«Капітан космічного плавання»

Капітан космічного плавання (fb2) - Капітан космічного плавання 1276K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Алексей Афанасьевич Кацай

Олексій Кацай Капітан космічного плавання

Усім, хто своїми думками запліднює Всесвіт, присвячується…

Велика подяка Юрієві Камаєву за ідею поглибити оповідання „Кримінальне НЛО”, викладене свого часу автором на сайті „Гоголівська Академія”. Саме з цього поглиблення й розпочались блукання всесвітами гременецького мента Б.Кременчука. До якого і до яких автор не має жодного стосунку:)

І. Земля

Блакитна планета насупилась:

„Ти хочеш сказати, що ще десь у Всесвіті є інші планети?!

Але це неможливо!..

Навкруги літають лише астероїди, метеори та такі само самітні комети, як ти!”

О.Трусова „Казка про космічну самотність”

Погосян в останній раз затягнувся цигаркою так, що вона аж зашкварчала, та й кинув її у воду кольору синяво-чорного простору. Вогник недопалка майнув малесеньким багровим метеоритом і зник в нічній безмежності. Едгар Фрунзикович на мить замовк, мабуть проводжаючи його невидимим в темряві очами, а потім знову відкинувся на гойдливе днище надувного човна. Зітхнув, вдивляючись в розчахнуте зоряне небо і підсумував:

— Кожен з нас має право на космос. Річ в тому, як ми самі використовуємо це право.

Богдан завовтузився на місці. Здійняв було руку, і хотів щось сказати, але лише засичав, боляче вдарившись ліктем об підвісний мотор.

— Що? — напівсонно спитав вірменин.

— Нічого, — потер руку Богдан. — Нічого, — повторив. І раптом вибухнув: — Воно, звісно, але… Але, ви хоч і старший, і за віком, і за званням, але такого, як я в житті не бачили. У вас на очах донька не вмирала. Вас дружина в її смерті не звинувачувала. Не уходила від вас дружина, кидаючи вас сам на сам з лихом своїм. І дах у вас від усього цього не їхав. І тому не приходила до вас загибла донька-крихітка у вигляді дурнуватої інопланетянки з якоїсь дурнуватої тарілки летючої.

Він вже майже кричав на увесь берег Чоломаю.

— Але ж приходила? — сонні нотки з хрипкого голосу вірменина якось враз зникли. — Приходила чи ні? — перепитав. І не дочекавшись відповіді, застережливо гойднув човна, очікуючи чергового вибуху Кременчука: — Бо десь там, в космосі, є вона. Не може не бути… А ти тихіше. Тихіше тільки. Голоси, вони по воді ген куди чутно! Якщо не на пів-космосу, то на пів-Дніпра — точно. Це тобі, смарагдовий, не в ментурі твоїй сухопутній по дворах за бешкетниками малолітніми гасати. Ми, золотий, в береговій засідці, а не на затриманні твоєму… — І додав в тон: — …дурнуватому.

Богдан хотів щось заперечити, але промовчав і лише гірко махнув рукою, в останню мить відсторонюючись від клятого мотору.

— Але, звісно, — голос вірменина знову став напівсонним, — воно добре було б, якщо планета наша живою виявилась. Як в теорії Лавстока[1] твого. Вона сама б на браконьєрів отих твоїх реагувала. А ми відпочивали б тільки. Але… Але, як мовив хтось з авторитетів — не кримінальних, звісно! — мене в цьому житті цікавить дві речі: як виглядає китайська друкарська машинка і хто фінансує „Гринпіс”?…

Човен знову захитався: Погосян, вочевидь, вмощувався зручніше. Чоломай щось мурмотів верхівками невидимих дерев. На протилежному березі згасали вогні Гременця. До нього було далеко і аж ніяких звуків звідти не доносилось. Немов і не було там міста взагалі. Немов це уламки потрощених впалих зірок догорали в чорній порожнечі. Ставало явно прохолодніше і Богдан пересмикнув плечима, обтягнутими камуфляжним комбінезоном. Поправив на голові старенький, ще радянського зразку, міліцейський кашкет з порепаним козирком — оберег від часів служби в карному розшуку, який дістався йому від батька, — а потім якось жалісно зашепотів, водночас намагаючись дослухатися до навколишніх звуків:

— Все одне — казки це усе. Дурниці…

— Ну, чого ж відразу — дурниці… — відразу ж перебив його Погосян. — Ось два місяці тому тут, на Чоломаєм, кажуть НЛО літало. Рибалки казали. Друзі твої, „зелені”, до речі, теж. Потім, знову ж, „Дніпровський Кур‘єр” щось там таке писав. Та й столична преса. Загадка природи, перлинний. Ось і в мене сусідка…

— А!.. Кажу ж, дурниці!.. Коли хлопці мені психушку на дому влаштували й підрихтували таки, а потім на всяк випадок до водної міліції перевели за станом здоров‘я, фантастикою я, Едгаре Фрунзиковичу, захопився. Світи там усілякі, істоти інопланетні, брати за розумом, розумієш, дракони та зорельоти. Цікаво. Відволікає. Потім, ще перед зеленим рухом, в уфологію поліз. Ну, браття, там взагалі!.. Навіть дивно, що ми й досі отут по дніпровських островах никаємось на човнах надувних благеньких, а не на якихсь там шаттлах з гравітаційною тягою за порушниками повз них ганяємось.

— За човни, це ти, капітане, вірно підмітив, — сонно перебив його Погосян. — Давно вже це питання піднімати треба. У браконьєрів — он які „титаники”, а в нас… Та й в „гринпісу” твого…

І він поляскав по гумовому борту човна. Ляскання вийшло тужливе, але доволі гучне. Немов вологе кахикання хворого на туберкульоз.

— Тихіше ви! — ледь іронічно кинув і собі Кременчук. — Ми ж у береговій засідці, а не на толоці зеленій, розумієш…

Знов стало чутно, як біля борту жалісно-жалісно плюскоче вода.

— А все ж таки цікаво, — почувся по хвилині мовчанки голос Погосяна, — ось зірки… — Він явно вдивлявся в зоряне небо. — Я чув, що розбігаються вони в різні боки. Ну, нехай, ми втікаємо один від одного… А вони? Хто гонить їх? Куди вони…

І осікся. Десь вдалині, на межі чутності, почулося слабке стрекотіння. По тому, як зненацька припинилися й слабкі похитування човна, стало зрозумілим, що його почув і Богдан. А потім скам‘янілий було вірменин рвучко сів, повертаючи у бік звуку свій важкий величезний ніс. Неначе нишпорка за вітром.

— Ти диви! — вражено вигукнув він. — І дійсно катер рибнагляду. Його двигун. Стаціонарний. „Газівський”. З-за Чоломаю суне. З боку Раківки. Здається, до вантажного порту завертає. Повз нас пройти має. А Парталога казав, що він аж на місяць розібраний. У ремонті він, казав.

— А я вам зовсім інше казав! Я вам правду казав! — лихоманкове зашепотів Богдан. — Я не знаю, хто там „Гринпіс” фінансує, але ось деякі наші державні організації… Мені хлопці з „Зеленого світу” все з‘ясували: рибнагляд, він не лише браконьєрів „кришує”. Він, рідний, сам цим бавиться. В цілковите своє особисте задоволення.

Далеке стрекотіння набувало басовитих ноток і явно гучнішало. Катер наближався до невеличкої затоки на березі Чоломаю — острову, трохи нижчого за течією від Гременця. Над затокою нависло густе вербове віття, під яким і заховався надувний човен водної міліції. Цього разу взятий Богданом напрокат в міського „Зеленого світу”. Задля конспірації.

Місце для засідки Погосян обрав зручне. Що ж, Дніпро він знав набагато краще за Кременчука, який лиш нещодавно став працювати під його безпосереднім керівництвом. Але Богдан набагато краще за нього знав методи роботи карного розшуку, завдяки яким і за допомогою місцевих „зелених” він лише за декілька місяців розбудував цілу тобі агентурну мережу, про яку раніше водники навіть і не чули. Загалом, капітан Кременчук, перекинутий через хворобу на іншу ділянку роботи, відразу ж поставив собі за мету розбурхати цей „колгосп „Тихе Життя”, на який, з його погляду, в останній час перетворилася гременецька водна міліція. Допомагати йому в цьому мали активісті „Зеленого світу”, з якими від дуже здружився за час своєї клятої хвороби.

Судячи зі звуку, відстань до катеру рибнагляду швидко скорочувалась.

— Ну, чого? Чого сидимо? — розпочав хвилюватися Богдан. — Усе просидимо! Брати треба. Підуть!..

— Кого брати? — раптом засумнівався Погосян. У Кременчука навіть щелепа відвалилась. — Колеги, може, працюють, а ми їм: здрасьте вам…

— Ага, працюють! — голос Богдана аж рватися розпочав. — Працюють вони, розумієш!.. Дніпро вони грабують, а не працюють!

— А докази, рубіновий ти мій?

— Та там, там докази, — махнув Богдан рукою у бік невидимого катера. — Я ж вам повний розклад надав! Я ж цю інформацію по крихті цілий місяць збирав. Сьогодні хлопці з рибнагляду мають електровудками на Чоломаї бавитись, сьогодні. Очортіли зовсім, розумієш!..

— Докази?… — знов якось тоскно видихнув Погосян.

Кременчук зло рвонув шворку старенького „Вихора”.

— Будуть вам зараз докази!

Але мотор у відповідь лише булькнув чимось і знову затих.

— Відставити! — зненацька чужим голосом прорипів Погосян. — Відставити, капітане!.. На якій підставі ми огляд у них робитимемо? За затримання вже й не кажу. Ми ж водна міліція, самоцвітний. А не інспекція навіть. Чи той самий рибнагляд. Про анархію „зелену” вже й не кажу. Функції різні.

— Ну, ви й бюрократ, Едгаре Фрунзиковичу! А на якій підставі ми тут вже півночі сидимо? Я ж вам надав інформацію. Ви ж погодились зі мною, Едгаре Фрунзиковичу! А підстави… Та, скажемо, що рибалки п‘яні посварилися, один одного постріляли, от ми всі плавзасоби й перевіряємо. Маємо таке право?

— Маємо, маємо, — похмуро згодився Погосян. — Ми багато чого маємо. І від начальства по шиї отримувати право маємо. От, дурень старий! Сивина мені в бороду, біс — в ребро. Мені ж до пенсії пару тижнів залишилось. І звідки ти такий… такий… такий зелений та інформативний взявся?!

— Підуть, Едгаре Фрунзиковичу, підуть!!!

— Та й ризиковано їх доганяти на човнику паперовому нашому. Треба було хоча б „казанку” у відділенні взяти…

— Треба. Чого ж не взяли?

— Думав — відпочинемо. Про екологію, думав, погомонімо. Свіжим повітрям подихаємо. Порибалимо на світанку. Та й ти заспокоїшся.

— Не вірили, тобто?

— Не вірив, яхонтовий. Не вірив.

— Тьху, ти! — злісно сплюнув Богдан. — Гаразд. Замнемо. Едгаре Фрунзиковичу, а ви зможете навперейми катеру майнути? Не доганяти. На декілька секунд порівнятись з бортом його зможете? А далі… Далі моєї спритності справа.

— Спритності, спритності… Воно й видно, що спритний дуже. От, дурень старий! — це вже до себе.

— Підуть!!!

— Що мені потім робити, якщо лаженемось зараз?

— Та вам же все одне на пенсію. А я, якщо щось не так, усю провину на себе візьму. Мені не звикати.

— Тобто?

— Тобто, лякливий ви дуже, Фрунзиковичу! Це, мабуть, вже не виліковне. Бо старече.

— Ах, т-ти!.. — аж затинатися розпочав Погосян. — Ах, ти, щеня! Я, капітане, своє ще в Нагорному Карабасі, на передній лінії фронту, відлякався. Це потім, коли…

— Підуть!!!

— …коли людину вбив, коли мене ледь не грохнули, коли зрозумів, — не звертав уваги на Кременчука начальник, — що геройство моє аж нікому в цьому всесвіті не потрібно, окрім близьких моїх… Разом з родиною в Україну подався. Життя, воно в нас усіх — одне. І у вірмен-ар, і в азерів, і в хохлів, і в москалів. Коли, звісно, не краєш ти його, від природи неподільне, на частини якісь незрозумілі. Навіть самі, що не є розгеройські, — якось по-конячому фуркнув Погосян. — Тебе ж цьому зелені твої вчили?… І віддати, до речі, те життя назад можна лише тому, хто його в борг тобі дав. За умови повернення в доброму стані. Бо лише справжній власник на те життя право має. А ти є лише тимчасовий орендар його з усіма обов‘язками, що випливають з цього. — І раптом спитав: — На повній швидкості зможеш на катер перестрибнути?

— Та я!.. — рвучко мотнув головою Кременчук, ледь не вронивши свого міліцейського кашкета з порепаним козирком в невидиму річкову глиб.

— Пусти мене до двигуна, — посунувся на корму Погосян. — А сам — наперед давай. Автомат там візьми. І дивись мені, бурштиновий, не втопи бойової одиниці.

Старенький „Вихор” зненацька ревонув на високій ноті і надувний човен буквально вистрибнув з-під вербового віття на річковий оперативний простір. Так рвучко вистрибнув, що здалося, навіть зірки в небі посунулися.

— Якщо все більш-менш нормально пройде, — кинув перед тим Погосян, — я тебе, капітане, на своє місце рекомендуватиму. Ото тобі справжнє покарання за безбаштовість твою буде. А вже „зеленим” твоїм карнавалу!.. На цілий місяць, мабуть.

* * *

Натужне ревіння старого мотору заполонило собою увесь всесвіт. Вітер нічного неба, розчахнутого у відкритий космос, холодно торкався розпашілих облич. Немов пласким боком клинка козацької шаблюки торкався. І здавалось, що уся Галактика пульсуючими поштовхами хилитається в такт руху човна по обсидіановій площині річкової поверхні. Капітан Кременчук, завмерши на його задраному носі і стиснувши в руці автомат, до болі в очах вдивлявся в нічну темряву. Дивно, як це Погосян напрямок вгадує? Через бойове завивання їхнього „Вихора” двигуна катера було зовсім нечутно. І самого його не видно. Бо, вочевидь, йде без вогнів, наче пірат якийсь. І як це Погосян… Стоп!.. А, може, він зовсім в іншому напрямку суне?… Переляканий ти наш!

Богдан вже розпочав було розвертатися в бік транця, аби вголос висловити свої підозри, але в цей час боковим зором він вловив якусь бліду пляму в вологій лискучій імлі. І майже водночас з цим пляма вибухнула нажаханим світлом носового прожектора й роздратований виск сирени навідліг вдарив обох ментів по вухах.

Катер!.. Він зростав на очах, немов випірнав з правікових дніпровських глибин, щільно заселеними колись водяниками та русалками. Це зараз, мабуть, уся новітня бездушна техніка повиганяла їх в інші місця, непристосовані для потойбічних веселощів. Бо ж як тебе отаке от одоробло, з виючою сиреною, гвинтом по голові шандарахне, то аж ніяких рибалок зваблювати не захочеться.

— Давай, Фрунзиковичу, давай! — збуджено вигукнув Богдан, миттєво забуваючи про всі свої сумніви. На нього нахлинув отой мисливський, чисто ментівський, азарт, про який він вже майже забув, відсторонений долею та начальством від свого улюбленого карного розшуку. — Давай, діамантовий, щоб тебе дідько взяв!

Надувний човен цілеспрямовано, не рискаючи в боки, мчався прямісінько на сліпучу зорю прожектору катера. Немов метелик на світло лампи. З темряви, переполовиненої електричним сяйвом, випірнув високий борт з великими літерами на ньому: „Рибнагляд”. Втім, літери Богдан побачив лише мигцем, коли опісля чергового звукового переляку сирени, їхній човен таки трохи відвернув і на відстані в якийсь палець, ледь не протираючи тертям свою гумову обшивку, майнув повз отих — чорним по білому — літер.

А перед тим Богдан насунув шлейку кашкета на підборіддя, увесь напружився перед небезпечним стрибком і азартно кинув до Погосяна крізь міцно стиснуті зуби:

— Життя, кажеш? Моє життя лише мені належить. Мені його ніхто в борг не давав. Зась до нього усім іншим!

І, щосили відштовхнувшись від непевної поверхні надувного човна, ще встиг відчути, як вона пішла кудись вбік разом з усією цією, зануреною у ніч, планетою. А потім… А потім з усього розмаху вдарився сонячним сплетінням об низенький леєр і крізь біль, що якось враз обпалив усе його тіло, зрозумів: вдалого стрибка не вийшло. Бо, стискаючи однією рукою автомат, Кременчук розпочав іншою рукою відчайдушного скребтися по поверхні катера, намагаючись не зірватися з неї в темну холодну воду.

Навряд чи він втримався б на ній, якби в останню мить хтось не вхопив би його за руку та буквально не висмикнув би з безнадійності болю та нічної імли на надійну палубну обшивку. Богдан мимохіть навіть здивувався тій нелюдській силі, з якою це було зроблено. А ще більше здивувався тоді, коли побачив, кому ця сила належала.

— Стояти! Всім стояти! — встиг прохрипіти, хапаючи ротом повітря, Богдан перед тим, як зустрінутись очима зі своїм рятівником. І замовк на мить мимоволі.

Худеньке дівча в завеликій для неї тільняшці, накинутій прямісінько на голе тіло, стурбовано й водночас злісно зблискувала на нього своїми, ледь розкосими, очима. Катер, ледь погойдуючись, сунув вперед за інерцією. Його двигун був уже заглушений. Десь не віддалік бубонів старенький „Вихор”: Погосян розвертав човна до транспортної одиниці рибнагляду.

— Тобі що, робити більше нема чого, як на державні катери стрибати? — з легеньким азійським акцентом визвірилося дівча, зблиснувши в напівтемряві білим-білісіньким рядом зубів. Вони якось зовсім не пасували її загальному нечепурному вигляду. А також запаху, що тягнув від неї. Запаху риби, річкової тини і якогось… Карбіду, здається?

Зброя в руках чоловіка, до речі, не справила на неї жодного враження. Як і міліцейський кашкет, міцно прип‘ятий до його голови. Дурна вона, чи що? Тим більше, що Богдан вже впізнав її. І відчував певний сором від того, що ця шпана врятувала його від ганебного падіння у воду.

— Є мені що робити, — прохрипів, намагаючись за цим трохи робленим хрипінням приховати свою збентеженість, — є, на жаль, Сонько. Куди ж це нас несе, пані капітане? Хто ще на борту є?

Ліворуч щось плюснуло й Богдан відчув легенький поштовх: Погосян пришвартувався до катера.

— Що там? — гукнув.

— Та спокійно. Поки що, — буравлячи поглядом дівчину й не повертаючи голови, відгукнувся Кременчук. — Залазьте сюди, Едгаре Фрунзиковичу. — І повів дулом автомату в бік дівчиська: — Ну, кого питаю? Хто ще на борту є?

Навіть неприхована демонстрація зброї не вразила обгорнуту тільняшкою особу.

— Та нікого, дурню! — хіба що язика не показала вона й труснула своїм жорстким і, судячи з запаху, давно не митим з милом, волоссям. По тому пробігли якісь дивні сині іскри. Та й все воно синяве-чорне було. Відьмацьке. — Нікого немає. Сама я.

— Сама? — Богдан навіть не спробував приховати здивування. — Як це — сама? Хто тебе пустив-то сюди саму?

— Ну, що тут? — з‘явилась над бортом голова Погосяна.

— Та ось… Рибачка Соня власною персоною. Знаєте ж її?

Едгар Фрунзикович примружився, вдивляючись в біляву пляму обличчя.

— Сонька? Така-в-мами-харя, чи що?

Дівчисько було сіпнулось, але враз ізнову завмерло, сторожко переводячи очі з одного чоловіка на іншого. Її маленькі груди ледь торкались дула, спрямованого на неї, автомата. Богдан спеціально не відводив його убік: нехай похвилюється. Та й…

— Агов! — раптом вигукнув він вбік чорного отвору входу до каюти. — Вилазь звідти по одному. І щоб без зброї мені!.. А то від вашої подруги лише смужки на тільняшці залишаться!

Не дивлячись на напруженість ситуації, дівча весело пирснуло, здійнявши до губ маленький кулачок.

— От дурень так дурень!.. Не треба було тебе на борт витягати. Хай би в Дніпрі охолов трохи. Я ж кажу тобі — немає більш нікого на катері.

Богдан зиркнув на Погосяна, немов допомоги від нього очікував, і попросив:

— Ліхтаря дайте-но, Едгаре Фрунзиковичу!

Той засопів. Мовчки переліз через борт. Не поспішаючи, прив‘язав мотузку човна до низенького леєра, об котрий боляче вдарився Кременчук під час свого невдалого абордажу. Сів там, спустивши ноги в кокпіт. І лише потім передав Богданові ліхтаря, якого увесь час тримав у руці.

— На, дивись, — мовив з якимсь придихом. Немов сміх стримував.

І вже за хвилину стало зрозумілим, що на катері й дійсно нікого немає, окрім молоденької бомжихи на прізвисько „Рибачка Соня”. З‘явилася вона в Гременці нещодавно, пару місяців тому. Декілька разів була затримана міліцією і рівно стільки ж разів відпущена. Потім прибилася до рибальської артілі з Раківки — району Грюкова, який, в свою чергу, був правобережною частиною Гременця. Хлопцям вона сподобалась своїм веселим норовом, справними руками й вмінням, як непогано куховарити, так і непогано битися. Певною мірою, казали, що знаменита бійка з конкуруючою артіллю з Гранітних Потоків, була виграна у великій мірі завдяки Рибачці Соні.

Сама вона мала якесь далекосхідне походження і її японського прізвища, Такаманохара, ніхто толком виговорити не міг. Тому поряд з Рибачкою Сонею ходило й більш дражливе прізвисько „Така-в-мами-харя”. Призвісько, зрозуміліше для гременецького обивателя. Але й небезпечніше, з огляду на згадані генетично-самурайські здатності дівчини до вимахування кулаками й ногами. По батькові ж її ніколи не кликали.

— Та-а-ак, — протягнув, не встаючи з борту, Погосян. — Слухай, громадянко Такамама… Такамаха…

— Та-ка-ма-но-ха-ра, — тихо й по складах вимовила Сонька.

— Ось-ось, — згідно захилитав головою Погосян. — Ти яким чином, громадяночко моя діамантова, сама, вночі, посеред Дніпра, на казенному плавзасобі опинилась?

— Н-ну… Той… Як його… Покататися закортіло… — І раптом Сонька рвучко нахилилась до Погосяна. — Покататися, їй-бо!.. Хоч разочок капітаном себе відчути… Командиром… Я ж нічого не поламала. Я ж вмію катерами керувати. Ну, покаталась би трохи, а потім на місце поставила, так той дурень…

„Той дурень” визирнув з темної каюти:

— Покататися, — кинув презирливо. — Без вогнів, розумієш. Звісно, злодії, вони вогнів не полюбляють. — І знову зник в чорному отворі.

— Злодії… Вогнів… — не менш презирливо кинула Сонька в напрямку каюти. — Та як би я злодієм була, то якого б дідька я тебе, дровиняку незграбну, на борт витягала? Та я б без зупинки кебу твою недоумкувату гвинтом-то відрихтувала! А так… Виправдовуйся перед ним, недоробленим, тепер…

І затихла, скоса поглядаючи на Погосяна. Той сумовитими вірменськими очима мовчазно зблискував на неї.

— Едгаре Фрунзиковичу, — почулося з каюти, — а зазирніть, будь ласка, сюди на хвилинку.

Той повів головою, змірюючи Рибачку Соню поглядом від смолянистої копни волосся до розбитих кросівок під обтріпаними колошами витертих джинсів, а потім вказав підборіддям в той бік, де чимось тихесенько шарудів Кременчук:

— Йди…

— Чого? — не зрозуміло дівча.

— В каюту, кажу, йди.

— Чого? — заклинило Соньку.

— Чого-чого, — передражнив її Погосян. — А того! Того, що як сиганеш у воду, то я не буду тебе всеньку ніч по усьому Дніпру виловлювати. Йде вже, мал-лахітова! — рявкнув наостанок.

Вмів Едгар Фрунзикович бути переконливим, коли хотів.

В темній каюті Богдан, що не спускав насторожених очей з постаті дівчини, вказав коротким дулом автомата на якісь скриньки, прикриті брезентом прямо на вузенькому проході. Один край брезенту був трохи здійнятий.

Кременчук зачепив його кінцем дула й відвів убік. Поряд зі скринькою, що мала передню стінку у вигляді лицьової панелі якогось приладу, завмерла ще одна, більшого розміру, з цілим рядом чи то головок великих бовтів, чи клем, розташованих на її поверхні. Від клем в напрямку першої скриньки тягнулися товсті, товщиною не менш, як у палець, дроти. Втім, декілька з них, з якимись пласкими круглими пластинами на кінцях, були акуратно скручені в бухти і покладені просто на дно катеру.

Погосян стверджувально подивися на Богдана. Той згідливе мотнув головою.

— Правильно, Едгаре Фрунзиковичу, правильно. Це саме вона і є. Електровудка власною персоною. Судячи з розміру акумулятору — я такого ще в житті не бачив! — потужністю, мабуть, із Гременецьку ГЕС. Пів-Дніпра риби за раз вколошкає. Разом з водолазами та ікрою на п‘ять років вперед.

Старший з ментів усім корпусом повернувся до Соньки, яка напружено скам‘яніла поміж чоловіками.

— Що скажеш, алмазна? Звідки апаратура?

— А я знаю?! — вишкірилась та своїми, на диво білими, зубами. — Кажу ж: покататися взяла! Звідки я знаю, що тут господарі за собою тягають. Це вам, як спорідненій організації, краще знати. А я навіть і не зазирала в каюту. Я ж не нишпорка якась, як дехто тут.

— Угу, угу, — розсудливо покивав Погосян і знову подивився на Кременчука. Але тепер вже запитально.

— Знає вона, знає! Все знає! — захвилювався той. — Я от що думаю, Едгаре Фрунзиковичу. Хлопці з рибнагляду хитрішими, ніж я гадав, виявилися. Вони отаких от Соньок, — він зло зиркнув на дівчиська, — цілу команду назбирують, роз‘яснюють їм, що воно робити, техніку відповідну дають, а самі потім вершки знімають. Дешево й сердито. І, головне, безпечно.

— Угу, угу, — знову покивав Погосян і по тому протягнув так саме тоскно, як і нещодавно в засідці: — А докази?…

Богдан, немов ожила скеля, посунув на Соньку:

— Докази? Будуть вам зараз докази!

— Відстав… — рявкнув було Погосян. І осікся.

Кременчук теж не закінчив свого загрозливого руху, а Сонька рвучко повернула голову до виходу з каюти: звідти розпочало доноситись якесь тихесеньке дзижчання. Немов тупим кінцем олівця по голій стільниці повели. Або десь далеко-далеко почувся звук великого водоспаду. Погосян висунувся в кокпіт. Богдан відсторонив з проходу Соньку і собі зиркнув вгору: що там воно таке?

Нічого особливого, на перший погляд, надворі не спостерігалось. Втім, як і на другий погляд. Чи на третій. Тихесенький вітерець перекочував по лискучій воді лінькуваті хвильки, що ледь розгойдували катер з припнутим до нього міліцейським човном. Було надворі тихо, свіжо й зоряно. Лише незбагненний „водоспад” стрімко сунув нічним фарватером, наближаючись до завмерлих людей і наповнюючи невиразним неспокоєм кожну клітину зляканих тіл. Ось тільки незрозуміло було, з якого боку він суне.

Богдан зиркнув праворуч. Погосян — ліворуч. Сонька Такаманохара — угору. Поки що навколо нічого видно не було. Гременецькі околиці разом з Чоломаєм і притихлим катером вгрузли в чорний бурштин молодика. Лише оте розтривожене дзижчання дряпало зовні цей бурштин і той вібрував кожним своїм атомом. Разом з усім, що мало необережність вгрузнути в нього.

— Та що це воно таке?!? — покрутив в усі боки своїм важелезним носом Едгар Фрунзикович. Богдан зробив такий само порух. Наче передражнив начальство. Обидва вони вже на повний зріст випростались біля штурвалу. Сонька ж, як завмерла на виході з каюти, так і стояла там із піднятою головою.

Дзижчання підсилювалось, вібрувало, стогнало, і від нього чомусь хотілося бігти світ за очі, вичяривши очі й висолопивши язика. Богдан важко поворушив ним у враз пересохлому роті, міцніше стиснув автомат і в цей час…

— Щоб тебе!.. — видихнув Погосян.

Велетенська, на півнеба, тінь майнула над катером, моторошно збурюючи своїм нематеріальним рухом цілком матеріальні повітря та воду. Богдану, який встиг обернутись услід за тінню, здалося, що над ним вбік Чоломаю пролетів якийсь чорний трикутник. При чому рухалась ця геометрична фігура уперед своєю широкою основою і від цього здавалась зловісним скатом-мантою, що знялася на полювання з чорних глибин океану.

Раптова й велика хвиля вдарила в борт катеру й рвучко гойднула його з боку в бік. Погосян поточився і відчайдушно замахав руками, намагаючись зберегти рівновагу. Богдан притримав було йому поперек, але в цей час щось підхопило його під коліна і щосили кидануло вгору. „Сонька, зараза!” — встигло майнути в Кременчука перед тим, як, штовхаючи попереду себе Погосяна і відчайдушно здіймаючи руку з автоматом, аби не втопити зброю, він шубовснувся в холодний розплав агатової води.

І, очікуючи десь вдалині вибуху впалого літака, знову здивувався нелюдський силі, яка знайшла собі прихисток в худенькому дівчачому тілі.

А потім десь поряд заревів двигун і, ляскаючи по хвилях припнутим надувним човном, катер рибнагляду рвонув у бік острову. Тобто, в той самий бік, в якому зникла й дивна летюча манта, що на бриючому польоті гасала над нічним Дніпром.

* * *

— А чого це вона в бік Чоломаю рвонула? — вже в десятий, мабуть, раз запитував самого себе Едгар Фрунзикович, виливаючи воду з важких армійських черевиків, зняти яких у воді він так і не погодився.

Як, втім, і Кременчук.

Аж ніяких вибухів та катастроф вони так і не дочекалися, а дісталися до берегу острова вплав хвилин за двадцять: добре, що затримування відбувалось неподалік від нього. До протилежного берега, берега Гременця, вони пливли б значно триваліше. Та й чи допливли б без втрат — невідомо. Певною мірою, це стосувалось Богдана, який увесь час підгрібав під себе воду однією рукою, здіймаючи іншу, з автоматом, високо над головою.

Зараз автомат ледь полискував трохи збоку від нього, а сам Кременчук, вже трохи викрутивши свій камуфляжний комбінезон, зашнуровував черевики. Свого хвацького міліцейського кашкета він так і не знімав.

— Розлітались, розумієш, — роздратовано бубонів Богдан. — Нічні польоти, розумієш, вони тут понад рікою влаштовують. Ну, я сьогодні взнаю, звідки ці авіатори довбані в нас тут з‘явилися. Уж бо я їм крила-то вкорочу. Точно з військового аеродрому, що за Градизьком, точно…

— А чого це вона в бік Чоломаю…

— Чого, чого!.. А того, що в цієї навіженої клепки в голові немає! Того що…

— Щось мені здається, — не звертав на напарника уваги Погосян, — що вона за отим „стелсом” погналась. Може, зацікавилось дівча. Може, злякалась за нього. Але їй оті цікавість та переляк боком вийдуть. Обов‘язково вийдуть.

— Яка така цікавість!? — здійнявся на рівні Кременчук. — Який такий переляк? — додав, підстрибуючи на місці і перевіряючи тим самим зручність мокрої обувачки. — Я ж кажу, Едгаре Фрунзиковичу, клепки в неї немає.

І нагнувся, беручи в руки автомат. Вологий одяг прилипав до тіла і це ще більше додавало роздратування і без того вкрай розлюченому менту.

— А де, до речі, оте одоробло летюче поділось? Не помітив? — запитав Погосян, відсапуючись і теж здіймаючись на рівні.

— Ні, — буркнув, роззираючись по боках, Кременчук, — не до того, чи знаєте, було.

— Угу… Але цікаво — що це за модель була. А ще цікавіше: де ми тепер Таку-в-мами-харю шукатимемо? Разом з човном нашим зелено-інвентарним.

— Та я з нею таку „харю” зроблю!!!

— Угу… Зробиш… А нам за човен перед громадською організацією звітуватись прийдеться, платиновий. Я так думаю, що кинула вона десь тут і човна, і катера, щоб не усугубляти. Бо ж нечутно щось двигунів на річці.

— А сама?

— А сама — вплав через Дніпро. Але на інший берег. На Раківку. До артілі своєї. Там її прикриють в кращому вигляді. Вік не знайдемо.

— Ага… Вплав… До цього „вплаву” треба ще через весь Чоломай пішодрала чалапати. А на ньому і вдень чорт ногу зломить. А вже вночі!..

— Для чого ж „через весь”? Тут, аквамариновий, затока є вузенька. Справжня тобі шхера. Мало хто про неї знає, але вона майже навпіл увесь острів крає. Аж до іншого берегу. Коли з ГЕСу воду дають, як оце зараз, глибина в затоці дозволяє і катерові туди заходити. Я так думаю, золотенький, що десь в кінці затоки ми всі наші плавзасоби й знайдемо.

— А Соньку?

Погосян лише руками в темряві розвів.

— Ну, й де та затока? — не вгавав Кременчук.

— Почекай, почекай, дай зорієнтуватись…

І раптом вдалині почувся якийсь крик. Протяжний і гортанний. Чимось схожий на бойове улюлюкання войовничого індіанського племені. Потім почувся не менш дивний на цьому пустельному дніпровському острові чи то хрускіт, чи то нечастий стук. В ньому вгадувалася якась нервова закономірність, що іноді переривалась неясними вигуками.

— А це що за чортовиння? — здригнувся від несподіванки Погосян.

— А я знаю? — Кременчук був уже сторожко-напруженим, готовим миттєво зірватися з місця і чимдуж бігти світ за очі. — Від цієї ночі дурнуватої чого хочеш, здається, очікувати можна. І ментів, які з дурості начальства на надувних човнах за катерами ганяються, і бомжів, яким на тих катерах дуже поплавати кортить, і “стелсів” дурнуватих, які по самих головах тих самих ментів та бомжів льотають, і…

Він зненацька зло сплюнув в темряву та й, не питаючи згоди начальства, ламанувся крізь прибережні чагарники в напрямку дивних звуків. Тільки гілля захрумтіло. А начальство навіть не обурилось. Начальство зітхнуло й знічено посунуло слідом, бурмочучи на ходу:

— Та воно так… Та воно мабуть… Та, здається, не лише ми… А й Сонька, здається, в халепу втрапила… Вона ж, мабуть…

— Та тихіше ви! — раптом зовсім неґречно визвірився Богдан, водночас гучно ляснувши себе по лобу: повітря аж дзвеніло комарами. — Тихо!

Попереду якось дивно розвиднювалось. Не світло, а червонясті натяки на світло пробігали по темній корі дерев. Пахнуло чимось теплим і ледь гірким. Димом, чи що? Роздратоване вищання комарів, здається, трохи стишилось, а звуки попереду, навпаки, стали гучнішими. І ось крізь незрозуміле, якесь металеве, стукотіння вже можна було розрізнити окремі калічкуваті слова:

— Велик… аркт… трипіль…

Міліціонери якомога обережніше посунули ще на декілька метрів уперед, здіймаючись схилом, зарослого карликовою акацією, пагорба і раптом побачили сніп іскор, що звихрився над ним. А потім побачили і саме багаття, розкладене у невеличкій улоговині. Поряд з багаттям вгадувались контури якогось куреня. А навколо нього оскаженіло метались четверо тіней: тіла, вдягнуті у довгі балахони, вимахували чимось, схожим на короткі мечі.

— Смерть тобі, трипільський шпигуне!..

— Великий вождь арктів Рама скарає і тебе, і всіх твоїх орійських овець, на горло!..

— Поверта Сварог часу колесо! Мати Сва співа віщим голосом…

— Співай, співай!.. Зараз скуштує твоя пелька гіперборейського заліза!..

— …що приходить час, час жертовності, бути до борні нам в готовності!..

[2]

За хвилину стало зрозумілим, що троє хлопців в балахонах, підперезаних широкими поясами, намагаються взяти в облогу четвертого, з довгим волоссям, перехопленим чорним паском, і одягнутого в широку туніку й коротку жилетку, в якій Богдан лише за хвилину впізнав якусь музейну кольчугу.

Цирк та й годі!

Втім, цирк — не цирк, але мечі здавалися справжніми, та й вимахували ними хлопці непогано. Майже професійно вимахували. І де тільки навчились? Особливо вирізнявся отой, в кольчузі, що вправно відбивав напади супротивників, не забуваючи водночас наспівувати якусь баладу про стародавніх слов‘янських богів. Немов молився їм. І від того бійка набувала рис таємничого прадавнього ритуалу, під час котрого довговолосий з небезпечною зміїною грацією струменів поміж балахонів. В інший раз можна було б навіть залюбуватися ним. Але не зараз.

Холодно було ментам в мокрому одязі, та ще й соромно за те, що якесь дівчисько недолуге обвело їх навколо пальця. Нехай навіть і якісь трикутники летючі їй в цьому допомагали. Комарі до того ж…

— А ну, припиніть! — гарикнув Богдан, виходячи, врешті решт, на галявину з притоптаною травою. За ним обачливо вийшов і Погосян. — Що це за ігриська тут у нас такі? Повбивати одне одного вирішили? Очі один одному кортить повиштрикувати, чи що?

Раптова з‘ява справжнього кремезного мента в камуфляжному комбінезоні, з відповідним кашкетом на голові та ще й з автоматом у руках, справила неабияке враження на опівнічних фехтувальників. Не дивлячись навіть на неоковирного гладкого чоловічка, що тупцював за ним. Втім, цей чоловічок теж в однострії був. Ще й ревонув зненацька з-за плеча автоматника:

— Ну, чого мовчите? Відповідайте, гранатові, коли старші запитують!

“Гранатові” трохи ошаліло перезирнулись поміж собою і знехотя поопускали свої мечі. Один з них, вгодований, з дурнуватим пасмом маленької борідки, приклеєним до зовсім хлопчачого обличчя, вийшов наперед.

— А що? — спитав у свою чергу. — Ми що, комусь спати заважаємо? Акустичний режим порушуємо, чи що?

— Хто це “ми”? — не піддався на провокацію Кременчук. Не ніч, а дитячий садок якийсь: спочатку — Сонька, тепер — оці.

— Н-ну, — розпочав було невпевнено хлопець з борідкою, але враз немов схаменувся й гордовито скинув голову, рвучким порухом прикладаючи до лоба, а потім опускаючи свого меча, — дозвольте відрекомендуватися: Арктросс Білосніжний, когорт першої Мангазейської дружини Його Зоресяйної Величності Трисмегістора всея Гіпербореї Рами Вишнього Трійного та святиться ім‘я його серед усіх материків Атлантичних, Надполярних та…

Не дивлячись на пишні титули, з кожним словом пиха клаптями злітала з пана Арктросса, бо принципово не титулований Кременчук впритул буравив його своїми, вкрай роздратованими, очиськами. Не сприяв цій грі капітан водної міліції Богдан Кременчук.

Врешті решт, зовсім вже невпевнено, хлопець закінчив:

— А це, — кивок праворуч, — Кригобій Нестерпний, мій перший заступник, пальчак-маніпул. А ото, — кивок ліворуч, — сотовий ар’єргардний Ду Гін Навіжений…

Арктросс пару разів кахикнув і затих.

Богдан мовчки перевів погляд на четвертого хлопця з довгим волоссям, що завмер трохи осторонь трьох „гіперборейців”. Той правильно зрозумів його погляд, відповівши на нього просто й зі смаком:

— Зоребор Сталева Десниця, гіперон розвідницького загону гременецького нуклону Вільної Оріяни…

— Тьху ти! — не стримався за спиною Богдана Погосян.

— Нишпорка ти клята, шпигун смердючий, а не розвідник! — визвірився на нього Арктросс. — Навіть взнавши за наш ар‘єргард ваші вівці нінащо не здатні!

— А оце ми вранці з‘ясуємо, коли перша лава оріїв на Чоломай висадиться і…

— Ша! — наче прицвяхував Богдан до дерев, що оточили улоговину, початок чергової, хоча й словесної, баталії, а потім люто прошипів, переводячи злі очі з одної постаті на іншу: — А тепер — те ж саме, але українською!

Першим його зрозумів Зоребор. Котрий — Сталева Десниця. Кмітливий хлопець.

— Та це… — пересмикнув він плечима, засовуючи свій короткий меч в дерев‘яні, вкриті хитромудрою різьбою, піхви, що бовталися в нього на поясі. А потім трохи потупцював на місці ногами, взутими в дещо, яке нагадувало щось середнє між давньогрецькими сандалями та російськими личаками. — Та це… — повторив. — З Гременця ми. Клуб історичних рольових ігор „Оріон”. Зараз відпрацьовуємо навалу гіперборейців з Арктиди на Трипілля Оріяни. Мене Ігор Норильцєв насправді звуть. — Це „насправді” прозвучало якось запитально, наче хлопець не зовсім довіряв цьому терміну. — Я за тиждень чотирнадцяту школу закінчую. В політех наш поступатиму. А це, — він повернув голову до своїх нещодавніх супротивників, — друзі мої: Артем Бутейко, Єгор…

— Тьху ти! — перебиваючи його, знову почулося за спиною Богдана і Едгар Фрунзикович, висунувся до багаття. — А ну, дай, — простягнув він руку до меча одного з хлопців.

Арктросс, в миру — Артем Бутейко, розгублено подивися на друзів, а потім таки віддав свою зброю Погосяну. Той обережно зважив її на руці, провів пальцем по лезу, а потім зненацька, не розвертаючи корпусу, вдарив нею по гілці акації товщиною не менше, ніж в два пальці. В червоній, від багаття, напівтемряві щось вискнуло і гладенько обрубана гіллячина впала Богданові під ноги.

— Тьху ти! — третього разу за дуже короткий час сплюнув Погосян, обертаючись до напарника. — Та це ж справжня холодна зброя! — І раптом вибухнув: — Під статтю захотіли, чортові діти? Повбивати одне одного захотіли, мельхіорові? Ось зараз ми протокол-то складемо! Будуть вам інститути!.. Буде вам від батьків!.. Вам що, робити нема чого? Нема?!? До іспитів треба готуватись, а не в ігри дурні гратись!..

— Зараз іспитів немає. Зараз — співбесіди, — зауважив Артем. — А ігри мають сприяти. Тобто, проходити в реальних умовах і з реальною зброєю для отримання відчуття…

— Фентезі — сила, сайнс — могила, — зненацька тоненьким голосом кукурікнув Єгор, прізвища якого менти так і не почули.

Богдан не знав, що то воно таке „сайнс”, але так досвідчене зиркнув на хлопця, що той рвучко посунувся назад, ледь не обпаливши свій зад полум‘ям багаття.

— Отже, громадяни гіперборейці, отже, панове орійці… — розпочав було Кременчук, але початок його виваженої фрази так і залишився незакінченим.

В небі, із західного боку Чоломаю, там, де це небо здавалось найчорнішим і в напрямку якого зник загадковий літак, зненацька щось гучно зашипіло й спалахнуло величезною, у напів-Дніпра, електрозварювальною дугою. У Богдана навіть в очах заломило. А опісля, тоді, коли та дуга вже згасла, полум‘я багаття здалося йому неприродно тьмяним. Якимсь картонним здалося йому полум‘я багаття. Дива цієї ночі тривали й надалі. Чи то літак той бісовий таки долітався?

— Ух ти!.. — вражено видихнув хтось з хлопців, спостерігаючи за тим, як вдалині розпочали зблискувати якісь мертвотно-блакитні блискавиці, кидаючи сталеві відлиски на ошелешені обличчя.

В західному напрямку щось відбувалось. Початкове гучне шипіння вже розсипалось на затухаючи відлуння-жевринки. Але звідти знову й знову виплескувалось якесь дзижчання, що чимось нагадувало оте, нещодавнє, яке линуло понад нічним Славутою.

Кременчук мигцем перезирнувся з Погосяном і суворо глипнув на хлопців:

— Так, лицарі гучного образу, наказую: усю зброю скласти докупи й не торкатися до неї. Це — по-перше. По-друге, самим сидіти в курені й носу з нього не висовувати. — І вже на бігу, чавкаючи мокрими черевиками, з іншого боку галяви, кинув через плече: — Зрозуміло?

Відповіддю йому була насторожена мовчанка.

— Зрозуміло чи ні, бурштинові? — гарикнув позаду Погосян. Значно так гарикнув. Зі знанням справи.

— Так! — тонесенько пискнув хтось з хлопців. Єгор, мабуть.

Але Богданові дуже хотілося почути отого розвідника орійського. Зоребора, чи як там його? Ігоря Норильцєва, коротше. Але той мовчав.

Втім, думати про хлопця було вже ніколи. Бо по обличчю раптом захльостало невидиме віття. Бо за руки міцно хапалося колюче гілляччя. Бо ноги постійно втрапляли в якісь байраки. А попереду спалахував блідий диявольський вогонь, до якого стрімголов ломилися крізь дурнувату ніч два вельми дужих і вельми роздратованих чоловіки.

* * *

На беріг вузької затоки, про яку згадував Погосян, менти буквально вивалилися з густого підліску, злі, з обідраними в кров обличчями і з непереборним бажанням поставити крапку в усьому тому неподобстві, що відбувалося навкруги. Вивалилися вони, значить, і вклякли.

Просто поряд із берегом в чорнющу воду затоки був вплавлений катер рибнагляду, як те і передбачав Едгар Фрунзикович. З борту його мертвою зміюкою звисала обірвана мотузка, а надувного човна видно не було. Згубила десь човна клята Сонька! А сам катер, через те, що відображення його у воді не було видним, здавався якимсь білим кашалотом, таким собі Мобі Диком, завислим в грузькому чорнилі безмежного простору. Але не ця сюрреалістична картина вразила Погосяна й Кременчука.

З верболозу, в який впирався кінець порівняно вузької затоки, виглядав опуклий сріблястий бік якогось великого апарату. Більша частина його ховалася у воді, а те, що знаходилося зовні, було схожим з їхньої точки огляду на борт літака середнього розміру, ретельно прихованого поміж дерев під віттям верби. Лише чорний отвір входу контрастно вирізнявся на ртутній поверхні. А не віддалік від нього…

Богдан почув, як позаду перелякано гикнув Погосян.

Не віддалік від входу метушились дві істоти з лискучою, такою, що світилася в темряві люмінесцентним сяйвом, шкірою. Або в трико, які нагадували ту шкіру. Ще щось невиразне, як здалося Кременчуку, метушилося всередині захованого „літака”. Істот з люмінесцентною „шкірою” в цілому можна було б прийняти й за людей, якби не величезні фасеточні очі, розташовані майже по боках їхніх, не менш великих, голів з якимись дурнуватими вусиками на самих маківках. Тобто, ні дати, ні взяти — люди з головами комах.

„Комахи” плигали, бігали, перекочувались по землі, намагаючись не втрапити під біло-блакитні промені, якими цілили в них трійко інших істот, котрих зопалу міліціонери й не помітили.

Та й важкувато було їх помітити. В чорних комбінезонах, які майже повністю зливалися з тінями, що мелькотіли на узбережжі затоки, вони начебто вистрибували з пітьми, аби за мить знову зникнути у ній. А за ту мить, що вони матеріалізувались на березі, „чорні комбінезони” з роботоподібними головами на прямокутних плечах встигали кинути пару-трійку в’юнких променів з кострубатих пістолетів, стиснутих в їхніх, не менш кострубатих, руках.

Загалом, цілковита тобі феєрія фантастичної бійки не менш фантастичних істот з якогось там серіалу про „Зоряні війни”. Це вам не іржавим фентезійним залізяччям вимахувати!

Режисера, втім, цього епізоду ніде не спостерігалось. Самі тобі персонажі з бутафорськими ліхтарями, замаскованими під чудернацькі бластери.

Певною мірою, саме так подумав Кременчук, ґрунтовно висуваючи свою кремезну постать на оперативний простір узбережжя.

— Агов, ви, рольовики недороблені, щоб вас!.. Як же ви мене дістали! Одні з минулого аж ніяк видертись не можуть, іншим в сучасності жити, чи бачите, знудило. Що, я за вас цю сучасність облаштовувати буду? — спитав Богдан. А потім загорлав аж на напів-Чоломаю: — А ну, стояти де стоїте, панове інопланетяни! А то без солодкого залишу! Дитячий садок, розумієш…

На узбережжі настала якась раптова тиша, котру не порушував, а лише підкреслював тихесенький плюскіт води біля борту катера.

Погосян незвично невпевнено тупцював позаду Кременчука.

— Сонько! — гукнув Богдан вбік рибнаглядовського плавзасобу. — А ну, вилазь, нечисто сило! Годі тут забавками бавитись!..

І раптом відчув, що крихка рівновага, яка настала було на узбережжі у мить їхньої з‘яви, розпочала порушуватись. Швидко й безповоротно. Наче низка поставлених руба кісточок доміно опісля падіння першої з них. Спочатку сяючі “комахи” синхронно позадкували в бік входу до апарату, присипаного верболозом. Потім двійко “чорних комбінезонів”, по-механічному здіймаючи ручиська з кострубатими “бластерами”, загрозливо посунули на них, а третій, з грацією кронбалки розвертаючи свій корпус, рушив до Кременчука. “Бластер” в його руці був спрямований просто на нього.

— Ух, ти!.. — вражено почулося десь збоку і Богдан краєчком ока побачив, як з чагарів висковзнула гнучка постать у кольчузі, накинутій на коротку туніку. Зоребор, здається… Чи як там його?…

А потім, наче ставлячи крапку в першій фазі розпочатого ворушіння й стрімко перетворюючи його на довершений безлад, звідкись здалеку — Богдан навіть не зрозумів, звідки — у ніч вгвинтився Соньчин крик:

— Куди-и-и!?! Куди вас прине-е-есло!.. Тікайте, тікайте, звідси-и-и…

Крик зненацька обірвався, наче захлинувся. В нього ще встигло зануритися чергове шипіння променів зі “зброї”, яку тримали в руках ті двоє “комбінезонів”, що сунули на “комах”. Останні ж кинулись врізнобіч і промені розсипалися на мертвотні іскри, вдарившись об сріблясту поверхню чогось, вкритого верболозом. Втім, здається, одну з “комах” таки зачепило. Бо вона якось дивно підстрибнула, крутнувшись в повітрі, і розпочала валитись на чорну траву. Шкіра її розпочала стрімко тьмяніти, а поверх неї з‘явився легенький серпанок. Чи димок? Інша “комаха” кинулась було до неї, але була зупинена новою серією бластерних променів.

В цей же час “комбінезон”, що цілив Кременчука, розпочав розвертати свій корпус в бік хлопця, що захоплено вигулькнув з лісу на берег.

Усе відбувалось миттєво.

Ствол “бластера” вже знайшов нову ціль.

А за спиною Богдана почулося якесь вовтузіння і гладкий Погосян, сопучи й чомусь постогнуючи, зненацька великим переляканим ведмедем вивалився на вузьку смугу поміж берегом та чагарником.

— Наза-а-ад!!! — краяв повітря крик Соньки.

Кременчук навіть нічого ще зметикувати не встиг, а вірменин вже підпірнув під ствол “бластера” і, опинившись на прямій поміж ним та хлопцем, кинувся на рольовика. Та й, вже в падінні, завалив Ігоря-Зоребора просто в кущі, прикриваючи його своєю широченною спиною.

Втім, впасти він не встиг.

Вірніше, не встиг впасти вцілілим.

Бо блідо-синявий промінь уп‘явся в ту саму широченну спину, вивертаючи з неї разом з обпеченими — аж зашкварчало! — м‘язами тваринний крик нелюдського болю. Який поступово переріс у вологий хрип, навіки злитий з нажаханим репетуванням хлопця.

Одяг на Погосяні спалахнув, а в повітрі якось миттєво запахло горілим м‘ясом.

Скам‘янілого Богдана немов розчаклували. Боляче й раптово. Так раптово, що первісні інстинкти так і не встигли перетворитися хоч на якісь думки.

Мовчки, без галасування, і від цього враз ставши набагато небезпечнішим, Кременчук кинувся просто на чорну постать, що завмерла в півоберту до нього. Та розпочала було розвертати руку з дивною зброєю в бік мента, але явно не встигала закінчити цього руху. Час немов застиг. І в ньому, важелезному й грузькому, лише Богдан зберігав здатність до різких порухів.

Ось він рвучко здійняв автомат і довга черга майже впритул вгатила по “чорному комбінезону”. Кулі задзенькали, вдаряючись об щось тверде й відлітаючи вусебіч. Складалось враження, що тіло зловісного стрілка, який поцілив Погосяна, було вкрито лицарськими латами. Або металевим скафандром. Тіло тіпалося на місці, але не падало. Через те Кременчуку довелося у стрибку, боковим ударом ноги, щосили вкарбувати в нього каблука свого мокрого армійського черевика. Допомагаючи тим самим “комбінезону” впритул познайомитись з піщаним ґрунтом узбережжя. А сам Богдан, вперекидь, вже кидався до Едгара Фрунзиковича, збиваючи з нього полум‘я та й тягнучи до прихистку низенького чагарнику.

Вкрай переляканий Ігор-Зоребор випірнув було з-під Погосяна і хотів щось сказати, але осікся, наштрикнувшись поглядом на побілілі від люті очі Кременчука. А потім скотився в якусь улоговину, знесений туди хльостким — аж водою ляскіт пішов! — ударом по обличчю. Вчасно, до речі, знесений. Бо по тому місцю, де тільки-но він стояв на корячках, вже вдарявся електричного вигляду промінь і кривавим полум‘ям спалахувала трава.

— А, щоб тебе!.. — видихнув Кременчук і брутально вилаявся. Важко й не вибираючи висловів.

А потім з розвороту сплюнув ошалілою автоматною чергою в напрямку берега, на якому відразу ж настав відносний спокій. Лише невидима Сонька коротенько підвивала: “Дурні!.. Які ж дурні!..”. Та ще десь збоку гучно глитав сморчки такий же невидимий Зоребор.

Під руками Кременчука ледь здригався обважнілий Погосян.

Тамуючи нудоту, Богдан обома руками перекинув його на бік і вразився рані від променю, який, виявляється, наскрізь прошив тіло Едгара Фрунзиковича. Наскрізь-то наскрізь, але ж зменшило силу випромінювання це тіло. Не дало змоги дістатися до тіла іншого, хлопчачого. Врятувало шмаркача.

— Ед… Фрун… Фрунзик… — лепетав Богдан, підкладаючи долоню під щоку Погосяна і ледь здіймаючи його голову. — Ед-дгаре Фрунзиковичу, ви тримайтесь… Тримайтесь тільки!.. Зараз я цю сволоту покладу і вас на катер перетягну. Викараскаємося, шефе, обов‘язково викараскаємося!..

На березі знову розпочинала розгоратися бійка.

— Бог… Бог… — скоріше відчув, ніж почув, Кременчук шепіт Погосяна. — Богдане, синку… Хлопець жив… живий?…

Богдан лише кивнув мовчки у відповідь, до болю закусивши губу.

— От… от і гар… гарно. Врят-туй його. А мені борг віддавати пора. В доброму, здається, стані збереженому. І навіть, здається, з надбаними відсотками… І якщо зростають відсотки ті… То… то незнищенне воно, життя… Його, життя, попереду завжди набагато більше, ніж позаду… Хлоп-пця врятуй… Пече, — пожалівся він. — Бог…

І раптом Погосян здригнувся всім тілом, широко розплющивши очі, неначе побачив щось незбагненне у нескінченному нічному небі. Богдан мимохіть прослідкував за його поглядом і… І теж здригнувся. Бо лише зараз помітив, що над берегом вузенької затоки непорушно завис чорний, майже невидимий в темряві, трикутник якогось літального апарату. Знайомого апарату. Того самого, що на бриючому польоті майнув над самою поверхнею Дніпра, сколихнув катер рибнагляду й допоміг злодійкуватій бомжисі Соньці втекти від двох досвідчених ментів.

Та що це воно таке?!? Перед очима Богдана постала стара болюче-божевільна картина: Сніжанка в якомусь дурнуватому скафандрі йде, йде від нього по місячній доріжці до непорушної „летючої тарілки”. Що, знову!?!..

Богдан аж головою затрусив. Бо ж ні, ніяк, аж ніяк не можна піддаватися зараз старим галюнікам! Тому що схлипує десь поряд клятий рольовик. Тому що знову розгорається бійка на березі. Тому що його самого нудить від смороду горілого м‘яса, а голова Едгара Фрунзиковича розпочинає важчати, важчати, важчати на його долоні…

— Ні!.. Ні, ні-і-і-і… — стиснув обома руками цю голову Кременчук, розуміючи, що це вже дарма. — Тримайся, тримайся, шефе!

А потім загарчав по тваринному, підхопив кинутий автомат і, розкидаючи вусебіч гарячі, свинцево-небезпечні грудочки куль і викидаючи разом з ними усі непотрібні думки, міркування та марення, знову вивалився на беріг, миттєво забуваючи про маячний чорний трикутник, що навис над ним. І в цей раз Богдан вже не став мовчати.

— А-а-а-а, — горлав він, вивертаючи усього себе й тіпаючись усім тілом в такт автоматним чергам. — А-а-а-а, суки!!! Отримуйте, гади!.. Ігри вони рольові грають! Зараз награєтесь!

І раптом вкляк на якусь невловиму мить: на дальньому боці берега, впавши на спину, відстрілювалась чимось таким, що небезпечно й зло кахикало в темряві, одна з люмінесцентних „комах”. Інша „комаха” лежала навзнак не віддалік від неї. Непорушно лежала. Мабуть, дістали. Як Погосяна.

Втім, не ця картина вразила Кременчука. Підхопивши під руки істоту, що відстрілювалась, її кудись тягла по витоптаній траві істота інша. До болі знайома істота. Рибачка Сонька. Цього ще не вистачало!

— Геть! — зарепетував Богдан. — Геть, дурепо! Кидай його і тікай звідси! Тіка-а-ай!!!

А сам вже щодуху біг до неї, намагаючись відвернути увагу „чорних комбінезонів” на себе, рідного. Смертельну, вогненну увагу.

Він біг, плюючись короткими чергами, не даючи „комбінезонам” толком зорієнтуватись в ситуації і з жахом чуючи, як тупотить вслід за ним щось дуже легеньке й дуже налякане. Боже, а цей куди!?!

А Ігор-Зоребор, котрий — Сталева Десниця, хлюпаючи своїм роз‘юшеним носом, вже виривався вперед і крізь перехрестя блакитних променів кидався до Соньки і вони вдвох підхоплювали „комаху”, і люмінесцентне світло потойбічне мертвіло їхні обличчя в той час, коли вони тягнули істоту кудись в синяву безвість. А Богданові не залишалось нічого іншого, як, повернувшись до них спиною і стволом автомата — до безлицих чорних нападників, прикривати цей стрімкий відступ, цілковито гублячи відчуття реальності того, що відбувається навколо. Залишалась лише бойова лють, щемлива туга за Погосяном, що вже остигав від цього життя десь в чагарях, та пекуча тривога за дітлашню, що сопіла за його спиною.

Втім, не лише сопіла.

— Сюди, сюди, — задихаючись від свого азійського акценту, повискувала позаду Сонька, — сюди, товаришу-пане міліціонере! За нами!.. За нами…

Зненацька Богдан через щось перечепився і розпочав падати на спину, випускаючи довгу автоматну чергу в посічене блакитними променями небо із зловісним чорним трикутником, завислим у ньому. А потім це небо розпочало стрімко звужуватись і Кременчук краєм свідомості зрозумів, що це сходяться стулки дверей, які відрізають їх від зовнішнього світу.

Від Гременця. Від Дніпра. Від Чоломаю, що став останнім пристановищем Едгара Фрунзиковича Погосяна.

* * *

Вони сиділи на пружній долівці якоїсь камери. Велика голова з фасеточними очима, від одного вигляду якої нормальна людина за звичних обставин бігла б світ за очі, зараз, трохи здригаючись, лежала на колінах Соньки. І Богдан, ще навіть не прийшовши до тями, черговий раз вразився некерованості дівчини: адже люди інстинктивно бояться всього невідомого. Бо невідоме ніколи не сприяє середньому ступеню сталості усередненого існування кожної середньої людини. Особливо не сприяють цьому невідомі істоти, які люмінесцентним сяйвом свого тіла, немов світляки-переростки, освітлюють довкілля.

В цьому довкіллі Ігор-Зоребор, притиснувшись спиною до стінки камери, хапав ротом сухе, якесь синтезоване, повітря. Пройняло, нарешті, пацана.

„Світляка” тіпало усім тілом. Вочевидь, йому було непереливки. За стулками зсувних дверей, що відрізали їх від зовнішнього світу, чулося якесь шарудіння та постукування.

До Богдана тільки зараз дійшло, що вони, завдяки клятому дівчиську, опинилися всередині апарату, захованого верболозом та річковою глибінню від сторонніх поглядів.

— Так, — прохрипів, — слухай мою команду! Сидіти тут! І нікуди — ви чуєте, бісові діти, нікуди! — не висуватись. Я зараз до катера дістанусь. Там рація має бути. Бо з мобільника зараз користі, як з козла — молока. А так я увесь Гременець умить на ноги поставлю.

І сторожко зиркнув на істоту, що лежала біля Соньки. До нього знову стала доходити уся неймовірність ситуації, в якій він опинився другий раз за своє життя. Першою була поява загиблої доньки.

Втім, як тоді, так і зараз з неймовірністю потім розбиратимемося. Бо зараз головне — дітлашню врятувати. Богдан вже було розпочав здійматись на рівні, як раптом зупинився, наштрикнувшись поглядом на якісь насмішкуваті очі Соньки.

— Що таке? — спитав.

— Як ти двері відчинятимеш? — спитала та в свою чергу, тамуючи в голосі…

Ні, не сміх… Сльози, здається. Та й погляд в неї зовсім не насмішкуватий. Зовсім навпаки в неї погляд.

Та-а-ак. Здається, і цю пройняло.

Але, пройняло — не пройняло, але зауваження вірне. Ґрунтовне таке зауваження.

Богдан обвів поглядом тісне приміщення, намагаючись не втрапляти ним на люмінесцентну пляму, що тіпалась на долівці. Шарудіння за дверима, через які вони втрапили сюди, здається, посилилось.

Пляма долі зненацька сіпнулась якось по особливому сильно і щось процокотіла. Цокіт цей нагадував швидку фразу, мовлену китайською. Чого це воно?

Сонька здригнулась від несподіванки і спробувала трохи підняти „світляка”. Богдан з Ігорем мовчки спостерігали за нею. Істота повернула голову до Соньки і слабким порухом здійняла руку, вказуючи кудись над головою Зоребора. На ній, до речі, було п‘ять пальців. Богдан зиркнув у тому ж напрямку і йому здалося, що на стінці у вказаному місці спостерігається якась опуклість. Зробив туди крок і протягнув до опуклості руку.

Щось задзижчало.

Шарудіння за дверима вже явно підсилювалось і набувало загрозливих ноток.

А за спиною Соньки розпочали відчинятися інші двері, що відкривали шлях кудись до нутрощів апарату. В перспективі цих нутрощів можна було розрізнити щось, схоже на коридор, який впирався в нагромадження приладів.

„Світляк” щось знову процокотів і слабко махнув рукою в тому напрямку. Сонька підхопила його під пахви й потягнула туди. Нерухомий до того Норильцєв, раптом підхопився і кинувся їй на допомогу. Знайшов приклад для наслідування! Богдан хотів щось сказати з цього приводу, але стримався і сам мовчки посунув за дітлашнею.

Дітлашня плакала. Ігор гучно схлипуючи і часом розмазуючи рукою по обличчю кров з носу, розбитого Богданом. Сонька — намагаючись стримуватися, і до не можна закусуючи нижню губу. Та-а-ак, пішла реакція!.. Ранувато. Кременчук просто фізично відчув, що йому до останнього треба тримати себе в руках.

Шарудіння за спиною стрімко перетворювалося на скрегіт.

Звідкись потягнуло якимсь чадом. „Світляк” щось процокотів. Люди пришвидшили своє пересування і за півхвилини опинились в круглому приміщенні, до якого вело ще декілька дверей. Посередині приміщення стояв, теж круглий, стіл, вкритий безліччю великих і маленьких пластинок. Від цього його стільниця нагадувала панель величезного і незрозумілого приладу. А по периметру приміщення, майже під самою його опуклою стелею розташувався ряд чогось, схожого на прямокутні ілюмінатори. А ще від столу, зникаючи в одному з проходів, тягнулися товстелезні дроти.

Чимось вони здалися Богданові знайомими, але розмірковувати над цим не було часу. Бо сморід чаду з явним карбідовим присмаком ставав все відчутнішим. А скреготіння зовні підсилювалося, не дивлячись на зачинені за Кременчуком двері відразу ж опісля того, як він разом із дітлашнею ввалився до круглого приміщення.

„Світляк” щось процокотів і Сонька турботливо схилилась над ним, начебто розуміла Сонька оте цокотіння. Втім, сам Кременчук вже запам‘ятав рефрен „цуй сонь”, який дуже часто повторювався „світляком”. Якби ще знати, що воно означає! А дивна істота з фасеточними очима вже вказувала на одне з трьох крісел з високими спинками, що розташувалися навколо столу на рівній відстані одне від одного. І якось дивно застогнала. Вочевидь, їй ставало все гірше й гірше. А потім, коли Сонька з Ігорем таки вмостили її в крісло, зненацька рвучко, з останніх сил, вдарила по одній з пластин і…

І, по-перше, уся стільниця відразу замерехтіла різнобарвними вогниками.

І, по-друге, загрозливий скрегіт відразу розпочав зникати в зростаючому виску.

І, по-третє, в прямокутних ілюмінаторах, що розташувалися під стелею, відразу відчувся якийсь рух, а підлога раптом здригнулась під ногами.

А, по-четверте, виск зненацька обірвався, підлога завмерла на невловиму мить, а потім рвучко стрибнула вгору, розкидаючи людей в усі боки та й водночас переповнюючи свинцевою і болючою — до темряви в очах! — вагою кожну клітину нажаханих тіл. А враз знесиленого „світляка” усього перекособочило в кріслі з високою спинкою, в котрому він тримався якимсь дивом, на відміну від розпластаних на долівці людей.

* * *

Богдан рипів зубами, намагаючись вгамувати тваринний жах, що буквально розчавлював кожну клітину його тіла. Як і нещодавнє, раптово закінчене, перевантаження. Саме ж це тіло зараз пливло в повітрі, повільно пересуваючись над ледь опуклою поверхнею величезної блакитної планети, деінде вкритої клаптями піни білявих хмар.

Гременець, Чоломай, Дніпро, вся Україна, залишились на темному боці Землі. На цей же бік планети повільно впливав ранок, синяве вливаючись в блакитну височінь з розпеченим до біла серпанком обрію і, не поспішаючи, втягував за собою в цю саму височінь напружене тіло капітана Кременчука.

Це було по нелюдському урочисто.

Це було по нелюдському жахливо. Не мала права людина на такі космічні відчуття. Не доросла ще. Навіть в божевіллі своєму не доросла.

Але планета, не звертаючи увагу на перелякану земну істоту, продовжувала урочисто випинатись на великому екрані, вкарбованому, виявляється, в самий центр круглого столу. В ілюмінаторах, що розташувались над ним, змерзала чорна крига простору з мертвими непорушними зірками, вмерзлими в неї.

До болю заплющивши очі, Богдан легенько вдарився об цю кригу і його тіло мляво попливло до протилежного ілюмінатора. Борюкатись було не варто. Це він зрозумів ще з півгодини тому. Відразу опісля того, як виламування усіх кісток тіла оскаженілим перевантаженням зненацька змінилось затерплістю невагомості.

І затерплістю розуму.

“Цікаво, — тихесенько виплеснулась крізь переляк тіла невиразна думка, — як я з боку виглядаю? Сплю на ліжку, наколотий антидепресантами, чи просто валяюся десь на Чоломаї?” В тому, що до нього таки повернулось оте кляте застаріле божевілля, з якого він ледве викараскався опісля загибелі доньки, Богдан не сумнівався. Бо не могло, не могло існувати в реальному світі ані істот з фасеточними очима, ані дивовижної променевої зброї, ані літальних апаратів, що за лічені хвилини викидають тебе на орбіту Землі. Не могло!.. Напівзабуті галюцинації з інопланетянами набули здатності до повернення.

Це був кінець. Кінець усьому. Роботі, кар’єрі, сподіванням. Це життю кінець був.

— За кінець спинки спробуй вхопитись, — почувся голос Такаманохари. — Ось так, ось так… Там ремені мають бути… Та не швиди ти!.. От вже нетерплячий!

Кременчук затримав дихання й рвучко розплющив очі. Осторонь екрану з блакитною Землею на ньому, Ігор-Зоребор намагався вмоститись в одному з крісел, висячи головою вниз і тіпаючи вгорі ногами. Відносно, відповідно, положення самого Богдана. Сонька керувала його маневрами, міцно тримаючись за спинку іншого крісла. Того самого, в якому мерехтів згасаючою шкірою поранений “світляк”, міцно припнутий до нього чимось, що нагадувало напівпрозорі ремені безпеки. І коли встигла?…

Нарешті, Ігор, відсапуючись, наче після важкої роботи, вмостився й собі. Сонька глипнула вгору на Богдана, що як раз пересувався над нею, і кинула:

— А ти чого розлітався?! Роби, як він!

Голос її аж бринів. Чи то від незрозумілого болю, чи то від цілком зрозумілої розгуби.

Богдан знову заплющив очі.

— Тьху ти!.. — злісно почулося в темряві, а потім цю темряву сколихнуло якесь шарудіння. — Тримайся, друже, тримайся!.. Йох, як же вони тебе… Та за що ж вони тебе?… Тримайся…

І це, наповнене пронизливим стражданням “тримайся!”, так нагадало Богданові його власні слова, розпластані зовсім недавно над тілом вмираючого Погосяна, що він знову розплющив очі. Не має права людина від смерті відвертатися. Якщо, звісно, вона є людиною.

Очі, до речі, розплющив він вчасно. Бо на екрані, який повільно пропливав під ним, на тлі закрутистих хмар якогось циклону, що пересувався над… “Флорида, здається”, — намагалось згадати мапу світу щось, ще остаточно не збожеволіле, всередині Кременчука… Коротше, над цією самою Флоридою з‘явилася малесенька цяточка, яка, втім, доволі швидко зростала, набуваючи форми чорного трикутника. Який рухався вперед своєю основою. Ніхто, окрім Богдана, ще не бачив його. Та й те, чи він сам насправді бачив цю картину, було під великим запитанням.

Внизу почулося слабке, на межі чутності, цокотіння. По тілу „світляка” ще пробігали брижі люмінесцентного сяйва, але раз у раз вони слабшали й слабшали. І шкіра істоти ставала тьмяною й зморшкуватою, схожою на шкіру ящірки, та ще й вкритою дрібнесенькою лускою. Доволі неприємною шкіра ставала.

Але, не дивлячись на це, Сонька не виявляла аж ніяких ознак огиди. А навпаки клопотала біля істоти, майже не тримаючись за її крісло і утримуючись біля того лише завдяки швидким вивіреним рухам. Ти бач, як вона миттєво до невагомості пристосувалась!

Богдан відштовхнув від обличчя міліцейського кашкета, що сюрреалістичне линув йому назустріч, і тим самим відразу ж трохи змінив траєкторію власного пересування.

— Тримайся, тримайся, друже!.. — шурхотіла внизу Сонька. — Я тебе витягну, обов‘язково витягну!

У відповідь — чергова серія слабкого цокотіння: цуй сонь… цуй сонь іа… цуй сонь іа…

Скосивши очі, Кременчук побачив, що Такаманохара щось поправляє на шиї істоти. І раптом…

— Ні… ні… не допоможеш… дістали вони нас таки… дістали…

Богдан аж знову змінив траєкторію свого руху під стелею круглого приміщення: так здригнувся. А Норильцєв ледь не випав зі свого крісла, до якого тільки-но припнув себе напівпрозорими ременями.

Лише Сонька залишалась відносно спокійною. Неприродно „відносно”. Чи неприродно спокійною?

Вона знову щось поправила на шиї „світляка” і звуки його голосу стали чіткішими. Якимись синтезовано чіткішими.

— Не зрозуміло як… Від самої планети переслідують… А, може, це й добре, що ми на себе їхню увагу відволікли?…

Кременчук, врешті решт, роздивився на шиї „світляка” якійсь тоненький обід. Мікрофон, чи що? Разом із тлумачем електронним. А що?! Божеволіти, так до кінця! І раптом в цьому божевіллі Богданові здалося, що вмираюча — а в цьому він вже не мав сумнівів! — істота звертається саме до нього. А наступні слова, мовлені, як і попередні, чистою українською, лише підтвердили цю здогадку.

— Випробувальний політ наш, капітане, невдало закінчується… Вони ж нас просто на орбіті зустріли… Чому напали й досі незрозуміло… Адже істота, що до космосу вийшла, не може злобною бути… Не може… Так нас вчили… Але… Ми сховалися… Знайшли нас і… За ними, капітане, інші прилинуть… Я це відчуваю… Не можна їх до планети підпускати… Не можна… Знищать вони її… знищать…

Раптом істота швидко-швидко замиготіла своєю виродливою шкірою і випнулась усім тілом, ледь не обриваючи ремені кріплення.

— Ні… Ні-і-і-і… — вивернула зненацька себе Сонька. Знову ж точнісінько так само, як нещодавно Кременчук над тілом Погосяна. Наче дражнилось, дівчисько.

— Попередити треба… попередити… — лихоманкове зашепотів „світляк” і шкіра його розпочала остаточно згасати. — Усіх попередити… Захист продумати… Контакт… Капітане! — раптом аж зойкнув він. — Капітане, поклянись, що ти до планети дістанешся… Що попередиш… Заприсягнись!..

І це „заприсягнись” прозвучало так вимогливо й пронизливо, що капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук зненацька не стримався і хрипко кахикнув з-під стелі:

— Присягаюсь, друже, присягаюсь!.. Обов‘язково попередимо! Ось тільки до Гременця дістанемось, так відразу ж і до Президента… Або до ООН…

Сонька скоса і чомусь, як здалося Богданові, ледь презирливо зиркнула на нього й обома руками охопила велику голову „світляка”:

— Чуєш, чуєш?… Клянемося!.. Поклявся він, чуєш?… Тепер тримайся, тримайся, друже!

— Спас… спасибі… — прошелестіло у відповідь. — Я вірю… вірю… ви зможете…

І знову, в останній раз, тіпнувся в кріслі. А шкіра його таки згасла. Остаточно й безповоротно.

Сонька вже не кричала. Не галасувала. Не репетувала Сонька. А просто заплющила свої очі і вткнулась лобом просто поміж фасеточних очей істоти, обіймаючи її обома руками. Щось вологе розмазалося по її щоці, відірвалось від неї, перетворюючись на прозору кульку та й полинуло в повітрі до сірої зморшкуватої шкіри.

В приміщенні запанувала тиша. Тиша, по самі вінця переповнена вічністю. Прапервісна така тиша. Космічна. На екрані, на тлі лускатої поверхні Тихого океану, чорний трикутник безшумно, і від того — зловісно, збільшувався в розмірах.

— Не подобається мені це, — врешті решт, кахикнув Кременчук. — Воно мені ще на Землі не сподобалось, коли воно понад Дніпром гасало.

Ігор здивовано зиркнув на нього, а потім увесь здригнувся, простеживши за напрямком погляду Богдана. Рибачка Соня ж зреагувала майже миттєво, скоса, з-під руки, яку вона так і не відірвала від вмерлої істоти, подивившись на екран. Обличчя її блищало від сліз. Ач, як розібрало бомжиху!

А бомжиха вже супила брови під копною розкуйовдженого невагомістю волосся, відпускала нарешті погаслого “світляка”, хапалася за край столу і нерішуче завмирала біля нього, коливаючись у повітрі. Очі її перебігали з одної пластини на іншу, які своїм мерехтливим різнобарв‘ям вкривали стільницю аж до самого екрану.

— Почекай, почекай! — загаласував нагорі Кременчук, зрозумівши те, що хоче зробити Такаманохара. — Стій, дурепо!.. Ще вибух який-небудь влаштуєш!

Втім, вибух їм збиралися влаштувати зовні. Ґрунтовний вибух. Оскільки чорний трикутник вже майже наблизився до апарату, в якому знаходились перелякані люди, і з його закругленого ребра розпочали висуватись якісь довгі відростки. Вони блакитнувато зблискували відображеним світлом Землі і підозріло нагадували дула гармат. Дула розвертались вбік землян.

— А, щоб тебе!.. — видихнула Сонька і раптом розпочала швидко-швидко, навмання, торкатися пластин стільниці.

— Сті-і-і-ій!.. — загорлав під стелею Кременчук, безладно й безпорадно перекидаючись майже на одному місці.

Дула завмерли і, здавалось, вперлись в протилежний бік екрану.

— Сті-і-і-ій!!!

Вогники на стільниці раптом розпочали мерехтіти особливо хаотично.

— Сті-і-і-ій, стерво!

Зображення на екрані здригнулось і попливло вбік. Кременчука понесло в бік протилежний.

А потім їхній апарат на мить завмер для того, аби, немов норовливий кінь, збрикнути усім своїм залізяччям і зненацька рвонути в чорну безвість, розцяцьковану байдужими зимними зірками.

— Та стій же ти!..

В останню мить, коли чорний трикутник вже зникав з екрану, Богдан встиг помітити, як одне з його дул таки встигло харкнути довгим синявим променем. Їхній апарат шарпонуло з боку в бік, червонясто замиготіло якесь освітлення, а навкруги, незрозуміло звідки беручись, посипалися сузір‘я, до білоти розпечених, жеврин.

Усе тіло Кременчука зненацька наповнилось болючою вагою і його зірвало зі стелі, кидаючи вниз, на оті товстелезні дроти, що тягнулися від столу в один з бокових проходів. По дротах зміїлися фіолетові блискавки. А Богданове тіло все важчало, важчало, важчало, неначе ртуть до нього вливали. І ось тоді, коли ця ртуть мала вже виплеснутись за мембрани клітин ментовського організму, навколишній світ знову шарпонуло й понесло по колу.

Кременчук ще спробував було судомно вхопитись за що-небудь, але його, важелезного, вагою, мабуть, в цілу галактику, вже знову зривало з місця й кидало в той самий прохід, в якому зникали дроти.

Миготіння довкіл набувало неприродної частоти.

Зі всього розмаху Богдана втелющило головою в щось надзвичайно жорстке і перед тим, як навколишній світ розсипався на колючу сріблясту піну, капітан Кременчук встиг взнати в цьому “щось” бік дивного акумулятора, якого він бачив зовсім недавно. Але дуже й дуже далеко звідси. На Землі. На борту катера гременецького рибнагляду.

ІІ. Пірр

Зелена планета не мала відношення до світів, облагороджених розумом.

Г.Прашкевич „Підкидьок пеклу ”

— Ну, і що було далі? — спитав Богдан.

— Тоді оті двоє “світляків” весело так загелкотіли та й потягли електровудку до свого апарату. Я спочатку повагалась було трохи, а потім вирішила таки допомогти їм. Важко ж хлопцям, — знизала Сонька плечима.

Кременчук лише руками розвів. Ігор мовчки переводив погляд з одного обличчя на друге.

Вони втрьох, міцно припнуті ременями безпеки, сиділи в кріслі навколо круглого столу з екраном посередині. Половина мерехтливих вогників на ньому згасла. Мерехтіння іншої половини набуло певного розважливого вигляду. Десь біля акумулятору, об який розбив голову Богдан, бовтався в повітрі пластиковий згорток. Пластик знайшла Сонька, поки Кременчук перебував у не зовсім притомному стані. Вірніше, у зовсім непритомному. А загорнуте в пластику було тіло дивовижної інопланетної істоти. Сама ж Такаманохара оповідала зараз про те, яким чином електровудка опинилась на борту літального апарату.

— А тут звідкись оті чорні з‘явилися… Бійка розпочалася… Потім вас нелегка принесла. Ну і… — тепер вже дівчина в свою чергу розвела смугастими й брудними рукавами розтягнутої тільняшки.

Богдан поправив свого міліцейського кашкета, натягнутого просто на перев‘язану якимсь ганчір’ям голову. Кашкет з репнути козирком — це було єдине, що залишалось в нього реальним в цьому нереальному світі. Він заспокоював. І змушував жити всупереч усім маячінням цього божевільного всесвіту. Як там Погосян казав? Борги віддавати все одне доведеться?

— Тобто, коли ти від нас до затоки гайнула, то писок до писку з тими двома й зіштовхнулась. І не схарапудилась?

— Я на своєму житті стільки писків та мармиз перебачила, що харапудитись вже й розучилася.

— Ух ти!.. І як же довго життя оте твоє триває?

Такаманохара ледь-ледь, чисто по-жіночому, скривила своє, перемазюкане якоюсь річковою тванню, обличчя, але відповіла:

— Двадцять вісім.

Богдан трохи здивовано глипнув на неї. Ніколи б стільки не дав. Не дивлячись на всю її зовнішню зношеність. Важко в цих азіатках розбиратися.

А потім перевів погляд на мовчазного Ігоря:

— А тобі скільки?

— Вісімнадцять, — буркнув Зоребор Сталева Десниця. І додав: — Буде.

Богдан зітхнув і поблимав очима, намагаючись позбавитись дрібнесенького, але доволі болючого, мерехтіння в них. Це відчували, до речі, і члени його… Екіпажу, чи що?… Якісь незрозумілі наслідки аварії, мабуть. Декому менше треба по незнайомих пультах пальцями тицяти. Гаразд, потім розберемось.

Він важко зітхнув і ще раз вирішив божеволіти до кінця. В піддавки з божевіллям зіграти. Все краще, ніж волосся з розгуби на голові рвати. Не лічить це справжньому ментові. Не дочекаються. Тим більше, що й голова вщент розбита.

— Так, — мовив Кременчук крижаним тоном, — щоб більше ніякої самодіяльності. Це тебе насамперед стосується, — зиркнув на Соньку. — Швидка дуже. От скажи тепер, куди це нас занесло?

Дівчина задумливо подивилась на екран. Хлопець — на ілюмінатори. Вони вже зрозуміли, що ті показують два протилежні сегменти простору — верх і низ. Чоловік в міліцейському кашкеті задумливо дивився на них. А крізь екран та ілюмінатори на них дивились зірки. Чужинські зірки відкритого космосу.

Втім, одна з них зовсім нею й не була. Малесеньким диском вона була, розташованим бозна за скільки мільйонів кілометрів від них. Це навіть Кременчук розумів. Планетою вона була, здається. Цікаво, якою?

— Цікаво, яка це планета? — немов підслухав його думки Норильцєв. — Колір в неї незвичний. Дивиться, яка зеленкувата. В Сонячній системі таких немає. На Уран схожа. Але той — геть блакитний.

— Блакитний, блакитний, — передражнив хлопця Богдан. — В школі треба було краще астрономію вчити, а не мечами на пустирищах вимахувати…

Сказав і осікся, помітивши косі погляди, якими обмінялися Сонька з Ігорем.

— Ну, що там ще таке? — спитав сторожко.

— Розумієте, Богдане Івановичу, — ввічливо, але ніяково, розпочав затинатись Зоребор, — ми тут з Сонею, як ви непритомні лежали… тобто, літали… тобто… Тобто, ми трохи з пультом керування ознайомились, з екраном огляду, з простором довколишнім… Навіть мапу якусь зоряну знайшли…

— Ну! — підігнав хлопця Кременчук.

— Отже… Теєчки… — Ігор набрав повні груди повітря і рвучко його видихнув. — Коротше, малюнок сузір‘їв навколо апарату не наш, не земний. На мапі, до речі, теж. Хоча й не такий, як за бортом.

— Стоп! Ти хочеш сказати, що… — знову запульсував пекучий біль в розбитій голові Богдана.

— Угу… Хочу… Не в Сонячній системі ми зараз.

Вражений Богдан перевів погляд на Соньку. Та лише знову розвела рукавами своєї запраної тільняшки.

— Я згодна з Ігорем, — сказала. — З того, що я бачила, можна зрозуміти…

— Та що ти бачити могла, лушпайка неграмотна! — врешті решт, вибухнув Кременчук. — Що ти у фізиці з астрономією тямити можеш!

— У мене в школі з фізики п‘ятірка була! — спалахнула й собі дівчина. І відразу остигла: — Щоправда, давно це було.

Біль у голові ставав нестерпним. Богдан зморщився і потер правицею скроню.

— Коротше, так!.. Слухай мою команду! Зараз я роздивлюся трохи, а ви мені покажете, що тут за керування взнали, а потім…

Що „потім”, Богдан і сам не знав. Він зиркнув в бік проходу, в якому зникали дроти, що тягнулися до вкраденої „світляками” — називати їх, навіть подумки, „інопланетянами”, Кременчук чомусь не наважувався, — до вкраденої „світляками” електровудки. Вона, мабуть, опинилась тут через те, що могла замінити якусь запчастину, пошкодженого під час аварійної посадки, літального апарату. А Сонька просто опинилась не в той час і не в тому місці. Інших варіантів у Богдана не було.

В глибині проходу, над акумулятором, у повітрі, похмуро зблискував великий пластиковий згорток.

— …потім давайте цього громадянина, — Кременчук тицьнув пальцем у бік проходу, — якимсь чином поховаємо. Бо як розпочне псуватись, нам непереливки буде.

Ігор посовався на місці. Непорушна Сонька дивилась кудись в бік. Богданові здалося, що в її очах знову зблиснули сльози.

— Я тут, здається, — за хвилину хрипко мовила вона, — люк один потрібний знайшла. — Вона глитнула грудку в горлі. — Щось схоже на сміттєвикидач. Підійде для тебе? — дещо двозначно закінчила вона.

— Та ви що! — тіпнувся в своєму кріслі Зоребор. — Це ж тіло інопланетянина! Інша форма життя! Позаземна. Його треба на Землю… Я тут і холодильника знайшов.

— Цить! Відставити! — урвав його Кременчук. — Форма йому, розумієш. Земля йому… Холоди-и-ильники… — І осікся, стрільнувши очима на відкритий космос за склом.

Колір того був відповідним. Жалобним був колір відкритого… відчиненого космосу. Ось тільки, по кому жалобним?

— Отже, — трохи стишив голос Кременчук, — йдемо, Сонько. Покажеш, де отой твій люк розташований. — Про „сміттєвикидувач” він згадувати не наважився. Як і про холодильник. — Поховаємо товариша так само, як у давнину моряків у відкритому морі ховали. За бортом. А потім треба за життя братися. Подивимось, що у нас з харчами відбувається. З водою тією же. Прикинемо, куди правити треба… Коротше, викараскаємося. Обов‘язково викараскаємося. Це я вам кажу. Богдан Кременчук. Капітан української міліції.

* * *

За вузеньким горизонтальним віконцем на мільйони мільйонів парсеків пінилося зірками пронизливе чорне ніщо. Віконце було вроблене в невеличкі дверцята. А під ним тужливо висів просто в повітрі пластиковий згорток з тілом інопланетянина.

Були ще одні дверцята. Майже з таким самим віконцем, з іншого боку якого непорушно завмерло, ухопившись за леєра, що тягнулися вздовж коридору, троє землян. Просто перед Богданом випинався невеличкий лискучій важіль, поряд з яким виблискувала табличка з незрозумілою позначкою на ній.

Взагалі, таких позначок, схожих на китайські ієрогліфи, на апараті була сила-силенна. У найрізноманітніших місцях. Щось вони означали. Написано це щось було. Але китайською абеткою ніхто на борту не володів. Навіть самурайка Такаманохара. Про абетку інопланетну взагалі не йшлося.

— Ну, з Богом… — кахикнув було Богдан, потягнувшись до важеля.

— Почека… — сіпнулася було Сонька, але її перебив Норильцєв, трохи ніяково поправляючи на боці піхви з мечем, якого він так і тягав із собою. Богдан намагався не звертати на це уваги. Не до того було.

— А можна, — метельнув своїм довгим волоссям Зоребор, — можна я слово скажу, пане капітане?

Той лише плечима знизав.

— Ми не відаємо, хто ти є, — урочисто підвищив голос хлопець, — ми не знаємо, яким зоряним вітром прибило тебе до нашої планети. Але ти загинув на ній, захищаючи нас, і тому став громадянином Землі. Ти загинув, але твій апарат врятував землян. І відтепер ми стали громадянами Космосу. Ми різні. Але, такими ж різними є світи, що складають цей єдиний Всесвіт. Ти вже збагнув цю всеосяжну Єдність, яка зветься пам‘яттю Космосу. Ми лише розпочали торкатися неї. Щасти тобі, друже. Не забувай про нас. Ми будемо гідні твого незабуття.

Ач, як завернув оріянин! Слава Богу, що не сказав, що ми слідом за „світляком” йти маємо. До Єдності тієї. Ото вже знайшов момент згадувати про це!

Богдан роздратовано пересмикнув плечима й зиркнув на хлопця:

— Все?…

Той мовчав, вдивляючись в горизонтальне віконце. Що там побачити можна?… Сонька відвернулась до стінки і спина її трохи здригалась. Зовсім ні к бісу нерви в дівчини! Пора припиняти усе це.

Важіль під рукою Богдана пішов у бік легко й плавно: перед цим вони декілька разів перевіряли його роботу. Водночас дальнє віконце разом з дверцятами посунуло в тому ж напрямку. І довгастий згорток разом з памороззю враз змерзлого повітря полинув у свій останній політ. Нескінченний політ. „Чи перетнуться колись ще раз наші орбіти?” — раптом майнуло в Богдана і він аж здригнувся усім тілом.

— Прощавай!.. — прошурхотіло збоку Соньки.

Тьху, ти!..

— Так. Гаразд. Все, — потрощив Богдан своїм хрипкуватим голосом зайвий щем тужливого моменту. — Працювати треба. Арбайтен. Йдемо, йдемо, покажете таки, що ви тут з‘ясували, поки я…

— Можна, я тут трохи побуду? — раптом спитала Сонька, не відвертаючи свої обличчя від стінки. Це вона вперше за увесь час їхнього знайомства такою сумирною була. Аж моторошно.

— Н-ну… — невпевнено кахикнув Кременчук і зиркнув на Зоребора. — Гаразд. Пішли, Норильцєве, допоможеш. Насамперед шукатимемо воду й харчі. І з повітрям розберемося. Зрозуміло?

Тому спочатку було зрозуміло абсолютно все. А потім — зациклило. Коли знайшов в одній з невеличких кают (кают, до речі, було три, наче для них підготовлені) щось, схоже на електрогітару із клавішами. З ними він, виявивши певну наявність музичного слуху, розібрався доволі швидко і вже за годину то з одного місця апарату, то з іншого, доносилось:

— Мати Сва співа віщим голосом — бути до борні нам в готовності…

І усе це під акомпанемент по неземному тремтливих акордів. Сказано ж: пацан! Кременчук спочатку було хотів нагримати на Норильцєва, але потім вирішив йому не заважати. Аби той йому самому не заважав.

Бо щось не подобалось Кременчукові на борту цього апарату. Якийсь незрозумілий безлад. Наче з борту поспіхом були забрані якісь речі. Наче щось хотіли приховати на цьому борту. Це Богдан нюхом досвідченого опера відчував.

Порожня рамка з-під якоїсь картинки в одній з кают. Щось схоже на забутий гребінець — в іншій. Пусті полиці чогось, подібного до книжкової шафи — в третій. Абсолютно земні ножиці в абсолютно земному туалеті. І ніде — жодного папірця або пластикової обгортки з нехай і незрозумілим написом на ній. Невже ж тут все електронікою замінено було? Сумнівно. Бо ж таблички із вже знайомими ієрогліфами зустрічались повсюдно. Але складалось таке враження, що якби в когось вистачило часу або можливості, то й ці таблички кудись позникали.

Загалом, не дивлячись на всю інопланетність, зустрінутих на Чоломаї, істот, самий їхній корабель викликав якісь земні враження. Не вистачало малесенького штриха, аби остаточно впевнитись в цьому. Втім, техніка на ньому була явно неземною. До того ж — двигуни, які за лічені години можуть зжерти бісову кількість кілометрів!.. А з другого боку — повітря в апараті зовсім, здається, нешкідливе.

Остаточно заплутавшись, Богдан, нарешті, опинився біля тих дверей, через які вони втрапили до середини апарату. За ними, як він вже зрозумів, розташувалось щось схоже на шлюзову камеру, до якої Сонька з Ігорем затягнули вмираючого „світляка”. Але ж повітря, що зовні, що всередині, однакове! На який шляк тоді той шлюз потрібний?!?

Богдан злісно труснув головою, пробуючи вигнати з очей остогидле мерехтіння, і зненацька побачив біля дверей якусь довгасту щілину. Сторожко припав до неї оком. Темно. Навіть не дивлячись на іскорки, що болюче поколюють зіниці. Обережно сунув до щілини палець. Нічого. Обережно повів пальцем убік і…

Трусонуло його ґрунтовно. Все ж таки і в нього нерви ні к бісу були. А, може, особливо в нього.

Бо з ніші, яка відкрилася після того, як вбік від‘їхали зсувні дверцята, зрушені пальцем Кременчука, на нього дивився „світляк”, що заховався там. Шкіра його сяяла тьмяно і ледь-ледь. У фасеточних очах відображалося безліч переляканих ментовських облич. А вусики з маківки безсило звисали по боках великої голови.

— Тьху, ти! — за мить злісно сплюнув Кременчук і простягнув руку до „інопланетянина”. Вірніше, до скафандру, що висів у напівтемряві, вбудованої в стінку, шафи.

Але… Але, якщо це — скафандр, то кого ж вони поховали пару годин тому у відкритому космосі?! Кого на Чоломаї залишили?! Для кого, врешті решт, цей скафандр призначений був?!? Як, до речі, і третє крісло біля круглого столу-пульту. Адже біля Дніпру лише двоє інопланетян спостерігалось. А ще…

А ще Богдан чітко-чітко згадав видиво своєї загиблої дочки, що теж приходило до нього в дурнуватому сріблястому скафандрі, якого він спочатку прийняв за лискуче тіло інопланетної істоти.

— Сонька! Ігоре!!! — загорлав Кременчук. Аж апарат, здається, здригнувся. — А ну, йдіть сюди, бісові діти!

— Краще ти сюди йди, — почувся з центральної рубки напружений голос Такаманохари. — До нас, здається, гості сунуть…

* * *

Спочатку „гості” намагалися дістати їх своїми блакитними променями. Але відстань поки що надійно гасила їхню потужність. Крім того, пара маневрів терміново застосованих Сонькою, не дозволили їм відразу ж наблизитись, аби увійти в безпосередній контакт з їхнім апаратом.

— Якого біса! — галасував тоді Кременчук. — Вони ж не знають, що в нас зміна екіпажу відбулась. Давай-но зупинимось чи поблимаємо там якось їм, спробуємо переговори провести!

Але черговий постріл з дальньої дистанції, що відчутно хилитнув їхній апарат не дивлячись на те, що Сонька з Ігорем знову вчасно зуміли дременути з сектору обстрілу, відразу впевнив його в тому, що до міжпланетних перемовин вони поки ще не достигли. Треба було таки поки що десь сховатись, привести до ладу чужинецький незнайомий апарат та власні неясні думки, а вже потім розмови з переслідувачами розмовляти. Бо ті — бач, які затяті! Знав таких Кременчук зі своєї міліцейської практики: спочатку гори трупів нагромадять, а вже потім думати розпочинають.

Апарат з земним екіпажем на борту, час від часу роблячи карколомні віражі на межі усіх фізичних законів, рвонув в бік зеленкуватої планети. Та уявлялась єдиним прихистком у всьому, приступному для огляду, просторі. І звідки ці кляті чорні трикутники беруться!?… Чи їм всесвіту для пересування не вистачає?

Думка про те, яким чином „чорні комбінезони” — вірніше, їхній скатоподібний апарат — знову опинились в одному з ними куточку космосу, увесь час муляла Кременчука. Відсторонивши до більш спокійних часів навіть неясну тривогу з приводу нестиковок, помічених ним на борту. А коли, згадавши ще й про ієрогліфи, Богдан насів було на самурайку Такаманохару, то та лише постукала своїм маленьким кулачком по власному лобу, а потім — по пульту-стільниці. Вийшло гучно. І дуже промовисто.

Апарат раптом кидануло вбік і Кременчука ледь не викинуло з крісла. Навіть, здалося, ремені безпеки затріщали. А Сонька, що як раз випливала з бокового проходу, хіба що стінку коридору собою не виламала.

— Ти що, пацане! — накинувся було Богдан на Ігоря, який в цей час керував апаратом, але осікся, втягнувши носом синтезованого повітря: те відчутно зачадило.

Зоребор же, не звертаючи жодної уваги на розлюченого мента, в тоненьку лінію стиснув свої, по-дитячому пухкі, губи, зосереджено уводячи апарат кудись ще далі вбік. В бік зеленкуватих хмар, що димилися над ядуче-зеленою планетою.

В проході сичала Сонька, розтираючи зашиблене плече.

— Все, капітане, — скривившись, гукнула вона звідти, — акумулятор отой чудний, електровудочний, остаточно скис. Або зупинятись треба, або сідати.

— Сідати чи падати? — пробурмотів у відповідь Богдан, спостерігаючи за тим, як на тлі смарагдового материка — на Австралію, до речі, чимось схожий! — чорний трикутник закладає крутий віраж, знову розвертаючись своїм широким передком, із вмонтованими в нього променевими гарматами, до їхнього багатостраждального апарату. Догнали таки, гаддя!

— Чого плентаєшся?!? — накинувся Богдан на Зоребора. — Газу давай, газу!!!

— Якого такого газу? — ледь не заплакав той. — Сказано ж вам: акумулятор сів.

В очах Богдана мерехтіли оті кляті вогники, які не залишали їх усіх від часу появи апарату в цій клятій зоряній системі. В тому, що вона жодним чином не схожа із Сонячною, Кременчук вже остаточно впевнився. А вогники… Начитаний Ігор казав, що ці вогники — наслідок бомбардування сітчатки очей швидкими частинками відкритого космосу. Це явище, мовляв, ще радянські космонавти описували. Втім, описували — не описували, але зараз воно дуже заважало.

Чорний трикутник вже майже завершав свій маневр.

— А нумо, дай-но я, синку, — плюхнулася, врешті решт, у своє крісло Сонька. — Якщо своїх сил не вистачає, треба тупою силою іншого скористатись. Принцип айкидо, юнго. В нашому випадку треба в піддавки грати із силою тяжіння цієї зеленої пані…

Кременчуку, що досі так і не спромігся на досконале керування апаратом — яке, до речі, було надзвичайно простим, для дурнів — залишалось лише напружено спостерігати за іграми молоді. Дограються!.. Ох, дограються!..

А апарат вже рвучко провалювався до самих зеленкуватих хмар — аж шлунок ледь з роззявленого роту не виплигнув! — і тим самим знову втікав від чергового блакитного променя. Та що це за кровожерливість така!..

Освітлення рубки згасло.

Богдан зрозумів, що вся залишкова потужність акумулятора переведена на двигуни апарату. В очах мерехтіло, аж пінилось. Тіло розпочинало пручатись зростаючому навантаженню.

— Ігорю! — почувся десь в глибині мерехтіння вигук Такаманохари. — Синку, а нумо пристебни мене до крісла. Бо в мене руки зайняті!

Примружившись, Богдан побачив, як Норильцєв важко видерся зі свого сідала і майже по-пластунськи доповз до Соньки та й завовтузився там, щось роблячи біля її попереку.

— Стоп! Сто-о-оп!!! — раптом запанікував Кременчук, зрозумівши, нарешті, що ситуація цілком виходить з-під його контролю. — Припиняємо!.. Припиняємо! Розіб’ємося, к бісовій матері!..

Сонька, скрививши скам‘яніле обличчя, начебто й не чула його, майже під прямим кутом вводячи апарат в атмосферу планети й ховаючи його від обстрілу в болотяному тумані чужинських хмар.

Кременчук хотів було рвонути ремені безпеки свого крісла, аби кинутись до дівчиська, але відчув, що для цього подвигу в нього вже не вистачить аж ніяких сил. Норильцєва, який так і не встиг повернутися до свого сідала, взагалі розмазало десь по долівці.

Туман за ілюмінатором налився червонястими відлисками. Було зрозуміло, що швидкість їхнього апарату була скаженою. Суперечила усім законам небесної механіки їхня швидкість. Бо відлиски зайшлися раптом блакитно-зеленим — наче в ацетиленового пальника — полум‘ям, яке з усіх, приступних для огляду, боків охопило апарат. “Як не розіб‘ємось, так згоримо к бісовій матері!” — майнуло в Кременчука перед тим, як їхній корабель випірнув з хмаровиння і понісся над прибоєм щільної зеленої піни.

“Ліс”, — зрозумів Кременчук. Або джунглі. Що, втім не являло жодної різниці. Десь на самому обрії виблискував величезний, увігнутий через оптичні ефекти, водний простір. Теж зеленого, як і все, що спостерігалось на цій планеті, кольору. В серпанку, що здіймався з цього самого простору, розчинялась широченна ріка, над поверхнею якої мчав апарат. Богданові чомусь згадалась ніч, під час якої чорний трикутник гасав над безмежно далеким Дніпром-Славутою. Он внизу і острів, чимось на Чоломай схожий. Апарат явно падав просто на нього.

— Соньк-ка!!! — захрипів Богдан: кричати він вже не міг. — Та зроби ж ти щось, бісова дівка!

Зненацька просто попереду апарату, з густої рослинності, що вкривала острів, вигулькнула якась труба. В останню мить апарат все ж таки встиг рискнути ліворуч, але, вочевидь, трохи зачепився за неочікувану перепону. Бо його труснуло й завертіло навколо вертикальної осі, а сам він боком, боком пішов навскіс річкового простору та й, ламаючи дерева і переорюючи ґрунт узбережжя, торкнувся нарешті поверхні невідомої — і не дуже гостинної! — планети.

Ігоря-Зоребора кидало по всій рубці. Добре, що він хоч меча свого трипільського разом з електрогітарою інопланетною десь в каютах залишив! Соньку, мов ляльку-маріонетку, тіпало на не до кінця закріплених ременях. А самого Кременчука та самі ремені майже краяли на частини.

— Д-дура! Дура!!! — сичав він. — Ти ж вб‘єш усіх нас, дурепо!..

— Д-дурень, дурень! — не залишалася в боргу Такаманохара. — Я ж на автопілоті сідала!..

* * *

Ну, на автопілоті чи не автопілоті, чи тверезою головою, чи божевільною кебетою, але рішення Сонькою було прийнято правильне. Під низькою хмарністю, що нависла над берегом широкої мулявої ріки, вони на певний час сховалися від переслідувачів. Тривалість цього часу була невідома в ситуації, котра, як зрозумів Богдан, майже один в один повторювала ситуацію, що змусила загадкових світляків приземлитися на Чоломаї. Все повторюється в цьому світі. Особливо якщо ти змушений влазити в скафандр невідомої конструкції, враз перетворюючись з чесного мента на лискучу істоту із зовнішністю комахи.

Втім, першою це намагалася зробити Сонька, але Кременчук, не дивлячись на мерехтіння в очах (“Що, синку Зореборе, і тут нас твої швидкі частинки дістають?”), так зиркнув на неї, що вона лише ніяково простягнула капітанові невеличкий пістолет, з якого загиблий “світляк” відстрілювався від нападників. Зброя була якась чудна, не дивлячись на те, що формою дуже нагадувала земну. Але чогось такого, що нагадувало б магазин з кулями, в неї не спостерігалось. Саме тому, трохи розгублено покрутивши її в руках, консервативний Богдан вирішив взяти із собою в першу вилазку на незнайому планету старий і безліч разів перевірений автомат. Куль в ріжку, щоправда, залишалось усього — нічого, але на перший випадок мало вистачити.

Комбінезон скафандру щільно, неначе трико, облягав тіло, допомагаючи йому пручатися зайвій вазі: сила тяжіння на планеті була десь вдвічі більшою, ніж на Землі. Це, до речі, було однією з причин, які змусили Богдана першому ступити на невідомий ґрунт, а не доручати цю справу, вагітну славою, слабким дівчиськам або недостиглим підліткам.

Другою причиною було те, що тонкий обід на горловині скафандру виявився звичайним замком, що з‘єднував з ним гермошолом із фасеточними окулярами, а не якимсь там хитромудрим електронним тлумачем, як було подумав Богдан. Але… Але як же тоді отой інопланетянин спромігся українською розмовляти?!? Кременчук відчував, що він вже не довіряє й самому собі.

Аби знову не розпочати скочуватись у прірву божевілля, Богдан вирішив поки що усунутися від вирішення цієї проблеми. Інших турбот з головою вистачало.

Наприклад, що робити з цією величезною, класичного уфологічного вигляду, “летючої тарілкою”, що трохи набакир завмерла посеред рослинності, вщент потрощеною нею. Сріблястий борт її був не лише увесь обдряпаний цієї неземною флорою, а й в деяких місцях був вигнутим і, здавалось, пропеченим майже наскрізь. Видиво було ще те. Дісталось їм таки добряче. І яким чудом ця посудина в повітрі не розвалилась?…

— Що там, капітане? — почулося в гермошоломі і напружений Богдан хіба що не підстрибнув на місці.

От вже клята дівчина! Знайшла таки зв‘язок! Молодець. Але ж, попередити можна?

Сторожко стискаючи обома руками автомат, Кременчук ще раз роздивився довкола.

— Та нічого… — відповів. — Джунглі, куди не подивись. Просто, здається, басейн Амазонки.

І раптом здригнувся усім, вдвічі обважнілим, тілом, побачивши на гіллі якоїсь рослини, що нагадувала собою велетенську папороть, якогось… якусь… Коротше, представника місцевої фауни побачивши.

Щось середнє між кіношним птеродактилем та величезною лисою вороною, крутячи виродливою головою, з цікавістю роздивлялось Богдана. Чимось він тому середньому сподобався. Наче ото середнє вирішувало, а з якого це боку на свою незрозумілу здобич нападати краще. А нападати було чим: на ребрах кістлявих крил загрозливо настовбурчувались десятки значущих шипів, вкритих, як здавалося здалеку, якоюсь маслянистою рідиною. І щось з них крапало на широке листя “папороті”.

— Ух ти, який… який… шипокрил який! — почувся в гермошоломі захоплений голос Норильцєва. І Богдан зрозумів, що його фасеточні очі грають, окрім усього іншого, й роль телевізійних передавачів: завдяки їм екіпаж бачив усе довкілля разом з Кременчуком.

А самий термін “шипокрил” здався йому чомусь дуже знайомим. Але розмірковувати над тим, чим саме, наразі не доводилось. Бо, залопотавши крильми, шипаста істота раптом зірвалася з місця і на диво плавним, плануючим, польотом майнула понад самою головою Богдана. Той аж присів у дещо двозначній позі.

Було чутно, як десь далеко приснула Сонька. А “шипокрил”, за визначенням юнната Норильцєва, вже сідав ледь не на маківку їхнього літального апарату, де на нього вже чекало декілька його родичів.

— От я вас, гайвороння! — шикнув Кременчук, поводячи в їхній бік стволом автомата.

Він аж зопрів увесь. Втім, це, мабуть, давали взнаки зусилля, з якими він переборював подвійну силу тяжіння: не дивлячись на допомогу корсету скафандру, йому доводилось таки важкувато. Ще й звичка до невагомості додавалась. До легкого завжди швидко звикаєш. Закон природи. Добре, хоч повітря в гермошоломі було свіже й прохолодне: скафандр, здається, виробляв його усією своєю поверхнею. Певною мірою, аж ніяких балонів на ньому не було. Цікава конструкція. Особливо з погляду істот, які зі своєї іноповітряної інопланетності на кисневу Землю прилітають.

— Ігорю! — гукнув Кременчук. — Там не можна розібратись, яка температура за бортом?

— Вже розібрались, — замість нього відповіла Сонька. — Є тут якісь показники. Та ось як їх на земні виміри перевести?

— А ти носа на вулицю вистроми, — буркнув Кременчук, сунучи просто чагарями, сторожко зиркаючи на зграю шипокрилів та й обходячи впалий апарат по широкому периметру. Вигляд того йому все більше і більше не подобався.

— Сам вистроми! — ледь ображено озвалася Сонька. — Нічого з тобою не трапиться. Оскільки, якщо зіставити деякі пропорції із земними, то склад атмосфери доволі схожий… — Вона чомусь затнулась. — На наш схожий.

— Гир-р-р… гир-р-р… гир-р-р… — зареготали нагорі апарату шипокрили.

— А життя місцеве теж із нашим схоже? — іронічно кинув Кременчук, вдивляючись у річкову гладінь, що відкрилася за бортом понівеченого апарату.

Була та гладінь на вигляд грузькою, тьмяною та болотяною. Не подобалась Кременчуку ця річкова гладінь.

Підійшовши впритул до річки, він кинув у неї невеличкий камінець, виловлений з в‘юнкої трави. Камінець якось пластилінове ляпнувся в муляву воду й безгучно зник у ній. Бо та враз хижо зімкнулась на місці падіння. Навіть хвилі колом не пішли. Немов ротом плямкнула.

Знаходитись поблизу води Богданові враз розхотілося. Бозна які в ній шипо… шипоплавники мешкають.

Він стиснув автомат і, ковзнувши поглядом по пожолобленій поверхні їхньої „летючої тарілки” (це він, до речі, вперше її усю з боку побачив), подивився вздовж берега.

І напружено скам‘янів. Щось недоречне побачилось йому на тому вигнутому березі.

— Ігоре! — покликав. — Сонько! А що це воно отам, на тому миску?… Чи мені здається, чи…

— Та, здається, що не здається, — пролунало в гермошоломі. Богдан навіть не зрозумів, хто відповів йому. — Ти ближче підійти не можеш? — Сонька таки.

Ще раз сторожко роззирнувшись по боках і взявши автомата напереваги, Богдан, ламаючи щось, схоже на звивистий очерет з кульбабками на верхівках, посунув берегом: загадкова інопланетна істота з „калашниковим” у руках.

Нагорі гиркали стривожені шипокрили, що разом знялися з маківки літального апарату. Шелестіли широким лискуче-зеленим листям невідомі рослини. Зрідка чавкала вода об берег, а в повітрі чулося тонесеньке дудіння, схоже на пищання розбурханих комарів.

За декілька хвилин стало зрозумілим, що Кременчук не помилився: розлогі, але якісь фікусоподібні рослини з безліччю висохлих коренів, розкиданих навкруги, не могли остаточно приховати штучності довгого й приземкуватого пагорбу, приліпленого до низького узбережжя. Пагорб висувався далеко в воду, а за ним ріка круто звертала праворуч, линучи до близького океану, якого земляни побачили під час своєї карколомної посадки.

Богдан сторожко завмер на тому місці, де фікусоподібні рослини розпочинали дертися просто вгору, і обережно розвів їхнє листя дулом автомату. З пройми, що з‘явилася, на світ білий шубовснуло безліч волохатих комах, а в її глибині вгадувалась жорстка поверхня, вкрита виродливими брунатними наростами. Кременчук тихенько постукав по ній. Та глухо відгукнулась на цей доторк. Метал. Майже наскрізь проїдений іржею, метал.

Випроставшись, Богдан більш уважно роздивися навкруги.

— Агов, Сонько, — спитав, — тобі це нічого не нагадує?

— Нагадує, — майже миттєво відгукнулась вона, — дуже нагадує. Закинутий причал воно мені нагадує. Або баржу.

Богдан аж закректав. Значить, він не помилився.

— Гир-р-р… — майнув понад самою головою якийсь навіжений шипокрил.

Згадав Богдан, до речі, звідки цю назву Норильцєв взяв. З „Неприборканої планети” Гаррісона. Ми, синку, теж фантастику читали.

— Гир-р-р… гир-р-р…

Великі фасеточні очі повернулися слідом за неоковирним птахом і… І завмерли, стократ відображуючи дещо біля стіни дерев, що впритул наблизились до іншого боку закинутого причалу. Саме — „дещо”. Бо іншого терміну для побаченого Богдан вигадати не міг. Бо навіть в згаданому фантастичному романі такого не описувалось.

На іншому краю зарослої споруди завмерла невеличка зелена копиця. Метр з гаком заввишки. Копиця, то й копиця. Богдан її давно побачив, але особливої уваги на неї не звертав. Аж раптом, коли стривожений шипокрил зненацька накинувся на неї, „копиця” заверещала дурним голосом і спробувала було стрибнути під захист близьких дерев, але була збита просто на фікусове листя ще двома летючими виродками, що звідкись підлетіли на допомогу першому.

„Копиця” вже не просто верещала, а казилась, крутячись по землі і викидаючи інколи зсередини самої себе дві худорляві кінцівки. То одну, то другу. Кінцівки, до речі, здалеку дуже нагадували звичайнісінькі людські руки і, мабуть, саме тому Кременчук раптом зірвався з місця, кидаючись до загадкової істоти.

— Киш ви, киш! — горлав він на бігу, ухопивши автомат за ствол і вимахуючи ним, неначе палицею. — Киш, нечисто сило!

„Нечиста сила” звертати на нього уваги не стала. „Нечиста сила”, навпаки, в кількості ще трьох одиниць, що взялися невідь звідки, накинулась на Богдана, не дивлячись на увесь люмінесцентний жах його одежини.

— Ах, ти, мерзото, мати твою!.. — вилаявся Кременчук, зовсім забувши про те, що його дуже добре чути й в апараті.

— Капітане!.. Богдане Івановичу!.. — захвилювався апарат. — Тікайте, тікайте звідти! Ну їх до дідька, монстрів отих!..

— А-а-а-а-а-і-і-і-і, — верещала „копиця”.

Відмахуватися від шипокрилів, що розпочали не на жарт насідати на нього, ставало все важче й важче: давалася взнаки подвійна сила тяжіння цієї планети. Навкруги чулося різке чиркання та лопотіння кістлявих крил.

Врешті решт, Богдан не витримав. Опісля чергової відбитої атаки він перехопив автомат і з розвороту, віялом, всадив чергою по шипастих створіннях, фізично відчуваючи, як легшає магазин його зброї. Тільки твань якась вусебіч бризнула. Друга черга дістала шипокрилів, що кружеляли над впалою копицею.

Відразу стало неприродно тихо. Лиш метрів за п‘ять ледь-ледь стогнала дивна істота, схожа на невеличку, геть кошлату, мавпу. От тільки замість смуху в мавпи була розкуйовджена, деінде з переламаними стеблами, трава. Чи це наряд такий в неї?

Богдан сторожко зробив пару кроків убік живої мавпи-копиці. Та з очевидними зусиллями набула вертикального положення. Чи то встала вона, чи то сіла — не розбереш. А землянин, навпаки, трохи нагнувся, намагаючись роздивитись хоч якийсь натяк на обличчя серед жмуття переплутаного смуху-трави.

Обличчя він не роздивився, але крізь остогидле мерехтіння йому здалося, що з-під зламаних стеблин зблиснула два розгублених вологих ока.

— Капітане, капітане! Ти обережніше там, — почувся стурбований голос Соньки.

А Богдан вже робив ще два кроки вперед і повільно присідав навпочіпки. Фасеточні очі його скафандра опинились майже на рівні очей трав‘янистої істоти.

— Що ж ти, друже, один по лісу вештаєшся? Бач, в яку халепу ледь не втрапив. Було б тобі…

— Обережніше, капітане!.. Нкса.

— Богдане Івановичу, ви б і дійсно… Нкса.

Зненацька до Кременчука дійшло, що в стурбовані голоси Соньки та Ігоря вплетається чийсь третій голос. Він обережно випростався, не зводячи очей з істоти.

— Ігорю! Сонько! — кинув у простір. — Ви нічого не чуєте?

Відповіддю йому була розгублена мовчанка. Не чують.

Істота обережно пересунулась ближче до Богдана.

— Нкса, — гулькнуло десь в самому мозку, а з трави, що вкривала неоковирне створіння, висунулась тоненька, якась дитяча, ручечка, що декілька разів вказала на саму „копицю”. — Нкса… нкса… нкса…

— Кр… Кременчук. Богдан Іванович. Здрас-с-с… — роззявивши рота, видихнув Богдан.

— Крчук? Ти — Крчук, а я — Нкса, — рука істоти гойднулась від себе до Богдана. В того аж голова обертом пішла.

— З ким це ти розмовляєш? — підозріло спитала Сонька.

— Та тут… — розпочав було Богдан і раптом осікся: що, в апараті істоту не чують? Але ж як тоді?!..

— Ти хто, Крчук? — билося в мозку. — Я — Нкса, крчовник. Ми усі — крчовники. А ти — Крчук. Крчовники. Схоже. На грдянина не схожий ти. Вони погані. Вони б не рятували. І гркавиці погані, коли їх багато літає. А як ти їх дістав, Крчук?

Істота вже осміліла, впритул наблизившись до Богдана і навіть спробувавши доторкнутись до ствола автомата. Кременчук, трохи налякано, відвів його вбік і тут до нього дійшло, що з ним розмовляють українською, хоча й трохи ламаною, мовою. Ач, а кажуть, зникає вона, рідна мова! А нею — півкосмосу, а нею — на інших планетах, а нею… Як не комахи лискучі, то копиці ходячі.

— Капітане, капітане, що там відбувається? — голос Сонька був вже не на жарт стурбованим.

А й дійсно — що?!? В апараті „нксу” цю не чують. До нього самого й насправді лише українською можна докричатись. Інших мов він не знає. Ніколи було вивчати. Навіть російська перетворювалась у нього на страшенний суржик. А тут…

І раптом Богдан самого себе хіба що поміж очей фасеточних не втелющив. Ну, звісно!.. І все на місце стає! І тут, і там — на Чоломаї. Коли вони „світляка” отого розуміти розпочали. А він, дурень, Соньку в чомусь підозрювати розпочав! Телепатія, вона, брате, для контакту — неймовірно велика сила!.. Є…

Богдан випростався, підтягнувся, мимохіть пожалкувавши, що на голові в нього не красується його хвацький міліцейський кашкет, а потім подумки гарикнув:

— Планета Земля дружньо вітає представників інопланетного розуму! Ми прийшли до вас з миром та добром. Ми сказали: „Поїхали!” Один маленький крок людини — великий крок для всього людства. Тобто, для об‘єднаного людства двох великих планет.

Останнє речення він вже прокричав уголос. Вологі очі у захваті зблискували на нього з-під жмуття трави.

— Капітане, капітане! У тебе там як, все нормально? — бився у вухах азійський акцент Соньки.

— Цить! — відгукнувся Богдан. — Цить, дівко! Я, капітан української міліції Богдан Кременчук, контакт між двома цивілізаціями налагоджую.

— Ух, ти! — захоплене верескнуло в мозку. — Ти, Крчук, на мого батька-садівничого дуже схожий. Він коли оповідає про те, як вже десять сезонів від грдян втікає, теж отак встає.

Богдан, що було набрав повні груди повітря для нової тиради, раптом рвучко випустив його з легенів. Немов м‘яч пробитий Богдан здувся. А потім задумливо обійшов навколо Нкси, оглядаючи його зусібіч.

— Капітане, капітане! — рвався голос Соньки.

— Слухай-но, друже, — вкрадливо звернувся Кременчук до зеленої істоти, не звертаючи уваги на репетування дівчини, — а скільки тобі років?

Істота на хвилину задумалась, а по звивинах мозку Богдана немов вітерець легесенький пройшовся.

— Ну, якщо по вашому, — по хвилині відповів Нкса, — то років вісім.

— Ві-і-і-сім!?! Так що ж ти, бісова дитина, один по лісові, без дорослих, шастаєш!? А як трапиться що?… Що тоді твій батько-садівничий та мати-городниця скажуть? А? Подумай, подумай кебетою своєю, якщо є вона в тебе!

Нкса сором‘язливо затупцював на місці.

— Капітане, — в голосі Такаманохари забриніли металеві нотки, — якщо ти зараз же не доповіси на борт, що там у тебе відбувається, то ми змушені будемо якось витягати тебе звідти.

— Та заспокойтеся!.. Заспокойся!.. Ти… Ви… Тьху, ти! — переніс своє роздратування Кременчук на Соньку з Ігорем. — Сказав же: я тут з аборигеном місцевим зустрівся. Контакт з ним налагодив. Телепатичний, розумієш.

Про вік аборигена він нічого казати не став. Нема чого Соньці зайвий раз веселитися. Втім, тій було не до веселощів.

— Телепатія йому, — сварливо кинула вона в ефір. — Для телепатії, як мінімум мозки мати треба. Щоб зрозуміти, що ми все ж таки хвилюємось.

Але Богдан не звертав уваги на її буркотіння.

— Ви де мешкаєте? — вголос спитав він у Нкси. А подумки додав: — Де батьки твої живуть?

Той блиснув своїми оченятами з-під жмуття трави і махнув рукою у бік лісу.

— Та отам. Отам наше селище за пагорбом.

— Підемо, проводжу, а то ще в якусь халепу встрянеш — відповідай потім за тебе.

* * *

До селища місцевих аборигенів вони дістались десь за півгодини неспішної ходи, під час якої Богдан взнав, що крчовники живуть тут з давніх давен, аж з часів укладання Великого Зговору, бо в селищі багато сонця (до чого тут воно, Кременчук не зрозумів). Також він взнав про те, що грдяни живуть на острові посеред ріки, яку ту звали просто: Жива Вода, Яка Несе Каламутну Смерть, Створену Для Життя. А по простому — Жва. Ще йому повідомили, що Жва впадає в океан з такою ж довгою назвою, яку, втім, можна скоротити до Жвий.

Оті Жва та Жвий чомусь не дуже сподобались Богданові, але він не став заглиблюватися в хащі виникнення географічних назв. Бо Нкса вже розповідав про лихих грдян, які періодично дістаються до селища на якихось жахливих тварюках, аби увезти десяток-другий крчовників на свій острів. Щодо мети цього увезення він ніяких відомостей не надав. Самі ж крчовники — народ вільний, живе на узбережжі і користується певними надбаннями, які їм надають ті ж самі грдяни. Тобто, тут останні виступали з певного позитивного боку і тому в їхній справжній ролі щодо життя селища Богдан так достеменно й не розібрався.

Не дивлячись на добрий телепатичний зв‘язок, що встановився в нього з Нксою, Кременчук розмовляв з ним вголос і підкреслено гучно. Іноді навіть повторюючи цілі фрази зеленої істоти. Норильцєв в апараті, мабуть, аж вищав від захвату. А Сонька марніла від чорної заздрості.

Саме ж селище розташувалось в улоговині поміж двома пагорбами, які разом з нею впиралися прямісінько в широке річище Жви. Втім, селом це… цю… цю місцину можна було назвати лише умовно. Вочевидь, термін “селище”, просто найбільш відповідав телепатичному сигналу, застосованому Нксою.

Бо ж інакше чи можна було назвати селищем якусь галявину, розгороджену на окремі ділянки нерівними кострубатими тинами? Бо ж жодних хат чи інших споруд навкруги не спостерігалось. Бо ж навкруги спостерігались самі тини, тини, тини, поміж яких мляво блукали, схожі на Нксу, істоти-копиці. Крчовники, тобто.

Блукали вони зосереджено, неначе шукали чогось, по багато хвилин залишаючись нерухомими на одних, лише їм відомих, місцях. Іноді групами по три-чотири істоти вони наближались до самої води, але до неї не заходили. Неначебто остерігались чогось. Бо збоку складалось враження, що поки одна з істот стояла на самому краєчку берега, інші її охороняли.

Ще Богдан звернув увагу на зовсім вже малесенькі копиці, що стояли за деякими огорожами. На його запитання про їхню природу, Нкса зневажливо пирхнув:

— А, це… Це — малеча наша. Їй ще зростати та зростати. До самих Великих Перегонів…

Коли вони спустилися в саму улоговину, то Богданові здалося, що у вухах в нього розпочало зростати якесь шуміння. В суцільній гармонії із мерехтінням в очах. Але, на відміну від останнього, перше через доволі нетривалий час розпочало стихати, розпадаючись на окремі звуки. В тих, у свою чергу, розпочали вгадуватись окремі слова: вчилися новій для них мові крчовники не швидко, а дуже швидко. Природженими поліглотами були ці крчовники.

— Хто це такий, Нксо? Що це за диво? — запитувала одна з великих копиць, які поволі оточували нових знайомців. Смух-трава на ній була геть пожовкла і якась нечепурна. Мабуть, дуже старим цей крчовник був. — Що це воно таке, Нксо? — повторив він. — На стрбків не схожий. Ті мені лише до половини будуть. Не більше. А цей…

— Ти ж сам, Рсе, розповідав, — втрутилась інша копиця, — що стрбків-переростків грдяни спробували виводити. Але щось там в них не вийшло. Чи вийшло?

— Грдяни! Грдяни! — стурбовано зашурхотіло довкола. — То воно — грдянське створіння?…

— Грдянське завжди небезпечне, — суворо підбила підсумки шурхотіння зів‘яла копиця і звернулася до Нкси: — Ти де з ним зустрівся?

Той захвилювався. Навіть смух-трава врізнобіч наїжачилася.

— Які грдяни, які грдяни?!? — пульсувало в мозку Кременчука. — Він з неба спустився. На тому вогні, що вчора ввечері над селищем літав.

— Вогонь! Вогонь! Пожежа!!! — аж заверещало навкруги.

— Та заждіть, заждіть, почекайте! — замахав своїми тоненькими рученятами Нкса. — Нема там вогню. Нема. Він отой вогонь якось загасив. Його Крчук звуть, Крчук. Його…

Але Нксу ніхто не слухав.

— Вогонь, вогонь! Пожежа! Грдяни! — аж віття коливалось навколо селища. — Грдяни, грдяни…

Раптом Кременчук, який намагався зберігати крижаний спокій серед цього полохливого інопланетного базару, помітив, що останнє слово розпочало повторюватись частіше й частіше. Немов розмножувалось воно. І розмножувалось із явними лякливими нотками в ньому.

— Грдяни… грдяни… За врожаєм їдуть… Але ж не сезон… Рано ще… Але ж їдуть…

Копиці перевальцем розпочали розходитись в боки: пересуватись швидко вони явно не вміли. А Богданові зненацька дуже захотілося сісти й трохи перепочити від подвійного тяжіння та потрійного ґелґотіння чудернацьких істот. Але зробити цього йому не вдалося. В щілині, що відкрилася в колі крчовників, він побачив тьмяну річкову гладінь, а на ній…

П’ятеро брунатних істот, схожих на ожилі корчі, цілеспрямовано сунули просто до берега, ледь розхитуючись із боку в бік на болотяній воді. Лише за хвилину Богдан розрізнив під ними дуже довгі й доволі товсті тіла: корчі їхали, осідлавши щось, схоже на величезних анаконд, щільно вкритих міцними на вигляд кістяними пластинками.

— Агов, капітане, бережися! — зойкнула з далекого далеку Сонька.

А корчі вже незграбно зістрибували зі своїх кістяних зміюк та й виходили на берег, повністю уподібнюючись великим пням з корінням двох покручених ніг. В таких саме руках вони тримали великі палиці.

Кременчук лише гермошолом здивовано повертів: фантасмагорія якась — як не копиці бігають, то корчі тупцюють. Просто лісова казкова країні! Тобто, планета. Разом зі Зміями-Гориничами у вигляді анаконд, яким крила відтяли та й кинули в річку охолодитись.

Пні же, що зіскочили з цих „зміїв-гориничів” рухалися теж порівняно повільно. Мабуть, подвійна сила тяжіння на генетичному рівні давалася взнаки усім істотам в цьому зачаклованому світі. Втім, повільно — не повільно, але майже всі крчовники вже встигли розбрестися по всій улоговині, ховаючись за кострубатими тинами. Але ховались вони там якось байдуже й безгучно-рослинно. Наче наперед знали, що воно відбудеться. Лише пожовклий крчовник залишався попереду Богдана, наче очікуючи чогось. Та малий Нкса перелякано посунув за міліцейську спину, обтягнуту дурнуватою лискучою шкірою інопланетного скафандра.

Кременчук надійніше перехопив свого автомата.

— В чому справа, Крке? — звернувся крчовник до корча, що сунув попереду своєї невеличкої, але доволі зловісної, команди. Кістяні анаконди, наче величезні колоди, завмерли попід берегом. — З яких це пір грдяни розпочали порушувати Великий Зговір? До врожаю ще півсезону й ми не готові до Великих Перегонів.

„Пінь” Крк нічого не відповів „копиці”-крчовнику, а усією своєю недолугою постаттю повернувся до люмінесцентної „комахи” з автоматом у руках. Напружений Кременчук, відчуваючи легеньку моторош, побачив, що на нього дивляться два малесеньких, близько посаджених і захованих в самих надрах брунатної кори, яка вкривала істоту, ока. Людських ока! В панцирі-корі вони виглядали ще не природніше, ніж в смуху-траві крчовників.

— Ну, чого вибалушився? — кахикнув по тому. — Нормальні інопланетяни насамперед вітаються. Ввічливість, вона, брате, є головною запорукою взаєморозуміння в усьому, що піддається огляду, навколишньому всесвіті.

Відповіддю йому була тривала і якась грузька мовчанка. Наче повільні мозки грдянина повільно перетравлювали нову для нього думку. Явно схарапуджений Нкса щільно тулився до Богданової спини. Старий крчовник невпевнено тупцював попереду.

Врешті решт, той, котрого звали Крком, незграбно махнув своєю кострубатою кінцівкою.

— Вперед, хлопці! — прорипів трухлявий голос в надрах мозку Кременчука. — Візьміть по одному крчовнику, аби ми даром не їздили. Та беріть же хоч трохи достиглих!.. А я… Я з цією потворою розберуся…

І загрозливо посунув на Кременчука, здіймаючи свою покручену палицю.

Той у відповідь рвучко скинув свій автомат:

— На себе подивись, виродку!.. Стій! Ані руш!

Нкса позаду аж розпластався по його спині. Ігоря із Сонькою в ефірі чутно не було. Ну й гаразд. Не до них зараз.

Грдяни вже розсипалися по селищу, наздоганяючи окремих, найбільш повільних, крчовників. В небі плавно ширяли шипасті гркавиці, що взялися невідь звідки. Мляво погойдувались у грузький воді колоди, вкриті кістяними пластинами. Вечоріло. Навколишній ліс розпочав потопати в тьмяно-зеленкуватому присмерку і, не дивлячись на всю вайлуватість уповільненого довкілля, в ньому відчувалась неясна, як отой присмерк, загроза.

— Слухай-но, Рсе, — зупинився на мить Крк, звертаючись до старої копиці, — ти ж не думаєш, що я в гості до тебе приїхав? В міжсезоння? В найнесприятливіший час? — І, не чекаючи відповіді, знову посунув на Кременчука, загрозливо здіймаючи палицю. — Тому за клопоти мої все одне розплачуватись доведеться. І не лише за це. Вчора хтось трубу на фабриці потрощив. Маю великі підозри, що це, — уповільнений кивок у бік Богдана, — отой бевзь. А ви тут з ним гулі-гулі!.. Невже знову з дикими тхнарями зв‘язалися?

На узліссі заверещав крчовник, якого таки наздогнав грдянин. Краєм ока Богдан помітив, як в того із загрозливо здійнятої палиці вилетіла, мов довгий плювок, товста каламутна мотузка, що миттєво обплутала копицю та й завалила її на землю.

— Агов, дурню, — гукнув Богдан, впевнено поводячи в той бік стволом автомату, — а ну, відпусти людину!

Йому здалося, що грдянин здивовано завмер, але потім, не реагуючи на міліцейські накази, повів своєю палицею та й потягнув обплутаного дивною мотузкою крчовника до берега. Немов спійману рибину вудкою потягнув. „Рибина” продовжувала пручатись і верещати. А інші копиці продовжували свою повільну втечу від своїх повільних нападників. Ця повільність розслабляла.

Тому Кременчук презирливо навіть не зреагував на те, що Крк вже розпочав здіймати свою палицю, спрямовуючи її на нього.

— Тікай! Тікай! — залементував позаду Нкса і, ухопивши землянина за поперек, спробував трохи відтягти його вбік.

Землянин гойднувся і, мабуть, лише це врятувало його від того, що каламутний матовий плювок, який вилетів з палиці Крка і на льоту розпочав перетворюватись на слизьку довгу мацавку, майнув повз нього та й грузько ляпнувся на витоптану траву узбережжя. Нкса заверещав так само, як під час нещодавнього нападу гркавиць і перевальцем кинувся вбік. Мацавка декілька разів сіпнулась по землі, наче осліпла змія, що шукає свою здобич, та й за струменіла до малого крчовника.

— А, щоб тебе! — видихнув Богдан, рвучко пересуваючи ствол автомата від грдянина до ожилої каламутної мотузки, натикаючи на спусковий гачок, і…

І нічого не відбулось. Гачок сухо клацнув і потому. Осічка. Богдан знову щосили натиснув на нього. І з таким самим ефектом.

Приїхали, догрались!.. Боєприпаси наказали довго жити. А клята мотузка-мацавка вже наздоганяє Нксу. Зів‘ялий Рс по дебільному байдуже завмер не віддалік.

— Так що, заразо, будемо над дітлашнею знущатися?!? — вишкірився під гермошоломом Кременчук і, відкинувши вбік непотрібну вже зброю, майнув просто до кострубатого Крка разом з його дубиною та каламутними мацавками, аби вирвати їх. Поламати. Потрощити. Розтоптати.

З таким же успіхом він міг би накинутись на стовбур сухої деревини. Бо стояв Крк непорушно. Неначебто й дійсно своїми коренями-ногами в землю вріс.

Десь ліворуч заверещав ще один крчовник, звалений другим грдянином. Каламутна мотузка з Кркової палиці вже наздоганяла Нксу.

Богдан заскреготав зубами й повиснув на цій палиці, намагаючись зігнути її долу і з жахом відчуваючи, що сил для цього в нього не вистачає. А тут ще грдянин зненацька рвучко зігнув другу руку і голова Кременчука опинилася в примітивному, але дуже міцному борцовському захваті. Вірніше, не голова, а гермошолом, але все одне неприємно. Богдан розпочав було пручатись, але випадково кинувши погляд на узлісся, раптом на мить скам‘янів. І цього миттєвого скам‘яніння цілком вистачило для того, щоб Крк краще перехопив свої кінцівки та й щосили крутнув гермошолом скафандру.

За інших обставин у капітана гременецької міліції за секунду були б скручені в‘язи, але в цій ситуації… В цій ситуації щось глухо луснуло і Богдан впав на пожмакану траву, залишаючи під пахвою виродливого грдянина свій гермошолом із фасеточними очима.

Переляканого обличчя сторожко торкнувся паркий вологий вітерець, ніс відчув болотяні запахи довкілля, а в грудях… Біс його візьми! Та цим повітрям можна дихати на повні груди! В інший час ця обставина вразила б Кременчука, але не зараз.

Перекочуючись по траві і схоплюючись на рівні, він горлав у біг Ігоря й Соньки, що з’їжджали схилом пагорбу від узлісся до улоговини:

— Назад, назад, бісові діти! Наза-а-ад!!!

У Соньці в руці зблискував інопланетний пістолет, якого Богдан не захотів брати з собою у першу вилазку на цю зелену планету. Ігор вимахував своїм орійським мечем.

— Наза-а-а-ад!!!

А потім щось важке й величезне опустилось на багатостраждальну голову Кременчука і остогидле мерехтіння враз розпалося на тисячі згасаючих іскор. А ще потім вони всі згасли і навколо настала темрява. Абсолютна темрява.

* * *

— Пустіть мене, пустіть! — істерично репетувала на березі Сонька, вимахуючи своїм маленьким, але, як виявилось, доволі грізним, пістолетом.

Ігор сидів просто на землі, витираючи жмуттям трави свого меча, заляпаного слизькою студеністю масою. Маса ця ще із чверть години тому уявляла собою каламутні мотузки-мацавки, що випльовувалися з палиць грдян.

Хлопець скосив очі на неоковирну зброю, яка застигла праворуч від нього. Торкатися її було моторошно. Тим більше, що не віддалік від палиці, на вкритій трісками траві, що відкололися від кори-панциру, завмерло й кострубате тіло самого грдянина. З його ока, простромленого мечем Ігоря, на тріски стікала червоно-зелена рідина. Саме ж повалене на землю й поверхово посічене тіло припинило сіпатись і хапати хлопця за ноги лише опісля того, як клинок знайшов вагомий недолік в його деревинному панцирі.

Панцирі ще двох грдян виявились слабкуватими для захисту від інопланетного пістолету, який опинився в руках Соні. Біс його знає, як він працював, але опісля серії пострілів, зроблених вхолосту, один з них, а потім і другий, втрапили в ціль. Одна, а потім і друга, схожа на великий пень, істота спалахнула кров’янистим вогнем і вони вдвох попадали під тинами, розплюскуючи навколо себе червоно-зелену, таку що миттєво зверталась від вогню, твань. Гіркий дим від їхніх догораючи тіл стелився над улоговиною і тягнувся до берега, біля якого мляво покачувалося на пологих хвилях товсте тіло кістяної анаконди, що спробувала було кинутись на захист свого господаря. Після того, як її невеличка голова була вщент рознесена третім пострілом Соньчиного пістолета, інших спроб не здійснювалось.

Погляд Ігоря мимохіть впав на заляпаний тванню, вкритий кіптявою, тин, який якось нажахано минали декілька істот-копиць. І їм гидко…

Хлопець здригнувся всім тілом, гранично пришвидшуючи свої порухи: немов хотів розпалити тертям оте жмуття, яким витирав клинок меча.

— Мати Сва співа гучним голосом… — дрібно-дрібно тремтіли його губи, вичавлюючи з роту слова старезної пісні.

Соромно, Боже мій, як соромно!.. І страшно… Дуже страшно.

Думки хлопця намагалися сховатися в самих надрах його мозку. Бо вони, ці думки, вже ніколи не зможуть стати колишніми. Прозорими. Ясними. Світлими. Бо їм, цим думкам, було гидко за самих себе. Бо якось раптово і болюче вони, ці думки, подорослішали, взнавши, що то воно таке — вбивство живої істоти. Справжнє вбивство. Яке потворно й навіки зрослося з твоєю пам‘яттю. Вже не закамуфльованою пістрявою машкарою дитячих ігор. А заляпаною червоно-зеленою слиззю, що витікає з пробитого ока.

— Мати С-сва… — зненацька аж захлинувся плачем Норильцєв, але на нього ніхто не звертав уваги.

Вся увага дивовижних істот-копиць була прикута до берегу, на якій намагалася прорватися Такаманохара крізь щільне кільце кошлатих туземців, що заступали їй дорогу. Вдалині, за вигином річного узбережжя зникали лиховісні зміюки, вкриті кістяними пластинками.

Двоє з них краяли тьмяну воду трохи позаду від двох передніх, наче прикривали їх від можливого нападу… А на тих, чільних, погойдувалися неоковирні постаті, схожі на два ожилих корча, яким таки вдалося втекти від несподіваної і шаленої навали землян. Позаду однієї з них в такт їхньому руху погойдувалась туго зв‘язана копиця, яку грдянам таки вдалося уволокти із собою. Позаду другої… Позаду другої бовтався непритомний Кременчук з надійно припнутою до нього ще однією копицею. Щоправда, набагато меншого розміру.

— Пусті-і-іть!!! — репетувала Соня. — Пустіть мене, дебіли! Я берегом їх догоню, берегом!

— Не можна берегом, не можна, — глухо бубонів у мозках голос пожовклої копиці, яку, як вже стало відомо землянам, звали Рс. — Аж ніяк не можна. Взагалі до Жви підходити не можна. Щось трапилось, трапилось щось. Перелякали Жву вогниськом. Здається, Жва зараз оповідати розпочне. Не можна до неї.

Оте „Жва” так нагадало Ігореві його „Сву”, про яку він намагався заспівати, що він мимохіть прислухався до бубоніння в голові. Воно, до речі, із збільшенням відстані ставало тихішим. І для телепатії потужність потрібна. Мозків потужність. Яких в них, здається, явно не вистачає. Он Соня як божеволіє! Втім, правильно божеволіє. За іншу людину божеволіє, а не за себе, як він.

Ігор стиснув губи в тоненьку ниточку, вже свідомо дослухаючись до того, що відбувалось на березі.

— Це я вам зараз оповідь влаштую! — лементувала Такаманохара. — Таку оповідь, що у вас у всіх разом вуха позакладає. Чи що там воно у вас є замість них?

Водяні змії разом зі своїми пасажирами зникли за поворотом.

— Ах, ти!.. — крутнулась Соня, зриваючись з місця і пробуючи оминути півколо крчовників.

І раптом зі всієї своєї швидкості ляпнулась обличчям об жорсткий пісок, вкритий негустою травою, та й посунулась уперед, виорюючи на ньому глибоченьку борозну. Бо, не дивлячись на вроджену вайлуватість, якась з копиць доволі спритно зробила дівчині підніжку.

— Ах, ти!.. — зіскочив з місця й Ігор, враз і остаточно забуваючи про всі свої переживання.

Але зненацька скам‘янів.

Бо, всупереч усім законам природи, невеличка хвилька, що виплеснулась на низький беріг, раптом розпочала зростати, здіймаючись над ним і набуваючи подоби напівпрозорого грдянина, що, тупцюючи на водній поверхні, жалісно простягав свої незграбні кінцівки до хлопця.

— Ігорюнечку! — прошелестів грдянин з якимись хлюпотливими нотками в голосі. І від цього цей голос ставав ще жаліснішим. Немов зеленкувато-водянистий грдянин ридання стримував. — Ігорю, синку! За що ж ти мене так? За що?!? Що я тобі поганого зробив?…

Хлопець повільно — дуже повільно! — опустив меча, якого було здійняв, кидаючись на допомогу Такаманохарі.

— А в мене двійко діточок твого віку, Ігорю… Так, ані вони, ані я не схожі на тебе. Так. Ми, мабуть, виродливі з твоєї точки зору, Ігорю. Так, може, з твоєї точки зору, ми щось не вірно робили, коли з крчовниками гратися розпочали. Але ж це — наші ігри! Наші! Ми так щороку одним за одним ганяємось на Великих Перегонах. Може, не звик ти до такого видовища. Може… Але ж хіба за це вбивають?!? — зненацька аж скрикнув грдянин, а Ігор мимохіть зробив рвучкий крок йому назустріч.

— То ви гралися?!?

— Ну, звісно… Уяви, що хтось ніколи й нічого не чув про лицарську добу. І раптом втрапляє на самий розпал вистави з лицарського життя. В самий розпал турніру якого-небудь. Що він подумає?…

— Б-боже! — аж застогнав Норильцєв, згадавши розхристаного Кременчука, що колись давним давно, разом з напарником, якому він зобов‘язаний своїм життям, вивалився на чоломайську — чи то гіперборейсько-трипільську — галявину, повністю зруйнувавши цікавий початок їхньої рольової гри.

— Нічого, Ігорю! Нічого, синку! Всяке в життя трапляється… Не сумуй. Давай краще… — І раптом грдянин заспівав спочатку тихим, а потім все гучнішим і гучнішим голосом: — Нам дано знайти все, що втрачено! Зрозуміть дано ще не бачене! П‘ятим виміром свято віримо в нам предбачене, нам призначене!

[3]

Спів грдянина, що виринув з вечірньої річки, звучав вже, наче хорал. Він здіймався над зеленим берегом, над лискучим склом пологих хвиль, злітав у низьке небо, ледь колишучи там зеленкуваті закрутисті хмари, що линули в бік сонця, яке вже скочувалось за обрій. Спів грдянина вібрував у кожній клітині тіла, змушуючи його випростуватися незалежною, гордою та урочистою позою. Саме тієї позою, в якій має стояти вільна людина в цьому небезпечному, але приборканому нею, світі.

— Ми до Дольнього, ми до Горнього, — скинувши сяюче обличчя, розпочав і собі виводити Зоребор Сталева Десниця, відчуваючи жагучу єдність з цим неподільним всесвітом, — ми до Вишнього підем по Землі!..

І вже сам йшов назустріч грдянину, радо простягаючи до нього вільну від меча руку.

Це було ВОНО. Це був він, Справжній Контакт Між Світами, якого так прагнуло серце Норильцєва. А не той сурогат, що через свою духовну підробку завжди невідворотно перетворюється на дрібну сутичку різнопланетних жлобів. Яка, у свою чергу, закономірно закінчуються чиєюсь, нехай і не фізичною, смертю, роблячи з тебе самого злісного заслиненого психопата.

— О, капітане, — раптом, зачепивши когось плечем, почув Ігор ледь розбірливе і якесь беззубе шамкотіння Такаманохари, — дивно, що ти так схожий з ним, не дивлячись на всі зоряні безодні, які пролягли поміж вами…

“Який такий капітан?” — плеснулась слабенька думка в мозку Ігоря. І водночас напівпрозора постать натхненного грдянина здригнулась і на невловиму мить потворно обпливла, а потім знову набула своїх героїчних обрисів. Але вже не таких піднесених. Чи, може, цьому розпочали сприяти якісь фальшиві нотки, що раптом забриніли в урочистому голосі?

Ігор мимохіть вслухався в нього.

— І повернувся тоді Світлий Язн Дальт у світ, який був покинутий ним з усім його Зеленим Лицарством, — слабенько колихнулося зненацька в самих надрах прадавнього хоралу. А потім посипалося: — І мовив він: лише ви самі, мої діти і мешканці цієї планети, є концентрованим ядром її негараздів. Але, якщо ви — ядро, зернина, сім‘я, то саме з цього й має зрости й розуміння вирішення усіх ваших проблем. Бо все, що робить неврівноважений природою розум, йде на зло планеті. І зжирає планета цей розум. А початок зеленій рівновазі життя мають покласти сини мої крчовники, що першими зрозуміли єдність свою з цим неприборканим світом…

— Розумієш, Сонько, — почувся раптом голос Кременчука, — ми, мабуть, схожі з ним тому, що любимо цей дурнуватий і чудернацький світ, не дивлячись на все його бешкетництво та недолугі витівки…

Ігор щосили трусонув головою. Аж різні там звуки, ноти та слова з вух посипалися. Величезна й виродлива зеленкувата медуза, випинаючись і вигибаючись усім своїм слизьким тілом, нависала над Такаманохарою, готуючись накрити її всією своєю огидною масою.

— Соню-ю-ю-ю! — усього себе вивернув криком Норильцєв, кидаючись до неї та й хапаючи дівчину за тільняшку, аби видерти її з небезпечної зони.

Та, падаючи, незграбно метельнула рукою і інопланетний пістолет, якого вона й досі стикала в кулаку, злісно огризнувся пострілом. А потім, вислизнувши, полетів у бік хвилі-медузи. Та раптово здригнулась усією своєю поверхнею, немов від несподіванки, і саме це врятувало Соньку: вона встигла вперекидь крутнутися берегом, збиваючи істот-копиць та покидаючи те місце, об яке таки ляпнулась драглиста маса. А Ігор щосили уже гатив по ній мечем, краючи її, немов целофановий лантух, наповнений звичайною водою, яка миттєво розпочала збігати назад до річки.

— Ігорю! — загорлала за його спиною обеззброєна дівчина. — Ігорю, допоможи!

Хлопець рвучко розвернувся до неї, але Сонька, лежачи на спині, вказувала кудись вбік. Ігор прослідкував за її жестом і…

— Ах ти, ч-чорт! — вигукнув, зриваючись з місця і кидаючись до групи крчовників, що, як і раніше — мляво, тупцювали на березі.

І це не дивлячись на те, що двоє з них вже були охоплені целофановими зеленкуватими мацаками, що зростали просто з річки.

Сонька, випльовуючи на бігу пісок, який забив їй рота, кинулась за хлопцем. Обігнала його і схопивши пару загальмованих істот, просто кинула їх подалі від берега. А Ігор вже відрубував одну з мацавок, що відразу розпалася каламутними бризками, і кидався до другої з жахом розуміючи, що вже не встигає звільнити з неї останню з істот.

Переплутана смух-трава майнула в повітрі і глухо ляпнулась десь метрів за п‘ять від берега. Ляпнулась для того, щоб повільно зникнути в грузькій річковій рідині, яка задоволено і глухо чвакнула, немов столітній старик беззубим ротом.

— Тікайте, тікайте! — забриніло в глибинах Ігорева мозку і він взнав голос пожовклого Рса. — Всі від берега тікайте! Всі!!! І швидко. Бо щось дивне коїться. Бо Жва оповідати розпочала!..

* * *

Першою думкою, яка завовтузилась в мерехтливій темряві, була: „Не бийте мене по голові! Це — моє хворе місце”. І інтонації в думки були точнісінько такі самі, як у актора Мягкова у невмируще-новорічному фільмі „Іронія долі”. Або, мовляв, з легким паром.

Втім, пари навколо не було. Зовсім навіть навпаки навколо було. Богдан відчув, як щось слизьке й холодне — аж морозне! — стікає по його обличчю. Відчуття було настільки неприємне, що, не дивлячись на скажений головний біль, Кременчук зважився таки ворухнути цією головою, роздираючи, немов заліплені прозорою липучкою, очі.

Він лежав на спині, а над ним, крізь остогидле мерехтіння, в густо-зеленому, кольору пляшкового скла, небі з‘являлися перші зірки. Богдану відчулася якась неправильність у них, але розібратися з цим відчуттям йому завадив гучний ляскіт, який пролунав ліворуч від нього. Богдан здригнувся всім тілом і, наскільки міг швидко, повернув голову в напрямку звуку. Пляшкове небо запаморочливо посунуло слідом.

Занудило. І Богдан хотів було перервати цей порух. Але раптом знову здригнувся всім тілом. Хоча навколо вже панувала тиша. Така, що тихесенько плямкала, тиша.

А плямкала вона виродливим тілом грдянина, що повільно зникало просто по центру кругової хвилі, яка грузько розходилась не віддалік від берега, на якому й лежав Кременчук. Йому здалося, що в пітьмі, поряд з грдянином, розходиться ще одна хвиля, в якій зникає товстелезний хвіст, вкритий кістяними пластинками.

„Плям… плям… плям…” — ледь чутно хлюпотіло біля берега.

„Хрум… хрум… хрум…” — хрускотіло невидиме гілля під ногами іншого грдянина, що мляво, мов сновида, сунув до самої води.

А та раптово розпочала вигинатись якимсь потворним горбом, зростала, нахиляючись над корчеподібною істотою, і неясні голоси розпочинали гомоніти в голові Кременчука.

Але тому було не до того, щоб вслухатися в них. Бо коли менти розпочинають працювати, думати їм часто-густо буває ніколи. Бо немає часу іншими процесами займатися.

Бо увага на всяке інше відволікається. Наприклад на те, що поряд з грдянином, не менш сновидно, ніж він, рідний, тупцювала малесенька копиця. Нкса!.. А на траві біля нього, до речі, валялася й палиця того клятого ожилого пня.

— Хлопчику! — захрипів Кременчук, з рипінням, здається, здіймаючись на рівні крізь подвійну силу тяжіння і намагаючись припинити коловерть всесвіту в голові. — Нксо, обережніше!.. Тікай звідти, хлопчику, тікай!.. Щось мені там не подобається…

Голоси в його мозку намагалися пробитися зовні, але скажений біль знову й знову заганяв їх кудись в мерехтливий присмерк підсвідомості.

— Нксо-о-о!!!

Але ані крчовник, ані грдянин, не звертали уваги на такого, що вже трохи оговтався, міліціонера. Вони мовчазно й синхронно сунули прямісінько під зловісну повільну хвилю, яка всупереч старику Ньютону з його законом всесвітнього тяжіння вже зросла у напів-неба і розпочала вигинатися над чудернацькими істотами, аби за секунду-другу накрити їх собою.

— Та що ж це за лихо таке, дідько б його взяв! — прохрипів Кременчук, відчуваючи, що його зараз знудить. Чи то від запаморочення, чи то від тягучого болотяного смороду, чи то від чогось іншого.

Вивертаючи себе з цього нудотного світу, він, намагаючись рухатись якнайшвидше і розуміючи, що цього в нього не виходить, ухопив таки грдянську палицю та й щосили жбурнув її просто у незрозумілий феномен. Чвак!

Феномен захилитався і мляво обплив, круговими хвилями розходячись по грузькій річковій поверхні.

Плям… плям… плям…

А Кременчук вже хапав знетямлених істот — грдянина за кострубату кінцівку, крчовника просто за смух-траву — і, хекаючи, тягнув їх обох подалі від берегу, відчуваючи, що м‘язи його аж лускаються від подвійної маси їхніх тіл.

Плям… плям… плям…

— Давайте, давайте, лантухи!.. Щось мені ваші водні ресурси зовсім не подобаються. Це я вам, як фахівець кажу…

Тут він перечепився через якусь гіллячину і впав, потягнувши клятих сновид просто на себе. Сновиди ляпнулись на нього, навіть не пробуючи пручатись. І якщо Нкса був доволі м‘яким і легеньким, то грдянин завалився на Кременчука, неначе дубова одежна шафа.

— Ото ще одоробло, — аж засичав Богдан, по лусці з фасеточних очей, що застрягла в нерівностях панциру, впізнаючи Крка, — і впасти нормально не може!

„Одоробло” завовтузилось, намагаючись набрати вертикального положення.

— Обережніше! — пискнув собі й Нкса, який вже теж трохи отямився.

Це лише Кременчук знову розпочав відчувати себе все гірше й гірше, згадуючи обставини того, як опинився… А де, до речі, він опинився?

— Агов, ти, недороблений, — гукнув до Крка, що вже, ледь похитуючись, стояв на своїх покручених ногах, — ти куди це нас затягнув?

„Недороблене одоробло” мовчки повернулось до нього. І Богдан враз осікся. Але не від виродливого вигляду настовбурченого грдянина, а від раптової згадки про своє отямлення та про кругові хвилі, що тихо плямкали на темній річковій гладіні. Аж лоскоти по шкірі в Богдана побігли. Ось тільки пізно чогось. Що, і він таким саме загальмованим стає, як ці інопланетні істоти?

— Жва оповідь розпочала, — похмуро кинув Крк. — Це ви — ти та друзяки твої — її вогниськом розбурхали.

При згадці про друзяк перед Богданом майнуло видиво крутого схилу, по якому скочувались довговолосий хлопець з мечем у руках та дівчина в тільняшці, що вимахувала перед собою невеличким блискучим пістолетом. З цим було все зрозуміло. Але з іншим…

— Яка така Жва? Яка така оповідь? Який такий вогонь, врешті решт? — не зрозумів Кременчук.

— Треба було тебе відразу в‘язати, — не звернув уваги на його запитання грдянин, — а я розмови розпочав з тобою розмовляти. Не зрозумів відразу, що ви — банда тхнарів диких. Та й як зрозуміти? Он ти як, виродку, вирядився-замаскувався!

Кременчук окинув задумливим поглядом свій м‘який скафандр, що продовжував трохи люмінесцентувати крізь налипле на нього баговиння. Йому й самому цей одяг ніколи не подобався. Але, хоч який — не який, та захист… Нижньої частини тіла.

— Втім, — зовсім по-людські махнув рукою Крк, — від вас, тхнарів, усього очікувати можна.

— Дурень! — презирливо кинув Богдан. Подумки кинув, але гряднин аж сіпнувся усією своєю постаттю від такої неповаги до себе, красивого. Він уже було загрозливо посунув на Кременчука, але раптом вкляк, зупинений іншою, свіжішою, думкою: — А як би ти взнав, що я та друзі мої і не тхнарі твої зовсім?

Десь поряд з чорної трави зблискували очі Нкси, які він стурбовано переводив з одного співбесідника на іншого. В темряві сито плюскотіла ріка, що стала поводити себе на диво спокійно.

— А хто? — врешті решт, буркнув грдянин.

— А інопланетяни! З іншого світу до вас прилетіли, а ви нас так неґречно зустрічаєте.

- Інопланетяни?…

— Ну, так!

— З іншого світу, кажеш?…

— Ну, так, так!..

— Ах, ти, тхнаре смердючий! — аж заревів Крк, а Нкса нажахане майнув у прихисток, переплетеного з рясними сузір‘ями, віття. — Зовсім здичавіли в своїх хащах! Основи вже зруйнувати хочете? Мене в оману ввести? Мене, котрий увесь Бортовий Журнал на пам‘ять знає!..

До чого тут якийсь бортовий журнал, Кременчук не втямив, але зрозумів що зараз до нього знову полізуть з кулаками. Кострубатими, вкритими деревинною корою, кулаками. От вже дровиняка невдячна!

Наскільки міг стрімко, Богдан люмінесцентно, і від того — безголово, випростався в темряві і зашвидив, ковтаючи закінчення слів:

— Почек… почекай… Уяви… Тільки уяви!.. Що я про тхнарів аж нічого не знаю… Уяв… уяви тільк… Мож… Можливо, я і знав щось… Але ти мене так своєю палицею по кебеті ввалив, що я й те, як звуть мене, ледве згадав!

— А де, до речі, вона? — зупинився Крк. Наче на прозору стінку наштовхнувся.

— Хто? — не зрозумів відразу Кременчук.

— Стрілялка. Яку ти палицею — от дикун! — кличеш.

— Так те… Оте… Оце… — позадкував Богдан, очікуючи нового нападу люті збоку корчеподібної істоти. Зоряне небо потроху затягувало хмаровинням. Нкса як десь принишк під вітами, так і ні шошорх. — Так я її… Я її, як ви до річки поперлись, до неї й жбурнув.

— До Жви?!? А де Грфс? Конди, врешті решт, де поділись?!? — раптом розпочало доходити до грдянина. Сказано ж — цілковите гальмо.

- І Грфс твій, і конди-анаконди, наскільки я зрозумів, потонули благополучно. І ви з Нксою туди ж було зібрались. Я вас ледве відтягнув…

— Ти?!? Ти що, не почув нічого?… Ти що, не знаєш, що то воно таке — Оповідь?!?

— Може, колись і знав, — обережно відповів Кременчук, — та забув.

Крк якось дивно гойднувся з боку в бік, наче намагаючись уважніше роздивитись Богдана.

— Так, тхнаре, непогано я тебе по голові вгатив, — мовив ледь здивовано. І по паузі додав: — Гаразд, нехай з тобою Дирекція розбирається. Та й змушує трубу відбудовувати. Самому. Бо Жву розбудили, тепер до неї тижні зо два не сунешся. Допомагати нікому буде. Бо втечуть твої друзяки. Жаль. Нічого, все одне знайдемо! Ми вже було думали, що вас усіх вивели. А воно, ти диви… Це ж із сотню сезонів про вас чутно не було. А ви свої машинерії будували. Нічого, знайдемо і їх, і вас. Не втечете!

— Я ж кажу: дурень! — обережно, але значуще, мовив Кременчук. — Що мені заважає зараз від тебе втекти? І друзів попередити?

— Ні хрін собі, як здичавів!.. — розпочав було Крк, але його перебив невидимий Нкса.

— На острові ми, — пискнув звідкись з темряви. — До Фабрики далекувато. Шановний Крк через дерева вже з нею зв‘язався, але… Поки по ланцюжку передадуть. Та ще й перекрутять. Знову ж, конд немає. Завтра ближче підійдемо. Зв‘яжемось. За півгодини грдяни поряд будуть. А йти нікуди. На острові ми.

— О! — здійняв незграбну кінцівку Крк. — Навіть крчовник від тебе, тхнаре, розумніший. Втім, так і з Бортового Журналу випливає. Сказано ж — за образом, але не за подобою…

— Що це воно за Журнал такий? — спитав у Нкси Кременчук вже опісля того, як вони влаштувались на ночівлю під великою розлогою деревиною. Сидіти тут і не рухатись їм наказав Крк, який сам зник в цупкій чорно-зеленій імлі. На Фабрику, мабуть, посунув. На нічну зміну. Пролетарій ти наш! — Так що воно таке, Журнал цей? — повторив Богдан.

— Я сам не бачив. Нам тільки оповідають. Грдяни й Жва. Але, кажуть, що це книжка така. Грубе-е-езна. Вона на Фабриці зберігається. В самої Дирекції. І ось в ній-то про всіх нас і пишеться. І про грдян, і про крчовників, і… І про тхнарів теж.

- І про тхнарів? — запитальною луною відгукнувся Кременчук.

- І про тхнарів, — зітхнув Нкса. — Ти думаєш, чого Крк розлютився? Коли ти сказав, що з іншого світу прилетів? А того, що в тих світах лише Світлий Язн Дальт та Смарагдова Мта жити можуть. З Зеленим Лицарством своїм. І більш ніхто. Тобто, якщо ти звідти, то ти є наближеним до Батьківської Двійці. І є вищим за грдян. І за крчовників. За тхнарів вже й не кажу. Ти себе вище за Крка поставив. Навіть за Дирекцію. Природно, що він шаленіти розпочав. Буде тобі ще.

— Хм, — невизначено хмикнув Богдан, — подивимось. А, взагалі, що там за вас оповід… — і чомусь затнувся, — пишеться? В Журналі цьому?

— Світлий Язн Дальт та Смарагдова Мта створили цей неприборканий світ і полетіли далі творити нові світи неприборкані в цьому вільному й неприборканому ані Часом, ані Простором, Всесвіті. А тут, на цих узліссях, галявинах та берегах залишились діти їхні. Грдяни та крчовники, народжені за подобою Батьківської Двійці, але не за образом їхнім. А також залишились недоношені до Великої Подоби через впертість свою тхнарі, що лише в образі Батьківському, кажуть, і досі блукають десь у хащах неприступних… Я їх ще ніколи не бачив, — раптом перервав свою урочисту оповідь Нкса, — ти перший такий.

І якось злякано зиркнув з-під смуху-трави на свого візаві.

Богдан засовався на м‘якому мохові, але вирішив поки що не сперечатись з малим крчовником щодо власної природи, зрозумівши, що суперечка може увійти в площину місцевих релігійних уподобань. До цього він готовий не був. Атеїстом був по життю Богдан Кременчук.

Але, все ж таки, не втримався й спитав:

— А як ви доводите, що грдяни з крчовниками за подобою, а не за образом вашого Дзін… Дзан… Ну, коротше, за подобою найсвітлішого вашого народжені? Адже на вигляд ви он які різні!

— Так. На вигляд. Але ми вподоблені до Світлого Язн Дальту та Смарагдової Мти тим, що і грдяни, і крчовники, не хочуть володарювати над цією планетою Приборкувати її. А хочуть жити за її правилами. І більш нічого.

— Угм… — буркнув Кременчук. — За правилами. Злившись. Назад до природи. А тхнарі?

— Тхнарі?… Це ти сам маєш знати. Подивись на себе. Так, тепер, без маски своєї, ти за образом дуже схожий на Батьків. А ось за подобою… Ех, знав би!..

— Що, як би знав, то сам з гркавицями впорався?

— Ні. До селища б не повів.

Помовчали. Здіймався легкий вітерець. З-за чорних невидимих хмар іноді визирали зірки. Якісь неправильні зірки. Що відразу ховалися від настороженого погляду Богдана.

Врешті решт, йому стало зрозумілим, що неправильність місцевого зоряного неба йому наразі аж ніяк не зрозуміти. Не ментовська це справа. Треба якимись практичними діями зайнятись. Скафандр цей лискучий зняти, нарешті, чи що? Ні, ранувато буде. Біс його знає які тут по моху павуки зі сколопендрами шастають. А в повітрі, мабуть, мікробів до того ж самого біса. До речі, як це трапилось, що на планеті цій дихати нормальним повітрям можна? Теж з серії зоряної неправильності.

А як там Ігор із Сонькою без усіляких скафандрів та іншого захисту? Тхнарі, знову ж… Це, звісно, якщо в них там все гаразд закінчилось. Без болісних контактів зі Жвою та іншими нащадками Світлих та Смарагдових. Тьху, ти, мерзота!

Згадавши про свій екіпаж, капітан знову засовався на м‘якому мохові. Вона ж, дітлашня, мабуть, думає, що все, кранти йому!.. Якщо думає. Якщо є чим думати. Тривога все більш і більш потужними хвилями накочувалась на Кременчука.

— Слухай, Нксо…

— Добре в них все. Мені здається, — миттєво відкликнувся невидимий в темряві Нкса. — Як нас до конд приторочували, то вони на березі такий гармидер влаштували, що — ой! З п‘яти грдян лише двоє назад на острів поїхало. Отакі от оті тхнарі. Тепер знати буду.

— А ти зв‘язатися з ними не можеш? Повідомити, де ми?

— Ні, — зітхнула темрява. — Далеко ми. Не почують.

— А десь берегом не можна ближче підійти?

— Ні. Жва тут широка. А дерева не дуже високі.

— А до чого тут дерева?

— З вишини — більший простір для розмови.

— Для зв‘язку, тобто?

— Ну, так…

— Ну, ну… Те ж мені, Стецько на возі!.. Підемо, підемо, пошукаємо. Може десь нормальну деревину знайдемо.

— Ні, не знайдемо. Темно. То того ж і Крк заборонив звідси уходити.

— Та плювати мені на твого Крка! Пішли, десь до ранку сховаємось. Не знайдуть! А вранці розберемось.

— Ні. Нема куди нам йти. І Жва розбуджена. Саме тому, до речі, нам під час Великих Перегонів грдяни чисту воду привозять. Щоб на сезон вистачило.

— Та почекай, почекай!.. Не станемо ми до твоєї Жви вночі лізти, — нетерпляче тупцював на місці Кременчук, вже по маківку переповнений жагучим азартом оперативних дій. — Я ж кажу: в хащах заховаємось, з ситуацією розберемося…

— А дерева?

- І дерева високі знайдемо!

— Та ні. Я за інше. Дерева навколо. Вони ж на острові разом з грдянами живуть. От зараз і чують нас, і бачать. І охороняють…

* * *

Вранці, ще навіть зеленавий туман не розтанув над річковою гладінню, крчовники вибралися зі своїх загородів і, вишикувавшись у нерівний ланцюжок, посунули на схил пагорбу. Підіймалися по ньому вони майже в тому самому місці, по якому вчора Ігор із Сонькою скотились до прибережної улоговини. Дарма, виходить, скотились. І Кременчука не врятували, і контакту з аборигенами не налагодили. Розлякали вони аборигенів.

Чим достеменно, Сонька так і не зрозуміла. Адже вони врятували їх від нападу корчеподібних грдян. А потім Ігор — нехай і чисто випадково! — витягнув їх усіх майже з пащі дивної форми життя, що мешкала, виявляється, в зелених глибинах річки Жва. Якісь невдячні вони, аборигени ці!

Хіба що вогню вони так перелякалися, що їм усе інше повідбивало? Ото вже дикуни! Адже володіння вогнем вважається чи не найпершою ознакою розуму. Виникає запитання: а чи вони взагалі розумні, крчовники оті? Адже ще однією ознакою розуму вважається цікавість. Ось, наприклад, якби до них невідомі істоти з‘явились, то вони б!.. Хоча б і сама Сонька. Про Ігоря вже й не йдеться.

Про Кременчука Такаманохара намагалась не згадувати. Бо за однієї лише думці про Богдана, на неї накочувалась величезна хвиля розпачу і якоїсь неймовірної гіркоти. Втратили вони, здається, капітана!.. Назавжди втратили. Не вберегли. Це вона його не вберегла. З Ігоря що взяти можна? Кременчук вважав, що він відповідає за них, а насправді…

— Богдана Івановича, здається, ми не вберегли, — почулося з боку і Сонька, загіпнотизована повільною ходою волохатих істот, що сунули повз неї, аж здригнулась. — Що робити будемо, Соню?

— До острову треба якось дістатися, — по хвилині хрипко відповіла вона. — Не можна Кременчука кидати, поки остаточно не з‘ясуємо, що його… що він…

— А як з‘ясуємо, що робити станемо? Як додому добиратись будемо?

— Тобі зараз що, важливіше — додому? Чи людину рятувати? Теж мені, командир трипільських розвідників! — Вона помовчала і жорстко додала: — Ти хоч взагалі уявляєш, де він є, дім твій?

Норильцєв у відповідь лише носом хлюпнув. А десь вдалині об берег хлюпнула малесенька хвилька. Небезпечна своєю болотяною млявістю та непоказністю.

— Гаразд, — знялась на рівні Сонька, — йдемо до апарату.

— Ще звечора треба було йти, — знову хлюпнув Зоребор.

— Звечора, звечора, — вишкірилась Такаманохара. — Тут он в річці хрін його знає, що мешкає, а вже у лісі!..

Вгорі почулося гиркання шипокрилих гркавиць.

— Вставай! — гарикнула й собі Сонька, звертаючись до Норильцєва. — На нас ці валухи волохаті принципово, здається, уваги не звертають. Але, знову ж — здається, нам по дорозі з ними. Поки що по дорозі.

— А ви що, дорогу запам‘ятали? — зненацька ущипливо кинув Ігор і Сонька мимохіть почухала потилицю.

І дійсно вчора вони летіли просто навпростець за визначеним наперед, ще в апараті, пеленгом. Дивно взагалі, як зі шляху не збились. Мабуть, в них з Кременчуком ще якийсь пеленг-зв‘язок був.

Сонька рипнула зубами.

— Агов, — гукнула до пожовклого крчовника, що якраз чвалав повз них, — Рсе, як нам до того місця дістатись, де ваш малюк — Нкса, здається — з Кременчуком зустрівся?

Крчовник нічого не відповів, байдуже оминаючи дівчину в заяложених травою джинсах і прилаштовуючись до кінця мовчазної процесії.

— Дуже ввічливо! — гукнула йому в спину Такаманохара. — Хоч би спасибі сказали за те, що ми вас врятували!

Рс рвучко пригальмував. Навіть дивно було спостерігати за цим в умовах вродженої уповільненості його рухів.

— Врятували?!? — якось здивовано відгукнулось в мозку. — Врятували? Ви вогонь застосували, Жву розбудили… А до Великих Перегонів ще майже половина сезону залишилась. Тепер нам прийдеться щодня за водою ходити. Та й чи вистачить тепер її…

— Ну, гаразд, гаразд, — намагаючись бути гранично миролюбною, відгукнулась Сонька, — звідки ми за всі ваші складнощі знати можемо?

— Звідки?! — хіба що не підстрибнув Рс. — Тхнарі все знають. Все. Але ніколи раніше тхнарі свої обличчя не ховали. Ви перші такі розумні з‘явились. Навіть Крк відразу вас не розкусив. Ви краще йдіть собі, йдіть. І спасибі скажіть, що грдяни нам поки що нічого не наказали. І що самі грдяни далеко зараз. На острові аж. А то б ви вже давно у Жві Жвою стали. Так що йдіть собі, йдіть, і більш не вертайте.

Зів‘ялий крчовник розвернувся і підтюпцем кинувся наздоганяти своїх товаришів.

— Послухайте, — хлюпнув носом йому в спину Ігор, — шановний Рсе, скажіть хоч, як планета ваша кличеться?

Той відгукнувся не обертаючись і не стишуючи ходи:

— Ні, ну зовсім тхнарі якісь недоумкуваті пішли. Роблять вигляд, що не знають, як Пірр зветься. І для чого це?

— Пірр?!? — аж присів Норильцєв, що було здійнявся на рівні. — Як це, Пірр!?

Але крчовник вже зовсім не звертав на нього уваги, зникаючи поміж дерев на гребені пагорбу. Лише Соня Такаманохара зміряла хлопця уважним самурайським поглядом від ремінця на його лобові, що зручно перехопив довге волосся, до доісторичних сандалій-личаків на його ногах. Теж, до речі, зручніших, ніж її власні, вкрай розбиті, кросівки.

— Ну? — спитала.

— Розумієте, Соню, — глитнув хлопець грудку в горлі, нервово поправляючи піхви з мечем, — Пірр, як назва планети, зустрічається в літературному серіалі фантаста Гаррі Гаррісона „Смертельні світи”. В повісті „Неприборкана планета”.

* * *

— Отже, кажеш, планета ваша Пірром зветься? — спитав Богдан в Нкси, який влаштувався на величезному корені, що перетинав усю печеру, до якої їх запроторили відразу по прибуттю на Фабрику. Кременчук навіть роздивитись її толком не встиг. Єдине, що запам‘яталося — величезна брама з двох опуклих стулок, які нагадували надкрильця хруща, поставлені руба. І формою нагадували, і матеріалом. — Точно, Пірром?

— Так, а що? — у свою чергу спитав Нкса. Був він увесь зів‘ялий і якийсь напрочуд вже млявий. Навіть з погляду всесвітньої млявості, що охопила цю планету. Котра Пірром звалась.

— Та нічого, — знизав плечима Кременчук. — Назва знайома. Читав я, здається, про джунглі ваші неприборкані.

— В Бортовому Журналі?…

— Н-ну… Якщо це так можна назвати… Але, в будь-якому разі це зайвий раз підтверджує…

Він замовк.

— Що підтверджує?…

— Що, що!.. Те підтверджує, що ввижаєшся ти мені. Разом з печерою цією, з Фабрикою і з…

Про Ігоря з Сонькою він казати не став. Дуже не хотілося Богдану, щоб і вони йому ввижалися. Але…

Він зітхнув і заплющив очі. Дуже хотілося пити. Скажено хотілося. По стіні печери, деінде вкритою якоюсь висипаною цеглою, жебонів тонесенький ручай, що зникав десь в темряві долівки. Кременчук облизнув пошерхлі губи. Повертів головою. Наче зашморг на шиї відчув. А потім махнув рукою. Все одне все тут ввижається! Нехай ця вода й гнила буде, але що вона йому в реальності зробить?!

Вода гнилою не здавалася. Вода пахнула глицею і торішнім листям. Ледь-ледь. В напівтемряві кволо пирхнув Нкса.

— Ти що? — виплюнув Кременчук на долівку якусь бадилинку, що втрапила до роту.

— Що, що, — явно передражнив Богдана крчовник. — Просто ризиковий ти. Жву розбуджену ось смакуєш.

Відповідати Богдан не став. Він сів просто на долівку, знову заплющив очі і напівтемрява, що оточувала його миттєво згасла. Але кляте мерехтіння залишилось. Теж, мабуть, ввижається. Щось зморився він. Дуже зморився. Хай будь-що станеться, а він тепер і пальцем не ворухне. Ти бач — Пірр!.. Він ніколи навіть гадки не мав, що „Неприборкана планета” йому так в думку западе. А запала ж… Згадав, що коли читав її, навіть Сніжанка на якийсь час призабулась. Хоча йому завжди стара радянська фантастика більше подобалась Стругацькі там. Чи Єфремов. Туманність Андромеди. Завідуючий зовнішніми станціями Дар Ветер. Якби ментом не став, то у завстанціями подався б. Їй-бо! Хоча б і залізничними, а не галактичного Великого Кільця. Гременець, до речі, вели-и-иким є залізничним вузлом.

— Скоріше б, — голосом Нкси зітхнула темрява за сплющеними повіками. — Бо я вже й не витримаю. Не враховують грдяни, що я ще й не достиг повністю. Сил замало в мене. А до Басейну ж дотриматись треба. До Басейну, кажуть, живим занурятись маєш.

— До якого такого басейну?

— Ну, як же? — в голосі невидимого Нкси забриніло здивування. — До Басейну Очищення. В якому чисту воду роблять.

— З чого роблять?

— З рег… з рега… З реагентів. От!

— Дитино, — зітхнув собі й Богдан, — ти хоч знаєш, що то воно таке? Навіть я, дорослий, неясно це уявляю.

— А що тут уявляти? Ми і є реагентами. Щоправда, за тхнарів я не знаю, а ось крчовники…

Богдан миттєво розплющив очі і рвучко сів на земляній долівці. В дальньому кутку печери люмінесцентним світлом, відображеним від його скафандру, липко зблискувало довге павутиння.

— Крчовники? — спитав. — А ну, ну, з цього місця давай детальніше.

— А чого — детальніше? — зовсім вже кволим голосом відповів Нкса. — Чи ти сам не знаєш? Тхнарі, кажуть, теж пробували чисту воду отримувати. Але зовсім вже дикунськими методами. Електо… водне… Електроводневими, от! Пірр, кажуть, тоді дуже обурився.

— Я в неприступних хащах тхнарських тривалий час блукав, — нетерпляче засовався на долівці Кременчук. — Від життя відстав. А ну, давай, оповідай!

Копиця на корені ворухнулась. Наче плечима під смух-травою знизала копиця.

— Раз в сезон. Перед самим пробудженням Жви, — повільним, але дивним для нього, речитативом розпочав Нкса. — Коли сон її особливо глибокий. Грдяни привозять до селищ крчовників чисту воду з Фабрик. А навзамін їм влаштовуються Великі Перегони. І тоді найбільш достиглі — отже й найповільніші! — крчовники не встигають втекти від стрілялок. І їх увозять на Фабрики. Бо дуже чиста вода. Потребує. Дуже великої. Кількості. Генетично модифікованого. Хлорофілу.

До чого тут хлорофіл, та ще й якийсь модифікований, Кременчук не зрозумів, але протягнув:

— Та-а-ак… А в іншій час по Жві, що, плавати не можна? Чи пити?

— Пити можна потроху-потроху. Через землю пропущену. І лише тоді, коли Жва міцно спить. І плавати теж можна. Але тоді це небезпечніше, ніж наприкінці сезону. І якщо грдяни в міжсезоння до нас приїхали, то, значить, сильно ви їх дістали. Трубу, знову ж, кажуть, на Фабриці зруйнували. Та й взагалі давненько тхнарів в околицях наших не з‘являлося. А що з вогнем, то такого, мабуть, і Рс не пам‘ятає. А що літають!.. Не дивно, що Жва оповідати розпочала. А грдяни — вони сон її оберігають. Охоронці вони її.

— Хижаки вони. Вовки. Чи шакали. А чого ж ви не боронитесь?

— Боронитись?!? — в кволому голосі Нкси прозвучало щире здивування. — Для чого?! Ці ж правила не нами встановлені. Пірром. Чиста вода до того ж.

— За воду, до речі. Що, її просто зі Жви набрати таки не можна? Подумати. Очистити якось.

— Зі Жви?!? Та вона ж — Жва!!! Навіть коли спить, — Нкса, не дивлячись на всю свою кволість, вже й не стримував свого здивування.

А потім раптом гойднувся з боку в бік і мляво, наче в уповільненому кіно, впав на долівку. Навіть пручатися подвійній силі тяжіння не спробував. Що, це теж за правилами Пірра?

Богдан рвучко схопився на рівні й кинувся до малого крчовника. Той, здається, вже не подавав аж ніяких ознак життя.

— Нксо, Нксо! — трусив його Кременчук. — Нксо, дитино, що з тобою!?

— Світла, світла… — прошурхотіло звідкись зі смух-трави.

Богдан обережно розгорнув її. І сторопів. З-під переплутаних стебел на світ з‘явилося перемазюкане дитяче обличчя. Чимось схоже на Сніжанчине в семирічному віці. В Богдана навіть серце зайшлося. Це він вперше зблизька крчовника роздивився.

— Світла… — слабко ворухнув губами Нкса.

— Якого такого світла, дитино? — впритул наблизився до його губ Кременчук.

— Звич… звичайного… Сонячного… Крчовники не можуть тривалий час без світла… І води… І світла… світла… світла… — залепетав малий, закочуючи очі під лоба.

Ах, ти!.. Остогидле мерехтіння в очах раптом на мить застигло, а потім спалахнуло срібним вибухом: уривки побаченого та почутого склалися в мозку Кременчука в цілісну картину. Та вони ж рослини, крчовники ці!!! Вірніше, наполовину, здається, рослини, а наполовину… Такого і в Гаррісона на було! Ах, ти, синтез-фотосинтез!..

Богдан в один стрибок опинився біля отвору, через який їх вкинули до цієї земляної печери. Отвір був зачинений чимось, схожим на хітиновий панцир величезного рака.

— Агов, агов! Гей, ви! Гей, грдяни! Санітари лісу, щоб вас!!! Відчинить, відчинить!.. Людині погано!

Стук відлунювався по коридорах Фабрики м‘яко, статично й мляво, як і все, що відбувалося до цього часу на цій планеті. Ну, нічого, зараз він додасть їй динаміки!

Трохи позадкувавши, Богдан розігнався настільки швидко, наскільки це було взагалі можливо в тісному приміщенні, і щосили вгатив ногою по хітиновому панциру. Вірніше, спробував вгатити. Бо той зненацька розпочав зсуватися вбік і в проймі, що відкрилася, виникла постать грдянина.

Оскільки зупинитись Богдан вже не встигав, то його удар прийшовся по корпусу кострубатого охоронця Жви. Охоронець, що зовсім не очікував такої бурхливої зустрічі, захитався і розпочав валитися на спину, змахнувши однією з кінцівок та й випустивши з неї неоковирну стрілялку, яка вже набубнявіла зростаючим плювком.

Богдан крутнувся в повітрі і встиг відсторонитись від розчиненої пройми. Через те зловісна мацавка, не знайшовши здобичі попереду себе, зненацька вигнулась крутим зашморгом та й обвилась навколо впалого грдянина.

— Тривога! Тривога! Тривога!!! — зарепетувало в мозках. — Спроба втечі з п‘ятої майстерні!.. Спроба втечі…

Ач, як вищить! Богдан навіть головою трусонув, а потім підскочив до безжиттєвого трав‘янистого тіла Нкси, підхопив його на руки і, перестрибнувши через купу деревини, що вовтузилась долі, побіг по довгому тунелю, в кінці якого вгадувалось неясне світло.

* * *

Апарату вони дісталися берегом ріки, зрозумівши, що цей шлях обов‘язково, хоча й за більш тривалий час, приведе їх до нього. Що ж, навпростець лише круки літають. Та гркавиці. Для чого розумним людям з них приклад брати?

До самої Жви, опісля того, як кинули на неї останній погляд з селища крчовників, Ігор з Сонькою й близько не підходили. Але постійно намагалися тримати річкову гладінь в полі зору.

Врешті решт, вимірявши по периметру довгий мис, який дуже далеко, на декілька кілометрів, висувався в річище, вони побачили зарослу місцевою флорою чи то баржу, чи то дебаркадер, що його в першу свою вилазку знайшов Кременчук. Згадавши капітана, знову засумували, але картина, яка зненацька відкрилася перед ними, не дала цьому згубному почуттю цілком опанувати Ігорем. Та й Сонькою теж. Та й самий дебаркадер — чи баржа? — не сприяв цьому. Бо був річчю, яка абсолютна неможлива в папуасько-архаїчному світі, що зелено буяв довкола їх. Ну, хіба що певним чином можлива була та річ в світі Гаррісона, про якого Ігор Соньці аж вуха продзижчав за увесь час їхнього пересування.

Втім, здається, навіть Гаррісон такого вигадати не міг.

На поверхні, зарослій рослинами з фікусним листям, двома концентричними колами розташувалось близько сотні крчовників. Побачивши серед них знайому постать Рса з його зів‘ялим смухом-травою, земляни зрозуміли, що тут зібралося майже все населення селища, покинутого ними. Отже, можна було таки й за ними сунути, а не берегом шкандибати. Але ж, хто знав!?

Тим більше, що при спробі наблизитись до старих знайомців Ігор з Сонькою відчули раптом напад страшенного головного болю. І лише за деякий час втямили, що біль цей навіюють їм крчовники. Не підпускають вони їх до себе. Ігнорують. Ото вже невдячні!

— Ну й біс з ними! — врешті решт, злісно сплюнув Ігор. — Але, цікаво, що то вони там роблять?

— Цікавій Варварі на базарі носа відірвали, — буркнула Такаманохара. — Йдемо. Он за тим гайком апарат має бути.

Вгорі роздратовано сновигали гркавиці. Зовнішнє коло крчовників, вимахуючи зірваним фікусним листям (краї того, до речі, були гострими, мов леза), відганяли їх від себе, захищаючи, таким чином, коло внутрішнє. А те…

— Та що ж це вони там роблять!? — знову не втримався Ігор.

— Йдемо, йдемо, — сіпнула його Сонька за край кольчуги.

Але хлопець вже вислизав з її руки і м‘яко ковзав до найближчої деревини.

— Вибачте, будь ласка. Я зараз.

Такаманохара лише пирхнула сердито. А Ігор вже видирався на товстелезну гіллячину і, примружившись, вдивлявся з гори в кола крчовників.

— Ну, що там? — нетерпляче тупцювала під деревиною Сонька.

— Дірки там якісь, — відгукнувся хлопець. — О!.. В меншому колі крчовники по парах ліанами зв‘язуються. О!.. Одні в ті дірки лізуть, а інші їх тримають. О!.. Витягують. Ага. Тю! Та вони ж мокрі наскрізь, оті витягнуті! Купаються вони там, чи що?

— Воду вони чисту п‘ють, — зрозуміла Такаманохара. — Пам‘ятаєш, Рс казав? Я теж пити хочу. Сил вже немає. Злазь давай, до апарату йдемо.

— Та що ж це, — не вгавав хлопець, — то і не баржа зовсім?… А якийсь… Резервуар якийсь?!

Сонька під деревиною лише плечима знизала. Дійсно, згаданий транспортний засіб аж ніяк не в‘язався з усім, баченим тут. Але, що вони про Пірр знають? Не за літературою фантастичною, звісно.

— О!.. — знову почулося згори. — Труба якась на березі навпроти стирчить. І що це воно таке?

— Чи не фабрика ота, про яку нам тут торочили? І до якої… До якої, здається, капітана потягли?

Тепер вже хлопець на своїй гілці знизав плечима.

— Можливо. Але більше не видно нічого. Заросло все довкіл труби тієї. Аж піниться зеленим.

— Дістатись нам туди треба! Злазь, кажу! Хай крчовники воду свою жлуктять, чи що вони тут роблять, а нам своє робити. Апарат ладнати треба. А потім, може, і до труби тієї через Жву гайнути зможемо.

— Зможемо-зможемо, — іронічно бубонів Норильцєв, спускаючись деревиною, — лагодити-лагодити… Що там лагодити, як живлення немає! А про електрику, здається, на цьому Піррі й не чули нічого.

— Почують ще, — й собі буркнула Сонька, подумки погоджуючись з хлопцем. Але працювати все одне було необхідно. Бо треба було хоч трохи забутися в роботі, а по тому… По тому видно буде.

Працювали тривалий — дуже тривалий! — час, спочатку напившись донесхочу води, яка регенерувалася в літальному апараті. То добре, що поки що устаткування регенерації на ладан не дихало. А далі? Тягати воду зі Жви дуже не хотілося. Хіба що з резервуару, як крчовники підуть? Але ті розходитись не поспішали.

Хлопець з дівчиною зрідка кидали швидкі погляди на дерева, що зростали на іншому боці галяви, біля якої впав їхній апарат. Саме там ці дерева приховували за собою піррян, які пришкандибали на свій водопій. Над деревами, якщо залізти на маківку впалого апарату, можна було побачити й верхівку загадкової труби. Не увесь час бачити можна було, а тоді, коли вона з‘являлася поміж віття, яке розгойдував легенький вітерець. На вітах сиділи уважні гркавиці: вони вже звикли до землян. Втім, як і земляни — до них. Але і ті, і інші, були насторожі, поважаючи небезпечність своїх сусідів.

Знайшовши в апараті якийсь дивний прилад, Сонька напрочуд швидко розібралась з принципом його дії та й ознайомила з ним і Ігоря. Принцип цей нагадував щось на кшталт холодної сварки, яка допомагала ладнати міцні наліпки на пошкоджені місця обшивки. На одне з них Ігор тільки-но й наліпив її, а тепер задкував, із задоволенням розглядаючи здалеку плід своєї роботи. Як до Землі дістанеться, зварником піде працювати. Їй-бо!

Раптом хлопець зачепився за щось п‘ятою і розпочав незграбно падати на власне цікаве місце, виставивши назад розчепірені долоні. А коли таки ляпнувся на жорстку траву, то завмер на якусь невловиму мить, а потім рвучко підстрибнув і стрілою майнув до відчиненого люку апарату.

— А-а-а-а!!! — рознісся над Пірром нажаханий крик. Мабуть, і на Фабриці чутно було.

Сонька, що якраз з набором якихось величезних викруток виходила зовні, була просто знесена долі і тепер глипала переляканими очима, дивлячись на роздерете криком обличчя Норильцєва, що теж знову впав на сідницю. Але кричати не припинив.

— А-а-а-а!!!

— Та цить ти! — не витримала Такаманохара, схарапудженим поглядом обводячи галявину. Аж нічого особливо жахливого в її високій траві не спостерігалось. — Ти що, здурів?!

— Т-там… т-там… т-там… — цокотів зубами Ігор, випроставши руку в напрямку місця свого першого падіння. — Т-там — зміюка!.. Чорна… Товстелезна… Але на тих, зі Жви, не схожа. Бо замість голови самі жала стирчать.

Сонька сторожко примружила очі і знялася на рівні. Потім обережно посунула у вказаному напрямку, виставивши вперед одну з величезних викруток. Ігор теж наполовину витягнув з піхв свого нерозлучного меча, але з місця не зрушив.

— Соню, — пискнув жалісно, — не треба! Давай-но почекаємо. Нехай вона уповзе.

Дівчина в благенькій тільняшці не звернула жодної уваги на хлопця із грізним мечем. Хороброю була ця клята дівчина! Не те, що він.

А Соня вже витягувала вперед одну ногу, пробуючи нею траву попереду себе, напружено схилялась над нею і… І засувала викрутку до кишені джинсів.

— Агов, герою! Йди-но на свого дракона багатоголового подивись! Не бійся, не з‘їсть.

І здіймала руку із затиснутим в маленькому кулачкові товстим кабелем, з місця обриву якого у всі боки стирчали різнокольорові дроти. І дійсно, як язики зміїні.

— Не соромно? Он, гркавиць як перелякав!

— А я що?… Я ж нічого, — знічено тупцював на місці Ігор. — Я з дитинства змій гидую. І павуків.

— З дитинства?! — пирхнула Соня. — Павуків він гидує, розумієш. А як же ти тоді на березі в бійку в‘язався? Там он які анаконди навкруги плазували!

При згадці про удавів, вкритих кістяними пластинками, Норильцєв пересмикнув плечима, але відповів таки доволі твердо, з-під лобу зиркнувши на Такаманохару.

— Там інше було. — І додав: — Там змії другорядними чинниками були.

Сонька зміряла його уважним поглядом. А Ігор вже здивовано скидав голову, зриваючись з місця:

— Але ж… Але ж, Соню, якщо є кабель, то він кудись обов‘язково веде!

Думка була цікавою. А хвилин за п‘ятнадцять стало зрозумілим, що обірваний кабель іншим своїм кінцем зникає за виваленими іржавими дверима, що вели в темні нутрощі резервуару, нагорі якого тупцювали спраглі крчовники.

— Ну, що? — хрипло спитала Сонька, коли вони з Ігорем впритул наблизились до чорного отвору. Оскільки вони знаходились в невеличкій улоговині, а крчовники на рівні схилу пагорбу, який прилягав до верхньої частини резервуару, то одне одного вони не бачили. І думок, відповідно, не чули. — Ну, що? — повторила дівчина, вдивляючись в темряву отвору. — Хто туди першим полізе?

— Я! — сіпнувся усім тілом Зоребор, якому було конче необхідно залагодити нещодавній конфуз.

— Я, я! — передражнила його Сонька. — А як кубло зміїне там?

Хлопець невпевнено затупцював на місці:

— Але ж… Але ж з‘ясувати треба. Якщо дроти є, то й щось інше має бути… Ні! — прийняв таки він остаточне рішення і вихопив з піхв свого меча. — Ні, я піду!

— Ти, ти, — м‘яко зітхнула Сонька і так само м‘яко забрала в хлопця зброю. Той насторожено спостерігав за нею. — Звісно, що ти! Це не той випадок, коли дам попереду пропускають. Тільки ліхтар з апарату принеси. Знаєш, де він лежить?

— Знаю! — це вже на бігу. Лише лопухи якісь піррянські слідом загойдались.

Такаманохара провела хлопця сторожким поглядом. Перекинула меча з правиці в лівицю й потягнулась до задньої кишені джинсів. Вийняла звідти викрутку, якою пробувала боронитись від Ігоревої „зміюки”. Повернула її рукояттю вперед і натиснула невеличку кнопку. Тоненький, але потужний промінь ліхтарика, що був убудований в рукоять викрутки, вп‘явся в темряву нутрощів резервуару. Добре, все ж таки, коли краще за напарників обладнання знаєш!

Сонька впритул наблизилась до чорного отвору й обережно зазирнула всередину. Промінь ліхтарика вирвав з пітьми перебірки, вкриті брунатними наростами задавненої іржи. Перебірки ребрами доісторичної істоти стискали довгий коридор, що зникав всередині… Таки баржа це якась, чи що?… Кабель же лежав на гачках, прироблених до стелі. Кінець його теж зникав в темряві разом з коридором.

Повагавшись, Такаманохара зробила крок всередину баржі-резервуара. Навкруги кисло пахло іржавим металом та зацвілою тванню. Під ногами виблискували брудні калюжі, а на сухих місцях вусебіч розбігалися якісь крупні комахи. Слава Богу, що нічого подібного до щурів видно не було. Поки що не було. Далі, мабуть, буде.

Пройшовши по коридору метрів із десять, Сонька остаточно впевнилась в тому, що знаходиться всередині закинутої баржі чи то якогось подібного судна. До коридору виходило декілька дверей, але зазирати у них дівчина не стала. Не те, що вона боялась, а просто уся її увага була прикута до стелі із кабелем на ній. Подекуди звідти крапотіла вода. Резервуар вгорі знаходиться, чи що?

Врешті решт, коридор вперся у ще одні, нещільно причинені, двері, в дірці над якими й зникав кабель. І хоча сама іржава плита була причинена нещільно, але для того, щоб ще трохи відвести її в бік, Соньці прийшлося прикласти всі свої сили: в останній раз двері відчинялися, мабуть, декілька століть тому.

Просунувши голову й правицю в щілину, Такаманохара розпочала обережно розсувати променем темряву відкритого приміщення. Ось — щось, схоже на поламаний стілець. Шафа, з розбитою передньою стінкою. Великі вентилі дуже непевного кольору в цій самій шафі. Табличка з випуклими літерами над нею: назва баржі, чи що? А ось — вкрита якоюсь трухлявиною, горизонтально розташована, приладна панель. А за нею…

Сонька навіть головою затрусила, заплющивши очі. Але, коли знову розплющила їх, то нічого не змінилось. За приладною панеллю розташувалося щось, дуже схоже на примітивну динамо-машину.

* * *

Нарешті, вони увірвались до просторого приміщення, залитого яскравим зеленкуватим світлом. Опісля напівтемного лабіринту коридорів Фабрики, якими Богдан никався останній час, не находячи виходу, але вдало ховаючись та втікаючи від своїх неповоротких переслідувачів, в нього навіть очі заломило. А Нкса, якого тьмяне освітлення плетива поверхів лише підтримувало на межі життя й смерті, раптом розпочав пручатися в руках Кременчука. Той поставив його на дощату долівку і крчовник завмер, кожною своєю травинкою-волосинкою всотуючи довгоочікуване проміння. Ах, ти, синтез-фотосинтез!

А зеленаве світло лилося, лилося з прозорої стелі і від того шкіра Кременчука теж здавалась зеленою: такий собі зелений чоловічок з іншого світу. Чоловічок сторожко позирав на прозору стелю, подзьобану великими рваними діромахами. Їхня природа була зрозуміла: з зовнішнього боку стелі над нею височила товста фабрична труба. З цілком, до речі, земної цегли. Близько третини труби було зруйновано, а цегла, пробивши прозоре покриття, неоковирними купами вкривала дно величезного басейну, що займав собою майже все приміщення. Лише по боках його до стін тулилася естакада з високим огородженням, на якій і завмерли зморені втікачі.

Богданові чомусь здалося, що увесь цей час їх цілеспрямовано заганяли саме сюди. Він рвучко озирнувся назад і, побачивши великий засув на дверях, через які вони вскочили до приміщення з естакадою, підскочив до них і одним рухом привів цей засув в призначене для нього положення. Вчасно привів. Бо за дверима почувся галас думок (Тут вони!.. До Басейну заскочили!.. Чи то вони дурні?!? Нічого, нам менше роботи буде!.. Директор Крнон наказав до нього привести!..), а потім цей нематеріальний галас загуркотів сповна матеріальними ударами в зачинені двері.

Не звертаючи на це уваги, так само, як і на галасливий сумбур в мозках, Богдан, наскільки міг швидко, почвалав естакадою по периметру приміщення: на його протилежному боці він побачив ще одні двері. Минувши вузьку драбину, що вела нагору, він кинув сторожкий погляд на гладеньку поверхню прозорої води, що заповнювала басейн. Не подобалася чомусь ця поверхня Кременчуку.

Нерухомий Нкса ані на неї, ані на що інше, уваги не звертав. Навіть не здригнувся, коли дальні двері з раптовим грюком розчахнулися відразу на всю свою ширину і на естакаду вивалилося двійко грдян зі стрілялками напереваги. Здається, приїхали!.. Вигуки в мозку так залементували, що навіть окремих звуків розібрати було неможливо.

Втім, Богдан і не намагався цього робити. Він просто заричав по звірячому й кинувся на піррян, навіть не враховуючи усіх наслідків такого кидка. Помирати, так з музикою!..

Музики не було. Втім, і процес вмирання на певний час відкладався. Богдан ще навіть зрозуміти нічого не встиг, а ноги вже самі гальмували на жорсткій поверхні естакади. Аж, здається, п‘яти задимилися. Бо грдяни з якоюсь, неприродною для них, пошаною зробили по кроку в боки, не опускаючи, втім, стрілялок, а поміж ними…

Поміж ними застигла звичайна людська постать в мішкуватому зеленому комбінезоні, що якимсь чином нагадував камуфляжний комбінезон самого Кременчука, скритий поки що під лискучим скафандром. Богдан повів шиєю, наче зашморг на ній відчув, а потім, не спускаючи очей з незнайомця, розпочав скидати остогидлий скафандр з відчуттям величезного внутрішнього задоволення. Водночас він спостерігав за тим, як видовжується обличчя незнайомого чоловіка. Втім, і в самого Богдана мармиза була не набагато кращою. Адже зустріти за мільйони кілометрів від рідної Сонячної системи, серед інопланетних пнів та копиць, нормальну живу людину — диво незбагненне.

А не менш вражений незнайомець вже повільно опускав здійняту було руку, так і не віддавши наказу грдянам стріляти на поразку.

— Брате! Тхнаре! — здивовано гойднувся, затихлий було, простір мозку. — Та як же це так?!.. Та яким же чином?! Та звідки ж ти?… А я вже гадав, що сам-один на всій планеті залишився!..

Нкса на протилежному боці басейну навіть не ворухнувся. Гарно, мабуть, Нксі було. Видко.

Люмінесцентний скафандр неоковирною купою вже лежав у ніг Кременчука. Він лише зараз зрозумів, наскільки той йому остогиднув.

— Ти з іншої Фабрики? — зробив незнайомець крок уперед.

— Н-ну… — невпевнено протягнув Кременчук. — Загалом-то… Мабуть. Я, розумієте… Як вас по імені, по батькові?

— Крнон. Директор Крнон. А вас?

— Кременчук. Капітан Кременчук. Богдан Іванович.

— Капітан? — вражено розчахнулись очі директора Крнона. — Капітан?!? Тобто, ви… — І він здійняв вказівний палець до прозорої стелі. — Ви звідти?!..

І тут Кременчука понесло.

— Звісно, що звідти. Від самого Язн Дальта. З Мтою Світлою. Інспектувати вас послали. Недаремно, значить, послали! Бардак у вас тут відбувається, шановний!..

З кожним словом Богдана обличчя Крнона ще більше й більше видовжувалось. Наче пластилінове. А в його корчеподібної охорони якби щелепи були, то давно вже повипадали б…

— Язн Дальта? Мтою?… Інспекція?… Невже?!? Невже повернення дочекалися?!

— Дочекалися, дочекалися… А ну, давай, відповідай, як ви Пірр в порядку зберігали? Які складнощі є? Яка допомога потрібна?

І Кременчук в очікуванні докладних відповідей влаштувався на східці драбини, що вела до побитої стелі. Можна було б і на парапеті огородження влаштуватись, але Богдану чомусь дуже не хотілося повертатися спиною до басейну.

Директор Крнон знічено тупцював на місці. Нічого, нічого, нехай похвилюється. Нерухомий Нкса у всій цій виставі участі не брав.

— Та… Та… Та все ж зробили так само, як Великий наказував. Адже, як пам‘ятаєте, тоді й останньому дурню стало зрозумілим, що це не окремі тварини з нами воюють, а увесь Пірр. Ми з того розуміння потім навіть партію політичну створили!

— Партію?! — здивовано скинув брови Кременчук. — Політичну?

— Ну, так. Назвали її просто. „Зелений Пірр”. Вона дуже швидко всепланетною стала. Інакше й бути не могло. Бо заснована вона була на тих чотриьох принципах, які визначив Великий в своєму останньому записі в Бортовому Журналі…

— Бортовому…

— Не подумайте нічого поганого! Ми його продовжуємо вести. Не припиняємо. Воно, чи знаєте, сприяє. Показати?…

Богдан кинув швидкий погляд на непорушного Нксу. Той ще „заряджався”.

— Потім покажеш. Я до вас з тривалою інспекцією прибув. А зараз… А зараз процитуй чотири принципи. Подивимось, як запам‘ятав.

— Екологічна рівновага, соціальна відповідальність, демократія та ненасильство, — відторохкотів директор Крнон.

Кременчук зарозуміло похитав головою, роблячи вигляд, що зовсім не здивований. І ще згадуючи своїх гременецьких друзів з „Зеленого світу”. Ті теж саме ці принципи намагалися в життя впроваджувати. Зелені чоловічки, вони на будь-яких планетах — зелені.

— Добре, добре, — зробив Богдан непевний жест. — Принципи ти знаєш. Теорію, так би мовити. А ось з практикою…

- І з практикою в нас все добре було. Перші віки… А потім… — Крнон в свою чергу кинув погляд на непорушного крчовника. — Потім протиріччя в нас пішли.

— Які таку протиріччя?

— Світоглядні. Адже є два шляхи встановлення рівноваги з довкіллям. Перший — повністю відокремитись від нього і жодним чином не втручатися. Відокремлюватись треба за допомогою чогось органічного, щоб не лякати природу своєю чужістю. Органічно-панцирного. А другий шлях…

— Ну! — нетерпляче підігнав Крнона Кременчук, вже здогадуючись про його відповідь.

— Другий шлях, це — повністю з‘єднатись з цим довкіллям, ставши його складовою частиною.

— Угу. Так-так. Тобто, через протиріччя ваші, які — теоретично-світоглядні, на практиці виникло дві раси піррян. Панцирна, це — грдяни. І… Скажімо так: рослинна. Це — крчовники.

— Ну, якщо спрощувати, то якимсь чином це виглядає саме так.

— А тхнарі?

— Тхнарі допомагали обом сторонам генетично модифікувати свої організми, залишаючись на певний час простими людьми.

- І багато вас… людей?

Директор Крнон знизав плечима.

— Зараз це дуже важко визначити. Діючих Фабрик залишається все менше й менше. Зв‘язок поміж ними значно ускладнений. Та чого там казати, — згорьовано махнув він рукою, — останнім часом аж ніякого зв‘язку поміж ними немає.

— Гаразд, гаразд, потім розберемось, — зупинив Крнона Кременчук, кидаючи швидкий погляд на Нксу: той розпочинав подавати ознаки життя. — Краще скажи, з якого це дива грдяни так з крчовниками воюють?

— Воюють?! — щиро здивувався директор. — Та жодним чином! Вони хоча й різні течії „Зеленого Пірру” представляють, але живуть у повній гармонії з планетою. А це означає — і з самими собою.

— Та так же! Бачив я цю гармонію! Волосся дибки встає…

— Якщо ви про Великі Перегони розмову ведете, то це — природний процес. Достиглі крчовники є потужними реагентами для реакцій отримання генетично модифікованої плазми, яка в свою чергу йде…

— Стоп! — зісковзнув, врешті решт, зі свого сідала Богдан. — Ти хочеш сказати, що…

— Що побічним продуктом цього процесу є чиста вода, яка необхідна тим же крчовникам. Тобто, виходить цілковито природний колообіг.

— Цілковито! — аж задихатися від люті розпочав Кременчук. — Природний! Та з вас же цілковито природні людожери вийшли. Канібали, дідько б вас усіх взяв!

І він загрозливо посунув на дивно поблідлого директора Крнона.

— Ти чуєш, Нксе, ти чуєш? — кидав Кременчук через плече. — Отаке воно, ваше очищення. А ви з грдян тинів для своїх кошар не робите?

Відповіддю йому була мовчанка. Богдан мимохіть озирнувся. І скам‘янів. Нкса, виставивши вперед свої худенькі рученята, вже перехилявся через парапет, явно намагаючись пірнути до басейну. Прозора ж поверхня води в ньому розпочала загрозливо збурюватись.

— Ах, ти!..

В один стрибок Богдан подолав відстань до крчовника й відкинув його легеньке тіло до самої стінки. В голові капітана майнули уривки якихось чудернацьких образів, але він змусив себе не звертати на них уваги, повертаючи оскаженіле обличчя до директора Крнона. І знову вкляк. Другий раз за якусь хвилину.

Дивно поблідле обличчя його продовжувало бліднішати, перетворюючись на моторошну маску з прозорого пластика. Маска драглисто вигиналась, коливалась, хилиталась, передаючи ці судомні рухи знекольоровленому тілові. І зненацька це тіло безгучно луснуло, розкидаючи в боки такі, що миттєво ставали каламутними, бризки. А саме воно водночас осідало та й розпливалося величенькою калюжею, яка відразу ж розпочинала плазувати до басейну.

Від директора Крнона залишилось, в буквальному сенсі, мокре місце.

За дальніми дверима знову залунав, стихлий було, гуркіт. А з дверей ближніх посипалися грдяни на чолі — Богдан взнав його якимсь шостім почуттям — командиром місцевих розвідників Крком. Але найближчими до Кременчука й Нкси, який тихо вовтузився за його спиною, було оте двійко, що супроводжувало псевдодиректора. Їхні стрілялки загрозливо хилиталися напереваги. Зеленаве світло приміщення стало грузьким, наче рідина, що випиналась в басейні. Порятунку, здається, не було. Хоч самому добровільно з естакади стрибай.

Тільки зараз Богдан зрозумів, що то воно таке — стовідсотково віртуозно виконана оповідь Жви. Зрозумів-то він зрозумів, але, що ж робити!?!

Неусвідомленим рухом Кременчук розпачливо ляснув себе по стегнах і в надрах камуфляжного комбінезону щось коротко торохкотнуло. Сірники! Ті самі, які він завжди тягав із собою по дніпровських островах. Як же він забув про них?!

Ще толком не розуміючи, що він робить, Богдан вихопив з надр кишені маленьку коробочку й чиркнув по ній сірником. Слабенький помаранчевий вогник загойдався в зеленому світлі, що лився через прозору, побиту цеглою, стелю. Слабенький-то він слабенький, але… Крк першим загальмував свій біг, змушуючи грдян, що сунули за ним, наштовхуватись на нього. Аж загуркотіло навкруги. А в мозку зарепетувало:

— Вогонь!.. Вогонь!!! Небезпека!.. Пожежа!

А Кременчук вже вимахував наступним сірником, наступаючи на нападників і змушуючи їх задкувати до дверей.

— Геть!!! Геть з дороги! — галасував він. — Попалю все! Всіх попалю до бісів собачих!..

Ставало зрозумілим, що з хвилини на хвилину грдяни готові дати чосу. Ось тільки рідина в басейні не вгамовувалась, а навпаки все більше й більше збурювалась, вихлюпуючись через парапет драглистими патьоками. Не вгавав директор Крнон, аж ніяк не вгавав!

Чортихаючись, Богдан підстрибнув до Нкси, що аж влип у стінку приміщення, підхопив його за місце, де мав би розташовуватись поперек, і майнув з ним до драбини, що вела до побитої стелі. Коли розпочав здиратись по ній з крчовником під пахвою, сірники довелося сховати в кишеню. І відразу ж внизу, куди Кременчук намагався не дивитись, поновився грюкіт та злісні вигуки.

Щось холодне обвилося навколо ноги, але Богдан вже кидав Нксу нагору й сам намагався вислизнути на дах крізь пролам у стелі. Втім, оте холодне навколо ноги настирливо стягувало його вниз. Скосивши очі, Кременчук побачив драглисту мацавку, що присмокталася до нього. За мацавкою було видно й стрілялку, яку тримав грдянин, що незграбно ліз по драбині слідом за капітаном. Крк, здається!

Матюкнувшись, Богдан просунув лівицю крізь східці, закріплюючись, таким чином, на драбині, і лихоманково витягнув з кишені сірники. Слабенький вогник, гаснучи в повітрі, полетів униз і там заверещало. Мацавка здригнулася на нозі, але тягнути Богдана куди-небудь якось враз припинила: нажаханий грдянин випустив стрілялку з рук. І саме тому тоді, коли Кременчук вивалився на дах зі слизькою мотузкою на нозі, на її кінці ще й бовталася неоковирна зброя.

Не звертаючи на неї уваги, капітан роззирнувся по боках. Плаский дах був усипаний сухим віттям і торішнім листям. Тому підпалити його й кинути вниз палаюче жмуття не уявляло аж ніяких складнощів. З приміщення почувся несамовитий вереск, а потім все стихло. Але повертатися туди Богданові дуже не хотілося.

* * *

Вони пробігали всеньку ніч по величезному, неначе футбольне поле, пласкому даху з напівзруйнованою трубою, що височіла над ним. Втім, метушився, в основному, Нкс, який збирав дрова й підносив їх до зони досяжності Кременчука. До самих багать, що той розпалив в місцях засклених ділянок та якихось вентиляційних люків, через які можна було очікувати нападу грдян, Нкса не наближався: жах перед відкритим вогнем, закріплений на генетичному рівні, був непереборним. Спасибі хоч за те, що взагалі від переляку з краю даху не зістрибнув. А пробував. І лише жорсткі міліцейсько-педагогічні методи, застосовані до нього Богданом, стали цьому на заваді.

А ось до Сніжанки він ніколи таких методів не застосовував. Не потрібно було. Існувала в них з донькою цілковита злагода та взаєморозуміння.

Згадавши про Сніжану, Богдан аж зубами рипнув.

Вони з Нксою сиділи біля основи труби, зморено припавши спинами до неї. По периметру ще чадили багаття, але гілок та трісок для них на даху майже не лишилось. До найближчих дерев було метрів двадцять. Та й сірники…

Вгорі потроху розвиднювалося зелене низьке хмаровиння, крізь яке ще проблискували останні зірки. Вночі ж небо було чистим і аж рясніло ними. І ще було то небо якимсь неправильним, як і тиша, що настала опісля декількох невдалих спроб грдян видертись нагору. Щось відбувалося.

— У вас що, вдень завжди хмарно? — зморено спитав Богдан у Нкси, навіть не повертаючи голову до нього.

— Чому завжди? Тільки взимку.

— Тобто, у вас зараз — зима!? Уявляю, що літом тут відбувається!

— Літа в нас ніколи не буває.

— Почекай, почекай!.. Ти ж тільки-но про зиму казав! Та й Перегони ваші Великі… Ви ж якось тривалість сезону поміж ними визначаєте?

— Визначаємо. За власною достиглістю. А літо… Це — мета, якої ніколи не можна досягти. Це, як всесвіт, що від початку часів з постійною швидкістю рухається повз Пірра й ніколи не зупиняється. Так Рс казав.

— Дурень він, твій Рс. Ще й неграмотний. Що він знати про всесвіт може? А я ось ще зі школи пам‘ятаю, що поступовий, але без прискорення, рух нічим не відрізняється від болотяного супокою. Який, в свою чергу, сприяє абсолютному здичавінню. На себе подивися, дитино.

— Всесвіт завжди рухається повз Пірра зліва направо. І ніколи не зупиняється. Про це й в Бортовому Журналі йдеться.

— В Журналі… — зневажливо пирхнув Кременчук. — Бортовому! Якого такого борту, цікаво?

— Зоряного Ковчегу „Поллукс Вікторі”, — речитативом заспівав Нкса. — На якому Великий Язн Дальт зі світлою Мтою на Пірр прибули, аби народити тут дітей своїх і знову уплисти по нескінченній річці Всесвіту. Яка вічно текла, тече й тектиме від Сходу до Заходу.

— До занепаду вона тече, — знову було пирхнув Кременчук і зненацька рвучко випростався. — Як ти сказав? „Поллукс Вікторі”?

— Так, це повна назва святої книги: Бортовий Журнал Зоряного Ковчегу „Поллукс Вікторі”, На Якому Великий…

— Гаразд, гаразд, — зупинив Нксу Кременчук, думаючи про щось своє. Назва здалась йому дуже знайомою і якоюсь дуже земною. Божевілля триває? Зрісся він вже з божевіллям своїм. — А де ж отой Бортовий Журнал зберігається? Тут?

— Казали, що тут. На Фабриці.

— Цікаво було б глянути, — буркнув Богдан, здіймаючись на рівні й беручи до рук велику гілляку. Ще декілька було запхнуте в нього за поясом. Це були заготовки смолоскипів. Дерева на Піррі займалися миттєво і тому проблем з їхнім розпалюванням не було. З цього погляду боязнь піррянами пожеж була цілком виправдана. Й корисна в цій ситуації.

Щодо корисності, то це зайвий раз підтвердилося опісля того, як за одним з багать Богдану почулося зловісне булькотіння. Саме за цим багаттям, до речі, в заскленій площині даху розташувався ряд отворів, через які вони дісталися сюди. Ще декілька таких ділянок лежало за іншими вогнищами.

Кременчук обережно оминув його, розуміючи, що скоро воно згасне остаточно — дров на даху не лишалося зовсім — і зазирнув до найближчої діромахи. Зазирнув він, значить, і відразу сахнувся назад.

Бо внизу, в колишньому просторому й світлому приміщенні, пухирилась напівпрозора каламутна маса, що здійнялася вже до самої стелі і ось-ось мала виплеснутися на дах. Щось тріснуло ліворуч. Богдан рвучко повернувся і побачив, як ще за одним багаттям злетіли до зеленкуватого неба скалки розбитого скла і каламутна рідина грузько сплеснулась слідом за ними для того, щоб розпочати розтікатися дахом Фабрики. Остання, наскільки зрозумів Богдан, зараз уявляла собою каструлю, по вінця наповнену киплячим супом, який вже переплюскувався через її краї. Про те, що сталося з грдянами, думати було ніколи. З собою б розібратися!

Ось ще за одним багаттям з тріском луснуло скло і дві напівпрозорі маси поплазували назустріч одна одній, відрізаючи втікачам шлях до краю даху. Втім, самогубцями їм ставати аж ніяк не хотілося: стрибок з висоти декількох десятків метрів жодним чином не сприяв тривалості життя. Так само, втім, як і повернення до надр Фабрики.

Богдан в розпачі запалив свою гілляку і, вимахуючи нею в бік каламутних патьоків, що чомусь потяглись до нього, заметушився на вільній частині даху. Картина на ньому всюди була однакова. Жахлива картина на ньому була. А коли він помітив, що двійко драглистих ручаїв майже зімкнулися навколо Нкси, що не метушився, а героїчно завмер біля труби, то вилаявся, сунув палаючу гілку просто в мацавку, що було виникла з рідини, й кинувся до крчовника.

Навкруги щось лускалось, шипіло, булькотіло й белькотіло. Камуфляж Кременчука був вкритий слизькими бризками, а сам він був вкрай розгубленим. Хоча й не бажав навіть самому собі зізнаватися в цьому. Впертим був капітан Кременчук за характером. Дуже впертим.

Саме через цю свою кляту впертість він, кинувши ще одну палаючу гілляку до того з ручаїв, що плазував до Нкси, знову вхопив його за поперек та й потягнув до, кістяних на вигляд, скоб, які зовсім по земному були вбиті в стінку труби й вели до її верхівки.

Ручай, до якого втрапило палаюче гілля, зашипів по-зміїному й сахнувся убік. Нкса слабко пручався під пахвою. Подвійна сила тяжіння з подвійною злістю тягнула вниз, до каламутної драговини, що вже вкрила собою геть увесь дах і розпочала переливатися через його край. Втім, не лише переливатися, а й закручуватися навколо труби, повільно, але впевнено, здіймаючись до впертого мента з невеличкою копицею під пахвою та декількома покрученими гілками, засунутими за пояс. Мент сопів, хрипів і шмаркався, але затято ліз до верхівки споруди.

Хто зна, чи вдалося б йому видертись на неї, якби вона не була зруйновна ледь не на третину своєї вишини. А так він, вкрай засапавшись, кинув, врешті решт, Нксу на край поламаної цегли і, крекчучи, завис на останній скобі. А потім обережно роззирнувся довкола.

Панорама звідси відкривалася чудова і за інших обставин нею можна було б замилуватись. Під ніжно-зеленим хмаровинням застигли смарагдові хвилі піррянських лісів, хитромудро поточених сріблясто-зеленкуватою гладінню Жви. На обрії над лісами завис якийсь лискучий простір. І, примружившись, Богдан зрозумів, що те — океан, якого вони побачили ще в перший день свого аварійного прибуття на цю планету. Жвий…

Капітан трохи повернув голову. І вкляк.

На іншому березі Жви, серед зеленої піни рослинності, зблиснув краєчок лискучої сріблястої луски. На котрій вовтузилась якась чорна цяточка. Апарат! А по його поверхні хтось повзає. Ігор, мабуть. Чи Сонька.

— Нксе! Нксе! — загорлав Кременчук. — Ти ж якось казав, що для встановлення зв‘язку на великій відстані тобі треба нагору вилізти. Ось ми й нагорі! Нагорі, Нксе! Встановлюй свій бісовий зв‘язок, встановлюй!!! Бачиш, он там…

І Богдан, врешті решт, повернувся до крчовника. Вчасно повернувся. Бо якби він не вхопив його за смух-траву, то полетів би здичавілий нащадок „зелених” радикалів прямісінько до драговини, що пухирилася внизу. Або до середини труби полетів. Запаморочилось йому, чи бачте. Вишини вони, чи бачте, бояться. Отакі в нас кактуси лякливі пішли!

А в голові вже торохкотіло:

— Соню, Соню, я, здається, капітана почув. Здається, Богдан Іванович поблизу десь є…

Кременчук зиркнув на Нксу, якого влаштував таки на краєчку труби.

— Очі заплющ! А то вниз зверзешся!

— Та нічого, я вишини не боюся, — пискнув Нкса Ігоревим голосом.

І тільки зараз до Богдана дійшло, що він сам чує Норильцєва. Сам! Без допомоги Нкси. Але розбиратися в цій дивовижі було ніколи, бо каламутний драглистий слиз, що оповивав трубу, вже подолав половину свого шляху й зупинятися не збирався.

— Та я не тобі! — гукнув Кременчук до телепатичного простору. — Я до Нкси це!

— О!.. Богдане Івановичу, де ви є? Знаєте, як ми хвилюємось! Соня аж змарніла вся.

— Де вона?

— До апарату пішла. Ми тут — хоч вірте, хоч ні! — динамку знайшли. Тож Соня зараз акумулятор заряджає. А ви, ви де? Щось я вас не бачу.

— На інший беріг подивись. Трубу бачиш?

— О!..

— О, о! Якщо ви нас з неї за півгодини не знімете, то… То сплетуть тут нам личаки, товаришу Зореборе. Так що ви пошвидіть там, будь ласка!

* * *

Сонька винаходила велосипед. Їй остогиділо, час від часу міняючись з Ігорем, руками крутити колесо динамо-машини. Крутити ногами мало бути набагато зручніше. І для здоров‘я корисніше. Але до остаточних зручностей справа не дійшла.

Тому що на порозі машинного відсіку виник розкуйовджений Ігор і зарепетував:

— Соню, Соню, Богдан Іванович знайшовся!!!

Опісля цього їй вже зовсім не до недоробленого велосипеду стало. А стало до терміново зльоту. Ось тільки лихо їхнє полягало в тому, що вони не знали, чи вистачить потужності апарату для того, щоб той здійняв самого себе в повітря. Та й самого повітря Соньці стало не вистачати, коли вона, вкрай захекавшись, влаштувалась за пультом керування. Набурмосений Ігор залишився у відсіку крутити динамо. В незачиненому проході було видно, як мірно перекочуються його плечі.

Срібляста тарілка завібрувала усіма своїми з‘єднаннями, намагаючись остаточно не розвалитись, і з якимсь натужним свистом знялась таки над деревами. Захилиталась на місці, наче розмірковуючи, а чи не впасти їй назад, і боком-боком пішла над лісом, а потім і над річковою гладінню. Втім, остання такою вже не була.

— Ч-чорт! — засичала Такаманохара, намагаючись втримати апарат на курсі і краєм ока спостерігаючи за тим, що відбувалося за бортом.

— Що там? — гукнув з машинного Норильцєв.

— Річкова параноя, — рипнула Сонька зубами. — Якщо ти розумієш, про що я кажу.

Втім, остаточно й вона сама не розуміла того, що відбувається. Поверхня Жви на всьому видимому обширі вкрилась величезними пухирями, які безгучно лускались, викидаючи вусебіч драглисті струмені-мацавки. Ті, в свою чергу, знову вкривалися пухирями й процес розпочинався з початку. Різниця полягала лише в тому, що відбувалось це вже на березі, який швидко зникав під каламутними бульбами. Бульби теж лускались і їхні струмені намагались дістатись до апарату. Про те, що відбувалось внизу з крчовниками, Сонька намагалась не думати.

— Ах ти, ч-чорт! — знову вилаялася вона й гукнула до машинного відсіку: — Ігорю, хлопчику, давай, давай, ворушися! Бо, здається, не люблять нас на цій клятій планеті!

А сама вже круто здіймала апарат, спрямовуючи його в бік труби, що враз розпочала зростати просто на очах. Будівлі під нею видно вже не було: вся Фабрика була вкрита слизькою зеленкуватою масою, з якої стирчала самотня споруда, майже вся вже оповита проклятущою драговиною. На верхівці труби, в зеленому камуфляжному комбінезоні, метушився Кременчук з палаючою гілкою в руках. Маленький Нкса застиг горизонтально, вчепившись обома тонесенькими рученятами за уламки цегли.

— Швидше, швидше! — вимахував гіллячиною Богдан, а потім на мить зупинився й вгатив нею по особливо настирливому мацаку, що виплеснувся було на край труби.

В повітрі щось зашкварчало.

— Швидше, хлопці, швидше!

Відчуваючи усю неслухняність апарату та його щосекундне бажання впасти просто в розбурхану Жву, яка остаточно вийшла зі своїх берегів, Сонька з останніх сил намагалася втримати його над самою спорудою. На лобі в неї виступили крапельки поту.

- Ігорю! — гукнула. — Кидай поки що там все! Люк відчиняй та капітана втягай досередини!

Але першим всередині „тарілки” з‘явилось кошлате тіло Нкси, якого Богдан просто підкинув вгору, брутально відірвавши перелякану істоту від цегли. За нею поліз було й сам, вхопившись за простягнуту руку Ігоря, і… І обидва ледь не зверзлися вниз, просто в розлютовану рідину Фабрики. Чи Жви. Бо та раптом викинула чергову мацавку, якій таки вдалося захлеснутися навколо ноги Кременчука.

— Ах ти, сволото!.. — смикав ногою Богдан, відчуваючи, що зараз зірветься й шубовсне до драговиння разом із Зоребором.

А той, перелякано й затято не відпускаючи капітана, втримував його однією рукою, іншою вчепившись в перебірку апарату. Зненацька щось ковзнуло по самому його боку й короткий меч зблиснув у повітрі, відсікаючи кляту мацавку від ноги Кременчука. Того рвучко підкинуло і він буквально влетів в розчинений люк, збиваючи своїм кремезним тілом і Ігоря, і Нксу, що вже завмер було з опущеним мечем. Ось тобі й рослина!..

Але дякувати піррянину було ніколи. Бо з розбурханої маси вже зростало декілька нових товстелезних мацаків, що злітали вгору й намертво прилипали до поверхні апарату. Той здригнувся, натужно завібрував і розпочав повільно, але невідворотно, опускатися до труби.

- Ігорю! — почувся з рубки, спотворений напругою, голос Такаманохари. — Дуй до керування! Я до динамо побігла!

Діючи синхронно, Богдан з Норильцєвим рвонули до пульту. За ними затупотів і Нкса. А вже за крчовником, в проймі люку, що враз розпочав зачинятися, було видно піррянські хмари, які стрімко набували темно-зеленого, явно грозового, вигляду.

— На повну потужність давайте, хлопці, на повну потужність! — закричала з відсіку Сонька.

І вони дали. На саму повну.

Звивисті блискавки вдарили з-під нижньої частини апарату, жбурляючи його метрів на п‘ятнадцять вгору і водночас щосили б‘ючи по мацавкам, що тримали його. Ті засіпались, розпочали кидатись в різні боки і… І, нарешті, відпустили сріблясту інопланетну „тарілку”. Та по крутій траєкторії посунула вгору, просто до темно-зелених хмар, що розпочали розроджуватись свинцевими струменями дощу.

— Та що це воно таке відбувається?! — розгублено вигукнув Ігор.

— Нічого особливого, — напружено відповів Кременчук, спостерігаючи за тим, як струмені дощу перетворюються на навісну зливу, а та — на слизьке павутиння, яке апарат краяв на шмаття завдяки своєму швидкому руху. Поки що краяв. — Нічого особливого, — повторив Богдан. — Гіпотеза Гайя перетворюється на теорію. Знаєш таку?

Ігор заперечливо похитав головою, намагаючись втримати апарат на визначеному курсі.

— Слухай, поки я живий. Мені про це друзі з гременецьких „зелених” розповідали. В минулому столітті жив такий собі професор Лавсток. Жив — не тужив, та ще й висунув гіпотезу про те, що Земля — це єдиний, розумієш, організм. І за незграбну діяльність людства на своїй поверхні мстить вона йому різноманітними екологічними катастрофами.

Кременчук говорив повільно, майже не розплющуючи міцно стиснутих губ. Павутиння зливи видимо товстішало. Краєвид внизу розпочав нагадувати кубло восьминогів, від мацавок котрих несамовито намагався втекти переляканий апарат.

— Не знаю, як Земля, — зиркнув Богдан в бік Нкси, що, так і не випускаючи з однієї руки Ігорева меча, іншою вп‘явся в бильце його крісла, — але Пірр, вірніше — його мешканці, здається, оживили таки свою планету. Я думаю, що побічним продуктом реакцій, які відбувались в басейнах генетичних фабрик, була не лише вода. А те, що потрапило до найближчих водойм та й розпочало жити своїм власним життям. Таким чином Жва — це не середовище, для існування якихось там істот, а… А… А сама істота.

— Але ж… — раптом здійняв до Богдана своє побіліле обличчя Ігор, — але Жва впадає в Жвий!..

Вони синхронно повернули обличчя до екрану, на якому був видний далекий океанський обрій. Вчасно, до речі, повернули. Бо той самий обрій вже здійнявся величезним пінистим цунамі, що, зростаючи просто на очах, сунуло просто на апарат. А павутиння „дощу”, в свою чергу, вже цілком обплітало його, значно зменшуючи швидкість і маневреність „тарілки”. Зіткнення з океанською хвилею, вишиною не менше в декілька сотень метрів, здавалося неминучим. Не встигали вони уникнути його.

— Та що ж це таке?! — вкрай розгублено зарепетував Ігор.

— Що там ще? — донеслося й за машинного відсіку.

— А це, хлопчики й дівчатка, ми присутні при народженні океану Солярісу, — напружено відповів Кременчук. Очі його лихоманково бігали по стільниці пульту. — Про який Лем писав. Але ось те, чи буде він розумним у найближчому майбутньому, велике питання. — І раптом він закричав: — Сонько, тримайся там! Ігорю, спробуй зробити так, щоб ми пересувались, якнайшвидше обертаючись! Щоб краями апарату оте кляте павутиння покраяти!..

І щосили притис до свого крісла Нксу. Щоб, значить, не розкидало того на запчастини.

Світ пішов по колу. В екранах миготіли картини околиць Жви, далеких джунглів, височенної, такої, що стрімко наближалась, хвилі. І раптом…

Раптом на тлі цього самого всесвітнього цунамі Кременчук з Норильцєвим побачили річ, про яку майже забули у вирі подій останніх днів. А саме — чорний трикутник їхніх переслідувачів. Знайшли, значить. Ось тільки невчасно знайшли. Бо, вивалившись, з хмар кольору старовинного зеленого скла, апарат переслідувачів вдарився об гребінь цунамі і, повільно обертаючись навколо повздовжньої осі, посунув попереду неї. Останнє, що побачили земляни, перед тим, як зануритись в низьке хмаровиння, це те, що на трикутнику розквітли спалахи пострілів. Ага, теж огризається!..

А ще за декілька хвилин вони таки пробили шар хмар і вивалилися під зеленкувате сонце цього світу. Та й, не припиняючи свого обертання, розпочали стрімко набирати висоту, втікаючи від цієї негостинної планети.

Навкруги вже потьмяніло і зелений колір перелився в ультрамарин низької орбіти, а потім в ньому засвітилися й зірки відкритого космосу. А внизу, з болотяної піняви хмаровиння вже виринав і трикутник. Він теж продовжував обертатися й, крім того, стріляти в усі боки.

— От вже навіжені! — вигукнув Ігор і гранично збільшив швидкість, аби не втрапити під випадковий постріл.

Але випадок був уже тут, як тут. Один з променів таки ковзнув вздовж борту їхньої „тарілки”, додавши їй обертів. Аж світ запаморочився. Десь в машинному відділенні тоненько-тоненько вискнула Такаманохара. Всесвіт перед очима розпочав розпадатися на скупчення срібних зірок. А потім усі вони разом спалахнули і апарат землян на повній швидкості кинуло просто в цей самий сріблястий вибух.

ІІІ. Сорора

Дарма він розповідав про Жовту планету, йому ніхто не вірив. Дарма він казав про міста з чистого золота, над ним сміялися. Дарма він запевнював, що він і є той самий ангел, від нього відверталися.

М.Бубякін “Дивна історія О-Тана”

Першим до тями розпочав приходити Богдан. Спочатку в абсолютній темряві спалахнули окремі жеврини. Потім їхня кількість почала збільшуватись. Вони розгорялися, мерехтіли й складалися в цілі сузір‘я. Богдан спробував сконцентрувати увагу на одному з них, яке наближалось, наближалось до нього, спалюючи в своєму русі темряву нещодавньої непритомності і набуваючи обрисів якоїсь розкуйовдженої копиці.

Нкса нерухомо застиг в просторі під стінкою рубки. Мерехтіння навколо набувало обрисів знайомих речей. Тамуючи нудоту, якій сприяв і раптовий перехід від подвійного тяжіння до цілковитої невагомості, Богдан трохи повернув голову і розрізнив на протилежному боці круглого пульту голову Норильцєва, що безвільно схилилася до його плеча. З самого ж крісла хлопець таки не випав, бо був міцно припнутий до нього широкими ременями. Розсудливий ти наш! Втім, хоч хтось на цьому клятому борту техніку безпеки пильнує.

Самого Кременчука не викинуло з крісла лише тому, що він судомно вчепився в бильце свого крісла. Ще й ого-го, як вчепився! І зараз відчепитись не може!

Одначе, увесь зіщулившись, Богдан, врешті решт, розчепирів таки долоні, які відразу боляче занили, й трусонув головою, намагаючись цим примітивним способом остаточно відновити власний зір.

Навпроти нього застогнав Норильцєв. Нкса продовжував мляво плисти навскіс стінки. Вгробили таки, мабуть, дитину! Кременчук вже було хотів відштовхнутись від крісла в напрямку крчовника, але зненацька вкляк, зиркнувши на екран огляду.

Апарат продовжував обертатись, по черзі показуючи то чорне, вкрите рясними сузір‘ями небо — воно, до речі, здалося Богданові зовсім несхожим на небо Пірра, — то близьку, помережану перистими хмарами, поверхню планети. Теж, до речі, таку, що аж ніяким чином не належала нещодавно покинутій планеті. І йшлося, звісно, зовсім не про Землю.

Але не це вразило Кременчука, а те, що в проміжку між цими двома панорамами виникала й третя. З величезною, у напівнеба, неоковирною брилою, що нависла над золотистими хмарами, які довгастими мазками розцяцькували ясний бурштин планети. З кожним обертанням рубки брила здавалася все ближчою й ближчою. Апарат явно падав просто на неї.

Краєм ока побачивши, як в повітрі ворухнувся Нкса — жива малеча! — Богдан захрипів, намагаючись перехріпити стогони Зоребора:

— Норильцєве, Норильцєве, очунюйся! Апарат зупиняти треба. Терміново треба! Чуєш!?…

Не дивлячись на те, що хрипіння Кременчука було ледве чутне, Ігор миттєво й нажахано розплющив очі. Нкса безладно засіпався в просторі, вже явно оговтуючись. І ще десь вдалині почулася стишена лайка. Такаманохара! А він і забув про неї! Ч-чорт! А їй в машинному найважче, мабуть, довелося! Та й баба до того ж…

А Сонька з поблідлим обличчям і неприродно вивернутою рукою вже випливала з бокового проходу й чіплялася за спинку капітанового крісла. Пошкоджена кінцівка мляво ворушилася в повітрі. Але свідомо рухати нею Такаманохара навіть не пробувала.

- Ігорю! — уся зіщулившись, мабуть, від болю, видихнула Сонька. — Обертання стабілізуй спочатку. Як я тебе вчила.

— Та швидше, швидше! — прохрипів і собі Кременчук, ані трохи не дивуючись такій вчительці. Не до здивувань зараз Кременчукові було.

А прохрипів, до речі, ледь чутно. Але, не дивлячись на це, Норильцєв здригнувся й роздратовано попрохав:

— Та не галасуйте ви так!..

Нкса ж ще більше засіпався, знаходячись вже під самою стелею.

— Та я ж… — розпочав було Богдан, але Сонька перебила його.

— До машинного пливи, галасливий. Там колесо побачиш біля велосипеду розібраного. Крути його щосили. Колесо, тобто. Апарату для стабілізації потужності може не вистачити.

— А ти?… — подумки майнуло в Кременчука.

— Я, здається, руку вивихнула. Не зможу крутити. Та ще й в невагомості.

Аж тут до Богдана дійшло, що вголос він до Соньки не звертався. Але цілком усвідомити це йому завадила річ, яка майнула на екрані заднього огляду: чорний трикутник, безладно кружеляючи навколо своєї осі на тлі незнайомих зірок, сунув просто за їхнім апаратом.

* * *

Чорна манта переслідувачів поки що ніяких ворожих дій не застосовувала. Вочевидь, „комбінезонам”, які знаходились на її борту, теж було непереливки. А попереду зростала, заступаючи собою вже майже усю поверхню планети живого жовтого кольору, сіра, мертвотна, поверхня клятого астероїда. Формою він нагадував виродливий ембріон доісторичного ящера. І зморшкуватістю своєю теж.

Обертання їхнього апарату Ігор таки призупинив, але уникнути зіткнення, здається, ніяк не виходило. Норильцєв аж зубами скреготав, роблячи блискавичні порухи над клавішами пульту.

— Давай, хлопче, давай! — телепатично кричав з надр машинного відділення Кременчук. І на його новопридбаний дар ніхто не звертав жодної уваги. Ані на борту космічного апарату, ані поза ним.

Усі погляди були прикуті до оголеної кам‘яної поверхні, вкритої зловісними плямами. Поверхня, наближуючись, набувала вигляду скам‘янілого неба. Або кришки могильного саркофагу. Навіть Нкса, отямившись, відразу зрозумів всю напруженість моменту й припинив смикатися під стелею.

— Дава-а-а-ай!!!

Сонька, врешті решт, від скаженого болю остаточно закотила очі під лоба. Міцно стиснуті губи зникли з обличчя Ігоря, перетворюючись на ледь помітну рисочку. В машинному відділені тріщали електронні розряди: Богдан викладався з останніх сил.

В останню мить, коли вже сіра розмазана поверхня застила собою увесь видимий обрій, апарат раптом непевно сіпнувся усіма своїми з‘єднаннями і… І рвучко пішов кудись вбік, знову розкидаючи не припнутих істот по усіх своїх закутках. Лишень Зоребор Сталева Десниця непорушно завмер у своєму кріслі, розуміючи, що існування цього всесвіту в межах їхніх тіл залежить зараз лише від нього. Оскільки межі життя цього всесвіту взаємопов‘язані із життям у ньому кожної окремої людини. А їх он аж троє. Не рахуючи Нкси.

За обшивкою, здається, щось заскреготіло. Екрани застило клуб‘ями синюватого пилу. А до скреготіння додався стукіт дрібних камінців. Можна було лише порадіти тому, що в останню мить перед карколомним віражем Норильцєву вдалося майже зрівняти швидкість апарату зі швидкістю астероїда. Невже ж Такаманохара його цьому навчила?

Але, як би там не було, „летюча тарілка” блукальців вже випірнала з синього мертвотного клуб‘я і здіймалася понад ним, залишаючи позаду двокілометрову брилу, яка ледь не стала останнім пунктом їхнього маршруту. На нерівному боці брили здіймалася похмура хмара пилу, здійнятого ними. Або тим чорним трикутником, що летів за ними, але так і не спромігся вистрибнути з-за кам‘яного обрію. Здається, їхнім переслідувачам дещо не пощастило. Навіть більше: дуже не пощастило. Але жодного полегшення з цього приводу Норильцєв чомусь не відчував.

Та й яке тут могло бути полегшення, якщо навкруги, завдяки місцевому сонцю, що лискуче вибухнуло на випуклому жовтавому обрії, стало видно сотні, якщо не тисячі, інших брил. Брили відображувалися чорними цятками тіней на хмарному золоті планети і повільно линуло за обрій, завдяки тому, що апарат майже врівноважив свою швидкість з ними. Примарно линуло. Сюрреалістичне.

— Що там? — гукнув з машинного відділення Кременчук. Чи подумав звідти?

— Нічого, — зморено відповів Ігор, спостерігаючи за тим, як цятки тіней на поверхні жовтої планети сходяться на обрії вузьким клином. — Нічого особливого, якщо не зауважувати на те, що ми, здається, втрапили в кільце, яке оточує цю планету.

— Яке таке кільце?

— Звичайне. На кшталт нашого сатурнового.

І Ігор мовчки розпочав робити повільні й виважені маневри, наближуючи їхній багатостраждальний апарат до близьких вже хмар: з боку відкритого космосу брил було набагато більше і никати поміж них з погано керованим механізмом дуже не хотілось. Хотілося, врешті решт, сісти на спокійну поверхню спокійного небесного тіла, відпочити від усіх нещодавніх пригод, зібратися з думками, остаточно налагодити апарат і вирішити, нарешті, яким чином дістатися до рідного світу. Колись в давнину люди для цього в монастирі ховались. Зараз навколо монастирів не спостерігалось. Навкруги спостерігався потрощений на брили орбітальний простір з незнайомим малюнком сузір‘їв, сюрреалістичне небо і бурштинова, якась затишно-сонячна поверхня нової невідомої планети.

Обережно, дуже обережно, Норильцєв розпочав подальше зниження, зиркаючи іноді на напівнепритомну Соньку й піррянську копицю, що вже лежали просто на долівці: до апарату розпочала повертатись очікувана вага.

Вочевидь, це відчув і капітан, бо загорлав від тріскучої динамо-машини:

— Агов, агов, Норильцєве, ти що там робиш?

— Намагаюся нас врятувати, — відмахнувся той, спостерігаючи за тим, як на екрани насувається великий золотистий континент з темними вінами річок, що покраяли його.

— Почекай, почекай! — захвилювався Кременчук, з‘являючись зненацька на порозі рубки.

Але було вже запізно. Континент на очах перетворювався на безмежну хвилясту рівнину, помережану деінде якимись, напрочуд прямими, лініями. Шляхи, чи що? На обрії лінії впиралися в річкове русло, примхливо вигнуте, як Дніпро біля Гременця.

— Та зачекай же ти! Розібратися треба! — загаласував Богдан, водночас втискуючись на вільне місце та й вслухаючись у посвист призупинених двигунів із щемким сподіванням того, що хлопець прийняв єдине правильне рішення.

Апарат стрімко, хоча й за дуже спадистою траєкторією, опускався на поверхню планети, яка поступово тьмяніла під ним. Бо невідоме сонце вже залишилось позаду, а попереду проступала ніч, у якій розчинялись прямі, наче доля фанатика, лінії загадкових „шляхів”, до котрих і линув апарат землян.

* * *

— Все одне треба було на орбіті перечекати, — буркотливо зауважив Кременчук, вдивляючись в зоряне небо, яке певний час тому нерухомо нависло над „тарілкою” та й відображувалось зараз на декількох екранах.

На інших екранах в тьмяному світлі увімкнутих прожекторів ледь коливалась стіна височезної — ледь не в два метри! — трави, схожої чимось на збільшений земний ковил, який оточив апарат з усіх його пожолоблених боків. В мікрофонах зовнішнього зв‘язку чувся стрекіт і якесь стомлене дзижчання: мабуть, місцева комашня влаштовувала своє нічне шоу.

— Яка орбіта? Яка така орбіта?!? — захвилювалась Сонька. Була вона ще блідою, а її рука, фахове вправлена Богданом, висіла на імпровізованій пов‘язці. — Все Ігор вірно зробив. Двигуни он знову скисли. Є в мене одна ідея, як їх автономно, без динамок усіляких, змусити працювати. Ще на Піррі ця ідейка виникла, але…

— Яка ідейка? Яка така ідейка?!? — в тон дівчині, але вкрай роздратовано, загорлав Кременчук. — Що ти в техніці тямити можеш?!.. Особливо в інопланетній.

— Капітане, я тобі вже якось зауважувала, що ще в школі у мене з фізики п‘ятірка була. З математики, до речі, теж…

— А з астрономії?… І за якою системою? Дванадцятибальною? — зневажливо пирхнув Богдан.

Ігор мовчки спостерігав за ними, а Нкса мляво вовтузився біля пульту. Неначе рани зализував Нкса.

- І з астрономії теж! — доволі пихато кинуло дівчисько. — На відміну, мабуть, від декого. І… І, певна річ… Певна річ, моїх знань вистачило для того, щоб зрозуміти одну дивну особливість неба в околицях Пірра.

— Яку? — коротко шмигнув носом Норильцєв.

— Ну-ну… — іронічно кинув і Богдан.

— Коли ми динамо до апарату затягнули… Вночі… Коли Ігор заснув…

— Ну-ну…

— В нашому апараті, до речі, наукове обладнання дуже гарне. Дослідницьким є наш апарат на відміну…

— Ти про апарат оповідати будеш?

— Ні, ні! — Здавалося, що Сонька й сама невпевнена в результатах своїх досліджень. Але за мить вона вперто метельнула головою й продовжила: — Так ось… Дивна річ, звісно, але у зірок Пірра не спостерігалось ефекту Доплера.

— Ну, то й що? — не зрозумів Богдан.

— Не може бути! — тихо ахнув кмітливіший і більш освічений, не дивлячись на свій юний вік, Норильцєв.

— Здається, що може. А для тупіших додам, що Всесвіт в околицях Пірра припинив свою фундаментальну дію. Тобто, своє розбігання.

— Не може бути! — зациклило Норильцєва.

— Яке таке розбігання?!? — зненацька пискнув Нкса. — Ніякого розбігання немає. Усі зірки просто рухаються. Від сходу до заходу. Це точно встановлено. Я ж казав тобі, Крчуче!

Сонька скривилась, необережно ворухнувши хворою рукою, і з певним здивуванням зиркнула на крчовника:

— Дивно, але він правий!..

— Але цього не може бути! — затято випростався Норильцєв. — Це цілковито змінює картину світобудови і…

— Змінює, не змінює, — знизав плечима Кременчук. — Та начхати мені на цю вашу світобудову! Все одне вона… — Але про своє переконання щодо примарності усього навколишнього світу він розповсюджуватись не став. — Все одне вона, — кивнув на Соньку, — помилятися може. Навіть не може, а обов‘язково помиляється. Теж мені, відмінниця бойової і політичної підготовки! Втім, якщо є бажання, он скільки зірок, — ще один кивок, але вже у бік екранів, — нехай ще раз перевірить.

- І перевірю! — закопилила губу Такаманохара. — Зараз?

— Зараз переб‘єшся. Потім, коли час буде. Зараз зрозуміти б, а куди це нас знову занесло?

— Це не Пірр, — твердо оголосив Норильцєв. — А якщо зважити на зміну малюнка сузір‘їв, то…

— Та зрозумів, зрозумів я вже, що цей апарат, наче коник навіжений, по космосу стрибає, — роздратовано повів шиєю Богдан. — От би зрозуміти, як воно до Землі дострибнути?… Та й до Пірру… — Він скосився на Нксу. — Он малий взагалі сам-один залишився.

— Судячи з того, що там відбувалось під час нашого відльоту, йому краще туди не вертатися, — тихо зауважила Сонька. — І взагалі. Мандрувати все ж таки краще, ніж на місці сидіти та мохом заростати. Певним чином, лихо не встигає серце закошлатити. За власним досвідом знаю.

— Бомжам, звісно, це краще знати…

В рубці запанувала ніякова й напружена тиша.

— А ось, — за хвилину спробував порушити мовчанку Ігор, — цікаво, як Гаррісон про Пірр взнав? Про назву планети я навіть казати не буду. Тим більше, що всі оті „крчовники” та „грдяни” — це просто перекручені назви корчовників та городян, що зустрічаються в повісті. А, може, він сам піррянином був? — раптом у напівобличчя розчахнулися очі хлопця. — Тхнарем отим, що на Землю якось втрапив.

— Ага, Язн Дальтом, — пирхнула Сонька.

— Знову ж, Язон дин Альт є головним персонажем „Неприборканої планети”. І ще цілого ряду повістей.

Норильцєв раптом зіскочив з крісла й пошкандибав до машинного відділення. За пару хвилин повернувся й поклав на пульт невеличку табличку з опуклими літерами:

— Ось. Це я, коли ми з Сонею динамо до апарату затягали, з баржі приніс. В трюмі висіло. Взнати б, що то воно таке.

Нкса зацікавлено підстрибував біля столу-пульту, але через свій невеличкий зріст ніяк не міг добре роздивитись річ, що лежала там. Врешті решт, Богданові це набридло і він здійняв малого собі на коліна. І відразу ж відчув, як той напрягся.

— Та це ж… це ж… — прошурхотіло в мозках землян.

— Що? — здається, водночас, видихнули усі троє.

Крчовник витягнув зі смух-трави свої тонесенькі рученятка й благоговійно доторкнувся до опуклих літер.

— „Поллукс Вікторі”, — прочитав. — Зоряний ковчег, на якому Великий Язн Дальт та Світла Мта відправились у свій нескінченний політ.

Норильцєв, вичяривши несамовиті очиськи, ледь не ляпнувся повз свого крісла.

— Що?!? — скинувся на нього Богдан.

— Так… так… „Поллукс Вікторі” — це, за Гаррісоном, назва міжзоряного транспорту, на якому колоністи прибули на Пірр.

Не лише освіта, а й молода пам‘ять Зоребора була набагато кращою за професійну, але вже трохи зношену, пам‘ять Кременчука: адже і він колись цю фантастику читав. Такаманохара стурбовано зиркала то на одного чоловіка, то на іншого: вона явно цим літературним жанром ніколи не цікавилась. Нкса обережно, обома руками, гладив табличку.

— Так! — рявкнув Кременчук і піррянин перелякано зіскочив з його колін. — Досить! Пропоную свою версію. Старий п‘яндалига, капітан іржавої баржі „Поллукс Вікторі”, Язн Дальт допився до білої гарячки і розпочав проповідувати свої візії зеленої ідеології. Оскільки на той час вони були жадані, то швидко перетворилися на релігійне вчення, а сам капітан став святим. Як вам таке?

— А Гаррісон? — невпевнено пирхнув Норильцєв.

Такаманохара спробувала мовчки покрутити пальцем біля скроні.

— Збіг, — не звернув на неї уваги Кременчук. — Адже, як відомо, якщо мавпу посадити за друкарську машинку, то, за теорією ймовірності, вона за певну кількість років може навіть „Марсіанські Хроніки” настукати. А у всесвіту в запасі знаєш скільки таких років?

Сонька припинила свої вправи з пальцем і пильно подивилась на Богдана:

— Капітане, мені здається, що ти заспокоюєш самого себе.

Звісно, що заспокоює. Адже його власне божевілля не можна погіршувати ще двома сторонніми божевіллями. Це — не рахуючи Нкси.

— Я не себе, я вас заспокоюю. Розпатякались, розумієш! Отже, так. Всім відпочивати. Буде день — харчі будуть. Нам не за інопланетянина Гаррісона, не за Всесвіт, що наліво ходити розпочав, думати треба. Нам треба думати за те, як завтра апарат лагодитимемо, як без скафандрів за борт виходитимемо, бо саме там працювати доведеться, як…

І Кременчук, аж задихнувшись від злості та розпачу, схопив із пульту, пробуючи не натикатись поглядом на табличку з опуклими літерами, свій міліцейський кашкет, що вже давно лежав там. Та й, насуваючи його на голову, з тугою подумав про те, що це — єдина річ, яка цілком відповідає реальності його колишнього світу.

* * *

Вранці реальності світові, що оточував апарат, не додалося. А певним чином навіть навпаки. І уособлювалося це не у казково-величезному золотому світилі, що урочисто здіймалось над пласким обрієм. Не в тому, що навіть молитися на цю урочистість кортіло. І не в бурштиновому небі, яке плавилось над жовтими хвилями високого „ковилу”, що повільно котилися повз сріблястого апарату. Уособлювалась відсутність навколишньої реальності в показаннях аналізаторів, які стверджували, що склад атмосфери за бортом майже цілком відповідав складу повітря всередині апарату.

Такого насправді аж ніяк не могло бути. Ну, гаразд, один раз так трапилось. Випадково. На Піррі. Але вдруге?!? Теорія божевілля, яку вибудував Кременчук, набувала вагомого підтвердження. Але ж не скніти з цим божевіллям всередині апарату! Саме тому, шикнувши на Такаманохару, яка з хворобливим виглядом — рука, вочевидь, в неї ще поболювала — плуталась під ногами, Богдан з кам‘яним виразом обличчя посунув до шлюзової камери. По дорозі суворо зиркнув на Норильцєва і потріпав по маківці Нксу: ех, дитино-сиротино! А потім поправив кашкет і переступив поріг тісного приміщення.

Коли відчинялися зовнішні двері, роззирнувся вусебіч і увесь зіщулився, затамувавши подих та заплющивши очі. Не довіряв він усім тим датчикам-роздатчикам та аналізаторам-синтезаторам. Тобто, і божевіллю своєму не довіряв? Чортихнувшись, Богдан рвучко розплющив очі і зробив гучний та глибокий вдих. Начебто останній вдих в цьому житті зробив.

Повітря пахло м’ятними льодяниками. А в проході, що відкрився перед ним, повільно коливалась стіна трави із стеблами, вкритими жовтим пір‘ястим пухом. А в самій траві щось цвірінчало. Переривчасто й тужливо. Наче плакало.

— Норильцєве! — гукнув Богдан кудись у бік мікрофону зовнішнього зв‘язку. — Бери відповідне приладдя й виходь. Обшивку оглянемо.

— А я? — сколихнулось повітря шлюзу ледь ображеним голосом Такаманохари.

— А ти нутрощі обстеж. Та знання шкільні згадай. Ще згодиться.

В мікрофонах лише щось рохнуло зневажливо. А за декілька хвилин, коли Кременчук вже стояв на поламаних під час посадки стеблах трави, з люку з‘явився ледь засапаний Норильцєв зі своїм нерозлучним мечем на поясі та кінцем складної драбини у руці. Інший кінець драбини тягнув малий Нкса.

— Молодці! — похвалив їх Кременчук. — Розкладайте драбину та ставте: я з апарату околиці роздивлюсь.

Околиці він роздивлявся уважно й тривалий час. Особливо Богдана цікавили оті прямі смуги, яких вони побачили з вишини. З драбини їх видно не було, але, дивлячись на безкраїй золотистий степ, що розкинувся аж до самого обрію, Кременчук подумки прикинув їхню ширину. Виходило — як мінімум з півкілометра. Забагато для шляхів транспортних сполучень. Хоча, що він за місцевий транспорт знає? Якщо, звісно, той взагалі місце має. А, може, й має, бо…

Примружившись до болю в очах, Богдан пильно вдивлявся в обрій. На заході, якщо слідувати за рухом місцевого світила, можна було розрізнити якісь вежі. Здавалися вони штучними, хоча цілком впевненим в цьому Богдан не був. Й-ех, якби трохи вище здійнятися! Хоча б на рівень отих високих деревин, які деінде височили на степових обширах і нагадували щось середнє між баобабами та розлогими ліванськими кедрами. Найближча з деревин височила десь за кілометр від апарату.

Кременчук зиркнув просто униз. Норильцєв вже витягнув свого меча й заходився рубати височезний ковил, розчищаючи галяву навколо апарату. О, молодчина! Нкса крутився поряд, власною вагою притискаючи зрубані стебелини до самої землі. Теж роботяга! А над ними обома клубочився бурштиновий серпанок пилку, що розлітався із впалої трави.

— Апчхи! — почулося знизу. — Ну, ви й напилили! Акуратніше можна чи ні? А-апчхи!

— Будь здорова, Сонько, й менше критикуй, а краще допоможи хлопцям, — гукнув Богдан з драбини і розпочав спускатися по ній.

На нього налинув якийсь радісний настрій чи то від чепурно-урочистого вигляду нової планети, чи то просто від відчуття того, що, не дивлячись на усі негаразди останнього часу, усі вони й досі живі і тому справи їхні обов‘язково мають піти на краще. Обов‘язково!

— Дивись-но, Сонько, як Нкса працює! Як завзято стрибає, хлопченя! І ти так можеш. В тебе ж рука, а не нога пошкоджена. Як вона, до речі?

— Нормально. Апчхи! Але я вже краще й дійсно всередині попрацюю. Апчхи-апчхи! І на дідька я сюди поперлася?

— А й дійсно, на дідька? — весело гукнув Богдан, зістрибуючи аж з п‘ятої сходинки драбини. Тіло його було сильним і ловким, наче на світ білий це тіло лише нещодавно народилось. — Ти краще склади список усіх внутрішніх пошкоджень, аби ми ретельно та за планом…

І осікся, побачивши обличчя Такаманохари.

Було воно опухле, червоне і якесь геть пожмакане. А й без того вузенькі щілинки очей взагалі зникли, злипшися, неначе два складених пальця.

— Апчхи! — знову здригнулася Сонька. — Ні, я таки піду звідси. Щось воно мені й щоки палить.

— Палить їй! — раптом коротко реготнув за спиною Богдана Норильцєв. — Щоки в неї! Та ви, Соню, підіть на себе в люстро подивитесь. Просто тобі маска розмальована з японського театру!

— Цить! — осмикнув його Кременчук, хоча й сам ледве стримував сміх. Нкса зненацька радісно застрибав на скошеній траві, а потім весело пішов вперекидь, зникаючи за опуклим бортом апарату. — Цить! — повторив суворіше Богдан: негоже командирові з підлеглих збиткуватися. Аж раптом рот його мимохіть, сам по собі, розтягнувся в широкій посмішці: — А й дійсно, ти подивилася б на себе, Сонько!

— А-а-апчхи! — ледь голову не відірвала собі гучним чихом Такаманохара. З-під її злиплих очей з‘явилися сльози. — Апчхи-чхи! От, дурні! — І вона обома руками схопилась за обличчя. — Матінко моя! — вигукнула і вилаялась незрозуміло. По японські, мабуть. — Та не мені одній, а всім треба до апарату ховатись. А пилок — на аналізатори. Отруйний він, здається.

— Ага, — весело погодився Кременчук, — отруйний. Он як нас з Ігорем потруїло: двісті років тепер житимемо. А мо‘ й більше. Чи не так, хлопче? — повернув він до нього своє, на диво слухняне, тіло.

— То у вас, Соню, — посміхнувся той, — алергія, мабуть. Усі симптоми присутні. Тож ви йдіть, йдіть, а ми, чоловіки, ділом займемось. І як ви з такою хворобою в рибальській артілі працювали?

Сонька, прикриваючи долонями рота й носа, переводила уважні погляди з рольовика на міліціонера, щосили тамуючи чергове чихання. А потім зненацька махнула рукою, розвернулася й щодуху кинулася всередину апарату.

— От, от, — підтримав Зоребора Кременчук, не звертаючи уваги на її маневри, — з такою хворобою не те, що працювати, а й бомжувати, мабуть, незручно. Але, — посварився він пальцем на хлопця, — ти рибалок не займай. В них ще з часів Христа місія особлива.

— А це до чого? Крім того, мені, до речі, подобається бути атеїстом.

— Та мені теж, — почухав потилицю Богдан, сам не розуміючи того, чому його так зацікавило це питання. — А ось чи подобається це Соньці, поки що невідомо. Чи Нксі.

— За Соню не знаю, а крчовнику… Він же на п‘яного капітана Дальта молиться!

— От, от… Релігія, брате Зореборе, опіум для народу. Так нас свого часу вчили. Зараз ми це й Нксі роз‘яснимо. Нксе, Нксе, хлопче, ти де?

І обидва землянина, посміюючись та весело штовхаючи одне одного, посунули в обхід апарату, в напрямку пуцьверка Нкси, що мав знаходитись десь там. Але піррянина ніде не було.

* * *

Перемазані жовтим пилком, що сипався на них з верхівок двометрового „ковилу”, Кременчук з Норильцєвим сунули слідом, залишеним Нксою. Куди того понесло, було незрозуміло, але нічого страшного в цій раптовій прогулянці Богдан чомусь не вбачав. Ну, загрався хлопець! Буває. Роз‘яснювальну роботу, звісно, треба буде провести. Але ж можна і спасибі йому сказати за цю витівку.

Золота трава, небо бурштинове, комахи якісь цвірінчать, пилок м‘ятою пахне. Гарно! Жити хочеться. Особливо опісля драговин піррянських. Ні, Нксу можна зрозуміти!

Соньку, щоправда, шкода. Непокоїтись вона розпочала. Але наказ залишитись в апараті знехотя, але виконала. Та й куди їй з її алергією та рукою хворою чужою планетою вештатись?! Нехай краще на господарстві попорається. Більше користі буде.

— Сонько! — телепатично гукнув Кременчук. — Як там, все нормально?

Цей тип зв‘язку його вже ані трохи не бентежив. Зручний такий тип, корисний. А що з членів екіпажу лише він до нього спроможним виявився, то це — закономірно. Бо ж він — командир. Капітан. Хоча б і гременецької водної міліції.

Богдан безжурно всміхнувся, спостерігаючи за тим, як попереду Зоребор вимахує своїм мечем, розширюючи вузесеньку стежину, залишену по собі Нксою. Гарні хлопці! Та й дівчина нівроку, але з нею треба поводитись строгіше. Аби місце свої знала. Це для неї ж корисніше.

— Такоманохаро! — гукнув, тамуючи безтурботні нотки в голосі. — Ти чого не відповідаєш?

— Та нормально на борту все, нормально, — відгукнувся нарешті простір Сончиним голосом. — От, якби й у вас так все нормально було! А то щось дуже веселі ви. Дивиться, як би плакати не довелось.

— Відставити! Не псуй нам короткого літнього відпочинку. І сама розслабитись спробуй.

— З вами розслабишся! Куди це вас по незнайомій планеті та без надійного зв‘язку понесло?

— А я тобі що, не зв‘язок?

— Ти є феномен. Який ще вивчити треба. Ось зараз телепатуєш, а за хвилину, скажімо, не зможеш. Що тоді робити? Бо, окрім тебе, ніхто з нас цією здатністю не володіє…

— Як це „ніхто”?! А Нкса?

— Він, по-перше, не є членом екіпажу. Пасажир він. А по-друге… Ти його чуєш?

— Ні.

— Отож.

Якась, майже непомітна, слизька тривога ковзнула в хащах променистих сонячних почуттів. І верткою змією зникла в них.

— Ми, по-перше, — ледь роздратовано передражнив Кременчук дівчину, — теж не екіпаж, а пасажири. А по-друге… Вмієш ти, Такаманохаро, приємне людям казати!..

І зупинився, наштовхнувшись на напружену спину Зоребора:

— Ти чого?

— Та ось, — ніяково показав хлопець на щось попереду себе.

Кременчук відсунув його вбік, перериваючи сеанс телепатичного зв‘язку: не вміє дівчисько себе пристойно з командиром поводити, нехай в тиші посидить. Втім, тиша настала й в хащах золотистого „ковилу”.

Перед землянами відкрилася витоптана галявина: неначе Нкса, остаточно розійшовшись, розпочав качатися по траві. А за витоптаною ділянкою… За витоптаною ділянкою пролягла жорстка стерня, якою наїжачилась земля впродовж найближчих метрів п‘ятисот. До самого напівкедра-напівбаобаба, одного з тих, яких Кременчук бачив з верхівки їхнього апарату.

Величезне дерево з кроною не менше двохсот метрів в діаметрі височило просто посередині викошеного поля. Трохи збоку в стіні гігантського ковила вгадувався ще якійсь відкритий простір. Богданові чомусь згадалися прямі смуги, побачені ними на поверхні планети під час посадки.

Біля кедробабу, як подумки назвав рослину міліціонер, відчувався якійсь рух. Примружившись, земляни розрізнили малесенькі постаті, що метушилися навколо стовбура і навіть на ньому. Здалеку здавалось, що усі вони вдягнуті в незграбні чорні комбінезони. Чорні?… Згадка про таємничих переслідувачів ворухнулась в мозку Кременчука, але так і не змогла порушити загального чудового настрою. Подумаєш — „комбінезони”! Та ми однією лівою отих „комбінезонів”! Тим більше, що істоти, які метушились навколо деревини відрізнялись від нападників: спостерігалась в них якась неправильність у порівнянні з тими. І тільки трохи пройшовшись по жорсткій стерні, Богдан з Ігорем зрозуміли, в чому полягає ота неправильність: руки істот були напрочуд довгими. Аж нижче колін. А самі чорні комбінезони, з наближенням до них, більше стали нагадувати вивернуті кожухи, натягнуті на великих мавп. Мавп?!..

Земляни враз зупинились, спантеличено зиркаючи одне на одного. А потім перевели погляди на кошлатих істот з коротенькими пов‘язками на стегнах. В матеріалі пов‘язок вгадувався зів‘ялий „ковил”. А в маленьких очицях, спрямованих на них, якась дивна побожність, від чого навколишній, залитий сонцем світ, знову набував нереальної диснеївської мультяшності: бо ж не властиві тваринам такі погляди! А мавпи з пов‘язками на стегнах повільно, але доволі синхронно, вже припиняли усю свою метушню. Кам‘яніли мавпи.

А потім, опісля нетривалої, але цілковитої загальної зупинки, водночас вибухнули швидкими рухами й забігали, застрибали, заверещали, оточуючи людей широким на півколом.

— Ну, цирк на дроті! — вражено ахнув Кременчук. — А це що за зоопарк?

І раптом напружився, відчувши в какофонії верескливих звуків певну структурованість. Яка час від часу складувалась в незрозумілі поки що слова.

Мавпи розмовляли! Звісно, дещо односкладово та примітивно, але чого ще можна було очікувати від нижчої форми життя? Хіба що побожних поглядів на вищу?

— Люди! — чулися навкруги явно вражені телепатичні вигуки. — Ієрархи! Але чому з кноплу? Та вони ж ієрархи! Може, так для любові потрібно? Це не ті, котрих викликали? Ні, ті з безлицими мають прибути. Але по тунелю. Шануйте їх, шануйте! Бо ж — ієрархи! А то непереливки буде…

З кедробабу, немов павуки, спритно чіпляючись кінцівками за нерівну кору, буквально посипалося ще безліч мавп. І їхнє півколо вже перетворювалося на замкнене коло. В центрі якого стояли земляни.

Ігор, який не розумів навколишного гукання, блаженно посміхався, поклавши меча на стерню й ляскаючи пальцями в повітрі:

— Але ап! А ну, а ну, мавпочки, покажіть, на що ви здатні, покажіть! Але ап!

Передні ряди тварин раптом бухнулися на коліна, простягаючи свої довгі руки до людей:

— О, Ієрархи! — чулося навкруги. — Великі в любові своїй! Охоронці не винні! Ми не винні! Аристас сам прийшов до нас і ми вже повідомили про це диво Безлицих. Аристас!.. Аристас!.. Та святиться ім‘я його!

— Цить, бандерлоги! — якось по п‘яному хилитнувся Богдан, поправляючи кашкет. — Цить, я вам кажу! А ну, хтось один і докладніше!

Йому зненацька здалося, що він на млі ока може навести лад на цій планеті. А то й в цілому Всесвіті. Будь де. А що? На Піррі це ж вдалося! Про те, що лад, наведений на зеленій планеті, більш скидається на суцільний безлад, Кременчук чомусь не думав.

Наперед на колінах виповзла крупна мавпа, вкрита тьмяно-брунатним, як і в інших, але трохи побитим сивиною, смухом. Богданові чомусь згадався підв‘ялий Рс, який знаходився від цієї планети за мільярд мільярдів кілометрів.

— Вибач, Ієрарху! Покарай нас, покарай, в ім‘я любові Аристаса. Того, хто уходить і приходить. Того, хто був початком і стане кінцем. Того, хто спостерігає та виправляє. Того, створіннями й невільниками любові котрого ми є. Від Верховного Безлицього до останнього Охоронця.

Невідомо, чи тривалий час він перераховував би незрозумілі Кременчуку терміни, якби той не здійняв руку у владному жесті:

— Досить, досить! По суті давай.

Ігор трохи очманіло дивився на них:

— Що відбувається, Богдане Івановичу? — спитав. — Як це ви контакт з цими тваринами налагоджуєте? Та вам дресирувальником в цирку виступати треба. Дуровим!

„Дурова” Богдан вирішив пропустити повз вуха й відмахнувся від нав‘язливого хлопчиська:

— Не заважай!

А мавпа вже зовсім розпласталася по стерні, наче намагалась в землю втиснутись, й поквапливо відповідала:

— Ми знаємо, знаємо, що ми грішні… Ми знаємо, знаємо, що ми винні… — Сотня її співплемінників цілком уподобалися їй і від того простір під кедробабом став нагадувати простір, вкритий мавпячими трупами. — Ми вже зрозуміли! Зрозуміли, що лише для того, аби ще раз довести нашу гріховність і перевірити нашу здатність до захисту любові, Аристас з‘явився саме до нас, а не до Ієрархів. Але ми вже оповістили Безлицих. Відразу ж оповістили. І розпочали підготовку до цьогорічного Прояву. Повірте, Ієрархи! І перевірте…

Можна було, звісно, розпитати про те, хто є ці кляті Безлиці, що так зажахали приборканих — не ворухнуться без наказу! — мавп. Та й про Ієрархів теж, теєчки… Але, як на думку Кременчука, кращим було розпочинати слідство з виявлення головного мотиву.

— Гаразд, гаразд! — знову здійняв руку Богдан. — Розберемось. А зараз, друже, ти показав би нам таки отого Аристаса.

Мавпа щось коротко проверещала. Так коротко, що навіть телепатичні здібності Кременчука не дозволили йому щось зрозуміти. Але її зрозумілі інші. Бо майже водночас із цим вереском килим з розпластаних мавп ворухнувся й поміж волохатих тіл з‘явилась пряма, наче лінійкою викреслена, стежина, що вела до самого кедробабу. Богданову чомусь знову згадалися утворення, яких вони засікли з орбіти, а Ігор, в захваті почухав потилицю й, забувши про впалого меча, зробив крок в напрямку відкритого простору:

— От дають!.. Та хто ж їх так видресирував? — І раптом проспівав голосом Пугачової: — Куди уїхав цирк? В які такі міста?

Богдана це теж цікавило. Але для початку треба було хлопця до тями привести. Ач, розійшовся!

— Ти куди поперед батька в пекло лізеш? — шарпонув він Зоребора за плече. Той аж ледь не впав. — За мною тримайся.

І пішов до кедробабу слідом за дуже довгорукою, дуже старою й дуже говорючою, мавпою, що перевальцем зашкандибала попереду. Пов‘язка на стегнах надавала їй відвертого клоунського вигляду. Зоребор позаду було замовк на хвилину, а потім затупцював слідом, посміюючись на ходу. Вочевидь, настрій в нього був нівроку. Втім, у Кременчука теж. Бо йшов він ледь не карбованим кроком, пихато кидаючи зверхні погляди на мавпяче військо, що лежало ниць по обидві боки його шляху. Отож, незграби! Знайте, де ваше місце! Лежати й не вякати, коли цар природи суне.

Богдан відчув себе гордим конкістадором, якому вклонялися мешканці переможеної країни. Не Богдан Кременчук, а сам Кортес, розумієш! Завойовник Америки й шукач Ельдорадо.

Він поправив на голові кашкет і вперше за весь час пожалкував, що в нього немає зброї. Не годиться! Це все одне, що перед ворогом подоланим раптом голим-голісіньким встати. Суцільна тобі компрометація ідеї!

— Агов, — зупинився він, повертаючись до Норильцєва, — Зореборе, дай меча поносити. Я на ньому акт капітуляції прийму від декого, а потім віддам.

Хлопець зупинився й знічено розвів руками:

— А я його позаду залишив. На стерні. Забрати?

Капітан пожував губами. Мавпа попереду тупцювала на місці, час від часу кидаючи на людей розгублені погляди. Норильцєв зиркав назад з тупезною посмішкою олігофрена. Інші тварини непорушно лежали. Кедробаб стояв. Крона його закривала вже півнеба.

— Гаразд, — вирішив Кременчук і роз‘яснив кошлатій істоті: — Церемонії усілякі потім проводитимемо. А поки що роззнайомимось з Аристасом вашим.

Стара мавпа аж підскочила на місці:

— Нашим, Ієрарху, нашим! З тим, що з‘являється в любові своїй, коли схоче, і щезає, коли потрібно. З тим, що підтримує лад любові в цьому світі й десницею своєю…

— Та пішли вже!

Мавпа відразу ж замовкла й знову зашкандибала попереду. Неба вже майже не було видно. Але густе листя не могло сховати величезних покручених гілок, якими це небо було покраяно. В самому ж листі чулися зойки жовто-зелених птахів, дзижчання смугастих комах, шурхіт чогось яскравого й живого: крона жила своїм життям, не звертаючи уваги ані на туземних мавп, ані прибульців з інших світів. Все вірно. Бо саме ці прибульці мали звертати на неї увагу. Не дивлячись на усі свої царські родоводи.

Богдан раптом зловив себе на якихсь непевних сумнівах. Наче цупка тінь від чогось небезпечного майнула в його свідомості. Згадалась і хвора Сонька, що залишилась сама-одна на борту апарату. І те, що він давно не зв‘язувався з нею. І те, що сама їхня поведінка дещо дивна для поведінки на чужій незнайомій планеті. До сумнівів додалося щось похмуре, насторожене й тривожне. Але розвинутись усім цим почуттям не дала мавпа-поводир, яка раптом знову зупинилась і, чомусь втелющивши очі в землю, запитала:

— Чи насміляться Ієрархи здійнятися до того, хто з Любові своєї створив і саме Життя, і саму Смерть, і саме Безсмертя?

Вони стояли перед величезним дуплом, виваленому в могутній, наче закам‘янілій, корі велетенського стовбура. Вхід до дупла звужувався до гори й тому нагадував вхід до готичного собору. За краєм стовбура Кременчук розрізнив початок широченної просіки, що вела кудись в надра двометрового „ковилу”. Це могло б нагадувати й дорогу, що своїм кінцем впиралася в коло скошеної трави із кедробабом посередині нього. А, може, й дійсно дорога? Адже щось таке вони з орбіти бачили?

Капітан знову перевів погляд на чорне дупло. Лізти до нього йому чомусь дуже не кортіло. Та й взагалі. Мавпи оці дресировані. Хто знає, що у них в голові? Тварини, все ж таки. А телепатія його не рахується. Оскільки, нарешті дійшло до Кременчука, і не телепатія це зовсім, а… А перетворення коливань, якимось чином пов‘язаними з акустичними, в безпосередні коливання мозку. Зрозумілих для нього. Бо в іншому випадку дивися б він зараз на мовчазні мавпячі писки, як баран на нові ворота.

Кременчуку ставало все не затишніше й не затишніше. Зиркнув на Норильцєва. Посмішка того здалася навіть не олігофренною, а взагалі неприродною. Приклеєною до пластилінового обличчя.

— Та це, — кахикнув капітан, намагаючись остаточно не розгубити свого відчайдушно-веселого настрою, — може, ми… А давай-но спочатку здалеку глянемо на… на начальника ва… вашого. Мо‘ це й не Аристас зовсім. Мо‘ ви й помилилися зовсім. Буває ж таке?

— Ми не могли помилитися, — раптом випросталася мавпа. — Він такий само, яким є в „Скрижалях скрижалей”. Такий, яким увічнений образ Його в усіх сорорійських храмах. На усіх екранах. Такий, яким сприймають Його Безлиці, Ієрархи та Охоронці усієї Сорори. Ми не могли помилитися!

— Сорори?!? — раптом пискнув Норильцєв, але мавпа не звернула на нього жодної уваги.

— Ми, ті, що впевнені в ницості й недолужності своїй, насмілилися, врешті решт, зважитися… Зважилися насмілитись… Ми самі спитали Його про це, хоча не буде нам за це прощення!..

Богдан раптом звернув увагу на те, що поблизу кедробабу мавпа почала розмовляти впевненіше й осмисленіше. Зовсім як людина мавпа почала розмовляти. Хіба що вкрай пригнічена людина. Немов заарештований крутій, до котрого дійшло, що алібі в нього наразі немає. Але, ось що дивно, впевнений, одначе, в тому, що воно обов‘язково знайдеться. Безмежно впевнений.

- І ось впевнились ми в недовершеній любові своїй, бо Аристас Великий, Сяйний і Вічний, сам прийшов до нас, до негідних Його осяяння й доторкання. Сам вибрав місце, з якого… — Мавпа зробила значущу паузу і зненацька аж вигукнула: — З якого зараз спостерігає за нами, рабами Його й невільниками Любові всесвітньої.

І тицьнула довженним кострубатим пальцем кудись вгору. Кременчук з Норильцєвим аж здригнулися з несподіванки, здійняли очі і… І веселий настрій зненацька знову заполонив мандрівників. Разом із реготом, якого, мабуть, навіть Сонька в апараті почула.

— Га-га-га! Ой, не можу! — заходився Кременчук, ледь не ламаючись навпіл і ляскаючи себе по камуфляжних стегнах.

— Хі-хі-хі! Ось дає! — вторив йому Норильцєв, метеляючи головою, від чого його довге волосся розміталося пухнастою гривою.

— Га-га-га… хі-хі-хі… га-га-га…

Невідомо, скільки б тривав цей сеанс незапланованих веселощів, якби Богдан раптом не відчув, що атмосфера навколо почала кардинально змінюватись. Неначе посеред спечного дня на сонце посунула хмара, вагітна градом і холодною зливою. Капітан як стояв напівзігнувшись, так і завмер, сторожко поводячи головою. Ліворуч обірвав своє хіхікання й Норильцєв. А зусібіч прадавніми первісними ідолами кам‘яніли мавпи, що, виявляється, вже здійнялися з землі й хижими очами дивилися на людей. Усе розумне зникло з них. І лише зараз до Богдана дійшло, як їх багато навколо… І ще до нього дійшло, що за якусь мить вони накинуться на людей. І ніяка ієрархія запобігти цьому на матиме змоги.

— Агов, — мовив тихо й сторожко, — в чому справа? Щось не так?

Їхній нещодавній слухняний поводир, що стояв ледь попереду стіни волохатих тіл, рвучко здійняв покручену руку-лапу. Не зрозуміло було, чи то він застерігає своїх братів від нападу, чи то навпаки — готується віддати команду до цього.

— Яким же чином ми помилилися? — мовив. — Ви ж не Ієрархи. Ви — ті, хто відмовився від Безсмертної Любові. Ви — Єресіархи! Ви… Помилилися ми, Аристарше, помилилися!.. Помилилися ми, Безлиці, помилилися!.. Визнаємо це, визнаємо!

— Угу, ви не лише в цьому помилку зробили, — намагаючись говорити спокійно й робити якнайменше рухів, кашлянув Богдан. — Ви й в дещо іншому помилитися спромоглися. — Він повільно випростався й здійняв голову до помосту на товстелезній гілляці, яка зависла метрів в п‘ятнадцяти від землі. — Нксо, дитино, а ну назвись цим добродіям. Вони, розумієш, тебе за якогось Аристаса приймають.

Настала тиша. Важка й грузька. Навіть комахи цвірчати перестали, а в очах Кременчука трохи потьмяніло мерехтіння, що давно вже стало йому звичним. Аж якимсь домашнім.

— Нксо? — напівспитав, напівпокликав Богдан крчовника, який стояв на самому краєчку помосту, витягнувши вперед свої худенькі кінцівки. Немов благословляти зібрався натовп, що зібрався навколо кедробабу. Або вниз стрибати. Несвідомо. Як ото сновида з даху.

— Нксо?

— Я не є Нкса. Я є Аристас. Я є жива іпостась творця цього Всесвіту. Творця Сорори. Я прийшов, коли це стало потрібно, не дивлячись на те, що був замкнений ворогом своїм, який є Диявол і Зненависть, в зеленому пеклі Пірра. Але бурштинове світло неможливо втримати в болотяній темряві. Настав час. І я подолав безодні, аби вернути на Сорору, до дітей моїх, аби знову розпочати крутити колесо простору й часу.

У Норильцєва відвисла щелепа. Кременчук як схопився за порепаний козирок свого міліцейського кашкета, аби той на впав, так і завмер в цій позі зі здійнятою головою.

— Я вже тут! — зненацька заверещав Нкса-Аристас. — Я повернувся до вас! Розпочинається Новий Час! Час Любові!

— Я тобі зараз, любесенький мій, і розпочну, і закінчу, — врешті решт, оговтався Богдан. — А ну, злізай звідти, нечисто сило!

І раптом посунувся носом у землю від потужного поштовху в спину. Відчув на потилиці обценьки велетенських лап і зрозумів, що якщо хоч трохи тіпнеться, то залишиться навіки на цій клятій Сорорі — назва якась знайома! — з переламаною шиєю. Ледь-ледь скосив очі і побачив поряд Норильцєва, що лежав в такій само позі з величезною кошлатою мавпою на спині. Мавпа нервувала й шкірилась. А пов‘язка на її стегнах втратила будь-який комічний вигляд.

— Со-о-о-онько!!! — телепатично зарепетував Кременчук. І відразу відчув, як крижаний жах почав наповнювати його, майже розчавлене, тіло. Бо в його акустично-телепатичному просторі було тихо-тихесенько. Як у труні.

— Дурень! — раптом вивіркою застрибав крізь брунатне віття й плетиво мозкових звивин голос Нкси. — Я ж тобі ще на Піррі роз‘яснив, що зв‘язок можна тримати лише в межах видимості. Як оце я бачу зараз дітей своїх.

„Дітей” Богдан вирішив залишити поза увагою.

— Слухай, Нксо…

— Аристас.

— Щоб тебе!.. Гаразд. Аристасе, поклич Соньку. Або, краще, накажи нас відпустити. Бо, здається мені, що ти ще жалкуватимеш за тим, що сталося.

— Жалкувати маєш ти за те, що не роздивився за ницою формою велич мого духу й призначення. Бог завжди приходить звичайним шляхом. Запам‘ятай це. Пишноти полюбляють лише лжепророки.

Поряд тихесенько повискував Норильцєв. Шелестіло листя й знову починали дзижчати комахи. Примарний світ потроху оживав, наче опісля тривалої зупинки знову повільно набирав швидкості у русі по якомусь нескінченному й незбагненному колу.

Разом з цим новим витком навколишнього життя здалеку почулося притишене, але таке, що наближалося, гудіння. Наче високовольтні опори посунули до кедробабу разом з усіма своїми дротами. Богдан було напружився, але мавпа, що сиділа на ньому, так натиснула на спину, що він мимохіть знову розслабився. А гудіння зненацька стихло і якийсь шурхіт розтікся навкруги. В шурхоті вгадувалися окремі слова. Богдан прислухався.

— Безлиці! Безлиці!.. Ми грішні, Ваші Вселюбія, грішні… Але воля Аристаса… На те воля Аристаса… — І раптом в мозку Кременчука вибухнули думки-вигуки іншої тональності. Чіткої і такої, що звикла до наказних ноток. — Аристас! Дійсно Аристас!.. Диво… Диво! Напередодні свята Прояву! Це — знамення. Знак того, що це буде не простий Прояв, а Нова Точка Відліку. За що нам таке… така… винагорода така? Побачити те, що трапляється раз на десять тисяч років! І саме в наш час, щоб його… — Останні речення, як здалося Богданові, мали якусь роздратовану тональність. І знову піднесено-здивоване: — Аристас! Ди-и-и-иво!!!

Раптом біля Богдана щось впало із глухим звуком. Праворуч. З іншого боку стосовно Норильцєва.

Скориставшись тим, що обценьки волохатих ручиськ навколо його шиї ледь послабли, Кременчук повільно увіткнув обличчя просто в землю, а потім так само повільно повернув його на звук падіння.

Спочатку він подумав, що біля нього б‘ється на місці величезна яскраво-жовта гусінь. Вона здіймала свою передню частину, а потім билася нею об втоптаний ґрунт. Безупинно. Знову й знову. Бурмочучи щось на кшталт: „О, Великий Аристасе, Любодайний і Світлосяйний, нехай згинуть від однієї згадки імені твого усі грішні, невірні та неправедні, нехай…”

Перестав вслухатися в це маячне бурмотіння Кременчук лише тоді, коли нарешті зрозумів, що поряд з ним вклоняється своєму божеству, вчорашньому непоказному крчовнику, істота, оповита з голови до ніг балахоном з чогось, що нагадувало жовтий непрозорий целофан. Целофан ледь шурхотів і це наповнювало молитву „балахона” загрозливою електричною напругою.

— Не треба, діти мої, — раптом донісся здалеку урочистий голос Нкси. Богдан ніколи не уявляв навіть, що той так піднесено розмовляти може. — Не треба! Я пройшов великий шлях, аби з‘єднати в Любові своїй Вічність з Нескінченністю. Аби, як завжди наприкінці будь-якого шляху, трохи перепочити, осмислити пройдене, полюбити його й підготуватися до нової вічної любові, до нового нескінченного шляху. Аби цей, новий шлях, не перервався на половині. Аби кожну хвилину усім вам вистачало сил і натхнення створювати ще один цикл, ще один віток всесвітнього безперервного руху. Аби завжди ви мали змогу з‘єднувати початок і кінець.

„Якісь дифірамби кружлянню на одному місці,” — раптом подумав Кременчук, не наважуючись, втім, якимись жестами чи голосними міркуваннями порушити благоліпну атмосферу, що запанувала під мавпячим кедробабом.

— Я вернув до Сорори, діти мої. І саме з неї, з найобранішої з планет, ми розпочнемо новий круговий шлях Любові до обріїв Безмежжя.

„Та не може ж безмежжя обріїв мати!.. Що він меле?!?” — тихо обурювався Кременчук. Жовта гусінь повільно розхитувалась з боку в бік. В очах знову посилювалось звичне мерехтіння. Тихе божевілля тривало, набуваючи узагальнюючих ознак.

— Скоро Свято Прояву Сонцевороту, — просторікував поміж тим Нкса (чи й дійсно, Аристас?). — На цей раз це буде особливе свято. Останнє. І перше. Свято Прояву Останнього Сонцевороту. Свято З‘яви Перших Воріт Сонця.

— Осанна! — загуло навкруги. — Осанна тому, хто є Першим, тому, хто є Останнім, тому хто є завжди й усюди в Любові своїй!

— Не треба! — змахнув, мабуть, Нкса на помості своїми худенькими рученятами-гілочками, бо усі славослів‘я водночас урвалися. — Не треба, діти мої! Встаньте. Помоліться сьогодні на захід сонця. Разом помоліться. А мені дозвольте поки що порадитись з уособлювачами Любові землі вашої, з тими, на кому тримається лад на усій Сорорі, з тими, кого ви звете Безлицими.

Кременчук відчув, що тягар з його спини раптово зник і тіло відразу наповнилось болісною легкістю. Звільнення, воно завжди спочатку болючим буває. Закон життя.

— З Ієрархами, з людьми моїми улюбленими, я, мабуть, поспілкуюсь на самому святі. А з Охоронцями, з вами відважні мавпи, стражі Любові й Безсмертя, нехай завжди буде благословення моє. І сьогодні. І завтра. І завжди на усьому колі Нескінченності.

Не відомо, що відбувалось на тому колі, а навкруги занило:

— Осанна! Осанна!..

Богдан сторожко встав на коліна, а потім важко здійнявся на рівні, з-під лобу зиркаючи довкіл. Мавпа з сивим смухом, що ледь не зламала йому шию, стояла поперед нього на напівзігнутих ногах, молитовно склавши під підборіддям долоні своїх довгих волохатих рук. Можливо, це було б і кумедним, якби за нею в такій саме позі не завмерло б безліч інших подібних істот. І загальна картина, як на Богдана, виглядала доволі зловісно. Наче кошлата диявольська пародія на земних ченців, що вишикувалась навколо кедробабу. Нкса, до речі, теж зовсім не мав подоби святого. Скоріше навпаки.

Трохи попереду їх і майже поряд з Кременчуком та Норильцєвим завмерло дві постаті в жовтих балахонах. Оскільки, як вже помітив Богдан по своєму недавньому сусіді, загорнуті в них вони були аж по самі маківки, то облич їхніх видно не було. Навіть прорізів для очей на жовтій клейонці не спостерігалось. Як вони на світ дивляться, було незрозуміло. Зате стало зрозумілим, чому їх кличуть Безлицими.

Кременчук смикнувся було до них, але його випередили.

— Ваші Вічні Світлості Безлиці й Безіменні, той, що стоїть праворуч, і той, що стоїть ліворуч, чи не буде Вашої ласки дозволити мені звернутися до Правічного за роз‘ясненням з приводу того, що робити нам з тими, хто відмовляється від Любові та Безсмертя?

Нагорі щось задзижчало і мавпа відразу схилила голову, знову склавши долоні під підборіддям. Втім, перед цим такий саме жест зробили і безлиці балахони, і усі навколо. Окрім водного міліціонера та патлатого любителя рольових ігор з міста Гременця далекої планети Земля. Хоча треба зауважити, що, на відміну від Норильцєва, який як вибалушив язика, так і вкляк з роззявленим ротом, Кременчук теж нахилився вперед. Аби підібрати свого кашкета, що й досі лежав на землі, перемазюканий брунатною пилюгою.

Коли ж Богдан випростався, то легенький поміст, на якому стояв Нкса, вже спустився вниз, завдяки тоненькій линві, й крчовник повільною ходою рушив до Безлицих. Піррянин намагався рухатись як найурочистіше, пробуючи не перевалюватись з боку в бік. Але від цього вигляд його ставав ще кумеднішим. Боже, та невже ж ніхто цього не помічає!

Кременчук злісно роззирнувся вусебіч і, нарешті, наштовхнувся на очманілі очі Норильцєва. Той аж здригнувся від його погляду.

— Мати Сва Гіперборейська, — прошепотів, — ось що воно значить — гра долі! Хто ж знав, що на Піррі ми зустрінемо того, хто створив Сорору! А, можливо, й не лише її.

Тьху ти! І цей туди ж! А, може, й дійсно щось того… Ну, теєчки… Богдан роздратовано ляснув кашкетом об коліно й з того знялася хмара жовтого пилу. Так він і вибивав свій головний убір доти, допоки Нкса не наблизився майже впритул до нього. Зупинився на невловиму мить та й пошкандибав далі. Підійшов до лівого Безлицього і щось прошепотів йому. Наче той вуха відкриті мав. А потім в супроводі обох „балахонів” потупцював до екіпажу, схожого на земну легку танкетку. Вочевидь, саме на ній Безлиці й прибули на місце подій. І вже перед тим, як сісти в транспорт, один з них повернувся до старої мавпи й глухо кинув:

— Цих двох, Зайусе, відведи до тунелю. Ієрархи вже на під‘їзді. А щодо Єресіархів… Нехай вони й відмовляються від Любові та Безсмертя, порушуючи усталений ряд речей, але Кінець Часу усе розставить на свої місця на цьому колі руху Світобудови. Нехай Ієрархи підготують їх.

Ну, Нксо!.. Ну, Аристасе!.. Ну, постривай!!!

Богдан пручався щосили. Міліцейський кашкет просто дивом тримався на своєму місці. Але з таким же успіхом його власник міг би пручатись в дубових лабетах грдян. Норильцєва взагалі чутно не було.

А в самому дуплі їх потягли вже не вгору, куди планувалось, мабуть, спочатку, а кудись вниз, до самих коренів цієї велетенської деревини. По чисто прибраному тунелю, залитому теплим бурштиновим світлом. Назустріч неясним силуетам, що проступали в ньому. І цупкішали, цупкішали, цупкішали… І ставало зрозумілим, що їх тягнули до… Богдан аж пручатись перестав.

Бо попереду їх чекало трійко…Трійко… Трійко звичайних людей, чий тіла прикрашали лише такі само пов‘язки на стегнах, які були й в мавп.

— Зайусе? Що скаже нам безстрашний охоронець Любові й Безсмертя?

— О, Ієрархи, Великі в Любові своїй! Візьміть оцих двох. Вони вийшли з кноплу й знущалися над іменем Правічного. Вони заблукали в єресі своїй, але сам Аристас — та полюблять його усі вороги Вічного Колообігу! — вивів їх до нас. Безлиці — та святиться безіменність їхня! — наказали підготувати таки їх до Прояву, бо Кінець Часу має усе розставити на свої місця на цьому колі руху Світобудови. Адже на нас чекає незвичайний Прояв, Меру!

Меру?!? Ну, звісно! І Зайус, і Аристас. Та й сама Сорора… Французький письменник П‘єр Буль. „Планета мавп”. Можна розслабитись. Божевілля триває.

* * *

Кременчук сидів на вузесенькій лежанці трикутної камери. Або келії. Там, де сходилися дві її стінки, розташувався такий же трикутний вхід на неї. На третій стінці приміщення висіла чи то велика картина, чи то великий екран, розцяцькований зараз різнобарвними цяточками. Цяточки мерехтіли й складалися в різні літери та картини, на яких за бажанням іноді можна було розрізнити зображення Нкси. Чи то Аристаса. Він і дійсно був схожим на піррянина. Чи навпаки — піррянин на нього.

На лежанці навпроти, під кутом до Богдана, розташувався Норильцєв разом з людиною, що зустріла їх в тунелі під корінням кедробабу, який, до речі, виявився не лише великою деревиною, а й величезним будинком. І це поєднання являло суцільну тобі єдність із тутешньою природою. Куди там Пірру до цього!

Втім, здається, єдність тут існувала не лише з природою. Певним чином, так випливало з розмови Зоребора з їхнім новим знайомцем. З Меру.

Сам Кременчук до бесіди не встрявав — все одне усе це цілковиті ілюзії та самоомана! — і слугував лише пасивним ретранслятором-передавачем. Ця роль йому подобалась. Спокійна така роль. Затишна. Без усіляких там переживань дурнуватих. Втім, одне з них чомусь таки ятрило серце, хоча й мозок розумів усю глибину власного божевілля.

Врешті решт, Богдан не витримав і втрутився в занадто тягучий плин слів землянина й сорорійця.

— Послухайте, шановний, — мовив, — а чи не можна мені трохи прогулятися? Нагору.

— Навіщо? — знизав плечима Меру. — Все одне мавпи не пустять тебе побавитись кноплом.

„Кноплом”, як вже знав Богдан, називалася ота двометрова трава, через яку вони пройшли стежиною, протоптаною Нксою-Аристасом, від апарату до кедробабу.

— Та на біса мені якісь там забавки потрібні!?! — щиро здивувався Кременчук.

— А що — ні?!? — здивування Меру було не менш щирим.

Вони якусь мить з подивом дивились одне на одного. І з боку Богдана це був перший прояв емоцій від того часу, як їх привели до цієї невеличкої камери. Апатія цілком оволоділа капітаном і навіть здавалася фізично болісною опісля тієї ейфорії, яку він відчував зовсім нещодавно. І хто знає, чи спромігся би він вийти з цього стану, якби не необхідність перекладати розмову, що зав‘язалась поміж Норильцєвим та Меру. Без цього той уявлявся б останньому дивакуватим глухонімим іноземцем. А чи потрібно це було в їхньому становищі — велике запитання. Хоча з іншого боку — яке таке становище? Тобто, остаточно заплутавшись в існуючих проблемах, Богдан знехотя взявся за допомогу в налагодженні контакту між двома — нехай і існуючих лише в його мозку! — цивілізаціями.

Меру, до речі, зовсім не помітив тимчасової „німоти” свого візаві, бо спочатку заплутано й тривалий час молився за надання безсмертя й любові, тобто — безсмертної любові, усім живим істотам Сорори. Навіть тим, хто затято відмовляється від цього, блукаючи в хащах забобон та заростях кноплу й порушує тим самим усталений ряд речей. При цьому він зітхав і кидав швидкі косі погляди на землян. Земляни — певною мірою, один з них, молодший і емоційніший — відповідав йому тим же.

Потім Меру відвернувся від стіни-екрану, до якого й спрямовував свої молитви, і запитав про щось Норильцєва. Той безпорадно глипнув на Кременчука і Богдан лінькувато налаштувався на їхню розмову, не заглиблюючись, втім, до її сенсу. Бо того самого сенсу там взагалі не було. Було якесь прощупування. То те, мовляв, то інше. Як погода? Як настрій? Що було? Чим серце заспокоїться? Тьху, ти!

Насторожений Ігор совався на місці, скоса зиркав на Кременчука й прямих відповідей уникав. А того цікавило інше: Сонька їх вже шукає чи ні? Адже, як, не знаючи броду, в кнопл сунеться, то і її пов‘яжуть. І останнє було саме тим, що роздвоювало свідомість капітана та боляче муляло його серце.

— Мені з напарником, — серйозно мовив Богдан, відриваючи, врешті решт, спину від дерев‘яної стінки, — мені з напарником ваш кнопл десять тисяч років потрібний не був і ще стільки ж потрібний не буде. Мені свіже повітря зараз потрібне. Зрозуміло?

— Десять тисяч років? — куточками губ посміхнувся Меру. — Тобто, ви народились в часи ВОВ — Великої Оновлювальної Війни?

— Ага, саме тоді.

- І вижили під час ВНБ — Великого Небесного Бомбардування?

— Ага, в бомбосховищі відсидівся.

- І в якому ж тоді році ви пройшли ОПЛ — Обезсмертювальний Прояв Любові?

Богдан трохи знітився і Меру, користуючись цим, миттєво перехопив ініціативу в розмові:

— Першими опісля Великого Небесного Бомбардування ОПЛ пройшли Мавпи. Бо саме вони мали покласти початок наступному витку нашого нескінченного Колообігу. Адже саме під час їхнього панування і саме під час їхньої війни могутність Мавп дозволили їм знищити Соро — природний супутник Сорори, на якому знаходились наші наукові бази, бази Людей…

— Тобто?! — ахнув Норильцєв.

А Кременчук згадав астероїдне кільце, крізь яке проскочили вони і не проскочили їхні переслідувачі під час наближення до цієї планети. Згадавши, він зрозумів. А зрозумівши, став орієнтуватися набагато швидше.

— Тобто, — зиркнув він на Зоребора, — розколошматили вони супутник і ще слава Богу, що планета цілою залишилась. Так? — це вже до Меру. І додав, примруживши очі: — А бази, значить, у нас лише наукові були?

— Так, — спокійно підтвердив той. — Наукові. І ви це знаєте не гірше за мене. Розпочинався новий Цикл, Цикл Людини. Але дух Аристаса зійшов на Сорору й встановив терміни та черговість Проявів. Сто двадцять п‘ять років Люди є проявленими Ієрархами і допомагають стати Безсмертними через Любов свою Охоронцям своїм — Мавпам. А потім вони міняються місцями. Безлиці ж мають спостерігати та сприяти цьому процесу. В час же, коли Аристас знову зійде на Сорору, Безсмертними водночас стануть усі без винятку. Навіть ті, що померли в Любові до Аристаса під час не свого Прояву. Тоді вони воскреснуть і доторкнуться до Нього. І ось це сталося! Сталося!.. Сталося…

Меру щось забурмотів, закочуючи очі під лоба, і Кременчук суворо подивився на нього, перед тим не менш суворо зиркнувши на Зоребора-Норильцєва. Той здригнувся і обома руками заторсав сорорійця за плечі. Меру затрусив головою і за мить обличчя його набуло осмисленого вигляду.

— Лише той, хто не всотав у себе Любові Аристаса, — тепер вже очі оголеної людини суворо дивилися на камуфляжного Кременчука, — той, хто не увірував у власне Безсмертя, або намагається скористатися ним позачергово, саме той руйнує освячений стан речей і кидає Сорору до дикунських часів її бездумного нищення. — Він раптом замовк на невловиму мить, а потому продовжив: — Невже ж ви не розумієте, що тваринний потяг до кноплу без віри в Любов остаточно загубить ваші душі і Меч Безсмертя махне лезом повз вашого обличчя, зникаючи у нездійсненому?

Кременчук розпочав закипати, певним чином вже розібравшись у ситуації:

— Шановний, я вже тобі роз‘яснив, що кнопл ваш мені до…

— Нам на вулицю треба, — зненацька пискнув і Норильцєв, — аби під чистим небом помолитися Великому Аристасу, та святиться ім‘я його!..

Ач, ти!.. Ні, є щось в цьому хлопцеві, є! Молодець!

Меру, втім, цього не відчув.

— Помолися на Вікно Світу, — знизав він плечима і кивнув на екран, якому сам нещодавно вклонявся, — як це роблять усі Вірні.

— Але ж ми… — сіпнувся Кременчук. — Ми лише намацуємо шлях до Правічного. Нам треба останній раз подивитись на зірки та помолитись на них. А потім спробуємо і на ек… На Вікно Світу спробуємо.

І раптом відчув, як щось холодне й слизьке заплазувало в його мозку. Відчуття було настільки неприємне, що він було трусонув головою, але скам‘янів, наштовхнувшись поглядом на очі Меру. Вони болюче свердлили його наскрізь, наче пробуючи видобути з надр сірої речовини Богдана усі його думки. За мить він трохи розслабився й Кременчук відчув, що його теж попустило.

— Дивно, — мовив сорорієць, — але я дійсно не відчув в тобі потягу до темної безвірної сили кноплу. Але те, що я таки відчув, виглядає ще дивнішим… — Він уважно подивився на капітана. — Мені чомусь здається, що ти набагато небезпечніший, ніж це уявляє Зайус і навіть Безлиці… В інший час… А з другого боку — наказ Аристаса… Гаразд. Ризикнемо. Але, лише на гілці. На галявину чи на дорогу я тебе не випущу.

— Та на гілці, на гілці! Звісно, що на гілці, — аж заспівав Кременчук, схоплюючись з місця. — Ігорю, йдемо!

Той було смикнувся за ним, але Меру застережливо підняв руку:

— Ні! Піде один. Другий залишиться тут.

Богдан завагався. Таке розділення йому зовсім не подобалось. Хоча й можливість налагодження зв‘язку з Сонькою втрачати не можна. Але, якщо щось з хлопцем трапиться, він цього собі ніколи не подарує. Такаманохара, до речі, теж.

— До дідька! — врешті решт, похмуро визначився він і знову сів на лежанку. — По одному аж ніяк не можна. Нам вдвох помолитися необхідно. Віра в нас така…

— Віра на Сорорі одна, — примружився Меру, — аристиянство. Усе інше — єресь. І мені здається, що лише така визначна подія, як з‘явлення Аристаса, рятує вас від ретельного дізнання. Але… — раптом на хвилинку замислився він, а потому трохи пом‘якшив свій тон. — Але, Безлиці знають, що роблять. І ми, до речі, теж. Гаразд, ідіть вдвох.

І не мигтючим, важким, як оце нещодавно, поглядом втупився в Кременчука. Той повів шиєю і йому здалося, що на якусь невловиму мить Норильцєв, що так і сидів на своїй лежанці, дивним чином роздвоївся. Один хлопець залишався нерухомим, а іншій м‘яко встав і рушив до Богдана. Той аж головою затрусив: і треба ж такому ввижатись!

А Меру вже підходив до виходу, здіймаючи на ходу правицю:

— Йдіть за мною!

Отже, таким чином і пішли: попереду — голий, прикритий лише коротесенькою пов‘язкою, Меру, за ним — камуфляжний Кременчук в міліцейському кашкеті на голові, а замикав ходу патлатий Норильцєв з порожніми піхвами, що так і бовталися в нього на поясі.

Богданові здалося, що вони знову сунуть в якомусь бурштиновому тумані. Певною мірою, стінок тунелю, що невдовзі розпочав здійматись крутою спіраллю, видно не було. Лиш попереду, немов метроном, погойдувалась золотаво засмагла спина Меру. Відчуття складалось доволі нереальне і Богдану здавалося б, що вони просто сплять, якби, врешті решт, в повітрі на потягнуло м‘ятною прохолодою і вони не опинилися б на шерехатій поверхні, яка трохи вигиналася в боки. Гілка!

На дворі було вже темно. Небозвід, деінде розцяцькований негустими сузір‘ями, витікав з-під мороку верховіття, спадаючи усіма своїми лякливими вогниками ліворуч і праворуч завмерлих мандрівників. А попереду в зеніт урочисто здіймався мерехтливий стовп з мільярдів сріблястих жеврин, які разом лили примарне таємниче світло на темно-притихлий степ Сорори. Стовп сягав найвищої точки неба, тьмянів, перекреслюючи його і знову опускався до степу, зникаючи за протилежним обрієм.

Богдан спочатку не зрозумів, що це воно таке і лише за хвилинку до нього дійшло, що це — кільце навколо планети з залишків її потрощеного супутника. Те саме кільце, в якому загубився чорний трикутник літального апарату їхніх переслідувачів. Землянам явно пощастило більше. Але, в якому напрямку лежить зараз їхня щаслива „тарілка”?

Розуміючи, що він аж ніяк не зможе розрізнити її цієї глупої ночі, та ще й на досить великій відстані, Богдан сторожко покрутив головою і подумки покликав:

— Сонько! Такаманохара!

Навкруги було тихо. В розпачі думаючи про те, що кляті мавпи таки схопили й дівчину, Богдан встав на коліна, імітуючи заглиблення до урочистої безгучної молитви. Знаком наказав зробити те саме й Зоребору, а потім…

— Ох! — охнула нічна темрява. — Капітане! Та куди ж ви… Ти… Та як же ви… Слава Богу!

— Не Богу, а Аристасу, — за інерцією сварливо відгукнувся Кременчук, в глибині душі аж здригаючись від радості. — Доповідай, як справи в тебе.

— Та… та… Та які в мене справи!.. Що у вас відбувається? Куди ви поділись? Я ж чекала-чекала, а потім таки за вами спробувала посунути. На стерню якусь вийшла, бачу: меч Ігорів валяється. Попереду — деревина якась покручена. Вдалині — вишки сторожові. Ледь не збожеволіла!

Про покручені деревини й вишки Богдан не зрозумів, але уваги цьому вирішив не приділяти: мало чого жінці з переляку ввижатися може.

— А потім… — продовжувала між тим Сонька, — потім задихатися я розпочала. Алергія клята! Ледве назад до апарату дотягнула. В перший раз оце шлюзову камеру за призначенням використала. Зараз всередині сиджу, думки — в різні боки, з рук все валиться. Ну, хіба ж так можна!

— Не можна, — погодився Богдан і декількома штрихами, не виходячи з ритму молитви, обмалював ситуацію Норильцєву, що вислухав його уважно, але якось відсторонено. Навіть згадка про знайдений меч не вивела його з цього стану. Майже невидимий в темряві, Меру мовчки спостерігав за ними.

— А у вас? Що у вас трапилось? Чому досі на корабель не повернулися? — не вгавала Сонька.

— Ми, подруго, завдяки Нксу нашому, бранцями… Ні… Тобто… Ну, гостями аборигенів стали. Дуже, розумієш, Нкса наш відомий та шанований на цій планеті…

— Звідки це відомий? — щиро здивувалась Такаманохара.

— А звідти!.. — І Богдан знову коротко, намагаючись не витрачати дарма часу, обмалював ситуацію, що склалася. В затишних тонах обмалював. Хоча збоку здавалось, що молитва його ставала запальнішою й запальнішою.

— Та… та… — захвилювалась Сонька. — Та ви почекайте трохи! Та я!.. Я… Я до ранку щось вигадаю, корабель здійму, а потім…

— Не швиди! — перебив її Богдан, б‘ючи поклони мерехтливому небесному стовпу й краєм ока намагаючись роздивитись невидимого Меру. — Не поспішай ти! Куди тобі з алергією твоєю та рукою хворою! Як вона, до речі?

— Та нічого, — хлипнуло в просторі. — Завдяки тобі. І де навчився кістки вправляти?

— Я ж — мент, — хмикнув Кременчук. — Не лише в‘язи крутити, а й першу медичну допомогу організувати можу. Але… Але, я ось що подумав… Ця братва мавпяча, треба розуміти, за звичаєм своїм на гілляках кедробабу живуть. Люди ж, немов короїди, до стовбуру його по тунелям в корінні сновигають. Але є ще Безлиці та вежі якісь. Подивись відеозапис посадки. Бо ці сам вежі непокоїти мене розпочали. Опісля того, як взнав, що аборигени сорорійські колись у військових діях супутника свого розколошкали… Воно, звісно, це, можливо, й звичайнісінька тобі легенда. Дума така про козака Аристаса… А, може, й ні… А як і насправді щось таке відбувалось? А як якась там зброя збереглась? Загалом, я думаю, ранувато буде апарат здіймати.

— А як же?!..

— А ніяк. Нас поки що більш-менш нормально сприймають. Я ж кажу, в основному, як гостей. — Якийсь чоловічий гонор заважав Богданові викласти всі свої неприємні враження. — Ось, бачиш, до якогось місцевого Прояву запрошують. Отже, і ти не швиди. Розбирайся з апаратом, вивчай матеріальну частину, налагоджуй, що зможеш, і спробуй господарям планетним на очі не втрапляти. Все одне ні з чим втрапляти. Нема чим захищатись. Але, якщо вони й досі тебе не потурбували, то… А потім розберемося. Зв‘язок будемо щоночі тримати. Я нібито щоночі молитися стану. Тут цю справу, здається, поважають.

Кременчук намагався заспокоїти дівчину. Але іноді йому здавалося, що він заспокоює самого себе. А треба ж ще й Норильцєва заспокоїти. Капітан повернув обличчя в його бік і… І вкляк.

Зігнуте в поклоні, тіло хлопця залишалось нерухомим. Відносно нерухомим. Бо його контури, осяяні мерехтливим небесним стовпом, якось дивно коливались. Наче дивися на них Богдан крізь непрохану сльозу, що набігла на його очі. Він аж випростався й обома руками ті самі очі протер. Десь збоку завовтузився Меру. Контури тіла Норильцєва ще більше розпочали коливатись. Більше того. Вони розпочали прозорішати і ось вже Богданові здалося, що крізь них проступило тьмяне листя, розташоване за Ігорем. Капітан знову, до болю, почав протирати очі, а коли, нарешті, розплющив їх, то… То поряд з ним нікого не було. За виключенням Меру, який насмішкувато спостерігав за ним.

— Що?!? — рвучко скочив на рівні Кременчук. Так рвучко, що навіть здалося нібито гілка під його ногами ледь гойднулася. — Що відбувається? Де Норильцєв!?

— Що там таке? — пискнула собі здалеку й Такаманохара.

— Заспокойся, — здійняв правицю Меру, — твій друг в келії. Він вже давно відпочиває.

— Як це в келії?! Як це — відпочиває!?! Та він же тільки-но поряд був!!!

— Я просто хотів випробувати тебе на здатність до втечі. Вів ти себе добре, але молитва в тебе дивна якась була. Зі зворотнім зв‘язком молитва. На мові незрозумілій. Кому ти молився? І хто тобі відповідав, цікаво? Що це за зірки такі в нас з‘явилися говорючі?

— Цікаво йому! Випробував він! Де Норильцєв краще скажи, випробувачу?

— Я тобі вже роз‘яснив. Втікати ти не став і то є добре. Але я не міг випустити тебе на гілку без заложника. Отим заложником став твій Норильцєв. І зараз він в келії. І весь час був саме там.

— Капітане, допомоги не треба?

— Ні!.. Так!.. Тобто… Тобто ти що, загіпнотизував мене?

— Капітане?…

— Цить!.. На здатність, кажеш? До втечі, мовляв? Я зараз влаштую тобі і здатність, і втечу, і гіпноз з окрошкою влаштую!

Кременчук в стрімкому стрибку підскочив до Меру, збиваючи його з ніг і кидаючись до отвору, через який вони дісталися до цієї гілки.

— Сонько! — подумки гукнув на бігу. — Без мого наказу нічого не роби! А я тут зараз розберуся швиденько з витівками деякими, а по тому…

І пірнув у бурштиновий туман, який трохи пахнув прохолодною м‘ятою. За декілька метрів туман розтікався двома димчастими потоками. На два проходи туман розтікався. І те, з якого вони нещодавно вийшли з Меру, Богдан не пам‘ятав. Хоч вбий його, не пам‘ятав! Та й згадувати не було часу. Тому, цілком поклавшись на власну ментівську інтуїцію, Кременчук кинувся до лівого відгалуження.

Дарма поклався. Це він зрозумів за пару хвилин, зі всього розгону влетівши в якесь шарудливе приміщення. Спочатку Богдан не звернув уваги на це шарудіння. А потім… Потім він, щосили примружившись, вдивився в золотавий серпанок, який повільно розвіювався легесеньким протягом. Спочатку йому здалося, що попереду зібралися сотні людей, які повільно й синхронно, наче в трансі, розхитуються з боку в бік. Мовчки й від того трохи моторошно.

Втім, по справжньому моторошно Богданові стало тоді, коли він ще більше примружив очі, а серпанок в цю мить ще більше розвіявся: на тоненьких, майже невидимих, мотузках погойдувались напівпрозорі пергаментні шкіри, цілком зняті з колись живих людей. „Ш-ш-ш… — шаруділи шкіри, — ш-ш-ш… ш-ш-ших-х-хо…”

Кременчук відчув, що його міліцейський кашкет ледь не звалюється з голови волоссям, що здійнялося сторчма. Він заціпенів і тому навіть не зреагував на голос, що зненацька зазвучав за його спиною.

— Спокійно, — казав Меру, — спокійно… Ти не відчуваєш… Ти не відчуваєш нічого… Ти засинаєш… Засинаєш… Заси…

* * *

Екран мерехтів різнокольоровими вогниками. Красиво так мерехтів. Значуще. Богдан як тільки прокинувся, так сонними очима й втупився в нього, намагаючись згадати, яким це чином він повернувся вчора до цієї тісної келії. Як на гілку видерся — пам‘ятає, як із Сонькою зв‘язався — пам‘ятає, а потім… Потім — порожнеча якась… Ядуче-жовтого кольору… Та як же вони з гілки повернулися?!? Та що ж це за провали в пам‘яті такі?! Нічого подібного з ним ніколи ще не траплялось. Навіть коли Сніжанка загинула. Маячня якась! Дивно. Все дивно. Навіть Норильцєв он якось дивно спить — не ворухнеться.

Богдан скоса подивися на Ігоря, що сопів на лежанці навпроти. Розбудити його, чи що? Розпитати? Але ж, гарно спить. Мов дитина. Втім, він і є дитиною. Сніжанка, доня, як би вижила тоді, опісля аварії тієї клятої, не набагато молодшою за нього була б.

І гаряча хвиля якоїсь щемливої любові до сплячого хлопця тихесенько хлюпнула в серці Кременчука. Та й не лише до нього. До Такаманохари, наприклад, теж. Не дивлячись на усю норовливість її. А ще до знайомця їхнього нового, до Меру. І до мавпи Зайуса. До всього світу цього бурштинового, що є маненькою крихкою жевриною, яка, втім, не згасає, а кружеляє й кружеляє у вихорі мовчазного й величезного Всесвіту. Аж горло в Богдана перехопило. А різнокольорові цятки на екрані розпочали складатися в одне мерехтливе слово: л-ю-б-о-в… лю-бов… любов…

— Любові тобі, Богдане, — прозвучало зненацька з боку входу до келії. І тихесенько-тихесенько зашаруділа запона, яка прикривала його.

Від цього ледве чутного шарудіння волосся в капітана чомусь стало дибки, а по шкірі поповзли морозні лоскоти. Десь чув він нещодавно щось подібне, чув! Але чому, чому йому так моторошно від звичайного тихесенького звуку???

Безтямними очима Кременчук втупився в Меру, який, стоячи на порозі, тримав в руках два коротких мечи, схожих на скіфські акінакі. Богдан колись бачив подібні в гременецькому краєзнавчому музеї. Але тут вони до чого?! Про любов було забуто і до нестями в очах розпочала додаватись пекуча тривога.

— Спокійно, — мовив Меру, не спускаючи ледь напруженого погляду з капітана, — спокійно, Богдане, все нормально.

І обережно поклав зброю на долівку. Так обережно поклав, наче поранитись йому лячно було.

— Оберіть кожен собі по Мечу Безсмертя, оберіть… А я скоро буду.

Та й зник за запоною, що знову зашаруділа моторошно. А до Богдана, врешті решт, дійшло, що двері їхньої келії не зачинені. Тобто, їх сьогодні за бранців не тримають?… Он і мечі до того ж. А вчора… Чим же, чим же закінчилось те кляте „вчора”?

На лежанці завовтузився Норильцєв. Розплющив очі, сонно посміхаючись Богданові, потягнувся смачно і… І завмер, наштрикнувшись поглядом на лискучі клинки. Рвучко здійнявся на ліктях і обличчя його якось відразу набуло радісно-зацікавленого вигляду. Аж щелепа в нього відвалилась. Ото ще вояка трипільський!

— А це що таке? — запитав. — Звідки?

— Меру тільки-но притягнув, — трохи похмуро, дослухаючись до чогось всередині себе, відповів Богдан. — Озброюйтесь, каже. Чим це ми таку довіру та з повагою в нього викликали, не знаєш?

Норильцєв не знав. Він лише плечима знизав, всідаючись навпочіпки і благоговійно торкаючись вказівним пальцем прохолодного леза.

— Що, справжнє, не бутафорське? — не змінюючи тону, запитав Кременчук.

— А то!.. — вигукнув хлопець, рвучко здіймаючись на рівні і змахуючи одним з мечів. Лише вогники різнокольорові, відображені від екрану, на ньому спалахнули.

— А то! а то! — передражнив хлопця капітан, недовірливо беручи другого меча. — А то, що дивно усе це. Вчора ледь катувати не розпочали, а сьогодні… Слухай-но, — затнувся, — а ти не пам‘ятаєш, як ми вчора сюди повернулись?

— Звідки повернулись?

— Звідки?!.. Та з гілки ж!

— З гілки?… А що, ми кудись уходили?!

Земляни завмерли, здивовано дивлячись одне на одного.

— Та-а-ак… — за хвилину протягнув Кременчук. — Зрозуміло. Колективна амнезія. В тебе, до речі, більш прогресуюча.

— Яка ще…

— Цить! Така ще… Не подобається мені усе це. — Богдан зиркнув на стінку-екран і йому здалося, що мерехтіння вогників набуло зловісного вигляду, а слово „любов” взагалі зникло з нього. Наче й не було ніколи його, слова цього. — Та-а-ак, — знову протягнув капітан, — треба нам таки зі справами довколишніми розібратись. Ніхто за нас цього не зробить. А оскільки зачинити нас, здається, забули, то…

Він зробив крок до шурхотливої запони і, тамуючи незрозумілий жах, сторожко визирнув до коридору. В коридорі було тихо, спокійно й бурштиново.

— Пішли! — заклично махнув рукою, не обертаючись і твердо впевнений в тому, що хлопець не наважиться не послухатись його.

Хлопець, звісно, розчаровувати капітана не став. Тим більше, що полюбив він цей затишний світ золотавого кольору, а той полюбив його. І тому нічого поганого трапитись з ними не могло. Та й до того ж, про всяк випадок, зброя улюблена в руках у нього була. Хоча й звісно, не така, яку він забув на стерні… І як це його вгородило!? Ігор відчув, як від пекучого сорому запашіло його обличчя. Втім, може й не від сорому?

Бо Кременчук, що сторожко йшов коридором попереду Зоребора, раптом рвучко зупинився і розгублено зиркнув через плече на хлопця. А перед капітаном… Перед капітаном завмерла вишукана дівчина у масці, вкритій яскравим пір‘ям місцевого птаства. В руці вона тримала такого самого коротенького меча, якими були озброєні й земляни. Але не цей загрозливо здійнятий клинок вразив їх. Ні, зовсім ні. Інше. Адже вдягнута дівчина була за звичаєм цієї планети. В одну лише пов‘язку на стегнах дівчина вдягнута була. Від чого у своїй пістрявій масці набувала чарівного, але нереального вигляду танцівниці з кордебалету, закинуту на Сорору через усі огроми космосу.

Великі, довершеної форми, груди звабливо здригались і змушували Кременчука спиною прикривати цей еротичний міраж від свого неповнолітнього напарника. Ти бач, розбещувати вони тут підлітка будуть! А сам аж їв цю з‘яву очима, відчуваючи у серці тягучу солодку млість. Адже опісля того, як Олена пішла від нього, гірко й несправедливо звинувативши чоловіка в смерті доньки, з жінками в Богдана був напряг. А тут!..

Втім, тут теж вийшов напряг. Бо дівча, не кажучи ані слова, зненацька зробила високий випад ногою — аж під пов‘язкою, здається, дещо цікаве майнуло! — й опустила клинок на голову Кременчука. Той ледве встиг підставити під удар свого меча. В золотавому коридорі кровожерно дзенькнуло залізо.

— Ти чого?!? — залементтував Богдан. — Сказилась!?

А сам вже незграбно відбивав наступний удар, усім тілом пробуючи увернутись третього.

Хто знає, чи вдалось би це йому, як би щось не смикнуло його за плече, кидаючи до стінки коридору, а вперед би не вискочив Норильцєв зі своєю зброєю напоготові.

Вчасно, до речі, вискочив. Бо з іншого боку бурштинової імли зненацька випірнув Меру з таким само мечем, як в дівчини та землян. Ігор, прикриваючи Кременчука і явно згадуючи свої трипільсько-гіперборейські забавки, схрестив зброю з обома нападниками. Чулися стишені вигуки, подзенькував метал об метал, а Богдан, притиснутий до стінки, ледь тремтів від збудження і лихоманково намагався, врешті решт, зрозуміти, що воно відбувається.

А відбувався звичайнісінький і затятий двобій, якщо так можна було назвати підступний напад двох людських одиниць на одну. І те, що однією з цих одиниць була тендітна дівчина, нічого не змінювало. Бо вимахувала мечем ця дівчина на відмінно. Зі знанням усіх тонкощів фехтувальної справи вимахувала.

Ось її клинок майнув майже перед самим обличчям Зоребора, що ледве встиг відсахнутись від нього, водночас чимдуж парируючи удар з боку Меру. Останнього аж розвернуло на місці. Але він не став припиняти свого обертального руху, а крутнувся за інерцією на триста шістдесят градусів і витягнутою рукою знову спробував дістати Норильцєва. І дістав би, якби в цю мить той не присів — меч Меру аж свиснув у повітрі над його головою! — намагаючись з низу дотягнутися до пружних грудей дівчини. І ні про яку еротику вже не йшлося. Не до того було.

Ігор не дотягнувся до зграбного тіла лише якусь частку сантиметру. А Меру… Меру дотягнувся, з другої спроби аж по рукоять всаджуючи клинок в бік Зоребора Сталевої Десниці. Крізь коротеньку Ігореву кольчугу залізо пройшло, наче крізь масло, а сам хлопець здригнувся відразу усіма своїми м‘язами, уповільнено, наче в старому кіно, випустив свого меча і застиг перекособочено, обома руками ухопившись за страшну рану та знетямленими очима втупившись в обличчя сороріанина.

Всередині Кременчука щось вибухнуло пекуче і він, розкидаючи вусебіч лахміття безглуздого розгубленого заціпеніння, кинувся на Меру, тримаючи свого меча, наче гременецький урка — довгого фінського ножа. Лезом знизу вгору й трохи вбік. Він сам перетворився на холодний метал цієї злодійської зброї. І ніщо в цьому світі не мало змоги втекти від неї.

Меру зміг. Знову зміг. Богдану здалося, що його камуфляжне тіло майнуло крізь каламутну жовту тінь, так і не встигши остаточно скоординувати своїх рухів. Тому що в наступну мить капітан вже бецьнувся прямісінько об протилежну стінку коридору, аж наполовину всаджуючи клинок в пористу деревину. На невловиму мить знову завмер ошелешено, а потім рвучко озирнувся. Позаду нікого не було. Якщо, звісно, не рахувати перекособоченого Зоребора. А от і Меру, і загадкова дівчина, зникли. Наче й не було їх ніколи. Лише Норильцєв продовжував, продовжував дивитись нестямними очима на… Не на сороріанина. Не на місце, де тільки-но той стояв. Навіть не на Кременчука. А на власний бік. В якому не було не те, що ознак смертельного заліза, а й жодної рани.

Якийсь неясний спогад ворухнувся в голові Богдана і він кинувся до хлопця, обома руками обмацуючи його, ще напружене, тіло.

— Заспокойся, Ігорюню, заспокойся! — цокотів зубами. — То не насправді. То усе міражі, фата моргани якісь, гіпноз, розумієш…

І раптом згадав. Все й відразу. Неначе током його шандарахнуло.

Рвучко відсторонивши хлопця від себе, Богдан вдивися в його очманіле обличчя. Та ні, справжній, здається. Не фантом там якійсь учорашній. В туніці не порваній, в кольчузі не пробитій і зі шкірою не обідраною. Поки що не обідраною.

Так що, це їх оббілувати хотіли!?! Просто зараз?! Ось тобі й любов всесвітня!

— Якщо тобі хотіли б зробити щось погане, то давно вже зробили б, — раптом почувся збоку знайомий чоловічій голос. — Але в нас тут не Єресіархат. Ваші принципи нам не підходять.

Не випускаючи Норильцєва з рук, Богдан важко повернув голову. Так важко, що аж шия зарипіла. Ігор зробив такий само порух. Наче передражнював капітана.

— Але… Але, ди-и-ивно, — протягнув другий голос, жіночий, і дівчина в масці граціозно вийшла з медовокольорного серпанку, — такий блок потужний подолати! Чи всі Єресіархи такі міцні?

— Я б не наполягав на цій тезі, Корнелія, — знову почувся голос Меру. І оголений чоловік, врешті решт, виник поряд з такою само дівчиною. — Як мені здається, ми можемо спостерігати в них певний розподіл праці. Той, котрий зветься Богданом, краще захищений психічно. Той, котрий Ігор — фізично. Тобто, вдвох у них доволі потужний захист. Але поодинці… Мені цікаво, як вони проходитимуть Прояв? Один відразу збожеволіє. Другого ще перед Танцем Життя знерушить перша-ліпша мавпа.

— Ти казав, що поблизу є хтось третій?

— Дуже це підозрюю. Згідно доповіді Зайуса, вони вийшли збоку дивного утворення, поміченого Охоронцями з Дерева, а Безлицими — з Вежі. Утворення це вже названо Ковчегом Аристаса, оскільки Правічний теж з‘явився звідти. За ним, за утворенням, спостерігають з дальньої відстані, але підійти до нього без найвищого дозволу ніхто не наважується. Наскільки мені відомо, зараз це питання вирішується із Самим. Але… Але зараз, здається, усім не до цього. Головним зараз для усіх є підготовка до Великого Прояву.

Сорорійці розмовляли, не звертаючи уваги на збентежених землян і роздивляючись їх, неначе діти — комах. З цікавістю, без остраху і з цілковитим почуттям власної переваги.

Богдан кинув швидкий і тоскний погляд на свого меча, який не куди не зникав, який не з‘являвся нізвідки, а так і продовжував стирчати з протилежної стінки тунелю-коридору. Меч Ігоря був набагато ближчим, на долівці, під самими його ногами, але… Але чи треба в цій ситуації хапатись за зброю? Може, це знову фантоми наведені?

Фантом-Меру зітхнув і повернувся до фантому-Корнелії.

— В будь-якому разі не можна залишати любимих братів наших, нехай вони будуть і заблудлими Єресіархами, без того, аби не спробувати ретельно підготувати їх до Великого Прояву. Бо в іншому разі не буде нам самим ані Любові, ані Безсмертя. Ти бери на себе того, котрого звуть Богданом і навчи хоча б азам двобою Танцю Життя, а я… А я спробую бодай трохи зміцнити психіку хлопця цього войовничого. Танцювати він і без мене зможе.

Зрозумівши, що мова йде про можливе їхнє розділення, Кременчук відразу ж забув усі свої „фантомні” сумніви і, відпустивши нарешті Ігоря, повернувся до нього спиною та й прикрив розведеними в повітрі руками. Неначе квочка нерозумного курчатка.

— Гей, гей, — гукнув, — почекайте! Ви що задумали? Які такі танки з гопаками? Краще скажіть, а що це у вас за шкіри людські сушаться?! Що тут взагалі відбувається!?!

Меру, не реагуючи, з кам‘яним виразом обличчя, дивився на землян. Який вираз мало обличчя Корнелії, приховане пістрявою маскою, було не зрозуміло. По тунелю майнув протяг, сколихнувши бурштиновий серпанок. В повітрі млосно запахло м‘ятою.

„А чого це я розійшовся? — подумав Кременчук. — Он люди допомогти нам, здається, хочуть. Навіть танцювати навчити. Ох, і полюбляв я колись в молодості ногами дригати! З дівчатками разом. Як згадаю, так і досі в голові паморочиться. А шкіри… Що ж — шкіри?… Розберемось зі шкірами, нікуди вони не втечуть”.

* * *

— Сконцентруйся, Єресіарху, сконцентруйся! Прагни! Радій!.. Прагнено радій, прагнено!.. Тьху, ти!

Норильцєв ніяково всміхнувся і заготовка, так і не створеної ним статуетки мавпи розтеклася по позолоті низенького столика, запарувала жовто-болотяним серпанком і розчинилась в м‘ятному повітрі. Хлопець лише руками розвів, зачепивши лівицею рукоять Меча Безсмертя, виділеного йому сорорійцями.

Знову не вийшло! Знову прийдеться до простих кубиків повертатися. Ті хоч по декілька хвилин реально існували. А більш складні форми… Здається, що створення живих істот йому загалом ніколи не вдасться. Це ж очевидно! Бо часу на навчання вже немає. Спасибі ще Кременчукові, що він, не дивлячись на свої виснажливі вправи, ретрансляцію мови втримує. В іншому разі Меру давно вже хлопця прогнав би, вважаючи його якщо не за глухонімого, то за повного дурня — точно. Яка вже тут магія! Але, все одне, шкода Меру. Він же так старається! Але ось учень йому трапився ні на що не здатний.

Зніяковіння Ігоря перейшло в розгубу, а потім скотилось у розпач. Навіть плакати Ігорю закортіло. Он навіть підборіддя в нього затрусилось.

— Що таке прагнена радість? — стомлено запитав сороріанин. Зайус, що в якості натурника для учня мага, стояв за ним, задумливо почухав у себе під пахвою.

— Це віра, — пискнув Норильцєв, намагаючись не дивитись на мавпу. Чимось вона його бентежила останнім часом. Остогиділо, мабуть, на неї дивитись.

— Правильно. Але, ось в чому справа… Так, я бачу, що ти маєш потяг до реалізації прагнення. Тобто, до Надії. Тобто, Надія, не дивлячись на всі твої слабкості, таки існує в тобі. Можливо, навіть і відокремлено від тебе…

Ігор чомусь пригадав своїх шкільних друзів. Потім — дружну команду рольовиків. Потім — Даринку з восьмого поверху, для якої вночі, сопучи й ховаючись в темряві від цікавих очей, писав на асфальті побажання доброго ранку разом з першим боязким освідченням у коханні. Цей напис був видний і з їхнього вікна. А мама з татом, не здогадуючись, що їхній син має безпосереднє відношення до нього, наступного дня добро й трохи сумно посміхалися, обійнявшись і дивлячись вниз з маленького балкону.

Мама… Татусь… Даринка… Друзі… Гременець, розкинутий, наче крила білої дніпровської чайки, по обидва береги прадавньої й вічно молодої української ріки. Величезна блакитна Земля, яку він, разом з Дніпром, побачив з орбіти. Тепла люба Земля… Рідна… Далека-далека… Я повернусь до тебе. Обов‘язково повернусь! Чекай на мене з терпінням та надією. Чекай…

Очі хлопця застило чимось солоним й трохи пекучим. А Меру продовжував своє досадливе бубоніння:

— Отже, ти вмієш надіятись, сподіватись. Але не вистачає тобі, Єресіарху, двох речей: прагнення й радості. Тобто, радості, яка прагне. Тобто, Віри.

— А чому радуватись? — не відійшовши ще від своїх щемливих спогадів, буркнув Ігор. — Я навіть самому собі радуватись не можу: он який нездара!

І, на доказ останнього, метельнув головою у бік пустого вже столика. Меру лише плечима знизав.

— Собі ти можеш не радуватись, це — твоя особиста справа. Але ось світові цьому, який тебе життям наповнює…

Мавпа почухала себе під іншою пахвою:

— Та не зрозуміє він, Меру. В них, Єресіархів, радість на віки відшило. Вони ж, Єресіархи, кажуть, що спочатку усвідомлення має бути, а потім вже радість. Сам же знаєш…

— Не встрявай, Зайусе! — І знову до Ігоря: — Отже, Надія в тебе є. А ось Віри… Віри не вистачає. І саме тому ти не аж ніяк не спроможешся на Любов, котра є…

— Реалізацією радості, — шмигнув носом Зоребор. — Я це усвідомив. — І зиркнув скоса на мавпу. — Я іншого не усвідомив. Якщо всі визначення ваші докупи звести, то виходить, що Любов — це радість радості, яка прагне. Тавтологія якась. Біг по замкненому колу.

Меру лиш руками розвів, а Зайус відразу опустив аж до долівки свою довгі лапи й скоцюбився над ним волохатою брилою, близько посадженими очима загрозливо зиркаючи на Норильцєва:

— Тавтологія йому! Біг, розумієш, по замкненому колу! А хоч би й по колу! Нехай по колу! По колу увесь світ цей рухається і саме тому вчення Аристаса — та вічним буде ім‘я його! — є найприроднішим. Бо ж є найгармонічнішим. Бо Любов‘ю своєю осягає воно й найдальшу галактику, й найменший атом, підпорядковуючи їх своєму величному круговому рухові.

— Зажди! — здійняв руку Меру. — Єресіарху Ігорю, мені шкода тебе. Мені шкода твоїх товаришів. Адже допоки ви не збагнете, що радість, яка прагне, тобто — Віра, є нормальним станом і Людини, і Мавпи, і Безлицього, і будь-якого створіння сущого, то про проходження Прояву казати вам не доводиться. Адже і радість, і прагнення, реалізує цей, саме цей, світ! А умови існування, які їм протилежні, тобто, лжа та лінь, викривлюють та руйнують Світове Коло. Коло Любові. Яке наповнене зустрічністю, прагненням одне одного.

— Любов‘ю. Радістю, яка прагне й повернута радістю, — благоговійно прошепотів Зайус.

Так благоговійно, що навіть тупуватий з погляду сорорійців Зоребор відчув від його слів якийсь солодкий щем. А повітря згусло прохолодою м‘яти. І зашаруділи людські шкіри, розвішані навколо столика, біля якого вони вмостилися. По колу розвішані.

— Та я ж не проти радості, — знову ніяково посміхнувся Ігор. — Не проти любові. Але не хтось зовні, не якась там громада, має змусити мене пізнати її. Це я сам, особисто сам, маю донести власну любов до цієї громади. Запліднити її нею. Але змушувати до цього…

— О! — здійняв кострубатого пальця Зайус.

— О, — погодився з ним і Меру, — ото воно і є, основна єресь, через які вам, Єресіархам, ніколи не пройти Прояву. Хіба що Великого…

- І як би не побажання Аристаса!.. — загрозливо підтакнула людині й мавпа.

— Особистість, не обмежена згаданою громадою, має внутрішній потяг до руйнації цієї самої громади…

— Та невже?! — саркастично перебив Меру Норильцєв, на повні груди вдихаючи м‘ятне повітря і радіючи тому, що він може хоч чомусь навчити цих інопланетних, нехай і схожих на нього, істот, котрих він вже полюбив, не дивлячись на усі їхні розбіжності. — Невже? А що, ви відмовляєте Аристасу в особистих рисах? В тому, що він має власну, не схожу ані на що, особистість? Ото вже справжня єресь! Подумайте: адже саме ця особистість, її думки та прагнення, й поклали початок вашому радісному шляху по вічному колу буття.

Вмів Зоребор, коли треба, викладати свої міркування високим штилем. Не дарма свого часу все йшло до того, що він отримає золоту медаль по закінченню школи. Тобто, мав би отримати… Як ото Сонька колись. А те, що в неї життя потім не склалося, що бомжувати їй потім довелося, то… То, може, в неї й дійсно якоїсь там віри не вистачило?… А, загалом, сильний екіпаж у Кременчука зібрався. Грамотний. Ось тільки сам він цього не розуміє.

Меру теж дечого не розумів.

— Наш шлях? — спитав. — Тобто, не ваш? Ви що, в іншому світі живете?

— Жили, — серйозно відповів Норильцєв. — До останнього часу жили. І як би не певні обставини… Як би не певні обставини, то й не познайомилися б ми з вами. Не перетнулися.

— Ну, ну… — не менш саркастично, ніж Ігор перед тим, кинув Меру і перезирнувся із Зайусом. — Розповіси?

— А чого ж, — знизав плечима Зоребор. — Можна й розповісти. У нашого світу з вашим тільки й того схожого, що головна зірка. В нас вона Сонцем зветься і така само жовта. А в іншому… В іншому існують у нас з вами кардинальні розбіжності. Ось, коли на Сорору ми спускалися, бачив я, що у вас — суцільний тобі степ на континентах. Пампаси єдині й планетарні. А в нас — і джунглі зелені, і льодовики білі, і пустелі червоні, і жовті береги в синіх океанів. Різноманітність. В нас і люди різноманітні: і жовті, і чорні, і білі. І моляться вони різним тобі пророкам: Будді, Магомету, Христу. Різні вони. І тому — єдині. Як небо із зірками. Бо якщо окремо ці дві речі розглядати, то буде вгорі або абсолютний тобі вогонь, або абсолютна тобі порожнеча. Земляни з цим не згодні… Земля — це так планета наша зветься.

— Угу, угу, — кивав Меру, застережливим жестами зупиняючи обуреного чимось Зайуса. — Ну, звісно… Ач, які ви різні… І мирно живете, мабуть, не б‘єтесь?

— Та ні, чого ж, — знітився Ігор, — буває… І війни ще трапляються. Але ми боремось, викорінюємо. Віримо, що все у нас добре буде.

— Угу, угу, вірите… Тобто, ви оце в нас з неба спустились? З Аристасом, мабуть, разом.

Норильцєв завагався було з відповіддю, але потім махнув рукою, дочуваючись до чогось м‘ятного й променистого всередині себе: правду треба казати, бо сам вчитель Меру нещодавно зауважив, що саме лжа руйнує Коло Любові. А їм разом по ньому йти доведеться.

— Ну, звісно, — спробував мовити радісно, — з ним, з Нкс… З Аристасом, тобто.

— Угу, угу… З Аристасом, хай буде вічним ім‘я його… Це що ж воно виходить? Це ж виходить, що ви в нас нібито янголами є.

— Якими янголами!?! Якими такими янголами!? — не витримала, врешті решт, мавпа, що вже давно аж кректала за спиною людини. — Чи ти не бачиш, Меру, що вони навіть не Єресіархи! Язичники вони! Поганці!!! Це ж треба вигадати, щоб на одній планеті та різним пророкам молитись! Різним!.. Та вони б вже давно таку планету із різності своєї та на атоми б потрощили! Давай-но Сорору згадаємо!.. А в нас всього дві раси було і якби не Безлиці, то…

Зайус аж задихнувся від обурення. А Меру ледь посміхнувся самими куточками губ:

— А й дійсно, як це вийшло, що на Землі вашій, — посмішка його стала трохи ширшою, — немає Бога єдиного? Отого неба з зірками, про яке ти, Єресіарху, так поетично тут висловлювався?

— Н-ну, — розпочав зопрівати Зоребор, — н-ну… Кажуть, що він є. Кажуть, що це лише прояви його бувають різні. — При слові „прояви” мавпа й людина синхронно напружились. — А, загалом, мені важко це роз‘яснювати. Бо вважаю, що людина має насамперед вірити в себе, а не в якесь там диво, що засіло на небесах. Адже людина сама має відповідати за свої вчинки, а не звалювати лукаво відповідальність за них на якусь там вищу істоту. Адже інакше краще вже просто з пелюшок просто на небо вознестися. Адже загалом…

— Загалом, Меру, Мечем Безсмертя їх і Вогнем Любові! — аж заревів Зайус. — Мечем і вогнем!.. Вогнем і мечем!!!

І кинув якийсь кровожерний погляд на шурхотливі ряди людських шкір, неймовірна кількість яких зникала в жовтій каламуті, що наповнювала собою усе це величезне приміщення з позолоченим магічним столиком на самій його середині.

* * *

Дивлячись знизу вгору, Богдан вловив якісь лиховісні вогники в очах Корнелії, що виблискували в прорізях маски. Щоправда, дивилася та не на слабкого супротивника, який в черговий раз опинився долі, а на нескінченні ряди опудал мавп, що похмуро оточували невеличкий ринг, розташований в самому центрі величезного приміщення.

Могло здатися, що по боках рингу завмерло ще два опудала, як би одне з них раптом не заворушилось, не перестрибнуло б відразу обома ногами через низеньку огорожу й не кинулось би до впалого Кременчука. І вогники в очах дівчини — Богдан міг заприсягтись в цьому! — набули певного презирливого забарвлення.

А Зоран, секундант капітана, вже допомагав йому звестися на ноги, швидкими порухами обмацуючи камуфляжне тіло на предмет ушкоджень. Зонам же, секундант Корнелії, згори, під прямим кутом зігнувши кість кошлатого лаписька, почухував собі маківку голови. Богдан в цей час відпльовувався від тирси, що втрапила до рота і все намагався, намагався підібрати вибитого меча, роздратовано відсторонюючи від себе Зорана. Тирса пахла м‘ятою і про це чомусь непереборно хотілося розповісти всьому світові. Тисячі опудал зверхньо спостерігали за ними. Згадки про людські шкіри останнім часом дещо потьмяніли й позагрузали в глибинах свідомості. Не до того зараз було Богданові, який ще жодного — жодного! — разу не зміг пробити захисту Корнелії. А та пробивала його власний граючи. От, кляте дівчисько!

— Та не заважай! — гучно вигукнув Кременчук, вже просто брутально відштовхуючи від себе остогидлого Зорана. — Давай-но ще раз, Корнелія! Я, здається, зрозумів свою помилку. — І раптом жалісно додав: — А, може, давай навкулачки? Я хоча й жінок не б‘ю, але…

— Але, але… — передражнила його дівчина. — А танцювати на прояві ти теж навкулачки з Охоронцями станеш? Та тебе ж відразу на вінегрет пошинкують! Збирай потім твою шкіру по клаптях.

І знову недобре зиркнула на Зорана. А той, не звертаючи на неї уваги, вивалив усі свої зуби-лопати, виродливо вивернувши слиняві губи в неоковирній посмішці, та й повернув свою пласку кошлату мармизу до Зонама:

— Слухай-но, друже! Звісно, Корнелія — найкраща танцюристка в людей. Але, може, і ми Єресіарха чомусь навчити можемо?

— Досить вже! — чомусь, як здалося Богданові, трохи перелякано гойднула Корнелія пір‘ями на масці. А потім повторила вже більш спокійніше: — Досить, кажу, на сьогодні. Зморився Єресіарх. Своє ви на святі отримаєте. Зморився Єресіарх. Тому зараз можете таки спробувати…

І затнулась. А Кременчукові саме в цю мить чомусь здалося, що секунданти їхні — не лише секунданти. А, може, й зовсім не секунданти. Розбиратися, втім, в цих розбіжностях він не став. Інші справи в нього були.

— Слухай-но, Корнелія, — спитав, насолоджуючись уже м‘ятним присмаком в роті і спостерігаючи за тим, як на іншому боці рингу Зорам і Зонам про щось тихо перешіптуються, майже цілком скидаючись на опудала, що завмерли довкіл, — слухай… — І раптом спитав зовсім про інше: — А чого ти завжди в масці ходиш?

Поставити, звісно, він хотів не це нетактовне запитання, але… Але капітанові й дійсно давно вже кортіло роздивитися обличчя цього витонченого створіння. „Гюльчитай, відкрий личко”, — так і вовтузилась в мозку бентежна фраза Петрухи з безсмертного „Білого сонця пустелі”.

Корнелія, втім, жодним чином не образилась. Вона лише знизала лискучими плечима й кинула:

— Не дочекаєшся. Це лише у вас, Єресіархів, жінки з відкритими обличчями ходять. Цілковите тобі безстидство!

Богдан ковзнув поглядом по високих грудях, пласкому животу, круто вигнутих стегнах, і хіба що руками не розвів, розуміючи усю відносність етичних норм та правил. Особливо для різнопланетних істот. Але чому майже завжди ця різниця потребує в якості доводів зміни форми, а не сутності?

— Не лише в Єресіархів таке от безстидство, — бовкнув, — відбувається. У нас, на Землі, до речі, теж. В певних кутках земної кулі.

Мавпи, що до того робили якісь загадкові паси, розгойдуючись з боку в бік, задоволено загурчали. Дівчина повільно присіла навпочіпки.

— А ну, а ну, — мовила з жорсткими саркастичними нотками, — про кути кулі можеш докладніше.

Тут Богдан і видав. Докладніше і зі смаком. Аж захлинаючись і намагаючись не прислухатись до тягучого внутрішнього відчуття того, що він робить щось не те. Не те, то й не те! Плювати!!! Адже витончена Корнелія слухала його дуже уважно. Адже навіть мавпи знову розпочали доброзичливо дивитись на людей, коли Кременчук з болем в голосі згадував Україну, Гременець, Дніпро з його островами та любих Богдановому серцю людей, що мешкали на обох його берегах. Таких різних, таких далеких і… і таких недосяжних. Аж оте серце болем зайшлося.

Корнелія мовчала, сівши навпочіпки, схиливши голову та й поклавши щоку на складені руки. Самі ж вони впиралися об рукоять меча, встромленого в м‘ятну тирсу рингу. Мавпи обмінювались швидкими, майже невловимими, поглядами, але урвати оповідь землянина поки що не наважувалися.

— Гарна казка, — врешті решт, зітхнула Корнелія, — добра. Але я одного не зрозуміла. Де ж Аристас на цій планеті? Де Любов? Де Віра?

— А що, без віри в якогось там бога жити в любові не можна? — захвилювався Богдан.

— Не можна, — суворо відповіла дівчина, — ніяк не можна. Бо в іншому разі усе те, про що ти розповів, обертається на пістряву машкару, за якою ховається суцільна тобі порожнеча.

З „порожнечею” Богдан згодний не був. З „порожнечею”, наприклад, навіть смерть Едгара Фрунзиковича втрачала будь-який сенс. Про усе інше й взагалі не йшлося.

— Не знаю, не знаю, — скептично прокректав капітан, — як там з Любов’ю. Але от віра ваша… Церкви там… Попи… На мій погляд, віра, релігія тобто, це — головна афера певної частини людства. В будь-якому його космічному виконанні. А з аферами я усеньке своє життя борюся за визначенням. Бо я — мент.

— А це що таке?

— А он їх спитай, — метельнув Кременчук головою вбік мавп, що вже аж підстрибували від якогось дивного збудження. — Мені чомусь здається, що вони в цьому терміні набагато краще розуміються.

— Ех, як би не наказ Аристаса! — ледь не перестрибнув раптом Зонам через огорожу рингу. — Ех, і відповів би він мені за цю єресь!

— А як же Любов? — зі злою іронією набурмосився Богдан.

Мавпа аж захлинулась від обурення.

— Та не бери ти до серця ці дурниці-небилиці, — спробував заспокоїти напарника Зорам. — Подивись, подивись, на цього Єресіарха. На цю, здичавілу без віри, людину! На що такі здатні, на що?! Лише на те, щоб кнопл нюхати та жувати, блудити, бурлакувати та танцювати без правил. Бо нема в них віри, нема! Нема в них душі, нема!!!

Якісь цупкі почуття плюскотіли в шурхотливій обгортці всесвітнього занепокоєння, яке все щільніше огортало Богдана. Вони плюскотіли, плюскотіли, плюскотіли, пружно розхитуючи її, але ніяк не могли порвати каламутну оболонку, аби вихлюпнутись зовні, до невагомості очищуючи думки Кременчука. Врешті решт, він спромігся лише на те, аби скреготнути зубами та знову вичавити крізь м‘ятний спротив:

— Не знаю, не знаю… — І раптом зібрався з силами. Аж зіщулився трохи. — Не знаю, як у вас, а от на Землі загалом, і в моїй країні зокрема, останнім часом, здається, релігія знову гору бере. І що ж ви думаєте? До щастя, до миру це призводить? До всесвітньої любові? А дзуськи! Лише більше лих усіляких стало, злиднів та зневіри в майбутньому. Ви уявляєте: в вік опановування космічних енергій, в вік розшифрування геному людського, в вік освіти й науки, людство знову відкинуто до релігійних війн зразків брутального середньовіччя! Уявляєте!?! Мозок завжди дичавіє в полоні тупезних вір та вірувань, а ви!.. Ви… Втім, вам до справжнього розвитку ще далеко. Ви ще он на деревах живете, як…

І осікся, зиркнувши на мавп, що вже явно готувалися до стрибка на нього.

— Спокійно, — встала поміж ними Корнелія, — спокійно всім… — І повернула маску до Богдана: — Якщо мозок остаточно не здичавів саме в тебе, Єресіарху, то ти маєш пам‘ятати, що ми вже пройшли все це. І зовсім не на вигаданій Землі. І…

„І впали, як мінімум, в дитинство”, — хотів було вигукнути Богдан, але прикусив, врешті решт, язика. І дійсно — розпатякався. Чого це він? Все одне тут його за дурня тримають і не вірять жодному слову, не дивлячись на всі свої декларування віри. А щодо іншого… Іншого… Ну, чого йому ще й насправді треба?! Адже це — найспокійніший світ з усіх, які він взнав. Сонце, степи, дерева… Тепло. Світло. Люді й тварини доброзичливі. Всі поважають одне одного. Навіть самого Кременчука, не дивлячись на все „єресіархство” його. До Прояву он готують. До свята. Час витрачають. Навчають, Роз‘яснюють. А він?!.. Розпатякався, розумієш!.. Господарів ображає. Ще візьмуть та й виганять до дідька. А їм опісля усіх пригод незрозумілих відпочити таки треба. Дуже треба.

Богдан на повні груди глитнув м‘ятного повітря, підсвіченого бурштиновим серпанком, і метельнув головою, витрушуючи з неї усіляку сторонню ману. В ній відразу пояснішало, на серці полегшало, хоча й щось таки ще трохи муляло його. Кременчук прислухався до себе. Такаманохара… Сонька… Ну, звісно, Сонька!.. Сидить собі в апараті й ніяк не може долучитись до них. Аж шкода дівчину.

* * *

З точки зору внутрішніх систем корабель був цілком готовий до зльоту. З точки зору систем зовнішніх ця теза потребувала ретельної перевірки. Для котрої не вистачало отих десяти відсотків потужності бортового комп‘ютеру, для відновлення яких Сонька працювала останню добу. Ця потужність була необхідна для запуску роботів-ремонтників і мала б з‘явитись, за підрахунками дівчини, за пару наступних днів.

Добре, що ніхто у відкриту працювати не заважає. Вдалося, навіть, завершити, врешті решт, автономізацію двигуна. Ні, таки добре, що ніхто під ногами не вештається. Це — з одного боку… А з іншого… З іншого турбуватись Сонька розпочинала все більше й більше. Не подобалась їй ота протиприродна заспокоєність екіпажу під час гостювання в місцевих тубільців. Дуже не подобалась. Як і те, що за випадкових пересувань у просторі вже на третій планеті підряд „тарілка” зустрічається з розумною — до того ж гуманоїдною! — формою життя.

Втім, останнє поки що більше викликало подив, ніж тривогу. А перше… З першим треба було б самій на місці розібратись, але… Але алергія клята!.. От би ніколи не подумала. Адже ніяких ознак та протипоказань не було. Ну, нічого. От вона корабель до ладу доведе, а потім і чоловіками займеться. Роз‘яснить, що не можна увесь час байдики бити. Працювати треба. Хоча б час від часу.

В боковому полі зору, на екранах огляду, відчувся якийсь рух і Сонька відірвала погляд від розкуроченого пульту, в якому копирсалась останні пару годин. Вчасно відірвала. З ковилу-кноплу, що з усіх боків оточував їхній літальний апарат, повільно виїхала незграбна, вкрита патьоками рудої іржи, легка танкетка з двома, завмерлими на ній, постатями в глухих ядуче-жовтих балахонах. „Безлиці? — згадала дівчина усі оті телепатичні оповіді Кременчука. — Вони, здається. Власними персонами. Але я їх більш чепурними уявляла”.

Танкетка на декілька хвилин застигла, ледь погойдуючись на рипучих ресорах, а потім повільно поплазувала навколо „тарілки”. Коли вона досягла точки, протилежної точці свого виїзду, з заростей кноплу з‘явилась друга машина. Сонька занепокоєно спостерігала за ними.

Зробивши три кола навколо апарату, обидві танкетки завмерли навпроти одна одної. Сороріани про щось радились. Потім один з механізмів розчинився в заростях місцевої фауни, а другий сторожко завмер біля зачиненої шлюзової камери. Більш ніяких дій — ані ворожих, ані дружніх — він не здійснював. Безлиці мовчки сиділи на свої місцях, неначе величезні кокони, поставлені сторчма. І ця загальна нерухомість Соньці чомусь дуже й дуже не подобалась. А коли в передній площині проіржавленого прямокутного корпуса танкетки повільно з‘явилась вузесенька щілина, з якої висунулись тонкі жала стволів якоїсь зброї, подобатись їй усе це розпочало ще менше. Тим більше, що стволи були спрямовані просто на апарат.

— Агов, — кахикнув простір голосом Кременчука, — Сонько, ти як?

— А ніяк. Твоїми молитвами. Хіба що отут гості до мене завітали.

— Та ну!.. І хто ж?

— Безлиці твої. Це ви їх спрямували?

— Що ти! В жодному разі. Вони самі тебе побачили. З вежі золотої своєї. Я чув, як про це Меру казав. Тільки вони не знали, що воно далі робити. Наказу від Аристаса чекали.

— Дочекались, мабуть. Чого ще це Нкса вигадав?

— Нкса, Нкса… А, може, це й дійсно не Нкса зовсім. Може, дійсно, ми з Аристасом перетнулись. З Аристасом, котрий…

— Капітане, у тебе як, все нормально? З дурістю власною ви перетнулись. Мені здається, що у вас з Ігорем остаточно дах поїхав. Від байдикування тривалого. Може, досить? Може, пора на борт повертатись? Чим це вас там тримають? Медом, чи що? А, може, таки ув‘язнили вас остаточно, а ви не зізнаєтесь в упертості своїй чоловічій? Так я з цим швидко розберусь.

— Ніхто нас не ув‘язнював. Це спочатку певні непорозуміння були. І, взагалі, Любов, Сонько, ув‘язнити неможливо.

— Що-о-о-о???

— Та ні „що”, а „до чого”. Нас до свята готують. Проявом зветься. Ось завтра відсвяткуємо і…

— Завтра?!?

— Та так Корнелія казала…

— Яка ще така Корнелія!?…

— Н-ну… Дівчина тут одна. Місцева. Фехтуванню мене вчить. Гарна. З одягу, щоправда, лише маска з пір‘ями та пов‘язка вузесенька на стегнах. Вражає… А б‘ється як! Тобто, танцює.

— Танцює, кажеш?… В пов‘язці лише?… Любов, кажеш, ув‘язнити неможливо?… Ах, ти!.. Ах, ти, бабій клятий! Я тут працюю без відпочинку, а він за пов‘язками стелеться. Я їй покажу — пов‘язку!!! Я вже їй те пір‘ячко-то з маски та повисмикую!..

— Сонько, ти ревнуєш, чи що?

Дівчина наче з усього розбігу об стінку залізобетонну гупнулась.

— Я!?… Ревную?!? Йолоп! — Зиркнула на екрани, на яких іржава танкетка на тлі бурштинового кнопплу загрозливо спрямувала на „тарілку” чорні отвори дул своєї зброї. Важко зітхнула. І раптом тихо спитала: — Ти додому повертатись думаєш? Чи вічно тут святкувати станеш? Я ж сама на борту. Ти хоч про це пам‘ятаєш?

— Пам‘ятаю, пам‘ятаю, — голос Кременчука став трохи метушливим. — І Ігор пам‘ятає. Постійно мені про це торочить. Вітання ось тобі надсилає. Коротше, давай так. Ми завтра лише на свято подивимось, і відразу — на апарат. Нксу, я думаю, умовимо. Якщо, звісно, він не Аристас.

— Знову за рибу гроші, — скривилася Сонька і додала: — Я, до речі, приладами тут побавилася, як ти казав. Щодо поведінки Всесвіту. Так от, Всесвіт тутешній і не розбігається, як на Землі, і не лине кудись, як на Піррі, а… Не повіриш!.. Він тут, капітане, крутиться на місці. З годинниковою, розумієш, стрілкою…

Вона оповідала про незрозумілу поведінку зірок та сузір‘їв, намагаючись відволіктись від почутого, а перед очима в неї хтиво вигиналась оголена дівчина в масці. Була та дівчина чомусь товстелезна, з величезними клубами й стегнами, покоцаними целюлітом. Цікаво, яка вона насправді, та Корнелія?

* * *

З ранку в кедробабі відчувалось якесь піднесене метушіння. Повітря було по особливому м‘ятним, імла по особливому бурштиновою, а вогники на екрані, здавалось, намагалися випалити його площину зсередини, аби потім спалахнути в повітрі різнокольоровою веселкою.

Веселка, втім, теж була. Вона нависла над величезним деревом, здіймаючись вгору з того місця, де Богдан, під час посадки на Сорору, бачив дивну золотисту вежу. Більше того, з цього самого місця здіймалося ще декілька веселок і різнобарвними струменями феєричного фонтану линули в інші боки жовтого неба. Видиво було не лише урочистим, а й якимсь мультяшним, від чого серце наповнювалось щемкою дитячою радістю.

Мешканці кедробабу великим загоном, з Меру на чолі, простували широким шляхом, прорубаним в неосяжному океані кнопплу. І з лівого, і з правого боку, до нього було метрів із двісті. А оскільки жодного повороту ця широченна траса не передбачала, то Кременчук остаточно впевнився в тому, що саме ці просіки вони бачили з орбіти. І вели вони від величезних дерев до стрімких веж, що гордовито впиралися своїми маківками в купол високих жовтих небес.

Ширина шляхів, наскільки вже знали земляни, мала уберегти тих, хто простував їхньою серединою, від марева пилку кноплу, що здіймався обабіч: був саме сезон його розповсюдження, а безконтрольне вдихання наркотичної речовини властиве було лише бешкетуватим Єресіархам. Велика ж вишина веж сприяла тому, що верхівки цих не тільки храмових, а й сторожових споруд з‘являлися в полі зору за тривалий час до наближення до них.

Втім, трохи не так було у випадку з вежею, яка зростала попереду тієї безлічі людських загонів, оточених ланцюгами мавп, в складі котрої був і Богдан з Норильцєвим. Верхівка споруди стала видна майже відразу опісля їхнього віддалення від кедробабу. Вірніше, не верхівка, а якась незрозуміла розкуйовджена баня, що зростала, зростала по мірі того, як живі істоти пересувались по широкому сорорійському шляху. Що то воно таке, поки що було незрозуміло.

Дихалося вільно. Крокувалося легко. Звідкись линула легка й тиха музика. Серце билося мірно й радісно. Свято… в нас… свято… в нас… свято… Усі неясні страхи та тривоги позникали остаточно.

— Слухай-но, Зореборе, — повернувся Богдан до Норильцєва, який з виразом дитячого захоплення на обличчі крокував поряд, — треба буде сьогодні, опісля Прояву, до „тарілки” здиміти. Соньку провідати.

— Ага. А ще краще — до нас її запросити. Адже святкувати, здається, не один день будемо. Адже сам Аристас з нами! Свято ж яке, Богдане Івановичу!..

Кременчук хотів щось зауважити, але лиш махнув рукою, знову потрапляючи в такт святкової ходи: раз-два-три… раз-два-три… а-рис-тас… а-рис-тас… Він зиркнув вгору і раптом ледь не перечепився, якось відразу зрозумівши, що то воно за баня розкуйовджена здіймається в перспективі шляху. Бо під нею, на рівні обрію, розпочали виникати непропорційно маленькі, але дуже уважні оченята.

— Нкса! — вражено видихнув він, таки за щось перечепившись і втелющившись обличчям в теплу спину Корнелії, що йшла попереду. Всі вони, до речі, саме в такому порядку й сунули по дорозі: шеренга чоловіків, шеренга жінок, знову чоловіки, і так — до нескінченності. — Нкса!.. Боже, і коли ж ти так зрости-то встиг?!

Дівчина тіпнулась усім тілом від неочікуваного стусану, але обертатись до Богдана не стала, бо попереду й дійсно урочисто, у напів-неба, здіймався він, Аристас. І такими дріб‘язковими здавались у порівнянні з цим явищем усілякі стусани, недомовки, незрозумілості, та інші прикрості сорорійського існування! А всілякі там Єресіархи взагалі були нікчемним прахом під ногами Всевишнього.

Ніг, щоправда, у Всевишнього не спостерігалось. Він зростав просто з золотистого шпиля вежі, наче джин з вузької пляшки, майже торкаючись маківкою випаленого жовтим сонця, що вже стояло в самому зеніті. А по мірі наближення живих істот до вежі, розпочинав застити його, наче величезна хмара, що самотньо клубочилася в небі Сорори.

За пару кілометрів до стрункої основи хмари зарості кноплу з боків дороги скінчились і люди з мавпами вийшли на відкритий простір, що тягнувся аж до самої цієї основи. Поверхня її, до речі, була якоюсь нерівною і лише до болю примруживши очі, Богдан зрозумів, що це — наслідок спіральної естакади, яка вела нагору, оповиваючи башту аж до самого гігантського Аристаса, який доброзичливо дивися на своїх вірних, що йшли до нього, мабуть, зі всієї планети.

Певною мірою, за якихсь півгодини увесь простір навкруги був вкритий бронзою людських тіл і помережаний правильними смугами волохатих мавпячих ланцюгів. Кременчук зловив себе на тій думці, що згори це має нагадувати величезну клітчату ковдру. Перед краєм ковдри, по периметру вежі, завмерлі золотаві танкетки Безлицих, що перед тим повільно спустилися сюди спіральною естакадою.

Музика, що досі линула звідусіль змовкла. На хвилину настала абсолютна тиша.

А потім велетенський піррянин здійняв свої стометрові руки над Соророю і від його гучного урочистого голосу побігли хвилі по кноплу неозорих бурштинових степів.

— Благословенні будьте, діти мої! І Люди, і Мавпи, і Безлиці. Благословенним будь ти, світ Сорори, світ Віри й Любові, який подолав до них важкий шлях через ріки крови найстрашніших війн. Світ добра, створений мною для любимих створінь моїх зі згарищ пожеж та попелу вибухів, зі зруйнованих стін хмарочосів та уламків місяців, з усього того, що назавжди перетворилось на мотлох, який ніколи більше на засмітить золоті обрії сонячної планети. Ось і закінчується, діти мої, ще один цикл вічного коловороту цього нескінченного Всесвіту. Ось і розпочинається новий виток шляху Любові, якій нема кінця ані в просторі, ані в часі, ані в серцях усіх живих створінь в безмежному просторі Віри й Надії. Вам закінчувати цей виток. І вам його розпочинати. Вам знову й знову натхненно простувати по ньому до нових сузір‘їв ваших думок та почуттів, розпочавши його не з простого, а з Великого Прояву. Єдиного за багато тисячоліть, в якому немає активних та пасивних сторін. Тих, які вже дочекалися, і тих, які ще очікують. Під час Великого Прояву всі гідні Безсмертя й Нескінченності, всі!.. Тому, не розподіляючись сьогодні на впокорених та впокорювачів, оберіть же з Любові своїй проводирів своїх, які приведуть до мене ваші безсмертні душі. Оберіть їх! Оберіть!.. Оберіть…

Останні слова Нкси-Аристаса звучали гучніше й гучніше, вимогливіше й вимогливіше, перекриваючи навіть звуки якогось всепланетного органу, що розпочали, здається, линути з усіх сторін світу бурштинової планети. Водночас здійнявся легенький вітерець, що дивним чином дув з боку вежі на усі ті сторони. В передніх площинах танкеток Безлицих з‘явилися вузесенькі щілини, з яких повільно висунулись тонесенькі жала дул якоїсь зброї. А за хвилину з них полинули хмарки жовтого диму, які підхоплювались вітерцем, перемішувались і щільним імлистим серпанком оповивали увесь простір навколо вежі разом з істотами, що скупчились на ньому. Від густого м‘ятного запаху повітря здавалось липучим, неначе солодка вата.

Богдан відчув надзвичайну легкість в усьому тілі й текучу радість, що линула з кожної пори його шкіри, роздуваючи, здається, тканину камуфляжного комбінезону. По щасливому обличчю Зоребора можна було зрозуміти, що ті ж самі почуття охопили і його. Душа млосно відривалась від тіла і треба було в натхненному танці допомогти їй зробити це остаточно. Та й не лише собі допомогти, а й іншим. Особливо мавпам, в яких шкіра була набагато грубішою за людську. Ще й смухом вкрита.

— Не забувайте, браття й сестри, — почувся чийсь радісний голос і Богданові здалося, що це — голос Меру, — не забувайте, сестри та браття, що вам потрібний лише один удар Любові! Єдиний та остаточний. Аби статуї Охоронців неушкодженими дочекалися миті повернення до них Безсмертя тіла.

— Пам‘ятайте, побратими й посестри, — пробивалося крізь волання органу ревіння Зайуса, — пам‘ятайте, що лишень один влучний удар Меча Безсмертя має відправити до Аристаса людські душі, аби пергаментні шкіри їхні могли на новому витку нескінченного життя вмістити його Вічну Любов!

А навкруги вже нуртував якийсь ритмічний рух, і розгойдувались тіла, і грали усіма своїми м‘язами, і обличчя повертались одне до одного, а очі та мечі, здійняті в єдиному пориві, краяли жовтий серпанок бронзовими блискавками.

— А-а-а-а! Любо-о-о-ов!!! — крик тисяч роздертих ротів та пащек злився зі звуками органу в якомусь похмуро-урочистому хоралі. — Ариста-а-а-а-ас!..

І розпочалося. Смуги ланцюгів мавп перетворилися на шеренги, які зусібіч оточили квадрати людей. Люди ж лавою, пристрибом, посунули на ці нескінченні смугасті й смухасті утворення, намагаючись з‘єднати свої квадрати в єдине велетенське каре. Дзвеніли мечі. Чулося надсадне дихання. Гудів орган. Червона кров текла на бурштинову стерню. А над усім цим, в різнокольоровому плетиві веселок, завмерла велична постать Аристаса зі здійнятими до самого сонця руками.

* * *

Кременчук вже разів двадцять з божевільною радістю віддав би Богові — чи то Аристасу — свою безсмертну душу, як би його не прикривав з одного боку Зоребор, а з іншого — Корнелія. Втім, абсолютно не сумуючи за цілістю своєї шкіри, Богдан вже знав, що Любов духу треба заслуговувати опором тіла: секрет полягав в тому, що перед тим, як покинути свій тимчасовий прихисток з м‘язів та кісток, він мав допомогти зробити те саме як найбільшій кількості інших живих істот. В даному випадку — мавп. Люди поки що не рахувались.

Крім того, треба було постійно вгадувати й те, з ким танцювати. Адже поряд зі справжніми партнерами завжди знаходилось декілька їхніх копій-фантомів, що вводило в оману учасників дійства. Але лише не Богдана, котрий швидко наловчився за декілька хвилин розвіювати ману, допомагаючи тим самим не лише собі, а й танцюристам, які стрибали навколо нього. Потужний був у капітана ментальний захист. Природжений. Не те, що в декого.

Нило вивихнуте плече. Саднила рана в боці. Піт разом з кров‘ю, що струменіла з розбитого лобу, роз‘їдав шкіру обличчя. Присмак солі на губах забивав прохолодний смак м‘яти. На серці було легко й безтурботно. Бо воно, серце, любило усіх тих людей та мавп, чиї трупи майже цілком вкривали простір навколо вежі. Вкривали, вже з‘єднавши з Любов’ю ті душі, які до недавніх пір тулилися в цих скоцюблених тілах.

Тіл мавп, до речі, було більше. На святі біля Вежі Аристаса — так стали нещодавно називати споруду поблизу кедробабу, в якому гостювали земляни — люди явно танцювали краще і наближалась та мить, коли вони мали розпочати допомагати одне одному відчути м‘ятний подих Любові. От і Корнелія все частіше зиркала з-під маски на Кременчука, а той теж все частіше чомусь мимохіть напружувався від цих поглядів.

Зоребор же ані на що стороннє уваги не звертав. Блискучий від пилку, який, змішавшись з кров‘ю, обліпив його кольчугу, він майстерно й з любов‘ю відбивав удари величезної мавпи, що з механістичністю робота насідала на нього. Втім, робота — не робота, але настала мить, коли удар Меча Безсмертя трипільського вояки таки наскрізь прошив її незугарне тіло і мавпа розпочала повільно завалюватись на бік, схопившись за пробиті груди й здивовано вичяривши свої малесенькі — Богдан чомусь згадав Нксу-Аристаса — оченята.

— Слава, слава Правічному! — здійняв в натхненному пориві обидві руки Зоребор і ледь не поплатився за це: меч Зайуса, що раптово випірнув з-за спини такої, що вже майже впала на землю, мавпи, свиснув перед самим обличчям юнака.

Богдан кинувся було до нього, але його випередила Корнелія, яка за мить вже схрещувала свій клинок з клинком Зайуса. Втім, ані Норильцєв, ані Кременчук, без роботи не залишились: до них вже вистрибом бігло ще двійко мавп, в котрих Богдан взнав Зорана й Зонама. А ті, не вітаючись, кинулись до бою… Чи то до танцю… І за пару хвилин лише курява бурштинова знялась над місцем їхніх хореографічних вправ.

Загалом, увесь простір під вежею із завмерлими поряд з нею танкетками та гігантським Аристасом, що навис над ними, вже жодним чином не нагадував того моря живих істот, що вирувало тут ще зовсім недавно. Тепер він нагадував морський беріг під час відпливу, коли той самотньо завмирає неоковирними купами водоростей. Тільки тут в купи були звалені закривавлені тіла людей та мавп. Деінде ще витанцьовували поодинокі гурти на кшталт того, в якому опинились Богдан з Зоребором.

Їм було непереливки. Не дивлячись на всі ментальні таланти Кременчука та всю майстерність Корнелії, більш довгорукі мавпи наступали, притискаючи людей до мовчазного ряду танкеток. Ось Зоран вибив меча з руки Зоребора. Ось безгучно луснув двійник Зонама. Ось справжній Зонам змусив помилитись дівчину, від чого та втратила майже весь верхній ряд пір‘їв на масці, відтятих його клинком. Ось Зайус загрозливою брилою навис над Кременчуком, обома руками здіймаючи свого короткого, але масивного, Меча Безсмертя. За мить той мав обрушитись на голову землянина. І завадити цьому, здавалось, вже нічого не могло.

А сам Богдан Кременчук, капітан гременецької водної міліції, в минулому — невстрашимий опер міського карного розшуку, навіть не спробував нічого зробити для свого захисту. Він опустив руки і ледь схилив голову, покірно підставляючи її під смертельний удар. „Нарешті, нарешті, — радісно билося в скронях, — нарешті я дістанусь до справжньої, до немислимої Любові. До Сніжанки дістанусь, врешті решт, до доньки”.

Дістатися, втім, йому наразі не пощастило. Час, вочевидь, для діставання ще не настав. Бо зненацька краєм ока він помітив, як здригнулося тіло Зайуса. Як він вкляк, а з його волохатих грудей вигулькнув кінчик гострого клинка, всадженого йому в спину. Кінчик миттєво забагрянив теплою кров‘ю.

— С-спасибі, — ще встигла вичавити мавпа перед тим, як впасти навзнак, відкриваючи гнучку людську постать, що завмерла за ним.

Меру з‘явився вчасно. Або зовсім невчасно. Це залежало від того, з якого боку дивитись на цей факт.

Сам сороріанин поки що не звертав жодної уваги на капітана. Швидким поглядом оцінивши ситуацію, він стрибнув до впалого Зоребора. Зоран як раз схилився над ним і від того не викликало жодного здивування те, що ця поза посприяла важкому польоту вбік відтятої мавпячої голови. Грузький струмінь яскраво-червоної крови хлюпнув на, по дебільному щасливе, обличчя Норильцєва.

А Меру вже пліч-о-пліч стояв разом з Корнелією. І вони вдвох здіймали на мечах тріпотливе тіло Зонама для того, аби за мить кинути його бездиханним на купу таких само покручених тіл.

Отже, за якусь хвилину всі оточуючі мавпи, ковзнувши у вічність по Мечах Безсмертя, торкнулись там всесвітньої любові. І лише люди забарились, хоча й нетерпляче очікували цього. Корнелія з Меру якось синхронно повернули голови й втелющились скляними поглядами в постаті землян. В повітрі вникло декілька їхніх фантомів. Час настав. Час останнього танцю.

Кременчук зрозумів це відразу й безповоротно. Він був готовий до цього. Як і Зоребор. Але щось трохи муляло серця землян. Не давало їм сил для того, аби з розгону кинутись просто на лискучі клинки мечів Меру й Корнелії, які хижими граціозними рухами вже танцювали до них.

— Такаманохара! — видихнув Богдан, кидаючи короткий, мов удар меча, погляд на усміхнене обличчя Норильцєва.

Те відразу якось поблякло й витягнулось:

— Соня!..

— Ми не можемо, не можемо кинути її без Любові! Це буде зрадою, — лихоманково шепотів Кременчук, боковим зором спостерігаючи за тим, як сорорійці наближуються до них.

— Але ж… Але ж, вона не може… А ми… А ми теж навіть покликати її не можемо…

— Можемо, можемо, — продовжував шепотіти Кременчук, задкуючи від Корнелії. Ігор робив те ж саме стосовно Меру. — Ми все зможемо, якщо на вежу… По спіралі… По естакаді…

Чоловіки швидко перезирнулись поміж собою і раптом, не змовляючись, водночас, повернулись спинами до своїх танцювальних напарників та й кинулися в бік башти. Прямісінько в щілину поміж двома золотавими танкетками, що зненацька розпочали рухатись назустріч їм. І, вочевидь, такі їхні дії настільки порушували встановлений ритуал, що минуло декілька тягучих хвилин перед тим, як навкруги заворушилось, завмерле було, життя і не кинулось за ними в несамовиту гонитву. А в небі урочисто-велетенський Аристас відсторонено спостерігав за метушнею, яка зчинилась вже біля самісіньких його ніг.

* * *

З вежі відкривався чудовий краєвид: бурштиновий океан кноплу, помережаний прямими смугами шляхів; стрункі башти на обріях, до яких тягнулися ці смуги і біля яких відбувались танці мешканців інших кедробабів, що буяли деінде розлогими мідними вибухами свого листя; веселки, які різнобарвними фонтанами, здіймались над маківками золотих споруд і різнокольорово відображались у воді близької річки, яка своїми вигинами нагадувала вигини Дніпра біля гременецького річкового порту. І все це було вкрито прозорим ніжно-жовтим серпанком пилку кноплу, чиї м‘ятні духмяності слабішали по мірі того, як Богдан з Ігорем здіймалися вище й вище по спіралі естакади, що оповивала вежу аж до самої її верхівки.

Повітря ставало незвично свіжим і від цього трохи ломило скроні. А, може, й не від цього, а від швидкого бігу, яким вони пересувались останні півгодини опісля того, як прослизнули між танкеток і кинулись до підніжжя величної лискучою споруди. Безлиці їм не заважали. В Безлицих були інші турботи: згори було видно, як потроху рветься коло танкеток, що почали повільно розповзатися по танцювальному простору. Їхні пасажири, що до того нерухомо сиділи на них, теж заворушилися, попарно сплигуючи на витоптану стерню та й підбираючи з неї трупи мавп і людей для того, аби завантажувати їх на пласкі поверхні своїх механізмів. А потім везти усе це кудись досередини вежі.

Певною мірою, саме для цих цілей, мабуть, був призначений ряд дверей, які формою нагадували знайомі екрани з мерехтливими портретами Аристаса, розташовані через рівні відстані в поверхні башти. І чим більше ставало чистим повітря, тим частіше й частіше Богдан з Ігорем дивились на них, бо від цього дивним чином трохи зменшувалась болюча ломота у скронях.

— Сонько, Сонько!!! — репетував Богдан на бігу, вже розрізняючи вдалині малесеньку сріблясту лушпайку апарату. Лушпайка мовчала, жодним чином не реагуючи на його репетування.

— Стійте! Стійте!!! — галасував позаду невеличкий натовп на чолі з Меру та Корнелією, що біг за ними від самого підніжжя вежі. І як би не щире бажання долучити Такаманохару до всесвітньої Любові, земляни давно підкорилися б цим закликам.

Раптом Богданові здалося, що хтось в його мозку розгубленого вигукнув: „Ч-чорт!”. Але вслухатися в цю єресь не було часу, бо приходилось різко гальмувати так, що п‘яти, здається, задимілись: за черговим пологим поворотом естакади перед землянами вишикувався ряд жовтих балахонів, що стояв на цілковитій заваді подальшого шляху нагору. Безлицим, мабуть, остогиділа уся ця метушня на їхній споруді. В руках вони тримали якусь зброю, дуже схожу на великі шприци з довгими й тонкими голками-жалами.

М‘ятного запаху навкруги майже зовсім не відчувалось і якась неясна тривога хлюпнулась в Богданове серце. Поряд з ним так само стривожено завмер Норильцєв. Величезний кошлатий Аристас зігнувся вгорі, уважно спостерігаючи за ними. Але його подоба зненацька розпочала набувати якоїсь неправильності. Неначе в спекотний день марево заколихалося. Втім, Кременчуку знову не вистачало часу, аби вникнути в суть цього явища. Бо з іншого боку естакади до них вже наближалась юрба бронзовотілих людей на чолі з Меру. За ним погойдувала своїми розкішними грудьми Корнелія. Очі у всіх були якісь порожні.

Земляни зацьковано зиркали то на засапаних переслідувачів, то на далеку цяточку апарату, то на безмовний ряд Безлицих, які зненацька синхронно розпочали здіймати свою зброю. Щось в цьому ряду було насторожило Богдана, але в цей час з тонких жал „шприців” полинули струмені якогось жовтого диму. Або пилу. Знову гостро запахло м‘ятою і Кременчук раптом здивувався тому, що він може за щось тривожитись в безпосередній близькості від Безлицих. І від людей, які їх люблять.

Пишногруда Корнелія, між тим, граціозною ходою вже підходила до нього, стискаючи однією рукою Меча Безсмертя, а іншою… Іншою дівчина зривала зі стегон пов‘язку і гранична оголеність дівочого тіла засліплювала Богдана. А з-за спини Меру вже вислизало інше дівча й сунуло просто до Зоребора, щелепа котрого відвалилась аж до самого низу його коротенької кольчуги.

— Любіть нас, Єресіархи, любіть! — наближуючись, стогнали дівчини і до запаху м‘яти додався запах жіночого поту та якихсь терпких парфумів. В повітрі пахло любов‘ю. Грішною любов‘ю.

Якесь запізніле худесеньке дівчисько з напрочуд довгим мечем вигулькнуло з-за повороту естакади і теж було кинулось до хлопців, але було зупинене рвучким порухом Меру. Вірніше, той спробував її зупинити. Бо дівчина зробила якийсь невловимий рух і командир людського загону опинився на долівці, навіть не зрозумівши того, що це з ним зараз відбулось. А Кременчук лише зараз помітив, що, окрім незвично довгого меча, дівчина мала й маску, яка відрізнялась від решти, що мелькотіли навкруги: прикрашена вона була не пір‘ям, а довгастими мітелками кноплу.

Втім, за мить Богданові було вже не до того, аби спостерігати за дивною сороріанкою, бо Корнелія, врешті решт, дісталась до нього і рвучко обійняла, водночас якось загрозливо здіймаючи меча. Краєм ока Богдан побачив, як падають, сплітаючись ногами й руками інші люди, а одна з дівчин стрибнула на впалого Меру, стискаючи його крутими стегнами і… І в наступну мить гостре лезо пронизало його груди, а сам він захрипів, вигинаючись в передсмертній агонії.

Меч Корнелії розпочав опускатися на голову Кременчука. Звабливе розпашіле тіло щільно прискалось до камуфляжного комбінезону. Богдан не міг зробити ані поруху, навіть для того, аби кашкет поправити, бо увесь занурився в дивну й млосну суміш відчуттів насолоди та страшенної небезпеки. Насолода перемагала. Але в наступну мить щось трапилось.

— Ах, ти, стерво! — почувся знайомий голос і Корнелія раптом тіпнулась усім тілом, випускаючи Богдана зі своїх жагучих обіймів.

А потім її кинуло вбік: лише ноги довгі в повітрі блимнули, а в наступну мить вона усією своєю вагою важко гепнулась на долівку. Як ото Меру нещодавно. І було зрозуміло, що опісля такого удару Корнелія впродовж декількох довгих хвилин буде просто не в змозі вимахувати своїм Мечем Безсмертя. Так само, як і обійматись з чоловіками.

У нападниці ж з довгим мечем це виходило набагато краще. В сенсі вимахування зброєю та кулаками. Бо за якусь мить вона подібним чином поклала на лопатки ще одну подругу, яка застрибнула було на Норильцєва, а потім кинулась просто на мовчазний ряд Безлицих.

Але перед тим вона кинула до ніг Богдана якусь сумку, що до того бовталась в неї на плечі.

— Тримай! — вигукнула. — Та пов‘язку зроби!

І водночас зірвала з обличчя маску, з наліпленими до неї верхівками стебел кноплу. А звідти на світ Божий — чи то Аристський — з‘явилося знайоме до болю обличчя з трохи розкосими очима та кучмою жорсткого синяво-чорного волосся. Такаманохара!

Нижню частину її обличчя — рот та ніс — прикривала мокра ганчірка. Така само, як і ті, якими була набита сумка кинута під ноги капітана. Крім того, там же знаходилась і важка фляга, в якій булькотіла якась рідина.

— Ти чуєш? — гукнула здалеку Сонька, врубаючись з мечем в руках в ряд Безлицих і розганяючи їх по усій естакаді, не дивлячись на хмару жовтого диму, який цілком оповив її. — Чуєш, чи ні? Змочуй ганчір‘я водою та на дихалку накладай. Пилок кноплу, капітане, дуже отруйний. Вони, здається, цим і користуються.

Не зрозуміло було, хто і чим мав користуватись, але голос Такаманохари був настільки вимогливим, що Кременчук мимохіть хлюпнув води з фляги на ганчірку й приклав її до носу. Його приклад наслідував і Норильцєв. А вдвох вони все скошували, скошували трохи нестямні очі на земне створіння, яке, вимахуючи зброєю, розганяло жовтих, наче курчата, інопланетян. Та що ж це воно робить, кляте дівчисько!

Богдан, врешті решт, вийшов було зі свого трансу і хотів кинутись до Такаманохари, але… Але щось, в тому, що відбувалося навколо, раптом насторожило його. Естакада та стінки вежі зненацька заколихались, втрачаючи свої обриси. Богдан навіть головою затрусив. Не допомогло. Більш того, крізь золоту поверхню вишуканої споруди розпочали проступати якісь неоковирні балки, стійки та розпірки.

Кременчук нажахано повернувся до Норильцєва й по ошелешеному вигляду того зрозумів, що й він бачить щось подібне. Та що це за мана?!

А вежа разом з естакадою під ногами, між тим, зникала вже остаточно. Вірніше, не зникала, а трансформувалася в незугарну похмуру вишку, яка чимось нагадувала капітанові сторожову, багату кількість яких він бачив у фільмах про сталінські чи нацистські концтабори. І котрі за інерцією ще залишались на сторожі в деяких українських в‘язницях. Ця вишка складалася з іржавих металевих балок, до котрих були припнуті такі само сходи з поворотними майданчиками. На одному з них і застигли очманілі земляни. А внизу, на подібній площині, довгонога дівиця в масці добивала Меру. Декілька оголених постатей качалися поряд, а ще декілька дерлися сходами до капітана з його юним напарником. На майданчику вгорі Такаманохара ганяла Безлицих, котрих залишилось чомусь лише двійко з цілого взводу, що ще пару хвилин тому димів жовтими струменями зі своїх гостроносих рушниць. Куди ж решта поділась? Невже ж фантоми?!?

Богдан мимохіть роззирнувся навкруги. І аж здригнувся. Замість струнких золотих веж на обріях, вздовж річки із іржавою водою, височили чорні лиховісні вишки, наче близнюки схожі на ту, на якій зараз знаходились вони. Замість розлогих кедробабів, вкритих буйним листям, злісно розкидали в боки величезні покручені гілки кострубаті деревини, схожі на збільшені копії земного саксаулу. Що розташувалось під їхнім корінням, можна було лише уявити. А замість граціозних, схожих на ювелірні шкатулки, танкеток, внизу по полю, вкритому трупами людей та мавп, плазували незграбні чадливі механізми з жовтими плямами Безлицих на них. І лише неозоре море кноплу залишалось недоторкане бурштиновим, придбавши, втім, якийсь ядучий відтінок.

— Ну, чого стовбичите?! — почувся згори захеканий голос Соньки. — Допоможіть же хто-небудь! В мене ж рука ще опісля вивиху ще не відійшла! А другий нехай Нксу зніме.

Обличчя Кременчука неусвідомлено задерлося вгору. І крізь плетиво металевих конструкцій, на самій верхівці вишки, він побачив крчовника, що пихато розкуйовдженою копицею завмер на п‘ятачку невеличкого оглядового майданчика. Уся його величність злиняла до дріб‘язковості. Та що ж це воно таке відбувається?!?

Норильцєв, втім, розмірковувати над цим не став. Норильцєв кинувся нагору, осатаніло здіймаючи сорорійського коротесенького меча і маючи велике бажання забрати в Такаманохари свого, трипільського, випробуваного й порівняно довгого, якого він нарешті впізнав. Вже на бігу Ігор мимохіть озирнувся й відчув пекуче здивування: Кременчук, замість того, щоб кинутися за ним, схилився над напівнепритомною Корнелією. І перед тим, як почути якійсь гуркіт згори, Ігор ще встиг побачити те, як капітан зриває маску з блідого, але доволі симпатичного обличчя і нашвидкуруч обмотує його вологою ганчіркою, а потім… Потім Зоребор ледве встиг ухилитися від тіла, оповитого жовтим балахоном, що майнуло повз нього. А на сонячному тлі його особливо яскраво виділялась величезна кривава пляма.

У Соньки залишався лише один супротивник. Але знизу тупотіло ще з десяток жовтих гусениць. Зрозумівши, що це — не фантоми і зараз вони йому зовсім не ввижаються, а також згадавши про те, що захищати себе мечем Богдан Іванович не дуже то й вміє, Ігор кинувся назад, горлаючи на бігу:

— Пане капітане! Відступайте!.. Відступайте! Давайте нагору, нагору! Нксу зніміть, а я тут цих туарегів притримаю!

Кременчук втупився в нього несамовитим поглядом, відсахнувшись від звабливого, навіть в непритомності, тіла Корнелії, а за хвилину, стрибаючи відразу через декілька сходинок, вже летів повз низьких парапетів, повз іржавих балок, повз Соньки з її супротивником, до оглядового майданчику, де, до кумедності пихато, тупцював на місці кошлатий піррянин.

— Крчуче, — мовив він з якимсь смішним дитячим гонором, коли Богдан буквально вилетів на найвищу точку башти, — як ти поводишся? Ніякого тобі чиношанування! Схили голову, дитя моє, коли дивишся на Аристаса, Первісного й Споконвічного, нескінченного в Любові своїй і…

- І в дурості незбагненній! — рявкнув Кременчук, намагаючись поки що не прислухатись до усіх своїх внутрішніх почуттів, переживань та зчудувань. Не до того було.

Бо внизу Сонька з Норильцєвим намагалися стримати натиск Безлицих, які жовтою лавою сунули нагору, змушуючи землян відступати. Адже в руках цих загадкових небалакучих сорорійців були вже не рушниці, схожі на збільшені шприци, що стріляли струменями каламутно-жовтого диму (Богдан мав велику підозру, що то був пилок кноплу), а якісь опецькуваті пістолети, з яких час від часу вилітали згустки полум‘я. Полум‘я було чадним, та ще й при зникненні викидало з себе клуб‘я чорнющого диму. Це вже було серйозно.

Схопивши обома руками крчовника, що чинив шалений опір, ледь не видряпуючи йому очі, Кременчук крутив головою в усі усюди, помітивши таки, як Такаманохара з Ігорем вистрибнули на його майданчик і на мить вклякли, оцінюючи ситуацію. А полум‘яні згустки, що обпікали кольчугу Зоребора, який прикривав собою дівчину, не надавав їм тривалого часу для цього. Виходу, здається, не знаходилось.

Розгублена Сонька, по крутій дузі оминаючи Кременчука з Нксою на руках, кинулась до невеличкої будки, що височила просто по центру майданчика. На даху споруди зловісно завмерла якась маленька гармата. А Такаманохара, не звертаючи на неї уваги, вже хапалась за ручку іржавих дверцят, зі скаженим рипом тягнучи їх на себе і… І в наступну мить ставало зрозумілим, що перед ними — старезний, ненадійний, здавна, здається, не ремонтований, але — ліфт.

— Швидше!!! — аж заверещала Сонька. — Швидше сюди!

Два рази повторювати це їй не довелося. Бо вже за якусь мить усі земляни разом з піррянином божеського родоводу, щільно прискаючись одне до одного та стінок кабіни, відчули, як її долівка невпевнено розпочала провалюватися під ними.

— Ти… Ти звідки взялася? — видихнув Кременчук крізь мокру пов‘язку в бік Соньки.

Нкса заверещав було щось про вічність та нескінченність, але капітан так стиснув його своїми величезними ручиськами, що той поперхнувся й замовк на декілька хвилин. Цим скористалася Такаманохара, краєм вуха вслухаючись в рип незмазаних канатів, на яких опускався ліфт.

— Звідки, звідки… З апарату. Ти як розпочав на увесь свій телепатичний простір репетувати, то я відразу зрозуміла, що ви таки догрались. Що гаплик вам без мене буде.

— Так тебе ж, здається, охороняли?

Сонька лише посміхнулася криво, поворушивши в тісняві рукояттю Зореборового меча. А Богдан згадав про гременецькі бійки, в яких Такаманохара завжди мала роль визначного персонажа. І тому це питання було знято з порядку денного.

— А ганчір‘я мокре? — спитав про інше.

Дівчина, наскільки це було можливе, знизала плечима.

— Якось треба було з алергією боротися. А що ти про маски оповів, які тутешні жінки носять, то дуже це мені в нагоді стало. Мої охоронці кольору дитячої несподіванки, здається, нічого й зрозуміти не встигли, як я їхню танкетку захопила. Але ж і дрова, маю зауважити! Ледве з керуванням розібралась. Ледве двигуна завела… Не косись, не косись на мене! — це вже до Зоребора. — І без того огидно, що я через вас маю тут стриптиз влаштовувати, голісінькою по іншій планеті вештатись, а тут ще ти!..

Не дивлячись на напруженість ситуації, Богдан ледь посміхнувся куточками губ. Сам він намагався завий раз не дивитись на дівчину, а якщо й дивитись, то лише в темно-блаватні, аж фіолетові, очі. На тіло — ні-ні! Розумів усю делікатність становища. Хоча, треба зауважити, тіло це було доволі зграбне й струнке. Тренованим це тіло було. Кременчук ніколи не очікував побачити такого під запраною тільняшкою.

Канати ліфту зарипіли по особливо нудотно, кабінка пару разів гойднулася знизу вгору й завмерла. Приїхали. В очах знову розгорялося призабуте було мерехтіння, а мозок знову розпочинав скептично ставитись до усього, що відбувалось навколо. Опісля ейфорії останніх діб такий різкий перехід здавався фізично болючим. Аж голова розболілась.

А Такаманохара аж ні на які мерехтіння уваги не звертала. Такаманохара вже вивалювалась з кабіни на рифлену долівку якогось довгого приміщення, що нагадувало собою величезний барак, вказувала мечем на пляму світла, що мріла вдалині й бігла до неї, кричачи на бігу:

— За мною, хлопці, за мною! Там вихід, здається!!! І по боках не дивіться, не дивіться! Особливо ти, Ігорю!..

І Кременчук, притискаючи до грудей Нксу, який знову розпочинав пручатися, бездумним вистрибом біг за нею, прямісінько на світло виходу, немов метелик на полум‘я свічки. І Норильцєв перелякано тупотів за ними, намагаючись виконувати лише одне: ретельно підкорятися наказові Такаманохари. Бо якщо не підкорятись йому, якщо вдивлятися таки в напівтемряву, що оточувала втікачів з обох боків бараку, то можна було збожеволіти остаточно.

Два конвеєри тихесенько, наче змії, шурхотіли своїми гнучкими стрічками. На одному боці по них повільно пересувались трупи мавп, на іншому — людей. Через певні, чітко визначені, проміжки часу конвеєри зупинялись і тоді якісь механізми схилялись над нерухомими тілами, байдуже краяли їх, витягуючи нутрощі та стягаючи закривавлену шкіру. В повітрі стояв нудотний солодкуватий запах, під ногами щось волого хлюпотіло і Норильцєв відчував, що зараз його просто знудить на камуфляжну спину Кременчука.

Врятувало того лише те, що за декілька хвилин вони вкрай схарапудженим натовпом вивалилися, врешті решт, з клятого бараку і… І опинились віч-на-віч, якщо так можна було казати про Безлицих, з шеренгою жовтих балахонів, які тримали напереваги опецькуватий різновид пістолетів. В моторошному мовчанні вони спрямували їх на наїжачений гурт землян. „Це вже не приїхали, — подумав Кременчук, — це вже приплили, здається”.

Він, отруєний наркотиками й сумнівами, вперше за тривалий час відчув себе гранично розгубленим. Та ще й дитина піррянська на руках!

В цій ситуації першою знову зорієнтувалася Сонька. Вона стрибнула до Кременчука, кинувши меча в бік Зоребора, який із задоволенням перехопив повернуту зброю, випускаючи з рук дурнуватого Меча Безсмертя. Бачили ми оте безсмертя тільки-но!.. А Сонька вже вихоплювала з Богданових рук волохате тільце крчовника і здіймала його над головою.

— Розійтись! Всім розійтись!!! — зарепетувала вона. — Якщо хтось лише порух зробити спробує, я в‘язи скручу вашому Аристасу. Ох, скручу!

А сама сунула, сунула просто на Безлицих, намагаючись дістатись до ряду танкеток, що вишикувались за ними. Жовті балахони завагались. Але завагались якось невпевнено. Богдан відчув це, лихманково думаючи про те, як допомогти голій бомжисі. За Нксу він не переживав. Був певен того, що нічого лихого Такаманохара тому не зробить. А ось Безлиці… Не довіряв чомусь капітан цій гусені, зовсім не довіряв.

Він скоріше відчув, ніж побачив, як один з сорорійців розпочинає висуватись вперед, уповільнено здіймаючи дуло своєї зброї на лінію пострілу. І в цей час щось клацнуло в капітановій голові, а на стерні з нічого виникло ще з десяток Такаманохар з Нксами-Аристасами над головами. Богдан навіть не очікував, що він за один раз стільки фантомів нагородити може. Та ще й живих. Та ще таких, що метушаться не слабко. На вправах з Меру в нього лише речі-фантоми виходили. Щоправда, виходили гарно. Не те, що в Норильцєва.

Справжня Сонька, до речі, теж не очікувала нічого подібного. Вона рвучко повернула до нього своє спітніле обличчя й видихнула з-під пов‘язки:

— Ну, знаєш, капітане, я вражаюсь твоїм талантам. Мови усі він розуміє, телепатує потроху, а тут ще…

Втім, Богдан не менше Такаманохари був вражений власними здібностями. А ще тим, що Безлиций, який вже здійняв свою зброю, вагався лише мить перед тим, як використати її за прямим призначенням. Але цієї самої миті вистачило на те, щоб Богдан з місця плигнув просто на нього, збиваючи його з ніг і ударом навідліг спрямовуючи ствол пістолета в іншому напрямку.

Вогненний згусток майнув крізь одного з фантомів і вп‘явся в стінку барака, пропалюючи її та розбризкуючи вусебіч краплі розплавленого металу. Ах, ти!.. Заряди тут, здається більш потужні, ніж нагорі були. Клуби чорного диму оповили вхід до бараку.

Богдан вирвав зброю з рук Безлицього, перехопив його згином однієї руки за те місце, де мала б знаходитись шия, а другою рукою спрямував дуло пістолета на верхівку балахону, аж заверещавши, як ото Сонька нещодавно:

— Наза-а-ад!!! Всім назад! Крок лише зробите, від вашого кєнаря лише недопалок залишиться!..

А сам заштовхував, заштовхував членів своєї команди в щілину, що утворилась в шерензі Безлицих, спрямовуючи їх до найближчої, вкрай іржавої — треба ж, а раніше золотими здавалися! — танкетки. Зброя Безлицих повільно оберталась услід за ними і Кременчук тоскно розумів, що її ось-ось задіють. Бо наплювати було чомусь Безлицим і на них, і на товариша свого, і, навіть, на Аристаса, Первісного та Правічного. Разом з усією Любов‘ю його. А до танкетки залишалось ще метрів із двадцять.

Хто знає, чим би закінчився цей смертельно небезпечний рейд, якби в тилу Безлицих, що вже майже усі повернулися в напрямку втікачів, не виникло якесь раптове метушіння.

— А-а-ай-я-я-я!!! — галасувала оголена дівчина в пов‘язці не на стегнах, а на обличчі, виринаючи зі смоляних клубів, що вихорилися біля входу до бараку. — А-а-а, кляті Безлиці! Так ото таке ваше Безсмертя, таке?! Та що ж це робиться, лю-ю-юдоньки!.. Та куди ж це ми втрапили, мавпи, скажіть мені? Тож отака їхня Любов, отака?!?

І, вигнувшись в довгому стрибку, Корнелія своїм коротким мечем вже діставала спину одного з Безлицих, що так і не встиг обернутись до неї. Балахон його миттєво заюшився червоною кров‘ю, а дівчина вже вихоплювала в нього зброю і з повороту всаджувала полум‘яні кулі в жовту гусінь, що з невиданою швидкістю розпочала розповзатись по полю. Деякі з гусениць встигали уникнути цих куль, а деякі спалахували вогненними квітками і з несамовитим вереском качалися по стерні. Шмаття полум‘я літало зусібіч і, нарешті, одне з них дісталося таки краю кноплу і той спалахнув миттєво, наче порох, затягуючи усе довкілля чадним чорним димом.

— Корнелія! — тіпнувся було Богдан і отримав стусана від розлюченої Такаманохари.

— Я тобі покажу Корнелію! Ось я тебе!.. Давай швидко до танкетки!

А сама вже застрибала на неї, лантухом кидаючи Нксу попереду себе. Норильцєв плигав слідом, усім тілом притискаючи крчовника до іржавого металу. Лишень Богдан ще тупцював на місці, охопивши за горло свого жовтого бранця й вдивляючись в клуби диму, де, наче бронзова блискавка в чорних хмарах, мигтіло засмагле дівоче тіло.

— Швидше, кому кажу! — крізь старече кахикання заведеного двигуна, прорізався дзвінкий Соньчин голос. — Кинь ти того таргана, кинь!

— Ні-і-і! — хрипів Кременчук, затягуючи жовтий згорток на площину танкетки. — Мені з ним ще поспілкуватись треба! Ох, треба!..

Рипуча машина розпочала набирати швидкість і, брязкаючи усіма своїми з‘єднаннями, посунула до вузької просіки, прочавленій чимось в безмежному морі кноплу. „Танкеткою, — зрозумів Норильцєв, — на якій Сонька сюди дісталась”.

Здіймався вітер. Чорні смерчі диму, з яких іноді вигулькували червоні язики полум‘я, бігли просто за неоковирним транспортом і відставати, здається, не збирались. Навпаки, вони ставали ближчими й ближчими, нагріваючи повітря і вкриваючи усе довкілля їдким сірим туманом. Дихати, навіть крізь ще вологі пов‘язки, ставало дедалі важче й важче.

— Ч-чорт, спечемось тут! — вилаялась Сонька, краєм ока спостерігаючи за тим, як, жестом попрохавши в Ігоря меча, капітан схиляється над Безлицим, знерушеним його хльостким ударом.

„Грохнути його хоче, чи що?” — Норильцєв переводив зляканий погляд з Такаманохари на Кременчука і назад, щосили притискаючи напівнепритомного Нксу до гарячої обшивки танкетки.

Під лезом клинка затріщала жовта тканина: Кременчук зрізав верхівку балахону, особливо не турбуючись цілістю того, що ховалося під нею. А потім, смикнувши відрізаний клапоть вгору, недбало кинув його в полум‘я, що гналося за ними. І на світ білий, чи то — чадний, з‘явився… з‘явилося… З‘явилась, коротше, кошлата голова істоти, яка уявляла щось середнє між мавпою та людиною і при певній фантазії дійсно нагадувала вшляхетнену копію піррянина. Або вкрай здичавілу — земного неандертальця. Було в цій істоті щось і від снігової людини. „Такої, якою її, рідну, уявляють вітчизняні уфологи”, — мелькнуло в Кременчука.

— Так, — крекнув Богдан, — приїхали.

І спробував трохи притримати розкуйовджену кебету, що хилиталася збоку вбік на гойдливій площині танкетки.

— Так, — підтримав його й Норильцєв, — здається, маємо третій різновид розумних істот на одній планеті.

— Або тупик розвитку, — вставила п‘ять копійок і Такаманохара, уся вкрита потом та кіптявою.

— Не знаю, не знаю, — знову прокректав Кременчук. — А, можливо, початок? Того самого розвитку? Хоча, з точки зору сучасної біології, мавпа, наприклад, є тупиковою галузкою еволюції людини.

— Або людина? — кинув Ігор. — З точку зору мавпячої науки… Замкнене коло якесь!

Кременчук зміряв його трохи божевільним поглядом і розпочав щосили гатити долонями по волохатому писку, намагаючись привести до тями колишнього Безлицього.

— М-м-му-а-а… — врешті решт, застогнав той. — Що… Де?… Що… Що ви наробили?… Кляті Єресіархи!.. Світ… Ви світ зруйнували…

— Я тебе зараз зруйную, — вишкірився Богдан, намагаючись не лише втримати „неандертальця”, а й самому втриматись на хиткій поверхні. — Ви, виродки, чого це тут на людьми знущаєтесь?

- І мавпами? — вставив Норильцєв. А Такаманохара промовчала, намагаючись не згубити шляху в чадному смерку. Та й свідомості в ядучій спеці.

— Ц-це… це ви… знущаєтесь… А ми вже сотні років… Опісля війни останньої… Ми лад на Сорорі втримуємо…

— Чим це ви його втримуєте?

— Вірою.

— Цікаво, — втрутилась таки Сонька, — як ця віра… Народ сам в щось намагається вірити, чи ви таки його якось ґвалтуєте на це?

„Неандерталець” розпочав мовчки закочувати очі під лоба. І як би не черговий ляпас Кременчука, обов‘язково б знепритомнів.

— Ну, чуєш про що тебе запитують!?

— Ми… Вони… Ми мали припинити одвічний розбрат людей і мавп… Збалансувати… Не рвати кіл… Он опісля війни останньої… Мутували ми… Мутував кнопл… У наркотик… Він сприяв… Лише ми мали відокремитись… Аби контролювати…

— Я тут річ одну згадав, — кахикнув Норильцєв. Чи то від чаду навколишнього кахикнув, чи то від невпевненості. — В Інтернеті колись надибав. Писали, що, мовляв, якісь вчені довели, що віра в надприродне загалом та Бога зокрема заснована на хімічних реакціях, які відбуваються в організмі. В мозку, тобто. На Сорорі, здається, ця хімія…

— Мене більш цікавить, чому вони цю Віру, Любов цю, цю хімію релігійну, врешті решт, на щорічне святкове та масове вбивство перевели? Адже щорічне, виродку?

— Природну агресивність… Мавпи та людини агресивність… Подолати просто неможливо. Їм…

- Їм пару треба випускати, — похмуро зауважила Такаманохара. — Вирішення демографічних проблем до того ж…

— А опудала? А шкіри???

— Будь-яка істота має обов‘язково вірити, що безсмертний дух колись та повернеться в її смертне тіло, — неочікуване твердим голосом мовила „снігова людина”.

— В ілюзії, тобто, вона має вірити?

— Будь-яка віра, це — ілюзія. Навіть віра в самого себе, — ще похмуріше кинула Такаманохара.

Кременчук згадав усі свої сумніви і вже хотів було вголос погодитись з японкою, але в цей час танкетка рвучко загальмувала, намагаючись тим самим хоч трохи пом‘якшити удар об якусь скошену площину, що раптом випірнула просто з чадного диму. Але, навіть порівняно м‘який удар сприяв тому, що усі пасажири, які обліпили незграбну машину, посипалися з неї на колючу стерню. А над ними в цей час пекучий вітер проніс таке клуб‘я чаду, що усі важко закашлялись, не дивлячись на всі свої пов‘язки. Та й майже висохли ті до того ж. Кременчук поліз було у пазуху, де сховав флягу з водою, але його зупинив зчавлений Соньчин голос.

— Ось, чорт! — видихнула вона. — Відчувала ж, що апарат десь поряд, але не зорієнтувалась!

Перекособочена танкетка ще рипуче погойдувалась від удару об борт „летючої тарілки”.

— Нкса де? — спитав Богдан у димного простору.

Норильцєв виринув з нього й мовчки здійняв над головою непритомне тіло. Вчадив таки, мабуть, хлопець. Безлицього ніде видно не було.

— А де?!.. — сіпнувся було Кременчук, відчуваючи, що під картузом в нього розпочинає тліти волосся.

— Та чорт з ним! — зрозуміла його Сонька. Це тільки він не розумів, що її оголеному тілу приходиться найважче в цій вогненній ситуації. Що ж, вона, звісно, не Корнелія. — Чорт з ним! — повторила. — Здимів десь. Нехай біжить, туди йому й дорога. А нам до апарату, до апарату треба! Спечемось же тут, хлопці!

Зауваження було дуже слушне і вже за декілька хвилин, намагаючись не торкатися розпеченого металу обшивки, земляни ввалювалися в шлюзову камеру, зриваючи пов‘язки та хапаючи ротом прохолодне синтезоване повітря їхньої „летючої тарілки”. Богдан відчув навіть миттєву жалість до Безлицього, який зараз з власної дурості гасає десь обпожеженим степом. Але, от вже дійсно, чорт з ним, з Безлицим отим, а ось Корнелія…

— Сонько, — вигукнув Богдан, коли вони буквально вповзли до центральної рубки, — Ігорю, здіймайте апарат і давайте до вежі. Дівчині ж допомогти треба!..

Такаманохара хотіла щось зауважити, але осіклася, наштрикнувшись поглядом на почервонілі очі капітана. Чи то від диму ядучого почервонілі, чи то від спеки неможливої, чи то ще від чогось. Мовчки, лише тихесенько скрегочучи зубами й тамуючи біль від доторків до обпеченої шкіри, Сонька натягнула тільняшку й знехотя підійшла до пульту. Кожен рух давався їй важко, але вона намагалася цього не показувати. Гоноровитою була Рибачка Соня. З характером.

Апарат випірнув з диму, наче корок з пляшки шампанського. І за швидкістю, і за кольором. Картина внизу була ще та. Щільна чорна завіса тягнулась до ще бурштинових обріїв і від цього контрасту панорама довкіл набувала зловісного вигляду. Наче з-під строкатої машкари зненацька вигулькнув її моторошний зміст. І ось-ось мало відбутись щось жахливе.

Саме тому, коли „тарілка” важко здригнулась, на мить призупинилась, а потім загойдалась і пішла шкереберть, Богдан навіть не здивувався. Щось мало трапитись і воно трапилось. А ось перелякатися він не встиг, бо Сонька, однією рукою намагаючись втриматись за спинку свого крісла, іншою ляпала по сенсорах, вирівнюючи апарат і спрямовуючи його вниз, просто в смоляні клуби диму.

— Куди-и-и!?! — загорлав Кременчук. — Розіб‘ємось!!!

Норильцєв з нажаханим обличчям вберігав від ударів в‘яле тільце Нкси.

Сонька ж нічого не відповіла капітанові, лише метельнула головою вгору, до верхнього ілюмінатору. І в останню мить перед тим, як той затягнувся непроникною імлою, Богдан встиг помітити в жовтавому небі… лиховісний чорний трикутник. От, гаддя! Видерлись таки з астероїдного кільця! А він вже якось і забув про них.

От дивні переслідувачі, щоправда, про них не забули. Бо лишень „тарілка” знову спробувала вигулькнути з димової завіси, як синявий промінь розкраяв повітря буквально в декількох метрах з боку від неї. Сонька знову пірнула в антрацитове димовище і спрямувала апарат по широкій дузі, аби заплутати лихих нападників і вигулькнути до відкритого простору в зовсім неочікуваному місці.

Задумка була непогана, але не дозволяла землянам впритул наблизитись до вежі, біля якої відважна Корнелія билась з цілою купою клятих Без… З неандертальцями отими недоробленими билась.

— Слухай, Сонько, там же Кор… — розпочав було Кременчук, але осікся, наштрикнувшись на розлючений погляд Такаманохари.

— Переб‘ється Корнелія твоя! Вона тепер і без нашої допомоги тут лад наведе, а ми…

І, зиркнувши на Зоребора, який і досі притискав до грудей безпомічного Нксу, Сонька вертикально, свічкою, спрямувала апарат в нудотно-жовте небо. Тепер вони вигулькнули з димової завіси вже не як корок, а як снаряд з гармати, що надало їм декілька дорогоцінних хвилин, допоки „чорні комбінезони” розібралися в ситуації.

За ці хвилини Богдан встиг здивуватись тому, з якою швидкістю розповсюджується степова пожежа, що буяла, здається, вже на півконтинента. Певною мірою, дим і полум‘я вже майже доповзали до опуклого обрію, до якого линув і апарат, занурюючись в зеленкувату синяву вишини. Втім, спокійно долинути до нього він не спромігся. Бо знову щось величезне пружньо гойднуло „тарілку” і вона закрутилась навколо вертикальної осі, вивалюючись на занизьку для старту орбіту. Вкриту, втім, цятками брил колись вщент потрощеного супутника планети.

Вони зростали попереду, зменшувались позаду, миготіли ліворуч і праворуч, апарат кидало з боку в бік і ставало зрозумілим, що їхній рейд, врешті решт, має закінчитись дуже сумно. Обов‘язково має. Мабуть, так і сталось би, якби від чергового дотичного удару темно-блакитного променя „тарілка” не розпочала б набирати скажених обертів, буквально вгвинчуючись в зоряний простір. Цей простір крутився швидше, швидше, перетворюючи уламки брил та колючі зірки на величезні концентричні кола, що перекреслювали екрани і зливалися, зливалися поміж собою для того, аби, врешті решт, вибухнути міріадами мерехтливих вогників. А потім знову настала темрява кольору почорнілого старовинного срібла.

IV. Арканар

Наче якірний ланцюг, рипіла, співчуваючи самій собі, помаранчева планета.

В.Орлов “Альтист Данилов”

Капітан неприкаяне пересувався по відсіках апарату. Були вони якісь неприродні й нашорошені. Неприродні своєю незрозумілою прибраністю й нашорошені стерильною чистотою. Вискобленою. До порожнечі. Можна було зауважити, що лад на борту Сонька навела довершений. От тільки в будь-якій довершеності завжди є щось мертвотне.

— Слухай-но, Такаманохаро, — намагаючись виглядати вкрай заклопотаним, кахикнув Кременчук, впливаючи в центральну рубку, — щось я не зрозумів, а де оте динамо піррянське поділось? Та й електровудка твоя, яку в тебе ще на Землі громада інопланетна позичила? І як це ми взагалі без цього причандалля пересуватись стали?

— Мовчки, — якось невпевнено відвела очі вбік Такаманохара, — твоїми молитвами.

„Молитви” Богдан пропустив повз вуха. Він взагалі багато чого останнім часом повз вуха пропускав. Не хотілося йому збурювати — торкнись і вибухне! — атмосферу, яка склалася на борту опісля їхньої „героїчної” втечі з Сорори. Чергової втечі. Це вже ставало звичкою.

Кременчук мимохіть зиркнув на ілюмінатори та екран огляду. Вони мерехтіли нашорошеними, як і все навкруги, та ще й незнайомими зірками. Окрім них, ніяких сторонніх предметів в полі зору приладів не спостерігалось. Поки що не спостерігалось. І раптом Богдан зрозумів, що однією зі складових загальної напруженої атмосфери є їхнє підсвідоме очікування з‘яви поблизу апарату лиховісного чорного трикутника.

— Ні, ну все ж таки, — намагаючись говорити якнайм‘якіше, мовив капітан, — куди ти все це уперла?

— Комірчину тут якусь знайшла, — знехотя відповіла Сонька. — Нехай там увесь цей мотлох полежить. Може, колись ще й стане в нагоді.

— А зараз?

— Зараз?… Все нормально зараз і без нього. Розібралась я з місцевою технікою. Підлагодила.

— Ну?!? З технікою інопланетною вона розібралась! Так ти ж самородок, Такаманохаро!

— Не більше, ніж ти, з твоїми здібностями до чудес інопланетних, — і Сонька скосила очі на ескадрилью з декількох мініатюрних чорних трикутників, що линули навскіс рубки.

От, чорт, знову!.. Варто лише відволіктись трохи і фантоми, народжені його підсвідомістю, розповзаються по навколишньому простору. А, може, й Сонька є лишень витвором його уяви? І Зоребор з Нксою? І смерть Погосяна? Чи, може, усе навпаки: він сам є фантомом, заблудлим у власному хворобливому маячінні? А Пірр з Соророю?… А Земля!?!

„Екіпаж боїться мене”, — раптом зрозумів Кременчук.

Чорні трикутники розпочали прозорішати, викривлятись, і за хвилину розчинились в повітрі, підсвіченому зеленкуватими моніторами. На екрані, розташованому посередині круглого пульту, пульсувала велика помаранчева зірка — одна з найближчих планет нової сонячної системи, куди їх занесло невідь як. І невідь звідки. Навіть такий знавець інопланетної техніки, як Софія Такаманохара — в просторіччі „Така-в-мами-харя”, або Рибачка Соня, на вибір — не змогла б відповісти на запитання щодо методи їхнього пересування огромами Всесвіту.

З відчинених дверей линули звуки синтезованої музики: Норильцєв наполегливо вчився грати на інструменті, знайденому ще при першому відвіданні цього чужинського апарату. Хлопець і сам розслаблявся, і Нксу розважав, який, опісля того, як всі вони прийшли до тями, дещо сторонився людей, ставши напрочуд задумливим та неговірким. Щось відбувалось з крчовником.

— Цвяхи зірок позабивані в чорну стелю… Пальці у Бога до крові збиті… Не до мене йому… Клич не клич…

[4]

Сумний голос Норильцєва, огорнутий дзюркотливими звуками синтезатора, химерно відлунювався в чисто прибраному космічному апараті. Але…

Але й дійсно, не до нього зараз Богові. І не до Богдана з Такаманохарою. І, навіть — що найжахливіше! — не до спритної і вкрай, мабуть, розгубленої, дівчини Корнелії, яка за мільйони байдужих парсек залишилась сам на сам з моторошністю відкритої зненацька реальності й полчищами напівреальних ворогів. Та майстерно зреалізованою ними смертю. Чи безсмертям?

Все переплуталось в голові Кременчука. Слова й думки, предмети й фантоми, боги й люди. Ті самі люди, які завжди пов‘язують поміж собою в одне ціле отих богів. А зовсім не вигадані для них релігії.

Сумна музика, помережана журливими словами, линула й линула по апарату. По апарату?! По безіменному й бездушному механізму, тобто? Та скільки ж можна!

— Норильцєве! Ігорю! — гукнув Богдан у простір стерильно прибраних приміщень. — А йди-но сюди! І Нксу бери. Справа є.

Музика урвалась і почулося віддалене бубоніння. Новоспечені меломани про щось радились поміж собою. Користуючись виниклою паузою, Кременчук зиркнув на дівчину, яка з усіх електронних сил „літаючої тарілки” продовжувала збільшувати зображення жовтогарячої планети. Потім її увага відволіклась до головного круглого екрану бортового комп‘ютера. Чи що там його замінює на цьому борту?

А на тому екрані вже з‘явилися дві мапи зоряного неба. По їхніх боках пливли стовпчики якихось інопланетних незрозумілих ієрогліфів. Що в них розібрати можна?

Останнє запитання капітан поставив вголос, прислухаючись до шарудіння в коридорах: Зоребор з Нксою вже наближалися до рубки.

— Що розібрати, що розібрати, — передражнила Сонька Кременчука, — а те розібрати, що розташування зірок знов нове. — І постукала нігтем по одній з мап.

— Це я вже давно і без техніки твоєї зрозумів. Варто лишень було на двір визирнути, — зневажливо пирхнув Богдан. — Ти краще мені ось що скажи… Хтось тут доводив нещодавно, що всесвіт наш, мовляв, розбігатися припинив. Всесвіт наш, мовляв, линути просто розпочав з права наліво. А потім, начебто, зненацька просто по колу закрутився і…

— А він і продовжує рухатись по колу. Ось тільки… Ось тільки нові дані кажуть про те, що він розпочав в іншій бік рухатись, — якось зніяковіло пересмикнула Сонька плечима. — Проти годинникової стрілки. Нас відносно.

— То відносно мозків наших в наших же кебетах кола йдуть. То за стрілками, то супроти. Втім, воно й не дивно, бо…

— Та я вже двадцять разів перевірила!..

Сонька ледь не плакала. І це при її-то гонорі! Богданові навіть шкода дівчину стало.

— От двадцять разів всесвіт той і крутиться. То в один бік, то в іншій. А потім взагалі кудись наліво скочується… Я ж тобі кажу, що не дивно це зовсім! Опісля усіх тих вибухів, через котрі ми проходимо раз у раз.

Капітан вкотре згадав сріблясте мереживо з мерехтливих цяток, через яке вони вже тричі занурювались в абсолютну темряву. З нудотою непереборною занурювались, із запамороченням, із тіла затерплістю, ломотою в кістках та іншими неприємними симптомами. Для того занурювались, щоб потім відносно неушкодженими знову повертатися, виринати-вивалюватись, в цей мерехтливий світ. Який послаблював, але аж ніяк не припиняв отого свого блимання. Ані на хвилину не припиняв, ані на секунду.

Ось і зараз в напівпомітному ореолі сріблястих цяточок з проходу з‘явилося набурмосене обличчя Норильцєва. На поясі в нього бовталися піхви з мечем, з яким він вирішив більше не розлучатись ані на мить. А окуті кольчугою груди перетинав новий атрибут: широкий пасок довгастого музичного причандалля з рядом різнокольорових клавішів-сенсорів. Деінде на них були помітні оті загадкові ієрогліфи, що нагадували японські. Просто не інопланетне приладдя тобі, а якесь диво техніки Країни Сонячного Сходу! Такаманохара он до того ж…

З-за спини Норильцєва трохи ніяково визирав крчовник, який з Бога хутко перекваліфікувався на зброєносця середньовічного лицаря. Чи менестреля?

— Що, знову Нксу лаяти будете? — остаточно набурмосившись, запитав Зоребор.

— Та для чого? — знизав плечима Кременчук. — Адже не його провина в тому, що він за природою своєю — напівістота-напіврослина. Через що кнопл клятий на нього особливо сильно подіяв. А якщо взяти до уваги, що ми й самі на Сорорі дров наламали, то… Кгм… Отож, я і пропоную відзначити того, хто не дозволив нам остаточно на дроворубів перетворитись.

Сонька відірвалась від екранів і здивовано розчахнула свої темно-фіолетові очі. Норильцєв з Нксою швидко перезирнулись поміж собою і знову втупились в капітана.

— Отже, — кахикнув той, — треба віддати належне громадянці Такаманохарі, яка своїми виваженими й оперативними діями… Яка виважено й оперативно… Коротше, вона… Коротше, заслуговує товариш Такаманохара.

— Це ви мені, нарешті, подякувати вирішили? — з невинним виглядом запитала Сонька.

Ох, і не подобалися капітанові отакі от невинні вигляди у затрим… Стоп! Яка ж вона, Такаманохара, затримана?!?

Остаточно знітившись, Кременчук злісно труснув головою, намацуючи на ній свій надійний кашкет із червоною околичкою. Покахикав. Помовчав. Але за півхвилини знов продовжив, старанно відводячи очі від Соньки й дивлячись на екран, на якому помаранчева планета короткими пульсаціями набувала вже розмірів достиглого апельсину.

— Отже, за мужність та оперативність, виявлені… Проявлені… Ні, виявлені… Коротше, пропоную назвати наш безіменний літальний апарат невідомої інопланетної конструкції на честь громадянки України… Ні… Громадянки планети Земля Такаманохари Софії… Як тебе по батькові, Сонько?

— Та нічого, нічого, можна й просто так, без церемоній, — з клятим невинним виглядом потупила очі хитре дівчисько.

— То ми відтепер літатимемо на „Такаманохарі”? Або „Рибачці Соні”? — встряв собі й Норильцєв. Богданові чомусь здалося, що він ледве стримує сміх.

— Н-ну… — протягнув невпевнено, — теєчки… Мені здається, що перше буде дуже по-японські. Я, звісно, усі народи поважаю, але ж ми таки козаки, а не банзаї там якісь. Коротше… Пропоную корабель наш… Апарат, тобто… Коротше, пропоную наш борт називати просто й зі смаком: „Софія”. На честь громадянки Такаманохари, хто розуміє.

— Гіп-гіп-ура! — тихесенько видихнув Норильцєв.

Сонька скошувала вологі очі кудись убік. Нкса задоволено погойдувався на місці. Зірка на екрані набувала все більшого й більшого розміру, перетворюючись на планету насиченого помаранчевого кольору. Богдан чомусь мимохіть пригадав бурхливі часи вітчизняної революції. Гарні часи були. Вільні й чисті. Немов на морозному свіжому протягу. Це потім їх усіх гамузом у смердюче лайно сунули. Лайно діоксинових зрад та жовтогарячої зажерливої тупості.

— Не чую гучного, відповідного моменту, схвалення! — мерзлякувато пересмикнув Кременчук плечима. — Чи я щось недоречне сказав?

— Та ні, ні!.. — захвилювався Зоребор. — Дуже доречно! Ми двома руками „за”! Правда ж, Соню?

Дівчина скинула нарешті свої фіолетової очиська на капітана:

— Спасибі!.. Спасибі, батечку рідний! А я вже думала, що ви наш корабель „Корнелією” назвете.

От, стерва!.. Богдан стиснув губи й засопів обома ніздрями. Невідомо, чим би усе це скінчилось, якби Ігор, явно пробуючи розрядити напругу, не вигукнув:

— Ой, а це що таке?! — І тицьнув пальцем в екран з помаранчевою планетою.

Та вже майже повністю заполонила його. А на правому верхньому краї величезного апельсину…

— Сонько! — тіпнуло до монітору Кременчука. — А збільш-но ще трохи!..

— Не можу. Не забувай, що до цієї красуні ще десь із дві астрономічні одиниці. А техніка, навіть інопланетна, свою межу має.

На боту „Софії” запанувала тиша. А навскіс жовтогарячого диска повільно пересувалась велика дископодібна пляма. Явного штучного походження.

* * *

Орбітальна станція у вигляді величезного тору з чисельними неоковирними виступами та надбудовами мала близько десяти кілометрів у діаметрі і співвідносилась із „Софією”, як слон із моською. Слон вигляд мав якийсь підстаркуватий і дещо занедбаний. Це було помітно навіть з тієї солідної відстані, на якій сторожко завмер інопланетний корабель із землянами на борту. А для чого його швидити та раніш за батька до пекла лізти, якщо більше жодного руху навколо не спостерігалось? Спокійно було навколо. Мов на цвинтарі.

— А чого „мов”? — знизала плечима Сонька на відповідне зауваження Богдана. — Система явно виглядає нежилою.

— Ага, нежилою, — передражнив дівчину Кременчук. — Ось як харкне це нежиле одоробло десятком трикутників, то ми самі враз нежилими станемо.

— Жилими, нежилими, — скривився собі й Норильцєв. На його довгому волоссі грали помаранчеві відлиски від величезного опуклого простору, що випинався у напівсвіту за темним тором. — Чого його гадати? Стукайте і вам відчинять.

— Угу, угу, — враз засовався й Нкса, — обов‘язково відчинять.

— Тобі, дитино, вже раз відчинили, — строго глянув Богдан на піррянина. — Так відчинили, що від дверей і досі, мабуть, гуля на лобі стирчить. Розбалакались… А як оце і є кубло отих чорних трикутників? Адже ми вже тривалий час біля планети цієї вештаємось, а погоничів наших немає чогось. А й дійсно, чого це їм зайві порухи робити, якщо ми самі в пащу до них ліземо?

— Капітане, мені здається, що ти, одного разу обпікшись, розпочинаєш дмухати й на воду, — не відводячи погляду від екранів, кинула Такаманохара й раптом напружено випросталась. Наче шилом її штрикнули.

На опуклому боці тороїду станції заблимали якісь вогники, а потім в ньому, просто навпроти „Софії” виникла темна цятка.

— А ну, збільшення додай! — різко мовив Богдан, нахиляючись до плаского зображення на екрані.

Опукла поверхня короткими пульсаціями розпочала перетворюватись на спадисту металеву стіну, вкриту застарілими виразками та патьоками. Вогники сконцентрувались навколо цятки і стало зрозумілим, що це — великий портал входу до споруди. Портал був відчиненим. А з його низу висувалась величезна, розміром із пару футбольних полів, площина. Причальна палуба, чи що?

— Здається, нас запрошують в гості, — кахикнувши, висловив Норильцєв загальну думку.

Кременчук швидким поглядом окинув свій екіпаж. А, може, й дійсно… Того… На контакт таки піти. Скільки ж можна космосом вештатись? Гаразд він — чоловік вільний, холостий. А он Соньці треба якось життя влаштовувати. Норильцєву — до інституту поступати. Нксі… Ну, з Нксою складніше. Але за нього він теж відповідає. Бо вони всі ще діти, а він…

З іншого боку — чорний трикутник з командою своєю пришелепуватою. Яка їх усіх без перемовин усіляких знищити намагається. Тобто, якби це вони були, якби щось таке хотіли, то давно б зі станції цієї… Виходить, що не їхня це база. А чия?

— Слухай-но, Зореборе, — повернувся Кременчук до хлопця, — а не пам‘ятаєш, в якій фантастиці подібна споруда описується?

Той здивовано зиркнув на нього.

— Ви що, дійсно вважаєте…

— Річ не в тому, що я вважаю, а в тому, що відбувається. Згадай: спочатку — Пірр, потім — Сорора. Є в цьому якась система. Якщо в божевіллі взагалі система може бути.

— Та яке таке божевілля? Яка така система? — захвилювався Зоребор. — Ми ж не в бібліотеці, біля книжок фантастичних, а в космосі заблукали.

— А, може, космос і є така собі величезна бібліотека? — загадково вставила Такаманохара.

Тепер вже Богдан повернувся до неї і внутрішньо здригнувся, наштрикнувшись на холодний та уважний погляд дівчини. І раптом зрозумів, що певною мірою хоча б один член екіпажу зовсім не боїться його. Просто вивчає його один член екіпажу. Ретельно й чомусь трохи недовірливо.

— Гм, — кахикнув Кременчук, не відводячи погляду від фіолетових очей Такаманохари: наче в зиркавки з нею грався, — гм, — повторив, — і давно це ти в нас у бібліотекарки записалася?

— А відразу ж опісля того, як ти апарат „Софією” назвав, — не знітилося дівчисько.

Норильцєв видав якийсь звук, схожий на здавлений регіт. Богдан кинув на нього вбивчий погляд і усілякі звуки на борту припинились. „Погано, — подумав капітан, — якщо підлеглі розпочинають вивчати командира, то це є початок кінця його кар‘єри”.

— Ну, чого стоїш! — визвірився Кременчук на Зоребора. Нкса схарапуджено сховався в хлопця за спиною. — Давай-но спостерігай за верхніми ілюмінаторами. Нкса — за екраном. Сонька — за кермо і потроху наближайся до цього порталу бісового. А я буду загальне керівництво здійснювати.

Зображення тору орбітальної станції на круглому екрані пульту здригнулося, гойднулося, і розпочало повільно зростати. За ним помаранчево випинався огром нової планети, повільно стікаючи в червонястий серпанок краю атмосфери. Богдан зловив себе на тому, що із внутрішнім тремом вдивляється в мерехтливі вогники причального майдану. Що ж, тремтіти було з чого. Адже, якщо Пірр та Сорора зустріли землян повністю здичавілим життям певного земного типу, то тут… І коли пожолоблена якимись патьоками летюча металева поверхня застила собою майже увесь обрій, Кременчук раптом сам відчув себе дикуном, який завмер біля урочистих східців, що вели до величезного закинутого храму величних і незрозумілих у своїй величі богів. Втім, ані самих богів, ані їхніх жерців, навколо не спостерігалось.

Такаманохара підвисила „Софію” просто по центру величезної пласкої палуби, не насмілюючи поки що скерувати апарат до чорноти відчиненого порталу. А потім запитально подивилась на капітана. Той перехопив її погляд і трохи набурмосився, а потім швидким поглядом ковзнув по усіх секторах ілюмінаторів. Ніякого життя на них не спостерігалося. Ані інопланетних господарів життя не спостерігалося, ані чорнотрикутного, ані кимсь нафантазованого, ані…

— Так, громадянко… — розпочав було Богдан, але раптом затято труснув головою. — Слухай мою команду, матросе Такаманохара. Віддати швартови по центру причального майдану. Трап поки що не спускати. Почекаємо.

- Єсть, капітане! — бадьоро відгукнулась Сонька, приймаючи правила гри.

В Зоребора й крчовника навіть постаті повеселішали. От і добре. Невідомість, її в доброму гуморі зустрічати потрібно.

„Софію” м‘яко хитнуло і зображення на екрані завмерло. Проявів життя, як і раніше, видно не було. Лише на моніторах біля правого сектору ілюмінаторів вже звично мерехтіли вогники навколо величезного, вишиною не менше метрів як у сто, чорного провалля входу до станції. В рубці панувала нашорошена тиша. Така сама, як і на всіх радіодіапазонах.

— А орбітальних станцій, — зненацька порушив цю тишу Норильцєв, — у фантастиці — хоч греблю гати. Розпочинаючи від Зірки КЕЦ у Бєляєва до Зірки Смерті з „Зоряних воєн”. Тобто, вибір…

— А от такі красені на якій з них мешкали? — хрипкувато перебив його Кременчук і кивнув на один з дисплеїв.

Усі члени екіпажу якось синхронно повернулися до нього: три птахи з широко розкинутими крилами й довгими вигнутими шиями, складеними латинською літерою „Z”, ковзаючи понад самою поверхнею висувної палуби, примарно виринали з тривожної пітьми порталу. Пір‘я птахів повільно мигтіло напівметалевим-напівфосфоричним блиском, а великі очі аквамариново світилися в орбітальній імлі. На спинах пернатих створінь вгадувались якісь постаті.

— Знову люди, — якось аж болісно простогнав Богдан.

І враз мерехтіння вогників навколо порталу завмерло, а потім усі вони водночас вибухнули сліпучим сяйвом потужних прожекторів. Чорні тіні з розгону врізалися в лискучу пласку поверхню, а Кременчук аж очі рукою прикрив. Коли ж за мить відвів її убік, то побачив, що пташиний клин гострим своїм кінцем застиг метрах у двадцяти від „Софії”. Звичне мерехтіння в очах посилилось аж до болю. Але крізь нього можна було розрізнити, що на спинах дивних фосфоричних істот сидять… середньовічні лицарі. В тьмяних бронзовокольорових латах, з помаранчевими пір‘ями на шоломах і блідими плямами облич, що вгадувались на відстані за піднятими забралами.

Останнє, до речі, про щось свідчило. Як і те, що важкі мечі „лицарів” залишалися в піхвах й ніяких войовничих дій їхні власники не здійснювали. Лише той, що був попереду, вставши на розлоге крило свого птаха — воно, до речі, навіть не ворухнулось! — потім легко й плавно, завдяки слабкому тяжінню, зістрибнув з нього та й завмер в очікувальній позі. В радіодіапазоні, як і раніше, було тихо.

Кременчук примружився і повернувся було до Соньки, але та випередила його, дивним чином зрозумівши думки капітана:

— Сама бачу. Це не птахи. Це якісь апарати, стилізовані під них.

Втім, апарати — не апарати, стилізовані — не стилізовані, а Зоребор аж язика висолопив, вдивляючись в дивну картину явного фентезійного змісту. Картина йому подобалась. Кременчукові — ні. Та й Соньці, здається, теж. Дуже вже не відповідав цей казково-середньовічний антураж футуристично вибудованій орбітальній споруді.

— Що робити будемо? — порушила Такоманохара розгублену тишу. — Господарі явно на наш вихід чекають. Спокійно, до речі, чекають. Без остраху та хвилювання. З почуттям власної гідності. А в нас навіть жодного скафандру немає, щоб до них вийти. Тож, може…

І раптом осіклася. На одному з екранів з‘явилась постать в дещо неоковирних темно-сріблястих обладунках, що явно вийшла з-за їхнього апарату. Постать на мить завмерла, а потім почала обережно пересуватись до зграї „птахів”. Хода її, не дивлячись на певну механічність, здалась Такоманохарі чимось дуже знайомою, а коли срібний гермошлом із синім пір‘ям на ньому ледь повернувся лицевим боком до об‘єктивів „Софії”, то…

— Клеменчук! — здавлено вигукнула Такаманохара з відчутним японським акцентом. — Капітане, ти що в біса затіяв?

— Спокійно! Всім спокійно, — ледь чутно видихнув Богдан, напружуючи усі свої сили: під репнути козирком міліцейського кашкета на його лобі навіть жила важелезна випнулась. — Спокійно, — повторив, — працюємо, хлопці й дівчата, працюємо. Досить нам досвіду негативного. З прямого контакту. На Піррі чи там на тій же Сорорі. Досить, — глитнув він важку грудку в горлі. — А ви мене підстраховуйте, підстраховуйте на випадок чогось там. Щоб „Софія” відразу втекти спромоглась.

Сонька напружено скам‘яніла над сенсорами пульту, готова будь-якої миті вибухнути попелом лайки та магмою блискавичних порухів. Норильцєв дещо механічно вертів головою, наче край його кольчуги раптом почав муляти йому шию. Нкса якось знічено тупцював поряд з його кріслом. А фантом в сріблястих лицарських латах, створений збожеволілим мозком Кременчука, вже наближався до постаті в бронзових обладунках. Ось він завмер метрах в трьох від неї, а потім здійняв руку у вітальному жесті.

— Вітаю тебе, брате, — почулося в мікрофонах, — і тебе вітаю, і супутників твоїх. Ми прийшли з миром, на мир сподіваючись.

Голос Богдана був спокійним, виваженим и урочистим. Такаманохара навіть не очікувала, що він на таку тональність здатний. І де навчився? На Сорорі, чи що?

А широке обличчя з густими бровами за склом, що, виявляється, закривало отвір забрала, зблиснуло, замалими для нього, оченятами. Таким чином, лицарські обладунки виконували роль скафандру, а обличчя, до речі, й дійсно було до банальності людським і схожим на обличчя якогось хитрого дядька з глухої сільської місцевості. Дядько на мить задумався, чи дивуватись йому, чи не треба, а потім прорипів, немов потилицю порепаними пальцями почухав:

- І ми вітаємо тебе брате на орбітальному поселенні Комуни Зоряних Баронів. А те, яку шану тобі віддаємо, зрозуміло з того, що зустрічає тебе сам Вага Шасі. — Лицарський шолом ледь схилився, гойднувши високе помаранчеве пір‘я на ньому. — Власною персоною. Чув, мабуть?

Мент всередині Кременчука зорієнтувався миттєво і синє пір‘я на срібному шоломі теж шанобливо нахилилось. Хоча й зовсім не набагато.

— Та хто ж не чув про високошанованого Вагу Шасі? Навіть ми, нужденні блукальці по…

— А як чув, — раптом перервав його новоявлений зоряний комунар. Чи середньовічний барон? — А як чув, то чого це ти без дозволу та сигналізації біля орбітального поселення вештаєшся? Ми за тобою вже другу добу спостерігаємо. Ти з ким пересування свої нахабні узгодив?

— Та це… Та ми… Розумієте, високошанований Ваго, ми ж зовсім не збиралися порушувати спокою вашої доблесної Комуни. Чи то пак — поселення. Ні в якому разі! Жодним чином! Але ж ми теж… Але ж лихо яке… Але ж на ввіреному мені кораблі сталися невеличкі ушкодження з невеличкими негараздами, які сприяли і змушували… Бо ми теж…

— Не метушись! Що ти сам з Комуни Зоряних Баронів — зрозуміло. Інакше б не літав отут. Хоча я щось не пам‘ятаю, якому поселенню синє пір‘я на шоломі даровано. Та й до якої громади судно приписано? І конструкції такої щось я не згадую.

— А… А це — нова. Експериментальна. До речі, дозвольте нарешті назватися: Богдан Кременчук, капітан борту „Софія”, який находиться у підпорядкування… Який, тобто, приписаний…

— Капіта-а-ан?! Тобто, навіть не командор? Тобто, може, і не барон навіть?…

Фантом затупцював на місці і Такаманохара відчула, що Богдан заплутався остаточно. А Вага Шасі рвучко здійняв вгору окуті залізом руки:

— О, Боги Вічного Зіркообігу, о, Святий Міко, та що ж це там, на Арканарі, відбувається? Хто це дозволяє порушувати комунальне право Комуни Зоряних Баронів на пересування орбітальними шляхами?… Право, надане нам ще феодом Великого Іруканського Конгресу! Хто це…

І він ще щось вигукував в затісний простір своїх обладунків та мікрофонів, але Сонька не звертала на нього уваги, помітивши, як здригнувся при слові „Арканар” Зоребор Сталева Десниця. Втім, часу для хлопця теж не було. Треба було Богданові якось допомагати.

— Капітане, капітане, — лихоманково зашепотіла дівчина, навіть не знаючи, чи чує він її, чи ні, — на борт, на борт його запроси. Тут спільно щось вигадаємо.

Здавалось, що фантом почув її.

— Високошанований Ваго Шасі, — голосом Кременчука мовив він, — якщо між нами виникають якісь непорозуміння, то давайте вирішимо їх разом у затишній обстановці на гостинному борту „Софії”. І разом поміркуємо, як нам краще скористатися гостинністю доблесної Комуни Зоряних Баронів.

На екранах було видно, як зблиснули очі Ваги. Якось насмішкувато зблиснули. І Соньці цей зблиск дуже не сподобався. А сам барон вже підходив до одного зі своїх пташиних вершників і починав про щось швидко шепотітися з ним. За хвилину до них приєднався і другий комунар. Фантом Кременчука залишався непорушний.

Опісля коротесенької наради, що відбулась у бронзових лицарів, лицар срібний попрямував разом з їхнім командиром до „Софії”. Птахи провели їх важкими аквамариновими поглядами, а потім розлетілися в боки, наче збираючись трохи розширити поле свого зору. Чи сектор обстрілу.

Стало чутно, як завібрувала шлюзова камера.

— Я поки що в каюті сховаюсь, — вичавив з себе Кременчук, водночас продовжуючи напружено працювати як з фантомом, так і з трансляцією нової мови для екіпажу, — а ви поспілкуйтесь з паном бароном. Подивимось, що з цього вийде. Але, здається, ми знайшли таку нормальну цивілізацію нашого десь ступеню розвитку, яка нам додому повернуться допоможе. Комунальними, так би мовити, орбітальними шляхами, — кахикнув.

І зник з рубки. Вчасно, до речі, зник. Бо до неї вже дещо пихатим кроком входив високошанований Вага, на ходу здіймаючи прозоре скло свого забрала. Позаду його порухи повторював срібний фантом, котрий був створений настільки досконало, що Сонька навіть засумнівалася: а чи дійсно справжній Кременчук сховався зараз у каюті?

А у Ваги вже хтиво розгоралися очі, коли він побачив біля пульту Такаманохару.

— Дівчина?! — здивовано скинув він брови. — Боже, і дійсно дівчина!.. Такого самого типу, який Його Честі подобається. А він по усьому Арканару шукав!.. Та у вас губа зовсім не дурепа, капітане, — повернувся він до фантому. — Та й менестрель он до того ж, паяц, — зневажливим поглядом ковзнув Шасі по Зоребору з його синтезатором на плечі. — Що, капітане, веселощі полюбляєте? То є зовсім непогано. Але для того, щоб свиту свою на орбіту витягати, окремий дозвіл мати потрібно.

Сонька напружено випросталась у своєму кріслі. Ігор мовчки і чомусь дуже занепокоєно спостерігав за бароном. Нкса з-під смух-трави стріляв своїми малесенькими оченятами в усі боки. Йому теж щось не подобалось. А високошанований Вага Шасі, незадоволено рипнувши обладунками, вже знехотя відводив погляд від дівчини:

— Але залишимо поки що на десерт усі наші спільні веселощі… Отже, капітане, я хотів би побачити якщо не посвідчення пілота-ландскнехта, затверджене Радою Баронів, то хоча б дозвіл отієї довбаної Ситуативної Наглядової Директорії, СНД недоробленого, на право пересування орбітальними шляхами, виписане на термін…

Тут він нарешті побачив Нксу і брови його знову здивовано стрибнули вгору:

— Ух, ти!.. Яка зооформа дивна! Я таких ще на Арканарі не бачив…

Сонька, скориставшись тим, що увага від її особи трохи відволіклась, покинула своє крісло й розпочала обережно пересуватись до входу в коридор, який вів до шлюзової камери. А Нкса зненацька незграбно вигулькнув з-за спини Норильцєва й зробив щось, схоже на неоковирний кніксен, висовуючи зі смух-трави свої худесенькі рученята.

Кошлаті брови Ваги здійнялися так високо, що, здавалось, зараз перестрибнуть з лобу кудись у район потилиці. Норильцєв встав з крісла і, поправивши ремінь інопланетного синтезатора, для чогось поклав руку на ефес свого меча. Сонька вже стояла в проході, відрізаючи Вазі безперешкодний вихід з „Софії”. На екранах зовнішнього огляду синьоокі птахи зі своїми бронзовими господарями на спинах вдивлялись в непорушну поки що конструкцію дивного літального апарату, що так і не завітав досередини орбітальної станції. Чи то Комуни.

Брови Ваги Шасі повернулися, врешті решт, на місце, визначене їм природою, і він мовив, не повертаючись до фантому:

— Дивна у тебе команда, капітане. Дівчисько-наложниця, хлопець-лицедій, звірятко якесь зооформоване-дресироване. Є де погуляти. І з ким. Ось тільки чомусь мені здається, що ані посвідчення, ані дозволу в тебе…

І враз осікся. Бо, розвернувшись нарешті до Кременчука, побачив: на його місці нікого не було. Лише якісь сріблясті клапті, танучи в присмерку рубки, плавно розліталися в усі боки.

— Що за…

— Нічого, нічого, все нормально, бароне, — мовив Богдан, з‘являючись у рубці власною персоною, — вітаю вас на борту „Софії” і…

Реакція у високошанованого Ваги Шасі виявилася дещо швидкішою, ніж від нього очікували. І зовсім вже незвичною. Ані хвилинки не задумуючись над тим, що воно сталось, він блискавичним порухом вихопив з піхв меча й в один стрибок опинився біля Соньки, приставивши гостре лезо до її горла. Водночас Богдан відчув, як у голові в нього щось важко завовтузилось. Зоребор же з Сонькою якось синхронно здригнулись усіма своїми тілами для того, аби наступної миті завмерти величезними нерухомими ляльками. Очі в ляльок біли порожні. В голові Кременчука неначе піррянські конди ворушитись почали, на порох перетираючи своєю кістяною шкірою внутрішню поверхню черепа.

— Гей, — слабко вигукнув Богдан крізь це болюче ворушіння, — що воно відбувається?… А ну припини!.. Опусти меча, опусти, кажу, не займай дівчину…

І зробив важкий крок в напрямку Ваги. Кошлаті йоржики брів у того знову підстрибнули, як ото нещодавно при вигляді Нкси, виявляючи крайню ступінь здивування. А потім він гукнув у мікрофони, сховані, вочевидь, десь в його шоломі:

— Агов, шановне лицарство, вмикайте Птахів Святого Міка! Вмикайте на повну потужність!!! — І додав тихіше, буравлячи поглядом капітана: — Я був правий. Цей екземпляр ще той. А поверхня їхнього апарату таки екранує. Але ж ваш Вага проточився вже досередини і…

І клинок його меча, притулений до горла вкляклої Такаманохари, раптом засяяв мертвотним блакитним світлом. Водночас таке саме світло спалахнуло в декількох екранах зовнішнього огляду, линучи звідти завдяки величезним очам птахів-апаратів, що засяяли пронизливо синє й зовсім вже навіжено. Конди в голові Кременчука набули розмірів галактичних спіралей і він відчув, що якщо зараз нічого не зробить, то його череп просто лусне, неначе впалий перестиглий кокос.

Зчепивши зуби й намагаючись щонайменше ворушити головою, Богдан зробив ще один важкий крок в напрямку високошанованого Ваги Шасі, загрозливо здіймаючи свого важелезного кулака.

Збоку щось завовтузилось і Кременчук на якусь невловиму мить скосив очі: механічно-ляльковий Норильцєв здіймав поряд ефес свого меча.

— Правильно, Ігорюню, правильно, — прохрипів капітан, — давай-но, хлопче…

І вражено замовк перед тим, як рукоять трипільського акинаку щосили, наче молот, опустилася на його благенький міліцейський кашкет. І світ вибухнув чорною непрозорною порожнечею.

* * *

Чорна непрозорна порожнеча потроху наповнювалась гострими голками болю і в такт поколюванню в ній виникали слабенькі сріблясті іскорки. Іскорки поступово розгорались і наповнювали своїм мерехтінням чорнопростір, нагадуючи щось знайоме, звичне, хоча й незрозуміле. Ах, звісно! Звісно… Це ж те саме мерехтіння, яке переслідує його з самої Землі.

Богдан застогнав і роздер повіки. Над ним, стривожено зблискуючи маленькими оченятами, майже невидимими серед смух-трави, схилився Нкса. В руці він тримав ще трохи вологу ганчірку, тільки-но прибрану з лобу капітана, а на маківці мав його кашкет з порепаним козирком та червоною околичкою. Іншого разу це виглядало б кумедно, але зараз…

Нашорошеним поглядом Кременчук обережно обвів навколишній простір. Простір був затісним: капітан лежав на власному ліжку у власній каюті на борту інопланетного літального апарату із земною назвою „Софія”. Того самого апарату, до якого втрапив із так само власної дурості. Чи з божевілля власного?

І, зненацька водночас згадавши усе, Богдан застогнав і видихнув просто в смух-траву:

— Де?

— Лежи, Крчуче, лежи спокійно, — захвилювався Нкса. — В тебе он як голова розбита. До крови. Вщент розбита, розумієш.

— Де?…

— Що „де”?

— Усі де? А особливо недоумок отой трипільський.

— В рубці він, в рубці…

— Ах, в рубці!..

Богдан спробував рвучко сісти, але відразу відчув, як увесь навколишній світ пішов по колу. По тому, мабуть, колу, про яке Сонька розповідала нещодавно. А де вона, до речі?…

Всесвіт, усе ще погойдуючись, розпочав потроху зупинятися. І відразу ж прийшло відчуття тягучої нудоти. Ох, бідна ти моя голівонька!

— Я ж казав, казав, щоб ти лежав, Крчуче, — заметушився піррянин.

— Такаманохара де? — запитав нарешті капітан вголос, спираючись спиною на стінку каюти. — Що воно взагалі трапилось?

Крчовник застрибнув на ліжко і сів поряд з Богданом, хилитаючи ніжками, прихованими пасмами смух-трави.

— А Сонька пішла з високошанованим Вагою Шасі. Її на борту немає. Ігр розповів високошанованому барону, звідки ми взялися, але він, здається, йому не дуже повірив. Бо Соньку із собою забрав. Вона з високошанованим Вагою Шасі пішла. Її на борту немає, — закінчив Нкса обіг своїх думок.

— Куди ж вона піти могла? — скривився капітан. — Без скафандру?

— А він не потрібний їй, не потрібний. Бо вони з Ігрем „Софію” до станції завели. Чи то до Комуни. Зоряних Баронів. Тут повітря нормальне. В Зоряних Баронів.

— Як це „завели”?! — знову тіпнувся Богдан, вже зовсім не звертаючи уваги на безлад, що відбувався в його голові. — Добровільно???

— Авжеж. Вони тепер все добровільно роблять. І Ігр, і Сонька. А я вигляд роблю, що роблю. Я правильно роблю? — повернувся крчовник до капітана.

А той, врешті решт, згадав порожні очі Норильцєва й Такаманохари.

— Слухай-но, — повернувся в свою чергу до Нкси, — а яким чином вони все роблять?

— А високошанований Вага Шасі подивиться на них, меча, що світиться, увімкне, то вони й роблять. Що він скаже.

— А ти?

— Я? — голос піррянина став якимсь задумливим. — Мені іноді теж хочеться робити те, що високошанований скаже, але… Але до Жви далеко йому. Бо Жва сильніше оповідала, а в нього так — не оповіді, а побажання.

— А я?! — раптом схлипнув Кременчук і відчув, як щось пекуче наповнило йому очі. Дурня якась!

— Ти-и-и?… За тебе, Крчуче, високошанований Вага Шасі сказав, що ти — хвеномен. Наказав тебе до каюти запроторити й чекати, поки він справжніх фахівців приведе. Отож. Ігр тебе зовні сторожує, а я, Круче, всередині наглядаю.

Так, зрозумів Богдан, змахуючи оте пекуче, що вже вислизало з очей на щоки, так, здається, гіпноз. Підсилений, можливо, якимсь випромінюванням з меча. Та й очі в „птахів” он теж як світилися! Норильцєв з Такаманохарою відразу ж під нього втрапили, а Нкса… Нкса призвичаєний до більш сильного ступеню гіпнозу: он як Жва над ним та одноплемінниками його знущалась. З грдянами заразом. Сам же він… Сам же капітан гременецької водної міліції… Гм… А що — капітан? Що з божевільного взяти? Сказано ж: безголовим сокира не страшна. Та й опісля Сорори зась комусь його загіпнотизувати! Через принцип.

За дверима почулося човгання кроків, що наближалося до них.

Кременчук напружився для створення власного фантому і… І майже миттєво відчув у голові якусь прапервісну болісну порожнечу: наче шматок мозку в нього вирвали. Фантом не створювався. Лише лахміття якесь мануло було в просторі й відразу ж зникло. Тобто, чи то Норильцєв зі своїм ударом, чи то високошанований зірково-циганський барон зі своїм гіпнозом, але в мозку Кременчука знову щось змінилось. Та що це за пошесть така!

Двері, здається, хитнулись від доторку чиєїсь руки.

— Нксе, — лихоманково прошепотів Богдан, ізнов падаючи на ліжко, — запам‘ятай: я непритомний і до тями ще не приходив.

Двері відчинилися і Норильцєв — меч на поясі, синтезатор інопланетний через плече — завмер на порозі каюти. Капітан сторожко спостерігав за ним з-під опущених вій. Обличчя в хлопця було бліде і якесь неживе.

— Нксе, — прорипів такий же саме неживий голос, — в якому стані знаходиться капітан гременецького лінійного відділення водної міліції Кременчук Богдан Іванович?

Ах, ти, офіційний ти наш!

— Змін без. Я оце якраз пов‘язку йому збираюся міняти.

— Не треба. Його високошановна високість перший барон Вага Шасі повідомив, що за п‘ятнадцять хвилин забере його з борту „Софії”.

Ну, це ми ще подивимось. Ох, подивимось!

- Ігорю, — не ворушачи ані губами, ані чимось іншим, спробував увімкнути свій телепатичний зв‘язок Кременчук (цікаво, його йому теж відбило?), — Ігорю, ти мене чуєш?

Хлопець здригнувся і напружено завмер, вдивляючись в обличчя капітана. Той, як і раніше, очей не розплющував. Лише в мозку його, резонуючи зі звивинами мозку Норильцєва, бився напружений голос:

— Це я, Ігорю, я. Твій капітан. Котрий колись допоміг врятувати тебе, котрий відповідає за тебе, котрий допоможе тобі додому повернутись, котрого ти слухатись маєш. Його слухатись і лише його. Адже так, Ігорю?

Обличчя хлопця болісно викривилось.

— Так, так, — ковзнуло крізь побілілі губи.

Кременчук розплющив очі:

— Підійди сюди, Ігорю Норильцєве! Ти впізнаєш мене?

— Так.

Хлопець зробив важкий крок до ліжка.

— Ти згодний слухатись мене?

— Так, — другий крок.

— Ти згодний боротися разом зі мною проти наших спільних ворогів?

— Так-так-так, — зачастив Норильцєв, хапаючись обома руками за голову й щосили метляючи нею з боку в бік.

— Тоді, друже Зореборе, ніхто — ти чуєш: ніхто!!! — не має права наказувати тобі. Не має права керувати тобою. Лише я можу дати дозвіл на це… Я… я… я…

Очі в Кременчука теж стали порожніми, а Норильцєв раптом застогнав і кинувся до нього, хапаючи Богдана за руку:

— Капітане!.. Богдане Івановичу!.. Та що ж це?… Та як же це?… Та коли ж це?… Що воно відбувається, Богдане Івановичу?!?

Кременчук відчув, що його трохи попустило. Разом з цим відчуттям до голови повернувся біль. Великий Біль. А ще здивування від того, що він зміг підкорити собі хлопця. Ніколи здатності до гіпнозу в нього не помічалось. Це його самого психіатр колись гіпнотизував. Той самий психіатр, якого хлопці йому знайшли, коли з прірви Богдана витягали. Прірви божевілля опісля загибелі Сніжанки.

— Загіпнотизували тебе, Ігорю, — з якимсь довгим схлипом вичавив він з себе. — Загіпнотизували кляті барони. На це навіть аристияни здатні не були. Ті більш наркотою та фантомами, а тут… Втім, маю я, друже, підозру, що випромінювання з мечів їхніх дуже й дуже цьому сприяє. Очі оті пташині до того ж.

— А ви? А Нкса?… — рука хлопця обійняла крчовника, що раптом притулився до нього.

— Я?… Ну, мене опісля Сорори важко буде комусь загіпнотизувати. Та й на Землі дехто казав, що непридатний я для таких дослідів. В Нкси ж проти них щеплення Жвою зроблене. А ось хлопець молодий, що пороху не нюхав, та дівчина норовлива — самі по собі істоти емоційно слабкі… От вони й скористались. О, до речі… А куди це Такаманохару понесло?

— Так це… Це… — очі Норильцєва забігали по каюті. — Забрали її. Сказали, що на планету повезуть.

— На яку таку планету?

— Та на Арканар же. Саме так, до речі, в Стругацьких у „Важко бути богом” держава інопланетна називалася. Отже, в чомусь ви праві були… За книжки коли казали…

— Угу… Правий… Але ж тут не держава, а цілісінька тобі планета.

— Так прогрес же!..

— Угу… Прогрес… Сонько, — подумки й дуже обережно гукнув Богдан у простір, — Сонько, ти мене чуєш?…

В просторі панувала тиша.

— Богдане Івановичу, — засовався на місці Норильцєв, — а ви загалом „Важко бути богом” читали?

— Читав, читав, — неуважно відповів Кременчук, думаючи за щось своє. — Гарна книжка. Вона мені навіть більше „Туманності Андромеди” Єфремова сподобалась. А та мене ще в дитинстві вразила. Ну, Велике Кільце там, Ерг Ноор, Дар Ветер… Сонько, ти мене чуєш?… Цей Ветер, взагалі, наш хлопець, український… Сонько, Сонько, відгукнись!..

— А пам‘ятаєте у Стругацьких був персонаж іншого характеру — такий собі ватажок бандюків Вага Колесо?

— Ну, пам‘ятаю… Сонько!.. Такаманохара!..

— А нашого барона теж Вагою звуть. Тільки — Шасі. Але ж шасі…

— Ч-чорт! — видихнув капітан, нестямним поглядом втупившись у Норильцєва. — Тож прогрес, кажеш?

І рвучко зіскочив на рівні, зірвавши з маківки Нкси свого міліцейського кашкета:

— Сонька ж в нього!.. Шукати її треба, шукати! Терміново! Ми де зараз знаходимося?

— Всередині станції. В ангарі якомусь величезному.

— Пішли, подивимось.

За декілька хвилин вони завмерли біля екранів зовнішнього огляду. Картина на них, до речі, була вражаюча. І зовсім не розмірами величезної зали, залитої блідим помаранчевим світлом. І не людськими постатями, вдягнутими в якісь карнавальні костюми, що губилися в її огромі. Навіть не знайомими птахами, що зграями пересувались під самим дахом ангару. А вражала ця картина чисельними літальними апаратами, що, мов по лінійці, прямими рядами розташувались на брунатній долівці ангару.

Мали ці апарати вигляд величезних, розміром до ста метрів, похмурих драконів з розкинутими перетинчастими крилами. Саме на спині одного з них і завмерла тарілка „Софії”, біля якої метушилося декілька чоловік у вбранні карткових валетів і з довгими шпагами на широких лискучих поясах. Прив‘язували вони апарат до „дракону”, чи що?

Але не це привернуло увагу Кременчука, а з десяток інших людців, що, вибудувавши невеличке каре, простували до сусіднього апарату, прикрашеного готично-вишуканими крилами кажана-переростка. Паща в нього була роззявлена і саме через неї можна було потрапити до нутрощів „дракону”, а очолював процесію, що сунула в цьому напрямку сам високошанований Вага Шасі. Всередині ж каре механічною ходою пересувалась ладна дівчина із синяво-чорним волоссям, в довгому золотистому платті та з маленькою кришталевою короною на голові.

— Сонько-о-о-о!!! — аж вивернув себе не телепатичним, а звичайним розгубленим криком Кременчук.

Нкса схарапуджено шугнув кудись убік, а репетування Богдана мали б почути не лише в цій залі, що підозріло нагадувала собою злітний майданчик астропорту, а й на самому Арканарі. Чи, навіть, Сорорі або Піррі. Певною мірою, саме так здалося самому капітану. Але, а жаль, лише здалося. Бо бліде, наче зі снігу виліплене, обличчя Такаманохари жодним чином не здригнулось від цього крику і простір ані на міліметр не сколихнувся у відповідь її іронічним зауваженням. А за хвилину по тому дівча разом зі своїм ескортом зникла в пащі нерухомого „дракона”. Наче той проковтнув людей, навіть не помітивши цього.

— Соню, Сонечко! — зойкнув собі й Норильцєв, кидаючись до виходу з „Софії”, але Кременчук в останню мить встиг таки вхопити його за плече.

— Стій! Стій, хлопче!.. Готуймо апарат до старту, готуймо. Зброї в нас, звісно, немає, але ми самі зброєю станемо, якщо вони Такаманохару не відпустять. Ой, станемо! Ми вже тут шурхоту наведемо. Ой, наведемо! Гадаю, стріляти чимось потужним вони всередині станції не наважаться.

Невідомо, чи справдилося б останнє зауваження капітана, якби… Якби „дракона”, на спині якого була принайтована „Софія”, раптом не трусонуло б щосили, наче дитячу іграшку, і екіпаж не відчув би, як їхній апарат розпочинає поволі зсуватись зі спадистої поверхні, явно намагаючись взагалі зверзтись долі. Капітан із Зоребором, не змовляючись, кинулись до пульту керування.

— Двигуни, двигуни врубаємо! — горлав Богдан, краєм ока спостерігаючи за тим, як незрозумілий струс розкидає в боки перетинчастокрилі апарати, спотворюючи їхні математично вивірені ряди, а похила стінка ангару розпочинає загрозливо випинатись досередини.

„Дракон”, в якому зникла наряджена казковою принцесою Сонька, встиг закрити пащу входу саме перед тим, як ота похила стінка зненацька вибухнула помаранчевими клуб‘ями вогню. Людей, що нажахано розбігалися вусебіч, якась несамовита сила здійняла в повітря та й кинула назустріч цьому вогниську разом з повітрям, що, заревівши, ринуло в чорний отвір, виниклий з іншого боку полум‘я. З боку потойбіччя відкритого космосу. Потужний рев збожеволілої атмосфери, що відразу перетворювалася на сніговий буревій, тваринне репетування людей, рип та скрегіт „драконів”, яких безладно кидало по усій залі, оскаженіла лайка Кременчука, все це зливалось в якусь пекельну какофонію, що ось-ось мала вибухнути оглушливим диявольським реготом.

І вона вибухнула.

Крізь вихори полум‘я та уламки обшивки орбітальної станції з безжиттєвої чорноти відкритого космосу в помаранчевий простір критого астропорту вдарився стовп знайомого блакитного світла. Цей стовп закрутився вже не вихором, а могутнім смерчем вогню, в якому миттєво обвуглились до кістяків корпуси декількох „драконів”. Ще з десяток апаратів кинуло в боки, а диск „Софії” встав маже на ребро, рвучи якісь сув‘язі та стрімко падаючи долі.

В останню мить Норильцєв встиг таки увімкнути двигуни, а Кременчук — вкрутити корабель просто в величезну дірку, що утворилася в стінці ангару. Попереду нього розгублено розпластав свої перетинчасті крила „дракон”, в нутрощах якого знаходилась викрадена Сонька. Кликати її Богдан не став. Бо позаду „Софії” у простір встигло вгвинтитися ще п‘яток „драконів”, а попереду, трохи збоку від апарату клятого Ваги Шасі…

— Ах ви, сявки смердючі! — злісно вигукнув Богдан, кидаючи „Софію” вліво від чорного трикутника, передня грань якого вже бубнявіла синизною нового пострілу.

Світловий стовп вгатив трохи осторонь їхньої невеличкої ескадрильї і в черговий раз оплавив тороїдальну поверхню орбітальної станції. Але те, що об‘єктом раптової атаки була зовсім не вона, для Богдана стало зрозумілим вже за мить, коли трикутник, зробивши карколомний маневр, кинувся навперейми дископодібному апарату землян.

Хто знає, чим би цей маневр скінчився, як би на заваді йому не стала ота п‘ятірка „драконів”, що врятувалась з палаючої станції слідом за „Софією”. Складалось враження, що, вставши до бою, барони захищали свою Комуну, але Богдан розумів, що це не так. Бо, ковзнувши по широкій дузі, „дракон” Ваги Шасі чимдуж помчався від місця бою, що розпочинався, до поверхні близької планети, намагаючись сховатися в помаранчевому серпанку її атмосфери. Барони прикривали його відхід. Але ж такою ситуацією не міг не скористатись і Кременчук, кинувшись під цим прикриттям за викрадачем досвідченого матроса з числа членів його екіпажу. Товариша його викрадачем.

Ось цей злодій зненацька огризнувся чергою червонястих куль. Кременчук встиг закласти правий віраж і… І ледь не втрапив під біло-блакитний промінь. Добре, що той був пущений з дальньої дистанції й лише трохи труснув „Софію”, наповнюючи, втім, людські тіла неприємним електричним поколюванням.

„Дракон” Шасі намагався пірнути за обрій, але Богдан з Норильцєвим не давали йому зробити цього, тримаючись позаду та кидаючи власний апарат з боку в бік, намагаючись вийти з-під прямого обстрілу. Як спереду, так і ззаду.

Внизу ж розстилалася безкрая помаранчева тундра, вкрита незліченними червонястими озерцями, біля яких деінде можна було розрізнити стада кошлатих тварин, схожих на горбатих земних мамонтів. Тварини розгублено здіймали хоботи, почувши виск зоряних рушіїв, що працювали на межі своїх параметрів, а потім нестямними очима проводжали червоного дракона, сріблясту таріль та чорний трикутник, які одне за одним краяли собою мідне небо Арканара.

На обрії зростав якийсь гірський хребет, повз якого свинцево линула широка ріка, що своїми звивинами чимось нагадувала русло Дніпра в околицях Гременця. Але придивлятись до цього краєвиду було ніколи, бо хребет збільшувався, збільшувався і ставало зрозумілим, що це — величне штучне утворення, все вкрите світло-брунатним довгим мохом. Своїми обрисами це утворення щось до болю нагадувало Кременчуку. І лише коли „дракон”, отримавши таки по крилах блакитним променем, якого встигла уникнути „Софія”, розпочав валитися просто на плаский дах споруди, Богдан зрозумів, що йому нагадували оті обриси: вид Чоломаю з вишини пташиного польоту.

Але розмірковувати над цим знову не вистачало часу. Бо „дракон”, виваливши величезну діромаху в даху будови, зник у ній. Сама ж діромаха миттєво розпочала затягуватися брунатним мохом. З боку тьмяного ранкового сонця стрімко наближався чорний трикутник.

— Сонько-о-о!!! — загорлав Богдан, якому не залишалось нічого іншого, як, на мить заплющивши очі, обрушити „Софію” униз. Слідом за казковим літальним апаратом високошанованого Ваги Шасі.

* * *

„Софія” неслась по яскраво освітлених тунелях, коридорах та переходах, намагаючись не згубити з поля зору раненого „дракона”, що, важко погойдуючись і нахилившись на розбите крило, сунув попереду її. Але, як не складно було тому металевому чудовиську триматись у повітрі, воно чи то знало цей лабіринт, чи то просто щастило йому, але воно жодного разу не торкнулось бляшаних на вигляд стін, не застрягло у вертикальних колодязях, не збило під час карколомних віражів жодного з крутих звивистих мостів, завислих під самою стелею замкненого простору. Більше того, Вага Шасі поступово збільшував відрив від „Софії” і, врешті решт, сталося те, що мало статися.

Метрів за двісті попереду „дракон” раптом рискнув убік і миттєво зник з поля зору. Поки Богдан зупиняв свій апарат, що на повній швидкості проскочив повз непоміченого бокового відгалуження, поки давав „тарілці” заднього ходу, поки з розвороту пірнав у черговий коридор, Вага розчинився таки в бляшаному плетиві ходів та переходів. Богдан, лаючись, спробував ще трохи поворушитись в цьому замкненому просторі, що дуже нагадував собою замкнений віртуальний простір комп‘ютерних стрілялок, але, поступово зменшуючи швидкість апарату, зрозумів, що заплутав остаточно.

„Софія” мляво погойдуючись на ледве працюючих двигунах, зависла посеред лункого тунелю, в якому вільно можна було розминутись з двома-трьома зустрічними „драконами”. Тих, втім, навколо не спостерігалось. Навколо спостерігалось дещо інше.

А саме, те, що дозволив тепер розрізнити екіпажу відносний спокій апарату: смуги прозорого скла по боках тунелю, за якими лінькувато сиділи за столиками, пересувались різнокольоровими тротуарами, тицяли в „Софію” пальцями, розслаблені натовпи карнавально одягнутих людських одиниць. При чому карнавальність їхня жодним чином не нагадувала ту карнавальність, яку Кременчук встиг побачити в Комуні Зоряних Баронів. Шкіряні на вигляд курточки та жилетки, великі металеві прикраси, гребені зачісок, розфарбованих усіма кольорами веселки, усе це нагадувало збіговисько земних панків. Втім, від останнього місцеве збіговисько мало ту відмінність, що на боці кожного „панка” бовталася довга, часом дуже таки неоковирна, шпага.

— Куди це нас занесло? — вертів в усі боки головою Норильцєв. Нкса не відставав від свого друга, ось тільки крутитися йому доводилось усім тілом.

— Та воно, здається, вже зрозуміло, куди це нас нелегка занесла, — похмуро відгукнувся Кременчук. — Лабіринт якийсь. Величезний, треба зауважити, лабіринт. І мене зараз більш цікавить те, як ми з нього вибиратися будемо?

Зоребор, нарешті, відірвався від спостереження за розцяцькованими натовпами і тицьнув пальцем в круглий екран головного пульту. На ньому можна було розрізнити вкриту опуклими заклепками стелю із тьмяним входом на ній до відносно широкого вертикального колодязя.

— Згори сюди втрапили, — мовив Норильцєв, — вгору й виходити треба.

— А Сонька? — болісно-болісно видихнув Кременчук. — Соньку де шукатимемо? Вгорі чи внизу?

Відповіддю йому було знічене мовчання. За склом, з правого борту „Софії”, круглолиций бевзь з яскраво-помаранчевим „ірокезом” на голові робив вуха апаратові й показував йому свого широкого, мов лопата, язика. Навколо нього стрибало на тонких ніжках, обтягнутих шкіряними штанями, ще декілька подібних молодиків.

— Тьху ти! — сплюнув Кременчук і обережно покликав у простір: — Сонько!.. Сонечко!..

Але навкруги линула лише буркотлива тиша. „Софія” здригнулась і, повільно набираючи швидкість, рушила до входу в колодязь. Вчасно, до речі, рушила. Бо над скляною смугою, за якою вистрибували веселі компанії, раптом з‘явилися якісь отвори і з них в напрямку апарату хлюпнули різнокольорові струмені грузької фарби. А в руках молодиків Богдан, нарешті, розрізнив маленькі пульти, на кнопки яких вони тиснули в такт появи фарби з прямокутних отворів. Та вони ж по них фарбою стріляють!.. Що це за пейнтбол такий?

На здивування, одначе, часу не залишалось, бо „Софія” вже рвалась нагору, до брунатного світла, що точилося крізь якусь блідо-помаранчеву тканину, яка зблизька почала нагадувати отой мох, крізь який вони провалились до цієї споруди. Втім, то й був саме він і це означало, що курс, здається, був обраний правильно, але… Але зненацька вгорі стало темно. Немовбито засувку велетенську у димоході зрушили.

Однак, чому „немовбито”? Адже це й насправді була засувка. Гігантська бляшана засувка, яка виникла просто посеред траєкторії руху „Софії”. Богдан ледве встиг кинути апарат до бокового проходу, що вчасно виник у полі зору.

Але й по ньому вони теж пролетіли всього нічого. Бо чергова бляшана стіна знову виникла перед ними. Прийшлося різко падати вниз… Потім — праворуч… Потім — ліворуч… Вгору… Знову — ліворуч…

Засувки… Засувки… Засувки…

— От, гаддя! — закричав Богдан, кидаючи апарат вбік від чергової несподіваної перепони. — Та нас же кудись заганяють!.. Заганяють нас кудись!..

І вивалив „Софію” у величезну круглу залу, облямовану широкою естакадою. Посеред зали сонячним кольором вибухнула пляма помаранчевого посадочного майданчика. А на естакаді, просто навпроти апарата, завмерли дві людські постаті в коротких шкіряних жилетках і з довгими шпагами на широких поясах.

Одна з постатей замахала рукою, вказуючи на жовтогаряче коло майданчика:

— Сідайте, сідайте!..

А друга кахикнула в незграбний мегафон, наповнюючи залу лунким розсипчастим відлунням:

— Ласкаво просимо… осимо… осимо… до „Безвиході”… иході… иході…

* * *

— Ну, ви й налякали нас, шановний Румато, — зробив Кременчук ковток терпкого „іруканського”. — Поставте себе на наше місце. Спочатку нас хотіли підстрелити, потім ми заблукали в якомусь лабіринті, а ще потім виявилося, що навіть і не в лабіринті, а в цілковитій тобі „Безвиході”.

Він сумно посміхнувся й кинув швидкий погляд на Зоребора, який прикінчував вже третій келих і, розпашівшись, зацікавлено зиркав по боках. По боках буяло карнавальне життя портової таверни часів Колумба та Магеллана. Втім, сама ця середньовічна таверна дивним штибом була загромаджена усілякою сучасною електронікою. Електроніка мерехтіла різноманітними екранами та екранчиками, лампочками та лазерними променями, надаючи тим самим байдужої штучності не лише собі, а й людям, що ворушилися за сусідніми столиками. Бо було в тих людях…

Було те, що Богдан з Норильцєвим роздивились лише тоді, коли покинули борт „Софії”. За нормальній швидкості роздивились. Обличчя, наприклад, намазюкані таким грубезним шаром макіяжу, що здавалися вони обличчями персонажів комп‘ютерних ігор. Деякі взагалі були на половину якимись металевими, наполовину — живими. До того ж живими життям рухливих масок якихось місцевих тварин. Та й тіла… Закінчувались вони і руками з довгими червоними кігтями, і ногами коників чи богомолів, обтягнутих майже земними джинсами. Загалом, навколо буяв біологічний конструктор, що з повною зневагою ставився до людських форм. Це було штучне життя божевільних генетиків.

Лише Уно та Румата штучними не здавалися. Помітно було, що вони з повагою ставляться до своєї природної зовнішності, а в зовнішності юнака взагалі було щось надзвичайно живе й… Нематематичне, чи що? А, може, таке відчуття виникало в Кременчука тому, що був молодий арканаріанин чимось невловимо схожим на Сніжанку. Чи то розрізом очей схожим, чи то ямкою на щоці, чи то звичкою ледь розгублено терти скроню перед тим, як відповісти на найпростіше запитання.

Норильцєв, до речі, щиро заприятелював з ним, відчувши оту „живість” Румати на рівні інстинктів. Кременчук інстинктам піддаватись права не мав. Інше призначення в Кременчука було.

Він знову зітхнув і здійняв келих з вином, дивлячись його на світло:

- І, все ж таки, чому — „Безвихідь”?

Румата знизав плечима:

— Ну, коли Комуна Вільних Лялькарів збудувала цей атракціон, то він мав просту й сердиту назву „Лабіринт”. Але коли його відвідувачі зрозуміли, що покинути його не можна, не заплативши за наданий адреналін, то саме вони так його й назвали. Безвихідь… Назва прижилась. Через те, мабуть, що вона більше відповідала всьому, що відбувалось всередині лабіринту. А, може, й зовні, — якось загадково додав Румата і спитав: — Так орбіталку Зоряних Баронів вщент розколошматили чи ні?

— Не знаю, — знизав плечима Кременчук. — Не було часу роздивлятись.

— Але в будь-якому разі головний цирк розпочнеться, коли вони СНД про напад сповістять. Барони, вони останнім часом у Ситуативної Наглядової Ради в улюбленцях ходять. А тут… З якої, цікаво, Комуни, отой чорний трикутник взявся? — в сотий раз за вечір спитав Румата і якось невдоволено зиркнув на Норильцєва, що аж щелепу відвалив, спостерігаючи за оголеною високогрудою красунею звичайного людського вигляду, яка звивалася навколо лискучої жердини.

Богдан прослідкував за поглядом арканаріанина і теж спохмурнів. Загалом, цей генделик йому зовсім не подобався. По життю не подобався. По потворній штучності. І по фаху. Тим більше, що хлопцям молодим тут нема було чого робити. Певною мірою, поки що. Але Румата переконав його в тому, що якщо десь і можна почути про зниклих Баронів, то лише в такому от місці. Загального користування місці.

Старий Уно, чолов‘яга, разом з котрим Румата зустрів „Софію” в пастці, куди апарат загнали за намагання його господарів здиміти з лабіринту без сплати за користування атракціоном, пішов узнавати про „дракона” по якихсь своїх каналах. Кременчук же із Зоребором опинились в цій маскарадній обстановці, залишивши Нксу відмивати корабель від фарби, яка різнокольоровими патьоками вкрила усю поверхню „Софії”. Не апарат, розумієш, а розмальована дзиґа якась!

Логіка ж в арканаріан була проста. Якщо „Софію” зупинили, а Вагу — ні, то могло бути два варіанти. Перший: барон заплатив за атракціон і зник разом з Такаманохарою у невідомому напрямку. Але Уно з Руматою, зв‘язавшись з рахівниками Комуни Вільних Лялькарів, запевнили землян, що жоден „дракон” „Безвихідь” не покидав. Таким чином, ймовірнішим був другий варіант: барон знаходиться десь всередині, насолоджуючись принадами місцевого життя. Виродок!

Останнє слово Богдан ледь не вимовив вголос, але вчасно стримався, бо такий вислів міг бути сприйнятий неоднозначно. Адже на вільний стілець вже падав худорлявий Уно, змахуючи, наче крилами, довгими пасмами тонкого сивого волосся, перехопленого по лобу чорним банданом. Ну, точно тобі підтоптана копія Норильцєва.

— Що там? — видихнув Кременчук, рвучко ставлячи свій келих на гладеньку стільницю. — Взнали щось?

Старигань змірив його неуважним поглядом, клацнув пальцями, кличучи напівоголену офіціантку з риб‘ячим плавником на спині, що якраз пробігала повз них, і лише видудливши півкухля якогось місцевого пійла, що навіть за запахом різко контрастувало з вишуканим „іруканським”, вимовив:

— Тутечки вони, Барони… У „Безвиході”… Але щось там у них трапилось, бо гуляти їм ніколи. На нижній верфі стоять. „Дракона” свого ремонтують. То ви їх так? — вже серйозно і навіть дещо схвально зблиснув очима Уно в бік Кременчука.

— Ні. На жаль. Ви ж самі бачили, „Софія” — апарат беззбройний. Поки що. Може, допоможете із цим?

Старий знизав плечима. Румата з Норильцєвим про щось весело гомоніли на протилежному боці столика, поставивши на нього зореборівський синтезатор. Про що саме, до того Богдан дослухатись не став, очікуючи на відповідь Уно.

— Н-ну… — протягнув той невпевнено. — З цим вам до Комуни Вогненних Зброярів треба. Але вони останнім часом із Зоряними Баронами вась-вась. Ситуативна Директорія до того ж…

— А у вас що, кожен свій товар виробляє та продає?

— А то ти не знаєш! Чи того не знаєш, що на Арканарі кожен чим хоче, тим і займається? Воля ж, брате, цілковита тобі свобода!

— А як оті Барони Зоряні та Лялькарям на голову зброю оту вогненну звалять, теж про свободу просторікуватимеш?

Уно швидко зиркнув на Румату. І той, не дивлячись на свою зовнішню неувагу до їхньої розмови, відповів зненацька йому якимсь крижаним поглядом, а захмелілий Норильцєв тим часом схопився з місця і, пробігши пальцями по клавішах синтезатора, заспівав своїм, доволі приємним, юнацьким баритоном:

— Логічно живу й динамічно, мов камінь, що пада з гори, і карти мої галактичні давно вже пожерли щури…

До голосу Зоребора приєднався високий, добре поставлений, тенор Румати. Балада була довга, а музика тривожна й ритмічна, саме в такт занепокоєному серцю Кременчука. Останні ж рядки відгукнулися в ньому ще й щемливим та болісним тремом:

— Розбились… Не долетіли, петлею зашморгнувши путь… А ампутовані крила за спиною й досі печуть.

Останні акорди затихли в підфарбованому мороці таверни, настала пауза, а потім карнавальна зала вибухнула бурею оплесків. Втім, вітали присутні зовсім не Норильцєва.

— Ру-ма-та! Ру-ма-та! — скандували хіпі й панки, дами та валети, навіть іхтіандри та снігові королівни. Дівчина ж біля жердини, нарешті скинувши трусики, вимахувала ними у повітрі. Ото вже!..

Норильцєв, до речі, на неї вже не дивився. Норильцєв, теж ляскаючи в долоні разом з усім залом, захоплено дивися на юнака в шкіряному комбінезоні зі шпагою на срібній перев‘язі. Юнак, застрибнувши на стіл і приклавши руку до серця, розкланювався в усі боки.

— Дякую, дякую, друзі мої! — ледь пробивався крізь загальний гомін голос Румати. — Щиро дякую! Але… Але сьогодні в мене є співавтор. Сьогодні мої лише слова. А музика… Музика — ось цього дивака. Його звуть Зоребор.

— Зо-ре-бор! Зо-ре-бор! — знову вибухнув натовп і зніяковілий Норильцєв, вкрай розпашілий чи то від випитого вина, чи то від вдалого творчого процесу, чи то від загальної уваги, теж розпочав розкланюватись в усі боки.

Серед загального гармидеру лише Уно та Кременчук зберігали похмуре мовчання. Перший від незручних натяків свого візаві, другий від того, що мав би вже схопитись та бігти до „дракону”, в якому була ув‘язнена Сонька, а він тут… Втім, як вже зрозумів Богдан, на Арканарі поспішна цілеспрямованість не віталась.

Ось і зараз, коли галас трохи вщух і творча двійця знову всілась за столик, Уно, наче й забувши про запитання Кременчука, як і про те, куди його взагалі посилали, таки кахикнув:

— А твій хлопчина нічого собі музика. Але до Румати йому ще далеко.

— Так що Румата музика?

— Та де ж твоя Комуна знаходиться?! Звісно, що музика. І поет. Кажуть, на Арканарі такого з часів Цурена Правдивого не було. В усіх Комунах Румату знають. Окрім твоєї.

— А в Комуні Зоряних Баронів?

— Н-ну… З цими важкувато. Вони ж, в основному, над планетою вештаються. Вони ж…

— Та не потрібні мені вони! Мені лише один з них потрібний! Той що зараз на Арканарі перебуває. В „Безвиході”… На нижній верфі, кажеш?

— На нижній, на нижній… Але чого це ти так Вагою Шасі переймаєшся? Всім відомо, що це людина дуже небезпечна. Навіть за межами своєї Комуни. І чого тобі так не йметься?

— Чого??? Чого, питаєш? А того, що в цього небезпечного виродка знаходиться член моєї команди. Сонька… Софія Такаманохара. І через те мені плювати на всю його небезпечність. Плювати!!! Бо якщо з нею щось трапиться, я не лише його, а й усю його Комуну вошиву гамузом потрощу!..

Останнє Богдан вже кричав, схопившись на рівні й вимахуючи кулачиськами перед обличчям Уно. Але, окрім останнього та Румати з Норильцєвим, ніхто уваги на капітана не звертав. В Комуні Вільних Лялькарів звикли до екстравагантної поведінки.

Лише Румата, врешті решт, теж не витримав і, навалившись грудьми на край столика, загорлав:

— Чого репетуєш, чого!? Чого відразу не сказав, що подруга ваша в нього, чого?! І ти теж! — кинув юнак розлючений погляд на Зоребора. Той лише зіщулився знічено. — Є час читати вірші, а є час їх мовчати… І з якої ви Комуни взялися, припадочні такі?!?

— З Комуни Планети Земля, — остигаючи, вичавив Богдан. — Є така. У нас там теж кожен своїм займається-переймається. Свобода, блін!

І злісно сплюнув просто на поліровану поверхню їхнього столика.

* * *

Стометровий „дракон”, сюрреалістичне оповитий легким алюмінієвим риштуванням, зморено завмер посередині просторого ангару з високо випнутою стелею. Кінець одного крила в нього був розібраний до арматур і на них час від часу спалахували блакитні вогники зварювання, розсипаючи долі пригорщі швидко згасаючих жеврин. Ремонт, судячи з усього, був у самому розпалі.

Дивно, але Кременчук у своєму камуфляжному комбінезоні мало чим відрізнявся від одягнутих у зелені трико інопланетних ремонтників. Тим більше, що на поясі в нього бовталася дурнувата шпага, яка, виявляється, була тут незмінним атрибутом вбрання. Тут можна було без штанів по вулиці гуляти, але щоб без шпаги!.. Зброю їм усім виділили Уно з Руматою. Навіть на Нксу начепили, чому той обрадувався безмежно. Норильцєв хотів було відмовитись, зважаючи на наявність в нього випробуваного меча, але наразився на такий спротив, що швидко рукою махнув на цю забаганку і тепер уявляв собою доволі цікаве видовище: на одному боці — короткий акінак, на іншому — довга шпага, за спиною — громіздкий синтезатор. Чи то найманий вояка, чи то мандрівний музика, не розбереш.

Не лише Румату, а й Уно, місцева братва і дійсно знала дуже добре. Навіть останній п‘яничка ще здалеку вітався з ними, кидаючи, втім, зацікавлений погляд на кольчугу Зоребора. Богдан чомусь був упевнений в тому, що металева жилетка стане невдовзі останнім писком моди. А поки що…

Поки що перед самою естакадою, що вела до роззявленої пащі „дракона”, їх зупинили дві похмурі постаті, окуті не металевими легковажними жилетками, а значущими панцирами лицарських лаштунків.

— Перепрошую, шановний Уно, — кахикнула одна з постатей, здіймаючи залізну рукавичку, — але далі розпочинається територія Комуни Зоряних Баронів і ми не можемо пропустити вас без усного дозволу високошанованого Ваги Шасі.

— Високоповажні Барони знають, що громадський наглядач третього рівня „Безвиході” непідкупний Уно Павукоокий не ходить без діла, — пихато відповів старий. — Отож, зв‘яжіться з його високошанованістю і запропонуйте йому або самому вийти сюди, або без затримок пропустити нас до нього.

— Нас?! — здивовано пирхнула друга постать. — При всій повазі до непересічного таланту Румати Пронизливого, слава про котрого йде по всьому Арканару, ми не замовляли сьогодні ані його піднесених пісень, ані його натхнених віршів. А цих двох, — в піднятому забралі зблиснули уважні очі, — ми взагалі не знаємо.

— За те ми вашого Вагу знаємо, — не витримав церемоніальної напруги Богдан, який до того стояв трохи осторонь, намагаючись не вмішуватись у перебіг перемовин. — Добре знаємо! І він нас знає. А ще краще взнає, якщо за десять хвилин тут не буде дівчини, яку він викрав на орбітальній станції!

Уно досадливо скривився. Румата неуважно дивився убік, наче подумки складав нові вірші. Лицарі обмінялися швидкими поглядами.

— Шановний Уно Павукоокий, — мовив по тому один з них, роблячи вигляд, що не помічає Кременчука, — шановний громадський наглядачу третього рівня „Безвиході”, чи нам здалося, чи на території Комуни Вільних Лялькарів гостинно приймають осіб, що не мають жодної поваги до свободи Зоряних Баронів?

— А мені здалося, — зненацька кинув Румата, так і не повертаючи свого обличчя до лицарської варти, — а мені здалося, що хтось тут не те що забув про повагу, а просто брутально нищить свободу одного з Вільних Лялькарів.

І лише опісля цих розгніваних слів потемнілі очі місцевого менестреля обернулися до Баронів.

Чи то здалося Кременчуку, чи то насправді на обличчях, розмитих напівтемрявою забрал, майнула тінь певної розгуби, але в будь-якому разі настрій Румати був взятий до уваги. Про це свідчила хоча б тривала пауза, яку витримали Барони перед тим, як один з них відійшов трохи вбік і щось забубонів у мікрофони свого шолому, прикрашеного високим помаранчевим пір‘ям. Його товариш спитав, поклавши обидві руки на ефес важкого меча:

— Ми правильно зрозуміли шанованого Румату? Він хоче сказати, що міледі, яку його високошанованість перший барон Вага Шасі гостинно запросив на борт свого корабля є не лише членом Комуни Вільних Лялькарів, а й знаходиться у нас в гостинах не за власною волею?

Румата мовчки схилив голову. Наче молодий бичок перед кидком на тореадора.

— Тобто, шановний Румата має намір звинуватити високошанованого першого барона у викраденні людини та узурпації її особистої свободи?

„Бу-бу-бу”, — бубонів не віддалік другий вартовий. Занепокоєний Уно хотів щось сказати, але Румата зупинив його, поклавши руку на плече старого. Інша рука хлопця вже певний час лежала на ефесі шпаги. Обличчя його трохи зблідло, а великі сірі очі („Сніжанкини!” — подумав Кременчук) ледь презирливо втупились у забрало лицаря. Напруга аж задзвеніла в повітрі. Запахло явним політичним — або комунальним, з огляду на те, ще відбувалось на Арканарі — конфліктом.

За великим рахунком на всі ті інопланетні конфлікти Богданові було начхати. Але якщо він сам розпочав його, то сам має його й закінчувати, а не за спинами маскарадними ховатися. Не звик він до цього. Тим більше, що знає він, для чого Барон руки до меча свого простягнув. Не битися. Зовсім ні. Он і вогники зварювання вгорі наче очиська-фари в птахів-апаратів синяво мерехтять. А поети, на кшталт Румати, — вони завжди створіння емоційно неврівноважені. Як і деякі норовливі дівчиська.

Перед тим, як висунутись уперед, Кременчук кинув швидкий погляд на Норильцєва. Губи того стиснулись у тоненьку ниточку, а меч був вже вийнятий з піхв. Богдан сподівався, що при нагоді хлопець використає його за безпосереднім призначенням, а не так, як нещодавно на борту „Софії”.

— Вже минуло п‘ять хвилин, — намагаючись бути спокійним, мовив капітан до Барона. — Час спливає і якщо…

Вгорі щось загуркотіло і цей гуркіт швидко почав набувати доволі ритмічного характеру. Богдан рвучко здійняв напружене обличчя й миттєво напружився до того ж і кожним м‘язом свого дужого тіла: п’ятірка легко озброєних чоловіків бігли на допомогу варті. Лицар, що до того бубонів у прихований мікрофон, залишив це заняття й зайняв позицію поряд зі своїм напарником. „Гуп-гуп-гуп”, — гупало по естакаді. В повітрі щось свиснуло і краєм ока Кременчук побачив, як Румата рвучко здійняв свою шпагу. Власна ж зброя Богдана лишалася поки що на поясі. Але Норильцєв вже вистрибував наперед, відбиваючи удар меча, яким один з лицарів намагався дістати арканарського менестреля. Шлях другому, який загрозливо посунув було на Кременчука, заступив старий Уно.

І розпочалось. Невідомо, впродовж якого часу їхня четвірка відбивала б атаки дружинників, озброєних короткими списами й довгими кинджалами, та підступні удари двох закутих у надійні лати Баронів, як би на допомогу Лялькарям не кинулась десяток чоловік з числа персоналу, що обслуговував верфі. А вгорі, на естакаді, вже знову чувся швидкий тупіт чиїхось підборів. Бійка миттєво набула загального масштабу і Кременчук внутрішньо згодився, що за такого запального характеру арканаріан, шпаги тим були вкрай необхідні. Але до чого тут мирні — якщо їх, звісно, не займати — земляни?

Дзвенів метал, чулися глухі вигуки, що іноді переривалися звуком падіння того чи іншого тіла. Норильцєв явно намагався прикривати Румату, хоча на практиці частіше було зовсім навпаки, а Кременчук, подумки дякуючи сороріанам за уроки фехтування, а арканаріанам — за слушну зброю, потроху пробивався нагору. Щоправда йому в цьому допомагав старий Уно, який виявився на диво вправним бійцем, але уваги на це Богдан не звертав, увесь час з вагомим відсотком жаху намагаючись не пропустити миті вибуху блакитним сяйвом клинків Баронів та очей їхніх клятих птахів. Чи зможе він захистити від їхнього гіпнотичного нападу інших учасників бійки? Саме це питання здавалось йому зараз найактуальнішим. Але Барони чомусь не вдавалися до своєї таємничої зброї. Та й птаства їхнього поки що не спостерігалось.

А Уно вже збігав по естакаді і з переможним криком вривався на гумові приступки пащі „дракону”. Кременчук, наче прив‘язаний, смикнувся за ним, кулаком навідліг вдаривши якогось особливо настирливого дружинника в помаранчевому береті з червоним, кольору околички міліцейського кашкета, плюмажем. Дружинник, наче крилами, змахуючи краями свого коротенького плаща-накидки, загуркотів униз, просто до ніг Норильцєва, котрий, не очікуючи такої раптової перепони, перечепився через нього та й посунув носом у землю. Чи то в підлогу. Румата кинувся було до нього, але Уно, здійнявши руку зі шпагою, зненацька вигукнув згори:

— Все! Досить!.. Наша перемогла…

Богдан навіть відразу не зрозумів, що воно сталося. А сталося дивне: миттєво й синхронно все навколо завмерло. Наче на зупиненому відео. А оскільки усе, що відбувалось з капітаном останнім часом, носило киношно-фантастичний характер, то в Кременчука і дійсно майнула така думка: а й насправді, чи не передивляється він у напівока якусь дурнувату відеокасету, закунявши над кухлем пива в затишному барі на набережній Гременця?

Адже ж не міг просто завмерти в такій неприродній випнутій позі дружинник, що впав під ноги Норильцєва! Як, наприклад, і незнайомий Вільний Лялькар, що, вставши на одній нозі, так і стояв на ній непорушно, випроставши руку зі шпагою в напрямку іншого дружинника, майже торкаючись гострим кінчиком леза широкої перев‘язі, що навскіс перетинала груди останнього. За ним виднілась ще одна двійка фехтувальників, завмерлих в чудернацьких позах. За ними…

Було в цій картині щось настільки моторошне, що Кременчук відчув, як по його спині пробігли дрижаки. А один з двох окутих залізяччям Баронів вже сунув нагору, невдоволено засуваючи свого меча до піхв і незграбним порухом торкаючись плеча однієї із завмерлих постатей. Та слабко гойднулась, невпевнено захиталась, а потім загуркотіла на долівку, усією вагою спираючись на шпагу й ламаючи навпіл її тонке лезо. А Барон, навіть не звернувши на це уваги, глухо бубонів з-під свого забрала:

— Та звісно ж… Перемогли вони!.. Ви б ще ляльок з усієї Комуни зібрали!

Ляльок?!? Кременчук кинув розгублений погляд на Румату, що якраз допомагав Норильцєву звестись на рівні. Ляльку місцевий бард аж ніяк не нагадував. Та й Уно…

— А що ж ви хотіли? — зневажливо казав між тим той, засовуючи до піхв свою недолугу шпагу з ефесом-чашечкою, схожою на середніх розмірів радіотелескоп. — Чого ж вам кортіло-то?… Того, щоб ми дозволили вам безкарно знущатися з основного закону Арканара? Закону безмежної свободи особистості?

— Та хто там знущається? — кинув собі і другий Барон, підтягуючись до першого. — Все за згодою та на добровільних умовах.

Богдан розгублено тупцював на місці, неясно уявляючи, що йому саме зараз потрібно робити.

— Знаємо ми ваші згоди, — ледь презирливо пирхнув знизу Румата, підтримуючи за поперек, теж вкрай розгубленого, Норильцєва. — Як і за проміння, до речі, ваше синяве знаємо.

— Ти ми знаємо, що ви знаєте, — криво посміхнувся й собі один з Баронів. — Он лише ляльок на ремонт і поставили. Не довіряєте угодам СНД про застосування комунальної зброї на території інших Комун, не довіряєте. Он, ляльок лише й поставили, — повторив. — І до бійки лише їх пустили. А на електроніку, на жаль, Проміння Святого Міка не діє. Поки що не діє, — з притиском закінчив він.

— А ось поки воно не діє, — Румата залишив нарешті Норильцєва, наближаючись до Баронів, — поки воно не діє, вам, сподіваюсь, зрозуміло, що на кожен ваш винахід у нас свій знайдеться. Ви що, дійсно воювати хочете?! Так з цим не до нас. З цим — до СНД. Може Дон-Реба вашим забаганкам посприяє.

— Та до чого тут СНД, до чого тут Директорія? Дон-Реба, врешті решт, до чого?! — здали трохи назад Барони. — Ми ж закони знаємо. Ми ж до чужих Комун зі своїм статутом не ліземо…

— А як не лізете, — нарешті отямився Кременчук і навкруги враз заворушилися впалі ляльки (роботи? андроїди?), — а як не лізете, то віддавайте нам нашу дівчину! Вага Шасі ваш, до речі…

І осікся, почувши тонкий пульсуючий виск. Наче величезний комар звідкись наближався. Втім, не „звідкись”, а з боку старого Уно Павукоокого. Якщо, звісно, той і дійсно старою людиною був, а не затасканою лялькою. Одначе, те, що шановний громадський наглядач не має до механічного життя жодного відношення, стало зрозумілим за мить, коли він знову вихопив з піхв свою дурнувату шпагу і для чогось підніс до вуха її радіотелескопичний ефес. Писк гучнішав, а обличчя старого вражено витягувалось.

— Як це випускаєте?!? — вигукнув він невідь до кого. — Як це заплатив?! Що?… Одиночний розрахунок?… Ні, ні! Не можна!!!

А в імлі драконової пащі вже розгорялося якесь синяве світло, чувся звук повітря, розкраяного гострими крилами, і фосфоричний Птах Святого Міка миттєво тьмянів, вилітаючи в яскраво освітлений простір верфі. А на його спині…

— Ні-і-і-і!!! — в свою чергу загорлав Кременчук, кинувшись було до апарату, який майнув майже понад самою його головою, ледь, здається, не збивши з неї старенького міліцейського кашкета.

Втім, ані на його, ані на старого Уно галасливі заперечення ніхто не звертав жодної уваги, а апарат у вигляді птаха з розкинутими крилами вже уносив свого вершника-лицаря з верфі. Разом з дівчиною в золотистому платті, що сиділа в нього за спиною.

— Кита, кита сюди давайте! — почув Богдан ламкий тенор Румати і за пару хвилин біля естакади, ще погойдуючись від різкої зупинки, завмер новий літальний апарат у вигляді морського чудовиська з відкритим пасажирським салоном на його спадистій спині.

— Швидше, давайте швидше! — вже кричав Румата, вмощуючись за велике кермо, і Уно, обігнавши Кременчука, вже стрибав на вільне місце поряд з юнаком, і Норильцєв, згорблений своїм синтезатором, крекчучи ліз через низенький бортик, і сам Богдан, клянучи свою шпагу, що боляче била його по ногах, перевалювався слідом за ним, а сріблястий летючий „кит” зривався з місця й кидався до арки, в імлі якої вже зник птах високошанованого Ваги Шасі.

— Де? — не повертаючи голови, коротко спитав в Уно Румата, кидаючи „кита” в широкий тунель.

Старигань, що, як і раніше, тримав ефес шаги біля вуха, так само коротко відповідав:

— Сьомий коридор… П‘ятий рівень… Вихід на шостий… Здається, до північного порталу суне.

Богдан прислухався до цих рваних слів, побілілими пальцями вчепившись в бортики безпеки, що оточували крісло кожного пасажира.

— А з Пампою не можна зв‘язатись, щоб не випускав? — спитав Румата, майже вертикально ставлячи апарат і кидаючи його в жовтого кольору колодязь. Аж Норильцєв поряд вискнув.

— Ти ж закон знаєш. Не піде він на це, — похмуро відповів Уно. — Заплатив, то й гуляй… Точно, на північний портал іде. О!.. Зараз на третій рівень перескочив. Слухай-но, синку, а, може, через двадцять восьмий його перехопимо?

Румата заклав такий карколомний віраж, що в Богдана, здається, ледь серце з грудей не вистрибнуло. Але він не зважив на це, загорлавши, врешті решт, до керманичів „кита”:

— Та що ж воно в біса відбувається?! Роз‘яснить мені це хтось чи ні?

Уно зиркнув на нього через плече:

— „Дракон” Ваги затриманий, оскільки він ще не лише за ремонт не розплатився, а й за вихід з „Безвиході”. А от сам Барон…

— Ну!.. — підігнав старого Кременчук.

— Сам Барон заплатив за вихід одного Птаха Святого Міка і тепер…

Богдан вже все зрозумів:

— Так зупиніть же його, зупиніть! Адже він людину викрав!

— А докази? Одного вашого слова для такого значущого порушення закону про вільну особистість, як перешкода оплаченого виходу з „Безвиході”, замало.

— Закони, закони, млин!.. Ач, які законослухняні з‘явились! Та я про закони більше вашого знаю! Я ті закони усе свідоме життя захищаю. Я за ті закони життям ризикував. Але ж зараз не той випадок, не той!

— Пельку стули! Закон в нас всього один, сам же знаєш. Щодо особистої свободи. Багато законів нікому не потрібно. Який сенс в них? Адже кожен закон — обмежує частину життя. Кожен зайвий закон — годівниця для зайвих у житті мерзотників. Тому й залежність проста: менше законів — менше підлоти, менше ґрат — більше простору. Отак. Але порушувати оту малість, що залишилася, нікому не можна.

— А Вазі, Вазі можна? Адже він Соньчину свободу он як скривдив!

— А докази? Від неї особисто ніяких скарг не надходило. Скажіть спасибі, що Румата вам повірив.

— А ти, значить, не віриш? — Богдан, здавалось, зараз вистрибне просто в отой простір, що без ґрат. Простір, помережаний швидкістю на якісь неясні мінливі смуги.

— Дурень! — втрутився в розмову Румата. — Як би не вірив, то не наражався б зараз на вигнання з Комуни. Як і я, до речі. Але цим ти не собі завдячуй, а Ігореві. Людина, що так відчуває музику, по життю фальшивити не здатна.

Іншого разу Богдан руками розвів би, а зараз лише міцніше вчепився в бортик безпеки та й знову загорлав:

— То ви, дударики, тоді хоч швидше, швидше! Не на халтурі ж! Втече ж, гаддя!

— Та не метушись! — огризнувся Румата. — Спробуємо наздогнати, спробуємо.

І майже під прямим кутом — Богдана ледь бортиками не перерізало! — кинув летючого „кита” до чергового вузького колодязю. Мабуть, до двадцять восьмого за номером, завдяки якому можна було перехопити „птаха” Ваги.

Те, що це саме так, стало зрозумілим за декілька хвилин, впродовж яких „кит” величезною гладкою булигою просто падав крізь плетиво якогось риштування. І от, вже на самому дні колодязя, перед ними майнула якась тінь з величезними розкинутими крилами. В останню мить тінь раптом набула матеріальної щільності і „кит” Румати, щосили гальмуючи в завузькому просторі, зачепив таки її лівим бортом, викрешуючи жовті іскри й розпочинаючи безладно крутитися на місці.

А тінь Птаха Святого Міка вже зникала за поворотом, зблиснувши наостанку золотистим платтям скам‘янілої дівчини.

— Уйду-у-у-уть!!!

„Кит”, врешті решт, рвучко зупинився, спрямувавши тупий ніс в потрібному напрямку і з такою швидкістю рвонув уперед, що, здавалось від тертя навіть повітря гарячим стало. А за хвилину воно стало ще й грузьким, таким, що важкими грудками сипалося в легені Богдана, а їхній незграбний апарат, вистрибнувши з „Безвиході” в морозний простір помаранчевої тундри, загрузав, загрузав, загрузав у ньому, наче в якомусь блідо-помаранчевому болоті.

З декількох інших „китів” їм вітально вимахували руками карнавальні арканаріани, що чи то вже пройшли лабіринт, чи то лише збиралися повеселитися в „Безвиході”. Вгорі дрейфувала якась ртутна платформа, з якої лунала гуркотлива музика розвеселої дискотеки. А тінь птаха з розпластаними крилами на бриючому польоті зникала вдалині, перетворюючись на цятку червонястого, якогось пластилінового, обрію.

— Ти чого зупинився!? — рявкнув Богдан, щосили смикаючи плече Румати. — Підуть же!

— Та нічого ми вже не зробимо, — нетерплячим порухом скинув той важку руку Кременчука. — На відкритому просторі в Птахів швидкість набагато більша. Це — по-перше. А по-друге, живляться „кити” енергією лише на відстані до двох кілометрів від „Безвиході”. Щоб не угнали їх якісь там шибеники.

— Шибеники, шибеники! — вперше за останній час ледь не заплакав капітан. Щось зламалося в капітанові. Раптово й боляче. — Куди ж він Соньку потягнув? Що він з дівчиною зробити хоче?…

Він нестямним поглядом обвів плаский обрій і висмикнув з піхв свою арканаріанську шпагу, зрозумівши, нарешті, що зброя ця була не лише зброєю, а й грала роль переговорного приладу, в якому довгий клинок уявляв собою й довгу антену. По іншому не можна було. Адже навіть телепатія не спрацьовувала в умовах замкненого простору „Безвиході”. А що таку саме штукенцію начепили навіть на Нксу, який очищав від фарби розцяцькований корпус „Софії”, то…

— Нксо, Нксо, ти мене чуєш? — горлав Кременчук, притуливши до роту ефес шпаги. — Чуєш, дитино?

— Крчук?! — здивовано пискнув ефес. — Ти звідки, Крчуче?

— Поряд я, поряд… От що… Припиняй усі зовнішні роботи і готуй „Софію” до старту. До термінового старту. Зможеш?

— Так, так, мене Ігр навчив…

— От і добре. Ми незабаром будемо, — і Богдан ледь презирливо скосив очі на Румату: — Чи ви сплати за користування вашими іграшками вимагатимете?

Той підкреслено спокійно знизав плечима:

— У тебе вимагав би. А у людини, яка пише музику…

І повернувся було до Норильцєва, але Зоребор вже звертався до Богдана, сторожко шарпнувши його за руку із затисненою в ній шпагою:

— Капітане… Я, звісно, не хочу вам вказувати, Богдане Івановичу, але…

Та й тицьнув пальцем просто неба трохи ліворуч від себе. Кременчук повернув обличчя у вказаному напрямку і…

— От, гаддя! — голос капітана аж рвався від злості. — Та коли вже ви від нас відв‘яжетесь!

Високо-високо над „Безвихіддю”, майже на межі видимості, можна було розрізнити малесенький чорний трикутник, що нерухомо завис над спорудою лабіринту.

Румата з цікавістю простежив за поглядом Кременчука:

— Це отой корабель, про який ви казали? З невідомої Комуни? Що вас переслідує і орбіталку Зоряних Баронів пошкодив?

— Він, він… Нксо, ти мене чуєш?… Відставити поки що. До окремих розпоряджень.

Всередині капітана стало порожньо-порожньо. Давно він такої розгуби не відчував. До того ж, якщо навіть якось „Софію” непомітно з „Безвиході” вивести, то де тепер Соньку шукати? Про це і місцевому населенню невідомо. Загубили, здається, дівчину, назавжди загубили…

Задумавшись і рипнувши зубами, останні міркування Богдан вимовив уголос, від чого Уно розгублено засовався на місці, Румата знову знизав плечима, а Ігор, не відводячи погляду від далекого трикутника, зненацька запитав:

— Богдане Івановичу, а ви пам‘ятаєте, що казав Вага Шасі стосовно Соні, коли вперше на борт „Софії” піднявся?

— М-м-м… — зам‘явся Кременчук. Не пам‘ятав він. Не до того йому тоді було.

— А казав він, — не став катувати капітана Зоребор, — що таку дівчину, як Соня, давно вже шукає якась Його Честь. — Уно з Руматою обмінялися блискавичними поглядами. — Тож, може, і повіз Барон нашу Соню до неї?

Кременчук мовчки й запитально подивився на Лялькарів.

— Його Честь — це Дон-Реба, — кахикнув Уно, — Прим-директор, очолює СНД. Ситуативну Наглядову Раду очолює. Невже ж не знаєте? Так він вже років п‘ять…

— Я ж казав, що нас тривалий час не було на Арканарі. Що ми нову Комуну засновуємо. Подалі і від Дон-Реби, і від СНД вашого недоробленого. Воно, до речі, ті ж самі функції виконує? Нічого не змінили?

Румата промовчав, але Уно за гачок вчепився.

— А як же, — мовив, — ті ж самі. Коли між Комунами якісь непереборні протиріччя виникають, вона відшукує взаємо погоджений баланс свобод. Але… — він осікся.

— Що „але”?

— Та нічого… Нічого… За дівчину, до речі, я теж чув. Дон-Реба директрису шукає для щорічного балу. То, може, ваша Сонька й згодилась?…

— Ну, ти!.. — рвонувся було Кременчук до Уно, але Румата м‘яким поштовхом у груди зупинив його.

М‘яким-то воно — м‘яким, але рука в цього юнака була на диво тверда. Зовсім не музиканта рука. Скоріше — воїна. Чи великої ляльки?

— Заспокойся! Тут от яка річ… Опісля такого нападу на орбітальну станцію Зоряних Баронів, про який ви оповідали, вони обов‘язково СНД мали сповістити. Тож, може, й дійсно Вага Шасі вирішив приємне з корисним поєднати? — Юнак обернулася до стариганя: — Ну, що Уно? Ми все одне ж на бал збиралися.

— Ми ще не зовсім до нього підготовлені.

— По ланцюжках сповістимо. Щось та підготують. Поки дістанемось, поки те та інше… Все одне колись та треба розпочинати. Елемент раптовості до того ж…

Уно з Руматою так суворо дивились один на одного, що, здавалось, не на танцюльки збиралися, а на битву криваву. Втім, Кременчука це не обходило.

— Ну, що? — спробував він підігнати Лялькарів. — Допоможете нам до того Дон-Реби дістатися?

— На котах поїдемо, — не звернув на нього уваги Румата. Очі його некліпно дивились на Уно і Богдан раптом зрозумів, що, не дивлячись на свій юний вік, саме він головував у цій двійці. — На котах, — повторив менестрель, здійнявши голову й уважно дивлячись на малесенький чорний трикутник. — Бо якщо усе, нам тут оповідали, правда, то повітряні мандрівки можуть бути небезпечними. Дуже небезпечними.

* * *

— Там щось відбувається! — вдивляючись у західний бік обрію, вчепився обома руками в роги свого кота Румата.

Довкіл невеличкого загону вершників на чорних рогатих котах розстилалася безкрая помаранчева тундра. З четвертого боку, за спиною Норильцєва, горбились якісь бурі утворення. Але що це таке, здалеку розібрати було неможливо.

— Явно відбувається, — повторив юнак, спостерігаючи за тим, як на обрії щось синювато спалахує, а часом з‘являється дещо, схоже на далекі клуби диму.

Обличчя Румати було стривожене так само, як і в його супутників: з півгодини тому не віддалік від них промайнула ескадрилья з чотирьох „драконів”. А потім ще трійко казкових машинерій на занизькій висоті пройшли в тому ж напрямку. На невеличку зграю чотирьох чорних рогатих котів — зооїдів, виготовлених у Комуні Мрійливих Роботів — уваги вони не звернули: поспішали за чимось більш вагомим. І тепер це більш вагоме щось робило за пласким обрієм.

З боку кота Уно почувся тоненький виск. Богдан вже знав, що то воно таке, і тому зовсім не дослухався до нього. Старигань же випустив вигнуті, наче кермо мотоцикла, роги кота й вихопив з піхв свою шпагу.

— Так, я на зв‘язку, — почулося за мить. — Угу… Угу… Зрозуміло… Зараз. — І гукнув до Румати, що завмер попереду з піднятим обличчям: — З тобою Пампа переговорити хоче. Над „Безвихіддю” справжня повітряна битва точиться. П‘ятнадцять „драконів” не можуть подолати отого чорного трикутника. Чотирьох вже збито, а один…

І осікся, бо юнак вже вихоплював шпагу-передавач з його рук і, повернувшись спиною до своєї команди, перемовлявся про щось з далеким Пампою. Богдан запитально подивився на Уно. Той знизав плечима:

— Сам же чув… Барони спробували на трикутник напасти. Думаю, без Директорії тут не обійшлося.

— За вимогою Баронів, — похмуро мовив Румата, віддаючи зброю старику, — СНД оголосило підготовку до надзвичайного стану. До обмеження свобод ще не дійшло, але…

Уно з Руматою обмінялися швидкими загадковими поглядами. Кременчук вже декілька разів помічав їх, інколи в самий розпал якої-небудь гарячої розмови, але про їхню причину не мав навіть здогадок.

— Тож, може, Пампі треба… — прорипів було Уно, але Румата враз перебив його.

— Так, треба. Я вже віддав наказ. А ми… Нам доведеться йти коротким шляхом. Через Пам‘ять.

Навіть неуважний Норильцєв помітив, як розширилися очі Уно.

— Але ж… але ж… — якось вкрай розгублено засмикався той на лискучій спині свого кота, що, очікуючи наказів, мляво дряпав кігтями помаранчевий мох. — Але ж зараз ніхто через Пам‘ять не ходить. Та й Лоцмани відхилення від маршруту не пробачать. Адже він — їхня прерогатива.

— Ми не в Комуні Магічних Лоцманів, — трохи нервово кинув Румата, хапаючи за роги свого кота й розвертаючи його у бік незрозумілого бурого утворення, що випиналось на обрії. — Поділили, розумієш, Арканар. На шмаття покраяли. Тут — Лоцмани, вгорі — Барони, на річках — Срібні Водяники. Скоро взагалі ані пройти, ані проїхати не можна буде. Скільки вже разів на Директорії це питання підіймали!.. — І, змушуючи кота плавними стрибками набирати швидкість, закінчив на ходу: — Через Пам‘ять Гикливого Лісу підемо. Її оминати — півтори доби знадобиться.

— А як не оминати? — теж уже на ходу спитав Кременчук в Уно, прилаштовуючи свого кота бік-о-бік з його зооїдом.

— А як не оминати, то години три-чотири… Або вічність, — по тривалій паузі додав він.

Але Богдан вповні зрозумів сенс цього зауваження лише тоді, коли чотири чорних рогатих коти зі своїми вершниками впритул наблизились до бурого утворення, яке виявилось величезним буреломом, що утворився бозна коли й бозна від яких катаклізмів.

А ще хвилин за десять стало зрозумілим, що без котів, які виваженими, але водночас швидкими й плавними стрибками пересувались від одного впалого стовбура до іншого, тут робити нема чого було. Навкруги в небо вп‘ялися покручені пальці гілляк, а величезні корчі потворними восьминогами намагалися дотягнутися до мандрівників та й кинути їх у хрусткі провалля, які деінде роззявленими пащами зяяли поміж хаотично нагромаджених дерев. Їхні порепані стовбури хилитались, рипіли і явно намагалися у слушну мить перетворити цей моторошний, але мертвий хаос на рухливий жах повсталих трухлявих зомбі.

Від очікування цього в Кременчука постійно бігли лоскоти по шкірі, а спина вкривалась огидним, липким та холодним, потом. Норильцєв, з на диво кам‘яним обличчям, прилаштувався поряд з Руматою і його кіт майже дзеркально відтворював усі порухи кота менестреля. А Богдан, аби його нав‘язливий переляк не видряпався зовні, затіяв обмін короткими й рваними фразами із сусіднім Уно. Той охоче підтримав розмову і від того здавалось, що арканаріанин схарапуджений не менше за землянина.

— І хочеться вам отак жити? — питав Кременчук, намагаючись не дивитись під лапи свого кота. — Ні, щоб дороги збудувати. Техніка ж — он яка!

— В кожній Комуні своя техніка, — відповідав Уно, що, як і Кременчук, навіть не намагався керувати своїм зооїдом, цілком поклавшись на його штучні інстинкти та власне природне везіння. — Та й дороги різними вийдуть. Такий вінегрет буде, що — ой! Хоча, кажуть, десь на півдні є Комуна Всюдихідних Шляховиків. Ті, кажуть, щось таке роблять. А мо‘ й брешуть люди.

— Комуни, Комуни, — зневажливо пирхнув Богдан і раптом увесь здригнувся, побачивши, як величезна гілляка, зламана необережним стрибком кота Румати, стала сторчма й ледь не нанизала на себе твариняку Норильцєва, яка, втім, в останню мить встигла відстрибнути трохи вбік. — Обережніше!!! — загорлав і сам ледь не звалився з лискучої спини, вкритої коротким гладким смухом. Хапнув пару разів повітря на повні груди, перевів подих і тремтячим голосом продовжив: — Отже, Комуни… Чого це ви… Тобто, ми… Чого це воно усе так… Потрощено, чи що?… Ні, щоб як не однією родиною, так однією державою жити.

— Державою, державою!.. — раптом визвірився Уно. — Ти не лайся при мені, чоловіче! Держава, розумієш!.. Усіляким чинушам тупорилим підкорятись? Підлаштовуватись під них? А зась! Людям вільної праці нема чого біля корита нидітись, нема чого в очі свинячі зазирати, рохкання огидне слухати. Держава!!! Було вже в нас таке колись. Коли нас вивчати намагалися.

— Хто намагався? — насторожився Кременчук.

— А біс його знає! Кажуть, інопланетники якісь, але я в це не вірю. Я взагалі в інопланетників-то не дуже… Навіщо вони у всесвіті, який обертається на одному місці? Зайві вони в ньому. Всі вже один з одним познайомитись мають у всесвіті, який мільярди років крутиться навколо себе.

— А таки крутиться? — спитав Богдан, згадуючи давні зауваження Такаманохари щодо цієї речі.

— А як же?! Крутиться. Королівські Шамани це точно довели. Їхня Комуна, до речі, десь на виході з Пам‘яті має бути. Довели вони. Але я на тому крутінні погано розуміюся. Це ось Румата.

— А Румату давно знаєш?

— З дитинства. Я ж його виростив. Сирота він. Його батьки до бійки втрапили з Мандрівними Мисливцями, ну і…

Помовчали пару плавних довгих стрибків, під час яких ще декілька гілок із моторошним рипом посунуло в плетиво змертвілого хаосу.

— Ну, ось… — врешті решт, мерзлякувато пересмикнув плечима Богдан. — Знову Комуни. Анархія. Мати порядку, матір її!.. Але ж якось доводиться домовлятися вам… нам… поміж собою?

— А то не знаєш! СНД. Ситуативна Наглядова Директорія. Коли на кордонах свобод виникає тертя, то вона…

І раптом Уно осікся. А чорні коти, пружньо балансуючи на своїх м‘яких лапах, на мить завмерли для того, щоб потім щосили рвонути з буреломної Пам‘яті. Їхні довгі стрибки розпочали нагадувати короткі перельоти, а Богдан міцно заплющив очі, до побіління пальців вчепившись у роги свого зооїда.

Десь в глибині небезпечно гойдливої пітьми, розцяцькованій звичними мерехтливими крапками, зойкнув голос Уно:

— Ах, дідько його візьми! Розпочалось таки! А я вже думав спокійно проскочимо.

— Що розпочалось? — скаженим зусиллям волі розчепив повіки Богдан, відчуваючи, що його зараз знудить від карколомного руху. Або від власної безпомічності. — Розпочалось що!?!

Але його запитання не було почуто, бо простір сколихнувся коротким репетом „гик!”, а потім єхидно зачастив: „гик-гик-гик…” І водночас з цим море скоцюблених стовбурів, гілок та корчів, хилитнулось і розпочало розгойдуватися потворними, такими, що постійно збільшувались, хвилями.

— Та що це воно?!

— Дерева! Дерева гикати розпочали! Уходити, уходити треба! Румато! Рума-а-а-ато!!!

Кіт Румати зненацька зник з поля зору, а на тому місці, де тільки-но він знаходився, почала нагромаджуватись величезна купа хмизу: гик! гик! гик! Майже одночасно з цим Норильцєв зісковзнув зі спини свого чорного зооїда, мечем врубаючись в смертельно колюче плетиво й теж зникаючи в ньому.

— Ігоре-е-е!!! Зореборе, матері твоїй ковінька! Назад, наза-а-а-ад!!!

— Рума-а-а-ато!!!

— Ігоре-е-е!!!

Кіт менестреля був затиснутий двома неоковирними стовбуриськами, що з кожним гиком повільно сповзали в чорну безодню, пропахлу сирою землею та гнилою деревиною. Сам Румата, придавлений величезною гіллякою, відчайдушно борсався трохи вище зооїда. Але ця вищість мало чим могла йому допомогти, бо за хвилину-другу важелезний корч мав звалитись просто на нього.

— Ах, ти, матері твоїй ковінька! — зовсім по-кременчуцькі вилаявся Зоребор, щосили обрубуючи гілля навколо Румати та й пробуючи втриматись на слизький і хиткій поверхні: гик! гик! гик! — Руку, Румато, руку давай!

Той в якомусь неймовірному ривку зміг би дотягнутись до хлопця, але один з клятих стовбурів посунувся ще на півметра, однією з покручених, але гострих, гілляк наскрізь проштрикуючи одяг арканаріанина, а іншою гілкою, наче важелем, впираючись в його ногу. Серед загального рипу й скреготіння хрумкіт переламаної кістки був зовсім нечутним. Лише обличчя Румати миттєво побілішало та голова безтямно хитнулась убік.

— Рума-а-а-ато!!!

Ризикуючи звалитись у посічену гіллям безодню, Норильцєв осідлав товстелезну колоду, що, здригаючись усією своєю облущеною поверхнею, повільно сповзала униз і, орудуючи мечем, неначе сокирою, розпочав рубати оту гілку, що придавила ногу Румати. Руб-руб… гик-гик… руб-руб… Тіло Лялькаря, що й дійсно розпочало нагадувати величезну зламану ляльку, тупо смикалось в такт цим звукам.

„Тр-р-р-р…” — невдоволено заскреготіла одна з деревин, випускаючи зі своєї мертвої хватки закривавлену кінцівку менестреля. Але друга колода ще щільніше нанизала на свої гілки його одяг, поступово затягуючи хлопця до огидної рипливої пащі.

Уно, стримуючи свого кота, намагався втримати на місці й інших. Обличчя його здавалось розірваним на двоє: вбік зооїдів та вбік Румати. А Кременчук, усім тілом балансуючи на ворухливій поверхні Пам‘яті, вже чимдуж пересувався до Зоребора.

— Ігоре-е-е!!! Ігоре, тримайся!

Але він явно не встигав, бо за якимись невловимими ознаками Норильцєву зненацька стало зрозумілим, що за мить увесь довколишній безлад, повільно набираючи швидкість, посунеться униз, у сиру гнилу прірву. І тому він, остаточно плюнувши на обережність, ковзнув до тіла Румати, краючи мечем і зриваючи з нього верхній одяг — широку шкіряну куртку та коротеньку прозоро-пластикову накидку.

Бурелом на мить завмер і… І в останню мить Ігор відчув, я щось рвучко шарпнуло його вгору, міцно вхопившись за верхній край кольчуги. Встиг таки Богдан Іванович. А сам хлопець встиг перехопити Румату за поперек і вражено зойкнути, наштрикнувшись поглядом на його оголені груди. Вірніше — її. Бо юнак за всіма зовнішніми ознаками виявився… виявилась… Дівчиною виявився всеарканарсько відомий бард Румата Пронизливий.

* * *

— А потім? — спитав Кременчук, відчуваючи, як слабенько поколює усе його тіло, вимучене карколомним спуском з клятого бурелому та скаженою скачкою до Комуни Королівських Шаманів: її десятиметрові споруди, схожі на збільшені ескімоські чуми, знаходились кілометрах в п‘ятнадцяти від Пам‘яті Гикливого Лісу.

— Потім? — перепитав Уно, ледь видимий в парі зцілющого гейзера. — Потім я присягнувся матері Румати, що хоча б до весілля збережу природність дівчини. Сам знаєш, що вона в нас набагато більше цноти важить. Ага… А ще потім поховав Кіру поряд з Будахом. Вірніше те поховав, що від неї залишилось.

— Тож, кажеш, і в Кіри, і в чоловіка її, тіла вже були відсотків на вісімдесят штучними?

— А як же? У нас у всіх з часом таке відбувається. Мо‘ скажеш, що в тебе все природне? В мене ось усі кінцівки, півшлунку, одна легеня, одна…

— А в Румати тепер теж кінцівка штучна буде?

— Шамани кажуть, що ні. Можна врятувати на біофізичному рівні. Без технології обійтись. Вранці точно відомо буде.

— Я вранці далі піду. Ти мені тільки шлях вкажи. Не можна мені тут затримуватись.

— Нам усім тут затримуватись не можна. Тож ти розслабся. До ранку ще ціла ніч попереду.

Зауваження було слушне. І Кременчук увесь занурився в гарячу, вщерть наповнену якимись пекучими бульбашками, кам‘яну ванну. Лише обличчя його зморене на поверхні лишилось.

— А стать Руматину чого приховуєте? — спитало обличчя. — Он яка дівка гарна!

— Отож воно й є, що гарна. У нас знаєш, скільки охочих до гарності цієї?

Кременчук згадав пласку й бровату мармизу Ваги Шасі й лише зітхнув болісно.

— Отож, — зациклило Уно. — А я ж не можу повсякчас біля неї знаходитись. Хоча й пробую. Та й сама Румата!.. Їй би краще хлопцем народитись. Уся зброя — її, усі бійки — з нею… — забубонів старигань, а Богдан заплющив очі, згадуючи, як вони стрибали на котах до краю клятого бурелому, як майже вперекидь скочувались із нього, і як Уно горлав, тицяючи покрученим пальцем на захід: „Туди, туди!.. Там Шаманів Комуна. Вони допоможуть, обов‘язково допоможуть!” А Норильцєв, сувороокий і увесь якийсь вмить подорослішалий, тримав на побілілих руках беззахисне, прикрите благенькою курточкою Уно, тіло дівчини й оскаженіло зиркав на будь-кого, хто намагався наблизитись до нього.

— Богдане Івановичу! — випірнула з імлистої пари голова Зоребора. Очі на ній вже були ані суворими, ані навіть дорослими. Розгубленими в нього очі були. По-дитячому розгубленими. — Я піду Румату провідаю. Можна? А то якщо вранці підемо, то…

— В Уно питай. Я тутешніх порядків не знаю.

— Та нехай іде. Якщо вже через Пам‘ять Гикливого Лісу перебралися, то нічого поганішого вже не буде. До самого Ірукану.

— О, до речі! А що це за гикавка така в бурелому цього?

— А це Гикливі Дерева, коли в них насіння визрівало, при доторку до них оте саме насіння разом з гикавкою й розкидали. Просто в буреломі десь ще є живі паростки Дерев, ну й…

Голос Уно потроху стишувався, стишувався, по мірі того, як Ігор віддалявся від кам‘яної чаші гейзеру, до якої їх запроторили Шамани, ретельно оглянувши кожного з їхньої невеличкої групи. Лише Румату вони не стали оглядати, а відразу ж затягли до найближчого „чуму”.

Дорогу до нього Ігор вже знав. Як і до приміщення, захаращеного якимись прозорими колбами, змійовиками та горщиками з найхимернішими рослинами. Колби та змійовики опуклими кінцівками торкались рослин, а ті вповзали до них жовтаво-зеленими повільними цівками. А посеред цього скло-ботанічного плетива стояло невеличке ліжко, на бильцях якого росли великі яскраві квіти. Посеред квітів, під тонкою помаранчевою ковдрою лежала Румата.

Дивно, але жодних коліщаток, витяжок чи гіпсів, біля її ніг не спостерігалось. Спостерігався сивобородий Шаман, що, муркочучи щось собі під ніс, водив руками над стегнами сплячої дівчини. Ігор безгучно завмер на порозі, але арканаріанин вже відчув присутність стороннього. На мить завмер, а потім повільно обернувся до Норильцєва. Хотів щось сказати, але за мить лише посміхнувся одними очима й, вітально махнувши лівицею, мовчки пройшов повз Зоребора, лишаючи його сама на сам з Руматою.

Ігор на хвилинку завагався, а потім підійшов до клечаного квітами ліжка. Повітря було просякнуте легким і чомусь бентежним ароматом. Свіжим, як свіжість близького неозорого моря. І серед цього моря до далекого обрію пливла Румата, прикривши очі довгими вигнутими віями. Зоребор вдивися в її розслаблене обличчя: і як він відразу не здогадався, що воно… що вона… Он які риси витончені. Жіночі. Та й все інше…

Хлопець мимоволі й трохи сором‘язливо скосився на невеличкі груди, щільно обтягнуті тонкою ковдрою. До цього їх завжди приховувала незграбна простора курточка, але тепер… Тепер он навіть соски виступають.

Щоки в Зоребора запашіли, але очі продовжували ковзати далі, по пласкому череву, що закінчувався трикутничком, зібганої поміж ніг, матерії, по високих випнутих стегнах, по… Чорт! Адже оце стегно ще вчора ввечері бубнявіло переламаною кісткою! Ще вчора воно викликало внутрішній біль від одного свого вигляду, а тепер…

Навіть не розуміючи того, що він робить, Зоребор потягнув на себе край ковдри, з-під якого зблиснула гладенька ніжна шкіра. На місці перелому було помітно лише невеличке почервоніння. Не вірячи своїм очам, Ігор простягнув руку і обережно, самими кінчиками пальців, доторкнувся до тіла дівчини. І відразу ж йому здалося, що по його власному тілу начебто якийсь слабенький електричний струм пробіг, а Румата ледь-ледь здригнулась.

Трохи перелякано Зоребор знову зиркнув на її обличчя і відчув, що його раптом наче у воду крижану кинули: дівчина усміхнено й трохи глузливо дивилась на нього.

— Я… я… — залепетав Норильцєв. — Я ж нічого… Я ж тільки…

І хотів було відсмикнути руку, але інша рука, тепла й ласкава, притиснула її до стегна. Другу долоню дівча занурило в довге волосся хлопця, схиляючи його голову до свого обличчя.

Її напіврозплющені очі стали наближатися, наближатися, заслонюючи собою усе довкілля, і Ігор вже не міг відірватися від цих двох безодень, в яких розбігались, пересувались, кружеляли на місці навіть не зірки, а цілісінькі тобі всесвіти. Всесвіти нових думок і нових почуттів, нових явищ і нових істот, всесвіти вічних страждань і вічних любовей.

— Зореборе, поцілуй мене, — прошелестів один всесвіт.

— Я… я кохаю тебе, Румато, — через мільйони світлових років відкликнувся інший і якась тепла гойдлива нескінченність з‘єднала два тіла, переплітаючи поміж собою руки, ноги, губи та погляди.

— І я… я… я… — затихаючи, у безмежних просторах загойдалися атоми, молекули, зірки та галактики. І не було більше нічого в цьому світі окрім ритмічного пульсуючого руху народження нового всесвіту.

* * *

Кременчуку не було з чим порівняти Ірукан. Надто мало міст він бачив на цій планеті. Точніше, взагалі не бачив. Бо хіба ж можна було назвати містом легковажний атракціон Комуни Вільних Лялькарів чи медично-магічне стійбище Королівських Шаманів? Про орбітальну станцію Зоряних Баронів взагалі не йшлося. Іржава консервна банка, загублена в порожнечі, та й годі!

Ірукан же був справжнім містом. З лискучою металевою огорожею, над якою через рівні відстані здіймалися помаранчеві сторожеві вежі. З дзеркальними хмарочосами і повітряними таксі у вигляді стилізованих тварин, які проносилась ущелинами вулиць. З химерними лазерними голограмами середньовічних замків на дахах збожеволілих від власної вишини будівель, від чого ті набували вигляду неприродних геометричних стрімчаків або гігантських лискучих скалок колись вщент розбитого скляного світу. Світу драконів, ельфів та інших напівзабутих чудасій.

Посеред цього електронно-міфічного світу височіла ртутна піраміда Директорії, до якої з усіх усюд тягнулися, вигадливі за казковістю форм, транспортні засоби. І тому не невеличку зграю чотирьох рогатих котів ніхто особливої уваги не звертав. Хіба що на одному з порталів металевої захисної стіни Ірукану мандрівників зупинили чи то лискучі яйцеголові андроїди, чи то звичайні люди, по маківки затягнуті в глухі трико. Втім, згідно з розповідями Уно, це могли бути й гібриди перших та других. Вірніше, так воно напевно й було. А Богданові при вигляді цієї охорони чомусь згадалися сорорійські безлиці.

Безлиці ж тутешні тривалий час розпитували їх про мету візиту до мегаполісу. Але, взнавши, що на щорічний бал Прим-директора Дон-Реби прибув сам Румата Пронизливий з особами, що його супроводжують, усілякі розпитування були припинені. А навколо Норильцєва з його синтезатором за спиною вчинилась навіть якась поштива метушня. Добре, все ж таки, бути відомим! Одначе, здавалось, що не всі поділяють цю тезу. Бо Кременчук перехопив зовсім не погордливі, а якісь полегшувальні погляди, що ними обмінялися Уно з Руматою. Боялися, що їх не впізнають, чи що?

Втім, з подальшого стало зрозумілим, що Лялькарі не те що, не бояться, а й навіть не дуже-то й бажають цього. Певною мірою, до самої будівлі Директорії добиралися якимись манівцями, зупиняючись раз від разу в дещо підозрілих місцях, в яких до них підходили такі само підозрілі особи. Перемовившись про щось з Руматою та Уно, особи зникали й рогаті коти знову сторожко пробиралися до іншого закутка мегаполісу.

Кременчуку, якому здавалось, що він фізично відчуває близькість Такаманохари, таке повільно пульсуюче пересування зовсім не подобалось, про що він, врешті решт, роздратовано й сказав Уно.

Той пожував губами, в черговий раз перекинувся з Руматою загадковим поглядом, і лише потім відповів:

— А ти що, хочеш просто з центрального ходу зайти й повернення своєї подруги вимагати?

— Н-ну… — знітився Богдан.

— Тоді не нукай, а слухай сюди. От взнаємо точно, де вона знаходиться, зайдемо з тилу, тоді й основний план дій випрацьовувати будемо.

Отак і трапилось, що увійшли до піраміди Директорії з якогось непоказного входу, без гучних звуків фанфар та литавр, залишивши котів під опікою непоказних швидкооких типів з розмальованими, такими, що нагадували клоунські, обличчями.

Але один з „клоунів” попростував таки разом з ними якимсь пустельним і широким коридором, залитим холодним неоновим сяєвом. Від цього сяйва обличчя і в землян, і в арканаріан набули неприродного зеленкуватого кольору, що створювало враження нереальності усього, що відбувалось навколо.

„Та куди вже нереальніше!” — роздратовано подумав Богдан, краєм ока спостерігаючи за тим, як „клоун” пошепки розмовляє про щось з Руматою, схилившись до її лівого вуха. За їхніми спинами сторожко переставляв ноги Норильцєв, згорблений своїм синтезатором. Він взагалі останнім часом постійно знаходився поряд з дівчиною, явно намагаючись прикрити її собою від усіх мислимих та немислимих небезпек. Ото ще, лицар сумного образу! Втім, це було не зовсім так, бо час від часу молодята обмінювались якимись незрозумілими, але зовсім не сумними поглядами. Скоріше, навпаки.

Уно явно ревнував. Кременчук же, згадуючи його колишні загадкові перезиркування з прийомною дочкою, відчував себе цілковитим дурнем. Всі щось приховували, всі щось знали, лише один він… Теж мені, ментура!

Воно б не завадило з Зоребором наодинці поспілкуватись. Не могло ж між ним та Руматою щось статись! Часу в них не вистачило б. Чи вистачило? Це лише на спілкування з командиром він жодної вільної хвилинки не має. І оце вже явно свідчило про падіння дисципліни на борту. Треба було б з Нксою зв‘язатись. Як там дитина? Останній раз Богдан з ним ще у Шаманів розмовляв. А потім, перед виходом з Комуни, Румата якісь настанови крчовнику давала. Богдан не втручався, вважаючи, що дівчина краще знає становище у „Безвиході”.

Досадливо закректавши, Кременчук потягнувся було до своєї шпаги-передавача, але в цю мить „клоун”, напрочуд шанобливо схилившись перед Руматою, рвучко розвернувся і пішов назад, зникаючи у неонові імлі. Богдан провів його поглядом і знов ухопився було за ефес, але завмер, наштрикнувшись на уважний погляд дівчини. Вона заперечливо похитала головою, а потім самими очима вказала вгору, на стелю тунелю, де якраз над ними розташувались якісь, пластикові на вигляд, грати. Уно теж перевів погляд на них. Навіть Норильцєв здійняв свою патлату голову. Лише Кременчук роздратовано тупцював на місці. Мовчанка затягувалась.

Богдан вже було хотів порушити її, але в цей час йому здалося, що грати на стелі ледь здригнулись. Він навіть очі примружив. А пластик вже й дійсно падав убік, втримуючись лише на якомусь бовту, а з чорного, доволі вузького, отвору раптом з‘являлась нога в червоному черевику з великою срібною пряжкою.

Здавалось, ніхто ще нічого й зметикувати не встиг, а нога вже знову зникала у відчиненій шахті, з якої, втім, замість неї вислизало щось довге, тонке та вертливе. „Мотузка!” — нарешті дійшло до Кременчука. А Румата вже хапалась за неї і, спритно перебираючи тонкими руками, зникала в отворі. Природно, що Норильцєв, ані на секунду не завагавшись, чкурнув за нею. І як із синтезатором своїм не застряг? Уно мовчки дивися на капітана, явно запрошуючи його приєднатися до молоді.

Той лише плечима знизав, поправляючи свого міліцейського кашкета, і за хвилину теж зник в шахті. Останнім до неї поліз старигань, на мить завис на мотузці, ставлячи ґрати на місце, і коли по коридору протупотіло декілька безлицих андроїдів, окрім них нічого вже не порушувало навколишнього неонового супокою.

* * *

На перший погляд все виходило дуже просто. Й дуже легко. Посеред просторої лункої зали, з прозорими скошеними стінами, прикрашеної притлумленими вогниками й макетами смолоскипів, серпантином у вигляді чудернацьких пістрявих змій, стільцями-тваринами та столиками-рослинами, височив величенький паралелепіпед, за матовими гранями котрого вгадувалось якесь велетенське помаранчеве ліжко. Якщо щільно притулитись обличчям до каламутної грані, то за нею можна було розрізнити струнку дівочу постать в золотистому платті, що безпомічно завмерла посеред пекучого помаранчу.

Богдан обома руками вгатив по матовій поверхні, відчуваючи, як вона жорстко пружинить і вібрує під ударами його кулаків.

— Сонько! Соню!..

— Тихіше ти! — рвучко смикнув його за плече Уно, водночас озираючись на вхід до зали, оздоблений у вигляді величезного лицарського шолому, від чого той нагадував пушкінську Мертву Голову з “Руслана та Людмили”, поставлену в дальньому кутку приміщення. А ще він нагадував про клятих Зоряних Баронів. — Тихіше! Усю Директорію переполохаєш. Разом з Іруканом… Спить вона, спить! Сам же знаєш, на що Вага здатний. Дівчина твоя, вочевидь, в несплячому стані тарарам їм добрячий влаштувала.

Але Богдан не слухав його, знову й знову розплющуючи обличчя об каламутну поверхню, вдивляючись в глиб паралелепіпеда. Саме через цю каламутність та певну віддаленість обличчя Соньки було розмитим, наче на старій акварелі. Від того здавалось воно якимсь казково-кіношним. Цьому ж сприяло й остогидле мерехтіння в очах. Та й сльози до того ж.

— Сонько! Соню, ти мене чуєш?…

Його розпачливі згуки болісною луною прокочувались карнавально прибраною залою, оминаючи чорний отвір в долівці, через який люди й втрапили до неї. А оскільки прозорі стіни просторого приміщення похило сходились вгорі в одній точці, а за ними мерехтіли жовтогарячим розплавом вечірні перісті хмарки Арканара, то можна було зрозуміти, що майже шестигодинний шлях по колодязям вентиляційної системи будівлі Директорії, закінчився на її верхівці. Тобто, все виглядало дуже просто й легко. Прийшли, побачили, пролізли. От хіба що руки нили та саднили збиті коліна.

Втім, ця легкість була явною ілюзією. Бо чого це коштувало Уно з Руматою, можна було лише здогадуватись. Та й основні складнощі лише розпочинались, бо не було зрозумілим, що воно робити з клятим паралелепіпедом, всередині якого знаходилось тіло сплячої красуні земного походження.

“А скільки ж це вона вже спить?” — майнуло в Кременчука. Але до підрахунків йому цього разу вдатися не довелося. Оскільки по спині його пробіг якийсь легенький протяг, на котрий капітан, можливо, й не звернув би уваги, якби не раптова, абсолютна тиша, що на невловиму мить запанувала навколо. А потім позаду почулося тихесеньке дзижчання.

Вологе обличчя Богдана рвучко розвернулося до „мертвоголового” входу, яке якраз піднімало забрало свого велетенського лицарського шолому. Капітан навіть зрозуміти ще нічого не встиг, а старий Уно вже одним стрибком долав відстань до найближчого столика у вигляді якоїсь місцевої химерної черепахи, хапався за його край і буквально жбурляв цю конструкцію праворуч, намагаючись прикрити нею відчинений вентиляційний колодязь.

Жалісно задзеленчав впалий посуд. І цей дзенькіт злився із дзенькотом легких лаштунків та зброї невеличкого загону іруканців, що увірвалися до зали, випнутим півколом розташовуючись у ній. В задньому фокусі півкола завмерла самотня опецькувата постать людини в пишному пістрявому вбранні.

— Ах, Уно, який ти незграбний! — вигукнула Румата, роблячи вигляд, що не помічає того, що відбувається за її спиною.

А старигань раптом п‘яно похитнувся й схопив зі столу кубок, що дивом втримався на ньому, та й притулив його до роту, високого задираючи голову. „Буль-буль-буль”, — забулькотіла якась тягуча рідина, червоними цівками стікаючи по неголеному підборіддю Уно.

— Що тут відбувається? — різко спитав чоловік, прикритий озброєними іруканцями, і лише зараз Богдан розрізнив на його голові невеличку, але вишукану кришталеву корону. Таку саму, яка була й на Соньці.

Румата нарешті рвучко й трохи навіть перелякано обернулась до іруканців. Але Богдан міг побитись об заклад, що цей переляк був удаваний. Норильцєв було зробив крок уперед, намагаючись захистити дівчину, але Румата плавним порухом руки посунула його вбік і широко розплющила свої темно-волошкові очі.

— Ой! Дон-Реба! — і присіла на одне коліно, жестом наказуючи зробити це й іншим. Лише Уно не звертав ані на що уваги, зі смаком жлукчучи червоне вино. І це вже було явно не удаваним.

— Я запитую, що тут відбувається!?

— Ми… ми… — залепетала дівчина. — Ми теєчки… На бал ми… Запрошені.

— Румата? — колихнувшись пухлим черевом, примружив очі Дон-Реба і зненацька стало зрозуміло, яким зловісним буває сіре-сіресеньке, цілковито непримітне обличчя. Набагато зловіснішим, ніж обличчя, наділене якимись яскравими рисами. — Але я не пам‘ятаю, щоб підписував тобі запрошення.

— Але ж ваша Канцелярія…

— Канцелярія?! Знову ця бісова Канцелярія!!! О, святий Міко! Аж ніяк, аж ніяк не позбудуться духу Комун при здійснення наглядової роботи. Все, все проточене цим клятим духом. Що Канцелярія, що охорона! Хто хоче, де хоче, той там і вештається!

— Гик! — відірвався нарешті від свого кубка Уно. І раптом радісно загорлав: — Дон-Реба! Директоре, сто бісів в твою чорнильну печінку! Як справи, друзяко? — І, поточившись, ледь не впав просто на стіл, але встояв і, похитуючись, посунув уперед, розчепіривши руки з явним наміром обійняти ситуативного прим-директора.

Іруканці здійняли клинки своїх мечів, що дуже і дуже нагадували своїм виглядом горезвісні мечі Зоряних Баронів, а Румата кинувся навперейми старику, хапаючи його за плечі, та й відтягуючи назад.

— Вибачте його, Прим-директоре, вибачте! Він сьогодні трохи не в формі.

— Той уганяє авто, той — у селян рисаків, я ж граю в інше лото, я — уганяйло ліфтів!.. — раптом загорлав Уно, намагаючись диригувати самому собі обома руками.

Кременчук з Норильцєвим обмінювались швидкими поглядами, не знаючи, які ролі їм підготували в цій виставі. За каламутним склом летаргічним сном спала, майже непомітна зовні, Такаманохара.

— Якого дідька!!! — аж заревів зненацька Дон-Реба. — Як ви пройшли сюди повз охорону?!

— А що охорона? — раптом здійнявся з коліна Кременчук, зиркаючи на мечі охоронців Прим-директора і якимсь загадковим почуттям відчуваючи, що робить цілком вірно. — Що та ваша охорона, Дон-Ребо? Коли ми, гуляючи Директорією, підійшли до ескалатору…

І затнувся.

„Якого такого ескалатору? — майнула думка. — Звідки він узявся?” Богдан труснув головою, але затято продовжив:

— …підійшли до ескалатору, то охорона ваша мечами своїми новими бавилась. З променями синіми. Зайнята вона була абсолютно променями тими, ну й…

— Ваша честь! — смикнувся було один з охоронців, мабуть, старший, але Кременчук точно знав, що нічого в нього не вийде. Кременчук наче наяву бачив, як за декілька хвилин цей охоронець присоромлено виходить з зали. Ось вже і Дон-Реба попереджувальне здійняв руку, дивлячись, втім, просто на Богдана.

— А це що за диво?

— Це, ваша честь, — задріботіла Румата, не випускаючи Уно, — це зі світи моєї. Новенький. Богдан Кременчук. Представник Комуни однієї новозаснованої. Комуною Планети Земля себе називають.

Дон-Реба уважним поглядом втупився в капітана.

— Комуною Планети Земля? — перепитав. — Дивна назва. Не чув. Але є щось поетичне. Ну, на покордонні вічно щось та вигадають. Вже зареєструвались чи ні? Щось я не пам‘ятаю. Чим займаєтесь? Віршомази, мабуть?

Богдан трохи розгубився:

— Чим? Віршомази? Та ні… — І раптом ляпнув: — Ми теє… Філософи ми.

Норильцєв, що якраз здіймався з коліна, аж поперхнувся, язика висолопивши, а Дон-Реба швидким насмішкуватим поглядом змірив капітана.

— І ще музикою… музикою… — спробував оговтатись Зоребор, стягуючи з плеча синтезатор та й пробігаючи довгими гнучкими пальцями по його клавішах.

Дивні, урочисті й водночас тривожні звуки залунали у великій залі з нахиленими скляними стінами, за якими ген до обрію здибився кам‘яними гейзерами своїх хмарочосів Ірукан. Всі принишкли. Навіть обурений начальник охорони. А музика пульсувала, билась в серцях, струменіла по звивинах мозку і несла невагомі тіла в помаранчеві далі Арканару, крізь бурштиновий простір Сорори, крізь зелене нуртування Пірра, до індигово-срібних безодень нескінченості. Гарна музика була. Кременчуку вона здалась чимось знайомою. Десь чув він її. Десь далеко. Десь на Землі. Але, на жаль, музична освіта в нього закінчувалась рівнем „Гринджолів” та Вірки Сердючки. Із вкрапленням блатних шансонів.

Вже стихли останні акорди, вже припинили свій нервовий біг по клавішах інструменту пальці Зоребора Сталевої Десниці, вже він ніяково завмер, боячись здійняти очі на Прим-директора, а загальне заціпеніння в залі тривало й тривало.

— Гм, — врешті решт, кахикнув Дон-Реба і перевів очі на Румату, — іноді мені подобається вольниця моєї Канцелярії. Здається у незрівнянного барда з‘явився гідний суперник?

— Вчимо потроху, — всміхнулась самими куточками губ дівчина, якось ніжно-ніжно поглянувши на юнака. — Вчимо, пора вже й школу створювати. Не все ж халтурами перебиватись. Навіть на найвищому рівні.

— Ваша честь! — вклинився нарешті в розмову клятий охоронець. — Ваша честь, я протестую і вимагаю спростування нахабного наклепу. Мої люди…

— Хто біля ескалатору чергував? — повернувся до нього Дон-Реба.

— Сера й Тамео.

— Відомі фанфарони! І якщо через несанкціоноване використання ними таємного… — Прим-директор осікся, стрільнувши очима вбік Румати. — Якщо через це виникнуть проблеми під час балу, то…

— Ти звідки взнав про розташування ескалаторних шляхів? — шепнула Румата, не відриваючи, втім, якихось закоханих очей від Норильцєва, що аж запашівся від цього погляду. — Та й про озброєння Директорії промінням Святого Міка? Ми самі лише нещодавно…

Богдан тільки плечима знизав, уважно спостерігаючи за молодятами. Не просторікувати ж зараз про незрозуміле осяяння… І зненацька до нього дійшло, що Ігор з Руматою… Боже, і коли встигли! Ну, зелень безбаштова!

— Коротше, наказую негайно провести службове розслідування й про результати відразу ж доповісти мені! — закінчував між тим Дон-Реба коротку розмову, виходячи, нарешті, з-за огорожі охорони на вільний простір.

Загін швиденько розташувався попід стінкою, а його начальник зник з зали так само, як нещодавно й передбачав Кременчук. Службове розслідування пішов проводити, бідолаха.

— В нас не більше десяти хвилин, — шепнув Богдан на вухо Руматі. — Потім тут таке розпочнеться! Це я тобі точно кажу. Що робитимемо?

Якісь неясні уривки образів майоріли в його уяві, Румата вагалась, Ігор закохано дивився на неї і лише п‘яний Уно напрочуд тверезими очима оцінював розташування сил. Сили були явно не на їхню користь. Позаду височив каламутний паралелепіпед із замкненою в ньому подругою дивних комунарів. Все було погано. Добрим було одне: Прим-директор потроху віддалявся від своєї охорони.

— Дон-Ребо, друзяко, — раптом знову похитнувся Уно, — а ти хитрю-ю-юго!.. А ти круті-і-ій!.. А дозволь в твоїх хлопців мечі глянути. А що це за промені такі несанкціоновані в Директорії з’явилися, га? А куди це громадські наглядачі дивляться, га? А Феод Комун на це дозвіл давав?… Втім, я розумію. Розумію я. Тс-с-с… — приклав старигань пальця до губ. — Всім — тс-с-с-с!.. Але на мечі глянути дозволь. Цікаво, друзяко.

Прим-директор, презирливо скрививши губи, спостерігав за ним.

— Я тобі зараз погляну, я тобі погляну, п’яндалиго старий! Так погляну, що мало здаватись не буде. І як це тебе сюди занесло з «Безвиході» твоєї бісової?! Гаразд, розберемося. — І раптом якось хижо повернув обличчя до Кременчука: — А про що ви там у своїй Комуні мислите, філософе?

Запитання було настільки раптове, що Богдан зніяковів. Але часу на зніяковіння в них не було. Тому він, вперто метельнувши головою і подумки лихоманково перебираючи усі можливі варіанти наступних подій, бачачи уривки образів і чуючи нерозбірливі слова, кинув, ледь затинаючись:

— Ми?… Ми, тобто… Так ми над історичним шляхом нашим розмірковуємо, — ляпнув.

Уно бочком-бочком пересувався до охорони, намагаючись зайняти вигідну позицію. Норильцєв здивовано розчахнув очі.

— Над історичним шляхом? — зацікавлено перепитав Дон-Реба. — А ну, а ну… Скажи мені, філософе, а чого це ми, наприклад, з Ірукану повтікали, від життя цивілізованого по Комунам усіляким хутірським розбіглися? Адже ж гуртом, здається, жити для розвитку краще?

— Н-ну… Для розвитку, може, й краще, а ось для здоров‘я… Усе відносно, розумієш… При існуванні великої кількості живих істот на обмеженій території в них агресивність підвищується. Це, розумієш, наука навіть на рівні тварин довела. — Очі Норильцєва набули здивоване-реготливого виразу. — Ага. Отож ми й того… Історична необхідність, розумієш. Крім того, при тих високих технологіях, яких ми досягли, виробництво не обов‘язково має в одному місці зосереджуватись. Радше навпаки. Навіть якщо брати найрозвинутішій мегаполіс. Краще за інтересами розбігтися. І корисніше для здоров‘я, і для життя цікавіше. Бо людину не економіка розвиває, а ідеї. Які впливають на економіку.

— Угу, угу, — кивав головою Дон-Реба, все пильніше придивляючись до Кременчука.

В Норильцєва, не дивлячись на напруженість ситуації, від стримуваного реготу розпочали підгинатися коліна. Звідки йому було знати, що небіж Богдана, Данько, свого часу анархізмом захоплювався, з чорними прапорцями бігав і постійно проводив з дядьком роз‘яснювальну роботу. Допоки не став директором продюсерської агенції. Враз всю анархію, як рукою, зняло.

— Угу, добре викладаєш. У мене в Канцелярії, до речі, місце є вільне… Але чи не помітили ви у себе в Комуні, що чим вищі технології, тим більш зв‘язки між людьми розірвані. Розкладається суспільство людське, наче тухла риба на сонці. Смердить. Що ж воно робити?

— А принципи життя змінити. Замість принципу „живи сам і дай жити іншому” перейти до вдосконаленого „живи сам і допоможи жити іншому”.

Зоребор хіба що руками не розвів. Бо знову ж не знав, що окрім спілкування з небожем, полюбляв Богдан спілкуватися з Жоркою Памперсом, колишнім рекетиром і бандюком, що вже відбарабанив свій термін, і після цього подався раптом у попи. Усяке з людьми трапляється.

— Ой, гарно! Ой, молодця! — якось по-бабські сплескував руками Прим-директор. — Допомогти!.. А, може, краще для початку рибу в холодильнику складувати за ґатунком та розміром для припинення гниття? І для зручності подальшого користування.

Та й зненацька сунув міцно стиснутого кулака просто під ніс Богданові. Аж кісточки пальця в того кулака побіліли, а Кременчук з несподіванки відсахнувся від нього. Відсахнувся й зловив несхвальний погляд Румати, спрямований на нього. І дійсно, чого це він тут просторікує? Час-то йде!

Богдан зиркнув через плече на каламутний паралелепіпед, пробіг поглядом по мечах охоронців, які поки що непорушно стояли під стінкою, згадав синє проміння, яке вилітало з них під час його першого знайомства з Арканаром, себе непритомного згадав і раптом… „Тьху, ти, дідько мене візьми! Адже все так просто!” — аж чортихнувся подумки Кременчук, зосереджуючись і спрямовуючи некліпний погляд на Прим-Директора. Вочевидь, вигляд в нього став ще той, бо навіть Уно, що готувався до останнього кидка на потенційного й дуже цінного заручника, невпевнено вкляк на місці.

— Дон-Ребо, — вичавив з себе Кременчук, — Дон-Ребо, ти чуєш, чуєш музику, яку тільки-но грав Зоребор, яка тільки-но звучала в цій залі. Вона здіймає тебе, вона перевертає тебе, гойдає й заколисує, заколисує… заколисує…

Очі в Прим-Директора, що перед тим спалахнули було здивуванням і тривогою, розпочали поступово згасати, згасати до цілковитого засклення. Зробити це було доволі легко. Важче було притлумити зростаючу стурбованість охоронців. Але Богдан спромігся й на це, ще більше зосереджуючись і намагаючись не звертати уваги на неясні образи майбутніх подій, що миготіли в його уяві. Та що це за новина така?!

Від здивування він ледь не втратив контролю над ситуацією і Прим-Директор якось дивно смикнувся одним боком, але в наступну мить його очі знову набули скляного блиску. Уно, Румата і навіть Норильцєв з якимсь жахом дивились на Кременчука. Той не звертав на них уваги.

— Тобі дуже, дуже подобається ця музика, Дон-Ребо. А ще тобі подобається дівчина, яку привіз Вага Шасі. Адже подобається?

— Так, так, — прошурхотіло в повітрі.

— Але ж вона не чує цієї чудової музики, Дон-Ребо. А вона має, має почути її разом з тобою. Чи не так, Дон-Ребо?

— Так, так…

— Тобі кортить поділитися з нею цією музикою, чи не так?

— Так, так…

— Тож відчини, відчини дівчину… Треба ж дозволити звукам досягти ліжка, чи не так?

— Так, так…

Прим-Директор на негнучких ногах, наче автомат, пошкандибав до паралелепіпеда, знімаючи з шиї великий плаский медальйон.

— Так, так… — шурхотіло в повітрі і здавалось, що ряд охоронців попід стінкою розпочав хилитатися в такт цьому „таканню”.

Дон-Реба приклав медальйон до каламутної грані паралелепіпеда і та раптом розпочала світлішати, наче запітніле вологе вікно під потужним струменем теплого повітря. „Технологія, одначе”, — розпачливо подумав Кременчук і… І знову ледь не втратив контролю над ситуацією. Бо Прим-Директор раптом рвучко смикнувся, наче видираючи себе з невидимого кокону, і вже розпочав було розвертатися до Богдана, але той знову втупився в нього некліпним зміїним поглядом. А Румата ковзнула до Дон-Реби і обережним порухом зняла з його шиї ключ від паралелепіпеда.

Богданові кортіло чимдуж кинутись крізь розчинену грань просто до Соньчиного ліжка, підхопити її на руки й бігти разом з нею світ за очі, обережно притискаючи до грудей тепле дівоче тіло, але… Але миготіння неясних образів знову посилилось — це вже просто розпочинало лякати! — і своїми неясними уривками вказувало на те, що така втеча — не кращий варіант.

Тому Богдан ізнов зосередився до болю в скронях і мовив:

— Вона спить, Дон-Ребо, вона спить. Вона не чує цієї музики, не чує. Ти маєш її розбудити, Дон-Ребо, маєш розбудити.

Він сподівався на те, що Прим-Директор, під легеньке дріботіння „так-так-так”, посуне до помаранчевого ліжка, але сталось несподіване. Обличчя головного іруканця викривилось, він затрусився усім тілом і залепетав, пускаючи слину на своє пишне вбрання:

— Але… але… я не можу… Лише… лише високошанований Вага Шасі одноосібно може розбудити мою Директрису… Лише він… Така домовленість. Така гарантія. Він обіцяв, обіцяв це зробити. Якщо все пройде вдало, якщо влада над Арканаром буде встановлена, якщо Ірукан…

— Влада!? Яка влада?!? — раптом стрепенулась Румата і Кременчук кинув на неї злісний погляд: чи не загіпнотизувати ще й оце нестримане дівчисько?

— Влада? Влада… А як же?… Все гниє, все розкладається. Арканар розкладається. Завершується цикл вічного зоряного коловороту. Все повертається. Знову… Знову потрібна сильна рука. Сталева рука. Щоб самим не загинути. А на балу — увесь цвіт планети… За один раз… За один раз — вічний порядок на всьому Арканарі…

„Та-а-ак, — зрозумів Кременчук, — та тут, здається державним переворотом пахне. З наступною диктатурою”. Але йому було начхати на всі оті інопланетні перевороти та диктатури. На всесвіт, на всі можливі всесвіти йому начхати було. Йому було не начхати лише на оту дівчину з маленькою кришталевою короною на синяво-чорному волоссі, що завмерла на помаранчевому простирадлі.

Богдан рвонувся було до неї і раптом зрозумів, що спізнився. Як і тоді, на мокрій автостраді, коли не встиг підставити під удар зустрічної вантажівки свій, а не Сніжанчин, бік, вже некерованого, авто.

Він аж зубами заскреготав, повільно повертаючись до „мертвої голови” входу і вичавлюючи в бік Румати непіддатливі слова:

— Зараз концерт розпочнеться. Готуйся, подруго…

А з велетенського лицарського шолому вже викочувався опальний начальник охорони з двома, розцяцькованими мерехтливими пір‘ями, вояками. В руках вояки теж тримали мечі Святого Міка, а за ними… За ними кошлатив свої густющі брови його високошанована високість Вага Шасі. Власною персоною. Щоправда без лицарських лат, а в завузькому яскраво-жовтому трико, прикритому коротким плащем з риб‘ячої луски.

Треба було віддати належне Першому Барону, зорієнтувався в ситуації він майже миттєво.

— Прим-Директоре! — загорлав. — Тримайся!!! Це ж оті відморозки, про яких я тобі розповідав. Хлопці, усе проміння — он на того блазня, в кашкеті з червоною околичкою. Все проміння на нього!

І гіпнотична мана Кременчука враз розпочала шматтями вилітати з просторо-жовтогарячої зали для того, аби дозволити їй спочатку набубнявіти, а потім і розквітнути синіми променями Святого Міка, що майнули з мечів охорони, яка враз кинулась на непроханих гостей щорічного балу Прим-Директора Ситуативної Наглядової Ради. Вічні спектральні антагоністи — помаранчеве й синє — сплелися разом у нескінченній битві кольорів, оскаженілими світловими голками пронизуючи тіло Богдана.

Один з променів — промінь з меча самої його високошановної високості! — боляче вперся просто в зіниці Богдана і йому здалось, що його мозок зараз просто вибухне мільйонами нейронів. Те, що відчували його друзі, було лише одному Богу відомо. Втім, дещо було відомо й самому Кременчуку. Бо якась частина з отих мільйонів нейронів сплела невидиму мережу навколо їхніх голів, намагаючись… Намагаючись, у повній відповідності з основним законом Арканара, зберегти їхні особисті свободи.

Вага Шасі діяв навпаки. Вага Шасі намагався зробити з живих істот слухняних автоматів. Навіть з Прим-Директора Ситуативної Наглядової Директорії. А, може, й найперше саме з нього. І земна безладність Богдана Кременчука не мала права цього допустити.

Земна безладність змусила його сконцентрувати у власному вибухлому мозку якщо не всі сили цього всесвіту, то що цієї планети — стовідсотково. Саме завдяки ним Румата, Уно й Норильцєв зберігали певну не контрольованість з боку Ваги та його поплічників. Ті цього ще не знали. Але довго тривати це незнання не могло. Час стрімко збігав крізь мережу нейронів головного мозку.

— Святий Міка! — труснув головою Дон-Реба, очманілими очима роззираючись навколо. — Що відбувається? Хто відчинив камеру Директриси?!

І Богдан зрозумів, що за хвилину каламутна мерзота знову зімкнеться навколо Такаманохари. Саме тому він, подумки зойкнувши й дещо розгублено зарепетувавши: „Прикрийте мене, прикрийте!”, ламанувся до відчиненої грані паралелепіпеда: „Соню-ю-ю!!!” Позаду щось заревло, засвистіло, задзеленчало і Кременчук на бігу зрозумів, що його команда нарешті кинулась у бійку. Цікаво було б подивитись в цю мить на обличчя Ваги Шасі. Втім, той надав йому таку змогу.

Бо якимсь незбагненним чином він опинився на шляху Кременчука і синє проміння його меча цілком огорнуло капітана. Навіть волосся в нього, здається, затріщало від електричних розрядів, а мозок посипався на долівку згасаючими іскрами. Богдан фізично відчув, що втрачає контроль над ситуацією. Але старий Уно вже вистрибував звідкись зліва й відбивав убік клинок меча Ваги. І якийсь охоронець, здається, один з тих, котрих звинуватили в неуважності на бойовому посту, вистрибував звідкись справа і вже не променем, а просто старим і надійним сталевим клинком встромлювався в незахищені груди громадського наглядача „Безвиході”.

— Уно-о-о!!! — звихрився позаду крик Румати.

— Соню-ю-ю!!!

— Стояти, гаденя! — це вже Вага Шасі і гострий метал вперся зненацька просто в горло Кременчука. Все було скінчено.

Але в наступну мить щось відбулось. В наступну мить щось золотаво-мерехтливе вихоплювало шпагу з рук падаючого Уно і з розвороту всаджувало її в спину Зоряного Барона. Той рохнув здивовано і розпочав осідати на долівку, вибалушуючи очі й щось шепочучи крізь враз посиніли губи. Богдан мимовільно прислухався.

— Все одне… все одне… Не піти вам… Я переміг… Я…

А золотаво-мерехтливе вже вкладало на долівку отого охоронця, що поранив Уно і застигало зі здійнятою шпагою біля Богдана. А потім, плутаючись у довгому платті, кидалось на допомогу Норильцєву, який затято рубився відразу з трьома нападниками, захищаючи спину Румати. Усі рухи в нього були гнучкі й вивірені. Наче танцював хлопець. І Богданові чомусь на мить згадалась далека ніч на далекому дніпровському острові.

Румата ж, перекинувши через столик двох охоронців, кидалась до Уно, нахиляючись над ним і підхоплюючи його голову. Увага Богдана розділилась: він не міг відвести очей і від неї, і від пробудженої Соньки, що, вправно вимахуючи шпагою, билась поряд із Зоребором.

— Сонько, ти як? — гукнув Кременчук, болісно ладнаючи розірване було нейронне плетиво навколо своїх товаришів.

— Нормально, — ледь засапавшись, відгукнулась вона. — Твоїми молитвами. Ти ж мертвого розбудиш! Я вже давненько прокинулась, але… Але прикидалась сплячою, аби обстановку вивчити. Як бачиш, вчасно вивчила, — спритний удар відбив напад особливо нахабного іруканця.

Ото вже дзиґа! Хоча б спасибі сказала. А сині промені Святого Міка ламали, ламали захист Кременчука і він відчував, що на тривалий час його не вистачить.

— Що з ним? — поточився він до Румати, що як схопилась за голову старика, так і підтримувала її своїми маленькими долонями.

— Потримай, — замість відповіді попрохала вона, засовуючи руку Богдана під патлату потилицю Уно і майже притуляючись губами до ефесу своєї шпаги. — Увага! Увага всім! Увертюра, увертюра… Розпочинаємо Іруканський балет. Всім, всім, всім! Розпочинаємо Іруканський балет!

Кременчук скоса зиркнув на дівчину. Щоки її блищали від сліз, але голос був суворим і зосередженим. Що це ще за балет такий? Про що Богдан і спитав уголос.

— Побачиш, — вичавила Румата, обережно кладучи голову Уно на долівку, — зараз побачиш.

— Не встигну, — похмуро відповів Кременчук, здіймаючись на рівні, і прикидаючи з якого боку кидатись на допомогу Норильцєву з Такаманохарою. Поки що його допомога полягала в нейтралізації гіпнотичного випромінювання, але терміново треба було робити її дієвішою, аби якось вибратись звідси.

І раптом щось відбулось в навколишньому просторі. Богдан навіть відразу не зрозумів — що, а з лицарського шолому входу вже викочувався пістрявий галасливий натовп якихось розмальованих осіб. Були ті особи екстравагантно й легковажно одягнуті. А дехто навіть навпаки. Та, не дивлячись на це, кожна з них тримала в руках якусь лискучу зброю. І це надихало.

— Румато! — гукнув, перекриваючи враз посилені дзенькіт та галасування, велетень в борецькому трико з конячим хвостом позаду. Хвіст, до речі, був не причеплений, а ріс просто з кремезного тіла. — Румато, ми взяли сто п‘ятнадцять рівнів, сто одинадцять утримують Зоряні Барони: і звідки вони тут взялися?! А на сімдесят шести б‘ємося з перемінним успіхом… Але ж кляте проміння!.. Як би раніше взнали!

— Нейтралізатори, нейтралізатори підвезли?

— Лише в штурмових загонів. На підході ще два транспорти, але можуть не встигнути.

Кричачи до Румати, велетень встигав відбивати атаки як охоронців Дон-Реби, так і постатей в латах, що полізли, наче металеві жуки, з „мертвої голови” до зали. Повітря аж посиніло від променів Святого Міка і Богдан відчув, що скоро йому не втримати антигіпнотичного контролю. Тіло трусилось, піт заливав очі і йому дуже кортіло взнати, чим усе це скінчиться. Але аж ніяких образів майбутнього або їхніх уривків в уяві не спостерігалось. Не до того уяві було.

— Я дивуюсь, як ми й досі проти променів тримаємось, — проревів велетень з конячим хвостом, — наче захищає нас щось.

Румата, відбивши атаку ще одного, особливо небезпечного нападника, раптом вклякла на невловиму мить, вдивляючись в скляні очі Кременчука. Вона зрозуміла.

— Пампа! — закричала. — Пампо, оточить отого, в камуфляжі, і все робіть, щоб його не зачепили. Він сьогодні наша паличка-виручаличка.

І наштрикнулась би на зміїне жало оскаженілого клинка, як би в останню мить Зоребор в неймовірному випаді не завалив би його власника.

— Р-румато, Р-румато, — прорипів Богдан, — що тут відбувається?

— Тут, друже, — засапавшись, відповідала дівчина, стоячи спина до спини з Норильцєвим і відбиваючи шалені атаки самого Дон-Реби з трьома охоронцями й двома Баронами. Такаманохара, високо підсмикнувши красиве, але незручне, плаття, намагалася прорватися до них крізь галасливий натовп. Дон-Реба, до речі, не дивлячись на всю свою опецькуватість, бився зовсім непогано. — Тут… друже… йде останній бій… за волю… За свободу останній бій… Ми вже давно за Прим-Директором спостерігаємо. А коли він з Баронами зв‘язався, то все зрозумілим стало. Щоправда повстання ми за півроку готували, але… Але ж… треба було… вас… вас виручати…

— А не треба… не треба… — шипів Прим-Директор, така собі жаба зі зміїним голосом. — Я врятую цю планету, я! Розпорошили Арканар, розпорошили. На мільйони маленьких свобод розпорошили. А мільйони дрібних свобод завжди набагато поганіші, ніж одна свобода, велика й неосяжна.

— Одна неосяжна свобода для мільйонів людей називається рабством!

— Одна неосяжна свобода впорядкує вас, дурнів. Думки ваші для вашого ж добробуту впорядкує. Бо не виробництва ваші дурнуваті, а ідеї, ідеї є головним у житті. Вони й здіймають його, вони й захищають. Коли одна ідея опановує мільйонами…

— …наступає кінець кожного окремого життя. Ах, ти, некрофіл клятий!

— Кажу ж — дурень! Тоді всі оті окремі життя стають підґрунтям для одного великого.

— Добривом стають? Гноєм?

— А як хочеш називай. Цикл завершується. Цикл зростання. Природний цикл вічного зоряного коловороту Всесвіту.

— Де закінчується, там і розпочинається, — це вже Зоребор. — Новий природний розпад розпочинається. Навіть самого неосяжного, — і зробив такий крутий випад, що кінчик його шпаги через якогось неповороткого Зоряного Барона дістав таки Дон-Ребу.

— Ах, ти, щеня! — схопився той за розкраяну щоку. — Все одне ви програли. Навіть з нейтралізаторами вашими Шаманськими програли. Бо в нас нові союзники з‘явились. Не союзники навіть, а друзі. Яких вам ніколи не перемогти. Ваго, — гукнув, — зможеш їх викликати?

— Вже… Вже викликав, — прохрипів той, вовтузячись в калюжі власної крови. — Вони на підльоті.

І в цей час з „мертвої голови” вивалилась ще порція народу явного богемного вигляду. В руках народ тримав незграбні довгі рушниці. З рушниць вилітали помаранчеві спіралі, в яких заплутувались і зникали сині промені Святого Міка. Боротьба синього й жовтогарячого тривала. За декілька хвилин навколо буяла більш кривава, але й більш чесна битва. Кременчук відчув, що його трохи попустило.

— Слава Міку! — закричала Румата, знову кидаючись до Уно. — Нарешті, нарешті…

Конячехвостий велетень з десятком своїх химерних друзів зайняв кругову оборону. В центрі її опинились земляни з арканаріанською дівчиною та пораненим стариганем. Дон-Ребу відтіснили вглиб зали. На долівці стікав кров‘ю високошанований Барон Вага Шасі. Поряд зі старим Вільним Лялькарем.

— Сонько! — кинувся Богдан до дівчиська в кришталевій короні (і як вона на голові в неї трималася?!) — Сонько, треба вниз пробиватися! До такої собі „Безвиході” уходити треба. Там нас Нкса чекає.

— Не чекає, — не відвертаючи голови від Уно, кинула Румата. — Він вже тут має бути. Опісля того, як Барони з отим трикутником над „Безвихіддю” битися розпочали, а ми Пам‘яттю бігали, небезпечно в лабіринті стало. Пізніше три „дракони” на нього ляпнулись, трикутник зник кудись, а рахівники, на всяк випадок, всіх відвідувачів з атракціону виперли. І Нксу теж. Він мав до Шаманів перебратися.

— Так що ж ти!.. — смикнувся був обурений Кременчук до Румати, але Уно перебив його ледь чутним голосом.

— Н-не… не кричи на дівчину… С-сам гарний… Окрім Ірукану про все забув… Швидше, мовляв, швидше… Я… Ми… Під „кита” ми його замаскували… А я… Я вже з Директорії зв‘язався з Нксою вашим, роз‘яснив дитині, як до нас дістатися. Буде зар-р-ра… — раптом захрипів старик, усім тілом вигинаючись на руках Румати.

— Уно! Уно? — вражено зойкнула вона, а потім закричала, майже заглушаючи своїм болем увесь галас затятої бійки. — Батьку-у-у-у!!!

Ігор Норильцєв обома руками охопив худенькі плечі дівчини, притискаючись обличчям до її потилиці. Кременчук скреготнув зубами, а Такаманохара важко повела головою, наче зашморг на шиї відчула.

І в цей час щось велике й опукле, незграбно коливаючись випнутими гранями й обриваючи з себе шмаття якоїсь тканини, звалилось зверху просто на скляну піраміду верхівки Директорії, розтрощуючи її і засипаючи увесь навколишній простір гострими скалками розбитого скла. Наче не піраміда, не зала, а простір навколишній дзвінко на атоми розсипався. Зоребор, встигнувши ще й Соньку ухопити за руку, повалив її та Румату на долівку, прикриваючи обох дівчат своїм тілом від летючих гострих уламків. Репетування й брязкіт схрещених мечів враз стихли, а потім уся людва перелякано кинулась вусібіч. І лише Кременчук, виснажений іграми власного мозку, не встиг зреагувати, відчуваючи, як боляче й дрібненько крають його обличчя кляті скалки.

А оте незграбне, що звалилось з неба, вже, важко хилитаючись, завмирало в метрі від долівки зруйнованої зали й відчиняло чорний отвір вхідного люку.

— Нкса!!! — нарешті радісно зрозумів Богдан. — Дитино, та як же ти вчасно!

І осікся, наштрикнувшись поглядом на згорьовані й зболені очі трьох молодих облич, що поверталися до нього.

Навколо заворушився народ, деінде вже чувся брязкіт металу от метал і злісні гуки бійки знову набрали силу. Кременчук зробив спробу взяти себе в руки.

— Норильцєве! Такаманохаро! — намагаючись не втрачати командирського тону, кахикнув він. — Швидко до „Софії”! Нам тут залишатись небезпечно. — І відвів таки очі вбік, вичавивши перед тим: — Румато, ти з нами?

Капітан скоріше відчув, ніж побачив, як дівчина заперечно похитала головою. Ігор зробив крок уперед:

— Богдане Івановичу!.. Я теє… Я тут… Я тут залишаюсь. — І переступив з ноги на ногу. — З Руматою.

— Ахр-р-р… — зненацька почувся звідкись збоку здавлений тваринний хрип. — Ахр-р-р… Я ж казав… Казав… Я переміг… Я… Тут наші нові друзі, тут… Ми домовились… Домовились з ними… Ахр-р-р… — І раптом викарбував чітко й ледь насмішкувато: — В подрібненій команді завжди знайдеться сильна особистість для її об‘єднання. Отримуйте.

Богдан навіть здригнувся, а потім прослідкував за поглядом пораненого Ваги Шасі, про якого всі забули, і здригнувся ще раз. Над геометричним безладдям хмарочосів Ірукану з‘явилась малесенька чорна цятка.

— Лихо в тому, — машинально пробурмотів Кременчук, спостерігаючи за тим, як цятка перетворюється на невеличкий трикутник, — лихо в тому, що ото об‘єднання отой авторитет здійснюватиме лише під себе, ріднесенького. І раптом зарепетував: — На борт! Всім на борт!!!

Але ніхто не ворухнувся. А Норильцєв, так той до болю закусив нижню губу, втупившись у закривавлене обличчя капітана.

— Біжіть. Швидше біжіть. А я тут залишусь. З Руматою.

— Ах, ти, щеня!.. — визвірився Кременчук, обрушуючи на мозок хлопця усе громаддя свого гіпнотичного таланту. Аж звивини зсудомило.

— А як же Земля, Ігорю? — зненацька спитала Сонька, не відриваючи очей від обличчя хлопця. — Дніпро? Гременець? Мати з батьком як?

Той на мить знітився, зі схлипом ковтнув повітря, але потім твердо відповів, притягуючи арканаріанку до себе:

— Моя земля там, де живе Румата.

— Бож-же!.. — якось зовсім вже по-бабські затулила рота кулачком Сонька і скоса зиркнула на Кременчука.

А той з жахом відчував, що Зоребор не бажає підкорятись йому, що у хлопця, звідкись беруться сили для того, щоб опиратися, щоб, затято втупившись в розширені зіниці капітана, плювати на усі транси та гіпнози цього божевільного світу. І Богдан здався. Він перевів очі на обличчя арканаріанки, фізично відчуваючи, як збільшується на обрії клятий чорний трикутник їхніх загадкових переслідувачів. Дівчина ледь-ледь стулила повіки й стверджувально похитнула головою. А потім обома руками повернула до себе обличчя Зоребора та й, наче сліпа, провела долонею по його щоці. І Кременчук, відчуваючи, що його зараз знудить від огиди до самого себе, присоромлено зашепотів: „Ми повернемось, ми обов‘язково повернемось, Зореборе. Лише на себе увагу трикутника відволікаємо. Не можна, на можна ж, щоб він Директорію розстріляв!”

І відчував, що вони вже ніколи не повернуться, і тихесенько наближався, наближався до спини хлопця, і здіймав ефес своєї, так толком і не використаної, шпаги та й щосили опускав його на голову Норильцєва. Точно так само, як той свого меча на голову Богдана Івановича під час їхнього прибуття на орбіту Арканара. Що ж, борг, як кажуть, відплатою добрий.

Румата схлипнула, тягуче-тягуче, як ото тільки-но сам Ігор, а Богдан із Сонькою вже підхоплювали обм‘якле тіло хлопця й буквально вкидали його в темряву вхідного люку „Софії”.

— Прощава-а-ай! — рвалося позаду повітря. — Прощава-а-ай, Ігоре-е-е!!!

А Кременчук вже залишав Соньку поряд з Зоребором і вривався в рубку, мовчки відкидаючи від пульту вкрай переляканого Нксу. І розуміючи, що горизонтальне переміщення нічого не дасть, просто жбурляв апарат в зеніт, в миттєво потемніле небо, відчуваючи, що перевантаження просто розмазує тіло по кріслу, вичавлюючи з порізів на обличчі останні краціль крови.

Кидок „Софії” був настільки стрімкий, що трикутник, який опинився вже майже над нею, не встиг зреагувати, щоб рискнути вбік, та й зачепив сріблясту тарілку краєм чорного борту. І та, перетворюючись майже на кокон від раптового надшвидкого обертання, провалилась в небо, що зненацька просто луснуло попереду неї, розсипаючи в усі боки чи то зірки, чи то іскри, чи то скалки скла розбитої, але врятованої несамовитим кидком від остаточного руйнування через залп променевих гармат, піраміди Ситуативної Наглядової Ради бешкетуватої планети Арканар.

V.Арракі

А в голові — музика червоної планети, мінорних нот суцільна череда.

С.Бєрєговой “Очима Кенні”

Богдан вже припинив лякатися. Відлякався. Богданові було вже начхати на все. Він вимагав лише одного — порядку на борту й беззаперечного підкорення наказам командира.

— А, щоб тебе качка копнула! — горлав він, хапаючи за край кольчуги Норильцєва, що відчайдушно пручався в його руках, і буквально вкидав хлопця до комірчини, де виблискувала в напівтемряві гранями акумулятору Соньчина електровудочка та ще якесь незрозуміле причандалля. — Сиди тут і не рипайся! Не заважай нам, недоумку!

І, хряснувши дверима та й рвучко повернувши ключа замка, біг до центральної рубки. Так — біг. Бо Нкса, ще в „Безвиході” по-дитячому експериментуючи з системами керування, випадково знайшов увімкнення штучної гравітації. Краще б він знайшов, як на Землю повернутись! Сонька було заспівала щось за перевитрату енергії, але капітан швидко поставив її на місце.

За спиною залунав несамовитий грюкіт: розлючений Зоребор намагався вирватись з-під несподіваного арешту. Але Богдан вже не звертав на це жодної уваги — не до того було. Бо невдовзі могло статися так, що на них усіх увагу ніхто, ніде й ніколи не звертатиме. Навіть чорні трикутники. За відсутністю об‘єктів уваги.

На бігу Кременчук доторкнувся до стінки коридору. Чи то здавалось йому, чи то вона й дійсно потеплішала. Та й повітря!.. Он яке ядуче!.. Хапонувши останнього на повні груди й закашлявшись, він вивалився з проходу до приміщення рубки, інстинктивно примружуючи очі: в усіх ілюмінаторах, моніторах та головному екрані буяло воно. Пекло.

— Ну, що? — видихнув капітан, падаючи в своє крісло і відчуваючи, як сліпуче світло обпалює його покраяне обличчя. — Не вдається?…

Такаманохара важко й заперечувально похитала головою. В її звужених зіницях грали відлиски зоряної пожежі, а Нкса, в якого навіть невеличкий вогонь викликав інстинктивний жах, скулився на долівці. Здається, його трусило. До каюти ж крчовника заганяти було не варто, бо й дійсно на самоті йому ставало ще гірше. А от друзяку Ігра, який, отямившись і не дивлячись на розбиту голову, розпочав брутально, із застосуванням фізичної сили, вимагати повернення на Арканар, довелося терміново вгамовувати. Тут навіть Сонька заперечувати не стала.

І, дійсно, не до того Соньці було. Бо червоне світило, біля якого вони в черговий раз вигулькнули з мерехтливого сріблястого ніщо, виявилось дуже близько. Занадто близько. Слава Богу, Язн Дальту, Аристасу та Святому Міку, що вони взагалі в зіркових розжарених нутрощах не опинились. Втім, якщо вони так і далі будуть всесвітом стрибати, то колись це обов‘язково станеться. Теорія ймовірності, браття.

Гравітація зірки була набагато потужнішою за силу двигунів „Софії” навіть з вимкнутою гравітацією самого апарату і тому він повільно, але дуже впевнено, наближався до неозорої магматичної поверхні, математично клечаної розпеченими виплесками протуберанців. Простір над ними був покраяний жовтавим дугами: по магнітних смугах до зірки линув космічний пил, червоняста хмара якого оточувала це плазмове оскаженіння. Сонька вже п‘яту годину не прибирала руки з пульту, не допускаючи до нього Богдана: автопілот скис майже відразу, вимкнувшись з комп‘ютерною байдужістю, яка виважено прорахувала, що опір падінню на зірку є енергетично некорисним. І навіть шкідливим. Такаманохара була в корні не згодна з електронікою.

— Сонько! — не витримав Богдан. — Давай-но я спробую! Ну чого ти така вперта!?

— Сиди! — метельнула та головою, змахуючи з лобу краплини поту. — Не можна. Поки мінятися будемо, то відразу на декілька тисяч кілометрів завалимось. Думай краще! Придумай же що-небудь, бо я зараз просто не можу ще й звивинами ворушити!!!

Придумати! Добре казати! Та що можна вигадати в такій ситуації, яка непередбачена жодними земними правилами та інструкціями?!? Від льотних до кримінальних включно. Хіба що створити фантом-двійник „Софії” чи чорного трикутника, аби той витягнув їхній апарат з палаючої прірви. Але не був спроможний мозок Кременчука на такі громіздкі витівки, не спро…

— Сонько! — раптом прошепотів він, згадавши комірчину з Норильцєвим. — А якщо електровудку оту твою використати. Ти ж маєш пам‘ятати, як інопланетяни оті її під‘єднували, то й…

— Дурень! Нам… Їм же вона була потрібна лише в якості системи запалювання двигунів. Яку я потім полагодила таки. Потужності ж самому рушію оті акумулятори не додають жодним чином.

В рубці явно ставало спекотніше й спекотніше. І в прямому, і в переносному сенсі.

— Слухай, а якщо скористатися принципом теквондо?

Такаманохара не розуміюче зиркнула на капітана.

— Н-ну, теєчки… І взагалі, — раптом визвірився той, — хто має краще за японські бойові мистецтва знати, я чи ти? — І відразу ж збавив тон: — Там принцип такий — використовуй силу супротивника задля власної переваги. Тобто, треба піддатися йому, а потім…

Дівчина слухала його все уважніше. Червоні відлиски бігали по золотавій тканині пожмаканого плаття.

— …а потім за допомогою гравітації гранично набираємо швидкість, на яку „Софія” не здатна за нормальних умов, трохи коригуємо курс, і по дотичній сунемо повз цієї красоти, — кивнув Кременчук на палаючі екрани. — Використовуючи усю свою потужність та надлишки швидкості для відриву від сили її тяжіння.

— Ризиковано, — засумнівалась Сонька.

— В тебе є інші варіанти? — обережно торкнувся Богдан її зсудомлених пальців.

— В нас варіантів взагалі ніяких немає, — зненацька пискнув на долівці Нкса й тицьнув худесенькою рукою в один з моніторів заднього огляду.

Обличчя Кременчука враз болюче зсудомило, як ото пальці Такаманохари: на тлі кривавих спалахів, які змикали свої тисячокілометрові мацавки позаду їхнього апарату, на тлі каламутної запони іржавого пилу, хмара якого оточувала цю зірку, чітко вирізнявся маленький, але такий, що потроху збільшувався, чорний трикутничок. Це вже ставало просто смішним. Недоумкуваті переслідувачі теж ладні були гецнутися в розжарене пекло близької зірки, аби кинути туди й „Софію”. Та що ж такого гидотного було для них у цьому апараті?!? Двигуни, до речі, в трикутника були явно потужнішими, ніж у тарілки, бо рухався він трохи навскіс пилової хмари, а не тупо випадав з неї в обійми протуберанців.

Богдан вилаявся. Смачно, зі знанням справи і зовсім не звертаючи уваги на присутність особи жіночої статі. Особа його розуміла.

— Капітане! — вигукнула. — Та біс з ними! Перехоплюй керування!!! Я — за комп‘ютер. Ти ж на ньому зовсім не знаєшся, а нам терміново потрібно траєкторію розрахувати.

Коли Богдан перехоплював сенсори керування, йому здалося, що спінена гнійно-червоним полум‘ям поверхня просто стрибнула йому назустріч. Аж серце зайшлося. Водночас трикутник таки трохи подрібнішав. І це заспокоювало. Ось тільки вмирати зовсім вже розхотілося. Не дивлячись на все Богданове невиліковне й виснажливе божевілля. Тим більше вмирати, підсмажуючись у пекельному вогні.

— Швидше, Сонько, швидше! — хрипів Кременчук, з жахом відчуваючи, що повітря „Софії” і насправді гарячішає. — Швидше, ріднесенько!

Апарат аж вібрував від напруги усім своїм розпеченим корпусом. Пилова запона позаду його теж розжарювалась і ставала дедалі помаранчевішою, нагадуючи тим самим, загублені серед зірок, простори Арканару. А трикутник… Трикутник знову розпочав швидко збільшуватись. І ради на це не було. Попереду — значущий мільярдотонний вогненний заміс, позаду — незрозуміла затятість трикутного вбивці.

„Все… Кінець, — майнуло в Богдана, коли похмурий апарат переслідувачів завмер на відстані пострілу і передня його грань розпочала бубнявіти далекими синявими вогниками, — не встигли…” І, відчуваючи миттєве внутрішнє спустошування, він хотів був уже повернутись до Такаманохари, прибираючи руки з пульту, але раптом щось незвичне втрапило до його бокового поля зору…

— Зараз-зараз-зараз, — лихоманково шепотіла Сонька біля панелі бортового комп‘ютера, не звертаючи жодної уваги на те, що відбувається навколо.

А Богдан важко ворочав зсудомленою шиєю, розвертаючи голову до екрану бокового огляду, з якого крижана хвиля драглистої моторошності виплескувалась у розпечену рубку „Софії”. Аж затріщало навколо. А на тому самому екрані було видно, як не віддалік від їхнього апарату, на тлі протуберанцю, що нагадував собою примарну людську постать з розкинутими руками, завмерла… Завмерла досконала копія тарілки. З розжареною поверхнею корпусу та з глибокою подряпиною через увесь борт, отриманою ще на Піррі.

Кременчук знову скоса зиркнув на чорний трикутник. Сині вогники на його передній грані мерехтіли якось по особливому задумливо, не наважуючись розродитись світловим стовпом пострілу. Тобто… Тобто, переслідувачі теж помітили двійника тарілки. І значить він не був галюцинацією, нажаханого зоряним багаттям, мозку. Але… Але він не був і фантомом, створеним ним. Певною мірою, Богдан міг заприсягтись, що він до цього не має жодного стосунку!

— Є!!! — раптом загорлала Сонька. — Є, Богданчику! Можна проскочити! Давай ліворуч на п‘ять градусів тридцять сім секунд. Вгору з тангажем на вісімнадцять двадцять одну. І — за моєю командою! Десять, дев‘ять, вісім…

Богдан знову зрісся з пультом, заганяючи усі свої здивування в найвіддаленіші закапелки сірої речовини. Не до здивувань зараз було… Шість, п‘ять… І навіть не до очікування пострілу трикутника. Три, два…

І „Софія” на мить вимкнула двигуни, повністю віддаючись тяжінню червоної зірки. А потім вгатила їх на повну потужність і боком, боком, на повній швидкості посунула просто в зоряну пожежу, водночас ховаючись у ній від своїх переслідувачів. Температура в рубці, здається, враз підскочила на десяток градусів і Богданові здалося, що на голові в нього задимився його благенький міліцейський кашкет. А Сонька в своєму золотавому платті нагадала йому застиглий язик жовтого багаття. Десь далеко-далеко вивертав себе тонесеньким виском нажаханий Нкса і Норильцєв вибивав мечем двері своєї камери, а за бортом „Софії” вже в повний зріст буяло сліпуче, ущільнене до речовини, смертоносне полум‘я. І не було зрозумілим, чи вони зараз просто згорять в ньому, чи маленької іскрою полинуть далі. Чи знову виваляться в якийсь іншій закуток Всесвіту.

* * *

Нікуди вони не вивалились, а, зализуючи синці та опіки, залишились на самоті в запилюженому просторі червоної зірки. Але, не дивлячись на вдалу втечу, все інше було чомусь погано. Згаданий простір був тоскним і каламутним. Так само, як і напружена атмосфера на борту апарату. Здоров’ячко, до речі, теж не балувало. Сльозилися обпалені очі, в яких слабко мерехтіли звичні срібні вогники упереміш з іскрами нещодавньої всесвітньої пожежі, нило серце й слабко саднило, покраяне склом й заліплене лейкопластиром, обличчя. Мармиза в Кременчука була ще та. Піратська в нього мармиза була.

— Нксо, обережніше, обережніше давай! Повільніше, — буркнув капітан, спостерігаючи за тим, як малий крчовник захоплено грається на пульті сенсорами двигунів.

Саме — грається. Бо для серйозної роботи по керуванню апаратом йому ще не вистачало ані досвіду, ані хисту. Але на малих швидкостях піррянин вже міг підмінити своїх старших товаришів. А пересуватися у цій іржавій каламуті, що розкинулась за бортом, доводилось саме таким чином — дуже й дуже повільним чином. До того ж Кременчук мав велику підозру, що крім пилу тут бовтається сила-силенна усіляких астероїдів. На кшталт того, об який вони ледь не буцнулись поблизу орбіти Арканару. А може й ще щось бовтається. Типу чорних трикутників або двійників тарілки, створених невідь ким і невідь для чого.

Про сам феномен, котрого бачив лише він один, Богдан намагався поки що не згадувати. Як і про далекий, загублений поміж імлистих зірок, Арканар. Бо в капітана й досі пекла щока, по якій його щосили хлебеснув Норильцєв, тільки-но вирвався зі своєї комірчини. Розлючений Кременчук здійняв було тоді свого значущого кулачиська, але Такаманохара так шарпнула його за комір камуфляжного комбінезону, що Богдана буквально кинуло до протилежної стінки крізь завірюху клятого мерехтіння, що знову в повну силу забуяло в очах команди „Софії”.

„Дура! Дурепа!!! — репетував капітан. — Це ж бунт в каме… На борту бунт! Це ж… Це ж… Нам же разом ще бозна скільки сидіти! Тобто, летіти”. А Сонька вже перехоплювала хлопця за поперек і обережно, наче хворого, вела його до каюти. І навіть спина її випромінювала крижане презирство до їхнього рятівника. І волохатий Нкса розгублено тупцював на порозі рубки, не розуміючи, що воно відбувається. І чомусь не лють, а сором обпалював покраяні щоки Кременчука.

„Та що я міг зробити, що?!? — трусячи руками в повітрі, кричав він їм услід. — Я ж не здимів, не здимів з Арканару! Ви ж самі знаєте, що під час обертання „Софія” стає некерованою, що її, біс його знає куди, несе!.. Самі ж знаєте!!!” А в уяві його знову й знову поставало, розірване прощальним криком, обличчя Румати, яке застило обличчя Корнелії, потім — колишньої дружини його, Олени, обличчя. Крізь яке проступали Сніжанчини риси, а ще потім… А ще потім просто запона сліз застила очі капітана Кременчука.

— Обережніше, кажу! — буркнув Богдан до Нкси, спостерігаючи за тим, як Сонька в золотавому комбінезоні, перешитому з вишуканого іруканського плаття, з‘являться на порозі рубки. Вигляд у ньому, до речі, вона мала цілком інопланетно-футуристичний: така собі гостя з майбутнього з японським родоводом. І, треба визнати, дуже симпатична гостя.

З далекого далеку тихо й тоскно линула мінорна музика: Норильцєв знову взявся за свій синтезатор. Теж, до речі, якийсь японський. І, взагалі, уся ця тарілка мала ледь відчутний флер Країни Сонячного Сходу. Присутність, мабуть, Такаманохари на борту на це впливала.

— Як… — „він?” хотів було спитати Богдан за Ігоря, але, зиркнувши на похмуре Соньчине обличчя, встиг поправитись: — Як спостереження? Є дані за цю систему?

— Є, — механічним безбарвним голосом відгукнулась Сонька. — Одна зірка червоного класу. Три планети земного типу. Одна майже поряд.

— Так це… Ото… — трохи заметушився Кременчук. — Треба б до неї. Сховатися, чи що, поки що треба. Розібратися ж бо треба, чи що.

— Угу. Треба. Розрахунок траєкторії я вже зробила. Зараз подивимось, — і Такаманохара зосереджено й трохи відсторонено заграла сенсорами.

— Одначе, Сонько, розумна ж ти дівчина, — улесливо кинув Богдан. — Щоб ми без тебе робили? І як таку розумницю до бомжатнику занесло?

— Не твоя справа, — сказала, мов відрубала, дівчина в золотавому комбінезоні. Кременчук навіть зіщулився трохи.

— Та я ж… Я ж не те… Я ж нічого, — пробелькотів і, намагаючись бути веселим, додав: — Я оце… Я оце думаю. Треба тебе в званні підвищити. Я оце думаю, боцманом ти в нас будеш. Досить в матросах бігати.

Жарт наразився на крижану мовчанку.

— А Ігр? — раптом пискнув Нкса. — Ігр хто в нас?

— Ну, Ігор… Ігор юнгою є, — задріботів Кременчук, вдячний піррянину за те, що той втрутився у розмову. — І за віком юнгою, і за…

І раптом осікся, відчувши зневажливий погляд Такаманохари.

— Капітане! — кинула вона. — Якщо ти не помітив, то придивись уважніше. З деякого часу Ігор у деяких відношеннях став дорослішим, ніж…

І теж осіклася, виводячи на екрани дані своїх розрахунків щодо можливого пересування „Софії” до найближчої планети в межах цієї запилюженої зоряної системи. А за одне й деякі інші дані, які вже стали пунктиком дівчини. В рубці знову запанувала незатишна мовчанка. Музика синтезатора розпочала набувати нервових ноток.

— І все ж я не розумію, — звернулась раптом Такаманохара до самої себе, начебто нікого більше й в рубці не було. Особливо Кременчука Богдана Івановича. — Не розумію я, — повторила. — Як ми можемо робити правильні розрахунки траєкторій, якщо… Ти, Нксо, й дійсно повільніше пересувайся. А, може, й взагалі на одному місці зависни, поки я… Поки я з комп‘ютером розберусь.

— А що таке? — засовався на місці Кременчук. — Які такі траєкторії неправильні? Які такі комп‘ютери неперевірені? Ми з тими неправильними та неперевіреними он як від зірки цієї гасанули. Лише курява космічна знялася.

— Ага, гасанули, — неуважно відкликнулась Такаманохара, а потім звисока зиркнула на капітана. — Авжеж, гасанули. І курява знялася. Але бортовий комп‘ютер протестувати така треба.

— Якого біса?

— А такого. За даними цього біса комп‘ютерного, чи навпаки — комп‘ютера бісового, знову змінились деякі фундаментальні процеси, що у всесвіті відбуваються. Слава Богу, що змінюються лише його процеси, а не константи.

— Чиї константи? Всесвіту чи Бога? — в тон дівчини хмикнув Кременчук.

Сонька на хмикання це не зреагувала, зробивши вигляд, що не чує капітана.

— Як би вони змінилися, від нас… Ні, від світу цього нічого б не залишилось, а так… — Вона пожувала губами. — А так знову лише зірки себе неправильно поводять.

— Що, знову в іншій бік крутитися розпочали? — зрозумів нарешті Богдан.

— Ні, — помітила, врешті решт, Сонька його присутність. — Ні. Вони знову… Всесвіт знову… Линути він повз нас розпочав. Як ото на Піррі. Але… Але в інший бік, — закінчила вона розгублено-трагічним шепотом.

— Та хай вони хоч куди линуть! — з незрозумілим полегшенням відкинувся Богдан на спинку крісла. — Нам що з того? Нам би шлях до Землі відшукати. Курс до неї прокласти. Додому. А то ми тут скоро зжеремо один одного!

— Курс, курс! — визвірилась Сонька. — А я про що торочу? Але як ми його вирахуємо, якщо комп‘ютер такі дані видає?!

— Так не базікай, а перевір отой комп‘ютер!

— І перевірю!..

— І перевір!..

Вони, мабуть, вчепились би одне одному в горлянки, якби звідкись збоку не зітхнув Нкса. І вже не розгублено-трагично, як ото тільки-но Такаманохара, а по-дитячому ледь вередливо:

— Ох, і не подобається вона мені!

Український мент з бомжихою японського походження повільно повернули голови в бік екрану, на який вказувала худенька рука інопланетної істоти. На ньому, згідно траєкторії польоту, розрахованої бортовим комп‘ютером, у пиловій каламуті завмерла збільшена мета цього самого польоту. Червоного, аж гангренозного, кольору планета, помережана смугами темного хмаровиння. З нутрощів „Софії” лунали тужливі — аж серце краяли! — синтезовані електронікою, акорди.

А планета й дійсно виглядала тривожно та непривітно. Але Кременчуку було начхати на це. Кременчуку хотілося вийти на свіже повітря, на відкритий простір, побути на самоті хотілося Кременчуку, аби хоча б годину не бачити ані Нкси, ані Норильцєва. Ані клятої роздратованої Соньки не бачити. Теж мені, принцеса інопланетна! Бомжиха, вона бомжихою є хоч в джинсах запраних, хоч в платтях золотих. Хоч на Землі, хоч на Піррі з Соророю, хоч на Арканарі. Хоч на цій запилюженій кулі, що червоним оком світлофору некліпно завмерла посередині екрану монітору бокового огляду.

* * *

Що стосувалось самоти, то нова планета, здається, цілком виправдовувала сподівання Кременчука. „Софія” повільно намотувала виток за витком на низький орбіті, але ознак життя внизу не спостерігалось. Внизу спостерігалась величезна безкрая пустеля червоного кольору, здиблена деінде паралельними рядами хвилястих дюн. Дюни ті були не лише хвилясті, а й височенні. Місцями до півтори кілометри в вишину, згідно показанням приладів. І як не розсипалися тільки?

Ознак води в пустелі видно не було. Ані калюжі не видно, ані краплини, ані хмарки водяної. Хоча сама атмосфера була цілком придатна для життя: 23 % кисню, 75,4 — азоту та 0,023 — двоокису вуглецю. Так Сонька стверджувала. А щодо води… Яка там вода, якщо температура на поверхні сягала на екваторі майже точки кипіння?! Википіло усе за мільйони років. Разом з життям.

Від останнього Кременчук відчував деяке полегшення. Занадто вже бурхливим було оте життя на попередніх планетах. Він, звісно, нічого не мав проти нього, але… Але зосередитись їм через оту бурхливість аж ніяк не вдавалось. А тут!.. Тихо, спокійно… Хіба що спекотне трохи, але в іншому — ляпота. От тільки, не дивлячись на те, що екіпаж вже майже досконало вивчив природу нового світу, сідати „Софія” не поспішала.

Бо, окрім спеки, дещо не подобалась капітанові запиленість атмосфери. Воно зрозуміло: пустеля, пісок, вітри… Але іноді йому здавалося, що атмосфера планети є якимсь продовженням запилюженого навколишнього простору. Чи навпаки — червоні піски атмосферними вітрами на орбіти дальніх планет викинуло. Отже, як би там ні було, Кременчук вагався щодо посадки. І Соньці поспішати не радив.

До того ж, окрім цього, безжиттєвість нової планети випадала з системи його божевілля. Чи, може, в нього процес одужування розпочався? Але ж в усьому іншому…

Богдан пробіг очима по вузькому коридору інопланетного корабля, в якому він задумливо завмер навпроти комірчини, де ще нещодавно був запертий Норильцєв. „Ні, — зітхнув, — до одужування мені ще дуже далеко. Якщо це взагалі можливо”. І з цим сумним висновком капітан тихесенько штовхнув сріблясті двері комори: цікаво, що туди, окрім електровудки Соньчиної, його дітлашня напхала.

А що напхала, Богдан зрозумів ще того разу, коли Зоребора сюди заштовхував. Зараз лише впевнився в цьому, тільки-но увімкнув тьмяне освітлення затісного приміщення. На акумулятор Соньчиної електровудки були навалені бухти якихось дротів, а на долівці за ними були складені довгенькі й товстенькі, алюмінієвого вигляду, труби. Праворуч же… Праворуч з-за них визирали сині очі-фари арканарського мотоавіадракону.

Але не присутність на борту цього апарату вразила Кременчука. Його вразило інше. Адже біля нього похмуро виблискувало металевими деталями щось, дуже схоже на невеличку гармату. Або на великий міномет. Щоправда, ствол в нього був надзвичайно закоротким, але він дивним чином відповідав діаметру алюмінієвих труб і якщо його наростити ними, то…

— Нксо! Босота! — загорлав Богдан. — А йди-но сюди!!! Звідки тут оцей металобрухт взявся?

— Так це… та оте… — тупцював за хвилину на порозі комори недолугий піррянин, — ото усе друзі Руматині завантажили, коли з „Безвиході” стартувати довелось. Вони мали ото усе в Шаманів вивантажити, але… Але все так швидко пішло, що… Вони ще хотіли на корпусі „Софії” оті труби встановити, дротами отими з‘єднати, але…

Богдан кинув швидкий запитальний погляд на Соньку, яка вже обмацувала незрозуміле причандалля. Перехопивши його погляд, дівчина знизала плечима:

— Зброя, здається… Якоїсь променевої дії. Треба краще розібратися.

„Зброя!!! — аж зайшлося серце Кременчук. — Здається, зброя! Нарешті, нарешті!.. І місцевість навколо відлюдкувата, і трикутник десь загубився. Мабуть, гадає, що ми на зірку звалилися. Що спеклися ми, гадає. От і добре! Оті чудово! А тут — зброя!!! Ніщо, ніщо не заважає спокійненько так вивчити її, встановити, випробувати, а потім дати по зубах будь-кому, хто до них сунеться. А особливо бевзям в чорних комбінезонах. Ні, ну треба ж — зброя!” Серце трохи попустило й враз забилося швидко-швидко.

— Отже, слухай мою команду! — вперше бадьоро за тривалий час махнув рукою Богдан. — Досить нам в усілякі халепи вклепуватись. Значицця так… Такаманохаро, робимо посадку й перевіряємо усі системи „Софії”. За одне й комп‘ютер протестуєш. Нксо, відповідаєш за цілісність вантажу. Норильцєве… — розпочав було й осікся.

Ігор, що тільки-но підійшов до дверей комірчини, почувши, мабуть, згадку крчовника про Румату, презирливо скривив куточки губ, а потім, не вимовивши ані слова, рвучко розвернувся та й пішов геть.

— Норильцєве!..

— Та пішов ти!..

Богдан смикнувся було за ним, але на порозі стояв Нкса і стрибати через піррянина було якось незручно. А Такаманохара вже протискувалась повз нього й кидала на ходу:

— Піду до посадки готуватися. Нксо, ти зі мною?

Крчовник було знову затупцював на місці, але потім якось знічено розвернувся та й почвалав за Сонькою. За мить гременецький мент залишився на самоті в комірчині, загромадженій браконьєрським причандаллям та неземною, незрозумілою поки що для нього, зброєю. Разом із задавненим нерозумінням сутності того, що з ним самим відбувається останнім часом.

* * *

А, все ж таки, кебу на плечах Сонька мала. Богдан все більше й більше впевнювався в цьому. З побудовою арканаріанської гармати дівчина розібралась доволі швидко. Виявляється, що стволи-труби можна було не лише нарощувати прямо на гарматі, а й з‘єднувати їх з нею дротами, виносячи на ще більшу відстань. Наприклад, за межі „Софії”, закріплюючи стволи на корпусі апарату. Тоді, спокійно сидячи за пультом гармати всередині корабля, можна було в найкращому й найлітаючому вигляді боронитись від усіх очікуваних та неочікуваних нападників.

Звісно, усе це — теоретично. Бо принцип дії зброї потребував випробування в польових умовах. Але в усьому іншому боцману Такаманохарі можна було вірити. Вона, на відміну від інших членів екіпажу, включаючи, до речі, й самого капітана, почувала себе на інопланетному апараті, мов удома. Ось що значить вільний бомжацький характер! От тільки тестування комп‘ютера… Воно неспростовно доводило, що всі системи працюють нормально. І тоді дивна поведінка далеких зірок ставала зовсім незрозумілою. Але практичному Богдану було на це начхати. В повсякденному житті звертати увагу на поведінку зірок не варто — це породжує романтичні, але цілковито не раціональні сумніви в правильності цього самого повсякденного життя. Астрологія суцільна! А Богдан Іванович завжди був безсумнівно прагматичною людиною.

От і зараз, приєднавши останній дріт до труби, закріпленої на обшивці „Софії”, він задоволено поляскав по ній рукою, змахнув піт з лобу й гукнув до Ігоря, що вовтузився з такою самою трубою на іншому боці апарату:

— Агов, Норильцєве, що там?

— Зараз, зараз, закінчуємо, — озвався Нкса. Сам хлопець продовжував витримувати певний бойкот стосовно командира, спілкуючись з ним лише в разі крайньої потреби.

Навкруги, ген до самого обрію, здибилась дюнами тоскна червона пустеля, над якою нависло малинове небо, помережане деінде смугами чорних, аж вугільних, хмарин. З чого вони складалися, Кременчука зараз не обходило, він сприймав їх, як даність. Як, наприклад, тривожно червоно-чорний прапор Української Повстанської Армії. Було, то й було. Є, то й є. А чи буде, не нам вирішувати. Прагматизм, панове. Втім, усі події останнього часу прагматизму не сприяли.

Богдан мерзлякувато пересмикнув плечима. Що загалом було дивно для цієї спечної планети. Але, що цікаво, зовсім, виявляється, не запилюженої. Уся пилюга її зосереджувалась у верхніх шарах атмосфери. І в цьому теж було щось таємничо-непрагматичне. Бо, згідно прагматизму логіки, порохнява мала здійматись на майже орбітальну висоту ураганними вітрами. От і хвилі дюн до того ж. Не могли ж вони без вітру утворитись?! Але навкруги увесь час стояв майже абсолютний штиль. Лише іноді на гребенях піщаних кучугур виникали каламутні червонясті вихори, що швиденько збігали в западини поміж дюнами та й зникали там.

Інколи вихори влаштовували круговий дикунський танок навколо „Софії”, але за декілька хвилин розчинялись в розпеченому повітрі. Непорушному, до речі, повітрі. Що за чортівня!

— Слухай-но, капітане, — зненацька кахикнула Сонька, що допомагала йому прикріплювати на обшивці деталі арканаріанської зброї, — слухай, ти нічого не відчуваєш?

Богдан зиркнув на її спітніле обличчя, прислухався до чогось всередині себе і, чомусь невпевнено, знизав плечима:

— Ні. А що?

Не зізнаватися ж дівчиську в тому, що якусь невизначену тривогу він відчув ще раніше від самого лише вигляду планети. Але ж це — чиста психологія. Хіба що трохи з психіатрією. Бо маємо ми навкруги поєднання двох агресивних кольорів — червоного та чорного.

— А мені, — Сонька дивилась кудись вбік, — а мені чомусь здається, що за мною постійно хтось спостерігає. Величезний, холодно-розумний і поки що байдужий. Неначе крізь скельце мікроскопу мене роздивляється.

— Нерви… Усе це — нерви… Зморились ми усі. От і Норильцєв…

— В Ігоря, до речі, теж таке саме відчуття. — Праворуч від корпуса „Софії” в абсолютно спокійному повітрі закрутився черговий червоно-матовий вихорець. — Він мені казав, що відчуває себе на цій планеті, наче на бредберівському Марсі: нас ніхто не чіпає, ми нічого не бачимо, але маємо згодом непомітно перетворитись на марсіан. Отак… Але, на жаль, я ніколи не читала Бредбері.

Богдан читав. Тоді, коли хотів забутися опісля загибелі Сніжанки. І вразився точності, з якою Норильцєв визначив їхній психологічний стан. Тривожний стан очікування на кардинальні, але непомітні перетворення. Дехто з цим станом усе своє життя проживає. Чи змінюється непомітно?… Але, от що значить більш молодий мозок! Він теж „Марсіанські хроніки” читав, але ніколи б до таких паралелей не додумався.

— Відпочити нам усім треба, — вголос подумав капітан. — От зараз подарунок арканаріанський випробуємо, стіл святковий накриємо, погудимо трохи і… Я, — схилився Богдан до Такаманохари, — з Ігорем помиритись хочу. Допоможеш? Адже не винний я в тому, що в Ірукані сталося. Сама ж знаєш…

Вихор раптом зірвався з місця і по широкій дузі розпочав наближатись до „Софії”.

— Та знаю, — неуважно відповіла Сонька, проводжаючи його поглядом. Богдан відчув, як по його, незрозуміло від чого, розпашілому обличчю ковзнув легенький спекотний вітерець. — Знаю я… Але, як на мій погляд, ти став для хлопця таким собі уособленням всесвітнього зла, яке розлучило його з коханою дівчиною. Маєш його зрозуміти, сам же, мабуть, кохав, — і якось дивно подивилась на капітана, але той не звернув уваги на її погляд, бо…

Бо вихор, що, мляво розхитуючись, оминав „Софію”, зненацька на мить завмер, а потім кинувся до літального апарату по найкоротшій з усіх прямих. Богдан з Сонькою навіть зметикувати ще нічого не встигли, як в їхні обличчя вже боляче сипонулися пригорщі кривавого піску, а у вухах по-вовчому пронизливо заскавучали пориви вітру. Світ потьмянів. Ні, почервонішав, невидимими, але чіпкими лабетами хапаючи людей і намагаючись зірвати їх зі спадистого корпусу літаючої тарілки.

Добре, що труби були вже ними закріплені. А ще краще було те, що Кременчук, міцно заплющуючи очі й стискуючи губи, встиг вчепитися в них. А вже в нього вчепилась Такаманохара, відчуваючи, що ось-ось розірве своїми пальцями жорстку пропотілу тканину камуфляжного комбінезона. Сам же Богдан, схилившись уперед і випнувши підборіддя, однією рукою натягував на нього ремінець свого міліцейського кашкета, відпльовуючись від дрібного піску.

Соньці теж не завадило б це зробити, але вона, відчуваючи, як малесенькі піщинки сипляться кудись аж на дно її легенів, спробувала висипати їх звідти разом із знавіснілим криком:

- Ігоре-е-е!!! Нксо-о-о!!!

Кременчук, міцно припнувши свого кашкета, врешті решт, охопив дівчину вільною рукою і вслухався у завивання вихору.

— Ге-е-ейра-а-ат! — здавалося, чувся йому якийсь мінорний спів. — Кві-і-і-ізатц-ц-ц хе-е-едера-а-а-ах!.. — І раптом: — …піта-а-ане!.. — пробилося крізь музику червоної планети і краєм ока капітан помітив, як якась темна пляма майнула у вихорі з того боку, де Норильцєв з Нксою ладнали свою частину стволів до обшивки „Софії”.

Богдан труснув головою, щосили притискаючи до себе напружене тіло Такаманохари і відчуваючи, що разом із цим рвучким рухом щось змінилось в навколишньому світі. Бо на мить знову тихо стало в цьому навколишньому світі, а потім ця сама тиша боляче вибухнула відчайдушним криком Зоребора:

— Капіта-а-ане, Нкса! Нкса, капіта-а-ане!!!

А Кременчук вже бачив, як у верхній, широкій частині вихору, що вже розпочав стрімко здійматись по крутому схилу дюни, метляється якась чорна річ і з жахом усвідомлював, що це — легесеньке тіло крчовника.

— Ах, ти!.. — очманілими поглядами втупились один в одного Богдан із Сонькою, а в наступну хвилину дівчина, легко вислизнувши з чоловічих обіймів, буквально скотилась вниз з розпеченої обшивки апарату.

Капітан з‘їхав слідом за нею, горлаючи на ходу:

- Ігорю! Ігорю, швидко — в апарат! Злітаємо, Ігорю, злітаємо!..

А той вже біг по схилу дюни услід за зникаючим вихором, майже по щиколотки вгрузаючи в багровий пісок. Але, почувши крик Богдана, зупинився з ошелешеним виглядом, мить повагався, а потім вперекидь покотився вниз разом з клубами здійнятої порохняви, просто до відчиненого люку „Софії”.

Вже за пару хвилин увесь екіпаж зайняв свої місця, втиснувшись у крісла центральної рубки, і срібляста таріль буквально вистрибнула на гребень дюни, за якою зник вихор, що утягнув із собою піррянина. Вистрибнула вона, значить, впираючись корпусом у криваве небо, покраяне пласкими чорними хмарами і… І завмерла на місці, наче вдарившись з усього розгону об це саме жаске неприродне небо: з-за наступного валу дюн обережно, але впевнено, здіймалась трикутна маса, на передній грані якої вже зароджувалися вогники майбутніх пострілів.

— Ч-чорт! — видихнув Кременчук, каменіючи усіма п’ятдесятьма трильйонами клітин свого тіла.

— Та вже ж! — крекнула поряд і Сонька.

Лише Норильцєв, мигцем мигнувши по обрисах трикутника, що повільно займав бойову позицію, продовжував роззиратись вусібіч, шукаючи слідів безпомічного кошлатого створіння, зниклого в пустельних просторах безжиттєвої планети.

Слідів видно не було. Було видно декілька вихорів, які розліталися в різні боки, але які явно мали набагато меншу потужність, ніж той, що уніс Нксу.

Трикутник же пару разів хилитнув у вертикальній площині передньою гранню і теж завмер, зловивши, вочевидь, „Софію” в проріз — чи що там у них є? — прицілу.

— Сонько, — тихо й обережно спитав Кременчук, усією шкірою відчуваючи напружену вібрацію їхнього апарату, — Сонько, ми ж хотіли зброю арканаріанську випробувати?

— Хотіли, — так само обережно відгукнулась та, вислизаючи зі свого крісла.

— В польових умовах?

— В них самих, — це вже на порозі рубки.

— Так якого біса! — загорлав Кременчук, прислухаючись до швидкого тупоту дівочих ніг по коридору. — Займай бойовий пост! І стріляти за моєю — чуєш? тільки за моєю! — командою.

Та й, примруживши очі, обома руками вперся в сенсори пульту, ледь підіймаючи передок „Софії” і спрямовуючи стволи, принайтовані до її обшивки, просто на корабель супротивників.

Два апарати — чорний трикутний і сріблястий дископодібний — завмерли один проти одного в закривавленому небі. І який би не був зосереджений Кременчук, але він встигав насолоджуватись якоюсь злою радістю від того, що може, нарешті, дати одкоша клятим нападникам. Дочекався! Лиш би зброя арканаріанська не підвела, лиш би зброя…

— Капітане, — раптом негучно озвався до нього Зоребор, — знаєте, чого вони вичікують?

— Н-ну? — вичавив Богдан, подумки вирішуючи, чи вже кричати Соньці „плі!”, чи ще трохи почекати.

— Ліворуч подивиться.

Кременчук кинув швидкий погляд на лівий блок ілюмінаторних моніторів і відчув, як зайшлося в нього серце. А ще він відчув нудотне й запаморочливе відчуття „дежа вю”. Зліва від „Софії”, на відстані метрів у триста одна від одної, завмерли дві точнісінькі її копії.

— А тепер праворуч, — голос Норильцєва ледь протискувався крізь зчеплені зуби.

Праворуч копій „Софії” було аж три. І ще одна зависла вгорі, трохи навскіс від свого оригіналу. Фантоми, побачені Богданом над полум‘яною поверхнею тутешньої зірки, явно набували здатності до розмножування. І ще Богдан все більше впевнювався в тому, що сам він не має до них жодного відношення.

Але… Але розмірковувати над цим феноменом не було часу, бо певне очманіння чорнотрикутних від раптової появи на їхньому шляху цілої ескадрильї летючих тарілок, мало скоро минути і тоді…

— Сонько! — загорлав Кременчук. — Давай, ціль!

Якщо в когось десь і могли ще ворушитись сумніви щодо дієвості зброї, притягнутої друзями Румати на борт „Софії”, то наступної ж миті вони мали зникнути. Назавжди зникнути. Бо апарат зненацька здригнувся усією своєю масою, викидаючи вперед два паралельних ряди помаранчевих плазмових згустків.

Один ряд, зменшуючись, розчинився в червоному небі, пройшовши метрах в десяти повз борта трикутника, але другий… Другий таки зачепив його, розсипаючи по чорній поверхні снопи жовтогарячих іскор.

Трикутник здригнувся і злісно огризнувся синявим світловим стовпом, що вп‘явся в червону атмосферу набурмосеного світа. А заодно й в копію „Софії”, яка висіла вгорі відносно свого оригіналу. Та важко сколихнулась, уся огорнута блакитним полум‘ям і, перевалюючись з боку на бік, рвучко підстрибнула ще вище. Що з нею сталося далі, Кременчук не помітив, бо інші фантоми раптом позривалися зі своїх місць, закидаючи чорний трикутник згустками помаранчевого вогню. Вони жили своїм життям, ці незрозумілі феномени незрозумілої зоряної системи!

Втім, дивуватись цьому не було часу. Кременчук, загорлавши на увесь всесвіт: „Давай, Сонько, давай! Ціль!!!”, поставив диск „Софії” ребром, пірнаючи просто під чорне трикутне черево апарату їхніх настирливих переслідувачів. А навколо вже вертілась справжня карусель: вугільні хмари, сріблясті диски, багряні дюни, розцяцькований синіми спалахами трикутник, геометрично правильні ряди помаранчевих куль… „Давай, Сонько, давай! Ціль!!!” „Софію” закручувало на таких карколомних віражах, що відцентрові сили хижими лабетами видирали членів екіпажу з їхніх крісел, намагаючись кинути людей на стінки апарату й просто розмазати їх по ним.

— Дава-а-а-ай!!!

І вогненні згустки, і світлові стовпи, іноді вгризалися в поверхню планети, майнувши повз вертких цілей, та й вибиваючи з неї клуби пилу та дрібного піску. „Бене ге-е-е-есерит…” — чулося в мікрофонах. „Гене ге-е-е-есерит…” — лунало з іншого боку. Повітря навколо місця сутички закаламутилось і збоку здавалось, що над гребенями безкраїх дюн здіймається грозова хмара неприродного кривавого кольору, помережана жовтогарячими та блакитними блискавками.

Одна з них в повному сенсі на порох розбила один з фантомів, але інший, маже водночас із самою „Софією”, поцілив таки трикутник чотирма пунктирними лініями палаючих куль. Той якось дивно здибився своєю гострою кормою і розпочав завалюватися вбік, вислизаючи з хмари здійнятої пилюги і ковзаючи по спадистій траєкторії за навислий гребінь найближчої кілометрової гори-дюни.

— Давай, Сонько, дава-а-ай!!! — аж співав Кременчук, якого трусило від важелезної радості вдалої бійки. Давно він такого не відчував. З часів, мабуть, взяття банди Сипатого. — Є-е-е-е, дістали!!!

— Капітане, капітане! — раптом скинувся у сусідньому кріслі Норильцєв, що до того лише намагався втриматись в ньому, жодним чином не заважаючи Кременчуку. — Капітане, позаду!

- Є-е-е-е… — і Богдан відчув, як крик грудкою місцевого піску застряг в його горлі.

Позаду, над хвилястою тугою пустелі, в тому напрямку, куди вихор утягнув малого крчовника, здіймалась ще одна хмара. Доволі дивної форми хмара.

— Що, знову?!? — зойкнула позаду Кременчука Сонька, застигаючи на порозі центральної рубки. А в Богдана навіть ані сил, ані слів не знайшлося, аби визвіритися на дівча, яке без дозволу покинуло свій бойовий пост.

Бо зненацька стало зрозумілим, що не дивлячись на напруженість ситуації, ані їй, ані Норильцєву, зараз не до бойових дій та постів. Самому Кременчуку, до речі, теж. Взагалі було незрозумілим, до чого йому зараз. А він же відповідає за дітлашню, за порядок на борту відповідає! За цілість самого борту, врешті решт, теж.

І саме тому, з рипом ворочаючи зсудомленою шиєю, Богдан знову прикипів очима до гребеню дюни, за яким вже зник впалий трикутник. Ніяких вибухів або подібних ефектів в тому місці не спостерігалось. Отже, треба було терміново пересуватись туди, аби відшукати, роздивитись, дослідити, і добити, добити, нарешті, гаденят, якщо щось не так.

А червоняста хмара на іншому боці обрію дивним чином згущалась, згущалась, набираючи обрисів та рис велетенської, розміром не менше, ніж в пару кілометрів заввишки, розкуйовдженої голови Нкси. Але якщо на Сорорі вона була велетенсько-живою, то тут — гігантські-мертвою, виліпленою з текучого червоного піску. Нксо, дитино, та куди ж тебе знову занесло!..

Богдан скоса зиркнув на Норильцєва, потім, обернувшись, зустрів уважний і запитальний погляд Такаманохари, згадав, наповнені слізьми, очі Румати і, скреготнувши зубами, розвернув апарат по широкій дузі, віддаляючись від місця падіння чорного трикутника, над яким кружеляли срібні диски загадкових фантомів. Кинув на них останній погляд та й ліг на курс, що вів просто назустріч червонясто-брунатній, у напівобрію, мармизі піррянина.

* * *

Лискуча „Софія” широкими колами ширяла в малиновому небі з величезним рожевим світилом, завислим посередині нього. Богдан намагався не дивитися в його бік, аби не згадувати його близьку і зовсім не рожеву вогненно-розбурхану поверхню. Аж обличчя знову й знову обпікало від тих спогадів. А з цієї планети оте пекло здавалось не таким вже й загрозливим, з короною, розплесканою в боки, від чого усе те світило набувало якоїсь капловухої свинячої подоби. „Рожеве сонце свинопасів”, — хмикнув подумки Богдан, до болю в очах вдивляючись в хвилястий краєвид, що розкинувся під ними.

Краєвид був сумний і пустельний. Усілякі прояви життя у вигляді копій „Софії” знову зникли, а пилова хмара у вигляді Нксової голови дивним чином розсіювалась по мірі того, як диск літального апарату наближався до неї. До тих пір розсіювалась, допоки повітря за бортом знову не стало звично спечним та прозорим. Начебто й не було нічого. Ані вихорів, ані дивних фантомів, ані чорного трикутника. Залишалось лише моторошнувате відчуття чужих поглядів та тупа упевненість в тому, що світ цей не такий вже й безжиттєвий, яким йому хоче здаватися.

Втім, гіршим було те, що в цій показній безжиттєвості зник Нкса. Наче й не було його ніколи. Сонька, до крови закусивши губу, вдивлялась в екрани. Обличчя Норильцєва було білішим за сріблясту обшивку „Софії”. В Кременчука замість серця зяяла відкрита рана. Але ніхто цього не помічав. Та й не треба було цього дітлашні помічати. Інших переживань в неї вистачить.

— Ну, що? Будуть якісь думки? — скреготнув зубами Богдан.

— Слухай, капітане, а давай-но на маленькій висоті, повільно-повільно, до місця посадки повернемось, — так і не відірвала очей від екранів Такаманохара.

— Тільки розпочинаючи з того боку, куди вихор Нксу утягнув, — додав і Норильцєв.

Про нещодавнє бойовисько та несподіваних своїх помічників ніхто з них намагався не згадувати. Щоб дах остаточно не поїхав.

Кременчук звірився з зеленкуватими контурами імпровізованої мапи, яку бортовий комп‘ютер вивів на головний екран і, пройшовши ще з кілометр по дузі, різко звернув праворуч. Просто на диск клятого свинячого сонця.

Краєвид внизу залишався смутним, самотнім і тривожним. Гребені дюн повільно зникали з поля зору і здавалось, що „Софія” трохи навскіс перетинає застигле криваве море. Смарагдова крапка на екрані, що означала місце їхньої посадки, ставала все ближчою й ближчою до рухливої блакитної цятки координат апарата. Богдан мимоволі напружився, згадавши, що десь поряд має знаходитись трикутник нападників.

— Сонько, — кахикнув, — ти б пішла до гармати отієї арканаріанської. Мало що… А ми тут з Ігорем удвох…

І раптом кинув „Софію” вбік, до закрутистого гребеню дюни, що був наче розтятий навпіл якоюсь надпотужною силою. Чим і попередив гучний зойк Норильцєва, що рвучко викинув руку в тому ж самому напрямку: крізь западину на верхівці гребеню була помітна частина якоїсь площини, чия геометрична правильність була дещо протиприродною в цьому світі здичавілого піску. Це вже був явний прояв населеності цього світу.

Сонька, небезпечно примруживши очі, кинула на площину швидкий погляд і, не говорячи ані слова, крутнулась на місці, кидаючись до комірчини з пультом гармати. Молодець!

А „Софія” вже обережно кралася повзбіжно гребеню, обережно висовуючись з-за нього й зазираючи в незрозуміле провалля. А потім загойдалась на місці, певною мірою не знаючи, як їй вестися далі: площина виявилась напівзасипаним пласким дахом якоїсь величезної споруди. Явного покинутого вигляду. Тобто, ідея теперішньої або колишньої заселеності цієї безлюдної планети набувала нової інтриги.

І ще… Кременчук міг заприсягтися, що ані під час посадки, ані під час їхнього повітряного бою, нічого подібного в цьому районі не спостерігалось. Випадковим пострілом, чи що, засипаний давній багатоповерховий бункер відкрило?

А що споруда нагадувала саме його, ставало зрозумілішим і зрозумілішим по мірі того, як „Софія” перевалювала через гребень гігантської дюни й повільно сповзала її спадистим, на декілька кілометрів, схилом. Схил наступної дюни стрімко здіймався до неба, а з нього, і дійсно бозна коли засипана піском, виглядала частина заіржавленої металевої будівлі з виваленим шматком передньої стінки.

Обриси цієї частини здавалися якимись неправильними. Чи, навпаки, занадто правильними. Це — з якого боку подивитися. Адже вони могли належати й природному утворенню, закутому в метал. Утворення чимось нагадувало західну частину Чоломаю, обернену до Гременця. Та й сама улоговина поміж дюнами… Он який вигін!.. Точнісінько, як біля гременецького вантажного порту. Кременчук аж головою трусонув, а в наступну мить…

— Дивиться, дивиться!!! — загорлав Норильцєв, боляче хапаючи капітана за плече й розвертаючи його до одного з екранів.

„Що там таке?” — плеснулось в голові здивування невидимої Такаманохари.

— Нічого, нічого, — пробурмотів Богдан, підпрацьовуючи лівим двигуном і спрямовуючи „Софію” просто до діромахи в стіні бункера. — Здається, знайшли ми Нксу, знайшли хлопчину.

Крчовник нерухомо завмер метрах в п‘ятдесяти від іржавої, вкритої брунатними патьоками, стіни, яка чимось нагадувала прогнилу від часу обшивку баржі „Поллукс Вікторі” зі здичавілої планети Пірр. Тобто, поява Нкси біля неї здавалася природною. Неприродним здавалось інше — повна й байдужа нерухомість піррянина. Хоча б рученятами помахав.

— Нксо, — обережно всунувся Кременчук у свій телепатичний простір, — Нксо, дитино, ти мене чуєш?

Малий здригнувся і якось здивовано затупцював на місці. Наче не взнав малий голосу свого капітана. Та й відповіді від нього чутно не було.

— Нксо?…

Тиша. Розсипчаста тиша, наповнена шерехом піску, який сиплеться по стінках бункера. „Ар-р-рак-х-хі-і-і…” Наче у пісочний годинник їх усіх засунули.

„Софія”, погойдуючись, завмерла в метрі від поверхні і метрах в п‘ятнадцяти від Нкси. Жодного поруху. Лише крізь смух-траву, здається, оченята насторожено виблискують.

- Ігорю, — напружено звернувся Богдан до Зоребора, — вийди, мабуть, назовні. Забери дитину. Щось він не в собі, як на мене. А я тебе прикрию.

Норильцєв швидко заклацав замками ременів безпеки.

— Сонько! Теж насторожі будь. Рук від гармати не відривай, аби за першим же моїм сигналом… Не подобається мені щось тут. Ох, не подобається!.. Не розумію тільки, що.

На екрані було видно, як Норильцєв, грузнучи в сухому піску, підходить до Нкси, схиляється над ним, щось шепочучи, а потім обережно, мов хворого, веде назад, до відчиненого люку апарата. Так, дісталось пацану. Он який тихий, мов примара. А якби тебе самого вихором на декілька десятків кілометрів уволокло, як би ти поводився? Галасував би на усю цю незатишну планету?

Дві постаті, по ланцюжку слідів, залишених Зоребором, наближались до „Софії”… По ланцюжку… Слідів… У Кременчука в голові зненацька наче в дзвони вдарили: слідів!.. слідів!.. слідів!.. Яких зовсім не спостерігалось навколо самотньої постаті Нкси, коли вони його побачили. Наче хлопця взяли та й поставили на пісок посеред пустелі. Чи він сам раптом зматеріалізувався отутечки зі спечного повітря.

Богдан рвучко нахилився до екранів. І вчасно. Бо на екрані заднього огляду відчувся якийсь рух. Чисто інстинктивно, сам ще не розуміючи того, що він робить, капітан крутнув „Софію” навколо осі, водночас зсуваючи її трохи вбік і прикриваючи обтічним корпусом Нксу з Норильцєвим. Місце незрозумілого руху враз опинилось на передніх екранах під прицілом арканаріанських стрілялок. І це було ще більш, ніж вчасно. Бо з-за дюни, по схилу якої „Софія” нещодавно скотилась до закинутого бункера, вже виринав остогидло знайомий трикутний корпус.

— Сонько-о-о-о!!! Ціль!

Два залпи — синявий стовп світла і ланцюг помаранчевих згустків — злилися в один, зіштовхуючись на півшляху між апаратами й вибухаючи вихором жовто-блакитного полум‘я. Кременчук відчув, що вибуховою хвилею „Софію” зносить з місця й кидає у бік малого піррянина та юного трипільця.

— Сонько-о-о-о!!! Ціль! — горлав капітан, намагаючись роздивитись крізь клуби здійнятої пилюги обриси чорного апарату й відчуваючи миттєву розгубу від того, що навколо не з‘являється жодних тобі сріблястих фантомів. А вони б зараз зовсім не завадили.

Бо наступний світловий стовп обрушився на обшивку „Софії”, просто припечатуючи апарат до багряного ґрунту. Аж зойкнув апарат, здається, усіма своїми деталями, заіскрившись та закрутившись на одному місці, наче жук, перекинутий на спину.

В метушінні зображень на екранах, в запоні червонястої пилюги, Богдан розрізнив силует хлопця, який, ухопивши крчовника під пахву, кудись тягнув його кошлате тіло. І явно не до „Софії”.

— Гейра-а-а-ат… ге-е-ене ге-е-есерит… — завив вітер, який здійнявся невідь з чого.

- Ігорю, Ігорю! — краяв телепатичний простір своїм криком Богдан. — До бункеру біжить, до бункеру! А я прикрию, прикрию я!..

— Без… тебе… знаю… — важко ворухнувся простір і затих. Разом з вітром. Лише шерех піску ще линув з мікрофонів: „ге-е-е-есерит…”

— Сонько, давай ще пару разів! Ціль, ціль!!

Стріляв Кременчук наугад. Лише б убік, протилежний руху Норильцєва. Навкруги вже взагалі нічого видно не було, а здійнятися над запилюженим полем бою — чи банального розстрілу? — капітан не міг, бо від прямого влучення таки щось сталося з апаратом. Він підстрибував метрів на п‘ять, хитався на місці, пересувався трохи вбік, але злетіти не міг.

— Сонько, до мене, до мене біжи! В рубку!!!

І коли дівчина плюхнулась в крісло, капітан прогарчав, схоплюючись зі свого місця:

— Утримуй „Софію” в цьому положенні і пересувайся он туди. Та стрибай повільніше, аби часом Норильцєва з Нксою не розчавити. Там пролам в стінці бункеру. Апарат має пройти, заховатися, а я зараз…

— Що — зараз?

— Побачиш…

І капітан, більше не звертаючи уваги на розгублену Такаманохару, кинувся до вхідного шлюзу, до якого вони перед усіма цими подіями перетягнули від пульту гармати арканаріанського мотодракона. Щоб, значить, не заважав.

Зараз він не заважав. Зараз він, навпаки, мав стати у великій — ну, дуже великій! — нагоді. Кременчук з розмаху заплигнув на сидіння, на кшталт мотоциклетного, й ухопився за кермо, соваючись від нетерпіння в очікування того, як шлюзова камера спрацює на вихід. „Софія” усією своєю масою плюхкалася на місці й не було зрозумілим, чи за лишається вона на ньому, чи таки переміщується в горизонтальному напрямку.

Гуп! Гуп!.. Швидше, швидше!.. Гуп, гуп…

Раптом підстрибування апарату припинились. Наче серце раптово зупинилось. Тільки шурхіт якийсь позаду чувся, наче кров з того серця розірваного зацебеніла. Богдан трохи перелякано озирнувся й відразу загорлав:

— Куди?!? Куди, матері твоїй ковінька!!!

А Такаманохара вже просто по долівці прокочувалась крізь вузьку щілину дверей, що зачинялися, опускаючись зверху, а потім рвучко схоплювалась на рівні й кидалась до мотодракону.

— Куди-и-и!?!

— Що тут у вас таке? — рвонулось з іншого боку і Норильцєв прослизнув у щілину дверей, що розчинялися назовні. Втім, очікувати відповіді він не став: — Соню, Соню, — загорлав ледь не гучніше за Кременчука, — допоможіть!!! Я десь Нксу загубив біля бункеру! Перечепився через щось і… А ви куди зібралися?! — дійшло, врешті решт, до хлопця.

— Куди, куди! Гуляти!.. — Богдан розлютився не на жарт. Ніякого тобі чиношанування! Ніякого тобі підпорядкування наказам командира, який лише сам знає, що воно робити. Бардак якийсь!.. Але тривога за Нксу трохи притлумила його лють. — Сонько, — гукнув, — допоможи пацану. А я тих одоробол на себе відволікатиму А, може, ще й пощипаю трохи.

— Не пущу-у-у!!!

— Геть з дороги, дурепо!!!

— Соню, а ви й дійсно Нксу розшукайте!.. А ми з командиром…

— А ти куди лізеш, дідько тебе візьми!..

— А туди, меча тобі в дупу!.. Давай, рушай!

Все відбулось настільки миттєво, що й Кременчук і помітити не встиг, як, осідланий ним та Норильцєвим, дракон вилетів в розчахнутий запилюжений простір.

— Соню-ю-ю, Нксу відшука-а-а-айте!!! — усе не впевненіше кричав у нього за спиною Зоребор по мірі того, як араканаріанський апарат стрімко набирав висоту.

— Кві-і-і-ізатц-ц-ц… — тужно співали навколо пориви вітру, що знову знявся раптово й зовсім неочікувано. — Хе-е-е-едера-а-ах-х-х… — перемішувались вони з шерехом піску. От, лихо! Та звідки він береться, вітер оце?!

Кременчук міцніше перехопив керма, спрямовуючи мотодракона просто в зеніт, до імлистого сонця, що прозирало крізь запону піску та пилюги. „Гейра-а-а-ат!..” — репетував простір. Норильцєв важко обвис, тримаючись за плечі капітана.

Мотодракон настільки раптово здійнявся над утвореним пиловим куполом, вигулькнувши з нього в прозоре, розпечене і — що найдивніше! — непорушне повітря, що Богданові здалося, начебто з нього увесь його камуфляжний одяг зідрали. Навколо, куди сягало око, розкинулись ряди хвилястих червоних дюн, помережані брижами барханів. Просто під землянами повільно клубочилась пилова завіса, яка потроху прозорішала і крізь яку проступали і обтічні обриси „Софії”, і кутасті контури відкритої частини закинутого бункеру.

Трикутника ніде видно не було. Наче примарився він їм.

Відчуваючи на плечах чіпкі обійми Зоребора, Богдан спрямував мотодракона по широкому колу, до болю в очах вдивляючись в навколишні краєвиди. Пустельні, вже мільйони років безжиттєві краєвиди занедбаної, запилюженої планети.

* * *

Спочатку Сонька просто розгубилась. Хлопці настільки швидко зникли в червоній піщаній заметілі, яку, мабуть, здійняли постріли „Софії”, що вона нічого й зметикувати не встигла. І лише затихаючий крик Ігоря зрушив її з місця, кидаючи до бункера, чия іржава стіна вгадувалась в пиловому оскаженінні.

— Нкса-а-а-а!!! Нкса! — в свою чергу закричала й Такаманохара. — Ти де? Де ти, дру-у-уже???

Відповіддю їй була тиша. Лише у вухах шурхотів вітер, що раптом почав швидко заспокоюватись, водночас начебто зітхаючи від змори: „кві-і-і-іза-а-атц-ц-ц…” Та під ногами рипів пісок: „хеде… р-р-рах… хеде… р-р-рах…” А от Нкси чутно не було. Ото вже лишенько!

— Нкса-а-а-а!!! — зупинилася дівчина біля величезного проламу в стіні бункеру.

Зненацька Соньці здалося, що повз неї промайнуло щось чорне й багаторуке. Чи то павук величезний, чи то таке ж саме перекотиполе. Вона нажахано здригнулась усім тілом, рвучкими порухами голови роззираючись в усі боки. Вітер вже стихав майже до штильової позначки, навколишнє повітря стрімко прозорішало, стіни бункера похмуро здіймалися вгору, але більше навкруги нічого й нікого не спостерігалося. Ані моторошно-неочікуваного не спостерігалося, ані тривожно-відшукуваного.

— Нкса?

Тиша. Лише ледь чутно шурхотить пісок, сиплючись з іржавих стін на пролам, крізь який і дійсно спокійно мала пройти „Софія”. „Треба й насправді апарат перегнати, — майнуло у його хрещеної. — Сховатись. А то розліталися тут усілякі, розумієш… Та чого ж це ви за мною вже стільки часу ганяєтесь?!”

В похмурому присмерку проламу щось ворухнулось. Чи то здалося це Соньці? Роздумувати над цим вона не стала. Не в характері дівчини це було. Замість цього, вся напружившись, неначе пружина, Такаманохара блискавично зірвалась з місця, кидаючи розпрямлене тіло в нашорошену пітьму.

Вчасно, до речі, кинула. Бо Нкса вже качався по землі в тьмяних червонястих променях, що заповзали до бункеру зовні, а кремезний, увесь кутастий, бевзь у чорному комбінезоні, намагався вхопити крчовника своїми величезними ручиськами.

— А-а-а-а!!! — заверещав піррянин. — Допоможі-і-іть, допоможіть! Рсе, Рсе, де ти?! Допоможи-и-и-и…

До Рси було невідомо скільки парсеків та світлових років, а ось Такаманохара була поряд. І тому вона, не замислюючись над своїм задавненим жахом ще з часів першого контакту з кутастими біля своєї синьої планети та над усіма різницями у вагових категоріях, кинулася до нападника, намагаючись обома ногами, у довгому стрибку, поцілити йому в спину.

Вдалося. Чорний комбінезон на мить завмер чи то від несподіванки, чи то від переляку, а потім посунувся було пикою в землю, але таки втримався на ногах, пару разів гойднувся і розпочав повільно розвертатися в Соньчин бік. Та, у нитку стиснувши побілілі губи, прийняла бойову стійку, очікуючи чергового безжального нападу. Всі думки й почуття миттєво кудись вивітрились, наче пісок з цієї улоговини поміж двома височенними дюнами. Десь під ногами пихтів Нкса, намагаючись здійнятись на рівні.

А кутастий вже розвернувся до Соньки і та в тьмяному кривавому освітленні бункеру мимохіть спробувала розгледіти його обличчя. Але світла було таки дуже замало. Величезна, немов старовинна шафа, постать на мить завмерла, а потім усією своєю чорно-червоною масою посунула на дівчину. Їй би бігти світ за очі, але Сонька затято вгвинтила свої ступні в пісок, що вкривав долівку цього приміщення, і непорушно застигла на місці.

Кві… затц… хеде… рах-х-х… Кві… затц… хеде… рах-х-х… Важкі кроки, настояні на рипі піску, все ближче, ближче. Серце б‘ється все повільніше, повільніше. М‘язи важчають, важчають від напруги. І тиша… Моторошна тиша, всередині якої, жалісно повискуючи, вовтузиться малесенька грудка Нкси.

Здавалось, що напруга зараз зматеріалізується та й вибухне, знову в усі боки розкидаючи пісок та пил безкрайої, на всю планету, пустелі. Але… Але в останню мить чорний комбінезон, наче злякавшись чогось, рвучко смикнувся убік і зірвався з місця, впритул оминаючи скам‘янілу Соньку. Та встигла відсахнутись і відчути доторк спечного протягу перед тим, як розвернутись на п‘ятках та й кинутись навздогін за моторошно-таємничим нападником.

Той, втім, вже перетворювався на розгубленого втікача. Але такого ж саме таємничого й такого ж саме моторошно-небезпечного. Бо втікав він у напрямку „Софії”, що завмерла перед бункером з гостинно розчиненим вхідним люком.

— Стій! Куди-и-и!?!

А комбінезон вже зникав в апараті і Такаманохара, кожною клітиною свого тіла відчуваючи, що зараз відбудеться щось жахливе, золотавою блискавкою кидалась услід, вривалася до рубки, бігла вузькими коридорами, заглядала в каюти та комори, але… Але в апараті не було нікого, окрім неї самої. Та ще хіба що зловісного відчуття чогось сторонньо-недоброго, такого, що спостерігало за нею відразу з усіх боків.

* * *

— То так нікого й не знайшла? — спитав Кременчук.

— Ні, — зітхнула Сонька. — Я усю „Софію” перерила-переорала. Зникло оте одоробло, наче в воді… В піску розчинилось.

— Дивно. Куди ж це воно могло подітися з апарату?

— А куди сам трикутник подівся? Теж наче в пустелі розчинився.

— Та вже ж… — видихнув собі й Богдан, згадуючи про те, як вони з Норильцєвим, розправивши крила мотодракона, карколомними зиґзаґами ширяли над дюнами, не бачачи не те, що жодного сліду, а й натяку на слід їхніх зловісних переслідувачів. Які тільки-но майже в упор обстріляли „Софію”.

Зараз вони вчотирьох — через усі останні події було вирішено увесь час триматися поряд — стояли на корпусі апарату, якого Сонька загнала таки в закинутий бункер. Його замкнений простір дивним чином заспокоював і створював ілюзію безпеки. Сліди ж обстрілу на обшивці цю ілюзію руйнували.

— Слухайте, народи, — раптом по-старечому закректав Норильцєв, схиляючись над матовою обшивкою „Софії”, — щось тут не так.

Екіпаж летючої тарілки, за винятком хворобливо-байдужого Нкси, зацікавлено простежив за його здивованим поглядом.

— Що „не так”? — одноголосно спитали Кременчук і Такаманохара, теж схиляючись над обшивкою апарату.

— От сліди від пострілу, яким нас зачепили ще на Піррі. А ось — від нещодавнього влучення. Невже різниці не бачите?

Різниця була. Перші сліди являли собою оплавлені жолоби, що покраяли поверхню „Софії”. Другі — якісь кристалічні нарости, покоцькані мікроскопічними западинками. Наче жменю дрібного шпроту в них щосили жбурнули. Або великозернистого піску.

Кременчук випростався й задумливим поглядом обвів поверхню їхнього багатостраждального апарату. Ліворуч в червоному світлі каплавухового сонця, що якраз опинилось навпроти виваленої частини стіни бункеру, виродливо жолобилися рубці, отримані „Софією” на Арканарі. Вони були цілком подібні до піррянських.

— Висновок? — із цікавістю зиркнув Богдан на Зоребора.

Той розвів руками:

— Так очевидно ж. Різними типами зброї в нас влучали. На Піррі, на Сорорі, на Арканарі — один, а тут…

— Ар-р-ракі, — раптом прорипів Нкса.

Усі дещо спантеличено обернулись до крчовника.

— Ар-ракі, — повторив той. — Ця планета називається Арракі.

Кременчук з Такаманохарою перезирнулись поміж собою. Норильцєв зосереджено набурмосився.

— З чого це ти взяв, дитино? — обережно-обережно запитав Богдан. — Хто це тобі нашептів?

— Так це ж всі знають, всі. І той вітер, що мене здійняв, теж знає. Саме так він казав. Арракі ця планета називається.

— Вітер, вітер… Дар Ветер… — почухав неголену щоку Кременчук і хотів ще щось додати, але його перебив Норильцєв.

— Планета Арракі більш відома під назвою Дюна, — зненацька вичавив він і голос його став чимось схожим на рипливий голос Нкси.

Такаманохара здивовано втупилась в хлопця, а Кременчук… Кременчук зненацька відчув якесь полегшення. Наче в нього з голови брилу камінну витягли. Трохи дивним було лише те, що таке славне відчуття викликалося поновленим усвідомленням власного божевілля. Гарно, все ж таки, іноді хворим бути. Безпечно.

— Дюною, — кинув до здивованої Соньки, — ціла тобі епопея фантастична зветься. Усю її осилити я не спромігся, але фільм дивився. А написав її… Як там автора звали?… Фен… Хер…

— Френк Герберт, — похмуро нагадав Норильцєв. — В „Оріоні”… В клубі рольових ігор нашому гременецькому свого часу добрячий гурт підібрався, щоб в Дюну зіграти. Я теж було захопився, усю книгу перелопатив, але… Але відійшов потім. Чисте фентезі таки краще. Особливо наше, слов‘янське.

— Слов‘янське, слов‘янське, — передражнив його Богдан. — Трипільско-оріянське… Тьху, ти!.. Нявки-хованці, дракони-гобліни, Дюни, розумієш, війни зоряні! Однакова чортівня! Ні, щоб так, як раніше… І затишніше, і зрозуміліше. Щоб понеділок у суботу розпочинався, як у Стругацьких. Або світ Великого Кільця, як в Єфремова. Туманність Андромеди там, бранці залізних зірок… Ото ігри! На мужність, а не на цікавість. А персонажі ж які! Самий лише Дар Ветер, наприклад…

— Ви вже про нього оповідали, — похмуро, як і раніше, перервав капітана юнак.

— Оповідав. От тільки ти слухав, а не чув. А це ж та людина, на яку хочеться схожим бути! Знову ж і коренів наших, слов‘янських. Такий собі козак Мамай майбутнього, а не якийсь там мерлін-шмерлін. А тут — Дюна їм!.. Арракі, розумієш, матері її ковінька!

Такаманохара в розмову не втручалась, на роздратований вилив капітанських емоцій уваги не звертала, а зболене спостерігала за Нксою, що знічено тупцював на місці.

— Арракі, — підтвердив той останні слова Кременчука. — Бене Гессерит… Квізатц Хедерах…

— Що-о-о??? — захлинувся своїм обуренням Богдан.

Тьмяне повітря бункеру наче вітер сколихнув: „ге-е-есерит…” А пісок зарипів: „хедер-р-рах…” В Кременчука навіть дрижаки по шкірі побігли. Інші члени його екіпажу, здавалось, відчували щось подібне. Окрім одного Нкси, який раптом забубонів, по-шаманські підстрибуючи на місці:

— Думки лінькуваті, брунатний спокій… Як шкода пришелепуватих, ах, як шкода! Лінощі й лінощі з ранку до опівночі… Бутерброд сам лізе у рот…

В розпеченій тиші величезного приміщення, біля однієї зі стінок якого сиротливо зіщулилась „Софія”, розпочала зростати крижана моторошність.

— Це був час найглибших перемін, — продовжував між тим піррянин. — Союз, Бене Гессерит і Ландсраат… Головний оплот проти анархізму, головний… Молитва проти страху… Блакитна книга… Це був час найглибших перемін.

— Нкса? — спробувала було зупинити крчовника Такаманохара, але той наче не чув її.

— Помаранчева Католицька Біблія… — бубонів він, розгойдуючись з боку в бік. — Галактофізичний детермінізм… Комісія Всесвітніх Проклятих…

— Нксо, дитино, припини! Та що це з тобою? Ти що?!?

— Я? — раптом смикнувся піррянин. І оголосив: — Я є сіть в морі часу, що здатна увібрати в себе і майбутнє, і минуле. Я — рухлива мембрана, від якої не можна піти.

— Я тобі піду! Я тобі так зараз піду!.. А ну, припини!!!

— Не ліз! Не торкай хлопця!!!

— Я є тут. Тобто, я існую.

— Нксо, ріднесенький, ми бачимо, бачимо, що ти тут. Ми віримо, віримо, що ти існуєш. А ти нас бачиш? Бачиш???

— Плоть не повинна нівечити дух.

Кременчук з Такаманохарою стрибали навколо крчовника, пробуючи заспокоїти його. Один — своїм роздратуванням, друга — своєю стурбованістю. Вочевидь, ці дві різнойменні сили врівноважували одна одну і аж ніяк не впливали на піррянина. Норильцєв з якоюсь відчуженою зацікавленістю спостерігав за усіма.

Раптом він рвучко випростав руку в напрямку Нкси й гортанно прокричав:

- Іркут-ей! Соо-соо-соок!

Капітан з дівчиною перелякано обернулись до нього. Невже ж і цей!?!

— Що означає тінь, яка відображує битий шлях Божеського Визначення? — не звертаючи на них уваги, запитав Норильцєв у Нкси.

Той на хвилинку замислився, а потім прорипів вже зовсім чужим проіржавленим голосом:

— Вона попереджає про те, що символи осяяні тоді, коли їхній первісний сенс втрачений, і що підсумку усіх значень, яких можна досягти, не існує.

- Ігоре?

— Не звертайте на мене уваги. Просто я Нксу перевіряв. Як би я не був на сто відсотків впевнений в тому, що він не знайомий із земною фантастичною літературою, то…

— То?…

— …то сказав би, що він на пам‘ять знає усю „Дюну”. Так і сипле термінами звідти.

Піррянин, нарешті, заспокоївся і знову завмер не віддалік від дивних слідів, залишених на обшивці „Софії” зброєю чорних кіллерів, застосування якої ставало вже звичним для землян. От тільки типи зброї чомусь стали різними. Кременчукові знову здалося, що на нього з усіх кутків бункера дивляться мільйони холодних павучих очей. По тому, як Зоребор з Такаманохарою раптом теж розпочали роззиратися по боках, можна було зрозуміти, що й вони теж відчувають щось подібне.

— Гаразд, — мерзлякувато пересмикнув плечима Богдан, — обдивились, послухали, перевірили, що аж ніяких серйозних пошкоджень на корпусі немає, треба й честь знати… Пішли до середини… Треба з двигунами тепер розібратись: чого це вони скисли? Тут Такаманохарі й карти в руки. А ти, Ігоре, за Нксою подивись. Не знаю, де він „Дюни” начитався, але те, що перелякався хлопець вкрай, то це точно. І ще… Про всяк випадок, усі чергувати будемо, аби жодна зараза в полі зору неочікувано не з‘явилася. Зоребор — перший.

— Капітане, а ви не вважаєте, що це й насправді може бути Дюна? Тобто, Арракі?

— Ага, Арракі… І вигаданий Пірр — Пірром був, і Сорора — Соророю, і Арканар… — Богдан осікся, боячись нагадувати хлопцеві про Румату. — Дюна, розумієш! Арракі!.. Знову про бібліотеку космічну гроші! — Богдан старанно оминав напад чергового божевілля. — І взагалі, ти що, не пам‘ятаєш?! Там же бедуїни оті вільні були, черв‘яки піщані, спайс-меланж, інтриги усілякі дворцові. А тут… Жодного тобі життя.

— А двійники звідки? — встряла таки Сонька.

— Та й та Дюна, — наче не чуючи її та погоджуючись з Кременчуком, хитнув головою Норильцєв, — була розташована в системі Канопуса. Схожа ця зірка на Канопус? — запитав він невідь в кого, дивлячись на те, як у проламі за обрій сідає величезне капловухе світило.

— Це в тебе спитати треба, — пирхнув капітан. — Чи он у Такаманохари. Це ж ви у нас астрономи-теоретики. Я більше практик. І от, як практик, кажу вам: а, ну, хутко — двигуни лагодити! Бо ще двійко вихорів здійметься — нас тут назавжди засипле-поховає. І допомоги трикутної в цьому не знадобиться.

— Бі-ла кайфа! — ледь насмішкувато кинув Норильцєв.

— Чого? — визвірився Кременчук. — Який такий кайф? Я тобі покайфую зараз!

— Спокійно, капітане. Це — по-дюнівські „амінь”. Тобто, подальше не потребує тлумачення.

* * *

Кайфувати було ніколи. Опісля того, як встановили графік чергування, усі, окрім крчовника, розбрелись по „Софії”, поступово приводячи апарат до ладу і лише зрідка збираючись докупи в центральній рубці. Але на тривалий час збиратися не виходило. Ось і зараз…

— Ти, капітане, піди, мабуть, сьомий трубопровід перевір. Он він на моніторі зеленим висвітився.

— Одначе, хто в нас командир?! Ти чи я? — пробурмотів Кременчук, важко здіймаючись з крісла.

— Ти, ти, — миролюбно озвалася Сонька. — Але ж я краще за тебе усю цю систему вивчила. Мені лиш би усю загальну картину бачити. А її лише тут, в рубці, добре видно.

— Гаразд, гаразд, не виправдовуйся. Що там Норильцєв?

— Плазмові вентилі продуває.

— Нкса так і не допомагає?

— Ні. Спасибі за те, що хоч іноді за оточенням „Софії” спостерігає. А так сидіть у каюті та бурмоче щось про „квізатц хедерах” та „бене гессерит”. Що це таке, до речі, роз‘яснить мені хтось, нарешті, чи ні?

Кременчук зупинився вже на порозі рубки.

— Гессерит?… Н-ну… Я точно не пам‘ятаю. Нехай краще Зоребор тобі це розтлумачить. Але… Але, здається, було це щось на кшталт релігійного ордену. Жіночого, чи що. І хотіли ті жіночки істоту незнищенну вивести — квізатц хедераха, якому підвладні будуть і час, і простір. Це так, по простому. Мракобісся, одним словом.

Уважно слухаючи Кременчука, Сонька перемкнула екрани, на одному з яких з‘явився Норильцєв, що зосереджено вовтузився біля плазмового причандалля.

— О! — помітив його й Богдан. — Я ж кажу: краще в нього розпитай. Він теж, хоч і молодий, а мракобіс вже ще той. Трипілля-Гіперборея… Тьху!.. Фентезі йому в печінку!

— А отой Дар Ветер, про якого ти казав, він не мракобіс? З релігійної точки зору?

Відповіддю Такаманохарі була мовчанка. Вона кинула швидкий погляд через плече: капітана в рубці вже не було. Наче в повітрі людина розчинилась.

Сонька зітхнула й перемикнула ще одну групу екранів. На одному з них була видна широка камуфляжна спина капітана, що вузьким коридором простував до одного з найвіддаленіших закутків „Софії”, через який проходив сьомий трубопровід. Можна було, звісно, окликнути його, посварити за неввічливе ставлення до цікавої дівчини, але ця дівчина лише махнула рукою та й перевела погляд на екран з Норильцєвим.

Той якраз, змахнувши з лобу крапелини поту, повертав до неї своє, дуже змарніле останнім часом, обличчя.

— Соню, ви мене чуєте? — плеснулося в мікрофонах.

- І чую, і бачу. Що там таке?

— Мені здається, що тутечки прийдеться перемичку ставити. Але одному незручно. А де капітан?

— Капітан до трубопроводів пішов. Зараз я до тебе заскочу.

Кременчук на екрані зникав за рогом коридору, чия дуга в тому місці різко звертала праворуч.

— Ага, заскочте, заскочте. Тільки по дорозі й до комірчини заскочте, де ваші акумулятори стоять. Дроту візьміть метра зо два.

— Нема проблем, зараз буду.

Сонька легко вислизнула з затишних обіймів крісла і посунула в напрямку, протилежному тому, в якому пішов капітан. За пару хвилин вона вже відчиняла сріблясті двері того невеличкого приміщення, яке спочатку вона сама, а потім і Вільні Лялькарі з подачі Нкси перетворили на склад. В складі було темно й чомусь тривожно. Такаманохара до межі відчинила двері, вмикаючи тим самим автоматику освітлення і… І здригнулася від несподіванки.

Спиною до неї завмер чолов‘яга в камуфляжному комбінезоні, що до того порсався біля купи навалених дротів.

— Капітан?!?

Репнутий козирок благенького міліцейського кашкету сторожко повернувся до Такаманохари. Риси обличчя капітана чомусь здавалися трохи розмитими, а саме воно дещо переляканим.

— Чого тобі?

— Т-ти… Ти ж до сьомого трубопроводу пішов?!

— Я?! А, так… Та мені там потрібно… Мені там було потрібно ось… Я й сюди зазирнув. Ну, я пішов? — якось запитально кинув Кременчук, протискуючись повз Соньки з метровим відрізком залізно-магнієвої труби, що залишилась опісля встановлення стволів арканаріанської гармати на корпусі „Софії”.

Такаманохара мовчки й чомусь трохи нажахано відсторонилась від нього:

— А чого це ти в темряві?

— В темряві? Так двері зачинилися, — з незрозумілим полегшенням посміхнувся Кременчук.

І, вже оминаючи дівчину, додав:

— А Дар Ветер, Такаманохаро, не мракобіс тому, що він — людина принципово світлого майбутнього, а не заморочених, від слову „морок”, Зореборівських бойовисьок. Того самого майбутнього, яке в нас, на жаль, не вийшло.

— В кого це „в нас”?

Але знову, як і нещодавно в рубці, Богдан не відповів, повільно зникаючи в люмінесцентному освітленні „Софії”.

Сонька провела його поглядом, знизала плечима і хотіла було вже зайти до комірчини, як раптом відчула драглисту хвилю холоду, що відразу усією своєю вагою посунула на неї: вона дуже добре знала розташування усіх приміщень свого корабля і тому була впевнена в тому, що для того, щоб зайти до комірчини, Кременчук обов‘язково мав зустрітись з нею. Або в прохідній рубці, або десь в коридорі.

Відчуваючи, що ноги в неї стають ватяними, Сонька рвучко крутнулась на місці:

— Капіта-а-а-не!!!

Але навколо вже нікого не було. На борту „Софії” царювала абсолютна, якась неприродна, тиша.

Раптом позаду почулися чиїсь легенькі кроки. Вони були спокійними. Ані напруженими, ані знервованими не були ті кроки, але Такаманохара відчула, як її жорстке синяво-чорне волосся стає дибки. Бо, повільно обертаючи голову через плече, вона вже знала, кого зараз побачить.

Худорлява дівчина в золотистому комбінезоні, вільно вимахуючи руками, незалежною ходою простувала по коридору, жодної уваги не звертаючи на ошелешену Соньку. Досить того було, що та сама на неї увагу звернула. Тобто, на саму себе. Тобто…

Остаточно заплутавшись в нажаханих думках, Сонька онімілою, наче дошка, спиною притиснулась до стінки, зростаючись з нею і пропускаючи повз себе свою… Копію?… Двійника?… Саму себе?… А хто ж тоді вона сама є?!? Копія копії?

А дівчина, що взялася невідь звідки, навіть не зиркнула на перелякану Такаманохару. Наче й не було її тут. І ця байдужість стала останньою краплею жаху, що, врешті решт, переповнив дівчину. Вона зненацька відчайдушно заверещала, крутнулась на підборах і, потилицею відчуваючи доторк чогось незбагненного, кинулася назад, до рубки, вперше за увесь час своїх мандрів жодним чином не контролюючи себе. Все ж таки, з усіх людських жахів жах бачення самого себе збоку є чомусь найбільшим. Через те, мабуть, що людина підсвідомо вірить лише у свій власний всесвіт, в якому вона розчинена до невидимості, і коли її позбавляють цієї приборканої невидимості, матеріалізуючи незнайому суть у знайомі форми, то це викликає відчуття падіння в цілковиту порожнечу.

Сонька випала не в порожнечу. Сонька вивалилась в порожню рубку, судомними порухами легень хапаючи повітря й вибалушеними очима намагаючись ухопити разом усі екрани. На одному з них Кременчук зосереджено оглядав сьомий трубопровід. На іншому екрані було видно, як до люку, що вів до камери, наближалась така само постать в камуфляжному комбінезоні. В лівиці постать тримала метровий обрізок залізної труби. Нкса, розгойдуючись на краєчку ліжка, про щось мимрив у своїй каюті. До вихідного шлюзу простувала Такаманохара.

— Гик! — гикнула Сонька і раптом аж підстрибнула на місці, почувши, як хтось увійшов до приміщення.

— Ви що?! — здивовано вигукнув Норильцєв, перелякано сахаючись від набагато більше переляканої дівчини.

— Т-там… т-там… — затиналась та, тицяючи пальцями, що дрібно-дрібно трусились, на блакитне сяйво моніторів.

Брови в Норильцєва стрибнули вгору. А коли він побачив на екрані Соньку, що вже вовтузилася в шлюзі біля мотодракону, то вигляд в нього став не менше очманілим, ніж в Такаманохари.

Двійник Кременчука обережно просунув голову в приміщення з трубопроводами. І з капітаном.

— Плоть не може нівечити дух… Плоть не може нівечити дух… — завивав у своїй каюті крчовник.

— Та що тут відбувається!?! — в один стрибок до самого порогу рубки відлетів Норильцєв, розчепіреною п‘ятірнею відштовхуючи від себе Таку-в-мами-харю, що було кинулась до нього.

- Ігоре, я не розумію!.. Я не розумію, Ігоре! — аж захлинулась та словами.

Двійник Кременчука з обрізком труби обережно наближався до його спини. Сонька раптом завмерла на місці, зачепившись очима за це зображення.

— Капіта-а-ане!!! Обережно!..

І рвонулась до виходу з рубки, ледь не збиваючи Норильцєва з ніг. Той ледь встиг перехопити її за поперек:

— Куди!?

Від хлопця задушно пахло перегрітим камінням.

— Пусти, пусти! — забилася Сонька в його руках і мимохіть здивувалась тому, як вони змужніли останнім часом. — Не бачиш, чи що?! Капітанові зараз непереливки буде!

— Сидіть тут! — кинув Зоребор дівчину аж до самого пульту (і де лише сили в нього взялися?). — Я сам розберуся.

І вже в наступну мить зник десь у нутрощах „Софії”. Такаманохара було тіпнулась за ним, але враз скам‘яніла: двійник на екрані обома руками заніс обрізок труби над міліцейським кашкетом Кременчука.

— Що тут відбувається? — почулося іззаду.

Перед тим, як обернутись, Сонька відчула, що розпадається на мільйони своїх двійників — відразу й безповоротно. На порозі рубки в здивованій позі завмер Норильцєв. Норильцєв на екрані наближався до люку камери трубопроводів. Такаманохара в шлюзовій камері кудись зникла. Такаманохара в центральній рубці, інстинктивно зробила блок, наче очікувала нападу, а потім загрозливо посунула на… На хлопця в кольчузі, що дещо розгублено спостерігав за її маневрами.

— Ви чого, Соню?!

А та вже блискавичним ударом зносила хлопця з ніг і чимдуж бігла вузьким коридором:

— Богдане, Богда-а-ане!!!

— Соню, Соню, зачекайте, — тупотіло позаду, але Такаманохара майже не звертала уваги на усі сторонні звуки, вже вриваючись до небезпечної камери, яка перетворилась на пастку для їхнього капітана.

Вірніше, вона спробувала це зробити. Але це їй не зовсім вдалося. Бо в затісному приміщенні три дужих чоловіки — двійко камуфляжних близнюків та один близнюк чогось того, що тупотіло позаду — влаштували таку карусель, що місця ще для однієї людини тут просто не знаходилось. Один з чоловіків в камуфляжному комбінезоні доволі вдало захищався від двох інших і це доводило те, що Соньчине попереджувальне репетування таки досягло своєї мети.

Але, що робити далі? Такаманохара на секунду завагалась і цією секундою скористався Норильцєв, який біг за нею з рубки. Однією рукою він рвучко відсторонив дівчину вбік, а другою вихопив з піхв свого короткого акінака і… І, не роздумуючи, всадив його у спину, прикриту кольчугою, що якраз опинилась навпроти нього у коловерті бійки.

Удар був настільки дужим, що лезо з хрустом пробило металеву поверхню, загрузаючи в чомусь жаскому й сипучому. І це було настільки неочікуваним, що Ігор розгублено рвонув меча на себе, з жахом спостерігаючи за тим, як з утвореної його ударом дірки назовні сиплеться дрібний червоний пісок. Наче не людину, а якусь грушу боксерську наскрізь проштрикнули.

Груша повільно розвернулась до Норильцєва з Такаманохарою. Риси обличчя двійника Зоребора на мить скам‘яніли, а потім розпочали якось дивно викривлятися. Наче іграшку надувну здувати хтось розпочав.

— Ось тобі, собако, ось! — галасував десь позаду неї Кременчук. — Ось тобі, чувирло, ось тобі!

Гупання ударів, що линуло звідти, нагадувало гупання міцних кулаків об вже згадану боксерську грушу.

— Та звідки ж ти взялося, опудало!

Раптом Норильцєву здалося, що в очах його затьмарилось і їх наче запоною червонястою застило: обриси усіх речей в камері ставали все більш і більш розмитими. І вже за якусь невловиму мить все зникло в пиловому серпанку, що моторшнувато коливався просто на порозі приміщення. Перед самим обличчям Зоребора.

— Агов, — глухо-глухо, наче з далекого далеку, почувся голос Кременчука, — та що тут відбувається?! Що це таке трапилося, врешті решт?! Припиніть! Припиніть, кажу!!!

Сонька, відштовхуючи Норильцєва, сунулась було до люку, але червоно-брунатна запона, повільно набираючи швидкість, важко завертілась навколо вертикальної осі, відкидаючи дівчину просто на Зоребора.

— Ге-е-ей!.. Допоможі-і-іть!.. Допомо-о-о…

Віддалений крик капітана зник за завиванням шаленого вихору, що вже крутився посередині невеличкого приміщення: „кві-і-і-ізатц… хе-е-едерах-х-х… ге-е-е-ей…”

Сонька з Ігорем раз у раз намагалися заскочити до нього, всією масою своїх тіл кидаючись на збожеволілу масу пилу й писку. І так само раз за разом їх відкидало назад, боляче обдираючи, наче крупним наждаком, усі відкриті частини тіл. А що ж капітан тоді мав всередині відчувати!?

— Кві-і-ізатц-ц-ц… хедер-р-ра-а-ах-х-х… Капіта-а-а-ане!.. Ге-е-е-… Богда-а-ане, Богданчику-у-у!!!

Зненацька багровий вихор вирвався з камери назовні, притискаючи Норильцєва й Такаманохару до стінки коридору і болюче засипаючи очі жменями дрібного піску. Ігор мимоволі заплющив їх, а коли знову набув змогу бачити навколишній світ, то й того встиг помітити, що купу піску, яку, перетворюючи її на довгий бархан, волокло по долівці потужним протягом. Ось гребінь бархану зник за рогом, ось там розпочала зникати і його спадиста частина, а повітря навколо миттєво заспокоїлось. Лише тихесенький шерех ще чувся вдалині: „х-х-хедер-р-рах-х-х…”

Ігор зірвався з місця й прожогом кинувся за зникаючим барханом, котрого якась невідома сила вимітала з „Софії”. В буквальному сенсі вимітала. Бо Норильцєв ще встиг помітити, як останні піщинки зсипалися з трапу, кимсь відчиненої зсередини, шлюзової камери. А потім він кинувся назад, інстинктивно вдаряючи по великому сенсору зачинення та блокування шлюзу, відсікаючи, таким чином, усілякі спроби як виходу, так і входу до їхнього апарату.

За хвилину він знову був в приміщенні розв‘язки трубопроводів і відчував, що його зараз знудить. Просто на доволі чисто виметену долівку, на якій вже не було видно жодної порошинки. Лише деінде застигли криваві плями, перемішані з чимось мертвим і дрібнозернистим. А ще на ній застигло дещо інше. На ній застигло те, чого не передбачали жодні рольові ігри світу. Жодні чесні бої та бійки. Жодний, психічно не розладнаний, розум.

Зоребор знову й знову відвертав очі від жахливої картини: на колінах Соньки, роздряпана майже до кісток, лежала голова скривавленої туші, на яку перетворилось, ще півгодини тому дуже й повне життєвої снаги, чоловіче тіло. Шкіра в нього була буквально зідрана й перетворена на криваву масу. І ця маса була перемішана з зеленкуватим лахміттям, яке ще нещодавно являло тканину військового камуфляжного комбінезону.

А усе це ще трохи смикалось, поступово нерухоміючи, нерухоміючи, нерухоміючи… І усе оте роз‘їдали, роз‘їдали, роз‘їдали солоні краплі сліз, які падали з очей Соньки Такаманохари, що скам‘яніла, схилившись над холодіючим трупом капітана гременецької міліції Богдана Івановича Кременчука.

* * *

„Вона не має права на жалобу. Вони не мають права на жалобу. Цей світ не має права на жалобу, якщо не бажає вічно рюмсати та скніти в імлі та темряві, а прагне щомиті продовжувати жити… жити… жити!.. Жити всупереч усій безбарвності цієї клятої згуби в холодному байдужому позасмертному просторі. Жити не заради себе, а заради життя усіх створінь усього цього космосу. Вмерлих і ще не народжених. Близьких, а тим більше — далеких. Навіть отаких розгублених, як оце вони зараз… Але які, безперечно, мають право на увесь цей час і простір. Боже мій! Як добре, що Ігор не чує мене!”

— Для того щоб злетіти, необхідно відцентрувати іонні сопла, — зітхнув Зоребор, до болю в очах вдивляючись в екран із зображенням тьмяних нутрощів наглухо заблокованої шлюзової камери. Дивно, але у тій нікого не було. І нічого. В сенсі, цікавого для дослідження. Жодної порошинки у ній не було. — Тож я спробую, Соню?

— Ні. Не спробуєш. Поки що ніхто нічого пробувати не буде. Поки не розберемось, яким чином оті вихори піщані на кораблі виникають.

— Так що, так і сидітимемо на місці? Та нас тут отой пісок, про який ви згадуєте, і засипле, врешті решт, благополучно. На усі наступні пару тисяч років.

Ледь розкосі очі Такаманохари примружились, а на вилицях заграли жовна. На екрані перед нею червоняста напівтемрява точилась крізь порожнечу велетенського ангару-бункера. До якого їх занесла нелегка і якого вони так і не спромоглись дослідити. В проламі виднівся край дюни, за яким вже ховалось рожеве капловухе сонце. Те, чи сходило воно зараз, чи заходило, Соньку жодним чином не обходило.

Соньку зараз набагато більше цікавила позиція, що її зайняла знерухомлена „Софія”. Позиція, здається, була непоганою. Бо арканаріанські стрілялки були спрямовані просто в пролам. І будь-які наміри якихось там трикутників щодо власних зловмисних дій могли відразу ж отримати одкоша. Це було добре. В усьому ж іншому було так, що гірше нікуди.

Адже, хто його знає, що могло трапитись у наступну мить на цій спечній планеті піскових двійників. Може смерч випадковий здійметься, а, може, просто обрушаться ці проіржавілі стіни, аби розтривожена дюна й дійсно поховала під собою їхній багатостраждальний корабель на наступні…

Такаманохара скоса зиркнула на похмуре обличчя Норильцєва і, здається, фізично відчула усю його нервову напругу, круто замішану на звичайнісінькому людському переляку. Рипнула зубами. Опісля того, що сталося, їй самій лякатися аж ніяк не можна. Досить! Відлякалась. Та й увесь її переляк з неї разом зі слізьми вийшов. Лишивши тільки десь в самих нутрощах тіла болючу й розпечену грудку серця.

Дівчина інстинктивно потягнулась було до сенсорів екранів, але в останню мить зупинилась. В холодильнику відеокамер передбачено не було. Та й нема чого там дивитись! Вигляд чорного пластикового мішка з закривавленим тілом землянина не сприятиме наступній врівноваженій поведінці.

А така поведінка їй зараз просто необхідна. Адже ілюзії минулись і вона знову в повному обсязі відповідає за цей корабель. Нема відтепер нікого, з ким можна було б хоча б частково поділитися тягарем цієї відповідальності. Ігор он до того ж… І Нкса. Як же їм усім додому повернутися, Богдане Івановичу?

Не вистачає їй його, йох, як не вистачає! Не вистачає оскаженілої земної впевненості в правильності своїх дій. Сили тієї впевненості, яка й дійсно часто-густо робить навіть найдурніші дії найправильнішими. Того не вистачає, на що вона сама ніколи спроможна не була. Це навіть в декого сумніви викликало під час її призначення. Може, правильні сумніви? Може тому вона на такий тривалий час в Україні й застрягла? Ах, як же мені тебе не вистачає, Богданчику!.. Ах, як би ти все знав!

— Значить так, Ігорю, — не дивлячись в очі хлопцю, вичавила Такаманохара, — давай розпочнемо з самого початку. Що для нас найнезрозуміліше на цій планеті?

— Двійники, — не роздумуючи, відгукнувся Зоребор.

— Угу… угу… А вихори?

— Ну, вихори!.. Це ж природне утворення, а двійники…

— Раптовий вихор в невеличкому замкненому приміщенні — теж природне утворення?

Норильцєв мовчки засовався на своєму кріслі. А потім ляпнув:

— До речі, Декарт вважав що увесь Всесвіт з вихорів складається.

- І є ще наступне запитання, — не звернула уваги Сонька на його Декарта, — а що в них спільного?… У природного й неприродного.

Норильцєв завагався. І лише за хвилину невпевнено запитав у свою чергу, дивлячись на зображення шлюзової камери, пісок з якої встиг таки свого часу висипатися назовні і в якої в непевному світі мріла лише похмура маса арканарського мотодракону:

— Вітер?

„Вітер?… Ветер… Дар Ветер… Улюблений книжковий персонаж капітана”, — подумала Сонька, до болі закусуючи губу й заперечливо хитаючи головою.

— Пісок?

— От! Пісок, Ігорю, саме пісок! Щось мені підказує, що…

Зненацька Такаманохара осіклась розширеними очима втупившись в обличчя Норильцєва.

— Що?!? — видихнув той.

— Я дійсно дурепа, Ігорюню, дійсно дурепа!!! Правий був капітан, правий!.. Ти знаєш звідки в нас на борту ця пошесть піскова з‘явилась?

— Звідки?

— Комбінезон, Ігорю, чорний комбінезон! Який Нксу ледь не придушив, а потім на „Софії” безслідно зник. Це був не самий комбінезон, Ігорю, не самий! Це був його двійник! Пісковий двійник! Ах, яка ж я дурепа!.. Безпросвітна… — Сонька глитнула важку грудку у горлі. — Нам потрібний пісок, Ігорю. Хоча б трохи місцевого арракіанського піску. Щоб дослідити його.

— Та я!.. — дзенькнув кольчугою Зоребор, виплигуючи з крісла.

- І куди?

— Та назовні ж! Я миттєво: туди й сюди.

— Відставити! В цієї планети реакція швидша, ніж в однієї людської одиниці. Хоча б вона і з Трипілля родом була.

— Але… — переступив Зоребор з ноги на ногу, — але, що ж тоді робити?

— Не знаю, — тужливо видихнула Такаманохара. Ні, не вистачало їй безоглядного капітанового фанфаронства.

— Зате я знаю, — якимсь чужим голосом зненацька вичавив Норильцєв. — Здається, знаю.

Сонька скинула очі на хлопця: той втупився змертвілим поглядом в стінку рубки. Десь в тому напрямку знаходилась холодильна камера „Софії”.

— Я… Я не зможу, — голосом, що відразу став схожим на голос Зоребора, вичавила Сонька.

— А я… — важко відгукнувся той, — я спробую. На тілі капітана обов‘язково піщинки мали залишитись. А ви не думайте про це. Намагайтесь не думати. Тільки мікрофони увімкніть, щоб перемовлятись, якщо щось…

Дівчина механічним порухом торкнулась сенсорів гучного зв‘язку. „А потім був Бутлеріанський джихад, — прорипів простір, — два покоління хаосу”. Норильцєв з Такаманохарою аж здригнулись від несподіванки. А Нкса на екрані, що показував його зачинену каюту, розгойдувався збоку вбік, продовжуючи рипіти в простір просто попереду себе: „В прах, в прах був звергнутий бог машинної логіки. І, постаючи з цього праху, ми зрозуміли: машина не може замінити людину!”

— Чого це він? — зиркнула Такаманохара на Зоребора, але той, вперше з часу їхнього знайомства дещо неґречно, відмахнувся від дівчини.

— Постривай, постривай!.. Дай-но послухати. Здається, друга серія розпочалась. Пам‘ятаєш, як на обшивці, коли ми стволи встановлювали?

— З іншого боку усі релігії казали: „Не понівеч духу своїм „Я”. А як же його не понівечити, якщо „Я” є?!

Крчовник на хвилинку припинив своє рипіння і Ігор скористався виниклою паузою:

— Малий знов Дюною марить. І звідки тільки взнає усе це?

— Повстання унесло вісімдесят мільйонів життів, — зітхнув піррянин. — Шість тисяч на кожний світ, що входив до Ліги Ландсраата. — І раптом вискнув: — Бене Гессерит — головний оплот боротьби проти анархії! — А потім мовив дещо менторським тоном: — Можна легко провести паралель поміж Абу Зайдом та Квізатцем Хедерахом, пошукам якого була підпорядкована уся програма братства сестер Бене Гессерит, спрямована на виведення нової раси, і який називався „Той, що вказує шлях” або „Той, хто може бути в двох місцях водночас”.

Сонька раптом спохмурніла ще більше:

— Не подобається мені уся ця маячні. Той, хто може бути водночас в двох місцях… — повторила задумливо й рвучко здійняла свої фіолетові очі на Норильцєва: — Ігорю, треба мати зразки піску…

Нкса на екрані замовчав, продовжуючи безгучно розхитуватися на краєчку свого ліжка.

— Ви це… Того… — промимрив Зоребор, спостерігаючи за ним. — Запишіть, що він тут балакати буде. Розберемось потім, а я зараз…

І, важко розвернувшись, зник за порогом рубки. Сонька залишилась наодинці з екранами, своїми думками, своєю розгубою і своїм задавненим, ретельно приховуваним, болем. Ой, як погано!.. Як усе погано!.. А здавалось, що поганішого, ніж на Землі й бути не може… Дівчина навіть не помітила, як і сама розпочала розхитуватись збоку вбік, наче пародіюючи малого піррянина.

А потім схопилась обома руками за обличчя й завила, тихесенько-тихесенько, але так гірко, що якби її почув Нкса, то в нього, мабуть, і серце розірвалося б. Чи що там в нього є?

Сонька кинула погляд крізь розчепірені пальці й пелену сліз на екран каюти крчовника та й… Та й скам‘яніла. З піррянином щось відбувалось. Наче він і дійсно почув зболілі завивання Такаманохари.

Постать його якось дивно викривилась і загойдалась. Смух-трава на мить наїжачилась, а потім заколивалась великими хвилями. Невже!?! Дівчина напружилась в очікуванні появи чергового вихору.

Але уся інша обстановка в каюті залишалась нерухомою. Ані шматки якихось пластикових обгорток, ані пістряві сторінки арканаріанських журналів, настягані свого часу Нксою з усієї „Безвиході”, не ворухнулись ні на міліметр.

А смух-трава, що вкривала тільце піррянина, зненацька розпочала змінювати колір з зеленкуватого на жовтавий і опадати довгими пасмами. Якби крчовник був на сто відсотків рослиною, то можна було б сказати, що він стрімко всихає. Та що це за нова пошесть така?!

— Ч-чорт! — зовсім по-кременчуцькі видихнула Такаманохара, вистрибуючи спочатку зі свого крісла, а потім і з самої рубки.

За декілька секунд вона вже неслася коридором, ледь не збиваючи з ніг Норильцєва, що якраз, із вкрай побілілим обличчям, виходив з холодильника, тримаючи в руках прозорий целофановий пакет із чимось червоно-зеленим.

— Що таке!? — сахнувся хлопець назад в розчахнуті двері.

— Нкса!!! — тільки й спромоглася видихнути Сонька, миттєво лишаючи хлопця за спиною.

— Що — Нкса??? — тупотів той вже за нею, так і не захлопнувши дверей камери холодильника.

Такаманохара ж, рвучко відчинивши двері каюти Нкси, так і не встигла йому відповісти, застигаючи на порозі приміщення. Наче миттєво в брилу крижану вмерзла.

Зів‘яле тіло крчовника акуратно лежало на прибраній лежанці. Усе пістряве пластиково-паперове причандалля було просто зметено з неї на долівку. Але не це вразило Соньку. Ні, зовсім інше. А саме те, що біля ліжка, течучись прозорою трубкою в смух-траву, стояла…

— От, блін! А це звідки взялося?! — гаряче дихнув над вухом Соньки Норильцєв, що зазирав до каюти через її плече.

Висока медична крапельниця, що дивним чином з нізвідки опинилась біля ліжка Нкси, раптом захилиталась і розпочала… Розпочала осипатися на долівку тоненькими струменями дрібного піску. Зоребор із Сонькою інстинктивно сахнулись від цього… цієї… явища цього. І того було достатньо, щоб тоненька цівка піску, на яку перетворилась крапельниця, червонястою зміюкою майнула по долівці повз їхніх ніг, миттєво зникаючи в коридорі.

Хлопець з дівчиною швидкими очманілими поглядами зиркнули одне на одного й вискочили з каюти. Цівку піску тягнуло просто до незачинених дверей холодильника.

— Щоб тебе!.. — розгублено вигукнув Ігор, кидаючись до них.

А пісок вже зникав в темряві камери. Легесенький вітерець, що здійнявся чи то від швидкого бігу, чи то невідомо від чого, торкнувся миттєво спітнілого обличчя Норильцєва.

— Двері, двері заблокуй! — репетувала позаду Сонька. — Намертво заблокуй!

Підскочивши до холодильника, Ігор не став навіть зазирати до нього, а щосили хряснув дверима. На долівці коридору вже не лишалось ані порошинки. Лише збоку валявся целофановий пакет, якого Зоребор вронив, коли навіжена Такаманохара пробігала повз нього до каюти Нкси. Ігор повільно підняв його й мовчки подивився на Соньку, яка, важко відсапувалась, схиливши долу голову та й впершись обома руками в зачинені двері холодильної камери.

— От, — мовив, пробуючи поки що не думати про те, що тільки-но сталося, — зразки тканин. Пісок там теж є.

Дівчина наморщила лоба, наче намагалася зрозуміти те, що їй кажуть, і порожніми очима подивилась крізь нього. Втім, за хвилину її погляд став осмисленим.

— Зразки? — спитала. — Пісок?! Ах, пісок!.. Звісно, пісок. Давай його сюди, — і протягнула руку до пакета.

Коли Зоребор віддавав його, пальці в нього відчутно тремтіли.

— Ти ось що, — мовила Сонька, — до Нкси йди. Побудь біля нього. А я подивлюсь, що воно таке — пісок Арракі.

І прислухалась, пробуючи почути, що відбувається за зачиненими дверима холодильника. За зачиненими дверима було тихо.

Тихо було й в каюті Нкси, куди Норильцєв зайшов надповільно й надобережно. Наче до смертельно хворого в палату зайшов. Втім, здавалось, що це порівняння відповідало істині, бо піррянин нерухомо лежав на своєму ліжку, зронивши з неї свою тонесеньку правицю. Ігор турботливо підняв її і поклав на зів‘ялу смух-траву, очікуючи хоч би якої реакції від свого друга.

Реакції не було. Ані пари з вуст. Ані колишніх дитячих радощів, ані теперішньої серйозної маячні. Втім, чи було це маячінням? Що взагалі зараз відбувається з крчовником?

- Ігорю! — кахикнули мікрофони гучного зв‘язку і хлопець ледь помітно здригнувся. Нкса продовжував лежати нерухомо. — Ігорю, а зайди-но до лабораторії. Та двері каюти зачини за собою як найщільніше.

Голос в Такаманохари був якийсь механічно-безбарвний. Чи то його мікрофони так викривлювали? Втім, її бліде обличчя із запалими очима, що повернулося на шум кроків Норильцєва, було теж схоже на безбарвне обличчя манекена. Так походило, що хлопець чомусь сам відчув себе великою заводною лялькою. В якої от-от закінчиться отой самий завод.

— Ти чого? — чомусь шепотом спитав він у безкровної мармизи, за котрою на дисплеї комп‘ютера повільно крутився якийсь кутастий павук, складений з решіток, дуже схожих на кристалічні зі шкільного підручника фізики.

- Ігорю, — не розтискуючи губ, мовила Такаманохара, — де в нас сміття може бути? Куди ми ще могли зовні піску натягати?

Решітки павука рухались відносно одна одної, повільно обертаючись на з‘єднано-потовщених верхівках ребер. В підручнику фізики там розташовувались атоми.

— Т-та, — затнувся Ігор, наче загіпнотизований, спостерігаючи цю картину, — та самі ж знаєте. Чисто усюди має бути. Стерильне прибирання проведене. Хіба що на виході з шлюзової камери може щось бути, але ж вона заблокована. Та ще хіба…

Він осікся, не наважуючись згадувати про холодильну камеру з тілом Кременчука. І ще чимось, що нещодавно проникло туди.

— За холодильник я пам‘ятаю, — відмороженим голосом мовила Сонька. — Де ще? Нкса?

— А що — Нкса? Лежить. Не ворушиться. Ані на що не реагує. Зачинений, як ви й наказували.

— Треба його ще й заблокувати. На всяк випадок.

— Ми скоро себе тут від зовнішнього й внутрішнього світу заблокуємо абсолютно. Та що трапилось?

Японка Такаманохара, не відповідаючи, натиснула якісь клавіші. З ієрогліфами на них, що теж дуже нагадували японські. Від того Норильцєву на мить здалося, що він перебуває на борту земного космічного апарату, збудованого десь в Країні Сонячного Сходу. А за мить увагу хлопця відволікло інше. А саме — зображення кристалічного павука на дисплеї, яке раптом розпочало стрімко зменшуватись. А ще за хвилину стало зрозумілим, що він лапами-решітками з‘єднувався з іншими подібними утвореннями. Утворень ставало все більше й більше, вони зростались в якусь безперервну кутасту поверхню, а очі Зоребора потроху вилазили з орбіт.

Бо ставало зрозумілим, що на дисплеї, який на даний час був окуляром електронного мікроскопу, слабко мерехтіло те, що уявляло собою одну-єдину піщинку арракіанської пустелі — зросток живих кристалів, кожен з яких жив своїм незбагненним життям. А всередині цього життя вовтузились кристалично-решітчасті павуки.

— Та що ж це воно таке!?! — не витримав, врешті решт, Норильцєв.

— Це, Ігорю, колонії роботів. Малесеньких, молекулярних роботів. Нанороботів.

— Тобто?!.. — ахнув хлопець.

— Тобто, уся пустеля Арракі — це одне, неймовірно величезне, нагромадження міріадів нанороботів.

— А ось тут ти помиляєшся, — зненацька почувся знайомий, але такий неможливий зараз, голос. — Не нагромадження, а одна величезна машина… Чи істота?… Без різниці. Бо і те, і друге однаково живиться променевою енергією цього капловухого сонця.

Настала пауза. Коротка чи нескінченна, це з якого боку подивитись. Але хвиля абсолютної, бездонної, тиші прокотилась по усіх відсіках „Софії”.

— Ну, що? — кахикнув телепатичний простір голосом Кременчука. — Випустить мене хтось звідси чи ні? Бо я тут скоро на бурульку перетворюся.

* * *

Отже, маємо: один короткий сталевий меч предків наших скіфів, чотири інопланетні шпаги-передавачі з планети Арканар і чотири руки, аби усе це тримати. Нксу можна було не рахувати. Проти Нкси самого можна було зброю застосовувати. Почувши голос Кременчука, він зненацька ожив і розпочав наполегливо сповзати з ліжка, бурмочучи: „Крчуче, Крчуче, я тут, тут!.. Мені погано, Крчуче! Ігре, допоможи!.. Сонько!”

За інших обставин Ігр і радий був би допомогти, але в світлі останніх подій їхній з Сонькою переляк був настільки вагомим, що він лише й спромігся на те, що заблокувати таки за її порадою каюту крчовника. Чи вже не крчовника?… Але, в будь-якому разі, істоти, що раптом пригадала і своїх друзів, і усі їхні пригоди. А ще істоти, яка, впавши на долівку, вже не мала сил здійнятися з неї. Заслабла істота і їй явно ставало все гірше й гірше.

Інша істота щосили гатила кулачиськами в двері холодильної камери і горлала на увесь корабель: „Випустіть мене! Випустіть мене звідси, бісові діти! Норильцєве, Такаманохаро!.. Ну, блін, не на Землі ми! Швидко б взнали, що то воно є — буцегарня. Ну, я вам влаштую, як виберусь!.. Гуп… гуп… гуп!..”

Найгіршим зараз було те, що камер спостереження всередині холодильника не передбачалось і вигляд того, що намагалося видертись звідти, можна було лише вигадувати. Перед очима Зоребора поставало криваве місиво, яке вкривало, обідране до кісток, колись міцне, чоловіче тіло. З тіла скрапувала сукровиця, змішувалась на долівці з дрібним піском і ворушилась, намагаючись дістатись до Ігоря та й зробити щось жахливе, щось таке, що не вміщується у межі людського, чи будь-якого іншого, розуму.

Що ввижалося Такаманохарі було невідомо, але вона напружено мружила свої темно-фіолетові, аж синяві, очі, дослухаючись до глухих вигуків з боку холодильника. Телепатичні вигуки були набагато гучнішими, але вона намагалася не звертати на них уваги.

— Я не впевнена, — важко відповіла Сонька, подумки аналізуючи тільки-но надану пропозицію Зоребора, — чи варто відчиняти шлюзову камеру. Зброя, кажеш… Звісно, випромінювання Святого Міка з мотодракону могло б стати нам в нагоді, але… Але, по-перше, не відомо, чи буде воно діяти. Адже ми не знаємо, з чим маємо справу. Скоріше за все діяти воно…

— Випустіть мене, бісові діти, випустіть!..

— … не буде. По-друге, якщо в шлюзовій камері таки залишилось хоча б трохи піску, то… Нам і двох монстрів вистачить.

— Нкса не монстр.

— Ну, я вам влаштую камери попереднього ув‘язнення, влаштую, крутіть його через коромисло! Не лише — попереднього, а й наступного теж!!!

— Ти впевнений?

— Соню, давайте зараз припинимо дискусії. Страшна не кількість монстрів, які знаходяться поряд з нами. Страшніше те, що ми з вами знаходимось всередині величезної, розміром з цілісіньку планету, планетної почвари. І якщо ота почвара захоче здійснити щось погане, то те, що влаштувалось поряд з нами, здаватиметься дитячою забавкою.

— Що ти пропонуєш?

— Я вже сказав. Для запуску двигунів треба відцентрувати іонні сопла. Тобто, вийти назовні. Це — не моя забаганка. Вийду. Заодно й мотодракона до холодильної камери разом підтягнемо. А потім я…

— А потім ти найуважнішим чином спостерігатимеш за кожною піщинкою в цьому клятому бункері. І за першою ж моєю командою… Ні, не так… За першою ж ознакою небезпеки викинеш „Софію” звідси. Якщо, звісно, я до цього встигну виконати на соплах відцентровку. Хоча й без неї…

— Не ви, а я виконаю. — В зміцнілому раптом голосі Зоребора з‘явилась якесь хрипота. Наче дужий звір тихесенько загарчав. — Я. Виконаною. Усі. Зовнішні. Роботи. А ви, Соню, знаходитиметесь біля головного пульту. Не жіноча ця справа — виходити на двобій з потворою планетарного розміру. Не жіноча. Тут не усякий чоловік…

„Теж мені, чоловік!” — хотіла було зневажливо кинути Такаманохара, але відразу задихнулась, поглянувши на ледь примружені очі Норильцєва. Дитячими вони стовідсоткового не були.

— Відчині-і-і-іть!!! — репетував Кременчук. Чи те, що було Кременчуком.

— От що, — труснула Сонька своїм жорстким волоссям, — а давай, все ж таки, розберемось спочатку з тим, що у нас на борту коїться.

— А варто? — засумнівався Норильцєв. — Нехай в холодильнику сидить. Двері витримають. На першому місці зараз двигуни мають бути.

Але Такаманохарі чомусь дивним чином здавалось, що це не так, що це — питання другорядне, але протиставити хлопцеві щось інше, окрім своїх непевних відчуттів, вона аж ніяк не могла. І затятості хлопцевій, до речі, теж не могла: все одне назовні сунеться, тільки-но вона сама туди вийде. Тоді „Софія” взагалі без нагляду залишиться.

— Ну, добре, — мовила скрушно Сонька, — йди. Я тебе біля пульту підстрахую. Але запам‘ятай: улітати без тебе не стану. Нема чого мені самій в безмежності робити. Безмежність, вона, за самоту самотніша. Таким ось чином. Отже, працюй, будь ласка, як найшвидше і повертайся як найскоріше.

- Єсть, боцмане! — посміхнувся Ігор самими куточками губ, від чого його обличчя набуло якогось, зовсім вже зболілого, вигляду. Краще б взагалі жодних емоцій не виявляв!

— Відчині-і-і-іть!!!

— Раджу зброї з собою якнайменше брати, аби не заважала. Все одне проти місцевої розсипчастої безживності вона непридатна. Ні!.. — зненацька рвучко випросталась Сонька. — Не пущу!!! Не можна. Що ми зможемо вихору протиставити, якщо здійметься?

— А нічого, — тихо й тоскно мовив змарнілий чолов‘яга, з‘являючись на порозі рубці. — Нічого, Сонько, нічого… Нічого, Ігорю, нічого… нічого… нічого…

Хлопець з дівчиною тіпнулись було нажахано, а потім завмерли, вдивляючись в неголене обличчя капітана, прикрите тінню від репнутого козирка міліцейського кашкету.

— Ні… чо… го… — доносилося з тіні, — нічо-о-ого, — вило тихесенько, — нічо-о-о-ого вдвох зробити не можна… Втрьох, втрьох треба… треба… Треба відчинити холодильник, ти чуєш, Зореборе? Треба відчинити холодильник, друже…

— Так… Так?… — якось запитально відгукнувся хлопець.

- Іг-горю, — спробувала ворухнути побілілими губами Сонька, — Іг-горю, н-не с-лухай. Це н-не…

— Ти прагнеш відчинити холодильник, Такаманохаро, прагнеш… Але ти дуже зайнята, — постать капітана якось дивно викривилась, — і тому доручаєш зробити це Норильцєву. Так?

— Т-так… Тоб-бто… Ігорю, в-відчини… Н-ні… Від-дчини…

Зоребор уповільненим кроком сновиди переступив поріг рубки. Просто крізь постать капітана, яка стала коливатись ще більше і начебто прозорішати. Чи то просто це здавалось від того клятого й задавненого мерехтіння в очах?

- Іг-горю… Зор-ре…

— Ти маєш відчинити холодильник, Норильцєв, маєш.

Зненацька постать капітана моторошно смикнулась кожним своїм вигином і безгучно, клаптями, що миттєво танули в повітрі, розлетілась в усі боки. За секунду в рубці залишилась лише ошелешена Такаманохара.

— Відчиняй, Ігорю, відчиняй, — тануло вдалині.

— Ах, ти!.. — зірвалася з місця Сонька, в один стрибок вилітаючи з рубки: — Ігорю-ю-ю!!! Стоп, стоп, Ігорю!..

Норильцєв вовтузився біля холодильної камери. А Соньці не вистачало якихось сотих часток секунди, аби відкинути його вбік. Бо двері холодильника вже з ляскотом відчинялися і весь наїжачений, але зовні цілком неушкоджений, Кременчук вистрибував звідти в люмінесцентний простір коридору. І очманілий Зоребор важко трусив головою, віялом розкуйовджуючи своє довге волосся. І Такаманохара стрімко вихоплювала в нього з піхв акінак, намагаючись дістати їм капітана. Хоча з жахом відчувала, що робити цього їй зовсім не кортить.

Може саме тому, а не через те, що клинок меча був закороткий, вона пару сантиметрів не дотягнулася їм до плямистого комбінезону. Але Зоребор вже висмикував свою арканаріанську шпагу, що бовталась в нього на другому боці кольчуги й затятим рухом довершував рух Такаманохари.

Дивно, але двійник Кременчука в абсолютно цілому одязі, якого зовсім нещодавно майже не існувало, бігти від них не став. Він лише раз у раз відстрибував назад й репетував:

— Припиніть, припиніть, бісові діти! Почекайте! Та послухайте ж ви мене, послухайте!!!

Норильцєв слухати його не став. Наслухався вже. Ще на Арканарі. І тому хлопець, сконцентрувавши усю свою злість, зробив блискавичний випад. Настільки блискавичний, що Кременчук — або те, що існувало зараз в його оболонці — не встиг зманеврувати в просторі, жорстко обмеженому завузьким коридором. Довге жало клинка арканаріанської шпаги наскрізь прошило камуфляжне тіло, занурюючись у нього з боку грудей і закривавлено випірнаючи зі спини.

Капітан тіпнувся, розширено-знетямленими очима втупившись в обличчя Зоребора, а потім розпочав важко осідати на долівку, шепочучи невідь до кого:

— Йох, знову!.. Та що ж ви таке робите, бісові діти, що ж ви робите?! Якби ви знали, як то воно боляче — вмирати, як то воно боляче…

Зоребор щосили смикнув шпагу на себе і капітан скоцюбленим манекеном важко впав йому під ноги. Чи двійник капітана? В будь-якому разі поведінка цього „чогось” була настільки людська, що Зоребор відчув пекучу хвилю сорому, переляку й розгуби, яку вперше впізнав ще на далекому Піррі, на березі небезпечної річки Жви.

Сонька тим часом, рухаючись по-зміїному плавно й безгучно, зазирнула до холодильника, автоматичним порухом увімкнувши освітлення. На полицях похмуро завмерли скриньки з концентратами. Ніщо не порушувало їхній заморожений спокій. І ніхто. На долівці зібганою оболонкою порваного кокона метелика-переростка валявся розірваний пластиковий мішок.

- Ігорю, — гукнула Сонька, — Ігорю, тут порожньо. Навіть в мішку… Здається, що й не двійник ото, а щось…

І осіклась, знову визирнувши до коридору. А за мить у вузький простір вгвинтився її відчайдушний крик:

- Ігорю-ю-ю-ю!!! Іззаду!..

Норильцєв, що до того так і не подолав своєї піррянської розгуби, рвучко обернувся і… І ледь не зомлів: неголене обличчя капітана знову було на рівні його обличчя.

— Спокійно, Ігорю, с-с-спокійно, — сичало обличчя, — не смикайс-с-ся… Послухай мене краще.

Зоребор тільки й того, що знайшов сили, аби відстрибнути до Такаманохари, загрозливо виставляючи попереду себе вістря шпаги. Поряд з ним зблиснув клинок трипільського акінаку: Сонька зайняла бойову позицію поряд з хлопцем. На грудях Кременчука, в тому самому місці, де їх пронизала арканаріанська зброя, було помітно якесь вовтузіння: наче розсипана жменька піску по колу крутилася, поступово зникаючи в тілі капітана.

І саме цей рух був чомусь найстрашнішим для залишків екіпажу „Софії”. Ані Норильцєв, ані Такаманохара, що, врешті решт, теж помітила це явище, не могли відірвати від нього зупинених очей. Наче їх знову гіпнотизувати розпочали.

— Заспокоїлись? — спитав Кременчук, зсуваючи на потилицю свого міліцейського кашкета і змахуючи з лобу рясні краплі поту. І чомусь саме вигляд цих крапель розпочав заспокійливо впливати на Соньку. — От і добре. А то відразу залізякою проштрикнути намагаються. Он як груди болять, — пожалівся капітан. — І голова. Здається, що усі мозки на отой фантом та на гіпноз витягнуло. Йох, як голова болить! — повторив.

Сонька з Ігорем завмерли зі здійнятою зброєю, наче боячись найменшим порухом зруйнувати ту крихку рівновагу, що раптом настала в їхньому мерехтливому світі. Не дивлячись на те, що мерехтіння оте ставало дуже й дуже колючим та болючим.

— Ти хто? — ледь чутно, самими губами, видихнула Такаманохара, але Кременчук її почув.

— Добре запитання, — крякнув і зробив було крок уперед, але знову застиг на місці, наштрикнувшись поглядом на здійняті клинки. — Кажу ж, добре запитання. Щоправда запізніле трохи. І не за адресою. Я, наприклад, як завжди, відчуваю себе Кременчуком Богданом Івановичем, капітаном лінійного відділення гременецької водної міліції, розлученого, не одруженого… А ви, — зненацька спрямував на них суворо-запитальний погляд, — ви кого в мені бачите?

— Та як… Та як же… — залепетав Норильцєв. — Я ж… Ми ж… Ми ж самі бачили! — І раптом вигукнув просто в обличчя Кременчука, яке щойно ледь не до смерті перелякало його: — Ви ж загинули, Богдане Івановичу!..

На якусь мить на борту „Софії” запанувала абсолютна тиша. „Ігре, Крчуче, допоможіть!” — слабко ворухнулося десь на її денці.

— Загинув? — перепитав капітан. — Я?! — прислухався до віддалених зойків Нкси. — Ах, так, загинув… Але ж плоть не може нівечити дух, правда? — І, зрозумівши, що відповідати йому не збираються, зненацька тоскно зітхнув: — Сонько, Ігорю, давайте до малого підемо, до Нкси. Загине ж хлопчина, поки ми тут стосунки з‘ясовуватимемо.

І зробив було крок уперед, але Сонька, як і раніше, по-зміїному плавно й безшумно, вистрибнула наперед, прикриваючи собою та своїм клинком вкрай розгубленого Зоребора.

— Стояти! — вигукнула негучно, але вагомо. — Стояти й ані руш! Ніхто нікуди не піде, поки ми остаточно не розберемося в тому, що то воно таке — капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук.

— Та я про це від дня народження свого знаю, — визвірився той. — А ти… Помацати можеш. В будь-якому місці.

— Мацати я живих чоловіків звикла. А ось ти в останню нашу зустріч був за мертвого мертвішим.

— Був. Мабуть. І залишився б таким, якби…

— Якби?…

— Якби Нкса зі мною жменькою нанороботів не поділився. На шкоду, до речі, власному здоров‘ю. А то й життю. Бо „жменькою” — це, звісно, образно. Насправді їх було декілька мільйонів. Але їх вистачило для того, щоб ґрунтовно підлагодити мій організм.

Очі в Соньки були чорнішими за саму чорну хмару.

— Тобто, можна сказати, що тепер ти — істота, складена з нанороботів. Як і Нкса?

— Тьху, ти!.. Такаманохаро, я був кращої думки про твої розумові здібності. Я більш, ніж на дев‘яносто відсотків складаюся з того, з чого мене мати з батьком склали. Щодо пошкоджених тканин… Навіть тканини комбінезону… То вони й дійсно мали вплив того, що можна назвати наноремонтом. Про саму ж наномасу в порівнянні з органікою мого тіла ви можете судити з маси крапельниці, яка виникла біля ліжка Нкси.

— Тобто, ця крапельниця?!?… — ахнув за спиною Такаманохари Норильцєв.

— Одна зі швидкоплинних форм, в які можуть складатися наноістоти, — знизав плечима Кременчук.

— Але… Але для чого?… — розширила очі Сонька.

— Для чого, для чого… — знову розпочав розлючуватись капітан. — Для того, що роз‘яснювати вам усе це занадто тривалий час потрібно було. Для того, що Нксі, якому у вихорі, що його уніс, дісталося не менше за мого… Для… Чорт! Він і досі до тями не прийшов остаточно. І поки б ви з ним порозумілись, від мене в холодильнику брила крижана залишилася б. Дбайливо огорнута вами пластиковим мішком. Ось тоді вже дійсно довелося б двійника якогось створювати. — Кременчук важко ворухнув борлаком. — Ну, що? — спитав. — Підемо до малого?

І знову зробив крок уперед, буквально впираючись грудьми в широке вістря орійсько-трипільсько-скіфського акінаку, якого, так і не опускаючи, тримала в руці Такаманохара.

— Стояти! — вискнула вона. — Я кому кажу: стояти!!!

— Йох, і дурепа ж ти, Сонько, — чомусь засмучено мовив Кременчук. — Невже ж ти не зрозуміла, що тепер мене знищити взагалі важко стало? А вашими штрикалками й поготів… Я ж тепер не лише мови там різні розумію, не лише гіпнотизувати можу чи фантоми ліпити. Я, врешті решт, не лише, здається, іноді та щось наперед вгадувати можу, як ото на балеті іруканському… Я тепер… Сама ж бачила… Я тепер, певною мірою, безсмертний, Сонько.

* * *

Диспозиція, отже, була наступною. Безсмертні у кількості двох одиниць принишкли на одному краєчку ліжка Нкси. Смертний же Норильцєв совався на іншому. Смертна Такаманохара притулилась спиною до стінки біля дверей, готова миттєво вибухнути ядерною бомбою за першої ж ознаки небезпеки.

Перед тим зовсім вже малесенька купка піску, що, виявляється, ховалася під стелажами холодильної камери, повільно прошурхотіла коридором до каюти Нкси, в якій і зникла серед смух-трави піррянина. Смух-трава, до речі, набула опісля цього майже свого звичного вигляду, а сам крочовник розпочав тулитися до капітану, інколи кидаючи тужливі погляди на Зоребора: той ще не звик до оживленої іпостасі Нкси. Так само, як і Такаманохара, до іпостасі Кременчука.

— Ні, я не розумію! — запально просторікувало між тим оте втілення, розмахуючи дужими руками капітана. — Якщо ми ладнаємо протези зубів чи ніг-рук, або й самого серця, то це нікого не лякає. А тільки-но цивілізація додумається до протезування молекул організму, то з цього дехто, — Кременчук оскаженіло зиркнув на Такаманохару, — робить трагедію з мелодрамою!

— А протезування молекул мозку впливає на психіку об‘єкта, що піддається протезуванню? — кинула дівчина в простір, із задоволенням відчуваючи спиною надійну, таку, що не розсиплеться зненацька на міріади нанопавуків, переборку „Софії”.

Капітан — чи те, що ще залишалось капітаном — раптом знітився і від того увесь зовнішній вигляд Соньки став асоціюватися з виглядом гранати без чеки: торкнись і вибухне! Намагаючись бути гранично обережним, Богдан знизав плечима у відповідь на її нервове зауваження:

— А я знаю? Мозок в мене не з нанороботів.

— Це точно, чи тобі так здається? — Сонька була невблаганною.

— Це мені так не здається, — Кременчук теж розпочав заводитись.

— Але, — втрутився в розмову Норильцєв, — он і Нкса теж стверджує, що, окрім смух-трави, в нього нічого неприродно-зайвого немає. Виникає запитання: з якої радості він нам лекції про Дюну читав? Для цього таки мозок потрібний.

— С‘єтч, — прорипів крчовник, — це є прихисток Вільних. Але оскільки вони перечікували небезпеку тривалий час, то будь-яка печера могла стати місцем мешкання комуни Вільних.

— Тобто, — миттєво переорієнтувала Сонька плин думок, стрімко випростувавши своє тіло, — „Софія” зараз саме в такому с‘єтчі й знаходиться?

— Вітрова пастка, — замість відповіді знову прорипів піррянин, — це є такий пристрій, що встановлюється проти панівного спрямування вітру і здатний визбирувати вологу з повітря, яке проходить крізь нього…

— А це до чого? — здивувався Норильцєв.

— …завдяки різниці температур, — не звернув на нього уваги Нкса.

— Це до того, — похмуро вставив Кременчук, — що „Софія” зараз знаходиться всередині величезної вітряної пастки. Яка, можливо, в період Останніх Років слугувала с‘єтчем для комуни Вільних.

— Комуни, с‘єтчі, Останні Роки… — примружившись, зневажливо пирхнула Такаманохара. — Ти ж казав, що нанороботи на твій мозок впливу не мають. І на Нкси мозок теж. Так? То чого ж це ви зараз один одного напрочуд таки добре розумієте?

— Я… Я не розумію… І малий не все розуміє… Просто уривки з історії цієї планети стають нам якимсь чином відомими. А якби ми взагалі на пісок отой червоний перетворилися, то, мабуть, всю її історію взнали. Ти цього хочеш?

— Я ще не вирішила, — стрільнула Сонька очима в бік Норильцєва і той, зненацька посуворішавши, потягнувся до ефеса свого меча. А сама Такаманохара поклала обидві руки на ефес арканаріанської шпаги, якою обпиралася об долівку.

Кременчук сумно посміхнувся самими куточками губ:

— Так вирішуй швидше. Мені теж ці ігри остогиділи. Якщо в пісок — рилом, то й в пісок! Мені все одне.

— Не поспішай поперед батька в пекло. Встигнемо ще одне одного на отой пісок пошинкувати… Тож, кажеш, нанороботи, якими поділився з тобою Нкса, лише ткані твого організму відрихтували?

— Ну, я саме так це розумію. І ще, як мені здається, відтепер вони постійно підтримуватимуть життєвий баланс наших тіл. Тобто, просто так вбити тепер нас важкувато.

— А з нами снагою своєю життєвою не поділитесь?

— Розумієш, Сонько, — вигляд в капітана став дуже серйозним, — та дещиця нанороботів, що пішла з якогось дива на зв‘язок із нашими біополями, стали нерозривно поєднаними з ними. Тобто, „пісок” для ваших з Норильцєвим організмів треба по новому ззовні видобувати.

— Щ-щаз-з-з, — раптом прорвало на калічну російську Зоребора. Водночас клинок його меча наполовину висковзнув з піхв.

— Не „щас”, а зараз, — осадила його поглядом Такаманохара і знову повернулась до Кременчука: — Отже, з вами роботи, так би мовити, поєдналися. А з чого ж така вибірковість?

— Ну, — почухав Богдан потилицю, — якби ти, скажімо, до трубопроводів пішла, або Норильцєв легшим за Нксу виявився, то, мабуть, картину на даний час ми мали б протилежну. А щодо всього іншого…

Капітан заплющив очі й посовався, зручніше влаштовуючись на ліжку.

— Тут Нкса за комуни Вільних згадав, — кинув по хвилині напруженої мовчанки. — Так ось, наскільки я розумію, на Арракі слово „комуна” свого часу стало ключовим словом.

— На Арканарі теж, — кинув Зоребор, але Богдан не звернув на нього уваги.

— Плоть не може нівечити дух! — раптом вставив і свої п‘ять копійок Нкса.

— От, от… Бутерліанський джихад, або, щоб зручніше — Велика Революція, проти отієї плоті й була спрямована. Комп’ютеризованої плоті. Усіх роботів та таке подібне понищили. Але, що робити, якщо плоть відмовляється працювати? В планетарному масштабі.

— Це як? — зацікавився Норильцєв.

— А так… Пам‘ятаєш, чим Дюна славилась?

— М-м-м… — наморщив лоба хлопець. — Спайсом?

— От, от… Ним, рідним… Наркотиком, Сонько, планета ця славилась. А якщо отой наркотик та тисячі років вживати на рівні кожної людської одиниці, то що ж на рівні людства тоді станеться?

— Виродиться? — це вже Сонька.

— Виродиться. Вимре, хворобами усілякими генетичними страждаючи. І щоб долати оті хвороби, змушена була потужно розвиватися нанокібернетика. Втім, це у повній мірі відповідало вченню Помаранчевої Католицької Біблії (була тут така): плоть зникає, залишаючи лише дух.

— Планетарного розміру дух? — не зрозуміло хто запитав, Такаманохара чи Зоребор.

— Його самого. Кожна, окремо взята, плоть меншає, а всезагальний дух більшає. Перетікає, так би мовити плоть з одного до іншого. Та й орден Бене Гессерит цього прагнув, аби створити надорганізм — Квізатц Хедераха. Та й інші вчення…

— Які вчення?

— Точно сказати не можу, але якщо згадати комуни Вільних… І те, що Бене Гессерит анархію подолав… То щось, мабуть, на кшталт наших комуністичних. Адже де ще більшу рівність та братерство можна знайти, ніж в мільярдів однаковісіньких нанороботів?… А те що усі вони мислять однаково й детальки їхніх мікродумок складаються в одну велетенську мегадумищу, то… Тобто, екологія, релігія, політика, — все об‘єдналось. І створило…

Кременчук раптом затнувся, прислухаючись до чогось всередині себе.

— Все одне я чогось не зрозуміла, — зауважила Сонька, яка вже кинула свої вправи зі шпагою й присіла на ліжко поряд з Норильцєвим. — Ну, гаразд, ти якось біополями свого організму поля своїх нанороботів чіпляєш і скачуєш з них інформацію, гаразд. Але… Але яким чином не пов‘язані з тобою „піщинки” ту взаємодію виявляють? Це я до того, що коли я твого піскового двійника в комірчині зустріла, то він мені щось про Дар Ветера ніс. Про котрого я перед тим з оригіналом твоїм розмовляла. Чи не оригіналом?!

І Такаманохара знову враз потемнілими очима втупилась в обличчя Кременчука. Було воно в того якесь неприродно бліде й скам‘яніле.

— Знаєш що, Сонько, — мовив, — ти свої загадки сама для себе вирішуй. А мені… А нам…

І капітан швидким поглядом зиркнув на крчовника:

— Нксо, мені здається чи ні?

А піррянин вже похапцем зістрібував з ліжка й застигав біля нього, роззираючись в усі боки:

— Ні, Крчуче, ні!.. Не здається!.. Тікати треба звідси, терміново тікати!!!

Та й сунувся було до дверей каюти, але миттєво був зупинений Норильцєвим, який спритно вхопив крчовника за його кошлату смух-траву. Аж заверещав крчовник з несподіванки. А Кременчуку, який теж був сунувся до виходу, в груди вперлося гостре вістря арканаріанської шпаги, блискавично здійнятої Такаманохарою.

— Стояти! Всім стояти! — вигукнула вона.

Капітан злісно вхопився за лезо Соньчиної зброї, навіть не намагаючись відвести його вбік, а, навпаки, щосили притискаючи залізо до свого тіла:

— Ви вже пробували мене раз вбивати. Що з того вийшло? Повторити бажаєте?

— Стояти!!! — знову вигукнула Такаманохара, але в голосі її ковзнули розпачливі нотки.

„Софія” зненацька завібрувала. Спочатку ледь помітно, а потім сильніше й сильніше, дрібно трусячись кожною своєю перебіркою.

Усі перелякано роззирались навколо. І лише Кременчук злісно дивився на дівчину.

— Дай пройти! — гарикнув. — А не то нам усім тут жаба цицьки дасть!

Та й відсунув таки вбік електронізовану холодну зброю з далекої планети Арканар. А потім і сам протиснувся повз дівчини, важко вивалюючись до коридору й з грузьким пришвидшенням біжачи в бік центральної рубки.

— Та що відбувається?!? — десь позаду здивовано гукнув до Соньки Норильцєв, але дівчина, вперто стиснувши губи, вже бігла до центральної рубки слідом за капітаном.

Вібрація „Софії” набувала небезпечних розмірів. На усіх екранах нуртувала червоно-розлютована піщана запона.

— Бе-е-ене ге-е-е-есери-и-ит… — завивало в увімкнутих Кременчуком зовнішніх мікрофонах. — Бе-е-ене!..

Такаманохара відчула, що апарат розпочинає хилитатися. Це хитання, накладене на вібрацію корпуса й завивання червоного оскаженіння, вкривало памороззю кожний нерв і леденіло душу.

— Ста-а-арт… — репетував Кременчук, оскаженіло граючись сенсорами пульту. — Стартуймо, Сонько, бо буде нам зараз!..

Згори почулося якесь приглушене шипіння: начебто безліч цівок дрібнесенького піску посипалися на метал обшивки. Втім, чому „начебто”?

— Богдане, Богдане, ми не можемо… — хіба що не заридала Такаманохара.

— Чого не можемо? — луною відгукнувся той, лихоманково готуючи апарат до термінового старту.

— Злітати не можемо!!! — загорлав у дверях Норильцєв, разом з Нксою теж ввалюючись до рубки. — Ми іонні сопла не відцентрували. Бо не могли назовні вийти. Тепер в рознос підемо!

- Іонні? — неуважно перепитав Кременчук. — Сопла? — І раптом гаркнув, не повертаючи голови: — А ну, припинити паніку! По місцях давайте, бісові діти! Ви що, думаєте, нанороботам складніше якісь там іонні сопла полагодити, ніж в людини кровоносні судини? Все давно на мазі. Швидко по місцях!

І, наче підтверджуючи слова капітана, крізь завивання вітру почулося дзижчання, яке поступово переходило в заспокійливий свист двигунів. Втім, заспокоюватись не доводилось. Бо „Софія” раптом натужно заревла („Наче корова в Маланівці у баби Ксани”, — майнуло в Кременчука), а потім рвучко підстрибнула вгору, бовтаючись на всі боки.

— Тримайтесь, тримайтесь! — загаласував Богдан.

Червоний пісок з екранів зовнішнього огляду, здавалось, от-от має посипатись просто до рубки. „Бене-е-е-е!” — скаженів вітер. „Му-у-у…” — огризалась „Софія”, навпомацки шукаючи шлях на волю з давньої вітряної пастки. Богдан щосили намагався втримати її на вірному курсу.

Те, що це йому вдалося, стало зрозумілим за декілька хвилин, коли „Софію” різко накренило і вона майже під прямим кутом розпочала стрімко набирати висоту.

Іноді піскова запона трохи прозорішала і тоді були видні завихорені гребені дюн, які, здавалось, зненацька зрушили з місця на всіх обширах цієї планети. Такого Богдан ще не бачив. Червоний піщаний океан, оскаженівши від власного ґвалту і зростаючи у вишину, намагався проковтнути малесеньку сріблясту жевринку „Софії”.

Інколи в кривавій заметілі виникали якісь тьмяні трикутні ущільнення і тоді здавалось, що цілу флотилію переслідувачів землян несе разом з ними бозна куди й бозна звідки. Втім, іноді ущільнення набували світлих дископодібних форм і тоді виникало відчуття, що то — ціла тобі армада двійників „Софії”. Спільним же було те, що усе це вило, трусилось, ревло й кидалося з боку в бік.

— Коріоліса… — почувся у какофонії звуків згук Норильцєва.

Богдан кинув на хлопця нерозуміючий погляд.

— Коріолісовий шторм, кажу, — до межі напружив той свій голос. — У тій же „Дюні” згадується. Це коли швидкість вітру перевищує сімсот кілометрів на годину.

Було помітно, що цим криком Ігор намагається подолати свій переляк.

— Ага, шторм, — відгукнувся капітан. — Ти на висоту нашу подивись.

Наступні декілька секунд ніщо не порушувало завивань вітру. Якого просто в природі не могло існувати. Бо „Софія” знаходилась же майже за тисячу кілометрів від круто випнутої поверхні Арракі. Тобто, в безповітряному просторі.

А натиск піскових потоків жодним чином не зменшувався. Навпаки, він, здавалось, збільшувався та й збільшувався, стягуючи до летючої тарілки усе сміття цієї запилюженої зоряної системи і явно тягнучи апарат у бік її центральної зірки.

І ось тоді „Софія” розпочала пручатись Затято й оскаженіло. Кожним своїм гвинтиком, кожною клітиною людських тіл, кожною молекулою нанороботів, що засіли в цих самих тілах.

Кременчук разом із Сонькою намагалися покласти корабель на курс, протилежний тому напрямку, в якому їх тягнув вже й не коріолісовий, а цілковито міжпланетний шторм. Апарат пручався, рискав з боку вбік, іноді просто зависав на одному місці, але з великими складнощами піддавався людським заклинанням — саме так збоку виглядала їхня жестикуляція над мерехтливим пультом керування.

Ситуація ускладнювалась тим, що ущільнення піскових потоків тривало і вже можна було сказати напевно, що навколо „Софії” безладно краяли простір безліч чорних трикутників та сріблястих дисків. І маневрування поміж ними в цій коловерті ставало справою виживання. А коли один з трикутників вибухнув світловим стовпом, а одна з тарілок відповіла йому цівкою вогненних згустків, то ця сама справа виживання ускладнилась гранично. Бо до піскового урагану додалась вибухонебезпечна суміш синього світла та помаранчевого полум‘я.

Норильцєв, увесь дзеленчачи мечем та кольчугою, допоміг схарапудженому крчовнику надійно закріпитись у кріслі, а потім вилетів з рубки, кинувшись до пульту арканаріанської гармати. Ой, молодець!

— Давай, Зореборе, давай! Ціль!!! — оскаженіло кричав Богдан, відстрілюючи усі апарати без розбору, що траплялись на шляху „Софії”. — Дава-а-ай!!!

Сонька навіть не пробувала когось вгамовувати чи протестувати, ухиляючись то від одного, то від другого зустрічного борту, що іноді виникали попереду просто з червоного нічого.

— Дава-а-а-ай!!!

— А-а-а-а!.. — раптом заверещав Нкса, вилітаючи з луснутих ременів безпеки, а диск „Софії” вкотре встав вертикально, розпочинаючи своїм скаженим обертанням нагадувати гігантського колеса, що зненацька зірвалось з автомобіля та й покотилось у запилюжену прірву всесвіту.

— А-а-а-а!!!

Помаранчеве, синє, червоне мерехтіння екранів та вогників пульту, їхні відображення в широко розплющених очах і остогидле сріблясте мерехтіння, все це злилося в якусь виродливу й важелезну масу, яка раптом безгучно луснула від своєї власної ваги й розпочала провалюватись у саму себе, тягнучи за собою і ще живих істот, і ще неживі механізми.

— А-а-а-а-а!!!..

VІ. Хот

Приміщення рубки заполоняв м’який звук симфонії № 40 Моцарта… Все йшло за планом, бортовий комп’ютер вів крейсер на зближення з фіолетовою планетою.

М.Овчинніков “Еволюція Нескінченності”

— М-м-м… — важко видихнула Такаманохара й спробувала ворухнути головою.

Опісля цього поруху вона вже не змогла навіть дихати. Скажений біль наскрізь пронизав мозок і пекучими цівками розтікся по кожному нерву її тіла. Давно вже вона такого болю не відчувала. З часів, мабуть, першого нападу кутастих „чорних комбінезонів”. В очах мерехтіло алюмінієве вариво. Сонька, врешті решт, зібрала в кулак усю свою силу волі й рвучко розплющила повіки.

Рубку якраз хитнуло вбік і Нкса, що намагався накласти на Соньчин розбитий лоб вологу ганчірку, відлетів аж до крісла Кременчука. Вдарився боком об край сидіння й засичав, ухопившись за вдарене місце обома руками. Рубку знову хитнуло і піррянин посунув просто на дівчину. Та, тамуючи біль та нудоту, встигла таки схопити його й міцно притиснути до грудей.

Богдан же зовсім не звернув уваги на всі ці маневри. Вперто стиснувши губи, він грався сенсорами, намагаючись вивести „Софію” з-під… Сонька раптом згадала все і, наскільки могла — швидко, поставила Нксу на хитку долівку, щоб спробувати здійнятись на рівні.

Нудота стиснула горло слизьким зашморгом, але Такаманохара вперто випростувалась, випростувалась, намагаючись вхопити полем свого зору екрани моніторів, що відповідали ілюмінаторам переднього огляду. Вхопила. І… І від побаченого на моніторах знову ледь не впала. Просто на крчовника.

Цьому сприяв зовсім не вигляд червоного піщаного урагану, ні. Навпаки, простір навколо „Софії” був уже прозорим і розчахнутим аж до самих далеких зірок якогось неприродно синюватого кольору. Наче це були й не зірки зовсім, а трупи колишніх зірок. Але ще неприроднішим був вигляд світло-фіолетового світила, що зростало просто по курсу апарата.

Було це світило не звичайної круглої форми, а форми еліпсоїду, гранично сплесканого зі своїх полюсів. Наче світило оте в космічній порожнечі оскаженіло оберталось навколо своєї осі, погрожуючи будь-якої миті розлетітися на безліч плазмових клаптиків. Щоправда, насправді все відбувалось з точністю до навпаки: безліч клаптів трикутної та дископодібної форми, безладно обертаючись в просторі, летіло просто до розплесканої зірки, зникаючи в блідо-фіолетових променях її корони.

Саме це безладне кружляння тисяч апаратів змушувало Кременчука кидати „Софію” з боку в бік, аби уникнути зіткнення з ними. На щастя пострілів вже помітно не було. Навкруги потріскувала відносна тиша і Сонька подякувала долі за те, що капітан, здається, не втратив свідомості під час чергового міжзоряного стрибка апарату. Та й Нкса, здається, швиденько очунявся. А от вона… І Ігор… А де він, до речі?

— Капітане, — прохрипіла дівчина, хапаючись за спинку його крісла під час чергового кидка „Софії”, — капітане, де Норильцєв?

— О, — не повертаючи голови, вичавив Кременчук, — отямилась? Біжи в зброярню, де гармата. Я думаю, йому там дісталось.

І заклав такий карколомний віраж, що Соньку, яка не втрималась на ногах, буквально викинуло з рубки. Єдине, що їй вдалося помітити, так це те, що „Софії”, здається, вдалося вискочити з основної маси двійників і вона пішла вбік, паралельно неприродному розплесканому світилу.

Все було б гаразд, якби одному з трикутників, на відміну від його копій, що безвільно линули до корони, теж не вдалося здійснити подібного маневру, опісля чого він стрімко пішов на зближення з летючою тарілкою землян. З його передньої грані знову зірвалися випрямлені й розплескані блискавки далеких пострілів.

— Ага, — пробурмотів Кременчук, — тут він ріднесенький, тут. Здається, маємо оригінал. Маємо, тобто, що маємо.

Та й підкинув апарат вгору так неочікувано, що Соньку в комірчині з гарматою просто кинуло на тіло знетямленого Норильцєва, втискуючи її золотавий комбінезон в залізну кольчугу хлопця. Десь біля крісла капітана нажахано зойкнув Нкса. Капітан же ойкати не став. Капітан, ухилившись від чергового пострілу, кинув „Софію” ліворуч, змушуючи нападника розвернутись за ним.

Суть цього маневру полягала в сподіванні Кременчука на те, що сконцентрувавши увагу кутастих на собі, він змусить їх не помітити двох трикутників і одного диску, що, обертаючись, стрімко наближались до їхнього апарату. І це, здається, вдалося. Бо один з трикутників вдарився в правий борт нападника, розвертаючи його, разом з новими залпами світлових стовпів, в іншій бік. Водночас другий трикутник піддів його навскоси знизу, а диск ляпнувся згори.

За мить усе це змішалось в одну купу, що посунула в бік світила, тьмяніючи в його променях. „Софія” ж чимдуж майнула від неї, намагаючись вийти на орбіту, що крутою траєкторією оминала розплескану зірку. В усьому навколишньому просторі вже не було видно жодного двійника. Увесь навколишній простір в черговий раз лякав своєю незнайомістю і якоюсь фіолетовою похмурістю.

* * *

Зі зброярні, до якої капітан послав Норильцєва з Нксою, наказавши встановити там, врешті врешт, хоч один екран зовнішнього огляду, аби перенести вправи зі стрільби до одного місця, линули тривожні й пульсуючі акорди. Чудові акорди, до речі. Чисті. Мелодія, яку ще раніше навчився виводити Зоребор, явно вдосконалювалася. Вона, як і раніше, здавалась Кременчуку знайомою, але його музична освіта — вірніше, відсутність такої — не дозволяли достеменно визначити походження музики, згадавши автора чи виконавців. Втім, як розумів Богдан, річ ця була явно не естрадною. Ані попсовою, ані роковою вона не була. Про підлітковий недоумкуватий реп взагалі не йшлося. Якась народна пісня, чи що? В сучасній обробці.

Він зиркнув на Соньку й хотів було спитати її про це, але вчасно зупинився. Бачити в її очах причаєний переляк від одного свого вигляду було несила. Так дивилися на нього свого часу лише пацани-студенти, що проходили по справі з наркотою. Боки їм тоді добряче нам‘яли, а наркоту… Наркоту підкинули. Брудна справа була. З політикою пов‘язана.

Богдан невдоволено скривився від неприємних спогадів і, закректавши, виліз з крісла. Піти перевірити, як в зброярні роботи просуваються? А то музикують, розумієш. Самі тобі перекури. А як стріляти, то знову наосліп будемо.

— Куди? — коротко запитала Сонька, не повертаючи до нього голову.

Капітан важко зупинився на півкроці:

— До туалету, — кинув. — Зі мною підеш?

Він вже помітив, що навіть просто пересуватись по „Софії” наодинці йому майже не дозволяли. То випадково Норильцєв поряд опинявся, то Такаманохара. До Нкси, до речі, ставились трохи по іншому. Втім, до нього завжди ставились як до величезної дитячої іграшки. Нагадував він її. Кременчук же — справа інша. Кременчук нагадував термінатора невідомої і небезпечної природи. А він таки був просто людиною.

— Ну, чого витріщилась? — роздратовано кинув у потилицю дівчини. — Підеш чи ні?

Та, так і не обертаючись до нього, знизала своїми тендітними плечима. Помовчала. А потім таки розвернула крісло до капітана. Але, як і раніше, не дивилась на нього, старанно відводячи очі вбік.

— Чого репетуєш? — запитала. — Думаєш, тебе тут бояться?

— Думаю! — не витримав, нарешті, Кременчук. — Давно думаю. З того часу, як з холодильника видерся… Сонько, — раптом вичавив благально, — ну, ми ж уже розмовляли про це. Ну, насправді, невже ти ніколи раніше калік не бачила? З протезами? Уяви лишень, що моя шкіра, органи мої пошкоджені, такі саме протези. Що такий само каліка я, як і…

— Каліка? — задумливим запитанням перервала його Такаманохара. — Каліка?! Хіба ж каліки безсмертними бувають? Хіба ж каліки є телепатами й гіпнотизерами? Хіба ж каліки можуть за мить бозна які фантоми-ілюзії нагромадити!?… Або наперед події вгадувати…

За живе, за болюче живе зачепили Кременчука. Бо увесь останній час він сам для себе намагався зрозуміти, яким виродком стає, що з ним, взагалі, відбувається, куди несе його кляте задавнене божевілля, про яке знав лише він сам-один. Усі інші були статистами.

Тендітна статистка в золотавому комбінезоні закусила куточок губи й раптом запитала:

— А в тебе часом не буває відчуття того, що ось зараз твої протези зненацька зістрибнуть з тебе та й розпочнуть жити своїм життям?

Капітан подивився на дівчину порожнім відстороненим поглядом:

— Що?… Хто?… А-а-а… Ні.

— Що „ні”?

— А то — ні. Я вже ж розповідав, що саме з моїми біополями вони пов‘язані, з моїми. Як і в Нкси — з його. Ми їх контролюємо. Несвідомо.

— А в трикутників чорних? Чи в „комбінезонів”? У двійників загалом?

Вдалині знервованими акордами линула по „Софії” музика з синтезатора Норильцєва.

— Розумієш, — повільно видихнув повітря Кременчук, — я, звісно, всього не знаю… Для того, щоб усе знати, треба самому цілком на наноістоту перетворитись. Не хочу, — раптом пересмикнув він плечима. — Не хочу, — повторив. — В мене є лише непевні відчуття та уривки чиїхось спогадів. Я розповідав. Але, якщо їх ще щільніше докупи скласти, то…

— То?…

— То коли з Арракі вийшов суцільний тобі Квізатц Хедерах, то…

— То? — розпочало циклити й розлючену Такаманохару, але Кременчук вже не звертав на неї жодної уваги, прислухаючись до чогось всередині себе.

— …то згідно з якимись космічними законами виявилось, що не одна, а дві сутності обов‘язково мають в ньому існувати. Бене Гессерит та Гене Гессерит. І не просто існувати, а постійно боротися поміж собою.

Сонька відкинулась на спинку крісла.

— Ну, — мовила дещо розчаровано, — в філософському сенсі ці сутності давно вже відомі. Янь та інь. Чорне та біле. Добро і зло.

— Але ж тут не філософія! Тут — суцільна тобі фізика, яку можна руками помацати.

— Ну, чим більше подрібнена матеріальність фізики, тим більше в ній метафізичності філософії, — дещо незрозуміло для капітана кинула Такаманохара.

Але чомусь це дуже нагадало йому збільшення духу за подрібнення плоті. Він аж затупцював на місці. Прислухався до тиші, що зненацька настала на борту „Софії”, і сторожко сказав:

— Хитромудро. Але набагато цікавіше інше питання: чого більше в двійниках нашого апарату, а чого — в копіях трикутників? Чого, врешті решт, в мені зараз більше? Яня?… Чи іня?

Помовчали. Синтезатор Норильцєва замовк остаточно.

— Слухай, Сонько, а ти не знаєш, що це Зоребор видзеленькує? Аж муляє воно мені. В сенсі — незнання моє.

— Що? — відразу не зрозуміла дівчина, думаючи про щось своє. — А-а-а… Гарна музика. Звідки — не знаю. А ти в нього сам запитай, — і втупилась поглядом у щось за спиною Кременчука.

Богдан рвучко обернувся і просто обличчям до обличчя зіштовхнувся з Ігорем. Аж сахнувся назад перелякано.

— Це, капітане, з сорокової симфонії Моцарта. Мольто алегро. Класика, якщо ти розумієш, про що я.

Біля ніг хлопця тулився трохи схудлий Нкса. І не ця демонстративна прихильність трипільця до істоти, яка перенесла майже те саме, що й капітан, не ледь помітне презирство, що точилося крізь голос Зоребора, а зневажливе тикання до старшого за віком та званням обурило Кременчука.

— Ти бач, — викривив він рота, — та ми не лише залізяками вимахувати вміємо, не лише в школі п‘ятірки отримуємо, ми ще й музикуємо потроху. Повнісінький тобі набір мамчиного синочка.

— Якщо я свого часу закінчив музичну школу, — розпочав і собі заводитись Норильцєв, — то це не значить, що…

— Дійсно цікаво, — зненацька почувся за спиною Богдана голос Такаманохари і враз стало зрозумілим, що вона зовсім не дослухається до їхньої з Зоребором суперечки, — а й дійсно цікаво… Коли двійники „Софії” воювали двійників трикутників, коли я сама бігала за двійником кутастого, хто з нас був Бене, а хто Гене Гессерит? В чистому вигляді.

Капітан рвучко розвернувся на місці і раптом вкляк з напівроззявленим ротом. Очі його миттєво набули вкрай розлюченого вигляду.

— Ти чого? — навіть перелякалась Сонька.

— Бене чи Гене, кажеш? — прорипів той у відповідь. — Про їхній чистий вигляд ти он у них запитай.

І судомними рухами декілька разів тицьнув скоцюбленими пальцями в щось за спиною Такаманохари. Норильцєв повільно кам‘янів біля плеча Кременчука. Нкса обома руками ухопився за поперек Зоребора. Сонька розпочала повільно повертатись до того, що знаходилось іззаду і що так перелякало її хлопців. Іззаду знаходився екран, а на ньому…

— Щ-щоб тебе! — вигукнула Сонька, кидаючись до сенсорів керування.

А капітан вже втискувався у своє крісло і Нкса вже клацав замками ременів безпеки, і Норильцєв, дзиґою крутнувшись на місці, зникав за порогом рубки. Богдан знав, куди він побіг і це миттєво заспокоювало його, бо екіпаж „Софії” на млі ока знову ставав єдиним злагодженим організмом, усі частини котрого без усіляких надприродних здібностей чудово розуміли одна одну. От лише екран в зброярні ще не повністю під‘єднали. Не встигли, матері твоїй ковінька!

— За моєю командою, Ігоре, лише за моєю командою! — ще встиг крикнути капітан услід хлопцеві перед тим, як сам ледь не вивалився з крісла від несподіваного віражу, що його заклала Такаманохара.

Трійко чорних трикутників зловісними тінями майнули відразу по усіх дисплеях „Софії”, а два синявих світлових стовпи зіткнулись позаду корабля, збурюючи чорну порожнечу сліпучим клуб‘ям безгучного вибуху.

— Ціль, Ігорю! — загорлав Кременчук і помаранчеві згустки вогню задріботіли по обшивці четвертого трикутного апарата, огортаючи його каламутним полум‘ям.

Але збоку вже вистрибував п‘ятий і синяве проміння знову перетинало курс „Софії”, змушуючи Соньку кидати її праворуч, просто на чорну масу ще одного нападника, що випірнув просто невідь звідки.

Загалом, трикутників було не менше, ніж півтори десятка, і усі вони злагоджено обсідали сріблястий диск земного апарату. Навіть дивно було, як це вони не знищили його у перші ж хвилини раптової атаки. Чи то реакція екіпажу посприяла цьому, чи то майстерність Такаманохари, чи то злагодженість дій бойового розрахунку Кременчука й Норильцєва, чи то щось інше, зовсім вже не зрозуміле. І саме це нерозуміня виповнювало Богдана якоюсь липкою моторошшю.

Похмурі трикутники крутилися навколо світлого диска, наче нічні метелики навколо ліхтарика. Сині світлові стовпи й цівки помаранчевих крапель пролітали повз одне одного, іноді перетинались і вибухали та й розліталися швидко гаснучими клаптями. Розплескане світило на екранах апарату то пролітало мимо, неначе велетенська копія корабля, то ставала дибки, миттєво нагадуючи тим самим м‘яча-диню з американського футболу.

Два трикутники були пошкоджені влучними пострілами „Софії”, а вона й досі не отримала жодної подряпини. Безладне, на перший погляд, пересування нападників змушувало землян потроху рухатись навскіс площині екліптики, подалі від центральної зірки цієї системи. Що було б непоганим, якби не ставало, нарешті, зрозумілим, що їх просто змушують пересуватись в бік якоїсь, аж занадто лискучої, планети, що цупким сніжком вмерзла у простір за половину астрономічної одиниці від міста сутички.

— Ти зрозуміла, Сонько? — прокричав капітан, намагаючись упіймати в приціл екрану особливо нахабний трикутник, що постійно намагався перетнути курс „Софії”.

— Та зрозуміла! — відгукнулась та, виконуючи справжню фугу на сенсорах пульту. Ото б заграла, якби замість нього їй підсунути синтезатор Норильцєва! — Давно зрозуміла, що наноепідемія ваша клята й сюди дісталась.

— Ти гадаєш? — засумнівався Богдан, здригаючись від рвучкого маневру „Софії”, що ледь не вдарилась своїм сріблястим корпусом об інший корпус кольору вже чорного. — А де ж тоді наші двійники? А не кутасті.

Сонька закрутистою спіраллю вийшла з зони обстрілу іншого трикутника.

— Не знаю, — відповіла. — Тут вже й дійсно не розбереш, де Бене, а де Гене. Це ти маєш на цьому питанні розумітися.

— Маю, — раптом зміненим голосом прорипів капітан. — А, може, й не маю. Ліворуч подивись.

— Що там таке? — поцікавився десь з нутрощів „Софії” Норильцєв, але йому ніхто не відповів.

Три пари очей — темно-сині Соньчини, сталево-сірі Кременчука й незрозуміло якого кольору Нкси — втупились в лівий блок екранів. На ньому місиво фіолетових зірок перекривала величезна тінь. Трикутної форми тінь. Наче неймовірної величини чорний скат-манта здіймався з пронизливих безодень космосу. За даними приладів розмір однієї сторони трикутника манти був не меншим за п‘ятдесят кілометрів.

— Ось тобі й бандерша усієї отой босоти пожалувала, — тихесенько ахнув Богдан. — Здається, подруго, втрапили ми в саме осине кубло. На малину, так би мовити, трикутників ми натрапили.

* * *

Відчинений вхід до величезного порталу нагадував собою величезну пащу моторошної глибоководної істоти, що готова була миттєво заковтнути дебелий шмат простору разом з малесенькою леліткою „Софії”, яка застигла просто навпроти шлюзу. Ліворуч і праворуч неї завмерло по два малих чорних трикутників. Стільки ж було вгорі й внизу. Ще четверо, що вишикувались косим ромбом, надійно охороняли її з тилу. Загалом, пастка, що нагадувала собою неймовірний у своїх величезних розмірах трал, стискалась і потроху підтягувала сріблястий диск до беззубого провалля пащі п‘ятидесятикілометрового апарата.

Можна було, звісно, ще поборюкатись, але сили противника настільки переважали, що спротив уявлявся явним безглуздям. Остаточна капітуляція, до речі, теж. Певною мірою до повного з‘ясування того, чого таки хочуть від „Софії” небезпечні переслідувачі, що ганялися за нею усіма усюдами від самої тобі Землі. Тож, може, саме вони й влаштовували усі ті гіперпросторові стрибки? Втім, чого ж відразу до бази своєї не вистрибнули?!

Запитань було багато. Треба було лише їх правильно поставити. До чого й готувався екіпаж „Софії”, повільно спрямовуючи апарат до роззявленої пащі. Капітан розумів, що тільки-но вона зімкнеться, вороття для них не стане. А що робити? Про це він і запитав вголос у своєї команди, яка вже повністю зібралась в рубці. Навіть недовірливий Норильцєв пришкандибав. Втім, що йому зараз робити біля пульту отієї арканаріанської гармати? Румату згадувати?

— А, може, спробуємо таки вирватись? — спитав Зоребор, розуміючи усю безглуздість власної пропозиції.

Мабуть, саме тому йому ніхто не відповів. Усі дивились на екрани, на яких роззявлена паща вже застила собою увесь простір і ебонітово вилискувала гладінню посадкового майдану. Цей лиск нагадав Кременчуку лиск спокійного нічного Дніпра, якщо дивитись на нього з вишини Грюківського мосту, що з‘єднував собою дві частини Гременця. Цей спогад був такий щемкий, що Богданові здалося, наче в рубці запахло річковою вологою.

— Так, — видихнув, кладучи свої великі долоні на сенсори пульту керування, — досить бавитись. Пора таки з‘ясувати, чого від нас хочуть?

— Думаєш, відразу й скажуть? — скоса зиркнула на нього Такаманохара, відчуваючи, як „Софія” потроху пришвидшує свій плавний політ, гранично скорочуючи відстань до площини посадкового майдану.

— Якщо всіх разом запитувати, то ні. А якщо поодинці…

— Ти що замислив? — напружилась Сонька.

Норильцєв теж якось підібрався. Навіть Нкса біля його попереку трохи випростався.

„Софія” ледь гойднулась від доторку ебонітової поверхні й сторожко завмерла на ній. Навколо грузько точилась тиша. В усіх можливих діапазонах точилася.

— Я так думаю, — хрипко порушив її Кременчук, — що знищувати, як ото раніше, нас уже чомусь не хочуть. Самі ж бачили. Щось змінилося. За виключенням, мабуть, лише наших друзів кутастих.

Екіпаж відчув легкі поштовхи: шестеро апаратів „кутастих друзів” трикутним чорними листями впали на посадковий майдан, розташовуючись по колу, в центрі якого знаходилась „Софія”. За хвилину до них спланерували ще шість трикутників. Один з них чомусь здався Богдану якимсь пом‘ятим. Але це не завадило йому, так же, як і іншим апаратам спрямувати на сріблясту тарілку широку передню грань зі зброєю, схованою у ній.

— Тож, якщо нас нищити не хочуть, — затявся Норильцєв, — мо‘ й вирватись спробуємо?

— Я думаю, що так далеко їхні бажання не сягають, — зненацька кахикнула Такаманохара. — Адже, наскільки я зрозуміла, перед посадкою капітан увімкнув двигуни на зворотну тягу.

— Тобто, нас просто притягувало до цього кутника? — пискнув собі й Нкса, на мить відриваючись від попереку Зоребора.

— Притягувало, притягувало, — похмуро кивнув головою капітан. — Ми тепер начебто до магніту прилипли. Можна, звісно, на повну потужність двигуни увімкнути, але…

Він знизав плечима, а Норильцєв нервово поправив обруч, що перехоплював його довге волосся. Тихесенько дзенькнула кольчуга. На боці хлопця ворухнувся акінак, а за спиною — „японський” синтезатор. „Мальбрук в похід зібрався”, — знову насмішкувато майнуло в капітана, але він відразу ж посерйознішав. Не до веселощів зараз було. Не до гигикання.

Кременчук доторкнувся до сенсорів шлюзової камери і ледь відчутна вібрація вказала на те, що вона почала працювати.

— Ти що робиш!? — зойкнула Такаманохара.

— А роблю я, подруго, жест доброї волі. Тобто, запрошую гостей до нас. За одне й повітря назовні перевіримо.

І раптом щільно заплющив очі. Бо в зачиненому вже порталі спалахнуло сліпуче світло, безжально розмежовуючи довколишній простір на чорну поверхню посадкового майдану і абсолютно біле склепіння, нависле над ним.

Мабуть, саме оцей неочікуваний перехід від тривожних сутінків до оскаженілого сяйва сприяв тому, що земляни не помітили, з якого саме трикутника вигулькнули три чорні постаті, що за мить з‘явились на екранах, об‘єктиви яких були встановлені в шлюзовій камері „Софії”. Втім, найближчим до неї був отой самий, дещо пом‘ятий ворожий апарат. А самі кострубаті постаті дивним чином здавалися Такаманохарі знайомими.

Поряд з ними завмерла ще й якась довгаста скринька, уся рясно вкрита чи то короткими антенами, чи то довгими дротами. І від цього вона чомусь нагадувала портрет малого крчовника у виконанні пришелепуватих кубофутуристів.

А Кременчук, між тим, вже зачиняв вхідний люк, відрізаючи чорну четвірку від зовнішнього світу. Соньці здалося, що вона розпочала розуміти наміри капітана:

— Ти хочеш?!..

— Я хочу здобути язика. Чи язиків. Щоб побільше взнати про те місце, де ми опинились.

— Мені чомусь здається, що це невдала ідея.

На екранах можна було побачити, як трійко кутастих повихоплювали кострубаті пістолети, знайомі капітанові ще з часів сутички на берегах Чоломаю, та й вп‘ялися синявими променями в площину внутрішніх дверей. Наче почекати не можна було. Скринька з антенами заіскрилась, допомагаючи їм змійками блискавок, що розпочали шматувати переборки „Софії”. Це вже було цілковите неподобство! А з екранів іскрило, шипіло, потріскувало й димова запона поступово затягувала зображення.

— От і добре! — якось вже зовсім не в тему вигукнув капітан, стрімко вивалюючись з крісла.

— Та чого ж тут доброго!? — зарепетувала було й Сонька, але осіклась, наштрикнувшись на оскаженілий погляд Кременчука, якого той кинув на неї через плече.

— А то, — гарикнув вже на порозі рубки, — що тут є дехто, хто є трохи безсмертним. Та й „Софії” ще одне пошкодження — на один чих! Вона теж певною мірою незнищенна. Нкса — за мною!

— А ми? — оговтався, нарешті, Норильцєв.

— Ви? — чулося вже звідкілясь з коридору. — Ви бойову позицію у гармати займайте. Раптом відстрілюватись доведеться.

Зоребор з Такаманохарою обмінялися швидкими поглядами, а потім Ігор кинувся до місця, яке на цьому борту ставало вже його робочим — до пульту арканаріанської гармати. Сонька ж плюхнулась у крісло перед екранами і зненацька на мить застигла: вона зрозуміла, кого їй нагадують кутасті постаті.

Ну хіба отой бевзь, що тупо втелющився синім променем в ліву стінку шлюзової камери, під якою настрахано завмер баронський мотодракон, не нагадує капітана? Або отой, гнучкий, що, махаючи пістолетом хрест навхрест, крає праву стінку, не здається кострубатою пародією Зоребора? Або ота постать з довгими кінцівками, чи не сама це Такаманохара в невмілому незграбному виконанні? Навіть ця скринька з антенами…

Внутрішні двері шлюзової камери раптом розпочали повільно здійматись і крізь утворену невеличку щілину до неї викотився розкуйовджений Нкса. На секунду завмер та й по тому кинувся до своєї антенистої копії, верещачи для хоробрості, осідлуючи її та й швидкими порухами обламуючи дроти-антени. Де й тільки сміливість у малого взялася? У кого навчився?

Трійко чорних постатей смикнулись від розгуби, завмерли було на невловиму мить і цією самою невловимістю скористався Богдан, що вже теж вивалювався досередини шлюзу. Блискавичним випадом ноги вибив пістолет з рук недолугої копії Норильцєва, перехопив його на літу і, не роздумуючи, з розвороту, всадив жмут синявого проміння в найбільшого за розміром нападника. Наче в самого себе зварювальну дугу всадив. В шлюзовій камері аж зашкварчало.

А ще в навколишньому просторі почулося якесь швидке-швидке стрекотіння, що аж зливалося в хрипкувате електронне дзюрчання. „Немовбито до Інтернету модем підключається”, — майнуло в Норильцєва. І раптом він напрягся: іноді оте дзюрчання зливалося в подобу осмислених звуків. Чи то йому здавалося?

Ігор прислухався… Та ні, не здавалось!.. „Тр-р-р… ув-ва… тр-р-р… ув-вага… напад… тр-р-р… Ведж-ж-ж… на Ведж-ж-жа Антілесса…” Ставало зрозумілим, що навіть в цьому загрозливому становищі капітан намагався намацувати та ретранслювати мову цих виродків. Чи що там у них замість мови?…

Виродок, схожий на Кременчука, відпочивав під стінкою шлюзової камери, склавшись удвоє. По його чорному корпусу пробігали синюваті іскри. Виродок, схожий на Зоребора, ошелешено крутив головою в усі боки: вочевидь, саме він репетував в ефірі. Третій виродок, здіймаючи пістолета, боком наближався до спини Богдана, який вже засідлував арканаріанського дракона.

— Капіта-а-а-не, ізза-а-аду!!! — вивернула себе криком в рубці Сонька.

На якусь мить їй здалося, що це вона сама, недобре й недовірливо примружившись, наближується до свого… До командира свого. А малий Нкса, скочуючись зі своєї копії, вже кидався під ноги кутастої копії Такманохари, за секунду відлітаючи убік, наче дивний кошлатий м‘яч з-під ноги футбольного форварда. А капітан вже здіймав мотодракона, рвучко роз вертаючи його в завузькому простору шлюзової камери.

Зварювальна дуга майнула ліворуч його скроні, але друга синява блискавка вже виринала з дротів приземкуватої скриньки і вдарялась навскоси в корпус дракона, скидаючи капітана з сидіння й шпурляючи його зі шлюзу просто в чорно-білий простір нутрощів п‘ятидесятикілометрового ската.

— Двері, Сонько, двері зачиняй! — на літу ще встиг вигукнути він перед тим, як лантухом посунутися по гладенькій та ковзкій долівці.

Дівчина чисто інстинктивно ляснула по відповідному сенсору і шлюзова камера миттєво стала відрізаною від зовнішнього світу. А в ній…

— А-а-а-і-і-і!!! — заверещав Нкса, в якомусь вже зовсім неймовірному стрибку хапаючись за лапу оскаженілого мотодракона й вперекидь закидаючи на його сидіння свої смухасте тільце. — А-а-а-і-і-і, Крчуче!..

Двійко худеньких рученяток стиснули кермо, спалахнули фари-очі і синяве світло разом з перетинчастими крилами розпочало безладно краяти простір шлюзової камери, щомиті перетинаючись з такими же за кольором променями, що вилітали з пістолету однієї з потвор та дротів-антен прямокутної істоти.

— А-а-а-і-і-і!!! Отримуйте!..

„Комбінезон”, постаттю схожий на Кременчука, остигаючи, валявся попід стінкою. Його напарник, обеззброєний капітаном, метушився камерою, намагаючись на втрапити під випадковий постріл.

— Тр-р-р!.. Заспокойтесь! Всі заспокойтесь! Проміння цієї потвори нам не страшне. Ловіть її, просто ловіть!

А Кременчук плямистим лантухом непорушно застиг на вугільно-чорній поверхні.

Усе це відбулося настільки швидко, що Сонька нічого й зметикувати толком не встигла. Єдине, що вона ясно розуміла, так це те, що маячний план Кременчука цілковито провалився. Не міг не провалитись. Бо це був той випадок, коли він таки перебрав куті меду.

Влучний постріл кутастого дістав таки Нксу і його немовбито здмухнуло з мотодракону, щосили ляснувши об, покраяну пострілами, стінку шлюзу.

— Нксо!.. — тіпнувся було Норильцєв, що якраз, не витримавши нашорошеної самотини зброярні, ввалився до рубки, але відчув, як його плече щосили здавила чиясь рука. Навіть крізь кольчугу було боляче.

Хлопець почервонілими очима скоса зиркнув на Соньку, яка з нежіночою силою втримувала його на місці.

— Пустіть!.. Через капітана я Румату, Румату втратив, а через вас…

— Спокійно, Зореборчику, спокійно…

На екрані зіщулений крчовник з‘їжджав по стінці просто на зламане Кременчуковим пострілом тіло „комбінезону” і застигав на ньому. Двійко інших, зловчившись, упіймали таки дракона та й потягли його вниз, до долівки. Силищи в них було таки нівроку.

На інших екранах, екранах зовнішнього огляду, було видно, як з найближчих чотирьох трикутників вийшло ще четверо кутастих. Кутасті були цілком однаковісінькі на вигляд і зросту в кожного з них було не менше трьох метрів. Вони синхронно, повільним урочистим маршем почали наближатися до зеленкуватої плями, що застигла на ебонітовій поверхні.

— Соню, — якось враз заспокоївся Норильцєв і водночас зболено вичавив, розширеними очима спостерігаючи за парадом нових, ще більш моторошних, „комбінезонів”, — Соню, що робитимемо?

Та не відповіла йому, такими самим очима втупившись в екрани шлюзової камери. На них було видно, як її незграбна копія, вимкнувши й відіпхнувши в бік безпечного вже дракона, підійшла механічним кроком до свого впалого товариша. Схилилася над ним, схопила крчовника та й відкинула його вбік, наче непотрібну річ.

— Нксо!!!

— Спокійно, Зореборчику, спокійно!..

Другий кутастий наблизився до свого впалого товариша, а прямокутна істота трохи від‘їхала вбік і… І тисячами дрібних вертлявих блискавок увіп‘ялася в чорні корпуси відразу всіх трьох „комбінезонів”. А ті навіть не здригнулися, зникаючи в божевіллі іскор і сплавлюючись в єдину зловісну масу.

Трохи осторонь на долівці тіпався піррянин, наче через його тіло пропускали тисячовольтовий електрострум.

— Спокійно, Сонечко, спокійно, — обійняв хлопець дівчину, що раптом ткнулася обличчям в його жорстку кольчугу. — Спокійно. Не варто вам на усе це дивитись.

Обійняв він, тобто, Такаманохару і через це не помітив, коли на екранах зовнішнього огляду їхній капітан важко смикнувся на долівці усім тілом і перекотився на спину, виставляючи поперед себе обидві руки із затиснутим у них, величезним для цих самих рук, пістолетом, вибитого ним у кутастого ще в шлюзовій камері.

Кременчук на мить скам‘янів, а потім, не вронивши ані звуку крізь стиснуті, порепані й побиті, губи, виплюнув довгий і потужний струмінь синявого світла. Він встиг дістатися ним до двох з чотирьох кутастих чорних велетнів, що карбованим кроком наближалися до нього. Але третій на долю секунди випередив капітана. А четвертий переможно поставив гігантську ступню на людське тіло, котре димілось і ледь тіпалось від електричних розрядів, спрямованих отим третім на це плямисте тіло.

* * *

Вони стояли посеред величезної — й величної! — зали з темно-фіолетовою долівкою: троє землян і одна істота з далекої планети Пірр. Істота ледь похитувалась, оскільки остаточно ще не відійшла від останнього зіткнення з кутастими. Саме тому Норильцєву доводилось міцно притискати її до нижнього краю своєї кольчуги.

Кременчук на ногах стояв впевнено й задиркувато. І Такаманохара зненацька спіймала себе на тому, що зовсім не жахається його. Хоча ще зовсім недавно в черговий раз стала свідком важкого відродження капітана. Гременецької водної міліції капітана. Може, саме через те вона й не переймалась тим, що відродження трьох „чорних комбінезонів”, сплавлених в одну зловісну масу, було набагато жахливішим.

Тоді, на її очах, ця моторошна маса ворушилась темно-синіми, аж фіолетовими, повільними блискавками, наче кубло змій навесні. Лускалась чорними пухирями, поступово здіймаючись, здіймаючись над Ігорем, який підхопив на руки нерухоме ще тоді тільце Нкси, та над самою Сонькою, що зі шпагою, наївно встромленою поперед себе, не менш наївно оберігала хлопця від усіх мислимих та немислимих небезпек.

Чи було це проявом героїзму, чи відчаю — незрозуміло. Втім, скоріше — останнє, бо що вони могли протиставити трьохметровій постаті кутастого, яка височила над ними, витворившись з трьох чорних сплавлених тіл?

Зараз рівно дванадцять таких постатей, за числом чорних трикутників, що оточили „Софію”, завмерло позаду її екіпажу. І в порівнянні з ними мандрівники здавалися набагато меншими, ніж були насправді. А перед ними випнулась величезна прозора півсфера, яка відокремлювала залу від чорного простору з трупно-синявими зірками. Цей простір знаходився у зловісній гармонії з темно-фіолетовою, аж вороною, долівкою і тому був схожим на продовженням посадкового майдану аж до самої тобі мертвотної нескінченності.

На ньому тихесенько остигала срібляста таріль „Софії” і у Соньки чомусь було дуже погане відчуття того, що вони можуть більше не побачити її. Ніколи не побачити.

Позаду почулося глухе гупання, але обертатися земляни не наважились. Попередні такі спроби закінчувались тим, що їх хльоскало доволі відчутними електричними розрядами, від чого в роті ставало кисло, а тіло ще довго й огидно тремтіло. Найбільше діставалось Норильцєву через його металеву кольчугу і тому він взагалі намагався робити щонайменше рухів. Лише кректав та притискав, притискав до себе тендітне тільце крчовника.

„Гуп… гуп… гуп…” — лунало іззаду. „Наче Командор з „Кам‘яного гостя” суне”, — подумав Ігор. А Кременчуку пригадалась пісня Висоцького про те, як той став пам‘ятником, а потім зміг таки „піти всенародно з граніту”. Гуп… гуп… гуп… Звуки були важелезними, але долівка дивним чином навіть не здригалась. За прозорою півсферою мерзли скрижанілі зірки. Одна з них, мабуть, найближча, здавалась ртутною кулькою, кинутою на самісіньке дно чорного виру.

Гуп… гуп… гуп…

Капітан примружив очі. Чи то йому здавалося, чи то й дійсно ота ртутна кулька поволі, дуже поволі, але наближалась до їхньої прозорої півсфери. Капітан навіть голову вперед виставив, намагаючись краще роздивитись дивний феномен, і тому пропустив ту мить, коли гупання за спинами мандрівників зненацька припинилось. Норильцєв чимось дзеленькнув поряд: чи то кольчугою, чи то мечем, якого в нього так і не забрали. А й дійсно: що можна цим цизориком поганого зробити отим триметровим бевзям, один з яких завмер просто позаду мандрівників?

— Тр-р-р… Повер-р-рнутися! — проревів бевзь і земляни повільно, наче знехотя, повернулися до кутастих, що вже вишикувались в два ряди, поміж якими розпочав виникати стовп якогось бузкового світла.

— На коліна!

На коліна мандрівники принципово вставати не хотіли, але електричний розряд, що розірвав повітря над самими їхніми головами, змусив їх спочатку нахилитися, а потім бухнутися таки на зігнуті ноги. Повітря в півтора метрах від долівки струменіло текучими темно-блакитними блискавками.

А бузковий світловий стовп поміж похмурими шерегами „чорних комбінезонів” розпочав збільшувати, збільшувати своє свічення, доводячи його аж до білого накалювання і змушуючи землян відвертати від нього очі. І тоді, коли світло розпочало, здається, пробиватися крізь сплющені повіки, воно раптово згасло, залишаючи по собі темряву, наповнену звиклим сріблястим мерехтінням.

Першим очі розплющив Кременчук і здивовано штовхнув плечем кольчугу Норильцєва, що трусив головою поряд із ним. Той у свою чергу роздер повіки одного ока і… І зненацька Ігорю здалося, що він втрапив просто на знімальний майданчик фільму про… Але цього не може бути!.. Певною мірою трьохметрових чорних кутастих в сюжеті цього фільму він зовсім не пам‘ятав.

А людська постать, закута в якісь білі лати і з білим шоломом на голові, постать, що взялася невідь звідки, вже простувала поміж непорушних рядів кутастих до землян, які принижено застигли перед нею на колінах. На зріст, до речі, постать виглядала не набагато вищою навіть за Такаманохару, а великі чорні провалля окулярів на кшталт гірськолижних, прикріплені до білого черепу-шолому, ховали її обличчя та надавали їй загального зловісного вигляду. За спиною постаті погойдувався теж білий, з фіолетовим підбором, плащ.

За хвилину „білий хокеїст”, як визначив для себе нового персонажа свого божевілля Кременчук (чимось, до речі, дуже знайомого персонажа), завмер на відстані метрів п‘яти від землян, просто біля крайнього трьохметрового бевзя. Бевзя, який наказав їм встати на коліна і який, на відміну від інших, мав дещо пожмаканий вигляд.

— Ну, що, Ведже Антілессе, доповідайте! — глухо почулося з-під білого шолому.

Бевзь дещо невпевнено переступив з ноги на ногу, від чого на мить здалося, що зараз він обов‘язково завалиться набік, а потім проревів тріскучими перекатами:

- Єсть, екселенц!

Ці перекати полинули по величезній залі й вдарились у викривлену прозорість півсфери, за якою ватяно завмер глухонімий космос. І за якою потроху збільшувалась ртутна кулька недалекої зірки. Чи планети?

— За вашим наказом, адмірале, я, командор Розбійного Ескадрону Ведж Антілесс, на ввіреному мені апараті серії „Супер-Додонна/Бліссекс”, обладнаного секретним проколювачем простору, здійснив перший експериментальний перехід поміж всесвітами. Під час проколювання простору відбулася перевитрата енергії і…

— Все це я знаю, — хитнувся білий череп-шолом. — Про все це докладно комісії електратора доповідатимеш. Давай по суті.

- Єсть, адмірале! Опісля виходу у новий всесвіт в системі жовтого карлика, моя „суперашка”… Мій апарат був випадково виявлений біля синьої планети цієї системи її аборигенами. З метою беззаперечного збереження секретності експерименту мною було вирішено знищити туземний апарат, що виявив „суперашку”… Тобто, „Супер-Додонну/Бліссекс” бортовий номер один дріб один. Під час атаки відбувся мимовільний прокол, що вивів ввірений мені апарат до іншої зоряної системи. А потім — до іншого простору. Там, як вказано мною у рапорті, наданому на ім‘я…

— Знаю. Цими феноменами Комісія Порятунку Всесвіту вже займається. Ти краще скажи, яким чином тобі, вже на борту „Виконавця-ІІ”, — Кременчук зненацька відчув, як поряд здригнулося плече Норильцєва, — на борту флагманського корабля, тобто, в найбезпечніших умовах… Чого це тобі, командоре, довелося терміново переформовуватись так, начебто перебував ти в умовах аварійних?

Дивно, але Богдан відчув, що триметровий громила явно знітився.

— Мій адмірале, сер Пієтте, — пророкотав він приглушено, — мною не була врахована нещодавно набута відмінність деяких представників екіпажу ворожого апарату від білково-органічної форми життя і тому…

— Врахована вона ним не була! — зблиснув чорними очима-окулярами білошоломий адмірал. — Але ж… Підготовка до завершального бою має…

— …враховувати усі можливі й неможливі несподіванки, — заревів кутастий бевзь. — Так нас вчить Його Нескінченність, електратор Дарт Вейдер, перший і останній, та славиться ім‘я його!

— Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт! — три рази єдиноголосо проревли шереги „чорних комбінезонів”, а члени екіпажу „Софії”, скориставшись тим, що змії-блискавки над їхніми головами дещо втратили свою інтенсивність, спробували здійняти голови. Лише Сонька, як втупилась у долівку, так і не ворухнулась. Наче скам‘яніла. Ще при згадці про якесь проколювання простору.

Втім, при імені „Дарт Вейдер” Кременчук теж скам‘янів: можна було погано орієнтуватись в літературній фантастиці, але ж в кіношній!.. Скільки разів він того Дарта Вейдера бачив, коли „Зоряні війни” дивився. Разом зі Сніжанкою. Коли вона ще живою була.

Богдан рипнув зубами, відганяючи непотрібні зараз спогади, і спробував знову зосередитися на імені уособлення всесвітнього зла зі славетної казково-фантастичної епопеї. От тільки казок нам ще й не вистачало! Але… Але що там отой бевзь — Ведж Антілесс, здається? — про проколювання всесвітів торочив?!

Капітан спробував було повернути голову до Норильцєва, котрий теж напрягся при згадці про Дарта Вейдера, але його зупинив голос білошоломого, спрямований явно до них:

— Білкові нікчеми, хто з вас командує цим кораблем?

Блискавки над головами бранців припинили свої зміїсті рухи. І, скориставшись цим, Такаманохара першою скочила на рівні:

— Цим бортом командую я. Дозвольте представитись, адмірале! До ваших послуг я, капітан…

Ач, героїня знайшлася! І Кременчук вчасно перебив дівчину, випростуючись поряд з нею, вивищуючись на голову над нею і вагомим жестом засовуючи її собі за спину:

— Не слухайте мого старпома, адмірале. Не дивлячись на звання — дівчисько, що з нього взяти! Отже, дозвольте назватись. Капітан гременецької водної міліції Кременчук. Богдан Іванович. За не передбачуваних обставин довелося…

— Я запитую: хто командує цим кораблем?

— Я!!! — гаркнув Кременчук.

— Я! — спробувала було висунутись з-за його спини Такаманохара. — Дозвольте роз‘яснити, що…

— Командоре, — білий шолом адмірала Пієтта повернувся до Веджа Антілесса, — в кого з цих істот порушений білковий колообіг?

— В цього, — велетенський палець, на кінці якого Богдан з жахом розрізнив отвір кулеметного дула, вперся в Кременчука. — І в того, — кулемет вказав на Нксу, що зіщулився біля попереку Норильцєва, який теж вже випростався й обережно притискав хлопця до себе.

Непроникні чорні окуляри повернулися до піррянина. Потім — до Богдана. А ще потім адмірал рвучко розвернувся на місці — лише плащ з фіолетовим підбором віялом крутнувся — та й пішов геть від бранців поміж шерег вояків Розбійного Ескадрону.

— Цих двох — плямистого й кошлатого — доставити на Зорю Смерті. Рапорт подасте за моїм ім‘ям, ім‘ям адмірала Пієтта.

— А інших? — проревів у спину Пієтта Ведж Антілесс.

Капітанові здалося, що адмірал знизав плечима перед тим, як зникнути в сяйві вертикального світлового стовпа.

- Інших? — перепитав. — Інших — на Хот. Що з них взяти?…

* * *

— Чому?! — запитував Норильцєв, сидячи просто на долівці і охопивши коліна руками. — Чому капітан не застосував своїх здібностей? Нагромадив би двійників кутастих, аби поміж ними здимити кудись. Або загіпнотизував, нарешті.

— Ти що, не зрозумів? — стомлено відгукнулась Такманохара, яка влаштувалась на жорсткій лежанці і дивилася в невеличкий ілюмінатор, за яким розпростерлась опукла поверхня фіолетової, зимної навіть здаля, планети. Чорний трикутник, на борту якого вони знаходились, явно заходив на посадку. — Не зрозумів, чи що? — повторила. — Кого гіпнотизувати? Роботів? Трансформерів? А фантоми… Ну, не знаю… Може, не створювались вони. Сам же бачив скільки там електрики сторонньої навколо. Може, розряди заважали.

Ігор потер синця під оком, якого отримав тоді, коли абсолютно не погоджувався на їхнє з Нксою розлучення. У Соньки синців не було. У Соньки була подряпина через все обличчя.

— Я сподіваюсь, — тоскно мовила дівчина, — що капітан дасть собі раду. Дуже сподіваюсь. Інакше… Інакше — все. Кінець. Інакше мені й жити не варто.

Зоребор скоса зиркнув на неї:

— Нічого з ним не станеться. Його зараз хоч в ступі товчи, хоч у пічку сунь. Не людина він.

— Ти певен?…

В замкненій каюті трикутника настала тужлива мовчанка. Ігор поправив меча, якого йому чомусь знову залишили, і потягнувся до синтезатора. Його теж дозволили взяти з собою. Заплющив очі і поклав пальці на клавіші. Тривожні акорди сорокової Моцарта полинули над фіолетовою планетою з короткою, наче зойк, назвою: Хот.

— Слухай, — за декілька, насичених невпевненістю й безнадегою, хвилин подала голос Сонька, — ти б оповів, куди це нас занесло? Бо здалося мені, що ви з… з Богданом, — вимовила сторожко і якось ніжно, — знаєте щось таке, чого не знаю я.

— А чого тут знати? Ви що, „Зоряні війни” не дивились?

— Та які такі зоряні війни!? Чи ти від капітана потягом до борюкання заразився?

- Іноді ви мене дивуєте, Соню. Адже ви — доволі грамотна жінка. Але іноді здається, що ви не знаєте елементарних речей. „Зоряні війни” навіть діти в дитячому садку знають.

— Та невже?! А чи знають малюки в тому садку про феномен проколювання простору?

Відповідати на це нема чого було. До каюти розпочало точитись якесь сріблясте світло. Зоребор кинув погляд в ілюмінатор і застиг з роззявленим ротом. Сонька прослідкувала за його поглядом і, здригнувшись усім тілом, рвучко скочила на рівні.

З-за опуклої фіолетової поверхні Хота, помережаної деінде зеленавими хмарами, поставало щось величезне, кругле, підсвічене з одного боку промінням далекої розплесканої зірки. Від цього це величезне мало форму тлустого місяця металевого кольору. Втім, навіть здалеку було зрозумілим, що не лише за кольором, а й за походженням, це утворення було саме металевим.

Воно потроху здіймалося вище, вище і допоки корабель, на борту якого перебували бранці, не увійшов у верхні шари атмосфери, навколо нього можна було розрізнити безліч рухливих леліток. Сонька до болю примружила очі і на мить їй здалося, що ці лелітки — чисельні космічні апарати, які летіли як вбік утворення, так і від нього.

Їхній же корабель швидко й безгучно опускався по плавній глісаді крізь узвичаєне сріблясте мерехтіння в очах. Такаманохарі було зрозумілим, що для пересування тут застосовується якийсь принцип на кшталт антигравітаційного. Це підтверджувала й та легкість, з якою свого часу диск „Софії” затягнуло до нутрощів п‘ятидесятикілометрового „Виконавця-ІІ”.

Чи розумів це Норильцєв, залишалось невідомим. Відваливши щелепу він спостерігав за тим, як над ліловим обрієм постає величезний, на чверть цього самого обрію, металевий місяць. Чи навпаки. Планета до нього суне. Адже впевнено можна було стверджувати, що саме Хот є лише супутником цього сталевого монстра явного штучного походження.

Сонька з Ігорем настільки захопились незвичним видовищем, що пропустили ту мить, коли їхня летюча в‘язниця з легким поштовхом завмерла просто посередині улоговини поміж двох засніжених пагорбів. Улоговина була широкою і вкритою чимось, схожим на блідо-фіолетову кригу, від чого здавалась замерзлою річкою, що застигла поміж своїх височеньких берегів. Обриси пагорбів невловимо нагадували Норильцєву береги Дніпра в околицях Гременця. Он ліворуч, примружившись, можна розрізнити в темряві білосніжний житловий масив нагірної частини міста. Он — праворуч, зморено випнулась Дієва гора, на схилах якої було дуже зручно розводити купальські багаття.

Ігор навіть аж зубиськами рипнув, а серце в нього зайшлося млосно-млосно. І боляче-боляче. Над вухом чулося нервове дихання Соні: дівчина впритул наблизилась до спини хлопця. Наче захисту за нею шукала. Зненацька в це дихання влився якийсь неясний шурхіт. Норильцєв з Такаманохарою рвучко обернулись і трохи переляканими очима втупились в постать кутастого, що завмер на порозі їхньої каюти. Був той звичайного розміру, але зловісності в нього від цього не меншало.

— Що?!? — єдиноголосно видихнули Сонька з Ігорем.

Відповідати кутастий не став. Просто значущим жестом вказав на вихід з приміщення. Дівчина з хлопцем обмінялися швидкими поглядами й мовчки скорилися. А що їм ще залишалось робити?

В коридорі було тьмяно й прохолодно. Один кутастий йшов попереду землян, другий охороняв їх з тилу. На грудях в обох висіло щось на кшталт незграбних автоматів. Незграбних-то — незграбних, але стріляли вони, мабуть, дуже зграбно. „Треба щось робити… Треба щось робити…” — лунало в мозку Зоребора, але становище їхнє явно не сприяло жодним рятувальним планам. Цікаво, що б капітан робив зараз?

На виході з корабля їх змусили засунути лівиці в якісь непроникно чорні отвори, що розташувалися в стінці шлюзу. Ігор було запручався, але отримав болючого стусана поміж лопаток. Скривився, боячись, що зараз розколошкають його синтезатор. І за мить відчув, як щось пекучим залізом охопило п’ясток його руки. Із зойку Такаманохари можна було зрозуміти, що вона відчула щось подібне.

А потім, коли вони майже синхронно висмикнули свої лівиці з чорних отворів, то ще декілька секунд зчудовано дивились на браслети, що опинились на їхніх п‘ястках. Браслети ті фосфоресціювали блідим бузковим сяєвом, кидаючи непевні відлиски на розгублені обличчя землян. А ще в кожного з них складалося відчуття того, що від зловісних прикрас по усьому тілу пробігають легкі теплі хвилі.

Ці хвилі стали дуже відчутними й виявилися не менш дуже корисними, коли членів екіпажу „Софії” вивели просто у фіолетовий присмерк — ранковий чи вечірній, не зрозуміло — надзвичайно зимної планети. Бо вгорі сяяли перші крижані зірки, попереду у напівобрію здіймався металевий місяць, а під ногами… Під ногами ковзалася й порипувала справжня-справжнісінька, ледь липка від морозу, крига.

Чорний трикутник, який доставив бранців на Хот, анітрішки не оплавив її. І Такаманохара знову зробила висновок, що місцеві кутасті командори використовують для пересування зовсім незнайомий для неї принцип. І це дивним чином не відповідало прадавньому принципу пересування за допомогою тварин. Оскільки до них вже наближалися звичайнісінькі сані з широкими полозками, в які були запряжені істоти, чимось схожі на велетенських жаб. Щоправда, на відміну від них, вони пересувалися не рвучкими стрибками, а швидкими пульсуючими рухами. І ще… Місцеві жаби були вкриті коротким темно-синім смухом.

Правила жабами огрядна до безформності людина, рис обличчя якої не можна було розрізнити через велику відстань. Але вже можна було бачити, що вона, як і земляни, огорнута блідим бузковим сяйвом, що точилося з її браслету.

Позаду почулося ледь чутне дзижчання. Але в цій морозній тиші воно здалося оглушливим. Сонька з Ігорем рвучко обернулись і побачили, що чорний трикутник вже зникає в фіолетовому небі, залишаючи землян самих на цій холодній планеті.

— Ну, що? Так і будете на „суперашку” витріщатися? — вивів їх з заціпеніння хрипкуватий жіночий голос. — Давайте, сідайте. Ніколи мені з вами возитись.

Огрядна постать погонича жаб, що виявився розпухлою червонопикою бабою непевного віку, нетерпляче тупцювала біля саней, граючись довгим і тонким, немов вудка, хлистом. Одягнута жінка була в коротеньку курточку та брюки-галіфе неоглядного розміру.

Земляни розгублено втупились в неї. І вразила їх не певна незвичність їздових тварин, не цілком земний вигляд бабиська, а те, що до них звернулися…

— Ви українка?! — ахнув Норильцєв.

— Ви з Та… Ви з Японії?!? — водночас видихнула й Такаманохара.

Вони відразу змовкли й здивовано зиркнули один на одного. А потім сторожко обвели очима навколишній краєвид: Кременчука ніде видно не було. Але, не дивлячись на це, вони цілком вільно розуміли мову жінки з довжелезним хлистом. Щоправда, кожен по своєму.

— Я з Хоту, якщо вам ще незрозуміло, — між тим кинула вона. — З вашої теперішньої і майбутньої домівки. Начальник я ваш: Лея, головний квартирмейстер. — І знову нетерпляче махнула рукою: — Давайте, давайте, сідайте швидше. За пару годин „Велике Ультрафіолетове Шоу” розпочинається. Можемо не встигнути, матір вашу.

* * *

Стіни їхньої камери ледь світилися слабким ультрафіолетовим сяйвом. Кременчук чомусь згадав бурштиновий туман в тунелях кедробабів Сорори. Але той був таки якимсь теплим, надійним, а тут… Тут від непевної люмінесценції складалось враження, що вони знаходяться на самому дні найтемнішої безодні, освітленої… Продуктами радіоактивного розпаду освітленої, чи що?

Богдан спробував прикинути, скільки вони вже сидять в цьому склепінні і зрозумів, що зовсім втратив відчуття часу. І відчуття цієї втрати було зовсім вже неприємне. Огидне воно якесь було. Капітан нервовим порухом поправив свого міліцейського кашкета, заклав руки за спину і широким кроком виміряв камеру по діагоналі. В один бік виміряв. Потім в інший. П‘ять кроків до одного кутка, п‘ять кроків до іншого. І відчув, що ватяним тулубом увесь вгрузає в драговину непорушного простору. От, чорт! Навіть коли майже добу сидів в засідці біля малини Личака, і то вільнішим себе відчував. В сенсі руху. Та й усього іншого.

Він завмер посередині ультрафіолетової темряви й потягнувся усім тіло, аж суглоби захрустіли. „Ну, що, козаче? — подумав. — Чого варті усі твої здібності, якщо з тобою ніхто не розмовляє, якщо нікого гіпнотизувати, нікого лякати усілякими примарами? Що з того, що ти майже безсмертний?! Адже тебе ніхто й вбивати не збирається. Бо без людей ти є ніхто. Ніщо, Чахлик Невмирущий, замкнений в яйці свого безсмертя… Змій Тугарін. Й-ех, немає на нього козака Мамая. Або директора станції Великого Кільця Дар Ветера… Вони б швидко шкаралущу оту, а чи лускату, а чи гравітаційну та вщент би розколошкали!.. Сонько!.. — спробував покликати подумки. — Норильцєве!..”

Тиша. Цілковита тиша. Лише майже невидимий Нкса тихесенько сопить в своєму кутку. Спить, чи що? А куди ж тих двох потягнули?… Чи зможе Зоребор Соньку захистити? Чи живі вони взагалі?…

Тіло Кременчука здригнулося, наче на ньому й дійсно якийсь панцир чи шкаралущу розбили, а серце зайшлося. Млосно-млосно. Аж похитнувся капітан. І тут же рипнув зубами, намагаючись взяти себе в руки. А зась вам! Не дочекаються! Бо, як не крути, а таки козацького він роду. Хоча й часом забуває про це. Та коли треба згадує. І діда Никифора з материних Китоврасів згадує, і руки його порепані, і байки його козацькі про Мамая, чий образ під час лікування фантастикою чомусь зливався для Богдана з образом єфремівського Дар Ветера. Але ж, як то вони не зливаються, згадує він їх таки роздільно! Хоча й іноді запізно. Але, в будь якому разі знову не зрадить він їх, як і тоді, перед смертю Сніжанчиною! Не дочекаються!.. Ані кутасті не дочекаються, ані… Ані лікарі, що, мабуть, з боку спостерігають за розвитком його божевілля.

По стінці камери раптом пройшла слабенька й знервована світлова хвиля. А потім ліва люмінесцентна площина розпочала повільно прозорішати, наче паморозь з віконного скла випаровувалась, і вже за хвилину-другу за цим каламутним склом можна було розрізнити якісь довгасті плями. Ще за мить ці плями перетворилися на трьох кутастих в світло-блакитних плащах з фіолетовим підбором. На грудях в них висіло щось на кшталт автоматів. А не зріст ці кутасті були не дуже великими. Людського вони зросту були. Дрібнішає народ, дрібнішає.

Втім, не дивлячись на це дрібнішання, опиратися „чорним комбінезонам” Богдан не наважився. Рано. Треба ще трохи почекати. А то, не дай Боже, і з Нксою їх розлучать. Хто тоді за хлопця заступиться? Ніяких Мамаїв чи Дар Ветрів тут не спостерігається.

Через це Богдан, слідуючи вказівним жестам стволів автоматів кутастих, спокійно вийшов до коридору, що вів до виходу з трикутного апарату, на борту якого знаходилась їхня камера. Позаду тупотів Нкса. Вони навіть не уповільнили кроків на вході до великої зали, по якій в різні боки, але впевнено й цілеспрямовано, простували групи „чорних комбінезонів”. В основному по троє. Одні з них зникали в незрозумілих напівкруглих отворах, інші виходили звідти, й уся ця математична метушня чомусь нагадала капітанові розвід караулів на великому плацу.

В супроводі своїх охоронців рештки екіпажу „Софії” зайшли до одного з отворів, яке виявилось приміщенням чогось, схожого на великий ліфт. Пересувався, щоправда, цей ліфт якось дивно. Навскоси, як здалося капітану. Але це не заважало йому вихоплювати очима картини, що з‘являлися в полі зору під час їхнього швидкого пересування від поверху до поверху.

На одному з них — Богдан міг заприсягнутись в цьому! — він на мить побачив сріблястий диск „Софії”, оточений десятком чорних постатей. Капітан напружився, розпочавши рахувати поверхи й запам‘ятовувати свій лік. І коли їхній ліфт зупинився, він нарахував триста п‘ятдесят дев‘ять поверхів від місця розташування свого апарату. І ще капітан поклявся, що обов‘язково перелічить їх у зворотному порядку.

Приміщення, до якого їх, нарешті, привезли, мало еліптичну форму, один край якої випинався далеко вперед. Просто в чорний простір, підсвічений фіолетовим сяєвом проміння, відбитого від величенької планети, що зависла за великим вікном. В яке й впирався цей самий край приміщення. Планета була розміром з десяток земних Місяців і Богдан нарешті зрозумів, що вони з піррянином знаходяться на борту орбітальної станції. На кшталт тієї, що знаходилась в підпорядкуванні Зоряних Баронів десь за мільярди мільярдів кілометрів звідси.

Капітан дещо розгублено обернувся до кутастих, що непорушно завмерли біля виходу з ліфту. А потім обережно зробив крок до вікна у космос. Охорона не звернула на цей рух жодної уваги. Ще один крок. Ефект той же самий. Врешті решт, посмілішавши, але час від часу озираючись через плече, Богдан рушив в напрямку фіолетової сфери, що зависла за непомітно-прозорою поверхнею, яка відділяла еліптичну залу від безформної порожнечі.

І з кожним кроком відчував, що волосся на голові все більше й більше наїжачується, здіймаючи, навіть, міліцейського кашкета з червоною околичкою. Бо по мірі того, як капітан наближався до краю еліпса, який виявився долівкою величезного балкону, в полі його зору все більше й більше втрапляла опукла металева поверхня, що на тисячі кілометрів розпростерлась в боки, вгору і, мабуть, вниз.

Поверхня була помережана якимись баштами й башточками, антенами, голкоподібними спорудами, освітленими вікнами й чорними отворами, навколо яких пересувалось безліч літальних апаратів. В основному трикутної та хрестоподібної форми. Поверхня лілово вилискувала й закривала собою зірки. Поверхня огортала собою увесь всесвіт, чим викликала відчуття гострого запаморочення і розуміння того, що це не вона знаходиться на орбіті планети, котра висіла за вікном, а, навпаки, ця сама планета обертається навколо неї.

У Кременчука дрижаки побігли по шкіру від грандіозності цієї картини і тому він аж злякався, коли почув за спиною глухий і по-зміїному шиплячий голос:

— Лас-с-скаво просимо на Зорю Смерті, панове!..

* * *

Схили чергової улоговини, до якої вони в‘їхали були високими й стрімкими. Вгорі мріло мертвотними зірками темно-фіолетове небо. Позаду в цьому небі випиналась величезна ртутна поверхня планети, навколо якої, здається, і обертався Хот. Вона, ця планета, байдуже й урочисто чавила собою навколишні краєвиди і це видовище було зовсім вже не для слабконервних.

Червонопика Лея слабконервною не була. Червонопика Лея в черговий раз хтиво притиснулась гарячим боком до Ігоря і той, врешті решт, не витримав:

— Та посунься ти! Розсілась, розумієш. Краще скажи, що це за одоробло в небі висить?

Такаманохара тужливо й ледь стривожено зиркнула на хлопця. Лея ж рохнула від задоволення, що на неї, нарешті, звернули увагу і манірно кинула:

— А то не знаєш, красунчику. Втім, якщо поцілуєш, то можу й оповісти.

— Я тобі поцілую! — не витримала, врешті решт, Сонька й щосили штовхнула погоничку жаб у широку спину. — Я тобі так поцілую, що й губи відваляться…

Лея, не обертаючись, хотіла було махнути навзадки своїм довгим хлистом, але Ігор вчасно перехопив її руку. Декілька хвилин вони незграбно борюкались попереду, але потім хотіанка здалася й невдоволено пересмикнула плечима:

- І що ти в цій сухоребрій знайшов?! Краще сюди подивись, — і трохи випнула свої необходимі сідниці.

Зоребор лише зітхнув бридливо. І це трохи заспокоїло Соньку.

Схили улоговини потроху сходились один до одного і на них вже можна було розрізнити якісь тьмяно-бузкові й безладно розміщені плями. Наче входи до печер, в яких палали похмурі фіолетові ватри.

Але те, що це — дійсно печери, стало зрозумілим лише за деякий час по тому, коли упряжка кошлатих жаб зупинилась біля східців, грубо витесаних просто в камінні і таких, що вели нагору, до важко навислого склепіння.

Ігор з Сонькою обмінялися швидкими поглядами, а Лея вже нетерпляче тупцювала біля саней, знервовано граючись хлистом:

— Ну, чого вклякли? Пішли, пішли хутчіш! Хоч початок шоу подивимось, а потім я вас до двадцять восьмої печери відведу. Там три вільних місця є. І, як мінімум, однієї жінки не вистачає, — кинула вона оцінюючий погляд на Такаманохару. Ту аж пересмикнуло.

— Слухай-но, Лею, — раптом веселим голосом вигукнув Зоребор, — а, все ж таки, що то воно в небі висить? — І легенько ляснув хотіанку по безмежній сідниці, на мить напівобійнявши її.

Соньку аж другий раз пересмикнуло. Втім, мети своєї Норильцєв досяг.

— Ой, красунчику, та який же ти наполегливий! — вишкірилася Лея і Ігор з відразою відсахнувся від її зіпсутих зубів. — Хочеш сказати, що нічого про Зорю Смерті не знаєш?

Хлопець, що ще не відійшов від вигляду роту головного квартирмейстера, з огидою похитав головою.

— Що, скажеш, і про Дарт Вейдера нічого не чув?

— Дар Ветера? — не розчула Такаманохара.

— Якого такого Дар Ветера?! — хтива посмішка Леї змінилася звіриним оскалом. — Дарт. Вейдера. Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт! Електратора усього всесвіту, що збігається до нього. Електратора великого й незнищенного. Того, що дає нам життя, їжу та видовища у цьому всесвіті, що збігається до нього. Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт!

Очі в хотіанки закотилися під лоба, а сама вона розпочала тихесенько розгойдуватись на місці:

— Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний, виведе усіх нас зі Всесвіту, що збігається до нього, у новий всесвіт, великий, теплий і світлий. Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний, саме для цього повернувся до традиції і знайшов Хот — колиску залюдненого Всесвіту, що збігається до нього.

Лея аж підвивати розпочала:

— Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний, побудував тут Зорю Смерті, примусивши Хот обертатись навколо неї. І коли Зоря Смерті сягне такої величини, що навколо неї розпочнуть обертатися й зірки, ми крізь смерть підемо до нового життя з Всесвіту, що збігається до Дарт Вейдера, Великого й Незнищенного…

— Агов, — врешті решт, не витримав Норильцєв і поторсав квартирмейстера за плече, виводячи її зі стану раптового трансу, — агов, зрозуміло, зрозуміло…

— Нічого не зрозуміло, — прокректала в свою чергу й Такаманохара та й втупилася в ще трохи каламутні очі хотіанки. — Ти що, хочеш сказати, що цей Всесвіт збігається?!..

— А то ти сама не знаєш! — зла труснула та головою, потроху приходячи до тями.

— Не знаю! — аж зубами заскреготала Сонька. — Ми з такого далекого світу, що нам взагалі тут нічого не відомо.

Лея, вже цілком оговтавшись, примружила очі:

— Навіть так? — спитала. — Хочеш сказати, що є світи, де Імперія не панує? Ну, тоді зрозуміло, чого вас на перевиховання до нас засунули. — І ковзнула поглядом по синтезатору Норильцєва, що виглядав з-за його спини: — Слухай, а ти часом не з тих?… Не з оповідачів легенд? — І, не чекаючи відповіді, труснула головою: — Дивись, у нас цього не дуже полюбляють. Своїх дармоїдів вистачає. Ну, гаразд, пішли!

Та й хльоснула хлистом в напрямку кам‘яних східців. Водночас нагорі щось заревло і різкі звуки якоїсь механічної музики розкотилися по улоговині, що в цьому місці цілком перетворилася на ущелину. А потім хотіанка важко повернулась на низьких підборах і перевальцем посунула нагору, не обертаючись і особливо не переймаючись тим, чи йдуть за нею привезені невігласи.

Невігласи повернули обличчя одне до одного і Такаманохара зненацька аж внутрішньо здригнулась, зблизька побачивши очі Норильцєва. В яких вже не залишалося аж нічого дитячого. В яких холодно плюскотіла чоловіча суворість і незборима рішучість.

- Ігорю, — прошепотіла Сонька і хотіла було сказати „що з тобою?”, але замість цього видихнула зовсім вже невпевнено: — Що робитимемо?

— А за господаркою підемо, — криво посміхнувся той. — Роздивимось А потім вже вирішуватимемо.

І, поправивши за спиною синтезатор, а на поясі — акінак, рушив нагору.

- Ігорю, — застрибала за ним Такаманохара, — Зореборчику, так на тому ж супутнику штучному… Тобто, на планеті штучній… На Зорі Смерті отій… Капітан там із Нксою.

— Та я вже зрозумів, — метельнув довгим волоссям Норильцєв. — Але як діставатися до неї будемо? На жабах отих? Давай-но роздивимось, — повторив, — а потім щось вигадаємо. Обов‘язково вигадаємо.

* * *

Як і належало, обличчя в Дарт Вейдера видно не було. Його тьмяно-фіолетовий шолом, що нагадував фашистську каску часів Другої світової війни, переходив в такий же за кольором металевий череп, прикритий знизу повздовжніми ґратами. На плечі був накинутий темно-ліловий, аж чорний, плащ на сліпуче білому підборі. Крізь ротові ґрати точились шиплячи звуки:

— Отже, кажете, що ви — випадковий пас-с-сажир на цих ночвах? Отже, кажете, нічого не чули про проколювання простору? Яким же тоді чином ви шість разів, нічого не знаючи про феномен проколювання, уходили від командору Розбійного Ескадрону? Повірте, піти від нього, на це не кожен здатний. Ведж Антілесс — справжній професіонал.

— Знов за рибу гроші. І не шість разів уходили, а п‘ять, — зітхнув Кременчук, заспокійливо провівши по смух-траві крчовника. — Спочатку розпочнемо?

Він вже зморився доводити. Він вже зморився боятися. Не за себе, за інших. За Нксу, наприклад. Та й запаморочення від зовнішнього вигляду Зорі Смерті давно минуло. Залишалась лише досада щодо свого психічного стану та важелезна злість щодо тупого електратора. І треба ж таке звання вигадати! А сама злість безпосередньо стосувалась того, що той, залишаючись ввічливо холодним і уважним, зовсім не чув капітана. Тобто, не вірив.

„А ти сам повірив би?” — майнуло в Богдана, але він важко хитнув головою, відганяючи зрадницьку думку. Про нього не йшлось. А якщо чиста правда плутає супротивника, то нехай так воно й буде. Тим більше, що це — не допит з виламуванням рук, а так — млява розвідка.

Наступні слова електратора підтвердили цей попередній висновок.

— Пос-с-с-слухайте, Кременчуку, — зовсім вже по-зміїному прошипів той, — невже ви не розумієте, що я хочу обійтись з вами по-доброму? Невже ви не розумієте, що, поважаючи ваші неабиякі здібності, я майже поставив вас на один рівень із собою? В іншому разі з вами давно розібрався би адмірал Пієтт, або навіть будь-який трансформер з банди Антілесса. Тобто, я зробив крок вам назустріч. Тепер — ваша черга.

— Але ж ви зовсім не даєте мені можливості крокувати, — окинув Кременчук задумливим поглядом еліптичну залу, явно завелику для них трьох. Було в її порожнечі щось моторошне, щось таке, що за першим же покликом електратора могло вибухнути смертельним метушінням людей та предметів.

За величезним вікном балкону мерехтіла металом безмежна поверхня Зорі Смерті. Ліворуч з непроникної темряви виринав значущий фіолетовий місяць Хота. Кременчук мигцем поглянув на нього й відчув тужливий щем: десь там знаходились Сонька з Зоребором. Що з ними зробили? Куди їх запроторили?

— Ваша Неосяжність, — кахикнув, — давайте домовимось так. Ми зможемо швидко розв‘язати усі проблемні питання, якщо в нашій розмові візьмуть участь оті дівчина й хлопець, з якими ви мене розлучили.

Якщо б у Дарт Вейдера було обличчя, то він би скривився:

— Капітане, я дивуюсь вам! Знаходячись на шляху до справжньої сили, ви турбуєтесь за долю якихось там білкових нікчем. Втім… Пропоную обмін. Я повертаю вам вашого оповідача легенд разом з його дівчиськом, а ви… Ви розкриваєте мені секрет малоенергетичного проколювання простору.

— Ох, і далося вам оте проколювання! — обличчя в Богдана було не металеве і тому гримаса його була доволі виразна.

У Дарт Вейдера виразним був зміїний голос:

— Капітане, ви гіс-с-с-сть з іншого всесвіту. Всесвіту, багатого на простір. Всесвіту, в якому цього простору все більшає та більшає, завдяки його розбіганню. На таке диво ми навіть не сподівалис-с-с-с-сь! — зненацька аж зовсім задихнувся він. — І в першому ж проколюванні!!!

Богдан теж не сподівався. На абсолютне вилікування свого божевілля не сподівався. Хоча… Тут щось про проколювання простору точиться. Фантастичне таке проколювання, але ж реальне! Невже?!.. Є щось в цьому. Невже все це насправді?!? Він же чув, чув про існування не одного, а багатьох всесвітів. І навіть про переходи поміж ними читав. Невже таки насправді!?! Але до чого тут вигадані земними фантастами світи, що існують в кожному з них???

Божевілля запаморочливо побігло по звичних ковзких рейках. А в очах заспокійливо блимало вже буденне сріблясте мерехтіння. В якому щось шипіла густо-фіолетова почвара. Про перевитрати енергії при проколюванні, чи що?

— Капітане, нам, на відміну від вас, доводиться розкручувати маховики зірок, доводячи їх до розплескування, аби здійснити одне-єдине проколювання. Для дуже незначної маси. А часу в нас дуже мало, капітане, Щільність населення всесвіту стає неймовірною. І як би не моє жорстке, але мудре й прагматичне владарювання, яке передбачає неухильний порядок та впорядкування, то місця для життя традиційних форм в ньому вже б не залишилось.

— Всесвіт, що не лине вічно кудись, а збігається в точку, — зненацька пискнув Нкса, — цікаво!

— Електраторе, ви лікуєте мене сумнівами, — додав і Богдан, думаючи про щось своє.

Дарт Вейдер на мить замовк від такої неповаги, але потім продовжив:

— Наші імперські вчені свого часу запропонували взагалі перейти до польової форми життя. І навіть здійснили це…

Постать електратора зненацька скам‘яніла і її спочатку огорнуло бузкове сяйво, котре почало швидко згущатись, а потім… Потім це сяйво, перетворившись на сферу, мляво попливло над долівкою зали, розсипаючи усібіч повільні цівки світло-фіолетових іскор. Зробило велике коло навкруги похмурої, чорної і змертвілої постаті, яка нагадувала жалобну статую на надгробку, біля якого вражено завмерли Кременчук і Нкса. Потім це сяйво знову огорнуло Дарт Вейдера й згасло. А електратор смикнувся усім тілом.

— Отож, — мовив. — Вибрані, які є вінцем еволюції білкової клітини до нанороботу, а з нього — до електромагнітного поля, можуть трансформуватись у польову форму. Але, що дасть така трансформація, коли всесвіт сколапсує, коли в ньому не зможе існувати навіть випромінювання?

Електратор зробив декілька кроків праворуч. Декілька — ліворуч. Нкса й Кременчук механічно повертались за ним, ще не відійшовши від вражаючого видовища.

— Тобто, — продовжував між тим Дарт Вейдер, — це не є виходом з ситуації. Виходом може бути проколювання навіть не простору, а мембрани поміж просторами-всесвітами, усією масою Зорі Смерті разом з Вибраними на її борту та, може, певною масою білкових нікчем, необхідною для безперебійного відтворювання нанороботів. Таким ось чином… А масу самої Зорі Смерті необхідно ще нарощувати і нарощувати, аби перетворити усю цю зоряну систему на систему подвійної зірки. Подібні роботи ведуться й в інших сузір‘ях, але ми не встигаємо… Не встигаємо!.. А тут — ви, що стрибаєте зі всесвіту у всесвіт, як…

Дарт Вейдер замовк, але відлуння його зміїного шипіння точилось, мабуть, аж до самого Хоту. На фіолетовій поверхні якого перебувала Такаманохара з Норильцєвим.

— Та ми ж не проти, щоб вам допомогти, — сторожко мовив Кременчук, — але…

Електратор рвучко здійняв руку:

— Досить. Мені легше просканувати вам мозки, але втручання в ланцюжки пам‘яті може призвести до непередбачуваних наслідків. Які стосуються цієї самої пам‘яті. Тобто, ми можемо програти. Та що залишається робити? Ви самі змушуєте мене на цей крайній крок. І нехай ви залишитесь повними дебілами після сканування, але… Але я дам вам ще один шанс. Я дам вам час, якого нам самим так не вистачає. Це буде шляхетно. Подумайте трохи, подумайте. І добровільно розкажіть мені про секрети вашого корабля.

Дарт Вейдер другий раз рвучко здійняв руку і буквально з нічого в залі з‘явився десяток кутастих.

— Перевести їх до зони головного реактора. І нехай щогодини захист зони меншає. Хай трохи посмажаться, хай їхні нанороботи радіації наковтаються, а там… Там видно буде.

* * *

Те, чому їм дозволили взяти із собою холодну зброю, стало зрозумілим лише години за дві від початку „Великого ультрафіолетового шоу”. Саме видовище могло б здатися нудним, якби загальну атмосферу урочистого слухання якоїсь дурнуватої музики в стилі „мілітарі”, не порушували епізодичні двобої під блимання фіолетових стробоскопів. Бійки із застосуванням великих ножів та невеличких мечів відбувались на приземкуватій сцені, що допотопною незграбною потворою височила посеред просторої печери, і здавались чомусь прелюдією до більш значущих дій.

Бійці, до речі, теж іноді носили доволі потворний вигляд. Поряд з тупорилими бевзями лиховісного, але цілком земного вигляду іноді опинялися якійсь кошлаті напівведмеді-напівмавпи, богомоли-переростки та жабоголові стрибунці, схожі на великих черепашок-ніндзя. Усі вони були на рівних з людьми, а останні істоти, з огляду на тварин, які доставили сюди Такаманохару з Норильцєвим, могли бути справжніми тубільцями цієї планети. Інший народ був явно не місцевий.

Згори звисали чималенькі сталактити і Сонька інколи кидала на них стурбовані погляди, намагаючись не пропустити тієї миті, коли вони почнуть відриватися від стелі та й бомбардувати паралельні ряди лавок, на яких завмерли десятки глядачів. Чи слухачів?

І ще… Ще дивно було спостерігати за тим, як з розпухлого огрядного бабиська Лея перетворюється на крупну й владну жінку. Це з нею почало відбуватись відразу опісля того, як вона, всадивши Норильцєва з Такаманохарою на лавці останнього ряду, посунула карбованим кроком по вузькому проходу до отих приземкуватих помостів, що вистрибували з пітьми за кожного спалаху стробоскопів. А самі геометрично вивірені ряди лавок чомусь викликали в Ігоря відчуття перебування в католицькому костелі.

Сам він ані разу в ньому не був, але, завдяки телебаченню, уявляв піднесену атмосферу, що мала царювати там. В цій лункій печері атмосфера була зовсім інша. Не легко й урочисто піднесена, а здійнята важко та штучно. Такою була ця атмосфера, що могла з гуркотом впасти за першого-ліпшого необережного поруху. Разом з чималенькими сталактитами, що загрозливо звисали з майже невидимого кам‘яного склепіння.

Раптом глядачі заревли не менш загрозливо, а звуки маршу стали по-особливому різкими й виродливими. Прелюдія була закінчена і музики перейшли до основної теми, а спалахи фіолетового світла вихопили на помості двох бійців в уніформі, схожої на ту, що обтягувала тілеса головного квартирмейстера. Бійці вимахували вже не дрібною холодною зброєю, а широкими вигнутими мечами на кшталт чогось середнього поміж турецьким ятаганом та бразильським мачете. Вимахували вони ними з неабияким знанням справи і вже з цілковитим збайдужінням до цілісності супротивника. Спортом або шоу, як то було до того, тут вже й не пахло.

І те, що безпечні видовища закінчились, стало зрозумілим за декілька хвилин.

Правий фехтувальник, з м‘язистими жаб‘ячими ногами та такою самою розплесканою головою, зробив закрутистий, неймовірний за звичайних умов, стрибок вгору, здіймаючись над нападником земного вигляду та лезом його зброї, що фіолетово вигулькнуло внизу. Водночас він увесь якось зіщулився й навідліг змахнув своїм мачете, наче серпом на достиглому лані.

— Ха-а-а-ай!.. — видихнув натовп, синхронно здіймаючись на рівні і спинами закриваючи сцену від Соньки з Ігорем.

А коли вони теж випрямили ноги… Спочатку Норильцєв не зрозумів, що це за дивний м‘яч тримає переможець цього двобою у високо здійнятій руці. А потім… Потім він схопив Такаманохару за плечі й притиснув до кольчуги її перелякане обличчя, не даючи дівчині дивитись на те, як жаба в чорному однострії вимахує в повітрі відтятою головою супротивника.

— Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт! — скандувала печера.

„Ту-у-у… ту… ту-ру-ту…” — переможно галасували сурми й литаври.

— Йдемо, йдемо! — тягнув Ігор Соньку за руку до виходу з цього замкненого простору. — Йдемо, за нами, здається, ніхто не спостерігає!

Втім, це йому таки здавалось марно. Що підтверджувалось трьома гевалами в кострубатих галіфе, що, склавши руки на грудях, заступили землянам дорогу. На широких поясах з лискучими пряжками бовталися довгі піхви.

Неясний здогад майнув у Норильцєва й він більш уважно придивився до оточуючого оскаженіння.

— Хай Да-а-а-арт!!! — вирував натовп. — Джа-а-аба! Джа-а-аба!

Піхви на поясах здригалися в такт ревінню. Увесь натовп був холодно-озброєним і саме це, нарешті, роз‘яснювало те, чому озброєними залишили і членів екіпажу „Софії” під час їхньої відправки на Хот. Подальші події надали цьому ще більше розуміння.

— Слава Дарт Ве-е-ейдеру! — зарепетував на сцені чийсь знайомий голос.

Ігор із Сонькою рвучко повернулися до Леї, що вже значуще вимахувала руками поряд з бійцем, який і досі тримав над собою голову свого супротивника:

— Слава Джа-а-абі!

— А-а-а-а!!! — зовсім вже оскаженів натовп.

— Слава непереможному наглядачу двадцять восьмої печери!

— А-а-а-а!!!

— Слава героїчному печерному, який в чесній боротьбі звільнив ввірений йому життєвий простір!

— А-а-а-а!!!

— Саме для цього Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний, і заповідав нам влаштовувати ультрафіолетові шоу. Саме для того, аби в чесній боротьбі слабкі й недолугі звільняли простір для більш гідних високого звання Білкових Синів Електратора.

— А-а-а-а!!!

— Віддамо усі наші сили й наснагу справі спасіння простору Всесвіту!

— А-а-а-а!!!

— Хай Ясновельможний Дарт Вейдер веде нас до світлої мети розширеного Космосу!

— Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт!

На мить Соньці здалося, що від цього галасу сталактити на склепінні на витримають своєї ваги і, повільно набираючи швидкість, зірвуться вниз, на голови різноплемінних хотіан. І на їхні власні голови. Вона аж трохи зіщулилась від цієї думки. А Лея на сцені продовжувала верещати:

— Славимо двадцять восьмого печерного Джаббу за звільнення частки життєвого простору своєї команди, але…

Музика раптом урвалась, стробоскопи розпочали спалахувати по-особливому лихоманково й нервово, а в тиші, що настала, калатався голос головного квартирмейстера, дивним чином понижуючись і набуваючи владних металевих ноток. Зовсім нещодавно така сама метаморфоза відбулася з її розпухлим тілом.

— Шановні джедаї Хоту, — казала Лея, — все було б добре і ми могли б перейти до показу виступів інших печер, але… — Вона у другий раз витримала ефектну паузу. — Але до нас на перевиховання спрямували двох інопланетян.

Натовп потроху замовкав, занурюючись в набурмосений присмерк.

— Ці двоє відразу показали характер і розпочали наполягати на тому, що будуть жити лише у двадцять восьмій печері. Особливо наполягала на цьому нова гуманоїдна жіночка.

— Вона бреше! — смикнувся було Зоребор, але відразу опинився в лещатах міцних рук, які начебто очікували цієї нагоди. Поряд у напівголоса лаялась Такаманохара, що опинилась у подібному становищі.

— Вона бре-е-еше!!! — загорлав Норильцєв.

Головний квартирмейстер не звернула на це жодної уваги.

— Звісно, — мовила вона, — зараз, побачивши майстерність печерного Джабби, вони перелякались і все заперечуватимуть. Але ж слово було мовлене і я, як головний квартирмейстер, не можу відмовити їм без більш поважних причин, ніж їхнє боягузтво. Особливо новій жіночці.

Норильцєв важко обвис в м‘язистих руках. Такаманохара вже давно припинила усілякі спроби пручання, закусивши губу і думаючи про щось своє.

— А поважною причиною відмови від боротьби за життєвий простір, — просторікувала між тим Лея, — за Кодексом Джедая може бути лише приналежність до касти недоторканих служок. Чи не так, браття й сестри?

— Та-а-а-ак!!! — заревів натовп, наче оговтавшись від важкого сну.

— Отже, чи буде вами схвалене рішення головного квартирмейстера щодо негайного двобою?

— Так, та-а-ак! — знову нервово заблимали фіолетові спалахи стробоскопів.

І вже можна було очікувати, що зараз ізнов загукає механічна військова музика, але в цей час просто в стелю поміж сталактитами вгвинтився високий жіночий голос. І металу в ньому було не менше, ніж голосі Леї.

— Шановні джедаї! — вигукнула Сонька. — А чи мають оповідачі легенд дотримуватись вашого Кодексу?

І Норильцєв відразу відчув, як послабішали обценьки чужих рук.

— До… до чого тут гудці? Тобто, оповідачі легенд тут до чого? — в голосі квартирмейстера ковзнули розпачливі нотки.

— А до того! — вже впевненіше й вагоміше вигукнула Такаманохара. — До того, розумієш, що він… — вона зробила не менш ефектну паузу, ніж до того хотіанка, і тицьнула пальцем вивільненої руки просто в Зоребора: — Він є гудець!

Ігор і здивуватись не встиг тому, як швидко Соня схоплює нові терміни та робить висновки, а навколо їх вже утворилось чималеньке коло, вільне від будь-яких джедаїв. А ті, що утворили стінки кола, зиркали на них з якоюсь гидливістю, яку не могло приховати навіть блимання шоу-приладдя.

— Кватирмей-мейстере, — закумкав на сцені жабоголовий печерний, змахнувши рукою, і відтята голова його супротивника полетіла кудись убік, в пітьму, — квартирмейстере, за що? Двадцять восьма нескорена ще на позаминулому шоу виборола своє право не давати прихистку гудцям, не бачити гудців, не мати справ з гудцями. Я буду жалітись нагору, по ланцюгу!

Натовп схвально загув. Лея, наче великими вухами, притороченими до жирних стегон, заворушила своїми галіфе, тупцюючи на місці.

— Хто гудці? Де гудці? — врешті решт, пустив півня її враз схриплий голос. — Де ви бачили, щоб останні десятиріччя ескадронники гудців на Хот завозили?! Джедаї це інопланетні, лукаві джедаї!

— Гудці! — зарепетувала Сонька.

— Джедаї!..

— Гудці!..

Хто знає, чим би завершилась ця чисто бабська перепалка, якби печерний Джабба знову не здійняв свою важку руку. В цей раз у ній нічого не було.

— Тихо! — вагомо кумкнув джедай і через тишу, що відразу настала, було незрозумілим, хто тут головніший: він чи квартирмейстер? — Тихо! Ми не можемо не вірити головному квартирмейстеру…

Лея енергійно закивала головою.

— …але, якщо новачки так настоюють, то нехай доведуть, що вони — гудці.

Леїне кивання миттєво припинилось і Норильцєву здалеку чомусь здалося, що вона аж захлинулась від обурення. Джабба, втім, уваги на неї не звертав.

— Я, звісно, не знавець з гудіння. Я з іншої справи знавець. І тому… Люче, — клацнув печерний пальцями і на поміст підтюпцем видерся миршавенький чоловічок з довгою сурмою напереваги. Мабуть, це був один з тих, котрі нещодавно трусили стіни печери згуками дурнуватого військового маршу. — Люче, сволото, зможеш визначити свого колегу?

Чоловічок швидко-швидко і дуже лякливо закивав у відповідь.

— Ну, тільки спробуй невірно визначити! — кинула, нарешті, і Лея, голос якої і дійсно був гранично обуреним.

Чоловічок зовсім очманів. Це вже точно було видно навіть здалеку. Він запопадливо крутив головою від Джабби до Леї і метушливо смикався на місці. Ну, що він міг визначити?!

Але Такаманохара вже штовхала Ігоря у стіну, спрямовуючи хлопця до сцени і гаряче шепочучи йому в потилицю:

— Давай, Ігорюню, давай! Заграй їм, заспівай!

І Зоребор з жахом зрозумів, що в цій ситуації йому більше нічого не залишається робити. Бо його перевірений меч-акінак здавався дитячою іграшкою проти масивного ятагана печерного Джабби.

Хлопець незграбно й ледь не впавши, чим викликав глузливий сміх у залі, видерся на поміст і зустрівся поглядом з розлюченими й водночас хтивими очима Леї. Аж пересмикнуло хлопця. А Сонька вже стояла внизу, біля низької рампи й підбадьорливо кивала йому. На квартирмейстера вона не дивилась принципово.

А Ігор раптом розгубився. Що зіграти в цій ситуації, коли від твоєї гри залежить не лише твоє — і насамперед не лише твоє! — життя? Як довести цьому збіговиську, яке хворобливо жадає нового життєвого простору, що ти на нього не претендуєш, що ти — просто огидний інопланетний музика. Гудець по тутешньому. Або оповідач легенд. Легенд?!.. Очі Зоребора примружились і пальці впевнено лягли на клавіші синтезатора.

Перші ж акорди доводили, що цей хлопець здійнявся на сцену не паляничками бавитись. Бо проникливе звучання синтезатора було на порядок гармонічнішим за попереднє завивання тутешніх військових сурм.

— Паром дихають поля і луки, — заспівав Зоребор ледь тремтливим голосом про якусь неймовірно далеку планету, — з неба золото — віди спонука! Ллється струменем щедреє благо і зринає з глибин пам‘ять-мага…

[5]

Невідомо, що відчували при опису цього сонячного краєвиду мешканці наскрізь промерзлого Хоту, але перешіптування в печері поступово стихло. Очі Леї набули небезпечного виразу.

— Як були ми колись тут богами і любов‘ю весь світ плекали, а свою Оріяну-Аратту в серцях несли, як матінку й тата!

При згадці про те, що хтось, десь і колись був богом, натовп синхронно й тужливо видихнув затхле повітря, на мить задумався, а потім стоголосо заревів, заляскотів, затупотів, висловлюючи своє схвалення. Миршавий Люк почав було пританцьовувати на місці від захоплення, але враз завмер, наштрикнувшись поглядом на скам‘яніле обличчя головного квартирмейстера.

— Ну? — холодно спитала вона, намагаючись залишатися непохитною серед загального нуртування. — Гудець він чи ні?

— Е-е-е-е, — чи то замекав, чи то закумкав Люк, намагаючись роздивитись вираз жаб‘ячого обличчя Джабби, що завмер в тіні, яку відкидав на сцену величезний сталагміт. — Е-е-е… Теєчки… Для джедая, звісно, воно й непогано, але… Але будь-який гудець краще заграє. Та й оповість теж…

Червона пика Леї розпливлася в широченній посмішці і чимось невловимим стала нагадувати бородавчасту мармизу Джабби. З боку печерного повіяв слабенький боягузливий протяг.

— Не гудець?!? — зненацька увесь випростався Зоребор. — Як це не гудець!?

І, граючи жовнами, знову натиснув на клавіші синтезатора.

Дивні тривожні звуки запульсували під склепінням печери, клечаної сталактитами та сталагмітами. Ці звуки торсали, розбурхували, змушували вдивлятись у щось ще далеке і допоки незбагненне. Спочатку вдивлятись, а потім, тамуючи пришвидшене биття серця, линути назустріч цьому таємничому й чудовому у своїй таємничості через усі небезпеки всесвіту. Позаду залишались сумнів та переляк, за спиною зростали крила і галактичне безмежжя вкривало їх зоряним пилом. Сяючим пилом сяйного майбуття.

Джедаї скам‘яніли. Жодного звуку, жодного поруху не було зроблене за увесь час, поки Зоребор торкався, огортав, здіймав їх акордами сорокової Моцарта. І Соньці здалось, що вони перемогли. Тим більше, що попереду Норильцєва вже стояв Джабба зі своїм широченним ятаганом, явно намагаючись захистити хлопця від Леї.

Головний же квартирмейстер залишалась абсолютно спокійною. І саме це знову насторожило Такаманохару.

— Він мій! — ляпнув широченною пащекою печерний. — Двадцять восьма печера виборола право жити без гудців, але цей гудець буде жити особисто в мене і його чільним унтердартом буду я.

Темна юрма знову розпочала кахикання та перешіптування і не було зрозумілим, чи схвалює вона поведінку Джабби, чи ганить. А Лея в цей час у власній поведінці розібралася ретельно й детально. Наче наперед усе знала Лея.

— Джаббо, — мовила стиха, — ти що, нічого не зрозумів?

Печерний мовчав.

— Вони не з оповідачів легенд. Вони, — вона зробила ефектну паузу, — зі співців фантазій. Дивно лише, що ескадронники відразу мене не попередили.

Печерний мовчав, загрозливо здійнявши ятагана.

— Джаббо… Я знаю, що ти вже виріс. Що тобі нецікаво бути печерним. Що ти достиг до виконання обов‘язків унтердарта та регіонального квартирмейстера. Але… Але хто, згідно порядку, буде давати тобі рекомендації?

Ятаган розпочав мляво рухатись додолу.

— А цих, — кивнула Лея на Ігоря й Соньку, яка вже теж піднялась на сцену, — до карцеру!

Вона щось зробила на своєму п’ястку і раптом браслети Норильцєва й Такаманохари засвітилися гнійно-червоним світлом.

— Чого стовбичиш? — відважила Лея копняка миршавому Люку. — Я буду оцю гидоту до карцеру вести? Давай, ворушись!

І коли Норильцєв проходив повз її гарбузові груди, спромоглася таки шепнути йому на вухо:

— Невдовзі, відразу опісля карцеру, ми з тобою, красунчику, зустрінемось. Обов‘язково зустрінемось.

* * *

Як і в католицькому храмі, в карцері Ігор не був жодного разу. Але загальне уявлення про нього мав. Про темряву, про сирість, про холод. Про пацюків, що під ногами бігають. Але те місце, до котрого їх запроторили, не відповідало цим стандартам жодним чином. Хотіанський карцер мав свої особливості.

Це була невеличка печерка з вікнами, прорубаними просто в скелі, і двома такими же лежанками. Але на цьому всі незручності закінчувались. Замість пацюків під ногами бігали мініатюрні роботи-прибиральники, темряву розганяло м‘яке люмінесцентне світло, а холод і сирість, як би вони навіть і були, зовсім не відчувались, завдяки тепловим коконам, створюваними їхніми браслетами.

Втім, як виявилось, браслети грали і ще одну важливу роль. Про неї вони взнали лише тоді, коли Ігор спробував вийти за ніким незамкнені двері. Після цього він подолав майже десять закрижанілих східців, що вели у фіолетовий присмерк, перед тим, як попереду зросли дві чорні постаті і два довгих хлиста, схожих на Леїн, вп’ялися в його тіло. Дуже боляче вп‘ялися, не дивлячись на наявність кольчуги. А, може, саме через неї. Бо хлисти, як виявилось, несли в собі потужний електричний заряд.

Другу спробу покинути карцер незабаром здійснила Сонька, але їй теж не пощастило. А самий неясний здогад щодо другої функції браслетів підтвердив Люк, який справно, три рази на добу, приносив їм їжу.

— Ну зовсім темні гудці! — знизав він плечима у відповідь на пряме запитання Такаманохари щодо цієї проблеми. — У вас що, таких наглядачок немає?

— В перший раз бачимо.

Люк недовірливо зиркнув на дівчину:

— Я можу повірити, хоча й це — велика рідкість, що на вашій планеті тепло і вам непотрібно обігрівачів. Я навіть повірю, що у вас усі поліглоти і тлумачів вам теж непотрібно, але…

— Ось воно що! — вигукнув Зоребор, згадуючи своє розгублення під час першого спілкування з Леєю.

— …але я ніколи не повірю, що у вас немає наглядачок і ви щохвилини ризикуєте порушити встановлений ясновельможним Дарт Вейдером, Великим і Незнищенним, порядок місцезнаходження через те, що за вами ніхто не спостерігає, — не звернув на нього уваги Люк.

— Ось воно що! — в свою чергу видихнула Такаманохара і піднесла руку до обличчя, прискіпливо роздивляючись свій браслет. Він здавався цільним, литим, світився червоним світом і зняти його не уявлялось ніякої можливості.

— Тобто, ми звідси нікуди піти не можемо? — здійняла, врешті решт, очі дівчина.

— Ви ж у карцері, — знизав той плечима. — Тим більше без визначеного терміну утримання. Ще тим більше, що підозрюєтесь у співанні фантазій. Тобто, якщо ще по ланцюжку про це вже не повідомлено, то все ваше життя лишень від ласки Леї залежить. Втім, воно в будь-якому випадку від неї залежить.

— А від Джабби?

— Джабба, звісно, не проти того, щоб головного квартирмейстера підсидіти та її місце зайняти, але… Але поки що сил в нього малувато. І зв‘язків.

— Ото втрапили…

— А чого дивуєтесь? Чи не знаєте яке до гудців ставлення у джедаїв? Тим більше не просто до гудців, а до співців фантазій, фантазерів.

— Співців, співців!.. З чого це ви всі взяли? Які такі фантазії?!

— З чого, з чого!.. — передражнив Люк Соньку, трохи повагався, а потім сторожко присів на краєчок лежанки Зоребора. — З того, що нема чого було за першої-ліпшої нагоди про світле майбуття гудіти.

— Та яке таке майбуття?! — захвилювався вже й Норильцєв.

— Як це „яке”? А оце що таке?

І Люк, безбожно фальшивлячи, з насолодою замуркотів було мольто алегро з Сорокової Моцарта: „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…” Але майже відразу ж обома руками затиснув собі рота й боязко зиркнув на вхід до печери. Там нікого не було. Ані у цю мить не було, ані за пару хвилин напруженої мовчанки не з‘явилось.

— Отож, — кахикнув, потроху відходячи від переляку, місцевий оповідач легенд. — Ми маємо джедаїв тільки веселити та про справи героїчного й великого минулого оповідати. Аби в них бійцівську наснагу підтримувати для підвищення загального теперішнього тонусу організму. А ви!.. До мрій їх закликаєте, до невпорядкованого ясновельможним Дарт Вейдером, Великим та Незнищенним, майбутнього! Ох, тривалий час вам в карцері нидітись доведеться, відчуває моє серце!

— А чого не нидітись? — спокійно лягла на свою кам‘яну койку Такаманохара. — Світло, тепло, чисто. Ніякої тобі антисанітарії, — зиркнула вона на малесенького робота-пилососа, що прогудів до пройми дверей, засмоктавши по дорозі з долівки крихти, що впали туди під час їхньої вечері. — Можна нидітись, — підтвердила свій висновок. — До того ж он і їжу ти непогану приносиш.

— Та як же… та як же… — розгублено засовався Люк на камені своєю худезною сідницею. — Яка ж це їжа?! Та й життя ж назовні, життя!.. Шоу, вистави. Повний тобі тонус. От завтра перегони мають відбутися. На Кубок Розбійного Ескадрону. Конкурс кращої секс-пари, знову ж…

— Та начхати нам на усі ваші розваги! — промовив Ігор, теж займаючи горизонтальне положення і ледь не спихаючи Люка з лежанки випростаними ногами.

— А їжа, їжа!.. — не вгавав той. — В ресторації „Остання битва”. Не те, що оці консерванти, які мені наказано вам тягати.

— Нічого, перетопчемось.

- І звільнення в Леї не прохатимете?

— Нехай вона сама попрохає, щоб ми прийшли до неї.

Вражений гудець лише руками розвів:

— Та звідки ж вас таких на перевиховання та консервацію направили? А як в наглядачок опції вимикати розпочнуть? Хіба ж тривалий час ви витримаєте, як ні з ким спілкуватися не зможете, нікого не зрозумієте? Директив унтердартів не почуєте?!

— Повір, Люче, дуже тривалий час ми без директив протриматися можемо.

— А як потім опцію обігріву відімкнуть?

Ігор з Сонькою обмінялися швидкими поглядами. А потім Зоребор сів, уважно, як нещодавно й Такаманохара, роздивляючись свій браслет. Посмикав його. Спочатку слабенько, потім — сильніше й сильніше. Наручник тримався міцно.

— Слухай-но, Люче, — перевів Норильцєв погляд з браслета на гудця, — а наглядацьку опцію теж вимкнуть?

— Вимкнуть. Коли ви на консервант закрижанієте остаточно й безповоротно.

— От, млин! Так чого ж унтердарти твої не розпочнуть саме з цього? Скоріше б на вимоги деякі дехто згодився.

— Так по важкості, по важкості… Аби час зберегти. Найважче — це одноманітне харчування. Потім — без видовищ та директив залишитись. Холод, він навіть для гудця не найстрашніше випробування. От без їжі… От без видовищ… Без директив… — заціпило Люка. — Як же без тонусу для організму? Непорядок!

Норильцєв лише головою покрутив. Втім, така черговість залишала, здається, їм з Сонькою певні шанси на порятунок. От би ключі від браслетів-наглядачок відшукати!

— Слухай-но, друже, — мовив вкрадливо, — а ці штукенції якось знімаються?

— Знімаються. Разом з руками. Щоб, розшифровку особистого генокоду не переплутати, коли тіла на нанопереробку підуть.

— А це що за диво?…

— Тю!.. Чи ви не знаєте, що усі ми — і гудці, і джедаї — є улюбленими Білковими Синами ясновельможного Дарт Вейдера, Великого та Незнищенного? Що все наше життя їм нам у використання надано і йому присвячене? Аби він зміг вивести Всесвіт до безмежної та світлої мети.

— Стоп! Так ото ж і є ото майбуття, про яке ми…

— Не знаю, не знаю, — затрусив головою Люк. — Нічого не знаю! Мені лише про минуле відомо, про сучасне трохи, а про майбутнє тільки начальство знати має. На цьому весь світ тримається.

На слові „майбутнє” він ледь не подавився.

Ігор знову посмикав браслет на руці й тужливо подивився на Соньку. Та відповіла йому таким самим поглядом.

Спохмурнівши, Зоребор знову ліг на лежанку, закинувши ногу на ногу. В печері настала важка мовчанка. Лише Люк пихтів, вовтузячись на краєчку кам‘яного ліжка, наче хотів щось сказати, але ніяк не наважувався. Саме через це першою мовчанку порушила Такаманохара.

— Слухай-но, Люче, — спитала вона, — а що в минулому у вас було? Ну, хоча б тут, на Хоті?

— А база тут була, — випереджаючи гудця, мовив Ігор, не відводячи погляду від низької стелі. — Військова. „Луною” звалась.

Такаманохара було насмішкувато зиркнула на нього, але посміхнутись не встигла, побачивши, як хотіанин згідливе киває у відповідь.

— Вірно, вірно… А кажете, що здалеку ви… Кажете, що нічого не знаєте…

— А й дійсно, звідки?!.. — смикнулася Сонька.

— Статут треба вивчати, — лінькувато відгукнувся хлопець, думаючи про щось своє. — Тобто, літературу… А ви з капітаном лише про матчастину торочите. — І зненацька здригнувся всім тілом, розширеними очима втупившись у гудця: — Стоп! Що, „Луна” й дійсно тут була?!?

— А вона й зараз тут. Просто за цим хребтом, — махнув Люк рукою в напрямку задньої стіни печери.

- І… І що, діє?

— Та ні, здається. Законсервована, здається. Та й навіщо вона зараз, коли електратор контролює увесь Всесвіт?

- І дійсно, навіщо? — обережно спустив ноги з лежанки Ігор. — А подивитись на неї можна? Я б за це, — кинув погляд на сяючий наручник, — ладен дияволу душу продати. А тіло — просто головному квартирмейстеру.

Такаманохара сторожко дивилась на нього.

— Та ні, — знизав плечима хотіанин, — нам ходити в той бік заборонено. І гудцям заборонено, і джедаям, і навіть печерним з унтердартами.

— Отак, значить, — знову знудився Норильцєв. — А як хтось та піде?

— Так зупинять відразу ж. Наглядачка ж бо на руці, координати місце розташування знову ж.

Ігор аж зубами рипнув і йому здалося, що наручник розпочав боляче обпікати шкіру п’ястка.

— Послухайте, — раптом боязко звернувся до нього Люк, подолавши, нарешті, якийсь внутрішній спротив. В голосі його прозвучали поштиві нотки. — Послухайте, маестро… Чи не могли б ви виконати для мене оту річ, що на шоу ультрафіолетовому виконували? Тихо-тихесенько. Аби не почув ніхто.

— А наглядачки як же? — насмішкувато зблиснув Ігор очима.

— А що наглядачки, що наглядачки?! — заметушився гудець. — Вони ж до акустики жодного стосунку не мають. Вони ж лише місцезнаходження десь на електронних мапах визначають.

— Та невже? — задумливо спитав Норильцєв і Такаманохарі чомусь дуже не сподобався його, враз скрижанілий, голос.

А хлопець вже обережно брав у руки синтезатор і пальцями, розпливчастими від сяєва наручників, торкався холодних клавіш. І знову кришталево-чисті сніжинки звуків здіймалися величною завірюхою та й линули в незвідану далечінь, щоб ставати там і просто зірками, і цілими сузір‘ями. І ожилі планети плавно оберталися навколо тих зірок, і дивні істоти здіймали вражені обличчя до галактичної заметілі.

І в рисах цих облич можна було розгледіти риси обличчя і самого Ігоря, і Кременчука, і Такаманохари, і навіть… Синтезатор захлинувся простором. На щоках Зоребора блищали сльози. А потім, взявши декілька безладних акордів, він заграв нову мелодію. Більш просту, але й більш теплу та болючу. Ту, яку Сонька вже чула на далекому Арканарі. І на невловиму мить їй здалося, що в самому темному закутку печери випросталась невидима Румата та й завмерла, боячись найменшим порухом порушити цю світобудову звуків.

— Розбилися, не долетіли, петлею зашморгнувши путь, — виводив, остаточно подорослішалий за останній час, голос Норильцєва, — а ампутовані крила за спиною й досі печуть.

„Крила… крила… ампутовані крила…” — боляче билось в скронях Зоребора. Люк, обома руками закривши обличчя, ридав ридма, розгойдуючись на місці. Дивна тривога охопила Такаманохару.

— Ти що? — видихнула вона.

А Ігор вже обережно клав синтезатор просто на долівку („Наче в останній раз до нього торкається”, — майнуло в Соньки) і повертав до дівчини суворі очі.

— Соню, — тихо запитував, — ви колись кохали?

І таким недоречним, таким несвоєчасним, здалося оте запитання на цій далекій, покинутій любов‘ю, планеті, що Сонька розгубилась, відчуваючи, як ламким болем заходиться її серце. Але, не дивлячись на цей біль, треба було відповідати. І відповідати чесно.

— Я… — затнулась вона. — Я не знаю… Іноді мені здається, що так. Іноді — навпаки.

— А ти сподіваєшся побачити свого коханого знову? Сподіваєшся?

- І цього… І цього я зараз не знаю, Ігорю.

— Зараз?… А потім?… Значить, сподіваєшся. А я… Я — ні. Занадто багато всесвітів пролягало поміж нами.

- Ігорю, Ігорю, у коханні не може бути різних всесвітів! Якщо вони є, тоді це вже й не кохання зовсім.

— Мабуть, ти права. Але… Але ось в чому справа… В цьому одному-єдиному всесвіті завжди існує неймовірна кількість кохань. І заради них… Заради… Зараз ви зрозумієте мене.

- Ігорю-ю-ю!!! — кинула свої тіло дівчина до Зоребора через увесь простір печери, що враз став безмежно великим.

А хлопець вже в єдиному поруху падав на коліна, кидаючи лівицю на граніт лежанки, а правицею висмикуючи з піхв свого меча.

- Ігорю-ю-ю!!!

Гостре лезо важко опустилося на випростану руку і чорний у напівтемряві струмінь крови хлюпнувся просто на переляканого Люка, а обличчя Зоребора якось враз набуло неприродного гіпсового кольору.

- Ігорюнечку, та що ж ти наробив, Ігорюнечку!!!

* * *

В горлі дерло, шкіру палило, а усе тіло світилося. Ледь помітно, але моторошно.

Богдан перевів погляд до іншого кутка цілком правильного металевого куба із замкненим нагорі невеличким заґратованим люком. В кутку неоковирною плямою мерехтіла смух-трава Нкси. Вірніше, те, що від неї залишалося.

Малюку явно доводилося гірше, ніж капітану. Якщо його земний організм боровся лише з нестачею води та їжі, то піррянину, як завжди, не вистачало світла. Радіація не враховувалась. Від неї, такої, що повільно, але постійно підвищувалася, потерпали вони обидва.

Кременчук знову заплющив очі, уявляючи тисячі нанороботів, що гинули зараз в його організмі, поступово послаблюючи його. Що робити? Що робити!?! Якби він знав, як воно „Софією” світи прохромлювати, то давно б розповів про це клятому електратору. Хоча б Нксу врятував, якщо більше ні на що не здатний, але…

В люмінесцентному присмерку ледь чутно рипнули зуби. От же вражий син!.. Як же змусити його хоч трохи йому повірити? Втім… Повірить електратор йому і що далі?… Тоді Кременчук йому враз нецікавим стане. Тоді, мабуть, реактору, що не віддалік за стінками кубу розташувався, їм аж ніяк не уникнути.

Замкнене коло якесь! Невже приїхали?! Здається, так. І, отже, нема чого смикатись. Бо якщо вже й оті лікарі з того боку його пошкодженого мозку йому не допомагають, то все. Кінець. І невидимому зовнішньому світові кінець і аж занадто видимому внутрішньому теж.

Присмерк навколо. Тиша. Нікого немає. І нічого. Лише остогидле сріблясте мерехтіння в очах.

Кременчуку раптом здалось, що він увесь меншає, зіщулюється і провалюється в самого себе. Спочатку дещо уповільнено, а потім оскаженіло пришвидшуючи це дійство. Аж памороки забило. А у вухах почувся свист повітря, яке Богдан розкраював власними залишками.

„Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…”

Капітан напружився. Безладний оскаженілий свист разом з його тілом теж почав рватися на шмаття і кружляти навколо нього. Чи, може, всередині його? „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…” Звуки набували форми, переплітались і линули до чогось недосяжного крізь знелюднений простір. „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї…” І вже кришталево чисті акорди пульсували навколо, змушуючи тіло Кременчука теж пульсувати їм у такт.

„Фьюті-фьють…” — вичавив Богдан зненацька ожилим горлом і раптом згадав цю мелодію, яка витягала його з бездонної прірви відчаю. „Фьюті-фьюті… фьюітьї…” — заворушив він білими порепаними губами і лише дивом в цих схриплих згуках можна було взнати нотки з сорокової симфонії великого землянина на ім‘я Вольфганг-Амадей Моцарт.

„Фьюті-фьють… — билося в скронях. — Не… можна… не… можна… Не можна здаватися…” І Богдан щосили, відчуваючи, як рипить навколишній простір, виламав себе з нього, сідаючи по-турецькі на жорстку долівку.

— Нксо, — прошепотів, — ти як?

— Погано, Крчуче, — прошелестіло з протилежного кутка. — Дуже погано. Світлу хочеться.

— Ех, друже, і мені хочеться. Щоб роз‘яснило, врешті решт, ситуацію.

Кременчук задер голову, вдивляючись в заґратований отвір, через який їх вкинули досередини цього задушного приміщення. Якщо добре підстрибнути, то можна таки до країв дотягнутися. А далі? Там же замкнено.

Останні думки він прохрипів уголос. І майже відразу відчув, як щось змінилося в оточуючій його геометричній задусі. Спочатку він не зрозумів — що. І лише за секунду дійшло: свічення смух-трави розпочало тьмяніти, а в останніх, зовсім вже слабких, променях можна було розрізнити якесь ворушіння на стінці кубу. Наче протягом пилюгу вгору потягнуло.

— Припини! — в один важкий стрибок опинився капітан біля тіла крчовника. — Припини негайно! Ти що таке надумав!?

— Зараз, зараз, — ледь чутно почулося у відповідь. — Я спробую. Спробую… Як тоді, на „Софії”, коли тебе до холодильнику запроторили. Мої нанороботи мають встигнути відчинити замок…

Богдан підхопив волохате тільце піррянина на руки і відчув, як воно швидко холодіє і важчає, важчає… Як колись тіло Сніжанки біля перекинутої автівки. Він так само тоді притискав її до себе.

— Припини-и-и!!! — загорлав Кременчук. Здавалось, його навіть на Хоті мали почути. — Припини негайно! Ач, що надумав! Загнутися хочеш? Та що ж я без тебе робитиму, синку?!?

— Я маю… повинен… — прошурхотіло.

— Нічого ти не маєш! Нікому нічого ти не повинен! Якщо хочеш мені допомогти, зі мною, зі мною залишайся!..

— Т… ти насправді цього хочеш?

— Ти про це не мене, не в мене запитуй. А в нанороботів своїх, що, мабуть, з моїми спілкуються.

За мить Богдан відчув, що тільце Нкси теплішає. А зі стінки на нього посипалася якась порохнява. Втім, не „якась”. Богдан достеменно знав, що то воно посипалося. І тому знову присів, обережно притискаючи до себе волохату теплоту малюка. От тільки люк вгорі залишався зачиненим.

— Слухай-но, дитино, — спитав, — а як ти своїми нанопомічниками керуєш? Навчи дядька.

— Не знаю, — сонно відгукнувся піррянин, — я не знаю, як воно робиться. Ані на „Софії” не знав., ані зараз не знаю.

— Але ж якось…

— Кажу ж: не знаю! Просто жити кортить.

„Жити?… А що, мені житоньки не кортить, чи що?! Що, я вмерти хочу? Що, мені смерть подобається? Що я некрофіл якийсь, чи що!? — подумки зарепетував Кременчук. — Я дуже хочу жити. Я дуже хочу назад, до Землі, дістатися! Підіть, відчиніть люк! Відчиніть!.. Я вам наказую!!!”

Прислухався до себе. Нічого не відбулося. Лише пекла шкіра та тихесенько сопів Нкса, що, здається, заснув просто в нього на руках.

„Я — жити, я дуже хочу жити!..” — кричав тоді прищавий студент, коли вони витягали його з квартири, попередньо підкинувши йому наркотики та надававши добрячих стусанів. А що було робити? Наказ. Та й дійсно, що вигадали бісові діти?! „Гременець — територія без Президента”, учудили. Карбонарії, розумієш. Саме так насмішкувато відізвався про студента та його друзів риб‘ячоокий хлющ з прокуратури. А вони — що?… Що — вони, Богдан та його друзяки-менти? Так, виконавці. Бо ж — наказ.

Але далі лупцювати хлопця, аби вибити з нього докази проти його тітки — редакторки гременецької опозиційної газети „Інформ-Акція” — Богдан відмовився, вдавшись до симульовано вивернутої руки. Того хлопця інші лупцювали. А Кременчук лише прислухався, як з-за нещільно причинених дверей линуло: „Я жити хочу, жити! Невинуватий я, відпустіть мене!!!” З жахом линуло: хлопчина вперше до них втрапив. Але про тітку свою студент так нічого й не сказав. Цікаво, що далі з ним сталося?

Опісля революції помаранчевої розпочали було тягати Богдана по цій справі. Саме тоді він і вирішив Сніжанку з Людмилою до Китоврасів відправити. Дружина навідріз відмовилась, а донька…

Тихесенький стогін пролунав в затісному прямокутному приміщенні, а руки щільніше притиснули до грудей худесеньке тільце. Некрофіли!.. Усі ми — некрофіли. Бо усю неймовірну ступінь любові до когось починаємо розуміти лише після смерті цього „когось”. Тобто, смерть ми любимо, смерть, а не життя. Ось і Зоря Смерті тутешня — зразок найдосконалішої некрофілії. Адже нічого живого на ній, здається, не залишилось. Суцільна тобі техніка. Техніка, яка турбується про свій світ за своєю, технарською, мораллю. Що ж, вбивати можна різними шляхами. Покращання життя, навіть порятунок його — це теж свого роду вбивство стосовно чогось.

Остаточно заплутавшись в своїх, незвичних для себе, думках, Кременчук обіперся спиною об металеву площину, боячись необережним порухом розбудити вимотаного піррянина.

Боже! А малюка-то за що?!.. Ну, нехай я. Може й заслужив. Але він до чого? Він нехай живе, нехай! Я дуже, дуже цього хочу! І щоб з Сонькою та Ігорем нічого поганого не сталось теж хочу. Знайти їх треба, знайти. Допомогти їм треба, допомогти. А потім… Потім вже й вмирати можна. І зовнішньо, і внутрішньо. А малеча його хай живе. Хай живе його малеча!!! Якщо вже Сніжанку не вберіг, то…

Богдан раптом відчув, що його шкіру розпочало пекти по особливому дуже. До знемоги дуже. І водночас якийсь порох посипався вниз на долівку, аби потім збитися на ній у невеличку цівку, що, наче протягом, розпочала здійматися до смугастої плями горішнього люку.

* * *

Куксу пекло. Дуже пекло. А кожний необережний порух відкликався у ній тупим болем. І лихо полягало в тому, що без необережних порухів обійтися було неможливо. Бо вузька стежина, яка дерлася нагору, була вкрай заледенілою і трипільські сандалії-личаки щомиті ковзалися на ній, намагаючись скинути тіло Зоребора вниз, просто до печерного поселення, до карцеру, з якого він непомітно вислизнув декілька годин тому.

Воно, звісно, треба було б ще хоча б з тиждень поберегтися. Спасибі Люку, який втихаря й непомітно приносив до них потрібні ліки, бинти та інше медичне причандалля. Так, в лікувальних турботах, вони з Сонькою певний час без директив місцевого начальства й витримали. Витримали й тоді, коли у браслетів цілком відмовили опції тлумачів: Люк взагалі був неговірким, а необхідний мінімум слів вони вже вивчили. Але… Але невдовзі мали вимкнутися й опції обігріву. Тоді треба було або здаватися, або… Ігор обрав друге „або”, як Сонька не наполягала на іншому.

Повісивши браслета Ігоря собі на шию, наче великий кулон, вона до самого виходу хлопця з карцеру уважно вдивлялась в його очі, немовбито хотіла щось побачити в них, але ніяк не могла роздивитись. Люк теж не схвалював плану Норильцєва, хоча й докладно розповів про закинуту стежину, по якій можна було дістатися перевалу, з котрого вже було видно й „Луну”. Звідти до бази залишалось усього декілька годин ходу. Якщо, втім, її дійсно не охороняють і йти можна буде без перепон. Гудець божився, що сторожі ніякої немає. І ще дуже досадував, що такий визначний оповідач легенд, як Зоребор Сталева Десниця, скалічив себе через примару можливого звільнення.

Втім, примара — не примара, а від наглядачки Ігор насправді звільнився. Разом з рукою. І залишками дитинства. Відтепер він відповідав і за Соньку, і за Люка, і за можливо живих ще капітана з малим піррянином. І поки він не впевниться в зворотньому щодо останніх, думати про смерть близьких йому істот він не має права.

Схопившись правицею за ковзкий стрімчак і відчуваючи, як боляче напружується ліва кукса, Ігор підтягнувся і боком вивалився на холодне каміння. Вивалився він і завмер. Бо картина, що відкрилася перед ним і дійсно вражала.

З одного боку зубчастий обрій прочавлювала величезна туша Зорі Смерті. З другого, трохи навскіс кидаючи холодне ртутне проміння, поставало розплескане бузкове сонце. А просто під ними в засніженій долині причаїлася абсолютно пласка поверхня.

Площина її була пустельна й ані чим не огороджена. Лише на дальньому краю виднілися купки сіреньких приземкуватих будівель. Будівлі нашорошено прислухалися до потріскування криги під ногами Зоребора, але аж ніяких ворожих дій поки що не здійснювали. Втім, і Ігор не звертав на них особливої уваги. Бо… Бо перед цими кутастими спорудами височили інші. Високі й стрункі. Урочисто піднесені до неба, виструнчені, встромлені в нього своїми гострими верхівками.

Спочатку Норильцєв, затамувавши подих, подумав, що це — якісь готичні собори. І лише за хвилину, переповнену тремтінням незрозумілого захвату, він усвідомив свою помилку. Втім, захвату від цього не поменшало. Адже при більш уважному погляді в срібних вежах не можна було не впізнати ракет-носіїв типу українських «Зенітів» або російських «Енергій». Підніжжя їхні, як і більшість будівель, були присипані задавненими кучугурами снігу.

Зоребор перевів погляд на лискучий вигнутий уламок Зорі Смерті, що вже майже повністю провалилася крізь обрій і відчув, як серце його коротко тьохнуло очікуванням несподіваного порятунку.

Вже на площині закинутого космодрому — а в тому, що база „Луна” виявилась саме ним, сумнівів не існувало — перед Ігорем виникло запитання: куди це воно відразу почимчикувати: чи то до нашорошених будівель, чи то до випростаних ракет? Врешті решт, цілком логічно вирішивши, що керувати останніми мають саме з приземкуватих споруд, Норильцєв, тамуючи біль в покаліченій руці та підвернутій нозі, рушив до них. Цьому рішенню посприяло й те, що відчував себе на відкритій площині космодрому юнак дуже незатишно. Йому здавалося, що видно його не лише з прилеглих скель, а й з самої Зорі Смерті, не дивлячись на те, що штучна планета вже цілком сховалася за обрієм.

Але неприємно-липке відчуття стеження залишалось. Ігор завмер перед приземкуватим бункером з повздовжньою чорною смугою неосвітленого вікна. Дверей видно не було. Як же воно досередини втрапити? Відпочити треба, обігрітися трохи. Це ж добре, що Люк порадив вдень до „Луни” йти, бо вночі Ігор не витримав би, змерз давно, а так…

Втім, все одне погрітися треба. Он і поземка зривається. Ігор мерзлякувато смикнувся, поправляючи на спині шкіру смухастої жаби, в яку його вирядив гудець, і пішов в обхід будівлі, намагаючись знайти хоч якийсь натяк на вхід. Чорна щілина вікна похмуро спостерігала за ним.

Зоребор глянув на годинник, який йому дав Люк. В нього залишалось усього чотири години. Якщо затримається більше, до печер прийдеться добиратися вночі. А вночі не дійде він без наглядачок, не дійде. Точно замерзне. Остаточно. Воно і зараз… Треба хоч он за тим рогом заховатись від вітру та примус розпалити, що булькав гасом в нього за спиною замість синтезатора.

А що — синтезатор? Не потрібний синтезатор йому більше, не потрібний. Все. Одігрався Зоребор. Бож-же!.. Що воно з мамою станеться, коли вона його одноруким калікою побачить! Ні, краще вже додому не повертатись. Та й до Румати… Навіщо він такий їй здався?!

Норильцєв метельнув головою, відганяючи непотрібні думки. Дитячі думки. Не думки навіть, а скигління шмаркатої малечі. А він — дорослий чоловік і має прагматично та спокійно сприймати це кляте життя. Проститися з ним він будь-якої миті зможе, достиг, але перед тим народу допомогти треба. А для цього, по-перше, необхідно заховатися від вітру. По-друге, примус розпалити та й зігрітися трохи. По-третє, ретельно оглянути ще два бункери, які розташувались поряд, а якщо нічого не знайде, то хоч одну ракету обдивитись до вечора. А тому — і це по-четверте — за часом треба постійно слідкувати і за будь-якого розкладу вчасно до печер піти. І так далі… Допоки остаточно не вигадає щось таке, що… Або допоки в них наглядачки остаточно не вимкнуть. Ось тоді що робити?

Дзижчання, що почулося за рогом, до якого наближався Норильцєв, було ледь чутним. Але в рипливій тиші закинутого космодрому воно здалося оглушливим. Вірний акінак на млі ока опинився в руці Зоребора: хоча й однією рукою, але битися він зможе! Дзижчання припинилось, наче той, хто ховався за рогом, не наважувався вийти звідти. Наче злякався отой, що ховався, Зоребора. Це надихало. І тому Норильцєв — губи стиснуті, короткий меч здійнятий над головою — першим завернув за приземкувату стінку. І вкляк.

— Фью-ю-ють, фью-ю-ють, — просвистіло щось, схоже на великий пилосос. Або на збільшену копію отих прибиральників, що замість щурів, примарно розбігалися з-під ніг по долівці печерного карцеру. За космодромним же пилососом на снігу залишався широкий слід. — Фью-ю-ють? — спитало механічне диво.

— Чого? — розгублено видихнув Норильцєв, не опускаючи таки здійняту руку. — Ти чого? Ти хто?

— Фью-ю-ють!..

І саме цей присвист зненацька першим згадався Зоребору. Усі інші згадки прийшли потім.

— Р2Д2?! — спитав, не вірячи самому собі. — Астроїд з „Зоряних воєн”?

— Фью-ю-ю-ють… — сумно-сумно ковзнуло у відповідь.

— Та що це й дійсно за чортівня така! — не відомо до кого звернувся Зоребор. — Хочеш — не хочеш, а з капітаном погоджуватись прийдеться, чи що? Але ж не може цього бути!

— Фьють!

— Не фьютькай, — строго мовив Норильцєв, засовуючи меча у піхви. — Не Р2Д2 ти. Не може цього бути, — повторив. — Хоча й схожий.

Він сторожко обійшов навколо механізму, який обертався слідом за ним, тужливо блимаючи жовтавими вогниками. Але найбільше Ігоря зацікавив отвір у маківці апарату. Щось він нагадував йому, цей отвір.

Ігор обережно нахилився до ходячого пилососу й пальцями правиці обережно обмацав краї отвору. Пилосос тихесенько дзижчав, не маючи, вочевидь, нічого проти дій хлопця.

І тоді Зоребор посмілішав. Але, на жаль, лише тоді, коли засунуту в отвір руку обпекло гострим болем, він зрозумів, що йому нагадує клята діромаха.

— А-а-а-а!!! — вивернув хлопець себе криком, висмикуючи правицю й розширеними очима втупившись в браслет, що сяяв на його п‘ястку люмінесцентним світлом.

— Ах ти, одоробло! Ах, ти!.. — Ігор щосили вгатив ногою по опуклому боку клятого пилососа, що знову окільцював його, враз перетворивши з вільної людини на колишнього бранця Хоту.

— Фьють-фьють-фьють, — робот нажахано смикнувся вбік і, набираючи швидкість, полинув від розлюченого хлопця.

Той кинувся за ним, забуваючи про все на світі, навіть про холод та тупий біль у куксі колишньої лівої руки. Перечепився через щось і впав просто на астроїда, боком підминаючи його під себе та й випадково знову утрапляючи просто в отвір. Щоправда тепер уже тією самою хворою куксою.

Якийсь космічний холод пройшовся по ній аж до самого плеча, змушуючи Зоребора злякано завмерти, лежачі на опуклій поверхні Р2Д2. А помі цей первісний холод розпочав боляче виламувати кістки й суглоби, проточуючись ними аж до самого хребта. А по ньому — до потилиці, від чого ватяно ціпеніло тіло, а череп, замість розпаленілого мозку, наповнювався важкою крижаною шугою. Звичне сріблясте мерехтіння в очах зненацька застигло, стаючи памороззю на замерзлому вікні, а потім почало тьмяніти, тьмяніти, тьмяніти…

Скільки він пролежав без тями, Ігор визначити не міг. Навіть по степені тілесного одубіння. Адже тіло його жодним чином не охололо, огорнуте коконом обігрівача з новопридбаного браслета. Робот, стоячи на місці, своєї опуклою маківкою давив на ребра. Норильцєв застогнав і спробував скотитися з нього, висмикуючи куксу з клятого отвору.

Висмикнув він її і… І відразу знову перетворився на непорушну крижану бурульку.

— Фьють! — задоволено свиснув пилосос.

А Зоребор, не вірячи власним очам, дивився на металевий протез, що невідомо яким чином виріс на місці покаліченої кінцівки.

Втім, протезом це можна було назвати з величезною натяжкою. В свинцевому присмерку похмурого вечора відливалась фіолетовими відлисками міцна чоловіча рука. Утворена з якогось матеріалу, схожого на ртуть. Ігор спробував поворушити пальцями. Вийшло. Обережно стиснув долоню в кулак. Теж нівроку. Рвучко махнув рукою в повітрі. Вона цілком підкорялась своєму господареві.

Вражено схопившись на рівні, Зоребор незграбно вихопив з піхв меча і зробив декілька швидких випадів. Їх незграбними назвати не можна було. І ще… Ніякого болю в новій руці Ігор не відчував.

— Фью-ю-ють… — зовсім вже задоволено хитнувся робот.

Норильцєв очманілими очима втупився в нього.

— Н-ну, хлопче, — видихнув, — ну, друже, ти даєш! Та звідки ж ти такий ортопедичний та взявся?

І, нахилившись, правою рукою, з люмінесцентною наглядачкою на ній, доторкнувся до країв отвору на маківці кібернетичного створіння. З цікавістю зазирнув туди. Всередині нічого видно не було. Вкрай посмілішавши, Ігор знову сунув правицю в отвір, намагаючись обмацати його гладенькі стінки. І відразу висмикнув кінцівку, відчувши знайомий пекучий біль.

А потім знову, вдруге за нетривалий час, вражено завмер, випроставши здорову руку перед собою: наглядачки на ній не було!.. Зникла наглядачка. Розчинилась.

— Фью-ю-ють!..

Зоребор простягнув руку до отвору, клянучи себе за сугубо дитячий потяг до усіляких експериментів. Наглядачка знову з‘явилася на п‘ястку. Ще раз… Браслету наче й не було.

— Так ось в чому річ, — дещо розгублено мовив Ігор, обережно торкаючись поверхні „пилососа” ртутним протезом. — Тож ти, друже, в нас ключем працюєш?

— Фью-ю-ють…

— То є добре. Як би ти знав, як то є добре! Це, братчику, широкі, так би мовити, перспективи відкриває.

Зоребор фізично відчув, як важка шалена радість розпочала розпирати йому груди.

— Слухай-но, а ти знаєш, як оті ракети запускати? — махнув він рукою в пласку далечінь, утикану голками апаратів.

— Фьють!

— А до цих будівель завести мене зможеш? — помах у бік стіни найближчого бункеру.

— Фьють-фьють!

— Так чого ж ми стоїмо, братчику, чого стоїмо?! Пішли, пішли скоріше! В нас же роботи багато, дуже багато.

І Зоребор Сталева Десниця кинувся слідом за роботом, що плавно рушив по ледь ліловому снігу до густо-фіолетового отвору дверей, які раптом виникли в сірій стіні бункеру.

* * *

Кременчук йшов поміж трьома (один спереду, двійко позаду) ескадронниками, щосили лаючи себе за свою слабкість. Усе життя ретельно приховувану і від себе, і від сторонніх. І зовнішню слабкість, і внутрішню. З першою було все зрозуміло: на Землі вона долалась агресивною поведінкою, а тут… А що — „тут”? А ну як будь-кого тривалий час біля ядерного реактору протримати?

Щодо слабкості внутрішньої, то з цим було складніше. Вдома він у власній слабовільності навіть самому собі не зізнавався, а тут і зізнаватись не треба було — само випливло: нанороботами своїми він так керувати й не навчився. Вірніше, навчився обмежено. За наказом мозку з Богдана розпочинався „сипатись пісок”, але на цьому все й закінчувалось. Серце відразу зупинялось, а тіло розпочинало крижаніти й мікроскопічні помічники поспішали знову зайняти свої місця в організмі.

Дуже вже вони полюбляли цей самий організм. Втім, в глибині душі капітан розумів, що це він власноруч повертає роботів назад. Неусвідомлено повертає. Підкоряючись тілу, що аж до отого клятого скрижаніння боїться смерті. Дуже боїться. До згаданої вже зупинки серця, котре так і не навчилось підкоряти собі мозок.

Боягуз! Клятий боягуз! Ти завжди був таким, не дивлячись на все своє зовнішнє фанфаронство. Чи може завдяки йому, яке за своєю привабливою машкарою та міліцейською формою ховало свою справжню сутність від оточуючих.

„Боягуз!” — ледь не вголос загорлав капітан, раптово наштовхуючись на спину ескадронника, що різко зупинився на вході до великої зали. Аж засичав від болю, приходячи до тями й полохливо обдивляючись оточуюче середовище.

Середовище здавалось знайомим. Втім, як вже зрозумів капітан, усі приміщення Зорі Смерті були схожими одне на одне, наче близнюки. Стандартизація, матері її ковінька!

Втім, ця зала відрізнялася від усіх, які бачив Кременчук до того. Відрізнялась великим, розміром в декілька людських зростів, екраном, приліпленим до стінки з певним нахилом. На екрані мерехтіло безліч невеличких цяток, поряд з яким можна було розрізнити щось, схоже на рядочки цифр. Щоправда, на лівому боці екрану розташувався чорний прямокутник, на перший погляд абсолютно вільний і від цих рядків, і від самих цифр. А перед самим екраном завмерла похмура постать Дарт Вейдера. Від неї тягнуло холодом і чомусь озоном.

— Залиш-ш-ште нас, — прошелестів зміїний голос і ескадронники, мовчки розвернувшись на місці, миттєво покинули приміщення. Наче й не було їх ніколи.

Богдан переступив з ноги на ногу і знехотя поправив на голові свого міліцейського кашкета, хоча й той сидів бездоганно. Першим порушувати тишу, що настала, він не наважувався. Цятки на екрані мерехтіли, повільно пересувались, інколи збивалися докупи для того, щоб потім знову розбігтися в боки.

— Бачиш-ш-ш? — просичав електратор, здіймаючи руку до екрана. Пола його плаща трохи здійнялась і Богдан на мить побачив щось на кшталт короткого кийка, прикріпленого до поясу. Щось він нагадав капітанові, але на остаточне згадування йому не залишали часу.

— Бачиш-ш-ш ч-ч-чи ні? — знову пришипів Дарт Вейдер.

Капітан лише плечима знизав:

— Не сліпий. — І, подумавши, додав: — Поки що.

— А здогадуєшся, що це таке?

На це у Богдана наразі ніяких думок не було і тому він просто знову пересмикнув плечима. Але вже мовчки.

Дарт Вейдер відвернувся від нього у бік екрану і через це шиплячий голос його у великій залі розпочав чутися зовсім вже неясно. Капітан мимохіть зробив декілька кроків в напрямку електратора.

— Це, капітане, — важко видихнув між тим той, — невеличка ділянка природного супутника Зорі Смерті, — і зробив короткий порух рукою.

Майже водночас з цим протилежна стінка зали розпочала прозорішати і за якихось півхвилини за нею з‘явився лілова куля близької планети. На її тлі було помітно дві невеличких цяточки.

— Отже, це є поверхня Хоту, — продовжував електратор. — Але, як бачиш, рельєфу на ній не видно. Та й не потрібний нам отой рельєф.

Богданові здалося, що цяточки на тлі лілової сфери потроху збільшуються.

— Не потрібний він нам… Бо головне для нас — оці вогники. Оці фіолетові світляки, кожен з яких уявляє собою одну людську одиницю.

Увага Богдана нарешті відволіклася від цяток на космічному краєвиді і він повернув обличчя до цяток краєвиду екранного.

— Зрозумів? — в свою чергу повернув до нього Дарт Вейдер свою виродливу заґратовану пащеку.

— Не зовсім.

І це була правда. Електратор вичавив з себе щось, схоже на хрипкий сміх. Наче чайник закипів всередині його металевої голови:

— Зараз зрозумієш. Отже, роз‘яснюю далі: кожна білкова одиниця носить на собі електронний номер, який визначає для нас її місцезнаходження. Бачиш, — знову повернувся Дарт Вейдер до екрану, — отут номера збились докупи. На якомусь видовищі одиниці зібрались. Отут стрибають навколо одна одної. Б‘ються, мабуть. А отут, бачиш, дві цятки злилися в одну. Паруються, мабуть. Амеби!

— Ну, то й що? — похмуро спитав капітан. Обличчя в нього від світла Хоту, що завис за величезним вікном, стало фіолетовим. Наче в мерця.

— Та нічого, — хитнув полами плаща електратор, — усе природно. Амеби, — повторив. — Але ось в чому справа. Отой номер, лівіший, належить хлопцеві, а правішій — дівчині, яких нещодавно туди доставили.

Неясний здогад майнув в Кременчука і він відчув, як у нього в роті раптом пересохло. Розгублено повів очами у бік і до полю його зору знову втрапили оті цяточки, що зростали за вікном на тлі супутника Зорі Смерті. Одна з них набувала довгастої форми, а друга… Трикутної, чи що? Втім, зараз капітан переймався зовсім іншім.

— Ви хочете сказати?… — голос його охрип до рипу кам‘яних жорен.

— Хочу, хочу, — гойднувся шолом-каска електратора. — Поки ви тут зі своєю улюбленою хатньою твариною страждаєте від голоду, задухи та радіації, інші… Інші дуже непогано влаштувались. Життям своїм амебним в повній мірі насолоджуються інші.

Богдан відчув, як його змарніле тіло обпекла грузька гаряча хвиля. Він аж сам гойднувся. Наче його в розплавлений свинець зі всього розмаху кинули. От, чорт!.. А що?! Сонька — жіночка молодесенька, а в Норильцєва… В Норильцєва гормони он як грають! Це ще на Арканарі помітно стало.

Але ж… Але ж… І, дійсно, поки він тут страждає за ними, за них думає-переживає, вони… А що — „вони”? Усе нормально, усе природно. Ні, не природно!!! Бо є в цьому щось від тваринної недоумкуватості і, від того ще огиднішої, підленької зради.

Дві цяточки на екрані, злившись, неквапно пульсували в такт…

В Богдана нігті аж до крови в долоні вп‘ялись, так він кулачиськи стиснув. От, Сонька! От, стерва! Звабила хлопця, звабила. Він сам би не пішов на таке, характеру б не вистачило. А ця клята баба!.. А Богдан же до неї… Ну, попадуться вони мені обидва. Повбиваю.

Втім, нехай живуть. Нехай живуть, мікроби, у всесвіті своєму розплесканому. А він ще вибереться з нього, йой, вибереться! Прощавай, Сонько!.. Прощавай, лахудро… Чомусь згадалось, як він ледь не вбив Олену опісля невинного поцілунку кума на дні його народженні. Тоді в їхніх відносинах щось зламалось. І вже не виправилось аж до самої смерті Сніжанки.

В Кременчука аж очі почервоніли від люті та спогадів і він ледь не пропустив тієї миті, коли Дарт Вейдер знову звернувся до нього.

— Отже, як бачиш, дівчисько твоє… Разом з гудцем шмаркатим… Непорядок. А ти тут в таємниці граєшся, намагаєшся врятувати їх, опудал білкових. Тож, почнемо розмову?

— Та які такі таємниці! — вибухнув капітан, переносячи увесь свій шал на клятого електратора. — Які таємниці?!? Не знаю я, як кораблем керувати, не знаю!!! Вірніше знаю, але лише у звичайному просторі, у звичайному!

Голос його бився об стінки зали, що враз стала маленькою й затісною для нього. Ну, Сонько!.. Ну, Норильцєве!.. Ми ще зустрінемося, зустрінемося! Все зроблю для того, щоб і мене на Хот викинули. Там і поговоримо!

Довгаста й трикутна плями на тлі супутника Зорі Смерті збільшували свої розміри, явно наближаючись до штучної планети.

— Глупо, — знизав плечима електратор. — Вас зраджують просто на ваших очах, а ви… Глупо, — повторив. — Гаразд, продовжимо наші експерименти. Скажіть, будь ласка, капітане, ви більше нічого не помічаєте в отих двох цятках, окрім…

Кременчука аж тіпнуло усім тілом, але очі мимохіть вп‘ялися в екран. Примружився. Світляки-номери, що злилися в любовному екстазі, на відміну від усіх інших ледь помітно, але відчутно, пересувались по простору електронної мапи. На якомусь транспорті вони своєї справою займаються, чи що?

— На транспорті, на транспорті, — почувся голос Дарта Вейдера і Богдан аж здригнувся, лише за мить зрозумівши, що останні міркування він висловив вголос. — От на тому транспорті, — і випростана рука зловісної істоти вказала на вікно, за яким до Зорі Смерті наближалося два апарати: незграбно-видовжений та прилизано-трикутний.

Останній аж до болю був знайомим Кременчуку. Але до чого тут зрадливі коханці?

— Вас не дивує ось ця область, вільна від номерів? — вивело його з розгуби шипіння електратора.

Він вже знову вказував на екран, на отой порожній прямокутник, що відразу кинувся в очі капітанові ще тоді, коли його тільки-но привели до цього приміщення. Не дочекавшись відповіді, Дарт Вейдер продовжив:

— Це є заборонна зона для білкових нікчем. Там розташована стара, законсервована нами, військова база. На ній навіть зорельоти є. Цілком застарілої конструкції, щоправда, і такі, що до недавнього часу здавалися нам недієздатними.

Богдан слухав все уважніше й уважніше.

— А чому „до недавнього часу”? — спитав і чи то йому здалося, чи то насправді в шипінні електратора ковзнули розпачливі нотки.

— А тому, що ваші підлеглі, не відаючи того, що усі їхні пересування нам відомі, пробралися на базу і навіть змогли здійняти одну з найзастаріліших конструкцій. — З розпачливими нотками раптом змішалися насмішкуваті. — Отже, якимсь чином їм вдалося підняти її. Щоправда опісля одного невдалого старту. Опісля вибуху, за результатами якого на базу „Луна” відразу була спрямована патрульна „суперашка”. Її пілоту було наказано до певного часу не вмішуватися в перебіг подій і лише супроводжувати іншу конструкцію, яку ваші підлеглі спромоглися таки навіть вивести на орбіту. Більше того, вони спромоглися лягти на траєкторію, кінцевою точкою якої є… — Електратор витримав невеличку паузу. — Є Зоря Смерті!

„От так Сонька! От так Норильцєв!” — аж заскавучав подумки від захвату Кременчук, враз притлумлюючи всі свої пекучі ревнощі. До кого ревнувати? До пацана того?! Йому лише мозки треба вправити, не більше. А Соньці… Гаразд, от долетять вони до Зорі Смерті, розберемось. З усім розберемось. І, взагалі, ревнувати йому ще Сніжанка заборонила, коли вони з Оленою ледь не розвелись через це.

— Тож ви нічого мені сказати не хочете? — прошелестів Дарт Вейдер, порушуючи нервовий плин думок Богдана.

— А що я вам казати маю? От мої підлеглі прибудуть невдовзі, я з ними зустрінусь, пораджусь, тоді, може, й…

— Капітане, ви зовсім не розібралися в ситуації. Я ж вам роз‘яснив, що за першим же фактом вибуху в забороненій зоні, мною на Хот був направлений патрульний на „суперашці” з наказом невтручання в перебіг подій, а лише з метою спостереження за ними. Він і зараз спостерігає…

Електратор знову махнув рукою у бік вікна, за яким і довгастий апарат, і ескадронний корабель, набули вже ясних обрисів. Обрисів видовженої ракети та плаского трикутника.

— Більше того, — продовжував між тим Дарт Вейдер, не повертаючись до Кременчука, — за першим же моїм наказом, в разі, якщо ви в найближчі три хвилини не почнете роз‘яснювати мені принцип малоенергетичного проколювання простору… За першим же моїм наказом „суперашка” атакує корабель ваших підлеглих. Або, щоб було переконливіше, беззахисний корабель ваших друзів.

— Стоп, стоп, — забелькотів капітан, відчуваючи, як кров (чи нанороботи?) відпливає від його обличчя, — почекайте, почекайте… Давайте розберемось!

— Відлік піш-ш-шов, — крижаною шугою прошурхотів електратор.

І, дійсно, в залі з опуклими стінами почав мірно й загрозливо стукотіти метроном. Чи чиєсь збайдужіле серце.

— Тук… тук… тук…

— Почекайте, почекайте, електраторе! Ми так не домовлялися…

— Тук… тук… тук…

— Стоп, стоп!.. Давайте наші проблеми самі вирішувати! До чого тут ота дітлашня?!

— Тук… тук… тук…

— От, ч-чорт!.. Для того, щоб проколювати простір треба… треба…

— Тук… тук… тук…

— Сто-о-о-оп!!! Та зрозумійте ви, що не знаю я отієї механіки, не знаю!.. І ніхто не знає. Ми лише пасажири на цьому кораблі, пасажири!

— Отже, ви таки відмовляєтесь казати правду?

— Тук… тук… тук…

— Та я ж вам саме її кажу, саме її, а ви мені не вірите!..

— Тук… тук… тук…

— «Супер-Додонна» борт номер два нуля тринадцять зайняти бойову позицію!

— Тук… тук… тук…

Трикутник за вікном, що до того линув позаду й трохи ліворуч від видовженої ракети, почав розвертатися просто на нього передньою широкою гранню.

— Тук… тук… тук…

— «Супер-Додонна» борт номер два нуля тринадцять…

— Ні-і-і-і!!!

— Ціль!

Синяве полум’я декількома світловими стовпами вирвалось з чорної площини й огорнуло довгастий корабель. Кременчуку здалося, що простір навколо затремтів. Чи то в нього сльози на очах затремтіли?

— Ні-і-і-і!!!

Вогняний кокон в чорному просторі розпочав зеленіти, жовтіти, допоки не набув червоного кольору і безгучно розлетівся в усі боки, в напівкосмосу розкидаючи полум’яні клапті, в одному з яких стрімко обвуглювались тіла, які так і не встигли розімкнути своїх обіймів. Тіла Соньки та Ігоря.

— Ні, — встиг ще видихнути Богдан перед тим, як безсило підігнути ватяні ноги й впасти на гладеньку, чисту до стерильності, долівку.

„Нксо, Нксо, — билось в його скронях, — ти маєш щось зробити, Нксо!..”

А потім в скронях щось луснуло, в очах почало стрімко темнішати і останнє, що встигнув розрізнити Богдан, це тоненька цівка чи то диму, чи то пилу, що зацебеніла по стерильній площині підлоги. А потім настала темрява. В якій вже не знаходилось місця навіть для звичного сріблястого мерехтіння.

* * *

Спочатку Нкса не зрозумів, що воно сталося. Він сидів, прихилившись спиною до гарячої стінки кубічного бункеру й намагався не думати ані про що. Ані про далекий Пірр, поверхню якого сховали від нього клуби всепланетної пожежі та пронизливі космічні відстані. Ані про Ігоря, з яким так весело було борюкатись, забуваючи про ті самі пожежі та відстані. Ані про суворого капітана Крчука, якого…

Нксі кортіло світла. Хоча б трішечки світла. З усім іншим можна буде й потім розібратися. Навіть із самотністю своєю. Крчуче, куди ж тебе забрали?!..

Піррянин заціпенів. Тіло в нього вже й не пекло. Воно потроху ставало нечутливим до оточення і перетворювалося на обвуглену колоду. З якої за будь-якого необережного поруху могла посипатися зола. Зола?!?

Тільки зараз до крчовника дійшло, що щось дрібне й шерховате сиплеться на нього з гори, миттєво зникаючи в зів’ялих пасмах смух-трави й наповнюючи їх якоюсь не рослинною, а тваринною силою. „Крчуче?!” — зойкнуло щось. І лише за хвилину Нкса зрозумів, що це клацнув замок горішнього люку і водночас останні цівки «золи» розбіглися по смухастому тілу.

— Крчуче! — вже голосною луною вигукнув піррянин, схоплюючись на рівні і відчуваючи, як усього його випростує, як увесь він наливається м’язами й міцнішає, міцнішає, міцнішає. Ніколи ще він такої моці в собі не відчував.

Відштовхнувшись від гарячої долівки обома ногами, придатними раніше лише для вкорінювання в ґрунті, піррянин кошлатим ядром жбурнув своє тіло вгору, вибиваючи ним відчинений нанороботами люк і вивалюючись на поверхню металевого куба. Навіть болю ніякого не відчув піррянин, завмираючи на ньому й сторожко роздивляючись по боках.

— Що? — спитав невідомо в кого, бо навкруги було порожньо. Лише за свинцевою, вже на третину здійнятою, стінкою вгадувались обриси величезних труб, по яким зміїлася радіоактивна плазма. Нкса фізично відчув її рух, повторивши: — Що таке?…

„Софія… — гойднулося десь всередині його організму. — Ти маєш дістатися до „Софії”, друже… А далі — за обставинами”.

— Але… Але, як? — спитав Нкса, зовсім не дивуючись тому, що невидимий Крчук розмовляє з ним, і водночас швидко обдивився замкнене приміщення, до якого, мабуть, навіть охорона їхня заходила лише за необхідністю.

В дальньому кутку чергового куба виднілося щось, схоже на вхід до ліфту, яким вони пересувались відразу ж опісля прибуття на Зорю Смерті.

— Як? — повторив Нкса, вже майже відгадуючи відповідь.

„Ліфтом… Маєш пам‘ятати, це просто… Двадцять вісім поверхів вгору… Перехід… Триста метрів до зали електратора… В якій він нас зустрів… Потім триста п‘ятдесят дев‘ять поверхів вниз… Там має бути ангар з „Софією”… Давай, друже, давай!.. В тебе вийде, я вірю…”

Нкса, вставши на карачки, труснув смух-травою, наче собака, що вийшов з води, і відчайдушно зістрибнув на підлогу з триметрової вишини куба. Прислухався. Навколо, як і раніше, було тихо. А обвуглена колода тіла безгучно та невідворотно перетворювалася на живу плоть, наповнену пекучим болем. Треба було вшиватися звідси. І якнайскоріше. Не дивлячись на те, що жодного нападу крчовник вже не боявся. Бо відчував себе сильнішим за усі розбійні ескадрони Зорі Смерті разом узяті.

* * *

— Приберіть цю напівбілкову падаль, — гидливо кинув Дарт Вейдер через плече декільком ескадронникам, що швидким, але, як і раніше — карбованим, кроком увійшли до Зали Контролю Хота.

На зіщулене тіло Кременчука він навіть не поглянув. І, дійсно, дивитись там не було на що. Опісля розстрілу корабля з втікачами воно якось миттєво всохло. Більше того, обличчя та відкриті частини тіла капітана вкрилися пухирями та виразками, що помітно смерділи навіть на відстані. Що ж, впертий в‘язень сам обрав свою долю. Хоча, відверто кажучи, такого ефекту електратор не очікував. Він очікував що із загибеллю своїх служок камуфляжна істота позбавиться якихось там зобов‘язань перед ними і піде, врешті решт, на співпрацю. Звільнити він хотів таким чином камуфляжну істоту від її комплексів. Звільнив, здається… Цікаво, від чого?

— Доставте його до медичного сектору, — кинув Дарт Вейдер ескадронникам, що вже схилились над тілом. — Нехай там ретельно розберуться в тому, що з ним сталося і з результатами відразу — чуєте? відразу! — до мене. І ще… — Електратор задумливо подивився на вікно, за краєм якого зникала, наближаючись до шлюзового порталу, трикутна „суперашка”, що розібралася з хитромудрим гудцем та його подругою. — Ще передайте Веджу Антілессу мій наказ: усі наявні сили спрямувати на те, щоб по гвинтиках розібрати інопланетний апарат і за три доби розібратися з принципом його дії. Досить його приладдям мацати. Розібрати й годі! Це — наказ.

— Це неможливо, мій електраторе, — прогуділо від входу і Дарт Вейдер рвучко розвернувся до нього усім корпусом. Триметрова постать командора Розбійного Ескадрону похмуро завмерла перед рядовими ескадронниками, що так і не встигли здійняти, вкрите виразками, тіло. Воно трохи посмикувалося в них під ногами: останні іскри життя болюче залишали його. — Це неможливо, ексцеленц, — повторив Ведж Антілесс. — Певною мірою, на дану мить.

Дарт Вейдер непорушно завмер, очікуючи на пояснення. Командор мовчав. Якось знічено мовчав, що було вже зовсім не схоже на нього.

— Н-н-ну? — прошипіло високовольтною дугою.

— Ота хатня тварина цього в‘язня… Отой кошлатий огузок…

— Н-н-ну?

— Не розумію, чи він приховував свої здібності, чи…

— Ну???

— Мій електраторе, полонена тварина якимсь незбагненим чином відчинила люк радіаційного карцеру, знайшла вихід на експериментально-лабораторний ярус, потім, наче пластмасових ляльок, розкидала моїх підлеглих і…

- І?

— Ексцеленц, хатня тварина цього в‘язня, — величезна ступня командора гидливо доторкнулась до скоцюбленого тіла, — захопила свій апарат і погрожує висадити його, якщо…

— Якщо?

— Якщо його господар за півгодини не буде доставлений до нього на борт.

Дарт Вейдер, заклавши руки за спину, розвернувся до фіолетової сфери Хота, яку вже не застили жодні сторонні деталі. Ескадронники, що знову було нахилились над Кременчуком, застигли, очікуючи нового наказу.

— Командоре, — кинув електратор не обертаючись, — за останній час ти припустився вже декількох грубих помилок. Що з тобою, командоре? Кортить відпочити квартирмейстером на Хоті?

— Мій ексцеленц…

— Мовч-ч-чати!!! — його ексцеленц був розлючений не на жарт. — На Х-хот!.. Молодш-ш-шим унтердартом!.. Механіком „супераш-ш-шок”!

Зловісне шипіння припинилось так саме раптово, так і розпочалося.

— Дивно, — мовив Дарт Вейдер, повертаючись до командора, але дивлячись на тіло, що ще смикалося біля його ніг, — я все зрозумів, але дуже дивно… Нанороботи не можуть переходити від однієї колонії до іншої. Цим порушується фундаментальний закон розвитку для збереження власної організації. Закон збереження власного космосу порушується! Так, ці бранці дивують мене все більше й більше. А тебе, командоре?

Ведж Антілесс залишався непорушним, мов чорний стрімчак.

— Не зроз-з-зумів, — невдоволено видихнув електратор, — нічого ти не зрозумів. Цей виродок віддав — передав? переслав? — свою наноколонію отій тварині, аби вдесятиріти її сили й захопити їхню „тарілку”. Нечуваний випадок!

Командор Розбійного Ескадрону продовжував мовчати, не наважуючись перервати розмірковування електратора.

— Кажеш, висадити погрожує? — повернувся нарешті електратор до командора. — Просто всередині Зорі Смерті? Непорядок. Доставте оце… оте… Коротше, з‘єднайте отих змовників, якщо вони так хочуть. Врешті решт, це той випадок, коли дві одиниці разом слабкіші, ніж порізно.

Завмерлі ескадронники знову заворушились, підхоплюючи камуфляжний лантух та й тягнучи його до виходу з Зали Контролю Хоту. Опісля того, як вони зникли в напівтемряві ліфтового порталу, електратор крутнувся на місці, даючи волю почуттям. Темно-фіолетовий плащ віялом здійнявся в повітрі, оголюючи білий підбор та чорний панцир, в якій було закуте те, що мало назву „Дарт Вейдер”.

Ведж Антілесс віддав честь і теж було крутнувся на місці, коли його зупинив шиплячий голос:

— Почекай, командоре, я піду з тобою.

Так і пішли: попереду ескадронники з тілом Кременчука на руках, за ними — мовчазний електратор, а замикав процесію триметровий стрімчак командора Розбійного Ескадрону. Загалом, з боку складалося цілковите враження того, що войовничі мешканці цього світу урочисто проводжають в останню путь свого бойового побратима.

Побратим зник у відчиненій пащі шлюзової камери „Софії”, а за мить звідти з‘явились усі ті служиві, що затягнули капітана туди, поклавши тіло на жорстку долівку. Почулося легесеньке дзижчання і опуклий сріблястий люк відрізав його від неонового простору експериментально-лабораторного ярусу Зорі Смерті.

Електратор похмуро спостерігав за цим дійством, а потім повільно повернувся до Веджа Антілесса, явно збираючись щось сказати йому, але в цю мить навколишній неон вибухнув виском потужних сирен. Дарт Вейдер аж скам‘янів на напівоберту.

— Увага! Увага! — вигулькнуло з тоскного голосіння. — Рядовому складу ескадронів п‘ять, вісім та одинадцять в аварійному порядку піднятись до виходу з Головного Порталу. Апаратам Розбійного Ескадрону „Супер-Додонна/Бліссекс” борти номер один дріб два, один дріб п‘ять та один дріб дев‘ять зайняти бойові позиції на вході до Головного Порталу. Ситуація один. Ситуація один. Проникнення противника до шлюзів Зорі Смерті. Повторюю…

Ведж Антілесс крижанів чорним айсбергом, явно прислухаючись до чогось всередині себе. Тіло Дарт Вейдера обережно зайняло врівноважене положення.

— Що там? — спитало.

Командор через силу відірвався від систем внутрішнього зв‘язку.

— Екселенц, — кахикнув, — прошу дозволу покинути вас.

— Що трапилось?

Виття сирен ставало просто нестерпним.

— Мій електраторе! „Супер-Додонна/Бліссекс” борт два нуля тринадцять, яка була надіслана згідно вашого наказу на ревізію законсервованої бази „Луна”, опісля повернення й входження до Головного Порталу Зорі Смерті… Гм… Опісля входження борт розстріляв декілька кораблів, що в той час знаходились там…

— Щ-щ-що-о-о-о!?!

— …подвійним залпом гармат вивалив перегородку екваторіального ярусу і, вочевидь, має намір розпочати пересування просто вздовж меридіональних ребер.

— Та вони що там, оскаженіли?! Хто на борту?

На мить здалося, що триметровий стрімчак поплив, наче кавалок розплавленого парафіну.

— Мій… Мій електраторе! За останніми даними „суперашкою” керує отой гудець з подругою, яких ви нещодавно запроторили на Хот.

* * *

Ситуація набула крихкої стабільності, але Богдан розумів, що тривалого часу на це вона не матиме. Врешті решт, електратору легше було таки знищити „Софію”, ніж очікувати, поки вона сама знищить Зорю Смерті. А до цього, за логікою розвитку подій, і мало йтися.

Втім, про це, здається, ніхто ще не здогадувався, окрім Кременчука та Дарт Вейдера. Вивчили вони одне одного, врешті решт, непогано.

Диск апарата завмер посеред зали біля екран-щита головного реактора, куди їх доставили на вимогу Богдана.

— В тебе що, дах поїхав? — скривився тоді Норильцєв. — До космосу виходу вимагай!

— А далі? — пирхнув капітан, метляючи головою убік виваленого тунелю, що його проробила в станції захоплена „суперашка”: крізь нього можна було побачити грань одного з трикутників, які стягувалися до місця конфлікту. — Далі що? Далеко тобі піти дозволять?

— А від реактору куди ти підеш? До чого тут реактор?

— Шантажувати цих лохів станемо, — відповів тоді Богдан, внутрішньо розуміючи, що про шантажування вже можна забути. Але про це ще не знав навіть Дарт Вейдер.

Ех, якого біса дітлашня ця з Хоту втекла! В Богдана ж такий план був гарний! Зовсім непоганий план був. Що ж воно тепер робити?…

— А далі, Ігре? — спитав Нкса, не в змозі відірватися від свого, наново знайденого, друга.

— Далі? Далі, як отой робот-пилосос зняв наглядачки й з Соні, вона запропонувала вибух на базі влаштувати й на реакцію подивитись. Не вірила Соня, що базу взагалі без нагляду залишили.

— Не вірила, — сумно підтвердила Такаманохара, занепокоєно спостерігаючи за капітаном. Не подобався їй чомусь капітан.

— Правильно не вірила, — схвалив Зоребор. — Через півгодини опісля вибуху „суперашка” з‘явилась. Р2Д2 з нею зв‘язався, сісти запропонував для роз‘яснення ситуації. Тож далі все було справою техніки.

— Якої техніки, Ігре?

— А найпримітивнішої. Ескадронника ми втрьох знешкодили. Він випадково під струмінь плазми втрапив корабля, що стартонув зненацька. На автоматиці. Аж гай зашумів. Ми до нього й наглядачки свої закинули, а самі слідом на „суперашці” відправились. Правда, Р2Д2?

— Фьють! — задоволено свиснув той, підкочуючись впритул до крісла, в якому влаштувався Норильцєв. Ртутна рука його поблискувала в тьмяному освітленні рубки і від цього складувалось враження кіношної нереальності цієї картини.

„Та де вона в біса, реальність?! — злісно подумав Кременчук. — Нема її, реальності і ніколи не було. В житті реальна лише смерть, все інше так, похідне від неї. І невдовзі, здається, усі ми в цьому впевнимось”.

Тіло в нього ще пекло й поколювало тисячами голок. Відчуття було доволі неприємне, але… Але, як розумів капітан, якби його протримали вдалі від Нкси ще з десяток хвилин, то він її, смерть, взнав би набагато скоріше. Чи вже взнав? З огляду на нерозрізненість поки що реальності та її протилежності, питання було суто риторичне.

В шиплячому голосі Дарт Вейдера риторичність була геть відсутня.

— Ну, щ-щ-що? — видихнув він з мікрофонів зовнішнього зв‘язку. — Виріш-ш-ш-шили? Термін збігає, капітане. Я був кращої думки про ваші розумові здібності. Ви ж самі загнали себе в пастку і знаєте про це.

Капітан знав. І, здається, дещо знала й ще одна істота.

— А він правий, Кременчуку, — болісно й ледь презирливо скривився Норильцєв. І враз стало видно, що розмова з Нксою ані трохи не відволікла його від інших думок. — Правий, кажу, електратор. Знову ти, капітане, намудрагелів. Казав же, треба було до відкритого космосу пробиватися. Та й нам не треба було вимагати повернення на „Софію”. Треба було „суперашку” утримувати. Двома кораблями більше б наворочали.

— Наворочали!.. Двома!.. До відкритого!.. — внутрішньо ледь не заплакав Богдан. Зовні ж його обличчя виражало лють та презирство. — Треба було спочатку мене попередити, ніж в це осине кубло лізти!

— Яким чином попередити, капітане? — дуже тихо спитала Такаманохара і Богдан відчув пекучий сором, який полум‘яним кольором розпочав заливати його щоки.

Цей сором ставав ще пекучішим при згадці про те, як він недобре думав про своїх товаришів, чим дозволив електратору розвести його, як останнього дурня. Саме через це капітан впритул нахилився до екрану, залишаючись віч-на-віч з Дартом Вейдером, який, пихато схрестивши руки на грудях, завмер метрах в двадцяти від „Софії”. В порівнянні з розмірами апарату та реакторної зали він здавався мікроскопічно малим. Зловісності, втім, в його вбранні та голосі від цього не меншало.

— Електраторе, — гаряче дихнув Кременчук, — звір, загнаний в клітку, має звичку огризатися.

— Огризайтеся, — ледь знизав плечима електратор. — Те, що ви здатні до суїциду, я вже помітив. Ви, мабуть, некрофіл, капітане. Що ж стосується ваших друзів, то я поки що в цьому не певен.

— Про що це він? — прошурхотіла над вухом Богдана Сонька, але той лише відмахнувся від неї.

— Не певний? А ти подумай, електраторе. Добре подумай про те, що друзі мої проміняли скотське, хоча й сите, животіння на Хоті на смертельний ризик всередині твоєї клятої Зорі Смерті.

— От саме тому я й вважаю, що ви усі небезпечні для мого Всесвіту. І саме тому максимум за годину ви будете знищені просто в реакторі. Самі напросилися. Втім, ще є варіанти і ви, капітане, знаєте про них.

— От тільки в тебе, виродку, жодного варіанту не залишилось, — почувся гучний, трохи викривлений мікрофонами, голос Зоребора і Богдан налякано обернувся, зустрічаючись з так само наляканим поглядом Такаманохари. Норильцєва в рубці не було.

На екрані гратчаста пащека електратора хитнулась і почала повертатись кудись убік. Кременчук лихоманково заграв сенсорами на пульті, збільшуючи загальний сектор огляду для зовнішніх об‘єктивів.

За мить зловісна постать Дарт Вейдера знову перетворилась на лялькову, а з лівого боку до неї наближався…

— Норильцєве! — рявкнув капітан. — Матір твою в печінку, швидко на борт! На борт повертайся, кажу!!!

Гнучка юнацька постать тьмяно виблискувала кольчугою вже в декількох метрах від електратора. А той спокійно дивився і на неї, і на загрозливо здійняту металеву руку, і на короткий меч, протягнутий до нього іншою, живою, рукою.

— Норильцєве!

— Зореборе!.. Ігре!.. Фьють, фьють!..

— Ексцеленц!!! — перекрив увесь цей галас рев динаміків. — Я йду!

— С-с-спокійно, Антілес-с-се, — прошипіло у відповідь. — Наказую нікому не наближатися до реактору. Це справа Електратора — рятувати свою Електоральну Імперію. Вс-с-сім спокійно!

— Оце вірно, — голос Зоребора аж дзвенів від напруги. — Всім спокійно і нікому до нас не наближатись! Бо я цього електрика хрінового на дроти пошинкую, якщо хтось наблизиться. Тільки електрони пострибають!

Дві постаті непорушно завмерли в двох метрах одна від одної.

— Пострибають, пострибають електрони, — хрипко-механічно зареготав Дарт Вейдер. — Це ти, юначе, гарно вигадав.

— Звісно, що гарно. А ще гарніше буде, якщо ти зараз накажеш гопникам своїм випустити „Софію” до відкритого космосу. А сам, спокійнісінько так, зайдеш на борт апарата.

— Який вигадливий молодик!

— Слухай-но ти, електрообмотка недокручена, я з тобою не жартую. Ти на лаштунки свої не сподівайся. Бо беззбройний ти зараз і якщо гадаєш, що шолом твій кебу твою від меча мого врятує, то…

„От дурень!” — смикнувся біля екранів Кременчук, а Дарт Вейдер зненацька крутнувся на місці, подув повітря здійняв полу його темно-лілового плаща і… І Богдан нарешті згадав, про що нагадує йому отой коротесенький кийок, що був приторочений до пояса електратора.

Але робити щось було вже запізно. Бо кийок на млі ока опинився в руці Дарта Вейдера і враз перетворився на рукоять довгого меча з каламутно-фіолетовим, напівпрозорим лезом. Кіношна лазерна зброя із „Зоряних воєн” набула цілковитої і загрозливої реальності.

— Зоребо-о-о-оре!!! Назад!.. Назад, сучий сину! На борт давай, на борт, матері твоїй ковінька!

Від несподіваного випаду елетратора Норильцєв ледве встиг відскочити вбік перед тим, як лазерний клинок рвучко опустився на те місце, де він тільки-но стояв. Лише жеврини сині вусібіч посипалися.

— Наза-а-а-ад!!!

Ще один випад і знову — вдалий стрибок. Ще раз… Ще… Норильцєв стрибав, мов заєць по лугу, втікаючи від пострілів мисливця, а навкруги вже аж мерехтіло від іскор, що не встигали згасати, повітря тріщало електричними розрядами. Довго тривати це не могло. Щось мало статися. І воно сталося.

Богданові раптом здалося, що плин часу почав уповільнюватись, бо, перечепившись через щось, Ігор повільно посунув на гладеньку долівку, розпачливо виставивши перед собою нерозлучного акінака. А Дарт Вейдер вже височив над ним, обома руками здійнявши лазерного меча і явно вирішивши поставити останню крапку в цьому короткому двобої. Який більше нагадував побиття малюка.

- Ігорю-ю-юфью-ю-ють!

Лише за нескінченно тривалу мить Богдан зрозумів, що розпачливі крики Соньки та Р2Д2 не лише сплелися в один, а й набули якогось стереофонічного характеру. Цьому, вочевидь, сприяло те, що чулися вони з різних боків: Такаманохарів з-за плеча, а роботів…

Смішний і недолугий, схожий на хатній пилосос модерної конструкції, Р2Д2 з вереском котився просто під ноги електратора. Той навіть зрозуміти нічого не встиг, а розлючений механізм вже вдаряв його під коліна і гроза усього всесвіту, незграбно змахнувши руками, падав на спину, викреслюючи химерну лазерну криву в лункому повітрі величезної зали.

— Норильцєве, наза-а-ад!!!

Невідомо, чи розпочав би Зоребор Сталева Десниця стрімкий відступ — скоріше, навпаки — якби гнучка дівоча постать, обтягнута золотавим комбінезоном, бурштиновою блискавицею не підстрибувала б вже до нього і, ухопивши за плечі, буквально закидала хлопця до шлюзової камери „Софії”. І Богдан в черговий раз, майже неусвідомлено, здивувався нелюдській силі цього самурайського створіння.

Дарт Вейдер спочатку на мить вражено завмер на своїй худосочній сідниці, а потім захрипів, зашипів, забулькотів, наче невеличкий грязьовий вулкан, по вінця наповнений пекучим лайном.

— Ах-х-х-х ти!.. С-с-сволото…

І, навіть не пробуючи зрушити з місця, навідліг махнув своїм лазерним мечем, на лілові іскри трощачи опуклий корпус Р2Д2.

— Фью-ю-ю-у-у…

— Ер два-а-а-а!..

- Ігорю, не пручайся, не пручайся!..

— Соню, тягни, тягни його! Я шлюз зачиняю…

Темно-бузкові іскри згасали. Повільно, але остаточно. Перетворюючись на задушний димок, що потроху розсмоктувався в замкненому просторі Зорі Смерті. Неоковирний кавалок потріскуючого металу — все, що залишилось від смішного робота — повільно остигав на долівці, обпеченій променевим клинком лазерної зброї. Електратор вже стояв на ногах і з крижаним мовчанням спостерігав за тим, як „Софія” зачиняє свій вхідний люк.

— С-сука! Ох, і сучара ж ти, капітане!

Кременчуку здалося, що він жодного разу не бачив Норильцєва таким оскаженілим. Навіть на Арканарі.

— Всі, всі через тебе гинуть, капітане, всі!

„Через тебе, через тебе загинула наша донечка! Через тебе…” — закривши обличчя долонями, шепотіла Олена. Цей шепіт і досі розпеченими цівками шкварчить у вухах капітана.

— Начальник твій через тебе загинув на Чоломаї… І Румата… І створіння оце недолуге…

„І Сніжанка”, — тьохнуло в серці, а зовні капітан суворо набурмосив свої широкі брови під репнути козирком міліцейського кашкета:

— А, може, вони через тебе, пацана, гинуть? І на Чоломаї отому, і на Арканарі, і тут…

Чоловіки зустрілися розлюченими поглядами, які з боку більше здавалися очманілими. Певною мірою, Соньці з Нксою. А ще їм здалося, що вони чимось невловимим почали нагадувати одне одного — кремезний капітан та недосвідчений юнга.

— Припиніть! — кахикнула Такаманохара. Неначе задихалась.

— Не треба, не треба, Ігре, Крчуче, — сіпнувся собі й піррянин.

— Не треба, то й не треба, — розслабився зненацька Кременчук. — Воно й дійсно… Не треба перед смертю.

Сонька здивовано зиркнула на нього. Богдан перехопив її погляд і порухи його відразу стали дріб‘язково-метушливими.

— Чого зиркаєш? — спитав і кивнув на екран, на якому й досі непорушно, впевнено та мовчазно випростався електратор. — Краще он туди зиркай! Треба закінчувати. Остаточно закінчувати. Безповоротно, тобто.

— Що закінчувати?

— Все! — „Маячню свою хворобливу”, ледь не вирвалось у Богдана, але в він стримався. — Все треба закінчувати, Сонько. Немає в нас іншого виходу. Певною мірою, я його не бачу.

— Капітане, — почулося з зовнішніх мікрофонів, — ви мені остогиділи. Вкрай остогиділи. Навіть своїх підлеглих, служок своїх, в руках тримати не можете. Хирляк! Лайно! Якщо за п‘ять хвилин ви усі не вийдете зі свого апарату, то відправитесь разом з ним просто до реактору. Більше мені нема про що з вами говорити.

І електратор, рвучко крутнувшись на місці, зробив було крок до ліфтового порталу, що, на диво неушкоджений, розташувався трохи збоку від виваленого тунелю.

— Не блефуй, Вейдере, — схилився Кременчук над пультом, намагаючись приховати своє збентеження від екіпажу. — Не блефуй. Ми тобі, звісно до одного місця, але апарат…

— Шкода, звичайно, апарату, — в свою чергу кинув електратор через плече, — але, що робити? Дякувати Простору, що ми хоча б взнали про принципове існування можливості його малоенергетичного проколювання. Відтепер усі сили мого Всесвіту ми кинемо на з‘ясування цього принципу. Термінове з‘ясування. Як ви гадаєте, — раптом зупинилась темно-фіолетова постать, знову обертаючись до апарату, — вистачить в мого Всесвіту сил на це?

— Малесенький в тебе Всесвіт, Вейдере. Дрібний. Як і твій мозок, до речі. Тому, шановний, сил отих може й не вистачити.

— Ви, добродію, за мій мозок не турбуйтес-с-с-ся… За свій краще…

— А мені за власний турбуватися нема чого. А ось за твій… Як ти гадаєш, чого це я наполіг на тому, щоб „Софію” не до космосу, а до головного реактору затягнути?

Від повіддю капітанові було мовчання. Дещо знічене, здається, мовчання.

— Ось-ось… Бачиш, до тебе лише зараз доходити починає. В тебе, мабуть, кеба не електронах, а на солярці працює. Якщо „Софія” наша здатна Всесвіти краяти, то станцію твою вона взагалі на елементарні частки потрощить. Особливо, якщо головний реактор не віддалік буде. Час смерті, друже, іноді настає навіть для Зорі Смерті. І ніколи не вгадаєш, коли він настає. Бо час смерті — головна таємниця життя.

— Т-ти… Ти не пос-с-смієш-ш-ш…

— Посмію, шановний.

— Агов, капітане, ти що замислив? — голос Такаманохари був напруженим до не можна.

Норильцєв щільно притиснув Нксу до грудей і разом з ним кидав дещо збентежені погляди то на дівчину, то на капітана.

— Ти ж розумієш, Сонько… Ти ж розумна дівчина… Немає в нас іншого виходу. Більше того, здається, що і для світу нашого іншого виходу не існує. Якщо гидота тутешня найближчим часом дійсно проколювання всесвітів на потік поставить, то… То гаплик, Сонько, усьому нашому світу. Що ми їм протиставити зможемо? Хімію нашу ракетну? Це ж кам‘яний вік!

— Кам‘яний, звісно… Але… Але, Богдане… Розумом я погоджуюся з тобою, але серцем… І навіть не в нас з Ігорем чи Нксою справа. Зовсім не в тому справа, що ми усі загинемо. Опісля вибуху Зорі Смерті цей, не наш Всесвіт, теж загинути може. Обов‘язково, навіть, загине. Ти в змозі взяти на себе відповідальність за загибель цілого безмежжя?

— Та хіба ж це безмежжя? Розбійні ескадрони, білкові покидьки, електратори та унтердарти… Не дивно, що всесвіт цей збігається. Він давно вже мертвий, всесвіт цей!

— Але ти забираєш в нього право на воскресіння.

— Забираю! Забираю, Сонько!.. Бо його воскресіння — це смерть мого світу.

— А нас ти спитав, капітане? — прорізався нарешті голос в Зоребора і був цей голос навіки стомленим і ледь чутним. Лють в ньому розвіялась без сліду, неначе димок від знищеного Р2Д2. — Ти з нами порадився? — І ще щільніше притиснув до себе малого крчовника.

— Та немає, немає в нас часу радитись, Ігорю! І виходу ані в нас, ані в нікого немає, — Кременчук ледь не плакав. — Ми своїми смертями, якщо це заспокоїть твою героїчну натуру, галактиці нашій життя врятуємо. Ти ж полюбляєш такі подвиги?

А сам вже відвертався, відвертався від хлопця і чаклував, чаклував над пультом, намагаючись сховати від екіпажу вираз свого обличчя. Бо нехай і не існує в реальності його екіпажу, нехай цей екіпаж і є лише витвором його уяви, але мають вони усі смерть свою фантомну зовсім не по-фантомному стріти. По-людські мають вони її стріти. І ще… І ще хай лишень він сам-один знатиме про те, що крок оцей — аж ніяке не геройство, а відчайдушний апофеоз його власної, капітанової, боягузливості. Його небажання помирати остаточно там, в далекому реальному світі. Зрадництва його апофеоз.

А ще він очікував, що от зараз по спині його залупцюють міцні кулачиськи, чіпкі пальці вп‘ються в камуфляжну тканину комбінезону і з гучним вереском стануть відтягати, відтягати його від пульту, з м‘ясом видираючи з цього простору й часу. Але позаду все було тихо.

Легесенько загули двигуни „Софії” і апарат обережно, можна сказати — задумливо, захитався над долівкою. Фантоми мовчали. І Богдан був вдячним їм за це. Добрі в нього галюники, розумні. А Соньку, якби він її саме такою в реальному життя зустрів, він і покохати зміг би. Точно зміг би. Не дивлячись на задавнену тугу за Оленою. Бо не по за дружиною колишньою ця туга була. За Сніжаною. Й-ех, галюники ви мої любі, прощавайте!

— Стій, с-с-сті-і-і-ій!!! — зашипів зненацька газованою водою з-під рвучко відчиненого короку, Його нелюдська Нескінченність, електратор Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний. — Антілессе! Пієтте! Зупиніть його, зупиніть!!!

Темно-фіолетова, аж чорна, постать його зненацька на мить застигла, а потім засмикалась кожною складкою плаща і знайоме капітанові бузкове свічення розпочало огортати її. Але сконцентруватися навколо голови, аби потім відірватися від тіла повільною кульовою блискавкою, свічення не встигало.

— Антілес-с-с-се!!!

„Софія” повільно й значуще розвернула капітана обличчям просто до захисного щита головного реактора.

— Розстріляти, розстріляти їх!

В тунелю, виламаному апаратом землян, відчувся якийсь трикутний рух, а протилежна стіна зали раптом випнулась і грань ще одного чорного трикутника, блищачи мертвотним кольором синього вогню, вивалилась з неї, стискаючи своєю громадою і час, і простір.

— А-а-а-а!!!

„Софія” зірвалась з місця і кинулась просто на щит реактора. Водночас Кременчук увів усі її рушії в режим аварійної потужності. Який за п‘ять секунд мав закінчитися вибухом апарату.

Ревіли сирени.

Щось скрегтіло.

Хтось кричав. Тонко й нажахано.

Стовпи блакитного полум‘я зачепили таки борт „Софії” і вона розпочала обертатися, дисковою пилою вгризаючись в метал реактора.

— А-а-а-а-а!

— Сонько, Сонько, а ти мені подобалась! Здається, я покохав тебе, Сонько!

— Тримайся, Нксо, тримайся, друже!.. Зараз, зараз…

Щось загуркотіло, спалахнуло, боляче стиснуло тіла людей та метал механізмів, кидаючи усе це в мерехтливу безмежність, по самі вінця вічності переповнену полум‘ям, криком та уламками простору.

— Прощай, Сонько… А з Корнелією в мене нічого не було. Присягаюся, Сонько.

VІІ. Кременчук

Знову було не розібрати слів, поки на паузі гулу вони не закінчилися загадковим і тягучим: “що кличе в лискучий світ”.

О.Грін “Лискучий світ”

Цуй-сонь…сонь-ко… цуй-сонь… сонь-ко… цуй-сонь… У скронях бухкало гаряче й боляче. Сонь-ко… цуй-сонь… Що за „цуй-сонь”? Який такий „цуй-сонь”? Здається, саме це белькотіла істота з фасеточними очами, яку кутасті підстрелили на Чоломаї. Втім, це в неї не очі такі були, це в неї гермошолом такий був. Цуй-сонь… сонь-ко… Яка така Сонька? Така-в-мами-харя? Бомжиха з Раківки? Ні, Сонька не бомжиха. Вона японка. Вона… Вона корабель інопланетний знайшла. Чи не інопланетний? Чи японський?

Он скільки там ієрогліфів було! Тобто, є. Чи було?

Богдан застогнав і прислухався до свого тіла. Було воно усе побите й ватяне. Але живе. Їй-бо, живе! А Сонька?..

Сонька Такаманохара?.. Її не було. Не було її. Вона — витвір його хворої уяви. Гарний витвір, треба сказати.

Симпатичний.

Поряд щось заворушилось. Тихо-тихесенько. Сторожко й боязко. Але Кременчук відразу й сам злякано напружився усім тілом. До болі в кістках напружився. А потім, так само сторожко й боязко, розплющив очі. І відразу знову стулив повіки. Щільно-щільно. Потім знову розплющив їх. Знову стулив. І так — декілька разів, прислухаючись до незрозумілого відчуття: радощів, перемішаних з тривогою, що почали нудотно нуртувати десь в області сонячного сплетіння. Що? Що воно відбулося?! І лише десь за сьомим розплющенням очей Богдан зрозумів: в них нічого не мерехтіло, як до того він звик останнім часом. Порожньо було в очах. До крижаного протягу в зіницях порожньо. Лише збоку щось темною масою нависало над ними. А мерехтіння не було! Не було отого мерехтіння. Все… Напевне він таки виліковуватись розпочав. От радість-то! Нарешті…

Кременчук примружився, пробуючи сфокусувати зір. І відразу зрозумів, чому радощі його були густо замішені на нудотній тривозі: оте темне, що нависало збоку над його головою, виявилось… краєм крісла. Але не медичного. Ні.

Краєм верткого крісла воно виявилося. Біля пульту інопланетного корабля із земною назвою „Софія”. Котрого просто не могло існувати в реальному світі. От якби, наприклад, то й дійсно якась техніка японська була, то тоді… Тоді — може. А так…

Боже! Та що з ним таке відбувається!

Шурхіт поряд повторився і Богдан обережно повернув голову, намагаючись не розплескати по фантастичному оточенню свого хворого мозку. Край крісла покотився убік і капітанові здалося, що його зображення складається з мільярдів ртутних крапелинок. При повороті голови крапелинки спалахували різнобарвним відображеним світлом і від цього усі предмети, що втрапляли в поле зору, набували рис якоїсь… Мультиплікаційності, чи що?

Певною мірою, істоту, яка шурхотіла поряд з капітаном, можна було лише в мультику зустріти. Невеличка, кошлата, і зветься… Нксою вона зветься. Крчовником з колись зеленої планети Пірр.

Богдан аж знову застогнав, у восьмий раз заплющуючи очі і згадуючи усе, що відбувалося з ним останнім часом. А найголовніше — своє боягузтво щодо вигаданої смерті згадуючи та жагу невигаданого одужання. За рахунок зради усього, що міг витворити його мозок. І гарного витворити, і не дуже. Але, здається, все невідворотно залишилось на своєму місці: і смерть, і життя… І хвороба.

— Капітане, ти живий?

Дівочий голос з легеньким акцентом. Такаманохара.

Головна маячня зболілого мозку.

— Живий чи ні, питаю? Спробуй встати. Нксі допомогти треба.

— Нор… Норильцєв є? Тобто, де? Чого його не чутно?

— Тут я, тутеньки. — Це вже з боку дверей. — Мене до коридору викинуло.

Бодай тебе взагалі кудись до інших світів викинуло б!

Хворобонька ти моя.

Легенька жіноча долоня на чолі. Міцна чоловіча рука під спиною. Треба вставати. Ач, як в очах все завертілося.

Все це намальоване вигадане оточення завертілося.

— Щось із зором у мене, — пожалівся Богдан.

— Ага, і в мене… І в мене… А мерехтіння немає… Немає мерехтіння… — Голоси снували, наче відлуння у великій печері. — Нксо, Нксо, ти як?.. Вставай, друже, вставай… Мм-м… Д-де?.. Де ми?

— Де? Ігорю, посади його поряд з капітаном, а я й дійсно визначуся.

— Разом визначимось. Руку дай. Отак…

— Отак, отак!.. Обережніше! На Нксу не наступи. Все нормально, хлопче?

— Не дуже, Ігре, не дуже. Ми не вмерли, ні? Не вмерли?

— Це ти, друже, не в мене, а в капітана запитуй. Це, друже, він у нас вирішує, кому тут жити, а кому вмирати. І коли.

— Припини, Ігорю! Бо з Зорі Смерті ми, здається, здиміли таки. Але от — куди? Такого, шановне панство, я ще ніколи не бачила. А ти, капітане?

А Богдан лише вражено ворочав головою, втупившись в екрани. „Софія”, здається, була на ходу, але за її обшивкою…

— Може, це механіки Дарт Вейдера продовженням є? — розгублено спитав Норильцєв, що вже випростався й дещо знічено завмер з крчовником на руках.

— Розміром з цілий всесвіт? — засумнівалася Такаманохара.

Ртутні відлиски від безлічі металевих зірок грали на її обличчі.

— А ти впевнена, що саме такого розміру? — хрипко вичавив Кременчук.

Картина на екранах (далекі ялинкові іграшки-кульки, розкидані по ледь сріблястому простору) вразила і його.

Кульки зливалися в одну пухирчасту намальовану масу.

Всі зайві думки та спогади нажахано ковзнули до найвіддаленіших закутків мозку:

— Ти впевнена? — повторив Богдан. — Мультиплікація розміром в декілька мільйонів світлових років?

— В декілька мільярдів. Ти на показники приладів поглянь.

Блискучий всесвіт на екранах іноді вилискував так, що доводилося примружувати очі. Реальністю на екранах вже й взагалі не пахло. Не буває такої реальності. Такого космосу не буває.

— Соню, а як інші показники? — спитав Зоребор і Кременчук миттєво зрозумів, про що йдеться.

— Поки що не знаю, — знизала плечима Такаманохара. — Певний час потрібний, аби визначитися з усілякими там спектральними зміщеннями.

— Зміщеннями, зміщеннями… — передражнив дівчину капітан.

Голова в нього розпочала гудіти, мов надтріснутий дзвін, але загальний стан, здається, приходив до норми.

Нксі дісталося набагато більше. Стоп!.. А як же нанороботи?! Капітан прислухався до свого організму. Була в ньому якась дивна тиша, але розбиратися з цим поки що було ніколи.

— Зміщеннями… — розпочав було знову Кременчук та й так і застиг із роззявленим ротом: лівий сектор іллюмінаторних екранів видав зображення найближчої планети.

— Ух, ти!.. — свиснула Сонька.

— Точно кажу: електратора клятого механіка, — видихнув собі й Норильцєв.

Нкса зовсім вже перелякано повискував, вчепившись за нього обома руками. Срібні іскри-відлиски пробігали по сплутаних жмутках його смух-трави.

Окрім нього переляканим особливо ніхто не виглядав.

Більше вкрай здивованими усі виглядали. Але Кременчук відчув якусь липку моторошність, що зимно торкнулась його грудей. Просто до області серця торкнулась.

Вражало не те, що планета на екранах і дійсно мала вигляд згаданої новорічної іграшки-кульки. Не те, що на її дзеркальній поверхні відображався увесь космос, переповнений подібними „іграшками”. І навіть не кількість цих відображень вражала, яка мала тенденцію до злиття в єдину, ледь пухирчасту, ртутно-розплескану площину. Ні, вражала сама форма цього небесного тіла. Бо цілком кулястою вона не була. Зблизька ставало зрозумілим, що форма „кульок” уявляла собою величезні багатогранники з гранично опуклими — наче вилизаними — ребрами. І саме такий багатогранник заповнював собою увесь лівий сектор екранів.

— Додекаедр, — шепнула Такаманохара.

— Що?!? — здригнувся Кременчук, наче в нього над вухом загорлали голосно.

— Додекаедр, кажу. Правильний дванадцятигранник, утворений правильними п‘ятикутниками. Ця планета має форму додекаедра. Інші небесні тіла, до речі, здається, теж.

Чи це й не небесні тіла зовсім?

— Я ж кажу: електратора прибацаного витівки! Його, зарази. Скоро, мабуть, і сам у гості завітає. Нічого капітан не добився самогубством нашим колективним, нічого!

Соньці здалося, що за розлюченим голосом Зоребор намагається приховати свій панічний переляк. Що ж, картина і дійсно була непересічна. Моторошною для здорового мозку була картина. Алхімічно-амальгамна. Ось тільки щось муляло Соньку в ній. Невідповідність якоїсь деталі загальному настрою.

Ота цяточка мікроскопічна на лискучій грані, оберненій просто до „Софії”, чи що?..

А Кременчук раптом відчув, що горло його чомусь боляче стиснулось. Він ще навіть не зрозумів — від чого, а очі вже до болю вдивлялися в поверхню дивного утворення.

Он там… там… Такаманохара, здається, теж це побачила.

— Сонько, — хрипло вичавив з себе Богдан, — а ну-мо, дай-но ще трохи збільшення. Он на тій цяточці сфокусуйся.

Ліворуч трохи… Бачиш?

— Та бачу! Не сліпа! — чомусь шепотом огризнулася дівчина. — Сам збільшуй. Сенсор в тебе просто під рукою.

— Не можу, Сонько. Не повіриш… Не повіриш, але в мене руки трусяться.

Такаманохара здивовано зиркнула на капітана й рушила було з місця, але Норильцєв, притискаючи до себе схвильованого крчовника, м‘яким стрибком вже наблизився до відповідної ділянки пульту.

— Фьють, — присвиснув по-знайомому, — чи то мені здається, чи…

— Чи-чи, — сварливо відгукнулася Такаманохара, котрій присвист Зоребора раптом до болю нагадав посвистування їхнього загиблого рятівника з механічним ім‘ям Р2Д2. — Мавпенятко Чичичи продавало калачі. Не «чи» кричати треба, а «людина за бортом!» І, взагалі, не чикай, а працюй, якщо взявся!

А сама вже косилася, косилася на Кременчука, завмерле обличчя якого, все в лискучих відлисках цього світу, моторошно нагадувало безжиттєву металеву маску. Втім, вже за хвилину дівчина теж відчула, як шкіра на її щоках натягнулась і похолоднішала. Наче на бляху її шкіра перетворилася.

Норильцєв же, обережно поставивши Нксу на підлогу, набичився, обома руками впираючись у пульт і ледь не влізаючи головою в головний екран. Потім труснув цією самою головою і безпорадно зиркнув на Такаманохару. А та вже зовсім не дивилася на екран. Та вже повністю спрямувала свій погляд на капітана.

В того вже не руки трусились, а губи. Дрібно-дрібно.

Наче щосили стримували щось таке, що рвалося назовні з середини його тіла. І відчували, що не втримають. Що розімкнуться ось-ось. Сонька була вражена. Предмет, що його упіймали об‘єктиви „Софії”, і дійсно був дуже дивним, неочікуваним і дещо жахливим. Але ж не настільки! Вони он скільки чудасій усіляких вже перебачили. Однією більше, однією менше… Але щось підказувало дівчині, що ця чудасія має якийсь знаковий характер. Для капітана знаковий. Чи він вже десь бачив щось подібне? Але, наскільки розуміла Сонька, на Землі це було просто не можливе. Хоча, що вона знає про Землю?

— Капітане, — спитала, — що трапилось? Це дійсно чиясь трагедія, але… Її слова впали в порожнечу. А цяточка на екрані збільшувалась, збільшувалась, видовжувалась і вже точно можна було сказати, що це — тіло колись живої істоти.

Гуманоїдного типу тіло. Яке повільно пересувалось по бозна ким і коли визначеній орбіті над дзеркальною поверхнею додекаедрного утворення. Планетою це утворення навіть подумки Такаманохара називати поки що не наважувалась.

— Ч-чорт! — хрипко видихнув Норильцєв і Соньці здалося, що голос його напрочуд нагадує голос Кременчука.

— Здавалось, мене вже нічим не здивуєш, але оце…

— Що „оце”? — перекинула на хлопця свою увагу Такаманохара, труснувши синявим волоссям.

— Пілот НЛО це. Класичний. Такий, як в Розвеллі.

— В Розвеллі?..

— Ой, Соню, не робіть вигляду, що ви ніколи не чули про катастрофу літаючої тарілки в американському Розвеллі.

Дівчина лише плечима знизала. А Зоребор здивовано розвів руками. Ртутний п‘ясток похмуро блиснув в тон кольчузі та краєвиду на екранах.

— Ну, Соню, ви мене іноді вражаєте. Та такого стандартного інопланетянина по телеку двадцять разів на добу показують. Та й у пресі.

— Не дивлюсь. Не читаю, — буркнула Такаманохара, вдивляючись в сіро-сріблясту, якусь дитячу постать з великою головою та безвільно розкинутими кінцівками.

На голові чітко виділялися величезні, широко розплющені, очі. Вони ставали все більшими, більшими, накочуючись на об‘єктиви і Сонька, врешті решт, усвідомила, що „Софія” наближається до… До трупу вона наближається. Вигляд якого так розбурхав капітана. Але, здається, він вже взяв себе в руки.

Кременчук дійсно грав жовнами і сенсорами, спрямовуючи апарат до сірого тіла, такого же неймовірного, як і все, що оточувало „Софію”. Декілька мовчазних хвилин Богдан врівноважував швидкості і лискуча поверхня додекаедра, на якій не було помітно жодних деталей, розповзалась по усім екранам, наповнюючи рубку металевим сяйвом. Ефект „мультяшності” аж ніяк не бажав зникати з очей. Але капітанові він, здається, не заважав.

Щось інше капітанові заважало.

В кораблі стояла абсолютна, моторошна тиша. Така в ній була лише одного разу: коли вони загиблого інопланетянина, господаря „Софії”, в космосі ховали. Тоді чорний саван зникав в чорноті простору, а обличчя Соньки блищало від нестриманих сліз. Тепер все відбувалось з точністю до навпаки. Відповідно до капітана.

Почулося легесеньке дзижчання і Сонька зрозуміла, що Кременчук відчиняє зовнішній люк і спрямовує шлюз просто на тіло. Наче сачок на метелика. За чверть години мертвий метелик знаходився в шлюзовій камері, а „Софія” насторожено й сумовито линула по неймовірній додекаедрній орбіті.

***

Сонька промацала датчиками їхнього апарату кожний сантиметр оточуючого простору, але ніякого життя — ані природного, ані штучного — навколо не спостерігалося.

Планета зберігала лискуче мовчання на всіх діапазонах.

Навкруги ртутно плюскотів дивний порожній світ, в якому невідомо звідки взялося тіло інопланетної істоти.

Втім, істота вже знаходилась не в ньому. На „Софії” вона знаходилась. Але члени екіпажу, навіть гарячий Зоребор, не поспішали до нього. Начебто очікували чогось ще більше незрозумілого.

Найбільше неповоротким чомусь став Кременчук. Наче скам‘янів капітан, думаючи про щось, відоме лише йому самому.

— А чого чекаємо? — не витримав, врешті решт, Нкса. — Чого сидімо? Час іде. А людину, може, ще врятувати можна. Та й цікаво.

Думка була нова, але капітан жодним чином не зреагував на неврівноважену репліку малого крчовника.

Такаманохара з Норильцєвим обмінялися швидкими поглядами: мовляв, з відкритого космосу ще ніхто не рятувався, а щодо цікавості… Притупилася в них цікавість останнім часом через нагромадження усіх цих небезпечних і незбагненних подій, мармиз та всесвітів.

— Пішли, пішли! — не вгавав Нкса, схопивши Зоребора за його сталевий протез і тягнучи до коридору. — Пішли, Ігре!

Той безпорадно зиркнув на Соньку. І в цю мить Кременчук рвучко випростався, аж захрумтівши усіма суглобами, і вичавив, не дивлячись ані на кого:

— Всім залишатися на місцях. Я сам. Я спочатку сам подивлюся на те, що воно таке. І, поправивши кашкет, наче до начальства на килим відправлявся, посунув до виходу. Але, не дивлячись на суворий тон, уся спина його камуфляжна виражала якусь розгубу та невпевненість.

Постать капітана в неоновому освітленні вузьких переходів повільно пересувалась на екранах внутрішнього огляду доти, допоки не завмерла біля дверей шлюзової камери. Велика чоловіча долонь лягла на сенсор відчинення. Двері повільно поповзли вгору.

Сіра інопланетна істота лежала горілиць, втупивши великі чорні очі у високу стелю, покраяну рубцями від пострілів лазерів та іншого небезпечного причандалля.

Богдан на мить завмер на порозі, а потім наче в крижану воду шубовснувся. Сонька напружено спостерігала за ним.

Поряд завовтузився Норильцєв:

— Я теж туди пішов. Чого це ми біля екранів принишкли? Чого це він там сам? Самого три роки шукали…

— Сидіти! — голос Такаманохари був напрочуд жорстким.

— Всім сидіти. Ані руш!

Капітан на екрані повільно схилився над невеличким, якимсь дитячим, тільцем, а потім обережно ледь здійняв голову істоти, завівши обидві руки під її потилицю. Начебто щось шукав він там. І, здається, він знав, що шукати. Бо почулося легесеньке, на межі чутності, клацання. А потім…

Сонька мимохіть зойкнула, затуливши рота обома долонями.

— Ч-чорт! — знову зовсім по-кременчуцькі видихнув Норильцєв, а Нкса коротко вискнув, підстрибнувши на місці. Їхнє здивування було зрозумілим. Разом з клацанням на шиї істоти з‘явилась якась тріщинка, що повільно збільшувалась по мірі того, як Богдан однією рукою тягнув голову істоти на себе. За мить голова відділилася від тіла і виявилось, що це — сріблястий гермошлом, з-під якого… Зпід якого з‘явилось неприродно біле обличчя.

Звичайне земне обличчя.

Звичайної земної дівчинки років дванадцяти з ледь кирпатим носом і опуклими губами.

— Сніжана, — прошепотіли побілілі губи капітана. Але був цей шепіт гучнішим за усі крики усіх всесвітів, разом узятих. — Сніжанка… — І зненацька загорлав, відкинувши вбік гермошолом та й притиснувши голову дівчинки до своїх камуфляжних грудей: — Сніжанко, донечко!!! І, наче очікуючи цього крику, повітря раптом вибухнуло виттям сирен, освітлення приміщень запульсувало червоним кольором тривоги, а саму „Софію” кинуло в бік і вона дрібнесенько завібрувала усіма своїми з‘єднаннями.

Перед тим, як кинутися до пульту керування, Сонька ще встигла кинути погляд на Кременчука, що притискав до себе, таке дороге для нього, створіння, розгублено роззираючись в усі боки.

— Нксо, біжи до капітана! — гукнула дівчина, намагаючись зрозуміти, що відбувається з апаратом. — Допоможи йому…

Крчовник миттєво зник з рубки, а Норильцєв, лихоманково роздивляючись показники приладів, розгублено вигукнув:

— Що воно в біса коїться, Соню?! І не зрозумілим було — чого це стосується: чи то приладів, чи то картини, яка тільки-но була видна на внутрішніх екранах.

Втім, Такаманохара вже не звертала уваги ані на що стороннє, зосередившись на датчиках правого сектору: саме звідти почувся перший удар, який похитнув апарат. І вже за хвилину вона загорлала: — Ігорю, Ігорю, увімкни об‘єктиви спостереження за обшивкою. Правого сектору об‘єктиви. Там щось відбувається. Тиск починає падати! Чуєш, тиск падає!!!

Хлопець зненацька зірвався з місця, явно намагаючись вискочити з приміщення:

— Я просто туди побіг! — гукнув на ходу. — На місці розберуся.

Аварійне освітлення давилося червоним, а крізь виття сирен розпочав точитися якийсь виск.

— Стій, стій, Ігорю! В крісло давай! Я зараз маневрувати розпочну. І розкаряченою п’ятірнею Сонька раптом тицьнула в один з тільки-но увімкнених моніторів, а Зоребор вкляк на порозі рубки, кинувши погляд на нього. Щелепа в хлопця відвалилася аж до підлоги. І було від чого. Бо на моніторі було видно, як темнолілова постать, величезною п‘явкою розпластавшись на сріблястій поверхні «Софії», краяла, краяла корпус коротким, але, вочевидь, доволі потужним лазерним променем-клинком.

— Дарт Вейдер! — ахнув Норильцєв. — Я ж казав: його витівки! І звідки…

Закінчити фразу він не встиг, бо був кинутий вздовж стінки рубки карколомним віражем, якого заклала Такаманохара.

— Тримайтеся!!! — вивертала вона себе криком. — Всі тримайтеся! Капітане, капітане: напад на «Софію»! Напад!!!

Ти чуєш?.. Електратор таки дістав нас. Особисто. Всі тримайтеся, а я скинути його з обшивки спробую!

Зоребор відчув, як апарат під прямим кутом накренився на ребро і буквально покотився по орбіті. Певною мірою, не дивлячись на відсутність навколо тарілки ані верху, ані низу, відчуття було саме таким.

Виявляючи дива акробатики і намагаючись не думати про те, що зараз відбувається в шлюзовій камері, Ігор дістався таки до свого крісла. П‘явка на екрані залишалася на своєму місці.

— Соню! — вгвинтився голос Норильцєва поміж двома завиваннями сирен. — Соню, ця планета додекаедрна, вона атмосферу має чи ні? Що прилади кажуть?

— Здається, має. Здається, нормальної щільності. І складу.

— Так якого біса! Вниз, вниз давайте! Тут ми цьому дурневі нічого не зробимо. Повітрям його треба, повітрям розпеченим! Згорить, лахудро, звалиться, нікуди не дінеться!

Швидкість перебігу подій здалася Соньці настільки великою, що її мозок, врешті решт, розпочав відмовлятися сприймати оточуючу реальність. Будь-яка думка просто не могла пробитися крізь її неймовірність. Лискучий космос… планета-додекаедр… труп на орбіті (невже й дійсно донька Кременчука?!?)… Дарт Вейдер от звідкілясь узявся. А, може… Може це в неї свідомість агонізує перед остаточним зникненням опісля вибуху Зорі Смерті?

— Сідаємо, Соню! Вни-и-и-из!!!

— И-и-и-и… — вили сирени. — І-і-і-ігре, що відбувається, що? Я боюсь, І-і-і-ігре!

Лише Кременчук мовчить. А це що?.. Дзижчання якесь.

Здається, переборки опускаються, ізолюючи приміщення «Софії» одне від одного. Боже, що там в шлюзовій камері коїться! І Сонька, примруживши очі, вивернула траєкторію апарата, кидаючи його назустріч лискучому байдужепласкому простору.

— И-и-и-и-и… Клац-клац…

— Це що таке?..

— Замки перегородок-відсікачів почали спрацьовувати.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю!.. Тримайся, Ігорю, тримайся! Капітане, як ти там? Капітане?!

З шлюзової камери — ані чичирк. На екранах зовнішнього огляду Дарт Вейдер по-щурячому водив головою з боку в бік, щось роблячи з обшивкою своїм лазерним мечем.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ… — раптом просичало крізь гармидер і блимання аварійного освітлення: електратор явно щось намагався сказати. Чи казав?

Обшивка „Софії” теж розпочала світитися, явно розпалюючись від тертя об атмосферу. Його Нескінченність по особливому рвучко крутнув лазерним мечем і добрячий шмат металу майнув назад, миттєво зникнувши в розпеченому повітрі.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ…

— Ах ти, виродку! — Сонька так прямовисно кинула апарат вниз, що Ігорю здалося, наче в нього серце через горлянку вистрибнуло.

— Гур-р-р… — загуркотіло щось вдалечині і другий шмат обшивки зник з поля зору.

— Сніжано, Сніжанко! — вибухнула зненацька криком шлюзова камера. — Ні-і-і-і!!! Не дозволю в другий раз, не дозволю! — І-і-і-і… гур-р-р… ш-ш-ш-щ-щ… „Софію” кидало спочатку в боки, а потім — вгору й вниз, немовбито вона полетіла наче камінь, що стрибає по величезних хвилях.

— Давай, Соню, давай! Скидай цього електрика!

— На прилади дивись, на прилади!.. Скільки там до поверхні? Щоб не гробанутися нам усім…

— Не бачу, їй-бо не бачу, Соню! Щось нове, нове відбувається!!!

Тільки зараз до Такаманохари дійшло, що навколишній світ якось дивно тьмяніє в її очах. Більше… більше… ще більше… Поштовхи „Софії” в цьому бляклому світі набували якогось ватяного характеру. Чи це лише здавалося змученому мозку дівчини? Але ось і звуки навколишні стало чутно, мов крізь стіну товстелезну. Що це там Зоребор кричати намагається? І Сонька гранично напружила слух.

— Обережніше-е-е-е! — розчула. — Земля, Соню, земля-яя-я!!! І лише по тому крізь незрозумілу темряву Такаманохара таки роздивилась неясне мерехтіння на головному екрані. А потім стрімкі, неясні картинки. Наче вони на величезній швидкості на здибленим льодовиком неслися. Під час полярної ночі. Хот?!?

Тобто, може й дійсно — над льодовиком? Он як скалки різні в усі боки полетіли! А „Софія”, коротко зревівши від несподіваного удару, кинулася праворуч, на інший ропак, трощачи його вщент і зариваючись ледь не по маківку в срібні уламки.

Але Сонька цього вже не бачила. Бо незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати її мозок. Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок. Назавжди?! І це було останнім, про що встигла подумати Такаманохара перед тим, як її жбурнуло в цей самий морок просто з жорсткого капітанського крісла.

***

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Соньку лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Дівчина застогнала, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозуміла, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над нею та скособоченою „Софією”.

Повітря було прохолодне, але на диво не зимне. А грані торосів — гладенькими до дзеркальності. В них і відображувалась Такманохара, що безтямними очима втупилась в навколишній краєвид, лежачи горілиць на іскристих скалках колючого скла. А Богдан, що, вже прийшовши до тями, прикривав собою чиєсь крихке тіло. І навіть Ігор з Нксою відображувались, що як впали метрів за десять від Такаманохари, так і лежали нерухомо, не виявляючи жодних ознак життя.

Над усім цим нависав порубцьований борт „Софії”. Як вони втрапили сюди? Звідки?!

В очах перекочувалися мільярди малесеньких кульок, що складувалися в зримі образи. І це всесвітнє перекочування своїм виблискуванням надавало певної анімаційності усьому оточенню. Анімаційності?! І Сонька раптом здригнулася усім тілом, враз згадуючи усе, що з ними відбулося.

Чи не відбулося? Чи привиділося опісля вибуху „Софії”?

Опісля вибуху Зорі Смерті. І всього всесвіту, що невпинно збігався в одну точку. Опісля загибелі як його, так і їхньої?

Сонька відчула, що крижаний жах просотується в кожну клітинку її тіла, знерухомлюючи його. І скам‘яніти остаточно йому не дозволяв лише останній спогад про останні слова Богдана ще перед вибухом. Про кохання він казав, про кохання! Чи це в маячінні їй здалося? І ще щось…

Чиясь донька… Додекаедр… Електратор… Морок…

Морок?!?

Аби знову не звалитися до нього, не піддатися його чорній нерухомості, дівчина спробувала ворухнути рукою.

Вийшло!.. Вийшло, матері його ковінька, як Богдан каже. А ну-мо, іншою… І ця працює… І ноги… Жива вона, жива!

Але… Але як вони сюди втрапили? Як їх з „Софії” викинуло? Отут вже аж нічого не згадується. Лише темрява, темрява, яка поступово заполоняла очі. А потім?!..

Останнє слово Сонька вигукнула і вигук її дивною дрібною луною застрибав поміж дзеркальних, геометрично правильних, торосів, наче злякавшись вигляду розбитого апарату.

— Чого? — слабко донеслося з боку Норильцєва й Нкси. — Чого галасуєте? — І за мить: — Ой, а де це ми?! І знову луна пострибала по дзеркальних гранях, а навздогін їй поплазував довгий стогін Кременчука:

— М-м-м… Сніжано, донечко… — І зненацька, смикнувшись усім своїм камуфляжним корпусом, капітан рвучко перекинувся на спину і сів, схопивши та й притиснувши до себе тільце, затягнуте в сріблястий комбінезон.

Донечка?! А так, так!.. Вони ж…

Голова трупа безвільно хитнулась, а вії в нього… здригнулись. Чи це здалося Соньці здалеку?

А капітан вже щосили трусив істоту, що взялася невідомо звідки на невідомій планетарній орбіті. І невідомо з якого дива — чи з якої любові? — взялася. Він трусив її тендітні — торкнись і зламаються — плечі і волав:

— Сніжанко, доню!.. Оговтуйсь, оговтуйсь… Це я — татко твій, татуня! Оговтуйсь, сонечко моє!..

— Та спокійніше ти! — намагаючись відкинути усі враження від неймовірності згаданих подій, видихнула Такаманохара, схоплюючись на рівні й відображуючись водночас в усіх гранях усіх геометричних торосів. Сліпе алюмінієве небо байдуже дивилося на них. — Спокійніше, кажу! Ти… Ти певен, що це донька твоя?

— Вона, вона це, Сонько! Я не знаю, яким чином і звідки, але це — вона! Я ж її вже бачив в цьому костюмі. Давнодавно…

— Спокійніше, кажу, Богдане! Ну, сам подумай, звідки тут твоя донька візьметься? Та ж ти й сам колись казав, що вона в автомобільній катастрофі загинула. Згадай…

— Та пам‘ятаю я, пам‘ятаю!.. Але жива вона, Сонько, жива!

Такаманохара, що вже впритул наблизилась до капітана з дівчинкою на руках, зблиснула ледь розкосими очима і вже хотіла було гарикнути на нього, але вклякла, наштрикнувшись очима на обличчя ймовірної доньки капітана. Тепер вона явно бачила, що вії її тріпочуть, а хворобливий рум‘янець починає проступати крізь неживий гіпс змертвілої шкіри.

— Ч-чорт!..

— Донечко!..

— Та не труси ти її так, не труси!.. Останнє життя з неї витрусиш…

— В-водички…

— Сонько, Сонько, мені почулося, чи вона…

— В-води…

— Стоп! Капітане, Соню, такого бути не може!..

— Закрийся, Зореборе! Води краще з „Софії” притаскай!

— Нксо, а ну швидко!..

Кошлата копиця крчовника майнула повз них та й зникла в чорноті шлюзового люку („Коли вони його відчинили?”), а за пару хвилин повернулася з величезною пластиковою пляшкою. Цілком, до речі, земного вигляду пляшкою. Соньці чомусь згадалося, як її нові знайомці дивувалися тоді, коли знайшли цілий склад отаких пляшок на борту інопланетного корабля.

Норильцєв вихопив посудину з худесеньких кінцівок піррянина, щосили крутнувши корок з якимсь незрозумілим ієрогліфом на ньому, та й приклав горличко до роту дівчинки. Лише забулькотіло. Такаманохара з капітаном обережно підтримували її під голову.

Тоненькі прозорі цівки струменіли з губ і краплями падали на сріблясту шкіру комбінезону. Очі дівчинки розплющились і почали швидко набувати осмисленого вигляду, а очі Кременчука навпаки — цілковито божевільного.

— Сніжанко, Сніжанко! Донечка моя, — лихоманково шепотів він, ласкаво торкаючись розкуйовдженого волосся дитини. — Я знов, знов… Я ж не вірив, що ти вмерла, не вірив! Ані тоді, біля фури отієї, не вірив, ані потім… Потім, коли ми з мамою твоєю… нашою… — І Богдан осікся, на мить прикривши очі.

— Хтось спробує мені роз‘яснити, що то воно тут відбувається? — скориставшись миттєвою паузою, вклинився Норильцєв. — Соню, та скажіть хоча б щось!

Адже це… Адже воно… Не може оте бути донькою капітана!

Не може! Тим більше, загиблою донькою. — … а взагалі вірити в смерть твою перестав, коли ти до мене на отій летючій тарілці прилетіла… А вони мене за це ледь-ледь у психушку не запроторили.

Зоребор лише головою покрутив, викликавши тим самим неясний рух у дзеркалах незліченних торосів, що громадились до обріїв, спадисто здіймаючись до них. Наче розбита «Софія» знаходилась на самому дні величезної лискучої чаші зі столовим льодом.

Сонька суворо зиркнула на хлопця і сама схилилася над дівчинкою, яка, напившись, знову заплющила очі й глибоко дихала, остаточно приходячи до тями.

— Богдане, — мовила обережно, — а ти за летючі тарілки нічого нам не розповідав.

— А як же, а як же, — тихесенько заторохкотів той, милуючись обличчям, що вже явно набувало природного кольору, — буду я розповідати!.. Один раз розповів, а мене — до лікарні. Я тоді на завданні був. Мав одних жевжиків заарештувати. Пізнього вечора це було. Я вже до квартири їхньої дістався, раптом — крізь вікно НЛО бачу, а з нього — стежина якась місячна. Просто до вікна. А по ній… по ній інопланетяни йдуть. Класичні. Сріблясті. З очима великими чорними. Забрали вони в мене отих жевжиків. Викрали. А мене загіпнотизувати спробували, але… Але я опиратися розпочав. Тоді один інопланетянин голову… знімає. Тобто, не голову, а гермошолом свій, і виявляється… Виявляється, що це — донечка моя загибла. Сніжанка!..

— Я ж тобі ще тоді сказала, що ми обов‘язково зустрінемося. Сказала? — прошелестіло тихо-тихесенько і вражена Такаманохара зустрілася поглядом з широко розплющеними дитячими очима димчастого сірого кольору.

Такого самого, як і в Богдана Кременчука.

— Сказала, сказала, Сніжанонько!

— От ми й зустрілися.

Обличчя дівчинки болісно викривилося, вона схлипнула і раптом рвучко сіла, охопивши капітана за шию:

— Здрастуй, татуню!..

На Норильцєва дивитись було страшно. Нкса худесеньким рученятком чухав свою маківку. Теж був вражений інопланетний Нкса. Такаманохара окинула поглядом неймовірний, нашорошений дзеркальними ропаками, краєвид і лише зараз, як Ігор до того, відзначила його вгнутість. А потім обережно, наче крихкої порцелянової статуетки, Сонька торкнулася сріблястого комбінезону:

— Сніжано?!..

Дівчинка шмигнула носом і обернула до Такаманохари своє обличчя. Воно блищало чи то від металевих відлисків, чи то від звичайних сліз.

— Сніжанко, донечко, — видихнув Кременчук, — це…

— Я знаю, тато, — і дівчинка по-дорослому протягнула руку Такаманохарі. — Адже вас Соня звати?.. Можна, я саме так вас кликати буду, а не „тьотя Соня”? Бо в певному сенсі я старша за вас.

Рука її була сухою й прохолодною. Такаманохара лише плечима розгублено знизала:

— Можна, звісно… Але… Але ЯК?!?

— От-от, — підстрибнув собі й Норильцєв. — І дійсно — „як?” Як ти сюди потрапила? Як ми усі сюди потрапили? І, взагалі, куди це усі ми потрапили?

— Не торохкоти, Ігорю, — м‘яко й зморено видихнув капітан. — Не бачиш, вона ще цілком не оговталася. А як оговтається, сама все розповість. І про світ цей, і про те, як на НЛО потрапила, що колись над Гременцем літало, над Набережною Капітана Дніпрова…

— Звісно що розповім… Але давайте спочатку роззнайомимося хоч трохи. Ігоря я набагато менше знаю, ніж Соню. А Нксу… Нксу взагалі не відчуваю. І оте „відчуваю” чимось насторожило Такаманохару, але розібратися в цьому вона не встигла, бо дівчинка вже знову зверталася до неї. Симпатична, загалом, дівчинка.

— Соню, — мовила, — а ви навіть гарніша, ніж я уявляла. І до батька, я бачу, ви й дійсно…

Закінчити фразу Сніжана не встигла. Бо якесь дивне хрумкотіння донеслося з найближчого торосу. Наче зміюка величезна по битих скалках поповзла, ворушачи і їх, і нашорошене повітря цього лискучого світу.

Норильцєв рвучко обернувся, поклавши руку на свого меча. Богдан злякано притиснув доньку до себе, а Сонька стривожено примружила ледь розкосі очі, вдивляючись в гладенькі поверхні незрозумілих крижин, більше схожих на велетенські кристали. В них щось відбувалось. Таке само незрозуміле. І за хвилину це незрозуміле перетворилося на неймовірне.

А за мить до цього перетворення неясний рух в оточуючих дзеркалах набув чіткої форми і Сонька, задихнувшись від несподіванки, але не звертаючи уваги на нестачу кисню, м‘яким стрибком спробувала зайняти позицію попереду Кременчука зі Сніжаною. Але Норильцєв випередив її, з розвороту скидаючи вгору гостряк акінака і майже потрапляючи ним в темно-фіолетову, аж чорну постать, що зіскочила з найближчої крижини-кристала. Чи вистрибнула просто з нього?

Як би там ні було, постать настільки хворобливо контрастувала з цим кришталевим світом, що Зоребор на секунду розгубився і це надало змогу несподіваному нападнику відбити меча та й ногою дістатися до грудей хлопця, затягнутих в бляклу кольчугу. Та коротко дзенькнула, Ігор поточився, а Дарт Вейдер, оминувши його по короткій дузі, вже кидався до Такаманохари, хапаючи її за поперек та й притискаючи до себе.

Кременчук, що було рвучко схопився з місця, тепер прикривав собою доньку, не второпавши, що йому робити в цій ситуації.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ… — шипів електратор, який знову вискочив з пронизливої невідомості, немов Пилип з конопель. Лискучих конопель лискучого світу.

— Хр… хр… хр-р-р… — хрумтіло під ногами.

Сонька пручалась з останніх сил, але захват в електратора був міцний і він, наче живим щитом, захищався Такаманохарою від Норильцєва, який вже увійшов у бойовий раж та й стрибав навколо Дарт Вейдера, намагаючись дістати його кінцем акінаку. Вони крутилися на одному місці, невиразно дивуючи Богдана тим, що електратор явно не намагався втекти в нагромадження дзеркал, тягнучи дівчину за собою. Замість цього він шипів, наче розмовляти розучився, та й залишався на місці. І від цього складалося враження, що Вейдер грається з хлопцем.

А коли Кременчук зрозумів, що так воно і є, було вже пізно.

— Відпусти!.. Відпусти дівчину! — галасував Зоребор. — Ігорю, Ігорю, дістань його! — підтримував хлопця капітан, не наважуючись ані на крок відійти від Сніжани, безпосередньої небезпеки котрій, здається, поки що не було.

Нкса просто верещав, бігаючи навколо й створюючи додаткову метушню. Наче мало її було.

Зненацька Дарт Вейдер, так і не вимовивши жодного слова, зашипів особливо гучно, а потім, ухопивши Соньку вже обома лещатами-руками, здійняв її над головою та й жбурнув просто в Норильцєва. Наче колоду, обтягнуту золотавим комбінезоном. Хлопець ледве встиг відвести убік гостряк меча. А потім загуркотів разом з Такаманохарою на хрумтливу поверхню, відразу ж намагаючись висковзнути зпід дівчини.

Кременчук, так саме, як і раніше, тупцював біля Сніжани, що судомно хапала ротом повітря: їй знову ставало зле. І в цю мить Нкса, заверещавши так, що, здається, тороси аж до спадистого обрію задзвеніли, підстрибнув угору та й кинувся просто на електратора. Схопив у стрибку його за шию однією рукою, а іншою розпочав гатити по гратчастій мармизі. Невідомо, чи було тому боляче, але те, що роздратувало, це точно. Заметлявши шоломом, Великий та Незнищенний ухопив крчовника за смух-траву — аж затріщало щось — і кинув його на скалки скла, розпочавши злісно топтатися по ньому, наче по бездушній речі.

Верещання піррянина ставало все тихішим і тихішим.

Сніжана продовжувала хапати ротом повітря, а її батько, що тіпнувся було до крчовника, знову повернувся до неї, не наважуючись далеко відходити від доньки. Зоребор, врешті решт, скочив на рівні, але тут же був знову збитий до долу вивіреним ударом металевої ноги. Аж в голові у нього все обертом пішло. А Дарт Вейдер вже підстрибував до Соньки, хапав її під пахви та й тягнув до найближчого торосу.

Але тягнув якось дивно. Наче очікуючи чогось. Голова дівчини безвільно теліпалася з боку в бік і Кременчук, нарешті, не витримав.

— Ах, ти, гніда! — перестрибнув він через завмерле тільце Нкси, все вкрите якою зеленавою рідиною. Кров це, чи що?

— Ах, ти, недоробок електричний! — почулося з боку Норильцєва, що вже сидів, трусячи головою, аби витрусити з неї останні памороки. — Ах, ти, сволота! Відпусти жінку, відпусти!

Дарт Вейдер знову зашипів, але з якимось задоволенням.

Чи це здалося Богданові? Ні, не здалося. Бо Його Нескінченність вже навіть не шипів, а булькотів якимсь глибоководним реготом. А потім… А потім, наче непотрібну ганчірку відкинувши Такаманохару, кинувся просто на Кременчука.

Той навіть злякатися не встиг, мимохіть заплющуючи очі. Розпашіле обличчя обдало подувом прохолодного вітерцю. Богдан очікував, що зараз його зіб‘ють з ніг, розпочнуть трусити, краяти та шматувати, але… Але нічого не відбулось. Замість цього…

— Тато! Тату-у-у-уню!!!

Вхопивши Сніжану під пахву, наче легесенький пакуночок, Дарт Вейдер кинувся за понівечений корпус „Софії”, миттєво зникаючи з поля зору. Але залишаючись відображеним в дзеркалах торосів.

— Сніжа-а-а-ано!!!

Богдан зірвався з місця, кидаючись за викрадачем і відчуваючи за плечем спечний подих Норильцєва.

— Соню, Соню! — галасував той на бігу. — Подивіться, що там з Нксою! Поранений він, здається.

А сам намагався, намагався обігнати капітана, але це в нього аж ніяк не виходило.

— Сніжа-а-а-ано!!! — вивертав себе Кременчук, не дивлячись під ноги в своєму блискавичному пересуванні поміж дзеркальних вертикалей, за однією з яких скрився Дарт Вейдер, водночас неясною плямою відображуючись в усіх інших.

Відображень було тисячі. Але через нетривалий час Богдан зрозумів, що це не допомагає, а, скоріше, навпаки.

Не зрозуміло було навіть, як тримати вірний напрямок в цій лискучій мішанині. А пляма електратора зі Сніжанкою під пахвою все меншала, меншала, меншала…

— Ні, ні-і-і-і… Сніжа-а-а-ано… — вже не кричав, а хрипів Кременчук, наштовхуючись на власні відображення з вибалушеними очима й болісно викривленим ротом.

— Капітане, капітане, — ледь не плакало поряд відображення Зоребора Сталевої Десниці, — ми нічого не зробимо зараз, не наздоженемо їх. Повертатися, повертатися треба. Там Нкса, Соня. Поранені. Беззахисні.

— Повертайся! Повертайся! А я увесь цей світ на скалки потрощу, але знайду доньку, знайду! Не загублю я її в другий раз, не загублю!

— Капітане, ти ж бачиш, що ми начебто на дні чаші знаходимось. Дальні тороси явно вище за попередні розташовані, хоча розмір їхній, здається, однаковий.

Повертатися треба. Бінокля хоча б взяти, чи що. І всі відображення в дальніх ропаках вивчити. Знайдемо щось, обов‘язково знайдемо. Не може донька твоя без сліду зникнути в дзеркальності оцій, не може.

***

Вони стояли на обідраній, порубцьованій та покраяній обшивці „Софії”, вивчаючи через бінокль навколишній краєвид. Краще, звісно, було б зовнішніми об‘єктивами це робити, але бортове обладнання поки що не працювало.

Капітального ремонту бортове обладнання потребувало, чим і намагалась займатися десь внизу пані Такаманохара.

З цією пані Кременчук майже не розмовляв. Більше того, намагався як найменше знаходитись поряд з нею.

Мозком він розумів, що не винувата вона у викраденні Сніжани, але серцем… Якби він тоді не кинувся на допомогу Такій-в-мами-харі, то — певен був капітан — нічого б не сталося. Він би горлянку залізну отому електратору перегриз, якби він до них зі Сніжанкою сунувся, а так…

Нкса почував себе дуже погано. Сонька підозрювала в нього пошкодження внутрішніх органів і намагалася лікувати, як могла, але… Але що ми знаємо про анатомію інопланетних істот? Ми навіть про власну анатомію майже нічого достеменно не знаємо. А нанороботи… Може, вигадали вони отих нанороботів? Бо допомоги від них тут не було аж ніякої.

До речі, де це „тут”? Про навколішній дзеркальний світ вони теж майже нічого не знали, не до вивчень було. Єдине, що встигла вивчити Сонька, так це останні данні, які дивом збереглись в пошкоджених комп‘ютерах. Дані ці вказували на те, що всесвіт оцей новий не збігається жодним чином. І не розбігається. І не лине ані вліво, ані вправо. І не крутиться. На місці стоїть цей всесвіт у своєму вічному, лискучому й мертвотному, спокої.

Втім, капітан на всі ці дані не звернув жодної уваги.

Начхати було капітанові на всі всесвіти, вічності, безмежності та інший подібний дріб‘язок. Йому на доньку було не начхати. На ту, яку він втратив і знову знайшов. І знову втратив. Через Такаманохару.

Бінокль обережно снував по величезним кристалам лискучих торосів. В очах аж ломило від напруги та навколишнього металевого сяйва. Сяйва, яке не порушував жодний сторонній порух. Навіть стерильне, прохолодне й безсмачне, повітря було непорушним. Цікаво, чому вони завжди втрапляють туди, де зовнішні умови не шкодять людському організму?

— Капітане, — кахикнув Ігор, відволікаючись від сторонніх думок, — давай я подивлюся. Ти ж втомився вже.

— Не треба. Йди-но краще Такаманохарі допоможи. А я сам тут… І взагалі, залиште мене в спокої, нарешті! Ігор затупцював по опуклій обшивці:

— Капітане…

— Йди. Допоможи. Такаманохарі.

— Слухай-но!.. — розпочав було заводитись Норильцєв і раптом осікся: чи то здалося йому, чи то й дійсно щось змінилося в навколишньому краєвиді?

А за мить по побілілих пальцях Кременчука, якими той стиснув бінокля, хлопець зрозумів, що таки сталося щось.

— Капітане?!

— Не заважай!.. Он там, он там… „Там”, це було трохи правіше і Зоребор вп‘явся в лискучий кришталевий простір, до болю примруженими, очима. „Там” щось відбувалось. „Там” часом відчувався якийсь неясний рух, що аж ніяк не міг зматеріалізуватись в неозброєному оптикою оці.

Побілілі пальці капітана тремтіли. Дрібно-дрібно.

Стурбований Зоребор витанцьовував навколо нього, час від часу вимахуючи своєю ртутною кінцівкою:

— Ну, що там таке, що?

Кременчук раптом відірвався від бінокля і якось збентежено зиркнув на хлопця.

— Не розумію, — пожалівся.

Хлопець мовчки вихопив у нього оптичне причандалля й спрямував його на далекий ряд торосів, що вивищувалися над попередніми, створюючи, таким чином, „ефект вгнутої чаші”. В дзеркалах торосів іноді щось неясно мерехтіло, але що — з цієї відстані не можна було розрізнити навіть з допомогою потужної оптики.

Але зненацька оте неясне почало стрімко наближатися до „Софії”, стрибаючи відображеннями від ропака до ропака. Або від люстра до люстра. За глухим зойком, що почувся поряд, Ігор зрозумів, що цей несподіваний рух помітив і капітан.

А за пару хвилин в дзеркалах геометричних торосів вже простим оком можна було розрізнити гнучку постать, яка невідворотно наближалася до спостерігачів. Але, не дивлячись на певну схожість силуетів, це був не Дарт Вейдер. І, не дивлячись на сріблястий комбінезон, це була не Сніжана. Це був незнайомий чоловік цілковито земного вигляду, чиє відображення швидко стрибало з однієї лискучої поверхні на іншу, наче жило власним життям, цілком відірваним від тіла господаря.

Втім, може, так воно й було? Бо, раптом з‘явившись просто на лискучій поверхні стрімчака, який трохи височив над корпусом „Софії”, зображення раптом мигнуло, смикнулось, наче відриваючись від амальгами, а потім у великому стрибку його власник по-спортивному вивірено перемістився просто до Ігоря з Кременчуком.

Ледь хитнувшись, чоловік приземлився метрах у трьох від них і непорушно завмер, вдивляючись в обличчя землян ледь примруженими, великими та уважними, очима.

Мандрівники навіть зметикувати нічого не встигли. Лише десь у підсвідомості Кременчука ворухнулось неясне відчуття жалю з того, що вони так і не спромоглися розжитися справжньою ручною зброєю.

А дивний прибулець вже привітально здіймав свою правицю і мовив добре поставленим баритоном (чистою українською, до речі, мовив):

— Вітаю вас на Кременчуку, товариші. Здається, у вас виникли певні проблеми?

Норильцєв ледь встиг спіймати бінокль, якого було випустив з рук. Богдан же, як вкляк з роззявленим ротом, так і стояв, не наважуючись стулити його.

— З-здрасьте! — першим оговтався Зоребор. — Хау ду ю ду?

Чоловік всміхнувся самими куточками губ:

— Спасибі. Нівроку. А ви як почуваєтесь?

— Дідько його візьми! — доволі неввічливо отямився, врешті решт, і Богдан. — Ви звідки взялися?

— Я, чи бачите, зараз живу на цій планеті. Вивчаю її.

Роботи, маю зауважити, хоч греблю гати, а тут — ви.

— Та ми ж вам не заважаємо. — Голос Норильцєва зірвався на напівзабутий підлітковий фальцет. — Мене Ігор звати. С Землі ми. А це — капітан наш. Богдан Іванович Крем… — І раптом наче вдавився останнім словом. — Як, ви кажете, планета ця зветься?

— Кременчук, — спокійно повторив сріблястий незнайомець. — А мене звати Дар Ветер.

— Дар!?.. — фальцет капітана майже нічим не відрізнявся від фальцету Зоребора.

— Дар Ветер, — згідливе кивнув чоловік. — Та не дивуйтесь ви так, Богдане Івановичу. Повірте, нічого дивовижного навколо не коїться. Хіба що трохи непередбачене. Скоро самі в цьому впевнитесь.

— Ага… так… — викочував грудки з горла капітан. — Звісно, не коїться. Але ж… Але ж, Дар Ветер… Це ж… Вам роман „Туманність Андромеди” Івана Єфремова не знайомий? Не читали? Є там такий собі…

— Ага… так… — наче передражнив Богдана той, хто назвався ім‘ям одного з головних персонажів згаданого науково-фантастичного опусу. — Але станціями Великого Кільця я ніколи не завідував. Більше того, навіть уявлення не маю, що то воно таке.

— Але ж ви знаєте про них!

— Ага… так… Знаю. А ще я знаю про те, що у вас якісь проблеми виникли. Може, давайте насамперед саме про це поговоримо?

Богдан мовчки, але гранично напружився, збираючи докупи усі свої думки. По скам‘янілому обличчю Зоребора було зрозуміло, що він займається тим самим. Пауза затягувалась.

— Отже?.. — врешті решт, порушив її Дар Ветер.

— А… а чому ця планета Кременчуком зветься? — півником підстрибнув Норильцєв.

— Це зараз найголовніше?

— Ні, але…

— Почекай, Ігорю, — зосередився, нарешті, капітан. — Ви, пане… товаришу…

— Просто Дар Ветер.

— Ви, Дар Ветере, кажете, що живете тут?

— Останнім часом. Адже тут існує велике коло явищ для досліджень. Дуже велике коло. — І добре ви цю планету дослідили разом з колом її?

Абориген в сріблястому комбінезоні знизав плечима:

— Будь-яке явище можна досліджувати нескінченно. І вглиб, і назовні. Адже будь-яке явище чи річ є нескінченними за своєю суттю. І за принципом побудови всесвіту.

— Але ж ця планета конечна? — чомусь почав дратуватися Богдан. Назвати її Кременчуком він не наважувався.

— В певному сенсі.

— В якому це — „певному”?

— В сенсі зовнішньої атрибутики.

— Не пудріть мені мозки, пане-товаришу. Місцевість навколишню ви добре знаєте?

Дар Ветер окинув уважним поглядом обрії потрощених дзеркал.

— Вона інколи змінюється, — сказав. — Але на даний час так, знаю.

— От і добре, от і добре, — заметушився капітан. — Ви праві, праві, Дар Ветере! Є в мене певні проблеми, є.

— В нас, — кинув Норильцєв.

— Що „в нас”?

— В нас, кажу, проблеми, а не „в мене”.

— Тьху ти! — розлючено сплюнув Богдан і знову задріботів, звертаючись до… кременчукця?.. кременчукчі?.. кременчужанина?.. кременчуканина, мабуть: — Донька в мене зникла. Вірніше, вкрали її. Тут, у вас, до речі.

— Сніжану вкрали? — напружився Дар Ветер.

Норильцєв з Кременчуком обмінялися швидкими враженими поглядами.

— В-ви її з-знаєте? — почав затинатися по тому Богдан.

— Як це трапилось? — не звернув уваги на його затинання дослідник дзеркальної планети.

— Та так… отак… несподівано… Ми її, розумієте, з орбіти зняли… До речі, як вона туди потрапила?

— Не відволікайтесь.

— Ага. Добре. Зняли ми її, значить. Потім напали на нас.

Довелося аварійну посадку здійснювати. Апарат аж увесь он потрощили. Ага. Але, найголовніше в тому, що той, хто на нас на орбіті напав, знову поряд виявився і…

— Та хто ж це такий!?

— А ви що, не знаєте? Втім, — зсунувши набакир міліцейського кашкета, почухав потилицю Богдан, — втім, ви й дійсно його знати не можете. Він, здається, не тутешній таки. Хоча ми, чесно кажучи, навпаки почали було думати.

— Та хто ж це він?!

— Електратор. Великий і Незнищенний, матері його ковінька. Дарт Вейдером кличуть.

— Дарт Вейдер!?! — Дар Ветер широко розплющив свої, і без того великі, очі. — Дарт Вейдер тут?!

— О, ви, виявляється, таки знайомі, — зробила непевний жест ртутна рука Норильцєва, який до того з цікавістю дослухався до розмови.

— Знайомі!?.. Дуже добре знайомі. За чутками та деякими побічними ефектами. Але ще не зустрічалися.

— От і зустрінетесь! Допоможіть нам його відшукати.

Він Сніжану он в тому напрямку потягнув, — махнув Богдан ліворуч. — Години зо три тому.

— Ну, за три ваших години вони далеко піти не могли. Та й стежка в тому напрямку одна лише.

— Одна?! Одна, кажете? Так чого ж ми стоїмо?! Стоїмо чого ми? Побігли, побігли швидше! Самі ж кажете, що не могли вони далеко втекти.

— За ваш час не могли, — неуважно зазначив Дар Ветер. — Не за наш.

— Пішли, пішли!

— Не можу, — зітхнув раптом дослідник лискучого світу.

— Аж ніяк не можу. Зарано ще буде.

— Зарано?! — аж задихнувся від люті капітан. — Зарано, кажеш!? Дивися, щоб для тебе запізно не стало, — рявкнув та й ухопив Дар Ветера за кремезне плече. — Пішли, кажу! А не то вниз аж загуркотиш зараз в мене!

До низу, всіяному гостряками кришталевих уламків, від верхівки здибленого корпусу „Софії” було метрів десять.

Враховуючи те, що сила тяжіння Кременчука нічим не відрізнялася від земної, цього було достатньо, аби понівечитись на усе те життя, що залишилось. Якщо воно взагалі залишиться опісля такого польоту.

— Ну? — загрозливо кинув Богдан, підштовхуючи Дар Ветера до самого краю обшивки.

Дивно, але той не злякався жодним чином. Навіть звільнитися від жорсткої хватки капітана не спробував. А виважено мовив, дивлячись просто в очі свого камуфляжного візаві:

— Спокійно, Богдане Івановичу, спокійно. Не можу я поки що не те, що битися з Дарт Вейдером, а й навіть наближатися до нього. І, розумієте, я взагалі не воїн. Я — дослідник. Я цей світ з усіма істотами його своїми знаннями підкорюю, не зброєю.

— Слухай-но, ти, дослідничку, — звився собі й Норильцєв, вихоплюючи з піхв акінак і приставляючи гостре лезо просто до горла місцевого ісусика. Котрий, здається, розпочав знущатися не лише з капітана, а й з нього, Зоребора Сталевої Десниці. — Слухай-но, диваче, а ну-мо давай веди нас до Сніжани. А то взагалі без голови до землі дістанешся!

Треба віддати належне Дар Ветеру: і меча він не злякався. Лише зітхнув сумно-сумно і кинув погляд на дзеркальну поверхню тороса, з якого нещодавно перестрибнув на обшивку „Софії”.

На поверхні відображувались два бандюки — один патлатий, другий в міліцейському кашкеті, — що метушливо двоїлися навколо гордовито випростаної постаті.

— Заспокойтеся, товариші, — мовила постать. — Ще дійсно зарано зводити нас із Дартом в одному місці. Це чревате анігіляцією… — І дещо таємниче Дар Ветер додав: — Кременчук не витримає цього. І не зрозуміло було який Кременчук мається на увазі.

— Це я тебе зараз анігілюю! — не вгавав Норильцєв.

— Який же ви галасливий, юначе, — ледь скривився бранець землян. — Краще подивиться через бінокль он на ту скелю. Бачите? Дещо вивищується над обрієм градусів у тридцяти ліворуч від вас.

Подивитись Норильцєв не встиг, бо Богдан вже вихоплював в нього оптику й припадав до окулярів. В них, майже на межі видимості, можна було розрізнити величезний дзеркальний стрімчак, в якому неясно вовтузилось щось темно-фіолетове навколо сіросріблястого.

— Сніжана?! — ворухнулись губи капітана. — Сніжанка?

Сніжа-а-а-ано!!! — загорлав він на увесь цей лискучий світ, аж всередині „Софії” Такаманохара біля ліжка Нкси здригнулася. — Там Сніжана, Ігорю, там Сніжана!

Капітан крутнувся на місці, повертаючись обличчям до хлопця. Але якось невправно поставив ногу, поточившись на самому краєчку здибленого ребра „Софії”. Нажахано забалансував на місці і, відчуваючи, що починає падати, ухопився за металеву руку Норильцєва, тягнучи його за собою в десятиметрову прірву, всіяну кришталевими гостряками.

— Сніж… Іг… Ігорю-ю-ю, допоможи-и-и-и!!!

Дар Ветер незворушно спостерігав за ними, чомусь не пробуючи зробити й найменшого поруху. А Норильцєв з капітаном, сплівшись тілами в одне ціле, вже зривалися з краєчку „Софії” і потрощена на скалки планета стрімко неслась їм назустріч.

Але Зоребор цього вже не бачив. Бо незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаної порожнечею розпочала наповнювати його мозок. Темніше… темніше… темніше…

Все. Суцільний морок. Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Норильцєв перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

***

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Ігоря лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Хлопець застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Норильцєв примружив очі, фокусуючи зір, і байдуже відзначив, до здибленого краєчку борту апарату було не менше десяти метрів. Ото якби звалитися звідти, то потім і кісток не збереш. Не збереш?!

Тіло відразу ж занило кожною своєю клітиною. Воно було дуже побите, це тіло, але… Але живе! Хоча й дуже нажахане. Низка образів майнула перед очима Зоребора і він вже з недовірою втупився в борт апарату, що навис над ним. Невже він зверзся звідти?!

— Невже ж ми звідти зверзлися?! — почувся голос поряд.

Гранично слабкий голос, але Ігор так здригнувся, наче в нього над вухом з гармати пальнули. — Не може цього бути!

Хлопець обережно повернув голову і зустрівся з ошелешеним поглядом Кременчука. Той, як впав на спину, так і лежав, не пробуючи навіть ворухнутися. Слідів крови чи чогось подібного ані на ньому, ані навколо нього не спостерігалося. На самому Ігорю, до речі, теж. А в капітана навіть міліцейський кашкет з маківки не зсунувся. Наче його власника не кинули, а обережно-обережненько поклали на потрощене скло. Та що ж це воно діється!

— Звідти ми з тобою звалилися, звідти, — похмуро кинув Норильцєв, пробуючи зайняти вертикальне положення.

Механічне положення зайнялося майже відразу. Розумове перебувало у стадії зайняття. — З нами, якщо пам‘ятаєш, дехто третій був. Він що, там залишився?

— Ух, ти! — рвучко скочив на рівні й капітан, але відразу ж застогнав, збиваючи кашкета на потилицю та й розтираючи лоба своєю великою долонею. — І дійсно… Дар Ветер? — спитав. — Дар Ветере! — покликав неголосно. Але лише скляна луна зашерхотіла поміж торосів. — Дар Ве-еетере!!! — загорлав Кременчук голосніше. — Ти де? Де ти, матері твоїй ковінька?..

Тиша. Дзеркальна нашорошена тиша. Лишень у відчиненому люку „Софії” щось завовтузилося й за мить в ньому з‘явилася Сонька, ледь мружачись від яскравого світла. За поперек її обіймав похуділий Нкса.

— Чого галасуєте? — кинула дівчина. — Який такий вітер?

Чи Вейдер?

— Не „вітер”. І не „Вейдер”. А „Ветер”, — як і раніше, похмуро, поправив Такаманохару Норильцєв. — Абориген місцевий. Познайомилися ми тут з ним, поки ти… — І хлопець осікся, уважніше вдивляючись у копицю піррянина. — Ти як, друзяко?

— Нічого, — пискнув той. — Нічого, друже. Набагато краще, ніж раніше. От тільки…

— Тільки?

— Тільки темрява дошкуляє. Ти ж знаєш, як я до неї ставлюся. А тут, тільки-но кращає трохи, так і мерхне усе навкруги.

— Ага, мерхне, — вклинився раптом Кременчук. — Якби не мерхнення оте, нас би, мабуть, вже й у списку живих не було.

Усі члени екіпажу „Софії” дещо розгублено втупилися в капітана. А той вже ляскав кашкетом по своєму камуфляжному комбінезону, вибиваючи з нього іскристу пилюгу.

— Ну, чого вирячилися? — запитав. — От ти, Сонько, скажи, чи зміг би Нкса живим залишитись в нормальних умовах, якби його в тих самих умовах отой Дарт Вейдер та потоптав би отак ненормально?

— Н-ну… нанороботи… допомога…

— Ага. Нанороботи. Вони б хлопчака за годину на ноги поставили, а між тим… Та й у Норильцєва, до речі, ніколи жодного тобі наноробота на спостерігалося.

Сонька нетямуще зиркнула на юнака.

— Розумієш, — дзеленькнув той кольчугою, — ми з капітаном з „Софії” впали. Аж он звідти, — і знічено махнув вгору ртутним протезом.

Такаманохара змірила поглядом десятиметрову відстань і пересмикнула плечима:

— А я?

— Що — „ти”? — не зрозумів Зоребор.

— Не падала вона і не топтав її ніхто, — дещо двозначно кинув капітан. — Нічого, все твоє ще попереду, — заспокоїв.

— Хоча… Хоча, згадай, як ми з орбіти усі разом завалилися.

Чи міг би взагалі опісля такої посадки хтось у живих залишитися?

— Висновок? — очі Такаманохари стали якимись крижаними.

— Не знаю ще, — буркнув капітан, припиняючи обтрушуватись й знову надягаючи кашкет. — Нічого не знаю. Сніжанка он до того ж… Дар Ветер…

— Та що це за Дар Ветер такий?! — роздратовано хитнула японка своїм синявим волоссям.

Норильцєв, врешті решт, коротко й більш детально описав ситуацію, а на завершення дещо зарозуміло додав:

— А, може, ми всі всередині якогось величезного наноробота опинилися? Тобто, стали ми… Безсмертними стали.

— Ага, — ледь презирливо кинув капітан, роблячи крок у бік того торосу, з якого Дар Ветер перескочив на обшивку „Софії”. — Безсмертні!.. Величезний наноробот!.. Ти хоч сам розумієш, що кажеш? І повернувся спиною до свого екіпажу.

— Ти куди? — сіпнулася Сонька.

— За Сніжаною. Ніколи мені тут з вами теревені правити.

Доньку рятувати треба.

— Я з тобою! — відразу ж змінив тему розмови і Норильцєв, випростовуючись на увесь зріст і кладучи металеву руку на ефес акінака.

Кременчук лише плечима знизав, пильно вдивляючись в безмежну мозаїку відображень, що линули в нескінченність крізь лискучу грань торосу. Разом з ними в нескінченність линули і Зоребор, і Такаманохара, і навіть незграбний Нкса, що ледь злякано й хворобливо щулився біля дівчини. От тільки Сніжанчине відображення в нескінченності не спостерігалося.

Заплющивши повіки, Кременчук аж застогнав, згадуючи обличчя доньки. І чомусь згадалося воно йому суворим, напруженим, таким, яким побачив він його в далекому Гременці, коли інопланетна істота з „летючої тарілки” зняла свій гермошолом у вигляді безволосої голови з величезними чорними очима. Яким же він тоді враженим був!.. Лише одного разу потім спізнав Богдан подібне відчуття. Коли виявив у шафі на борту „Софії” скафандр його господарів — карнавальний костюм комахи з вусиками-антенами та більмастими фасеточними зиркавками-об‘єктивами.

Кого ж вони тоді в космосі поховали? Як насправді виглядали справжні господарі „Софії”, загадкові істоти з далекої планети? Втім, чи з далекої?.. Он як на борту все було для людського, земного організму пристосоване. Та й усюди, де вони побували, інопланетяни майже нічим не відрізнялися від людей. Хіба що на Піррі. Та й там — мутація звичайної людини. Чи еволюція? Яка однакова для всього всесвіту. Чи всесвітів?

Неясний порух у дзеркальній нескінченності відображень перервав лихоманковий плин думок капітана.

Що там таке?! Сніжана? Дарт Вейдер?.. Навкруги знову мерехтіла лискуча непорушність, але вона вже не відволікала Богдана на сторонні думки.

— Ну? — кинув через плече до Норильцєва. — Йдеш зі мною чи ні?

Позаду щось коротко дзенькнуло і Кременчук неуважно напівобернувся на звук, відразу ж кам‘яніючи на якусь невловиму мить: чи то здалося йому, чи то й дійсно голову Соньки огортала прозора, ледь помітна куля у вигляді гермошолому з великими фасеточними очима. „Тьху ти! — злісно сплюнув Богдан собі під ноги. — Донапружував звивини. І примариться ж таке!” А Норильцєв вже ступав до нього, кидаючи Такаманохарі на ходу:

— Ви, Соню, не турбуйтеся. Ми тут недалеко. В межах видимості. Ви за нами у відображеннях спостерігайте. І за Нксою теж спостерігайте. Аби не вчудив чогось.

— Не подобається це мені, — відгукнулася дівчина. — Йох, не подобається! Знову роз‘єднуємось. Капітане, ти, якщо там щось не так, телепатуй, чи що…

Кременчук лише закректав, завертаючи за грань торосу: нічого не зрозуміло, дівчисько! Телепатуй!.. Та не працюють тут його здібності, не працюють! От і з Дарт Вейдером незрозуміло. В тому сенсі незрозуміло, що воно там шипіло під час останньої зустрічі. Щоправда потім, з Дар Ветером… Кожне слово зрозумів… А з електратором…

Втім, ну його к бісу! Не відволікайся, капітане. Потім з усім розберемось. Зараз головне Сніжану відшукати. Не вірить він те, що примарилася йому донька, не вірить! Вперед, Богдане Івановичу! Не відставай, Зореборе.

***

Коли серед нагромадження зображень зникло відображення „Софії”, земляни не помітили. Це відбулося якось миттєво: от тільки-но тисячі малесеньких постатей Соньки та Нкси тулилися до обшивок такої саме кількості дископодібних апаратів, аж враз… Враз усе це десь зникло.

Наче у воду глибоку гулькнуло.

Та й краєвиди навколо теж змінилися. Тороси взагалі стали траплятися набагато рідше. Крім того, вони зменшалися на очах, а горбистий простір поміж ними вкривали якісь видовжені іскристі скалки. Наче скляний ковил навколо кришталевих курганів ворушився. А майже на кожному кургані бовваніло щось на кшталт скіфської баби, що набула чомусь модернового дюралевого вигляду. І коли усе це відбулося?

Богдан з Ігорем нашорошено вдивлялися в поверхню найближчої „баби”, намагаючись знайти там хоч якийсь натяк на присутність „Софії”. І Сніжани. Або хоча б Дар Ветера, який зник невідомо куди, кинувши напризволяще розгублених і — чого там гріха таїти! — переляканих мандрівників. А ще за проблеми їхні розпитував! Ісусик недороблений!

— Капітане, — кахикнув Норильцєв, — це мені вже зовсім не подобається. Не вистачало нам ще заблукати в степах цих дзеркальних! Давай-но назад поки що здамо. Ми он з-за того узвишшя вийшли. Повертаємось.

Вказане узвишшя було ще одним курганом з незмінною лискучою „бабою” на ньому. Як і та, в яку вони тільки-но вдивлялися. Баба завмерла на самісінькій тобі верхівці і від того було в цьому краєвиді щось давньоукраїнське.

Козацьких, як мінімум, часів. Але Кременчуку було не до цих лірично-історичних асоціацій.

— Повертайся! — люто вишкірився він до Норильцєва. — Повертайся, юначе! А в мене інший шлях. У протилежному, розумієш, напрямку. Ігор вже набрав було повні груди прохолодного стерильного повітря, аби вибухнути гнівною тирадою щодо капітанів, які в гонитві за „летючими голландцями” піддають ризику не лише себе, а й усю свою команду, але в цей час… Зоребор скам‘янів. Кременчук — теж, обережно повертаючи ліворуч своє, ще розлючене, обличчя. Бо з того боку, на межі чутності, застукотів якийсь ритмічно-скляний звук.

Дзень… дзень… цок… цок… дзень… дзень… Наче порцеляновий кінь неквапно ступав по металевій поверхні.

Цок… цок…

На алюмінієвій грані модернової скіфської баби, що завмерла на матовому узвишші, щось неясно ворухнулося, на мить завмерло, а потім мірно заколивалося, потроху збільшуючись у всіх своїх відображеннях. Але Богдан з Ігорем вже не дивилися туди. Вони синхронно обернулися і, широко розплющивши очі, від чого обличчя їхні стали неймовірно схожими, втупилися в постать вершника, що повільно наближалася до них.

Ртутний вершник на ртутному коні. Богдан мимоволі кинув короткий погляд на рідко-металевий протез Зоребора, матеріал якого певним чином відповідав матеріалу видива, що наближалося до них.

Розміром це видиво — і людина, і його коняка — було нормальним. Звичайного воно розміру було. Сріблясті відлиски грали на сталевій гриві тварини і на довгих вусах її господаря. А також на оселедці, що був лихо закручений за вухо вершника. На широкому поясі в нього похитувалася велика шаблюка, а за спиною… „Бандура, — зрозумів Богдан, коли ртутна постать майже впритул наблизилася до них. — Звичайна металева бандура”. І відчув, що в голові в нього остаточно замакітрилося від чергової порції див.

Якими пригощала землян неймовірна лискуча планета.

— Здоровенькі були, — приязно кинув срібний козак, вправно й легко зістрибуючи зі свого металевого коня. — Як ся маєте, панове? Заблукали, чи що?..

— З-здрастє, — знову цілком очманіло, як ото нещодавно при зустрічі з Дар Ветером, вичавив з себе Норильцєв, а розгублений Кременчук зненацька механічно зазначив, що обличчя нового незнайомця і дійсно чимось невловимим нагадує обличчя єфремівського персонажу. Очі, чи що, схожі? Та й голос теж. І вже спокійніше та уважніше Богдан придивився до чолов‘яги.

— Добридень, — мовив, — дозвольте назватися. Я є…

— Та знаю я, — посміхнувся козак у сріблясті вуса. — Капітан Кременчук. Богдан Іванович. Разом з Ігорем Норильцєвим на прізвисько „Зоребор Сталева Десниця”. Не помічав, — звернувся він до хлопця, — що ефемерні назви та прізвиська іноді призводять до цілком матеріально відчутних результатів? — і кивнув у бік металевого протезу.

Хлопець лише головою повертів, не відповідаючи. А от капітан чомусь відчував себе все впевненіше й впевненіше.

— Ти ба‘! — кинув. — Та нас, виявляється, усі тут знають.

От лише ми темні та немісцеві, ані з ким, розумієш, незнайомі. Ані з Дар Ветером, розумієш, ані…

— Дар Ветер?! — скинувся козак. — А ви що, вже бачили його?

— Не лише бачили, дядьку, — похмуро відгукнувся капітан, — а й поспілкувалися трохи, подискутували.

— Уявляю, — буркнув собі й незнайомець. — Він у нас в дискусах — ого-го! Грамотний, чортяка! Не те, що ми…

— Хто це «ми»? — оговтався нарешті й Норильцєв. — Як кликати-то вас, шановний?

— А Мамай, — почухав ртутну потилицю чолов‘яга. — Козак Мамай до ваших послуг, панове.

Кременчук відчув, як ноги його млосно підкошуються. І тому він ані трохи не обурився, коли Зоребор ухопив його за плече: хлопчина, очевидячки, відчував щось подібне. А ще, наскільки зрозумів Богдан, хлопець з останніх сил намагався взяти себе в руки.

— Богдане Івановичу, — звернувся він до капітана, — та що ж це воно таке коїться? Хто з нас спить і кому оце все сниться-ввижається? І все робив, робив вигляд, що галюцинації на ім‘я «козак Мамай» поряд не існує. Якби не Сніжана, капітан вчинив би таким самим робом. Але близькість доньки — нереальна, відзначав якийсь найвіддаленіший куточок мозку, близькість — чомусь надавала міцної реальності усьому неймовірному лискучому оточенню.

— Дуже приємно познайомитись, — врешті решт, повернувся репнутий козирок міліцейського кашкета до срібного оселедця, ігноруючи, таким чином, перехоплене банданом, довге волосся Зоребора. — А ви, пане Мамаю, теж не воїн? Теж дослідник?

— Угу — посміхнувся той у вуса, — розумію…

Але розвинути думку Богдан йому не дав. — І, взагалі, — спитав, — як вас-то сюди занесло, панетоваришу?

— А так саме, мабуть, як і вас. Їхав я ото степом, їхав, їхав… І приїхав.

Мамай обережно зняв з рамен бандуру і поклав її поряд із собою на склисту траву, сівши на ній по-турецькі. Саме в такій позі звик бачити його капітан на давніх примітивних, але якихось щемливих, малюнках. А в Китоврасах, пам‘ятав, в дядька Никифора, таке от видиво на усю стінку хати намальоване було. Помер дядько Нестор. І хата його, мабуть, вщент зруйнувалася. Вмирає село.

— Отож, — продовжував між тим Мамай, витягнувши люльку з бездонних своїх шароварів і запалюючи її за допомогою прадавнього кресала, — отож, їду я, значить, їду… Сонце на горі бурштином сяє… Трави теж усі бурштинові і аж дзвенять від спеки… І зненацька відчуваю, що дзвін отой якогось металевого тону набув. Слух в мене нівроку. Ага… Роззирнувся я навкруги, а ковил увесь — наче дзеркальний. Давно це було, — пихкнув люлькою. — Чи, може, недавно? — засумнівався.

— Тунель між просторами! — ахнув Норильцєв.

— Ти ще про проколювання всесвітів втни, — пирхнув Кременчук і знову звернувся до козака: — Отже, тривалий час ви тут, добродію, знаходитесь, якщо не пам‘ятаєте навіть, коли тут з‘явилися. А повернутися не намагалися?

— А для чого? — щиро здивувався Мамай. — Усілякі дива Господом нам надсилаються, аби через них ми самі себе краще вивчили. І самі собі здивувалися.

— О! — завовтузився на місці Норильцєв, який теж сів навпочіпки просто навпроти козака. — Згадується щось.

Дехто нещодавно нам теж за вивчення з навчанням торочив.

— Дар Ветер, мабуть?

— Він самий.

— Дивна людина. Все хоче помацати, зсунути, порівняти, до логіки якоїсь звести. Навіть найнелогічніше. Не розуміє, дивак, що вивчення зовнішності має ще більше заглиблювати в таїну нутрощі.

Тепер вже на місці завовтузився й Кременчук. Не звик він до таких філософій. Не потрібні вони йому були. Життя, воно має бути простим та для будь-якої думки доступним.

— А як на мене, — наче почув його Мамай, — все в житті є доступним і простим. Чи має таким бути. Щоб серце його відчувало. І тоді ясно, що лише тоді, коли світ противиться тобі, треба його трішки зброєю повивчати-почастувати. От хоча б шабелькою цією, — замилувано погладив козак піхви своєї зброї. — Лише так! А якщо світ навпаки, горнеться до тебе, то музикою, музикою його пестити та пізнавати треба.

Або віршами. Або малярством. Тим, тобто, де почуттів більше, а ніж логіки отієї клятої!

— Тю, а це тут до чого? — не зрозумів Зоребор.

— А до того, юначе, — проникливо зиркнув на нього Мамай, — що, по-перше, світ, він і дійсно нелогічно мінливий, як я вже казав. А по-друге… По-друге, це єдине, в чому ми хоч чимось з Дар Ветером дещо сходимось. — І в чому ж ви сходитеся? — не зрозумів вже й Богдан, думаючи, втім, про щось своє і не дуже-то дослухаючись до повільної течії козацької мови.

— Ага, в чому? — вклинився й Норильцєв.

— Ну, щоб на це запитання відповісти, треба, наприклад, хоч трохи грамоту музичну знати.

— Пхе! — зневажливо пирхнув Зоребор. І раптом простягнув руку до бандури: — Можна?

Мамай таємниче зблиснув срібними очима й згідливе ледь-ледь ворухнув оселедцем, випускаючи цівку лискучого диму. А Кременчук лише скривився презирливо, подивившись на Зоребора: отой ще фанфарон!

А хлопець вже лагідно брав інструмент обома руками, змахував з нього невидимі порошинки й легесенько торкався струн, пробуючи знайти в них відгуки на ласкаві доторки своїх пальців. Струни спочатку зітхнули незадоволено, потім начебто запитали розгублено про щось, а за хвилину-другу пожвавішали якщо й не вправними, то впевненими у собі акордами. Музичний слух в Зоребора таки був ще той!

Кременчук розчув декілька акордів з Сорокової, але раптом вони дивним чином змінилися, наче розчинилися в іншій, простій, але вишуканій у своїй простоті, мелодії:

— То серце по волі з богoм розмовля, — несподівано ворухнулися губи хлопця у невластивих, здавалося б, для нього вимовляннях, — то серце щебече господнюю славу, а думка край світу на хмарі гуля…

— Орлом сизокрилим літає, ширяє, — глухувато видихнув і Мамай, відводячи вбік запалену люльку, — аж небо блакитне широкими б‘є…

— Спочине на сонці, його запитає, — несподівано навіть для самого себе кахикнув і Богдан, і вже три чоловічих голоси полинули аж ген за дзеркальний обрій по відображенням сяючих трав та курганів, — де вoно ночує, де вoно встає…6

— А нівроку, хлопці, нівроку, — розчулено закректав козак, коли стихли останні акорди бандури і останні звуки розчинилися в міріадах дзеркал. — Можемо, таки!.. То є добре, Ігорю… А те, про що ти запитував… Розумієш, Дар Ветер мені на пальцях довів, що якщо діапазон світлових хвиль — про акустичні поки не йдеться — прийняти за одну октаву, то…

— То?.. — видихнув юнак, а капітан ледь насмішкувато подумав, що спілкування з мандрівним вченим для мандрівного музики виявилось дуже корисним: он яких…

— То?..

— То повний діапазон коливань цього світу має простиратися не менше, ніж на півсотні октав. Отакий от, брате, спектр. Не той, що ми бачити можемо. А тепер візьмемо музичні коливання…

— Ну той й що? — нетерпляче перебив його Кременчук, якому ці музичні та інтелектуальні вправи почали вставати поперек горла. — Що це доводить?

— Та нічого особливого, — знизав широченними плечима Мамай. — Просто будь-який світ музику собою уявляє.

Чисте, так би мовити, мистецтво. Велике мистецтво, велику музику. Музику душі. І саме з неї народжується будь-яка наука.

— Мене зараз інша музика цікавить, — похмуро відгукнувся Богдан. — Музика зброї.

— Теж непогана мелодійка, — згідливе кивнув Мамай, знову розпалюючи погаслу було люльку та скоса спостерігаючи за тим, як Норильцєв видобуває з бандури чергові задумливі акорди. — Потрібний такий мотив.

Особливо в походах бойових.

— Оце маємо, пане-товаришу, музичний опус саме такого походу.

— Та ну? Чи не з Дар Ветером на прю кортить стати? Так він же в нас людина мирна.

— Не лише мирна, а й боягузлива вкрай, як на мене. До речі, де він, не знаєте?

— А поряд, — загадково відповів Мамай. — Що, потрібний?

— Лише для одного. Щоб до Сніжани вивів.

— Сніжани?! — раптом нашорошився козак. — Що — Сніжани?! Що зі Сніжаною?!?

— Та лихо в нас трапилось. Вкрали у нас Сніжанку.

— Хто!?!

— Так Дарт Вейдер.

— Дарт Вейдер!? — підхопився на рівні Мамай, а кінь його, що до того спокійно пряв вухами не віддалік, раптом заіржав. Коротко і вкрай стривожено. — Як — Дарт Вейдер?

Він що, на Кременчуку?!

— Так точно, — відсторонився нарешті від бандури й Норильцєв. — Тутечки він. На Кременчуку вашому. Він доньку в Кременчука нашого викрав.

— Так чого ж відразу не сказали! — з болем вигукнув козак, буквально видираючи музичний інструмент з рук Зоребора й хапаючи коня за поводдя. — Пісні вони співають!

Розмову розмовляють! Поспішати ж треба!

— Слава тобі, Господи! — скочив собі на рівні й капітан. — Хоч до одного дійшло! А де він, де Дарт Вейдер?

— Не метушись, — відмахнувся козак, якого просто не могло існувати в реальному світі, — зараз визначимось. І, приклавши ребро долоні до чола, створюючи таким чином козирок над своїми великими очима і стаючи від того схожим не лише на Дар Ветера, а й на Богдана, Мамай розпочав уважно й повільно оглядати найближчі кургани, вдивляючись в лискучі баби-кристали, що завмерли на їхніх верхівках.

— О! — вигукнув за хвилину. — Пішли.

Та й посунув обережно, наче тонкою кригою, по дзеркальних травах, тягнучи за собою свого срібного коня.

Що він там побачив, було незрозумілим, але Богдан не став зайвий раз розпитувати про те їхнього несподіваного поводиря. Навпаки, він відразу ж заворушився, ступаючи за тим просто слід у слід. Норильцєв було затупцював на місці, але за мить кинувся за старшими товаришами.

Червона околичка кашкета Кременчука мерехтіла попереду, наче червона пляма світлофору, але Ігор, закусивши губу, знову й знову крокував просто на заборонене світло.

***

Сказати, що пересувалися вони тривалий час, не можна було. Втім, як і нетривалий. Взагалі, з відчуттям часу відбувалося щось незрозуміле. Наче дробився отой час в дзеркальних калейдоскопах, мерехтів, розсипався, але залишався на місці. Начебто важелезним став той час, неповоротким, розміром у цілу тобі вічність.

Саме тому Ігор не міг достеменно сказати за скільки хвилин чи годин Мамай, що вів свого коня попереду за поводдя, зненацька рвучко зупинився, застережливо здійнявши правицю. Попереду височив доволі високий лискучий пагорб з крутими схилами. Схили були вкриті ртутною травою, а на верхівці пагорбу вилискував півтораметровий кристал-баба. На поверхні кристала щось відбувалось.

Мамай мовчки примружився, відпустив коня, котрий відразу захрумтів скалками сріблястої трави, і розпочав обережно підійматися по склистому схилу. Назад він навіть не обернувся, начебто напевно знаючи, що Кременчук з Норильцєвим потягнуться за ним.

Здіймалися обережно, намагаючись не порушувати сяючу тишу, яка щомиті могла розсипатися знервованою кришталевою луною. Кристал на верхівці пагорбу ставав все ближчим, ближчим, і раптом Богдан, на мить зупинившись перед тим, кинувся було вперед. І вгору. Але відразу ж був притриманий міцною рукою Мамая. Іззаду за поперек капітана схопився Норильцєв.

— Спокійніше, Богдане Івановичу, спокійніше, — самими губами мовив козак. — Не швидить, не треба. Все буде гаразд. Ви вже повірте мені, старому.

— Допоможеш? — видихнув Кременчук вдивляючись в поверхню кришталевої баби, на якій неясне зображення темної постаті робило кінцівками незрозумілі паси над дівочим силуетом. Сам же силует був непорушний і лежав горілиць біля самих ніг постаті, в якій явно вгадувалися ознаки електратора.

— Чи допоможу? — перепитав Мамай і суворо посміхнувся. — Ну, я ж не Дар Ветер. Втім, і його зрозуміти можна. З нас усіх він найбільше ризикує.

У те, чим той ризикує і з яких таких „нас”, капітан вникати не став. Не до того капітанові було. Набагато корисніше було швидко визначити, з якої сторони світу донька його з Дарт Вейдером клятим у кристалічний поверхні відбиваються.

Вочевидь, над цим замислився й Норильцєв, бо хлопець обернувся, думаючи, мабуть, що електратор якимось чином опинився позаду їх. Але там нікого не було. Та й самі мандрівці не відображувалися в кристалі. Начебто й не було їх поряд із ним.

— А за ним, за ним він влаштувався, — прошепотів Мамай, зрозумівши метушливу поведінку своїх нових знайомців. — З того боку. Там галява є.

Яка така галява може бути розташована на схилі пагорбу, Богдан не втямив. Та й не хотів він над цим розмірковувати. Він іншого хотів. І тому кинувся було до кристалічної баби, але знову був зупинений міцною козацькою рукою.

— Не смикайся! За мною давай краще, прикриєте вдвох, — і безгучно ковзнув за край дзеркального утворення.

Кременчук з Норильцєвим теж не змусили на себе чекати. Але вони мимохіть зупинилися, тільки-но вигулькнули на іншій бік схилу. Бо того там просто не існувало. Пагориста рівнина тягнулася ген до обрію. А в улоговині поміж двома пагорбами місцина була вільною від скляного ковилу й від того дійсно нагадувала галявину, що своїми обрисами чимось була схожою на мапу дніпровського острову Чоломай. І просто посередині цієї мапи спиною до мандрівників стояв Дарт Вейдер, здіймаючи обидві руки над крихким тілом Сніжани, що лежала біля його ніг.

Дівчинка була нерухомою, електратор робив таємничі паси, нічого не помічаючи навколо, а іззаду до нього стрімко наближався козак з готовою до бою лискучою шаблею. На його широченній спині ледь ворушилася, так і не знята з плечей, бандура.

Неповороткий час зупинився взагалі.

— Ах, ти, дідько його візьми! — ледь чутно видихнув над вухом Богдана Зоребор. — Що ж він інструмента-то не залишив?! Розіб‘є ж бандуру, їй-бо розіб‘є!

Та й кинувся зненацька вниз, оминаючи нашорошено завмерлого Богдана.

Але якщо Мамай пересувався абсолютно нечутно, плавним хижим бігом, то пихтіння Норильцєва та глухий дзенькіт його кольчуги й акінака чувся, мабуть, аж біля далекої і невидимої „Софії”. Дарт Вейдер спочатку завмер, а потім розпочав повільно обертатися просто до нападників.

Але, як не повільно він це робив, дістатися до нього козак вже не встигав.

— Ах, ти, дурник царя небесного! — з болем вигукнув капітан, кидаючись уперед з такою нестримною силою, що за мить позаду залишилися усі трипільці та козаки усіх можливих та неможливих всесвітів.

А ось кидатись на електратора він не став, просто оминувши його по короткій дузі й схиляючись та прикриваючи собою тіло дівчинки:

— Сніжано, Сніжано, ти мене чуєш?

Донька застогнала, наче уві сні й вичавила, майже не розліплюючи пошерхлих губ:

— Тато?!

— Жива!.. Вона жива, Мамаю! — загорлав капітан, відчуваючи, як рветься на клапті його серце. — Хапайте Вейдера, хапайте! Не давайте йому до мене підійти! І, обернувшись на мить, відчув, як знову важчає та кам‘яніє його серце для того, щоб зірватися й важкою брилою покотитися крізь лискучу вічність: Зоребор з Мамаєм з двох боків наближалися до електратора, але наблизитись впритул вже не встигали. Дарт Вейдер, наче вітряк, махав обома руками, але, на відміну від вітряка, в його швидких рухах був певний сенс. Бо з кожного кристала, з кожної лискучої травинки, до нього линули якісь тіні, згущалися, зростали і перетворювались на невисокі копії Великого й Незнищенного, оточуючи його й відрізаючи капітана з донькою від недосяжних друзів.

— Мама-а-аю!!! Зоребо-о-оре!..

Від крику, здавалось, полускаються усі дзеркала цієї планети, але ставало зрозумілим, що хлопці не зможуть пробитися до джерела цього звуку. Бо все більше й більше зловісних півтораметрових постатей в темно-фіолетових плащах вставало їм на перепоні, ворушачись вже на всьому видимому просторі єдиною чорною масою, над якою височив справжній Дарт Вейдер. І ставало ясним, що знову немає порятунку від доторку того клятого всесвіту, який збігається, збігається в одну точку, і що знову… Знову якась імлиста темрява почала наповнювати тунелі зіниць.

— Сніжанко! — рвучко обернувся капітан до дівчинки, з жахом розуміючи, що вже не бачить її в згуслому мороку.

— Донечко, донечко!!! — зламавшись навпіл, почав він обмацувати землю у себе під ногами, краючи в кров долоні гранями гострих кристалів.

Примружився до болю. Але нічого, окрім тих граней навколо вже видно не було.

Похитнувся, відчуваючи, що втрачає рівновагу і падає просто на гостряки каміння.

А незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати його мозок.

Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок.

Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Кременчук перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

***

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Богдана лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Капітан застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Було тихо-тихо. Аж у вухах дзвеніло ледь чутно. Чи то не у вухах? А в самій голові? В його багатостраждальній голові, до якої слизькою зміюкою розпочала заповзати якась незрозуміла тривога. Не за себе тривога, а за…

Наче дріт зі струмом у декілька сотень воль до капітана доторкнувся — так важко тіпнулось усе його камуфляжноплямисте тіло. Сніжана!.. Богдан аж злетів на негнучкі ноги, нажахано роззираючись в усі боки. І жах отой був круто замішаний на розгубленості. Яким же це чином він отут, біля „Софії”, опинився?!? Адже він згадав, згадав, що перед черговим, дивним і важким, запамороченням їхній апарат розчинився десь у ртутних дзеркалах, а навкруги змикалися лави невеличких, наче казкові гобліни, двійників Дарт Вейдера і хлопці ніяк, ніяк не могли пробитися до капітана.

Хлопці!?..

Погляд побілілих очей Кременчука наштрикнувся на безсило розпластану по землі постать, закуту в тьмяну кольчугу. Біля постаті лежала… лежав… Музичний інструмент лежав з лискучого срібного металу й такими само струнами. Бандура… Бандура Мамая. Яку Норильцєву, значить, вдалося врятувати від фіолетової навали. Її, значить, він врятував, а ось Сніжану…

— С-сученя!!! — вивернув себе Богдан, роблячи ще непевний крок до нерухомого тіла.

Від слабкості капітана кинуло вбік і він, мабуть, впав би, як би щось зі спини не підхопило його під пахви, а щось інше обережно напівобійняло за поперек.

Кременчук мимовільно скосив очі. Вони в нього були вже не побілілими. Почервонілими вони в Богдана Івановича були від люті, що наринула на нього від самого лише вигляду Зоребора та дурнуватої мамаєвої бандури.

— Ти що?! — зойкнула Сонька, наштрикнувшись на погляд капітана. — Що з тобою? І, взагалі, звідки ви тут взялися?!

А Нкса, побачивши знайому кольчугу, вже відпускав поперек капітана і вкрай стривоженим перевальцем біг до Зоребора: — Ігре, Ігре, вставай!..

Хлопець здригнувся і навіть дійсно спробував встати навколішки, хитаючи головою та трусячи своїм довгим волоссям. Його явно нудило.

— Пусти! — розлючено смикнувся Богдан, видираючись з рук Такаманохари.

Видерся. І, шпурнувши дівчину вбік, кинувся до Норильцєва, котрий вже намагався здійнятись на рівні.

Обігнав незграбного Нксу і, ледь не наступивши на бандуру, з розвороту вгатив носаком ноги просто по щелепі Зоребора.

Того аж підкинуло десь на півметра, а крчовник заверещав так, що знову вуха позакладало, як оце тільки-но при раптовому й дивному пробудженні.

Крик Такаманохари, до речі, був не менше оглушливим.

— Кременчу-у-у-ук!!! „Ук-ук-ук!”, — зареготала скляна луна, а Богдан, не звертаючи уваги ані на неї, ані на верещання колишньої своєї бойової команди, знову впритул підскочив до Зоребора, одним стрімким порухом вихоплюючи в того з піхв нерозлучного акінака. Ухопився за рукоять обома долонями, високо здіймаючи меча й готуючись за мить щосили опустити його просто на патлату, перехоплену тонким обручем, голову.

— Ні-і-і-і!!! — виринула звідкись збоку кошлата копиця, зворушливо й безстрашно розставляючи свої тонесенькі рученята та намагаючись прикрити ними хлопця, що остаточно так і не прийшов до тями. — Ні, Крчуче, не можна ж так!

— Геть! Геть з дороги, виродку піррянський!

— Богдане… — напружено почулося з іншого боку і капітана миттєво розвернуло на голос, а гостряк леза акінака вперся в тендітну дівочу шию.

— Геть, курво!

— Послухай-но, Богдане, я не знаю, що там у вас сталося… Не відаю, як ви тут з‘явилися… Тим більше, що якесь дивне запаморочення в нас з Нксою було… Але… Але ж і дійсно, не можна отак. Ще покалічиш когось.

— Я не покалічу. Я вб‘ю! — налиті кров‘ю очі капітана, здавалося, зараз вистрибнуть зі своїх орбіт.

— Кого?

— Зоребора. Поки що. Гниду оцю! А якщо заважатиме, то й… То й на вас не подивлюся. Остогиділи!

— Капітане, заспокойся. Розкажи, краще, що у вас трапилось?

— А нас?! Це у вас трапилося, у вас!.. Спочатку через тебе в мене Дарт Вейдер доньку викрав…

— Капіт…

— Стули пельку! Спочатку через тебе я доньку знову втратив, а потім… Потім через нього, — копнув Богдан черевиком по боку Норильцєва, що слабко ворушився в нього під ногами. — Бандуру, чи бачите, врятувати йому закортіло. Врятував, паскудо?.. Та якби ти електратора не розбурхав, то…

Другий удар знову кинув Норильцєва, що спробував було встати, на землю, а піррянин, заверещавши особливо обурливо, впав на хлопця, прикриваючи його своїм смухастим тільцем.

— От-от… Захищайте одне одного, захищайте. Ось тільки хто доньку мою захистить, хто!? Я ж через вас, через вас її постійно втрачаю!

— А через кого ти її вперше втратив? — зненацька тихо, дуже тихо, запитала Такаманохара. І капітана наче заціпило.

Через кого?.. Олена вважала, що саме через нього. Він — що через клятий збіг обставин. Але… Але насправді колишня дружина була ближчою до істини. І найстрашніше те, що він сам розумів це.

Як би тоді, опісля помаранчевої революції, він не злякався, що випірнуть назовні деякі його задавнені грішки… Як би не вирішив сам покаятися у них… Як би, знаючи методи відплати тих, кого могло торкнутися ото його каяття, не вирішив заховати родину в селі… Олені тоді було потрібно терміново вирішити деякі власні справи і він, злякано-розгублений, сам повіз доньку до Китоврасів…

За все, за все, за кожне своє слово, за кожний свій вчинок, за кожний, навіть ненавмисний, порух, ми відповідаємо в цьому житті. А поза ним?!? Втім, не це головне. Головніше: чим відповідаємо.

— Богдане, Богдане, що з тобою? — кинулася було до нього Сонька, побачивши, як болісно викривилося його обличчя.

— Геть! — прохрипів він. — Усі геть від мене! Я сам, сам…

Хто наблизиться до мене, вб‘ю! Вб‘ю того, хто наблизиться до мене!

А сам задкував, задкував від перекособоченого корпусу „Софії” в бік найближчих торосів, виставивши уперед клинок меча і усіма своїми жахами та розгубами відбиваючись у сотнях дзеркальних площин.

— Я сам! Хто піде за мною, вб‘ю!

А потім рвучко крутнувся на місці — лише лезо акінака, виснувши, розтяло повітря — та й кинувся просто в нагромадження гігантських лискучих кристалів. Сонька сунулася було за ним, але слабкий стогін змусив її зупинитися. Обернулася: Зоребор, якого підтримував Нкса, вже зайняв горизонтальне положення і, скривившись, крутив головою, намагаючись остаточно прийти до тями.

— Н-не… не можна його самого… — видихнув, роблячи непевний крок до Такаманохари. Похитнувся. І впав би, якби не був підтриманий крчовником.

— А, щоб вас!.. — зчавлено вигукнула дівчина, спостерігаючи за тим, як зменшуються плямисті відображення в тисячах здиблених дзеркал. — Нксо, а ну швиденько ножиці мені з каюти притаскай!

— Для чого?

— Швидко, я тобі кажу! — рявкнуло дівча і, спостерігаючи за тим, як піррянин перелякано тупотить до відчиненого люку „Софії”, запитала в Норильцєва: — Що там у вас сталося?

Зоребор, намагаючись говорити коротко, описав ситуацію. Сонька, все більше й більше хмурніючи та час від часу кидаючи стурбовані погляди на тороси, в яких ще можна було розрізнити камуфляжні рухи капітана, нетерпляче тупцювала на місці. Нкса з ножицями — цілком, до речі, земного вигляду, чому свого часу немало дивувався Кременчук — вигулькнув з апарату саме тоді, коли хлопець завершав свою нетривалу, але збуджену оповідь.

Буквально вихопивши перукарське причандалля з кінцівки Нкси, Такаманохара зненацька на мить завмерла, ніяково зиркнувши на Норильцєва, а потім рішучими рухами скинула з себе свій золотавий комбінезон, перешитий з арканаріанського плаття. Зоребор аж гикнув з несподіванки, витріщившись нетямущими очима на дівчину.

— Що? — явно ховаючи сором‘язливість за зухвалим виглядом, вигукнула вона. — На Сорорі на мене не надивився? І, залишившись лише в самих тоненьких чорних плавках, крутнулась на місці та й, вже не звертаючи ані на кого уваги, побігла в тому ж самому напрямку, що й капітан. Через шию в неї був перекинутий комбінезон, в руках виблискували ножиці.

— Т-ти чого? — тільки й спромігся видихнути Норильцєв, проводжаючи її ошелешеним поглядом.

Крчовник, той взагалі вкляк на місці, цілком перетворившись на неоковирну брунатну копицю, абсолютно неймовірну в цьому дзеркально-правильному геометричному світі.

— Тут залишайтеся, — кинуло через плече одне з зображень Такаманохари. — Ти, Ігорю, ремонт „Софії” продовж. Нкса підкаже, що й де…

— А ти?..

— Я за капітаном! — зменшувалось і зменшувалось зображення оголеної дівочої постаті в сотнях дзеркал. — За кожні п‘ятнадцять-двадцять метрів шматочок комбінезону відрізатиму та й кидатиму. Якщо тривалий час мене не буде, по них нас знайдете… „Де-те… де-те… де ти?” — застрибали лункі відлуння цього лискучого світу.

***

Сонька рухалася швидко й безгучно, наче кішка на полюванні. Втім, вона й нагадувала чимось цю хатню тварину, що остаточно здичавіла через втрату домівки.

Кожні двадцять метрів відтинаючи на бігу шматочок свого золотавого комбінезону, дівчина не забувала вдивлятися в дзеркала. В них, на самій межі видимості, ще можна було розрізнити плямисту постать Кременчука.

Те, що вона потроху збільшувалась, вказувало на те, що Сонька пересувалась у вірному напрямку. Лише одного побоювалася Такаманохара, згадуючи оповідь Норильцєва: того, що вистрибне оце вона зараз у згаданий ним ртутний безторосний степ та й враз загубить там капітана. Тому дівчина бігла щосили, намагаючись якнайбільше скоротити відстань до Кременчука. І ще намагалась сама не загубитись в навколишньому дзеркальному хаосі.

А як мерхнути навколо знову розпочне? Що воно тоді робити?.. Загалом, цікавий феномен, але досліджувати його причини в Соньці взагалі не було часу. Бо наслідки, вони завжди важливіші за причини. А час… На багато чого не вистачає їм усім часу останнім часом.

Невдоволено скривившись від невдалого каламбуру, дівчина в черговий раз чикнула ножицями, відтявши ще один клапоть від лівого рукава. Того вже майже не залишалося і невдовзі прийдеться вдаватися до правого.

Відображення капітанів стрибнули кудись убік і Сонька мимовільно поточилася слідом. І раптом на невловиму мить припинила свій біг.

Ледь не впала. Але встояла і, зчепивши зуби та намагаючись не дивитися на найближчі дзеркальні крижини, побігла далі. Усю її розпочало наповнювати ртутно-нудотне змоторошіння і вона з останніх сил намагалася не дати цьому відчуттю остаточно опанувати нею. А лякатися їй було чого: майже впритул оминаючи деякі кристали торосів і бачачи в них зеленкувату пляму того, що було Кременчуком, вона… Вона не бачила власного відображення!!!

Наче й не було її в цьому світі, не існувало. Наче це не вона зараз, намагаючись втримувати рівне дихання, пересувалася по кілкій поверхні додекаедрної планети.

Начебто вона лишень… Сонька аж очі заплющила на мить, беручи себе в руки.

Не думай про це, не думай! Треба наздогнати капітана, треба! Не думай… А зіниці мимохіть косилися й косилися на гладенькі поверхні і нереальна відсутність у них свого вкрай оголеного відображення судомила розпашіле тіло.

Нажахане тіло, якого не було.

Не відомо, чи витримала б Такаманохара таке вишукане катування цього, зовсім вже незрозумілого, світу, якби її увагу не відволікло інше явище: їй здалося, що перед постаттю Кременчука розпочала мерехтіти якась дивна хвиля. А він біг просто на неї, наче не помічаючи нагромадження сріблястих цяток, що стрімко наближалося просто йому назустріч.

Дівчина примружила очі: а це що за диво? Їй здалося, що верхня межа цього утворення хилитається, наче далекий щільний табун коней, що, сплавившись в єдину масу, біжить по обрію. І тут, оминувши черговий ропак без свого відображення в ньому, Сонька вилетіла на відкритий простір. Наче випала на нього.

Далеко-далеко попереду, вимахуючи іграшковим мечем, по цьому простору, вкритому ртутною ковилою, біг Богдан.

Степ був абсолютно, неприродно плаский. Курганів та пагорбів, згаданих Норильцєвим, в полі зору не спостерігалося. В полі зору, ген на обрії, дійсно спостерігалася лава коней, що швидко наближалися до капітана.

Ближче. Ближче, ближче. Ще ближче… І раптом Сонька, голосно зойкнувши та безпорадно відкинувши вбік і ножиці, в залишки комбінезону, кинулася до капітана, галасуючи на бігу:

— Богдане, Богдане, обережно!

Той наче не чув її. А ртутні коні зростали, зростали на очах і на кожному з них похитувався ртутний вершник в коротенькій туніці й з довгим волоссям, перехопленим обручем-банданом. В іншій час Такаманохара неодмінно згадала б Зоребора Сталеву Десницю, але зараз їй було не до того.

— Богда-а-а-ане!!

Попереду загону — ні, не загону, а цілісінької тобі армії вершників! — на масивному коні скакав дебелий чолов‘яга з якоюсь булавою, яку він тримав в опущеній лівиці. Не дивлячись на свої масивні вигляди, рухи і тварини, і її господаря, були вивіреними та плавними. Кошачими.

Хижими. Як ото нещодавно й в самої Такаманохари.

Ось вершник змахнув булавою, явно вказуючи на Богдана, і з кінської лави виокремився невеличкий загін, що напівколом почав оточувати постать Кременчука.

— Богда-а-а-ане!!

Ртутна кавалерія змикалася навколо капітана, а він вимахував мечем, не дозволяючи вершникам впритул наблизитися до себе. І це було останнім, що побачила Сонька перед тим, як коло зімкнулося остаточно.

Такаманохара аж вискнула від розгуби і з розбігу стрибнула на круп коня, що похитувався задом до неї, наче його господар не мав бажання помічати наближення дівчини.

Стрибнула вона, значить, і… І поїхала носом по склистому ковилу, впавши на землю. Але не з коня впавши.

А просто пролетівши крізь нього.

Крутнулася на траві і, обганяючи свій жах, схопилась на рівні та й щосили хльоснула тварину по срібному писку. Та навіть не ворухнулась, а рука легко, як до того — Соньчине тіло, пройшла крізь шкіру та вудила. Крізь порожнечу пройшла. Та що це за чудасія така!

Рвучко й розгублено обернувшись, Сонька побачила, як чолов‘яга з булавою зіскочив зі свого коня і зробив крок до капітана. Той, загрозливо здійнявши меча, завмер на місці.

Але чолов‘яга продовжував наближатися до нього, правицею вихопивши з піхв, які тільки-но роздивилася дівчина, і свого меча. Дуже довгого меча. Майже в три рази довшого, ніж зореборівський акінак.

Ще декілька вершників зіскочило на землю. Становище ставало загрозливим.

Щосили заганяючи в найглибші закутки тіла свої здивування, ляки та розгуби, Сонька нарешті зовсім відвернулась від незрозуміло неіснуючого ртутного коня, що разом зі своїм вершником так і не звертав на неї жодної уваги, та й кинулася до Богдана. Кинулась, жодною мірою не соромлячись свого оголеного, беззбройного вигляду. В останню мить перечепилася через щось та й впала просто на капітана, намагаючись захистити його своїми обіймами. І з відчуттям крижаного жаху знову відчула, що падає крізь порожнечу.

Вже впавши, перевернулась на спину та й завмерла, ледь здійнявшись на ліктях. Зображення? Це є лише зображення?! Голограми?!?

А голограма високого чолов‘яги з довгим мечем та важкою булавою наближалась, наближалась до голограми капітана, що сторожко завмерла в двох кроках від впалої дівчини. Кременчук був явно в гіршій позиції. І ради на це не було.

***

— Не підходь! — видихнуло зображення капітана. — Не підходь, кажу!

Чолов‘яга зупинився, уважно вдивляючись в обличчя Богдана, яке мало чим нагадувало людське від люті, що так і не покинула командира „Софії”.

— Кременчук?! — вигукнув раптом срібний нападник. — Богдан Іванович!

З викривленої мармизи капітана наче маску зісмикнули: так миттєво лють змінилася на щире здивування.

— Ну… — вичавив. — Я. А звідки ви… І все вдивлявся, вдивлявся у величезні й проникливі очі нового персонажу його маячні. За мить зрозумів, що вони чимось невловимим нагадують йому очі… Дар Ветера?..

Мамая?.. А Сонька, що так і лежала горілиць на склистій траві, ані трохи не соромлячись свого, м‘яко кажучи, пляжного вигляду, неусвідомлено відзначила схожість облич дивного вершника та Кременчука. — …звідки ви мене знаєте? — трохи опустив клинок свого акінака Богдан. — Втім, в цих краях, здається…

— Всі, всі вас знають в цих краях, — посміхнувшись, засунув до піхв свого меча й чолов‘яга. І водночас змахнув булавою, жестом наказуючи своїм кавалеристам залишити їх.

За декілька хвилин лише трохи зім‘ята ковила нагадувала про їхню колишню присутність. А вся кінна громада мовчки завмерла метрів за двісті від місця зустрічі капітана з…

— Дозвольте назватися, — приторочуючи булаву до сідла, мовив чолов‘яга, — мене Орієм кличуть. І знову обернувся до капітана.

— Орієм?! — глипнув той очима. — Ну, звісно, Орієм. Теж, мабуть, околиці тутешні вивчаєте?

— Створюємо, — відгукнувся той.

— Що „створюємо”? — не зрозумів Богдан.

— А новий світ створюємо. Нове житло. Нову людину.

Нове життя.

— Ото так навіть, — ледь насмішкувато кинув Богдан: він знову явно набував свого звичайного іронічнонедовірливого стану. — Ви, значить, створюєте. Мамай озвучує та завойовує. А Дар Ветер вивчає.

— Ага, — іронічно посміхнувся в свою чергу й Орій, — ви їх вже, мабуть, зустрічали.

— А то… — прокректав капітан.

— Ось тільки з Мамаєм у вас невеличка помилочка трапилась. Він, дорогесенький наш, більш озвучує, ніж завойовує. Це ми, сіромахи, — Орій махнув рукою у бік своєї кавалерії, — більше завойовуємо, ніж створюємо. Бо його, новостворене, ще й завоювати потрібно.

— Знаєте що, — вже зовсім опустив зореборівського акінака Кременчук, — робіть, що хочете, але… Але оті витівки з настанням темряви та перетаскуванням нас до „Софії” кинули б ви, їй-бо. Адже заважає трохи.

— Не можемо, пане Богдане, — знизав широченними плечима Орій. — Аж ніяк не можемо. Бо це не від нас залежить. Бо це — властивість цього світу. Ґрунтовна властивість. Ви ж не можете на Землі настання ночі зупинити? От і ми…

— На Землі… — зневажливо пихкнув капітан. — Та що ви про Землю знаєте, чоловіче? У нас все від розташування Сонця залежить, а тут, у вас, взагалі його не спостерігається.

Він зиркнув на пласке алюмінієве небо. Орій прослідкував за його поглядом.

— Так, Сонця тут немає, — гмикнув по тому. — Тут природа темряви інша. Тут не світло сонячне зникає, а… А самий світ зникає, якщо ви розумієте, про що я.

Богдан не розумів. Він почухав потилицю рукояттю акінака, збивши набакир міліцейського кашкета. Сонька з ковилу спостерігала за ним, зовсім забувши про те, що їй потрібно бігти кудись світ за очі та й шукати справжнього Кременчука, а не витріщатися на цю голограмну виставу.

— Світ, кажеш, зникає? — припинив чухати потилицю капітан. — Ну-ну… Чув я щось таке. Чи читав? Мерехтливий всесвіт… Шаргород… О!.. Точно читав, коли хворів.

Савченко, розумієш. „Посада у всесвіті”. Там теж всесвіт отой на очах то з‘являється, то знову зникає.

— От-от. Щось на кшталт цього.

— Тю! Та що ти, пане Орію, про Савченка знати можеш?

— Я можу знати все, про що знаєте ви, — дещо загадково мовив ртутний чолов‘яга, але капітан пропустив усю його загадковість повз вуха.

— Питаннячко виникає, шановний. То що ж ви тоді створити можете в цьому світі, якщо він у вас на очах щезає? Витікає крізь пальці?

— Що можемо?.. А думки… Думки про безмежне та вічне, які жодного простору, жодного часу не бояться. Які линуть крізь них, всупереч усім мерехтінням природи та свідомості. Найперші з отих думок — на Землі вони, здається, за релігію вважаються — через розвиток свій, через мистецтво, через науку, знову й знову змушують нас народжуватися. Пульсувати. Разом з природою отією.

— Релігія? — скривився Кременчук. — Мракобісся! Скажи ще — а воно саме так виходить, — що ви туточки й богів створюєте.

— Так, — просто відповів Орій. — Створюємо. З себе. З вас. З кожної істоти, здатної знати й відчувати те, що знаємо та відчуваємо ми, бо… Бо борг у нас… Бо ж природа, всесвіт нас спочатку для відчуттів, а потім і для думок створив.

Щоб ми були першими. Щоб ми потім його ж зло, його недоумкуватість на його ж добро, на його ж геніальність щомиті переробляли… Але ж важко воно, Богдане Івановичу, першим бути.

— Важко їм! — звився Кременчук. — Переробляють вони!

Знають!.. — розпочав знову розлючуватись від власної нетямущості та неосвіченості. І зненацька скинув очі на співбесідника: — Ось ти, здається, казав, що знаєш все, що і я знаю. А про Сніжану?..

— Що „про Сніжану”?

— Про те, наприклад, що викрали її.

— Хто!?!

— Так Дарт Вейдер. Ми з Мамаєм спробували було її відбити, але…

Соньці здалося, що якийсь миттєвий подув вітру сколихнув дзеркальну ковилу.

— Дарт Вейдер на Кременчуку?!

— А казав, що все знаєш.

— Я казав, що можу знати, — неуважно відгукнувся Орій.

— Де? Де він? Розповідай! І Богдан швидко, ковтаючи закінчення слів, як ото нещодавно Зоребор біля „Софії” під час розмови з Такаманохарою, почав описувати останні події, що трапилися з ним. І Орій так само стривожено, як ото нещодавно Сонька біля апарату, слухав його. А самій дівчині чомусь на мить здалося, що усі вони — і Орій, і Кременчук, і Зоребор, та й сама вона — злилися в одну знічену істоту, заблукалу в хащах просторів та часів.

А навкруги щось відбувалося. Такаманохара відчувала це. Під час того, як капітан наближався до спогадів про останню бійку з Дарт Вейдером та його двійниками, що взялися невідь звідки, якесь фіолетове блимання та ворушіння почало відчуватися біля краю дзеркальних торосів. Тих самих, з яких Сонька вивалилася на цю рівнину.

Вона перелякано сіпнулася і, врешті решт, скочила на рівні, примруженими очима вдивляючись в темні плями, що почали набувати певної форми по мірі того, як Кременчук оповідав про воїнство електратора. Втім, ані капітан, ані Орій, ані жоден з оріївих вершників, здавалося, не помічали цього загрозливого феномену.

Лише Такаманохара з жахом спостерігала за тим, як невисокі постаті в темно-фіолетових плащах відриваються від своїх відображень і топчуть сріблясту ковилу, здіймаючи вгору зеленкуваті клинки лазерних мечів.

— Богда-а-а-ане!!! — знову вивернула себе криком дівчина. — Начувайся!

Та й кинулась назустріч фіолетовим гоблінам, з новим нападом мотрошу відчуваючи, що суне крізь порожнечу.

А десь — невідомо де! — Орій та Кременчук помічали, нарешті, раптову навалу зловісних постатей, над якими похмуро височила ще одна. Дарт Вейдер власною персоною. І Орій, вихопивши меча, кидався йому назустріч. І його кавалерія з криком „гур-ра, гур-ра!” зривалася з місця, поспішаючи йому на допомогу. І сувороокий Кременчук, що на півслові обірвав свою незакінчену розповідь, зі здійнятим акінаком кидався слідом за Орієм.

***

— Ч-чорт! — сльози розталою памороззю застили очі Такаманохари. — Що ж воно робити, що? Де ж ви, хлопці, де???

Ще раз кинувши погляд на бойовисько, що вже розгорялося не на жарт, Сонька крутнулася на місці та й кинулася до нагромадження гігантських лискучих кристалів, які обмежували собою цей неозорий степ і з яких вона нещодавно вислизнула до нього. Крики, згуки, ржання коней та глухий дзенькіт за спиною дівчини притлумлювалися її важким диханням. Дзеркальні крижини ривками ставали ближчими й ближчими.

Вона влетіла на витку стежину поміж них, наче камінь бешкетника у шибку вікна, і знову на мить розгублено завмерла, не бачачи в гладеньких поверхнях свого відображення. Але дивуватися цьому не було часу. Тим більше, що назустріч їй звідкілясь вивалювався розпашілий Норильцєв із жмуттям золотавих клаптів покраяного комбінезону у лівій руці. Просто за ним вкрай розкуйовдженою копицею витанцьовував Нкса.

— О! — вигукнув хлопець, старанно відводячи очі від оголених принад Такаманохари. — Ти де поділася?

Повідомити не могла? Все ж таки третя доба йде…

— Яка така третя доба?! — вразилася було Сонька, але осіклася, побачивши, як Ігор, вже не звертаючи уваги на жодну навколишню голизну, розширеними очима втупився в краєвид за спиною дівчини.

— О! — вигукнув знову. — А там що таке?

— Кіно там, — злісно відгукнулося дівча, роззираючись у всі боки й відчуваючи, як крижаніє її серце: не лише вона, а й Зоребор із піррянином жодним чином не відображувалися в нагромадженні дзеркал. — Кіно і німці, — повторила схриплим голосом. — А от де самий знімальний майданчик — невідомо.

Здається, щось недобре відчув і крчовник, бо раптом смикнув Норильцєва за край кольчуги, тицяючи худесенькою рукою у тороси: — Ігре, Ігре, дивися!

Сонька мимохіть зиркнула у вказаному напрямку й здригнулася. В порожніх поверхнях з‘явилась якась видовжена пляма. Невловимого сріблястого кольору. З боку скляної рівнини чулися звуки битви, але, вже не звертаючи на них уваги, дівчина сторожко наблизилася до найближчого торосу з дивним відображенням у ньому.

Позаду посапував Норильцєв і тупотів Нкса.

Пляма ставала все ближчою, ближчою, ближчою…

Неже?!? Сонька рвучко обернулася через плече, наче шукаючи підтримки в екіпажу, а потім знову втупилась у зображення далекої дванадцятирічної дівчинки, що горілиць лежала на… На чому це вона лежала?

Пробуючи роздивитися це, Такаманохара впритул наблизила обличчя до дзеркальної поверхні, відчуваючи наростаюче змоторошіння від власного невідображення і… І відчула, що якась потужна сила підхоплює її, жбурляючи просто на кристал торосу.

— Ні-і-і!!! — заверещав хтось позаду, чи то Ігор, чи то Нкса, а назустріч вже неслося щось величезно-лискуче, ртутно-крижане, пружне і таке, що тягуче свистіло у вухах.

А в наступну мить екіпаж „Софії” начебто вивалився з дзеркального, довжиною у цілу вічність, тунелю, падаючи на жаскі уламки тьмяної слюди. І просто на них лежало тіло дівчинки.

— Сніжана?! — видихнула Такаманохара, вслухаючись у навколишню тишу і з жахом розуміючи, що час іде, а десь у невідді змикається ворожа фіолетова навала навколо Орія й Богдана, а вона вже нічим, нічим не може їм допомогти.

— Сніжана… — повторила зморено, навколішки підповзаючи до дівчинки та й кладучи свою розпашілу долонь на її прохолодне чоло. „Боже! — подумала. — Якщо ти не даєш мені врятувати її батька, то дозволь хоча б захистити доньку від усіх незрозумілостей цього світу!” І обережно поцілувала ледь впалу, бліду щоку, зронивши на неї щось солонкувате, світле й гаряче, яке вислизнуло з її очей. А потім роззирнулась навкруги і побачила аж ген до обрію лише кам‘янисту пустелю, вкриту друзками бляклої слюди. Та куди ж це їх ще занесло?! Норильцєв і Нкса безпорадно тупцювали поряд. І в кожному слюдяному уламку клубочились їхні тіні.

— Сонько, Сонько! — зненацька тіпнувся Нкса і усім своїм тільцем вказав на доньку Кременчука.

Такаманохара рвучко обернулася й зустрілася з ще трохи знетямленим поглядом сірих очей. Таких знайомих, таких… Таких рідних очей.

— Соню, — слабко посміхнулася дівчинка, — ви таки прийшли. Ви таки дісталися…

— Тихо, тихо, Сніжанко, — залепетала Такаманохара, намагаючись як найзручніше влаштувати на слюдяному ґрунті маленькі тендітні плечики. — Не ворушися зайвий раз.

До тями прийди остаточно. Потім побалакаємо…

— Батько… Де батько? Татко де?! І таке в цьому запитання було благання, що збрехати Сніжані Сонька не наважилася. Спочатку повільно, невпевнено, а потім все більше збільшуючи темп, вона розпочала оповідати про події останнього часу.

Коли згадала про свій жах при вигляді того, що не відображується в дзеркалах кристалів, то дівчинка зморено посміхнулася:

— Не лякайтеся, Соню. Це просто татко намагався не згадувати про вас.

— Як це?

— Потім роз‘ясню. Далі, далі…

Коли дійшла до зустрічі капітана з Орієм і згадала про нерозуміння Кременчуком причин згасання цього світу, зморена посмішка Сніжани стала ще й загадковою:

— Орій же все роз‘яснив. Та й ви самі могли здогадатися.

У вас же в суміжному інституті досліди з анігіляції проводили. Ви ж знаєте про них, знаєте про результати.

Швидкість анігіляції будь-якого світу дві цілих та вісім десятих трильйона разів на секунду. Матерія та антиматерія танцюють одна з одною танок вічності. Втім, якщо оту секунду розтягнути, всередині її опинитися, то…

Але Такаманохара майже не слухала її, рвучко випроставшись і стривожено озираючись на своїх хлопців, що уважно дослухалися до розмови. Певною мірою, Норильцєв це явно робив.

— Ти звідки?!.. Про інститут?

— Я, Соню, про вас набагато більше знаю, ніж поки що татко. І рада цьому знанню. Ми ще поговоримо про це.

Далі, далі…

— А що „далі”? — знизала плечима Сонька, пружно гойднувши своїми невеличкими оголеними грудьми і думаючи про щось своє. — Далі звідкись оті двійники електраторові вистрибувати розпочали. Багато двійників.

Не менше, ніж в Орія вершників. Він зараз разом із батьком твоїм, Сніжано, б‘ється з ними. А ми ось тут… І безпорадно озирнула слюдяну пустелю.

— Б‘ються?!? — стривожено здійнялася на ліктях дівчинка. — Орій б‘ється?! А Дарт Вейдер?

— Там же. Бачила, як височив над гоблінами своїми.

— Боже! Це ж… це ж… Соню, ви маєте повернутися туди, маєте! Робіть що хочете, але не дайте Орію та Дарт Вейдеру в близький контакт увійти, бо тоді…

— Що — „тоді”?

— Катастрофа. Менших розмірів, ніж з Дар Ветером, але… Ми ще не готові. Не готові ми!

— Та до чого?

— Анігіляція зі швидкістю трильйони разів на секунду — це природна вібрація мегавсесвіту від зіткнення усього огрому наших з вами добрих та не дуже вчинків. Вібрація напруги. Але якщо її порушити безпосереднім зіткненням…

— Кого?

— Не „кого”, а „чого”. Ніколи роз‘яснювати! Соню, ви маєте терміново повертатися назад. Благаю вас, розбороніть безпосередньо Дарт Вейдера та Орія, розбороніть!..

— Тихіше, тихіше! Заспокойся, Сніжано! Я б з радістю, але… Але ЯК???

Дівчинка раптом застогнала і, наскільки могла — швидко, здійнялась на рівні. А потім, стиснувши малесенькі кулачки біля грудей, обтягнутих сріблястим комбінезоном, заволала до алюмінієвого неба:

— Татко, татко, згадай Соню! Згадай!.. Ти чуєш, згадай! І знову якась величезна пружна маса хитнула стерильне повітря лискучого світу. Ні, навіть не саме повітря, а кожний атом усього дзеркального оточення, кожну молекулу тіл усіх живих істот, в ньому сущих. Нкса нажахано притиснувся до Зоребора, а той, в свою чергу, примружившись, поклав свою ртутну руку на плече Такаманохари.

— Згадай, батьку, згадай!..

Соньці здалося, що слюдяні уламки безмежної кам‘яної пустелі почали втрачати свою бляклість для того, щоб мільйонами дзеркальних сколків заблищати аж ген до обрію.

— Згадай, батьку, згадай!

В кожному сколку почали ворушитись якісь тіні. Вони збільшувались, точилися в навколишній простір тьмяним маревом, аби почати згущуватись в ньому якимсь клуб‘ям.

А потім це клуб‘я почало нагадувати мінливі форми напівпрозорих мечів, коней, людей, що метушилися зовсім поряд з мандрівниками.

— Згада-а-а-ай!!!

Ртутний протез Зоребора боляче стиснув плече Соньки, а потім… Потім їх відірвало від землі та й знову жбурнуло до сліпучого дзеркального тунелю, довжиною вже не в одну, а в декілька вічностей. Щось величезне, розміром в цілий всесвіт, майнуло поряд і блукальців викинуло просто на скляну ковилу, під ноги срібних коней та фіолетово оплащованих гоблінів.

У вуха вдарили гучні крики, тягучі хрипи й коротке ржання, глухі звуки ударів. Сонька ледве встигла крутнутися на місці, висковзуючи з-під великого конячого копита. І по тому, як боляче воно дряпонуло шкіру на боці, зрозуміла, що витівки з голограмними виставами скінчилися.

Зоребор в пружному стрибку дістав ногою невисокого дубль-електратора, що сунув просто на нього та й збив його на землю, встигнувши вихопити в нього з рук лазерний клинок. Не зупиняючись, змахнув їм по широкому колу, майже навпіл розтинаючи іншого двійника, що вже було заніс свою зброю над розгубленим Нксою. Повалив крчовника долі і загрозливо завмер над ним, захищаючи від усіх небезпек цього клятого задзеркалля.

Соньці завмирати було ніколи. Сонька крізь щілину між двома срібними конячими крупами, що утворилася на невловиму мить в розпалі бою, побачила Орія та Богдана.

Вони з двох боків наближалися до високої зловісної постаті у фіолетовому плащі з білим підбором. „Дарт Вейдер!” — зрозуміла Такаманохара. А ще вона зрозуміла, що Орій зі своїм довгим мечем першим дістанеться до чорноголового електратора.

— Ні-і-і-і!!! — загорлала чи то вона, чи то Сніжана зі свого далекого далеку. І ще не відзвучав отой горловий крик, як Такаманохара, не встаючи, крутнулася на місці й ковзнула просто під черево чергового коня, що загрозливо здибив копита над її відчайдушною головою. Щось жорстке й тупезне дісталося її лівого плеча, яке миттєво вибухнуло ламким болем. Але дівчина вже уникала чергового удару й кидалася просто поміж фіолетовою постаттю електратора та срібною — Орія, який вже здійняв над ним свого довжелезного меча.

— Давай, друже, давай! — кричав десь ізбоку невидимий капітан. — Рубай його, рубай!

— Ні-і-і!!! — знову заволала Такаманохара, хапаючи Орія за руку — той аж поточився з несподіванки — та й відтягуючи його назад.

— Ах ти, лахудра! — зматеріалізувався поряд Кременчук і вхопив дівчину за її синяве волосся, ані трохи не дивуючись її оголеному вигляду. А, може, й навпаки. — Геть звідси, шльондра! — сплюнув кров‘ю. — Казав же — вб‘ю!

А Дарт Вейдер, гучно шиплячи, вже задкував під прикриття своїх двійників і Орій трохи знічено тупцював на місці, і Зоребор прорубав лазерним мечем шлях до Нкси, що вже стрибав на Кременчука та й виснув на його руці:

— Відпусти Соню, Крчуче, відпусти!

— Ах ти, виродку! — розлючено відмахнувся капітан і піррянин, здійнявшись у повітря, по широкій дузі полетів просто на потрощену скляну ковилу, що виставляла йому назустріч гостряки сколків.

Нксі здалося, що, чи то від обурення, чи то з переляку, в нього зненацька почало темніти в очах. Чи то насправді було так? Виставивши уперед обидві свої худесенькі кінцівки, крчовник очікував жорсткого удару об друзки ртутної трави. А незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати його мозок. Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок. Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Нкса перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

***

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Нксу лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Крчовник застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Ну й нехай, що поки що скособоченою! Зате вони із Сонею, та особливо — Ігрем, всередині її трохи підлатали. Ігр казав, що на орбіту виходити вона ще не здатна, але в якості літака „Софію” вже можна використовувати. Цікаво, що то воно таке є — літак? Треба буде в Ігра запитати. Але ж…

Крчовник раптом сіпнувся усіма своїми стеблами й, намагаючись сфокусувати зір, роздивився навколо. Бо зненацька згадав, що в останній раз він бачив Ігра в дуже неприємному становищі, коли навколо них буяла страшна бійка. А зараз навколо буяла дзеркальна порожнеча. Ну, майже порожнеча.

Капітан Крчук, стоячи навколішках просто над срібною бандурою, на яку впав його кашкет з червоною околичкою, трусив головою, намагаючись прийти до тями. Соня в золотавому комбінезоні — стоп! вона ж усього його покраяла ножицями!? — хапала широко роззявленим ротом прохолодне повітря, сидячи просто на скляних друзках і обіпершись спиною об люстро торосу. А Ігр… Де Ігр?!?

Трохи дивуючись неслухняності кошлатого тіла, Нкса перекотився набік і нарешті побачив свого друга. Той, упершись грудьми у довжелезний, майже півтораметровий меч, що стояв сторч посеред склистого безладу, вже похитувався на рівнях, намагаючись остаточно прийти до тями. — Ігре! — радісно вискнув Нкса. — Де ти такого меча дістав?

Зоребор, мовчки, порожніми очима зиркнув на піррянина, а потім перевів знетямлений погляд на свою зброю. По мірі того, як він роздивлявся її, очі хлопця приймали осмислений, але вкрай здивований, вигляд. А десь за хвилину він рвучко здійняв меча вгору, зморено милуючись тим, як срібні відлиски грають на його лискучому клинку.

— Боже! — видихнув кволо. — Це справжня трипільська зброя! З гіперборейського металу.

— Поцупив таки в Орія! І коли встиг? — почулося з боку Кременчука і піррянин рвучко обернувся на голос.

Капітан вже теж стояв на рівнях, зі злістю натягуючи на голову свого кашкета. Обличчя його було якесь схудле, наче він був на межі виснаження, а під очима застигли темні — аж чорні! — плями.

— Та я цього меча вперше бачу! — розгубився Норильцєв.

— Сподіваюся, що й в останній, — сказав, наче сплюнув, капітан і, повернувшись до хлопця спиною, ще доволі непевними кроками почвалав до відчиненого люку „Софії”, похрумкуючи битим склом. Хрум-хрум… хрум-хрум… хрум…

— Богдане, ти куди?

Голос Такаманохари був такий слабкий, що, здавалося, його не можна було почути навіть на відстані руки від неї.

Капітан почув. Хрумкання на мить припинилось, а потім Кременчук одним довгим стрибком опинився біля дівчини.

Схопив її за грудки, жмакаючи золотаву тканину комбінезону, і одним дужим ривком здійняв її на рівень свого обличчя.

А потім два рази, хльостко, навідліг, вдарив її по щоках.

У Соньки лише голова два рази безвільно з боку в бік хитнулась.

— Соню! — скрикнув Зоребор, хутко вистромлюючи меча й кидаючись до них.

— Ні! Не треба! — згукнула дівчина, не відводячи прямого погляду від розлютованої мармизи капітана. І не зрозуміло було, до кого вона звертається: чи то до нього, чи то до Норильцєва, який відразу ж завмер, почувши її голос, чи до когось іншого, невидимого в цій лискучій порожнечі. — Не треба!.. Зрозумій, що це саме Сніжана, Сніжана просила, щоб я їх розборонила. І я починаю розуміти її, бо Сніжана…

— Не чіпай! — відпустив Кременчук тканину Соньчиного комбінезону. — Не чіпай доньку!

— Та я ж нічого, нічого… — несподівано розгублено залепетала дівчина. — Вона гарна в тебе, дуже гарна.

Справді! А розумна ж яка!.. Просто вундеркінд. У її-то рочки у фізиці щось петрити, про анігіляцію знати…

— Фізиці… Фізиці?! Та в неї з тих наук завжди посередньо було. Ти про кого мені кажеш, про кого?!? І хто тобі дозволив у нашу бійку встрявати, хто!?

— Богдане!..

— Стули пельку! Стули пельку, шльондра! — знову здійняв свою важку долоню Кременчук. Сонька аж зіщулилась в очікуванні удару. Затято не ухиляючись від нього.

Але капітан, щосили просто відштовхнувши її убік, розвернувся й знову швидким і вкрай знервованим кроком попростував до відчиненого шлюзу, щось злісно бурмочучи собі під ніс і розлючено вимахуючи руками.

— Богдане!!!

— Та киньте ви його! — мовив Зоребор, з мечем наближуючись до Такаманохари. З іншого боку до неї підтягувався Нкса, тримаючи в руках забуту Кременчуком срібну бандуру. — Киньте, їй-бо! В нього остаточно дах поїхав. В нашій ситуації нам тільки божевільного капітана не вистачає.

— Та не божевільний він, не божевільний! — рвучко обернулася Сонька до Норильцєва. Очі її були повні сліз, а на щоках пашіли червоні плями від отриманих ляпасів. — Він, може, найнормальніший з усіх нас. Бо любить. Любить доньку свою усім, усім собою, а не якимись там окремими частками душі чи тіла.

— Соню, — вражено здійняв брови Норильцєв, — ви що?..

Ви закохалися в нього?!

— Та пішов ти! Закохалася!.. Що ти, пацан, взагалі про кохання знаєш?

Риси обличчя Зоребора загострилися. Якось враз і до не можна. Торкнешся — обріжешся.

— Про кохання?.. Про кохання я, може, й небагато знаю.

Але дещо знаю про Арканар. І про дівчину Румату, яку ми кинули напризволяще через власну любов до цього клятого життя. Може, і нас так само варто кинути? А ще я знаю про…

Він захлинувся власними словами, ухопившись ртутною рукою за горло. Настала ніякова мовчанка. Капітан зник в темряві розчахнутого люку „Софії”.

— Вибач, — жіноча долоня обережно лягла на срібний протез, — вибач, Ігорю. Я не права. Ми ж усі в одному човні, в одній… — …нескінченності, — вибачаючи, переінакшив Зоребор Соньчине слово «любов». І спробував перевести розмову на інше: — До речі, Соню, а що там Сніжана про суміжні інститути казала? В яких це таких наукових установах ми працювали?

Обличчя Такаманохари миттєво набуло такого червоного кольору, що плями від ляпасів цілком розчинилися в ньому.

— Та це… Та то… Та це Сніжані… Її перервало тихесеньке дзижчання, що полинуло від їхнього літального апарату. Вхідний шлюз повільно зачиняв стулки, відрізаючи його від зовнішнього світу.

Норильцєв з Такаманохарою обмінялися швидкими поглядами. Нкса, що до того тупцював біля них, трохи злякано скам’янів на місці.

— Що?! — видихнув він. — Що він робить?!?

— Хоче, мабуть, на самоті побути, — невпевнено мовила Сонька. Ігор стривожено хилитнув мечем:

— На самоті? Воно б і нічого, що на самоті, як би не в його стані та на діючому кораблі.

— Як це — на «діючому»?!

— «Софія» тепер може пересуватися, як літак, — з дитячою пихатістю мовив Нкса. — Це ми з Ігрем зробили.

Сонька першою зірвалася з місця, кинувши перед тим розлючений, як ото нещодавно в капітана, погляд на Норильцєва. Той задзеленчав за нею слідом усім своїм залізяччям. Але вже було пізно.

Непевно хитнувшись, «Софія» вже вирівнювала свій скособочений край, здіймаючись над полем торосів. На хвилинку завмерла в алюмінієвому небі. А потім рвучко підстрибнула вгору, навскіс краючи його й зникаючи з поля зору ошелешених мандрівників.

***

Отже, маємо… Маємо те, що нічого не маємо. Окрім срібного музичного інструменту та довжелезного меча.

Останнього Зоребор роздивлявся особливо уважно.

— Треба ж, — мовив, — зовсім не пам’ятаю, звідки він взявся. В мене ж отой дурнуватий лазерний клинок був.

Слабка, до речі, зброя виявилася, — скривився. — При різкому ударі справжню сталюку ледве бере, на іскри розсипається. От мій акінак!.. Ви, до речі, не помітили: капітан з ним був чи ні?

— Не помітила, — буркнула Сонька.

Норильцєв явно напрошувався на розмову, пробуючи хоч якимсь чином знівелювати свою помилку щодо Кременчука. Адже не можна було того одного на „Софію” відпускати, не можна! Але Такаманохара на розмову налаштована не була. Ковзнула поглядом по Нксі, який захоплено роздивлявся Мамаєву бандуру. Діти! Сущі діти.

Не розуміють, що вони без харчів, без води, без будь-яких засобів існування, кинуті напризволяще в цьому, абсолютно чужому для людині, світі. От лихо!.. Навіть в Україні становище не було таким загрозливим.

Нкса на переживання дівчини уваги не звертав:

— Та воно взагалі незрозуміло що й звідки береться, — підтримав він нить думки свого друга й видобув з бандури різкий акорд. — От ця штука. Звідки вона? А ось синтезатора Ігрева ми на борту, навпаки, не бачили. Адже не бачили, Ігре?

— Ні, не бачили, — відгукнувся той, винуватими очима спостерігаючи за Такаманохарою.

Та уважно роздивлялася навколишні тороси. В їхній сліпій та урочистій лискучості не було помітно жодних рухів. Навіть її власних. Або Ігоря з крчовником. Тобто, якщо вірити Сніжані, капітан остаточно заблокував всі згадки про них. Але ж про себе мав пам‘ятати?!

Повільно здійнявши очі, Сонька розпочала обстежувати пласке дюралеве небо, наповнене незрозумілим світлом.

Там теж було порожньо. Боже, що воно робити!? Куди йти?

Де Богдана шукати?

Черговий акорд, видобутий Нксою з надр срібного інструменту, закінчився якоюсь тривожною вібруючою нотою. Вона ніяк не могла стихнути, тремом струменіла по шкірі, тонкою спицею торкалася оголеного серця, і Сонька, не витримавши, рвучко повернулась до піррянина з наміром посварити його, але… Але, як і Зоребор з Нксою, завмерла, спостерігаючи за тим, як, повільно висуваючись з-за верхівки найближчого кристалу, більмасте небо пронизує величезна срібна голка. Саме з її боку доносився отой звук, що нагадував вібрацію туго натягнутої струни. Або тятиви.

Відстані в цьому світі визначати було дуже важко.

Взагалі неможливо було тут відстані визначати. Але, намагаючись користуватися мірками рідної планети, Сонька вирішила, що дивна голка рухається на вишині кілометра з гаком. Тоді виходило, що довжина утворення була не меншою, ніж метрів із триста. Що це за дивина така нова?!

Вони втрьох, вкрай розгубившись, ще вдивлялися в цю дивовижу, коли в алюмінієвому небі з’явилась невеличка цяточка, що явно відокремилася від голчастого утворення.

Цяточка зростала на очах, швидко наближаючись до схарапуджених мандрівників. І вже за пару хвилин стало зрозумілим, що це щось на кшталт літаючого мотоцикла без коліс, осідланого срібним…

— Дар Ветер?! — видихнув Норильцєв, вдивляючись в дивного мотоцикліста. — Здається, Дар Ветер…

— Отой, котрого ви першого зустріли? — ворухнула пошерхлими губами Сонька. — На обшивці «Софії»?

— Угу…

— А що це за апарат під ним такий летючій? Мені щось на згадку Птахи Святого Міка спали. Арканаріанські…

— Угу…

— Та що — «угу»! Скажи краще… — тепер вже Такаманохара пробувала розговорити Норильцєва, але той не звертав на неї жодної уваги. Хоча останнє слово почув.

— Арканаріанаські?.. — видихнув раптом. — Ну, звісно, арканаріанські! На них ще Румата класно гасала.

Розгорнути цю тему йому не дав особисто срібний мотоцикліст, що вже зупиняв свій апарат і легко зістрибував з нього.

— Привіт! — кинув до Зоребора. — Давно не бачилися. А тебе як звуть, друже? — і схилився над піррянином, протягаючи йому велику дужу долоню.

— Нкса, — пискнув той. — А ви Др Ветр?

— Др, др, — засміявся мотоцикліст і, випроставшись, уважно подивився на Такаманохару: — А ви, як я розумію, товаришка Сонь Іа?

Сонька було якось дивно знітилася, але потім знизала плечима й ствердно кивнула у відповідь. Дар Ветер вже відверто вивчав її обличчя, але за хвилину порушив ніякову паузу:

— У вас, здається, щось трапилось? Щось я не бачу вашого зорельота. І Богдана Івановича.

— Він… Він, мабуть, за Сніжаною полетів.

— Зрозуміло. Так, може, й ми полетимо? Чого чекати?

— На цьому? — Сонька дещо зневажливо зміряла поглядом безколісний апарат. — На цьому вашому мотоциклі лише один пасажир вміститься. Ну, хіба що з Нксою…

— На космоциклі…

— Чого? — не зрозуміла дівчина.

— На космоциклі, кажу, а не на мотоциклі. Загалом-то, цей апарат призначений для пересування на орбіті. Але через непридатність базового корабля до посадки на планетні тіла та в зв‘язку з не передбачуваними обставинами… І оті „не передбачувані обставини” дуже не сподобались Такаманохарі.

— Пропоную зробити наступним чином, — продовжував тим часом Дар Ветер. — Спочатку я на „Софію” перевезу…

— Куди?! — в один голос вигукнули Сонька й Норильцєв.

Але якщо в хлопця голос був радісний, то у дівчини явно стривожений.

— На „Софію”, — тицьнув здійнятою рукою Дар Ветер в голчасте утворення, що нерухомо завмерло у вишині. — Так в мене мій літальний апарат називається. — І в нас теж… Називався.

— Ну, то й що? — знизав плечима Дар Ветер, підкреслено не звертаючи увагу на те, що про земний апарат мовилося в минулому часі. — В кожного з нас своя „Софія”… Але, до діла. Отже, спочатку я переводжу Ігоря з Нксою, а потім повертаюся за вами, товаришка Сонь Іа. Згодні?

Сонька лише знічено розвела руками.

***

Такаманохарі здалося, що їй цілу лискучу вічність довелося очікувати повернення Дар Ветера. Давно вже вона не відчувала такої самотності. Навіть в Україні. І тому, коли срібний космоцикл знову плавно опустився на скляні друзки, вона, не стримавшись, відразу ж кинулась до нього. І так само відразу ж засоромилася свого пориву, скоса зиркнувши на мешканця цього урочистого, але незатишного світу.

— Ви вже вибачте мені, — зробив вигляд, що не помічає цієї метушні, Дар Ветер. — Затримався трохи. Дуже вже здивувалися ваші хлопці тому, що на борту побачили.

— Чому?

— А це вже нехай вони самі розкажуть.

Сонька, що вже була здійняла ногу, маючи намір осідлати заднє сидіння космоциклу, так і завмерла в цій незручній позі.

— Богдан?!? — видихнула.

— Та ні, — відвів вбік свої срібні очі Дар Ветер і щось мінливе змінилося в його обличчі, від чого воно відразу ж нагадало Соньці обличчя Орія, крізь яке проступали риси Кременчука. — Ні, — повторив і вже сам заметушився, допомагаючи дівчині зайняти її місце. — Та ви сідайте, сідайте!

А Такаманохара тільки зараз зрозуміла, що за зовні спокійним виглядом космоцикліста з самої першої миті їхньої зустрічі приховується неабияке напруження.

— Що трапилося, Даре?

Той швидко пробарабанив пальцями по керму, скоса зиркнув на дівчину і, врешті решт, наважився:

— Ми загубили Богдана Івановича, товаришко Сонь Іа.

— Як це?! — ахнула вона.

— Сталося найнебезпечніше. Він увійшов в себе. Свого часу це трапилося зі Сніжаною. Вона дуже переживала розлучення батьків і… Спасибі вам, що ви знайшли її на орбіті.

— Почекайте, почекайте, — лихоманково намагалася щось зметикувати Такаманахора. — Але, наскільки мені відомо, Богдан… Іванович розлучився з дружиною опісля смерті доньки. Як же вона могла ПЕРЕЖИВАТИ цей факт?!

Хоча… Стоп!.. Вона ж жива… Нічого не розумію, остаточно заплуталась…

— Важко зрозуміти світ, побудований за законами ментальної фізики, але ви вже повірте мені на слово… Я ще не певен, але… але в тому, що Сніжана знову почала повертатися до життя, є особисто ваша заслуга, товаришко Сонь Іа…

— Звіть мене просто Соня.

— Добре. А різниця між її тодішнім станом і станом Богдана Івановича, в якому він перебуває зараз, полягає в тому, що він намагається шукати доньку і тому залишатиме сліди, як би не блокувалась його свідомість для всього іншого. Моя „Софія” обов‘язково його знайде.

— Так чого ж ми розсілися! — захвилювалася Такаманохара. Вона майже нічого не зрозуміла з пояснень Дара Ветера, але розбиратися з цим було ніколи. — Летимо, летимо!..

Здійнялися плавно й швидко. Соньці аж памороки трохи забило, але вона миттєво взяла себе в руки, спостерігаючи за тим, як внизу аж ген до обрію, вигинається сліпуча поверхня, вкрита геометрично правильними вертикальними торосами. Вона вперше не поспіхом могла роздивитися її з такої вишини. І чомусь цей краєвид нагадав Такаманохарі величезний майдан, вкритий… Ні, не натовпом… А тисячами задумливих, і дзеркально-скам‘янілих в своїй задумливості, людей.

А попереду зростала голка дарветеровської „Софії”.

Вірніше, з цієї точки огляду це була вже не голка, а довжелезний тонкий циліндр з повздовжним рядом ілюмінаторів, що уходили аж в срібну нескінченність дюралевого неба. Вдалині циліндр розпливався легкими крилами-стабілізаторами, в площинах яких, вочевидь, були приховані маршові двигуни. Загалом, конструкція була абсолютно несхожою на конструкцію Соньчиної „Софії”.

Космоцикл плавно вплив у просторий світлий ангар, від якого в обидві боки відходив довгий і прямий коридор, що, вочевидь, тягнувся через увесь зореліт. Вгорі срібним штрих-пунктиром ледь мерехтіли плафони, схожі на плафони ламп денного світла. Не дивлячись на певну вузькість, простору тут було набагато більше, ніж в їхньому дископодібному експериментальному космокатері. Це Сонька зауважила з певним смутком, йдучи поряд з господарем цього корабля й ковзаючи поглядом по дивних напівпрозорих ребрах, що через рівні відстані попід самою стелею виходили з однієї стінки коридору та й зникали в іншій. Всередині ребер пробігали зеленкуваті іскри.

— Гармати протиметеорного захисту, — роз’яснив Дар Ветер, вловивши один з поглядів Такаманохари. — За потребою перетворюють матерію на вакуумну піну.

— Ну, для чого ж так радикально, — хмикнула дівчина, думаючи про щось своє. — Вистачило б того, щоб на порох потрощити.

— Ні, не вистачило б. На космічних швидкостях навіть звичайна плазма або молекули газу, не кажучи вже й про згаданий вами порох, так можуть корабель пошматувати, що — ой! Самі знаєте. Вакуумна піна — надійніше. Це стан майже цілковитого відносного небуття і він жодним чином не взаємодіє з реальним буттям матерії. Їхні голоси лунко розносилися по всьому кораблю.

Попереду був уже видний кінець коридору, за котрим вгадувалася якась порожнеча і з якої чулося чиєсь вовтузіння.

— Гармати… — хлюпнулось вовтузіння зневажливим голосом Зоребора. — Вакуумна піна… Не взаємодіють вони, розумієш. Мене більше цікавить, як це ви з капітаном взаємодієте? І обернувся до Дар Ветера й Такамнохари, що як раз увійшли до величезної рубки, передня частина якої прозорим склом була розчахнута просто у лискучий простір. Рука хлопця тримала ріднесенький акінак, залишений ними разом з Кременчуком десь на полі нещодавньої битви. Нкса біля його крісла марудився зі срібною бандурою. Поряд лежав меч Орія і… синтезатор, зниклий з борту «Софії».

— А й дійсно, звідки?! — рвучко розвернулася Сонька обличчям до капітана не її «Софії». — Ви ж казали, що Богдан загубився…

— От-от, і нас це дуже цікавить, — відгукнувся на її здивування Норильцєв.

Але Дар Ветер, не звертаючи на це здивування жодної уваги, зробив крок повз дівчини, ледь торкнувшись її плечем і наблизився до широкого пульту з горизонтальними екранами. Пульт якось непомітно переходив у скло, за яким розпростерлася дзеркальна безодня. Кременчужіанин доторкнувся до чогось поміж екранами і безодня наповнилась рухом, проявляючи потроху кожен кристал у ній сущій: „Софія” розпочала рухатись, самій їй лише відомим, курсом.

— Ветере? — порушила Такаманохара мовчанку, що явно затягувалась.

— Так-так, — неуважно відгукнувся той. — Я тут. — І, нарешті, обернувся до мандрівників. — Давайте, я вам все трохи згодом роз’ясню? А зараз допоможіть мені, дуже прошу. Згадуйте Богдана Івановича, згадуйте! Це має, має допомогти!

— Та чому допомогти!? — випростався Зоребор, якому ще не було відомо про втрату Кременчука. Попереду і водночас на екранах повільно пересувалися дзеркала Кременчука.

А Сонька нічого не стала роз’яснювати хлопцеві. Вона не могла відірвати погляду від обличчя кременчужіанина.

— Хто ви? — видихнула зненацька.

Дар Ветер примружив очі:

— Здається, ви зрозуміли… Розумна ви жінка, товаришка Сонь… Соня. Так, я — трохи Орій, трохи — Мамай, і трохи…

Тепер випростався навіть крчовник. — …трохи — Богдан Іванович. Бо усі ми знаходимося у світі, який зветься Кременчук. А є ще світ Норильцєв, світ Нкса і безліч інших світів, для ліку яких ще не вигадано чисел.

— Але, — хрипко вимовила Сонька, — але тоді що ж виходить? Якщо вам вірити, звісно. Тоді якою ж… якою ж людиною має бути Богдан, якщо усі ми — лише частка його! І відчула, як величезна зласкавлена хвиля, що боляче здійнялася з глибин переляку й нерозуміння, раптом наринула на неї.

— Так, — кивнув головою Дар Ветер, — тільки він сам не знає про це. Втім, як і переважна більшість усіх інших істот, що аж нічого не відають про самих себе. Але… — він майже впритул наблизився до Такаманохари, — але товаришко…

Соня, ви, здається, кохаєте його.

Остання фраза, на відміну від нещодавнього запитання Норильцєва, носила явний стверджувальний характер. І Сонька, уся розчахнута назустріч цьому сліпучому світу, чомусь не заперечувала цього. Гаряча хвиля ласкавого, світлого й щемливого зростала, мов та цунамі.

— Ось! — раптом відсахнувся від неї Дар Ветер. — Здається, можна розпочинати. Здається, велика ненависть таки зрівнялася з великою любов’ю. І, посміхнувшись до чогось всередині самого себе, повернувся до Ігоря з Нксою. Але очі його залишалися стривоженими й сумними:

— Згадуйте Богдана Івановича, друзі, згадуйте!

Але Зоребор на це й досі налаштований не був:

— Почекайте, почекайте, Дар Ветере! Що ви мали на увазі під світом Норильцєв? Чи світом Нкса?

Кременчужіанин важко зітхнув, кинувши ще один погляд на Такаманохару, а потім зробив якийсь швидкий порух. Поміж мандрівниками та екранами, на яких продовжували пливти, граючи ртутними відлисками, дзеркальні тороси, виникла напівпрозора зеленкувата поверхня. Кольору іскор в ребрах антиметеорних гармат.

— Річ в тому, — мовив Дар Ветер, — що безліч світів, про які я казав, створюють Малі Всесвіти. А справжній, Великий Метавсесвіт, якщо утрирувати, то являє собою от таку фігуру…

Слідом за плавним рухом долоні Дар Ветера на зеленкуватій поверхні з’явилося чітке, яскраво-зелене зображення вісімки, покладеної на бік. Такий собі знак математичної нескінченності.

— Цей Метавсесвіт не є нерухомим в певному розумінні цього слову. Він рухається таким ось чином… І Дар Ветер швидкими жестами прималював до вісімки стрілочки. Перед екранами завмерла отака фігура:

— А тепер уявимо, що зовнішній спостерігач…

Але тут Нкса, якому було зовсім нецікаво слухати ці нудні пояснення, підстрибнув на місці, тицяючи кінцівкою у лобове скло зорельоту:

— Дивиться, дивиться! Що це воно там таке?

Дар Ветер одним коротким жестом погасив зеленкувату поверхню разом зі стрілчастою вісімкою і щось зробив із пультом, від чого на горизонтальних екранах почало швидко зростати зображення невеличкої плямки, яку помітив піррянин.

За декілька мовчазних хвилин стало зрозумілим, що в улоговині, майже вільній від гігантських кристалів, безсило розпластався диск земної «Софії».

— Скафандри, — раптово посуворішалим голосом мовив Дар Ветер, — всім надіти скафандри!

***

Богдан стояв просто навпроти Дарта Вейдера, що мовчки завмер на нерівній поверхні, вкритій уламками слюди. Яким чином „Софія” вийшла на це місце, Кременчук так і не зрозумів. До того він неодноразово кидав апарат з боку в бік, пробуючи водночас збільшити й висоту польоту.

Але старенька „Софія”, натужно вібруючи кожним покаліченим стиком, не здіймалася вище трьохсот метрів.

Як взагалі не розвалилася, не можна було зрозуміти.

Зараз біля її борту, безсило обіпершись спиною об порубцьовану поверхню, сиділа Сніжана. Коли Богдан помітив її, то вона була одна. А потім, вже опісля посадки, невідомо звідки взявся й електратор, випірнувши зненацька з-за лівого краю борту. І капітана не покидало дуже погане відчуття того, що його доньку використали в якості наживки.

Але, як би там ні було, зараз Кременчук на міг підійти до Сніжани, не оминувши творця Зірок Смерті, що зловісно завмер поміж ним та нею.

— Ну, — скривився капітан, — так і мовчатимемо?

— Ш-ш-ш, — насмішкувато прошипів Дарт Вейдер.

— Що, задоволений? — зробив Богдан крок назустріч електратору. — Зловив, кажеш?

— Ш-ш-ш…

— Посичи, зміюко, посичи. Я тобі зараз жало-то вирву!

— Тато, в нього меч!..

Слабкий скрик Сніжани співпав зі стрибком Кременчука. Цього, втім, чекав і Дарт Вейдер. Крутнувшись на місці і віялом розкидаючи в боки краї плаща, він ступив трохи ліворуч, водночас зриваючи з поясу лазерного клинка. Але спізнився. Попереджений зойком доньки, Богдан неймовірним зусиллям трохи змінив траєкторію стрибка, впав і перекотився по жаским уламкам, змінюючи диспозицію.

Вчасно. Сніп зеленкуватих іскор посипався з уламків слюди саме в тому місці, на яке він тільки-но приземлився.

— Сніжано, швидко в „Софію”! Бігом, донечко, бігом! — загорлав Кременчук, крутнувшись на місці і пробуючи ударом ноги підсікти електратора.

Не вийшло. Але і в того не вийшло в другий раз дістати капітана своєю лазерною зброєю.

— В апарат, Сніжано!..

— Ш-ш-ш-ш!..

Кременчук відштовхнувся від уламків бляклої породи обома ногами і, плямистою камуфляжною ракетою навскіс краючи простір, полетів просто на електратора, хапаючи його за руку й намагаючись видерти з неї меч.

— Тато!..

Але Богдан вже не чув доньки. Богдан вже входив у той ментівський бойовий раж, коли перестають існувати сторонні звуки та образи й зі всіх явищ усього світу залишається лише небезпечне явище ворога. Якого треба взяти. Пов‘язати. Знешкодити. Знищити. Остаточно.

Назавжди.

— Ах, ти!.. Ш-ш-ш…

Удар. Ще один. Захват. Руку — в бік… І раптом капітан з жахом відчув усю нелюдську міць тіла, захованого під фіолетовим вбранням. Ухопивши вільною кінцівкою землянина за грудки, Дарт Вейдер здійняв його і з такою силою жбурнув вниз, що в цій кам‘янистій улоговині враз стало на декілька уламків більше.

— Тато-о-о!!!

А в Богдана з очей сипалися іскри. І лише за мить він зрозумів, що це є іскри з лазерного клинка, який невпинно насувається на нього.

— Ч-чорт!

— Тримай, Богдане Івановичу, тримай!..

Щось задзеленчало праворуч від капітана. І, до болю скосивши очі, він інстинктивно ухопив рукоять Зорборівського акінака, що знову крізь усі відстані та непорозуміння повертався до нього й допомагав відбивати черговий випад електратора.

А від дивного апарата, схожого на якусь модерну помісь земного мотоцикла й арканаріанського Птаха Святого Міка, до нього біг кремезний чолов‘яга в яскраво-срібному гнучкому скафандрі. Але, не дивлячись на те, що саме він шпурнув йому зброю, це явно був не Зоребор.

— Тримайся, Богдане Івановичу, тримайся! — кричав чолов‘яга. — Зараз я з ним розберусь.

Орій? Мамай?? Дар Ветер??? А, чи не все одне!

— Ні, — загорлав Кременчук, оскаженіло фехтуючи з електратором: лише іскри вусебіч летіли, — ні! Я сам, сам!

Сніжану, Сніжану прикрий!

А чолов‘яга, наче не чуючи цього збожеволілого крику, вже наближався аж до самого місця двобою.

— Геть! Геть я сказав!!!

Хльосткий удар Богданової ноги відкинув людину в скафандрі вбік. Удар руки відбив черговий випад лазерного клинка. Згодилося таки сороріанське навчання.

— Тато, тато! Пусти Дар Ветера, пусти! Ти тут не подолаєш електратора, не подолаєш. Лише він…

Таки Дар Ветер? Але… Але це я-то електратора не подолаю?! Ні, брешете! Подолаю. Я зобов‘язаний це зробити. Бо я самотужки відкинув усіх своїх помічників, усіх своїх друзів. Усіх, хто тягнувся до мене, недоумкуватого. Це, мабуть, найбільша дурість мого недолугого життя. Але ніколи шмарки розвозити, ніколи!

Бо я лишився з ним сам на сам. Сам!..

— Я сам, сам! — і невловимим, ошалілим в своїй раптовій скаженості порухом, капітан вибив з руки електратора його зброю.

Той аж розгубився на мить і цією миттю скористався Богдан, обома руками стиснувши рукоять свого акінака та й опускаючи його просто на голову Дарт Вейдера. Дзень!..

Лусь… Навпіл. Ні, не голова. А сталеве лезо улюбленої зореборівської зброї.

Тепер вже на мить розгубився і капітан, а електратор, скориставшись цим, схопив його за шию обома руками, здіймаючи над слюдяною поверхнею.

— Ш-ш-ш-ш!..

Задихаючись, Богдан ухопився за металевий шолом, намагаючись скрутити голову клятому Великому та Незнищенному. Напружився так, що, здавалося, зараз в нього луснуть м’язи. І, шукаючи точку опори, припав обличчям до ґратчастої пащеки, водночас намагаючись крізь неї роздивитися мармизу свого супротивника…

— А-а-а-а!!! — раптовий крик Кременчука був жахливий: здавалось, мільйонноголосо загорлала в цьому лункому лискучому всесвіті кожна клітина кожного відображення його понівеченого тіла.

Дарт Вейдер відкинув капітана вбік, наче зламану ляльку і чорним стрімчаком завмер навпроти срібної скелі Дара Ветера.

Але Богдан вже не бачив цього. Схопившись обома руками за своє обличчя, він судомно здійнявся навколішки й розпочав розхитуватися з боку в бік.

— Сніжано, Сніжано!.. Як… як боляче, Сніжанко! Я… Я нічого не бачу!.. Я… я осліп, донечко, осліп!!!

А донька вже бігла до нього і з алюмінієвого неба спускався ще один космоцикл, і затягнута в гнучкий скафандр Такаманохара з іншого боку пристрибом наближалася до Кременчука, разом зі Сніжаною підхоплюючи його під пахви.

— Очі!.. Боже, мої очі!

— Богдане, Богдане, треба уходити звідси!..

— Так, так, татко, йди з Сонею, йди!..

— Ні!.. Тільки разом! Разом з тобою, донечко! Не віддам, не віддам тебе більше нікому, не віддам!!!

— Тату, йди, йди! Бо пізно буде…

Навкруги щось відбувалось. По мірі того, як Дарт Вейдер і Дар Ветер сторожко наближалися одне до одного, в повітрі наростала дивна вібрація, яка пронизувала кожен атом цього, відображеного в самому собі, світу. Здавалось, він зараз замре на невловиму мить та й безгучно лусне, розлітаючись на усі мислимі й немислимі всесвіти своїми дзеркальними уламками. Але це мало трапитись аж за мить, а зараз краєм ока Сонька побачила, що кожен уламок слюди під її ногами розпочинає світитися якимсь райдужним світлом. Наче воно, світло, розкладалося на безліч спектрів в кожному тому уламку.

— Соню, Соню, заберіть татка, заберіть! Ви йому потрібні, дуже потрібні. Я вірю в вас, вірю. Врятуйте його!

— Разом, тільки разом, Сніжано! Де ти, де ти? Я не бачу тебе! Без тебе я нікуди не піду, нікуди!

— Богдане, Богдане, вона права. Бо її… -…моє місце тут, тато. І ти це знаєш. Бо якщо я не буду тут, то десь не стане й тебе.

Кременчук відчув, як не по-жіночому дужі руки хапають його і тягнуть кудись крізь болючу темряву, не дивлячись на його оскаженіле пручання. Потім його кинуло на щось жорстке і він відчув, як це «щось» разом із ним стрімко здіймається в повітря.

— Ні-і-і-і!!!

— Богдане, лежи, не совайся! Бо як впадемо, то й кісток не зберемо. Спокійніше, я кажу!

— До побачення, тато, до побачення-я-я-я! І оте «до побачення» чомусь змусило капітана раптом розслабити всі м’язи та думки і розпочати покірно занурюватися в безодню свого осліплення. Він не бачив, як внизу, під космоциклом, в останньому двобої зійшлися войовничий електратор і мирний дослідник Кременчука. Як потужний стовп різнобарвного полум’я встав поміж ними, а потім розпочав обвалюватися відразу в усі боки, огортаючи своєю різнобарвною сліпучістю кожен предмет, який, коливаючись, перетворювався в ньому на чистий спектр ясних кольорів.

Відриваючись від цих кольорів, від цієї збожеволілої веселки, Сонька на повній швидкості влетіла в шлюз дарветеровської «Софії», де на неї вже чекав Зоребор з порожнім скафандром у руках.

— Швидше, Ігорю, швидше!

Богдан відчув, як його тіло засовують у щось шурхотливе, а потім якнайшвидше тягнуть кудись від місця їхньої зустрічі крізь наростаючу вібрацію кожного атому цього, віддзеркаленого в самому собі, світу. Але йому було все це байдуже. І це збайдужіння не покинуло його навіть тоді, коли важка чорна безодня, в якій він перебував, раптом оглушливо вибухнула і величезним виром закрутилася навколо самої себе, відцентровими силами на шмаття краючи його незряче тіло.

VІІI. Такаманохара

— Чи не сниться нам все це, Оже? — спитав Ас. — Ми дійсно серед людей синьої планети? Адже ми ще ніколи не бачили мешканців інших світів. Не знаю чому, але я завжди думав, що вони значно обігнали нас у розвитку і при зустрічі ми зможемо у них повчитися. А тепер виявилось, що…

Д. Миху “Синя планета”

Від необережного поруху в шиї щось боляче хруснуло і Ігор злякано смикнув головою, добряче вдарившись лобом об скло абсолютно прозорої кулі гермошолому. Подумки чортихнувся, обмацуючи скафандр: цілий, здається. Втім, якщо не був би цілим, то… Коротко зітхнув і відвів погляд від Такаманохари, що, висячи в повітрі біля самої зачиненої перебірки, чаклувала над непорушним тілом Кременчука.

Поряд смикався Нкса у завеликому для нього костюмі.

Коридор зорельоту, в якому вони опинилися перед черговим катаклізмом так і не встигнувши дістатися до рубки, прямовисно й лиховісно звужувався вдалині, закінчуючись чимось синявим. Що це було — з цієї відстані роздивитися було неможливо. Особливо в непевному світлі напівзгаслих ліхтарів, що, блимаючи, тягнулися в перспективу, аж до тієї самої синявої плями. З електрикою явно щось трапилось. Як і з самим кораблем: тиша в ньому стояла цілковита, а сам він пересувався явно за інерцією. От куди тільки?

Тихесенько закректавши, Ігор ледь ворухнувся і відразу ж плавно полинув у повітрі, повільно віддаляючись від перегородки, що відтяла їм шлях до рубки. Автоматика, щоб її! І невагомість. А він вже майже й забув, що то воно таке: на їхній „Софії” була в наявності штучна гравітація, яку ще на початку усіх цих блукань якось випадково увімкнув Нкса. А Соня допомогла закріпити цей ефект.

— Ти куди? — плюснувся в навушниках її голос. — Може допоможеш? Капітан он до тями не приходить, а ми не подумали, засунули його до скафандру разом з кашкетом цим дурнуватим. Спаде з голови — ще дихалку прямо в гермошоломі перекриє. Йди, допоможи.

— Поранень не помітно в нього? — трохи неуважно кинув Норильцєв, вже линучи тунелем коридору: летуче відчуття було нереальним та ще й збільшувалось до того ж тим, що…

Чим це воно збільшувалося?

— А звідки я знаю? — ворухнулося в навушниках. — На обличчі на помітно. А під скафандром… Біс його знає.

Навпомацки нічого не спостерігається. — Ігре, ти куди? — увімкнув своє напіврослинне запалювання й Нкса.

— Обдивитися треба. Щось у мене відчуття не дуже гарне. До того ж… „О! — зненацька зрозумів хлопець те, що знічувало його разом з невагомістю. — В очах нічого, окрім ламп, не мерехтить. І не переливається по-мультиплікаційному, як…

Як на Кременчуку”.

— Соню! — покликав, ухопившись за матове ребро антиметеорної гармати. Всередині тієї пробігали іскри і це свідчило про те, що енергетика незнайомого зорельоту намагалася не здаватися. — Соню, у вас як із зором?

— Ти теж помітив? Таке відчуття, що очі опісля хвороби до нормального стану приходять. Аж не віриться.

— Це нічого, що не віриться, — силувано всміхнувся в своєму гермошоломі Норильцєв, відштовхуючись від гармати і впливаючи в приміщення, з якого вони витягли свого часу капітана. І з якого не встигли дістатися до рубки… Куди ж їх таки цього разу викинуло?

В приміщення завмерло двійко космоциклів. Один був недбало кинутий і зараз скнів під уявною, через невагомость, стелею („Соньчин, — зрозумів Зоребор, — на якому вона за капітаном гасала”), а другий був надійно принайтований біля порожніх гнізд для ще одного, третього, апарату. Того самого, що загубився десь у дзеркальних всесвітах разом зі своїм господарем.

Неймовірним срібним чоловіком з не менш неймовірним ім‘ям Дар Ветер. Чи Мамай?.. Чи Орій?.. Шкода, з останнім познайомитися не довелось. Це з точку зору сучасного стану Трипілля зовсім вже неймовірним було б. „Втім, воно останнім часом все навколо неймовірне. До мігрені. До сердечного болю”, — подумав Ігор, обережно осідлуючи космоцикл Такаманохари, обертаючись разом з ним у затісному просторі та й повільно линучи до коридору.

Цікаво, як керувати-то ним? Румата, мабуть, відразу розібралася б. Отут… тут… і ще тутечки, здається.

Космоцикл раптом тіпнувся і норовистим конем шугнув до головного тунелю. Вдарився об протилежну стінку й закрутився в нудотному блиманні бляклих плафонів разом з переляканим Зоребором. Той лише керма стиснув щосили, намагаючись не відпустити апарату від себе. — Ігорю! — роздратовано полоснуло по вухах. — Ну ти, як дитина, їй-бо! Тобі що, зайнятися нема чим? Кажу ж, йдино краще нам допоможи.

Обертання уповільнювалось, а ще двійко-трійко вдало поставлених експериментів з керування космоциклом упевнили Норильцєва у власній вмілості та спритності.

Нічого важкого тут не було. Вимахувати мечем, наприклад, було набагато важче. Особливо на далекій розбишакуватій планеті, на який загубилась одна дуже красива і дуже ласкава дівчина. Просто неймовірної красивості та ласкавості дівчина.

Й-ех, Румата!.. Де ти?.. Де ти, кохання моє? Як мені подолати усі ті кляті простори та часи, що пролягли поміж нами? Як же мені далі жити-блукати без тебе, любо моя!?

Хоч би трішечки взнати, що воно сталося з тобою!.. Як ти там без мене? Ігор так стиснув зуби, що ті аж заскреготіли одне об одне, і, крутнувши газ космоциклу — чи що там в нього було? — майнув просто прямим тунелем коридору до синявої плями, яким він закінчувався.

— Куди?!? Куди тебе понесло, Зореборе!?

А синява стрімко наближалася, наближалася і вже ставало зрозумілим, що це щось таке, що лежить за межами зорельоту. А самий зореліт…

— Боже! — здригнулися мембрани в навушниках Такаманохари. — Боже, тут же полум‘яне небо, полум‘яне!

Скільки зірок…

— Назад!!! Назад, Ігорю! Ти що, з глузду з‘їхав? Тут капітана до тями привести не можемо, так ще й ти…

— Соню, Соню, він дихає, бачиш? — голос піррянина був і радісним, і розгубленим водночас.

— Та бачу, бачу, Нксо. Я вже давно це бачу. Живий він, живий, але… Зореборе, щоб тебе!..

— Спокійно, Соню, спокійно!.. Треба ж обдивитися зовні.

— Як зовні?!?

— Отак, Соню. Корабель наш… Чи не наш… Ну, загалом, корабель…

— Та не тягни!!!

— Не дуже наші справи, Соню. Себто, може, то й на краще, що капітан наш до тями не приходить. — Ігорю…

— Спокійно… Корабель наш… Вірніше, Дар Ветера…

Знаходиться він зараз на орбіті. Внизу — планета. Дуже близько, як на мене. На Землю дуже схожа. Але… Більш синя, чи що?.. Коротше, зараз ми пересуваємося по орбіті, завмерши задньою частиною зорельоту до поверхні…

— Почекай, почекай! Як ти взагалі зовні опинився?

— В тому й справа. Бачиш, у кінці коридору пляма синява?

— Ну…

— Ото і є поверхня планети.

— Тобто… — ахнула Такаманохара.

— Тобто, тобто… — голос Зоребора у навушниках був похмурим до не можна. — Корабель маже навпіл переламаний. Задня частина — з двигунами, наскільки я розумію — геть відсутня. Таким ось чином… Дивно, що на борту якась там електрика взагалі наявна і щось там таки ще працює.

— Ось тільки чи на тривалий час? — кинула Сонька, безпорадно озираючись навколо. „І наскільки ще в скафандрах повітря вистачить?” — подумала. Але вголос цього не сказала.

— Почекай, — мовила замість цього, — ти не метушися там. Зараз я до тебе вистрибну. Одна голова — добре, а дві…

Нксо, а ну-мо за капітаном подивися.

— А що він там про небо полум‘яне казав? — раптом почувся в навушниках новий хрипкуватий голос і лише за пару секунд Сонька зрозуміла, що це — голос Кременчука.

— Ух!.. — смикнулася вона. — Ух, ти!.. — залепетала. — Очунявся?! Очунявся, рідненький!

— Та я вже давно вас чую. — Голос капітана був рівний і якийсь неживий. Аж механічний. Байдужим до всього на світі був голос капітана. — Але, й дійсно, чи варто щось навкруги чути? Чи й дійсно потрібно до тями приходити?

— Богдане, Богдане! Та чого це ти, Богдане! Потрібно.

Варто. Дійсно, що варто! От, блін!.. Нксо, будь з капітаном.

А ти почекай, почекай, рідненький. Я зараз до Зоребора злітаю на млі ока, подивлюся, що воно там. А потім… Щось вирішимо. Обов‘язково вирішимо!

— А що тут вирішувати? Що? Кому потрібний самотній, божевільний і осліплий мент? Я ж осліп, Сонько, — раптом пожалівся капітан. — Так нічого й не бачу. І це, мабуть, правильно. І лише зараз Такаманохара помітила якими порожніми залишалися очі Кременчука, що ними дивився він просто крізь неї у щось далеке-далеке, невидиме навіть йому самому. В дівчини аж горло боляче перехопило і тому вона на мить загаялась, намагаючись зібратися з думками. А капітан знову слабко ворухнув рукою:

— Так що там за небо полум’яне? Куди це нас знову занесло?

— Тут навколо… — плюснувся було в навушниках голос Зоребора, але Сонька враз перебила його.

— Я сама! — вигукнула. — Я сама тобі зараз все розповім, Богдане. Зараз, зараз, лише до Ігоря дістануся. Нксо, залишайся з капітаном.

***

З дивним відчуттям летіла Сонька тунелем коридору до приміщення з космоциклами. Було те відчуття дивним якимсь щемливим очікування чогось давно вже очікуваного, такого, що ось-ось мало статися. Це відчуття міцнішало, міцнішало, міцнішало по мірі того, як Такаманохара виводила свій апарат з зорельоту, сторожко дослухаючись до напруженої тиші, що настала в ефірі.

— Ч-чорт! — за хвилину сколихнув цю тишу її голос. І був той голос радісним, переляканим та й розгубленим водночас. — Та це ж… І замовкла.

— Що «це ж»? — не дивлячись на запитання, голос Кременчука залишався байдужим-байдужим: здавалося, він запитував лише для того, аби запитати. Чи для того, щоб остаточно не забути звуки рідної мови зі звичною артикуляцією губ. А якби й забув — нічого страшного: он скільки тих мов у космосі. На будь-які артикуляції вистачить.

— Це… Ця… Ця планета, на орбіті якої ми знаходимося, дуже на Землю схожа. Адже схожа, Зореборе?..

— Н-ну…

— Схожа?

— Та схожа, схожа!.. Тільки… Тільки синяви, чи що, в неї забагато.

— Це, мабуть, ефект від того, що наші очі до норми приходити стали. Чуєш, капітане? Мерехтіння зникло. І, здається, повернулися ми таки, нарешті… До Землі повернулися.

— Соню!.. — чомусь тіпнуло Норильцєва.

— До Землі. Повернулися. Тобто, усе добре має бути, капітане.

— До Землі? Повернулися? Ну, то й що? Що з того, що повернулися? Нкса он нікуди не повернувся. Та й, до речі, на Землю цю спуститися ще потрібно.

Кременчук замовк, наче знову щільно огортаючи самого себе цією мовчанкою і відокремлюючись нею від навколишнього світу.

— Спустимось, обов’язково спустимось! Нам би щось з радіозв’язком придумати. В скафандрах же працює!.. Отже, робимо таким чином… Стоп! А це що таке? Що там таке, Ігорю?!

В навушниках забилося прискорене дихання Такаманохари, в яке впав розгублений зойк Норильцєва.

Капітан навіть не ворухнувся. Замість нього ворухнувся Нкса, пискнувши у свої мікрофони: — Ігре?!?

— Спокійно, — десь вдалині видихнув хлопець, — всім спокійно. Подумаєш… Це щось на кшталт звичайної кульової блискавки.

— Якось дивно рухається ця звичайна кульова блискавка твоя.

— Це тобі здається. Блискавка як блискавка. Не наближайся лише до неї.

— Як це — не наближайся?! Чи не бачиш, вона просто до корабля суне. Ще вибухне там. Нам в нашій ситуації лише цього не вистачало.

— Зараз я її відігнати спробую. А, щоб тебе дідько взяв!

Б’ється. На відстані б’ється.

— Ш-ш-ш-ш…

— Шипить, паскуда.

— Не ліз! Не ліз, кажу, до неї!

В кінцівках Нкси слабко заворушився скафандр Кременчука, в який піррянин учепився щосили, боячись відлетіти кудись убік. Літати в невагомості крчовник не бажав жодним чином. Не для польотів цих дурнуватих був крчовник створений великим Язн Дальтом, допоможи та врятуй мене Світла Мта!

— Що там у вас? — лише й спромігся пискнути.

— Та біс його знає, — напружено відгукнулася Такаманохара. — Якийсь згусток світловий літає довкола нас. Наче вивчає.

— Ш-ш-ш-ш…

— Та блискавка це!.. — Зоребор явно намагався приховати розгубу.

— Знаєш, Ігорю, — голос Соньки здавався не менш розгубленим, — давай-но до зорельоту повернемось. Нехай воно тут крутиться… І повільно… повільно… Не треба ривками.

Нкса побачив, як в кінці коридорного тунелю виникли дві цяточки: дівчина з хлопцем поверталися до нього з капітаном. А Кременчук раптом знову заворушився і спитав безбарвним голосом:

— На що та блискавка ваша схожа?

— Ш-ш-ш-ш…

— Н-ну… — протягнув десь Зоребор. — Куля така…

Рухається спіралями…

— Бузкового кольору?

— Так. — Іскри фіолетові довкіл розсипає?

— Так… так… — два голоси злилися в один, а потім з них виокремився Соньчин: — Ти що, Богдане, бачити потроху починаєш?

Цятки двох космоциклів, не дивлячись на їхню невеличку швидкість, зростали на очах. За ними на синявій плямі розгоралося якесь непевне блідо-фіолетове сяєво.

— Ги-ги-ги… — зненацька зовсім по-дурному загиготів Кременчук і Сонька від того ледь не вивалилася з сідла космоциклу. — Бачити їй, розумієш… А навіщо, навіщо мені щось бачити? Не набачився, чи що? Ги-ги-ги… Я вже всього вдосталь набачився-надивився. Не кортить більше. І, взагалі, от тепер ми вже точно до Землі не дістанемося. І правильно.

— Що правильно, що? — Сонька додала швидкості і миттєво значно випередила Норильцєва. А той, навпаки, для чогось пригальмував свій апарат, стривожено обертаючись через плече.

— Все… Все правильно, — голос капітана зненацька став змореним-змореним. — Дарт Вейдер це, Дарт Вейдер…

— Та який же це Дарт…

— Він самий то і є. Він з тих небагатьох, що спромоглися на польову форму життя перейти. Він її мені ще на Зорі Смерті демонстрував. Дивно: життя всередині смерті. Ігор вже майже зупинив свого космоцикла й розпочав повільно розвертати його на місці. Бузкова куля, спіралями обертаючись навколо стінок коридору та розсипаючи довкіл іскри, наближалася до них. В мікрофонах чувся шерхіт радіоперешкод, який час від часу згущався у суцільне важке шипіння:

— Ш-ш-ш-ш…

Електратор! Точно — електратор!.. В Соньки раптово відпали всі сумніви і вона рвучко загальмувала, розвертаючи космоцикл майже на місці та й прикриваючи ним крчовника з капітаном. А усіх їх прикривав собою Зоребор Сталева Десниця, чий апарат в мерехтливому світлі плафонів очікував наближення… Чого наближення?.. Ще однієї форми життя? Або незмінного змісту смерті?

— Ш-ш-ш-ш… — Ігорю, назад! Здай назад!

— Ш-ш-ш-ш…

— Послухайте, Соню, — раптом ворухнув губами Норильцєв, до болю стискаючи кермо космоцикла, — звідки у вас прізвище таке цікаве?

— Яке таке прізвище?! — не зрозуміла дівчина й вибухнула: — Ти мені зуби не заговорюй! Кому кажу — назад руш!

— А „Такаманохара”, — не звернув уваги на її тон Ігор, напружено вдивляючись в кулю, що трохи уповільнила свої спіральні рухи. Наче до останнього кидка готувалася. — Воно мені відразу якимсь знайомим здалося. А нещодавно ось пригадав… Коли ми в нашому „Оріоні” до якоїсь там рольової гри готувалися, то міфологію різних народів світа вивчали… І саме тоді надибав я інформацію про те, що Такаманохарою звалася чарівна небесна країна давніх японців. „Японців? — подумав Кременчук. — Ну, звісно ж, японців!” А вголос мовив:

— А Мамая ти не згадав? Він тобі теж казав щось про те, що випадкові прізвиська часто перетворюються на реальні символи.

— Це ти про руку? — Норильцєв вже майже не відчував своєї ртутної кінцівки, все дужче й дужче стискаючи кермо.

— Та не вірний він висновок зробив. Бо ти все переінакшив, ще на Чоломаю не розчувши. А я поправляти не став. Не Сталева Десниця, ні. А Столева. Тобто, одна — як у ста левів. А ти…

— От воно як. — Соньці на мить здалося, що байдужість почала зникати з голосу капітана. — Але ж Зоребором ти залишаєшся? Не переплутав я?

Настала пауза. Велика й тягуча.

— Ш-ш-ш-ш…

— Ти… Ви зрозуміли? — тихо-тихо, ледь-ледь гучніше клятого шипіння видихнув Норильцєв. — Ігорю! — не витримала Сонька. І якщо вона не закричала, то лише тому, що боялася своїм криком розбурхати оте кляте кульове утворення. Чи створіння? — Ігорю, давай до мене!

Космоцикл Зоребора рушив з місця. Спочатку ледь помітно, а потім все більше й більше набираючи швидкість.

Але не у визначеному Такаманохарою напрямку.

— Побажайте мені везіння, капітане, побажайте!.. Мені зараз головне на петлю вийти, головне — на петлю вийти встигнути! — задзвеніло в Соньчиних навушниках.

— Петлю? Яку таку петлю?!? Ігорю-ю-ю!!! Ти куди-и-и!?

Кричати Сонька вже не боялася, бо Норильцєв, на граничній швидкості спрямував свій апарат просто на те, що вважалося, якщо вірити капітанові, залишками — чи основою? — Дарт Вейдера, Великого й Незнищенного.

Зоребор капітанові вірив. Зоребор вперше, не подитячому, а по-дорослому, вірив Кременчуку, втелющуючись просто у вогненну кулю і — увесь в полум‘ї та бузкових іскрах — тягнучи її за собою до виходу зі зруйнованого зорельоту.

— А-а-а-а!.. Ш-ш-ш-ш!.. А-а-а-а!.. Ігорю-ю-ю!!!

Сонька знову розвернула свій апарат і так хутко зірвалася з місця, що мерехтливий ряд плафонів миттєво злився в одну бляклу смугу. З переламаного навпіл зорельоту вони вилетіла до відкритого космосу не набагато відстаючи від Зоребора. Втім, самі поняття «багато» чи «небагато» завжди відносні.

Ось і зараз вона ще линула по прямій над величезною синьо-опуклою поверхнею планети у розводдях блідоблакитних хмар, а Норильцєв, з останніх сил щось судомно хриплячи в мікрофони, вже закладав таку круту петлю, що мав би просто вивалитись з сідла. Але не вивалився. І разом з апаратом, на величезній швидкості, посунув просто на обшивку зламаної голки «Софії».

— Ш-ш-ш-ш!..

— Куди-и-и-и!?! — загорлала Сонька, закладаючи і свій карколомний віраж для того, щоб перехопити хлопця. — Вбік давай, вбік! Розіб’єшся!!!

— Ш-ш-ш-ш…

— С-сама наз-зад… — голос Норильцєва рвався пекучими судомами, наче він згорав, згорав у бузковому полум’ї і ніяк не міг остаточно згоріти, увесь обпалений болем і ще чимось, для чого поки що не було винайдено слів. — Наз-зад, Соню! Не наближайся, не наближайся!.. За нас, за Едгара Фрунзіковича, за Румату! Румато-о-о-о!!! А ампутовані крила за спиною й досі печуть… Ні, не печуть, не печуть вже! Вони відростають… А ти, ти отримуй, суко-о-о!!! І лише зараз, разом з цим горловим криком, вивернутим назустріч усім небезпекам усіх таємничих світів вкупі, Такаманохара зрозуміла задумку хлопця. „Перетворюють матерію на вакуумну піну, — казав Дар Ветер. — Це стан майже цілковитого небуття”.

— Ні-і-і-і!.. — у відчаї загорлала вона, вивертаючи кермо космоцикла, аби не втрапити під залп гармат антиметеорного захисту.

А чоловік з гордим лицарським ім’ям Зоребор Столева Десниця, нащадок легендарних оріїв-орачів Ігор Норильцєв — землянин з українського міста Гременець, відвертати не став, щодуху несучись просто на срібну стінку обшивки кременчуцького зорельота, яка швидко зростала перед ним, закриваючи собою і поверхню планети, і зірки, і увесь цей загадковий всесвіт. Всесвіт, на розгадування якого вже не залишалося часу. А Соньці здалося, що він раптом завмер разом із синьою планетою, зануреною в нього, а потім вивалив на космоцикл, охоплений бузковим полум’ям, помаранчевий стовп жаского випромінювання.

В навушниках стало тихо-тихо. Раптово і на тривалий час. Тунель коридору занурився в синявий морок: останні енергетичні запаси корабля були викинуті на цей постріл.

Нкса обіруч учепившися в скафандр Кременчука, разом з ним повільно обертався в темряві мертвотного кольору. Чи то ця темрява тужно оберталася навколо їх?

А Сонька, вимкнувши рушій космоциклу, по інерції линула за прозорою світловою хмаркою, що поволі танула в просторі, всипаному рясними зірками. Наче всотувалася ними. Ось краї хмарки вигнулися кінчиками довгого волосся, ось вона прийняла подобу людського обличчя, ось те обличчя всміхнулося сумно-сумно і назавжди загубилося серед сузір’їв.

В темряві коридору сліпий Кременчук, тамуючи нікому не потрібні схлипи, відкинув голову, притискаючи потилицею до скла гермошолому свого міліцейського кашкета, що вже давно звалився з його маківки.

— Прощавай… — дихнуло в навушниках. — Ні, до побачення, Ігорю… Здається, перша половина твого прізвиська була таки правильною. І, здається, ти сповна віддав свій борг. Але… Але чому така порожнеча?! Чому?!..

Чому… чому…

Повискував, майже невидимий у мороці, Нкса.

А потім в просторі щось змінилося. Він начебто поважчав, наповнившись ледь чутним шурхотом. Шурхіт зростав, злипався у звуки, які, в свою чергу, перепліталися в незрозумілі слова:

— Ко то моро? Ну ра? Ко то цо моро ра?

Слова явно носили запитальний відтінок. І Кременчук чомусь майже не здивувався, почувши, врешті решт, відповідь на них:

— Моро хо тосо. Сохіка ру цу. І ця відповідь явно належала Такаманохарі.

— Цуй сонь… цуй сонь… цуй сонь іа… — захвилювалися голоси і капітанові чомусь здалося, що ледь задушливе повітря скафандра наповнилось вологими пахощами дніпровських берегів.

— Ну то й що? — врешті решт, безбарвним голосом запитав невідомо в кого Кременчук. І відразу знову настала тиша, яку лише десь за хвилину знову сколихнув гранично напружений голос Такаманохари:

— До нашого борту наближається корабель, капітане. Все нормально, капітане. Вважай, капітане, що ми врятовані.

***

Вони наближалися, наближалися до нього — людиноподібні істоти з головами комах: великими фасеточними очима й вусиками антен. Вони ворушили жвалами мікрофонів, хапали за кінцівки його випнуте тіло і з електронним гиготінням роздирали його на тріпотливі й охоплені жахливим болем частини, розкидаючи потім їх по усіх здичавілих, переповнених криками, хрипами та зойками, всесвітах.

Закривавлена ліва нога швидко оберталася поміж зірок, що линули перед нею із права наліво.

Зламана права нога в іншому всесвіті вказувала рожевим уламком кістки на сузір‘я, що пересувалися навпаки — зліва направо.

Вивернуті руки з потрощеними пальцями, усі в роях камуфляжного лахміття, крутилися кожна разом зі своїм світом: одна за годинниковою, інша — проти годинникової стрілки.

А усе громаддя зірок та галактик навалювалася на нього усією своєю величезною масою, що збігалася до однієї, малої до зникнення, точки. І в цій точці тіпалося його обезголовлене тіло.

Сама ж мертва голова, в міліцейському — ще радянського зразку — кашкеті з порепаним козирком, гранично вибалушивши порожні очі, рухалась кудись у невизначеному напрямку разом з усім буденним всесвітом, що вже мільйон мільйонів років схарапуджено розбігався від неї водночас в усі боки. Далекі зірки не витримували цієї гонитви, остигали, перетворювалися на далекі дзеркала і ментовська кебета зненацька відображувалась в них міріадами відображень поряд з такою ж кількістю відображень інопланетних істот класичного „розвелльского” типу.

— Він так нічого й не зрозумів, — сказала одна з інопланетних голів голосом Зоребора.

— Він зрозуміє, обов‘язково зрозуміє! Дайте йому час, — заблагала інша голосом Сніжани.

— Я просто не встиг йому доказати, — кахикнула третя баритоном Дар Ветера. — Я показав йому вісімку Метавсесвіту, але не роз‘яснив руху будь-якого зі всесвітів, що його складають. Вірніше, не руху, а… Істота з голосом Дар Ветера змахнула рукою і поміж зірок-дзеркал виникло знайоме зеленкувате, але величезне — в десятки галактик розміром — зображення стрілчастої вісімки. Тієї самої, яку малював кременчуканин свого часу на борту своєї „Софії”. Але тепер до малюнка були внесені певні зміни, через які він виглядав наступним чином:

— Ми з вами знаходимось на самій вісімці, — в лункому баритоні Дар Ветера ковзнули менторські нотки, — і тому не помічаємо її руху. Ми лише відображуємо усі всесвіти, що існують навколо.

— Це дуже важко, татку, — зітхнула десь Сніжана, — відображати усе, намагаючись самій відобразитись в усьому.

— Ги-ги-ги, — загиготіли невидимі комахоголові.

— Цить ви! — гарикнув Зоребор і гигикання миттєво припинилося.

— Але, — продовжував Дар Ветер, не звертаючи уваги ані на що стороннє, — уявимо, що ми знаходимось в просторі А.

З цієї точки огляду нам здаватиметься, що Метавсесвіт розбігається.

Мертва голова Кременчука кліпнула незрячими очима.

— Для спостерігача в точці В він буде вічно линути із права наліво…

— Крчуче, — пискнуло межізор‘я голосом Нкси, — я додому хочу… Дуже хочу!.. — …а в точці Е — навпаки.

— Квіз-з-затц-ц-ц хедер-р-рах-х-… — моторошно зарипів простір.

— Якщо ж ми опинимося всередині петель Метавсесвіту, то в петлі С простір кружелятиме за годинниковою стрілкою…

— Радій, Єресіарху, прагнено радій! — заволала з далекого далеку Корнелія. — …а в петлі D знову ж — навпаки. — Ігорю, де ти, Ігорю? Я чекатиму, чекатиму на тебе! — з таких само безодень почувся схлип Румати. — І, врешті решт, в області F всесвіт з точки зору спостерігача збігатиметься в одну точку.

— Ш-ш-ш-ш… — повільно сколапсувало щось у вухах капітана.

— Таким чином, товариші, поведінка тієї чи іншої ділянки Метавсесвіту залежить лише від нашого місцезнаходження в ньому.

— Але всі ми маємо беззаперечне право на визначення цього самого місцезнаходження, — знову сумно-сумно вклинилася Сніжана. „Доня! Донечко!..” — хотів було вигукнути Богдан, але язик в мертвій голові не бажав рухатися без зв‘язків із замордованим тілом. Лише в очах від напруги боляче закружляли неонові вісімки метавсесвітів.

— Сніжа-а-ано!!! — затіпалося в одному з них закривавлене тіло.

— Ги-ги-ги, — знову хихотіли комахоголові і по шматках, по клаптях витягали Кременчука зі зруйнованого зорельоту. І Сонька Такаманохара допомагала їм. І складалося враження, що вони вже давно знайомі одне з одним. І саме тому він не хотів, не хотів знову опинятися на борту чергової літаючої тарілки. Він хотів лише одного: щоб його залишили у спокої. У вічному спокої. Бо ніхто й ніщо не могло допомогти йому повернутися до тих країв, де його усміхнене й ще молоде та трохи наївне обличчя відображується в очах маленької донечки.

— Сніжа-а-анко!!!

— Тихо, Богданчику, тихо! Заспокойся! — схвильовано прозвучало в непроникній темряві, що знову огортала його, і легесенька жіноча долоня лягла на розпашіле чоло. — Це знову лише марення, марення. Не хвилюйся. Тобі не можна хвилюватися.

В темряві щось зашурхотіло, а потім зойкнуло бандурною струною.

— Нксо! — роздратовано зашепотів жіночий голос. — Скільки можна бандуру за собою по палаті тягати? Залиш її.

— Я не тягаю. Я вчуся. Я точно знаю, що Ігр був радий, якщо б я навчився.

— Та вчися, вчися! Але ж не в лікарні.

— Залиш його, Сонько, — Богдан вже остаточно прийшов до тями, намагаючись знайти своє місцезнаходження в цілковитому мороці. Місцезнаходження було на ліжку, що нудотно пахло ліками і чомусь морською сіллю. — Залиш, — повторив. — Нехай грається. Хоч одна жива душа поруч.

— А я що, нежива?!

— Я ще не визначив. Втім… Не ображайся… Це, мабуть, я неживий. І іншого статусу не заслуговую.

— Наша пісня гарна є, — зітхнуло в темряві з ледь чутний азійським акцентом, — почнемо спочатку. Богдане, ти вже місяць в лікарні. Скільки можна перебувати в такому настрої?

— В настрої?! В мертвих настроїв не буває. Це в Сніжанки могли б бути настрої, але я знову… знову… І Зоребора ось не вберіг. Те, що він зробив, мав зробити я.

— Тому, що зроблено, він навчився від тебе. І добре навчився.

Богдан рвучко повернувся до невидимої стінки, ховаючи від зрячого світу своє викривлене обличчя.

— Капітане, ну не можна ж так, не можна! Знаєш, я тут з лікарями радилась. Вони останнім часом схиляються до того, що сліпота твоя носить не фізичний, а психічний характер. Ти сам нічого навколо бачити не хочеш.

— А що мені бачити, що?!? Світ, в якому вже остаточно, завжди й ніколи не буде моєї дочки? Та плював я на такий світ!

— Але в цьому світі є багато інших людей, які люблять тебе. А, може, навіть і… — Голос Такаманохари на мить знітився. — …і кохають.

— Кого любити? Кого кохати?! Порожнє місце!?! Адже я сам, сам не існую в цьому світі. — Обличчя Кременчука знову розвернуло в бік невидимої дівчини. — Он навіть нанороботи славнозвісні з порожнім місцем взаємодіяти не хочуть. Як плюнули на мене ще на Зорі Смерті, так і…

— Нанороботи. Звісно. А телепатія, а гіпноз, а думкоформи?

— Чого питаєш? Сама ж знаєш все. Сама ж бачиш. Ні-чого. Та й взагалі — вигадки усе це. Марення, як ти тільки-но казала.

— Угу, вигадки. Угу, марення. Але от я бачу його дещо по іншому. Ти гадаєш з якої це радості тебе стільки аналізів зробили? І ще роблять?

Капітан промовчав.

— А тому, — продовжила Сонька, — що феномен ви у нас, Богдане Івановичу. Унікум. Нанороботи, до речі, виявлені в усіх зразках твого організму. І організму Нкси. Але якщо в нього вони таки так-сяк діють, то в тебе… Загальмовані вони якісь, чи що… Наче заважає їм щось. А, може, ти їм сам заважаєш, Богдане?

Капітан знову промовчав.

— Що ж стосується усіх інших твоїх здібностей, — не вгавала Сонька, — то є в мене одна думка. Полягає вона в тому, що спочатку нам треба повернутися до тієї критичної миті, коли вони припинили спрацьовувати…

Капітан несвідомо напружив свою пам‘ять.

— На Зорі Смерті це трапилося, — допомогла йому Такаманохара. — Опісля того, як „Софію” в нас забрали, а потім руйнувати почали, вивчаючи. Тобто, може здібності твої якимсь чином з апаратом нашим пов‘язані.

— З чиїм це — „нашим”? — В уяві Богдана знову ворухнули вусиками антен комахоголові. — Та й взагалі, дурниці все це! В тебе ж, здається, ніякої паранормальщини не спостерігалося? І в Нкси… І… І в Зоребора… — трохи здригнувся голос капітана. — Чому?

— Не знаю, — чесно відповіла в темряві Сонька. — Поки що не знаю. Але точку відліку тієї чи іншої події завжди знати потрібно. От, наприклад, сліпота твоя…

— Сліпота моя ще на Чоломаї розпочалася, — проскреготів Кременчук. — І досі триває. Чому ніхто не каже мені, де я знаходжуся? Хто нас з орбіти зняв? Чия це лікарня? Якої держави, якщо ми на Землі?..

Тіло Богдана здригнулось і знову затіпалося на лікарняному ліжку, яке загойдалося під ним, наче непевне днище гумового човна. От зараз Кременчук трусне головою, розплющить заспані очі і почує насмішкуватий голос Погосяна: „Ну й здоровий ти спати, хлопче! Усю засідку прокимарів, діамантовий!” Але замість цього темряву знову хилитнув вкрай стурбований шепіт Такаманохари:

— Спокійно, Богданчику, спокійно!.. Тихіше… Не можна тобі хвилюватися, не можна. — І по тривалій паузі раптом спитала: — Слухай, що ж ти таки побачив в забралі Дарт Вейдера? Адже саме опісля цього ти й осліп. Що там було?

Капітан вкляк. Його тіло наче скам‘яніло при одній лише згадці про цю картину. Повздовжні ґрати металевої пащеки, мертвенне синюшне освітлення її нутрощів і в цьому жахливому світлі — викривлене ненавистю, знайоме до останньої зморшки, обличчя… Богдан аж застогнав.

— Що? Що? — заметушилася Такаманохара. — Тобі знову погано, знову? Це я, я винувата! Не думай, не думай ані про що! Розслабся, любий… Нксо, швидко за сестричкою гайни, швидко!

Глухо тенькнула бандура й легесеньке тупотіння зникло за межами палати.

— Не треба… — трохи запізно видихнув йому услід Богдан. — Не треба було б. Нічого не треба. Бо, мабуть, ти права, Соню, права… Бо Дарт Вейдер… Бо в Дарт Вейдера…

В нього було… В нього було моє обличчя, Соню!.. І, схопившись обома руками за голову, Кременчук тягуче застогнав та й почав розхитуватися з боку в бік:

— Моє!.. Моє обличчя!.. Зоребор… Зоребор не Дарт Вейдера знищив, а мене, мене вбив! Мене-е-е!!! Від мене тепер нічого не залишилося, нічого! Доброго — ще раніше, а поганого… Поганого — відтепер. І назавжди-и-и…

Його стогін перетворився на звірячий хрип.

— Слимак! — вдарив його жорсткий голос Такаманохари.

— Справжній слимак! Якщо Дарт Вейдер за нами з Кременчука здимів, то не знищеними залишились Дар Ветер, Мамай, Орій. Сніжана залишилася і не знищеною, і незнищенною. А ти… Хирляк!

Знову почулося легесеньке тупотіння разом з чиїмись швидкими кроками.

— Цуй сонь іа, — почувся в темряві новий жіночий голос, — хіон тай сі? Коро коса на. Марон ай.

— Зараз, зараз, — відгукнулася дівчина. — Зараз піду.

Богдане, усе твоє тривале життя щосекунди залежить лише від самого тебе. Як і життя багатьох інших, близьких і не дуже близьких тобі, істот. Ти сам — істота з вітру та хвилі, що може кинути чийсь корабель на підступні рифи, а може й перекинути його через них. Ти можеш напнути вітрила, а можеш і розчинитися до часу в глибині. Але завжди — ти чуєш: завжди! — ця глибина і це небо вагітні тобою.

— Марон ай, цуй сонь іа.

Капітанові раптом здалося, що навколишня темрява зненацька розпочала поволі світлішати. Аж трохи злякався капітан.

— Знаєш, — мовив ще кволо, але слово від слова набираючи сил та затятості, — тут мені от що тільки-но примарилося… Вісімка ота, яку нам Дар Ветер малював…

Виявляється, що якщо біля неї чи всередині її різні точки поставити, то рух всесвіту з кожної цієї точки по іншому спостерігатиметься.

Тиша, що настала після цього, ледь знову не схарапудила капітана. Але за хвилину в цій матовій тиші з‘явилася темна примарна пляма.

— Ч-чорт! — видихнула ця пляма. — Як же я сама до цього не допетрила! Ефект спостерігача… Боже, тепер же багато чого яснішим стає, багато чого…

— Цуй сонь іа! Маро най, цуй сонь іа! — Іду, іду… Богдане… Богданчику!.. Ах, який же ти молодець! Тепер все, все по інакшому піде.

Темна пляма почала набувати довгастої форми, в якій вгадувалися обриси людського тіла. З усіма ознаками жіночої статі. — І, все ж таки, — спитав капітан у плями, — де ми знаходимося? І що значить „сонь іа”? Щось подібне, до речі, я чую ще з часів чоломайських пригод.

Пляма на мить завмерла, а потім мовила з азійським акцентом, який чомусь враз став по особливому виразним:

— Сонь Іа — це моє справжнє ім‘я, Богдане.

***

Чому його ліжко пахнуло сіллю, Богданові стало зрозумілим вже на наступний день. Тоді, коли йому дозволили встати й навіть вийти на балкон. Натягнувши перед тим на вуха важку оправу величезних чорних окулярів.

Балкон — вірніше, широка й довга лоджія з шезлонгом та якимсь спортивним причандаллям — виходив просто на морське узбережжя. В цьому місці воно випиналося назустріч Богдану широким півколом і зникало за скелями, що обмежували це випинання з обох боків. Внизу тягнулася вузька смуга піщаного пляжу з декількома хвилерізами, до яких були пришвартовані легенькі човники з іграшковими пістрявими вітрилами.

Те, що вони пістряві, Богдан побачив лише одного разу, коли, зі звичною впертюхатістю озирнувшись на порожню палату, на мить стягнув окуляри всупереч усім настановам лікарів та медсестер. В зіниці миттєво й боляче плюснулось яскраво-синє, аж ультрамаринове, сяєво і капітан торопко насунув дужки на місце. Згадав про ефект синяви, який через втрату мерехтіння ще на орбіті помітив Зоребор, зітхнув за хлопцем і вирішив поки що не експериментувати.

Он скільки очам їхнім витерпіти довелося! А його власним і поготів. Поберегтися треба.

Потріпав по маківці Нксу, що завмер біля нього зі срібною бандурою, закинутою на спину, й знову перевів погляд на розлогу морську панораму, що розкинулася перед багатоповерховим білим корпусом лікарні. Ще декілька подібних корпусів приліпилося до скель, що обмежували вигін затоки. Вдалині, на самому обрії, можна було розгледіти малесенький корабель. Загалом, навколишній краєвид дуже нагадував би південний беріг Криму, на якому Богданові зі Сніжанкою довелося побувати лише одного разу, якби не оті стрімчаки. Чимось муляли вони капітана.

Не дуже то й високі, з якимись візерунчастими уступами, вкритими темно-зеленою, аж синявою через окуляри, рослинністю, вони нагадували шахові фігури, дбайливо огорнуті мохом. Де ж він такі бачив?

— Кара ной тура ха? — раптом почулося іззаду і Богдан аж здригнувся від несподіванки. І лише за хвилину зрозумів, що — ні, не від несподіванки.

— Кара ной тура ха? — трохи стривожено перепитала медсестра, що нечутно вийшла з палати на балкон.

А Кременчук вдивлявся, вдивлявся в її трохи розкосі очі, схожі на очі Такаманохари, і відчував, як мозаїка незрозумілих жестів, поглядів, натяків, слів та ієрогліфів стрімко складається в цілісну картину. І ця картина йому дуже не подобалась. Тим більше, що зненацька ставало ясним і те, що він давно вже все зрозумів, але до останнього не хотів зізнаватися в цьому навіть собі самому. Бо це розуміння було чревате певними ускладненнями.

Міжнародного характеру.

Адже ці розкосі очі… Ця трохи рвана говірка… Цей азійський акцент… Ці, врешті решт, шахові скелі, вкриті густою рослинністю… Богдан, звісно, ніколи не бував за кордонами України. Територія колишнього СРСР та Польщі не рахувалася. Але… Але саме з такими от краєвидами, побаченими в телевізійних передачах та рекламних буклетах, він уявляв Країну Сонячного Сходу. Або ж Японію.

Втім, це могла бути будь-яка інша країна Далекого Сходу, але… Але Такаманохара була японкою. І лише її країна з усього цього регіону — та хіба ще Китай — була спроможна створити таку техніку, що могла вивести на орбіту космічний апарат, що могла долати з його допомогою нескінченні відстані, що могла… Могла втрапити в аварію та й впасти просто посеред України, на дніпровському острові Чоломай. „Ах, Сонька, Сонька! — аж застогнав подумки Кременчук. — Ну чого ти мені всього не розповіла? Я б зрозумів. Ми тоді швидше б додому дісталися. І ніхто б не загинув. Ах, Сонька, ах, дурепа! А я ж…” Нкса почув, як над ним скреготнули стиснуті зуби, і швидко здійняв голову, ледь перелякано вдивляючись у викривлене обличчя капітана. Що, знову якийсь напад!?

— Крчуче, — видихнув обережно крізь смух-траву із зореборівськими нотками в голосі, — в тебе як, все нормально?

— Нормально, нормально, — прокректав Богдан, якось знічено поправляючи свої велетенські чорні окуляри.

В них застрибали сонячні зайченята від тисяч солоних бриж недалекого моря й від того ці окуляри чомусь нагадали Нксі фасеточні об‘єктиви на гермошоломах скафандрів Соньчиних друзів. Тих самих, що витягнули їх зі зламаного навпіл зорельоту, а потім засунули в збільшену копію старенької „Софії” і занурилися разом із нею в синє небо, що невагомо нависло над безмежним океаном. Наче було його продовженням. Тому цей океан жодним чином не нагадував Жвий і від того Нксі було зовсім вже не лячно.

А просто сумно-сумно.

— Нормально, — повторив Крчук. — Все нормально. От тільки Сонька… Втім, її можна зрозуміти. Особливо коли секрети явно не твої.

Медична сестра, що як завмерла на порозі балкону, так і стояла там, стурбовано переводила погляд з Кременчука на Нксу й назад.

— Кара ной тура ха? — спитала втретє, наче зациклило її.

— Тура… хон… карама… фа нуй… Крчук… — повільно вичавив з себе Нкса, ретельно підбираючи слова.

В капітана ледь окуляри з носу не звалилися.

— Ти що?!.. — роззявив рота. — Ти вже й по їхньому навчився?

— Так час же був, — якби крчовник мав плечі, то обов‘язково знизав би ними. — Та й мова легка. На нашу, піррянську, чимось схожа.

— Харо фай, — посміхнулася медсестра, — цуй Сонь Іа фо най.

Роздратування й стурбованість, яких майже придушив Кременчук, знову почали набирати силу: якась дітлашня інопланетна мови засвоює, а він!.. А його здібності!.. Тьху!

Не полюбляв Богдан Іванович задніх пасти.

— Чого це вона стрекотить? — спитав похмуро.

— Вашим станом цікавиться. Просить окуляри не знімати. Мовляв, Сонь Іа… Соня, тобто… Прохала вона дуже.

— Прохала вона! А вона, що — лікар? Окуліст, матері її ковінька? — закопилив було губу Богдан, але вчасно зупинився, люто зиркнувши на медсестру. — Скажи їй, що я зустрічі з головним лікарем вимагаю. Про посольство наше вже потім з ким потрібно розмовлятимемо.

— Посольство?! — скинувся Нкса і бандура на його спині срібно зітхнула. — А це що таке?

— Потім взнаєш. Ти давай, давай — перекладай. Вимагає, мовляв, громадянин України, працівник українського Міністерства внутрішніх справ, капітан гременецької міліції Кременчук Богдан Іванович, зустрічі з вашим керівництвом.

— Ку ру та… Крчук Бгдан Іванч… ту хай но… цен суй… — повільно затупцював на місці піррянин, а капітан дослухався, дослухався до нього, намагаючись хоча б приблизно вгадати сенс японських слів.

Але це йому не вдавалося. Врешті решт, він важким поглядом втупився в рум‘яне обличчя медсестри, намагаючись загіпнотизувати її. Змусити, наприклад, принести води. Медсестра не звернула жодної уваги на його скам‘янілу мармизу. Тоді капітан уявив „Софію” і спробував створити її маленькі копії, щоб вони моторошно й безгучно закружляли над балконом. Але й з цього аж нічого не вийшло. Чи вийшло!?

Увага Кременчука розділилась. Одна його половина спостерігала за розмовою Нкси та медичної японки (вірніше, за монологом першого), а інша половина крізь чорне скло окулярів вдивлялася, вдивлялася в темну цяточку, що з‘явилася в небі над самісіньким обрієм і почала швидко наближалася до затоки.

— Сур хо нетай ко ім, — строго мовила медсестра, уважно й ані разу не перебивши, вислухавши Нксу. — Мор ті нош ена, цуй Сонь Іа. Цуй Сонь Іа сао фа най ко ім.

— Що вона каже? — нетерпляче спитав капітан, спостерігаючи за цяточкою, що вже перетворилася на малесенький овал, який перетинав небо над лівою шаховою скелею.

— Вона каже, що доповість Сонь Іа. Що таке питання має вирішувати лише особисто Соня.

— Тю! Та до чого тут Сонька?

Овал перетворився на диск літаючої тарілки, яка повільно знижувалася в районі середнього хвилерізу. Від цього буденний краєвид японського узбережжя набував якоїсь кіношної фантастичності. А Богданові раптом пригадався зимовий Гременець, Набережна Капітана Дніпрова і світловий трап літаючої тарілки, по якому до нього спускалася, загибла ще влітку, Сніжана.

Диск апарату завис над хвилерізом і з нього з‘явилася гнучка постать в спортивному костюмі. Постать щось гукнула в бік відчиненого люку і, не обертаючись, вказала рукою просто на Кременчука. І лише за декілька секунд той зрозумів, що вона вказувала на корпус лікарні. Диск якось згідливе хилитнувся і, легко здійнявшись, рушив до берега.

Постать побігла по хвилерізу. Навіть з цієї величенької відстані Богдан не переплутав би її ані з ким. Сонька Такаманохара власною персоною. Вона ж — Сонь Іа.

— Сонь Іа залишається керівником експериментального проекту, навіть не дивлячись на свою майже піврічну відсутність, — повільно перекладав Нкса стрекіт медсестри.

— Якого такого проекту? Які такі півроку? Літо ж надворі, а тоді мала б — зима.

— Ну хо тара? — перепитала японка. — Хі фім!? — здивувалась — Хоро той цуй Сонь Іа.

— Вона вражена тим, що ви нічого не знаєте і каже, що в такому випадку Сонь Іа має сама роз‘яснити вам ситуацію, в якій ви опинились.

Сонька зникла десь під балконом, так ні разу і не подивившись ані на нього, ані на літаючу тарілку, що зависла просто над краєм даху будівлі. Богданові чомусь раптом здалось, що до усього його тіла раптом доторкнулися мільйони малесеньких голок. Начебто усе його тіло зненацька перетворилося на суцільний язик, якого занурили до холодної газованої води.

— Слухай, — спитав крчовника, вже догадуючись, що він відповість, — а чого це усі вони „цуй Сонь Іа” та „цуй Сонь Іа” трахкотять? Що це за „цуй” такий? „Пані”, чи що?

Нкса обережно-обережно зняв зі спини бандуру і поставив її перед собою, обіпершись обома кінцівками об гриф інструменту. Наче Зоребор об рукоять довгого орійського меча. Або об ефес арканаріанської шпаги.

— Ні, — мовив, — не „пані”. „Цуй” по-тутешньому — „капітан”. Капітан Сонь Іа.

***

Капітан гременецької водної міліції Богдан Кременчук крізь темні окуляри дивився на те, як зникає, наче линяє, веселий вираз обличчя капітана японського експериментального — мабуть, дуже секретного! — космічного апарата Сонь Іа Такаманохари.

— Що?! — спитала вона. — Що трапилось? І якось безпорадно обернулась до медсестри, що явно поспішала залишити палату. Але не встигла, захоплена запитанням на самому порозі. Похмуро обернулась і знизала тендітними плечиками:

— Ваш підлеглий вимагає зустрічі з головним лікарем.

Але ж ви заборонили…

При слові „підлеглий” на вилицях Кременчука заграли жовна, а в голові наче жорна якісь важелезні з місця рушили.

— Добре, — похмуро відгукнулась Такаманохара. — Йдіть.

Я це питання сама вирішу. І знову повернулась до Кременчука. Той буравив дівчину презирливим поглядом. Шкода лише, що через чорні скельця окулярів вона цього не помічала.

— Що трапилося, Богдане? — знову запитала сторожко. — Для чого це нам так терміново головний лікар знадобився? — І не лише він. А ще й головний консул, чи як він там називається. І українське посольство теж, і зв‘язок. Якщо не з Києвом, то хоча б з Гременцем.

Погляд Такаманохари якось дивно стрільнув убік.

— Тобі хтось щось зробив не так?

— Мені все зроблене не так. І не кимсь, а особисто вами, капітане Такаманохаро.

— Ах, ось в чому річ…

— В цьому, в цьому… Це ж скільки ви мене за дурника тримали, га? Півроку, як нам тільки-но тут втирали, чи більше?

Сонька мовчала.

— Ну, блін, цілковита тобі „холодна війна”, розумієш, — все більше й більше розходився від її мовчанки Кременчук.

— Таємна зброя, пристрасті шпигунські! Ви, капітане, за сумісництвом, випадково, не капітан японської розвідки?

Сонька мовчала.

— Гадали, що ми секрети ваші вкрадемо, чи що? Так ми ж не Росія з її КДБ перефарбованим! Та й секрети такого штибу ми аж нікуди приладнати не зможемо при нашій-то безголовості. Воно ж бардак в країні! А ви… А ти… Під бомжиху, чи бачте, вона замаскувалася. Що, не можна було до якогось там комп‘ютерного клубу вночі залізти, якщо вдень лячно було? Чи не можна було втихаря електронкою з Японією вашою дурнуватою зв‘язатися, якщо ви влади української харапудились?

— Не можна, — врешті решт, тихо-тихо видихнула Такаманохара.

— Що, харакірі примусили б робити? — поцікавився Кременчук. — Все одне наказали би власноруч апарат ремонтувати та запускати? О!.. — здогадався. — Це ж для запуску вам електровудка ота потрібна була?

— Для цього, для цього… — наче китайський болванчик хилитнула головою Такаманохара. — Я ж, здається, вже казала про це. Але ж… Але ж ти про кутастих згадай, нишпорко.

Богдан, що вже набрав було повітря для наступної тиради, осікся. І дійсно, а ті звідки взялися? Що, Японія з інопланетними істотами військові дії розпочала? В обхід світової спільноти та Організації Об‘єднаних Націй? Це вже цілковита маячня! Втім, що є не маячнею з усього того, що відбулося з ним за останні півроку? Якщо, звісно, вірити цьому терміну. Якщо вірити… О!.. А, може, їх з Погосяном ще на катері рибнаглядовському якоюсь наркотою накачали? І лежать оце вони зараз тепленькими в його затісній каюті… Або в просторій, хоча й таємній японській лабораторії.

Розлючений погляд Кременчука вильнув убік і наштрикнувся на кошлату копицю Нкси. В тоненьких кінцівках копиця все ще тримала срібну бандуру. Вгорі ледь погойдувався диск летючої тарілки. Такаманохара серйозно, дуже серйозно, дивилася на Богдана.

— Заспокоївся? — спитала. І, не чекаючи відповіді, продовжила: — Повір, у нас були дуже вагомі причини для того, щоб не зв‘язуватись ані з урядом, ані з керівництвом.

Ані звичайним шляхом, ані, тим більше, через Інтернет. Так склалися обставини.

Це було зізнання. І Богдан відразу відчув пронизливу гірку порожнечу, яка завжди настає опісля закінчення небезпечної, але цікавої пригоди. Пригоди будь-якого штибу. Хоч у вигляді слідства, хоч у вигляді вештання по чужих світах.

— Обставини? — промимрив. — У всіх у нас обставини.

Але які такі обставини змусили тебе з мене блазня робити?

Тоді, коли ми вже самі залишилися?.. Якими такими обставинами ти смерть Зоребора тепер виправдаєш? І, взагалі, треба розуміти так, що якщо б ми випадково на Землю не повернулися, то ця вистава дурна й далі тривала би? Не загралися, ні?

Сонька знову промовчала і Богдан зрозумів, що ні, не загралися. Що вистава тривала б і далі. З причин абсолютно незрозумілих йому і докопуватися до яких в нього відтепер не було жодного бажання. Зникло бажання. Залишилася лише гірка порожнеча, що стрімко наповнювалася тугою та сумом.

А й дійсно… Хто вона йому? Та й ким він є?

Такаманохара — молодий і, вочевидь, перспективний вчений. Мабуть, і на урядовому рівні відома. Недаремно капітаном експериментального космічного апарату Країни Сонячного Сходу призначена. А він?.. Пересічний до банальності мент з української провінції. Простий трудяга.

Нишпорка. Але в цієї нишпорки теж є така-сяка гідність.

Яку аж ні яким самураям не зламати.

— Добре, пані Такаманохаро, — зморено мовив Кременчук, — залишимо все це… Я додому хочу. Маю я на це право? Якщо якусь підписку дати треба щодо нерозголошення, то давайте — я без усіляких… А потім зв‘яжіть мене з посольством… Чи втихаря до Гременця переправте. Я на гордий.

Сонька зосереджено дивилася кудись у куток балкону.

— Чуєте чи ні, капітане-сан? Поверніть. Мене. До Гременця. Адже, якщо я й патякатиму щось під настрій, то хто збожеволілому колишньому менту повірить? А з роботи мене все одне остаточно турнуть. За прогули.

Сонька не відповідала. Богдан прослідкував за її поглядом і… здригнувся всім тілом. З кутка балкону до палати повільно линув клин малесеньких літаючих тарілок.

Створених, вочевидь, його мозком. І лише зараз до Кременчука дійшло, що коли дівчина спілкувалася з медсестрою, то він розумів їхню розмову. Розумів!..

— Зрозумів? — кліпнула Сонь Іа фіолетовими очиськами й труснула синявим волоссям.

Над балконом ледь погойдувалася дископодібна копія „Софії”.

Богдан непроникними скельцями окулярів втупився в обличчя капітана Такаманохари.

— Знову?!? Знову все повертається? — і прислухався до свого організму, в якому бурлило вариво холодних колючих бульбашок. — Але… Яким чином!?! — „Софія”, — кивнула Сонька на апарат, що завис у небі.

— В тебе якийсь зв‘язок із „Софією”. Я тут розрахунки нещодавно зробила. Не вистачило б нас потужності отієї гременецької електровудки, щоб рушій запустити. Це ти…

Це вона… Це він… Врешті решт, рушій апарату працює на ще досконало не дослідженому принципі…

— Тож ви його тепер і досліджуватиме?! Разом зі мною??? Ні-і-і-і!!! — зненацька вишкірився Богдан, кидаючись до Такаманохари. — Не дозволю, ні-і-і! Я вам не піддослідне кроленя, ні!!! Додому, додому мене поверніть, гаддя!..

Він ухопив дівчину за плечі, відчуваючи, що зараз зробить із нею щось погане. Втім, це зрозуміла й вона, трохи відсторонюючись, виставляючи вперед ногу й кидаючи капітана через своє стегно. Той влетів до палати, втелющившись головою у ліжко. Чорні окуляри відлетіли вбік і хвилі розлюченого ультрафіолету боляче вдарились в зіниці Богдана. Світло було лискучим і колючим. Дуже колючим. Точнісінько таким самим, як і голка шприца, що невідь звідки з‘явився в руці Такаманохари.

Кременчук тіпнувся, пробуючи перекинути своє тіло ліворуч, але через останні випробування реакція в нього була вже не та. Жало шприца дістало його, боляче вп‘ялося в шкіру і обурені бульбашки нанороботів наповнилися пекучим розплавленим металом. А потім метал розпочав стрімко остигати разом із яскравим ультрафіолетовим світлом, що потроху тьмяніло, тьмяніло, тьмяніло…

Засмоктуючи Богдана в непроникний морок далекого задзеркального світу.

***

Богдану снився сон. Наче він рибнаглядовським катером мчить дніпровою гладінню до гумового човника, в якому сидять Сніжана й Сонька. Сніжана відчайдушно махає йому руками, а Сонька щось кричить, але її зовсім не чутно за гуркотом двигуна. А стрічка ріки круто вигинається навколо Чоломаю та й зненацька дивним чином повертає назад. І човник з дівчатами залишається позаду катеру.

Богдан пробує вивернути керма, але його посудину загрозливо перехиляє, заносить і раптом він починає розуміти, що річище Дніпра закрутилося вісімкою і той впадає в самого себе разом з усім, що знаходиться на його хвилях. Тому будь-який навмисно-сторонній рух є марним, а гонитва даремною, бо вона лише заважає природному плину речей.

Кременчук вимикає двигуна і Дніпро сам повільно несе його назустріч Соньці й Сніжані. Вони все ближче, ближче, ближче… Щось ласкаво мимрять хвильки і теплий вітерець приносить гіркуваті пахощі верболозу… А ріка вже здіймається вгору, до зірок, і стає зрозумілим, що вона перетворилася на стрічку Мьобіуса, що, як відомо, має лише одну поверхню. В голові Богдана трохи паморочиться, але він є спокійним, спокійним. Бо на єдиній поверхні всесвіту неможливо розминутися з коханими людьми. Які завжди й усюди линуть проти течії тобі назустріч.

— Сніжано!.. — видихнув уві сні Богдан крізь пошерхлі губи. — Соню! І прокинувся.

Навколо дійсно пахло верболозом і десь дійсно зітхали повільні хвильки. Але до пахощів доточувався якийсь незнайомий терпкий аромат, непевний, як і світло ліхтаря, що стояв просто на брезентовій долівці і примарно освітлював навскісні стінки намету. Біля ліхтаря був покладений міліцейський кашкет капітана, а сам він, ретельно упакований у старенький камуфляжний комбінезон, лежав на гумовому матраці, на усю довжину розкинувши в боки свої дужі руки.

Сторожко повівши шиєю, Богдан сів, напружено втупившись в мінливу напівтемряву свого прихистку. В голові, не дивлячись на миттєве прокидання, було свіжо та ясно. Аж дзвінко. Тіло було легким і переповненим прохолодною енергією очікуваного руху.

Варто поворухнутися — злетиш до самих зірок.

Не експериментуючи, капітан посунув було до запони намету, але зупинився. Потягнувся до свого кашкету, ретельно насадив його на маківку і лише опісля цього висунув голову назовні.

Просто попереду мерехтіла неясними нічними відлисками широка річкова гладінь. Було темно, але зірок не помічалось. Лише якесь примарне світло точилося з низько навислого хмаровиння. Або, скоріше, це в ньому відбивалося світло вогнів міста, що розташувалося на іншому березі. Отам — Гори, отут — Пересип, а за вигином острову мала б розташуватися Раківка. Гременець…

Україна… Лише чомусь освітлення Грюківського мосту не спостерігається. Аварія в них там знову, чи що?..

Увесь переповнюючись пружною, ледь стримуваною радістю, Богдан, нарешті, цілком виповз з невеличкого двомісного намету і впевнено встав на рівні, з хрустом потягуючись і витягуючи руки убік нічних вогнів.

Гременець, дідько його візьми!.. Чоломай!.. Дніпро, матері його ковінька! Про те, як він сюди втрапив, капітан поки що намагався не думати.

Пахощі, що домішувалися до запаху верболозу, стали ще відчутнішими. Терпкі, трохи солоденькі і зовсім незнайомі. Шурхотіло невидиме листя під легким і теплим вітерцем. Праворуч затьохкав якийсь птах. Зробив невеличку паузу і розлився таким щебетанням, що його було чутно, мабуть, на іншому боці Чоломаю. Соловей, чи що?.. Та ні, не схоже.

А птах вже заливався, розсипався трелями й дзвінким лусканням, таким дзвінким, що аж серце млосно тріпотіло…

Та ні, таки соловейко… Але… Як же?!? Усі пригоди його влітку розпочались. Відсутній він був, кажуть, півроку.

Збрехали… Точно, збрехали!.. Зараз кінець травня, не інакше. Тобто, рік він десь вештався. Збрехали…

Але злоститися на далекосхідних брехунів на дану мить Богдан просто не міг. Повернули вони його додому — і слава богу! Стоп!.. А, може, й не повернули? А, може, він і не був ніде. Може, й дійсно, проспав він все на світі?.. Отак спати!? Але навіть ця тривожна думка не змогла подолати відчуття спокійного щастя, яке все більше й більше охоплювало капітана.

За кущами ліворуч почувся якийсь плюскіт: наче рибина величенька край берега заграла. Але замість того, щоб втонути в нічній тиші, цей звук повторився знову й знову. І Богдан, ані трохи не намагаючись стерти з обличчя широкої дитячої усмішки, а навпаки всміхаючись все ширше й ширше, легким кроком професійного слідопита пішов на цей плюскіт. А коли знову безгучно вийшов на беріг, то…

То знічено вкляк в тіні віття, навіть не намагаючись вийти на більш освітлене місце.

Тендітна жіноча постать, обережно розводячи руками темно-сріблясту воду, йшла просто на нього. На постаті нічого не було. Вона мерехтіла прозорою, немовбито бурштиновою, шкірою, на якій чітко виділялися цяточки сосків і тьмяний трикутничок внизу черева. Жінка виходила з води, наче проростала з неї, а знерушений Богдан, навпаки, вростав в неї усіма своїми почуттями, думками та поглядами. Бурштин і срібло… Срібло і бурштин…

— Кхм, — врешті решт, розгублено кахикнув він, не в змозі зробити крок ані вперед, до кромки дніпрової води, ані назад, у прихисток віт з дивним, майже прямокутним, листям.

— Ой! — зойкнула вона наївно й беззахисно прикриваючись обома руками: одна на живіт, інша — на груди. — Ой, хто там?

— Кхм, — зациклився Кременчук, відчуваючи, як усе його тіло млосно пашіє, м‘якшає й розтікається долі розплавленим воском, — не лякайся, Соню, це я…

Зробив величезне зусилля і таки вийшов на дніпровський беріг, освітлений дивним захмарним світлом, відчайдушно не відводячи погляду від оголеної дівчини. І раптом, так саме відчайдушно, ця дівчина відвела руки убік, відкриваючись назустріч йому усією своєю голизною.

Вражено зойкнувши, замовк отой незрозумілий соловей, хитруватий вітерець шурнув поміж віт та ніг, і, набираючи силу, огорнув собою і вологе тіло Такаманохари, і обпалене — Кременчука.

— Холодно, — шепнула Сонька, припадаючи до Богдана, обіймаючи його обома руками і наближаючи, наближаючи свої м‘які пухкі губи до його — жорстких і геть пошерхлих.

Зашурхотів крізь вітер впалий кашкет, а Богдан вже підхоплював дівчину на руки, притискав до себе, обігріваючи її кожною клітинкою свого тіла і ніс крізь ніч до далекого й гойдливого намету, обережно ступаючи по іскристому піску й лискучим травам. Наче по сузір‘ям ступаючи. І не було ані думок, ані слів… Ані сумнівів, ані невпевненості… Було лише величезне й радісне відчуття вільного руху. Відчуття того, що все правильно робиться в цьому світі. Відчуття свободи.

***

Вони лежали поряд одне одного, намагаючись не розплескати того, що тільки-но відбулося поміж ними. Того, що з‘єднало їх світлою довірою і мудрим спокоєм. Голова Соньки притиснулась до оголених грудей Богдана, а він ласкаво перебирав пальцями її жорстке коротке волосся.

Вітер зовні посилився й грайливо тріпотів тканиною намету, крізь яку іноді проточувалося срібно-синє непевне сяєво. Мабуть, хмари розходилися і Місяць іноді викочувався з-за них.

Десь вдалині щось тенькнуло, наче хтось необережно струну зачепив.

— Нкса? — запитально шепнув Кременчук.

— Угу, — сонно відгукнулася Такаманохара, — він.

Берегом з бандурою вештається. Не чіпай його. Сумує хлопчик. Щось із ним останнім часом не того…

— А зі мною „того”? — вдавано обурився Богдан, цілуючи Соньку в щоку. — Як ви мене до Гременця притаскали?..

Через кордони, без віз та митниць?.. Знову підступністю вашою японською?

— Підступністю, підступністю… — заусміхалась дівчина.

— Побачив би ти себе з боку, коли в лікарні із кулаками на мене поліз. І на снодійне нарвався… Я зобов‘язана була його тобі дати.

Сонька перекотилася на спину і задумливо втупилася в тріпотливу стелю намету. Богдан ворухнувся і тепер його обличчя нависло над обличчям дівчини.

— Для чого?

— Ти дуже збуджений був.

— Для чого? Адже шприц в тебе був напоготові. В кишені тримала.

— Розумієш… — почала було Такаманохара, але осіклась і вперто метельнула головою, відчуваючи, що брехати капітану їй стає все важче й важче. Та й не хотіла вона цього після того, що відбулось поміж ними. І не саме зараз відбулось, а за увесь час їхнього знайомства. — Розумієш, Богдане, ти правильно оцінив ситуацію і правильно вимагав консула. Хоча моє керівництво вже було не проти того, щоб повернути тебе на батьківщину. Але це повернення вимагало певних процедур. — І я міг би завадити їхньому впровадженню…

— Я ж кажу, що ти майже завжди вірно оцінюєш ситуацію. І щоб ми без тебе робили, Богдане!

— Не підлещуйся…

— Та ні, насправді… Я була дуже розгублена після аварії… Потім загинули мої друзі… Потім розпочалось те, що не було передбачено жодною інструкцією і жодною програмою експерименту… Я про оте кидання нас по усіх всесвітах. Чи Метавсесвіту?

— Не відволікайся, — строго мовив Богдан. — Давай з самого початку…

— А що „спочатку”? Ми дійсно працювали над новим типом космічного літального апарату. Вірніше, над новим типом його рушія. Адже плазмо-реактивний, який в сучасних ракетах використовується — це просто кам‘яний вік якийсь! Ним не можна завоювати космос. Хіба що на ближні орбіти сяке-таке причандалля викинути.

— Не відволікайся.

— Так бісить же тупість ця реактивна!.. Економічно вигідно, економічно вигідно… Ну, гаразд… Отже, Богданчику, я за основним фахом — фізик. В третьому поколінні. Ще дід мій розпочав цю роботу. А батько довів, що прямолінійний рух у всесвіті — вторинний. Первинним є рух обертальний.

— Ну, тут ви щось не теєчки… — відкинувся й собі на спину Кременчук, прислухаючись до того радісного відчуття легкості й свіжості, на яке він звернув увагу ще тоді, коли прикинувся в цьому наметі. Це відчуття не зникало. Навпаки, опісля тривалих хвилин любощів зростало, переповнювало і його власне тіло і тіло — Богдан вірив в це! — Такаманохари. — Щось ви не того… — повторив розслаблено. — Я, звісно, не фізик-хімік-алхімік, але ще зі школи пам‘ятаю, що справжній абсолютний рух є саме прямолінійним і таким, що немає прискорення. Крім того, — захихотів раптом, — ми з тобою тільки-но довели, що абсолютно фундаментальним рухом є рух прямолінійнопоступальний… Туди-сюди… туди-сюди…

— Лобуряка безсоромний! — обурилася Сонька й закип‘ятилась: — Прямолінійний!.. Без прискорення!.. То все є смердючий спокій, щоб знав. Бо, щоб знав, у всесвіті немає не викривлених просторів. Це ще Ейнштейн ваш довів. Тоді як же у цих кривулинах прямолінійно рухатись можна?! А як не прямолінійно, то обов‘язково й прискорено.

— Не відволікайся… — знову сонно промимрив Кременчук.

— Гаразд, не буду… Коротше, дід з батьком були теоретиками, а я стала практиком. Гурт розумних хлопців і дівчат сколотила. І нашою командою був таки створений принципово новий тип рушія. Рушія, заснованому на обертальному русі. „Софія” мала не ковзати по простору, а проколювати його.

— Це я помітив.

— Ні, не помітив. Це, що ти помітив, мало інший характер.

— Ага. От тільки Дарт Вейдер цей характер ще краще помітив. Он як кутасті його…

— Саме з них все й розпочалося… — зітхнула Сонька. — Ми здійснювали перший експериментальний політ. В близькому космосі. Майже на орбіті. А тут — ці жевжики!..

Ми звісно, вражені були. Не зорієнтувалися. А вони на нас без попередження напали. Апарат пошкодили… Зброї в нас не було. Прийшлося тікати. І на вимушену посадку йти.

Далі ти знаєш.

— Та чого ж, дурні голови, про цей напад відразу по приземленню нікого не повідомили!? — здійнявся на ліктях Кременчук. — Ви ж не тільки, япона мать, Японію вашу, не лише Україну мою, матері її ковінька, ви усю планету, дідько б вас усіх узяв зовсім, під удар поставили!!! А з урахуванням наших пригод — і увесь Всесвіт! Чи, може, й не було пригод отих? — засумнівався раптом знову. — Може, все це примарилось мені?

— Ага, і я тобі примарилась, — сумно посміхнулася Сонька, беручи руку Богдана й кладучи її на свої оголені груди. І додала з якимсь незрозумілим болем: — Може, ми й винуваті в чомусь… Але ж ми життями нашими провину спокутували… Ми ж на себе удар кутастих відволікли… І тут, і в інших світах…

— Та це ж добре, що електраторники, як і ви, на секретності були повернені! А якби ж ні?..

Дівчина промовчала, винувато посапуючи над самісіньким вухом Богдана.

— Шкода, — мовив він, не дочекавшись відповіді, — шкода, що не вдалося нам усі ті світи, де ми побували, краще взнати. Що тікати постійно треба було. Наче в шпаринку якусь зазирнули, а нам — стусана під зад… Але ж ось що цікаво… Чому оті світи всі були схожими з тими, що письменники понавигадували?

— Але лише схожими? — трохи сонно спитала Сонька.

— Н-ну… — невпевнено протягнув Богдан, згадуючи Пірр, Арканар, Арракі, Хот… І Сорору з Корнелією згадуючи… — Н-ну, — швидко й трохи винувато порівняв їх із тими, про які колись читав, — здається, й насправді лише схожими.

Приблизними. Начебто їх створили, а потім кинули напризволяще.

— От! — голос Соньки зненацька позбувся сонних ноток.

— Напризволяще. Може й тому усі вони якісь… — Вона зробила паузу, підшукуючи слово. — Занедбані. Бо не можна того, що вже вигадано, напризволяще кидати. Не полюдські це… Мені ось що на спомин прийшло… Колись в дитинстві я читала книжку про космічний корабель, кинутий напризволяще його командою.

Разом з оранжереями, віваріями і таке інше. Тисячі років усе те розвивалося в оболонці зорельоту без людського нагляду й усіляких обмежень. Уявляєш?.. Досконалі монстри забутого світу…

— Ти хочеш сказати?!..

Дівчина мовчала, рівно дихаючи поряд з капітаном і притискаючись до нього усім своїм тілом. „Японський городовий! — подумки вилаявся капітан. — Це що ж виходить?.. Нас носило по здичавілих світах, кинутих їхніми творцями? Але ж ми… Але ж Земля…

Містика якась! Мракобісся!..” — Ми відповідаємо за те, що вигадано нами… Будь де…

Будь коли… І за будь-яких обставин… — зовсім вже сонно промурмотіла Сонька і Богдан міцно обійняв дівчину, захищаючи її, можливо й вигадану ним, від усіх небезпек усього огрому, вигаданих кимсь, світів.

***

Тріпотіла під подувами вітерцю тканина намету. Мирно посапувала на плечі Сонька. Зовні іноді боязко зітхали хвилі. А Богдан аж ніяк не міг заснути, знову й знову подумки прокручуючи їхню розмову з дівчиною. З багатьом він просто не міг погодитись, але ж… Факти ж, матері їх ковінька!.. Але ж, Боже ж мій, яка таки безодня! Зоряна безодня. І яка ж дивна, наповнена нею, самотність.

Богдан відчув зимний холодок мотрошу, що пробіг його шкірою. Це ж добре, що їм вдалося випадково на Землю повернутися. А от Нкса… Ех, дитино, дитино… Де він, до речі? Щось не чутно його.

Турботливо огорнувши сплячу Соньку ковдрою і легенько торкнувшись її обличчя сухими губами, капітан посунув до виходу з намету. Не помічаючи, що дівчина раптом розплющила очі й напружено втупилась в його спину. Сну в її погляді начебто й не було ніколи.

Одягатися Кременчук так і не став. А кого соромитись?

З-за запони точилося непевне синьо-срібне світло. Тобто, хмари, мабуть, розігнало і повень вільно покотився над травневим Дніпром. „До речі, — подумав Богдан, відстібаючи запону, — так і не спитав Соню, скільки воно насправді часу минуло з початку наших авантюр. Чого це її колеги в цьому питанні тумани ганяють? Гаразд, завтра розпитаю. Треба буде її в Маланівку, на дачу звозити. Та й в Китовраси…” І зненацька вкляк, відчуваючи стрімке запаморочення від краєвиду, що розкинувся просто перед ним.

Річкова гладінь і дійсно була залита іскристим синьосрібним світлом. Але не від Місяця. Попереду, закручуючи небо навскісним виром, розкидала його вусебіч величезна й напрочуд близька… спіральна галактика. Уся зліплена з мільярдів зірок і важелезного, аж сліпуче білого, ядра, від якого в основному й точилося світло цієї вражаючої космічної панорами. А капітан Кременчук, як видерся з намету, так і стояв перед нею навколішках, наче слабка налякана істота перед безміром всесвіту.

Але якийсь внутрішній шал змусив його спочатку обома руками надійніше впертися у вологу траву, а потім розпочати випростуватися, затято не відводячи погляду від цієї величі. І чим вище він здіймався крізь опір галактичного світла, тим більше ставало зрозумілим йому, що і острів цей не є Чоломаєм, і беріг навпроти дуже віддалено нагадує беріг Дніпра в околицях Гременця, та й самий Дніпро, здається, не є Дніпром. Тож, може, це і не…

— Це не Земля, Богдане, — тихо видихнула біля його плеча Сонька, що, теж оголена і теж не соромлячись цього, вже стояла поряд з ним. — Я мала тебе підготувати. Я всю планету геть облазила, шукаючи місце, що хоч трохи й хоча б у темряві нагадувало б гременецьку місцевість. Здається, знайшла. Правда ж? — благально подивилася вона в очі Кременчука, обома руками ухопивши його за обличчя й повертаючи його до себе.

— Де ми? — видихнув капітан, відчуваючи як по спіралі, разом з рухом близької галактики, що нависла над ними, уходить ґрунт в нього з-під ніг.

— Розумієш, Богданчику, я ж тобі казала, що моє справжнє ім‘я — Сонь Іа…

— Та це тут до чого?!.. — …а не Такаманохара… Такаманохарою, Богданчику, зветься… Зветься моя планета.

— Тобто, ти?!?.. — відсахнувся від неї Кременчук.

— Я не землянка, Богдане, — нахиливши голову, тихотихо й зовсім вже знічено прошерхотіла дівчина. І зненацька рвучко здійняла своє обличчя, знову благальним поглядом втупившись в очі капітана: — Але… Але, хіба це щось змінює?.. І скам‘яніла, очікуючи відповіді. І Богдан теж скам‘янів, знічений і розгублений перед цим перекрученим, викривленим, віддзеркаленим у самому собі, всесвітом. Але ця миттєва розгубленість нічого в ньому не змінювала. І Сонь Іа це зрозуміла.

— Тепер ти знаєш все, — ковтаючи звуки, заторохкотіла вона. — І те, чому я тобі дечого не договорювала. І те, чому ми не могли з України… Тобто, з Землі, зв‘язатися зі своїм керівництвом… І чому про кутастих нікому не повідомили…

— Але, вони були?.. Були?.. Все було?..

— Так, Богдане, так! Усе інше відбулось з нами насправді. А „Софія” наша… Знаєш, я встигла з‘ясувати, що й на Землі подібні дослідження ведуться, на початковій стадії… А діюча „Софія”, вона, загалом, була призначена для надшвидких перельотів всередині нашої зоряної системи. На невеличкі відстані. Постріли кутастих надали їй додаткового імпульсу, ще сильніше її розкрутили й викинули геть за неймовірну кількість світлових років. В невідомому напрямку. Але в нашому Всесвіті, в нашому просторі. А потім з‘явився ти… — І?.. — почав здогадуватися Богдан. — …і на рух „Софії” став впливати твій… — …божевільний… — …дещо змінений, скажімо так, внутрішніми потрясіннями, мозок. Апарат почав пересуватися не в одному всесвіті, а поміж ними.

Дівчина на мить замовкла, а Богдан гірко-гірко зітхнув:

— А тепер ви цей мозок вивчати будете. Пов‘язавши з явищем обертального руху. Але десь. Дисертації напишете.

Але тут. Бо немає мені шляху додому. Бо ніхто не знає його.

Бо все, врешті решт, відбувається випадково… Тобто, таки — піддослідне кроленя…

— Богдане, ти ще всього остаточно не усвідомив. Адже сам бачив, що лише сама поява однотипного із „Софією” апарату відновила твої здібності.

— Угу, відновила. Снодійним накачали — нанороботи навіть не ворухнулися…

— Вони себе по іншому поводили б, якби тобі дійсно не потрібний був глибокий відпочинок.

— Угу, відпочинок, — знову глитнув грудку в горлі Богдан, не наважуючись підняти голову до зоряного — ні, галактичного! — неба. — Угу, нанороботи… телепатія… думкоформи… Чи то ще буде!.. Та чи людина я взагалі?

— А це, до речі, лише від тебе самого залежить.

— Угу, угу… Від мене… Часу вистачить… Адже тепер через „Софію” та нанороботів я і взагалі безсмертним бути можу? Сам собі бог, дідько мене візьми!

Сонька лише руками розвела, гойднувши своїми невеличкими грудьми і майже впритул наближаючи їх до чоловічого оголеного тіла. Але капітан майже не звернув уваги на цей грайливий порух. Космічна самотність переповнювала кожну клітинку його організму. І кожного наноробота в ньому.

— Але… Але я додому хочу, Сонь… Соню, — по-земному згорьовано звернувся землянин до свого інопланетного кохання. І воно не заперечувало. — Дуже хочу. Там моя батьківщина. Там моє особисте безсмертя, Соню.

— Богдане… Отой апарат, на якому я в лікарню прилітала… На якому тебе сюди доставили… Отой апарат…

Він спеціально під тебе створений. Прийнято рішення, що саме ти будеш… Будеш його капітаном.

Капітан далекого космічного плавання Богдан Кременчук завмер, відчуваючи, як гаряча й щемлива вдячність мільйонів зірок і однієї блакитної планети наповнює його тіло.

— Ми обов‘язково знайдемо Землю, Богдане. Адже тепер це справа, як мінімум, двох світів. Ти ж візьмеш мене в команду?

— Дівчисько! — ласкаво пробурмотів капітан, відводячи вбік очі, затягнуті якоюсь пекучою поволокою. — Куди тобі зі мною? Ти ж навіть не безсмертна.

— Та невже?! Гадаєш, що оцим шприцом ти до мене аж ніяких нанороботів не закинув? — засміялася Сонька і грайливо поляскала його по низу живота.

— Безсоромниця! — вдавано обурено кинув Кременчук, відчуваючи, як тепла хвиля чогось, замішаного на щасті й надії, огортає його.

Але ще щось не давало цій хвилі остаточно підхопити Богдана й понести за собою в пронизливі невідомі далі, які явно потребували його уваги, його допомоги. Він потягнувся до них, прислухався до себе і зрозумів.

— Соню, — мовив, — насамперед Пірр відшукати треба.

Подивитися, що там і як. Зі Жвим-океаном спробувати про паритет домовитися. Бо я… Бо в мене… В мене ти є, а ось в Нкси… Зовсім самотній хлопчина. На мільйони світлових років самотній. Не правильно це.

Наче якась зеленкувата тінь майнула по срібному ядру галактики.

— Не правильно, — погодилася Сонька. — Де він, до речі?

Щось я його бандури не чую. Нксо, хлопчику! — погукала негучно. У відповідь почувся лише тужливий плюскіт води.

Сонька з Богданом швидко перезирнулися і, не змовляючись, кинулися крізь кущарі у той бік, звідки в останній раз чулося зітхання струн. Гілляччя боляче потріскувало під ногами, віття хльостало оголені тіла, але коханці не звертали на це уваги, вивалюючись з підліску на беріг і… І перетворюючись там на дві статуї, облиті синявосрібним світлом галактики.

На самісінькій кромці вузького піщаного пляжу мерхла неоковирна копиця крчовника, уся вкрита… Уся вкрита смарагдовими квітами, що мерехтіли, тріпотіли й відривалися від неї легенькими подувами вітру. Дивне квіття здіймалося над берегом і линуло в срібну ніч, повільно згасаючи в ній і розсипаючись там такими саме повільними іскрами.

— Що це?!? — вражено видихнув Богдан.

— Він… Він квітне… — відгукнулася Сонька. — Ці квіти…

Вони розносять нове зерня… З якого проростуть нові істоти… Адже Нкса — наполовину рослина… Він вже інколи не буде самотнім, Богдане.

— Боже! — річковою хвилею плюснувся голос капітана. — Та чи є самотність в цьому всесвіті?! Та чи є в ньому… смерть? — набурмосив брови, згадуючи раптом Сніжану, Погосяна, Ігоря-Зоребора. — О! — зойкнув зненацька. — А пам‘ятаєш, Ігор казав, що в японських міфах Такаманохара є казковою небесною країною?.. То як це розуміти? Звідки на Землі про вашу планету щось та знають?

Один зі смарагдових квітів майнув повз саме обличчя Сонь Іа, розливаючи навколо якийсь тривожний бентежний аромат. Дівчина легенько дмухнула на квітку і вона полинула далі, круто змінюючи траєкторію свого польоту.

— А, може, десь колись якийсь такаманохарський фантаст написав роман про планету Земля? — спитала саму себе. — Треба буде в бібліотеках попорскатись.

Богдан вражено випростався, вже безстрашно здіймаючи обличчя до виру мільйонів зірок, навислими над цим світом.

Навислими над двома оголеними істотами, вигаданими ними. І над квітами ще однієї, які летіли, летіли просто вгору, підхоплені правічним рухом галактики. Квіти здіймалися вище, вище, осипаючи зеленкуваті іскри зерен, що падали на темінь річки, дерев, трав і берегу, на якому поряд з неоковирною копицею лежала срібна бандура. І забутий не віддалік від неї міліцейський кашкет гременецького мента Богдана Кременчука.

— Кожен з нас має право на космос, — почувся йому далекий-далекий, ледь хрипкуватий голос Погосяна. — Річ в тому, як ми самі використовуємо це право…

2006–2007 р.р.

[1] В 1968-му році професор Лавсток висунув „гіпотезу Гайя”, яка стверджує, що наша планета є єдиним живим організмом, який відповідним чином реагує на втручання людини в його життя.

[2] “Гімн Сварогу” (веб-сторінка ГО “Русь”: /)

[3] “Гімн Сварогу” (веб-сторінка ГО “Русь”: /)

[4] Сергій Татчин, „Автентичне”

[5] Тут і далі: Наталка-Артанія Кобза „Дітям Сонця”

[6] Т.Г.Шевченко, „Перебендя”

This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

12.03.2009

Оглавление

І. Земля

ІІ. Пірр

ІІІ. Сорора

IV. Арканар

V.Арракі

VІ. Хот

VІІ. Кременчук

VІІI. Такаманохара Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg