«На лезі клинка»

На лезі клинка (fb2) - На лезі клинка [The Blade Itself] (пер. Максим Бакалов) (Перший закон - 1) 2326K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джо Аберкромби

Джо Аберкромбі На лезі клинка

Кінець

Лоґен мчав між деревами, ковзаючи босими ногами по мокрій землі, твані і вогких соснових голках. Від бігу йому дерло у грудях, а в голові бушувала кров. Він спіткнувся і розпластався на землі, ледь не протявши собі грудей власною сокирою. Так і лежав, відсапуючись, вдивляючись у тінистий ліс.

Усього мить тому Шукач був поряд із ним, це точно, а тепер наче крізь землю запався. Куди запропастились інші, також загадка. Ото вже лідер — погубив усіх своїх хлопців. Треба було би спробувати повернутись, але його оточили шанка. Він відчував, як вони рухалися між деревами, а їхній запах бив йому у ніздрі. Здавалося, ніби десь зліва кричали, — мабуть, там точилася боротьба. Лоґен повільно звівся на ноги, намагаючись не шуміти. Тріснула гілка, і він вмить обернувся.

На нього летів спис. Загрозливий на вигляд спис, з яким на нього нісся шанка.

— Чорт! — лайнувся Лоґен.

Він кинувся вбік, послизнувся і впав ниць, а тоді з тріском покотився через чагарник, щомиті чекаючи, коли у його спину встромлять спис. Важко дихаючи, звівся на ноги. В нього знову цілилось блискуче наконеччя, але Лоґен ухилився і сховався за широким стовбуром дерева. Щойно він визирнув — плоскоголовий зашипів і замахнувся списом. Лоґен лише на мить вигулькнув з іншого боку, а тоді відскочив, обігнув дерево одним стрибком і, заволавши на все горло, рубонув сокирою. Лезо із хрускотом увігналось у череп шанка. Пощастило, втім, Лоґен вирішив, що на дрібку удачі він заслужив.

Плоскоголовий завмер, приголомшено кліпаючи. Тоді захитався, по його обличчю текла кров. Врешті каменем упав на землю, видерши сокиру з пальців Лоґена, і затіпався біля його ніг. Лоґен спробував вхопитись за руків’я сокири, але шанка якимось чином досі тримав свій спис і його наконеччя шалено хилиталось у повітрі.

— А-а! — скрикнув Лоґен, коли спис черкнув його руку.

Він відчув, як на його обличчя впала тінь. Ще один плоскоголовий. І то до біса кремезний. Уже летить в стрибку, витягнувши руки. Нема часу, щоб вирвати сокиру, нема часу, щоб відскочити. Лоґен розкрив рота, але сказати нічого не встиг. Та й що тут, зрештою, скажеш?

Вони разом гепнулись на мокру землю і покотились по багнюці, колючках та зламаних гілках. З гарчанням дерли і товкли одне одного. Лоґен з розмаху влетів головою в окоренок, аж у вухах задзвеніло. Він мав десь ніж, але не міг згадати, де. Вони котилися й котилися по схилу, і світ кружеляв разом з ними, і Лоґен хитав головою, щоб позбутися дзвону у вухах, і побіжно задушити кремезного плоскоголового. І кінця тому не було видно.

Розбити табір біля ущелини здавалося чудовою ідею — підкрастись ззаду було неможливо. Проте тепер, коли Лоґен зісковзнув на животі з краю скелі, ця ідея втратила свою привабливість. Його руки шкребли сиру землю. Саме багно та брунатні соснові голки. Його пальці намагалися за щось вхопитися, але спробуй вхопи порожнечу. Він почав падати. З горла вирвався притлумлений зойк.

Руки у щось вчепились. Це був корінь дерева, що стирчав із землі на самісінькому краю ущелини. Лоґен погойдувався у повітрі, сапаючи, але тримався міцно.

— Ха! — вигукнув він. — Ха!

Він був досі живий. Кільком плоскоголовим не прикінчити Лоґена Дев’ятипалого. Він спробував підтягнутись до краю скелі, але не зміг. Щось важенне вчепилося в його ноги. Він глянув униз.

Ущелина була глибокою. Дуже глибокою, з прямовисними кам’янистими схилами. То там, то сям з розколин визирали дерева, що росли прямо в повітрі, тягнучись гіллям до порожнечі. Далеко внизу вирувала річка — швидка і люта, вона шумувала, омиваючи визублене чорне каміння. Все це, ясна річ, не втішало, однак справжня проблема знаходилась ближче. Кремезний шанка усе ще був з ним і, міцно вчепившись брудними руками в його ліву ногу, поволі розгойдувався з боку на бік.

— Чорт, — пробурмотів Лоґен.

Оце так встряв. За своє життя він встиг побувати у бувальцях, але йому завжди щастило виплутатися, щоб потім співати про це пісні. Втім, щось гірше за цю ситуацію важко було уявити. Це змусило його задуматись про власне життя. Тепер воно здавалося йому гірким і мáрним. Нікому воно не принесло добра. Було сповнене жорсткості і болю, поміж якими — одні лише розчарування та негаразди. Його руки починали втомлюватись, у передпліччях пекло. Не схоже було, щоб кремезний плоскоголовий збирався найближчим часом падати. Ще й більш од того, за цей час він підтягнувся вище по нозі, а зараз зупинився і свердлив його поглядом.

Якби на місці шанка опинився Лоґен, він би, найпевніше, помислив: «Моє життя залежить від ноги, на якій я вишу — краще не ризикувати». Людина радше спершу рятуватиме себе, а не вбиватиме свого ворога. Проте, на жаль, шанка мислили інакше, і Лоґен про це знав. Тож він не надто здивувався, коли плоскоголовий розтулив пащеку й увіп’явся зубами в його литку.

— А-а-а! — застогнав Лоґен, відтак заверещав і взявся з усіх сил товкти своєю босою п’ятою, аж поки з голови шанка не почала юшити кров, але той не переставав кусати, і що сильніше Лоґен кóпав, тим більше його руки зісковзували зі слизького коріння. Він вже тримався за самі його кінчики, та й ті могли обламатися будь-якої миті. Лоґен спробував забути про біль у долонях, печію в руках та про зуби плоскоголового, що вп’ялися в ногу, а натомість подумати, як чинити далі. Треба падати. Вибір був так собі — каміння або вода, тож розмірковувати нема про що.

Коли маєш якусь проблему, краще її взяти і вирішити, аніж потім усе життя боятись. Так сказав би Лоґенів батько. Тож він міцно вперся вільною ногою в кам’янисту поверхню, востаннє глибоко вдихнув, і з останніх сил метнув своє тіло у порожнечу. Лоґен відчув, як його ногу відпустили спершу зуби шанка, потім — чіпкі руки, і на мить він звільнився.

А тоді почалося падіння. Швидке падіння. Повз нього, шалено обертаючись, промайнули стіни ущелини — сірий камінь, зелений мох, клапті білого снігу.

Лоґен повільно перевернувся у повітрі, безцільно махаючи руками і ногами — надто наляканий, щоб закричати. Зустрічний вітер шмагав по очах, шарпав за одяг, не давав вдихнути. Він побачив, як кремезний шанка врізався у скелю. Переламався, відбився від неї і полетів, — без сумніву, мертвий. Видовище було приємне, втім, Лоґенова радість тривала недовго.

Його зустріла вода. Вона вдарила Лоґена у бік, немов оскаженілий бик, вибила з легенів повітря, висадила з голови всю тяму, і затягнула в глибоку, холодну темряву…

Частина перша

Тягне до себе людину залізо[1].

Гомер

Вцілілі

Плескіт води. Це було перше, що він почув. Плескіт води, шелестіння дерев і пташине поклацування впереміж зі щебетанням.

Лоґен ледь-ледь розплющив очі. Крізь листя пробивалося сліпуче, яскраве світло. Оце і є смерть? Але чому ж тоді так боляче? Лівий бік увесь горів. Він спробував вдихнути на повні груди, але похлинувся, викашляв воду і сплюнув твань. Застогнав і, важко дихаючи крізь зціплені зуби, навкарачки видерся на берег, а там уже перевернувся на спину і розвалився поблизу річки на мохові, мулі та гнилому хмизняку.

Якийсь час він так і лежав, вдивляючись крізь чорне гілля у сіре небо. З його запаленого горла виривався хрип.

— Я досі живий, — прокректав він сам до себе.

Досі живий, на які способи не бралися б природа, шанка, люди і звірі. Отак лежачи навзнак, мокрий як хлющ, він почав сміятись. Це був свистячий, булькаючий сміх. Що би там не говорили, а виживати Лоґен Дев’ятипалий вмів.

Болотистим узбережжям річки просвистів холодний вітер, і Лоґенів сміх поволі стих. Так, він був живий, але чи надовго — це питання питань. Лоґен сів, здригаючись від болю. Похитуючись, звівся й обіперся об стовбур найближчого дерева. Вичистив від бруду ніс, очі та вуха. Врешті задер мокру сорочку, щоб оцінити ушкодження.

Внаслідок падіння весь бік був у синцях. Ребра вкрили сині та багряні плями. Хоча кожен доторк до них озивався болем, але, схоже, обійшлося без переломів. На ногу було страшно глянути: не нога, а криваве місиво, і все це завдяки старанням шанка. Боліло добряче, але він досі міг нею рухати, а це найголовніше. Нога йому ще знадобиться, аби звідси вибратись.

Ніж, як зазвичай, висів у піхвах на поясі, і Лоґен був неабияк цьому радий, бо знав із досвіду, що ножів багато не буває, а цей ніж був напрочуд годящим. Проте перспектива все ще видавалась безрадісною. Він був сам-один у лісі, який кишів плоскоголовими. Лоґен не уявляв, де знаходиться, але міг орієнтуватись по річці. Усі річки текли на північ, від гір до холодного моря. Слід іти вздовж річки на південь, проти течії. Триматися річки, а тоді піднятися на Високогір’я, куди шанкам зась. Це був його єдиний шанс.

В цю пору року там буде холодно. Страшенно холодно. Він поглянув на свої босі ноги. Так вже сталося, що шанка навідались саме тоді, коли він зняв чоботи й обрізав мозолі. Плаща на ньому теж не було — він сидів біля багаття. Так він не протягне у горах навіть дня. Його руки та ноги за ніч почорніють, і він мало-помалу загине, перш ніж дістатися гірських перевалів. Якщо до того не помре з голоду.

— Чорт, — буркнув він.

Потрібно було повертатися до табору. Він міг лише сподіватись, що плоскоголові пішли, залишивши щось по собі. Щось таке, чим він міг скористатись для виживання. І хоча сподівань вже назбиралося забагато, проте вибору в нього не було. В нього ніколи не було вибору.

Доки Лоґен знайшов потрібне місце, пустився дощ. Великі краплі приліпили його волосся до черепа і наскрізь промочили одяг. Він притиснувся до порослого мохом стовбура і визирнув, щоб роздивитися привал. Серце бухало в грудях, а пальці правиці до болю міцно стискали слизьке руків’я ножа.

Він побачив почорніле коло на місці колишнього багаття, обрамлене напівспаленим галуззям і втоптаним попелом. Побачив велику колоду, на якій сиділи Тридуба і Доу, коли вигулькнули плоскоголові. Побачив і шматки порваного та поламаного начиння, де-не-де розкидані по галявині. Він нарахував троє мертвих шанка, що скрючилися на землі. В одного із грудей стирчала стріла. Троє мертвих, а живих начебто нема. Пощастило. Пощастило вижити, та й усього. Як завжди. Втім, вони могли повернутись будь-якої миті. Варто було поквапитись.

Лоґен вибіг з-за дерев і взявся нишпорити по землі. Його чоботи досі лежали там, де він їх залишив. Він схопив їх і, стрибаючи колами, натягнув на свої задубілі ноги, при цьому через поспіх ледь не гепнувшись в болото. Плащ теж був на місці, заткнутий під колодою, приношений і пошарпаний за десять років негод і війни, порваний і заново зашитий, без половини рукава. Дорожній мішок лежав безформною купою неподалік у чагарнику, а його вміст розсипався по схилу. Лоґен припав до землі і, затамувавши подих, почав збирати все назад. Шматок мотузки, стара глиняна люлька, кілька смужок сушеного м’яса, голка і нитка, пом’ята фляга, всередині якої досі хлюпала випивка. Все потрібне. Все знадобиться.

На гілці висіла подерта ковдра, мокра й наполовину вкрита зашкарублою грязюкою. Лоґен стягнув її й усміхнувся. Під ковдрою лежав його старий щербатий казанок. Він перекинувся набік — певно, під час сутички збили з вогнища. Лоґен узяв його до рук, цей випробуваний, добре знайомий, хоча й пом’ятий і почорнілий за багато літ служби казанок. Він був у нього віддавна. Пройшов з ним не одну війну, перетнув Північ і повернувся назад. Під час походів вони всі разом у ньому готували, всі разом з нього їли. Форлі, Мовчун, Шукач, всі загалом і кожен зокрема.

Лоґен ще раз оглянув табір. Троє мертвих шанка, але жодних жертв з-поміж його людей. Можливо, вони все ще десь поблизу? Мабуть, якби він ризикнув пошукати…

— Ні.

Він сказав це тихо, пошепки. Треба дружити з головою. Сюди наскочила ціла зграя плоскоголових. Сила-силенна. Він не уявляв, скільки часу пролежав на березі річки. Навіть якщо кільком хлопцям і вдалося втекти, шанка полюватимуть на них, будуть вистежувати їх по лісах. Немає сумніву, що їхні трупи тепер розкидані по гірських долинах. Єдине, що Лоґен міг зробити, це рушити в гори, і спробувати врятувати власне нікчемне життя. Треба бути реалістом, як би при цьому не було боляче.

— Тепер є тільки ти і я, — мовив Лоґен, запихаючи казанок в мішок і закидаючи його на плече.

Він закульгав геть так швидко, як міг. Вгору, до річки, до гір.

Тільки їх двоє. Він і його казанок.

Єдині вцілілі.

Питання

«Чому я це роблю?» — в тисячний раз запитував себе інквізитор Ґлокта, кульгаючи по коридору. Хоча стіни були поштукатурені і побілені, проте досить давненько. Саме місце мало похмурий вигляд, а повітря віддавало вологою. Вікон тут не було, оскільки коридор знаходився глибоко під землею, і від ліхтарів у кожний закуток тяглися хиткі тіні.

«Чому взагалі може хотітися таке робити?»

Кроки Ґлокти вистукували на брудних плитках підлоги незмінний ритм. Спершу впевнене цокання правого каблука, тоді стукіт ціпка, а відтак безкінечне човгання лівої ноги зі знайомим штриканням у щиколотку, коліно, задницю та спину. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.

Час від часу брудну однотонність коридору скрашали важкі двері, окуті й оббиті поточеним залізом. Проходячи повз одні з них, Ґлокті причувся притлумлений болісний зойк.

«Цікаво, що за бідного дурня там допитують? Який злочин він скоїв або ж не скоїв? Які таємниці розкривають, яку брехню виявляють, яку зраду розвінчують?»

Однак йому не довелося довго гадати. Його думки перервали сходи.

Якби Ґлокті дали можливість катувати одну людину, будь-яку людину, він, безумовно, взявся би за винахідника сходів. Коли Ґлокта був молодий і багато хто робив йому пошанування, ще до тих прикрих подій, він ніколи не звертав особливої уваги на сходи. Він перескакував по дві сходинки за раз і весело чимчикував собі у справах. Тепер усе інакше.

«Вони усюди. Без них не перейти із поверху на поверх. А крім того, спускатись завжди гірше, ніж підніматись — цього люди не усвідомлюють. Коли піднімаєшся, то падаєш, зазвичай не так звисока».

Він добре знав цей сходовий марш. Шістнадцять сходинок, витесаних з гладкого каменю, трохи потертих ближче до центру, трохи вологих, як і все навколо. Поручня не було, тож вхопитися ні за що.

«Шістнадцять ворогів. Справжнє випробування».

Ґлокта змарнував чимало часу, перш ніж вигадав найменш болючий метод спуску сходами. Він рушив боком, наче краб. Спершу палиця, тоді ліва нога, а потім права. Особливо боліло тоді, коли він спирався на ліву ногу, від чого ще й пекельно штрикало в шиї.

«Чого у мене так болить у шиї, коли я спускаюсь сходами? Може, шия приймає на себе мою вагу? Таке може бути?»

Так чи інак, а боліло нестерпно.

Ґлокта спинився за чотири сходинки від підніжжя. Він майже подолав їх. Його рука тремтіла, стискаючи маківку ціпка, а ліва нога пекла, мов навіжена. Він намацав язиком ясна в тому місці, де колись були передні зуби, глибоко вдихнув і зробив крок уперед. Нога страшно підломилась, і він завис у повітрі, вивертаючись та похитуючись, в той час як у голові, немов у казані, закипіли страх і відчай. На наступну сходинку він ступив, наче п’яничка, чіпляючись нігтями за гладку стіну і повискуючи від переляку.

«Тупий, безмозкий телепню!»

Ціпок стукнув об підлогу, незграбні ноги перебороли камінь, і він опинився внизу, якимось дивом не впавши.

«А ось і вона. Та страшна, прекрасна, тягуча мить між ударом по мізинцю і появою болю. Скільки у мене часу до його приходу? Як боляче буде, коли це станеться?»

Відсапуючись із роззявленим ротом біля підніжжя сходів, Ґлокта відчув, як його охоплює трепетне передчуття.

«Починається…»

Мука була невимовною: весь його лівий бік, від ніг до голови, скувала нестерпна судома. Він міцно зажмурив водянисті очі і затиснув рот правицею так сильно, що аж хруснули суглоби пальців. Рештки зубів у зціплених щелепах скреготали від натуги, але тонкий, уривчастий стогін усе ж зірвався з його вуст.

«Я кричу чи сміюсь? Як розрізнити?»

Він важко сапав, дихаючи через ніс, з якого йому на руку булькали шмарклі, тим часом як скоцюрблене тіло тремтіло, силуючись не впасти.

Судома минула. Ґлокта обережно, одна за одною, поворушив руками-ногами, щоб оцінити ушкодження. Його нога палала, ступня затерпла, а в шиї з кожним порухом штрикало, віддаючись у спині болісними кольками. «Загалом, навіть непогано». Він із зусиллям нагнувся і двома пальцями вхопив свій ціпок, а тоді піднявся і затиллям долоні витер шмарклі та сльози.

«Оце-то так. Може, мені сподобалось? Для більшості сходи — це звична справа. Для мене ж — пригода!»

Ґлокта побрів коридором, тихо посміюючись сам до себе. Він все ще ледь помітно усміхався, коли дістався своїх дверей і, човгаючи, увійшов всередину.

Брудна біла коробка з двома дверима, розташованими одне проти одного. Стеля була незручно низькою, а світло палючих ламп било в очі. Один куток геть відсирів, і облізла штукатурка взялася пухирями, поцяткованими чорною цвіллю. Хтось намагався відтерти довжелезний шлейф крові з однієї стіни, але, видно, не надто старався.

Практик Фрост стояв в іншому кінці кімнати, склавши жилаві руки на широких грудях. Він кивнув Ґлокті, виражаючи не більше почуттів, аніж камінь, і Ґлокта кивнув у відповідь. Між ними стояв подертий і заплямований дерев’яний стіл, прибитий до підлоги, а обабіч нього примостились два стільці. На одному з них сидів голий товстун. Його руки були міцно зв’язані за спиною, а на голову надітий коричневий мішок. Часте, приглушене дихання чоловіка було єдиним звуком у кімнаті. Хоч тут, під землею, стояв холод, але з товстуна лився піт.

«Правильно робить, що пітніє».

Ґлокта закульгав до іншого стільця, акуратно зіпер свій ціпок об край стільниці і, тамуючи біль, поволі, обережно сів. Він розім’яв шию, покрутивши нею вліво-вправо, а тоді розслабив тіло і прийняв близьку до зручної позу. Якби у Ґлокти була можливість потиснути руку однієї людини, будь-якої людини, він, безумовно, потиснув би руку винахіднику стільців.

«Він зробив моє життя майже стерпним».

Фрост мовчки виступив з кутка і затиснув порожній вершечок мішка між двома пальцями — м’ясистим і блідим вказівним та товстим і білим великим. Ґлокта кивнув і практик зірвав мішок — Салем Ревс закліпав від різкого світла.

«Нахабне, бридке свиняче рило. Нахабна ти, бридка свиня, Ревсе. Плюгавий кабанюра. Б’юся об заклад, ти готовий зізнатися прямо зараз, готовий торочити без упину, аж доки нам всім не набридне».

На щоці чоловіка красувався великий темний синець, і ще один на щелепі, над подвійним підборіддям. Коли його водяві очі пристосувалися до світла, він упізнав Ґлокту, котрий сидів навпроти нього, і його обличчя раптом сповнилось надією.

«Не на того, ой не на того він покладає надію».

— Ґлокто, ви мусите мені допомогти! — заскиглив він, нахилившись уперед, наскільки дозволяли пута, і слова полилися з нього нестримним потоком розпачу. — Я помилково звинувачений, ви ж знаєте, я невинний! Ви прийшли мені допомогти, правда? Ви мій друг! У вас тут є зв’язки. Ми ж друзі, друзі! Ви могли би замовити за мене слівце! Я невинна людина, це помилка! Я…

Ґлокта підняв руку, вимагаючи тиші. Якусь мить він уважно розглядав знайоме обличчя Ревса так, ніби бачив його вперше, а тоді повернувся до Фроста: — Я мав би знати цього чоловіка?

Альбінос не відповів. Нижню половину його обличчя приховувала маска практика, а верхня не виказувала жодних емоцій. Він спостерігав за в’язнем на стільці, не зводячи пильного погляду рожевих, як у трупа, очей. Відколи Ґлокта зайшов у кімнату, він навіть жодного разу не кліпнув.

«Як йому це вдається?»

— Це я, Ревс! — прошипів товстун. Тон його голосу поступово набував відтінку паніки. — Салем Ревс. Ви знаєте мене, Ґлокто! Ми разом були на війні до того, як… самі знаєте… ми друзі! Ми…

Ґлокта знову підняв руку і відкинувся на спинку стільця, постукуючи нігтем по одному із зубів, так наче про щось замислився.

— Ревс. Ім’я мені знайоме. Купець, член Гільдії мерсерів[2]. Подейкують, із багатіїв. Тепер згадав… — Ґлокта нахилився вперед і зробив театральну паузу. — Він зрадник! Його схопила Інквізиція, його майно конфісковане. Він, бач, збирався ухилитись від сплати королівського податку.

У Ревса відвисла щелепа.

— Королівського податку! — крикнув Ґлокта і гупнув кулаком по столу. Товстун дивився широко розкритими очима і облизнув зуб.

«Справа зверху, другий ззаду».

— Втім, де наші манери? — запитав Ґлокта, не звертаючись ні до кого конкретного. — Знали ми одне одного колись чи ні, а от з моїм помічником вас точно належним чином не познайомили. Практику Фросте, привітайтеся з цим товстуном.

Фрост вдарив долонею, але удар був такої сили, що Ревс умить злетів зі стільця. Стілець зі стукотом хитнувся, проте не впав.

«Як йому таке вдається — не перекинувши стільця, збити людину на землю?»

Ревс з якимось клекотом — мордою у плитку — розпластався на підлозі.

— Він нагадує мені кита, що викинувся на берег, — тупо сказав Ґлокта.

Альбінос схопив Ревса попід руки, підняв і закинув назад на стілець. Зі щоки Ревса крапала кров, зате його свинячі оченята тепер посерйознішали.

«Більшість людей удари ламають, але трапляються такі екземпляри, кого вони гартують. Нізащо б не сказав, що цей товстун — сильна людина, та, зрештою, життя сповнене несподіванок».

Ревс сплюнув кров на стіл.

— Ви зайшли надто далеко, Ґлокто, так і знайте! Мерсери — шанована гільдія; ми маємо вплив! Вам це просто так не минеться! Мене знають люди! Моя дружина вже зараз подає клопотання королю, щоб той розглянув мою справу!

— Ваша дружина, кажете, — Ґлокта сумно всміхнувся. — Ваша дружина — напрочуд вродлива жінка. Вродлива і молода. Здається мені, навіть замолода для вас. Здається мені, що вона скористалася можливістю позбутися вас. Що вона показала нам ваші бухгалтерські книги. Всі до одної.

Обличчя Ревса побіліло.

— Ми переглянули їх, — Ґлокта показав на уявний стос паперів зліва, — а потім переглянули й інші, у скарбівні, — показав інший стос справа. — І уявіть собі, яким було наше здивування, коли суми з якогось дива не зійшлися. Крім цього, було зауважено нічні візити ваших працівників до складів у старому кварталі, незареєстровані малі човни, хабарі службовцям, підробка документів. Мені продовжувати? — запитав Ґлокта, зі щирим осудом похитуючи головою. Товстун хапнув повітря й облизав губи.

Перед в’язнем поклали перо і чорнило, а також заяву-зізнання, детально заповнену чудовим, акуратним почерком Фроста — залишалося поставити лише підпис.

«Я його випатраю тут і зараз».

— Зізнавайтеся, Ревсе, — тихо прошепотів Ґлокта, — і безболісно завершимо цю чорну справу. Зізнавайтеся і назвіть своїх поплічників. Ми й без того знаємо, хто вони. Так нам усім буде легше. Я не хочу тебе калічити, повір — це не потішить мене.

«Ніщо не потішить».

— Зізнайся. Зізнайся і тебе пощадять. Заслання в Енґлію не таке страшне, як його малюють. Там теж можна насолоджуватися життям, а заодно і щоденною чесною працею на службі в короля. Зізнавайся!

Ревс дивився на підлогу, облизуючи зуб. Ґлокта відкинувся на спинку стільця і зітхнув.

— Або не зізнавайся, — додав він, — і тоді я принесу інструменти.

Фрост підійшов ближче, і його широка тінь закрила обличчя товстуна.

— Біля доків знайшли тіло, — тихо мовив Ґлокта, — опухле від морської води і страшно, страшно понівечене… таке, що й годі впізнати.

«Уже готовий говорити. Він повний, стиглий, от-от лусне».

— Коли покалічили — до чи після смерті? — запитав він спокійно у стелі. — До того ж ким був загадковий покійник — чоловіком чи жінкою? — Ґлокта знизав плечима. — Хто його знає?

У двері різко постукали. Обличчя Ревса смикнулось на звук, знову сповнившись надії.

«Ну не зараз же, чорт забирай!»

Форст підійшов до дверей і ледь-ледь прочинив їх. Йому щось сказали. Зачинивши двері, Фрост нахилився, щоб прошепотіти це щось Ґлокті на вухо.

— Тсе Феверар, — почулося нерозбірливе шамкання, з якого Ґлокта зрозумів, що за дверима стоїть Северард.

«Що, вже?»

Ґлокта усміхнувся і кивнув, немов це були гарні новини. Обличчя Ревса дещо спохмурніло.

«Чому чоловік, який займався таємною справою, не здатен приховати свої емоції в цій кімнаті?»

Але Ґлокта знав, чому.

«Важко залишатися спокійним, коли ти переляканий, беззахисний, самотній, як перст, а твоя доля в руках людей, які не відають милосердя. Кому не знати цього краще, ніж мені?»

Він зітхнув і, надавши голосу найапатичнішого тону, спитав:

— Ти бажаєш зізнатися?

— Ні!

В свинячих очках в’язня знову спалахнула непокора. Він не зводив настороженого погляду та мовчки посмоктував зуба.

«Несподівано. Дуже несподівано. А втім, ми тільки почали».

— Що, муляє зуб, Ревсе?

Ґлокта знав про зуби геть усе. Над його власним ротом попрацювали кращі з кращих. «Або гірші з гірших — це ще як подивитись».

— Схоже, мені доведеться зараз тебе покинути, але я подумаю про твій зуб. Я гарненько поміркую, що з ним робити. — Він взявся за палицю. — Я хочу, щоб ти подумав про мене, про те, як я взяв близько до серця твій зуб. А ще хочу, щоб ти гарненько поміркував про підписання зізнання.

Ґлокта незграбно підвівся, випростовуючи хвору ногу.

— Втім, гадаю, що тобі може бути достатньо і звичайного мордобою, тож залишу тебе на півгодини в товаристві практика Фроста.

Рот Ревса викруглився — від здивування у нього відібрало мову. Альбінос підняв стілець разом із товстуном і повільно розвернув його до себе.

— У цій справі він, безумовно, найкращий.

Фрост дістав пару пошарпаних шкіряних рукавичок і взявся акуратно натягувати їх на свої грубі білі руки, палець за пальцем.

— Ти ж завжди любив мати все найкраще, еге ж, Ревсе?

Ґлокта рушив до дверей.

— Зачекай! Ґлокто! — заволав Ревс через плече. — Зачекай, я…

Практик Фрост затиснув рот товстуна рукавичкою і приклав палець до своєї маски.

— Ш-ш-ш, — шикнув він. Двері, клацнувши, зачинились.

Северард прихилився до стіни в коридорі, сперши одну ногу на штукатурку. Він немелодійно насвистував під маскою і водночас погладжував своє довге тонке волосся. Коли в дверях з’явився Ґлокта, він випростався і легенько вклонився, а бісики в його очах видали усмішку.

«Постійно він усміхається».

— Очільник Келайн бажає вас бачити, — мовив він із помітним акцентом простолюдина, — і, як на мене, він ще ніколи не був таким сердитим, як сьогодні.

— Северарде, бідолахо, ти, мабуть, добряче налякався. Шкатула у тебе?

— Так.

— Дістав звідти щось для Фроста?

— Дістав.

— І для своєї дружини, сподіваюсь, теж?

— О, так, — сказав Северард, а його очі заблищали сильніше, ніж зазвичай. — Моя дружина житиме в достатку. Якщо вона у мене колись буде.

— Добре. Я поспішу відповісти на виклик очільника. Коли мине п’ять хвилин з початку мого візиту, зайдеш зі шкатулою.

— Просто ввалитися до нього в кабінет?

— Можеш хоч пику його почикрижити ножем, мені байдуже.

— Буде зроблено, інквізиторе.

Ґлокта кивнув і розвернувся, щоб іти собі, аж нараз обернувся.

— Тільки не треба насправжки його чикрижити, гаразд, Северарде?

Практик усміхнувся очима і вклав свій страшний ніж назад у піхви. Ґлокта закотив очі до стелі, а тоді пошкандибав, постукуючи ціпком по плитах і тамуючи біль у нозі. Цок, стук, біль. Такий був ритм його ходьби.

Кабінетом очільнику слугувала велика і по-багатому опоряджена горішня кімната в Будинку питань — кімната, в якій все було надто великим і надто пишним. Одну із обшитих дерев’яними панелями стін займало велетенське, вигадливе вікно, з якого виднілися чепурні сади у внутрішньому дворі. Посеред барвистого килима, привезеного з теплих екзотичних країв, стояв не менш велетенський і химерно оздоблений стіл. А над величним каміном, всередині якого догорав маленький кволий вогник, висіла голова кровожерної звірюки з якоїсь холодної і не менш екзотичної місцини.

Утім, на фоні самого очільника Келайна його кабінет здавався дрібним і сірим. Це був дебелий, червонощокий чолов’яга віком під шістдесят, який із чохом компенсував рідіюче волосся пишними, сивими бакенбардами. Його побоювались навіть члени Інквізиції, але Ґлокта не відчував до нього страху, і вони обидва про це знали.

Перед столом стояло величеньке, вишукане крісло, але очільник міряв кімнату кроками, кричучи і розмахуючи руками. Ґлокту посадили на щось безумовно дороге, але явно задумане так, щоб сидячому було максимально незручно.

«Втім, це мене не повинно непокоїти. Незручність — то моя стихія».

Поки очільник сварився, Ґлокта розважався тим, що уявляв, як над каміном замість голови кровожерної звірюки висить голова Келайна.

«Цей окоренкуватий дурень точно такий самісінький, як і його камін. З вигляду приголомшливий, а всередині пустопорожній. Цікаво, як би він зреагував на допит? Я би почав із його дурнуватих бакенбардів».

При цьому на обличчі Ґлокти покоїлася маска уваги та пошани.

— Що ж, Ґлокто, цього разу ти перевершив навіть самого себе, скажений каліко! Коли мерсери дізнаються про це, вони з тебе шкуру здеруть!

— З мене вже здирали — і це лоскітно.

«Чорт забирай, закрий пельку і всміхайся. Де той пришелепуватий свистун Северард? Щойно закінчу тут, то здеру з нього шкуру».

— Ото вже молодчага Ґлокта, ото придумав, ой, тільки би не луснути зо сміху! Ухилення від сплати королівського податку!

Очільник побуряковів, настовбурчивши бакенбарди.

— Королівського податку? — закричав він, пирскаючи слиною на Ґлокту. — Та вони всі від нього ухиляються! Мерсери, спайсери[3] — всі! Кожен Господній йолоп, котрий має човен!

— Але цього разу все робилося так відкрито, очільнику. Нас це зачепило. Тож мені здалося, що варто було…

— Тобі здалося? — Келайн розчервонівся і аж пашів від гніву. — Тобі прямо сказали: не займати мерсерів, не займати спайсерів, не займати жодну з великих гільдій!

Він походжав все швидше й швидше.

«Такими темпами ти увесь килим витреш. Великим гільдіям доведеться купувати тобі новий».

— Але ж тобі здалося, га? Що ж, він має повернутися на волю! Нам доведеться його відпустити, а тобі — повчитися просити вибачення на колінах! Ну і ганьба! Ти віддав мене на глум! Де він зараз?

— Я залишив його в товаристві практика Фроста.

— Цієї шамкаючої тварини? — Очільник у розпачі вчепився за волосся. — В такому разі вже нічого не вдієш, га? Він буде схожий на казна-що! Не можна відправляти його на волю в такому вигляді! Тобі гаплик, Ґлокто! Гаплик! Я негайно йду до архілектора! Негайно!

Раптом широкі двері розчахнулись, ідо кімнати  неквапливою ходою увійшов Северард із дерев’яною шкатулою у руках.

«Саме вчасно».

Очільник, роззявивши від гніву рота, мовчки дивився, як Северард грюкнув шкатулою об стіл, від чого у ній аж щось брязнуло.

— Що це у дідька має озна…

Северард відкинув кришку, і Келайн побачив гроші.

«Всі ті прекрасні грошенята».

Він затнувся на півслові, а його рот завмер, силячись сформувати наступний звук. Спершу він виглядав здивованим, тоді спантеличеним, і, зрештою, настороженим. Келайн стиснув губи і поволі опустивсь у крісло.

— Дякую, практику Северарде, — сказав Ґлокта. — Можете йти.

Поки Северард неквапливо виходив, очільник замислено погладжував свої пишні бакенбарди, а його обличчя поступово прибирало звичного рожевого відтінку.

— Конфіскували у Ревса. Тепер це, звичайно, власність Корони. Я вирішив, що варто вручити шкатулу вам, як моєму безпосередньому керівнику, щоб ви передали її у скарбівню.

«Або щоб ти купив ще більшого стола, кровопивце».

Ґлокта нахилився вперед, склавши руки на колінах.

— Гадаю, ви могли би сказати, що Ревс зайшов надто далеко, що ним почали цікавитись, що потрібен був показовий приклад. Зрештою, не можна, щоб всі думали, ніби ми нічого не робимо. А цей арешт налякає великі гільдії, поставить їх на місце.

«Це налякає великі гільдії, щоб ти зміг доїти їх ще сильніше».

— І ви завжди можете сказати, що я скажений каліка, і звинуватити в усьому мене.

Ґлокта бачив, що очільнику це починало подобатись. І хоча той намагався цього не виказувати, але його бакенбарди тремтіли від побаченої купи грошей.

— Гаразд, Ґлокто, гаразд. Нехай. — Він простягнув руку й обережно закрив шкатулу.

— Але якщо ти ще колись надумаєш вчинити щось подібне… порадься спершу зі мною, добре? Я не люблю сюрпризів.

Ґлокта із зусиллям підвівся і пошкандибав до дверей.

— А, і ще одне! — Інквізитор силувано обернувся. Келайн суворо дивився на нього з-під своїх густих, пишних брів. — Коли я піду розмовляти з мерсерами, мені знадобиться зізнання Ревса.

Ґлокта широко всміхнувся, показавши зяючу прогалину в передніх зубах.

— З цим не буде проблем, очільнику.

Келайн був правий. Ревс в жодному разі не міг повертатись на волю в такому вигляді. Його губи були розсічені і закривавлені, боки почорніли від синців, голова завалювалась набік, а лице запухло так, що його б і мама рідна не впізнала.

«Одне слово, він виглядає як людина, готова до зізнання».

— Навряд чи тобі сподобались останні півгодини, Ревсе, ой навряд чи. Хтозна, можливо, це були найгірші півгодини твого життя. Втім, я розмірковую про те, що ми можемо тобі запропонувати, і як би це не звучало сумно… це були не найгірші півгодини. Можна навіть сказати, розкішні півгодини.

Ґлокта нахилився вперед, зупинившись всього за кілька дюймів від розквашеного носа Ревса.

— Порівняно зі мною, практик Фрост — маленька дівчинка, — прошепотів інквізитор. — Кошеня. Коли за тебе візьмусь я, Ревсе, ти будеш згадувати про цей час з ностальгією. Ти благатимеш мене про півгодини з практиком. Я зрозуміло висловився?

Ревс мовчав — тільки чути було, як у його зламаному носі свистить повітря.

— Покажи йому інструменти, — прошепотів Ґлокта.

Фрост зробив крок вперед і широким, театральним рухом відкрив начищений ящик. Це була витончена, майстерна робота. Коли кришка відкрилася, численні внутрішні полички припіднялись і висунулись, демонструючи інструменти Ґлокти в усій їхній убивчій красі. Там були леза усіх розмірів і форм, голки, вигнуті та прямі, пляшки з олією та кислотою, цвяхи і гвинти, затискачі і щипці, пили, молотки і зубила. Метал, дерево і скло переливалися в яскравому світлі ламп, відполіровані до дзеркального блиску та наточені до смертельної гостроти. Ліве око Ревса цілком закрила багряна пухлина, але праве, жахаючись і вражаючись, пробіглося по інструментах. Призначення одних було страхітно очевидним, а от призначення інших — страхітно неясним.

«Цікаво, що лякає його більше?»

— Здається, ми говорили про твій зуб, — пробурмотів Ґлокта. Око Ревса сіпнулося в його бік. — Чи, може, ти бажаєш зізнатися?

«Ну ось, він у мене на гачку. Зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся, зізнавайся…»

У двері різко постукали.

«Чорт забирай, знову!»

Фрост прочинив двері і звідти долинув короткий шепіт. Ревс облизав набряклу губу. Зачинивши двері, альбінос нахилився, щоб прошепотіти Ґлокті на вухо:

— Тсе арфігектог.

Ґлокта закляк.

«Грошей було недостатньо. Поки я плентався сюди з кабінету Келайна, старий виродок доносив на мене архілектору. Отже, мені кінець?»

Від цієї думки він відчув колюче збудження.

«Що ж, спершу розберусь із цією товстою свинею».

— Скажи Северарду, що я скоро буду. — Ґлокта повернувся назад до в’язня, але Фрост поклав своє біле лапище йому на плече.

— Ні, арфігектог, — Фрост показав на двері, — він туд. Зага.

«Тут?»

Ґлокта відчув, як засіпалася повіка.

«Чому?»

Він піднявся, відштовхнувшись від краю стола.

«Невже завтра мене знайдуть у каналі? Мертвого й опухлого… і невпізнаваного?»

Ця думка викликала в нього лиш одне відчуття — спокійне полегшення.

«Більше не буде сходів».

Зовні, в коридорі, стояв архілектор Інквізиції Його Величності. Брудні стіни позаду нього видавалися майже брунатними — настільки бездоганними були його довга біла мантія, білі рукавички та копиця білого волосся. Йому було за шістдесят, але стареча неміч не позначилася на ньому. Високий, чисто виголений, стрункий — кожен дюйм його постаті віддавав елегантністю.

«Він виглядає як чоловік, який ніколи в житті не був заскочений зненацька».

Вони вже зустрічалися якось шість років тому, коли Ґлокта вступив до Інквізиції, і за цей час, здавалось, архілектор зовсім не змінився. Архілектор Сульт. Один із наймогутніших людей у Союзі.

«Один із наймогутніших людей в цілому світі, як на те пішло».

За ним, немов гігантські тіні, нависали двоє кремезних, мовчазних практиків у чорних масках.

Коли в дверях з’явився кульгавий Ґлокта, архілектор зобразив на обличчі усмішку. За нею крилося багато чого.

«Трохи презирства, трохи жалю, ледь помітна часточка загрози. Але ні краплини радості».

— Інквізиторе Ґлокто, — мовив він, простягнувши одну руку в білій рукавичці долонею донизу.

На його пальці зблиснув перстень із чималим багряним самоцвітом.

— Служу і корюся, Ваше Преосвященство.

Ґлокта не міг стриматись і скривився, коли змушений був поволі нахилитися, щоб торкнутися губами персня. Цей важкий і болісний маневр тривав, здавалося, цілу вічність. Коли він нарешті спромігся підвестись, Сульт спокійно дивився на нього своїми холодними, блакитними очима. Цей погляд означав, що він уже цілком зрозумів Ґлокту, і той не справив на нього враження.

— Ходімо зі мною.

Архілектор повернувся і поплив коридором. Ґлокта накульгував позаду, а просто за ним крокували мовчазні практики. Сульт рухався з невимушеною, млявою впевненістю, а позаду нього шурхотіли елегантні поли його мантії.

«Виродок».

Згодом вони дісталися дверей, схожих на його власні. Архілектор відімкнув їх і вони зайшли всередину, а практики, склавши руки на грудях, зайняли свої місця обабіч дверного проходу.

«Отже, приватна бесіда. Бесіда, яка для мене, мабуть, буде останньою».

Ґлокта переступив поріг.

Побілена, але брудна коробка, стеля занизька, освітлення заяскраве. Замість відсирілої плями на стіні виднілася велика тріщина, але в усьому іншому кімната не відрізнялася від його власної. Тут також був благий стіл, дешеві крісла і навіть абияк затерта пляма від крові.

«Цікаво, чи не намальовані вони задля ефекту?»

Один із практиків раптом гучно грюкнув дверима. Малося на думці, що Ґлокта від несподіванки підстрибне, але на такі фокуси він не куплявся.

Архілектор Сульт зграбно опустився на одне із крісел і підсунув до себе з іншого боку столу важкий стос жовтуватих паперів. Він вказав рукою на друге крісло — те, на яке садовлять в’язня. Ґлокта розумів, чим це може для нього закінчитись.

— Я більше люблю стояти, Ваше Преосвященство.

Сульт усміхнувся до нього. Він мав гарні, гострі, білосніжні зуби.

— Ні, не любите.

«Тут він правий».

Ґлокта незграбно опустився на місце в’язня, коли архілектор перегорнув першу сторінку своєї пачки документів, спохмурнів і ледь похитав головою, немовби побачене його надзвичайно розчарувало.

«Можливо, подробиці моєї славетної кар’єри?»

— Нещодавно до мене завітав очільник Келайн. Він був надзвичайно розлючений. — Сульт відірвав жорсткий погляд блакитних очей від паперів. — Розлючений через вас, Ґлокто. Він озвучив чимало скарг з цього приводу. Сказав мені, що ви неконтрольований і небезпечний, що ви дієте, не думаючи про наслідки, що ви — божевільний каліка. Він вимагав усунути вас із його відділу.

Архілектор усміхнувся холодною, злою посмішкою, якою Ґлокта всміхався до своїх в’язнів.

«Тільки зубів у нього більше».

— Підозрюю, що він хотів, аби вас усунули… взагалі.

Вони зустрілись поглядами з різних боків столу.

«Зараз та мить, коли я маю просити пощади? Мить, коли я повинен повзати по підлозі і цілувати твої ноги? Що ж, мені не дуже треба тієї пощади, а для повзання я надто незграбний. Твоїм практикам доведеться вбити мене сидячого. Перерізати мені горлянку, проломити голову — без різниці. Головне, щоб скоріше».

Але Сульт не поспішав. Його акуратні руки в білих рукавичках вправно гортали сторінки, а ті собі шелестіли та потріскували.

— У нас в Інквізиції обмаль таких, як ви, Ґлокто. Шляхетного походження, із чудової сім’ї. Чемпіон з фехтування, хвацький офіцер кавалерії. Чоловік, якого колись готували на найвищі пости.

Сульт зміряв його поглядом, наче заледве міг повірити у сказане.

— Це було до війни, архілекторе.

— Певна річ. Новина про ваш полон всіх неабияк вразила і мало хто сподівався, що ви повернетеся живим. Війні не було кінця, збігали місяці, і, зрештою, надія зовсім згасла, але коли підписали перемир’я, ви виявилися серед в’язнів, яких передали Союзу. — Він кинув на Ґлокту прищурений погляд: — У полоні ви заговорили?

Ґлокта не стримався і вибухнув гучним реготом. Той регіт прокотився дивною луною по холодній кімнаті. Такий звук тут рідко почуєш.

— Чи заговорив я? Я говорив, аж доки не затерп язик. Розповів їм усе, що зміг. Прокричав кожну таємницю, яку коли-небудь чув. Я молов, наче шаленець. А коли розказав усе, що знав, то почав вигадувати. Я всикався і скавулів, наче дівчинка. Так роблять всі.

— Але не всі виживають. Два роки у в’язницях Імператора. Ніхто, крім вас, навіть року не протримався. Лікарі запевняли, що вам назавжди бути прикутим до ліжка, але вже через рік ви подали заяву до Інквізиції.

«Ми обидва це знаємо. Обидва були цьому свідками. Що ти від мене хочеш і чого так довго тягнеш? Таке враження, що деяким людям просто подобається звук власного голосу».

— Мені казали, що ви покалічений, понівечений, що вас не зцілити, що вам не можна довіряти. Однак я хотів дати вам шанс. Щороку якийсь дурень виграє Турнір, а у війнах народжується чимало перспективних солдатів, проте ваше досягнення — ці два пережиті роки — було унікальним. Отож вас відправили на Північ керувати однією із наших копалень. Яке у вас склалось враження про Енґлію?

«Помийна яма, сповнена насилля і корупції. Тюрма, де як невинний, так і винуватий стали рабами в ім’я свободи. Смердюча діра, в яку ми відправляємо тих, кого ненавидимо та цураємось, щоб вони виздихали від голоду, хвороб чи важкої праці».

— Вона була холодною, — відповів Ґлокта.

— До пари вам. Ви мали всього кілька друзів в ЕнґліІ. Пару чоловік з Інквізиції і жодних приятелів-засланців.

Він висмикнув з-поміж паперів подертого листа і пробігся по ньому критичним поглядом.

— Очільник Ґойл казав мені, що ви були холодним, наче риба, без запалу. Він вважав, що з вас нічого путнього не вийде, що ви не принесете. йому жодної користі.

«Ґойл. Цей виродок. Цей кат. Краще не мати запалу, ніж мізків».

— Але через три роки видобуток збільшився. Ба, навіть подвоївся. Тож вас відправили назад до Адуа працювати під орудою очільника Келайна. Я гадав, що, можливо, ви навчилися в нього дисципліни, але, схоже, помилявся. Ви вперто все робите на власний розсуд. — Архілектор кинув на нього похмурий погляд. — Відверто кажучи, я гадаю, що Келайн вас боїться. Гадаю, вони всі вас бояться. Їм не подобається ваш гонор, ваші методи, ваш… особливий підхід до нашої роботи.

— А якої ви думки, архілекторе?

— Чесно? Я не впевнений, що й мені надто подобаються ваші методи, і сумніваюсь, що ви заслуговуєте на такий гонор. Однак мене радують ваші результати. Навіть дуже.

Він з ляскотом відклав стос паперів і сперся на них однією рукою, нахилившись через стіл до Ґлокти.

«Як я нахиляюся до своїх в’язнів, коли вимагаю у них зізнання».

— У мене є для вас завдання. Завдання, яке личитиме вашим здібностям незмірно краще, ніж переслідування дрібних контрабандистів. Завдання, яке реабілітує вас в очах Інквізиції, — архілектор витримав довгу паузу. — Я хочу, щоб ви заарештували Зеппа дан Тойфеля.

Ґлокта спохмурнів.

«Тойфеля?»

— Мінцмейстра, Ваше Преосвященство?

— Його самого.

«Придворний мінцмейстр. Впливова людина із впливової сім’ї. Завелика риба для мого маленького акваріуму. Риба, що має авторитетних друзів. Арештувати таку людину небезпечно. Навіть смертельно небезпечно».

— Чи можу я запитати, навіщо?

— Не можете. Цими питаннями перейматимусь я. Ви зосередьтеся на тому, щоб отримати зізнання.

— Зізнання в чому, архілекторе?

— Як це у чому — в корупції і державній зраді! Схоже, що наш приятель мінцмейстр підходив дуже нерозсудливо до деяких особистих справ. Схоже, що він брав хабарі, і спільно з Гільдією мерсерів збирався обдурити короля. Тому було б дуже корисно, якби високопоставлений мерсер вказав його ім’я у зв’язку з якоюсь брудною справою.

«Навряд чи можна вважати збігом той факт, що саме зараз такий високопоставлений мерсер сидить у моїй кімнаті для допитів».

Ґлокта стенув плечима.

— Коли люди починають говорити, дивом дивуєшся, які імена спливають на поверхню.

— Чудово. — Архілектор махнув рукою. — Можете йти, інквізиторе. Я прийду по зізнання Тойфеля завтра, в цей же час. Дивіться, щоб воно у вас було.

Ґлокта повільно дихав, шкутильгаючи назад по коридору.

«Вдих, видих. Спокійно».

Він не очікував, що покине кімнату живим.

«А тепер я раптом опинився у впливових колах. Особисте завдання для архілектора: вичавити зізнання в державній зраді з одного із найнадійніших службовців Союзу. Так, я у найвпливовіших колах, але чи надовго? І чому обрали мене? Через мої результати?

Чи тому, що мене не шкода?»

— Я щиро прошу вибачення, що сьогодні нас весь день переривають — все шастають туди-сюди, як у борделі.

Потріскані і розпухлі губи Ревса скривилися в сумній посмішці.

«Він ще й усміхається в таку хвилину — дивовижно. Але всьому настає кінець».

— Будемо відверті, Ревсе. Ніхто не прийде тобі на допомогу. Ні сьогодні, ні завтра, ні будь-коли. Ти зізнаєшся. Питання лише в тому, коли і в якому стані. Немає сенсу тягнути — це нічого тобі не дасть. Окрім болю. А болю у нас предостатньо.

Було важко розгледіти вираз на закривавленому обличчі Ревса, але його плечі опустились. Тремтячою рукою він умочив перо в чорнило і ледь нахиленим почерком вивів своє ім’я внизу заяви-зізнання.

«Я знову переміг. Чи болить моя нога менше? Чи повернулись мої зуби? Чи допомогло мені те, що я згубив чоловіка, котрого колись звав своїм другом? Чому ж тоді я це роблю?»

У відповідь він почув лише шкрябання пера по паперу.

— Прекрасно, — сказав Ґлокта. Практик Фрост перегорнув документ. — А це список твоїх спільників?

Він ліниво пробігся поглядом по іменах.

«Купка молодших мерсерів, три корабельних капітани, офіцер міської варти і пара дрібних митників. Вкрай невигадливий рецепт, що тут казати. Ану спробуємо додати трошки перцю».

Ґлокта перевернув заяву і відправив її через стіл.

— Додай до списку ім’я Зеппа дан Тойфеля, Ревсе.

Товстуна це спантеличило.

— Це той, що мінцмейстр? — пробурмотів він крізь розпухлі губи.

— Він самий.

— Але я з ним навіть не знайомий.

— То й що? — накинувся Ґлокта. — Роби, як я кажу.

Ревс завагався, привідкривши рота.

— Пиши, товста свинюко.

Практик Фрост хруснув пальцями.

Ревс облизав губи.

— Зепп… дан… Тойфель… — мимрив він, записуючи.

— Прекрасно, — Ґлокта обережно закрив ящик зі своїми по-вбивчому прекрасними інструментами. — Я радий, що сьогодні нам обом вони не знадобляться.

Фрост замкнув кайдани на зап’ястях в’язня, підняв його на ноги, і повів до дверей в глибині кімнати.

— Що тепер? — кинув Ревс через плече.

— Енґлія, Ревсе, Енґлія. Не забудь прихопити щось тепле.

Двері за ним лунко зачинилися. Ґлокта поглянув на список імен в руках. Зепп дан Тойфель замикав список.

«Одне ім’я. На перший погляд, таке саме, як і інші. Тойфель. Просто ще одне ім’я. Але яке небезпечне!»

Северард чекав в коридорі, як завжди всміхаючись.

— Накажете відправити товстуна в канал?

— Ні, Северарде. Відправ його наступним човном в Енґлію.

— Ви сьогодні милосердні, інквізиторе.

Ґлокта пирхнув.

— Милосердям було би кинути його в канал. Цей кабан не протягне на Півночі навіть шести тижнів. Забудь про нього. Сьогодні ввечері нам потрібно заарештувати Зеппа дан Тойфеля.

Северард звів брови.

— Невже мінцмейстра?

— Його самого. Прямий наказ Його Преосвященства архілектора. Схоже, що наш мінцмейстер брав хабарі від мерсерів.

— Яка ганьба!

— Вирушаємо одразу, щойно стемніє. Скажи Фросту, щоб він був готовий.

Худий практик кивнув, і його волосся при цьому хитнулося. Ґлокта розвернувся та пошкандибав коридором, стукаючи палицею по брудних плитах і тамуючи пекучий біль в нозі.

«Чому я це роблю? — спитав він себе знову. — Чому я це роблю?»

Нікудишній вибір

Лоґен прокинувся від болісного поштовху. Він лежав у незграбній позі, сперши викручену голову на щось тверде і притиснувши коліна до грудей. Він розплющив сонні очі всього на міліметр. Було темно, але звідкись линуло бліде світло. Світло крізь товщу снігу.

Його охопила паніка. Він нарешті зрозумів, де знаходиться. Лоґен нагріб снігу біля входу в крихітну печеру, щоб втримати хоч яке тепло. Поки він спав, мабуть, сніжило, відтак вхід замело. Якщо хуртеча була сильна, надворі могло добряче навалити снігу. Якщо замети будуть вищі людського зросту, він може ніколи не вибратися звідси. Вийде, що він дерся сюди з гірських долин лише для того, щоб померти в якійсь кам’яній дірі, такій тісній, що навіть ніг не простягнути.

Лоґен, як тільки міг, закрутився у вузькому просторі, взявся рити сніг занімілими руками, борсаючись у ньому, змагаючись з ним, пробиваючи його, і при цьому кленучи все на чім світ стоїть. Світло ринуло раптово, і було воно різке й яскраве. Він відкинув зі свого шляху останні грудки снігу і вибрався крізь пробитий отвір на свіже повітря.

На кришталево-блакитному небі сяяло сонце. Він звів до нього обличчя, заплющив засліплені очі і підставив своє тіло промінню. Від холодного повітря дерло в горлі. Прямо-таки різало. У роті страшно пересохло, а язик нагадував кепсько обтесану колоду. Лоґен зачерпнув у долоні снігу і запхав у рот. Коли сніг розтанув, він ковтнув. Від холоду заболіла голова.

Звідкись несло цвинтарним смородом. То був не лише вогкий і кислий запах його поту, сам по собі неприємний, — смерділа ковдра, що вже почала гнити. Два її шматки він обвинув навколо рук і прив’язав до зап’ясть мотузкою на подобу рукавиць, а ще один — навкруг голови, ніби брудний, смердючий каптур. Черевики були набиті клаптями під зав’язку. Решту він обгорнув навколо свого тіла під плащем. Сморід від ковдри був нестерпний, але цієї ночі вона врятувала йому життя, що, на думку Лоґена, було вдалим компромісом. Вона смердітиме ще гірше, перш ніж він зможе її позбутись.

Похитуючись, Лоґен підвівся на ноги і роззирнувся. Вузьку, крутосхилу долину засипало снігом. Її оточували три величні вершини — гори темно-сірого каменю і білого снігу, що стриміли на тлі небесної синяви. Він знав їх. Вони, власне, були його давніми друзями. Єдиними, що залишились. Він знаходився у Високогір’ї, на вершині світу. Він був у безпеці.

— У безпеці, — прохрипів він без особливої радості.

У безпеці, бо це місце було надійно захищене від їжі. У безпеці, бо це місце було надійно захищене від тепла. Ні те, ні інше його тут не турбуватиме. Нехай він і втік від шанка, але це місце мертвих, і якщо не почати рухатися, можна стати одним із них.

Лоґен і так вже дико зголоднів. Його живіт перетворився на величезну болючу діру, яка зазивала його пронизливими криками. Він порився в мішку і дістав останню смужку м’яса: стару, залежану і брудну, схожу на сухий прутик. Цього було замало, аби вгамувати голод, але діватися нікуди. Він вгризся в неї зубами — смакувало, наче шкіра зі старого черевика, — а опісля закусив снігом.

Лоґен приклав долоню до чола і поглянув на північ, углиб долини, звідки прийшов вчора. Земля повільно спадала, сніг і каміння переходили у соснові узгір’я, дерева — у звивисту смугу пасовиськ, а зелені пагорби — у море, що виднілося на горизонті, як вузенька блискуча смужка. Бáтьківщина. Від цієї думки Лоґену стало не по собі.

Бáтьківщина. Там жила його сім’я. Його батько — мудрий і дужий, хороший чоловік, достойний ватажок свого народу. Його дружина, його діти. Це була гарна сім’я. Вони заслуговували на кращого сина, кращого чоловіка, кращого батька. Там само жили його друзі. Старі й нові. Було би добре знову їх побачити, ой як добре. Поговорити з батьком у довгій залі. Побавитись із дітьми, посидіти з дружиною коло річки. Побалакати про тактику з Тридубою. Пополювати із Шукачем у гірських долинах, несучись через ліс зі списом і регочучи мов навіжені.

Нараз Лоґен відчув нестерпну тугу. Він ледь не задихнувся від болю. Біда крилася в тому, що всі вони були мертві. Зала перетворилась на кільце обгорілих колод, а річка — на стічну канаву. Він ніколи не забуде, як, перетнувши пагорб, побачив унизу, в долині, спалені руїни. Як нишпорив серед попелу, шукаючи хоч якісь натяки на те, що комусь вдалось утекти, а тим часом Шукач посмикував його за плече і просив дати собі нарешті спокій. Самі лише трупи, зітлілі до невпізнання. Потім він припинив пошуки. Вони всі мертві — а якими ж їм іще бути, якщо їх застали шанка? Він сплюнув у сніг коричневим від сухого м’яса згустком. Мертві, задубілі і зогнилі чи згорілі дотла. Вони возз’єдналися з землею.

Лоґен зціпив зуби і стиснув кулаки під смердючими клаптями ковдри. Він міг би повернутись до руїн приморського селища ще раз, востаннє. Кинутись в атаку, роздираючи горло войовничим криком, достоту як у Карлеоні, де він втратив палець, але зажив слави. Він міг би звільнити світ від кількох шанка. Розітнути їх, як тоді розітнув Шаму Безсердечного — від плеча до пуза, так що аж нутрощі вивалились. Він міг би помститися за своїх батька, дружину, дітей, друзів. Непоганий кінець для того, кого прозвали Кривавою Дев’яткою. Померти, вбиваючи. Та й пісню згодом би склали непогану.

Але в Карлеоні Лоґен був молодим і сильним, а за його плечима стояли друзі. Натомість зараз він був слабким, голодним і як ніколи самотнім. Він убив Шаму Безсердечного довгим, гострезним мечем. Лоґен поглянув на свій ніж. Може, він і непоганий, але дідька лисого ти ним помстишся. Та й хто співатиме пісень? Шанка мали страшні голоси і ще гіршу уяву, та й навряд чи вони впізнають його у смердючому голодранцеві, після того як нашпигують сагайдаком стріл. Мабуть, із помстою доведеться зачекати, принаймні, доки він не знайде більшого клинка. Зрештою, треба дивитись на речі реально.

Можна рушити на Південь і стати мандрівником. Там завжди знайдеться робота для чоловіка з його здібностями. Нехай важка і чорна, але робота є робота. Слід зізнатися, це був непоганий варіант. Не залежати ні від кого, крім себе, не перейматись чужими рішеннями, не відповідати за чужі життя та смерть. Звичайно, на Півдні в нього були вороги. Але Кривава Дев’ятка завжди давав собі раду з ворогами.

Він знову сплюнув. Тепер, коли набралось трохи слини, Лоґен вирішив добряче поплюватись. Все, що в нього залишилося, це слина, старий казанок і декілька смердючих клаптів ковдри. Померти на Півночі чи жити на Півдні — от і весь вибір. І вибір цей нікудишній.

Треба рухатись вперед. Він завжди так робив. Якщо ти вижив, рухайся вперед, бо не важливо, заслуговуєш ти на життя чи ні. Згадай загиблих. Пом’яни їх добрим словом. А тоді рухайся вперед і сподівайся на краще.

Лоґен глибоко вдихнув холодне повітря, а тоді видихнув.

— Прощавайте, мої друзі, — прошепотів він. — Прощавайте.

Він закинув мішок через плече, розвернувся, і почав пробиратись крізь глибокий сніг. Вниз, на Південь, подалі від гір.

Досі сльотило. Легка мжичка, яка запорошила все довкола, збиралася на гіллі, на листі, на хвої, а відтак щедро зривалася вниз великими краплями, що просочувалися крізь і без того вогкий одяг Лоґена і стікали по шкірі.

Він зачаївся у мокрому чагарнику, нечутний і непорушний. Дощові краплі бігли по його обличчю, по блискучому від вологи лезу ножа. Лоґен наслухав усі порухи лісу, вбирав у себе усе розмаїття його звуків — нескінченну метушню комашні, сліпе вовтуження кротів, лякливу шамотню оленів, повільне пульсування соку в стовбурах старих дерев. Кожна жива істота в лісі шукала собі їжу до смаку, і Лоґен також не був винятком. Він зупинив свій вибір на тварині, яка обережно пробиралася крізь хащі неподалік, справа від нього. Смакота. В лісі запала цілковита тиша, тільки краплі дощу одна за одною зривалися з гілок. Світ змалів до Лоґена і його майбутньої здобичі.

Коли йому здалося, що тварина підійшла достатньо близько, він вистрибнув і повалив її на землю. Це був молоденький олень. Він хвицав і виривався, але Лоґен був сильним і швидким, тож за мить всадив у його шию ножа і перерізав горло. З рани ринула гаряча кров, заливаючи Лоґену руки і стікаючи на мокру землю.

Він підняв тушу і закинув її собі на плечі. Із цього м’яса буде гарна юшка, а якщо ще додати якихось грибів, тоді взагалі вийде смакота. А попоївши можна запитати поради в духів. Пуття з них мало, але товариство йому не завадить.

Коли він дістався до свого привалу, сонце вже хилилося за обрій. Згаданий привал якраз годився герою з такою могутньою статурою — над ямою в землі на двох великих жердинах покоїлася добряча купа мокрих гіляк. Всередині вже добре підсохло, та й дощ втих. Сьогодні ввечері він розпалить вогонь. Лоґен уже давно не дозволяв собі такої розкоші — мати власне багаття.

Пізніше, попоївши й відпочивши, Лоґен набив люльку шматочком чаги. Він знайшов її кілька днів тому біля коренів дерева — великі, вологі жовті нарости. Лоґен відламав собі добрячий шматок, але лише зараз вона підсохла так, що можна було курити. Він дістав з багаття палаючу гілку і підніс її до заглиблення в люльці, пахкаючи з усіх сил, доки гриб не задимів, віддаючи знайомим солодкувато-землистим запахом.

Лоґен закашлявся, випустив коричневий дим і задивився на мерехтливе полум’я. Його думки перенеслися в інші часи, до інших вечорів та інших багать. Там шкірився Шукач, і вогонь виблискував на його загострених зубах. Навпроти сидів кремезний, наче гора, Тул Дуру, котрий сміявся так, що аж у вухах виляскувало. Був там і завжди трохи наляканий Форлі Найслабший, в якого без кінця нервово бігали очі. Був і Руд Тридуба, і Хардінґ Мовчун, котрий нічого не говорив. Він завжди був таким, за що його й прозвали Мовчуном.

Всі вони були тут. Тільки не навсправжки. Бо всі вони вже упокоїлися, возз’єдналися з землею. Лоґен вибив попіл з люльки у багаття і відклав її подалі. Бажання курити щезло начисто. Правий був його батько. Ніколи не варто курити одному.

Він відкрутив кришку своєї потовченої фляги, набрав повний рот і спорснув на багаття. В холодне повітря здійнялися омахи полум’я. Лоґен витер губи, смакуючи гарячий, гіркий присмак, а тоді відкинувся на вузлуватий стовбур сосни і почав чекати.

Збігло чимало часу, перш ніж вони явились. Їх було троє. Вони тихо виринули з танцюючих тіней поміж дерев і повільно попливли до багаття, і що ближчали вони до вогню, тим чіткішали їхні форми.

— Дев’ятипалий, — мовив перший.

— Дев’ятипалий, — вторив другий.

— Дев’ятипалий, — додав третій, і їхні голоси лунали так, наче це говорив сам ліс.

— Щиро запрошую вас до мого багаття, — сказав Лоґен.

Духи присіли і втупились у нього порожнім поглядом.

— Сьогодні вас лише троє?

Першим заговорив дух, що сидів справа:

— Після кожної зими нас прокидається все менше. Ми останні, хто залишився. Мине ще кілька зим, і ми теж поринемо в сон. І тоді нікому буде відповісти на твій заклик.

Лоґен похмуро кивнув.

— До вас доходили якісь новини з нашого світу?

— Ми чули, що чоловік упав зі скелі, вибрався з води живим і перетнув Високогір’я на початку весни, а був він закутаний у гнилу ковдру, проте ми не віримо в ці чутки.

— Дуже мудро.

— Бетод веде війну, — мовив середній дух.

Лоґен спохмурнів:

— Бетод завжди веде війну. Він тільки це і робить.

— Так. Завдяки тобі він переміг у стількох битвах, що сам себе нагородив золотим капелюхом.

— Нехай він горить у пеклі, недоносок, — лайнувся Лоґен, сплюнувши в багаття. — Що ще?

— На північ від гір повсюди гасають шанка і все підпалюють.

— Вони люблять вогонь, — додав середній дух.

— Авжеж, — погодився той, що сидів зліва, — навіть більше, ніж ваш рід, Дев’ятипалий. Вони люблять його і бояться.

Дух нахилився вперед.

— Ми чули, що у вересовищах на Півдні тебе шукає чоловік.

— Могутній чоловік, — додав середній дух.

— Старожитній Маг, — докинув той, що сидів зліва.

Лоґен нахмурився. Він чув про цих магів. Якось йому трапився відьмак, але його було легко вбити. Він не мав жодних надприродних сил — принаймні нічого такого Лоґен не помітив. Але маг — це вже інша справа.

— Ми чули, що маги сильні та мудрі, — мовив середній дух, — і що подібний маг може чимало дати звичайній людині і показати небачені речі. Однак маги також хитрі, і їхні шляхи несповідимі.

— А чого він хоче?

— Спитай його.

Духи не надто переймались справами людей і завжди були скупі на подробиці, та все ж це було краще, ніж звичні розмови про дерева.

— Що робитимеш, Дев’ятипалий?

Лоґен на мить замислився.

— Вирушу на Південь, знайду мага і спитаю, що йому від мене треба.

Духи кивнули. Вони ніяк не виказували, хороша це, на їхню думку, ідея чи погана. Їм було все одно.

— Що ж, прощавай, Дев’ятипалий, — мовив дух, що сидів справа. — Мабуть, ми більше не побачимось.

— Вже якось обійдусь без вас.

Лоґенів дотеп вони не оцінили. Духи піднялись і почали віддалятись від вогню, поволі зливаючись з темрявою. Згодом вони зовсім щезли, але Лоґен змушений був визнати, що від них було більше користі, ніж він сподівався. Завдяки їм у нього з’явилася мета.

Вранці він вирушить на Південь і там знайде мага. Хтозна, може, він виявиться непоганим співрозмовником. Зрештою, це краще, ніж за так отримати у груди купу стріл. Лоґен дивився на вогонь, поволі киваючи самому собі.

Він згадував інші часи та інші вечори біля багаття, коли був не один.

Гра з ножами

В Адуа стояв чудовий весняний день, і сонце просвічувало крізь гілля червоного кедра, кидаючи плямисті тіні на гравців, що сиділи під ним. Внутрішнім двором гуляв приємний вітерець, тож карти доводилось міцно тримати в руках або ж притискати склянками чи монетами. На деревах цвірінькали пташки, а з дальнього краю газону долинало клацання ножиць садівника, від чого по високих білих будівлях чотирикутного подвір’я пробігало тихе, приємне відлуння. А чи втішить гравців величенька купа монет у центрі столу, залежало, звичайно, від карт, що їх вони тримали у руках.

Наприклад, капітану Джезалю дан Лютару та купа, безумовно, подобалась. Він виявив у себе незвичний талант до гри, коли його призначили у Королівський полк — талант, яким капітан користався, щоб вигравати значні суми у своїх товаришів по службі. Він походив з багатої сім’ї і в грошах, очевидно, не мав потреби, але гра дозволяла йому підтримувати ілюзію ощадливості, і при цьому тринькати гроші, наче матрос. Щоразу, коли Джезаль бував удома, батько нудив усіх розмовами про те, як його син чудово планує видатки, а півроку тому купив йому в нагороду капітанський чин. Це не втішило його братів. Так, від грошей, безумовно, була користь, та й принизити близьких друзів — неабияке задоволення.

Джезаль напівсидів-напівлежав на лавці, витягнувши одну ногу і вивчаючи поглядом обличчя інших гравців. Майор Вест так відхилив свій стілець назад, що, здавалося, мав от-от беркицьнутися з нього. Він підняв свою склянку до сонця і милувався тим, як крізь бурштиновий напій сочиться світло. На його губах сяяла легка, загадкова посмішка, яка наче казала: «Хоча я і не з шляхетної сім’ї і маю нижчий соціальний клас, але я переміг у Турнірі і завоював прихильність короля на полі бою, а це робить мені честь, тому ви, дітки, краще слухайтесь і не цвірінькайте». Втім, він уже вилетів із гри, та й, на думку Джезаля, надто трясся над своїми грошима.

Лейтенант Каспа, нахилившись уперед, хмурився і, почухуючи свою рудувату бороду, зосереджено вглядався у карти, так наче ніяк не міг втямити, якої вони масті. Він був приємним хлопцем, але нікудишнім гравцем в карти, і завжди дуже дякував, коли Джезаль купляв йому випивку за його ж власні гроші. А втім, він міг цілком собі дозволити програш: його батько був одним із найбільших землевласників Союзу.

Джезаль часто помічав, що трохи дурнуваті люди в розумному товаристві завжди корчать із себе викінчених придурків. Вже втративши ґрунт під ногами, вони щосили намагатимуться бути потішними кретинами, не вплутуючись у суперечки, з яких нездатні виплутатись, і тому вони швидко стають душею компанії. Розгублено-зосереджений вираз Каспи наче говорив: «Я не розумний, але чесний і симпатичний, що значно важливіше. Розум переоцінюють. О, а ще я надзвичайно багатий, так що всі мене і так люблять».

— Мабуть, я зрівняю ставку, — сказав Каспа і кинув на стіл жменю срібняків.

Монети розлетілись, з веселим дзеленчанням зблиснувши на сонці. Джезаль автоматично підрахував їх подумки і додав до загальної суми. Можливо, вистачить на новий мундир? Каспа завжди трохи тремтів, коли мав гарні карти, але це був не той випадок. Сказати, що він блефував, було би для нього завеликою честю; найімовірніше, йому просто набридло сидіти без діла. Джезаль не сумнівався, що він складеться, як дешева палатка, під час наступного кола ставок.

Лейтенант Джеленгорм спересердя кинув свої карти на стіл.

— Саме лайно сьогодні! — з обуренням мовив він.

Він відкинувся на спинку стільця і згорбився із похмурим виглядом, ніби хотів сказати: «Я великий, мужній і запальний, тому мене всі повинні поважати». Однак поваги від Джезаля за картярським столом він так ніколи і не заслужив. Може, запальна вдача і варта чогось у бою, але там, де на кону гроші, вона тільки шкодить. Жаль, що карти випали так собі, інакше Джезаль міг би обібрати його на півплатні. Джеленгорм осушив свою склянку і потягнувся за пляшкою.

Залишився лише Брінт, наймолодший і найбідніший із гурту. Він облизав свої губи з виразом одночасно обережним і певною мірою відчайдушно-розпачливим, а сам його вигляд наче казав: «Я не молоде і зелене, і я не голодранець. Я можу собі дозволити програти ці гроші. Я настільки ж важливий, як і решта». Сьогодні в нього було багато грошей; мабуть, він щойно отримав свою платню. Мабуть, це все, що він мав, аби якось виживати наступні кілька місяців. Джезаль планував забрати в нього всі ці гроші і розтринькати їх на жінок і випивку. Треба було змусити себе, щоб не загиготіти від самої думки про це. Спершу треба було виграти партію. Брінт відкинувся на спинку стільця і замислився. На рішення йому міг знадобитися якийсь час, тож Джезаль взяв зі столу свою люльку.

Він запалив її від лампи, що стояла поряд саме для цієї мети, і випустив у бік кедрового гілля незугарні кільця диму. На жаль, Джезаль і близько не вмів курити так, як грати в карти, а тому більшість кілець виходили просто недоладними клубками жовто-коричневого диму. А якщо вже бути до кінця чесним, то він взагалі не любив курити. Від диму йому ставало зле, але куріння було дуже модним і дуже дорогим, і Джезаль прокляв би себе, якби відмовився від чогось модного просто тому, що воно йому було не до смаку. Крім того, під час останніх відвідин міста батько купив йому прекрасну люльку зі слонової кістки, і Джезалю вона дуже личила. Якщо подумати, то його братам і це теж не сподобалось.

— Роблю ставку, — сказав Брінт.

Джезаль скинув ногу з лавки.

— Підвищую ставку на сто марок чи десь біля того. — Він зсунув всі свої монети у центр столу.

Вест всмоктав повітря крізь зуби. Одна монетка злетіла з верху купи, впала на ребро і покотилася по дереву. Вона приземлилась на плитняк внизу із безпомильно впізнаваним звуком падаючих грошей. На іншому кінці газону садівник інстинктивно смикнув головою, а тоді продовжив підстригати траву.

Каспа відкинув свої карти, так наче вони обпікали йому пальці, і похитав головою.

— Чорт забирай, але гравець із мене нікудишній, — простогнав він і відкинувся на шорсткий брунатний стовбур дерева.

Джезаль дивився прямо в очі лейтенанта Брінта з легкою, апатичною посмішкою.

— Він блефує, — пробурмотів Джеленгорм, — не давай йому тобою попихати, Брінте.

— Не робіть цього, лейтенанте, — мовив Вест, але Джезаль знав, що Брінт не послухає, оскільки він змушений був продовжувати вдавати, що може дозволити собі такий програш. Брінт не зволікав і безпечним жестом присунув всі свої монети.

— Тут сотня, плюс-мінус, — Брінт з усіх сил старався поводитися впевнено перед старшими офіцерами, але в його голосі відчувалась чарівна нотка істерії.

— Годиться, — сказав Джезаль, — зрештою, тут усі свої. Що у вас, лейтенанте?

— Земля. — Очі Брінта трохи гарячково блищали, коли він показував свої карти товариству.

Джезаль насолоджувався напруженою атмосферою. Він супився, знизував плечима, здіймав брови, замислено чухав голову. Він спостерігав, як відповідно до змін на його обличчі, зміняюється обличчя Брінта. Надія, розпач, надія, розпач. Нарешті Джезаль виклав свої карти на стіл.

— О, ти диви. У мене знову сонця!

На обличчя Брінта боляче було глядіти. Вест зітхнув і похитав головою. Джеленгорм спохмурнів:

— Я був упевнений, що він блефує, — виправдався він.

— Як йому це вдається? — запитав Каспа, запустивши щиглем вільну монетку по столу.

Джезаль стенув плечима.

— Головне у грі — гравці, а не карти.

Він почав збирати пригоршнями купу срібняків, а блідий Брінт тільки дивився, зціпивши зуби. Гроші приємно подзенькували, сиплячись у мішечок. Принаймні приємно для Джезаля. Одна монетка скотилася зі столу і впала біля Брінтового чобота.

— Ви не могли би мені подати, лейтенанте? — запитав Джезаль з солоденькою посмішкою.

Брінт різко зірвався на ноги, зачепивши стіл, від чого срібняки і склянки підстрибнули та брязнули.

— У мене справи, — сказав він хрипким голосом, а тоді грубо проштовхнувся повз Джезаля, пхнувши його об стовбур дерева, і поспішив до краю двору, де з похиленою головою зник в офіцерській казармі.

— Ви це бачили? — Із кожною миттю Джезаль все більше розпалювався від обурення. — Дідько би його вхопив, хіба це ввічливо так мене штурхати? Тим паче, що я старший офіцер! У мене є всі причини подати на нього рапорт.

При згадці рапортів здійнявся хор несхвальних голосів.

— Просто він не вміє програвати, от і все!

Джеленгорм суворо глянув спідлоба.

— Не треба так знущатися з нього. Він небагатий і не може дозволити собі програвати.

— Якщо він не може дозволити собі програвати, то хай не береться грати! — роздратовано огризнувся Джезаль. — Хто сказав йому, що я блефую? Краще би тримав пельку на замку!

— Він новенький, — втрутився Вест, — і просто хоче стати своїм у нашій компанії. Хіба ти забув, як сам був новачком?

— Ти що мені, батько?

Джезаль пам’ятав, як був новеньким з болісною ясністю, і згадка про це його трохи присоромила.

Каспа змахнув рукою.

— Не переймайтесь, я позичу йому грошей.

— Він їх не візьме, — заперечив Джеленгорм.

— Ну, це вже його справа. — Каспа заплющив очі і повернув обличчя до сонця. — Спекотно. Видно, що зима скінчилась. Вже, мабуть, пішло за полудень.

— Чорт! — вигукнув Джезаль, зриваючись на ноги, і почав збиратись.

Садівник кинув рівняти газон і поглянув на них.

— Чому ти нічого не сказав, Весте?

— А хіба я тобі батько? — запитав майор.

Каспа захихотів.

— Знову спізнилися, — сказав Джеленгорм, надуваючи щоки. — Лорд-маршал цьому не зрадіє!

Джезаль схопив свою зброю для фехтування і побіг у дальній кінець газону. Майор Вест подріботів за ним.

— Ну ж бо! — крикнув Джезаль.

— Вже наздоганяю вас, капітане, — мовив він. — Вже наздоганяю.

— Випад, випад, Джезалю, випад, випад! — гаркав лорд-маршал Варуз, луплячи його стеком по руці.

— Ай! — скрикнув Джезаль і знову підняв металеву палицю.

— Я хочу, щоб ваша права рука рухалася, капітане, щоб вона кидалась, мовби змія! Я хочу, щоб мене осліпила швидкість ваших рук!

Джезаль зробив ще кілька незграбних випадів неповоротким шматком заліза. Це була справжня мука. Його пальці, зап’ястя, передпліччя і плече горіли від натуги. Він весь просяк потом, що злітав з його обличчя великими краплями. Маршал Варуз легко відбивав його жалюгідні потуги.

— Тепер бий! Бий лівою!

Джезаль з усіх сил, що іще зостались у лівій руці, замахнувся великим ковальським молотом, цілячи у голову старого. Він ледь піднімав цю кляту залізяку — і це якщо був у формі. Маршал Варуз без особливих зусиль відступив убік і врізав йому стеком в обличчя.

— Ай-ай! — заволав Джезаль і, спотикаючись, відступив назад. Несподівано молот вислизнув із його руки і гупнув йому просто на ногу. — А-а-а! — Металевий держак брязнув об підлогу, і коли Джезаль зігнувся до забитих пальців ноги, нараз відчув пекучий біль від того, що Варуз шмагнув його по задниці. Ляскіт від удару прокотився подвір’ям, і Джезаль упав ницьма землю.

— Стидобисько! — вигукнув старий. — Ви соромите мене перед майором Вестом!

Майор хитнувся на кріслі назад і затрясся від тамованого сміху. Джезаль втупився в бездоганно начищені чоботи маршала, не відчуваючи нагальної потреби підніматись.

— Підйом, капітане Лютар! — гукнув Варуз. — Якщо не ваш, то мій час ще в ціні!

— Добре, добре!

Джезаль знесилено підвівся, хитаючись під палючим сонцем, хапаючи ротом повітря й обливаючись потом.

Варуз підійшов ближче і принюхався до його подиху.

— Ви сьогодні вже пили? — обурено запитав він, і його вуса настовбурчились. — І вчора ввечері, звичайно, теж!

Джезалю було нічого відповісти.

— Та чорт вас забирай! У нас купа роботи, капітане Лютар, і сам я її не зроблю! До Турніру залишилося чотири місяці — чотири місяці, щоб зробити з вас майстра фехтування!

Варуз очікував на відповідь, але Джезаль не зміг нічого вигадати. Вигадками він займався тільки для того, щоб догодити батькові, але йому чомусь здавалось, що старий солдат не схоче їх слухати, та й ударів з нього уже вистачало.

— Ет! — кинув Варуз Джезалю і відвернувся, стиснувши стек обома руками за спиною.

— Маршале Вар… — почав Джезаль, але не встиг скінчити, як старий солдат крутнувся і штрикнув його прямо в живіт.

— Кха-кха, — закашлявся Джезаль, осідаючи на коліна.

Варуз навис над ним.

— Зробите для мене невеличку пробіжку, капітане.

— А-а-ах!

— Пробіжитесь звідси до Великої вежі, а там підніметесь угору, до парапету. Я знатиму, коли ви доберетесь, бо ми з майором будемо насолоджуватися на даху грою в квадрати[4]. — Він вказав на шестиповерхову будівлю позаду себе. — Звідти чудово видно верхівку вежі. Я побачу вас у монокль, тож цього разу ви не змахлюєте!

І він луснув Джезаля по потилиці.

— Ай! — зронив Джезаль, потираючи голову.

— Щойно з’явитеся на даху, побіжите назад. Ви бігтимете щодуху, я в цьому певен, бо якщо ви не повернетесь до того, як ми закінчимо гру, побіжите знову.

Джезаль скривився.

— Майор Вест — чудовий гравець у квадрати, тож у мене піде десь півгодини на те, щоб у нього виграти. Рекомендую не зволікати.

Джезаль із зусиллям підвівся і, пошепки кленучи на чім світ стоїть, підтюпцем побіг до арки в дальньому кінці двору.

— Вам треба пришвидшитись, капітане! — кинув Варуз йому вслід.

Джезалеві ноги були мовби шматки свинцю, але він підстьобнув їх.

— Вище коліна! — весело повчав майор Вест.

Джезаль протупотів проходом, повз воротаря, котрий сидів біля дверей і дурнувато посміхався, і вибіг на широкий проспект. Він пробіг повз обвиті плющем стіни Університету, сапаючи і тихо проклинаючи Варуза і Веста, а тоді минув майже глухий, масивний Будинок питань, головні ворота якого були щільно замкнені. По дорозі йому зустрілися кілька непримітних клерків, які поспішали то туди, то сюди, але загалом у цей пообідній час в Аґріонті панувала тиша, і Джезаль не стрів нікого цікавого, доки не дістався парку.

У затінку біля озера під крислатою вербою сиділи три вишукані молоді леді разом із підтоптаною компанйонкою. Джезаль одразу ж набрав ходу і змінив змучений вираз на безтурботну усмішку.

— Дами, — привітався він, майнувши повз них.

Він почув, як вони захихотіли позаду, і мовчки порадів за себе, але наполовину збавив темп, щойно зник із їхнього поля зору.

— А щоб тебе грім побив, Варузе, — буркнув він сам до себе, ледь волочучи ноги дорогою на Алею Королів, але тут йому знову довелося прискоритись.

Всього за двадцять кроків кронпринц Ладісла щось проповідував своєму барвистому почету.

— Капітане Лютар! — вигукнув Його Високість, і тільки сонце заблистіло на його вигадливих золотих ґудзиках. — Біжіть щодуху! Я поставив тисячу марок на вашу перемогу у Турнірі!

Джезаль знав з авторитетних джерел, що принц поставив біля двох тисяч марок на Бремера дан Ґорста, але все одно низько вклонився, наскільки це було можливо під час бігу. Принцова компанія франтів засвистіла і мляво прокричала йому вслід щось підбадьорливе.

— Довбні нетесані, — прошипів Джезаль, хоча він і був би радий опинитись серед них.

Він проминув велетенські кам’яні статуї: справа верховні королі, котрі владарювали впродовж шестисот років, а зліва трохи менші статуї вірних слуг. Перед тим як звернути на Площу маршалів, Джезаль кивнув великому магу Баязу, але чаклун, як завжди, відповів насупленим несхвальним поглядом, благоговійний ефект якого лише трохи послаблювала біла смуга голубиного посліду на його кам’яній щоці.

Через засідання Відкритої Ради площа була майже порожньою, і Джезаль зміг спокійно пройтися до воріт Палати військової слави. Там йому кивнув коренастий сержант, і Джезаль задумався, чи він, бува, не з його роти — зрештою, всі рядові солдати виглядали для нього однаково. Він не звернув уваги на кивок, і побіг далі поміж високих білих будівель.

— Прекрасно, — пробурмотів Джезаль.

Біля дверей Великої вежі сиділи Джеленгорм і Каспа, які палили люльки і реготали. Негідники, напевно, здогадались, що він бігтиме цією дорогою.

— За честь і славу! — заволав Каспа, дзеленькнувши шпагою у піхвах, коли повз пробіг Джезаль. — Не змушуй лорд-маршала чекати! — додав він навздогін, відтак Джезаль почув гучний регіт його друга-велетня.

— Кляті бовдури, — захекано вимовив Джезаль, штовхнувши плечем важкі двері, коли ж почав бігти крутими гвинтовими сходами, відчув, як запекло у горлі.

Це була чи не найвища вежа в Аґріонті: сходи налічували двісті дев’яносто одну сходинку.

— Кляті сходи, — знову вилаявся він.

На сотій сходинці його ноги горіли вогнем, а у грудях аж гуло. На двохсотій від його сил не залишилось і сліду. Решту шляху Джезаль просто плівся, і кожний крок здавався йому мукою, та все ж він випав через башточку на дах і притулився до парапету, кліпаючи від яскравого світла.

З південного боку місто виднілося мов на долоні — безкінечний килим білих домівок, що простягалися навколо вилискуючої затоки. З іншої сторони Аґріонт виглядав ще більш приголомшливо. Яскраве плетиво величних будівель, що громадяться один за одним, перемежовуються зеленими галявинами і розлогими деревами, оточене широким ровом і височенною стіною, всіяною сотнею високих башт. Алея Королів протинала його навпіл по центру і впиралася в Осередок лордів, бронзовий купол якого сяяв у променях сонця. За ним стирчали довгі шпилі Університету, а далі майорів похмурий і неосяжний Будинок Творця, що нависав над усім сущим, наче чорна гора, кидаючи довгу тінь на будівлі внизу.

Джезалю здалося, ніби він побачив, як десь вдалині на моноклі маршала Варуза зблиснуло сонце. Вкотре вилаявшись, він рушив до сходів.

Джезаль відчув неабияке полегшення, коли нарешті дістався даху і побачив, що на дошці досі залишалось ще кілька білих фігур.

Маршал Варуз привітав його похмурим поглядом.

— Вам дуже пощастило. Майор вибудував винятково непробивну оборону. — На губах Веста засяяла усмішка. — Ви, мабуть, якось завоювали його повагу, хоч вам поки не вдалось завоювати мою.

Джезаль зігнувся, впершись руками в коліна. Він важко дихав, піт градом скрапував на підлогу. Варуз взяв зі столу довгий футляр, підійшов до Джезаля і зняв застібку.

— Покажіть нам ваші стійки.

Джезаль узяв короткий клинок в ліву, а довгий — у праву руку. Після важкого заліза вони здавалися легкими, як пух. Маршал Варуз відступив на крок назад.

— Починайте.

Він прийняв першу стійку — праву руку витягнув, а ліву притиснув до тіла. Леза пурхали та переплітались у повітрі, сяючи у надвечірньому сонці, поки Джезаль з відточеною вправністю змінював позиції. Врешті, він скінчив, й опустив клинки по швах.

Варуз кивнув.

— У капітана швидкі руки, еге ж?

— Просто неймовірні, — сказав майор Вест, широко всміхаючись. — До біса краще, ніж виходило у мене.

Лорд-маршал був менш вражений.

— Не згинайте так сильно коліна у третій стійці і старайтесь більше витягувати ліву руку в четвертій, але в усьому іншому… — він витримав паузу, — задовільно.

Джезаль зітхнув з полегшенням. Це була дійсно висока похвала.

— Раз! — вигукнув старий, тріснувши його по ребрах краєм футляру.

Джезаль осів на підлогу, заледве спромігшись вдихнути.

— А от над рефлексами слід попрацювати, капітане. Треба завжди бути напоготові. Завжди. Якщо у вас в руках клинки, тримайте їх обидва напоготові.

— Так точно, сер, — прохрипів Джезаль.

— І витривалість у вас нікудишня — он пихкаєте, ніби короп. Мені достеменно відомо, що Бремер дан Ґорст пробігає десять миль на день і зовсім не втомлюється. — Маршал Варуз нахилився над ним. — Відтепер ви будете робити те саме. О, так. Щоранку о шостій на вас чекає коло навкруг стіни Аґріонта, а потім година спарингу з майором Вестом, який люб’язно погодився побути вашим напарником. Я переконаний, що він зможе помітити усі дрібні недоліки вашої техніки.

Джезаль скривився і потер ребра.

— А щодо гулянок, то їм пора покласти край. Я аж ніяк не проти веселощів, коли на те є привід, але у вас ще буде час на святкування після Турніру, якщо ви, звичайно, гарно попрацюєте, щоб перемогти. А до тих пір дотримуйтесь здорового способу життя. Ви мене зрозуміли, капітане Лютар? — Він нахилився ще нижче, ретельно вимовивши кожне слово: — Здорового… Способу… Життя… Капітане.

— Так точно, маршале Варузе, — пробурмотів Джезаль.

Через шість годин він був п’яний, як чіп. Регочучи, мовби божевільний, він вивалився на вулицю — голова у нього йшла обертом. Холодне повітря шмагонуло його по обличчю, нікчемні будиночки пливли і хилитались, а слабо освітлена вулиця нахилилася, мов потопаючий корабель. Джезаль мужньо переборов напад блювоти, зробив непевний крок на вулицю і обернувся до дверей. Його зустріло пливке яскраве світло і гучні звуки реготу та крики. Хтось кустратий вилетів із таверни і вдарив його у груди. Джезаль відчайдушно спробував вхопитися за нього, проте втратив рівновагу і гепнувся так, що аж земля задвигтіла.

На якусь мить в очах потемніло, а тоді Джезаль виявив, що лежить в грязюці, а верхи на ньому сидить Каспа.

— Прокляття! — просипів він, відчуваючи у роті в’язкий і неповороткий язик.

Джезаль скинув ліктем лейтенанта, що знай собі хихотів, перевернувся, підвівся, похитуючись, і знову спіткнувся — вулиця навколо гойдалась. Каспа лежав на спині у грязюці, давлячись від сміху. Від нього несло дешевою випивкою і кислим запахом курива. Джезаль зробив мляву спробу обтріпати бруд з мундира. На його грудях була велика мокра пляма, від якої пахло пивом.

— Прокляття! — промимрив він удруге. — Коли це я обляпався?

Нараз його увагу привернули якісь крики з іншого боку дороги, де у проймі дверей зчепилися два чоловіки. Джезаль примружився, намагаючись розгледіти у пітьмі хоч щось. Здоровань тримав якогось чепурного чолов’ягу і, схоже, зав’язував йому за спиною руки. Тепер він натягав йому на голову щось на кшталт мішка. Джезаль кліпнув, не вірячи своїм очам. Це був не найпрестижніший район, але подібне було перебором навіть тут.

Двері таверни розчахнулися, і звідти вийшли Вест і Джеленгорм, провадячи п’яну бесіду, — щось там про чиюсь сестру. Яскраве світло протяло морок вулиці, висвітивши жорстоке борюкання двох заводіяк. Більший з них був одягнений у все чорне, а нижню половину його обличчя закривала маска. Він мав біле волосся, білі брови і білу, як молоко, шкіру. Джезаль втупився у білого диявола через дорогу, і той відповів йому лютим поглядом своїх прищурених рожевих очей.

— Допоможіть! — кричав пронизливим, наляканим голосом чолов’яга з мішком на голові. — Допоможіть, я…

Альбінос грубо врізав йому в діафрагму, і той, охнувши, зігнувся навпіл.

— Гей, ти! — крикнув Вест.

Джеленгорм вже перебігав вулицю.

— Що таке? — здивувався Каспа, зіпершись на лікті посеред дороги.

В голові у Джезаля творився безлад, але його ноги тяглися за Джеленгормом, тож він пошкандибав за ними, тамуючи страшну нудоту. Вест рушив за ним. Білий привид зірвався і став поміж ними і своєю жертвою. Із затінку жваво виступив ще один чоловік, високий і худий, теж із маскою і в чорному, проте цей мав довге жирне волосся. Він підніс одягнену в рукавичку руку.

— Джентльмени, — його невдоволений простацький голос глушила маска, — джентльмени, прошу вас, ми тут у справах короля.

— Король веде свої справи вдень, — гаркнув Джеленгорм.

Маска новоприбулого ледь сіпнулась, коли він усміхнувся.

— Тому ми й потрібні йому вночі, розумієш, друже?

— Хто цей чоловік? — Вест показав на чолов’ягу з мішком на голові.

В’язень знову почав борюкатись.

— Я Зепп дан… о-ох!

Біла потвора втихомирила його, бахнувши кулаком в обличчя, від чого чоловік осів на дорогу.

Зціпивши зуби, Джеленгорм поклав руку на ефес своєї шпаги, і білий привид кинувся вперед з небаченою швидкістю. Зблизька він здавався ще масивнішим, нелюдськішим і страшнішим. Джеленгорм мимоволі зробив крок назад, перечепився за нерівність на дорозі і з гуркотом гепнувся на спину. В голові Джезаля загуділо.

— Назад! — заволав Вест.

Він з тихим дзенькотом висмикнув із піхов свою шпагу.

— С-а-а-а! — прошипіла потвора, стиснувши величезні, наче пара брил, кулаки.

— А-арх, — пробулькав чоловік з мішком на голові.

Серце Джезаля впало. Він глянув на щуплявого чоловіка, і той усміхнувся у відповідь самими лише очима. Як можна усміхатися в таку годину? Джезаль здивувався, коли побачив, що у в руках у худого був довгий, страшний ніж. Звідки він там узявся? Джезаль п’яними рухами почав намацувати свою шпагу.

— Майоре Вест! — долинув голос із тіні віддалік.

Джезаль невпевнено спинився, наполовину оголивши клинок. Джеленгорм у забрудненому в болоті мундирі з натугою звівся на ноги і дістав власну шпагу. Бліда потвора не зводила з них пильного погляду, не відступаючи ні на крок.

— Майоре Вест! — почувся вдруге голос, який тепер супроводжували стукіт і шурхіт.

Обличчя Веста зблідло. З тіней, сильно накульгуючи і вистукуючи палицею по землі, виринула постать. Очі чоловіка закривав крислатий капелюх, але на його вустах грала дивна посмішка.

Джезаль відчув раптовий напад нудоти, помітивши, що в роті чоловіка не було чотирьох передніх зубів. Чоловік пошкандибав до них, незважаючи на оголені клинки, і простягнув вільну руку Вестові.

Майор повільно вклав свою шпагу у піхви, взяв його руку і легенько потис.

— Полковник Ґлокта? — хрипко запитав він.

— Ваш покірний слуга. Правда, я більше не армієць. Тепер я служу Королівській Інквізиції.

Він повільно підніс руку і зняв капелюха. Його обличчя було мертвотно блідим і покраяне глибокими зморшками, а сиве волосся — коротко підстрижене. У глибоких, темних впадинах по-гарячковому блистіли очі, при цьому ліве око було значно вужчим за праве, мало рожевий обідок і сльозилось.

— А це мої помічники: практики Северард, — довгов’язий удавано вклонився, — і Фрост.

Біла потвора поставила в’язня на ноги одним рвучким рухом.

— Зачекайте, — сказав Джеленгорм, зробивши крок вперед, але Інквізитор м’яко поклав йому на передпліччя руку.

— Цей чоловік — в’язень Інквізиції Його Величності, лейтенанте Джеленгорм.

Здоровань спинився, здивований, що його назвали на ймення.

— Я усвідомлюю, що ви дієте зі шляхетних мотивів, але він злочинець і зрадник. Я маю ордер на його арешт, підписаний самим архілектором Сультом. Повірте мені, він не заслуговує на вашу допомогу.

Джеленгорм насупився і кинув злісний погляд на практика Фроста. Блідий диявол виглядав наляканим. Десь таким же наляканим, як камінь. Він без особливої натуги закинув в’язня собі на плече і пішов вверх вулицею. Той, кого назвали Северардом, усміхнувся очима, заховав ножа у піхви, ще раз вклонився і неквапливою ходою рушив за своїм напарником, насвистуючи щось нерозбірливе.

У інквізитора затріпотіла ліва повіка, і по його блідій щоці покотилися сльози. Він обережно витер їх затиллям долоні.

— Прошу вибачити мене. Справді, бо це трохи дивно, коли чоловік не може дати раду власним очам, еге ж? Кляте плакуче желе. Іноді я думаю, що краще взагалі його позбутись і ходити з пов’язкою. — У Джезаля закрутило в животі. — Скільки вже минуло часу, Весте? Сім років? Вісім?

На скроні майора засіпався м’яз.

— Дев’ять.

— Нічого собі. Дев’ять років. Уявляєш? Здається, ніби це було всього лише вчора. Якщо не помиляюся, ми розійшлися на гірському гребені?

— Так, на гребені.

— Не переймайся, Весте, я тебе нітрохи не виню. — Ґлокта дружньо ляснув майора по передпліччю. — Принаймні за те, що сталося. Я пам’ятаю, ти намагався мене відмовити. Зрештою, в Гуркулі у мене вистачало часу, щоб про це подумати. Я взагалі багато думав. Ти завжди був мені гарним другом. А тепер молодий Коллем Вест — майор у Королівському полку. Неймовірно.

Джезаль не мав жодного уявлення, про що вони тоді говорили. Зараз він тільки хотів зблювати, а потім лягти спати.

Інквізитор Ґлокта повернувся до нього з усмішкою, ще раз демонструючи огидну прогалину в зубах.

— А це, мабуть, капітан Лютар, на якого всі покладають неабиякі надії в прийдешньому Турнірі. Маршал Варуз — суворий вчитель, правда? — Він слабко махнув палицею в бік Джезаля. — Випад-випад, так, капітане? Випад-випад.

Джезаль відчув, як всередині нього закипає гнів. Він кахикнув і втупився у свої ноги, бажаючи, аби світ перестав крутитись. Інквізитор по черзі очікувально поглянув на кожного з них. Вест виглядав блідим. Джеленгорм був брудний і сердитий. Каспа досі сидів серед дороги. Жодному з них нічого було сказати.

Ґлокта прокашлявся.

— Що ж, мене кличе обов’язок. — Він силувано вклонився. — Але я сподіваюся незабаром побачитися з вами всіма.

Джезаль спіймав себе на думці, що сподівається ніколи більше не побачити цього чоловіка.

— Може, ми могли б якось знову пофехтувати? — промимрив майор Вест.

Ґлокта добродушно засміявся.

— О, я був би радий, Весте, але нині трохи покалічений для таких забав. Якщо ви шукаєте, з ким би зійтися на шпагах, то я впевнений, що практик Фрост вам не відмовить, — Ґлокта скосив очі на Джеленгорма, — але змушений попередити, що він б’ється зовсім не як джентльмен. Бажаю вам усім приємного вечора. — Він насунув глибше капелюха, поволі розвернувся і побрів геть по тьмавій вулиці.

Три офіцери спостерігали його шкандибання у тягучій, незручній тиші. Нарешті до них приєднався Каспа.

— Що це, взагалі, таке було? — запитав він.

— Ніщо, — промовив Вест крізь зціплені зуби. — Краще назавжди про це забути.

Зуби і пальці

«Часу обмаль. Треба діяти швидко».

Ґлокта кивнув Северарду, на що той всміхнувся і стягнув мішок з голови Зеппа дан Тойфеля.

Мінцмейстр був дужим, величавим чоловіком. Його обличчя вже почало пухнути від синців.

— Що це все означає? — загорлав він із вдаваними обуренням і бравадою. — Ви знаєте, хто я такий?

Ґлокта пирхнув.

— Звичайно, знаємо. Невже ти гадаєш, ми тільки те й робимо, що навмання хапаємо на вулиці першого-ліпшого?

— Я придворний мінцмейстр! — заверещав в’язень, намагаючись звільнитися від своїх пут. Практик Фрост і далі дивився на нього без жодних емоцій, склавши руки на грудях. Тим часом залізо в жаровні почало червоніти. — Як ви смієте…

— Та скільки можна переривати! — крикнув Ґлокта.

Фрост люто копнув Тойфеля в гомілку і той зойкнув від болю.

— Як наш в’язень підпише заяву-зізнання, якщо в нього зв’язані руки? Звільніть його, будь ласка.

Тойфель підозріло роззирався, поки альбінос розв’язував йому зап’ястя. Аж тут він помітив сікач. Нагострене до дзеркального блиску лезо аж сяяло у різкому світлі лампи.

«Прекрасна річ, і тут ні додати, ні відняти. Тобі б він не завадив, правда, Тойфелю? Впевнений, що тобі хочеться відрубати мені голову».

Ґлокта майже сподівався на те, що він це зробить — його права рука, здавалося, тягнулася до сікача, але натомість лише відпихнула заяву-зізнання.

— О, — мовив Ґлокта, — так мінцмейстр у нас праворукий.

— Праворукий, — прошипів Северард у вухо в’язню.

Тойфель прищурено дивився на інший бік столу.

— Я знаю тебе! Ти Ґлокта, так? Тебе схопили в Ґуркулі, а потім катували. Занд дан Ґлокта, правильно? Що ж, повір мені, цього разу ти догрався! Тут і до ворожки не треба йти! Коли верховний суддя Маровія дізнається про це…

Ґлокта зірвався на ноги, аж стілець скреготнув по плитках. Його ліва нога люто запекла, але він на це не зважав.

— Поглянь на це! — прошипів Ґлокта і широко розкрив рота, щоб наляканий в’язень міг добре роздивитися його зуби. — «Або на те, що від них залишилось». Ти бачиш? Бачиш? Коли вони рвали зуб зверху, то залишали знизу, а коли рвали знизу, залишали зверху, і так по всій щелепі. Бачиш? — Ґлокта розсунув щоки пальцями, щоб Тойфелю було краще видно. — Вони робили це маленькою стамескою. Відламували щодня по шматочку. Це зайняло місяці.

Ґлокта силувано сів, а тоді широко всміхнувся.

— Блискуча робота, правда? А яка іронія! Залишити половину зубів так, щоб з них не було ніякого пуття. Зазвичай я їм тільки суп.

Мінцмейстр зглитнув. Ґлокта помітив, як по його шиї прокотилася крапля поту.

— І зуби — це був лише початок. Щоб ти знав, я змушений навіть сцяти сидячи, як жінка, і в тридцять п’ять років не можу самостійно підвестися з ліжка.

Він відкинувся на спинку крісла і, скривившись, випростав ногу.

— Кожен мій день — це маленьке пекло. Кожен день. Отож, скажи мені, ти справді вважаєш, що мене можуть налякати твої дурнуваті погрози?

Ґлокта неспішно вивчав свого в’язня.

«Вже геть не такий впевнений, як був до цього».

— Зізнайся, — прошепотів він, — і тоді ми зможемо відправити тебе до Енґлії, і знайдемо навіть ще трохи часу на сон.

Обличчя Тойфеля поблідло майже як у практика Фроста, проте він не зронив ні слова.

«Незабаром сюди явиться архілектор. Найвірогідніше, він уже в дорозі. Якщо до того часу зізнання не буде… ми всі відправимося в Енґлію. І це в кращому випадку».

Ґлокта взявся за свою палицю і підвівся на ноги.

— Мені подобається вважати себе митцем, але мистецтво потребує часу, а ми згайнували піввечора, шукаючи тебе по всіх борделях міста. На щастя, практик Фрост має гарний нюх і чудово орієнтується на місцевості. Він може зачути щура в купі гною.

— Щура в купі гною, — повторив Северард, чиї очі яскраво блищали у сяйві жаровні.

— У нас жорсткий графік, тому дозволь мені сказати прямо: ти зізнаєшся в наступні десять хвилин.

Тойфель фиркнув і склав руки на грудях.

— Нізащо.

— Тримайте його.

Фрост схопив в’язня ззаду і, вчепившись в нього залізним хватом, притиснув праву руку до боку. Северард взявся за його ліве зап’ястя і розчепірив пальці на подряпаному столі. Ґлокта стиснув гладеньке руків’я сікача і потягнув його до себе, шкребучи лезом по дереву. Він поглянув на руку Тойфеля.

«Які гарні в нього нігті! Такі довгі і блискучі. З такими нігтями в копальні не надто напрацюєшся».

Ґлокта високо здійняв сікач.

— Чекай! — заволав в’язень.

Бах! Важке лезо глибоко врізалось у стільницю, акуратно відтявши ніготь на середньому пальці Тойфеля. Він задихав частіше, а на його чолі заблистіли краплі поту.

«Ось тепер ми побачимо, що ти насправді за чоловік».

— Гадаю, ти здогадуєшся, до чого все хилиться, — мовив Ґлокта. — Так вчинили з одним капралом, якого схопили разом зі мною — відрізали щодня по шматочку. Але ж і сильним він був чоловіком, дуже сильним! Вони дійшли вище ліктя, перш ніж він помер.

Ґлокта знову здійняв сікач.

— Зізнавайся.

— Ти не зможеш…

Бах! Сікач відтяв Тойфелю самий вершечок середнього пальця. На стіл полилася кров. Очі Северарда всміхалися у світлі лампи. У Тойфеля відвисла щелепа.

«Але біль прийде пізніше».

— Зізнавайся! — загорлав Ґлокта.

Бах! Сікач відтяв вершок безіменного пальця Тойфеля і невеличке кружальце середнього пальця, яке, трохи прокотившись, злетіло на підлогу. Обличчя Фроста здавалося висіченим із мармуру.

— Зізнавайся!

Бах! Кінчик вказівного пальця Тойфеля злетів у повітря.

Його середній палець поменшав на одну фалангу. Ґлокта зупинився, витираючи піт зі свого чола затиллям долоні. Його ногу корчило від напруги. На плиточки з рівномірним кап-кап-кап скрапувала кров. Тойфель дивився на свої вкорочені пальці широко розплющеними очима.

Северард похитав головою.

— Блискуча робота, інквізиторе. — Він пустив одне із кружалець плоті по столу. — А яка точність… Я в захваті.

— А-а-а! — закричав мінцмейстр. «А ось і прийшов біль». Ґлокта знову здійняв сікач.

— Я зізнаюсь! — заверещав Тойфель. — Я зізнаюсь!

— Прекрасно, — весело сказав Ґлокта.

— Прекрасно, — сказав Северард.

— Пгекгасно, — сказав практик Фрост.

Безмежна, пустельна північ

Маги — стародавній, загадковий орден, якому відомі таємниці світу і підвладне мистецтво магії. Вони настільки мудрі і могутні, що простолюду такі мудрість і могуть навіть не снилися. Принаймні подібний ходив поговір. Маг такого рівня повинен знати, як знайти людину, навіть якщо ця людина — одна на безмежній, пустельній Півночі. Але якщо він і знав, як це зробити, то не надто поспішав.

Лоґен почухав свою кошлату бороду і замислився, з якої причини великий маг затримується. Мабуть, він заблукав. Лоґен вдруге запитав себе, чи не краще було залишитися в лісах, де принаймні вистачало їжі. Але духи направили його на Південь, а якщо піти від пагорбів на Південь, то прийдеш до цих посохлих вересовищ. Тут він і чекав на голодний шлунок, у негоду, серед кущів вересу і багна.

Його чоботи все одно подерлись, тож він розбив свій жалюгідний табір недалеко від дороги, щоб краще бачити наближення чаклуна. Після війн на Півночі зосталося достолиха різношерстої небезпечної наволочі: солдати-дезертири, які стали розбійниками, селяни, які втекли зі своєї спаленої землі, некеровані відчайдухи, яким нічого втрачати, і так далі. Однак Лоґена це не хвилювало. Нікому було лізти у цю глухомань. Нікому, крім нього і мага.

Тож він посидів, почекав, спробував знайти їжу, нічого не знайшов, і взявся чекати далі. В цю пору року вересовища часто заливали раптові зливи, але вечорами він все одно намагався розпалити з гілок маленьке, курне багаття, щоб хоч трохи підтримати свій хиткий моральний дух і принадити якого-небудь подорожнього чаклуна. Цього вечора йшов дощ, але якийсь час тому він скінчився, та й підсохло достатньо, щоб розпалити вогонь. Тепер Лоґен повісив над багаттям казанок і готував юшку з залишків м’яса, яке приніс із собою з лісу. Вранці йому доведеться знову вирушати у пошуках їжі. Маг може наздогнати його згодом, якщо він іще йому потрібний.

Він помішував свою невибагливу страву і розмірковував, повертатися завтра на Північ чи рухатися далі на Південь, коли нараз почув тупіт копит на дорозі. Кінь один, і хода його неспішна. Лоґен відкинувся на плащ і став чекати. Почулося іржання, а за ним побрязкування упряжі. З-за пагорба вигулькнув вершник. Через бліде сонце, яке висіло низько на обрії, Лоґен не міг добре його розгледіти, але видно було, що вершник почувався у сідлі скуто і незграбно, як людина, котра не звикла до подорожей. Він обережно направив свого коня у сторону багаття і зупинився за декілька ярдів.

— Доброго вечора, — привітався вершник.

Він виглядав зовсім не так, як уявляв собі Лоґен. Це був худорлявий, хворобливий з вигляду молодик з темними колами навколо очей, довгим волоссям, що через мряку поприлипало до голови, і нервовою усмішкою. Він видавався радше мокрим, аніж мудрим, і аж ніяк не таким могутнім, що простим людям і не снилося. Загалом вершник виглядав голодним, холодним і хворим, що цілком відповідало самопочуттю Лоґена.

— Хіба в тебе не повинно бути якоїсь патериці?

Молодика це здивувало.

— Я не… як би це сказати… е-е… Я не маг. — Він затих і нервово облизав губи.

— Духи казали мені очікувати мага, але вони часто помиляються.

— Он як… ну, я — учень мага. Але мій учитель, великий Баяз, — і вершник шанобливо схилив голову, — не будь-хто, а Перший з-поміж магів, котрий осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Він велів мені знайти вас, — здалося, що він раптом засумнівався, — і привести… ви ж Лоґен Дев’ятипалий?

Лоґен підніс ліву руку і поглянув на блідого молодика крізь прогалину на місці свого середнього пальця.

— Ох, ну добре. — Учень мага хотів було зітхнути з полегшенням, але раптом осікся. — Ой, тобто… е-е… мені шкода, що так вийшло з пальцем.

Лоґен розсміявся. Це сталося вперше з того часу, як він вибрався з річки. Нічого такого смішного хлопець не сказав, але Лоґен посміявся від душі. Це було приємне відчуття. Хлопець усміхнувся і з великою бідою якось зсунувся з сідла.

— Я Малакус Кей.

— Малакус який?

— Кей, — мовив він, прямуючи до вогню.

— Що це за ім’я таке?

— Я зі Старої Імперії.

Лоґен ніколи не чув про подібне місце.

— З імперії, кажеш?

— Ну, так, колись вона була імперією, наймогутнішою країною Земного кола. — Молодик незграбно присів біля багаття. — Але слава минулих днів давно зів’яла. Тепер це просто велетенське поле бою. — Лоґен кивнув. Він добре знав, про що йдеться. — Вона знаходиться далеко, на заході світу.

Учень мага вказав рукою кудись у простір.

Лоґен знову засміявся.

— Там схід.

Кей сумно усміхнувся.

— Я провидець, але, схоже, не надто здібний. Учитель Баяз відправив мене на ваші пошуки, але мені не поталанило, і під час негоди я заблукав. — Він відкинув з очей волосся і безпомічно розвів руками. — У мене був в’ючний кінь із провіантом, і ще один кінь для вас, але я загубив їх під час бурі. Боюся, з мене нікудишній мандрівник.

— Схоже на те.

Кей дістав з кишені флягу і простягнув її Лоґену. Той відкрив її і хильнув. Гарячий напій полився його горлом, зігріваючи Лоґена до кінчиків волосся.

— Що ж, Малакусе Кею, ти загубив свої харчі, але зберіг дещо справді важливе. Мене нелегко змусити всміхнутись цими днями. Щиро прошу тебе до мого багаття.

— Дякую. — Учень затих і простягнув руки до куцого полум’я. — Я не їв уже два дні.

Він захитав головою, метляючи туди-сюди волоссям.

— Це був… важкий час. — Хлопець облизав губи і поглянув на казанок.

Лоґен передав йому ложку. Малакус Кей вирячився на нього круглими очима.

— Ти вже їв?

Лоґен кивнув. Це була неправда, але нещасний учень виглядав голодним, як вовк, а їжі там ледь вистачало на одного. Він зробив ще один ковток із фляги. Цього поки що вистачить. Кей з насолодою накинувся на юшку. Коли вона скінчилось, він вишкріб рештки з казанка, облизав ложку, а потім ще й край казанка. Потім відкинувся на валун.

— Лоґене Дев’ятипалий, я перед вами у вічному боргу — ви врятували мені життя. Я зовсім не сподівався, що ви виявитеся таким люб’язним господарем.

— Ну, якщо чесно, то на твоєму місці я теж уявляв когось іншого.

Лоґен знову прихилився до фляги й облизав губи.

— Хто цей Баяз?

— Перший із магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Боюся, що він буде мною дуже невдоволений.

— Отже, його слід остерігатись?

— Ну, — нерішуче промовив учень, — у нього трохи запальний характер.

Лоґен вкотре хильнув. Тепло ширилося його тілом — перше тепло, яке він відчув за багато тижнів. Якусь мить тривала пауза.

— Що він від мене хоче, Кею?

Мовчання. З іншого боку багаття долинуло тихе хропіння. Лоґен усміхнувся і, загорнувшись у плащ, також ліг спати.

Учень прокинувся від раптового нападу кашлю. Ранок тільки починався і все навколо тонуло в густому тумані. Воно, мабуть, було на краще. Тамтешні краєвиди могли похизуватися лише милями бруду, каміння і жалюгідного коричневого дроку. Хоча все було просякнуте холодною росою, Лоґенові таки вдалося розпалити сяке-таке вогнище. Волосся Кея прилипло до його хворобливо-блідого обличчя. Він перекинувся на бік і сплюнув на землю мокротиння.

— А-а-ах, — прохрипів Кей і, закашлявшись, знову сплюнув.

Лоґен навантажив рештки свого скупого начиння на нещасного коня.

— Ранку, — мовив він, поглянувши на біле небо, — хоч і не доброго.

— Я помру. Я помру і мені більше не треба буде нікуди йти.

— У нас нема їжі, тож якщо ми тут залишимося, ти таки помреш. Тоді я зможу тебе з’їсти і повернутись назад через гори.

Учень кволо усміхнувся.

— Що будемо робити?

«А й справді, що?»

— Де ми знайдемо Баяза?

— У Великій північній бібліотеці.

Лоґен ніколи не чув про таку, але й книжками він не надто цікавився.

— А де вона?

— На південь звідси, біля великого озера. Це десь чотири дні їзди.

— Ти знаєш туди дорогу?

Учень незграбно підвівся і став, трохи похитуючись, дихаючи коротко і часто. Він був блідий, наче привид, а на його обличчі блищав піт.

— Гадаю, що так, — промимрив учень без натяку на впевненість.

Ні Кей, ні його кінь не протягнуть чотирьох днів без їжі, навіть якщо їм пощастить не заблукати. Першим ділом треба знайти харчі. Незважаючи на більший ризик, найліпше було йти на південь по дорозі, що тяглася через ліс. Їх могли вбити розбійники, але там вони мали кращі шанси роздобути якийсь харч, та й інакше все одно би їх убив голод.

— Краще їдь верхи, — сказав Лоґен.

— Я загубив коней, тож мені і йти пішкодрала.

Лоґен приклав долоню до чола Кея. Чоло було гарячим і вологим.

— У тебе гарячка. Ти і їдь верхи.

Учень не намагався сперечатись. Він опустив очі на порвані чоботи Лоґена.

— Тобі підійдуть мої чоботи?

Лоґен похитав головою.

— Вони для мене замалі. — Він опустився навколішки над тліючим вогнем і стиснув губи.

— Що ти робиш?

— У кожного вогнища є дух. Я покладу цього собі під язик, щоб ми пізніше могли розпалити ще одне багаття.

Кей виглядав надто хворим, щоб дивуватись. Лоґен всмоктав духа, відкашлявся від диму і здригнувся від гіркого присмаку.

— Ти готовий вирушати?

Учень підняв руки у безнадійному жесті.

— Я вже зібраний.

Малакус Кей любив говорити. Він говорив, коли вони перетинали вересовища дорогою на південь, і коли сонце важко пробивалося крізь свинцеве хмаровиння, і коли вже під вечір вони увійшли в ліс. Хвороба ніяк не позначилася на його красномовстві, але Лоґена це не тривожило. З ним уже давно ніхто не говорив, а крім того, розмови допомагали забути про ноги. Він був голодний і втомлений, але найбільше Лоґена мучили власні ноги. Від його старих шкіряних чобіт залишилися самі клапті, пальці на ногах були подерті і по-рубцьовані, а гомілка досі пекла від зубів шанка. Кожен крок був неабияким випробуванням. Раніше його звали найстрашнішою людиною Півночі, а тепер він боявся найменших гілочок та камінців на дорозі. В цьому крилася певна іронія. Він скривився, наткнувшись ногою на камінчик.

— …Отже, я сім років навчався у майстра Захаруса. Він великий маг, п’ятий із дванадцяти учнів Джувенса, надзвичайна людина, — в очах Кея все, пов’язане з магами, виглядало надзвичайним. — Майстер Захарус вирішив, що мені пора відправитись до Великої північної бібліотеки і навчатись у Майстра Баяза, щоб отримати власний посох. Втім, тут мені доводиться нелегко. Майстер Баяз надзвичайно вимогливий і…

Кінь зупинився й фиркнув, сіпнувся і зробив нерішучий крок назад. Лоґен принюхався до повітря і спохмурнів. Десь поряд знаходились люди, і вони, крім усього, добряче смерділи. Він мав би помітити їх раніше, але вся його увага була прикута до ніг. Кей поглянув на нього згори.

— Що таке?

Ніби у відповідь на його питання десь за десять кроків попереду з-за дерева вийшов чоловік, а трохи далі — ще один. Вони, без сумніву, були наволоччю. Брудні, зарослі, одягнені в подерті шматки розмаїтого хутра та шкіри. Загалом, чимось схожі на Лоґена. У худорлявого, котрий стояв зліва, був спис із зазубленим наконечником. У велетня справа — важкий, поцяткований іржею меч і старий, погнутий шолом із шпичаком на верхівці. Вони, вишкірившись, рушили вперед. Лоґен озирнувся через плече на звук, що долинув ззаду, і його серце завмерло. Третій чоловік, із великим чиряком на обличчі, обережно скрадався за ними, стискаючи в руках важку сокиру.

Кей нахилився в сідлі, дивлячись на них круглими від страху очима.

— Вони розбійники?

— Та ти в нас, блядь, провидець, — процідив Лоґен крізь зціплені зуби.

Вони спинилися за крок чи два попереду. Той, із шоломом, схоже, був ватажком.

— Гарний кінь, — гаркнув він. — Позичите його нам?

Той, котрий тримав списа, вишкірився, взявшись за вуздечку.

Тепер все стало ще гірше. Мить тому здавалося, що гірше вже не буде, але доля підсобила. Лоґен сумнівався, що з Кея буде хоч якесь пуття у сутичці. Отже, залишався він один проти трьох або й більше чоловіків, із самим тільки ножем. Якщо він не почне діяти, їх із Малакусом пограбують і, цілком ймовірно, вб’ють. Треба дивитися реально на подібні речі.

Лоґен вдруге роздивився трьох розбійників. Вони не очікували опору від двох неозброєних чоловіків — спис тримали горизонтально, а меч був опущений до землі. Він не знав, яка там ситуація у третього із сокирою, але тут уже доводилося покладатись на удачу. Прикра правда в тому, що той, хто б’є першим, зазвичай б’є останнім, тож Лоґен повернувся до чоловіка з шоломом і виплюнув духа йому в обличчя.

Дух спалахнув у повітрі і жадібно накинувся на розбійника. Голову чоловіка оповили танцюючі омахи полум’я, а його меч упав додолу. Він відчайдушно вхопився за обличчя руками, і вони теж загорілись. Чоловік із криками кинувся геть.

Кінь Кея злякався вогню і, форкаючи, став дибки. Приголомшений побаченим, худорлявий позадкував, але Лоґен кинувся на нього, схопив однією рукою ратище і вдарив його головою в обличчя. Ніс нападника хруснув від удару Лоґена, і він, спотикаюсь, відсахнувся — по підборіддю в нього струменіла кров. Лоґен притягнув його назад, смикнувши на себе спис, широко замахнувся правою рукою і врізав йому по шиї. Розбійник, булькочучи, упав на землю, і Лоґен вирвав спис у нього з рук.

Він відчув за спиною якийсь рух, припав додолу і відкотився вліво. Сокира розітнула повітря в нього над головою і глибоко ввійшла у бік коня, забризкавши землю краплями крові та розірвавши попругу. Чирякомордий відскочив, крутнувшись услід за своєю сокирою. Лоґен стрибнув на нього, але підвернув ногу на камінці і, зойкнувши від болю, похитнувся, ніби п’яний. Стріла, пущена звідкись з-поміж дерев позаду, просвистіла повз його обличчя і зникла в кущах по той бік дороги. Кінь форкав і хвицався, дико закотивши очі, а тоді рвонув дорогою у скаженому галопі. Сідло зірвалось зі спини коня, і Малакус Кей із криком полетів у кущі.

Замислюватися про нього не було часу. Лоґен войовничо рикнув і накинувся на чоловіка з сокирою, цілячись списом йому в серце. Той здійняв сокиру, щоб відхилити вістря — відхилив, але недостатньо високо. Спис проткнув плече, від чого чоловіка розвернуло. Ратище гучно тріснуло, Лоґен втратив рівновагу і полетів уперед, збивши з ніг чирякомордого. Під час падіння вістря списа, що стирчало у противника зі спини, залишило глибокий поріз на голові Лоґена. Лоґен вхопився обома руками за сплутане волосся власника сокири, відтягнув його голову назад, а тоді з усієї сили вдарив об камінь.

Похитуючись і борячись із запамороченням, він зірвався на ноги і витер кров з очей — якраз вчасно, щоб помітити стрілу, що вилетіла з-поміж дерев й увіп’ялась у стовбур за один-два кроки від нього. Лоґен помчав до стрільця. Він його нарешті запримітив — це був хлопець років чотирнадцяти, котрий саме тягнувся за наступною стрілою. Лоґен дістав свого ножа. Хлопець готувався до наступного пострілу, але в його очах уже металася паніка. Він зачепився пальцями за тятиву і всадив стрілу собі в руку, чому неабияк здивувався.

Лоґен був уже близько. Хлопець замахнувся на нього луком, але він пригнувся і стрибнув вперед, тримаючи ніж обома руками. Лезо ввійшло хлопцеві нижче підборіддя, підняло його у повітря, а тоді зламалося у нього в шиї. Хлопчина впав зверху на Лоґена, і гострий уламок ножа розсік йому руку. Всюди лилася кров: із порізу на Лоґеновій голові, із рани на його руці, із зяючої дірки у горлі хлопця.

Лоґен відкинув труп, обіперся на дерево і почав хапати ротом повітря. Серце калатало як скажене, у голові бухала кров, а шлунок вивертало.

— Я досі живий, — прошепотів він. — Досі живий.

На голові й руці почали пульсувати рани. Ще два шрами. Могло бути значно гірше. Він знову витер із очей кров і пошкандибав назад на дорогу.

Смертельно зблідлий Малакус Кей стояв, втупившись у три трупи. Лоґен взяв його за плечі і швидко оглянув.

— Ти поранений?

Кей не зводив очей із тіл.

— Вони мертві?

Труп здоровила у шоломі досі димів, сповнюючи повітря огидно апетитним запахом. Лоґен помітив, що на ньому були непогані чоботи — значно кращі за його власні. У чирякомордого була надто викручена шия, щоб він зостався живим, та й, окрім того, з нього стирчав поламаний спис. Лоґен перевернув ногою худорлявого. На його закривавленому обличчі застиг вираз здивування — очі дивилися на небо, рот відкритий.

— Мабуть, пробив йому трахею, — пробурмотів Лоґен. Його руки були в крові. Він стиснув одну руку іншою, щоб вони не так тремтіли.

— А той, що за деревами, теж?..

Лоґен кивнув.

— Що сталося з конем?

— Він утік, — промимрив Кей у розпачі. — Що будемо робити?

— Подивимось, чи є в них харчі. — Лоґен показав на задимлений труп. — І допоможеш мені зняти з нього чоботи.

Уроки фехтування

— Тисни його, Джезалю, тисни! Не соромся!

Джезаль був тільки радий слухатись. Він стрибнув уперед, зробивши випад правою. Вест уже втратив рівновагу і відступив назад — він був не в формі і ледь-ледь відбивався своєю короткою шпагою. Сьогодні вони змагалися напівзагостреними клинками, щоб додати боротьбі трохи азарту. Заколоти ними не вдалось би, а от болісно подряпати раз-другий, якщо постаратись — цілком можливо. Джезаль збирався подарувати майорові подряпину за вчорашнє приниження.

— Отак, завдай йому! Випад-випад, капітане! Випад-випад!

Вест незграбно рубонув, але Джезаль передбачив удар і відбив клинок, все ще напосідаючи, і бив з усіх сил. Він хльоснув лівою, тоді ще раз. Вест відчайдушно відбивав удари, аж поки вперся у стінку. Нарешті Джезаль до нього добрався. Він весело зареготав, роблячи ще один випад своїм довгим клинком, але його суперник несподівано ожив. Вест вислизнув і відбив випад із прикрою твердістю. Джезаль затнувся, втратив рівновагу та вражено ахнув, коли вістря меча увійшло у щілину поміж двома каменями, відтак клинок вирвався з його затерплої руки і застряв, похитуючись, у стіні.

Вест рвонув вперед, проскочив під другим клинком Джезаля і врізався у нього плечем.

— О-ой! — зойкнув Джезаль і, похитнувшись, повалився на підлогу, намацуючи рукою свій короткий клинок.

Клинок ковзнув по камінню, і лорд-маршал Варуз спритно спинив його своїм чоботом. Затуплене вістря Вестової шпаги нависло над горлом Джезаля.

— Дідько би його вхопив! — вилаявся він, коли усміхнений майор простягнув йому руку.

— Так, — пробурмотів Варуз, важко зітхнувши, — і справді, дідько би тебе вхопив. Сьогодні ти виступив ще огидніше, ніж вчора, якщо таке взагалі можливо! Ти знову дав майору Весту обвести себе навкруг пальця!

Джезаль сердито відмахнувся від руки Веста і підвівся на ноги.

— Він ні на мить не втрачав контролю над боєм! Ти дозволив, щоб тебе заманили в пастку, а тоді обеззброїли! Обеззброїли! Навіть мій внук не допустився би цієї помилки, а йому всього вісім! — Варуз гупнув об підлогу палицею. — Можете мені, будь ласка, пояснити, капітане Лютар, як ви збираєтесь перемогти у фехтувальному двобої, коли лежатимете на землі без зброї?

Джезаль насупився і потер потилицю.

— Ні? В майбутньому, якщо ви впадете зі скелі зі зброєю, я хочу, щоб там, унизу, ваш понівечений труп міцно стискав її у мертвих пальцях, зрозуміло?

— Так, маршале Варуз, — промимрив невдоволений Джезаль, подумки бажаючи, щоб старий виродок сам кинувся зі скелі. Або Великої вежі. Цього вистачить. Майор Вест може скласти йому компанію.

— Надмірна впевненість — це бич фехтувальника! Ти повинен ставитись до кожного суперника так, наче він твій останній. А щодо ніг, — Варуз скривив губи від огиди, — то коли ти ідеш у наступ, то все чудово, але коли справа доходить до відступу, починається справжня катастрофа. Майор тебе тільки торкнувся, а ти вже впав, ніби зомліла школярка.

Вест посміхався до нього. Йому це подобалось. Неймовірно подобалось, хай його.

— Кажуть, що у Бремера дан Ґорста опорна нога — наче сталевий стовп. Наче сталевий стовп, розумієш?! Мовляв, легше зрушити Будинок Творця, ніж його.

Лорд-маршал вказав пальцем на обрис велетенської вежі, що нависала над будівлями двору.

— Будинок Творця! — заволав він сердито.

Джезаль шморгнув носом і стукнув чоботом об підлогу.

Вже всоте він роздумував над тим, щоб все покинути і більше ніколи не братися за фехтувальний клинок. Але що скажуть люди? Батько був ним безмежно гордий і без кінця хвалився його майстерністю усім, хто бажав слухати. Він спав і бачив, як його син змагається на Площі маршалів перед ошалілим натовпом. Якби Джезаль покинув все це зараз, його батько помер би від ганьби, і тоді прощавай посада, прощавайте гроші і прощавайте амбіції. Безумовно, його братам такий поворот сподобався би надзвичайно.

— Головне — це рівновага, — просторікував Варуз. — Вся сила йде від ніг! Відтепер у твоє тренування входитиме година на колоді. Щодня. — Джезаль скривився. — Отже, маємо: пробіжка, вправи з важкою палицею, стійки, година спарингу, знову стійки, і година на колоді. — Лорд-маршал задоволено кивнув. — Поки що цього вистачить. Побачимося завтра о шостій ранку — і щоб дивився на світ тверезими очима. — Варуз насупився. — Дивився. На світ. Тверезими. Очима.

— Я не можу це робити безкінечно, розумієш, — сказав Джезаль, важко кульгаючи до своєї квартири. — Скільки цих страшних знущань може витримати людина?

Вест посміхнувся.

— Це квіточки. Я ще не бачив, щоб старий виродок так м’яко до когось ставився. Ти йому, мабуть, дуже подобаєшся. Зі мною він і близько не був таким приязним.

Джезалю не вірилось.

— Хіба може бути ще гірше?

— Я не мав такої підготовки, яка є у тебе. Він змушував мене тримати важку палицю над головою з обіду до вечора, доки вона не падала мені на голову. — Майор ледь скривився, ніби сама згадка про це була болісною. — Він змушував мене збігати на Велику вежу і назад у повному обладунку. Він займав мене спарингом чотири години на день. Щоденно.

— Як ти це витримав?

— В мене не було вибору. Я не дворянин. Фехтування було моїм єдиним шансом вибитися в люди. Та й, врешті-решт, це дало свої плоди. Скільки ти знаєш простолюдинів, котрі служать у Королівському полку?

Джезаль стенув плечима.

— Якщо подумати, то дуже мало.

Будучи дворянином, він вважав, що їм там взагалі не місце.

— Але ти із шанованої сім’ї, і вже капітан. Якщо переможеш у Турнірі, перед тобою відкриються всі дороги. Лорд-камерґер Хофф, верховний суддя Маровія, навіть сам Варуз, якщо вже на те пішло — всі вони у свій час стали переможцями Турніру. Переможці правильної крові завжди сягають висот.

Джезаль пирхнув.

— Як твій друг Занд дан Ґлокта?

Ім’я каменем повисло у повітрі.

— Ну… майже завжди.

— Майоре Вест! — пролунало позаду них.

До них поспішав присадкуватий сержант зі шрамом на щоці.

— Сержанте Форест, як ся маєте? — запитав Вест, тепло поплескавши солдата по спині.

Він мав підхід до селюків, але Джезаль завжди нагадував собі, що й Вест від них недалеко втік. Він, можливо, й освічений, і в чині офіцера, і так далі, але, якщо замислитись, у нього все одно було більше спільного з сержантом, ніж із Джезалем.

Сержант радо усміхнувся.

— Усе добре, сер, дякую.

Він з повагою кивнув Джезалю:

— Доброго ранку, капітане.

Джезаль відповів йому стриманим кивком і відвернувся, розглядаючи проспект. Він не бачив жодного сенсу у панібратстві між офіцером і рядовим солдатом. Тим паче, з таким потворно пошрамованим. А потворні люди Джезаля взагалі не цікавили.

— Чим можу прислужитись? — запитав Вест.

— Сер, маршал Бурр бажає бачити вас на невідкладній нараді. Наказано зібрати усіх старших офіцерів.

Вест спохмурнів.

— Я скоро буду.

Сержант віддав честь і пішов.

— А це з якої причини? — недбало кинув Джезаль, спостерігаючи, як якийсь клерк біжить за папірцем, що випав у нього з рук.

— Через Енґлію і короля північан Бетода. — Вест вимовив це ім’я морщачись, так ніби від нього гірчило в роті. — Кажуть, він переміг усіх своїх ворогів на Півночі і тепер поривається воювати з Союзом.

— Ну, якщо йому хочеться війни, то він її отримає, — безтурботно сказав Джезаль.

На його думку, війни були ні чим іншим, як чудовою нагодою здобути славу і просунутись по службі. Із подувом легкого вітерцю повз його чобіт пролетів папірець, навздогін якому біг захеканий клерк. Джезаль вишкірився, коли той пронісся повз нього, зігнутий майже вдвоє, у незграбній спробі спіймати аркуш.

Майор схопив брудний документ і простягнув його чоловіку.

— Дякую, сер, — мовив клерк, чиє спітніле обличчя осяяла жалюгідна вдячність, — дуже вам дякую!

— Нема за що, — пробурмотів Вест, на що клерк улесливо вклонився і поспішив геть.

Джезаль засмутився. Йому подобалось спостерігати за цією гонитвою.

— Може початися війна, але зараз це найменша з моїх проблем. — Вест важко зітхнув. — Моя сестра приїхала в Адуа.

— Я не знав, що в тебе є сестра.

— Як бачиш, є, і вона тут.

— І що з того? — Джезаль не мав особливого бажання слухати про сестру майора.

Може, Вест і вибився в люди, але решта його сім’ї була явно не варта уваги Джезаля. Його цікавили бідні, прості дівчата, якими він міг скористатись, і багаті дворянки, з якими він міг якось одружитись. Всі інші його не цікавили.

— Розумієш, моя сестра може бути чарівною, але водночас вона трохи… незвичайна. Коли вона не в гуморі, краще не траплятися їй на очі. Скажу чесно, я би краще мав справу з бандою північан, ніж із нею.

— Та годі тобі, Весте, — неуважно мовив Джезаль, не надто зважаючи на те, що каже, — я певен, що вона не така вже й нестерпна.

Майор повеселішав.

— Ой, як я радий це чути! Їй завжди кортіло побачити Аґріонт на власні очі і я роками обіцяв, що сам усе їй покажу, щойно вона приїде. Ми, власне, домовилися на сьогодні.

У Джезаля з’явилося лихе передчуття.

— А тепер через ці збори…

— Але в мене тепер так обмаль часу! — заскиглив Джезаль.

— Я буду перед тобою в боргу. Зустрінемось у моїй квартирі за годину.

— Зачекай…

Але Вест вже розвернувся і пішов.

«Тільки б вона не була страшною», — думав Джезаль, повільно наближаючись до квартири майора Веста і неохоче піднімаючи кулак, щоб постукати. Тільки би вона не була опудалом. І дурепою теж. Нема нічого гіршого, ніж пробути півдня у компанії безмозкої дівулі. Його рука була на півдорозі до дверей, коли з того боку долинули голоси на підвищених тонах. Він винувато зупинився в коридорі, прикладаючи вухо все ближче до дерева в надії почути про себе щось приємне.

— … а де твоя служниця? — почувся приглушений голос майора Веста, який видавався надміру роздратованим.

— Мені довелося залишити її в будинку, там купа роботи. Ніхто не заглядав у нього вже кілька місяців.

Сестра Веста. У Джезаля завмерло серце. Вона мала низький голос, як у товстунки. Джезаль не міг собі дозволити, щоб його бачили в Аґріонті під руку з товстою дівчиною. Це могло зіпсувати його репутацію.

— Але ж ти не можеш ходити по місту сама!

— Я дісталася сюди без проблем, хіба ні? Ти почав забувати, хто ми такі, Коллеме. Я можу обійтися без прислуги, тим паче, що для більшості тутешніх я сама як прислуга. Крім того, за мною наглядатиме твій друг, капітан Лютар.

— Це ще гірше, і ти сама це прекрасно знаєш!

— Ну, звідки мені було знати, що ти будеш зайнятий. Я гадала, в тебе знайдеться час побачитися з власною сестрою.

Вона не видавалася дурепою, що було добре, а лише товстою, а тепер ще й сварливою.

— Хіба я не буду у безпеці з твоїм другом?

— Він непоганий хлопець, але чи буде йому безпечно з тобою?

Джезаль не зрозумів, що саме майор хотів сказати цим невеличким зауваженням.

— Та й гуляти Аґріонтом на самоті, з ледве знайомим тобі чоловіком? Не придурюйся, я тебе добре знаю! Що подумають люди?

— Срати на людей.

Джезаль відсахнувся від дверей. Він не звик чути від дам такі слова. Товста, сварлива і груба, чорт забирай. Це може бути ще гірше, ніж він очікував. Джезаль окинув оком коридор, роздумуючи над тим, щоб втекти, і вже почав вигадувати виправдання. Але, на його нещастя, він почув, як хтось піднімається сходами. Непоміченим вшитися звідси не вдасться. Доведеться просто постукати в двері, а там чи пан, чи пропав. Він зціпив зуби і злісно загупав у двері.

Голоси різко змовкли, і Джезаль натягнув на обличчя непереконливу дружню усмішку. Вперед, до страждань. Двері розчахнулися.

Джезаль чомусь очікував побачити нижчу, товстішу версію майора Веста в сукні. Він неабияк помилявся. Вона, можливо, мала трохи повнішу фігуру, ніж диктувала мода, адже хітом сезону були худорляві дівчата, але назвати її товстою язик не повертався. У неї було темне волосся і темна шкіра — трохи темніша, ніж вважалось ідеальним. Джезаль знав, що дами по змозі повинні уникати сонця, але дивлячись на неї, він зовсім не міг згадати, чому. Її очі були дуже темні, майже чорні, на противагу модним у цьому сезоні блакитним, але те, як вони блищали у тьмяному світлі кімнати, заворожувало.

Вона всміхнулася йому. Це була дивна усмішка — один кутик її рота піднявся вище за інший. Він зніяковів — складалося враження, ніби вона знала щось смішне, чого не знав він. Та все ж у неї були чудові зуби — білі та блискучі. Джезалів гнів швидко сходив нанівець. Що довше він на неї дивився, тим сильніше вона його приваблювала — і тим менше зв’язних думок залишалося у нього в голові.

— Вітаю, — мовила вона.

Він звично розтулив рота, але нічого не вимовив. У голові було порожньо.

— Ви, мабуть, капітан Лютар?

— Е…

— Я сестра Коллема, Арді. — Вона ляснула себе по лобі. — Але ж я і дурепа! Коллем вам, звичайно, все про мене розказав. Ви ж із ним добрі друзі.

Джезаль ніяково подивився на майора, який виглядав трохи вибитим з колії, і відповів йому похмурим поглядом. Навряд чи варто було зізнаватись, що до цього ранку він не мав жодного уявлення про її існування. Джезаль спробував вигадати хоча б віддалено кумедну відповідь, але на думку не спадало нічогісінько.

Арді взяла його за лікоть і, не замовкаючи ні на секунду, втягнула до кімнати.

— Я знаю, що ви прекрасний фехтувальник, але мені також казали, що ваше слово навіть гостріше за шпагу. Причому настільки, що до друзів ви йдете зі шпагою, оскільки ваше слово надто небезпечне.

Вона поглянула на нього очікувально. Тиша.

— Ну, — промимрив він, — так, я трохи фехтую.

Жалюгідно. Просто жахливо.

— Це точно той самий Лютар, чи до нас завітав якийсь садівник?

Вона оглянула його з дивним виразом, який було непросто розтлумачити. Мабуть, такий же вираз мав Джезаль, коли оглядав коня перед покупкою: обережний, уважний, пильний і навіть трохи зневажливий.

— Схоже, навіть садівники мають прекрасно пошиті мундири.

Джезаль майже не сумнівався, що його образили, але він був надто зайнятий вигадуванням дотепів, щоб приділяти цьому зайву увагу. Він зрозумів, що пора щось сказати, бо інакше доведеться провести весь день у ніяковій тиші, тож він розкрив рота і поклався на удачу.

— Перепрошую, якщо я здався вам приголомшеним, але майор Вест геть непривабливий чоловік. Тож хіба я міг очікувати, що його сестра виявиться такою кралею?

Вест пирхнув від сміху. Його сестра вигнула брову і почала рахувати бали, загинаючи пальці.

— Трохи образливо для мого брата, що добре. Трохи кумедно, що теж добре. Чесно, що тішить, і надзвичайно приємно для мене, що, звичайно, прекрасно. Хоч і сказано трохи запізно, але загалом варте мого очікування. — Вона поглянула Джезалю в очі. — Може, друга половина дня і не мине намарно.

Джезаль сумнівався, чи сподобалось йому останнє зауваження і те, як вона на нього дивиться, але йому подобалось дивитися на неї, тож він був ладен і надалі все їй вибачати. Жінки, яких він знав, особливо вродливі, рідко говорили щось дотепне. Він припускав, що їх просто вчили посміхатися, кивати і слухати, поки розмовляють чоловіки. Загалом Джезаля такий стан справ влаштовував, але сестрі Веста личила кмітливість, і тим вона його неабияк зацікавила. Арді, безумовно, не була товстою чи сварливою — тут сумнівів не залишалось. А щодо вульгарності, то хіба вродливі люди можуть бути вульгарними? Вони просто… незвичайні. Він почав міркувати про те, що друга половина дня, як вона сказала, можливо, мине і не марно.

Вест рушив до дверей.

— Схоже, мені пора залишити вас удвох, щоб ви могли спокійно одне з одного понасміхатись. Мене очікує лорд-маршал Бурр. Не робіть того, що не зробив би я, гаразд?

Зауваження, здавалось, стосувалося Джезаля, але Вест дивився на свою сестру.

— В такому разі нам дозволено все, що душа забажає, — зауважила вона, зустрівшись поглядом з Джезалем.

На своє здивування, він залився рум’янцем, як маленька дівчинка, кашлянув і втупився у свої черевики.

Вест закотив очі.

— Заради усього святого, — мовив він, зачиняючи за собою двері.

— Бажаєте випити? — запитала Арді, наливаючи у келих вино.

Наодинці із вродливою молодою жінкою. Хоча для Джезаля це і не було щось надзвичайне, проте він все одно почувався менш впевнено, ніж зазвичай.

— Так, дуже вам дякую.

Так, випивка — це саме те, що треба, щоб заспокоїти нерви. Вона подала йому келих і наповнила ще один собі. Він замислився, чи слід молодій дамі пити в цей час доби, але було би безглуздям про це говорити. Зрештою, вона ж не його сестра.

— Скажіть мені, капітане, звідки ви знаєте мого брата?

— Ну, він мій командир і ми разом фехтуємо. — Його мізки потроху відновлювали роботу. — Втім… ви це і так знаєте.

Вона всміхнулася йому.

— Звичайно, але моя гувернантка завжди казала, що молодим чоловікам треба давати виговоритись.

Джезаль невдало закашлявся і пролив трохи вина на свій мундир.

— От чорт! — сказав він.

— Ось, потримайте хвилинку.

Вона тицьнула йому свій келих, і Джезаль бездумно взяв його, і тільки тоді зрозумів, що у нього зайняті руки. Коли вона почала тицяти його в груди білою хустинкою, він не міг противитись, хоча така її поведінка була доволі зухвалою. Чесно кажучи, він, можливо, й опирався би, якби вона не була такою красунею. Джезаль міркував, чи вона хоч усвідомлює, яка прекрасна картина постає перед його очима у викоті її сукні. Ну, звичайно, ні, куди там. Вона просто новенька тут, і поки що далека до вишуканих манер, це ж звичайна сільська дівчина і все таке… але ж яка картина, чорт забирай!

— Ну ось, так краще, — сказала вона, хоча тицяння хустинкою нічого не змінило. Принаймні на його мундирі.

Арді забрала в нього келихи, хутко перехилила свій, звично закинувши голову, і поставила їх на стіл.

— Будемо йти?

— Так, звичайно. Ой, — і Джезаль подав їй свою руку.

Арді, невимушено теревенячи, вела його коридором і вниз сходами. Він занімів від шквалу словесних випадів, а його оборона, як раніше цілком слушно зауважив маршал Варуз, була слабкою. Джезаль відчайдушно відбивався, поки вони перетинали широку Площу маршалів, але він заледве був спроможний вставити сяке-таке слово. Здавалося, що саме Арді жила тут роками, а неотесою із провінції був Джезаль.

— Це там Палата воєнної слави? — Вона кивнула на нависаючу стіну, яка відокремлювала штаб армії Союзу від решти Аґріонта.

— Саме так. Там знаходяться кабінети лорд-маршалів і таке інше. А ще казарми, арсенали, і, е-е… — Джезаль затнувся. Йому нічого більше не спадало на думку, але Арді прийшла на допомогу.

— Отже, мій брат зараз десь там. Він, мабуть, досить знаменитий солдат. Першим прорвався крізь пролом під час облоги Ульріока і тому подібне.

— Так, майора Веста тут дуже шанують…

— Але він буває таким занудою, правда? Дуже полюбляє виглядати загадковим і заклопотаним.

Вона зобразила легку, відсторонену посмішку і замислено потерла підборіддя, достоту як робив її брат. Арді передала образ настільки чудово, що Джезаль мав би засміятися, але він почав переживати, що вона йде надто близько біля нього, і надто інтимно тримає його за руку. Ні, він аж ніяк не проти. Радше навпаки, але на них дивляться люди.

— Арді, — мовив він.

— А це, напевно, Алея Королів.

— Е-е, так, Арді…

Вона роздивлялася величну статую Харода Великого, чий суворий погляд був спрямований кудись у далечінь.

— Це Харод Великий? — запитала вона.

— Е-е, так. У темні віки, задовго до Союзу, він воював за те, щоб возз’єднати Три Королівства. Харод Великий став першим верховним королем.

«Ну ти й дурень, — подумав Джезаль, — вона це і без тебе знає, всі це знають».

— Арді, я гадаю, що твій брат був би…

— А це Баяз, Перший з-поміж магів?

— Так, він був найвірнішим радником Харода. Арді…

— Це правда, що для нього досі тримають місце у Закритій раді?

Джезаля захопили зненацька.

— Я чув, що там стоїть вільний стілець, але я не знав, що…

— Вони всі виглядають такими серйозними, правда?

— Е… Гадаю, тоді були серйозні часи, — відказав він, криво усміхаючись.

Проспектом на величезному, змиленому коні, відсвічуючи на сонці золотими крильцями шолома, нісся лицар-герольд. Дрібні службовці розбігалися, даючи йому дорогу, і Джезаль також спробував м’яко відвести Арді вбік. На його превелике здивування, вона не рухнулася з місця. Кінь пролетів за кілька дюймів від неї, так близько, що вітер здійняв її волосся Джезалю в обличчя. Вона обернулася — від хвилювання її щоки розрум’янилися, а в усьому іншому на ній ніяк не позначився близький подих смерті.

— Це був лицар-герольд? — запитала вона, коли знову взяла Джезаля під руку і повела вглиб Алеї Королів.

— Так, — пискнув Джезаль, гарячково намагаючись оволодіти своїм голосом. — На лицарів-герольдів покладена велика відповідальність. Вони передають послання короля у кожний куточок Союзу. — Його серце втишилося. — І навіть за Кругле море, в Енґлію, Дагоску і Вестпорт. їм довірено говорити від імені короля, і тому вони можуть розмовляти лише про королівські справи, і ні про що інше.

— Коли я добиралася сюди, з нами на човні був Федор дан Хаден, лицар-герольд. Ми розмовляли декілька годин. — Джезаль зробив безуспішну спробу приховати своє здивування. — Ми говорили про Адуа, про Союз, про його сім’ю. До речі, згадувалось і твоє ім’я.

Джезаль знову не спромігся приховати збентеженість.

— У зв’язку із прийдешнім Турніром. — Арді нахилилася до нього ще ближче. — Федор висловив думку, що Бремер дан Ґорст розіб’є тебе в пух і прах.

Джезаль ледь не похлинувся, але зробив гарну міну при поганій грі.

— На жаль, багато хто дотримується цієї ж думки.

— Але, сподіваюся, що не ти?

— Е…

Вона зупинилась і стисла його долоню, серйозно поглянувши йому в очі.

— Я впевнена, що ти здолаєш його, що б там не казали. Мій брат дуже гарно про тебе відгукується, а він скупий на похвалу.

— Е-е, — промимрив Джезаль. — В його пальцях приємно поколювало. Її очі були такі великі і темні, що він відчув, що розгубив усі слова. Вона якось по-особливому покусувала свою нижню губу, і через це він забував про все на світі. Прегарну, пухку губу. Він і сам був би не проти її трохи покусати. — Що ж, дякую, — Джезаль дурнувато всміхнувся.

— Так ось він який — парк, — сказала Арді і відвернулась від Джезаля, милуючись зеленню. — Він навіть гарніший, ніж я уявляла.

— Е-е… ага.

— Це так чудово — бути в серці всього! Я провела півжиття на задвірках. Тут, мабуть, ухвалюють стільки всього важливого, і тут так багато видатних людей. — Арді провела рукою по листю верби, що росла біля дороги. — Коллем хвилюється, що на Півночі може розпочатися війна. Він переймався моєю безпекою. Мабуть, тому й хотів, щоб я приїхала сюди. На мою думку, його хвилювання даремні. А ви як гадаєте, капітане Лютар?

За кілька годин до цього він був у блаженному невіданні щодо політичної ситуації, проте зараз потрібна була якась осмислена відповідь.

— Ну, — мовив він, напружено згадуючи ім’я, а тоді з полегшою продовжив, — цього Бетода не завадило би провчити.

— Кажуть, на його боці двадцять тисяч північан. — Вона нахилилася до нього і прошепотіла: — Варварів. Дикунів. Я чула, він іще з живих полонених здирає шкіру.

Джезаль подумав, що навряд чи це годяща тема розмови для молодої леді.

— Арді… — почав було він.

— Але я впевнена — поки нас захищають такі чоловіки, як ви і мій брат, нам, жіноцтву, нічого турбуватися.

І вона відвернулась та подріботіла далі доріжкою. Джезалю знову довелось прискоритись, щоб її наздогнати.

— А то Будинок Творця? — Арді кивнула в бік похмурого обрису велетенської вежі.

— Так, це він.

— І туди ніхто не заходить?

— Ніхто. Принаймні за моє життя такого не траплялось. Міст суворо охороняється.

Він кинув на вежу похмурий погляд. Тепер йому здавалось дивним, що він ніколи про неї не замислювався. Коли живеш в Аґріонті, на вежу не звертаєш уваги. Просто сприймаєш її як належне.

— Гадаю, вежу опечатали.

— Опечатали?

Арді наблизилась до нього майже впритул. Джезаль озирнувся, але на них не дивились.

— Хіба не дивно, що ніхто туди не заходить? Хіба це не загадково?

Він майже відчував, як вона дихає йому у шию.

— Я маю на увазі, чому би просто не знести двері?

Джезаль відчув, що йому надзвичайно важко зосередитись, коли Арді так близько. Він задумався на мить, на одну жахливу і захопливу мить, чи вона, бува, не фліртує з ним? Але ж ні, звичайно, ні! Вона ще не звикла до міста, от і все. Проста собі сільська дівчина… хоча вона нахилилася зовсім близько. Якби тільки вона була трохи менш звабливою чи трохи менш впевненою! Якби тільки вона була трохи менш… сестрою Веста!

Він прокашлявся й окинув оком доріжку, марно сподіваючись знайти, на кого відволіктись. По доріжці йшло кілька людей, але жодного з них він не знав, окрім…

Чари Арді раптом розсіялись, і Джезаль відчув, як його шкірою забігали мурашки. В їхній бік кульгала, спираючись на палицю, скоцюрблена, надто тепло вдягнена як для такого сонячного дня постать. Чоловік ішов, згорбившись і з кожним кроком наче здригаючись, тому швидші перехожі намагалися оминати його стороною. Джезаль спробував відвести Арді вбік, поки він їх не помітив, але вона вміло вивернулась і попростувала прямо до кульгаючого інквізитора.

Він звів голову, коли вони наблизились, і його очі зблиснули, впізнаючи Джезаля. У того завмерло серце. Тепер подітись було нікуди.

— О, капітане Лютар, — дружньо мовив Ґлокта і, присуваючись трохи заблизько, взявся трясти йому руку, — радий вас бачити! Я вражений, що Варуз відпустив вас так рано. Певно, він на схилку літ злагіднів.

— Лорд-маршал, як і раніше, надзвичайно вимогливий, — огризнувся Джезаль.

— Сподіваюся, мої практики не завдали вам клопоту того вечора. — Інквізитор сумно похитав головою. — У них нема жодних манер. Жодних манер. Проте у своїй справі вони найкращі! Присягаюся, що в короля не знайдеться ще двох настільки цінних слуг.

— Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля.

Голос Джезаля прозвучав трохи войовничіше, ніж йому хотілось би, проте якщо Ґлокту це й зачепило, то він того ніяк не виявив.

— Безперечно. Я, до речі, не впевнений, чи знайомий з вашою подругою.

— Мабуть, ні. Це…

— Насправді ми зустрічались, — сказала Арді, подаючи руку інквізитору, чим неабияк здивувала Джезаля. — Арді Вест.

Ґлокта звів брови.

— Не може бути!

Він силувано нагнувся, щоб поцілувати її руку. Джезаль побачив, як його губи скривилися від болю, коли він випростався, але незабаром беззуба посмішка повернулась.

— Сестра Коллема Веста! Але ж ти й змінилась.

— Сподіваюсь, щодо кращого, — засміялася вона.

Джезалю стало вкрай незручно.

— Ще б пак! — відповів Ґлокта.

— Ви теж змінилися, Занде. — Арді раптом спохмурніла. — Наша сім’я так за вас переживала. Ми всі сподівалися, що ви повернетеся цілим і неушкодженим. — Джезаль помітив, як обличчя Ґлокти сіпнулось від судоми. — А коли почули, що вас понівечили… Як ви почуваєтесь?

Інквізитор зиркнув на Джезаля холодними, мов у смерті, очима. Джезаль втупився у свої чоботи, відчуваючи, як до горла підступає страх. Він не мав жодної причини боятися цього каліку, чи не так? А все ж він віддав би все, аби опинитися зараз на фехтуванні. Ґлокта витріщився на Арді — його ліве око ледь посмикувалось, — і вона відповіла йому спокійним поглядом, сповненим тихої стурбованості.

— Я в порядку. Наскільки це взагалі можливо. — Його обличчя набуло дивного виразу. Джезалю зробилося моторошно. — Дякую, що запитала. Справді. Нікого іншого це не цікавить.

Запала ніякова тиша. Інквізитор крутнув шиєю, і в ній щось голосно хруснуло.

— Ох! — мовив він. — Так краще. Що ж, було приємно знов побачитися з вами — з вами обома, а зараз мене кличе обов’язок.

Він подарував їм ще одну огидну усмішку, а тоді пошкандибав геть, підволікуючи лівою ногою по гравію.

Арді понуро дивилася на його скрючену спину, поки він, повільно похитуючись, даленів.

— Це так сумно, — тихо промовила вона.

— Що? — пробурмотів Джезаль.

Він думав про великого білого виродка на вулиці, про його прищурені рожеві очі. Про чоловіка з мішком на голові. «Ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля». «Безперечно». Джезаль мимоволі здригнувся.

— Вони з братом були доволі близькі. Він жив у нас одного літа. Моя сім’я так цим пишалася, що було аж соромно. Вони з Коллемом щодня фехтували і він завжди перемагав. А як він рухався! Це треба було бачити. Занд дан Ґлокта. Він був справжньою зіркою Союзу, — на її вустах знову майнула знаюча півусмішка. — А тепер, кажуть, цією зіркою стали ви.

— Е-е… — протяг Джезаль, сумніваючись, хвалить вона його чи насміхається.

Він не міг позбутись відчуття, що того дня він програв двічі — один раз брату і один раз сестрі. Втім, він неабияк радів, що більшого прочухана дістав від сестри.

Ранковий ритуал

Стояв сонячний літній день, і в парку не було де яблуку впасти, стільки там юрбилося всіляких гуляк. Полковник Ґлокта рішуче крокував на якусь надзвичайно важливу зустріч, а люди кланялись і чемно розступалися, щоб дати йому дорогу. На більшість він не зважав, даруючи свою блискучу посмішку лише справді впливовим. Ці кілька мазунчиків долі всміхались у відповідь, тішачись, що їх помітили.

— Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля, — заскиглив капітан Лютар, тягнучись до шпаги, але Ґлокта був зашвидкий для нього. Його клинок майнув, наче блискавка, проткнувши всміхненому дурню шию.

Кров бризнула на обличчя Арді Вест. Вона радісно заплескала в долоні, не зводячи із Ґлокти сяючих очей. Лютар, схоже, був здивований, що його вбили.

— Ха. Безперечно, — сказав Ґлокта з усмішкою.

Капітан упав ницьма, а з його пробитого горла продовжувала цебеніти кров. Натовп схвально загудів, і Ґлокта винагородив його низьким, граційним поклоном. Юрба загула з новою силою.

— О, полковнику, не варто, — промуркотіла Арді, коли Ґлокта злизав кров із її щоки.

— Що не варто? — гримнув він, обіймаючи її, і вони злилися у затяжному поцілунку.

Натовп збожеволів. Вона охнула, коли він відірвався від неї, і звела на нього палкий погляд своїх великих темних очей, злегка розтуливши губи.

— Вас викгикає арфігектог, — мовила вона з милою усмішкою.

— Що?

Юрба стихла, хай їй грець, і в нього почав терпнути лівий бік.

Арді ніжно торкнулася його щоки.

— Арфігектог! — заволала вона.

У двері загупали. Ґлокта різко розплющив очі.

«Де я? Хто я? О ні. О так».

Він одразу збагнув, що спав погано, бо його тіло викрутилося під ковдрами, а обличчя уткнулося в подушку. Весь лівий бік закляк.

У двері загупали голосніше.

— Арфігектог! — долинув з-за дверей шепелявий рев Фроста.

Ґлокта спробував підняти голову з подушки, і його шию водномить пронизав біль.

«Нічого так не збадьорює думку, як перша судома».

— Гаразд! — прохрипів він. — Дай мені хвилинку, чорт би його вхопив!

Альбінос розвернувся і, важко ступаючи, посунув углиб коридору.

Якусь мить Ґлокта лежав нерухомо, а тоді обережно, потихеньку-помаленьку зрушив правицю, відтак, хриплячи від напруження, спробував перекинутись на спину. Він стиснув руку в кулак, оскільки в лівій нозі почало колоти.

«Якби лише вона зоставалася нечутливою».

Але біль вже швидко розходився тілом. На додачу до нього долинув сморід.

«А щоб тебе, я знову обісрався».

— Барнаме! — гукнув Ґлокта і, сапаючи, став чекати, в той час як його лівий бік мстиво пульсував.

«Де цей старий довбень?»

— Барнаме! — заволав він на все горло.

— Ви в порядку, сер? — долинув з-за дверей голос слуги.

«В порядку? В порядку, старий бовдуре? Коли це я, на твою дурнувату думку, востаннє був у порядку?»

— Ні, хай тебе! Я закаляв ліжко!

— Я нагрів вам воду для ванної, сер. Ви можете встати?

Одного разу Фросту вже доводилося вибивати двері.

«Можливо, краще залишати їх відкритими на ніч, але хіба я тоді зможу виспатись?»

— Гадаю, якось впораюсь, — прошипів Ґлокта, втиснувши язика в порожні ясна, і тремтячими руками видерся з ліжка на крісло, що стояло поряд.

Його страшна, безпала нога сіпалася, залишаючись непідвладною йому. Він зиркнув на неї з лютою ненавистю.

«Клята мерзота. Огидний, негодящий кусень м’яса. Чому вони тебе просто не відрубали? Чому цього досі не зробив я?»

Але він знав, чому. Маючи ногу, він міг хоча би вдавати із себе напівлюдину. Він вдарив своє покалічене стегно, і вмить про це пожалів.

«Бовдур, бовдур».

Спину пройняв біль, який був трохи слабшим, ніж мить тому, але він щосекунди дужчав.

«Спокійно, спокійно, давай без бійок».

Він почав легенько розтирати всохлу шкіру.

«Нам нікуди дітися одне від одного, тож нащо мене мучити?»

— Ви можете дійти до дверей, сер?

Ґлокта поморщився від смороду, взявся за палицю і повільно, з мукою, звівся на ноги. Він побрів через кімнату і ледь не послизнувся на півдорозі, проте зміг втриматись, що коштувало йому пекучого болю. Він повернув ключ у замку, спершись об стіну, щоб утримати рівновагу, і заледве відімкнув двері.

Барнам стояв по той бік з витягнутими руками, готовий його зловити.

«Яка ганьба! Тільки подумати, що мене, Занд дан Ґлокту, найкращого фехтувальника Союзу, мусить цурпелити до ванної стариган, щоб я міг змити власне гівно. Ох і сміються, напевно, зараз усі ті недоумки, котрих я переміг, якщо вони досі мене пам’ятають. Я би теж сміявся, якби не було так боляче».

Але він перемістив вагу на іншу ногу і вчепився в плечі Барнама без жодних нарікань.

«Який, зрештою, сенс скаржитись? Краще полегшити собі життя. Наскільки це можливо».

Ґлокта глибоко вдихнув.

— Ступай поволі, нога ще не відійшла від сну.

Вони скакали і спотикалися коридором, який був трохи завузьким для них обох. Здавалося, ніби до ванни була ціла миля.

«Або більше. Я б радше волів пройти сто миль тоді, ніж дійти до ванної зараз. Але в цьому моє нещастя, еге ж? Назад повернення нема. Ні зараз, ні потім».

Пара приємно гріла вогку шкіру Ґлокти. З допомогою Барнама, який тримав його під руки, він повільно підняв праву ногу й обережно опустив її у воду.

«Чорти б його взяли, ну і гаряче».

Старий слуга допоміг йому закинути іншу ногу і, тримаючи його попід пахви, опускав, мов дитину, доки він не занурився у воду по шию.

— А-а-а… — Ґлокта розплився у беззубій усмішці. — Гаряче, як у кузні Творця, Барнаме, саме так, як я люблю.

Тепло розійшлося по нозі, і біль трохи спав.

«Але не зник. О, ні, він ніколи не зникає. Проте так краще. Значно краще».

Ґлокті навіть здалося, ніби він може прожити ще один день.

«Варто навчитись цінувати у житті дрібниці — наприклад, теплу ванну. Коли дрібниці — це єдине, що у тебе залишилось, не цінувати їх неможливо».

Практик Фрост чекав на нього внизу, у крихітній їдальні, втиснувшись своєю неосяжною фігурою у низеньке кріселко біля стіни. Ґлокта опустився на друге крісло і вловив запах від паруючої миски каші, з якої під кутом, навіть не торкаючись краю, стирчала дерев’яна ложка. В животі у нього забурчало, а рот наповнився слиною.

«Між іншим, всі симптоми сильної нудоти».

— Ура! — вигукнув Ґлокта. — Знову каша!

Він поглянув на непорушного практика.

— Ота каша — радість наша! Хай із гречки, хай з пшона, чи із медом вівсяна — люба всяка нам вона!

Рожеві очі навіть не кліпнули.

— Це дитяча пісенька. Мені її наспівувала мама. Хоча цю розмазню я так ніколи і не їв, але зараз, — він зачерпнув цілу ложку, — я від неї просто в захваті.

Фрост продовжував дивитися на нього незворушним поглядом.

— Корисна, — сказав Ґлокта, набиваючи рота солодкою масою і зачерпуючи ще одну ложку, — смачна, — ковтнув іще, — а головне, — цього разу він ледь не вдавився, — її не треба розжовувати. — Він відсунув ледь почату миску і кинув услід ложку. — М-м-м, — протягнув він. — Як сніданок гарний, то і день видасться незлецький, згоден?

Він ніби розмовляв із побіленою стіною, хоча стіна, мабуть, була би емоційнішою.

— Отже, архілектор знову хоче мене бачити?

Альбінос кивнув.

— І що ж, на твою думку, наш славетний очільник може хотіти від таких, як ми?

Фрост знизав плечима.

— Гм-м-м… — Ґлокта злизав з порожніх ясен рештки каші. — Ти не знаєш, він у гарному настрої?

Знову рух плечима.

— Ну-ну, поволі, практику Фросте, не розказуй мені все зразу, я за тобою не поспіваю.

Тиша. Барнам зайшов у кімнату і забрав зі столу миску.

— Бажаєте ще чогось, сер?

— Авжеж. Великий напівсирий кусень м’яса і гарненьке хрумтливе яблуко. — Він перевів погляд на практика Фроста. — Я любив яблука, коли був малим.

«Скільки вже разів я так жартував?»

Фрост відповів йому порожнім поглядом — він навіть не усміхнувся. Ґлокта повернувся до Барнама, і старий видав втомлену посмішку.

— Ну, гаразд, — зітхнув Ґлокта. — Але ж людині треба мати надію?

— Звичайно, сер, — пробурмотів слуга, прямуючи до дверей.

«А справді треба?»

Кабінет архілектора містився на верхньому поверсі Будинку питань, і піднятися туди була ще та заморока. А найгірше, що коридори аж кишіли людьми. Практики, клерки й інквізитори сновигали туди-сюди, наче мурахи по купі гною, що має от-от завалитися. Щоразу, коли хтось поглядав на нього, Ґлокта шкандибав вперед, усміхався і гордо задирав голову. А як тільки відчував, що він на самоті, зупинявся і хапав ротом повітря, стікав потом і лаявся, розтирав і ляскав ногу, щоб повернути її до стражденного життя.

«Чому він сидить так високо?» — запитував він себе, шкутильгаючи по тьмяних проходах і гвинтових сходах будинку-лабіринту.

Коли Ґлокта дістався приймальної, він був виснажений і важко сапав, та ще й натер руків’ям палиці ліву руку.

Секретар архілектора підозріло розглядав Ґлокту з-за великого темного столу, що займав половину кімнати. Навпроти нього стояли крісла, на яких відвідувачі могли понервувати, а великі подвійні двері кабінету підпирали два дебелі практики, чиї кам’яні, стоїчні обличчя здавалися частиною інтер’єру.

— У вас призначена зустріч? — запитав секретар різким голосом.

«Тобі ж відомо, хто я такий, пихатий ти засранцю».

— Звичайно, — огризнувся Ґлокта. — Чи ти думаєш, що я стільки прошкутильгав, щоб оцінити твій стіл?

Секретар зверхньо глянув на нього. Це був блідий, вродливий молодик з копицею світлого волосся.

«І оцей зарозумілий п’ятий син якогось дрібного дворянина з надміру активними стегнами гадає, що може мене принижувати?»

— Ваше ім’я? — запитав той із презирливою усмішкою.

Терпець Ґлокти увірвався ще під час підйому. Він врізав палицею по стільниці так, що секретар ледь не вилетів з крісла.

— Ти що, абсолютний дебіл? Скількох ти знаєш інквізиторів-калік?

— Е-е… — зам’явся секретар, а його рот почав нервово сіпатись.

— «Е-е»? Це таке число? Говори!

— Ну, я…

— Я Ґлокта, довбню! Інквізитор Ґлокта!

— Так, сер, я…

— Відірви свою товсту дупу від стільця, бовдуре! Не змушуй мене чекати!

Секретар зірвався на ноги, поспішив до дверей, відкрив їх і чемно відступив в сторону.

— Так краще, — гримнув Ґлокта, шкандибаючи за ним.

По дорозі він поглянув на практиків. Він міг майже поклястись, що один із них легенько всміхався.

З часу його останніх відвідин — а це було шість років тому — кабінет майже не змінився. Це була величезна кругла кімната, де стелю-купол прикрашали вирізьблені морди гаргульїв, а з єдиного величезного вікна виднілися шпилі Університету, значна частина зовнішньої стіни Аґріонта і загрозливий обрис Будинку Творця.

Стіни кабінету здебільшого займали полички і шафки, напхом напхані акуратно впорядкованими файлами та паперами. Де-не-де з білих стін позирали темні портрети, одним з яких було величезне зображення нинішнього короля Союзу, який виглядав як мудрий і суворий молодик. «Безперечно, намальований до того, як він став безпомічним стариганом. Нині він зазвичай виглядає не стільки владним, скільки слинявим». У центрі кімнати стояв важкий круглий стіл, поверхню якого вкривав надзвичайно детальний малюнок карти Союзу. Кожне місто, яке мало відділення Інквізиції, було позначене коштовним каменем, а посередині здіймалася крихітна срібна копія Адуа.

Архілектор сидів за цим столом на старовинному високому кріслі, заклопотаний розмовою з іншим чоловіком: худорлявим, лисіючим, невдоволеним старим у темній мантії. Побачивши Ґлокту, Сульт усміхнувся, а вираз іншого чоловіка майже не змінився.

— О, інквізиторе Ґлокта! Радий, що змогли прийти. Ви знайомі з генеральним інспектором Халлеком?

— Не мав такої приємності, — відповів Ґлокта.

«Хоча не схоже, щоб у цьому могло бути щось приємне».

Старий бюрократ підвівся і без особливого ентузіазму потис руку Ґлокти.

— А це один з моїх інквізиторів, Занд дан Ґлокта.

— Так-так, — пробурмотів Халлек. — Здається, ви раніше служили в армії. Якось я бачив, як ви фехтуєте.

Ґлокта постукав палицею по нозі.

— Навряд чи це було недавно.

— Так.

Запала тиша.

— Схоже, що генеральний інспектор скоро отримає чи не найбільше підвищення, — сказав Сульт. — Місце у самісінькій Закритій раді.

«У Закритій раді? Справді? Це таки найбільше підвищення».

Втім, схоже, що Халлек був не надто радий.

— Я тоді вважатиму, що це питання вирішене, коли Його Величність виявить бажання мене запросити, — огризнувся він, — і не раніше.

Сульт вміло обійшов це гостре питання:

— Я впевнений, що ти єдиний кандидат, якого Рада рекомендуватиме, оскільки кандидатура Зепп дан Тойфеля більше не розглядається.

«Наш старий знайомий Тойфель? А для чого розглядалася його кандидатура?»

Халлек спохмурнів і похитав головою.

— Тойфель. Я працював з ним десять років. Він мені ніколи не подобався, — «як і, схоже, будь-хто інший», — але я аж ніяк не вбачав у ньому зрадника.

Сульт сумно похитав головою.

— Ми всі глибоко вражені, але ось його зізнання, написане чорним по білому. — Він підніс складений аркуш із сумною міною. — Побоююсь, що корені корупції можуть тягнутись дуже глибоко. Кому не знати про це краще, як мені — людині, котрій, на жаль, доводиться полоти цей забур’янений сад?

— А й справді, справді, — пробурмотів Халлек, похмуро киваючи. — Низький вам за це уклін. І вам, інквізиторе.

— О, ні, що ви, — відказав Ґлокта скромно.

Всі троє подивилися одне на одного із вдаваною взаємоповагою.

Халлек відсунув крісло.

— Що ж, податки самі себе не зберуть. Мені пора повертатися до роботи.

— Гарних останніх днів на службі, — сказав Сульт. — Даю тобі слово, що король скоро пошле по тебе.

Халлек дозволив собі тонюсіньку усмішку, а тоді силувано кивнув і гордо рушив геть. Секретар вивів його з кабінету і зачинив за собою важкі двері.

Запала тиша. «Але чорта з два я її порушуватиму».

— Гадаю, тобі цікаво знати, що все це означає, правда, Ґлокто?

— Така думка спадала мені на ум, Ваше Преосвященство.

— Не сумніваюсь.

Сульт підвівся з крісла і, склавши руки в білих рукавичках за спиною, пройшов до вікна навпроти.

— Світ міняється, Ґлокто, світ міняється. Старий порядок відходить у минуле. Вірність, обов’язок, гордість, честь. Всі ці поняття вже давно не в моді. Що ж прийшло їм на заміну? — Він на мить зиркнув через плече і скривив губи. — Жадоба. Купці прибрали до рук владу у країні. Банкіри, крамарі, купці. Нікчемні людці з нікчемними думками та нікчемними амбіціями. Люди, які вірні лише собі, зобов’язані лише власним кишеням, які гордяться лише тим, що ошукують своїх конкурентів, які вимірюють свою честь лише срібняками.

«Ну, про твоє ставлення до купців можна більше не питати».

Сульт сердито глянув у вікно, а тоді повернувся назад.

— Нині складається враження, що будь-чий син може здобути освіту, відкрити свою справу і розбагатіти. Гільдії купців — мерсери, спайсери і тому подібне — постійно збільшують свої багатства і вплив. Зарозумілі вискочки-простолюдини диктують правила тим, хто за правом крові вищий за них. Товстими, жадібними пальцями вони перебирають струни влади. Споглядати це майже нестерпно. — Він здригнувся, міряючи кроками кімнату. — Я буду з вами чесний, інквізиторе. — Архілектор зробив широкий жест рукою, так ніби його чесність була безцінним подарунком. — Союз ще ніколи не здавався настільки сильним, ніколи не контролював стільки земель, але за фасадом ми слабкі. Ні для кого не секрет, що король уже геть неспроможний хоч щось ухвалювати. Кронпринц Ладісла — блазень, оточений підлабузниками і бовдурами, якого хвилюють лише азартні ігри та ганчір’я. Принц Рейнолт значно краще годиться на роль державця, але він молодший із братів. Закрита Рада, яка повинна керувати цим дірявим кораблем, напхом напхана шахраями й інтриганами. Одні, можливо, вірні, інші — точно ні, і при цьому кожен намагається перетягнути короля на свій бік.

«Як сумно, бо ж очевидно, що всі вони мали би тягнути його на твій бік?»

— Тим часом Союз в облозі ворогів, небезпеки чигають як за нашими кордонами, так і всередині. У Гуркулі з’явився новий могутній імператор, який готує країну до наступної війни. Північани теж ополчились і шастають кордонами Енґлії. У Відкритій Раді дворяни вимагають, щоб їм повернули старі права, а в селах люди хочуть, щоб дали нові. — Він важко зітхнув. — Так, старий порядок відступає, і ніхто не має сил чи духу, щоб його втримати.

Сульт затнувся, поглянувши на один із портретів: на ньому був зображений кремезний, голомозий чоловік, одягнений у все біле.

Ґлокта легко його впізнав. «Золлер, найвеличніший із архілекторів. Невтомний поборник Інквізиції, герой катів і бич зрадників». Він лиховісно позирав зі стіни, немовби навіть після смерті самим лише поглядом міг спалити запроданців.

— Золлер, — прогримів Сульт. — За його часів усе було інакше, скажу я тобі. Ні невдоволених селян, ні крутіїв-купців, ні набундючених дворян. Якщо люди забували своє місце, їм нагадували про нього розпеченим залізом, а будь-який буркотливий суддя, котрий наважувався про це скиглити, зникав безслідно. Інквізиція була шляхетною установою, куди потрапляли тільки найкращі і найкмітливіші. Служити королю і викорінювати невірність були для них єдиними бажаннями і нагородою.

«О так, то був чудовий час».

Архілектор опустився назад на своє місце і нахилився над столом.

— А тепер у нас треті сини збіднілих дворян можуть набивати кишені хабарами, а напівзлочинна наволоч — розважатися катуванням. Наші зв’язки з королем з кожним роком слабшають, а бюджет без кінця зменшують. Колись нас боялись і поважали, Ґлокто, але зараз… — «Ми цирк на дроті». Сульт насупився. — Зараз поважають менше. Плетуться численні інтриги і зради, і я побоююсь, що Інквізиція вже неспроможна давати собі раду зі своїми завданнями. Чимало очільників утратили мою довіру. Їх більше не цікавлять інтереси короля, держави, та й взагалі будь-які інтереси, крім їхніх власних. — «Очільникам? Не можна довіряти? Та як таке може бути?!». — Сульт спохмурнів ще більше. — Тепер іще й Фікт помер.

Ґлокта підняв очі.

«Оце вже новина».

— Лорд-канцлер?

— Широкий загал дізнається про це завтра вранці. Він помер раптово кілька днів тому, коли ти клопотався коло свого знайомого Ревса. Його смерть досі викликає деякі питання, але ж йому було майже дев’яносто. Дивно, що він взагалі стільки прожив. Його називали золотим канцлером, найбільшим політиком свого часу. Просто зараз його зображення вирубують у камені, щоб встановити на Алеї Королів. — Сульт пирхнув. — Найбільший подарунок, на який тільки можна сподіватися.

Очі архілектора звузились до блакитних щілин.

— Якщо ти до сих пір по-дитячому уявляв собі, що Союзом керує король або балакучі дурники-пустомелі голубої крові з Відкритої Ради, то можеш про це назавжди забути. Основна влада зосереджена в Закритій раді. Особливо тепер, коли захворів король. Дванадцять чоловіків у дванадцяти великих, незручних кріслах, і я серед них. Дванадцять чоловіків із зовсім різними ідеями, і двадцять років війни та миру Фікт нас врівноважував. Він зіштовхував лобами Інквізицію і суддів, банкірів і військових. Він був віссю, на якій оберталось Королівство, фундаментом, на якому воно трималось, і його смерть залишила по собі діру. Багато зяючих дір, які люди намагатимуться чимскоріше заповнити. У мене є передчуття, що дурнуватий скиглій Маровія, цей чуйний верховний суддя, цей самозваний захисник простолюду, буде першим у черзі. Це нестійка і небезпечна ситуація. — Архілектор гупнув кулаком по столу. — Ми повинні подбати про те, щоб нею не скористалися не ті люди.

Ґлокта кивнув.

«Здається, я розумію, що ви маєте на увазі, архілекторе. Ми повинні подбати про те, щоб ситуацією скористалися ми і тільки ми».

— Гадаю, не потрібно нагадувати, що пост лорд-канцлера — один із найвпливовіших в королівстві. Збір податків, скарбниця, монетний двір короля — все це знаходиться в його руках. Гроші, Ґлокто, гроші. А гроші — це влада, як ти і сам прекрасно знаєш. Нового канцлера обиратимуть завтра. Першим кандидатом був наш колишній мінцмейстр, Зепп дан Тойфель.

«Ага. Щось мені підказує, що його кандидатуру більше не розглядатимуть».

Сульт скривив губи.

— Тойфель був тісно пов’язаний з гільдіями купців, особливо з мерсерами. — Його глум змінило роздратування. — Крім того, він доводився приятелем верховного судді Маровії. Тому, як бачиш, з нього навряд чи вийшов би добрий лорд-канцлер.

«І справді. Навряд чи».

— На мою думку, генеральний інспектор Халлек — значно кращий варіант.

Ґлокта скосив очі на двері.

— Він? Лорд-канцлер?

Сульт з усміхом підвівся і підійшов до шафи у стіні.

— А більше й нікого обирати. Всі ненавидять його і він ненавидить усіх, окрім мене. Ще й більш од того, він закоренілий консерватор, який ненавидить купців і все, що вони обстоюють. — Він відкрив шафу і дістав два келихи та пишно оздоблений графин. — Будемо мати в Раді нехай недружнє, але принаймні прихильне обличчя, тим паче, щодо решти він буде ставитися в біса вороже. Кращу кандидатуру годі й уявити.

Ґлокта кивнув.

— Він виглядає чесним.

«Але не настільки чесним, щоб я довірив йому покласти мене у ванну. А ви б йому довірились, Ваше Преосвященство?»

— Так, — підсумував Сульт, — він буде для нас дуже корисним. — Архілектор наповнив два келихи темно-червоним вином. — І як бонус, я також домігся призначення нового прихильного мінцмейстра. Кажуть, що мерсери собі вже всі лікті обкусали від люті. Та й виродок Маровія не надто радий цьому. — Сульт захихотів. — Одні гарні новини, і дякувати за це слід тобі. — Він простягнув один із келихів.

«Отрута? Я повільно помру від судом і заблюю прекрасну мозаїчну підлогу архілектора? Чи просто впаду лицем на його стіл?»

Але в нього не було вибору, окрім як взяти келих і добряче хильнути. Вино мало незвичний, але гарний смак.

«Мабуть, привезене з якоїсь прекрасної, далекої місцини. Якщо я тут помру, мені хоча б не доведеться долати всю оту тьму-тьменну сходинок».

Але архілектор теж пив, доброзичливо усміхаючись.

«Схоже, що я таки доживу до вечора».

— Так, ми зробили гарний перший крок. Зараз небезпечні часи, але небезпека і шанси часто ходять парою. — Спиною Ґлокти пішло дивне відчуття. «Що це — страх, амбіції чи і те, й інше?» — Мені потрібен помічник, який допоможе владнати справи. Людина, яка не боїться очільників, купців чи навіть Закритої Ради. Людина, яка вміє діяти непомітно, обережно і безжально. Людина, яка віддана Союзу до самої кості, але водночас і не має друзів серед урядовців.

«Людина, яку всі ненавидять? Людина, яка прийме на себе удар, якщо все покотиться під три чорти? Людина, за якою навряд чи хтось сумуватиме?»

— Мені потрібен незалежний інквізитор, Ґлокто. Людина, яка діятиме поза контролем очільників, людина, наділена лише моїми повноваженнями. Людина, підпорядкована тільки мені. — Архілектор здійняв брову, немовби ця думка спала йому на голову просто зараз. — Мені здається, що ти чудово підходиш на цю посаду. Що думаєш?

«Я думаю, що людина, яка обійме цю посаду, матиме силу-силенну ворогів і лише одного друга».

Ґлокта глянув на архілектора.

«І цей друг може бути не надто надійним. Думаю, що людина, яка обійме цю посаду, може протриматись не надто довго».

— У мене є якийсь час на роздуми?

— Ні.

«Небезпека і можливість часто ходять парою…»

— Тоді я згоден.

— Прекрасно. Я щиро вірю, що це початок довгої і плідної співпраці. — Сульт усміхнувся з-за краю келиха. — Знаєш, Ґлокто, з усіх купців, що порпаються у нас в королівстві, найбільше я не люблю мерсерів. Значною мірою через їхній вплив Вестпорт приєднався до Союзу, і саме завдяки грошам Вестпорту ми виграли Гуркську війну. Король, звичайно, нагородив їх безцінними торговими правами, але з того часу їхній гонор став просто нестерпним. Вони так задирають носи і таке собі дозволяють, що можна подумати, ніби вони власноруч бились у тих битвах. Високошанована Гільдія мерсерів. — Він пирхнув. — Мені спало на думку, що якщо вже твій приятель Ревс дав нам можливість так гарно піймати їх на гачок, то було би шкода відпускати нашу здобич на волю.

Ґлокта неабияк здивувався, але йому наче вдалось це приховати.

«Тиснути далі? Навіщо? Якщо мерсерів відпустити, вони продовжать платити, і від цього всім буде тільки краще. Зараз вони налякані і слабкі — думають-гадають, кого назвав Ревс, хто стане наступним у черзі. Якщо ми продовжимо тиснути, їх це може зачепити, а то й взагалі знищити. Тоді вони перестануть платити, і багатьом людям це не сподобається. Зокрема і декому у цій будівлі».

— Я можу легко продовжити своє розслідування, Ваше Преосвященство, якщо ви того бажаєте.

Ґлокта знову відсьорбнув з келиха. Вино і справді було чудове.

— Ми повинні бути обережними. Обережними і надзвичайно ретельними. Гроші мерсерів течуть, як молоко. У них є багато друзів, навіть серед найвищих кіл дворянства. Брок, Хюґен, Ішер і чимало інших. Деякі з них — найвпливовіші люди в країні. Відомо, що кожен із них у свій час припадав до тієї цицьки, а діточки зазвичай кидаються у плач, коли в них відбирають молоко. — На мить його обличчя протяв жорстокий оскал. — Та все одно, якщо доведеться привчити дітей до дисципліни, то без плачу не обійтися… кого той слимак Ревс назвав у своєму зізнанні?

Ґлокта страдницьки нахилився вперед, підсунув до себе Ревсову заяву-зізнання, розкрив її і пробігся знизу догори по списку імен.

— Про Зепп дан Тойфеля ми знаємо.

— О, ми знаємо і любимо його, інквізиторе, — сказав Сульт, всміхаючись, — але, гадаю, цього пана можна вже спокійно викреслити зі списку. Хто там іще?

— Подивімось, — Ґлокта неквапливо повернувся до заяви. — Є Харод Полст, мерсер.

«Пусте місце».

Сульт нетерпляче махнув рукою.

— Він пусте місце.

— Солімо Сканді, мерсер з Вестпорту.

«Теж пусте місце».

— Ні, Ґлокто, ні, ми можемо знайти когось цікавішого за цього Солімо як-його-там, еге ж? Ці дрібні мерсери не становлять жодного інтересу. Вирви корінь і листя саме зів’яне.

— Безперечно, архілекторе. У нас є Віллєм дан Робб — дрібний дворянин, перебуває на посаді молодшого митника.

Сульт замислився, а тоді похитав головою.

— Далі є…

— Зачекай! Віллєм дан Робб… — Архілектор клацнув пальцями. — Його брат Кірал — один із джентльменів Королеви. Він зневажливо повівся зі мною на світському прийомі. — Сульт усміхнувся. — Так, Віллєм дан Робб, заарештуй його.

«Ну що ж, занурюємось глибше».

— Служу і покоряюся, Ваше Преосвященство. Чи потрібно вказати якесь конкретне ім’я?

Ґлокта відставив порожній келих.

— Ні. — Архілектор відвернувся і повторив свій жест рукою. — Нехай виказує кого завгодно. Мені байдуже.

Перший з-поміж магів

Озеро тягнулося вдалечінь, обрамлене крутими скелями і мокрою зеленню, а його поверхню — гладку і сіру, скільки сягало око — поколював дощ. Варто сказати, що в таку погоду Лоґенове око сягало недалеко. Інший берег міг бути всього за сто кроків, але тихі води здавалися глибокими. Дуже глибокими.

Лоґен уже давно покинув спроби залишатися сухим, і вода стікала по його волоссю на обличчя, скрапувала з носа, з пальців, з підборіддя. Волога, втома і голод стали частиною його життя. Якщо подумати, так часто бувало й раніше. Лоґен заплющив очі і прислухався, як вистукує по шкірі дощ, як вода плюскотить по гальці. Він став біля озера навколішки, вийняв корок із фляги і занурив її, спостерігаючи, як здіймаються бульбашки, поки вона наповнюється водою.

Малакус Кей вийшов із кущів, дихаючи коротко і часто. Він упав на коліна, доповз до кореневища дерева і відхаркнув мокротиння на гальку. Його кашель зробився надсаднішим, і тепер виривався прямо з нутрощів, стрясаючи всю грудну клітку. Він виглядав ще блідішим, ніж був на початку, і помітно худішим. Лоґен і сам трохи схуд. Зрештою, то були нужденні часи. Він підійшов до виснаженого учня і присів навпочіпки.

— Дайте мені хвилинку, — Кей прикрив запалі очі і закинув назад голову, — всього одну хвилинку.

Його рот залишився відкритим, а на тонкій шиї проступили жили. Навіть живим він виглядав як мрець.

— Не залежуйся, бо потім можеш уже не встати.

Лоґен простягнув флягу. Кей навіть не підняв руку, щоб її взяти, тож Лоґен притулив флягу йому до губ і легенько нахилив. Кей важко зглитнув, закашлявся, а тоді його голова відкинулась на дерево, наче камінь.

— Ти знаєш, де ми? — запитав Лоґен.

Учень здивовано кліпнув, дивлячись на воду, так ніби побачив її вперше.

— Схоже, це північний бік озера… там десь має бути стежка. — Його голос перейшов у шепіт. — На південному боці є дорога з двома каменями. — Раптом він різко закашлявся, а тоді важко зглитнув. — Підеш дорогою, перейдеш через міст, і ти на місці, — прохрипів він.

Лоґен поглянув на мокрі дерева вздовж берега.

— Скільки туди йти?

Відповіддю була тиша.

Він поторгав хворого за кістляве плече. Кей закліпав, розтулив повіки і втупився в нього туманними очима, стараючись сфокусуватись.

— Скільки йти?

— Сорок миль.

Лоґен замислився, цикаючи крізь зуби.

Кей не протягне сорок миль — він і сорока кроків сам не зробить. По очах учня було видно, що він це розумів. Лоґен вважав, що Кей скоро помре — десь через кілька днів. Він знав і дужчих чоловіків, яких здолала гарячка.

Сорок миль. Лоґен ретельно міркував, потираючи підборіддя великим пальцем. Сорок миль.

— От зараза, — буркнув він.

Лоґен притягнув мішок і розкрив його. У них ще залишалося трохи харчу, але небагато. Кілька смужок жорсткого сушеного м’яса й окраєць запліснявілого чорного хліба.

Він подивився на тихе озеро. Принаймні питної води у них буде вдосталь. Лоґен дістав із мішка свій важкий казанок і поклав його на гальку. Вони довго були разом, але уже не було що готувати. Не можна прив’язуватись до речей, коли ти серед дикої природи. Він пожбурив мотузку в кущі, а тоді закинув полегшений мішок собі через плече.

Очі Кея знову зімкнулися, він ледь дихав. Лоґен досі пам’ятав той перший раз, коли йому довелося когось покинути, пам’ятав так, ніби це сталося вчора. Дивно, що ім’я хлопчика забулось, але його обличчя досі стояло перед очима.

Шанка відгризли йому шматок стегна. Добрячий шматок. Він усю дорогу стогнав, не міг іти. Рана почала гноїтись, він так і так помирав. Їм довелось його покинути. Ніхто не звинувачував у цьому Лоґена. Хлопець був надто малим, він взагалі не повинен був із ними йти. Йому не пощастило, так буває з кожним. Він кричав до них, поки вони спускалися з пагорба похмурим, мовчазним гуртом, схиливши голови. Лоґену здавалося, що він чув крики, навіть коли хлопець залишився далеко позаду. Він і досі їх чув.

Коли йшли війни, все було інакше. Люди постійно відбивались від колон на тривалих маршах у холодні місяці. Спершу вони тяглися у хвості, потім тяглися позаду, і врешті вкладалися на землю. Холодні, хворі, поранені. Лоґен затремтів і втягнув голову в плечі. Спочатку він намагався їм допомогти. Тоді радів, що не лежав серед них. Азгодом переступав через трупи, майже їх не помічаючи. З часом ти розумієш, хто більше не підведеться. Він поглянув на Малакуса Кея. Ще одна смерть у глухомані нічого не змінить. Зрештою, треба дивитись на речі реально.

Учень вирвався зі свого неспокійного сну і спробував підвестись. Його руки нестримно трусились. Він звів погляд на Лоґена — його очі яскраво блищали.

— Я не можу піднятися, — прохрипів він.

— Знаю. Я взагалі здивований, що ти так довго протягнув.

Зараз це було уже не так важливо. Лоґен знав дорогу. Якщо вдасться знайти стежку, можна спробувати подолати двадцять миль на день.

— Залиши мені трохи харчів… тоді, можливо… коли дістанешся до бібліотеки… хтось…

— Ні, — сказав Лоґен, зціпивши зуби. — Мені самому потрібні харчі.

Кей видав дивний звук, щось середнє між кашлем і хлипанням.

Лоґен нагнувся, вперся правим плечем в живіт Кея, і обхопив рукою його спину.

— Без них я не пронесу тебе сорок миль, — додав він, а тоді випрямився і закинув учня собі на плече.

Лоґен рушив узбережжям, притримуючи Кея за куртку, і тільки мокра галька рипіла у нього під ногами. Учень навіть не рухався, просто висів, як мішок з вогким ганчір’ям, а його слабкі руки стукались позаду об ноги Лоґена.

Зробивши десь із тридцять кроків, Лоґен розвернувся і поглянув назад. Казанок самотньо лежав біля озера і поволі повнився дощовою водою. Вони багато через що пройшли разом — він і казанок.

— Прощавай, старий друже!

Казанок промовчав.

Лоґен обережно поклав свою тремтячу ношу на узбіччя, розім’яв спину, що нила, почухав брудну пов’язку на руці, і відпив з фляги води. Вода була єдиним, що він мав у роті того дня, тож голод допікав його до самих печінок. Добре, що хоч перестало дощити. У житті варто навчитись цінувати дрібниці — наприклад, сухе взуття. Тим паче, якщо дрібниці — це єдине, що у тебе залишилось, і в цьому разі не цінувати їх неможливо.

Лоґен сплюнув у багнюку і розтер затерплі пальці. Одне можна сказати точно — це місце було важко не помітити. Над дорогою здіймалися два камені: древні і пощерблені, в основі покриті зеленим мохом, а вище — сірим лишайником. Вони були змережані постираною різьбою — рядками букв, написаними не лише незрозумілою, але й невідомою Лоґену мовою. Утім, складалось неприємне враження, ніби вони радше застерігають, аніж вітають.

— Перший закон…

— Що? — здивовано запитав Лоґен.

Кей перебував у неприємному стані поміж сном і явою ще з того часу, відколи вони два дні тому покинули казанок. Власне, за цей час казанок міг видати більше осмислених звуків. Того ранку Лоґен, прокинувшись, помітив, що Кей ледве дихає. Він був цілком упевнений, що учень помер, але хлопець досі кволо чіплявся за своє життя. Що там не кажи, а Кей не здавався без бою.

Лоґен опустився навколішки і відкинув мокре волосся з його обличчя. Кей раптом схопися за його зап’ястя і подався вперед.

— Забороняється, — прошепотів він, вирячивши на Лоґена очі, — торкатись Потойбіччя!

— Що?

— Говорити з демонами, — прохрипів він, хапаючись за пошарпаний плащ Лоґена. — Істоти, що живуть по той бік світу, брехливі. Ти не повинен з ними розмовляти!

— Не буду, — промимрив Лоґен, гадаючи, що має на увазі учень. — Не буду, даю слово.

Хоча давати його було нікому. Кей повернувся до судомного напівсну. Лоґен закусив губу. Він сподівався, що учень прокинеться знову, але не дуже у це вірив. Хоча, мабуть, той Баяз зможе щось зробити — зрештою, він Перший з-поміж магів, котрий осягнув глибоку мудрість і все таке. Тож Лоґен вкотре закинув Кея собі на плечі і рушив повз старезні камені.

Дорога стрімко піднімалася до скель над озером — місцями припіднята, а місцями глибоко висічена у кам’янистому ґрунті. Вона була добряче понищена і побита часом, поросла бур’янами. Вона то опускалася, то піднімалася, тож геть спітнілий Лоґен незабаром почав задихатися, а ніг він уже давно не чув. Його темп пішов на спад.

Лоґен знав, що це втома. Не просто від сходження чи непосильного марш-кидка з напівмертвим учнем на плечах, чи від марш-кидка за день до того, чи навіть від битви у лісі. Він втомився від усього. Від шанка, від війн, від усього свого життя.

— Я не можу іти безкінечно, Малакусе, не можу безкінечно боротись. Скільки цих страшних знущань може витримати людина? Мені потрібно хвильку посидіти. На нормальному, блядь, кріслі! Хіба я багато прошу? Хіба багато?

З цим настроєм, лаючись і нарікаючи на кожному кроці, і з Кеєм, котрий стукався головою об його зад, Лоґен підійшов до моста.

Міст був простим і водночас граційним, і таким же древнім, як дорога, і через те весь зарослий плющем, і тягнувся він десь на двадцять кроків над запаморочливою ущелиною. Далеко внизу річка билася об щербате каміння, здіймаючи шум і яскраві бризки. По той бік мосту між двома моховитими скелями стриміла стіна, зведена так майстерно, що годі було визначити, де природне переходило в штучне. У стіні виднілися єдині старовинні двері, оббиті міддю, позеленілою від часу та вологи.

Обережно ступаючи по слизькому камінню, Лоґен звично замислився про те, як би було найкраще штурмувати цю споруду. А ніяк. Навіть якщо мати тисячу відбірних бійців. Перед дверима був лише вузький кам’яний виступ — ніде поставити драбину чи замахнутись тараном. Стіна сягала десь із десять кроків у висоту, а брама здавалась міцною, наче камінь. А якщо вони ще й міст зруйнують… Лоґен перехилився через край і зглитнув. Падати було далеко.

Він глибоко вдихнув і загупав кулаком по мокрій зеленій міді. Чотири сильних громохких удари. Він гупав так у браму Карлеона після битви, і міщани поквапились здатись. Але зараз ніхто не квапився.

Лоґен зачекав. Постукав ще раз. Зачекав. Він все більше промокав від туману, що піднімався від річки. Лоґен зціпив зуби і підняв руку, щоб постукати знову. Відкрилася вузька щілина, і на нього з-за товстих ґрат холодно глянула пара водявих очей.

— Хто це там? — гаркнув грубий голос.

— Мене звати Лоґен Дев’ятипалий. Я…

— Не знаю такого.

Лоґен сподівався на привітніше вітання.

— Я прийшов, щоб побачити Баяза.

Йому не відповіли.

— Першого з…

— Так. Він тут.

Проте двері не відчинили.

— Він не приймає відвідувачів. Я казав про це останньому посланцю.

— Я не посланець, зі мною Малакус Кей.

— Малака хто?

— Кей, учень мага.

— Учень?

— Він дуже хворий, — повільно промовив Лоґен. — Він може померти.

— Кажеш, хворий? І може померти?

— Так.

— Як там тебе, скажи ще раз, звати…

— Та відкрий ти ці йобані двері! — Лоґен намарне помахав кулаком перед щілиною. — Будь ласка!

— Ми не впускаємо всіх підряд… зачекай. Покажи мені свої руки.

— Що?

— Покажи руки.

Лоґен підняв руки вгору. Водянисті очі поволі пройшлися по його пальцях.

— Їх дев’ять. Одного немає, бачиш? — Він підніс обрубок до щілини.

— Дев’ять, так? Треба було з цього і починати.

Брязнули засуви, і двері зі скрипом прочинилися. З іншого боку на нього підозріло дивився літній чоловік, який згинався під вагою старомодного обладунку. Він тримав довгий меч, який був для нього заважким. Вістря меча шалено танцювало, хоча він силкувався втримати його вертикально.

Лоґен підняв руки.

— Я здаюсь.

Старий воротар не усміхнувся. Він щось невдоволено буркнув, коли Лоґен проминув його, а тоді закрив важкі двері, накинув засуви, розвернувся і поплентався геть, не сказавши більше ні слова. Лоґен рушив за ним вузькою долиною, яку всівали дивні будиночки — побиті негодою, вкриті мохом, напівзаглиблені у стрімкі скелі, що з’єднувалися з гірським схилом.

На порозі одного із будинків працювала за прядкою понура жінка, яка зміряла Лоґена похмурим поглядом, коли він з непритомним учнем на плечі проходив повз неї. Лоґен відповів їй посмішкою. Вона була аж ніяк не красунею, але вже пройшло стільки часу, відколи він… Жінка пірнула в дім і грюкнула за собою дверима, покинувши прядку на дворі. Лоґен зітхнув. Стара магія досі діяла.

Наступним будинком була пекарня з присадкуватим димарем. Від запаху свіжого хліба у порожньому шлунку Лоґена забурчало. Трохи далі сміялися і грались, бігаючи довкола низенького старого дерева, кілька темноволосих дітлахів. Вони нагадали Лоґенові його власних дітей. Ні, вони не були на них схожі, просто його охопила печаль.

Треба визнати, що Лоґен був трохи розчарований. Він очікував побачити щось мудріше, і значно більше борід. Але ці люди не здавались надто мудрими. Вони виглядали як будь-які інші селяни. Схожий вигляд мало і його сільце до приходу шанка. Він задумався, чи потрапив у те місце, що треба. А тоді вони звернули за поворот.

Попереду у скелю були вбудовані три величезні, гострі вежі. Вони з’єднувалися в основі, але розходились вище, і були вкриті темним плющем. Здавалось, ніби вони значно старіші навіть за міст чи дорогу — такі давні, як сама гора. Біля підніжжя веж купчилося розмаїття інших будівель, що тулились до країв широкого двору, на якому люди займались щоденними справами. Худа жінка на ґанку збивала масло. Приземкуватий коваль намагався підкувати невгамовну кобилу. Старий голомозий м’ясник у заляпаному фартуху, дорубавши м’ясо якоїсь тварини, тепер мив закривавлені руки в кориті.

А на широких сходах перед найвищою із трьох веж сидів величний стариган. Він був одягнений в усе біле, мав довгу бороду, гачкуватий ніс і біле волосся, що спадало з-під білої шапочки. І це нарешті вразило Лоґена. Перший з-поміж магів, безперечно, виглядав, як треба. Помітивши Лоґена, він зірвався зі сходинок і поспішив до нього, тріпочучи білою мантією.

— Поклади його тут, — пробурмотів він, вказавши на галявину біля колодязя, і Лоґен опустився навколішки та якомога обережніше поклав Кея на землю, тамуючи нестримний біль у спині.

Старий нахилився над Кеєм і приклав до його чола вузлувату руку.

— Я приніс назад твого учня, — тупувато сказав Лоґен.

— Мого?

— Хіба ти не Баяз?

Старий розсміявся.

— О ні, я Веллс, наглядач Бібліотеки.

— Я Баяз, — долинув з-за спини голос.

До них поволі йшов, витираючи руки об ганчірку, м’ясник. Він виглядав літ так десь на шістдесят, але був коренастим, мав виразне, покраяне борознами обличчя і коротко стрижену бороду. На голові в нього не було ні волосини, і денне сонце яскраво виблискувало на його смаглявій маківці. М’ясник не був вродливим чи величним, але коли він наблизився, в ньому усе ж проявилось дещо особливе. Впевненість, відчуття владності. Цей чоловік звик наказувати і підкоряти.

Перший з-поміж магів взяв ліву руку Лоґена і тепло стиснув її поміж своїх долонь, а тоді повернув її й оглянув обрубок втраченого пальця.

— Отже, ти Лоґен Дев’ятипалий. Той, кого звуть Кривавою Дев’яткою. Я чув історії про тебе, хоч і не вилазив з бібліотеки.

Лоґен спохмурнів. Він здогадувався, які історії могли дійти до старого.

— Це було давно.

— Звичайно. У кожного з нас є минуле, еге ж? Я не звик судити-рядити про людей, покладаючись на поголос.

Баяз усміхнувся. Широкою, приємною, білосніжною усмішкою. На його зморшкуватому обличчі з’явився дружній вираз, але в глибоко посаджених, блискучих зелених очах ховалася твердість. Кам’яна твердість. Лоґен заусміхався у відповідь, хоча вже зараз розумів, що не хотів би мати цього чоловіка за ворога.

— І ти повернув наше заблукале ягня до стада, — Баяз похмуро подивився на Малакуса Кея, який нерухомо лежав на траві. — Як він?

— Гадаю, він житиме, сер, — сказав Веллс, — але треба забрати його з холоду.

Перший з-поміж магів клацнув пальцями, і понад будинками луною прокотився грім.

— Допоможіть йому.

Підбіг коваль, який вхопив Кея за ноги, і вони разом із Веллсом понесли учня через високі двері до бібліотеки.

— Отже, майстре Дев’ятипалий, я покликав тебе і ти відгукнувся, а це свідчить про гарні манери. Нехай на Півночі манери тепер не в моді, але я, щоб ти знав, їх ціную. Я завжди вважав, що на ввічливість треба відповідати ввічливістю. А це ще що таке?

Старий воротар спішив через подвір’я, добряче захекавшись.

— Два відвідувачі за день? Що ж далі буде?

— Майстре Баяз! — хрипко випалив воротар. — Біля брами вершники, добре озброєні і на конях! Кажуть, що у них термінове повідомлення від короля Півночі!

Бетод. Хто ж іще. Духи казали, що він вручив собі золотого капелюха, та й хто інший наважився би назвати себе королем Півночі?

Лоґен ковтнув повітря. Після останньої зустрічі з ним у нього не залишилось нічого, крім самого лише життя, але й тут йому пощастило більше, ніж іншим, значно більше.

— Ну що, майстре? — запитав воротар. — Мені сказати, щоб вони пішли геть?

— Хто їх очолює?

— Якийсь молодий франт з кислою міною. Каже, що він — син короля чи щось на кшталт цього.

— Кальдер чи Скейл? Вони обидва кислі.

— Гадаю, що молодший.

В такому разі це Кальдер — то вже щось. Що цей, що інший були покручами, але Скейл був значно гіршим. А коли вони вдвох, то краще їх зовсім уникати.

Баяз на мить задумався.

— Принц Кальдер може увійти, але його люди повинні залишитись за мостом.

— Так, сер, за мостом. — І захеканий воротар поспішив назад.

О, Кальдерові це сподобається. Лоґена неабияк розвеселила думка про те, як так званий принц тупо кричить через ту маленьку щілину.

— Вже король Півночі, можеш собі уявити? — Баяз втупився порожнім поглядом кудись углиб долини. — Я знав Бетода ще до того, як він став великим цабе. Ти також його тоді знав, чи не так, майстре Дев’ятипалий?

Лоґен спохмурнів. Він знав Бетода, коли той був практично ніким — дрібним вождиком, схожим на багатьох інших. Лоґен прийшов до нього, щоб просити допомоги в боротьбі з шанка, і Бетод її надав, але за певну ціну. Тоді ціна здавалась невеликою і цілком виправданою. Просто воювати. Вбити кількох людей. Лоґенові завжди було легко вбивати, а Бетод здавався чоловіком, за якого варто боротися — відважним, гордим, безжальним і неймовірно амбітним. Це були якості, які Лоґен тоді цінував, якості, якими він, на його думку, і сам володів. Але час змінив їх обох, і ціна зросла.

— Раніше він був кращим, — задумливо промовив Баяз, — але є голови, яким корона не пасує. Ти знаєш його синів?

— Краще, ніж хотілось би.

Баяз кивнув.

— Вони справжні гівнюки, правда? І, боюсь, що гівна їм уже ніколи не позбутися. Тільки уяви того довбня Скейла на троні. Тьху! — Чаклун здригнувся. — Майже хочеться побажати його батькові довголіття. Майже, але не зовсім.

До них підбігла маленька дівчинка, яку Лоґен бачив за грою з іншими дітьми. У неї в руках був вінок із жовтих квітів, і вона простягнула його старому чаклуну.

— Я сама його зробила, — мовила вона.

Лоґен почув швидкий тупіт копит, що все ближчав.

— Для мене? Це так мило. — Баяз взяв у неї квіти. — Прекрасна робота, моя люба. Сам Творець не зробив би краще.

Вершник із гуркотом влетів на подвір’я, різко подав назад коня і спішився.

Кальдер. Роки були милосердніші до нього, ніж до інших, і тут не посперечаєшся. Він був одягнений у чорні шати, прикрашені темним хутром. На його пальці виблискував великий червоний самоцвіт, а на руків’ї меча спалахувало золото. Він виріс і погладшав, хоч і не настільки, як його брат Скейл, і все ж таки достатньо. Втім, його бліде, пихате обличчя виглядало майже таким самим, як Лоґен пам’ятав, а тонкі губи увесь час презирливо кривилися.

Він кинув віжки жінці, котра збивала масло, і жваво рушив через двір, спопеляючи усе навколо поглядом, і тільки вітерець розвівав його довге волосся. Коли зоставалося з десяток кроків, він помітив Лоґена. У нього відвисла щелепа. Спершу Кальдер з переляку відступив на півкроку назад, а його рука смикнулася до меча, проте за мить він уже всміхався своєю тонкою холодною усмішкою.

— Бачу, ти завів собі пса, Баязе? Краще слідкуй за ним, бо він уже колись кусав хазяїна за руку, — його усмішка стала ще більше схожою на зміїну. — Я можу його приструнчити, якщо хочеш.

Лоґен стенув плечима. Погрози — для дурнів і боягузів. Хтозна, як Кальдер, а Лоґен не був ні тим, ні іншим. Якщо збираєшся вбити, краще не балакати, а діяти. Балачки дозволять лише твоєму супротивнику підготуватися, а це нікуди не годиться. Тож Лоґен промовчав. Якщо Кальдеру так хочеться, то нехай вважає це слабкістю — так навіть краще. Може, бійки і знаходять Лоґена невідрадно часто, але він сам уже давно облишив їх шукати.

Другий син Бетода скерував своє презирство на Першого з-поміж магів.

— Мій батько буде невдоволений, Баязе! Те, що моїм людям доводиться стояти за брамою — вияв неповаги!

— Що ж тут вдієш, якщо поваги у мене насправді обмаль, принце Кальдере, — спокійно відповів чаклун. — Крім того, не занепадай духом. Вашого останнього посланця не пустили через міст, тож, як бачиш, ми робимо успіхи.

Кальдер насупився.

— Чому ти не відповів на виклик мого батька?

— У мене надто мало часу, — Баяз підніс вінок. — Вінки самі себе не плетуть.

Принц не всміхнувся.

— Мій батько, — гаркнув він, — Бетод, король Півночі, наказує тобі прибути до нього в Карлеон!

Кальдер прокашлявся.

— Він не… — принц зірвався на кашель.

— Що? — запитав Баяз. — Ну ж бо, говори, дитино!

— Він наказує…

Принц знову закашлявся, захлинувся і почав душитись. Схопися за горло. Здавалося, ніби повітря застигло.

— Наказує, га? — Баяз насупився. — Поверніть із царства мертвих великого Джувенса. Він може мені наказувати. Тільки він, і ніхто інший.

Чаклун ще більше спохмурнів, і Лоґенові довелось притлумити дивне бажання відійти подалі.

— А ти не можеш. І твій батько теж не може, хай би як він себе не величав.

Кальдер повільно опустився навколішки, його обличчя перекосилось, очі наповнилися слізьми. Баяз зміряв його поглядом.

— Чого ти вбраний в усе чорне? В тебе хтось помер? Тримай, — і він накинув на голову принца вінок. — Трохи яскравих барв тобі не завадить. Передаси своєму батькові, щоб він приходив сам. У мене нема часу на дурнів і молодших синочків. В цих справах я старомодний. Люблю говорити з головою коня, а не з його задом. Ти мене зрозумів, хлопче? — Кальдер хилився набік, вирячивши почервонілі очі. Перший з-поміж магів змахнув рукою. — Можеш іти.

Принц силувано вдихнув, закашлявся і, похитуючись, підвівся, а тоді пошкандибав до коня і заліз у сідло — вже не так граційно, як злазив. По дорозі до брами він кинув через плече вбивчий погляд, який виглядав не дуже переконливо, позаяк обличчя принца полум’яніло, наче відшмагана дупа. Лоґен збагнув, що широко всміхається. Вже давно він так не тішився.

— Наскільки я розумію, ти вмієш говорити з духами.

Це захопило Лоґена розполохом.

— Що?

— Говорити з духами, — Баяз похитав головою. — В наші часи це винятковий дар. Як вони?

— Хто, духи?

— Так.

— Їхні ряди рідшають.

— Скоро вони всі поснуть, еге? Магія витікає зі світу. Так усе влаштовано. За роки мої знання збільшились, зате сила зменшилась.

— Здається, Кальдера ви вразили.

— Та-а… — Баяз змахнув рукою. — Це дрібниці. Маленький фокус із повітрям і плоттю — нічого складного. Ні, повір мені, магія слабшає. Це факт. Закон природи. Але ж яйце можна розбити по-різному, правда, друже? Коли підводить один інструмент, треба братись за інший.

Лоґен не зовсім розумів, про що йдеться, але не мав сили перепитувати.

— А й справді, — пробурмотів Перший з-поміж магів. — Яйце можна розбити по-різному. До речі, ти виглядаєш голодним.

Від однієї згадки про їжу Лоґенів рот заповнився слиною.

— Так, — промимрив він. — Так… Я був би не проти перекусити.

— Звичайно.

Баяз приязно поплескав його по плечі.

— А потім, мабуть, у ванну? Ні, цей сморід нас жодним чином не дратує, ну ніскілечки, просто мені здається, що немає нічого приємнішого, ніж зануритись в гарячу воду після довгого походу, а твій похід, підозрюю, був справді довгим. Ходімо зі мною, майстре Дев’ятипалий, тут ти у безпеці.

Їжа. Ванна. Безпека. Лоґенові довелося стримуватися, щоб не заплакати, коли він волікся за старим у бібліотеку.

Добродійник

Надворі стояв спекотний-преспекотний день, сонце яскраво світило крізь вітражні вікна, мережачи хрестиками дерев’яну підлогу приймальні. У цю полудневу годину повітря в кімнаті було таким теплим і парним, що здавалося, наче це кухня, де закипає суп.

Фортіс дан Хофф, лорд-камерґер, розчервонівся та спарився у своїй оздобленій хутром мантії, і всю другу половину дня його настрій ставав дедалі паскуднішим. Харлен Морроу, його помічник з питань аудієнцій, виглядав ще гірше, втім, йому, крім спеки, ще доводилось боротися зі страхом перед Хоффом. Обидва дуже хвилювались через щось своє, але принаймні вони хоч сиділи.

Майор Вест у своїй розцяцькованій парадній формі обливався потом. Він уже майже дві години стояв в одній і тій самій позі, заклавши руки за спину і зціпивши зуби, поки лорд Хофф сердився, бурчав і гарчав на прохачів і всіх інших присутніх. Вест вже не вперше за цей день палко бажав опинитися в парку, під деревом, з пляшкою питва в руках. Або, наприклад, в льодовику, замурованим в кригу. Будь-де, тільки не тут.

Стояння на варті під час цих жахливих аудієнцій не надто подобалось Весту, але могло бути й гірше. Це могли підтвердити вісім солдатів, котрі підпирали стіни: вони були у повному обладунку. Вест чекав, коли один із них знепритомніє і з грюкотом серванта з кухонним начинням гримнеться на підлогу, що, безперечно, неабияк обурило би лорд-камерґера, але поки всі вони якось тримались на ногах.

— Чому в цій проклятій кімнаті завжди не та температура? — Хофф вимагав відповіді, так ніби спека була для нього особистою образою. — Одну половину року тут заспекотно, іншу — захолодно! Тут зовсім нема чим дихати! Чому ці вікна не відкриваються? Чому нам не виділять більшу кімнату?

— Е-е… — промимрив стривожений помічник, поправляючи на мокрому переніссі окуляри, — прохання про аудієнцію завжди розглядалися тут, шановний лорд-камерґере. — Він затнувся, помітивши грізний погляд свого начальника. — Це… е-е… традиція.

— Я це знаю, довбню! — гримнув Хофф, чиє обличчя аж пашіло від спеки та гніву. — Хто взагалі запитував твоєї нікчемної думки?

— Так, тобто, ні, — зам’явся Морроу, — тобто, так точно, мілорде.

Хофф насуплено похитав головою, оглядаючи кімнату в пошуках нового джерела роздратування.

— Скількох нам треба ще сьогодні витримати?

— Е… ще чотирьох, ваша світлосте.

— До дідька всіх! — гаркнув камерґер, соваючись на величезному кріслі і метляючи своїм хутряним коміром, щоб хоч трохи остудитись. — Це нестерпно! — Вест мовчки погодився. Хофф схопив зі столу срібний кубок з вином і добряче приклався до нього. Він був любителем випити і, власне, пив ще з полудня, але добрішим від цього не ставав. — Хто наступний бовдур? — запитав він вимогливо.

— Е… — Морроу примружено глянув крізь окуляри на довгий документ, проводячи по кривулястому письму замащеним чорнилом пальцем. — Наступний Гудмен Хіс, фермер із…

— Фермер? Ти сказав: «фермер»? Отже, ми повинні сидіти у цій скаженій спеці і слухати ниття якогось клятого простолюдина про те, як погода вплинула на його овець?

— Прошу, мілорде, — промимрив Морроу, — але схоже, що… е-е… Гудмен Хіс… е-е… має правомірну скаргу на свого… е-е… поміщика, і…

— Чорт би їх усіх побрав! Мене вже верне від усіх цих скарг! — Лорд-камерґер зробив ще один ковток вина. — Заводьте цього недоумка!

Двері відчинились, і Гудмена Хіса впустили всередину. Аби підкреслити диспозицію влади в кімнаті, стіл лорд-камерґера розміщувався на високому підвищенні, тому бідолаха хоч і стояв, а йому все одно доводилось дерти очі вгору. Він мав чесне, але дуже худе лице, а в тремтячих руках стискав подертого капелюха. Вест з огидою сіпнув плечима, коли крапля поту стекла по його спині.

— Ти Гудмен Хіс, правильно?

— Так, мілорде, — пробурмотів селянин із сильним акцентом, — я прибув із…

Хофф обірвав його з неперевершеною грубістю.

— І ти постав перед нами, щоб просити аудієнцію з Його Величністю верховним королем Союзу?

Гудмен Хіс облизав губи. Вест задумався, який шлях тому селянинові довелося пройти, щоб ось тут із нього шили дурня. Найімовірніше, дуже довгий.

— Мою сім’ю позбавили землі. Наш поміщик сказав, що ми не платили за оренду, але…

Лорд-камерґер відмахнувся.

— Очевидно, що цю справу має вирішувати Комісія з питань землекористування і сільського господарства. Його Величність король піклується про добробут усіх своїх підданців, незалежно від їхньої жадібності. — Веста ледь не пересмикнуло від такої зневаги. — Але не слід сподіватися, що він приділятиме увагу кожній незначній дрібниці. Його час безцінний, зрештою, як і мій. На все добре.

На тому і скінчили. Двоє солдатів відкрили подвійні двері, щоб спровадити Гудмена Хіса.

Обличчя селянина зовсім зблідло, а пальці стисли криси капелюха.

— Добрий мілорде, — мовив він, затинаючись, — я вже звертався до Комісії…

Хофф зиркнув таким лютим поглядом, що фермер враз затнувся.

— Я сказав, на все добре!

Плечі селянина опустились. Він востаннє обвів поглядом кімнату. Морроу з величезною цікавістю розглядав щось на дальній стіні, уникаючи його погляду. Лорд-камерґер лише сердито позирав, розлючений через цю непростиму трату часу. Веста вернуло від того, що він є частиною всього цього. Хіс розвернувся і з пониклою головою поплівся геть. Двері зачинилися.

Хофф бахнув кулаком по столу.

— Ви це бачили? — Він гнівно оглянув присутніх, що задихалися від спеки. — Ну і нахабство! Ви це бачили, майоре Вест?

— Так, мілорд-камерґере, я все бачив, — сухо відказав Вест. — Це було неподобство.

На щастя, Хофф не вловив його іронії.

— Неподобство, майоре Вест, саме так: неподобство! Якого біса всі перспективні молоді люди йдуть в армію? Я хочу знати, хто дозволяє цим жебракам сюди являтись!

Він зиркнув на помічника, який, ковтнувши повітря, втупився у свої документи.

— Хто наступний?

— Е-е… — пробурмотів Морроу, — Костер дан Каулт, магістр Гільдії мерсерів.

— До дідька, я знаю, хто він такий! — огризнувся Хофф, змахуючи свіжу порцію поту з обличчя. — Як не кляті селяни, то кляті купці! — гаркнув він на солдатів біля дверей так гучно, що чути було навіть в коридорі. — Що ж, впускайте цього загребущого крутія!

Складно було уявити людину, яка би настільки різнилася від попереднього прохача, ніж магістр Каулт. Це був крупний, вгодований чоловік, обличчя якого було настільки ж пухким, наскільки очі — жорсткими. Його пурпурове вбрання, оздоблене ярдами золотої нитки, виглядало так хвалькувато, що, мабуть, навіть сам імператор Гуркула посоромився би таке носити. Магістра супроводжувала пара старших мерсерів, чий одяг не надто поступався пишнотою. Вест задумався, чи міг би Гудмен Хіс заробити на таку мантію за десять років. Він вирішив, що ні, навіть якби його не позбавили землі.

— Мілорд-камерґер, — прощебетав Каулт і манірно вклонився.

Хофф привітав голову Гільдії мерсерів так холодно, як тільки міг: здійняв брову і ледь помітно порухав губою. Каулт взявся чекати на привітання, більш годяще для такої персони, як він, проте намарне. Він голосно прокашлявся.

— Я прибув, щоб просити аудієнцію з Його Величністю…

Лорд-камерґер фиркнув.

— Весь сенс цієї сесії в тому, щоб визначити гідних уваги Його Величності. Хто не просить аудієнції з ним, той помилився дверима.

Стало очевидно, що ця бесіда пройде так само безуспішно, як і попередня. Вест подумав, що в цьому була якась страшна справедливість. До великих і малих тут ставились абсолютно однаково.

Очі магістра Каулта ледь звузились, але він повів далі.

— Шановна Гільдія мерсерів, скромним представником якої є я… — Хофф голосно відсьорбнув вина, і Каулт був змушений на мить спинитись. — …стала жертвою найзловмиснішого і найобурливішого нападу…

— Налий ще, гаразд? — крикнув лорд-камерґер, замахавши порожнім кубком перед Морроу.

Помічник хвацько зірвався з крісла і схопив графин. Каулту довелося зачекати, зціпивши зуби, поки булькало вино.

— Продовжуй! — заревів Хофф, махнувши рукою. — Ми не будемо сидіти тут до ночі!

— Найзловмиснішого і найпідступнішого нападу…

Лорд-камерґер прищурився.

— Кажеш, нападу? Простий напад — це парафія міської варти!

Магістр Каулт скорчив гримасу. Він і його супутники вже почали пітніти.

— Йдеться не про звичайний напад, міролд-камаргере, а про віроломну і зрадницьку атаку, націлену на те, щоб заплямувати блискучу репутацію Гільдії і нашкодити нашим діловим інтересам у Вільних містах Штирії та по всій території Союзу. Атаку, влаштовану певними підступними елементами Королівської Інквізиції, і…

— Я почув достатньо!

Лорд-камерґер здійняв свою велику руку, закликаючи до тиші.

— Якщо це торгівельне питання, його повинна розглядати королівська Комісія з питань торгівлі і комерції, — Хофф говорив повільно і чітко, як директор школи, який звертається до свого найгіршого учня. — Якщо це правове питання, його повинно розглядати відомство верховного судді Маровії. Якщо це питання внутрішньої роботи Королівської Інквізиції, тобі треба домовитися про зустріч із архілектором Сультом. У будь-якому разі, не схоже, щоб ця справа підлягала розгляду Його Величності.

Голова Гільдії мерсерів розтулив було рота, але лорд-камерґер перебив його, піднявши голос вище нікуди.

— Наш король формує Комісію, обирає верховного суддю і призначає архілектора, щоб самому не займатись усіляким дріб’язком! Як не дивно, ліцензії певним гільдіям купців він надає з тієї ж самою метою, а не для того, щоб торговці… — його губи скривились у презирливу усмішку, — …гребли гроші лопатами! На все добре.

І двері відчинились. Від останнього зауваження обличчя Каулта спаленіло від гніву.

— Можете бути впевнені, лорд-камерґере, — холодно мовив він, — що ми шукатимемо допомоги в іншому місці, і при цьому дуже наполегливо.

Хофф довго свердлив його очима.

— Шукай, де хочеш, — гаркнув він, — і так наполегливо, як тобі заманеться. Тільки не тут. На… все… добре!

Якби можна було заколоти фразою «на все добре», голова Гільдії мерсерів вже лежав би мертвий на підлозі.

Каулт кілька разів моргнув, а тоді сердито розвернувся і покрокував геть з усією гідністю, яку зміг в собі знайти. Його два лакеї пішли вслід, тріпочучи своїми пишними мантіями. Двері зачинилися.

Хофф знову грюкнув по столу кулаком.

— Неймовірно! — вибухнув він. — Які зухвалі свині! Чи вони справді думають, що можуть нехтувати королівським законом і водночас просити у короля захисту, коли щось йде не так?

— О, ні, — відказав Морроу, — звичайно…

Лорд-камерґер проігнорував свого помічника і зі злою посмішкою повернувся до Веста.

— Хоча стеля тут низька, проте чомусь мені здається, що над ними вже кружляло кілька стерв’ятників, чи не так, майоре Вест?

— Дійсно, мілорде-камерґер, — пробурмотів Вест, який уже заледве терпів цю спеку і бажав лише одного — щоб ці муки нарешті скінчились. І тоді він зміг би повернутись до своєї сестри.

Його серце завмерло. Вона стала ще більш проблемною, ніж він пам’ятав. Розуму їй не бракувало, але Вест боявся, що сестра могла собі тим розумом нашкодити. От якби вона вийшла заміж за якогось чесного чоловіка і жила собі щасливо! Становище Веста і без цього було хитким, і бракувало лише, щоб сестра влаштувала щось виняткове.

— Стерв’ятники, стерв’ятники, — бурмотів до себе Хофф. — Огидні птахи, але і з них є користь. Хто наступний?

Спітнілий помічник почувався ще незручніше, ніж дотепер, намагаючись підібрати правильні слова.

— Група… дипломатів?

Кубок лорд-камерґера завмер на півдорозі до рота.

— Дипломатів? Від кого?

— Е… від так званого короля Півночі, Бетода.

Хофф вибухнув від сміху.

— «Дипломатів»? — реготнув він, витираючи обличчя рукавом. — Ти хотів сказати — дикунів!

Помічник непереконливо загиготів.

— О, так, мілорде, ха-ха! Звичайно, дикунів!

— Але небезпечних дикунів, чи не так, Морроу? — посуворішав лорд-камерґер, і його добрий гумор вмить вивітрився. Гиготіння помічника застрягло десь у горлі. — Дуже небезпечних. Треба бути обережними. Впускайте їх!

Дипломатів було четверо. Двоє найменших були суворими бородатими велетнями, вкритими шрамами, одягненими у важкі, потовчені обладунки. Їх, звичайно, обеззброїли при вході в Аґріонт, але вони все одно здавались небезпечними, й у Веста склалось враження, що вони залишили біля входу цілу гору важкого старого озброєння. Саме такі люди никали зараз біля кордонів Енґлії, недалеко від дому Веста, у сподіванні війни.

За ними зайшов старий з довгим волоссям і пишною білою бородою, і теж у пом’ятому обладунку. Через усе його обличчя тягнувся червоний шрам, зачіпаючи око — сліпе і більмувате. Втім, на вустах чоловіка сяяла усмішка, а його приємні манери напрочуд вигідно контрастували із похмурістю решти послів, зокрема і четвертого, котрий замикав процесію.

Йому довелося нахилитись, щоб не зачепити наголовень дверей, що був заввишки не менш ніж сім футів. Чоловік був закутаний у грубий коричневий плащ із каптуром, що закривав його обличчя. Коли він випростався, нависнувши над рештою присутніх, в кімнаті начебто стало тіснувато. Лякав уже самий його неймовірний ріст, але було і ще щось, що розходилось від нього нудотними хвилями. Це відчули солдати біля стін, які неспокійно засовались. Відчув помічник з питань аудієнцій, який, обливаючись потом, раптом засмикався і почав порпатися в документах. І тим паче відчув майор Вест. Його шкіру, незважаючи на спеку, пройняв холод, і кожна волосинка на тілі стала дибки під пропотілим мундиром.

Лише Хофф, здавалось, залишився незворушним. Він зміряв чотирьох північан похмурим поглядом, а гігант у каптурі вразив його не більше, ніж Гудмен Хіс.

— Отже, ви посланці Бетода. — Він спробував слова на смак, а тоді виплюнув: — Короля Півночі.

— Так, — відповів усміхнений старий і низько вклонився на знак поваги. — Я Ґансул Білоокий.

Його голос був звучним і приємним, без найменшого акценту, зовсім не таким, як очікував Вест.

— І ви емісар Бетода? — розважливо запитав Хофф, зробивши ще один ковток із кубка.

Вест вперше був радий, що лорд-камерґер знаходиться з ним в одній кімнаті, але потім він глянув на чоловіка в каптурі, і відчуття тривоги повернулось.

— О ні, — заперечив Білоокий, — я тут всього лише як перекладач. Ось емісар короля Півночі. — Він нервово блимнув зрячим оком на темну постать у плащі, так наче навіть йому було страшно. — Фенрір.

Він протягнув «ер» наприкінці імені, так що звук наче розтяв повітря.

— Фенрір Страховидло.

Промовисте ім’я, нічого не скажеш. Майор Вест згадав пісні, які чув у дитинстві — історії про кровожерливих велетнів, що жили у горах далеко на Півночі. На мить у кімнаті запала тиша.

— Гм-м, — незворушно протягнув лорд-камерґер. — І ви бажаєте аудієнцію з Його Величністю верховним королем Союзу?

— Саме так, мілорде-камерґер, — відповів старий воїн. — Наш голова, Бетод, дуже шкодує про ворожнечу між вашим і нашим народами. Він бажає лише найкращих стосунків з південними сусідами. Ми привезли з собою пропозицію про мир від нашого короля вашому і подарунок на знак нашої доброзичливості. Оце й усе.

— Так-так, — сказав Хофф, відкинувшись на високому кріслі і широко всміхаючись. — Приємне прохання з приємним підходом. Ви можете зустрітися з королем завтра, на Відкритій Раді, де оголосите свою пропозицію і покажете ваш подарунок перед першими особами королівства.

Білоокий шанобливо вклонився.

— Щиро вам дякую, мілорде-камерґер.

Він рушив до дверей, і двоє похмурих воїнів пішли вслід за ним. Чоловік у плащі на мить затримався, а тоді теж повільно розвернувся і, нахилившись, вийшов.

Тільки коли двері зачинились, Вест зміг спокійно вдихнути. Він похитав головою і стенув спітнілими плечима. Пісні про гігантів, аякже. Просто кремезний чоловік у плащі, та й по всьому. Хоча, з іншого боку, наголовень був таки досить високим…

— От бачите, майстре Морроу? — Хофф виглядав надміру задоволеним собою. — Не такі вони вже й дикуни, як ви казали! Мені здається, ми наблизились до розв’язання нашого північного конфлікту, а ви як вважаєте?

Помічник думав зовсім інакше.

— Е… так, звичайно, мілорде.

— Так, авжеж так. Як то кажуть, багато галасу даремно. Стільки песимізму і балачок про поразку від наших неспокійних громадян на Півночі, га? Війна? Ха! — Хофф знову гепнув рукою по столу, розплескавши вино із кубка. — Ці північани на таке не здатні! Ви й оглянутися не встигнете, як вони подадуть на членство в Союзі! Побачите, чи я був правий, еге ж, майоре Вест?

— Е…

— Добре! Чудово! Принаймні ми зробили щось корисне за сьогодні! Ще одне слухання, і вибираємось із цієї клятої печі! Хто в нас там, Морроу?

Помічник насупився і поправив на носі окуляри.

— Е… наступний Йору Сульфур, — сказав він, ламаючи язика об незнайоме ім’я.

— Хто-хто?

— Е… Сульфір чи Сульфор, щось таке.

— Ніколи про нього не чув, — буркнув лорд-камерґер. — Що він за чоловік? Якийсь південець? Тільки не ще один селюк, благаю!

Помічник заглянув у свої нотатки і хапнув повітря.

— Емісар?

— Добре, але від кого?

Морроу аж зіщулився, ніби дитина, яку ось-ось мали висікти.

— Від Великого Ордену магів! — випалив він.

На мить запала приголомшлива тиша. У Веста здійнялися брови і відвисла щелепа. Він припустив, що таке саме, мабуть, непомітно відбулось за солдатськими заборолами. Вест за звичкою поморщився, очікуючи на реакцію лорд-камерґера, але Хофф усіх здивував, вибухнувши дзвінким реготом.

— Прекрасно! Нарешті якась забава. Давненько тут не було мага! Впускайте чаклуна! Не треба його затримувати!

Йору Сульфур дещо розчарував. Він був одягнений у простий, запилюжений з дороги одяг і, щиро кажучи, виглядав не надто краще, ніж Гудмен Хіс. Його посох не був оббитий золотом, а його навершшя не увінчував кристал. Та й очі мага не палали містичним вогнем. Він виглядав як цілком звичайний чоловік, якому за тридцять, трохи втомлений, наче після тривалої подорожі, але загалом тримався перед лорд-камерґером цілком невимушено.

— Доброго дня, панове, — мовив чаклун, спираючись на посох.

Вест ніяк не міг визначити, звідки він родом. Явно не із Союзу, бо його шкіра була надто темною, але й не з Гуркула чи далекого півдня, бо для цього вона була надто світлою. Не з Півночі і не зі Штирії. Отже, звідкись далі, але звідки? Придивившись до нього уважніше, Вест помітив, що його очі мали різний колір: одне було блакитним, а інше зеленим.

— І вам доброго дня, сер, — відповів Хофф, вдаючи щиру усмішку. — Мої двері завжди відчинені для Великого Ордену магів. Скажіть, чи я маю приємність говорити з самим великим Баязом?

Сульфура це спантеличило.

— Ні, хіба мене не так представили? Я Йору Сульфур, а майстер Баяз — голомозий. — Він провів рукою по своїй кучерявій каштановій чуприні. — На проспекті стоїть його статуя. Але я кілька років мав честь навчатись під його орудою. Він наймогутніший і наймудріший учитель.

— Звичайно! Хто би в цьому сумнівався! То чим ми можемо вам прислужитись?

Йору Сульфур прокашлявся, немов збирався розповісти якусь історію.

— Після смерті короля Харода Великого Баяз, Перший з-поміж магів, покинув Союз. Але він дав клятву, що повернеться.

— Так, так, це правда, — загиготів Хофф. — Абсолютна правда. Кожен школяр це знає.

— І він заявив, що про його повернення оповістить хтось інший.

— Це теж правда.

— Ну, — мовив Сульфур, широко всміхнувшись, — ось я і прийшов оповістити.

Лорд-камерґер залився сміхом.

— Ось він і прийшов! — кричав він, гупаючи рукою по столу. — Харлен Морроу дозволив собі трошки реготнути, але замовк, як тільки усмішка на вустах Хоффа почала тліти. — За час моєї роботи лорд-камерґером про аудієнцію у короля просили три члени Великого Ордену магів. Двоє були однозначно божевільні, а один виявився надзвичайно відважним крутієм. — Він нахилився вперед, впершись ліктями у стіл, і склав пальці дашком. — Скажіть мені, майстре Сульфур, який ви маг?

— Ні той, ні інший.

— Зрозуміло. Тоді у вас є документи.

— Звичайно.

Сульфур сягнув рукою за лацкан плаща і дістав маленький лист, скріплений білою печаткою, з єдиним дивним символом. Він спокійно поклав його на стіл перед лорд-камерґером.

Хофф насупився. Він узяв документ у руки і перевернув його. Уважно роздивившись печатку, Хофф рукавом змахнув з обличчя піт, а тоді відколупнув віск, розгорнув цупкий аркуш паперу і почав читати.

Йору Сульфур не виказував жодних ознак тривоги. Його ніби не зачіпала спека. Він пройшовся кімнатою, киваючи озброєним солдатам, і зовсім не засмутився, коли вони йому не відповіли. Раптом він повернувся до Веста.

— Тут страх як спекотно, правда? Я не здивуюсь, якщо ці бідні хлопці знепритомніють і гепнуться на підлогу із грюкотом серванта з кухонним начинням.

Вест моргнув. Він якраз думав про те саме.

Лорд-камерґер обережно відклав листа на стіл, і тепер на його обличчі не залишилось навіть тіні від нещодавніх веселощів.

— Мені здається, що обговорювати це питання у Відкритій Раді буде недоречно.

— Згоден. Я сподівався на приватну аудієнцію з лорд-канцлером Фіктом.

— Побоююсь, що це неможливо, — Хофф облизав губи. — Лорд Фікт помер.

Сульфур спохмурнів.

— Дуже прикро.

— Авжеж, авжеж. Нам усім його не вистачатиме. Мабуть, я і кілька інших членів Закритої Ради могли би вам допомогти.

Сульфур схилив голову.

— Як скажете, мілорде-камерґер.

— Я спробую щось влаштувати десь під вечір. А поки ми знайдемо в Аґріонті якесь житло… що найкраще подобало би вам.

Він подав знак варті і двері відчинилися.

— Дуже вам дякую, лорде Хофф. Майстре Морроу. Майоре Вест.

Сульфур чемно кивнув кожному з них по черзі, а тоді розвернувся і пішов. Двері знову зачинилися, а Вестові залишилось лише гадати, звідки цей чоловік знав його ім’я.

Хофф обернувся до свого помічника з питань аудієнцій.

— Негайно йди до архілектора Сульта і передай, що ми повинні терміново зустрітися. Після цього зайдеш до верховного судді Маровії і лорд-маршала Варуза. Скажеш їм, що це питання надзвичайного значення, і ні слова комусь іншому, окрім цих трьох. — Він погрозив пальцем перед спітнілим обличчям Морроу. — Ні слова! — Помічник продовжував дивитися на нього крізь перекошені окуляри. — Ну ж бо! — гаркнув Хофф.

Морроу зірвався на ноги, перечепився за поділ своєї мантії, а тоді вибіг через бічні двері.

Вест зглитнув — в роті у нього зовсім пересохло.

Хофф обвів довгим, жорстким поглядом усіх присутніх у кімнаті.

— А щодо усіх вас, то щоб нікому ні слова, інакше наслідки будуть вкрай неприємними! А тепер геть, усі геть!

Солдати, побрязкуючи обладунками, поспіхом покинули кімнату. Вест не чекав другого запрошення і поспішив за ними, залишивши замисленого лорд-камерґера самісінького у своєму високому кріслі.

Коли Вест зачинив за собою двері, його думки були похмурі і заплутані. Уривки старих оповідок про магів, побоювання про війну на Півночі, згадки про велетня у каптурі, що зростом майже сягав стелі. До Аґріонта того дня навідалось кілька дивних і кілька лиховісних чужинців, і Вест почувався трохи схвильованим і пригніченим. Він намагався вибавитися від цих думок, переконати себе, що все це маячня, але тоді його думки повертались до сестри, котра носилася Аґріонтом, як остання дурепа.

Вест подумки застогнав. Мабуть, вона зараз із Лютаром. Якого дідька він їх познайомив? Вест чомусь очікував побачити ту саму незграбну, хворобливу, язикату дівчину, якою пам’ятав її віддавна. Він був неабияк вражений, коли його поріг переступила ця жінка. Вест заледве її впізнав. Вона, поза всяким сумнівом, перетворилась у жінку, і то доволі вродливу. Натомість Лютар був чванливим, багатим і симпатичним, і самовладання в нього не більше, ніжу шестирічної дитини. Він знав, що вони зустрічались іще, і навіть не один раз. Звичайно, лише як друзі. Інших друзів в Арді тут не було. Лише як друзі.

— Чорт! — вилаявся він.

Це те саме, як посадити кота біля сметани і сподіватися, що він не лизатиме її. Чому він усього не продумав? Це буде клята катастрофа! Але що він міг тепер вдіяти? Лютар втупився нещасним поглядом вглиб коридору.

Ніщо так не змушує забути про своє нещастя, як нещастя іншого, а Гудмен Хіс виглядав насправді жалюгідно.

Він сидів самотою на довгій лаві з блідим, яку смерті, обличчям, і дивився в нікуди. Схоже, селянин просидів тут увесь цей час, поки заходили і виходили мерсери, північани та маг. Він нічого не сподівався, проте йти йому не було куди. Вест окинув поглядом коридор. Поблизу нікого не було. Хіс не помічав майора — його рот був відкритий, очі осклілі, а подертий капелюх лежав забутий на колінах.

Вест не міг покинути цього чоловіка напризволяще — йому не дозволяло серце.

— Гудмене Хіс, — мовив Вест, наблизившись, і селянин здивовано звів очі.

Він схопився за капелюх і почав підводитись, бурмочучи вибачення.

— Ні, будь ласка, не вставайте.

Вест сів на лаву. Він потупив очі в землю, не в змозі зустрітися з чоловіком поглядом. Повисла ніякова тиша.

— У мене є товариш, який працює у Комісії з питань землекористування і сільського господарства. Можливо, він вам чимось допоможе…

Вест затнувся, засоромившись, і втупився вглиб коридору.

Фермер силувано всміхнувся.

— Я був би дуже вдячний за будь-яку послугу.

— Так, так, звичайно, я зроблю все, що зможу.

Нічого путнього із цього не вийде, і вони обидва це добре знали.

Вест скривився і закусив губу.

— Краще візьміть оце, — і він всунув свій гаман в обм’яклі, зашкарублі пальці селянина.

Хіс поглянув на нього з роззявленим ротом. Вест відповів йому швидкою, ніяковою посмішкою, а тоді підвівся і хутко рушив геть.

— Сер! — гукнув йому вслід Гудмен Хіс, але Вест вже віддалявся коридором, не озираючись назад.

Список

«Чому я це роблю?»

Обрис будинку Віллема дан Робба чорнів на тлі безхмарного нічного неба. Це була непримітна будівля — двоповерхова домівка, огороджена низькою стінкою з воротами спереду, як сотні інших на цій вулиці.

«Наш давній знайомий Ревс жив у розкішній величезній віллі біля ринку. Робб справді мав би просити суттєвіші хабарі. Проте він, на щастя, цього не робив».

На всіх модних вулицях міста було світло, як удень, і п’яні гуляки юрбилися там до світанку. Однак ця відокремлена бічна вулиця знаходилась далеко від яскравих ліхтарів і цікавих очей.

«Можна спокійно працювати».

За рогом будинку, на верхньому поверсі, у вузькому вікні горіла лампа.

«Добре. Наш товариш вдома. Проте він досі не спить — треба бути обережними».

Він обернувся до практика Фроста і показав на ріг будинку. Альбінос кивнув і одним непомітним рухом перетнув вулицю.

Ґлокта зачекав, доки він дістанеться огорожі і зникне в тінях під будинком, а тоді повернувся до Северарда і вказав на передні двері. Довгов’язий практик на мить усміхнувся йому очима, а тоді, згинаючись, швиденько подріботів геть, перехилився через низьку стінку і безшумно приземлився з іншого боку.

«Поки що все йде чудово, але тепер настала моя черга рухатись».

Ґлокта задумався, навіщо він узагалі прийшов. Фрост і Северард були цілком спроможні розібратись з Роббом власноруч — він їм тільки заважатиме.

«Я ще й можу гепнутись на дупу і тим самим сповістити бовдура про нашу присутність. То навіщо ж я ішов?»

Але Ґлокта знав, навіщо. До горла уже підступало хвилювання. Він ніби знову почувався живим.

Інквізитор обмотав кінець палиці шматком дрантя, а тому зміг тихенько підібратись до стіни, не наробивши забагато шуму. До того часу Северард уже відкрив ворота, притримуючи петлю однією рукою, щоб вона не скрипіла.

«Гарна робота. Я би все одно не перебрався через ту малу стіну — якої б висоти вона не була».

Северард опустився навколішки перед вхідними дверима і длубався відмичкою у замку. Він притулився вухом до дерева і зосереджено щурився, в той час як його руки вправно робили свою справу. Серце Ґлокти билося наче шалене, а шкіру поколювало від напруги.

«Ах, азарт полювання!»

Щось легенько клацнуло раз, потім знову. Северард згріб свої блискучі відмички в кишеню, а тоді простягнув руку і потихеньку, обережно повернув ручку дверей. Двері беззвучно відчинилися.

«Який він попри все вмілий хлопчина! Без нього і Фроста я — простий каліка. Вони мої долоні, руки та ноги. А я — їхній мозок».

Северард прослизнув всередину, і Ґлокта рушив за ним, здригаючись від болю щоразу, коли доводилося спиратись на ліву ногу.

В коридорі було темно, але зверху на сходи падала смуга світла, від якої поручні кидали на дерев’яну підлогу чудні, кривулясті тіні. Ґлокта показав на сходи, на що Северард схвально кивнув і почав навшпиньках крастися до них, тримаючись якомога ближче до стіни. Здавалося, що минула вічність, перш ніж він туди дістався.

Коли він ступив на третю сходинку, вона ледь рипнула. Ґлокта сіпнувся, а Северард завмер на місці. Вони почали вичікувати, заціпенівши, мовби статуї. Нагорі було тихо. Ґлокта з полегшенням видихнув. Северард якомога повільніше рушив вгору, м’яко долаючи сходинку за сходинкою. Наблизившись до верху сходів, він притулився до стіни й обачливо заглянув за ріг, відтак зробив останній крок і безшумно зник з очей.

В дальньому кінці коридору з тіней виринув практик Фрост. Ґлокта здійняв брову, але той похитав головою.

«Внизу нікого».

Він повернувся до вхідних дверей і почав їх обережно закривати. Тільки коли двері зачинились, він повільно відпустив ручку, так що тільки защіпка тихенько клацнула.

— Ви повинні це побачити.

Ґлокта здригнувся від раптового звуку, обернувшись так різко, що здалося, наче його спину клинком проштрикнули. На верху сходів стояв Северард, вперши руки в боки. Він повернувся й рушив у бік світла, а Фрост, забувши про обережність, побіг услід за ним.

«Чому ніхто не може жити на першому поверсі? Обов’язково треба лізти нагору».

Принаймні йому більше не треба було зберігати тишу, важко піднімаючись за практиками по сходах — його права нога тиснула на дошки, а ліва по них човгала. Яскраве світло лампи лилося з відкритих дверей вглибині горішнього коридору, тож туди Ґлокта і пошкандибав. Він переступив поріг і зупинився, намагаючись віддихатись після підйому.

«Нічого собі, оце погром».

Велика книжкова шафа, що стояла біля стіни, була перекинута, і книжки, розгорнуті і згорнуті, валялися по всій підлозі. На столі перекинувся келих із вином, і порозкидувані там пожмакані папери, перетворились на вогкі червоні клапті. На ліжку панував цілковитий безлад — половина покривала була на підлозі, подушки та матрац порізані, де не глянь, повсюди — пір’я. Гардероб відкритий, і одна половинка дверей трималася лише на одній петлі. Всередині висіло кілька подертих костюмів, але більша частина одягу купою валялась поряд.

Під вікном на спині лежав вродливий молодик, втупившись у стелю — рот розкритий, обличчя бліде. Було би брехнею сказати, що йому перерізали горло. Його розсікли з такою силою, що голова заледве трималася шиї. Кров забризкала усе довкола: порваний одяг, порізаний матрац, саме тіло. Кілька кривавих відбитків долонь були на стіні, на підлозі — величенька калюжа доволі свіжої крові.

«Його вбили сьогодні. Мабуть, якихось кілька годин тому. Або хвилин».

— Навряд чи він зможе відповісти на наші питання, — сказав Северард.

— Навряд чи.

Ґлокта окинув оком безлад.

— Схоже, він мертвий. Але що його вбило?

Фрост втупився у нього рожевими очима, припіднявши білу брову.

— Отгута?

Северард залився лунким сміхом. Навіть Ґлокта дозволив собі реготнути.

— Звичайно. Але як наша «отрута» сюди влізла?

— Чегез відкгите гікно, — пробурмотів Фрост, показуючи на підлогу.

Ґлокта зашкандибав кімнатою, намагаючись не торкатися ногами чи палицею липкої суміші крові та пір’я.

— Отже, наша «отрута», як і ми, побачила світло лампи. Залізла через нижнє вікно, а тоді тихо піднялась по сходах.

Ґлокта кінцем палиці повернув долоні трупа.

«Кілька крапель крові з шиї, але жодних слідів на суглобах або пальцях. Він не боровся. Його заскочили зненацька».

Ґлокта нахилився вперед і придивився до глибокої рани на шиї.

— Один сильний удар. Мабуть, завданий ножем.

— І Віллєм дан Робб востаннє протік, — мовив Северард.

— І в нас стало одним стукачем менше, — сказав Ґлокта замислено.

В коридорі крові не було.

«Безлад безладом, а наш убивця доклав неабияких зусиль, аби не замастити ноги під час обшуку кімнати. Він не був лютим чи наляканим. Просто виконував свою роботу».

— Убивця був професіоналом, — промимрив Ґлокта. — Він прийшов сюди з метою вбивства. Можливо, потім він трохи доклався до того, аби замаскувати це під крадіжку зі зломом, хтозна. Так чи інакше, архілектор не зрадіє трупові.

Він поглянув на своїх двох практиків.

— Хто наступний у списку?

Цього разу, безперечно, без боротьби не обійшлося.

«Хоч і з однієї сторони».

Солімо Сканді розвалився на боці, втупившись у стіну, так немов соромився вигляду своєї розтятої і подертої нічної сорочки. На його передпліччях виднілися глибокі порізи.

«Це він марно намагався відвернути клинок».

Він повз по підлозі і залишив кривавий слід на відполірованому до блиску дереві.

«Це він марно намагався утекти».

Він зазнав невдачі. Його прикінчили чотирма сильними ударами ножа у спину.

Ґлокта відчув, як його обличчя сіпнулось від вигляду кривавого трупа.

«Одне тіло може бути збігом. Два — тільки змовою».

У нього затремтіла повіка.

«Ті, хто це зробив, знали, що ми прийдемо, знали, коли і за ким саме. Вони на крок попереду. Цілком можливо, що наш список спільників уже перетворився на список трупів».

Позаду Ґлокти щось заскрипіло, і він різко смикнув головою, від чого у затерплій шиї штрикнуло. То було просто відкрите вікно, яке гойднув вітер.

«Заспокойся, ну ж бо. Заспокойся і все обмізкуй».

— Схоже, вельмишановна Гільдія мерсерів вирішила влаштувати невеличке прибирання.

— Звідки вони могли дізнатися? — пробурмотів Северард.

«А й справді, звідки?»

— Мабуть, вони бачили список Ревса, або їх повідомили, хто туди потрапив.

«А це означає…»

Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.

— Хтось з Інквізиції є виказувачем.

Вперше в очах Северарда зникла посмішка.

— Якщо вони знають, хто в цьому списку, то й знають, хто його склав. Вони знають про нас.

«Мабуть, список поповнився на ще три імені? В самому низу?»

Ґлокта заусміхався.

«Як захопливо».

— Боїшся?

— Одне скажу точно: я цьому не радий. — Він кивнув на труп. — Отримати ніж у спину — не в моїх планах.

— Як і не в моїх, Северарде, повір.

«Але справді. Якщо я помру, то ніколи не дізнаюсь, хто нас зрадив.

А мені хочеться дізнатись».

Стояв ясний весняний день, і в парку було повно ледарів й нероб усякого штибу. Ґлокта нерухомо сидів на лавці, у холодку під розлогим деревом, поглядаючи то на мерехтливу зелень, то на виблискуючу воду, то на веселих, п’яних, строкатих гуляк. Люди тіснилися на лавках навкруг озера, валялись парами й компаніями на траві, пили, балакали і ніжились на сонці. Здавалося, навколо ніде й голці впасти.

І все одно ніхто не сідав біля Ґлокти. Час від часу хтось підбігав, ледь вірячи у те, що йому пощастило знайти таке гарне місце, але за мить на лавці вимальовувався Ґлокта. Тоді обличчя людей витягувались і вони розверталися або проходили повз, так наче й не збиралися присісти.

«Я відлякую їх, як чума, але, мабуть, воно й на краще. Не треба мені їхнє товариство».

Він перевів погляд на гурт молодих солдатів, котрі веслували на човні по озеру. Один із них хитко підвівся і щось розказував, тримаючи в руці пляшку. Човен небезпечно захитався, і його товариші закричали, щоб він сів. Із невеликою затримкою до Ґлокти долинули невиразні, далекі вибухи реготу.

«Діти. Які вони юні! Які невинні! Іще не так давно я теж був серед них. Хоча здається, що минуло тисячоліття. Ба, навіть більше. Здається, це був інший світ».

— Ґлокто.

Інквізитор підняв очі, затуляючись від сонця рукою.

Це нарешті прийшов архілектор Сульт — висока, темна постать на фоні блакитного неба. Коли той із холодком глянув униз, Ґлокті здалося, що він виглядав трохи втомленішим, зморшкуватішим і змарнілішим, ніж зазвичай.

— Сподіваюся, це щось важливе. — Сульт відкинув поли своєї довгої білої мантії і плавно опустився на лавку. — Простолюдини знову підняли бунт біля Кельна. Якийсь поміщик-ідіот повісив кількох селян, а нам тепер це розгрібати! Що складного в тому, щоб керувати полем бруду і купкою землеробів? Ніхто не просить добре до них ставитись, але ж не треба їх вішати! — Він кинув гнівний погляд на галявини, а його рот витягнувся у сувору лінію. — Сподіваюся, це щось збіса важливе.

«Тоді я намагатимуся не розчарувати».

— Віллєм дан Робб мертвий.

Ніби щоб підкреслити слова Ґлокти, п’яний солдат послизнувся і беркицьнувся за борт човна, шубовснувши у воду. За мить долинув гучний регіт його друзів.

— Його вбили.

— Гм. Буває. Бери наступного зі списку.

Сульт підвівся на ноги і насупився.

— Я не думав, що ти будеш узгоджувати зі мною кожну дрібницю. Тому й найняв тебе на цю роботу. Працюй далі! — гаркнув він і розвернувся, щоб піти.

«Не треба поспішати, архілекторе. Біда здорових ніг у тому, що їм хочеться постійно метушитись. От коли рухатись важко, ти десять разів подумаєш, перш ніж ступити хоч крок».

— Наступного чоловіка зі списку теж спіткало лихо.

Сульт обернувся, трохи здійнявши брову.

— Невже?

— Як і всіх решта.

Архілектор стиснув губи і повернувся на лавку.

— Усіх?

— Усіх.

— Гм-м… — замислився Сульт. — Це вже цікаво. Виходить, мерсери влаштували зачистку? Я аж ніяк не очікував від них такої нещадності. Часи усе-таки змінилися, ой змінилися… — Він затнувся і почав поволі супитись. — Гадаєш, хтось показав їм список Ревса, так? Ти гадаєш, що хтось із наших зраджує. Тому й покликав мене сюди, так?

«А ти гадав, що я просто не хотів підніматися сходами?»

— Щоб вбили всіх до одного? Кожного, хто був у нашому списку? І саме тієї ночі, коли ми йшли їх арештовувати? У такі збіги я не вірю.

«А ви вірите, архілекторе?»

Схоже було, що ні. Його обличчя геть спохмурніло.

— Хто бачив заяву-зізнання?

— Я і двоє моїх практиків, звичайно.

— Ти абсолютно у них впевнений?

— Абсолютно.

Повисла пауза. Некерований човен потроху відносило, поки солдати повзали по ньому, задерши весла догори, а чоловік у воді плескався і реготав, забризкуючи своїх друзів.

— Заява якийсь час лежала у моєму кабінеті, — пробурмотів архілектор. — Можливо, її бачив хтось із моїх підданих. Можливо.

— Ви абсолютно у них впевнені, Ваше Преосвященство?

Сульт відповів Ґлокті довгим, пронизливим поглядом.

— Ці б не наважились. Вони мене добре знають.

— Залишається очільник Келайн, — тихо мовив Ґлокта.

Архілектор заговорив, ледь розтуляючи вуста.

— Тут треба бути обережним, інквізиторе, дуже обережним. Ти ступаєш на небезпечну територію. Як би там не здавалося, а очільниками Інквізиції стають не дурні. У Келайна є багато друзів — як у Будинку питань, так і поза ним. Впливових друзів. Будь-яке звинувачення в його бік повинно бути підкріплене найпереконливішими доказами. — Сульт на мить замовк, очікуючи, поки їх мине компанія дам. — Найпереконливішими доказами, — повторив він пошепки, як тільки вони відійшли. — Ти повинен знайти цього вбивцю.

«Легко сказати».

— Звісно, Ваше Преосвященство, але поки що моє розслідування зайшло, так би мовити, у глухий кут.

— Не зовсім. У нас на руках є ще одна карта. Власне, сам Ревс.

«Ревс?»

— Але, архілекторе, він уже десь в Енґлії.

«Пітніє у копальні абощо. Якщо йому узагалі вдалося стільки протриматись».

— Ні. Він тут, у Аґріонті, сидить під надійним замком. Я подумав, що краще його притримати.

Ґлокта зробив усе можливе, щоб приховати здивування.

«Розумно. Дуже розумно. Схоже, архілекторами теж стають не дурні».

— Ревс буде твоєю наживкою. Я попрошу свого секретаря передати Келайну повідомлення про те, що я змилостивився. Що готовий дозволити подальшу діяльність мерсерів за умови жорсткого контролю. Що відпустив Ревса на знак доброї волі. Якщо джерело витоку — Келайн, то, гадаю, він повідомить мерсерів, що Ревса відпустили. Гадаю, вони відправлять до нього вбивцю, щоб покарати його за довгий язик. Тоді, гадаю, і можна буде взяти душогуба на гарячому. Ну, а якщо він не прийде, що ж, продовжимо пошуки зрадника — зрештою, ми нічого не втрачаємо.

— Чудовий план, Ваше Преосвященство.

Сульт відповів йому холодним поглядом.

— Звичайно. Тобі треба буде десь працювати — подалі від Будинку питань. Я виділю кошти, відправлю Ревса твоїм практикам і сповіщу, коли Келайну надійде повідомлення. Знайди мені убивцю, Ґлокто, і натисни на нього. Натисни так, щоб йому повилазило.

Солдати спробували витягнути свого мокрого товариша на борт, але човен шалено загойдався, а за мить раптом перекинувся, покидавши всіх у воду.

— Мені потрібні імена, — прошипів Сульт, свердлячи очима солдатів, які борсалися у воді. — Мені потрібні імена, докази, документи і люди, які встануть на Відкритій Раді і покажуть пальцем. — Він поволі піднявся з лавки. — Тримай мене в курсі.

З цими словами Сульт розвернувся і пішов до Будинку питань, гравій на доріжці хрускотів під його ногами, а Ґлокта дивився йому вслід.

«Чудовий план. Я радий, що ви на моєму боці, архілекторе. Ви ж на моєму боці, правда?»

Солдатам вдалося витягнути перевернутий човен на берег, і тепер вони стояли, мокрі як хлющ, і кричали одне на одного, очевидно, втративши свій гарний гумор. Одне із весел досі плавало у воді, поступово наближаючись до місця, де озеро переходило в течію. Згодом воно пройде під мостом і припливе, минаючи високий мур Аґріонта, до фортечного рову. Ґлокта спостерігав, як весло повільно крутиться у воді.

«Це помилка. Треба бути уважним до деталей. Легко забути про дрібниці, але без весла човен нічого не вартий».

Він окинув поглядом кілька інших облич в парку. Його увагу привернула гарна пара, що сиділа на лавці біля озера. Молодик щось тихо говорив дівчині із сумним, серйозним виразом обличчя. Вона рвучко підвелась і поспішила геть, затуляючи лице руками.

«Ах, біль нещасного кохання! Ти відчуваєш втрату, гнів і сором. Здається, що розбилися всі твої сподівання. Який поет написав, що нема болю гіршого, ніж біль розбитого серця? Сентиментальна херня. Він не був у в’язницях Імператора».

Інквізитор усміхнувся, розтулив рота і намацав язиком порожні ясна на місці передніх зубів.

«Розбиті серця з часом гояться, а от зламані зуби — ні».

Ґлокта глянув на молодика. Той дивився, як дівчина, ридма ридаючи, іде геть, і на обличчі в нього був ледь помітний вираз втіхи.

«Молодий паскудник! Цікаво, чи він розбив стільки ж сердець, як і я замолоду? Зараз у це важко повірити. Мені лише щоб підвестися, треба чи не півгодини набиратися відваги. А єдині жінки, які останнім часом через мене плакали, це дружини тих, кого я відправив на заслання в Енґлію…»

— Занде.

Ґлокта обернувся.

— Лорд-маршале Варуз, яка честь.

— О, ні-ні, не вставай, — сказав старий солдат, сідаючи поряд на лавку зі спритністю вчителя фехтування. — Гарно виглядаєш, — додав він, навіть не глянувши на Ґлокту. «Ти хотів сказати, що виглядаю, наче каліка». — Як ти, давній друже?

«Я каліка, пихата ти срако. І що ти там казав про друга? За всі роки з часу мого повернення ти не побачився зі мною навіть разу. Це ти вважаєш дружбою?»

— Терпимо, лорд-маршале, дякую.

Варуз незручно засовався на лавці.

— Мій останній учень, капітан Лютар… ти, мабуть, його знаєш?

— Ми знайомі.

— Бачив би ти його стійки. — Сульт сумно похитав головою. — У нього є здібності, хоча він і ніколи не досягне твого рівня, Занде. «Ну, не знаю. Я сподіваюсь, що одного дня він стане таким же калікою, як я». — Але цих здібностей достатньо, щоб перемогти. Просто він ними нехтує. Занедбує їх. «Ох, яка трагедія! Мені так сумно, що могло би знудити. Якби тільки я зранку щось поїв». — Він лінивий і впертий, Занде. Йому бракує мужності. Самовідданості. У нього просто не лежить до цього душа, а час збігає. От я й подумав, якщо в тебе, звісно, є час, — Варуз всього на мить поглянув Ґлокті в очі, — може, ти би зміг поговорити з ним, заради мене.

«Уже не можу дочекатися! Я все життя тільки й мріяв про те, щоб повчати цього скиглія. Та як ти смієш, ти, старий, зарозумілий довбню? Ти збудував на моїх успіхах репутацію, а коли мені знадобилася допомога, зник. А тепер приходиш, просиш про допомогу і називаєш мене своїм другом?»

— Звичайно, маршале Варуз, я буду радий з ним поговорити. Що завгодно для старого друга.

— Чудово, чудово! Я переконаний, що тобі вдасться все змінити! Я треную його щоранку в тому дворі біля Будинку Творця, де колись тренувалися ми з тобою… — Старий маршал ніяково затнувся.

— Я навідаюсь, як тільки дозволить обов’язок.

— Звісно, твій обов’язок…

Варуз уже почав було підводитись, очевидно, щоб якомога швидше піти.

Ґлокта простягнув руку, від чого старий солдат на мить завмер.

«Не хвилюйтеся, лорд-маршале, я не заразний».

Варуз легенько потиснув його руку, немов боявся, що та відлетить, а тоді впівголоса попрощався і рушив геть, високо тримаючи голову. Коли він минав промоклих солдатів, вони, трохи зніяковівши, вклонилися й віддали честь.

Ґлокта випростав ногу, прикидаючи, чи варто вставати.

«І куди я піду? Нічого не станеться, якщо я посиджу ще хвилинку. Не варто квапитись. Не варто».

Пропозиція і подарунок

— І вперед! — рявкнув маршал Варуз.

Джезаль похитнувся в його бік, чіпляючись пальцями ніг за краї колоди у відчайдушній спробі втримати рівновагу, а тоді зробив кілька незграбних випадів — просто для того, щоб не здавалось, ніби йому все одно. Чотири години щоденних тренувань давалися взнаки, і він почувався більш ніж виснаженим.

Варуз насупився і відбив тупий клинок Джезаля, рухаючись по колоді так легко, ніби це була садова стежка.

— І назад!

Джезаль відхилився на п’яти, дурнувато помахуючи лівою рукою, щоб хоч якось втримати рівновагу. Вище колін у нього все нестерпно боліло від напруги. Нижче колін боліло гірше, значно гірше. Варузові було за шістдесят, але він не виявляв жодних ознак втоми. Він навіть не спітнів, витанцьовуючи по колоді і розмахуючи клинками. Натомість Джезаль важко сапав, гарячково відбиваючи удар лівою рукою — він втрачав рівновагу, і його права нога повсякчас теліпалась у повітрі, шукаючи опори на колоді.

— І вперед!

Джезалеві литки зсудомило, він хитнувся, змінюючи напрям і роблячи випад у бік нестерпного старого, проте Варуз не відступив. Натомість він пригнувся, ухиляючись від відчайдушного випаду, і збив його з ніг затиллям долоні.

Джезаль завив, коли двір навколо нього перекинувся з ніг на голову. Ногою він боляче вдарився об край колоди, а відтак розпластався на траві, врізавшись підборіддям у землю так, що аж зуби клацнули. За мить він трохи прокотився, а тоді відкинувся на спину, сапаючи, наче риба, яку раптом витягли з води. Нога нила у тому місці, де вдарилась об колоду. Зранку в нього з’явиться ще один страшний синець.

— Це жах, Джезалю, жах! — закричав старий солдат, спритно зіскочивши на галявину. — Ти вихитуєшся на колоді так, неначе це канат!

Джезаль перевернувся, лаючись, і почав силувано зводитися на ноги.

— Це товстий шмат дуба настільки широченний, що на ньому загубитись можна!

Лорд-маршал наочно продемонстрував, що має на увазі, вдаривши коротким клинком по колоді так, що полетіли тріски.

— Мені здалося, ви сказали: «вперед», — простогнав Джезаль.

Варуз різко звів брови.

— Капітане Лютар, ти справді думаєш, що Бремер дан Ґорст дає своїм суперникам достовірні свідчення про власні наміри?

«Бремер дан Ґорст намагатиметься мене побороти, стара ти паскудо! Твоя робота — допомогти мені побороти його!»

Ось що Джезаль думав, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Натомість він безглуздо захитав головою.

— Ні! Ні, не дає! Він робить усе можливе, аби обдурити і заплутати свого суперника, як і повинні робити всі вмілі фехтувальники!

Лорд-маршал ходив взад-вперед, хитаючи головою.

Джезаль знову задумався, чи не послати все під три чорти. Йому набридло щовечора падати виснаженим у ліжко, і це тоді, коли він мав би лише починати гульню. Йому набридло прокидатися щоранку з болем і синцями, щоб укотре провести чотири нескінченні години у такому порядку: біг, колода, палиця і стійки. Йому набридло падати на дупу від ударів Веста. Але найбільше йому набридло терпіти знущання цього старого йолопа.

— …Сумне видовище, капітане, ой сумне. Мені здається, у вас тепер виходить навіть гірше…

Джезаль ніяк не міг перемогти у Турнірі. Ніхто цього від нього й не очікував, тим паче він сам. То чому би це не облишити все це і не повернутися до карт та вечірніх гулянок? Хіба не цього він хотів від життя? Але що тоді відрізнятиме його від тисячі таких самих молодших синів дворян?

Джезаль вже давно вирішив, що хоче стати кимось особливим. Можливо, теж лорд-маршалом, а згодом і лорд-камерґером. Одне слово, кимось важливим і впливовим. Він хотів мати серйозне місце у Закритій Раді й ухвалювати щось доконечно важливе. Він хотів, щоб люди плазували перед ним, всміхалися й ловили кожне його слово. Він хотів, щоб люди шепотіли йому вслід: «Он іде лорд Лютар!» Чи був би він щасливим, якби назавжди зостався багатшою, розумнішою і вродливішою версією лейтенанта Брінта? Тьху! Нічого було про це й думати.

— …Перед нами лежить неймовірно довгий шлях, і ми не встигнемо його пройти, якщо ти не зміниш свого ставлення. Твої навики двобою жалюгідні, витривалість досі слабка, а про вміння зберігати рівновагу краще взагалі помовчати…

І що би подумали люди, якби він все кинув? Як повівся би його батько? Що сказали би його брати? А інші офіцери? Він виглядав би боягузом. А ще була Арді Вест. В останні кілька днів вона не виходила у нього з голови. Чи вона нахилятиметься так само близько, якщо він кине фехтувати? Чи говоритиме з ним тим самим ніжним тоном? Чи сміятиметься з його жартів? Чи зводитиме до нього ці великі, темні очі так, що він майже відчуватиме її подих на своєму обличчі…

— Ти слухаєш, хлопче? — гримнув Варуз. Джезаль відчув на своєму обличчі не лише його подих, а й краплі слини.

— Так, сер! Навики двобою жалюгідні, а витривалість слабка! — Джезаль нервово зглитнув. — Про рівновагу краще взагалі мовчати.

— Правильно! Я починаю думати, хоча мені важко в таке повірити після усього клопоту, якого ти мені завдав, що в тебе справді не лежить душа до фехтування. — Він кинув на Джезаля спопеляючий погляд. — А що ви думаєте, майоре?

Відповіддю було мовчання. Вест скоцюрбився на стільці, склавши руки на грудях, і набурмосено свердлив очима простір.

— Майор Вест? — крикнув лорд-маршал.

Той розгублено звів очі, ніби лише щойно усвідомив їхню присутність.

— Перепрошую, сер, я задумався.

— Я бачу. — Варуз втягнув крізь зуби повітря. — Схоже, ніхто не хоче зосереджуватись цього ранку. — Джезаль відчув значне полегшення від того, що гнів старого знайшов іншу жертву, але радість його була дочасна. — Прекрасно, — гримнув старий маршал, — буде по-твоєму. Із завтрашнього ранку ми починатимемо кожне тренування з плавання у рові. Однієї-двох миль вистачить. — Джезаль зціпив зуби, щоб не закричати. — Холодна вода чудово бадьорить дух. І нам, мабуть, доведеться починати трохи раніше, коли ваш розум найсприйнятливіший. А це означає, що ми будемо зустрічатися о п’ятій. Тим часом, капітане Лютар, я раджу вам подумати, для чого ви сюди приходите — щоб виграти Турнір чи просто аби насолоджуватись моїм товариством. — Відтак він крутнувся на підборах і попростував геть.

Джезаль зачекав, доки Варуз покине двір, перш ніж зірватись, але щойно старий відійшов на достатню відстань, він з люттю пожбурив свої клинки об стіну.

— Чорт забирай! — крикнув він, коли шпаги брязнули об землю. — Чорт! — Він озирнувся, шукаючи, що копнути так, щоб не було дуже боляче. Його погляд зупинився на стійці колоди, але Джезаль зовсім не розрахував удар, тож йому довелось боротися з бажанням вхопитись за забиту ногу і стрибати, як бовдур, на іншій. — Чорт, чорт! — лютував він.

Веста це, на жаль, не вразило. Він підвівся з насупленим виразом, готовий рушити услід за маршалом Варузом.

— Ти куди? — запитав Джезаль.

— Подалі звідси, — кинув Вест через плече. — 3 мене досить.

— Тобто?

Вест зупинився й обернувся до нього.

— Як би вражаюче це не звучало, але у світі є проблеми серйозніші.

Джезаль стояв з відкритим ротом, дивлячись, як Вест крокує з двору.

— Та хто ти взагалі такий? — крикнув він услід Весту, коли впевнився, що той пішов. — Чорт, чорт!

Він захотів копнути колоду ще раз, але вчасно спохопився.

Джезаль повертався до квартири у кепському настрої, а тому оминав шумні райони Аґріонта, притримуючись тихих вуличок і садків, які лежали в стороні від Алеї Королів. Він ішов, гнівно втупившись у ноги, щоб ні в кого зі знайомих не виникло бажання з ним розмовляти. Однак удача була не на його боці.

— Джезалю!

Це був Каспа, котрий гуляв зі світловолосою дівчиною в дорогій одежі. З ними була сувора на вигляд жінка середніх літ, — безумовно, гувернантка дівчини абощо. Вони помилуватися якоюсь невеличкою скульптурою у непримітному дворі.

— Джезалю! — ще раз гукнув Каспа, махаючи над головою капелюхом.

Діватися було нікуди. Він зобразив на лиці сяку-таку подобу посмішки і рушив в їхній бік. Бліда дівчина всміхнулася, коли Джезаль наблизився, але хай там як, а він не відчув до неї симпатії.

— Знову фехтував, Лютаре? — безглуздо запитав Каспа.

Джезаль стікав потом і тримав пару клинків для фехтування. Всі знали, що він кожного ранку фехтує. Не треба мати витончений розум, щоб вловити тут зв’язок, з чим Каспі не пощастило, адже клепки йому явно бракувало.

— Так. Як ти здогадався?

Джезаль не планував так різко обривати бесіду, а тому додав силуваний смішок, і за мить на обличчях дам знову засяяли посмішки.

— Ха-ха! — засміявся Каспа, який був завжди готовий стати мішенню для жартів. — Джезалю, дозволь відрекомендувати тобі мою кузину, леді Арісс дан Каспу. А це мій командир, капітан Лютар.

Так от яка вона, ця знаменита кузина. Одна з найбагатших спадкоємиць Союзу, з чудової сім’ї. Каспа постійно розпинався про те, яка вона красуня, але Джезалю леді Арісс дан Каспа видалася блідою, худою і хворобливою.

Вона мляво всміхнулась і подала йому свою кволу, бліду руку. Він якомога недбаліше торкнувся її губами.

— Дуже приємно, — пробурмотів він без будь-якого задоволення. — Прошу вибачити мій вигляд, я щойно з тренування.

— Так, — писнула вона високим, пронизливим голосом, як тільки впевнилась, що він закінчив говорити. — Я чула, ви чудовий фехтувальник. — Поки вона шукала, що сказати, повисла пауза, аж нараз її очі засяяли. — Скажіть, капітане, фехтування справді дуже небезпечне?

Яка банальна нісенітниця!

— О ні, міледі, ми тренуємось лише затупленими клинками.

Можна було розказати більше, але Джезаль повважав, що це не вартує його зусиль. Потім він кволо всміхнувся, і вона також. Бесіда зависла над безоднею.

Джезаль вже збирався відкланятись, оскільки тему фехтування, очевидно, було вичерпано, але Арісс відрізала йому шлях до відступу, знайшовши інший предмет для розмови.

— А скажіть мені, капітане, чи справді на Півночі буде війна?

Її голос майже зовсім стих під кінець речення, але гувернантка не зводила з неї схвального погляду, безперечно, задоволена розмовними навичками своєї підопічної.

А нехай тобі.

— Мені здається… — почав Джезаль.

На нього очікувально дивилися світло-блакитні очі леді Арісс.

«Блакитні очі — абсолютна херня», — вирішив він.

Джезаль розмірковував, у чому вона більший неук — у фехтуванні чи в політиці?

— А як ви вважаєте?

Опікунка ледь нахмурила брови. Леді Арісс, здавалось, захопили зненацька, і вона трохи зашарілась, підбираючи слова.

— Ну, е-е… так би мовити… Я впевнена, що все… буде добре?

«Дякувати долям, — подумав Джезаль, — ми врятовані!» Пора було вшиватися звідси.

— Звичайно, що все буде добре. — Він витиснув із себе ще одну посмішку. — Було дуже приємно з вами познайомитись, але побоююсь, що скоро у мене служба, тож доведеться вас покинути. — Він вклонився з холодною формальністю. — Лейтенанте Каспа, леді Арісс.

Каспа, як завжди, дружньо поплескав його по плечу. Його нетямуща, сухорлява кузина невпевнено усміхнулась. Гувернантка спохмурніла, коли він проходив повз, але Джезаль не надав цьому уваги.

Він прибув до Осередку лордів саме в той час, коли члени ради поверталися з перерви на обід. Джезаль привітався з вартою у вестибюлі стриманим кивком, а тоді рушив через велетенські двері центральним проходом. Поки Джезаль добирався попри вигнуту стіну до свого місця за високим столом, безладна колона найвельможніших людей королівства наступала йому на п’яти, сповнюючи лункий простір човганням кроків, бурчанням і перешіптуваннями.

— Як фехтування, Джезале?

Це був Джеленгорм, котрий вперше явився завчасно і користався з нагоди, щоб потеревенити перед приходом лорд-камерґера.

— Бувало й краще. А ти як?

— О, я чудово провів час. Мені поталанило зустріти ту кузину Каспи, як її… — Він спробував згадати ім’я.

Джезаль зітхнув.

— Леді Арісс.

— Так, точно! Ти її бачив?

— Так трапилось, що я на них щойно наткнувся.

— Ух! — вигукнув Джеленгорм, стиснувши губи. — Хіба вона не шикарна?

— Угу.

Джезаль знуджено відвернувся, дивлячись, як повільно займають свої місця вельможі в оздоблених хутром шатах. Точніше, він дивився на вибірку з їхніх найменш улюблених синів та найнятих речників. Нині мало хто з магнатів являвся на Відкриту Раду особисто — хіба якщо мав якусь істотну скаргу. Багато хто навіть не присилав когось замість себе.

— Клянуся, вона одна із найшикарніших дівчат, яких я бачив у житті. Я знаю, що Каспа постійно її хвалить, але хіба таке опишеш словами.

— Угу.

Члени ради почали розсідатись по своїх місцях. Осередок лордів мав форму театру, де місце глядачів займали головні шляхтичі Союзу, і сиділи вони великим півколом на з’єднаних лавах, розділених по центру проходом.

Як і в театрі, деякі місця були кращими за інші. Найменш впливові люди сиділи позаду, в глибині зали, а впливовість присутніх зростала з наближенням до переду. Перший ряд відводився для голів наймогутніших родин або тих, кого вони присилали натомість. Представники з Півдня, із Дагоски і Вестпорта, сиділи зліва, найближче до Джезаля. Віддалік справа знаходилися представники з Півночі та Заходу — з Енґлії та Старикланду. Більшість місць посередині призначалася старій шляхті Міддерланду — серця Союзу. Справжнього Союзу, як вважали вони. І як вважав сам Джезаль.

— Який стан, яка грація, — захоплено щебетав Джеленгорм, — яке прекрасне волосся, яка молочно-біла шкіра, які дивовижні блакитні очі!

— І така купа грошей.

— О так, і це теж, — усміхнувся здоровань. — Каспа каже, що його дядько навіть багатший за батька. Тільки уяви собі! І в нього усього одна дитина. Вона отримає всі марки до останньої. Всі до останньої! — Джеленгорм насилу стримував свій захват. — Як же поталанить тому чоловікові, котрий її обкрутить! Нагадай мені, як її звати.

— Арісс, — відповів Джезаль кисло.

Всі лорди або їхні повірені із шарудінням і наріканнями вже порозсідались по місцях. Людей явилося небагато: більша частина місць зосталася незайнятою. Утім, так було майже завжди. Якби Осередок лордів справді був театром, його власники вже давно змушені були би підшуковувати нову п’єсу.

— Арісс… Арісс… — Джеленгорм зацмокав губами, ніби ім’я залишило на них солодкий присмак. — Пощастить тому чоловікові, який її вхопить.

— Так, авжеж. Пощастить.

Звісно, якщо для нього гроші важливіші за розмови. Джезаль подумав, що він би радше одружився із гувернанткою. Вона хоча би видалась йому не такою безхребетною.

До зали якраз увійшов лорд-камерґер. Він почав пробиратися до підвищення, на якому — приблизно там, де в театрі була сцена, — височів стіл для обраних. Услід за ним спішив табун секретарів і клерків у чорних мантіях, кожен з яких був так або інак навантажений важкими книгами та стосами офіційних документів. Лорд Хофф у своїй темно-червоній мантії, що лопотіла позаду, був напрочуд схожий на величного і рідкісного птаха, якого переслідувала остогидла зграя гайвороння.

— А ось і старий хрін, — прошепотів Джеленгорм, просуваючись бочком до свого місця по інший кінець столу.

Джезаль заклав руки за спину і прийняв свою звичну позу: ноги трохи розставлені в сторони, підборіддя високо задерте вгору. Він окинув поглядом солдатів, які рівномірно розтяглися вздовж вигнутої стіни, проте кожен із них, як зазвичай, стояв непорушно і був у повному обладунку. Джезаль глибоко вдихнув і налаштувався на кілька годин нелюдської нудьги.

Лорд-камерґер упав на своє високе крісло і наказав налити вина. Секретарі зайняли свої позиції навколо нього, залишивши місце в центрі для короля, котрий, як повелося, був відсутнім. Зашурхотіли папери, затріщали гросбухи, у чорнильницях закалатали нагострені пера. До столу підійшов спікер і вдарив посохом об підлогу, закликаючи до тиші. Шепіт шляхтичів, їхніх повірених та кількох присутніх у галереї для публіки поступово стих, й у величезній залі запала тиша.

Спікер випнув груди.

— Дане засідання, — почав він повільним, урочистим тоном, так ніби зачитував надгробне слово на похороні, — Відкритої Ради Союзу… — Він зробив надміру тривалу і багатозначну паузу. Лорд-камерґер сердито зиркнув на нього, але ніхто не міг відняти у спікера його мить слави. Він змусив усіх зачекати ще одну мить, перш ніж завершити: — …оголошується відкритим!

— Дякую, — кисло сказав Хофф. — Якщо мені не зраджує пам’ять, перед обідом ми збиралися заслухати повідомлення від лорд-губернатора Дагоски.

Голос Хоффа супроводжувало шкрябання пер двох клерків, які записували кожне його слово. Під високим куполом зали легке відлуння пер зливалося з відлунням його слів.

Літній чоловіку першому ряду поряд із Джезалем силувано підвівся на ноги, стискаючи в тремтячих руках кілька паперів.

— Слово у Відкритій Раді, — забубонів спікер так монотонно, як тільки міг собі дозволити, — надається Рашу дан Тюелю, довіреному представнику Занд дан Вурмса, лорд-губернатора Дагоски!

— Дякую, сер.

Ламкий, хрипливий голос Тюеля зовсім губився у широкій залі. Він ледь долинав до Джезаля, хоч той стояв всього за десять кроків.

— Шановні мілорди… — почав він.

— Голосніше! — гукнув хтось із задніх рядів.

Залою прокотився сміх. Старий прокашлявся і спробував ще раз.

— Шановні мілорди, я прибув до вас із терміновим повідомленням від лорд-губернатора Дагоски. — Його голос знову стих до ледь чутного шепоту, при цьому кожне слово супроводжувалося невпинним шкрябанням пер. З галереї для публіки почав ширитися гомін, і слухати старого стало ще складніше. — З кожним днем зростає загроза, яку становить імператор Гуркула для цього великого міста.

Десь із глибини зали почулися слабкі несхвальні вигуки представників Енґлії, але більшість членів ради просто нудьгувала.

— Напади на судна, цькування торговців і демонстрації сили за нашими стінами змусили лорд-губернатора відправити мене…

— От нам пощастило! — вигукнув хтось із зали.

Прокотилася ще одна хвилю сміху, цього разу трохи голосніша.

— Наше місто лежить на вузенькому півострові, — повів далі старий, силкуючись перекричати дедалі сильніший шум, — з’єднаному із землями наших затятих ворогів, гурків, і відділеному від Міддерланду сотнями ліг[5] морської води! Наша оборона значно слабша, аніж мала би бути! Лорд-губернатор гостро потребує коштів…

При згадці коштів у залі миттєво здійнявся галас. Губи Тюеля продовжували рухатися, але тепер розібрати його слова було неможливо. Лорд-камерґер спохмурнів і зробив ковток зі свого кубка. Найдальший від Джезаля клерк відклав перо і тер очі брудними від чорнила пальцями. Натомість найближчий клерк якраз дописав рядок. Джезаль витягнув шию, щоб роздивитися написане. Там було лише три слова:

«Тут почали кричати».

Спікер загупав посохом по плитках підлоги з виразом надзвичайного самовдоволення. Коли гул врешті стих, на Тюеля саме напав кашель. Він спробував щось сказати, проте не зміг, тож просто махнув рукою і, весь побуряковілий, повернувся на своє місце, де сусід поплескав його по спині.

— Дозвольте, лорд-камерґере? — зриваючись зі свого місця, вигукнув вишуканий молодик у першому ряду по інший бік зали. Знову зашкрябали пера. — Мені здається…

— Слово у Відкритій Раді, — втрутився Спікер, — надається Херселу дан Міду, третьому сину і довіреному представнику Федора дан Міда, лорд-губернатора Енґлії!

— Мені здається, — продовжив вродливий молодик, лише трохи роздратований втручанням, — що наші друзі з Півдня без кінця очікують повномасштабного нападу Імператора! — Тепер невдоволені голоси здійнялися в іншому кінці зали. — Нападу, якому не судилося відбутись! Ми ж розгромили гурків всього кілька років тому, чи не так? Може, мені зраджує пам’ять? — Ґвалт зробився голоснішим. — Це панікерство є джерелом неприйнятного виснаження ресурсів Союзу! — Він перейшов на крик, щоб його всі чули. — У нас, в Енґлії, довжелезний кордон і всього жменька солдатів, причому загроза з боку Бетода і його північан цілком реальна! Якщо комусь і потрібні кошти…

Зала вмить загула з новою силою. Крізь галас заледве можна було розчути вигуки: «Правильно!», «Дурниці!», «Правда!» і «Брехня!». Кілька речників зірвалися на ноги. Декотрі завзято кивали на підтримку сказаного, інші нестямно хитали головою на знак незгоди. Решта позіхала і ловила гав.

Джезаль помітив одного чоловіка у центрі задніх рядів, котрий узагалі заснув і міг з хвилину на хвилину впасти на коліна своєму сусіду.

Він підняв очі і обвів поглядом обличчя, які вишикувалися вздовж перил галереї для публіки. У грудях якось дивно защеміло. Зверху стояла і дивилася прямо на нього Арді Вест. Коли їхні погляди зустрілись, вона усміхнулася і помахала йому рукою. Джезаль і собі заусміхався та вже почав було дерти руку, щоб помахати їй у відповідь, коли раптом згадав, де знаходиться. Джезаль заклав руку за спину і нервово озирнувся, але з полегшенням виявив, що ніхто з важливих персон не помітив його помилки. Втім, усмішка так і не зникла з його обличчя.

— Мілорди! — гримнув лорд-камерґер, гупнувши своїм порожнім кубком по високому столі.

Гучнішого голосу Джезаль ще не чув. У Хоффа міг повчитися кричати навіть маршал Варуз. Сплюх на задніх рядах схопився, зашморгав носом і закліпав очима. Шум майже миттєво стих. Ті речники, які досі стояли на ногах, почали винувато озиратись, мовби неслухняні діти, спіймані на гарячому, і поступово посідали на місця. Шепіт на галереї для публіки урвався. Порядок було відновлено.

— Мілорди! Запевняю вас, що для короля немає нічого важливішого за безпеку його підданців, де б вони не знаходились! Союз не допускає агресії проти своїх людей та володінь!

Хофф підкреслив кожне зауваження ударом кулака по столу.

— Ні від Імператора Гуркула, ні від цих дикунів на Півночі, ні від будь-кого іншого!

Під час останнього зауваження він вдарив по столі так сильно, що чорнило виплеснулося з чорнильниці і заляпало всі документи, які так ретельно підготував один із клерків. Патріотичну промову лорд-камерґера зустріли вигуки схвалення і підтримки.

— Щодо особливого стану Дагоски! — Тюель з надією звів очі — його груди досі здригалися від придушеного кашлю. — Хіба це місто не володіє чи не найміцнішою і найдовшою оборонною системою у світі? Хіба воно менше десятиліття тому не тримало майже рік облогу гурків? Що сталося зі стінами, сер, зі стінами?

У величезній залі запала тиша — всі силкувались почути відповідь.

— Лорд-камерґере, — прохрипів Тюель, чий голос майже потонув у шурхоті, коли один із клерків перегорнув сторінку свого гросбуха і взявся шкрябати на наступній, — оборонні споруди потребують ремонту і нам не вистачає солдатів для належної варти. Імператорові це відомо, — ледь чутно прошепотів він, — прошу вас…

На нього знову напав кашель, і він упав на своє місце під супровід легких смішків з боку делегації Енґлії.

Хофф ще більше спохмурнів.

— Наскільки я розумію, оборонні споруди міста повинні були підтримувати за рахунок місцевих коштів і торгових зборів з вельмишановної Гільдії спайсерів, яка останні сім років діяла в Дагосці на підставі ексклюзивної і напрочуд прибуткової ліцензії. Якщо ви неспроможні знайти ресурси навіть на ремонт стін, — і він окинув залу грізним поглядом, — то, мабуть, пора виставити цю ліцензію на тендер. — З галереї для публіки долинули сердиті вигуки.

— В будь-якому разі зараз Корона не в змозі виділити жодних додаткових коштів! — зі сторони делегації Дагоски обурено засвистіли, а зі сторони делегації Енґлії — схвально заугукали.

— Щодо особливого стану Енґлії! — гаркнув лорд-камерґер, повертаючись до Міда. — Гадаю, ми згодом почуємо гарні новини, які ви зможете передати вашому батькові, лорд-губернатору.

До позолоченого куполу здійнялася луна схвильованого шепоту. Вродливий молодик виглядав приємно здивованим, і зрозуміло, чому. Рідко траплялось, щоб з Відкритої Ради хтось повертався з гарними новинами чи, чесно кажучи, взагалі з будь-якими новинами.

Тюель знову оволодів своїми легенями, і вже був розтулив рота, щоб говорити, але його перервало гучне гупання у величезні двері за високим столом. Лорди звели очі: здивовані, вичікувальні. Лорд-камерґер усміхнувся на подобу фокусника, якому щойно вдалося виконати надзвичайно складний трюк. Він подав знак варті, важкі залізні засуви зняли, і величезні, інкрустовані двері повільно та зі скрипом розчинилися.

Восьмеро Королівських лицарів — одягнені у сяючі лати, безликі у своїх високих виблискуючих шоломах, сліпучі у своїх пурпурових мантіях із золотим сонцем на спині — спустилися в унісон по сходах і зайняли свої місця обабіч високого столу. За ними з’явилося четверо сурмачів, які злагоджено вийшли наперед, приклали до губ свої осяйні інструменти, і залу сповнили оглушливі фанфари. Джезаль зціпив зуби, що почали було цокотіти, і примружив очі, але за мить дзвінка луна стихла. Лорд-камерґер сердито обернувся до спікера, який дивився на новоприбулих із роззявленим ротом.

— Ну? — процідив Хофф.

Спікер схаменувся.

— А… так, звичайно! Мілорди та міледі, я маю надзвичайну честь відрекомендувати вам… — він зробив паузу і глибоко вдихнув, — Його Імператорську Високість, короля Енґлії, Старикланду і Міддерланду, протектора Вестпорта та Дагоски, Його Величність Гуслава П’ятого, верховного короля Союзу! — Здійнялося гучне шелестіння, бо кожен чоловік і жінка в залі спустилися зі своїх місць і стали на одне коліно.

У дверях поволі з’явився королівський паланкін[6], який несли на плечах іще шість безликих лицарів. Зверху, на позолоченому кріслі, обкладеному дорогими подушками, сидів і ледь гойдався зі сторони у сторону король. Він озирався навкруги з наляканим обличчям людини, яка заснула п’яною і прокинулась у незнайомому місці.

Він мав жахливий вигляд. Неймовірно товстий, король розкинуся наче великий пагорб, загорнутий у хутро і червоний шовк. Його голова втиснулася у плечі під вагою пишної, блискучої корони. Під його осклілими, вибалушеними очима виднілися великі темні мішки, а рожевий кінчик язика весь час нервово облизував бліді губи. Він мав масивне, обвисле підборіддя і складки жиру навколо шиї, та й, власне, все його обличчя виглядало так, ніби трохи розтануло і почало стікати з черепа. Таким був верховний король Союзу, але Джезаль все одно схилив голову ще нижче, коли наблизився паланкін.

— О, — пробурмотів Його Величність король, так наче про щось забув, — прошу встати.

Кожен почав вставати й повертатися на своє місце, від чого зала знову сповнилася шурхотом. Король повернувся до Хоффа, наморщивши лоба, і Джезаль почув, як він спитав:

— Чому я тут?

— Через північан, Ваша Величносте.

— А й справді! — Очі короля загорілись. Він зробив паузу. — А що з ними?

— Е-е, — протягнув лорд-камерґер, але саме в цю мить по той бік зали відчинились двері — ті самі, крізь які сюди потрапив Джезаль. Всередину увійшли і почали спускатись проходом два дивні чоловіки.

Один виглядав як старий посивілий воїн зі шрамом через сліпе око. Він ніс плаский дерев’яний ящик. Натомість інший, у плащі з каптуром, що приховував усі риси, був таким величезним, що вся зала на його фоні ніби стислась. Лави, столи, навіть вартові раптом перетворилися у мініатюрні фігурки для дитячих забавок. Кілька речників, які сиділи скраю проходу, при його наближенні зіщулились і відсахнулись. Джезаль спохмурнів. Цей велетень у каптурі ніяк не міг принести гарні новини, що б там не казав лорд Хофф. Коли північани поставали на плитках підлоги перед високим столом, лункий купол будівлі сповнився сердитим і підозрілим бурмотінням.

— Ваша Величносте, — мовив спікер і вклонився так абсурдно низько, що йому довелось триматися за посох, щоб не впасти, — слово у Відкритій Раді надається Фенрірові Страховидлу, послові Бетода, короля Півночі, і його перекладачеві, Ґансулу Білоокому!

Король радісно роздивлявся одне з велетенських вікон на вигнутій стіні, зовсім не помічаючи того, що відбувається навколо — мабуть, милувався тим, як переливається світло на прекрасному вітражному склі, — але раптом обернувся, струснувши підборіддям, коли до нього заговорив старий напівсліпий воїн.

— Ваша Величносте, я приніс братерські вітання від свого пана Бетода, короля Півночі. — В осередку запала така тиша, що здавалося, наче пера клерків шкрябують до безглуздя голосно. Старий воїн зі зніяковілою посмішкою кивнув на високу постать в каптурі поряд. — Фенрір Страховидло приніс вам пропозицію від Бетода. Від короля королю. Від Півночі — Союзу. Пропозицію і подарунок. — І він підняв дерев’яний ящик.

Лорд-камерґер відповів самовдоволеною посмішкою.

— Спочатку озвучте свою пропозицію.

— Це пропозиція миру. Вічного миру між нашими двома великими народами.

Білоокий ще раз вклонився. Варто було визнати — він мав бездоганні манери. Такого не сподіваєшся від дикунів з далекої і холодної Півночі. Його гарна мова могла би, мабуть, заспокоїти присутніх в залі, якби не чоловік у каптурі поряд, котрий нависав, неначе темна тінь.

Однак при згадці про мир король витиснув із себе легку посмішку.

— Добре, — пробурмотів він. — Чудово. Мир. Прекрасно. Мир — це добре.

— Взамін він просить усього одну дрібничку, — додав Білоокий.

Обличчя лорд-камерґера враз посуворішало, проте було запізно.

— Будь ласка, лише назвіть, що вам потрібно, — сказав король, поблажливо всміхаючись.

Чоловік у каптурі вийшов наперед.

— Енґлія, — прошипів він.

На мить запала тиша, а потім зал вибухнув від шуму. З галереї для публіки долинув істеричний сміх. Мід з почервонілим обличчям зірвався на ноги і кричав. Тюель спробував піднятися з лави, але впав назад, захлинувшись кашлем. До сердитих вигуків приєдналося насмішкувате улюлюкання. Король з гідністю наляканого кролика лише крутив навсібіч головою.

Погляд Джезаля був прикутий до чоловіка в каптурі. Він побачив, як його велетенська рука висунулась з рукава і потягнулася до застібки плаща. Джезаль моргнув від здивування. Рука була синьою? Чи це просто гра світла у вітражному склі? Плащ упав на підлогу.

Джезаль зглитнув слину, його серце голосно загупало у вухах. Він наче дивився на жахливу рану, і що більше від неї вернуло, тим складніше було відвернутись. Стихнув сміх, стихли крики, і величезну залу знову огорнула цілковита тиша.

Без плаща Фенрір Страховидло видавався ще більшим, вивищуючись над своїм зіщуленим перекладачем. Він був, без сумніву, найбільшою людиною, яку Джезаль бачив у житті — якщо його можна було назвати людиною. Обличчя гіганта постійно викривлялося і корчило гримаси. Його банькаті очі смикались і кліпали, розглядаючи присутніх якимось божевільним поглядом. Його тонкі губи то усміхались, то кривилися, то опускались, не зупиняючись ані на мить. Однак усе це здавалося не таким уже і незвичайним поряд із іншою дивовижною особливістю.

Весь його лівий бік з голови до п’ят вкривали письмена.

На лівій половині бритої голови, на повіці, губах, тім’ї та вусі були нашкрябані кривулясті руни. Його ліва рука, від могутнього плеча до кінчиків довгих пальців, синіла від дрібних написів. Навіть боса ліва стопа велетня була змережана химерними закарлючками. В самому серці уряду Союзу стояла велетенська, нелюдська, розписана потвора. У Джезаля відвисла щелепа.

Високий стіл оточувало чотирнадцять лицарів-охоронців, висококласних воїнів шляхетної крові. Попід стінами стояло ще десь із сорок вартівників із роти самого Джезаля, кожен з яких був досвідченим бійцем. Кількісно вони переважали північан у понад двадцять разів, і були озброєні найкращими клинками, які лише могли запропонувати королівські арсенали. Фенрір Страховидло не мав при собі зброї. Яким би велетенським і дивним велетень не здавався, він не становив для них загрози.

Проте Джезаль не почувався у безпеці. Він почувався самотнім, кволим, безпорадним і дуже переляканим. Шкіра поколювала, в роті пересохло. Його раптом охопило бажання дати драла звідси, сховатись і більше ніколи не висовуватись.

І це дивне бажання поширилося не лише на нього чи тих, хто знаходився біля високого столу. Коли розписане чудовисько повільно розвернулося у центрі круглої підлоги, озираючи натовп отим божевільним поглядом дриготливих очей, в’їдливий насміх перетворився на притлумлене булькання. Мід втиснувся у лаву, водномить забувши про свій гнів. Кілька вельмож у передньому ряду просто взяли і перелізли через спинки своїх у наступний. Інші відвернулись або прикрили обличчя долонями. Один із солдатів випустив з рук списа, і той із гучним брязкотом упав на підлогу.

Фенрір Страховидло повільно обернувся до високого столу, здіймаючи величезний татуйований кулачисько, відкрив бездонного рота, і його обличчя огидно сіпнулось від судоми.

— Енґлія! — заволав він, іще гучніше і страшніше, ніж сам лорд-камерґер.

Луна від його голосу відбилася від високої купольної стелі і прокотилася по вигнутих стінах, заповнивши величезну залу різким звуком.

Один із лицарів-охоронців відступив назад і, послизнувшись, брязнув поножами обладунку об край високого столу.

Король відсахнувся і прикрив обличчя рукою, налякано позираючи одним оком крізь пальці, а корона на його голові перехнябилась.

Один із клерків випустив з ослаблих пальців перо. Інший, роззявивши рота, продовжив машинально водити рукою по паперу, вишкрябуючи по діагоналі зверх рівненьких попередніх рядків одне слово:

«Енґлія».

Обличчя лорд-камерґера зробилося блідо-вощаним. Він поволі потягнувся за кубком і підніс його до губ. Той виявився порожнім. Лорд-камерґер обережно поставив кубок назад на стіл, але рука тремтіла, і ніжка кубка заторохтіла об дерево. Він на мить завмер, а тоді глибоко втягнув носом повітря.

— Очевидно, що ця пропозиція неприйнятна.

— Дуже прикро, — відповів Ґансул Білоокий, — але ще залишився подарунок. — Усі звернули свої погляди до нього. — У нас, на Півночі, е традиція. Час від часу, коли поміж двома кланами виникає ворожнеча, коли існує загроза війни, кожна сторона висуває від імені свого народу бійця, щоб вирішити проблему… всього однією смертю.

Він повільно підняв кришку дерев’яного ящика. Всередині лежав довгий ніж з нагостреним до дзеркального блиску лезом.

— Його Величність Бетод прислав Страховидла не лише як посла, а й як свого бійця. Він битиметься за Енґлію, якщо хтось із присутніх зголоситься зійтися з ним у двобої, і вибавить вас від війни, якої вам не виграти. — Він простягнув ящик розписаному чудовиську. — Це подарунок мого пана вам, і це найщедріший подарунок з-поміж усіх можливих, адже в ньому ваші життя.

Фенрір різко сягнув правицею і вихопив ніж із ящика. Він здійняв його над головою, і лезо заблищало у барвистому світлі високих вікон. Лицарі повинні були вискочити наперед. Джезаль повинен був оголити свою шпагу. Всі повинні були кинутися захищати свого короля, але ніхто навіть не ворухнувся. Кожен рот роззявився, кожен погляд прикипів до сяйливого шматка сталі.

Клинок рвучко опустився. Вістря легко протяло шкіру та плоть і ввійшло аж по саме руків’я. Лезо вийшло з-під розписаної лівиці Фенріра, і з вістря закрапала кров. Його обличчя сіпнулось, але не більше, ніж зазвичай. Клинок огидно зарухався, коли він розігнув пальці і високо підняв лівицю, щоб усім було видно. Краплі крові рівномірно падали на підлогу Осередку лордів.

— Хто буде битися зі мною? — закричав Фенрір, і на його шиї випнулися здоровенні жили. Його голос було майже боляче чути.

Цілковита тиша. Спікер, який знаходився найближче до Страховидла і на той час уже стояв навколішки, зомлів і розпластався на підлозі.

Фенрір звернув свої витрішкуваті очі на найбільшого лицаря перед столом, який був на цілу голову нижчим за нього.

— Ти? — прошипів він.

Бідолаха човгнув по підлозі ногою і відступив назад, явно жалкуючи, що не народився карликом.

На підлозі під ліктем Фенріра розросталася калюжа темної крові.

— Ти? — гаркнув він до Федора дан Міда.

Молодик посірів і зацокав зубами, явно шкодуючи про свої кровні зв’язки.

Велетень стрельнув очима по блідих обличчях за високим столом. Джезалеві перейняло подих, коли погляд Фенріра зустрівся з його власним.

— Ти?

— Я б і не проти, але сьогодні по обіді в мене купа справ. Може, якось завтра?

Його голос звучав ніби чужий. Джезаль аж ніяк не збирався казати подібного. Але хіба це міг бути хтось інший? Слова упевнено злетіли з язика і попливли собі до позолоченого купола.

Подекуди пролунав сміх, із глибини зали хтось крикнув «Браво!», але очі Страховидла зоставалися прикутими до Джезаля. Він зачекав, поки шум стихне, а тоді скривив губи в огидній посмішці.

— Завтра то й завтра, — прошепотів він.

У Джезаля раптом різко закрутило у животі. Серйозність ситуації звалилася на нього, немовби гора каміння. Він буде битися з оцим?

— Ні. — Це вигукнув лорд-камерґер. Він досі виглядав блідим, але його голос почав відновлювати свою владність. Джезаль, зібравши волю в кулак, мужньо боровся за контроль над своїм шлунком. — Ні! — гаркнув Хофф ще раз. — Не буде тут ніякого двобою! Нам з вами нема чого вирішувати! Енґлія — частина Союзу, згідно із древнім законом!

Ґансул Білоокий видав тихий смішок.

— Древній закон? Енґлія — частина Півночі. Двісті років тому там спокійно жили північани. Але вам захотілося заліза, тож ви перетнули море, всіх їх перерізали і відібрали їхню землю! Мабуть, ви маєте на увазі той древній закон, за яким сильні можуть брати у слабких все, що захочуть?

Він примружився.

— В нас теж є такий закон!

Фенрір Страховидло висмикнув ніж зі своєї руки. На плитки впали кілька останніх крапель крові, але на цьому все скінчилось. На татуйованій шкірі не залишилося навіть сліду від рани. Ніж брязнув об плитки і залишився лежати біля його ніг серед калюжі крові. Фенрір востаннє стрільнув на присутніх своїми банькатими, скаженими очима, а тоді розвернувся і рушив проходом. Лорди і повірені відсахувались, коли він проходив повз них.

Ґансул Білоокий низько вклонився.

— Гадаю, прийде час, коли ви пошкодуєте, що не прийняли нашу пропозицію чи подарунок. Ми вас повідомимо, — тихо мовив він, а тоді показав лорд-камерґеру три пальці. — Коли прийде час, ми пошлемо вам три знаки.

— Можете послати хоч три сотні знаків, — гримнув Хофф, — але цирк закінчився!

Ґансул Білоокий чемно кивнув.

— Ми вас повідомимо, — повторивши це, він розвернувся і вийшов услід за Фенріром Страховидлом з Осередку лордів. За ним замкнулись величезні двері. Найближчий клерк мляво нашкрябав на папері:

«Ми вас повідомимо».

Федор дан Мід повернувся до лорд-камерґера. Він міцно зціпив зуби, а його симпатичні риси викривилися від люті.

— Це і є гарні новини, які я маю передати батькові? — закричав він.

Відкрита Рада вибухнула. Ревіння, крики, лайка в бік усіх і кожного, одне слово, неуявний гармидер.

Хофф скочив на ноги, перекинувши стілець, і взявся щось гнівно доводити, але навіть його голос потонув у цьому бедламі. Розлючений Мід розвернувся і вилетів із зали. Інші посланці з Енґлії похмуро підвелися і попрямували вслід за сином свого лорд-губернатора. Синій від люті Хофф провів їх поглядом, пошепки лаючись.

Джезаль побачив, як король повільно забрав руку від лиця і нахилився до лорд-камерґера.

— А коли прийдуть північани? — прошепотів він.

Король півночі

Лоґен дихав на повні груди, тішачись тим, як вітерець незвично холодить свіжоголене підборіддя, і насолоджувався краєвидом.

Погідний день лише починався. Світанковий туман майже розсіявся, а з балкона у кімнаті Лоґена, що містилася в одній із височенних веж бібліотеки, було видно на багато миль довкола. Перед ним розкинулася широка долина, у якій вирізнялись декілька нашарувань. Зверху — сіре небо з білими, пухнастими хмарками. Нижче простягався нерівний ряд чорних стрімчаків, що оточували озеро, за якими ледь вгадувалися схожі на коричневу тінь інші гори. Далі виднілися темно-зелені лісисті схили, а за ними тонке, звивисте пасмо сірої прибережної гальки. Усе це відбивалося у тихій, дзеркальній гладіні озера — іншому, похмурому, перевернутому світі.

Лоґен поглянув на свої руки, розчепіривши пальці на потертому камені парапету. Під його потрісканими нігтями не було ні бруду, ні засохлої крові. Руки виглядали блідими, гладкими, блідо-рожевими, дивними. Навіть порізи і подряпини на суглобах пальців майже загоїлись. Лоґен так довго не знав чистоти, що вже й забув, що це таке. Новий одяг здавався йому шорстким, позбавленим звичного нашарування бруду, жиру і засохлого поту.

Споглядаючи тихе озеро, вимитий і нагодований, Лоґен почувався зовсім іншою людиною. На мить він замислився, що може вийти з цього нового Лоґена, але його погляд наткнувся на голий камінь парапету на місці втраченого пальця. Є рани, які не загоюються. Він досі був Дев’ятипалим, Кривавою Дев’яткою, і залишиться таким назавжди. Якщо не втратить більше пальців. Але як би там не було, а пахнути він став краще.

— Гарно спали, майстре Дев’ятипалий?

У дверях стояв, дивлячись на балкон, Веллс.

— Як немовля.

Лоґен не зважився сказати старому слузі, що спав під відкритим небом. Першої ночі він спробував спати на ліжку, але лише крутився і вертівся, не в змозі змиритися з незвичним комфортом матрацу і незнайомим теплом ковдри. Потім він спробував перебратись на підлогу. Стало краще, але повітря все одно здавалося важким, задушливим, затхлим. Стеля нависала над ним, і йому здавалось, що вона опускається все нижче і нижче, загрожуючи розчавити його своєю камінною ваготою. І тільки коли він, загорнувшись у старий плащ, примостився на твердому плитняку балкону, під самими хмарами і зорями, до нього нарешті прийшов сон. Деякі звички важко побороти.

— До вас відвідувач, — мовив Веллс.

— До мене?

З-за одвірка вигулькнула голова Малакуса Кея. Його очі виглядали трохи менш запалими, а мішки під ними вже не так темніли. Шкіра Кея прибрала звичного кольору, а на кістках з’явилася плоть. Учень більше не виглядав живим мерцем — був просто худим і хворим, таким, яким його і побачив Лоґен вперше. Він припустив, що саме таким і виглядав Кей завжди.

— Ха! — реготнув Лоґен. — Ти вижив!

Шкандибаючи через кімнату, учень кілька разів втомлено кивнув. Він був закутаний у товсту ковдру, яка волочилась по підлозі і заважала йому як слід рухатись. Кей просунувся через балконні двері і зупинився, шморгаючи і покліпуючи від прохолодного ранкового повітря.

Лоґен зрадів йому більше, ніж очікував. Він поплескав його по спині, як давнього приятеля, хоча, мабуть, і занадто палко. Учень спіткнувся об ковдру, що обкрутилася навколо його ніг, і впав би, якби Лоґен не підставив вчасно руку.

— Я ще трохи не в формі, — промимрив Кей, кволо усміхнувшись.

— Ти виглядаєш значно краще, ніж за нашої останньої зустрічі.

— Ти теж. Бачу, позбувся бороди і запаху. Ще би трохи менше шрамів, і виглядав би майже по-людськи.

Лоґен показав свої руки.

— Що-що, а по-людськи — навряд.

Веллс вийшов на яскраве ранкове світло. В руках у нього був моток тканини і ніж.

— Дозволите оглянути вашу руку, майстре Дев’ятипалий?

Лоґен майже забув про поріз. Кров крізь пов’язку вже не проступала, і коли учень її розмотав, то побачив на руці лише довгий, червоно-коричневий струп, що тягнувся від зап’ястя аж до ліктя, а навколо нього рожевіла новенька шкіра. Рана більше не боліла, тільки свербіла. Вона перетинала два інші, старіші шрами. Один, зубчастий і сірий, біля зап’ястя, він, здається, заробив у двобої з Тридубом багато років тому. Лоґен скривився, коли згадав, як тоді вони відгамселили один одного. Другого, блідішого шраму, що знаходився трохи вище, він не пам’ятав. Хтозна, звідки він взявся.

Веллс нахилився, оглядаючи шкіру навколо рани, а Кей уважно дивився з-за його плеча.

— Рана гоїться, як треба. Ваші рани швидко загоюються.

— У мене багато практики.

Веллс поглянув на обличчя Лоґена — поріз на його лобі теж змінився рожевою смужкою.

— Я бачу. Мабуть, безглуздо рекомендувати вам уникати у майбутньому гострих предметів?

Лоґен розсміявся.

— Віриш чи ні, але я завжди намагався уникати їх у минулому. Проте попри всі мої намагання, вони, схоже, самі мене знаходять.

— Що ж, — сказав старий слуга, відрізаючи шматок свіжої тканини й обережно перев’язуючи нею Лоґенове передпліччя, — сподіваюся, що це твоя остання перев’язка.

— Я теж, — відповів Лоґен, розминаючи пальці. — Я теж.

Однак він сумнівався в цих словах.

— Скоро буде готовий сніданок, — мовив Веллс, залишивши їх двох наодинці.

Якусь мить вони стояли мовчки, але нараз із долини війнуло холодом. Кей затремтів і щільніше загорнувся в ковдру.

— Там… біля озера. Ти ж міг покинути мене. Я б і сам покинув.

Лоґен насупився. Був час, коли він би так і зробив, навіть не повівши бровою, але все змінюється.

— У свій час я покинув багато людей. Гадаю, мені остогидло почуватись винним.

Учень стиснув губи і задивився на долину, ліси, далекі гори.

— Я до цього не бачив, як убивають людей.

— Тобі пощастило.

— Виходить, ти бачив багато смертей?

Лоґен поморщився. За молодих років він би з радістю відповів на це питання. Він би вихвалявся, чванився, перелічував усі бої, у яких брав участь, усіх іменитих воїнів, яких убив. Лоґен не міг сказати, коли саме згасла його гординя. Це відбулося поступово. Коли війни стали кривавішими, коли цілі змінились на виправдання, коли друзі один за одним возз’єдналися із землею. Лоґен почухав своє вухо і намацав там велику зарубину, яку давним-давно залишив меч Тул Дуру. Він міг промовчати. Але чомусь відчув, що треба бути чесним.

— Я воював у трьох кампаніях, — почав він, — у семи генеральних боях. У незліченних набігах, зіткненнях і не в одній відчайдушній обороні, а також у кривавих боях будь-якого штабу. Я воював і в заметіль, і під час буревіїв, і посеред ночі. Я воював усе своє життя з тим чи іншим ворогом, з тим чи іншим другом. Таким було моє життя. Я бачив, як людей вбивали за слово, за погляд, за просто так. Якось мене хотіла заколоти жінка за вбивство її чоловіка, і я кинув цю жінку в колодязь. І це ще не найгірший з моїх вчинків. Життя для мене було не ціннішим від жменьки болота. Ба, навіть менше. Я бився у десяти поєдинках, і з усіх вийшов переможцем, але я воював не на тому боці і зовсім не за те, що треба. Я був безжальним, жорстоким, а інколи і боягузливим. Я вбивав людей ударом ножа у спину, спалював, топив, давив каменюками. Вбивав сонних, беззбройних, вбивав утікачів. Я і сам не раз втікав. Я всцикався від страху. Я благав залишити мене в живих. Мене ранили, часто і сильно, і я кричав і плакав, наче дитя, в якого матір відібрала цицьку. Я не сумніваюся, що світ був би кращим, якби мене давно вбили, але цього чомусь не сталося, і я навіть не здогадуюся, чому.

Він поглянув на свої руки, рожеві і чисті на тлі каменю.

— Небагато знайдеться людей, у яких на руках більше крові, ніж на моїх. Я, наприклад, таких узагалі не знаю. Кривава Дев’ятка — так звуть мене вороги. Їх у мене вдосталь. Ворогів постійно більшає, а друзів — меншає. Від крові тільки більшає свіжої крові. Кров переслідує мене, мовби тінь, і я не здатен її позбутися. Та й не повинен. Я заробив її. Заслужив. Віднайшов. Така моя кара.

Промова скінчилась. Лоґен важко, хрипко зітхнув і задивився на озеро. Він не наважувався поглянути на свого співрозмовника, не бажав бачити виразу його обличчя. Кому б хотілося дізнатись, що його товариш — Кривава Дев’ятка? Чоловік, який викосив більше людей, ніж чума, чоловік, котрий не знав жалю. Хіба вони могли залишатись друзями, коли їх розділяли гора трупів і море крові?

Аж тут Лоґен відчув, як Кей плескає його по плечу.

— Ну, що є, те є, — сказав він, усміхаючись від вуха до вуха, — але ти мене врятував, за що я неабияк вдячний!

— Цього року я врятував одного, а вбив лише чотирьох. Я наче знову народився.

Вони обидва розсміялись, і їм було добре.

— О, Малакусе, я бачу, ти знову з нами.

Вони обернулися — Кей зачепився за ковдру і здалося, наче зблід. У дверях стояв Перший з-поміж магів, одягнений у довгу білу сорочку із засуканими по лікті рукавами. Лоґенові він усе одно більше нагадував м’ясника, ніж чаклуна.

— Майстре Баяз… е-е… Я саме збирався вас відвідати, — промимрив Кей.

— Справді? Як тоді добре, що я сам прийшов до тебе! — Маг вийшов на балкон. — Мені здається, що людина, яка здатна балакати, сміятись і виходити на вулицю, безумовно, здатна читати, вчитись і збагачувати свої мізерні знання. Що ти на це скажеш?

— Безперечно…

— Так, безперечно! Скажи, як просуваються твої заняття?

Нещасний учень виглядав геть спантеличеним.

— Вони були трохи… перервані.

— Ти не просунувся у вивченні «Основ мистецтва» Джувенса, поки блукав у негоду пагорбами?

— Е… ні… не просунувся.

— А твоє знання історії? Чи сильно воно розвинулось, поки майстер Дев’ятипалий ніс тебе назад до бібліотеки?

— Е… Мушу зізнатись, що ні.

— А твої вправи і медитації? Ти, звичайно, займався, поки лежав без тями весь минулий тиждень?

— Ну, е-е… ні, непритомність дещо… е-е…

— Отже, скажи мені, ти зараз у навчанні, так би мовити, ведеш перед? Чи відстаєш?

Кей втупився у підлогу.

— Я відставав ще до подорожі.

— В такому разі чи не міг би ти сказати, де плануєш провести день?

Учень з надією звів очі.

— За робочим столом?

— Прекрасно! — Баяз широко всміхнувся. — Я саме збирався це запропонувати, але ти мене випередив! Твоя готовність вчитися гідна щонайвищої похвали!

Кей завзято закивав і поспішив до дверей, а край ковдри волочився за ним по плитняку.

— До нас прямує Бетод, — пробурмотів Баяз. — Він прибуде вже сьогодні.

Усмішка Лоґена зів’яла, а його горло раптом стислось. Він добре пам’ятав їхню останню зустріч. Лоґен лежав ниць на підлозі зали Бетода у Карлеоні, побитий, зломлений і закутий у кайдани, стікав кров’ю на солому та сподівався на швидкий кінець. Аж раптом його, ні з того ні з сього, відпустили. Викинули за браму разом з Шукачем, Тридубом, Найслабшим та рештою, порадивши більше ніколи не повертатись. Ніколи. Лоґен не сумнівався, що це був перший і останній раз, коли Бетод проявив хоча б дрібку милосердя.

— Сьогодні? — перепитав він, стараючись звучати спокійно.

— Так, до того ж ось-ось. Король Півночі. Ет, оце так гонор! — Баяз зиркнув краєм ока на Лоґена. — Він прямує сюди, щоб попросити мене про послугу, і я хочу, щоб ти був присутній.

— Йому це не сподобається.

— Атож.

Вітер неначе похолоднішав. Лоґен волів би якомога скоріше забути про Бетода, але не судилося. Що ж, від деяких справ не втечеш. Краще взяти і зробити їх, аніж усе життя боятись. Так сказав би Лоґенів батько. Тож він глибоко вдихнув і розправив плечі.

— Я буду присутній.

— Чудово. Тоді залишилась усього одна дрібничка.

— Яка?

Баяз посміхнувся.

— Тобі потрібна зброя.

Підвали під бібліотекою були сухі. Сухі, темні і надміру заплутані. Вони піднімались і спускались, минали повороти і двері, повертали то тут, то там наліво чи направо. Складалось враження, що ти у лабіринті. Лоґен старався не випускати з очей мерехтливий факел чаклуна, інакше міг застряти під бібліотекою навіки.

— Тут внизу сухо-сухенько, — говорив Баяз сам до себе, а його голос відлунював проходом, зливаючись із звуком їхніх кроків. — Для книжок нема нічого гіршого за сирість.

Він раптом спинився біля масивних дверей.

— Як і для зброї.

Він легенько штовхнув двері, і вони тихо відкрились.

— Тільки поглянь! Хтозна-скільки часу їх не відчиняли, а завіси досі ходять плавно, наче щойно змащені! Оце робота! Чому тепер не ціниться майстерність?

Баяз переступив через поріг, не дочекавшись відповіді, і Лоґен рушив услід, намагаючись не відставати.

Факел чаклуна освітив довгу, низьку залу з грубими кам’яними стінами, дальній кінець якої губився у темряві. Стіни були заставлені стійками та стелажами, а підлога — вся в ящиках і підставках, переповнених незліченною кількістю зброї й обладунків. Мерехтливе світло факела вихоплювало з темряви леза, шипи та начищені дерев’яні та металеві поверхні, коли Баяз походжав по кам’яній підлозі, снуючи між зброєю і крутячи головою навсебіч у пошуках чогось.

— Справжня колекція, — пробурмотів Лоґен, пробираючись за магом крізь цей хаос.

— Здебільшого самий непотріб, але повинно бути і кілька речей, вартих уваги.

Баяз зняв шолом зі старих позолочених лат, і оглянув його, насупивши брови.

— Як тобі?

— Я ніколи не полюбляв лати.

— Так, по тобі видно. Як на мене, то лати ще нічого, коли їдеш на коні, але для піших походів вони нікуди не годяться.

Він закинув шолом назад на стійку, а тоді замислено втупився у лати.

— І як у них сцяти, якщо вже надів їх?

Лоґен наморщив лоба.

— Е-е… — протягнув він, але Баяз разом зі світлом уже рушив вглиб кімнати.

— Ти, мабуть, перепробував трохи зброї за свого життя, майстре Дев’ятипалий. Яка тобі подобається найбільше?

— У мене ніколи не було власної зброї, — відповів Лоґен, згинаючись перед іржавою алебардою, що стирчала зі стійки. — Борець ніколи не знає, чим доведеться битись.

— Так-так, звичайно. — Баяз взяв довгий спис зі страшним зазубленим наконечником і покрутив його трохи в руках. Лоґен завбачливо відійшов подалі. — Небезпечна штука. З такою ворог до тебе не підступиться. Але до списа ще потрібна купа друзів, у кожного з яких повинен бути свій спис. — Баяз поклав зброю назад на стійку і рушив далі.

— Це виглядає страхітливо. — Маг вхопився за вузлувате руків’я велетенської двосічної сокири. — Чорт! — лайнувся він, піднімаючи сокиру з такою натугою, що на шиї аж випнулися жили. — Ну вона й важезна! — Він важко опустив сокиру, і вся стійка аж затряслася. — Нею можна чоловіка вбити! Навіть розрубати навпіл! Якщо він стоятиме спокійно.

— Ось дещо краще, — мовив Лоґен.

То був простий і міцний з вигляду меч у піхвах з потертої коричневої шкіри.

— О так, дійсно. Набагато краще. Цей клинок — робота Канедіаса, самого майстра Творця.

Баяз передав факел Лоґену і дістав довгий меч зі стійки.

— Тобі колись спадало на думку, майстре Дев’ятипалий, що меч відрізняється від решти зброї? Сокири, булави і так далі, звичайно, достатньо смертоносні, але вони висять на поясі, наче тупі тварюки.

Він окинув поглядом ефес — простий шмат холодного металу з дрібними виїмками для кращого хвату, який виблискував у світлі факела.

— А от меч… меч має голос.

— Тобто?

— У піхвах він, звісно, мовчить, але варто лише покласти руку на ефес, як меч починає шепотіти у вухо твого ворога. — Він міцно обхопив руків’я пальцями. — Ненав’язливе попередження. Слова застереження. Чуєш?

Лоґен поволі кивнув.

— Тепер, — пробурмотів Баяз, — порівняй з мечем, який оголили наполовину. — Фут металу зі свистом вивільнився з піхов, і біля ефесу засяяла викарбувана срібна буква. Саме лезо було тьмавим, але на вістрі вигравало холодне, моторошне світло. — Він заговорив голосніше, правда? Такий меч нашіптує страшну погрозу. Він обіцяє смерть. Чуєш?

Лоґен знову кивнув, прикутий поглядом до сяючого вістря.

— А тепер порівняй з мечем, який оголили повністю.

Баяз з тихим дзенькотом вихопив довгий клинок з піхов

і наставив його так, що вістря зупинилося за кілька дюймів від обличчя Лоґена.

— Тепер він кричить, еге ж? Він волає про непокору! Він кидає виклик! Чуєш?

— Угу, — пробурмотів Лоґен, відхилившись назад і поглядаючи, трохи скосивши очі, на блискуче вістря меча.

Лоґен полегшено зітхнув, коли Баяз опустив клинок і плавним рухом вклав його назад у піхви.

— Так, у меча є голос. Сокири, булави і так далі, звичайно, достатньо смертоносні, але меч — тонка зброя, гідна людини тонкої натури. Я гадаю, що ти, майстре Дев’ятипалий, саме така людина. — Лоґен спохмурнів, коли Баяз простягнув йому меча. За життя йому приписували чимало, але тонку натуру — ніколи. — Вважай, що це подарунок. Моя віддяка за твої гарні манери.

Лоґен на хвильку замислився. У нього не було пристойної зброї ще з того часу, як він перетнув гори, і він не горів бажанням знову розжитися нею. Але незабаром має прийти Бетод. Краще, коли не хочеш, але маєш, ніж коли хочеш, але не маєш. Значно краще. Треба дивитися реально на подібні речі.

— Дякую, — відповів Лоґен, взявши у Баяза меч і повернувши йому факел. — Напевно.

У каміні потріскував вогонь, у кімнаті було тепло, затишно і зручно.

От тільки Лоґен не почувався зручно. Він стояв біля вікна, вдивляючись у двір внизу, й усе його єство зараз жило самими лише нервами, неспокоєм і страхом, як зазвичай перед битвою. Сюди прямував Бетод. Він був десь близько. Мчав лісовою дорогою, минав камені, перетинав міст або проходив крізь браму.

Перший з-поміж магів наче і не відчував напруги. Він зручно вмостився у кріслі, поклавши ноги на стіл, поруч із довгою дерев’яною люлькою, і, ледь посміхаючись, гортав маленьку книжку у білій палітурці. Важко було уявити спокійнішу людину, і від цього Лоґену робилося ще більш зле.

— Хороша? — запитав Лоґен.

— Хто?

— Книжка.

— О так! Це найкраща з книжок. «Основи мистецтва» Джувенса, наріжний камінь мого ордену.

Баяз вказав вільною рукою на полиці, що займали дві стіни, на яких були акуратно викладені сотні інших однакових книг.

— Це все одна й та сама книга.

— Одна й та сама? — Лоґен окинув поглядом товсті, білі корінці. — Це до дідька довга книжка. Ти її всю прочитав?

Баяз реготнув.

— О так, і не раз. Кожен член мого ордену зобов’язаний її прочитати і зрештою зробити собі копію.

Він повернув книжку до Лоґена. На сторінках тіснилися рядки охайних, але нерозбірливих знаків.

— Це написав я, за давніх часів. Тобі теж би варто прочитати.

— Та я не дуже по книжках.

— Справді? — запитав Баяз. — Шкода.

Він перегорнув сторінку і продовжив читання.

— А он та?

На одній із верхніх полиць одиноко лежала ще одна книга — велика, чорна, потріпана і вікодавня.

— Її теж написав цей Джувенс?

Баяз кинув на неї похмурий погляд.

— Ні. Її написав його брат. — Він підвівся, простягнув руку і зняв її з полиці. — Це інше знання. — Маг висунув із письмового столу шухляду, поклав туди книгу, і з силою її закрив. — Краще його не торкатись, — буркнув він, а тоді сів на місце і повернувся до «Основ мистецтва».

Лоґен глибоко вдихнув, поклав ліву руку на ефес меча і відчув, як у долоню втискається холодний метал. Але від цього спокійніше йому не стало. Він відпустив руків’я, повернувся до вікна і похмуро глянув униз на подвір’я. Йому перехопило дух.

— Бетод. Він уже тут.

— Добре-добре, — неуважно пробурмотів Баяз. — Хто там із ним?

Лоґен приглянувся до трьох постатей у дворі.

— Скейл, — сказав він, спохмурнівши. — І якась жінка. Я її не знаю. Вони спішуються. — Лоґен облизав сухі губи. — Вони заходять усередину.

— Так-так, — пробурмотів Баяз, — саме так люди приходять на зустріч. Постарайся заспокоїтись, мій друже. Дихай.

Лоґен сперся на білу стіну, схрестивши руки на грудях, і глибоко вдихнув. Це не допомогло. Важкий клубок тривоги тільки сильніше тиснув на груди. З коридору долинули важкі кроки. Клацнула дверна ручка.

Першим у кімнату ввійшов Скейл. Старший син Бетода завжди був дебелим, навіть хлопчиком, але з часу їхньої останньої зустрічі він зробився просто велетенським. Здавалось, наче його схожу на камінь голову приліпили на цю тушу в останню мить, тим паче що череп був значно вужчим від шиї. Широчезна могутня щелепа, плаский цурпалок носа і люто вибалушені нахабні очка. Його тонкі губи весь час презирливо кривились, достоту як у його молодшого брата Кальдера, проте виражали не стільки підступність, скільки нелюдську жорстокість. На поясі у Скейла висів важкий палаш[7], до якого постійно тягнулася м’ясиста рука, коли здоровань, палаючи від злості, свердлив очима Лоґена.

За ним увійшла жінка. Вона була дуже високою, стрункою і блідою, майже хворобливою на вигляд. Її розкосі очі були настільки ж вузькими і холодними, як очі Скейла — вибалушеними і нахабними, а якісь темні рисунки довкола них лише посилювали цей ефект. На її довгих пальцях виблискували золоті перстені, на тонких зап’ястях — золоті браслети, а навколо білої шиї — золоті ланцюги. Вона окинула кімнату крижаними блакитними очима, і все, що вона помічала, неначе піднімало її на новий рівень відрази та презирства. Спочатку меблі, потім книги, потім Лоґен і найбільше — Баяз.

Останнім увійшов самозваний і значно масивніший, ніж раніше, король Півночі — вбраний у дорогий, барвистий сукняний одяг і рідкісні білі хутра. На його плечах лежав важкий золотий ланцюг, а на голові — примостилась золота діадема, оздоблена єдиним діамантом завбільшки як пташине яйце. На його усміхненому обличчі з’явилося більше зморшок, ніж Лоґен пам’ятав, а волосся й бороди торкнулася сивина, проте він був таким же високим, жвавим та поставним і, крім того, тепер він справляв враження більш владного і мудрого — навіть величного. Він виглядав по-справжньому великим, мудрим і справедливим. Виглядав як справжній король. Але Лоґена тут не обдуриш.

— Бетоде! — тепло мовив Баяз, закриваючи книгу. — Старий друже! Ти не уявляєш, як я радий знову тебе бачити. — Він забрав ноги зі столу і тицьнув спочатку на золотий ланцюг, а потім на блискучий діамант. — Тим паче, ти так високо піднявся! Я пам’ятаю, колись ти залюбки навідував мене сам-один. Але, гадаю, великим людям потрібен почет, і, я бачу, ти привів з собою кілька… інших людей. Твого чарівного сина я, звичайно, знаю. Бачу, що ти, принаймні, не голодуєш, еге ж, Скейле?

— Принце Скейле, — гримнув величезний син Бетода, при цьому ще більше вирячивши очі.

— М-м-м, — протягнув Баяз, здійнявши брову. — А ось твою супутницю я ще не зустрічав.

— Я Кориб. — Лоґен кліпнув. Він ще ніколи не чув настільки прекрасного голосу. Заспокійливого, приємного, п’янкого. — Чаклунка, — проспівала вона, труснувши головою і презирливо всміхнувшись. — Чаклунка з крайньої Півночі.

Лоґен завмер, розтуливши рота. Його ненависть почала згасати. Всі вони були друзями. Навіть більше, ніж друзями. Він не міг відірвати від неї очей, та й не хотів. Решта присутніх у кімнаті зникли. Здавалось, ніби вона говорить саме до нього, і найбільше в світі він бажав, щоб вона не спинялась…

Але Баяз лише розсміявся.

— Справжня чаклунка, та ще й із золотим голосом! Як прекрасно! Я вже давно його не чув, але тобі він тут не знадобиться.

Лоґен струснув головою, і його знову сповнила палка й обнадійлива ненависть.

— Скажи мені, щоб стати чаклункою, потрібно вчитися? Чи достатньо начепити сякі-такі брязкальця і намастити фарбою довкола очей? — Очі Кориб звузились до страшних блакитних щілин, але Перший з-поміж магів не дав їй можливості висловитись.

— Та ще й з крайньої Півночі, нічого собі! — Він ледь здригнувся. — Там, напевно, холодно в цю пору року. Морозить у грудях, еге ж? Ти прийшла до нас по тепло чи з якоїсь іншої причини?

— Я йду туди, куди наказує мій король, — прошипіла вона, ще вище задерши гостре підборіддя.

— Твій король? — запитав Баяз і почав зиркати кімнатою, так наче десь у кутку ховався незнайомий гість.

— Мій батько — тепер король Півночі! — гаркнув Скейл. За мить він вишкірився до Лоґена. — Ти мав би схилити перед ним коліно, Кривава Дев’ятко! — Він перевів погляд на Баяза. — І ти теж, старий!

Перший з-поміж магів розвів руками на знак вибачення.

— О, прошу, але я ні перед ким не схиляю колін. Вже застарий для цього. Скутість у рухах, знаєте.

Скейл рушив вперед, гупаючи чобітьми по підлозі, і вже хотів було вилаятись, коли батько спинив його легким дотиком руки.

— Годі, синку, обійдемося без схиляння колін. — Його голос був холодним і рівним, як свіжий сніг. — Нам негоже сваритись. Хіба в нас не ті самі інтереси? Мир? Мир на Півночі? Я прийшов лише, щоб попросити в тебе ради, Баязе, як чинив колись. Хіба це настільки зле — звертатися по допомогу до старого друга?

Важко було уявити більш щиру, розумну, надійну людину. Але Лоґена не обдуриш.

— А хіба зараз на Півночі не панує мир? — Баяз відкинувся на спинку крісла, склавши перед собою руки. — Хіба давнім чварам не прийшов кінець? Хіба ти не переміг? Хіба в тебе нема всього, що ти хотів, і навіть більше? Король Півночі, еге? Чим ще я можу тобі допомогти?

— Я ділюсь думками лише з друзями, Баязе, а ти останнім часом поводився аж ніяк не по-дружньому. Ти проганяєш моїх посланців, навіть мого сина. Ти прихищаєш моїх запеклих ворогів. — Він кинув хмурий погляд на Лоґена і скривив губи. — Ти хоч знаєш, що воно таке, Кривава Дев’ятка? Тварина! Боягуз! Клятвопорушник! Таке ти полюбляєш товариство?

Повернувшись до Баяза, Бетод дружелюбно всміхнувся, проте в його голосі тепер звучала погроза.

— Боюся, прийшов час вирішувати, зі мною ти чи проти мене. Тут не може бути компромісів. Або ти станеш частиною мого майбутнього, або залишишся пережитком минулого. Вибір за тобою, дорогий друже.

Лоґен пам’ятав, як Бетод ставив людей перед таким вибором раніше. Одні прогинались. Інші відправлялися в могилу.

Але Баяз, схоже, не збирався поспішати.

— Що ж обрати? — Він поволі потягнувся вперед і взяв зі стола люльку. — Майбутнє чи минуле? — Маг підійшов до каміна, присів спиною до трьох гостей, дістав гілку з вогнища, підніс її до чаші люльки і взявся пахкати. Здавалося, минула вічність, доки він нарешті її розпалив. — З тобою чи проти тебе? — роздумував він, сідаючи на стілець.

— Ну? — вимогливо запитав Бетод.

Баяз звів очі до стелі і випустив тоненьку цівку жовтого диму. Кориб зміряла мага зневажливим, крижаним поглядом, Скейл сіпався від нетерплячки, а Бетод чекав, ледь-ледь прищурившись. Нарешті Баяз важко зітхнув.

— Гаразд. Я з тобою.

Бетод широко посміхнувся, а Лоґен відчув страшне розчарування. Він сподівався від Першого з-поміж магів, що той зробить кращий вибір. Ну і дурень, що до сих пір так і не вибавився від сподівань.

— Добре, — пробурмотів король Півночі. — Я знав, що ти зрештою розділиш мої погляди. — Він повільно облизав губи, немов зголодніла людина, побачивши, що їй несуть їжу. — Я збираюся захопити Енґлію.

Баяз здійняв брову, тоді почав гиготіти, а потім загупав кулаком по столу.

— Оце сказонув! Ти вважаєш, що твоє королівство і мир — речі несумісні, га, Бетоде? Клани не звикли товаришувати, так? Вони ненавидять одне одного і тебе теж ненавидять, я правий?

— Так, — усміхнувся Бетод, — вони трохи неспокійні.

— О, не сумніваюсь! Але відправ їх на війну із Союзом, і з них утвориться нація, га? Вони, звичайно, об’єднаються проти спільного ворога. А що буде, коли ти переможеш? Ти станеш чоловіком, який зробив неможливе! Чоловіком, який прогнав клятих південців з Півночі! Тебе любитимуть або, принаймні, боятимуться більше, ніж будь-коли. Ну, а якщо програєш, то хоча б на якийсь час займеш ділом клани, заодно виснажуючи їхні сили. Тепер я пам’ятаю, за що ти мені подобався! Чудовий план!

Бетод загордився.

— Звичайно. І ми не програємо. Союз вразливий, гордовитий, неготовий. З твоєю допомогою…

— З моєю допомогою? — урвав його Баяз. — Ти забагато на себе береш.

— Але ж ти…

— А! — маг стенув плечима. — Та я брехун.

Баяз підніс до рота люльку. На мить запала приголомшлива тиша. Потім очі Бетода звузились. Очі Кориб розширились. А масивний лоб Скейла спантеличено наморщився. Посмішка Лоґена поволі повернулась.

— Брехун? — прошипіла чаклунка. — Я би сказала, що щось значно гірше! — Її голос досі мав співучу нотку, але тепер вона завела іншу пісню — жорстку, пронизливу, разючу, як удар убивці. — Ти старий черв’як! Ховаєшся тут за своїми стінами, слугами, книжками! Твій час давно минув, дурню! Від тебе залишилися самі слова і прах! — Перший з-поміж магів спокійно стиснув губи і випустив дим. — Слова і прах, старий черв’яче! Ось побачиш, що буде. Ми ще прийдемо у твою бібліотеку! — Чаклун обережно поклав свою люльку на стіл — з неї все ще вився тоненький димок. — Ми прийдемо у твою бібліотеку, і стіни спізнають наш молот, слуги — наш меч, а книги — вогонь! Спізнають…

— Мовчи. — Баяз почав супитися, ще більше, ніж кілька днів тому надворі, коли зустрічався з Кальдером. Лоґен знову відчув бажання відступити подалі, і тепер воно було значно сильнішим. Він збагнув, що очима вже шукає якийсь непримітний сховок. Губи Кориб досі ворушились, але з них зривалося лише беззмістовне хрипіння.

— Кажеш, мої стіни знесеш? — пробурмотів Баяз. Він так сильно насупив свої сиві брови, що на переніссі з’явилися зморшки.

— Кажеш, слуг моїх уб’єш? — запитав Баяз. У кімнаті стало зовсім холодно, хоч у каміні і горіли дрова.

— Кажеш, книги мої спалиш? — загримів Баяз. — Ти забагато ляпаєш язиком, відьмо!

У Кориб підломилися коліна. Її біла рука вчепилася за одвірок, забрязкотіли ланцюжки та браслети, коли вона сповзла по стіні.

— Самі слова і прах, еге ж? — Баяз показав чотири пальці. — Я дав тобі чотири подарунки, Бетоде — сонце взимку, бурю влітку, і ще дві речі, про які б ти і не мріяв, якби не моє Мистецтво. Що я отримав від тебе навзаєм? Ці озеро й долину, які й так були моїми, і ще лиш одне. — Погляд Бетода метнувся до Лоґена і назад. — Ти досі мій боржник, але попри те відправляєш до мене посланців, висуваєш вимоги і пробуєш командувати мною? Як на мене, це не схоже на гарні манери.

Скейл нарешті зрозумів що до чого, і його очі тепер ледь не вилазили з очниць.

— Манери? Для чого королю манери? Король бере те, що хоче! — і він важко ступив у бік столу.

Скейл, звісно, був досить великим і жорстоким. Та й навряд чи хтось зміг би краще за нього відтовкти лежачого. Але Лоґен не лежав — принаймні, поки що, — і був здоровий, та й маячня цього набундюченого телепня його втомила. Тримаючи руку на руків’ї свого меча, він виступив уперед, щоб відрізати Скейлові шлях.

— Отут і стій.

Принц зміряв Лоґена своїми банькатими очима і здійняв м’ясистий кулак, стиснувши величезні пальці так, що аж побіліли суглоби.

— Не спокушай мене, Дев’ятипалий, боягузлива ти собако! Дні твоєї слави давно минули! Я можу розчавити тебе, як яйце!

— Можеш спробувати, але навряд чи я тобі дозволю. Ти знаєш мою роботу. Ще один крок, і я візьмуся за тебе, трахана ти свинюко.

— Скейле! — гаркнув Бетод. — Нам тут більше нічого робити, це очевидно. Гайда.

Масивний принц зціпив широкі щелепи, стискаючи та розтискаючи могутні кулаки. Він свердлив Лоґена очима з такою лютою звіриною ненавистю, яку тільки можна було уявити. Відтак він вишкірився і повагом відступив.

Баяз нахилився вперед.

— Ти казав, що принесеш на Північ мир, Бетоде, а що зробив насправді? Пустився у війни, одну за другою! Земля знекровлена через твою пиху та жорстокість! Король Півночі? Ет! Ти не вартий моєї допомоги! А які великі надії я на тебе покладав!

Бетод тільки насупився, а його очі зоставалися такими ж холодними, як самоцвіт на чолі.

— Ти зажив собі ворога, Баязе, а я — страшний ворог. Найстрашніший. Ти пошкодуєш про цей день. — Він перевів свій презирливий погляд на Лоґена. — А щодо тебе, Дев’ятипалий, то не чекай більше від мене милосердя! Тепер кожен північанин стане твоїм ворогом! Тебе будуть ненавидіти, переслідувати і проклинати, куди б ти не пішов! Я за цим прослідкую!

Лоґен стенув плечима. В цьому не було нічого нового. Баяз підвівся з крісла.

— Ти своє сказав, тепер хапай відьму і забирайтесь геть!

Кориб вибралася з кімнати першою, досі важко сапаючи.

Скейл востаннє скосив очі на Лоґена, а тоді розвернувся і побрів геть. Останнім вийшов так званий король Півночі, спроквола кивнувши й обвівши спопеляючим поглядом кімнату. Коли їхні кроки стихли у глибині коридору, Лоґен вдихнув на повні груди, заспокоївся і відпустив руків’я меча.

— Що ж, — весело підсумував Баяз, — нічогенько все пройшло.

Дорога між двома дантистами

Було вже по опівночі, і Мідлвей потопав у темряві. У темряві та смороді. Біля доків завжди смерділо — застояною морською водою, гнилою рибою, смолою, потом і кінськими кізяками. За декілька годин цю вулицю сповнять шум і метушня юрби: крики купців, лайка вантажників, біганина торговців і гуркіт сотень возів і возиків по брудній бруківці. Люди нескінченною хвилею сновигатимуть з кораблів на кораблі, люди з усіх куточків світу вигукуватимуть щось усіма мовами, що існують під сонцем. Але вночі на цій вулиці безлюдно. Безлюдно і тихо.

«Тихо як у могилі, а смердить ще гірше».

— Нам сюди, — мовив Северард, рушивши до темного входу у вузький провулок, що тіснився між двома похмурими складами.

— Багато клопоту він тобі завдав? — запитав Ґлокта, важко шкутильгаючи вслід.

— Та не дуже.

Практик поправив маску, впустивши трохи повітря.

«Мабуть, під нею добряче парить — а що ж тут дивного, коли постійно дихаєш і пітнієш. Недарма у практиків зазвичай кепський характер».

— Він завдав трохи клопоту матрацу Ревса — порізав його на шматки. Але потім Фрост гепнув його по макітрі. Кумедно. Коли цей хлопець гепає чоловіка по макітрі, весь його запал враз вивітрюється.

— А що з Ревсом?

— Ще живий.

Світло від лампи Северарда впало на купу зігнилого ганчір’я. Ґлокта почув, як у темряві з пищанням розбігаються щури.

— Ти знаєш всі найкращі райони, чи не так, Северарде?

— За це ви мені й платите, інквізиторе. — Його брудний чорний чобіт необережно чавкнув, ступивши у смердючу купу. Ґлокта обережно обійшов її, притримуючи вільною рукою поли свого плаща. — Я тут виріс, — продовжив практик. — Тутешній люд не задає запитань.

— Ми — винятки.

«У нас завжди є запитання».

— Звичайно, — Северард приглушено реготнув, — ми ж Інквізиція. — Світло лампи вихопило з темряви погнуті залізні ворота, над якими височіла увінчана іржавими штирями стіна. — Прийшли.

«Мила місцина, тут ні відняти, ні додати».

Схоже, воротами давно не користувались, бо коли практик, відімкнувши, з силою відчинив їх, іржаві петлі жалібно заскрипіли. Ґлокта незграбно переступив через калюжу, що набралась у вибоїні, і вилаявся, коли край плаща черкнув брудну воду.

Петлі знову завищали, коли Северард, морщачи від натуги лоба, зачинив важкі ворота, після чого він зняв заслінку з ліхтаря й освітив широкий декоративний двір, зарослий бур’янами, захаращений будівельним сміттям й уламками дощок.

— Ось ми й на місці, — сказав Северард.

Колись це, напевно, була розкішна будівля. «Скільки коштували усі ці вікна? А декоративна кам’яна кладка? Відвідувачів, мабуть, вражало якщо не багатство власника, то принаймні його бездоганний смак».

Але усе це залишилося в минулому. Вікна були щільно забиті гнилими дошками, а кам'яні завитки вкрив мох і засохлий пташиний послід. Тонкий шар зеленого мармуру на колонах потріскався і почав лущитись, являючи на світ божий давню штукатурку. Все обсипалось, поламалось і погнило. Всюди були розкидані відпалі шматки фасаду, що відкидали довгі тіні на високі стіни двору. По дорозі Ґлокту зустрів скорботний погляд побитого херувима, якому бракувало півголови.

Він очікував побачити якийсь бруднючий склад, якийсь сирий підвал побіля води.

— Що це за маєток? — запитав інквізитор, роздивляючись занедбані хороми.

— Його побудував якийсь купець багато років тому. — Северард копнув відламаний шматок скульптури, що лежав у нього на шляху, і той з гуркотом покотився у темряву. — Багатий чоловік, дуже багатий. Хотів жити біля своїх складів і причалів, наглядати за тим, як ідуть справи.

Практик збіг по потрісканих, моховитих сходах до велетенських, облущених дверей.

— Він гадав, що й інші підхоплять цю ідею, але де там, бо який дурень захотів би жити тут із власної волі? Потім він втратив усі гроші, як ото часто трапляється з купцями. І його кредитори ніяк не могли знайти покупця на це майно.

Ґлокта подивився на зламаний, перехняблений фонтан, що був наполовину заповнений водостоєм.

— Не дивно.

Северардова лампа ледь освітлювала неосяжний вестибюль. З мороку навпроти проступали обриси двох велетенських, вигнутих сходів. На рівні другого поверху вздовж стін тягнувся широкий балкон, але значна його частина обвалилась, проламавши прогнилі дошки внизу, так що один із сходових маршів, надірвавшись, просто висів у повітрі. Волога підлога була всіяна шматками відбитої штукатурки і шиферу, що нападав з даху, уламками дощок і бризками сірого пташиного посліду. Крізь кілька зяючих дірок у даху проглядалось нічне небо. Ґлокта чув, як на темних кроквах тихо туркотіли голуби і десь повільно скрапувала вода.

«Ну і місце».

Ґлокта стримав усмішку.

«Чимось схоже на мене самого. Ми обидва колись були неймовірними, і дні нашої слави давно залишились у минулому».

— Тут просторо, правда? — запитав Северард, пробираючись крізь розкидане сміття до темного проходу під понівеченими сходами, а його лампа під час руху відкидала химерні, косі тіні.

— О так, місця тут вистачить іще принаймні на одну тисячу в’язнів.

Ґлокта поплівся за ним, важко спираючись на палицю, занепокоєний слизькою підлогою під ногами. «Зараз посковзнусь і гепнуся на сраку, просто у пташине лайно. От буде весело».

За аркою відкривався пошарпаний коридор, де потріскана штукатурка пообсипувалася цілими пластами, оголивши змокрілу цеглу. По обидва боки коридору виринали понурі проходи.

«Таке місце здатне гарно попсувати нерви людині, яка схильна до нервовості. Вона може науявляти собі всіляких жахіть, що можуть ховатися у цих кімнатах — одразу ж за межею світла лампи, або ще страшніших речей, які, можливо, творяться у темряві».

Ґлокта поглянув на Северарда, котрий легко ступав попереду, щось нерозбірливо насвистуючи під маскою, і спохмурнів.

«Але нам не властива нервовість. Мабуть, ми і є тими самими жахіттями. І, мабуть, ці ще страшніші речі — справа наших рук».

— Скільки тут кімнат? — запитав Ґлокта, човгаючи вслід.

— Тридцять п’ять, не рахуючи кімнат для слуг.

— Справжній палац. Як ти його, в дідька, знайшов?

— Я тут іноді ночував після смерті мами. Знайшов лазівку. Тоді дах ще був здебільшого цілим, відтак спати було сухо. Сухо і безпечно. Ну, наскільки це взагалі можливо.

«Ох, яке важке ти мав життя. Певно, головоріз і кат — це справжній крок вперед для тебе, правда? Кожен має свої виправдання, і що мерзенніша людина, то слізливіша її історія. Цікаво, а яка історія в мене?»

— Ти як завжди винахідливий, еге ж, Северарде?

— За це ви мені й платите, інквізиторе.

Вони увійшли до просторого приміщення: це могла бути вітальня, кабінет або навіть бальна зала, стільки тут було місця. Колись прекрасні панно тепер провисали на стінах, вкриті цвіллю і полущеною позолотою. Северард підійшов до одного, яке все ще доволі міцно трималося, і міцно натиснув збоку на раму. Почулось тихе клацання, і панно розійшлося, відкриваючи темну арку.

«Таємний хід? Як чарівно! Як зловісно! Як напрочуд доречно!»

— Цей будинок, як і ти, сама несподіванка, — мовив Ґлокта, важко кульгаючи до арки.

— І не повірите, на яку ціну я сторгувався.

— Ми його купили?

— О ні. Я його купив. За гроші Ревса. А тепер здаю вам в оренду. — Очі Северарда зблиснули у світлі лампи. — Цей будинок — золоте дно!

— Ха! — реготнув Ґлокта, обережно дибуляючи вниз сходами.

«Нічого собі, він ще й ділову жилку має. Хтозна, може, одного дня я працюватиму на архілектора Северарда. У світі ще й не таке буває».

Тінь Ґлокти маячила перед ним, простягаючись у темряву, поки він бочком спускався сходами, намацуючи правою рукою прогалини між грубими каменями, щоб хоч якось втримувати рівновагу.

— Підвали тягнуться на багато миль, — пробурмотів Северард ззаду. — У нас є власний вихід до каналів, і до каналізації теж, якщо вам цікаво.

Вони минули темний прохід зліва, а потім ще один справа, поволі спускаючись все нижче й нижче.

— Фрост каже, що звідси можна дістатись аж до Аґріонта, ні разу не піднімаючись на поверхню.

— Це може нам стати у пригоді.

— Авжеж, якщо вдасться стерпіти сморід.

Лампа Северарда освітила масивні двері з невеличким заґратованим віконцем.

— Ось ми й знову вдома, — сказав він і чотири рази коротко постукав.

За мить із темряви віконця вигулькнуло лице практика Фроста у масці.

— Це ми.

Очі альбіноса не проявили навіть дрібки приязні чи впізнавання. «Втім, як завжди». По той бік гримнули важкі засуви, і двері плавно відчинилися.

Всередині містилися стіл і стілець, а на стінах висіли свіжі смолоскипи, однак їх ніхто ще не запалював.

«Напевно, поки ми не приволочилися сюди зі своєю лампою, тут стояла суцільна темрява».

Ґлокта перевів погляд на альбіноса.

— Ти що, просто сидів у темряві?

Кремезний практик стенув плечима, на що Ґлокта похитав головою.

— Іноді ти мене хвилюєш, практику Фросте, справді хвилюєш.

— Він тут, — сказав Северард і рушив далі по коридору, лунко цокаючи підборами по вимощеній плитняком підлозі.

Колись це, мабуть, був винний погріб: з кожного боку розташовувалось кілька склепінчастих кімнат, відгороджених міцними решітками.

—Ґлокто!

Салем Ревс міцно вчепився пальцями у ґрати, притиснувши лице поміж ними. Ґлокта спинився перед камерою, щоб хоч трохи дати перепочити хворій нозі.

— Ревсе, як ся маєш? Я не очікував побачити тебе так скоро.

Він уже встиг схуднути, а його шкіра обвисла й зблідла, і на ній досі виднілися сліди синців.

«Він виглядає кепсько, дуже кепсько».

— Що відбувається, Ґлокто? Прошу, скажи, чому я тут?

«А чому б і ні?»

— Архілектор вважає, що з тебе ще може бути якась користь. Він хоче, щоб ти дав свідчення. — Ґлокта нахилився до грат. — Перед Відкритою Радою, — прошепотів він.

Ревс ще більше зблід.

— А далі що?

— Побачимо.

«Енґлія, Ревсе, Енґлія».

— А якщо я відмовлюся?

— Відмовиш архілектору? — Ґлокта реготнув. — Ні-ні-ні, Ревсе. Не варто робити нічого подібного.

Інквізитор розвернувся і пошкандибав за Северардом.

— Заради усього святого! Тут же темно!

— Нічого, звикнеш! — кинув Ґлокта через плече.

«Дивовижно, до чого здатна звикнути людина».

В останній із кімнат сидів їхній новий в’язень. Прикутий до скоби на стіні, голий і, звісно, з мішком на голові. Він був низький і коренастий, трохи товстуватий, і мав свіжі подряпини на колінах, які очевидно заробив, коли його шпурнули на грубу кам’яну підлогу камеру.

— То це і є наш вбивця, га?

На голос Ґлокти чоловік перекотився, став на коліна і подався вперед, натягнувши ланцюги. Спереду крізь мішок просочилося трохи крові і засохло, від чого на парусині утворилася коричнева пляма.

— Дуже неприємний тип, — мовив Северард. — Хоча зараз він не виглядає вже таким страшним, еге ж?

— Як припече, вони всі робляться сумирними. Де будемо працювати?

Очі Северарда ще дужче засяяли.

— О, вам сподобається, інквізиторе.

— Виглядає трохи театрально, — мовив Ґлокта, — але то нічого.

Кімната була велика і кругла, з купольною стелею, а вигнуті стіни вкривав незвичний розпис. На траві лежало тіло чоловіка, всіяне кривавими ранами, а на його фоні виднівся ліс. Від чоловіка віддалялися одинадцять постатей, шість з одного боку і п’ять — з іншого, зображені у профіль, у недоладних позах, і одягнені в біле, але їхніх облич було не розібрати. Вони стояли лицем до іншого чоловіка в усьому чорному, котрий розкинув руки, а за його спиною палало море яскраво намальованого вогню. Різке світло шести сяйливих ламп не перетворює цю роботу на більш привабливу.

«Може, вона й не найкращої якості — радше прикраса, ніж витвір мистецтва, проте ефект все одно досить вражаючий».

— Навіть гадки не маю, що це таке, — сказав Северард.

— Магьтер Твогець, — пробурмотів практик Фрост.

— Звісно, — кинув Ґлокта, споглядаючи темну постать на стіні і спалахи полум’я за нею. — Тобі треба підтягнути історію, практику Северарде. Це майстер Творець, Канедіас. — Він повернувся і вказав на конаючого чоловіка на протилежній стіні. — А це великий Джувенс, якого він убив. — Інквізитор махнув рукою на постаті у білому. — А це учні Джувенса, маги, які йдуть за нього мститись.

«Страшилки для дітей».

— Хто готовий платити за таке лайно на стінах свого погребу? — запитав Северард, хитаючи головою.

— О, колись подібні речі були досить популярними. У палаці є кімната з таким самим розписом. Це копія, і то поганенька.

Ґлокта поглянув на затінене обличчя Канедіаса, який грізно споглядав кімнату, і на кривавий труп на стіні навпроти.

— І все ж є у цьому щось тривожне, еге ж?

«Нехай і є, але яка в біса різниця».

— Кров, вогонь, смерть, помста. Не знаю, нащо таке малювати в погребі. Можливо, наш товариш-купець приховував щось нечисте.

— Люди при грошах завжди щось таке приховують, — сказав Северард. — А хто ці двоє?

Ґлокта нахмурився і прищурив очі. Обабіч, під руками Творця, виднілися дві маленькі, невиразні постаті.

— Хтозна, — відказав Ґлокта, — може, це його практики.

Северард розсміявся. Навіть з-за маски Фроста долинув легенький видих, хоча його очі не видавали жодних ознак втіхи.

«Ого, добряче ж я його розважив».

Ґлокта пошкандибав до столу в центрі кімнати. Обабіч гладкої, відполірованої поверхні стояли два крісла. Одне було скромним і жорстким, на кшталт тих, що зустрічались у підвалах Будинку питань, зате інше просто приголомшувало. Воно було майже як трон: видовжені підлокітники, висока спинка і коричнева, шкіряна оббивка.

Ґлокта вперся палицею у стіл і обережно сів, тамуючи біль в спині.

— О, це чудове крісло, — вимовив він, повільно втискаючись у м’яку шкіряну оббивку і випростовуючи ногу, що аж палала від довгої дороги.

Йому щось муляло. Він зазирнув під стіл. Там до пари стояв підніжок.

Ґлокта закинув голову й зареготав.

— О, це взагалі пречудово, але не варто було!

Він заклав ногу на ослінчик і ахнув від задоволення.

— Це найменше, що ми могли зробити, — сказав Северард, склавши руки на грудях і спершись на стіну поруч із Джувенсом, котрий стікав кров’ю. — Ми добре збагатилися завдяки твоєму другу Ревсу, дуже добре. І ти завжди про нас піклувався, а ми цього не забуваємо.

— Уг-гу, — протягнув Фрост, киваючи головою.

— Ви мене розбалуєте.

Ґлокта провів пальцем по начищеному дерев’яному підлокітнику.

«Мої хлопці. Де б я був без них? Певно, лежав би досі в ліжку вдома, а біля мене метушилась би мама, хвилюючись, як тепер знайти мені пристойну дружину».

Він оглянув інструменти на столі. Там, звісно, стояв його ящик, і декілька інших речей — трохи потертих, але все ще цілком справних. Його увагу привернула пара кліщів з довгими ручками. Він глянув на Северарда.

— Зуби?

— Я подумав, що це непоганий початок.

— І справді. — Ґлокта облизав свої порожні ясна, а тоді захрускотів пальцями, одним за другим. — Що ж, хай будуть зуби.

Як тільки зняли кляп, убивця почав кричати до них штирійською, плюючись і лаючись та безглуздо смикаючи ланцюги. Ґлокта не розумів ні бельмеса.

«Але, гадаю, я більш-менш вловлюю сенс. Думаю, це щось дуже образливе. Щось про наших матерів і все таке. Але мене нелегко образити».

Він виглядав підтоптаним: обличчя рябе від віспи, ніс неодноразово зламаний і викривлений.

«Яке розчарування! Я сподівався, що хоч цього разу мерсери наймуть когось пристойного, але купці є купцями. Вони завжди шукають вигоди».

Практик Фрост припинив безглуздий потік лайки, гарненько гепнувши чоловіка в живіт.

«Це перейме йому подих на хвилинку. Якраз вистачить, щоб вставити слово».

— Так, — сказав Ґлокта, — ми не будемо терпіти цих дурниць. Ми знаємо, що ти професіонал, якого відправили, щоб непомітно виконати роботу. Але хіба можна бути непомітним, коли говориш чужою мовою, га?

В’язень нарешті перевів дух.

— Будьте прокляті, драні виродки! — кинув він засапано.

— Прекрасно! Спільна мова чудово підійде для наших балачок. Передчуваю, що таких в нас буде декілька. Ти хотів би щось дізнатися про нас, перш ніж ми почнемо? Чи зразу в бій?

В’язень підозріло скосив очі на мальовану постать майстра Творця, що нависала над головою Ґлокти.

— Де я?

— Ми недалеко від Мідлвей, біля води.

Ґлокта скривився, коли його ногу раптом скорчило. Він обережно її випростував, почекав, поки хрусне у коліні, а тоді продовжив.

— Щоб ти знав, Мідлвей — один з головних шляхів міста, який пролягає прямо через його серце, від Аґріонта до моря. Він проходить через багато різних районів і охоплює чимало напрочуд прикметних будівель. Деякі, що належать до справжніх окрас міста, перебувають на відстані витягнутої руки. Однак для мене це всього лише дорога між двома дантистами.

Очі в’язня звузились, а тоді погляд метнувся до інструментів на столі.

«Вже не лається. Схоже, що згадка про дантистів прикула його увагу».

— По інший бік проспекту, — Ґлокта вказав приблизно на північ, — в одному із найбагатших районів міста, навпроти міських садів, у прекрасному білому домі просто біля Аґріонта знаходиться заклад майстра Фаррада. Чув про такого?

— Йди в пизду!

Ґлокта здійняв брови.

«Якби ж то!»

— Кажуть, що майстер Фаррад — найкращий дантист у світі. Здається, він народився у Гуркулі, але йому вдалося уникнути тиранії Імператора і приїхати в Союз, де він зажив значно краще, рятуючи наших найбагатших городян від жахів карієсу. Коли я повернувся зі своєї маленької подорожі на Південь, сім’я відправила мене до нього, аби дізнатися, чи можна мені якось допомогти. — Ґлокта широко всміхнувся, предметно показуючи убивці свою проблему. — Звісно, що допомогти було нічим. Кати імператора про це подбали. Але він в біса чудовий дантист — так усі кажуть.

— То й що?

Ґлокта перестав всміхатись.

— По цей бік Мідлвей, біля моря, серед бруду, багна і нечистот доків знаходжусь я. Може, тут і дешевша оренда, але я цілком певен, що як тільки ми проведемо трохи часу разом, ти вважатимеш мене не менш талановитим за шанованого майстра Фаррада. Просто мої таланти лежать в іншій площині. Добрий майстер полегшує біль своїх пацієнтів, а от я дантист… — Ґлокта поволі нахилився вперед, — іншого штибу.

Убивця розсміявся йому в обличчя.

— Думаєте, ви можете налякати мене мішком на голові та огидною мазаниною? — Він зиркнув на Фроста і Северарда. — Ви, купка покручів?

— Гадаєш, ми тебе лякаємо? Ми троє? — Ґлокта дозволив собі смішок. — Ось ти сидиш сам-самісінький, беззбройний і добряче зв’язаний. Хто, крім нас, знає, де ти, або хоче знати? У тебе немає надії на порятунок або втечу. Усі ми тут професіонали. Я гадаю, ти можеш приблизно здогадатись, що на тебе чекає. — Ґлокта розплився у нудотній усмішці. — Звичайно, ми тебе лякаємо, не придурюйся. Визнаю, тобі гарно вдається це приховувати, але то не надовго. Ось-ось надійде та нещаслива година, коли ти благатимеш, щоб ми знову накинули на тебе мішок.

— Я вам не скажу ні слова, — гаркнув убивця, глянувши йому прямо у вічі. — Ні слова.

«Слова сильної людини. Але поки за тебе не взялися як слід, вдавати сильного легко. Чи мені про це не знати?!»

Ґлокта легенько розтер ногу. Кров уже добре циркулювала, а біль майже вщух.

— Давай не будемо ускладнювати. Все, що мені зараз треба, це імена. Лише імена. Чому б нам не почати з твого? Це ти мав би знати.

Вони зачекали. Северард і Фрост дивилися на в’язня: зелені очі всміхалися, рожеві — ні. Тиша.

Ґлокта зітхнув.

— Гаразд.

Фрост впер кулаки обіч щелепи убивці і почав тиснути, аж поки не оголилися зуби. Северард запхав кінці кліщів у рот і змусив в’язня розтиснути щелепи. Убивця вирячив очі.

«Боляче, правда? Повір, це тільки квіточки».

— Будь обережний з язиком, — нагадав Ґлокта. — Нам треба, щоб він говорив.

— Не хвилюйтеся, — пробурмотів Северард, заглядаючи у рот убивці. Нараз він різко відсахнувся. — Фу! У нього з рота смердить, як із канави!

«Прикро, але я й не здивований. Наймані убивці рідко переймаються гігієною».

Ґлокта повагом підвівся і, кульгаючи, обігнув стіл.

— Так-так, — прошепотів він, затримавши руку над інструментами, — з чого почати?

Він узяв медичну голку і, міцно тримаючись однією рукою за палицю, потягнувся вперед і почав уважно оглядати зуби вбивці.

«Видовище не із найкращих, це точно. Краще вже мати такі зуби, як у мене, ніж такі, як у нього».

— Людоньки, та ці зуби в жахливому стані. Вони прогнили від і до. Не дивно, що у тебе тхне із рота. Для чоловіка твого віку це неприпустимо.

— А-а-а! — зойкнув в’язень, коли Ґлокта торкнувся нерва. Він спробував було щось сказати, але з кліщами в роті щось зрозуміти із того було ще важче, ніж практика Фроста.

— Тихенько, свою можливість говорити ти вже використав. Можливо, в тебе з’явиться потім ще одна нагода, але я поки не вирішив. — Ґлокта відклав голку на стіл, сумно хитаючи головою. — Твої зуби — це срамотне блядство. Гидко дивитися. По правді, вони вже самі скоро випадуть. Знаєш, — мовив він, беручи зі столу молоточок і стамеску, — я гадаю, що без них тобі буде навіть краще.

Плоскоголові

Того сірого ранку Шукач сидів посеред холодного, мокрого лісу і міркував про те, наскільки раніше все було кращим. Сидів собі, наглядав за рожном, час від часу повертаючи його, і стараючись не надто нервуватись від очікування. Тул Дуру цьому ніяк не допомагав. Він ходив взад-вперед по траві, кружляв навколо старих каменів, стираючи свої велетенські чоботи, і взагалі проявляв не більше терпцю, ніж вовк у пору гону. Шукач дивився, як він ступає — туп, туп, туп. Він уже давно зрозумів, що гарні борці вправні лише в одному — в боротьбі. Коли ж справа стосується будь-чого іншого, а особливо чекання, то користі з них хуй там дочекаєшся.

— Чому б тобі не присісти, Туле? — пробурмотів Шукач. — Каменів тут вистачає. Та й усе ж біля вогню тепліше. Перепочинь трохи, і не тупай так, бо ти мені на нерви дієш.

— Присісти? — обурився велетень, підійшовши впритул і нависнувши над Шукачем, як здоровецький будинок. — Як я, втім, як і ти, можемо сидіти?

Насупивши свої пишні, густі брови, він подивився на руїни та дерева за ними.

— Ти впевнений, що це те місце?

— Так, я впевнений.

Шукач окинув поглядом розколоті камені, всім серцем сподіваючись, що не схибив. Але одного він не міг заперечувати — поки що їх ніде не було видно.

— Вони прийдуть, не хвилюйся.

«Якщо їх усіх не повбивали», — подумав він, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Він провів достатньо часу в походах з Тул Дуром Грозовою Хмарою, щоб зрозуміти — не варто його нервувати. Якщо, звісно, не кортить, аби тобі проломили голову.

— Просто хочу, щоб вони вже скоріше прийшли, — гігантські руки Тула стиснулися в кулаки, якими можна було колоти камінь. — В мене нема бажання просто сидіти і морозити сраку!

— Та в мене теж, — відповів Шукач, показавши долоні і з усіх сил стараючись бути обережним, — але не переживай так, здорованю. Вони скоро з’являться, як ми й планували. Це те місце.

Він глянув на кабана, який потріскував на вогні, стікаючи жирним соком. На язик у роті вмить набігла слина, а ніс заповнив запах м’яса… і чогось іще. Чогось ледь вловимого. Він звів голову і принюхався.

— Щось відчуваєш? — запитав Тул, вдивляючись у ліс.

— Ага, щось.

Шукач нагнувся і взявся за лук.

— Що там? Шанка?

— Невпевнений, можливо.

Він принюхався ще раз. Пахло чоловіком, і то доволі смердючим.

— Я міг вас, голубків, захерачити!

Шукач різко обернувся, заледве не впавши і не впустивши лук. Менш ніж за десять кроків позаду нього, із завітряного боку до вогню з кривою усмішкою крався Чорний Доу. Поряд із ним ішов Мовчун — його обличчя, як завжди, було наче стіна.

— Паскуди! — заволав Тул. — Я ледь не обісрався від ваших піжмурок!

— Прекрасно, — сказав Доу в’їдливо. — Скинути трохи сала тобі, блядь, не завадить.

Шукач глибоко вдихнув і відклав свій лук. Він був, звичайно, радий, що не схибив з місцем, але можна було обійтись і без отих страхів. Шукача тіпало відтоді, як Лоґен на його очах злетів зі скелі. Перекинувся через край, і все — ніхто нічого не зміг вдіяти. Це смерть — вона приходить, коли їй забагнеться, така правда життя.

Мовчун переліз через розколоті камені і сів поряд із Шукачем, привітавши його чи не найбільш стриманим кивком.

— М’ясо? — гаркнув Доу, а тоді проштовхнувся повз Тула, плюхнувся біля вогню і, відірвавши від туші ногу, ввіп’явся в неї зубами.

І все. Вони не бачилися місяць, а то й більше, і таким було його вітання.

— Багатий той, в кого багато друзів, — тихо процідив крізь зуби Шукач.

— Що ти сказав? — бризнув слиною Доу, озираючи все довкола холодним поглядом. Його рот був набитий вепрячим м’ясом, а брудне щетинисте підборіддя блищало від жиру.

Шукач знову підняв долоні.

— Нічого образливого. — Він провів достатньо часу в походах із Чорним Доу, щоб зрозуміти — краще перерізати собі горло, ніж розізлити цього скаженого виблядка. — Коли ми розійшлись, були якісь проблеми? — запитав Шукач, стараючись змінити тему.

Мовчун кивнув.

— Та трохи.

— Йобані плоскоголові! — гримнув Доу, забризкавши Шукача м’ясом. — Вони, сука, повсюди! — Він махнув ногою кабана над вогнем так, ніби це був меч. — З мене досить цього гівна! Я повертаюся на Південь. Тут і так від холоду можна охуїти, так ще й повсюди йобаних плоскоголових як гною! Мерзота! Я рушаю на Південь!

— Боїшся? — запитав Тул.

Доу повернувся, щоб осяяти його великою жовтою посмішкою, і Шукач поморщився. Це було в біса дурне питання. Чорний Доу не боявся ніколи в житті. Він просто не відав страху.

— Щоб я, та й напудився кількох шанка? — Він огидно зареготав. — Ми трохи попрацювали, поки ви двоє хропли. Підготували їм теплий нічліг. Такий теплий, що аж гарячий.

— Ми їх спалили, — буркнув Мовчун. Можна було вважати, що на сьогодні він виговорився.

— Спалили охуєнну купу цих паскуд, — прошипів Доу, шкірячись так, ніби не було в світі кращого видовища за згорілі трупи. — Вони лякають мене не більше, ніж ти, здорованю, але це не означає, що я збираюся сидіти і чекати на них тут, поки Тридуба витягне з ліжка свою стару обвислу сраку. Я рушаю на Південь! — Він відірвав ще один кусень м’яса.

— В кого там обвисла срака?

Шукач усміхнувся, коли побачив, що до вогню прямує Тридуба, і підвівся, щоб потиснути старшому руку. З ним, як завжди, був Форлі Найслабший, тож Шукач поплескав малюка по спині, коли той проходив повз. Він ледь не збив його з ніг, такий був радий, що вони всі живі-здорові, і пережили цей місяць. Та й ватажок їхній компанії не завадить.

Всі виглядали напрочуд щасливими, усміхались, тиснули руки і таке інше. Всі, крім, Доу, звісно. Він просто сидів, утупившись у вогонь, і з кислою, як старе молоко, міною обсмоктував кістку.

— Радий бачити вас, хлопці, цілими і неушкодженими. — Тридуба зняв свій великий круглий щит із плеча і прихилив його до старої зруйнованої стіни. — Як ви?

— Змерзли, як бляді, — відрізав Доу, не піднімаючи голови. — Ми рушаємо на Південь.

Шукач зітхнув. Не встигли і п’ять хвилин посидіти разом, як уже почалися пересвари. Без Лоґена, котрий тримав усе під контролем, буде важко. Ще й більш од того, тут може і кров пролитись. Проте Тридуба не поспішав заварювати кашу. Він, як завжди, зробив паузу і замислився. Він обожнював все обмізковувати. Саме це робило його таким небезпечним.

— На Південь, га? — перепитав Тридуба, поміркувавши хвилинку. — І коли це таке вирішили?

— Ніхто нічого не вирішував, — встряв Шукач, вкотре показуючи долоні. Він подумав, що тепер часто доведеться так робити.

Тул Дуру кинув похмурий погляд на спину Доу.

— Взагалі нічого, — буркнув він, неабияк роздратований, що хтось інший дозволяє собі вирішувати за нього.

— От і правильно, — сказав Тридуба, тихий і неспішний, як трава навесні, — не пригадую, щоб ми обходилися без голосування.

Доу не задумався ні на хвилинку. Він ніколи не задумувався. Саме це робило його таким небезпечним.

Він зірвався на ноги, пожбуривши кістку на землю, і з войовничим виглядом кинувся до Тридуба.

— Я… сказав… Південь! — гаркнув він, і його очі при цьому вибалушилися, наче бульки в казані.

Тридуба не відступив ні на крок. Відступ був не в його стилі. Він, звичайно, на якусь мить задумався, а тоді й собі зробив крок уперед, і тепер майже торкався носом Доу.

— Якщо ти хотів мати вирішальне слово, треба було перемогти Дев’ятипалого, — гарикнув він, — а не програти йому, як і всі решта.

Зачувши це, Чорний Доу спохмурнів, як ніч. Він не любив, коли йому нагадували про поразки.

— Кривава Дев’ятка ліг у землю! — гаркнув він. — Шукач бачив, правда?

Шукачеві довелось кивнути.

— Ага, — пробурмотів він.

— Ну от! То якого дідька нам товкти сраки тут, на північ від гір, де аж кишить плоскоголовими! Рушаємо на Південь!

— Може, Дев’ятипалий і загинув, — сказав Тридуба в обличчя Доу, — але твій борг — ні. Я не знаю, чому він вирішив залишити в живих такого нікчему, як ти, але саме мене Лоґен назвав другим, — і він тицьнув себе у широкі груди, — а, отже, вирішувати мені! Мені, і нікому іншому!

Шукач завбачливо відступив назад. Вони вже примірялись до бійки, а він не мав бажання отримати в ніс підчас сутички. Таке вже не раз траплялося. Форлі ризикнув їх втихомирити.

— Годі вам, хлопці, — мовив він дружнім, м’яким голосом, — навіщо скубтися? — Нехай Форлі і не був найкращим вбивцею, але він, безумовно, вмів зупиняти інших від вбивства одне одного. Шукач побажав йому удачі. — Ну ж бо, чого би вам не…

— Стули своє трахане хавло! — загарчав Доу, люто ткнувши своїм брудним пальцем в обличчя Форлі. — Хрін чогось вартує твоя думка, Найслабший.

— Облиш його! — гримнув Тул, піднісши свій здоровецький кулак до підборіддя Доу. — Або ти в мене по-іншому заспіваєш!

Шукач не міг на це дивитися. Доу і Тридуба завжди зачіпали одне одного. Вони швидко закипали і так само швидко вгамовувались. Грозова Хмара був людиною іншого крою. Якщо цей бичисько добряче заводився, спинити його могли тільки десять дужих чоловіків з довжелезною мотузкою. Шукач задумався, що в цьому випадку зробив би Лоґен. Він знав би, як спинити їхню сварку, якби був живий.

— Твою мать! — вигукнув Шукач, несподівано зриваючись на ноги від багаття. — На нас полюють йобані шанка! І навіть якщо ми розправимося з ними, то залишається Бетод! У нас і так вистачає з ким зводити рахунки, а ви ще й між собою чубитесь! Лоґен помер, а його місце зайняв Тридуба — тільки так і не інакше!

Він теж потикав пальцем, просто в повітря, а тоді зачекав, щиро надіючись, що його трюк спрацює.

— Ага, — буркнув Мовчун.

Форлі почав кивати, наче дятел.

— Шукач правий! Нам ті сварки потрібні, як члену трипер! Тридуба був другим. Тепер він головний.

На мить запала тиша, і Доу ввіп’явся у Шукача тим пустим, холодним, убивчим поглядом, яким кіт дивиться на загнану мишу. Шукач зглитнув слину. Лише жменька зважились би витримати такий погляд Чорного Доу. Його так прозвали за щонайчорніший поголос, що ширився про нього по цілій Півночі. Він приходив неждано-негадано під покровом ночі і залишав по собі до чорноти спалені селища. Такі були чутки. Такими були факти.

Шукачеві довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб не опустити очі. Він уже збирався це зробити, коли Доу відвернувся і глянув на інших, на кожного по черзі. Більшість людей не витримала би цього погляду, але ці не належали до більшості. У цілому світі навряд чи можна було знайти ще більш відчайдушну ватагу. Жоден із них не відвів очі, і навіть не збирався цього робити. Окрім, звичайно, Форлі Найслабшого, котрий втупився у траву ще до того, як підійшла його черга.

Коли Доу побачив, що всі налаштовані проти нього, він радісно всміхнувся, так наче й нічого не трапилося.

— Добре, — мовив він до Тридуби, і весь його гнів, здавалося, миттєво звіявся. — В такому разі що робимо, отамане?

Тридуба подивився на ліс. Принюхався і втягнув крізь зуби повітря. Замислено почухав бороду. Задумливо глянув на кожного.

— Рушаємо на Південь, — вирішив ватажок.

Він спершу відчув їх, а вже тоді побачив, втім, з ним так було завжди. Він мав гарний нюх, за що, зрештою, його й прозвали: «Шукач». Хоча, чесно кажучи, їх запах міг відчути кожен. Вони охуєнно смерділи.

Там, на галявині, їх було дванадцять. Вони сиділи, жерли, буркали одне до одного на своїй бридкій, мерзенній мові, вишкірюючи великі жовті зуби, одяг їхній був зшитий із шматків смердючого хутра і затхлих шкур, а доповнювали картину різномасті іржаві обладунки. Шанка.

— Йобані плоскоголові, — пробурмотів сам до себе Шукач.

Він почув позаду тихий свист, обернувся і побачив Мовчуна, котрий виглядав з-за куща. Шукач показав відкриту долоню, що означало зупинитися, торкнувся потилиці — плоскоголові, підняв кулак, а тоді виставив два пальці — дванадцять, а насамкінець і вказав на стежку, що вела назад до гурту. Мовчун кивнув і розчинився за деревами.

Шукач наостанок ще раз поглянув на шанка, щоб переконатись, що вони нічого не помітили. Так і було, тож він спустився з дерева і пішов геть.

— Вони розташувалися біля дороги. Я нарахував дванадцять штук, але їх може бути більше.

— Вони шукають нас? — запитав Тридуба.

— Може, і шукають, але не надто активно.

— Ми можемо їх оминути? — запитав Форлі, який завжди намагався уникати бійок.

Доу сплюнув на землю — йому їсти не дай, а дай побитися.

— Їх усього дванадцять! Ми їх завиграшки покоцаєм!

Шукач поглянув на Тридуба, котрий звично взяв хвилинку на роздуми. Вони всі добре розуміли, що дванадцять — це не так вже й мало, але, можливо, краще їх прикінчити, ніж залишити розгулювати на свободі.

— Що будемо робити, отамане? — запитав Тул.

Тридуба зціпив зуби.

— Готуйте зброю.

Поганий той воїн, який не тримає свою зброю в чистоті і порядку. Шукач перевіряв свою не більше години тому. Втім, зайва перевірка не зашкодить, а от покладатися на те, що все мало би бути гаразд — цілком може.

Тишу порушило тертя сталі об шкіру, постукування дерева і дзенькіт металу. Шукач дивився, як Мовчун натягає тятиву свого лука та перевіряє оперення стріл. Спостерігав, як Тул Дуру проводить великим пальцем по вістрі свого масивного меча, що був завишки майже як Форлі, і кудкудаче, немов курка, побачивши цятку іржі. Бачив, як Чорний Доу погладжує шматою обух сокири і дивиться на лезо ніжними очима коханця. Дивився, як Тридуба підтягує пряжки на ремінцях свого щита і розсікає повітря вилискуючим клинком.

Шукач зітхнув, щільніше затягнув ремені свого лівого нарукавника і перевірив поверхню лука на тріщини. Відтак впевнився, що всі його ножі на місці. Ножів багато не буває — так колись казав йому Лоґен, і він добре засвоїв цю істину.

Шукач побачив, як Форлі, ворушачи губами, незграбно перевіряє свій короткий меч, і як від страху виблискують його очі. Від побаченого Шукач і сам почав нервуватися, а тоді кинув оком на інших. Брудні, пошрамовані, похмурі та бородаті. Жоден із них не проявляв ні краплі страху, але у страхові не було сорому. У кожного свій шлях, казав йому колись Лоґен, і без страху не буває відваги. Цю істину він теж добре засвоїв.

Шукач підійшов до Форлі і поплескав його по плечу.

— Без страху не буває відваги, — сказав він йому.

— Що, справді?

— Так мені казали. І взагалі, добре, що ти боїшся. — Шукач нахилився до нього, щоб інші не чули. — Я також ледь не всираюся.

Він подумав, що так зробив би Лоґен, а оскільки той став прахом, цей обов’язок перейшов до нього. Форлі відповів йому кволою посмішкою, але вона швидко зів’яла, і він здавався ще переляканішим. Що вдієш — ніхто не всесильний.

— Гаразд, хлопці, — мовив Тридуба, коли спорядження було перевірене і покладене на свої місця, — ось як ми вчинимо. Мовчуне і Шукачу, ви розташуєтесь обабіч їхнього привалу, за деревами. Чекаєте сигналу, а тоді стріляєте у будь-якого плоскоголового з лука. Ну, або в тих, котрі ближче до вас.

— Так точно, отамане, — сказав Шукач. Мовчун кивнув.

— Туле, ми з тобою заходимо з фронту, але дочекайся сигналу, добре?

— Ага, — прогримів велетень.

— Доу, ви з Форлі будете у хвості. Висунетесь, коли ми вийдемо вперед. Але цього разу дочекайтеся, поки ми вийдемо вперед! — прошипів Тридуба, тикаючи своїм грубим пальцем.

— Звичайно, отамане.

Доу стенув плечима, немов він завжди робив так, як йому кажуть.

— Гаразд, на цьому все, — сказав Тридуба. — У когось залишилися питання? Є серед нас пустоголові?

Шукач забурмотів і похитав головою. Решта зробила те саме.

— Чудово. І ще одне, — старший подався вперед, оглядаючи кожного з них один за одним. — Чекайте… клятого… сигналу!

Тільки сховавшись за кущем з луком в руках і стрілою напоготові, Шукач зрозумів: він не мав найменшого уявлення, що було сигналом. Він поглянув на шанка, які досі сиділи так само, нічого не підозрюючи, і бурчали, кричали та шуміли. Йому, як на зло, захотілося сцяти. Йому завжди хотілося сцяти перед боєм. Може, хтось казав, яким буде сигнал? Він не пам’ятав.

— От курва, — прошепотів він, і саме в цю мить з-за дерев вилетів Доу з сокирою в одній руці та мечем в іншій.

— Йобані плоскоголові! — заволав він, страшним ударом розколовши череп ближньому шанка і забризкавши галявину кров’ю.

Наскільки можна було зрозуміти з виразу їхніх морд, ця зграя плоскоголових була надзвичайно здивованою. Шукач вирішив, що це і є сигналом.

Він пустив стрілу у найближчого плоскоголового, який саме тягнувся по здоровенну ломаку, і побачив, як та з глухим звуком увійшла йому в пахву.

— Ха! — вигукнув він.

Шукач побачив, як Доу проткнув ще одного мечем у спину, аж тут з’явився здоровенний шанка напоготові зі списом. З-за дерев вилетіла по дузі стріла, вціливши тому в шию, і шанка із зойком упав навзнак. Той Мовчун був неабияким лучником.

Тепер із чагарнику по інший бік галявини із войовничим криком вибіг Тридуба, заскочивши шанка зненацька. Він турнув плоскоголового перед собою щитом у спину і той беркицьнувся обличчям у вогонь, а ще одного рубонув мечем. Шукач випустив стрілу, і вона вп’ялась шанка в живіт. Той упав навколішки, а вже за мить Тул могутнім ударом свого меча зітнув йому голову.

Битва була злагоджена і швидко йшла до свого завершення — удар, хрип, скрип, брязк. Кров бризкала, зброя свистіла, а тіла падали так швидко, що Шукач навіть не встигав прицілитись. Їхня трійця оточила решту плоскоголових, які вищали і бурчали. Тул Дуру розмахував своїм великим мечем, тримаючи їх на відстані. Тридуба зробив випад і відтяв ноги одному, а Доу прикінчив іншого, поки той озирався.

Останній шанка завищав і побіг до дерев. Шукач вистрілив у нього, але у поспіху схибив. Стріла ледь не поцілила Доу в ногу, але, на щастя, він цього не помітив. Плоскоголовий майже добіг до кущів, аж нараз зойкнув, упав горілиць і засмикався. Його прикінчив Форлі, котрий ховався у чагарнику.

— Я одного вбив! — вигукнув він.

Якусь мить було тихо, поки Шукач дерся на галявину, і всі роззиралися, чи, бува, не лишилось ще кого в живих, а тоді Чорний Доу гучно заволав, розмахуючи над головою закривавленою зброєю:

— Ми їх, нахуй, уколошкали!

— Ти нас самих ледве не уколошкав, йолопе! — закричав Тридуба.

— Чого?

— Хіба ти забув про блядський сигнал?

— Мені здалося, що я чув, як ти закричав!

— Чорта з два!

— Хіба? — перепитав Доу, неабияк здивований. — А який взагалі був сигнал?

Тридуба зітхнув і обхопив голову руками.

Форлі досі не зводив очей зі свого меча.

— Я одного вбив! — повторив він.

Тепер, коли битва скінчилась, Сечовий міхур Шукача уже був готовий луснути, тож він розвернувся і взявся сцяти на дерево.

— Ми їх положили! — заволав Тул, плескаючи його по спині.

— Обережно! — крикнув Шукач, коли струмінь сечі обмочив йому ногу. Всі над цим добряче посміялись. Навіть Мовчун легенько реготнув.

Тул потермосив Тридуба за плече.

— Ми їх убили, отамане!

— Цих ми убили, так, — похмуро промовив він, — але буде ще купа інших. Їх тисячі. Крім того, вони не залишаться надовго тут, за горами. Рано чи пізно вони вирушать на Південь. Можливо, влітку, коли на перевалах підсохне, а може, пізніше. Але це станеться скоро.

Шукач поглянув на них — всім стало незатишно після цієї короткої промови. Радість перемоги швидко згасла. Як завжди. Він подивився на мертвих плоскоголових, які лежали на землі побиті та закривавлені, розпластані та скорчені, їхня перемога тепер здавалася краплею в морі.

— Може, нам треба спробувати повідомити їх, Тридубе? — запитав він. — Спробувати когось попередити?

— Ага, — Тридуба сумно всміхнувся. — Тільки кого?

Шлях справжнього кохання

Нещасний Джезаль брів через сірий Аґріонт із фехтувальними клинками у руках: позіхав, спотикався і бурчав, досі знесилений після вчорашньої пробіжки, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Поки він плентався на свій щоденний курс знущань під керівництвом лорд-маршала Варуза, на вулицях не було ні душі. Окрім випадкового щебету якоїсь ранньої пташки десь на даху і втомленого, вимушеного шаркання його чобіт, повсюди панувала безгомінь. Усі навколо спали. Так і мало бути в таку рань. А він — тим паче заслужив на сон.

Джезаль потягнув свої зболені ноги крізь арку, до тунелю. Сонце ледь-ледь викотилося на обрій, і внутрішній двір попереду потопав у густих тінях. Вдивившись у вранішню сутінь, він розгледів Варуза, котрий уже чекав на нього, сидячи за столом. От дідько! Він сподівався хоч раз прийти першим. Цей старий виродок взагалі колись спить?

— Лорд-маршал! — вигукнув Джезаль, переходячи на млявий біг.

— Ні. Не сьогодні.

По спині Джезаля забігали мурашки. Цей голос не належав його вчителю з фехтування, але був він до болю знайомим.

— Цього ранку маршал Варуз зайнятий важливішими справами.

У темряві за столом сидів і усміхався своєю бридкою щербатою усмішкою інквізитор Ґлокта. Джезаля пересмикнуло від огиди. Це було аж ніяк не те, що хотілось би бачити з самого ранку.

Він сповільнив ходу і неохоче підійшов до столу.

— Ти, безумовно, зрадієш, коли дізнаєшся, що сьогодні не буде ні пробіжки, ні плавання, ні балансування на колоді, ні вправлянь із важкою палицею, — сказав каліка. — Тобі навіть це не знадобиться. — Ґлокта вказав палицею на Джезалеві клинки для фехтування. — Ми просто трохи побалакаємо. От і все.

Думка про п’ять годин знущання з Варузом раптом здалася дуже привабливою, але Джезаль не збирався виявляти своє незадоволення. Він із лунким брязкотом кинув клинки на стіл і тупо опустився на інший стілець, в той час як Ґлокта розглядав його із сутіні. Джезаль хотів було поглядом у відповідь довести свою вищість, але ця спроба виявилася невдалою. Він кілька секунд споглядав його змучене обличчя, його беззубу посмішку, його запалі, гарячково виблискуючі очі, а тоді враз зацікавився стільницею.

— Отже, скажи мені, капітане, чому ти зайнявся фехтуванням?

Гра, значить. Закрита партія у карти між двома гравцями. І все, що буде сказано, звичайно, дійде до Варуза. Джезалю треба грати обережно, не світити карти і бути напоготові.

— Задля власної честі, задля честі моєї сім’ї, задля честі мого короля, — холодно відповів він. Нехай каліка спробує знайти, до чого причепитися у такій відповіді.

— О, виходить, ти страждаєш на благо свого народу. Який зразковий громадянин! Яка самовідданість! Який взірець для усіх нас! — Ґлокта пирхнув. — Я тебе прошу! Якщо вже брешеш, то принаймні вибирай брехню, у яку віриш сам. Така відповідь — образа для нас обох.

Як сміє цей беззубий стариган говорити з ним таким тоном! Ноги Джезаля сіпнулись: він уже хотів було підвестись і піти, наплювавши на Варуза і його потворного лакея. Але коли він уперся у підлокітники крісла, щоб встати, його очі зустрілись з очима каліки. Ґлокта всміхався до нього глузливою посмішкою. Піти неначе означало здатися. А й справді, чому він зайнявся фехтуванням?

— Мій батько хотів, щоб я фехтував.

— Так-так. Моє серце розривається від співчуття. Вірний син, пов’язаний глибоким почуттям обов’язку, змушений реалізовувати мрії свого батька. Ця байка стара, як світ. Вона наче те старе зручне крісло, в якому всі ми любимо сидіти. Кажи їм те, що вони хочуть чути, так? Ця відповідь вже краща, але вона така ж далека від істини, як і попередня.

— То, може, ви самі й відповісте? — огризнувся роздратований Джезаль. — Якщо так багато про це знаєте!

— Гаразд, я відповім. Чоловіки не фехтують заради короля, задля своїх сімей чи, випереджу тебе, задля того, щоб бути у добрій фізичній формі. Вони фехтують заради визнання, заради слави. Вони фехтують заради власного успіху. Вони фехтують заради себе. Чи мені про це не знати?!

— Чи вам про це не знати? — Джезаль пирхнув. — Не схоже, щоб у вашому випадку із цього щось путнє вийшло.

Він враз пошкодував про сказане. Клятий язик уже не вперш втягував його у халепу.

Проте Ґлокта лише вкотре розплився в огидній посмішці.

— Виходило доволі путнє, поки я не потрапив у в’язницю Імператора. А яке твоє виправдання, брехуне?

Джезалю не подобалось, куди повертала ця розмова. Він надто звик до легких виграшів за картяним столом і слабких гравців. Його навички притупилися. Краще спасувати, поки не вивчив нового суперника. Він міцно зціпив зуби і промовчав.

— Звісно, щоб перемогти у Турнірі, треба важко працювати. Бачив би ти, як старався наш спільний знайомий Коллем Вест. Він місяцями надривався і намотував кола, поки всі решта з нього кепкували. Дурний вихватько-простолюдин намагається змагатись із вищими за себе — ось як ми про нього думали. Він плутався у стійках, спотикався на колоді, щоразу, щоденно виставляючи себе дурнем. Але поглянь на нього зараз, — Ґлокта стукнув пальцем по своїй палиці, — і поглянь на мене. Схоже, він сміявся останнім, еге ж, капітане? Ось чого можна досягнути, якщо трохи піднатужитись. У тебе вдвічі більше хисту, й у тебе добра кров. Тобі не довелось би й близько стільки працювати, але ти взагалі відмовляєшся працювати.

Джезаль не збирався пропускати це повз вуха.

— Відмовляюсь працювати? Хіба я не проходжу кожного дня через ці тортури?

— Тортури? — різко перепитав Ґлокта.

Джезаль запізно усвідомив, що слово він підібрав украй невдале.

— Ну, — промимрив він, — я мав на увазі…

— Я добре знаюся як на фехтуванні, так і на тортурах. Повір моєму слову, — страшна посмішка інквізитора іще поширшала, — це дві абсолютно різні речі.

— Е-е… — протягнув Джезаль, котрий усе ще не цілком отямився.

— У тебе є прагнення і є можливість їх реалізувати. Потрібне лише незначне зусилля. Кілька місяців плідної роботи, і тобі, можливо, більше ніколи не доведеться напружуватись, якщо це те, чого ти прагнеш. Кілька коротких місяців, і по всьому. — Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен. — Якщо, звичайно, обійдеться без нещасних випадків. Тобі дається винятковий шанс. На твоєму місці я би ним скористався, але хтозна — може, ти не тільки брехун, а й дурень.

— Я не дурень, — сказав Джезаль холодно. Це все, що він міг зробити.

Ґлокта здійняв брову, а тоді скривився, коли, зіпершись на палицю, почав повільно підводитися.

— Можеш все кинути, якщо так хочеш. Будеш до кінця днів тільки сидіти, пити і верзти дурниці з рештою молодших офіцерів. Є чимало людей, які були б дуже навіть раді отак жити. Чимало людей, які не мають того шансу, який є у тебе. Будь ласка, вперед. Лорд-маршал Варуз буде розчарований, і майор Вест, і твій батько, і так далі, але, прошу, повір, — і він нахилився, все ще всміхаючись своєю страхітною усмішкою, — що мені особисто на це начхати. На все добре, капітане Лютар.

І Ґлокта пошкутильгав до арки.

Після цієї аж ніяк не приємної бесіди Джезаль несподівано збагнув, що має кілька годин вільного часу, але був не в настрої, щоб ними насолоджуватись. Він тинявся безлюдними вулицями, площами і садами Аґріонта, похмуро обдумуючи слова каліки, проклинаючи Ґлокту, але не в змозі забути розмову. Джезаль прокручував її знову і знову, обсмоктуючи кожну репліку, і постійно вигадуючи нові варіанти відповідей. Як шкода, що вони не спали йому на думку одразу!

— О, капітан Лютар!

Джезаль здригнувся і звів очі. Під деревом, на росяній траві, сидів і всміхався, тримаючи в руці надкушене яблуко, незнайомець.

— Як на мене, світанок — ідеальний час для прогулянок. Навколо тихо та спокійно, ніде нема ні душі. Це вам не криклива хаотичність вечора: шум, гам, комашина метушня людей. Хіба можна зосередитись серед такого безумства? Тепер я бачу, що ви розділяєте мою думку. Як приємно!

Він з хрумкотом відкусив добрячий шматок яблука.

— Ми знайомі?

— О, ні-ні, — відказав незнайомець, підводячись на ноги й обтрушуючи штани, — ще ні. Мене звуть Сульфур, Йору Сульфур.

— Справді? І що привело вас в Аґріонт?

— Я, так би мовити, прибув сюди з дипломатичною місією.

Джезаль придивився до нього, намагаючись вгадати, звідки він родом.

— З місією звідкіля?

— Від мого господаря, звичайно, — відповів Сульфур, що ніяк не допомогло Джезалю. Він помітив, що очі посла різного кольору. Неприємна і відворотна ознака, подумалося Джезалю.

— А хто ваш господар?

— Дуже мудрий і могутній чоловік.

Він догриз яблуко, пожбурив качан у кущі і витер руки об сорочку.

— Бачу, ви фехтували?

Джезаль поглянув на свої клинки.

— Так, — відказав він і раптом усвідомив, що нарешті все для себе вирішив, — але це було востаннє. Я вирішив покинути фехтування.

— Ох, мій любий, ні! — Дивакуватий чоловік схопив Джезаля за плече. — Ви ні в якому разі не повинні цього робити!

— Що?

— Ні-ні! Мій господар би вжахнувся, якби дізнався. Вжахнувся би! Справа не тільки у фехтуванні! Це можливість здобути визнання публіки, розумієте? Зрештою, так чи інак, а публіка все і вирішує. Яке може бути дворянство без простолюду — ніякого! Він усе вирішує!

— Що?

Джезаль поглядав на парк, сподіваючись знайти вартового, щоб повідомити його про небезпечного безумця, котрий вештається вулицями Аґріонта.

— Ні, ви не повинні кидати фехтування! Не хочу про це навіть чути! Ні, і все! Я певен, що ви зрештою продовжите займатись! Ви повинні!

Джезаль вивільнив своє плече з-під руки Сульфура.

— Хто ви такий?

— Сульфур, Йору Сульфур, до ваших послуг. Побачимося на Турнірі, капітане, якщо не раніше!

І він пішов геть, помахавши рукою через плече. Джезаль провів його поглядом, роззявивши рота.

— Дідько! — вигукнув він, жбурляючи клинки на траву.

Складалося враження, що сьогодні всі хотіли долучитися до його справ — навіть божевільні незнайомці в парку.

Вирішивши, що вже не надто рано, Джезаль пішов відвідати майора Веста. Від нього завжди можна було очікувати розуміння, крім того, Джезаль сподівався, що йому вдасться переконати свого друга повідомити погані новини лорд-маршалові Варузу. Цього спектаклю він, по можливості, бажав уникнути. Він постукав у двері і зачекав, а тоді постукав ще раз. Двері відчинились.

— Капітане Лютар! Яка майже нестерпна честь!

— Арді, — затнувся Джезаль, дещо здивований її присутністю тут, — радий тебе знову бачити.

Він вперше сказав це щиро. Вона була цікавою, ось що. Було щось незвичне та приємне у тому, що слова жінки викликали у нього жваву зацікавленість. Крім того, вона, безумовно, була гарненькою, і з кожним днем все кращала і кращала. Звісно, між ними не могло бути нічого такого, адже Вест був його другом і все таке, але милуватись нею ніхто ж не забороняв.

— Е-е… твій брат вдома?

Вона недбало плюхнулась на лаву під стіною, випростувавши одну ногу, а на її обличчі проглядалося неабияке роздратування.

— Він не тут. Кудись пішов. Постійно зайнятий. Надто зайнятий, щоб приділити мені хвильку уваги.

Її щоки зарум’янилися. Погляд Джезаля зупинився на графині. Пробки нема, як і доброї половини вина.

— Ти п’яна?

— Трохи. — Вона глянула на напівпорожній келих поряд зі своїм ліктем. — Але, якщо чесно, то мені просто нудно.

— Ще навіть нема десятої.

— А хіба мені не може бути нудно до десятої?

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Залиш повчання моєму братові, він цього більше потребує. Краще випий. — Вона тицьнула на пляшку. — Гадаю, кілька ковтків тобі не завадить.

Тут вона була права. Він налив собі вина і всівся на стілець навпроти Арді, поки вона сп’яніло розглядала його з-під напівзакритих повік. Вона взяла зі столу свій келих. Поряд із ним обкладинкою вниз лежала товста книга.

— Як книжка? — запитав Джезаль.

— Кажуть, що «Падіння майстра Творця» у трьох томах — це справжня історична класика. А насправді — нудне сміття. — Вона глузливо пирхнула. — Купа мудрих магів, суворих лицарів з могутніми мечами і леді з іще могутнішими грудьми. Трохи магії, трохи жорстокості, трохи романтики. Гівняне гівно.

Вона скинула книжку зі столу, і та, зашелестівши сторінками, полетіла на килим.

— Має ж бути щось, чим ти могла би себе зайняти?

— Справді? Є ідеї?

— Ну, мої кузини проводять багато часу за вишиванням.

— Не городи хуйні.

— Гм-м… — протягнув Джезаль, усміхаючись. Тепер її лайка здавалася йому далеко не такою образливою, як під час їхньої першої зустрічі. — А що ти робила вдома, в Енґлії?

— О, вдома… — Вона відкинула голову на спинку лави. — Мені там було нудно. Не могла дочекатись, поки прибуду сюди, у самісінький центр подій. А тепер не можу дочекатися, коли повернуся назад. Вийду заміж за якогось фермера. Народжу йому з десяток дітлахів. Принаймні, так буде з ким поговорити. — Вона заплющила очі й зітхнула. — Але Коллем цього не дозволить. Він почувається відповідальним за мене, адже наш батько вже помер. На його думку, повертатися ризиковано. Він переймається, об мене не вбили північани, але цим його почуття відповідальності й обмежується. І сюди аж ніяк не входить, наприклад, хоч би десятихвилинне перебування у моєму товаристві. Тож, здається мені, я застрягла тут, серед вашого кодла пихатих снобів.

Джезаль незручно засовався на стільці.

— Ну, він якось справляється.

— О так, — пирхнула Арді, — Коллем Вест — хлопець хоч куди! Виграв Турнір, знаєш? Першим пустився крізь пролом під час облоги в Ульріоку, еге ж? Звичайно, кров від цього не поблакитніє, тож одним із вас йому не стати, втім, як для простолюдина, він хлопець непоганий! Шкода, що сестра у нього така шелихвістка, надто вже розумна. Ще й, кажуть, п’є, — прошепотіла вона. — Не знає свого місця. Ганьба, а не сестра. Краще її просто уникати. — Вона знову зітхнула. — Так, чим швидше я повернуся додому, тим щасливішими будуть усі навколо.

— Я не буду щасливішим.

Чорт, невже він сказав це вголос?

Арді неприємно розсміялася.

— Що ж, це напрочуд шляхетно з твого боку. До речі, а чого ти не на фехтуванні?

— Маршал Варуз був зайнятий сьогодні. — Він на мить затнувся. — Насправді моїм вчителем із фехтування цього ранку був твій друг Занд дан Ґлокта.

— Справді? І що цікавого він казав?

— Багато чого. Він назвав мене дурнем.

— Нічого собі.

Джезаль спохмурнів.

— Ага. Чесно кажучи, мені настільки ж набридло фехтувати, наскільки тобі читати оту книжку. Про це я і хотів поговорити із твоїм братом. Я вирішив покинути фехтування.

Арді вибухнула сміхом. Реготала, аж давилася. Все її тіло здригалося. Вино виплеснулось з келиха і розлилося по підлозі.

— Що тут смішного? — зажадав знати він.

— Просто… — Вона змахнула з очей сльози, — я побилася об заклад із Коллемом. Він був певен, що ти протримаєшся до кінця. А тепер я збагатилася на десять марок.

— Я не впевнений, що мене радує бути предметом вашого закладу, — різко відказав Джезаль.

— А я не впевнена, що мене це обходить.

— Це серйозна справа.

— Чорта з два! — зірвалася вона. — Для мого брата це була серйозна справа, бо він був змушений нею займатися! Ніхто тебе навіть не помічає, якщо в твоєму імені немає приставки «дан», і кому, як не мені, про це не знати? Ти єдиний, хто приділив мені увагу, відколи я сюди прибула, та й то тільки тому, що тебе змусив Коллем. У мене доволі мало грошей і ні краплини блакитної крові, а, отже, для таких, як ти, я — пусте місце. Чоловіки мене не помічають, а жінки обходять стороною. У мене тут немає нічого, нічого і нікого, і ти вважаєш, що у тебе важке життя? Я тебе прошу! Може, мені би зайнятися фехтуванням, — із гіркотою сказала вона. — Запитай лорд-маршала, чи не взяв би він ще одного учня, добре? Тоді мені хоч буде з ким поговорити!

Джезаль закліпав. Це вже не було цікаво. Це вже було грубо.

— Зачекай, ти навіть не уявляєш, як це…

— Ой, та перестань уже нити! Скільки тобі рочків — п’ять? Може, ти, дитинко, знову захотів мамусиної циці?

Він не вірив своїм вухам. Як вона сміє?!

— Моя мати померла, — сказав він.

Ха! Тепер вона має відчути себе винною і вибачитись. Але де там!

— Померла? Ну і добре — їй принаймні не треба слухати твоє кляте скиглення! Ви, розбещені багаті хлопчики, всі на один копил. Вам дають усе, що заманеться, а ви здіймаєте істерику, бо треба раз зігнутися! Ви жалюгідні! Мене від вас, блядь, аж нудить!

Джезаль витріщився. Його обличчя горіло і пекло так, ніби йому дали ляпаса. І краще було би, якби це був ляпас. З ним ще ніколи у житті так не говорили. Ніколи! Це було гірше, ніж розмова із Ґлоктою. Значно гірше, і значно неочікуваніше.

Джезаль збагнув, що досі стоїть із роззявленим ротом. Він різко закрив рот, зціпив зуби, брязнув келихом по столу і підвівся, щоб піти геть. Капітан саме повернувся до дверей, коли вони раптом відчинилися, і вони з майором Вестом втупились одне в одного.

— Джезале, — сказав Вест, який спочатку виглядав просто здивованим, але коли помітив свою сестру, що розкинулась на лаві, здивування доповнила підозра. — Що ти тут робиш?

— Е… Насправді я прийшов поговорити з тобою.

— Невже?

— Так. Але це може зачекати. У мене є ще важливіші справи.

І Джезаль проштовхнувся повз свого товариша у коридор.

— Що тут діється? — почув він слова Веста, виходячи з кімнати. — Ти що, п’яна?

Лють Джезаля з кожним кроком росла і росла, аж поки не почала його душити. Його образили! Жорстоко і незаслужено образили! Стискаючи і розтискаючи кулаки, він зупинився посеред коридору, тремтячи від гніву, форкаючи носом так, наче щойно пробіг десять миль. Та ще й жінка! Жінка! Крім того, ще й клята простолюдинка! Як вона посміла? Він гайнував на неї час, сміявся з її жартів, вважав її привабливою! Така увага мала би бути їй за честь!

— Йобана сука! — видихнув він собі під ніс.

Джезаль був не проти повернутись і сказати їй це в обличчя, але було вже запізно. Він озирнувся, шукаючи, що можна вдарити. Як відплатити їй? Як? І тут його осяяло.

Довести їй, що вона помилялася.

Так, справді. Довести їй і тому покаліченому виродку Ґлокті, що вони неправі. Він покаже їм, як вміє трудитись. Покаже, що він не дурень, не брехун і не мамин мазунчик. Що більше Джезаль про це думав, то більше бачив у цьому сенсу. Він виграє клятий Турнір, ось що! Це швидко зітре усмішечки з їхніх облич!

Джезаль жваво рушив коридором, а в його грудях почало зароджуватись нове, досі незнайоме відчуття. Відчуття мети. Так, саме це. Можливо, ще не надто пізно для пробіжки.

Як дресирують собак

Практик Фрост стояв біля стіни — абсолютно нерухомо, в абсолютній тиші, практично непомітний в густій темряві, немовби був частиною будівлі. Впродовж години, якщо не більше, альбінос ні разу не поворухнувся: не ворухнув ногою, не кліпнув, не дихнув так, щоб Ґлокта помітив той видих, а його очі були прикуті до вулиці перед ним.

Сам Ґлокта, навпаки, лаявся, совгався, морщився, чухався й облизував порожні ясна.

«Чого вони так довго? Ще кілька хвилин, і я, чого доброго, засну, гепнуся у смердючий канал і втоплюсь. Ото буде сміхота».

Він поглянув на маслянисту, смердючу воду, що хлюпала і заходилася брижами внизу.

«Біля доків знайшли тіло, роздуте від морської води, таке страшне, що й годі впізнати…»

Фрост у темряві торкнувся його руки і вказав м’ясистим білим пальцем на дальній кінець вулиці. У їхній бік повільно рухалося троє чоловіків. Вони йшли ледь вихлюватою ходою, притаманною людям, які проводять багато часу на кораблі і звикли втримувати рівновагу на хиткій палубі.

«Ось і перша половина нашої маленької компанії. Краще пізно, ніж ніколи».

Трійця моряків дійшла до середини мосту, що простягався над каналом, і зупинилася десь за двадцять кроків від них. Ґлокта добре чув звучання їхніх голосів — зухвале, впевнене, із просторічним акцентом. Він відсунувся ще глибше у тінь.

Тепер кроки долинули з протилежного боку — цього разу швидші. Вулицею спішило ще двоє чоловіків. Один із них, довгов’язий чоловік у дорогому хутрі, підозріло роззирався навкруги.

«Це, певно, Гофред Хорнлах, старший мерсер. Наша людина».

Його супутник мав на поясі меч, а на плечах ніс важку дерев’яну скриню.

«Слуга й охоронець, або і те, й інше. Він нам не цікавий».

Коли вони наблизились до моста, Ґлокта відчув, як волосся на його шиї настовбурчилось. Хорнлах швиденько перекинувся парою слів з одним із моряків — тим, котрий мав пишну коричневу бороду.

— Готовий? — прошепотів він до Фроста.

Практик кивнув.

— Ані руш! — загорлав Ґлокта. — В ім’я Його Величності!

Слуга Хорнлаха різко обернувся, з грюкотом кинувши скриню на міст, і потягнувся за шпагою.

Із темряви по інший бік дороги долинув тонкий бренькіт тятиви. Слуга здивовано форкнув і повалився ниць. З тіней вигулькнув практик Фрост і важкою ходою рушив дорогою.

Хорнлах спершу вирячився на труп свого охоронця, а тоді перевів погляд на кремезного альбіноса. Потім обернувся до моряків.

— Допоможіть мені! — закричав Хорнлах. — Зупиніть його!

Їхній ватажок лише всміхнувся.

— Це навряд.

Двійко його супутників неспішно перегородили міст. Мерсер, спотикаючись, відсахнувся і зробив нерішучий крок в сторону тіней по інший бік каналу. В проході перед ним з’явився Северард, на плечі якого покоївся арбалет.

«Якби то був не арбалет, а букет квітів, могло би здатися, що він іде на весілля. Ніколи не подумаєш, що він щойно вбив людину».

В оточенні незнайомців Хорнлах лише дурнувато озирався. Його очі розширились від страху та здивування, коли до нього наблизилися два практики і Ґлокта, котрий шкандибав позаду.

— Але ж я заплатив вам! — з розпачем крикнув Хорнлах морякам.

— Ти заплатив мені за спальне місце, — сказав капітан. — За вірність плата окрема.

Масивна біла рука практика Фроста опустилася на плече мерсера, змусивши його стати навколішки.

Северард підійшов до охоронця, підчепив брудним носаком свого чобота тіло і перевернув його на спину. Труп втупив осклілі очі в нічне небо, з шиї у нього стирчало оперення випущеної з арбалета стріли. Кров біля нього у світлі місяця видавалась чорною.

— Мертвий, — ні з того ні з сього брякнув Северард.

— Не дивно — йому в шию влучила стріла, — відказав Ґлокта. — Прибери його, добре?

— Буде зроблено.

Северард схопив охоронця за ноги і закинув їх на парапет, а тоді вхопив тіло під пахви і з силою, крекчучи, скинув тіло з моста.

«Так вміло, так спритно, так відточено. Видно, що він це робить вже не вперше».

Труп шубовснув у мулисту воду.

Фрост тим часом міцно зв’язав руки Хорнлаха за спиною і надів йому на голову мішок. Коли в’язня почали зводити на ноги, він почав вищати.

Ґлокта і собі пошкандибав до трьох моряків, розминаючи затерплі ноги після тривалого стояння у провулку.

— Ну ось і все, — сказав інквізитор, дістаючи важкенький гаман з-за лацкана свого плаща. Він затримав його над виставленою рукою капітана. — Скажіть мені, що сталося цієї ночі?

Старий моряк усміхнувся, а його обвітрене лице зморщилося, наче шкіряний чобіт.

— Мій вантаж почав псуватися і нам потрібно було вирушати з першим припливом, про що я йому сказав. Ми півночі прочекали біля смердючого каналу, і що ви собі думаєте? Виродок так і не з’явився.

— Чудово. Саме таку історію я би розповів у Вестпорті, якби у когось виникли питання.

Капітан прикинувся ображеним.

— Але ж все так і сталось, інквізиторе. Які історії ще можуть бути?

Ґлокта відпустив гаман і всередині дзенькнули монети.

— З найкращими побажаннями Його Величності.

Капітан зважив гаман у руці.

— Завжди радий допомогти Його Величності!

Відтак він і його супутники розвернулись, сяючи жовтозубими посмішками, і попрямували до причалу.

— Гаразд, — мовив Ґлокта, — не будемо гаяти часу.

— Де мій одяг? — закричав Хорнлах, звиваючись на стільці.

— Перепрошую за це. Знаю, так незручно, але в одязі можна щось приховати. Залишаючи людині одяг, ти залишаєш їй гордість, гідність і багато інших речей, які тут лише заважають. Я ніколи не допитую в’язня одягненим. Ти пам’ятаєш Салема Ревса?

— Кого?

— Салема Ревса. Він один із твоїх людей. Мерсер. Ми піймали його на ухиленні від сплати королівського податку. Він зізнався і назвав кількох своїх спільників. Я хотів поговорити з ними, але всі вони померли.

Очі купця забігали.

«Обдумує свій вибір, намагається вгадати, що нам відомо».

— Люди вмирають щодня.

Ґлокта прикипів поглядом до намальованого трупа Джувенса позаду в’язня, з якого по стіні стікала яскраво-червона фарба.

«Люди вмирають щодня».

— Звісно, але не такою жорстокою смертю. Мені здається, що хтось хотів, щоб вони вмерли, що хтось наказав їх убити. Мені здається, що цим «хтосем» був ти.

— У вас нема доказів! Нема доказів! Вам це просто так не минеться!

— Докази нічого не варті, Хорнлаху, але я тебе порадую. Ревс вижив. Він тут, далі по коридору, сидить самотою, реве і здає кожного мерсера, якого тільки може згадати, або, точніше, якого можемо згадати ми. — Очі в’язня звузились, втім, відповіді Ґлокта не почув. — Ми використали його, щоб спіймати Карпі.

— Карпі? — запитав купець, силуючись приховати емоції.

— Ти, звичайно, пам’ятаєш свого вбивцю? Трохи товстуватий штирієць? Має рубці від вугрів? Багато лається? Його ми теж схопили. Він розповів нам усе, від початку до кінця. Як ти його найняв, скільки заплатив, що попросив зробити. Все, від початку до кінця, — Ґлокта усміхнувся. — Як на вбивцю, в нього блискуча пам’ять — дуже багата на подробиці.

На обличчі Хорнлаха з’явилася тінь страху, але він зміг себе опанувати.

— Це образа для моєї Гільдії! — заволав він з усією владністю, яку міг проявити, будучи голим і прив’язаним до стільця. — Мій господар, Костер дан Каулт, нізащо цього не пробачить, а він близький друг очільника Келайна!

— Насрати на Келайна, забудь про нього. Крім того, Каулт вважає, що ти зараз у безпеці на кораблі, що прямує у Вестпорт, далеко за межі нашої досяжності. Гадаю, що про тебе не згадають ще декілька тижнів. — Обличчя купця витягнулось. — Чимало може статись за цей час… ой чимало.

Хорнлах облизав губи. Він потайки глянув на Фроста з Северардом і подався вперед.

«А от і починаються торги».

— Інквізиторе, — мовив він улесливим тоном, — життя навчило мене одній істині: кожна людина чогось хоче. У кожної людини є своя ціна, еге ж? А в нас глибокі кишені. Просто скажи, чого хочеш. Просто скажи! Чого ти хочеш?

— Чого я хочу? — запитав Ґлокта, по-змовницьки нахиляючись ближче.

— Так. До чого це все? Чого ти хочеш?

Хорнлах тепер усміхався хитрою, вдавано скромною посмішкою.

«Як мило, але цього разу тобі не вдасться відкупитись!»

— Я хочу, аби мені повернули зуби.

Посмішка купця почала в’янути.

— Я хочу, аби мені повернули ногу.

Хорнлах зглитнув слину.

— Я хочу, аби мені повернули колишнє життя.

В’язень зовсім зблід.

— Ні? Тоді мене, мабуть, влаштує твоя голова на списі. У тебе нема більше нічого, що могло би мене зацікавити, якими би глибокими не були твої кишені.

Тепер Хорнлах почав ледь-ледь тремтіти.

«Погрози минули? Торги минули? Тоді можемо починати».

Ґлокта взяв у руки аркуш, що лежав перед ним, і зачитав перше питання.

— Як тебе звати?

— Послухай, інквізиторе, я…

Фрост вгатив по столу кулаком, і Хорнлах відсахнувся, зіщулившись на стільці.

— Відповідай, блядь, на його питання! — закричав Северард йому в лице.

— Гофред Хорнлах, — писнув купець.

Ґлокта кивнув.

— Добре. Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?

— Так, так!

— Ще й більш од того, одним із заступників магістра Каулта?

— Як вам прекрасно відомо!

— Чи правда, що ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Королівську Величність? Чи правда, що ти найняв убивцю, щоб умисно позбавити життя десятьох підданців Його Величності? Чи правда, що ти діяв за наказом магістра Костера дан Каулта, який є головою Гільдії мерсерів?

— Ні! — закричав Хорнлах, чий голос зробився писклявим від паніки.

«Така відповідь нікуди не годиться».

Ґлокта звів очі на практика Фроста. В живіт купця врізався масивний білий кулак, і той охнувши, майже сповз із сидіння.

— Знаєш, моя мама тримає собак, — мовив Ґлокта.

— Собак, — прошипів Северард у вухо задиханому купцю, саджаючи його назад на стілець.

— Вона їх обожнює. Дресирує, щоб вони робили всілякі трюки.

Ґлокта зціпив губи.

— Знаєш, як дресирують собак?

Хорнлах все ще хапав ротом повітря, зігнувшись на стільці, його очі сльозились — говорити він поки не міг.

«Досі на стадії риби, яку раптово витягнули із води. Рот то стуляється, то розтуляється, а звуків нуль».

— За допомогою повторення, — сказав Ґлокта. — Повторення, повторення і ще раз повторення. Ти змушуєш собаку виконати трюки сто разів підряд, а потім починаєш усе спочатку. Вся справа у повторенні. І якщо хочеш, щоб собака гавкала за командою, треба не шкодувати батога. Ти, Хорнлаху, погавкаєш для мене перед Відкритою Радою.

— Ти божевільний! — закричав мерсер, озираючись навколо. — Ви всі божевільні!

Ґлокта показав свою беззубу посмішку.

— Нехай буде так. Якщо тобі від цього легше.

Він повернувся до паперу, що тримав в руці.

— Як тебе звати?

В’язень зглитнув слину.

— Гофред Хорнлах.

— Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?

— Так.

— Ще й більш од того, одним із заступників магістра Каулта?

— Так!

— Чи правда, що ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Величність короля? Чи правда, що ти найняв убивцю, щоб умисно позбавити життя десятьох підданців Його Величності? Чи правда, що ти діяв за наказом магістра Костера дан Каулта, який є головою Гільдії мерсерів?

Хорнлах у розпачі оглянув присутніх. Фрост і Северард не зводили з нього погляду.

— Ну? — запитав Ґлокта з вимогою.

Купець заплющив очі.

— Так, — проскиглив він.

— Що кажеш?

— Так!

Ґлокта усміхнувся.

— Прекрасно. Отже, як тебе звати?

Чай і помста

— Гарний край, чи не так? — запитав Баяз, розглядаючи скелясті узгір’я обабіч дороги.

Коні поволі торували шлях, і їхній рівномірний тупіт суперечив Лоґеновому відчуттю тривоги.

— Хіба?

— Ну, звісно, що чужинцю, котрий не знає тутешніх законів, буде непросто. Цей край суворий і нещадний, але водночас є в ньому і щось шляхетне. — Перший з-поміж магів обвів рукою краєвид і з насолодою вдихнув холодне повітря. — Цей край чесний і цільний. Найкращий меч не обов’язково сяє найяскравіше. — Він обернувся, легко погойдуючись у сідлі. — Ти мав би про це знати.

— Я би не сказав, що бачу красу цього краю.

— Ні? А що ти в такому разі бачиш?

Лоґен окинув поглядом стрімкі, трав’яні схили з острівцями осоки і коричневого дроку, нашпиговані сірим камінням і жменьками дерев.

— Я бачу поле, яке аж проситься для битви. Якщо прибути сюди першим.

— Справді? Чому так?

Лоґен вказав на горбкувату вершину неподалік.

— Якщо розмістити лучників на стрімчаку, то з дороги їх не буде видно, а за скелями можна сховати більшу частину піхоти. На схилах добре було би залишити кілька легкоозброєних солдатів, щоб заманити ворога якомога вище.

Він вказав на колючі кущі, що росли нижче на схилах.

— Треба дати їм трохи просунутись, а коли вони застрягнуть, пробираючись крізь чагарники, можна пустити стріли. Коли зверху на голови сиплються стріли, тут не до веселощів. Зверху стріли летять швидше і дальше, а впиваються глибше. Це розіб’є стрій ворога. Коли вони дістануться скель, то будуть украй втомлені і деморалізовані. Саме в цю мить і треба наступати. Група карлів, що вискакують з-за каменів і налітають зверху, жвавих, азартних і злих, наче демони, бійців, — таке кого завгодно зломить.

Лоґен прищурено вдивився у схил пагорба. Він бував по обидва боки таких барикад, але приємного в обох випадках було мало.

— Ну, а якби вони затримались, то їх могли би прикінчити кілька вершників за тими он деревами. Коли на тебе з потаємного місця вилітає кілька Іменитих, тобто найзагартованіших бійців — це страшна штука. Ось тоді вони і спробують дати драла. Але коли ти смертельно втомлений, то далеко не втечеш. А це означає, що будуть полонені, а полонені — це викуп або, принаймні, легка здобич, яку можна знищити. Я бачу різню, або ж грандіозну перемогу — залежно від того, на якому боці доведеться опинитись. Ось що я бачу.

Баяз усміхнувся, киваючи в такт повільному руху свого коня.

— Чи не Столікус сказав, що місце бою повинне бути найкращим другом полководця, щоб не стати його найзлішим ворогом?

— Ніколи про такого не чув, але він цілком правий. Це гарне поле бою, якщо прибути сюди першим. Вся хитрість в тому, щоб прибути першим.

— Дійсно. Однак війська у нас все одно немає.

— За цими деревами кілька вершників сховати навіть легше, аніж цілий загін. — Лоґен зиркнув краєм ока на чаклуна. Той зручно вмостився у сідлі і насолоджувався приємною прогулянкою на природі. — Навряд чи Бетод оцінить твою пораду, та й у мене з ним уже купа давніх порахунків. Він поранений у найболючіше місце — гордість. Він жадатиме помсти. Ой, як жадатиме!

— О, так, помста. Найулюбленіша розвага північан. Її популярність досі не згасає.

Лоґен похмуро оглянув дерева, скелі, вигини на краях долини… Безліч місць, де можна зачаїтися.

— Тут, у горах, нас шукатимуть люди Бетода. Невеличкі загони досвідчених і загартованих у битвах бійців, на добрих конях і з доброю зброєю, знайомих із місцевістю. Тепер, коли Бетод підкорив усіх своїх ворогів, для нього відкрита уся Північ. Вони можуть підстерігати там, — він показав вперед на каміння біля дороги, — чи за цими деревами, чи за тими. — Малакус Кей, який їхав попереду на в’ючному коневі, нервово озирнувся навкруги. — Вони можуть бути де завгодно.

— Тебе це лякає? — запитав Баяз.

— Мене усе лякає, але я цьому тільки радий. Страх — товариш жертви. Саме він допоміг мені стільки прожити. Мертві не відають страху, але ставати одним із них я не бажаю. Бетод відправить людей і до бібліотеки.

— О так, аби спалити мої книги і тому подібне.

— Тебе це лякає?

— Не дуже. На каменях поряд із брамою є слово Джувенса, яке до цього дня зберегло свою силу. Кожен, хто замислив щось лихе, не зможе навіть близько підійти. Уявляю, як люди Бетода блукатимуть навколо озера під дощем, поки у них не скінчиться провізія, весь цей час дивуючись, що їм ніяк не вдається знайти величезну бібліотеку. Тому ні, не лякає, — радісно відповів чаклун, чухаючи бороду. — Я б зосередився на нашій ситуації. Як вважаєш, що станеться, якщо нас упіймають?

— Бетод уб’є нас, і то у найнеприємніший спосіб, який зможе вигадати. Якщо, звичайно, він не збирається нас помилувати, обмежившись попередженням.

— Це малоймовірно.

— Я так само думаю. Наш єдиний шанс — рушити до Вайтфлоу, спробувати перебратись через річку в Енґлію, і надіятися, що нас не помітять.

Лоґен не любив покладатися на удачу — навіть саме це слово залишало в його роті неприємний присмак. Він звів очі на похмуре небо.

— Негода нам би не завадила. У добрячій зливі ми могли би загубитись.

Кляті небеса поливали Лоґена тижнями, але тепер, коли дощ би знадобився, вони не могли вичавити з себе навіть краплі.

Малакус Кей дивився на них через плече великими і круглими від тривоги очима.

— Може, нам варто їхати швидше?

— Варто, — відказав Лоґен, гладячи коня по шиї, — але це втомить коней, а їхня швидкість нам ще може знадобитися пізніше. Ми могли би переховуватись вдень, а їхати вночі, але тоді є ризик заблукати. Найкращий варіант — залишити все, як є. Не поспішати і сподіватися, що нас не помітять. — Він кинув похмурий погляд на вершину пагорба. — Якщо не помітили вже.

— Гм-м… — протягнув Баяз, — здається, зараз саме час дещо тобі розповісти. Та відьма Кориб насправді зовсім не така дурепа, якою я її виставив.

Лоґен відчув, як всередині все захололо.

— Он як?

— Так. Незважаючи на всю цю фарбу, золоті прикраси і балачки про крайню Північ, вона все-таки знає свою справу. «Тривалий погляд» — так це називається. Фокус старий, але дієвий. Вона за нами спостерігала.

— Вона знає, де ми?

— Найвірогідніше, вона знає, коли ми рушили у дорогу і в якому напрямку.

— Це аж ніяк не покращує наші шанси.

— Змушений визнати, що ти правий.

— Твою мать.

Лоґен помітив якийсь рух за деревами зліва і враз вхопився за меча. В небо здійнялася пара птахів. Він взявся чекати, затамувавши подих. Тиша.

Лоґен відпустив руків’я.

— Треба було вбити їх, коли у нас була можливість. Всіх трьох разом.

— Але ми цього не зробили, тож маємо те, що маємо.

Баяз перевів погляд на Лоґена.

— Якщо вони нас все ж піймають, що будемо робити?

— Тікати. І сподіватися, що наші коні швидші.

— А ця? — запитав Баяз.

Незважаючи на дерева, у вибалку люто завивав вітер, від чого омахи полум’я звивалися і мерехтіли. Малакус Кей втягнув голову у плечі і щільніше закутався у ковдру. Він придивлявся до короткого стебла, що його Баяз тримав перед ним, і зосереджено морщив лоба.

— Гм… — Це була вже п’ята рослина, а нещасний учень не вгадав ще жодної. — Може, це… е-е… ільїс?

— Ільїс? — повторив чаклун, з обличчя якого неможливо було зрозуміти, правильна це відповідь чи ні. Зі своїм учнем він був безпощадним, наче Бетод.

— Мабуть?

— Навряд.

Учень заплющив очі і вп’яте за вечір зітхнув. Лоґен йому співчував, навсправжки співчував, але вдіяти нічого не міг.

— Це урсилум, що у перекладі зі старої мови означає «круглолистий».

— Так-так, звичайно, урсилум — ось що вертілося в мене на язиці увесь цей час.

— Якщо назва рослини вертілася в тебе на язиці, то і її застосування повинно вертітися десь неподалік, еге ж?

Учень примружився і з надією поглянув на нічне небо, так наче сподівався у зірках знайти відповідь.

— Напевно, урсилум допомагає від… болю в суглобах?

— Аж ніяк ні. Побоююся, біль у твоїх суглобах мучитиме тебе й надалі. — Баяз повільно покрутив стебло у пальцях. — В урсилума нема відомих мені застосувань. Це просто рослина. — і він викинув стебло в кущі.

— Просто рослина, — повторив Кей, хитаючи головою.

Лоґен зітхнув і потер втомлені очі.

— Я перепрошую, майстре Дев’ятипалий, ми вам надокучили?

— Чому це так важливо? — запитав Лоґен, сплеснувши руками. — Кого хвилює, як називається рослина, з якої нема жодного пуття?

Баяз усміхнувся.

— Гарне питання. Скажи-но нам, Малакусе, чому це важливо?

— Якщо людина прагне змінити світ, вона повинна спершу його осягнути.

Учень почав сипати завченими словами, явно радий, що його запитали про те, на що він знав відповідь.

— Коваль повинен вивчити тонкощі металів, а тесляр — тонкощі дерева, бо інакше їхня робота не матиме значної цінності. Неприборкана магія бурхлива і страшна, адже вона надходить з Потойбіччя, а зв’язок із нижнім світом таїть у собі чимало небезпек. Маг приборкує магію знанням і таким чином творить високе мистецтво, але, як і коваль або тесляр, він повинен братися лише за те, на чому знається. З кожним новим знанням його сила зростає. Тому маг повинен прагнути вивчити все, що можна вивчити, й осягнути цілий світ. Міць дерева в його основі, а знання — то основа сили.

— Дай-но вгадаю, «Основи мистецтва» Джувенса?

— Перші рядки, — підтвердив Баяз.

— Прошу мене пробачити, але я прожив на цьому світі понад тридцять років, а досі не розумію ні краплі з того, що зі мною сталося. Вивчити цілий світ? Зрозуміти все, що можна? Це неабияке завдання.

Маг реготнув.

— Я скажу більше — неможливе. Навіть для того, щоб дійсно вивчити і зрозуміти якусь травинку, знадобиться ціле життя, а світ ще й увесь час змінюється. Саме тому кожен із нас обирає свою спеціалізацію.

— Яку ж обрав ти?

— Вогонь, — відповів Баяз, радісно вдивляючись у полум’я, відблиски якого мерехтіли на його голомозій голові. — Вогонь, силу і волю. Однак навіть після безліку років навчання я почуваюся новачком. Чим більше вчишся, тим більше розумієш, наскільки мало знаєш. Втім, зусилля того варті. І попри все, знання — основа сили.

— Отже, маючи достатньо знань, ви, маги, можете робити що завгодно?

Баяз насупився.

— Є певні обмеження. І правила.

— Як Перший закон?

Вчитель і учень водночас зиркнули на Лоґена.

— Не можна говорити з демонами, правильно?

Було зрозуміло, що Кей не пам’ятав свого гарячкового маячіння, бо аж розкрив рота від здивування. Очі Баяза лише трохи звузились, так наче він щось запідозрив.

— Так, усе вірно, — відповів Перший з-поміж магів. — Забороняється торкатись Потойбіччя безпосередньо. Перший закон стосується усіх, без винятку. Як і другий.

— А саме?

— Забороняється споживати людську плоть.

Лоґен здійняв брову.

— Ви, чаклуни, займаєтесь якимись дивними речами.

Баяз усміхнувся.

— О, це тільки квіточки. — Він обернувся до учня, тримаючи в руках ґулястий коричневий корінь. — А тепер, майстре Кею, чи не могли би ви підказати мені ім’я цієї рослини?

Лоґен не міг стримати посмішки. Цю рослину він знав.

— Ну ж бо, майстре Кею, ми не будемо чекати вас усю ніч.

Лоґен не міг більше спостерігати за муками учня. Він нахилився до нього, вдаючи, що порпається прутиком у жаринах, кашлянув, щоб приховати свої слова, і тихо шепнув:

— Вороняча лапа.

Баяз перебував трохи віддалік, та й між дерев завивав вітер. Маг аж ніяк не міг його почути.

Кей гарно відіграв свою роль. Він продовжив придивлятися до кореня, морщачи лоба від напруги.

— Це вороняча лапа? — наважився спитати він.

Баяз здійняв брову.

— Так, саме вона. Молодець, Малакусе. А яке в неї застосування?

Лоґен знову кашлянув.

— Рани, — прошепотів він, прикривши рота рукою і безтурботно розглядаючи кущі. Може, він і не знавець рослин, але щодо ран у нього досвід чималенький.

— Гадаю, вона корисна для ран, — повільно мовив Кей.

— Чудово, майстре Кею. Правильно, це — вороняча лапа. І вона справді корисна для ран. Я радий, що ми зрештою зрушили з мертвої точки. — Він прокашлявся. — Однак мене дивує, що ти обрав саме таку назву для цієї рослини. Воронячою лапою її називають лише на півночі від гір. Я тебе точно такому не вчив. Цікаво, кого це ти знаєш із тих країв? — Він глянув на Лоґена. — Ти ніколи не мріяв зайнятися магічними мистецтвами, майстре Дев’ятипалий? — Він ще раз прижмурено поглянув на Кея. — Здається, у мене звільнилося місце для учня.

Малакус похнюпив голову.

— Вибачте, майстре Баязе, мені шкода.

— Воно й не дивно. Можеш помити наш посуд. Це завдання, мабуть, щонайкраще відповідає твоїм здібностям.

Кей неохоче скинув ковдру, зібрав брудні миски і поплентався крізь чагарник до струмка. Баяз нахилився до казанка, що висів над вогнем, і кинув у киплячу воду кілька сушених листків. Мерехтливе світло від багаття підсвітило його обличчя знизу, а над голомозою головою звилася пара. Одне слово, виглядав він досить вражаюче.

— Що це? — спитав Лоґен, беручись за люльку. — Якесь закляття? Якесь зілля? Якийсь великий витвір високого мистецтва?

— Це чай.

— Тобто?

— Листя певної рослини, запарене у воді. В Гуркулі це неабияка розкіш. — Він налив трохи заварки собі в чашку. — Хочеш спробувати?

Лоґен підозріло понюхав.

— Смердить ногами.

— Як скажеш.

Баяз похитав головою і сів назад до вогню, обхопивши обома руками паруючу чашку.

— Але ти відмовляєшся від одного із найкращих дарунків природи людині. — Він відсьорбнув і прицмокнув від задоволення. — Заспокоює нерви і бадьорить тіло. Небагато є хвороб, від яких не врятує добра чашка чаю.

Лоґен набив люльку шматком чаги.

— До прикладу, якщо дадуть сокирою по голові?

— Так, тут чай безсилий, — визнав Баяз, широко всміхаючись. — Скажи мені, майстре Дев’ятипалий, чому між вами з Бетодом такі чвари? Хіба ти не воював на його боці безліч разів? Чому ви так ненавидите одне одного?

Лоґен помовчав, затягуючись димом з люльки, а тоді видихнув.

— На те є свої причини, — відповів він неохоче.

Рани тих днів ще досі не загоїлись. Він не бажав, щоб у них тицяли.

— А, причини, — Баяз поглянув на свою чашку чаю. — Але що з тих причин? Хіба ця ворожнеча не зачіпає вас обох?

— Мабуть, зачіпає.

— Але ти вирішив чекати?

— Доведеться.

— Гм-м… А ти дуже терплячий, як для північанина.

Лоґен подумав про Бетода та його ненависних синів, і про всіх тих добрих людей, яких вони вбили через свої амбіції. Тих людей, яких він убив через їхні амбіції. Він подумав про шанка, про свою сім’ю, про руїни села біля моря. Подумав про всіх своїх мертвих друзів. Він втягнув крізь зуби повітря і втупився у багаття.

— У свій час я звів кілька рахунків, але їх від того тільки побільшало. Помста може бути солодкою, але це розкіш. Вона не нагодує і не прихистить від дощу. Щоб боротися з ворогами, треба мати за спиною друзів, а їх у мене зовсім не залишилось. Потрібно дивитися на речі реально. Я вже давно не прагну більшого, ніж пережити наступний день.

Баяз розсміявся, і його очі зблиснули у світлі багаття.

— Що таке? — запитав Лоґен, передаючи йому люльку.

— Не ображайся, але ти — невичерпне джерело несподіванок. Зовсім не те, що я очікував. Ти та ще загадка.

— Я?

— Еге ж! Кривава Дев’ятка… — прошепотів він, широко розплющивши очі. — Це ж треба заслужити таку страшну репутацію, мій друже. А які історії люди розказують! Таке ім’я — не жарт! Та чого там, мами навіть лякають ним своїх дітей! — Лоґен промовчав. Заперечувати було нічого. Баяз повільно затягнувся, а тоді випустив з люльки густий клубок диму. — Я тут думав про день, коли до нас завітав принц Кальдер.

Лоґен пирхнув.

— Я намагаюся про нього зайвий раз не думати.

— Я теж, але мене зацікавила не його поведінка, а твоя.

— Справді? Не пам’ятаю, щоб я щось узагалі робив.

Баяз тицьнув на Лоґена з-поза вогню мундштуком люльки.

— Саме це я й маю на увазі. Я знав багатьох вояк, солдатів, полководців, чемпіонів і так далі. Гарний боєць повинен діяти швидко і рішуче, власноруч чи з військом, бо той, хто б’є першим, часто б’є останнім. Отож, бійці схильні покладатися на свої основні інстинкти — завжди відповідати насильством, бути гордими і жорстокими. — Баяз повернув люльку Лоґенові. — Що б там не розповідали, а ти не такий.

— Я знаю чимало людей, які з тобою не погодяться.

— Нехай, проте факт залишається фактом — Кальдер образив тебе, але ти нічим йому не відповів. Отже, ти знаєш, коли треба діяти, і то швидко, але також розумієш, коли діяти не варто. Це вказує на стриманість і розважливість.

— Може, я просто боявся.

— Кого, Кальдера? Годі тобі. Не схоже було, щоб ти боявся Скейла, а він в рази страшніший. Крім того, ти пройшов сорок миль з моїм учнем на плечах, а це свідчить про відвагу і спочування. Рідкісне поєднання, нічого сказати. Жорстокість і стриманість, розважливість та співчуття — крім того, ти ще й з духами вмієш говорити.

Лоґен здійняв брову.

— Я це роблю нечасто, та й то тільки тоді, коли нема нікого поряд. Слова духів нудні, і зовсім не такі улесливі, як твої.

— Ха. Це правда. Наскільки я розумію, духи зазвичай не мають що сказати людям. Хоч я й ніколи з ними не розмовляв — не маю дару. Нині такий дар — це рідкість. — Він зробив ще один ковток чаю, поглядаючи на Лоґена з-за чашки. — Не можу навіть пригадати, щоб він був ще у когось, окрім тебе.

З-за дерев вийшов і поклав мокрі миски на землю тремтячий Малакус. Він схопив ковдру, щільно в неї загорнувся, а тоді з надією поглянув на паруючий над вогнем казанок.

— Це чай?

Баяз не звернув на нього уваги.

— Скажи мені, майстре Дев’ятипалий, як так може бути, що з часу нашої першої зустрічі ти ні разу не поцікавився, навіщо я послав по тебе або чому ми зараз блукаємо по Півночі, ризикуючи своїм життям? Це здається мені дивним.

— Нічого дивного. Я просто не бажаю цього знати.

— Не бажаєш?

— Все життя я прагнув щось дізнатись. Що по той бік гір? Що на думці у моїх ворогів? Яку зброю вони використають проти мене? Яким друзям я можу довіряти? — Лоґен стенув плечима. — Може, знання й основа сили, але від усього, що я дізнавався, мені тільки гіршало. — Він знову припав до люльки, але вона вже була порожня. Лоґен витрусив попіл на землю. — Я постараюсь виконати те, що ти від мене хочеш, утім, подробиць наперед я знати не бажаю. Мені набридло приймати власні рішення. Вони ніколи не бувають правильними. Мій батько завжди казав: щастя в невіданні. Отож я керуватимусь цим принципом.

Баяз вирячився на нього. Лоґен вперше за весь час побачив на обличчі мага вираз здивування. Малакус Кей прокашлявся.

— Я би не проти знати, — сказав він тихенько, дивлячись з надією на свого вчителя.

— Так, — пробурмотів Баяз, — тільки тебе ніхто не питає.

Усе пішло під три чорти десь ополудні. Лоґен саме починав думати, що їм, можливо, вдасться щасливо дістатися Вайтфлоу, а то й навіть дожити до кінця тижня. Здавалось, він розслабився всього на мить. Але, на жаль, саме ця мить була важливою.

Все ж, варто визнати, ворог підготувався, як слід — обрали гарне місце для засідки і прив’язали до копит коней дрантя, щоб приглушити звук. Якби з ними був Тридуба, він міг би це помітити, бо орієнтувався на місцевості, як ніхто інший. Якби поряд був Шукач, він міг би їх відчути, бо мав для цього гарний нюх. Однак ні того, ані іншого не було поряд. З мерців нема користі.

Коли вони обігнули сліпий поворот, на дорозі звідкись узялись троє вершників. Це були загартовані воїни, добре озброєні і в добротних обладунках, і хоча їхні лиця були замурзані, але зброя начищена. Той, котрий стояв справа, був присадкуватим і дужим, майже без шиї. Зліва — довгов’язий, із маленькими холодними очками. У обох були круглі шоломи, потерта кольчуга та довгі списи, які вони тримали напоготові. Їхній ватажок сидів на коні, як мішок з ріпою, розвалившись у сідлі з невимушеністю досвідченого вершника. Він кивнув Лоґенові.

— Дев’ятипалий! Із бріннів! Кривава Дев’ятка! Радий тебе знову бачити.

— Чорноногий, — пробурмотів Лоґен, натягнувши на обличчя дружню посмішку. — Мені б також було приємно тебе бачити, якби не обставини нашої зустрічі.

— Ну, маємо те, що маємо.

Поки вони говорили, старий воїн повільно оглядав Баяза, Кея і Лоґена, виділяючи їхню зброю, або, точніше, її відсутність, і розробляв подальший план дій. Менш тямущий суперник міг би вирішити, що перевага на його боці, але Чорноногий був Іменитим і аж ніяк не дурнем. Його очі спинилися на руці Лоґена, яка повільно тягнулася до руків’я меча, і він повільно похитав головою.

— Ніяких фокусів, Кривава Дев’ятко. Ти ж бачиш, що діватися нікуди. — І він кивнув на дерева за їхньою спиною.

У Лоґена стиснулося серце. Щоб довершити пастку, до них наближалися ще двоє вершників, приглушені копита їхніх коней ледь чутно торкалися пухкої землі при дорозі. Лоґен закусив губу. Чорноногий був правий, чорт забирай. Четверо вершників почали наближатись, погойдуючи опущеними списами. їхні обличчя були суворими і зосередженими. Малакус Кей лише перелякано дивився на них, його кінь задкував. Баяз приємно усміхався, немов вершники були його найкращими друзями. Лоґен би не відмовився від дрібки самовладання чаклуна. Його власне серце гупало як скажене, в роті пересохло.

Чорноногий подав свого коня вперед — одна його рука стискала руків’я сокири, а друга лежала на коліні. Він навіть не торкався поводів. Чорноногий був майстерним вершником, і цим уславився. Ось що трапляється, коли людина відморожує всі пальці на ногах. Звісно, на коні їхати швидше, ніж іти пішки, але у боях Лоґен надавав перевагу твердій землі під ногами.

— Краще вам піти разом із нами, — сказав старий воїн, — всіляко краще.

Лоґенові було важко з цим погодитись, але шансів у нього не було жодних. Може, меч і має голос, як казав Баяз, але якщо хочеш скинути людину з коня, спис — в біса зручна штука, а тих списів наближалося аж чотири. Він потрапив у пастку — з чисельною перевагою, заскоченим зненацька, та ще й з негодящою для даної ситуації зброєю. Вже вкотре. Залишається тільки зволікати час і покладатися на випадок. Лоґен прокашлявся, силкуючись приховати страх.

— Ніколи би не подумав, що ти побратаєшся з Бетодом, Чорноногий. Хто-хто, а тільки не ти.

Старий воїн почухав довгу, кошлату бороду.

— По правді, я був один з останніх, але зрештою я теж скорився, як і всі інші. Не скажу, що мене це втішило, але що вдієш. Краще віддай мені клинок, Дев’ятипалий.

— А як же стариган Ял? Хочеш сказати, що він теж вклоняється Бетоду? Чи ти просто знайшов собі кращого хазяїна?

Цей випад анітрохи не зачепив Чорноногого. На його обличчі проглядалися лише сум і втома.

— Ніби ти не знаєш, що Ял упокоївся, як і більшість наших. Ні Бетод, ні його сини як хазяї мені не до вподоби. Ніхто не любить цілувати товсту дупу Скейла чи худу дупу Кальдера. Кому, як не тобі про це не знати. А тепер віддавай меч — час іде, а перед нами ще довга дорога. Ми можемо так само побалакати, коли ти будеш без зброї.

— Ял помер?

— Еге, — підозріло відказав Чорноногий. — Він запропонував Бетодові двобій. Хіба ти не чув? Його вбив Страховидло.

— Страховидло?

— Ти що, з печери не вилазив?

— Можна і так сказати. То що це за Страховидло?

— Не знаю, що воно таке.

Чорноногий нахилився з сідла і сплюнув у траву.

— Я чув, що він і не людина взагалі. Кажуть, що те стерво Кориб викопало його з-під гори. Хто його знає? Так чи інакше, це новий поєдинник Бетода, і він значно мерзенніший за попереднього — ти вже вибач.

— Вибачаю, — відповів Лоґен. '

Чоловік з короткою шиєю підступив ближче. Мабуть, навіть занадто близько — вістря його списа зависло всього за пару футів від Лоґена. Достатньо, щоб ухопитися. Напевно.

— Стариган Ял був сильним воїном.

— Ага. Саме тому ми за ним і йшли. Але зрештою це йому не допомогло. Страховидло побив Яла. Побив ущент, як собаку. Він залишив його в живих, якщо це можна так назвати, щоб нам усім був приклад, але прожив стариган недовго. Більшість з нас одразу і здалася — ті, в кого були жінки та діти. А який сенс тягти сірка за хвіст? Проте високо в горах ще досі залишились люди, які не бажають схилятися перед Бетодом. Той божевільний місяцепоклонник Краммок-і-Фаїл зі своїми горцями і купка інших. Проте їх небагато, та й на них у Бетода є плани.

Чорноногий простягнув дужу, мозолисту долоню.

— Краще віддай мені клинок, Кривава Дев’ятко. Тільки давай помаленьку-потихеньку, лівою рукою, і без своїх фокусів. Обійдемось без жертв.

Ну ось і все. Час скінчився. Лоґен обхопив трьома пальцями лівої руки руків’я меча і відчув, як холодний метал притиснувся до долоні. Спис здорованя ще поближчав. Довгов’язий, навпаки, трохи розслабився, впевнений, що все скінчилося. Його спис був задертий вгору, неготовий до бою. Що робили двоє вершників позаду, залишалося загадкою. Бажання оглянутися було майже непереборним, але Лоґен змусив себе дивитися вперед.

— Я завжди поважав тебе, Дев’ятипалий, хоч ми і завжди були по різні боки. Я не злюся на тебе, але Бетод аж сп’янів від помсти, а я присягнувся йому служити. — Чорноногий сумно поглянув йому в очі. — Мені шкода, що на цьому місці опинився я. Як би там не було.

— Взаємно, — пробурмотів Лоґен. — Мені теж шкода, що на цьому місці опинився ти. — Він повільно витягнув меч з піхов. — Як би там не було, — мовив він і викинув руку вперед, зацідивши руків’ям меча в рот Чорноногому. Старий воїн заволав, коли тьмавий метал врізався в його зуби, і повалився із сідла назад, його сокира випала з руки і гупнула на дорогу. Лоґен схопився за спис здорованя прямо біля наконечника.

— Тікай! — закричав він до Кея, але учень лише закліпав у відповідь.

Короткошиїй чолов’яга так смикнув за списа, що ледь не викинув Лоґена з сідла, але той не відпускав. Він відхилився, впираючись у стремена, і здійняв меч високо над головою. Короткошиїй із широко розплющеними очима забрав одну руку зі списа й інстинктивно нею закрився. Лоґен з усіх сил ударив мечем.

Його вразило, наскільки той був гострий. Меч відтяв руку здорованя нижче ліктя, а тоді увійшов йому в плече і, протинаючи хутро та кольчугу, дістався живота, заледве не розполовинивши чоловіка. На дорогу полилася кров, бризнувши в морду коневі Лоґена. Кінь був дресирований для їзди, але не для війни, тож він позадкував і закрутився, підскакуючи і хвицаючи. Лоґенові довелось дуже напружитись, щоб не злетіти з клятої тварини. Краєм ока він побачив, як Баяз ляснув Кеєвого коня по крупу, і той помчав разом із учнем, що знай собі підстрибував у сідлі, а за ними галопом понісся в’ючний кінь.

Опісля почався хаос: метались і форкали коні, брязкав і скреготав метал, лаялись і кричали люди. Битва. Річ звична, але від того не менш страшна. Поки кінь брикався і хвицав, Лоґен правицею вчепився у повід і божевільно розмахував над головою мечем, не стільки для того, щоб когось убити, скільки, щоб налякати. Щомиті він очікував на поштовх у спину і пронизливий біль від удару списом, коли через мить земля підніметься і щосили вдарить в обличчя.

Він бачив, як вдалині дорогою скачуть Кей і Баяз, а їм — із списом напереваги — наступає на п’яти довгов’язий. Бачив, як Чорноногий перекочується і, вхопившись за сокиру, зводиться на ноги. Бачив, як двоє позаду, розмахуючи списами, силкуються приборкати власних схарапуджених коней. Бачив, як тіло чоловіка, якого він щойно вбив, розвалюється навпіл і поволі випадає із сідла, заливаючи кров’ю брудну землю.

Лоґен зойкнув, відчувши, як наконечник списа впився ззаду в плече і штовхає вперед з такою силою, що він ледь не перелетів через голову коня. Тоді Лоґен збагнув, що бачить дорогу, і що він досі живий. Лоґен пришпорив коня, і той зірвався з місця, розбризкуючи болото з-під копит в обличчя людей позаду. Він незграбно перекинув меч у праву руку, заледве не впустив повіддя і не звалившись на дорогу. Повівши плечем, Лоґен зрозумів, що рана начебто не надто серйозна — він досі міг нормально рухати рукою.

— Я ще живий. Ще живий.

Знизу проносилася дорога, а по очах шмагав вітер. Він уже наздоганяв довгов’язого — через шмаття на копитах його кінь біг повільніше, ковзаючи по вогкій землі. Лоґен міцно обхопив руків’я свого меча і здійняв його над головою. Ворог озирнувся, але було пізно. Почувся глухий удар металу об метал, коли меч вдарив у шолом, залишивши глибоку вм’ятину, а за мить довгов’язий полетів додолу. Його голова один раз вдарилася об дорогу, поки одна нога ще трималася в стремені, а тоді він звільнився і покотився по траві, розкинувши руки і ноги. Його кінь, втративши свого верхівця, помчав далі, глянувши зизом на Лоґена, коли той промчав мимо.

— Ще живий.

Лоґен оглянувся. Чорноногий уже був у сідлі і мчав за ним, здійнявши сокиру над головою, а його сплутане волосся тріпотіло за спиною. З ним було двоє інших списоборців, які щосили підганяли своїх коней, але всі вони були далеченько. Лоґен розсміявся. Мабуть, йому все-таки вдасться втекти. Він помахав мечем в бік Чорноногого, коли на дні долини дорога звернула у ліс.

— Я ще живий! — заволав він на весь голос, коли раптом кінь зупинився так різко, що Лоґен ледь не перелетів через його голову. Лише обхопивши рукою шию коня, йому вдалося втриматися верхи. Щойно він знову впав у сідло, то побачив, що справи кепські.

Упоперек дороги було навалено кілька дерев, гілки на яких обтяли, а обрубки загострили, і вони стирчали навсібіч, наче шипи. За ними стояли ще два карли у кольчугах і зі списами напоготові. Навіть найкращий вершник не зміг би подолати цю перешкоду, а Лоґен був аж ніяк не найкращим. Баяз і його учень дійшли аналогічної думки. Обидва нерухомо сиділи на своїх конях перед барикадою. Старий виглядав спантеличеним, а молодий — просто наляканим.

Лоґен стиснув міцніше руків’я меча і взявся відчайдушно крутити головою, шукаючи поміж дерев шлях для відступу. Тепер він помітив ще більше бійців. Це були лучники. Один, другий, третій — вони поволі підкрадалися з обидвох боків дороги, націливши стріли і натягнувши тятиви.

Лоґен обернувся у сідлі, але Чорноногий і двоє його супутників вже наближались — вороття назад не було. Вони зупинились за кілька кроків, подалі від меча Лоґена. Його голова опустилась. Погоні настав кінець. Чорноногий нагнувся і відхаркнув на землю кров.

— Гаразд, Кривава Дев’ятко, далі ти не поїдеш.

— Кумедно, — пробурмотів Лоґен, розглядаючи довге сіре лезо свого меча, побите і забагрене кров’ю. — Скільки часу я воював на боці Бетода проти тебе, а тепер ти воюєш на його боці проти мене. Здається, ми весь час боремося один із одним, а виграє від цього лише він. Кумедно.

— Ага, — буркнув Чорноногий крізь закривавлені губи, — кумедно.

Проте ніхто не всміхався. Обличчя Чорноногого і його карлів були наче кам’яні, а Кей мав такий вигляд, наче збирався заплакати. Тільки Баяз з якихось незбагненних причин досі не втратив свого звичного доброго гумору.

— Гаразд, Дев’ятипалий, злазь із коня. Бетоду ти потрібен живим, але і від мертвого він не відмовиться. Злазь! Швидко!

Лоґен знову замислився, як вони можуть утекти, коли здадуться. Навряд Чорноногий схибить, коли вони потраплять йому до лап. Найвірогідніше, Лоґена за його попередній опір вони віддухопелять так, що і не снилося, а можуть і коліна перебити. Всіх міцно скрутять, наче курей перед забиттям. Він уявив, як його, із ланцюгом на шиї, півмилі волочать по камінню, як Бетод усміхається зі свого трону, а Кальдер зі Скейлом регочуть і, мабуть, штрикають його чимось гострим.

Лоґен озирнувся навкруги. Холодні наконечники стріл, холодні наконечники списів і холодні очі людей. Виходу з цієї халепи не було.

— Гаразд, ти переміг.

Лоґен кинув свого меча вниз, вістрям уперед, сподіваючись, що той увіткнеться в землю і застрягне, погойдуючись з боку в бік, але той завалився і впав у бруд. Нещасливий видався день. Лоґен повільно перекинув ногу через сідло і спішився на дорогу.

— Так уже краще. А тепер ви двоє.

Кей умить зіскочив з коня і став, наче вкопаний, нервово позираючи на Баяза, але той не ворухнувся. Чорноногий спохмурнів і підняв сокиру.

— Тебе це теж стосується, старий.

— Мені більше подобається їхати верхи.

Лоґен здригнувся. Це була неправильна відповідь. З хвилини на хвилину Чорноногий віддасть наказ. Забринчать тятиви, і Перший з-поміж магів упаде на дорогу, втиканий стрілами, а на його мертвому обличчі, певно, так і залишиться ця нестерпна посмішка.

Але наказ так і не пролунав. Не було ні команд, ні дивовижних, ні загадкових жестів. Повітря навколо плечей Баяза замерехтіло, немов над розпашілою землею у спекотний день, і Лоґен відчув якесь дивне посіпування у животі.

Потім дерева вибухнули стіною палючого, сліпучого, розжареного до білоти вогню. Стовбури репались, гілля оглушливо тріщало, здіймаючи в небо стовпи сяючого полум’я та їдкого диму. Одна палаюча стріла злетіла високо в повітря понад головою Лоґена, а тоді лучників поглинуло вогняне пекло.

Кашляючи та задихаючись, приголомшений і наляканий Лоґен позадкував, прикриваючи від пекучого жару лице. З барикади вгору злітали величезні жарини та сліпучі іскри, а двоє воїнів, котрі стояли поблизу, тепер качались долі і бились у судомах, а їхні крики поглинало оглушливе ревіння вогню.

Коні брикались і крутилися, скажено фиркаючи від страху. Чорноногий вдруге полетів на землю, випустивши з рук розжарену сокиру, а його кінь спіткнувся і впав, притиснувши його своєю вагою. Одному із його супутників пощастило ще менше — він влетів прямо у стіну вогню біля дороги, і його відчайдушний крик швидко урвався. Лише один із них ще стояв на ногах і, на своє щастя, прихопив рукавички. Якимось дивом йому вдалося втримати палаюче древко свого списа.

Як йому стало духу нападати, коли навколо все палало, Лоґен не знав. Під час битви трапляється багато дивних речей. Нападник обрав своєю жертвою Кея і з гарчанням кинувся на нього, націливши у груди палаючий спис. Заціпенілий учень безпорадно стояв на місці, наче приріс до землі. Лоґен врізався у нього, вихоплюючи на ходу свій меч, і Кей покотився по дорозі, закриваючи голову руками. Тим часом Лоґен, не роздумуючи, різонув по ногах коня, коли той промчав повз нього.

Клинок вирвався із пальців і полетів геть. Потім у поранене плече Лоґена врізалося копито, збиваючи його на землю. У нього перехопило дух, а навколо шалено закрутився палаючий світ. І все ж його удар мав ефект. Кінь пробіг ще трохи по дорозі, а тоді його передні ноги підломилися, він спіткнувся і, не в змозі зупинитись, полетів прямо у вогонь, де зник разом із вершником.

Лоґен почав нишпорити по землі у пошуках меча. Палаюче листя носилося вздовж дороги, обпікаючи йому лице і руки. Жар тиснув на нього страшною ваготою, вичавлюючи зі шкіри останні краплини поту. Лоґен намацав закривавлене руків’я меча і стиснув його зраненими пальцями. Піднявся, похитуючись, і роззирнувся, бездумно кричучи від люті, але боротися не було з ким. Полум’я зникло так само несподівано, як і з’явилося, залишивши по собі клуби диму, від якого Лоґен почав кашляти і терти очі.

Після ревіння вогню тиша, що запала, видавалася напрочуд гнітючою, а легкий вітерець — холодним, як лід. Від широкого кола дерев навкруги зосталися обвуглені, роз-тріскані пеньки, так наче все тут горіло годинами. Натомість барикади диміла лише ворушка купа сірого попелу і чорних головешок. Поряд на землі лежали два трупи, які обгоріли до самих кісток, так що в них заледве можна було впізнати щось людське. Почорнілі наконечники їхніх списів валялися на дорозі, вже без ратищ. Від лучників узагалі не залишилося навіть сліду. Вони перетворились у звіяну вітром золу. Кей лежав ницьма, прикривши голову руками, а за ним на боці — кінь Чорноногого, одна нога якого беззвучно сіпалась, а інша зоставалася непорушною.

— Що ж, — мовив Баяз, і Лоґен аж підстрибнув від його приглушеного голосу. Він чомусь гадав, що вже ніколи не почує нових звуків. — От і по всьому. — Перший з-поміж магів перекинув ногу через сідло і зіскочив на дорогу. Його кінь, спокійний і покірний, продовжував стояти. За весь цей час він навіть не ворухнувся.

— Ну от, майстре Кею, бачите, чого можна досягнути, якщо добре знатися на рослинах?

Голос Баяза був спокійним, але його руки тремтіли. Дуже тремтіли. Він виглядав змученим, хворим, старим, одне слово, був схожий на чоловіка, котрий миль із десять тягнув на собі воза. Лоґен із мечем у руці втупився у нього, похитуючись з боку на бік.

— То це і є Мистецтво, так?

Його голос здавався дуже тихим і далеким. Баяз витер з обличчя піт.

— Певною мірою. Йому, звичайно, бракує витонченості. Проте, — він тицьнув чоботом в одне з обгорілих тіл, — витонченість північанам ні до чого. — Чаклун скривився, потер свої запалі очі і поглянув на дорогу. — Куди поділися ті кляті коні?

Лоґен почув уривчастий стогін, що долинав з боку лежачого коня Чорноногого. Він метнувся до нього, спіткнувся і впав на коліна, а тоді кинувся знову. Його плече палало від болю, ліва рука затерпла, а подерті пальці кровоточили, але Чорноногий був у гіршому стані. Значно гіршому. Він лежав, спираючись на лікті, ноги до самих стегон притиснув кінь, руки обгоріли до розбухлих оцупків. На його закривавленому обличчі з’явився вираз глибокого здивування, коли він безуспішно спробував видертися з-під коня.

— Ти мене вбив нахуй, — прохрипів він, вражено витріщаючись на свої понівечені руки. — Мені кінець. Я нізащо не зможу повернутися назад, та якби й міг, то навіщо? — Він розпачливо розсміявся. — Тепер Бетод і близько не такий милосердний, як був колись. Краще вбий мене зараз, поки не прийшов біль. Так буде тільки краще. — І він важко опустився на дорогу.

Лоґен поглянув на Баяза, але той наче не помітив його погляду.

— З мене поганий цілитель, — за мить відрізав чаклун, розглядаючи коло обгорілих пеньків. — Я ж казав, що кожен із нас спеціалізується в чомусь одному.

Він заплющив очі і нахилився, впершись руками в коліна та важко дихаючи.

Лоґен подумав про підлогу в залі Бетода і двох принців, котрі регочуть і штрикають у тебе чимось гострим.

— Добре, — пробурмотів він, випростуючись і зважуючи меч у руках. — Добре.

Чорноногий усміхнувся.

— Ти був правий, Дев’ятипалий. Я нізащо не повинен був коритися Бетоду. Нізащо. Треба було насрати на нього і на того велетня Страховидла. Краще б я помер у горах, б’ючись до останнього. У цьому могло би бути щось славетне. Я просто втомився. Ти ж розумієш, правда?

— Розумію, — відказав Лоґен. — Я й сам втомився.

— Щось славетне, — повторив Чорноногий, вдивляючись в далеке сіре небо. — Я просто втомився. Тож, гадаю, я заслужив на таку долю. Все чесно.

Він задер підборіддя.

— Ну, за роботу, друже.

Лоґен здійняв меча.

— Я радий, що це робиш ти, Дев’ятипалий, — процідив Чорноногий крізь зціплені зуби, — як би там не було.

— А я — ні, — і Лоґен вдарив мечем.

Навколо досі тліли пеньки, у повітрі вився дим, але тепло кудись зникло, а натомість прийшов холод. У роті Лоґена було солоно, як від крові. Може, він якось прикусив собі язика. А може, то чужа кров. Він пожбурив клинок на землю, і той підстрибнув і застукотів, оросивши її червоними краплинами. Кей якусь мить витріщався, роззявивши рота, а тоді зігнувся навпіл і зблював на дорогу. Лоґен подивився на обезголовлений труп Чорноногого.

— Він був хорошою людиною. Кращою за мене.

— Історія встелена трупами хороший людей.

Баяз важко зігнувся і підняв меч, витер його об плащ Чорноногого, а тоді крізь завісу з диму глянув на дорогу.

— Нам пора вирушати. Можливо, підкріплення вже в дорозі.

Лоґен розглядав свої закривавлені руки. Вони, без сумніву, належали йому. Одного пальця бракувало.

— Нічого не змінилося, — буркнув він собі під носа.

Баяз випростався, обтрушуючи бруд з колін.

— А коли було інакше? — Він простягнув Лоґену меч, руків’ям вперед. — Гадаю, він тобі ще знадобиться.

Лоґен на мить поглянув на клинок. Він був чистим, тьмяно-сірим, точнісінько таким, як і завжди. На відміну від самого Лоґена, після усіх випробувань того дня на мечі не залишилось жодної подряпини. Він не хотів знову брати його в руки. Ні тепер, ні потім.

Але діватись було нікуди.

Частина друга

Життя — таке, яким воно є, — це боротьба не між Поганим і Хорошим, а між Поганим і Жахливим.

Йосиф Бродський

Що таке свобода

Лезо лопати ввіп’ялося в землю із різким, скреготливим звуком. Доволі знайомий звук. Попри докладені зусилля, лезо увійшло неглибоко, позаяк пропечена сонцем земля була твердою, наче камінь.

Але трохи твердуватою землею її не здивуєш.

Вона копала ями і в значно гірших ґрунтах. Багато ям. Коли бій закінчено, ти копаєш — якщо, звісно, залишаєшся живою. Ти копаєш могили для полеглих товаришів. Віддаєш останню шану, навіть якщо не дуже їх шанувала. Ти копаєш стільки, скільки вистачить наснаги, відтак кидаєш їх у яму і присипаєш, де вони собі гнитимуть у забутті. Такий звичай.

Вона смикнула плечем, жбурнувши повну лопату піщаної землі. Простежила поглядом за грудочками ґрунту і дрібними камінцями — як вони розсипаються ще у повітрі і вкривають обличчя одного із солдатів. Одне око дивилося на неї з докором, в іншому — стирчав уламок однієї з її стріл. Над обличчям вбитого ліниво снувала пара мух. Похорон йому не світив — могили були лише для її людей. Він і його друзі-виродки можуть і далі лежати під нещадним сонцем. Зрештою, стерв’ятникам теж потрібен харч.

Лезо лопати просвистіло у повітрі і знову ввігналося в землю. Ще одна грудка бруду полетіла геть. Вона випросталася і змахнула з обличчя піт, а тоді придивилася до неба. Сонце висіло прямо над головою, висмоктуючи із цієї пустельної землі навіть натяк на вологу, висушуючи кров на каменях. Вона поглянула на дві могили перед собою. Залишилося викопати ще одну. Покінчивши з нею, вона засипле землею цих трьох дурнів, хвильку відпочине, а потім рушить далі.

Скоро по неї прийдуть інші.

Вона встромила лопату в землю, взяла бурдюк з водою і вийняла з нього пробку. Зробивши кілька помірних ковтків, вона навіть дозволила собі сполоскати руки і плеснути трохи води на обличчя. Передчасна смерть її товаришів принаймні поклала кінець нескінченним перегавкуванням через воду. Тепер води було достатньо.

— Води… — прохрипів солдат, який лежав біля каміння.

Було дивовижно, що він стільки протягнув. Її стріла не вцілила у серце, але все одно прирекла його на смерть — і смерть боліснішу. Йому вдалось доповзти аж до валунів, але тут його повзанню прийшов кінець. Каміння навколо нього темніло від крові. Яким би дужим він не був, спека і стріла у грудях його скоро доконають.

Вона не відчувала спраги, але води було забагато, щоб забрати всю з собою. Вона зробила ще кілька ковтків, проливши трохи води на шию. Тут, у Безплідних Землях, розливати воду — рідкісне задоволення. Сяючі краплі бризнули на суху землю, залишивши по собі темні сліди. Вона плеснула ще трохи собі на обличчя, облизала губи і поглянула на солдата.

— Пощади… — прохрипів він.

Одна його рука була притиснута до грудей, звідки стирчала стріла, а інша кволо тягнулася до неї.

— Пощади? Ха! — Вона закоркувала бурдюк і кинула його поряд із могилою. — Хіба ти не знаєш, хто я така?

Вона взялася за лопату, і за мить лезо знов увігналось у землю.

— Ферро Малджин! — долинуло до неї звідкись з-за спини. — Я знаю, хто ти така!

Оце так поворот.

Вона ще раз змахнула лопатою, гарячково метикуючи, як діяти. Її лук лежав зовсім неподалік, біля першої викопаної нею могили. Вона відкинула грудку землі, відчуваючи у спітнілих плечах поколювання від невидимої присутності. Глипнула на конаючого солдата. Той втупився в точку за її спиною, що допомогло їй зрозуміти, де стоїть незнайомець.

Вона знов увігнала лопату в ґрунт, а тоді відпустила її, вистрибнула з ями і одним вправним рухом перекотилась по землі, на ходу схопила лук, наклала стрілу і натягнула тятиву. Приблизно за десять кроків від неї стояв старий. Він не намагався наступати, не мав зброї. Він просто стояв і дивився на неї, лагідно усміхаючись.

Вона випустила стрілу.

Коли до рук Ферро потрапляв лук, вона робилася страшною, наче смерть. Десять мертвих солдатів підтвердили би це, якби могли. В тілах шести із них стирчали її стріли, і за весь бій вона не схибила ні разу. Вона взагалі не пам’ятала, щоб колись промахувалась з близької відстані, хоч би як швидко не доводилося стріляти, і їй доводилось убивати ворога, який знаходились в десятки разів далі, ніж цей старий усміхнений козел.

Але цього разу вона промахнулась.

Стріла неначе звернула у польоті. Звісно, могло трапитись погане оперення, але щось все одно не сходилось. Старий навіть не поворухнувся. Він так і стояв, усміхаючись, на тому ж місці, а стріла пролетіла за кілька дюймів від нього і зникла десь на схилі.

Це дало всім час, щоб оцінити ситуацію.

Дивним був цей старий. Мав темну, чорну, як сажа, шкіру, властиву жителям далекого Півдня, від якого їх відділяла широка, безживна пустеля. Такий шлях нелегко подолати, і Ферро рідко траплялися люди з тих країв. Чоловік був високим і худим, мав довгі, жилаві руки і просте вбрання. На його зап’ястях були дивні темні і світлі браслети, які, начеплені один за одним, закривали половину передпліч, виблискуючи під палючим сонцем.

Обличчя старого обрамляло довге сиве волосся, яке подекуди діставало йому до пояса, а на худому, загостреному підборідді виднілася сива щетина. На грудях у нього висів великий бурдюк з водою, а з пояса звисало кілька шкіряних мішечків. І все. Жодної зброї. Це було найдивнішим для людини, котра потрапила у Безплідні Землі. Ніхто не приходив у це Богом забуте місце, окрім утікачів і їхніх переслідувачів. Проте і ті, й інші були добре озброєні.

Він не був солдатом Гуркула чи наволоччю, яка бажала збагатитися за рахунок її голови. Не був ні розбійником, ні рабом-втікачем. Ким же він був тоді? І що тут забув? Мабуть, він прийшов по неї. Він міг бути одним із них.

Пожирачем.

Хто би ще блукав Безплідними Землями без зброї? Вона не усвідомлювала, як сильно її бажали впіймати.

Старий стояв нерухомо і продовжував усміхатися до неї. Вона поволі потягнулась за наступною стрілою, і він провів її рух байдужим поглядом.

— В цьому немає жодної потреби, — протягнув він низьким голосом.

Вона наклала стрілу на тятиву. Старий не ворухнувся. Вона стенула плечима і почала неспішно цілитись. Старий продовжував усміхатись безтурботною посмішкою. Вона випустила стрілу. Та знову пролетіла за кілька дюймів від нього, тепер з іншого боку, і поцілила у схил.

Варто було визнати: один раз міг бути збігом, але два — аж ніяк. Якщо Ферро чогось навчилася, так це вбивати. Старий дурень мав би вже лежати із наскрізною раною і стікати кров’ю на кам’янистий ґрунт. Тепер своєю незворушною посмішкою він наче казав: «Ти не так багато знаєш, як тобі здається. Я знаю більше».

Це неабияк дратувало.

— Хто ти такий, старий виродку?

— Мене звуть Юлвей.

— «Старий виродок» тобі пасує краще!

Ферро відкинула свій лук на землю й опустила руки, затуливши правицю тулубом. За мить крутнула зап’ястям, і з її рукава прямо у підставлену долоню випав вигнутий ніж. Людину можна вбити багатьма способами, тож коли підводить один, варто спробувати інший.

Ферро ніколи не пасувала перед труднощами.

Юлвей почав поволі наближатися до неї. Його босі ноги глухо ступали по камінню, і в такт його крокам тихо брязкали браслети. Це здалось їй дуже дивним. Як йому вдалось до неї підібратись, якщо від нього було стільки шуму?

— Чого ти хочеш?

— Я хочу тобі допомогти.

Він підійшов на відстань витягнутої руки, а тоді спинився і вишкірився до неї.

Коли до рук Ферро потрапляв ніж, вона робилася швидкою, як змія, але вдвічі страшнішою, що міг би підтвердити останній із солдатів, коли б він не був мертвим. Лезо зблиснуло у повітрі, націлене з усією силою і люттю. Якби старий стояв там, де вона думала, то його голова вже би злетіла із шиї. Але, як виявилось, він перемістився на крок вліво.

Вона накинулась на нього з войовничим криком, цілячись блискучим вістрям леза просто в серце. Утім, ніж розітнув лише повітря. Старий повернувся на колишнє місце — незрушно стояв і всміхався. Дуже дивно. Вона обережно обійшла його, шаркаючи сандаліями по пилюці, її ліва рука наче кружляла у повітрі, а права міцно стискала руків’я ножа. Треба було проявляти обачність — тут задіяна магія.

— Не треба сердитись. Я прийшов, щоб допомогти.

— Нахуй твою допомогу, — прошипіла вона у відповідь.

— Але вона тобі потрібна, навіть дуже. Вони схоплять тебе, Ферро. У горах солдати, багато солдатів.

— Я втечу від них.

— Їх забагато. Від усіх не утечеш.

Вона озирнулась на постріляні тіла.

— Тоді я згодую їх стерв’ятникам.

— Не цього разу. Вони не самі. В них є підкріплення.

На слові «підкріплення» його низький голос іще понижчав.

Ферро спохмурніла.

— Жерці?

— І не лише вони. — Він широко розплющив очі. — Ще пожирач, — прошепотів він. — Вони збираються схопити тебе живою. Імператор бажає виставити тебе перед народом задля науки іншим.

Вона пирхнула.

— В пизду імператора.

— Чув, що у твоїй він уже побував.

Вона загарчала і знову здійняла свого ножа, але ножа вже не було. У її руці із шипінням звивалася отруйна змія, яка саме розкрила пашу, щоб її вкусити.

— А-а!

Вона відкинула змію на землю і гупнула ногою, цілячись у голову, але натомість розчавила ніж. Лезо гучно тріснуло.

— Вони спіймають тебе, — сказав старий. — Спіймають і переб’ють ноги молотами прямо на міській площі, щоб ти більше не змогла втекти. Потім вони вибриють тобі голову, посадять задом наперед на віслюка і проведуть голою по вулицях Шаффи, а люди шикуватимуться в чергу, щоб кричати у твій бік образи. — Вона спохмурніла, але Юлвей продовжив: — Вони моритимуть тебе голодом у клітці перед палацом, де ти пектимешся під палючим сонцем, поки добрі люди Гуркула будуть дражнити тебе, плюватися і кидати крізь ґрати гній. Можливо, якщо пощастить, тобі даватимуть напитися сечі. Коли ж ти нарешті сконаєш, вони залишать тебе гнити, і мухи жертимуть тебе шматочок за шматочком, а всі інші раби побачать, що таке свобода, і вирішать, що краще їм не рипатись.

Ферро втомили ці балачки. Нехай прийдуть, і пожирач нехай прийде. Вона не гнитиме у клітці. Вона переріже собі горло, якщо доведеться. Ферро роздратовано відвернулась від старого, схопила лопату і почала з несамовитістю копати останню могилу. Скоро вона стала достатньо глибокою. Достатньо глибокою для наволочі, яка у ній гнитиме.

Вона обернулась. Юлвей стояв навколішках перед конаючим солдатом і поїв його водою з бурдюка, що висів у нього на грудях.

— Блядь! — крикнула вона і рушила широким кроком до солдата, стискаючи в руках лопату.

Коли вона наблизилась, старий підвівся.

— Пощади… — прохрипів солдат, простягаючи до неї руку.

— Я тобі дам пощаду!

Лезо лопати ввійшло глибоко у череп солдата. Його тіло раз смикнулось і завмерло. З переможним виразом вона глянула на старого. Він відповів їй сумним поглядом. В його очах читалось якесь почуття. Можливо, жалість.

— Чого ти хочеш, Ферро Малджин?

— Що?

— Чому ти це зробила? — Юлвей вказав на мертвого солдата. — Чого ти хочеш?

— Помститися, — кинула вона.

— Усім і кожному? Всьому народу Гуркула? Кожному чоловіку, жінці та дитині?

— Усім і кожному!

Старий обвів очима трупи.

— Тоді ти, мабуть, задоволена сьогоднішньою роботою.

Вона витиснула із себе посмішку.

— Так.

Втім, Ферро не відчувала задоволення. Вона навіть не пам’ятала, що це таке. Посмішка видавалася дивною, неприродною, кривобокою.

— То помста — це єдине, про що ти думаєш щодня і щохвилини? Твоє єдине бажання?

— Так.

— Калічити їх? Вбивати їх? Знищувати їх?

— Так!

— І ти не хочеш нічого для себе?

Вона завагалась.

— Тобто?

— Для себе. Чого хочеш ти сама?

Вона підозріло глянула на старого, але не знала, що відповісти. Юлвей сумно похитав головою.

— Мені здається, Ферро Малджин, що ти як була рабинею, так нею і залишилась, і більшою рабинею, ніж ти є зараз, тобі не стати.

Він сів на камінь, схрестивши ноги.

Якусь мить Ферро спантеличено дивилася на нього, а тоді в ній знову почав закипати гарячий, обнадійливий гнів.

— Якщо ти прийшов мені на поміч, то допоможи з похороном! — мовила вона, вказавши на три закривавлених трупи, що лежали в ряд біля могил.

— О ні, це твоя робота.

Подумки лаючись, Ферро відвернулася від старого і рушила до колишніх супутників. Вона вхопила попід руки труп Шебеда і потягла його до першої могили, залишаючи на пилюці два вузенькі рівчаки від п’ят загиблого. Діставшись до ями, Ферро його зіштовхнула вниз. Наступним був Алугай. Коли він опинився на дні своєї могили, зверху на нього потік струмінь сухої землі.

Ферро повернулася до трупа Назара. Його вбили, розсікши мечем обличчя. На думку Ферро, так він виглядав навіть краще.

— Цей, здається, непоганий хлопець, — сказав Юлвей.

— Назар? — Вона невесело зареготала. — Ґвалтівник, крадій і боягуз. — Ферро прокашлялась і харкнула в його закам’яніле обличчя. Харкотиння повільно розповзлося по його чолі.

— З них трьох цей — найгірший. — Вона глянула на могили. — Хоча вони всі були мерзотниками.

— Гарне в тебе товариство.

— Утікачам не доводиться вибирати супутників. — Вона глянула на закривавлене лице Назара. — Береш те, що пропонують.

— Якщо вони тобі так не подобались, чого ти не залишиш їх на поталу стерв’ятникам, як оцих інших? — Юлвей обвів рукою мертвих солдатів, що лежали на землі.

— Своїх треба ховати.

Вона штовхнула Назара ногою в яму. Він перевернувся, задерши руки, і лицем униз полетів у яму.

— Такий звичай.

Вона взяла лопату і почала сипати на його спину кам’янисту землю. Ферро працювала мовчки. На її обличчі виступав і скрапував на землю піт. Юлвей спостерігав, як вона засипає ями. Пустище поповнилось ще трьома насипами. Ферро пожбурила лопату геть — та відскочила від одного із трупів і дзенькнула об каміння. Невеличка хмаринка чорних мух із сердитим дзижчанням знялася з тіла, щоб за мить повернутись назад.

Ферро підняла свої лук і стріли та закинула їх за плече. Відтак взяла бурдюк з водою, ретельно зважила його в руках і теж закинула за плече. Потім почала нишпорити по тілах солдатів. Один із них, схожий на їхнього командира, мав гарний вигнутий меч. Він навіть не встиг його дістати, коли її стріла проткнула йому шию. Тепер меч вийняла Ферро і випробувала його кількома змахами у повітрі. Меч був що треба: добре збалансований, з довгим убивчо-гострим лезом, яке, як і метал руків’я, яскраво блищало на сонці. В солдата також був до пари ніж. Ферро взяла зброю і почепила собі на пояс.

Вона оглянула інші тіла, але там брати було нічого. Де могла, Ферро вирізала з трупів свої стріли. Вона знайшла і кілька монет, але тут же викинула їх. Вони лише її обтяжуть, та й що можна купити у Безплідних Землях? Бруд?

Крім нього, тут нічого не було, а він безкоштовний.

У солдатів знайшлось і трохи харчів, але тих крихт не вистачило б і на день. Це означало, що десь неподалік були інші і, можливо, їх було багато. Юлвей казав правду, але її це не обходило.

Вона розвернулась і попрямувала на південь, униз із пагорба у напрямку великої пустелі, залишаючи старого позаду.

— Ти йдеш не в той бік, — мовив він.

Вона спинилась і поглянула на нього, мружачись від яскравого сонця.

— Хіба сюди не поспішають солдати?

В очах Юлвея спалахнула іскорка.

— Навіть тут, у Безплідних Землях, є чимало способів залишатися непомітним.

Вона глянула на північ, на голу рівнину внизу. В сторону Гуркула. Там, на багато миль вперед, не було ні пагорба, ні деревця, ні хоч би кущика. Ховатись було ніде.

— Непомітним навіть для пожирача?

Старий розсміявся.

— Особливо для цих пихатих свиней. Вони і близько не такі розумні, як вважають. А як я, на твою думку, сюди дістався? Я йшов повз них, поміж них, навколо них. Я можу мандрувати, куди забажаю, і брати з собою, кого забажаю.

Вона прикрила очі від сонця рукою і, примружившись, поглянула на південь. Пустеля тягнулася без кінця і краю, далі, ніж бачило око. Тут, у дикій природі, Ферро ще могла якось вижити, але там, у тому горнилі сипких пісків і нещадної спеки?

Старий наче читав її думки.

— Є ще, звичайно, безкраї піски. Я перетинав їх раніше. Це можливо. Тільки не для тебе.

Він був правий, чорт забирай. Ферро була стрункою і міцною, наче тятива, але це лише означало, що вона ходитиме колами трохи довше, перш ніж упасти обличчям у пісок. Пустеля була кращою могилою за клітку перед палацом, але не набагато. Ферро хотіла залишитися живою.

Деякі справи досі були незавершені.

Старий все сидів, схрестивши ноги, і всміхався. Ким же він був? Ферро не довіряла нікому, але якби він збирався доправити її Імператору, то гепнув би по голові, ще коли вона копала, а не заявляв про своє прибуття. Старий володів магією, в чому вона особисто пересвідчилась, а мати хоч якісь шанси було краще, ніж не мати жодних.

Але що він захоче взамін? Життя ніколи не давало Ферро чогось задарма, тож вона не очікувала, що тепер буде інакше. Ферро прищурилась.

— Що ти хочеш від мене, Юлвею?

Старий розсміявся. Його сміх починав неабияк дратувати.

— Скажімо так. Я зроблю тобі послугу, а пізніше ти зробиш послугу мені.

Така відповідь була надзвичайно бідною на подробиці, але коли на кону стоїть твоє життя, вибирати не доводиться. Їй страшенно не хотілося залежати від когось іншого, але вибору у неї, схоже, не було.

Якщо вона, звичайно, хотіла дожити до кінця тижня.

— Що будемо робити?

— Треба дочекатись сутінок, — Юлвей зиркнув на скрючені тіла, розкидані по землі, і наморщив носа. — Тільки, мабуть, не тут.

Ферро стенула плечима і присіла на середню могилу.

— Можна й тут, — сказала вона. — Я не проти подивитися, як ласуватимуть стерв’ятники.

Ясне нічне небо над головою всіяли яскраві зірки, а повітря зробилося холодним, навіть морозяним. Внизу, на темній і курній рівнині, горіли вогнища — крива лінія вогнищ, яка наче припирала їх до краю пустелі. Ферро, Юлвей, десять трупів і три могили застрягли на схилі. Завтра, як тільки на безводну землю впаде перший промінь сонця, солдати покинуть свої багаття і почнуть обережно підкрадатися до пагорбів. Якби Ферро залишилась тут до зустрічі з солдатами, її би однозначно вбили або, що навіть гірше, взяли у полон. Вона не змогла би відбитись від такої кількості, навіть якби серед них не було пожирача.

Ферро не хотілось цього визнавати, але її життя тепер було в руках Юлвея.

Він глянув на зоряне небо.

— Пора, — мовив старий.

Вони почали спускатися у пітьмі з кам’янистого схилу, обережно пробираючись повз валуни і принагідні напівзасохлі чагарники. На північ, у бік Гуркула, Юлвей рухався напрочуд швидко, і щоб не відстати, Ферро довелося підбігати, одночасно поглядаючи, куди поставити ногу серед сухого каміння. Коли вони зрештою дісталися підніжжя пагорба і Ферро звела очі, вона побачила, що Юлвей вів її вліво, де було найбільше вогнищ.

— Зачекай, — прошепотіла Ферро, хапаючи його за плече. Вона вказала направо, де вогнищ було менше і здавалося, що прослизнути легше. — Може, краще підемо туди?

Ферро побачила, як у світлі зірок сяйнула білосніжна посмішка Юлвея.

— О, ні, Ферро Малджин. Саме там і знаходиться більшість солдат… як і наш інший приятель.

Старий навіть не намагався понизити голос, і це нервувало Ферро.

— Саме там вони й сподіваються тебе зустріти, якщо ти вирішиш піти на північ. А от такого ходу ніхто не очікує. Вони вважають, що ти радше рушиш на південь і загинеш у пустелі, ніж ризикнеш власною свободою. Так би і сталося, якби я не явився.

Юлвей розвернувся і пішов вперед, а вона, пригинаючись, тихо рушила за ним. Коли вони наблизились до вогнищ, Ферро пересвідчилася, що старий був правий. Хоча біля кількох багать і маячіли постаті, але між ними була доволі значна відстань. Старий рішучим кроком рушив до чотирьох вогнищ з лівого краю, з-поміж яких лише навколо одного сиділи люди. Він зовсім не намагався таїтись — його браслети легенько дзвеніли, а босі ноги гучно ляпали по сухій землі. Вони наблизились настільки, що вже майже розрізняли риси трьох чоловіків біля вогнища. Будь-якої миті Юлвея могли помітити. Вона тихо свиснула, щоб привернути його увагу, впевнена, що її почують.

Юлвей обернувся, й у тьмяних відблисках полум’я на його обличчі читалося спантеличення.

— Що таке? — спитав він.

Ферро здригнулась, очікуючи, що солдати зірвуться з місця, але вони продовжили балакати, ні на що не зважаючи. Юлвей поглянув на них.

— Вони нас не побачать і не почують, якщо ти, звісно, не почнеш кричати в них під вухом. Ми в безпеці.

Він розвернувся і пішов, обминаючи солдатів. Ферро рушила за ним, досі за звичкою пригинаючись і крадучись.

Коли вона наблизилася до солдатів, то почала навіть розрізняти слова у їхніх розмовах. Ферро сповільнилася і прислухались, а тоді повернулась і почала рухатись в бік вогнища. Юлвей озирнувся.

— Що ти робиш? — спитав він.

Ферро придивилася до трійці співрозмовників. Кремезний, дужий вояка, худий пройда і юний хлопчина з чесним лицем, не надто схожий на солдата. Їхня зброя лежала на землі, зачохлена, замотана, не готова до бою. Вона обережно кружляла довкола них, прислухаючись.

— Кажуть, вона несповна розуму, — шепотів худий хлопчині, намагаючись його налякати, — кажуть, вона вбила сто воїнів, чи навіть більше. Якщо ти вродливий хлопчина, вона по живому відітне твої помідори. — Він вхопив хлопця за пах. — І з’їсть їх на твоїх очах!

— Ет, стули вже пельку, — встряв здоровань, — вона до нас і близько не підійде. — Він вказав у той бік, де вогнищ було менше, і перейшов на шепіт. — Вона піде до нього, якщо взагалі рушить у цей бік.

— Сподіваюсь, що не рушить, — сказав молодик. — Як то кажуть, живи сам і давай жити іншим.

Худий насупився.

— А як же усі ті хороші хлопці, яких вона вбила? А жінки і діти? Хіба їм не треба було дати жити?

Ферро зціпила зуби. На своїй пам’яті вона ніколи не вбивала дітей.

— Так, їх звичайно шкода. Я не кажу, що її не треба впіймати, — молодий солдат нервово озирнувся. — Просто, може, було би краще, якби це зробив хтось інший.

Здоровань лише розсміявся, а от худого ця ремарка зачепила.

— Хіба ти боягуз?

— Ні! — розсердився молодик. — Просто у мене є сім’я і діти, які на мене розраховують, тож мені би не хотілося тут померти, от і все. — Він заусміхався. — Ми чекаємо на ще одну дитину. Сподіваємось, що цього разу буде хлопчик.

Здоровань із розумінням закивав.

— Мій син уже майже дорослий. Вони так швидко ростуть.

Розмови про дітей, сім’ї і сподівання лише нагнітали лють у грудях Ферро. Чому в них має бути життя, якщо в неї немає нічого? Якщо вони і їхні родичі забрали у неї все? Вона дістала з піхов вигнутий ніж.

— Що ти робиш, Ферро? — прошипів Юлвей.

Молодик озирнувся.

— Ви щось чули?

Здоровань зареготав.

— Я, здається, чув, як ти обісрався.

Худий загиготів, а молодик всміхнувся, присоромлений. Ферро підкралася і стала у нього за спиною. Вона була на відстані всього пари футів, яскраво освітлена вогнищем, але жоден із солдатів навіть не глянув на неї. Вона здійняла над молодиком ножа.

— Ферро! — крикнув Юлвей.

Молодик зірвався на ноги і, мружачись та морщачи лоб, почав вдивлятись у темінь. Він дивився прямо в обличчя Ферро, але його погляд був зосереджений десь поза нею. Вона чула його подих. Лезо ножа блищало всього за дюйм від щетини солдата.

Зараз. Зараз найкращий час. Вона могла швидко прикінчити його, а потім двох інших, перш ніж вони здіймуть тривогу. В цьому Ферро була певна. Вони були не готові, а вона — готова. Зараз був найкращий час.

Але її рука не ворухнулась.

— Що за ґедзь тебе вкусив? — запитав здоровань. — Нікого там немає.

— Можу присягнутися, що я щось чув, — сказав молодик, продовжуючи дивитись прямо в обличчя Ферро.

— Зажди! — крикнув худий, зриваючись на ноги і показуючи пальцем. — Он вона! В тебе перед носом!

Ферро на мить застигла, витріщившись на нього, але нараз вони зі здорованем почали реготати. Молодий солдат зніяковів, розвернувся і сів на місце.

— Мені просто здалось, що я щось чув.

— Нікого там немає, — повторив здоровань.

Ферро почала поволі відступати. Її нудило, в роті набралося кислої слини, а в голові гупало. Вона вклала ніж назад у піхви, розвернулась і попленталася геть, а вслід за нею мовчки рушив Юлвей.

Коли світло вогнів і звук розмов розчинилися вдалині, вона спинилася й опустилась на тверду землю. На голій рівнині дув холодний вітер. Він жбурляв їй в обличчя кілким пилом, але вона цього майже не помічала. Ненависть і лють на якийсь час відступили, однак вони залишили по собі порожнечу, яку їй не було чим заповнити. Ферро зробилося важко, холодно, погано і самотньо. Вона обхопила себе руками, погойдуючись взад-вперед, і заплющила очі. Але темрява не принесла розради.

Раптом вона відчула, як старий поклав на її плече руку.

Зазвичай у схожій ситуації вона би вивернулась, відкинула його руку і вбила, якби змогла. Але вся її сила кудись зникла. Кліпаючи очима, вона глянула на нього.

— Від мене нічого не залишилось. Хто я така? — Вона приклала одну руку до грудей, але майже нічого не відчула. — Всередині сама порожнеча.

— Гм. Дивно, що ти так кажеш, — Юлвей усміхнувся до зоряного неба. — Мені саме почало здаватися, що там, можливо, залишилося щось варте порятунку.

Королівське правосуддя

Щойно Джезаль дістався Площі маршалів, як зрозумів, що щось не так. Ще ніколи тут не юрмилося стільки люду перед засіданням Відкритої Ради. Квапливо пробігаючи повз, трохи спізнюючись і сапаючи після тривалого тренування, Джезаль розглядав групки пишно вдягнених людей: вони перешіптувались, а на їхніх обличчях читалася напруга та хвилювання.

Він проштовхнувся крізь натовп до Осередку лордів, підозріло поглядаючи на вартових, що стояли обабіч оздоблених дверей. Принаймні вони не змінились — їхні важкі заборола, як завжди, нічого не виказували. Він перетнув вестибюль з яскравими гобеленами, що ледь заколихалися від протягу, прослизнув у внутрішні двері і потрапив до просторої, прохолодної зали. Коли він поспіхом спускався проходом до високого столу, його кроки відлунювали від позолоченого купола. Джеленгорм стояв під одним із високих вікон, похмуро розглядаючи лаву з металевою поперечиною в основі, яку поставили по один бік зали, а його обличчя заливало кольорове світло з вітражів.

— Що відбувається?

— Ти хіба не чув? — збуджено зашепотів Джеленгорм. — Хофф оголосив, що сьогодні обговорюватимуть якесь надважливе питання.

— Що саме? Енґлію? Північан?

Здоровань похитав головою.

— Не знаю, але скоро дізнаємось.

Джезаль спохмурнів.

— Я не люблю сюрпризів. — Його погляд зупинився на загадковій лаві. — А це для чого?

В цю мить великі двері розчинилися, і проходом ринули члени Ради. Звичний набір, подумав Джезаль, нехай і цілеспрямованіший. Молодші сини, наймані речники… І нараз йому перехопило дух. Попереду ступав високий чоловік, багато вбраний навіть для такого величного товариства, із важким золотим ланцюгом на плечах і з не менш важким виразом на обличчі.

— Поглянь, сам лорд Брок, — прошепотів Джезаль.

— А он і лорд Ішер, — Джеленгорм кивнув у бік статечного старого, що ішов за Броком, — а також Хюґен і Барезін. Це щось серйозне. Точно кажу.

Джезаль глибоко вдихнув, поки четверо найвпливовіших вельмож Союзу всідалися у першому ряді. Він ще ніколи не бачив стільки людей у Відкритій Раді. На півколі лав, призначених для членів Ради, не було де голці впасти. Вгорі, на галереї для публіки, тіснилися знервовані люди.

Гупнули двері, і в проході з’явився Хофф, однак не сам. Справа від нього наче не йшов, а плинув високий, стрункий, гордовитий чоловік із копицею сивого волосся, одягнений у довгу, бездоганно білу одіж. Архілектор Сульт. Зліва, важко спираючись на палицю і трохи горблячись, брів чоловік з довгою сивою бородою і в чорно-золотій мантії. Верховний суддя Маровія. Джезаль не міг повірити своїм очам. Три члени Закритої Ради тут, у цій залі.

Джеленгорм поспішив зайняти своє місце, поки клерки звалювали важезні гросбухи і стоси паперів на відполіровану стільницю. Лорд-камерґер всівся поміж них і негайно наказав налити вина. Голова королівської Інквізиції зайняв високий стілець по один бік від нього, ледь усміхаючись сам до себе. Верховний суддя Маровія, все ще насуплений, поволі опустився на стілець по інший бік. Тривожне перешіптування в залі зробилося гучнішим, а обличчя великих магнатів у першому ряді залишалися похмурими та підозрілими. Своє місце зайняв і спікер — не звичний недоумок у строкатому вбранні, а смаглявий бородатий чоловік із могутніми грудьми. Він високо здійняв свій посох і вдарив по плитці з такою силою, що й мертвий би прокинувся.

— Дане засідання оголошується відкритим! — заволав він.

Галас поступово вщух.

— Цього ранку ми розглядатимемо лиш одне питання, — почав лорд-камерґер, суворо споглядаючи аудиторію з-під своїх важких брів, — питання королівського правосуддя. — Подекуди зашепотіли. — Питання, що стосується королівської ліцензії на торгівлю у місті Вестпорт. — Шум посилився: чулися розсерджені шепоти, неспокійне совгання шляхетних дуп на лавах і звичне шкрябання пер у здоровенних гросбухах. Джезаль побачив, як лорд Брок насупив брови, а лорд Хюґен скривив вуста. Схоже, їм не подобалось, до чого все йшло. Лорд-камерґер принюхався і хильнув вина, очікуючи, коли шум стихне. — Однак я не зовсім компетентний у цьому питанні…

— Ще б пак! — обірвав його лорд Ішер, який сердито совався на своєму місці в першому ряді.

Хофф впився у старого очима.

— Тому прошу до слова більш компетентну людину — мого колегу із Закритої Ради, архілектора Сульта.

— Слово у Відкритій Раді надається архілекторові Сульту! — прогримів спікер, коли голова Інквізиції граційно спустився з підвищення на викладену плиткою підлогу, приязно усміхаючись повернутим до нього сердитим обличчям.

— Шановні мілорди, — повів він розміреним, мелодійним голосом, доповнюючи слова плавними жестами, — останні сім років із часу нашої славетної перемоги у війні з Гуркулом, ексклюзивна королівська ліцензія на торгівлю у місті Вестпорт належала шановній Гільдії мерсерів.

— І вони добре впорались! — вигукнув лорд Хюґен.

— Вони нам війну виграли! — гаркнув Барезін, гупаючи дужим кулаком по лаві поряд.

— Добре впорались!

— Добре! — долинули вигуки.

Архілектор закивав, чекаючи, поки шум у залі стихне.

— Так, ви праві, — мовив він, відмірюючи кроки, наче танцюрист, в той час як клерки карбували кожне його слово у гросбухи. — Я аж ніяк цього не заперечую. Мерсери добре впорались. — Аж нараз він різко розвернувся — і поли його білої одежі шугнули вгору, а обличчя спотворила гримаса люті. — Добре впорались із ухиленням від королівського податку! — гаркнув він. — Зал в один голос ахнув. — Добре впорались із нехтуванням королівськими законами! — Всі знову ахнули, цього разу голосніше. — Добре впорались із підготовкою державної зради!

У залі почали незадоволено кричати, розмахувати кулаками, скидати на підлогу папери. Одні лютували на галереї для публіки, інші обурювались і кричали з лав перед високим столом. Джезаль озирнувся навколо, не вірячи своїм вухам.

— Як ти смієш, Сульте! — заревів лорд Брок на архілек-тора, який з легкою посмішкою на губах саме повертався назад на підвищення.

— Ми вимагаємо доказів! — заволав лорд Хюґен. — Ми вимагаємо правосуддя!

— Королівського правосуддя! — закричали з глибини залу.

— Ви повинні надати нам докази! — вигукнув Ішер, коли стало трохи тихіше.

Архілектор обсмикнув свою білу одіж, і тонка тканина наче злетіла довкола нього, коли він плавно опустився на стілець.

— Саме це ми і збираємося зробити, лорде Ішер!

З маленьких бічних дверей з лунким гуркотом зняли важкий засув. Лорди і повірені почали крутитись і вставати, щоб побачити, що відбувається. Зала сповнилася шурхотом. Люди на галереї для публіки заглядали за парапет, небезпечно перехиляючись, так їм кортіло все розгледіти. Запала тиша. Джезаль зглитнув слину. У проході за дверима почулось човгання, стукіт і дзенькіт, а тоді з темряви виринула дивна, лиховісна процесія.

Очолював процесію Занд дан Ґлокта, який, як завжди, кульгав і важко спирався на палицю, проте високо тримав голову, а на його порожньому обличчі розпливалася крива, беззуба посмішка. За ним до високого столу з гуркотом і брязкотом човгали троє в’язнів, прикутих одне до одного за руки і за босі ноги. Вони мали вибриті наголо голови і були вдягнені в коричневу мішковину. Одежа грішників розкаянних. Одежа зрадників.

Перший в’язень, зблідлий від жаху, лише облизував губи, водячи очима туди-сюди. Другий, нижчий і трохи ширший, спотикався і волочив за собою ліву ногу, згорбившись і роззявивши рота. Джезаль помітив, як тонка струминка рожевої слини зірвалася з його губи і полетіла на підлогу. Третій в’язень, страшенно худий, з великими темними колами під очима, поволі озирався, витріщаючись і вряди-годи покліпуючи, але явно світу не бачачи. Джезаль враз упізнав чоловіка, котрий ішов за трьома в’язнями: це був кремезний альбінос, що його вони бачили тієї ночі на вулиці. Джезаль почав переминатися з ноги на ногу — йому раптом зробилось холодно і незатишно.

Призначення лави тепер стало зрозумілим. Троє в’язнів опустилися на неї, а альбінос став навколішки і замкнув їхні кайдани на поперечці знизу. У залі стояла цілковита тиша. Кожен погляд був прикутий до каліки-інквізитора і його трьох в’язнів.

— Наше розслідування почалося декілька місяців тому, — мовив архілектор Сульт, безмірно задоволений такою неподільною увагою аудиторії. — Почалося все із простенької помилки у бухгалтерії — не буду вдаватись у подробиці.

Він усміхнувся до Брока, Ішера та Барезіна.

— Я розумію, що всі ви дуже зайняті люди. Хто ж міг тоді подумати, що ця дрібничка заведе нас так далеко? Хто міг припустити, що зрада пустила коріння настільки глибоко?

— Так-так, — нетерпляче сказав лорд-камерґер, відриваючись від кубка. — Інквізиторе Ґлокто, прошу до слова.

Спікер вдарив посохом об плитку.

— Слово у Відкритій Раді надається Занду дан Ґлокті, незалежному інквізитору!

Каліка підвівся, спираючись на палицю, перед високим столом і чемно зачекав, доки клерки відкладуть пера. Здавалося, його взагалі не хвилювала вся серйозність ситуації.

— Постань перед Відкритою Радою, — наказав він першому в’язню.

Наляканий чоловік скочив на ноги, брязкаючи ланцюгами, і витріщився на лордів у першому ряді, облизуючи бліді губи.

— Як тебе звати? — з притиском запитав Ґлокта.

— Салем Ревс.

Джезаль відчув, як йому перехопило подих. Салем Ревс? Він його знав! Його батько колись мав із цим чоловіком справи, і якийсь час він навіть регулярно відвідував їхній маєток! Джезаль роздивлявся наляканого, вибритого наголо зрадника з наростаючим жахом. Він повернувся думками до повненького, гарно вдягненого купця, який завжди сипав жартами. Це був однозначно він. Їхні погляди на мить зустрілися, і Джезаль різко відвернувся. Його батько говорив із цим чоловіком в їхньому передпокої! Тиснув його руку! Обвинувачення у зраді схожі на заразну хворобу — їх можна підхопити, просто знаходячись поряд! Його очі мимоволі повернулися до того невідомого, але водночас страшно знайомого обличчя. Як він, цей виродок, посмів стати зрадником?

— Ти є членом шановної Гільдії мерсерів? — продовжив Ґлокта, глумливо виділивши слово «шановної».

— Раніше був, — пробурмотів Ревс.

— Якою була твоя роль у Гільдії? — Вибритий наголо мерсер відчайдушно озирнувся на присутніх. — Твоя роль? — повторив Ґлокта, цього разу суворіше.

— Я змовився обдурити короля! — викрикнув купець, заламуючи руки.

Залом прокотилась хвиля шоку. Джезаль ковтнув кислувату слину. Він побачив, як Сульт криво всміхається до верховного судді Маровії. Обличчя старого не виражало емоцій, але руки на столі перед ним були міцно стиснуті у кулаки.

— Я вчинив зраду! За гроші! Я займався контрабандою, давав хабарі, брехав… ми всі так робили!

— Всі! — Ґлокта глянув скоса на аудиторію. — А якщо хтось з вас сумнівається у цьому, в нас є гросбухи, документи і рахунки. У Будинку питань для них відведена ціла кімната. Кімната, сповнена таємниць, провин і брехні. — Він повільно похитав головою. — Сумне чтиво, скажу я вам.

— Мені довелося це робити! — зарепетував Ревс. — Мене змусили! Я не мав вибору!

Каліка-інквізитор кинув похмурий погляд на присутніх.

— Звичайно, змусили. Нам відомо, що ти був лише окремою цеглиною цього будинку безчестя. Нещодавно на твоє життя вчинили замах, чи не так?

— Вони намагались мене вбити!

— Хто саме намагався?

— Цей чоловік! — заволав Ревс ламким голосом, показуючи тремтячим пальцем на в’язня поряд і відхиляючись, наскільки дозволяли їхні спільні пута. — Це був він! Він!

Кайдани на його руці побрязкували, а з рота летіла слина. Прокотилася ще одна хвиля сердитих голосів, цього разу голосніша. Джезаль побачив, як голова середнього в’язня опустилася і він похилився набік, але величезний альбінос вхопив його і посадив рівно.

— Прокидайся, майстре Карпі! — крикнув Ґлокта.

Хилитлива голова повільно піднялась. Обличчя було незнайоме, незвично набрякле і порябоване. Джезаль з огидою запримітив, що йому бракувало чотирьох передніх зубів. Достоту як у Ґлокти.

— Ти з Талінса, що у Старії, правильно? — Чоловік повільно кивнув — якось тупо, так наче досі спав. — Тобі платять за вбивство людей, чи не так? — Він кивнув ще раз. — І тебе найняли, щоб убити десять підданців Його Величності, серед яких був цей зрадник Салем Ревс? — Цівка крові поволі стекла з носа чоловіка, і його очі почали закочуватись під лоба. Альбінос потрусив його за плече, від чого той отямився і кволо закивав. — Що сталося з іншими дев’ятьма? — Тиша. — Ти вбив їх, чи не так? — знову кивок, під час якого в горлі незнайомця щось несподівано заклекотіло.

Ґлокта неспішно окинув похмурим поглядом вражені обличчя Ради.

— Віллєм дан Робб, митник, горло перерізане від вуха до вуха. — Він провів пальцем по шиї, і десь на галереї завищала жінка. — Солімо Сканді, мерсер, чотири ножові удари в спину. — Він показав чотири пальці, а тоді притиснув їх до живота так, наче його нудило. — Кривавий список можна продовжити. Всіх їх убили просто заради більшого прибутку. Хто тебе найняв?

— Він, — прохрипів убивця, повернувши своє запухле лице у бік худорлявого чоловіка зі скляними очима, котрий зігнувся на лаві поряд з ним і не помічав нічого навколо.

Ґлокта закульгав до нього, вистукуючи палицею по плитах.

— Як тебе звати?

Голова в’язня смикнулась, відтак його очі зосередились на викривленому обличчі інквізитора.

— Гофред Хорнлах! — миттєво відповів він дзвінким голосом.

— Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?

— Так! — дзявкнув він, блимаючи порожніми очима на Ґлокту.

— І більш од того — одним із заступників магістра Каулта?

— Так!

— Ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Величність короля? Ти найняв убивцю, щоб позбавити життя десять підданців Його Величності?

— Так! Так!

— Навіщо?

— Ми хвилювались, що вони розкажуть про те, що знають… розкажуть, що знають… розкажуть…

Порожні очі Хорнлаха втупились в одне із кольорових вікон. А губи поволі завмерли.

— Розкажуть про те, що знають? — перепитав інквізитор.

— Про зрадницьку діяльність Гільдії! — випалив мерсер. — Про наші зради! Про діяльність гільдії… зрадницьку… діяльність…

Ґлокта різко обірвав його.

— Ти діяв сам?

— Ні! Ні!

Інквізитор стукнув палицею об підлогу і подався вперед.

— Хто віддавав накази? — прошипів він.

— Магістр Каулт! — враз викрикнув Хорнлах. — Він віддавав накази! — Зал ахнув. Архілектор Сульт заусміхався трохи ширше. — Це був магістр! — Пера нещадно шкрябали. — Це був Каулт! Він віддавав накази! Всі до одного! Магістр Каулт!

— Дякую, майстре Хорнлах.

— Магістр! Він віддавав накази! Магістр Каулт! Каулт! Каулт!

— Досить! — гаркнув Ґлокта.

В’язень змовк. У залі панувала тиша.

Архілектор підняв руку і показав на трьох в’язнів.

— Ось ваші докази, мілорди!

— Це обман! — заволав лорд Брок, скочивши на ноги. — Це знущання!

Проте його підтримали лише кілька голосів, та й ті не вирізнялися ентузіазмом. Обережний лорд Хюґен промовчав, захоплено вивчаючи свої розкішні шкіряні черевики. Барезін скоцюрбився на лаві і тепер виглядав удвічі меншим, ніж хвилину тому. Лорд Ішер втупився у стіну, перебираючи пальцями свій важкий, золотий ланцюг, і нудьгував, так наче доля Гільдії мерсерів його більше не цікавила.

Брок апелював до самого верховного судді, який сидів нерухомо у високому кріслі за високим столом.

— Лорде Маровія, благаю вас! Ви ж розсудлива людина! Не дозволяйте цього… свавілля!

Аудиторія стихла, прислухаючись до відповіді старого. Він насупився і погладив свою довгу бороду. Поглянув на усміхненого архілектора. Прокашлявся.

— Я розділяю ваш біль, лорде Брок, справді розділяю, проте схоже, що сьогодні поганий день для розсудливих людей. Закрита Рада вивчила справу і залишилась цілковито задоволеною. У мене зв’язані руки.

Брок заворушив вустами, пробуючи на смак поразку.

— Це не правосуддя! — закричав він, обертаючись до своїх колег. — Цих людей, безумовно, катували!

Рот архілектора презирливо скривився.

— А як, на вашу думку, ми маємо поводитись зі зрадниками і злочинцями? — пронизливо закричав він. — Може, ви пропонуєте прихищати невірних під своїм крилом, лорде Брок? — Архілектор гупнув по столу так, наче й він міг бути винним у державній зраді. — Особисто я не дозволю, щоб наш великий народ потрапив до рук ворогів! І неважливо — зовнішні це вороги чи внутрішні!

— Геть мерсерів! — закричав хтось із галереї для публіки.

— Нехай зрадників покарає правосуддя!

— Королівське правосуддя! — заволав товстун з дальнього краю зали.

Здійнялася хвиля гніву і схвалення, залунали заклики до жорстких мір і суворих покарань.

Брок озирнувся до своїх прибічників у першому ряді, але підтримки не знайшов. Він стиснув кулаки.

— Це не правосуддя! — закричав він, показуючи на трьох в’язнів. — Це не докази!

— Його Величність з вами не погоджується! — закричав Хофф. — І вашої згоди не потребує! — Він підняв об’ємний документ. — Гільдія мерсерів оголошується розпущеною! Їхня ліцензія відкликана за указом короля! У найближчі кілька місяців Королівська комісія з питань торгівлі і комерції розглядатиме заявки на право торгівлі у місті Вестпорт. А поки триває відбір кандидатів, керівництво торговельними шляхами знаходитиметься у надійних і вірних руках. Руках королівської Інквізиції.

Архілектор Сульт скромно вклонився, не звертаючи уваги на люті крики речників і публіки.

— Інквізиторе Ґлокто! — продовжив лорд-камерґер. — Відкрита Рада дякує вам за старання і просить виконати ще одне завдання в рамках цієї справи. — Хофф простягнув трохи менший документ. — Це ордер на арешт магістра Каулта, підписаний самим королем. Просимо негайно вручити його адресату.

Ґлокта силувано вклонився і забрав документ з простягнутої руки лорд-камерґера.

— Ти, — мовив Хофф, глянувши на Джеленгорма.

— Лейтенант Джеленгорм, мілорд! — вигукнув здоровань, спритно виступивши наперед.

— Неважливо, — нетерпляче кинув Хофф. — Візьми двадцять солдатів із Королівського полку і супроводжуй інквізитора Ґлокту до будинку Гільдії мерсерів. Подбай про те, щоб ніхто і ніщо не покидало будівлі без його наказу!

— Так точно, мілорде!

Джеленгорм покинув свій пост і побіг до виходу, притримуючи ефес шпаги однією рукою, щоб та не била його по нозі. Ґлокта пошкутильгав за ним, вистукуючи палицею по сходах — ордер на арешт магістра Каулта він міцно стискав у вільній руці. Величезний альбінос тим часом підняв в’язнів на ноги і вони, похитуючись та брязкаючи ланцюгами, попленталися до дверей, через які прийшли.

— Лорде-камерґер! — спробував востаннє докричатися Брок.

Джезаль замислився, скільки грошей він заробив на мерсерах. Скільки грошей сподівався заробити. Очевидно, цілу гору.

Утім, Хофф залишився незворушним.

— На цьому засідання оголошую завершеним, мілорди!

Маровія піднявся ще до того, як лорд-камерґер закінчив говорити, очевидно, дуже вже йому хотілося забратися геть. Здоровенні гросбухи з гупанням закрились. Доля шановної Гільдії мерсерів була вирішена. Зала знову сповнилася збудженим, щоразу голоснішим гомоном, до якого згодом приєднались шурхотіння й тупіт речників, що почали вставати й рухатись до виходу. Архілектор Сульт залишився сидіти, спостерігаючи, як його переможені противники неохоче покидають перший ряд. Джезаль востаннє перехопив відчайдушний погляд Салема Ревса, коли того вели до малих дверей, але тут практик Фрост смикнув ланцюг, і купець розчинився у темряві.

Людей на площі тепер ще побільшало, і хвилювання неосяжної юрби все сильнішало в міру поширення новини про розпуск Гільдії мерсерів серед тих, хто не потрапив на засідання. Люди спинялись, не вірячи своїм вухам, або поспішали хто куди: налякані, вражені, спантеличені. Джезаль побачив, як один чоловік тупо дивився на нього, на всіх, хто проходив повз: його обличчя зблідло, а руки тремтіли. Певно, мерсер, або тісно пов’язана з мерсерами людина — настільки тісно, щоб піти на дно разом із ними. Таких людей буде багатенько.

Джезаль відчув раптове збудження. Неподалік, недбало опираючись на каміння, стояла Арді Вест. Вони не бачилися якийсь час — відтоді, як вона сп’яну зірвалася, — і він здивувався, як приємно було її зустріти знову. «Мабуть, з неї достатньо покарання», — помислив він. Кожному потрібно давати шанс вибачитись. Джезаль поспішив до неї, широко всміхаючись. Аж раптом він помітив, з ким вона була.

— Цей малий паскудник! — пробурмотів він собі під ніс.

Лейтенант Брінт, вбраний у свою дешеву форму, спокійно теревенив з нею, нахиляючись до Арді ближче, ніж Джезаль вважав пристойним, і підкреслював свої нудні думки вигадливими жестами. Вона кивала, усміхалась, а тоді закинула голову і розсміялась, грайливо поплескуючи лейтенанта по грудях. Брінт, цей бридкий малий засранець, теж сміявся. Вони сміялися разом. Джезаля чомусь охопила несамовита лють.

— Джезалю, як у тебе справи? — вигукнув Брінт, який і досі гиготів.

Він наблизився впритул.

— Для тебе я капітан Лютар! — гаркнув він. — А як у мене справи — не твоє псяче діло! Хіба тобі нема чим зайнятись?

На мить Брінт дурнувато розкрив рота, а потім похмуро насупив брови.

— Так точно, сер, — буркнув він, а тоді розвернувся і попростував геть. Джезаль провів його ще більш презирливим поглядом, ніж зазвичай.

— Дуже гарно, — сказала Арді. — Хіба такі манери слід демонструвати при дамі?

— Важко сказати. А хіба десь поряд була дама?

Він повернувся до неї і помітив — усього на мить — самовдоволену посмішку. То був досить неприємний вираз — здавалось, наче їй сподобався його спалах гніву. На якусь мить він навіть помислив, чи не спланувала вона, бува, цю зустріч, чи не навмисно стала разом із тим ідіотом там, де Джезаль міг їх бачити, сподіваючись викликати у нього ревнощі… але потім вона усміхнулася йому, засміялася, і Джезаль відчув, як його гнів згасає. Він подумав, як гарно вона виглядає: смаглява, прямо світиться на сонці, сміється й ні на кого не зважає. Дуже гарно. Ба, краще, ніж будь-коли. Хіба їхня зустріч могла бути чимось іншим, аніж випадковістю? Вона прикипіла до нього своїми темними очима, і його підозри розвіялись.

— Навіщо ти з ним так жорстко повівся? — запитала вона.

Джезаль зціпив зуби.

— Цей зухвалий нікчема! Мабуть, він всього лише позашлюбний син якогось товстосума. Ні крові, ні грошей, ні манер…

— Це ти, бува, не про мене?

Джезаль прокляв свій довгий язик. Замість того, щоб підштовхнути її до вибачення, він зробив так, що тепер сам змушений був вибачатись. Джезаль у відчаї шукав, як видертись із цієї пастки, в яку сам себе загнав.

— Але ж він справжнісінький йолоп! — випалив капітан.

— Ну, — і Джезаль з полегшенням зауважив, як кутик вуст Арді вигнувся у хитрій посмішці, — що правда, то правда. Прогуляємось?

Вона схопила його під руку, перш ніж він зміг відповісти, і потягла дорогою у напрямку Алеї Королів. Джезаль дозволив вести себе повз наляканий, розгніваний і схвильований люд.

— То це правда? — спитала вона.

— Що саме?

— Що мерсерам кінець?

— Схоже на те. Твій старий друг Занд дан Ґлокта був у самій гущі подій. Він непогано впорався, як для каліки.

Арді опустила очі.

— Каліка не каліка, а відносини з ним краще не псувати.

— Це точно, — Джезаль згадав нажахані очі Салема Ревса, які з розпачем дивилися на нього, перш ніж розчинитись у пітьмі проходу. — Краще не псувати.

Зависла мовчанка, але прогулюватися проспектом це не заважало. Йому подобалось з нею гуляти. Здавалося, більше не мало значення, вибачиться хтось чи ні. Крім того, вона, мабуть, все ж була права щодо фехтування, принаймні до певної міри. Арді наче прочитала його думки.

— Як там твоє фехтування? — поцікавилась вона.

— Непогано. А твоє пияцтво?

Вона здійняла темну брову.

— Просто прекрасно. Якби щороку проводили Турнір з випивки, я би швидко здобула визнання публіки.

Джезаль розсміявся, поглядаючи на неї, і вона усміхнулася у відповідь. Така кмітлива, така дотепна, така безстрашна. Така, до дідька, вродлива. Джезаль замислився, чи є десь на світі ще одна така дівчина. Якби тільки у неї була правильна кров, подумав він, і трохи грошей. Багато грошей.

Спосіб утечі

— Відкрийте двері, в ім’я Його Величності! — загримів лейтенант Джеленгорм втретє, гупаючи у дерев’яні двері дужим кулаком.

«Ну і телепень. Чому здорованям завжди бракує клепки? Мабуть, вони надто часто покладаються на фізичну силу, от їхні мізки і зсихаються, як сливи на сонці».

Штабом Гільдії мерсерів слугувала величезна будівля на шумній площі недалеко від Аґріонта. Навколо Ґлокти і його озброєного конвою вже зібралася нічогенька юрба глядачів: цікаві, перелякані, захоплені. І вони все прибували.

«Схоже, вони чують кров».

Нога Ґлокти палала від поспішної ходи, хоча він сумнівався, що заскочив мерсерів прямо-таки зненацька. Інквізитор нетерпляче поглянув на озброєних вартових, на замаскованих практиків, на незворушного Фроста, на молодого офіцера, котрий гримав у двері.

— Відкривайте…

«Годі цих дурниць».

— Гадаю, вони почули вас, лейтенанте, — твердо промовив Ґлокта, — але вирішили не відповідати. Чи не могли б ви, будьте такі ласкаві, просто вибити двері?

— Що? — Джеленгорм вирячився на нього, а тоді на масивні, міцно замкнені подвійні двері. — Як я…

До дверей проштовхнувся практик Фрост. Пролунав оглушливий тріск дерева, коли він своїм кремезним плечем врізався у половинку дверей, і вона, зірвавшись із петель, гримнула на підлогу.

— А ось так, — пробурмотів Ґлокта, проходячи у пройму, зверху якої все ще летіли тріски.

Приголомшений Джеленгорм рушив за ним, а десь позаду тупотіла дюжина озброєних солдатів.

Коридор попереду перегородив розлючений клерк.

— Ви не можете просто… ох! — скрикнув він, коли Фрост зніс його з дороги і припечатав обличчям об стіну.

— Заарештуйте його! — наказав Ґлокта, махнувши палицею в бік ошелешеного клерка.

Один із солдатів грубо схопив клерка руками у латних рукавицях і пожбурив сторч головою на вулицю. Крізь вибиті двері ринули практики з важкими палицями в руках, їхні очі під масками палали люттю.

— Заарештуйте всіх і кожного! — крикнув Ґлокта через плече, з усіх сил шкутильгаючи по коридору за широкою спиною Фроста вглиб будівлі.

Через відкриті двері Ґлокта побачив купця у барвистій мантії, зі спітнілим обличчям, який відчайдушно кидав у вогонь документ за документом.

— Схопити його! — заволав Ґлокта.

Пара практиків метнулася в кімнату і почала лупцювати чоловіка палицями. Він із криком впав додолу, перевернувши стіл і скинувши стос гросбухів. Розкидані папери і гарячий попіл злітали у повітря з кожним змахом палиць.

Ґлокта поспішив вперед, наслухаючи, як будівлею ширяться крики й удари. Усе навколо пахло димом, потом, страхом.

«Всі виходи під вартою, але в Каулта може бути таємний спосіб втечі. Він верткий тип. Будемо сподіватися, що ще не пізно. Чорт би побрав мою ногу! Тільки би ми не запізнилися…»

Хтось вчепився Ґлокті в плащ, він ахнув і скривився від болю.

— Допоможіть мені! — заверещав чоловік. — Я не винен!

На його пухкому обличчі була кров, а пальці вчепилися у одяг Ґлокти, загрожуючи кинути його на підлогу.

— Заберіть його геть! — закричав Ґлокта, слабко відбиваючись від нього палицею і хапаючись за стіну, щоб не впасти.

Один із практиків підскочив і огрів чоловіка палицею по спині.

— Я зізнаюсь! — заскиглив купець, коли палиця здійнялась ще раз, а тоді вгатила його по голові.

Практик вхопив зомліле тіло під пахви і потягнув назад до дверей. Ґлокта поспішив вперед, пліч-о-пліч з враженим лейтенантом Джеленгормом. Вони дійшли до широких сходів, і Ґлокта зміряв їх лютим поглядом.

«Мої одвічні вороги — вони завжди мене випереджають».

Він дерся сходами нагору, як тільки міг, махувши вільною рукою практику Фросту йти вперед. Повз них протягли приголомшеного купця, котрий, вистукуючи підборами об сходи, кричав щось про свої права.

Ґлокта послизнувся і ледь не розпластався, але хтось підхопив його під лікоть і втримав. Це був Джеленгорм, на широкому, чесному обличчі котрого все ще був розгублений вираз.

«Отже, і зі здорованів може бути користь».

Молодий офіцер допоміг йому піднятися до кінця сходів. Ґлокта не мав сили йому відмовити.

«Та й навіщо? Людина повинна знати свої межі. Нема нічого шляхетного в тому, щоб розпластатись на підлозі. Хіба мені про це не знати?»

Нагорі містилася простора приймальня, підлогу якої вкривав пишний килим, а стіни прикрашали барвисті гобелени. Перед великими дверима стояло двоє вартових зі шпагами напоготові і в лівреях Гільдії мерсерів. Фрост дивився на них, міцно стиснувши кулаки. Піднявшись на сходовий майданчик, Джеленгорм дістав власний клинок і виступив наперед, ставши пліч-о-пліч з альбіносом. Ґлокта не міг втриматись від посмішки.

«Без’язикий кат і цвіт лицарства. Рідкісне поєднання».

— Я маю ордер на арешт Каулта, підписаний самим королем.

Ґлокта простягнув документ так, щоб було видно вартовим.

— Мерсерам кінець. Ви нічого не виграєте від того, що стоятимете у нас на шляху. Кидайте свої шпаги! Даю слово, що вам не зашкодять!

Вартові невпевнено перезирнулись.

— Кидайте! — закричав Джеленгорм, підступаючи ближче.

— Гаразд!

Один із чоловіків нагнувся і поклав свою шпагу по підлозі. Фрост притиснув її ногою.

— Ти теж! — крикнув Ґлокта до другого. — Швидко!

Вартовий покірно кинув свою шпагу на підлогу і підняв руки. За мить по тому кулак Фроста врізався йому у підборіддя так, що вартовий бахнувся об стіну й обм’як.

— Але ж… — вигукнув перший вартовий.

Фрост вхопив його за шкірку і спустив зі сходів. Той усе перекидався і перекидався, стукаючись об сходинки, аж поки не докотився до низу, де й завмер.

«Знайоме відчуття».

Джеленгорм стояв заціпенілий і здивовано кліпав, усе ще тримаючи шпагу.

— Мені здається, ви казали…

— Не бери в голову. Фросте, спробуй знайти інший вхід.

— Тгак.

Альбінос потупотів далі по коридору. Ґлокта хвилинку зачекав, а тоді підійшов до дверей і спробував відкрити двері. На його превеликий подив, ручка піддалась, і двері розчахнулись.

Кабінет просто світився розкішшю, а завбільшки був як конюшня. Різьблення на високій стелі було вкрите позолотою, корінці книжок на полицях інкрустовані самоцвітами, а величезні меблі начищені до дзеркального блиску. Все виглядало надміру великим, пишним, дорогим.

«Але кому потрібен смак, коли є гроші?»

Інтер’єр кімнати довершували кілька великих вікон нового зразка з великими шибками і тонкими перемичками, крізь які відкривався чудовий вид на місто, затоку і кораблі. Магістр Каулт сидів, усміхаючись, за величезним позолоченим столом біля середнього вікна, одягнений у свою розкішну робочу мантію і частково відгороджений масивною шафою, на дверях якої був викарбуваний герб Гільдії мерсерів.

«Отже, втекти йому не вдалося. Він у мене в руках. Він…»

До товстої ніжки шафи була прив’язана мотузка, яка вилася по підлозі. Ґлокта прослідкував за нею очима. Інший кінець був закріплений на горлі магістра.

«Ага, він все-таки має спосіб втечі».

— Інквізитор Ґлокта! — Каулт засміявся писклявим, нервовим сміхом. — Радий нарешті з вами познайомитись! Я стільки всього чув про ваші розслідування!

Його пальці сіпнулися до вузла на шиї і він переконався, чи надійно тримається мотузка.

— Не тисне нашийник, магістре? Може, знімете?

Знову веселий писк.

— О, це навряд! Я не збираюся відповідати на жодні ваші запитання, дякую!

Краєм ока Ґлокта помітив, як прочинились бічні двері. З-за них з’явилася біла рука, пальці якої поволі намацували одвірок.

«Фрост. Отже, досі є надія, що ми його схопимо. Треба тягнути час».

— Уже нема на що відповідати. Нам усе відомо.

— Справді? — загиготів магістр.

Альбінос тихенько прослизнув до кімнати і тримався у затінку стіни, а від очей Каулта його приховувала велетенська шафа.

— Нам відомо про Келайна. Про вашу маленьку домовленість.

— Недоумок! Не було в нас ніякої домовленості! Келайн був занадто порядним для підкупу! Він нізащо не взяв би в мене навіть марки!

«Тоді як…»

Каулт огидно посміхнувся.

— Секретар Сульта, — сказав він і знову загиготів. — Просто під його носом, як і під твоїм, каліко!

«Дурень, дурень — секретар передавав повідомлення, він бачив зізнання, він знав усе! Я ніколи не довіряв цьому підлесливому вишкварку. Отже, Келайн був вірним».

Ґлокта стенув плечима.

— Усі ми іноді помиляємось.

Магістр скривився у глузливій посмішці.

— Іноді? Та ти тільки те й робиш, що помиляєшся, довбню! Світ і близько не такий, яким ти його уявляєш! Ти навіть не знаєш, на чиїй стороні воюєш! Ба, ти й не відаєш, що то за сторони!

— Я на стороні короля, а ось ти — ні. Це все, що мені треба знати.

Фрост дістався шафи і притиснувся до неї, не відводячи пильних рожевих очей і намагаючись виглянути так, щоб його не помітили.

«Ще трохи, ледь-ледь далі…»

— Ти нічого не знаєш, каліко! Що ми такого скоїли? Дрібна несплата податків, незначне хабарництво — тільки й усього!

— Ну, і ще якісь там дев’ять вбивств.

— У нас не було вибору! — закричав Каулт. — Ніколи не було вибору! Ми мали заплатити банкірам! Вони позичили нам гроші, тож ми змушені були повернути позику! Ми платили їм роками! Цим кровопивцям — Валінту і Балку! Ми віддали все, але їм завжди було мало!

«Валінт і Балк? Банкіри?»

Ґлокта окинув поглядом розкішний кабінет.

— Тобі ніби вдається ще триматись на поверхні.

— Ніби! Ніби! Все, що ти бачиш — мана і брехня! Все це належить банкірам! Ми самі належимо банкірам! Ми винні їм тисячі! Мільйони!

Каулт загиготів про себе.

— Але навряд чи вони їх тепер отримають, еге ж?

— Так, навряд чи.

Каулт перехилився через стіл — мотузка звисала з його шиї і терлася об шкіряну оббивку стільниці.

— Тобі потрібні злочинці, Ґлокто? Потрібні зрадники? Вороги короля і держави? Шукай у Закритій Раді. Шукай у Будинку питань. Шукай в Університеті. Шукай у банках, Ґлокто!

Він помітив Фроста, котрий підступав із-за шафи — їх розділяло всього чотири кроки. Очі Каулта зробилися круглими і він зірвався з крісла.

— Хапай його! — заволав Ґлокта. Фрост зірвався з місця, перелетів через стіл і вхопив полу мантії Каулта, котрий крутнувся і кинувся до вікна.

«Він наш!»

Нараз мантія з огидним тріском розірвалась, і в білій руці Фроста залишився шматок тканини. Каулт, здавалось, на якусь мить завмер у повітрі посеред блискітливих уламків дорогого скла, а потім зник. Мотузка смикнулась і натягнулась.

— Шьогт! — прошипів Фрост, спопеляючи поглядом розбите вікно.

— Він стрибнув! — охнув Джеленгорм, роззявивши рота.

— Та невже?!

Ґлокта пошкутильгав до столу і забрав з рук Фроста відірваний клапоть. Зблизька тканина геть не виглядала чудовою: розфарбована яскраво, але зіткана погано.

— Хто би міг подумати? — промимрив Ґлокта собі під ніс. — Дешевина.

Він підійшов кульгавою ходою до вікна і глянув униз. Голова шановної Гільдії мерсерів поволі гойдався із боку в бік двадцятьма футами нижче, а його роздерта, вишита золотом мантія тріпотіла на вітрі.

«Дешевий одяг і дорогі вікна. Якби тканина була міцнішою, ми б його впіймали. Якби вікна мали грубші перемички, ми б його впіймали. От від яких випадковостей залежить життя людини».

Внизу, на вулиці, вже збирався наляканий натовп: люди тицяли пальцями, перемовлялися і витріщались на повисле тіло. Якась жінка закричала.

«Страх чи збудження? На слух не відрізниш».

— Лейтенанте, чи не могли б ви, якщо ваша ласка, спуститися і розігнати натовп? Тоді можна буде зняти нашого товариша і забрати його із собою. — Джеленгорм запитливо глянув на нього. — Мертвий він чи живий, а розпорядження короля треба виконати.

— Так, звичайно.

Дебелий офіцер витер піт з чола і рушив непевною ходою до дверей.

Ґлокта повернувся до вікна і поглянув на мерця, що погойдувався внизу. У голові зринули останні слова магістра Каулта.

«Шукай у Закритій Раді. Шукай у Будинку питань. Шукай в Університеті. Шукай у банках, Ґлокто!»

Три знаки

Вест гримнувся на дупу, а один із його клинків вилетів з рук і кілька разів підскочив на кругляку.

— Укол! — прокричав маршал Варуз. — Є укол! Гарна робота, Джезалю, гарна робота!

Вест почав втомлюватись від поразок. Він був сильнішим за Джезаля і вищим, мав довші руки, але малий нахаба був швидшим. До біса швидким, і ставав усе швидшим. Джезаль вже вивчив більшість трюків Веста, і якщо він продовжуватиме займатись в тому ж темпі, то незабаром перемагатиме його щоразу. Джезаль це також розумів. Коли він подавав руку, щоб допомогти Весту підвестися з землі, на його обличчі сяяла нестерпна самовдоволена посмішка.

— Нарешті ми почали кудись рухатись! — Варуз радісно постукав палицею по нозі. — Може, у нас навіть з’явиться чемпіон, га, майоре?

— Цілком можливо, сер, — погодився Вест, розтираючи забитий при падінні лікоть, що тепер аж палав. Він покосився на Джезаля, який тішився від теплої похвали маршала.

— Але не треба задирати носа!

— Так, сер! — рішуче відказав Джезаль.

— Так-так, — продовжив Варуз. — Майор Вест, безумовно, гарний фехтувальник і тобі пощастило мати його за напарника, але що поробиш, — і він усміхнувся Вестові, — фехтування — це забавка молодих, еге ж, майоре?

— Звісно, сер, — пробурмотів Вест. — Забавка молодих.

— Підозрюю, що Бремер дан Ґорст буде суперником іншого штибу, як і решта учасників цьогорічного Турніру. Гадаю, він демонструватиме менше хитрощів вояки, котрий побував у бувальцях, і більше енергії молодого бійця, чи не так, Весте?

У свої тридцять років Вест все ще почувався енергійним, але сперечатися було би безглуздям. Він ніколи не був найобдарованішим фехтувальником на світі, і прекрасно це розумів.

— Ми зробили неабиякі успіхи за останній місяць, неабиякі успіхи. У тебе є шанс, якщо ти й надалі так триматимеш. Непоганий шанс! Гарна робота! Чекаю на вас обох завтра.

І старий маршал попростував бундючною ходою з освітленого сонцем двору.

Вест підійшов до клинка, що лежав на кругляку біля стіни. Його бік досі болів від падіння, тож йому довелось вигадливо зігнутись, щоб підняти його.

— Мені треба йти, — буркнув він, коли підводився, з усіх сил намагаючись приховати біль.

— Важливі справи?

— Мене викликає маршал Бурр.

— Отже, буде війна?

— Мабуть. Не знаю.

Вест зміряв Джезаля поглядом. Той чомусь уникав очей Веста.

— А в тебе що? Які плани на сьогодні?

Джезаль крутив у руках клинки.

— Е-е, та ніяких… нічого конкретного.

Він нишком глянув на Веста. Картяр з нього був вправний, але брехун жалюгідний.

Вест відчув, як до нього підступає хвилювання.

— Арді, бува, не входить до твоїх неконкретних планів?

— Е-е…

Хвилювання переросло у тривогу.

— Ну?

— Можливо, — кинув Джезаль, — тобто… так, входить.

Вест підійшов впритул до молодого капітана.

— Джезалю, — Вест чув, як він сам повільно цідить крізь зціплені зуби, — я сподіваюся, ти не плануєш трахнути мою сестру.

— Послухай…

Це було занадто. Руки Веста вчепилися у плечі Джезаля.

— Ні, це ти послухай! — гаркнув він. — Я не дозволю жодних лестощів-пестощів з нею, ти зрозумів? Їй уже завдавали болю, тож я не дам, щоб ти чи будь-хто інший скривдив її знову! Цього не буде! Вона не одна із твоїх забавок, затямив?

— Гаразд, — відказав раптово зблідлий Джезаль. — Гаразд! В мене нема щодо неї жодних планів! Ми просто друзі, от і все. Вона мені подобається! Арді нікого тут не знає і… можеш повірити мені… в цьому нема нічого такого! Ой! Відпусти!

Вест збагнув, що з усієї сили стискає руки Джезаля. Як так сталося? Він лише збирався спокійно переговорити, а тепер зайшов надто далеко. «Їй уже завдавали болю»… чорт! Не треба було цього казати! Він враз відпустив капітана і відсахнувся, тамуючи свою лють.

— Я не хочу, щоб ти з нею більше бачився, чуєш?

— Стривай, Весте, хто ти такий, щоб…

У горлі Веста знову заклекотав гнів.

— Джезалю, — гримнув він, — я прошу тебе, як друга. — Він підступив ще ближче, ніж досі. — І попереджаю, як її брат. Тримайся подалі! Нічого хорошого з цього не вийде!

Джезаль втиснувся в стіну.

— Добре… добре! Вона твоя сестра!

Вест розвернувся і рушив до проходу, потираючи шию, в голові у нього аж гуділо.

Коли Вест зайшов у кабінет лорд-маршала Бурра, той сидів, втупившись у вікно. Це був дебелий, суворий чоловік із пишною коричневою бородою у простій формі. Вест замислився, наскільки поганими були новини. Висновуючи з обличчя маршала — геть кепськими.

— Майоре Вест, — мовив він, сердито дивлячись з-під густих брів. — Дякую, що прийшли.

— Звісно, сер.

Вест помітив на столі біля стіни три грубо збиті дерев’яні скрині. Бурр це зауважив.

— Подарунки, — сказав він похмуро, — від нашого друга з півночі, Бетода.

— Подарунки?

— Схоже, вони адресовані королю.

Маршал скривився і втягнув крізь зуби повітря.

— Чому би вам не поглянути, що він прислав, майоре?

Вест підійшов до столу, простягнув руку й обережно відкрив одну зі скринь. Повітря сповнив неприємний запах, наче від прогнилого м’яса, але всередині була тільки коричнева земля. Він відчинив наступну скриню. Ця пахла гірше. Всередині знов була наліплена земля, а також волосся — кілька світлих пасом. Вест зглитнув слину і звів очі на насупленого лорд-маршала.

— Оце і все, сер?

Бурр пирхнув.

— Якби ж то. Решту довелось ховати.

— Ховати?

Маршал взяв зі столу аркуш паперу.

— Капітан Силбер, капітан Хосс, полковник Арінхорм. Ці імена тобі знайомі?

Вест відчув, як до нього почала підступати нудота. Цей запах. Він чомусь нагадав йому про Гуркул, про поле бою.

— Про полковника Арінхорма я чув, — пробурмотів він, роздивляючись три скрині. — Він служить командиром гарнізону у Дунбреку.

— Служив, — поправив його Бурр, — а інші двоє командували дрібними форпостами поблизу, на кордоні.

— На кордоні? — пробурмотів Вест, але він вже здогадався, до чого йшлося.

— Їхні голови, майоре. Північани прислали нам їхні голови.

Вест знову зглитнув слину, зиркаючи на світле волосся, що прилипло до середини скрині.

— Вони обіцяли нам три знаки, коли прийде час.

Бурр піднявся зі стільця і підійшов до вікна.

— Форпости були ніякі: здебільшого дерев’яні споруди, частокіл, рови тощо, без особливої оборони. Вони не мали особливого стратегічного значення. Інша справа — Дунбрек.

— Він прикриває переправу через Вайтфлоу, — сказав заціпенілий Вест, — де пролягає найзручніший шлях із Енґлії.

— Або до Енґлії. Так, це важливий об’єкт. Ми затратили чимало часу та ресурсів на тамтешні оборонні споруди. Використали останні розробки, задіяли найкращих архітекторів. Розмістили гарнізон на триста чоловік, де запасів зброї та провізії мало вистачити на рік облоги. Дунбрек вважався неприступним, він був основою наших планів з оборони кордонів.

Бурр спохмурнів, і на його переніссі виступили глибокі зморшки.

— Поки його не розгромили.

У Веста знову розболілась голова.

— Коли це сталося, сер?

— Гарне питання. Їхні «подарунки» мали б іти до нас принаймні зо два тижні. Мене називають поразником, — сказав Бурр невдоволено, — але я вважаю, що північани пішли далі і вже встигли захопити половину північної Енґлії. Пара шахтарських селищ, кілька виправних колоній — поки нічого серйозного, жодних міст, але вони наступають, Весте, і то швидко, можеш у цьому не сумніватися. Де ти бачив, щоб хтось відправляв своєму ворогові голови, а потім чемно сидів і чекав на відповідь?

— Яких вживають заходів?

— Майже ніяких! В Енґлії, звісно, зчинився ґвалт. Лорд-губернатор Мід збирає всіх солдатів, щоб піти у похід і побороти Бетода своїми силами, ідіот. Якщо вірити повідомленням, то північани скрізь і всюди, а їхня чисельність коливається від тисячі до ста тисяч. Порти забиті цивільними, які відчайдушно намагаються втекти, ширяться чутки, що країною, мовляв, бродять шпигуни й убивці, а банди вишукують громадян північної крові і в кращому випадку б’ють їх і грабують. Одне слово, хаос. Тим часом ми сидимо тут на своїх товстих дупах і чекаємо.

— Але… хіба нас не попереджали? Хіба ми не знали, що це станеться?

— Звичайно, що попереджали! — Бурр здійняв свою міцну руку у повітря. — Але ніхто не ставився до цього серйозно, уявляєш! Клятий розмальований дикун ріже себе прямо у Відкритій Раді, кидає нам виклик перед королем, і хоч би тобі що! Управління через комітети, аякже! Кожен тягне ковдру на свій бік! Ти можеш тільки реагувати, але готуватись наперед — ніколи! — Маршал закашлявся, одригнув і сплюнув на підлогу. — Тьху! Чорт! Клятий розлад травлення!

Він сів назад на стілець, невдоволено потираючи живіт. Вест не знав, що й казати.

— Що будемо робити? — пробурмотів він.

— Нам наказали висуватися на Північ, і то негайно — тобто щойно мені зволять надати людей і озброєння. Король, себто той п’яниця Хофф, скомандував дати доброго прочухана цим північанам. Дванадцять Королівських полків — сім піхотних і п’ять кінних, — доповнять рекрути від аристократії і ті, хто вціліє до нашого приходу із армії енґлійців.

Вест незатишно засовався у кріслі.

— Це має бути нездоланна сила.

— Гм, — буркнув маршал. — Сподіваюсь. Вони єдине, що в нас є, і це мене хвилює.

Вест спохмурнів.

— Дагоска, майоре. Ми не можемо водночас воювати з гурками і північанами.

— Але ж сер, гурки, звісно, не ризикуватимуть почати ще одну війну так швидко? Я гадав, що то лише пустопорожні балачки?

— Дуже на це сподіваюсь, — Бурр бездумно поторгав на столі якісь папери, — однак їхній новий імператор, Утман, зовсім не те, на що ми очікували. Він був наймолодшим сином, і коли дізнався про смерть свого батька… подушив усіх своїх братів. Кажуть, власноруч. Його називають Утман-ул-Дошт — Утман Нещадний. Він вже оголосив, що має намір повернути Дагоску. Може, це пусті балачки, а може, й ні. — Бурр зціпив губи. — Кажуть, у нього повсюди шпиги. Можливо, йому вже доповідають про наші проблеми в Енґлії, можливо, він уже готується скористатися нашою слабкістю. Цих північан треба здолати швидко. Дуже швидко. Дванадцять полків і рекрути від дворян. З цієї точки зору гіршого часу для війни і не придумаєш.

— Тобто, сер?

— Уся ця катавасія з мерсерами. Від неї постраждало кілька великих дворян. Брок, Ішер, Барезін та інші. Тепер вони тягнуть з рекрутами. Хтозна, кого вони нам надішлють і коли. Мабуть, отримаємо купку напівголодних, беззбройних жебраків, яких вони зручно приберуть зі своїх земель. Нікчемний натовп голодних ротів, яких треба годувати, вдягати, озброювати, а нам і без того ох як не вистачає гарних офіцерів.

— У моєму батальйоні є хороші хлопці.

Бурр нетерпляче урвав його.

— Хороші, так! Чесні, завзяті, але недосвідчені! Більшості з-поміж тих, хто воював на Півдні, війна не сподобалася. Вони покинули армію і не збираються повертатись. Ти бачив, які тепер пішли молоді офіцери? Ми стали якимсь пансіоном шляхетних дівиць! А тепер ще Його Високість принц виявив інтерес до командування. Він навіть не знає, за який кінець тримати меч, зате марить славою, і я не можу йому відмовити!

— Принц Рейнолт?

— Якби ж то! — вигукнув Бурр. — З Рейнолта ще могла би бути якась користь! Йдеться про Ладіслу! Командувач дивізією! Чоловік, який щомісяця викидає тисячу марок на ганчір’я! Геть недисциплінований чоловік! Я чув, що він чіплявся до кількох служниць, втім, архілектору вдалося зам’яти інциденти.

— Не може бути, — сказав Вест, хоча до нього теж доходили такі чутки.

— Спадкоємець трону ризикуватиме своїм життям, коли король нездужає? Де таке бачено!

Бурр підвівся і відригнув, скривившись.

— Клятий шлунок!

Він підійшов до вікна і похмуро глянув на Аґріонт.

— Вони вважають, що усе легко вирішиться, — мовив він тихо. — Чинодрали у Закритій Раді. Мовляв, ми швиденько скочимо в Енґлію і все владнаємо ще до першого снігу. Хоча вони знають, який жах стався у Дунбреку, але їх лише могила виправить. Вони казали те саме перед війною з гурками, і ми тоді ледь не погинули. Ці північани не такі прості, як їм здається. Я воював із найманцями-північанами у Старикланді: це жорстокі люди, звиклі до жорстокого життя, до війни. Вони безстрашні і вперті, навчені битися в горах, у лісах, на холоді. Вони не визнають наших правил — ба, навіть їх не розуміють. Вони принесуть на поле бою таку жорстокість і дикунство, що гуркам і не снилося.

Бурр відвернувся від вікна і поглянув на Веста.

— Здається, ти, майоре, народився в Енґлії?

— Так, сер, на півдні, біля Остенхорма. До смерті батька там знаходилась наша сімейна ферма…

Він затнувся.

— Ти там виріс?

— Так.

— Отже, місцевість тобі знайома?

Вест спохмурнів.

— Лише у тих краях, сер, але я вже не був там…

— Ти знаєш цих північан?

— Так, деяких. Багато з них досі живе в Енґлії.

— Ти знаєш їхню мову?

— Трохи, але вони мають багато…

— Добре. Я збираю штаб офіцерів — надійних хлопців, котрі виконуватимуть мої доручення, і слідкуватиму за тим, щоб наша армія не розвалилася ще до того, як вона зіткнеться з ворогом.

— Звісно, сер.

Вест почав мізкувати.

— Капітан Лютар здібний і розумний офіцер, лейтенант Джеленгорм…

— Ха! — вигукнув Бурр, розчаровано махнувши рукою. — Я знаю Лютара, цей хлопець — бовдур! Про таких яснооких слиньків я й говорив! Мені потрібен ти, Весте.

— Я?

— Так, ти! Не хтось, а сам маршал Варуз, найвідоміший солдат Союзу, дав тобі блискучу рекомендацію. Він каже, що ти найвідданіший, найзавзятіший і найстаранніший офіцер. А це саме ті якості, які мені потрібні! Лейтенантом ти воював у Гуркулі під командуванням полковника Ґлокти, правда?

Вест зглитнув слину.

— Ну, так.

— І всім відомо, що ти першим пустився крізь пролом під час облоги Ульріока.

— Ну, одним із перших, я…

— Ти командував солдатами в бою, а твоя особиста відвага поза сумнівом! Не варто прибіднятися, майоре, ти саме той, хто мені потрібен!

Бурр сів із посмішкою на обличчі, переконаний, що доніс свою думку. Він знов одригнув, прикривши рот рукою.

— Вибачай… клятий розлад травлення!

— Сер, дозвольте говорити відверто?

— Я не придворний, Весте. Ти завжди повинен говорити зі мною правдиво. Я цього вимагаю!

— Посада у штабі лорд-маршала… сер, ви повинні дещо розуміти. Я син поміщика. Простолюдин. Мені навіть як командиру батальйону важко домогтися поваги молодших офіцерів. Люди, яким мені доведеться віддавати накази, якщо я буду членом вашого штабу, сер, старші офіцери блакитної крові… — Він затнувся, пригнічений. Маршал втупився у нього нерозуміючим поглядом. — Вони цього не допустять!

Бурр здивовано звів брови.

— Не допустять?

— Їхня гордість цього не дозволить, сер, їхня…

— До дідька їхню гордість! — Бурр подався вперед, не зводячи темних очей з Веста. — А тепер послухай мене, і то уважно. Часи змінюються. Мені не потрібні люди з блакитною кров’ю. Мені потрібні люди, які здатні планувати, організовувати, віддавати накази і їх виконувати. У моїй армії не буде місця тим, хто викаблучується, скільки би тої блакиті у крові вони не мали. Як член мого штабу ти представлятимеш мене, а я не терпітиму зневаги чи нехтування. — Він несподівано знову відригнув і вгатив кулаком по столу. — Я про це подбаю! — гаркнув він. — Часи змінюються! Коли вони не відчувають цього зараз, то відчують потім!

Вест відповів німим поглядом.

— Так чи інакше, — Бурр нетерпляче махнув рукою, — це не дискусія, а наказ. Тепер у тебе нове призначення. Ти потрібен своєму королю, своїй країні, і на тому крапка. Маєш п’ять днів, щоб передати командування батальйоном у нові руки.

І лорд-маршал повернувся до паперів.

— Так точно, сер, — пробурмотів Вест.

Він занімілими пальцями намацав ручку позаду себе і, зачинивши двері та дивлячись у підлогу, побрів коридором.

Війна. Війна на Півночі. Дунбрек захоплений, північани напали на Енґлію. Довкола нього сновигали заклопотані офіцери. Хтось зачепив Веста, але він не зважав. На його батьківщині люди були в небезпеці, у смертельній небезпеці! Люди, яких він, можливо, знав, сусіди. Навіть зараз, усередині Союзу, точилась боротьба! Майор потер підборіддя. Ця війна може стати жахіттям. Навіть гіршою за війну в Гуркулі, і він перебуватиме у самому центрі подій. Посада в штабі лорд-маршала. У нього? Коллема Веста? Простолюдина? Він досі не міг у це повірити.

Вест відчув, як у його душу закрадається промінь провинної радості. Саме заради такого призначення він надривався усі ці роки. Якщо не схибить, то хтозна-чого він ще зможе досягнути. Звичайно, ця війна була, безумовно, поганою, жахливою.

Він відчув, що посміхається. Просто жахливою. Але, можливо, саме вона дасть йому ключ до успіху.

Магазин театрального реквізиту

Під ногами поскрипувала і похитувалася палуба, вгорі тихо лопотіли вітрила, а ще вище у солоному повітрі перегукувалися морські птахи.

— Ніколи не думав, що побачу щось подібне, — пробурмотів Лоґен.

Місто розкинулось величезним білим півмісяцем вздовж широкої блакитної затоки, а відтак через безлік мостів, що здалеку видавались геть крихітними, переходило на скелясті острівці у морі. То тут, то там помежи сплетінь зеленіли парки, виблискували на сонці тонкі сірі лінії річок та каналів. Всіяні вежами стіни оточували передмістя, відважно пробиваючись крізь плутанину будинків. Від здивування Лоґен, як останній дурень, забув про відкритий рот, а його очі металися туди-сюди, неспроможні охопити все нараз.

— Адуа, — промовив Баяз. — Центр світу. Поети величають його містом білих веж. Здалеку воно прегарне, чи не так? — Маг нахилився до нього. — Але повір мені, зблизька від нього смердить.

Із середини міста почала здійматися величезна фортеця. Її білосніжні стіни нависали над безліччю навколишніх будівель, а блискучі куполи світились під яскравим сонцем. Лоґен ніколи не думав, що людина здатна створити щось настільки величне, пишне і могутнє. Одна вежа стриміла особливо високо, вище за всі інші: її темні, гладенькі колони сходилися конусом і немов підпирали саме небо.

— Бетод збирається влаштувати війну з ними? — прошепотів Лоґен. — Та він збожеволів.

— Можливо. Утім, Бетод, яким би марнославним і пихатим не був, розуміє, що таке Союз. — Баяз кивнув на місто. — Усі ці люди заздрять одне одному. Союз союзом, але вони готові перегризти одне одному горлянки. Бідні скубуться за дрібниці. Багаті ведуть таємні війни за владу та гроші, і називають себе урядом. Це війни слів, обману та підступу, але вони не менш криваві за звичайні. Жертв чимало. — Маг зітхнув. — За цими стінами вони кричать, сваряться і постійно кидають одне одному гадючки. Давні сварки ніколи не забуваються, а навпаки — розростаються і пускають коріння, яке із року в рік стає лише глибшим. Так було завжди. Вони не такі, як ти, Лоґене. Тут людина може усміхатись, підлещуватись і називати тебе другом, дарувати подарунки однією рукою і всаджувати ножа іншою. Це місце здасться тобі дивним.

Лоґен уже вважав це місце найдивнішим з усього, що він бачив. Його здивуванню не було меж. Коли їхній корабель увійшов у затоку, місто почало нестримно рости. Ліс білих будівель, поцяткованих темними вікнами, оточував їх зусібіч, а пагорби змінювали дахи та вежі, що тіснилися стіною до стіни, аж поки впирались у берегову лінію.

У затоці змагались між собою кораблі та човни усіх видів: напинались вітрила, матроси перекрикували шум моря, бігаючи палубами і здираючись такелажем. Деякі судна були навіть менші за їхній двопарусник, деякі — значно більші. Лоґен приголомшено дивився, як до них, розтинаючи хвилі і здіймаючи носом фонтан сяйних бризок, пливе один із таких кораблів. Гора дерева, яка наче за повелінням якогось чарівника пливе морем. Корабель пройшов повз, здійнявши високі хвилі, але він був не один — до незліченних причалів вздовж усього узбережжя було пришвартовано багато інших кораблів.

Затулившись від яскравого сонця рукою, Лоґен почав розглядати людей на прибережних доках. Він уже навіть почав чути — людські голоси та крики, гуркіт возів і гупання вантажів об землю. Лоґен бачив сотні крихітних фігурок, що, наче мурашва, метушилися між кораблів і будівель.

— Скільки тут живе людей? — прошепотів він.

— Тисячі. — Баяз стенув плечима. — Сотні тисяч. Сюди приїздять з усіх куточків Земної кулі. Тут є північани і темношкірі кантійці з Гуркула й околиць. Є люди зі Старої імперії, що на далекому заході, та купці з Вільних міст Штирії. Є навіть прибульці з найдальшої далечіні — з Тисячі Островів, далекого Сулджука і Тхонда, де поклоняються сонцю. Людей тут більше, ніж можливо полічити — вони живуть, вмирають, працюють, плодяться і лізуть одне поперед одного. Ласкаво просимо, — Баяз розкинув руки, намагаючись охопити величезне, прекрасне, безкрає місто, — у цивілізацію!

Сотні тисяч. Лоґен не міг цього збагнути. Сотні… тисяч. Хіба на світі може бути стільки народу? Лоґен замислено обводив місто поглядом, потираючи втомлені очі. Як може виглядати сто тисяч людей?

Через годину він дізнався.

Подібні тісняву і штовханину Лоґенові доводилося бачити лише у битві. Доки й самі чимось нагадували поле бою — ті самі крики, гнів, стовпотворіння, страх і хаос. Це була битва, у якій не відали пощади. Битва, яка не мала ні кінця, ні переможців. Лоґен звик до відкритого неба, до простору, до самоти. В дорозі, коли Баяз із Кеєм їхали обабіч нього, йому робилось тісно. Тепер люди були з усіх боків — вони штовхалися, товклися і кричали. Сотні! Тисячі! Сотні тисяч! Чи справді вони всі були людьми? Такими ж, як і він, з думками, примхами та мріями? Обличчя з’являлися і зникали — неприязні, тривожні і понурі, вони розчинялися в нудотному вирі барв. Лоґен зглитнув слину і закліпав. У горлі пекло, а голова йшла обертом. Поза всяким сумнівом, це пекло. Лоґен знав, що він заслужив на нього, проте не пам’ятав, коли встиг померти.

— Малакусе! — зашипів він у розпачі. — Учень обернувся. — Спинись на мить! — Лоґен смикнув комір, щоб впустити хоч якесь повітря. — Мені нема чим дихати!

Кей посміхнувся.

— Це, напевно, через сморід.

Учень міг мати рацію. Доки смерділи так, що можна було вчадіти. Запахи затхлої риби, нудотних спецій, гнилих фруктів, свіжого кізяку, спітнілих коней, мулів і людей змішались під палючим сонцем у невимовно гримучу суміш, утворивши сморід, гірший за всі дотеперішні.

— З дороги!

Хтось грубо штурхнув Лоґена плечем і зник. Він зіперся на брудну стіну і витер піт з обличчя.

Баяз усміхався.

— Це тобі не безкрая, пустельна Північ, чи не так, Дев’ятипалий?

— Так.

Лоґен спостерігав людський поспіх — перед ним проходили коні, вози і нескінченне море облич. Один чоловік, проходячи повз, підозріло глипнув на нього. Потім хлопчик показав пальцем і щось вигукнув. Якась жінка з корзиною поспішно обійшла його доокруж, не зводячи наляканого погляду. Не встиг він передихнути, як помітив, що всі вони всі витріщаються і показують пальцями на нього, і вигляд у них був незадоволений.

Лоґен нахилився до Малакуса.

— Мене бояться і ненавидять по всій Півночі. Мені це не подобається, але я хоч розумію, чому, — похмура групка матросів суворо витріщалася на нього, при цьому про щось між собою перешіптуючись. Він спостерігав за ними, спантеличений, доки вони не зникли за гуркотливим фургоном. — Чому ж мене ненавидять тут?

— Бетод не гаяв часу, — пробурмотів Баяз, похмуро подивляючись на натовп. — Його війна із Союзом уже почалась. Боюся, північанам в Адуа будуть не надто раді.

— А як вони знають, що я з Півночі?

Малакус здійняв брову.

— Ти трохи виділяєшся.

Лоґен здригнувся, коли повз нього пронеслася, регочучи, пара хлопчаків.

— Справді? Серед усіх них?

— Всього лише як велетенський, пошрамований і брудний здоровань.

— А-а… — Лоґен глянув на себе. — Зрозуміло.

Коли вони покинули доки, натовп порідшав, повітря почистішало, а галас притих. І хоча й тут аж кишіло людей, смерділо і було гамірно, але принаймні Лоґен міг спокійно дихати.

Вони перетнули широкі, бруковані площі, прикрашені насадженнями й статуями, де над дверима будинків висіли яскраві дерев’яні вивіски — блакитна риба, рожеві свині, фіолетові грона винограду та коричневі буханки хліба. Надворі, під сонцем, були виставлені столики. За ними сиділи люди, які їли із пласких горщиків і пили із зеленавих скляних кубків. Вони пробиралися крізь вузькі провулки, де похилені дерев’яні будівлі, вкриті штукатуркою, ледь не сходились у них над головами, залишаючи вгорі між собою тільки тонку смужку блакитного неба. Вони блукали широкими, брукованими дорогами, на яких юрбилися люди і височіли здоровенні білі будівлі. Лоґен тільки кліпав і витріщався.

Ні у туманному вересовищі, ні у лісових хащах Лоґен не почувався таким безнадійно загубленим, як тут. Він не мав жодного уявлення, в якому напрямку знаходився їхній парусник, хоча вони зійшли з нього не більш ніж півгодини тому. Сонце ховалося за височенними будівлями і все навколо виглядало однаковим. Він боявся, що загубить Баяза з Кеєм у натовпі, і вже ніколи звідси не вибереться. Лоґен поспішив за голомозою головою чаклуна і вийшов разом із ним на просвіт. Перед його очима постала величезна дорога, більша за всі, що зустрічалися досі. З обох її боків височіли білі палаци, відгороджені високими стінами та парканами, і рядами росли могутні дерева.

Тутешні люди виглядали інакше. Вони були вдягнені в яскраві, показні шати із вигадливим і дивним кроєм. Жінки взагалі не були схожі на людей — бліді та кістляві, загорнуті у блискучі тканини. Вони обмахувались на пекучому сонці шматками тканини, натягнутими на палички.

— Де це ми? — крикнув Лоґен до Баяза. Він би не здивувався, якби чаклун відповів, що вони на Місяці.

— Це Мідлвей, один із основних шляхів Адуа! Він пролягає через самісінький центр міста до Аґріонта!

— Аґріонта?

— Фортеця, палац, казарми, резиденція уряду. Місто всередині міста. Серце Союзу. Туди ми і прямуємо.

— Справді? — Група невдоволених молодиків підозріло глянула на Лоґена, коли він проходив повз. — А нас впустять?

— О так. Одначе раді нам не будуть.

Лоґен продовжив пробиратися крізь потік людей. Куди не глянь, сонце виблискувало на шибках скляних вікон, яких тут було сотні. У Карлеоні скляні вікна були тільки у найвеличніших будівлях, принаймні перш ніж вони спустошили місто. Опісля від них мало що залишилось, ніде правди діти. Та й не лише від них. Шукач любив слухати, як б’ється скло. Він штрикав у вікна списом і блаженно усміхався, коли скло із дзенькотом тріскало.

І це було ще не найгірше. Бетод передав місто на три дні своїм карлам. Таким був його звичай, і вони його за це обожнювали. Лоґен втратив свій палець у бою за день до того, і рану припекли розжареним залізом. Вона все боліла і боліла, доки біль не звів його з розуму. Так наче у ті дні він шукав виправдання власному насильству. Він пам’ятав запах крові, поту і диму. Пам’ятав крики, гуркіт і регіт.

— Прошу…

Лоґен спіткнувся і ледь не впав. За його ногу щось вчепилось. Це була жінка, яка сиділа на землі біля стіни. її одяг був брудним і подертим, а обличчя блідим і змарнілим від голоду. Вона тримала щось у руках. Купку лахміття. Дитину.

— Прошу…

Нуль реакції. Люди навколо реготали, теревенили і квапились кудись, не звертаючи на жінку жодної уваги.

— Прошу…

— У мене нічого нема, — пробурмотів Лоґен.

Всього за п’ять кроків від них за столиком сидів чоловік у циліндрі, який пересміювався з другом, наминаючи з паруючої миски м’ясо з овочами. Лоґен поглянув на тарілку з їжею, потім на зголоднілу жінку.

— Лоґене! Гайда!

Баяз взяв його за лікоть і потягнув за собою.

— Але хіба ми не повинні…

— Ти хіба не помітив? Вони повсюди! Король хоче грошей, тож він тисне на дворян. Дворяни тиснуть на своїх орендарів, а ті тиснуть на селян. З деяких — старих, слабких, надцятих синів і дочок, — витискають все до останнього. Всіх не прогодуєш. Щасливчики стають злодіями або повіями, а решті не зостається нічого іншого, як жебракувати.

— Але…

— Дорогу!

Лоґен позадкував і притиснувся до стіни, Малакус і Баяз стали коло нього. Натовп розступився, і вулицею затупотіла довга колона чоловіків на чолі з озброєними вартовими. Одні були молодими, навіть зовсім юнаками, інші — стариганами. Всі вони мали брудний і підтоптаний вигляд, і лише кілька з них здавалися здоровими. Двоє сильно кульгали і ледве пленталися за іншими. Один чоловік край голови колони мав тільки одну руку. Якийсь перехожий, одягнений у розкішний малиновий піджак, затулив хустинкою наморщеного носа, поки голодранці проходили мимо.

— А це що за одні? — шепнув Лоґен до Баяза. — Злочинці?

Маг реготнув.

— Солдати.

Лоґен витріщився на них — брудні, застуджені, кульгаві, деякі без чобіт.

— Солдати? Оце?

— О так. Вони йдуть на війну з Бетодом.

Лоґен потер скроні.

— Якось один клан відправив свого найгіршого воїна, чоловіка на ймення Форлі Найслабший, на двобій зі мною. Вони зробили це на знак капітуляції. Але навіщо Союз відправляє на війну своїх найгірших солдатів? — Лоґен похмуро похитав головою. — Такі воїни Бетода не здолають.

— Вони відправлять також інших. — Баяз вказав на трохи меншу групу. — Це теж солдати.

— Он ті?

То була купка високих молодиків, одягнених у крикливий одяг червоного і яскраво-зеленого кольорів, у кількох були навіть крислаті капелюхи. Вони принаймні мали при собі якісь мечі, але на вояків скидалися мало. Максимум, на воячок. Лоґен нахмурився, поглядаючи то на одну, то на іншу групу. Брудні голодранці, вичепурені парубки. Важко сказати, хто виглядав дивніше.

Коли відчинилися двері, тихо дзенькнув дзвіночок, і Лоґен увійшов за Баязом через низьку арку, а Малакус — услід за ними. Після яскравої вулиці у магазині було похмуро, й очі Лоґена не одразу пристосувалися до зміни освітлення. До стіни були прихилені дерев’яні листи з намальованими по-дитячому будівлями, лісами, горами. Поряд на вішаках висіла дивна одіж — розкішні мантії, яскраві сукні, обладунки, величезні капелюхи та шоломи, персні та коштовності, і навіть важка корона. На невеличкій стійці лежала зброя — пишно оздоблені мечі та списи. Лоґен підійшов ближче й спохмурнів. То були муляжі. Усі до одного. Фарбована зброя була виготовлена з дерева, облущена корона з олова, а коштовності — з кольорового скла.

— Що це за місце?

Баяз розглядав мантії, що висіли біля стіни.

— Магазин театрального реквізиту.

— Чого-чого?

— Тутешні жителі обожнюють дивитися вистави. Комедії, драми і таке інше. Цей магазин торгує реквізитом для постановки п’єс.

— Вигаданих історій? — Лоґен тицьнув на дерев’яний меч. — У деяких людей забагато вільного часу.

З-за дверей у глибині магазину виник опецькуватий чоловічок, котрий із підозрою оглянув Баяза, Малакуса і Лоґена.

— Чи можу я вам чимось допомогти, шановні?

— Авжеж, — Баяз виступив вперед, легко перейшовши на спільну мову. — Ми готуємо постановку п’єси і шукаємо кілька костюмів. Кажуть, у вас найкращий вибір театрального реквізиту в Адуа.

Крамар нервово усміхнувся, позираючи на їхні брудні обличчя і закіптюжений з дороги одяг.

— Так-так, це правда, але… е-е… якість коштує грошей, панове.

— Гроші не проблема.

Баяз дістав чималий гаман і байдуже кинув його на прилавицю. Від удару той розкрився і по дереву покотилися важкі золоті монети.

Очі крамаря вмить жадібно засвітилися.

— Звісно! Що саме вас цікавить?

— Мені потрібна пишна мантія, годяща для мага, великого чарівника або когось такого. Однозначно загадкова на вигляд. Потім нам знадобиться дещо схоже, але менш вражаюче, для учня мага. І ще потрібно щось для могутнього воїна, принца з далекої Півночі. Гадаю, щось із хутром.

— Буде виконано. Зараз погляну, що в нас є.

Крамар зник у кімнаті за прилавицею.

— До чого усе це лайно? — запитав Лоґен.

Чаклун усміхнувся.

— Кожен місцевий тут має своє чітко визначене місце. Тут є простолюдини, які воюють, обробляють землю і працюють. Є дрібна шляхта, яка торгує, будує і вирішує різні питання. Є дворянство, яке володіє землею і попихає іншими. І є королівські особи… — Баяз скосив очі на олов’яну корону. — …Не пам’ятаю точно, навіщо. На Півночі ти можеш досягнути всього, на що у тебе вистачить сил. Он подивись, як піднявся наш спільний приятель Бетод. Тут все інакше. Людина народжується на певному суспільному щаблі, і повинна там залишатись. Отож, якщо ми хочемо, щоб нас сприймали серйозно, треба виглядати на всі сто. В такому вигляді, як зараз, ми в Аґріонт не потрапимо.

Крамар перервав його, з’явившись у дверях із купою яскравого одягу в руках.

— Містична мантія, що годиться для наймогутнішого з чаклунів! Минулого року її використовували, щоб зобразити Джувенса у постановці п’єси «Кінець Імперії» на святі весни. Я би сказав, що це одна з моїх найкращих робіт.

Баяз підніс блискучий згорток темно-червоного сукна до тьмяного світла і почав його захоплено роздивлятись. Миготіли вишиті сріблом вигадливі малюнки, загадкові написи, символи сонця, місяця та зірок.

Малакус провів рукою по мерехтливій тканині власного неподобного одягу.

— Гадаю, ти би не висміяв мене так швидко, якби я прибув до твого багаття у цьому, чи не так, Лоґене?

Лоґен скривився.

— Мабуть, висміяв би.

— А ось і розкішний зразок варварського вбрання.

Крамар вивалив на прилавицю чорну шкіряну туніку, обшиту блискучими латунними кружальцями й оздоблену безглуздою декоративною кольчугою. До туніки він порадив узяти ще й хутряну накидку:

— Це справжній соболь!

То був украй сміховинний одяг, який не міг зігріти, ні захистити. Лоґен склав руки на грудях.

— Ти вважаєш, я це одягну?

Крамар нервово зглитнув слину.

— Прошу вибачити мого друга, — мовив Баяз. — Він актор нового напрямку. Із тих, що цілковито віддаються своїй ролі.

— Та невже? — писнув чоловік, розглядаючи Лоґена. — Гадаю, тема північан зараз… е-е… актуальна.

— Саме так. Повірте мені, майстер Дев’ятипалий — найкращий у своїй справі!

Старий чаклун підштовхнув Лоґена ліктем.

— Найкращий. Я в цьому сам переконався.

— Як скажете.

Втім, на обличчі крамаря читалося не що інше, як сумнів.

— Можна поцікавитися, що ви будете ставити?

— О, це нова історія, — Баяз постукав пальцем по скроні. — Я ще працюю над подробицями.

— Невже?

— О, так. Це радше одна ява, ніж повноцінна п’єса.

Він перевів погляд на мантію, милуючись тим, як на загадкових символах переливається світло.

— Ява, у якій Баяз, Перший з-поміж магів, нарешті займає своє місце у Закритій Раді.

— А-а, — крамар з розумінням закивав. — Політичний нарис. Мабуть, гостра сатира? А яким буде характер твору — комічним чи драматичним?

Баяз зиркнув краєм ока на Лоґена.

— Ось це ми незабаром з’ясуємо.

Варвари біля воріт

Джезаль мчав вуличкою вздовж рову, дотираючи і без того потерту бруківку, а справа від нього тягнувся нескінченний білий мур, де одна башта змінювала іншу. Так виглядала його щоденна пробіжка навкруг Аґріонта. Після того, як він зав’язав із пиятикою, його витривалість помітно покращилась. Він навіть практично не засапувався. Ще тільки займався світанок, тож на вулицях міста люди майже не траплялися. Поодинокі перехожі лише поглядали на нього, коли він пробігав повз, іноді навіть підбадьорювали словом, але Джезаль ледве їх помічав. Його очі були прикуті до блискучої води, що плюскотіла у рові, а голова заклопотана зовсім іншим.

Арді. Хіба він міг думати про щось іще? Джезаль гадав, що після того, як Вест його попередив, після того, як вони перестали бачитись, його думки згодом повернуться до інших справ та інших жінок. Він наполегливо працював над фехтуванням, намагався проявити інтерес до своїх обов’язків офіцера, але ніяк не міг зосередитись, а інші жінки тепер видавалися йому блідими, невиразними, нудними істотами. Довгі пробіжки та монотонні вправи з палицею і колодою створювали достатньо можливостей для того, щоб його думки могли собі блукати як завгодно. Рутина мирної служби була ще гіршою: то читаєш нудні документи, то охороняєш те, що не варте охорони. Джезаль неминуче відволікався, і тоді у думках знову зринала вона.

Арді у простому селянському вбранні, розпашіла і спітніла від важкої роботи в полі. Арді у пишних шатах принцеси, обвішана блискучими коштовностями. Арді купається у лісовому ставку, а він підглядає за нею з-за кущів. Пристойна і скромна Арді сором’язливо поглядає на нього з-під своїх вій. Арді — повія біля доків, що манить його рукою до брудного проходу. Фантазії були розмаїтими, проте усі вони закінчувались однаково.

Його годинна пробіжка навкруг Аґріонта завершилась, тож він потупотів через міст і повернув до південної брами. Обдарувавши вартових денною дозою байдужості, Джезаль пробіг через тунель, піднявся по довгому пандусі у фортецю і повернув у сторону дворика, де на нього мав чекати маршал Варуз. Увесь цей час його думки крутилися довкола Арді.

Складалось враження, наче у нього не було інших клопотів. Ось-ось мав відбутися Турнір. Йому доведеться битися перед несамовитим натовпом, і там будуть його друзі і сім’я. Турнір міг зміцнити його репутацію… або згубити її. Йому слід було би лежати безсонними ночами, пітніючи та безкінечно хвилюючись про стійки, тренування та клинки. І все ж у ліжку його займали інші думки.

А ще насувалася війна. Тут, на сонячних вуличках Аґріонта, було легко забути про те, що Енґлію захопили орди скажених варварів. Скоро він вирушить на Північ, щоб вести свою роту в бій. Ось про що точно варто подумати. Хіба війна — не жах? Його могли поранити, пошрамувати, а то й навіть убити. Джезаль спробував уявити криве і перекошене обличчя розписаного велетня Фенріра Страховидла, легіони волаючих дикунів, що вриваються в Аґріонт. Війна, без сумніву, була жахливою справою. Жахливою і небезпечною.

Гм-м…

Арді була родом з Енґлії. А якби, скажімо, вона потрапила до рук північан? Джезаль би, звісно, кинувся на порятунок. Їй не нашкодять. Принаймні, сильно. Хіба тільки трохи порвуть одяг та й по всьому? Вона, безумовно, буде налякана, вдячна. Він, звісно, буде змушений її заспокоювати. Може, вона навіть знепритомніє? Можливо, йому доведеться її нести, і голова Арді уткнеться йому в плече. Можливо, йому доведеться вкласти її в ліжко й роздягти. Мабуть, їхні губи торкнуться, зовсім легенько, вона ледь-ледь розтулить вуста, і тоді…

Джезаль, спотикаючись, ішов по дорозі. Він відчув, як у паху почало приємно набухати. Приємно, але зовсім недоречно для швидкого бігу. Крім того, він майже дістався внутрішнього дворика, а такий стан не годився для фехтування. Джезаль почав нервово озиратись, шукаючи, на що відволіктись, і ледь не попирхнувся. Біля стіни стояв Майор Вест, одягнений для тренування, і спостерігав за ним із надзвичайно похмурим виразом обличчя. На мить Джезаль замислився, чи не міг його друг здогадатися, про що він думав. Джезаль винувато зглитнув слину і відчув, як до обличчя припливає кров. Вест не міг нічого знати. Але він однозначно був чимось невдоволений.

— Лютаре, — буркнув він.

— Весте.

Джезаль задивився на свої черевики. З того часу, як Веста призначили у штаб лорд-маршала Бурра, вони не надто добре ладнали. Джезаль намагався за нього радіти, але його не полишало відчуття, що він був кращим кандидатом. Зрештою, він мав чудову кров, і неважливо, був у нього досвід чи ні. Крім того, у повітрі досі витала тема Арді — те неприємне і безглузде попередження Веста. Всі знали, що Вест першим кинувся крізь пролом під час облоги Ульріока. Всі знали, що в нього важкий, диявольський характер. Це завжди захоплювало Джезаля, поки він не відчув цей характер на собі.

— Варуз чекає, — Вест опустив схрещені на грудях руки і рушив до арки, — і він сьогодні не один.

— Не один?

— Маршал вважає, що тобі пора звикати до глядачів.

Джезаль спохмурнів.

— Дивно, що при теперішніх обставинах, коли попереду війна і тому подібне, когось ще цікавить фехтування.

— Не дивуйся. Бої, фехтування і тому подібні військові заморочки зараз у великій пошані. У кожного тепер є шпага — навіть у тих, хто нею ні разу у житті не користався. Народ охопила справжня лихоманка через той Турнір, повір мені.

Джезаль закліпав, коли вони увійшли на осяяне сонцем подвір’я. Вздовж однієї стіни нашвидкуруч звели тимчасові трибуни, які від краю до краю займали люди — чоловік шістдесят, якщо не більше.

— А ось і він! — вигукнув маршал Варуз.

Серед глядачів пролунали стримані оплески. Джезаль відчув, що посміхається — серед юрби було кілька дуже важливих людей. Він побачив верховного суддю Маровію, який погладжував свою довгу бороду. Недалеко від нього сидів лорд Ішер, який уже почав нудитися. А в першому ряді світився у легкій кольчузі і завзято аплодував сам кронпринц Ладісла. Людям позаду нього доводилось витягувати шию, щоб побачити щось за пером, яке колихалось на його розкішному капелюсі.

Варуз вручив Джезалю клинки, продовжуючи радісно всміхатись.

— Не смій виставити мене дурнем! — прошипів він.

Джезаль нервово закашлявся, розглядаючи ряди нетерплячих глядачів. Його серце завмерло. З юрби виринула беззуба посмішка інквізитора Ґлокти, а за ним… сиділа Арді Вест. Вона мала вираз, який досі не з’являвся у фантазіях Джезаля: на третину похмурий, на третину докірливий і на третину просто знуджений. Він відвернувся, втупившись у стіну навпроти і подумки лаючи себе за боягузтво. Складалось враження, що він уже нікому не міг подивитись прямо в очі.

— Поєдинок напівзагостреними шпагами! — прогримів лорд-маршал. — Змагаємось до трьох уколів!

Вест вже оголив клинки і рухався до кола, яке було окреслене білою крейдою на акуратно викошеній траві. Серце Джезаля гучно гупало у грудях, коли він, гостро відчуваючи на собі погляди юрби, незграбно дістав з піхов власну зброю. Він зайняв своє місце навпроти Веста, ретельно вперши ноги в траву. Вест здійняв свої шпаги, Джезаль зробив те саме. Якусь мить вони непорушно дивились одне на одного.

— Почали! — вигукнув Варуз.

Невдовзі стало зрозуміло, що Вест не збирався піддаватися Джезалю. Він наступав із ще більшим запалом, ніж зазвичай, частуючи його шквалом важких випадів, тож їхні шпаги часто лунко схрещувались. Джезаль відступав, досі хвилюючись від пильних поглядів всіх тих людей, деякі з котрих були до біса важливими, але коли Вест підвів його до краю кола, емоції капітана притупились, а гору взяли рефлекси. Він відскочив, щоб мати місце для маневрів, і почав відбивати випади то лівою, то правою, вивертаючись та витанцьовуючи так, що його було не спіймати.

Люди розчинились, навіть Арді зникла. Шпаги рухались самі по собі — вперед-назад, вгору-вниз. Йому навіть не доводилось на них дивитись. Він звернув свою увагу на очі Веста, спостерігав, як він, намагаючись передбачити його наступні кроки, зиркав то на землю, то на зброю, то на танцюючі ноги Джезаля.

Джезаль заздалегідь відчув, що наближається випад. Вдавши, що кидається в один бік, він повернув у інший, спритно прослизнувши за спину Веста, саме тоді, коли той рвонувся вперед. Після цього йому просто залишалося прикласти ногу до заду супротивника і випхати його за межі кола.

— Укол! — вигукнув маршал Варуз.

Коли майор розпластався на землі, юрбою прокотилась хвиля сміху.

— Укол у сраку! — зареготав кронпринц, весело погойдуючи з боку в бік пером на капелюсі. — Одне очко на користь капітана Лютара!

Тепер, лежачи обличчям у бруді, Вест здавався не таким уже й загрозливим. Джезаль легенько вклонився публіці і, коли зводив голову, ризикнув посміхнутися до Арді. На його розчарування, вона навіть не дивилася на нього. Арді з ледь помітною, жорстокою посмішкою спостерігала, як її брат вовтузиться на запилюженій землі.

Вест поволі звівся на ноги.

— Гарний маневр, — пробурмотів він крізь зціплені зуби, повертаючись у коло.

Джезаль знову зайняв своє місце, заледве приховуючи посмішку.

— Почали! — вигукнув Варуз.

Вест знову агресивно наступав, але Джезаль саме почав входити у смак. Вигуки публіки то стихали, то гучнішали — в міру того, як він витанцьовував із боку в бік. Джезаль почав надавати своїм рухам певної сценічності, і глядачі це помітили — щоразу, коли він зводив нанівець зусилля Веста, юрба відповідала оханням та аханням. Він ще ніколи так добре не фехтував, ніколи ще так вправно не рухався. Майор потроху втомлювався, а його удари втрачали енергійність. Ось їхні шпаги знову схрестились, брязнувши металом. Джезаль викрутив праве зап’ястя і вирвав зброю з пальців Веста, а тоді ступив уперед і різонув шпагою у лівій руці.

— А-а!

Вест скривився і впустив свій короткий клинок, відскакуючи і хапаючись за передпліччя. На землю закрапала кров.

— Два — нуль! — вигукнув Варуз.

Кронпринц, побачивши кров, так різко зірвався на ноги, що аж капелюх злетів з нього.

— Чудово! — заволав він. — Блискуче!

Інші глядачі теж підвелися зі своїх місць і гучно заплескали. Широко всміхаючись, Джезаль тішився їхньою підтримкою, кожен м’яз у його тілі поколювало від радості. Тепер він зрозумів, навіщо тренувався весь цей час.

— Гарна робота, Джезалю, — пробурмотів Вест, по руці якого стікала цівка крові. — Ти став надто вправним для мене.

— Вибач за поріз.

Джезаль всміхнувся. Він аж ніяк не шкодував про це.

— Пусте. Це лише подряпина.

Вест рушив геть, хмурячись і тримаючись за зап’ястя. Ніхто, а тим паче Джезаль, не звернув на нього особливої уваги. Турнір, і це знає кожен, створений для переможців.

Першим, хто піднявся з лав і привітав його з перемогою, був лорд Маровія.

— Який багатообіцяючий молодик! — сказав він, тепло всміхаючись до Джезаля. — Але чи зможе він здолати Бремера дан Ґорста?

Варуз по-батьківськи поплескав Джезаля по плечу.

— Я певен, що за сприятливих обставин він може здолати кого завгодно.

— Гм-м… А ви бачили, як фехтує Ґорст?

— Ні, проте я чув про його надзвичайну майстерність.

— О так, Ґорст іще той чортяка. — Верховний суддя звів кошлаті брови. — Не можу дочекатися, коли вони зійдуться у двобої. Ти ніколи не думав зайнятися правом, капітане Лютар?

Джезаль був захоплений зненацька.

— Е-е, ні, ваша милосте, тобто… Я військовий.

— Само собою. Але битви і тому подібне можуть неабияк попсувати нерви. Якщо раптом вирішиш змінити свою думку, звертайся, і ми щось для тебе підшукаємо. Мені завжди потрібні перспективні люди.

— Е-е, дякую.

— Що ж, тоді до зустрічі на Турнірі. Удачі, капітане, — кинув він через плече, поволі віддаляючись. Верховний суддя натякав, що Джезалю вона неабияк знадобиться.

Його Високість принц Ладісла проявив більший оптимізм.

— Ти — моя людина, Лютаре! — вигукнув він, рубаючи пальцями повітря, наче це були фехтувальні клинки. — Я подвою свою ставку на тебе!

Джезаль догідливо вклонився.

— Ви надто ласкаві, Ваша Високосте.

— Ти — моя людина! Солдат до того ж! Фехтувальник повинен уміти битися за свою країну, чи не так, Варузе? Чому цей Ґорст не служить у війську?

— Гадаю, що служить, Ваша Високосте, — м’яко сказав лорд-маршал. — Він родич лорда Брока, і служить в його особистій гвардії.

— А-а… — на мить принц спантеличився, але відразу ж пожвавішав. — Але ти все одно — моя людина! — вигукнув він до Джезаля, знову тицяючи у повітря пальцями так, що на його капелюсі загойдалося перо. — Ти — мій фаворит!

І принц, пританцьовуючи і виблискуючи декоративною кольчугою, попрямував до арки.

— Дуже вражаюче. — Джезаль різко обернувся, а відтак незграбно відступив назад. Звідти на нього насмішкувато дивився Ґлокта. Як для каліки, він надзвичайно вправно підкрадався. — Як усім пощастило, що ти, зрештою, не облишив тренування.

— Я і не збирався, — холодно відрізав Джезаль.

Ґлокта посмоктав свої порожні ясна.

— Як скажете, капітане.

— Так і скажу. — Джезаль грубо відвернувся, сподіваючись, що йому більше ніколи не доведеться говорити з цим бридким типом. І виявив, що дивиться прямо в обличчя Арді, котра стояла всього за фут від нього.

— Ой! — затнувся він, відступаючи на крок назад.

— Джезалю, — мовила вона, — давно не бачились.

— Е-е… — Він почав нервово озиратись. Ґлокта поплентався геть. Вест уже давно пішов. Варуз розпинався перед лордом Ішером і кількома іншими людьми, які ще залишилися у внутрішньому дворику. На них ніхто не дивився. Потрібно було поговорити з нею. Потрібно було відверто сказати, що вони більше не зможуть бачитись. Що-що, а на це вона заслужила. — Е-е…

— Тобі нічого мені сказати?

— Е-е…

Він швидко крутнувся на підборах, згораючи від сорому.

Після таких несподіваних переживань рутина вартової служби на південній брамі здавалася майже помилуванням. Джезаль із задоволенням очікував, коли зможе спокійно стояти, спостерігаючи за людьми, котрі прибувають і відбувають з Аґріонта, та слухати пустопорожні теревені лейтенанта Каспи. Принаймні так він собі уявляв, поки не прибув на місце служби.

Каспа і звична група озброєних солдат товклися біля зовнішніх воріт, де поміж двох великих побілених веж, що височіли над брамою, був перекинутий через рів старий міст. Коли Джезаль дійшов до кінця довгого тунелю, він помітив, що з ними був хтось іще. Дрібний, надокучливий чоловічок в окулярах. Джезаль десь уже з ним перетинався. Його звали Морроу і він був начебто приятелем лорда-камерґера. Тут йому робити було нічого.

— Капітане Лютар, яка щаслива випадковість!

Джезаль здригнувся. Це був той божевільний Сульфур. Він сидів, схрестивши ноги, на землі позаду нього, і спирався на круту стіну брами.

— Що цей тут, в біса, робить? — гримнув Джезаль.

Каспа збирався щось сказати, але його перебив Сульфур.

— Не зважайте на мене, капітане, я просто чекаю свого господаря.

— Господаря?

Джезалю було страшно подумати, якому бовдурові міг служити цей ненормальний.

— Так. Він ось-ось повинен підійти. — Сульфур кинув похмурий погляд на сонце. — Чесно кажучи, він уже трохи запізнюється.

— Та невже?

— Еге. — Безумець знову розплився в дружній посмішці. — Але він з’явиться, Джезалю, не хвилюйся.

Перехід на «ти» став останньою краплею. Він заледве знав цього чоловіка, та й те знання його не тішило. Джезаль відкрив було рота, щоб сказати все, що він про нього думає, але Сульфур раптом скочив на ноги, схопив свою палицю і взявся обтріпувати штани.

— А ось і вони! — мовив він, втупившись у бік рову. Джезаль прослідкував за поглядом бовдура.

Через міст рішуче крокував величний старий. Він високо тримав голомозу голову, а його пишна червоно-срібна мантія переливалася і тріпотіла на вітрі. Вслід за ним ступав хворобливий юнак. Він ледь схилив голову, неначе відчував благоговійний страх перед старим, а на витягнутих руках ніс довгий посох. Процесію замикав страхітний дикун у важкому хутрі, який був на добрих півголови вищим за інших двох.

— Що за…

Джезаль затнувся. Йому здалося, що він звідкись знає старого. Можливо, це був якийсь лорд з Відкритої Ради? Чи іноземний посол? Він, без сумніву, виглядав величаво. Скільки Джезаль не ламав голову, поки вони наближались, але згадати так і не зміг.

Старий спинився перед брамою й окинув Джезаля, Каспу, Морроу та вартових владним поглядом блискучих зелених очей.

— Йору, — привітався він.

Сульфур підійшов і низько вклонився.

— Майстре Баяз, — промовив він тихим, сповненим глибокої поваги голосом.

І тут Джезаль зрозумів. Зрозумів, звідки він знав цього чоловіка. Старий був надзвичайно схожим на статую Баяза на Алеї Королів. Статую, повз яку Джезаль сотні разів пробігав під час своїх пробіжок. Цей начебто був трохи повнішим, але вираз обличчя — суворий, мудрий, владний — був точнісінько таким самим. Джезаль спохмурнів. Старий на ймення Баяз? Йому це не подобалось. Не подобався йому і вигляд довгов’язого парубка з посохом на руках. Але найбільше йому не подобався другий супутник старого.

Вест часто казав Джезалю, що північани в Адуа, які зазвичай тинялися розкучманими біля доків чи валялись п’яні та брудні у стічних канавах, аж ніяк не були типовими представниками їхнього народу. Ті, котрі вільно жили на далекій Півночі, воюючи, сварячись, бенкетуючи та займаючись усіма іншими північними справами, виглядали геть інакше. В уяві Джезаля це були високі, суворі, красиві люди, від яких віяло чимось романтичним. Сильні, проте граційні. Жорстокі, проте шляхетні. Дикі, проте хитрі. Люди, чий погляд завжди був спрямований за горизонт.

Втім, наразі перед ним стояла зовсім не така людина.

За все своє життя Джезаль не бачив більш дикого чоловіка. У порівнянні з ним навіть Фенрір Страховидло здавався цивілізованим. Обличчя північанина, покраяне рваними шрамами, виглядало так, наче його сікли батогом. Ніс кривий і трохи перекошений. Одне вухо мало велику зарубку, а під одним оком, що здавалося трохи вищим за інше, виднілася рана у формі півмісяця. Власне, все лице чужинця виглядало трохи побитим, викривленим, перекошеним, як у чемпіона з боротьби, який провів забагато боїв. Та й вираз його обличчя теж був таким, наче його щойно добряче стукнули. Він витріщався на браму, наморщивши лоба і роззявивши рота, та роззирався довкола з виразом заледве чи не тваринної тупості.

На ньому були довгий хутряний плащ та шкіряна туніка, оздоблена золотом, але така вершина варварської розкоші лише додавала його вигляду дикості, не кажучи вже про довгий важкий меч на поясі. Північанин почухав великий рожевий шрам під щетиною на щоці, розглядаючи круті стіни, і Джезаль помітив, що йому бракувало одного пальця. Наче треба було зайвий раз доводити, що його життя сповнене дикості і насильства.

Впустити цього здоровенного дикуна у Аґріонт? В час війни з північанами? Це було немислимо! Але Морроу вже просувався вперед.

— Лорд-камерґер чекає на вас, панове, — випалив він, кланяючись і підбираючись до старого. — Будь ласка, йдіть за мною…

— Одну хвилинку.

Джезаль взяв помічника під лікоть і відвів убік.

— І його теж впускати? — запитав він, киваючи на дикуна у хутрі. — Ми ж у стані війни!

— Такий наказ лорда Хоффа! — Морроу вивільнив руку, зблиснувши окулярами. — Хочеш, залишай його тут, але в такому разі доведеться самому пояснювати все лорд-камерґеру!

Джезаль зглитнув. Така перспектива йому аж ніяк не подобалась. Він зиркнув на старого, але не зміг довго дивитись йому в очі. У його виразі читалась загадковість, якесь таємне, нікому невідоме знання, і це неабияк бентежило.

— Ви… повинні… залишити… свою… зброю… тут! — прокричав він, вимовляючи кожне слово якомога повільніше і чіткіше.

— Та з радістю.

Північанин зняв з пояса меч і простягнув його Джезалю. Меч видався важким: це була велика, проста, груба зброя. Потім він передав довгий ніж, зігнувся і витяг ще один із чобота. Третій ніж з’явився з-за пояса, а четвертий, тонший, — із рукава, і все це добро звалилось у простягнуті руки Джезаля. Північанин широко всміхнувся. Це було воістину страшне видовище: рвані шрами викривились і наморщились так, що його обличчя перекосилося ще більше.

— Ножів багато не буває, — прогарчав він низьким, скреготливим голосом.

Ніхто не засміявся, проте північанин на це не зважав.

— Будемо йти? — запитав старий.

— Безумовно, — погодився Морроу, повертаючись, щоб йти.

— Я піду з вами. — Джезаль звалив свою гору зброї у руки Каспи.

— У цьому нема жодної необхідності, капітане, — заскиглив Морроу.

— Я наполягаю.

Щойно північанин прибуде до лорд-камерґера, хай собі вбиває кого завгодно: за це відповідатиме хтось інший. Проте якщо він вирішить утнути щось до того, то перепасти може Джезалю, а такий сценарій йому не подобався.

Вартові розступилися, і дивна процесія рушила через ворота. Першим простував Морроу, щось улесливо шепочучи через плече старому у розкішній мантії. Наступним ішов блідий молодик, а за ним Сульфур. Дев’ятипалий північанин плентався у хвості.

Джезаль ступав за ним, тримаючи руку на поясі, ближче до ефесу шпаги, щоб далеко не тягнутись, і уважно спостерігав за дикуном, чи не зробить він, бува, якихось різких рухів. Утім, постеживши за чоловіком кілька хвилин, Джезалю довелося визнати, що той не виявляв жодного наміру до вбивства. Північанин радше виглядав допитливим, здивованим і трохи розгубленим. Він увесь час призупинявся, щоб роздивитися навколишні будівлі, хитав головою, чухав потилицю і щось бурмотів собі підніс. Інколи він лякав перехожих своєю усмішкою, але особливої загрози не становив, і Джезаль вже почав розслаблятися, аж поки вони не дістались Площі маршалів.

Північанин несподівано зупинився. Джезаль уже було схопився за ефес шпаги, аж нараз зауважив завмерлі очі дикуна — його погляд прикипів до фонтану неподалік. Дикун повільно підійшов до нього й, обережно піднявши товстий палець, тицьнув у блискучий струмінь. Вода бризнула йому в обличчя, і він відсахнувся, ледь не збивши Джезаля з ніг.

— Джерело? — прошепотів він. — Але як таке може бути?

Людоньки. Він був немовби дитина. Дитина заввишки шість з половиною футів[8], чиє обличчя наче слугувало за колоду якомусь м’яснику.

— Внизу є труби! — Джезаль постукав ногою по бруківці. — Під землею!

— Труби, — тихо повторив дикун, витріщаючись на піняву воду.

Тим часом решта групи вже встигла наблизитись до величезної будівлі, у якій Хофф приймав відвідувачів. Джезаль почав відходити від фонтану, сподіваючись, що це зрушить безмозкого дикуна з місця. На радість Джезаля, північанин рушив за ним, похитуючи головою і без кінця бурмочучи собі під ніс слово «труби».

Вони ввійшли у прохолодну і темну приймальню лорд-камерґера. На лавах під стінами сиділи люди. По деяких з них було видно, що вони чекають тут уже не одну годину. Всі вони поглянули, як Морроу заводить дивний гурт просто у кабінет Хоффа. Секретар в окулярах відчинив масивні подвійні двері і зачекав, доки зайдуть усередину спершу голомозий старий, тоді його товариш із палицею, потім безумець Сульфур і, зрештою, дев’ятипалий дикун.

Джезаль рушив було за ними, але Морроу став у проході і перегородив йому шлях.

— Красно дякую за вашу допомогу, капітане, — мовив він із силуваною посмішкою. — Можете повертатися до брами.

Джезаль зазирнув через його плече у кабінет. Він побачив лорд-камерґера, який похмуро сидів за довгим столом. У компанії з ним були насуплений і підозрілий архілектор Сульт і верховний суддя Маровія, на зморшкуватому обличчі якого сяяла посмішка. Три члени Закритої Ради.

В цю мить Морроу закрив двері перед самим його носом.

Наступний крок

— Бачу, у вас новий секретар, — ніби між іншим мовив Ґлокта.

Архілектор усміхнувся.

— Звичайно. Старий виявився мені не до смаку. Він, бачиш, не вмів тримати язика за зубами. — Ґлокта завмер із келихом вина в руці. — Він ділився нашими секретами з мерсерами, — продовжив Сульт байдуже, немов це було відомо кожному. — Я знав про це вже деякий час. Проте можеш не хвилюватись: він дізнався лише те, що я йому дозволяв.

«Отже… ти знав, хто був нашим зрадником. Знав увесь цей час».

Подумки Ґлокта прокрутив хід подій останніх кількох тижнів, виокремив їх і поєднав заново в новому світлі, випробовуючи різні комбінації і щосили намагаючись приховати своє здивування, доки не склалась цілісна картина.

«Ти залишив зізнання Ревса на видному місці, щоб секретар його побачив. Ти знав, що мерсери дізнаються про імена у списку і передбачив їхні дії, розуміючи, що це лише зіграє тобі на руку і дасть змогу знищити їхню гільдію. Тим часом ти звернув мої підозри в бік Келайна, хоча увесь час знав, хто передає інформацію. Все сталось саме так, як ти планував».

Архілектор дивився на Ґлокту із всезнаючою посмішкою на губах.

«І б’юся об заклад, ти можеш здогадатися, про що я зараз думаю. Я був майже таким самим пішаком у твоїй грі, як і той шмаркатий секретарик».

Ґлокта стримав смішок.

«Як добре, що мене поставили на виграшному боці шахівниці! Я навіть нічого й не підозрював».

— Він зрадив нас за принизливо мізерну суму, — продовжив Сульт, відразливо кривлячись. — Не сумніваюсь, що Каулт заплатив би йому вдесятеро більше, якби він тільки здогадався попросити. Молодше покоління геть позбавлене амбіцій. Вони вважають себе значно розумнішими, ніж є насправді.

Він окинув Ґлокту поглядом холодних, блакитних очей.

«Я теж певною мірою «молодше покоління». Дякую, архілекторе».

— Вашого секретаря покарали?

Архілектор обережно поставив свій келих на стіл, ледь торкаючись стільниці ніжкою.

— О, так! Максимально суворо. Про нього можна більше не думати.

«Не сумніваюсь. Біля доків знайшли тіло…»

— Варто сказати, я неабияк здивувався, коли ти запідозрив у зраді очільника Келайна. Він був зі старої гвардії. Звичайно, Келайн міг дозволити собі заплющити очі на якісь дрібниці, але щоб зрадити Інквізицію? Щоб продати наші таємниці мерсерам? — Сульт пирхнув. — Про це навіть не йшлося. Ти дозволив, щоб на твою думку про людину вплинула особиста неприязнь.

— Він здавався єдиним можливим варіантом, — пробурмотів Ґлокта, але враз пошкодував про сказане. «Дурень, дурень. Ти припустився помилки. Сиди собі й мовчи».

— Здавався? — Архілектор зацокав язиком на знак глибокого невдоволення. — Hi-ні-ні, інквізиторе. «Здавався» для нас не годиться. В майбутньому, будь ласка, оперуй лише фактами. Втім, надто не засмучуйся. Я дозволив тобі покластися на власні інстинкти і, як виявилось, твій промах лише укріпив наші позиції. Келайна усунули з посади — «Біля доків знайшли тіло…», — і з Енґлії уже прямує очільник Ґойл, котрий перебере на себе обов’язки очільника Адуа.

«Ґойл? Прямує сюди? Цей виродок — новий очільник Адуа?»

Ґлокта не зміг втриматись від того, аби не скривитись.

— Ви з ним не надто добре ладнаєте, чи не так, Ґлокто?

— Він тюремник, а не слідчий. Йому байдуже, хто правий, а хто винуватий. І правда його не цікавить. Він мучить задля насолоди.

— Ой, Ґлокто, облиш. Хочеш сказати, ти не відчуваєш насолоди, коли в’язні розкривають свої таємниці? Коли називають імена? Коли підписують зізнання?

— Я не отримую від цього задоволення.

«Як і від всього іншого».

— І все ж ти дуже добре робиш свою справу. У будь-якому разі Ґойл уже в дорозі, і що б ти там про нього не думав, він один із нас. Ґойл дуже здібний і надійний чоловік, відданий короні та державі. До речі, він колись був моїм учнем.

— Справді?

— Так. Він був на тій посаді, що й ти… тож тобі є куди рости, чи не так? — Архілектор захихотів від власного жарту. Ґлокта відповів вимученою посмішкою. — Загалом, все скінчилося дуже добре, тому можна привітати тебе з досягнутим. Гарна робота, Ґлокто.

«Гарна чи негарна, але я принаймні живий».

Сульт підняв келих, і вони випили, підозріло позираючи одне на одного.

Ґлокта прокашлявся.

— Перед своєю прикрою кончиною магістр Каулт сказав дещо цікаве.

— Я слухаю.

— Мерсери мали спільника у махінаціях. Впливового спільника. Банк.

— Хе! За кожним купцем стоїть банкір. Що з того?

— Схоже, що ці банкіри про все знали. Про контрабанду, шахрайство, навіть про вбивства. Схоже, що вони сприяли цим злочинам, можливо, навіть віддавали накази до їх виконання, щоб отримати гарний дохід за свої позики. Чи можу я розпочати розслідування, Ваше Преосвященство?

— Про який банк йдеться?

— «Валінт і Балк».

Архілектор на мить замислився, не зводячи з Ґлокти жорсткого погляду своїх блакитних очей.

«Може, він уже знає про цих банкірів? Може, йому відомо значно більше, ніж мені? Що казав Каулт? Тобі потрібні злочинці, Ґлокто? Шукай у Будинку питань…»

— Ні, — відрізав Сульт. — Ці конкретні банкіри мають гарні зв’язки. Багато хто перед ними в боргу, а без Каулта буде важко що-небудь довести. Ми отримали те, що хотіли, від мерсерів, та й, крім того, в мене є для тебе нагальніше завдання.

Ґлокта підняв очі.

«Ще одне завдання?»

— Я збирався допитати полонених, яких ми захопили у штабі Гільдії, Ваше Преосвященство, можливо…

— Ні, — рукою в рукавичці архілектор відмахнувся від слів Ґлокти. — Ця справа може затягнутися на кілька місяців. Нею займеться Ґойл. — Він спохмурнів. — Якщо ти не заперечуєш?

«Отже, я зорюю поле, сію насіння, зрошую посів, а врожай збирає Ґойл? Оце така справедливість».

Інквізитор покірливо вклонився.

— Звісно ні, Ваше Преосвященство.

— Добре. Ти, мабуть, знаєш, які незвичайні гості завітали до нас учора.

«Гості?»

Останній тиждень Ґлокту мучив біль у спині. Вчора він видерся із ліжка, щоб подивитись, як фехтує той бовдур Лютар, але решту часу він провів у своїй крихітній кімнаті, практично паралізований.

— На жаль, не знаю, — відказав він просто.

— Баяз, Перший з-поміж магів.

Ґлокта знову натягнув на лице посмішку, але архілектор не всміхався.

— Ви, звісно, жартуєте.

— Якби ж то.

— Самозванець, Ваше Преосвященство?

— Ну а як же? Проте надто вже неординарний. Розумний, поміркований, кмітливий. Його обман продуманий до найменших дрібниць.

— Ви з ним спілкувались?

— Атож. Він дивовижно переконливий. Знає деякі речі, які не повинен знати. Його так просто не позбутись. Ким би він не був, у нього є гарні джерела фінансування й інформації.

Архілектор ще сильніше спохмурнів.

— Разом із ним явився дикий північанин-перекинчик.

Ґлокта насупив брови.

— Північанин? Не схоже на їхній стиль. Як на мене, то вони найбільш прямолінійні.

— Отож бо.

— Може, він — шпигун Імператора? Гурків?

— Можливо. Кантійці полюбляють плести інтриги, але вони тримаються тіней. Ці театрали мають дещо інший почерк. Підозрюю, що відповідь може лежати ближче.

— Дворяни, Ваше Преосвященство? Брок? Ішер? Хюґен?

— Можливо, — роздумував Сульт, — можливо. Їх добре зачепило. А ще є наш старий друг, верховний суддя Маровія. Він виглядав якимсь надміру задоволеним на зустрічі із самозванцем. Я переконаний, він щось замислив.

«Дворяни, верховний суддя, північани, гурки — це міг зробити хто завгодно з них або ж узагалі хтось інший, проте навіщо?»

— Я не розумію, архілекторе. Якщо вони — звичайні шпигуни, то навіщо весь цей цирк? Хіба нема простішого шляху в Аґріонт?

— У цьому-то якраз і сіль. — Обличчя Сульта перекосилося від небувалої злості. — Віддавна у Закритій Раді є вільна посада. Безглузда традиція, дань етикету, місце, відведене для міфічної особи, яка померла сотні років тому. Ніхто навіть помислити не міг, що на нього хтось заявить права.

— Але він заявив?

— Атож! Він висунув вимогу!

Архілектор підвівся й обійшов стіл.

— Немислимо, я знаю! Щоб якийсь шпигун, якийсь брехун хтозна-звідки був обізнаний з усім, що діється в самому серці нашого уряду! Але в нього є якісь древні папери, тож тепер ми повинні доводити йому необґрунтованість його вимог! Уявляєш?

Ґлокта не уявляв.

«А втім, який сенс говорити про це вголос?»

— Я попросив виділити час на розслідування, — продовжив Сульт, — але Закрита Рада не збирається чекати безкінечно. У нас є тиждень або два, щоб довести, що цей так званий маг — шахрай. Тим часом вони з компаньйонами відпочивають собі у розкішних апартаментах на Великій вежі, і ми не можемо нічого вдіяти, щоб завадити їм бродити Аґріонтом, викидаючи які завгодно фокуси!

«Ну, дещо ми все-таки можемо зробити…»

— Велика вежа дуже висока. Якби хтось упав…

— Ні. Зарано. Ми вже використали всю удачу, яку нам дозволено. Треба бути обережними, принаймні поки що.

— Ну, ще завжди є допит. Якби ми їх арештували, я би швидко вивідав, на кого вони працюють…

— Я ж сказав, що треба бути обережними! Розвідай більше про цього мага, Ґлокто, і його супутників. З’ясуй, хто вони такі, звідки прийшли і за чим. Але найголовніше: довідайся, хто за ними стоїть і чого він хоче. Ми повинні викрити цього псевдо-Баяза, перш ніж він накоїть лиха. Після цього можеш вдаватись до яких завгодно дій.

Сульт розвернувся і рушив до вікна.

Ґлокта підвівся з крісла — незграбно, важко.

— З чого мені почати?

— Стеж за ними! — крикнув архілектор нетерпляче. — Стеж! Дивися, з ким вони зустрічаються, як поводяться. Ти ж інквізитор, Ґлокто! — огризнувся він, не обертаючись. — Постав правильні питання!

Краще, ніж смерть

— Ми розшукуємо жінку, — сказав офіцер, підозріло поглядаючи до них. — Рабиню-утікачку, вбивцю. Вона дуже небезпечна.

— Жінку, майстре? — запитав Юлвей, замислено морщачи лоба. — Небезпечну, майстре?

— Так, жінку! — Офіцер нетерпляче махнув рукою. — На вигляд висока, має шрам і коротке волосся. Вона добре озброєна, найвірогідніше, луком. — Ферро стояла поряд, висока, в шрамах, з коротким волоссям та луком на плечі, і дивилася на запилюжену землю. — Її розшукують найшанованіші особи країни! Вона — серійний злодій та убивця!

Юлвей скромно всміхнувся і розвів руками.

— Нам не траплялася така людина, майстре. Як бачите, ми з сином неозброєні. — Ферро тривожно опустила очі на вигнутий клинок, що висів у неї на поясі й аж сяяв під яскравим сонцем. Втім, офіцер наче нічого не помітив. Він відмахувався від мухи, поки Юлвей продовжував базікати. — Можу запевнити, що жоден з нас не знає, яким боком братися за той лук. Ми віримо у захист Божий, майстре, і в неперевершених солдатів імператора.

Офіцер пирхнув.

— Дуже розумно, старий. Що вас сюди привело?

— Я купець, прямую до Дагоски, щоб придбати прянощі. — Він низько вклонився. — З вашого люб’язного дозволу.

— Торгуєш з біляками, га? Клятий Союз! — Офіцер сплюнув у пилюку. — Втім, треба ж якось заробляти на життя — нехай і ганебне. Торгуй, поки можеш, тому що біляки скоро згинуть, ми їх скинемо назад в океан! — Він гордо випнув груди. — Імператор Утман-ул-Дошт у цьому присягнувся! Як тобі таке, старий?

— О, це буде великий день, великий день, — сказав Юлвей, ще раз низько кланяючись, — дай Бог, щоб він настав скоріше, майстре!

Офіцер зміряв Ферро поглядом.

— Твій син виглядає дужим хлопцем. Із нього міг би вийти солдат. — Він зробив крок вперед і схопив її за голу руку. — А сила в руках є. Якби тебе навчити, то міг би й з лука стріляти. Що скажеш, хлопче? Чоловіча робота, будеш воювати на славу Бога й імператора! Краще, ніж надриватися за копійки!

Від дотику офіцера волосся на шкірі Ферро стало дибки. Її інша рука потягнулася по ніж.

— На жаль, — поспіхом втрутився Юлвей, — мій син народився… недалеким. Він майже не говорить.

— A-а. Шкода. Втім, можуть настати часи, коли нам знадобиться кожен. Нехай вони біляки та дикуни, але воювати вміють.

Офіцер відвернувся, і Ферро кинула йому услід сердитий погляд.

— Гаразд, можете йти! — махнув він.

Коли вони проходили, солдати, що відпочивали в затінку пальм коло дороги, прослідували за ними очима, втім, без особливої цікавості.

Ферро мовчала, доки табір не розчинився вдалині, а тоді накинулася на Юлвея:

— Ми прямуємо в Дагоску?

— Для початку, — сказав старий, вдивляючись кудись понад порослою чагарником рівниною. — А потім на північ.

— Північ?

— Перетнемо круг Морів і потрапимо в Адуа.

Перетнемо круг Морів? Вона зупинилася посеред дороги.

— Хрена з два я туди попруся!

— Обов’язково так усе ускладнювати, Ферро? Невже тобі так добре тут, у Гуркулі?

— Всі знають, що північани божевільні! Що біляки, що Союз, — однаково. Божевільні! Безбожники!

Юлвей здійняв брову.

— Не знав, що тебе так цікавить Бог, Ферро.

— Принаймні, я знаю, що він є! — вигукнула вона, тицяючи в небо. — Ці біляки не мислять так, як ми, нормальні люди! Нам нема діла до їхнього роду! Я краще залишуся серед гурків! Тим паче, тут у мене є несплачені рахунки.

— Які рахунки? Хочеш вбити Утмана?

Вона спохмурніла.

— Може, і хочу.

— Хе! — Юлвей відвернувся й рушив далі по дорозі. — Якщо ти не помітила, тебе шукають, Ферро. Ти б не пройшла навіть десяти кроків без моєї допомоги. В них досі є та клітка, пам’ятаєш? Та, що стоїть перед палацом? І вони будуть раді тебе в неї посадити. — Ферро заскрипіла зубами. — Утман — тепер Імператор. Його називають Ул-Дошт — могутній, нещадний! Люди вже кажуть, що він — найвеличніший імператор за останнє століття! Вбити Імператора! — Юлвей загиготів. — Оце ти вигадниця.

Ферро скривилась, піднімаючись за старим на пагорб. Вона не збиралась бути чиєюсь вигадницею. Юлвей міг всіляко замилювати солдатам очі, і це був гарний фокус, але дідька лисого вона піде за ним на північ. Що їй було робити серед тих безбожних біляків?

Коли вона порівнялася з Юлвеєм, той досі гиготів.

— Вбити імператора! — Він похитав головою. — Доведеться йому почекати, доки ти повернешся. Ти переді мною в боргу, не забула?

Ферро схопила його за жилаву руку.

— Я не пам’ятаю, щоб ти казав щось про подорож морем!

— А я не пам’ятаю, щоб ти мене питала, Малджин, і радій, що саме так і сталося! — Він обережно вивільнився з її пальців. — Інакше би твоє тільце підсихало десь серед пустелі, а не бурчало мені на вухо, гладеньке і здорове — задумайся про це на хвильку.

На якийсь час Ферро замовкла. Вона тихо йшла поруч, сердито розглядаючи чагарниковий пейзаж, і тільки суха земля рипіла під її сандаліями. Згодом скоса глянула на старого. Він, безсумнівно, врятував її життя своїми фокусами.

Але чорта з два вона піде за ним на північ.

Фортеця губилась у скелястій бухті, але вони стояли високо на кручі, а палюче сонце світило у спину, тож Ферро було непогано видно її обриси. Високий мур відгороджував акуратні ряди будівель, яких вистачало на маленьке містечко. Трохи далі до води тягнулися довгі причали. До причалів були пришвартовані кораблі.

Велетенські кораблі.

Дерев’яні вежі, пливучі фортеці. Ферро ще ніколи не бачила таких велетенських суден. Їхні щогли здіймалися, наче темний ліс, над яскравою водою. Десять кораблів було пришвартовано нижче, а далі, у бухті, ще два поволі розтинали хвилі. Попутний вітер надимав їхні величезні вітрила, а на палубах та між плетива канатів метушилася людська дрібнота.

— Я бачу дванадцять, — пробурмотів Юлвей, — але в тебе гостріший зір.

Ферро придивилась до затоки. Вдалині, біля звивистого берега, десь за двадцять миль від них, була ще одна фортеця, ще один ряд причалів.

— Там далі є ще й інші, — сказала вона, — штук вісім або дев’ять. Вони навіть більші.

— Більші, ніж оці?

— Значно більші.

— Боже милий! — пробурмотів собі під носа Юлвей. — Гурки ніколи не будували таких великих кораблів, та ще й в такій кількості. На всьому Півдні не знайдеться стільки дерева. Гадаю, вони купили сировину на Півночі, мабуть, у Штирії.

Ферро не цікавили ні кораблі, ні дерево, ні Північ.

— І що з того?

— З таким флотом гурки запанують над морем. Вони зможуть захопити Дагоску із затоки чи навіть вторгнутись у Вестпорт.

Безглузді назви далеких країв.

— І що з того?

— Ти не розумієш, Ферро. Я повинен попередити інших. Треба поквапитись, ну ж бо!

Він скочив на ноги і поспішив до дороги.

Ферро застогнала. Вона ще якусь мить дивилася на здоровенні дерев’яні діжки, що курсували затокою, а тоді підвелась і пішла за Юлвеєм. Великі кораблі чи маленькі — ролі це не грало. Вона була би не проти, якби гурки взяли в рабство усіх біляків на світі.

Тільки б нормальним людям дали спокій.

— З дороги!

Солдат гнав коня прямо на них, здіймаючи батіг.

— Щиро перепрошую, майстре! — заскиглив Юлвей, низько кланяючись, а тоді поспішив на узбіччя, неохоче тягнучи за лікоть Ферро.

Вона стояла у чагарнику і дивилась, як повільно повзе колона. Худі, подерті, брудні та байдужі постаті. Руки їхні туго зв’язані, а очі прикуті до землі. Чоловіки і жінки будь-якого віку, в тому числі діти. Сотня або й більше. Вздовж колони їхало шестеро вартових. Вони розслаблено сиділи у високих сідлах і тримали в руках скручені батоги.

— Раби.

Ферро облизала свої сухі губи.

— Народ Кадиру повстав, — сказав Юлвей, похмуро роздивляючись жалюгідну процесію. — Вони більше не хотіли бути частиною славетної нації Гуркула і подумали, що смерть імператора може дати їм шанс на незалежність. Схоже, вони помилились. Новий імператор навіть гірший, аніж попередній, правда, Ферро? Їхнє повстання зазнало поразки. Схоже, твій знайомий Утман зробив їх рабами на знак покарання.

Ферро дивилася, як повільно кульгає худенька дівчинка, тягнучи босі ноги по пилюці. Тринадцять років? Важко сказати. Її обличчя було брудне й апатичне. Вздовж чола темнів засохлий поріз; ще кілька виднілись на руці. Сліди від батога. Ферро зглитнула слину, дивлячись на те дівчаче шкандибання. Прямо перед нею старий спіткнувся і розпростерся на землі, змусивши всю колону зупинитися.

— Рухом! — рявкнув один із вершників, підострожуючи коня. — Підйом! — Старий вовтузився на запилюженій дорозі. — Рухом! — Солдат ляснув батогом, і на кістлявій спині старого залишилася червона смуга.

Ферро від цього звуку здригнулась і скривилася, а в її спині закололо — там, де були шрами.

Ніхто більше не вдарить батогом Ферро Малджин, зостаючись після цього живим. Вона здійняла з плеча лук.

— Спокійно, Ферро! — зашипів Юлвей, хапаючи її за руку. — Ти їм нічим не зарадиш!

Дівчинка зігнулась, допомагаючи піднятися старому рабові. Батіг ляснув удруге, поціливши їх обох, і пролунав болісний зойкіт. Хто скрикнув — дівчинка чи чоловік?

Чи, може, сама Ферро?

Вона вивільнила руку від пальців Юлвея і потягнулася за стрілою.

— Я можу вбити цього виродка! — гаркнула вона.

Солдат різко обернувся й кинув у їхній бік зацікавлений погляд. Юлвей вчепився в її руку.

— А потім що? Навіть якби ти вбила усіх шістьох, що далі? У тебе є харчі на сто рабів? Га? Певно, ти їх гарно ховаєш! А що буде, коли колону почнуть шукати, га? І знайдуть вартових убитими? Що тоді, вбивце? Ти зможеш тут сховати сто рабів? Бо я не зможу!

Ферро втупилась у чорні очі Юлвея, скрегочучи зубами і важко дихаючи носом. А чи не спробувати ще раз його вбити, подумала вона.

Ні.

Він був правий, чорт забирай. Ферро поволі притлумила гнів, наскільки це було можливо, відклала стрілу і знову повернулась до колони. Вона дивилася, як шкандибає старий раб, а за ним дівчинка, і лють, як голод, гризла її нутрощі.

— Гей, ти! — вигукнув солдат, направляючи коня у їхній бік.

— Ну от, догралася! — зашипів Юлвей, а тоді вклонився вартовому, посміхаючись і ледь не плазуючи перед ним. — Прошу вибачення, майстре, мій син…

— Закрий пельку, старий!

Солдат поглянув на Ферро з висоти сідла.

— Що, хлопче, вона тобі подобається?

— Що? — прошипіла Ферро крізь стиснуті зуби.

— Не треба соромитись, — реготнув солдат. — Я бачив, як ти на неї поглядав. — Він повернувся до колони. — Спиніть їх там! — крикнув солдат, і раби знову зупинились. Він нахилився з сідла і вхопив кістляву дівчинку під пахву, грубо вириваючи її з колони. — Вона нічогенька, — сказав солдат, тягнучи її до Ферро. — Трохи юна, але вже годяща. Як її причепурити, то буде те, що треба. Трохи кульгава, але то загоїться — ми з них всі соки чавимо. Гарні зуби… покажи йому свої зуби, стерво! — Дівчинка поволі відвела потріскані губи. — Гарні зуби. Що скажеш, хлопче? Десять золотих за неї! Це вигідна ціна!

Ферро стояла, витріщаючись. Дівчинка відповіла їй німим поглядом великих, неживих очей.

— Послухай, — сказав солдат, нахиляючись із сідла. — Вона варта вдвічі більше, і ти нічим не ризикуєш! Коли ми дістанемося Шаффи, я скажу, що вона вмерла тут, серед пилюки. Це нікого не здивує — так трапляється весь час! Я отримаю десятку, ти десятку зекономиш! Кожен тільки виграє!

Кожен тільки виграє. Ферро поглянула на вартового. Він стягнув з голови шолом і витер зіпріле чоло затиллям долоні.

— Спокійно, Ферро, — прошепотів Юлвей.

— Гаразд, вісім! — вигукнув солдат. — В неї приємна усмішка! Всміхнися йому, стерво!

Кутики вуст дівчинки ледь смикнулися.

— О, бачиш! Вісім — від душі відриваю!

Ферро стискала кулаки, її нігті впивалися в долоні.

— Спокійно, Ферро, — прошепотів Юлвей з ноткою застереження у голосі.

— А з тебе, хлопче, вийшов би непоганий крамарчук, їй-богу! Сім, і це моя остання пропозиція. Сім, хай тобі грець! — Солдат спересердя аж затряс шоломом. — Поводься з нею обережно і через п’ять років вона буде варта більшого! Це непогане вкладення грошей!

Обличчя солдата знаходилося лише за кілька футів від Ферро. Вона могла розрізнити навіть найменшу краплину поту на його чолі, кожну щетинку на його щоках, кожну тріщинку і пору на його шкірі. Вона майже відчувала його запах.

По-справжньому спраглі питимуть сечу, солону воду чи олію, як би бридко їм не було — така страшна їхня жага. Ферро часто бачила подібне у Безплідних Землях. Саме з такою жагою вона бажала вбити цього чоловіка. Вона хотіла рвати його голими руками, душити, поки він не кавкне, шматувати лице зубами. Це бажання було майже непереборним.

— Спокійно! — прошипів Юлвей.

— Вона мені не по кишені, — почула свої слова Ферро.

— Міг би сказати так раніше, хлопче, щоб я не гайнував свій час! — Солдат знову надів шолом. — Однак я не виню тебе, що задивлявся. Вона і справді нічогенька. — Він нагнувся і, вхопивши дівчинку під пахву, потягнув назад до решти рабів. — В Шаффі вона піде за двадцять! — крикнув він через плече.

Колона відновила рух. Ферро дивилася на дівчинку, доки раби не зникли за підйомом, спотикаючись, кульгаючи і шкандибаючи назустріч рабству.

Вона відчула холод — холод і порожнечу. Ферро шкодувала, що не вбила вартового, чого б це їй не коштувало. Його вбивство могло би заповнити порожнечу, нехай і ненадовго. Інших варіантів у неї не було.

— Я теж колись ішла в такій колоні, — промовила вона.

Юлвей глибоко зітхнув.

— Я знаю, Ферро, знаю, але доля тебе врятувала. Будь вдячною за це, якщо вмієш.

— Краще б ти дозволив мені його вбити.

— Тьху, — кинув старий з огидою, — не сумніваюсь, що ти би вбила увесь світ, якби могла. У тобі є хоч щось, окрім бажання убивати, Ферро?

— Колись було, — пробурмотіла вона, — але вони все вибивають батогом. Б’ють тебе, доки не упевняться, що нічого не залишилось.

Юлвей дивився на неї жалісливим поглядом. Дивно, але її це більше не сердило.

— Мені шкода, Ферро. Шкода тебе й інших. — Похитуючи головою, він повернув на дорогу. — Але це краще, ніж смерть.

Вона якусь мить стояла, спостерігаючи, як над далекою колоною здіймається курява.

— Це те саме, — промовила вона про себе.

Біла ворона

Лоґен сперся на парапет, прижмурився від вранішнього сонця і став насолоджуватись краєвидом. Здавалося, минуло чимало часу відтоді, як він так само стояв на балконі у бібліотеці. Втім, краєвиди відрізнялися разюче. Зараз — схід сонця над нерівними дахами будівель, палке сліпуче сяйво та далекий шум і гам. Тоді — холодна, імлиста долина, тиха й моторошна, наче смерть. Він пам’ятав той ранок, пам’ятав, як почувався зовсім іншою людиною. Зараз він теж почувався іншою людиною. Дурнем. Пригніченим, наляканим, потворним і спантеличеним дурнем.

— Гей, Лоґене!

Малакус вийшов на балкон і зупинився поряд, усміхаючись сонцю, місту та затоці, що мерехкотіла і вже кишіла кораблями.

— Гарно, еге ж?

— Може, й гарно, але я тої краси не бачу. Стільки людей! — спотілий Лоґен здригнувся. — Так не має бути. Мене це лякає.

— Лякає? Тебе?

— Постійно.

Лоґен майже не спав відтоді, як вони сюди прибули. Тут ніколи не було достатньо темно, достатньо тихо. Весь час заважали спека, задуха і сморід. Нехай вороги й страшні, але їх принаймні можна побороти і позбутись. Лоґен міг зрозуміти їхню ненависть. Але як здолати безлике, байдуже, шумне місто? Воно ненавиділо все навколо.

— Мені тут не місце. Я буду радий звідси піти.

— Боюся, що ми тут затримаємось.

— Знаю, — Лоґен глибоко вдихнув. — Тому я планую роздивитися цей Аґріонт поближче, і дізнатися про нього якомога більше. Від деяких проблем не втечеш. Краще вирішити їх, аніж весь час боятись. Так казав мій батько.

— Гарна порада. Я складу тобі компанію.

— А от і ні. — У дверях стояв Баяз, спопеляючи свого учня поглядом. — Твої успіхи впродовж кількох останніх тижнів були жалюгідними навіть для тебе. — Він вийшов на відкрите повітря. — Поки ми ледарюємо, чекаючи на волю Його Величності, я би радив тобі скористатися нагодою, щоб трохи повчитися. Наступний такий шанс може випасти нескоро.

Малакус поспішив назад до кімнати, не озираючись. Йому вистачало розуму не зволікати, коли вчитель був у настільки кепському настрої. Баяз втратив весь свій добрий гумор, щойно вони прибули в Аґріонт, і, схоже, не збирався веселішати. Лоґен не міг його в цьому винити, адже до них ставились радше як до в’язнів, а не гостей. Він мало знав про гарні манери, але здогадувався, що означають всі оті нашорошені погляди сторонніх людей, як і наявність вартових за дверима.

— Ти й уявити не можеш, як воно розрослося, — буркнув Баяз, похмуро роздивляючись величезне місто. — Я пам’ятаю Адуа, коли воно було ще жменькою халуп, що тіснилися коло Будинку Творця, як мухи коло свіжої купи гімна. Ще до того, як з’явився Аґріонт. Ба, навіть до того, як з’явився Союз. В ті дні про якесь гордування навіть не йшлося, скажу я тобі. Вони поклонялися Творцю, наче Богу.

Він голосно відхаркнув мокротиння, сплюнувши вниз. Лоґен дивився, як воно пролетіло над ровом і зникло десь поміж білих будівель унизу.

— Я їм це все подарував, — прошипів Баяз. — До Лоґена почало підкрадатись неприємне відчуття, яке з’являлося щоразу, коли старий чаклун сердився. — Я дав їм свободу, а що отримав навзаєм? Зневагу клерків та старих чванливих хлопчиків на побігеньках?

Прогулянка підозрілим і божевільним містом почала здаватися помилуванням. Лоґен пробрався до дверей і пірнув назад у кімнату.

Якщо вони вважалися тут в’язнями, то варто було визнати, що Лоґену траплялися жорстокіші камери. Їхньою круглою вітальнею, як йому здавалося, не погребував би і сам король: масивні крісла з темного дерева, оздоблені витонченим різьбленням, пишні гобелени на стінах з краєвидами лісу чи сценами полювання. Бетод би неодмінно почувався у такій кімнаті, як удома. А от Лоґен почувався великим незграбою і весь час боявся щось пошкодити. На столі посеред кімнати стояв великий жбан, розписаний яскравими квітами. Лоґен підозріло глянув на нього, прямуючи до довгих сходів, що вели в Аґріонт.

— Лоґене! — У дверях стояв Баяз і похмуро дивився на нього. — Будь обережним. Це місто видається дивним, проте люди тут значно дивніші.

Вода пінилася і дзюрчала, вириваючись вузьким струменем з металевої трубки у формі риб’ячого рота, а тоді брьохала назад у широку кам’яну чашу. Фонтан — так називав оце пихатий молодик. Труби під землею, казав він. Лоґен уявив підземні течії, що протікають прямо під його ногами, омиваючи фундамент міста. Від цієї думки йому запаморочилося в голові.

Площа була неосяжною і скидалась на величезну рівнину плаского каміння, оточену прямовисними скелями білих будівель. Порожнистими, прикрашеними різьбою скелями, з колонами і блискучими високими вікнами, і напхом напханими людьми. Здавалося, сьогодні відбувалося щось незвичне. Вздовж дальнього краю площі будували величезну, похилу споруду з дерев’яних балок. Біля неї снував цілий загін робітників: вони рубали і били, забивали кілки й підганяли стики, час від часу покрикуючи один на одного. Їх зусібіч оточували штабелі дощок і колод, сила-силенна цвяхів й гори інструментів, яких би вистачило, щоб побудувати десять добрих зал, та й ще б залишилось. Місцями споруда вже здіймалася високо над землею, а її опори стриміли у повітрі, наче щогли великих кораблів, сягаючи здоровенних будівель позаду.

Лоґен стояв, уперши руки в боки, і витріщався на величезний дерев’яний кістяк, призначення якого залишалось загадкою. Він підійшов до низького жилавого чоловіка у шкіряному фартуху, який завзято пиляв дошку.

— Що це?

— Га?

Чоловік навіть на мить не відірвався від роботи.

— Ну, оце. Що воно буде?

Пилка увіп’ялась у дерево, а за мить на землю впав утинок. Тесляр кинув дошку у купу біля себе. Він обернувся, підозріло розглядаючи Лоґена і витираючи піт із чола.

— Трибуни. Місця для сидіння.

Лоґен безтямно втупився на нього. Що таке трибуни і як на них сидіти?

— Для Турніру! — крикнув до нього тесляр.

Лоґен позадкував. Тарабарщина. Нісенітниця. Він розвернувся і поспішив геть, тримаючись подалі від великих дерев’яних споруд та чоловіків, що лазили по них.

Лоґен вийшов на широку вулицю, схожу на ущелину поміж навислих білих будівель. З обох сторін одне навпроти одного стриміли велетенські статуї, що хмуро споглядали людську суєту. Найближча скульптура здавалась на диво знайомою. Лоґен підійшов до неї, придивився, а тоді усміхнувся сам до себе. Перший з-поміж магів поповнішав з часу воззведення статуї. Мабуть, у бібліотеці добре годували. Лоґен повернувся до маленького чоловіка у чорному капелюсі, що проходив повз з великою книгою під пахвою.

— Баяз, — сказав він, показуючи на статую. — Мій товариш.

Чоловік витріщився на нього, тоді на статую, потім знову на нього і поспішив геть.

Скульптури були по обидва боки проспекту. Як здогадався Лоґен, зліва шеренгою стояли королі Союзу. Одні тримали мечі, інші — сувої чи крихітні кораблики. Біля одного з них стояв пес, інший затис під пахвою сніп пшениці, а, загалом, вони нічим не відрізнялись один від одного. У них усіх були однакові високі корони та незмінний суворий вираз обличчя. Складалося враження, що ті королі ніколи не мололи дурниць, ніколи не помилялися, та й у туалет їм ні разу за все життя не припікало.

Лоґен почув за спиною швидкий тупіт чобіт і обернувся саме вчасно, щоб побачити пихатого молодика з варти, який мчав по проспекту у пропотілій сорочці. Лоґену було цікаво, куди він так поспішав, але не настільки, щоб наздоганяти його у цю кляту спеку. Втім, тут і без нього загадок не бракувало.

Проспект виходив на велику зелену ділянку, яку наче вирвали із дикої природи велетенськими руками і насипали поміж високих будівель, проте такого у природі Лоґен ще не бачив. Скошена майже до землі яскраво-зелена трава стелилася гладеньким, рівним килимом. Тут були квіти, але вони росли рядами, колами та прямими лініями. Пишні кущі та дерева були стиснуті, обгороджені і підрізані до неприродних форм. Була тут і вода — кам’яними східцями дзюркотіли струмки, стікаючи у великий плаский ставок, облямований понурими деревами.

Лоґен блукав цим квадратним садом, а під його чоботами похрускувала викладена з дрібних сірих камінців доріжка. Тут зібралося чимало людей, які тіснились групками і ніжились на сонці. Вони сиділи у човнах на маленькому озері, поволі кружляючи по колу. Вони валялися на газонах, їли, пили і гомоніли між собою. Деякі тицяли у Лоґена пальцями і щось вигукували, перешіптувались або відходили подалі.

Вони здавалися доволі дивними, особливо жінки. Бліді та примарні, вони були замотані у вигадливі сукні, із зачесаним вгору волоссям, яке вони, зібравши докупи, увінчували шпильками, гребінцями та великим чудернацьким пір’ям або безглуздими крихітними капелюшками. Вони виглядали як той великий жбан у круглій кімнаті — надто худими та тендітними, щоб з них було хоч якесь пуття, та ще й були обвішані надміром прикрас. Але вже минуло чимало часу, тож він спробував до них весело всміхнутися. В одних це викликало шок, інші ахали від жаху. Лоґен зітхнув — його врода від нього нікуди не ділася.

Трохи згодом Лоґен спинився на ще одній широкій площі, щоб подивитись, як тренується гурт солдатів. Це були не жебраки чи розпещена молодь, а дужі чоловіки, одягнені у важкі, начищені до дзеркального блиску обладунки, нагрудники та наколінники, з довгими списами на плечах. Вони стояли строєм, всі як один, у чотирьох каре[9] по п’ятдесят чоловік у кожному, нерухомі, наче статуї на проспекті.

Після вигуку коротуна у червоній куртці, якого Лоґен повважав за вождя, весь гурт розвернувся, наставив списи і почав наступати на площу з бойовою готовністю і крокувати, дружно притупуючи чобітьми. Кожен ступав однаково і мав однакове озброєння. Це було неабияке видовище: ціла гора сяючого металу доладно рухалась наїженими каре, поблискуючи вістрями списів, мовби велетенський квадратний їжак з двома сотнями ніг. На великій рівній площині, де уявний ворог стояв просто перед носом, вони, звичайно, виглядали смертоносно. Чи було би з них пуття на посічених скелях, під мжичкою чи у лісових хащах — то вже інше питання. Вони би швидко втомилися під вагою обладунку, а якби їхній стрій розбили, то що тоді? Бійці, звиклі завжди воювати пліч-о-пліч з іншими? Чи могли би вони битись поодинці?

Він побрів далі через просторі дворики і чепурні садки, повз дзюркотливі фонтани та гордовиті статуї, по охайних вуличках і широких проспектах. Він піднімався і спускався вузькими сходами, перетинав мости над потоками, над дорогами, над іншими мостами. Він бачив вартових у дюжині пишних ліврей на варті сотні різних воріт, стін і дверей, і кожен з них дивився на нього з незмінною глибокою підозрою. Сонце піднімалося все вище, а високі білі будівлі змінювали одна одну. Нарешті Лоґен зрозумів, що геть натомив ноги і трохи заблукав, а його шия вже змучилася постійно задирати голову догори.

Лише одна величезна вежа нікуди не зникала з очей — вона здіймалася настільки високо над рештою будівель, що навіть найбільші з них здавалися поряд з нею мізерними. Вона виднілася звідусюди, вивищуючись над дахами найдальших будинків. Ноги повільно несли Лоґена дедалі ближче до неї, поки він не опинився у занедбаному закутку цитаделі просто в затінку вежі.

Лоґен помітив стару лаву біля зарослої галявини поряд із великою занедбаною будівлею, чиї стіни поросли мохом і плющем, а крутий дах просів посередині і загубив кілька черепичин. Він із зітханням впав на лаву і похмуро глянув на велетенський обрис поза стінами, що чорнів на тлі небесної блакиті — рукотворну гору сухого, голого й водночас мертвого каміння. Жодна рослина не чіплялася тієї страхітливої будівлі — годі було знайти навіть клаптик моху у щілинах поміж громіздкими блоками. Будинок Творця — так його називав Баяз. Він був не схожий на жоден будинок, який Лоґену доводилося бачити. Нагорі бракувало даху, а в голих стінах не було ні вікон, ні дверей. Будинок виглядав просто як купа величезних, загострених колон із каменю. Навіщо було будувати таку здоровенну штуку? Ким взагалі був той Творець? Оце й усе, що він створив? Величезне і марне громаддя?

— Не проти, якщо я тут присяду?

На Лоґена дивилась вродлива жінка, більше схожа на звичних йому жінок, аніж на тих дивних, примарних істот із парку. Вона була у білій сукні, обличчя обрамлене темним волоссям.

— Чи я не проти? Ні. Дивно, але всі інші обходять мене десятою дорогою.

Вона сіла по інший бік лави, підперши підборіддя кулачками і вперши лікті у коліна, і байдуже поглядала на високу вежу.

— Мабуть, вони тебе бояться.

Лоґен дивився, як якийсь чоловік зі стосом паперів під пахвою, витріщаючись на нього круглими очима, поспіхом їх проминув.

— Мені теж починає так здаватись.

— Але ти справді виглядаєш трохи небезпечним.

— Ти хотіла сказати «потворним».

— Я зазвичай знаю, що хочу сказати, тож повторюсь: небезпечним.

— Зовнішність буває оманливою.

Вона звела брови, поволі міряючи його поглядом.

— Отже, ти мирний чоловік.

— Гм… не зовсім.

Вони скоса глянули одне на одного. Вона не проявляла ні страху, ні зневаги, ні зацікавленості.

— А чого ти мене не боїшся?

— Я з Енґлії, мені знайомий твій народ. Крім того… — Вона відкинулась на спинку лави, — зі мною також ніхто не говорить. Я в розпачі.

Лоґен втупився в обрубок свого середнього пальця і поворушив ним туди-сюди, наскільки зміг.

— Не сумніваюся. Я Лоґен.

— Рада за тебе. Я ніхто.

— Кожна людина кимось є.

— Окрім мене. Я ніхто. Невидимка.

Лоґен нахмурився: вона сиділа боком до нього, відкинувшись на спинку лави. Її довга гладка шия витягнулася, а груди м’яко піднімалися й опускались.

— Я тебе бачу.

Вона схилила голову, поглянувши на нього.

— Ти… справжній джентльмен.

Лоґен пирхнув від сміху. Його багато як називали за життя, але так — ніколи. Молода жінка не розділила його веселощів.

— Мені тут не місце, — мовила вона сама до себе.

— Мені теж.

— Так. Але це мій дім. — Вона підвелась з лави. — Бувай, Лоґене.

— Прощавай, ніхто.

Він дивився, як вона обернулась і попростувала геть, і похитав їй услід головою. Баяз був правий. Не настільки дивне місто, наскільки дивні люди.

Лоґен прокинувся, болісно смикнувшись, кліпнув і почав нервово озиратися. Темрява. Не суцільна темрява, звичайно, — постійне сяйво міста нікуди не зникало. Йому здавалося, що він щось чув, але зараз знову запала тиша. Було спекотно. Спекотно, душно, важко, хоча з відкритого вікна і повівав вологий вітерець. Лоґен застогнав, скинув з себе вогку ковдру, змахнув піт з грудей і витер руки об стіну позаду. Світло ятрило очі, проте воно було аж ніяк не найбільшою проблемою. Саме в цей час Дев’ятипалому понад усе захотілося відлити.

На жаль, тут не можна було просто посцяти в горщик. Для цього в них було спеціальне пристосування у маленькій кімнаті, на кшталт дерев’яної полички з дірою посередині. Він заглянув у ту діру, коли вони тільки прибули, аби дізнатись про її призначення. До дна було далеко, а смерділо звідти жахливо. Малакус все йому пояснив. Це був безглуздий і дикунський винахід. Тобі доводилось сидіти на твердому дереві, поки твої причандали неприємно обдував протяг. Але наскільки Лоґен розумів, вся суть цивілізації і зводилась до того, що люди, які не мають до чого вчепитися, вигадують, як ускладнити прості речі.

Він вибрався із постелі і, витягнувши руки вперед, навпомацки попрямував туди, де мали би бути двері. Як спати, було надто світло, а як іти, то надто темно.

— Йобана цивілізація, — буркнув він про себе, змагаючись з дверною ручкою, а тоді обережно прослизнув босоніж у велику круглу кімнату в центрі апартаментів.

Тут було прохолодно, дуже прохолодно. Після вологої, задушливої спальні було приємно відчувати, як холодне повітря торкається шкіри. Чому він спав у тій печі, а не тут? Лоґен сонно приглядався до темних стін, намагаючись здогадатись, які із ледве вловимих дверей ведуть до полиці з дірою для сцяння. З його щастям він цілком може втрапити до кімнати Баяза і ненавмисно посцяти на сплячого Першого з-поміж магів. Тоді у нього точно буде настрій такий, як треба.

Він ступив уперед. Щось бахнуло і загуркотіло — він ударився ногою об край столу. Лоґен вилаявся, схопившись за гомілку, аж нараз згадав про жбан. Він кинувся вперед і зловив його за самий краєчок якраз перед падінням. Очі Лоґена почали пристосовуватись до півмороку, і він тепер міг розгледіти квіти, що прикрашали холодну, блискучу поверхню. Він саме збирався поставити жбан на стіл, як раптом усвідомив: навіщо ще кудись іти, коли у нього у руках ідеальний нічний горщик? Він крадькома оглянув кімнату, приготував глечик… і нараз закляк.

Лоґен був не один.

Перед ним стояла висока, струнка постать, ледве видима у напівтемряві. Лоґен розгледів лише довге волосся, що його легенько розвівав вітерець з вікна. Він вдивлявся у темряву, але обличчя так і не зміг розгледіти.

— Лоґене…

Голос був жіночий, тихий і низький. Йому це зовсім не сподобалось. В кімнаті було холодно, дуже холодно. Він міцно вчепився у жбан.

— Хто ти така? — прохрипів він, і його ж голос здався йому надто гучним у мертвій тиші.

Може, він снить? Лоґен струснув головою, стиснув жбан у руці. Відчуття були реальні. Жахливо реальні.

— Лоґене…

Жінка посунула до нього. На край її обличчя впало слабке світло від вікна. Бліда щока, темна очниця, край рота, а далі вона знову поринула у темряву. Щось у ній було знайоме… Мозок Лоґена напружено думав, поки він задкував за стіл, не зводячи очей з її обрису.

— Чого ти хочеш?

У грудях з’явилося холодне, неприємне відчуття. Лоґен розумів, що треба кликати по допомогу, будити інших, але він чомусь повинен був дізнатись, хто вона така. Повинен був дізнатись. Повітря похололо так, що Лоґен майже бачив, як здіймається із рота подих. Він знав, його дружина була мертва, мертва і холодна — вона возз’єдналася із землею давно і далеко звідси. Він бачив село, спалене дотла, повне трупів. Його дружина була мертва… а все ж…

— Телфі? — прошепотів він.

— Лоґене…

Її голос! Це був її голос! У нього відвисла щелепа. Вона потягнулася до нього, і на неї впало світло від вікна. Бліда рука, бліді пальці, довгі і бліді нігті. Кімната стала крижаніти.

— Лоґене!

— Ти мертва!

Лоґен здійняв жбан, готовий вдарити її по голові. Рука потягнулася до нього, розчепіривши пальці.

Раптом в кімнаті зробилося світло, як удень. Світліше. Все залило сліпуче, розжарене сяйво. Невиразні обриси дверей і меблів змінили різкі білі контури та чорні тіні. Лоґен зажмурив очі, закрився рукою і відступив, сапаючи, до стіни. Пролунав оглушливий гуркіт, подібний до обвалу землі, за ним рипіння й хрускіт, так наче падало велике дерево, а тоді засмерділо горілим. Лоґен обережно розплющив одне око і глянув крізь пальці.

Кімната досить дивно змінилась. В ній знову зробилося темно, але не так, як досі. Крізь велику рвану діру у стіні, де раніше було вікно, сочилося світло. Два крісла щезли, а третє гойдалося на трьох ніжках — його краї жевріли та диміли, наче гілля, яке тривалий час пролежало у багатті. Стіл, який ще мить тому стояв неподалік від нього, тепер лежав розтріснутий навпіл в іншому кінці кімнати. Частину стелі зірвало з кроков, а підлогу встеляли шматки каменю та штукатурки, уламки дощок і друзки скла. Дивна жінка безслідно зникла.

Баяз у нічній сорочці, що хляпала по його товстих стегнах, хитким кроком пробрався крізь завали до зяючої діри у стіни і визирнув у темну ніч.

— Воно здохло.

— Воно?

Лоґен дивився на діру, яка все ще диміла.

— Вона знала моє ім’я…

Чаклун добрів до останнього цілого стільця і звалився на нього, вкінець виснажений.

— Мабуть, то був пожирач. Надісланий Калулем.

— Що-що? — запитав Лоґен спантеличено. — Ким надісланий?

Баяз витер з обличчя піт.

— Ти ж не хотів знати.

— Дійсно, не хотів.

Лоґен не міг цього заперечувати. Він потер підборіддя, поглядаючи крізь рваний отвір у стіні на нічне небо, і подумав, чи не пора змінити свою думку. Але було пізно: у двері почали нестямно гупати.

— Відкриєш, добре?

Лоґен незграбно переступив через уламки і зняв засув. В кімнату увірвався сердитий вартовий, в одній руці якого була лампа, а в іншій — оголений меч.

— Я чув шум!

Світло лампи впало на уламки, вихопило подертий край зірваної штукатурки й вибите каміння, і спинилося на порожнечі, за якою виднілося нічне небо.

— От блядь, — промовив він.

— Нас відвідав непрошений гість, — пробурмотів Лоґен.

— Е… мені треба доповісти… — вартовий був геть збитий з пантелику, — кому-небудь.

Задкуючи до дверей, він перечепився за звалений сволок і ледь не впав. Лоґен почув, як по сходах вистукують його чоботи.

— Що таке пожирач?

Мовчання. Чаклун спав: його очі були заплющені, брови нахмурені, а груди повільно то піднімалися, то опускалися. Лоґен глянув униз. Як не дивно, а він ще досі міцно стискав у правій руці прекрасний і витончений жбан. Лоґен розчистив місце на підлозі і поставив його посеред уламків.

Одні з дверей розчахнулися, і серце Лоґена заледве не вискочило з грудей. Це був Малакус: очі круглі, волосся на голові дибки.

— Що за… — учень пробрався до діри й обережно виглянув у темряву, — чорт!

— Малакусе, що таке пожирач?

Кей різко обернувся і з жахом поглянув на Лоґена.

— Людську плоть їсти заборонено… — прошепотів він завчені слова.

Питання

Ґлокта швиденько запихав кашу в рот, сподіваючись з’їсти хоч половину, поки до горла не підступить нудота. Він ковтнув, закашлявся і затремтів, а тоді просто відсунув миску, наче сама її присутність ображала його гідність.

«А, власне, так і є».

— Сподіваюся, це щось важливе, Северарде, — буркнув він.

Практик провів рукою по своєму масному волоссю.

— Дивлячись, що ви вважаєте важливим. Це про наших магічних друзів.

— А, Перший з-поміж магів і його відважні супутники. Що вони там вчудили?

— Минулої ночі у їхніх апартаментах зчинився галас. Вони кажуть, ніби хтось до них вломився. Відбулася якась сутичка. Здається, було завдано деяких збитків.

— Хтось вломився? Якась сутичка? Завдано деяких збитків?

Ґлокта несхвально похитав головою.

— «Здається»? «Здається» для нас не годиться, Северарде.

— Цього разу в нас більше нічого нема. Вартовий не вдавався у подробиці. Як на мене, він виглядав до дідька стривоженим.

Северард розтягнувся на кріслі так, що його плечі порівнялися з вухами.

— Комусь все одно доведеться з’ясувати, що там сталося, тож чому би це не зробити нам? Ви зможете гарненько роздивитися їх зблизька. Може, вдасться їх про дещо розпитати.

— Де вони?

— О, вам це сподобається. У Великій вежі.

Ґлокта насупився, висмоктуючи залишки каші з порожніх ясен.

«Звичайно. Ще й на самісінькій горі, напевно. Скільки сходинок!»

— Ще щось?

— Північанин ходив вчора прогулятися. Блукав то тут, то там і обійшов пів-Аґріонта. Ми, звісно, за ним стежили. — Практик шморгнув носом і поправив маску. — Потворний він, як чорт.

— A-а, сумнозвісний північанин. І що, він творив якісь безчинства? Ґвалтував і вбивав, підпалював будинки тощо?

— Та, чесно кажучи, ні. Нудний видався ранок. Він просто блукав і витріщався, говорив із кількома людьми.

— З кимось важливим?

— Ні. З одним із теслярів, котрий працював над трибунами для Турніру. З клерком на Алеї Королів. Ще була одна дівчина біля Університету. З нею він теж трохи балакав.

— Дівчина?

В очах Северарда заграла усмішка.

— Ага, і то гарненька. Як же її звали? — Він клацнув пальцями. — Я ще спеціально дізнавався. Її брат служить у Королівському полку… Вест, якось Вест…

— Арді.

— Точно! Ви її знаєте?

— Гм-м…

Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.

«Вона цікавилася, як у мене справи. Я пам’ятаю».

— Про що вони могли говорити?

Практик звів брови.

— Мабуть, про якусь маячню. Хоча вона з Енґлії і не так давно сюди прибула. Тут може бути якийсь зв’язок. Хочете, щоб я її арештував? Ми могли би влаштувати допит.

— Ні! — гримнув Ґлокта. — Ні, не треба. Її брат колись був моїм другом.

— «Був».

— Нізащо не чіпай її, Северарде, ти зрозумів?

Практик стенув плечима.

— Як скажете, інквізиторе, як скажете.

— Так і кажу.

Повисла пауза.

— Отже, з мерсерами ми покінчили? — спитав Северард ледь не із сумом в голосі.

— Схоже на те. Їм кінець. Тільки й залишилося, що позачищувати за ними.

— Гадаю, прибирання буде золоте.

— Авжеж, — похмуро сказав Ґлокта. — Однак Його Преосвященство вважає, що наші здібності варті кращого застосування.

«Наприклад, стеження за гаданими чаклунами».

— Сподіваюсь, ти ще не позбувся того невеличкого маєтку біля доків.

Северард стенув плечима.

— Я не здивуюсь, якщо незабаром вам знову знадобиться місце, що знаходиться подалі від цікавих очей. Маєток нікуди не подінеться. І ціна буде помірна. Просто шкода покидати роботу на півдорозі.

«Дійсно».

Ґлокта на мить примовк, замислившись.

«Це ризиковано. Архілектор казав припинити розслідування. Йти проти нього дуже небезпечно, утім, я чую якийсь запашок. Що б там Його Преосвященство не казав, але будь-яку справу треба завжди доводити до кінця».

— Гадаю, можна ще дещо зробити.

— Справді?

— Так, але це буде між нами. Ти знаєш щось про банки?

— Це такі великі будівлі. Вони позичають людям гроші.

Ґлокта слабо усміхнувся.

— Я й не думав, що ти такий спеціаліст. Є один конкретний банк, який мене цікавить. Називається «Валінт і Балк».

— Ніколи про нього не чув, але можу попитати.

— Тільки будь обережним, Северарде, чуєш мене? Ніхто не повинен про це знати. Я серйозно.

— Та я сама обережність, шеф, спитайте кого хочете. Всі знають — я у цьому ділі професіонал.

— Дуже на це сподіваюсь, Северарде. Дуже на це сподіваюсь. «Або полетять і моя голова, і твоя».

Ґлокта сидів на віконній проймі, притулившись спиною до каміння і витягнувши перед себе ліву ногу, яка пульсувала нестримним, пекучим болем. Звісно, він очікував на біль щодня і щохвилини.

«Але сьогодні мені випало щось особливе».

Кожен подих супроводжувався хриплим стогоном з-за стиснутих щелеп. Кожен, навіть найменший рух видавався непосильним завданням. Ґлокта згадав, як маршал Варуз ганяв його по цих сходах, коли він готувався до Турніру багато років тому.

«Я перескакував по три сходинки вниз і вгору, навіть не задумуючись. А тепер гляньте, що зі мною сталося. Хто би міг подумати, що так усе скінчиться?»

Його тремтяче тіло обливалось потом, очі пекли і повнилися слізьми, а з запаленого носа текли водяві шмарклі.

«З мене тече стільки води, а в роті сухо, як у пустелі. Де тут логіка?»

Де взагалі хоч якась логіка?

«А якщо хтось ітиме і побачить мене у такому стані? Побачить, як страшний бич Інквізиції звалився сракою на вікно і сидить, бо не в змозі поворухнутись? Чи зможу я натягнути безтурботну посмішку на цю застиглу маску муки? Чи вдам, що все у мене добре? Що я часто приходжу сюди, аби просто посидіти біля сходів? Чи, може, буду плакати, кричати і благати допомоги?»

Проте ніхто не йшов. Він продовжував лежати, втиснутий у вузький отвір, подолавши три четвертих підйому на Велику вежу. Потилицею він зіперся об холодний камінь, перед очима тремтіли підтягнуті коліна.

«Занд дан Ґлокта. Майстерний фехтувальник, хвацький офіцер кавалерії — яке ж славетне майбутнє може чекати на нього? Був час, коли я міг бігати годинами. Все біг і біг, не знаючи втоми».

Ґлокта відчув, як по його спині збігла цівка поту.

«Чому я це роблю? Кому взагалі здалося би це робити? Я міг би все покинути сьогодні. Повернутись додому, до матері. Але що потім? Що потім?»

— Радий, що ви прибули, інквізиторе.

«Добре тобі, виродку. А я от не радий».

Ґлокта сперся на стіну біля сходів, притискаючи решту зубів до порожніх ясен.

— Вони всередині, там такий хаос…

Ґлоктова рука тремтіла, від чого кінець палиці витанцьовував по кам’яній підлозі. Голова йшла обертом. Крізь тремтячі повіки вартовий здавався розмитим і тьмяним.

— Ви в порядку?

Він подався вперед, простягнувши руку. Ґлокта звів очі.

— Просто відкрий кляті двері, довбню!

Солдат відсахнувся і поспішив відчинити двері. Усім своїм єством Ґлокта бажав лише одного — здатися і розпластатись на підлозі, та все ж переборов себе і випростався. Він насилу зрушив ноги з місця, насилу приборкав своє дихання, насилу розправив плечі та підняв голову, а тоді владно рушив повз вартового під симфонію болю у виконанні власного тіла. Однак те, що він побачив за дверима, заледве не звіяло його маску самовладання.

«Вчора це були одні з найкращих апартаментів в Аґріонті. Вони призначалися найпочеснішим гостям, найважливішим іноземним вельможам. Вчора».

В одній із стін, там, де раніше було вікно, зяяла страшна діра, з якої виднілося яскраве небо, яке аж засліплювало після темряви сходів. Частина стелі обвалилася, а розламані сволоки та шматки штукатурки звисали серед кімнати. Підлога була всіяна уламками каменю, друзками скла та відірваними клаптями барвистої тканини. Стародавні меблі були потрощені: їхні уламки валялись навкруги, обвуглені і почорнілі по краях, так немовби їх палили. Лише один стілець, півстола і високий декоративний жбан, який зовсім не вписувався у завалену сміттям підлогу, уникли нищення.

Серед цих дорогих руїн стояв спантеличений і хворобливий молодик. Він звів очі, коли Ґлокта рушив від дверей через завали, і нервово облизав губи, вочевидь, схвильований ситуацією.

«Прямо на лобі написано — «Шахрай».

— Е-е, доброго ранку!

Пальці молодика нервово обсмикнули важку на вигляд мантію, прикрашену загадковими символами.

«Ох, і незручно йому в ній. Якщо цей чоловік учень чаклуна, то я — Імператор Гуркула».

— Я Ґлокта. З королівської Інквізиції. Мене вирядили розслідувати цей… неприємний інцидент. Я очікував побачити когось старшого.

— О так, перепрошую, я Малакус Кей, — назвався молодик, затинаючись, — учень великого Баяза, Першого з-поміж магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку…

«Схиляйтеся переді мною! Я — могутній Імператор Гуркула!»

— Малакусе… — грубо перервав його Ґлокта, — Кей. Ви зі Старої Імперії?

— Саме так, — дещо пожвавішав молодик. — Ви знаєте моїх…

— Ні. Аж ніяк. — Жвавість зникла з блідого обличчя. — Ви були тут минулої ночі?

— Е-е, так, я спав у сусідній кімнаті. Правда, боюсь, я нічого не бачив…

Ґлокта втупився у нього пильним, незворушним поглядом, намагаючись його розкусити. Учень кахикнув й опустив очі додолу, немов міркуючи, з чого почати прибирання.

«Чи може оце справді хвилювати архілектора? Він жалюгідний актор. Кожен рух видає в ньому обман».

— Але хтось же бачив, що тут трапилось?

— Ну, е-е, гадаю, майстер Дев’ятипалий…

— Дев’ятипалий?

— Так, наш супутник-північанин. — Молодик знов ожив. — Уславлений воїн, боєць, король усіх…

— Ти зі Старої Імперії. Він — із Півночі. Різношерста у вас компанія.

— Ага, ха-ха, виходить, що так…

— А де цей Дев’ятипалий зараз?

— Гадаю, досі спить, е-е, я можу його розбудити…

— Буду дуже вдячний. — Ґлокта цокнув палицею по підлозі. — Мені сюди було непросто видертись і я би волів не повертатися сюди ще раз.

— Так, е-е, звичайно… перепрошую.

Він поспішив до одних із дверей, і Ґлокта відвернувся, вдаючи, що розглядає зяючий отвір у стіні, а насправді кривлячись від болю і закусуючи губу, щоб не заревіти, як хворе дитя. Вільною рукою він вчепився за обламане каміння на краю діри, стискаючи його що було духу.

Коли судома минула, інквізитор взявся уважно оглядати погром. Навіть на цій висоті стіна була добрих чотири фути завтовшки, міцно збита з буту, скріпленого вапном, і облицьована тесаним каменем. Таку діру могла пробити лише по-справжньому потужна катапульта або бригада дужих роботяг, якби вони працювали не покладаючи рук день і ніч упродовж тижня.

«Але величезна обложна машина чи гурт чорноробів неодмінно привернули б увагу вартових. Звідки тоді така діра?»

Ґлокта провів рукою по тріснутому каменю. Якось він чув плітки про те, що на далекому Півдні вигадали щось на кшталт вибухового порошку.

«Але хіба якийсь там порошок міг таке зробити?»

Відчинились двері. Ґлокта обернувся і побачив кремезного чоловіка, який вигулькнув з-за низького одвірка, неспішно застібаючи сорочку дужими руками. Його повільність, втім, здавалася навмисною.

«Наче він міг би рухатися швидше, проте не бачить у цьому сенсу».

Кучма волосся на голові, горбасте обличчя у шрамах. На лівій руці бракує середнього пальця.

«Звідси прізвисько “Дев’ятипалий”. Як оригінально!»

— Досипали?

Північанин кивнув.

— Ваше місто заспекотне для мене — вночі не заснеш, а вдень куняєш.

Нога Ґлокти болісно пульсувала, спина нила, а шия вкрай затерпла, але інквізитор з усіх сил старався приховати свої страждання. Він би будь-що віддав за те, щоб звалитися на те єдине уціліле крісло і від душі покричати.

«Але я змушений стояти й теревенити з оцими самозванцями».

— Чи могли би ви пояснити мені, що тут трапилось?

Дев’ятипалий стенув плечима.

— Я пішов уночі відлити і побачив, що у кімнаті хтось є.

Здавалося, він не мав труднощів зі спільною мовою, хоч і висловлювався не надто пристойно.

— Ви бачили, хто то був?

— Ні. Я тільки знаю, що то була жінка.

Він повів плечима, вочевидь, від зніяковілості.

— Жінка, справді?

«Ця історія стає щомить абсурднішою».

— Ще щось? Може, ми якось звузимо пошук, щоб не перевіряти половину населення?

— Було холодно. Дуже холодно.

— Холодно?

«Звичайно, чом би й ні? В одну з найспекотніших ночей року».

Ґлокта вп’явся в очі північанина пильним поглядом, і той відповів йому тим самим. Він мав темні, сині, глибоко запалі очі.

«Це не очі недоумка. Може, він і виглядає, як мавпа, але висновуючи з його мовлення, цього не скажеш. Він думає, перш ніж говорити, і говорить не більше, ніж треба. Це небезпечна людина».

— Яка мета вашого візиту, майстре Дев’ятипалий?

— Я прибув з Баязом. Якщо хочете знати мету візиту, краще запитайте в нього. Я, чесно кажучи, не в курсі.

— Отже, він вам платить?

— Ні.

— Ви йдете за ним з вірності?

— Не зовсім.

— Але ви його слуга?

— Ні. Я би так не сказав. — Північанин повільно почухав своє щетинисте підборіддя. — Я не знаю, хто я.

«Великий потворний брехун, ось хто ти. Але як це довести?»

Ґлокта обвів своєю палицею потрощену кімнату.

— Як ваш незваний гість наробив стільки збитків?

— Це зробив Баяз.

— Справді? Як?

— Він називає це мистецтвом.

— Мистецтвом?

— Нижча магія бурхлива і страшна, — завів учень з помпою, так ніби це було щось надважливе, — адже вона походить із Потойбіччя, а зв’язок з нижчим світом таїть у собі чимало небезпек. Маг приборкує цю магію знанням і таким чином творить Високе Мистецтво, але, як і коваль або…

— Потойбіччя? — випалив Ґлокта, різко увірвавши потік нісенітниці молодого йолопа. — Підземний світ? Ви про пекло? А ще магія? От ви володієте якоюсь магією, майстре Дев’ятипалий?

— Я? — північанин реготнув. — Ні. — Він якусь мить подумав, а тоді додав, так наче забув сказати про це одразу:

— Правда, я вмію говорити з духами.

— З духами, кажете?

«Заради усього святого!»

— Може вони могли би розказати, хто до вас увірвався?

— Боюсь, що ні. — Дев’ятипалий сумно похитав головою, чи то не вловивши Ґлоктового сарказму, чи то пропустивши його повз вуха. — Тутешні духи нам нічого не розкажуть. Вони всі сплять. І то вже давно.

— А, ну звісно.

«Як я міг забути, що у духів зараз сонна година. Ця маячня вже починає мені набридати».

— Ви прибули від Бетода?

— Можна і так сказати.

Захопленим зненацька виявився Ґлокта. Він очікував різкого вдиху, поспішної відмовки, але аж ніяк не щиросердечного зізнання. Натомість Дев’ятипалий навіть бровою не повів.

— Колись я був його бійцем.

— Бійцем?

— Я бився за нього у десятках двобоїв.

Ґлокта не міг дібрати слів.

— Ви перемогли?

— Мені пощастило.

— Вам, звісно, відомо, що Бетод вторгнувся у Союз?

— Так, — Дев’ятипалий зітхнув. — Варто було прикінчити цього виродка давним-давно, але я тоді був молодим і дурним. Сумніваюся, що мені випаде ще один шанс, але таке життя. Треба бути… як то кажуть?

— Реалістом, — підказав Кей.

Ґлокта насупив брови. Мить тому він балансував на грані розуміння усього цього безглуздя, але та мить сплинула, і речі знову втратили будь-який сенс. Він дивився на Дев’ятипалого, але на його пошрамованому обличчі годі було знайти відповіді, лише нові питання.

«Розмовляє з духами? Боєць Бетода і водночас його ворог? Був атакований загадковою жінкою посеред ночі? І навіть не знає, що тут робить? Розумний брехун каже якомога більше правди, а цей стільки бреше, що й не знаєш, з чого почати».

— О, так у нас гість!

У кімнату увійшов коренастий старий з короткою сивою бородою, енергійно витираючи голомозу голову рушником.

«Отже, це і є Баяз».

Він упав на єдине вціліле крісло, і його рухи важко було назвати граційними, як того сподіваєшся від важливої історичної постаті.

— Прошу мене вибачити, я саме приймав ванну. Тут із цим дуже добре. Відколи ми прибули в Аґріонт, я щодня купаюсь. Настільки набрався бруду за час подорожі, що тепер не проминаю жодної нагоди стати чистішим.

Старий із тихим скрипом провів рукою по голомозій голові.

Ґлокта подумки порівняв його вигляд зі статуєю Баяза в Алеї Королів.

«Не бачу нічого дивовижного у їхній схожості. Він і близько не такий показний, та ще й значно нижчий. Дайте мені годину, і я знайду п’ятьох стариганів, які виглядають переконливіше. Ба, навіть із побритого архілектора міг би вийти кращий Баяз».

Ґлокта зиркнув на блискучу лисину.

«Цікаво, він бриє голову щоранку?»

— То хто ви? — запитав так званий Баяз.

— Інквізитор Ґлокта.

— А, представник королівської Інквізиції. Це для нас велика честь!

— О ні, це для мене честь. Ви ж, зрештою, легендарний Баяз, Перший з-поміж магів.

Старий сердито глянув на нього суворими зеленими очима.

— Я би не сказав, що вже аж такий легендарний, але так, я дійсно Баяз.

— Ваш супутник, майстер Дев’ятипалий, саме описував для мене події минулої ночі. Вражаюча історія. Він стверджує, що саме ви вчинили… цей погром.

Старий пирхнув.

— Я не звик приймати непрошених гостів з розпростертими обіймами.

— Я помітив.

— На жаль, постраждали апартаменти. Я знаю з досвіду, що діяти треба швидко і рішуче, а вже потім з’ясовувати, що і до чого.

— Звичайно. Прошу пробачити моє невігластво, майстре Баяз, але як саме було заподіяно таких збитків?

Старий усміхнувся.

— Ви повинні розуміти, що ми не розкриваємо секрети ордену кому завгодно, а учень в мене вже начебто є. — Він показав на сумнівного молодика.

— Ми знайомі. Тоді, може, якось по-простому, щоб я зрозумів?

— Скажімо так: була задіяна магія.

— Магія? Он як.

— Еге. Зрештою, саме цим ми, маги, і знані — своєю магією.

— М-м-м. Ви, звичайно, не продемонструєте наочно, винятково для мене?

— О ні! — так званий чаклун розсміявся. — Я не займаюся фокусами.

«Старого дурня так само важко зрозуміти, як і північанина. З одного не витягнеш слова, а інший базікає без упину, але по суті також нічого не каже».

— Змушений визнати, що мені не вкладається в голові, як зловмисник сюди потрапив, — Ґлокта оглянув кімнату, зауважуючи всі входи і виходи. — Вартовий нічого не бачив, отже, залишається вікно.

Він обережно покульгав до діри у стіні і виглянув надвір. Там був маленький балкон, але від нього залишилося всього лише кілька дрібних уламків каменю. Решта стіни була гладкою і прямовисною аж до виблискучої води далеко внизу.

— Непростий підйом, тим паче, якщо лізти в сукні. Радше навіть неможливий, вам так не здається? Як, на вашу думку, ця жінка сюди потрапила?

Старий пирхнув.

— Ви хочете, щоб я робив вашу роботу за вас? Певно, вона видерлась по спуску для помиїв у туалеті! — Північанина дуже стривожило таке припущення. — Зловіть її і розпитайте! Хіба ви тут не для цього?

«Які ми ніжні! Добре зіграно. Відчуття ображеної невинності таке переконливе, що я майже повірив у цю маячню. Майже, але не зовсім».

— В цьому і полягає проблема. Загадковий зловмисник зник безслідно. Жодного тіла не знайшли. Внизу на вулиці розкидані уламки дощок, дрібні шматки меблів та каміння зі стіни. Проте жодного натяку на зловмисника тої чи іншої статі немає.

Старий пильно глянув на нього, на його лобі почали збиратися глибокі зморшки.

— Можливо, тіло згоріло дотла. Можливо, його порвало на невидимо дрібні шматочки або воно випарувалось. Магія не завжди точна чи передбачувана, навіть у вмілих руках. Такі речі трапляються, і то часто. Особливо, коли мене роздратувати.

— Побоююся, що мені доведеться ризикнути і роздратувати вас. Мені спало на думку, що ви, можливо, не є Баязом, Першим з-поміж магів.

— Справді?

Старий звів свої кущасті брови.

— Я повинен принаймні припустити можливість, — у кімнаті запала напружена тиша, — що ви самозванець.

— Себто шарлатан? — гримнув так званий маг.

Блідий молодик опустив голову і нишком позадкував до стіни. Ґлокта несподівано відчув себе дуже самотнім серед цієї всіяної уламками кімнати, самотнім і все більше невпевненим у собі, проте відступати він не збирався.

— Мені спало на думку, що весь цей спектакль міг бути влаштований спеціально для нас. Така собі непогана і зручна демонстрація ваших магічних здібностей.

— Зручна? — прошипів голомозий старий напрочуд високим голосом. — Ви сказали, зручна? Було би зручно, якби я міг спокійно насолоджуватись сном. Зручно, якби я зараз сидів у своєму старому кріслі у Закритій Раді. Зручно, якби люди вважали моє слово законом, як було раніше, не ставлячи дідькову купу дурнуватих запитань!

Він несподівано зробився дуже схожим на статую в Алеї Королів — владний погляд, презирлива посмішка, загроза страшного гніву. Слова старого тиснули на Ґлокту важким тягарем, перешкоджали диханню, загрожували повалити його на коліна, впивалися у мізки і залишали по собі надокучливі, гризькі сумніви. Він поглянув на зяючу діру у стіні.

«Порох? Катапульти? Чорнороби? Може, є якесь простіше пояснення?»

Світ навколо нього закрутився у вирі, як у кабінеті архілектора кілька днів тому, а його мозок взявся перебирати факти, розділяючи й поєднуючи їх по-новому.

«А якщо вони просто кажуть правду? А якщо… Ні!»

Ґлокта викинув цю думку з голови. Він звів очі і відповів старому власною хитрою посмішкою.

«Старий актор з вибритою головою і переконливою грою. І більше нічого».

— Якщо ви той, за кого себе видаєте, то вам нічого боятися моїх питань чи своїх відповідей.

Старий вичавив із себе усмішку, і дивний тиск ураз послабшав.

— Мені приємна ваша відвертість, інквізиторе. Я не сумніваюся, що ви докладете всіх зусиль, щоб довести свою теорію. Бажаю вам удачі. Мені ж, як ви кажете, боятись нічого. Я лише попрошу вас знайти хоч якісь докази шахрайства, перш ніж турбувати нас знову.

Ґлокта силувано вклонився.

— Я постараюсь, — відповів він і рушив до дверей.

— О, і ще одне! — Старий дивився на зяючий отвір у стіні. — Чи можна буде підшукати якісь інші апартаменти? Тут досить сильні протяги.

— Я подумаю, чим можна зарадити.

— Гаразд. Може, знайдеться щось понижче. Коліна в мене вже не ті, щоб дертися клятими сходами.

«Справді? Принаймні, ми хоча б у чомусь згодні».

Ґлокта востаннє оглянув трійцю. Голомозий старий не зводив з нього очей, хоча його обличчя було незворушним. Довготелесий молодик нервово зиркнув і швиденько відвернувся. Північанин досі похмуро поглядав на двері у туалет.

«Шарлатани, самозванці, шпигуни. Але як це довести?»

— На все добре, панове, — і він пошкутильгав до сходів з усією гідністю, яку зміг у собі знайти.

Шляхетність

Джезаль зголив останні світлі волосини з підборіддя і сполоснув бритву у мисці. Потім протер її шматою, склав і обережно поклав на столик, милуючись тим, як на перламутровій ручці виблискує сонце.

Витерши обличчя, він — і це була його улюблена частина дня — задивився на себе у дзеркало. Дзеркало було гарне, нещодавно привезене з Віссерина, подарунок батька: овал яскравого, гладенького скла у розкішній, вирізьбленій із темного дерева рамі. Саме таке дзеркало і личило тому вродливому молодику, який так радісно з нього всміхався. Власне, «вродливий» — це ще скромно сказано.

— Ну ти і красень, га? — мовив Джезаль до себе і всміхнувся, торкаючись гладенького підборіддя.

А воно в нього було неабияке. Люди часто називали підборіддя його козирем, хоча й інші частини обличчя також були бездоганними. Він повернувся вправо, потім вліво, щоб краще роздивитися своє прекрасне підборіддя. Не надто велике чи грубе, але й не надто маленьке, жіночне чи слабке. Це, безумовно, було чоловіче підборіддя, з невеликою ямочкою в центрі — сильне і владне, але водночас чуттєве і схильне до розмислів. Чи було ще колись у когось подібне підборіддя? Можливо, у якогось короля чи легендарного героя, і то навряд чи, щоб настільки довершене. Ясно було одне — це шляхетне підборіддя. Простолюдинам така краса навіть наснитися не могла.

Певно, воно дісталося йому від матері, припустив Джезаль. У його батька було досить кволе підборіддя. Як і в його братів, якщо тверезо подумати. Їх було навіть трохи шкода, враховуючи, що йому перепала вся родинна врода.

— Як і більша частина талантів, — промуркотів він радісно до себе.

Джезаль з неохотою відвернувся від люстра і рушив до вітальні, де вдів сорочку і застібнув її на всі ґудзики. Сьогодні він мав виглядати на всі сто. Від цієї думки десь у його животі щось закрутилось, поповзло вгору і застрягло в горлі.

Зараз відкриються ворота. Великий натовп почне штурмувати Аґріонт і займати свої місця на великих дерев’яних лавах, що на Площі маршалів. Тисячі людей. Багато тих, хто був кимось, і ще більше, хто був ніким. Вони вже зібралися: кричать, і штовхаються, і хвилюються, чекаючи на… нього. Джезаль прокашлявся і спробував викинути цю думку з голови. Він і без того витратив на неї половину ночі.

Джезаль підійшов до столу, де стояла таця зі сніданком. Кінчиками пальців взяв сосиску, відкусив краєчок і без апетиту прожував. Тоді наморщив носа і кинув її назад у тарілку. Цього ранку не до сніданку. Він саме витирав пальці серветкою, коли помітив щось на підлозі біля дверей — смужку паперу. Джезаль підняв її і розгорнув. Там був всього один рядок, написаний акуратним, каліграфічним почерком:

Чекаю на тебе ввечері біля статуї Харода Великого, біля Чотирьох Кутів.

А.

— Чорт, — пробурмотів він, не вірячи своїм очам і знову перечитуючи написане.

Склавши записку, він нервово озирнув кімнату. На думку Джезаля спадала лише одна «А». Він не згадував її останні кілька днів, проводив кожен вільний ранок за тренуванням. Але ось вона знову спливла в його голові.

— Чорт!

Джезаль розгорнув записку і ще раз прочитав написане. «Чекаю на тебе ввечері?» Він не зміг стримати вдоволення і незчувся, як уже світився від радості. На його губах вигравала дурнувата посмішка. Таємні зустрічі у темряві? Від хвилювання по спині забігали мурашки. Але таємне рано чи пізно стає явним, а якщо дізнається її брат? Від цієї думки він аж похолов. Вхопивши клаптик паперу обома руками, він уже хотів було його порвати, але в останню мить згорнув і запхав у кишеню.

Вже спускаючись тунелем Джезаль почув шум натовпу. Напрочуд лункий гул, що начебто йшов із самого каміння. Він, звичайно, чув його й раніше, коли був глядачем на минулорічному Турнірі, але тоді від нього не крутило в животі і піт не виступав на шкірі. Бути серед глядачів і бути на арені — дві великі різниці.

Він на мить сповільнив крок, а тоді зупинився, заплющив очі і сперся на стіну, намагаючись глибоко дихати і заспокоїтись, поки галас юрби бив йому у вуха.

— Не хвилюйся. Я знаю, як ти почуваєшся. — Джезаль відчув, як на його плече заспокійливо опустилась рука Веста. — Першого разу я хотів розвернутись і втекти. Але це минеться, коли почнеться поєдинок, повір мені.

— Так, — промимрив Джезаль, — звичайно.

Він сумнівався, що Вест розумів його стан. Може, майор і пройшов через кілька Турнірів, але навряд чи він збирався таємно зустрітися з сестрою свого найкращого друга у вечір після бою. Джезаль подумав, чи був би Вест таким турботливим, якби знав, що за записка лежить у його нагрудній кишені. Навряд.

— Поспішімо, а то ще почнуть без нас.

— Ага.

Джезаль востаннє глибоко вдихнув, розплющив очі і голосно видихнув. Тоді відштовхнувся від стіни і швидким кроком рушив тунелем. Він відчув раптовий напад паніки — де його клинки? Відтак нервово заозирався, а тоді полегшено зітхнув. Клинки він тримав у руках.

У залі на дальньому кінці площі зібрався справжній натовп: тренери, секунданти, друзі, родичі і прихвосні. Втім, учасників турніру було помітно зразу — п’ятнадцять молодиків, що міцно стискали у руках клинки. Страх був відчутним і заразним. Куди не глянь, Джезаль бачив бліді, схвильовані обличчя, спітнілі лоби та неспокійні очі. Нервозності додавав і зловісний шум натовпу, що долинав із-за зачинених двопільних дверей у кінці приміщення, то наростаючи, то стихаючи, наче грозяне море.

Лише один чоловік, здавалося, не зважав на довколишню веремію. Він стояв сам, звідкинувши голову і сперши ногу на стіну, і примруженими очима дивився на присутніх. Більшість учасників була гнучкою, стрункою, спортивною. Він був цілковитою протилежністю: дебелий, кремезний чоловік з темним, коротко стриженим волоссям. У нього були товста шия і квадратна щелепа — щелепа простолюдина, вирішив Джезаль, великого і сильного простолюдина з кепським характером. Джезаль міг би прийняти чоловіка за чийогось слугу, якби не пара клинків, що теліпались у його руці.

— Ґорст, — прошепотів Вест на вухо Джезалю.

— Гм. Більше скидається на чорнороба, ніж на фехтувальника.

— Можливо, але зовнішність буває оманливою.

Галас юрби почав вщухати, а відтак у приміщенні поволі втихли і нервові розмови. Вест звів брови.

— Промова короля, — прошепотів він.

— Мої друзі! Мої співвітчизники! Мої співгромадяни! — мовив дзвінкий голос, який було прекрасно чути навіть крізь масивні двері.

— Хофф, — пирхнув Вест. — Навіть тут він заміняє короля. Одягнув би вже корону та й по всьому, га?

— Місяць тому у цей самий день, — долинуло віддалене ревіння лорд-камерґера, — мої колеги із Закритої Ради підняли питання… чи варто проводити цьогорічний Турнір?

Юрба вибухнула несхвальними криками і свистом.

— Справедливе питання, — продовжив Хофф, — адже у нас іде війна! Смертельна битва на Півночі! Ті свободи, які ми так цінуємо, ті вольності, через які нам заздрить увесь світ, навіть сам наш життєвий устрій постали перед загрозою від цих дикунів!

Клерк почав обходити кімнату, розлучаючи учасників з їхніми сім’ями, тренерами та друзями.

— Удачі, — сказав Вест, поплескавши Джезаля по плечі. — Побачу тебе там. — Джезалю пересохло в роті, тож він лише кивнув у відповідь.

— Це питання підняли хоробрі люди! — Гримів з-за дверей голос Хоффа. — Розумні люди! Патріоти! Мої вірні колеги з Закритої Ради! Я розумів, чому вони могли подумати, що цього року можна обійтися без Турніру! — повисла тривала пауза. — Але я сказав їм: «ні»!

Юрба скажено загула.

— Ні! Ні! — кричав натовп.

Учасників турніру разом із Джезалем вишикували в одну лінію — два ряди, вісім пар. Поки лорд-камерґер розпинався, він взявся оглядати клинки, хоча уже перевіряв їх разів із двадцять.

— Ні, сказав я їм! Чи можемо ми дозволити цим варварам, цим тваринам із крижаної Півночі, втручатися у наш життєвий устрій? Чи можемо ми дозволити, щоб цей вогник свободи посеред мороку світу погаснув? Ні, сказав я їм! Наша свобода не продається, бо вона безцінна! У цьому, мої друзі, мої співвітчизники, мої співгромадяни, у цьому можете не сумніватись… ми виграємо цю війну!

Здійнялась ще одна гігантська хвиля схвальних вигуків. Джезаль зглитнув слину і нервово озирнувся. Поряд із ним стояв Бремер дан Ґорст. Паскудний здоровило мав нахабство підморгнути, а вишкірювався він так, немов йому і море було по коліна.

— «Клятий йолоп», — подумки промовив Джезаль.

— Отже, мої друзі, отже, — долинули останні крики Хоффа, — коли ми стоїмо на самісінькому краєчку страшної небезпеки, то хіба може бути краща нагода для святкування вмінь, сили та майстерності найвідважніших синів нашої нації?! Шановні співвітчизники, шановні співгромадяни Союзу, я познайомлю вас із нашими учасниками!

Масивні двері відчинились, і від раптового, оглушливого ревіння юрби у залі затремтіли крокви. Перша пара фехтувальників вирушила яскравим проходом, а за нею ще одна і ще. Джезаль був упевнений, що застигне, витріщаючись, наче кролик, але коли підійшла його черга, ноги самі мужньо понесли його разом з ногами Ґорста, і підбори блискучих чобіт застукотіли по плитці підлоги у бік високих дверей.

Площа Маршалів змінилась. Доокруж здіймалися величезні, переповнені бурхливим натовпом трибуни, тягнучись усе далі і далі, все вище і вище навсебіч. Поміж тих височенних трибун учасники пройшли, наче по глибокій долині, до центру цієї велетенської арени, а бруси, поперечки й підпори завтовшки як стовбури оточували їх, наче дрімучий ліс. Прямо перед ними, начебто дуже далеко, розташовувалось фехтувальне коло — невеликий кружок висохлої жовтої трави серед моря облич.

У перших рядах Джезаль розрізняв багатіїв і вельмож. Одягнені у свої найкращі шати, вони прикривали очі від яскравого сонця, вдаючи на світський лад, що їх не надто цікавить видовище, що розгорталося перед ними. Далі назад і вище постаті ставали все розмитішими, а їхній одяг — дешевшим. Переважна більшість здавалася просто кольоровими цяточками та плямками, що облямовували далекий край запаморочної чаші, але простолюдини компенсували віддаль своєю жвавістю: вони свистіли, кричали, зводилися навшпиньки і розмахували руками. За ними проглядалися верхівки найвищих будівель, що оточували площу. Їхні стіни та дахи випиналися, як острови в океані, а у вікнах та на парапетах тіснилися крихітні фігурки глядачів.

Джезаль прикипів очима до цієї величної картини. Якась його частина усвідомлювала, що в нього розкритий рот, але її було недостатньо, щоб його стулити. Чорт, його нудило. Знав же, що зранку треба було щось поїсти, але було запізно. А якщо він зблює прямо тут, перед усім цим народом? Джезаль відчув, як його знову накриває хвиля сліпої паніки. Де він залишив свої клинки? Де вони? У руці. У руці. Натовп ревів, зітхав і стогнав безліччю різних голосів.

Учасники Турніру почали відходити від кола. Змагатися сьогодні будуть не всі — більшість лише спостерігатиме. Так наче і без них не вистачало глядачів. Вони попростували до передніх рядів, але Джезаль, на жаль, не йшов із ними. Він рушив до загорожі, де учасники готувалися до поєдинків.

Там він брьохнувся побіля Веста, заплющив очі і витер спітніле чоло, в той час як натовп продовжував галасувати. Все здавалося надто яскравим, надто крикливим, надто гнітючим. Неподалік знаходився маршал Варуз, котрий, перехилившись через огорожу, щось кричав комусь на вухо. Джезаль, марно сподіваючись відволіктися, перевів погляд на королівську ложу за ареною навпроти.

— Схоже, Його Королівській Величності неабияк весело, — шепнув Вест на вухо Джезалю.

— М-м-м.

Король міцно спав, а його корона зсунулася набакир. Джезаль ліниво подумав, що станеться, якщо вона впаде.

Поряд сидів, як завжди, пишно вдягнений кронпринц Ладісла, котрий сяяв щонайрадіснішою посмішкою, так наче всі тут зібралися лише заради нього. Його молодший брат, принц Рейнолт, був цілковитою протилежністю: спокійний, одягнений у непримітний одяг, він тривожно поглядав на свого напівпритомного батька. Їхня матір, королева, сиділа біля них пряма, наче стріла, і з усіх сил вдавала, ніби її найясніший чоловік аж ніяк не спить, а його корона не збирається з хвилини на хвилину гепнутися їй на коліна. Між нею і лордом Хоффом Джезаль зачепився оком за молоду жінку — надзвичайно вродливу. Вона була вдягнена навіть пишніше, ніж Ладісла, якщо таке можливо, і її шию прикрашало намисто з величезних діамантів, що яскраво виблискували на сонці.

— Що це за жінка? — запитав Джезаль.

— О, це принцеса Терез, — прошепотів Вест, — донька великого герцога Орсо, лорда Таліна. Вона визнана красуня і, схоже, що цього разу чутки правдиві.

— Я гадав, що з Таліна годі чекати чогось доброго.

— Я теж таке чув, але, мабуть, вона є винятком, як вважаєш?

Джезаль сумнівався. Так, вигляд вона мала вражаючий, але її очі були холодні та гордовиті.

— Здається, королева хоче, щоб вона вийшла за принца Ладіслу.

Джезаль спостерігав, як кронпринц перехилився через матір, щоб розважити принцесу якоюсь дурнею, а тоді зареготав над власним жартом, нестримно плескаючи себе по коліну. Вона відповіла холодною, вимученою посмішкою — її презирство відчувалось навіть з відстані. Утім, Ладісла цього наче не помітив, а згодом Джезаль відволікся. До кола вайлувато крокував високий чоловік у червоному плащі. Арбітр.

— Пора, — шепнув Вест.

Арбітр сценічно здійняв руку вгору, виставив два пальці, і повільно озирнув присутніх, очікуючи, поки вщухне галас.

— Сьогодні у вас буде можливість побачити два фехтувальні бої! — прогримів він, і поки глядачі аплодували, здійняв другу руку і показав три пальці. — Кожен триватиме до трьох уколів! — Він здійняв угору обидві руки. — Перед вами змагатимуться четверо чоловіків! Двоє з них повернуться додому… з порожніми руками. — Арбітр опустив одну руку і сумно похитав головою, а натовп вторив йому. — Але двоє інших перейдуть до наступного раунду! — Юрба схвально загула.

— Готовий? — запитав маршал Варуз, нахиляючись до плеча Джезаля.

Яке в біса дурне питання. А якщо він неготовий? Що тоді? Все скасовувати? «Вибачте, народе, я неготовий, побачимось наступного року?»

Проте єдине, що Джезаль зміг з себе вичавити, було: «м-м-м».

— Настав час — заволав арбітр, поволі озираючи аудиторію із середини арени, — для нашого першого бою!

— Кітель! — гримнув Варуз.

— Ой. — Джезаль поспіхом розстібнув ґудзики і скинув кітель, водночас за звичкою закасуючи рукави сорочки. Зиркнувши вбік, він побачив, що його супротивник виконує ті самі маніпуляції. Це був високий, худий молодик з довгими руками й ослаблими, трохи сльозистими очима. Не найстрашніший із суперників. Джезаль помітив, що руки хлопця ледь-ледь тремтіли, коли він брав клинки у свого секунданта.

— Учень Зепп дан Віссена, родом із Ростода, що у Старикланді… — арбітр зробив паузу для більшого ефекту, — Куртіс дан Броя!

Здійнялась хвиля палких аплодисментів. Джезаль пирхнув. Ці клоуни аплодуватимуть кому завгодно.

Високий молодик підвівся і, виблискуючи клинками на сонці, рішучим кроком попрямував у бік кола.

— Броя! — повторив арбітр, коли довгов’язий бовдур зайняв свою місце.

Вест дістав з піхов клинки Джезаля. Із брязкотом металу повернулось відчуття нудоти.

Арбітр знову показав у бік загорожі для учасників.

— І його сьогоднішній суперник — офіцер Королівського полку, учень самого лорд-маршала Варуза! — Почулися поодинокі оплески, і старий солдат радісно всміхнувся. — Родом з Лютара, що у Міддерланді, але мешканець Аґріонта… Капітан Джезаль дан Лютар!

Зірвалась ще одна хвиля оплесків, значно гучніших, ніж під час виходу Брої. Галас юрби пронизала низка викриків. Викрикували цифри. Робили ставки. Підводячись, Джезаль відчув черговий напад нудоти.

— Удачі. — Вест подав Джезалю його оголені шпаги, ефесами вперед.

— Йому не знадобиться удача! — зірвався Варуз. — Цей Броя — ніхто! Головне, не давай йому підійти! Тисни його, Джезалю, тисни!

Здавалось, минула ціла вічність, перш ніж Джезаль дістався того кола сухої підстриженої трави. Хоча у його вухах гримів шум натовпу, але серце стукотіло ще голосніше, а спітнілі долоні не переставали крутити ефеси шпаг.

— Лютар! — повторив арбітр, широко всміхаючись і проводячи Джезаля очима.

У голові Джезаля проносились безглузді, недоречні запитання. Чи сидить Арді серед натовпу? Чи переживає щодо того, чи прийде він увечері на зустріч? Чи загине він на війні? Як вони доправили цю траву для фехтувального кола на Площу маршалів? Він глянув на Брою. Чи почувався він так само? Натовп затих, зовсім затих. Важка тиша опустилась на Джезаля, коли він зайняв своє місце у колі, впершись ногами у суху землю. Броя стенув плечима, струснув головою і виставив клинки напоготів. Джезалеві закортіло помочитись. Закортіло, як ніколи у житті. А якщо зараз обмочиться? На штанях проступить велика темна пляма. Чоловік, який обмочився на Турнірі. Від такої ганьби не вибавитися і за сотню років.

— Почали! — прогримів арбітр.

Але нічого не відбулося. Обидва продовжували стояти один навпроти одного, тримаючи клинки напоготові. У Джезаля засвербіла брова. Він хотів її почухати, але не було можливості. Його суперник облизав губи, а тоді зробив обережний крок уліво. Джезаль повторив його рух. Вони насторожено кружляли, легенько хрускаючи черевиками по сухій траві, раз по раз зближаючись. Коли вони достатньо зблизились, світ Джезаля звузився до відстані між вістрями їхніх довгих клинків. Ось їх розділяє один крок. Ось уже фут[10]. Ось усього лише шість дюймів[11]. Усі думки Джезаля були зосереджені на двох блискучих кінчиках клинків. Три дюйми. Броя зробив недоладний випад, але Джезаль відбив його, не замислюючись.

Клинки дзвінко брязнули, і вся арена, наче за чиїмось сигналу, вкотре зайшлася криками, серед яких вирізнялися:

— Прикінчи його, Лютаре!

— Так!

— Укол, укол!

Проте згодом крики знову розчинилися у бурхливому шумі натовпу, який то наростав, то стихав разом із рухами у колі.

Що більше Джезаль вивчав цього довгов’язого бовдура, то менше хвилювався. Його нерви почали заспокоюватися. Броя зробив незграбний укол, і Джезаль легко ухилився. Броя непереконливо рубонув, і Джезаль заввиграшки відбив атаку. Броя зробив випад — геть невмілий, погано виважений, не прорахований. Джезаль відскочив вбік і штрикнув суперника у ребра затупленим кінцем свого довгого клинка. Все було дуже просто.

— Одне очко на користь Лютара! — заволав арбітр, і трибунами прокотилася хвиля оплесків.

Джезаль всміхнувся сам до себе, тішачись схвальним гулом натовпу. Варуз був правий — через цього дурня хвилюватись нічого. Ще один укол, і Джезаль перейде до наступного раунду.

Він повернувся на свою позицію, і Броя зробив те саме, потираючи однією рукою ребра та злісно поглядаючи спідлоба на Джезаля. Останнього це не злякало. Сердиті погляди не варті і гроша, коли ти б’єшся, як дівча.

— Почали!

Цього разу вони швидко зійшлись і обмінялись кількома ударами. Джезаль не міг повірити, як повільно рухається його суперник. Складалось враження, ніби його шпаги важать по тонні кожна. Броя тицяв своїм довгим клинком навмання в повітря, сподіваючись зачепити Джезаля довгими руками. Він досі майже не використовував короткий клинок, не чергував його із довгим. Більш од того, Броя вже виглядав захеканим, хоча вони змагалися тільки десь із дві хвилини. Цей неотеса взагалі хоч тренувався? Чи, може, його просто підібрали десь на вулиці для рівної кількості учасників? Джезаль відскочив й обійшов свого суперника. Броя спробував його зачепити — впертий, але невмілий. Поєдинок почав перетворюватися на цирк. Нерівноцінні суперники рідко кого цікавлять, а через незграбність цього йолопа Джезаль не міг розкрити свій потенціал.

— Ну скільки можна! — вигукнув він.

По трибунах прокотився сміх. Броя зціпив зуби і вирішив показати все, на що був здатен, але це нічого не змінило. Джезаль легко відбивав його слабкі спроби наступу, вивертався, колував, поки його безпорадний суперник плівся услід, завжди на три кроки позаду. У нього не було ні точності, ні швидкості, ні думки. Кілька хвилин тому Джезаля ледь не жахала перспектива бою із цим незугарним телепнем. А тепер його брала нудьга.

— Ха! — вигукнув він, раптово переходячи у напад і захоплюючи суперника зненацька різким ударом, від якого той похитнувся і позадкував.

Натовп ожив і схвально заревів. Він робив випади безнастанно. Броя відчайдушно захищався, відтак, збитий з рівноваги, він позадкував, відбив ще один удар, а насамкінець спіткнувся, розкинув руки і, випустивши короткий клинок, беркицьнувся на задницю поза межами кола.

Трибуни вибухнули сміхом, і Джезаль не стримався, щоб і собі не усміхнутись. Бідний дурник виглядав напрочуд кумедно, лежачи на спині і по-черепашому метляючи ногами у повітрі.

— З рахунком два — нуль, — заволав арбітр, — перемогу здобуває капітан Лютар!

Коли Броя перевернувся, сміх змінило улюлюкання. Здавалося, незграба от-от заплаче. Джезаль підійшов і подав йому руку, але був неспроможний повністю стерти з лиця насміх. Його переможений суперник демонстративно відвернувся, підвівся із землі і поглянув на нього наполовину з ненавистю, наполовину з образою.

Джезаль спокійно стенув плечима.

— Хто тобі винен, що ти бездар.

— Ще? — запитав Каспа, простягаючи пляшку непевною рукою. Його очі були затьмарені від надміру випитого.

— Ні, дякую.

Джезаль обережно відвів пляшку, перш ніж Каспа встиг налити. Якусь мить той здивовано витріщався, а тоді повернувся до Джеленгорма.

— Ще?

— Безумовно.

Здоровань пустив свою склянку по шерехатій стільниці з таким виразом, наче стверджував, що він не п’яний, хоча факти вказували на цілком протилежне. Каспа нахилив пляшку, вдивляючись у склянку так, ніби вона знаходилася десь далеко. Джезаль спостерігав, як горло пляшки спершу гойдається у повітрі, а тоді дзеленькоче об край склянки. Спостерігати за цим, розуміючи, що ось-ось має статися неминуче, було майже болісно. Вино розлилося по столу, ляпнувши на коліна Джеленгорму.

— Ти п’яний! — поскаржився здоровань, і, піднявшись, почав обтріпуватись великими, непевними руками, заодно перекинувши власний стілець. Кілька відвідувачів поглянули на їхній столик з неприхованим презирством.

— Без-зумовно, — прогиготів Каспа.

Вест на мить відірвав очі від своєї склянки.

— Ви обидва п’яні.

— Це не наша провина, — Джеленгорм намацував стілець. — Це все він!

Здоровань вказав тремтячим пальцем на Джезаля.

— Він переміг! — заклекотів Каспа. — Ти переміг, і це правда, тому тепер нам треба святкувати!

Джезаль бажав би, аби святкування було менш бурхливим. Йому вже ставало соромно.

— Моя кузина Арісс бл’а на арені і бачила фсе. Вона була дуж’ вражена. — Каспа по-братерськи обійняв Джезаля. — Гадаю, ти її приголом… приголошмш… пригломшив.

Він цмокав слинявими губами перед обличчям Джезаля, намагаючись вимовити слово.

— Вона дуж’ багата, знаєш, дуж’ багата. Приголошмшена.

Джезаль наморщив носа: його і близько не цікавила та бліда кузина-простачка, якою би багатою вона не була, а ще у Каспи тхнуло з рота.

— Хорош-ш-ш-а… красива.

Джезаль вивільнився з обійм лейтенанта і відштовхнув його, не особливо церемонячись.

— То коли ми вирушаємо на Північ? — запитав Брінт трохи заголосно, так наче йому, як нікому іншому, кортіло взятися за справу якомога швидше. — Сподіваюся, що скоро. Повернемося до зими, правда, майоре?

— Хе, — пирхнув Вест, хмурніючи, — з нашими темпами ще пощастить, якщо ми до зими хоча б відбудемо.

Брінт, схоже, не очікував такої відповіді.

— Ну, я певен, що ми задамо тим дикунам по повній, як тільки зможемо.

— Задамо їм! — заволав Каспа.

— Ага, — Джеленгорм кивнув на знак згоди.

Вест був не в тому настрої.

— Я б не був у цьому таким певним. Ви бачили, в якому стані деякі з так званих рекрутів? Вони ледве ходять, а про те, щоб воювати, краще промовчу. Це ганьба.

Джеленгорм сердито відмахнувся помахом руки.

— Вони просто йобані дикуни і не більше! Ми їм таких кучерів нарвемо на сраці, як ото Джезаль нарвав сьогодні тому недоумку, правда, Джезалю? Повернемося ще до зими, усі так кажуть!

— Ти знаєш, яка там місцевість? — запитав Вест, перехиляючись через стіл. — Самі ліси, гори і річки. Воювати до пуття ніде, доріг теж майже немає. Перш ніж рвати комусь кучері на сраці, його ще впіймати треба. Повернемось до зими? Хіба що до наступної зими, якщо взагалі повернемось.

Очі Брінта зробилися круглими від переляку.

— Ти ж не серйозно!

— Ні… ні, ви праві. — Вест зітхнув і струснувся. — Я впевнений, що все вийде якнайкраще. Кожен заживе слави і підвищення по службі, а до зими повернеться додому. Тільки б я все ж таки прихопив щось тепле — так, про всяк випадок.

Запала ніякова тиша. Вест суворо супився — такий вираз на його обличчі свідчив про те, що цим вечором веселощів від нього вже не дочекаєшся. Брінт із Джеленгормом виглядали спантеличеними та понурими. І тільки Каспа зберіг свій добрий гумор: він розвалився на стільці, примруживши очі, і перебував у блаженному невіданні щодо всього, що відбувалося навколо.

Оце так святкування.

Джезаль своєю чергою почувався втомленим, роздратованим і стривоженим. Стривоженим через Турнір, через війну… через Арді. Складена записка досі лежала у його кишені. Він зиркнув краєм ока на Веста, але швидко відвів погляд. Його мучила совість. Він ще ніколи не почувався по-справжньому винним, і це нове почуття йому не подобалось. Якщо він не зустрінеться з нею, то відчуватиме провину через те, що залишив її наодинці. Якщо зустрінеться, почуватиметься винним, що порушив слово, дане Весту. Нічогенька дилема. Джезаль взявся гризти ніготь на великому пальці. Що, до дідька, не так із цією клятою сімейкою?

— Що ж, — різко сказав Вест, — мені пора. Завтра ранній підйом.

— Угу, — буркнув Брінт.

— Гаразд, — сказав Джеленгорм.

Вест поглянув Джезалю в очі.

— Можна з тобою переговорити?

Вираз його обличчя був серйозним, суворим, навіть сердитим. Джезалю наче хто голку встромив у серце. А якщо Вест дізнався про записку? А якщо Арді розказала йому? Майор розвернувся і рушив у тихий закуток. Джезаль лише озирався, відчайдушно шукаючи якийсь вихід.

— Джезалю! — гукнув Вест.

— Іду, іду.

Джезаль через силу підвівся і пішов услід за товаришем, усміхаючись безневинною, як він сподівався, посмішкою. Може, це щось інше, ніяк не пов’язане з Арді. Тільки б це було щось інше.

— Не хочу, щоб хтось іще дізнався про це… — Вест озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не дивиться. Джезаль зглитнув слину. З хвилини на хвилину він отримає по пиці. Принаймні один раз. Його ще ніколи не били як слід по обличчю. Якось одна дівчина дала йому дзвінкого ляпаса, але це зовсім різні речі. Він приготувався, як міг, зціпивши зуби і ледь суплячись.

— Бурр призначив дату. У нас чотири тижні.

Джезаль безтямно дивився на нього.

— Що?

— До відправки.

— Відправки?

— В Енґлію, Джезалю!

— Ой, точно… В Енґлію, авжеж! Чотири тижні, кажеш?

— Я вирішив тобі сказати, оскільки ти заклопотаний Турніром, щоб мав час підготуватись. Тільки нікому більше не кажи.

— Так, звичайно.

Джезаль витер піт із чола.

— Ти в порядку? Виглядаєш блідим.

— Я в нормі, в нормі. — Він глибоко вдихнув. — Стільки переживань, знаєш — фехтування і… все таке.

— Не хвилюйся, ти сьогодні гарно виступив. — Вест поплескав його по плечі. — Але попереду довгий шлях. Тобі потрібно перемогти ще у трьох боях, перш ніж ти зможеш назватися чемпіоном, і кожен наступний суперник буде сильнішим від попереднього. Не розслабляйся, Джезалю, і сильно не напивайся! — кинув він наостанок, рушаючи до дверей.

Джезаль полегшено зітхнув, повертаючись до столу, за яким сиділи інші. Його ніс досі був цілий.

Пересвідчившись, що Вест не збирається повертатись, Брінт почав скаржитись.

— Що це таке, в дідька, було? — запитав він, суплячись і тицяючи великим пальцем на двері. — Ні, я, звісно, знаю, що він… ну, великий герой, і все таке, але хіба так можна?!

Джезаль поглянув на нього згори вниз.

— Що можна?

— Ну, говорити так, як він! Це… це поразництво! — Від випивки він посміливішав, і в нього почав розв’язуватися язик. — Це… теє, як його… слова боягуза, ось що!

— Послухай-но мене, Брінте, — розсердився Джезаль, — він воював у трьох генеральних боях і першим кинувся крізь пролом під час облоги в Ульріоку! Нехай він і не блакитної крові, але хоробрості у нього не позичати! Крім того, він знається на військовій справі, знає маршала Бурра і розбирається в Енґлії! А що знаєш ти, Брінте? — Джезаль скривив губи. — Окрім як програвати в карти і цмулити вино?

— А як на мене, то це все, що треба знати чоловікові! — нервово пожартував Джеленгорм, стараючись розрядити обстановку. — Ще вина! — вигукнув він у простір.

Джезаль опустився на стілець. Якщо настрій товариства до відходу Веста і так був пригніченим, то зараз все лише погіршилось. Брінт дувся. Джеленгорм похитувався на стільці. Каспа міцно заснув, розлігшись на мокрому столі, і тихо собі похропував.

Джезаль допив своє вино й окинув поглядом безрадісні обличчя. Чорт, ну і нудно. Аж тепер до нього прийшло усвідомлення очевидного факту: розмови п’яниць цікаві лише п’яницям. Від кількох склянок вина залежить, виявиться людина веселим товаришем чи нестерпним йолопом. Джезаль замислився, чи був він також, коли напивався, таким самим нудним п’яницею, як Каспа, Джеленгорм і Брінт.

Він силувано всміхнувся, поглядаючи на ображеного виродка. Джезаль подумав, що якби був королем, то за пустопорожні бесіди засуджував би до смертної кари або хоча би на тривалий термін ув’язнення. Він підвівся зі стільця.

Джеленгорм звів на нього очі.

— Ти куди?

— Треба відпочити, — кинув Джезаль. — Завтра тренування.

Це все, що він міг зробити, аби просто не втекти з-за столу.

— Але ж ти виграв! Хіба не хоч відсвяткувати?

— Це був тільки перший раунд. Мені треба перемогти ще трьох бійців, кожен з яких буде кращим за сьогоднішнього незграбу.

Джезаль зняв свій плащ зі спинки стільця і накинув його на плечі.

— Як хочеш, — мовив Джеленгорм, голосно присьорбнувши зі склянки.

Каспа на мить підняв голову зі столу — від розлитого вина його волосся з одного боку прилипло до голови.

— Вше йдеж?

— Угу, — буркнув Джезаль, розвертаючись й виходячи надвір.

На вулиці завивав холодний вітер, від чого Джезаль ще більш протверезів. Аж занадто протверезів. Йому негайно було потрібне розумне товариство, але де ж його знайти так пізно ввечері? На думку спадало лише одне місце.

Джезаль вийняв з кишені записку і при тьмяному світлі, що падало з вікон таверни, перечитав її ще раз. Якщо поквапитись, то він ще може встигнути її застати. Повільним кроком Джезаль рушив до Чотирьох Кутів. Вони лише поговорять, от і все. Йому потрібно було з кимось поговорити…

Ні. Джезаль змусив себе зупинитись. Скільки можна вдавати, що він хоче бути її другом? Дружба між чоловіком і жінкою — це коли тривалий час один бігає за іншим, але з того нічого не виходить. Подібна перспектива його не цікавила.

А що тоді? Одруження? На дівчині без правильної крові і грошей? Немислимо! Він уявив, як знайомить Арді з сім’єю:

— Це моя дружина, батьку!

— Дружина? А хто її родичі?

Він здригнувся від цієї думки.

Але якби вони могли знайти компроміс, при якому усім було б добре? Його ноги поволі рушили вперед. Не дружба і не одруження, а щось гнучкіше? Він простував широким кроком до Чотирьох Кутів. Вони могли б таємно зустрічатися, розмовляти, сміятися — можливо, десь, де є ліжко…

Ні. Ні. Джезаль знову спинився і ляснув себе спересердя по голові. Він не міг дозволити, щоб це сталося, навіть якби вона на це погодилась. Вест — це одне, а якщо дізнаються інші? Йому це, звісно, не зашкодить, але її репутація буде загублена. Загублена. Від цієї думки по його тілу забігали мурашки. Вона не заслуговувала на таке. Не можна просто звалити цю проблему на її плечі. Аж ніяк не можна. І все заради того, щоб він трохи розважився? Який егоїзм! Джезаль був приголомшений, що усвідомив це лише зараз.

Отже, логіка вже вдесяте за день загнала його в кут: ці зустрічі не обіцяли нічого хорошого. Скоро вони так чи інакше відбудуть на війну і це поставить крапку на його безглуздій закоханості. В такому разі гайда додому спати, а завтра можна весь день тренуватись. Тренуватись і тренуватись, доки маршал Варуз не виб’є її з його голови. Він глибоко вдихнув, розправив плечі, повернувся і рушив до Аґріонта.

Статуя Харода Великого стриміла з темряви на мармуровому п’єдесталі заввишки як Джезаль і здавалася надто великою і пишною для цього тихого куточка біля Чотирьох Кутів. Усю дорогу він сахався кожної тіні, оминав людей і старався залишатись максимально непримітним. Правда, людей траплялося небагато. Було пізно, і Арді, найімовірніше, давно вже пішла додому, якщо вона взагалі приходила.

Джезаль нервово обійшов статую, вдивляючись у темряву, почуваючись цілковитим дурнем. Він проходив цей квартал багато разів до цього і ніколи про нього не задумувався. Хіба це, зрештою, не громадське місце? Він мав таке ж право знаходитися тут, як і будь-хто інший, але все одно почувався злодієм.

Квартал був безлюдним. Це радувало. Все виходило якнайкраще. Тут він нічого не здобуде, тільки втратить. Тоді чому він почувався таким невимовно пригніченим? Джезаль звів очі на обличчя Харода, зустрівшись із тим кам’яним виразом, який скульптори притримують для найвеличніших осіб. Він, себто Харод, мав гарне, вольове підборіддя, майже таке, як у Джезаля.

— Прокинься! — прошипів голос поряд із його вухом.

Джезаль по-дівчачому писнув, відсахнувся, спіткнувся і впав би, якби не схопився за здоровенну ногу короля Харода. Перед ним стояла темна постать у каптурі.

Пролунав сміх.

— Ти тільки не обпісяйся.

Арді. Вона відкинула каптур. Скісне світло з вікна освітило нижню половину її обличчя, явивши скривлену посмішку.

— Це всього лише я.

— Я тебе не побачив, — безглуздо пробурмотів Джезаль, поспішно відпускаючи велику кам’яну ногу, за яку він так відчайдушно вхопився, і стараючись виглядати невимушено.

Варто було визнати: початок виявився невдалим. Він не мав потягу до подібних шпигунських забавлянок. Арді, навпаки, почувалася, як риба у воді. Він було навіть задумався, чи не робила вона щось подібне раніше.

— Тебе самого останнім часом непросто побачити, — відказала вона.

— Ну, е-е… — протягнув він, досі не оговтавшись від шоку, — я був зайнятий через Турнір і тому подібне…

— О так, куди ж без надважливого Турніру. Я бачила твій сьогоднішній бій.

— Справді?

— Дуже вражаюче.

— Е-е, дякую. Я…

— Тобі щось сказав мій брат?

— Про фехтування?

— Ні, довбню. Про мене.

Джезаль замовк, намагаючись придумати, як краще відповісти на це питання.

— Ну, він…

— Ти його боїшся?

— Ні!

Пауза.

— Ну добре, так.

— Але ти все одно прийшов. Певно, це має мені полестити. — Вона поволі обійшла Джезаля, раз у раз міряючи його поглядом. — Однак ти забарився. Уже пізно. Мені скоро треба повертатися додому.

Було у її погляді щось таке, що не давало його стривоженому серцю заспокоїтись. Радше навпаки. Він повинен сказати їй, що вони більше не зможуть бачитись. Що це неправильно для них обох. Що із цих зустрічей ніякого добра не буде… ніякого добра…

Джезаль часто дихав, напружений, схвильований, неспроможний відвести очей від її затіненого обличчя. Він повинен сказати їй просто зараз. Хіба не для цього він сюди прийшов? Джезаль відкрив було рота, але всі його аргументи раптом здалися далекими, невиразними та непереконливими, годящими для інших людей в інших часах.

— Арді… — почав він.

— М-м-м?

Вона рушила до нього, схиливши голову набік. Джезаль позадкував, але вперся у статую. Вона підходила все ближче, ледь розтуливши губи, не зводячи очей з його губ. Що в цьому, зрештою, такого неправильного?

Ось вона зовсім близько, тягнеться до нього. Джезаль відчував її запах — він одурманював його. Відчував її теплий подих на своїй щоці. Хіба в цьому може бути щось погане?

Він відчув, як вона провела холодними кінчиками пальців по його обличчю, аж до підборіддя, а тоді, взявши його за волосся, нахилила його голову до себе. Її пухкі і теплі губи торкнулися його щоки, тоді підборіддя, а потім і самих губ. Вони злилися у ніжному поцілунку. Вона притиснулася до нього, обійнявши однією рукою його за спину. Вона пестила язиком його ясна, його зуби, його власний язик, ледь чутно постогнуючи від задоволення. Мабуть, він теж постогнував, хоч і не знав достеменно. Все його тіло приємно поколювало, кидаючи то в жар, то в холод, а думати він міг лише про її губи, так наче ніколи раніше він не цілувався. Хіба в цьому може бути щось погане? Вона куснула його губу — сильно, але не боляче.

Джезаль розплющив очі. Він ледве стояв на ногах, майже не дихаючи і тремтячи. Арді дивилася на нього знизу вгору. Він бачив, як блискотіли у пітьмі її очі, спостерігаючи за ним уважним, цікавим поглядом.

— Арді…

— Що?

— Коли ми знов побачимось? — У його горлі пересохло, голос був хрипким. Вона опустила очі, а на її вустах заграла легка, жорстока посмішка — так наче вона змусила його розкрити карти і виграла у нього цілу купу грошей. Йому було байдуже. — Коли?

— О, я тебе повідомлю.

Він мав поцілувати її ще раз. До сраки наслідки. Нахуй Веста. До дідька все. Він нахилився до неї, заплющивши очі.

— Ні, ні, ні. — Вона відвела його губи від своїх. — Треба було прийти раніше.

Вона вирвалась від нього і, все ще з усмішкою на губах, поволі пішла геть. Джезаль дивився їй услід — німий, закляклий, вражений, — зіпершись на холодний кам’яний п’єдестал. Він ще ніколи так не почувався. Ніколи.

Вона озирнулась, всього раз, наче хотіла перевірити, чи він досі дивиться. Його груди майже болісно стиснулися від одного її погляду, а тоді вона завернула за ріг і зникла.

Він постояв так якусь мить, витріщаючись і в спромозі тільки дихати. Але тут на площу увірвався холодний вітер, який повернув Джезаля з небес на землю. Фехтування, війна, його друг Вест, його обов’язки. Всього один поцілунок. Один поцілунок, і вся його рішучість витекла, як сеча із надтріснутого нічного горщика. Він роззирнувся, несподівано почуваючись себе винним, спантеличеним і переляканим. Що він накоїв?

— Чорт, — сказав він.

Темні діла

Гар має різні запахи. Живе, свіже і сповнене соків дерево, огорнуте вогнем, пахне інакше, ніж мертве, сухе і трухляве. Свиня та людина у вогні пахнуть майже однаково, але це вже інша історія.

Запах, який щойно занюхав Шукач, ішов від палаючого будинку. Він навіть не сумнівався у цьому. Той запах був йому знайомий більше, ніж хотілося. Будинки рідко загораються самі по собі. Зазвичай перед цим відбувається якесь насильство. А це означало, що десь поблизу, найвірогідніше, були люди, готові до бою, тож він обережно прокрався поміж дерев, з’їхав на животі вниз і визирнув із чагарнику.

Нарешті він побачив те, що вчув. З місцини біля річки унизу здіймався високий стовп чорного диму. То досі диміла якась хатинка, від якої залишилися тільки низькі кам’яні стіни. Поряд також була клуня, яка перетворилася на купу попелу й недогарків, а також кілька дерев і клапоть зораної землі. Навіть у найкращі часи тут можна було тільки бідувати — на далекій Півночі землеробство дається важко. При такому холоді мало що виростиш — хіба кілька коренеплодів, ну і трохи овець. Якщо пощастить, то ще одну-дві свині.

Шукач похитав головою. Кому заманулося випалювати цю бідноту? Кому знадобився цей непіддатливий шматок землі? Мабуть, деякі люди просто люблять спалювати. Він висунувся трохи далі, придивляючись до долини у пошуках винуватців підпалу, але побачив лише кілька худих овечок, які паслись на схилах вдалині. Шукач відповз назад у чагарник.

Коли він почав наближатись до привалу, йому защеміло в грудях. Там говорили на підвищених тонах і, як завжди, сперечались. Він замислився на хвилинку, чи не пройти повз і рушити собі далі — так його дістали їхні безкінечні чвари. Та зрештою Шукач облишив цю думку. Що це за розвідник, який кидає своїх людей?

— Чому ти ніяк не заткнешся, Доу? — долинув низький голос Тул Дуру. — Спочатку ти нив, що хочеш на Південь, а як тільки ми рушили, почав нарікати на гори! Тепер, коли ми пройшли гори, ти день і ніч стогнеш, що хочеш жерти! З мене досить твого скавуління, нещасна собако!

Тут уже злісно загарчав Чорний Доу.

— Чого це ти жереш вдвічі більше за інших? Просто тому, що ти жирна свинюка?

— Ах ти, малий паскуднику! Я розчавлю тебе, як черв’яка!

— Я переріжу тобі горлянку уві сні, велика ти купо м’яса! Тоді нам усім буде, що їсти! Принаймні, більше не доведеться терпіти твоє йобане хропіння! Я аж тепер втямив, чому тебе назвали Грозовою Хмарою, гримуча свинюко!

— Закрийте морди обидва! — заревів Тридуба так, що й мертвий би прокинувся. — Мені це все вже в печінках сидить!

Шукач нарешті побачив усіх п’ятьох: Тул Дуру і Чорного Доу, котрі визвірились одне до одного, Тридуба, який стояв поміж них із піднятими руками, Форлі, який сидів і з печальним виразом на обличчі спостерігав за цим, та Мовчуна, який навіть не кинув оком на них, а перевіряв свої стріли.

— Гей! — прошипів Шукач, і вони всі різко обернулися.

— Це Шукач, — сказав Мовчун, не відриваючись від стріл.

Цього мужика зрозуміти було неможливо. Це ж треба цілими днями мовчати, щоб зрештою, розтуливши рота, вказати на для всіх очевидний факт.

Форлі, як завжди, поспішив відволікти хлопців від сварки. Складно сказати, чи довго би вони витерпіли один одного, якби його не було поряд.

— Що ти знайшов, Шукачу?

— Уявляєте собі, знайшов посеред лісу п’ять тупоголових виблядків! — прошипів він, виходячи з-поза дерев. — Я почув їх ще за милю! Ви не повірите, це були Імениті воїни! Воїни, які повинні знати, що таке обачність! Вони сварились між собою, як завжди! П’ять тупих виблядків…

Тридуба підняв руку.

— Гаразд, Шукачу. Ми справді повинні бути обачнішими.

Він кинув сердитий погляд на Тула і Доу. Вони теж обмінялись гнівними поглядами, але промовчали.

— То що ти знайшов?

— Палаючу ферму. Десь поблизу мала би бути бійка абощо.

— Палаючу, кажеш? — перепитав Тул.

— Ага.

Тридуба спохмурнів.

— Ну що ж, веди нас до неї.

Шукач не бачив усього цього з висоти, з-за дерев. Не міг бачити. Не дозволяла відстань, та й стіна диму. Проте він побачив це тепер, зблизька, і йому зробилося зле. Вони всі це побачили.

— Так, темні діла тут кояться, — мовив Форлі, дивлячись на дерево, — якісь темні діла.

— Еге, — пробурмотів Шукач.

Він не знав, що ще сказати. У такт повільним погойдуванням старого, чиї босі ноги звисали ледь не до землі, потріскувала гілляка. Мабуть, він намагався відбиватися, бо його тіло пронизували дві стріли. Жінка була замолодою для його дружини. Певно, донька. Шукач здогадався, що двоє молодших були її дітьми.

— Хто вішає дітей? — пробурмотів він.

— Я знаю кількох таких нелюдів, — відказав Тул.

Доу сплюнув на траву.

— Це ти про мене? — гаркнув він, і вони двоє завелися знову, наче молот і ковадло. — Я спалив кілька ферм і пару сіл, але на те були причини, то була війна. Дітей я не чіпав.

— Я чув інше, — сказав Тул.

Шукач заплющив очі і зітхнув.

— Ти думаєш, мені не насрати, що ти чув? — гримнув Доу. — Може, моє ім’я чорніше, ніж я заслуговую, сракачу!

— Я знаю, на що ти заслуговуєш, виродку!

— Годі! — рявкнув Тридуба, похмуро поглядаючи на дерево. — Майте хоч якусь повагу! Шукач правий. Гори залишились позаду, і тут назрівають неприємності. Відтепер жодних сварок. Жодних. Відтепер тільки тиша і спокій, як у зимовий ранок. Ми Імениті, і нас чекають серйозні справи.

Шукач кивнув, радий зрештою почути слушну думку.

— Поблизу бій, — мовив він, — напевно.

— Угу, — кинув Мовчун, хоча було складно визначити, з чим саме він погоджувався.

Тридуба досі не зводив очей з підвішаних тіл.

— Ти правий. Це те, на чому зараз нам потрібно зосередитись. Тільки на цьому й ні на чому іншому. Ми вистежимо тих, хто це зробив, і з’ясуємо, за що вони воюють. Якщо ми цього не зробимо, то пуття не буде.

— Той, хто це зробив, воює на боці Бетода, — мовив Доу. — Це одразу видно.

— Побачимо. Туле, Доу, зніміть цих людей і поховайте. Може, така робота остудить ваш запал.

Вони обмінялися косими поглядами, але Тридуба не звернув на це уваги.

— Шукачу, рознюхай, куди ділись ті, хто це зробив. Вийди на їхній слід, і ми завітаємо до них уночі — десь так, як завітали вони до цих людей.

— Ага, — відповів Шукач, охочий взятися за таку справу. — Завітаємо до них.

Шукач не міг нічого зрозуміти. Як для тих, хто влаштував колотнечу і мав би побоюватися, що їх вистежать, вони не надто переймалися замітанням власних слідів. Він вистежив їх заввиграшки — було їх там, мабуть, чоловік зо п’ять. Певно, вони спокійно почимчикували від підпаленої ферми, спустилися долиною біля річки і зникли у лісі. Сліди були такі чіткі, що він час від часу хвилювався, чи не заманюють його, бува, у пастку, спостерігають за ним із-за дерев, щоб потім теж повісити на гілляці. Проте, схоже, він помилявся, бо наздогнав їх саме перед сутінками.

Спершу Шукач відчув запах м’яса — смажили баранину. Потім почув їхні голоси — вони балакали, кричали, сміялись і навіть не намагалися дотримуватися тиші, тож їх було добре чути навіть через шум річки. Зрештою, він їх побачив: вони сиділи на галявині навколо великого багаття, над яким смажилась настромлена на рожен вівця, що її — тут і до ворожки не треба ходити — взяли у фермерів. Шукач зачаївся у кущах — тихо і непомітно, як годилось би зачаїтися їм. Він нарахував п’ятьох чоловіків — правильніше, чотирьох і одного пацана років чотирнадцяти. Вони всі спокійно сиділи, ніхто не стояв на варті, не виявляв жодної остороги. Шукачеві таке не вкладалося у голову.

— Вони просто сидять, — прошепотів він, повернувшись до привалу. — Просто сидять. Ні вартових, нічогісінько.

— Просто сидять? — перепитав Форлі.

— Ага. Всі п’ятеро. Сидять і регочуть. Мені це не подобається.

— Мені теж, — відказав Тридуба, — але те, що ми бачили на фермі, подобається мені ще менше.

— До зброї, — прошипів Доу. — Тільки до зброї.

Хоч раз Тул із ним погодився.

— До зброї, отамане. Провчимо їх.

Навіть Форлі цього разу не ратував за те, щоб утриматись від бійки, але Тридуба все одно на хвилину задумався, і ніхто не посмів його квапити. Відтак він кивнув.

— Отже, до зброї.

Чорного Доу неможливо побачити в пітьмі, принаймні доки він сам не захоче, щоб його побачили. Почути його теж неможливо, втім, крадучись поміж дерев, Шукач знав, що Доу десь поряд. Коли воюєш разом із кимось досить довго, такі речі стають зрозумілими. Ти вивчаєш хід їхніх думок і починаєш думати так само. Доу був поряд.

Але у Шукача було своє завдання. Він уже розрізняв обрис чоловіка, котрий сидів з правого краю, а його спина чорніла на тлі багаття. Шукач поки не надто заморочувався іншими. Він не заморочувався нічим, окрім свого завдання. Коли ти вирішив щось або твій отаман вирішує за тебе, потрібно йти до кінця і не озиратись, поки не виконав завдання. Час, який ти витратиш на роздуми, буде тим часом, впродовж якого тебе можуть убити. Так його вчив Лоґен, і він це добре засвоїв. Такі правила гри.

Шукач підкрадався все ближче і ближче, відчуваючи, як його обличчя гріє тепло вогню, а долоню холодить металеве руків’я ножа. Йому, як завжди, кортіло помочитись. Від цілі його відділяв усього один крок. Хлопець сидів до нього обличчям — якби він несподівано відірвався від м’яса, то помітив би наближення Шукача, але його увага була цілковито прикута до їжі.

— Ох! — скрикнув один із чоловіків.

Це означало, що в нього поцілив Доу і що йому був кінець. Шукач стрибнув вперед і встромив ножа своїй жертві в шию. Чоловік на якусь мить скочив, тримаючись за перерізану горлянку, зробив непевний крок вперед і впав додолу. Один із решти схопився з місця, впустивши недоїдену баранячу ногу на землю, аж тут йому у груди впилася стріла. То постарався Мовчун, який залишився біля річки. На якусь мить чоловік наче здивувався, а тоді упав на коліна, корчачись від болю.

Тепер їх залишилось усього двоє, при цьому хлопець досі сидів там, де і раніше, витріщаючись на Шукача із розкритим ротом, з якого виглядав шматок м’яса. Останній уцілілий чоловік просто стояв, тримаючи у руках довгий ніж і нервово дихаючи. Схоже, він різав ним баранину.

— Кидай зброю! — прогримів Тридуба.

Шукач тепер помітив отамана, який крокував до них, і металевий обід його великого круглого щита виблискував у світлі вогню. Чоловік закусив губу, позиркуючи то на Шукача, то на Доу, які поволі підступали до нього з боків. За мить він побачив Грозову Хмару, який виднівся у тіні дерев і здавався завеликим як для людини, а його велетенський меч виблискував у нього за плечем. Це чоловіка доконало. Він кинув ніж на землю.

Доу вискочив вперед, схопив його за руки і зв’язав їх у нього за спиною, а тоді опустив чоловіка навколішки біля вогню. Шукач повторив те саме з хлопцем, який міцно зціпив зуби і не зронив ні слова. Все це було зроблено за якусь мить, тихо і спокійно, як наказував Тридуба. Шукач окропив руки кров’ю, але робота є робота, тут діватись нікуди. Інші теж почали підтягуватись. Мовчун брьохав через річку, закинувши лук за плече. Проходячи мимо того, якого він підстрелив, він копнув його, але тіло не ворухнулось.

— Мертвий, — підсумував Мовчун.

Ззаду підійшов Форлі, позираючи на полонених. Доу не зводив зі свого в’язня пильного погляду.

— Отого я знаю, — мовив він неабияк вдоволено. — Ґроу Моква, так? Ну і ну! Ти у мене вже давно в голові крутишся!

Моква злісно втупився у землю. Він має вигляд нелюда, подумав Шукач. Якраз такі, як він, і можуть вішати фермерів.

— Еге, я Моква. А ваших імен можна й не питати! Коли стане відомо, що ви вбили кількох подушників короля, вас усіх прикінчать!

— Мене звуть Чорний Доу.

Моква різко звів голову, і за мить його щелепа відвисла.

— От блядь, — прошепотів він.

Хлопчина, який стояв на колінах поряд із ним, вирячив очі.

— Як? Чорний Доу? Той самий Чорний Доу, який… от блядь!

Доу поволі кивнув, розпливаючись у злій, убивчій посмішці.

— Ґроу Моква… Скільки ти всього начудив! Я багато думав про тебе, а тепер ти нарешті перед моїми ясними очима. — Він поплескав його по щоці. — І під рукою. Оце так пощастило!

Зв’язаний по руках і ногах, Моква відсмикнув голову наскільки міг.

— Я гадав, що ти в пеклі, Чорний Доу, клятий ти виродку!

— Я теж так гадав, але потім виявилось, що то північ від гір. У нас до тебе кілька запитань, перш ніж ти отримаєш по заслузі. Що то за король? Що ви для нього збираєте?

— Їбав я твої питання!

Тридуба зарядив йому збоку по голові. Коли Моква обернувся до Тридуба, Доу гепнув його з іншого боку. Так його голова і метлялася туди-сюди, аж поки він не згодився поговорити.

— З ким ви воюєте? — запитав Тридуба.

— Ми не воюємо! — кинув Моква, спльовуючи вибиті зуби. — Ви що мертві, що живі — один хрін! Не знаєте, що сталося, га?

Шукач спохмурнів. Йому це не подобалося. Схоже, поки їх не було, щось змінилося, а він знав із досвіду, що змін на краще не буває.

— Питатиму я, — відрізав Тридуба. — Ти тільки напружуй свій мозочок, щоб відповідати. Хто досі бореться? Хто ще не схилився перед Бетодом?

Незважаючи на свій стан, Моква засміявся.

— Нікого не залишилось! Боротьба скінчилась! Бетод тепер король. Король всієї Півночі! Кожен перед ним схиляється…

— Ми не схиляємось, — гримнув Тул Дуру, нагинаючись. — А що Стариган Ял?

— Мертвий!

— А Кісьба чи Хрипій?

— Мертвий раз і мертвий два, тупі уйобки! Бої тільки на Півдні! Бетод оголосив війну Союзу! Так-так! І, щоб ви знали, ми їх чавимо!

Шукач не знав, вірити цьому чи ні. Король? На Півночі ніколи не було короля. У ньому не було потреби, а якби й була, Бетода він обрав би в останню чергу. Та ще й війна з Союзом. Ну і дурість. Південці завжди кількісно переважали.

— Якщо тут не ведеться боротьба, — мовив Шукач, — то навіщо ви вбиваєте?

— Йди нахуй!

Тул так смачно ляснув його по обличчю, що той беркицьнувся на спину. Доу додав копняка зі свого боку, а тоді знову всадовив його рівно.

— За що ви їх убили? — спитав Тул.

— За податки! — крикнув Моква, з носа якого сочилася кров.

— Податки? — перепитав Шукач. Це було дивне слово, про значення якого він лише здогадувався.

— Вони відмовились платити!

— Хто ці податки стягує? — запитав Доу.

— Бетод, а хто ж іще? Він привласнив всю цю землю — розігнав клани і забрав її у своє володіння! Люди перед ним у боргу! Тож ми збираємо належне!

— Податки, га? Ця хуйня точно прийшла з Півдня! А якщо їм нічим заплатити? — запитав Шукач, якого аж вернуло. — Ви їх вішаєте, так?

— Якщо їм нічим заплатити, то ми можемо робити з ними що завгодно!

— Що завгодно? — Тул схопив Мокву за шию, стискаючи її своїм лапищем так, що у того ледь не вилазили очі. — Що завгодно? То тобі завгодно їх вішати?

— Годі, Грозова Хмаро, — мовив Доу, розліплюючи товсті пальці Тула і легенько відштовхуючи його вбік. — Годі, здорованю, тобі не годиться убивати чоловіка зв’язаним.

Він поплескав його по грудях, беручись за свою сокиру.

— Це робота для таких, як я.

Моква нарешті більш-менш оговтався від хвату Тула.

— Грозова Хмара? — прохрипів він, озираючись на них. — То ви у повному зборі, еге ж! Ти Тридуба, ти Мовчун, а он і Найслабший! То ви не коритесь, так? Які ж ви охуєнні молодці! А Дев’ятипалий де? Га? — глузував Моква. — Де Кривава Дев’ятка?

Доу розвернувся і провів великим пальцем по лезу сокири.

— Ліг у могилу, як ото зараз ляжеш ти. Ми почули все, що треба.

— Розв’яжи мене, виродку! — крикнув Моква, намагаючись звільнитися з мотузок. — Ти не кращий за мене, Чорний Доу! Ти викосив більше людей, ніж чума! Розв’яжи мене і дай клинок! Ну ж бо! Ти що, боїшся битися зі мною, боягузе? Боїшся дати мені шанс змагатися на рівних, га?

— Ти називаєш мене боягузом? — загарчав Доу. — Після того, як вбив дітей задля забави? Ти мав клинок, але ти його кинув. Це був твій шанс, от ним і треба було скористатись. Такі, як ти, не заслуговують на більше. Коли є що сказати путнього, краще кажи зараз.

— Та срав я на вас! — закричав Моква. — Срав на вас усіх…

Сокира Доу з усього розмаху врізалась йому межи очі, збивши його на спину. Якусь мить він ще смикався, а тоді завмер.

Жоден із них не відчув особливого жалю — навіть Форлі усього лише скривився, коли лезо вп’ялося у череп. Доу нагнувся і плюнув на труп, втім, Шукачеві було важко його звинувачувати. А от з хлопцем справа була складніша. Він витріщився на мерця великими, круглими очима, а тоді поглянув на них.

— Ви ті самі, — мовив він, — ті самі, кого переміг Дев’ятипалий?

— Еге, хлопче, — відказав Тридуба. — Ті самі.

— Я чув історії, історії про вас. Що ви зі мною зробите?

— Гарне питання, що тут скажеш, — буркнув Шукач про себе. Шкода, що він уже знав на нього відповідь.

— Він не може залишитися з нами, — сказав Тридуба. — Нам не потрібен зайвий клопіт і ризик.

— Він лише пацан, — мовив Форлі. — Ми могли би його відпустити.

Ідея була гарна, втім, не надто переконлива, і вони всі це знали. В очах хлопця зажевріла надія, але Тул поклав цьому кінець.

— Ми не можемо йому довіряти. Не в цих краях. Він розкаже комусь, що ми повернулись, і тоді на нас почнуть полювати. Цього не можна допустити. Крім того, він теж доклав рук до того звірства на фермі.

— Але який в мене був вибір? — спитав хлопець. — Який? Я хотів рушити на Південь! Хотів воювати із Союзом і заробити собі репутацію, але мене відправили сюди збирати податки. Якщо мій командир наказує щось, я мушу це виконувати, бо як інакше?

— Ніяк, — погодився Тридуба. — Ніхто не каже, що ти міг зробити щось інакше.

— Я не хотів брати в цьому участь! Я казав йому, щоб він відпустив малечу! Ви повинні мені вірити!

Форлі втупився у свої чоботи.

— Ми тобі віримо.

— Але ви все одно мене вб’єте, як худобу?

Шукач прикусив губу.

— Ми не можемо тебе ні взяти з собою, ні відпустити.

— Я не хотів брати участь. — Хлопець похнюпив голову. — Хіба це справедливо?

— Ні, — погодився Тридуба. — Це аж ніяк не справедливо. Але на тому світ стоїть.

Сокира Доу врізалась у потилицю пацана, і він розпластався ницьма. Шукач скривився і відвернувся. Він знав, що Доу зробив так навмисне, аби їм не довелося бачити обличчя хлопця. Ідея ніби була гарна, і він сподівався, що іншим це якось допомогло, але тому хлопчині було байдуже, як лежати — обличчям вгору чи обличчям вниз. Шукачеві зробилося майже так само зле, як на фермі.

Це був аж ніяк не найгірший день у його житті. І все ж паскудний.

Шукач спостерігав за рухом колони по дорозі, знайшовши гарне і непримітне місце поміж дерев. Він також подбав про те, щоб сісти з навітряного боку, бо, чесно кажучи, від нього трохи смерділо. Це була якась чудна процесія. З одного боку, вони виглядали як солдати, котрих щойно зібрали для посполитого рушення й одразу ж послали на битву. З іншого, з ними всіма щось було не так. Зброя здебільшого стара, а обладунки різношерсті. Ніби й марширують, але силувано і невпопад. Більшість із них були надто старими — сивоголовими і голомозими, щоб добре воювати, а інші взагалі безбородими, хлопчики та й годі.

Шукачу здавалось, ніби тут, на Півночі, нараз усі збожеволіли. Він замислився над тим, що сказав Моква, перш ніж Доу його вбив. Війна з Союзом. То ці вояки йшли на війну? Якщо так, то Бетод, схоже, мав небагатий вибір.

— Що таке, Шукачу? — запитав Форлі, коли той повернувся до привалу. — Що там відбувається?

— Люди. Озброєні, але не надто добре. Десь сотня або більше. В основному молодняк і старі, прямують на південний захід, — сказав Шукач, тицьнувши на дорогу.

Тридуба кивнув.

— У напрямку Енґлії. Отже, Бетод не жартує — він справді воюватиме з Союзом. Йому постійно мало крові. Він відправляє кожного, хто здатен тримати спис.

По суті, в цьому не було нічого дивного. Бетод ніколи не вдавався до півзаходів. Він ставив на карту все або нічого, і його не хвилювало, хто загине на цьому шляху.

— Кожного, — повторив Тридуба про себе. — Якщо шанка зараз перетнуть гори…

Шукач оглянув присутніх. Похмурі, стривожені, брудні обличчя. Він розумів, що Тридуба має на увазі, вони всі розуміли. Якби шанка з’явилися зараз, коли на Півночі не залишилося нікого, хто міг би їм дати відсіч, історія, що трапилася на фермі, видалася би дитячою забавкою.

— Ми повинні когось попередити! — вигукнув Форлі. — Ми повинні попередити людей!

Тридуба похитав головою.

— Ти чув, що сказав Моква. Що Ял, що Хрипій і Кісьба — всі дали дуба. Лежать в землі, мертві і холодні. Бетод — тепер король, король північан.

Чорний Доу скривився і відхаркнув на землю.

— Можеш плювати скільки хочеш, Доу, та факти зостаються фактами. Попереджати більше нікого.

— Хіба самого Бетода, — пробурмотів Шукач, як би неприємно це для нього не звучало.

— Тоді ми повинні сказати йому! — Форлі обвів їх відчайдушним поглядом. — Може, він і безсердечний виродок, але принаймні людина! Він кращий за плоскоголових, згодні? Ми повинні хоч когось попередити!

— Ха! — гаркнув Доу. — Ха! Ти гадаєш, він нас послухає, Найслабший? Ти забув, що він нам сказав? Нам і Дев’ятипалому? Ніколи не повертатись! Ти забув, наскільки він був близький до того, щоб нас уколошкати? Ти забув, наскільки сильно він ненавидить кожного з нас?

— Він нас боїться, — вставив Мовчун.

— Ненавидить і боїться, — буркнув Тридуба, — і недарма. Бо ми сильні. Імениті воїни, відомі люди. За такими, як ми, ладні піти інші.

Тул кивнув своїм головищем.

— Еге, щось я дуже сумніваюся, що нас у Карлеоні зустріли би із розпростертими обіймами. Хіба якщо обійматимуть ножами у спину.

— Я не сильний! — крикнув Форлі. — Я Найслабший, всім про це відомо! Бетодові нема чого мене боятися або ненавидіти. Я і піду!

Шукач глянув на нього, приголомшений. Решта зробила те саме.

— Ти? — перепитав Доу.

— Еге! Нехай я і не воїн, але й не боягуз! Я піду і поговорю з ним. Хто знає, може, він мене послухає.

Шукач стояв стовпом і витріщався на нього. Вони так давно не вдавались до будь-яких перемовин, що він навіть не розглядав їх як варіант.

— Може й вислухати, — пробурмотів Тридуба.

— Тебе він може і вислухати, Найслабший, — сказав Тул. — А може і до дідька вбити!

Шукач похитав головою.

— Це ризиковано.

— Нехай, але хіба воно того не варте?

Вони стривожено перезирнулися. Форлі однозначно проявив відвагу, але Шукачеві такий план не надто подобався. Покладатися на Бетода було нерозсудливо. Дуже нерозсудливо.

Але, як і сказав Тридуба, нічого іншого їм не залишилося.

Слова і пил

Курстер пританцьовував за колом, махаючи юрбі і посилаючи дівчатам повітряні поцілунки, а його довге золотисте волосся при цьому підскакувало на плечах. Натовп свистів, ревів та лементував, поки гнучкий молодик робив свій театралізований обхід. Він був адуанцем, офіцером Королівського полку.

«Місцевий хлопчина, і неабияк популярний».

Бремер дан Ґорст спирався на огорожу і спостерігав за танцями свого суперника примруженими очима. Його клинки виглядали незвично важкими, масивними і бувалими у бувальцях. Можливо, навіть занадто важкими, але, власне кажучи, Ґорст і сам виглядав надто важким, неповоротким: цей кремезний, товстошиїй бик більше скидався на борця, ніж на фехтувальника. Здавалось, що йому у цьому Турнірі навряд чи щось світить. Так, схоже, думала більшість публіки.

«Але ж я знаю краще».

Поряд букмекер оголошував ставки, приймаючи гроші від людей, що гомоніли довкруж. Практично всі ставили на Курстера. Ґлокта перехилився через лаву.

— Які зараз ставки на Ґорста?

— На Ґорста? — запитав букмекер. — Один до одного.

— Ставлю двісті марок.

— Вибач, друже, стільки я не покрию.

— Тоді сто марок зі ставкою п’ять до чотирьох[12].

Букмекер на якусь мить замислився і втупився у небо, так наче вираховував остаточну суму.

— Є.

Коли арбітр почав називати учасників, Ґлокта відкинувся на спинку лави, спостерігаючи, як Ґорст засукує рукава сорочки. Його руки були завтовшки як колоди, а жилаві м’язи аж випиналися, коли він стискав м’ясисті пальці. Розім’явши свою товсту шию, Ґорст узяв у секунданта клинки і зробив кілька пробних випадів. Юрба цього майже не помітила. Усі вітали Курстера, який саме займав своє. Але Ґлокта помітив.

«Він швидший, ніж здається. Значно швидший. І навряд чи вага цих клинків хоч якоюсь мірою йому заважає».

— Бремер дан Ґорст! — вигукнув арбітр, коли здоровань рушив зайняти своє місце.

З трибун долинули поодинокі оплески. Ніхто не вважав цього вайлуватого бика за фехтувальника.

— Почали!

Видовище було не з приємних. Ґорст відразу почав робити широкі, начебто недбалі помахи своїм важким довгим клинком, наче досвідчений дроворуб, котрий рубає колоди, голосно хекаючи з кожним ударом. Це було щось дивне. Здавалось, один чоловік на змаганні з фехтування, а інший б’ється не на життя, а на смерть.

«Тобі всього лише треба його зачепити, а не розтяти навпіл, ну!»

Проте згодом Ґлокта зрозумів, що могутні удари Ґорста були аж ніяк не такими незграбними, як могло здатися. Вони були добре прорахованими і надзвичайно точними. Курстер сміявся, відскакуючи від першого важкого удару, усміхався, ухиляючись від третього, але на п’ятий його посмішка безслідно щезла.

«І, схоже, повертатися не збирається».

Видовище було не з приємних.

«Але ж скільки в ньому сили».

Курстер відчайдушно ухилився від ще одного широкого, скісного удару.

«Сили цього випаду вистачило би, щоб стяти йому голову навіть затупленим клинком».

Фаворит публіки щосили намагався взяти ініціативу в свої руки, безперестанку б’ючи з усіх сил, але Ґорст із цим чудово справлявся. Він кректав, вміло відбиваючи уколи коротким клинком, а тоді знову загарчав, зі свистом опускаючи довгий. Ґлокта здригнувся, коли клинок з лунким брязкотом врізався у шпагу Курстера, вивернувши суперникові зап’ястя і заледве не вирвавши зброю з його пальців. Удар був такої сили, що Курстер відсахнувся, кривлячись від болю і потрясіння.

«Тепер я розумію, чому клинки Ґорста такі понищені».

Курстер всіляко ухилявся, відступаючи по колу, намагаючись уникнути стрімких атак, але здоровань був швидким.

«Занадто швидким».

Ґорст тепер вивчив свого суперника і безнастанно завдавав безжальних ударів, передбачаючи кожен його рух. Відступати було нікуди.

Два потужних випади відкинули бідного офіцера до краю кола, а різкий рубальний удар вирвав з його рук довгу шпагу, і та ввіп’ялася землю, шалено розгойдуючись вперед-назад. Курстер на мить хитнувся — очі широко розплющені, порожня рука тремтить, — коли Ґорст, ревнувши, пішов у наступ і з усього маху протаранив беззахисні ребра Курстера своїм важким плечем.

Ґлокта пирснув від сміху.

«Я ще не бачив, щоб фехтувальник літав».

Курстер дійсно зробив півсальто, перекидаючись у повітрі та вищачи, немов дівчинка, а тоді гепнувся на землю, метляючи руками й ногами, і проїхався на животі. Нарешті він, тихо постогнуючи, зупинився у піску за колом, за добрих три кроки від того місця, де Ґорст його вдарив.

Приголомшений натовп завмер, так що гиготіння Ґлокти, напевно, було чути навіть на останньому ряду. Курстерів тренер, вибігши із загорожі, обережно перевернув свого постраждалого учня. Молодик кволо сіпнувся, заскімлив і схопився за ребра. Ґорст якусь мить незворушно глянув на нього, а тоді стенув плечима і пішов на своє місце.

Курстерів тренер повернувся до арбітра.

— Перепрошую, — мовив він, — але мій учень не може продовжувати.

Ґлокта не міг стриматись. Йому довелось міцно затиснути рот руками. Все його тіло здригалося від сміху. Кожен напад реготу викликав болісну судому в шиї, але він на це не зважав. Натомість більшість публіки не бачила у цьому поєдинку нічого кумедного. Трибунами почало ширитись сердите бурчання. Коли тренер із секундантом виводили Курстера під руки, бурчання переросло у свист, а ще за якийсь час свист змінився хором злісних викриків.

Ґорст окинув публіку лінивим поглядом своїх примружених очей, а тоді стенув плечима вдруге і повагом побрів до загорожі. Ґлокта все ще гиготів, кульгаючи з арени, а його гаман помітно поважчав. Він уже давно так не веселився.

Університет знаходився у глухому районі Аґріонта, прямо у затінку Будинку Творця, де навіть пташки здавались старими і втомленими. Це була величезна, занехаяна старожитна будівля, поросла напівзасохлим плющем. Її вважали однією із найдавніших споруд міста.

«І недарма».

Покрівля провисла посередині, а місцями й зовсім ризикувала обвалитись. Граційні шпилі обсипались, і в будь-яку хвилину могли полетіти у занедбані сади. Нижній шар штукатурки на стінах забруднився і потріскався, а місцями цілі шматки її повідпадали, оголивши каміння і крихкий розчин. В одному місці від уламка водостоку вниз по стіні тягнулася велика коричнева пляма. Був час, коли вивчення наук приваблювало чи не найталановитіших людей Союзу, коли ця будівля вважалась однією з найвеличніших у місті.

«І Сульт ще каже, що Інквізиція втратила популярність».

Обабіч хирлявих воріт містилися дві статуї. Вони зображали двох старих — один тримав лампу, а інший показував на щось у книжці.

«Мудрість і прогрес, чи ще якась дурня».

Той, котрий показував на щось у книжці, втратив носа ще за минулого століття, а інший перехнябився і тримав лампу під дивним кутом, так неначе відчайдушно чіплявся за неї, щоб не впасти.

Ґлокта здійняв кулак і постукав у старовинні двері. Ті загриміли і помітно зрушились, ніби будь-якої миті могли злетіти з петель. Ґлокта зачекав. Чекати довелося доволі довго.

Несподівано пролунав гуркіт засувів, і одна половина дверей, похитуючись, прочинилася на кілька дюймів. У щілину просунулось ветхе обличчя, підсвічене куцою свічкою, затиснутою у зморщеній руці. Старі сльозливі очі, примружившись, оглянули Ґлокту зверху донизу.

— Так?

— Інквізитор Ґлокта.

— А, ви від архілектора?

Ґлокта здивувався, а за мить спохмурнів.

— Саме так.

«Вони не можуть бути настільки відрізані від світу, як здається. Він, схоже, знає, хто я такий».

Всередині панувала лячна темрява. Обабіч дверей стояли два величезні латунні канделябри, але без свічок і дуже запилені, так що тепер вони тьмаво виблискували у кволому світлі маленької свічки воротаря.

— Сюди, сер, — прохрипів старий і пошкандибав вперед, зігнувшись майже навпіл. Навіть Ґлокта спокійно встигав за ним, коли вони пхалися через морок.

Разом вони поплентались темним коридором. По один його бік знаходилися старезні вікна, шибки яких, зроблені із мнозтва маленьких шматочків скла, були настільки брудні, що і в найясніший день не пропускали достатньо світла. А зараз, коли близились понурі сутінки, на це годі було й сподіватись. Мерехтливий вогник свічки вихоплював із пітьми на протилежній стіні запилені картини — портрети блідих стариганів у чорних і сірих мантіях скажено дивилися зі своїх облущених рам, стискаючи зморшкуватими руками колби, шестерні та циркулі.

— Куди ми йдемо? — запитав Ґлокта за кілька хвилин бродіння мороком.

— Знавці вечеряють, — прохрипів воротар, поглянувши на нього безмежно втомленими очима.

Обідня зала Університету являла собою лунку печеру, яку із суцільної темряви виривали лише кволі вогники кількох згасаючих свічок. У велетенському каміні миготіло невеличке полум’я, кидаючи на сволоки неспокійні тіні. На всю довжину зали тягнувся затертий від тривалого використання обідній стіл, обабіч якого стояли хибкі крісла. За ним легко могли поміститись чоловік з вісімдесят, але зараз сиділо тільки п’ятеро. Всі вони тіснилися з одного боку, згуртувавшись біля каміна. Коли стукіт палиці Ґлокти прокотився луною по залі, вони облишили трапезування і з непідробною цікавістю глянули на гостя. Чоловік на чолі стола підвівся і поспішив назустріч, притримуючи однією рукою поділ своєї довгої чорної мантії.

— До вас відвідувач, — хрипко пояснив воротар, махнувши свічкою в бік Ґлокти.

— А, від архілектора! Я Сільбер, управитель Університету! — і він потиснув Ґлокті руку. Його товариші тим часом притьмом скочили на ноги, немов до них щойно прибув почесний гість.

— Інквізитор Ґлокта.

Він обвів поглядом збуджених старих.

«Варто визнати — прийом виявився значно теплішим, ніж я очікував. Втім, ім’я архілектора відкриває чимало можливостей».

— Ґлокта, Ґлокта, — пробурмотів один із старих, — десь я чув це ім’я.

— Ти про все десь чув, але ніколи не пам’ятаєш де, — глузливо зауважив управитель, на що йому відповіли стриманим сміхом. — Дозвольте мені познайомити вас із присутніми.

Він по черзі назвав чотирьох у чорних мантіях.

— Сауризин, наш Адепт-хімік. — Дебелий, розчухраний старий з попаленою, заплямованою мантією і дрібками їжі в бороді.

— Денка, Адепт-металознавець. — Помітно молодший за інших, хоч аж ніяк не молодий, зі зневажливою усмішкою на обличчі.

— Чайл, наш Адепт-механік. — Ґлокта ще не бачив людини з такою великою головою і водночас таким дрібним личком. Особливо величезними у нього були вуха, зарослі сивим волоссям.

— І Канделау, Адепт-анатом. — Ним виявився сухорлявий, довгошиїй стариган, в окулярах, що примостилися на дзьобатому носі.

— Будь ласка, інквізиторе, приєднуйтесь, — мовив управитель, вказавши на порожній стілець, втиснутий між двох Адептів.

— Келих вина? — догідливо запитав Чайл з манірною усмішкою на тонких вустах, тут же нахиляючись із графином і наливаючи вино у келих.

— Дякую.

— Ми саме обговорювали відносну цінність наших різнобічних галузей досліджень, — пробурмотів Канделау, споглядаючи Ґлокту крізь свої блискучі окуляри.

— Як завше, — простогнав управитель.

— Звичайно, єдиною цариною, вартою детального вивчення, є людське тіло, — продовжив Адепт-анатом. — Спершу слід пізнати загадки світу внутрішнього, а тоді вже звертати свою увагу на світ зовнішній. У кожного є тіло, інквізиторе. Знання про те, як його можна зцілити чи занапастити, становлять для нас усіх найвищий інтерес. Саме людське тіло є моїм фахом.

— Тіла! Тіла! — заскиглив Чайл, стиснувши тонкі губи і соваючи їжу по тарілці. — Ми, взагалі-то, за столом!

— Еге! Ти засмучуєш інквізитора своїми дурними балачками!

— О, мене нелегко засмутити, — Ґлокта вишкірився, нахилившись над столом, щоб Адепту-металознавцю було добре видно відсутність зубів. — Моя служба в Інквізиції вимагає поглибленого знання анатомії.

Запала незручна тиша, а тоді Сауризин взяв тарілку з м’ясом, пропонуючи присутнім. Ґлокта поглянув на червоні шматочки, що блищали на тарілці, й облизав свої порожні ясна.

— Ні, дякую.

— Це правда? — запитав тихим голосом Адепт-хімік, дивлячись зверх м’яса. — Фінансування збільшать? Тепер, коли закінчилась ця катавасія з мерсерами?

Ґлокта насупив брови. Усі дивилися на нього, чекаючи на відповідь. Один зі старих Адептів завмер із вилкою на півдорозі до рота.

«Так ось воно що. Гроші. Але чому вони очікують грошей від архілектора?»

Важка тарілка з м’ясом починала дрижати.

«Що ж… принаймні вони будуть мене слухати».

— Гроші можуть виділити, якщо, звісно, будуть результати.

Столом пробігло тихе бурмотіння. Адепт-хімік обережно опустив тарілку тремтячою рукою.

— Я останнім часом мав помітний успіх із кислотами…

— Ха! — насмішкувато озвався Адепт-металознавець. — Результати! Інквізитора цікавлять результати! Коли я доведу до ладу свої сплави, вони будуть міцнішими за сталь!

— Завжди ті сплави! — зітхнув Чайл, звертаючи свої крихітні очі до стелі. — Ніхто більше не цінує правильне інженерне мислення!

Троє інших Адептів збиралися накинутись на нього, але управитель встряв першим.

— Прошу, панове! Інквізитора не цікавлять наші дрібні незгоди! У кожного буде час розповісти про своє останнє досягнення і довести його переваги. Це не змагання, правда ж, інквізиторе?

Усі звернули свої очі на Ґлокту. Він повільно обвів поглядом старі, нетерплячі обличчя, але промовчав.

— Я розробив пристрій для…

— Мої кислоти…

— Мої сплави…

— Загадки людського тіла…

Ґлокта перервав їх.

— Взагалі-то, наразі мене здебільшого цікавить царина… так би мовити, вибухових речовин…

З крісла зірвався Адепт-хімік.

— Це моя царина! — вигукнув він, обводячи своїх колег переможним поглядом. — Я маю зразки! Проби! Ходімте за мною, інквізиторе! — Він кинув свій ніж на тарілку і попрямував до дверей.

Лабораторія Сауризина була майже цілковито такою, як і слід було сподіватися. Довга кімната зі склепінчастою стелею, на якій то тут, то там виднілись чорні кола та смуги сажі. Більшу частину стін займали полиці, завалені розмаїтими коробками, бутлями та пляшками, кожна з яких містила різні порошки, рідини чи стержні із незнайомого металу. Все це добро було стояло абияк, а на більшості ємностей не було навіть ярликів.

«Схоже, порядок тут не у пріоритеті».

Лави посеред кімнати перебували у ще більшому безладі, завалені горами скляного та мідного мотлоху брунатного кольору: пробірками, колбами і тиглями, а також лампами, в одній з яких палав відкритий вогонь. Здавалося, що все це може будь-якої миті завалитись, оббризкуючи нещасливця смертельними киплячими отрутами.

Адепт-хімік взявся копирсатись посеред цього хаосу, наче кріт у лабіринті ходів.

— Так-так, — примовляв він, посмикуючи однією рукою свою брудну бороду, — порох має бути десь тут…

Ґлокта пошкутильгав до кімнати вслід за ним, підозріло оглядаючи сплетіння трубок, що оточувало його зусібіч. Він наморщив носа. У повітрі висів огидний, їдкий запах.

— Є! — радісно вигукнув Адепт, розмахуючи запиленою пляшкою, наполовину заповненою чорними гранулами. — Він розчистив місце на одній із лав — від одного помаху його м’ясистої руки скло та метал із брязкотом злетіли на підлогу. — Ця штука страшенно рідкісна, інквізиторе, страшенно рідкісна! — Він вийняв корок і надсипав смужку чорного порошку на дерев’яну лаву. — Небагато людей мали щастя побачити цю штуку в дії! Дуже небагато! От-от ви станете одним із них!

Ґлокта завбачливо відступив назад — він досі яскраво пам’ятав розміри діри в стіні Великої вежі.

— Я сподіваюсь, така відстань безпечна?

— Абсолютно, — запевнив Сауризин, обережно простягаючи палаючу свічку у витягнутій руці і торкаючись нею одного кінця смужки пороху. — Немає жодного ризи…

Щось гучно ляснуло, і повітря сповнилось фонтаном білих іскор. Адепт-хімік відскочив, ледь не врізавшись у Ґлокту, і впустив свою запалену свічку на підлогу. Пролунав другий, ще голосніший ляскіт, і знову здійнявся фонтан іскор. Лабораторію заповнив неприємний запах. Порох сліпуче спалахнув і бахнув, потім тихо зашипів — і все.

Сауризин замахав перед своїм обличчям довгим рукавом мантії, намагаючись розвіяти щільний дим, що оповив кімнату.

— Вражає, інквізиторе, правда? — запитав він, перш ніж на нього напав кашель.

«Та не дуже».

Ґлокта загасив чоботом усе ще палаючу свічку і рушив крізь морок до лави. Змахнув ребром долоні купку сірого попелу. На поверхні дерева залишився довгий, чорний слід, та й по всьому. Найбільш вражаючий ефект справляли смердючі випари, які вже починали дерти горло Ґлокті.

— Ця штука, безумовно, виділяє багатенько диму, — прохрипів інквізитор.

— Авжеж, — гордо прокашляв Адепт, — і смердить так, що мамо рідна.

Ґлокта роздивлявся чорний слід на лаві.

— Якби хтось роздобув досить велику кількість цього порошку, то чи зміг би він, скажімо, пробити діру у стіні?

— Мабуть… якщо зібрати цілу купу, тоді хтозна-чого б вдалося досягнути? Але наскільки мені відомо, такого ще ніхто не робив.

— А якби стіна була, скажімо, чотири фути завтовшки?

Адепт спохмурнів.

— Можливо, але для цього знадобляться цілі бочки пороху! Цілі бочки! Стільки не знайдеться в усьому Союзі, та й навіть якби знайшлося, вартість була би захмарною! Прошу зрозуміти, інквізиторе, що складники потрібно везти з далекого півдня Канти, і навіть там вони є рідкістю. Я, звісно, був би радий провести дослідження, але це потребуватиме суттєвого фінансування…

— Дякую ще раз, що приділили мені час.

Ґлокта розвернувся і крізь поріділий дим пошкутильгав до дверей.

— Я нещодавно досягнув значних успіхів з кислотами! — вигукнув Адепт ламким голосом. — Їх вам теж варто побачити! — Він важко вдихнув. — Передайте архілектору… значних успіхів!

Адепта схопив черговий напад кашлю, і Ґлокта щільно зачинив за собою двері.

«Марна трата часу. Наш Баяз не міг протягти у ту кімнату бочки пороху. А навіть якби міг, це ж скільки було би диму, скільки смороду! Марна трата часу».

В коридорі зовні чатував Сільбер.

— Можливо, показати вам іще щось, інквізиторе?

Ґлокта на мить задумався.

— У вас хтось знається на магії?

Управитель зціпив зуби.

— Ви, звісно, жартуєте. Мабуть…

— Ні, мене цікавить саме магія.

Сільбер звузив очі.

— Ви повинні розуміти, що ми — наукова інституція. Практика так званої магії була би вельми… недоречною.

Ґлокта відповів йому похмурим поглядом.

«Я не прошу тебе дістати чарівну паличку, дурню».

— З історичної точки зору, — роздратувався інквізитор, — маги там і тому подібне. Баяз!

— A-а, з історичної точки зору, зрозумів. — Напружене обличчя Сільбера дещо розслабилось. — У нашій бібліотеці є доволі багато старовинних текстів. Деякі з них датовані періодом, коли магія вважалась… менш дивовижною.

— Хто зможе мені допомогти?

Управитель звів брови.

— Боюсь, що Адепт-історик трохи… е-е… застарий для цього.

— Я хочу з ним поговорити, а не фехтувати.

— Звичайно, інквізиторе, ходімо.

Ґлокта вже було взявся за ручку старезних дверей, оббитих чорними нютами, коли це Сільбер схопив його за руку.

— Ні! — скрикнув він, відводячи Ґлокту до сусіднього коридору. — Книгосховище тут.

Адепт-історик, здавалося, і сам був історичним реліктом. Обвисла, напівпрозора шкіра на його старечому обличчі нагадувала маску. На голові стирчало доволі поріділе волосся. Його було вчетверо менше, ніж потрібно, зате кожна волосина була вчетверо довшою, ніж звичайно. Навдивовижу довгі брови стирчали навсібіч, наче котячі вуса. Роззявлений рот був поморщений, кволий і беззубий, а руки скидалися на побрижені рукавиці, взяті у старшого брата. І лише в його очах, якими він уважно дивився на Ґлокту й управителя, залишалися якісь ознаки життя.

— У нас відвідувачі, так? — прокректав старий, очевидно звертаючись до великого чорного крука на столі.

— Це інквізитор Ґлокта! — заволав управитель, нахиляючись поближче до вуха старого.

— Ґлокта?

— Від архілектора!

— Справді?

Знавець історії прищурено вдивлявся своїми старезними очима.

— Він трохи глухуватий, — пробурмотів Сільбер, — але ніхто не знає ці книги краще за нього. — Управитель на мить замислився, озираючи нескінченні стелажі, що губилися у мороці. — Їх взагалі ніхто інший не знає.

— Дякую, — мовив Ґлокта.

Управитель кивнув і рушив до сходів. Ґлокта зробив крок до старого, коли нараз крук зістрибнув зі стола, злетів, гублячи пір’я, і взявся несамовито кружляти під стелею. Тамуючи біль, Ґлокта відсахнувся.

«Я був певен, що це кляте опудало».

Він з осторогою спостерігав за птахом, доки той не примостився на одній із полиць і завмер, втупившись у нього своїми блискучими жовтими очима-намистинками.

Ґлокта підсунув стілець і майже впав на нього.

— Я хочу дізнатись про Баяза.

— Баяз, — пробурмотів старий Адепт. — Це, звісно, перша літера в алфавіті старої мови.

— Я цього не знав.

— Світ переповнений тим, чого ви не знаєте, молодий чоловіче. — Птах несподівано різко каркнув, і порошну тишу книгосховища протяло страхітно гучне відлуння. — Переповнений.

— Тоді розпочнімо мою освіту. Мене цікавить чоловік на ймення Баяз. Перший з-поміж магів.

— Баяз. Великий Джувенс дав це ім’я своєму першому учню. Одна літера — одне ім’я. Перший учень — перша літера алфавіту, розумієте?

— Стараюсь з усіх сил. І що, він справді існував?

Старий Адепт скривився.

— Безумовно. Хіба у вас замолоду не було вчителя?

— На жаль, був.

— Хіба він не вчив вас історії?

— Він намагався, але мою голову займали фехтування та дівчата.

— A-а. Я вже давно втратив інтерес до цього діла.

— Я теж. Повернімось до Баяза.

Старий зітхнув.

— Давним-давно, ще до Союзу, Міддерланд складався з купи дрібних королівств, які часто між собою воювали — одним у майбутньому судився розквіт, іншим — занепад. Одним із таких королівств правив такий собі Харод, який пізніше став відомий як Харод Великий. Гадаю, ви про нього чули?

— Звісно.

— Баяз прийшов до тронного залу Харода і пообіцяв, що зробить його королем усього Міддерланду, якщо той слухатиметься мага. Харод, який був молодим і впертим, не повірив йому, але Баяз зламав обідній стіл своїм мистецтвом.

— Магією, так?

— Так оповідають. Харод був вражений…

— Ну, зрозуміло.

— …і погодився прийняти пораду мага…

— А саме?

— Заснувати свою столицю тут, в Адуа. Помиритися з одними сусідами, піти війною на інших, а також — коли і як це робити. — Старий прищурився на Ґлокту. — Я розказую чи ви?

— Ви.

«І бачу, квапитися тобі нікуди».

— Баяз дотримав свого слова. Зрештою, Міддерланд було об’єднано, Харод став його першим верховним королем і з’явився Союз.

— А далі що?

— Баяз служив головним радником Харода. Наші закони і статути, як і весь наш державний устрій вважаються творінням його рук. З тих давніх часів мало що змінилось. Він заснував Ради, Закриту і Відкриту, він же створив Інквізицію. Після смерті Харода Баяз покинув Союз, але пообіцяв одного дня повернутись.

— Зрозуміло. Що з цього правда, як ви гадаєте?

— Складно сказати. Маг? Чарівник? Чаклун? — Старий поглянув на мерехтливий вогник свічки. — Для дикуна ця свічка може здатись магією. Межа, що розділяє магію й обман, тонка, еге ж? Втім, те, що Баяз у свій час був добрим спритником, це факт.

«Це все нікуди не годиться».

— А що було до того?

— До чого?

— До Союзу. До Харода.

Старий стенув плечима.

— Літописання було не в пріоритеті у темні віки. Весь світ поринув у хаос після війни між Джувенсом і його братом Канедіасом…

— Канедіасом? Майстром Творцем?

— Еге.

«Канедіас. Він дивиться зі стін моєї маленької кімнати у підвалі під чарівною садибою Северарда. Джувенс мертвий, а його одинадцять учнів-магів йдуть за нього мститися. Цю байку я знаю».

— Канедіас, — пробурмотів Ґлокта, а у його голові зринув яскравий образ темної постаті на тлі полум’я. — Майстер Творець. Він існував?

— Складно сказати. Гадаю, він знаходиться десь посередині між міфом та історією. Мабуть, щось правдиве в ньому є. Хтось же мав побудувати ту здоровецьку вежу, га?

— Вежу?

— Будинок Творця!

Старий обвів жестом кімнату.

— Кажуть, він також збудував усе це.

— Що, бібліотеку?

Старий розсміявся.

— Весь Аґріонт або принаймні ту основу, із якої він проріс. І Університет також. Він збудував його і призначив перших Адептів, щоб вони допомагали йому з працями та досліджували природу речей. О так, усі ми — послідовники Творця, хоча я сумніваюсь, що це знає решта. Творця більше нема, втім, його справа живе далі, чи не так?

— Можна і так сказати. Куди він подівся?

— Ха. Загинув. Ваш товариш Баяз його вбив.

Ґлокта здійняв брову.

— Невже?

— Так оповідають. Хіба ви не читали «Падіння майстра Творця»?

— Цю дурню? Я вважав, то все вигадки.

— Так і є. Дивовижна маячня, але заснована на писаннях того часу.

— Писаннях? Такі речі доживають до нашого часу?

Старий звузив очі.

— Деякі доживають.

— Деякі? У вас вони тут є?

— Одне з них є.

Ґлокта впився в старого очима.

— Несіть.

Старий папір захрускотів, коли Адепт-історик обережно розгорнув сувій і розстелив його на столі. Пергамент був жовтим і пом’ятим, зі загрубілими від часу краями, а його поверхню вкривало щільне, нерозбірливе письмо: чудні знаки, які здавались зовсім незрозумілими в очах Ґлокти.

— По-якому тут написано?

— Це стара мова. Її зараз мало хто знає.

Старий вказав на перший рядок.

— Тут написано: «Опис падіння Канедіаса, третій із трьох».

— Третій із трьох?

— Мабуть, мається на увазі, що це третій з-поміж трьох рукописів.

— А де інші два?

— Втрачені.

— Гм.

Ґлокта вдивився у нескінченну пітьму стелажів.

«Я взагалі дивуюсь, що тут можна щось знайти».

— А про що йдеться у цьому?

Старезний бібліотекар зігнувся над дивним письмом, яке слабо освітлювала одна мерехтлива свічка, і почав водити тремтячим пальцем по пергаменту, мовчки ворушачи губами.

— Їхня лють була безмірною.

— Що?

— Так починається оповідь. Їхня лють була безмірною. — Він продовжив неспішно читати. — Маги гнались за Канедіасом, змусивши втікати вірних йому. Вони увірвались у його фортецю, руйнуючи його будівлі і вбиваючи його слуг. Сам же Творець, сильно поранений у битві зі своїм братом Джувенсом, сховався у Будинку. — Старий розгорнув сувій трохи далі. — Дванадцять днів і дванадцять ночей зганяли маги свою лють на дверях, але так і не змогли залишити на них навіть подряпини. Тоді Баяз знайшов лазівку… — Адепт роздратовано змахнув рукою над пергаментом. Від сирості або чогось іще знаки в наступному фрагменті розпливлись. — Я не можу цього розібрати… здається, тут щось про дочку Творця.

— Ви впевнені?

— Ні! — випалив старий. — Тут цілого шматка не вистачає!

— Тоді пропускайте! Що там далі є зрозумілого?

— Зараз подивимось… Баяз пішов за Творцем на дах і скинув його вниз. — Старий голосно прокашлявся. — Творець упав, охоплений вогнем, і розбився об міст. Маги все перевернули, але так і не знайшли Сімені.

— Сімені? — запитав спантеличений Ґлокта.

— Це все, що тут написано.

— Що це в біса означає?

Старий відкинувся на спинку крісла, очевидно, насолоджуючись цією рідкісною можливістю, коли він міг поговорити про те, що було його фахом.

— Кінець епохи міфу, початок епохи розуму. Баяз, маги — вони символізують порядок. Творець — це богоподібна постать: він уособлює забобони, неуцтво чи щось таке. Але десь у ньому повинна бути правда. Зрештою, хтось побудував ту здоровецьку вежу, — і він зайшовся хрипким, старечим сміхом.

Ґлокта не мав бажання зауважувати, що Адепт вже відпускав цей самий жарт усього кілька хвилин тому.

«При цьому він і тоді не був смішним. Повторення — прокляття старих».

— А як щодо Сімені?

— Магія, таємниці, сила? Це все метафора.

«Метафорами архілектора не вразиш, тим паче поганенькими».

— Більше там нічого немає?

— Ще трохи є, зараз подивимось. — Адепт-історик повернувся до письма. — Він розбився об міст, вони шукали Сім’я…

— Так, так.

— Терпіння, інквізиторе. — Його кволий палець провів по символах. — Вони опечатали Будинок Творця, а тоді поховали загиблих, разом з Канедіасом і його дочкою. Це все.

Він придивився до сторінки, затримавши палець над кількома останніми літерами.

— І Баяз забрав ключ. Кінець.

Ґлокта звів брови.

— Що? Що там було в кінці?

— Вони опечатали двері, поховали загиблих, і Баяз забрав ключ.

— Ключ? Ключ до Будинку Творця?

Знавець історії знову прищурено вглядівся у текст.

— Так написано.

«Ключа немає. Та вежа стояла опечатана століттями, всі про це знають. Наш самозванець не матиме ключа, я в цьому певен».

Ґлокта поволі розплився в посмішці.

«Це дрібна, дуже дрібна зачіпка, але за правильних обставин, за правильної подачі цього може виявитися достатньо. Архілектор буде задоволений».

— Я це візьму з собою.

Ґлокта підсунув стародавній сувій і почав його згортати.

— Що? — Очі Адепта округлились від жаху. — Це неможливо! — Він, похитуючись, підвівся з крісла, ще важче, аніж це зробив би Ґлокта. Крук також зіскочив з місця, заляскав крилами під стелею і грізно закаркав, але Ґлокта не зважав на обох.

— Ви не можете його забрати! Він безцінний! — прохрипів старий, безнадійно намагаючись вхопити сувій.

Ґлокта розкинув руки в сторони.

— Спиніть мене! Ну ж бо! Я з радістю на це подивлюсь! Можете собі уявити? Як ми, двоє калік, борсаємось поміж стелажів, тягаючи цей старий шмат паперу взад-вперед, а пташка зверху сере нам на голову? — Він загиготів сам до себе. — Це виглядатиме не дуже гідно, чи не так?

Адепт-історик, змучений своїми жалюгідними спробами і важко дихаючи, повалився назад на крісло.

— Усім тепер начхати на минуле, — прошепотів він. — Люди не розуміють, що без минулого не може бути майбутнього.

«Яка глибока думка!»

Ґлокта сховав згорнутий сувій у кишеню плаща і розвернувся, щоб іти.

— Хто наглядатиме за минулим, коли мене не стане?

— Яка різниця? — кинув Ґлокта, кульгаючи до сходів. — Головне, щоб це був не я.

Видатні таланти брата Лонґфута

Щоранку впродовж тижня Лоґена будив галас натовпу. Його виривали зі сну вдосвіта — гармидер був такий, наче десь поблизу відбувалася битва. Першого разу він так і подумав, але тепер вже знав, що це був просто їхній ідіотський спорт. Закрите вікно трохи приглушувало шум, але натомість ставало нестерпно спекотно. Доводилося вибирати: спати похапцем, чи не спати взагалі. Тож він залишав вікно відкритим.

Лаючись, Лоґен протер очі, і витяг себе з ліжка. Ще один спекотний, стомливий день у місті Білих Веж. В дорозі, в дикій глушині, він не встигав розплющити очі, як одразу ж нашорошував вуха, але тут все було інакше. Нудьга і спека робили його повільним і лінивим. Лоґен побрів через вітальню, широко позіхаючи і потираючи рукою підборіддя. І нараз спинився.

У вітальні на нього чекав незнайомець. Він стояв біля вікна, освітлений променями сонця, склавши руки за спиною. Це був маленький, худорлявий чоловік з гулястою головою, з коротко підстриженим волоссям і в дивному, добряче потріпаному одязі — вилинялому мішкуватому шматку тканини, кілька разів обгорнутому навколо його тіла.

Перш ніж Лоґен відкрив рот, чоловік обернувся і спритно підскочив до нього.

— А ви хто? — поцікавився він.

Його усміхнене обличчя було сильно засмаглим та обвітреним і нагадувало зморщену шкіру на заношеній парі чобіт. Через це визначити вік чоловіка було неможливо. Йому могло бути від двадцяти п’яти до п’ятдесяти.

— Дев’ятипалий, — пробурмотів Лоґен, з осторогою відступаючи на крок до стіни.

— Дев’ятипалий, так.

Коротун подався вперед і обхопив руку Лоґена своїми долонями, міцно її стиснувши.

— Для мене величезна честь, — мовив він, заплющивши очі і кланяючись, — познайомитись з вами.

— Ви про мене чули?

— На жаль, ні, але всі Божі створіння варті найглибшої пошани. — Він ще раз вклонився. — Я брат Лонґфут, мандрівник славетного Ордену навігаторів. Небагато знайдеться країв під сонцем, де не ступала моя нога. — Він вказав на поношені чоботи, а тоді розкинув руки в сторони. — Від гір Тонда до пустель Шаміра, від рівнин Старої Імперії до срібних вод Тисячі островів, увесь світ — мій дім! Воістину!

Він добре володів мовою північан — мабуть, навіть краще за самого Лоґена.

— На Півночі ви теж були?

— Один раз, замолоду, але недовго. Тамтешній клімат здався мені жорсткуватим.

— Ви добре говорите по-нашому.

— Є небагато мов, якими я, брат Лонґфут, не спілкуюся. Невимушене знання мови — лише один із моїх багатьох видатних талантів. — Чоловік заусміхався. — Бог мене воістину благословив, — додав він.

Лоґен задумався, чи це не якийсь заготовлений жарт.

— Чому ви тут?

— По мене послали!

В його темних очах заграли іскорки.

— Послали?

— Атож! Мене хотів бачити Баяз, Перший з-поміж магів! По мене послали, і я прийшов! Такий мій звичай! В обмін на мої видатні таланти до казни ордену зробили надзвичайно щедрий внесок, хоч я прийшов би і без того. Справді, і без того!

— Невже?

— Атож!

Коротун відійшов і, потираючи руки, почав у неабиякому темпі намотувати кімнатою кола.

— Це завдання однаковою мірою свідчить як про славу нашого ордену, так і його не менш уславлену жадібність! І серед усіх навігаторів Світового кола саме я… я був обраний для цієї місії! Я, брат Лонґфут! Я, і ніхто інший! Хто у моєму становищі, з моєю репутацією, міг би противитись такому виклику?

Він зупинився перед Лоґеном й очікувально глянув на нього, немов бажаючи почути відповідь на запитання.

— Е-е…

— Тільки не я! — вигукнув Лонгфут, повертаючись до кружляння кімнатою. — Я не противився! Чого б це? Інакше то був би не я! Мандрівка до самого краю Земного кола? Яка чудова історія! Яке натхнення для інших! Який…

— До краю Земного кола? — запитав Лоґен насторожено.

— Знаю! — дивак поплескав його по руці. — Ми обидва в захваті!

— Це, мабуть, наш навігатор. — Баяз виринув зі своєї кімнати.

— Саме так. Брат Лонґфут, до ваших послуг. А ви, насмілюся припустити, не хто інший, як мій славетний працедавець, Баяз, Перший з-поміж магів.

— Так і є.

— Для мене це величезна честь, — викрикнув Лонгфут, стрибаючи вперед і хапаючи мага за руку, — познайомитись з вами!

— Навзаєм. Сподіваюсь, ваша подорож була приємною.

— Для мене подорожі завжди приємні! Завжди! Що мене стомлює, то це перерви між ними. О так! — Баяз кинув на Лоґена похмурий погляд, але той лише стенув плечима. — Дозвольте запитати, коли почнеться наша мандрівка? Я вже не можу дочекатися!

— Скоро, сподіваюсь, до нас ще повинен приєднаєтеся останній член експедиції. Нам потрібно буде найняти судно.

— Звичайно! Я з превеликим задоволенням це виконаю! Який курс повідомити капітанові?

— На захід через коло Морів у Старикси, а тоді у Калкіс, що у Старій Імперії. — Коротун всміхнувся і низько вклонився. — Вас це влаштовує?

— Так, але кораблі тепер рідко ходять до Калкіса. Нескінченні війни Старої Імперії зробили тамтешні води небезпечними. На жаль, там процвітає піратство. Не кожен капітан згодиться туди пливти.

— Це мало би переконати. — Баяз кинув свій пухкий гаман на стіл.

— Згоден.

— Потурбуйтеся, щоб корабель був швидким. Коли ми будемо готові, я не хочу гаяти жодної хвилини.

— У цьому можете не сумніватись, — мовив навігатор, беручи важкеньку торбинку, набиту монетами. — Плавати на длявих суднах це не для мене! О ні! Я знайду для вас найшвидший корабель в Адуа! Так! Він летітиме, наче подих Господа! Він стрибатиме по хвилях, наче…

— Вистачить просто швидкого.

Маленький чоловічок вклонився.

— Час відплиття?

— В межах місяця. — Баяз глянув на Лоґена. — Чому б тобі не піти з ним?

— Га?

— Так! — вигукнув навігатор, — ми підемо разом!

Він схопив Лоґена за лікоть і потягнув до дверей.

— Я очікую на решту, брате Лонґфуте! — кинув Баяз їм услід.

Навігатор обернувся у дверях.

— Решта буде, можете не сумніватись. Нюх на ціну, здібність до торгів і непохитна рішучість у перемовинах! І це лише три, — він широко всміхнувся, — з-поміж моїх видатних талантів!

— Ця Адуа — надзвичайне місце. Справді. Мало міст можуть до нього дорівнятись. Можливо, Шаффа — вона більша, але надто запилюжена. Вестпорт і Дагоска теж, безперечно, мають свої принади. Дехто вважає найкрасивішим у світі містом Оспрію з її гірськими схилами, але, щоб ви знали, серце брата Лонґфута належить великому Таліну. Ви були там, майстре Дев’ятипалий, бачили це шляхетне поселення?

— Е-е…

Лоґен був зосереджений на тому, щоб не відстати від коротуна, котрий петляв крізь безкінечний потік людей.

Лонґфут спинився так раптово, що Лоґен ледь його не збив із ніг. Навігатор обернувся, здійнявши руки, і замріяно задивився в далечінь.

— Талін на заході сонця, коли дивишся на нього з океану! Повірте мені, я бачив у житті багато дивовижних речей, але це — найпрекрасніше видовище в цілому світі. Ой, як виграє сонце на незліченних каналах, на блискучих куполах цитаделі Великого герцога, на витончених палацах великих купців! Де закінчується сяюче море і починається сяюче місто? Ах! Талін!

Він розвернувся і знову помчав вперед, а Лоґен поспішив за ним.

— Проте ця Адуа, безумовно, гарне місце, і вона з року в рік тільки більшає. З часу мого останнього візиту тут змінилося чимало, ой чимало. Колись були тільки пани і простолюдини. Панам належала земля, тож вони мали гроші, а відтак і владу. Ха! Все просто, бачите?

— Ну… — Лоґен ледь бачив далі спини Лонґфута.

— Але тепер у них з’явився цілий торгівельний клас. Купці, банкіри, і так далі. Вони усюди. Їх цілі армії. Тепер простолюдини можуть бути багачами, розумієте? А у багатого простолюдина є влада. То хто він тепер — простолюдин чи пан? Чи, може, щось третє? Ха! Усе раптом ускладнилось, еге ж?

— Е-е…

— Стільки багатства. Стільки грошей. І водночас купа бідноти, правда? Стільки жебраків, стільки убогих. Ненормально, коли крайня бідота й багачі живуть пліч-о-пліч, і все ж це чудове місто, і воно увесь час росте.

— Як на мене, то тут надто людно, — пробурмотів Лоґен, зіткнувшись із кимось плечем, — і надто спекотно.

— Ха! Людно? Ви називаєте це «людно»? Вам треба відвідати великий храм у Шаффі за ранкової молитви! Або велику площу перед палацом Імператора, коли на торги виводять нових рабів! І спекотно? Це, по-вашому, «спекотно»? В Ул-Саффайні, що на далекому півдні Гуркула, влітку стає так гаряче, що на порозі хати можна смажити яйце. Правду кажу! Сюди.

Він прослизнув крізь безкінечний натовп у вузький провулок.

— Цей шлях найшвидший!

Лоґен вхопив навігатора за руку.

— Ви хочете піти туди? — Він вдивився у морок. — Ви впевнені?

— Ви сумніваєтесь? — запитав Лонгфут, несподівано нажаханий. — Невже ви можете у мені сумніватись? Серед усіх моїх видатних талантів найперший — це здібність до навігації! Саме за цей талант, понад усі інші, Перший з-поміж магів зробив такий щедрий внесок до казни ордену! Невже ви могли… але заждіть.

Він здійняв руку й знову заусміхався, а тоді тицьнув в груди Лоґена вказівним пальцем.

— Ви ж не знаєте брата Лонґфута. Принаймні, поки що. Ви, очевидно, обережний і обачний — це гарні якості, з яких є користь. Я не можу очікувати від вас моєї непохитної віри у власні здібності. Ні! Це було би несправедливо. Несправедливість — це сумнівна якість. Ні! Несправедливість мені не властива.

— Я мав на увазі…

— Я вас переконаю! — заволав Лонґфут. — Так, переконаю! Ви будете довіряти мені більше, ніж собі! Так! Цей шлях найшвидший!

І він рушив тьмяним провулком з дивовижною швидкістю, а Лоґен ледь за ним поспівав, хоч його ноги були на добрих півфута довшими.

— Ах, задвірки! — кинув навігатор через плече, ступаючи темними, брудними вуличками, будинки на яких тулилися все ближче і ближче один до одного. — Які задвірки, га?

Провулки робилися все вужчими, темнішими й бруднішими. Коротун звертав то вліво, то вправо, ні на мить не зупиняючись, аби обдумати свій курс.

— Ви це відчуваєте? Відчуваєте, майстре Дев’ятипалий? Тут пахне… — він потер свої великі і вказівні пальці, поки вони крокували, підбираючи слова, — загадковістю! Пригодою!

Лоґену пахло лайном. У стічній канаві лежав ниць чоловік — мабуть, в дошку п’яний або просто мертвий. Інші люди проминали їх, кульгаві і виснажені, або стояли лячними групками біля дверей, пускаючи по колу пляшки. Були тут і жінки.

— Чотири марки, і я тебе благословлю, північанине! — гукнула одна із них до Лоґена, коли вони проходили повз. — Так благословлю, що довго не забудеш! Ну гаразд, давай три!

— Шльондри, — шепнув Лонґфут, хитаючи головою, — і то дешеві. Вам подобаються жінки?

— Ну…

— Вам треба в Ул-Наб, мій друже! Ул-Наб на узбережжі Південного моря! Там можна купити спальну рабиню. О так! Ці дівчата коштують скажених грошей, але їх тренують роками!

— Там продають дівчат? — запитав Лоґен, приголомшений.

— Та й хлопців теж, якщо вам таке до смаку.

— Е?

— Вони тренують їх роками, справді. У них є ціла індустрія. Хочете майстринь? Га? У цих дівчат є такі вміння, що дивом дивуєшся! Або відвідайте Сіпані! У цьому місті є такі місця, що ну і ну! Жінки вродливі, і то кожна! Правду кажу! Як принцеси! І чисті, — буркнув він, зиркаючи на одну із розхристаних жінок біля узбіччя.

Трохи бруду зовсім не лякало Лоґена. Вмілі та вродливі здавалися йому чимось надто складним. Коли вони проходили мимо, Лоґену впала в очі одна дівчина, яка спиралась на одвірок, піднявши руку. Вона дивилася їм услід з байдужою посмішкою. Лоґену вона здалась гарненькою, у якомусь відчайдушному сенсі. Принаймні дівчина була гарнішою за нього, та й скільки вже минуло часу від останнього разу. Треба дивитися реально на подібні речі.

Лоґен зупинився серед вулиці.

— Баяз просив повернути решту? — пробурмотів він.

— Еге ж. Він дуже чітко про це висловився.

— Отже, є трохи зайвих грошей?

Лонґфут здійняв брову.

— Ну, можливо, зараз подивлюсь…

Він ефектно вийняв гаман і відкрив його, почавши ритися всередині. Монети лунко задзвеніли.

— Ви гадаєте, це гарна ідея?

Лоґен нервово озирнувся вулицею. До них обернулося кілька облич.

— Що-що? — перепитав навігатор, досі порпаючись у гамані. Він видобув кілька монет, роздивився їх на світлі, а тоді всунув у долоню Лоґена.

— Я бачу, обачливість — це не твоє.

Кілька помотлошених життям чоловіків у провулку почали повільно та зацікавлено наближатися до них: двоє спереду і один ззаду.

— О ні! — розсміявся Лонгфут. — Ні-ні! Я людина прямолінійна, така вже моя вдача! О так! Я… ой! — Він нарешті помітив темні постаті, що близились до них. — Ой! Як прикро! Боже мій!

Лоґен повернувся до дівчини.

— Не заперечуєш, якщо ми…

Вона хряснула дверима перед його носом. Решта дверей на вулиці також почали зачинятись.

— Чорт, — вилаявся він. — Ти битися вмієш?

— Бог наділив мене багатьма видатними талантами, — пробурмотів навігатор, — але вміння битись серед них немає.

Один із чоловіків був дуже косооким.

— Це завеликий гаман для такого маленького чоловіка, — сказав він, наблизившись.

— Ну, е-е… — пробелькотів Лонґфут, ховаючись за плечем Лоґена.

— Чого ти волоктимеш цю важезну ношу сам? — додав інший. — Давай ми тобі з нею допоможемо.

Жоден з них не тримав зброю наготові, але по тому, як рухалися їхні руки, Лоґен знав, що вона у них є. За спиною також був третій чоловік — Лоґен відчував, як він підступав. Близько. Ближче, ніж двоє інших. Якщо йому вдасться розібратися із тим, що ззаду, першим, у нього можуть бути гарні шанси. Він не міг дозволити собі озиратись — це би зіпсувало несподіванку. Йому просто доведеться сподіватися на краще. Як завжди.

Лоґен зціпив зуби і вгатив ліктем позаду себе. Щелепа чоловіка страшно хруснула, а за мить Лоґен схопив іншою рукою його зап’ястя — йому пощастило, бо той тримав напоготові ніж. Лоґен ще раз врізав по пиці чоловіка ліктем і вирвав клинок з обм’яклих пальців, коли той повалився на землю, тріснувшись головою об брудну бруківку. Лоґен різко обернувся, частково очікуючи ніж у спину, але інші двоє не встигли швидко зреагувати. Вони дістали власні ножі, і один з них зробив півкрок вперед, але спинився, побачивши, що в Лоґена також є клинок і він готовий битися.

Це була нікчемна зброя — шість дюймів іржавого заліза, навіть без хрестовини, і все ж це краще, ніж нічого. Значно краще. Лоґен покрутив ножем перед чоловіком, просто щоб всі його побачили. Відчуття було приємне. Його шанси суттєво зросли.

— Гаразд, — мовив Лоґен, — хто наступний?

Два чоловіка розійшлись, щоб затиснути його з обох боків, і зважували свої ножі у руках, але було видно, щоб вони не надто поспішають наступати.

— Ми його завалимо! — прошепотів косоокий, але його товариш виглядав не надто впевненим у цьому.

— Або ви можете дещо отримати. — Лоґен розтулив свій стиснутий кулак і показав монети, які йому дав Лонґфут. — І дати нам спокій. Більше ви не отримаєте. — Він помахав ножем ще трохи, аби додати своїм словам ваги. — Це саме та сума, якої ви вартуєте в моїх очах — рівно стільки і не більше. Що скажете?

Косоокий сплюнув на землю.

— Ми його завалимо! — процідив він ще раз. — Йди перший!

— Йди нахуй сам! — крикнув до нього другий.

— Погоджуйтеся на те, що пропоную, — мовив Лоґен, — і тоді нікому нікуди не доведеться йти.

Волоцюга, якого він натовк ліктем, застогнав і перевернувся на дорозі, і, схоже, згадка про його долю все вирішила.

— Добре, йобаний ти північний виродку, добре, ми згодні!

Лоґен вишкірився. Він подумав про те, щоб кинути монетами у косоокого, а тоді різонути його, коли він відволічеться. Замолоду Лоґен саме так би і вчинив, але зараз він вирішив цього не робити. Навіщо? Натомість він розтулив пальці і пожбурив монети на дорогу за своєю спиною, відходячи до найближчої стіни. Він і двоє злодіїв почали обережно розминатись — кожен крок наближав їх до монет, а його — до відступу. Згодом вони помінялися місцями і Лоґен позадкував вулицею, досі тримаючи перед собою ніж. Коли їх розділило десять кроків, двоє волоцюг сіли навпочіпки і взялися підбирати із землі розкидані монети.

— Я ще живий, — прошепотів Лоґен сам до себе, пришвидшуючи темп ходьби.

Він знав, що йому пощастило. Тільки дурень, яким би дужим він не був, може вважати, що є бійки, в яких неможливо загинути. Пощастило, що він спіймав як треба чоловіка за спиною. Пощастило, що двоє інших не зреагували вчасно. Але йому завжди щастило з бійками. Щастило вибиратися з них живим. От тільки не щастило в них не вплутуватись. І все ж він був задоволений цим днем. Радий, що нікого не вбив.

Лоґен відчув, як його поплескали по спині, враз розвернувся і наставив ніж.

— Це всього лиш я!

Брат Лонґфут здійняв руки вгору. Лоґен майже забув про навігатора. Мабуть, він увесь цей час ішов позаду в цілковитій тиші.

— Гарна робота, майстре Дев’ятипалий, гарна робота! Воістину! Я бачу, ви й самі не позбавлені талантів! Не можу дочекатися, коли ми вирушимо разом мандрувати, справді! Доки в цей бік! — крикнув він, вже віддаляючись.

Лоґен ще раз озирнувся на двох лиходіїв, котрі продовжували копирсатися в землі, тож він викинув ніж і поспішив наздоганяти Лонґфута.

— Ви, навігатори, ніколи не б’єтесь?

— Серед нас є ті, що б’ються, — о, так! — і голіруч, і оружно. Деякі з них надзвичайно небезпечні, але я не такий. Це не для мене.

— І ти ніколи не бився?

— Ніколи. Мої здібності лежать в інших площинах.

— Я гадав, у твоїх мандрівках на тебе мала би чигати ціла купа небезпек.

— Так і є, — підтвердив Лонґфут радісно, — о, так і є. Саме тоді мені стає в нагоді мій видатний талант до схованок.

Такі, як вона, борються з усім сущим

Ніч. Холод. На вершині пагорба дув сильний солоний вітер, а одяг Ферро був тонким і порваним. Вона обхопила себе руками і втягнула голову в плечі, невдоволено поглядаючи в бік моря. Здалеку Дагоска виглядала як купка крихітних вогнів, що тулилися до крутої скелі між великою, звивистою затокою та мерехтливим океаном. Вона розрізняла невиразні, крихітні обриси стін і веж, чорні на тлі темного неба, та вузьку смугу суші, що з’єднувала місто з материком. Майже як острів. Між ними і Дагоскою були вогнища. Табори біля доріг. Багато таборів.

— Дагоска, — прошепотів Юлвей, який влаштувався на камені поряд з нею. — Маленький уламок Союзу, який застряг у Гуркулі, наче скабка. Скабка у гордині Імператора.

— Гм, — буркнула Ферро, втягнуючи голову ще глибше.

— За містом стежать. Солдатів багато, як ніколи багато. Обдурити таку ватагу може бути складно.

— Мабуть, варто повернутись, — з надією пробурмотіла вона.

Старий її не слухав.

— Вони теж тут. Їх декілька.

— Хто, пожирачі?

— Мені треба підійти ближче, знайти прохід. Чекай на мене тут. — Він замовк, очікуючи на її відповідь. — Ти чекатимеш?

— Гаразд! — прошипіла вона. — Гаразд, чекатиму!

Юлвей зіскочив з каменю і побрів униз схилом, м’яко ступаючи по пухкій землі, майже невидимий у непроглядній темряві. Коли брязкання його браслетів поглинула ніч, вона відвернулася від міста, глибоко вдихнула, і подріботіла вниз схилом на південь, назад до Гуркула.

Що-що, а бігати Ферро уміла. Вона була швидкою, як вітер, і могла бігти без упину годинами. У цьому в неї був великий досвід. Коли Ферро сягнула підніжжя пагорбу, вона побігла — її ноги летіли по рівній землі, а подих вихоплювався із грудей швидко та рвучко. Вона почула поблизу течію, спустилася берегом і хлюпнулась у мілководдя спокійної річки. Відтак побрела вперед, заглиблена по коліна у холодну воду.

Подивимось, як старий виродок знайде мене тепер, подумала Ферро.

Через якийсь час вона зібрала свою зброю докупи, здійняла її над головою, і взялась перепливати, змагаючись із течією одноруч. Видершись по інший бік річки, вона побігла берегом, змахуючи з мокрого обличчя краплі.

Поволі минав час, і на небі почало розвиднюватись. Наближався ранок. Побіля неї плюскотіла річка, а її сандалі відбивали швидкий ритм у куцій траві. Вона залишила річку позаду, звернувши на рівнину, яка саме починала робитися з чорної сірою. Попереду вигулькнула купка низькорослих дерев.

Ферро звалилась межи стовбурів і, важко дихаючи, заповзла углиб кущів. Вона тремтіла в напівтемряві, серце вистукувало у грудях. Поміж дерев стояла тиша. Це було добре. Вона сягнула рукою за пазуху і дістала кілька скибок хліба та смужку м’яса. Вони були сирими після річки, але все ще їстівними. Ферро всміхнулась. Вона приберегла половину всіх харчів, які їй видавав Юлвей в останні кілька днів.

— Дурний старий виродок, — загиготіла вона з повним ротом їжі, — невже він думав, що може скорити Ферро Малджин, га?

Їй до біса хотілося пити. Але зараз цьому нічим не зарадиш — воду можна знайти пізніше. Вона була втомлена, дуже втомлена. Навіть Ферро могла стомитись. Вона перепочине тут хвилинку, лише хвилинку. Набереться сил у ногах, а тоді рушить далі, далі до… Вона сіпнулася від роздратування. Про те, куди іти, можна подумати пізніше. Її шлях визначатиме помста. Так.

Вона вилізла з кущів і сіла під одне із дерев. Її очі поволі заплющились, заплющились мимоволі. Треба хоча би хвилинку відпочити. Помста зачекає.

— Дурний старий виродок, — пробурмотіла вона.

Її голова схилилася набік.

— Брате!

Ферро рвучко прокинулась, вдарившись головою об дерево. Було світло, дуже світло. Ще один ясний, спекотний день. Скільки вона спала?

— Брате! — гукнув жіночий голос десь неподалік. — Де ти?

— Я тут!

Ферро завмерла, напружившись усім тілом. Низький, гучний голос чоловіка звучав зовсім поряд. До неї долинув розмірений тупіт копит — коней було декілька, і вони наближались.

— Що ти робиш, брате?

— Вона близько! — вигукнув він знову. — До горла Ферро підступив клубок. — Я відчуваю її запах!

Ферро намацала у кущах свою зброю, почепила меч з ножем на пояс, а ще один ніж сховала у єдиному порваному рукаві.

— Я відчуваю її смак, сестро! Вона дуже близько!

— Але де?

Голос жінки почав близитись.

— Як гадаєш, вона нас чує?

— Мабуть, що так! — засміявся чоловік. — Ти там, Малджин? — Вона перекинула свій сагайдак через плече, і взялася за лук. — Ми чекаємо… — проспівав він, все наближаючись, тепер уже просто з-за дерев. — Виходь, Малджин, виходь і привітай нас…

Вона кинулася навтьоки, рвонувши прямо крізь кущі, і відчайдушно понеслася відкритою рівниною.

— Он вона! — закричала жінка з-за спини. — Диви-но, як побігла!

— Ну, то гайда ловити! — крикнув чоловік.

Перед нею простягалися самі чагарники. Бігти було нікуди. Вона грізно розвернулася, кладучи стрілу на тятиву. Назустріч мчали чотири вершники, гуркські солдати. Сонце виблискувало на їхніх високих шоломах і страшних вістрях списів. Їх наздоганяло ще двоє: чоловік і жінка.

— Іменем Імператора, наказую тобі зупинитись! — вигукнув один із вершників.

— Нахуй вашого Імператора!

Її стріла влучила в шию найближчого солдата, і той, подавшись назад, із притлумленим бульканням упав із сідла, не випустивши при цьому списа із рук.

— Гарний постріл! — крикнула жінка.

Другий вершник отримав стрілу в груди. Нагрудник її сповільнив, але рана все одно була смертельною, оскільки стріла ввійшла надто глибоко. Вершник закричав, випустивши меч у траву, схопився за стрілу і закрутився у сідлі.

Третій не встиг навіть писнути. Він зловив стрілу ротом, всього за десять кроків від Ферро. Вістря пройшло крізь його череп, збивши з нього шолом, і саме в цю мить підоспів четвертий. Ферро кинула лук на землю і відкотилася, коли солдат замахнувся на неї списом, відтак, сплюнувши на траву, вихопила з-за пояса меч.

— Живою! — закричала жінка, ліниво підштовхуючи свого коня вперед. — Вона потрібна нам живою!

Солдат повернув свого форкаючого коня й обережно направив його до Ферро. То був дебелий чоловік з густою темною щетиною на підборідді.

— Сподіваюсь, що ти примирилася із Богом, дівчинко, — мовив він.

— Нахуй твого Бога!

Вона відбігла, ухиляючись, петляючи, пригинаючись. Солдат штрикав списом, тримаючи її на відстані, а копита його коня били по землі, пускаючи в лице Ферро пилюку.

— Ткни її! — почула вона голос жінки в себе за спиною.

— Так, ткни! — крикнув її брат крізь смішок. — Але не дуже сильно! Вона потрібна нам живою!

Солдат заревів, погнавши свого коня вперед. Ферро шмигнула вбік, ухиляючись від страшних копит. Наконечник списа стрибнув до неї і протяв їй руку. Вона щосили вдарила мечем.

Вигнуте лезо поцілило в щілину поміж латами солдата, відтяло його ногу нижче коліна і залишило глибокий поріз у боці коня. Людський крик і кінське іржання пролунали одночасно, а за мить людина і кінь упали. Землю залила темна кров.

— Вона його вбила!

Голос жінки звучав дещо розчарованою.

— Підводься, чоловіче! — зареготав брат. — Підводься і хапай її! У тебе ще є шанс!

Солдат метався по землі. Меч Ферро врізався йому просто в обличчя, враз увірвавши крики. Поряд досі тримався в сідлі другий вершник, проте його лице було перекошене, і він востаннє хапав ротом повітря, вчепившись рукою в закривавлене древко стріли. Його кінь нахилив голову і взявся скубти суху траву біля своїх копит.

— Це всі, — сказала жінка.

— Знаю, — брат важко зітхнув її брат. — Невже все треба робити самому?

Ферро зиркнула на них, запихаючи закривавлений меч назад за пояс. Вони безтурботно сиділи неподалік на своїх конях, спиною до яскравого сонця, а на їхніх жорстоких, вродливих обличчях вигравали посмішки. Вони були одягнені наче лорди: легкі шовкові шати, купа коштовностей, але жоден з них не мав зброї. Ферро потягнулася за луком.

— Будь обережним, брате, — мовила жінка, розглядаючи свої нігті. — Вона добре б’ється.

— Як диявол! Проте не хвилюйся, сестро, мені вона не рівня.

Він зіскочив із сідла.

— Ну що ж, Малджин, давай… — у його груди з глухим звуком глибоко врізалась стріла, — почнемо?

Стріла тремтіла, наконечник, виблискуючи, стирчав у нього з-за спини — сухий, без жодної краплини крові. Він почав наближатися до Ферро. Наступна її стріла поцілила його у плече, але він пришвидшив ходу, відтак перейшов на біг, несучись уперед гігантськими кроками. Вона кинула лук, намацуючи пальцями руків’я меча. Але Ферро була надто повільна. Його простягнута рука зі страшною силою врізалась їй у груди, збиваючи її на землю.

— О, гарна робота, брате! — Жінка радісно заплескала в долоні. — Гарна робота!

Ферро, кашляючи, покотилася по пилюці. Вона бачила, що чоловік спостерігає за нею, поки важко зводилась на ноги, стискаючи у руках меч. Вона широко замахнулася, окресливши мечем величезну дугу. Меч увійшов у землю. Якимось чином чоловік уже встиг відскочити.

Раптом нізвідкіля з’явилася нога і вдарила Ферро у живіт. Вона зігнулася навпіл, безсила, неспроможна дихати. Пальці корчило, меч залишився стирчати у землі, коліна тремтіли.

— А тепер…

Щось врізалося їй у ніс. Її ноги підломилися, і спина боляче зіткнулася з землею. Ферро заледве перекотилася на коліна — все навколо кружляло. Обличчя заливала кров. Вона кліпнула і похитала головою, намагаючись вибавитися від запаморочення. Чоловік прямував до неї і здавався розмитою плямою. Він висмикнув стрілу із грудей і жбурнув геть. На місці рани не було крові — тільки пил. Пил, що клубочився у повітрі.

Пожирач. Ніяк інакше.

Ферро невпевнено зіп’ялася на ноги, витягуючи з-за пояса ніж. Вона кинулась на чоловіка, промахнулась, кинулась іще, промахнулась знову. Голова йшла обертом. Вона закричала, вдаряючи по ньому з усіх сил.

Він схопив її зап’ястя. Їхні обличчя розділяло менше фута. Його шкіра була ідеальною, гладенькою, як темне скло. І виглядав він юно, здавався майже підлітком, але очі його були старими. Жорсткими. Він дивився на неї з цікавістю і втіхою, наче хлопчик, котрий знайшов незвичайного жука.

— Вона не здається, правда, сестро?

— Така люта! Пророк буде нею задоволений!

Чоловік понюхав Ферро і наморщив носа.

— Фу! Їй би не завадило помитися.

Вона буцнула його в обличчя. Голова чоловіка сіпнулась, але він лише захихотів. Вільною рукою він схопив її за горло і відсунув на відстань витягнутої руки. Ферро намагалася вчепитися йому в обличчя, але рука чоловіка була надто довгою і вона не діставала. Він відривав її пальці від руків’я ножа. Його рука стискала її шию залізним хватом. Ферро не могла дихати. Вона шкірила зуби, борсалась, гарчала, кидалась. Все було марно.

— Живою, брате! Вона потрібна нам живою!

— Живою, — пробурмотів чоловік, — та чи неушкодженою?

Жінка засміялася. Ноги Ферро відірвались від землі, метляючись у повітрі. Вона відчула, як один із її пальців хруснув і ніж впав на траву. Рука стискала її горло все сильніше, і вона дерла її зламаними нігтями. Все було марно. Білий світ почав темнішати.

Ферро чула, як десь далеко сміється жінка. З темряви випливло обличчя, і щоки Ферро торкнулася рука. Пальці були приємні, теплі, ніжні.

— Заспокойся, дитя, — прошепотіла жінка. Її очі були темні і глибокі. Ферро відчувала на обличчі її гарячий і духмяний подих. — Ти поранена, тобі потрібно відпочити. Заспокойся… спи.

Ноги Ферро наче налилися свинцем. Вона востаннє слабко сіпнулась, і її тіло обм’якло. Серцебиття сповільнилось…

— Відпочивай.

Повіки Ферро почали важчати, а вродливе обличчя жінки розпливатися.

— Спи.

Ферро з усієї сили вкусила себе за язик, і в її роті стало солоно.

— Заспокойся.

Ферро виплюнула кров в обличчя жінки.

— А-а! — закричала та з відразою, витираючи кров з очей. — Вона зі мною б’ється!

— Такі, як вона, ладні боротися з усім сущим, — мовив голос чоловіка прямо під вухом Ферро.

— Послухай-но мене, шльондро! — зашипіла жінка, стискаючи щелепи Ферро залізними пальцями і смикаючи її лице з боку на бік. — Ти підеш з нами! З нами! Хочеш ти цього чи ні! Ти мене чуєш?

— Нікуди вона не піде.

Ще один голос, низький і м’який. Він здавався знайомим. Ферро кліпнула, кволо похитавши головою. Жінка обернулась і глянула на старого, що стояв поблизу. Юлвей. Його браслети тихо дзвеніли, коли він тихо ступав по траві.

— Ти жива, Ферро?

— Г-ага, — прохрипіла вона.

Жінка вишкірилася до Юлвея.

— Хто ти такий, старий виродку?

Юлвей зітхнув.

— Я — старий виродок.

— Котися звідси, псино! — кинув чоловік. — Нас прислав сюди Пророк. Калул, власною персоною!

— І вона піде з нами!

Юлвей мав сумний вигляд.

— Я ніяк не можу змінити вашу думку?

Обоє розсміялися.

— Дурню! — крикнув чоловік. — Наша думка незмінна!

Він відпустив одну з рук Ферро й обережно ступив уперед, тягнучи її за собою.

— Шкода, — сказав Юлвей, хитаючи головою. — Я гадав, ви передасте Калулу моє шанування.

— Пророк не знається з такими, як ти, злидарю!

— Я тебе здивую, але колись ми були добре знайомі.

— Тоді я передам господарю твоє шанування, — глузливо кинула жінка, — разом із новиною про твою недавню смерть!

Ферро крутнула зап’ястям і відчула, як ніж упав у її долоню.

— О, Калул зрадів би такій новині, втім, поки що він її не отримає. Ви двоє себе прокляли. Ви порушили Другий закон, коли скуштували людську плоть, і за це доведеться поплатитися.

— Старий дурню! — висміяла його жінка. — Твої закони нас не стосуються!

Юлвей повільно захитав головою.

— Слову Еуза підкоряється все суще. Винятків не буває. Жоден із вас не піде звідси живим.

Повітря навколо старого замерехтіло, викривилось і розмилось. Жінка заклекотіла і раптом упала на землю. Не просто впала — розчинилась, розтеклась, і тільки темний шовк затріпотів навколо її падаючого тіла.

— Сестро!

Чоловік відпустив Ферро і, розкинувши руки, рвонув до Юлвея, але не встиг зробити й кроку. З його губ несподівано зірвався пронизливий крик, і він повалився на коліна, стискаючи голову. Ферро змусила свої неслухняні ноги піти вперед, вхопилася за його волосся покаліченою рукою і встромила йому в шию ножа. У повітря ринула пилюка. Фонтан пилюки. Навколо рота чоловіка танцювали язики вогню, до чорноти обвуглюючи його губи й обпікаючи їй пальці. Вона кинула його на землю, кашляючи і фиркаючи. Лезо розітнуло йому живіт, шкрябнуло об ребра і зламалось у грудях. Зсередини вирвався вогонь. Вогонь і пил. Ферро ще довго штрикала його тіло поламаним ножем, хоч воно давно вже не ворушилось.

Вона відчула, як на її плече опустилась рука.

— Він мертвий, Ферро. Вони обоє мертві.

Вона побачила, що так і є. Чоловік лежав на спині, втупившись у небо — його лице обвуглилось навколо носа й рота, а з глибоких ран клубочився пил.

— Я його вбила.

Її голос був ламкий і хриплий.

— Ні, Ферро. Це зробив я. То були молоді пожирачі, слабкі й дурні. Та все ж тобі пощастило, що вони лише хотіли тебе впіймати.

— Пощастило, — буркнула Ферро, пускаючи на труп пожирача криваву слину.

Вона облишила зламаний ніж і відповзла навкарачки. Тіло жінки, якщо його так можна було назвати, лежало поряд. Це була безформна, горбкувата купа плоті. Вона змогла побачити довге волосся, одне око і губи.

— Що ти їм зробив? — прохрипіла вона закривавленим ротом.

— Я обернув її кістки на воду. А його випалив зсередини. Одному вогонь, іншій — вода. Для таких, як вони, годиться будь-що.

Ферро перевернулась на траві і поглянула на ясне небо. Відтак підняла руку до обличчя, потрусила нею. Один із її пальців теліпався туди-сюди.

Над нею нависло лице Юлвея.

— Боляче?

— Ні, — прошепотіла вона, опустивши руку на землю. — Мені ніколи не боляче.

Вона глянула на Юлвея.

— Чому мені ніколи не боляче?

Старий спохмурнів.

— Вони не припинять тебе шукати, Ферро. Тепер ти розумієш, чому повинна піти зі мною?

Вона поволі кивнула. Це далось їй надзвичайно важко.

— Розумію, — прошепотіла Ферро. — Розумію…

Світ знов поринув у пітьму.

Любить… не любить

— Ай! — скрикнув Джезаль, коли кінчик шпаги Філіо з силою вп’явся йому в плече.

Він відсахнувся, кривлячись і лаючись, а штирієць посміхнувся йому і зробив кілька розчерків клинками перед публікою.

— Укол на користь майстра Філіо! — заволав арбітр. — Рахунок зрівнявся: два — два!

З трибун долинули слабкі оплески, і Філіо рушив до загорожі для учасників з дратуючою посмішкою на обличчі.

— Верткий виродок, — мовив Джезаль про себе, йдучи вслід за ним.

Він мав би передбачити цей випад. Виною всьому була його недбалість.

— Два — два? — прошипів Варуз, коли Джезаль, важко дихаючи, плюхнувся на свій стілець. — Два — два? Проти цього нікчеми? Він навіть не з Союзу!

Джезаль вирішив не нагадувати, що нині Вестпорт вважається частиною Союзу. Він знав, що Варуз мав на увазі, як і решта людей на арені. На думку публіки, його суперник був аутсайдером. Джезаль взяв рушник із рук Веста і витер спітніле лице. П’ять уколів — тривалий бій, але не схоже було, щоб Філіо надто втомився. Коли Джезаль зиркнув у його бік, той підстрибував на кінчиках пальців, киваючи головою на шумний потік порад штирійською від його тренера.

— Ти його поб’єш! — пробурмотів Вест, вручаючи Джезалю пляшку з водою. — Поб’єш, а там вже і фінал.

Фінал. Це означало зустріч з Ґорстом. Джезаль трохи сумнівався, чи йому справді цього аж так хотілось.

У Варуза ж сумнівів не було.

— Просто побий його і все! — процідив маршал, коли Джезаль зробив ковток із пляшки, споліскуючи рот. — Просто побий його!

Джезаль виплюнув половину у відро, а решту ковтнув. Просто побий його. Сказати легко, але цей штирієць — хитрий чорт.

— Ти зможеш! — повторив Вест, розтираючи Джезалю плечі. — Інших ти ж побив!

— Прикінчи його! Просто прикінчи його!

Маршал Варуз подивився в очі Джезалю.

— Хіба ти пусте місце, капітане Лютар? Хіба я марно згайнував на тебе стільки часу? Чи, може, все-таки ти чогось вартий? Га? Саме пора вирішити!

— Прошу, панове! — виголосив арбітр. — Вирішальний раунд!

Джезаль глибоко вдихнув і видихнув, взяв у Веста клинки і підвівся. Він чув, як тренер Філіо вигукував слова підтримки, перекрикуючи бурхливий шум юрби.

— Просто прикінчи його! — крикнув Варуз востаннє, і Джезаль попростував до кола.

Вирішальний раунд. Вирішальний у багатьох аспектах. Від нього залежить, потрапить Джезаль у фінал чи ні. Стане кимось чи залишиться ніким. Джезаль був втомлений, дуже втомлений. Він майже півгодини фехтував без упину на спеці, а це неабияк виснажує. Він вже почав пітніти знову. Він відчував, як піт виступає на його лиці великими краплями.

Він рушив до свого місця — смужки крейди на сухій траві. Філіо вже чекав на нього, досі всміхаючись, очікуючи на свою перемогу. Малий засранець. Якщо Ґорстові вдавалось товкти інших у цьому колі, то і Джезаль міг зарити цього дурня носом в землю. Він стиснув руків’я своїх клинків і зосередився на тій нудотній посмішечці. Якусь мить Джезалеві хотілось, щоб клинки були не затуплені, доки він не збагнув, що його теж могли би проштрикнути.

— Почали!

Джезаль тасував свої карти, крутячи їх у руках так і сяк, ледве бачачи символи на них і майже не турбуючись про те, щоб не світити ними перед іншими.

— Підвищую ставку на десятку, — мовив Каспа, соваючи по столу кілька монет з виразом, який наче казав… проте яка різниця, що казав — Джезалю було байдуже, та й думав він зовсім про інше.

Запала тиша.

— Твій хід, Джезалю, — нарешті буркнув Джеленгорм.

— Що, вже? А, ну…

Він втупився у безглузді символи, не в змозі сприймати гру серйозно.

— Е-е, гм… Я пасую.

Він скинув карти на стіл. Сьогодні Джезаль програвав, добряче програвав, вперше за хтозна-скільки часу. Мабуть, узагалі вперше. Він був надто зайнятий думками про Арді: гадав, як переспати з нею так, щоб жодному із них не було шкоди, а особливо, щоб його не убив Вест. На жаль, він досі не наблизився до відповіді.

Каспа згріб монети, широко всміхаючись через свою неймовірну перемогу.

— Ти чудово сьогодні бився, Джезалю. Бій був важкий, але ти не здався, еге ж?

— М-м, — кинув Джезаль, беручи зі стола свою люльку.

— Клянусь, на якусь мить мені здалося, ніби ти в його руках, а потім раз, — він клацнув пальцями прямо під носом Брінта, — і все! Звалив його, як цуцика. Публіка була в захваті! Я так реготав, що ледь не обмочився, правда!

— Як думаєш, ти зможеш побити Ґорста? — запитав Джеленгорм.

— М-м, — Джезаль стенув плечима, запалив люльку і відкинувся в кріслі, звівши очі на сіре небо та вдихаючи дим.

— Схоже, ти цим усім не надто переймаєшся, — зауважив Брінт.

— М-м.

Три офіцери перезирнулись, розчаровані, що вибрана тема його не зацікавила. Каспа спробував іншу.

— Хлопці, а ви бачили принцесу Терез?

Брінт і Джеленгорм заахали й заохали, а тоді всі троє взялись торохтіти про те, як зачарувала їх ця жінка.

— Чи я її бачив? Та ти що!

— Її називають перлиною Таліна!

— От про неї чутки справдешні!

— Кажуть, її вже збираються видати за принца Ладіслу.

— От везунчик! — і так далі.

Джезаль продовжував сидіти, відкинувшись на спинку крісла і пахкаючи люлькою у небо. Від побіжного погляду на Терез у нього склалося неоднозначне враження. Здалеку вона, без сумніву, виглядала красунею, але йому здавалося, що її обличчя було на дотик наче скло: холодне, тверде і крихке. Не те, що Арді…

— А все ж, — виголошував Джеленгорм, — змушений визнати, Каспо, що моє серце досі належить твоїй кузині Арісс. Мені союзна дівчина завжди миліша від іноземки.

— Звісно, якщо у неї купа грошей, — пробурмотів Джезаль, не опускаючи очей.

— Ні! — обурився здоровань. — Вона — ідеальна дама! Мила, скромна, гарної крові. Ах!

Джезаль всміхнувся сам до себе. Якщо Терез була холодним склом, то Арісс — мертвою рибою. На його думку, цілувати її — те саме, що цілувати стару ганчірку: млява і нудна. Вона не вміла цілуватись так, як Арді. Ніхто інший так не вмів…

— Звісно, вони обидві ті ще кралі, — базікав Брінт, — гарні жінки, про яких можна мріяти, якщо вам тільки мрії і цікаві…

Він по-змовницьки нахилився вперед, хитро всміхаючись до решти, так наче хотів поділитись чимось таємним і хвилюючим. Інші двоє підсунулись ближче, але Джезаль не зрушив з місця. Його зовсім не цікавило, з якою шльондрою спав цей бовдур.

— Вам знайома сестра Веста? — прошепотів Брінт. Кожен м’яз у тілі Джезаля напружився. — Вона, звісно, не рівня тим двом, але все одно доволі як для простолюдинки і… Я гадаю, вона би не відмовила.

Брінт облизав губи і підштовхнув Джеленгорма ліктем. Здоровань винувато заусміхався, як школяр на непристойний анекдот.

— О так, мені здається, вона з тих, котрі не відмовлять.

Каспа загиготів. Джезаль відклав свою люльку на стіл і помітив, що його рука ледь тремтить. Інша рука з такою силою вчепились в підлокітник, що побіліли суглоби пальців.

— Чесне слово, — вів далі Брінт, — якби я не боявся, що майор проштрикне мене своєю шпагою, то радо проштрикнув би його сестру моїм… ну, ви розумієте? — Джеленгорм залився сміхом. Коли Брінт звернув свою посмішку до нього, Джезаля відчув, як у нього смикається повіка. — А що ти думаєш, Джезалю? Ти ж її бачив, правда?

— Що я думаю? — Він глянув на три усміхнені пики, і його голос прозвучав немовби звідкись здалеку. — Я думаю, що тобі треба слідкувати за словами, сину йобаної шлюхи.

Він скочив на ноги, зціпивши зуби так міцно, що, здавалося, вони ото-от покришаться. Три усмішки згасли. Джезаль відчув на плечі руку Каспи.

— Годі тобі, він лише мав на увазі…

Джезаль рвучко скинув його руку, схопив стіл за край і перевернув. Монети, карти, пляшки і склянки здійнялись у повітря, а тоді попадали у траву. Другою рукою він уже тримав шпагу, на щастя, все ще у піхвах. Він нахилився впритул до Брінта, пирскаючи слиною в його обличчя.

— Тепер, блядь, послухай мене уважно, нещасний кордуплю! — гаркнув він. — Якщо я ще раз почую щось подібне, хоча би що-небудь, тобі не доведеться хвилюватися про Веста! — Він тицьнув ефесом своєї шпаги у груди Брінта. — Я випатраю тебе, як хуєве курча!

Троє чоловіків приголомшено дивилися на нього, роззявивши роти. Їхнє здивування із такого несподіваного прояву люті можна було порівняти хіба що зі здивуванням самого Джезаля.

— Але ж… — почав було Джеленгорм.

— Що? — закричав Джезаль, схопивши здорованя за кітель і тягнучи його зі стільця. — Що ти там пиздиш?

— Нічого, — писнув він, піднявши руки, — нічого.

Джезаль відпустив його. Злість швидко вщухала. Він було думав вибачитись, але коли побачив пополотніле обличчя Брінта, у його голові знов зазвучало: «мені здається, вона з тих, котрі не відмовлять».

— Як! Хуєве! Курча! — прогарчав він ще раз, а тоді крутнувся на підборах і попростував геть.

На півдорозі до арки Джезаль зрозумів, що забув плащ, але повернутися назад уже не міг. Він поринув у темряву тунелю, зробив кілька кроків і сповз по стіні, сапаючи та тремтячи, ніби щойно пробіг з десять миль. Тепер він добре розумів, що означало втратити самовладання. Досі він навіть не усвідомлював, що у нього такий запальний характер, але тепер в цьому не було жодних сумнівів.

— Що це була за чортівня? — приголомшений голос Брінта тихо відлунював у тунелі, ледь чутний поряд із гупанням Джезалевого серця. Йому довелось затамувати подих, щоб його почути.

— А дідько його знає, — відказав ще більш приголомшений Джеленгорм. Пролунав скрип і грюкіт — це поставили на місце стіл. — Я й не здогадувався, що у нього такий норов.

— Мабуть, він дуже хвилюється, — сказав Каспа невпевнено, — через Турнір і тому подібне…

Брінт урвав його.

— Це не виправдання!

— Ну, вони близькі, правда ж? Джезаль і Вест? Вони разом фехтували і що там ще? Може, він знайомий із його сестрою абощо… Не знаю!

— Є ще одне пояснення, — почув Джезаль слова Брінта, чий голос звучав так напружено, наче він розповідав анекдот, і ось-ось мала прозвучати сама його сіль. — Можливо, він у неї закоханий?

Трійця вибухнула реготом. Це був гарний жарт, нічого не скажеш. Щоб капітан Джезаль дан Лютар закохався у дівчину, чиє становище в суспільстві значно нижче за його власне? Яке безглуздя! Який абсурд! Який насміх!

— От чорт! — Джезаль обхопив руками голову. Йому було не смішно. Як вона, дідько би її вхопив, довела його до цього? Як? Що в ній було такого? Звісно, вона була вродливою, розумною, веселою і так далі, але це нічого не пояснювало.

— Я не можу з нею більше бачитись, — прошепотів Джезаль сам до себе. — І не буду!

Він вдарив по стіні рукою. Якщо він щось вирішив, то вирішив залізно. Так було завжди.

Доки під його дверима не з’явилася наступна записка.

Він застогнав і ляснув себе по голові. Чому він так почувається? Чому він так її… — Джезаль навіть не міг дозволити собі подумати це слово… — вподобав? І тут його осяяло. Він знав, чому.

Бо він їй не подобався.

Ці глузливі півусмішки. Ці косі погляди, що їх він інколи помічав. Ці в’їдливі жарти. Не беручи навіть до уваги випадків відвертого презирства. Можливо, їй подобалися його статки. Звичайно, їй подобалося його місце у суспільстві. Без сумніву, їй подобалась його зовнішність. Але загалом ця жінка його ненавиділа.

А це було чимось новим для Джезаля. Він завжди непохитно вважав, що всі його люблять, ніколи не мав підстав сумніватись, що він прекрасний чоловік, вартий щонайвищої поваги. Проте тепер Джезаль усвідомив, що Арді він не подобався, і це змусило його замислитись. Окрім, звісно, підборіддя, і грошей, ну і одягу, за що його ще можна було любити?

Вона ставилась до нього із презирством, на яке він, безумовно, заслуговує. І він ніяк не міг цим насититись.

— Дивина, — пробурмотів Джезаль про себе, безнадійно тулячись до стіни тунелю. — Дивина.

Йому захотілося змінити її думку.

Сíм’я

— Як ти, Занде?

Полковник Ґлокта розплющив очі. У кімнаті було темно. Чорт забирай, він спізнився!

— Чорт забирай! — вигукнув він, скидаючи ковдру і вискакуючи з ліжка. — Я спізнився!

Він схопив свої формені штани, натягнув їх і почав морочитися з ременем.

— Не переймайся цим, Занде! — Голос його матері був лагідним і водночас нетерплячим. — Де Сíм’я?

Ґлокта похмуро глянув на неї, натягуючи сорочку.

— Мамо, у мене нема часу на цю дурню! Чому ти завжди вважаєш, що знаєш, як для мене буде краще? — Він озирнувся у пошуках шпаги, але її ніде не було видно. — Та й, зрештою, іде війна!

— О так! — Полковник здивовано звів голову. Це був голос архілектора Сульта. — Дві війни. Одна ведеться вогнем і мечем, а інша ховається за нею — стара війна, що триває вже багато років.

Ґлокта наморщив лоба. Як він міг сплутати це старе базікало зі своєю матір’ю? І що цей чорт узагалі забув у спальні Ґлокти? Розсівся собі у кріслі побіля ліжка і патякає про старі війни?

— Якого дідька ти забув у моїй спальні? — гаркнув полковник Ґлокта. — І куди ти подів мою шпагу?

— Де Сíм’я? — Голос змінився на жіночий, але не материнський, а чужий. Ґлокта його не впізнав. Він вглядався у морок, силкуючись розгледіти незнайомку у кріслі. Побачив лише тьмаві обриси, але не більше — темрява була занадто густою.

— Хто ти? — суворо запитав Ґлокта.

— Хто я? Чи що я? — Постать на стільці колихнулась, і повільно та плавно звелася на ноги. — Колись я була терплячою жінкою, але я більше не жінка, а моє терпіння звели нанівець виснажливі роки.

— Чого ти хочеш? — Голос Ґлокти затремтів, зробившись кволим і гугнявим. Він почав задкувати.

Постать рушила вперед, і з вікна на неї впала смуга місячного сяйва. Постать жінки, стрункої і граційної, проте її обличчя ховалось у темряві. До Ґлокти раптом почав підбиратися страх, і він відсахнувся до стіни, здіймаючи руку, щоб відігнати жінку.

— Я хочу Сíм’я. — Бліда долоня виринула із пітьми і зімкнулась навколо його здійнятої руки. Вона була приємною на дотик, але холодною. Холодною, наче камінь. Ґлокта здригнувся, ахнув і міцно заплющив очі. — Воно мені потрібне. Ти й уявити не можеш, наскільки. Де воно?

Її пальці, швидкі та вправні, смикали його за одяг: нишпорили, шукали, забиралися до кишень і сорочки, торкаючись шкіри. Холодні. Холодні, наче скло.

— Сíм’я? — писнув Ґлокта, напівпаралізований від жаху.

— Ти знаєш, що я маю на увазі, каліко. Де воно?

— Творець упав… — прошепотів він. Слова самі зринули невідь-звідки.

— Я знаю.

— …він палав, палав…

— Я бачила.

Її обличчя було так близько, що він відчував шкірою її подих. Холодний. Холодний, наче мороз.

— …він розбився об міст унизу…

— Я пам’ятаю.

— …вони шукали Сíм’я…

— Так, — прошепотів йому на вухо нетерплячий голос. — Де воно?

Щось торкнулося його лиця, його щоки, його повіки — щось м’яке і слизьке. Язик. Холодний. Холодний, наче лід. Його шкірою забігали мурашки.

— Не знаю! Вони його так і не знайшли!

— Не знайшли? — Її пальці щільно зімкнулися на його горлі, стискаючи, чавлячи, видушуючи з нього подих. Холодні. Холодні, наче залізо, і міцні, наче залізо. — Гадаєш, ти знаєш, що таке біль, каліко? Ти нічого не знаєш! — Крижаний подих хрипів у нього над вухом, а крижані пальці не переставали тиснути. — Але я можу тобі показати! І покажу!

Ґлокта кричав, метався, борсався. Він якось вирвався, постояв якусь паморочливу мить, а тоді його нога підломилась, і Ґлокта полетів униз. Темна кімната закрутилася навколо нього, і він гепнувся на підлогу з нудотним хрускотом — його рука була затиснута під животом, а лобом він хряснувся об підлогу.

Він заледве підвівся, вхопившись за ніжку ліжка, задихано зіперся об стіну і, переборюючи в собі страх, божевільним поглядом вирячився на крісло. Стовп місячного світла, що падав з вікна, перетинав зіжмакану постільну білизну і впирався у його блискучу дерев’яну поверхню.

«Порожньо».

Ґлокта роззирнувся кімнатою, звикаючи до мороку і вглядаючись у кожен темний закуток.

«Жодних слідів. Порожньо. Всього лише сон».

І тепер, коли скажене гупання його серця почало стихати, коли його нерівне дихання вирівнялося, нахлинув біль. В голові гуділо, нога пекла, а рука нила. Він відчував у роті присмак крові, його очі пекли і повнилися слізьми, а живіт крутило і вертіло від нудоти. Він заскиглив, болісно підскочив до ліжка, а тоді впав на осяяний місяцем матрац, знесилений, весь у холодному поту.

У двері наполегливо постукали.

— Сер? Ви в порядку? — долинув голос Барнама.

Стукіт повторився.

«Нічого не вийде. Двері замкнені. Вони завжди замкнені, та я навряд чи поворухнуся. Доведеться Фросту їх виламувати».

Але двері розчахнулися, і Ґлокта затулився від раптового червоного сяйва лампи, що її тримав у руках старий слуга.

— Ви в порядку?

— Я впав, — промимрив Ґлокта. — Моя рука…

Старий слуга присів на ліжко, обережно взяв руку Ґлокти і засукав рукав його нічної сорочки. Ґлокта скривився, а Барнам зацокав язиком. На передпліччі проступила велика рожева пляма, яка вже починала набрякати і червоніти.

— Навряд чи вона зламана, — сказав слуга, — але треба про всяк випадок викликати лікаря.

— Так, так. — Він махнув до Барнама здоровою рукою. — Виклич його.

Ґлокта бачив, як старий слуга, згорбившись, вибіг за двері, чув, як він скрипів підлогою у вузькому коридорі, як спускався вузькими сходами. Чув, як він гупнув вхідними дверима. Запала тиша.

Ґлокта поглянув на сувій, який він узяв у адепта-історика. Той досі лежав щільно згорнутий на спальному столику, очікуючи на доставку архілектору.

«Творець упав, охоплений вогнем. Він розбився об міст унизу. Дивно, як фрагмети реального світу прокрадаються у наші сни. Той клятий північанин і його незвана гостя. Жінка, холод. Ось чому мені таке примарилось».

Ґлокта легенько розтер руку, торкаючись забитого місця кінчиками пальців.

«Жодних слідів. Це був усього лише сон».

І все ж щось його муляло. Він поглянув на відкриті двері. Ключ досі стирчав у замку, сяючи оранжевим у світлі лампи.

«Незамкнені, хоча я мав би їх замкнути. Мав би. Я завжди так роблю».

Ґлокта знову глянув на порожнє крісло.

«Що казав той дурнуватий учень мага? Магія надходить з Потойбіччя. З нижнього світу. З пекла».

Чомусь саме в ту мить, після такого сну, повірити у це було не так вже й складно. Тепер, коли він залишився наодинці, у ньому знову почав визрівати страх. Ґлокта простягнув свою здорову руку до крісла. Минула ціла вічність, доки він, здригаючись і тремтячи, до нього дістався. Пальці Ґлокти торкнулися дерева.

«Не тепле, але й не холодне. Не холодне. Нічого тут нема».

Він поволі відпустив крісло й обхопив свою болючу руку.

«Жодних слідів. Порожньо.

Всього лише сон».

— Що з вами, до дідька, трапилось?

Ґлокта похмуро посмоктав свої порожні ясна.

— Звалився з ліжка.

Він замислено почухав своє зап’ястя крізь пов’язку. Ще хвилину тому воно скажено нило, але те, що він бачив перед собою, витіснило біль на задній план.

«Все могло бути гірше. Значно гірше».

— Видовище не з приємних. Аж ніяк не з приємних.

— Авжеж, до чортової матері.

Северард виглядав настільки сповненим огиди, наскільки це було можливо, коли півобличчя закриває маска.

— Мене ледь не знудило, коли я вперше це побачив. Мене, уявляєте!

Ґлокта похмуро глянув на криваву купу м’яса, спираючись рукою на стовбур дерева і розчищаючи палицею листя, щоб краще все роздивитись.

— Ми хоча би певні, що це чоловік?

— Може, і жінка. Але точно людина. Он нога.

— Еге, так і є. Як знайшли тіло?

— Він його знайшов. — Северард кивнув на садівника: той сидів на землі, блідий і приголомшений, а на траві біля нього підсихала невеличка калюжа блювоти. — Між цих дерев, було заховане в кущах. Те, що його вбило, схоже, намагалося заховати труп, проте зовсім недавно. Тіло свіже.

«Дійсно — смороду майже немає, і злетілося всього кілька мух. Дуже свіже, можливо, навіть із цієї ночі».

— Воно могло би лежати тут із тиждень, от тільки хтось попросив підчистити одне із цих дерев, бо затуляє сонце абощо. Ви колись таке бачили?

Ґлокта стенув плечима.

— Тільки раз, в Енґлії, до нашого знайомства. Один із в’язнів спробував втекти. Він пройшов кілька миль, а тоді вмер від обмороження. Його трупом поживився ведмідь. Місиво було страшне, але і близько не таке жахливе, як оце.

— Сумніваюся, що вчора хтось міг замерзнути насмерть. Весь день смажило, як у пеклі.

— М-м, — протягнув Ґлокта. — «Це якщо в пеклі гаряче. Я завжди гадав, що там холодно. До дрижаків». — Так чи інакше, а в Аґріонті небагато ведмедів. Чи є у нас якісь припущення щодо особи цієї, — він показав палицею на труп, — людини?

— Жодних.

— Ніхто не пропадав? Є якісь заяви про зникнення?

— Про такі я не чув.

— Отже, у нас немає жодного уявлення, хто наша жертва? На біса ми тоді цим займаємось? Хіба нам не вистачає стеження за псевдомагом?

— У цьому й справа. Їхні нові апартаменти прямо тутечки. — Северард вказав рукою в рукавичці на будівлю всього за двадцять кроків від них. — Я саме спостерігав за ними, коли мені повідомили про труп.

Ґлокта здійняв брову.

— Зрозуміло. Отже, ти підозрюєш, що тут є певний зв’язок?

Практик стенув плечима.

— Загадкові зловмисники посеред ночі, страхітливі вбивства прямо під їхніми вікнами? Наші гості притягують лихо, як лайно притягує мух.

— Хе, — кинув Северард, відганяючи муху рукою. — Окрім того, я також зробив і деякі кроки у тій іншій справі. Справі ваших банкірів, Валінта і Балка.

Ґлокта звів очі.

— Справді? І які?

— Нічого особливого. Це давня установа. Дуже давня і дуже шанована. Їхні банкноти високо ціняться серед купців. Вони мають відділення по всьому Міддерланду, Енґлії і Старикланду, а також у Вестпорті й Дагосці. Є навіть кілька за межами Союзу. Вони, безумовно, впливові люди. Гадаю, їхніми боржниками є ціла купа розмаїтого люду. Єдине дивує, що ніхто нібито не зустрічав самих Валінта чи Балка. Втім, із банками завжди так. Вони обожнюють секрети. Мені копати далі?

«Це може бути небезпечно. Дуже небезпечно. Копнеш надто глибоко, і навіть незчуєшся, коли виявиться, що ти викопав собі могилу».

— Ні. Краще облишити це діло. Принаймні поки що. Але вуха насторожуй.

— Мої вуха завжди насторожені, командире. Як вам Турнір? Хто, на вашу думку, кращий?

Ґлокта зиркнув на практика.

— Як ти можеш про це думати, коли перед тобою такий жах?

Практик стенув плечима.

— Хіба це може ще якось нашкодити?

Ґлокта обернувся до понівеченого тіла.

«Мабуть, уже ні».

— Ну то хто, бо ви ж це повинні би знати — Лютар чи Ґорст?

— Ґорст.

«Сподіваюся, він розітне малого виродка навпіл».

— Справді? Всі вважають, що Ґорст — неповороткий бик. Що йому просто щастить.

— Ну, я вважаю, що він — геній, — сказав Ґлокта. — За кілька років усі фехтуватимуть, як він, якщо це можна назвати фехтуванням. От побачиш.

— Ґорст, га? Мабуть, зроблю на нього невеличку ставку.

— Зроби-зроби. Але поки що треба зібрати це місиво і віднести його в Університет. Поклич собі на поміч Фроста, в нього міцні нерви.

— В Університет?

— Ну, та ж не залишимо це тут. Інакше якась вразлива панночка, прогулюючись парком, ще чого доброго зомліє. — Северард загиготів. — Крім того, я, здається, знаю декого, хто зможе пролити трохи світла на цю маленьку загадку.

— Це дуже цікава знахідка, інквізиторе.

Адепт-медик відірвався від роботи і поглянув на Ґлокту. Одне його око було збільшене до велетенських розмірів блискучою лінзою.

— Дуже захоплива знахідка, — пробубонів він, продовжуючи досліджувати труп своїми інструментами — припіднімаючи, тицяючи, скручуючи і роздивляючись блискучу плоть.

Ґлокта оглянув лабораторію, і його губи скривились від огиди. Дві з чотирьох стін займали банки різних розмірів, всередині яких плавали заспиртовані шматки м’яса. У деяких банках Ґлокта впізнавав частини людського тіла. Навіть йому було трохи незручно від цього моторошного видовища.

«Цікаво, звідки Канделау їх взяв? Може, він розчленовує своїх відвідувачів і розкладає їх у десятки різних банок? Мабуть, із мене тоді вийшов би цікавий екземпляр».

— Захопливо.

Знавець послабив ремінець своєї лінзи і підняв її на маківку, потираючи рожевий відбиток, який вона залишила навколо ока.

— Що ви можете розказати мені про тіло? — Ґлокта насупився. — Я прийшов сюди, аби дізнатись, що ви можете розказати про нього мені.

— Так-так, звичайно.

Канделау стиснув губи.

— Ну, е-е, що стосується статі нашого нещасного товариша, то, е-е… — Він затнувся.

— Ну?

— Хе-хе, ну, е-е, річ у тому, що органи, які би дозволили нам легко визначити стать… — він вказав на м’ясо на столі, підсвічене різким світлом палаючих ламп, — відсутні.

— Оце й усе, що вам вдалося виявити?

— Ну, є ще й інші методи: безіменний палець чоловіка зазвичай довший за вказівний, що часто відрізняє його від жінки, але, гм, нашому покійнику бракує кількох пальців, тому таке припущення зробити неможливо. Відтак без пальців шлях до визначення статі нам відрізано!

Він нервово засміявся зі свого жарту. Ґлокта його не підтримав.

— Покійник молодий, старий?

— Ну, е-е, побоююся, що це також досить важко визначити. Його, е-е, — Адепт тицьнув у труп щипцями, — зуби у гарному стані і, гм, наявні залишки шкіри, схоже, могли належати людині молодшого віку, але, е-е, це всього лише, хе-хе…

— То що ви можете розповісти мені про жертву?

— Е-е, ну… нічого. — Він винувато усміхнувся. — Але я зробив кілька цікавих відкриттів щодо причини смерті!

— Невже?

— О так, погляньте-но!

«Ну, дякую».

Ґлокта обережно докульгав до столу і пригледівся до того місця, на яке вказував старий.

— Бачите? Яка форма рани?

Знавець потицяв шматок хряща.

— Ні, не бачу, — відповів Ґлокта.

«Як на мене, тут усе тіло виглядає мовби одна велика рана».

Старий нахилився до нього, вирячивши очі.

— Це була людина, — сказав він.

— Ми знаємо, що це людина! Ось нога!

— Ні! Ні! Сліди зубів, отут… це людські укуси!

Ґлокта нахмурив брови.

— Людські… укуси?

— Авжеж!

Сяюча посмішка Канделау геть не вписувалась в довколишню обстановку.

«Власне, як і в тему розмови».

— Цю особу загризла до смерті інша людина, і, хе-хе, цілком можливо… — Він переможно махнув на місиво, що лежало на столі, — зважаючи на неповноту останків… що жертву також частково з’їли!

Ґлокта якусь мить дивився на старого.

«З’їли? З’їли? Чому з кожною відповіддю має виникати ще з десяток запитань?»

— Так архілектору і передати?

Знавець нервово засміявся.

— Ну, хе-хе, такими я бачу факти…

— У парку, за двісті кроків від королівського палацу, невідомий скоїв напад на невпізнану людину, можливо, чоловіка, можливо жінку, чи то молоду, чи то стару, загриз її до смерті і частково… з’їв?

— Е…

Канделау занепокоєно поглянув на вхід. Ґлокта обернувся і спохмурнів. Він не помітив появи новоприбулого в лабораторії. Це була жінка, яка стояла у затінку поза яскравим світлом лампи, склавши руки на грудях. Висока жінка з коротким їжакуватим рудим волоссям і чорною маскою на обличчі, з-поза якої на Ґлокту й Адепта дивились примружені очі. Практик.

«Не з тих, які мені відомі — до того ж жінки в Інквізиції — це радше виняток. Мені здавалось…»

— Добридень, добридень!

У двері жваво увійшов чоловік: худорлявий, трохи облисілий, у довгому чорному плащі і з манірною усмішкою на обличчі. До болю знайомий чоловік.

«Ґойл, чорти б його побрали. Наш новий очільник Адуа таки прибув. Прекрасно».

— Інквізиторе Ґлокто, — промуркотів він, — безмежно радий знову вас бачити!

— Взаємно, очільнику Ґойле.

«Нещасний ти виродку».

Зразу за всміхненим очільником увійшли ще двоє, і в яскраво освітленій кімнатчині зробилося тіснувато. Один був темношкірим, коренастим кантійцем з великою золотою сережкою у вусі, а інший — здоровенним північанином з обличчям, що нагадувало кам’яну плиту. Йому майже довелось схилятись, щоб пройти у двері. Обидва мали на обличчі маски і вдягнуті були з голови до п’ят у темну форму практиків.

— Це практик Вітарі[13], — весело завів Ґойл, вказуючи на рудоволосу жінку, яка поплила до банок і взялася заглядати в кожну з них по черзі, стукаючи по склу, від чого зразки заколихалися. — А це практики Халім — південець просунувся бочком повз Ґойла, оглядаючи кімнату меткими очима, — і Байр.

Здоровенний північанин поглянув на Ґлокту десь із-під стелі.

— На батьківщині його називають Каменеломом, уявляєте? Втім, навряд чи це буде доречним тут, чи не так, Ґлокто? Як вам, практик Каменелом?

Він тихо засміявся сам до себе і похитав головою.

«І це Інквізиція? Не думав, що до нас приїхав цирк. Цікаво, вони можуть утворити піраміду чи перестрибувати крізь палаючі обручі?»

— Напрочуд розмаїте товариство, — зауважив Ґлокта.

— О так, — розсміявся Ґойл, — куди мене заносило, там я їх і підбирав, чи не так, мої друзі?

Жінка стенула плечима, крадучись повз банки. Темношкірий практик вклонився. Височенний північанин продовжував стояти, як вкопаний.

— А куди мене тільки не заносило! — зареготав Ґойл, так наче всі інші сміялись разом з ним. — І це ще не кінець! Ох, як плине час, га! — Він змахнув сльозу радості з очей, підходячи до столу в центрі кімнати. Здавалося, що йому від усього весело, навіть від того, що лежало на столі. — Але що це таке? Якщо не помиляюсь, тіло! — Ґойл різко звів погляд, його очі аж іскрились. — Тіло? Смерть у місті? Це, звісно, входить до моєї компетенції як очільника Адуа?

Ґлокта вклонився.

— Авжеж. Мене не повідомили, що ви прибули, очільнику Ґойле. Крім того, мені здалося, що незвичні обставини цього…

— Незвичні? Не бачу нічого незвичного.

Ґлокта замислився.

«Що задумав цей потішний бовдур?»

— Ви, звісно, погодитесь, що прояв жорстокості тут… особливий.

Ґойл підкреслено стенув плечима.

— Собаки.

— Собаки? — запитав Ґлокта, неспроможний на це промовчати. — Ви гадаєте, що домашні улюбленці показились чи дикі пси перелізли через мур?

Очільник лише всміхнувся.

— Вибирайте, що вам подобається більше, інквізиторе. Що подобається більше.

— Боюсь, що це аж ніяк не могли бути собаки, — завів пихато Адепт-медик. — Я саме пояснював інквізитору Ґлокті… оці сліди тут і ось на шкірі, бачите? Це, без сумніву, людські укуси…

Жінка рушила від банок до Канделау і почала нахилятися до нього, аж поки її маска не завмерла за декілька дюймів від його перенісся. Канделау поволі змовк.

— Собаки, — прошепотіла вона, а тоді гавкнула на нього.

Адепт відскочив.

— Ну, можливо, я помилився… звичайно…

Він вперся прямо в груди здоровенного північанина, який з вражаючою швидкістю з’явився в нього за спиною. Канделау поволі обернувся і звів круглі очі.

— Собаки, — вторив їй гігант.

— Собаки, собаки, собаки, — загудів південець із сильним акцентом.

— Звісно, — писнув Канделау, — собаки, звісно, як я міг цього не помітити!

— Собаки! — вигукнув втішений Ґойл, здійнявши руки у повітря. — Таємницю розкрито!

На здивування Ґлокти, двоє з трьох практиків почали ввічливо аплодувати. Жінка утрималась від оплесків.

«Ніколи не думав, що сумуватиму за очільником Келайном, а от зараз мене просто переповнює ностальгія».

Ґойл повагом обернувся, низько кланяючись кожному.

— Тільки перший день тут, а вже весь у роботі! Можете це поховати, — сказав він, показуючи на труп і широко всміхаючись до зіщуленого Адепта. — Краще, коли тіло в могилі, чи не так? — Він поглянув на північанина. — Нехай возз’єднається із землею, як кажуть у вас!

Кремезний практик не повів і вухом, начебто ніхто й не звертався до нього. Кантієць просто собі стояв, без кінця крутячи сережку у вусі. Жінка придивлялася до трупа на столі, нюхаючи його крізь свою маску. Адепт-медик втиснувся між банок, обливаючись рясним потом.

«Годі цієї пантоміми. На мене чекає робота».

— Що ж, — натягнуто промовив Ґлокта, кульгаючи до дверей, — таємницю розкрито. Я вам більше не потрібен.

Очільник Ґойл повернувся до нього, і його добрий гумор раптом кудись щез.

— Так! — прошипів він. Його люті очиці ледь не вискакували із очниць. — Ви нам… більше… не потрібні!

Ніколи не закладайся з магом

Лоґен сидів, згорбившись, на лаві під палючим сонцем і обливався потом.

Дурнуватий одяг тільки все погіршував. Туніка не була пристосована для сидіння, і жорстка шкіра боляче врізалася йому у причандали щоразу, як він ворушився.

— Ну що це за блядство, — гаркнув він, удвадцяте сіпаючи за туніку.

Одягненому у своє магічне вбрання Кею було не надто зручніше — на тлі сяючих золотих та срібних символів його обличчя виглядало ще хворобливішим і блідішим, а очі — ще більш нервовими та виряченими. За весь ранок він не зронив і слова. З їхньої трійці лише Баязу, здавалось, було весело: він усміхався до юрби, що займала свої місця, а на його засмаглій лисині виблискувало сонце.

Вони вирізнялись з-поміж схвильованої публіки, як зогнилі фрукти, і так само не були у попиті. Незважаючи на те, що на всіх лавах яблуку було ніде впасти, навколо них утворилася невелика зона відчуження, де ніхто не хотів сідати.

Шум пригнічував ще більше, ніж спека і багатолюдний натовп. Від галасу у Лоґена дзвеніло у вухах. Він з усіх сил намагався перебороти у собі бажання затулити їх руками і сховатися десь під лаву. До нього нахилився Баяз.

— Так виглядали твої двобої?

Йому доводилось кричати, хоча від вуха Лоґена його відділяло всього шість дюймів.

— Гм.

Навіть коли Лоґен бився з Рудом Тридубою, коли добра частина армії Бетода вишикувалась великим півколом, щоб подивитися на цей бій, кричачи, волаючи і молотячи залізом по щитах, коли стіни Уффріта над ними були всіяні глядачами, його публіка не була і близько такою великою чи такою галасливою. Не більше тридцяти чоловік спостерігало, як він убив Шаму Безсердечного — вбив, а тоді зарізав, наче свиню. Від цієї згадки Лоґен скривився, здригнувся і втягнув голову ще глибше у плечі. Він різав і різав, злизуючи кров з пальців, а Шукач нажахано на все це дивився, а Бетод реготав і викрикував слова заохочення. Він пригадав смак крові, затремтів і витер рота.

На його двобоях людей було значно менше, проте на кону стояло значно більше. На кону було життя бійців, а також землі, села, містечка, майбутнє цілих кланів. Коли він боровся з Тул Дуру, бій дивилося не більше сотні, але за ті кляті півгодини, мабуть, вирішилася доля усієї Півночі. Якби він тоді програв, якби Грозова Хмара його вбив, чи було б усе так, як є зараз? Якби Чорний Доу або Хардінґ Мовчун, чи будь-хто інший загнав його в могилу, чи був би тепер у Бетода золотий ланцюг, чи називався би він королем? Чи воював би цей Союз із Північчю? Від цієї думки в нього заболіла голова. Ще сильніше, ніж доти.

— Ти в порядку? — запитав Баяз.

— Угу, — буркнув Лоґен, проте при цьому тремтів, незважаючи на спеку.

Чого усі ці люди тут зібрались? Просто, аби розважитись. Мало хто міг би назвати битви Лоґена розвагою, хіба тільки Бетод. Але не інші.

— Мої двобої були іншими, — пробурмотів він про себе.

— Що-що? — перепитав Баяз.

— Нічого.

— М-м… — Старий усміхнено озирнув публіку, чухаючи свою сиву борідку. — Як гадаєш, хто переможе?

Лоґену було начхати, але він подумав, що незле буде відволіктися від своїх спогадів. Він глянув на загорожу, де готувалися до бою двоє учасників. Один був вродливий, пихатий молодик, з яким вони бачилися біля брами, інший — кремезний і могутній чоловік з товстою шиєю та знудьгованим поглядом.

Він стенув плечима.

— Я в цьому нічого не тямлю.

— Та ну? Ти, Кривава Дев’ятка? Борець, який провів і виграв десять боїв? Найстрашніший чоловік Півночі? Невже у тебе немає якоїсь думки? Та ж поєдинки по всьому світі однакові!

Лоґен скривився й облизав губи. Кривава Дев’ятка. Це було у далекому минулому, але не настільки далекому, як йому би хотілося. У роті він досі вчував присмак металу, солі, крові. Торкнутися людини мечем і розпороти їй живіт — аж ніяк не одне й те саме, проте він все ж поглянув на суперників іще раз. Вродливий молодик засукав рукава, торкнувся пальців ніг, зробив кілька поворотів тулубом і виконав кругові рухи руками під наглядом суворого старого солдата у бездоганній червоній формі. Високий, стурбований з вигляду чоловік вручив бійцю два тонкі клинки, один довший за інший, і той із вражаючою швидкістю змахнув ними у повітрі перед собою.

Його суперник просто стояв собі, притулившись до дерев’яної загорожі, неспішно розминав свою бичу шию і ліниво роззирався.

— Хто з них хто? — запитав Лоґен.

— Пихатий бовдур, котрий стояв на брамі, це Лютар. А той, котрий куняє, це Ґорст.

Було очевидно, хто є улюбленцем публіки. Ім’я Лютара часто звучало серед галасу, а кожен змах його тонких клинків супроводжували вигуки й оплески. Він виглядав спритним, вправним, здібним, але було щось смертоносне в згорбленій постаті здорованя, щось страшне в його очах, прикритих важкими повіками. Лоґен би радше боровся з Лютаром, хай він і швидший.

— Гадаю, переможе Ґорст.

— Ґорст, он як? — Очі Баяза загорілись. — Як щодо невеличкого закладу?

Лоґен почув, як Кей різко втягнув повітря.

— Ніколи не закладайся з магом, — шепнув учень.

Лоґен не бачив причин цього не робити.

— І чим я буду закладатися?

Баяз стенув плечима.

— Ну, закладемося тоді на честь.

— Нехай.

У Лоґена ніколи не було багато честі, а втратити ту дещицю, що іще залишилась, йому було не жаль.

— Бремер дан Ґорст!

Слабкі оплески поглинула лавина шикання і свисту, коли цей бичара побрів до свого місця у колі, його напівзаплющені очі дивилися на землю, а у великих, масивних руках теліпались не менш великі, масивні клинки. Між коротко стриженим волоссям і коміром сорочки, там, де мала бути шия, у нього випинався значливий шар м’язів.

— Потворний виродок, — пробурмотів Джезаль про себе, проводячи його поглядом. — Тупий потворний чортів виродок.

Проте його клятьбі бракувало переконливості, він і сам це відчував. Джезаль бачив, як цей чоловік провів три бої і подолав трьох сильних суперників. Один з них досі валяється у ліжку, а минув уже тиждень. Останні кілька днів Джезаль спеціально тренувався протистояти навальному стилю Ґорста: Варуз і Вест замахувалися на нього великими держаками мітел, а він старався ухилятись. Вони не один раз влучали, і Джезаль досі відчував на тілі синці.

— Ґорст? — повторив арбітр жалібно, намагаючись випросити у глядачів хоч трохи оплесків, але вони на це не повелись. Свист погучнішав, а коли Ґорст зайняв своє місце, до нього приєдналися ще й глузування й улюлюкання.

— Бичисько вайлуватий!

— Вертайся в поле плуг тягати!

— Бремер дан Скот!

І таке інше.

Людське море все тягнулось і тягнулось, аж у безвість. Тут були всі. Здавалось, увесь світ. Вдалині сиділи всі простолюдини міста. На середніх лавах юрмились всі джентльмени, ремісники і торговці. На передніх рядах сиділо все панство Аґріонта, від п’ятих синів нікому невідомої знаті до великих магнатів Відкритої та Закритої Рад. Королівська ложа була набита під зав’язку: королева, два принци, лорд Хофф, принцеса Терез. Навіть король, схоже, вперше не спав, а здивовано глипав витрішкуватими очима, що було надзвичайною честю. Десь там сиділи батько і брати Джезаля, його друзі та товариші по службі, майже всі його знайомі. Арді також, сподівався він, прийшла подивитись бій…

Одне слово, аудиторія зібралась неабияка.

— Джезаль дан Лютар! — виголосив арбітр.

Безглузде базікання юрби змінила буря радісного крику, бурхлива хвиля підтримки. Крики і вигуки дзвінко відлунювалися ареною, від чого у Джезаля аж бамкало в голові.

— Задай йому, Лютаре!

— Лютар! Лютар!

— Прикінчи виродка!

І подібне.

— Вперед, Джезалю, — прошепотів на вухо маршал Варуз, плескаючи його по спині і легенько підштовхуючи його в бік кола, — і удачі!

Приголомшений Джезаль пішов на арену. Шум натовпу так бив по вухах, що здавалося, ніби голова ось-ось лусне. В голові у нього проносилися тренування останніх кількох місяців. Біг, плавання, робота з важкою палицею. Спаринги, вправи на колоді, нескінченне відпрацьовування стійок. Покарання, навчання, піт і біль. Тільки заради того, щоб він міг вийти сюди. Сім уколів. Бій до перших чотирьох. Ось до чого все зводилось.

Він зайняв своє місце навпроти Ґорста і поглянув у його очі, прикриті важкими повіками. Ґорст відповів йому спокійним, розслабленим поглядом, і дивився він повз Джезаля, так ніби того й не існувало. Це капітана знервувало, і він погнав думки з голови, задерши своє шляхетне підборіддя. Він не дозволить, не може дозволити, щоб цей телепень його здолав. Він покаже усім цим людям, який він шляхетний, здібний і мужній. Він — Джезаль дан Лютар. Він переможе. Це незаперечний факт. Він був у цьому переконаний.

— Почали!

Перший удар змусив його похитнутись, розбивши вщент його впевненість і самовладання, і заледве не розтрощивши зап’ястя. Джезаль вже бачив, як Ґорст фехтує, якщо це, звісно, можна було так назвати, а тому знав, що він одразу почне розмахувати клинками, проте ніщо не могло підготувати його до цього першого нищівного зіткнення. Натовп ахнув водночас із Джезалем, коли він, похитуючись, позадкував. Усі старанно заготовлені плани, усі ретельно продумані поради Варуза розчинились у повітрі. Джезаль скривився від болю і шоку. Його рука досі пульсувала від сили могутнього удару, вуха досі дзвеніли від страшного звуку зіткнення клинків, щелепа відвисла, а коліна тремтіли.

Це був аж ніяк не багатонадійний початок, але одразу після першого удару впав ще сильніший другий. Джезаль відскочив і метнувся вбік, намагаючись відірватись і виграти трохи часу. Часу, щоб виробити якусь тактику, якийсь трюк, що допоміг би спинити невблаганну хвилю миготливого металу. Але Ґорст не збирався давати йому час на роздуми. Він знову хрипло загарчав, а його довга шпага вже почала описувати нову нездоланну дугу.

Де міг ухилитись, Джезаль ухилявся, де не міг — захищався, а його зап’ястя вже боліли від невпинних ударів. Спершу він сподівався, що Ґорст втомиться. Ніхто не міг довго розмахувати такими великими шматками металу, які були у нього. Згодом скажений темп дасться здорованю взнаки і він сповільниться, ослабне, а його важкі клинки втратять свою злобу. Тоді Джезаль дасть уперту відсіч, знесилить свого суперника і переможе. Аґріонт вибухне радісними криками юрби. Це буде класична історія перемоги у нерівному бою.

Але от біда: Ґорст не втомлювався. Чоловік був наче машина. Збігло вже декілька хвилин, але в його прикритих важкими повіками очах досі не було ні найменшого натяку на втому. Джезаль узагалі не бачив у Ґорсті жодних емоцій — у ті рідкісні миті, коли він наважувався відвести погляд від блискаючих клинків. Великий довгий клинок все кружляв та кружляв лячними колами, а короткий був завжди готовий відбити ті слабкі, поодинокі Джезалеві випади, ні разу не хиблячи й не опускаючись навіть на дюйм. Сила ударів не слабшала, а гарчання виривалося із горла Ґорста зі щоразу більшим завзяттям. У публіки не було причин для радості, тому вона лише сердито гуділа. Натомість Джезаль почав відчувати, як його ноги повільнішають, лоб рясно пітніє, хват слабшає і клинки вислизають з рук.

Він передбачив цей удар заздалегідь, але був нездатний нічого вдіяти. Він відходив, доки було місце в колі. Він захищався і відбивався, доки не потерпли пальці. Але цього разу, коли він звів зболену руку і метал зіткнувся з металом, одна його втомлена нога підкосилась і Джезаль із зойком вилетів за межі кола, де гепнувся на бік, випустивши короткий клинок із зсудомлених пальців. Він упав обличчям у землю і набрав повний рот піску. Це було болісне й принизливе падіння, проте Джезаль почувався надто втомленим і побитим, щоб перейматися ще й цим. Він відчув ледь не полегшення, що побиття скінчилось, нехай і всього на хвилину.

— Одне очко на користь Ґорста! — вигукнув арбітр.

Слабенькі оплески поглинуло шалене улюлюкання, але здоровань мовби цього й не помітив: він побрів назад на своє місце, не зводячи голови, і вже готувався до наступного раунду.

Джезаль повільно перевернувся і став рачки, розминаючи онімілі руки і не поспішаючи підводитися. Йому потрібен був час, щоб перевести подих і підготуватись, щоб придумати якусь стратегію. Ґорст уже чекав на нього: кремезний, мовчазний, нерухомий. Джезаль обтріпував із сорочки пісок і гарячково метикував. Як його здолати? Як? Він обережним кроком повернувся на своє місце і наготував клинки.

— Почали!

Цього разу Ґорст нападав з іще більшим натиском, розмахуючи клинками, наче косою в полі, і цим змушуючи Джезаля метатися по колу. Один удар пройшов настільки близько від його лівого боку, що він відчув, як у щоку дмухнув вітер. Наступний, справа, оминув його так само близько. А потім Ґорст зробив боковий замах, націлюючись на голову Джезаля, і той помітив лазівку. Він проскочив під ударом, певний, що лезо зачепило кінчики його волосся, і скоротив дистанцію, коли важка довга шпага завершила свій політ, ледь не поціливши арбітра у лице на зворотному шляху і залишивши правий бік Ґорста цілковито незахищеним.

Джезаль кинувся на чортового здоровила, впевнений, що йому нарешті вдасться зробити хоч один укол. Але Ґорст піймав випад своєю короткою шпагою, гарди двох клинків брязнули, а тоді зчепились. Джезаль люто змахнув короткою шпагою, але якимось чином цей удар Ґорст теж заблокував: він саме вчасно підняв свою довгу шпагу, піймавши клинок Джезаля прямо перед грудьми.

На мить чотири клинки зчепилися, заскреготівши ефесами, обличчя суперників розділяло всього кілька дюймів. Джезаль гарчав, як пес, зціпивши зуби, м’язи на його обличчі застигли у гримасі. Грубі риси обличчя Ґорста не виявляли особливого напруження. Він був схожий на людину, яка вийшла посцяти: наче займався рутинною і трохи неприємною справою, яку просто треба виконати якомога швидше.

Поки їхні клинки були зімкнуті, Джезаль штовхав з останніх сил, напруживши кожен свій натренований м’яз: ноги впиралися в землю, прес напружувався, щоб вивернути руки, руки штовхали вперед зап’ястя, а зап’ястя відчайдушно стискали руків’я шпаг. Кожен м’яз, кожне сухожилля, кожна жилка. Він знав, що у нього краща позиція, що здорованя можна вибити з рівноваги, якби тільки він міг відсунути його назад на крок… на дюйм…

Всього лише одну мить їхні клинки були зімкнуті, а тоді Ґорст опустив плече, закректав і жбурнув Джезаля, як дитина жбурляє геть обридлу іграшку.

Джезаль позадкував, роззявивши рота й округливши очі від здивування, спотикаючись об землю, весь зосереджений на тому, щоби втриматися на ногах. Він почув, як Ґорст знову рикнув, і був вражений, коли побачив, що важка довга шпага вже летить по дузі до нього. Джезаль уже не міг ухилитись, та й не мав на це часу. Він інстинктивно здійняв ліву руку, але товстий, затуплений клинок вирвав коротку шпагу у нього з рук, наче соломинку, і врізався йому в ребра, вибивши з нього дух із криком болю, що прокотився протяжною луною по притихлій арені. Ноги Джезаля підломилися, і він упав на землю, розкинувши руки і хриплячи, наче ковальський міх.

Цього разу не було й тіні оплесків. Натовп ненависно ревів, свистячи і шикаючи на Ґорста, коли той побрів до своєї загорожі.

— Чорти б тебе побрали, Ґорсте, клятий ти головорізе!

— Вставай, Лютаре! Вставай і бий його!

— Повертайся в хлів, скотино!

— Звір проклятий!

Їхнє шикання змінилося невпевними підбадьорливими вигуками, коли Джезаль підвівся з трави. Весь його лівий бік палав. Він би закричав від болю, якби йому було чим дихати. Незважаючи на всі його зусилля, на всі тренування, він аж ніяк не дотягував до свого суперника і добре це розумів. Сама думка про те, що наступного року доведеться все це повторювати, викликала у нього нудоту. Він прибрав якомога незворушніший вигляд і понад силу рушив назад до своєї загорожі, але, дійшовши, не зміг втриматись і впав на стілець, впустивши свої пощерблені клинки на плитняк і хапаючи ротом повітря.

Вест нахилився і задер його сорочку, щоб оцінити ушкодження. Джезаль боязко опустив очі, частково очікуючи побачити велику діру, пробиту в боці, але на ребрах був лише потворний червоний пруг, навколо якого вже починав проступати синяк.

— Є переломи? — запитав маршал Варуз, заглядаючи Весту через плече.

Коли майор взявся обмацувати його бік, Джезаль заледве стримав сльози.

— Не схоже, але ж дідько би його вхопив! — Вест роздратовано пожбурив рушник. — І ви називаєте це прекрасним спортом? Хіба не існує правила проти таких важких клинків?

Варуз похмуро похитав головою.

— Вони всі мають бути однієї довжини, але обмежень у вазі немає. Ну тобто, навіщо комусь битися важкими?

— Ну, от тепер ми знаємо, навіщо! — огризнувся Вест. — Може, нам варто зупинити бій, перш ніж цей виродок відітне Джезалю голову?

Варуз пропустив це повз вуха.

— Послухай-но мене, — мовив старий маршал, нахиляючись до обличчя Джезаля. — Це бій на сім уколів! Він має набрати чотири, щоб виграти! Ще є час!

Час на що? На те, щоби Джезаля розтяли навпіл, хоч клинки і затуплені?

— Він надто сильний! — видихнув Джезаль.

— Надто сильний? Для тебе ніхто не надто сильний! — але навіть Варуз сумнівався. — Ще є час! Ти зможеш його побити! — Старий смикнув себе за вуса. — Ти зможеш його побити!

Але Джезаль зауважив, що він не сказав, яким чином.

Ґлокта хвилювався, що задихнеться, так його трусило від сміху. Він намагався вигадати, що йому хотілося би побачити більше, ніж побиття Джезаля дан Лютара на фехтувальному колі, але нічого не спадало на думку. Молодик скривився, в останню мить заблокувавши боковий удар. Після удару по ребрах ліва рука Джезаля діяла погано, і Ґлокта майже відчував його біль.

«І як же все-таки приємно вряди-годи відчути чужий біль замість свого».

Невдоволений натовп німував, поки Ґорст частував їхнього фаворита жорстокими ударами, а Ґлокта тим часом пирскав зо сміху крізь стиснуті ясна.

Лютар був спритним й ефектним, та й рухався добре, коли міг передбачити випад.

«Вмілий боєць. У посередній рік він міг би, безперечно, виграти Турнір. У нього швидкі ноги й руки, тільки-от розум не настільки гострий, як потрібно. Як повинен бути. Він надто передбачуваний».

Ґорст був бійцем зовсім іншого штибу. Здавалося, він тільки те й робив, що бездумно розмахував клинками. Але Ґлокту важко обдурити.

«У нього зовсім новий підхід до справи. За моєї молодості все зводилося до уколів. Під час наступного Турніру, через рік, всі будуть рубатися цими великими, важкими клинками».

Ґлокта ліниво прикинув, чи міг би він здолати Ґорста, коли був у свій найкращій формі.

«Так чи інакше, це був би цікавий бій — у біса кращий, ніж оце побиття».

Ґорст заввиграшки відбив кілька млявих ударів. Потім Ґлокта здригнувся, і натовп зашипів, коли Лютар заледве відбив черговий м’ясницький удар, сила якого ледь не відірвала його від землі. Притиснутий до краю кола, він не мав можливості уникнути наступного випаду, тож йому довелося відскочити на пісок.

— Три — нуль! — виголосив арбітр.

Ґлокта затрусився від сміху, коли побачив, як роздратований Лютар спересердя вдарив шпагою по землі, здійнявши бризки піску, а на його блідому обличчі був вираз жалю до самого себе.

«Людоньки, капітане Лютар, ось-ось буде чотири — нуль. Сухий рахунок. Стидобище. Може, хоч це навчить цього задрипаного скиглія якоїсь стриманості. Деякі чоловіки не виправляються без доброї прочуханки. Тільки погляньте на мене, га?»

— Почали!

Четвертий раунд почався тим самим, чим закінчився третій.

«Побиттям Лютара».

Ґлокта бачив, що в молодика закінчились ідеї. Ліва рука Лютара рухалась повільно, з натугою, а ноги були мов налиті свинцем. Його довгий клинок прийняв на себе ще один приголомшливий удар. Джезаль позадкував до краю кола, збитий з рівноваги, засапаний. Ґорсту залишалося лише зробити завершальний штрих.

«І щось мені підказує, що він не належить до тих, хто полишає справи на півдорозі».

Ґлокта взявся за палицю і підвівся. Було зрозуміло, що це кінець, і він не мав ніякого бажання опинитися в тисняві розчарованого натовпу, коли всі водночас попруться до виходу.

Важка довга шпага Ґорста розсікла повітря.

«А ось і останній удар».

Єдиним варіантом Лютара було спробувати його заблокувати і вилетіти геть за межі кола.

«А може, удар йому просто розітне його дурну голову. Будемо на це сподіватись».

Ґлокта усміхнувся, повертаючись, щоб іти.

Але краєм ока він помітив, що удар якимось чином схибив. Ґорст закліпав, коли важка довга шпага врізалася в землю, а тоді застогнав, коли Лютар поцілив у його ногу ударом зліва. Це були всі емоції здорованя за день.

— Одне очко на користь Лютара! — вигукнув арбітр після короткої паузи, неспроможний повністю приховати у голосі подив.

— Ні, — пробурмотів Ґлокта про себе, коли натовп вибухнув бурхливими оплесками.

«Ні».

Замолоду Ґлокта сам пройшов сотні боїв, тисячі дивився з глядацьких лав, але такого він ще ніколи не бачив — не бачив, щоб хтось рухався настільки швидко. Він знав, що Лютар — вправний фехтувальник.

«Але ніхто не може бути настільки вправним».

Ґлокта насупив брови, спостерігаючи, як двоє фіналістів виходять на арену після другої перерви і займають свої позиції.

— Почали!

Лютар змінився. Він ганяв Ґорста лютими, блискавичними уколами, не даючи йому часу на роздуми. Тепер уже вкрай напруженим здавався здоровань: він захищався, ухилявся і намагався тримати дистанцію. Виглядало так, ніби під час перерви старого Лютара десь заховали, підмінивши його зовсім іншим чоловіком — сильнішим, швидшим і значно впевненішим близнюком.

Натовп, який так довго не мав причини для радості, тепер казився на всю силу своїх горлянок. Ґлокта не поділяв його ентузіазму.

«Щось тут не так. Щось не так».

Він поглянув на найближчі обличчя, але ніхто начебто не вбачав ніяких підступів. Вони бачили лише те, що хотіли бачити: як Лютар завдає бридкому нелюду ефектної, заслуженої прочуханки. Ґлокта обвів очима лави, сам не знаючи, що шукає.

«Так званий Баяз».

Він сидів на перших рядах, нахилившись вперед, і зосереджено спостерігав за двома бійцями, а поряд були його учень і пошрамований північанин. Ніхто цього не помітив, окрім Ґлокти — всі були зайняті боєм, що розгортався перед ними. Він потер очі і поглянув ще раз.

«Щось не так».

— Що тут казати, Перший з-поміж магів — клятий шахрай, — гаркнув Лоґен.

Баяз ледь усміхнувся кутиком рота, витираючи з лоба піт.

— А хто казав, що це не так?

Лютар знову опинився у халепі. Великій халепі. Щоразу, коли він блокував один із розмашистих ударів, його шпаги відскакували все далі, а хват слабшав. Щоразу, коли він ухилявся, його ноги опинялися все ближче до краю жовтого кола.

Але потім, коли кінець здавався неминучим, Лоґен краєм ока побачив, що повітря над плечима Баяза замерехтіло, як тоді, дорогою на південь, коли спалахнули дерева, і відчув дивне посмикування у животі.

У Лютара наче відкрилося друге дихання. Він піймав наступний нищівний удар ефесом свого короткого клинка. Ще мить тому його клинок заввиграшки вилетів би з руки. Але тепер на якусь мить він затримав шпагу, а тоді з криком вивернув її, збивши свого суперника з рівноваги і скочив уперед, несподівано перейшовши в наступ.

— Якби на Півночі тебе піймали на шахрайстві у двобої, — прогарчав Лоґен, хитаючи головою, — тобі вирізали би на животі кривавий хрест і повитягували всі кишки.

— В такому разі мені пощастило, — процідив Баяз крізь зціплені зуби, не зводячи очей з бійців, — що ми вже не на Півночі.

Піт уже знову стікав з його голомозої голови, щедрими краплями котячись по обличчю, а міцно стиснуті кулаки тремтіли від натуги.

Лютар завдавав удар за ударом з такою швидкістю, що його клинки аж миготіли перед очима. Ґорст кректав і гарчав, відбиваючи атаки, але тепер Лютар був занадто швидким для нього, і занадто сильним. Він безжально ганяв його по колу, наче скажений пес корову.

— Сране шахрайство, — прогарчав Лоґен ще раз, коли шпага Лютара, зблиснувши, залишила яскраву червону смугу на щоці Ґорста.

Кілька крапель крові бризнуло на глядачів зліва від Лоґена, і вони вибухнули бурхливими оваціями. Цей момент віддалено нагадував його власні двобої. Крик арбітра «три — три» навряд чи хтось почув. Ґорст ледь спохмурнів і торкнувся рукою обличчя.

Крізь шум і гам Лоґен почув шепіт Кея:

— Ніколи не закладайся з магом…

Джезаль знав, що він був вправним, але йому й не снилося, що він міг бути настільки вправним. Він був спритним, наче кішка, метким, наче муха, сильним, наче ведмідь. Його ребра більше не боліли, його зап’ястя більше не боліли, а від втоми та сумнівів не залишилося навіть сліду. Він був безстрашним, незрівнянним, непереможним. Оплески гриміли навколо нього, але при цьому він чув кожне слово, бачив кожну рису кожного обличчя у юрбі. Його серце гнало жилами тремкий вогонь замість крові, його легені всотували самі хмари.

Він навіть не сідав під час перерви, так йому хотілося повернутись у коло. Стілець здавався йому знущанням. Він не слухав, що говорили Варуз і Вест. Їхні слова, як і вони самі, не мали жодного значення: дрібні людці, яким далеко до нього. Вони втупилися на нього: знічені, вражені, як і слід було.

Він був найкращим фехтувальником за всю історію.

Той каліка Ґлокта навіть не уявляв, наскільки він був правий: здавалося, Джезалю варто було лише чогось захотіти, і він здобуде все, що завгодно. Він гиготів, коли потанцював назад на своє місце. Він сміявся, почувши крики натовпу. Він усміхнувся, коли Ґорст повернувся у коло. Все йшло за планом. Сонні очі здорованя над червоним порізом, яким нагородив Ґорста Джезаль, досі були напівприкриті важкими повіками, але тепер у них з’явилось щось нове: тінь шоку, тривоги, поваги. Як і мало бути.

Не було нічого, чого Джезаль не зміг би зробити. Він був невразливий. Він був непереможний. Він був…

— Почали!

…Геть розгублений. Біль пройняв його бік так, що йому перехопило подих. Раптом він знову став почуватися переляканим, втомленим, слабким. Ґорст загарчав і пустився у навальну атаку, врізавши по шпагах у руках Джезаля так, що той аж підстрибнув, наче сполоханий кролик. Його майстерність, передбачливість, холоднокровність зникли, а Ґорст насідав ще завзятіше, ніж будь-коли. Джезаля охопив жахливий розпач, коли з його тремтячих пальців вирвали довгу шпагу, що злетіла у повітря, а тоді брязнулася об загорожу. Він звалився на коліна. Натовп ахнув. Це був кінець…

…Ні, не кінець. Зверху на нього по дузі летіла шпага. Останній удар. Здавалося, що вона ледве рухається. Повільно-повільно, немов крізь мед. Джезаль усміхнувся. Йому всього лише треба було відбити її своїм коротким клинком. Все його єство знову переповнила сила. Він зірвався на ноги, відштовхнув Ґорста вільною рукою, відбив ще один удар, а за ним іще. Його єдина шпага працювала швидше за дві. На арені запанувала абсолютна тиша — було чути тільки невпинний брязкіт клинків. Коротка шпага Джезаля рухався вправо-вліво, вправо-вліво, метаючись швидше за його погляд, швидше за його думку, немовби тягнучи його за собою.

Пролунав дзенькіт металу об метал, коли Джезаль вирвав із руки Ґорста пощерблену довгу шпагу, і ще один, коли він одним різким рухом повторив те саме з короткою. На мить все завмерло. Обеззброєний здоровань стояв п’ятами на самісінькому краю кола і дивився на Джезаля. Натовп завмер.

Тоді Джезаль поволі здійняв свою коротку шпагу, яка раптом видалася неймовірно важкою, і легенько тикнув Ґорста у ребра.

— Ха, — тихо мовив здоровань, здійнявши брови.

І нараз публіка вибухнула громовими оплесками. Шум все ширився і гучнішав, напливаючи на Джезаля хвилями. Тепер, коли все закінчилося, він відчув себе невимовно виснаженим. Джезаль заплющив очі, хитаючись із боку на бік, шпага вислизнула з його знесилених пальців, і він упав на коліна. Його втома була безмежною. Здавалось, наче він за кілька хвилин використав всі сили, які були дані йому на тиждень. Джезаль навіть не був певен, що зможе довго втриматися на колінах, і хто зна, чи зможе він ще колись підвестися, якщо впаде.

Аж нараз він відчув, як чиїсь сильні руки беруть його під пахви і піднімають. Галас натовпу зробився ще гучнішим, коли його піднесли в повітря. Він розплющив очі — його повертали, а перед очима миготіли розмиті кольори. В голові шуміло. Він був у когось на плечах. Голомоза голова. Ґорст. Здоровань підніс його, як батько підносить дитя, і явив натовпу, всміхаючись до нього широкою потворною посмішкою. Джезаль мимоволі всміхнувся у відповідь. Одне слово, це була дивовижна мить.

— Переміг Лютар! — тупо вигукнув арбітр, якого було ледь чутно. — Переміг Лютар!

Радісні крики змінились скандуванням: «Лютар! Лютар! Лютар!» Арена здригалася від нього, а голова Джезаля йшла обертом. Він був наче п’яний. П’яний від перемоги. П’яний від самого себе.

Ґорст опустив його назад на коло, коли крики натовпу почали стихати.

— Ти мене побив, — сказав він, широко всміхаючись. Його голос був напрочуд тонким і ніжним, майже як у жінки. — Чесно і справедливо. Я хочу першим привітати тебе з перемогою. — І він кивнув своєю макітрою і ще раз усміхнувся, без жодного натяку на злість потираючи поріз під оком. — Ти її заслужив, — сказав він, простягаючи руку.

— Дякую.

Джезаль відповів кислою посмішкою і потиснув його лапище настільки недбало, наскільки міг, а тоді розвернувся і пішов до своєї загорожі. Звісно він, блядь, заслужив, і чорт би його побрав, якщо він дозволить цьому виродку купатися у променях його слави ще хоч хвилинку.

— Чудова робота, мій хлопче, просто чудова! — торохтів маршал Варуз, поплескуючи його по плечі, коли він плівся до свого стільця. — Я знав, що тобі вдасться!

Вест шкірився, вручаючи йому рушник.

— Люди говоритимуть про це роками.

Навколо почали скупчуватись інші доброзичливці, вітаючи його, перехиляючись через загорожу. Вир усміхнених облич, і серед них обличчя Джезалевого батька, який світився від гордості.

— Я знав, що ти переможеш, Джезалю! Я в тобі не сумнівався ні на мить! Ти прославив нашу сім’ю!

Джезаль зауважив, що його старший брат не надто радів. На його обличчі застиг звичний похмурий, заздрісний вираз — навіть у мить Джезалевої перемоги. Похмурий заздрісний виродок. Хіба він не може хоча б один день порадіти за брата?

— Дозвольте і мені привітати переможця, — долинув голос з-за спини Джезаля.

Це був старий бовдур, якого він зустрів біля брами. Той, кого Сульфур називав своїм господарем. Той, котрий назвався Баязом. Його голомозу голову вкривав рясний піт. Бліде обличчя було, запалі очі. Здавалося, наче це він щойно провів сім раундів з Ґорстом.

— Гарна робота, мій юний друже. Твій виступ був майже… магічним.

— Дякую, — пробурмотів Джезаль. Він не знав, ким був цей старий, чи які цілі він переслідував, але довіряти йому однозначно не хотілося. — Даруйте, але мені потрібно…

— Звичайно. Ми поговоримо пізніше.

Він мовив це із тривожною рішучістю, так немов їхня розмова була невідворотною, а тоді розвернувся і розчинився у натовпі. Батько Джезаля дивився йому вслід, пополотнілий, так наче перед ним з’явився привид.

— Ви його знаєте, батьку?

— Я…

— Джезалю! — Варуз радісно схопив його за руку. — Ходімо! Тебе бажає привітати король!

Він потягнув Джезаля від його сім’ї до кола. Трибунами знову прокотилися оплески, коли вони разом перетнули суху траву — місце Джезалевої перемоги. Лорд-маршал по-батьківськи обійняв Джезаля і всміхнувся до юрби, так наче це йому аплодували. Здавалось, ніби кожен хотів відхопити шматочок його слави, проте на сходах до королівської ложі Джезалеві вдалося вирватися з обіймів старого.

Принц Рейнолт, наймолодший син короля, стояв першим в черзі. Він був скромно одягнений, здавався чесним і уважним і не надто схожим на члена королівської родини.

— Браво! — вигукнув він, перекрикуючи ревіння натовпу, щиро захоплений перемогою Джезаля. — Браво!

Його старший брат був емоційнішим.

— Неймовірно! — вигукнув кронпринц Ладісла. На золотих гудзиках його білого жакета виблискувало сонце. — Прекрасно! Дивовижно! Вражаюче! Я ще такого не бачив!

Джезаль заусміхався і скромно вклонився, рушивши далі, й аж зсутулився, коли кронпринц плеснув його трохи занадто сильно по спині.

— Я завжди знав, що ти впораєшся! Ти був моїм незмінним фаворитом!

Принцеса Терез, єдина донька великого герцога Орсо, лорда Таліна, спостерігала за тим, як Джезаль робить обхід, з гордовитою посмішкою, і мляво плескала двома пальцями по долоні, непереконливо імітуючи оплески. Її підборіддя було задерте до болю високо, немовби навіть її погляд був честю, яку він аж ніяк не міг оцінити, і на яку тим паче не заслуговував.

Зрештою, він дійшов до високого крісла Гуслава П’ятого, верховного короля Союзу. Голова монарха схилилася набік, притиснута сяючою короною. Його мертвотно-бліді пальці сіпалися на малиновій шовковій мантії, наче білі слимаки. Очі були заплющені, а груди м’яко піднімалися й опускались, супроводжувані тихим хлюпанням слини, що зривалась з його роззявленого рота і стікала по підборіддю, долучаючись до поту на обвислих щоках, від чого високий комір був зовсім мокрий.

Поза всяким сумнівом, перед Джезалем був взірець величі.

— Ваша Величносте, — пробурмотів лорд Хофф.

Монарх не відповів. Його дружина, королева, дивилася просто перед собою, випроставшись, наче стріла, на її напудреному обличчі застигла незворушна посмішка. Джезаль не знав, куди йому дивитись, і врешті втупився у свої запилені черевики. Лорд-камерґер голосно прокашлявся. Під спітнілими складками на обличчі короля смикнувся м’яз, але він не прокинувся. Хофф скривився й, озирнувшись, аби впевнитись, що ніхто не приглядається, штрикнув королівські ребра пальцем.

Король здригнувся, раптово розплющивши повіки і струснувши відвислими щоками, відтак вирячився на Джезаля шаленими, почервонілими, запаленими очима.

— Ваша Величносте, це капітан…

— Рейнолт! — скрикнув король. — Мій син!

Джезаль нервово зглитнув слину, щосили намагаючись утримати на обличчі посмішку. Старий схиблений дурень сплутав його зі своїм молодшим сином. І, що було найприкріше, сам принц стояв всього за чотири кроки від нього. Задерев’яніла посмішка королеви ледь здригнулась. Прекрасні губи принцеси Терез презирливо скривились. Лорд-камерґер ніяково кашлянув.

— Е-е, ні, Ваша Величносте, це…

Але було запізно. Без жодного попередження, монарх звівся на ноги і затиснув Джезаля у палких обіймах, при цьому його важка корона з’їхала набік, а один з її прикрашених зубців ледь не штрикнув Джезаля в око. Щелепа лорда Хоффа мовчки відвисла. Два принци витріщились. Джезаль тільки те й зміг, що безпорадно клекотати.

— Мій синку! — хлипав король переповненим почуттями голосом. — Рейнолте, який я радий, що ти повернувся! Коли мене не стане, Ладіслі знадобиться твоя допомога. Він зовсім слабкий, а корона — це такий важкий тягар! Ти завжди більше годився для неї! Такий важкий тягар! — ридав він у плече Джезаля.

Це було схоже на страшне жахіття. Зблідлі Ладісла і справжній Рейнолт витріщалися то одне на одного, то на свого батька. Терез глузливо, з неприхованою зневагою усміхалася до свого майбутнього свекра. Щодалі, то тільки гіршало. Як, до дідька, поводитися у такій ситуації? Може, для таких випадків є особливий етикет? Джезаль ніяково поплескав короля по товстій спині. Що ще він міг зробити? Відштовхнути маразматичного дурня, щоб той гепнувся на зад, коли на них дивиться половина його підданців? В нього було таке бажання.

Невеликою розрадою стало те, що публіка сприйняла обійми короля за найвище схвалення Джезалевого фехтування, і його слова поглинула свіжа хвиля оплесків. Ніхто поза королівською ложею не чув, що він сказав. Ніхто не зрозумів істинного смислу того, що стало, безсумнівно, найпринизливішим моментом у житті Джезаля.

Ідеальна аудиторія

Коли Ґлокта прибув, архілектор Сульт, як завжди імпозантний у своїй бездоганно білій мантії, стояв біля велетенського вікна і споглядав понад шпилями Університету Будинок Творця. Приємний вітерець, що гуляв великою круглою кімнатою, куйовдив сиве волосся старого і шурхотів численними паперами на велетенському столі.

Щойно Ґлокта пришкутильгав у кімнату, Сульт обернувся.

— Інквізиторе, — сухо привітався він, простягаючи руку в білій рукавичці. Великий камінь на його священному персні у яскравому світлі сонця, що заглядало у відкрите вікно, блищав вогненно-пурпуровою барвою.

— Служу і корюся, Ваше Преосвященство.

Ґлокта взяв його руку і болісно скривився, згинаючись, аби поцілувати перстень. Він ледве стояв на ногах, всім тілом спираючись на палицю.

«Хай мене грім поб’є, якщо старий виродок кожного разу не схиляє руку трохи нижче, просто щоб подивитися на мої страждання».

Сульт одним плавним рухом опустився на своє високе крісло, впершись ліктями у стільницю і зчепивши перед собою пальці. Ґлокта змушений був лише стояти і чекати на запрошення сісти — його нога аж пекла від знайомого сходження на верхівку Будинку питань, піт, лоскочучи, стікав з голови.

— Сідай, будь ласка, — пробурмотів архілектор, а тоді зачекав, поки Ґлокта, морщачись, зайняв одне із менших крісел за круглим столом. — Ну що, розказуй, є якісь успіхи в розслідуванні?

— Трохи є. Кілька ночей тому в апартаментах наших гостей зчинилася веремія. Вони стверджують, що…

— Явна спроба надати цій обурливій історії правдоподібності. Магія! — Сульт зневажливо пирхнув. — Ти з’ясував, як насправді зробили отвір у стіні?

«Мабуть, магією?»

— Боюся, що ні, архілекторе.

— Шкода. Якийсь доказ того, як саме вони провернули цей фокус, міг би нам пригодитися. Але що вдієш, — і Сульт зітхнув, так наче й не очікував нічого більшого, — не буває так, щоб все і зразу. Ти говорив із цими… людьми?

— Так. Баяз, якщо дозволите його так називати, дуже верткий товариш. Без застосування переконливіших засобів, ніж самі лише запитання, мені не вдалось нічого з нього витягнути. Його друг північанин теж міцний горішок.

Гладке чоло Сульта розітнула єдина зморшка.

— Гадаєш, вони якось пов’язані із цим дикуном Бетодом?

— Можливо.

— Можливо? — повторив архілектор роздратовано, немов саме слово могло заподіяти шкоду. — Що іще?

— У нашої веселої компанії поповнення.

— Знаю. Навігатор.

«І нащо я взагалі стараюсь?»

— Так, Ваше Преосвященство, навігатор.

— Бажаю їм удачі. Від цих скупих ворожбитів завжди більше проблем, ніж користі. Тільки й розмов, що про Бога і таке інше. Жадібні дикуни.

— Згоден. І все ж, архілекторе, було би цікаво дізнатись, навіщо вони його найняли.

— І навіщо?

Ґлокта на мить задумався.

— Не знаю.

Сульт пирхнув.

— Що іще?

— Згодом, після епопеї з незнайомкою, наших друзів перевели в апартаменти біля парку. Кілька ночей тому, всього за двадцять кроків від їхніх вікон, сталося надзвичайно страшне вбивство.

— Очільник Ґойл про це згадував. Він сказав, що перейматися не варто і що жодного зв’язку з нашими гостями немає. Я залишив цю справу в його руках. — Він похмуро поглянув на Ґлокту. — Це було хибне рішення?

«От чорт, тут потрібна швидка відповідь».

— Авжеж ні, архітекторе. — Ґлокта схилив голову на знак глибокої поваги. — Якщо очільника усе влаштовує, то мене теж.

— М-м. Отже, я так розумію, що жодних зачіпок у нас немає.

«Не зовсім».

— Є оце.

Ґлокта витягнув з кишені свого плаща стародавній сувій і простягнув його архілектору.

Обличчям Сульта промайнула тінь зацікавлення, коли він узяв сувій і розгорнув його на столі, втупившись у незрозумілі символи.

— Що це?

«Ха! Отже, ти знаєш не все».

— Гадаю, можна сказати, що це фрагмент історії. Оповідь про те, як Баяз здолав майстра Творця.

— Фрагмент історії. — Сульт замислено постукав пальцем по стільниці. — І яка нам з нього користь?

«Ти маєш на увазі, яка тобі з нього користь».

— Згідно цього документу, саме наш друг Баяз опечатав Будинок Творця. — Ґлокта кивнув головою на споруду, що стриміла за вікном. — Опечатав… і забрав із собою ключ.

— Ключ? Ця вежа завжди була опечатана. Завжди. Наскільки мені відомо, там навіть нема замкової шпарини.

— Ви читаєте мої думки, Ваше Преосвященство.

— Гм-м…

Сульт поволі розплився в усмішці.

— В історіях усе залежить від подачі, га? Упевнений, що наш друг Баяз це чудово знає. Він використав наші власні історії проти нас, але тепер ми поміняємося з ним місцями. Ох, яка іронія!

Сульт знову взяв до рук сувій.

— Він автентичний?

— Це важливо?

— Аж ніяк. — Сульт граційно звівся зі стільця і поволі рушив до вікна, постукуючи згорнутим сувоєм по пальцях. Зупинившись, якийсь час дивився назовні. Коли він обернувся, його обличчя сяяло від безмежного самовдоволення. — Якщо не помиляюсь, завтра ввечері буде бенкет на честь нашого нового чемпіона з фехтування, капітана Лютара. — «Крутій триклятий». — Там будуть присутні всі сильні світу цього: королева, обидва принци, більша частина Закритої Ради, декілька впливових дворян. — «Не кажучи про короля. До чого докотилися — його присутність на обіді вже не варта навіть згадки». — Це буде ідеальна аудиторія для нашого невеличкого викриття, згоден?

Ґлокта обережно схилив голову.

— Звісно, архілекторе. Ідеальна.

«Якщо нам усе вдасться. Інакше можемо набратися сорому по самі вуха».

Сульт вже смакував майбутній тріумф.

— Так, це чудова нагода, і зосталося саме стільки часу, щоби про все подбати. Відправ нашому другу, Першому з-поміж магів, посланця. Нехай він повідомить, що їхню компанію сердечно запрошують на завтрашню вечерю. Сподіваюся, ти теж прийдеш?

«Я?»

Ґлокта ще раз вклонився.

— Нізащо такого не пропущу, Ваше Преосвященство.

— Добре. Візьми із собою практиків. Наші друзі можуть вдатися до насильства, коли усвідомлять, що їхня гра скінчилась. Хтозна, на що здатні ці чужинці.

Ледь вловимий рух архілекторової рукавички вказав, що бесіду завершено.

«Стільки сходів, і заради чого?»

Коли Ґлокта зрештою дістався дверей, Сульт пихато роздивлявся сувій.

— Ідеальна аудиторія, — бурмотів він, коли масивні двері з клацанням зачинились.

На Півночі власні карли вождя щовечора вечеряли з ним у залі. Жінки приносили страви у дерев’яних мисках. Ти наколював кусні м’яса на ніж, ним же їх розрізав, а тоді запихав пальцями шматки у рот. Якщо ти знаходив якусь кістку або хрящик, то кидав на солому під ногами, для собак. Столом, якщо такий був, слугували зазвичай декілька абияк обструганих дощок, поцяткованих плямами і зарубками від ножів. На довгих лавах сиділи карли, а один-два стільці могли займати Імениті. Там було темно, особливо довгими зимами, і курно від багаття та люльок з чагою. Там часто співали пісень, зазвичай вигукували несерйозні образи, іноді перекрикувалися серйозними, і завжди багато пили. Єдиним правилом було дочекатись вождя, а тоді вже починати.

Лоґен не знав, які правила діяли тут, але здогадувався, що їх була ціла купа.

Гості сиділи навколо трьох довгих столів, розставлених півколом — людей шістдесят чи більше. Кожен мав власне крісло, темне дерево стільниць було начищене до дзеркального блиску, і завдяки сотням свічок, розставлених по стінах і столах, Лоґен бачив розмитий обрис власного обличчя. Перед кожним гостем лежало щонайменше три тупих ножі і ще кілька штуковин, в тому числі великий плаский диск з блискучого металу, призначення якого залишалося для Лоґена загадкою.

Не було ні криків, ні тим паче співів. Натомість залою ширилося тихе, як у вулику, гудіння — шепіт людей, що нахилялися одне до одного, немовби для того, аби обмінятися секретами. Одяг їхній був ще чудніший. Старці, незважаючи на спеку, були вдягнені в масивні мантії чорного, червоного та золотого кольорів, оздоблені блискучим хутром. Молодики повтискувались у вузькі яскраво-червоні, зелені чи сині жакети, прикрашені шнурками та кутасами із золотих і срібних ниток. Жінки були обвішані ланцюжками і перснями з блискучого золота і сяючих діамантів, одягнені у дивні сукні з барвистого сукна, які в одних місцях напиналися, в інших болісно звужувались, а деякі частини тіла взагалі зоставались оголеними.

Навіть слуги були одягнені, як лорди. Вони снували навколо столів і мовчки нахилялись, наповнюючи кубки неміцним солодким вином. Лоґен вже трохи напився, тож яскрава зала у його очах тепер приємно сяяла.

Чого тут не вистачало, так це їжі. Лоґен не мав ріски в роті ще з самого ранку, тож у його шлунку постійно бурчало. Він поглядав на глечики з рослинами, що стояли на столах перед гостями. Із них стирчали яскраві квіти, і вигляду них був не надто їстівний, але зрештою у цій країні їли ще дивнішу їжу.

Йому не залишалося нічого, крім як спробувати. Він висмикнув одну штуку із глечика: довгу зелену рослину з жовтою квіткою на кінці. Він куснув край стебла. Воно було водянистим і позбавленим смаку, але хрумким. Він відкусив більший шматок і без особливого задоволення взявся жувати його.

— Навряд чи вони їстівні.

Лоґен обернувся, вражений почутою тут північною говіркою, як і тим, що з ним узагалі заговорили. Його сусід, високий, худорлявий чоловік з різко окресленим, покраяним борознами обличчям, нахилився до нього, ніяково всміхаючись. Він здався Лоґену віддалено знайомим. Чоловік був на змаганні — подавав клинки хлопцеві, котрий раніше вартував біля брами.

— А-а, — пробурмотів Лоґен з набитим ротом. — Смак рослини дедалі гіршав. — Перепрошую, — сказав він, зрештою ковтнувши, — я не дуже знаюся на цих речах.

— Та я, чесно кажучи, теж. Яке воно на смак?

— Паскудне.

Лоґен невпевнено тримав пальцями недоїдену квітку. Кахляна підлога була бездоганно чистою. Кидати рослину під стіл здавалося сумнівним рішенням. Собак тут також не було, але навіть якби й були, він сумнівався, що вони б таке їли. Собаці би вистачило клепки, на відміну від нього. Він поклав рослину на металеву таріль і витер пальці об груди, сподіваючись, що ніхто цього не помітив.

— Мене звуть Вест, — назвався чоловік, простягаючи руку. — Я родом з Енґлії.

Лоґен поручкався.

— Дев’ятипалий, з клану бріннів. Народився на північ від Високогір’я.

— Дев’ятипалий?

Лоґен продемонстрував обрубок пальця, і чоловік кивнув.

— А, зрозуміло. — Він усміхнувся так, наче згадав щось веселе. — Колись, ще в Енґлії, я чув пісню про дев’ятипалого чоловіка. Як же його звали? Кривава Дев’ятка! Точно! — Лоґен відчув, як його усмішка почала зникати. — Типова північна пісня, знаєш, про жорстокість і таке інше. Він зітнув гори голів, цей Кривава Дев’ятка, спалював міста і мішав кров з пивом абощо. Це ж не ти був, га?

Чоловік жартував. Лоґен нервово засміявся.

— Ні-ні, я ніколи про нього не чув, — відхрестився він, але, на щастя, Вест уже перейшов до наступної теми.

— Слухай, я бачу, ти в свій час пройшов кілька боїв.

— Так, кілька колотнеч мені траплялось.

Було безглуздо заперечувати очевидне.

— Ти знаєш цього типа, якого називають королем північан? Чоловіка на ймення Бетод?

Лоґен скосив очі вбік.

— Знаю.

— Ти воював проти нього?

Лоґен скривився. В роті зоставався кислий присмак рослини. Він зробив ковток із кубка.

— Гірше, — поволі відказав він, опускаючи кубок на стіл. — Я воював за нього.

Це, схоже, лише збурило цікавість чоловіка.

— Отже, ти знаєш про його тактику і військо. Про те, як він веде війну?

Лоґен кивнув.

— Що ти можеш розповісти мені про нього?

— Що він — найпідступніший і найбезжальніший противник, який не знає ні сумнівів, ні пощади. Повір мені, я ненавиджу цього чоловіка, але такого отамана, як він, не було ще з часів Скарлінґа Худлеса. В ньому є щось таке, за що його люди поважають, чи бояться, чи принаймні підкоряються. Бетод може зігнати зі своїх воїнів сім потів, щоб тільки прийти на поле битви першим і зайняти вигідніші позиції, але стараються вони тому, що він приносить перемоги. Коли треба, Бетод обережний, а коли треба — безстрашний, і він не промине жодної деталі. Він обожнює всілякі воєнні хитрощі — пастки і засідки, фальшиві атаки й обманні маневри, раптові напади на непідготовленого ворога. Шукай його там, де не очікуєш знайти, і готуйся, що він буде найсильнішим там, де видається найслабшим. Найбільше стережись його тоді, коли він начебто збирається втікати. Більшість людей його боїться, а ті, котрі не бояться — дурні.

Лоґен взяв із тарілки квітку і почав ламати стебло на шматочки.

— Його військо групується навколо вождів кланів. Деякі з них самі по собі сильні отамани. Більшість бійців — трели, селяни, яких змусили служити. Вони озброєні списом або луком і швидко пересуваються розрізненими групами. В минулому вони були погано підготовлені і покидали свої ферми лише на короткий час, але війни на Півночі тривають уже стільки, що багато з них стали загартованими бійцями, які не знають пощади.

Він почав розкладати шматки рослини, показуючи, що це групи солдатів, а таріль — пагорб.

— Кожен вождь, окрім власної гвардії, тримає також карлів. Вони добре озброєні, вправні з сокирою, мечем і списом, і гарно вимуштрувані. Незначна кількість з-поміж них кінна, але Бетод триматиме їх осторонь, очікуючи на слушний момент для атаки або переслідування.

Лоґен повисмикував із квітки жовті пелюстки, і вони стали вершниками, захованими на флангах.

— І, нарешті, Відомі або Імениті воїни, чоловіки, котрі заслужили велику повагу у битвах. Вони можуть командувати загоном карлів у бою або виконувати роль розвідників чи нападників, інколи в самісінькому тилу ворога.

Він збагнув, що вся тарілка вкрита купою подрібнених шматочків рослини, і поспіхом змів їх на стіл.

— Це традиційний спосіб ведення війни на Півночі, але Бетод завжди цікавився новими ідеями. Він читав книжки, вивчав інші методи бою і часто говорив про покупку у південних купців арбалетів, важких обладунків та дужих бойових коней, і про створення армії, яка наводитиме жах на цілий світ.

Лоґен усвідомив, що говорить без упину бозна-скільки часу. Він вже давним-давно стільки не говорив підряд, проте Вест дивився на нього з пильною увагою.

— Ти говориш як людина, котра знає свою справу.

— Ну, ти просто натрапив на ту єдину тему, в якій я можу вважатися знавцем.

— Що б ти міг порадити людині, якій доведеться воювати з Бетодом?

Лоґен спохмурнів.

— Будь обережним. І пильнуй зусібіч.

Джезаль був не в захваті. Спочатку це, звісно, здавалося чудовою ідеєю, справжньою мрією: бенкет на його честь, який збере чимало наймогутніших людей Союзу. Це, безумовно, був лише початок його прекрасного нового життя переможця Турніру. Всі йому провіщали — ні, обіцяли! — видатні звершення, які, наче переспілі фрукти, ось-ось зірвуться і впадуть йому просто в руки. Слава і підвищення по службі також десь уже були неподалік. Мабуть, цього вечора його призначать майором, і він вирушить на війну в Енґлію командувати цілим батальйоном…

Проте, як не дивно, було схоже, що більшість гостей цікавили лише їхні власні справи. Вони балакали одне з одним про урядові проблеми, про діяльність торгових домів, про питання землекористування, титули чи політику. Фехтування і видатні здібності Джезаля взагалі не згадувались. Жодних підвищень не передбачалось. Він повинен був просто сидіти, всміхатись і час від часу приймати мляві привітання від незнайомців у пишних шатах, які навіть в очі йому не завжди дивились. Із цим завданням могла заввиграшки впоратись і воскова фігура. Ніде правда діти — лестощі простолюдинів на арені були значно приємнішими. Вони, принаймні, були щирими.

І все ж він ще ніколи не бував у приміщенні палацу — в цій фортеці, всередині фортеці Аґріонта, куди дозволялося входити лише небагатьом. І ось він сидів за чільним столом в обідній залі самого короля, хоча Джезаль не сумнівався, що Його Величність найчастіше обідає прямо у ліжку, і що його, найвірогідніше, годують з ложечки.

У дальньому кінці кімнати розташовувалася сцена. Джезаль якось чув, що Остус, король-дитя, під час трапез дивився тут виступи блазнів. Морлік Божевільний, своєю чергою, любив споглядати страти. Король Казамір, кажуть, щоранку за сніданком слухав образи від двійників своїх найгірших ворогів: таким побитом він підтримував у собі палку ненависть до них. Втім, зараз сцену закривала завіса. Джезаль повинен був шукати розваги деінде, і вибір у нього був украй бідним.

Над його вухом дзижчав маршал Варуз. З одного боку, він принаймні досі цікавився фехтуванням. З іншого, він тільки про це й торочив.

— Я ще такого не бачив. Ціле місто просто в захваті. Це найвизначніший бій з усіх, що тут траплялися! Присягаюся, ти навіть кращий за колишнього Занд дан Ґлокту, а я не сподівався, що колись побачу йому рівню! Мені й не снилося, що ти на таке здатен, Джезалю, я й гадки не мав!

— М-м, — протягнув Джезаль.

Осяйна пара, кронпринц Ладісла і його майбутня наречена, Терез із Таліна, сиділи на чолі столу поряд із дрімаючим королем. Вони не помічали того, що відбувалося навколо, але не тому, що вони були молодими закоханими. Вони палко гризлися на ледь стишених тонах, а їхні сусіди старанно вдавали, що не всотують кожне слово.

— …загалом кажучи, я скоро відбуваю на війну до Енґлії, тож тобі не довго залишилося мене терпіти! — скиглив Ладісла. — Мене можуть вбити! Мабуть, це ощасливить Вашу Високість?

— Прошу, не вмирай заради мене, — відповіла Терез зі штирійським акцентом, що аж сочився злобою, — але коли так трапиться, то вже нехай. Гадаю, я якось переживу це горе…

Хтось поблизу відволік Джезаля гупанням по столу.

— А щоб ті простолюдини згоріли! Кляте селянство повстало у Старикланді! Ліниві собаки, вже не хочуть навіть пальцем ворухнути!

— Це все податки, — буркнув сусід чоловіка, — воєнні податки. Вони зовсім через них показилися. Ви чули про цього клятого типа на прізвисько Дубильник? Якийсь дурнуватий селюк, а відкрито закликає до перевороту, уявіть собі! Я чув, що один із побірників короля став жертвою нападу юрби десь за милю від стін Колона. Один зі побірників короля, чуєте! Напад юрби, га! За милю від міських стін…

— Ми, чорти би його вхопили, самі наслали це на себе!

Джезаль не бачив, хто це говорив, але впізнав чоловіка за вишитими золотом манжетами мантії. Маровія, верховний суддя.

— Поводьтеся з людиною, як із собакою, і рано чи пізно вона вас вкусить, це очевидний факт. Наше завдання, як правителів, як аристократів, поважати і захищати простих людей, а не гнобити і принижувати їх, хіба ні?

— Лорде Маровіє, я говорив не про приниження чи гноблення, а лише про те, що вони повинні платити належне своїм землевласникам і, звичайно ж, своїм посланим небом панам…

Маршал Варуз тим часом не змовкав ані на хвилину.

— Це було щось, га? Те, як ти поборов його, одним клинком проти двох, — старий солдат змахнув рукою у повітрі. — Все місто тільки про це й говорить. Тебе чекає велич, хлопче мій, запам’ятай мої слова. Велич. Хай мені грець, якщо одного дня ти не займеш моє місце у Закритій Раді!

Це було просто нестерпно. Джезаль терпів цього чоловіка стільки місяців. Він чомусь гадав, що коли переможе, то це все скінчиться, але, схоже, тут його чекало розчарування — як і в багато чому іншому. Дивно, але Джезаль ніколи сповна не усвідомлював, яким нудним старим бовдуром був лорд-маршал. Тепер однак він розумів це дуже добре.

Його обурення ще більше підсилювало те, що за столами сиділо кілька людей, яких він абсолютно точно би не запросив. Гаразд, він міг би зробити виняток для Сульта, архілектора Інквізиції, оскільки той мав місце у Закритій Раді і, без сумніву, був впливовою особою, але Джезаль не міг збагнути, нащо він привів із собою того виродка Ґлокту. Каліка виглядав ще хворобливіше, ніж зазвичай, а його неспокійні, запалі очі обрамляли темні кола. З якоїсь причини він час від часу похмуро і недовірливо поглядав на Джезаля, так наче підозрював його у скоєнні якогось злочину. Зважаючи на те, що вони знаходились на бенкеті Джезаля, це було неабияким нахабством.

Гірш од того, по інший бік кімнати сидів той старий, голомозий чоловік, який назвався Баязом. Джезаль досі не розгадав суті його дивного вітання на Турнірі — як і, власне, не дізнався, чому на нього так зреагував батько. Поряд зі старим сидів його потворний друг, дев’ятипалий варвар.

Майорові Весту не пощастило: він сидів поряд із дикуном, але користався з цієї ситуації щонайкращим чином; ба, вони удвох навіть жваво розмовляли. Північанин несподівано зайшовся сміхом і так гупнув по столу своїм кулачищем, що аж келихи задзвеніли. Принаймні їм було весело на його вечірці, кисло подумав Джезаль, майже шкодуючи, що не сидить там разом із ними.

І все ж він знав, що хотів би колись стати важливою, впливовою людиною. Хотів би носити речі з купою хутра і важкий золотий ланцюг. Хотів би, щоб люди кланялися і плазували перед ним. Він вирішив це для себе дуже давно і, мабуть, воно досі було йому до душі. От тільки зблизька все це виглядало страшенно фальшиво і нудно. Він би з превеликою радістю був зараз наодинці з Арді, хоча вони й бачились лише минулого вечора. От у ній не було нічого нудного…

— …а я чув, що дикуни вже підступають до Остенхорма! — вигукнув хтось зліва від Джезаля. — Лорд-губернатор Мід збирає армію і присягнувся, що вижене їх з Енґлії!

— Ха, Мід? Цей чванливий старий довбень навіть пиріг з форми не витягне!

— Але на цих північних звірів його вистачить, га? Один гарний солдат Союзу вартий десяти з їхнього кодла…

Джезаль почув, як гамір раптом пронизав різкий голос Терез, такий гучний, що його, мабуть, було чути на іншому кінці зали:

— …звісно, я одружусь за наказом батька, але це не означає, що я повинна цьому радіти!

В ту мить Терез здавалася такою злою, що Джезаль би не здивувався, якби вона всадила свою вилку у кронпринцеве обличчя. Йому стало трохи легше на душі, коли він побачив, що не лише у нього проблеми з жінками.

— …о так, дивовижний виступ! Всі тільки про це й говорять, — не вгавав Варуз.

Джезаль засовався на стільці. Скільки триватиме ця маячня? Йому вже бракувало повітря. Він знову озирнув обличчя навпроти і зустрівся із поглядом Ґлокти, змарніле лице якого не покидав той самий похмурий, підозрілий вираз. Джезаль іще до сих пір не міг довго витримувати його погляд, навіть на власному святкуванні. Чим же він не догодив цьому проклятому каліці?

«Малий виродок. Він якось змахлював. Я точно знаю».

Ґлокта поволі перевів очі на стіл навпроти, зупинивши погляд на Баязі. Старий шахрай сидів собі, почуваючись досить затишно.

«Він теж був у цьому задіяний. Вони якось змахлювали, разом».

— Шановні пані та панове! — Коли лорд-камерґер підвівся, щоб звернутися до зали, гомін вщух. — Радий вітати вас від імені Його Величності на нашому скромному зібранні. — Сам король на мить заворушився, тупо роззирнувся навколо, кліпнув і знову заплющив очі. — Ми зібралися тут, звісно, на честь капітана Джезаля дан Лютара, який нещодавно поповнив найдобірніший почесний список: він став одним із тих фехтувальників, які здобули перемогу на літньому Турнірі.

Кілька людей підняли келихи, інші щось схвально забурмотіли.

— Я бачу, що серед присутніх сьогодні є чимало колишніх переможців, більшість з яких зараз займає високі посади: лорд-маршал Варуз, командир лицарів-вісників Валдіс, майор Вест, який тепер, звісно, є членом штабу маршала Бурра. Навіть я у свій час був переможцем Турніру.

Він усміхнувся і поглянув на своє гладке черевце.

— Але це було вже так давно.

Кімнатою прокотився стриманий смішок.

«Бачу, мене вирішили не згадувати. Не всі переможці варті заздрості, чи не так?»

— Переможці Турніру, — вів далі лорд-камерґер, — дуже часто досягали неабияких висот. Я сподіваюсь, зрештою, ми всі сподіваємось, що так само станеться і з нашим молодим товаришем, капітаном Лютаром.

«Я сподіваюсь, що цей малий верткий виродок зустріне стражденну смерть в Енґлії».

Але Ґлокта підняв свій келих разом з усіма іншими на честь цього пихатого дурня, поки Лютар сидів собі і насолоджувався кожною миттю цього видовища.

«Подумати тільки, що колись, після перемоги на Турнірі, я сидів на тому самому кріслі. Всі аплодували, заздрили і плескали мене по плечі. Інші люди були вдягнені у пишні шати, інші обличчя пітніли від спеки, але врешті мало що змінилось. Чи була моя посмішка менш самовдоволеною? Звісно, ні. Якщо на те пішло, то я був навіть гіршим. Але, принаймні, я заслужив своє місце за столом».

Лорд Хофф так захопився, що пив доти, поки не осушив кубок, після чого поставив його на стіл і облизав губи.

— А тепер, поки не подали страв, хочу запрезентувати вам невеличкий сюрприз, який підготував мій колега, архілектор Сульт, на честь ще одного з наших гостей. Сподіваюся, він вас усіх розважить.

І лорд-камерґер важко опустився на стілець, простягаючи порожній кубок, щоб йому налили ще вина.

Ґлокта зиркнув на Сульта.

«Сюрприз, від архілектора? Когось чекають неприємності».

Масивна червона завіса сцени поволі розсунулась, явивши старого, котрий лежав на підлозі у білому, але вже закривавленому вбранні. Велике полотно позаду зображало ліс під зоряним небом. Це нагадало Ґлокті про досить неприємний розпис у круглій кімнаті. Кімнаті під занедбаним маєтком Северарда біля доків.

З-за куліс з’явився другий старий: високий, стрункий чоловік з дивовижно гарними, різкими рисами обличчя. Його голова була вибрита наголо, і хоча він відростив коротку сиву бороду, проте Ґлокта вмить його впізнав.

«Йосив Лестек, один із найшанованіших акторів міста».

Він вдавано здригнувся, помітивши кривавий труп.

— О-о-о! — заголосив старий, розкинувши руки в боки, по-акторському зображаючи потрясіння і відчай. Він мав дійсно потужний голос, такий гучний, що ледь не двигтіли крокви. Впевнений, що оволодів цілковитою увагою аудиторії, Лестек, розмахуючи руками, почав декламувати свої рядки, а його обличчя сповнили уявні пристрасті.

І от нещастя: майстер Джувенс вмер, І миру нам не знати відтепер. Канедіас — і зрадник, і убивця, І смерть ота — смерть не лише провидця, А цілої епохи.

Старий актор задер голову, і Ґлокта побачив, як у його очах зблиснули сльози.

«Гарний трюк — плакати з необхідності».

По його щоці скотилася одинока сльоза. Публіка сиділа як зачарована. Він знову обернувся до тіла.

Щоби на брата інший брат повстав?! — Гріха такого світ іще не знав. Хай небеса одвічна ніч накриє, Земля розступиться і гріх залиє Вогнем пекельним!

Він впав навколішки і почав бити себе в старечі груди.

О доле люта, як би я хотів Померти з ним, та час мій не наспів! Вмирає велич, а натомість ми, Скропивши спорожнілий світ слізьми, Повинні жити.

Лестек поволі звів очі на аудиторію і силувано підвівся, а вираз глибокої печалі на його обличчі змінився невблаганною рішучістю.

За сімома замками Дім Творця, Та щó залізо й камінь для борця?! Діждусь, поки проржавіє воно, Або ж зітру каміння в порохно — І відімщусь!

Очі актора зблиснули вогнем, коли він змахнув мантією і покрокував зі сцени під палкі оплески. Це була стисла версія відомої п’єси, яку часто грали.

«Проте рідко, щоб була така добра гра».

Ґлокта не очікував, що теж аплодуватиме.

«Оце так гра! Шляхетність, пристрасть, владність. Значно переконливіше за іншого відомого мені псевдо-Баяза».

Він відкинувся на спинку стільця, простягнувши ліву ногу під столом, і приготувався насолоджуватися виставою.

Лоґен дивився, спантеличено морщачи лоба. Він здогадався, що це один із тих спектаклів, про які говорив Баяз, але його знання мови було недостатнім для того, щоби вловити всі подробиці.

Одягнені в яскраві костюми, люди бігали по сцені, без кінця зітхаючи та вимахуючи руками, і неначе щось наспівували. Двоє з них, схоже, мали бути темношкірими, але їхню роль грали білі люди з темною фарбою на обличчі. В іншому епізоді той, хто грав Баяза, шепотів до жінки крізь двері, немов благаючи відкрити їх, от тільки натомість дверей посеред сцени стояв шматок фарбованого дерева, а жінкою був хлопець у сукні. На думку Лоґена, було би простіше обійти шматок дерева і говорити до нього або до неї напрямець.

Лоґен не сумнівався лише в одному — справжній Баяз був надзвичайно невдоволений. Він відчував, як його роздратування посилювалося з кожною сценою. Воно сягнуло своєї вершини, зубовного скреготу, коли поганець п’єси, здоровань з рукавичкою і пов’язкою на оці, перекинув хлопця у сукні через дерев’яний парапет вежі. Було очевидно, що він або вона повинні були пролетіти велику відстань, хоч Лоґен і чув, як хлопець приземлився на щось м’яке зразу за кулісами.

— Та як, блядь, вони сміють? — прогарчав справжній Баяз собі під ніс.

Лоґен, якби міг, забрався би геть із кімнати, але йому довелося вдовольнитись тим, що підсунути своє крісло ближче до Веста, якомога далі від розлюченого мага.

На сцені інший Баяз боровся зі старим, який мав рукавичку і пов’язку на оці, хоча їхня боротьба зводилась до ходіння колами і купи балачок. Зрештою, поганець теж зник за кулісами, але спершу його суперник забрав у нього велетенський золотий ключ.

— Тут більше подробиць, ніж в оригіналі, — пробурмотів справжній Баяз, коли його двійник підняв ключ і зачитав ще кілька рядків.

Лоґен не надто просунувся у розумінні п’єси, коли вистава добігла кінця, однак він вловив два останні рядки, перш ніж старий актор низько вклонився:

На цьому все, прошу, не лайте строго, Я не хотів образити нікого.

— Не образили хіба мою трахану стару задницю, — прошипів Баяз крізь зціплені зуби, натягуючи на обличчя посмішку і палко аплодуючи.

Коли завіса почала закриватись, Ґлокта спостерігав, як Лестек робить кілька останніх поклонів — золотий ключ досі сяяв у його руках. Коли оплески стихли, зі свого крісла підвівся архілектор Сульт.

— Я дуже радий, що вам сподобалася наша невеличка вистава, — сказав він, м’яко усміхаючись до вдячної публіки. — Не сумніваюся, що багато з вас уже бачили цю п’єсу раніше, але цього вечора вона має особливе значення. Капітан Лютар — не єдина знаменитість у нашому товаристві. У цій залі є ще один почесний гість. Не будь-хто, а сам герой нашої вистави — Баяз, Перший з-поміж магів, власною персоною!

Сульт усміхнувся і вказав рукою на старого шахрая навпроти. Залу сповнив тихий шурхіт, коли кожен гість повернувся, щоб поглянути на мага.

Баяз відповів зустрічною посмішкою.

— Доброго вечора, — привітався він.

Кілька вельмож засміялись, певно, вважаючи, що це продовження вистави, але Сульт промовчав, і їхні радощі скоро урвались. На залу опустилась ніякова тиша.

«Я би сказав, смертоносна тиша».

— Перший з-поміж магів. Він живе у Аґріонті вже декілька тижнів. Він і кілька його… супутників. — Сульт зверхньо поглянув на пошрамованого північанина, а тоді повернувся до самозваного мага. — Баяз. — Він витримав паузу на цьому слові, щоб воно закарбувалось у вухах слухачів. — Це перша літера в алфавіті старої мови. Перший учень Джувенса — перша літера алфавіту, я правий, майстре Баязе?

— А що, архілекторе, — запитав старий, досі посміхаючись, — ви вивчали мою справу?

«Вражаюче. Навіть тепер, коли очевидно, що грі скоро кінець, він не виходить з ролі».

Сульта це не збило з пантелику.

— Такий мій обов’язок — сумлінно вивчати кожного, хто може становити загрозу для мого короля чи країни, — відказав він сухо.

— Як патріотично з вашого боку, аж страх бере. Ваші розслідування, звісно, виявили, що я досі є членом Закритої Ради, хоча поки що моє місце й залишається порожнім. Гадаю, ви повинні були би називати мене лордом Баязом.

Холодна посмішка Сульта навіть не здригнулась.

— І коли це ви востаннє нас відвідували, лорде Баязе? Здавалося би, людина, яка так тісно пов’язана з нашою історією, мала би проявити трохи більше зацікавленості за таку силу-силенну років. Чому, скажіть мені, за ті століття, що минули від появи Союзу, від часів Харода Великого, ви так ні разу сюди й не навідались?

«Гарне питання. Шкода, що я до нього не додумався».

— О, ще й як навідувався. Під час правління короля Морліка Божевільного і подальшої громадянської війни я був учителем молодика на ім’я Арно. Пізніше, коли Морліка убили і Відкрита Рада посадила Арно на трон, я служив його лорд-камерґером. За тих часів я звався Б’яловельд. Я завітав сюди знову за правління короля Казаміра. Він називав мене Золлером і я займав вашу посаду, архілекторе.

Ґлокта не втримався й ахнув від обурення, як і багато людей навколо.

«Чого-чого, а совісті в нього немає. Б'яловельд і Золлер, два найшанованіших слуги Союзу. Як він сміє?! І все ж…»

Він згадав портрет Золлера у кабінеті архілектора і статую Б’яловельда на Алеї Королів.

«Обидва голомозі, обидва суворі, обидва бородаті… тьху, що за маячня? Майор Вест он лисіє. Хіба це означає, що він — легендарний чарівник? Найвірогідніше, цей самозванець просто вибрав дві найголомозіші постаті з тих, які йому вдалося знайти».

Сульт тим часом спробував інший підхід.

— Скажіть мені тоді таке, Баязе: всім відома історія про те, як сам Харод не повірив вам, коли ви вперше явилися до його зали багато років тому. На доказ своєї сили ви розламали навпіл його обідній стіл. Гадаю, що серед присутніх тут сьогодні теж є кілька скептиків. Чи не могли би ви провести аналогічну демонстрацію для нас?

Що більше холоднішав тон Сульта, тим менше переймався старий крутій. Він ліниво відмахнувся від його прохання.

— Те, про що ви говорите, архілекторе, не жонглювання і не гра на сцені. У магії завжди є ризики і втрати. Крім того, було би дуже прикро зіпсувати банкет капітана Лютара лише з тієї причини, щоб я міг похизуватись своїми талантами, правда ж? Не кажучи вже про псування добротних старих меблів. Я, на відміну від багатьох інших за теперішніх часів, ставлюся до минулого з належною повагою.

Одні невпевнено всміхались, спостерігаючи, як двоє старих жонглюють словами, певно, досі вважаючи, що це якийсь заготовлений жарт. Інші мали більше клепки і морщили лоба, намагаючись збагнути, що відбувається і хто бере верх. Верховний суддя Маровія, як помітив Ґлокта, виглядав непомірно задоволеним.

«Так наче він знає те, чого не знаємо ми».

Ґлокта незручно засовався на стільці, не зводячи очей з голомозого актора.

«Справа йде не настільки гладко, як потрібно. Коли він почне нервувати? Коли?»

Хтось поставив перед Лоґеном миску паруючого супу. Суп, безумовно, був їстівним, от тільки апетит північанина кудись пропав. Може, Лоґен і не знався на манерах, але він нюхом чув, коли готується якась колотнеча. З кожною реплікою усмішки двох старих дедалі в’янули, їхні голоси різкішали, а зала робилася все більш тісною та гнітючою. Кожен присутній тепер виглядав схвильованим — Вест, гордий хлопець, котрий переміг у Турнірі завдяки трюкам Баяза, хворобливий каліка, котрий допитувався про те ж саме…

Лоґен відчув, як волосся на його шиї настовбурчилось. Біля найближчих дверей кралися дві постаті в чорних масках, одягнені у чорний одяг. Його погляд метнувся до інших виходів. Біля кожного виднілися принаймні по дві постаті в масках, і Лоґен дуже сумнівався, що вони прийшли збирати тарілки.

Він відчував: вони прийшли по нього. По нього і по Баяза. Чоловік не одягає маску, якщо не збирається чинити щось лихе. У нього не було жодних шансів побороти таку зграю, але він все одно хапнув ніж, що лежав біля тарілки, і сховав його під рукою. Якщо вони спробують його схопити, він боротиметься. Тут і думати було нічого.

Баяз починав сердитись.

— Я надав вам усі докази, які ви просили, архілекторе!

— Докази!

Високий чоловік, якого звали Сультом, презирливо скривився.

— Ваша царина — це слова і древні документи! Таке більше личить шмаркатому клерку, ніж легенді! Чимало із присутніх тут погодяться, що маг без магії — просто стариган, котрий пхає свого носа, куди не слід! У нас іде війна і ми не можемо ризикувати! Ви згадували архілектора Золлера. Його старанність у пошуку істини добре відома. Тож ви, я впевнений, повинні мене розуміти. — Він нахилився вперед, міцно впершись кулаками в стіл. — Покажіть нам магію, Баязе, або продемонструйте ключ!

Лоґен ковтнув повітря. Йому не подобалося, куди все це йшло, але, зрештою, він не розумів правил гри. З якоїсь причини він довірився Баязу, тож мав залишатися на його боці. Було трохи запізно переходити на іншу сторону.

— Вам більше нічого сказати? — вимогливо запитав Сульт.

Він повільно опустився на стілець, знову усміхаючись. Він глянув на двері, і Лоґен відчув, як зачаєні постаті заворушились, чекаючи лише на сигнал.

— У вас не зосталося більше слів чи трюків?

— Є ще один.

Баяз сягнув рукою за комір. Там він щось намацав і витягнув — щось на довгому, тонкому ланцюжку. Одна із постатей у чорній масці ступила вперед, очікуючи побачити зброю, і рука Лоґена міцніше стиснула ручку ножа. Проте коли весь ланцюжок опинився назовні, всі побачили, що на його кінці похитується лише стержень з темного металу.

— Ключ, — пояснив Баяз, підносячи стержень до світла. Стержень майже не сяяв. — Нехай він не такий шикарний, як у вашій виставі, але зате справжній, можу вас запевнити. Канедіас ніколи не працював із золотом. Він не любив красиві речі. Він любив практичні.

Архілектор скривив губи.

— Ви ж не очікуєте, що ми повіримо вам на слово?

— Звісно, ні. Така ваша робота — всіх підозрювати, і я змушений визнати, що ви з нею чудово справляєтесь. Однак зараз уже досить пізно, тож я відкрию Будинок Творця завтра вранці. — Хтось впустив на підлогу ложку, і вона дзенькнула об підлогу. — Мені, звичайно, знадобляться свідки, які подбають про те, щоб я не викинув якийсь фокус. Як щодо… — холодні зелені очі Баяза озирнули стіл, — інквізитора Ґлокти і… вашого нового чемпіона з фехтування, капітана Лютара?

Каліка, почувши своє ім’я, спохмурнів. Лютар виглядав безмірно спантеличеним. Презирство на обличчі архілектора змінив кам’яний вираз. Він дивився то на усміхнене обличчя Баяза, то на стержень з темного металу, що погойдувався у повітрі. Відтак перевів погляд на одні з дверей і легенько похитав головою. Темні постаті відступили назад у тінь. Лоґен розціпив свої ниючі зуби, а тоді непомітно повернув ніж на стіл.

Баяз вишкірився.

— Даруйте, майстре Сульте, ну і важко ж вам догодити.

— Гадаю, правильно було би звертатися до мене Ваше Преосвященство, — прошипів архілектор.

— Це так, це так. Бачу, що ви не заспокоїтесь, поки я не зламаю якісь меблі. Одначе мені би дуже не хотілося розлити увесь суп, тому… — з несподіваним тріском крісло архілектора підломилося. Він тільки й встиг, що потягнутися рукою до скатертини, а за мить у вирі уламків полетів на підлогу і зі стогоном розпластався на ній. Король різко прокинувся, а гості лише здивовано кліпали, охали і витріщались. Баяз не звертав на них уваги.

— Суп просто чудовий, — мовив він, гучно сьорбнувши з ложки.

Будинок Творця

День видався непогожий, і різкий, темний обрис Будинку Творця похмуро стримів серед грозових хмар. Холодний вітер завивав вулицями і площами Аґріонта, надимаючи чорний плащ Ґлокти, який кульгав за капітаном Лютаром і так званим магом у супроводі пошрамованого північанина. Він знав, що за ними стежать.

«Стежать усю дорогу. З вікон, із дверей, із дахів». Практики були всюди — він відчував на собі їхні погляди. Ґлокта частково очікував, частково сподівався, що Баяз і його супутники щезнуть вночі, але цього не трапилось. Голомозий старий виглядав таким спокійним, ніби пообіцяв відкрити простий погріб, і Ґлокті це не подобалось.

«Коли скінчиться його блеф? Коли він здійме руки вгору і зізнається, що все це гра? Коли ми дістанемося Університету? Коли перетнемо міст? Коли будемо стояти перед самісінькими дверима Будинку Творця, і ключ не підійде?»

Але десь в глибині таїлась думка: «А якщо це не скінчиться? А якщо двері відімкнуться? А якщо він справді той, за кого себе видає?»

Поки вони простували порожнім внутрішнім двором до Університету, Баяз балакав з Лютаром.

«Настільки ж невимушено, як дід зі своїм улюбленим онуком, і не менш нудно».

— …звичайно, зараз місто значно більше, ніж було за часів мого останнього візиту. Візьмемо той район, який ви називаєте Три Ферми, де зараз на повний хід вирує життя. Я пам’ятаю, коли на його місці було усього три ферми! О так! І вони були далеко за міськими мурами!

— Е-е… — протягнув Лютар.

— А щодо нового штабу Гільдії спайсерів, то я ще не бачив такого вихваляння…

Поки Ґлокта кульгав за ними двома, його мозок кипів, вишукуючи прихований зміст у морі базікання, прагнучи знайти порядок в хаосі. Питань було безлік.

«Навіщо обирати свідком мене? Чому не самого архілектора? Невже цей Баяз гадає, що мене легко обдурити? І чому він обрав Лютара? Бо той виграв Турнір? І як він узагалі виграв? Може, він задіяний в цьому обмані?»

Але якщо Лютар і був задіяний у якомусь зловісному плані, він не подавав знаку. Ґлокта не бачив жодних натяків на те, щоб за цією личиною самозакоханого молодого дурня могло ховатися щось більше.

«І ось ми підходимо до нашої останньої загадки».

Ґлокта глянув на дебелого північанина. Його пошрамоване обличчя не виражало ніяких лихих намірів — воно, власне, взагалі нічого не виражало.

«Який він насправді — дуже дурний чи дуже розумний? Ні се ні те чи небезпечний? Слуга чи господар?»

На це не було відповідей. Поки що.

— Так, від цього місця мало що залишилось, — сказав Баяз, коли вони спинилися перед дверима Університету, і звів брову, дивлячись на похмурі похилені статуї. Відтак різко постукав у потемнілі від часу двері, що аж скрипнули завіси. На подив Ґлокти, їм відчинили майже миттєво.

— На вас чекають, — прохрипів старезний воротар.

Вони обійшли його і поринули в морок.

— Я проведу вас до… — почав старий, з натугою закриваючи скрипучі двері.

— Не варто, — кинув Баяз через плече, вже віддаляючись запиленим коридором, — я знаю дорогу!

Ґлокта ледь поспівав, обливаючись потом, незважаючи на холодну погоду. Весь час його пекла нога. Через шалений темп у нього бракувало сил на те, щоб думати, звідки голомозий виродок може так добре знати будівлю.

«Але те, що він її знає, це точно».

Баяз курсував коридорами так, наче проводив тут кожен день свого життя, гидливо цокаючи язиком на стан будівлі і водночас не замовкаючи ні на мить.

— …Ви колись бачили стільки пилюки, капітане Лютар? Я не здивуюся, якщо це кляте місце не прибирали ще з часів мого останнього візиту! Не уявляю, як людина може думати в таких умовах! Не уявляю…

Цілі століття мертвих і справедливо забутих Адептів похмуро дивилися зі своїх портретів, наче їх дратував увесь цей шум.

Повз них проносилися коридори Університету. Тут не було нічогісінько, крім старих, засиджених мухами картин і запліснявілих книжок. Джезаля не цікавили книжки. Він прочитав кілька томів про фехтування і верхову їзду, про знамениті військові кампанії, одного разу відкрив величезну книгу з історії Союзу, яку знайшов у кабінеті батька, і знудився за три-чотири сторінки.

Баяз і далі розпинався.

— Тут ми боролися зі слугами Творця. Я це добре пам’ятаю. Вони благали Канедіас про порятунок, але він не спускався. Того дня у цих коридорах лилася кров, лунали крики, вився дим.

Джезаль не мав уявлення, чому цей старий дурень вирішив розповідати свої байки йому, і тим паче не знав, як на це реагувати.

— Це звучить… жорстоко.

Баяз кивнув.

— Так і було. Я не пишаюся цим. Та інколи навіть хороші люди повинні бути жорстокими.

— Угу, — раптом підтвердив північанин.

Джезаль не усвідомлював, що він взагалі слухає.

— Крім того, це була інша епоха. Епоха насильства. Лише в Старій Імперії люди виборсалися з дикунства. Хочеш вір, хочеш ні, а Міддерланд, серце Союзу, був свинарником. Пустищем войовничих, варварських племен. Мазунчики долі стали слугами Творця. Решта була розмальованими дикунами, які не знали ні письма, не відали про науку, і, по суті, нічим не відрізнялися від звірини.

Джезаль потайки глянув на Дев’ятипалого. Було зовсім неважко уявити варварську країну, коли поряд ступав цей кремезний нелюд, але здавалося абсурдним припускати, що його прекрасна батьківщина колись була пустищем, що він походить від дикунів. Цей голомозий старий був або хвалькуватим брехуном, або божевільним, але схоже, що деякі високоповажні люди сприймали його серйозно.

А Джезаль завжди вважав за краще слухатись високоповажних людей.

Лоґен услід за іншими вийшов на занедбаний внутрішній двір, з трьох сторін оточений ветхими спорудами Університету, а з четвертої — тильною стороною крутого муру Аґріонта. Все було поросле мохом, густим плющем і пересохлою ожиною. На благому стільці серед бур’янів сидів чоловік і дивився, як вони наближаються.

— Я чекав на вас, — мовив він, важко підводячись. — Кляті коліна! І де поділась моя молодість?

Це був непримітний чоловік зрілого віку, одягнений в поношену сорочку з плямами спереду.

Баяз похмуро глянув на нього.

— Ви головний вартівник?

— Я.

— А де решта вашої роти?

— Моя дружина зараз готує сніданок, але якщо не враховувати її, то, я, власне, і є вся рота. Будуть яйця, — задоволено сказав він, поплескуючи себе по животу.

— Що?

— Ну, на сніданок. Я люблю яйця.

— Радий за вас, — пробурмотів трохи розгублений Баяз. — За часів короля Казаміра вартівниками Будинку призначали п’ятдесят найхоробріших солдат Королівського полку. Це вважалося найвищою честю.

— То було давним-давно, — сказав єдиний Вартівник, обсмикуючи свою брудну сорочку. — Коли я був молодим, нас служило дев’ятеро, але одні знайшли собі інше покликання, інші померли, а заміни на їхнє місце не прислали. Не знаю, хто тут вартуватиме, коли мене не стане. Мало кому цікава ця робота.

— Ви мене здивували. — Баяз прокашлявся. — О, голово варти! Я, Баяз, Перший з-поміж магів, прошу дозволити мені піднятися сходами до п’ятої брами, перетнути міст і відкрити двері Будинку Творця.

Головний вартівник прищурив очі.

— Ви впевнені, що цього хочете?

Баяз почав втрачати терпець.

— Так, а що?

— Мені згадався останній чоловік, який намагався зробити те саме ще за моєї молодості. Вигадливий був здоровило. Він рушив тими сходами з десятком дужих роботяг, які мали при собі зубила, молотки, кирки і так далі, розказуючи нам, як він збирається вломитись у Будинок і винести звідти скарби абощо. Не минуло і п’яти хвилин, як вони повернулися, не кажучи ні слова і виглядаючи так, наче побачили привида.

— Що там трапилось? — прошепотів Лютар.

— Не знаю, але можу запевнити, що жодних скарбів вони не винесли.

— Історія, без сумніву, бентежна, — сказав Баяз, — але ми все одно йдемо.

— Що ж, це ваша справа.

На цих словах старий повернувся і побрів занедбаним двором. Вони піднялися вузькими сходинками, добряче витертими посередині, минули тунель, що пронизував високий мур Аґріонта, і дісталися оповитих пітьмою вузьких дверей.

Коли зняли засуви, Лоґена охопило дивне відчуття тривоги. Він стенув плечима, намагаючись позбутися його, і Вартівник вишкірився.

— Вже відчуваєш, так?

— Що відчуваю?

— Подих Творця, як його називають.

Він легенько штовхнув двері. Обидві половинки розчахнулися, і темряву залило світло.

— Подих Творця.

Ґлокта шкутильгав мостом, міцно притискаючи зуби до ясен, прекрасно усвідомлюючи безмежну порожнечу під ногами. Міст мав вигляд одинарної витонченої арки, яка тягнулася від високого муру Аґріонта до брами Будинку Творця. Він часто милувався ним з міста, по інший бік озера, дивуючись, як цей міст вистояв стільки років. Вражаюча, дивовижна, прекрасна споруда.

«Тепер вона не здається вже настільки прекрасною».

Міст був не ширшим за зріст дорослої людини, надто вузьким для зручного переходу, і тягнувся високо над водою. І, що іще гірше, на ньому не було жодного парапету, навіть простих дерев’яних поручнів.

«А вітерець сьогодні те, що треба».

Навіть Лютар і Дев’ятипалий добряче хвилювались.

«А ще вони можуть вільно і безболісно користуватися власними ногами».

Тільки Баяз подолав міст без будь-яких переживань, з такою впевненістю, наче він ступав по сільському путівці.

Звісно, вони весь час рухалися у величезному затінку Будинку Творця. Що ближче вони підходили, то масивнішим він здавався — його найнижчий парапет стримів високо над муром Аґріонта. Гола, чорна гора, що здіймається прямо з озера, закриваючи собою сонце. Артефакт з іншої епохи, збудований в іншому масштабі.

Ґлокта озирнувся на двері за спиною. Йому здалось, чи це справді щось майнуло між зубців стіни?

«Може, це спостерігає практик?»

Вони побачать, як старий не зможе відчинити двері. Вони чекатимуть, аби схопити його на зворотному шляху.

«Але до того часу мені буде нікому допомогти».

Це була невтішна думка. А Ґлокта зараз конче потребував втішання. Шкутильгаючи далі мостом, він відчув, як до нього підступає дошкульний страх. Справа була не у висоті, не у дивній компанії, не у височенній вежі, що нависала над ними. Це був первісний страх, страх безпричинний. Тваринний переляк у сновидді. З кожним кроком це відчуття посилювалось. Він уже бачив попереду двері — квадрат темного металу, вмурований у гладкий камінь вежі. Посередині дверей були викарбувані слова. З якоїсь причини один їхній вигляд викликав у Ґлокти нудоту, але він підступив ближче. Там було два кола: написані в’яззю великі і малі літери, і мови цієї він не знав. Його живіт скрутило. Багато кіл: букви й рядки, надто дрібні, щоб щось розібрати. Вони пливли перед його очима, що пекли і сльозились. Ґлокта не міг іти далі. Він стояв на місці, спираючись на палицю, й останнім зусиллям волі боровся з бажанням впасти на коліна, розвернутися і поповзти геть.

Дев’ятипалий почувався не набагато краще. Він важко сапав носом, а на його обличчі темніли лише цілковиті жах і відраза. Лютар був у значно гіршій формі: зуби зціплені, лице зблідле і закам’яніле. Коли Ґлокта просувався повз нього, той охнув і поволі опустився на одне коліно.

Натомість Баязу, здавалось, не було страшно. Він підійшов прямо до дверей і провів пальцями по більших символах.

— Одинадцять вартівників. І одинадцять вартівників відображених. — Він торкнувся кола з меншими літерами. — І одинадцять разів по одинадцять. — Він провів пальцем по тонкій лінії ззовні. «Невже ця лінія — рядок зі ще дрібніших букв?» — Хтозна, скільки тут сотень? Оце потужне заклинання!

Побожний трепет лише незначною мірою псувало нестримне блювання Лютара за край моста.

— Що там написано? — прохрипів Ґлокта, також ледве притлумлюючи нудоту.

Старий до нього всміхнувся.

— Хіба ви нічого не відчуваєте, інквізиторе? Тут написано, що треба розвертатись. Що треба забиратися геть. Написано, що… ніхто… не… пройде. Але нас це не стосується.

Він сягнув за комір і витягнув металевий стержень. З такого ж темного металу, як і самі двері.

— Ми не повинні тут знаходитись, — прогарчав Дев’ятипалий ззаду. — Це місце мертве. Ходімо звідси.

Але Баяз його наче й не почув.

— Магія витекла зі світу, — почув Ґлокта його бурмотіння, — і всі досягнення Джувенса зникли безвісти. — Він зважив ключ в руці і повільно підніс його вгору. — Проте творіння Творця досі стоять нерушимі. Час не ослабив їхню міць… і ніколи не ослабить.

Не схоже, щоб там була шпарина, але ключ плавно ввійшов у двері. Все далі і далі, прямо в центр кіл. Ґлокта затамував подих.

«Клац».

Нічого не відбулось. Двері не відчинились.

«Ну, ось і все. Гру скінчено».

Він відчув хвилю полегшення, обернувся до Аґріонта і підняв руку, щоб дати сигнал практикам на мурі.

«Мені не треба йти далі. Не треба».

Раптом глибоко зсередини долинуло відлуння.

«Клац».

Ґлокта відчув, як разом із цим звуком сіпнулося його обличчя.

«Може, мені здалося?»

Він щиро на це сподівався.

«Клац».

Знову.

«Не здалося».

І ось прямо перед його приголомшеними очима круги на дверях почали обертатись. Ґлокта мимоволі ступив назад, дряпнувши палицею камінь.

«Клац, клац».

Не було жодних натяків на те, що метал не суцільний: жодних тріщин, жодних заглиблень, жодного механізму, і попри все, круги крутились, кожен зі своєю швидкістю.

«Клац, клац, клац…»

Все швидше і швидше. Ґлокта відчув запаморочення. Внутрішній круг, з найбільшими літерами, досі ледве рухався. Зате зовнішній, найтонший, літав настільки швидко, що очі за ним не встигали.

«…клац, клац, клац, клац, клац…»

Коли символи минали одне одного, позначки утворювали фігури: лінії, квадрати, трикутники. Неуявно вигадливі обриси миготіли перед його очима і зникали з кожним обертом…

«Клац».

Круги завмерли, утворивши новий візерунок. Баяз потягнувся і вийняв ключ з дверей. Пролунало ледь чутне, тихе шипіння, наче далеке жебоніння води, і в дверях з’явилася довга щілина. Дві половини почали повільно і плавно розсуватись. Проміжок між ними дедалі більшав.

«Клац».

Вони зникли у стінах, врівень з квадратним проходом. Двері були відчинені.

— Майстерна робота, — сказав Баяз м’яко.

Зсередини не вирвався ні затхлий вітер, ані запах гнилі чи цвілі. Не було жодного сліду безміру проминулих років — лише подув холодного, сухого повітря.

«І все ж відчуття таке, ніби відкрив труну».

Стояла тиша, тільки вітер торкався темних каменів, і тільки хрипіло у пересохлому горлі Ґлокти, і тільки далеко внизу плюскотіла вода. Неземний жах минув. Дивлячись у відкритий прохід, він відчував лише тривогу.

«Але не більшу, ніж під час очікування перед кабінетом архілектора».

Баяз розвернувся, усміхаючись.

— Від того часу, коли я опечатав цю будівлю, минуло багато років, але за весь той довгий час жодна людина не перетнула цей поріг. Вам трьом випала велика честь.

Ґлокта не відчував великої честі. Він відчував нудоту.

— Всередині чекають небезпеки. Нічого не торкайтеся і йдіть тільки туди, куди йду я. Не відставайте, бо шляхи можуть мінятися.

— Можуть мінятися? — запитав Ґлокта. — Це як?

Старий стенув плечима.

— Я лише воротар, — сказав він, ховаючи під сорочку ключ на ланцюжку, — а не архітектор.

І він ступив у пітьму.

Джезаль почувався кепсько, дуже кепсько. Справа була не лише в огидній нудоті, яку невідь-як викликали літери на дверях, було ще щось. Несподіваний наплив потрясіння та відрази, наче ти схопив чашку і п’єш, гадаючи, що то вода, а виявляється, що там щось інше. Наприклад, сеча. Такий самий відворотний подив, тільки розтягнутий на хвилини, години. Те, що він вважав дурістю або старими байками, раптом постало перед його очима як беззаперечні факти. Світ, порівняно з учорашнім днем, став іншим, дивовижнішим і тривожнішим, і Джезаль би з радістю повернув усе так, як було.

Він не розумів, навіщо його сюди взяли. Джезаль погано знався на історії. Канедіас, Джувенс, навіть Баяз були для нього іменами із запилених книжок, які він чув ще у дитинстві, але й навіть тоді вони його не цікавили. Йому просто не пощастило, не пощастило і все. Він переміг на Турнірі, і ось тепер йому доводиться блукати по якійсь дивній вежі. Нічого особливого. Просто дивна стара вежа.

— Вітаю, — сказав Баяз, — у Будинку Творця.

Джезаль звів очі, і його щелепа відвисла. Слово «будинок» майже не передавало безміру тьмавого простору, в якому вони опинились. Тут легко могла поміститися ціла будівля Осередку лордів і ще б залишилося місце. Стіни були зведені з грубого, необробленого каменю, який, здавалося, абияк покидали один на одного без розчину, проте вони здіймалися у безкінечну височінь. Високо над центром зали було щось підвішене. Щось величезне і вражаюче.

Джезалю пригадались інструменти навігаторів, зображені у надвеликому масштабі. Це була система гігантських металевих кругів, що виблискували у тьмяному світлі, вишикувані одне за одним, а поміж них, усередині і навколо висіли інші, менші круги. Їх було, мабуть, сотні, на кожному були викарбувані позначки: чи то письмо, чи то звичайні подряпини. Посередині висіла велика чорна куля.

Баяз уже ступив у величезний круг на підлозі, вкритий вигадливими лініями, зроблений із блискучого металу в темному камені, а його кроки лунко відлунювали високо вгорі. Джезаль обережно рушив услід. Було щось моторошне, щось запаморочливе у ходьбі по такому велетенському просторі.

— Це Міддерланд, — мовив Баяз.

— Що?

Старий показав униз. Звивисті лінії металу почали набувати сенсу. Узбережжя, гори, річки, суша і море. Обрис Міддерланду, чітко закарбований у пам’яті Джезаля з сотні мап, простягався в нього під ногами.

— Все Земне коло. — Баяз махнув в інший бік незмірної підлоги. — У тій стороні — Енґлія, а за нею Північ. Там Гуркул. Он Старикланд і Стара Імперія, а ось тут Міста-держави Штирії, за якими Сулджук і далекий Тонд. Канедіас зауважив, що землі вивченого Світу утворюють круг, центром якого є цей Будинок, а його зовнішня межа проходить через острів Шабуліан далеко на заході, за Старою Імперією.

— Край світу, — пробурмотів північанин, розмірено киваючи про себе.

— Це ж яку треба мати пиху, — пирхнув Ґлокта, — щоб вважати свій дім центром всього сущого.

— Хе! — Баяз роззирався широченною залою. — Творцю ніколи не бракувало пихи. Як і його братам.

Джезаль безглуздо втупився вгору. Висота кімнати була навіть більшою за ширину, а стеля, якщо така взагалі існувала, губилася у мороці. Двадцятьма кроками вище вздовж грубих кам’яних стін тягнулося залізне поруччя — мабуть, там був балкон. Над ним виднілось ще одне, а далі інші, ледь видимі у напівтемряві. На самому верху висів дивний прилад.

Раптом Джезаль здригнувся. Він рухався! Все рухалось! Повільно, плавно, тихо круги рухались, крутились, оберталися одне навколо одного. Він не уявляв, що ними керувало. Мабуть, їх запустив ключ, яким відкрили замок… чи, може, вони оберталися всі ці роки?

Голова Джезаля пішла обертом. Тепер, здавалося, весь механізм крутиться, обертається, все швидше і швидше, разом із балконами, що рухалися в протилежні сторони. Задерта голова тільки погіршувала відчуття дезорієнтації, тож Джезаль опустив втомлені очі на підлогу, на карту Міддерланду під ногами. Йому перехопило подих. Це було ще гірше! Тепер здавалося, що крутиться сама підлога! Ціла зала оберталася навколо нього! Всі виходи виглядали однаково — їх було з десяток, а то й більше. Він уже не знав, через який вони увійшли. Джезаль відчув наплив страшної паніки. Не рухалася лише далека чорна сфера в центрі приладу. Джезаль відчайдушно сфокусував на ній сльозливі очі і змусив себе рівно дихати.

Паніка відступила. Велетенська зала знову знерухоміла — ну, майже. Круги досі рухалися, майже непомітно, дюйм за дюймом просуваючись вперед. Він зглитнув слину, втягнув голову в плечі і поспішив за іншими, дивлячись униз.

— Не туди! — раптом заревів Баяз.

Його голос пролунав як вибух у цілковитій тиші, тисячократно підсилений луною у цій неосяжній споруді.

— Не туди!

— Не туди!

Джезаль відстрибнув назад. Прохід, як і тьмяна зала за ним, виглядав ідентичним до того, куди прямувала решта, але тепер він помітив, що вони знаходилися справа від нього. Якимось чином його розвернуло.

— Я ж казав іти тільки туди, куди йду я! — прошипів старий.

— Не туди.

— Не туди.

— Вибачте, — промовив, затинаючись, Джезаль, чий голос звучав жалюгідно і тихо у безмірному просторі, — я подумав… просто воно все виглядає однаково!

Баяз по-дружньому поклав йому руку на плече і м’яко повів за собою.

— Я не хотів налякати тебе, мій друже, але було би дуже прикро, якби такий талант покинув нас так рано.

Джезаль зглитнув слину і втупився у темний коридор, гадаючи, що могло піджидати там на нього. Його уява запропонувала доволі багато неприємних варіантів.

Коли він відвертався, луна все ще шепотіла до нього.

— …не туди, не туди, не туди…

Лоґен ненавидів це місце. Каміння тут було холодним і безживним, повітря — застиглим і мертвим, навіть звуки їхніх кроків були приглушені та неживі. Тут було ні холодно, ні жарко, але по його спині все одно струменів піт, а від непояснимого страху по шиї бігали мурашки. Він озирався кожні кілька кроків, охоплений раптовим відчуттям, що за ним стежать, але позаду нікого не було. Тільки хлопець Лютар і каліка Ґлокта, які виглядали такими самими схвильованими й спантеличеними, як і він.

— Ми гнались за ним цими коридорами, — бурмотів Баяз тихо. — Нас було одинадцятеро. Всі маги, востаннє у повному складі. Всі, окрім Калула. Тут із Творцем боролися Захарус і Конель. Вони обоє були переможені. Їм пощастило втекти живими. Ансельмі і Битозубу пощастило менше. Канедіас їх погубив. Того дня я втратив двох хороших друзів, двох братів.

Вони обступили вузький балкон, на який падала бліда смуга світла. По один бік каміння плавно здіймалося вгору, по інший — спадало вниз, гублячись у мороці. Чорна діра, сповнена пітьми, без країв, без верху, без низу. Незважаючи на її розміри, луни не було. Не відчувалось ані протягу, ані найменшого вітерцю. Повітря було затхлим і важким, як у могилі.

— Там унизу повинна бути вода, — пробурмотів Ґлокта, похмуро поглядаючи за поручні. — Повинно ж бути хоч щось, правда?

Він звів прищурений погляд догори.

— Де стеля?

— Тут смердить, — поскаржився Лютар, затискаючи носа рукою.

У цьому Лоґен із ним погоджувався. Він добре знав цей запах, і його губи викривилися від ненависті.

— Смердить клятими плоскоголовими.

— О так, — мовив Баяз, — і шанка — це теж справа рук Творця.

— Невже?

— Еге. Він створив їх із глини, металу й решток плоті.

Лоґен витріщився.

— Він їх створив?

— Вони повинні були брати участь у його війні. Проти нас. Проти магів. Проти його брата Джувенса. Він вивів перших шанка і випустив їх у світ — рости, плодитись, нищити. Таким було їхнє призначення. Ми полювали на них багато років після смерті Канедіаса, але зловити всіх нам не вдалося. Ми загнали їх у найтемніші куточки світу, де шанка знову росли та плодились, а тепер вони звідти виходять, щоб і надалі рости, плодитися та нищити, як їм і призначено.

Лоґен приголомшено дивився на нього.

— Шанка, — Лютар загиготів і похитав головою.

Плоскоголові були не жартом. Лоґен різко обернувся, перегородивши вузький балкон своїм тілом і нависаючи над Лютаром у напівтемряві.

— Що смішного?

— Ну, просто, всі ж знають, що їх не існує.

— Я боровся з ними власними руками все життя, — загримів Лоґен. — Вони вбили мою дружину, моїх дітей, моїх друзів. Північ кишить клятими плоскоголовими. — Він нахилився. — Тому не розказуй мені, що їх не існує.

Лютар зблід. Він поглянув на Ґлокту, очікуючи, що той його підтримає, але інквізитор сперся на стіну і розтирав ногу, міцно зціпивши губи, а на його змученому обличчі ряснів піт.

— Так чи інак, мені насрати! — огризнувся він.

— У світі є чимало шанка, — прошипів Лоґен, наблизившись впритул до Лютара. — Може, одного дня вони тобі зустрінуться.

Північанин розвернувся і попростував за Баязом, який уже зникав під аркою у дальньому кінці балкону. Він не мав жодного бажання залишатись тут на самоті.

«Ще один коридор».

Він був величезний, з обох боків оточений мовчазним лісом колон, населений безліччю тіней. Світло смугами спадало високо згори, утворюючи на кам’яній підлозі дивні візерунки, фігури із світла і темряви, лінії чорного та білого.

«Схоже на письмо. Невже, тут якесь послання? Спеціально для мене?»

Ґлокта тремтів.

«Може, якщо подивитися ще хвильку, мені вдасться зрозуміти…»

Повз нього пройшов Лютар. Його тінь впала на підлогу, лінії розділились, і відчуття зникло. Ґлокта стріпнувся.

«Я втрачаю глузд у цьому проклятому місці. Треба мислити тверезо. Тільки факти, Ґлокто, самі факти».

— Звідки йде світло?

Баяз змахнув рукою.

— Зверху.

— Там є вікна?

— Мабуть, є.

Палиця Ґлокти цокала то крізь світло, то крізь темряву, а його ліва нога волочилася позаду.

— Невже тут самі коридори? Який в усьому цьому сенс?

— Кому дано пізнати думку Творця? — пафосно відповів Баяз. — Чи осягнути його великий задум?

Здавалося, він ледь не пишався тим, що ніколи не відповідав прямо.

На думку Ґлокти, вежа загалом була прикладом колосальної і даремної трати зусиль.

— Скільки людей тут проживало?

— Давним-давно, у кращі часи — багато сотень. Тут жили люди різного штибу, які служили Канедіасу і допомагали йому з роботами. Але Творець завжди був недовірливим і ревно захищав свої таємниці. Поступово він витурив своїх послідовників до Аґріонта, в Університет. Наприкінці тут жили всього троє. Сам Канедіас, його помічник Яреміас, — на мить Баяз затнувся, — і його донька Толомей.

— Донька Творця?

— І що з того?

— Та нічого, зовсім нічого.

«І все ж маска сповзла з нього, хоч і на мить. Дивно, що ця вежа йому так добре відома».

— Коли ви тут жили?

Баяз спохмурнів.

— Існує така річ, як забагато запитань.

Ґлокта дивився йому вслід.

«Сульт помилився. Зрештою, й архілекторові не судилось бути ідеальним. Він недооцінив Баяза і поплатився. Хто цей голомозий, дратівливий дурень, здатний виставити наймогутнішого чоловіка у Союзі безпорадним бовдуром?»

Тут, углибині цієї таємничої споруди, відповідь не здавалася такою вже й дивною.

«Перший з-поміж магів».

— Прийшли.

— Куди? — запитав Лоґен.

В обидві сторони, плавно звертаючи і розчиняючись в пітьмі, тягнувся коридор. Його стіни, збудовані із величезних камінних брил, здавалися суцільними.

Баяз не відповів. Він обережно водив руками по каменю, щось шукаючи.

— Так. Прийшли.

Баяз дістав ключ з-за коміра сорочки.

— Раджу вам приготуватися.

— До чого?

Маг встромив ключ у невидиму шпарину. Один із каменів у стіні несподівано зник, відлетівши до стелі з оглушливим гуркотом. Лоґен відсахнувся, хитаючи головою. Він побачив, як Лютар зігнувся, затиснувши руками вуха. Весь коридор, здавалося, сповнився громохким відлунням.

— Чекайте тут, — сказав Баяз, хоча Лоґен ледь чув його через дзвін у вухах. — Нічого не торкайтесь. Нікуди не йдіть.

Він увійшов до отвору, залишивши ключ у стіні.

Лоґен зазирнув за ним. В кінці вузького проходу мерехтіло світло і звідти линув поривчастий звук, що нагадував дзюрчання струмка. Лоґен відчув, як його сповнює незвична цікавість. Він озирнувся на інших двох. Мабуть, Баяз мав на увазі лише їх? Він пірнув у прохід і примружився, опинившись у яскравій, округлій кімнаті. Світло лилось високо згори, різке світло, на яке після звичного мороку було майже боляче дивитись. Вигнуті стіни були викладені з бездоганного білого каменю, по якому сочилась вода, що текла звідусюди і збиралась у круглому басейні нижче. Повітря було холодним і вологим на дотик. Від проходу здіймався вузький міст, який впирався у високий білий стовп, що стримів з води. Там, нагорі, стояв і щось споглядав Баяз.

Лоґен підкрався до мага, часто дихаючи. Наприкінці моста була плита з білого каменю. Зверху на її гладку, тверду поверхню прямо по центру скрапувала вода: все «крап», «крап», «крап» в одну й ту саму точку. Під тонким шаром вологи лежали два предмети. Перший був звичайним квадратним ящиком, викутим із темного металу. В ньому, мабуть, могла поміститись людська голова. Інший предмет видавався значно дивнішим.

Він скидався на зброю на кшталт сокири. Довге древко, зроблене із тонких металевих трубок, що обвивали одна одну, наче старі виноградні лози. На одному кінці шерехате руків’я, а на іншому — плаский шматок металу, помережаний дрібненькими отворами, з якого стирчав довгий тонкий гачок. На його численних поверхнях вигравало світло, виблискуючи краплями вологи. Дивна, красива, чарівна річ. На руків’ї блищала одна літера, срібна на темному металі. Лоґен знав її — така сама була і на руків’ї його меча. Мітка Канедіаса. Робота Майстра Творця.

— Що це? — запитав він, простягаючи руку.

— Не торкайся! — закричав Баяз, ляскаючи Лоґена по руці. — Хіба я не казав тобі чекати за дверима?

Лоґен зробив непевний крок назад. Він ще не бачив мага таким стривоженим, проте не міг відвести очей від дивного предмета на плиті.

— Це зброя?

Баяз зробив глибокий, розмірений подих.

— Найжахливіша, друже мій. Зброя, від якої не здатна захистити жодна сталь, жоден камінь, жодна магія. Навіть не наближайся, я тебе попереджаю. Це небезпечно. Канедіас назвав її Розділювачем. Саме нею він убив свого брата Джувенса, мого учителя. Якось він казав мені, що в неї є два вістря. Одне з них тут, друге — у Потойбічні.

— Що це до дідька означає? — пробурмотів Лоґен.

Він не бачив навіть одного вістря, яким можна різати. Баяз стенув плечима.

— Якби я знав, то, мабуть, був би Майстром Творцем, а не всього лише Першим з-поміж магів.

Він потягнувся вперед і підняв ящик, скривившись так, наче він був напрочуд важкий.

— Можеш допомогти?

Лоґен підхопив ящик знизу і охнув. Навіть суцільний металевий куб не міг стільки важити.

— Важезний, — прокректав він.

— Канедіас намагався зробити його міцним. Настільки міцним, наскільки дозволяли його великі здібності. Не для того, щоб захистити його вміст від світу, — він подався вперед і стишив голос, — а для того, щоб захистити світ від його вмісту.

Лоґен опустив похмурий погляд.

— Що в ньому?

— Нічого, — пробурмотів Баяз. — Поки що.

Джезаль намагався згадати трьох чоловіків, яких він ненавидів найбільше. Брінт? Просто чванливий бовдур. Ґорст? Він лише намагався перемогти Джезаля у фехтувальному поєдинку. Варуз? Всього лише стара пихата задниця.

Ні. Очолювала його список оця трійця. Пихатий старий з його ідіотськими балачками і самовдоволеною загадковістю. Здоровенний дикун з його бридкими шрамами і грізним пришуром очей. Зверхній каліка з його самовдоволеними коментариками і претензіями на мудреця світового рівня. Цієї трійці, разом зі спертим повітрям і безкінечним мороком у цьому жахливому місці, було майже достатньо, щоби Джезаля знову знудило. Єдиним, що йому уявлялось гіршим за нинішнє товариство, була відсутність товариства взагалі. Він придивився до тіней навколо і здригнувся.

Аж ось вони звернули за ріг, і на душі полегшало. Попереду виднівся клаптик сонячного світла. Він поспішив до нього, обганяючи Ґлокту, котрий шкандибав з палицею. У нього ледь слинка не потекла на саму лише думку про повернення назовні.

Вийшовши на відкрите повітря, Джезаль заплющив очі від задоволення. Холодний вітер пестив його обличчя, і він вдихав його на повні груди. Полегша була невимовна, так наче він був ув’язнений у темряві декілька тижнів, так наче розтиснулися пальці, що стискали його горло. Він попростував широким, відкритим простором, викладеним пласким рівним камінням. Дев’ятипалий і Баяз стояли попереду пліч-о-пліч, біля парапету, що сягав їм до пояса, а за ним…

Вимальовувався Аґріонт. Мозаїка білих стін, сірих дахів, блискучих вікон, зелених садів. Вони стояли аж ніяк не на самій вершині Будинку Творця, всього лиш на одному із найнижчих дахів, над брамою, але все одно було страшно високо. Джезаль впізнав занедбаний Університет, сяючий купол Осередку лордів, присадкуватий обрис Будинку питань. Було видно Площу маршалів і чашу дерев’яних трибун серед будинків, мабуть, навіть крихітну жовту цятку фехтувального кола посередині. За цитаделлю, оточеною білим муром і виблискуючим ровом, сірою масою під брудно-сизим небом розкинулося місто, тягнучись аж до самого моря.

Джезаль недовірливо і радісно засміявся. Велика вежа здавалася звідси не більшою за драбину. Він настільки вивищувався над світом, що все, здавалося, завмерло, застигло у часі. Він почувався королем. Жодна людина не була тут уже сотні років. Він був величним, вельможним, значно важливішим за ту людську дрібноту, що змушена жити і працювати в крихітних будиночках унизу. Джезаль обернувся, щоб поглянути на Ґлокту, але каліка не всміхався. Він виглядав ще блідішим, ніж був досі, похмуро дивився на іграшкове місто, а його ліве око сіпалося від тривоги.

— Боїтеся висоти? — засміявся Джезаль.

Ґлокта повернув до нього своє пополотніле обличчя.

— Сходи. Ми піднялись сюди без сходів!

Усмішка Джезаля почала в’янути.

— Десь мали бути сходи, розумієш? Як так, що їх не було? Як? Скажи мені!

Джезаль зглитнув слину, обдумуючи, як вони сюди дістались. Каліка був правий. Не було ні сходів, ані підйомів. Вони не піднімалися і не спускались. Але якимось чином вони опинились тут, значно вище за найвищу вежу Аґріонта. Йому знову стало зле. Тепер цей краєвид здавався нудотним, огидним, бридким. Джезаль невпевнено позадкував від парапету. Йому хотілося додому.

— Я переслідував його крізь пітьму, сам-один, і тут ми зіткнулись. Я і Канедіас. Я і Майстер Творець. Тут ми билися. Вогонь, сталь і плоть. Тут ми стояли. Він скинув Толомей з даху на моїх очах. Я бачив, як це сталося, але не міг його спинити. Вбити власну дочку — уявляєте? Вона заслуговувала на це менше за всіх. Я не знав більш невинної душі.

Лоґен нахмурився. Він не уявляв, як на це реагувати.

— Тут ми боролись, — пробурмотів Баяз, а його м’ясисті руки міцно вчепились у голий парапет. — Я бив його вогнем, сталлю і плоттю, а він мене. Я скинув Творця вниз. Він полетів, охоплений вогнем, і розбився об міст. Так останній із синів Еуза покинув цей світ, і багато їхніх таємниць було втрачено назавжди. Вони вчотирьох знищили одне одного. Прикро.

Баяз повернувся до Лоґена.

— Але це було дуже давно, чи не так, мій друже? Дуже давно.

Він зітхнув і випростав плечі.

— Ходімо звідси. Це місце схоже на могилу. Власне, це і є могила. Закриймо ж її ще раз, разом зі спогадами. То все в минулому.

— Хе! — мовив Лоґен. — Мій батько завжди казав, що сíм’я минулого плодоносить у сьогоденні.

— Так і є, — Баяз простягнув руку, і його пальці ковзнули по холодному, темному металі ящика в руках Лоґена. — Так і є. Твій батько був мудрою людиною.

Нога Ґлокти пекла, а скрючена спина горіла від дупи до тімені. Рот був сухий, наче тирса, лице пітніло і судомилось, він сопів через ніс, але продовжував брести крізь морок, все далі від неосяжної зали з чорною сферою та дивним механізмом до відкритих дверей.

«До світла».

Він зупинився, задерши голову, на вузькому мості перед вузьким проходом, стискаючи тремтячою рукою палицю, кліпаючи і протираючи очі, вдихаючи свіже повітря і відчуваючи, як холодний вітер обдуває обличчя.

«Хто би міг подумати, що вітер може бути таким приємним? Може, воно й краще, що там не було сходів. А то я міг би так ніколи і не вийти».

Лютар вже дійшов до середини моста, кваплячись так, наче за ним по п’ятах гнався сам диявол. Дев’ятипалий не відставав, важко дихаючи і все бурмочучи щось своєю північною говіркою. «Ще живий», — розібрав Ґлокта. Його великі руки міцно стискали квадратну металеву коробку, а жили випинались так, наче вона важила не менше за ковадло.

«Ця мандрівка була не лише для того, щоб комусь щось довести. Що вони звідти винесли? Що може стільки важити?»

Ґлокта озирнувся на морок і затремтів. Він сумнівався, що хотів би це знати.

Баяз вийшов з проходу на відкрите повітря, надзвичайно задоволений собою.

— Отже, інквізиторе, — мовив він безтурботно. — Як вам візит до Будинку Творця?

«Як страшний, дивний, збочений сон. Можливо, я би навіть взяв за краще провести кілька годин у в’язницях Імператора».

— Непогане заняття для ранку, — огризнувся він.

— Я дуже радий, що вам сподобалось, — загиготів Баяз, витягуючи з-за коміра стержень темного металу. — А ще скажіть, ви досі вважаєте, що я брехун? Чи мені, зрештою, вдалось розвіяти ваші підозри?

Ґлокта кинув похмурий погляд на ключ, на старого, на гнітючу темряву Будинку Творця.

«Мої підозри щомить міцнішають. Вони ніколи не розвіюються. Лише змінюють форму».

— Чесно? Я не знаю, чому вірити.

— Це добре. Усвідомлення власного невігластва — перший крок до просвітлення. Однак, між нами кажучи, я би вигадав для архілектора якусь іншу історію.

Ґлокта відчув, як у нього засіпалась повіка.

— Може, ви краще рушайте, га, інквізиторе… поки я замикатиму?

Падіння у холодну воду внизу більше не здавалося таким страшним.

«Якщо я впаду, то принаймні помру на світлі».

Ґлокта озирнувся лише раз, і почув, як із тихим клацанням двері Будинку Творця зачинилися, а круги повертаються на свої місця.

«Все як до нашого приходу».

Він повернув свою болючу спину, посмоктав ясна, тамуючи знайомий напад нудоти, вилаявся і покульгав через міст.

Лютар відчайдушно гупав у старі двері на протилежному кінці мосту.

— Впустіть нас! — Коли Ґлокта дошкандибав, він уже майже схлипував, і в його голосі вчувалася паніка. — Впустіть!

Двері зрештою прочинились, явивши розгубленого Вартівника.

«Який жаль! Я був певен, що капітан Лютар от-от розреветься. Гордий переможець Турніру, найвідважніший молодий син Союзу, цвіт чоловіцтва, рюмсає навколішках. Це видовище могло зробити цю мандрівку того вартою».

Лютар кинувся крізь відкриті двері, і Дев’ятипалий похмуро рушив услід, притискаючи до грудей металеву коробку. Вартівник примружено глянув на Ґлокту, який кульгав до дверей.

— Так швидко повернулися?

«Старий ти довбню».

— Яке до дідька «швидко»?

— Я ще навіть не закінчив снідати. Вас не було менше півгодини.

Ґлокта невесело засміявся.

— Ви хотіли сказати: півдня? — Він глянув на двір і спохмурнів. Тіні були майже там само, де й раніше.

«Досі самий ранок, але як таке можливо?»

— Творець якось казав мені, що час лише у голові. — Ґлокта скривився, обернувши голову. Баяз стояв позаду і постукував своїм товстим пальцем по голомозій маківці. — Повірте мені, могло бути й гірше. Насправді починаєш хвилюватися, коли виходиш раніше, ніж заходив.

Він усміхнувся, а його очі блищали у світлі, що сочилося з дверей.

«Він клеїть дурня? Чи намагається зробити дурня з мене? Так чи інакше, я вже втомився від цих ігор».

— Годі загадок, — розсердився Ґлокта. — Скажіть мені прямо: чого ви намагаєтеся досягти?

Перший з-поміж магів, якщо це був він, вишкірився ще ширше.

— Ви мені подобаєтесь, інквізиторе, справді подобаєтесь. Я не здивуюсь, якщо ви єдина чесна людина на всю цю кляту країну. Якось ми з вами побалакаємо, один на один. Про те, чого хочу я, і чого хочете ви. — Його усмішка зів’яла. — Але не сьогодні.

І він пройшов крізь відкриті двері, залишивши Ґлокту позаду у затінку.

Хлопчик для биття

— Чому я? — бурмотів Вест про себе крізь зціплені зуби, поглядаючи через міст на Південну браму. Та дурниця у доках відібрала у нього більше часу, ніж він очікував, значно більше, але так тепер було з усім. Іноді йому здавалося, що він — єдина людина в Союзі, яка всерйоз готується до війни, а тому повинен все організовувати самостійно, навіть перераховувати вухналі для кінських підков. Він уже спізнювався на свою щоденну зустріч з маршалом Бурром, і знав, що буде ще сотня справ, які сьогодні не судилось виконати. Так було завжди. І для цілковитого щастя йому ще не вистачало тільки якоїсь дурнуватої затримки перед самою брамою Аґріонта.

— Чому, дідько би його вхопив, цим повинен займатися я?

Знову починала боліти голова. Та знайома пульсація поміж очей. Тепер з кожним днем вона починалася все раніше, а закінчувалося все гірше.

Через спеку, що тривала останні кілька днів, вартовим дозволили приходити на службу без повного обладунку. Вест гадав, що принаймні двоє з них тепер про це шкодували. Один валявся на землі біля брами, схопившись за матню, і голосно скиглив. Його сержант стояв, зігнувшись, біля нього. З його носа текла кров, цяткуючи темно-червоними краплями каміння моста. Двоє інших солдатів обслуги наставили списи, цілячись у сухорлявого темношкірого юнака. Поряд стояв ще один південець, старий із довгим сивим волоссям. Він спирався на поруччя і спостерігав за видовищем з виразом глибокої покори.

Юнак на мить озирнувся, і Вест здивувався. Це була жінка: коротко підстрижене чорне волосся, що стирчало на голові кучмою жирних колючок. Один рукав був обірваний біля плеча, і звідти випиналася жилава, смаглява рука, яка міцно стискала руків’я вигнутого ножа. Сяюче лезо, дзеркально блискуче і страшенно гостре, здавалося єдиним, що було у неї чистого. Через праву половину її обличчя тягнувся тонкий, сірий шрам, що розтинав чорну брову і викривлені губи. Однак найбільше Веста здивували її очі: ледь розкосі, сповнені невимовно глибокої ворожості та підозри, і… жовті. Свого часу, коли Вест воював у Гуркулі, він бачив усіляких кантійців, але такі очі йому ще не траплялись. Вони мали густий, насичений, золотаво-жовтий колір, як…

Сеча. Саме таким був її запах, коли він наблизився. Сеча, бруд і концентрація старого, їдкого поту. Він добре пам’ятав це з війни — сморід людей, які дуже давно не милися. Наближаючись, Вест поборов бажання наморщити носа і дихати через рот, як і прагнення обійти жінку колом і триматися подалі від блискучого клинка. Якщо хочеш розрядити небезпечну обстановку, треба не виказувати страху, як би тобі не було лячно. Він знав з досвіду: самовладання, навіть вдаване — це вже більш ніж половина успіху.

— Що тут, в біса, відбувається? — загорлав він до закривавленого сержанта.

Йому не довелось вдавати роздратованість: він з кожною секундою дедалі більше спізнювався і тому й сердився.

— Ці смердючі злидні хотіли потрапити в Аґріонт, сер! Я, звісно, намагався їх прогнати, але у них є листи!

— Листи?

Дивний старий торкнувся плеча Веста і передав йому складений аркуш, трохи затертий по краях. Щодалі він читав написане, то більше хмурнішав.

— Це лист про в’їзд, підписаний особисто лордом Хоффом. Їх треба впустити.

— Але ж не озброєними, сер! Я казав, що вхід зі зброєю заборонено!

В одній руці сержант тримав дивний лук з темного дерева, а в іншій — вигнутий меч гуркського походження.

— Вона заледве віддала ці дві штуки, але коли я спробував її обшукати… це гуркське стерво…

Жінка зашипіла і вмить ступила вперед. Сержант і двоє вартових нервово позадкували, тримаючись один одного.

— Спокійно, Ферро, — зітхнувши, промовив старий кантійською говіркою. — Заради Бога, спокійно.

Жінка плюнула на брук і прошипіла якийсь прокльон, який Вест не розібрав, і так помахала ножем вперед-назад, що було зрозуміло: вона знає, як ним користуватись і більш ніж рада показати це наочно.

— Чому я? — пробурмотів Вест собі під ніс.

Було ясно, що він нікуди не піде, поки не владнає це непорозуміння. Ніби йому і без того не вистачало обов’язків. Він глибоко вдихнув і щиро спробував поставити себе на місце смердючої жінки: вона була чужинкою в оточенні дивакуватих людей, які говорили невідомою їй мовою, вимахували списами і намагались її обшукати. Можливо, вона просто зараз так само думала, як страшно смердить Вест. Найімовірніше, жінка була не стільки небезпечною, скільки розгубленою та наляканою. Одначе виглядала вона навпаки: дуже небезпечною й аж ніяк не наляканою.

Старий однозначно здавався більш розсудливим, тож Вест спершу звернувся до нього.

— Ви двоє з Гуркула? — запитав він ламаною кантійською.

Чоловік звернув свої втомлені очі на Веста.

— Ні. Південь не обмежується гурками.

— Тоді з Кадира? З Ториша?

— Ви знаєте Південь?

— Лише трохи. Я воював там свого часу.

Старий кивнув на жінку, яка підозріло спостерігала за ними жовтими, розкосими очима.

— Вона з так званого Мунтазу.

— Ніколи про нього не чув.

— Нічого дивного. — Старий стенув кістлявими плечима. — Це маленька країна біля моря, далеко на сході від Шаффи, за горами. Гурки підкорили її багато років тому. Одні люди втекли, інших взяли в рабство. Очевидно, що з тих пір вона не в дусі.

Жінка скоса зиркнула на них, не забуваючи при цьому про солдатів.

— А ви звідки?

— О, моя батьківщина на далекому півдні — за Кантою, за пустелею, за самим Земним колом. Краї, з яких я родом, не позначені на ваших картах, друже. Звати мене Юлвеєм.

Він простягнув довгу чорну руку.

— Коллем Вест.

Жінка насторожено дивилася, як вони потискають руки.

— Цього чоловіка звати Вест, Ферро! Він воював з гурками! Це переконає тебе йому довіряти?

Голос Юлвея прозвучав не надто обнадійливо, і, звісно, плечі жінки залишилися такими ж напруженими і зсутуленими, а рука так само міцно стискала ніж. Саме у цю невдалу мить один із солдатів вирішив зробити крок вперед, тицяючи у її бік списом, відтак жінка загарчала і знову сплюнула, вигукуючи нерозбірливі прокльони.

— Досить! — почув Вест своє ревіння до вартового. — Приберіть свої кляті списи! — Вони вражено глянули на нього, і він заледве запанував над собою. — Навряд чи це повномасштабне вторгнення, чи не так? Ну ж бо, прибирайте!

Наконечники списів повільно віддалилися від жінки. Вест твердо рушив до неї, не зводячи свого найбільш владного погляду. Не виявляй страху, казав він собі подумки, хоча його серце калатало. Він простягнув долоню, ледь не торкаючись жінки.

— Ніж, — чітко промовив він своєю кострубатою кантійською. — Будь ласка. Вам не зашкодять, даю слово.

Жінка поглянула своїми розкосими, жовтими, яку птаха, очима на нього, тоді на вартових зі списами, відтак знову на нього. Вона не квапилась. Вест стояв на місці — в роті у нього пересохло, а голова досі боліла, — і пікся під палючим сонцем, дедалі спізнюючись та силкуючись не помічати запаху жінки. Минав час.

— Заради бога, Ферро! — раптом випалив Юлвей. — Я старий! Змилуйся наді мною! Мені ще, мабуть, залишилось всього кілька років! Віддай чоловікові ножа, поки я не вмер!

— С-с-с, — засичала вона, скрививши губи.

На одну запаморочливу, тягучу мить ніж здійнявся, а тоді його руків’я ляснуло на долоню Веста. Він з полегшею зглитнув. Вест до останнього був переконаний, що вона поверне ніж гострим кінцем.

— Дякую, — сказав він, значно спокійніше, ніж почувався насправді. — Вест передав ніж сержанту. — Заховайте зброю і проведіть наших гостей в Аґріонт. Якщо з ними щось трапиться, особливо з нею, відповідатимете ви, зрозуміло?

Він кинув гнівний погляд на сержанта, а тоді пройшов крізь браму у тунель, перш ніж не трапилося ще чогось, залишаючи позаду старого і смердючу жінку. Здавалося, що його голова от-от розколеться. Прокляття, як він запізнювався!

— Чому, до дідька, я? — бурчав він до себе.

— Боюся, на сьогодні арсенали закрито, — в’їдливо мовив майор Валлимір, зверхньо поглядаючи на Веста, так наче той був жебраком, що випрошував копійчину. — Ми виконали свої квоти достроково і не будемо розпалювати кузні до наступного тижня. Можливо, якби ви прибули вчасно…

Шум у голові Веста все посилювався. Він змусив себе повільно дихати і зберігати спокійний, рівний тон. Криком нічого не досягнеш. Ні тут, ні будь-де.

— Я розумію, майоре, — спокійно відказав Вест, — але йде війна. Багато виділених рекрутів ледь озброєні, а тому лорд-маршал Бурр попросив розпалити кузні, щоб забезпечити їх спорядженням.

Це було не зовсім так, але відколи Веста призначили у штаб маршала, він практично облишив спроби казати кому-небудь цілковиту правду. Так справа ніколи не рушала з місця. Тепер він поєднував улесливість, гнів, відверту брехню, скромні прохання та завуальовані погрози, і неабияк просунувся у розумінні того, яка тактика найефективніша з тими чи іншими людьми.

На жаль, він досі не знайшов потрібного підходу до майора Валлиміра, очільника королівських арсеналів. Те, що вони були рівні у званні, тільки ускладнювало ситуацію: він не міг просто так залякувати його, але водночас не міг змусити себе благати.

Ще й більш од того: у сенсі соціального становища їх розділяла прірва. Валлимір належав до старого дворянства, до впливової сім’ї, і був страх яким пихатим, а в порівнянні з ним Джезаль дан Лютар здавався скромним, самовідданим хлопцем. А цілковитий брак досвіду на полі бою все тільки погіршував: намагаючись його компенсувати, Валлимір поводився вдвоє нахабніше. Вказівки від Веста, нехай їх і передавав сам маршал Бурр, зустрічали з такою ж радістю, так ніби їх виголошував смердючий свинопас.

Сьогоднішній день не став винятком.

— Квоти на цей місяць виконано, майоре Весте, — мовив Валлимір, глумливо виділивши його ім’я, — а тому кузні зачинено. Крапка.

— Мені так і передати лорд-маршалу?

— Озброєння рекрутів лежить на плечах лордів, до яких вони належать, — педантично процитував він. — Я не можу відповідати за те, що вони не виконують власних зобов’язань. Це просто не наша проблема, майоре Весте. Можете так лорд-маршалу і передати.

Постійно одне й те саме. Туди-сюди: від штабу Бурра до різноманітних продовольчих відомств, потім до командирів рот, батальйонів і полків, до магазинів, розкиданих по Аґріонту й місту, до арсеналів, бараків, стаєнь, до доків, де солдати разом зі своїм спорядженням почнуть відбувати всього за кілька днів, до інших відомств, і так безкінечно. Проходиш купу миль, а результатів як кіт наплакав. Щовечора він каменем падав на ліжко, щоб за кілька годин знову встати і почати все спочатку.

Його завданням як командира батальйону було боротися з ворогом мечем. Як офіцер штабу, він, мабуть, повинен був воювати паперами зі своїми — робота радше для секретаря, ніж солдата. Він почувався людиною, яка штовхає на гору величезний камінь. Тужишся-тужишся, і все без пуття, проте не зупиняєшся, бо інакше камінь тебе розчавить. Тим часом пихаті виродки, які знаходяться в такій же небезпеці, сидять поряд на пагорбі, примовляючи: «Ну, це ж не мій камінь».

Він тепер розумів, чому під час війни у Гуркулі солдатам інколи не вистачало продовольства, чи одягу, чи возів, щоб перевозити запаси, чи коней, щоб тягнути вози, чи будь-яких інших доконче необхідних речей, необхідність яких можна було легко передбачити.

Вест нізащо не дозволить, щоб таке трапилося через якийсь його недогляд. І тим паче не дозволить, аби люди гинули через нестачу зброї. Він знову спробував заспокоїтись, але його голова боліла щоразу сильніше, а голос аж ламався від натуги.

— А якщо ми застрягнемо в Енґлії з юрбою обідраних, неозброєних, незабезпечених селян, то що тоді, майоре Валлиміре? Чия це тоді буде проблема? Звісно, що не ваша! Ви так і будете стовбичити тут у компанії своїх холодних кузень!

Не встиг Вест закінчити, як зрозумів, що зайшов надто далеко: чоловік вмить розгнівався.

— Як ви смієте, сер! Ви ставите під сумнів мою особисту честь? Мій рід дев’ять поколінь служив у Королівському полку!

Вест потер очі, не знаючи, сміятися йому чи плакати.

— Я жодних чином не сумніваюся у вашій мужності. Повірте, це те не, що я мав на увазі. — Вест спробував поставити себе на місце Валлиміра. Він не знав, якого тиску зазнавав цей чоловік: може, йому хотілося командувати солдатами, а не ковалями, може… ні, це нічого не дасть. Валлимір був паскудою, і Вест його ненавидів. — Це не питання вашої честі, майоре, або честі вашої сім’ї. Це питання нашої боєздатності у часи війни!

Очі Валлиміра зробилися мертвотно-холодними.

— З ким ти взагалі розмовляєш, брудний простолюдине? Всім своїм впливом ти завдячуєш Бурру, а хто він такий, як не простак з провінції, якому поталанило піднятися по службі? — Вест моргнув. Він, звісно, здогадувався, що про нього говорили за його спиною, але зовсім інша річ почути це на власні вуха. — І що буде з тобою, коли Бурра не стане? Га? Що станеться, коли ти втратиш його захист? В тебе нема ні крові, ні сім’ї! — Губи Валлиміра скривились у холодній посмішці. — Окрім, звісно, тої твоєї сестриці, а вона, як я чув…

Вест рвучко наблизився до Валлиміра.

— Що? — гаркнув він. — Що ти сказав?

Певно, його вираз був по-справжньому страшним: він побачив, як обличчя Валлиміра полотніє.

— Я… Я…

— Гадаєш, Бурр піде за мене на війну, ти йобана худобино?

Він не помітив, як зробив ще крок вперед, і Валлимір позадкував до стіни, сіпаючись вбік і підносячи руку, так наче хотів захиститися від удару. Вест хотів схопити малого виродка і трусити його, поки не відлетить його довбешка, але заледве стримав себе. А його власна голова пульсувала і розколювалась. Здавалося, що очі от-от повилазять з орбіт. Він зробив кілька розмірених, глибоких вдихів носом і до болю стиснув кулаки. Гнів поволі відступив і вже не загрожував запанувати над його тілом. Тепер він лише пульсував, стискаючи груди.

— Якщо тобі є що сказати про мою сестру, — тихо прошепотів він, — то кажи. Кажи просто зараз. — Він обережно опустив свою руку на ефес шпаги. — І ми владнаємо наші проблеми за стінами міста.

Майор Валлимір ще більше зіщулився.

— Я нічого не чув, — прошепотів він, — ні слова.

— Ні слова.

Вест затримав погляд на його блідому лиці ще на мить, а тоді відступив.

— А тепер чи не міг би ти відчинити для мене кузні? На нас чекає багато роботи.

Валлимір на мить закліпав.

— Звичайно. Я подбаю, щоб горни негайно розпалили.

Вест крутнувся на підборах і попростував геть, знаючи, що Валлимір свердлить його спину ненависним поглядом, знаючи, що він лише погіршив і без того кепську ситуацію. Ще один ворог серед знаті. Найбільше його мучило те, що Валлимір був правий. Без Бурра йому, вважай, кінець. У нього не було сім’ї, окрім тої його сестриці. Чорт забирай, як же болить голова.

— Чому я? — бурмотів він собі під ніс. — Чому?

Сьогодні ще потрібно було зробити купу роботи, якої вистачило би на цілий день, але Вест уже більше не міг. Його голова боліла так немилосердно, що він усе бачив як у тумані. Йому треба було полежати в темряві з вологою шматою на обличчі, хоча би годинку, хоча би хвилинку. Він копирсався у кишені в пошуках ключа, притуливши долоню до очей і міцно зціпивши зуби. Аж нараз з-за дверей долинув звук. Тихе цокання скла. Арді.

— Ні, — прошипів він. Тільки не зараз! На дідька він узагалі давав їй ключ? Тихо лаючись, він підняв руку, щоб постукати. До чого докотився — стукати у власні двері.

Його кулак так і не торкнувся дерева. В голові виникла доволі неприємна картина: Арді і Лютар, голі і спітнілі, звиваються на килимі. Він швидко повернув ключ у замку і розчахнув двері.

Арді стояла біля вікна, сама і, на його радість, була одягнена. Прикро було те, що вона по самі вінця наповнювала келих вином із графина. Коли він увірвався у кімнату, Арді звела брову.

— А, це ти.

— А який ще дідько може бути? — огризнувся Вест. — Це моя квартира чи ні?

— Бачу, цього ранку хтось не в дусі.

Трошки вина перелилося через край келиха на стіл. Вона витерла його рукою й облизала пальці, а тоді ще й хильнула з келиха. Кожен її рух бісив його.

Вест скривився і гупнув дверима.

— Тобі обов’язково стільки пити?

— Я чула, що молода леді повинна з користю проводити свій вільний час.

Говорила вона, як і завжди, легковажно, але навіть крізь гул у голові Вест відчував — пахне смаженим. Вона все поглядала на стіл, скрадливо наближаючись до нього. Він випередив її і вхопив листок паперу. Там був лише один рядок.

— Що це?

— Нічого! Поверни!

Він стримав її однією рукою і прочитав:

Там, де й завжди, завтра вночі.

А.

Вест похолов.

— Нічого? Нічого?

Він потряс запискою перед носом сестри. Арді відвернулась, смикнувши головою так, наче відмахувалася від мухи. Вона промовчала, голосно відсьорбнувши з келиха. Вест заскреготів зубами.

— Це Лютар, так?

— Я цього не говорила.

— І не треба було.

Вест зім’яв листок у кульку так сильно, що аж кісточки пальців побіліли. Він став упівоберта до дверей, кожен м’яз його тіла напружився і тремтів. Весту хотілося вилетіти звідси і негайно придушити малого негідника, але йому якось вдалося себе стримати і на хвильку замислитись.

Цей невдячний покидьок Джезаль підвів його, і то серйозно. Одначе тут нема з чого дивуватися — хлопець був телепнем. Якщо тримаєш вино у паперовому пакеті, не треба засмучуватись, коли воно проллється. Крім того, листи писав не Джезаль. Яка буде користь з того, що він намне йому шию? Світ аж кишить дурноголовими парубійками.

— Чого конкретно ти цим домагаєшся, Арді?

Вона сіла на кушетку і зустріла його крижаним поглядом з-за келиха.

— Чим, брате?

— Ти знаєш, чим!

— Хіба ми не родина? Може, будемо відвертими одне з одним? Якщо тобі є що сказати, будь ласка, кажи! Чого я, на твою думку, домагаюсь?

— Погибелі своєї, ось чого! — Йому вартувало чималих зусиль, щоби врівноважити свій голос. — Ця справа з Лютаром зайшла надто далеко. Листи? Листи? Я попереджав його, але, схоже, проблема була не в ньому! Про що ти думаєш? Ти, взагалі, думаєш? Це треба припинити, поки люди не почали пліткувати! — Він відчув задушливий тиску грудях, глибоко вдихнув, але його голос все одно зірвався. — Та вони вже, чорт забирай, пліткують! Щоб ви більше не бачились! Ти мене чуєш?

— Чую, — кинула вона недбало, — але кого хвилює, що думають інші?

— Мене хвилює! — ледве не прокричав він. — Знаєш, як важко мені доводиться працювати? Ти гадаєш, я дурень? Я знаю, яка ти, Арді! — Її обличчя спохмурніло, але він продовжив. — Це ж уже не вперше! Не хочу нагадувати, але з чоловіками тобі не надто щастить!

— Хіба що з чоловіками в сім’ї! — Вона тепер сиділа пряма, як стріла, її напружене обличчя аж побіліло від гніву. — Та й звідки тобі знати про моє щастя? Ми майже не спілкувались десять років!

— Ми спілкуємося зараз! — закричав Вест, жбурляючи зіжмаканий аркуш на підлогу. — Ти думала, що з цього може вийти? Припустімо, що він тобі дістанеться. Що далі? Ти гадаєш, його сім’я зрадіє соромливій нареченій? У кращому випадку, вони ніколи не будуть з тобою говорити, а в гіршому — порвуть стосунки з вами обома!

Він вказав тремтячим пальцем на двері.

— Хіба ти не помітила, що він пихата, самозакохана свиня? Вони всі такі! Як він, на твою думку, даватиме собі раду без свого утримання? Без своїх впливових друзів? Він навіть не знатиме, з чого почати! Яке це щастя? — Його голова починала тріщати, але він продовжив тираду. — І що буде, коли він тобі не дістанеться, що значно вірогідніше? Що тоді? Тобі буде кінець, ти про це думала? Таке вже якось майже трапилось! І ти ще вважаєшся розумнішою?! Ти робиш із себе посміховисько! — Він майже захлинався від люті. — Не тільки з себе — з нас обох!

Арді ахнула.

— О, тепер все зрозуміло! — Вона ледь не кричала на нього. — На мене всім насрати, але коли під загрозою твоя репутація…

— Ти блядська дурнувата сука! — Графин полетів зигзагом через всю кімнату і влучив у стіну недалеко від голови Арді. На підлогу посипались уламки скла, а вино розплескалося по стіні. Вест ще більше розлютився. — Якого хрена ти не слухаєш, що я кажу?

Він умить перетнув кімнату. На якусь хвилю Арді виглядала здивованою, а тоді щось різко ляснуло — вона саме вставала, коли його кулак поцілив їй в лице. Вона не встигла впасти. Вест зловив її раніше, ніж вона торкнулася підлоги, відтак струсонув і жбурнув до стіни.

— Ти нас погубиш!

Її голова вдарилась об штукатурку — один, два, три рази. Одна його рука вхопила її за шию. Зуби зціплені. Тіло притиснуте до стіни. Коли його пальці почали стискатись, з її горла вирвався тихий хрип.

— Егоїстична, непотрібна… йобана… хвойда!

Волосся сплуталося, затуливши їй обличчя. Він бачив лише вузьку смужку шкіри, кутик рота й одне темне око.

Воно дивилося на нього. Без болю. Без страху. Порожнє, незворушне, як у трупа.

Стиск. Хрип. Стиск.

Стиск…

Вест здригнувся й отямився. Його пальці розімкнулися, і він відсмикнув руку. Сестра стояла під стіною. Він чув її подих. Коротке сапання. Чи то так дихав він? Його голова розколювалась. Око досі дивилося на нього.

Це йому привиділось. Авжеж. Будь-якої миті він прокинеться, і кошмар закінчиться. Це всього лише сон. Аж нараз вона відкинула з обличчя волосся.

Її шкіра була мертвотно-блідою, наче виліпленою з воску. Цівка крові з носа здавалася майже чорною на її тлі. На шиї яскраво зарожевіли сліди від пальців. Його пальців. Отже, все сталося насправді.

Вестові закрутило в животі. Він відкрив рота, але не зміг вимовити ні слова. Він поглянув на її розбиту губу і відчув, що його нудить.

— Арді… — Йому було так огидно, що він ледь не зблював, промовивши її ім’я. Вест відчував у горлі жовч, але його голос не припиняв лепетати. — Пробач мене… Пробач, будь ласка… Ти в порядку?

— Бувало й гірше.

Вона поволі звела руку і торкнулася губи кінчиком пальця. Кров вимастила їй рот.

— Арді… — Він простягнув до неї одну руку, але тут же відсмикнув її, щоб не наробити ще якого зла. — Мені шкода…

— Йому теж завжди було шкода. Хіба ти не пам’ятаєш? Він бив нас, а потім плакав. І весь час йому було шкода. Але це не спиняло його наступного разу. Ти забув?

Вест одригнув і придушив ще один напад нудоти. Йому було би легше стерпіти, якби вона плакала, кричала чи била його кулачками. Від будь-якої дії йому було би легше. Вест намагався ніколи про це не думати, але він не забув.

— Ні, — прошепотів він, — я пам’ятаю.

— Гадаєш, він зупинився, коли ти поїхав? Він став ще гіршим. Тільки тепер мені доводилось ховатися самій. Я мріяла, що ти повернешся, повернешся і врятуєш мене. Але коли ти все-таки повернувся, це було ненадовго, стосунки між нами змінились, і ти нічого не вдіяв.

— Арді… Я не знав…

— Все ти знав, але втік. Найлегше було нічого не робити. Вдавати, що все добре. Я розумію, і, щоб ти знав, я тебе навіть не виню. У той час думка про те, що ти втік, була мені хоч якоюсь розрадою. День його смерті став найщасливішим днем мого життя.

— Він був нашим батьком…

— О так. Моє невезіння. Невезіння з чоловіками. Я плакала над його могилою, як покірна донька. Плакала і плакала, поки присутні на похороні не почали переживати, чи не з’їхала я з глузду. Після цього я лягла у ліжко і чекала, доки всі поснуть. Я вибралася з дому, повернулася до могили, якийсь час постояла… а тоді насцяла на неї! Я задерла сорочку, сіла навпочіпки і насцяла на нього! І весь цей час я думала — більше я не буду хлопчиком для биття!

Вона витерла кров з носа затиллям долоні.

— Бачив би ти, яка я була щаслива, коли ти послав по мене! Листа з рук не випускала. Знов ожили всі мої жалюгідні маленькі мрії. Надіялася, так? Що за блядське прокляття! Думала, житиму з братом, моїм захисником. Він наглядатиме за мною, допомагатиме мені. Може, тепер і в мене з’явиться хоч якась подоба життя! Але ти не такий, яким я тебе пам’ятала. Такий уже дорослий, що далі нікуди. Спочатку уникаєш мене, потім відчитуєш, тоді б’єш, а тепер тобі шкода. Викапаний татусь!

Він застогнав. Здавалось, наче вона штрикає його голкою просто в череп. І він це насправді заслужив. Вона була права. Він підвів її. Ще задовго до сьогоднішнього дня. Поки він вимахував шпагами і цілував дупи людям, які зневажали його, вона мучилась. Потрібно було лише докласти трохи зусиль, але він ніколи не міг на це відважитись. Кожна хвилина, проведена з нею, сповнювала його нестерпним відчуттям провини, яка тиснула на Веста, наче камінь.

Вона відійшла від стіни.

— Мабуть, піду зустрінусь із Джезалем. Нехай він і найобмеженіший бовдур у цілому місті, але не думаю, що він колись помислив би підняти на мене руку, згоден?

Вона відштовхнула його з дороги і рушила до дверей.

— Арді! — Він вхопив її за руку. — Прошу… Арді… Пробач мене…

Сестра висунула язика, згорнула його в трубочку і плюнула кривавою слиною. Плювок м’яко розтікся по його мундирі.

— Осьде я бачила твої пробачення, виродку.

Двері грюкнули у нього перед носом.

Кожна людина поклоняється сама собі

Ферро зиркала із прищуром на біляка, а він зиркав у відповідь. Це тривало якийсь час, не безперервно, але досить часто. Зиркання. Усі вони були бридкі, ці м’якотілі блідолиці, але цей був винятково потворним.

Вона знала, що її лице пошрамоване, обвітрене й обпалене сонцем та вітром, загрубіле за роки життя у диких місцях, але бліда шкіра на обличчі цього чоловіка виглядала як щит, що побував у багатьох битвах — порубаний, порізаний, поколотий, пощерблений. Аж не вірилось, що на настільки понівеченому обличчі ще могли вціліти очі. І все ж вони там були і дивилися на неї.

Вона вирішила, що він небезпечний.

Він був не лише великим, але й дужим. Дужим, як бик. Важив, напевно, вдвічі більше за неї, а його товста шия складалась з самих м’язів. Ферро відчувала силу, яку він випромінював. Вона би не здивувалася, якби він зміг підняти її однією рукою. Але це не дуже її турбувало. Спершу йому доведеться її упіймати. Великий та сильний — не означає прудкий.

А повільний ворог — не такий вже й небезпечний. Шрами її теж не хвилювали. Вони лише доводили, що він бував у купі бійок, але не обов’язково виходив із них переможцем. Її тривожило інше. Те, як він сидів — нерухомо, але не розслаблено. Готовий. Спокійний. Те, як рухалися його очі — хитро, обережно, — від неї і по кімнаті. Темні очі, спостережливі, уважні. Оцінювальні. Товсті жили на тильній стороні долонь, проте довгі і спритні пальці, а під нігтями — бруд. Одного пальця не було. Лише білий обрубок. Все це їй аж ніяк не подобалось. Пахло небезпекою.

Вона би не хотіла битися із ним без зброї.

Але вона віддала свій ніж тому біляку на мосту. Ферро збиралась його різонути, але в останню мить передумала. Його очі чимось нагадали їй Аруфа — до того, як гурки настромили його голову на списа. Вони були сумні і спокійні, так наче він розумів її. Наче вона була людиною, а не річчю. В останню мить, наперекір собі, вона віддала ножа. Дозволила, щоб її завели сюди.

Дурепа!

Тепер Ферро про це гірко шкодувала, але якщо доведеться, вона боротиметься, як зможе. Більшість людей не усвідомлює, як багато у світі зброї. Є речі, які можна кидати або на які можна кидати ворогів. Речі, які можна ламати чи використовувати як ломаки. Скрученою шматою можна задушити. Жменею болота можна засліпити. Зрештою, вона може перегризти йому горлянку. Ферро демонстративно вишкірилась до чоловіка, але він наче цього не помітив. Просто сидів собі й дивився. Мовчазний, нерухомий, огидний і небезпечний.

— Кляті біляки, — прошипіла вона собі під носа.

Худий чоловік, натомість, здавався геть безневинним. З вигляду хворобливий, з довгим, як у жінок, волоссям. Незграбний і нервовий, він все облизував губи. Час від часу молодик глипав на Ферро, але щоразу, коли вона скошувала на нього очі, відвертався, ковтаючи слину, і борлак на його шиї смикався спершу вниз, а тоді вгору. Він здавався наляканим і не був небезпечним, але Ферро, спостерігаючи за здоровилом, не випускала його з поля зору. Не варто цілком скидати його з рахунків.

Життя навчило її бути готовою до всіляких сюрпризів.

Залишався тільки старий. Вона не довіряла жодному із цих біляків, але найбільше цьому голомозому. Численні глибокі борозни на обличчі: навколо очей, навколо носа. Жорсткі борозни. Різкі, суворі вилиці. Великі міцні руки, вкриті сивими волосинками. Ферро вирішила: якби їй треба було прикінчити цю трійцю, то, незважаючи на всю небезпеку здоровила, першим вона би вбила голомозого. Він оглядав її зверху донизу поглядом работорговця. Наче прицінювався, чого вона варта.

Виродок.

Баяз, як називав його Юлвей. Вони, схоже, добре знали одне одного.

— Отже, брате, — казав голомозий біляк кантійською, хоча було очевидно, що вони не родичі, — як справи у великій імперії Гуркул?

Юлвей зітхнув.

— З дня коронації минув усього рік, а Утман вже розбив рештки повстанців і притиснув місцевих правителів. Тепер молодого імператора бояться ще більше, ніж його батька. Солдати з гордістю величають його Утман-ул-Дошт. У його лабетах майже ціла Канта. Він неподільно владарює всім Південним морем.

— Окрім Дагоски.

— Так, але вона у нього на прицілі. Його війська сходяться до півострова, а шпигуни за великим муром Дагоски працюють, не покладаючи рук. На Півночі війна, а відтак залишилось недовго, перш ніж він відчує, що час обложити місто. І коли це станеться, навряд чи воно зможе довго проти нього вистояти.

— Ти впевнений? Союз досі контролює море.

Юлвей спохмурнів.

— Ми бачили кораблі, брате. Багато величезних кораблів. Гурки збудували флот. Могутній, таємний. Мабуть, вони розпочали будівництво ще багато років тому, під час останньої війни. Боюся, що Союзові недовго залишилося контролювати море.

— Флот? Я сподівався, що у нас буде ще кілька років на підготовку.

Голос голомозого біляка звучав незадоволено.

— Доведеться неабияк поспішити з виконанням моїх планів.

Ферро втомилася від їхньої балаканини. Вона звикла постійно рухатись, постійно триматися на крок вперед, і ненавиділа стояти як пень. Якщо довго залишатись на одному місці, в такому разі тебе швидко знайдуть гурки. Ферро не бажала, щоб на неї витріщались допитливі біляки. Вона рушила прогулятися кімнатою, поки двоє старих невпинно тарабанили, хмурячись і втягуючи крізь зуби повітря. Вона помахала руками. Покопала потерту підлогу. Потицяла у ганчірки на стінах і подивилася за ними, провела пальцями по меблях, цокнула язиком і зціпила зуби.

Одне слово, всіх нервувала.

Вона пройшла біля великого огидного біляка, який сидів на стільці, настільки близько, що заледве не торкнулася його порепаної шкіри. Просто хотіла показати, що їй насрати на його габарити, шрами й таке інше. Потім вона рушила до нервового, худого біляка з довгим волоссям. Коли Ферро наблизилась, він зглитнув слину.

— С-с-с, — засичала вона до нього.

Він щось пробурмотів і побрів геть, а Ферро зайняла його місце біля відкритого вікна. Вона виглянула назовні, повертаючись спиною до кімнати.

Просто, щоб показати білякам, що вона справді срати на них хотіла.

За вікном були сади. Дерева, кущі, широкі чепурні газони. На коротко постриженій траві під сонцем ніжилися групки товстих блідих чоловіків та жінок, набивали свої спітнілі пики їжею, хлебтали випивку. Вона покосилася на них. Товсті, огидні, ліниві біляки. Немає на них Бога. Тільки те і знають, що жерти та ледарювати.

— Сади, — пирхнула вона.

Перед палацом Утмана також були сади. Вона дивилася на них з маленького віконця своєї кімнати. Своєї камери. Задовго до того, як він став Утман-ул-Доштом. Коли він всього лише був наймолодшим сином імператора. Коли вона була однією з багатьох його рабинь. Його полонянкою. Ферро висунулася і плюнула з вікна.

Вона ненавиділа сади.

Ненавиділа самі міста — місця неволі, страху, деградації, їхні стіни були стінами в’язниці. Чим скоріше вона покине це мерзенне місце, тим щасливішою або принаймні менш нещасною буде. Вона відвернулась від вікна і знову насупилась. Вони всі дивилися на неї.

Першим заговорив той, кого звали Баязом.

— Ти справді знайшов щось вражаюче, брате. Вона виділяється з юрби, еге? Ти впевнений, це саме те, що я шукаю?

Юлвей якусь хвилину дивився на Ферро.

— Абсолютно.

— Агов, я тут! — гаркнула Ферро до них, але голомозий біляк продовжував говорити так, наче її не було.

— Вона відчуває біль?

— Лише трішки. Дорогою сюди вона зіткнулася з пожирачем.

— Невже? — Баяз тихо засміявся сам до себе. — Сильно їй нашкодили?

— Сильно, але за два дні вона уже могла ходити, а за тиждень повністю зцілилась. На ній не залишилося і сліду. Це ненормально.

— У свій час ми обидва бачили чимало ненормального. Нам треба бути певними.

Старий сягнув до кишені. Ферро насторожено спостерігала, як він вийняв кулак і підніс його до столу. Коли він забрав руку, на стільниці лежало два гладких, блискучих камінці.

Голомозий подався вперед.

— Скажи-но мені, Ферро, який камінець синій?

Вона вп’ялась поглядом у нього, а потім у камінці. Вони нічим не відрізнялись. Всі спостерігали за нею, ще уважніше, ніж досі, і вона заскрипіла зубами.

— Он той, — вказала Ферро на лівий.

Баяз усміхнувся.

— Саме на цю відповідь я й сподівався.

Ферро стенула плечима. Пощастило, що вдалось вгадати, подумала вона. Аж тут Ферро глянула на обличчя кремезного біляка. Він морщив лоба, розглядаючи два камені, наче не міг чогось дотямити.

— Вони обидва червоні, — пояснив Баяз. — Ти зовсім не розрізняєш кольорів, чи не так, Ферро?

Отже, голомозий біляк обвів її круг пальця. Вона не знала, звідки він дізнався про кольори, але їй це однозначно не подобалось. Ніхто не дурить Ферро Малджин. Вона почала сміятись. Різким, огидним, булькотливим сміхом.

А тоді скочила до столу.

Не встиг вираз здивування сформуватись на обличчі старого біляка, як її кулак врізався йому в ніс. Він застогнав, перекинувся разом із стільцем і розпластався на підлозі. Вона полізла через стіл, щоб дотягнутися до нього, але Юлвей схопив її за ногу і потягнув назад. Її розчепірені пальці не поцілили у шию голомозого виродка, а натомість перевернули стіл. Два камінці покотились по підлозі.

Вона вивільнила свою ногу і кинулась до старого біляка, який, похитуючись, зводився на ноги, але Юлвей схопив її за руку і знову потягнув назад, не припиняючи кричати: «Спокійно!». За свої старання він отримав ліктем у лице і сповз по стіні, притиснутий нею. Вона підвелась першою і вже була готова знову накинутись на голомозого виродка.

Однак тепер на ноги скочив здоровань. Він наближався, не зводячи з неї очей. Ферро всміхнулася йому, стискаючи по боках кулаки. Тільки зараз вона побачить, наскільки він насправді небезпечний.

Він зробив ще один крок, але тут Баяз підняв руку, зупиняючи його. Іншою рукою він застискав ніс, намагаючись зупинити кровотечу. І почав хихотіти.

— Дуже добре! — Він закашлявся. — Така люта і така в біса швидка. Без сумніву, ти те, що нам потрібно! Прошу прийняти мої вибачення, Ферро.

— Що?

— За мої жахливі манери. — Він витер кров із верхньої губи. — Це те, на що я заслуговував, але мені треба було переконатись. Вибач. Простиш мене?

Тепер він виглядав дещо інакше, хоч нічого й не змінилось. Дружнім, уважним, чесним. Розкаяним. Але її довіра вимагала більшого. Значно більшого.

— Побачимо, — процідила вона.

— Це все, чого я прошу. Ну, і щоб ти дала нам з Юлвеєм кілька хвилин на обговорення певних… питань. Питань, які краще обговорювати сам на сам.

— Все гаразд, Ферро, — сказав Юлвей, — вони друзі.

Вона прекрасно знала, що вони їй не друзі, але дозволила, щоб її провели за двері разом із двома біляками.

— Тільки постарайся їх не вбити.

Ця кімната майже нічим відрізнялася від попередньої. Ці біляки, мабуть, були багатими, хоча з вигляду і не скажеш. Тут був велетенський камін, зроблений із темного каменю з прожилками. Подушечки, м’яка тканина навколо вікна, вкрита дрібно вишитими квітами та птахами. На стіні висів портрет, з якого на Ферро похмуро позирав суворий чоловік з короною на голові. Вона відповіла йому таким же похмурим поглядом. Розкіш.

Ферро ненавиділа розкіш ще більше, ніж ненавиділа сади.

Розкіш означала неволю ще очевидніше, як прути клітки. М’які меблі випромінювали небезпеку так само, як зброя. Все, що їй було потрібно, це тверда земля і холодна вода. М’які речі роблять тебе м’якотілою, а їй цього ніяк не хотілось.

В кімнаті чекав ще один чоловік. Він без кінця намотував кола, заклавши руки за спину, так наче не любив довго стояти на одному місці. Він був не зовсім біляком: його обвітрена шкіра за кольором була чимось середнім між темним і світлим відтінками. Голова була вибрита, як у жерця. Ферро це не подобалось.

Понад усе вона ненавиділа жерців.

Однак, незважаючи на її холодну посмішку, його очі засяяли, і він поспішив до неї — дивний коротун у ношеному одязі, чия голова ледь сягала рота Ферро.

— Я брат Лонґфут, — назвався він, розмахуючи руками, — з великого Ордена навігаторів.

— Рада за тебе.

Ферро стала до нього впівоберта, напружуючи слух, аби почути, про що говорять двоє старих за дверима, але Лонґфута це не зупинило.

— О так, це радість! Так-так, велика радість! Бог мене воістину благословив! Чесне слово, за всю історію ще не було людини настільки придатної до своєї професії або професії, настільки придатної до людини, як я, брат Лонґфут, придатний до шляхетної науки навігації! Від засніжених гір далекої Півночі до сонячних пісків крайнього Півдня, весь світ — воістину мій дім!

Він усміхнувся до неї з виразом нудотного самовдоволення. Ферро не зважала. Двоє біляків, дебелий і сухорлявий, балакали у дальньому кінці кімнати. Вони говорили невідомою їй мовою — звучало, наче рохкання свиней. Мабуть, розмовляли про неї, але їй було байдуже. Вони вийшли крізь ще одні двері, покинувши її наодинці із жерцем, який досі не стуляв пельки.

— В Земному колі знайдеться небагато народів, з якими я, брат Лонґфут, незнайомий, але, втім, ваше походження для мене таємниця.

Він зачекав на відповідь, але Ферро мовчала.

— Бажаєте, щоб я вгадав? Воістину, це загадка. Дайте-но подумати… ваші очі мають форму, притаманну народу далекого Сулджука, де чорні гори здіймаються просто з блискучого моря, проте ваша шкіра…

— Закрий пащеку, пиздоболе.

Чоловік затнувся на середині речення, кашлянув і відійшов подалі, залишивши Ферро прислухатися до голосів по інший бік дверей. Вона всміхнулася. Дерево було товстим, а звуки приглушеними, але двоє старих не врахували, який тонкий у неї слух. Вони досі говорили кантійською. Тепер, коли той дурний навігатор змовк, вона могла розібрати кожне слово Юлвея.

— …Як Калул порушив Другий закон, то ти вирішив порушити Перший? Мені це не подобається, Баязе! Джувенс цього б нізащо не дозволив!

Ферро спохмурніла. У голосі Юлвея звучала дивна нотка — нотка страху. Другий закон. Ферро згадала: він говорив про нього пожирачам. «Забороняється їсти людську плоть».

Наступним заговорив голомозий біляк.

— Перший закон парадоксальний. Вся магія надходить із Потойбіччя, навіть наша. Кожна зміна — це дотик до нижнього світу, коли ти щось створюєш, то позичаєш у Потойбіччя. І все має свою ціну.

— Але цього разу ціна може бути непомірно високою! Це Сíм’я — проклята, жахлива річ. Воно приносить лише хаос! Сини Еуза були надзвичайно мудрими і могутніми, проте Сíм’я все одно їх погубило, всіх до одного, кожного на свій лад. Ти мудріший за Джувенса, Баязе? Хитріший за Канедіаса? Сильніший за Ґлустрода?

— Ні, ні і ще раз ні, брате, але скажи мені… скількох пожирачів створив Калул?

Повисла тривала пауза.

— Важко сказати.

— Скількох?

Ще одна пауза.

— Може, дві сотні. Може, більше. Жерці прочісують Південь в пошуках тих, хто подає хоча б якісь надії. Тепер він створює все швидше і швидше, але більшість з них молоді і слабкі.

— Дві сотні або більше, і це число ростиме. Більшість слабкі, але серед них є кілька тих, хто може дорівнятися до тебе чи мене. Я маю на увазі учнів Калула за Старого Часу — ту, котру називають Східним Вітром, і тих клятих близнят.

— А щоб ті стерви провалились! — простогнав Юлвей.

— Не кажучи вже про Мамуна, чия брехня і спричинила весь цей хаос.

— Ти ж знаєш, Баязе, біду посіяли задовго до його народження. Але справді, Мамун був на Безплідних Землях. Я відчував його присутність. Він став страшенно сильним.

— Ти знаєш, що я правий. Тим часом, наші ряди ледь повняться.

— Я гадав, що цей Кей подавав надії?

— Нам треба сто таких, як він, і двадцять років, аби їх навчити. Тоді в нас може з’явитися шанс. Ні, брате, ні. Ми повинні йти вогнем проти вогню.

— Навіть якщо вогонь може спалити тебе і все суще дотла? Дозволь мені піти до Сарканта. Може, Калул усе ж прислухається до голосу розуму…

Пролунав сміх.

— Він поневолив половину світу! Коли ти отямишся, Юлвею? Коли він поневолить решту? Я не можу втратити тебе, брате!

— Пам’ятай, Баязе, є речі гірші за Калула. Значно гірші. — Він перейшов на шепіт, і Ферро довелось напружувати слух. — Оповідачі Таємниць завжди слухають…

— Годі, Юлвею! Про це краще навіть не думати!

Ферро спохмурніла. Що це за маячня? Оповідачі Таємниць? Яких таємниць?

— Згадай, що тобі казав Джувенс, Баязе. Остерігайся гордині. Ти вдавався до Мистецтва, я знаю. Я бачу на тобі тінь.

— До біса твої тіні! Я роблю те, що необхідно! Згадай, що Джувенс казав тобі, Юлвею. Не можна завжди спостерігати здаля. Часу обмаль, і я більше не стоятиму осторонь. Я перший учень, а отже, мені і вирішувати.

— Хіба я хоч раз не йшов за тобою? Навіть якщо моє сумління казало цього не робити?

— А хіба я колись тебе підводив?

— Час покаже. Ти перший, Баязе, але ти не Джувенс. Я маю право сумніватися, так само як і Захарус. Йому це сподобається ще менше, ніж мені. Значно менше.

— Це необхідно зробити.

— Але поплатяться, як завжди, інші. Цей північанин, Дев’ятипалий, може розмовляти з духами?

— Так.

Ферро спохмурніла. З духами? Не схоже було, щоб дев’ятипалий біляк і з людьми міг до пуття розмовляти.

— Отже, якщо ти знайдеш Сíм’я, — долинув з-за дверей голос Юлвея, — то нестиме його Ферро?

— Вона має відповідну кров, та й хтось повинен це зробити.

— Тоді будь обережним, Баязе. Не забувай, мало хто знає тебе так, як знаю я. Дай мені слово, що ти потурбуєшся про неї навіть після того, як вона виконає призначене.

— Я берегтиму її краще, ніж власне дитя.

— Мене задовольнить, якщо ти берегтимеш її краще, ніж дитя Творця.

Запала тривала тиша. Ферро зціпила зуби, осмислюючи почуте. Джувенс, Канедіас, Захарус — ці дивні імена нічого для неї не означали. І що це за сíм’я, яке може спалити все суще дотла? Вона, безумовно, не хотіла мати з цим нічого спільного. Її місце було на Півдні, де вона могла воювати з гурками тією зброєю, яку вона розуміла.

Двері відчинились, і в кімнату зайшло двоє старих. Вони були цілковитою протилежністю: один темношкірий, високий, кістлявий і з довгим волоссям, а інший білий, коренастий і голомозий. Ферро насторожено поглянула на них. Першим заговорив білий.

— Ферро, я хочу запропонувати…

— Я не піду з тобою, старий білий дурню.

По обличчю голомозого промайнула легка тінь роздратування, але він швидко себе опанував.

— Чому? Які в тебе є інші термінові справи?

Про це не треба було й думати.

— Помста.

Її улюблене слово.

— A-а, розумію. Ти ненавидиш гурків?

— Так.

— Вони заборгували тобі за заподіяне?

— Так.

— За те, що знищили твою сім’ю, твій народ, твою країну?

— Так.

— За те, що зробили тебе рабинею? — прошепотів він.

Вона гнівно зиркнула на нього, гадаючи, звідки він стільки про неї знає, і прикидаючи, чи не накинутись на нього знову.

— Вони позбавили тебе всього, Ферро. Вони вкрали твоє життя. Якби я був на твоєму місці… якби я витерпів стільки страждань, як витерпіла ти… на всьому Півдні би не вистачило крові, щоб мене наситити. Я би не вдовольнився доти, поки не був би вбитий кожен гуркський солдат. Поки не було би спалене кожне гуркське місто. Поки їхній Імператор не гнив би у клітці перед власним палацом!

— Так! — прошипіла вона з шаленою посмішкою на обличчі. — Тепер він говорив її мовою. Юлвей ніколи так не говорив — мабуть, цей старий біляк був не такий вже й поганий. — Ти розумієш! Ось чому мені треба на Південь!

— Ні, Ферро, — мовив голомозий, усміхаючись. — Ти не усвідомлюєш, який я пропоную тобі шанс. Кантою насправді править не імператор. Нехай Утман і здається могутнім, але він танцює під дудку іншого, чия тверда рука добре захована. Його називають Калулем.

— Пророк.

Баяз кивнув.

— Якщо тебе порізали, кого ти ненавидиш — ніж чи того, хто ним орудує? Імператор, гурки — це лише знаряддя Калула, Ферро. Імператори змінюються, але Пророк завжди залишається за їхніми спинами. Шепоче. Підказує. Наказує. Саме він перед тобою в боргу.

— Калул… так.

Це ім’я використовували пожирачі. Калул. Пророк. Всі знали, палац імператора кишить жерцями. Втім, як і палаци правителів. Жерці були повсюди, вони роїлися, наче мушва. У містах, у селах, серед солдатів, постійно ширячи свою брехню. Шепочучи. Підказуючи. Наказуючи. Юлвей невдоволено супився, але Ферро знала, що старий біляк був правий.

— Так, розумію!

— Допоможи мені, Ферро, і ти отримаєш свою помсту. Справжню помсту. Не одного мертвого солдата чи десяток, а тисячі. Десятки тисяч! Може, навіть самого імператора, хтозна. — Він стенув плечима і став до неї упівоберта. — Але я не можу тебе змусити. Якщо хочеш, повертайся на Безплідні Землі — ховайся, тікай, і копирсайся у пилюці, мов та миша. Якщо це тебе задовольнить. Якщо це межі твоєї помсти. Тепер тебе шукають пожирачі. Діти Калула. Без нас вони тебе схоплять, і то досить скоро. Але вибір за тобою.

Ферро нахмурилась. Стільки років у пустелі вона боролася не на життя, а на смерть, постійно на втіках, і це нічого не дало. Пшик, а не помста. Якби не Юлвей, вона вже була би трупом. Білими кістками у пісках. М’ясом у череві пожирачів. Гниллю у клітці перед імператорським палацом.

Вона розуміла, що не може сказати «ні», але їй це не подобалося. Цей старий знав, що саме їй пропонувати. Відсутність вибору була нестерпною.

— Я подумаю, — сказала вона.

По обличчі голомозого біляка знову майнула легка тінь гніву, але він швидко її приховав.

— Думай, але недовго. Солдатів імператора все більшає, а часу обмаль.

Він вийшов услід за іншими з кімнати, залишивши її наодинці з Юлвеєм.

— Мені не подобаються ці біляки, — сказала вона так, щоби було чутно старому в коридорі, а тоді стишила голос. — Нам обов’язково іти з ними?

— Тобі так. Я повинен повертатися на Південь.

— Що?

— Хтось повинен стежити за гурками.

— Ні!

Юлвей почав сміятись.

— Двічі ти намагалася мене вбити. Один раз спробувала утекти, але тепер, коли мені потрібно йти, хочеш, щоб я зостався? Тебе важко зрозуміти, Ферро.

Вона насупила брови.

— Цей голомозий каже, що може допомогти мені з помстою. Він бреше?

— Ні.

— Тоді я повинна іти з ним.

— Знаю. Тому я тебе і привів сюди.

Ферро не знала, що іще сказати. Вона втупилась у підлогу, але Юлвей раптом зробив різкий крок вперед. Вона здійняла руку, щоб захиститись від удару, але він натомість обійняв її і міцно притис до себе. Було напрочуд дивно знаходитись так близько до іншої людини. Тепло. Потім Юлвей відійшов, затримавши одну руку на її плечі.

— Ходи Божими шляхами, Ферро Малджин.

— Хе. У них тут нема Бога.

— Я би радше сказав, що у них багато богів.

— Багато?

— Хіба ти не помітила? Тут кожна людина поклоняється сама собі. — Вона кивнула. Це було схожим на правду. — Будь обережна, Ферро. І слухай Баяза. Він перший з мого ордену і мало хто може дорівнятися до нього у мудрості.

— Я йому не довіряю.

Юлвей нахилився ближче.

— Я й не казав йому довіряти.

Усміхнувшись, він розвернувся і пішов. Вона спостерігала, як він наближається до дверей, а тоді виходить у коридор. Вона чула, як його босі ноги лопотять по плиточках, як тихо дзеленькочуть браслети на руках, залишаючи її наодинці з розкішшю, садами та біляками.

Давні друзі

У двері загупали, і Ґлокта смикнув головою, а його ліве око несподівано засіпалось.

«Хто це, в біса, може стукати в такий пізній час? Фрост? Северард? Чи хтось інший? Мабуть, очільник Ґойл вирішив навідати мене зі своїми цирковими виродками? Чи, може, архілекторові вже набрид його іграшковий каліка? Зрештою, бенкет пройшов геть не за планом, а Його Преосвященство зовсім не із тих, хто пробачає. Біля доків знайшли тіло…»

Стукіт повторився. Гучний, упевнений стукіт.

«Наче вимагають відкрити двері, поки їх не виламали».

— Іду! — вигукнув він дещо ламким голосом, вилазячи з-за столу на тремтячих ногах. — Вже йду!

Він схопив свою палицю і пошкандибав до дверей, де глибоко вдихнув і відчинив неслухняними пальцями засув.

Це був не Фрост, і не Северард. Навіть не Ґойл, і не один із його дивакуватих практиків. Це був дехто значно неочікуваніший. Ґлокта звів брову, а тоді сперся на одвірок.

— Майоре Вест, яка несподіванка!

Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все миттєво стає так, як було багато років тому. Дружба відновлюється, непорушена, так наче й не було ніякої перерви.

«іноді, але не в цьому випадку».

— Інквізиторе Ґлокто, — пробурмотів Вест, нерішуче, зніяковіло, соромливо. — Даруйте, що турбую вас так пізно.

— Нічого, — сказав Ґлокта з крижаною формальністю.

Майор ледь не здригнувся.

— Можна мені увійти?

— Звісно.

Ґлокта зачинив за Вестом двері, а тоді покульгав за ним до їдальні. Майор втиснувся в одне з крісел, а Ґлокта зайняв інше. Якийсь час вони сиділи один навпроти одного, не мовлячи ні слова.

«Що йому до дідька треба в цю годину, чи в будь-яку іншу?»

Ґлокта вивчав обличчя старого друга у світлі каміна і єдиної мерехтливої свічки. Тепер, добре його роздивившись, він усвідомив, наскільки Вест змінився.

«Він виглядає старим».

Волосся порідшало на скронях, а навколо вух — посивіло. Обличчя поблідо, схудло, а щоки запали.

«Він виглядає стривоженим. Вимотаним. На межі зриву».

Вест озирнув вбогу кімнату, кволий вогонь, ветхі меблі, глипнув на Ґлокту і вмить втупився в підлогу. Він нервував, наче йому щось муляло у душі.

«Схоже, йому не по собі. Як і повинно бути».

Він був не готовий порушити тишу, тож Ґлокта зробив це за нього.

— Скільки років ми не бачилися, га? Ну, крім тої ночі в місті, але навряд чи це треба брати до уваги, згоден?

Згадка про невдалу зустріч на мить повисла між ними, як зіпсоване повітря, а тоді Вест прокашлявся.

— Дев’ять років.

— Дев’ять років. Нічого собі. Я пам’ятаю, як ми, давні друзі, стояли разом на гребені гори і дивилися вниз у бік річки. У бік моста і всі тих гурків, що знаходились за ним. Здається, що минула ціла вічність, правда? Дев’ять років. Я пам’ятаю, як ти благав мене не спускатися туди, але я й не думав тебе слухати. Яким я був дурнем, га? Гадав, що я — наша єдина надія. Гадав, що я невразливий.

— Ти врятував усіх нас того дня, врятував ціле військо.

— Справді? Як чудово! Гадаю, якби я загинув на тому мості, все навкруги було би заставлене моїми статуями. Шкода, що я все-таки не вмер. Усім від цього було би тільки краще.

Вест поморщився і засовався на стільці. Йому ставало дедалі незатишніше.

— Я шукав тебе після того… — промимрив він.

«Ти мене шукав? Як це, йоб твою мать, шляхетно! Справжній друг. Дуже це допомогло, коли мене тягнули в агонії з порубаною на фарш ногою. І це був лише початок».

— Ти ж не за минуле прийшов балакати, Весте.

— Ні… ні, я прийшов поговорити про мою сестру.

Ґлокта розгубився. Він однозначно не очікував на таку відповідь.

— Арді?

— Так, про неї. Я скоро відбуваю в Енґлію і… Я сподівався, що ти, можливо, міг би наглянути за нею, поки мене не буде.

Вест нервово глянув на нього.

— Ти завжди користувався популярністю в жінок… Занде.

Ґлокта скривився, почувши своє ім’я. Всі тепер називали його на прізвище.

«Всі, крім моєї матері».

— Завжди знав, що треба казати. Пам’ятаєш тих трьох сестер? Як же їх звали? Вони очей з тебе не зводили.

Вест усміхнувся, проте Ґлокта його не підтримав.

Він пам’ятав, але ці спогади були далекими, безбарвними, тьмяними.

«Це спогади іншої людини. Покійника. Моє життя почалося в Гуркулі, у в’язницях імператора. Спогади від того часу значно яскравіші. Пам’ятаю, як після повернення з війни лежав на ліжку в темряві, неначе труп, і чекав друзів, які так ніколи і не явились».

Він поглянув на Веста, знаючи, що його погляд надзвичайно холодний.

«Невже ти думаєш, що підкупиш мене своїм чесним лицем і розмовами про старі часи? Як давно загублений вірний пес, який все-таки повернувся додому? Мене не обдурити. Ти смердиш, Весте. Смердиш зрадою. Це я добре пам’ятаю».

Ґлокта поволі відкинувся на спинку крісла.

— Занд дан Ґлокта, — промовив він, так наче згадував ім’я, яке колись було йому відоме. — Що сталося з ним, Весте, га? Ну, знаєш, з тим твоїм другом, тим хвацьким молодиком, вродливим, гордим, безстрашним? Який мав особливий підхід до жінок? Якого всі любили й поважали, пророкуючи великі звершення? Куди він подівся?

Вест спантеличено і розгублено глянув на нього і промовчав.

Ґлокта рвучко подався вперед, розклавши руки на столі, і вишкірився, щоб показати свій спотворений рот.

— Мертвий! Він помер на мості! А що залишилось? Блядська руїна з його ім’ям! Кульгава, скрадлива тінь! Покалічений привид, що тримається за життя так, як запах сечі тримається за жебрака. У цього мерзенного йобаного недогризка нема друзів, але він їх і не хоче! Забирайся звідси, Весте! Повертайся до Варуза, Лютара, і решти тих тупих виблядків! Тут у тебе нема знайомих!

Губи Ґлокти затремтіли і він сплюнув від огиди. Він не знав, що викликало у нього більшу відразу — Вест чи він сам.

Майор закліпав очима, мовчки переварюючи почуте, відтак хитко звівся на ноги.

— Вибач, — кинув він через плече.

— Скажи мені! — крикнув Ґлокта, спиняючи його біля дверей. — Всі інші тримались мене, поки я був корисним, поки я рухався вперед. Я це завжди знав. Мене не надто здивувало, що вони не бажали знатися зі мною, коли я повернувся. Але ти, Весте… Я завжди вважав тебе кращим другом, кращою людиною. Я завжди думав, що принаймні ти — ти єдиний — прийдеш мене відвідати.

Він стенув плечима.

— Схоже, я помилявся.

Ґлокта відвернувся і похмуро втупився у вогонь, очікуючи, коли двері зачиняться.

— Вона тобі не казала?

Ґлокта оглянувся.

— Хто?

— Твоя мати.

Він пирхнув.

— Моя мати? Чого не казала?

— Я приходив. Двічі. Я навідався одразу, коли мені сказали, що ти повернувся. Твоя мати спровадила мене від воріт вашого маєтку. Вона сказала, що ти надто хворий, щоб приймати відвідувачів, і більше не бажаєш мати жодних справ з армією, а тим паче зі мною. Я навідався ще раз, кілька місяців по тому. Я вважав, що це мій борг перед тобою. Цього разу мене прогнав слуга. Пізніше я дізнався, що ти вступив до інквізиції і відбув в Енґлію. Я забув про тебе… поки ми не зустрілися… тієї ночі в місті…

Вест затнувся.

Ґлокта не одразу усвідомив почуте, а тоді збагнув, що у нього відвисла щелепа.

«Все настільки просто. Жодних змов. Жодної павутини зрад».

Він ледь не розсміявся через безглуздість ситуації.

«Моя мати спровадила його від воріт, і я навіть нічого не запідозрив, що ніхто не прийшов. Вона завжди ненавиділа Веста. Вважала його зовсім негодящим другом, не вартим її дорогого сина. Не сумніваюся, якщо вона звинувачувала його в тому, що зі мною трапилось. Я мав би здогадатись, але був надто захоплений болем і злістю. Надто захоплений розігруванням трагедії».

Ґлокта зглитнув слину.

— Ти приходив?

Вест стенув плечима.

— Якщо це щось міняє.

«Гм. Кожен помиляється, але не всякий старається».

Ґлокта моргнув і глибоко вдихнув.

— Я, е-е… вибач. Забудь, що я наговорив, якщо можеш. Будь ласка. Сідай. Ти казав щось про свою сестру.

— Так. Так, про сестру.

Вест обережно повернувся до крісла, не зводячи очей з підлоги, а його обличчя знову набуло того ж тривожного, винуватого виразу.

— Скоро ми відбуваємо в Енґлію, і я не знаю, коли повернусь… і чи взагалі повернусь… вона залишиться у місті без жодних друзів і, гм… Мені здається, ви якось бачились, коли ти до нас приходив.

— Звісно, та й останнім часом я її, власне, не раз стрічав.

— Справді?

— Так. З нашим спільним знайомим, капітаном Лютаром.

Вест ще більше зблід.

«Бачу, він чогось не домовляє».

Але Ґлокта був не готовий розтоптати свою єдину дружбу зразу після її відродження. Він промовчав, і за мить майор продовжив.

— Її життя було… складним. Я міг щось вдіяти. Мав би щось вдіяти.

Він втупився нещасними очима у стіл, і його обличчям пройшов огидний спазм.

«О, це щось знайоме. Одна з моїх улюблених емоцій — ненависть до самого себе».

— Але я вирішив зайняти себе іншими речами і докладав усіх зусиль, аби про це забути, вдаючи, що все добре. Її страждання на моїй совісті.

Він кашлянув, а тоді ніяково знову зглитнув. Його губи почали тремтіти, і він закрив обличчя руками.

— Це моя вина… якби з нею щось сталося…

Його плечі тихо затремтіли, і Ґлокта здійняв брови. Він, звісно, звик, що чоловіки плакали в його присутності.

«Але зазвичай мені треба хоча би познайомити їх з інструментами».

— Годі тобі, Коллеме, чого ти.

Він потягнувся через стіл, затримав руку, а тоді незграбно поплескав свого заплаканого друга по плечі.

— Ти зробив кілька помилок, але хто їх не робив? Вони в минулому, і цього не змінити. Залишається лише старатись їх не повторювати, чи не так?

«Що? Невже це справді говорю я? Інквізитор Ґлокта, розрадник нужденних?»

Проте Веста це, схоже, заспокоїло. Він звів голову, витер мокрого носа, і поглянув на Ґлокту вологими, сповненими надії очима.

— Ти правий, правий, звісно. Я повинен загладити свою вину. Повинен! Ти допоможеш мені, Занде? Ти приглянеш за нею, поки мене не буде?

— Я зроблю все, що в моїх силах, Коллеме, можеш на мене розраховувати. Колись я був щасливий, що міг називати тебе своїм другом і… буду радий, якщо зможу робити це знову.

Дивно, але Ґлокта майже відчував, як на його власні очі навертається сльоза.

«Я? Та невже? Інквізитор Ґлокта, вірний друг? Інквізитор Ґлокта, захисник вразливих молодих жінок?»

Ці думки здавались сміховинними, але не скасовували реальності. Він ніколи би не подумав, що йому потрібен друг, але було приємно знову його мати.

— Холліт, — сказав Ґлокта.

— Що?

— Ті троє сестер, їхнє прізвище було Холліт.

Він загиготів — цього разу спогад у його думках проявився чіткіше.

— У них була мулька щодо фехтування. Вони його обожнювали. Мабуть, через піт абощо.

— Здається, саме через це я вирішив за нього взятись.

Вест засміявся, а тоді наморщив лоба, наче намагаючись щось пригадати.

— Як звали нашого квартирмейстера? Йому подобалась молодшенька, він прямо казився від ревнощів. Як же, у біса, його звали? Товстенький такий чолов’яга.

Ґлокті було зовсім нескладно пригадати це ім’я.

— Ревс. Салем Ревс.

— Ревс, точно! Я зовсім про нього забув. Ревс! Цей чоловік умів оповідати, як ніхто інший. Пам’ятаю, як ми слухали його ночами і качалися від сміху! Цікаво, де він зараз?

Ґлокта на мить замовк.

— Здається, він залишив армію… щоб стати якимось купцем. — Він байдуже махнув рукою. — Я чув, він переїхав на Північ.

Возз’єднатись із землею

Карлеон виглядав зовсім не таким, яким його пам’ятав Шукач, але, зрештою, він пам’ятав його у вогні. Таке не забувається. Дахи обвалюються, вікна тріщать, повсюди натовпи воїнів, сп’янілих від болю і перемоги, і… власне, від випивки — розграбовують, вбивають, підпалюють, ну і в тому ж дусі. Жінки вищать, чоловіки кричать, все смердить димом і страхом. Коротше кажучи, грабунок, в центрі якого вони з Лоґеном.

Бетод погасив багаття і зробив місто своїм. В’їхав, почав будуватись. Коли Лоґена і Шукача разом із рештою витурили, він просунувся недалеко, але схоже, що відтоді будівництво пішло повним ходом. Тепер місто було навіть вдвічі більшим, ніж до спалення, і займало цілий пагорб і весь схил аж до річки. Більше, ніж Уффріт. Більше, ніж будь-яке місто, яке Шукачеві доводилось бачити. З його засідки за деревами по інший бік долини людей видно не було, але їх там однозначно мешкало до біса. Три нових дороги, що вели від брами. Два великих нових мости. Всюди виднілися нові будівлі, причому на місці менших повиростали більші. Сила-силенна споруд. Більшість була зведена із каменю, мала шиферні дахи, а в деяких вікнах навіть виднілося скло.

— Вони не марнували часу, — мовив Тридуба.

— Новий мур, — зауважив Мовчун.

— І не один, — пробурмотів Шукач.

Мури були повсюди. Один, великий, стояв зовні. Він мав башти та все необхідне, і був оточений добрячим ровом. Ще більший огороджував вершину пагорба, на якій колись знаходилася зала Скарлінґа. Здоровенна штука. Шукач не уявляв, звідки вони взяли стільки каменю на його будівництво.

— Найбільший чортів мур, який я тільки бачив, — сказав він.

Тридуба похитав головою.

— Мені це не подобається. Якщо Форлі злапають, ми його нізащо не врятуємо.

— Якщо Форлі злапають, нашу п’ятірку шукатимуть, отамане. Він нікому не загрожує, на відміну від нас. Тож його порятунок буде нашою найменшою проблемою. Форлі, як завжди, якось викараскається. Найвірогідніше, він нас усіх переживе.

— Не здивуюсь, якщо так і буде, — пробурмотів Тридуба. — Ми займаємося ризиковим ділом.

Вони поповзли крізь чагарник назад до привалу. Там був Чорний Доу, і ще в гіршому гуморі, ніж зазвичай. Тул Дуру, який зашивав голкою дірку в плащі, напружено перебираючи великими, товстими пальцями маленьку скабку металу. І Форлі, який сидів поряд, споглядаючи крізь листя небо.

— Як почуваєшся, Форлі? — запитав Шукач.

— Кепсько, але відваги без страху не буває.

Шукач заусміхався.

— Еге ж. Виходить, ми з тобою неабиякі герої, га?

— Мабуть, — сказав він, усміхаючись у відповідь.

Тридуба був заклопотаний своєю справою.

— Ти впевнений у цьому, Форлі? Впевнений, що хочеш туди йти? Може, язик у тебе і підвішений добре, але шляху назад може не бути.

— Впевнений. Нехай я обісрусь, але піду. Там з мене буде більше користі, ніж тут. Хтось же має попередити їх про шанка. Ти сам це знаєш, отамане. Хто, як не я?

Здоровань кивнув, повільно, як сходить сонце. Він, як завжди, взяв хвилинку на роздуми.

— Еге. Гаразд. Скажеш їм, що я чекаю тут, біля старого моста. Скажеш, що я сам. Це на випадок, якщо Бетод не захоче тебе прийняти, затямив?

— Авжеж. Тридуба сам. Лише ми двоє повернулися з-за гір.

Тепер усі зібрались, і Форлі усміхнувся до них.

— Що ж, хлопці, це була неабияка пригода, чи не так?

— Замовкни, Найслабший, — огризнувся Доу. — Бетод нічого проти тебе немає. Ти повернешся.

— Але на випадок якщо не повернусь, це була неабияка пригода.

Зніяковілий Шукач кивнув. Брудні, пошрамовані обличчя навколо були ті самі, що й завжди, але значно похмуріші. Жоден із них не бажав, щоб один зі своїх наражав себе на небезпеку, але Форлі був правий — хтось мав це зробити, і він був найкращим кандидатом. Іноді слабкість — кращий щит, ніж сила, подумав Шукач. Бетод був виродком з-поміж виродків, але виродком розумним. Шанка наближалися, і його треба було попередити. Сподіваємось, що він за це подякує.

Вони рушили разом, спускаючись до узлісся, поглядаючи на стежку. Вона перетинала старий міст і завертала у долину. А звідти — до брами Карлеона. До твердині Бетода.

Форлі глибоко вдихнув, і Шукач поплескав його по плечі.

— Удачі, Форлі. Бажаю удачі.

— Тобі теж.

Він потиснув руку Шукача, затримавшись на хвилю.

— І вам, хлопці, удачі, чуєте? — мовив він, а тоді розвернувся і попростував до моста з високо піднятою головою.

— Удачі, Форлі! — крикнув Чорний Доу, усіх їх налякавши.

На мить Найслабший обернувся, спинившись посередині моста, й усміхнувся. А тоді зник.

Тридуба глибоко вдихнув.

— Готуйте зброю, — мовив він, — на випадок, якщо Бетод не прислухається до здорового глузду. І ждіть сигналу, чуєте?

Здавалося, що довелось чекати цілу вічність тут, угорі, поміж листя, тамуючи подих і розглядаючи всі ті нові мури. Шукач лежав на животі, тримаючи під рукою лук, і все дивився і чекав, гадаючи, як там у Форлі справи. Це було довге, напружене очікування. Зрештою він їх побачив. Вершники виїхали з найближчої брами і рушили по одному з нових мостів. У хвості їхав віз. Шукач не розумів, навіщо він їм знадобився, але йому це зовсім не подобалось. Форлі ніде не було видно, і він не знав, хороший це знак чи поганий.

Вони мчали швидко, здіймаючись схилом долини по крутій стежці, що вела до дерев і старого кам’яного моста, перекинутого через річку. Прямо на Шукача. Він чув тупотіння копит. Тепер вони наблизились настільки, що він міг їх полічити, а водночас і добре роздивитись. Списи, щити і гарні обладунки. Шоломи і кольчуги. Їх було десятеро, і ще двоє сиділо на возі, обабіч від візника, тримаючи в руках щось схоже на маленькі луки на дерев’яних брусках. Він не знав, що вони замислили, а йому не подобалось не знати. Йому хотілося, щоб саме він заскочив їх зненацька.

Шукач поповз на животі назад крізь чагарник, перетнув течію і поспішив до узлісся, де добре було видно старий міст. Тридуба, Тул і Доу стояли з ближнього боку, і він помахав їм рукою. Мовчуна не було видно — мабуть, зачаївся десь вглибині лісу. Шукач показав вершника, здійняв кулак, сигналізуючи, що їх десять, і приклав долоню до грудей, що означало обладунки.

Доу прихопив свій меч із сокирою і безшумно побіг, пригинаючись до землі, до купи брил, що височіли біля моста. Тул спустився з берега в річку, яка, на щастя, була в тому місці лише по коліно, і притулився всією своєю тушею до дальньої сторони кам’яної арки моста, тримаючи свій велетенський меч над водою. Шукача це трохи збентежило — з його засідки Тула було прекрасно видно. З іншого боку, вершники його нізащо не побачать, якщо не звертатимуть з дороги. Вони очікуватимуть зустріти лиш одну людину, тож Шукач сподівався, що будуть не надто обережними. Саме сподівався, бо якщо вони ретельно все перевірять, це буде повний пиздець.

Він спостерігав, як Тридуба приладнав на руку щит, розчохлив меч, розім’яв шию, а тоді взявся чекати, великий і нерушимий, перегороджуючи дорогу з ближнього боку моста. Здавалося, він сам-самісінький в цілому світі.

Шукач уже чув гучний тупіт копит і гуркіт возових коліс поза деревами. Він дістав кілька стріл і повстромляв їх вістрям у землю так, щоб було легко дотягнутись. Він докладав усіх зусиль, щоб придушити страх. Його пальці весь час тремтіли, але це не мало жодного значення. Вони зроблять свою роботу, коли буде треба.

— Чекай сигналу, — шепотів він сам до себе. — Чекай сигналу.

Він наклав стрілу на тятиву і ледь-ледь натягнув її, цілячись у бік моста. Чорт забирай, як же йому хотілось сцяти!

Спочатку над гребенем пагорба вигулькнуло перше вістря списа, потім інші. Шоломи, кольчуги, кінські морди — мало-помалу вершники піднялись, рухаючись до моста. Віз, разом із візником і двома чудними пасажирами, котився позаду, запряжений кошлатим ломовиком.

Вершник попереду нарешті помітив Тридуба, котрий чекав на нього за вигином моста, і пришпорив коня. Решта тісною купкою охоче поквапилась за ним, і Шукачеві трохи полегшало. Схоже, Форлі сказав усе так, як домовлялись — вони очікували лише на одну людину. Шукач бачив, як Тул визирає з-під порослої мохом арки, поки над ним тупочуть коні. У нього шалено трусилися руки. Він боявся, що випустить стрілу з недотягнутої тятиви і все зіпсує.

Віз спинився на дальньому березі, а двоє чоловіків на ньому звелись і націлили свої дивні луки на Тридуба. Шукач гарненько прицілився в одного з них і натягнув тятиву до самої межі. Більшість вершників вже сягнула моста, і їхні коні фиркали та крутилися, невдоволені тиснявою. Той, що вів переді, зупинився перед Тридубою, наставивши на нього списа. Одначе здоровань і вухом не повів. Це було не в його стилі. Він лише насупився, не даючи вершникам проходу, змушуючи їх тіснитися на мості.

— Ну і ну, — почув Шукач їхнього ватажка. — Руд Тридуба. Ми гадали, що ти вже давно гигнув, старий.

Він знав цей голос. Це був один із старих карлів Бетода, так званий Паршивець.

— На пару бійок мені пороху ще стане, — сказав Тридуба, не відступаючи.

Паршивець роззирнувся, придивляючись до дерев. Він був не надто обережним, хоч і розумів, що позиція у них слабка.

— А де решта? Де той виблядок Доу, га?

Тридуба стенув плечима.

— Є тільки я.

— Возз’єдналися з землею, га?

Шукач так і бачив, як Паршивець посміхається під шоломом.

— Шкода. Я сподівався власноруч прикінчити цього брудного виродка.

Шукач поморщився, частково очікуючи, що зараз Доу вилетить з-за того каміння, але той не з’являвся. Принаймні поки що. Може, хоч раз він дочекається сигналу.

— Де Бетод? — запитав Тридуба.

— Король не виходить до таких, як ти! Та й у будь-якому разі він в Енґлії, надирає дупи Союзу. Поки його нема, за головного принц Кальдер.

Тридуба пирхнув.

— Принц, та невже? Я пам’ятаю, як він мамину цицю ссав, і навіть це йому вдавалось з тяжкою бідою.

— Багато що змінилося, старий. Багато що.

Шукач від щирої душі бажав, аби вони вже почали, чи так, чи інак. Він ледве стримувався, щоб не обісцятись.

— Чекай сигналу, — шепотів він сам собі, намагаючись заспокоїти руки.

— Навколо все кишить плоскоголовими, — казав Тридуба. — До наступного літа, якщо не раніше, вони прийдуть на Південь. Треба щось робити.

— Раз так, то чому б тобі не піти з нами, га? Ти зможеш особисто попередити Кальдера. Ми навіть прихопили для тебе воза. В такому віці вже важко ходити пішки.

Кілька вершників розсміялись, але Тридуба їх не підтримав.

— Де Форлі? — гаркнув він. — Де Найслабший?

Вершники знов загиготіли.

— О, він поряд, — відповів Паршивець, — зовсім поряд. Залазь на воза, і ми відвеземо тебе прямо до нього. Тоді ми зможемо сісти і потеревенити ладком про плоскоголових.

Шукачеві це ніскільки не подобалось. У нього було кепське передчуття.

— Ви мене, мабуть, приймаєте за голову з вухами, — сказав Тридуба. — Я не зрушу з місця, поки не побачу Форлі.

Паршивця це розсердило.

— Ти не в тому становищі, щоб висувати нам умови. Може, колись ти і був великим цабе, але ті часи давно минули, і це факт. Віддавай свій клинок і залазь на блядського воза, як я тобі й велів, поки мені не урвався терпець.

Він спробував підштовхнути свого коня вперед, але Тридуба не ворухнувся.

— Де Форлі? — гаркнув він. — Відповідай прямо, поки я тобі кишок не випустив.

Паршивець заусміхався до своїх товаришів, які стояли в нього за спиною, а ті вишкірились у відповідь.

— Гаразд, старий, якщо ти вже так питаєш… Кальдер просив, щоб ми з цим зачекали, але мені забаглося побачити вираз твого обличчя. Найслабший у возі. Принаймні більша його частина.

Він усміхнувся і скинув щось із сідла. Коричневий мішок, в якому щось було. Шукач уже здогадувався, що саме. Мішок упав біля ніг Тридуба. Те «щось» викотилось, і Шукач побачив по обличчю здорованя, що він вгадав правильно. Голова Форлі.

Ну, все. Нахуй сигнал. Перша стріла Шукача влучила одному з чоловіків на возі прямо в груди. Той заволав і полетів назад, потягнувши за собою візника. Це був гарний постріл, але тішитися було ніколи — він саме хапався за наступну стрілу і кричав. Навіть не знав, що саме, — просто кричав. Мовчун, мабуть, теж стріляв, бо один із карлів на мості скрикнув, злетів з коня і шубовснув у течію.

Тридуба присів, ховаючись за щитом і задкуючи, поки Паршивець штрикав у нього списом, підводячи коня до стежки за мостом. Вершник позаду протиснувся повз нього, воліючи забратися з моста, і наблизився до брил.

— Йобана мерзота!

Доу вилетів з-за каміння і врізався у вершника. Вони покотилися клубком, сплівшись у мішанині кінцівок і зброї, проте Шукач бачив, що Доу взяв гору. Він зробив кілька різких помахів сокирою. Однією проблемою менше.

Шукач так кричав, що його друга стріла пролетіла далеко від цілі, проте вона впилася у круп одного з коней, і це дало непоганий результат. Кінь почав ставати дибки і брикатись, і за мить уже всі коні біснувалися й іржали, а їхні верхівці лаялися і вертілись, розмахуючи списами. Шум і веремія лише посилювалися.

Вершника позаду раптом розтяло навпіл, і тільки кров бризнула навсібіч. Це Грозова Хмара, вибравшись із річки, підкрався до них ззаду. Жоден обладунок не здатен захистити від такого удару. Велетень заревів і ще раз змахнув над головою своїм довжелезним, кривавим мечем. Наступна жертва встигла підняти щит, але надаремно. Клинок відбив від щита добрячий шматок, розітнув вершнику голову і вибив його із сідла. Удар був таким сильним, що оглушив навіть коня.

Один із верхівців розвернувся і підняв списа, щоб вдарити Тула збоку. Але спершу він закректав і смикнувся, вигнувши спину. Шукач побачив, що з його боку стирчать пера — мабуть, робота Мовчуна. Вершник полетів донизу. Його нога зачепилася за стремено, і він так і повис, гойдаючись. Він усе стогнав і стогнав, намагаючись вивільнитись, але його кінь тепер метався разом з іншими, тож чоловік крутився догори ногами, вдаряючись головою об парапет моста. Він упустив спис у річку, спробував підтягнутись, аж нараз кінь хвицнув його по плечу, і він звільнився, щоб за мить потрапити під нищівні копита, і Шукач більше про нього не думав.

Другий лучник все ще сидів на возі. Він уже майже отямився і націлював свій дивний лук на Тридуба, який досі так і сидів навпочіпки за своїм щитом. Шукач вистрілив, але він квапився і кричав, тому його стріла схибила і влучила у плече візникові, який саме піднявся із дна воза, і знову збила його з ніг.

Дивний лук бренькнув, і Тридуба відсахнувся від щита. На мить Шукач захвилювався, але потім побачив, що стріла пронизала товсте дерево і пройшла наскрізь, спинившись прямо перед носом Тридуба. Вона так і застрягла — по один бік щита стирчали пера, а по інший — наконечник. Оце незлецький лучок, подумав Шукач.

Він почув рев Тула і побачив, як ще один вершник полетів у річку. Ще один повалився від пострілу Мовчуна у спину. Доу обернувся і підрізав мечем задні ноги коня Паршивця — той спіткнувся і впав, скинувши вершника на землю. Остання пара опинилась у пастці. Вони тіснились на мості поміж наляканих коней, неспроможні розвернутися чи взагалі щось вдіяти, позаяк були підперті Доу і Тридубою з одного боку і Тулом — з другого. Їхні життя тепер були в руках Мовчуна. Схоже, сьогодні він був не у милостивому настрої, тож йому не знадобилося багато часу, аби їх перестріляти.

Чоловік із луком спробував утекти, покинувши свою деревинку і вистрибнувши з воза. Цього разу Шукач ретельно і добре прицілився, тож його стріла впилася лучнику прямо поміж лопаток. Зробивши ще кілька кроків, той упав ницьма. Він спробував було повзти, але його вистачило ненадовго. На возі знову показався візник, і застогнав, хапаючись за стрілу у плечі. Шукач зазвичай не вбивав лежачих, але сьогодні вирішив зробити виняток. Його стріла проткнула візникові горло, і на цьому історія з ним скінчилась.

Шукач помітив, як один із вершників, якому Мовчун поцілив у ногу, шкандибає геть, і навів на нього останню стрілу. Однак Тридуба його випередив, проткнувши чоловіка мечем у спину. Ще один досі ворушився, зводячись навколішки, тож Шукач прицілився у нього. Та перш ніж він встиг вистрілити, підійшов Доу і відтяв йому голову, забризкавши усе навколо кров’ю. Коні досі металися, іржали, ковзали на слизькій бруківці моста.

Шукач помітив останнього вцілілого — Паршивця. Його шолом, мабуть, злетів, коли він упав з коня. Паршивець рачки борсався у течії, оскільки йому заважала важка кольчуга. Він покинув свої щит і спис, щоб легше було втікати, проте не усвідомлював, що бреде прямо до Шукача.

— Схопіть його живим! — закричав Тридуба. — Тул рушив одним берегом, але просувався повільно, ковзаючись і виляскуючи по болоту, яке намісив віз. — Живим!

Доу теж кинувся навперейми, плескаючись у воді і лаючись. Паршивець був уже близько. Шукач чув його злякане хекання, з яким той брів течією.

— А-а! — скрикнув він, коли стріла Шукача вп’ялась йому в ногу прямо під кольчугою.

Паршивець боком повалився на берег, і скаламучена вода почервоніла. Він взявся дертися по мокрій землі побіля річки.

— Досить, Шукачу! — крикнув Тридуба. — Він нам потрібний живим!

Шукач ковзнув поміж дерев до берега і побрів крізь воду. Витягнув ніж. Тул і Доу все ще були трохи позаду, хоч і поспішали до нього. Паршивець перевернувся у болоті, кривлячись від болю, якого завдавала стріла в нозі. Він підняв руки вгору.

— Гаразд, гаразд, я гхе…

— Що ти сказав? — запитав Шукач, дивлячись на нього зверху.

— Гхе… — мовив він ще раз, глибоко здивований, притискаючи руки до шиї. Між його пальців на мокру кольчугу потекла кров.

Доу дотьопав і глянув униз.

— Ну що ж, йому кінець, — сказав він.

— Нащо ти це зробив? — закричав Тридуба, наближаючись.

— Га? — перепитав Шукач.

Він поглянув на свій ніж. Той був увесь у крові.

— А-а…

Тут Шукач і зрозумів, що це він перерізав Паршивцю горло.

— Ми могли його допитати! — сказав Тридуба. — Він міг би передати наше повідомлення Кальдеру, розказати, хто це зробив і чому!

— Прокинься, отамане, — пробурмотів Тул Дуру, витираючи свій меч. — Нікого більше не хвилюють старі звичаї. Крім того, вони скоро кинуться нас шукати. Нема чого їм знати те, що їх не обходить.

Доу поплескав Шукача по плечі.

— Ти все правильно зробив. Голова цього покидька згодиться як повідомлення.

Шукач сумнівався, чи він потребував підтримки Доу, але було вже запізно. Доу відтяв голову Паршивця за кілька ударів сокирою. Він поніс її, розгойдуючи за волосся, з такою невимушеністю, ніби це був мішок з ріпою. Дорогою він виловив з течії списа, знайшов годяще місце.

— Все вже не так, як було раніше, — бурмотів Тридуба, спускаючись берегом до мосту, де Мовчун оглядав тіла.

Шукач рушив услід, спостерігаючи, як Доу настромлює голову Паршивця на спис, втикає тупий кінець у землю і відходить, вперши руки в боки, щоб оцінити свою роботу. Він нахилив списа трохи вправо, потім знову вліво, аж поки той не став гарненько і рівненько. Він усміхнувся Шукачеві.

— Ідеально, — сказав він.

— Що тепер, отамане? — питав Тул. — Що тепер?

Тридуба нахилився над водою і взявся мити закривавлені руки.

— Що далі? — запитав Доу.

Здоровань поволі звівся, витер руки об плаща і хвилинку міркував.

— Південь. Форлі поховаємо по дорозі. Нас будуть переслідувати, тому візьмемо цих коней і рушимо на Південь. Туле, раджу розпрягти ломовика — він єдиний тебе витримає.

— На Південь? — запитав Грозова Хмара спантеличено. — Куди на Південь?

— До Енґлії.

— До Енґлії? — перепитав Шукач, здивований, як і всі інші. — Для чого? Хіба не там вони воюють?

— Еге ж, саме тому я й хочу туди вирушити.

Доу насупився.

— Навіщо? Що нам зробив Союз?

— Та ні, дурню, — мовив Тридуба, — я мав на увазі воювати за них, а не проти.

— За Союз? — запитав Тул, скрививши губи. — За цих клятих шмаркачів? Це не наша війна, отамане!

— Тепер будь-яка війна з Бетодом — моя війна. Я хочу, щоб йому настав кінець.

Шукач подумав, що за його пам’яті Тридуба ще ні разу не змінював своєї думки. Ні разу.

— Хто зі мною? — запитав він.

Вони всі були з ним. А як інакше?

Дощило. То була радше мжичка, від якої увесь світ робився вологим. «Легка, мов поцілунок діви», як то кажуть, хоча Шукач уже й не пам’ятав, що це таке. Дощ. Годяща погода для таких оказій. Доу закінчив робити насип, шморгнув носом і встромив лопату в землю поряд із могилою. Вона знаходилась далеко від дороги. Дуже далеко. Вони не хотіли, аби хтось знайшов і вирив Форлі. Усі зібрались колом, тепер вп’ятьох, і опустили очі. Давно вони вже не ховали одного зі своїх. Звісно, якийсь час тому шанка вбили Лоґена, але вони так і не знайшли його тіло. Нехай їхня ватага поменшала всього на одного, але Шукачу здавалося, що вони втратили чимало.

Тридуба нахмурився, роздумуючи, що сказати. Добре, що він був командиром і мав добирати слова. На його місці Шукач навряд чи би зміг із себе хоч щось вичавити. За хвилину Тридуба почав говорити, повільно, як проступає вечірня зоря.

— Це був слабкий чоловік, ба найслабший. Його так і звали. І хіба це не жарт — назвати чоловіка Найслабшим? Найгірший воїн, якого вдалося знайти, щоб здатися Дев’ятипалому. Слабкий воїн, однозначно, але, скажу я вам, у нього було сильне серце.

— Еге, — погодився Мовчун.

— Сильне серце, — повторив Тул Дуру.

— Найсильніше, — пробурмотів Шукач. Чесно кажучи, йому до горла підступив клубок.

Тридуба закивав.

— Потрібна чимала відвага, щоб зустріти свою смерть так, як зустрів він. Щоб вирушити їй назустріч без жодних нарікань. Щоб хотіти її. І не заради себе, а заради інших — тих, кого він навіть не знав. — Тридуба зціпив зуби і взяв хвилину на роздуми, дивлячись на землю. Решта зробила те саме. — Це все, що я хотів сказати. Возз’єднайся із землею, Форлі. Де ми втратили, земля збагатилася.

Доу став навколішки і приклав руку до свіжоскопаної землі.

— Возз’єднайся із землею, — мовив він.

На мить Шукачеві здалося, ніби по його носі скотилася сльоза, але це, певно, був лише дощ. Зрештою, це ж бо Чорний Доу. Він підвівся і з похиленою головою рушив геть, і решта пішла вслід, один за одним, в напрямку коней.

— Прощавай, Форлі, — мовив Шукач. — Більше тобі нічого боятись.

Йому подумалось, що тепер першим боягузом у ватазі буде він.

Нещастя

Джезаль спохмурнів. Арді затримувалась. Вона ніколи не затримувалась. Вона завжди приходила першою, де би вони не домовлялись зустрітись. Джезалеві ні краплі не подобалось на неї чекати. Йому постійно доводилось чекати на її листи, що саме по собі було мукою. Стовбичачи на місці, наче дурень, він почувався ще більшим рабом, ніж досі.

Джезаль звів похмурий погляд на сіре небо. Суголосно з його настроєм, накрапав дощ. Час від часу він відчував їх легке поколювання на обличчі. Він бачив, як від тих крапель на сірій поверхні озера розходяться кола, як вони блідими штрихами мерехтять на тлі зелених дерев та сірих будівель. Від дощу темний обрис Будинку Творця зробився розмитим. Джезаль поглянув на будівлю з особливим невдоволенням.

Він більше не знав, що тепер про неї думати. Вся ця історія видавалася пропасним жахіттям, і, коли це буває з усіма жахіттями, він вирішив просто забути про неї і вдавати, що нічого такого не було. Йому би це, мабуть, і вдалось, якби клята будівля не падала в очі щоразу, коли він виходив надвір, нагадуючи йому про те, що світ сповнений незбагненних загадок, які ледь не вихлюпуються на поверхню.

— Щоб вона запалася, — пробурмотів Джезаль, — як і той безумець Баяз.

Він глянув на мокрі газони. Дощ відлякував людей від парку, і тепер тут було як ніколи безлюдно. Лише кілька сумних чоловіків тупо сиділи на лавках, заглиблені в особисті переживання, та ще кілька перехожих квапились доріжками бозна-звідки і бозна-куди. Один із них, закутаний у довгий плащ, прямував у його бік.

Джезалева похмурість зникла. Це була вона, він впізнав. Її каптур був низько насунутий на обличчя. Він знав, що день холодний, але це було трохи занадто. Він ніколи би не подумав, що вона з тих, кого може злякати кілька крапель дощу. А все ж він був радий її бачити. Надзвичайно радий. Він усміхнувся і поспішив до неї. Аж тут, коли їх розділяло всього кілька кроків, вона відкинула каптур.

Джезаль ахнув від жаху. Вздовж її щоки, навколо ока й аж до кутика рота простягався великий темно-синій синець. На мить він закляк, дурнувато мріючи, щоби це його поранили натомість неї. Тоді було б не так боляче. Він усвідомив, що затулив рота рукою і витріщився, як нервова дівчинка, яка побачила у ванній павука, але не міг нічого вдіяти.

Арді лише скривилась.

— Що таке? Синця ніколи не бачив?

— Та бачив, але… ти в порядку?

— Звичайно.

Вона обійшла його і рушила доріжкою. Йому довелося поспішити, щоб її наздогнати.

— Це пусте. Я просто впала, от і все. Я незграба. Завжди нею була. Усе життя.

Йому здалося, що вона сказала це із деякою гіркотою.

— Я можу чимось допомогти?

— Чим ти тут допоможеш? Зацілуєш синець?

Якби вони були наодинці, він був би не проти спробувати, але її похмурий погляд підказав йому, що вона думала про цю ідею. Це була якась дивина: синці мали би відштовхувати його, але ні — у його випадку ефект був протилежним. У нього з’явилось майже непереборне бажання обійняти Арді, гладити її волосся, шептати слова розради. Зворушливі. Мабуть, вона би дала йому ляпаса, якби він спробував таке зробити. Мабуть, він би його заслуговував. Вона не потребувала його допомоги. Крім того, він не міг її торкатись. Навколо були люди, чорт би їх побрав, уважні очі. Ніколи не знаєш, хто може спостерігати за тобою. Ця думка його неабияк схвилювала.

— Арді… хіба ми не ризикуємо? Тобто, якщо твій брат…

Вона пирхнула.

— Забудь про нього. Він нічого нам не зробить. Я сказала йому не пхати свого носа в мої справи.

Джезаль не міг утриматись від посмішки. Це мало бути вкрай кумедне видовище.

— Крім того, я чула, що ви відбуваєте до Енґлії з наступним припливом. Хіба я могла відпустити тебе, не попрощавшись?

— Я б цього не допустив! — вигукнув він, знову наляканий. Навіть саме слово «прощання» видавалось йому болісним. — Тобто, е-е, вони би скоріше відправились без мене, перш ніж я б це допустив!

— Хе.

Якийсь час вони йшли мовчки, огинаючи озеро, обоє втупившись у гравій під ногами. Це було зовсім не те гіркувато-солодке прощання, яке він собі уявляв. Радше просто гірке. Вони проминули кілька верб, чиє гілля сягало води. Це було відлюдне місце, приховане від цікавих очей. Джезаль подумав, що воно якнайкраще підходило для того, що він мав сказати. Він глипнув на неї краєм ока і глибоко вдихнув.

— Арді, е-е, я не знаю, як довго мене не буде. Тобто ця подорож може зайняти місяці…

Він закусив верхню губу. Його промова звучала зовсім не так, як він планував. Він робив її репетицію не менше двадцяти разів, витріщаючись у дзеркало, доки не знайшов правильний тон: серйозний, впевнений, ледь улесливий. Однак тепер слова лилися з дурнуватим поспіхом.

— Я сподіваюся, що… ну тобто… цей… я сподіваюся, що ти чекатимеш на мене?

— Гадаю, що я досі буду тут. Куди я дінусь. Але не хвилюйся, тобі буде чим зайняти голову в Енґлії — війна, честь, слава і тому подібне. Ти швидко про мене забудеш.

— Ні! — вигукнув він, стискаючи її долоню. — Ні, не забуду!

Він поспіхом відсмикнув свою руку, злякавшись, що хтось побачить. Принаймні тепер вона дивилася на нього, мабуть, дещо здивована його палким запереченням — хоча і близько не така здивована, як він сам.

Джезаль глипнув на неї. Безумовно, вона була вродливою, але надто темноволосою, надто смаглявою, надто розумною, просто вдягнута і з величезним огидним синцем на все лице. Вона б навіть не викликала особливої цікавості серед офіцерського кодла. Чому ж тоді для нього вона була найвродливішою жінкою на світі? Принцеса Терез у порівнянні з нею видавалася немитою бродягою. Розумні слова кудись звіялися з його голови, і він заговорив не думаючи, дивлячись їй прямо в очі. Мабуть, це й називалося відвертістю.

— Послухай, Арді, я знаю, що ти вважаєш мене бовдуром, і, гадаю, ти права, але я не збираюся завжди ним бути. Я не знаю, чому ти на мене взагалі дивишся, та й не надто розбираюся в цих справах, але… Я думаю про тебе увесь час. Мені ні про що інше й не вдається думати. — Він ще раз глибоко вдихнув. — Здається… — Джезаль знову озирнувся, просто щоб переконатись, що вони одні. — Здається, я тебе люблю!

Вона пирснула від сміху.

— Ти й справді бовдур, — мовила вона.

Відчай. Він був украй пригнічений. Йому перехопило подих від розчарування. Його обличчя скривилось, голова опустилась, і він втупився у землю. В очах з’явились сльози. Справжні сльози. Стидобисько.

— Але я чекатиму.

Втіха. Вона сповнила його груди і вирвалася із тихим, майже дівчачим хлипанням. Він був безпорадним. Неймовірно, яку вона мала над ним владу. Одне її слово могло зробити його як нещасним, так і щасливим. Вона знову розсміялась.

— Тільки поглянь на себе, дурнику.

Вона торкнулася обличчя Джезаля і витерла сльозу з його щоки великим пальцем.

— Я чекатиму, — сказала вона і всміхнулася до нього своєю кривою посмішкою.

Люди, парк, місто, світ — все довкола розчинилося. Джезаль дивився на Арді не знати як довго, намагаючись закарбувати в пам’яті кожну рису її обличчя. Чомусь у нього було відчуття, що спогад про цю посмішку йому ще не раз знадобиться у майбутньому.

У доках панувала метушня, надмірна навіть для доків. Причали кишіли людьми, а повітря здригалося і гуділо від шуму. Солдати і запаси безкінечно лилися слизькими трапами на кораблі. Піднімали ящики, котили бочки, на борт тягли, штовхали і заганяли сотні пофоркуючих коней з вибалушеними очима. Чоловіки кректали і стогнали, важко тягнучи мокрі мотузки, тужачись біля мокрих щогл, пітніючи і перекрикуючись серед мряки, ковзаючи по слизьких палубах, бігаючи туди-сюди у неймовірному хаосі.

Повсюди люди обіймались, цілувались, махали одне одному. Дружини прощалися з чоловіками, матері з синами, діти з татами, і всі були однаково мокрі. Якісь люди сприймали розлуку мужньо, якісь плакали й ридали. Інші взагалі належали до роззяв: вони просто прийшли поспостерігати за цим божевіллям.

Все це не мало значення для Джезаля, який спирався на потерте поруччя корабля, що мав відвезти його в Енґлію. Він стояв, поглинутий страшним смутком, з носа йому текло, а мокре волосся липнуло до голови. Арді тут не було, і водночас вона була всюди. Йому чулося серед галасу, як вона вигукує його ім’я. Йому вбачалося краєм ока, що вона дивиться на нього, і тоді йому перехоплювало у горлі. Він усміхався, здіймав руку, щоб помахати на прощання, а тоді розумів, що це не вона, що то якась інша смаглява жінка усміхається якомусь іншому солдатові. Його плечі знову опускалися. Розчарування було щоразу гострішим.

Тепер він усвідомлював, що зробив жахливу помилку. Якого дідька він сказав їй на нього чекати? Чого чекати? Він однозначно не міг з нею одружитися. Це було неможливо. Але думка про те, що вона може хоча би глянути на іншого чоловіка, викликала у нього нудоту. Він був нещасний.

Любов. Йому не хотілось цього визнавати, але це мала бути вона. Він завжди ставився до цього поняття з презирством. Вважав любов дурнуватим словом. Словом, яким послуговувалися непутящі поети і про яке базікали вузьколобі жінки. Словом, яке належало до дитячих історійок і не мало жодного відношення до реального життя, де стосунки між чоловіками та жінками зводились до траху і грошей. І ось на тобі — він погруз у страшній трясовині страху і вини, хіті і сум’яття, втрати і болю. Любов. Ну і прокляття.

— Хотів би я побачити Арді, — промовив Каспа мрійливо.

Джезаль повернувся до нього, витріщаючись.

— Що? Що ти сказав?

— На неї приємно дивитися, — виправдався лейтенант, здіймаючи руки вгору, — от і все.

Після тієї гри у карти всі були дещо обережними поряд з ним, так наче він міг вибухнути будь-якої миті.

Джезаль знову похмуро глянув на натовп. Внизу зчинилась якась метушня. Один-єдиний вершник проштовхувався крізь хаос юрби, пришпорюючи свого змиленого коня з вигуками: «З дороги!». Навіть у дощ крильця на шоломі вершника блищали. Лицар-вісник.

— Когось чекають неприємності, — пробурмотів Каспа.

Джезаль кивнув.

— Схоже, що нас.

Вершник і справді рухався прямо до їхнього корабля, залишаючи по собі хвіст із здивованих і сердитих солдатів і робітників. За мить він спішився і попрямував рішучою ходою до їхнього трапа. Його обличчя було суворим, а начищений, зрошений дощем обладунок подзенькував із кожним кроком.

— Капітан Лютар? — запитав він.

— Так, — відповів Джезаль, — я покличу полковника.

— В цьому немає необхідності. Моє повідомлення адресоване вам.

— Невже?

— Верховний суддя Маровія вимагає, щоб ви з’явилися у його кабінеті. Негайно. Вам краще взяти мого коня.

Джезаль спохмурнів. Йому це зовсім не подобалось. Єдиною причиною, з якої лицар-вісник міг принести йому повідомлення, була подорож до Будинку Творця. Він не бажав більше до цього повертатися. Він хотів, щоб це залишилось в минулому, забулося, разом із Баязом, його північанином і тим огидним калікою.

— Верховний суддя чекає, капітане.

— Так, звісно.

Схоже, діватися було нікуди.

— О, капітане Лютар! Для мене честь знову вас бачити!

Джезаль був не надто здивований натрапити на безумця Сульфура перед самою канцелярією верховного судді. Він навіть більше не здавався безумцем — просто ще однією частиною остаточно збожеволілого світу.

— Величезна честь! — торохтів він.

— Навзаєм, — сухо відказав Джезаль.

— Я дуже радий, що вдалося з вами зустрітись, адже ми обидва ось-ось відпливаємо! — У мого господаря для мене ціла купа доручень. — Він важко зітхнув. — Хоч би на мить передихнути, чи не так?

— Так, я вас розумію.

— І все ж, для мене справжня честь вас бачити, ще й після перемоги на Турнірі! Знаєте, я бачив увесь бій — мені надзвичайно пощастило стати очевидцем цього дійства! — Він широко всміхався, а його різнобарвні очі сяяли. — Тільки подумати, що ви збиралися покинути фехтування. Ха! Але ви все ж протрималися до кінця, як я й передбачав! Так-так, і тепер ви пожинаєте плоди! Край Світу, — тихо прошептав він, так наче ці слова могли накликати біду. — Край Світу. Уявляєте? Я заздрю вам, о так!

Джезаль закліпав.

— Що?

— Що! Ха! Ви ще питаєте «що»! Ви безстрашні, сер! Безстрашні!

І Сульфур попростував геть мокрою Площею маршалів, посміюючись про себе. Джезаль був настільки спантеличений, що навіть не зміг назвати його клятим бовдуром, коли той уже був далеченько.

Один із численних клерків Маровії провів його порожнім, лунким коридором до двопільних дверей. Він зупинився перед ними і постукав. Після крику у відповідь повернув ручку і потягнув половинку дверей на себе, чемно відступивши вбік, щоб пропустити Джезаля.

— Можете заходити, — тихо мовив він, коли вони якийсь час постояли.

— Так, так, звісно.

Величезна кімната за дверима була моторошно тихою. Меблів у цьому широченному, обшитому панелями кабінеті було напрочуд мало, та й ті, що були, виглядали занадто масивними, неначе призначались для значно більших за Джезаля людей. Складалось враження, що він прибув на власне судове засідання.

Верховний суддя Маровія сидів за велетенським столом, поверхня якого була начищена до дзеркального блиску, і всміхався до Джезаля доброю, нехай і дещо жалісливою усмішкою. Маршал Варуз сидів зліва від нього, винувато роздивляючись власне розмите відображення. Джезаль навіть не думав, що може почуватися ще більш пригніченим, але побачивши третього члена зібрання, він усвідомив свою помилку. Баяз самовдоволено всміхався. Джезаль відчув легкий приплив паніки, коли двері за ним зачинились: клацання засувки прозвучало як брязкіт важкого засува на тюремній камері.

Баяз підвівся й обійшов стіл.

— Капітане Лютар, дуже радий, що ви змогли до нас приєднатися.

Старий взяв спітнілу руку Джезаля і міцно стиснув її між своїх долонь, заводячи його вглиб кімнати.

— Дякую, що прийшли. Щиро дякую.

— Е-е, звичайно.

Ніби у нього був вибір.

— Що ж, вам напевно цікаво, чому ми тут зібралися. Дозвольте мені пояснити. — Він відійшов і примостився на краю стола, наче добродушний дядечко, який зібрався розповісти дитині якусь побрехеньку. — Ми з кількома моїми відважними супутниками — як ви розумієте, це обрані і напрочуд гідні люди, — плануємо велику подорож! Легендарну мандрівку! Грандіозну пригоду! Я не сумніваюся: якщо нам усе вдасться, про це говоритимуть роками. Ба — століттями. — Баяз наморщив лоба, звівши сиві брови. — Ну? Що ви на це скажете?

— Е…

Джезаль нервово глипнув на Маровію й Варуза, але ті ніяк не виявляли свого ставлення до того, що відбувалося.

— Дозвольте сказати?

— Звісно, Джезалю — я можу називати тебе Джезалем?

— Так, е-е, гадаю, так. Е-е, справа в тому, що… Мені не зовсім зрозуміло, до чого тут я.

Баяз усміхнувся.

— Нам не вистачає однієї людини.

Запала тривала, гнітюча тиша. Крапля води скотилася з тім’я Джезаля, злетіла з волосся, стекла носом і ляпнула на плити під його ногами. Його тілом, від живота до самих кінчиків пальців, поволі розтікався жах.

— Ви хочете, щоб це був я? — прохрипів він.

— Дорога буде довгою і важкою, і, найвірогідніше, сповненою небезпек. У нас з тобою там є вороги. Стільки ворогів, що складно уявити. Хто може стати у пригоді більше, ніж перевірений фехтувальник, як-от, приміром, ти? Ще й переможець Турніру!

Джезаль зглитнув слину.

— Дякую за пропозицію, справді дякую, але боюся, що я буду змушений відмовитись. Розумієте, моє місце в армії. — Він нерішуче ступив до дверей. — Я повинен рушати на Північ. Мій корабель скоро відбуде і…

— Боюсь, що він уже відбув, капітане, — сказав Маровія, чий сердечний голос різко зупинив Джезаля. — Можете цим більше не перейматись. Ви не попливете в Енґлію.

— Але, ваша милосте, моя рота…

— Знайде собі іншого командира, — сказав верховний суддя: розуміюче, співчутливо, але надзвичайно твердо. — Я щиро ціню ваші почуття, проте, на нашу думку, це питання нагальніше. Нам важливо, щоб Союз долучився до цієї справи.

— Надзвичайно важливо, — пробурмотів Варуз, підтакуючи.

Джезаль поглянув на трьох старих. Діватись було нікуди. Отже, це і є його нагорода за перемогу у Турнірі? Якась ідіотська подорож чортзна-куди у товаристві старого маразматика і зграї дикунів? Як же він тепер шкодував, що взявся за фехтування! Що взагалі взявся за шпагу! Але яка користь із жалів. Назад дороги нема.

— Я повинен служити своїй країні… — пробурмотів Джезаль.

Баяз розсміявся.

— Є інші способи служити своїй країні, мій хлопчику. Не обов’язково бути ще одним трупом у тій купі, що збереться на крижаній Півночі. Ми відбуваємо завтра.

— Завтра? Але мої речі…

— Не переймайтесь, капітане, — старий зіскочив зі столу і гаряче поплескав його по плечі, — про все уже домовлено. Ваші пакунки зняли з корабля, перш ніж той відбув. У вас є вечір, щоб обрати речі, які ви візьмете в подорож, але беріть лише основний мінімум. Зброю, звісно, і міцний дорожній одяг. Обов’язково захопіть гарну пару чобіт, гаразд? Жодних мундирів. Боюся, що у тих краях вони можуть привернути до нас зайву увагу.

— Так, звісно, — відказав нещасний Джезаль. — Дозвольте запитати… куди саме ми прямуємо?

— До краю світу, хлопче мій, до краю світу, — в очах Баяза спалахнув вогник. — І, сподіваюся, що й назад.

Кривава Дев’ятка

Що тут казати, Лоґен був щасливий. Вони нарешті вирушали. Він не знав, куди вони прямують — тільки чув балачки про Стару Імперію і край світу, — але йому було байдуже. Він був готовий обміняти це прокляте місце на будь-яке інше, і що швидше, то краще.

Останній учасник групи, який поповнив їхнє товариство, здавалося, не розділяв його ентузіазму. Це був Лютар, гордий молодик, з яким вони бачилися біля брами. Той, котрий переміг у фехтуванні завдяки трюкам Баяза. Він не сказав і пари слів, відколи прибув. Тільки стояв із застиглим, блідим обличчям і дивився у вікно, виструнчившись так, наче йому у задницю запхали списа.

Лоґен рушив до нього. Якщо збираєшся подорожувати з людиною і, можливо, битися з нею пліч-о-пліч, краще спробувати побалакати та посміятись. Так можна досягнути розуміння і довіри. Довіра — це те, що тримає загін воєдино, а в диких умовах від цього може залежати виживеш ти чи загинеш. Щоб домогтися такої довіри, потрібні час і зусилля. Лоґен вирішив, що краще почати заздалегідь, і сьогодні в нього був непоганий настрій для цього. Отож він став поряд із Лютаром і поглянув на парк, намагаючись знайти якесь спільне підґрунтя, з якого могла би прорости їхня дружба.

— Гарно тут, на твоїй батьківщині.

Насправді він так не вважав, але інших ідей у нього не було. Лютар відвернувся від вікна і зміряв Лоґена зверхнім поглядом.

— Хіба ти в цьому щось тямиш?

— Мені здається, думки кожної людини вартують однаково.

— Пхе! — холодно кинув молодик. — Ось тут наші погляди й розходяться.

Він повернувся до краєвиду за вікном.

Лоґен зітхнув. Схоже, на довіру доведеться зачекати. Він покинув Лютара і натомість спробував поговорити з Кеєм, проте учень подавав не більше надій: він скоцюрбився на кріслі і насуплено дивився у безвість.

Лоґен сів біля нього.

— Хіба ти не радий, що повернешся додому?

— Додому, — промовив учень апатично.

— Ну так, до Старої Імперії… чи як її там.

— Ти не знаєш, що воно таке.

— Можеш мені розповісти, — мовив Лоґен, сподіваючись почути щось про мирні долини, міста, річки тощо.

— Стара Імперія — це кров. Кров та беззаконня, і життя там не варте навіть жмені бруду.

Кров і беззаконня. У цьому було щось до болю знайоме.

— Хіба там нема імператора абощо?

— Є, і не один. Вони постійно воюють один з одним, укладаючи союзи, що тривають тиждень, день або годину, поки хтось першим не встромить іншому ножа в спину. Коли один імператор зазнає поразки, з’являється інший, а за ним ще інші, в той час як зневажені і знедолені риються у вибірках, грабують і вбивають на задвірках. Міста занепадають, великі витвори минулого руйнуються, врожай не збирають, а люди голодують. Сотні років крові і зрад. Ворожнеча стала настільки глибокою, настільки заплутаною, що залишились лише одиниці, які розуміють, хто кого ненавидить, і не зосталось жодного, хто розуміє, чому. Причини вже нікого не цікавлять.

Лоґен зробив останню спробу.

— Хтозна, може, усе змінилося на краще.

— Чого б це? — пробурмотів учень. — Чого?

Лоґен намагався підшукати відповідь, коли нараз двері різко розчахнулися. Баяз похмуро озирнув кімнату.

— Де Малджин?

Кей зглитнув слину.

— Вона пішла.

— Я бачу, що вона пішла! Мені здавалось, я казав тобі тримати її тут!

— Ви не казали, як саме, — промимрив учень.

Учитель не звернув на нього уваги.

— Де ця клята жінка лазить? Ми маємо відбути до полудня! З її приїзду минуло всього три дні, а вона вже довела мене до ручки! — Він зціпив зуби і глибоко вдихнув. — Знайди її, Лоґене, гаразд? Знайди і приведи назад.

— А якщо вона не захоче повертатись?

— Не знаю, в такому разі візьмеш її під пахву і понесеш! Можеш хоч усю дорогу гнати її стусанами, мені байдуже!

Легко сказати, але Лоґену не дуже хотілося цим займатися. І все ж, якщо її треба привести до відправки, то краще зробити це зараз. Він зітхнув, підвівся з крісла і рушив до дверей.

Лоґен принишк у затінку стіни, спостерігаючи.

— От блядь, — прошепотів він.

І треба ж було цьому статись зараз, саме в той час, коли вони зібрались забиратися звідси. Ферро стояла, виструнчившись, за двадцять кроків від нього, ще більше кривлячи своє темне обличчя, ніж звичайно. Її оточувало троє чоловіків. У масках і вдіті в чорне. Хоча вони тримали дубинки за спинами, Лоґен не сумнівався у їхніх намірах. Він чув, як один з них чи то говорив, чи то шипів крізь маску — щось про те, щоб вона здалась без боротьби. Він поморщився. Здаватися без боротьби було аж ніяк не в стилі Ферро.

Він прикидав, чи не варто йому звідси вшитися, щоб повідомити інших. Лоґен не міг сказати, що йому надто подобалась ця жінка, тим паче настільки, щоб ризикувати заради неї здоров’ям. Але якщо залишити їх наодинці, троє проти одного, то, найімовірніше, доки він повернеться, її вже віддубасять, якою сильною вона би не була, і потягнуть хтозна-куди. І тоді він може ніколи не вибратись із цього клятого міста.

Лоґен почав оцінювати відстань, обдумуючи, як краще до них підступити, зважуючи свої шанси, а оскільки він вже давно подібного не робив, то його мозок працював повільно. Він все ще розробляв стратегію, коли Ферро несподівано накинулася на одного із чоловіків, волаючи на все горло, і повалила його на землю. Вона жорстко врізала йому кілька разів в обличчя, перш ніж інші схопили й відтягли її.

— От блядь, — прошипів Лоґен.

Вони борюкалися втрьох, метаючись по провулку і гепаючись об стіни, сопіли і лаялись, обмінювались стусанами й копняками, махали руками й ногами. Було схоже, що час для розумного вирішення проблеми збіг. Лоґен зціпив зуби і помчав до них.

Той, котрий валявся на землі, перекотився і, зіп’явшись на ноги, намагався прийти до тями, в той час як двоє інших силкувались схопити Ферро. Тепер він високо замахнувся дубинкою і вигнувся назад, готовий зацідити їй по тім’ю. Лоґен заревів. Лице у масці різко обернулося.

— Гм?

У цю мить плече Лоґена врізалось у його ребра — чоловік злетів у повітря і гепнувся додолу. Краєм ока Лоґен помітив, як хтось замахнувся на нього дубинкою, але оскільки він заскочив їх зненацька, удар був упівсили. Він зупинив дубинку рукою, а тоді пірнув під нього і затопив чоловікові прямо у маску, відваживши доброго стусана кожним кулаком. Чоловік захитався, його руки опустились, і він почав падати. Лоґен схопив його за чорний плащ, підняв у повітря і швиргонув догори ногами об стіну.

Чоловік із клекотом відскочив від стіни і звалився на бруківку. Лоґен розвернувся, стиснувши кулаки, але останній із людей у масках уже лежав долілиць, осідланий Ферро, яка вперлася йому у спину коліном, і, вхопивши за волосся, товкла обличчям об дорогу, водночас безтямно лаючись.

— Якого хрена ти тут натворила? — закричав Лоґен, хапаючи її за лікоть і тягнучи за собою.

Ферро вирвалася з його хвату і зупинилася, сапаючи і стискаючи кулаки. З її носа юшила кров.

— Ніякого, — огризнулася вона.

Лоґен завбачливо відступив назад.

— Ніякого? А це що тоді таке?

Ферро зі страшним акцентом наче виплюнула кожне слово.

— Я… не… знаю.

Вона витерла свій закривавлений рот однією рукою, а тоді завмерла. Лоґен оглянувся: вузьким провулком до них бігло ще три людини в масках.

— Блядь.

— Рухайся, біляче!

Ферро розвернулася й побігла, і Лоґен за нею. А що ще йому ще залишалося робити?

Він біг. Так, задихаючись, біжить перестрашена жертва — плечі зсутулені в очікуванні удару в спину, рот хапає повітря, а надовкола відлуння тупоту переслідувачів.

Обабіч проносилися високі білі будівлі, вікна, двері, статуї, сади. Були і люди, що кричали, відскакуючи з їхнього шляху чи притискаючись до стін. Він не мав жодного уявлення, де вони знаходились чи куди прямували. З дверей прямо перед ним вийшов чоловік з великим стосом паперів у руках. Вони зіткнулись, повалилися на землю й покотилися канавою у вирі аркушів, що розлітались навкруги.

Лоґен спробував підвестися, але його ноги палали. Він нічого не бачив! До обличчя прилипнув один із аркушів. Він зірвав його і відчув, як хтось хапнув його за руку і потягнув за собою.

— Вставай, біляче! Рухайся!

Ферро. Вона навіть не захекалась. Хоча легені Лоґен пекло вогнем, він старався не відставати, проте вона все даленіла: голова нахилена, ноги миготять над землею.

Вона кинулась під арку, і Лоґен силувано поспішив за нею, ледь не впавши на повороті. Величезне затінене місце, повсюди тягнуться увись бруси, наче дивний ліс квадратних балок. Куди вони, дідько би його вхопив, потрапили? Спереду линуло яскраве світло, відкритий простір. Він кинувся туди і закліпав. Ферро стояла прямо перед ним, повільно озираючись і важко дихаючи. Вони опинилися посеред кола трави, маленького кола.

Тепер Лоґен зрозумів, що це за місце. Це була арена, де він сидів серед юрби, спостерігаючи за фехтуванням. Зусібіч тягнулися порожні лави. Серед них копошилися теслярі, які пиляли і вистукували молотками. Вони вже розібрали деякі лави — ті, котрі ближче до верху, і тепер опори самотньо стриміли, наче величезні ребра. Він вперся руками у тремтячі коліна і зігнувся, важко дихаючи і спльовуючи на землю.

— Що… тепер?

— Сюди.

Лоґен через силу випростався і побрів за нею, але вона вже поверталась.

— Ні, не туди!

Лоґен побачив їх. Чорні постаті у масках, знову. Попереду жінка, висока, з копицею рудого волосся, що стояло сторч на голові. Вона навшпиньках рушила до кола і махнула рукою, показуючи двом іншим, щоб ті обійшли Лоґена і Ферро з флангів. Лоґен роззирнувся, шукаючи якусь зброю, але нічого не запримітив — тільки порожні лави і високі білі стіни вдалині. За десять футів позаду до нього посувалася Ферро, а перед нею було ще двоє у масках. Вони скрадалися біля загорож, тримаючи у руках дубинки. П’ятеро. Разом п’ятеро.

— Блядь, — вилаявся він.

— Що там, до дідька, за затримка? — гаркнув Баяз, походжаючи кімнатою.

Джезаль ще ніколи не бачив, щоб старий дратувався, і його це чомусь нервувало. Щоразу як він наближався, Джезалеві хотілось відсахнутись.

— Чорт забирай, я прийму ванну. Наступна може бути через місяці. Місяці!

Баяз вийшов із кімнати і гупнув за собою дверима, залишивши Джезаля наодинці з учнем.

Вони, мабуть, були близькі по віку, але наскільки Джезаль міг виснувати, нічого іншого їх не об’єднувало, тож він поглянув на нього з неприхованим презирством. Хворобливий, слизький, кволий, як усі заучки. Чогось дується, кривиться — жалюгідне видовище. І це неввічливо. До дідька неввічливо. Джезаль тихо закипав. Хто воно таке, це гордовите щеня? Якого чорта йому супитись? Це ж не у нього вкрали з-під носа життя.

І все ж, він міг залишитися і в гіршій компанії. На місці учня міг сидіти той тупий північанин зі своїми недоладними балачками і жахітним акцентом. Чи та гуркська відьма, що безкінечно витріщається своїми жовтими, як у чорта, очима. Від цієї думки його взяли дрижаки. Гідні люди, казав Баяз. Джезаль розсміявся би, якби йому не було так гіркотно.

Він упав на подушки у кріслі з високою спинкою, але й тут йому не сиділося. Його друзі зараз прямували до Енґлії, і він уже за ними сумував. Вест, Каспа, Джеленгорм. Навіть той виродок Брінт. Усіх їх чекала слава, визнання. Кампанія давно закінчиться, коли він повернеться, якщо взагалі повернеться, з тієї діри, у яку їх веде старий безумець. Хтозна, коли буде наступна війна, наступний шанс здобути славу.

Як же йому хотілося повоювати з північанами! Як хотілося бути зараз з Арді! Здавалося, що з того часу, коли він почувався щасливим, минула вічність. Його життя було жахливим. Жахливим. Він байдуже відкинувся на спинку крісла, гадаючи, чи могло бути ще гірше.

— Ох! — рикнув Лоґен, коли дубинки вперіщили його по руці, по плечу, по ребрах.

Він відсахнувся назад, заледве не впавши на коліна, відбиваючись, як міг. Він чув, як десь позаду кричала Ферро. Від люті чи від болю, Лоґен не міг розібрати — його весь час товкли.

Щось ляснуло його по черепку так сильно, що він відлетів у напрямку трибун. Лоґен упав ниць, і передня лава врізалась йомуу груди, перехопивши подих. Кров сочилась з голови, рук, рота. Очі сльозились від удару в ніс, позбивані кулаки кривавились, шкіра на них була майже так само порвана, як і його одяг. Якусь мить він лежав, збираючись із силами. На землі за лавою валявся товстий брус. Лоґен схопився за його кінець — брус виявився незакріпленим. Він потягнув його до себе. Брус приємно відтягував руку. Важка штука.

Лоґен глибоко вдихнув, ще раз напружуючись. Ледь поворушив руками і ногами, перевіряючи їхню боєздатність. Нічого не зламано — окрім, можливо, носа, але це вже стало традицією. Ззаду долинули кроки. Повільні, неспішні кроки.

Лоґен повільно підвівся, намагаючись вдавати запаморочення, а тоді заревів і розвернувся, змахнувши брусом над головою. Брус із гучним тріском зламався навпіл об плече чоловіка у масці, його половина впала на землю арени і зі стуком покотилась. Чоловік приглушено зойкнув, упустив дубинку й із заплющеними очима впав на коліна, схопившись однією рукою за шию, в той час як інша його рука безвольно опустилась. Лоґен замахнувся уламком, що зостався у нього в руці, і зацідив ним чоловіку в обличчя. Голова нападника смикнулась, і він гепнувся на землю. З-під зсунутої маски цебеніла кров.

В голові Лоґена спалахнуло світло, він захитався й опустився навколішки. Хтось вдарив його у потилицю. Добряче вдарив. Він похитався так якусь мить, силкуючись не впасти ниць, як раптом усе знову почіткішало. Над ним стояла рудоволоса жінка стояла і знову замахувалася своєю дубинкою.

Лоґен відштовхнувся від землі, налетів на неї і, схопивши за руку, смикнув, водночас заледве не падаючи на неї. У вухах дзвеніло, світ перед очима скажено крутився. Вони борюкались, тягаючи на себе дубинку, наче двоє п’яниць, що змагаються за пляшку. Він відчув, як вона вдарила його в бік іншою рукою. Сильно, просто по ребрах.

— А-а! — застогнав він, але йому вже прояснялось у голові, та й вона була вдвічі легшою за нього.

Він заломив її руку з дубинкою за спину. Вона вдарила його ще раз, цього разу в обличчя. На мить з очей знову посипалися іскри, але потім він схопив її за інше зап’ястя, заблокувавши тим самим і цю руку. Відтак зіп’яв її спиною на своє коліно.

Вона хвицала і звивалась, звузивши люті очі до щілин, але Лоґен міцно її тримав. Вивільнивши свою правицю з того плетива рук і ніг, він замахнувся кулаком і зацідив їй у живіт. Вирячивши очі, жінка хрипко зойкнула й обм’якла. Він відкинув її геть. Вона проповзла пару футів, а тоді стягнула маску і почала блювати на траву.

Лоґен пішов, спотикаючись і похитуючись, потрусив головою, спльовуючи на траву кров та бруд. Окрім жінки, що блювала, у колі лежали ще чотири чорні скручені постаті. Одна з них тихо стогнала, в той час як Ферро все копала її і копала. Обличчя Ферро було у крові, проте вона всміхалась.

— Я ще живий, — пробурмотів Лоґен, — я ще…

З арки наближались нові постаті. Він крутнувся, ледь не перекинувшись. З іншого боку теж — ще четверо. Вони були у пастці.

— Рухайся, біляче!

Ферро промчала повз нього і скочила на першу лаву, потім на другу і на третю, стрибаючи поміж ними широкими кроками. Божевілля. Куди вона звідти дінеться? Рудоволоса закінчила блювати і тепер повзла до своєї дубинки. Решта швидко наближалась, і тепер їх було ще більше. Ферро вже подолала чверть шляху нагору і, схоже, не збиралася спинятись, стрибаючи з лави на лаву, аж дошки стугоніли.

— Блядь!

Лоґен кинувся за нею. Після десятка лав його ноги знову палали. Він облишив стрибання і тепер дерся, як міг. Перекидаючись через спинки лав, він бачив позад себе людей у масках — вони мчали вслід, дивилися, жестикулювали і перегукувалися, розбігаючись по трибунах.

З кожною хвилиною його рухи сповільнювались. Кожна лава видавалася горою. Найближча маска всього на кілька рядів позаду. Лоґен дряпався все вище і вище: закривавлені руки хапалися за дерево, закривавлені коліна дерлися об лави, у голові відлунювало його власне дихання, а по спині бігали мурашки і лився піт. Раптом перед ним постала порожнеча. Лоґен спинився, ахнувши, замахав руками, похитуючись на краю запаморочливого урвища.

Попереду виднілися дахи високих будівель, проте більшість задніх рядів вже розібрали, і там залишились лише опори — високі стовпи, вузькі балки між ними і велика, страшна безодня. Він бачив, як Ферро перестрибнула з однієї крутої опори на іншу, а тоді пробіглася по хиткій дошці, незважаючи на провалля під ногами, щоб насамкінець застрибнути на плаский дах попереду, високо над його головою. Здавалося, їх розділяла нескінченність.

— Блядь!

Лоґен, похитуючись, пішов по найближчій балці, розкинувши руки для рівноваги і човгаючи ногами, мов старий. Його серце гупало, наче молот коваля по ковадлу, а коліна тремтіли від підйому. Він намагався не зважати на метушню і крики людей за спиною та дивитися лише на ґудзувату поверхню балки, але коли опускав очі, неодмінно помічав тенета брусів під ногами і крихітний плитняк площі внизу. Далеко внизу.

Він перескочив на досі цілу частину проходу і пробіг нею до дальнього краю. Там видерся на брус над головою й, обхопивши його ногами, поповз вперед на задниці, примовляючи при цьому: «Я ще живий». Найближчий чоловік у масці вже дістався проходу і тепер біг до нього.

Балка закінчувалася на верхівці однієї із вертикальних опор. Квадратик дерева один-два фута завширшки, а за ним — порожнеча. Десять футів безодні. Далі ще один квадратик на верхівці чергової запаморочливої щогли, а за ним дошка, перекинута на плаский дах. Ферро дивилася на нього з-за парапету.

— Стрибай! — заволала вона. — Стрибай, білий ти виродку!

Лоґен стрибнув. У вухах зашумів вітер. Його ліва нога приземлилася на квадратик дерева, але він за інерцією полетів уперед. Права нога врізалась у дошку й викрутилась, а коліно підкосилось. Запаморочливий світ хитнувся. Ліва нога зісковзнула, зависнувши наполовину у повітрі. Дошка задрижала. Він завис у повітрі, розмахуючи руками. Здавалося, це тривало цілу вічність.

— Ох!

Парапет врізався йому у груди. Лоґен вчепився у нього руками, але сили його залишали. Він почав зісковзувати, поволі, один страхітний дюйм за другим. Спочатку він бачив дах, потім свої руки, а згодом лише каміння перед очима.

— Допоможи, — прошепотів він, але допомоги не було.

Він знав — униз падати далеко, дуже далеко. Води цього разу не було. Тільки твердий, плаский, згубний камінь. Він почув деренчання. Це нападник у масці йшов за ним по дошці. Почулися чиїсь крики, але зараз це не мало значення. Він почав сповзати нижче, дряпаючи руками нетривке вапно.

— Допоможи, — прокректав він.

Але хто міг йому допомогти? Ні маски, ні Ферро не скидались на людей, готових подати руку допомоги.

Він почув глухий удар і розпачливий вереск. Це Ферро копнула дошку, скинувши маску вниз. Здавалось, крик ще довго линув, затихаючи, поки його не обірвало далеке «геп». Тіло маски розквасилось об землю десь внизу, і Лоґен знав, що його чекає та ж доля. Треба дивитися реально на подібні речі. Його не викине на берег річки, як минулого разу. Пальці Лоґена поволі зісковзували, а вапно починало відвалюватись. Битва, втеча, підйом — все це висмоктало з нього сили, і тепер він був безпорадним. Лоґен задумався, який звук зрине з його горла, коли він зірветься.

— Допоможи, — прошепотів він.

І в цю мить його зап’ястя обхопили чіпкі пальці. Темні, брудні пальці. Лоґен почув гарчання, відчув, як його із силою тягнуть за руку. Він застогнав. Перед очима знову виник край парапету. Тепер він побачив Ферро. Її зуби були зціплені, а очі майже зовсім зажмурені від натуги. Шию помережали випнуті жили, на обличчі багровів шрам. Він схопився за парапет другою рукою, і, притиснувшись до нього грудьми, зміг закинути на нього коліно.

Вона втягнула його, і Лоґен перекотився й плюхнувся горілиць по інший бік, сапаючи, як риба на суші, споглядаючи безхмарне небо.

— Я ще живий, — пробурмотів він за мить, заледве у це вірячи. Він би не надто здивувався, якби Ферро потопталася по його руках і допомогла впасти.

Вона нависла над ним, свердлячи його жовтими очиськами, вишкірившись від злості.

— Тупий, важкий білий виродок!

Вона відвернулась, хитаючи головою, попростувала до стіни і взялася лізти, швидко підтягаючись до пологого даху нагорі. Лоґен лише кривився, спостерігаючи за нею. Невже вона ніколи не втомлюється? Його руки були побиті і всуціль вкриті синяками та подряпинами. Ноги боліли, а ніс знову почав кровити. Все нило. Він обернувся і поглянув униз. Один у масці дивився на нього від лав, десь із відстані двадцяти кроків. Ще кілька комашились нижче, шукаючи, як піднятись. В самому низу у жовтому колі трави стояла худа чорна рудоволоса постать. Вона показувала в різні боки, а потім на нього, віддаючи накази.

Рано чи пізно вони знайдуть, як піднятись. Ферро затрималася на верхівці даху над ним — різкий, темний обрис на тлі ясного неба.

— Можеш там залишатися, якщо хочеш, — кинула вона, а тоді розвернулася і зникла.

Лоґен стогнав, зводячись на ноги, стогнав, човгаючи до стіни, а тоді зітхнув і почав шукати, за що вхопитись.

— Де всі? — поцікавився брат Лонґфут. — Де мій славетний працедавець? Де майстер Дев’ятипалий? Де чарівна леді Малджин?

Джезаль озирнувся. Хворобливий учень був надто заглиблений у свій егоїстичний смуток, щоб відповісти.

— За останніх двох не скажу, а от Баяз у ванній.

— Клянуся, мені ще не траплялося людини більш захопленої купанням, ніж він. Сподіваюся, що решта не баритиметься. Все вже готово, щоб ви знали! Корабель чекає. Запаси повантажено. Відкладати — це не моє! О ні! Ми повинні піймати приплив, інакше застрягнемо тут до…

Коротун затнувся і, несподівано занепокоївшись, поглянув на Джезаля.

— Ви виглядаєте засмученим, мій юний друже. Так, ви стурбовані. Чи можу я, брате Лонґфут, чимось вам допомогти?

Джезаль хотів було сказати, що це не його собаче діло, але натомість обмежився роздратованим: «Ні, ні».

— Припускаю, що тут замішана жінка. Я правий? — Джезаль різко звів очі, дивуючись, як чоловік здогадався. — Мабуть, ваша дружина?

— Ні! Я неодружений! Це зовсім інше. Це… е-е… — Він спробував підібрати слова, але не зміг. — Це зовсім інше, от і все!

— А-а, — сказав навігатор із посмішкою всезнайка. — Заборонена любов, таємна любов, так? — Джезаль із прикрістю відчув, що червоніє. — Бачу, що я правий! Чого не вільно, те й кортить, еге ж, мій юний друже? Е? Е? — Він заграв бровами з цілковито огидним, на думку Джезаля, виразом. — Цікаво, де запропастилися ті двоє?

Джезалю було все одно, але хоч якась зміна теми.

— Малджин і Дев’ятипалий? Ха! — реготнув Лонґфут, нахиляючись до Джезаля. — Може, їх, як і вас, захопила таємна любов? Може, вони звіялися кудись, щоб зайнятися тим, що так природно! — Він штурхнув Джезаля ліктем. — Можете собі уявити цих двох разом? Це було би щось, еге ж? Ха!

Джезаль скривився. Те, що північанин звір, він уже знав, ну, а ця злоблива жінка… якщо зважати на побачене, вона могла виявитися ще гіршою. Природнім для них було одне — насильство. Сама ідея їхнього роману видавалася відразливою. Від однієї думки про це Джезаль став почуватися так, немовби викачався у багні.

Дахи, здавалось, не закінчаться ніколи. Він то дерся нагору, то спускався вниз. Повз по верхівках, розставляючи у боки ковзкі ноги, просувався по карнизах, переступав через уламки крихких стін. Іноді Лоґен зводив очі, і перед ним поставала запаморочлива картина: хаотичне нагромадження мокрого сланцю, пощербленої черепиці, старезного свинцю і віддалік — стіна Аґріонта, а іноді й місто вдалині. Все би виглядало майже тихо й мирно, якби не Ферро — впевнена і прудконога, — вона лаяла і підганяла його, не даючи насолодитись краєвидом чи лячними урвищами, що їх вони проминали на своєму шляху, чи чорними постатями, які, безперечно, досі шукали їх унизу.

Один із рукавів Ферро надірвали в ході сутички, і тепер він метлявся навколо її зап’ястя, заважаючи дертись вгору. Вона розсердилась і відірвала його від плеча. Лоґен усміхнувся, згадуючи, скільки Баяз витратив сил, щоб переконати її змінити старе смердюче дрантя на новий одяг. Тепер вона виглядала ще бруднішою, ніж досі. Її сорочка була просякнута потом, забризкана кров’ю і вимащена брудом з дахів. Ферро озирнулась і побачила, що він на неї дивиться.

— Рухайся, біляче, — прошипіла вона до нього.

— Ти ж не розрізняєш кольорів, чи не так? — Вона подерлася далі, незважаючи на нього, обігнула димар, з’їхала на животі по брудних сланцевих плитах й опинилась на вузькому виступі між двома дахами. Лоґен сповз за нею. — Жодних кольорів.

— І? — кинула вона через плече.

— І чому тоді ти називаєш мене біляком?

Вона обернулася.

— А хіба ти не білий?

Лоґен поглянув на свої руки. Якщо не зважати на строкаті синці, червоні подряпини і сині жили, вони й справді виглядали трохи білими. Він нахмурився.

— Так я і думала.

Вона пробігла поміж дахами до дальнього кінця будівлі і поглянула вниз. Лоґен рушив услід і обережно перехилився через край. У провулку внизу рухалося кілька людей. Падати було далеко, а спускатись ніяк. Їм доведеться повертатись тим шляхом, яким вони сюди потрапили. Ферро вже віддалялася за його спиною.

Раптом в обличчя Лоґена дмухнув вітер. Нога Ферро вдарила об край даху, і вона здійнялась у повітря. Його щелепа відвисла, коли він дивився, як вона летить, вигнувши спину дугою, махаючи руками й ногами. Ферро приземлилася на плаский, помережаний зеленим мохом свинцевий дах, перекотилась і спритно звелася на ноги.

Лоґен облизав губи і показав пальцем на себе. Вона кивнула. Плаский дах був на десять футів нижче, але їх розділяло не менше двадцяти футів порожнечі, а до землі було далеченько. Лоґен поволі позадкував, набираючи достатню відстань для розгону. Кілька разів глибоко вдихнув і на мить заплющив очі.

В якомусь сенсі буде прекрасно, якщо він упаде. Жодних пісень, жодних історій. Лише кривава пляма на якійсь бруківці. Він побіг. Ноги загупали по каменю. І тільки вітер засвистів, смикаючи за вже без того порваний одяг. Плаский дах швидко наближався. Лоґен приземлився зі страшним гуркотом, перекотився так, як Ферро, і випростався поряд із нею. Він був досі живий.

— Ха! — вигукнув Лоґен. — Як тобі таке?

Щось зарипіло, тоді хруснуло, а тоді дах під ногами Лоґена провалився. Падаючи, він розпачливо вхопився за Ферро, і вона, безпорадна, пірнула за ним. Якусь нудотну мить він падав, волаючи і хапаючись за порожнечу. Удар у спину.

Лоґен закашлявся від задушливого пилу, струснув головою, болісно заворушився. Він знаходився у кімнаті, яка після яскравого світла надворі видалася темною, як чорнило. У світляному стовбі з нерівної дірки в дахові крутився пил. Під ним було щось м’яке. Ліжко. Воно наполовину завалилось і перехнябилось, а ковдри всіяли шматки відбитої штукатурки. На його ногах щось лежало. Ферро. Він пирхнув булькотливим сміхом. Нарешті в ліжку з жінкою. На жаль, не так сталось, як сподівалось.

— Йобаний білий дебіл! — гаркнула вона, злізаючи з нього і рушаючи до дверей.

З її спини посипалися шматочки дерева і штукатурки. Вона загримкотіла дверною ручкою.

— Замкнено! Ми замк… — Лоґен пронісся повз неї, зірвавши двері з петель, і розпластався в коридорі.

Ферро перескочила через нього.

— Давай, біляче, давай!

Від дверей відколовся зручний з вигляду шматок дерева, з кінця якого стирчало кілька цвяхів. Лоґен з його допомогою зіп’явся на ноги, прокульгав кілька кроків коридором і зупинився перед роздоріжжям. В обидві сторони тягнувся темний прохід. З маленьких вікон на темний килимок падали різкі озерця світла. В який бік пішла Ферро, неможливо вгадати. Він повернув направо, до сходового маршу.

У кінці тьмяного коридору до нього обережно наближалася постать. Довга і худа, наче павуча тінь, вона навшпиньки ступала мороком. Промінь світла вихопив із темряви яскраво-руде волосся.

— Знову ти, — сказав Лоґен, зважуючи у руці уламок дерева.

— Еге. Я.

Щось дзенькнуло, і в пітьмі зблиснув метал. Лоґен відчув, як шматок дошки вирвався з його пальців, а за мить побачив, як той полетів за спину жінки й загримкотів десь углибині коридору. Знову без зброї, але хвилюватись було ніколи. У руках жінки з’явилось щось на кшталт ножа, і вона метнула ним у Лоґена. Він відстрибнув вбік, зброя просвистіла повз його вухо, але нараз жінка смикнула іншою рукою і щось різонуло Лоґена по обличчю, прямо під оком. Він позадкував до стіни, намагаючись зрозуміти, з якою магією йому доведеться мати справу.

Річ у її руках скидалася на металевий хрест — три вигнуті леза, одне з гачком на кінці. Від кільця на руків’ї тягнувся ланцюжок і зникав у рукаві жінки.

Ця штука полетіла вперед, майнула за дюйм від лиця Лоґена, оскільки він встиг ухилитися, вибила сніп іскор, різонувши по стіні, і плавно повернулась назад у долоню жінки. Вона опустила зброю, і та легенько колихалася на ланцюгу, брязкаючи по підлозі, підстрибуючи і розкручуючись, поки жінка підступала до нього. Вона смикнула зап’ястям і лезо знову метнулося до Лоґена. Він спробував ухилитися, але лезо різонуло його по грудях, забризкавши кров’ю стіну.

Він кинувся було на неї, проте його розпростерті руки зімкнулися навколо порожнечі. Щось брязнуло, і він відчув, як з-під його ніг утікає підлога, а щиколотка болісно викрутилась, коли жінка прошмигнула під його руками і піймала його ланцюжком. Він розпластався ниць, а тоді почав підніматись. Ланцюжок прослизнув під шию. Лоґен якраз встиг підставити руку, перш ніж він міцно зімкнувся. Жінка осідлала його: він відчував, як її коліно втискалося йому у спину, чув її шипляче дихання крізь маску. Вона натягувала ланцюжок все тугіше і тугіше, аж поки той не врізався йому в руку.

Лоґен кректав, спинаючись на коліна, непевно зводячись на ноги. Жінка досі висіла у нього на спині, тиснучи його своєю вагою, тягнучи за ланцюжок із усіх своїх сил. Лоґен замахав вільною рукою, але не міг дістати її, не міг скинути — вона присмокталася до нього, наче п’явка. Він уже ледве дихав. Ступив кілька кроків вперед, а тоді впав на спину.

— Ух! — вирвалось у жінки, коли він припечатав її до підлоги своєю вагою.

Ланцюг ослаб достатньо, щоб Лоґен зміг його відтягнути і скинути через голову. Свобода. Він перевернувся, схопив жінку за шию лівою рукою і почав душити. Вона била його колінами, кулаками, але на неї тиснула його вага, тому й удари були слабкими. Вони гарчали, сапали і кректали, як тварини, а їхні обличчя розділяло всього кілька дюймів. Кілька краплин крові зірвалося з порізу на його щоці і ляпнуло їй на маску. Вона підняла руку і почала вимацувати його обличчя, відпихаючи голову назад. Її палець потрапив йому у ніздрю.

— А-а! — закричав він.

Голову розітнув біль. Він відпустив її і зіп’явся на ноги, тримаючись однією рукою за обличчя. Вона відсахнулась, кашляючи, а тоді вдарила його по ребрах. Лоґен зігнувся навпіл, але ланцюг був досі у його руках і він рвонув за нього з усіх сил. Її рука смикнулась, і жінка із зойком полетіла прямо на нього — удар коліном в ребра перехопив їй подих. Лоґен схопив жінку за комір, підняв її з підлоги і жбурнув униз сходами.

Вона котилася, перекидалась і підстрибувала аж до низу, поки не розтягнулася пластом біля підніжжя. Лоґен хотів спуститись услід і завершити роботу, але часу було обмаль. За нею прийдуть інші. Він розвернувся і пошкандибав в інший бік, проклинаючи свою вивернуту ногу.

Звідусіль чулися якісь звуки, відлунюючи хтозна-звідки коридором. Далекий брязкіт і стукіт, крики і вереск. Він вдивлявся у морок і йшов, кульгаючи, обливаючись потом, спираючись однією рукою на стіну, щоб не впасти. Виглянув з-за рогу, щоб розгледіти, чи нема там нікого, і нараз відчув щось холодне біля шиї. Ніж.

— Ще живий? — прошепотів голос йому на вухо. — Тебе нелегко вбити, га, біляче?

Ферро. Він повільно відвів її руку.

— Де ти взяла ніж?

Лоґен і сам би не відмовився від зброї.

— Він мені дав. — У затінку під стіною лежала розпластана фігура. Килимок під нею просяк темною кров’ю. — Сюди.

Тримаючись затінку, Ферро почала крастися вглиб коридору. Він досі чув звуки — знизу, збоку, зусібіч. Вони прокралися вниз сходами до тьмяного передпокою, обшитого темним деревом. Ферро пірнала з тіні в тінь, швидко просуваючись вперед. Лоґен тільки те й міг, що кульгати за нею, тягнучи ногу, намагаючись не зойкати від болю щоразу, коли доводилось на неї спиратись.

— Он! Он вони!

Постаті у тьмяному коридорі позаду. Лоґен розвернувся, щоб бігти, але Ферро спинила його рукою. З іншого боку наближалося підкріплення. Зліва — масивні прочинені двері.

— Сюди!

Лоґен увіпхався всередину, і Ферро влетіла за ним. Поряд із дверима стояв масивний і важкий сервант з полицями вгорі, заставленими тарілками. Лоґен вхопився за один кінець і потягнув його до дверей. Кілька тарілок злетіло і розбилось об підлогу. Він підпер буфет спиною. Хоча б на якийсь час це їх затримає.

Величезна кімната з високою склепінчастою стелею. Більшу частину однієї стіни, обшитої дерев’яними панелями, займали два велетенські вікна. Навпроти стояв великий кам’яний камін. Посередині тягнувся довгий стіл, увінчаний столовим начинням і свічками, обабіч якого розташовувалось по десять стільців. Це була велика обідня зала з лише одним входом, або ж — виходом.

Лоґен почув приглушені крики за дверима. Масивний сервант задрижав під його спиною. Ще одна тарілка зірвалася з полиці, відскочила від його плеча і розлетілася на друзки об плитняк.

— Охуєнний план, — огризнулась Ферро.

Ноги Лоґена почали ковзати, поки він силувався втримати сервант, який з протилежного боку уже почали розхитувати. Ферро підбігла до найближчого вікна, обмацала металеві рами навколо маленьких шибок, пробуючи підчепити їх нігтями, але намарно.

Погляд Лоґена раптом завмер в одній точці. Давній дворучний меч, що висів над каміном як прикраса. Зброя. Лоґен востаннє підштовхнув сервант, а тоді кинувся до меча, обхопив довге руків’я обома руками й одним ривком зірвав його з кріплення. Меч був тупим, як плуг, з цятками іржі на важкому клинку, але все ж міцним. Нехай удар ним і не розітне людину навпіл, але щоб збити з ніг, згодиться. Він обернувся саме вчасно, щоб побачити, як сервант перевертається, а весь посуд розлітається на друзки по кам’яній підлозі.

У кімнату ринули чорні постаті в масках. Перший нападник тримав страшну сокиру, другий — короткий клинок. Той, що стояв за ним, був темношкірим і мав у вухах золоті кільця. В руках він стискав довгий, вигнутий кинджал.

Такою зброєю людей не приголомшують — хіба тільки з кінцями. Схоже, вони більше не збирались брати полонених. Їхня зброя була смертоносною і призначалася для вбивства. Ну що ж, тим краще, подумав Лоґен. Одне можна сказати про Дев’ятипалого точно — він уміє вбивати. Лоґен окинув поглядом цих людей у чорних масках, котрі перелазили через повалений буфет і завбачливо роззосереджувались біля дальньої стіни. Поглянув на Ферро — вона скривила губи і приготувала ніж, її жовті очі палали. Він торкнувся руків’я позиченого меча — важкого і грубого. Хоч раз у нього була годяща зброя.

Він кинувся до найближчої маски, волаючи на все горло і розмахуючи над головою мечем. Чоловік спробував відскочити, але вістря клинка зачепило його плече, і він втратив рівновагу. За ним вискочив ще один. Він рубонув сокирою, і Лоґен відсахнувся, охнувши, коли довелося спиратися на викручену ногу.

Він щосили розмахував своїм дворучником, але ворогів було забагато. Один переліз через стіл і став поміж ним і Ферро. Щось вдарило його у спину і він похитнувся, закрутився, послизнувся, вдарив мечем і поцілив у щось м’яке. Хтось закричав, але на Лоґена вже знову нападав той, котрий мав сокиру. Маски і залізо, удари та брязкіт зброї, лайка та крики, хрипке дихання — все злилося воєдино.

Лоґен продовжував махати мечем, але він був такий втомлений, такий побитий, такий безсилий. Меч своєю чергою був важким і з часом тільки важчав. Один із нападників ухилився, й іржаве лезо брязнуло об стіну, вибивши добрий кусень дерев’яної обшивки і врізавшись у штукатурку за нею з такою силою, що Лоґен ледь не випустив меча із рук.

— Ох! — вирвалось у нього, коли нападник гепнув йому коліном у живіт.

Щось вдарило його по нозі, і він заледве не впав. Він чув, як хтось позаду верещить, проте здавалось, що це десь далеко. У грудях пекло, в роті було кисло. Він був у крові. Весь у крові. Він ледве дихав. Маска зробив крок уперед, а за ним ще один, всміхаючись, передчуваючи перемогу. Лоґен позадкував до каміна, підсковзнувся і звалився на одне коліно.

Все має свій кінець.

Він більше не міг підняти старий меч. У нього не залишилося сил — ні краплі. Кімната почала розпливатись.

Все має свій кінець, але дещо лише лежить, забуте, і чекає свого часу…

В животі Лоґена з’явилося холодне відчуття — відчуття, якого він не переживав уже давно.

— Ні, — прошепотів він. — Я звільнився від тебе.

Але було пізно. Надто пізно…

…Його вкривала кров, однак це було добре. Кров проливалася щоразу. Але він стояв на колінах, і це було неправильно. Кривава Дев’ятка не схиляється ні перед ким. Його пальці намацували щілини між камінням каміну, чіплялися за них, немов коріння могутнього дерева, спинаючи його на ноги. Його нога боліла, але він усміхнувся. Біль лише розпалював вогонь. Щось ворушилось перед ним. Люди у масках. Вороги.

Тобто трупи.

— Ти поранений, північанине!

В очах найближчого до нього чоловіка в масці блищали іскри, а сяюче лезо його сокири колихалось у повітрі.

— Ще не хочеш здатись?

— Поранений? — Кривава Дев’ятка задер голову і розреготався. — Зараз я тобі, блядь, покажу, що таке поранений!

Він метнувся вперед, проскочив під сокирою, вертлявий, наче риба в річці, і махнув знизу по колу важким клинком. Меч врізався в коліно нападника і вигнув його в інший бік, а тоді вп’явся в другу ногу, вибивши з-під нього землю. Чоловік приглушено скрикнув, крутнувшись на плитняку, і злетів у повітря, метляючи потовченими ногами.

Щось врізалось у спину Кривавої Дев’ятки, але він не відчув болю. Це був знак. Послання таємною мовою, яку розумів лише він. Воно повідомляло, де стояв наступний покійник. Він розвернувся, і меч подався за ним шаленою, прекрасною, невідворотною дугою. Клинок врізався у чийсь живіт, склав чоловіка навпіл, відірвав його від землі і підкинув у повітря. Той відскочив від стіни поряд із каміном і повалився на землю, присипаний шматками штукатурки.

Ніж зі свистом розтяв повітря і з глухим звуком увіп’явся глибоко в плече Кривавої Дев’ятки. Чорний із кільцями у вухах. Ось хто кинув той ніж. Він стояв по інший бік столу, всміхаючись, задоволений своїм кидком. Непоправна помилка. Кривава Дев’ятка кинувся до нього. Ще один ніж просвистів повз, брязнувши об стіну. Він перескочив стіл і меч подався за ним.

Темношкірий ухилився від першого розмашистого удару, ухилився і від другого. Він був швидкий і спритний, але недостатньо. Третій удар зачепив його бік. Черкнув краєчком. Всього лише подряпина. Всього лише розтрощив ребра і змусив із криком упасти навколішки. Останній удар був кращим — дуга з плоті й заліза окреслили коло, а відтак клинок увіп’явся в щелепу і відтяв півголови, забризкавши кров’ю стіни. Кривава Дев’ятка висмикнув ніж зі свого плеча і пожбурив його на підлогу. Кров полилась із рани, заливаючи сорочку і залишаючи на ній велику, прекрасну, червоногарячу пляму.

Він упав і покотився, як ото котиться по землі опале осіннє листя, а мимо у випаді пролетів чоловік з коротким клинком, рубонувши повітря там, де він щойно стояв. Перш ніж маска встиг обернутись, Кривава Дев’ятка вже кинувся на нього, обвивши лівою рукою його кулаки. Чоловік боровся і виривався, але марно. Хват Кривавої Дев’ятки був міцним, як коріння гір, і невідворотним, як приплив.

— Вони посилають таких, як ти, боротися зі мною? — Він швиргонув чоловіка об стіну і навалився зверху, стискаючи його пальці навколо руків’я зброї, повертаючи короткий клинок, поки той не націлився на його груди. — Вони мене, блядь, ображають! — заревів він, простромлюючи чоловіка його ж власним мечем.

Той усе кричав і кричав крізь маску, а Кривава Дев’ятка реготав і прокручував клинок у рані. Лоґен міг би його пожаліти, але Лоґен був далеко, а у Кривавої Дев’ятки було не більше жалощів, ніж у зими. Навіть менше. Він колов, рубав і різав, усміхаючись, а крики перетворились у булькання і стихли, і тільки тоді він залишив труп лежати на холодному камінні. Його пальці були слизькі від крові і він витирав їх об одяг, об руки, об лице — як і годиться.

Той, котрого він зустрів біля каміну, тепер сидів, обм’якнувши, відкинувши голову назад, і дивився на стелю мокрими, порожніми очима. Труп. Кривава Дев’ятка розітнув йому голову — так, про всяк випадок. Краще не залишати хвостів. Той, котрий мав сокиру, повз до дверей. Його ноги були викручені і він волочив їх за собою по підлозі, усю дорогу зойкаючи й скиглячи.

— Замовкни.

Важкий клинок врізався чоловікові в потилицю і забризкав кров’ю плитняк.

— Ще, — прошепотів він, і кімната закрутилася довкола нього в пошуках наступної жертви. — Ще! — заволав він, засміявшись, і разом із ним засміялися стіни, засміялися трупи. — Де всі інші?

Він побачив темношкіру жінку з кривавим порізом на обличчі і ножем у руках. Вона не скидалася на інших, але теж годилась. Він усміхнувся і став підкрадатись, здіймаючи меча двома руками. Вона позадкувала, відгородившись столом, спостерігаючи за ним жорстким поглядом жовтих, яку вовка, очей. Крихітний голос підказував йому, що вона на його боці. Як прикро!

— Північанин, га? — запитала масивна постать, що з’явилась у дверях.

— Еге, а ти хто?

— Каменелом.

Він був кремезним, дуже кремезним, сильним і жорстоким. Це було видно з того, як він відштовхнув буфет своїм гігантським чоботом і побрів вперед, похрускуючи побитими тарілками. Однак для Кривавої Дев’ятки це нічого не означало — перемагати таких людей було його призначенням. Тул Дуру Грозова Хмара був кремезнішим. Руд Тридуба був сильнішим. Чорний Доу був удвічі жорстокішим. Кривава Дев’ятка переміг їх, як і багатьох інших. Що кремезніша, сильніша і жорстокіша людина, тим буде печальніший її кінець.

— Каменесер? — розсміявся Кривава Дев’ятка. — Теж мені! Для мене ти просто ходячий труп! — Він підняв ліву руку, забризкану червоною кров’ю, і розчепірив чотири пальці, шкірячись крізь прогалину, де колись давно був середній палець. — Мене називають Кривавою Дев’яткою.

— Пхе! — Каменелом здер свою маску і пожбурив її на підлогу. — Брехун! На півночі є купа чоловіків, які втратили палець. Хіба кожен з них — Дев’ятипалий?

— Ні. Тільки я.

Велетенське обличчя скривилося від гніву.

— Йобаний брехун! Ти гадаєш, що налякаєш Каменелома чужим ім’ям? Та я виріжу для тебе нову сраку, паскудо! Я розпорю тебе хрест-навхрест! Я возз’єднаю тебе із землею, блядське боягузливе брехло!

— Ти хочеш мене вбити? — Кривава Дев’ятка розреготався на весь голос. — Тут убиваю я, дурню!

Балачки скінчилися. Каменелом накинувся на нього з сокирою в одній руці і булавою в іншій. Це була важка, масивна зброя, але орудував він нею доволі легко. Булава пролетіла дугою, і пробила велику діру в одному з вікон. Сокира опустилась, і розітнула одну із дощок стола навпіл: тарілки злетіли в повітря, а свічки перевернулись. Кривава Дев’ятка ухилявся і відскакував, чекаючи свого часу.

Він перекотився через стіл, і булава просвистіла за дюйм від його плеча, врізалася в одну з плит підлоги і розколола її навпіл, сипнувши уламками каменю. Каменелом заревів, розмахуючи зброєю: він розтрощив навпіл стілець, видовбав шматок каменю з каміна, прорубав діру в стіні. На мить його сокира зачепилася за дерево. Меч Кривавої Дев’ятки зблиснув і розітнув руків’я на дві половини, залишивши Каменелома з обламаною палкою у ручиськах. Він відкинув її, зважив булаву і кинувся у ще навальніший наступ, розмахуючи нею з лютими викриками.

Ось булава летить зверху, і меч Кривавої Дев’ятки поцілив у неї просто під шпичастою кулею, вирвавши зброю з його ручиська. Вона перекрутилась у повітрі і гримнулася в кутку, але Каменелом продовжив наступ, розкинувши свої ручища. Тепер мечем уже було ніде розмахнутись. Каменелом усміхнувся, коли його здоровенні руки зімкнулися навколо Кривавої Дев’ятки, міцно стискаючи його і не даючи вирватися.

— Попався! — вигукнув він, стискаючи його у міцних обіймах.

Непоправна помилка. Краще обійняти палаючий вогонь.

Хрясь!

Чоло Кривавої Дев’ятки тріснуло його в зуби. Він відчув, як обійми Каменелома ледь-ледь ослабли, і завертів плечима, щоб було більше місця — вертівся і вертівся, наче кріт в норі. Він закинув свою голову назад, наскільки міг. Так атакує баран. Другий удар головою розбив плаский ніс Каменелома. Той застогнав, і його дужі руки ще більше ослабли. Третій удар розтрощив йому вилицю. Руки розімкнулись. Четвертий зламав його масивну щелепу. Тепер уже Кривава Дев’ятка тримав Каменелома, всміхаючись і дубасячи лобом у його понівечене лице. Так дятел вистукує — тук, тук, тук. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Хрускіт лицьових кісток відбивав приємний ритм. На дев’ятому ударі він відпустив Каменелома. Той обм’як і повалився на підлогу, а з його понівеченого обличчя бризнула кров.

— Як тобі, га? — засміявся Кривава Дев’ятка, витираючи кров з очей і кілька разів копаючи нерухоме тіло Каменелома. — Кімната закрутилася навколо нього, загойдалася, а сміх розходився луною. — Як тобі… блядь… — Він спіткнувся, закліпав очима, сонний, наче тліюче багаття. — Ні… зарано… — Він упав на коліна. Зарано. Ще є робота, завжди є робота. — Зарано, — гаркнув він, але його час збіг…

…Лоґен закричав. Він упав. Все тіло палало. Ноги, плечі, голова. Він стогнав, доки не захлинувся кров’ю, потім закашлявся, зойкнув і перевернувся, чіпляючись пальцями у підлогу. Світ перетворився на розмиту пляму. Постогнуючи, він відхаркував і спльовував кров.

Його рот затисла рука.

— Кінчай із тим довбаним пхиканням, біляче! Зараз же, ти мене чуєш? — прошипів йому на вухо нетерплячий голос. Дивний, різкий голос. — Перестань пхикати або я тебе тут покину, зрозумів? У тебе один шанс!

Рот відпустили. З-за його зціплених зубів вирвався тонкий і жалібний, але не надто гучний стогін.

Зап’ястя Лоґена обхопили пальці і потягли його руку догори. Він зойкнув, коли його плече витягнулось, а тоді його підтягнули на щось тверде. Тортури.

— Вставай, виродку, я тебе не понесу! Вставай, ну ж бо! Один шанс, затямив?

Його поволі підняли, він намагався відштовхуватися ногами. У горлі хрипіло і клекотало, але йому вдавалось. Крок лівою, крок правою. Все просто. Його коліно підкосилося, і біль пронизав ногу. Він знову закричав і повалився ниць на підлогу. Краще не рухатись. Його очі заплющились.

Щось різко ляснуло його по обличчю раз, тоді другий. Він застогнав. Щось підхопило його під пахви, почало тягнути.

— Вставай, біляче! Вставай або я тебе покину! Один шанс, чуєш?

Вдих, видих. Крок лівою, крок правою.

Лонґфут метушився і тривожився. Спочатку він стукав пальцями по підлокітнику, потім рахував на них, хитав головою і стогнав щось про припливи. Джезаль не видавав ні звуку, марно сподіваючись, що двоє дикунів потонули у рові, а відтак всю цю авантюру зрештою скасують. Залишиться ще купа часу, щоб дістатись до Енґлії. Можливо, не все втрачено…

Він почув, як двері в нього за спиною відчинилися, і мрії розбились об реальність. Його знову охопила печаль, яка за мить, коли він згодом обернувся, змінилася жахом здивування.

В дверях стояли дві постаті у пошматованому одязі, вкриті кров’ю і брудом. Вони скидалися на справжніх демонів, що вийшли з воріт пекла. Гуркиня лаялася, заходячи у кімнату. Одна рука Дев’ятипалого лежала на її плечах, а інша безживно теліпалась. З його пальців крапала кров, голова похилилася.

Вони прокульгали кілька кроків, а тоді нога північанина зачепилася за ніжку стільця, і вони обоє повалилися на підлогу. Жінка щось гаркнула і скинула із себе обм’яклу руку північанина, відштовхнула його і зіп’ялася на ноги. Дев’ятипалий поволі перекотився, стогнучи, і з глибокого порізу на його плечі на килим засочилася кров. Всередині рана була червона, наче свіжина у м’ясній крамниці. Джезаль зглитнув слину, водночас нажаханий і зачарований.

— Боже милий!

— Вона напала на нас.

— Що?

— Хто напав?

З-за дверей обережно висунулась жінка — рудоволоса, вся у чорному і в масці. Практик, підказував шокований мозок Джезаля, але він не міг зрозуміти, чому вона була така потовчена і чому кульгає. Вслід за нею з’явився ще один — чоловік, озброєний важким мечем.

— Ви йдете з нами, — сказала жінка.

— Ага, зараз! — Малджин плюнула жінці у лице. Джезаль вражено побачив, що вона дістала звідкись ніж, і ніж був увесь у крові. У неї не повинно бути зброї! Принаймні не тут!

Він нарешті усвідомив, що в нього є шпага. Ну, звісно ж. Він намацав ефес й оголив клинок з непевним наміром затопити гуркській чортиці по тім’ю тупим кінцем, перш ніж вона накоїть ще якогось лиха. Якщо вона була потрібна Інквізиції, то можуть забирати її геть з усім потрухом, як і всіх решта. На жаль, практики його не зрозуміли.

— Кинь зброю, — прошипіла руда жінка, свердлячи його вузькими очима.

— Нізащо! — відрізав Джезаль, глибоко обурений тим, що вона могла подумати, начебто він на боці цих злочинців.

— Е-е… — протягнув Кей.

— А-а-ах! — застогнав Дев’ятипалий, схопившись за закривавлений килим, і потягнув його на себе, перегородивши кімнату столом.

Повз руду жінку з-за дверей прокрався третій практик. В руці у рукавиці він стискав важку булаву. Неприємна зброя. Джезаль одразу уявив, що станеться, коли вона зіткнеться з його головою. Він несміло торгав ефес своєї шпаги — йому дуже бракувало вказівок до дії.

— Ви йдете з нами, — повторила жінка, поки її двоє товаришів помалу сунули кімнатою.

— О Боже, — промимрив Лонґфут, ховаючись за стіл.

Раптом двері ванної бахнули об стіну. Там стояв голісінький Баяз, з якого скрапувала мильна вода. Він спершу повільно поглянув на скривлену Ферро з ножем у руці, потім на Лонґфута, який ховався за столом, на Джезаля, котрий саме витягнув шпагу, на Кея, який просто стояв стовпом, роззявивши рота, на Дев’ятипалого, котрий лежав у калюжі крові, і нарешті дійшов до трьох чорних постатей у масках, що наготували зброю.

Запала напружена тиша.

— Що тут, блядь, відбувається? — заревів він, виходячи у центр кімнати.

Вода текла з його бороди по сивому, старечому волоссю на грудях, скрапувала з пісюна і яєць, що хилиталися собі туди-сюди. Це було чудне видовище. Голий старий проти трьох озброєних практиків Інквізиції. Смішно, а, втім, ніхто не сміявся. У ньому було щось напрочуд страшне, навіть коли він був без одягу і весь мокрий. Практики позадкували, спантеличені, навіть налякані.

— Ви йдете з нами, — повторила жінка, однак до її голосу немов закралася нотка сумніву. Один із її супутників зробив обережний крок до Баяза.

У животі Джезаля з’явилося якесь дивне відчуття. Протягле, засмоктувальне, щемке, нудотне відчуття. Наче тоді на мості у затінку Будинку Творця. Тільки гірше. Обличчя чаклуна зробилося невимовно суворим.

— Мій терпець урвався.

Найближчий практик луснув, наче пляшка, яку кинули з висоти. І жодного тобі звуку — лише тихе чавкання. Щойно він — живий і здоровий — наближався до старого, здійнявши меч, а вже наступної миті розлетівся на тисячу шматочків. Якась незнана його частка ляпнула об штукатурку біля голови Джезаля. Шпага випала і застукотіла об підлогу.

— Що ти там казала? — гаркнув Перший з-поміж магів.

Ноги Джезаля тремтіли. Щелепа відвисла. Він відчував слабкість, нудоту і страшну порожнечу всередині. На його обличчі були краплі крові, але він не насмілився поворушитись, щоб їх витерти. Він дивився на голого старого і не міг повірити своїм очам. Здавалось, ніби він став свідком того, як добродушний старий дурник умить перетворився на жорстокого убивцю, і не завагавшись при цьому ні на мить.

Рудоволоса жінка на мить застигла, забризкана кров’ю і грудками м’яса та кісток, вирячивши очі завбільшки, як дві тарілки, а тоді почала повільно задкувати до дверей. Другий пішов услід за нею, і так поспішав забратися, що ледь не перечепився через ногу Дев’ятипалого. Всі інші стояли нерухомо, наче статуї. Джезаль почув швидкі кроки у коридорі — це двоє практиків пустилися навтьоки. Він майже заздрив їм. Вони принаймні могли втекти. Натомість кошмар тривав.

— Нам треба вшиватися звідси, і то негайно! — гаркнув Баяз, кривлячись, немов від болю. — Тільки штани накину. Допоможи йому, Лонґфуте! — крикнув він не оглядаючись.

У навігатора вперше відняло мову. Він закліпав, тоді піднявся з-за столу, нахилився до непритомного північанина і відірвав смужку від його подертої сорочки, щоб зробити пов’язку. Відтак спохмурнів і завагався, наче не знав, з чого почати.

Джезаль зглитнув слину. Він досі тримав у руці шпагу, проте він не мав сили повернути її назад у піхви. Шматочки нещасного практика були розкидані по кімнаті, поприлипавши до стін, стелі, людей. Джезаль ще ніколи не був очевидцем смерті, тим паче такої огидної і неприродної за своєю суттю. Він гадав, що мав би бути нажаханим, але натомість відчув дивовижне полегшення. Його тривоги тепер видавалися нікчемними.

Він принаймні був досі живий.

Чим багаті, тим і раді

Ґлокта стояв у невеличкому передпокої, спираючись на палицю, і чекав. По інший бік дверей говорили дедалі голосніше.

— Я ж казала, жодних відвідувачів!

Він зітхнув. У нього були значно важливіші справи, ніж стовбичити тут із хворою ногою, але він пообіцяв і збирався свого слова дотримати. Тісний, непримітний передпокій у тісному, непримітному будинку, схожому на сотні інших. Сам район був нещодавно забудований рядами новомодних дерев’яно-мурованих будинків на три поверхи, які, певно, годилися для сім’ї та пари слуг. Сотні однакових, безликих будинків. Будинків для міщанства. Нових багатіїв. Простолюдинів-вискочок, як їх, мабуть, назвав би Сульт. Банкірів, купців, ремісників, крамарів, клерків.

«А іноді, бува, впихнеться сюди і будиночок якогось успішного фермера-поміщика — як оцей».

Голоси стихли. Ґлокта почув кроки, дзенькіт скла, а тоді двері прочинилися. Визирнула покоївка — миршава дівчина з великими водянистими очима. Вона виглядала наляканою і винуватою.

«Все ж я до цього звик. Всі робляться наляканими й винуватими, коли стикаються з Інквізицією».

— Вона готова вас прийняти, — промимрила дівчина. Ґлокта кивнув і пошкандибав повз неї до кімнати.

У його голові спливли туманні спогади про те, як одного літа він пару тижнів гостював у сім’ї Веста в Енґлії. Це було з десяток років тому, хоча здавалось, що минуло років сто. Він згадав, як вони фехтували з Вестом у дворі їхнього дому, і як за ними з дня у день спостерігала темноволоса дівчина з серйозним обличчям. Згадав не дуже давню зустріч з молодою жінкою у парку, яка спитала його, як він почувається. Йому тоді було дуже зле, він ледь бачив перед себе, та й її обличчя розпливалося у пам’яті. Тому Ґлокта не знав чого очікувати, але він точно не очікував побачити синці. На мить він був трохи шокований.

«Але я добре вмію це приховувати».

Один темний, бузково-коричнево-жовтий під лівим оком, аж запухла нижня повіка. Один біля кутика рота, де губа була розсічена й покрита струпами. Ґлокта добре знався на синцях — мало хто міг його у цьому перевершити.

«І навряд чи це нещасний випадок. Хтось навмисно вдарив її в обличчя».

Розглядаючи ці огидні відмітини, він згадав свого старого друга Коллема Веста, який плакав у його їдальні та благав про допомогу, і склав ці два факти воєдино.

«Як цікаво!»

Тим часом вона собі сиділа і дивилася на Ґлокту з високо задертим підборіддям, повернувши до нього половину обличчя з найгіршими синцями, наче підбиваючи його на коментар.

«Вона не схожа на свого брата. Геть не схожа. Не уявляю, щоб вона розплакалась в моїй їдальні чи десь іще».

— Чим можу прислужитися, інквізиторе? — спитала вона холодно.

Він відчув, як вона ледь помітно затнулась при слові «інквізитор».

«Вона пила… хоч і гарно це приховує. Проте її розум не притупився».

Ґлокта зціпив губи. Він виразно відчув — треба ступати обережно.

— Я прийшов не по роботі. Твій брат попросив мене…

Вона грубо його урвала.

— Брат попросив? Он як? То ти прийшов простежити, чи я не трахаюся з першим-ліпшим, так?

Ґлокта хвильку почекав, переварюючи почуте, а тоді взявся тихо гиготіти.

«О, це чудово! Вона починає мені неабияк подобатись!»

— Що смішного? — розсердилась вона.

— Перепрошую, — відказав Ґлокта, витираючи своє сльозливе око пальцем, — але я провів два роки у в’язницях Імператора. Гадаю, що якби я з самого початку знав, скільки доведеться там пробути, то доклав би серйозніших зусиль до самогубства. Сімсот днів у темряві, плюс-мінус. Це настільки близько до пекла, вважав я тоді, що ближче вже не може бути. До чого я веду — якщо ти хочеш мене засмутити, одних грубощів буде недостатньо.

Ґлокта подарував їй свою найбридкішу, беззубу, божевільну посмішку. Мало людей могли довго це витримувати, але вона не відвернулась ні на мить. Ба і більш од того, вона за мить усміхнулася йому у відповідь своєю власною кривою посмішкою, яка здалась йому на диво доброзичною.

«Мабуть, вирішила зайти з іншого боку».

— Суть у тому, що твій брат попросив мене попіклуватись про твоє благополуччя, поки його не буде. Мені байдуже, з ким ти будеш трахатись, проте у мене склалося загальне враження, що для репутації молодої жінки чим менше траху, тим краще. Для молодих чоловіків краще, звісно, протилежне. Несправедливо, так, але життя взагалі таке несправедливе, що тут нема про що й говорити.

— Гм. В цьому ти правий.

— Добре, — сказав Ґлокта, — отже, ми порозумілись. Бачу, ти вдарилась лицем.

Вона стенула плечима.

— Упала. Я незграбна дурепа.

— Як я тебе розумію! Я був таким дурним, що вибив собі половину зубів і розтрощив ногу. А тепер, бач, каліка. Вражає, чого можна накоїти з дрібкою дурості, якщо вчасно не спинитись. Ми, незграби, повинні триматись купи, згодна?

Якусь мить вона замислено дивилася на нього, гладячи синці на підборідді.

— Так, — погодилась вона. — Певно, що так.

Практик Ґойла, Вітарі, недбало сиділа на стільці навпроти Ґлокти, прямо перед великими темними дверима кабінету архілектора. Вона розвалилася, розкинулася, розтяглася, наче мокра ганчірка: довгі руки звисали, голова спиралася на спинку. Час від часу її очі під важкими повіками ліниво обводили кімнату, іноді на обурливо довгі миті зупиняючись на самому Ґлокті. Проте вона жодного разу не повернула голови, не ворухнула жодним м’язом, немовби сама спроба могла виявитись надто болісною.

«У що неважко повірити».

Було схоже, що вона потрапила у жорстоку рукопашну сутичку. Всю шию над її чорним коміром вкривали синці. Ще більше — значно більше — було їх навколо чорної маски, а чоло розтинав довгий поріз. Одна з її обвислих рук була туго перев’язана, а суглоби пальців іншої поздирані і вкриті струпами.

«Її не один раз гепнули. Вона боролась довго і з серйозним ворогом».

Крихітний дзвіночок тріпнувся і дзенькнув.

— Інквізиторе Ґлокто, — мовив секретар, вибігаючи з-за столу, щоб відкрити двері, — Його Преосвященство готовий вас прийняти.

Ґлокта зітхнув, закректав і наліг на палицю, зводячись на ноги.

— Удачі, — сказала жінка, коли він прокульгав повз неї.

— Що?

Вона зробила ледь помітний кивок у бік кабінету архілектора.

— Він сьогодні злий, як чорт.

Коли двері відчинились, голос Сульта увірвався до приймальні, перетворившись із приглушеного шепоту на справжнісінький крик. Секретар відстрибнув від прочинених дверей так жваво, наче його шмагнули по обличчю.

— Двадцять практиків! — верещав архілектор з-за дверей. — Двадцять! Ми мали би зараз допитувати те стерво, а не сидіти і зализувати рани! Скільки практиків?

— Двадцять, архілек…

— Двадцять! А нехай тобі!

Ґлокта глибоко вдихнув і просунувся крізь двері.

— І скільки з них мертві?

Архілектор швидкими кроками міряв плитяну підлогу свого великого круглого кабінету, розмахуючи при цьому довгими руками. Він був одягнений в усе біле і виглядав, як завжди, бездоганно.

«Хоча, здається, кілька волосин стирчить. Схоже, він дійсно розлютився».

— Скільки?

— Сім, — промимрив очільник Ґойл, скоцюрбившись на кріслі.

— Третина з них! Третина! Скільки поранено?

— Вісім.

— Більшість інших! А скільки проти них було людей?

— Якщо рахувати всіх, то шестеро…

— Невже? — Архілектор гупнув кулаками по столу, нависаючи над зіщуленим очільником. — А я чув, що двоє. Двоє! — заволав він, знову намотуючи кола навкруг столу. — І обидва — дикуни! Двоє, так! Білий з чорною, і чорною була жінка! Жінка! — Він гнівно копнув крісло поряд із Ґойлом, і той хитнувся. — І найгірше, що в цієї ганьби була ціла купа очевидців! Хіба я не казав про обережність? Яка частина слова «обережність» поза твоїм розумінням, Ґойле?

— Але архілекторе, обставини не можна…

— Не можна? — Вереск Сульта повищав на цілу октаву. — Не можна? Як ти смієш казати при мені «не можна», Ґойле? Я просив діяти обережно, а ти влаштував мені криваву різню на пів-Аґріонта та ще й нічого не домігся! Ми виглядаємо, як дурні! Гірш од того — як слабкі дурні! Мої вороги в Закритій Раді вмить обернуть цей фарс на свою користь! Це старе базікало Маровія вже каламутить воду, розпинаючись про свободи, жорсткіше правління і все таке інше! Кляті юристи! Будь їхня воля, ми б і з місця не зрушили! І завдяки твоїм старанням так і буде, Ґойле! Я затримую їх і прошу вибачення, стараюся подати все у найкращому світлі, але гівно є гівно, в якому світлі його не подавай! Ти хоча б уявляєш, якої шкоди наробив? Скільки місяців важкої роботи пустив коту під хвіст?

— Але, архілекторе, хіба вони не поїхали…

— Вони повернуться, кретине! Він не влаштовував увесь цей цирк просто, аби втекти, довбню! Так, вони відбули, ідіоте, але всі відповіді залишилися у них! Хто вони, чого їм треба, хто за ними стоїть! Поїхали? Поїхали? Чорт би тебе побрав, Ґойле!

— Мені дуже шкода, Ваше Преосвященство.

— Ви подивіться: йому шкода!

— Я прошу вашого вибачення.

— Радій, що не просиш вибачення на повільному вогні! — Сульт скривив губи у відразі. — А тепер забирайся з моїх очей!

Зіщулено рушаючи до виходу, Ґойл кинув на Ґлокту погляд, сповнений найглибшої ненависті.

«Прощавайте, очільнику Ґойле, прощавайте. Ніхто не заслуговував на гнів архілектора більше, ніж ви».

Проводжаючи його очима, Ґлокта не зміг стримати ледь помітної посмішки.

— Тебе щось тішить? — мовив Сульт холодним, як лід, голосом, простягаючи свою руку в білій рукавичці, на якій виблискував багровий камінь.

Ґлокта нахилився, щоб поцілувати перстень.

— Звісно ні, Ваше Преосвященство.

— Добре, бо тішитися тобі геть нічим! Ключі? — пирхнув він. — Історії? Рукописи? Який чорт мене напоумив дослухатися до твоєї маячні?

— Ви праві, архілекторе, я прошу вибачення.

Ґлокта скромно опустився на крісло, яке щойно звільнив Ґойл.

— Просить вибачення він, га? Всі просять! Велика мені з того користь! Менше вибачень і більше успіхів — ось що мені треба! А які великі надії я на тебе покладав! Та що поробиш — чим багаті, тим і раді.

«Тобто?»

Але Ґлокта промовчав.

— У нас проблеми. Дуже серйозні проблеми, на Півдні.

— На Півдні, архілекторе?

— Дагоска під загрозою. На півострові збираються війська гурків. Вони вже кількісно переважають наш гарнізон у десять разів, а всі наші сили зосереджені на Півночі. Три Королівські полки залишаються в Адуа, але поки селяни здіймають бунти у половині Міддерланду, перекидати їх не можна. Очільник Давуст надсилав мені щотижневі звіти. Він був моїми очима, Ґлокто, розумієш? Він підозрював, що у місті готується змова. Змова, спрямована на те, щоб здати Дагоску в руки гурків. Три тижні тому листи перестали надходити, а вчора я дізнався, що Давуст зник. Зник! Очільник Інквізиції! Щез, наче корова язиком злизала! Я сліпий, Ґлокто. Я блукаю у темряві у надкритичний час! Мені треба, щоб там був хтось, кому я можу довіряти, розумієш?

Серце Ґлокти гупало.

— Я?

— О, до тебе почало доходити, — висміяв його Сульт. — Ти новий очільник Дагоски.

— Я?

— Щиро вітаю, але вибач, якщо ми відкладемо бенкет до спокійніших часів! Ти, Ґлокто, ти! — Архілектор навис над ним. — Відправляйся у Дагоску і копай. З’ясуй, що сталося з Давустом. Прополи їхній зарослий сад. Викорени всіх невірних. Всіх і кожного. Розпали під ними вогонь! Я хочу знати, що відбувається, навіть якщо тобі доведеться смажити лорд-губернатора, аж доки з нього не поллється сік!

Ґлокта зглитнув слину.

— Смажити лорд-губернатора?

— Тут що, відлуння? — гаркнув Сульт, ще важче нависаючи над ним. — Винюхай гниль і виріж її! Відрубай її! Випали її! Всю, і з кінцями, де би вона не була! Візьмися сам за оборону міста, якщо треба. Ти ж був солдатом! — Він простягнув руку і пустив по столу єдиний аркуш паперу. — Це королівський указ, під яким підписались усі дванадцять членів Закритої Ради. Всі дванадцять. Я вклав у нього власні піт і кров. В межах міста Дагоски ти матимеш необмежену владу.

Ґлокта втупився у документ. Простий аркуш кремового паперу з чорними рядками і великою червоною печаткою.

«Ми, нижчепідписані, надаємо вірному слузі Його Величності очільнику Занду дан Ґлокті нашу цілковиту силу і владу…»

Кілька абзаців акуратного почерку і дві колонки імен внизу. Недбалі плями, розмашисті завитки, майже нерозбірливі карлючки.

«Хофф, Сульт, Маровія, Варуз, Халлек, Бурр, Торлікорм та інші. Значимі імена».

Ґлокта відчув слабкість, взявши документ тремтячими руками. Папір здався важким.

— Не втрачай голови! Ти все ще маєш діяти обачно. Ми не можемо дозволити собі ще раз зганьбитися, але гурків треба стримати будь-якою ціною, принаймні поки не залагодиться справа з Енґлією. Будь-якою ціною, зрозуміло?

«Так, зрозуміло. Мене відправляють у відрядження до міста, оточеного ворогами і напхом напханим зрадниками, де один очільник уже загадково зник. Це радше схоже на удар ножем у спину, аніж на підвищення, але що поробиш — чим багаті, тим і раді».

— Так, зрозуміло, архілекторе.

— Добре. Триматимеш мене у курсі всіх подій. Я хочу, щоб твої листи сипались, як з мішка.

— Звичайно.

— У тебе є два практики, вірно?

— Так, Ваше Преосвященство, Фрост і Северарда, обидва дуже…

— Цього й близько недостатньо! Ти не зможеш там довіряти жодному, навіть Інквізиції. — Сульт якусь мить над цим задумався. — Особливо Інквізиції. Я вибрав для тебе півдюжини інших — тих, хто довів свою компетентність, включно із практиком Вітарі.

«Щоб та жінка висіла в мене над душею?»

— Але, архілекторе…

— Ніяких «але», Ґлокто! — зашипів Сульт. — Не смій говорити мені «але», тільки не сьогодні! Ти навіть близько не настільки покалічений, як можеш бути! Навіть близько, зрозумів?

Ґлокта схилив голову.

— Я перепрошую.

— Ти вже почав думати, так? Я бачу, як зарухалися коліщатка у твоїй голові. Думати, що не хочеш, аби хтось із людей Ґойла заважав тобі в роботі? Так от, щоб ти знав, раніше вона працювала на мене. Вітарі — штирійка, з Сіпано. Ці люди холодні, наче сніг, і вона — найхолодніша з них. Тому тобі не треба хвилюватись. Принаймні, через Ґойла.

«О ні. Натомість мені треба хвилюватись через тебе, що значно гірше».

— Я буду радий з нею працювати.

«Я буду до дідька обережним».

— Радій, скільки заманеться, головне не підведи мене! Якщо все зіпсуєш, той папір тебе не врятує. Корабель вже чекає на пристані. Рушай. Хутко.

— Звісно, Ваше Преосвященство.

Сульт відвернувся і підійшов до вікна. Ґлокта тихо встав, тихо присунув крісло до столу і тихо побрів до виходу. Архілектор досі стояв, заклавши руки за спину, коли Ґлокта якомога обережніше відчинив двері. Лише коли вони клацнули у нього за спиною, він усвідомив, що тамує подих.

— Як усе пройшло?

Ґлокта різко обернувся, і його шия боляче хруснула.

«Дивно, що я так і не відучився це робити».

Практик Вітарі досі валялась на стільці, споглядаючи його втомленими очима. Схоже, за весь час, що він був всередині, вона не зрушилась ані на дюйм.

«Як все пройшло?»

Він повертів язиком у роті, торкаючись своїх порожніх ясен і роздумуючи над питанням.

«Поки що рано казати».

— Цікаво, — нарешті мовив він. — Я відбуваю до Дагоски.

— Є таке.

Тепер він помітив, що у жінки справді був акцент.

«Легка нота Вільних міст».

— Наскільки я розумію, ти їдеш зі мною.

— Наскільки я розумію, їду.

Але вона не ворухнулась.

— Ми начебто поспішаємо.

— Я знаю.

Вона простягнула руку.

— Допоможеш мені встати?

Ґлокта звів брови.

«Цікаво, коли мене востаннє про таке просили?»

Спершу він хотів відмовити, але зрештою все ж простягнув руку, хоча би для того, щоб згадати, як це. Вона вчепилася у неї пальцями і почала тягнутись. Її очі звузились, і він чув, як вона захрипіла, поволі розпрямляючись після крісла. Його рука, його спина боліли від напруження.

«Але їй болить більше».

Він був переконаний, що за маскою її зуби стискаються від болю. Вона обережно рухала ногами та руками, не знаючи, що заболить, і наскільки сильно. Ґлокта не міг втриматись від посмішки.

«Заняття, яким я займаюся щоранку. Як гріє душу — бачити, що хтось робить те саме».

Нарешті вона звелася на ноги, тримаючись перебинтованою рукою за ребра.

— Рухатись можеш? — спитав Ґлокта.

— Я розходжуся.

— Що з тобою трапилось? Собаки?

Вона розсміялась гавкаючим сміхом.

— Ні. Мене віддухопелив здоровецький північанин.

Ґлокта хмикнув.

«Що ж, принаймні відверто».

— Будемо йти?

Вона поглянула на його палицю.

— Гадаю, запасних у тебе нема?

— Боюсь, що ні. В мене є тільки ця, а без неї я іти не зможу.

— Я розумію, як ти почуваєшся.

«Навряд».

Ґлокта розвернувся і закульгав, віддаляючись від кабінету архілектора.

«Навряд».

Він чув, як жінка плететься вслід за ним.

«Як гріє душу, коли хтось інший намагається не відстати від тебе».

Він пришвидшив крок, і це було боляче.

«Але їй болить більше. Отже, знову на Південь».

Він облизав свої порожні ясна.

«Складно назвати його місцем моїх щасливих спогадів. Знову боротися з гурками після всього, чого мені це коштувало минулого разу. Викорінювати зраду у місті, де нікому не можна вірити, особливо тим, кого послали мені на допомогу. Боротися зі спекою та пилюкою задля невдячної справи, яка практично приречена на провал. А провал, найвірогідніше, означатиме смерть».

Він відчув, як посіпується його щока, як здригається повіка.

«Померти від рук гурків? Від рук інтриганів, котрі змовилися проти Корони? Від рук Його Преосвященства чи його шпигунів? Чи просто зникнути, як мій попередник? Чи був ще у когось такий вибір смертей, як у мене?»

Кутик його рота смикнувся вгору.

«Не можу дочекатись, щоб почати».

У його голові знову і знову зринало одне й те саме питання, але Ґлокта досі не мав на нього відповіді.

«Чому я це роблю? Чому?»

Подяка

Дякую чотирьом людям, які допомогли мені з цією книжкою:

Брен Аберкромбі, чиї очі втомилися її читати,

Ніку Аберкромбі, чиї вуха втомилися про неї слухати,

Робу Аберкромбі, чиї пальці втомилися гортати сторінки,

Лу Аберкромбі, чиї руки втомилися мене підтримувати.

А також:

Метью Амосу, за слушну пораду у важкий час,

Джиліан Редферн, яка подужала більше сторінки і змусила мене внести зміни,

та Саймону Спентону, який придбав її, не дочитавши до кінця.

Інформація видавця

УДК 821.111

А14

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

First published by Orion, London

Перекладено за виданням:

Abercrombie J. The Blade Itself : A Novel / Joe Abercrombie. — London : Gollancz, 2007. — 544 p.

Переклад з англійської Максима Бакалова

Обережно! Ненормативна лексика!

Дизайнер обкладинки Іван Дубровський

© Joe Abercrombie, 2006

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018

ISBN 978-617-12-5130-4

ISBN 978-0-57507-979-3 (англ.)

ЗМІСТ

Кінець ● 5

Частина перша

Вцілілі ● 11

Питання ● 15

Нікудишній вибір ● 38

Гра з ножами ● 46

Зуби і пальці ● 64

Безмежна, пустельна Північ ● 68

Уроки фехтування ● 79

Ранковий ритуал ● 97

Перший з-поміж магів ● 114

Добродійник ● 129

Список ● 145

Пропозиція і подарунок ● 158

Король Півночі ● 181

Дорога між двома дантистами ● 201

Плоскоголові ● 215

Шлях справжнього кохання ● 227

Як дресирують собак ● 239

Чай і помста ● 247

Частина друга

Що таке свобода ● 273

Королівське правосуддя ● 289

Спосіб утечі ● 303

Три знаки ● 311

Магазин театрального реквізиту ● 322

Варвари біля воріт ● 333

Наступний крок ● 347

Краще, ніж смерть ● 354

Біла ворона ● 363

Питання ● 376

Шляхетність ● 391

Темні діла ● 414

Слова і пил ● 428

Видатні таланти брата Лонґфута ● 448

Такі, як вона, борються з усім сущим ● 460

Любить… Не любить ● 471

Сім’я ● 479

Ніколи не закладайся з магом ● 493

Ідеальна аудиторія ● 514

Будинок Творця ● 538

Хлопчик для биття ● 562

Кожна людина поклоняється сама собі ● 577

Давні друзі ● 592

Возз’єднатись із землею ● 600

Нещастя ● 614

Кривава Дев’ятка ● 625

Чим багаті, тим і раді ● 656

Подяка ● 668

Літературно-художнє видання

АБЕРКРОМБІ Джо

На лезі клинка

Роман

Керівник проекту В. А. Тютюнник

Відповідальний за випуск О. В. Приходченко

Редактор Б. Б. Щавурський

Художній редактор В. О. Трубчанінов

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректор Т. І. Невєрова

Підписано до друку 05.07.2018. Формат 84x108/32.

Друк офсетний. Гарнітура «Literaturnaya». Ум. друк. арк. 35,28.

Наклад 3000 пр. Зам. № 8-07-0423.

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДКб5 від 26.05.2000

61140, Харків-140, просп. Гагаріна, 20а

E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано у ПРАТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61052, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.

Свідоцтво ДК № 3985 від 22.02.2011 р.

-book.com

Аберкромбі Д.

А14 На лезі клинка : роман / Джо Аберкромбі ; пер. з англ. М. Бакалова. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 672 с.

ISBN 978-617-12-5130-4

ISBN 978-0-57507-979-3 (англ.)

Історія, яку порівнюють з епічною «Піснею льоду й полум'я» Джорджа Мартіна

Джо Аберкромбі — британський письменник-фантаст, автор популярної трилогії «Перший закон», якого цілком слушно вважають «майбутнім сучасного фентезі». Романи автора перебувають у списках бестселерів від The New York Times та Sunday Times. Аберкромбі є володарем престижної нагороди Locus Award та премії Джона В. Кемпбелла («Найкращий новий письменник-фантаст»). Популярний ресурс SFF World двічі визнавав його романи «Книгами року».

Напрочуд цікаві повороти сюжету, непересічні персонажі та чорний гумор перетворюють цю історію на щось значно більше, ніж звичайне фентезі.

Dreamwatch

Чудові герої, яскраві діалоги, потужний сюжет. Захоплює з перших слів і дає зрозуміти, що на вас чекає смілива, жвава подорож.

Starburst

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 49: Очі Брінта трохи гарячково [блищаливи] => блищали, коли він показував свої карти товариству.

С. 60: Обличчя Веста [збідло] => зблідло.

С. 69: В цю пору року вересовища часто заливали раптові зливи, але вечорами він все одно намагався [розпалитити] => розпалити з гілок маленьке, курне багаття, щоб хоч трохи підтримати свій хиткий моральний дух і принадити якого-небудь подорожнього чаклуна.

С. 119: У стіні виднілися єдині старовинні двері, оббиті [мідддю] => міддю, позеленілою від часу та вологи.

С. 136-137: Чоловік був закутаний у грубий коричневий плащ із [картуром] => каптуром, що закривав його обличчя.

С. 153: Некерований човен потроху відносило, поки солдати повзали по ньому, задерши весла догори, а чоловік у воді плескався і реготав, забризкуючи [свої] => своїх друзів.

С. 161: І нам, мабуть, доведеться починати трохи раніше, коли ваш розум [найсприйнятливішмй] => найсприйнятливіший.

С. 161: — Чорт забирай! — крикнув він, коли [шпагги] => шпаги брязнули об землю.

С. 217: Його рот був набитий вепрячим [м’сом] => м’ясом, а брудне щетинисте підборіддя блищало від жиру.

С. 265: Кей умить [зікочив] => зіскочив з коня і став, наче вкопаний, нервово позираючи на Баяза, але той не ворухнувся.

С. 306: Ви нічого не виграєте від [чого] => того, що стоятимете у нас на шляху.

С. 425: Шукач спостерігав за рухом колони по дорозі, [занайшовши] => знайшовши гарне і непримітне місце поміж дерев.

С. 504: Стидобище. Може, хоч це навчить цього задрипаного скиглія якоїсь [сктриманості] => стриманості.

С. 516: Обличчям Сульта [проймайнула] => промайнула тінь зацікавлення, коли він узяв сувій і розгорнув його на столі, втупившись у незрозумілі символи.

С. 567: Сьогоднішній день не став [виняткомм] => винятком.

С. 608: Він усе стогнав і стогнав, намагаючись вивільнитись, але його кінь тепер метався разом з іншими, тож чоловік крутився [дороги] => догори ногами, вдаряючись головою об парапет моста.

С. 625: Той, котрий переміг у [фехтуванніі] => фехтуванні завдяки трюкам Баяза.

Примітки

1

Цитата з «Одіссеї» Гомера. Переклад Бориса Тена. (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

Мерсери — торговці вишуканим крамом. Термін з’явився в 12 ст. в Англії, де мерсерами називали торговців шовком і оксамитом.

(обратно)

3

Спайсери — торговці прянощами.

(обратно)

4

Вигадана гра, подібна до шашок.

(обратно)

5

Ліга — застаріла одиниця виміру відстані. 1 морська ліга = 5,556 км.

(обратно)

6

Паланкін — крита ноша для багатих осіб, закріплена на двох жердинах.

(обратно)

7

Холодна зброя з широким двосічним клинком на кінці, яка нагадує шаблю. Використовується здебільшого для рубання, а не уколу.

(обратно)

8

6,5 футів ≈ 1,98 м.

(обратно)

9

Бойове шикування піхоти у формі чотирикутника.

(обратно)

10

1 фут ≈ 30,5 см.

(обратно)

11

1 дюйм ≈ 2,5 см.

(обратно)

12

Використовується британський дробовий формат ставок. Тут мається на увазі, що у разі виграшу гравець отримує п’ять марок за кожні чотири поставлених.

(обратно)

13

З латини — «та, якої краще уникати».

(обратно)

Оглавление

Джо Аберкромбі На лезі клинка

  Кінець

  Частина перша

    Вцілілі

    Питання

    Нікудишній вибір

    Гра з ножами

    Зуби і пальці

    Безмежна, пустельна північ

    Уроки фехтування

    Ранковий ритуал

    Перший з-поміж магів

    Добродійник

    Список

    Пропозиція і подарунок

    Король півночі

    Дорога між двома дантистами

    Плоскоголові

    Шлях справжнього кохання

    Як дресирують собак

    Чай і помста

  Частина друга

    Що таке свобода

    Королівське правосуддя

    Спосіб утечі

    Три знаки

    Магазин театрального реквізиту

    Варвари біля воріт

    Наступний крок

    Краще, ніж смерть

    Біла ворона

    Питання

    Шляхетність

    Темні діла

    Слова і пил

    Видатні таланти брата Лонґфута

    Такі, як вона, борються з усім сущим

    Любить… не любить

    Сíм’я

    Ніколи не закладайся з магом

    Ідеальна аудиторія

    Будинок Творця

    Хлопчик для биття

    Кожна людина поклоняється сама собі

    Давні друзі

    Возз’єднатись із землею

    Нещастя

    Кривава Дев’ятка

    Чим багаті, тим і раді

  Подяка

Інформація видавця

Примітки до електронної версії Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg