинку в сади; вона, іще галасливіша, ніж завжди, базікала та реготала. Уже стояли сутінки, і на відкритому газоні ми побачили незліченну кількість малих хлопчиків, одягнених у брунатне, які бігали з ліхтарями. їхні рухи були швидкі та зовсім безшумні; вони, немов гноми, стрибали та крутилися на клумбах, під кущами, уздовж доріжок і терас; багато хто влізав на дерева з мавпячою легкістю та спритністю; куди б вони не бігли, вони залишали за собою снопи яскравого світла. Невдовзі в усіх парках стояла така ілюмінація, якої не знали навіть у Версалі під час історичних свят; високі дуби та кедри перетворились на вогненні піраміди, на кожній гілці висіли лампи у вигляді зірок; до неба злітали ракети й розсипалися дощем із букетів, гірлянд та полум'яних стрічок. Червоні й блакитні блискучі смуги бігли по траві, і під захоплені оплески глядачів у саду заграли вісім кольорових вогнистих фонтанів. Тієї самої миті величезна золота куля повільно здійнялася в повітря й зависла над нами; з її козуба вилітали сотні пташок, наче виготовлених із коштовного каміння, та рої метеликів із вогнистими крильцями, які кружляли та потім зникали. Ми ще довго аплодували цьому чудовому ефектному видовищу, як несподівано з'явилась юрба прегарних танцівниць у білому, які колихали довгими срібними жезлами з електричними зірками на наконечниках; під звуки дивної музики, яку награвали десь удалині на скляних дзвіночках, вони розпочали фантастичний танок. Вони пливли і кружляли, й опалові тіні падали на їхні гнучкі силуети; щоразу, коли вони колихали жезлами, розгорталися вогненні стяги та стрічки, що закидалися високо в небо й оберталися там якийсь час, немов рухомі ієрогліфи.

Видовище було таке феєричне, таке дивовижне, таке чарівне, що ми з подиву не могли сказати ані слова; надто захоплені, щоб спромогтися бодай на оплески, ми дивились − і не помітили, як спустилася ніч. Зненацька над нашими головами вдарив страшний грім, і вогненний зигзаг блискавки розірвав блискучу повітряну кулю на шмаття. Дві-три жінки закричали; тим часом Лючіо вийшов з натовпу глядачів, зупинився на видноті й підніс руку.

− Сценічний грім, запевняю вас, − жартівливо промовив він лунким голосом. − Він з'являється та зникає на мій наказ. Звичайна дитяча забава, повірте мені. Гей, ви, нікчемні елементи! − зі сміхом крикнув він, зводячи іскристі очі до темних небес. − Гриміть гучніше! Гриміть, я наказую! А ви, − звернувся він до публіки, − всі вперед! Ідіть за мною!

Крокуючи разом з усіма, я почувався ніби в якомусь чарівному сні; всі мої відчуття змішались у вихорі, в голові паморочилося зі збудження, і я не міг ні про що думати. Якби мені вистачило тоді сили та бажання зупинитись і замислитись, я міг би дійти висновку, що в дивах цієї блискучої феєрії виявлялося щось сильніше, ніж звичайна людська влада; але я, як і решта, віддавався хвилинному задоволенню, не переймаючись, звідки воно походить і які наслідки може мати. Багато вульґарних прихильників моди чинять сьогодні так само, як я чинив тоді. Байдужі до всіх, вони шкодують кожен пенні, якщо тільки не витрачають його на власні втіхи; їхні почуття надто приглушені, щоб слухати про чужі потреби, скорботи чи радощі, якщо тільки ці останні не зачіпають їхніх власних інтересів; дні свої вони проводять в егоїстичних розвагах, не усвідомлюючи, яку долю самі собі готують у майбутньому − в тому майбутньому, яке рано чи пізно стане жахливою дійсністю, без жодного сумніву в її достовірності.

Більш як чотириста гостей сіли до вечері у величезному павільйоні. Я їв та пив, сидячи коло Сибілли; у запаморочливому збудженні я заледве усвідомлював, що говорю й роблю. Дзеленчали чарки й тарілки, хтось відкорковував шампанське, галасливі розмови мішалися зі сміхом; усе це нагадувало чи то мавпячий виск, чи то коняче іржання, яке час від часу заглушають сурми з барабанами; у моїх вухах стояв шум, подібний до шуму хвиль, які накочуються на берег; я був неуважний та збентежений. Я мало говорив до Сибілли: не варто нашіптувати у вуха нареченої сентиментальні дурниці, коли вона їсть ортолани і трюфелі.

Раптом серед галасу вибив дзвін − дванадцять разів. Лючіо підвівся, тримаючи повний келих шампанського в руці.

− Леді та джентльмени! Настала тиша.

− Леді та джентльмени! − повторив він, і його очі, як мені здалося, світилися глумом. − Опівночі найкращі друзі мусять розійтися. Але перед тим як ми це зробимо, згадаймо, що ми зійшлися тут, аби побажати щастя господареві, містеру Джеффрі Темпесту, та його нареченій, леді Сибіллі Ельтон.

Розляглися гучні оплески.

− Укладачі нудних приписів, − вів далі Лючіо, − стверджують, що «щастя ніколи не приходить із повними руками», та в цьому разі це твердження є хибним, оскільки наш приятель дістав у володіння не лише багатство, але і скарб любові та краси. Невичерпна каса − це добре, але невичерпне кохання − ще краще, й обидва ці дари випали на долю зарученій парі, яку ми сьогодні вшановуємо. Закликаю вас, привітаймо їх зі щирого серця! А потім ми з вами скажемо одне одному не «прощавайте», а «до побачення», позаяк разом із тостом за наречених я п'ю також і за той час − можливо, недалекий, − коли я знову побачу якщо не всіх, то принаймні багатьох з-поміж вас і насолоджуватимусь вашим приємним товариством навіть дужче, ніж сьогодні!

Він змовк серед бурхливої овації, після чого всі підвелися та повернулись до столу, за яким сиділи ми з Сибіллою; вигукуючи наші імена, гості пили вино, чоловіки кричали: «Будьмо, будьмо, будьмо, гей!» Я вклонявся у відповідь на гучні вияви почуттів, Сибілла, посміхаючись, граційно нахиляла голову то праворуч, то ліворуч… Раптом серце моє стерпло, охоплене страхом: чи це мені здалося, чи насправді я чув дикий регіт навколо розкішного павільйону, десь на віддалі?

Я прислухався, досі тримаючи келих у руці.

− Будьмо, будьмо, будьмо, гей! − буяли гості.

− Ха-ха! Ха-ха! − здавалося, реготав хтось із зовні.

Змагаючись із цієї ілюзією, я підвівся і в кількох словах подякував гостям за себе та за Сибіллу; мої слова потонули в новому вибухові оплесків. Тоді Лючіо зірвався з місця і став однією ногою на стілець, другою на стіл; у руці він тримав келих вина, налитий по вінця. Що за обличчя в нього було тієї миті! Що за усмішка!

− Прощальний келих, друзі мої! − вигукнув він. − За нашу наступну зустріч!

Гості шумно, зі сміхом відповідали йому, і поки вони пили, павільйон осяяло червоне світло, неначе відблиски вогню. Усі обличчя здавалися кривавими. Усі діаманти на жінках полум'яніли. Це тривало лише одну мить; потім червоне сяйво зникло, і почалася звичайна штовханина: всі поспішали до екіпажів, які довгою валкою стояли в парку; останні два спеціальні потяги мали відбути о першій та о першій тридцять.

Я сквапливо попрощався з Сибіллою та її батьком; із ними в одній кареті їхала Даяна Чесней, сповнена захопленої вдячності до мене за всі розкішні святкові розваги; потім екіпажі почали швидко роз'їжджатися.

Несподівано від одного кінця даху Віллосмірського замку до другого перекинулась блискуча веселкова арка, всередині якої показалися блідо-блакитні з золотом літери, утворюючи те, що я досі вважав за поховальний девіз: «Sic transit gloria mundi! Vale!»[30] Але, врешті-решт, ці слова могли так само стосуватись ефемерної розкоші свята, як і незмінної похмурої врочистості мармурового склепу, − і я мало думав про це. Такі доречні були всі розпорядження, так бездоганно були вишколені слуги, що гості недовго роз'їжджалися, і невдовзі сади стали не тільки порожніми, але й темними. Ніде не лишилося жодного сліду від яскравої ілюмінації, і я ввійшов до замку, втомлений, із мішаним відчуттям зачарування та страху. Я знайшов Лючіо самого в кімнаті для паління, оздобленій дубовими панелями, з глибоким вікном-виступом, яке відкривалося просто на луку. Він стояв у цій амбразурі спиною до мене, але почувши мої кроки, швидко обернувся, і я побачив таке дике, спотворене болем обличчя, що, приголомшений, відступив.

− Лючіо, ви хворі! − вигукнув я. − Ви надто багато працювали сьогодні!

− Можливо! − відповів він хрипким, непевним голосом і здригнувся; потім, зібравшись на силі, змусив себе посміхнутися. − Не тривожтеся, друже мій! Це ніщо інше, як тяжкий біль задавненої недуги; вона нечасто трапляється в людей, але вона безнадійно невиліковна!

− Що ж це таке? − спитав я стривожено: його мертовна блідота непокоїла мене.

Він пильно подивився на мене; його очі розширилися й потемніли, а рука важко впала на моє плече.

− Дуже дивна хвороба! − сказав він тим самим тремтливим голосом. − Докори сумління! Чи ви ніколи не чули про таку недугу, Джеффрі? Тут не допоможе ні медицина, ні хірургія: це «хробак, який не вмирає, і полум'я, що не вгасає». Але не говорімо про це: ніхто не вилікує мене, ніхто цього не хоче! Я безнадійний!

− Але докори сумління, якщо вони вас мучать, − хоча я не маю уявлення, про що ви так шкодуєте, − це не фізична недуга! − сказав я здивовано.

− А ви думаєте, що тільки через фізичні недуги варто турбуватись? − спитав він, досі посміхаючись тією самою болісною усмішкою. − Тіло − наш головний клопіт: ми плекаємо його, годуємо, оберігаємо його від найменшого болю, якщо це можливо, і запевняємо себе, що все гаразд, усе мусить бути гаразд! Але тіло − не більш як мізерний порох; це лялечка, що розсипається та зникає зі зростанням у ній душі-метелика − метелика, який летить у невідомість, гнаний сліпим інстинктом, ваблений осяйним світлом! Гляньте сюди, − вів далі він пом'якшеним тоном. − Гляньте тепер на ваші задумливі тінисті сади. Квіти заснули, дерева, мабуть, раді позбутися кольорових ліхтариків, які нещодавно обтяжували їхнє гілля; молодий місяць уткнувся підборіддям у хмаринку, немов у подушку, та спускається на захід спати; хвилину тому ще співав пізній соловей. Відчуваєте подих троянд, що стоять на трельяжі? Усе це − робота Природи; наскільки ж тепер тут краще й миліше, ніж годину тому, коли горіли вогні й гучна музика лякала маленьких пташок у їхніх м'яких гніздечках! Однак «товариство» не поцінувало б цієї прохолодної темряви, цієї щасливої безмовності; «товариство» віддає фальшивому блиску перевагу над правдивим світлом. Усе справжнє люди відсувають на другий план, вивищуючи другорядне!

− Ви принижуєте вашу невтомну старанність, − сказав я зі сміхом. − Можете називати це «фальшивим блиском», якщо хочете, але це було неповторне видовище − незрівнянне, неперевершене, єдине у своєму роді!

− І це дасть вам більше популярності, ніж ваша розрекламована книжка, − сказав він, пильно дивлячись на мене.

− Безсумнівно, − погодився я, − товариство воліє їжі й веселощів, а не літератури, якою б великою ця література не була. Доречі, де всі артисти, музиканти й танцівниці?

− Поїхали!

− Поїхали! − повторив я здивовано. − Уже! Боже мій! Чи вечеряли вони?

− Вони отримали все, що було потрібно, − сказав Лючіо трохи нетерпляче. − Хіба я не говорив вам, Джеффрі, що я все роблю або ґрунтовно, або ніяк?

Я глянув на нього: він усміхався, але очі його горіли похмуро й презирливо.

− Чудово! − мовив я безтурботно, не бажаючи його образити. − Але даю слово честі: для мене все це − ніби диявольське чаклування!

− Що саме? − спитав він незворушно.

− Усе! Танцівниці, слуги й пажі − адже їх мало бути двісті чи триста! Ці дивовижні театральні картини, ілюмінація, вечеря − все, кажу вам! І найдивніше те, що весь цей народ так швидко забрався геть!

− Гаразд, якщо під «диявольським чаклуванням» ви розумієте гроші, то маєте рацію, − сказав Лючіо.

− Але, безперечно, в деяких випадках навіть гроші не можуть забезпечити такої досконалості в найдрібніших деталях… − почав був я.

− Гроші можуть забезпечити все! − перервав він, і його могутній голос затремтів пристрастю. − Я вам це говорив давно. Це − гачок для самого диявола. Звісно, важко стверджувати, щоб диявол сам особисто цікавився золотом цього світу, але зазвичай він має схильність до товариства людей, які мають це золото, − можливо, тому, що він знає, як такі люди своє майно витрачають. Звичайно, я висловлююсь метафорично, але жодна метафора не перебільшує могутності грошей. Не довіряйте чеснотам чоловіка або жінки, доки ви не спробували купити їх за грубеньку суму! І для вас, мій любий Джеффрі, гроші зробили все, пам'ятайте про це! Ви самі нічого не зробили для себе!

− Важко сказати, що ви чемні зі мною, − сказав я, дещо ображений.

− Чому? Тому, що я говорю вам правду? Я вже помітив: більшість людей скаржиться на «нечемність», коли їм говориш правду. Ви нічого не зробили для себе і не маєте жодного наміру щось робити, хіба що… − і він засміявся, − хіба що піти зараз спати й бачити уві сні чарівну Сибіллу!

− Зізнаюсь, я втомився, − в мене вихопилося мимовільне зітхання. − А ви − хіба ні?

Він замислено дивився у вікно, милуючись нічним пейзажем.

− Я теж утомився, − повільно відказав він, − але я ніколи не зможу позбутися цієї втоми, бо я втомився від самого себе. І завжди погано сплю. Добраніч!

− Добраніч!

Я вже пішов був, але зупинився, озираючись на нього. Він повернув мені погляд, сповнений цікавості.

− Ну? − промовив він із питальною інтонацією. Я змусив себе посміхнутись.

− Я не знаю, що вам сказати, − хіба те, що я хотів би знати, хто ви є насправді. Я відчуваю, що ви говорили правду, стверджуючи, що ви не той, за кого видаєтеся.

Він надалі пильно дивився на мене.

− Оскільки ви виявили бажання, − поволі проказав він, − я обіцяю вам, що одного дня ви дізнаєтесь, хто я є насправді! Якщо ви дізнаєтесь, так буде краще для решти − для тих, хто шукає знайомства зі мною.

Я знову посунув до виходу.

− Дякую за всі ваші сьогоднішні клопоти, − сказав я спокійнішим тоном, − хоча ніколи не буду в змозі віддячити вам.

− Якщо хочете кому-небудь дякувати − дякуйте Богові за те, що цей день минув, − відповів він.

− Чому? − здивувався я.

− Чому? Бо життя тримається на волосинці; занепад суспільства − апогей нудьги та вульгарності, і ми повинні підносити подяку, якщо маємо бодай миттєвий порятунок від загального пияцтва й зубоскальства! А Бог дістає так мало подяк − приділіть йому хоча б одну, щиру, за благополучне завершення нинішнього дня!

Я засміявся, не вбачаючи в його словах нічого, крім звичної іронії.

У спальні на мене чекав Амієль, якого я відразу ж відіслав, сказавши, що не потребую його послуг, − настільки ненависним було мені його похмуре хитре обличчя. Утомлений, я швидко вклався у ліжко й заснув, і жоден пророчий сон не відкрив мені справжніх облич тих, хто справив бучне свято, на якому мене вважали за господаря.

ХХV

Минуло лише кілька днів після свята у Віллосмірі (газети ще не встигли описати всієї розкоші, продемонстрованої під час прийому), аж одного чудового ранку я, як колись великий поет Байрон, «прокинувся уславленим». Уславив мене не якийсь літературний твір, не якийсь героїчний вчинок, не якесь видатне політичне чи громадське досягнення, − о ні! Славою своєю я завдячував істоті чотириногій: Фосфор виграв дербі.

Мій румак майже голова в голову мчав із конем першого міністра, і протягом кількох секунд було невідомо, на чиєму боці фортуна; але коли обидва жокеї наблизились до мети, Амієль, чия сухорлява, тонка, одягнена в яскраво-червоний шовк постать наче припала до коня, пустив Фосфора несамовитим алюром; кінь буквально летів над землею і досяг призового стовпа, на ярд чи два випередивши свого суперника. Вибух схвальних вигуків сповнив повітря, і я зробився героєм дня − улюбленцем черні. Мене забавляла поразка міністра: він погано сприйняв такий удар. Я не цікавився політикою; ми не були знайомі особисто, і я ні на йоту не дбав про його почуття, але був задоволений − у дещо сатиричному розумінні − з того, що зненацька став людиною важливішою, ніж він, і то лише тому, що мій кінь переміг на дербі. Раніше, ніж я добре усвідомив, де перебуваю, мені вже було влаштовано зустріч із принцом Вельським, який потиснув руку та привітав мене; найшляхетніші аристократи Англії прагнули познайомитися зі мною, і я подумки глузував із цього вияву смаку й культури з боку «британських джентльменів». Вони натовпом оточили Фосфора, дикі очі якого утримували від фамільярного поводження; кінь мав такий вигляд, ніби щомиті був готовий знову бігти з тим самим успіхом та не меншим задоволенням. Темне, лукаве обличчя Амієля, його жорсткі тхорячі очі, здавалося, збуджували в більшості вельмож антипатію, але його відповіді на всі питання були незмінно точні, ввічливі та не позбавлені дотепності.

Для мене найдивовижніша суть усього полягала в тому, що я, Джеффрі Темпест, колись голодний письменник, потім мільйонер, нарешті став уславленим − тільки завдяки коневі, який виграв дербі; я досяг слави серед тих, кого торговці називають «освіченими та шляхетними»; це була саме та слава, що збуджує набридливі лестощі та безсоромне переслідування всіх дам напівсвіту, котрі бажають діамантів, коней та яхт в обмін на кілька заражених поцілунків із їхніх підмальованих вуст… І я стояв під зливою компліментів, усміхаючись та вдаючи неймовірне задоволення; я поводився привітно й чемно, однак у глибині душі я зневажав цих людей, цих хвалькуватих лицемірів, − зневажав їх із такою силою, що навіть сам дивувався.

Коли нарешті ми разом із Лючіо, який, як завжди, знав усіх і приятелював, здавалося, з усіма, пішли з верхогонів, він заговорив до мене таким м'яким, лагідним тоном, який я нечасто від нього чув.

− Попри все ваше самолюбство, Джеффрі, у вашій натурі є щось сильне й шляхетне, щось таке, що повстає проти брехні та підлоти. Чому ви не даєте волі цьому прагненню?

Я здивовано глянув на нього й засміявся.

− Не даю волі? Що ви цим хочете сказати? Чи не хочете ви, щоб я говорив у вічі цим хвалькам, що я знаю їхню справжню сутність? Щоб я давав зрозуміти брехунам, що розпізнаю їхні побрехеньки? Мій любий друже, якщо я так поводитимусь, товариство почне гарячкувати!

− Як би воно не гарячкувало, гарячішим від пекла не стане; зрештою, ви все одно не вірите в пекло, − зауважив він. − Алея не мав на увазі, щоб ви відверто ображали їх. Образлива відвертість − вияв не шляхетності, а глупства. Чинити шляхетно − краще, ніж говорити.

− І як же я, на ваш погляд, мав би чинити? − з цікавістю спитав я.

Якийсь час він мовчав, вочевидь, серйозно, щоб не сказати тяжко, роздумуючи; нарешті відповів:

− Моя порада може видатись вам дивною, Джеффрі, але ви її хотіли, тож почуєте. Давайте волю шляхетним прагненням вашої натури − нехай світ називає це божевіллям! Не жертвуйте вашим високим почуттям правоти задля того, щоб підпорядковуватися чиїйсь владі чи впливові, і попрощайтеся зі мною. Я вам корисний лише тим, що задовольняю ваші різноманітні забаганки та знайомлю вас із тими особами − великими чи незначними, − яких ви хочете знати заради власного зиску. Повірте мені: якщо ви облишите всі ці дурниці, увесь цей лицемірний, вульгарний стиль існування й мене разом із ним − це буде набагато краще для вас і дасть вам більше розради в неминучий день вашої смерті. Нехай «товариство» надалі крутиться дзиґою у своєму безумстві − покажіть їм, що весь їхній блиск, розкіш і пиха не варті нічого в порівнянні з високою душею чесної людини! Христос сказав багатому вельможі: «Продай майно твоє і роздай убогим».

Хвилину чи дві я не відповідав, а він, зблідлий, в очікуванні спостерігав за мною.

Якийсь докір сумління змусив мене здригнутись, і я відчув невиразний жаль − жаль за тим, що, маючи величезні умови для того, щоб робити добро моїм ближнім, я не був анітрохи вищим морально, ніж ті вульгарні люди, які становлять так звану «верхню десятку» світу. Я віддавався тим самим егоїстичним задоволенням, що й вони; я був таким самим солодкомовним та лицемірним, як і вони. Вони грали свою комедію, а я свою; жоден з нас ані на мить не ставав самим собою. Правду кажучи, одна з причин, чому світські джентльмени і дами не терплять самотності, − те, що для них нестерпно перебувати сам на сам зі своїм справжнім «я»: вони носять на собі ганебний тягар таємних пороків.

Однак моє душевне хвилювання невдовзі минулось, і я посміхнувся, беручи Лючіо під руку:

− Ваша порада, любий друже, згодилась би для проповідника, який закликає до спасіння душі, але для мене вона нічого не варта, оскільки послухатися її − неможливо. По-перше, попрощатися з вами назавжди − було б чорною невдячністю з мого боку;по-друге, товариство з його сміховинним фанфаронством усе-таки конче потрібне, хоча б для розваг − як моїх, так і моєї майбутньої дружини, і ми не зашкодимо собі, якщо приєднаємось до загального хору; по-третє, якби я віддав половину свого майна вбогим, мені б за це не подякували, а тільки вважали б мене божевільним.

− А ви б хотіли вдячності?

− Природно, що так! Більшість людей прагне бодай найменшої вдячності за вчинене добро.

− Але ж і Творець рідко коли дістає її!

− Друже, я кажу про реалії цього світу та про людей, які живуть у ньому. Той, хто дає щедро, прагне визнання своєї великодушності;однак якби я віддав убогим половину свого майна, то в газетах про це написали б не більш як шість рядків, а товариство вигукнуло б: «Що за дурень!».

− Тоді не говорімо більше про це, − сказав Лючіо; брови його розгладились, а очі прибрали звичайного веселого, насмішкуватого виразу. − Вигравши дербі, ви зробили все, чого сподівається від вас цивілізація дев'ятнадцятого століття, і за це вас будуть запрошувати всюди. Незабаром ви обідатимете у Мальбрукському палаці, а якщо захочете, то впливова лазівка й маленька політична інтрига відкриють вам двері до Кабінету міністрів. Людина з п'ятьма мільйонами на рахунку й переможець дербі на додачу − хто може дорівнятись до вас у могутності? Жодна інтелектуальна величне дасть вам такого становища! Люди заздрять вам. Слава людини, здобута за допомогою коня, − це щось насправді дивовижне!

Він голосно розсміявся й більше не згадував у розмовах зі мною про «шляхетні прагнення» моєї натури. Я не знав, що він зробив ставку на мою душу − і програв. Відтоді він дотримувався щодо мене рішучої манери, невблаганної до страшного кінця.

…Моє весілля відбулось у призначений день червня з усією пишнотою й екстравагантністю, яка годилася для мого становища та становища жінки, яку я обрав собі за дружину. Немає потреби детально змальовувати бучну церемонію: будь-яка модна «дамська газета», описуючи весілля графської дочки з мільйонером, дасть повне уявлення про загальний ефект! Це було яскраве видовище; розкішні туалети та прикраси знищували геть усякі роздуми про священну врочистість «божественного обряду». Зворушливі слова Євангелія не привернули й половини тієї уваги, яку було звернено на пишні банти з перлів і діамантів, що прикріплювали вишитий трен нареченої до пліч.

На церемонії був присутній «увесь світ зі своєю дружиною» − той світ, який не знає та не хоче знати про існування іншого світу, хоча сам являє собою меншу частину суспільства. Навіть принц Вельський зробив мені честь своєю присутністю. Обряд вінчання здійснювали двоє сановних церковних прелатів; вони привертали увагу надмірною шириною білих рукавів та стихаря і збуджували пошану як огрядністю фігур, так і лиснючою червоністю облич.

Лючіо був моїм старшим боярином. Він перебував у веселому, майже бурхливому настрої; усю дорогу, поки ми разом їхали до церкви, він розважав мене забавними історіями, переважно з життя духівництва. Коли ми нарешті дісталися священної споруди й виходили з карети, він, сміючись, запитав:

− Чи не чули ви, Джеффрі, що диявол не може ввійти до церкви, позаяк боїться хреста?

− Здається, чув, − відказав я, усміхаючись у відповідь на веселість, що іскрилася в його блискучих очах.

М'які звуки органа серед безмовності, напоєної пахощами квітів, швидко занурили мене в урочистий настрій; чекаючи на наречену, я сперся на ґрати вівтаря і в сотий раз дивувався з надзвичайно гордовитого вигляду мого друга, коли той, схрестивши руки та підвівши голову, розглядав оздоблений лілеями вівтар і розп'яття, що сяяло над ним; у його задуманих очах читалися мішані почуття побожності й презирства. Я добре пам'ятаю випадок, який стався під час занесення наших імен до книги. Коли Сибілла, це втілення янгольської краси в білій вінчальній сукні, підписувала своє ім'я, Лючіо нахилився до неї.

− Як старший боярин, я вимагаю старовинного привілею! − сказав він та злегка поцілував її у щоку.

Вона палко почервоніла, потім зненацька мертовне зблідла і з приглушеним зойком упала непритомна на мої руки. Кілька хвилин минуло, доки вона прийшла до тями, але вона заспокоїла мою тривогу й сум'яття подруг, запевнивши нас, що це дрібниця, ніщо інше, як вплив спекотної погоди та надмірного хвилювання. Узявши мене під руку, вона зійшла, всміхаючись, із бічного вівтаря храму крізь строкаті лави заздрісних світських подруг, які мали певність, що вона буде щасливою, − не тому, що вона одружувалася з гідним та обдарованим чоловіком (у цьому не було б причини для заздрощів), а лишень тому, що вона виходила заміж за п'ять мільйонів фунтів стерлінгів. Я був додатком до мільйонів − і нічого більше.

Вона тримала голову високо й гордо, хоча я відчув, що вона тремтіла, коли в повітрі врочисто розлилися громоподібні звуки весільного маршу з «Лоенґріна». Усю дорогу вона ступала по трояндах, я також згадав про це… потім! її атласний черевичок давив серця тисячам ніжних створінь, які, напевно, були набагато дорожчі Богові, ніж вона; маленькі невинні душі квітів, чиїм життєвим завданням було створювати красу й теплоту своїм чистим існуванням, умирали, щоб задовольнити марнославство однієї жінки, для якої не існувало святощів!.. Але тоді я, зізнаюся, перебував іще в безумному сні, і мені здавалося, що квіти були щасливі загинути під її ногою.

Після церемонії всі гості зібралися в домі графа Ельтона, і в самому розпалі учти й балаканини ми − я й моя новоспечена дружина − попрощалися з усіма, вислухавши щедрі лестощі наших «друзів», які, зарядившись найвишуканішим шампанським, старанно вдавали щирість. Останнім, хто попрощався з нами біля дверцят карети, був Лючіо; розлучаючись із ним, я відчув невимовний смуток. Відтоді, як я побачив світанок свого щастя, ми з ним були майже нерозлучними товаришами. Усім − і своїми успіхами в суспільстві, і знайомством зі своєю нареченою − я завдячував його досвідові й тактовності; незважаючи на те, що моєю життєвою супутницею віднині мала стати найвродливіша жінка, мені прикро було прощатися з талановитим, неперевершеним другом, і в день свого весілля я відчув гострий біль особистого страждання.

− Мої думки будуть із вами, поки триватиме ваша весільна подорож, − сказав він. − А після її завершення я буду одним із перших, хто привітає вас із щасливим поверненням додому. Ваш перший домашній прийом у Віллосмірі призначено на вересень, чи не так?

− Так, і ви будете найбажанішим гостем серед усіх запрошених, − відповів я сердечно, тиснучи йому руку.

− Тьху, Джеффрі, чи не соромно вам кривити душею? − заперечив він, сміючись. − Адже ви маєте намір запросити принца Вельського! Хіба може хтось бути бажанішим, ніж він? Ні, якщо до переліку занесено короновану особу, то я можу претендувати хіба що на третє або четверте місце! Я, на жаль, не володар Вельсу, і престол, на який я міг би претендувати, − якби мав кого-небудь, хто зважився б мені допомогти, − перебуває далеко від престолу Англії.

Сибілла нічого не говорила, але погляд її був із дивною задумою звернений на гарне обличчя та величну постать князя. Вона була дуже бліда.

− Бувайте, леді Сибілло! − лагідно мовив він. − Зичу вам усього найкращого. Нам, тим, хто лишається тут, ваша відсутність видасться довгою, − але вам… Ах, кохання дає крила часу, і те, що для звичайної людини є місяцем нудного життя, для вас буде п'янкою миттю. Кохання краще від багатства; я знаю, ви це вже збагнули, однак я думаю і сподіваюся, що вам судилося пізнати цю істину щонайповніше. Думайте інколи про мене. Au revoir.

Коні рвонули; жменя рису, що її кинув якийсь світський бовдур (такі завжди присутні на весіллях), із шумом розсипалась, вдарившись об дверцята і верх карети, і Лючіо відступив назад, роблячи рукою прощальний жест. Ми бачили його до останньої хвилини: його висока поставна фігура, оточена ультрасвітською юрбою, вирізнялась на сходах будинку графа Ельтона. Навколо стояли подруги нареченої у світлих сукнях та екстравагантних капелюшках − збуджені юні панни; кожна з них, без сумніву, палко мріяла: настане день, і вона теж матиме такого багатого нареченого, яким був я. Свахи-матінки та злі старі вдови виставляли напоказ дороге мереживо на своїх чималеньких бюстах і блищали діамантами. Чоловіки з білими бутоньєрками, приколотими до бездоганно обтислих фраків; слуги в яскравих лівреях та звичний вуличний натовп бездільних роззявляк − увесь цей народ з'юрмився перед портиком із сірого каменю; а посередині стояв Лючіо, чия похмура врода і блиск палких очей привертали увагу мимохіть.

Потім карета звернула за ріг, людські обличчя зникли, і ми з Сибіллою зрозуміли, що залишилися самі − сам на сам одне з одним, сам на сам із майбутнім; віднині ми маємо вчити урок кохання − або ненависті − але разом… разом назавжди.

XXVI

Я не можу відновити в пам'яті тих примарних подій, тих безумних днів або тижнів, які пронеслися − швидше чи повільніше − та нарешті привели мене до тієї миті, коли я, безпритульний, занімілий, пригнічений, з болем у серці, опинився на березі швейцарського озера − маленького темно-синього озера, з такою самою задумою в глибині, яка відбивається в серйозних очах дитини.

Я дивився вниз, на чисті блискучі води − і майже не бачив їх; засніжені вершини гір, що оточували озеро, були надто високими для моєї душі, ніби розчавленої під тягарем уламків мого життєвого корабля. Яким безумцем я був, вірячи, що на світі може існувати така річ, як щастя!

Лихо зазирало мені у вічі − лихо, яке триватиме все життя, і лише смерть буде порятунком від нього. Лихо! Це слово, подібне до пекельного стогону, промовляли три страхітливі примари, що потривожили однієї ночі мій спокій.

− Що я такого зробив, − обурений, я запитував сам себе, − щоб заслужити на це нещастя, проти якого безсиле багатство? Чому доля така несправедлива до мене?..

Як і всі люди мого типу, я не міг розгледіти дрібних, але міцних ланок ланцюга, що його кував я сам, − ланцюга, який зв'язував мене з моєю загибеллю. Я нарікав на долю й говорив про несправедливість, не беручи до уваги простої істини: те, що я вважав несправедливістю, являло собою безсторонній наслідок Вічного Закону, який здійснюється з такою самою математичною точністю, як і рух планет, і нікчемні зусилля людини стати на перешкоді його здійсненню приречені бути марними!

Із засніжених вершин наді мною дмухнув легіт, ледь схвилювавши спокійні води маленького озера, біля якого я безцільно блукав. Я спостерігав за тонкими брижами на його поверхні, подібними до мімічних зморщок на людському обличчі, і думав похмуро, чи досить воно глибоке, щоби втопитись у ньому. Чи варто жити далі, знаючи те, що я знав? Знаючи, що та, яку я кохав − досі кохав ненависним для мене самого почуттям, − є істотою більш безсоромною, більш порочною, ніж справжня вулична проститутка, яка продається за гроші? її прекрасне тіло, її янгольське обличчя − все це лише принадна маска, під якою схована душа гарпії! Боже мій!.. Зойк вихопився в мене; мої думки неслись і неслись у нескінченному колі незцілимого німого відчаю. Я кинувся на траву спадистого берега і в агонії затулив руками обличчя.

Але безжальні думки не зникали з моєї свідомості, і я далі гірко розмірковував про своє лихо. Чи заслуговує вона, Сибілла, на тяжчий осуд, ніж я сам? Я одружився з нею на власний вибір; вона говорила мені: «Я − зіпсована істота, виплекана на хисткій моралі та низькопробній літературі нашого часу». І це виявилося правдою! Вона безліч разів довела мені, що це так, і пекучий сором проймав мене, коли я згадував її «доводи»!

Підвівшись, я знову почав схвильовано ходити сюди-туди, охоплений лихоманкою самозневаги й відрази. Що міг я зробити з жінкою, з якою тепер був пов'язаний на ціле життя? Спробувати її переробити? Вона б лише презирливо засміялась на мої спроби! Переробити самого себе? Вона почала б глузувати з моєї безхарактерності! А крім того, чи не принижував я сам себе дужче, ніж вона мене принижувала? Чи не була й вона, в свою чергу, жертвою моїх брутальних пристрастей?

Змучений, збезумілий, я несамовито метався берегом озера − і раптом здригнувся, наче почув пістолетний постріл: серед тиші почувся плескіт хвиль, потривожених веслом, і ніс маленького човна увігнався в берег. Човняр шанобливо запропонував мені свої послуги солодкозвучною французькою мовою. Я погодився й за дві хвилини опинився в човні. Червоне призахідне сонце немов полум'ям заливало засніжені гірські вершини, а воду забарвлювало в рубіновий колір вина. Гадаю, човняр помітив мій кепський настрій і скромно мовчав, а я, насунувши капелюха на очі, лежав на кормі й віддавався роздумам.

Вистачило лиш одного місяця подружнього життя, щоб «безсмертний» шал кохання заступився хворобливим переситом! Були навіть моменти, коли моя незрівнянно гарна дружина здавалась мені потворною: тепер, коли я знав її натуру, жодні зовнішні принади не могли змусити мене забути про мерзенну внутрішню сутність. Однак що повсякчас заводило мене у глухий кут, так це її витончене лицемірство, її неперевершене вміння брехати. Подивитись на неї, послухати її − і кожен сприйняв би її за взірець чистоти й святості, за ніжне створіння, яке можна настрахати брутальним словом, за втілення найґраційнішої жіночності. Саме так міг би подумати про неї сторонній − але як жорстоко він би помилився!

Серця вона не мала; цей факт був мені доведений через два дні після весілля, коли, перебуваючи в Парижі, ми отримали телеграму, яка сповіщала про смерть її матері. Паралізована графиня Ельтон, судячи з усього, померла нагло − або в день нашого весілля, або наступної ночі; але граф уважав за краще почекати сорок вісім годин, перш ніж потривожити наше блаженство сумною звісткою. Телеграма супроводжувалася коротким листом до дочки, заключні рядки якого були такі:

«Оскільки ти молода дружина і подорожуєш за кордоном, то я радив би тобі не вдягати жалоби. За цих обставин, далебі, в цьому немає жодної потреби».

Сибілла охоче послухала поради, але в своїх численних розкішних туалетах трималась переважно білого та блідо-лілового кольорів, аби не надто порушувати пристойність у думці знайомих, яких ми могли випадково зустріти під час відвідин за кордоном.

Жодне слово жалю не вихопилося з її вуст, і жодна сльоза за померлою матір'ю не пролилася з її очей. Вона тільки сказала:

− Як добре, що її страждання скінчилися! − Потім з іронічним усміхом додала: − Цікаво, коли ми отримаємо від Ельтон-Чесней весільні листівки?

Я не відповів: мені було боляче через відсутність у неї теплого почуття за таких прикрих обставин; крім того, я відчув певне забобонне пригнічення через те, що смерть сталася в день нашого вінчання.

Це, одначе, було вже справою минулого; сплив місяць − місяць щоденного, щогодинного руйнування ілюзій, і тепер, опинившись сам на сам із голою прозою життя, я зрозумів, що взяв за дружину гарну тварину з безсоромною душею розпусниці. Тут я спинився й запитав себе: чи не був розпусником і я теж?..

Гаразд, я припускаю це; однак чоловіча розбещеність, навіть доведена до надмірності в палкій юності, зазвичай під впливом великої любові заступається сильним прагненням бачити в коханій жінці скромність і чистоту. Нехай мужчина дозволяв собі шаленіти й грішити; якщо в ньому залишилося щось добре, то настає врешті-решт час, коли він отямлюється й періщить власні пороки бичем самозневаги; відчувши тяжкий біль, страждаючи всіма фібрами від заслуженої кари, він духовно припадає до ніг чистої, щиросердої жінки, чия світла душа, ніби янгол, співчутливо схиляється до нього; він віддає їй своє життя зі словами: «Роби з моїм серцем, що хочеш, − воно твоє!» І горе тій, яка сприйме цей дар як забавку! Жоден чоловік, навіть той, хто провадив розпусне життя, не обере собі за дружину «легкої» жінки − він буде радніший випустити собі кулю в чоло, щоб покласти край усьому.

Сонце хилилось на захід, сутеніло; маленький човен плив спокійними водами, і тінь, подібна до вечорових сутінків, огортала мою душу. Знову я запитував себе: хіба в цілому світі немає щастя?

Тієї хвилини з маленької каплиці на березі почулися гармонійні дзвони; в моїй душі пробудилися спогади, і на очах мало не виступили сльози. Мевіс Клер − вона була щаслива! Мевіс, із її щирими безстрашними очима, ніжним обличчям і світлою натурою! Мевіс, яка носила вінець слави так само природно, як дитина носить вінок із конвалій! Вона, з її обмеженими статками, що залежали від її повсякчасної ретельної праці, − вона була щаслива!

А я − з моїми мільйонами − був нещасним! Як це могло бути? Чому? Що я такого зробив? Я жив, як живуть мої товариші; я дотримувався узвичаєного життєвого устрою суспільства; я вшановував друзів й успішно придушував ворогів, чинячи так само, як чинять інші, хто має багатство; нарешті, я одружився з жінкою, про яку мріє більшість чоловіків! Однак… ніби якесь прокляття тяжіло наді мною. Чого мені бракувало в житті?..

Насправді я знав відповідь на це питання, але соромився її: мрію про чисте почуття я називав «сентиментальною маячнею» і ставився до неї зі зневагою. Лише тепер я мусив усвідомити, що без цієї «сентиментальної маячні» немає справжнього життя.

Я зрозумів, що мій шлюб із Сибіллою був не більш як вульґарним фізичним зв'язком; що всі глибокі прекрасні почуття, які освячують подружнє життя, були зневажені. Взаємна повага, співчуття, довіра − ось ті тонкі духовні узи, яких не пояснить жоден науковий аналіз; вони є міцнішими за матеріальні зв'язки, оскільки єднають між собою безсмертні душі після смерті тіл; але між мною та моєю дружиною нічого цього не існувало й не могло існувати.

Що я маю робити зі своїм життям? − ставив я собі сумне питання. Досягти слави, справжньої слави, врешті-решт?! З принадними очима Сибілли, яка лише сміятиметься з моїх спроб, − ніколи! Якби в мені пробудилася здатність до творчого мислення, вона б убила її!

…Минула година. Човняр доправив мене до берега, і я, заплативши, відпустив його.

Сонце сіло; густі багряні тіні спали на гори, й одна чи дві маленькі зірочки слабо заблищали на заході. Я поволі попрямував до вілли, у якій ми зупинилися. Вілла належала до великого готелю округу, але розташовувалася відокремлено, і ми займали її задля спокою та незалежності. На додачу до мого лакея Морріса та покоївки моєї дружини у нашому розпорядженні були деякі готельні слуги.

Я знайшов Сибіллу в саду, вона сиділа в плетеному кріслі; очі її були звернені на червону смугу світла після заходу сонця, а в руках вона тримала книжку − один із тих гидких, неподобних романів, що їх пишуть жінки, щоб принизити та зганьбити жіночу стать. У раптовому вибуху нестримного гніву я вихопив у неї книжку та жбурнув в озеро.

Вона не виявила ні здивування, ні образи; вона лише перевела очі з багряного неба на мене й ледь посміхнулася.

− Який ти сьогодні розлючений, Джеффрі! − сказала вона. Я дивився на неї в похмурому мовчанні. її туалет − від легкого капелюшка з блідо-ліловими орхідеями, що відтіняли її каштанове волосся, до носика тонко гаптованого черевичка − був бездоганним, і сама вона була бездоганна. Неперевершена… облудниця!

Моє серце калатало, щось душило мене в горлі; здавалося, я міг би вбити її − за огиду й хіть, які вона збуджувала в мені.

− Мені дуже прикро, − сказав я хрипко, уникаючи її погляду, − але я не можу бачити тебе з такою книжкою.

− Ти знаєш її зміст? − спитала вона з тією самою легкою посмішкою.

− Можу здогадуватись.

− Нині вважається, що такі речі повинні бути написані, − вела далі вона. − І, судячи з похвал, які розсипає преса книжкам такого штибу, суспільна думка дозволяє, щоб дівчата мали змогу дізнатись про все стосовно шлюбних взаємин, перш ніж вони самі укладуть шлюб, − для того, щоб вони виходили заміж із відкритими, широко відкритими очима.

Вона засміялась, і цей сміх завдавав мені майже фізичного болю.

− Яким старомодним здається тепер той образ нареченої, який створили старі поети й романісти! Лише уявити: боязлива, ніжна істота, скромна в манерах, сором'язлива в розмовах, яка носить символічний вельйон, що за давніх часів цілком укривав обличчя, − це мало означати, що всі таємниці шлюбу приховані від невинних очей незайманої дівчини! Тепер вельйон носять відкинутим назад, і наречена, не соромлячись, дивиться на всіх; так, тепер ми, завдяки «новим» романам, добре знаємо, що чекає на нас після весілля!

− «Нові» романи бридкі, − мовив я палко, − з погляду і стилю, і моральності! Я дивуюся, як ти можеш читати їх. Жінка, чию книжку я викинув геть, − і я не шкодую, вчинивши так, − потребує уроків граматики так само, як і уроків пристойності.

− Однак критики цього не завважили, − перервала вона, і в голосі її вчувався глум. − Вочевидь, це не їхня справа − дотримуватись англійського правопису. Натомість що збуджує їхній захват, так це оригінальність теми, хоча, на мою думку, подібні речі старі як світ. Я зазвичай не читаю критики, але одного разу мені випадково трапився критичний відгук, якраз на ту книжку, яку ти щойно втопив, − і критик вихваляв її!

Вона знову засміялася.

− Мерзотник! − пробуркотів я. − Мабуть, він знайшов у ній схвалення власних пороків. Але ти, Сибілло, навіщо читаєш таку гидоту?

− По-перше, з цікавості, − відказала вона байдужно. − Я хочу дізнатися, що збудило захват критика. По-друге, коли я почала читати, я збагнула, що весь сюжет стосується того, як мужчини забавляються із заплямованими голубками шляхів-гостинців і манівців; а оскільки я не була достатньо обізнана в таких справах, то подумала, що мені не завадить ознайомитися з ними ближче. Знаєш, ці уривки гидкого знання про негарні предмети подібні до диявольських нашіптувань: якщо вислухав одне, слухатимеш і решту. Крім того, побутує припущення, що література віддзеркалює добу, за якої ми живемо, а позаяк саме цей ґатунок літератури нині переважає над усіма іншими, то ми змушені прийняти його та вивчити, як дзеркало сторіччя.

Із виразом напіввеселості, напівпрезирства на обличчі вона підвелася з місця та глянула додолу, на прекрасне озеро.

− Риби з'їдять книжку, − зауважила вона, − маю надію, не отруяться. Якби вони могли прочитати й зрозуміти її − яке б дивне уявлення мали вони про нас, людських істот!..

− Чому ти не читаєш творів Мевіс Клер? − спитав я раптом. − Ти говорила, що захоплюєшся нею.

− Так, надзвичайно! − відповіла вона. − Я захоплююся нею й дивуюся їй. Як ця жінка може зберегти дитинне серце й дитинну віру в такому світі, як цей, я геть не можу збагнути. Ти запитуєш, чому я не читаю її творів; я читаю їх, я перечитала їх по кілька разів, але вона не пише багато, і на її твори чекати доводиться довше, ніж на твори інших авторів. Коли я хочу відчувати, як янгол, − я читаю Мевіс Клер; але частіше я схильна відчувати зовсім по-іншому, і тоді її твори болісні для мене.

− Болісні? − перепитав я.

− Так! Болісно бачити чиюсь віру в Бога, коли сам не можеш вірити в Нього; болісно знаходити шляхетні доктрини, яких сам не в змозі прийняти; болісно знати, що живе на світі подібна істота, така сама жінка, як ти, у всьому, крім розуму, − жінка, обдарована щастям, якого ти досягти не зможеш, хоч би день і ніч простягала благально руки й несамовито прикликала печальні небеса!

Тієї миті вона мала вигляд трагічної королеви: її фіалкові очі блищали, вуста розімкнулися, груди здіймалися. Я з дивним нервовим ваганням підійшов до неї й торкнувся її руки. Вона пасивно дала мені руку, я взяв її під лікоть, і кілька хвилин ми мовчки ходили сюди-туди садовою доріжкою.

У величезному готелі почали запалювати вогні, а якраз над нашим шале засяяло сузір'я у формі трилисника.

− Бідолашний Джеффрі! − сказала вона, раптом швидко зирнувши на мене. − Мені тебе шкода! Попри всі мої фантазії, я все ж не позбавлена розуму і вмію добре аналізувати себе та інших. Я читаю тебе − з такою самою легкістю, з якою ти читаєш книжку; я бачу, що у твоїй душі буря. Ти кохаєш мене − і ненавидиш; контраст почуттів губить тебе і твої ідеали. Не заперечуй… я все знаю. Але ким хотів би ти мене бачити? Янголом? Я не можу до нього уподібнитись − хіба що на якусь мить створити перебіжну ілюзію. Святою? Усі вони зазнавали тортур. Доброю жінкою? Я ніколи не зустрічала жодної. Невинною дівчиною, яка не звідала гріха? Перш ніж одружитися з тобою, я тобі говорила, що я не така: шлюбні стосунки не становили для мене таємниці, я мала уявлення про міру вродженого потягу до пороку в чоловіків та жінок. Ця міра є однаковою в представниках обох статей, нікому не можна віддати переваги: чоловіки не гірші від жінок, жінки не гірші від чоловіків. Я відкрила все, окрім Бога, і доходжу висновку, що Бог не може бути причиною такого хисткого, такого низького стану, як людське життя.

Вона говорила − а мені хотілося припасти до її ніг із благанням, щоб вона мовчала. Не підозрюючи цього, вона висловлювала багато таких думок, на яких я часто ловив себе сам; а між тим із її вуст вони звучали настільки неприродно, грубо, жорстоко, що я мало не відскочив від неї, настраханий, перейнятий духовним стражданням. Ми дійшли до маленького соснового бору; тут, серед затінку й безмовності, я, пригорнувши її, тужливо дивився на її гарне обличчя.

− Сибілло! − прошепотів я. − Сибілло! Що з нами сталося? Чому ми не знаходимо краси і щастя в коханні? Чому навіть у мить обіймів та поцілунків якийсь невловимий морок лягає між нами, і ми мучимо одне одного, хоча могли б бути щасливими? Що це? Скажи мені − адже ти знаєш, ти теж відчуваєш цей морок!

Дивний вираз мали її очі − напружений, сумний, наче змішаний зі співчуттям до мене.

− Так, відчуваю! − поволі відказала вона. − Ми самі створили його. Мені здається, Джеффрі, у твоїй натурі є щось шляхетніше, ніжу моїй, і це «щось» − усупереч твоєму бажанню − живить презирство до мене й до моїх теорій. Можливо, якби ти своєчасно дав волю цьому почуттю, ти б ніколи не одружився зі мною. Ти говориш про красу і щастя в коханні… Як на мене, в ньому немає ані краси, ані щастя: кохання − це щось брутальне й жорстоке. Приміром, ти і я − «культурні» люди! − однак не можемо досягти в коханні нічого вищого, ніж вульгарні насолоди Ходжа та його дівулі[31]. − Несамовито зареготавши, вона здригнулася в моїх руках. − Які брехуни поети, Джеффрі! їх варто на все життя запроторити до в'язниці за кривоприсяжництво! Вони спонукають жіноче серце піддаватись омані; у ранній юності дівчина читає їхні солодкі вірші й починає мріяти про кохання − божественне та вічне; адже саме таким описують його поети! А потім… потім перст прози розчавлює крилатого метелика поезії, і настає гіркота цілковитого розчарування.

Я досі тримав її в обіймах − із безтямною силою потопаючого, що хапається за дерев'яний брус серед океану.

− Але я кохаю тебе, Сибілло, моя дружино, я тебе кохаю! − сказав я, задихаючись у пориві пристрасті.

− Так, я знаю, ти кохаєш мене − але як? Це почуття огидне тобі самому! Це не є поетичне кохання − це пристрасть мужчини, а пристрасть мужчини − тваринна. Такою вона є, такою буде, бо не може бути іншою. Утім, тваринна пристрасть швидко набридає, і коли вона гине з переситу, нічого не залишається після неї. Нічого, Джеффрі, просто-таки нічого, крім увічливих безбарвних стосунків, які ми змушені будемо підтримувати про людське око.

Вона вивільнилася з моїх обіймів, щоб іти додому.

− Ходімо, − кинула через плече, повернувши чарівну голівку з ніжною котячою грацією, притаманною лише їй. − Знаєш, у Лондоні мешкає всім відома дама, яка рекламує свої продажні принади за допомогою монограм, ушитих у мереживо фіранок на всіх вікнах. Вона, без сумніву, хоче в такий спосіб збільшити свою клієнтуру! Але я не така погана. Я знаю, ти дорого заплатив за мене; але пам'ятай, я досі не ношу інших діамантів, окрім тих, що дарував мені ти; я не вимагаю подарунків − мені вистачає тих, що ти робиш мені з власної великодушності; я щиро прагну бути вартою твоїх витрат.

− Сибілло, ти вбиваєш мене! − скрикнув я, відчувши нестерпний біль. − Я не такий негідний, за якого ти мене маєш!

Я майже ридав, охоплений відчаєм.

− Ти не можеш не бути негідним, − сказала вона, пильно дивлячись на мене, − оскільки ти чоловік. Я негідна, оскільки я жінка. Якби ми вірили в Бога, тоді, можливо, змогли б відшукати інший життєвий шлях, інший спосіб кохати − хтозна! Але ні ти, ні я не маємо ані крихти віри в Істоту, буття Якої наполегливо спростовується всіма вченими нашого часу. Нас уперто вчать, що ми тварини − й нічого більше; однак не варто соромитися цієї тваринності! Тваринність і атеїзм схвалюють і наука, і преса. Духівництво неспроможне наснажити внутрішньою силою ту віру яку воно пропагує. Ходімо, Джеффрі, не стій у задумі під цими соснами, як уражений Парсифаль. Викинь геть те, що тривожить тебе, − твоє сумління! Викинь його, як викинув книжку, що я читала! І візьми до уваги, що більшість чоловіків твого типу були б горді стати здобиччю негідної жінки; тож привітай себе з тим, що маєш мене за дружину! Я мислю настільки широко, що завжди даватиму тобі повну свободу у всьому, − якщо ти, звичайно, даватимеш таку саму свободу мені! Нині всі шлюби на цьому тримаються, принаймні в нашому колі; інакше «священні узи» були б нестерпні. Ходімо!

− Ми не можемо жити разом, маючи такі стосунки, Сибілло! − хрипко промовив я, прямуючи поруч із нею до вілли.

− Чому? Можемо! − недобра посмішка заграла на її вустах. − Ми можемо робити те саме, що роблять інші; немає потреби вирізнятися з оточення, наче навіжені дурні! Немає потреби вдавати взірцеве подружжя − нас лише зненавидять! Безсумнівно, краще бути популярними, ніж доброчесними: доброчесність ніколи не оплачується. Дивись, іде наш забавний німець-лакей − доповісти нам, що обід подано. Будь ласка, не дивись так сумно, адже ми не сварились, і не треба давати слугам привід думати, ніби у нас чвари.

Я не відповідав. Ми ввійшли до будинку й сіли обідати. Сибілла підтримувала розмову, хоча я відповідав коротко і прохолодно; після обіду ми, як завжди, пішли до ілюмінованого саду суміжного готелю послухати оркестр. Сибіллу знали, вона збуджувала загальний захват своєю вродою; і поки вона підходила до своїх знайомих, спілкуючись то з однією групою, то з іншою, я сидів у похмурому мовчанні, спостерігаючи за нею з дедалі більшим здивуванням і… страхом. її краса здавалась мені подібною до краси отруйної квітки, яка, чаруючи формою та барвами, дихає смертю на того, хто зірве її зі стеблини. І тієї ночі, коли я тримав її в обіймах і відчував у темряві биття її серця, жах охопив мене − жах, що я можу задушити її, коли вона лежить на моїх грудях, задушити, як упиря, що висисає мою кров і сили.

XXVII

Ми завершили весільну подорож раніше, ніж планувалось, і повернулись до Англії, до Віллосмірського замку, приблизно в середині серпня. Невиразна ідея зродилася в мені й додавала надії: я мав намір познайомити мою дружину з Мевіс Клер, сподіваючись, що цілющий вплив ніжної, щасливої, незворушно спокійної істоти, яка мешкала в маленькому котеджі, немов радісна пташка в затишному гніздечку, може пом'якшити безжальну пристрасть Сибілли до холодного аналізу, її зневагу до шляхетних ідеалів. У графстві Варвік на той час стояла надзвичайна спека; троянди були в повному розквіті, густе листя кедрів та дубів у парках давало приємний затінок, у якому відпочивало стомлене тіло, а спокійна краса лук тішила виснажену душу.

Урешті-решт, нема на світі країни прекраснішої, ніж Англія! Немає жодної країни, так рясно обдарованої зеленими лісами, яскравими квітами; жодна не може похвалитись такими поетичними куточками, придатними для мрійливого усамітнення. В Італії, у країні, оспіваній істеричними, екзальтованими поетами, які хтозна-чому вважали, що це єдиний край, гідний уславлення, − поля вбогі та зчорнілі, випалені надто пекучим сонцем; там немає тінистих путівців, які пролягають уздовж кожного англійського берега; і манія італійців безжально вирубати найкращі дерева не лише зашкодила кліматові, але й зіпсувала ландшафт настільки, що важко повірити в колишню красу Італії, яку й досі помилково вихваляють. Принаймні на цілому обширі Італії неможливо відшукати такої гарної місцинки, якою був Лілія-котедж у задушливому серпні. Мевіс сама дбала про свій сад, вона мала двох садівників, які за її вказівками поливали траву й дерева; і неможливо було уявити собі щось чарівніше, ніж мальовничий будиночок у старовинному стилі, вкритий кущами троянд і ясмину, які, здавалося, перев'язували дах вузлуватими гірляндами; навколо котеджу стелилася смарагдова лука з альтанками, оброслими густою зеленню, де знаходили райський притулок усі співучі пташки, й вечорами їх мелодії бриніли, немов струмені водограю.

Я добре пам'ятаю той день, тихий, спекотний і млосний, коли я повів Сибіллу знайомитися з письменницею, якою вона здавна захоплювалась. Стояла така спека, що птахи в наших парках мовчали, але, підійшовши до Лілія-котеджу, ми відразу ж почули щебетання дрозда десь угорі, між троянд, − ніжні звуки, сповнені «солодкого спокою»; а десь на віддалі голуби-«критики» глухо туркотіли про щось, знане лише їм.

− Яке чудове місце! − сказала моя дружина, відчинивши хвіртку та проходячи повз духмяний живопліт із жимолості та ясмину. − Справді, воно краще за Віллосмір!

Нас провели до вітальні, і Мевіс, попереджена про наш візит, не змусила довго на себе чекати. Коли вона вийшла, вбрана в легку білу сукню, що м'яко обгортала її стрункий стан, із паском зі звичайної стрічки, − дивна болісна туга защемила в моєму серці. Гарне спокійне обличчя, веселі й водночас мрійливі очі, чутливі вуста й особливо світлий погляд щастя, що надавав її рисам такого ясного й милого виразу, − усе це говорило мені, якою повинна бути жінка та якою вона частіш за все не є.

Як я міг ненавидіти Мевіс Клер! Я навіть удався до пера, щоб завдати їй удару шляхом анонімної критики! Однак це сталося раніше, ніж я познайомився з нею, раніше, ніж зрозумів різницю між нею та опудалами у спідницях, які вдають із себе романісток, не вміючи правильно писати англійською мовою, і говорять у товаристві про свої твори з зухвалістю, запозиченою від Ґраб-стрит і дешевих газетярських кнайп. Так, я ненавидів її… А тепер… тепер я майже любив її. Сибілла, висока, велична, прегарна Сибілла, дивилась на тендітну письменницю з подивом і захватом.

− Подумати лишень, що ви і є славнозвісна Мевіс Клер! − сказала моя дружина, всміхаючись і подаючи руку. − Я чула, що ви не схожі на письменницю, але навіть не уявляла собі, що ви така, якою я вас бачу.

− Бути схожою на письменницю не завжди означає бути письменницею, − зауважила Мевіс, сміючись. − Дуже часто можна зустріти жінок, які докладають усіх зусиль, аби бути схожими на письменниць, але при цьому не мають ані найменшого уявлення про літературу. Але яка я рада бачити вас, леді Сибілло! Знаєте, коли я була маленькою дівчинкою, я спостерігала за вами, як ви гралися на луці.

− А я за вами, − відповіла Сибілла, − ви робили ланцюги зі стокроток та кульки з буквиць у полі, на протилежному березі Авону Я дуже рада, що ми сусіди. Ви маєте часто бувати в мене у Віллосмірі.

Мевіс не відразу відповіла, вона якраз розливала чай. Сибілла помітила це і лагідно повторила свої слова.

− Ви будете приходити, чи не так? Чим частіше, тим краще. Ми повинні заприятелювати!

Тоді Мевіс звела усміхнені очі.

− Ви справді хочете цього? − спитала вона.

− Чи хочу я? − перепитала Сибілла. − Так, звичайно, хочу!

− Як ви можете сумніватися в цьому? − вигукнув я.

− Даруйте мені, що поставила таке питання, − сказала Мевіс, досі всміхаючись, − але, бачите, ви тепер, як то кажуть, магнати графства, а магнати графства зазвичай уважають, що вони безмірно вищі від якихось там письменників.

Вона засміялася, і в її синіх очах блищала веселість.

− Гадаю, більшість магнатів ставляться до літераторів, як до такого собі химерного різновиду людей, який їх забавляє. Тимчасом найбільші серед моїх вад, як мені здається, − це гордість і несамовито впертий дух незалежності. Правду кажучи, мене запрошували багато хто з так званої шляхти, і коли я їздила, то зазвичай досадувала на себе потім.

− Чому? − спитав я. − Вони робили собі честь, запрошуючи вас.

− О, не думаю, що вони так вважали! − відповіла вона, гордо струснувши білявою голівкою. − Вони були переконані, що роблять мені велику ласку, хоча насправді це я зробила їм ласку: адже я мусила полишити товариство Афіни Паллади в моєму кабінеті задля товариства франтуватих фешенебельних дам із крученим волоссям! − Ясна усмішка знов осяяла її обличчя, і вона вела далі: − Якось мене було запрошено на сніданок до барона й баронеси, які запросили ще кількох гостей, щоб, як вони сказали, познайомити їх зі мною. Мене було відрекомендовано лише двом чи трьом з-поміжних; решта сиділи й розглядали мене, ніби я була новим сортом риби або птиці. Потім барон показав мені свій будинок, називаючи ціни на картини та порцеляну; він був такий добрий, що навіть пояснив, котрі з виробів належали до дрезденських майстерень, а котрі − до дельфських, хоча я гадаю, що могла б сама, попри моє невігластво, просвітити його в цих питаннях. І хоча я люб'язно посміхалася впродовж того прийому, вдаючи несосвітенне захоплення, однак більше вони мене ніколи не запрошували! Я не можу збагнути: невже вони справді запрошували мене лишень для того, аби вразити каталогом хатнього начиння? Бо інакше − чим я заслужила таку неласку, щоб ніколи більше не бути запрошеною?

− То, мабуть, були якісь парвеню, − сказала з обуренням Сибілла. − Добре виховані люди ніколи не стануть оцінювати перед вами своє майно, якщо тільки вони не євреї.

Мевіс засміялась, і її веселий сміх був схожий на дзеленчання дзвоників.

− Я не скажу, хто вони були: мушу ж я щось приберегти для літературних мемуарів на старість! Я переповіла вам інцидент лише для того, щоб пояснити, чому я спитала вас, чи справді ви хочете, щоб я бувала у Віллосмірі. Барон та баронеса, про яких я згадала, розсипали так багато компліментів мені й моїм книжкам, що створювалося враження, ніби вони мріють бачити мене своїм найближчим другом, − а це було не так. Я знаю, деякі дами обіймають мене, звіряються з найкращих почуттів та запрошують до себе, хоча насправді їхня приязнь − ніщо інше, як лицемірство. Я не домагаюся ні обіймів, ні запрошень і не тільки не вважаю за ласку, коли мене запрошує хтось із найвищої аристократії, але, навпаки, вважаю, що це ласка з мого боку − пристати на запрошення. Навіть не йдеться про мене особисто: особисто я нічого не варта; найважливіше − це гідність літератури як мистецтва і фаху. Якби інші автори підтримали таку настанову, ми могли б піднести прапор літератури до тієї висоти, на якій він перебував за часів Скотта і Байрона. Маю надію, ви не картатимете мене за мої гордощі?

− Навпаки, я вважаю, що ви маєте цілковиту рацію, − палко промовила Сибілла. − І я схиляюся перед вами за вашу незалежність і мужність; я знаю, аристократія в переважній більшості настільки вульгарна, що мені стає соромно належати до неї. Однак можу вас запевнити: якщо ви зробите нам честь і станете нашим другом, ви не пошкодуєте про це. Спробуйте полюбити мене, якщо можете.

Із чарівною усмішкою на прекрасному обличчі вона нахилилася вперед. Мевіс дивилась на неї серйозно й захоплено.

− Яка ви гарна! − відверто сказала вона. − Певна річ, вам про це всі твердять, і я не можу не приєднатися до загального хору. Для мене гарне обличчя подібне до гарної квітки: я не можу не захоплюватись ні одним, ні другим. Краса − це щось божественне, і хоча часто говорять, що негарні люди завжди є людьми добрими, мені важко вповні повірити в це. Напевно, природа дає прекрасне обличчя прекрасній душі.

Сибілла, яка мило посміхалася на перші слова компліменту, що пролунав з вуст однієї з найталановитіших жінок, тепер сильно зашарілась.

− Не завжди, міс Клер, − сказала вона, ховаючи блиск очей під довгими віями. − Так само легко уявити собі прекрасного злого духа, як і прекрасного янгола.

− Правда! − Мевіс замислено глянула на неї, потім, раптово засміявшись веселим сріблястим сміхом, додала: − Цілковита правда! Я не можу змалювати собі потворного злого духа, оскільки вважається, що злі духи безсмертні, а я переконана, що потворне й безсмертне несумісні. Очевидна потворність − атрибут самого лише людства, і негарне обличчя − пляма на творінні; ми можемо втішатися лише роздумами про те, що воно, на щастя, тлінне, і з часом душа, ув'язнена в потворній шкаралупі, вивільниться з неї і, можливо, прибере кращої оболонки. Так, леді Сибілло, я прийду до Віллосміру: я не можу зректись нагоди милуватися такою красою, як ваша.

− Ви так мило лестите мені! − сказала Сибілла, підводячись і обіймаючи її з ніжністю, яка здавалася щирою, але часто зовсім не була такою. − Але я зізнаюся, що волію вислуховувати лестощі від жінки, ніж від чоловіка. Чоловіки мають вельми обмежений запас компліментів, вони всім жінкам говорять ті самі речі; крім того, вони й потворі можуть сказати, що вона гарна, якщо матимуть із цього користь. Але самим жінкам часто важко визнати переваги іншої жінки − чи то зовнішні, чи то внутрішні, − тож коли жінка ласкаво та великодушно відгукується про іншу представницю своєї статі, це диво варте того, щоб зберегти його в пам'яті. Чи можу я оглянути ваш кабінет?

Мевіс охоче погодилась, і ми втрьох увійшли до мирного святилища, в якому панувала Афіна Паллада. У кабінеті перебували обидва собаки: Імператор сидів і уважно розглядав краєвид за вікном, а Тріксі на невеличкій віддалі з поважним виглядом наслідувала позу свого товариша. Обидва дружньо зустріли мене й мою дружину, і поки Сибілла гладила величезну голову сенбернара, Мевіс раптом спитала:

− Де ваш приятель, який був тут із вами минулого разу, князь Ріманський?

− Він тепер у Петербурзі, − відповів я, − але ми сподіваємось, він завітає сюди десь за два-три тижні.

− Мабуть, він незвичайна людина, − сказала замислено Мевіс, − пам'ятаєте, як дивно повелися щодо нього мої собаки? Імператор не міг заспокоїтись кілька годин після того, як він пішов.

І вона в коротких словах переповіла Сибіллі інцидент із нападом сенбернара на Лючіо.

− Деякі люди мають вроджену антипатію до собак, − сказала Сибілла. − Собаки завжди відчувають це й відплачують тим самим. Але невже князь Ріманський ненавидить не лише жінок, а й собак? Я цього не знала!

І вона засміялася − трохи гірко.

− Князь Ріманський ненавидить жінок? − перепитала здивовано Мевіс. − Тоді він чудовий актор, бо до мене він був дивовижно лагідний і добрий.

Сибілла, пильно подивившись на неї, десь із хвилину мовчала. Потім сказала:

− Може, це тому, що він знає, наскільки ви відрізняєтесь від звичайних жінок і нічого спільного не маєте з їхніми мішурними прагненнями. Ясна річ, він завжди чемний до жінок, але, мені здається, легко побачити, що його чемність − не більш як маска, що приховує зовсім інше ставлення.

− Отже, ти помітила це, Сибілло? − спитав я з легкою усмішкою.

− Я була б сліпою, якби не помітила, − відповіла вона, − однак я не засуджую його за цю дивну антипатію. Я навіть думаю, вона додає йому привабливості.

− Він ваш близький друг? − спитала Мевіс, глянувши на мене.

− Найближчий друг, якого я маю в житті! − була моя швидка відповідь. − Я завдячую йому більше, ніж будь-коли зможу відплатити; я навіть познайомився зі своєю дружиною завдяки йому.

Я говорив не думаючи, але після цих слів ніби відчув раптовий удар − таким болісним став спогад. Так, це правда: нещастям, страхом, приниженням і соромом мати таку дружину, як Сибілла, я завдячував йому, Лючіо. Я почувався недобре; зненацька в голові моїй запаморочилось, і я опустився на один із дубових стільців, що стояли в кабінеті Мевіс Клер.

Тим часом обидві жінки вийшли в сад через відкрите французьке вікно-двері, і собаки пішли за ними. Я дивився на них: моя дружина − висока, поставна, вбрана за останньою модою, Мевіс − маленька, легка, у м'якій білій сукні з паском із однотонної стрічки; одна − фізично бездоганна тварина, інша − непоказна, але з ніжним обличчям і тендітною фігурою, подібна до лісового ельфа; одна − чуттєва, інша − одухотворена; одна − негідна, з порочними прагненнями, інша − з чистою душею та шляхетними цілями… Сплеснувши руками, я з гіркотою подумав: як же я помилився у виборі! Мені в моєму самовпевненому егоїзмі навіть на думку не спало, що Мевіс Клер могла б відмовитись від одруження зі мною та що все моє багатство не допомогло б мені домогтися її згоди! Насправді ж я міг би з таким самим результатом прагнути вхопити зірку з неба, як і здобути перемогу над жінкою, яка читала мою натуру, немов розкриту книжку, і яка заради жодних грошей не зійшла б зі свого інтелектуального трону, − навіть якби я був монархом багатьох народів!

Я розглядав виразні спокійні риси Афіни Паллади, і, здавалося, білі очні яблука мармурової богині дивились на мене з холодним презирством. Я оглянув стіни, оздоблені панелями з вирізьбленими сентенціями поетів та філософів: їхні слова нагадували мені про істини, які я знав, але ніколи не застосовував на практиці. Раптом мій погляд упав у куточок поблизу письмового столу, де горіла тьмяна лампадка. Над нею на драпуваннях із темно-червоного оксамиту біліло розп'яття зі слонової кістки; під ним на срібній підставці стояв пісковий годинник, у якому блискучими крупинками пересипався пісок, і навколо маленького вівтаря було написано золотими літерами: «Теперішній час − найкращий час». Слова «теперішній час» було виділено більшими літерами. «Теперішній час», вочевидь, був девізом Мевіс: не втрачати хвилини, працювати, молитися, любити, надіятися, дякувати Богові, бути задоволеним із життя − саме тепер! Не шкодувати за минулим, не ворожити на майбутнє, а просто добре робити те, що вмієш, − а решту з дитячою довірою віддати на ласку Небес…

Відчуваючи дивне занепокоєння, я підвівся й пішов стежкою, якою пройшли до саду Мевіс і моя дружина. Я знайшов їх біля клітки сов, які звались «Атеней»; найголовніша сова, як завжди, пирхала й настовбурчувала пір'я з обурення. Сибілла повернулася, побачивши мене; її обличчя було ясним − вона посміхалася.

− Міс Клер незалежна у своїх поглядах, Джеффрі, − сказала вона. − її не зачарував князь Ріманський, як зачарував він більшість із нас. Вона щойно зізналась мені, що він їй не дуже подобається.

Мевіс почервоніла, але її відверті очі безстрашно зустрілися з моїми.

− Я знаю, не слід говорити того, що думаєш, − прошепотіла вона знічено, − у цьому − моя велика вада. Будь ласка, пробачте мені, містере Темпест. Ви сказали, що князь − ваш найкращий друг, і я, запевняю вас, була надзвичайно вражена його зовнішністю…з першого погляду. Але потім, коли я трохи придивилася до нього, у мені постало переконання, що він не зовсім той, за кого здається іншим.

− Він так само говорить про себе, − відказав я з легким осміхом. − Він має якусь таємницю, і він обіцяв мені, що якось її відкриє. Але мені прикро, що він вам не подобається, міс Клер, оскільки ви йому дуже подобаєтесь.

− Можливо, коли я зустрінуся з ним наступного разу, моє враження зміниться, − сказала лагідно Мевіс, − а тепер… Але не говорімо більше про це! Справді, це було неделікатно з мого боку − висловлювати таку думку про особу, до якої і ви, і леді Сибілла дуже прихильні. Але щось наче всупереч моїй волі змусило мене сказати те, що я сказала.

Її добрі очі дивилися перед собою сумно і збентежено, і я, щоб змінити тему й заспокоїти її, спитав, чи не пише вона чогось нового.

− Так, − відповіла вона, − я ніколи не лінуюся. Публіка дуже добра до мене: прочитавши якийсь мій твір, вона негайно вимагає наступного, тому я дуже зайнята.

− А що ж критики? − спитав я з цікавістю. Вона засміялася:

− Я ніколи не звертаю на них ані найменшої уваги, − за винятком тих випадків, коли вони настільки засліплені люттю, що оббріхують мене; тоді я, природно, насмілююся ці брехні спростовувати − чи то шляхом особистого виступу, чи то за допомогою моїх адвокатів. А загалом я не маю нічого проти критиків. Зазвичай це вбогі трударі, змушені боротися за існування. Я часто допомагаю деяким з них так, щоб вони про це не дізналися. Один із моїх видавців надіслав мені днями рукопис одного з моїх найлютіших ворогів у пресі і заявив, що моя думка вирішить долю цієї роботи. Я прочитала рукопис: робота була непогана, хоча й не блискуча; однак я, як могла, вихваляла її й наполягала на її виданні − за умови, що автор ніколи не дізнається, що саме мій голос був вирішальним. Книжка нещодавно вийшла друком, і я певна, вона матиме успіх.

Вона спинилась і, зірвавши кілька темно-червоних троянд, подала їх Сибіллі.

− Так, критикам дуже мало, жахливо мало платять, − замислено вела далі письменниця. − Не варто сподіватися, що вони писатимуть панегірики успішному авторові, коли самі не мають успіху: така робота не може бути нічим іншим, як тільки жовчю з полинами! Будучи знайомою з бідною маленькою дружиною одного критика, я сплатила рахунок її кравчині: вона боялася показати його чоловікові! Тиждень по тому він вишпетив мою останню книжку в газеті, у якій працює, та отримав за це, гадаю, близько гінеї. Звичайно, він нічого не знає про докучливу кравчиню своєї маленької дружини, і не дізнається, бо я взяла з неї слово, що вона зберігатиме таємницю.

− Але навіщо ви робите подібні речі? − спитала здивована Сибілла. − Якби я була на вашому місці, я б не заважала його дружині втрапити до громадянської палати!

− Справді? − Мевіс гордовито посміхнулася. − А ось я не могла. Чи ви пам'ятаєте, Хто сказав: «Благословляй тих, хто проклинає тебе, і чини добро тим, хто ненавидить тебе»? Крім того, бідна маленька жінка була жахливо налякана своїми витратами. Знаєте, жаль бере, коли спостерігаєш страждання людей, які хочуть жити невідповідно до своїх статків: вони страждають набагато дужче, ніж жебраки на вулицях, які часто заробляють понад фунт на день тільки завдяки скигленню та плаксивості. Критики перебувають у значно гірших умовах, аніж прохачі: мало хто з них заробляє фунт на день, і на авторів, що мають від тридцяти до п'ятдесяти фунтів на тиждень, вони, звичайно, дивляться як на ворогів. Запевняю вас, мені справді жаль критиків: з усього літературного світу їх найменше поважають і найскупіше винагороджують. І я ніколи не дбаю, що вони про мене говорять, за винятком, як я вже сказала, тих випадків, коли вони у своїй сквапливості починають брехати: тоді, звісно, я вдаюся до самозахисту й відновлюю істину, як цього вимагає мій обов'язок стосовно публіки. Але найчастіше всі дописи преси я віддаю Тріксі, − вона вказала на крихітну таксу, яка йшла впритул із пеленою її білої сукні, − вона роздирає їх на шматочки протягом кількох хвилин.

Мевіс весело засміялась, і Сибілла посміхнулася, дивлячись на неї. Подив і захват не вгасали в очах моєї дружини, коли ми спілкувалися з цим веселим професором літературної слави. Тепер ми вже йшли до хвіртки, маючи намір прощатися.

− Чи можу я інколи приходити до вас на розмову? − спитала раптом моя дружина найсолодшим прохальним тоном. − Це було б таким виключним правом!

− Приходьте, коли хочете, після полудня, − відразу ж відповіла Мевіс. − Ранок належить богині більш владній, ніж Краса, − Праці.

− Ви ніколи не працюєте вночі? − спитав я.

− Ясна річ, ні! Я ніколи не ставлю законів природи шкереберть. Ніч для сну, і я з вдячністю користуюся нею відповідно до її благословенного призначення.

− А деякі автори можуть писати лише вночі, − зауважив я.

− Тоді можете бути певні, що вони дають строкаті картини й невиразні характеристики. Є й такі письменники, що збуджують натхнення джином або опієм, − але я не вірю в подібні методи. Той, хто хоче написати книжку, яка б трималася довше, ніж один сезон, мусить писати вранці, коли мозок відпочив і готовий до літературної праці.

Вона провела нас до хвіртки й зупинилася під портиком; над її головою колихалися троянди, а величезний сенбернар улігся біля її ніг.

− В усякому разі, праця йде вам на користь, − сказала Сибілла, дивлячись на неї довгим, пильним, майже заздрим поглядом. − Ви маєте вигляд цілком щасливої людини!

− Я і є цілком щаслива людина, − відповіла Мевіс. − Мені нема чого бажати, окрім того, щоб померти так само спокійно, як я живу.

− Нехай той день буде дуже віддаленим! − промовив я палко. Вона звела на мене добрі мрійливі очі.

− Дякую вам!

Вона зробила прощальний жест рукою, перш ніж ми звернули за ріг.

Кілька хвилин ми повільно йшли в цілковитому мовчанні. Нарешті Сибілла заговорила.

− Я цілком розумію тих, хто ненавидить Мевіс Клер, − сказала вона. − Боюся, я й сама починаю її ненавидіти.

Я зупинився і глянув на неї, вражений, приголомшений.

− Ти починаєш ненавидіти її? Ти? Чому?

− Ти настільки сліпий, що не можеш зрозуміти, чому! − різко вигукнула вона, і знана мені легка недобра посмішка лягла на її вуста. − Тому, що вона щаслива! Тому, що для неї не існує спокус! Тому, що вона сміє бути задоволеною з життя! Хочеться зробити її нещасною! Але як? Вона вірить у Бога. Вона думає, що всі Його приписи слушні й благотворні. З такою твердою вірою вона буде щаслива й на горищі, заробляючи по кілька пенсів на день. Тепер я чудово бачу, чим вона завоювала публіку: вона утверджує ті життєві теорії, в яких сама переконана. Що можна протиставити їй? Нічого! Але я розумію, чому критики люблять «душити» її: якби я була одним із критиків, що захоплюються віскі та кафешантанними жінками, я б сама «душила» її − за те, що вона така несхожа на решту особин своєї статі.

− Що ти за дивна жінка, Сибілло! − вигукнув я з неприхованим роздратуванням. − Ти захоплюєшся книжками Мевіс Клер, ти просила її приязні − і водночас заявляєш, що хотіла б «задушити» її, зробити її нещасною! Зізнаюся, я не можу тебе зрозуміти!

Ми зупинилися в затінку каштана неподалік від нашого парку.

− Ясна річ, не можеш! − спокійно відказала вона, дивлячись на мене з якимось дивним виразом. − Я ніколи й не сподівалася, що можеш, і не винуватила тебе за це. Я сама подекуди не розумію себе і не можу до кінця визначити власної натури. Але що стосується Мевіс Клер, то хіба ти не в змозі собі уявити, що зло може ненавидіти добро? що непросипущий п'яниця може ненавидіти тверезого? що повія може ненавидіти незайману дівчину? що, врешті-решт, я − я, сприймаючи життя так, як я його сприймаю, вважаючи, що воно гидке й відразливе в усіх своїх проявах, не довіряючи ні чоловікам, ні жінкам і нітрохи не вірячи в Бога, − можу ненавидіти Мевіс Клер?! − Вона схопила в жменю кілька пожухлих листків і знову розкидала їх біля своїх ніг. − Ця жінка вважає, що життя прекрасне; вона визнає існування Бога; вона не бере участі у всіх наших світських інтригах та лихослів'ї; вона має славу й пошану серед тисяч людей; вона не страждає на мою хворобливу пристрасть до аналізу, а завжди осяяна світлим спокоєм… Чогось варто було б, якби таку жінку зробити нещасною, − хоча б разу житті! − але таку, як вона… ні, це неможливо!

Вона відвернулась від мене й повільно пішла вперед. Я рушив за нею в гіркому мовчанні.

− Якщо ти не хочеш бути її другом, тобі слід було так їй і сказати, − нарешті вимовив я. − Чи ти не чула, що вона говорила про удавану приязнь?

− Чула, − похмуро відповіла вона. − Вона мудра жінка, Джеффрі, досить мудра, щоб розгадати мене, і ти можеш довіряти її думці.

Я звів очі й подивився на неї. її надзвичайна врода ставала для мене прокляттям. У раптовому пориві розпачу я вигукнув:

− О Сибілло! Чому ти така?!

− Ах, і справді, чому? − озвалася вона, глузливо посміхнувшись. − І чому, будучи такою, я народилась дочкою графа? От якби я була вуличною повією, тоді я була б на своєму місці! Про мене писали б драми й романи, і я могла б зробитися такою героїнею, що всі люди плакали б із радості: я така великодушна, що потураю їхнім порокам! Але як графська дочка, дружина мільйонера, я − помилка долі. Інколи доля припускається помилок, Джеффрі, і помилки ці зазвичай непоправні!

Ми вийшли з парку і брели тепер лукою до замку. Я був у вбивчому настрої.

− Сибілло, − сказав я, − я мав надію, що ти заприятелюєш із Мевіс Клер.

Вона засміялася.

− Гадаю, ми заприятелюємо, але ненадовго: голубка неохоче перебуває в товаристві ворони, а спосіб життя і виважена дисципліна Мевіс Клер будуть для мене нестерпно нудними. Крім того, я вже сказала: вона мудра, глибокодумна і прозірлива жінка, тож неминуче рано чи пізно розгадає мене. Утім, я прикидатимусь, доки зможу. Якби я грала роль «впливової леді» чи то «багатої заступниці», то вона, звичайно, не бажала б зі мною спілкуватись ані хвилини. Та я маю грати значно складнішу роль − роль доброчесної жінки!

Знову вона засміялася злим сміхом, що леденив мою кров, і повільно ввійшла до замку через відчинені двері вітальні.

А я, залишившись сам у саду, серед плодових дерев і трояндових кущів, відчув: чудовий маєток Віллосмір раптом утратив усі свої принади. Віднині це − сховище відчаю, здобич і пристановище всевладного духа зла.

XXVIII

Одна з найдивовижніших речей у дивовижному плині людського життя − це несподіваність непередбачуваних подій, які можуть упродовж одного дня чи навіть години зчинити погром там, де ще вчора панували спокій і безпека. Ніби удари землетрусу, гучні інциденти розвалюють монотонну рутину повсякденного життя, руйнуючи наші надії, розбиваючи наші серця, перетворюючи наші радощі на порох і попіл відчаю. І це згубне сум'яття зазвичай з'являється серед видимого добробуту, без найменшого попередження, однак з усією люттю буревію. Таке лихо повсякчас виявляється в раптових, майже миттєвих падіннях деяких членів суспільства, які гордо підводили голови перед своїми товаришами і вважали себе взірцем для цілої держави; ми вбачаємо його у примхливих долях урядовців, які сьогодні перебувають у ласці, а завтра принижені; докорінні зміни відбуваються з такою карколомною швидкістю, що навряд чи дивно чути про деякі релігійні секти, члени яких, коли в них усе йде краще, ніж зазвичай, поспішають змінити одяг на дрантя й посипають голови попелом, зносячи молитви: «Приготуй нас, Боже, до наближення лихих днів!» Поміркованість стоїків, які засуджували і надмірний захват, і надмірний розпач, була, без сумніву, мудрою властивістю вдачі.

У тому, що стосувалося мого внутрішнього життя, моєї вищої свідомості, я був нещасливий; однак із зовнішнього, матеріального боку життя був цілком задоволений. Я почав любитися в предметах розкоші, які оточували мене, − таким чином я приглушував у собі шляхетніші почуття. Із кожним днем я дедалі більшою мірою ставав матеріалістом: люблячи фізичний спокій, смачну їжу, дорогі вина й задоволення особистих потреб, я поступово навіть утратив прагнення до розумової напруги. Крім того, я звик до характеру своєї дружини: правда, я поважав її не дужче, ніж турчин поважає жінок свого гарему, натомість, як і турчин, я діставав шалену насолоду, заволодівши її вродою, і цієї тваринної пристрасті мені вистачало. У сонному задоволенні ситої тварини я гадав, що навіть Грандіозна фінансова катастрофа в масштабах цілої країни не може вичерпати моїх статків каси; тож я не мав нагальної потреби докладати зусиль на царині якої-небудь корисної діяльності, але тільки «їсти, пити й веселитися», як радив Соломон. Розумова діяльність була в мені паралізована: взятися до пера, щоб написати твір, який стане моєю другою спробою досягти слави, більше не спадало мені на думку. Я проводив дні, віддаючи розпорядження слугам, причому діставав певне задоволення, тиранячи садівників та грумів і взагалі поводячись бундючно й зарозуміло; прибираючи час від часу поблажливого вигляду, я думав, що роблю цим велику ласку всім, хто мені прислуговує. Недарма я вивчив усі манери багатіїв; я знав, що багатій почувається найдоброчеснішим тоді, коли запитує, як почувається після родин дружина кучера, й передає кілька фунтів для її немовляти. Зазвичай славнозвісна «щедрість і великодушність» мільйонерів не перевершують такого роду доброчинності, і коли мені під час бездільної прогулянки парком трапилося зустріти малого сина сторожа, я дав йому шість пенсів і почувався гідним посісти місце на Небі з боку правиці Всемогутнього − так високо я цінував свою добросердість!

Натомість Сибілла взагалі ніколи не займалася доброчинністю: вона геть нічого не робила для наших убогих сусідів. Місцевий священик одного разу сказав, що серед його вірян немає великої нужди «завдяки ненастанній увазі й доброті міс Клер», і відтоді Сибілла жодного разу не пропонувала своєї допомоги.

Подекуди вона з'являлась у Лілія-котеджі й сиділа близько години з його щасливою та старанною власницею, а інколи мила письменниця приходила до нас на обід або чай, і тоді стіл сервірували під розложистим кедром на луці. Однак навіть я, самозакоханий егоїст, бачив: у ці хвилини Мевіс почувалася не зовсім вільно.

Вона, звичайно, завжди була цікавою співрозмовницею; лише в ті хвилини, коли у Віллосмірі лунав її ніжний голос, коли вона, пожвавлена, ділилася широким знанням книжок, людей та речей, − лише в ті хвилини я був у змозі почасти забути про власну персону, роздуту й набундючену. Мевіс завжди підносила розмову до такого рівня, якого ніколи не сягали ані я, ані моя дружина. І все-таки час від часу я помічав у поведінці Мевіс якусь невиразну вимушеність: її гарні очі, подовгу зупиняючись на вроді Сибілли, прибирали тоді тривожного, запитливого виразу.

Однак загалом я звертав мало уваги на подібні дрібниці: я дбав переважно про те, щоб дедалі більше віддаватись насолодам суто фізичним, не думаючи, до чого це може призвести в майбутньому.

Я зрозумів: найкращий спосіб підтримувати апетит і дбати про своє здоров'я полягає в тому, щоб бути особою без сумління, без серця, без почуттів. Співчуття іншим може спонукати вас до надмірних витрат часу і взагалі до клопотів, а це неминуче погано вплине на процес травлення. Багаті люди знають про це й дотримуються таких порад; не тільки мільйонер, а навіть і пересічно заможна людина навряд чи ризикуватиме власним травленням заради того, щоб зробити добро нужденному.

Наслідуючи приклади, запозичені з життя світських осіб, я вельми дбав про своє травлення. Я особливо цікавився тим, як приготували й подали сніданок чи обід, а також тим, як під час цих трапез була вдягнена моя дружина. Моє марнославство було задоволене, коли я бачив перед собою її вроду, вбрану якнайрозкішніше; я споглядав її з такою епікурейською вибагливістю, з якою споглядав би таріль із трюфелями або по-особливому спечену дичину. Я ніколи не думав про суворе та неухильне «кому більше дано, з того більше й стягнено буде»; і саме тоді, коли я старанно глушив у собі голос сумління − той голос, який щомиті спонукав мене до ушляхетнення, однак даремно, − збіглися хмари, готові вдарити грозою з тою жахливою раптовістю, яка завжди − оскільки ми відмовляємось визнавати причини наших нещасть − видається нам так само приголомшливою, як і сама смерть, − адже ми завжди більшою чи меншою мірою приголомшені смертю, хоча вона − цілком звичайне явище.

У середині вересня до Віллосміру прибули шляхетні гості й залишалися тут упродовж тижня. Я перебував у сміховинному становищі, змушений приймати багатьох людей, яких раніше ніколи не зустрічав і які ставились до мене лише як до «типа з мільйонами», постачальника провізії для них, і нічого більше. Головну увагу вони звертали на Сибіллу, яка з походження належала до спільного з ними кола, а мене, господаря, відсували на задній план. Однак серед гостей мав бути принц Вельський, і честь приймати короновану особу вдовольняла моє марнославство; тож я, з меншою самоповагою, ніж у чесної дворняжки, по сто разів на день вислуховував набридливі бурчання вельможних осіб, які вешталися в моєму маєтку, користуючись із моєї марнотратної гостинності.

Багато хто вважає, що приймати вибраних аристократів − велика честь; тепер я, навпаки, думаю, що це не лише принизливо, але й нудно. Ці особи високого роду й не менш високих зв'язків переважно позбавлені інтелектуальних ресурсів; вони − нецікаві співрозмовники, від них не візьмеш поживку для розуму; це просто нудні люди з перебільшеним усвідомленням власної значущості, які скрізь, де б вони не з'явилися, сподіваються лише порозважатися без зайвих клопотів. З-посеред усіх відвідувачів Віллосміру лише один справив мені задоволення − це сам принц Вельський, і в усіх прикрих клопотах, що їх справляла мені решта гостей, я знаходив полегшення, виявляючи яку-небудь увагу особисто до нього: у його поводженні завжди були присутні тактовність і ввічливість, які, безсумнівно, є найкращими атрибутами справжнього джентльмена, незалежно від того, чи він з походження принц, чи селянин. Якось після полудня він пішов у гості до Мевіс Клер, повернувся в доброму гуморі й кілька днів ні про що інше не говорив, як тільки про авторку «Незгоди» та про її літературні успіхи. Ще до того, як приїхав принц, я запрошував Мевіс Клер приєднатися до нашого товариства, оскільки був певен, що він би не викреслив її імені зі списку запрошених, однак вона не погодилась і дуже серйозно просила мене не наполягати.

− Я люблю принца, − сказала вона. − Його любить більшість із тих, хто його знає, − але, даруйте мою відвертість, я не завжди люблю тих, хто його оточує. Принц Вельський, немов магніт, вабить до себе безліч людей, які намагаються потрапити до його кола спілкування за привілеєм багатства, якщо їхній розум такого привілею їм не дає. Я не хочу показуватися разом із такими людьми. Це мої грішні гордощі, скажете ви, але запевняю вас, містере Темпест, найвище я ціную власну незалежність, і не бажала би, щоб хтось помилково подумав, ніби я прагну змішатися з натовпом облесників, які зловживають добродушністю принца.

І, чинячи згідно з таким рішенням, упродовж віллосмірських урочистостей вона вела як ніколи усамітнене життя у своєму гніздечку з зелені та квітів. Однак, як я вже сказав, якогось дня сам принц у супроводі свого єгеря завітав до неї й мав утіху спостерігати жвавість голубів-«критиків» у бійках за зернятка.

Хоча ми дуже сподівалися, що прибуде князь Ріманський, він так і не з'явився. Свої вибачення він надіслав телеграмою з Парижа, супроводивши її характерним листом такого змісту:

Мій любий Темпесте!

Ви були такі добрі, що вписали мене, Вашого старого друга, до переліку запрошених для його королівської високості, і я сподіваюся, що після моєї відмови ви не матимете мене за нечему.

Мені добре знані короновані особи: протягом життя я спілкувався з ними так багато, що починаю вважати їхнє товариство монотонним. їхні становища дуже між собою схожі − і завжди були схожі, від славетних днів Соломона до нинішньої благословенної доби королеви Вікторії. Єдиним монархом, який полонив мою уяву, був Ричард Левине Серце: у ньому, безперечно, було щось оригінальне, навіть вражаюче, і я смію припускати, що з ним поговорити якраз було б варто. Зрештою, і Карл Великий був, якщо вдатися до жаргону сучасної англійської молоді, «непоганий». Багато говорити про себе змушувала її величність Єлизавета, жінка сварлива, лиха та кровожерна; найвищою славою її владарювання був Шекспір, який силою свого генію перетворював королів та королев на маріонеток, змушуючи їх танцювати так, як велів задум його твору. У цьому − і саме в цьому − я подібний до нього. Ви маєте досить клопоту, приймаючи Ваших вельможних гостей, оскільки, гадаю, догодити їм доволі важко. її світлість герцогиня Ропідрайдер дуже любить перед сном качатися на простирадлі між чотирма дужими юнаками відмінного походження та скромності. Ви знаєте, з огляду на своє високе становище вона не може з'явитись на сцені кафешантану, тож їй залишається хіба що невинно демонструвати товариству свої ніжки: вона вважає − і слушно! − що вони надто гарної форми, щоб їх ховати. Леді Баунсер, чиє ім'я я бачу у Вашому списку, завжди шахрує в картах, і я б на Вашому місці не чинив їй перешкод у цьому: якщо виграші у Віллосмірі допоможуть їй сплатити рахунки її модистки, вона запам'ятає це й буде корисним для Вас світським другом. Вельмишановна міс Фітц-Кандер, яка має високу репутацію за цнотливість, із великою тугою сподівається одружитися з лордом Нуддлзом; якщо ви зможете посунути справу між ними до відкритих заручин, перш ніж її мати повернеться з Шотландії, Ви вчините добре та врятуєте світ від скандалу. Для розваги чоловіків раджу багато полювати, грати в карти й ненастанно палити.

Принца розважати не варто: він людина достатньо мудра, щоб знайти собі розвагу у глупстві та фанфаронстві оточення, а самому не брати участі в жалюгідній комедії. Як проникливий спостерігач, він мусить дістати величезного задоволення, вивчаючи людей та їхні звичаї, тим паче що це знадобиться йому навіть на троні Англії. Я кажу «навіть», бо нині, доки не пересунувся велетенський годинник Часу, англійський трон − найперший у світі. Принц усе бачить і розуміє: подумки він глузує з примх герцогині Ропідрайдер, нахилів леді Баунсер та нервової манірності міс Фітц-Кандер. І найдужче він цінуватиме щиру поведінку, нечванливу гостинність, простоту мови і повну відсутність афектації. Я дуже шаную принца Уельського й саме тому не маю наміру показуватись перед його очі.

Я приїду до Віллосміру, коли Ваші «королівські» учти буде завершено.

Мої вітання Вашій прегарній дружині, і залишаюся ваш, доки Ви цього хочете,

Лючіо Німанський.

Я посміявся з цього листа й показав його дружині − але Сибілла не сміялася. Вона прочитала його з напруженою увагою, що трохи здивувало мене, і коли поклала його, очі її відбивали сум.

− Як він усіх нас ненавидить! − повільно промовила вона. − Скільки зневаги ховається в його словах! Невже ти цього не помічаєш?

− Він завжди був циніком, − відповів я байдужно. − Я й не сподівався від нього нічого іншого.

− Вочевидь, він добре обізнаний зі звичками дам, які бувають у нас, − замислено вела далі вона. − Ніби він здалеку читає їхні думки та прозирає їхні наміри.

Її брови насупились, і якийсь час вона здавалася заглибленою в похмурі роздуми. Але я не підтримував розмови: я був заклопотаний метушливими приготуваннями до прибуття принца й не міг цікавитись нічим іншим.

Принц, як я вже говорив, таки приїхав і відбув усю програму призначених для нього розваг; потім, склавши нам подяку за гостинність, поїхав, залишивши нас, як він зазвичай залишає всіх інших, зачарованими його простим поводженням і погідною вдачею. Після його відбуття пороз'їжджалася й решта товариства, і коли ми з Сибіллою знову зосталися вдвох, у замку запанувала дивна тиша та спустошеність, подібні до прихованого передчуття наближення якогось нещастя. Сибілла, здавалося, відчувала те саме, що і я, і, хоча ми про це не говорили, я бачив, що вона була так само пригнічена. Вона частіше ходила до Лілія-котеджу, і після візитів до ясноволосої вченої, що живе серед троянд, поверталася ніби звеселіла: голос її ставав лагідним, очі − задумливо-ніжними. Якось вона сказала:

− Інколи мені здається, Джеффрі, що в житті таки існує добро; якби я тільки могла відкрити його для себе, я б жила ним! Але ти − останній, хто може мені в цьому допомогти.

Я сидів у фотелі біля розчиненого вікна й курив. Після її репліки я обернувся до неї, здивований і трохи обурений.

− Що ти хочеш цим сказати, Сибілло? − спитав я. − Я щиро бажав би, щоб ти стала кращою. Деякі твої погляди, як на мене, просто огидні.

− Мовчи! − швидко вигукнула вона; очі її палали. − Мої погляди, на твою думку, огидні? І що ж ти зробив − ти, мій чоловік, − що ти зробив, щоб змінити їх? Хіба ти не маєш негідних пристрастей, так само, як я? Хіба ти не даєш їм волі? Хіба впродовж усіх цих днів я бачила в тобі щось, що могло б послужити мені за приклад? Ти тут пан, і ти пануєш з усією зарозумілістю, яку тільки може дати багатство! Ти їси, п'єш і спиш, ти приймаєш знайомих лише тому, що можеш здивувати їх розкішшю, якій віддаєшся; ти читаєш і куриш, полюєш і їздиш верхи − і все! Ти пересічний індивід − і все! Хіба ти бодай раз завдав собі клопоту спитати, що зі мною? Хіба ти намагаєшся з терплячістю справжньої любові вселити мені прагнення більш шляхетні, ніж ті, якими я − свідомо чи несвідомо − перейнята? Хіба ти намагаєшся скерувати мене − палку, неспокійну жінку, заведену в оману, − до світла віри й надії, до того єдиного порятунку?!

І раптом, уткнувши обличчя в подушку, вона залилася слізьми.

Я вийняв сигару з рота й безпорадно витріщився на неї.

Це було приблизно через годину після обіду; стояв теплий, м'який осінній вечір. Я добре поїв, випив і відчував сонну важкість у голові.

− Боже мій! − пробурмотів я. − Ти поводишся дивно, Сибілло! Я гадаю, в тебе істерика…

Вона зірвалася з канапи, і сльози миттєво висохли на її розпаленілих лицях.

− Так, ти вгадав! − вигукнула вона, несамовито розреготавшись. − Істерика − більше нічого! Так пояснюють усі жіночі недуги. Жінка не може мати інших хвилювань, окрім тих, що виліковуються нюхальними солями. Серце болить? Ба!.. Розріжте їй шнурки корсета. Відчай? Дурниці!.. Потріть їй скроні оцтом. Неспокійне сумління? Ах!.. Найкращий засіб проти цього − летка сіль. Жінка − тільки іграшка, крихка іграшка, і коли вона зламалася, викиньте її геть, не намагайтеся зібрати уламків докупи!..

Вона замовкла, важко дихаючи, і перш ніж я знайшов кілька слів у відповідь, амбразуру вікна зненацька затемнила висока тінь, і знайомий голос спитав:

− Чи можу я за правом дружби ввійти без доповідання?

Я зірвався з фотеля.

− Ріманський! − вигукнув я, хапаючи його за плече.

− Ні, Джеффрі, спершу треба скласти моє шанування дамі, − заперечив князь, вивільнюючись із моїх обіймів та підходячи до Сибілли, яка стояла нерухомо. − Леді Сибілло, чи бажаний я гість?

− Як ви можете запитувати? − сказала вона, чарівно посміхаючись; у голосі її не було й натяку на лють. − Більш ніж бажаний! − Вона подала йому обидві руки, які він шанобливо поцілував. − Ви собі навіть не уявляєте, як я бажала знову вас побачити!

− Мушу перепросити за таку раптову появу, Джеффрі, − повернувся він до мене. − Ідучи сюди пішки зі станції, я був зачарований красою цієї місцевості і мирним спокоєм її околиць; знаючи дорогу через парк, я розраховував, що зустріну вас десь там. Але я не розчарований: я знайшов вас, як і сподівався, щасливою парою, яка насолоджується товариством одне одного; либонь, я міг би позаздрити вам, якби заздрив щастю цього світу, − однак я йому не заздрю.

Я швидко глянув на нього − він зустрів мій погляд цілком спокійно, і я дійшов висновку, що він не чув несподіваного мелодраматичного вибуху Сибілли.

− Чи ви обідали? − спитав я, беручись за шнур дзвоника.

− Дякую, обідав; у місті Лімінґтоні я мав вишуканий обід, який складався з хліба, сиру та елю. Знаєте, мені набридла розкіш, і я засмакував у простому меню. Ви маєте чудовий вигляд, Джеффрі! Чия не засмучу вас, якщо скажу, що ви… погладшали? Так, так, погладшали; ви схожі на справжнього провінційного джентльмена, якому в майбутньому загрожує подагра − та сама подагра, на яку страждали його шановні предки!

Я всміхнувся, хоча мені було не дуже приємно: мало задоволення, коли вас називають гладким, та ще й у присутності гарної жінки, з якою ви одружені лише три місяці.

− Натомість ви анітрохи не додали в тілі, − сказав я.

− Ні, − відповів він, граційно сідаючи у фотель поблизу мене. − Навіть тіло нормальної ваги обтяжує мене, а надмір тіла був би для мене геть нестерпним. Мені б хотілося, як висловився колись неповажний, але поважаний Сідней Сміт, одного спекотного дня «сидіти на власних кістках» − чи навіть зробитися духом із леткої речовини, немов шекспірівський Арієль, якби це тільки було можливо! Але як чудово вплинуло на вас заміжжя, леді Сибілло!

Його прекрасні очі зупинились на ній із видимим захопленням; я бачив, вона почервоніла під його поглядом і ніби зніяковіла.

− Коли ви повернулись до Англії? − спитала вона.

− Учора, − відповів він. − Я приплив із Ґонфлера власною яхтою. Темпест, чи ви не знали, що я маю яхту? О, я неодмінно якось організую вам екскурсію. Яхта дуже швидкоплавна, крім того, вчора погода була відмінна.

− Чи Амієль із вами?

− Ні. Я залишив його на яхті. Я можу один-два дні сам собі прислуговувати.

− Один-два дні? − перепитала Сибілла. − Ні, ви не покинете нас так швидко! Ви обіцяли нам тривалий візит.

− Так, я обіцяв. − Він дивився на неї з млосним захватом в очах. − Але, люба леді Сибілло, це було ще до вашої весільної подорожі. Час змінює наші думки, і я не певен, що ви та ваш знаменитий подруг досі бажаєте мого товариства.

Тепер я згадую, що цю останню фразу він виразно підкреслив; але тоді я не звернув на це уваги.

− Не бажати вашого товариства?! − вигукнув я. − Я завжди бажатиму його, Лючіо! Ви − найкращий друг, якого я будь-коли мав, і єдиний, якого я хотів би зберегти. Вірте мені! Ось вам моя рука!

Близько хвилини він із цікавістю дивився на мене, після чого обернувся до моєї дружини.

− А що скаже леді Сибілла? − спитав він м'яким, лагідним тоном.

Рум'янці на її лицях то спалахували, то зникали.

− Леді Сибілла скаже, − відповіла вона усміхнено, − що буде задоволена й горда, якщо ви почуватиметесь у Віллосмірі як удома і будете тут так довго, скільки самі забажаєте. Вона також має надію, що ви, незважаючи на вашу репутацію ненависника жінок, − тут вона звела свої чудові очі просто на нього, − будете поблажливі до вашої теперішньої chatelaine [32]!

Із цими словами й жартівливим поклоном вона вийшла з кімнати в сад і зупинилась на лужку, на невеликій відстані від нас; її біла сукня світилась у м'яких осінніх сутінках. Лючіо, підвівшись, стежив очима за нею; потім важко плеснув мене по плечі.

− Присягаюсь Небесами! − проказав він тихо. − Незрівнянна жінка! Я був би нечемою, якби почав сперечатися з нею чи з вами, мій любий Джеффрі. − Він пильно подивився на мене. − Відтоді, як ми востаннє бачились, я провадив диявольське життя; тепер мені час виправлятися, слово честі, час виправлятися! Мирне споглядання доброчесного подружжя піде мені на користь. Пошліть когось на станцію по мій багаж, Джеффрі, і я у вашому розпорядженні. Я залишаюсь.

XXIX

Настали спокійні дні − час, який був, хоча я цього й не знав, тим особливим затишшям, яке у природі зазвичай спостерігається перед бурею, а в людському житті − перед руйнівним лихом. Я відкинув геть усі тривожні, болісні думки і з задоволенням спілкувався з Лючіо. Приязнь між нами було цілком поновлено: ми гуляли, їздили верхи і проводили разом більшість часу.

Попри велику довіру до князя, я ніколи не говорив йому про моральні вади в характері Сибілли − не тому, що шанував Сибіллу, а тому, що інстинктивно передчував його реакцію. Мої зізнання не збудили б у ньому співчуття; він відповів би мені в'їдливим запитанням: яке право маю я, сам будучи небездоганним, сподіватися бездоганності від жінки? Тим часом я, як і багато інших представників чоловічої статі, був переконаний, що робити все, що хочу, так, як хочу, і тоді, коли цього хочу, я можу лише тому, що я мужчина. Я залишав за собою право спускатись до рівня тварини − але від жінки, тим не менш, вимагав незаплямованої чистоти. Я знав, як поставиться Лючіо до такого зарозумілого егоїзму, з яким сарказмом він зустріне мої ідеї про моральність у жінці. Тож жоден натяк не вихопився в мене, і до Сибілли я ставився з незмінною ніжністю та увагою, хоча вона, як мені здавалося, радше сердилась на моє надто відверте розігрування ролі закоханого подруга. Сама вона у присутності Лючіо перебувала в нервовому, мінливому настрої: то захоплена, то раптом похмура, то весела, то меланхолійна; однак ніколи не демонструвала вона такої принадної грації, таких чарівливих манер! Яким сліпим дурнем був я весь цей час! Занурений у вульгарні тілесні втіхи, я не бачив тих прихованих сил, які створюють історію − як особистого життя, так і життя цілих народів. Кожен новий день я розглядав як свою власність, із якою я можу чинити все, що забажаю; я ніколи не розмірковував над тим, що дні − це білі аркуші Божого літопису про людське життя, аркуші, на які ми наносимо позначки всіх наших добрих і поганих учинків, щоб за цими позначками потім було підбито підсумки всіх наших дій і задумів. Якби тоді хтось наважився виголосити переді мною цю істину, я порадив би йому піти проповідувати ці дурниці дітям; однак тепер, згадуючи, як я плямував ті чисті аркуші, що розгорталися переді мною з кожним сходом сонця, я здригаюся й молюся, щоб мені ніколи не довелося зазирнути у власноруч написану книгу мого життя. Хоча який сенс молитися Вічному Закону? Усе одно ми відповідатимемо перед ним за наші вчинки, коли настане останній Судний день.

Жовтень повільно, майже непомітно добігав кінця, і дерева прибрали густих осінніх барв − вогняно-червоної та золотої. Погода залишалася ясною й теплою, і бабине літо, яке канадійські французи поетично називають літом усіх святих, було щедре на світлі дні та безхмарні місячні вечори. Повітря було надзвичайно м'яким, тож щодня ми пили післяобідню каву на терасі, що виходила на лужок перед вітальнею, і одного вечора я став зацікавленим спостерігачем дивної сцени між Лючіо та Мевіс Клер − я б ніколи в це не повірив, якби сам не був свідком того.

Мевіс того дня обідала у Віллосмірі − вона нечасто робила нам таку честь; крім неї, було ще кілька гостей. Ми сиділи за кавою довше, ніж зазвичай: жвава красномовність і погідний настрій Мевіс надзвичайно уприємнювали розмову, і всі присутні хотіли, щоб вона тривала якнайдовше. Але, коли місяць у повні здійнявся у всій красі над верхівками дерев, моя дружина запропонувала прогулятися парками, і всі захоплено пристали на цю пропозицію; товариство розділилось на невеличкі групи, і я залишився сам. Я повернувся назад до кімнат, щоб узяти портсигар, забутий на столі в бібліотеці, і знову вийшов надвір. Запаливши сигару, я пішов в іншому напрямку − до річки, сріблясті води якої виблискували крізь густе листя дерев, що нависали над її берегами. Біля стежки, що вела до води, я почув голоси: один чоловічий, тихий, але переконливий, другий жіночий, ніжний, серйозний, трохи тремтливий. Я впізнав могутній проникливий тон Лючіо і приємні вібруючі нотки Мевіс Клер.

Здивований, я зупинився. Чи не закохався Лючіо? − сам себе запитував я, посміхаючись. Невже непримиренного ненависника жінок нарешті впіймали і приручили? І хто? Мевіс! Маленька Мевіс, не наділена вродою, але обдарована чимось більшим, ніж звичайні жіночі принади, − чимось, що збудило захват у гордій безвірній душі! Тут мене охопило безумне почуття ревнощів: чому, лютував я, з-поміж усіх жінок світу він обрав саме Мевіс? Чому не міг він залишити її з мріями, книжками і квітами, під чистим, мудрим, безстороннім поглядом Афіни Паллади, холодне чоло якої ніколи не потьмарювалося подихом пристрасті? Щось більше, ніж допитливість, змушувало мене слухати, і я обережно зробив два кроки до розложистого кедра, в затінку якого я міг усе бачити, залишаючись непоміченим. Так, там стояв Ріманський, схрестивши руки; його темні, сумні очі були звернені на Мевіс, а та стояла у кількох кроках від нього й дивилася з подивом та страхом.

− Я прошу вас, Мевіс Клер, − повільно мовив Лючіо, − дозвольте мені прислужитися вам. Ви наділені генієм − це величезна рідкість серед жінок, і я б хотів, щоб ваші успіхи зростали. Я не був би тим, чим я є, якби не спробував переконати вас: дозвольте мені допомогти вам у вашій кар'єрі. Ви небагаті; я міг би показати вам, як досягти багатства. Ви маєте велику славу, я згоден; але також ви маєте багатьох ворогів і наклепників, які повсякчас намагаються скинути вас із завойованого трону. Я міг би привести їх до ваших ніг, зробити їх вашими рабами. Ураховуючи вашу інтелектуальну перевагу, вашу обдарованість, я міг би, якби ви дозволили, дати вам таку впливовість, якої не мала жодна жінка в цьому сторіччі. Я не хвалько − я можу зробити те, що обіцяю, і навіть більше; з вашого боку я прошу тільки безоглядного виконання моїх рекомендацій. Моїх порад легко слухатись − так вважає багато хто!

Вираз його обличчя був дивним: суворим, похмурим, пригніченим; можна було подумати, що, пропонуючи дружню допомогу працьовитій жінці, він робить щось огидне йому самому.

Я чекав на відповідь Мевіс.

− Ви дуже добрі, що дбаєте про мене, княже, − сказала вона після нетривалого мовчання, − хоча я не можу збагнути, чим я заслужила такої ласки. Я чула від містера Темпеста про ваше багатство і впливовість і не маю сумніву, що ви дуже добрі! Однак я ніколи нікому нічого не завдячувала; ніхто ніколи не допомагав мені, я допомагала собі сама й волію чинити так і надалі. Справді, мені нема чого бажати, окрім спокійної смерті, коли настане час. Ви маєте рацію, я небагата − однак я не хочу бути багатою. О ні, я б нізащо не хотіла! Бути оточеною улесливими облудниками? ніколи не бути певною, хто справжній друг, а хто фальшивий? бути шанованою лише за те, що я маю, а не за те, чим я є? Це було б нещастям для мене! І влади я теж ніколи не прагла − може, хіба що влади завоювати любов. Однак я це маю: багато хто любить мої твори і за твори любить мене; я відчуваю любов цих людей, хоча й не знаю їх особисто. Я настільки глибоко відчуваю це, що люблю їх навзаєм без потреби особистого знайомства, їхні серця перегукуються з моїм. Ось єдине, чого я прагну!

− Ви забуваєте про ваших численних ворогів! − сказав Лючіо, досі похмуро дивлячись на неї.

− Ні, не забуваю, − заперечила вона, − але я пробачаю їм! Вони не можуть завдати мені шкоди. Ні в кого немає влади принизити мене, доки я не принижу себе сама. Доки моє сумління чисте, жодне звинувачення не може зранити мене. Моє життя відкрите для всіх: люди самі можуть бачити, як я живу і що роблю. Я намагаюсь чинити обре; однак якщо хтось уважає, що я десь учинила погано, і якщо цю помилку можна виправити, я з радістю так вчиню. У цьому світі неможливо не мати ворогів: вони є в кожного, хто має незалежне становище, і люди, що не мають ворогів, зазвичай безлиці. Кожен, хто завойовує собі незалежність, мусить наражатися на заздрісну неприязнь сотень, які не можуть знайти навіть крихітного місця, куди поставити ногу, і тому програють у життєвій битві; мені їх щиро шкода, і коли вони говорять або пишуть про мене прикрі речі, я знаю, що лише гіркота і відчай керують їхнім пером, тож я з легкістю вибачаю їм. Вони не можуть ані зашкодити, ані завадити мені: річ у тім, що ніхто не може мені зашкодити або завадити, окрім мене самої.

Я чув, як зашелестіли дерева, хруснула гілка, і, зазирнувши крізь листя, я побачив, що Лючіо підійшов ближче до Мевіс. Легка усмішка грала на його обличчі, надаючи дивної ніжності та якоїсь надприродної ясності його гарним похмурим рисам.

− Чарівний філософе, ви майже як Марк Аврелій у своїй оцінці людей та речей! − сказав він. − Однак ви жінка, й у вашому тихому, спокійному житті бракує однієї речі − речі, від дотику якої втрачає силу філософія і сохне коріння мудрості. Кохання, Мевіс Клер! Кохання − відданого, палкого, шаленого кохання! Жодне серце не б'ється біля вашого, жодна рука не пестить вас. Ви самотня! Чоловіки в переважній більшості бояться вас; будучи вульгарними дурнями, вони воліють вульгарних дуреп; вони заздрять вашому проникливому розуму, вашій спокійній незалежності! Але що є кращим? Залицяння вульгарного дурня чи самотність − самотність душі, чиє пристановище − десь на вершинах гір, у товаристві самих лише зірок? Подумайте про це! Минуть роки, ви постарішаєте; з роками ви відчуєте гіркоту цієї самотності! Вас, без сумніву, здивують мої слова, але… я можу дати вам кохання − ні, не моє кохання, оскільки я не можу кохати; натомість я можу привести до ваших ніг шляхетних і гордих чоловіків із різних країн світу, і всі вони домагатимуться вашої руки! Ви самі оберете вашого нареченого… Та що з вами, чому ви так відсахнулися від мене?

Відступивши, вона з жахом дивилась на нього.

− Ви лякаєте мене! − промовила вона; її обличчя зблідло, а голос тремтів. − Такі обіцянки неможливі! Ви говорите так, наче ви − щось більше, ніж людина… Я вас не розумію, княже Ріманський, ви не схожі ні на кого з усіх, кого я будь-коли зустрічала, і…щось у моїй душі застерігає мене проти вас! Хто ви? Чому так дивно говорите зі мною? Пробачте, якщо я видаюсь вам невдячною…Але ходімте звідси: вже пізно, й мені холодно…

Вона захиталась й навіть ухопилася за гілку, щоб утриматись на ногах. Ріманський стояв нерухомо, похмуро дивлячись їй у вічі.

− Ви називаєте мене самотньою, − вела далі вона, опанувавши себе; у її ніжному голосі лунали патетичні нотки. − Ви вважаєте, кохання і шлюб − єдиний спосіб зробити жінку щасливою? Можливо, ви маєте рацію. Я не сперечатимусь. Однак я знаю багатьох заміжніх жінок − і я б не помінялася з жодною. Так, я мріяла про кохання; моя мрія не здійснилась, але я не нарікаю. Якщо на те Божа воля, щоб я провела свої дні на самоті, то я не ремствуватиму: моє усамітнення не є справжньою самотністю. Мій добрий товариш − праця; крім того, в мене є книжки, квіти і птахи, тож насправді я ніколи не буваю сама! І я певна: коли-небудь моя мрія про кохання здійсниться − якщо не в цьому, то в майбутньому житті. Я вмію чекати!

Вона звела очі до мирних небес; одна чи дві зірочки мерехтіли крізь сплетене аркою гілля. Обличчя Мевіс у цю мить відбивало янгольську довіру й незворушний спокій. Ріманський наблизився до неї впритул; очі його тепер сяяли тріумфом.

− Це правда, ви вмієте чекати, Мевіс Клер! − промовив він, і в голосі його вже не було тієї печалі. − Ви вмієте чекати! Скажіть мені… подумайте трохи… чи не можете ви згадати мене? Чи не знайоме вам моє обличчя? Чи не зустрічалися ми раніше − не тут, але на Небесах? Подумайте! Чи не зустрічали ви мене − колись давно, в далекому царстві чистоти і краси, коли ви були янголом, Мевіс, і я був не тим, чим я є нині?.. Як ви тремтите! Ви не повинні боятись мене, я не скривджу вас. Знаю, подекуди я говорю неможливі речі; я думаю про часи, що давно минули, дуже давно минули, і я сповнений скорботи, яка спалює мою душу пекельним вогнем. Отже, Мевіс, попри те, що ви жінка, вас не приваблює кохання, що його може дати цей світ! Ви − живе диво; ви − наче крихітна росяна краплина, що віддзеркалює всі барви неба і дає землі вологу та свіжість, куди б не впала! Я нічого не можу зробити для вас: ви не хочете моєї допомоги, ви відкидаєте мої послуги. Тож, якщо я не можу допомогти вам, ви повинні допомогти мені! − І, схилившись перед нею навколішки, він шанобливо взяв її руку й поцілував. − Я прошу небагато: моліться за мене. Я знаю, ви звикли молитися, тож це не обтяжить вас; ви вірите, що Бог чує вас, і коли на вас дивлюся, я теж у це вірю. Тільки чиста жінка може пробудити в чоловікові віру. Моліться за мене; моліться за того, хто втратив найвище, найкраще, що мав. Я − той, хто змагається, але не подолає, той, хто мучиться під тягарем кари, хто прагнув би досягти Неба, але клятою людською волею залишається в пеклі. Моліться за мене, Мевіс Клер! Обіцяйте мені це! Ви піднесете мене на крок ближче до світла, яке я втратив.

Вражений, я слухав; невже це Лючіо − насмішкуватий, безтурботний цинік, яким я так добре його знав? Невже це справді він − стоїть навколішки, мов покаянний грішник, стоїть, схиливши свою горду голову перед жінкою?.. Я бачив, як Мевіс вивільнила свою руку й дивилась на нього згори, настрахана, розгублена; потім вона заговорила, і її ніжний голос тремтів:

− Якщо ви так палко цього бажаєте, обіцяю: я молитимусь зате, щоб дивна гірка скорбота, яка, вочевидь, гризе вас, зникла з вашого життя.

Він зірвався на ноги.

− Скорбота! − повторив він із жестом, перейнятим пристрастю. − Жінко, генію, янголе, хто б ви не були, − не говоріть про одну скорботу, яка гризе мене! Тисяча тисяч − ні, мільйон мільйонів скорбот спалюють моє серце! Жахливі, мерзенні злочини мужчин; негідне лицемірство й жорстокість жінок; люта, нелюдська невдячність дітей; зневага до добра, паплюження розуму, себелюбство, захланність, тваринна хіть людини, огидне блюзнірство і гріх творінь щодо Творця − ось вони, мої нескінченні скорботи! Вони тримають мене в кайданах, тоді як я прагну свободи. Вони творять пекло навколо мене; це вони зробили мене тим, ким я є, але ким не можу назватися ні собі, ні іншим! А між тим… закликаю вічного Бога у свідки… я не думаю, що я гірший від найгірших на світі людей. Я спокушаю, але не переслідую; я керую багатьма, однак роблю це так відверто, що ті, хто йде за мною, чинять так із власного вільного вибору. − Він замовк, а потім заговорив уже м'якшим тоном: − Ви маєте наляканий вигляд, але будьте певні: ви ніколи не мали менше причин боятися, ніж цієї миті. На вашому боці правда і чистота; я шаную і перше, і друге, тому не пропонуватиму вам більше ні допомоги, ні порад, як найкраще влаштувати ваше життя. Цього вечора ми розійдемось, щоб більше не зустрітися на землі. Ніколи більше, Мевіс Клер, упродовж усіх ваших днів, сповнених солодкого спокою, я не з'явлюся на вашому шляху − присягаюсь Небесами!

− Але чому? − спитала Мевіс лагідно, торкаючись його руки. − Чому ви так палко звинувачуєте себе? Яка темна хмара потьмарює вашу душу? Напевно, ви маєте шляхетну натуру, і я відчуваю, що була несправедлива до вас… Ви повинні пробачити мені: я не довіряла вам.

− Ви добре робите, що не довіряєте мені, − відповів він, перехопивши обидві її руки й дивлячись їй просто у вічі; його зіниці блищали, немов діаманти. − Ваш інстинкт безпомилково застерігає вас. Якби тільки більше було таких, як ви, хто сумнівається в мені й відштовхує мене! Одне слово: якщо після того, як я піду, ви випадково згадаєте мене − подумайте, що я заслуговую на більше співчуття, ніж паралізований злидар, який плазує край дороги, помираючи з голоду: він має якусь надію, а я − жодної. Моліться за мене, пам'ятайте, ви обіцяли! Моліться за того, хто сам не сміє молитися за себе. Ви знаєте слова: «Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого». Цього вечора ви були введені у спокусу, але визволилися від лукавого, як тільки може чесна душа. А тепер прощавайте! У житті я вас більше не побачу; у хвилину смерті… Я відвідував багато смертних одрів на запрошення тих, хто помирав; однак біля вашого узголів'я мене не буде. Можливо, коли ваша душа, відлітаючи, перебуватиме на межі між мороком та світлом, ви дізнаєтесь, ким я був і ким є, − і, напруживши останні сили, ви подякуєте Богові за те, що ми розійшлися цієї ночі − навіки!

Він відпустив її руки, і вона відсахнулась від нього − бліда, охоплена жахом. У похмурій красі його обличчя було в цю мить щось надприродне та страхітливе: тінь тьмарила його чоло, очі палали вогнем, на вустах грала усмішка − напівніжна, напівжорстока. Дивний вираз його обличчя навіть у мені збуджував відчуття страху і я здригнувся, ніби з холоду, хоча повітря було тепле й духмяне. Мевіс, задумана й сумовита, повільно йшла геть, інколи озираючись на Ріманського; за хвилину чи дві її тендітна постать у білій шовковій сукні зникла між дерев.

Я не знав, що мені робити, і нарешті вирішив непомітно повернутись у будинок. Та щойно я зробив крок, як голос Лючіо, заледве чутний, зупинив мене:

− Гей, підслухачу! Чом це ви не вийшли з затінку, щоб краще розгледіти виставу?

Засоромлений, я підійшов та невиразно пробурмотів якісь слова вибачення.

− Ви побачили гарну виставу. − Він тернув сірником і запалив папіроску, холодно дивлячись на мене; його очі блищали звичним глумом. − Ви знаєте мою теорію: всі чоловіки й жінки ласі на золото. От я й хотів випробувати Мевіс Клер. Вона відкинула всі мої вигідні пропозиції − зрештою, ви це чули, − і мені залишалось тільки попросити її молитися за мене! Я зробив це доволі мелодраматично, чи не так? Жінка такої мрійливої, ідеалістичної вдачі любить думати, що існує людина, вдячна їй за молитви.

− Однак ви здавалися вельми серйозним! − зауважив я, роздратований, що він спіймав мене на шпигуванні.

− Ясна річ, − погодився він, фамільярно беручи мене під руку. − Я мав слухачів. Мою декламацію слухали двоє вимогливих критиків драматичного мистецтва, і я докладав усіх зусиль.

− Двоє критиків? − перепитав я, здивований.

− Так, з одного боку ви, з другого − леді Сибілла. Але, за звичкою світських красунь в опері, вона пішла перед останньою сценою, щоб устигнути додому на вечерю.

Він несамовито розреготався, і я відчув ніяковість.

− Ви помиляєтесь, Лючіо, − сказав я. − Я визнаю, що слухав, і це було негарно з мого боку; але моя дружина ніколи б не принизилася…

− Що ж, тоді то була лісова сильфіда, яка випорснула з тіні! Тільки ззаду в неї волікся шлейф, а в косах блищали діаманти! − промовив він весело. − Гей, Джеффрі! Не дивіться так похмуро! Ми поладнали з Мевіс Клер. Я не залицявся до неї − я просто, задля власної примхи, випробовував її характер, і він виявився сильнішим, ніж я думав. Битву завершено. Я більше не зустрінусь на її шляху, так само як і вона на моєму.

− Слово честі, Лючіо, − сказав я, досі дратуючись, − ви з кожним днем робитесь дедалі химернішим!

− О, ви так вважаєте? − перепитав він із кумедною афектацією. − Химерна я істота, чи не так? Маю багатство − і ні на йоту не цікавлюсь ним; маю владу − і проклинаю відповідальність, яку вона на мене покладає; словом, я хотів би бути чим завгодно, аби тільки не тим, чим я є! Гляньте на вогні вашої «затишної господи», Джеффрі! − Ми якраз вийшли з-під дерев на освітлений місяцем лужок, звідки можна було побачити вогні електричних ламп у вітальні. − Там леді Сибілла, чарівна жінка, яка живе тільки для того, щоб розтуляти для вас обійми! Щасливчику, всі заздрять вам − усі, крім мене! Хто − крім мене − погодився б жити без кохання? Хто, принаймні в Європі, відмовиться від насолоди поцілунків (японці, до речі, ними гидують), від обіймів та інших дурниць, які − так, принаймні, вважається − підносять гідність справжнього кохання? Пестощі ніколи не набридають, тут не може бути переситу. Ет, хотів би я покохати кого-небудь!..

− Ви можете, якщо хочете, − сказав я із силуваним сміхом.

− Не можу! Мені цього не дано! Ви чули, я говорив це Мевіс Клер! Я вмію закохувати в себе деяких юних леді, як умів причаровувати їхніх промітних матусь; але для мене самого любовна цій планеті надто ниця, надто нетривала. Минулої ночі в вісні − мені подекуди сняться дивні сни − я бачив ту, яку, можливо, міг би покохати; але вона була духом, очі її були ясніші, ніж ранок, чистіші, ніж вогонь; вона підносилася вгору та співала, і я слухав її спів. Ця пісня не має сенсу для вух смертних; щось на кшталт цього…

І він заспівав могутнім баритоном:

До світла, до серця вогню, до найглибших надр священного полум'я прагну я, прагну я! Піді мною з гуркотом міріад коліс біжить Земля − вона вічно обертається навколо Сонця. Наді мною − склепіння ясного Неба, всіяного вечірніми й уранішніми зірками, і я, цариця світлого ефіру, ширяю в ньому, і крила мої розгорнуті, немов прапори! Одним-одна між Богом та світом!

Перервавши сам себе, він знову засміявся.

− Вона була дивним духом, − сказав він, − бо не бачила перешкод між Богом та світом, тоді як людство звело безліч таких перешкод! Дивуюся, з якої це необізнаної сфери вона явилася!

Я уважно дивився на нього; моє здивування вже помалу переростало в нетерпіння.

− Ви верзете нісенітниці, − сказав я, − і співаєте ви нісенітниці − про речі, які нічого не означають, оскільки просто не існують!

Він усміхнувся, зводячи очі на осяйний місяць у повні.

− Слушно! − відповів він. − Єдине, що має значення та про що слід говорити, Джеффрі, − це гроші та апетит. Ширшої перспективи, вочевидь, немає. Однак ми говорили про любов. Я переконаний, любов мусить бути вічною, так само як і ненависть. Ось сутність моєї релігійної віри, якщо тільки я її маю: дві духовні сили − любові ненависть − керують нами, і їхні ненастанні суперечки створюють загальне хаотичне тло життя. Та допіру в Судний день буде доведено, котра з них сильніша. Сам я на боці ненависті, оскільки сьогодні саме їй належать усі перемоги, варті того, щоб бути здобутими; що ж до любові, то її так часто піддавали тортурам, що тепер від неї на землі залишилася хіба що бліда примара.

Тієї миті у вікні вітальні з'явилася постать моєї дружини, і Лючіо викинув папіроску.

− Ваш янгол-охоронець кличе вас, − сказав він, дивлячись на мене якось незвичайно − і зі співчуттям, і з презирством. − Ходімо!

XXX

Наступної ночі після дивної розмови Лючіо з Мевіс Клер буря, призначена зруйнувати моє життя, вдарила з жахливою раптовістю. Жодного попередження! Вона з'явилася саме в ту мить, коли я вважав себе щасливим! Цілий день − останній день гордощів і самозакоханості − я вповні насолоджувався життям. Сибілла була ніжною і лагідною, як ніколи; здавалось, вона використовувала всі принади своєї краси і грації, щоб полонити й поневолити мене…

Невже вона хотіла причарувати Лючіо?.. Таке навіть не спадало мені на думку. Я милувався своєю дружиною, цією пристрасною чародійкою, втіленням найвитонченішої краси; навіть її сукня, здавалось, обгортала її ніжно, ніби пишалася тим, що вкриває такі бездоганні форми; кожен погляд, кожен усміх Сибілли був незрівнянним, і в голосі її бриніли такі м'які, такі лагідні нотки, що мені хотілося вірити: вона кохає мене так щиро і віддано, як ніколи досі не кохала!

Години летіли на золотих крилах; ми втрьох − Сибілла, я та Лючіо − досягли, як мені здавалося, цілковитої дружньої єдності й порозуміння; ми провели цей останній день у віддаленому лісі Віллосміру, під розкішним балдахіном з осіннього листя, крізь який сонце кидало рожеве та золоте проміння; ми снідали просто неба. Лючіо співав для нас старі балади та любовні романси; навіть листя, здавалось, тремтіло від насолоди, коли лунали ті чарівні мелодії, і жодна хмарка не тьмарила повного спокою й задоволення.

Мевіс Клер не було з нами, і я не тужив за нею. Я мав відчуття, що останнім часом вона дещо дисонувала з нашим товариством. Я захоплювався нею, я навіть любив її − такою собі поблажливою братньою любов'ю; тим не менш, я усвідомлював, що її шляхи не були нашими шляхами, а її думки − нашими думками. У цьому я винуватив саме її: я вважав, що причиною є її «літературний егоїзм» − саме так я називав те, що справедливо було б назвати духом шляхетної незалежності; при цьому про власний роздутий егоїзм я геть забував. Зрештою, я дійшов висновку, що Мевіс Клер − приємна молода жінка з великим літературним обдаруванням і не меншою гордістю; саме ця остання унеможливлювала для неї знайомство з багатьма представниками так званої «вищої аристократії», оскільки Мевіс ніколи б не опустилася до такої принизливої запобігливості, якої жадали вони і якої я теж вимагав. Подекуди я мало не ототожнював її з писаками Ґраб-стрит; однак почуття справедливості й сорому все-таки не дозволяли мені завдати їй такої образи навіть подумки. Так чи інак, мене надто поглинали думки про моє величезне багатство, і я не до кінця усвідомлював той факт, що люди, які, подібно до Мевіс, здобувають незалежність шляхом розумової праці, мають більше право бути гордими, ніж ті, хто за правом народження або отримавши спадщину стають власниками мільйонів. Крім того, попри мою прихильність до Мевіс Клер, її становище в літературі було для мене своєрідним особистим докором: я повсякчас згадував про власну невдалу спробу завоювати лаври. Отже, я втішався, що Мевіс Клер не було з нами в лісі. Звісно, якби я звертав увагу на дрібниці, з яких і складається сенс життя, я б згадав учорашні слова Лючіо: «Я більше не зустрінусь на її шляху, так само як і вона − на моєму»; але я не надав особливого значення цій мелодраматичній фразі.

Двадцять чотири години минули в безтурботному спокої, і я не знав, що це останні спокійні години в моєму житті. Навпаки, я почав відчувати смак до життя, почав вірити, що майбутнє готує для мене ясніші дні, ніж я останнім часом наважувався сподіватись. Погідний настрій Сибілли, її ніжність до мене були − так здавалось мені − ознаками кінця наших непорозумінь; я мав надію, що її натура, яку «світське» виховання зробило жорсткою й цинічною, невдовзі пом'якшиться й набуде тієї принадної жіночності, яка, врешті-решт, є найкращою оздобою жінки. Так я думав у блаженній замріяності, під шатром осіннього листя, сидячи поруч із красунею-дружиною та найближчим другом; могутні звуки чудового голосу Лючіо лилися в дивовижно чарівних мелодіях. Тим часом сонце сідало, і присмерк кидав на землю тіні; настав вечір − вечір, який вкрив затишну місцину лише на кілька годин, а моє життя − назавжди.

По пізньому обіді ми, приємно стомлені після проведеного надворі дня, рано розійшлися. Останнім часом я мав міцний сон, і здається, що я проспав кілька годин, перш ніж прокинувся − наче від владного дотику невидимої руки. Я схопився на ліжку; поблимувала нічна лампа, і в її тьмяному світлі я побачив, що Сибілли коло мене немає. Серце здригнулося й завмерло: зловісне передчуття леденило кров. Відслонивши гаптовані шовкові запинала ліжка, я визирнув до кімнати: там було порожньо. Тоді я поквапом устав, одягнувся та підійшов до дверей: вони були старанно причинені, але не замкнені, як це було завжди, коли ми готувалися до сну. Я відчинив їх безшумно і глянув у темний прохід − нікого не було. Проти дверей спальні були дубові кручені сходи, що вели вниз, до широкого коридору, який колись слугував за музичну кімнату або картинну Галерею; в одному кінці коридору стояв старий орган, досі настроєний, і його золоті рурки здіймалися аж до оздобленої ліпниною стелі; протилежний кінець був освітлений високим округлим вікном на кшталт церковного − вітражі з рідкісного старовинного скла зображували житія святих, а центральним сюжетом було мучеництво святого Стефана. Обережно наблизившись до балюстради, яка виходила на цю галерею, я подивився вниз і якусь хвилину не бачив нічого, крім візерунків на виполірувати підлозі, що їх накидало, спадаючи з великого вікна, місячне світло. Однак я вичікував, затамувавши подих і дивуючись, куди це Сибілла могла піти о нічній порі; невдовзі я побачив високу рухливу тінь і почув приглушені голоси.

Серце моє калатало, горло здушив спазм. Сповнений дивних думок та підозр, яких я не смів назвати, я поволі, скрадаючись, зійшов сходами вниз, і перш ніж нога моя торкнулась останньої сходинки, я побачив сцену, від якої мало не впав, тяжко вражений; відсахнувшись, я щосили кусав губи, щоб не вихопився крик. Моя дружина, вбрана у прозору білу одіж, яка радше обрисовувала, ніж ховала її силует, уся залита місячним світлом, стояла навколішки; вона звела обличчя вгору, її розкішне волосся спадало на плечі, а руки були благально згорнуті. Над нею височіла темна велична постать Лючіо.

Я дивився на них сухими гарячковими очима. Що це мало означати? Невже моя дружина невірна? Невже мій друг − зрадник?

«Терпіння, терпіння! − бурмотів я сам до себе. − Без сумніву, це нова вистава, подібна до тієї, що її розіграли минулої ночі з Мевіс Клер! Терпіння! Послухаймо цю комедію». І, притулившись щільно до стіни, затамувавши подих, я чекав їхніх слів: коли вони почнуть говорити, я дізнаюся, так, дізнаюся про все. І я звернув на них погляд, навіть крізь свою нестерпну тугу зауважуючи дивне світло на обличчі Лючіо − світло, навряд чи породжене місяцем, оскільки князь стояв спиною до вікна. Презирство читалося на його обличчі.

Якими були його думки? Чому він навіть у моїх пригнічених думках здавався чимось більшим, ніж людина? Чому навіть краса його здавалася потворною в цю мить?.. Але цить! Заговорила вона − моя дружина; я чув кожне її слово, чув усе − і витерпів усе, не похилившись, як мертвий, додолу в безмірі відчаю.

− Я кохаю вас! − простогнала вона. − Лючіо, я вас кохаю, і це кохання вбиває мене! Будьте милосердні! Майте співчуття до моєї пристрасті! Покохайте мене − на одну годину, на одну коротку мить! Хіба я багато прошу? Потім робіть зі мною, що хочете, − мучте мене, зганьбіть мене в очах суспільства, прокляніть мене перед Небом! Мені до всього байдуже − я ваша тілом і душею, я вас кохаю!

Її голос вібрував безумним пристрасним благанням; я слухав, розлючений, але безмовний. «Цить! Цить! − подумки говорив я собі. − Цієї комедії ще не розіграно!» − і напружено чекав відповіді Лючіо.

Відповідь супроводжувалася сміхом, тихим, саркастичним.

− Ви лестите мені, − сказав Ріманський. − Шкода, що я не можу віддячити вам тим самим!

Моє серце віджило, відчувши полегкість; мені хотілося приєднатись до саркастичного сміху князя. Тим часом Сибілла підповзла ближче до нього.

− Лючіо, Лючіо! − шепотіла вона. − Невже ви не маєте серця? Невже ви відштовхнете мене, коли я віддаю вам себе цілком і без останку, усю, яка я є? Хіба я огидна вам? Багато чоловіків віддали б своє життя, щоб я сказала їм те, що кажу вам тепер; але вони для мене − ніщо: ви один − моє світло, подих мого життя! Лючіо, ви навіть не знаєте, не хочете зрозуміти, як глибоко я кохаю вас!

Він обернувся до неї в такому різкому русі, що я настрахався; зневага на його обличчі стала ще виразнішою.

− Я знаю, що ви мене кохаєте! − сказав він, і я побачив його глузливі очі й холодний усміх на вустах. − Я завжди знав це! Ваша упиряча душа рвонулася до мене, коли наші очі зустрілися вперше! Ви від самого початку були фальшивою, безчесною жінкою, і ви впізнали вашого вчителя! Так, вашого вчителя! − Вона скрикнула, наче злякавшись; він нахилився, брутально схопив її руки і стиснув. − Вислухайте хоч раз правду про себе з вуст того, хто не боїться її висловити! Ви кохаєте мене, я можу зажадати ваші тіло й душу − якщо тільки схочу. Ви брали шлюб із брехнею на вустах; ви перед Богом присягались у вірності вашому чоловікові, подумки вже зраджуючи його; ви самі обернули містичне благословення на блюзнірство та прокляття − тож не дивуйтеся, що це прокляття спіткало саме вас. Цілунок, який я дав вам у день вашого весілля, розлив вогонь у вашій крові й навіки пов'язав вас зі мною. Ви прилетіли б до мене тієї самої ночі, якби я зажадав цього, якби я кохав вас так, як ви кохаєте мене, тобто якби я називав хворобливе марнославство і хіть ім'ям кохання! Слухайте мене! − Тримаючи обидві її руки, він дивився на неї згори; на обличчі його була написана така похмура злість, що вона, здавалося, створювала темряву навколо нього. − Я ненавиджу вас! Так, я ненавиджу вас і всіх жінок, подібних до вас, за те, що ви розбещуєте світ, обертаєте добро на зло, спричиняєтесь до злочинів, спокушаючи вашим оголеним тілом і брехливими очима! Ви перетворюєте чоловіків на безумців, негідників і тварин! Після смерті ваше тіло породжує нечистоти: з того, що колись давало насолоду мужчині, утворюється твань і пліснява; ви згубні, поки живете, ви отруйні, коли вмираєте, і тому я ненавиджу вас! Я читаю вашу душу, вона для мене − розкрита книга, і вона зганьблена ім'ям, яке дають тим, хто огидний для всіх; однак це ім'я за правом належить жінкам вашого типу й становища, які мають розкіш і блиск цього світу і не мають виправдання нужденності, щоб продавати себе дияволові!

Він намагався відштовхнути її від себе, але вона вчепилася в нього з упертістю тієї бридкої комахи, яку він знайшов на грудях муміфікованої єгиптянки та зробив своєю забавкою, щоб розважатися з нею в години дозвілля. Спостерігаючи й дослухаючись, я поважав його − за відвертість, за мужність сказати цій безсоромній негідниці, хто вона є, на думку чесного чоловіка, який не потуратиме її мерзенній поведінці задля ввічливості або світських правил. Так, він − мій друг, навіть більше, ніж друг! Він поводився чесно та справедливо; він не мав ані наміру, ані бажання зрадити або збезчестити мене. Моє серце було сповнене вдячністю до Лючіо, але щомиті в мені зростало почуття жалощів до самого себе: я міг би заридати з болю та безсилої люті − але я волів слухати далі. Ошелешений, я спостерігав за своєю дружиною. Що сталося з її гордістю, якщо вона досі стоїть навколішках перед тим, хто ображає її такими словами?!.

− Лючіо… Лючіо! − шепотіла вона, і шепіт її відлунював у довгій галереї, ніби сичання змії. − Говоріть про мене все, що хочете, і нехай це буде правдою! Я негідна, я визнаю це. Але чи варто бути цнотливою? Яку втіху дає доброчесність? Хто був би вдячний нам за наше самозречення? Минуть роки, всі ми помремо, і нас забудуть навіть ті, хто нас любив. Навіщо ж відмовлятися від задоволень, які ми можемо дістати? Чому ви не хочете покохати мене? Хіба я негарна? Невже моя врода нічого не варта у ваших очах?.. Що ж, убивайте мене вашими жорстокими словами, мені байдуже. Я вас кохаю, кохаю! − У несамовитому пориві пристрасті вона зірвалася на ноги, відкинувши волосся назад, і стояла, немов справжня вакханка. − Подивіться на мене, Лючіо! Ви не повинні, ви не смієте відкидати мого кохання!

Мертва мовчанка настала після цієї палкої тиради. Я в захваті дивився на Лючіо; мене вразив якийсь неземний вираз його обличчя: гарні брови звелися в похмуру загрозливу лінію, очі палали презирством, а між тим він сміявся − тихим сатиричним сміхом.

− Не повинен, не смію! − повторив він зневажливо. − Жіночі нісенітниці! Клич ображеної самиці, якій не вдається звабити обраного самця! Ваше кохання − що воно таке? Приниження для того, хто прийме його; сором для того, хто відповість на нього взаємністю! Ви хвалитеся вашою вродою, у якій переконує вас ваше дзеркало; але ваше дзеркало таке саме брехливе, як і ви. Ви не бачите в ньому себе − інакше ви б із жахом відсахнулись від нього… Ви просто дивитесь на вашу тілесну оболонку, яка насправді нічим принципово не відрізняється від парчевої сукні: вона тлінна, скороминуща та приречена змішатися з землею, з якої походить. Ваша врода? Я не зважаю на неї: крізь неї я бачу вас; ви бридка й залишитесь бридкою назавжди! Я ненавиджу вас! Ненавиджу з усією силою непримиренності! Ви заподіяли мені зло, ви завдали мені образи! Ви додали нової ваги до тягаря кари, яку я відбуваю!

Вона розкрила обійми й зробила була крок уперед, але він відштовхнув її.

− Ідіть геть! − процідив він. − Бійтеся мене, як незнаного жаху! О Небо! Подумати лишень: минулої ночі я знісся на крок вище до втраченого світла! А тепер ця жінка тягне мене назад, донизу, і я знову чую, як замикають браму до Раю… О нескінченні муки! О нечестиві душі мужчин і жінок! Хіба не залишилось у вас ані зерна милосердя Божого? Хіба ви хочете зробити мою скорботу вічною?

Він стояв, звівши обличчя до світла, що лилося через округле вікно; місячне проміння, проходячи крізь барвисту одіж святого Стефана, забарвлювалося в пастельно-рожевий колір. Велика, страшна туга читалася в очах князя Ріманського. Я слухав його зі здивуванням − я не мав уявлення, що він хотів сказати в цих дивних словах; моя легковажна дружина, як можна було судити з виразу її обличчя, також нічого не розуміла.

− Лючіо, − мовила вона, − Лючіо, про що ви говорите? Що я вам заподіяла? Я б нізащо не завдала вам шкоди! Я домагаюся вашого кохання, Лючіо, щоб дати вам таку пристрасть і ніжність, якої ви ніколи не знали! З цією, тільки з цією метою я одружилася з вашим приятелем − лише тому, що він ваш приятель!

«О віроломна жінко!» − подумав я.

− Я бачила, − вела вона далі, − я бачила його шалене себелюбство, його гордість із самого себе та зі свого багатства, його сліпу довіру до мене й до вас. Вичекавши певний час, я можу, наслідуючи звичай багатьох інших жінок мого кола, обрати собі коханця. Ах, я вже обрала його: я обрала вас, Лючіо! Нехай ви ненавидите мене, але ви не можете заборонити мені кохати вас;я кохатиму вас до самої смерті!

Він пильно дивився на неї; морок на його обличчі згустився.

− А після смерті? − спитав він. − Чи після смерті ви мене кохатимете?

У його тоні вчувалась жорстока насмішка, яка, здавалось, невиразно вжахнула Сибіллу.

− Після смерті? − розгублено перепитала вона.

− Так, після смерті, − повторив він похмуро, − у майбутньому житті! Майбутнє життя є: ваша мати знає це.

Вигук вихопився в неї, і вона звела на нього злякані очі.

− Прегарна леді, − вів далі він, − ваша мати була, подібно до вас, сластолюбна. Вона, подібно до вас, вирішила наслідувати звичай: щойно було здобуто сліпу довіру − або добровільну згоду − її чоловіка, вона обрала собі не одного коханця, а багатьох. Ви знаєте її кінець. Відповідно до законів Природи, яких людство вперто не хоче розуміти, хворе тіло є віддзеркаленням хворого духу; обличчя в останні дні було віддзеркаленням її душі. Ви здригаєтесь! А між тим зло, яке було в ній, є також і у вас: повільно, але ненастанно воно заражує вашу кров, і якщо ви не маєте віри в Бога, спроможної вилікувати цю недугу, вона зробить свою справу, хоча б у вашу останню годину, коли смерть схопить вас за горло і зупинить ваш подих. Усмішка на ваших холодних вустах буде тоді, повірте мені, усмішкою не святої, але грішниці. Смерть неможливо ошукати, хоч ошукати життя інколи вдається. А потім… Я знову запитую: чи потім ви мене кохатимете? Коли дізнаєтесь, хто я?

Я сам перелякався манери, з якою він поставив це дивне питання. Сибілла благально простягла до нього руки; здавалось, вона тремтить.

− Коли я дізнаюся, хто ви? − перепитала вона здивовано. − Хіба я цього не знаю? Ви Лючіо Ріманський, мій коханий, чию вроду я обожнюю, чий голос − моя музика, чиї погляди − мій рай!..

− І пекло! − докинув він із тихим сміхом. − Ходіть сюди! Вона наблизилась до нього − гарячково, але все одно якось нерішуче; він указав на підлогу; я бачив, як рідкісний блакитний діамант, що його князь завжди носив на правій руці, виблискував у місячному світлі.

− Якщо ви так мене кохаєте, − сказав він, − то схиліться знову навколішки й поклоніться мені.

Вона вклякла та склала руки. Я хотів був вийти вперед і заговорити, але якась необорна сила тримала мене в нерухомому мовчанні. Світло крізь вітражі падало на її гарне обличчя, осяяне усміхом блаженства.

− Усіма фібрами моєї істоти я поклоняюся вам! − палко шепотіла вона. − Ви мій цар, мій бог! Ваші жорстокі слова змушують мене кохати вас іще дужче; ви можете мене вбити, але ви не владні змінити мене! За один поцілунок ваших вуст я віддала б життя, за один ваш дотик я пожертвувала б душу…

− Чи маєте ви душу, щоб пожертвувати її? − спитав він насмішкувато. − Мусите спершу впевнитися в цьому! Стійте, як стоїте, і дайте мені подивитись на вас. Чудово! Жінка, яка прибрала прізвище свого чоловіка, яка повинна плекати честь свого чоловіка, жінка, вбрана в сукню, куплену за чоловікові гроші, залишає його, доки він спить, − залишає, щоб збезчестити його та опоганити себе найвульгарнішою розпустою! Ось вони, плоди цивілізації дев'ятнадцятого століття! Я особисто віддаю перевагу варварським звичаям давніх часів, коли брутальні дикуни билися за своїх жінок так само, як і за рогату худобу, ставилися до них так само, як і до худоби, і тримали їх у покорі, ніколи не сподіваючись від них таких чеснот, як вірність і цнота! Якби жінки були чистими та чесними, тоді, можливо, втрачене щастя світу могло би повернутись до нього; однак більшість жінок подібні до вас: вони брехливі та лицемірні. Ви вигукуєте: я можу зробити з вами все, що хочу, − мучити вас, убити вас, зганьбити вас в очах суспільства, нарешті, проклясти вас перед Небом, − якщо тільки покохаю вас! Усе це мелодраматичні тиради, а я ніколи не полюбляв мелодрам. Я не буду ані вбивати вас, ані ганьбити, ані проклинати, ані кохати вас − я просто покличу вашого чоловіка!

Я рушив був зі своєї схованки, але зупинився. Сибілла зірвалась на ноги в пориві пристрасті й гніву.

− Ви не посмієте! − задихалася вона. − Ви не посмієте… так принизити мене!

− Принизити вас? − перепитав він зневажливо. − Запізно − ви самі вже принизили себе!

Сибілла була розлютована. Пробудилася вся невгамовна впертість її натури, і вона стала схожа на прекрасну дику тварину, яка щосили захищається від небезпеки; вона вся тремтіла з хвилювання.

− Ви нехтуєте мною? Ви зневажаєте мене? − гнівно шепотіла вона. − Ви глузуєте з моєї сердечної туги і відчаю? Ви постраждаєте за це! Я вам пара, я вам рівня! Ви запитуєте: чи кохала б я вас, якби знала, хто ви є? Ви любите таємничість − але я не маю жодних таємниць. Я жінка, і я кохаю вас з усією пристрастю, на яку здатна; я радніша вбити себе і вас, ніж жити далі, знаючи, що марно благала вашого кохання. Гадаєте, я прийшла непідготована? Це не так!

І вона зненацька вихопила схований на грудях короткий сталевий стилет із руків'ям, оздобленим коштовним камінням; я впізнав один із весільних подарунків.

− Кохайте мене або я впаду мертва тут, біля ваших ніг, і гукну Джеффрі, що це ви вбили мене!

Вона піднесла зброю. Я рвонувся був уперед, але швидко відступив назад, побачивши, що Лючіо вибив з руки Сибілли стилет, після чого розламав його й розкидав уламки по підлозі.

− Ваше місце на сцені, пані! − сказав він. − Ви могли б стати примою першокласного театру. Ви були б окрасою кону, вас би обожнював натовп, ви б мали стількох коханців, скількох бажали б, − як сценічних, так і приватних! Потім вас би запросили виступати у Віндзорі, ви б отримали від королеви в подарунок діаманти й записали б своє ім'я до її альбому автографів. Ви просто створені для акторської кар'єри! Душа ваша при цьому була б не менш розбещеною, ніж тепер, але яке це має значення? Актори не мусять бути цнотливими!

Він відштовхнув її, і вона стояла, затамувавши подих, зблідла зі злості, й дивилась на нього з пристрастю й жахом.

Близько хвилини вона мовчала, потім, повільно наблизившись до нього з котячою грацією, з тією грацією, якою вона славилася на цілу Англію, промовила − зумисне розміреним тоном:

− Лючіо Ріманський, я стерпіла ваші образи, як прийняла б і смерть від вашої руки, бо кохаю вас. Ви ненавидите мене, ви відштовхуєте мене − але я попри все вас кохаю! Ви не можете зректися мене: я ваша! Кохайте мене або я помру − обирайте. Маєте один день на роздуми. Станьте моїм коханцем − і я гратиму комедію в товаристві так само добре, як це роблять інші жінки, і мій чоловік ніколи не дізнається. Якщо ви відмовите мені, я вб'ю себе. Я не граю, я говорю щиро і з усією відповідальністю; що обіцяю, те й зроблю.

− Невже? − холодно сказав Лючіо. − Дозвольте вас привітати: мало жінок досягають такої послідовності!

− Я заподію собі смерть, − говорила вона, не звертаючи уваги на його слова. − Я не можу жити без вашого кохання, Лючіо. − її голос затремтів похмурим пафосом. − Я жадаю ваших обіймів, ваших поцілунків! Чи усвідомлюєте ви свою силу? жорстоку, необорну силу своїх очей, своїх слів, своїх усмішок? силу своєї вроди, яка робить вас подібним радше до янгола, ніж до людини? Чи може хтось із людей зрівнятися з вами? Він глянув на неї, ледь усміхнувшись.

− Коли ви говорите, − вела далі Сибілла, − я чую музику; коли ви співаєте, мені здається, я розумію, якими є райські пісні…Ваші очі − пастка для палкої, хисткої жіночої душі, Лючіо! − Підбадьорена його мовчанням, вона наблизилась до нього. − Ви зустрінете мене завтра на луці, неподалік від котеджу Мевіс Клер…

Він здригнувся, наче його вкололи.

− Я чула все, що ви говорили їй минулого вечора, − зізналась вона, підходячи ще на крок до нього. − Я стежила за вами й підслуховувала. Я майже збожеволіла з ревнощів: я думала, я боялася, що ви кохаєте її, але помилилась. Я ніколи ні за що не дякувала Богові, однак учора дякувала йому − за те, що помилилась. Мевіс не для вас − для вас я! Приходьте до її котеджу, туди, де квітнуть білі троянди; зірвіть одну − одну з цих маленьких осінніх троянд − і дайте мені: я сприйму це як знак, що можу прийти до вас завтра вночі, щоб бути не знехтуваною, але коханою, коханою! О Лючіо! Обіцяйте мені! Одну маленьку троянду! Символ кохання на одну годину! Потім… потім я ладна померти: мені більше нічого не треба в житті!

Раптом вона пригорнулась до нього, обвила його шию руками й наблизила своє обличчя до його. Місячне проміння освітило її очі, що палали захватом, вуста, що тремтіли пристрастю, груди, що важко дихали… Кров ударила мені в голову, і червоні кола попливли перед очима. Чи згодиться Лючіо?..

Він схопив її за руки й відсторонив від себе, тримаючи її на відстані простягненої руки.

− О жінко, фальшива і проклята! − мовив він гучним і страшним голосом. − Ви не знаєте, чого домагаєтесь! Усе, чого вам треба в житті, буде вашим після смерті. Це закон; тому будьте обережні у вимогах − бійтеся, щоб вони не здійснилися надто точно! Троянда з котеджу Мевіс Клер? Це все одно, що троянда з Раю, − не мені й не вам зривати їх! Любов і радість? Для невірних немає любові, для порочних немає радості. Не додавайте нічого до моєї ненависті й помсти. Ідіть, доки ще є час, ідіть і зустрічайте долю, яку ви самі для себе приготували, − ніщо не владне змінити її! А що стосується мене, кого ви кохаєте, перед ким ви стояли навколішки, поклоняючись, немов ідолові… − Тихий жорстокий сміх вихопився в нього. − Що ж, погамуйте ваші палкі бажання, прегарний злий душе! Майте терпіння! Ми зустрінемось незабаром!

Я більше не міг залишатись мовчазним свідком цієї сцени: вийшовши зі своєї схованки, я відтягнув Сибіллу від Ріманського і став поміж ними.

− Дозвольте мені захистити вас, Лючіо, від домагань цієї розпусниці! − вигукнув я, зайшовшись несамовитим сміхом. − Ще годину тому я думав, що вона моя дружина; тепер я бачу, що вона − просто куплена річ, якій забаглося змінити власника!

XXXI

Якусь мить ми всі троє стояли мовчки: я − задиханий, збезумілий з люті; Лючіо − спокійний, презирливий; Сибілла − хитаючись, мало не вмліваючи зі страху. У пориві оскаженіння я кинувся до неї і схопив за руки.

− Я все чув! − кричав я. − Я все бачив! Я бачив, як ви стояли навколішках перед моїм вірним другом, моїм чесним товаришем і докладали всіх зусиль, щоб він опустився до вашої підлоти! Я − той дурень, ваш чоловік, той сліпий егоїст, чию довіру ви хотіли здобути, щоб потім ошукати! Я − той нещасний, хто купив собі за дружину безсоромну куртизанку! Ви смієте говорити про кохання? Ви опоганюєте саме ім'я цього почуття! Великий Боже! З чого зроблені подібні жінки?! Ви падаєте в наші обійми, вимагаєте нашого піклування, претендуєте на нашу повагу, спокушаєте наші почуття, завойовуєте наші серця, а потім робите з нас дурнів! Гірше, ніж дурнів! Ви позбавляєте нас, чоловіків, сумління, віри, співчуття! Нема нічого дивного, якщо ми стаємо негідниками! Якщо ми скоюємо вчинки, які ганьблять нашу стать, то чи не за вашим прикладом?! Боже! Боже! Я кохав вас − так, кохав, незважаючи на все, чого навчило мене шлюбне життя з вами! Я пожертвував би життя, щоб урятувати вас від тіні підозри! А ви хотіли вбити мене зрадою!

Я випустив її руки; вона не без зусиль опанувала себе й тепер дивилася просто на мене холодними очима.

− Навіщо ви одружилися зі мною? − спитала вона. − Заради мене чи заради себе?

Я мовчав, надто пригнічений гнівом і скорботою, щоб відповідати. Усе, що я міг зробити, − це подати руку Лючіо, який потиснув її сердечно та дружньо; однак мені здалося, що потайки він посміхнувся.

− Ви одружилися зі мною, щоб ваша чиста любов зробила мене щасливою? − наполягала Сибілла. − Чи, може, ви просто хотіли взяти за дружину графську дочку, щоб додати до свого становища мільйонера ще й аристократичну гідність? Ваші мотиви були корисливими; ви обрали мене, бо я була першою красунею сезону, на яку задивлявся та про яку говорив увесь Лондон! Такий шлюб, безперечно, дав вам престиж − приблизно такий самий престиж, який дає полювання разом із королівською родиною та перемога на дербі. Перед одруженням я щиро сказала вам, хто я є, − однак це не справило враження на вашу егоїстичну, марнославну натуру. Я ніколи не кохала і ніколи не говорила, що кохаю вас. Ви чули все, що відбулося між мною та Лючіо; тепер ви знаєте, чому я погодилась на шлюб із вами. І сміливо заявляю це вам просто у вічі: я розраховувала, що матиму вашого сердечного приятеля за коханця. Якщо ви прагнете розголосити цей скандал, то це дурість із вашого боку: такий стан справ є звичайним у Франції, він стає звичайним і в Англії. Зрештою, завжди вважалося, що для чоловіків моральність − річ зайва; тепер вона стає зайвою і для жінок.

Я дивився на неї, приголомшений такою зухвалістю; не лишилося й сліду від недавнього пориву шаленої пристрасті − вона говорила холодно, розсудливо та майже переконливо.

− Варто лише прочитати «нові» романи! − вела далі вона, й глумлива усмішка з'явилась на її блідих вустах. − І справді: уся «нова» література свідчить, що ваші ідеї стосовно хатньої доброчесності вже віджили свій вік. Згідно з поглядами сучасних письменників, чоловіки та жінки мають однакову свободу кохати того, кого хочуть, тоді, коли хочуть, і там, де хочуть. Полігамія − ось нова віра. Якщо ви хочете змінити цю ситуацію й повернутися до старомодного типажу скромних дівчат та доброчесних матрон, то мусите засудити всіх «нових» письменників до довічних каторжних робіт, а для преси запровадити урядову цензуру. Тепер поза ображеного подруга − не в моді; вона смішна. Запевняю вас, я не відчуваю жодного докору сумління, коли кажу що кохаю Лючіо; кожна жінка була б горда кохати його. Однак він не хоче або не може кохати мене. Між нами відбулася сцена, і ви своєю присутністю посилили драматичний ефект! Більше нема про що говорити. Якщо ви хочете розлучитися зі мною, то я не заперечую!

Вона махнула рукою; я досі дивився на неї, мовчки, не знаходячи слів на противагу такому зухвальству. Раптом заговорив Лючіо; тон його був серйозним та лагідним, але дивна цинічна посмішка ще не стерлася з вуст.

− Дуже прикра ситуація, − сказав він. − Однак я рішуче протестую проти розлучення − не тільки заради її милості, але й заради мене самого. У тому, що сталося, моєї провини немає.

− Немає! − погодився я, знову тиснучи йому руку. − Ви − втілення шляхетності, Лючіо! Найчесніший друг, якого будь-коли мала людина! Дякую вам за вашу мужність, за щирість і відвертість! Я чув усе, що ви говорили цій пропащій жінці, − але, мабуть, не існує таких слів, які змусили б її усвідомити своє безчестя, свою ганьбу!

− Джеффрі! − делікатно перервав він. − Я б не називав леді Сибіллу безчесною. Вона страждає; назвімо це маленьким нервовим збудженням. У думках вона, можливо, й завинила в невірності;однак товариство про це не знає, тож для нього вона чиста − чиста, як незайманий свіжий сніг.

Очі його блищали; я зустрів його холодний насмішкуватий погляд.

− Облиште, Лючіо, ви тієї самої думки, що і я, − проказав я хрипко. − Так само, як і я, ви відчуваєте, що непристойний намір дружини не є кращим від непристойного вчинку. Такій жорстокій невдячності немає виправдання, немає вибачення! − Я обернувся до Сибілли, несвідомо підвищуючи голос. − Хіба я не звільнив вашу родину від важкого тягаря бідності й боргів? Хіба я чогось вам шкодував? Хіба мало діамантів маєте? Хіба ви не користуєтеся більшою розкішшю, ніж королева? І хіба не повинні ви виявляти до мене бодай якусь вдячність?!

− Я нічого вам не винна! − сміливо відповіла вона. − Я дала вам те, за що ви заплатили: мою вроду та суспільне становище. Це була чудова торговельна угода.

− Надто невигідна для мене! − вигукнув я.

− Гаразд, хай так. Ви вільні її розірвати будь-якої миті. Закон…

− Закон не дає свободи в таких випадках, − втрутився Лючіо з іронічною чемністю. − Звичайно, розлучення можливе на підставі несумісності характерів; але чи варто? Її милості не пощастило з вибором, от і все; вона обрала мене на роль свого cavalier servant[33],а я відмовився. Нічого іншого не лишається, як тільки забути цей прикрий інцидент і намагатися на майбутнє жити в кращій згоді.

Сибілла підійшла до князя й презирливо закинула горду голову назад.

− Невже ви думаєте, − сказала вона, вказуючи на мене, − невже ви думаєте, що я житиму з ним після того, що він бачив і чув цієї ночі? За кого ви мене маєте?

− За гарну леді зі швидкими спонуками та безрозсудними міркуваннями, − відповів Лючіо з жестом саркастичної галантності. − Леді Сибілло, ви нелогічні, як і більшість представниць вашої статі. З вашого боку негарно продовжувати цю розмову, таку важку і прикру для нас, бідних мужчин. Ви знаєте, як ми ненавидимо сцени. Дозвольте мені піти. Моліть Небеса, щоб ваш чоловік якнайшвидше забув оту вашу опівнічну маячню, визнавши її радше за химерну хворобу, ніж за зумисну злонамірливість!

Вона простягла до нього руки в безтямному поклику.

− Лючіо! − гукнула вона. − Лючіо, коханий мій! Добраніч! Прощавай!

Я кинувся і став між ними.

− У мене на очах?! − обурено заволав я. − Негідна жінко, чи ви геть не маєте сорому?

− Анітрішечки! − сказала вона з лихою посмішкою. − Я пишаюсь моїм коханням до такого царя гідності й краси. Гляньте на нього − і гляньте на себе в перше-ліпше люстро. Як ви могли, навіть з усім вашим егоїзмом, уважати за можливе, щоб жінка кохала вас, коли поблизу він?! Відійдіть, ви застуєте світло! Ви кладете тінь між моїм богом та мною!

Коли вона говорила ці безумні слова, то вигляд мала такий дивний, такий неземний, що я, цілком приголомшений, машинально уступився вбік. Вона пильно подивилась на мене.

− Вам теж я можу сказати: прощавайте! − сказала вона. − Я більше ніколи не житиму з вами!

− Ані я з вами, − мовив я рішуче.

− Ані я з вами, ані ви зі мною, − повторила вона, наче вчила напам'ять урок. − Ясна річ, якщо я не житиму з вами, то й ви не можете жити зі мною.

Вона засміялася якось силувано, після чого знову кинула на Лючіо благальний погляд.

− Прощавай!..

Він нічого не мовив у відповідь. У місячному світлі очі його холодно блищали гострим полиском сталі; він посміхався. Вона дивилась на нього з напруженою пристрастю, але він стояв нерухомо, подібний до статуї, − уособлення витонченого презирства й самовлади. Моя ледь приглушена лють вибухнула знов, і я зайшовся в несамовитому реготі.

− Присягаюсь Небесами, нова Венера спокушає непокірного Адоніса! − заволав я. − Шкода, тут немає поета, щоб увічнити таку зворушливу сцену! Ідіть геть, Сибілло! − різким жестом я вказав їй на сходи. − Ідіть геть, якщо не хочете, щоб я вас убив. Ідіть із гордим усвідомленням, що скоїли зло: адже немає нічого дорожчого жіночому серцю, ніж зло! Ви розбили мені життя, ви знеславили моє ім'я; більше ви нічого не можете зробити, це пік вашого жіночого тріумфу! Ідіть геть! Дай Боже, щоб я ніколи більше не бачив вашого обличчя!

Вона не зважала на мої слова, дивлячись тільки на Лючіо. Повільно відступаючи, вона, здавалось, радше відчула, ніж побачила кручені сходи; повернувшись, вона пішла вгору, однак на півдорозі зупинилася, озирнулась і з безумною радістю на обличчі послала Лючіо поцілунок рукою. Усміхаючись, немов примарна жінка з чиїхось снів, вона крок за кроком підіймалась нагору, доки зовсім не зникла остання шлярка її білої сукні.

Ми, я та мій друг, лишилися самі; ми стояли мовчки один проти одного. Коли я зустрів погляд його похмурих очей, мені здалося, що я читаю в них безмежне співчуття; я далі дивився на нього − і щось наче здушило моє горло, перехопивши подих. Його гарне сумне обличчя зненацька здалося мені вогненним: місячний промінь тремтів над його бровами, ніби набуваючи яскраво-червоної барви. У вухах моїх стояв шум, крізь який вчувалася музика, − наче безмовний орган у кінці галереї заграв під незримими руками. Змагаючись із цими оманливими відчуттями, я мимохіть простяг руки до Ріманського.

− Лючіо! − задихався я. − Лючіо, друже! Моє серце розірвалося! Невже я… помираю?..

Щойно я вимовив це, морок огорнув мене, і я знепритомнів.

XXXII

О блаженство непритомності! Воно спонукає прагнути, щоб смерть насправді була цілковитим знищенням. Повне забуття, абсолютна ніщота − мабуть, це було б більшим милосердям для безпритульної людської душі, ніж страшний дар Бога − Вічність, яскравий відбиток тієї божественної подоби Творця, за якою всі ми створені та якої ніколи не можемо стерти з нашої сутності. Я дивлюсь на нескінченне майбуття, до якого я змушений бути причетним, радше з жахом, ніж із вдячністю, позаяк я марнував свій час і пропустив багато надзвичайно сприятливих нагод; мабуть, каяття могло б повернути втрачене, однак робота ця і важка, і прикра.

Легше втратити блаженство, ніж повернути його; і якби, збагнувши всю гірку велич мого сердечного нещастя, я міг померти − тією смертю, якої сподіваються позитивісти, − без сумніву, це було б добре. Але моя непритомність була нетривалою; отямився я в кімнаті Лючіо, найпросторішій та найрозкішнішій з-поміж усіх кімнат для гостей у Віллосмірі; вікна були розчинені, і підлогу заливало місячне світло.

Повернувшись до життя і свідомості, я почув дзвінку мелодію і, втомлено розтуливши повіки, побачив Лючіо, який сидів біля каміна з мандоліною, імпровізуючи ніжні мотиви.

Я був прикро вражений тим, що в той самий час, коли мене гнітить скорбота, він може забавлятися. Коли ми засмучені, нам здається, що ніхто не сміє веселитись, і від самої природи ми вимагаємо жалоби − так диктує нам наша сміховинна зарозумілість. Я ворухнувся на стільці і трохи підвівся з нього; Лючіо, далі перебираючи струни інструмента, промовив:

− Сидіть спокійно, Джеффрі! За кілька хвилин усе минеться. Не карайтеся!

− Не карайтеся! − повторив я з гіркотою. − Чому б не сказати: не вбивайте себе!

− Бо я не бачу потреби давати вам цю пораду тепер, − відповів він холоднокровно. − Зрештою, якби така потреба була, то я все одно навряд чи дав би її вам, оскільки вважаю, що краще вбити себе, ніж каратися. Хоча думки можуть різнитися, я все-таки хочу, щоб ви не дуже переймались усіма цими подіями.

− Не дуже перейматися! − скрикнув я, майже скочивши зі стільця. − Не дуже перейматися моєю ганьбою, моїм безчестям! Ви вимагаєте від мене надто багато!

− Друже, я вимагаю не більшого, ніж вимагають у наш час від сотень чоловіків у «вищому світі». Зважте: ваша дружина втратила будь-який здоровий глузд в екзальтованій, істеричній пристрасті до моєї зовнішності − але не до мене самого: насправді вона не знає мене, вона бачить мене таким, за якого я видаюся. Пристрасть до осіб, гарних на вроду, є спільною помилкою представниць прекрасної статі і минає з часом, як і решта жіночих недуг. Ви не зазнали жодної ганьби, жодного безчестя: публіка нічого не бачила й не чула. Я не розумію, чому ви робите з цього історію! Знаєте, найбільше мистецтво суспільного життя − це приховувати всі невгамовні пристрасті й хатні незгоди від поглядів вульгарної юрби. У себе вдома ви можете робити все, що заманеться: вас бачить лише Бог, а це нічого не означає.

Його очі блиснули глумом, і знов забриніла мандоліна.

− Вам це видається дивним, Джеффрі, − вів далі Ріманський, − але це справді так. Перед світом і товариством ваша дружина, як дружина Цезаря, поза підозрами. Свідками її істерики були тільки ви і я.

− Ви називаєте це істерикою? Вона вас кохає! − промовив я палко. − Вона завжди кохала вас, вона зізналась у цьому, і ви самі підтвердили, що завжди знали про це.

− Я завжди знав, що вона істерична, якщо ви це маєте на увазі, − відрізав він. − Більшість жінок не мають правдивих глибоких почуттів, окрім одного − марнославства. Вони не знають, що таке велике кохання: їхня головна мета − підкорити; зазнавши в цьому поразки, вони у своїй невдоволеній пристрасті доходять до скаженої істерії, яка в деяких стає хронічною. Страждання леді Сибілли − саме в цьому роді. Тепер послухайте мене. Я негайно поїду до Парижа, або до Берліна, або до Москви, і даю вам слово, що більше не втручатимусь у ваше особисте життя. За кілька днів ви з дружиною дійдете згоди та навчитеся мудрості терпіти подружні сварки з холоднокровністю…

− Це неможливо! Я не розстануся з вами, − палко заперечив я, − і не житиму з нею. Краще жити з вірним другом, аніж із лицемірною дружиною!

Він звів брови з виразом нерозуміння, потім знизав плечима, немов пристаючи на беззаперечний аргумент.

Підвівшись, він поклав мандоліну та підійшов до мене; його висока велична постать кидала велетенську тінь на сяючі полотна місячних відблисків.

− Присягаюся, Джеффрі, ви змушуєте мене ніяковіти. Що робити? Ви можете домогтися розлучення, якщо хочете, однак я вважаю, що нерозумно розпочинати таку процедуру після чотирьох місяців подружнього життя. Товариство відразу почне пліткувати. Намагайтесь уникати пліток і скандалу. Ось що: не вирішуйте нічого поспіхом. їдьмо зі мною на день до міста. Лишіть вашу дружину на самоті поміркувати над своїм безумством та можливими його наслідками. А тепер ідіть до вашої кімнати та спіть до ранку.

− Спати! − повторив я, здригнувшись. − У тій кімнаті, де вона! − У мене вихопився зойк; я благально глянув на Лючіо: − Чине втрачаю я розуму? Мій мозок у вогні! Якби я міг забути! Якби я міг забути… Лючіо, якби ще й ви, мій вірний друг, зрадили мене, я б помер; але ваша правдивість, ваша чесність урятували мене.

Він цинічно посміхнувся.

− Цить! Я не хвалюся чеснотами! Якби врода леді Сибілли становила для мене спокусу, я міг би піддатися її чарам; я вчинив би, як чинить зазвичай людина. Але, можливо, я − хтось більший, ніж людина: принаймні тілесна врода жінки не справляє на мене жодного враження, якщо вона не супроводжується красою душі; саме краса душі справляє ефект, і ефект вельми незвичайний. Вона збуджує в мені бажання випробувати цю душу − чи досяжна вона, чи неприступна.

Я втомлено розглядав візерунки місячного сяйва на підлозі.

− Що ж мені робити? − спитав я. − Що б ви мені порадили?

− Кажу вам, їдьмо зі мною до міста, − відповів він. − Лишіть дружині записку з поясненням вашої відсутності, і в одному з клубів ми спокійно поговоримо про справу та вирішимо, як уникнути скандалу. А тепер ідіть спати. Якщо не хочете повертатися до вашої кімнати, спіть у сусідній, обіч моєї.

Я машинально підвівся й погодився послухатись його. Він крадькома спостерігав за мною.

− Чи не вип'єте заспокійливих ліків? − спитав він. − Я приготую їх для вас. Вони нешкідливі і дадуть вам кілька годин сну.

− Я б випив отруту з ваших рук! − відказав я байдужно. − Краще б ви її приготували для мене! А потім… потім я б заснув навіки й забув би цю страшну ніч.

− Ні, на жаль, не забули б! − заперечив він, беручи свій подорожній несесер та витягаючи звідти пуделко з білим порошком, який він потім висипав у склянку й почав розводити водою. − Саме це і є найгірше в тому, що люди називають смертю. До речі, щоб розігнати ваші сумні думки, я трохи збільшу вашу обізнаність у науці. Те, що відбувається за лаштунками смерті, є надзвичайно цікавим і повчальним явищем, зокрема те, що я називаю відродженням атомів. Клітини мозку суть атоми, усередині яких перебувають інші атоми, звані в сукупності пам'яттю; вони неймовірно життєві й дивовижно плодючі…Випийте це. − Він подав мені склянку. − Ця мікстура у ваших теперішніх обставинах діятиме краще, ніж смерть: вона спричиняє заніміння та на короткий час паралізує атоми свідомості, тоді як смерть, навпаки, вивільнює їх.

Я був надто заглиблений у самого себе, щоб звертати увагу на його слова; покірно випивши те, що він мені дав, я повернув склянку. Якусь хвилину він спостерігав за мною; потім відчинив двері до суміжної кімнати.

− Лягайте в ліжко та заплющуйте очі, − звелів він. − До ранку я дозволяю вам відпочити від снів і спогадів, − і він дивно посміхнувся. − Пориньте у забуття.

Іронічний тон його голосу трохи образив мене, і я докірливо подивився на нього. Вираз його гордого вродливого обличчя з вирізьбленими, немов на камеї, рисами дещо пом'якшився, коли він зустрів мій погляд; я відчув, що, попри його любов до іронії, йому було шкода мене, і я, схопивши його руку, палко потиснув її. Увійшовши до кімнати, я ліг і відразу ж заснув; більше я нічого не пам'ятаю.

XXXIII

Разом із ранком явилася повна свідомість; я з гіркотою згадав усе, що сталося, але більше не був схильний тужити над своєю долею. Мої нерви надто заніміли, щоб я спромігся на якийсь пристрасний вибух. Ображені почуття заступило важке отупіння, хоча відчай досі сповнював моє серце. Я ухвалив непохитне рішення − більше не бачити Сибілли. Ніколи більше це гарне обличчя, облудна маска фальшивої натури, не привабить мого погляду і не спонукатиме мене до жалощів і пробачення − так я вирішив. Вийшовши з кімнати, у якій провів ніч, я попрямував до свого кабінету і там написав такого листа:

Сибілло!

Після ганебної та принизливої сцени минулої ночі Ви мусите розуміти, що подальше життя разом для нас неможливе.

Князь Ріманський і я їдемо до Лондона; більше ми не повернемось. Ви можете далі жити у Віллосмірі; будинок − Ваш, і половина мого майна, переписана на Вас у день нашого весілля, дасть Вам змогу підтримувати звичаї Вашого кола товариства й жити так розкішно та екстравагантно, як Ви вважаєте за необхідне, враховуючи Ваше аристократичне становище. Я вирішив подорожувати, і зроблю все можливе, щоб ми більше ніколи не зустрічалися, хоча, будьте певні, докладу всіх зусиль, щоб уникнути скандалу.

Картати Вас за Вашу поведінку немає сенсу: Ви втратили будь-яке почуття сорому. Гнані злочинною пристрастю, Ви принизили себе перед чоловіком, який зневажає Вас, який, маючи щиру, шляхетну натуру, ненавидить Вас за Вашу віроломність та лицемірство. Я не маю пробачення для того зла, якого Ви мені заподіяли, для образи, якої Ви завдали моєму імені. Судити Вас я залишаю Вашій совісті, якщо тільки Ви її маєте, а це є сумнівним. Жінки, подібні до Вас, рідко коли мучаться докорами сумління. Чиніть, як можете і хочете, − я байдужий до Ваших дій і, зі свого боку, постараюся забути про Ваше існування.

Ваш чоловік, Джеффрі Темпест.

Цього листа, складеного й запечатаного, я звелів передати дружині до її апартаментів. Покоївка повернулась і сказала, що віддала листа, однак відповіді не було: її милість мають сильний головний біль і навряд чи вийдуть із кімнати.

Якомога ґречніше я висловив жаль із цього приводу, чого служниця, звичайно, і сподівалася від чоловіка своєї пані. Потім, наказавши Моррісові спакувати мою валізу, я поспіхом поснідав із Лючіо; ми здебільшого мовчали, оскільки я не бажав, щоб слуги мали підозри, ніби у нас щось негаразд. Я пояснив їм, що мене та мого приятеля викликають до Лондона у невідкладній справі і ми будемо відсутні щонайменше дві доби, тож якісь термінові повідомлення чи телеграми слід надсилати до Артур-клубу.

Я зрадів, коли ми нарешті поїхали і високий мальовничий дах Віллосміру зник з очей. Сидячи у вагоні для курців, ми відраховували милі, які щомиті віддаляли нас від вбраних в осінні шати лісів поетичного Варвіку Тривалий час ми мовчали, вдаючи, ніби читаємо ранкові газети, − аж доки я не відклав нудний і втомливий аркуш «Таймс», після чого тяжко зітхнув, відкинувся назад і заплющив очі.

− Далебі, я щиро засмучений усім цим, − мовив Лючіо лагідно. − Мені здається, я приніс лихо. Краще було б, якби леді Сибілла ніколи не бачила мене!

− Авжеж, тоді б я ніколи не побачив її! − відказав я з гіркотою. − Адже це завдяки вам я вперше зустрівся з нею!

− Слушно! − він замислено глянув на мене. − Однак я перебуваю в дуже дражливому становищі: виходить майже на те, що я винен, хоча я зовсім не мав лихих намірів, запевняю вас! − Він усміхнувся, потім серйозно повів далі: − Справді, я раджу вам уникати скандальних пліток. Не заради мене − мені байдужісінько, що про мене говорять, − але заради дами!

− Заради себе я їх уникатиму, − сказав я роздратовано. − Найбільше я дбатиму про самого себе. Я вирушу у тривалу подорож.

− Так, їдьте до Індії, полювати на тигрів, − запропонував він, − або до Африки, вбивати слонів. Так часто чинять чоловіки, коли їхні дружини занедбують їхню гідність. Багато порядних відомих чоловіків перебувають нині в чужих краях!

Знову осяйна посмішка майнула на його обличчі, але я не міг усміхнутись у відповідь. Я сумно дивився у вікно, потяг мчав через голі осінні поля − пустинні, похмурі, як моє безрадісне життя.

− їдьмо зі мною на зиму до Єгипту, − вів далі він. − Вирушимо моєю яхтою, вона зветься «Полум'я». Ми прибудемо до Александрії, потім попливемо берегами Нілу; там ми забудемо про існування жінок, цих легковажних ляльок, або принаймні дивитимемось на них, як на іграшки для нас, вищих істот, − іграшки, які ми легко викидаємо.

− Єгипет, Ніл… − пробурмотів я; однак ідея сподобалась мені. − Зрештою, чом би й ні?

− Справді, чом би й ні, − погодився він. − Відвідаємо країну старих богів, країну, в якій жила моя принцеса, розбиваючи чоловічі серця! Може, нам пощастить відкрити мумію її останньої жертви − хтозна?

Я уникав його погляду. Згадка про жахливий крилатий предмет була мені огидна. Я майже відчував якийсь таємничий зв'язок між гидкою комахою та моєю дружиною Сибіллою.

Я був утішений, коли потяг прибув до Лондона; ми взяли екіпаж та занурились у самісінький вир столичного життя. Безперервний шум від їзди, барвистий натовп, крики продавців газет та омнібусних кондукторів − весь цей галас був приємний для моїх вух і розігнав на деякий час мої думки. Ми снідали в «Савойї» та забавлялися, спостерігаючи за модними світськими бовдурами: беззмістовними молодиками в колодках із високих комірів, здерев'янілих від крохмалю, та в наручних кайданах із так само здерев'янілих, недоладно перебільшених манжетів; легковажними нафарбованими, напудрованими жінками зі штучним волоссям та підмальованими бровами, які щосили намагаються уподібнитись до куртизанок; старезними матронами, що шкандибають на високих підборах, аби додати собі дівочої грації й у такий спосіб приховати прикру наявність товстого черева та огрядного бюсту; так званими денді та сімдесятирічними франтами, що мають дивні юнацькі забаганки і для їх задоволення по-цап'ячому стрибають, упадаючи за молодицями… Ці та подібні до них нікчемні особини нікчемної юрби проходили перед нами, наче маріонетки на сільському ярмарку, збуджуючи в нас глум і зневагу.

Поки ми пили вино, увійшов якийсь пан та сів до сусіднього столу. Віддавши розпорядження щодо сніданку, він розгорнув книжку, яку мав при собі, на закладеному місці й узявся читати з великою увагою. Я впізнав обкладинку: це була «Незгода» Мевіс Клер. Очі мої пойняло туманом, клубок підкочувався до горла; я ніби бачив світле обличчя, серйозні очі, ніжний усміх Мевіс − жінки, яка носила на чолі лавровий вінок, а в руках мала лілеї, квіти чистоти та спокою. О ці лілеї! Вони були для мене.

… des fleurs et rangs,

Avec leurs airs de sceatres d'anges,

De thyrses Lumineux pour doigts de séraphins, −

Leurs parfums sut trop furts, tout ensemble, et trop fins[34].

Я затулив очі рукою, однак відчував, що Лючіо спостерігає за мною. Тієї самої миті він лагідно заговорив, ніби прочитавши мої думки:

− Зверніть увагу, який ефект справляє справді цнотлива жінка на душу навіть кепської людини! Шкода, що таких жінок замало!

Я мовчав.

− Нині, − вів далі він, − жінки, немов курки на пташнику, здіймають галас про свої «права». їхнє найголовніше право, їхній найвищий привілей − скеровувати та оберігати душі чоловіків. Але цю місію вони здебільшого відкидають, уважаючи, що вона нижча від їхньої гідності. Аристократки уникають піклування про власних дітей, доручаючи це найманим слугам, а потім дивуються та ображаються, коли з їхніх дітей виходять йолопи чи негідники. Якби я був володарем держави, я б видав закон, за яким кожна мати була б зобов'язана сама годувати й виховувати своїх дітей, як того вимагає природа, − хіба що слабке здоров'я не дає їй такої змоги, про що вона мусить надати довідку щонайменше від двох лікарів. Жінки, які б відмовилися підпорядкуватись законові, були б засуджені до ув'язнення та каторжних робіт. Це змусило б їх спам'ятатися. Пустопорожність, розбещеність, примхи та себелюбство жінок роблять із чоловіків брутальних егоїстів.

Я підвів голову.

− До цього сам диявол причетний! − сказав я з гіркотою. − Якби жінки були доброчесними, чоловіки б із ними нудьгували. Гляньте на те, що зветься суспільством! Скільки чоловіків зумисне обирають собі за дружин розбещених жінок, а цнотливих залишають поза увагою! Візьміть хоча б Мевіс Клер.

− О, ви подумали про Мевіс Клер? − кинув він на мене швидкий погляд. − Але вона була б нелегкою здобиччю для чоловіка! Вона не прагне заміжжя, але вона не лишилася самотньою: цілий світ звертає на неї увагу.

− Це знеособлена любов, − відповів я, − вона не дає того захисту, якого потребує і мусить мати жінка.

− Чи не налагодились ви стати її коханцем? − засміявся він. − Боюся, ви зазнаєте поразки!

− Я? Її коханцем? Великий Боже! − вигукнув я; на саму думку про це кров ударила мені в обличчя. − Що за нісенітна ідея!

− Маєте рацію, нісенітна, − погодився він, досі всміхаючись. − Це все одно що запропонувати вам украсти святу чашу з церкви − з тією різницею, що це останнє вам, можливо, і вдалося б, оскільки чаша − тільки церковне начиння; але здобути Мевіс Клер вам не вдасться ніколи − вона належить Богові.

Я почав нетерпляче соватись на стільці, потім визирнув у вікно, біля якого ми сиділи; унизу пролягала жовта смуга Темзи.

− Мевіс важко назвати красунею, − говорив далі Лючіо, − але на її обличчі відбивається душевна краса, яка робить це обличчя гарним без того, що зветься вродою в ласолюбців. Еталон тілесної краси − нічого більше, як м'ясо, вдало розміщене навколо потворного скелета, м'ясо, вкрите гарною шкірою без рубців і плям. Це найбільш тлінний різновид краси: хвороба псує її, літа спотворюють, а смерть знищує… Тим не менш більшість чоловіків шукають у жінці саме цього. Гляньте на цих шістдесятилітніх джиґунів, які хотіли б скидатися на тридцятилітніх! Вони виходять прогулятися на Пікаділлі, вони полюють на юне м'ясо; прагнення не витончене, не інтелектуальне, натомість необорне! Тож не дивуйтеся, що «дами» з кафешантану спершу розбещують аристократів, а потім стають матерями їхніх дітей.

− Немає потреби кафешантанним дамам розбещувати тих, хто вже розбещений, − сказав я.

− Слушно! − Він кинув на мене лагідний, співчутливий погляд. − Скиньмо все зло на «нову» літературу!

Ми підвелися, скінчивши снідання, залишили «Савой» та пішли до Артур – клубу.

Тут ми, всівшись у тихому куточку, почали обговорювати наші плани на майбутнє. Мені легко було зважитись: усі країни світу були однакові для мене, і мені було геть байдуже, куди їхати. Однак ідея відвідання Єгипту (раніше я такої нагоди не мав) видалась мені манливою, і я охоче погодився провести там зиму разом із Лючіо.

− Ми уникатимемо товариства, − сказав він. − Чемні та освічені вельможні особи, які жбурляють у Сфінкса пляшками з-під шампанського, не матимуть честі складати нам компанію. Каїр переповнений цими маріонетками, тож там ми не зупинимось. Старий Ніл неймовірно мальовничий; лінива розкіш Даґобеї заспокоїть ваші розладнані нерви. Я пропоную покинути Англію за тиждень.

Я погодився, й доки він писав листи, готуючись до подорожі, я переглядав денні газети. У них не було чого читати: хоча всі новини світу електричним дротом дістаються до Англії, кожен редактор найменшої півпенсової газети, заздрячи редакторам інших півпенсових газет, пише на своїх шпальтах виключно те, що відповідає його політичним уподобанням або особистим смакам; інтереси публіки за таких обставин навряд чи беруться до уваги. Бідна публіка, терпляча й повсякчас обманювана! Немає нічого дивного в тому, що газети коштують так дешево: більш ніж достатньо витратити півпенні на газету, придатну лише на те, щоб її викинути.

Я ще проглядав нудну «Пел Мел», як увійшов хлопчик із телеграмою.

− Містере Темпест?

− Так.

Узявши жовтий конверт, я розірвав його та майже бездумно прочитав кілька слів на папері:

Повертайтесь негайно. Сталося дещо тривожне. Не наважусь діяти без Вас.

Мевіс Клер

Дивний холод пойняв мене, телеграма випала з рук на підлогу. Лючіо підійняв її та перебіг очима. Потім, твердо глянувши на мене, він сказав:

− Ясна річ, ви мусите їхати. Якщо візьмете кеб, то ще можете встигнути на потяг о шістнадцятій.

У горлі пересохло, і я заледве міг говорити.

− А ви? − пробурмотів я.

− Я залишуся у Ґранд-готелі та чекатиму новин. Не гайте ані хвилини. Мевіс Клер не телеграфувала б, якби не було поважної причини.

− Що ви думаєте? Що ви припускаєте? − почав був я.

Він спинив мене легким владним жестом:

− Я нічого не думаю й нічого не припускаю. Я наполягаю, щоб ви вирушили негайно. Ідіть!

І перш ніж я встиг отямитись, я вже був у передпокої клубу; Лючіо допоміг мені вдягти пальто, подав капелюха й послав по кеб. Ми заледве встигли попрощатись; заскочений раптовою необхідністю повернення до Віллосміру, який я покинув сьогодні вранці, − як мені здавалося, назавжди, − я мало усвідомлював, що роблю й куди їду, доки не опинився сам у потязі, який мчав мене назад до Варвіку з такою швидкістю, на яку тільки спроможний був паротяг. Навколо густішали сутінки; моє серце сповнював невиразний страх, якого я не смів окреслити. Що там сталося? Чому Мевіс зателеграфувала мені? Безліч питань оточило мій мозок, і я боявся відповідати на них.

На станції ніхто не зустрічав мене; найнявши кабріолет, я поїхав до Віллосміру. Короткий вечір уже змінився ніччю; тихий осінній вітрець неспокійно зітхав у верхівках дерев, немов душа, що не знайшла спокою; жодна зірка не мерехтіла в темній глибині небес. Екіпаж зупинився; легка постать у білій сукні вийшла мені назустріч: то була Мевіс Клер, її янгольське обличчя було серйозним і блідим від хвилювання.

− Нарешті, це ви! − сказала вона тремтливим голосом. − Дяка Богу, ви приїхали!

XXXIV

Я схопив її за руки.

− Що сталося? Роззираючись довкола, я побачив, що в передпокої юрмилися настрахані слуги; дехто з них вихопився вперед, збентежено бурмочучи щось на зразок того, що вони злякались і не знали, що їм робити. Жестом я звелів їм відступити і знову звернувся до Мевіс:

− Скажіть мені швидше, що сталося?

− Ми побоюємось, чи не трапилось чогось із леді Сибіллою, − відказала вона. − її кімната замкнена, ми не можемо достукатись, її стривожена покоївка прибігла до мене спитатися, що робити. Я негайно прийшла, стукала, звала її на ім'я, але відповіді не було. Ви знаєте, вікна розташовані надто високо над землею, і в нас не знайшлося такої довгої драбини. Я просила кількох слуг, щоб вони висадили двері, але вони були налякані й не погодились, а я не хотіла брати на себе відповідальності і тому зателеграфувала вам.

Перш ніж вона скінчила, я мерщій кинувся сходами нагору; перед дверима, які вели до розкішних апартаментів моєї дружини, я зупинився, переводячи дух.

− Сибілло! − гукнув я.

Ані звуку.

Мевіс пішла за мною і була вже поруч; я бачив, що вона тремтіла. Двоє-троє слуг теж зійшли сходами і, вчепившись у перила, нервово дослухалися.

− Сибілло! − знову покликав я. Знову непорушна тиша.

Я обернувся до переляканих слуг, прибравши якомога спокійнішого вигляду.

− Імовірно, леді Сибілли нема в кімнаті, − сказав я. − Мабуть, вона вийшла непомітно. Ці двері мають пружинний замок, він може замкнутися випадково. Принесіть міцний молоток або лом − що-небудь таке, чим його можна зламати. Якби ви мали розум, ви б послухали міс Клер і зробили це дві години тому.

Із силуваною холоднокровністю я чекав виконання свого наказу. Двоє слуг явилися з потрібними інструментами, і невдовзі будинок сповнився шумом від ударів молота по міцних дубових дверях. Спершу зусилля не дали успіху: пружинний замок не піддавався, міцні завіси не зсувалися.

Однак після десятихвилинної важкої праці луснула одна з різьблених половинок, потім друга, і я, перестрибуючи через уламки, кинувся до будуару; зупинившись там, я прислухався й знову покликав:

− Сибілло! Жодної відповіді.

Якийсь невиразний інстинкт, якийсь незнаний страх утримував слуг і Мевіс у коридорі. Я був сам у цілковитій темряві. Серце моє несамовито калатало.

Навпомацки я намагався знайти на стіні кнопку зі слонової кістки, щоб увімкнути електрику, але не знаходив її. Мої руки натрапляли на знайомі предмети, які я впізнавав на дотик: порцеляна, бронза, вази, картини, коштовні дрібнички − усе це було нагромаджене купами в цій кімнаті, оздобленій з особливо марнотратною розкішшю, ніби тут мешкала зманіжена східна імператриця давніх часів. Обережно рухаючись, я раптом здригнувся: мені примарилася висока постать, біла, прозора, що світилася в темряві; коли я вгледівся в неї, мені здалося, що вона підводить руку і вказує мені шлях уперед із загрозливою гримасою презирства!

Охоплений жахом, я спіткнувся об важкі спадні фалди оксамитової портьєри та усвідомив, що йду з будуару до спальні. Я знову спинився й покликав:

− Сибілло!

Але мій голос тієї миті був лише трохи голоснішим від шепоту. Попри запаморочення в голові, я раптом згадав, що кнопка електричного вимикача в цій кімнаті розташовувалася поблизу туалетного столика, і швидко попрямував туди. Несподівано в густій темряві я торкнувся чогось холодного; пошукавши, я намацав рукою одяг, від якого йшли тонкі пахощі; шовк зашелестів від мого дотику. Це ще дужче стривожило мене. Затремтівши, я позадкував до стіни, і мої пальці мимоволі натрапили на виполірувану кнопку зі слонової кістки − на цей чудесний талісман сучасної цивілізації, який наповнює приміщення світлом за бажанням власника. Я нервово натиснув її, і світло засяяло крізь рожеві абажури; тоді я побачив, де стою… На відстані аршина від мене у фотелі сиділа заціпеніла бліда істота, чиї широко відкриті, скляні від напруги очі дивились у дзеркало!

− Сибілло! − задихаючись, прошепотів я. − Моя дружино!..

Слова застрягли у моєму горлі. Невже це справді вона, моя дружина, − ця крижана статуя жінки, так пильно задивлена у власне мертве віддзеркалення?.. Я дивився на неї зі здивуванням, із сумнівом, ніби на чужу; я заледве впізнавав її риси, її темне з бронзовим полиском волосся, що важко спадало додолу струменистою хвилею… її ліва рука звисала з поруччя фотеля, у якому вона сиділа − сиділа, ніби вирізьблена зі слонової кістки богиня на своєму троні… Здригаючись, я повільно, несміливо наблизився до неї й узяв цю руку. Холодна як лід, вона скидалася на воскову; пальці були унизані каблучками, і я з якоюсь тупою впертістю розглядав коштовне каміння. Ця велика бірюза, осипана діамантами, була весільним подарунком від однієї герцогині; цей опал Сибіллі подарував батько; обручка з іскристим колом сапфірів і діамантів − мій подарунок… Скільки блискучих коштовностей оздоблює цю тлінну плоть! Я глянув на її обличчя, потім на його віддзеркалення в люстрі − і знову не розумів: невже це Сибілла? Сибілла була красунею − а в цієї мертвої жінки був диявольський усміх на вустах і невимовний жах в очах!..

Раптом щось наче урвалося в мені; випустивши холодні пальці небіжчиці, я гукнув:

− Мевіс! Мевіс!

Тієї ж миті вона була поруч, єдиним поглядом вона зрозуміла все. Упавши навколішки перед трупом, вона залилася гіркими слізьми.

− О бідна дівчинко! − ридала вона. − О бідна, нещасна дівчинко!

Я похмуро дивився на Мевіс. Мені здавалося вельми дивним, що вона може плакати над чужим лихом. Моя голова горіла, мої думки плутались; злісно посміхаючись, я напружено подивився на мою мертву дружину, вбрану в рожевий шовковий пеньюар, оздоблений старовинним мереживом за останньою паризькою модою; потім на живе ніжне створіння, уславлене світом за свій талант, що навколішки ридало над закляклою рукою, на якій насмішкувато виблискувало коштовне каміння; і, спонукуваний якоюсь незнаною силою, я з люттю промовив:

− Підведіться, Мевіс! Не стійте навколішки! Ідіть, ідіть геть із цієї кімнати! Ви не знаєте, якою була ця жінка, що її я взяв собі за дружину! Я хотів бачити у ній янгола, але вона була злим духом − так, Мевіс, злим духом! Гляньте на неї, на її віддзеркалення − тепер ви не назвете її гарною! Дивіться, вона всміхається так само, як усміхалася минулої ночі, коли… ах, ви нічого не знаєте про минулу ніч! Кажу вам, ідіть геть! − Я несамовито тупнув ногою. − Це отруйне повітря вб'є вас! Запах Парижа у сполуці з випарами смерті − цього досить, щоб породити заразу! Ідіть швидше, повідомте слуг, що їхня пані мертва, спустіть штори, виставте всі зовнішні знаки благопристойної, фешенебельної скорботи!

І я почав сміятись, немов у маренні.

− Скажіть слугам, що вони можуть розраховувати на дорогу жалобу: нехай їдять і п'ють, скільки забажають, нехай сплять або ж, за звичаєм челяді, базікають про труни, могили і таке інше; але лишіть мене на самоті, сам на сам із нею: ми маємо багато чого сказати одне одному!

Бліда Мевіс, досі тремтячи, підвелася й стояла, дивлячись на мене зі страхом і співчуттям.

− На самоті? − запнулася вона. − Ви не в змозі бути на самоті!

− Я не в змозі, але я мушу, − заперечив я гостро. − Переді мною жінка, яку я кохав тваринною пристрастю; я обрав її собі за дружину, як самець обирає самицю! Утім, ми розійшлися ворогами, і попри те, що вона мертва, я хочу провести з нею ніч: її мовчання мене багато чого навчить! Завтра могила і грабарі зажадають її, але сьогодні вона моя!

Добрі очі жінки знову пойняло слізьми.

− О, ви геть утратили голову й не тямите, що говорите, − прошепотіла вона. − Ви навіть не намагаєтеся дізнатись, як вона померла!

− Це досить легко вгадати, − швидко відповів я, беручи з туалетного столика маленьку темну пляшечку з написом «Отрута». − Ця пляшечка відкоркована й порожня. Безперечно, буде слідство: мусить же хтось мати зиск із необачного вчинку її милості! І погляньте сюди, − я вказав на кілька списаних аркушів паперу, почасти прикритих мереживною хустинкою, пожбуреною, вочевидь, поквапом; поряд лежало перо й каламар. − Без сумніву, для мене приготовано чудову лектуру! Останнє послання померлої коханої священне, Мевіс Клер; ви, авторка ніжних романів, повинні розуміти це! Тож виконайте моє прохання: лишіть мене на самоті!

Вона досі дивилась на мене з глибоким співчуттям; потім поволі повернулася, щоб вийти.

− Хай Бог поможе вам! − сказала вона, схлипуючи. − Хай Господь вас утішить!

Після цих її слів наче якийсь демон у мені зірвався з ретязя: кинувшись до Мевіс, я схопив її руки.

− Не смійте говорити цього! − проказав я палко.

Подих мій перехопило, я зупинився, не в змозі вимовити більше ні слова. Мевіс настрахано глянула на мене й озирнулась назад.

− У чому річ? − спитала вона пошепки.

Я напружував усі сили, щоб спромогтися на слова, і здобувся нарешті на коротку відповідь:

− Нічого!

І я жестом відіслав її.

Гадаю, вираз мого обличчя ще дужче налякав її, бо вона швидко пішла. Коли вона проходила через будуар, я заслонив оксамитові портьєри й замкнув двері, після чого поволі повернувся до своєї мертвої дружини.

− Тепер, Сибілло, − голосно проказав я, − ми самі, ти і я, і лише образи наші відбиваються в люстрі; але ти мертва, а я живий! У таких умовах ти не становиш для мене небезпеки. Твоя врода зникла! Де твоя усмішка, де ті очі, що збуджували в мені пристрасть? Що скажеш? Я чув, що мертві подекуди можуть говорити; ти повинна відшкодувати зло, яке ти мені заподіяла, брехню, на якій ти збудувала наш шлюб, злочин, який ти плекала в серці! Чи маю я прочитати твоє благання про прощення тут?

І я зібрав докупи списані аркуші − навпомацки, позаяк очі мої були прикуті до блідого трупа в рожевому шовковому негліже, обвішаного коштовностями, який так уперто споглядав себе в люстрі. Я присунув стільця ближче та сів, спостерігаючи за віддзеркаленням власного страшного обличчя поряд з обличчям самогубці.

Повернувшись, я почав уважніше розглядати мою нерухому дружину й помітив, що під шовковим пеньюаром на ній була лише тонка біла одіж із вишиваної матерії, крізь яку добре видніли античні обриси її закляклих членів. Нахилившись, я ніби відчув її серце; я знав, що воно не могло битись, однак мені вчувалося, що я чую його биття. Зненацька щось лускате й блискуче впало мені в око: приглядівшись, я побачив весільний подарунок Лючіо − гнучку смарагдову змію з діамантовим чубком та рубіновими очима, яка обвивала талію Сибілли. Обплетена навколо мертвого тіла, змія здавалася живою, і якби вона підвела свою блискучу голову та почала сичати, навряд чи я б здивувався.

Я знову сів на стілець і сидів майже так само нерухомо, як і труп коло мене, і дивився в люстро, що відбивало нас обох, нас, «поєднаних в одне», як говорять сентиментальні люди про тих, хто уклав шлюб, − хоча, правду кажучи, часто трапляється так, що в цілому світі нема двох людей, більш далеких одне одному, ніж чоловік та дружина. Я чув скрадливі рухи та приглушене шепотіння в коридорі; я здогадувався, що деякі слуги пильнували й чекали, − але мені було байдуже. Я настільки захопився передчуттям страхітливої нічної розмови, яку сам задумав, що погасив усі електричні лампи в кімнаті й запалив дві свічки, розмістивши їх обабіч туалетного столика. У такому освітленні труп здавався синявим і ще більш моторошним; я знову сів та приготувався читати останнє послання померлої.

− Тепер, Сибілло, − пробурмотів я, нахиляючись трохи вперед і завважуючи, що впродовж останніх кількох хвилин вуста її ще дужче розтулились і вищир став іще потворнішим, − тепер сповідуйся у своїх гріхах! Я тут, щоб слухати. Така виразна мовчазна красномовність, як твоя, заслуговує на увагу!

Порив вітру з тужливим зойком пронісся навколо замку, шибки затремтіли, і свічки почали мерехтіти. Я зачекав, доки не заглухли всі звуки, і тоді, ще раз кинувши погляд на мертву під раптовим враженням, що вона чує мої слова та знає, що я роблю, почав читати.

XXXV

Ось що містив «останній документ», розпочатий уривано й без звертання.

«Я зважилась померти. Не з пристрасті, не з примхи, але після зрілого міркування. Гадаю, це веління необхідності.

Мій мозок утомився розв'язувати завдання, моє тіло втомилося жити; краще з цим скінчити. Ідея смерті, яка означає цілковите знищення, приємна мені. Я тішуся, що з власної волі можу зупинити це серце, що так неспокійно б'ється, цю палку кров, ці нерви, що так болісно бринять… Хоч я й молода, жити мені нецікаво: я нічого не бачу перед собою, окрім вогненних очей мого коханого, його богоподібних рис, його усмішки, яка поневолює… але все це втрачене для мене. Якусь коротку мить він був моїм світлом, моїм життям; тепер він пішов, і без нього увесь світ − морок, і всюди − порожнеча. Повільно тягтимуться години, дні, тижні, місяці, роки − а я буду сама, весь час буду сама… Хоча краще бути самій, ніж у нудному товаристві отого самовдоволеного, пихатого дурня, мого чоловіка. Він покинув мене назавжди − так він пише в листі, якого покоївка принесла мені годину тому. Це саме те, чого я від нього сподівалась: хіба може індивід такого типу пробачити удар, якого було завдано його самолюбству? Якби він зрозумів мою натуру, мої душевні хвилювання, якби він намагався керувати мною, допомагати мені, якби він, урешті-решт, дав мені бодай якийсь знак великої щирої любові, про яку інколи мріють, але рідко коли знаходять, − тоді, гадаю, мені було б жаль його тепер, я б навіть просила в нього пробачення за те, що одружилася з ним. Але він поводився зі мною так, як поводяться з купленою коханкою: він годував мене, одягав, осипав коштовностями та забезпечував грішми − за те, що я була іграшкою його пристрастей. Жодного разу він не виявив до мене співчуття, не дав мені жодного доказу розуміння, вибачливості, самозречення; тож я нічого не винна. Вони поїхали разом − він і мій коханий, який не стане моїм коханцем; я вільна робити все, що хочу, з цим маленьким пульсом у мені, який зветься життям, але який є насправді лише тонкою ниткою, що так легко рветься.

Немає нікого, хто міг би завадити мені вчинити самогубство. Добре, що я не маю друзів: я рано пізнала лицемірство та облуду світу, осягнула тяжкі життєві істини, що немає кохання без хтивості, немає дружби без особистого інтересу, а доброчесність неодмінно супроводжує порок. Хто, збагнувши це, схоче бути причетним до такого життя?.. На порозі могили я озираюсь на коротку перспективу прожитих років; я бачу себе дитиною − у цьому самому місці, в лісистому Віллосмірі; я можу записати, як почалося це життя, якому сьогодні я маю намір покласти край.

Зманіжена, розпещена дівчинка, якій повсякчас говорено, що вона повинна «мати вигляд гарненької» та цікавитися вбранням, я вже у десять років була схильна до кокетування. Старі ловеласи, від яких відгонило вином і тютюном, любили мене брати до себе на коліна та щипати; моїх невинних вуст вони торкалися своїми зів'ялими губами, зараженими поцілунками кокоток та «заплямованих голубок» міста! Я часто дивувалася, як ці люди, знаючи, які вони мерзотники, можуть торкатися свіжих губок дитини!

Я пам'ятаю свою няньку, видресирувану брехунку, перейняту духом часу; виявляючи більші претензії, ніж могла б виявляти королева, вона забороняла мені гратися з дітьми, які, на її думку, були «нижчі» за мене. Далі йде моя гувернантка, винятково аморальна, але сповнена манірної штивності; маючи «вищі рекомендації» та найкращі референції, вона прибирала доброчесного вигляду, подібно до лицемірних дружин кількох священиків, яких я знала. Утім, я невдовзі розгадала її; навіть будучи дитиною, я відзначалася неабиякою спостережливістю, і, щоб розкрити її натуру, мені досить було тих історій, що їх вона разом із покоївкою-француженкою переповідала моїй матері: історії переповідалися приглушеним тоном та переривалися час від часу грубим сміхом. Я відчувала презирство до таких жінок − зовні доброчесних, а в душі розпусних.

Однак загалом я мало розмірковувала над сенсом буття: я жила. Як це дивно − писати про себе в минулому часі, як про завершений факт! Так, я жила, перебуваючи здебільшого у мрійному, ідилічному настрої, думаючи та не усвідомлюючи власних думок, фантазуючи про квіти, дерева, птахів, бажаючи звідати того, чого ще не знала, та уявляючи себе то королевою, то селянкою.

Я любила читати, а особливо любила поезію. Я відкрила для себе містичні вірші Шеллі, і він був для мене мало не богом; навіть дізнавшись про все з його життя, я не могла собі уявити, що говорив він тонким фальцетом і робив «вільні» зауваження на адресу жінок. Однак, на мою думку, якби він потонув, бувши молодим, іще оточеним флером драматизму та меланхолії, − це було б краще для його слави й урятувало б його від ганебної, порочної старості. Я обожнювала також Кітса, але коли дізналася про його пристрасть до Фанні Браун, моє зачарування − не знаю, чому, − зникло. Єдиним взірцем поета-героя був для мене лорд Байрон: він був сильною особистістю, безжальною у стосунках із жінками, причому переважно поводився з ними саме так, як вони заслуговували. Читаючи любовні рядки цих поетів, я думала: коли й до мене прийде кохання?.. І яким блаженством я насолоджувалася тоді!

Після ніжних мрій настало брутальне пробудження: дитинство перейшло в юність, і коли мені було шістнадцять, мої батьки повезли мене до міста − познайомити зі світськими звичаями, перед тим як «виїздити». О, ці звичаї! Я досконало вивчила їх! Спершу я була здивована, потім почувалася заведеною у глухий кут: мені важко було витворити собі якусь визначену думку про те, що я побачила. Товариство мені складали дівчата мого віку, які, однак, були обізнані у світському поводженні значно краще, ніж я.

Несподівано мій батько сповістив мені, що Віллосмір для нас утрачений, ми не можемо більше утримувати його й більше туди не повернемось. Яким нещастям це стало для мене! Ах, скільки сліз я тоді пролила! Я ще не розуміла, що таке багатство і бідність; єдине, що я усвідомлювала, − це те, що двері мого милого старого дому зачинились для мене назавжди.

Після цього, мені здається, я зробилася холодною та жорстокою. Я ніколи не любила ніжно своєї матері; правду кажучи, я її дуже мало бачила, позаяк вона то їздила з візитами, то приймала візитерів і нечасто була зі мною; тому, коли її раптово вразив перший удар паралічу, це справило на мене слабке враження. Коло матері ходили лікарі та доглядальниці, а зі мною досі була гувернантка; крім того, провадити наш дім приїхала сестра моєї матері, тітка Шарлотта.

У той час я почала аналізувати все, що бачила навколо себе, не висловлюючи своїх думок. Я ще не «виїздила», але бувала всюди, куди запрошували дівчат мого віку; я помічала багато чого, але не демонструвала своєї здатності дещо розуміти. Я виробила в собі звичку триматися безсторонньо та холодно; моя неуважність і байдужість справляли на інших враження, ніби я була нерозвиненою й наївною, і тому деякі вельможні особи, зазвичай доволі хитрі, при мені не боялися говорити відвертіше й виявляти свої пороки. Так починалась моя світська обізнаність. Титуловані знатні дами запрошували мене «на чай без церемоній»: на їхній погляд, я була сумирною дівчинкою, гарненькою, але нудною; вони навіть дозволяли мені залишатися, коли до них − за відсутності чоловіків − приходили їхні коханці. Пам'ятаю, якось одна вельможна леді, знана зі своїх діамантів та з близької приязні з королевою, при мені поцілувала свого кавалера, графа, відомого спортсмена. Я чула, він щось пробурмотів стосовно мене; але його коханка пошепки відповіла: «О, це ж тільки Сибілла Ельтон, вона нічого не розуміє». Потім, коли він пішов, вона, лицемірно посміхаючись, повернулася до мене й сказала: «Ви бачили, як я цілувала Берті, чи не так? Я часто його цілую; він для мене наче брат!» Я нічого не відповіла, тільки невиразно всміхнулася; наступного дня вона надіслала мені дорогу діамантову каблучку, яку я їй негайно відіслала назад із короткою запискою, у якій пояснювала, що дуже вдячна, але батько ще не дозволяє мені носити діамантів…

Чому я тепер згадую ці дрібниці? Дивна річ − саме тепер, коли я вирішила попрощатися з життям та всією його облудою!.. Там, за вікном моєї спальні, співає маленька пташка − що за миле створіння! Гадаю, вона щаслива − хоча б тому, що вона не людина… Коли я дослухаюся до її солодких співів, сльози набігають мені на очі: я думаю про те, що сьогодні о призахідній порі вона ще житиме й співатиме, а я… я вже буду мертва!

*****

Остання фраза була просто сентиментальною − мені анітрохи не скрушно вмирати. Якби я відчувала бодай найменший жаль, я б не здійснила свого наміру.

Однак я вестиму далі цю оповідь; я хочу проаналізувати своє життя, щоб дізнатися, чи не знайдеться в ньому виправдання для моєї натури; я хочу зрозуміти, чи справді я була поганою від самого народження, чи такою мене зробило виховання й суспільство?..

Обставини анітрохи не сприяли покращенню мого характеру. Коли мені виповнилося сімнадцять, батько покликав мене до свого кабінету й розповів про реальний стан наших справ. Я дізналася, що він був у боргах − ми жили з грошей, які давали йому жиди-лихварі, розраховуючи на те, що я, його єдина дочка, зробивши вигідну партію, сплачу всі його борги з величезними відсотками. Батько говорив, що сподівається від мене розсудливості, тож коли з'являться претенденти на мою руку, перш ніж заохочувати їх, я маю повідомити його, щоб він міг довідатись про розмір їхніх статків.

Тієї миті я зрозуміла, що призначена до продажу. Я слухала його мовчки, доки він не закінчив, а потім спитала: «Гадаю, кохання тут не береться до уваги?» Він засміявся і запевнив мене, що набагато легше кохати багатого чоловіка, ніж убогого, у чому я сама невдовзі пересвідчуся. Із певною нерішучістю він додав, що міське життя вимагає суттєвих витрат, тож аби якось перебитися, він бере під опіку молоду американку, міс Даяну Чесней, яка прагне познайомитись з англійським товариством і за цей привілей, а також за послуги тітки Шарлотти в ролі chaperône[35], платитиме дві тисячі гіней на рік. Не пам'ятаю дослівно, що я на це сказала, але мої довго стримувані почуття вибухнули шаленою бурею, і якусь мить він був геть збентежений силою мого обурення. Американська пансіонерка в нашому домі Це здалося мені образливим і негідним, але гніватись не було жодного сенсу: угоду вже уклали. Мій батько, нащадок шляхетного роду, маючи гідне становище в суспільстві, принизив себе в моїх очах до рівня власника вмебльованих кімнат; відтоді я втратила до нього будь-яку повагу. Може, я не мала рації? Може, я мала його шанувати за те, що він перетворив своє ім'я на прибутковий товар, позичаючи його, немов егіду, американці, яка прагнула втертися до вищого світу, не маючи нічого, крім доларів свого батька, вульгарного залізничного короля? Я не могла поблажливо на це дивитись − я дедалі глибше замикалася в собі, стаючи ще холоднішою, ще стриманішою і гордовитішою.

Міс Чесней приїхала і щосили намагалася заприятелювати зі мною, але незабаром зрозуміла, що це неможливо. Я вірю, що вона добросерде створіння, але вона погано вихована, як і всі її співвітчизники; мені вона відразу ж не сподобалась, і я не дбала про те, щоб це приховувати. Утім, я знаю, вона зробиться графинею Ельтон, щойно це стане можливим, тобто після річної церемоніальної жалоби по моїй матері, а може, через три місяці по мені. Мій батько переконаний, що він іще чоловік молодий та привабливий, і не в змозі відмовитись від багатства, яке дасть йому цей шлюб.

Відтоді, як міс Чесней почала жити з нами і тітка Шарлотта зробилася її оплаченою chaperône, я рідко виїжджала в світ: я не могла терпіти, щоб нас бачили разом. Багато часу я проводила у своїй кімнаті, тому прочитала багато книжок. Уся модна література пройшла крізь мої руки − якщо не для повчання мені, то принаймні для просвіти. Одного дня − я добре пам'ятаю цей день, який здійснив переворот у моєму внутрішньому житті, − я прочитала роман, написаний жінкою; спочатку я його не зрозуміла, але, перечитавши деякі місця вдруге, виявила в ньому таку мерзенну розпусту, що, охоплена відразою, жбурнула книжку зневажливо на підлогу. Однак у часописах я бачила схвальні відгуки про цей твір: безсоромність називали сміливістю, вульгарність − блискучою дотепністю; погляди сучасних «літературних цензорів» спонукали мене перечитати роман утретє, й помалу ця підступна гидота проникла до моєї душі й засіла в ній.

Я почала думати про речі, описані там, і невдовзі вже діставала задоволення з таких думок. Я посилала по інші книжки тієї самої авторки, і мій апетит до низькопробних романів подібного штибу дедалі загострювався.

Тим часом одна моя знайома, дочка маркіза, дівчина з великими чорними очима й грубими губами, які мимоволі нагадували свиняче рило, принесла мені два або три томи віршів Свінборна. Завжди залюблена в поезію, я вважала її найбільшим серед мистецтв; не обізнана досі з творчістю цього автора, я жадібно накинулась на книжки, сподіваючись дістати насолоду з того високого душевного хвилювання, яке поет навіює смертним, не наділеним таким божественним даром, як він сам, що й становить його привілей і славу… Дивний вплив справив цей старий співун на мою душу; я думаю, що для багатьох жінок його твори були небезпечніші, ніж найбільш смертоносна отрута, − принаймні розбещують вони набагато дужче, ніж згубні книжки Золя або інших сучасних французьких письменників. Спершу я читала вірші швидко, захоплюючись їхньою музикальністю і співучим розміром та не звертаючи уваги на зміст; але раптом − як полум'я блискавки оголює дерево, спалюючи листя, що його вкриває, − мій інтелект збагнув усю жорстокість і хіть, приховані за словесними шатами; здригнувшись, я з болем у серці зупинилась і заплющила очі. Невже натура людська є такою мерзенною, як змальовує її цей автор? Невже немає більше Бога, а є тільки ласолюбство? Невже пристрасті мужчин і жінок огидніші, ніж інстинкти тварин? Я замислювалася й розмірковувала, я уважно вивчала «Фавстину» та «Анакторію», доки сама моя свідомість не опустилась до рівня цієї мерзоти, − і мені почало здаватися, що твори ці є цілком благопристойними.

Я впивалася диявольським презирством автора до Бога; я знов і знов перечитувала поезію «Перед розп'яттям», доки не вивчила її напам'ять, − саме ці рядки привели мене до гордовитого зневажання Христа і Його вчення. Мені тепер до цього байдуже − тепер, коли я, без надії, без віри, без любові, маю намір зануритись у вічний морок та німоту, − але заради тих, хто втішається релігією, я запитую: чому в так званій християнській країні такому огидному блюзнірству, як «Перед розп'яттям», дозволено розповсюджуватися серед людей без жодного осуду з боку тих, хто називає себе літературними суддями? Я знаю багатьох шляхетних письменників, яких не вислухано, але засуджено; багато кого було звинувачено у блюзнірстві, однак твори їхні мали зовсім інше спрямування; тим часом ці рядки безперешкодно роблять свою жорстоку справу, а їхнього автора вихваляють, наче добродійника роду людського. Урешті-решт, дійшовши висновку, що думки Свінборна є слушними, я пішла за лінивою та нерозважною течією суспільного руху, проводячи дні у вивченні подібної літератури, яка збагачувала мій мозок знанням поганих, згубних речей. Якщо раніше я й мала душу − її було вбито; свіжість духу зникла; завдяки Свінборнові та решті авторів порочність назавжди отруїла мої думки. Здається, існує якийсь нечіткий закон щодо заборони деяких книжок, шкідливих для моральності публіки; однак цього закону чомусь не було застосовано до автора «Анакторії», який, за правом поета, вторгається в оселі, заражаючи розпусними думками світлі й прості душі. Щодо мене, то після ознайомлення з його поезіями для мене не залишилося святощів: мужчин я почала вважати тваринами, так само як і жінок; я втратила віру в честь, цноту, правду… Я стала цілковито байдужою до всього, крім одного − кохання; і в ньому я постановила собі звідати все. Я мала одружитися тільки з розрахунку, але тим не менш я прагнула кохання, чи, принаймні, того, що називає коханням містер Свінборн та деякі модні романісти.

Я почала роздумувати: коли і як зустріну свого коханця? Моралісти, якби дізналися про мої думки, звели б в обуренні руки до неба; але для зовнішнього світу я була взірцем дівочої цноти, стримана й горда. Чоловіки жадали мене, але боялися: я ніколи не заохочувала їх, оскільки бачила, що жоден з них не вартий мого кохання. Більшість їх були подібні до ретельно видресируваних павіанів, гарно вдягнених та майстерно виголених; їхні спазматичні гримаси, зизуваті погляди й незграбні жести робили їх схожими на волохатих лісових потвор.

Коли мені виповнилось вісімнадцять, я почала «виїздити»: мене відрекомендували двірським особам з усією пишнотою, яка передбачається в подібних випадках. Перед поїздкою мені сказали, що бути «відрекомендованою» − річ украй потрібна й важлива, оскільки гарантує становище в світі й репутацію. «Королева не приймає тих, чия поведінка не є досить пристойною та доброчесною!» Ще б пак! Пам'ятаю, я засміялась на ці слова, вони й досі мене смішать. Та сама дама, що рекомендувала мене, мала двох позашлюбних синів, про яких не знав її законний чоловік; і вона була не єдиною грішницею, задіяною у двірській комедії! Деяких жінок, які були при дворі того дня, я б сама не прийняла − таким ганебним було їхнє життя; однак і вони робили у потрібний час свої реверанси, прибираючи вигляду непохитної доброчесності й скромності. Загалом двір дуже мало дбає про репутацію жінок, яких приймає королева. Якщо котрійсь із них і відмовляють, то це означає, що крім своєї неподобної поведінки, вона винна ще й у великому злочині − бути вродливою! Час від часу трапляється, що яку-небудь надзвичайно гарну жінку, якій усі заздрять, за один маленький огріх обирають за «приклад» та виганяють з двору, тоді як решту, хоч би вони й сімдесят сім разів порушували правила пристойності й моральності, надалі приймають: ніхто навіть не подумає щось шепнути про репутацію жінки, якщо вона погануля!..

Я, як то кажуть, справила фурор у день свого першого прийому в королеви. Усі погляди були звернені на мене; деякі дами, надто старі й бридкі, щоб мені заздрити, відверто лестили мені, тоді як ті, що були досить молоді для суперництва, повелися зі мною із зухвалою зневажливістю.

Пройти до тронної зали було нелегко через велике стовпище, і деякі дами, протискаючись крізь юрбу, вживали досить різких висловів. Одна герцогиня, якраз переді мною, сказала до своєї товаришки: «Робіть як я, штовхайте ногою! Штовхайте дужче, набийте їм синців, тоді ми швидше протовпимось!» Ця вишукана заввага супроводжувалася сміхом, пристойним для торговки рибою, та поглядом проститутки; тим не менш, то була вельможна леді! І такі репліки долинали до мене звідусіль; ця юрба вразила мене своєю вульгарністю й негожими манерами.

Коли я, нарешті, робила реверанс перед троном і на власні очі побачила «велич імперії» в особі старої дами з добрим, але дуже стомленим та знудженим обличчям, я поцілувала її руку, холодну як лід, і відчула жалощі до неї в її високому становищі. Хто схотів би бути монархом, приреченим безперервно приймати юрбу дурнів! Швидко виконавши все, чого від мене сподівались, я повернулася додому з почуттям утоми та відрази до всієї церемонії.

Наступного дня я виявила, що мій дебют дав мені становище першої красуні − іншими словами, тепер я формально була виставлена на продаж: саме це насправді й розуміють під словами «рекомендуватися» та «виїздити» наші батьки. Життя моє віднині перебігало в одяганні, фотографуванні, позуванні модним художникам; чоловіки оглядали мене, маючи на меті одруження зі мною. У товаристві добре зрозуміли, що ціна, яку за мене правлять, досить висока.

Яким огидним було мені це повсякчасне виставляння на шлюбному ринку! Скільки ненависті й презирства плекала я до мого суспільного прошарку за його жалюгідне лицемірство! Я невдовзі виявила, що головною запорукою суспільного успіху є гроші, що нащадки найбільш гордих та уславлених родів легко збираються під дахом якого-небудь вульгарного плебея, якому пощастило мати достатню касу, щоб приймати й годувати їх. За приклад можу навести одну жінку, погану на вроду, зизувату й зів'ялу, яка до сорока років − доки не помер її батько − мала на кишенькові витрати лише близько трьох півкрон на тиждень. Після смерті батька вона отримала половину його майна − друга половина відійшла до його позашлюбних дітей, про яких вона ніколи не чула, оскільки він завжди вважався взірцем непорочної доброчесності. Тоді багата спадкоємиця раптом перетворилася на світську жінку; завдяки продуманій поведінці й щедрим лестощам їй вдалося зібрати під своїм дахом чимало представників вищої верстви англійського суспільства. Негарна, зів'яла, не обдарована ані грацією, ані розумом, ані талантами, вона наближалася вже до своєї п'ятдесятої весни; однак завдяки своїм статкам вона запрошувала на обіди й вечори можновладних герцогів, і ці титуловані − нехай їм буде соромно! − приставали на її запрошення. Я ніколи не могла зрозуміти такого добровільного приниження людей справді високого роду: адже ж не потребують вони їжі та розваг − вони й без того щосезону мають усе це з лишком! Мені здається, вони мали б виявляти кращі зразки поведінки, ніж юрмитися на прийомах у нецікавої й потворної вискочки тільки тому, що вона має гроші!.. Я жодного разу не ввійшла до її дому хоч вона мала нахабство мене запрошувати; крім того, мені стало відомо, що вона обіцяла одній моїй знайомій сто гіней, якщо та намовить мене пристати на запрошення: моя слава «першої красуні» разом із моєю гордістю становили таку винятковість, що моя присутність на тих вечорах дала б їй більший престиж, ніж присутність королівської особи. Вона знала про це так само, як і я, − і, знаючи це, я ніколи не удостоювала її нічим іншим, окрім звичайного поклону.

Хоча я й діставала певне задоволення, помщаючись у такий спосіб на вульгарних випинках та суспільних контрабандистах, однак монотонність і пустопорожність того, що великосвітські люди називають розвагами, втомлювала мене; раптово захворівши на нервову лихоманку, я на кілька тижнів «для зміни повітря» вирушила на морське узбережжя разом із моєю молоденькою кузиною, яка подобалась мені, бо була зовсім не схожа на мене. її звали Ева Майтланд; їй виповнилося тільки шістнадцять, і вона була надзвичайно тендітна − бідолашна! Вона померла за два місяці до мого весілля. Ми − вона, я та дівчина, яка нам прислуговувала, − поїхали до Кромера, й одного разу, сидячи зі мною на скелі, Ева спитала, чи не знаю я письменниці на ім'я Мевіс Клер. Я відповіла, що ні; тоді вона дала мені книжку, яка називалася «Крила Психеї».

− Прочитай це! − сказала вона серйозно. − Ти відчуєш себе такою щасливою!

Я розсміялася. Думка, що сучасний автор може написати щось таке, що може змусити людину відчути себе щасливою, здалася мені смішною: більшість цих авторів мають на меті вселити огиду до життя й ненависть до ближніх. Однак, щоб справити Еві приємність, я погодилась прочитати «Крила Психеї»; якщо ця книжка й не зробила мене щасливою, то принаймні збудила в мені подив і глибоку повагу до жінки, яка її написала. Я дізналася про цю авторку, що вона молода, непогана з себе, має шляхетний характер і незаплямовану репутацію, а єдині її вороги − критики преси. Цей останній пункт змусив мене відчути особливу прихильність до неї, і я відразу ж придбала всі її твори, які зробилися пристановищем відпочинку для моєї душі.

Життєві погляди Мевіс Клер − надзвичайно поетичні, ідеальні, прекрасні; навіть не маючи змоги наслідувати їх, я завжди прагнула, щоб вони були правдиві. І ця жінка − така сама, як і її твори: надзвичайно поетична, ідеальна і прекрасна; дивно думати, що тепер вона перебуває так близько від мене! Я могла б послати по неї, якби хотіла, і розповісти їй усе; можливо, вона б завадила мені здійснити моє рішення… Вона б по-жіночому обіймала, цілувала мене, тримала б мої руки, говорячи: «Ні, Сибілло, ні! Ви не тямите себе − ви повинні прийти до мене та заспокоїтись!»

Дивна фантазія спала мені на думку… Я хочу відчинити вікно й покликати її: а що, як вона в саду, йде сюди, щоб побачити мене! Якщо вона почує і відгукнеться − хтозна! Можливо, я роздумаю, і сама доля візьме інший напрямок…

*****

Я кликала її. Тричі безмовне повітря у сяйві призахідного сонця сповнилося ніжним ім'ям: «Мевіс!» − і тільки маленький дрізд, гойдаючись на сосновій гілці, відповів мені тихим осіннім посвистом. Мевіс! Сьогодні вона не прийде, Бог не зробить її Своєю вісницею. Вона не знає, навіть не здогадується про трагедію мого серця − найбільшу, найтяжчу з усіх трагедій! Якби вона знала мене − знала мене такою, якою я є, − що б вона про мене подумала!

*****

Повертаюсь до того часу, коли кохання явилось мені − кохання палке, пристрасне, вічне! О, якою несамовитою радістю сповнилася моя душа! Який безтямний екстаз запалив мою кров! Які мрії запанували в моїй свідомості! Я побачила Лючіо − і його чудові очі, очі янгола, пролили світло в мою душу… З ним прийшов його приятель, у присутності якого врода Лючіо тільки вигравала, − пихатий, самозакоханий дурень та мільйонер Джеффрі Темпест, той, хто купив мене й тепер згідно з законом називає себе моїм чоловіком…»

*****

Тут я перервав читання й підвів голову. Очі мертвої жінки, здавалося, в цю мить були звернені на мене; голова трохи нижче нахилилася до грудей, і обличчя нагадувало обличчя покійної графині Ельтон у її останні дні, коли другий удар паралічу геть спотворив її.

− Подумати лишень, що я кохав оце! − голосно промовив я, вказуючи на віддзеркалення трупа. − Справді, я був дурень! Дурень, як і всі чоловіки, які віддають своє життя в обмін за володіння жіночим тілом! Якщо є яке-небудь життя після смерті, якщо ця істота має душу, таку саму отруєну, як і тіло, то навіть дияволи знехтують таке огидне товариство!

У мерехтінні свічок мені здалося, що мертве обличчя посміхнулося. У сусідній кімнаті вибив годинник, але я не лічив ударів; упорядкувавши сторінки рукопису, я взявся до читання з поновленою увагою.

XXXVI

«Відтоді, як я побачила Лючіо Ріманського, − йшлося далі у передсмертній сповіді Сибілли, − я віддалася коханню, безтямній жазі кохання. Я раніше чула про князя від мого батька − мені було соромно довідатись, що батько був його боржником. Того вечора, коли ми зустрілись, батько цілком відверто заявив мені, що тепер трапляється нагода добре влаштуватися в житті. «Виходь за Ріманського або за Темпеста, кого тобі легше буде спіймати, − сказав він. − Князь казково багатий, але його оточує якась таємничість, і ніхто насправді не знає, звідки він з'явився. Я б радив краще взятися за Темпеста». Я нічого не відповіла й не дала обіцянки. Однак невдовзі я виявила, що Лючіо не має наміру одружуватись, і дійшла висновку, що він воліє бути коханцем багатьох жінок, ніж чоловіком однієї. Через це моя любов до нього анітрохи не зменшилась; я вирішила, що стану однією з тих щасливиць, які ділять між собою його пристрасть. Я побралася з Темпестом, розраховуючи, як і багато інших жінок, мати більшу свободу дій. Я знала, що більшість сучасних чоловіків віддають романам із заміжніми жінками перевагу над усіма іншими зв'язками, і сподівалася, що Лючіо пристане на мій план. Однак я помилилась, і саме ця помилка спричинила всі мої страждання. Я не можу збагнути, чому мій любий, якого я кохаю над усе, з такою жорстокою зневагою відкинув мене! Адже для заміжньої жінки мати коханця, крім чоловіка, de convenance[36], − явище цілком звичайне за наших днів. Це рекомендують письменники; неодноразово цей звичай захищали автори великих наукових статей, які відкрито друкуються в першокласних часописах. Чому ж тоді треба засуджувати мене, вважати моє бажання злочинним? Яке в цьому зло? Доки справа не дійшла до публічного скандалу, я не бачу в цьому нічого поганого.

*****

Щойно я була дуже стривожена. Мені здалося, що голос Лючіо кликав мене. Я обійшла кімнати, зазираючи всюди, відчиняла двері, прислухаючись, − але нікого не було. Я сама. Я звеліла покоївці не турбувати мене, доки я не подзвоню… Я ніколи не подзвоню!..

Тепер, як це не дивно, я починаю думати, що ніколи не знала, ким насправді є Лючіо. Він називає себе князем, і я охоче вірю цьому, − хоча князі в наші часи мають такий вульгарний вигляд і такі панібратські манери, що він здається надто шляхетним, щоб належати до цієї нікчемної братії. Де його князівство? З якої нації він походить? На всі ці питання він навряд чи відповів би, а якби й відповів, то двозначно…

*****

Я спинилась і глянула на себе у дзеркало. Яка я гарна! Я з захватом дивлюсь на мої глибокі, променисті очі, на темні шовкові вії, на ніжні барви обличчя й вуст, на заокруглене підборіддя з гарненькою ямочкою, на бездоганні лінії тонкої білосніжної шиї, на блискучі хвилі довгих кіс… Усе це було дане мені, щоб зваблювати й поневолювати чоловіків; але той єдиний, якого я кохаю всією своєю принадною істотою, істотою, яка живе й дихає, − він не бачить краси в мені, він відкидає мене з таким презирством, яке наскрізь протинає мою душу! Я стояла навколішки перед ним, я молилася до нього, я благала його − дарма! І тепер я маю померти!..

Одна лише фраза бринить для мене надією, хоча вимовлено її було з жорстокістю, і образ його палав гнівом. «Майте терпіння! − прошепотів він. − Ми зустрінемось незабаром!» Що хотів він цим сказати? Яка зустріч може бути тепер, коли смерть має замкнути браму життя і навіть любов явилася б надто пізно!..

*****

Я відімкнула свою шкатулку для коштовностей та витягла сховану там смертоносну річ − пляшечку з отрутою, яку довірив мені один з лікарів, які доглядали мою матір.

− Тримайте це під ключем, − сказав він, − і не забувайте, що ця речовина призначена виключно для зовнішнього застосування. Цієї отрути достатньо, щоб убити десятьох людей, якщо вони помилково ковтнуть її.

Я дивлюсь на речовину зі здивуванням. Вона безбарвна, і її навряд чи вистачить, щоб наповнити чайну ложечку; однак… Однак вона подарує мені вічний морок і назавжди опустить завісу Всесвіту… Так мало, щоб зробити так багато!..

Я надягла весільний подарунок Лючіо − чудову змію з коштовного каміння, яка обвилася навколо мене, наче їй доручено обійняти мене замість нього… Ах, якби я могла обманюватись такою солодкою фантазією!.. Я тремчу, але не з холоду й не зі страху: це просто нервове збудження, інстинктивна відраза плоті і крові до близької смерті…

Як яскраво світить сонце в мої вікна! Його нечулий золотий погляд бачив тяжку смерть стількох істот − і навіть хмаринка, ознака жалю, не затьмарювала його сяйва!

*****

З-поміж усіх різноманітних людських типів найдужче, мені здається, я ненавиджу клас поетів. Раніше я їх любила та вірила їм; але тепер я знаю, що вони − лише ткачі брехень, будівничі повітряних замків, у яких жодне тріпотливе життя не зможе дихати, жодне втомлене серце не знайде притулку. Кохання − їх головний мотив: вони або ідеалізують, або принижують його; але про ту любов, якої прагнемо ми, жінки, вони не мають уявлення. Вони оспівують або тваринну пристрасть, або ідеал, якого не існує; про взаємне співчуття, про ніжну терплячість, про люблячу поблажливість їм нема чого сказати. Мою душу було закатовано, роздерто між їхнім перебільшеним естетизмом та розгнузданою хіттю… Мені здається, чимало нещасних жінок, знищених розчаруванням у коханні, проклинають їх, як і я!

*****

Гадаю, тепер я готова. Більше нема чого сказати. Я не шукаю для себе виправдань. Я така, яка є, − горда, непокірна жінка, свавільна й чуттєва, яка не вбачає нічого лихого у вільному коханні й злочину в подружній невірності; однак якщо я порочна, то мушу щиро заявити, що мої пороки заохочувалися більшістю літературних наставників мого часу. Я одружилася, як одружується більшість жінок мого кола − заради грошей; я кохала, як кохає більшість жінок мого кола − за зовнішню привабливість; я вмираю, як умирає більшість жінок мого кола − природним шляхом або через самогубство, у цілковитому атеїзмі, радіючи, що замогильного життя не існує…

*****

Хвилину тому я тримала отруту в руці, готуючись випити її, але раптом відчула, що хтось, скрадаючись, наближається до мене ззаду; швидко глянувши в люстро, я побачила… свою матір! Її обличчя, потворне, страхітливе, яким воно було в останній період її хвороби, відбивалось у дзеркалі, визираючи з-за мого плеча! Я озирнулась − вона щезла!.. І тепер я здригаюся, ніби з холоду, і відчуваю, як зимний піт виступає в мене на чолі; машинально я вмочила носову хусточку в парфуми з одного зі срібних флаконів, що стоять на туалетному столику, і торкнулася нею скронь, щоб оговтатись після тяжкого запаморочливого відчуття. Оговтатись! Яке глупство з мого боку, коли я маю намір померти! Я не вірю у привидів, однак можу заприсягатися, що моя мати справді щойно була тут; либонь, то був виплід моєї збудженої уяви. Сильний запах від носової хусточки нагадує мені Париж; я бачу крамницю, в якій я купила ці особливі парфуми, згадую добре вдягненого лялько-подібного прикажчика з навоскованими маленькими вусиками й бездоганними французькими манерами: навіть коли він виписував рахунок, у його жестах можна було вбачити мовчазний комплімент…

Ця згадка збудила в мені сміх, і тепер я бачу в люстрі, як сяє моє обличчя: очі блищать, ямочки коло вуст то з'являються, то зникають, надаючи обличчю чарівної привабливості. Утім, за кілька годин цю красу буде знищено, і за кілька днів там, де тепер виграє усмішка, кишітиме хробацтво.

*****

Мені спало на думку: чи не повинна я проказати молитву? Це було б лицемірно, натомість пасувало б до нагоди. Щоб пристойно померти, слід присвятити кілька слів церкві… Гадаю, вчені не замислюються, до якого дивного стану їхні прогресивні теорії доводять людський розум у годину смерті. Вони забувають, що на порозі могили приходять думки, які не можуть бути заспокоєні науковими тезами… Ні, я не хочу молитись: мені здається підлим, що я, котра не молилася з дитинства, мала б тепер по-дурному повторювати фрази, які нічого не важать для мене, щоб задовольнити якісь незнані сили.

У якомусь заціпенінні я дивлюсь на маленьку пляшечку з-під отрути, яку тримаю в пальцях: вона тепер зовсім порожня. Я проковтнула її вміст разом до останньої краплі; я випила отруту швидко й рішуче, як п'ють гіркі ліки, не даючи собі часу на роздуми й вагання. На смак вона їдка, пече язика, але я цього майже не відчуваю. Я розглядатиму своє обличчя у дзеркалі, спостерігатиму наближення смерті: це буде, в усякому разі, відчуття нове й не позбавлене цікавості…

*****

Моя мати тут − тут, зі мною, в цій кімнаті! Вона безшумно рухається, робить відчайдушні жести руками й силкується говорити. Вигляд вона має саме такий, якою була, коли помирала, − тільки більш життєва, більш чутлива. Я ходила за нею, але не могла торкнутись її − вона вислизала. Я кликала її: «Мамо! Мамо!» − але жоден звук не вихопився з її блідих вуст. її обличчя було таким страшним, що мене охопив жах, і я впала перед нею навколішки, благаючи полишити мене; тоді вона зупинилась у своєму рухові сюди-туди й усміхнулася!

Що за потворна це була усмішка!..

Гадаю, я знепритомніла… бо, отямившись, побачила, що лежу на підлозі. Гострий нестерпний біль перебіг моїм тілом, змушуючи мене зірватись на ноги… Я до крові кусала губи, щоб не закричати з жорстоких мук і не стривожити слуг.

Коли пароксизм минувся, я знову побачила матір: вона стояла поруч зі мною й безмовно дивилась на мене з дивним виразом здивування і страждання. Я пройшла крізь неї й повернулась у фотель, у якому я тепер сиджу; я заспокоїлась і можу збагнути, що вона − лише примара, фантазія мого запаленого мозку; мені ввижається, наче вона тут, тоді як я знаю, що вона померла.

*****

Невимовні муки змусили мене кілька хвилин корчитись, приглушуючи стогін. Справді, ця мікстура смертоносна; страждання жахливі… жахливі… Зсудомило кожен член, тріпоче кожен нерв… Глянувши у дзеркало на своє обличчя, я вже бачу, що воно змінилося: змарніло й посиніло; зникли рожеві барви вуст, очі неприродно рухаються; на скронях і біля куточків вуст видно сині знаки, і жили на шиї б'ються неймовірно сильно. Якими б не були мої муки, тепер немає ліків − і я вирішила сидіти перед люстром і до кінця вивчати свої риси. «Жниця, чиє ім'я Смерть», уже, либонь, близько; вона готова своєю кощавою рукою зібрати мої довгі коси, немов сніп дозрілого колосся… мої бідні прекрасні коси! Як я любила чесати їх блискучі хвилі, обвивати пасма навколо пальців… І як скоро вони будуть, подібно до плевел, у чорноземі!

*****

Вогонь пожирає мій мозок і все моє тіло, я вся горю, і в горлі пересохло від спраги; я зробила кілька ковтків холодної води, але легше мені не стало. Яскраве призахідне сонце світить просто на мене, я почуваюсь немов у розжареній печі; я хотіла встати, щоб заслонити штори, але не знайшла в собі сил підвестися. Яскраве світло сліпить мене; срібні шкатулки на туалетному столику виблискують, наче леза шабель. Лише завдяки нелюдському зусиллю волі я ще в змозі писати далі; мені паморочиться в голові, і щось душить мене…

*****

Якусь мить я думала, що вже вмираю… Нестерпні болі шматували моє єство; я вже ладна була кликати на допомогу, якби голос не покинув мене. Але я здатна спромогтися лише на шепіт; я бурмочу власне ім'я: «Сибілла! Сибілла!» − і ледве чую його. Моя мати стоїть коло мене, вочевидь, чекаючи; мені здалося, що я чую, як вона говорить:

− Ходи, Сибілло! Ходімо до твого коханого!..

*****

Тепер навколо мене панує глибока тиша, мене охопило цілковите заніміння, й мені відрадно відпочити від болів. Я бачу у дзеркалі своє обличчя і знаю, що це − обличчя мертвої. Усе невдовзі скінчиться; кілька тяжких зітхань − і я буду вільна. Я втішена, оскільки світ і я ніколи не були добрими друзями; я впевнена, якби ми могли до народження знати, що таке насправді життя, ми б ніколи не взяли на себе труд жити.

*****

…Невимовний страх напосівся на мене. Що, якщо смерть − не те, чим уважають її вчені? Якщо вона являє собою іншу форму життя?.. Можливо, одночасно з силами я втрачаю і розум?..

Але що означає цей жахливий сумнів, який заволодів мною?.. Я починаю плутатись… Відчуття жаху скрадається до мене… Я більше не відчуваю фізичного болю, але щось страхітливіше, ніж біль, гнітить мене… почуття, якого я не можу назвати… Я вмираю… вмираю!.. Я повторюю це собі для втіхи… За короткий час я буду глуха, сліпа й несвідома… Але чому тишу навколо мене порушують звуки? Я прислухаюсь… я виразно чую гомін диких голосів, змішаний з гуркотом віддаленого грому!.. Моя мати наближається до мене, вона простягає свою руку, щоб торкнутись моєї!..

*****

О Боже!.. Дозволь мені писати, писати, доки я можу! Дозволь мені ще тримати нитку, яка прив'язує мене до землі, дай мені трохи часу, перш ніж я зникну, порину в полум'яний морок! Дозволь мені написати для інших жахливу правду про смерть, яку я бачу перед собою! Ні! Ні, ні! Я не можу померти! Я виходжу зі свого тіла; я помалу вириваюся з нього в непояснюваних містичних муках, але я не вмираю − я переношусь у нове життя, неясне й обширне! Я бачу інший світ, сповнений темних образів, невиразних, але потворних! Вони летять до мене, роблячи мені знаки… Я в повній свідомості, я чую, я мислю, я знаю!.. Смерть − лише людська мрія, втішна фантазія; її насправді не існує, у світі є тільки життя! О лихо! Я не можу померти! Смертне − лише моє тіло, воно вже ледве дихає; перо, яке я досі намагаюся тримати, пише радше само, ніж за допомогою моєї нетвердої руки, але ці страждання − муки народження, а не смерті!..

Усіма силами душі я опираюся, щоб не зануритись у цю чорну безодню, яку бачу перед собою, але моя мати тягне мене за собою, і я не можу відштовхнути її! Я тепер чую її голос, вона говорить чітко та сміється, і сміх її схожий на ридання: «Ходи, Сибілло! Душе народженого мною дитяти, ходи зустрічати свого коханого! Ходи й подивися, кого ти кохала! Душе жінки, яку я виховала, повертайся туди, звідки ти прийшла!» Я надалі змагаюся, я тремчу, я дивлюся в темну порожнечу й бачу навколо себе вогненні крила; вони наповнюють простір, вони оточують мене, вони женуть мене вперед, вони кружляють навколо мене и колють мене, наче стрілами й градом!..

*****

Дозволь мені писати далі, писати цією мертвою тілесною рукою… Ще одну мить, страшний Боже!.. Ще одну мить, щоб написати істину, жахливу істину смерті, найтемніша таємниця якої − життя, не знане людям! Я живу! Нова, сильна, стрімка життєвість заволоділа мною, хоча тіло моє майже мертве! Слабкий дрож іще перебігає ним, і я змушую ослаблу руку писати ці останні слова: я живу! На мій відчай і жах, на жаль і на муку − живу! О невимовне лихо цього нового життя! І Бог, у Якому я сумнівалася, Бог, Якого мене вчили заперечувати, цей опоганений і спаплюжений Бог − існує! І я могла б знайти його, якби хотіла, − тисяча голосів кричить мені про це!.. Запізно! Запізно! Багряні крила б'ють мене; дивні, неясні, потворні образи оточують мене, штовхають уперед серед вітру й вогню… у непроглядну темряву… Нехай рука, що вмирає, послужить мені ще трохи, перш ніж я піду… Нехай мій дух, зазнаючи мук, змусить її написати те, що неможливо назвати, щоб смертні очі прочитали це; нехай це стане своєчасним попередженням для земних істот!.. Нарешті, я знаю, кого я кохала! Кого я обрала, до кого молилася!.. О Боже, будь милосердним!.. Я тепер знаю, хто жадає мого поклоніння й тягне мене у полум'яний світ… його ім'я…»

Тут рукопис раптово уривався, і на останній фразі була чорнильна пляма, наче перо було силоміць вирване зі змертвілих пальців і кинене поквапом.

У сусідній кімнаті знову вибив годинник. Здригаючись, я підвівся зі стільця. Моя самовлада почала зраджувати мене, я відчув знемогу. Скоса я подивився на свою мертву дружину − на ту, яка з надприродним зусиллям заявила, що досі живе, яка дивним, неймовірним чином, вочевидь, писала після смерті в несамовитому прагненні дати страшне пояснення тому, що, однак, лишилось непоясненим! Закляклий труп тепер насправді жахав мене: я не смів його торкнутись, я заледве міг на нього дивитися… Мені здавалось, наче я сам відчуваю «багряні крила» навколо нього, наче ці крила б'ють і мене, і мене теж штовхають уперед!

Тримаючи рукопис, я нервово нахилився вперед, щоб погасити свічки, що горіли на туалетному столику, і побачив на підлозі носову хусточку, напахчену французькими парфумами, про які писала небіжчиця. Піднявши хустку, я поклав її коло трупа, який сидів, потворно вищиривши зуби на власне віддзеркалення. Мої очі впіймали полиски змії, яка обвивала талію померлої, і якусь мить я в німому зачаруванні дивився на цей зелений блиск; потім, обережно посуваючись, укритий зимним потом від жаху, що охопив мене, я повернувся, щоб піти з кімнати. Я вже дійшов до портьєри й трохи підійняв її, аж раптом якийсь інстинкт змусив мене озирнутись.

− Ти стверджуєш, що не вмерла, Сибілло! − голосно промовив я. − Не вмерла, але живеш! Тоді, якщо ти живеш, то де ж ти, Сибілло? Де?..

Тяжке мовчання, здавалося, було сповнене моторошного значення; світло електричних ламп, що падало на труп та мерехтіло на шовковому одязі, здавалося надприродним, а в ароматі, який сповнював кімнату, вчувався запах землі. Паніка охопила мене, і, рвучким рухом відслонивши портьєру, я кинувся бігти, щоб не бачити цієї страхітливої фігури жінки, чию тілесну вроду я кохав, як кохають усі чуттєві люди; я покинув її, не лишивши на холодному чолі прощального співчутливого поцілунку… врешті-решт, я мусив подбати про себе… адже вона була мертва.

XXXVII

Я пройшов крізь усі кола пристойного «потрясіння», зворушливої скорботи й удаваного співчуття товариства до наглої смерті моєї дружини. Ніхто насправді не засмутився цим: чоловіки зводили брови, знизували плечима, надміру багато палили та змінювали тему розмови, оскільки ця була надто неприємною та похмурою; жінки раді були позбутися надто вродливої суперниці, яка збуджувала загальний захват; більшість фешенебельної публіки захоплено обговорювала трагічні обставини її смерті. Зазвичай люди рідко засмучуються, коли йде якийсь помітний член суспільства: звільнюється вакантне місце для дрібноти. Будьте певні: якщо ви мали нещастя уславитися вродою, розумом або і першим, і другим укупі − половина суспільства прагне вашої смерті, а друга половина намагається зробити вас якомога нещасливішим, доки ви живі.

Щоб справити втрату своєю смертю, треба бути коханим глибоко та неегоїстично; а глибока та неегоїстична любов трапляється серед смертних рідше, ніж перлина в дорожній куряві.

Завдяки моїй багатій касі все стосовно самогубства Сибілли було чудово владнано. Узявши до уваги її суспільне становище як графської дочки, а також вельми солідну винагороду, яку я запропонував, двоє лікарів засвідчили, що смерть сталася «через нещасливу випадковість», а саме: внаслідок випадкового вживання надто великої дози снодійних ліків. Це було найкраще та найпристойніше свідоцтво, яке можна було дати. Це дало грошовим газетам змогу моралізувати над небезпечністю снодійних засобів узагалі, і Том, Дік, Гаррі (підписавши повністю свої імена) надіслали листи до своїх улюблених періодичних видань, викладаючи власні думки щодо властивостей снодійних препаратів; відтак, на тиждень звичайну газетну нудьгу було дещо пожвавлено.

Умовностей закону пристойності та порядку було до кінця дотримано − всім було заплачено (що становить найголовніше), і, гадаю, всі були задоволені.

Похорон потішив усіх трунарів − він був неймовірно розкішний. Квіткові крамниці розбагатіли після численних замовлень на гірлянди та хрести з найдорожчих квітів. Принесеної до могили труни не було видно за квітами, що вкривали її. Однак серед усіх цих «символів любові» та зворушливих написів, якими супроводжувались білі нагромадження лілей, гарденій і троянд, що мали символізувати чистоту і красу отруєного тіла, не було жодного щирого вислову жалю, жодного непідробного вияву істинної скорботи. Фізіономія лорда Ельтона мала достатньо скорботний вигляд, щоб відбивати достойне батьківське лихо, але, гадаю, він був не надто засмучений через доччину смерть − хіба тільки шкодував, що вона становила перешкоду для його одруження з Даяною Чесней. Мені здається, що засмучена була сама Даяна, наскільки може чим-небудь засмутитися легковажна маленька американка; точніше, вона була налякана, − нагла смерть Сибілли збентежила й приголомшила її, але чи засмутила? − я не певен.

Яка величезна різниця між неегоїстичною скорботою та почуттям особистого нервового потрясіння! Міс Шарлотта Фітцрой сприйняла звістку про смерть небоги з тією дивовижною мужністю, яка характеризує релігійних старих дів у певному віці. Вона облишила плетіння, сказала: «Нехай буде воля Господня!» − і послала по свого улюбленого духівника. Той прийшов, просидів із нею кілька годин, попиваючи міцний чай, а наступного ранку в церкві удостоїв її причастя. Після цього міс Фітцрой продовжувала свій бездоганно правильний спосіб життя, прибираючи того самого виразу доброчесної скрухи, що й завжди, і не виявляючи жодних інших ознак почуття.

Я як зажурений чоловік-мільйонер, без сумніву, був найцікавішою дійовою особою драми; я знав, що вдягнений бездоганно − завдяки моєму кравцеві та запобігливій люб'язності головного трунаря, який у день похорону подав мені чорні рукавички; у серці я почувався кращим актором, ніж Генрі Ірвінґ.

Лючіо не був присутній на погребі; він надіслав мені з міста коротеньку записку зі словами співчуття й натякнув: він упевнений, що я зрозумію причину його відсутності. Я, звичайно, зрозумів і поцінував його шану (я не сумнівався, що це шана) до мене й моїх почуттів; однак, яким би дивним і неоковирним це не здавалося, я ніколи не прагнув так його товариства, як тоді!

Похорон моєї прекрасної невірної дружини був, як я сказав, вельми пишним: гарні коні тягли довгі валки карет із коронами від милих галявин Варвіку до старої церкви, мальовничої та мирної, де священик із помічниками, у свіжовипраних стихарях, зустріли звичайними словами, що пасували до прикрої нагоди, обтяжену квітами труну і віддали її землі. Були навіть репортери, які не тільки описали сцени, яких не відбувалось, а й навіть вислали до своїх солідних часописів фантастичні замальовки церкви. Після церемонії ми − ті, хто «оплакував», − повернулися до Віллосміру снідати, і я добре пам'ятаю, що лорд Ельтон переповів мені за склянкою портвейну новий ризикований анекдот раніше, ніж ми встали з-за столу. У приміщенні для слуг трунарям було влаштовано щось на зразок святкової учти; і, взявши все це до уваги, я зробив висновок, що смерть моєї дружини справила багатьом велике задоволення і наповнила грішми багато наставлених кишень. Сибілла не залишила прогалини у світі, яку важко було б заповнити: вона була просто одним метеликом із тисяч − можливо, вибагливіше забарвленим, більш неспокійним на льоту, − але ніколи про неї не судили інакше, як про метелика.

Я сказав, що ніхто щиро не жалкував за нею, однак я помилився. Мевіс Клер була непідробно, глибоко засмучена. Вона не прислала квітів на труну, але прийшла сама і стояла трохи осторонь, мовчазно чекаючи, доки засиплють могилу; по тому, коли «фешенебельний» поїзд рушив з церковного подвір'я, вона підійшла й поставила на свіжонасипану землю білий хрест із лілей власного саду. Помітивши її вчинок, я вирішив, що перш ніж поїду з Лючіо на схід (через смерть Сибілли мою подорож було відкладено на тиждень чи два), вона дізнається про все.

Настала мить, коли я здійснив це рішення. День був холодним і дощовитим, і я знайшов Мевіс у її кабінеті; вона сиділа біля вогню, тримаючи крихітну таксу на колінах, а вірний сенбернар лежав розпростаний біля її ніг. Вона була заглиблена в читання, і мармурова Паллада, непохитна й сувора, спостерігала за нею. Коли я ввійшов, вона підвелася, відклала книжку та рушила, досі тримаючи маленького песика, мені назустріч; у ясних її очах світилося співчуття, і безмовний жаль ховався у тремтливій лінії її ніжних вуст. Було відрадісно бачити, яку гіркоту вона відчувала за мене, і було дивно, що сам я не міг відчувати гіркоти.

Ми зніяковіло обмінялися кількома словами; потім я сів і мовчазно спостерігав, як вона поралася з дровами в каміні, щоб вони яскравіше палали, і якусь мить уникала мого погляду.

− Я гадаю, ви знаєте, − почав я з грубою прямолінійністю, − що історія зі снодійною мікстурою − вигадка для світу? Ви знаєте, що моя дружина сама навмисне отруїлася?

Мевіс глянула на мене зі збентеженим і співчутливим виразом.

− Я побоювалася, що це так… − мовила вона знервовано.

− О, тут нема чого побоюватись і нема чого сподіватись, − проказав я з люттю. − Вона це зробила. І чи можете ви здогадатись, чому вона це зробила? Бо збожеволіла від власної розбещеності й ласолюбства! Бо вона плекала порочне почуття до мого друга Лючіо Ріманського!

У Мевіс вихопився тихий болісний зойк, і вона сіла. Вона зблідла і вся тремтіла.

− Я певен, ви вмієте швидко читати, − вів далі я. − Літератори мають здатність швидко переглядати написане й у кілька хвилин вихоплювати головну суть. Прочитайте це, − і я простягнув їй згорнуті сторінки передсмертної сповіді Сибілли. − Дозвольте мені лишитися тут: я хочу, щоб ви дізнались, якого роду жінкою вона була, і тоді судіть самі, чи варта вона, незважаючи на свою вроду, співчуття!

− Даруйте, − сказала м'яко Мевіс, − я б не хотіла читати того, що не було призначене для моїх очей.

− Але це було призначене для ваших очей, − нетерпляче заперечив я. − Вочевидь, це було призначене для всіх − це нікому не адресоване. Тут є згадки про вас. Я прошу − ні, я наказую вам прочитати це! Мені потрібна ваша думка, ваша порада. Можливо, прочитавши це, ви запропонуєте мені епітафію, яку я напишу на монументі, що його маю намір звести на її священну й дорогу пам'ять!

Я затулив обличчя рукою, щоб сховати гірку посмішку, що зраджувала мої думки, і штовхнув сувій до Мевіс. Дуже неохоче вона взяла його і, розгорнувши, почала читати.

Кільканадцять хвилин панувала мовчанка, яку порушувало лише потріскування дров у каміні та розмірене дихання собак, які тепер обоє лежали розпростані перед вогнем. Я крадькома дивився на жінку, чиїй славі я заздрив, − на тендітну постать, на корону шовковистого волосся, на нахилену голівку, на витончені риси обличчя, на маленьку класичну білу ручку, яка тримала списані аркуші так твердо й водночас так ніжно, − справжню руку грецької Психеї; і я думав: якими ж короткозорими віслюками мають бути ті джентльмени від літератури, що вважають таких жінок, як Мевіс Клер, не гідними слави! Така голівка, нехай і вкрита ясними кучерями, − хіба не призначена для того, аби просвіщати слабші уми чоловіків і жінок? Рішуче маленьке підборіддя, яке тонко обрисовувалось у світлі вогню, виявляло силу волі й непохитність високих прагнень своєї власниці. А добрі очі, ніжні вуста − хіба не свідчили вони про найсолодшу любов, найчистішу пристрасть, які будь-коли знаходили місце в жіночому серці?.. Я забувся у мрійній задумі; я думав про речі, які заледве стосувались мого минулого й теперішнього. Я зрозумів, що час від часу, з тривалими проміжками, Бог створює жінку-генія з розумом мислителя й душею янгола; така жінка стає фатумом для всіх смертних, не так божественно обдарованих, і славою для світу, в якому вона живе.

Роздумуючи про це, я спостерігав за обличчям Мевіс Клер і раптом побачив, що очі її пойняло слізьми. Чому вона плаче, дивувався я, над «останнім документом», що анітрохи не зворушив мене? Зненацька її голос, який тремтів скорботою, порушив тишу, і я майже здригнувся, ніби пробудившись зі сну; вона зірвалась на ноги, дивлячись на мене так, ніби побачила якесь моторошне видиво.

− О, невже ви такі сліпі, − вигукнула вона, − що не бачите, що це означає? Хіба ви не можете зрозуміти? Хіба ви не знаєте вашого найлютішого ворога?

− Мого найлютішого ворога? − повторив я, вражений. − Ви дивуєте мене, Мевіс. Яке відношення маю я, чи мої друзі, чи мої вороги до останньої сповіді моєї дружини? Вона маячила отрутою й пристрастю; як ви бачите з її останніх слів, вона не могла сказати, померла вона чи ще жива; вона писала з феноменальним зусиллям, але… яке це має відношення до мене особисто?

− На Бога, не будьте таким жорстоким! − палко промовила Мевіс. − Для мене ці останні слова Сибілли, бідної, змученої, нещасної дівчинки, сповнені щонайстрашнішого значення! Ви хочете сказати, що не вірите в майбутнє життя?

− Безумовно, ні! − відповів я впевнено.

− Отже, для вас це − ніщо? Це скорботне твердження, що вона не померла, а знову живе в невимовних стражданнях − ви не вірите в це?

− Хіба хто-небудь вірить у передсмертну маячню? − відповів я. − Вона, як я сказав, страждала муками отрути та пристрасті й у цих муках писала…

− То вас неможливо переконати в істині? − спитала Мевіс урочисто. − Невже ваші розумові уявлення настільки недолугі, що ви не знаєте безсумнівної істини: наш світ − лише тінь інших світів, які ми звідаємо після смерті? Запевняю вас, одного дня ви змушені будете прийняти це жахливе знання! Я обізнана у ваших теоріях; ваша дружина мала такі самі вірування або, радше, таке саме безвір'я, що й ви, − однак вона нарешті переконалася! Я не силкуватимусь нічого вам довести. Якщо цей останній лист нещасної дівчинки, з якою ви одружились, не може відкрити вам очей на вічні істини, яких ви не визнаєте, то ніщо ніколи не допоможе вам! Ви у владі вашого ворога!

− Про кого ви говорите, Мевіс? − здивовано спитав я, помітивши, що вона стоїть ніби в напівсні, задумано дивлячись у простір, і її розтулені вуста тремтять.

− Ваш ворог! Ваш ворог! − енергійно повторила вона. − Мені ввижається, що його тінь стоїть у цю мить за вашою спиною! Послухайтесь голосу померлої, голосу Сибілли; послухайте, що вона говорить! «О Боже, будь милосердним!.. Я тепер знаю, хто жадає мого поклоніння й тягне мене у полум'яний світ… його ім'я…»

− Гаразд! − палко перервав я. − Вона спинилась тут. Його ім'я?

− Лючіо Ріманський! − сказала Мевіс, і голос її тремтів. − Я не знаю, звідки він прийшов, але я беру Бога за свідка моєї віри, що він − творець зла, злий дух у привабливому людському обличчі, руйнівник і спокусник! Його прокляття впало на Сибіллу відтоді, як вона зустріла його; те саме прокляття лежить на вас! Облиште його, якщо ви розумні, тікайте від нього, доки це можливо, і ніколи не дозволяйте йому знову бачити вас!

Вона говорила поспішно, навіть задихалася, ніби її вела якась незнана сила; я дивився на неї, здивований і дещо роздратований.

− Такий перебіг подій для мене неприйнятний, Мевіс, − сказав я холодно. − Князь Ріманський − мій найближчий друг; кращого друга жоден смертний ніколи не мав; його вірність мені було піддано тяжкому випробуванню, якого б не витримала більшість людей. Я вам не все сказав.

І я в коротких словах переповів сцену між моєю дружиною та Лючіо − сцену, свідком якої я був у музичній галереї Віллосміру.

Вона слухала, хоча й з видимим зусиллям; потім, відкинувши пасмо волосся з чола, тяжко зітхнула.

− Мені дуже прикро, однак це не змінює мого переконання! − сказала вона. − Я дивлюсь на вашого найближчого друга як на вашого найлютішого ворога. І я відчуваю, що ви не пізнаєте жахливого нещастя смерті вашої дружини у його справжньому вигляді. Пробачте, але тепер я прошу вас облишити мене; я не можу більше говорити про це… Я б воліла ніколи не читати цих сторінок…

У неї вихопилося приглушене ридання; я бачив, що вона знервована, і, взявши рукопис із її рук, насмішкувато спитав:

− То ви не можете підказати мені епітафію на пам'ятник моїй дружині?

Вона обернулась до мене з докірливим жестом.

− Так, можу! − відказала тихим, але обуреним тоном. − Напишіть: «Від безжальної руки розбитому серцю». Це пасуватиме і до померлої, і до вас, живого!

Вона пройшла повз мене, і її сукня прошелестіла по моїх ногах. Заскочений її раптовим гнівом і відходом, я стояв нерухомо. Сенбернар підвівся, підозріло позираючи на мене: вочевидь, він хотів, щоб я пішов. Афіна Паллада, як звичайно, дивилася крізь мене з безмежним презирством; усе начиння цієї мирної робочої кімнати, здавалося, мовчазно виганяло мене, як небажаного відвідувача. З тугою я оглядів її, як утомлений вигнанець оглядає спокійний сад, марно прагнучи ввійти до нього.

− Яка ж вона, врешті-решт, схожа на жінку! − промовив я впівголоса. − Вона засуджує мене за те, що я безжальний, і забуває, що грішною була Сибілла, а не я! Як би жінка не завинила, вона зазвичай збуджує певну долю співчуття, тоді як чоловікові завжди залишають байдужість.

Почуття самотності гнітило мене в цій мирній кімнаті, у якій стояли пахощі лілей.

− Якби я від самісінького початку знав і любив її! − пробурмотів я, йдучи, нарешті, з дому.

Але тоді я згадав, що ненавидів її раніше, до того як зустрівся з нею; і не тільки ненавидів, а ще й принизив, спотворивши її твір брутальним пером під щитом анонімності й у такий спосіб давши їй в очах публіки найбільше свідчення її геніальності, яке будь-коли мала обдарована жінка, − заздрість чоловіка.

XXXVIII

Два тижні по тому я стояв на палубі «Полум'я», яхти Лючіо, бездоганна велич якої сповнила мене, так само як усіх, хто бачив її, зачаруванням і подивом. Вона являла собою чудо швидкості; її рушійною силою була електрика, й електричні механізми були настільки складними й непересічними, що їхні секрети могли завести у глухий кут усіх так званих винахідників. Величезний натовп глядачів, приваблений незвичайною формою яхти, збігся подивитись на це диво; деякі сміливці навіть прибули на човнах, сподіваючись дістати дозвіл оглянути яхту, однак матроси могутньої статури − дещо неприємні на вигляд чужоземці − швидко дали зрозуміти, що товариство допитливих зовсім не бажане. З напнутими білими вітрилами та червоним прапором, що майорів на щоглі, яхта знялася з кітвиці на заході сонця того самого дня, коли ми − її власник і я − прибули на неї. Безшумно розтинаючи води з неймовірною швидкістю, вона незабаром залишила далеко позаду себе англійський берег, який скидався тепер на білу лілею в тумані, на бліду примару країни, яка існувала колись давно.

Залишаючи вітчизну, я здійснив кілька божевільних учинків: наприклад, подарував Віллосмір його колишньому власникові, лорду Ельтону, відчуваючи злосливу втіху, що він, марнотратний шляхтич, завдячує реставрацією свого маєтку мені − мені, який ніколи не був ані торговцем полотняними товарами, ані меблярем, а був просто літератором − одним із людей «того сорту», яким мілорди та міледі можуть, як вони вважають, то «протегувати», то знову виявляти зневагу безкарно для себе. Зухвалі дурні повсякчас забувають, як сильно може помститися за незаслужену зневагу володар гострого пера! Я також був радий, уявляючи собі, як дочка американського залізничного короля, ставши дружиною лорда, мешкатиме у великому старовинному замку й милуватиметься своїм гарненьким личком у тому самому дзеркалі, що в нього, помираючи, дивилася Сибілла. Не знаю, чим ця думка подобалась мені: я геть нічого не мав проти Даяни Чесней; вона була вульгарною, але нікого не кривдила, і було ймовірно, що як власниця Віллосміру вона матиме більшу популярність, ніж моя дружина.

Я звільнив свого лакея Морріса і зробив його нещасливим, подарувавши тисячу фунтів, щоб той одружився й відкрив яку-небудь справу. Він став нещасливим тому, що не міг вирішити, яка з усіх можливих справ найкраще окупається та котра з-поміж молодих жінок, які впали йому в око, є найменш екстравагантною й найкраще підходить на роль куховарки та економки. Любов до грошей і турботи про них робили гіркими його дні, як вони роблять гіркими дні більшості людей, і моя несподівана щедрість обтяжила його такою тривогою, що позбавила нормального сну й апетиту. Однак я не звернув уваги на його клопоти й не дав йому ані доброї, ані поганої поради.

Решту слуг я також звільнив, забезпечивши кожного значною сумою грошей, і не тому, що хотів зробити їм добро, а просто для того, щоб вони добре говорили про мене. У цьому світі, вочевидь, єдиний спосіб набути доброї репутації − заплатити за неї!..

Я замовив уславленому італійському скульпторові пам'ятник Сибіллі: англійські скульптори й уявлення не мають про скульптуру. Це був чудовий монумент з найчистішого білого мармуру; головною його прикрасою була центральна фігура янгола, що готовий був злетіти, з обличчям Сибілли, скопійованим з її портрета; адже, якою б порочною не була жінка за свого життя, після смерті всі закони суспільного лицемірства приписують зробити з неї янгола!

Якраз перед від'їздом з Лондона я почув, що мій старий шкільний товариш Босслз, або Джон Керрінґтон, нагло помер. Зайнятий «відкопуванням» золота, він був уражений ртутними випарами й помер у жахливих муках. Свого часу ця звістка глибоко засмутила б мене, але тепер я навряд чи жалкував за ним. Я нічого не чув про нього відтоді, як отримав спадщину; він навіть жодного разу не написав, щоб привітати мене. Вічно сповнений егоїзму, я вважав це великою зневагою з його боку, і тепер, коли він помер, я відчував не більше, ніж відчувають у наші часи інші, хто втрачає приятеля, тобто майже нічого; справді, нам нема коли журитися − так багато людей щоденно вмирає!.. І самі ми з такою відчайдушною поспішністю прагнемо смерті!..

Ніщо з того, що не було пов'язане з особистими інтересами, здавалось, не зворушувало мене; я не мав прихильностей, окрім невиразної ніжності до Мевіс Клер. Однак це душевне хвилювання було, врешті-решт, лише прагненням, щоб вона втішала, жаліла та любила мене, щоб я міг сказати світові: «Ця жінка, яку ви піднесли на щит слави та увінчали лаврами, кохає мене; вона не ваша, але моя!» Прагнення було всуціль корисливим та егоїстичним і не заслуговувало на іншу назву, окрім себелюбства.

Мої почуття до Ріманського на той час також почали зазнавати дивних змін. Його привабливість, його влада наді мною лишались незмінними, однак я часто мимохіть ловив себе на тому, що заглиблююсь у вивчення його особистості. Подекуди мені здавалося, що кожен погляд його був сповнений значущості, кожен його жест містив у собі дивовижний авторитет. Він залишався для мене найбажанішою особою, але, коли я дивився на нього, якесь болісне відчуття сумніву та страху народжувалось у моїй душі; мене охоплювало пекуче прагнення довідатись про нього більше, ніж сам він будь-коли розповідав мені, і в рідкісних випадках я навіть відчував раптову непоясненну відразу, яка шаленою хвилею відкидала мене від нього геть, змушуючи мало не ціпеніти зі страху; однак чого я лякався − я й сам не знав. Перебуваючи сам на сам із ним у широкому морі, на якийсь час відрізаний від решти світу, я починав достерігати багато речей, яких раніше не бачив, будучи надто сліпим і заглибленим у власні справи. Неприємна присутність Амієля, який був головним керівничим на яхті, сповнювала мене тепер не лише огидою, а й нервовим страхом; похмурі й у чомусь відразливі обличчя членів команди переслідували мене уві сні. Одного разу перехилившись через борт судна й дивлячись униз, у бездонну морську глибінь, я подумав про нерозгадані чудеса Сходу; я згадав історії про чародіїв, які силою темної науки обертали людей на жертв та, спокушаючи, зводили їх з істинного шляху. Не знаю, чому ця перебіжна думка вкинула мене в такий глибокий смуток; однак коли я глянув угору, то побачив, що небо захмарилось, і обличчя одного з матросів, який поблизу мене чистив мідне поруччя, здалося мені особливо зловісним і загрозливим.

Я рушив, аби перейти на протилежний край палуби, та чиясь рука лагідно лягла на моє плече, і, обернувшись, я зустрів погляд прекрасних сумних очей Лючіо.

− Чи не втомила вас подорож, Джеффрі? − спитав він. − Ці два застереження Вічності: безмежне море, безмежне небо? Боюся, людина легко втомлюється власною нікчемністю й безсиллям, коли перебуває на дошці між океаном та повітрям! Утім, ми йдемо з такою швидкістю, з якою тільки електрика може нести нас, і вона нас несе з набагато більшою швидкістю, ніж ви в змозі собі уявити.

Не відповідаючи, я взяв його під руку, і якийсь час ми поволі ходили сюди-туди. Я відчував, що він дивиться на мене, але уникав його погляду.

− Ви думали про вашу дружину? − спитав він м'яко і, як мені здалося, співчутливо. − Я, з відомих вам причин, уникав будь-яких натяків на трагічний кінець такого прекрасного створіння. На жаль, вродливі жінки так часто схильні до істерії! Однак, якби ви мали віру, ви б вірили, що вона тепер янгол!

Я різко спинився та глянув просто на нього. Тонка усмішка тремтіла на його гарних вустах.

− Янгол, − повторив я повільно, − чи диявол? Хто вона тепер? Скажіть, адже ви іноді стверджуєте, що вірите в Рай і Пекло!

Він мовчав, але мрійна усмішка досі лишалась на його вустах.

− Ну ж бо, говоріть! − наполягав я брутально. − Зі мною виможете бути відвертим. Янгол чи диявол − хто?

− Мій любий Джеффрі, − лагідно промовив він, − жінка завжди янгол: і тут, і в майбутньому житті!

Я гірко засміявся.

− Якщо це голос вашої віри, то мені вас шкода!

− Я не говорив про свою віру, − заперечив він холодно, зводячи блискучі очі до темних небес. − Я не член Армії порятунку, щоб викрикувати свою віру під звуки сурем і барабанів.

− Усе одно, ви маєте віру, − наполягав я. − І мені видається, вона мусить бути незвичайною! Якщо пам'ятаєте, ви обіцяли пояснити її мені…

− Але чи готові ви сприйняти ці пояснення? − спитав він із певною іронією. − Ні, друже мій, дозвольте припустити, що ви ще не готові! Мої вірування надто непохитні, щоб ви могли сперечатися з ними, надто реальні, щоб збудити бодай на мить ваші сумніви. Ви б відразу почали закликати до старих, затертих, слабких аргументів Вольтера, Шопенгауера та Гекслі. Маленькі атомістичні теорії − немов піщинки у вихрі мого знання! Я можу сказати вам, що вірую в Бога як у реальну Істоту, і це, ймовірно, являє собою один із перших постулатів Церкви.

− Ви вірите в Бога! − повторив я, по-дурному витріщившись на нього.

Він здавався серйозним. Він завжди здавався серйозним, коли говорив про Божество.

− Ви вірите в Бога! − знову повторив я нерішуче.

− Погляньте! − промовив він, зводячи руку до неба. − Кілька перебіжних хмар закривають мільйони світів − непроникних, таємничих, однак реальних. Там, унизу, − він указав на море, − ховаються тисячі речей, природи яких люди досі не вивчили, попри те що океан є частиною Землі. Між цими просторами Незвіданого Абсолюту стоїте ви − обмежений атом з обмеженими здібностями − і не знаєте, як довго снуватиметься нитка вашого життя; тим не менш у вашому жалюгідному мозку балансує пихата думка: чи зволите ви, з вашою нікчемністю й некомпетентністю, визнати Бога, чи ні?.. Зізнаюся, що з-поміж усіх дивин Усесвіту ця неймовірна зухвалість сучасного людства найдужче дивує мене!

− А ви − що обираєте ви самі?

− Я вперто приймаю те жахливе знання, що тяжіє наді мною, − відказав він із похмурим усміхом. − Я не кажу, що був добровільним старанним учнем; я страждав, вивчаючи те, що знаю!

− Чи вірите ви у пекло? − раптом спитав я. − їв Сатану, Архиворога людства?

Він мовчав так довго, що я здивувався; вуста його зблідли, і дивна, майже мертовна нерухомість рис надавала обличчю якогось моторошного виразу. Потім він звернув на мене очі; тяжка, пекуча гіркота відбивалась у них, хоч вуста його всміхалися.

− Звичайно, я вірю в пекло! Як же може бути інакше, якщо я вірю в Рай? Якщо є верх, то мусить бути й низ; якщо є світло, то мусить бути й темрява! І… щодо Архиворога людства: якщо половина історій, що їх про нього розповідають, правдиві, то він мусить бути найнещасливішою істотою у світі, істотою, вартою найбільшого жалю! Скорботи тисяч мільйонів світів − ніщо порівняно зі скорботами Сатани!

− Скорботи? − перепитав я. − Припускають, що він відчуває радість, учиняючи зло!

− Ні янгол, ні диявол не можуть відчувати радості, вчиняючи зло, − проказав він повільно. − Радіти, коячи зло, − це тимчасова манія, якою одержимі лише люди; щоб зло почало збуджувати радість янголів, мусив би знову запанувати Хаос.

Він дивився на темне море. Сонце сіло, і одна бліда зірочка мерехтіла крізь хмари.

− І я знову скажу: скорботи Сатани!.. Скорботи безмежні, як сама Вічність. Уявіть їх! Бути вигнанцем Небес! Чути крізь безкінечні сфери віддалені голоси янголів, яких він колись знав і любив! Блукати серед пустель темряви й тужити за небесним світлом, який був раніше повітрям і поживком для його істоти, − і знати, що людська глупість, людська жорстокість, людський егоїзм утримують його у вигнанні, заступають йому шлях до спокою та прощення! Людська шляхетність могла б підняти заблудлого духа до межі його втрачених радощів, однак людська підлота тягне його знову вниз. Муки Сізіфа легкі в порівнянні з муками Сатани! І нічого дивного, що він ненавидить людство! Нічого дивного, що він вічно намагається знищити рід людей; не дивно, що він оскаржує їхню участь у безсмерті!.. Гадаєте, це легенда?! − І він повернувся до мене різким, майже скаженим рухом. − Христос спокутував гріх людини і своїм ученням показав, як людина може спокутувати гріх диявола!

− Я вас не розумію, − промовив я мляво.

Однак пристрасність і дивна гіркота його тону вселяли мені побожність.

− Ви не розумієте? − перепитав він. − Однак у моїй думці немає нічого недоладного! Якби люди зберігали вірність своїм безсмертним нахилам і Богові, який створив їх; якби чоловіки були великодушними, чесними, безстрашними, безкорисливими, правдивими; якби жінки були чистими, мужніми, ніжними та люблячими, − хіба не можете ви собі уявити, що красу і силу такого світу Люцифер, Син Ранка, не ненавидів би, а любив? Що замкнену браму Раю було б відчинено для нього, і він, знісшись до Творця завдяки молитвам чистих істот, знов одягнув би янгольський вінець? Хіба ви не можете зрозуміти це, нехай і в межах легенди?

− Маєте рацію, для легендарної історії ідея дуже гарна, − погодився я. − І для мене, як я вам уже говорив, цілком нова. А позаяк чоловіки ніколи не стануть чесними, а жінки − чистими, то боюся, що в бідолашного диявола дуже погані шанси коли-небудь досягти спокути!

− Я також цього боюся! − і він подивився на мене з дивною усмішкою. − Дуже боюся! Але незважаючи на це, я радше шаную його за те, що він − Архиворог такої негідної раси!

Він із хвилину помовчав, потім додав:

− Я дивуюся, як це ми зупинились на такому абсурдному предметі розмови? Він нудний і нецікавий, як незмінно нудні всі «духовні» теми. Я порадив вам вибратися в цю подорож не для того, щоб віддаватись філософським суперечкам, а для того, щоб ви забули всі негаразди й насолоджувались теперішнім, доки воно триває.

Його голос бринів співчутливою добротою, яка відразу збудила в мені гостре відчуття жалощів до самого себе − відчуття, яке геть послаблює внутрішню впевненість. Я тяжко зітхнув.

− Правда, я страждав, − сказав я, − дужче, ніж більшість людей!

− Дужче навіть, ніж більшість мільйонерів заслуговує страждати! − заявив він із тим незмінним відтінком сарказму, яким відзначались його дружні завваги. − Уважається, що гроші винагороджують людину за все; одна багата дружина ірландського «патріота» воліла тримати при собі свій лантух із золотом навіть тоді, коли її чоловіка було оголошено банкрутом! Як вона «обожнювала» свого подруга, нехай скажуть інші! А щодо вас − беручи до уваги вашу багату касу, виходить, що доля повелася з вами дещо неласкаво!

Напівжорстока, напівлагідна усмішка світилася в його очах, коли він говорив, і знову мене охопило дивне почуття неприязні й страху до нього. А втім, наскільки миле було мені його товариство! Я мусив визнати: подорожувати разом із ним на борту «Полум'я» до Александрії було чудово. У матеріальному плані не лишалося бажати нічого кращого: на цій дивовижній яхті, яка неслася морем, ніби чарівний корабель, було все, що тільки могли винайти розум і фантазія. Деякі з матросів були майстерними музикантами, і тихими вечорами, коли сідало сонце, вони приносили струнні інструменти й тішили наш слух чарівними мелодіями. Сам Лючіо часто співав. Його могутній голос лунав, здавалось, над усім видимим морем з такою пристрастю, яка могла б змусити янголів спуститися з небес і слухати. Поступово моя душа почала просякатись цими уривками сумовитих, шалених, чарівливих мінорних мотивів, і я безмовно страждав. Мене охоплював непоясненний сум, передчуття лиха та ще якесь тяжке почуття, якому я заледве можу дати ім'я, − жахлива непевність мандрівника, який заблукав у дикій пустелі. Я терпів ці пароксизми душевної агонії на самоті, і в ці страшні пекучі миті мені здавалося, що я божеволію. Я ставав дедалі похмурішим і мовчазнішим, і коли ми нарешті прибули до Александрії, я не відчував особливого задоволення. Місце було нове для мене, однак я не помічав новизни: все здавалося мені нудним, безбарвним і нецікавим. Тяжке, майже летаргічне заціпеніння скувало мої почуття, і коли ми лишили яхту в гавані й вирушили до Каїра, я не відчував жодної насолоди з подорожі й був байдужий до всього, що бачив.

Я лише почасти пробудився, коли ми найняли розкішну барку з почтом слуг і вирушили вгору Нілом. Оточена очеретами сонна жовта ріка зачарувала мене; довгі години я проводив, розпроставшись у гойдалці на палубі й споглядаючи безбарвні береги, хвилясті піски, зруйновані колони й понівечені храми померлих царств минулого. Якось увечері, коли великий золотий місяць, дивлячись із висоти на вікові руїни, плив по небу, я задумливо промовив:

− Якби тільки можна було глянути на ці стародавні міста, побачити їх у тому вигляді, як вони існували раніше, − які б дивовижні відкриття ми зробили! Наші сучасні дива цивілізації та поступу здалися б нам дрібничками! Я певен, що ми в наші дні лише наново відкриваємо те, що знали люди у старовину.

Лючіо вийняв сигару з рота й задумливо дивився на неї; потім, ледь усміхнувшись, глянув на мене.

− Хотіли б ви побачити яке-небудь воскресле місто? − спитав він. − Тут, саме на цьому місці, кілька тисяч років тому панував цар із жінкою − не з царицею, а зі своєю фавориткою, яка так само славилася зі своєї вроди та доброчесності, як ця річка − зі своїх плодоносних розливів. Цивілізація тут прогресувала велетенськими кроками, але з одним винятком: вона не переросла віри. Сучасні Франція та Англія перевершили стародавні культури у своєму презирстві до Бога та віри, у зневазі до божественних речей, у невимовному ласолюбстві та блюзнірстві. Цим містом, − і він махнув рукою в напрямку похмурого берега, де високі очерети похитувались над потворними уламками зруйнованої колони, − керувала передовсім сильна, чиста віра його народу, а правителькою була жінка. Царська фаворитка чимось нагадувала Мевіс Клер, обдаровану генієм; вона була наділена справедливістю, мудрістю, любов'ю, правдою та найшляхетнішою безкорисливістю; вона зробила це місто щасливим. Допоки вона була жива, тут панував земний рай; коли вона померла, слава цього краю померкла. Як багато може зробити жінка, якщо схоче! І як багато вона не повинна робити! Скільки пороків у її звичайному розбещеному способі життя!

− Звідки ви знаєте все те, про що розповідаєте мені? − спитав я.

− Зі старовинних книжок, − відповів він. − Я прочитав те, що сучасним людям нема коли читати. Ви маєте рацію: нове − це тільки старе, наново винайдене та наново відкрите. Якби ви зробили ще крок далі та сказали, що багато з теперішніх людських життів − лише продовження їхнього минулого, ви б не помилились. Тепер, якщо хочете, я завдяки своїй науці можу показати вам місто, що колись стояло тут. «Місто Прекрасне» − ось його назва у перекладі з прадавньої мови.

Я підвівся й глянув на нього зі здивуванням.

− Ви можете мені його показати?! − вигукнув я. − Але як виможете зробити таку неможливу річ?

− Дозвольте мені загіпнотизувати вас, − відповів він, усміхаючись. − Дослідники окультних справ, котрі всюди пхають свого носа, на щастя, ще не відкрили моєї системи гіпнозу; однак вона ніколи не зазнає невдачі. Я обіцяю вам, що під моїм навіюванням ви побачите не лише місто, але й народ.

Мою цікавість було збуджено; у глибині душі я палко прагнув випробувати на собі досвід навіювання, але не хотів цього виявляти, тож розсміявся із силуваною байдужістю.

− Згода! − сказав я. − Але не думаю, що ви зможете загіпнотизувати мене: у мене надто сильна воля. − Після цієї завваги я побачив похмуру посмішку на його вустах, тож поспішно додав: − Зрештою, можете спробувати.

Він відразу підвівся та зробив знак одному зі слуг-єгиптян.

− Зупини барку, Азімаше, − сказав він. − Ми залишаємось тут ночувати.

Азімах, показний на вроду єгиптянин у гарному білому вбранні, приклав руки до голови на знак покори та пішов віддавати розпорядження. За кілька хвилин барка зупинилась. Глибока тиша панувала навколо нас; місячне світло лилося на палубу, немов бурштинове вино; десь далеко, серед темних пісків, до неба здіймалась поодинока колона, так тонко вирізьблена, що в рельєфі можна було розгледіти обриси потворного обличчя. Лючіо досі стояв переді мною; нічого не говорячи, він пильно дивився на мене поглядом, сповненим таїни та меланхолії, і цей погляд, здавалось, пронизував і пропікав моє тіло. Мене зачарували його очі, як пташку зачаровують волошкові очі змії; я силкувався всміхатись і говорити щось несуттєве; утім, зусилля мої були марними, свідомість швидко покинула мене; небо, вода і місяць закружляли в карколомному вихрі; я не міг рухатись: моє тіло наче було прикуте до стільця залізними ланцюгами, і кілька хвилин я був зовсім безпорадним. Раптом мені здалося, що зір мій прояснюється, а чуття знову стають сильними та виразними… Я чув звуки врочистого маршу, і там, у світлі місяця в повні, з тисячами вогнів, які блищали з веж і бань, сяяло Місто Прекрасне!..

XXXIX

Я бачив величні будівлі, обширні, розкішні, гігантські; вулиці, залюднені чоловіками та жінками в білому та кольоровому вбранні, оздобленому коштовним камінням; квіти, що росли на дахах палаців, фантастичними петлями й гірляндами перекидаючись від тераси до тераси; дерева з розложистим гіллям, укритим густим листям; мармурові узбережжя, що задивлялися в річку; лотоси, які рясно росли внизу, біля берега… Сріблясті звуки музики долинали з тінистих садів і критих балконів; кожну витончену деталь мені було видно ясніше, ніж різьблення зі слонової кістки на ебеновому щиті. Якраз напроти місця на палубі корабля, де я стояв − чи мені ввижалося, що я там стояв, − у рухливій гавані тяглася широка вулиця, яка розгорталась у величезні сквери, оздоблені химерними фігурами гранітних богів і тварин; я бачив блискучі бризки численних водограїв та чув тихий, але настійливий гомін неспокійних людських мас, які юрмились на майдані, немов бджоли у вулику. Ліворуч я розрізняв велетенську бронзову браму, яку охороняли сфінкси; там був сад, і з його тінистої глибини до мене долинав жіночий голос, який наспівував дивний мотив. Тим часом звуки маршу, які найперше донеслися до мого слуху, лунали дедалі ближче, і вмить я побачив, як наближається великий натовп із запаленими смолоскипами та гірляндами квітів. Невдовзі з'явилися лави жерців у блискучому вбранні, оздобленому камінням, яке сяяло на сонці. Вони прямували до річки, з ними йшли юнаки й малі діти, а обабіч скромно виступали дівчата в білих запиналах, з вінками троянд, час від часу погойдуючи срібними кадильницями. За процесією жерців, між лавами рабів і слуг ішла царствена особа; я знав, що це був володар Міста Прекрасного, і мало не приєднався до оглушливих радісних вигуків, якими його зустрічали! За його почтом дівчата, увінчані лілеями, несли білий паланкін. Хто був у ньому? Яка найдорожча особа цієї країни? Мене охопило необорне бажання пізнати це. Я стежив, як білі ноші наближаються до пункту мого спостереження; я бачив, що жерці на узбережжі вишикувалися півколом. Цар був посередині, а галасливий натовп − навколо.

Почулися мідні подзвони, які змішалися з барабанним биттям і різкими звуками очеретяних сурем, і серед світла смолоскипів білий паланкін поставили на землю. Жінка, вбрана у блискучу сріблясту парчу, вийшла з нього, неначе сильфіда з морської піни, але обличчя її було вкрите запиналом; я не міг розгледіти її рис, і це завдало мені гострого розчарування. Якби тільки я міг побачити її, думалось мені, − о, тоді я б довідався про щось надзвичайно важливе, про що ніколи досі не здогадувався!

− Відслони, о, відслони запинало, що вкриває тебе, душе Міста Прекрасного! − благав я подумки. − Бо я відчуваю, що прочитаю в твоїх очах таємницю щастя!

Але запинало не піднялося… Музика зчиняла варварський шум у моїх вухах… Яскраве світло засліплювало мене, і я відчував, що занурився в темний хаос; мені почало здаватися, що я ганяюсь за місяцем, який летить переді мною на срібних крилах… Зненацька звук потужного баритону, що виспівував легку співаночку з сучасної опери-буф, збентежив і ошелешив мене, і вже наступної миті я несамовито вирячився на Лючіо, який, вільно розсівшись у шезлонгу, весело наспівував мелодію серед нічної тиші порожнього піщаного берега, перед яким нерухомо стояла наша барка. Із криком я кинувся на нього.

− Де вона? − вигукнув я. − Хто вона?

Він глянув на мене, не відповідаючи, загадково посміхнувся та вивільнився з моїх рук. Я розгублено відсунувся, мимоволі здригаючись.

− Я бачив усе, − пробурмотів я, − місто… жерців… народ…царя… усе, крім її обличчя. Чому воно було сховане від мене?

І справжні сльози раптом набігли мені на очі. Лючіо стежив за мною, вочевидь забавляючись.

− Якою б знахідкою ви були для першокласного «спірита»-крутія, який виробляв би свої фокуси в культурному та піддатливому на шахрайство лондонському товаристві! − зауважив він. − Перебіжне видіння, я бачу, справило на вас неабияке враження.

− Ви хочете мені сказати, − із запалом спитав я, − що побачене щойно − не більш як думка вашого мозку, передана моєму?

− Без сумніву, − відповів він. − Я знаю, яким було Місто Прекрасне. Я зміг намалювати його на полотні своєї пам'яті й подати як закінчену картину вашому внутрішньому зорові − адже ви маєте внутрішній зір, хоча, як більшість людей, не усвідомлюєте цієї здатності та нехтуєте нею.

− Але хто вона була? − вперто допитувався я.

− «Вона» була царська фаворитка. Якщо вона, як ви скаржитесь, сховала від вас своє обличчя, то мені дуже шкода, але, запевняю вас, це не моя провина. Ідіть спати, Джеффрі; ви маєте вельми сумний вигляд. Ви погано сприймаєте видіння; втім, повірте, вони подекуди бувають значно кращими за дійсність.

Я не міг здобутися на відповідь. Залишивши його, я зійшов униз, щоб заснути, але всі мої думки неймовірно переплутались, і я більш, ніж будь-коли, був пригнічений відчуттям сильного жаху − відчуттям, у якому таїлася якась неземна сила. Це було тяжке відчуття; час від часу воно змушувало мене уникати погляду Лючіо: якийсь невиразний страх охоплював мене в його присутності. Річ була не в тому, що мені явилося Місто Прекрасне: це, врешті-решт, був тільки гіпноз, як сам Лючіо мені сказав, і я з радістю себе в цьому переконав. Але вся манера поведінки Ріманського раптом почала бентежити мене, як ніколи раніше.

У моїх почуттях до нього поволі відбувалися певні зміни; але й сам він, безперечно, теж змінив ставлення до мене. Його владне поводження зробилося ще більш владним; його сарказм − іще нещаднішим; він тепер частіше й відвертіше виявляв свою зневагу до людства. Однак я захоплювався ним так само, як і завжди; я насолоджувався його монологами, якими б вони не були − дотепними, філософськими чи цинічними. Я не міг уявити свого життя без його товариства.

Тим не менш сум'яття мого духу зростало; наша нільська подорож зробилась для мене нескінченно втомливою − аж до такої міри, що перш ніж ми подолали половину річкового шляху, я вже палко прагнув завершити подорож і повернутись.

Інцидент, що стався в Луксорі, ще дужче посилив це моє прагнення.

Ми залишались там кілька днів, досліджуючи місцевість, відвідуючи руїни Фів і Карнака, де брали участь у розкопуванні могил. Одного разу було виявлено незайманий червоний гранітний саркофаг; у ньому містилася вкрита багатим живописом труна, яку розкрили в нашій присутності. Усередині лежала ретельно оздоблена мумія жінки. Лючіо показав свою обізнаність у читанні ієрогліфів та переклав стисло й точно історію тіла, виписану всередині труни.

− Двірська танечниця цариці Аменартеси, − оголосив він мені й кільком зацікавленим глядачам, що оточували саркофаг, − яка з причини багатьох гріхів і таємних злочинів, що зробили дні її сповненими розпусти, а життя її − нестерпним, померла від отрути, випитої з власних рук за наказом царя й у присутності виконавців закону. Такою є скорочена історія леді. Звісно, є багато інших деталей. Вочевидь, їй ішов лише двадцятий рік. Однак, − посміхнувся він, озираючи свою невеличку аудиторію, − ми можемо привітати себе: ми досягай неабиякого поступу в порівнянні з цими надміру суворими єгиптянами. На наш погляд, гріхи танечниці не такі вже й серйозні. Чи не глянути нам, якою вона була?

Пропозиція не зустріла жодного заперечення, і я, будучи вперше присутнім під час розгортання мумії, спостерігав за процедурою з великим зацікавленням. Коли по одному було знято духмяні запинала, показалася довга коса каштанового волосся; потім запрошені для роботи майстри за допомогою Лючіо надзвичайно обережно взялись до розгортання обличчя.

Коли це було зроблено, болісний жах охопив мене: риси потемнілого й жорсткого, мов пергамент, обличчя були знайомі мені, і коли відкрилося все обличчя, я мало не крикнув: «Сибілла!» − така схожа вона була на неї, неймовірно схожа; і коли слабкі напівароматичні, напівгнилісні запахи розгорнених полотен дійшли до мене, я, похитнувшись, заплющив очі й відсахнувся. Мимоволі я згадав тонкі французькі парфуми, якими пахтів одяг Сибілли, коли я знайшов її мертвою; ці нездорові випари були такі подібні до тих пахощів! Чоловік, який стояв коло мене, побачив, що я нахилився, ледь не падаючи, й підхопив мене.

− Боюся, тутешнє сонце надто палюче для вас, − сказав він лагідно. − Цей клімат не всім на користь.

Я змусив себе посміхнутись і пробурмотів щось про памороки в голові; потім, прийшовши до тями, боязливо подивився на Лючіо, який уважно розглядав мумію, дивно посміхаючись.

Раптом, нахилившись над труною, він витяг золотий медальйон тонкої роботи.

− Це, гадаю, мусить бути портрет танечниці, − сказав він, демонструючи знахідку жадібним глядачам, які захоплено вигукнули. − Справжній скарб! Дивовижний витвір старожитнього мистецтва і, крім того, портрет чарівної жінки. Як ви вважаєте, Джеффрі?

Він простягнув мені медальйон, і я почав розглядати портрет із хворобливою цікавістю: надзвичайно гарне обличчя було, без сумніву, обличчям Сибілли.

Не пам'ятаю, як я прожив решту того дня. Увечері, щойно мені трапилась нагода поговорити з Ріманським наодинці, я спитав його:

− Чи ви бачили… чи ви впізнали?..

− Що померла єгипетська танечниця схожа на вашу дружину? − спокійно продовжив він мою думку. − Так, я це відразу помітив. Але нехай вас це не бентежить. Історія повторюється; чому б і гарним жінкам не повторюватись? Краса завжди десь має свого двійника − чи то в минулому, чи то в майбутньому.

Я більше нічого не сказав.

Наступного ранку я почувався зовсім хворим − таким хворим, що не міг підвестися з ліжка й провів кілька годин у неспокійному стогнанні й тяжких муках − не так фізичних, як душевних. У готелі в Луксорі мешкав лікар, і Лючіо, завжди вельми уважливий до мого стану, терміново послав по нього. Той перевірив мій пульс, похитав головою та після невеликих роздумів порадив мені негайно залишити Єгипет.

Я вислухав його пораду з неприхованою радістю. Мене охоплювало напружене, гарячкове прагнення поїхати з цієї «країни старих богів»; я проклинав страшну безмовність безмежної пустелі, де Сфінкс виявляє презирство до вульгарності людства, де розкриті могили і труни знову виставляють на світ Божий обличчя, схожі на ті, що їх ми свого часу знали й любили, і де старовинні історії розповідають про ті самі речі, що й наші сучасні газетні хроніки, хіба що в іншій формі.

Ріманський охоче послухався припису лікаря й віддав розпорядження повертатись до Каїра, а звідти до Александрії, причому зробив це без зволікання. Мені більше нічого не лишалось бажати, і я був сповнений вдячності за його відверте співчуття.

У короткий проміжок часу, завдяки чималим коштам, ми повернулись на нашу яхту й були на шляху, як я гадав, до Англії чи до Франції. Лючіо наполягав, щоб ми обминули береги Рив'єри; моя попередня довіра до нього майже відновилась, і я не заперечував проти цього рішення, достатньо задоволений, що мені не довелося залишити своїх кісток у населеному жахами Єгипті. Однак через тиждень або десять днів після того, як ми знову зійшли на борт «Полум'я», коли я вже добре почувався, настав початок кінця цієї незабутньої подорожі − настав у такій страхітливій формі, що я майже поринув у морок смерті або, радше, − як я скажу тепер, ґрунтовно вивчивши свій гіркий урок, − у сяйво того замогильного життя, яке ми відмовляємось визнавати, доки не зануримось у його сповнений слави або жаху вихор.

Цілий той день я стояв на палубі, насолоджуючись швидким та цікавим плаванням по гладенькому, залитому сонцем морі, а ввечері пішов до своєї каюти, почуваючись майже щасливим. Мій дух був зовсім спокійний, моя віра в мого Лючіо відновилась, і, мушу додати, знов повернулась до мене й моя колишня пихата самовпевненість. Різноманітні негаразди, яких я зазнав, почали прибирати невиразних обрисів, як справи давно минулі; я знову з задоволенням думав про силу мого фінансового становища та мріяв про нове одруження − одруження з Мевіс Клер. Я в душі заприсягся, що жодна інша жінка не стане моєю дружиною, − вона, вона, тільки вона буде моєю! Жодних утруднень на цьому шляху я не передбачав і, сповнений приємних мрій та ілюзій, швидко заснув.

Близько опівночі я прокинувся в невиразному страху й побачив, що каюта залита яскраво-червоним світлом, неначе вогнем. Першою була думка, що яхта горить; наступної секунди мене паралізувало жахом: переді мною стояла Сибілла… Сибілла, напіводягнена, в диких корчах, розмахувала руками, роблячи відчайдушні жести; обличчя її було таким, яким я бачив його востаннє, − мертвим, посинілим, потворним; її очі горіли загрозою, розпачем і застереженням мені. Навколо неї змією звивалась гірлянда полум'я… Вуста її ворушились, наче вона силкувалася заговорити, але жоден звук не вийшов з них; я настрахано дивився на неї − і раптом вона зникла… Імовірно, я втратив свідомість, оскільки коли прокинувся, стояв уже ясний день.

Але це видіння було тільки першим з багатьох подібних, і, врешті-решт, щоночі я бачив її, охоплену полум'ям; мені здавалося, що я божеволію зі страху й скорботи. Мої муки були жорстокими; однак я нічого не сказав Лючіо, який, видавалось мені, уважно стежив за мною. Я вживав снодійні ліки, сподіваючись віднайти спокій, але марно: щоразу я прокидався о певній годині та щоразу бачив цей вогненний привид своєї мертвої дружини, з відчаєм в очах та невимовленим застереженням на вустах.

І це було ще не все. Одного тихого сонячного полудня я вийшов до салону яхти − і відсахнувся, побачивши свого старого товариша Джона Керрінґтона, який сидів за столом із пером у руці, підбиваючи рахунки. Він схилився над паперами; обличчя його було вкрите зморшками й дуже бліде, але видіння було таке живе, таке реальне, що я покликав його на ім'я; він озирнувся, страхітливо посміхнувся − і зник.

Здригаючись усім тілом, я зрозумів, що до моїх тяжких днів додався ще один привид; присівши, я намагався зібратись на силі, сконцентрувати думки й поміркувати, що з цим робити. Без сумніву, я хворий; ці привиди − ознака захворювання мозку. Я мушу суворо контролювати себе, доки не дістанусь Англії, а там маю порадитись із найкращими лікарями й віддати себе під їхню опіку аж до остаточного одужання.

− А до того часу, − бурмотів я сам до себе, − я нічого нікому не скажу… навіть Лючіо. Він би тільки посміхнувся… і я б зненавидів його…

Тут я перервав себе. Чи можливо, щоб я коли-небудь зненавидів його?..

Звісно, ні.

Тієї ночі я задля різноманітності спав у гамаку на палубі, сподіваючись, що відпочинок просто неба допоможе мені позбутися нічних примар. Але мої страждання тільки посилились. О тій самій порі, що й завжди, я прокинувся… щоб побачити не тільки Сибіллу, а також, на мій смертельний жах, трьох примар, які з'являлися в моїй кімнаті в Лондоні в ніч самогубства віконта Лінтона.

Вони були такі самі, як і тоді, тільки цього разу їхні посинілі обличчя були відкриті та звернені до мене; вуста їхні не ворушились, однак я чув слово «Лихо!»: воно бриніло, наче похоронний дзвін, у небі й над морем… І Сибілла з її мертвотним обличчям, оточена полум'ям… Вона всміхалася до мене усмішкою муки й каяття… Боже! Я більше не міг цього терпіти. Зістрибнувши з гамака, я побіг на край палуби, щоб кинутися в зимні хвилі… Але там стояв Амієль з непроникним обличчям та тхорячими очима.

− Чи можу я допомогти вам, пане? − спитав він.

Я витріщився на нього, потім зайшовся в реготі:

− Допомогти мені? О ні! Ви нічим не можете допомогти. Я хочу відпочити… але я не можу спати тут… Повітря надто густе, і зірки палають жарко…

Я спинився; він дивився на мене зі своїм звичайним насмішкуватим виразом.

− Я зійду до своєї каюти, − вів далі я, намагаючись говорити якомога спокійніше. − Там я буду сам… можливо.

Знову я мимоволі дико розреготався і, відійшовши від нього непевною ходою, зійшов униз сходами, боячись озирнутися, щоб не побачити тих трьох постатей Долі, які переслідували мене.

Опинившись у каюті, я з люттю замкнув двері та з гарячковою сквапливістю схопив скриньку з пістолетами. Я вийняв один із них і зарядив. Моє серце несамовито калатало; я опустив очі додолу, боячись зустрітися з мертвими очима Сибілли. «Натиснути гачок, − прошепотів я, − і по всьому! Я буду спокійний, обважнілий, нічого не відчуватиму, нічого мені не болітиме… Жахи більше не докучатимуть мені… я засну…»

Я підніс зброю до правою скроні; раптом двері каюти відчинились, і зазирнув Лючіо.

− Даруйте, − сказав він, завваживши моє становище. − Я й гадки не мав, що ви зайняті. Я піду. Я нізащо не хочу заважати вам.

У його глузливій посмішці було щось диявольське. Я швидко опустив пістолет.

− Ви говорите це! − вигукнув я з тугою. − Ви говорите це, побачивши мене в такому становищі! Я думав, що ви мій друг…

Він глянув просто на мене. Його очі розширились; презирство, пристрасть і скорбота світилися в них.

− Ви думали, − і знову страшний усміх викривив його бліді риси, − ви помилялись! Я ваш ворог.

Запанувала тяжка мовчанка. Щось похмуре й неземне у його виразі нажахало мене. Я затремтів і похолодів зі страху. Машинально я поклав пістолет назад до скриньки, а потім із бездумним здивуванням та диким стражданням подивився на Лючіо. Його похмура постать наче виросла й тепер височіла наді мною, ніби гігантська тінь грозової хмари. Моя кров заледеніла від непоясненного болісного жаху… Потім густий морок застелив мій погляд, і я впав непритомний.

XL

Грім і дике виття, ряхтіння блискавки, ревіння хвиль, що здіймалися високо, немов гори, та зі свистом розбивалися в повітрі, − у цьому шаленому сум'ятті оскаженілих елементів, що кружляли в бурхливому танку смерті, я, нарешті, пробудився, ніби від поштовху. Я скочив на ноги і стояв у непроглядному мороку своєї каюти, намагаючись зібрати розпорошені сили; електричні лампи були погашені, і лише блискавка осявала могильну темряву. Наді мною, на палубі, лунали несамовиті крики; у цих бісівських завиваннях вчувалися то захват, то відчай, то погрози. Яхта стрибала серед розлючених валів, неначе зацькований олень, і кожен новий удар грому погрожував, здавалось, розколоти її надвоє. Вітер вив, ніби диявол у муках; він волав, стогнав і ридав, ніби наділений мислячим тілом, яке страждало в гострій агонії; він налітав зі скаженою силою, і з кожним його шаленим поривом мені здавалося, що яхта от-от піде на дно. Забувши про все, крім особистої небезпеки, я силкувався відчинити двері − але вони були замкнені ззовні. Я був полоненим. Після цього відкриття моє обурення перевершило решту почуттів; ударяючи обома руками по дерев'яних панелях, я кликав, я кричав, я погрожував, я проклинав − усе марно! Креном яхти мене кілька разів кинуло на підлогу; але я не переставав відчайдушно гукати й волати, намагаючись перекричати оглушливе сум'яття, яке, здавалось, оточувало судно звідусіль, − однак усе було даремно. Нарешті, втомлений, змучений, я замовк і притулився до замкнених дверей, щоб перевести подих та зібратись на силі.

Буря посилювалась, майже ненастанно били блискавки, і кожну супроводжували розгони грому. Прислухавшись, я раптом почув шалений крик: «Уперед за вітром!» і вибухи незлагодженого реготу. Охоплений страхом, я дослухався до кожного звуку; зненацька хтось зовсім близько від мене заговорив:

− Уперед за вітром, крізь світло, бурю, небезпеку й загибель! Загибель! Але потім життя!

Незвичайна інтонація цих слів сповнила мене такого несамовитого жаху, що я впав навколішки і ладен був молитись Богу, у Якого все своє життя не вірив та Якого заперечував, − однак не міг здобутись на слова. Густий морок, страшне буяння вітру, вирування моря, розлючені безладні вигуки − все це нагадувало розверсте пекло, і я міг тільки вклякнути, німіючи та здригаючись. Раптом невиразний звук, схожий на наближення жахливого вихру, запанував над усіма іншими; поступово він перейшов у хор тисячі голосів, які завивали разом із бурхливим вітром; несамовиті крики змішувалися з гуркотом грому, і я випростався, вловивши крізь шалене сум'яття:

− Слава Сатані! Слава!

Заціпенівши від жаху, я прислухався. Хвилі неначе ревли: «Слава Сатані!» Вітер вигукував це громові; блискавка змієподібною лінією виписувала в темряві: «Слава Сатані!» Мій мозок, здавалось, обертався й ладен був луснути. Я божеволів, без сумніву, я божеволів; не міг же я насправді чути такі безглузді звуки?.. Мене сповнила надприродна сила; я всією вагою тіла натиснув на двері каюти в несамовитому зусиллі відчинити їх; вони трохи піддалися, і я приготувався до повторної спроби − аж раптом двері широко розчинилися, впустивши потік блідого світла, і Лючіо, задрапірований у важкий плащ, став переді мною.

− Ходи за мною, Джеффрі Темпест! − промовив він тихо й виразно. − Твоя пора настала.

Самовлада покинула мене; страхіття бурі та жах від його присутності згнітили мої сили, і я благально простяг до нього руки, сам не усвідомлюючи, що роблю.

− Заради Бога! − почав був я диким голосом. Він владним жестом змусив мене замовкнути.

− Звільни мене від твоїх благань. Заради Бога, заради себе й заради мене! Ходи!

Він рухався переді мною, немов чорний привид в ореолі дивного блідого світла, а я, приголомшений, охоплений жахом, сунув за ним, доки ми не опинилися в салоні яхти, де хвилі зі свистом ударялись об шибки, неначе змії, готові вжалити. Здригаючись, не в змозі говорити, я впав на стілець; він обернувся і якусь мить замислено дивився на мене. По тому він відчинив одне з вікон, і велетенська хвиля, розбившись, осипала мене гірко-солоними бризками, однак я наче не помічав: мій тужливий погляд був звернений на того, хто так довго був товаришем моїх днів. Піднісши руку авторитетним жестом, він проказав:

− Назад, ви, демони моря і вітру! Ви, що не є елементами Бога, мої слуги, нерозкаяні душі людей! Ви, загублені у хвилях, і ви, що кружляєте в буревії, − геть звідси! Припиніть ваші крики! Ця пора − моя!

Я слухав у панічному страху й бачив, як величезні вали, що міріадами здіймались навколо судна, раптом зникли, стихли завивання вітру; яхта пливла тихо, ніби по спокійній поверхні озера, і місяць у повні кидав блискуче проміння, яке широким потоком розлилося по підлозі салону. Але, навіть коли буря вщухала, в повітрі бриніло: «Слава Сатані!» − і слова ці завмерли вдалині, немов відлуння віддаленого грому.

Тоді Лючіо глянув на мене, і риси його були сповнені величної, страшної краси!

− Чи знаєш ти мене тепер, чоловіче, якого мої мільйони зробили нещасливим, чи я маю сказати тобі, хто я?

Мої вуста заворушились, однак говорити я не міг: ясна і моторошна думка, що осяяла мій розум, настільки не вкладалася в межі чуттєвого досвіду, що смертний не міг би її висловити.

− Будь німим і нерухомим, але слухай і відчувай! − вів далі він. − Верховною могутністю Бога, позаяк нема іншої могутності ні на небі, ні на землі, я паную та владарюю над тобою, а твою власну волю відставлено вбік, як ніщо. Я обираю тебе з мільйонів людей, щоб ти в цьому житті вивчив урок, який усі мусять вивчити в житті майбутньому; нехай усі здібності твого розуму приготуються сприймати те, що я повідомлю, і перекажи це своїм товаришам на землі, якщо ти тільки усвідомлюєш, що маєш душу.

Знову я силкувався заговорити; вигляд у нього був людяний і дружній, хоч він і оголошував себе моїм ворогом; але що означало це мерехтливе світло навколо його голови? Та гордовита слава, що горіла в його очах?

− Ти один із «щасливців» світу, − говорив він, безжально дивлячись мені просто у вічі. − Принаймні так судить про тебе світ, боти можеш купити його прихильність. Однак сили, що керують усіма світами, не судять тебе подібним мірилом: їхньої прихильності купити ти не можеш. Вони бачать тебе таким, який ти є, а не таким, за якого видаєшся. Вони бачать у тобі безсоромного егоїста, який ненастанно спотворює божественний образ Вічності, і цьому гріху нема прощення, нема порятунку від покарання. Коли хтось вивищує своє «я» над Богом і в зухвальстві цього «я» насмілюється сумніватись і заперечувати Бога, той прикликає для керування своєю долею іншу силу − силу зла, створену й підживлювану непослухом та порочністю людини, ту силу, яку смертні називають Сатаною, Князем темряви, але яку колись звали Люцифером, Князем світла…

Він зупинився, і його палкий погляд знову впав на мене.

− То чи знаєш ти мене… тепер7.

Я сидів, заціпенілий зі страху, мовчазно витріщившись на нього… Чи не є ця людина − адже він людина! − божевільною? Тільки божевільний може в такий спосіб натякати на річ надто неймовірну, надто жахливу, щоб висловити її!

− Якщо ти не знаєш мене, − вів далі він, − якщо твоя засуджена душа не пізнає мене, то це тому, що ти не хочеш пізнати. Я приходжу до людей, коли вони насолоджуються гріховним життям у навмисному самозасліпленні та марнославстві; я стаю їхнім найближчим товаришем, догоджаючи їм у їхніх улюблених пороках. Я прибираю того образу, який подобається їм і відповідає їхнім звичаям. Таким чином, вони самі ліплять з мене те, що їм до смаку, і переробляють мій вигляд згідно зі швидкоплинною модою. Упродовж усіх мінливих, повторюваних діб вони вигадували для мене химерні імена й титули; їхні вірування зробили з мене потвору − ніби уява може створити страхітливішу потвору ніж диявол у людській подобі!

Я мимохіть здригнувся: я починав невиразно розуміти жахливу суть цієї нелюдської розмови.

− Ти, Джеффрі Темпест, − людина, в яку колись було вселено думку Господа, той усепроникний вогонь, той відгомін небесної музики, що зветься генієм. Такий великий дар нечасто посилається смертному, і лихо тому, хто, діставши його, використовує цей дар тільки для себе, а не в ім'я Бога. Божественні закони лагідно скеровували тебе на шлях старанності, на шлях страждань, розчарувань, самозречення й нужди − адже тільки завдяки ним людство ушляхетнюється й прагне досконалості. Через скорботу й тяжку працю дух озброюється до бою та міцніє для перемоги. Але ти − ти плекав злобу до благословення Небес. Нужда збуджувала в тобі образу, голод завдавав тобі смутку. Однак нужда краща, ніж самовдоволене багатство; голод здоровіший, ніж пересит. Ти не хотів чекати: твої негаразди здавались тобі жахливими, твої прагнення − вартими найвищої похвали, тоді як негаразди і прагнення інших були ніщо для тебе;ти ладен був проклясти Бога й умерти. Жаліючи тільки себе, захоплюючись тільки собою й жодним іншим, із серцем, повним гіркоти, із прокляттям на вустах, ти вперто намагався знищити і свій геній, і свою душу. Саме тому до тебе явилися твої мільйони: так я зробив!

Він стояв переді мною на повний зріст; палка скорбота і презирство тьмарили блиск його очей.

− О шаленцю! Щойно прийшовши, я попередив тебе: у той самий день, коли ми зустрілись, я тобі сказав, що я не той, за кого видаюсь. Елементи Господа гриміли погрозу, коли ми укладали нашу дружню угоду. І я, коли побачив останню слабку боротьбу, останній спротив і недовіру не зовсім отупілої душі в тобі, − хіба я не наполягав, щоб ти дав волю шляхетним прагненням своєї натури? Ти − насмішник із Надприродного. Ти − той, хто знущається з Христа. Тобі посилались тисячі натяків, тобі надавались тисячі нагод зробити добро, змусити мене облишити тебе, що дало б мені бажаний відпочинок від скорботи, хвилинне полегшення мук.

Брови його похмуро зсунулись; на мить він змовк, потім повів далі:

− Тепер дізнайся від мене, хто сплів павутиння, у якому ти так охоче заплутався. Твої мільйони були моїми. Той, по кому ти їх успадкував, був жалюгідним скнарою, людиною поганою до глибини душі. Примножуючи свої багатства, він збожеволів і заподіяв собі смерть у нападі безумства. Тепер він живе знову в іншій фазі існування і знає справжню ціну золота. Ти теж пізнаєш її.

Він підійшов на два кроки ближче, ще пильніше вдивляючись.

− Ти думав, що я твій друг, − сказав він. − Ти мав би вважати мене за ворога, позаяк той, хто лестить людині за її чесноти або потурає в її пороках, є найлютішим ворогом цієї людини. Я та мої послідовники стали служити тобі, і це було тобі вигідно. Ти нічого не розумів − ти, той, хто глузує з Надприродного! Ти мало думав про жахливих працівників, які творили чудеса на твоєму святі у Віллосмірі! Ти мало думав, що готували багату учту й розливали солодкі вина злі духи!

У мене вихопився приглушений стогін жаху. Я безтямно роззирався довкола, прагнучи відшукати глибоку могилу забуття і спокою, щоб упасти в неї.

− Так, − вів далі він, − свято відповідало духові часу. Товариство, що зажерливо наїдається, товариство сліпе й нечутливе, якому прислуговує пекельний почет! Мої слуги були подібні до людей − різниця між людиною та дияволом насправді дуже мала. Це було неперевершене збіговисько! Англія повинна вписати цю знаменну подію до своїх літописів!

Чиїсь зітхання й зойки навколо дедалі голоснішали; моє тіло трусилося, думки були паралізовані. Він знову звів на мене проникливі очі з виразом безмежного жалю, здивування і зневаги.

− Що за дивну істоту зробили з мене ви, люди! − сказав він. − Якими дріб'язковими людськими атрибутами ви мене наділили! Хіба ви не знаєте, що незмінна, але вічно мінлива субстанція вічного життя може прибирати мільйони мільйонів форм та водночас лишатись тотожною? Якби вічна краса, якою обдаровано всіх янголів, могла коли-небудь перетворитись на страхіття, яке гнітить спотворену уяву людства, − може, це було б добре: ніхто б тоді не взяв мене за товариша, ніхто б не любив мене! Але мій образ подобається всім; у цьому − мій фатум і кара. І навіть у людській подобі, яку я ношу, люди визнають мою перевагу. Його голос понизився до безмежного смутку.

− Будь-який гріх кожної людської істоти додає тягаря до моїх страждань і строку − до мого покарання; однак я мушу дотримувати своєї присяги щодо світу! Я заприсягнувся спокушати, робити все, аби знищити людство; але людина не заприсягалась піддаватися моїм спокусам! Вона вільна! Чинить вона спротив − і я йду геть; приймає вона мене − і я залишаюсь!

Зробивши ще кілька кроків уперед, він простяг руку; постать його зробилася вищою й величнішою.

− Ходім тепер зі мною! − сказав він тихим голосом, який звучав м'яко, але загрозливо. − Ходімо: цієї ночі завісу піднято для тебе! Ти мусиш збагнути, з ким ти так довго жив у мінливому повітряному замку життя! І в чиєму товаристві ти плавав небезпечними морями! Хтось, теж гордий і непокірний, як і ти, помиляється, однак, менше, ніж ти, бо визнає Бога за свого володаря!..

На цих словах почувся громовий удар; усі вікна з обох боків салону розчинились, і з них полилося дивовижне сяйво, ніби зі сталевих списів, обернених угору, до місяця… Майже знепритомнівши, я відчув, що мене хтось схопив і підіймає догори… Наступної миті я опинився на палубі «Полум'я» в полоні міцних незримих обіймів. Звівши вгору очі, зі страшним почуттям переконаності в душі, що запізно благати Божого милосердя, я побачив навколо себе крижаний світ − ніби сонце ніколи не світило над ним.

Грубі зеленаво-скляні стіни криги тиснули на судно звідусіль, тримаючи його між непохитними бар'єрами; фантастичні крижані палаци, вежі, бельведери, мости та склепіння своїми архітектурними обрисами та скупченням творили подобу великого міста. Округлий місяць, блідо-смарагдовий, глядів униз, осяваючи все холодним промінням; і проти себе, біля щогли, я побачив не Лючіо, але янгола!

ХLI

Увінчана містичним сяйвом, що мерехтіло вогнистими зірками, велична постать височіла між мною та небом у місячному світлі. Суворе обличчя світилось блідим світлом; в очах відбивався невтоленний біль, невимовне каяття, несказанний розпач. Це були ті самі риси, які я так довго знав, − але осяяні небесним промінням та повиті серпанком вічної скорботи. Навряд чи тіло моє щось відчувало − лише душа, яка так довго спала, пробудилась і тріпотіла зі страху.

Поступово я почав помічати, що навколо мене є ще якісь постаті; роззираючись навколо, я бачив натовп істот із дикими обличчями; благальні погляди у жалісній агонії були звернені на мене, і бліді руки простягались до мене − радше з благанням, ніж із погрозою. Навколо потемнішало; потім простір освітився відблисками крил: велетенські крила яскраво-червоного полум'я почали розгортатись і простягатись угору, до скутого кригою судна. І він, мій ворог, що стояв, притулившись до щогли, також був оточений цими вогненними крилами, які, подібно до тонких пірчастих хмарин, осяяних яскравим призахіднім сонцем, вилися увсебіч від його темної постаті й тягайся вгору блискучим вінцем. Безмежно сумний і водночас безмежно солодкий голос порушив урочисту крижану безмовність:

− Рушай уперед, Амієле! Вперед, до рубежів світу!

Я поглянув у бік керманича. Невже це Амієль, якого я інстинктивно ненавидів, − ця істота з чорними крилами й змученим обличчям? Тепер я бачив його у справжній подобі − злого духа. Історія злочину була написана в його скорботному погляді… Яка таємна мука гризла його, мука, якої жоден смертний не може вгадати? Кощавими руками він рухав стерно; і, коли воно закрутилося, крижані стіни навколо нас почали ламатися з оглушливим тріскотом.

− Уперед, Амієле! − знову промовив великий печальний голос. − Уперед, туди, де ніколи не ступала людина; рушай на край світу!

Натовп істот зі страхітливими обличчями зробився щільнішим, полум'яні крила стали густішими, ніж грозові хмари, що їх розтинає блискавка. Зойки, крики, стогони й несамовиті ридання долинали звідусіль. Трощена крига під водою знову загуркотіла, немов землетрус, − і судно, звільнене від крижаних перешкод, рушило.

Голова моя йшла обертом, я перебував ніби в безумному сні; нахилившись уперед, я побачив, як падає прозора скеля; крижане місто захиталось у самісіньких підвалинах. Блискучі бельведери падали і щезали; вежі хилилися, розсипалися й зникали в морі; величезні крижані гори ламалися, немов тонке скло, сяючи зеленавим яскравим полиском у місячному сяйві; тоді як «Полум'я» мчало вперед, немов на сатанинських крилах його страхітливого екіпажу, прокладаючи крізь кригу собі шлях із гостротою шаблі й швидкістю стріли.

Куди ми неслися? Я не смів думати. Я вважав себе померлим. Світ, який я бачив, не мав нічого спільного з тим світом, який я знав. Мені здавалося, що я перебуваю в якійсь замогильній країні, таємниці якої мені судилося пізнати − пізнати, можливо, надто добре!.. Ми рухались уперед. Мій погляд був прикутий до величної постаті, яка стояла переді мною, − до цього янгола-ворога, чиї очі були страшними від вічної скорботи. Я стояв, пригнічений і вбитий, віч-на-віч із цим безсмертним відчаєм.

Зойки та крики змовкли; тепер ми неслися серед тиші. Незліченні трагедії, невисловлені сумні історії читались у німій красномовності жахливих облич, що оточували мене, й у виразному мовчанні їхніх страхітливих очей.

Невдовзі крижані бар'єри лишились позаду, і «Полум'я» ввійшло в тепле внутрішнє море, спокійне, як озеро, та блискуче, як срібло в яскравому місячному сяйві. Обабіч тяглися звивисті береги, багаті на розкішну рослинність. На віддалі я бачив невиразні обриси темних пишних пагорбів. Я чув, як маленькі хвилі плескались об невидимі скелі та дзюрчали на піску.

Чудові пахощі сповнювали повітря, шелестів легкий вітрець. Чи це був утрачений Рай − цей напівтропічний пояс, схований за країною криги та снігів? Раптом з темного розложистого дерева долинув пташиний спів; він був таким солодким, мелодія лилася з такою щирістю, що сльози набігли на мої втомлені очі. Чудові спогади налинули на мене; моя душа відчула й поцінувала радість життя − життя на освітленій благодатним сонцем землі. Випадковості життя, його втіхи, його дива, його благо − все це відразу здалось мені таким чудесним! О, якби повернути минуле, зібрати розсіяні перли втрачених миттєвостей, жити, як має жити людина, у згоді з волею Господньою та в братерстві зі своїми ближніми!.. Невідома пташка виспівувала, як дрізд навесні, навіть іще мелодійніше; без сумніву, жоден інший лісовий співак ніколи не співав і наполовину так гарно!

І, коли остання ніжна нота поступово розчинилась у таємничій безмовності, я побачив нещасне створіння, що виривалося зі скупчення чорних і багряних крил, − білу жіночу постать, запнуту лише власним довгим волоссям. Вона ковзнула до борту корабля і притулилась там, звівши догори стражденне обличчя… це було обличчя Сибілли! Я бачив, як вона кинулась на палубу й заплакала. Моє серце зворушилося… Я зрозумів, якою вона могла б бути, яким янголом могла б зробити її терпляча любов… і, нарешті, я пожалів її; раніше я ніколи її не жалів!

Я впізнавав багато знайомих облич, які світились до мене, наче бліді зірки в дощовому тумані, − обличчя померлих, позначені невпинними докорами сумління та скорботою!

Одна постать похмуро брела переді мною в обтяжених вагарями ланцюгах із блискучого золота − і я впізнав у ній шкільного товариша, приятеля давно минулих днів. В іншій постаті, яка, охоплена жахом, припадала до землі, я впізнав того, хто поставив на карту останнє, що мав, − свою безсмертну душу. Я навіть бачив обличчя мого батька, вбите горем, і тремтів зі страху, боячись знайти серед цих моторошних видінь священну красу тієї, що померла, даючи мені життя. Але ні − дяка Богові, я не бачив її! її душа не загубила шляху на Небо!..

Вогненний вінець сяяв навколо пропащого янгола; він підніс руку − корабель спинився, а похмурий керманич нерухомо стояв біля стерна. Навколо розстелявся залитий вогнистим світлом пейзаж, неначе чудовий сон про чарівну країну, і знову невідома Божа пташка заспівала з такою захопленою ніжністю, що могла б утішити душі, які мучаться в пеклі.

− Ось тут ми зупинимось! − сказав владний голос. − Тут, де викривлений образ людини ніколи не кидав тіні. Тут, де пихатий розум людини ніколи не задумував гріха. Тут, де безбожна людська захланність ніколи не спотворювала краси й не знищувала лісу. Тут − останнє місце на землі, не заплямоване присутністю людини. Тут − край світу! Коли цю країну буде знайдено, коли ці береги будуть опоганені, коли Мамона ступить ногою на цю землю − тоді станеться Судний день. Але до того часу тут лише Бог творить досконалість; янголи, не настрахані, дивляться вниз, і навіть демони знаходять спокій.

Донеслися врочисті звуки музики, і я, досі закутий у невидимі кайдани без можливості рухатись, раптом відчув себе звільненим. Усвідомлюючи свободу, я стояв віч-на-віч зі своїм ворогом; його темна гігантська постать височіла проти мене, його ясні очі були зведені на мене, і голос його, що проникав у душу, звертався тільки до мене.

− Чоловіче, не заводь себе в оману! − мовив він. − Не думай, що страхіття цієї ночі − ілюзія сну чи полуда видіння! Це місце − не пекло, і не рай, і не простір між ними: це куточок того світу, в якому ти живеш. Тож знай віднині: надприродний світу середині й навколо природного − не вигадка, але найправдивіше дійсність. Доля визначає твою пору − і о цій порі тобі дане право обирати свого Володаря! Тепер, волею Господа, ти бачиш мене Янголом; але не забувай, що серед людей я − людина! У людській подобі я з усім людством іду крізь незліченні сторіччя; канцлерам і вченим, мислителям і проповідникам, старим і молодим я являюся в тому образі, якого вимагає їхня пиха або розбещеність, і для всіх я бажаний! Але від чистих серцем, стійких у вірі, довершених у прагненнях я відступаю з радістю, нічого не пропонуючи, крім шани, нічого не прохаючи, крім молитви! Такий я є, таким мушу вічно бути, доки людина з власної волі не відпокутує й не звільнить мене! Не помиляйся в мені, але знай мене! І обирай своє майбутнє − не зі страху, а заради істини. Обирай і ніколи вже не зраджуй потім: ця година, ця хвилина − твій останній іспит. Обирай, кажу я! Чи хочеш ти служити собі й мені, чи тільки Богу?..

Земля, повітря й море раптом засяяли вогненним золотом; мене, засліпленого та оглушеного, знову підхопили чиїсь владні руки, і невидима сила міцно тримала мене… Яхта піді мною повільно занурювалась… Мої вуста шепотіли:

− Бог! Тільки Бог!

Небеса з золотих стали червоними, потім знову засяяли блакитним світлом… У гамі переливчастих кольорів я бачив того, кого знав як людину: він швидко здіймався в небо, крила його блищали, а прегарне обличчя, ніби видіння світла серед мороку, було зведене догори. Навколо юрмилися мільйони крилатих образів, але він − верховний, величний, чудовий − вивищувався над усіма; очі його, неначе дві зірки, горіли захватом і блаженством. Приголомшений, ледве дихаючи, я напружував зір, щоб спостерігати, як він летить… Звідусіль − від сходу до заходу, від півночі до півдня − долинали мелодійні поклики ніжних голосів:

− Люцифере!.. Милий і незабутній! Люцифере, Сину Ранка! Здіймися!.. Здіймися!..

Напружуючи останні сили, я намагався спостерігати, як величне світило, чиє сяйво тепер сповнювало весь видимий світ, зникало у височині. Сатанинський корабель занурювався повільно, але дедалі глибше… Невидимі руки опускали мене вниз… Я падав, падав у неоглядну безодню…

Інший голос, якого я не чув досі, − врочистий, але ніжний, − проказав:

− Зв'яжіть йому руки й ноги та вкиньте у самісінький морок світу! Там нехай він знайде Моє Світло!

Я чув, однак не відчував страху.

− Тільки Бог! − знову повторив я, поринаючи у прірву, − і побачив сонце, знайоме благотворне світило, світоч Божого заступництва. Його золотий диск, сяючи, здіймався на сході вище і вище. Обличчя Янгола обернулось до мене… Я бачив тужливий усміх…Великі очі горіли безсмертною скорботою…

Потім щось кинуло мене вниз, і я полетів у бездонну могилу крижаного холоду.

ХLІІ

Синє море, синє небо! І сонячне світло над усім! Це було перше, що я побачив, коли, отямившись після тривалої непритомності, виявив, що я, прив'язаний до дерев'яного бруса, гойдаюсь на хвилях безкрайого моря. Мої руки й ноги були зв'язані так міцно, що я не міг ворухнутися. Після кількох безрезультатних зусиль я відмовився від спроб поворушитись і, віддавши себе на ласку долі, лежав горілиць, споглядаючи над собою безмежну блакитну глибінь, тоді як напружене дихання моря ніжно погойдувало мене, ніби мати дитину. Я був сам на сам із Богом і Природою − я, жалюгідна людська істота на уламку загиблого судна, гнаному вітром! Без сумніву, я невдовзі мусив померти − так я думав, поки хвилі гойдали мене у своїй велетенській колисці, переливаючись пінливими струменями через моє зв'язане тіло та обсипаючи мою голову холодними бризками. Що я міг тепер зробити, приречений і безпорадний, для того, щоб відновити змарноване минуле? Нічого! − хіба що каятись.

Покірно й скорботно я міркував… Мені судилося страшне, досі незнане випробування; я пізнав жахливу реальність духовного світу в нас і навколо нас − і тепер мене було вкинено в море, як непотрібну річ. Я відчував, що короткий час, залишений мені для життя, був насправді «останнім іспитом».

…Запитання, здавалося, гриміло в моїх вухах… Здригаючись, я позирав праворуч, ліворуч і всюди бачив згромаджений натовп істот із блідими, задуманими, здивованими, загрозливими й благальними обличчями; вони юрмились навколо мене; очі їхні блищали, а вуста беззвучно ворушились. І поки вони дивились на мене, я раптом побачив привид… самого себе.

То було жалюгідне хистке створіння, темне у своєму невігластві, з обмеженими здібностями й розумом, одначе сповнене дивного себелюбства та ще дивнішої зарозумілості. Кожна подробиця мого життя несподівано постала переді мною, немов у магічному дзеркалі, і я читав власну хроніку жалюгідної інтелектуальної пихи, вульгарного честолюбства та ще вульгарнішого марнославства; я з почуттям сорому пізнав свої низькі пороки, свою зухвалість і блюзнірство; і, охоплений раптовою палкою відразою до власного негідного існування та ницьої вдачі, я віднайшов і голос, і слова.

− Тільки Бог! − із запалом вигукнув я. − Краще знищення від Його руки, ніж життя без Нього! Тільки Бог! Я обрав!

Ці слова пристрасно звучали у моїх власних вухах. Темні палахкотливі крила вихром здійнялись навколо мене, переливаючись тисячами мінливих кольорів… І на обличчя мого похмурого ворога впало небесне світло, неначе усмішка світанку. Із побожним страхом я подивився вгору − і побачив нове, ще чудесніше сяйво: осяйна постать вимальовувалась у небі в такій красі, у такому яскравому блиску, що здавалося, ніби саме сонце знеслось у подобі янгола з веселковими крилами. І з осяяного неба продзвенів сріблястий голос:

− Здіймися, Люцифере, Сину Ранка! Одна душа зреклася тебе − одну годину радості даровано тобі! Здіймися!..

− Якби я тільки смів після життя, сповненого заперечення й богохульства, повернутися до Христа! − сказав я.

…Глибокий чарівний світ помалу змусив мене забути про своє неспокійне сумління, свою стражденну душу, своє зранене серце, свій утомлений мозок. Дивлячись на яскраві небеса й сонячне сяйво, я посміхнувся; і, цілком віддавши себе та свої страхи Божественній Волі, я знову прошепотів слова, які врятували мене в розпалі містичної агонії: «Тільки Бог! Що б Він не дав − у житті, у смерті чи після смерті, − те є найкраще!» Заплющивши очі, я віддав своє життя на ласку тихих хвиль і, відчуваючи тепле проміння сонця на чолі, заснув.

Я прокинувся знову зі здриганням і криком; веселі грубі голоси звучали в моїх вухах; сильні руки розв'язували мотузи, якими мене було спутано… Я перебував на палубі великого пароплава, оточений групою людей; світло призахідного сонця вогнем заливало море. Питання посипались на мене; та я не міг відповідати, бо язик мій був сухий і вкритий пухирями. Коли міцні руки допомогли мені звестися на ноги, я не міг стояти − такий був виснажений. З утомою та невиразним страхом я озирався навколо себе: чи не був цей великий корабель із великими димарями та полірованими машинами ще одним диявольським судном? Надто слабкий, щоб здобутись на слова, я намагався поставити німе страшне запитання…

Кремезний чоловік грубуватої зовнішності вийшов уперед; його гострі очі дивилися на мене зі співчуттям.

− Це англійський корабель, − сказав він. − Ми пливемо до Саутгемптона. Наш керманич побачив вас, коли ви пропливали перед носом корабля; ми зупинились і вислали рятувальний човен. Де ви зазнали аварії? Чи нікого більше з екіпажу немає на воді?

Я дивився на нього, але досі не міг говорити. Найхимерніші думки юрмилися в моїй свідомості, змушуючи мене безумно плакати й сміятися. Англія! Це слово прозвучало для мене, як музика. Англія! Маленька місцинка в маленькому світі, яку шанують і люблять усі, − крім тих, хто заздрить її гідності!..

Я зробив невиразний жест − чи то радості, чи то здивування; зрештою, навіть якби я міг говорити, я не міг розповісти людям, які мене оточували, нічого, у що б вони повірили, щоб зрозуміли… І я знову впав непритомний.

Вони були такі добрі до мене, всі ці англійські матроси! Капітан поступився мені своєю каютою; корабельний лікар доглядав мене з ретельністю, до якої його спонукала цікавість і бажання довідатись, хто я і якого саме лиха зазнав. Але я залишався німим і лежав, виснажений і слабкий, у ліжку, вдячний за догляд, що його надавали мені, так само, як і за тимчасове знесилення, яке позбавляло мене мови. Я був урятований, мені було дано другий шанс на життя, і я знав, чому. Тепер я був охоплений палким прагненням надолужити згаяне і робити добро там, де я досі нічого не зробив!

Настав нарешті день, коли я, достатньо зміцнілий, міг сидіти на палубі й жадібними очима виглядати берегову лінію Англії. Мені здавалося, що я прожив вік відтоді, як полишив її.

Я був предметом зацікавлення та уваги з боку всіх пасажирів, оскільки досі не порушив мовчанки… Погода стояла тиха і ясна; сонце яскраво світило, і перлинна обвідка шекспірівського «щасливого острова» сяяла вдалині, немов убір із коштовного каміння. Капітан підійшов, глянув на мене, підбадьорливо хитнув головою та після хвилинного вагання промовив:

− Радий бачити вас на палубі. Одужуєте, чи не так? Млявою усмішкою я підтвердив це.

− Може, − говорив далі він, − оскільки ми вже близько від вітчизни, ви повідомите мені ваше ім'я? Не так часто ми підбираємо живих людей посередині Атлантичного океану.

Посередині Атлантичного океану! Я не смів думати, яка сила кинула мене туди…

− Моє ім'я? − пробурмотів я, раптом віднайшовши дар мови. − Джеффрі Темпест − моє ім'я.

Очі капітана широко розкрились.

− Джеффрі Темпест!.. Боже мій!.. Той самий містер Темпест, колишній мільйонер?

Тепер настала моя черга дивуватися.

− Колишній? − перепитав я. − Що ви хочете цим сказати?

− Хіба ви нічого не чули? − спитав він збуджено.

− Чи я чув? Я нічого не чув відтоді, як кілька місяців тому разом із другом покинув Англію на яхті… Ми здійснили довгу і…дивну подорож. Ми зазнали аварії… Решту ви знаєте, як знаєте й те, що вам я завдячую життям. Більше мені нічого не відомо.

− Сили Небесні! − поспішно перервав він мене. − Як ведеться, погана звістка швидко шириться, але до вас вона не дійшла…І, зізнаюсь, мені не подобається бути її вісником…

Він зупинився; його веселе обличчя мало стурбований вигляд. Я посміхнувся трохи здивовано.

− Прошу вас, говоріть! − сказав я. − Не думаю, що ви скажете мені щось таке, що може засмутити мене тепер. Я знаю найкраще і знаю найгірше цього світу, запевняю вас!

Він нерішуче глянув на мене, потім пішов до кімнати для паління й приніс звідти американську газету тижневої давності; простягаючи її мені, він мовчки вказав на перші шпальти. Там я побачив заголовок, надрукований великими літерами: «Розорений мільйонер. Підле шахрайство. Жахлива фальсифікація. Слідами Бентама й Елліса».

На мить у голові моїй запаморочилось; однак я став уважно читати й невдовзі зрозумів, у чому річ. Солідна пара адвокатів, яким я доручив керувати всіма моїми справами на час моєї відсутності, не встояла проти спокуси, маючи в руках такий великий капітал, і перетворилась на пару досвідчених шахраїв. Маючи зносини з моїм банком, вони так майстерно підробляли мій підпис, що справжність його не збуджувала підозр; виймаючи таким чином величезні суми, вони вкладали їх у різноманітні фіктивні підприємства, у яких мали особистий інтерес. Нарешті шахраї зникли, залишивши мене майже таким само вбогим, яким я був, коли вперше почув про свою спадщину.

Я відклав газету й поглянув на доброго капітана, що стояв, спостерігаючи за мною зі співчутливою тривогою.

− Дякую вам! − сказав я. − Ці злодії були моїми повірниками, і я сміливо можу сказати, що набагато дужче мені жаль їх, аніж себе. Злодій − завжди злодій; злидар, якщо він чесний, без сумніву, вищий за злодія. Украдені гроші завдадуть їм більше лиха, ніж задоволення, − у цьому я переконаний. Якщо ця інформація є точною, то вони вже втратили великі суми в шахрайських компаніях, і Бентам, якого я вважав утіленням тонкої обережності, вклав величезну частину капіталу в геть негодящі золоті копальні. їхня фальсифікація, вочевидь, була дуже вправною. Сумне марнування часу та майстерності! Мабуть, і ті інвестиції капіталу, які робив я сам, теж нічого не варті. Так, так! Зрештою, це не має жодного значення. Я маю наново почати життя, от і все!

Капітан дивився на мене вкрай здивовано.

− Я гадаю, ви не вповні осягнули ваше нещастя, містере Темпест! − сказав він. − Ви сприймаєте його надто спокійно. Незабаром ви матимете гірші думки!

− Сподіваюся, що не матиму! − відповів я з усмішкою. − Ні про що не слід мати найгірших думок. Запевняю вас, я чудово все розумію. На думку світу, я зруйнований. Я цілком розумію!

Знизавши плечима з безнадійним виглядом, він облишив мене. Я переконаний, що він визнав мене за божевільного, − але я знав, що ніколи ще не був таким розсудливим. Справді, я вповні осягав своє «нещастя» − або радше надану мені велику нагоду здобути щось вище, ніж усі скрині з золотом; у втраті багатства світу цього я вбачав руку милосердного Провидіння, яке дало мені найбільшу надію в моєму житті. Переді мною ясно постав привид найбільш божественної та прекрасної необхідності, без якої щастя неможливе, − Праці, великого янгола працелюбства, якого так часто зневажають; між тим, саме він формує характер людини, дисциплінує розум, утримує від пристрастей та зміцнює морально й фізично.

Я був сповнений енергії і здоров'я, і я зніс подяку Господові за надану мені знову сприятливу нагоду, з якої я вирішив неодмінно скористатись. У кожній людській душі повинна бути вдячність за кожен дар Небес; однак ніщо не заслуговує на більшу вдячність і хвалу Творцеві, як заклик до праці та спроможність на цей заклик відгукнутися.

…Англія, нарешті! Я попрощався з кораблем, який порятував мене, та з усіма на його борту: багато хто з них тепер знав моє ім'я, і дивились на мене люди не лише з цікавістю, а й зі співчуттям.

В історію про аварію на яхті мого друга легко повірили. Усі вважали, що мій приятель, ким би він не був, потонув разом зі своїм екіпажем та що ніхто, крім мене, не залишився живим. Я не занурювався в дальші пояснення й був радий закінчити на цьому. Обом, капітанові та корабельному лікареві, я надіслав добру винагороду за їхню увагу й доброту. Судячи з їхніх листів до мене, були підстави припускати, що отримані суми їх більш ніж задовольнили, тож рештки свого зниклого багатства я справді використав на добро.

Діставшись Лондона, я побував у поліції у справі шахраїв Бентама та Елліса й закрив справу проти них.

− Якщо хочете, називайте мене божевільним, − сказав я геть розгубленому керівникові пошукової поліції, − мені байдуже. Нехай у цих злодіїв залишається той непотріб, який вони вкрали. Він буде прокляттям для них, як був для мене! Це гроші диявола! Половину з них було записано на ім'я моєї покійної дружини. Після її смерті гроші перейшли до членів її родини, і нині вони належать лордові Ельтону. Я зробив багатим збанкрутілого шляхетного графа, і сумніваюся, чи позичить він мені десять фунтів, якщо я в нього попрошу! Однак я не попрошу в нього. Решта грошей зникла, розсіявшись по світу через крутійські фальсифікації. Нехай вони там і лишаються! Я нізащо не клопотатимусь про їх повернення. Краще я буду вільною людиною! Той, хто має надто багато грошей, приваблює до себе злодіїв та шахраїв; він майже ніколи не зустрічається з чесністю. Нехай банк переслідує їх, якщо хоче, − я не буду. Я вільний! Вільний, щоб працювати, заробляючи собі на прожиття! Те, що зароблю, я цінуватиму; те, що успадкував, я навчився проклинати.

Із цими словами я лишив його, заскоченого й роздратованого, і за два-три дні газети рябіли дивними історіями стосовно мене, перемішаними з очевидною брехнею. Мене називали «безпринципним божевільним, що постав проти інтересів правосуддя»; інші брутальні характеристики, відомі тільки копійчаним базграчам, сипались на мене. Щоб доповнити моє задоволення, якийсь штатний працівник одного великого часопису вигріб мою книжку з бруду якогось льоху та розкритикував її зі злобою та гіркотою, як я колись анонімно вишпетив твір Мевіс Клер. Результат був дивовижний: публіка, гнана раптовою примхою, накинулась на мою книжку, якою так довго нехтувала; люди витягай її, ніжно тримаючи в руках, повільно прочитали, знайшли в ній щось таке, що сподобалось їм, і, нарешті, розкуповували її тисячами… Після цього хитрий Моджесон, як чесний видавець, написав мені привітання, вклавши у конверт чек на сто фунтів та обіцяючи більше, якщо попит триватиме.

О, які солодкі були ці зароблені сто фунтів! Я почувався королем незалежності! Царства прагнень і досягнень відкрилися переді мною. Що говорити про бідність?! Я був багатий! Багатий − я мав сотню фунтів, зароблену розумовою працею, і не заздрив мільйонерам, укритим золотим блиском.

Я думав про Мевіс Клер… Але я не смів надто довго зупинятись на її милому образі. З часом, можливо, коли я візьмусь до нового твору, коли я влаштую своє життя так, як хотів би його влаштувати, − у принципах віри, твердості й безкорисливості, − я напишу їй та оповім про все − про все, навіть про страшні незримі світи за межами невідомої країни вічної криги та снігів… Але тепер я вирішив лишитися сам і боротися, як повинна людина, не шукаючи ні допомоги, ні співчуття, не покладаючись на власне «я», а тільки на Бога.

Крім того, я не міг себе змусити знову поглянути на Віллосмір: він був для мене місцем жаху. Лорд Ельтон, усвідомлюючи, що це завдяки мені він отримав назад свій маєток, із курйозною поблажливістю запросив мене залишитись там і висловив жаль із приводу моїх «тяжких фінансових втрат»; але з його тону я розумів, що після моєї відмови відкрити справу проти повірників-утікачів він дивився на мене, як на божевільного, і волів би, щоб я відмовився від запрошення. І я відмовився; навіть коли настав день його весілля з Даяною Чесней, відзначений із пишнотою та блиском, я не поїхав туди. У списку гостей, надрукованому в газетах, я не без здивування прочитав ім'я: «Лючіо Ріманський».

Я тепер наймав скромну кімнату та знову взявся до літературної праці. Усіх колишніх знайомих я уникав, оскільки знав, що тепер, коли я майже злидар, вельможне товариство побажало викреслити мене зі свого візитного списку. Я жив зі своїми скорботними думками, розмірковуючи над багатьма речами, мужньо скеровуючи себе до покори, послуху та віри. День при дні я змагався з чудовиськом-себелюбством, яке являлося мені в тисячах подоб під час будь-якої зміни в моєму житті. Я вирішив переробити свій характер, побороти вперту натуру, що бунтувала, і змусити власну впертість служити вищим, ніж слава світу цього, цілям. Завдання було нелегке, однак із кожним новим зусиллям я робив успіхи.

Так я прожив кілька місяців у гіркому самоприниженні, як раптом увесь читацький світ наелектризувався новою книжкою Мевіс Клер. Мій перший твір, який нещодавно здобув прихильність публіки, знову було забуто й відкинено вбік; її твір, попри те що критики його, як завжди, гудили, широка хвиля суспільної похвали та ентузіазму піднесла до висот слави. А я… я радів! Більше не заздрячи її славі, я стояв осторонь, милуючись її тріумфальною колісницею, оздобленою не лише лаврами, а й трояндами − квітами народної любові та шани. Усією душею я схилився перед її генієм; усім серцем я шанував у ній чисту жінку! І, в самісінькому розпалі її блискучого успіху, коли цілий світ говорив про неї, вона написала мені простого коротенького листа, такого самого витонченого, як її миле личко:

Любий містере Темпест!

Днями я випадково почула, що Ви повернулись до Англії. Тож через Вашого видавця посилаю цю записку, щоб висловити мій щирий захват із приводу успіху, якого тепер домігся Ваш цікавий твір після певного періоду випробувань. Мені здається, що поцінування Вашої книжки публікою має втішити Вас у Ваших великих майнових і життєвих утратах, про які я тут не згадую. Коли Ви відчуєте, що в змозі знову поглянути на місця, які тепер, я знаю, неминуче пробудять у Вас сумні та болісні спогади, − чи не приїдете побачитися зі мною?

Ваш друг, Мевіс Клер.

Мої очі пойняло туманом; я майже відчував її бажану присутність у моїй кімнаті; я бачив ніжний погляд, променисту усмішку невинну й серйозну водночас, життєрадісність, яка йшла від світлої особистості наймилішої жінки, яку я будь-коли знав. Вона сама назвалася моїм другом!.. Це був привілей, і я почувався не гідним його.

Згорнувши листа, я поклав його на серце, щоб він служив мені за талісман… Вона, одна з найпрекрасніших істот на світі, безперечно, знала таємницю щастя… Коли-небудь − так! − я поїду побачитися з нею, з моєю Мевіс, яка співає у своєму саду лілей, − коли-небудь, коли мені вистачить сили й мужності розповісти їй про все… крім моєї любові до неї…

Коли я сидів, розмірковуючи таким чином, дивний спогад прийшов до мене; мені вчулося, що голос, схожий на мій власний, промовляє: «Відслони, о, відслони запинало, що вкриває тебе, душе Міста Прекрасного! Бо я відчуваю, що прочитаю в твоїх очах таємницю щастя!»

Холодний дрож перебіг по мені; я зірвався на ноги, охоплений жахом. Вихилившись із розчиненого вікна, я дивився на метушливу вулицю внизу, і мої думки повертались до тих дивовиж, які я бачив на Сході. Я згадав обличчя померлої єгипетської танцівниці − обличчя Сибілли; потім я згадав видіння Міста Прекрасного, в якому одне обличчя залишалося схованим − обличчя, яке я найдужче бажав бачити! Я тремтів дедалі дужче, тоді як розум, мимо моєї волі, пов'язував докупи ланки минулого й теперішнього, доки вони не поєдналися в єдине ціле.

Подолавши свої відчуття, я облишив працю та вийшов на свіже повітря. Був пізній вечір, і місяць яскраво сяяв. Кімната, яку я наймав, належала до будинку, розташованого неподалік від Вестмінстерського абатства, і я інстинктивно попрямував до старого сірого храму померлих королів і поетів. Сквер навколо абатства був практично занедбаний; я вповільнив ходу й замислено побрів вузькою брукованою дорогою, яка вела до Старого палацового двору, − як зненацька тінь заступила мені шлях, і, звівши очі, я зустрівся поглядом із Лючіо.

Як і завжди − бездоганне втілення бездоганної мужності… Його обличчя, бліде, горде, скорботне, однак зневажливе, блиснуло мені, мов зірка. Він глянув мені просто в очі, і запитливий усміх заграв на його вустах.

Моє серце мало не перестало битися; я пришвидшено дихав… Лист Мевіс прийшов мені на згадку; і тоді, зустрівши твердо його погляд, я рушив геть у мовчанні. Він зрозумів; очі його запалали дивним блиском, який я так добре знав та пам'ятав, і, відійшовши вбік, він дав мені дорогу.

Я продовжував прогулянку, рухаючись немов уві сні, доки не дійшов до тінистого боку вулиці, що напроти Парламенту; тоді я зупинився, щоб заспокоїти збентежені почуття. Але там я знову побачив його!

Він ішов у місячному світлі зі своєю звичайною легкою грацією, потім зупинився, вочевидь, на когось чекаючи.

Тієї миті я побачив кількох членів Парламенту, які йшли поодинці та групами; двоє-троє привіталися з темною постаттю як із приятелем, решта ж, либонь, не знали його.

Він далі чекав, і те саме робив я. Нарешті, коли куранти вибили за чверть одинадцяту, я побачив чоловіка, у якому інстинктивно впізнав добре відомого кабінет-міністра. Він бадьоро крокував у напрямку Парламенту… Саме тоді той, кого я знав як Лючіо, рушив міністрові назустріч, усміхаючись і сердечно вітаючи того мелодійним могутнім голосом, який я так добре знав. Лючіо взяв міністра під руку, і вони повільно пішли разом, палко щось обговорюючи. Я спостерігав за ними, доки не зникли їхні постаті: одна − висока, гордовита і владна, друга − широка, кремезна, самовпевнена в рухах. Я бачив, як вони зійшли нагору сходами і нарешті зникли у Домі англійського державного управління − диявол та людина разом.

Примітки

1

Побіжно (фр.).

(обратно)

2

Олена Блаватська (1831−1891) − засновниця всесвітнього теософського товариства, яке сформувало ідею створення ядра Вселенського братства людства без поділу на раси, віросповідання, статі, за кольором шкіри, а також сприяло вивченню порівняльної релігії, філософії та науки, досліджувало непояснювані закони природи та сили, приховані в людині. Сприяла поширенню буддизму в Старому й Новому Світі.

(обратно)

3

Анні Безант (1847−1933) − учениця О. Блаватської, авторка низки праць із теософії.

(обратно)

4

Містечко у графстві Беркшир, де з 1711 року відбуваються «королівські перегони».

(обратно)

5

Жоріс-Карл Гюїсманс (1848−1907) − французький романіст; спочатку, разом з Емілем Золя, засновником натуралізму в літературі, був прибічником цього напряму. Але його роман «Навпаки» (1884), який Оскар Вайльд назвав «кораном декаданса» став поворотною віхою, що позначила зародження нового літературного напряму. Один із найяскравіших представників декадансу в літературі − Шарль Бодлер.

(обратно)

6

Лондонська вулиця, де друкуються і продаються дешеві видання та мешкають убогі письменники.

(обратно)

7

Факт. − Прим, автора.

(обратно)

8

Накидка, яку надягають на вечірню сукню.

(обратно)

9

Автор має письмове свідчення містера Нофлеса про цей факт. − Прим. автора.

(обратно)

10

Хибний крок (фр.).

(обратно)

11

Мотлох (фр.).

(обратно)

12

Своячка (фр.).

(обратно)

13

Маvis − співучий дрізд (англ.).

(обратно)

14

Альфред Теннісон (1809−1892) − англійський поет вікторіанської доби, що уславився не лише прекрасними віршами, але й поетичними драмами. Але після виходу невдалої, з точки зору критиків, драми «Обіцянки весни» про сільську ідилію, відмовився від кар'єри драматурга, повернувшись до ремесла поета.

(обратно)

15

Вірний Ахат (лат.) − один із товаришів Енея.

(обратно)

16

Чорною заздрістю (фр.).

(обратно)

17

«Зірки, що падають, падають, падають − і зникають!» (фр.).

(обратно)

18

Сплін (від грец. селезінка) − пригнічений стан, нудьга. Раніше такий стан пояснювався хворобою селезінки (звідки й назва).

(обратно)

19

Прізвисько пересічного англійця.

(обратно)

20

Джованні да Ф'єзоле, відомий як Фра Анджеліко, − італійський монах-художник XV століття.

(обратно)

21

Повну свободу дій (фр.).

(обратно)

22

Ігнацій Падеревський (1860− 1941) − всесвітньо відомий польський композитор і піаніст. Після Першої світової війни, коли відродилася польська держава, став прем'єр-міністром Польщі.

(обратно)

23

Аделіна Патті − легендарна італійська оперна співачка XIX століття.

(обратно)

24

Жан Батіст Ґрез − французький художник XVIII століття, твори якого вирізнялися моралізаторством; вважається засновником сентименталізму в мистецтві.

(обратно)

25

Найбільший прояв (лат.).

(обратно)

26

«Травневе деревце» (англ. May-pole) − прикрашений квітами стовп, навколо якого водять танок та влізають на нього, щоб зірвати з верхівки приз.

(обратно)

27

Шляхетне становище зобов'язує (фр.).

(обратно)

28

Вечірка в саду (англ.).

(обратно)

29

Досхочу (лат.).

(обратно)

30

Так минає слава світу! Бувай! (лат.).

(обратно)

31

Ідеться про героя твору початку XIX століття молодика Септімуса Ходжа, що спричинив адюльтер у поважному товаристві.

(обратно)

32

Власниця замку, маєтку (фр.).

(обратно)

33

Кавалер до послуг (фр.).

(обратно)

34

…о, що за квіти це! Чистіших не знайти:

вони − мов жезли у правиці серафима;

але з вінців краси і чистоти тече в ефір отрута невловима.

Едмон Ростан. «Принцеса Мрія».

(обратно)

35

Пані, що супроводжує дівчину (фр.).

(обратно)

36

За звичаєм, про людське око (фр.).

(обратно)

Оглавление

І

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

XIII

XIV

XV

XVI

XVII

XVIII

XIX

XX

XXI

XXII

XXIII

XXIV

ХХV

XXVI

XXVII

XXVIII

XXIX

XXX

XXXI

XXXII

XXXIII

XXXIV

XXXV

XXXVI

XXXVII

XXXVIII

XXXIX

XL

ХLI

ХLІІ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg