«Змій»

Її нема, її нема. Монета обертається, а її нема.

Ходімо.

Подивімося вдвох, ви і я.

Ми відганяємо тумани.

Ми ступаємо на шахівницю, робимо пишну появу: ми тут, ми прибули; нехай замовкнуть музики, нехай ті, хто знає, відвертаються при нашому наближенні. Ми — арбітри цієї події; ми судимо, ми поза грою, але водночас є її частиною, нас полонить перебіг гри, ляскання карт, падіння фігур. Ви думали, що вільні від гри? Ви вважаєте себе чимось більшим в очах гравця? Ви гадаєте, що хід робите ви, а не вами?

Якими наївними ми стали.

Оберімо місце, нехай це буде Венеція. Скажімо, це буде 1610 рік, шість років відколи Папа востаннє оголошував це місце єретичним, позбавляючи його благословення своїх молитов. І чим було це оголошення для людей, що жили в цьому місті? А було воно не більшим, ніж було: аркушем паперу з печаткою. Жоден єпископ Рима не міг похитнути це місто, що тоне. Натомість прибудуть чорні пацюки, вони принесуть бліх і чуму, і тоді місто покається в недостатній вірі.

Але ми випереджаємо події. Для тих з нас, хто грає в Домі Ігор, час тягнеться, наче тісто, яке місять; натягуючись, рветься, але ми вперто продовжуємо, і гра триває.

Її зватимемо Тіна.

Вона народилася наприкінці шістнадцятого століття в сім'ї купця, який заробив статок, купуючи тканини в Єгипті та продаючи їх голландцям; її мати була єврейкою, яка вийшла заміж заради кохання, а її батько годував її мало не від народження свининою та змусив її заприсягтися, що вона ніколи не розкриє цю таємницю великим чоловікам міста.

— Ким я буду, коли виросту? — питала вона батька. — Я можу бути водночас і твоєї дочкою, і маминою?

На що її батько відповідав:

— Ні тим, ні другим. Я не знаю, ким ти станеш, але ти будеш собою, і цього буде достатньо.

Згодом, коли її мати помирає, батько згадує свої слова та плаче. Його брат, який ніколи не схвалював цей шлюб і, як його символ, завжди не любив дитину, крокує взад-вперед, роздратовано кажучи:

— Припини плакати! Будь чоловіком! Мені соромно дивитися на тебе!

Вона, дитина восьми років, почервонілими очима дивиться на цю розмову крізь двері, стискає кулаки та обіцяє, що ніхто ніколи більше не бачитиме, як вона плаче.