Колись, давним-давно, може рік, а може два потому, у самій гущавині дрімучих Чернігівських лісів оселився Ведмідь. Був він мужиком состоятєльним, якщо не сказати – багатим. Тоді ж якого дурня, може поцікавитесь ви, він оселився не десь на тихоокеанських островах, чи хоча б в Карпатах – Буковелі там, чи іншому продвинутому місці? Та тому, що він сам був родом з Чернігівщини і любив свою малу батьківщину до нестями. А ще з тієї причини, що доживши до 45 літ людей не те що зненавидів, а зневірився в них, і хотів жити подалі, в гордій самоті, яка йому аж ніяк не набридала. А хіба що? Бізнес Ведмідь налагодив, дєнюжки капали ісправно. Можна відійти від справ, присвятити себе вічному і прекрасному, пошуку сенсу буття, наприклад… Даром, чи шо, більшу половину свого він життя пахав? Заслужив, можна відпочити.
До речі, Ведмідь в душі був романтиком. Тільки в часи свого бізнесування нікому в цьому не зізнавався – заклювали б, або засміяли, чи просто пристрелили – в бізнесі романтизм не в честі, та і навряд чи б згодився.
Так от, на заслуженому відпочинку, у вибудуваних за власним архітектурним проектом хоромах, Ведмідь почав писати картини. Благо натури і краси скрізь – хоч греблю гати. Місця заповідні, незвідані. Картини в нього, канєшно, як на чийсь професійний художній смак, були так собі. Другий раз не можна було й добрати, що на них намальовано. Але Ведмідь вирішив: я художник – я так віжу. Кому не нра – к є… ій мать. І вообще, картини не продаються, тож нічий тонкий смак не образять.
В своїх хоромах Ведмідь побудував цілу картинну галерею і «виставлявся» там. Сам собі художник, сам собі критик, сам собі цінитель і споглядач – красота! Малювання – то для душі, і кому какоє шо до того, що він там зображає.
Але скільки б Ведмідь картин не малював, якби не хорохорився з приводу того, що люди йому на чорта нужні – самотність таки його почала допікати. Людям потрібні люди – це вічний закон.
Комментарии к книге «Старі-старі казки», Оксана Калина
Всего 0 комментариев