«В тіні янгола смерті»

— Отже, цим і скінчилася Велика битва під курганом, так, діду? — запитала струнка русява дівчина років вісімнадцяти в старого сивого козака.

Той кивнув головою.

Козак і дівчина сиділи в саду, неподалік невеликої біленької хатини: козак сидів на товстій березовій колоді й курив, дівчина — навпроти нього вишивала на маленькому стільчику.

— Ух! Аж мороз по шкірі йде… — Дівчина з повагою дивилася на діда своїми чорними, як смола, очима.

Раптом з-за стогу, що стояв одразу за садом, з’явилося усміхнене вусате обличчя водяника Никодима.

— Хе! Хіба то страшне, Орисько? Поживи, ще й не таке побачиш! — сказав він, провівши рукою по пишних вусах.

— Тьху на твою дурну голову! — роздратовано вигукнув козак і почав вибивати з люльки попіл. — Ще чого добро, наврочиш, чудо болотяне!

— Ех, постарів ти, Сивий, — зітхнув Никодим, який, на відміну від козака, анітрохи не змінився. — Онуків уже нажив…

Козак понурив голову.

— І сердишся дарма, — продовжував водяник, — сам же хотів, щоб Ориська знахаркою стала, то чого тепер злишся? На світі всякого повно, від усього не вбережеш… А я не лякаю, а застерігаю.

Андрій мовчки забив і знову розкурив свою люльку.

— Авжеж, Орисю, правду Никодим каже, — сказав згодом він.

Але дівчина лише лукаво всміхнулася і підморгнула водяникові.

— Ух і мала! — засміявся Никодим. — Гаряча кров, як у діда замолоду. У нього вдалася!

Орися й собі розсміялася.

— Діду, — раптом звернулася вона до Андрія, — а з чого все почалося?

Козак здивовано подивився на онучку.

— Що саме, дитино?

— Ну, як ви усі познайомилися?

Водяник при цих словах чомусь запосміхався. Козак глянув на нього і собі посміхнувся.

— Якби не оце чудо, — кивнув він на водяника, — то не топтати б мені рясту вже давно! Ой як давно…

— То розкажи! — дівчина опустилася на коліна біля діда, взявши його натруджені мозолисті руки у свої.

Козак зітхнув.

— Хай Никодим почне, а я, коли що, підхоплю.

Водяник сів коло Андрія і теж закурив люльку. Очі його дивилися кудись удалечінь, і він бачив, наче зараз…