Мене звати Робінетт Броудгед. Та попри це я чоловік. Мій електронний аналітик (я зву його Зіґфрід фон Психіатр, хоча то не його ім’я. Він робот, тому в нього немає імені) кепкує:
— Робе, чому тебе хвилює, коли люди думають, що ти дівчина?
— Мені байдуже.
— Тому чого ти про це постійно згадуєш?
Мене дратує, коли Зіґфрід згадує мої спомини. Я дивлюся на стелю з підвісними конструкціями та піньятами, а відтак переводжу погляд у вікно. Насправді це не вікно, а рухома голограма прибою на Каена-Поїнт; Зіґфріда запрограмовано на різноманітні речі. За хвильку я відповідаю:
— Не моя вина, що так мене назвали. Моє ім’я вимовляється «Р-О-Б-І-Н-Е-Т», але всі говорять його неправильно.
— Ти чудово знаєш, що ім’я можна змінити.
— Якщо зроблю це, — кажу я, впевнений у своїй правоті, — ти твердитимеш, що в мене нав’язлива ідея стосовно виправдання свого роздвоєння особистості.
— Я тобі пораджу лише, — відповідає Зіґфрід із притаманним йому незграбним механічним гумором, — не вживати спеціальних термінів зі сфери психоаналітики. Було б краще, якби ти лише говорив про те, що відчуваєш.
— Я почуваюся щасливим, — у тисячний раз запевняю Зіґфріда. — В мене немає жодних проблем. Чому б мені не бути щасливим?
Знову ця гра в слова. Мені це не подобається. Мені здається, з програмою Зіґфріда щось не гаразд. Він говорить:
— Скажи, Роббі: чому ти почуваєшся нещасним? — Я мовчу. Машина наполягає: — Мені здається, тебе щось турбує.
— Дурниці, Зіґфріде, — відповідаю я з легкою відразою, — ти постійно це кажеш. Нічого мене не турбує.
— Немає нічого поганого у вираженні своїх почуттів, — підлещується Зіґфрід.
Я знову дивлюсь у вікно. Я серджуся, бо відчуваю, як тремтить моє тіло, незрозуміло чому.
— Зіґфріде, ти зануда. Тобі колись казали про це?
Комментарии к книге «Брама», Фредерик Пол
Всего 0 комментариев