“Коли вони прибували в Україну чи десь-інде, їхні ватажки відбирали третину війська, що в свою чергу поділялося на менші загони, які розбігалися на п’ять-шість миль у різних напрямках; а тим часом основне військо трималося купи, щоб дати відсіч при можливому наскокові ворога; коли загони поверталися з грабу¬вання, ватажки гуртували інші загони, що в свою чергу розбігалися грабувати, дотримуючись такого порядку, щоб усі загони, які гасають тут і там, могли за короткий час з’єднатися з основним військом. Пограбувавши та спустошивши так країну протягом 4–6 днів, вони якнайшвидше повертали назад, щоб уникнути погоні…”[1]*
Уже п’яту добу сунуло татарське військо з великим ясиром. Пов’язані сиром’ятними ременями бранці приречено ступали розпеченою землею. Збита кіньми пилюка, полуднева спека обпікали обличчя, тіло. Багато хто валився з ніг і тут-таки гинув від списа. А навколо — сухий, рудий, випалений сонцем степ. Лише деінде траплялися колючі чагарники та острівці по¬сохлої трави. Не чулося пташиного співу, цвірчання коників. Усе вимерло… “Крря-а!” — прокричить крук і швидше покине цей мертвий простір, прямуючи на північ.
Татари поспішали до Казікермена[2]. Казікермен — це кінець смертельної небезпеки, це відпочинок, вода, мечеть; це місце, де вже можна продати частину полонених. Сава йшов з потрісканими губами й розпухлим від спраги язи¬ком. Сириця врізалася в зап’ястя, набряклі руки пекло вогнем, ніби у важ¬кому маренні пропливала курна дорога. Все, що він бачив, скидалося на страхітливий сон. В уяві час від часу спалахували картини полону…
Вони їхали берегом невеликої дзвінкої річки Інгулець. Позаду залишився важкий шлях із Києва.
— Далеко ще? — запитав Гриць Нечипуренко, товариш, з яким вони разом кинули навчання.
— Далеко, — відказав Сава.
Комментарии к книге «Золото і кров Сінопа», Виктор Васильевич Савченко
Всего 0 комментариев