«Темний світ. Рівновага»

Темний світ. Рівновага (fb2) - Темний світ. Рівновага (пер. Алексей Негребецкий) (Світи Марини та Сергія Дяченків) 1672K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Марина и Сергей Дяченко

Марина та Сергій Дяченки Темний світ. Рівновага

Пролог

  просила дати мені інструктором жінку, досвідчену й терплячу, мов ткацький верстат, з розумінням тонкощів дівочої психології. А мені призначили дідугана, який з першої ж хвилини почав репетувати так, ніби я новобранець, а він злісний старшина. Добре хоч не матюкався.

Хто мене знає, підтвердить: якщо на мене кричати, я не зможу навіть шнурків зав’язати, не те що вперше дати раду з кермом. А тут виїжджаємо на вулицю, і не куди-небудь, а в самісіньку тисняву, де машини пруть, неначе череда бізонів. У мене прилипла до спини блузка, плутаються педалі, тремтять руки. А дід репетує:

— Ти чого притискаєшся до узбіччя? До хлопця свого притискатимешся! Перестроюйся вліво!

Не скажу, що мною легко командувати, але тут наче мотузкою потягло — він кричить, я перестроююсь. Спереду роздоріжжя, я ліворуч... і виїжджаю на міст. І хоч би пробка, хоч би затор — ба ні, рух скажений, усі обганяють, підрізають, лаються сигналами, ніби хочуть тебе зжерти, і панує нелюдська конкурентна боротьба за кожен клаптик асфальту.

— Я ж виїхала вперше! — верещу. Точніше, пищу, бо в горлі пересохло. А він мені:

— Тобі права потрібні, щоб тарганів бити чи щоб нормально їздити?

— У мене, — шепочу, — немає тарганів.

Він як розрегочеться:

— У всіх студенток у голові таргани! Перемикай на четверту, вперед, працюй!

Я мусила б відчути біду — все-таки він інструктор, він за мене відповідає, ми посеред велетенського шляхопроводу, і зрозуміло, що я не впораюсь. Але він мене допік до печінок. Я на нього подивилася, мов космічний десантник на Чужого, і зі злості навіть почала краще думати.

Він і раденький:

— Швидше! Тут можна сто!

На знаку ясно написано — вісімдесят. І краще б я підгребла до тротуару, і вийшла б з машини, і сказала б: чого ти мене вчиш, старий шкіднику? Та мене наче перемкнуло. Чорний «мерс», який ішов зліва, аж пригальмував од мого нахабства і пропустив у свій ряд — мабуть, ніколи не бачив, щоб машинка з ганебним «У» серед білого дня влаштовувала стрит-рейсинг.

А дід кричить:

— Рота закрий, бо муха влетить! Ти за кермом, а не прищі давиш, не скидай обертів!

Я майже нічого не бачу — піт заливає очі, серце у вухах тарабанить, і хочеться моєму наставникові добряче врізати, але руки зайняті. І я трохи чи не вголос клянуся собі ніколи-ніколи-ніколи більше не сідати за кермо, ні з цим інструктором, ні з будь-яким іншим — тільки метро!

І раптом якийсь розвізник піци на яскраво-жовтій «Сонаті» влазить у мій ряд на швидкості сто, я бачу його — як пудреницю у своїх руках, до останньої подряпинки. І бачу, що зараз в’їду в нього й «Швидка» жалібно сигналитиме, пробираючись у московських пробках до того, що від нас залишиться...

Я викручую кермо і якось непомітно переміщаюся за подвійну осьову. Разом з інструктором, машиною, разом з сумкою на задньому сидінні, разом з ганчірочкою для протирання скла і запахом яблучного освіжувача — з усім цим добром відпливаю вліво, а назустріч мені з-за гірки пре вантажівка.

Ось вона за п’ять метрів. За два. Ось вона просто переді мною.

Усе.

* * *

Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю.

— Тітко, ти їдеш чи так сидиш?

Піднімаю голову.

Бачу ангела: оченята блакитні, волосся лляне, на футболці — несподівано — Спайдермен. Ангел мною незадоволений, супить прозорі брівки:

— Тут, між іншим, черга!

Черга в раю? Чи це не рай?!

Поступово повертаються звуки: пташки співають, діти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклі вони б верещали не так...

Ангел чекає. Я підводжусь і вилажу з машини — а це, виявляється, електромобільчик для дошкільнят, як я туди вписалась — гадки не маю.

Вітер приносить запах лайна. Звіриного, трав’яного, як у цирку. Чи в селі? Зовсім поруч вольєр з бізонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогаті голови... Усе-таки пекло?!

Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива.

Дзвонить телефон.

— Алло? Даша? Ти де?!

— Я в зоопарку, мамо.

— Там тобі й місце! Зі свиньми в одній клітці! Бо ти свиня! Обіцяла передзвонити — і що?!

Учора ввечері ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так — сама вигадає проблему, сама починає страждати.

— Ще раз вимкнеш телефон — я тебе своїми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся!

— Цілую, — кажу в телефон. — Потім передзвоню. У мене зарядка сідає.

Розділ перший Первинний інструктаж

 ене звуть Даша Лебедєва. У дитячому садку в нас було чотири Даші й іще один хлопчик Лебедєв, мені зовсім не родич. Тому усвідомлення власної унікальності давалося мені непросто.

Я малюю посередньо, співаю так собі, у музичній школі провчилася рівно один рік. Ще рік потім ходила на волейбол і була ганьбою команди. На гімнастику мене не взяли через погану розтяжку. Одне слово, коли на небі роздавали таланти, мене явно відтіснили кудись у кінець черги.

Єдине, що в мене виходить талановито, — мріяти. Я мрію, що в майбутньому, наприклад, усі люди житимуть, як дружні сусіди в одному старому дворі, жалітимуть одні одних і розумітимуть без слів. Будь-яку хворобу можна буде вилікувати однією таблеткою, а м’ясо вирощуватимуть у пробірках, і корови з ферм розбіжаться на волю, в пампаси.

І ще я мрію про справжній будинок, де було б горище, на якому можна зберігати старі речі та спогади. Але поки що я живу в гуртожитку й загалом звикла.

Наша з мамою однокімнатка в Петрозаводську, де я народилася, була чудова. Пам’ятаю опуклі лінії на шпалерах у кімнаті, стерту плитку на підлозі крихітної кухні і величезний кущ черемшини під вікном. Пам’ятаю, як ухкала, вмикаючись, газова колонка і як сивовусий газівник наклеїв на неї сувору картинку: «Стій! Перевір тягу!»

Коли ми звідти виїжджали, мені ледь виповнилося тринадцять. Було дуже сумно, страшно й розпачливо, здавалося, закінчується життя. При цьому показувати справжні почуття я не могла — я мусила радіти, бо мама знайшла собі любов через листування. А я ж не ворог своїй мамі, вона й так через мене стільки років сама! І ми переїхали до дядька Колі в Липецьк, але ненадовго.

Ви ненавидите переїзди так само люто, як ненавиджу їх я? Мама шукала себе, міняючи міста й роботу, сходячись то з одним, то з іншим «пристойним чоловіком». У восьмий, дев’ятий, десятий і одинадцятий клас я йшла щоразу в нову школу.

Я вдавалася то в одні крайнощі, то в інші: то я лізла з усіма дружити, то «грала лідера», то, навпаки, забивалася в тінь, щоб мені дали спокій. Я просто не могла нормально й упевнено ладнати з людьми, ображалася на дрібниці, лізла битися, влаштовувала демарші, і приблизно до листопада вчителі вже мене ненавиділи, а ровесники цькували всім класом.

До травня все якимось дивом залагоджувалось. Я починала нарешті нормально вчитися й нормально жити, окреслювались якісь симпатії й дружби... Але влітку ми переїжджали, і все починалося заново.

Закінчивши школу, я поклялася почати нове життя й на ознаменування цього рішення одна приїхала в Москву. На площі трьох вокзалів, поки я крутила головою, шукаючи метро, з розрізаного боку моєї чорної дорожньої сумки витягли гаманець з усіма грошима й паспортом, свіжим атестатом і результатами ЄДЕ, з рекомендаційним листом панові де Тревілю... Брешу, рекомендаційних листів у мене зроду-віку не було.

Обливаючись слізьми, через три години я відшукала свої папери в сміттєвому баку на одній із сусідніх вулиць і була така щаслива, що жаліти грошей здавалось ніби аж непристойно.

З червоними очима, набряклим носом, брудна, пітна, я довго не наважувалася ввійти в храм науки, який був для мене символом недосяжного, прекрасного, створеного для інших майбутнього. Вони проходили повз мене — впевнені у собі, високі, спортивні, гарні випускники найкращих московських шкіл. Я стояла осторонь — безтолкова і взагалі середнячок. Так говорила моя перша вчителька ще в Петрозаводську: середнячок, але ретельна. Старанна, але безтолкова! Написати такий складний диктант — і пропустити м’який знак у слові «пальчик»!

Я, може, так і пішла б, але дуже хотілося пити. А там усередині був кулер з безплатною водою. А грошей у мене лишилося сім рублів з копійками.

І сталося диво: в мене прийняли документи й поселили в гуртожиток на абітуру, тому що, крім ЄДЕ, треба було складати ще іспити. Поселили, до речі, в цю ж таки кімнату, де ми тепер, на другому курсі, живемо з Настею. Кімнатка чимось нагадує мені нашу квартиру в Петрозаводську — може, тому, що я вважаю її своїм домом?

* * *

Настя закип’ятила чайник, заварила фруктовий чай у пакетиках, підсунула чашку до мене:

— Лебедєва... а як у тебе справи з наркотою?

Я захлинулася:

— Ніяк! Траву один раз курила, в школі на випускному! Спробувала — не сподобалось. І все!

Настя замислено постукала ложкою об порцеляновий край:

— Якщо ти без усякої хімії такі глюки ловиш — ти ж знахідка для пушера...

— Слухай, Насте, не смішно. Людина вперше виїхала, і хоч би на автоматі, а це ж механіка, тут думаєш, як би не заглухнути, а він репетує: не сповільняйся...

— Хто репетує? — Настя підняла акуратні світлі брови.

— Інструктор!

— Лебедєва, схаменись. Не було ніякого інструктора. Ти не ходила ні на які курси. Після такої аварії ти б чай пила в морзі!

Я прокашлялася, віддихалася й почала дмухати у свою чашку, спостерігаючи, як тоненький шар пари звіюється з бордової чайної поверхні.

— А що було? — спитала, коли чай трохи охолов.

— Темна історія, — замислено сказала Настя. — Якби в тебе був паспорт, вони за цей час могли б узяти на твоє ім’я кредит у банку...

— Але в мене була тільки заліковка, — пробурмотіла я. — Тому вони могли достроково скласти за мене сесію, але не додумалися.

— У тебе точно нічого не пропало? — Настя почала мене розглядати, ніби сподіваючись побачити відсутність, наприклад, носа чи правої руки.

І раптом розчахнула очі, як Мальвіна:

— А де твій кулон? Ти ж його ніколи не знімаєш?!

* * *

У дитинстві зі мною сталася історія, коли я поїхала на екскурсію з групою з літнього шкільного табору. Автобус був старий, але ще міцний, з сизими шибками у світлих металевих рамах, а у водія над вітровим склом висіла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як зацікавлено поглядала на цю ляльку...

А більше не пам’ятаю нічого.

Одне слово, в автобусі щось там зламалося, він розігнався на спуску й вилетів на міст. Усі діти й вихователька відбулися переляком... крім мене, зрозуміло, бо я збираю неприємності, як магніт залізну стружку. Мене викинуло, ніби катапультою, у розбите вікно. Я шубовснула з моста у воду. Напевно, спрацював психологічний самозахист чи щось таке, бо все це я знаю тільки з чужих слів.

Якимсь дивом я зуміла вилізти на берег, хоч річка була глибока, а плавала я погано і від удару об воду взагалі могла знепритомніти. Багато хто, слухаючи потім цю історію, кривив губи й хитав головою: їм здавалося, що я дуже перебільшую. Але моя мама не дасть обманити — так усе й було.

У дитинстві мама розповідала, що мій батько загинув, і кулон — срібна підвіска у формі ока — єдина пам’ять, яку він по собі залишив. Пізніше я стала помічати в її словах неузгодження. Якось мама в сльозах зізналася, що батько не загинув, а покинув нас. Я щось таке підозрювала й поставилася до новини спокійно.

Мама розповідала: вона хотіла викинути кулон, позбутися пам’яті про зрадника, але так і не змогла, сховала «око» в старий гаманець і закинула на верхню полицю шафи. А в той день, коли я врятувалася після падіння з моста, кулон дивним чином опинився в мене на шиї. Сам по собі, як стверджувала мама. Уголос я не посміла засумніватися: видно, маму так вразили мої пригоди, що вона забула, як сама напередодні віддала мені срібну цяцьку.

Відтоді в мене на шиї завжди був цей кулон. Я не дуже його кому-небудь показувала — просто носила під одягом. Іноді знімала — коли йшла на пляж, наприклад, або в басейн, щоб не загубити. Але коли я його знімала — завжди ставало незатишно, ніяково й здавалося, що хтось на мене дивиться. Напевно, так почувається миша, коли вгорі кружляє сова. Або, наприклад, у «Володарі перснів» сцена з Фродо точнісінько передає це відчуття: ти беззахисний, тебе виглядають, зараз накриє. Тому згодом я взагалі перестала його знімати.

І оце тепер його не було. Стоячи у ванній, дивлячись на себе в дзеркало, я думала, що треба було б подзвонити в автошколу й пошукати в навчальній машині... Може, хтось знайшов, коли прибирав і пилососив сидіння...

І тут же уявила, на що мала, за логікою, перетворитися та «Лада Калина». І заодно ми з інструктором усередині. Яке там знайти срібну забавку...

Дзеркало запотіло. Ні про що не думаючи, а просто дуже жаліючи за кулоном, я намалювала на потьмянілому склі обрис ока...

І погасло світло.

* * *

Було пізно, давно настав вечір. Я відчинила двері в коридор — там хоч світло ліхтарів пробивалося з вікон, а у ванній було темно, як у кишківнику чорного пуделя, що спить у вугільному вагоні похмурої південної ночі.

— Бу!

Величезна темна людина наскочила на мене з-за рогу. Ще секунда — і я заверещала б, як блондинка в кепському жахастику. На щастя, саме в цю мить знову загорілося світло.

— Павлик?! Ти що, ідіот?!

Напевно, вигляд у мене був лютий, бо цей дурник навіть перестав усміхатися:

— Злякалася? Ну вибач, я жартома...

— Клінічний ідіот!

Павлик — теж другокурсник, живе на поверх вище, але часто ходить на нашу кухню, оскільки має інтерес до Насті. Він схожий на величезного доброго пса, не дуже розумного, але безмежно позитивного: пострибати, погратися. Ніколи не чула, щоб він про когось або про щось відгукувався погано. Багато дівчат прихильні до нього й називають «сонечком».

Після всієї сьогоднішньої колотнечі мені було не до Павлика — але він знову наздогнав мене й перепинив:

— У мене для тебе подарунок.

І простягнув квиток у кіно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.

Найперше моє бажання було запхнути подаруночок дарувальникові в пельку. Він угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:

— Слухай... Це не те, що ти думаєш... Я її люблю, хочу освідчитися... Ти зрозумій, нам же ніде зустрічатися...

«А я так утомився», — подумав Ґендальф.

* * *

Назви фільму я навіть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями дві години не було охоти, так само як і сидіти наодинці в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кіно не сподобається, хоч подрімаю.

Ніяких записів щодо автошколи в моєму телефоні не було. А я завжди записую в телефон свої плани, контакти — бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер.

Може, я заснула на лаві в зоопарку й мені наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло — бізонів дивитися? Та не аж так я обожнюю бізонів, щоб посеред робочого тижня бігати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить і ціла гора неопрацьованих матеріалів...

Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очі самі собою заплющуються, а ще ж і до фільму не дійшло — реклама...

І раптом переді мною в снопі світла з’явилося лице, якого я тепер довіку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я підскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з відра й весело застрибав по всьому ряду.

— У мене для тебе щось є. — Інструктор на екрані підняв руку, показуючи мій кулон на ланцюжку. — Біля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спізнюйся!

І знову пішла реклама якоїсь машини. Ніхто й вухом не повів: мовляв, креативний ролик, буває.

Я встала, увіпхнула відро з попкорном у підставку на ручці крісла і в темряві, перечіпаючись через чужі ноги, пострибала до виходу.

* * *

Він стояв біля пам’ятника Ломоносову: руки в кишенях, нічим не примітний перехожий. Фізіономія жовчна, дивиться поверх голів, але на вигляд — звичайний собі літній чоловік, погляд за нього не чіпляється.

Я побачила його — і сповільнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумці, то в горло, то в шлунок. Захотілося тихенько змитися, піти в гуртожиток і забитися під ковдру.

Але тут він мене помітив — і діловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як він репетував на мене в машині за кілька секунд до того, як ми врізались у вантажівку... Може, я досі сплю?!

— Ти не спиш і не звихнулася, — сказав він нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцію з техніки безпеки. — На.

Він тримав мій кулон за ланцюжок. Здавалося, срібне «око» дивилось прямо на мене, але було цілком ясно: варто потягтися, і цей Інструктор, чи хто він там, відсмикне руку. Я схоплю порожнечу і відчую себе невдахою.

Дзуськи. З мотузочкою нехай кішка грається. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотіла тінями ніч, тут ніколи не буває темно, горять ліхтарі, водять променями фари, підфарбовують небо вогні реклами, і хмари світяться відбитим світлом, розмитим, брудно-сіро-акварельним...

— Бери, — сказав він уже роздратовано. — Це ж твоє, чого ти гальмуєш?

Кулон погойдувався перед носом, і я не стрималася. Простягла руку, схопила срібну фігурку, затисла в долоні...

В очах потемніло. І розсипалися кольорові іскри, неначе мене вперіщили по голові дитячим пластмасовим калейдоскопом. Світ навколо змінився!

Це було схоже на тривимірну модель з матового скла або з кришталю, або навіть силікону. Фігури людей навколо налилися зсередини світлом — яскравим і ясним, синім і жовтим, смарагдовим, червоним. Стіни будинків стали прозорі, я побачила їх наскрізь з усіма перекриттями, з поверхами й ліфтовими шахтами, з підсвіченими силуетами людей усередині. Земля стала прозора, як у «Вечорі проти Івана Купала», тільки замість скарбів я побачила під собою каналізаційні труби, а нижче — величезну нору метро...

Мій кулон лежав на асфальті. Я сиділа навпочіпки, вчепившись пальцями у вигорілу траву, і чиїсь кросівки — не Інструкторові! — стояли поряд, і голос їхнього власника запитував, чи не треба мені допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросівки повірили йому й пішли. Я підібрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню... І тільки тоді, нетвердо тримаючись на ногах, вирішила випростатися.

— Поздоровляю, — сказав Інструктор без найменшої врочистості в голосі. — Ти посвячена й бачиш те, що приховано від інших.

— Тоді давайте мені дві таблетки.

— Що?

— Ну, дві таблетки, якщо я обрана. Щоб вибрати синю або червону...

Він подивився, гмикнув, сягнув рукою в кишеню... і дістав дві таблетки:

— Ось.

Потім побачив моє лице й трохи змилостивився:

— Узагалі-то червона — це льодяник від горла, а синя — родзинки в шоколаді... Ти в порядку?

Хороше питання.

— Гаразд, — він посуворішав. — Вважаймо, що формальностей ми дотримались, первинний інструктаж проведено. Тепер іди додому — там лихо.

Розділ другий Настя

 астя ридала так, що аж плафони під стелею дзеленчали. Ну, Павлик, ну, добряга, від тебе я такого не сподівалась!

Стіл був сервірований, хоч на листівку знімай: свічки, келихи, пляшка шампанського — невідкоркована. Настя валялася на ліжку — почувши, що я зайшла, вона знехотя підвела голову. Сльози розмили її макіяж, чорні доріжки тяглися від очей до підборіддя.

— Що він зробив?! — крикнула я з порога. — Ми йому помстимося, ми його по стіні розмажемо, скажи, що він зробив?

Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:

— У нас усе було добре... я його хотіла з бать... з батьками познайо...

Вона заридала з новою силою:

— Дзвонив! Обіцяв! Прийти! І...

— І що?

— І не прийшов!

Я опустилася на стілець біля ліжка. Якщо чесно, мене пробило на «хі-хі» — істеричний, тоненький сміх. Ну що за дитячий садок, справді, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гірша проблема — я, між нами, потроху з глузду з’їжджаю...

Рука сама знайшла в кишені мій кулон. Ех, будь-що-будь.

Я стисла «око» в долоні. І сталося точнісінько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змінилося. Стало зі звичайного — справжнім.

Лампа під стелею потьмяніла, зате свічки розгорілися яскравіше, і я побачила, як над ними кружляють іскри — вогненні мошки. Кімната була наповнена... ні, не туманом. Найбільше цей летючий кисіль нагадував крихітні хмари. Неначе моя голова — це літак на злеті, підлога — земля далеко внизу, а стіл — висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кімната була, виявляється, гарна й велична, немовби Гімалаї з космосу, немовби світлина далекої галактики...

Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на підлозі. Темні... кров. Змазаний відбиток долоні, безформні плями, які криміналіст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю...

І насилу стрималася, щоб не завищати.

Лице моєї сусідки було залите кров’ю — з носа, очей, вух. На лівій скроні проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний ієрогліф. У Насті був такий моторошний вигляд, що я відскочила, перекинувши стілець, і розтисла руку в кишені...

Кров і татуювання щезли. Настині щоки ще блищали від пролитої гіркої води, але очі враз висохли, люто глянули з-під запалених повік:

— Виродок! Зрадник! Покинув!

Від неї повіяло холодом, наче від кондиціонера, який врубили на повну. Повіяло такою їдкою, аміачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:

— Стривай, може, з ним щось сталося...

— Сталося! Він у Соколова в кімнаті бухає на дні народження! А ти за нього не заступайся! Теж мені захисниця!

Вона кричала на мене, зриваючи зло, і здавалося, що кожне її слово здатне пропалити дірку в одязі, наче кислотний плювок. Ніколи раніше я не бачила Насті в такому стані.

— Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаєш, хто ти після цього?!

Мене винесло в коридор, мов вітром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодної стіни. «Іди додому — там лихо», — сказав Інструктор. Що він мав на увазі? Зірване побачення? Чи щось інше?!

Чому саме я? Чому всяка гидота стається саме зі мною? Нас їхало в автобусі тридцятеро, але саме я вилетіла в річку крізь розбиту шибку. Тисячі студентів навчаються в цьому університеті, сплять, їдять, фліртують, складають заліки, і тільки я стою в темному коридорі, і на долоні в мене лежить знайомий з дитинства кулон у вигляді ока...

Що мені робити?

* * *

Звичайна урна стояла коло порожньої лави. Стискаючи в долоні ланцюжок, я занесла кулон над круглою пащею урни...

Срібна фігурка глухо дзенькнула об залізне дно. Ноги в мене підкосилися. Я опустилася на лаву.

Якщо з тобою станеться диво — викинь його на смітник. Хай це буде любов чи надія, чи раптова зміна — відмовся й сховайся в свою буденність. Хай вогненні мошки літають над свічкою, хай земля здається прозорою до самісіньких глибин, хай люди світяться зсередини барвистими вогнями... Відмовся від дива, це некомфортно. Не порушуй звичного порядку, бо це зайва морока, це заважає, лякає, мучить, відмовся...

Я встала і відійшла. Потім повернулася. Пішла й повернулася знову. Зазирнула в урну; кулона не було видно, але ж я чула, як він дзенькнув об дно. Урна була не те щоб заповнена, але й не зовсім порожня: я могла роздивитися картонну упаковку з фастфуду, сині використані бахіли, коробку з-під сигарет...

Я відкинула спершу одну картонку. Потім другу. Я поралася в смітті однією рукою, підсвічуючи собі телефоном, розуміючи з кожною секундою дедалі ясніше: кулона тут нема. Я ж відмовилася від нього, правильно? От він і пішов, образився на мене, визнав недостойною...

Гримнув дзвінком телефон, я і його ледь не впустила в урну.

— Даша? Ти що робиш?

Я рилася в урні з вправністю професійного бомжа, але не була готова сповістити про це мамі. На щастя, вона й не чекала відповіді.

— Я дзвоню, щоб ти лягала спати!

— Наче вже й сплю, — промимрила я впівголоса. — Прокинутися б...

— Це тому, що ти недосипляєш! Пізно лягаєш!

— Точно...

— На добраніч!

— На добраніч, ма...

Уже не дбаючи про те, щоб не забруднити рук, я вдесяте перелопачувала забруднені кетчупом картонки, сигаретну пачку, бахіли, м’ятий папір і рваний поліетилен. Урна стала величезна, бездонна, мов шахтний стовбур, урна здавалася дірою в чужу реальність — як раптом загорілося світло, біле й потужне, і освітило її до самого дна.

Поруч стояв незнайомий хлопець. Промінь ліхтарика, відбиваючись од металевого боку урни, підсвічував обличчя цього нового персонажа, який з’явився мовчки, без якихось попередніх заявок типу «Дівчино, дозвольте вам допомогти», «Ой, а хто це тут?» або «Ви щось упустили?».

У яскравому світлі я відразу побачила свій кулон на дні урни. Хлопець з ліхтариком нахилився, підчепив кулон за ланцюжок і підняв на рівень очей:

— Оце?

Я схопила кулон — і на секунду затисла в долоні. І знов побачила змінений світ: чоловік переді мною здавався вирізаним з гірського кришталю, його фігура світилася золотаво-зеленим. Ліхтарик лупив у землю білим променем, таким яскравим, що я замружилася.

Несподіваний помічник мовчав. Інший би на його місці вже сто разів покудкудакав би: «Ой, що з тобою?», «Тобі погано?», «Тебе провести?».

— Дякую, — промимрила я, ховаючи свою коштовність у кишеню.

Він кивнув, приймаючи подяку. Я зрозуміла — якщо зараз почну з ним говорити, точно бовкну дурницю. А якщо промовчу — потім пошкодую.

— Ти... завжди носиш з собою ліхтарик?

Ні, бувають і більш ідіотські питання. Але рідко.

— Бачиш, знадобився, — відгукнувся він лагідно.

— Ти з університету?

— Другий курс. Мехмат.

— Гуртожиток?

— Ні. Ми з подругою квартиру знімаємо. У знайомих.

Я перевела дух. Зараз не час про це думати... Але я, здається, успадкувала від мами ген цілковитого невезіння в особистих стосунках. Якщо мені хтось подобається — цей тип завжди не мій, і я гордо дивлюся вбік, мовляв, не дуже й хотілося. Не буду ж я принижуватися, клянчити, лізти зі зворушливою пичкою в чуже байдуже життя...

— Дякую, — сказала я ще раз. — Бувай.

Він кивнув і вимкнув ліхтарик, і тут мене наче за язика смикнули.

— Слухай... А ти мені не позичиш ліхтарика... на один вечір?

* * *

— Вимкни світло! — крикнула Настя, натягуючи на голову ковдру. — Можеш дати мені спокій?!

Ще вчора я так би й зробила. Не маю звички втручатися в чуже приватне життя. Але сьогодні в мене в долоні був мій кулон... Мій амулет. І неясне відчуття, що поруч діється темне, страшне, глухе, поруч убивають, — а ніхто не бачить. Крім мене.

Я зупинилась коло її ліжка, стискаючи амулет у долоні:

— Щодо Павлика... Тут щось не так. Він тебе любить.

— Любить?! Сука!

Вона відкинула ковдру.

Її лице було вкрите суцільною кіркою крові. Кров сочилася з кожної пори. Постіль була в крові, і підлога, і вся кімната, я закричала від страху — і випустила амулет. Кров зникла; у Насті було опухле, але чисте лице з очима нещасної злої баби:

— Усі мужики — паскудники! Правду мені мама казала, а я не вірила!

Вона кричала не своїм звичайним голосом, веселим, низьким і ледь хрипкуватим. Це був вереск, сухий і надривний, вереск бензопили, яка вгризається в мертве дерево:

— І татусь мій був такий! Швиденько перепхнутися — і погнав далі! Усі мужики однаково влаштовані!

Слова вискакували з неї готовими блоками — наче хтось заздалегідь написав їй текст. Мені стало недобре.

— Насте... Послухай, не кричи... Стривай хвилину, просто подумай...

— Що-о?! Ти їх покриваєш, ти за них, еге ж? Ти за цих цапів смердючих?!

Вона дивилася на мене з такою огидою, що я позадкувала. Якби я не знала цю дівчину два роки... Якби я не вчилася з нею на одному потоці, не жила в одній кімнаті, не пила чай... Може, її підмінили? Підсадили в мозок чужу свідомість? Вивернули навиворіт, зачарували? Що з нею зробили, врешті-решт?!

Задкуючи, я знову вийшла в коридор і зачинила двері. Наділа на шию амулет — і він здався мені дуже теплим, майже гарячим.

— Потерпи, я розберусь, — сказала я Насті, хоча вона мене не чула.

І, однієї рукою стискаючи амулет на грудях, другою ввімкнула ліхтарик.

* * *

Коридор був хистким мрячним проходом, кишкою величезного звіра, шахтою на дні океану. Стіни тремтіли, липкий кисіль то приховував їх од мене, то знову розповзався, і тоді під променем ліхтарика на стінах проступали написи чужою мовою. Це не була ні арабська в’язь, ні ієрогліфи, ні латиниця, ні будь-яка знайома мені знакова система. Чомусь я була впевнена, що мова ця не просто століттями мертва, але навіть нелюдська.

Я пройшла по коридору від краю до краю, піднялася сходами на наступний поверх і нікого не зустріла, хоч це була людна пора, вечір. Уже підходячи до двадцять дев’ятої кімнати, де жив непутящий Соколов, я побачила на стіні напис, зроблений російською: «Тінь приходить, щоб погубити».

Я розтисла кулак, який устиг оніміти. Тут, у звичайному світі, ніякого напису не було: стіну недавно білили.

Я постукала у двадцять дев’яту. Ніхто не відповів. Двері були відчинені. Я зайшла.

Стіл у кімнатці був завалений брудним пластиковим посудом. Тут відзначали бурхливо, пили багато, закушували молочною ковбасою і біляшами. Серед безлічі порожніх пляшок у кутку самотньо стояла пачка з-під кефіру.

На ліжку хропів, не знявши навіть кросівок, хтось — лицем до стіни. Ще один хтось, худий, у червоній футболці, слухав щось у навушниках і посмикувався, підстрибував, не відриваючи підошов од підлоги, схожий на поплавець під час інтенсивного клювання. Навколо він, здавалося, нічого не бачив, поглинутий своїм глибоким внутрішнім світом.

На підвіконні сиділа об’ємиста дівка в джинсах і короткому топіку. Дудлила пиво з пляшки. Дивилася ліниво й нахабно:

— Заблукала?

У неї була особлива вимова — так говорять провінціали, коли знущаються з вимови москвичів. Але я не збиралася з нею говорити. Озирнувшись, я побачила ще дещо — точніше, декого в цій кімнаті.

Хтось сидів на підлозі за маленьким холодильником, привалившись до стіни. Спершу я помітила ногу в синій шкарпетці. Розмір взуття сорок п’ятий. Ознак життя не спостерігається.

Я підійшла ближче. Павлик сидів, на вигляд п’яний у смерть, блідий, невпізнанний. Невже цей хлопець зовсім недавно чекав на побачення, готувався, зазирав мені в очі: «Я її люблю, я хочу їй освідчитися».

— Павлик? — спитала я невпевнено.

— Узагалі-то тут уже все закінчилося, — повідомила з підвіконня дівка.

Я схилилася над Павликом:

— Агов! Ти мене чуєш?

Амулет вислизнув через комір і загойдався в мене перед очима. Я піймала його в кулак, і світ змінився.

Ні, Павлик не був п’яний. У нього був вигляд жорстоко побитої людини, яка ніч пролежала в заметі. Непритомний, оглушений, хворий; хто з ним таке зробив?!

— Не займай його, нехай проспиться, — так само ліниво сказала за моєю спиною дівка. Я обернулась, як і раніше стискаючи в долоні амулет...

Воно сиділо на підвіконні.

Створіння без лиця, чорна текуча тварюка, схожа на живий виливок з бітуму. Таким би могло бути втілене марення Сальвадора Далі під дуже важкими наркотиками. Я випустила амулет; дівка, ніби нічого й не було, розглядала мене, її білий живіт молодим жирком звисав поверх паска на штанях.

— Побачила? І шо? Шо ти мені зробиш?

І, піднявши пляшку, вона стала шумно жлуктити своє пиво. Незрозуміло як — інтуїтивно — я зрозуміла, що не можна дозволити їй допити.

— Ану... стій!

Мені б кинутися на неї, вибити пляшку. Крикнути, кинути стільцем, приголомшити її хоч якось. Але я розгубилася й проґавила момент. Одним ковтком вона прикінчила пляшку, розтягла губи, облизнулася великим язиком:

— Лови!

Я ледве встигнула ухилитися. Пляшка гримнула об стіну за моєю спиною, і по всій кімнаті полетіли скалки. Той, що спав на ліжку, навіть не поворухнувся. Хлопець у навушниках, як і раніше, танцював на місці, але в очах його з’явився слабкий проблиск інтересу.

Дівка заскочила на підвіконня. Махнула мені рукою й ступила назовні. З десятого поверху.

Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом підскочили до відчиненого вікна...

Дівка стояла внизу, на газоні. Знову махнула рукою — як юнга на щоглі корабля, коли той відчалює в море. Повернулася й потрюхикала геть — крутячи задом, підстрибуючи.

Ліхтарі світили яскраво, все було видно мов на долоні. З-за рогу навперейми стрибусі вискочила інша дівчина — блондинка на височенних шпильках.

Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди — і та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила її за ногу й кудись діловито поволокла, на ходу витягаючи мобільний телефон з сумочки на поясі.

— Ніколи більше не куритиму цієї гидоти, — жалібно заскиглив хлопець у навушниках.

Я мовчки кинулась до дверей.

* * *

Вона лежала в траві й на вигляд не відрізнялася від манекена. Я знову засумнівалась у своєму глузді, тим більше що над нею стояла блондинка з телефоном і говорила втомлено й цілком буденно:

— Вантаження закінчено, прошу доставки.

Потім блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:

— Для першого разу пристойно.

— Це що таке? — тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тіло в траві. — Вона...

— Просто Тінь, — сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стілець». — Умбра вульґаріс. Латиною.

Вона піймала мій погляд:

— Ти не тішся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.

— Типу, забороняє «Ґрінпіс»? — буркнула я.

— Типу, вони безсмертні, — без тіні усмішки відгукнулася блондинка. — Ну, де він там...

З-за куща, за яким іще секунду тому нікого не було, виринув чоловік років тридцяти, в майці з яскравим анімешним малюнком. «Наруто», наскільки я можу судити про такі речі. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.

— Я збожеволіла, — сказала я приречено. — Як прикро.

— Не надійся, — привітно повідомив чоловік. — Ти хто?

Замість мене відповіла блондинка:

— Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор підкинув.

У вухах у мене знову зазвучали скрегіт і брязкіт аварії, тож довелося міцно затиснути їх долонями:

— Інструктор?!

— Розбір польотів потім, — довірливо сказав чоловік. — Спершу треба роботу зробити.

Він підскочив до стіни трансформаторної будки й став малювати щось на цеглі — балончик у його руці виявився зовсім не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Він малював графіті сріблисто-металевим струменем, розгонисто, вміло, навіть, мабуть, красиво.

— Доставка готова...

Він одступив од стіни, і я побачила, що цегли під графіті більше немає. Є дірка з оплавленими краями, всередині струменіє повітря, як над багаттям, і щось іще просвічує, немов далекий ліхтар у тумані.

— Вантажимо, — блондинка знову підхопила дівку за ногу, але та вже втратила подібність до манекена — вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по траві. — Вона очуняла, Гришо, допоможи!

Чоловіка не довелося просити двічі. Разом вони підхопили дівку і, ступивши одне за одним у діру, зникли й затягли її з собою. Ще за мить цегла повернулася на місце — тільки слабка тінь графіті проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стіна. Міцна — хоч головою бийся.

* * *

Хвилин десять я сиділа на лаві коло входу в гуртожиток. Думала, просиджу тут у шоці й трепеті до ранку.

Але — нічого подібного. Я змерзла, віддихалася... і згадала про Павлика. Чи він там хоч живий?!

Бігом повернулася в кімнату Соколова. Кружляв нічний метелик над залишками пластикового застілля, досі так само хропів на ліжку невідомий гість, зате танцюрист у червоній футболці втік, залишивши на підвіконні свої навушники. Павлик сидів, привалившись спиною до стіни, але був притомний — оглядався навколо, немовби намагався зрозуміти, де він.

Я стисла в долоні амулет. Вигляд у Павлика досі був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорні «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд.

— Привіт... Що це тут?

— Це в Соколова був день народження, — зітхнула я.

У Павликових очах з’явився жах:

— А я тут... як? Навіщо?

Я мовчки допомогла йому встати.

Усю дорогу по коридору він белькотів засмучено й жалібно: ішов до Насті... подзвонив і... він ішов, і раптом...

— Ішов туди, а втрапив сюди, — крізь зуби процідила я.

— Вона образилася, так? — Павлик дивився на мене з надією. Чекав, напевно, що я скажу — дурниці, діло житейське, дівчина пробачить...

Я зазирнула в нашу кімнату. Настя спала. Я повагалась... Ні. Чекати до ранку не треба.

— Насте... Чуєш?

Вона розплющила каламутні очі:

— Котра година?

— Не має значення. Тут до тебе... тут Павлик хоче щось сказати.

— А це хто? — спитала вона й кліпнула.

— Перестань, — я подивилася докірливо. — З ним сталася біда, випадково отруївся паленою горілкою. Ні на якому дні народження він не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалі не вмер...

Настя позіхнула й глянула на годинник:

— Свиня ти. Четверта ранку, а ти мені розповідаєш якісь байки про алкоголіків.

Павлик просунув голову у відчинені двері.

— Насте! — простогнав так жалісно, що розридалась би навіть Снігова королева. — Зі мною щось сталось, я йшов до тебе, я...

— Дайте поспати, — сухо сказала моя сусідка. — Зачини двері, май совість.

І натягла на голову ковдру.

Розділ третій Портал

  зустріла світанок на набережній. У цей час тут не було ні туристів, ні торгівців, лише кілька двірників у жовтогарячих жилетах, та й ті незабаром пішли.

Я стояла й дивилася на Москву.

Переді мною лежало величезне місто... чи світ. Щоразу, коли я стискала в долоні свій амулет, цей світ перероджувався перед моїми очима, і була потрібна вся моя мужність, щоб дивитися й бачити заново.

Небо здавалося світлішим і вищим. Земля мерехтіла опаловим м’яким світінням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовті дикі очі — та й пропали, і я так і не зрозуміла: привиділось мені чи ні.

Кружляли вогненні полотна над річкою, схожі чи то на метеликів, чи то на протуберанці. З мостів опускалися сталактити — крижані, а може, вапняні. Здіймалися на обрії стовпи світла, щось ворушилося під темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон...

Однак дракона не було. Був світ, не схожий на все, що я знала раніше, живий, прекрасний... моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнізді всю юність і вперше визирнуло назовні. Або мов чернець, що добрався до краю землі й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моєю спиною, а я стояла й дивилася.

— Красиво, правда? — спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет — на щастя, ланцюжок був міцно намотаний на долоню.

Інструктор усміхався. Коло тротуару стояла знайома мені машина з літеркою «У» — якраз під знаком «Зупинку заборонено».

— Хочеш викинути цю штуку? — він дивився на амулет.

Така думка в мене теж з’являлася.

— Річ не в ньому, а в тобі, — сказав він серйозно. — Ти посвячена. А це твій предмет сили. Перстень Всемогутності, Самсонове волосся, Кощієва голка... Сама знаєш краще за мене.

— І якщо я його викину...

— Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.

Він більше не усміхався.

Проїхала міліцейська машина, не побажавши навіть чхнути на дике правопорушення «учнівської» «Лади».

— Хто ви такий? — запитала я дуже тихо.

— Подивись, — порадив він так само без усмішки.

Я стисла амулет у долоні. Він стояв переді мною, білий, неначе вморожений у лід, не схожий на людину.

— Ви що, теж Тінь?!

— Ображаєш, — він справді, здається, трохи образився.

Я не знала, про що з ним іще говорити. Я його боялась... і водночас розуміла, що треба зараз розпитувати, багато, жадібно. Щоб потім не шкодувати все життя.

— Аварія була насправді? Там, на мосту...

Він подивився глумливо:

— Ти знаєш, що таке ініціація у традиційній культурі?

— Обряд дорослішання, пов’язаний зі смертю і відродженням, — відповіла я, не замислюючись.

— От ти й відродилася. Поздоровляю.

Я закусила губу. Але ж це правда. У всіх традиціях початок нового життя, набуття нового статусу саме так і відбувається: претендента ніби вбивають — не насправді... а потім він народжується заново.

— Це якась... секта?

Він похитав головою. Пішов до своєї машини, відчинив пасажирські дверцята — мовляв, сідай.

Я не зрушила з місця.

— Сідай, — сказав він примирливо. — Не бійся... Тепер я буду за кермом.

* * *

Він одвіз мене на задвірки університету, де я за два роки ані разу не була. Припаркував машину, зняв з пожежного щита залізний багор і підчепив кришку каналізаційного люка. Відкрився колодязь, знизу відчутно війнуло вогкістю й гнилизною.

— Не піду, — сказала я.

Він подивився докірливо:

— Ти мені не віриш?

Я раптом зрозуміла — вірю. Оцій дивній істоті, яка, цілком можливо, взагалі не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потім загнала під вантажівку, трохи не вбила...

Я вірю, що він не бажає мені зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив.

— Там брудно й темно, — сказала я вже не так твердо.

— У тебе ж нібито є ліхтарик?

Він дивився на мене, цілковито впевнений, що я полізу в колектор. І я полізла, хоч і мовчки себе проклинаючи. Авантюристка.

Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услід за Інструктором я пройшла по досить широкій трубі й опинилася перед дверима з кодовим замком. Двері були на вигляд дуже старі, масивні, років, мабуть, з п’ятдесятих минулого століття. Або сорокових. А сейфовий замок відносно новий.

Замок спрацював, двері скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залізні сходи з іржавими сходинками, мій ліхтарик вихоплював з темряви чорні бетонні стіни, вкриті брудом і цвіллю, три дуже крутих поверхи вниз — запах іржі, вологи, гнилої органіки, землі...

— Куди ми йдемо?!

— Уже скоро.

Він зістрибнув на бетонне перекриття й подав мені руку.

Промінь ліхтарика вперся в дверцята ліфта. Інструктор натис єдину кнопку — ліфт заскреготів і відкрився. Був він просторий, зсередини обшитий цінною деревиною, дуже дорогий і дуже старий.

— Мені страшно, — сказала я.

— Але ж тобі цікаво, правда? Коли людина досліджує нове — їй завжди страшно...

Я зайшла в ліфт услід за ним. Кнопок було всього дві: «Угору» й «Униз». Двері зачинилися, ліфт пішов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здається, ризикуючи от-от обірватися.

— Ми не впадемо?

— Досі не падали.

Ліфт їхав страшенно довго й нарешті зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стінами — тут уже не було темно, горіли тьмяні аварійні лампочки в залізному обплетенні. Долі розляглася стара зелена калюжа. Повітря було дуже вологе й несподівано холодне.

— Одягайся, — Інструктор відчинив двері величезної шафи. Я сподівалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобані куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжні, судячи із запаху.

— Я краще так залишуся.

— До стіни примерзнеш, — сказав він поважно. — Одягнись, або нікуди не підемо.

Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навіть не стала сперечатися. Наділа куфайку, більш-менш відповідного розміру, засунула ноги у валянки, які доходили мені до колін, натягла шапку...

Й одразу стало якось затишніше.

— Ходімо.

Він покрокував по коридору, тьмяно освітленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи ліхтарик. Через хвилину рука задубіла, і я нижче натягла рукав.

На стінах блищав іній. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора:

— Чому тут так холодно?

— Нобелівська премія за 1910 рік, — відгукнувся він, не обертаючись. — Такий собі Ван дер Ваальс відкрив рівняння стану газів. Спасибі йому: люди одержали рідкий водень і рідкий гелій і навчилися будувати холодильні установки...

Промінь мого ліхтарика вперся у світле полотнище на стіні. Я придивилася: це було інженерне креслення Головної будівлі МДУ — а під ним багатоповерхове підземелля з лінією підземки.

— А це що?!

— Не гальмуй, — він ішов не зупиняючись. — Часу немає.

Я знову його наздогнала, боячись відстати, боячись залишитися на самоті в цьому холоді, в цій темряві. Мої валянки шурхотіли по вкритому інієм бетону, звуки дивно відлунювали від стіни до стіни, зі стелі звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне каміння...

«У печері гірського короля» — от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберігаються його скарби...

Я сповільнила крок. Стіни були обклеєні шпалерами, старими газетами. Дуже старими: «Правда» за 1948 рік...

— «Іще пустельні Ленінові гори, — виспівуючи бурмотів Інструктор, — та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентські голоси уранці задзвенять...»

— Ми що, під Головною будівлею?! — до мене дійшло аж тепер.

Він посміхнувся:

— Усе, що ти хотіла знати про Темний Світ, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому році ми почали рити котлован... Знаєш цю легенду про заморозку?

Я знала. Скільки легенд розповідали про Головний будинок: нібито ґрунти під котлованом були слабкі, тому їх залили рідким азотом і поставили таємні кріогенні генератори...

Зуби мої почали цокотіти. Чи то з холоду, що проникав під куфайку, чи ще чогось.

— Ви сказали... ви сказали: «ми»?!

Він подивився серйозно й навіть з деяким сумом:

— Нормальні були ґрунти.

* * *

Вони працювали вдень і вночі — поспішали. Ківш екскаватора натрапив на перешкоду, машина сіпнулася й стала. Екскаваторник дядько Толя вибрався з кабіни і заціпенів, дивлячись униз.

Перший до нього підбіг Серго, молодий геодезист, і теж став як укопаний. Інструктор опинився на місці події через кілька секунд:

— Чому не на робочому місці?!

Глянув — і закричав у рупор, викликаючи Івана Івановича, який вважався найрозумнішим інженером на дільниці. Іван Іванович устиг підбігти...

Отут їх і накрило.

* * *

На фотознімку майже сімдесятирічної давності важко було розрізнити обличчя. Котлован, екскаватор, прожектори...

— Розумієш, ми не знали, до чого тут докопаємося. Ми не збагнули, що сталося... спочатку. Чесно кажучи, не людська ця справа, але так вийшло...

У нього задзвонив телефон.

— Йдемо, — буркнув він у трубку звично буркотливим голосом. — Уже прийшли. Хвилинку зачекайте!

* * *

Величезний зал — дивно величезний, враховуючи, скільки землі, каміння, перекриттів, скільки труб і обплетених жил у нас над головами. Скрізь іній, лютий холод, схоже на розорений космічний ангар на іншій планеті. Залізні стелажі, стойки, величезні балони зі скрапленим газом. І навпроти цього нагромадження — гола біла стіна, вкрита кристалами льоду.

Мене пересмикнуло, коли я побачила, що дівуля сидить на заледенілій підлозі під стіною: як була, у джинсах і короткому топіку, понура, зла. А трохи далі стояли мої знайомі — блондинка й Гриша. Обоє у валянках, у куфайках і в шапках, та ще й перетягнені шарфами, в рукавицях, видно, що люди досвідчені.

— Нам уже можна працювати чи ще трохи почекати? — запитала блондинка в простір.

— Працюйте, — дозволив Інструктор.

— Дайте покурити, — раптом хрипко сказала дівка.

Блондинка пирхнула:

— Іди ти!

— Та нехай востаннє покурить, — несподівано заступився Гриша. — Тобі жаль?

Він кинув свою пачку разом із запальничкою. Дівка зловила, одразу закурила — звичним рухом, жадібно, квапливо. Потім стримала себе, стала курити підкреслено повільно, випускаючи дим угору.

Я секунду повагалася — і стисла в долоні амулет.

Воно... це... як і раніше, було чорне створіння без лиця, рухливе, плинне, огидне. Але не тому мені перехопило дух: замість стіни в істоти за спиною було провалля. Величезний порожній простір, діра... куди? У пекло?

— Стій, — сказав Інструктор і взяв мене за лікоть. Я випустила амулет і тільки тоді зрозуміла, що йду до стіни або до діри, йду туди, наче мене тягнуть на шнурку.

— Обережно, — серйозно сказав Інструктор. — Воно з незвички тягне. Відійди.

Дівка кинула на підлогу подаровану пачку:

— Падлюки ви. Гади. Ці, сатрапи.

— Отак пригощай їх сигареткою, — крізь зуби процідила блондинка. — Вони потім віддячать добром.

Вона широко розставила ноги у великих валянках, сплела пальці, наче розминаючись перед фортепіанними екзерсисами:

— Чеши звідси. Тінь, знай своє місце!

Дівка загарчала й почала відповзати до стіни — не зводячи з блондинки злісного погляду... А потім раптом глянула на мене:

— Ти з ними, так? Ну нічого, ти пошкодуєш, скоро нас буде багато... ми до вас прийдемо, вдеремося, тут усе буде наше...

— Іди геть! — гаркнула блондинка.

Я встигла стиснути в долоні амулет і побачила, як зі сплетених долонь блондинки виривається білий стовп. Світло вдарило в чорну істоту, як величезний кий по більярдній кулі, і ввігнало її у велетенську потойбічну лузу. Розмиті вихори, сірі кисільні вири підхопили Тінь, і чорна фігура вмить зникла з очей, залишився потривожений чужий простір, але й він угамувався — наче поверхня ставка після кинутої грудки.

Я виявила, що сиджу на крижаній підлозі й борюся з нудотою. Блондинка, м’яко ступаючи валянками, підійшла й стала поряд:

— Нудить? Це з незвички. Дивись, дівчино, це портал у Темний Світ, і звідти до нас лізуть Тіні. Убити Тінь не можна — можна тільки вигнати назад... туди.

Я озирнулася на Інструктора. Він у цій компанії був мені знайомий найбільше — підтримка й захист у разі чого.

Інструктор кивнув, підтверджуючи слова блондинки. Я аж тепер помітила, що він без куфайки — в легкому костюмі, у відкритих туфлях, і йому не холодно.

— Не парся, — знову заговорила блондинка. — Я знаю, як це сприймається свіжим поглядом... Але — життя є життя, і життя іноді містить у собі фігню типу порталу в підземелля... Треба просто прийняти, що так воно є, і не морочити собі голову. Покурити хочеш?

— Не курю... — я прокашлялася. — А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?

— А це вона просто молола язиком, — сказав Гриша. — Вони всі намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.

У руках у нього був смартфон, і весь цей час він, не відриваючись, грався в якусь іграшку на зразок «Балансу». У поєднанні з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.

— Відкрити портал з того боку вони не можуть, — Гриша програв і сховав телефон. — Отож не переживай...

Він подав мені руку й допоміг звестися. Я похитнулася.

— А як вони взагалі сюди... потрапляють? Проходять?

— Наче кран протікає, — видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. — Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.

Я розгублено кивнула.

— А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, — додала блондинка.

— Лізо! — гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. — Я все чую!

Вона картинно закотила очі.

— Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, — примирливо додав Гриша. — Ти їх бачила?

* * *

За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно — тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.

— Зліва дядько Толя, — неголосно представляла Ліза. — Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять... грають.

Троє дивилися на мене — так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість — загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.

— Вони охоронці, — сказав Гриша. — У ту мить, коли... коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну... їх накрило. Вони переродилися — з людей стали частиною системи... яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві... У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла — це випромінювання й хвиля...

— Гришо, — сказав Інструктор. — Дівчині на сьогодні вистачить! Дайте їй можливість відпочити й отямитися.

Я була йому дуже вдячна.

Ліза взяла мене за лікоть і кудись потягла. Я не встигла й зогледітись, як знов опинилася у комірчині з ліфтом, шафами й калюжею на брудній підлозі. Ліза ледь чи не силоміць зняла з мене куфайку й витрусила з валянків.

— Отже, ти їх бачиш? — запитала сухувато й буденно.

— Кого?

— Тіні!

— А, так.

— А що ти ще вмієш робити?

— Вареники з вишнями.

— Круто, — Ліза прищурилася. — А я тільки яєчню.

Гриша викликав ліфт.

— Гришо, — сказала Ліза несподівано дитячим, дещо примхливим голосом. — Зроби дружині приємне — відкрий рамочку.

— А що ти мені обіцяла? — з готовністю відгукнувся Гриша.

— Це не лінь, — вона підняла туфлю й показала зламаний каблук. — У мене — от...

— Я ж казав: на операцію взувай тільки кросівки...

— Я звикла на підборах!

— А ти борися з поганими звичками...

Вони сперечалися впівголоса, і було ясно, що обоє просто розважаються. Нарешті Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою і, продовжуючи бурчати, почав малювати графіті на бетонній стіні бункера:

— Рамочку туди... Рамочку сюди... так і пуп розв’яжеться...

— Як він це робить? — пошепки спитала я в Лізи.

— А як ти бачиш те, що бачиш?

Я знизала плечима.

— От і він так само, — кивнула Ліза. — Інстинкт.

У цю мить бетон розійшовся і в стіні відкрилася діра. Ліза по-дружньому простягла мені руку...

— Я туди не полізу, — я позадкувала.

— Залишишся тут?

Навколо була темрява, підземелля, іржаві комунікації, холод, вогкість, сморід...

Я замружилась — і пролізла в діру в бетонній стіні. Позаду залишився запах води й гнилі, мені в лице війнуло теплом, корицею і кавою, Лізиними терпкими парфумами...

Потім я налетіла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очі.

Розділ четвертий Реальність, дана у відчуттях

  и вибач, у нас гармидер, — сказала Ліза.

— Утім, як завжди, — вставив Гриша.

— Кому не подобається, може прибрати! — парирувала Ліза, і я подумки їй зааплодувала.

Я в житті не бачила затишнішої квартири, ніж у них. Може, мені здалось у контрасті до крижаного підземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому після довгої подорожі. І велосипед у передпокої, і картини на стінах, і зарядний шнур від мобільника, що стирчить з розетки, наче ліана, поєднувалися й складалися в єдиний образ теплої рідної нори.

Я зазирнула в кімнату. Тут картин було багато, їм не вистачало місця. На екрані комп’ютера в кутку мерехтіла й вигравала галактика. На підлозі, звісивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка.

— Дар’є! — крикнула з кухні Ліза. — Бутерброди будеш?

Я подумала, що вже два роки в Москві, а друзів, щоб прийти в гості, у мене немає. І в жодному місті не було — досі.

На кухні по стінах теж були розвішані картини (я вже здогадалася, що це Гришині). У Лізи над головою цвіла сакура й височіла Фудзі; Ліза рвала поліетилен на упаковці з ковбасою, ніби Самсон, що розриває левову пащу. З тостера вискочили підсмажені квадратики хліба.

— Бери! — Ліза простягла мені розкриту упаковку.

Я подивилася на свої долоні:

— Можна руки помити?

Вхід у ванну виявився одразу за дверима кухні. Я зайшла...

На вішалці строкатіли махрові рушники. На поличках юрмилися шампуні й батарея косметики. Окремо на гвіздках розвішані були рибальські снасті. Вода у ванні виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрів п’ятнадцять, якщо судити з краю вузької ополонки. Крига подекуди була вкрита свіжою риб’ячою лускою.

— Агов, — почула я свій голос, — у вас тут у ванні... Це так треба?

— Якщо тобі душ прийняти, ти скажи, — відгукнувся Гриша. — Але ж тобі тільки руки помити, так?

З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.

Коли я нарешті повернулася на кухню, там були готові бутерброди й кава. Кілька хвилин ми мовчки їли, і це були, мабуть, дуже хороші хвилини в моєму житті. Дуже спокійні й щасливі, попри луску й кригу у ванні.

— Народ, — сказала я нарешті, — а де ви миєтеся?

Ліза кинула косий погляд на Гришу:

— Це хороше питання...

— У сусідньому готелі, — відгукнувся той, ніби нічого такого.

— Бігаєте з рушниками... по вулиці?

— Навіщо? — здивувався Гриша. — Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку... Усе просто.

Я кліпнула:

— А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?

Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:

— Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать...

— Розумієш, — проникливо сказав Гриша. — У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал... рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!

Він підвівся, відкрив морозилку — вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.

— А готувати нікому, — буркнула Ліза. — Доводиться тупо смажити... До речі, ти вмієш готувати рибу?

Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.

Ми з’їли ще по бутерброду.

— Гришо, — сказала я, коли мовчати вже було несила. — Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?

Він замахав руками:

— Ну що ти! Це взагалі не можна порівнювати! Я відкриваю маленькі віконця туди-сюди, всього на кілька хвилин. А там здоровенна діра в Темний Світ. Її ніхто не малював, її пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовірне поєднання чинників... От ти знаєш історію Чорнобильської катастрофи? Її ймовірність була нуль цілих нуль-нуль...

— Гришо, — сказала Ліза, уважно за мною спостерігаючи, — у деяких випадках зайва інформація нічого не прояснює. Дар’є, ти не заморочуйся, як це діє. Це об’єктивна реальність — як податкова система або як будова ДНК. Вона існує поза нашою уявою, але іноді дається нам у відчуттях... Правда, не всім. Є Тіні — ти одну сьогодні бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тіней, доставляє до порталу й викидає назад у Темний Світ. Усе!

За вікном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом — тінь од моєї долоні впала на ковбасний кружечок зі слідами зубів.

— Тіні... що це таке?

Гриша зітхнув:

— Фрагменти ворожої матерії... оформлені, як людиноподібні істоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, — у чужому просторі, який ми для простоти називаємо Темний Світ, — недостатньо ресурсів, вони лізуть до нас, ну, як кліщі в лісі — на тепло, на світло.

Я збагнула, що розтираю скроню, те саме місце, де бачила в Насті примарне «татуювання»:

— Моя сусідка в гуртожитку...

— Жертва, — авторитетно кивнула Ліза.

— Що з нею буде?

Гриша й Ліза перезирнулися.

— Вона жива, — сказала Ліза з певним сумнівом у голосі.

— А що, могла вмерти?!

— Різні бувають Тіні, — сказала Ліза й підібгала губи. — Деякі висмоктують життя... Деякі відбирають час...

— А ця конкретна?

Вони не поспішали відповідати.

— Про що парилася твоя сусідка? — запитав після паузи Гриша. — Ну... що її хвилювало в той вечір?

— Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, він не прийшов, вона образилася...

— Ти не пам’ятаєш, Тінь при цьому щось пила чи їла?

— Не... Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана під парканом!

— Випила до дна чи щось лишилося?

Я згадала пляшку, що пролетіла повз мою голову, дзенькіт скла й хрускіт під ногами.

— Усе випила.

— Не пощастило твоїй сусідці, — сказала Ліза.

— У сенсі?

Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболіло серце.

— Любов, — сказала Ліза. — Тінь висмоктала з твоєї сусідки її любов, і ми не встигли перервати транзакцію.

Гриша потягся, хруснув суглобами:

— Так, дівчата, я спати. Нічку чесно відчергував...

— Що з нею тепер буде? — я не давала Лізі відвести очі.

— Нічого. Так і житиме.

— А... її хлопець...

Ліза втомлено махнула рукою — усе, мовляв, нема про що говорити.

— І вона більше ніколи не закохається?!

— Не знаю, — Ліза встала, збираючи сміття зі стола. — Може, коли-небудь. Але та любов, що в неї була, — її Тінь зжерла до крапельки.

— І ми так просто її відпустили?! — я теж підвелася.

— А що було з нею робити? — дуже сумно запитав Гриша. — Судити? Штрафувати? Осиковий кілок вбивати? Це не допоможе — це тобі не вампіри, це абсолютно безсмертні в нашому світі тварини, їх — тільки на вихід, тільки в портал...

Я потяглась до амулета на шиї. Торкнулась і відсмикнула руку:

— Якби я не чухалася так довго... Не бігала туди-сюди, не рилася б в урні...

— Ти куди? — з підозрою запитала Ліза.

* * *

Перш ніж дзвонити, я вийшла в коридор і причинила за собою двері кухні.

— Лебедєва, мені ніколи, — сказала Настя. — Я на пари.

— Як ти почуваєшся?

— Прекрасно! Прямо камінь з душі.

— Послухай, Павлик, він насправді...

— Та пішов він, — відгукнулась моя сусідка, і в голосі її не було ні туги, ні розпачу, ні злості, жодної емоції — супутниці небайдужості. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.

— Він тебе любить!

У телефоні заревів Настин фен для волосся — я впізнаю його з тисячі, в минулому житті цей фен був пароплавною сиреною.

— Бувай! — крикнула Настя. — Мені через хвилину виходити!

Я побачила, що двері в кухню відчинені й Ліза стоїть на порозі.

— Не треба себе гризти, — почала вона тоном старшої мудрої подруги. — Якби ти не знайшла вчасно цю Тінь — вона б і далі крутилася коло універу й смоктала б з людей любов.

— Тому ти врятувала багато людей, — додав Гриша з-за її плеча.

— І взагалі, тебе треба поздоровити — ти тепер працюєш у службі Доставки! — Ліза взялася тиснути мені руку. — Вітаємо!

Я видавила усмішку:

— Дякую... Мені сьогодні на першу пару. Я піду?

* * *

Двір тонув у зелені. Стояла тиша, несподівана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графіті — не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’єра.

— Вибачте, — запитала я в неї, — що це за район?

Вона подивилась на мене, і в її очах я побачила своє відображення: непутяще дівчисько, скоріше за все, наркоманка, цілу ніч прогуляла на чужій квартирі й навіть не пам’ятає де!

Страшна думка змусила мене нервово зібратися:

— Вибачте, а це взагалі... Москва?!

Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою. І я б пішла, не сміючи вимагати відповіді, але тут мене гукнули від під’їзду. Ліза йшла по доріжці — свіжа, наче й не було безсонної ночі, у джинсах і у футболці.

— Ходімо. Я тебе підвезу.

* * *

У неї була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусідських машин так щільно, що я спершу подумала: тут не виїхати.

Ліза сіла за кермо й, не повернувши голови, а тільки по дзеркалах, вибралася за кілька секунд — чітко, сухо, професійно. Я мовчки позаздрила.

Ми виїхали на вулицю, назва якої мені нічого не говорила. Утім, з усієї Москви я знаю всього кілька районів.

— Ці картини у вас — вони Гришині?

— Подобається? Його.

— Він художник?

— І це теж.

Вона раптом усміхнулася:

— А ти добре тримаєшся. Прямо стійкий олов’яний солдатик.

— Я?!

Спритний позашляховик «Мерседес» грубо підрізав нас посеред вулиці.

— Через таких паскуд люди б’ються, — Ліза пильно подивилася «Мерседесу» вслід.

Я побачила, як під її поглядом вминається поліроване крило без видимих причин, як летять лусочки фарби, як смикається й кривиться бампер. Машина була метрів за двадцять перед нами; водій вильнув, од несподіванки додав ходу — і майже одразу зупинився. У дзеркало заднього огляду я бачила, як він бродить навколо своєї тачки — нахабний пацан, що серед білого дня одержав щигля по носі...

— Розрив шаблону, — пробуркотіла Ліза. — Іншим разом подумає.

— Ти даєш, — я закашлялась.

Ліза кивнула:

— Ненавиджу цих... з купленими правами. Один такий Гришу був збив.

— Коли?!

— Давно. Гриші було дванадцять років. Майже два місяці в комі. Думали, не видряпається.

Вона спритно обігнула пробку коло світлофора — по вузькій доріжці за гаражами, і видно було, що вона це робить не вперше і навіть не всоте.

— А ти думаєш, як Гриша уляпався в Темний Світ? Отак і потрапив. Усі ми з міткою... У тебе що було?

— Та так...

— Потім розкажеш, — легко погодилася Ліза. — Тебе до якого корпуса підвозити?

* * *

Пара мала початися через кілька хвилин. Попрощавшись з Лізою, я зупинилась біля лави і вийняла телефон.

— Мамо? Доброго ранку... Ні, у мене все добре, просто дзвоню, просто...

Я затримала дихання.

— Я тебе дуже люблю, ти про це знаєш? Оце так. Обіймаю.

Навколо йшли, бігли, сміялися, лаялися, сопіли, доїдали на ходу бутерброди мої одноплемінники — студенти. Я брела, мов сомнамбула в лісі, нікого не помічаючи, долаючи запаморочення, не певна, що взагалі доберуся сьогодні до аудиторії.

Це сталося зі мною. Тепер уже гріх сумніватись. Я просто дівчинка, просто сіра миша, з раннього дитинства поставлена в стрій грубим вигуком виховательки: «Ти що, Лебедєва, краща за інших?!»

Ні, я не краща. Але й не гірша. Я щодня доводила мамі, вчителям, однокласникам: я — це я, я залишаюся собою, навіть коли ви мене кривдите, незаслужено ставите трійку в журнал чи ліпите жуйку на лоба. Якщо я змінюся — то з власної волі, а не з вашої. Я не чекала свого дива, але воно настало.

Тепер я працюю в службі Доставки. Доставляю не меблі й не піцу, а моторошних Тіней до порталу в підземелля. Для мене не передбачено уніформи з крильми чи маскою, чи трусами поверх штанів. Але я вас усіх, наївні мої співгромадяни, захищаю від страшної небезпеки, про яку ви...

Щось майнуло попереду на алеї, перетнуло мій шлях, обвіяло мене вітром. Велосипедист? Гірше. Їздець на сеґвеї, останнім часом їх усе більше.

Він перетнув доріжку й розвернувся, верхні ґудзики його світлої сорочки були розстебнуті, в очах вираз типу «осяйний мачо». Сповільнив хід, збираючи цікаві й заздрі погляди, відкинувши голову, підставивши лице вітру, — викапаний римський патрицій, який виїхав прогулятися на колісниці, привітати городян, поблажливо кивнути черні, яка його обожнює. Я вже бачила цього героя — він був приписаний до першого курсу нашого факультету, комерційне відділення. Звати його Захар чи Матвій, якось так, у нього був парк з кількох іномарок, кожна за ціною скромної московської квартири. Що він робив на філології — залишалося загадкою для всіх, зокрема й для декана. Чи то синка покарав суворий батько, що постійно живе в Лондоні. Чи то зоряний хлопчик програв спір. Чи то йому було зовсім байдуже, де значитися. Наступного року його так само призначать генеральним директором якої-небудь татусевої фірми — він не зміниться ні на йоту, гасатиме на сеґвеях, мінятиме машини й дивитиметься поверх голів.

— Дівчино, хочете покататися?

Я покрутила головою, шукаючи, до кого він звертається. Він, виявляється, вже зробив коло по алеях, наздогнав мене й тепер дивився згори вниз, як і личить патрицієві з колісниці.

— Спішу на пару, — відгукнулась я сухо. — Дякую.

Він обігнав мене й знову повернувся:

— А хіба так не швидше?

Навколо зібралася не те що юрба, але група зацікавлених громадян, точніше, громадянок. Я мимоволі відчула себе в центрі уваги, зовсім недоречно.

— Покатаєтесь? — він зістрибнув з сеґвея, широким жестом указавши мені дорогу. У нього були розкішні знущальні зелені очі — як у шахрая в старовинному романі. Як у принца, який навіщось перевдягнувся в шахрая.

— І куди тут натискати? — спитала я недбало.

Ця штука виявилася краща, ніж я думала. Сеґвей — цікава машина, на ній встановлені гіроскопічні датчики; якщо не знаєте, що таке гіроскоп, подивіться на дитячу дзиґу. Чому вона не падає, стоячи на тоненькій ніжці?

Нахилившись уперед, я розігналася, скільки вистачило мотора. Люди сахалися мене й тікали зі шляху. Я їхала не на заняття, а прямо в протилежному напрямку — від свого філологічного корпусу до головного. Я збиралася розвернутися, повернутися по своїх слідах і віддати чудо техніки захеканому власникові.

Я помилилася. Хазяїн сеґвея захекався, але не відстав: щойно повернувши, я в нього ледь не врізалася.

— Добре бігаєш, — я зіскочила з сеґвея.

— Розряд з легкої атлетики. Сподобалося?

— Дякую.

Група зацікавлених громадянок ніде не ділася — навпаки, стала щільніша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далі, то дивовижніші. Причому ніхто не розповідатиме, як я була в підземеллі під університетом і бачила портал в інший світ. Замість цього чужа фантазія підсуне мені нову біографію в ролі подруги Бонда... тобто Матвія чи Захара, чи...

— До речі, мене звуть Семен. Для друзів Сем.

— Дар’я, — представилась я і ледве стримала напад нервового сміху. — Ну вибач, я справді спізнююся...

І побігла.

Розділ п’ятий Оперативниця

 ригоди притягують одна одну. Конвеєрна стрічка вашого життя може тягтися місяцями, роками, століттями, тоді мудра людина складе подяку долі, а енергійна — помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорі ваш лотерейний білет — раптом! — виграє шоколадку, цілком можливо, до ранку на кухні лопне найголовніша труба, водопровідник — зненацька! — виявиться добрим чарівником, подарує вам монетку для здійснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконі, але пригоди на цьому не закінчаться.

Я зупинилася, щоб перевести дух, і піймала в долоню свій амулет. Стисла, відчуваючи, як срібне око притискається до шкіри...

Світло! Зелень трави, потоки ультрафіолету, жовті й сині метелики, стовпи світла над головами. Я бачила людські голоси, що розтікаються кольоровими хвилями, я поглядом розрізняла спів птахів і сигнали машин з вулиці. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, і шлейф загальної цікавості, який тягся за ним — і набагато слабше за мною. Я бачила чужі страхи й мотиви, їх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво...

І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварійний червоний відблиск.

Двоє цілувалися віддалік, біля лави, в усіх на очах. Я бачила тільки потилицю хлопця й руки дівчини — але дівчина мене не цікавила; на скроні у хлопця мерехтів уже знайомий мені символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.

Я випустила амулет. Світ став буденним, небо бляклим, студенти навколо — просто людьми, поцілунок — чужим поцілунком. Я підійшла й зупинилася поруч; дівчина помітила мене перша:

— Вам щось треба?

Хлопець обернувся до мене, і тоді я його впізнала. Згадався вчорашній вечір. Урна, зниклий амулет, мій розпач, промінь ліхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаємо...»

— Я хочу повернути тобі твій ліхтарик, — сказала я перше, що спало на думку.

Він поморщився:

— А можна... якось потім?

Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.

— У тебе неприємності, — швидко сказала я. — Мені так здається.

— А мені здається, це в тебе неприємності! — дівчина була не з тих, хто лізе по слово в кишеню. — Поворожити хочеш? Позолотити ручку?

— Ні, я поясню...

— Михайле, — вона повернулася до хлопця, — це що, твоя знайома?

Цікаво, на якому вона факультеті, подумала я. Їй би прокурором бути — з таким металом у голосі. Не дивно, що хлопець, зніяковівши, похитав головою.

— Дівчино, до побачення! — брюнетка взяла його під руку, наче маркуючи власність, і потягнула до прохідної. Я кинулася було за ними — але потім зупинилася й витягла телефон.

— Лізо...

— Не можу говорити, я за кермом.

— Тут у хлопця знак на скроні. Такий самий, як...

— Ясно. Поруч Тінь, вона його ссе. Шукай.

— Це може бути його дівчина?

— Перевір насамперед.

До початку пари залишалося п’ять хвилин.

* * *

У вестибюлі я загрузла в щільній юрбі. Усі спішили, усі йшли до ліфтів, і я ніяк не могла скоротити відстань хоч на кілька кроків. Я стисла амулет, виглядаючи Тінь на ходу, — і ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Ні, треба спершу її наздогнати...

У ліфтовому холі вони розділилися. Брюнетка вирушила до ліфтів на географічний, а Міша повернув до висотних ліфтів на мехмат. Я побігла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, під прикриттям, сіла в ліфт. Ті, що залишилися в холі, почали голосно нарікати, що тепер точно спізняться: наступного чекати хвилини дві...

Лаючись упівголоса, я розвернулася й погналася за Мішею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в ліфт і виявилася там єдиною дівчиною. І, ймовірно, єдиним гуманітарієм.

Вони були невловимо схожі — усі чомусь дуже високі, я загубилася серед них, як мишка в траві. Сухі, худорляві, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цікавістю.

Я прокашлялася:

— Я на мехмат правильно їду?

Заусміхалися:

— Дівчино, ви занадто гарна для мехмату...

Жартівники, значить. Ліфт набрав швидкість — у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект університету відхилили, сказали — занадто багато буде потрібно ліфтів, ви нам спроектуйте щось поверхів на чотири...

— У другого курсу зараз яка пара?

— А конкретніше? — вони оживилися. — Група? Кого ви шукаєте?

Я збагнула, що знаю тільки ім’я: Міша. Міша з мехмату, другий курс.

— У нас зараз потокова лекція, алгебра на шістнадцятому поверсі, — пролунало з кутка, і я побачила високого типа в окулярах у темному светрі, якого колеги буквально втисли в стінку. — Та тільки ми спізнюємося...

Ліфт зупинився.

* * *

Аудиторія була історична, на два поверхи, я колись бачила про неї документальний фільм. Усі вже розсілися: вийшовши майже до самої кафедри, я стисла в долоні амулет...

І одразу побачила пульсуючий відблиск. Міша сидів лівіше від центру, на скроні в нього світилося клеймо, рот і підборіддя блищали свіжою кров’ю. Я розтисла руку — у звичайному світі крові не було й знаку: стурбований студент розкладав свої конспекти.

Мішин сусід штовхнув його ліктем і вказав на мене. Ми зустрілися очима; ні, він мені не зрадів. Він не міг зрозуміти, за що йому така радість: напівзнайома дівчина тягається слідом, наче на гумці.

Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Він неохоче вибрався з ряду — добре, що сидів майже в проході, — і спустився до мене:

— Залиши ліхтарик собі, добре?

Я простягла йому папірець, на якому косо-криво був написаний мій телефон:

— Слухай... Якщо тобі стане погано або щось станеться... щось незрозуміле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедєва...

— Ясно, — він майже заспокоївся, здогадавшись, що я божевільна. — Тільки більше не ходи за мною, добре?

Я не встигла відповісти.

— Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!

Я відскочила. Монументальний викладач стояв за моєю спиною, роздувшись від обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого місця. Двісті глузливих поглядів спостерігали з амфітеатру, милувалися безплатним цирком.

— В-вибачте...

Через спину викладача в аудиторію прослизнув уже знайомий мені тип в окулярах. Несподівано підморгнув — ти ба, який прудкий.

Я вискочила з аудиторії червона, наче ті вітрила, що їх побачила на обрії Ассоль. Ну, тепер про мене точно підуть легенди...

Задзвонив і засмикався в кишені телефон.

— Лебедєва, — закричала Настя в трубці, — тут Содом і Гоморра!

— Де?!

— На фізрі! У басейні менше половини групи, ти в списку системних прогульників! Або негайно прибігай, або ти без заліку й без стипендії!

І обірвала розмову.

* * *

Лізин дзвінок заскочив мене на півдорозі між корпусами:

— Ну що, ти з’ясувала? Це його дівчина?

— Не знаю, я не встигла...

— Ну то поквапся! Якщо вона добре присмокталася, то через кілька годин від хлопця будуть ріжки та ніжки...

— А ти не можеш мені допомогти? Ти або Гриша...

У трубці вже лунали короткі гудки. Я подумала: ну, за одну пару з Мішею нічого не станеться, і притьма вбігла в спорткомплекс.

Тренерові крики чулися вже в роздягальні. Обожнюю цей принцип зі шкільних часів: за тих, кого немає в класі, влітає тим хорошим дітям, які з’явилися.

— Я вам улаштую! — трубним гласом ревів тренер. — Я в деканат піду! Де Лебедєва? Де Свиридова? Де ця, як її... де половина групи, я вас питаю?!

Присідаючи, підкрадаючись і застосовуючи стелс-технології, я примудрилася пристроїтися в шеренгу. Чи треба говорити, що гумова шапочка в мене з’їхала на одне вухо, окуляри теліпалися на шиї, а шльопанці я взагалі несла в руках.

— Лебедєва тут! — відважно крикнула Настя.

Тренер якийсь час розглядав мене, погойдуючись, наче кобра на хвості перед атакою.

— Добре, — сказав нарешті, — востаннє Лебедєву з ганебного списку викреслюємо... Працювати! Усім у воду!

Я стрибнула з бортика, не чекаючи своєї черги на драбині.

* * *

Світи існують поряд — звичайний і той, що за межею. Це інтуїтивно зрозуміло всім, це прекрасно знають діти й деякі дорослі, про це написано тисячі книжок. Хтось бачить інший світ скупченням кошмарів під тонким льодом, який от-от проломиться. Хтось — чарівною країною, де крім чудовиськ живуть чудеса. Хтось боїться зазирнути в прочинене віконце, хтось усе життя чекає біля замкнених дверей. А мені досить затиснути в долоні свій амулет із зображенням ока.

Я пірнула глибше, метрів на три, і, потихеньку випускаючи повітря з ніздрів, стисла кулон. Затремтіла вода; я побачила силуети дивних істот — чи то риб, чи то медуз, занадто великих для простого людського басейну, вони з’явилися й одразу зникли, як цукор. Поруч покрикував тренер, хлюпались у воді мої однокурсниці, шльопали ноги по бортику, здіймалися бульбашки...

І раптом мене захопило, як у жменю, і різко потягло вниз!

Мені вісім років. Я у крижаній воді, мене тягне на чорне дно, повітря не вистачає, перед очима ширяють кольорові іскри, а дна досі немає, у цій річці немає дна, я тону, вмираю, провалююся в безодню, в пекло. Віддаляється світло, зникає надія, її не було й нема, я тону, я провалююсь, я...

Пальці судомно вчепилися в бортик басейну. Я кашляла, хапала повітря ротом, а наді мною нависав тренер:

— Ти що? Ти що?! Ану швидко вилазь з води!

Я насилу виповзла, похитуючись. Перед очима було темно — єдина світла цятка, завбільшки як поштова марка, так-сяк допомагала мені орієнтуватися.

Мене посадили на лаву. Темрява перед очима помалу розійшлася.

— Ти сьогодні снідала? — з підозрою запитав тренер.

— Не пам’ятаю, — зізналася я.

— То йди й поснідай! Анорексички хрінові! Хочеш, щоб мене інфаркт розбив?!

Я побрела в роздягальню.

Світи існують поряд, але звичайний принаймні дотримується правил. А той, що за межею, правил не знає — твоє життя для нього таке ж важливе, як осінній листок у багатті, як відображення бабки на плесі, як торішній квиток у кіно. Якщо про це забудеш, якщо загордишся, наче безсмертний ельф — що ж, твої проблеми...

Я вийшла з-під душу й підійшла до дзеркала. І відразу побачила, що амулета на шиї немає.

Млість злетіла з мене, як капелюх. Я метнулася назад, у басейн, де так само хлюпалися й плюскалися у воді мої однокурсниці, і через секунду була знов у воді.

— Лебедєва, я куди сказав іти?!

— Я загубила кулон...

— Я скільки разів казав: перед заняттям знімати кулони, сережки, цяцьки!

Я не слухала його. Я пірнала й пірнала, повзала по дну, вдивляючись у білу плитку на своїй доріжці — і на сусідній...

Ніяких амулетів. Чисте картате дно.

* * *

— Лізо, я загубила амулет і тепер нічого не бачу.

Вона довго мовчала в телефоні. Я не знала, де дітися з сорому.

— Круто, дівчино, — промимрила вона нарешті. — Навіть не знаю, що тобі сказати...

Я вимкнула телефон і нарешті з усієї сили розридалася.

Безсонна ніч, Настині ридання, кров і татуювання на скроні, амулет в урні, підземелля, портал, Інструктор, мехмат, бездонна чорна діра посеред басейну — усе це нарешті склалося, сплавилося в єдиний тягар, і у верблюда моєї душі підломилися тонкі ноги терпіння. Єдиним прихистком людини в такому стані міг стати тільки туалет — і я кинулася до перших же дверей з відповідною піктограмою. На щастя, всередині нікого не було, заняття ще тривали.

Скорчившись над раковиною, я ревіла, оплакуючи свою долю й себе, невдаху, як раптом збагнула, що в кабінці, щойно порожній, тепер хтось є.

Усередині делікатно кашлянули. Відчинилися двері, і Гриша, в майці з анімешним персонажем — тепер відьмочкою Кі-кі, — подивився на мене зі щирим співчуттям:

— Ну, все нормально насправді...

Я так розгубилася, що навіть перестала ридати:

— Це жіночий туалет!

— Не вилазити ж мені зі стіни в громадському місці, — слушно зауважив Гриша. — Не всі, знаєш, до цього звикли. А я тобі привів підмогу...

Він посунувся, випускаючи з кабінки ще одного нежданого гостя: цьому на вигляд було років тридцять, високий, похмурий, неголений, анітрохи не схожий ні на студента, ні на викладача.

— Це Піпл, — представив Гриша. — Тобто його так називають.

— Це! Жіночий! Туалет!

— Тут же нікого нема, — заперечив Гриша з дивовижною безпосередністю. Цієї самої миті з коридора почулися голоси — і цокіт каблуків, який наближався з кожною секундою. Гриша насторожився:

— Що ж, я піду...

Він зник за дверцятами кабінки, я штовхнула цього Піпла в іншу — і зачинила дверцята, загородила собою. Ледве чутно засичав балончик, одна зі старшокурсниць, що зайшли в туалет, наморщила носа:

— Фарбою смердить?

— Ремонт, — привітно пояснила я.

На щастя, вона не стала нічого з’ясовувати.

* * *

— Це ж треба до такого додуматися! Дитячий садок...

Я визирнула в коридор, дочекалася моменту, коли ніхто не дивився, і випустила цього Піпла. Не скажу, щоб він мені дуже сподобався — у нього був погляд верблюда, поблажливий, зверхній. Крім того, уся ця принизлива метушня з кабінками...

— Гришо, він що, збоченець чи зовсім дурень?..

— Ти завжди так багато базікаєш?

Сказано було недбало, наче мимохіть. Я закрила рот і для певності уявила, що на губах у мене застібка-змійка й що вона міцно замкнена. Дуже добра психологічна вправа, допомагає змовчати в ситуаціях, коли кожне слово працює проти тебе.

Ми мовчки вийшли з корпусу, пройшли до Головної будівлі, і тут, на сходах, я знову побачила Мішу. Він різко змінився за ті кілька годин, що я його не бачила: був блідий, розгублений, навіть понижчав. Його дівчина стояла навпроти й стурбовано питала, а Міша неохоче відповідав — і мені без усякого амулета було ясно, що він од неї щось приховує.

Вона була невисока, смаглява, чорноока; вона була Тінь і зараз, розпитуючи, тягла з хлопця життєві соки. А в мене, як на гріх, не було амулета.

— Ці? — запитав Піпл, простеживши за моїм поглядом.

Я кивнула. Застібка-змійка й далі надійно скріплювала мої губи.

Не кажучи ні слова, він рушив до них. Підійшов і почав про щось розпитувати; брюнетка мимоволі підвела брови — здається, цей Піпл зумів її приголомшити. Вона захитала головою, навіть позадкувала; мій новий знайомий обійшов їх по колу, ніби принюхуючись, і повернувся до мене.

— Вона не Тінь, — сказав заклопотано.

— Як?!

— А отак. Просто дівка. А хлопця піратять, і сильно.

— «Піратять»... у сенсі?

— Ну, я це так називаю. Як фільми скачують незаконно. Піратським чином. Так і його зараз скачують...

— Скачують... з торентів чи що? Людину?!

Він подивився на мене вже знайомим поглядом ученого верблюда, згори вниз:

— Гриша сказав, ти з позавчорашнього дня в службі Доставки?

— З учорашнього.

Він зітхнув, мовляв, навчати новачків не наймався.

— Тінь установила з жертвою контакт і викачує з неї життєві сили. Так зрозуміліше?

— Як ти знаєш? Ти що, теж бачиш ці знаки, кров на лиці...

Він помотав головою:

— Ні. Я чую. Нюхом.

Його ніздрі ледь сіпнулися:

— У тебе друга група крові, парфуми Kenzo Flower By Winter Flowers, сьогодні ти була в басейні, їла піцу «Маргарита» і пиріжки з м’ясом.

Я довго мовчала. Він доброзичливо чекав, поки я впораюся з черговим шоком.

— Я тебе боюся, — вичавила я нарешті.

— І марнуєш купу часу на непотрібні емоції, — повідомив Піпл. — А хлопцеві залишилося жити щонайбільше добу.

— Жити?!

— З нього качають час життя — конкретно так... За годину відбирається кілька років. Завтра вранці з хлопця буде труп.

— А що ж нам робити?!

Він подивився поблажливо.

* * *

Міша і його подруга сіли в маршрутку. Я підняла руку, зупиняючи машину. Пригальмувала зелена «копійка»:

— Дорогу покажеш?

Піпл грубувато смикнув мене за лікоть, відтяг од машини й кивнув водієві, щоб їхав далі.

— Ти чого? — я вирвала руку.

— У цій машині вчора таке возили, що я й говорити не хочу, — сказав він уривчасто. — Он синя їде, спиняй її.

Ми влізли в стару синю «Мазду». Піпл повів ніздрями, але промовчав. Водій їхав за маршруткою, ні про що не питаючи, — на щастя, рух був нешвидкий.

— Тобі, мабуть, важко, — сказала я, забувши про застібку на губах.

Він запитально звів брови.

— Ну, з таким нюхом, — уточнила я.

— Я звик.

— «Парфумер» Зюскінда читав? — я була впевнена, що він зацікавиться, але він байдуже похитав головою:

— Ні.

— Хоч кіно дивився?

Він посміхнувся:

— Ти все-таки дуже багато базікаєш.

Я ображено прикусила язика. У цю хвилину маршрутка, за якою ми тяглися, зупинилась коло узбіччя, і з неї вийшли Міша зі своєю брюнеткою.

* * *

Піпл ішов по сліду, як собака, не дуже при цьому напружуючись і, само собою, не водячи по землі носом. Тому ми могли відстати й не боятися, що наші підопічні помітять стеження.

Коло під’їзду дев’ятиповерхівки вони зустріли, очевидно, сусідку. Її ми спершу почули й тільки потім побачили.

— Я подзвонила хазяїнові вашої квартири! — кричала літня жінка. — А наступного разу подзвоню в міліцію!

Міша щось примирливо сказав, я розчула тільки: «Тьотю Свєто, ну чого ви...»

Жінка підвищила голос:

— Безсовісні! У чоловіка мігрень, а вони музику врубають о сьомій ранку!

Брюнетка ввійшла в під’їзд, навіть не глянувши на засмучену сусідку. Я догадалася: це дівчина врубає музику. Вона робить зарядку й робитиме, а сусіди можуть хоч об стінку розбитися. Бідний Міша...

— Ця тітка не Тінь випадково? — запитала я Піпла. Він хитнув головою.

Ми дочекались, поки обурена жінка відійде, і рушили до під’їзду. На дверях був кодовий замок, Піпл нахилився, ніби ненароком обнюхав кнопки й одразу набрав правильний номер. Усередині, в під’їзді, було темно й вогкувато, мені на секунду згадалося підземелля з порталом.

Піпл ішов, неквапливо піднімаючись сходами, іноді зупиняючись, іноді нахиляючись до дверей квартир.

— Немовля, хлопчик, штучне вигодовування. Пуделиха з тічкою. Парфуми «Шанель», фальшивка, фу... А тут що?

Він зупинився, підібравшись, як мисливський пес. Я завмерла, боячись йому завадити.

Піпл видихнув і розслабився:

— Нічого... Нічого тут нема, ніякої Тіні, ми даремно сюди приїхали.

І пішов сходами униз.

* * *

— Ти знаєш, у якій вони квартирі?

Він подивився на вікна:

— У сорок першій.

— Тоді чому... ти... не можеш піти до них і сказати всю правду? Ти ж бачив, цей хлопець... Міша... він уже щось відчуває, з ним щось не так...

Піпл промовчав. Я сама згадала: не далі як сьогодні вранці я сама намагалася застерегти Мішу, і тепер він вважає мене в найкращому разі дурненькою.

— Ти сказав, що йому лишилося жити щонайбільше, добу...

Піпл кивнув.

— А ми будемо дивитися й чекати?!

Віддаляючись від під’їзду, він на ходу поманив мене за собою. Ми пройшли повз тітку Світлану — Піпл привітно з нею привітався.

— Тут така ситуація, — заговорив він, коли ми знову вийшли на вулицю. — Перед фіналом Тінь зазвичай вилазить з укриття й підходить ближче до жертви. Якщо ми її вистежимо, перш ніж він помре, — ми молодці.

— Він здоровий молодий чоловік. Від чого йому вмирати?

— Зовні це буде схоже на аварію, кримінал, раптовий інсульт — у молодих теж буває, хоч і рідко. Навіть самогубство. По суті, раптовий кінець життя, яке зжерла Тінь.

Мені стало холодно. Я зупинилася:

— Послухай, виходить, усі аварії... вибухи, пожежі, інсульти...

— Не всі, — м’яко заперечив Піпл. — Тіні підстроюються під існуючий тренд. Підкладають, так би мовити, свої жертви під нещасні випадки.

— Навіщо це треба? Навіщо вони вбивають?

— Харчуються. Гріються. Здобувають свій ресурс... Тобі зараз куди? В гуртожиток?

Я похитала головою:

— Почекай... Тінь завжди підходить до жертви в останню мить?

— У дев’яноста відсотках випадків.

— А якщо ця Тінь, яка вбиває Мішу... опиниться серед тих десяти відсотків, що не виходять?

Піпл зітхнув. Я звично потяглася рукою до амулета — і схопила порожнечу.

— Не переживай, — сказав Піпл. — Не бачиш Тіней — о’кей. Навчися визначати їх за непрямими ознаками.

— Це ж за якими?

— По-перше, вони вічно мерзнуть. Якщо у спеку бачиш людину в теплому светрі й шарфі — зверни увагу. По-друге, вони бояться молока: воно для них — як кислота. Сумніваєшся в комусь — запропонуй сьорбнути молочка або випити кави з вершками. Відмовиться — отже, Тінь.

— Або просто не любить молока.

— Або не любить, — легко погодився Піпл. — Ти як почуваєшся?

— Паскудно.

— У тебе сьогодні був нівроку такий гормональний викид, — сказав він замислено.

— І що це значить?

— Значить, що ти зустріла когось, хто потім з’явиться в еротичних снах... У тебе як із сексуальною орієнтацією?

— Традиційна! Це тебе не стосується! І перестань мене обнюхувати!

На мене з підозрою зиркали люди на вулиці. Я, похопившись, замовкла.

— Вибач, — сказав Піпл дуже щиро. — У мене це професійна деформація. Я буваю безтактний.

І всміхнувся без краплі зарозумілості — щиро і з симпатією.

Розділ шостий Голуби й соколи

  коридорі на підвіконні Павлик здійснював маніпуляції з величезним букетом квітів. Коли я підійшла, він підстрибнув з несподіванки, потім розслабився й видихнув:

— А, це ти...

У букет було втулено плюшевого ведмедика, у лапах ведмедик тримав шоколадку, до шоколадки скотчем кріпилася листівка з вибаченнями й зізнанням у коханні. Ведмедик і виглядом, і поглядом скидався на Павлика. Мені стало шкода їх обох.

— Павлику, може, тобі поки що перечекати... Хай вона охолоне...

Я брехала. Я знала, що Настя не охолоне й не зігріється. Я не вміла пояснити це Павликові, який знемагав від почуття провини, хоч не був ні в чому винен.

— Дашо, передай їй, будь ласка, бо я сам боюся...

Я кивнула. Взяла букет з ведмедем і листівкою. Зайшла в кімнату: тут було незвично чисто й прибрано, Настя валялася на ліжку з ноутбуком на животі.

— Це тобі, — я простягла їй букет. Вона й голови не повернула:

— Дякую. Підеш на кухню — залиши в помийному відрі.

— Насте, — я сіла навпроти. — Послухай мене. Павлик...

— Ти не бачиш, що я читаю?!

— Павлик тебе справді...

— Нові новини! Облаштування чужої долі на доступних умовах... Не хочу чути цього імені, не знаю цієї людини, і не продовжуй, або я ображуся!

І вона демонстративно втупилася в екран. Я знала, що Павлик там, за дверима, ловить кожен шурхіт і чекає, затаївши дух, як приймуть його подарунок. Зараз мені доведеться повернути квіти й стати вісником нещастя.

Я раптом розлютилася: якого дідька я маю працювати посильним голубом? Один раз пожалієш людину — і готово, ти вже її довірена особа, ледь чи не духівник-сповідник...

Злість змінилася усвідомленням провини. Якби я зупинила Тінь, перш ніж вона встигла прикінчити Настину любов, — усе було б інакше, і зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закохані завершать ще один романтичний вечір.

Я встала, щоб однести букет назад Павликові, і в цю мить двері відчинилися. Такий самісінький ведмідь, як той, що був прикріплений до букета, але в людський зріст, зайшов у нашу кімнату, зачепившись об одвірок волохатою плюшевою головою.

Навіть Настя при всьому своєму стоїцизмі здивувалася.

— Павлику, — процідила вона, — розмір, звісно, має значення... але не в цьому випадку!

Ведмідь посеред кімнати подивився на неї без цікавості — і перевів погляд на мене. Підняв волохату лапу; у лапі дивом утримувалася в’язка ключів, так, неначе ведмідь був сторожем в’язниці... або поцупив з режимного об’єкта повний набір дублікатів.

А ще через хвилину з’ясувалося, що всередині ведмедя заховався зовсім не Павлик.

* * *

— Навіщо ти начепив цю дурну шкуру?

— Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвої уваги, — він навіть не усміхнувся.

Я насилу стримала нервовий сміх:

— А навіщо ключі?

— Ходімо, про все дізнаєшся.

— Послухай, Семене...

— Сем.

— Сем... Чому ти впевнений, що я з тобою піду?

— Тому, що сьогодні ввечері я покажу тобі таке, чого ти ніколи не бачила.

Я зітхнула. Ех...

Хлопець був настільки впевнений у собі, що не боявся здаватись ідіотом. Він жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, він заклався з кимось, що поведе мене сьогодні в ресторан чи в клуб. А скоріше за все, ні з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дівчину — на секунду зацікавився — повечеряли, потанцювали, розважилися... Чом би й ні?

— Спасибі, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднішній вечір багато роботи.

— Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.

— І не пояснюй, а то я помру з горя.

Схоже, йому не часто казали «ні». Принаймні зараз він видавався здивованим. Ми стояли в коридорі біля входу на кухню, і всім жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собі зацікавлені погляди: Сем був на факультеті відомою особою, а я традиційно вважалася учасником масовки — таких, як я, у кожному вагоні метро їде п’ятнадцять душ.

Завтра скажуть: «Вона йому відмовила, щоб покрасуватися». Навіщо чекати завтра — вже сьогодні скажуть, а втім, мені яка різниця...

...Коли він одстібнув смішну волохату голову, коли я побачила його у ведмежій шкурі, веселого, безглуздого, мені раптом привиділося на секунду, що я його давно знаю, що це мій друг, який навіщось надів маску... ні, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумілого мажора.

Коротка мана з’явилася — і зникла: не друг він був мені. Я б із задоволенням погуляла з цим під дощем, посиділа на автобусній зупинці, обговорила нюанси сучасного прочитання Свіфта, але все це було неможливо. Сем — хлопець з іншої планети, і, вирушивши в космос на його кораблі, я ризикую задихнутися без скафандра...

— Шкода, — сказав він, наче луною відповідаючи на мої думки. — А мені здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.

Настала моя черга дивуватися:

— Як ти... А-а, ти прочитав мій статус на Фейсбуці!

— Неправда. Мені явився привид Ломоносова й велів показати тобі великі таємниці.

Чиста робота: за вечір він зумів уже вдруге мене здивувати. Я справді любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кілька днів тому журилася в Мережі, що ніяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головної будівлі.

— Тоді ходімо, — сказав він, задоволений моєю реакцією.

— Просто зараз?

— Навіщо відкладати?

— Музей зачинений!

Він урочисто показав мені в’язку ключів:

— Немає закритих шляхів. Є шляхи, які добре охороняються, — там Сцілла, тут Харібда... Але ти ж не боягузка, правда?

* * *

Ми прокралися по музею, освітленому о цій порі тільки черговими лампочками. Повз вітрини з мінералами й коштовними камінцями, кожний з яких можна розглядати цілий день. Повз портрети видатних учених і опудала тих, кого вони досліджували.

Сем спробував ключ до балконних дверей — не підходить. Тоді він став пробувати ключі один за одним, нагадуючи ретрохакера з вікторіанських часів.

Нарешті двері піддалися. Знадвору повіяло прохолодним повітрям і запахом трави — несподівано, на двадцять четвертому поверсі посеред колосального міста. Сем подав мені руку:

— Тут обережно: висока сходинка. Дивись під ноги.

Я вийшла під небо — та так і зупинилася.

Навкруги лежала Москва у вогнях мостів і набережних, у вигинах річки, у потоках червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося...

— Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.

Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?

Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.

— Ти на Ейфелевій вежі була? — він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.

— Ні.

— І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота... Тут — геть інше.

— Знатиму.

Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою...

— Там зверху, за гербом, живуть соколи, — сказав він.

— Правда?!

— Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.

— Жах який.

— Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні...

У його голосі мені почулася заздрість.

— На фіг таку волю, — я знову подивилася на вогні. — Якщо тобі цікава моя думка — я на боці голубів. І...

Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.

— ...І я б захищала голубів від цих соколів... якби могла, звісно.

— Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.

— Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов...

— Що?

Я прикусила язика:

— Це метафора.

— А-а, — сказав він замислено.

І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт...

І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть — й одразу випустив.

— Привіт, мамо, — сказала я в трубку.

— Привіт, ти чого не дзвониш?

— Е-е... Мамо, я тут трохи зайнята...

— Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності...

— Зроблю, мамо. Як у тебе?

— Усе добре... На добраніч!

— На добраніч.

Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.

— Ти не злися на неї, — сказав Сем.

— Чого ти вирішив, що я злюся?

— Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.

— Я не злюся.

— І правильно.

Щось у його голосі змусило мене насторожитися:

— А твоя мама...

— Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.

Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.

— А батько?

— Батько... в Лондоні. Здається, що він завжди там був...

— Що значить «здається»?!

— Та бачиш, у мене дивна вибіркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалі. Напевно, в мене розлад прихильності. Нічого, що я тобі про це кажу?

Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені стало страшенно його шкода. З другого... він так легко про це розповідав. Ану ж це його звичайна практика — по секрету плакатися дівчатам про свої біди, тиснути на жалість?

— Забудь, — він відвернувся. — Я сказав зайве.

З одного його руху мені стало цілком ясно, що він говорив щиро і вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустріли з настороженістю й підозрою; вуха мої спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкіра.

— Сем, послухай, я теж... Мій батько нібито кинув матір до мого народження, але я вірю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що від нього залишилося, — кулон...

Я потягнулася до амулета — і згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зціпила зуби:

— Сем, я тебе чудово розумію, але мені простіше, бо від дівчат очікують, що вони говоритимуть про свої почуття. А чоловіки повинні мовчати, як бовдури, навіть якщо в них серцевий м’яз рветься надвоє...

Він дивився на мене. Крізь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким він був колись, — страшенно самотнього, заваленого іграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забуває кожен свій порожній і нудний день. Не усвідомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечі. Я відчула запах його шкіри, тепло, довіру, мені захотілося торкнутися губами його лиця...

У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тільки тому, що боялася випадково когось убити.

На дисплеї світився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пізно. Мій порив ніжності все одно вже захлинувся, обірвався, залишивши після себе ніяковість і незручність. Зціпивши зуби, не дивлячись на Сема, я відповіла на дзвінок.

— Алло.

— Це Дар’я Лебедєва? — запитав на тому кінці хрипкий незнайомий голос.

— Так...

— Я Міша. Ви мені залишили свій номер...

Я зрозуміла, що не впізнала його. Я зрозуміла, що геть про нього забула — про хлопця, якому залишилося жити кілька годин, якщо ми не піймаємо його Тінь.

Людський егоїзм не має меж. Я дуже впала у власних очах, але ще більше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.

— Зі мною, — хрипко говорив Міша, — я не розумію, що відбувається. Я не знаю, що мені робити. Я...

— Зрозуміла, — сказала я швидко. — Продиктуй адресу, я приїду негайно.

Розділ сьомий Міша

 а останні гроші я піймала «шахід-таксі». З машини передзвонила Піплу. Той сприйняв новину цілком спокійно:

— Скоріше за все, ти йому ніяк не допоможеш — Тінь заникалась і вийде тільки завтра.

— А якщо не вийде?

— Та де вона дінеться... Головне, щоб хлопець з переляку не наробив дурниць. Що природніше поводитиметься жертва — то більша ймовірність, що Тінь підбереться ближче.

У темряві я не знайшла б Мішин під’їзд, якби він не чекав мене на лаві. Було вже пізно, далеко за північ, і якось дивно тихо. Міша здавався страшенно пригніченим:

— Знаєш, я, напевно, дарма тебе потривожив. Вибач, будь ласка...

— Недарма, — я твердо подивилася йому в очі. — Відбувається щось дивне, так?

Він вагався.

— Скажи мені! — благально попросила я. — Я ж не просто так дала тобі свій номер! Значить, можу допомогти!

Він нарешті наважився:

— Ходімо...

Я мовчки піднялася за ним сходами. Квартира, як і сказав Піпл, була під номером сорок один.

— Лера спить, — сказав Міша, причинивши кухонні двері. Це означало: «Вибач, мені дуже ніяково, але ми не повинні шуміти. Мене мучить невідомий кошмар, але я не стану будити свою дівчину, її не можна турбувати. Я на своїй кухні поводитимусь, як злодій, аби вона не ревнувала. Я знаю, на що це схоже, але я не маю часу щось міняти».

Я кивнула. Це означало: «Твій дім — твої правила, я тільки фахівець-рятувальник, тому пояснюй, що тобі загрожує».

На чисто прибраному кухонному столі розташувався ноутбук. Поруч стояв фотоапарат, чомусь на штативі. Міша розвернув його до мене й увімкнув на камері запис ролика, зроблений з екрана комп’ютера.

Це була звичайна репортажна зйомка, схожих роликів повно на «Ютубі»: стіна Головної будівлі університету, газон під нею, юрба людей кудись біжить... Люди оточують того, хто лежить на землі...

Я роззявила рота: це був Міша. Увесь залитий кров’ю, під стіною університету на газоні. Мертвий. Камера наїхала на його лице великим планом...

Зображення зникло.

— Мені прислали посилання з якоїсь лівої адреси, — сказав Міша. Він уже отямився: голос принаймні звучав твердо. — Ролик одразу був вилучений з ресурсу. Але я вже досвідчений — я записав його на відео...

— Досвідчений?

— Це не перший ролик. Сьогодні було ще два.

— Такі самі?

— Ні, — він потер долоні. — Чаю хочеш?

Я похитала головою.

— Два ролики, — повторив він. — На обох був я. Живий. Щось робив, ішов кудись... Тільки, розумієш, я подивився ці ролики... за якийсь час до того, як те, що на них знято, сталося насправді. Заздалегідь. Це ролики з майбутнього. Я божевільний?

— Ні, — сказала я швидко.

— Те, що було записане на перших роликах, неминуче відбувалося в дійсності, — тихо сказав Міша. — Це факт, підтверджений практикою. Якщо взяти це за умову...

Він помовчав.

— Я не знаю, до кого мені з цим іти. Я згадав тебе... ліхтарик...

Найгірше — коли на душі страшно й нудотно, а на тебе дивляться з надією. І треба показувати, що нічого не боїшся, впевнений у собі й знаєш, що все закінчиться добре.

— Ти правильно згадав, — я щосили намагалася не показати страху. — І ти не божевільний. Цього... цього я тобі не можу пояснити, що воно таке, але я знаю, як тобі допомогти. Завтра вранці йди як звичайно на заняття. Там будуть люди... ми. Тобі допоможуть.

Його очі просвітліли. Ніколи в житті ніхто на мене так не дивився — втім, я ніколи ще не обіцяла людині врятувати її від певної смерті.

— Мі-ішо!

Примхливий голосок долинув з кімнати, і я уявила, як Лера насторожено прислухається, опустивши босі ноги на підлогу.

— З ким ти там розмовляєш? Хто прийшов?

У Міші напружилися плечі. Здається, розбірок зі своєю Лерою він боявся більше, ніж усіх кошмарів, разом узятих. Я уявила на мить, як після всього, що сталося зі мною сьогодні, ще почну з’ясовувати на чужій кухні стосунки зі злостивою ревнивицею...

Напевно, це слабкодухість. Але втікати з квартири було пізно, на пояснення не залишилося сили, тому я й зробила те, що зробила.

* * *

Я прокинулася від того, що жіночі капці з помпонами походжали за двадцять сантиметрів від мого лиця.

Чо-орт.

Усього на секундочку сховатися під м’який куточок! Дати змогу Міші заспокоїти свою Леру, вкласти її спати й дозволити мені вийти!

І прокинутися тільки вранці. Вранці! І з’ясувати, що Лера походжає по кухні (а що їй іще робити?!), п’є каву, квапить Мішу, спізнюється на пари...

От з ким ще таке може статися? Тільки зі мною. Я лежала під диваном і не могла не вилаятися вголос, ні навіть чхнути. До того ж виявилося, що за ніч я відлежала собі всі боки. «Чи траплялося вам проспати ніч під м’яким куточком?» — такого питання немає в жодній анкеті. «А що сказала ревнива дружина, коли ви вибралися вранці з-під дивана?»

Я ледь не розреготалась. Чималим зусиллям волі стрималася. Ще хвилина — і я б себе видала. Ще частка секунди...

Але тут вони пішли. Клацнув замок. Коли я вибралася, крекчучи й розтираючи боки, на столі знайшла пластикову пляшечку молока, свіжу ватрушку з сиром і ключі на яскравому пластиковому брелоку.

Кілька хвилин мені треба було, щоб у чужій ванній так-сяк дати лад обличчю і зачісці. Я боролася зі спокусою прийняти душ, але вирішила, що це буде занадто.

Двері ніяк не хотіли замикатися. Поки я возилася зовні з ключем, на сходах, як на гріх, з’явилася вже знайома тітка Свєта:

— Це ще хто? Ви хто така?!

— Я зі студентської ради, — пробелькотіла я. — Веду виховну роботу, щоб вони музику голосно не вмикали...

Сусідка процідила щось типу: «Ну, молодь», а я нарешті замкнула чужі двері й вибігла з під’їзду.

* * *

— Я коло входу, — сказав Піпл у слухавку. — Чую тебе, ти метрів за сто на південний захід, поки що не бачу.

Зважаючи на те, скільки народу юрмилося навколо, навіть найсумлінніший нюхач навряд чи міг мене внюхати. Але Піпл не брехав. Я справді була за сто метрів од прохідної і підходила з південного заходу.

Він привітно помахав рукою — так само незворушний, довгий, зарозумілий, як верблюд:

— Вони ввійшли в будівлю п’ятнадцять хвилин тому... Ти що, не ночувала дома?

— Ти не міг би мене не обнюхувати?!

Він здивувався:

— Я, здається, не сказав нічого образливого... Ходімо.

Він пред’явив на прохідний перепустку невідомої мені організації. Охоронець пропустив без єдиного слова. У юрбі студентів ми рушили до ліфтів.

— А от і Ліза й Гриша...

Подружжя не переймалося пред’явленням документів на прохідний: Гриша підкидав і ловив свій балончик з фарбою.

— Привіт, — Ліза кинула на мене погляд. — Ти не ночувала дома?

— Що, так очевидно?

— Ні, тільки для досвідченого ока... Ходімо.

Я кивнула.

Дорога на мехмат була мені вже знайома. Мимохідь подумалося, що свої заняття я сьогодні прогуляю, а це погано. Відразу згадалася картинка на дисплеї Мішиного фотоапарата — закривавлений труп коло стіни Головного будинку... Мороз по спині. І таке враження, що все, що зараз діється, відбувається з кимось іншим.

Піпл заздалегідь скинув мені на пошту розклад занять Мішиної групи. Першою парою в них була англійська. До появи викладачки я встигла зазирнути у двері — Міша сидів біля проходу в другому ряду, ліворуч.

Викладачка, судячи з вимови, вчила студентів англійської ще в ті часи, коли вона була мертвою мовою на зразок латини:

— Welcome, companions, покваптеся, після дзвінка я нікого не впущу...

— Парфуми «Срібляста конвалія», — промимрив Піпл. — Антикваріат...

І раптом ніздрі його сіпнулися. Він витягнувся в струнку, як гончак:

— Є. Тінь у будинку. — Він підняв до вуха телефон. — Лізо, Тінь у будинку!

У мене спітніли долоні. Піпл кивнув на двері аудиторії:

— Спокійно... Стій тут, стеж за Мішею, від дверей ні на крок!

І швидко пішов по коридору, на мить затримавшись біля вентиляційної віддушини.

Їхній з Лізою спокій передавався й мені. Полювання на Тіней було частиною їхнього життя й роботи; вони знали свою справу. Вони зупинять лихо, що нависло над безневинною людиною. Те, що записане на флешці Мішиного фотоапарата, ніколи не стане реальністю...

У мене задзвонив телефон. Хто говорить? Ні, не слон; у найнапруженіші моменти мого життя дзвонить, як правило, мама.

— Як справи?

— Мамо... в мене пари!

— Ясно, ясно, вибач... Я чомусь думала, що в тебе сьогодні першої пари немає...

Довготелесий тип в окулярах з виразом хронічної провини на обличчі протрюхикав по коридору й сунув носа в двері аудиторії:

— Sorry, І am late...

— Close the door, please! — холодно звеліли зсередини.

У типа в окулярах закінчився активний словниковий запас.

— Будь ласка, дозвольте, я отруївся вранці, — занив він уже не англійською. — Я блював... Ну, будь ласка...

Він говорив і кутався в шарф. Мене раптом теж обсипало холодом. Я згадала: коли ще мій амулет був у мене... Коли я дивилася на Мішу в аудиторії, коли розглядала його однокурсників, він єдиний був за моєю спиною. Він і тоді спізнився...

Але ж у коридорі задуха! Вікна зачинені, спека! Чому він кутається в шарф? Він і тоді кутався, мерз, тремтів!

— Піпл, — прошептала я в слухавку. — Сюди, швидко...

Тип зачинив двері, втративши надію потрапити на англійську. Злість на його блідому лиці дуже старила його — здавалося, це не двадцятирічний студент, а принаймні сорокалітній жовчний невдаха.

— Сука... Важко чи що... — він розвернувся й побрів геть.

Я заступила йому дорогу:

— Привіт. Ми зустрічалися?

Він розгубився й навіть злякався:

— Це що, жіночий варіант пікапу?

Я посміхнулася по-крокодилячому, на всі зуби:

— Навіщо кутаємося? Холодно?

Він позадкував. Вичавив відповідну усмішку. Хотів відповісти...

І раптом утупився в щось за моєю спиною. У його очах з’явився справжній смертний жах.

— Ліза! Завантаження! — гаркнув Піпл наприкінці коридора.

Тип розвернувся й кинувся навтьоки. Здавалося, він розмазується на бігу, проникає крізь простір, переміщаючись неприродно швидко; я кинулася за ним, усвідомлюючи, що на мене вся надія, тому що Піпл і Ліза, зрозуміло, не встигнуть.

Але він зник! Я вилетіла на сходи, завертіла головою, не розуміючи, як міг досить великий тип розчинитися в повітрі. Десь нагорі почувся тупіт, затріщала, розгойдуючись, кабіна ліфта, і я зі спізненням зрозуміла, що не дилетантові змагатися з професіоналами в їхній нелегкій праці. Скільки Тіней уже переловили ці троє? Що їм один тип в окулярах?!

А тим часом мені довірили пост, і я самовільно його покинула. Притьма, перш ніж розкриється службовий злочин, я повернулася до дверей аудиторії, за якими хтось бекав і мекав дуже поганою англійською...

Інтуїція веліла мені зазирнути всередину.

Місце біля проходу в другому ряду ліворуч було порожнє.

— Де він?! — закричала я, перервавши студента, який з виглядом мученика намагався розповісти про Тауер-бридж.

Викладачка подивилася замислено;

— Куди котиться найстарший навчальний заклад...

— Його викликали в деканат, — відповів хтось з Мішиних однокурсників. — Щойно.

Я зачинила двері.

Холод проймав мене до кісток, як того нещасного типа в окулярах. Холод і жах.

Може, нічого страшного? Мало в якій справі студента викликають у деканат... Житейська справа... Зараз я піду й зустріну там Мішу, і скажу йому, що небезпеки більше немає — Тінь нейтралізовано...

Задзвонив телефон: Ліза.

— Дар’є, ми взяли Тінь.

— Усе, відбій тривоги?!

— Ні, — щось у її голосі змусило мене ще більше похолонути. — Цей два місяці нікого не жер, постався... У будівлі є інша Тінь. Міша на місці?

— У деканаті...

— Що?!

— Його викликали в деканат...

— А ти де була?!

Ліза додала довгий нецензурний вислів. Раніше я ніколи не чула, як вона матюкається.

— Тут... я не встигла...

— Стій там і чекай! Ми зараз будемо!

Зв’язок обірвався. Я облизала сухі губи...

Мішин ролик знову й знову повторювався в мене перед очима. Стрибає камера... Біжать цікаві... Чужі ноги на траві... Мертвий хлопець, закривавлене підборіддя, скляні очі... «Я не знаю, до кого мені з цим іти...» Він мені довірився! Він вірив, що я врятую його!

Отут, у сумці, його ключі й недопита пляшка молока, яку він залишив мені на кухонному столі. А в мене немає амулета. Нічого не бачу, крім побутового звичного світу: коридор з височенною стелею. Старезний паркет. Масивні двері аудиторії, світло з вікон...

Я замружилася дуже сильно. І я уявила собі, що мій амулет — подарунок батька — тут, на ланцюжку, ніде не дівся. І зараз я стисну його в долоні, й побачу, куди пішов Міша, і зможу йому допомогти...

У цю мить у мене була дуже сильна воля. І дуже потужна фантазія. Я розуміла: або я побачу, або Міша помре.

— Тату, — прошепотіла я, не усвідомлюючи, що кажу, — допоможи мені...

І розплющила очі.

Світ був чорно-білий. Розмитий. Дивний. На сірій підлозі виділялися чорні плями — неначе густа рідина, падаючи з висоти людського зросту, краплями розбивалася об паркетини.

За Мішею тягся кривавий слід, як за пораненим звіром, і я кинулася по цьому сліду — бігом. Уперед по коридору. Праворуч, ліворуч, по сходах нагору...

Задзвонив телефон.

— Де ти?! — гаркнула Ліза в трубку.

— Я бачу... Я йду за ним...

— Не підходь до Тіні сама! Не підходь одна, це небезпечно, чуєш?!

Велика чорна калюжа розповзалася біля порога аудиторії. «2-74» — написано було на дверях. Та сама аудиторія для лекцій, де я залишила Міші свій телефон.

Я штовхнула двері.

Аудиторія була порожня — два поверхи. Вікно навпроти дверей, величезне вікно, було розкрите. Мигцем мені згадалося, що на ньому, здається, ще вчора були ґрати...

Зараз ґрат не було. Міша стояв на підвіконні, спиною до мене. Я зрозуміла, що варто мені закричати «Міша!», як він відразу ступить уперед.

Висока фігура виникла звідкись ізбоку, з-за кафедри. Я бачила цього типа тут-таки, напередодні: «Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!»

Він був Тінню. Я бачила одночасно обидві його іпостасі: худорлявий викладач, жовчний і строгий, напевно професор. І темна істота без лиця, жадібна тварина з іншого світу. Тінь.

Він тримав у руках коктейльний келих з лимоном і декоративною парасолькою. Навряд чи в цій аудиторії більш ніж за піввіку її існування хто-небудь пив коктейлі.

— Як вам не соромно, — прошепотіла я. — А ще... викладач...

— Один ковток — і я звільняюсь.

Не зводячи з мене очей, він потягнувся ротом до смугастої пластикової трубочки:

— Чекаєш друзів?.Вони не встигнуть.

Я розуміла, що він має рацію. Я гарячково міркувала; я не можу допустити Мішиної смерті. Міша, кров, ключі, молоко...

Молоко!

Не вірячи до кінця, що це має сенс, але все-таки пам’ятаючи, що розповів мені Піпл про властивості молока, я вихопила з сумки пластикову пляшку, зірвала кришечку й щосили хлюпнула в лице професорові. Білі краплі розбилися об його окуляри... Я чекала, що він обуриться, вилається...

Але він засичав. Він заверещав. Він завив, як назґул. Келих, вивалившись із рук, почав падати. Декоративна червона парасолька вивалилася, з обідка зірвалася скибочка лимона...

І одночасно почав падати Міша. Туди, назовні, за вікно.

Келих гримнувся об підлогу й розлетівся на друзки. Я підскочила до підвіконня в той момент, коли Міша був уже недосяжний — він летів униз, я піймала порожнечу. Мені залишалося тільки дивитися, як він падає, і кричати, кричати, кричати...

У газоні біля стіни розчахнувся портал. Міша провалився в газон, як у воду, і там, де він пройшов крізь дерен, одразу знову зазеленіла трава.

Потім мені розповіли схвильовані першокурсники: під час занять у басейні у воду впав хлопець з мехмату. Геть незбагненно, де він узявся, — в одязі й черевиках, приголомшений і дивний, видно, під кайфом. Тренер отетерів, але не розгубився: суворо вичитав новоприбулого, мовляв, для відвідування басейну необхідні плавки, рушник, купальна шапочка. Хлопець слухав, кивав і вибачався, хоч по очах було зрозуміло: цей кадр узагалі не розуміє, де він і що сталося. Від слова «зовсім».

Але все це я довідалася значно пізніше.

* * *

Гриша й Ліза доставили до порталу обох. Тип в окулярах трясся, скиглив і був жалюгідний. Той, що видавав себе за викладача, мовчав і вигляд мав страшний: у людській подобі його обличчя здавалося випаленим кислотою. Тільки очі залишилися цілі, і дивився він так, що мені хотілося сховатися.

Ліза відправила їх за портал — двома ефектними ударами. Якщо мені й стало легше, то не набагато.

Піпл подивився з тривогою:

— Злякалася?

— Вони нас ненавидять.

— А за що їм нас любити? — слушно зауважив Гриша.

— Вони не можуть ні любити, ні ненавидіти, — виголосила Ліза. — Вони Тіні, а не люди. Не треба їм приписувати невластиві для них емоційні стани... До речі, Інструктор дзвонив. Планується розбір польотів.

* * *

Чужа людина, потрапивши в цей офіс, ніколи б не здогадалася, що тут мають справу з Тінями, порталами та кривавими мітками на стінах. Офіс як офіс. Просторий, затишний. Чудово оснащений і обладнаний.

Чоловік років сорока піднявся мені назустріч від комп’ютера:

— Добрий день... Ви Дар’я, так? Я Олексій, будьмо знайомі!

Рука в нього була м’яка, і це пасувало до м’якої сорочки й доброго обличчя. На екрані комп’ютера відтворювався й повторювався ролик із загибеллю Міші; помітивши, що від цієї картинки мені недобре, новий знайомий швидко згорнув вікно:

— Я саме аналізував... Нестандартний випадок. Якщо висмоктати жертву за допомогою темпорального парадокса — для Тіні, загалом, справа нескладна, — то використання мережевого контенту до останнього часу було рідкісним явищем... Але техніка розвивається, а Тіні — великі пристосуванці...

— Тінь... посилала Міші ролики з майбутнього?

— Це не так складно. Я вам таких роликів за годину три штуки намалюю, — він приязно всміхнувся.

— Ви?!

— Льоша — фахівець з темпоральних аномалій, — Ліза увімкнула кавову машину. — Ну й хакер, не без цього.

Льоша зніяковіло всміхався знову.

— Я... розумієте, народився в тисяча чотириста десятому році в Новгороді, — він говорив обережно, наче боячись передчасно мене шокувати. — А тут чума, і я, бачте, заблукав між життям і смертю... І мене жбурнуло в часі. Аномалія. Одужав я вже в Морозовській дитячій лікарні в тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому році. Доля...

Перш ніж я встигла якось перетравити цю новину, відчинились двері до суміжного з офісом кабінету.

— Усім догана, — оголосив Інструктор з порога. — Гриші — подяка.

Усі мовчки взяли до відома. Інструктор обвів нас поглядом — і раптом вибухнув.

— Ви розумієте, що коїте?! — гаркнув він так, що я відразу згадала дзенькіт скла й скрегіт автокатастрофи. — Ще секунда, і в нас був би труп... на ділянці!

Я відчула, що всі дивляться на мене. Втягла живіт:

— Це через мене?

— А з тобою взагалі особлива розмова!

Чарівна фраза. І хто мені її тільки не говорив: учителі в школі такій і в музичній, де я провчилась тільки рік, вихователь у літньому таборі...

Я схилила голову й зрозуміла, що дуже втомилася. Дуже.

* * *

Я мигцем подумала, що він хоче ще раз загнати мене під вантажівку, тепер по-справжньому, в нашій реальності. Нехай зійдуться всі кінці з кінцями. Ця думка, вкрай дика, мене анітрохи не схвилювала: якби мені в цю мить наказали здохнути, я здохла б не перечачи.

Ми їхали незнайомою вулицею. Я дивилася прямо перед собою. Мимо пливли будинки, дерева, мости...

— Ти сама придумала з молоком?

Я кивнула.

— Домашня заготовка?

— Імпровізація, — зізналась я.

Він промовчав, дивлячись на дорогу.

— Я загубила свій амулет, — почала я. — Загубила, як ідіотка... В басейні. І я не помітила Тінь, коли вона... він був зовсім поруч. І я проґавила, коли він виманив Мішу нібито в деканат...

— Ти врятувала Мішу, — сказав Інструктор.

— Я...

— Якби не ти, він був би мертвий.

— Але Гриша...

— Гриша вчасно відкрив рамку, так. Але якби ти не облила цю тварюку молоком і не перервала транзакцію — у басейн звалився б труп. Тінь встигла б вижерти його життя до краплини.

Я затряслась, обхопивши себе за плечі:

— Але... він... він живий... з ним усе буде добре?

Інструктор кивнув:

— Аварійний розрив контакту з Тінню анулював транзакцію. Цей хлопець у сорочці народився. Тепер житиме довго й, сподіваюся, щасливо...

Ми під’їхали до університету. На забитій парковці дивом знайшлось одне місце. Інструктор припаркувався, вийшов і жестом звелів мені йти за ним.

Ми зупинилися неподалік від прохідної Головної будівлі. Звідси я, задерши голову, могла бачити майданчик, де ми пили з Семом шампанське.

— На, — Інструктор простяг мені щось на долоні.

Це був мій амулет!

— Де ви його знайшли?!

— Він із самого початку був у мене.

— У сенсі...

Я затнулася. Такого щигля я не одержувала ніколи в житті.

— У сенсі, ви його... в мене... і ви знали...

— Це випробування. Ти повинна була зрозуміти, що сила не в амулеті, а в тобі.

— Випробування?!

Я відчула, що злі сльози течуть по моїх щоках, тоді як це місце доволі людне.

— Випробування? А нічого, що через це Міша ледь не загинув?!

— Посвячених треба вчити правильно. Тоді вони врятують тисячі людей. Не можна ризикувати тисячами, оберігаючи життя одного-однісінького Міші.

— Ви негідник, — сказала я крізь сльози.

Він знизав плечима.

— Я не хочу мати з вами справи!

— Ну він же не загинув, — здається, Інструктор щиро не міг зрозуміти, чому я так розхвилювалася.

Я розвернулася й пішла геть, дивлячись перед собою й натикаючись на людей. Я ж йому вірила навіть після цієї історії з аварією, я пішла за ним у підземелля, я думала, він стане для мене таким собі добрим учителем...

І тут така зрада.

Я стишила крок: Міша й Лера йшли від прохідної до зупинки. Міша здавався приголомшеним і не дуже здоровим. На ньому були старі джинси й розтягнутий светр явно з чужого плеча, туфлі — вогкі, взуті без шкарпеток. Лера поглядала на нього зі змішаним виразом тривоги й невдоволення.

Від розчарування й утоми в мене, напевно, пошкодився розум. Тільки цим можна пояснити мій учинок; я витягла з сумки ключі на яскравому брелоку й простягнула Міші:

— На, я хотіла повернути...

Лера нагородила мене поглядом, від якого посивів би навіть Чорний Володар. Міша, навпаки, щиро зрадів:

— Ой, де ти їх знайшла? Я загубив... Такий день сьогодні — видно, отруївся... або перевчився... у басейн упав, ключі загубив... дякую тобі!

І вони пішли далі. Міша навіть не озирнувся.

— Елементарна техніка безпеки, — сказав Інструктор за моєю спиною.

— Він усе забув?

— Що ти врятувала йому життя? Так. Люди, які стають свідками нашої роботи, частково втрачають пам’ять. Це необхідно.

Мені нічого було йому відповісти.

Розділ восьмий Минуле

 астя чекала на мене. Купила печива, заварила чай. Хвилин десять делікатно ні про що не питала, а потім не витримала:

— Ну що? Ти з ним спала?

Кілька секунд я міркувала. Потім згадала: учора ввечері я дозволила Семові повести себе на якесь неймовірне побачення, в гуртожитку не ночувала, лекції прогуляла, повернулася виснажена, як їздовий собака...

— Насть, відкладімо це, добре?

Я раптом зрозуміла, що не знаю Семового телефону. Він прийшов до мене у ведмежій шкурі, потім ми кралися повз охорону, відкривали замки, потім милувалися Москвою, потім подзвонив Міша, — словом, було не до того...

Ну чому я така?! Чому всі мої помилки й косяки залишаються в історії, а добрі справи й навіть героїчні забуваються одразу й назавжди?

Я потримала на долоні свій амулет. Погойдала, як у човнику. Потім витягла з-під ліжка дорожню сумку — супутницю в мандрівках.

— Ти куди? — здивувалася Настя. — Що, реально переїжджаєш до Сема?!

Я помотала головою. Подивилась на годинник і заквапилася.

* * *

Я заскочила на підніжку в останню мить, тому до свого місця в загальному вагоні довелося йти через увесь поїзд. Люблю поїзди, у них є якась шляхетна впевненість і залізна стабільність. Людей чекає одна-дві доби неспішного шляху, на цей час у них немає інших планів, крім читання, сну, їди, медитативного споглядання у вікно, глибокої тиші на нічних станціях і знову сну. А я в їхній картині світу не доросла навіть до попутника: мені судилося вийти на першій же зупинці, через дві години.

Я сіла біля вікна й підперла підборіддя долонею, і мені одразу здалося, що Сем сидить поруч. Я повернула голову — молодий сусід був зовсім не схожий на Сема й розвалився в кріслі, граючись на планшеті в дурну гру «Вломи поліцейському».

Я заплющила очі й уперто уявила, що Сем поруч. Ми щойно говорили про голубів і соколів, про його батька, про мою маму. Щойно між нами виникло почуття... довіри чи що. А без довіри будь-які зв’язки перетворюються на гарбуз.

Я довіряла одному хлопчикові в нашому дитячому садку. Його звали Ваня, і він завжди виконував обіцянки. Якось наша група взялася глузувати з новенької, яку постригли наголо через педикульоз. А цей Ваня, чотирирічний, став перед усіма й сказав: «Дурні!» І всім стало соромно.

Такий-от хлопчисько. Не знаю, де він тепер, — у нього немає акаунта в соціальних мережах.

І ще був один хлопець... я була в шостому, а він у десятому. Він не дивився в мій бік, а я соромилася траплятися йому на очі. Ми навіть ні разу не говорили. До шкільного випуску всі мої ровесниці завели й покинули двох-трьох бойфрендів, а я не бачила поруч нікого, кому можна... довіряти.

І от учора ми стояли над містом... У дивному чарівному місці, куди мене привела дивна, дивовижна людина. На відстані сприймаючи тепло його плеча, я відчула, як між нами простяглися ниточки. Народилася довіра. Я відчула свого... і в кому? У Семі, в мажорі, татковому синочкові, про якого весь факультет говорить, як про козирного мачо, — у цій людині я раптом відчула рідну душу. І не знаю, що сталося б через кілька хвилин, але...

Але подзвонив Міша. І я сказала: «Продиктуй адресу, я приїду негайно».

Що про мене подумав Сем? Я встигла побачити на його лиці якщо не образу, то глибокий подив. Я сказала: «Вибач, мені терміново треба піти». Навіть не змогла переконливо збрехати.

І тепер у мене немає ні його телефону, ні єдиної фотографії. Я втратила одного, рятуючи іншого, а той навіть не сказав мені «дякую», тому що геть усе забув. Виявляється, фігово бути супергероєм, анонімним рятівником, захисником Всесвіту на виклик...

З горя я заснула прямо в кріслі. Мене розштовхали, коли поїзд уже стояв біля перону, так що я ледве встигла вискочити, скуйовджена, як горобець. Маршрутку довго чекати не довелося; через двадцять хвилин я стояла перед дверима, оббитими витертим коричневим дерматином, і ніяких думок у голові в мене не було.

— Привіт, мамо, я приїхала просто так, тому що скучила!

Вона так зраділа, що мені на секунду стало совісно. Потягла мене на кухню, дістала з холодильника котлети, кинулася розігрівати гороховий суп.

— Ти схудла. Щоки запали. Ти ж їси суп? Людям необхідна гаряча рідка їжа. Усі ці фастфуди — прямий шлях ти знаєш куди...

Вона подивилася на годинник:

— Ох, у мене серіал... Сорок хвилин почекай, добре? Ти поки що їж, до чаю візьми мармелад у коробці.

Вона вийшла з кухні. Я сиділа, дивилась, як стигне суп, і намагалася зрозуміти, звідки образа. Я ж далеко й зайнята своїми справами. Я не маю часу й сили приїжджати частіше. А в серіалу є час і сили — він приходить до мами щодня. Тому він важливіший за нашу розмову. Ображатись нерозумно.

Телевізійні люди заговорили в сусідній кімнаті натужними, повними емоцій голосами. Я потяглась до свого амулета на шиї — і міцно стисла його в долоні.

Світ змінився. Стало темно, але не як уночі, а так... наче на вицвілому нічному знімку. Над плитою кружляли вогненні мошки. На стінах проступали, наче вени, складні візерунки... ні, знаки та символи. Вони світилися, мов намальовані фосфоресцентною фарбою. Невже ми тут живемо, подумала я. Невже моя мама тут живе?!

Я випустила амулет. Звичайна кухня, жовтий абажур, лимонні картаті штори. Я поборола страх і знову стисла срібне «око» в долоні.

Крізь символи, схожі на орнамент, подекуди проступали знайомі букви. Один напис на стіні було зроблено догори дриґом: «Довго й щасливо». Під ним, рівним шкільним почерком, що поступово переходив у розпливчасті закарлючки, було написано: «Зістарілися бідні ді... абонемент на тренажери».

Звідки це? «Казка про згаяний час» Шварца. У мене найкращий у групі нюх на цитати. Зістарілися бідні діти...

Намагаючись не дихати, я зазирнула в мамину кімнату. Тут було ще темніше, по стінах метались тіні, наче невиразні віддзеркалення на воді. Місце, де стоїть телевізор, було огорнуте щільним туманом, ніби там прорвало теплотрасу. Над телевізором, на темній стіні, було виведено великими білими літерами: «Поверніть мені молодість, суки!»

Коли я випустила амулет і світ повернувся до норми — на екрані захоплено цілувалися. Мама спостерігала, не звертаючи на мене уваги. Я повернулася на кухню й витерла серветкою мокре від поту обличчя.

Що я знала про свою маму? Вона давно стала для мене голосом у телефоні, що проявлявся завжди недоречно, кишеньковим капітаном Очевидність, стороннім фактором, далекою пристанню, звідки колись відплив і куди в майбутньому — дуже не скоро — плануєш повернутись. Але що я насправді про неї знала?

В останні роки між мною й мамою була проведена невидима лінія, заступати за яку означало порушити рівновагу. Влізти на чужу територію. Ми обидві часто ходили по краю, але ніколи не порушували мовчазної угоди.

Я збагнула, що мию посуд — на автоматі, не замислюючись. Коли закінчився мамин серіал, тарілки стояли в сушарці й столик блищав, натертий до блиску.

— Дечого вас усе-таки вчать, — схвально відзначила мама.

— Ти вже записалася на тренажери? — я зняла з гачка рушник з жовтогарячою вафельною лисицею.

— Ні, чекаю, коли почнуться знижки... А ти як знаєш, що я збираюся?

Я прикусила язика.

— Ну... здогадалася. Тепер усі йдуть на тренажери.

— Я погладшала, так?

— Де там... Мамо, пам’ятаєш, в одинадцятому класі, у травні, я їздила на дачу до Свєтки Попової, з ночівлею?

Вона кивнула:

— Щось таке пам’ятаю...

— Так от, у Свєтки Попової нема ніякої дачі. Ми з компанією поїхали в Москву, погуляли по місту, потусили в якомусь клубі до ранку й на електричці повернулися назад. І ніхто з батьків ні про що не довідався.

Вона дивилася на мене, наче вперше побачивши:

— Почекай... ти мені детально розповідала, який там пес, який будинок...

Я глибоко вдихнула:

— Я тобі брехала.

От і все. Крок через лінію зроблений.

— Приємне відкриття, очманіти можна, — протяжно сказала мама. — А зараз нащо розповіла?

— Мамо, а ти мені брехала коли-небудь? Про щось серйозне.

У неї сіпнулись губи:

— Про що, наприклад?

— Наприклад, про мого батька...

Вона застигла. Я думала, зараз щось станеться: ляпас, розмова, момент істини...

Але мама просто відвернулася:

— Постелю тобі на розкладачці.

І більше не сказала ні слова.

* * *

Мені снився моторошний сон. Мені снилося, що я біжу до прохідної Головної будівлі нашого університету, а всі біжать мені назустріч. Усі рятуються від чогось такого страшного, що вони й кричати не можуть — тільки хриплять. Усі біжать звідти, а я — туди, й не розумію чому; щось пов’язане з Семом, але й він уже не Сем, а механічний пристрій, схожий на м’ясорубку. Я біжу вперед, а ноги не несуть, я не можу зрушити з місця. І ясно, що я не встигаю, не зроблю чогось дуже важливого, і світ зійде з орбіти. Падіння в прірву — кінець світу...

Я сіла на розкладачці, хапаючи повітря. Розкладачка піді мною клацнула й просіла, ширше розставивши алюмінієві лапи, але не впала.

Мама сиділа поруч, на килимі:

— Вибач, я тебе розбудила...

— Дякую, — промимрила я. — Мені таке снилося...

— Що?

— Та так... Вибухи, паніка, кінець світу...

Мама з розумінням кивнула. Так і сиділа поруч, а я не наважувалася заговорити перша.

— Мені було вісімнадцять років, — вона глибоко зітхнула. — Він казав, що працює в секретній військовій лабораторії. Тому про нього нічого не можна знати — навіть справжнього імені, ні-чо-го... Я навіть називала його на прізвисько — Саша. Батьки категорично проти, я пішла з дому... І була з ним щаслива майже півроку, а потім він зник. Залишив записку: «Люблю, привіт доньці». Хоч ти ще не народилась і я сама не знала, син це буде чи донька.

— Ну я ж Олександрівна. Думала, хоч ім’я справжнє...

Мама похитала головою:

— Це прізвисько, а не справжнє ім’я. Я чекала його, поки не зрозуміла, що він просто заморочив мені голову.

Я торкнулась пальцями амулета на шиї:

— А привіт від нього ти мені так і не передала...

— Ну, привіт тобі від татка! — раптом кинула вона роздратовано.

— Ти його потім шукала?

— Навіщо?

— Ану ж з ним щось сталося? — я раптом згадала історію Павлика й Насті. — Може, він не хотів зникати, а його підставили? Або взагалі вбили? Може, він до останньої секунди рвався до тебе... до нас...

— А кулон із запискою навіщо підсунув? «Люблю, привіт доньці!»

— Може, він ішов на небезпечне завдання...

— Та ну тебе, — вона встала. — На кожне слово в тебе знайдеться п’ять...

Я бачила, що вона збентежена. Що напружено міркує. І потай рада почути мої слова, і хоче, щоб я продовжувала.

— А фото немає?

— Тоді електронних камер не було, а на плівці він погано виходив. Я ще скандалила в ательє...

У мене футболка прилипла до спини:

— Його не можна було зняти на плівку?! А який це мало вигляд — плівка засвічена навпроти лиця чи якось інакше?

Мама подивилася втомлено, куточки губ у неї опустилися:

— Це мало такий вигляд, що в ательє лаборант напився й ту єдину плівку зіпсував. А інших не було...

Вона раптом сухо розсміялася:

— Ти що, вирішила, що він прибулець? Чи вампір? Не надійся, вампіри на таких, як ми, не западають...

Я смикнулась. Розкладачка небезпечно заскрипіла.

— А які ми? Гірші за інших?

Вона вже шкодувала про свої необережні слова.

— І потім, навіщо нам вампіри, мамо? Що, нема нормальних гарних чоловіків?

Стало тихо. У Москві так тихо не буває. Мама притулилася плечем до одвірка:

— У тебе хтось є?

— Немає.

Вона зітхнула:

— І не треба! Краще вчись. Займайся потрібним. А мужики... сьогодні є, завтра все. Я от, дурна, все життя любила твого батька... Кулон ти все-таки носиш?

Я торкнулась пальцем свого амулета. Мама вийшла, і я почула, як на кухні дзенькає об склянку шийка аптечної пляшечки.

Через кілька секунд по всій квартирі розтікся запах валокордину.

Розділ дев’ятий Ті самі й зомбі

  повернулася в гуртожиток у суботу надвечір. До дверей нашої кімнати був прив’язаний кошик з полуницею й написом на атласній стрічці: «Настусю, вибач!»

— На, — сказала я, подаючи кошик Насті.

— Можеш з’їсти. На здоров’я.

Я поставила дорожню сумку на стілець:

— У тебе ніколи не було враження, що хтось грубо й цинічно відібрав твою любов?

Вона подивилася зацікавлено:

— А ти вважаєш, що любов можна відібрати?

— Аякже, — я сіла навпроти. — Подивися в лице фактам. Ви з Павликом...

— Лебедєва, — сказала Настя поблажливо, навіть зверхньо. — Любов — маніпулятивна технологія, придумана, щоб позбавляти жінок самостійності й заганяти в добровільне рабство! Тобі хочеться бути в стаді бідолашок, які чекають на принца? То будь ласка! А я вільна самодостатня людина, і перестань, нарешті, носити мені подачки від цього дурня.

— Не такий він і дурень, — я образилася за Павлика. — І перестань говорити зі мною, як з вівцею!

— Я вступила в університет, щоб навчатися, — Настя демонстративно взяла зі стола конспект, — а не влаштовувати приватне життя... як дехто.

— Як хто, наприклад? — я почала злитися.

— Як дехто. Не називаймо їх уголос...

У мене задзвонив телефон. На екрані висвітився номер Міші. По спині сипнуло морозом: що за халепа. Нас із цим хлопцем нічого не пов’язує, чого ж я так хвилююся? Гормональний викид...

— Дар’є, це Міша, ти мене пам’ятаєш?

Ще б пак, подумала я засмучено.

— У мене до тебе дивне прохання, — продовжував він.

Мені раптом шалено захотілося, щоб він згадав. І запитав мене, чи правда. Інструктор не давав мені щодо цього вказівок. Я не повинна брехати. Просто скажу: так, усе так. Я врятувала тобі життя, але на моєму місці так зробив би кожен. І, крім того, це не тільки моя заслуга, я ж працюю в команді...

— Будь ласка, — знову заговорив Міша. — Скажи Лері, що між нами нічого немає. І що ключі я просто загубив, а ти просто знайшла.

— Е, — промекала я. — А... ну так. Аякже.

Зависла довга пауза. Я почула в трубці брязкіт посуду й уявила, наче бачила: оце вони сидять на своїй кухні, на тому самому м’якому куточку, під яким я провела ніч, і на Лериному обличчі — огида, зарозумілість, невдоволення, і от Міша подає їй телефон...

— Алло, — промимрила я.

Ніхто не відповів.

— Алло!

Мовчання. Стукіт — напевно, телефон поклали на стіл. Далекий Лерин голос: «Ти думаєш, я принижуся до цієї розмови?»

Я натисла «відбій».

* * *

Був теплий вечір, майже літній. Ми з Павликом взяли морозива — кожен заплатив за себе — і сіли на лаву під кущем бузку, поруч з пам’ятною урною, куди я викидала свій амулет.

— Подарунками ти Настю не повернеш. Просто переживи.

Він довго мовчав.

— Мені теж дуже сумно, — сказала я. — Мрієш про одне, а одержуєш завжди інше.

— Що ж мені робити?

«Закохатися в кого-небудь іншого», — подумала я, але вголос, зрозуміло, не сказала.

— Перемкнись. Заведи нових друзів. Вибийся у відмінники.

Він сумно всміхнувся:

— Легко сказати...

Точно, подумала я. Якби я зараз попросила поради — у Павлика, в Насті, та в кого завгодно, — мені було б сказано те саме: перемкнись і не думай про Сема. Заведи нових друзів. Навчайся, займися спортом...

Павлик доїв морозиво і підвівся:

— Дякую, Дашенько. Але я все одно її кохатиму. Побачимо...

Він пішов, а я ще довго сиділа, щоб не вертатися в гуртожиток. Настя була мені за живий докір: я винна, я спізнилася.

Задзвонив телефон. Я здригнулась, але це була Ліза:

— Дар’є, що ти завтра робиш?

— Сиджу в бібліотеці, а що?

— Приходь на тренування, будемо прокачувати скіли. Гриша тобі подзвонить.

* * *

Зал був звичайний — нормальний шкільний спортзал із залізними сітками на вікнах. Зі стелі звисали старі канати, величезні вузли на них були розтріпані й нагадували голови відьом. Жовта, біла й синя розмітка на підлозі запрошувала до гри в усі відомі ігри, від баскетболу до хокею з м’ячем. Уздовж зелених стін тяглися низькі спортивні лави.

Піпл розминався, присідаючи й роблячи глибокі випади. Ліза розтирала кисті рук:

— Поїхали.

Піпл відбіг у дальній кінець залу, прихопивши з собою сітку з футбольними м’ячами. Узяв перший, чорно-білий, примірявся, розбігся й ударив — добряче так угатив по м’ячу, напевно, колись грав у футбол. М’яч по високій дузі перелетів через зал і націлився прямо Лізі в лице. Вона потяглася, як кішка, виставила перед собою сплетені долоні...

Біла блискавка врізала по м’ячу. Гучно ляснувши, м’яч підлетів майже до стелі, а коли впав, чорно-біла шкіра на ньому помітно димілася.

Піпл поморщився:

— Палити м’ячі не треба, добре?

— Я на чверть сили, — скромно сказала Ліза.

Я сиділа на лаві, мов юний падаван... Ну, або учень у буддійському монастирі. Схоже, зараз мене навчать кидати фаєр-боли, гнути залізо поглядом або рубати дрова на відстані.

Ліза обернулася до мене:

— Спробуєш?

Я підскочила в повній бойовій готовності.

— Ставай, — Ліза вказала на ворота для міні-футболу. — Піпл! Подавай їй.

— Стривай, — я зніяковіла. — Ти не пояснила як.

— Ти ж бачила! Краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати інструкцію!

— Не завжди.

— Добре. Робиш руки отак...

Ліза сплела пальці й вивернула долоні назовні. Гриша, що сидів поруч на лаві, відсунувся:

— У живих людей не цілься, добре?

— ...і відбиваєш м’яч! — Ліза дивилася на мене, наче вчителька молодших класів на дуже тупого другорічника. — Просто так!

— Просто так не вийде, — я намагалася говорити спокійно. — Має бути якась... таємниця, заклинання, чарівне слово...

— Спробуй «будь ласка», — порадив Гриша. Я подивилася на нього люто, він зробив безневинне лице.

— Ти посвячена, — втомлено сказала Ліза. — Що ти можеш, чого не можеш і як це в тебе виходить, знаєш тільки ти.

— А якщо не знаю?

— Значить, не можеш! — відрізала Ліза. — Ще раз: спробуєш?

— Так!

Піпл, що досі терпляче чекав у дальньому кінці залу, встановив на підлозі футбольний м’яч кольору темного шоколаду. Я приготувалася, уважно дивлячись на цей м’яч...

Піпл ударив. М’яч летів дуже повільно й крутився в повітрі, по широкій дузі він летів прямо мені в голову...

Я виставила сплетені долоні:

— Ки-йя!

М’яч урізав мене по лобі так, що іскри з очей посипалися. Не сказати, щоб я дуже здивувалась, але розчарування все-таки відчула.

— Ти, якщо бачиш, що нічого не виходить, краще відійди вбік, — Гриша дивився зі співчуттям.

— Дурниці ти їй радиш, — суворо сказала Ліза. — Якщо вона буде готова ухилитися, в неї точно нічого не вийде!

Я поморщилася, розтираючи лоба:

— Давай ще раз. Мені здається, я щось уловила... приблизно.

Піпл дивився очікувально. Я махнула йому рукою, він узяв із сітки третій м’яч, темно-синій, і вгатив по ньому ногою вже не так замашисто — видно, влаштовувати мені струс мозку йому дуже не хотілося.

М’яч летів, бувалий у бувальцях, потертий, повільний — але все одно важкий і дуже-дуже твердий. Я виставила вперед руки...

І швидко пірнула під м’яч. Він влетів у сітку міні-воріт за моєю спиною.

— Навчив, молодець, — упівголоса сказала Ліза Гриші.

Мені стало соромно:

— Я просто не зосередилася. Давай ще раз!

Піпл узяв з сітки останній м’яч. Я чекала удару, піднявши руки напоготові. Треба пошукати в собі імпульс, треба щось крикнути, відчути силу... «Використовуй силу, Люк!»

М’яч був уже в повітрі.

— Авада кедавра! — верескнула я.

М’яч угатив мені в лоб — друга бомба в ту саму вирву, по ґулі, що проступала після попереднього удару. Я похитнулася й сіла на дерев’яну підлогу. Підскочив Гриша, допоміг підвестися:

— Треба холодне прикласти...

— Нічого не треба, — я вивернулася з його рук.

— Ні, вона не силовик, я так і думала, — Ліза замислено взялася підбирати м’ячі, що розкотилися по всій підлозі.

Гриша ляснув мене по плечі:

— Ти не силовик, я не силовик, але ми нас любимо не за це, правда?

— І що це значить? — від болю в мене сльози навернулися на очі, і найменше я хотіла, щоб їх помітили.

— Виходить, треба викликати завантаження. У нас поділ праці: ти бачиш Тіней, Піпл чує, Ліза пакує, я — доставляю...

Говорячи, він малював графіті на зеленій стіні.

— Ходімо... А то зараз сюди прийдуть діти зі спортшколи, треба їм звільнити місце.

— А вони... знають, що ми тут тренуємося?

Гриша м’яко всміхнувся:

— Ні, вони думають, що в них зал з привидами... Каву будеш?

І ступнув крізь стіну прямо в офіс.

* * *

Льоша так напружено дивився на екран, ніби проходив складний рівень у шутері. Але коли я підійшла ближче з чашкою кави в руці — виявилося, що на екрані перед ним текст.

Я відійшла, щоб не читати чужих документів, але Льоша раптом помітив мене, заусміхався, вказав на стілець поруч:

— Дашенько, сідай... Ти знаєш, я пишу роман.

— Що-о?

— На роботі зараз передишка, та ще й неділя, тож я розважаюся... Хочеш послухати один розділ?

Я розгубилась. Льоша був такий м’який, приємний, усміхався й викликав довіру, тому природна відповідь «ні» не лягала мені на язик. Льоша тим часом вирішив, що мовчання — знак згоди, й заходився читати вголос.

Він читав добре. І текст був несподівано цікавий. У якусь мить я навіть заслухалась і втяглася — попри те, що йшлося про зомбі, які в перших же рядках увірвалися на комунальну кухню в робітничому селищі й мальовничо зжерли кількох людей. Головний герой дивом вижив і тепер рятувався від переслідування.

— «В останню секунду він устиг обернутися, — страшним голосом читав Льоша. — Ворог ішов на нього, важко ступаючи, дивлячись кудись удалину каламутними сліпими очима. Сокира вже опускалася».

Він закінчив і витер піт з чола. Я зааплодувала:

— Ну, він урятується, звісно?

— Ні, — сором’язливо всміхнувся Льоша. — Я вирішив, як Джордж Мартін, триматися правди життя. Якщо за логікою подій персонаж повинен померти — я його дивом не рятуватиму!

— Льошо, — сказала я, — а чому ти пишеш про зомбі, а не про Темний Світ?

Він здивувався:

— Тому що це фантастика, а не виробничий роман! А ти не любиш про зомбі?

Я похитала головою.

— Дівчата люблять про вампірів, — сказав Льоша з легкою образою в голосі. — А я їх не люблю, вони для мене етично неприйнятні.

— Мені дуже сподобався перший розділ! — сказала я щиро. — Коли буде книжка?

— Три видавництва вже відмовили.

— Ну... не здавайся, всім авторам-початківцям спершу відмовляють.

Льоша прямо-таки просвітлів від моїх слів:

— Мені радять викласти в мережу... Я викладу, зрозуміло, як закінчу. Але ж хочеться потримати паперову книжку, розумієш, як у дитинстві: запах клею, те-се...

Він замовк, раптом про щось замислившись. Потім усміхнувся:

— Я, як навчився читати, просто поселився в дитячій бібліотеці. Все сприймалося... наче в чарівній країні. Я не ділив на казки й минуле... Мій батько був бондар, шістсот років тому, мати, відповідно, бондариха, з шести дітей я був молодший, єдиний син, надія... А тут чума. Ех.

— Льоша, — сказала я, — а ти...

Я затнулася. Мені хотілося сказати йому, що справжню історію хлопчика, народженого шість сотень років тому, що заблукав у часі й повністю адаптувався до сучасного світу, мені було б набагато цікавіше прочитати, ніж бойовик про зомбі. І не тільки мені. Але я побоялася його скривдити.

— Слухай... а наговори мені який-небудь текст мовою п’ятнадцятого століття? Я б курсову написала!

Він винувато подивився на мене:

— Ні. Вибач. Я забув ту мову... геть-чисто. Такий викрутас підсвідомості...

Зайшла Ліза — вона встигла перевдягтись, її височезні шпильки були схожі на арбалетні болти. Я здивувалась, як можна носити таке взуття поза дивовижними святами типу весілля чи випускного. В обох руках у Лізи були гумові еспандери, вона качала кисті так само відчужено, як чернець перебирає вервечку.

— Льошо, Інструктор просив статистику за минулий квартал.

— Зробимо, — Льоша кивнув. — Ти не засмучуйся через цю вазу.

— Яку вазу?

Протягом відчинило вікно, стулка вдарилась об край стола, з полиці зісковзнула керамічна ваза, саморобна, розписана під аніме. Яскраві друзки розсипалися по всьому офісу.

— Свинство! — зарепетувала Ліза. — Це мені Гришка на день народження подарував!

Вона підняла з підлоги кілька великих уламків, прикидаючи, чи можна їх склеїти. Цілком ясно було, що ні.

— Пророк криворукий! — Ліза обернулася до Льоші. — Не міг по-людськи зачинити вікно?

— Я просто не встиг! — Льоша мав винний вигляд.

— А сказати «не засмучуйся» встиг?!

— Ти пророк? — запитала я пошепки.

— Ну в якомусь сенсі пророк... — він розвів руками. — Можу бачити майбутнє на кілька хвилин наперед, та й то не завжди.

— Що буде завтра? — запитала я жадібно.

Він знизав плечима.

— Коли наступного разу з’явиться Тінь?!

— Ти людську мову розумієш чи ні? — Ліза збирала керамічні уламки. — Він бачить максимум на хвилину... Та й то, в майбутнього бувають варіації... Не прощу тобі, Олексію, цієї вази.

Розділ дєсятий Жертви

 о дорозі на заняття я раз у раз оглядалася — чи не наздожене мене їздець на сеґвеї. Дарма. Замість сеґвея виявилася машина «швидкої допомоги» — блимаючи й гудучи, вона об’їхала пробку по пішохідній доріжці й покотила до Головної будівлі.

— Знову вона, — з відразою сказала веснянкувата дівчина за два кроки від мене.

— Хто? — запитала її подруга.

— Та є там одна гадюка... Приїжджає на пари на «швидкій». Щоб у пробках не стояти.

— Та ти що?

— Точно. Просто башляє і їде під сиреною.

Вони пішли вперед, лаючись і обурюючись уголос, і я подумки була цілком згодна з їхнім обуренням. Я й раніше чула про людей, які наймають «швидку» для швидких поїздок по місту. Це було, на мою думку, за межею добра й зла.

Настрій у мене був не те щоб депресивний, але добряче меланхолійний. Я думала про маму: «Не надійся, вампіри на таких, як ми, не западають». Ну звідки в неї це сміття в голові? Наче ж доросла жінка...

І ще більше я думала про батька. Уперше в житті мені спало на думку, що історія з таємничою появою амулета в мене на шиї могла не бути вигадкою. Якщо вірити Лізі, то всі працівники Доставки були відзначені Темним Світом — за тих чи тих обставин. А я, виходить, пірнула з автобуса — просто в річку... Крижана вода, п’ятиметрова глибина, вири й підводні корчі-топляки. І ще «бики» старого моста, в один з них я не вписалася буквально дивом. Мені вісім років, я майже не вмію плавати, але чомусь вибираюся з води біля самого моста — попри дику течію. Це що, нормально?

Я повинна була в той день померти, проте вижила. Чому? Або, якщо правильно ставити питання, навіщо?

І, звісно, я думала про Сема. Він мені весь час потрапляв на очі — я бачила його лице в кожному стрічному. Здригалася, мороз біг по спині, вдивлялась — і облом. І ще. І ще. Простіше було просто заплющити очі й уявити, що Сем поруч.

Дві пари я просиділа, мов у тумані. В обід пішла в їдальню, сподіваючись зустріти там Сема, і тут мене наздогнав дзвінок від Лізи:

— Давай до Головної будівлі швидко.

— У мене починається пара через...

— Ти глуха?! Я кажу, біжи до Головної будівлі, щоб ти там була просто зараз!

Я зумисне повільно розламала свій пряник. Ні, я не рабиня, не солдат в армії, я не підписувала ніякого контракту. Мені не можна так просто сказати — «біжи», я не побіжу, як собачка. Не треба мене обманювати, красти в мене амулети, маніпулювати, «випробовувати» — я вільна людина і в службу Доставки не напрошувалася...

Мої руки самі по собі кришили пряник на серветку. Що там сталося? Знову Тінь?

* * *

Коло прохідної Головної будівлі стояла «швидка допомога». Я протислася крізь юрбу, хоч зазвичай цього не роблю. Я ніколи не витріщаюся на нещасні випадки і їхні наслідки: якщо не можу допомогти, просто йду геть. Але зараз я була не ґавою: я була при виконанні обов’язків, хоч боюсь уявити, який вигляд це мало збоку.

На ношах лежала дівчина. Блондинка, з волоссям до плечей, дуже бліда. Я стисла в долоні свій амулет, уже приблизно знаючи, що побачу: знак Тіні на скроні, кров на губах, можливо, очі із закоченими зіницями...

Я помилилася. Ця дівчина була не схожа на інших жертв.

Її голова була як кокон. Як муха, сповита павуком. Лице майже повністю ховалося під білястими нитками: вони вилися навколо її голови, впивалися в шкіру, щільно прилягали одна до одної. Я відчула, як шлунок підступає до горла.

Чиясь рука лягла мені на плече. Я обернулася; поруч стояв Піпл, дуже похмурий. Його ніздрі нервово тремтіли:

— Що ти бачиш?

— Не розумію, — зізналася я. — Вона вся така...

— Її не піратять, — жорстко сказав він. — Її просто вбивають. Інший процес, сам не можу зрозуміти.

Водій «швидкої» відчинив задні дверцята, в цю мить коло тротуару з вищанням зупинилася машина, неосяжних розмірів блискучий чорний «Лексус». Відчинились пасажирські дверцята, вискочив чоловік у костюмі — краватка з’їхала набік, м’ясисте лице матово-біле — і рвонув до «швидкої».

— Пропусти! — він грубо розштовхував людей зі свого шляху. — Відійди!

Так само безцеремонно він відіпхнув лікаря. Кинувся до дівчини на ношах:

— Машенько! Доцю! Я тут, подивись... Тато прийшов!

І, як божевільний, почав термосити її за плече.

Лікар обурився:

— Перестаньте її трясти! Ви що, з глузду з’їхали?! Сідайте в машину, ми повеземо її в чергову...

Чоловік у костюмі схопив водія за комір:

— Повезеш, куди я скажу! Ясно, сука?!

Він іще щось кричав, з рота йому виривалися крапельки слини й падали лікареві на лице. Той мовчав, тільки ледь помітно морщився. Я була вражена його витримкою — хоч кому, як не лікареві «швидкої», мати залізні нерви...

— Подивися на нього, — сухо велів Піпл.

Внутрішньо ціпеніючи, я намацала свій амулет і знову стисла його в долоні. І ледь не закричала на все горло.

Чоловік у костюмі мав страшний вигляд. Його лице було вкрите шаром крові, частково зсілої, частково свіжої. На скроні огидним шкірястим наростом сиділа та сама, вже знайома мені печатка — знак Тіні.

Фігура лікаря була сіра, наче наповнена зсередини сигаретним димом. Над його головою танцювали іскри люті. Чоловік у костюмі нападався на нього й кричав:

— Я тебе згною! Я тебе посаджу! Ти в мене кишки свої виплюнеш!

Я озирнулась, не випускаючи амулета з руки. Обличчя навколо розпливалися перед очима — хтось зловтішався, хтось співчував, але Тіні серед них не було...

У голові мені закрутилося.

— Вона зранку вже була хвора, — сказали за два кроки від мене за спиною. — Сама не своя. І ще ці долари...

Я обернулася. Поруч стояла Лера — от кого я найменше прагнула зараз бачити.

— Долари? — механічно перепитала я. — Ти знаєш, що з нею сталося?

— Хочеш поговорити про чуже горе? — Лера прижмурилася.

Я згадала залізну витримку лікаря зі «швидкої» і теж стрималася:

— Я хочу їй допомогти.

— Ти лікар? Покажи диплом!

Я знову стрималась, але питати більше не стала. Якщо знає Лера, то мають бути ще свідки: однокурсники, друзі, сусіди.

— За минулі два дні вона двічі міняла парфуми, — замислено сказав Піпл, дивлячись услід Лері, коли та пішла.

— Ти про що?

— Вона відчуває в тобі суперницю. Боїться втратити свого хлопця, а як його втримати, не знає.

— Не потрібен мені її хлопець, навіть з доплатою... І знаєш що? Домовимося, що ти не будеш доповідати про все, що винюхав. Хто міняв парфуми, у кого який день циклу...

Ноші вже поставили в машину. Чоловік у костюмі надривно кричав у телефон:

— Зараз! У цю ж секунду! Це моя дочка, ясно? Який, к чорту, діагноз, я не знаю, вона непритомна!

Так само горлаючи, він заліз у машину «швидкої», і вона одразу ж рушила. Я зробила кілька кроків за машиною:

— Ми що, їх відпускаємо?!

— Знайдемо, — Піпл був незвично пригнічений. — Знайти їх у лікарні не проблема... Проблема — знайти Тінь. Вона, судячи з усього, непроста...

Юрба почала розсмоктуватися: заняття вже йшли. Піпл стис мій лікоть: на лаві коло входу сиділа дівчина й ридала, не напоказ, а тихенько, вдаючи, що пише есемес на телефоні.

— Подивись, у що вона взута, — сказав Піпл.

На ногах у дівчини були кросівки — на вигляд дуже недешеві, але загалом цілком звичайні.

— І що?

— Це кросівки жертви. Отже, вони подруги або близькі знайомі. Давай, може, це наш єдиний шанс...

— Чому не ти?

— З тобою вона легше піде на контакт! Ну, давай, час дорогий...

Не можу сказати, що мені легко заговорювати з незнайомими людьми, особливо коли вони плачуть. Але вибору не було. Я зітхнула — і пішла до дівчини в кросівках.

* * *

Марія Хлєбнікова, дев’ятнадцять років, ніколи не хворіла. Займалася спортом, не пропускала фізкультури. За кілька годин до своєї термінової госпіталізації вона приїхала на заняття, за злою іронією долі, на «швидкій». Оминаючи ранкові пробки.

У коридорі навчального корпусу Маша вийняла з сумки кросівки, взяті на фізкультуру, і віддала однокурсниці Ірі, тій самій, що плакала зараз на лаві.

— Мене запросили ввечері в клуб, я взула нові туфлі... А вони виявилися «іспанськими черевиками». Хоч знімай і йди босоніж... Маша побачила й дала мені свої кросівки, у нас однаковий розмір...

— Щедра.

— Вона взагалі класна дівчина. Хто про неї гидоту говорить — просто дурні...

— Уранці вона була здорова?

— Так, цілком... Ми сіли поруч на парі, вона розгортає книжку... А там усередині долар лежить, увесь у плямах крові. І тут я помітила, що Маша десь порізалась — руки перемазані кров’ю, і на блузці плями. Я запитала: де ти поранилась? А вона раптом розхвилювалася, почала злитися, нервуватися... Що за фігня, каже. Мені, каже, сьогодні долари-одинички звідусіль лізуть у руки, і ще я весь час себе раню і не пам’ятаю чому. Може, каже, це хтось так жартує? У книжці долар, у сумці долар, теж забруднений. Хот-дог купила — і там Джордж Вашингтон з портрета дивиться, увесь червоний, у томаті. Ну от нащо таке робити?!

Ми з Піплом перезирнулися.

— А потім?

— Потім вона пішла в туалет, я її чекала, чую — крик... Вриваюся, а вона на підлозі, в неї судоми... Не можу — очі заплющу, і вона перед очима... Б’ється...

Іра заридала, тепер уже не криючись, уголос. Поруч стали зупинятися люди. Піпл жестом дав їм зрозуміти — проходьте, мовляв, самі впораємося.

— Вона так закричала, — крізь сльози прошепотіла Іра. — Такий моторошний крик... Неначе побачила... навіть не знаю що. Дуже страшно.

Я відчула, що мерзну — хоч на той час вийшло сонечко й надворі стало відчутно тепліше.

* * *

— Тут.

Я роззирнулась. Раковини, дзеркала, чавунна батарея під вікном. На підлозі — крапля крові, і кілька крапель на порцеляновій раковині. Іра, схлипуючи, зачинила двері...

...І я побачила величезний плакат з внутрішнього боку дверей — збільшене зображення долара. Плакат був старий, де-не-де надірваний, на портреті в овальній рамці темніли бурі плями, і здавалося, що Вашингтон дивиться дуже недобре — лиховісно.

— Ти чекала зовні? — я не могла відвести від нього погляд.

Іра кивнула:

— Ми поспішали. У їдальні черга... Хоч раніше Маша приносила їжу з дому — ну, делікатеси всякі, завжди свіжа риба... Ділилася з дівчатами. Вона взагалі нас балувала, а сама любила фастфуд... тобто любить.

Я все ще дивилася в намальоване Вашинґтонове лице. Іра схлипнула:

— Я додому піду... Не можу сьогодні вчитися... Нема сили...

— Усе буде добре, — сказала я без особливої впевненості.

Надворі дмухнув вітер, метнулися тіні хмар, і крізь матову шибку якось дивно впало світло. Лице на величезному плакаті-доларі на мить стало огидною моторошною пикою...

У цю мить Іра вийшла, відчинивши двері, і плакат відвернувся від мене. Я придержала дверну ручку, легкодухо не бажаючи бачити його знову.

У коридорі стояв, роздимаючи ніздрі, Піпл:

— Шукай під батареєю!

— Що?

— Тут має бути її річ. Шукай скоріше.

Я нахилилася. Під батареєю в туалеті блищав метал.

* * *

Чекати відповіді довелося недовго.

— Ти дуже пошкодуєш, коли я тебе знайду, — уривчасто сказав голос її батька.

— Я... Я знайшла телефон вашої дочки там, де вона його впустила. В університеті!

Коротка пауза.

— Тобі подзвонять і скажуть, куди його привезти.

— Річ у тім, що я можу вам допомогти...

Він обірвав розмову. Трубка замовкла.

— Ну й падлюка, — я глибоко вдихнула. — Такого й рятувати не хочеться.

Ми сиділи в парку на лаві: я, Піпл, Ліза й Гриша. Поряд височіла громада університету. Насувалася гроза, а з нею, здається, сильний дощ: небо наливалося сизим кольором, кущі пригиналися, ніби бажаючи сховатися, пил злітав смерчами, піщини впивалися в лице.

— Отже, жертва — це він?

— Так.

— А дівчина?

— Виходить, що теж жертва, — сказав Гриша не дуже впевнено.

— Ні, — сказав Піпл. — Дівчина — знаряддя Тіні. Транзакція йде від татка, а дівчина... просто вмирає.

— Скільки в них... у нас часу? Приблизно?

Піпл подумав:

— Мало. Години дві чи три. Куди її забрали, ми знаємо?

Гриша кивнув:

— Льоша довідався. Приватна лікарня. Вона непритомна. Діагнозу немає. Татко лютує.

Мені сяйнула думка:

— А може, Тінь з’явиться під кінець транзакції? Ну, вони ж у дев’яноста відсотках випадків... Ми підстережемо її в лікарні, і все!

— Так, — помовчавши, сказав Піпл. — Теоретично так. Але ця Тінь... Я казав, вона непроста.

— А є прості Тіні — й непрості?

Новий порив вітру пройшовся по алеї, зриваючи листя з кущів.

— А тобі Інструктор не розповідав? — запитала Ліза.

— Що саме?

— Щодо простих Тіней і... ні?

— Не розумію, — зізналась я.

Ліза й Гриша перезирнулися. Ліза хотіла щось сказати, але тут Піпл нервово принюхався:

— Та-ак... На ловця і звір біжить.

Гілки найближчої ялинки заворушилися, наче в новорічній казці. З хвої вибрався чоловік. Незрозуміло, як він там уміщався, але ще більше я була вражена, коли зрозуміла, що білий наліт на його одязі — це паморозь. Лице новоприбулого було вкрите кристаликами льоду, крижані голки злітали з одягу, коли він рухався, незграбно й повільно, наче пізно восени підморожена муха.

Його погляд упав на нас — у ньому спершу проявилася цікавість, а за мить — жах. Він кинувся тікати по алеї, залишаючи білий слід, але Ліза двома кроками його наздогнала й повалила на землю.

— Це ти невдало зайшов, — сказав Гриша майже зі співчуттям, витягаючи балон з фарбою. — Тільки зайшов — і зразу підеш назад, навіть зжерти нікого не встиг...

— Хочу зігрітися, — пролепетав хлопець укритими інеєм губами.

Піпл принюхався:

— Цей не останній. Півдесятка на території. Масовий прорив, видно, під грозу.

Ліза витягла з дамської сумочки зимові рукавиці:

— Поки я тягну до порталу цього, хто ловить інших?

— Я, — сказав Піпл. — Гриша, ти забезпечуєш логістику.

Гриша кивнув. Вони були давно зіграною, спаяною командою й розуміли одне одного з півслова.

— Почекайте, — сказала я. — А ці... жертви? Дівчина і її батько?

— У них ще є час.

— Піпл сказав — мало часу! Давайте розділимося: хтось залишиться тут, а інші поїдуть у лікарню!

— Ти давно в нас працюєш? — уривчасто запитала Ліза.

— Недавно...

— Ну то й не командуй! У тебе завдання — патрулювати територію. Виконуй!

З тріском стрибнула блискавка над нашими головами. Висвітила шпиль університету.

Розділ одинадцятий Долар

 лискавки періщили одна за одною, а дощу не було; я сиділа на лаві, розгублена й зла, періодично стискаючи в долоні амулет.

Гроза, побачена моїм особливим поглядом, була моторошна, та водночас і заворожувала. У небі чергувалися сизі спадні й жовтогарячі висхідні повітряні потоки, боролися, спліталися, здіймалися гребенями, і страшно було уявити, що оце такий повітряний океан нависає над нашими головами щодня. А зараз океан штормило, і я дуже скоро відвела від неба очі; мене почало нудити.

Інструктор виявився маніпулятором. Ліза гаркає на мене, як фельдфебель. І не дивно — це ж я, у мене вічно проблеми, мама сказала б: «Перевір, що ти робиш не так. Не може бути, щоб усі навколо були погані, одна ти хороша».

— Ой, Машенько, тато дзвонить! Машенько, відповідай! Тато дзвонить!

Я з несподіванки підстрибнула. Покрутила головою; поряд нікого не було. Це Машин телефон раптом ожив, розговорився, забелькотав пустотливим голоском:

— Тато дзвонить! Машенько, відповідай!

Машенька не могла відповісти — вона помирала, не приходячи до тями, в одній з приватних московських клінік. Я провела пальцем по екрану, приймаючи за неї цей виклик.

— Що ти казала про «допомогу»? — мій співрозмовник говорив, наче насилу витискав кожне слово. — Ти хто така? Лікар?

— Ні, я не лікар, але... Я здогадуюся, що відбувається з вами й вашою дочкою. Я можу...

— Ти заодно з ним, так? Скажи йому: я віддам цей долар. Нехай бере.

— Я... ні. Я не заодно з ним. Я...

— Ти мені брешеш?!

— Ні, послухайте...

У телефоні почулися дивні звуки. Я з жахом розпізнала ридання.

— Я хочу все повернути, — проридав чоловік у костюмі. — Я віддам усе... Якщо ти не з ним, як ти мені допоможеш?

— Назвіть адресу, — сказала я твердо.

У телефоні запала тиша.

— Тільки приїдь одна, — прохрипів його голос. — Якщо я дізнаюся, що це підстава...

Коли він починав погрожувати, йому, очевидно, робилося світліше на душі. Він погрожував легко й природно, як щуки плавають, а горобці літають.

— Якщо ви будете мені грубіянити, я не приїду, — сказала я. — Вибирайте.

Ушпарив дощ. Перші краплі обіцяли велику зливу.

— Приїдь, — сказав мій співрозмовник у телефоні. — Адресу я пришлю.

* * *

Чи було мені страшно? Ледь-ледь. Адреналін вирував так, що для страху не залишалося місця.

Чи сумнівалась я в тому, що роблю? Анітрохи. Я вже стикалася з Тінями. Легкі перемоги розбещують, але в ту хвилину я про це не замислювалася.

Приватна клініка була недалеко від університету. Коли я вийшла з метро, дощ уже вщух. Я увімкнула навігатор на Машиному телефоні й незабаром уже заходила у скляні двері лікарні, неймовірно пафосної зовні й усередині.

— Вас попередили, що я прийду?

Охоронець на вході кивнув.

Я наділа бахіли й стисла в долоні амулет...

Широкий бурий слід вів від входу по коридору. Наче тут провезли на каталці діряву цистерну з кров’ю, а не тендітну дівчину. У мене затремтіли ніздрі, як у Піпла, — мені вчувся запах, якого не було й бути не могло, бо насправді в коридорі виблискували чистотою вимиті кахлі.

У глибині коридора біля дверей стояли два охоронці. Її батько якось дуже серйозно ставився до життя.

На вході в палату я раптом злякалася.

Подолала страх, постукала й зайшла.

* * *

На обох руках у неї були катетери, навколо громадилися стойки з крапельницями, на екранах позначався пульс, дуже слабкий, і тиск, дуже низький. У палаті нікого не було, крім пацієнтки — і чоловіка в костюмі.

Він устиг позбутися піджака й краватки. Нагрудна кишеня його білої сорочки мала такий вигляд, ніби в ній тримали свіжовідрізаний палець: кров заливала сорочку до пояса. Печать на скроні стовбурчилася потворним шкірястим наростом.

— Що це? — я вказала на кишеню його сорочки.

— Ти хто? — запитав він уривчасто. — Екстрасенс?

— Що у вас у кишені?

Він подивився на мене зі страхом. Тремтячою рукою потягся до кишені...

На його долоні лежав долар-одиничка. Надірваний край, чорнильна ляпка, — купюра бувала в бувальцях.

Амулет уп’явся мені в долоню. Я побачила істинну суть цієї купюри — вона була просочена кров’ю й кишіла червою.

— Що це?!

— Це мій талісман, — прошепотів він. — Подарунок. Приносив мені щастя. Пацанів перебили в дев’яності — а я цілий. Партнери розорилися в кризу — а я наварився... Це просто звичайний рваний бакс!

Він дихав крізь зуби — розумів, що це не звичайний бакс, хоч і рваний. Він відчував, що за річ лежить зараз на його долоні. Якби міг побачити — посивів би, напевно, водномить.

— Подарунок — чий?

— Мені заплатили, — повторив він уперто. — Чесно...

— Коли?

— Двадцять років тому...

— Не може бути, — вирвалося в мене.

— А тепер він хоче, щоб я повернув борг... Набігли відсотки...

— Хто хоче? Назвіть його ім’я! За що він вам заплатив?

Він дивився на мене хворими запаленими очима.

— Я продав душу, так? — запитав пошепки. — І немає порятунку, так? А Машенька в чому винна? Вона ні в чому... Я можу в пекло... А її ж за що?!

Дивитися, як ридає таврований пройдисвіт, було дуже страшно. Він підійшов до ліжка, на якому помирала його дочка, й опустився на коліна:

— Я не знав, я не знав, я не знав, що так станеться, що за мої гріхи розплачуватимешся ти, я не знав...

— Та все ти знав, не прикидайся, — сказав спокійний, майже веселий голос.

Я різко обернулась. Біля дверей палати стояв лікар у халаті й шапочці, у марлевій пов’язці, що закривала лице. У його руці, вибиваючись із загальної медичної картинки, виблискував здоровенний надкушений помідор.

Лікар причинив двері палати:

— Ти сам уклав угоду, ти обрав, як жити. Я на тобі чимало наварив, і ти себе не скривдив.

Він відтяг пов’язку з лиця вниз, на шию, і з насолодою відкусив од помідора. На лікарняну підлогу закрапав свіжий сік.

Я стисла амулет. Лікар був Тінню, і такою огидною, що я не готова була дивитися на неї довше секунди.

— Я тебе бачу! — вигукнула я.

— Привіт і тобі, Турук-Макто, — відгукнувся лікар цілком доброзичливо. — Що нового на Пандорі?

У людській подобі він мав вигляд доглянутого, в міру засмаглого, сухого й худорлявого чоловіка років тридцяти. Його відкрите лице викликало симпатію: пацієнти повинні такому лікареві вірити...

— Ти хотіла знати, за що я йому заплатив? За послугу. Дуже просту. Він зґвалтував у темному провулку одну надміру горду дівулю. Збив пиху, так би мовити. Я заплатив йому цим баксом — і ще удачею, безпекою, великою прухою на багато років. І як він розкрутився в дев’яності! Поки мутив свої справи, скільки людей розорив, довів до петлі, тупо замовив... А декого й сам придушив, було таке?

Чоловік у закривавленій сорочці застогнав.

— І мені з цього вигода, — знову заговорив «лікар». — Усі його жертви за двадцять років стали моїми жертвами. Він ніколи не замислювався, що сам — теж ланка в харчовому колі, хіба що жирніша... А ти, посвячена, як думаєш: він гідний жити?

Він втягував мене в розмову, і я виявила слабкість:

— Він — нехай, але дівчина ні в чому не винна!

— Вона його дочка, вона така сама, і ти це знаєш. Он двері, посвячена. Якщо ти зараз підеш — я вдам, що тебе не бачив.

Він смачно відкусив від помідора. Полився сік. Тоненько запищав медичний прилад біля ліжка — тривога, непорядок, біда, на допомогу...

Я вихопила з сумки пляшку молока, яку заздалегідь купила в метро. Цей прийом уже один раз спрацював, і спрацював чудово, то чом би йому не спрацювати зараз? Щосили я хлюпнула молоком у Тінь, що стояла переді мною...

Молоко хвилею вдарилося об лікарняну стіну й розбилося білою ляпкою. Там, де щойно стояв «доктор», уже нікого не було.

— Дитячий садок, — сказали в мене за спиною.

Він сидів на підвіконні за п’ять кроків од мене і демонстрував нудьгу. І тут мені вперше стало страшно.

— Твоя наївність межує з недоумством. Дуже шкода.

Він зіскочив з підвіконня й ворухнув пальцями. Ланцюжок мого амулета раптом сіпнувся на шиї — і стягся, врізавшись у шкіру, мов зашморг.

Я вчепилася в нього руками. Ланцюжок різав пальці й стискався дедалі тугіше. Від такого натягу він мав би порватися, цей тоненький срібний ланцюжок, але хоч як я намагалася, звільнитися не могла.

Потемніло перед очима. Підлога стала дибки і вдарила мене в лице. Тільки не панікувати, подумала я і забилася в моторошній паніці.

Постукали в двері палати. Спершу непевно, потім різкіше. Двері сіпнулися, але не відчинились. Звідки на лікарняних дверях такі міцні замки?!

Я зрозуміла, що непритомнію. Світ нависав наді мною, перевернутий, зі спотвореними пропорціями. Я бачила знизу конструкцію ліжка, шланги крапельниць і блискучі туфлі «лікаря». Я бачила, як чоловік у закривавленій сорочці з божевільним лицем підкрадається до «лікаря» ззаду. Як замахується стільцем, тримаючи за ніжку...

І він ударив. Стілець тарахнув об підлогу, залишивши вибоїну на ламінаті. «Лікаря» на колишньому місці не було — він стояв в іншому кінці кімнати, за ліжком, і дивився докірливо:

— Пожив. Зізнайся, пожив, на всю губу пожив! Розповів би про свої пригоди, покаявся наостанку, як належить...

Чоловік у закривавленій сорочці осів, як квітневий сніг, зробив крок уперед і раптом упав перед «лікарем» на коліна. Хотів щось сказати — і схопився за серце.

— Ну, ну, — «лікар» зупинився над тілом, що корчилося на підлозі. — Альфа-самець. Хазяїн життя.

Він обернувся до мене. Раптом весело підморгнув. Ланцюжок у мене на шиї ослаб, даючи можливість дихнути.

— Ти хороша дівчинка, і я можу тобі дещо запропонувати зі знижкою. Наприклад, відомості про твого татуся. Воно того варте.

Я дотяглася до амулета й міцно його стисла. Огидна Тінь стояла переді мною. На стінах палати дедалі яскравіше проступало плетиво символів, а над ліжком, біля самої стелі, бурою фарбою — кров’ю?! — було написано чотири слова: «Тато йде на допомогу».

Кому?!

— Я не візьму з тебе дорого, — Тінь схилилася до мене, безлика, огидна, страшна. — Угоди з посвяченими — за геть іншими тарифами. Для початку я збережу тобі життя. Кивни, якщо згодна.

Змінений світ плив перед очима. Замість дівчини на ліжку лежала мумія, сповита білими нитками. Напевно, Маша була вже мертва.

Неспроможна більше дивитися на те, що було в Тіні замість лиця, я випустила амулет. Переді мною шкірився «лікар»:

— Дозріла?

— Та йди ти!

Він поморщився з жалем, але в цю секунду на стіні за його спиною пішли тріщини. Розчахнувся отвір, і в кімнату одним стрибком увірвалася Ліза. Біла дуга зірвалася з її долонь і вдарила Тінь... точніше, ударила б, якби за мить до удару «лікар» не сплів долоні, дзеркально повторюючи Лізин рух, і не відбив удар. Біла дугова блискавка торохнула Лізі в лице й відкинула вбік. Ліза впала на ліжко поруч з Машею Хлєбніковою й залишилася лежати нерухомо.

Відчайдушно кричали прилади, сигналізуючи про лихо. Тремтіли й підстрибували від ударів двері — у них били чимсь важким. Мені дуже хотілося кричати, але повітря не було. «Лікар» обернувся до мене, і ланцюжок на моїй шиї знову затягся:

— Ех ти, дурна коза. Ганьба свого батька. У тебе була чудова можливість...

Розчинилися двері ванної. На порозі з’явився чоловік — мені здалося, пожежник. Свідомість, від нестачі кисню меркнучи на межі непритомності, підкинула картинку: викликали пожежників... Вони вломились у ванну крізь вікно... Зараз заллють палату їдкою піною...

Чоловік у дверях підняв шланг, який тримав у руках. Струмінь прозорої рідини вдарив в лице «лікареві». І цього разу він не встиг ухилитися.

Він заціпенів, ніби граючи в гру «завмри», похитнувся й упав, як шахова фігурка. Як паркова скульптура; як пам’ятник з підірваним п’єдесталом. Недоїдений помідор ляпнувся на підлогу перед моїм лицем. Срібний ланцюжок розтис лещата, я жадібно задихала ротом.

Двері в палату під ударами були готові злетіти з завіс, зате медичні прилади, усі як один, раптом замовкли.

Чоловік у дверях опустив шланг. Перед очима в мене прояснилося, і я побачила, що це Інструктор.

«Лікар» лежав на підлозі в замерзлій калюжі. Його одяг, волосся, обличчя, розплющені очі блищали інеєм поверх тонкого шару льоду. По всій палаті віяло глибинним, пронизливим холодом. Я спробувала підвестися — цієї ж миті дівчина Маша на ліжку поворухнулася, смикнулася, різко сіла...

— Це що таке? — в її голосі був страх, але перелякав Машу не той факт, що вона опритомніла в лікарні, і не жахливі спогади про те, що сталося в університеті. З переляком, що переходив у жах, Маша дивилася на Лізу, яка волею долі зараз лежала з нею в одному ліжку.

Інструктор ввалився в палату. За його спиною я побачила просторий санвузол і відкриту рамку на кахельній стіні: за нею вгадувалися бетонні стіни підземелля з тьмяними лампочками в сталевій обшивці. Слідом за Інструктором у палату протислися Гриша й Піпл, і Гриша зразу ж кинувся до Лізи...

Вона вже ворушилась, намагаючись підвестися. Від скроні до підборіддя її лице розсікав червоний рубець, неначе від удару батогом.

Геть очманіла Маша подивилася на катетери на своїх руках... А потім оглянула палату й побачила батька, який досі стояв на колінах, привалившись плечем до стіни.

— Тату! Таточку!

Вона кинулась до нього, обриваючи шланги крапельниць...

Піпл заступив мені картину їхнього єднання. Ривком підняв з підлоги:

— Ти як?

— Не відволікайся! — закричав Інструктор, нахиляючись над умерзлим у лід «лікарем». — До порталу його! Скоріше!

Піпл пустив мене й почав натягати зимові рукавиці — але в цей момент почувся звук, наче розбили величезну вітрину. По всій палаті застрибали скалки льоду.

Той, що був лікарем, підхопився, звільнившись од крижаного панцира. Мигцем глянув на мене — більше ні на кого не звернув уваги...

І кинувся у вікно. Пролетів крізь скло, розчинився в дощовій каламуті, зник з очей. І аж через кілька секунд після його відбуття скло розсипалося на друзки.

* * *

Я впала на бетонну підлогу в цілковитій темряві. Зверху гепнулось тверде, важке, дуже холодне. Я завила від болю в придавленій нозі.

Клацнув рубильник. Загорілася лампочка десь під стелею. Я побачила, що валяюся на бетонній підлозі, а на нозі моїй лежить величезний металевий, мабуть, газовий балон.

Поруч крутилася Ліза, Гриша важко дихав, стоячи рачки.

— Ногу не зламала? — Піпл допоміг мені звільнитися.

— А треба було?!

Ліза вдихнула крізь зуби:

— Люблю таку справу, коли всі натовпом одночасно лізуть у рамку, та ще й криво поставлену...

— Вибач, — образився Гриша. — Червону доріжку постелити не встигли.

Усі підводилися, обтрушувалися, розтирали боки. Усі пережили дикий страх і тепер від нього відходили, як від наркозу. Усі поглядали на мене — з дивним виразом на обличчях.

Почав Піпл:

— Ти чого туди пішла сама?

— Її батько мені подзвонив...

— То й що? — вступила Ліза. — Ти навіщо туди пішла сама, тобі набридло жити? Ще й нас підставила...

— Ми ж усе одно збиралися в лікарню...

Вони всі заговорили одночасно. Інструктор підняв руку:

— Тихо!

Він єдиний здавався незворушним.

— Я сказав, тихо... Усі в офіс. Дар’я зі мною. Тільки куфайку надінь.

* * *

Дядько Толя, Серго й Іван Іванович повернули голови, коли я увійшла в підземелля. Злегка кивнули й продовжували грати. Вони не міняли пози, взагалі майже не рухалися, тільки ляскали по столу кісточками доміно та зрідка стежили за чимось поглядами.

Інструктор натужно поставив свою ношу на залізну полицю. Балон був дивний: облуплений, синій, з одного боку на ньому був неначе заводський номер, букви й цифри. А з другого — мережка вигадливих символів, яким найкраще місце — в якому-небудь довіднику таємних культів. Балон лежав на візку, до горловини кріпився шланг з манометром.

— Це резервна кріогенна установка, — сказав Інструктор. — Її за технікою безпеки не можна виносити назовні, ніколи.

У підземеллі було зимно, хитливо, блищали голочки інею на стінах. Але мене трясло не від холоду. Хоч як кутайся в куфайку, хоч як насувай на лоба кошлату вушанку, а від спогадів ніде не дінешся. На шиї в мене залишився червоний слід од ланцюжка, і як його пояснити, наприклад, Насті, я ще не придумала.

— Сьогодні настало «ніколи»?

— Сьогодні багато чого настало, — він не мав настрою жартувати. — Ти вирішила, якщо один раз вдався фокус з молоком, то він завжди вдаватиметься?

Я мовчала.

— Сьогоднішній день можеш вважати другим днем народження, — сказав Інструктор.

— Дякую.

— Дякую в кишеню не покладеш! — відгукнувся він з несподіваним сарказмом.

— А що ще?

— Іди сюди...

Услід за ним я підійшла до вкритої інеєм стіни. Він чогось чекав; я неохоче взялася за амулет, стисла в долоні.

Стіна перетворилася на провал. На безодню, в якій клубочився туман. На чорну діру. Я позадкувала і вперше подумала: а Тіням, мабуть, так страшно туди летіти... Що там усередині? У Темному Світі?

— Вони стоять біля порталу й чекають, — сказав Інструктор, ніби читаючи мої думки. — Б’ються, стукають, хочуть увійти. Чують близько вашу кров, радість, любов до життя, для них це як запах хліба для голодного. Хочуть увійти й зжерти, присмоктатися, зігрітися. Мало кому вдається просочитися крізь щілини, портал основну масу все-таки тримає...

Він подивився на охоронців. Ті байдуже стукали кісточками доміно.

— Перший прорив стався в сорок восьмому році, — продовжував Інструктор. — Масовий прорив, у грозу, от як сьогодні. Більшу частину вдалося потім відловити. Але кілька штук залишилися. І відтоді сидять тут. Майже сімдесят років, уявляєш?

— Ні.

— Вони ж безсмертні. Не старіють. Жеруть людське життя, тепло, енергію.

— Сімдесят років?!

— Шістдесят шість, якщо точно. Що більше жеруть — то більше їм хочеться. І то сильніші вони стають. Ми їх називаємо Консервами.

— Отже, цей «лікар»...

— За моїми розрахунками, найперша Тінь, яка до нас проникла. Скільки людей він за цей час зжер, страшно уявити... А ще в нього на рахунку шестеро вбитих посвячених.

Я довго мовчала. Мене лихоманило.

— І ви все це знали?

Він кивнув.

— І не попередили?

— Ти б злякалася. Решта могли... ну, не злякатись, але засумніватися. Зрозумій, я не міг би наказати ні їм, ні тобі. А брати його необхідно було, навіть знаючи, що він таке. Особливо знаючи.

— А я пішла туди сама...

— Молодець.

— Що?!

— Ти пішла туди, тому що прагнула врятувати людину. Ти правильно вчинила. Дівчина тобі чужа, її татко — мерзотник і гнида, злочинець, тварина... Але ти пішла, бо ти на боці людей. У наших не залишилося вибору — вони пішли за тобою, щойно Гриша одержав твою есемеску з адресою... І мені ти теж не залишила вибору.

— Ви взяли цю фігню на коліщатах...

— Забудь, що ти її бачила. Це смертельно небезпечна річ. Її в жодному разі не можна застосовувати так, як я це зробив сьогодні.

— Чому не можна?!

— Тому що найменший промах означатиме екологічну катастрофу. З жертвами.

Ледь чутно гула холодильна установка. Шелестів холодоагент у невидимих трубах. Стукали кісточки доміно.

— Ну ходімо, ти ж змерзнеш, — він подав мені руку. На ньому, як і раніше, був тільки старомодний костюм без краватки, з розстебнутою на верхній ґудзик смугастою сорочкою, а долоня виявилася майже гарячою.

— Ви його заморозили, а ми його упустили, — сказала я.

— Не ви перші.

— І він і далі вбиватиме людей...

— Особливо збоченим способом, — сумно погодився Інструктор. — Але спробувати й програти — набагато краще, ніж відмовитися від спроби. Наступного разу він полетить у портал — пригадаєш моє слово.

— Як вас звуть?

Він здивувався:

— Інструктор.

— У вас же було ім’я, поки ви не стали охоронцем.

— Було та загуло.

— А...

— Що?

Ми вийшли в бетонний коридор, довгий і холодний, що пролягав на страшенній глибині. Над нами громадились переборки й перекриття, масив землі, фундамент і вся громада Головної будівлі. Страшно уявити.

— Цей... ця Тінь пропонувала мені... Нібито розповісти про мого батька.

— А хто твій батько?

— Я не знаю, отож-бо й воно, — моя рука торкнулась амулета. — Я думаю... він був не зовсім... проста людина. А скоріше за все, зовсім непроста. І не людина. І, можливо, він був якось пов’язаний з Темним Світом.

Інструктор нерозбірливо гмикнув. Ми зупинились перед ліфтом; тут було тепліше, можна було зняти куфайку, вушанку й валянки й скласти все це в стару шафу.

— Скажіть, будь ласка. Ви знали мого батька?

Він непевно хитнув головою. Це можна було витлумачити як «ні», але за великого бажання — як «так».

— Добре, я тоді спитаю конкретніше... Ви — мій батько?

Він поперхнувся. Навіть закашлявся. У мене спалахнули вуха: внутрішні пориви, як завгодно сильні, не повинні так просто перетворюватися на слова. Кажучи просто, думай, перш ніж молоти язиком.

— Ти вмієш здивувати, — прохрипів він, відкашлюючись. — Відповідь — ні. Та й навіщо тобі потрібний такий батько, як я?

Мені потрібен будь-який, подумала я, але тепер уже промовчала.

Розділ дванадцятий Герман

  ще раз переконалася, що у Гриші й Лізи просто приголомшлива квартира — у ній на душу сходило справжнє умиротворення. Особливо на кухні. Особливо за столом. Може, причина в Гришиних картинах?

— Інструктор, — замислено говорила Ліза, — любить нагнітати, перебільшувати, залякувати...

— Навіщо?

— Характер такий. Максималіст, перфекціоніст, до того ж мертвий майже сімдесят років... Тобто ні живий, ні мертвий. Я б уже звихнулась, а він — боєць... Старорежимна людина, тепер таких не роблять.

— А ця стара Тінь...

— Консерви.

— Ну так... Вона ж просто зараз когось жере!

— Просто зараз відбувається безліч жахливих речей, — по-філософськи зазначила Ліза. — Хтось умирає, хтось убиває, хтось втрачає надію. І прекрасні справи теж діються просто зараз: хтось любить, хтось рятує, хтось народжує...

— Що робити з Тінню, яку ми впустили?

— Нічого. Чекати, поки засвітиться заново, і йти... тільки всім разом.

Ліза робила рибні котлети. Взагалі-то кулінарія не була її стихією, і вона воліла купувати в магазині нарізки для бутербродів. Але сьогодні, після довгого трудового дня, їй захотілося, як вона висловилась, «замутити вечерю».

З глибини стола було витягнуто стару м’ясорубку, чавунну, бабусину. Я допомагала Лізі чистити рибу — на мою думку, ці велетенські лящі й окуні були варті чогось більшого, ніж просто перетворитися на фарш, але Ліза тільки махнула рукою:

— Гришка ще наловить... Він тільки на риболовлі й відпочиває. Засяде у ванній і сидить, сидить із закидачкою...

Вона замислено опустила шматок філе в м’ясорубку:

— Погано, що цей гад почав з тобою говорити. Звідки в нього відомості про твого батька, ну ти подумай?

— Я не знаю, — я хотіла торкнутися амулета, але вчасно згадала, що руки в рибі. — Я не знаю. Він — Консерва, живе на світі... тобто існує... довго. А мій батько якось пов’язаний з Темним Світом. От я й подумала...

Ліза підозріло на мене подивилася. Провернула ручку м’ясорубки:

— Щоб ти знала, про всяк випадок... Службовці Доставки не повинні укладати з Тінями ніяких угод. Це вважається найстрашнішим злочином.

— А про що з ними можна домовитися? — здивувалася я.

— По-різному... От, наприклад. До тебе в нас працював Антон, хороший хлопець. У нього сталося... брат загинув, убили якісь покидьки. Покидьків узяли, а потім випустили.

Я помітила, що механічно воджу ножем по вже очищеному рибному боку. Похопилась, перевернула ляща. Ліза мовчала.

— А далі?

— Далі Антон домовився з Тінню. Тінь цих покидьків висмоктала. Досуха.

Я акуратно розпорола риб’ячий живіт:

— І я розумію цього Антона.

— Усі його розуміють, а толку, — Ліза зітхнула. — Службовець Доставки домовився з Тінню — отже, він більше не Службовець Доставки.

— Звільнився?

— Щось таке...

Лізина інтонація на останніх словах мені дуже не сподобалася.

— А конкретно?

Ліза подивилася мені прямо в очі:

— Конкретно Інструктор стер йому всю пам’ять. Повна амнезія. Мати потім знайшла Антона в лікарні, впізнала, він тепер живе з нею. Начебто щось згадує потихеньку...

Я жбурнула брудний ніж на тарілку:

— Маячня! Гидота! Середньовічна інквізиція!

— Тихо ти, — Ліза відвернулася. — Ми — на стороні людей. Тіні — вороги.

— А якщо люди — покидьки?!

— А ти сьогодні не покидька врятувала, ні? Ризикуючи життям. Чи мені здалося?

Ми довго мовчали. Я намагалася вкласти в голові те, що почула. А оскільки в моїй голові й так повно було дикої суперечливої інформації, то виходило не дуже.

Інструктор... чому я вирішила, що він може бути моїм батьком? Він не людина, і логіка в нього нелюдська, і співчуття немає ні до кого. Тільки обов’язок. З другого боку... просити Тінь висмоктати життя з людини, домовлятися про це, якщо ти службовець Доставки... теж якось огидно. З третього боку, якби в мене вбили брата — я б і не таке утнула...

Я тричі збиралася заговорити, але щоразу вмовкала. А коли зібралася вчетверте — у ванній закричав Гриша. Він так репетував, що я підскочила на стільці й укрилася сиротами.

Грюкнули об стіну двері. Гриша ввірвався в кухню, облитий водою з голови до ніг, а в руках у нього звивалася велика щука.

— Щука! — волав Гриша, як уболівальник на стадіоні. — Де камера? Зніми мене з нею! Де безмін? Зараз зважимо... Ого-го! Яка ж ти велетенська!

Щука не поділяла його захвату. Вона відкривала й закривала зубастий рот. Ліза з кам’яним лицем витягла з шухляди фотоапарат і кілька разів клацнула рибалку й рибку.

— Говорити вмієш? — Гриша розчулено зазирнув щуці в морду. — Ну скажи: «За щучим велінням...»

— Я з нею не возитимуся, — заявила Ліза. — Ми вже й так тут з Дар’єю задовбалися твою рибу чистити. Йди продай свою щуку через Інтернет.

Щука сіпнулася у Гриші в руках, неначе їй здавалося, що бути проданою через Мережу особливо принизливо.

— Стривайте, — сказала я. — Може, її взагалі не можна їсти.

— Вона екологічно чиста! Я ж тобі пояснював: озеро вісімсот дванадцятого року...

— Саме так! Це щука з минулого! Може, її повинен піймати, наприклад, мій далекий предок, з’їсти й урятуватися від голоду, а якщо щуки нема, мій предок помре і я зникну...

Гриша й Ліза перезирнулися. Схоже, мої слова справили на них враження.

— Знаєш, скільки ми цієї риби вже зжерли? — непевно сказала Ліза. — Половина населення Землі зникла б...

Гриша ще раз із жалем подивився на щуку. Потім на мене: я бачила, що він вагається...

— На, — він подав мені важке риб’яче тіло. — Випусти сама, якщо хочеш. Хай твій предок їсть і дякує... тобі!

Отак і вийшло, що після всіх неприємних відкриттів я повернулася в лікарню майже в доброму гуморі.

* * *

— Таке враження, що в тебе з’явилося паралельне життя, — замислено сказала Настя. — Заняття пропускаєш...

— Я тут влаштувалася працювати на одну фірму...

— Переведешся на заочне?

— Гм... треба подумати.

— А що за фірма, якщо не секрет?

— Доставка, — ляпнула я.

У Насті витяглося лице:

— Ти що, піцу розносиш?

— Так!

— Ну ти брешеш, — сказала Настя, вдивляючись у моє лице. — Явно брешеш. А чому б не сказати? Боїшся, що я тобі складу конкуренцію?

— Боюся. Ти до них прийдеш, мене зразу виженуть.

— Ну, Дашо, — сказала Настя ображено. — Годі приколюватися. Я з тобою серйозно розмовляю!

Тут задзвонив мій телефон, і я палко подякувала мамі за своєчасну появу.

— Дашо, — мамин голос звучав небуденно, таємниче і водночас звучно. — Ти не повіриш...

— Що?!

— Я приїжджаю в Москву. У гості до друга!

У голосі її вчувався тріумф.

— Поздоровляю, — промимрила я. — А... де ти збираєшся зупинитися?

— Герман поселить мене у братовій квартирі. У брата порожня квартира, двокімнатна в центрі, уявляєш?

— А Герман — це хто?

— А це мій друг, — мамин голос знову став таємничим і перейшов у глибоке контральто. — Я вас познайомлю, ти ж не проти?

Я сказала, що дуже рада. Хоча у серці моєму ворухнулися... ревнощі, напевно. Бо для лихого передчуття не було, зрозуміло, жодних підстав.

* * *

Я знайшла Семів акаунт на Фейсбуці — користувач Семен Волков коли-не-коли вивішував смішні картинки, але про себе не писав нічого.

Я склала йому короткого листа й цілу годину перевіряла кожну кому. Чи нав’язливо? Чи не образливо? Не грубо? Не улесливо? Нарешті, коли все було готово і я помістила текст у віконце, щоб відправити Семові у приват, в мене раптом з’явилася страшна думка, що він може просто мене проігнорувати. Це буде приниження, яке надовго зробить мене інвалідом...

Я так і не відправила повідомлення. Лягла спати годині о другій ночі, поставила будильник, щоб іти на першу пару. І, що найдивніше, раненько встала, зібралася й пішла.

На лаві неподалік зупинки сидів Міша. Я помітила його здаля й сповільнила крок. Біля Мішиних ніг стояла валіза, а поряд — велика сумка з книжками.

— Привіт, — сказала я, намагаючись триматися природно. — Ну що, заспокоїв свою дружину?

— Привіт, — він усміхнувся. — Ми розійшлися.

І перевів погляд на валізу:

— Після занять піду в гуртожиток, начебто там є якісь шанси...

— Удачі, — мугикнула я.

— Дякую.

Я повернула до свого корпусу. З кожним кроком сум’яття в душі наростало. З одного боку, я раділа за Мішу. Кожній розсудливій людині зрозуміло, що бути Лериним чоловіком — занадто жорстоке покарання за одну-єдину помилку молодості. З другого боку... я відчувала, що прямо причетна до повороту його долі, а отже, я начебто за нього відповідаю. Я відповідаю за тих, кого приручила... що ж тепер, влаштовувати йому особисте життя?!

Але я геть забула про нього, коли побачила біля входу у філологічний корпус величезний блискучий мотоцикл. Мотоцикліст уже знайомим мені рухом зняв шолом — він і ведмежу голову так само знімав; з-під шолома з’явилось усміхнене Семове обличчя.

Дівчата, що квапилися на пари разом зі мною, одночасно сповільнили ходу: хтось зав’язував шнурки, хтось чекав подругу, хтось просто стояв, насолоджуючись сонячним днем.

— Привіт, — мене розбирав нервовий сміх. — Я хотіла тобі подзвонити, але ж номера не знаю...

— Запиши, — він вийняв свій телефон. — А ще краще, скажи свій, я тобі передзвоню, у тебе висвітиться.

Ми обмінялися телефонами на очах трьох десятків зацікавлених свідків.

— Ну що, ти владнала свої термінові проблеми?

Я почервоніла, як тисяча варених раків:

— Так. Ти вибач, мені страшенно незручно, я не хотіла тебе скривдити.

Він прищулився:

— Я надіслав тобі запит у Фейсбуці.

— Коли?!

— Сьогодні вранці.

— А... я ще не бачила, — я нерозумно й щасливо всміхнулася.

Сем побачив кулон на моїй шиї:

— А це та штука, про яку ти розповідала? Пам’ятка по батькові? Яку ти загубила?

— Знайшла! — я засміялася. — Знайшла, уявляєш!

— Я так і знав, що знайдеш, — він серйозно кивнув. — А які в тебе плани на сьогодні?

— Н-ніяких.

Він по-змовницькому поманив пальцем:

— Я знаю одне місце. Величезне сховище старих літаків просто неба. І я знайшов там у паркані дірку...

— Сем!

— Ага. Літаки стоять у низовині, ввечері там туман... І коли вечірнє сонце його освітлює... можеш собі уявити? Ти сидиш у кабіні, а навколо... хмари. Ти летиш. Пам’ятаєш, як в Екзюпері...

— Ти читав Екзюпері?!

Він збився. Навіть розгубився на мить. Провів долонею по лобі:

— Ну так... А що такого? Отож: сьогодні за прогнозом ясний захід і легкий туман. Я передзвоню, будь готова до польоту.

— Буду готова, — прошепотіла я.

Він кивнув, насунув шолом і з чудовим ревінням помчав по алеї. Я пошкодувала, що не ношу з собою свіжих лимонів — чимось треба було прибрати з обличчя зрадницьку усмішку.

* * *

Літаки. Туман на заході. Хмари. Сент-Екзюпері. Ніколи в житті я не чекала так сильно, щоб заняття скоріше закінчилися й настав вечір.

— Чого це ти така весела? — з підозрою запитала Настя. — Знаєш, Міша цей, Васильєв, твій знайомий, пішов у гуртожиток од своєї... Ти мене чуєш?

Я не чула. У мріях я вже сиділа в кабіні, і рожеві хмари клубочилися під склом, і Сем сидів поряд, ми разом тримали штурвал, і наші руки торкалися. Так! Ніколи в житті мені так не хотілося доторкнутися до іншої людини. Взяти долоню. Торкнутися щоки. Сьогодні ми будемо сидіти поруч у салоні літака, у хмарах...

— Лебедєва, тобі есемеска прийшла, — ревниво сказала Настя. — Від кого з двох?

Але есемеска була від мами: «Дашенько, я в Москві! Люблю тебе!» До тексту додавалася картинка: мама на вокзалі, на тлі поїзда, з величезним букетом розкішних квітів. Я відзначила, що вона поміняла стрижку, зачіску, відтінок волосся, що одягнена підкреслене стильно й навіть, здається, схудла. Мама всміхалася в камеру — при повному макіяжі. Жодному зі своїх колишніх чоловіків вона так не всміхалася.

І мама теж щаслива, подумала я й глибоко зітхнула. Як добре. Який несподіваний, чудесний поворот долі!

Потім світлини стали приходити що п’ятнадцять хвилин: от мама на площі трьох вокзалів, а от вона вже на Садовому кільці. Випадкові краєвиди, зняті з вікна машини, і от уже мама на Кремлівській набережній, от уже на Красній площі, з тими самими квітами, так само задоволена й щаслива.

На перерві я їй передзвонила:

— Мамо, в тебе чудовий вигляд! Тьху-Тьху!

У трубці розсміявся її новий, низький русалчин голос:

— Донечко, я просто щаслива! Сьогодні повечеряємо де-небудь разом, я хочу познайомити тебе з Германом... Ми вирішимо й передзвонимо тобі, добре?

Ці її слова — «ми вирішимо» — зачепили мене більше, ніж можна було передбачити. Я раптом подумала: а може, мені з Семом на цю вечерю прийти?

Я одразу відігнала дурну думку. Сем може подумати, що я, як сільська наречена, поспішаю познайомити його з мамою. Та ще й з незрозумілим маминим другом, якого я вперше сьогодні побачу...

Телефон завібрував: знову прийшла есемеска. Я краєм ока глянула на нову картинку...

Цього разу вони знялися на оглядовому майданчику Воробйових гір. Напевно, попросили зробити знімок когось із туристів. Мама всміхалася, порив вітру кинув їй пасмо волосся на щоку...

А поруч стояв її Герман. Я готова була благати, щоб це виявилося неправдою, щоб мені привиділося, щоб очі мене обманили...

Але це був він. «Лікар». Тінь, Консерва, ворог, якого ми упустили.

Рука тремтіла, коли я набрала маму. Пройшов дзвінок, другий, я відчувала, як струмки поту збігають у мене по спині.

— Да-аша? — почувся в телефоні її голос, він звучав тепер тягуче й п’яно. — До-онечко... А ми тут...

— Де? — закричала я в трубку. — Де ти, мамо, де саме, адреса! Скажи скоріше!

— Тут та-ак красиво! — вона засміялася нетверезим сміхом. — Ми пили шампанське...

— Де ти? Ще на набережній?

— Не знаю... Зараз у Германа запитаю...

— Мамо! Послухай, не сходь з місця, нікуди з ним не ходи, він...

— Е... Щось пищить у трубці... Нічого не чую...

Зв’язок обірвався. Я притисла долоню до лоба; нічого, нічого, ми впораємося. Гриша зможе знайти мою маму й відкрити до неї рамку. Інструктор допоможе... Ми навалимося всі разом...

Знову завібрував мій телефон. На дисплеї висвітилося — «Мама».

— Привіт, — сказав чоловік у трубці.

Здавалося, краплі поту на моїй спині перетворилися на лід.

— Нікому не дзвони, — сказав Герман, він же «лікар», він же прадавня, дуже небезпечна Тінь. — Ти ж хочеш її побачити — не в труні?

— Якщо ви її торкнетесь...

— Дурненька, я вже її торкнувся. Скільки вона проживе, залежить тільки від тебе. І не треба погрожувати. Смішно, справді.

І знову обірвався зв’язок.

Мене смикнули за лікоть:

— Ти йдеш на історію літератури?

Я мовчки похитала головою. Настя придивилася:

— Що сталося?!

— Нічого.

— Дашо, слухай...

— Потім.

І, забувши на столі половину підручників, я бігом кинулася до прохідної.

* * *

На оглядовому майданчику гуляли туристи й торгували лоточники. Мами не було, не було й Тіні. Хоч скільки я оглядалася, стиснувши амулет, — ніяких слідів не знайшла.

Я дістала телефон, сама не знаючи, що робитиму. Бездумно відкрила мамині листи — і стала переглядати сьогоднішні знімки, від найпершого, коло поїзда. Але тепер я дивилася на них своїм «особливим поглядом» — затисши в руці кулон.

На першій світлині в мами звичайний вигляд. На другій, біля Ленінградського вокзалу, вона здавалася старшою за свої роки. На фото з Кремлівської набережної їй можна було дати всі шістдесят, три світлини з Красної площі старили її кожна років на вісім. На фото з оглядового майданчика поруч із Германом-Тінню стояла старезна баба.

У мене підкосилися ноги. Жах відібрав волю, паралізував, прибив до землі. Не залишилося сили пручатися.

Й одразу задзвонив телефон.

— Алло, — я не впізнала власного голосу.

— Ти дозріла? — запитав він у трубці. — Поговоримо?

— Чого ти хочеш?

— Так, ти різко порозумнішала...

— Відпусти її.

— Зустрінемося?

— Тоді ти її відпустиш?

— Тоді в неї з’явиться шанс... Пройди двісті метрів праворуч од того місця, де зараз стоїш. Побачиш кафе. Я на тебе чекаю... Тільки приходь цього разу без молока, добре?

Він сміявся.

* * *

Повітря цього кафе було отруєне старим тютюновим димом, і дихати ним було так само просто, як вдихати картопляне пюре. Була обідня пора, але приміщення підозріло пустувало. Єдиний відвідувач сидів за дальнім столиком.

У мене замлоїло серце. Я сподівалася побачити маму.

— Де вона?!

Герман відсунув крісло від темного важкого стола, запрошуючи сідати.

— Я хочу її бачити!

— Не ти ставитимеш умови, о’кей?

Він здавався цілком спокійним і навіть задоволеним. Він — садист. Павук, що бинтує муху й веде з нею задушевні розмови.

— Сядь і закінчуй істерику, так ти мами не врятуєш. Спокійно послухай мене.

Я стрималася й сіла. На столі стояв заварювальний чайник на двох, дві чашки й шоколадне тістечко на блюдці.

— Подивишся меню? — люб’язно запропонував Герман. — Я пригощаю.

Я зціпила зуби. Холоднокровність була зараз моєю єдиною зброєю. Слабкою, мушу сказати.

— Я сита. За чай дякую... Поясни, на що ти розраховуєш. Тебе все одно викинуть за портал. Не тепер, то потім. Не я, то інші.

Він усміхнувся краєчком рота:

— Мені здається, що я знаю про портал, про Доставку й Темний Світ трохи більше за тебе. І трохи довше. Трошки. Хочеш прочитати мені лекцію?

Я мовчала. Він налив мені в чашку фруктового чаю з чайника, потім вийняв з кишені й поклав переді мною роздрукований знімок. Вони з моєю мамою обнімалися на тлі Царицинських ставків...

Я стисла в руці амулет і подивилася особливим поглядом. Мама на знімку здавалася не просто старою — старезною. Чорна, зморшкувата, без зубів і майже без волосся. Я не витримала й замружилася.

— Зараз за п’ять друга, — сказав Герман. — Даю тобі часу до п’ятої години. Після цього строку, якщо я не одержу, що мені треба, ти одержиш висохлу мумію.

Вигнутим ножиком він надрізав тістечко. Відправив шоколадний шматочок у рот.

— То що тобі треба? — я насилу стримувала сльози.

— Ти уявляєш, що таке портал і наскільки він небезпечний для твого світу?

— Що тобі треба від мене?!

— Я ж пояснюю... Уяви, одного чудового ранку портал відкриється, і на вулиці Москви вирвуться мільйони голодних Тіней.

— Не відкриється. Портал закритий, його сторожать...

— Ти бачила цих сторожів? По-твоєму, вони надійні?

Я не знала, що сказати.

— Рано чи пізно охоронці ослабнуть, — Герман проникливо зазирнув мені в очі. — Тіні увійдуть... І тоді всім перепаде. Я тобі відкрию таємницю: є дехто, хто бажає відкрити портал і цілеспрямовано працює в цьому напрямку.

— Хто?!

— Я не хотів би, щоб ти з ним зустрічалася. І ти теж цього не хочеш, повір мені.

— Не розумію, — зізналася я. Мені здалося, я тону в його погрозах і натяках, тоді як життя моєї мами з кожною хвилиною коротшає. Це було схоже на кошмарний сон.

— Я просто хочу, щоб ти знищила портал, — він усміхнувся. — Просто.

— Його... можна знищити?

— Авжеж. Але зробити це можеш тільки ти.

— Я... Що за... Чому?

— Я живу у вашому світі майже сімдесят років. Увесь цей час я збирав інформацію.

— І вбивав людей? — не витримала я.

— Автомобільний транспорт убиває в тисячу разів більше. Але ти ж не висуваєш йому претензій, правда?

Я мовчала.

— Портал — обурливе порушення світових законів, фізичних і містичних, усяких. Шістдесят шість років я шукав спосіб його знищити. Але знайшов тільки тепер... коли зустрів тебе.

— Мені пишатися?

— Тобі заткнутися й мовчати. Твоя мати розповіла мені все про стосунки з твоїм батьком...

Я стисла кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні:

— Паскудь!

— Спокійно, — він огидно посміхнувся. — У них було романтичне кохання. Твоя мати гадки не мала, хто він такий.

— А хто він?

Я прикусила язика: це була ще одна його перемога. Я підкорилася й не подзвонила Інструкторові, я послухалася й прийшла на зустріч у ресторан, я дала втягти себе в розмову... І щойно відкрито визнала, що про рідного батька знаю менше, ніж ця Тінь.

Посміхаючись, мій співрозмовник поклав ложечку на край блюдця:

— Я тобі скажу... Потім. А зараз зніми свій кулон... Я його не відбиратиму, не бійся.

Червона смужка на моїй шиї досі була помітна, тому перш ніж зняти ланцюжок, мені довелося розмотати на шиї тонкий шифоновий шарф. Срібне «око» лягло на край темно-червоної накрохмаленої серветки. Усередині в мені наростало тоскне відчуття, що я все роблю не так, помиляюся й з кожною секундою дедалі глибше грузну в трясовині.

— Ти крові не боїшся?

Я швидко глянула на нього. Герман тримав кінчиками пальців маленький тонкий скальпель:

— Кількох крапель буде достатньо. Сама зробиш чи тобі допомогти?

Я похитала головою. Страшніше вже не буде: що таке маленький надріз на шкірі для людини, яка от просто зараз зраджує друзів і вступає в змову з Тінню?

Я провела скальпелем по фаланзі вказівного пальця. Майже не відчула болю. У першу секунду здалося, що надріз занадто малий, боягузливий і крові нема, але майже одразу поверх тонкої білої лінії виступили густі темно-червоні краплі. Перша впала на серветку...

Друга потрапила на амулет. І засичала, як кислота, закипіла, випаровуючись, а срібний кулон раптом замерехтів, кидаючи відблиски на скатертину, засвітився зсередини, по ланцюжку застрибали крихітні блискавки, і відчутно запахло озоном. Кров зникла; мій кулон повністю очистився, і тільки на бордовій серветці лишилися помітні чорні сліди — схоже, кіптяви.

Нові червоні краплі стікали по моїй руці, небезпечно добираючись до рукава. Я затисла поріз паперовою серветкою.

— От що треба зробити, — тихо й буденно заговорив Герман. — Ти підеш униз — до порталу. З тобою має бути людина — така, яка піде без примусу, ні про що не питаючи. Перед порталом віддаси їй амулет. Капнеш на срібло своєю кров’ю. Після цього людину з твоїм амулетом затягне в портал, у світ Тіней.

Я мовчала, затисши палець серветкою.

— Ця річ, — він дивився на мій амулет, — по суті своїй ключ. У широкому сенсі слова. Активувати кров’ю, закріпити жертвою...

— Людською.

— Ну так, а якою ж іще? Людська жертва — годяща, універсальна річ, використовується широко й повсюди, не прикидайся наївною... Коли ти все це зробиш, портал закриється зсередини. Назавжди.

Кров уже вгамувалася. Скипілася на місці порізу. Мама казала, кров у мене добре зсідається...

Мама.

— Й одразу повернешся до мене, — сказав Герман. — Одержиш свою маму цілу й неушкоджену. І я тобі розповім, ким насправді був твій батько... Ким він є, бо він не вмер.

Я мовчала. У мене не було підстав вірити цій людині... цій Тіні. Але чи був у мене вибір?

— Навіщо тобі... — я почала запитувати й урвала. Здогадалася сама: — Отже, порталу не буде... і ти назавжди залишишся в нашому світі?

Він кивнув.

— Ти безсмертний... Тебе не можна знищити... З кожним роком, з кожною новою жертвою ти набиратимешся сили...

Він кивнув з ентузіазмом:

— Саме так! Уявляєш, як вигідно зі мною дружити? Не сваритися — а, навпаки, бути моїм союзником?

— Але всі Тіні, які є тепер у нашому світі...

— Які «всі Тіні»? — у його голосі прорвалося роздратування. — Кілька невдах, яких ви ще не вловили, сидітимуть тихо, як миші під віником. У цьому світі буде одна Тінь.

— Одна безсмертна, незнищенна, практично всесильна...

Він засміявся:

— Щодо всесильна — ти лестиш, але загалом так і є. І ця Тінь буде твоїм другом, зверни увагу. Твоїм другом.

Я повільно й ретельно намотала на шию шифоновий шарфик. Амулет так само лежав на столі. Герман тактовно мовчав — видно, за його сценарієм мені належало дати час на роздуми.

У ресторані, як і раніше, нікого не було. Напевно, невипадково. Офіціанти, ті, що зібралися коло стойки в дальньому кінці залу, перемовлялися тихо й ніби здивовано. Я раптом зрозуміла, що обмірковую його слова й ставлюся до них геть не так, як ставилася спочатку. Мама житиме... Батько не вмер... може, вони ще зустрінуться?

— Я повинна кинути людину... в портал?

— Одну чужу людину. В обмін на життя твоєї мами. Досить невисока ціна.

— А посвячені, які... Ліза, Піпл, Гриша, Льоша...

— Таких, як вони, я зазвичай убиваю. Але якщо ти будеш моїм другом і за них попросиш, я не зможу тобі відмовити. Я друзям не відмовляю.

— Чому я повинна тобі вірити?!

— Тому, що я не брешу. У тебе, посвячена, все гаразд з інтуїцією, ти розумієш і відчуваєш, що я тебе не обдурю... Іди, працюй. Час не стоїть на місці.

Я згребла в жменю амулет разом з ланцюжком. Рішення вже було прийняте, я просто не хотіла з ним змиритися. Я боялася, не хотіла собі зізнаватися, але рішення було прийняте...

Задзвонив мій телефон. На екрані висвітилося: «Сем».

— От хто піде з тобою без питань, — недбало сказав Герман. — Але, може, він тобі дорогий? Тоді візьми когось іншого...

Я мовчки вийшла з ресторану. Офіціанти дивилися мені вслід, наче я була примарою.

Розділ тринадцятий Мама

  дуже спішила. Бо ж рішення було прийняте, і я боялася злякатися по дорозі. Якщо зараз задумаюсь, якщо спробую знайти інший вихід — усе, злякаюся, впаду в ступор, знепритомнію, мама помре.

— Дашо!

Сем мав чекати на мене коло бейсбольного поля, а я туди ще не добігла. Мій погляд ніяк не міг сфокусуватися — стрибав по обличчях, намагаючись вихопити з юрби того, хто мене гукнув...

Він виявився зовсім поруч. Міша. Блідий, на щоках плями, волосся розпатлане:

— Дашо, можна тебе на хвилинку?

Як недоречно.

— Я спішу, — буркнула я.

Він заступив мені шлях:

— Якщо я не скажу зараз, потім не наважуся ніколи... Я люблю тебе. Я полюбив, коли вперше побачив. Будь ласка, будь моєю дружиною. По-справжньому. На все життя.

Він узяв мене за руку. Він чекав відповіді, але я не могла говорити: пропав голос.

Чому сьогодні? Чому саме він? Чоловік, з яким я зв’язана чимось більшим, ніж просто симпатією. Бо ж сказано, що ми любимо людей за добро, яке їм зробили, а ненавидимо за зло, яке їм заподіяли. Ця людина тепер жива тому, що я її врятувала. А врятувала, бо між нами з першої зустрічі простяглася невидима нитка...

Злякаюся! Зараз злякаюсь, і все пропало.

Я висмикнула свою руку різко. Навіть грубо. У нього розширилися зіниці:

— Нічого не скажеш?!

Я розвернулась і втекла.

* * *

Сем чекав мене біля бейсбольного майданчика. Поряд блищав боками його чудовий мотоцикл.

— Зараз ще рано їхати до літачків, але якщо ти звільнилася — перекусимо де-небудь?

Я захитала головою:

— Сем... Обставини змінилися. Я граю в урбаністичну фентезі-гру, сьогодні в мене... раптово... термінова місія. Мені одній іти страшно. Сходиш зі мною?

— Запросто, — в нього загорілися очі. — Може вийти не гірше за літаки... А що за гра?

— Скажу по дорозі.

Він дав мені шолом. Я насунула його на голову й зрозуміла, що це великий винахід людства. Під шоломом можна плакати.

Я сіла позаду й обняла Сема за плечі. Ревіння мотора заглушало всі звуки, так що я могла ридати хоч уголос. Правда, часу не було — уже через дві хвилини Сем загальмував на знайомій мені вуличці: кришка каналізаційного люка тут здавалася підозріло чистою на тлі затоптаного тротуару. На пожежному щиті поруч з конусоподібним укритим пилом відром висів відполірований руками багор.

— Цю штуку треба відкрити. А потім обов’язково закрити. Щоб ніхто не впав.

— У каналізацію? — Сем радів дедалі більше. — Ну й ігри... Чого ж ти раніше мовчала? Я ж можу стати окрасою вашої команди!

— Ще станеш... Ходімо.

Він не з першого разу, але підчепив і відкотив кришку. Я спустилася по драбині перша, Сем за мною. Я дочекалася, поки він притулить кришку назад.

Стало темно. Знизу пробивалося тьмяне світло аварійних лампочок. Я згадала, що в мене немає з собою ліхтаря.

Загорілося яскраве світло — Сем тримав у руці телефон, висвічуючи бетонні стіни й цвіль, залізні східці, глибокий колодязь...

— Диґери? Я багато чув, але думав, брехня... А ти не знаєш, тут справді є таємне метро?

— Тут усе є... Тільки обережно спускайся.

— Не вчи білку горішки лущити! Сама пильнуй, щоб не посковзнутися, тут сходи типу «поламай-нога»...

У його голосі не було страху анітрохи. Я зрозуміла, що в житті не бачила переляканого Сема й, напевно, не побачу. Такого безстрашного, веселого, такого життєлюбного хлопця немає більше ніде на землі...

Я набрала код на важких дверях. Клацнув замок.

— Ні фіга собі! — Сем підстрибував з радості, наче щеня фокстер’єра на першому полюванні. — Супер. Супер. Можна знімати?

— Не зараз. Я скажу тобі, коли можна.

— Сюди б нормальну камеру принести... Для зйомок у темряві... Бо розмиється картинка... А це що, ліфт?!

Ми спустилися нижче. Відчинилися двері; зелена калюжа посеред коридора була затягнута льодком.

— Навіщо тут так холодно? — Сем зацокотів зубами. — А знаєш легенду про холодильну установку, якою скріпили ґрунти? То що, це не легенда?!

Світло його ліхтарика висвітило схему Головної будівлі на стіні.

— І це все під Головною будівлею?! Блін, блін, Дашо, оце подарунок... Ти мене переплюнула, тепер доведеться зі шкури пнутися, щоб тебе здивувати...

Скрипнули двері шафи. На мене впала куфайка, пропахла Лізиними парфумами. Від цього запаху я ледь не втратила всю свою мужність.

— Сем, одягайся, там іще холодніше.

— Ми підемо прямо до холодильної установки, еге ж? А що тобі конкретно треба зробити, у чому завдання?

У мене не було сили йому відповідати. Уся моя воля йшла зараз на те, щоб не кинутися щодуху навтьоки, зі страху ридаючи й скавучачи.

Ми йшли по коридору хвилини дві. В останню мить я раптом згадала про Інструктора: він любив спостерігати за грою охоронців або навіть до них приєднуючись. Ану ж він і зараз сидить коло порталу і з першого погляду розкусить мій задум і перешкодить?!

Мені було дуже соромно за надію, яка прийшла до мене вслід за цією думкою. Підходячи до порталу, я була цілком певна, що Інструктор тут. Чудово: нехай розкриється моя зрада й нехай мені зітруть пам’ять. Краще не пам’ятати взагалі нічого...

Я увійшла в підземелля перша. Охоронці повернули голови, але гри не перервали. Я окинула поглядом величезний зал — Інструктора не було. Може, за стелажами? Ба ні, його не було, мені пощастило...

Або, навпаки, трагічно не пощастило.

— Привіт, дядьку Толю, Серго, Іване Івановичу...

— Хто це? — благоговійно прошептав Сем.

— Це... охоронці.

— Вони теж грають?

— Загалом, так. Ти ж бачиш — вони грають у доміно...

— Якось... моторошно.

— Не відволікайся, — я раптом майже заспокоїлася. Залишилося зовсім небагато. — Сем, я хочу, щоб ти мені допоміг...

— Що робити? — відгукнувся він охоче.

— Стій поруч. Мені дуже страшно самій, а коли ти поруч...

Я обійняла його й поцілувала. У губи. Вперше.

* * *

Люди проходять спеціальні курси й тренінги, навчаючись любити себе. Насамперед себе й бажано більше нікого. А як же інакше? Людина живе для себе любої, а якщо робить щось собі на шкоду, то це означає, що нею маніпулюють, її використовують, що треба прочистити їй голову і відкрити очі на правду. Батьки маніпулюють дітьми, чоловіки — дружинами, хворі — здоровими, й існує ціла наука про те, як нікого не любити. Бути вільними від маніпуляції. Бути собою.

Я стояла в промерзлому наскрізь підземному залі, і всі мої випадкові поцілунки в школі, на абітурі, на першому курсі виявилися просто дитячою грою. Я цілувала Сема вперше і востаннє. Це сьогодення... а майбутнього в мене не було.

Я відіпхнула його. Не сильно. Просто, щоб позначити, що — все. Я переступаю межу.

З кишені куфайки я вийняла скальпель, який заздалегідь туди поклала. І амулет, який чекав свого часу. Срібний кулон у вигляді ока, який колись мене був урятував, тепер мусив погубити.

Я різонула себе по руці не дивлячись і не відчула болю.

— Мамо, прости мене...

І пішла до порталу, тримаючи в одній руці амулет, а в другій — жменю крові, що текла з розсіченої долоні. Зараз я дізнаюся, що там, за порталом; я побачу Темний Світ зсередини, але краще про це не думати. Я врятую маму, я спокутую свою зраду, я впаду в крижане пекло... але про це не можна зараз думати. Залишилося просте — перекласти амулет з однієї руки в другу...

— Стій.

Сем виник межи мною і порталом, дуже близько від невидимої прірви. Лице його було серйозне.

— Стій, Дашо.

— Сем, пусти...

— Я не знаю, що ти робиш, але я тобі не дозволю це закінчити.

— Ти?!

— Не можна. Назад. Що ти робиш? Навіщо кров?

Він говорив і відтискав мене до стола, за яким сиділи охоронці. Стукіт кісточок припинився — вони більше не грали. Вони дивилися, завмерши, як статуї.

Мої пальці розтислися. Амулет упав на бетонну підлогу. Краплі крові падали поруч, за кілька сантиметрів, усе мимо, мимо...

— Що ти робиш, Дашо? Скажи мені! Що сталося? Скажи мені правду!

— Ти не можеш мені допомогти, Сем...

— Можу! Тільки скажи, що робити!

І тоді я заплакала.

* * *

З одного боку балона був виписаний серійний номер, а з другого — містичні знаки й символи. Разом з візком, шлангом і манометром балон важив, напевно, кілограмів п’ятдесят, а його треба було тягти залізними сходами нагору.

Моя розсічена долоня була міцно перетягнута шифоновим шарфом. Моя воля була скріплена ніби невидимим дротом. Тепер я не могла збагнути, чому я погодилася слухатися Тіні, чому готова була стрибнути в портал, щоб виконати її людожерське завдання.

— Ми повинні витягти цю штуку на поверхню.

— Важка, зараза... А що це?

— Резервна кріогенна установка.

Охоронці знову грали в доміно. Здається, вони втратили всякий інтерес до того, що відбувалося.

— Усе ясно, — сказав Сем після паузи. — Отже, зробимо.

І він потяг візок з балоном до виходу.

Він був єдиний на світі. Більше таких немає. У підземеллі, де сидять дивні люди, де діється якесь казна-що, де я то цілуюся, то плачу, то стікаю кров’ю, — у цій божевільній і абсурдній ситуації він не почав допитуватися, що і як, і чи не з’їхала я з глузду. Він просто робив те, про що я його попросила.

Коридор ми подолали легко, все-таки балон був на коліщатах. Підніматися по залізній драбині, майже сторч, у темряві, з балоном на плечах, навіть Семові було нелегко. Я підсвічувала йому телефоном, я відтягла залізний люк, я перша вибралася на поверхню, і тільки коли Сем витяг балон — помітила дівча років десяти, яке стояло зовсім поруч і зацікавлено спостерігало.

— Лідери підземного забігу з перешкодами, — відхекуючись, сказав дівчинці Сем. — Команда диґерів «Бойові кроти»... Хочеш вступити в команду?

Дівча мов вітром здуло.

* * *

У залі ресторану не було нікого. Офіціанти стояли біля стойки, нудьгували, дивилися на мене без інтересу — я в їхніх очах була не клієнт, а непорозуміння.

— Тут був чоловік...

— Недавно пішов.

— Коли?!

— З півгодини тому.

Це був удар. Я чомусь була впевнена, що Герман залишиться мене чекати, як обіцяв.

Я все-таки повірила обіцянкам Тіні?!

На веранді назрівав скандал. Адміністраторка наскакувала на Сема, як бойовий півень на індика:

— Негайно заберіть це звідси! А що, як це бомба?!

— А що, як це медичний прилад? — Сем незворушно всміхався. — Він мені необхідний за життєвими показниками...

Балон з облупленою фарбою на візку при денному світлі мав дивний вигляд і, мабуть, страшнуватий. Найменше він був схожий на медичний прилад.

— Я дзвоню в поліцію! — заявила адміністраторка.

— Не треба, — втрутилась я. — Ми вже йдемо.

— А серйозно, що це у вас? — запитав на виході охоронець.

— Резервна кріогенна установка.

— А-а, — сказав він з розумінням.

У мене в кишені курликнув телефон. Прийшло повідомлення.

Я знала, що там. І майже знала, що побачу на вкладеному знімку.

— Що сталося? — Сем поклав мені руку на плече...

Вони стояли внизу, на пристані, на Воробйовській набережній. Мама здавалася щасливою і п’яною. Її букет трохи прив’яв з ранку, але вона так само притискала його до грудей.

Я стисла в долоні свій кулон...

На маминому місці був обтягнутий чорною шкірою кістяк.

* * *

— Останній рейс на сьогодні! — лунав над берегом жіночий голос, посилений мегафоном. — Остання прогулянка по Москві-ріці, підходимо по квитки в касу! Хто спізниться, чекає до завтра! Остання прогулянка на сьогодні!

Я побачила їх здалеку. Пароплав повільно відчалював від пристані. Я кинулася бігти, як не бігала ніколи в житті.

— Мамо!

Вона стояла поруч з Германом і, здавалося, не чула нічого навколо. Очі в неї були напівприплющені. Герман нависав над її плечем і їв шоколадний батончик. Дивився мені в очі і їв, повільно відкушуючи шматочок за шматочком.

— Не треба! — закричала я. — Стій! Не їж!

Смужка води між бортом і берегом дедалі ширшала.

— Дівчино, все, попливло ваше щастя! Приходьте завтра, перший рейс — об одинадцятій ранку! — весело закричала жінка з мегафоном.

Мама мене не бачила й не чула. Вона ніби спала з розплющеними очима; я завмерла на краю причалу, розуміючи, що тепер безповоротно програла. Десь за моєю спиною Сем дарма котив по набережній кріогенну установку, на яку я понадіялася так само по-дурному, як на пляшку молока в лікарняній палаті. І Герман знову мене переграв...

Він усміхався, дивлячись на мене з теплохода. Так садист дивиться на агонію жертви.

— Залишаю тебе живою просто для розваги. Дивися, — він знову відкусив від батончика.

— Ні!

— Так!

Мені захотілось кинутися головою вниз у темну воду...

І в цю мить усе змінилося.

Розбігшись, відштовхнувшись од краю причалу, Сем стрибнув — я побачила, наче в уповільненій зйомці, як він злітає над водою й, здається, зараз у неї і зірветься...

Але він долетів, дивом дотягся, вчепився, ухопився за борт.

Жінка з мегафоном затнулася й закашлялась. Люди на палубі здивовано розступилися, позадкували, інстинктивно уникаючи незвичайного небезпечного явища. Сем підтягся, підхопився, зіскочив на палубу...

Аристократичним рухом підсмикавши фольгу на шоколадному батончику, Герман відправив у рот останній шматок.

— Ні! — заверещала я.

І Сем мене почув.

Не знаю, чи повірив він тому, що я встигла йому пояснити, — у моєму переказі правда про Тіней, які таємно пожирають людей, була зовсім неправдоподібна. Не знаю, за кого він вважав Германа. Але в цей момент Сема вела інтуїція — і вона підказала йому єдино правильний вихід.

Він ударив Германа по руці знизу. Недоїдений шоколадний батончик вислизнув з пальців Тіні й по широкій дузі полетів за борт.

Герман ошкірився. Двома руками схопив голову Сема, наче наміряючись розчавити її, як кавун...

І обидва провалилися — у пекло, як мені здалося в цей момент.

Мама, як і раніше, сиділа на лаві біля борту. Здавалося, вона не помічає, що діється навколо. На палубі кричали й металися люди:

— Дно провалилося!

— Ми тонемо!

— Рятуйте!

Капітан розгубився. Теплохід закрутився на місці й сильно врізався носом у причал, так, що я ледь устояла на ногах. Усе, що я бачила, — мама жива. Германа поруч немає. Але немає й Сема — він пропав...

Про те, що сталося насправді, я довідалася пізніше. Дуже скоро.

...Гриша й Ліза одержали від мене есемеску, плутану й істеричну. І, ні з ким не радячись, прийшли мені на допомогу.

У мить, коли Сем вибив з рук Германа останній шматок шоколадного батончика — перервав транзакцію, висловлюючись професійною мовою, — Гриша відкрив рамку в палубі теплохода. Герман і Сем провалились, але не на річкове дно. З волі Гриші обидва впали на підлогу величезного молокозаводу, що робить вершки, сир і сметану. І, щойно вони гримнулися на бетонну підлогу, Ліза вдарила по молочних цистернах, пробиваючи в них широкі пробоїни.

Потік молока заюшив униз, стіна молока, дощ білих струменів, молокопад. Ліза казала, Герман ревів жахливо.

Ця найдавніша Тінь, Консерва, цього разу була приречена. Але якби Сем спізнився на півсекунди — моєї мами вже не було б серед живих.

* * *

Вона сиділа на лаві в парку біля набережної, трохи розгублена. Трохи неуважна. Ледь бліда, але загалом молодець:

— Ну, знаєш, ти мене вимотала цим шопінгом, я в житті стільки не бігала по магазинах...

Я її міцно обняла. Так, що на очах виступили сльози.

— Ти чого? — вона непевно всміхнулася. — Скучила? От і я теж...

Вона подивилася на свою невелику сумку, де, крім косметички й телефону, можна було знайти хіба що купу непотрібних продуктових чеків:

— Дивно, що ми нічого не купили. Взагалі нічого. Напевно... це на краще, зате гроші заощадили!

Її змінена пам’ять вибудовувалася по-новому, свідомість шукала виправдання для дивного, згладжувала кути, на ходу створювала прийнятний варіант минулого. За новою версією, мама приїхала в Москву до мене — і ми цілий день тинялися по магазинах.

Вона подивилася на годинник:

— Ого... У мене ж квиток... Посади мене в таксі на вокзал.

— Я проведу!

Вона засміялася:

— Hi-ні-ні! Ще чого! Ти й так зі мною промоталася цілий день, заняття через мене пропускала... Іди вчися, прогульнице!

У її пам’яті більше не було ні Германа, ні пароплава, ні всього, що сталося цього дня. Букет квітів залишився в урні на набережній.

Ішла вона все-таки не дуже впевнено. Я довела її до зупинки, де вже чекало викликане Піплом таксі.

Машина від’їхала. У мене підкосилися ноги; для мами цей день закінчений. Для мене — все ще попереду.

Сем стояв навпроти Інструктора, на щоках його грали жовна, сорочка була залита молоком:

— Отже, я не повинен цього пам’ятати?!

Інструктор похитав головою.

— Чому? Це частина мого життя! Це мій вибір, мої вчинки, я не збираюся...

Він замовк, погляд його зупинився. Я побігла — він мене не бачив, дивлячись в очі Інструкторові, наче щось усередині цих очей заворожило його, загіпнотизувало і ввело в ступор.

— А де продаються квитки на річкову прогулянку? — запитав він дивним, не своїм голосом.

— Далі, — сказав Інструктор. — Але сьогодні катерів уже немає. Приходьте завтра.

Сем уривчасто кивнув і, не озираючись, пішов геть. Я кинулася за ним — Інструктор схопив мене за плече так, що затріщали кістки:

— Стояти. Мало тобі?

— Він урятував мою маму! І мене! Він має право...

— Заткнися, — дуже грубо сказав Інструктор. — І ходімо.

* * *

Герман мав такий вигляд, наче його скупали в кислоті. Видовище було страшне й огидне.

Очі в нього збереглися, хоч повіки почорніли й зібгалися. І губи, схожі на дві темні ганчірочки, ворушилися теж:

— Твій батько — Тінь з Темного Світу.

— Брешеш! — закричала я.

— Твій батько — Тінь! Рано чи пізно він тебе знайде. Затягне до себе. Ти будеш однією з нас.

— Брешеш! — мій голос зірвався на вереск.

— Ми ще зустрінемося, — сказав Герман. — Я чекатиму.

У цю мить біла дуга, зірвавшись з Лізиних долонь, ударила його в груди — і він звалився в портал. У безодню.

* * *

— Я вважаю, що зради не було, — сказав похмурий, не схожий на себе Гриша. — Був маневр. Вона намагалася врятувати матір, кожен з нас би...

Він затнувся під важким поглядом Інструктора.

— Вона написала нам повідомлення, — сказав тоном нижче. — Інакше ми б не встигли... Де тут зрада?

Інструктор стояв посеред офісу. Дивлячись у його абсолютно безжалісне обличчя, я згадала розповідь Лізи про Антона, службовця Доставки, який помстився за брата — і був позбавлений пам’яті. Інструктор не розмінювався на сентименти, він не був людиною, він був функцією, яка охороняє портал. З погляду цієї функції, я виявилася слабкою ланкою.

— Вона вступила у змову з Тінню. Вона протиставила особисті інтереси інтересам людства. Вона порушила договір про непоширення інформації, втягла в неприємності сторонню людину і показала їй портал!

— Вона збиралася пожертвувати собою... — заговорив Піпл. — Знищити портал — це ж загалом непогана ідея.

— Дурниці! — гаркнув Інструктор. — Маячня! Якби вона зробила те, що він їй наказав, ми одержали б замість порталу всемогутню безсмертну невразливу Тінь! Ти розумієш, що таке Тінь, яку не можна вигнати?!

— Утопити в молоці? — обережно припустив Льоша.

— Ага, аякже! Це в перші хвилини в них шок, а потім вони регенерують!

Але Льоша не збирався відмовлятися від своєї ідеї:

— А якщо знищити портал, а Тіней, які залишилися, тримати під замком, у такій спеціальній в’язниці... Можна зробити неначе рів з молока, ну, технологічно...

— А хто буде людською жертвою? — сухо запитала Ліза. — Кого скинемо в портал? Тебе?

Вона мовчала вже дуже давно. Мені чомусь страшно було на неї дивитися: вона стала чимось схожа на Інструктора.

— Подивімося на питання під іншим кутом, — знову заговорив Льоша. — У нас велика перемога — ми витурили за портал найстаршу Тінь нашого світу, за таке дають премію... а не пам’ять стирають!

Ніхто не відповів.

У мене нила й сіпалася порізана скальпелем рука. Та що там: боліло все, починаючи з душі й закінчуючи литковими м’язами, які я трохи не порвала, намагаючись наздогнати катер, коли він відчалював. Суд наді мною затягувався.

Я підняла руку, як у школі:

— У мене є питання, можна?

Інструктор кивнув.

— Моя мама житиме?

Він знову кивнув:

— Аварійний розрив зв’язку між Тінню й жертвою, транзакція анульована. Власне, як у випадку з Мішею. Твоя мама житиме до глибокої старості.

Я глибоко вдихнула й видихнула крізь зціплені зуби. Усе недарма. За мамине життя жодна ціна не буває надмірною.

— Останнє питання. Сем пам’ятає сьогоднішній ранок?

Інструктор помовчав.

— Він пам’ятає вчорашній вечір. До півночі приблизно. Але це не має жодного значення, бо ти скоро забудеш, хто такий Сем.

— Ми ще нічого не вирішили... — почав Гриша й затнувся. Ліза й Піпл обмінялися важкими поглядами. Льоша уткнувся у свій монітор.

— Ясно, — я встала. — Ну що ж. Дякую за увагу... Ви знаєте, де мене шукати.

І вийшла не обертаючись.

Розділ чотирнадцятий Пам’ять

  прокидаюся в лікарні.

Якісь люди стоять наді мною й запитують, як мене звати. А я не пам’ятаю.

Моя ліва долоня перетягнула бинтом. Болить. Я не пам’ятаю, де взялася ця рана.

Я не знаю, день зараз чи ніч, зима чи літо. Я не знаю, хто я. Я сама: всі люди для мене однаково чужі.

Я заплющую очі й хочу прокинутися, прокинутися, це ж страшний сон...

* * *

Підхоплюючись спросоння, я ледь не перекинула тумбочку біля ліжка. Загуркотіло так, що хтось аж постукав обурено в стіну. Зрозуміло, Настя теж прокинулася й протерла очі:

— Ти що, з дуба гепнула? У сенсі, з ліжка впала?

— Десь так, — пролепетала я.

Крізь запнуті штори в кімнату проникало світло вуличного ліхтаря. Я почала збирати речі, що попадали з тумбочки. Цей сон снився мені втретє за ніч — але вперше так яскраво й чітко.

Учора, йдучи з офісу Доставки, я не боялася. Мама житиме, а на інші думки в мене Просто не вистачало сили.

Цілий вечір я намагалася додзвонитися Семові. Його телефон не відповідав, і це на краще. Він не пам’ятав, як ми цілувалися в підземеллі і як він заступив мені дорогу до порталу й допоміг замість розпачу відчути волю до боротьби. Він не пам’ятав, як перелетів з причалу на борт теплохода і в останню мить відбив у Германа мою маму. Він не пам’ятав нічого, що я йому розповіла про портал, про Тіні й про службу Доставки. Цілком можливо, він про мене й думати забув...

Я лягла спати і навіть заснула, й уві сні прийшов страх. Навіть не так — прийшов Жах. У тісній кімнатці гуртожитку я відчула себе, як засуджений у камері перед стратою.

Захотілося втекти. Якщо я виїду далеко — хіба Інструктор мене знайде?

За вікном спрацювала сигналізація машини. Промчав ідіот на мотоциклі, оглушив ревінням цілий квартал. І знову тихо; за минулі роки я звикла називати тишею весь цей шурхіт і далеке рокотання моторів, деренчання бляшаних козирків над вікном, далекі удари дверей, шум води в трубах, вереск нічної сирени, що стихає десь удалині. От що таке тиша...

Я прокидаюся в лікарні. Якісь люди стоять наді мною й запитують, як мене звати. А я не пам’ятаю...

Мене пройняло холодним потом. Привиділася чоловіча фігура посеред кімнати — та це був усього-на-всього Настин плащ, накинутий на плічка й підвішений до дверцят шафи; якщо втекти, мене знайдуть. Гриша відкриє рамку куди завгодно. Мені не сховатися...

Нарешті задзвонив будильник — його огидно весела мелодія добила цю моторошну ніч.

За вікном світало. Настя підвела голову:

— Ти мене за цю ніч заколупала... Я не спала ні секунди... Далі так тривати не може...

Я прекрасно знала, що вона спала. Я чула її солодке сопіння.

— Дар’є, ти чуєш? Якщо в тебе неврастенія, то звернися до лікаря... А ще краще — зроби паузу у своїх романтичних пригодах, мене дістали твої численні чоловіки!

— Це ненадовго.

— Що?

У двері кімнати постукали. Це не був делікатний сусідський стукіт чи діловий адміністративний. Це був суворий стукіт, що означає щонайменше виклик у суд, а найімовірніше — іменне запрошення на аутодафе.

— Що таке? — Настя натягла ковдру до підборіддя. — Знов твої мужики? Не смішно!

Я відчинила двері, готуючись зустріти Інструктора. У напівтемряві коридора стояв чоловік у формі кур’єра з картонною коробкою в руках:

— Термінова посилка для Дар’ї Лебедєвої.

Я розписалась на папірці, який він мені підсунув. Двері зачинились. Я стояла посеред кімнати, не знаючи, де діти коробку.

— Від кого це? — Настя все-таки вилізла з-під ковдри, її цікавість пересилила лінощі. — Так... Ну аякже — від Михайла Васильєва. Вітаю.

Я тицьнула коробку їй у руки й мовчки почала вдягатися на пари.

— Що, не будеш розпечатувати? Навіть не глянеш, що тобі надіслав твій Міша?

— Він не мій.

— Ну не кажи... Тому він цілий день і бродив навколо нашого корпусу... Виглядав тебе, поки ти прогулювала... З ким гуляла, з Семом? Дівчата вас бачили...

Якщо чесно, я відчула щось схоже на розчарування. Ну, прийшов би вже, виконав вирок. Щоб я нарешті заспокоїлася й не мала про що думати.

А може, позбавлення пам’яті — подарунок, а не кара?

* * *

Кажуть, у засуджених до смерті відкривається особливий зір. Кольори стають яскравіші, а звуки голосніші. Колись непомітні деталі відкриваються й наповнюються сенсом. Людина усвідомлює, як треба жити, але її вже тягнуть на ешафот, і дарма вона намагається виторгувати, як мадам Дюбаррі, ще хвилиночку в пана ката...

От дурна я, що не вела щоденник! Не записувала щодня детально — свої думки, спонуки, ідеї, мотиви. Не писала нічого про людей... Був би такий щоденник — залишалась би надія прочитати заново своє забуте життя...

А може, життя не можна прочитати? Його можна тільки прожити?

От прочитала б я в щоденнику: сьогодні Сем мене поцілував. І що? Треба бути великим письменником, щоб розповісти двома рядками, що зі мною сталося, якою ніжністю були наповнені його губи і як гостро мені захотілося жити. Папір нічого не розповість ні про світло, ні про запах, ні про тепле дихання. Чи варто гаяти час?

Сем залишається Семом, навіть якщо він забув один день свого життя... нашого з ним життя. А для мене все втрачено: я його зустріну і не впізнаю.

Зціпивши зуби, я вирішила про себе: не забуватиму його! Забуду, як мене звуть, не згадаю нашу з мамою стару квартиру, забуду дитинство, маму, друзів... А Сема пам’ятатиму. Я так вирішила.

* * *

На алеї, що веде до корпусу, я витягла телефон і набрала маму. Вона вже не спала, бурхливо зраділа моєму дзвінку й почала розповідати мені вигадану історію вчорашнього дня: як ми були у величезному торговому центрі, ходили і там, і тут, як у неї тепер відпадають ноги, але все одно треба частіше приїжджати й робити виходи у світ...

— Було класно, — сказала я, долаючи спазм у горлі. — Я рада, що тобі сподобалося.

Студенти обганяли мене, спішили на пари, багато хто вітався, і я відповідала на ходу. Завтра вже не згадаю, хто це такі.

— Мамусю, я тебе дуже люблю. Хай що станеться, я тебе люблю, ти знай...

— Як це — хай що станеться? — запитала вона з раптовою тривогою в голосі. — Що таке?

Я схаменулася:

— Та ні, що ти, це я так... усе добре! Цілую!

І сховала телефон; ні, це не остання наша розмова. Мама мене знайде, відшукає, я ж не в пустелі живу. Я її не впізнаю... але вона все одно мене не покине, і, можливо, я зумію заново її полюбити...

— Дар’є, ти що, ридаєш?! — мене наздогнала Настя.

Я сховала лице:

— Вія в око потрапила. Пече.

На першій парі була теорія інформації. Гладкий викладач у сірому костюмі, схожий на великого розумного хом’яка, стояв, нахилившись уперед, ласкаво оглядав аудиторію й говорив поблажливо:

— Умовно всі підходи до визначення кількості інформації можна поділити на п’ять видів: ентропійний, алгоритмічний, комбінаторний, семантичний, прагматичний.

Я записувала кожне його слово — скорочено, зрозуміло. Ніколи в житті я так ретельно не конспектувала лекції.

— Навіщо писати, якщо все є в мережі? — кутиком рота запитала Настя.

— Ану ж я сьогодні все забуду? Усе своє життя й цю лекцію? Нехай хоч щось залишиться на папері. Моїм почерком, з виправленнями, з карлючками...

— Зверніть увагу на схему, — люб’язно запропонував лектор. — Перші три підходи дають кількісне визначення складності описуваного об’єкта або явища...

— Ти антидепресанти пробувала? — спитала Настя.

Я похитала головою.

— Лебедєва, тобі треба до спеціаліста. У тебе просто німфоманія, обтяжена хронічною депресією, у комбінації з неврастенією й...

— У мене німфоманія?!

На нас зиркали найближчі сусідки. Настя притулила до губ пальця:

— Ти собі довідки за прогули добула?

— Ні.

— Четвертий вид описує змістовність і новизну переданого повідомлення для одержувача. Нарешті, п’ятий вид звертає увагу на корисність отриманого повідомлення для користувача, — лектор дивився прямо на мене, докірливим виглядом даючи зрозуміти, що я недооцінюю виняткову корисність його промови для мене особисто.

— У тебе стільки пропусків, — знову заговорила Настя.

У двері стукнули. Не чекаючи запрошення, зайшов Гриша — проти звичаю він був у пристойному костюмі, щоправда, на краватці красувався яскраво-синій Тоторо.

— Лебедєву Дар’ю терміново в деканат, — сказав він таким тоном, яким у суді повідомляють обвинувальний вердикт присяжних.

Викладач окинув Гришу поглядом, нічого коментувати не став, тільки запитав лагідно:

— До перерви не дотерпить?

Гриша похитав головою.

— Догулялася, — процідила Настя.

Я сиділа. У мене ослабли ноги. Ще хвилиночку, пане кат; а ми ж з цим паном катом так приємно сиділи на кухні... Балакали, сміялися...

— Ну, йдіть, — викладач подивився на мене. — Не відбирайте часу!

Я встала. Свої речі не брала — просто сунула в сумку телефон.

По телефону відшукають моїх родичів.

* * *

Він почав малювати графіті прямо на стіні в коридорі. Хтозна-де взялася прибиральниця:

— Ти що робиш?!

— Проводимо розмітку стін за розпорядженням декана, — спокійнісінько пояснив Гриша. — Тут закінчили, ходімо, — і потяг мене далі по коридору. Саме під’їхав ліфт, відчинилися двері...

Двоє хлопців-першокурсників захотіли зайти одразу за нами. Гриша виставив уперед долоні:

— Не можна! Ліфт несправний! Тільки дві людини! Розпорядження ректора!

У його голосі звучав такий метал, такий заборонний пафос, що хлопці завагалися й дозволили себе відтіснити. Гриша вдарив по кнопці першого поверху. Один зі студентів, отямившись, виставив руку — але Гриша відбив її точним ударом боксера, і двері стулилися.

— Яке нахабство! — долинув до нас обурений вигук. Затупотіли по сходах ноги — схоже, обидва поскакали вниз, щоб зустріти Гришу в пункті призначення. Гриша тим часом, маніпулюючи балоном з фарбою, малював графіті на стінці ліфта.

— Інструктор сам прийти погидував? — процідила я. Гриша закінчив. Ступнув у рамку, проштовхнувши мене перед собою...

Скривджені студенти добігли до першого поверху якраз тоді, коли двері ліфта відчинилися. Уявляю, які в них були обличчя.

* * *

Тануло графіті на стінці дачного будиночка. Навколо колихалася нетоптана, нестрижена трава. Прохолодним вітром тягло від річечки, порослої очеретом. Крім нас з Гришею, на маленькій ділянці за щілястим парканом не було ні душі.

— Ти куди мене... затяг?

— Дача Піпла, — Гриша сховав балон у кишеню піджака. — Точніше, Піплової тітки. Але вона сюди рідко їздить.

Я обійшла ділянку. Колись тут, можливо, садили картоплю й вирощували кріп. Тепер тут царювало щасливе запустіння: на грядках панувала трава, кущі смородини росли як хотіли, на двох яблунях висів потемнілий од дощу гамак, коло ґанку стояли облуплені садові гноми.

— Чому? — видавила я.

— Тому, що вісімдесят кілометрів від Москви, — сухо сказав Гриша. — Інструктор не може піти так далеко від порталу.

Я мовчала, наче мене стукнули по голові.

— Ми проти того, щоб стирати тобі пам’ять! — Гриша дивився суворо, майже зло. — Це несправедливо і... Одно слово, ми проти. Але Інструктора так просто не переломиш, йому потрібен час... Тому посидь поки що тут.

Я його обняла і якийсь час ридала, уткнувшись носом у синього Тоторо. Гриша мене не квапив, хоч йому було добряче не по собі.

— Тут є буржуйка з плитою, макарони, — він говорив навмисно буденно, ніби ми просто приїхали на пікнік. — Піпл каже, ще щось із їжі лишилося. Ти погуляй, тільки з дачного селища не виходь. Там можуть бути собаки... нехороші люди... А тут на території нічого, безпечно, тут ворота й сторож сидить. Піпл каже, сусіди тихі, питань не буде...

Я витерла сльози:

— Друзі... Ви що, всі проти, щоб мене звільняти? Ти, Ліза, Льоша, Піпл... Ви всі за мене?!

— Десь так, — сказав Гриша. Він затнувся ледь помітно, на одненьку частку секунди, а я занадто захопилася своїми переживаннями, щоб звернути на це увагу.

* * *

Газовий балон був порожній, і плита не працювала. Електрики теж не було. Тим часом вітер від води посилився, я стала неабияк мерзнути й вирішила розтопити буржуйку.

Легко сказати! Як це робиться, я бачила тільки в мультику «Дванадцять місяців». Вогкий хмиз не хотів горіти, запас старих газет швидко вичерпувався. Сірчані головки відвалювалися, коробка була м’яка, як вирок корумпованого судді, і дуже скоро я злякалася, що залишуся взагалі без жодного сірника.

Нарешті, підійшовши до справи творчо, я знайшла на полиці рідину для зняття лаку — з ацетоном, хлюпнула на хмиз і трохи не спалила дачу Піплової тітки. На щастя, ацетону в рідині було небагато, тому пожежі не сталося, а хмиз нарешті зайнявся. Якийсь час я творчо відпочивала, підкладаючи в буржуйку тонкі поліна й дивлячись на живий вогонь.

Потім подзвонила Настя:

— Ну, що тобі сказали в деканаті?

— Нічого. Усе нормально.

— Ти на зарубіжну йдеш?

— Ні.

— Ти що, здуріла?! — Настя в телефоні аж задихнулася. — Даш, ну серйозно, ти передумала отримувати вищу освіту?

Я зітхнула:

— Ні... Я все владнаю. Не турбуйся.

У грубі горів вогонь. Я сиділа на старому табуреті, гріла долоні; я плакала зі щастя й полегшення і навіть не намагалася стримати сльози. Усе одно мене ніхто не бачив.

Вони мене не покинули. Ми знайомі всього кілька днів, але вони мене не зрадили. Пішли, мабуть, на конфлікт з Інструктором... порушили писані й неписані правила Доставки... Заради мене. Як же ж тут не плакати?

Трохи заспокоївшись, я вийшла з будинку й сіла на облуплену дерев’яну лаву. Віддихалася, знайшла в телефоні Семів номер і раптом злякалася. Ану ж він запитає з підозрою: «А де ти взяла мій номер? Я не пам’ятаю, щоб тобі його давав». Або взагалі не впізнає. Запитає: «А хто це, я чогось не розумію?»

Телефон задзвонив. Я аж підскочила; на екрані висвітилося «Сем», і жалкі мурашки забігали в мене по спині й по руках.

— Привіт, — сказала я, намагаючись говорити привітно, але спокійно.

— Вибач, якщо невчасно, — голос його здався втомленим і нездоровим. — Скажи, ми з тобою вчора зустрічалися?

— А... — я розгубилася. — Так! Я з мамою гуляла, у мене мама вчора приїжджала в Москву... Ну і ми з тобою... зустрілися, на набережній...

— А до того?

— Що — до того?

У телефоні досить довго мовчали.

— Розумієш, — нарешті сказав Сем, — мені неначе голову розтрощили на дрібні шматки, і я не можу їх зібрати. От я бачу твій номер у себе на телефоні... І не пам’ятаю, коли ти мені його дала.

Я врізала долонею по спинці лави, так що посипалися лусочки облупленої фарби. Ну Інструктор. Ну живодер.

— Сем, — я гарячково міркувала. — Ну... А! Учора на набережній я тобі дала номер. Слухай... Насправді я така рада, що ти подзвонив! Давай...

Я хотіла сказати «давай сьогодні побачимося», але прикусила язика. Бо, по-перше, пристойні дівчата так не поводяться, а по-друге, я гадки не маю, скільки мені ще сидіти на цій дачі.

— А ти взагалі де? — він ніби прочитав мої думки.

— Вулиця Річкова, сто сорок сім, — я подивилася на дошку з номером на розі будиночка.

— Інформативненько... Може, мені під’їхати по тебе на машині?

— Е... розумієш, я тут у друзів на дачі.

Він затнувся.

— У тебе багато друзів, — сказав з дивною інтонацією. — Ну, добре... Дзвони, як звільнишся.

— Обов’язково! Одужуй, Сем...

Він завершив дзвінок. Я знов ляснула по лаві, аж визирнули з деревини іржаві цвяхи. Насилу придушила бажання негайно передзвонити й сказати — приїдь.

Ну чому мені так не щастить?!

* * *

До вечора стало геть холодно. Я провела ревізію речей, знайшла дві поїдені міллю ковдри й звила собі коло буржуйки якусь подобу гнізда. Запас води тут був, дві величезні пластикові каністри, але з їжею ситуація була кепська.

Уранці, вирушаючи на певну страту, я не поснідала і кави навіть не випила. На свіжому повітрі до мене повернулися радість життя й апетит, при цьому з усієї їжі, анонсованої Піплом, я відшукала в будинку тільки макарони. Олії не було й солі, на жаль, теж.

Я знайшла каструльку й зварила макарони на буржуйці — уперше в житті. Згори вони злиплися на кашу, знизу підгоріли. Вживати таке могла тільки дуже голодна людина, але мені не було де дітися.

Смеркало. Я запалила недогарок свічки. У телефоні сідав акумулятор. Навколо ухали якісь птахи, дивно тріщав очерет на березі, та найбільше мене тривожили звуки, що долинали з протилежного від буржуйки темного кутка. У будинку явно жив іще хтось крім мене.

Задзвонив телефон.

— Як ти там? — запитав Гриша.

— Змерзла. Їсти хочу. Макарони закінчилися. Їжі тут немає зовсім, і ще...

Щось метнулося в дальньому кутку, крихітне й швидке. Я здригнулася:

— І ще тут миші!

— Миші? — Гриша стурбувався. — Мишам, напевно, можна крихти давати або сухарик розмочити. Піпл, чим ви мишей звичайно годуєте?

Я зітхнула крізь зуби:

— Довго мені ще тут сидіти?

— Ну, скажімо так... Ми поки що нікого не переконали, — в його голосі чулася досада.

— Якщо я тут помру з голоду й холоду, проблема зникне сама собою.

— Секунду, Дашо. Є ідея...

Стіна раптом здригнулася й стала м’яка, як кисіль. Потім на ній засвітився контур — графіті; я вперше бачила, як відкривається Гришина рамка — з протилежного боку.

Відкрилася діра. Усередині замерехтіло світло. Гриша ввійшов, тримаючи в одній руці балон, а в другій телефон:

— Ходімо перекусимо. Заодно зігрієшся.

Він був дивно веселий.

* * *

Я зрозуміла, чого так, коли опинилась на Піпловій кухні. На кухонному столі валялися нерівно нарізані скибки хліба, шматки сиру й ковбаси, а в центрі стояла майже порожня пляшка доброго коньяку і два коньячні келихи. Гриша потягся до полиці по келих для мене...

— Ні, — сказав Піпл. — Це тюльпан, а тут потрібний сніфтер... Ґранд Шампань: квіткова група ароматів з нотами квітучого винограду, сухого липового цвіту й висушених пагонів виноградної лози... Зараз візьмемо другу пляшку.

Він сам виловив з полиці келих, на мій погляд точнісінько такий самий, як пропонував Гриша, і врочисто поставив на стіл переді мною:

— Бери хліб, плавлений сирок, а то тебе з голоду вирубає.

— Хлопці, — сказала я обережно, — то ви тут бухаєте.

Гриша усміхнувся:

— Про що й мова.

— Ґранд-Шампань, — проспівав Піпл, — субрегіон на південь від міста Коньяк, що дає п’ятнадцять відсотків усіх коньячних спиртів. Властивостям лози сприяють пологі пагорби й унікальний ґрунт, багатий на крейду та мінерали. Спирти з Ґранд-Шампані складні й вишукані. У юному віці вони агресивні й шалені, але з роками набувають інтелектуальної зрілості...

— А що скаже Ліза?

Гришина усмішка згасла.

— Нічого не скаже, — відповів за нього Піпл.

— А... чому ви її не кличете?

— Вона вдома, — сказав Гриша. — Дуже зайнята. Миє ванну.

До мене не одразу дійшло. Потім я похолола:

— Гришо... Ви... аж так посварилися?

— Ми десять років у законному шлюбі! — Гриша криво посміхнувся. — Хоч раз можемо влаштувати нормальні сімейні розборки?

— Але чому?!

— Слухай, ну, це сімейна справа... Піпл, розливай, а то зараз почнуться розмови...

Гримнув дзвінок у двері. Піпл здригнувся й ледь не розлив коньяк, і це було дивно. Бо що-що, а полохливість йому точно не була властива.

— Гришо, — сказав він уривчасто.

Гриша вже малював рамку прямо на шпалерах:

— Дашо, бери хавчик, бери випивку...

Він згріб зі стола бутерброди, тицьнув мені в руки разом з чаркою коньяку і буквально виштовхав у відкритий проріз:

— Усе, не сумуй...

Я знову стояла посеред дачного будиночка, мирно потріскували прогорілі вуглини в буржуйці. Миші в темряві втратили страх, поглядали на мене з інтересом, і до мене дійшло, що я не встигла ні зарядити телефон, ні попросити в Гриші запальничку.

* * *

Келих з коньяком, сніфтер, я поставила перед мишачою ніркою, але миші поставилися до нього з недовірою. Бутерброди було з’їдено, недогарок свічки доживав останні хвилини, я дивилася на червоне вугілля за заслінкою й думала про Гришу й Лізу.

Ліза мовчала, коли мене судили. Сиділа, насуплена, й мені було страшно на неї дивитися. Чи не тому, що вона стала на бік Інструктора?

А після того, як я пішла в гуртожиток... Про що вони ще говорили і які наводили аргументи? Ліза — максималістка. Вона з тих, хто піде на вогнище за правду... як вона її розуміє.

«Службовець Доставки домовився з Тінню — отже, він більше не службовець Доставки». Це для Лізи не просто слова. А я, круть чи верть... я домовилася з Германом. Я ледь не зробила того, чого він від мене вимагав.

Я рятувала маму... А той посвячений, про якого ми говорили, Антон, мстився за брата. Усі все розуміють, але...

Свічка догоряла. Білий парафін розтікався теплою калюжкою, її обриси нагадували голову Міккі-Мауса. Я відламала у «Міккі» вухо, стисла в пальцях, стала розминати податливий парафін. З нього можна зліпити кубик, а краще — кульку, і катати потім по столу.

Отже, Гриша був на моєму боці, а Ліза — на боці закону. І тому вони, хоч і не сварилися ніколи в житті, розбіглись, і Ліза... знищила Гришин унікальний портал у зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Розриваючи тим самим щось важливе, тонке, даючи зрозуміти — ти тут більше не живеш...

А я — причина.

Аніж з цим жити й відчувати провину, чи не краще про все забути?

Затремтіла стіна, втратила щільність. Миші розбіглися, так і не пригубивши коньяку. У прорізі з’явився Гриша. Його лице залишалося в тіні.

— Ходімо, — сказав він уривчасто. — Свічку тільки погаси.

* * *

На Піпловій кухні сидів Інструктор і їв пряник. Я не здивувалася йому й навіть майже не злякалася.

— Сідай, — він вказав мені на стілець.

— Тільки давайте скоріше, — пробурчала я втомлено.

— Скоріше не вийде! — він стукнув пряником об стіл. — Швидкість — особливість котячих пологів, а в нас тут серйозна справа... Ви, п’яниці, валіть звідси обидва!

На мій подив, вони не стали сперечатися. Гриша мовчки намалював рамку, й обидва пішли в неї — з того боку моргнув вогнями, здається, нічний клуб, і одразу ж зник. Стіна затяглася шпалерами.

Ми з Інструктором залишилися вдвох. Я сиділа, опустивши очі, надто змучена, щоб боятися.

— Я ж не збирався стирати тобі всю пам’ять, — сказав він нервово, наче виправдовуючись. — Тільки з моменту посвяти. Твоя провина — під сумнівом, а от твоя нестабільність, ненадійність, емоційна незрілість...

Я підвела очі. Він осікся:

— Добре. Я тебе розумію. Та ніж працювати в Доставці, шарпати нерви собі й іншим — невже тобі самій не краще повернутися... до нормального життя? У тебе мають бути якісь свої справи, навчання, хлопці, розваги... А наші за тебе злякалися. Вони пам’ятають випадок з Антоном. Там було інше. Хоча формально... ти порушила.

Я мовчала, міцно зціпивши зуби.

— Ну от... А служба Доставки — не казна-що, а складна система містичних зв’язків. Той факт, що посвячені пересра... пересварилися між собою, — удар по нашій безпеці й стабільності порталу. У мене цілий день барахлить холодильна установка, зі стелі крапає вода... Дядьки собі місця не знаходять... Ти зрозумій: вони всього-на-всього три старі шкарбуни, які зависли межи смертю й життям і посмертно гарують заради добра живих. Вони не всемогутні!

— Я не хотіла вступати у змову з Тінню, — сказала я.

— Я знаю.

— І я не... не збиралася зраджувати Доставку!

— Що тут говорити, — сказав він з глибокою втомою в голосі.

— І що мені робити? — прошепотіла я.

Він кивнув:

— Вирішуй. Або я тебе коригую й ти, умовно кажучи, забуваєш усе з того моменту, як ми з тобою влетіли під самоскид. Це анітрохи не боляче, не огидно, це ніяк — ти й не помітиш.

— Або?

— Або ти мені зараз пообіцяєш, що ніколи, ні за яких умов, заради свого життя або чужого не почнеш переговорів з Тінню. І ми вдаємо, що нічого не було... Тільки добре подумай, бо в тебе вже тепер наростають проблеми, пропуски в університеті, нема часу на особисте життя, і буде тільки сутужніше, тільки гірше... Подумай.

Що за день у мене сьогодні — одні сльози. З ранку до вечора. І, що характерно, увесь час з різних приводів.

Розділ п’ятнадцятий Скалки

  е-ебедєва, вставай! Пора мені проситися в іншу кімнату, ти мене задовбала своїми витівками... Лебедєва, ти йдеш на першу пару чи ні?

Шльопання босих ніг, гуркіт падіння книжок, Настині лайки упівголоса.

— Слухай, а з цією посилкою що робити? Яка від Михайла Васильєва? Алло, ти чуєш?

Вона стояла над моїм ліжком з картонною скринькою в руках.

— Якщо хочеш, можеш відкрити...

Я ледь було не додала: «і взяти собі», але вчасно прикусила язика.

Настя підчепила ножицями картонний клапан. Розрізала прозору липку стрічку. Відкинула кришку, витягла згорток, скинула пакувальний папір:

— Нічого так, у хлопчика є смак...

У руках у неї був скляний заварювальний чайник з тонким носиком. Я насупилася; хоч яка я була того ранку розслаблена й виснажена, але інтуїція, вкупі зі здатністю міркувати, ще не зовсім мене покинули. Я дивилася на Настю й розуміла, що пазл не складається: з якого дива Міша слав би мені кур’єрською поштою чайник?

— Дивись, яка краса, — Настя подала мені чайник. — З трояндочками...

Я простягла руки і взяла подарунок. І була вражена тим, який він важкий при гаданій ажурній легкості...

І раптом по тонких стінках побігли тріщини. Крихітні, павутинні, вони брали початок від моїх пальців, точніше від відбитків моїх пальців на склі.

Це було як миттєва паморозь, як цвітіння вишневого саду в прискореному режимі. Це було дуже красиво й дуже швидко: прозорий чайник побілів, помутнів і розсипався на мільйон крихітних скалочок.

Не можу навести тут слова, якими відреагувала на подію Настя, але я була з нею цілком згодна.

* * *

Коло входу в наш корпус стояв блискучий мотоцикл. Поруч сидів Сем з блискучим шоломом у руках. Мені здалося, що я переживаю День бабака.

— Привіт, — Сем усміхався. — Як погостювала на дачі?

— Погано, — зізналася я чесно. — З їжі тільки макарони, з компанії тільки миші, й від французького коньяку вони по-хамськи відмовилися.

Сем розреготався. Я підхопила його сміх, і так ми іржали без причини на очах у сотні свідків, причому з кожною секундою мені ставало веселіше, спокійніше й легше.

— Скажіть, мадемуазель, — почав Сем грайливо, — а як би ви подивилися...

Під ногами в мене захрумтіло скло. Я стояла на купі скалок просто посеред дороги — скалки були дрібні, противні, наче тут розгатили молотком цілий ящик склотари. Як я могла їх не помітити?

— Ой, — сказав Сем.

Я підняла ногу. Моя підошва була схожа на спину скляного їжака: скалки встромилися гострими куточками й, здавалося, от-от проб’ють наскрізь.

— Мадемуазель, дозволите вам допомогти? — Сем ні на секунду не вийшов з образу. Підхопив мене під пахви, напрочуд легко підняв, я відчула ребрами тепло його долонь. Він акуратно посадив мене на сідло мотоцикла, зняв туфлю з моєї правої ноги й узявся обережно видряпувати скалки.

Цікаві юрмилися навколо, хіба що на руки не стрибали.

— Ваше замовлення, ме-ем!

Він надів мені туфлю на ногу. На секунду затримався, торкаючись кінчиками пальців кісточки на моїй нозі...

— Я передзвоню?

— Чекатиму.

Як чудово повернутися до життя. Як добре жити. Яке щастя.

* * *

Я спізнилася. Готувалася просити вибачення. Сподівалася, що мене все-таки пустять на заняття.

Поспішаючи по коридору, я не дивилася під ноги. Хрусь!

Знову купа зеленуватого пляшкового скла. Дивно, пляшка звичайно не розлітається на такі дрібні скалки. На такі гидкі, небезпечні, дуже гострі... і знову — прямо під ногами. Як могло статися, що я їх не помітила?

Ступаючи, як клишоногий ведмедик, на зовнішню сторону стопи, я відбрела на кілька кроків. Озирнулася на скалки. Хтозна-чого в мене сильно занило серце.

Я піймала в кулак свій амулет. Стисла, замружилася, розплющила очі... І побачила, що скло на підлозі рясно збризнуте кров’ю.

Тремтячою рукою я довго не могла знайти пудреницю. Потім довго не могла відкрити.

— Ну ви подивіться на неї — пара давно вже йде, а вона тут чепуриться! — почувся глузливий голос з аудиторії.

Я дивилася на себе, затискаючи в долоні амулет. Знак Тіні був випалений у мене на скроні, очі затягнуті каламутною плівкою, наче величезними більмами, від ніздрів по губах повзли перші рожеві краплі.

* * *

— Уперше бачу, щоб Тінь піратила посвячену, як просту студентку, — сказав Піпл.

Мені здалося, що він кепкує. Страх зробив мене агресивною — я в кожному слові бачила підступ, глузування й знущання.

— Тихо, тихо, — Піпл сів поруч на паркову лаву. — У будь-якому разі ти маєш кілька годин, перш ніж вона тебе зжере.

— Дякую за моральну підтримку!

Я підхопилася, неспроможна всидіти, і почала метатися по алеї туди-сюди. У Піпла задзвонив телефон.

— До вечора доживе, — сказав він замість вітання і якийсь час мовчки слухав. Потім кивнув, хоч співрозмовник не міг його бачити:

— Я зрозумів... На перший погляд, справа проста, є надія, що дрібна Тінь випадково причепилася, не розуміючи, з ким має справу... До зв’язку, Інструкторе.

Він сховав трубку:

— Він озвірів. Він за тебе готовий Тінь зубами порвати.

— Та ти що? — я посміхнулася. — Інструктор витканий з протиріч, знаєш.

— Ні фіга подібного, — серйозно сказав Піпл. — Я його вперше бачив таким... як учора. Він за тебе боїться. Якби він не був охоронцем і давнім мерцем, я б сказав, що він відчуває до тебе прихильність.

— Піпл, — я зітхнула. — А Гриша й Ліза... Як?

— Ну так, — відгукнувся він стримано.

— Вони... помиряться? Вони ж помиряться, так?

Піпл не відповів.

— Я ж не ображаюся на Лізу, — сказала я щиро. — Може... мені з нею поговорити?

Піпл похитав головою й щось хотів відповісти, але в цю мить у мене під ногами огидно скрипнуло скло. Я зіщулилася:

— Піпл... це в мене... скалки чи глюки?

— Глюки, — він підвівся. — Лізо, — сказав у слухавку, — ми в гуртожиток, допомоги поки що не треба, будь на зв’язку. Цьомки.

* * *

Підлога в нашій з Настею кімнаті був виметена недбало, похапцем. Я заново пройшлася віником по всіх закутках, вимітаючи скалки. Піпл тим часом оглядав, обнюхував, ледь не вилизував посилкову коробку:

— Відправник — Васильєв Михаїл, кур’єрська служба «Суперекспрес»... Ти знаєш Васильєва Михайла?

Я кивнула.

— Подзвони йому, запитай, що він тобі відсилав і що цим хотів сказати.

Я взяла телефон. Знайшла номер у списку. Згадала, ніби наяву: «Якщо я не скажу зараз, потім не наважуся ніколи... Я люблю тебе».

Про що він думав, доганяючи мене на тихій вуличці на околицях університету?

Напевно, в дитинстві він був тихим книжковим хлопчиком. Можливо, виріс без батька, як і я. Багато про що я не встигла його запитати, а багато що вже втратило сенс. У якій книжці він вичитав приклад для наслідування? Хто з його ровесників міг би сказати й зробити те саме?

Напевно, в їхніх стосунках Лера була заводієм. Напевно, думала, що зможе вити з нього вірьовки й покинути, коли набридне. Але вона помилилася. З Міші не варто вити вірьовки.

А що, як я на Леру наговорюю? Може, я до неї несправедлива? Я, виходить, мимохідь розбила чужі стосунки... Не треба було ховатися під диваном, треба було сказати Лері в очі: твого Мішу піратить Тінь, він завтра помре, якщо я його не врятую...

— Агов, — сказав Піпл. — Ти збиралася дзвонити? Час іде.

Я перевела погляд на телефон. Якщо після того, що сталося в минулу нашу зустріч, Міша вніс мій номер у «чорний список»... я не здивуюся.

Пролунало кілька гудків. Я вже фактично переконалася, що він ігнорує виклик, коли на другому кінці дроту почулося плутане:

— Так... алло.

Він важко дихав, наче після довгого бігу.

— Вибач, що тебе відволікаю.

— Я вискочив з пари. Нормально.

— Я одержала твою посилку...

— Яку посилку?!

— З чайником...

Розгублена пауза.

— Ти що, не посилав мені чайник?

— Ні. Дашо, я хочу попросити пробачення...

— Це я повинна просити пробачення, — промимрила я крізь грудку в горлі. — Вибач ще раз... Удачі тобі...

— Почекай! — закричав Міша.

Я обірвала розмову. Довго стояла спиною до Піпла, чекала, поки вирівняється дихання.

— Льошка, — говорив Піпл по телефону за моєю спиною, — перевір, хто відправник посилки номер сорок п’ять — тринадцять, кур’єрська служба «Суперекспрес», відправленої вчора о сьомій нуль чотири... Рано ж встають їхні кур’єри... Знайди й передзвони, добре?

Я все ще не оберталася. Він принюхався до моєї потилиці:

— Слухай, не хочу тебе лякати...

— Що?!

— Вона не життя з тебе ссе.

— А що?

— Здатність подобатися чоловікам. Якщо дати цій тварюці закінчити транзакцію, в тобі більше жоден чоловік не побачить жінки. Не кажучи вже про те, щоб закохатися.

Задкуючи, я перекинула пластикове відро зі скалками. Каламутні шматочки чайника знову розсипалися по підлозі: всю роботу треба було починати заново.

* * *

На сервер кур’єрської служби йшла DoS-атака.

— Не заздрю їхнім клієнтам, — сказав Льоша в слухавці.

— Що, Тінь улаштувала DoS-атаку?!

— Не обов’язково Тінь, може, конкуренти. Або тупі малолітні хакери. Враховуючи, які криворукі в тій службі сисадміни...

В офісі «Суперекспресу» сиділа дама років тридцяти, засмикана й замучена до істерики. У неї дзвонили одночасно три телефони, і з усіма абонентами вона примудрялася обмінятися кількома словами.

— Усі прийняті замовлення будуть доставлені сьогодні! — брехала вона одному співрозмовникові.

— Ні, ми не приймаємо замовлень! — грубо кричала на другого. — У нас технічні проблеми!

У третю трубку вона говорила різким роздратованим голосом:

— Ти уроки зробив? Не потім, а спершу зроби уроки!

На мене й Піпла вона не звертала уваги — втім, я не здивуюся, якщо вона й справді нас не бачила. Тільки коли Піпл делікатно постукав по столу, вона підвела на нього каламутні очі:

— Вибачте, у нас технічні проблеми...

— Нам потрібна інформація про відправника цієї посилки, — Піпл поставив перед нею картонний ящик.

— У мене немає доступу до бази! — вона тикнула пальцем у монітор свого комп’ютера, на якому був наполовину розкладений пасьянс. — Коли піднімуть систему — може, завтра...

— Сьогодні, — проворкував Піпл. — Або нам доведеться вжити заходів...

Дама обдарувала його поглядом, який означав, що їжаки не бояться голих сідниць.

Піпл схилився до неї нижче:

— Здається... ви забули сьогодні випити свої таблетки?

Дама змінилася на лиці. Кілька секунд дивилася на Піпла, потім полізла в сумочку, вихопила упаковку таблеток, перерахувала, ворушачи губами... Квапливо заковтнула пігулку, не запиваючи навіть водою. Подивилася на Піпла тепер уже з марновірним страхом:

— Ви хто?!

— Хто займався цим замовленням? У вас же не тисяча працівників і не мільйон клієнтів! Спробуйте згадати!

Дама мигнула. Очі її прояснилися:

— Грищенко. Точно. Він працював учора вранці.

* * *

Схоже, оцінюючи чисельність контори, Піпл поцілив у яблучко: тисячі працівників у «Суперекспресу» не набиралося, і кур’єр цілком міг працювати на прийомі посилок.

— Дама така або дівчина, — сказав Грищенко. — Віддала замовлення, розплатилася, все.

— Вас не збентежило, що заплатила жінка, а відправником значиться Васильєв Михаїл?

— У нас не оборонне підприємство, — слушно заперечив Грищенко. — Ми подарунки передаємо, квіти там, вазочки... Яка різниця, хто відправник?

— Ви б її впізнали? — запитала я.

Грищенко знизав плечима:

— Вона була в такій... пов’язці від грипу. І коли мені було її розглядати. І, до речі, які ваші претензії? Доправили вчасно? За адресою? А до вмісту ми стосунку не маємо...

Він мав рацію. Це означало, що майже дві години дорогоцінного часу ми змарнували.

* * *

Ми вийшли з приміщення на свіже повітря, і тут мене накрило.

— Піпл... а як ти до мене ставишся?

— Добре, — відгукнувся він, не вагаючись.

— Як до давнього бойового товариша?

— Ні, — він говорив дуже серйозно, — я помітив, що ти приваблива дівчина. Завжди це помічав. Мені подобаються твої парфуми...

Рано чи пізно це трапляється з кожною з нас, подумала я. З категорії «жінка» ми переходимо в категорію «викладач», «чиновник», «друг»... Втім, з чоловіками те саме. Дехто вважає, що це природний стан речей і що так і треба. Навіщо потрібні теплі іскорки в поглядах незнайомих людей? Навіщо випадкові усмішки? Адже юрба вийде з автобуса на кінцевій зупинці й розбредеться в різні сторони, іскорки згаснуть...

І хрін би з ними! Я людина самостійна й самодостатня, не бачитимуть чоловіки в мені «привабливої дівчини» — переживу. Але Сем...

Я схопилася за голову. Усі чоловіки на світі могли зникнути просто зараз, але якщо з мого життя зникне Сем... Цього не може бути! Це несправедливо...

— Стоп істерика, — сказав Піпл, втягуючи носом повітря. — З тобою ще нічого не сталося.

— Сталося, — прошепотіла я. — Я відчуваю, як вона мене ссе... Обгризає кісточки...

— Це самонавіювання! — він поклав мені руку на плече. — Послухай. Сьогодні ти викинеш її за портал. Власними руками.

Я вдивлялась у свої нещасні порізані долоні...

І вирішила битися за себе так, як божевільний ведмідь Грізлі б’ється за свій барліг.

* * *

Ліза під’їхала хвилин через десять. Ми з Піплом влізли на заднє сидіння.

— Є новини? — Ліза рушила. Вона трималася чудово — наче нічого між нами не сталося.

— Тямуща Тінь, — повідомив Піпл. — Добре присмокталася, чисто. Транзакція йде з середньою інтенсивністю, я даю ще три години.

— Мені чи Тіні? — я не змогла приховати істеричних ноток у голосі.

— Тіні, — незворушно відгукнувся Піпл, — щоб осміліти й підібратися ближче, як вони люблять. А тобі я даю три години, щоб спокійно її дочекатися, взяти за зябра й викинути за портал.

— А якщо не вийде?

— Ну, раніше ж виходило!

— У дев’яноста відсотках випадків?!

— Це дуже висока ймовірність, Дашо, — Ліза глянула на мене через водійське дзеркало. — Дев’яносто зі ста — прекрасний показник. Ми не дамо їй закінчити транзакцію. А ти вертайся на заняття і вдавай, що нічого не підозрюєш.

— Тінь так легко обдурити?

— Дашо, вирішувати тобі, — м’яко втрутився Піпл. — Ми як фахівці можемо тільки давати рекомендації. І от ми вважаємо, що тобі треба розслабитися — і підпустити її до себе.

— А ми не будемо чекати, — Ліза дивилася на дорогу. — Льоша просто зараз піднімає соціальні мережі. Ми з Гришею перевіряємо твої контакти — однокурсників, викладачів...

— Ви з Гришею?

Піпл штовхнув мене ліктем у бік. Я прикусила язика.

— Ми досвідчені працівники, і в нас збалансована команда. — Ліза пригальмувала коло тротуару: за сотню метрів височів мій навчальний корпус. — Просто повір нам.

В опущене вікно влетіло сонечко, вдарилося зсередини об вітрове скло і впало на спину, безпорадно ворушачи лапками.

— Якби хтось з моїх, як ти кажеш, «контактів» був Тінню, я б помітила...

— Не обов’язково. Ти ж не увесь час напоготові.

Я обережно підставила палець. Сонечка завжди повзуть по руці вгору й, добравшись до найвищої точки, стартують. Це не було винятком — розгорнуло крильця й злетіло, на щастя, я встигла виставити руку у вікно...

Задзвонив телефон. Неначе відповідаючи, загупала кров у вухах.

— Привіт, Дашо! Ти не на заняттях?

— Привіт, Сем. Ні, в нас перерва.

— Чудово... Ти вибач, але в мене дозріла зухвала пропозиція.

— Давай. У сенсі зухвальствуй.

— Ти не хочеш сьогодні прийти до мене в гості? Тобто мається на увазі культурна програма: вино, кіно, доміно... У сенсі караоке...

Пристойні дівчата так не поводяться, з гіркою усмішкою подумала я. Якби моя мама дізналася, що я чиню...

Сем стурбувався:

— Тобто пропозиція занадто зухвала?

— Ні, — сказала я. — Ти мене неправильно зрозумів... Коли?

Він страшенно зрадів. Його голос не брехав:

— А коли тобі зручніше? Годині о шостій? Чи о п’ятій? Або... та хоч зараз! Я винаймаю класну квартиру, тобто батько мені винаймає... і зовсім поруч з універом! Що замовити — суші? Піцу? А може, ти хочеш чогось особливого з ресторану? Скинути тобі меню?

Я примружила очі. За два минулі дні я встигла забути, який Сем мажор, як він любить замилювати очі, який він, по суті, інопланетянин. Мені б довелося це міняти або з цим миритися... Але це перестане бути моєю проблемою через три короткі години.

— Нічого не треба, Сем. Завари чаю, а я принесу тортик. Я зможу в тебе бути...

Я піднесла до очей годинник на зап’ясті.

— ...години через три. О п’ятій... буде нормально?

Ліза й Піпл дивилися на мене. Ліза — з розумінням. Піпл — з якоюсь дивною напругою. Я навіть захотіла запитати, що саме його бентежить, але тут він ворухнув ніздрями:

— Швидкість транзакції міняється. Пішла інтенсивніше... Слухай, твій Сем точно не Тінь?

Розділ шістнадцятий Сем

 ьоша взявся мене заспокоювати, показуючи саморобну комп’ютерну гру. У змодельованій на екрані Головній будівлі треба було наздогнати й прибити намальовану Тінь.

— От подивися, — казав Льоша, — якби вони з’являлися точно біля порталу, ми б поставили там охорону, і все. Це була б проста справа, знай підхоплюй свіженьких і викидай... Але вони виникають у радіусі кілометра від порталу! То з-під ялинки виповзе, як лісовик, то з даху зістрибне, а ще вони люблять угвинчуватися в юрбу. Іде така юрба студентів, а воно раз — і всередині... І одразу в нього розмови, контакти, знайомі, обов’язково кілька акаунтів у соціальних мережах, для Тіней така активність — шлях до тепла й ситості. Люди іноді роками вчаться на курсі з ким-небудь... і навіть не підозрюють, що він Тінь. А він присмокчеться, скажімо, до своєї дівчини і тягне з неї любов до життя — місяцями! Потім дивуються, звідки стільки депресій...

Я слухала його неуважно. В офісі було незвично тихо й порожньо, переді мною на столі стояла чашка з недопитою кавою. Льоша розповідав, що його роман всерйоз розглядають в одному хорошому видавництві і, можливо, навіть видадуть.

— Ти ж знаєш, Дашо, тепер криза паперової книги. Люди задарма скачують з Інтернету — та я й сам скачую... А паперових книжок не купують. У крайньому разі я сам собі роздрукую на принтері, попрошу Гришку намалювати ілюстрації, віддам переплести...

У цю секунду засмикався мій телефон. Я поспіхом натисла кнопку.

— Він не Тінь, — сказав Піпл. — Я його добряче обнюхав.

— Я тебе ненавиджу, — буркнула я. — Навіщо було?..

— Завжди краще перевірити ще раз... Знаєш, він у тебе по вуха закоханий. У нього гормони співають, як солов’ї.

— Я просила не розповідати мені зайвого.

— Зайвого я не розповідаю... З ним не все гаразд, Дашо. Він... дивний. Це ще Інструктор помітив, коли редагував його пам’ять: він сказав...

Я обірвала розмову. Піпл, звісно, хороший хлопець... Але його припущення щодо Сема коштувало мені першого сивого волосся. А за вислів «редагувати пам’ять» хотілося бити ногою по геніталіях.

— Я здогадувався, що Сем не може бути Тінню, — сказав Льоша, який слухав нашу розмову.

— Тоді навіщо Піпл сказав таку дурість?

— Не дурість. Атака за структурою — канало-інформаційна, з підключенням сильно вираженого емоційного тла. На жаль, твоя Тінь не використовує ні цифрового, ні темпорального приводу, тому особисто я можу допомогти тільки порадою...

— Льошо, дарма ти пишеш про зомбі. Тобі б тверду наукову фантастику творити.

Він накрив мою долоню своєю м’якою рукою:

— Цю Тінь треба ловити на живця. Роби те, що тобі порадили Ліза й Піпл: іди на заняття, вдавай нетямущу, чекай, поки вона підбереться ближче.

— Правильна порада, — почулося від дверей.

Піджак в Інструктора був розстебнутий, комір сорочки стовбурчився, на туфлях чітко виділявся шар рудої підсохлої глини. Вигляд у нього був знічений, утомлений, навіть хворий.

— Правильна порада, посвячена, — повторив Інструктор з натиском. — Іди. Наші вже розкинули мережі, щойно ця тварюка з’явиться — її одразу засічуть.

Я мовчала. Він раптом узяв мене за обидві руки й підняв зі стільця:

— Не бійся. Не таких уламували. Тебе скривдити не дамо.

Швидко обійняв — і одразу відсторонився, наче збентежений.

— Піпл сказав, у Сема... — почала я.

Інструктор кивнув:

— У нього не все гаразд з пам’яттю. Чи це наслідки давнього струсу... Чи ще чогось, я не можу зрозуміти. Але це не перша амнезія в його житті.

— Він казав, що не пам’ятає дитинства. Це психологічна травма: його мати вмерла, батько, по суті, відсторонився, Сем був дуже самотній із самого народження. Він каже, в нього розлад прихильності...

— «Порушення прихильності може вплинути не тільки на соціальні контакти дитини — розвиток совісті, чуття власної гідності, здатності до співчуття, — швидко прочитав Льоша з екрана комп’ютера. — Може вносити свій внесок і в затримку емоційного, соціального, фізичного й розумового розвитку дитини...» Не дуже гарний букет, Дашо.

— Йому пощастило, — повільно сказав Інструктор. — Мало хто з жінок... зі справжніх жінок зміг би його зрозуміти й зробити з нього людину... Іди скоріше, Дашо. Піпл каже, транзакція набирає сили.

* * *

Світ — не такий, як ми собі уявляємо. Атмосфера галузиться, неначе сад, кожна людина підсвічена зсередини, як лампа з прозорого каменю, як свічник зі щільної солі або китайський паперовий ліхтарик. Дивні істоти — духи? птахи? думки? — в’ють гнізда у кронах великих дерев. Інші істоти — тролі? — живуть у темряві під мостами. Земля прозора й проглядається наскрізь — з усіма своїми норами, підземками, каналізаційними стоками й заритими кабелями, з усіма могилами, але труни порожні.

Не тільки чоловік здатний любити жінку. Я заведу собі пса, він мене чекатиме, і кожний довгий день житиме заради мене, і стрибатиме, зустрічаючи, бруднитиме сорочку великими лапами, вилизуватиме щоки...

Я йшла, стискаючи амулет на шиї, оглядаючись, вдивляючись в обличчя. Ефірні метелики літали над чиєюсь щасливою маківкою, хмари скупчились довкола відзначеного депресією чола, люди йшли, підсвічені зеленою надією й червоною злістю, жовтою нудьгою й сизою нелюбов’ю, але Тіні серед них не було й не було жертви, крім мене. Тільки за мною тягся кривавий слід.

Краплини падали дедалі густіше. Я не хотіла дивитися на себе в дзеркало — через слабкодухість. А день, як на зло, був чудовий.

Періодично мені на очі траплялися службовці Доставки: Піпл промайне то тут, то там, принюхуючись, не ховаючись, заробляючи здивовані погляди. Гриша стояв, нервово озираючись, стискаючи балончик з фарбою. Ліза бігала колами в спортивному костюмі, зображаючи московський джоґінґ. Льоша дивився — я знала — з кожної камери спостереження, яка стояла на моєму шляху...

Але Тінь не виходила. Внутрішній секундомір відлічував останні хвилини.

Ми зустрілися на перехресті. Ліза важко дихала. Піпл ворушив ніздрями. Гриша стискав балон, ризикуючи роздавити.

— Тінь не вийде, — сказала я.

Піпл відкрив рота, щоб заперечити, але я його випередила:

— Це не випадковість, зрозумійте! Тінь прекрасно знає, хто я! Вона знає, що ми її чекаємо. Вона не вийде!

— Завжди виходять, — почав Піпл. — Вона вийде, вони завжди...

— Це не кінець світу, — я всміхнулася крізь сльози. — Вона ж не життя в мене відбирає. Я житиму. Подумаєш, ніхто не полюбить. Багато хто так живе. Плювати.

Ліза пополотніла, але не від страху. У житті не бачила, щоб люди так лютували.

— А от хрін їй! — гаркнула Ліза так, що на неї нажахано заозиралися перехожі. — Ми не дозволимо! Піпл, чого ти стоїш?! Шукай! Гришо, шукай для нього опорні точки, вітер міняється, давай по секторах... ти її засічеш!

Піпл кліпнув. Щока в нього сіпнулася.

— Ні, — сказав він пошепки. — Її тут немає. Даша правду каже.

* * *

Він жив на тридцятому поверсі в новому елітному будинку: татусь відкуплявся від сина досить ефективно. Я з жахом подумала, що станеться з Семом через кілька років, коли маска навіженого мажора приросте й самотній хлопчик, якого я побачила колись на вершині Головної будівлі, перетвориться на самовдоволеного паразита.

— Щось сталося? — він заглянув мені в лице.

— Ні, все добре...

Я побачила своє відображення в дзеркальній стінці швидкісного ліфта. Торкнулася амулета на шиї... і відсмикнула руку. Мені залишилося кілька хвилин. Потім принцеса перетвориться на жабу, карета на гарбуз... Зовні все залишиться, як і раніше, але дорогоцінні мотузочки, натягнуті між нами, згорять назавжди й згорнуться обвугленими петлями. Сем подивиться на мене — і не зрозуміє, що ж його так приваблювало, що ж він у мені роздивився...

Він загадково всміхнувся:

— Я хотів тобі дещо показати...

І розчинив переді мною двері квартири. Це була простора студія з панорамним краєвидом з вікна, але не це вразило мене; вся кімната була заставлена рамками й рамочками, обвішана пластиковими файлами на мотузочках, і звідусіль, з кожної рамки, на мене дивилася я.

Коли він встиг усе це назнімати?! Не розумію... Учора й позавчора не міг... Отже, раніше? Отже, він наздогнав мене на сеґвеї той найперший раз — не випадково?!

Він був талановитий. Він умів бачити. Я розпізнавала на цих світлинах те, чого не могла б роздивитися у дзеркалі: свою радість і втому, авантюризм і відчуженість, так, немов інший, потойбічний світ кидав відбиток на моє лице. Отже, за час свого фотополювання Сем дізнався про мене більше, ніж я сама?

— Дашо, що таке? Тобі не подобається?!

Сльози бризнули, немов я проковтнула столову ложку гірчиці. Я притисла долоні до обличчя:

— Подобається... Дякую. Я просто дуже... я, знаєш, плаксійка. Часто плачу, в кіно, в театрі, над книжкою... Дякую, Сем, я просто не знала, що ти вмієш так.

Посередині кімнати накритий був стіл. Сем не стримався й замовив у ресторані якісь закуски, сир, овочі, шампанське. Я кусала губи й намагалася уявити: через кілька хвилин, коли з мене викачають невидиме, невідчутне... необхідне... Коли мене не можна буде любити — чи зникне світло з цих його знімків? Чи зникне радісне передчуття, тепло, іронія, життя?

— Дашо, ну я ж бачу, щось не так...

— Сем... я дуже-дуже рада, що ти з’явився в моєму житті.

— Я теж... а чому так трагічно?

— Тому що...

— Стоп. Ти ж не хочеш сказати зараз якусь дурню, типу в нас майнова нерівність і все таке.

— Ні, я...

— Ти подивилася в Інтернеті про «розлад прихильності», про амнезію в підлітків і вирішила, що я...

— Та ти що! Ні!

— Тоді чому ти дивишся на мене, як Снігурка на доменну піч?

Я всміхнулася крізь сльози:

— Сем... причина не в тобі. Причина в мені. Я...

Він став серйозним:

— Ти хвора?

— Ні.

— Тоді що таке? Ти під слідством? Тебе переслідують? Ти прихована марсіанка? Це все можна владнати, ти ж розумієш...

Я швидко набрала телефонний номер:

— Піпл, скільки мені лишилося?

— Три з половиною хвилини, — сказав Піпл у трубці. Голос його вібрував від напруги, наче він тримав на плечах навантажений вугільний вагон. — Ми працюємо...

— Дякую.

Я встановила таймер на телефоні. Замигтіли цифри.

— Через три з половиною хвилини... трохи раніше... ти мене розлюбиш.

— Не смішно, — сказав Сем після паузи.

Я кивнула:

— А як не смішно мені, якби ти знав... Слухай. Мене не можна буде любити. Через три хвилини ти подивишся на мене зовсім іншими очима. Ти не зможеш зрозуміти, як узагалі... чому видивився мене в натовпі. Усі ці мурашки поза спиною, піднесений настрій, сміх без причини — усе зникне.

— Чому? — запитав він, не зводячи з мене очей. — Чому ти так вирішила?

— Мене... Я... для простоти назвімо це пристрітом. Мене... зачарували. На мені вроки. У мене відбирають... здатність бути коханою.

— Знаєш, Дашо, я думав, це я божевільний, а виявляється, бувають і крутіші випадки...

— Я не прошу, щоб ти вірив. Просто це станеться через...

На екрані мого телефону бігли цифри, назавжди відбираючи надію.

— ...Через дві з половиною хвилини.

Я підійшла до дзеркальної шафи. Дотяглася до амулета, стиснула в долоні, подивилася на своє відображення...

Шкіра складками тремтіла на моєму лисому черепі. Кров з очей і ніздрів нерівно запеклася, під закривавленою шкірою проступали горби, на скроні темнів знак Тіні — він був чорний, з липким блиском, він був як печатка на вироку. Я замружилася...

А коли розплющила очі — Сем уже дивився на мене по-іншому. Напружено... і з подивом. Наче не впізнавав. Його любов зникала, віддалялася, танула так швидко, що він і сам бачив це на власні очі. Щойно тут була я — і от уже хтось інший... чужий. Зовні все на місці — а всередині порожнеча.

— Що це? — прошепотів він.

— Про це я й казала. Тепер ти зрозумів?

— Але... цього не може бути... я ж тебе...

Він труснув головою, наче відкидаючи мару:

— Дашо, випиймо шампанського? Скуштуймо цей сир? Ти такого не їла... А от дивися, що тут є...

У його метушливих рухах проступала провина. Це мене роздратувало.

— Ти ні в чому не винен, чуєш?! Не смій! Ти не можеш мене любити з примусу!

У мене стисло горло.

— Я... завжди тебе пам’ятатиму, Сем. А зараз відпускаю. Ти вільний!

Я майже побачила усмішку полегшення, що зародилася в куточках його губ. Я зняла з нього провину й відповідальність. Зараз він скаже: «Залишимося друзями, якщо ти хочеш». І ми потиснемо одне одному руки, як приятелі, з’їмо його чудесний сир і розбіжимося назавжди...

Усмішка на Семовому лиці змінилася на гримасу.

— Ні, — сказав він уривчасто.

— Що?

— Ні! Мені плювати на чари, пристріт, на всі ці справи... Я все одно тебе любитиму!

— Але мене не можна...

— А я буду!

Мій таймер закінчив зворотний відлік. Дійшов до позначки «нуль-нуль» і запищав.

* * *

Поринаю в тепле море. Бачу вогні на дні.

Поринаю в зірки лицем. Хапаю губами. П’ю зірки.

Відштовхуюся від чорного дна й піднімаюся нагору. Бачу світло на поверхні, зринаю й далі злітаю. Небесні коралові риби торкаються моєї шкіри. Піднімаюся вище — я зграя птахів, захоплених вихором. Розлітаюся на частини й збираюся докупи знову, осідаю по тугому канаті смерчу, вивертаюся навиворіт, вириваюся з жерла вулкана — я лава, я цунамі, я дикий білий прибій...

І знову поринаю в тепле море.

* * *

— Дашо! Дашо!

Прочинилися матові дверцята душової кабінки. Усередині стояв Гриша з балоном фарби в руках. Я засичала, як пробите колесо:

— Ти що? З глузду з’їхав?!

З кімнати чулася ніжна, сомнамбулічна мелодія, придатна для трансу й медитації, Сем спав зі щасливою усмішкою на лиці й не знав, що в його ванній у душовій кабіні з’явився службовець Доставки. Я щільніше загорнулась у чоловічий халат:

— Гришо, ти здурів?!

— Вибач, вибач... мені треба тобі сказати... Тут у нас таке сталося... Ти Тінь вирубила.

— Як?!

— Зайди до нас на кухню на хвилинку...

— У чому, в халаті?

— Ми теж не у фраках... Давай, ми повинні це обговорити!

— Може, пізніше?

— Дашо, та що такого? Кілька хвилин... І повернешся до свого Сема.

— Ти цинічний.

— Будь ласка.

— Блін...

Я перевірила, чи надійно замкнені двері ванної. Хоч би Сем не прокинувся й не став мене кликати.

— Я засікаю час. Кілька хвилин.

Гриша квапливо намалював графіті на кахельній стіні. Кахлі зникли, затремтіли оплавлені краї, затанцювало марево всередині рамки, я замружилася, ступила вперед і відчула, як під моїми ногами замість гладенької підлоги ванної з’являється ганчір’яний килимок Лізиної кухні.

Але Ліза була не сама. На тісній кухні, казна-як уміщаючись, сиділи Піпл, Льоша і, що найцікавіше, Інструктор. Я, в Семовому халаті на голе тіло, відчула себе голою на середньовічній площі.

— Сядь, посвячена, — просто сказав Інструктор. — Ти здогадуєшся, що сталося?

Я зціпила зуби. Що сталося-скоїлося? Я переспала з чоловіком. А якщо без наносного цинізму — визначилася моя доля. У горі й радості, в здоров’ї чи хворобі, народжуватиму від нього дітей і няньчитиму онуків. Якось так.

— Ти подзвонила мені за три хвилини до кінця транзакції, — нагадав Піпл.

— Ну так. Одно слово, я сказала Семові, що... я йому все сказала.

— Що?!

— Що мене не можна буде любити, бо я... бо мене зачаклували. Так, щоб було зрозуміліше. Я була в такому стані, що...

Я здригнулася, згадавши своє відображення в дзеркалі.

— І він почав... почав втрачати до мене... втрачати наш з ним зв’язок. Я бачила як... А потім я не зрозуміла, що сталося.

— Конкретно — що ти йому сказала? — різко спитав Інструктор. — Дослівно!

— Я сказала, що його відпускаю. Що він ні в чому не винен.

Інструктор посміхнувся, наче щойно довідався про виграш у лотерею, і переможно глянув на Лізу:

— А я що казав? Вона реверснула канал! Слова дорівнюють дії. Вона відпустила! Від неї чекали, що вона стане випрошувати любов, прив’язувати його до себе, провокувати в хлопця провину... А вона реверснула! Усю отруту впорснула назад, от і вийшло з ноги по пиці!

Я не зрозуміла ні слова:

— Що вийшло? Хто від мене чогось чекав?

— Тінь, — сказала Ліза. — Інструктор вважає, що ти закоротила канал винятково своєю інтенцією. А ми з Гришею... І Піпл, до речі, теж... вважаємо, що там був ще й інший фактор.

— Не розумію, — сказала я жалібно й уявила — якщо Сем зараз прокинеться, то мовчання в замкненій ванній стане для нього поганим подарунком.

— Ти не помітила, що транзакція Тіні не вдалася? — з усмішкою запитав Інструктор.

— Помітила...

— Ото-ож! Ти була приречена — але впоралася! Найрідкісніший випадок у нашій практиці, можна сказати — перший випадок! Я тобою пишаюся, Лебедєва, хоч ти й буваєш іноді дурненька... А ти пам’ятаєш, як усе сталося?

По моїй спині пройшла хвиля гарячих мурашок. Я пам’ятала.

— Інструкторе... ви не дуже-то й праві. Я, звісно, його відпустила... Але він не пішов. Хоча міг. Я сказала: не картайся, я відпускаю, ти вільний. Він сказав — я все одно тебе любитиму... мені плювати на будь-яке чаклунство. І в цю мить, коли він мене поцілував, — у цю мить усе й сталося...

Я згадала, як танула в дзеркалі моторошна печатка в мене на скроні. Зникала кров і вирівнювалася шкіра, а ми цілувалися з Семом, як тоді в підземеллі, тільки він про це не пам’ятав, а для мене два поцілунки злилися в один...

Тостер, тихо бринькнувши, викинув нагору два шматочки підсмаженого хліба. Я тільки тепер помітила, що Гриша й Ліза сидять, тримаючись за руки, торкаючись ліктями й коліньми. Від цієї картини на душі в мене настав липневий полудень.

— Дивний хлопець твій Сем, — тихо сказав Інструктор. — Про всяк випадок... Будь з ним обережна, Дар’є.

— Добре, — я пропустила його слова повз вуха. — Можна мені йти?

Я заснула як убита всього через півгодини — в Семових обіймах.

* * *

Я розплющила очі.

Зім’ята постіль, ніжно-салатова, була схожа на луг з кульбабами. Я звелася на лікті, вище натягла ковдру, але не від холоду, а тому що раптом засоромилася.

Сем стояв біля вікна до мене спиною. Я бачила тільки його силует. Він дивився не на місто під світанковим сонцем, а на свою долоню. Мені здалося, що він розглядає лінії, запитуючи в долоні свою долю.

Я всміхнулася. Накинула халат. Підкралася навшпиньках, хотіла зненацька нявкнути у вухо, але потім зніяковіла й передумала. Я ж доросла людина, нехай і дуже щаслива.

— Сем...

Він не ворухнувся, не здригнувся, наче зовсім мене не чув. Тільки тепер я побачила, що на долоні в нього лежить мій амулет. Напевно, вночі порвався ланцюжок і Сем знайшов срібну фігурку в ліжку.

— Це ж мій кулон, — сказала я весело. — Ланцюжок порвався, так?

Він повернув голову. Я зустрілася з ним очима...

І відступила. Його лице було порожнє, як у глибокому сні або в комі, — розслаблене, позбавлене виразу. Він сомнамбула? Ходить уві сні?

— Що сталося? Сем? Щось не так?

Він мовчав. Ланцюжок амулета звисав з його долоні й був зовсім цілий. Замочок розстебнутий. До мене повернулося відчуття, добре знайоме з отроцтва: чужий погляд! Мене виглядають. Так миша відчуває присутність сови в небі. Так курча має відчувати шуліку.

— Сем, ти... мене чуєш? Чи ти спиш?

Мовчання. Я злякалася — я не знала, як правильно розбудити сомнамбулу. Ану ж він упаде й розіб’ється?

Він кліпнув. Погляд його прояснився, став осмислений, твердий. Я зараз Сема не впізнавала.

— Навіщо ти узяв мій амулет? Це моя...

Губи його ворухнулися.

— ...моя річ, — закінчив він одночасно зі мною. — Це моя річ!

— Не жартуй так, — я надсилу всміхнулася. — Ця штука мені дорога, ти ж знаєш, це пам’ять про батька, і я...

Говорячи, я простягла руку — але Семів кулак стисся разом з моїм амулетом. Я затнулася. Заговорила іншим тоном, холодно:

— Сем, будь ласка, віддай мені мій...

Він ударив мене в лице, так що стеля й підлога в кімнаті враз помінялися місцями. Ніхто й ніколи мене так не бив. Я уявити не могла, як це боляче... і як принизливо.

Розділ сімнадцятий Розплата

 ід з холодильника Лізи й Гриші пропах рибою. Я сиділа, притискаючи до лиця холодний поліетиленовий пакетик, відчуваючи грані крижаних скалок під прозорою плівкою.

Скалки...

Мені ніде було ховатися. Іти в такому вигляді в університет чи в гуртожиток... Страшно уявити, що скаже, наприклад, Настя.

Дивно, але моїми найближчими друзями виявилися ті, кого я й знала всього кілька днів. Утім, коли разом ризикуєш життям, стосунки якось самі налагоджуються й міцнішають.

— Ми скоро повернемося, — сказала Ліза. — Лід поміняй.

Вони пішли крізь рамку у передпокої. У мене боліла голова, сіпалася набрякла повіка, але все це було ніщо проти того, що коїлося всередині.

Невже людина може так брехати й прикидатися?!

Наш вечір на даху університету... Його розповіді про матір і батька... А літаки, Сент-Екзюпері... А коли він стрибнув на борт теплохода — він же врятував мою маму! А раніше, в підземеллі, — він урятував мені життя, просто нагадавши, що треба боротися, а не йти, як вівця, на заріз! Навіщо? Не розумію. Щоб переспати зі мною? Щоб одержати мій амулет? Але навіщо йому... Для нього це просто дрібниця...

Нема сенсу шукати виправдання. Мільйони дівчат вірять у кохання й приходять до своїх хлопців. А ті використовують їх як підстилку й потім б’ють у лице — «дала, отже, шльондра». Дівчата мріють про принців, не помічаючи, що чоловіки — свині... Усі! Брудні, хтиві...

Я згадала, як страшно кричала Настя в ту ніч, коли Тінь висмоктувала її любов. Щось у цьому було від мороку, від наведеного божевілля; я зараз нагадувала Настю, але, з другого боку, не йти ж проти фактів. Факти — річ уперта...

Задзвонив мій телефон.

— Дашо, — сказав Піпл. — Як ти почуваєшся?

— Прекрасно.

— У нас проблема. Жени в університет.

— З такою пикою?!

— Масові жертви. Півгодини тому було десятеро, тепер майже сорок.

— Що?!

— Їх доять по-великому. Забирають здоров’я й життя. Жертв дедалі більше, Тіні жодної. Де Гриша й Ліза?

— Вони... не знаю.

— Тоді сідай на маршрутку і їдь!

Він обірвав зв’язок. Я грюкнула кулаком по столу...

І з подивом зрозуміла, що мені значно легше. Коли зруйноване життя, коли знищена найдорожча віра — немає кращих ліків, ніж оперативна робота за екстремальних обставин.

* * *

У вестибюлі Головної будівлі університету йшло звичайне життя... майже звичайне. З ледве помітною ноткою тривоги.

У мене не було при собі амулета, і я вперше, з великим запізненням, зрозуміла правоту Інструктора, який жорстоким і некоректним чином дав мені зрозуміти, що сила — не в брязкальці. З другого разу, зосередившись, я глянула на вестибюль особливим поглядом...

Підлога в багатьох місцях була заляпана кров’ю. Хлопець і дівчина крокували до ліфтів, однаковим рухом потираючи скроні — місце, де дедалі яскравіше проступала лиховісна печать. Бабуся-прибиральниця проминула мене, горблячись і морщачись од болю, — кров крапала з її носа на підлогу. Велична дама-викладачка жалілася комусь на перепади тиску — а знак Тіні червонів у неї на скроні, мов свіже запалене татуювання.

Раптом задзвеніло скло. Велике дзеркало біля гардеробної стойки розсипалося на друзки, які розлетілися по всьому вестибюлю. Студенти, не зважаючи на присутність викладачів, виявили глибоке знання ненормативної лексики.

— Ти бачиш? — уривчасто запитав Піпл.

— Тінь? Ні. Тільки жертв дуже багато.

— З кожною хвилиною дедалі більше. Яку ж вона сумарну енергію зараз тягне... Який потік потуги...Точно, Консерва.

— Але ми ж викинули... ми прибрали Германа!

— Хтось іще.

Я поправила темні окуляри на носі. Ці окуляри та ще товстий шар тонального крему мали приховувати величезний синець, наслідки жагучого кохання.

До нас підійшли Ліза й Гриша. По-моєму, вони вийшли зі стіни в коридорі, нікого особливо не соромлячись.

— У нього немає амулета, — сказала Ліза. — Навіщо взяв і де дів, не каже...

Вона помасажувала кісточки пальців.

— Ви що... його били?

— Ні, ми його розважали, — сухо сказала Ліза. — Співали пісень. Танцювали навприсядки.

— Лізо...

— Одне слово, амулета нема, доведеться тобі, дівчино, якось обходитися без нього... Але ти вже вмієш. Інструктор, попри свій паскудний характер, іноді робить разюче далекоглядні речі.

— Що каже Льоша?

— Система чиста, атака не цифрова, аналогова. Скоріше за все, у Тіні є спільник-людина.

— У них бувають спільники?!

— Ну аякже, — Ліза зітхнула. — Льоша скинув кілька записів з камер спостереження... Усі нечіткі, облич не видно, але він продовжує моніторити.

Вона подала мені свій телефон. Кілька коротких роликів було змонтовано в один, секунд на сім: дівчина підкладає щось у сумку жінці, яка стоїть поруч... Розбивається дзеркало в туалеті... Дівчина, яку видно зі спини, тільки силует, тягне руку до кишені чоловіка, який говорить по телефону... Грабує?! Ні, підкидає щось у кишеню...

— Дашо, можна тебе на хвилинку? — Гриша м’яко взяв мене за лікоть.

— Мало часу, — сказала Ліза.

— Якраз вистачить... Даша?

Я відійшла з ним на кілька кроків. Гриша пильно подивився мені в очі:

— У Сема амнезія. Він не пам’ятає, що вдарив тебе. Він не пам’ятає нічого, що сталося вранці. Він у шоковому стані, не розуміє, за що...

— Що — «за що»?!

— Ну, ми з Лізою його... допитали не дуже чемно. І посадили в підвал, де було бомбосховище.

— Навіщо?!

— Інструктор... вважає, що він не просто Сем.

Запульсувало болем моє підбите око.

— І він не просто так відібрав твій амулет. І він не просто так з тобою познайомився... Він знаряддя. Лялька в чужих руках.

— Навіщо ви його били?!

— Це Ліза, — Гриша відвів очі. — Вона дуже за тебе... побоювалася, одне слово.

— Чому — лялька? Що за дурниці? В чиїх руках?!

Підійшла насуплена Ліза:

— Гаємо час. Дар’є, треба тупо йти по поверхах і сканувати...

— Я нікуди не піду, — сказала я. — Поки його не побачу.

* * *

Колись тут були бомбосховища — дуже давно. У занедбаних підземних приміщеннях валялися старі трухляві меблі, горами громадилися залізні уламки невідомих механізмів, мотки кабелю в зогнилій обмотці, зі стелі звисали голі знеструмлені дроти.

— Він за цими дверима, — сказав Гриша. — Якщо ти, як і раніше, хочеш...

— Хочу!

Гриша не став відмикати. Стенувши плечима, намалював рамку на бетонній стіні, і я пройшла її наскрізь.

Сем сидів на бетонній підлозі біля дальньої стіни — з одягу на ньому були труси й майка. У мене серце зависло, як комп’ютер, коли я його побачила у світлі єдиної тьмяної лампочки. По брудній підлозі розкидані були уламки, друзки, мотлох, виднілися сліди босих ніг, я уявила, як ще недавно Сем метався тут, розбивав об стіни уламки стільців, гатив у двері, а потім утомився й упав в апатію.

Я готувалася, збиралася, продумувала тактику поведінки, а тепер усі плани вилетіли в мене з голови. У нього були розквашені губи, і дихав він якось важко, наче через біль. Він підняв лице, у тьмяному світлі лампи я побачила, як розширюються його зіниці:

— Хто це тебе?!

Він підхопився:

— Хто тебе вдарив? Я його...

Сем кинувся до мене, зупинився за два кроки, вдивився в моє лице...

І позадкував. Я мовчала.

— Це що... це... я?!

Людина не може так прикидатись. Я бачила, яке моторошне для нього було це усвідомлення. Шок.

— Сем, послухай...

Він провів долонею по лобі:

— Я не знаю, що зі мною. Якщо в мене шизофренія або щось іще гірше... Тоді все правильно. Усе правильно... мені нема чого звідси виходити.

— Сем, що ти пам’ятаєш... останнє?

Його погляд був відповіддю. Моє зависле було серце сіпнулося — і запустилося знову.

— Сьогодні вранці я прокинувся... усе було догори дриґом. Фотографії... клапті... усе поперекидане, порване... Розбите... Тебе не було. Я став тобі дзвонити, хотів навіть викликати... поліцію... тут прийшли ці... твої знайомі. Тепер я розумію, що вони мали на увазі...

— Вони хороші, нормальні люди. Просто в той момент...

— Та я зрозумів... У мене й раніше були перебої... з пам’яттю. Цілі роки свого життя пам’ятаю туманно, ніби хтось мені розповів, а не я сам його прожив. Я хворий на голову, виявляється. Ніж сидіти все життя в дурці, краще здохнути... Але найгірше — я тебе втяг в історію. Якби я знав...

Він одійшов до дальньої стіни:

— Ти мені вибач, Дашо. Розумієш, я бачу весь світ чорно-білим — особливості сприйняття. А тебе побачив — у кольорі. І все, що пов’язане з тобою, виходить кольорове. Кольорові сни...

Я замружилася й аж тепер зрозуміла, який страшенний тягар упав у мене з плечей.

— Дурнику. Якщо ти просто трошки божевільний — це ж звичайна справа! А хто нормальний? Я чи що?

Я обняла його. Провела долонями по голих м’язистих руках:

— Сем, це щастя, що ти просто псих. Ти не уявляєш, що я пережила за ці кілька годин...

— Дашо, — він почав витирати сльози з моїх щік. — Ти знай. Я не можу підняти на тебе руку! Не можу... Якщо хтось посміє, я його по стіні розмажу. Але якщо я сам таке зробив у запамороченні, то мене доведеться весь час тримати в клітці, бо я ж виродок...

— Сем, — сказала я. — Ми все виправимо. Я люблю тебе не тому, що ти здоровий чи хворий, а тому, що це ти! Ми тебе вилікуємо...

Він усміхнувся, щоб мене втішити. Сам він не вірив ні в яке лікування, це було видно по очах.

— Сем, ти не пам’ятаєш... амулет?

— Вони теж про нього питали. Я пам’ятаю тільки, що ввечері він був у тебе на шиї. Як звичайно.

— А вранці...

— Вранці я прокинувся, в домі розгром... І все.

Я набрала Гришу. Дивно, але в підземеллі мій телефон ловив мережу, хоч і на межі можливостей. Гриша з’явився одразу — крізь рамку, не чіпаючи важких замкнених дверей.

— Гришо, випускай його.

Гриша похмуро похитав головою:

— Нема розпорядження Інструктора.

— Я йому скажу...

— Ти не зрозуміла. Ми не знаємо до кінця, що відбувається. Якщо вночі хтось вселився в Сема, щоб здобути твій амулет, то він може будь-якої миті зробити це знову.

— Вселився... хто? Злий дух? — я спробувала обернути все на жарт, але вийшло не дуже смішно.

— Сем — чуже знаряддя, — без усмішки сказав Гриша. — Він повинен залишатися тут, поки ми не з’ясуємо чиє.

Я подивилася на Сема. Той зобразив усмішку, мовляв, чом би не посидіти голяка в сирому підземеллі, це ж так прикольно...

І тут у мене задзвонив телефон.

— Дашо, — сказав Міша дивним лунким голосом. — Будь ласка, рятуй.

* * *

Вони сиділи на зупинці автобуса. Точніше, Лера сиділа, а Міша ходив поряд туди-сюди, нервово стискаючи в руках телефон. Мені зараз якнайменше хотілося розв’язувати їхні проблеми.

Лері було погано. Видно, її теж зачепило, вона теж жертва, подумала я. І Міша поруч; вони помирилися? Знову зійшлися? Чому це має мене цікавити?!

Світ, що я його побачила своїм глибинним зором, видався нездоровим і тривожним. А все через червонувате мерехтливе світіння. Міша світився зсередини тривогою, яскраво-жовтою, як смужки оси. А Лера...

— Що? Чого ти так дивишся?!

Я закліпала, повертаючи собі звичайний, буденний погляд на світ. Тремтячими руками вийняла телефон, відійшла далеко, жестом веліла Міші залишатися на місці.

— Інструкторе... це я.

— Чому не на об’єкті?!

— Інструкторе... Може таке бути, щоб людина перетворювалася на Тінь?

Пауза.

— Що ти побачила?

— Тут дівчина. Вона...

— Кажи, що ти побачила!

Хай би ніколи й не бачила...

— Вона перетворюється на Тінь. Лице ще більш-менш людське... але пливе, риси стираються. А на шиї...

— Нашийник?

— Ви знаєте? Таке бувало раніше?!

— Так, — нехотя сказав Інструктор. — Такий випадок був... Довелося викинути за портал.

— Людину?!

— Так вона ж стала Тінню!

— Що мені робити? — я проковтнула гірку слину.

— Чекай. Наші зараз підійдуть.

І перервав дзвінок.

Я повернулася до зупинки. Лера сиділа, дихала ротом, бліда, наче за секунду до непритомності. Міша нервувався дедалі сильніше:

— Що з нею? Ти знаєш?

— Чому ти мені подзвонив? — запитала я, дивлячись на безсило опущену голову Лери. — Чому не в «швидку», а мені?

Його очі гарячково блищали.

— Я знаю, що допомогти можеш тільки ти.

— Як ти це знаєш?

Він кліпнув:

— Не можу пояснити. Це інтуїція... сон, якщо хочеш. Ти пов’язана з чимось... з порятунком. Був кошмар, у якому я тонув і не міг вибратися, а ти мене врятувала. І тепер знову — це схоже на кошмар. Те, що зробила Лера.

— А що вона зробила?!

І Міша розповів. Точніше, переказав факти, а вже на їхній основі я відновила справжню картину того, що сталося.

* * *

Міша двічі пропонував Лері одружитися офіційно, в ЗАГСІ, але вона досить-таки в’їдливо брала його на глузи. Фата, лялька на капоті? Ганьба, міщанство й нафталін. Штамп у паспорті — як рабське тавро, та ще й вульгарне. А ревнощі — пережиток; так говорила Лера Міші, коли відчайдушно фліртувала зі старшокурсниками й молодим аспірантом, який вів у них семінари.

Міша спочатку не підозрював, як уміє ревнувати сама Лера. Кармен проти неї здалася б анемічною шмаркачкою; Міша переконався в цьому одразу після історії зі зниклими ключами.

Лера відчувала, що тут щось не те. І мала, загалом, рацію, тільки про справжню причину того, що діялося, не здогадувалась. І тоді вона влаштувала Міші пекло; їхні стосунки, що на той час трималися тільки на Мішиній порядності, хруснули й остаточно зламалися.

Міша пішов у гуртожиток. Лера ні секунди не сумнівалася, що винна в усьому — я. І знову загалом мала рацію.

Інша на Лериному місці впала б у депресію чи пішла б у загул, спробувала б помиритися з Мішею чи знайшла б іншого, але Лера не шукала легких шляхів. Для неї єдиний можливий вихід був знищити суперницю, тобто мене.

Якось Лера прогулювала заняття, сидячи в кафе з ноутбуком. Вона шукала в мережі сайти відьом і чаклунок з пропозиціями зняти або навести пристріт. Лера уважно читала форуми, колекціонуючи відгуки про послуги освічених відьом, але жодна не здалася їй гідною довіри.

У цю хвилину до неї підсіла жінка середнього віку, дуже доглянута, стильно одягнена, такі викликають довіру з першого погляду. Жінка представилася Тамарою. Вона припустила, що Лера пише статтю про сучасних шарлатанів: Тамара ні на мить не могла уявити, що така інтелектуальна дівчина може звернутися до чаклунки по допомогу. Мигцем Тамара згадала історію своєї близької подруги, у якої недавно відбили чоловіка й тільки спеціальні технології нейропрограмування допомогли відновити родину й покарати негідну повію. Лера потім сама не могла зрозуміти, чому дала втягти себе в розмову: зазвичай вона не знайомилася з чужими людьми навіть у поїздах далекого прямування, де традиційно заведено виливати сусідам душу.

Так вийшло, що нова знайома стала першою, кому Лера, стримуючи сльози, розповіла, як у неї вкрали хлопця, майже законного чоловіка. Тамара палко її підтримала: такі огидні злочини проти моралі не можна залишати без кари. Але пристріт і причина — дурниці, казки. Єдиний спосіб повернути чоловіка й покарати розлучницю — канально-інформаційне керування, за аналогією схоже з нейролінгвістичним, однак доступне далеко не всім.

У розпал захопливої розмови Тамарі принесли каву. Вона ледь пригубила чашку — і відкинула, зажадавши книгу скарг. Виявилося, що неуважна офіціантка принесла їй каву з молоком, тоді як у Тамари на молоко — страшенна алергія...

Наступного ранку Лера, за порадою Тамари, кур’єрською службою відіслала мені скляний чайник. І все, і більше нічого, просто одна посилка. На другий день о шістнадцятій тридцять вони зустрілися в ресторані. «Ти все правильно зробила, Лерочко, — сказала Тамара. — Може здатися, що це дурна містика, але я поясню механізм. Інформаційний пакет, оформлений у матеріальний носій, був символічно відправлений від імені твого чоловіка на відому адресу. Одержувач — у цьому разі наша любителька чужих чоловіків — відкрила пакет, і її вплив на Михайла було повністю нейтралізовано. Якщо точніше... буде нейтралізовано через двадцять або тридцять хвилин».

Тамара була радісна й збуджена. Лера вже шкодувала, що з нею зв’язалась, але провини за собою не відчувала — вона ж просто відіслала чайник!

Тамара багато й дорого замовила на вечерю: «Я вечеряю рано, віддаю перевагу рибі й городині». Лера взяла тільки чай. Тамара пила коктейль з високого келиха, і кожен ковток дарував їй неабияку втіху: «Ще трохи, Лерочко. Ще кілька ковтків... тобто хвилин... і ти одержиш свого чоловіка сумирного, мов ягня. Тоді ми поговоримо про плату».

Нова інформація змусила Леру похолонути: «Про яку плату?» — «За мою послугу, зрозуміло. Це дуже дорогий сервіс». Лера поспішила запевнити, що вона студентка, в неї немає грошей, і в Міші теж. На що Тамара розсміялася й сказала, що, звісно, не має на увазі гроші. Фі.

Лера захотіла встати й піти, але в цю мить Тамара сказала: «Усе» і втягла крізь соломинку останні краплини коктейлю. Та ковток, очевидно, пішов їй не в те горло: Тамара застигла на секунду, потім витріщила очі, потім захрипіла, як людина, котра замість малинового киселю випадково сьорбнула розплавленого олова.

Пластикова трубочка задимілася. Тамара відкинулась на спинку стільця; соломинка стирчала в неї з рота, обвуглюючись і коротшаючи з кожною секундою. Тамара перекинулася, впала навзнак, засмикалася, намагаючись позбутися трубки в горлі, і Лері здалося, що рука її в якусь секунду увійшла в глотку по лікоть.

Ніхто нічого не розумів. Офіціанти кинулися викликати «швидку» — всім здалося, що з Тамарою стався напад якоїсь страшної хвороби.

Однак Тамара дуже скоро оговталася. Відкинула обгорілу соломинку, встала, обсмикнула сукню... І зажадала книгу скарг. На здивовані запитання офіціантів раптом закричала на них, деручи горло: «Та я так знеславлю вашу забігайлівку, що ви бомжам будете роздавати картки на знижки!» Лера не знала, де очі подіти, але стало ще гірше, коли Тамара пішла й виявилося, що платити за вечерю доведеться Лері...

* * *

Слухаючи Мішу, я не помітила, як з’явилися Гриша й Ліза. Міша теж їх не бачив, бо вони мовчки вибралися з рекламного щита на зупинці за його спиною.

— Усе-таки Тінь замкнула канал, — сказав Гриша.

Міша здригнувся й обернувся.

— Це свої, — сказала я Міші. — Все нормально, не бійся.

Міша мовчав.

— Круто, — Ліза вийняла пачку сигарет. — Інструктор, до речі, мав рацію. Канал замкнуло, Тінь одержала зворотну реакцію... Та так, що знавісніла і її розшарпало. Ох не подобаються мені ці збіги...

Лера випросталася, провела рукою, ніби розриваючи павутину або відводячи завісу перед очима:

— Тут є... дим? Чи мені здається?

— Здається, — Міша ступив до неї, збираючись сісти на лаву поряд, але в останню мить стримався.

— А от не треба було робити гидоти, — процідила Ліза.

— Вона просто один раз виявила слабкість, — сказала я. — Винна Тінь, а не вона!

— Ти занадто великодушна, — Ліза примружилась. — А крім того... В університет уже викликали три «швидкі», через кілька годин люди почнуть мерти, як мухи. Розказуй, дружок, ти розповів не все!

І Міша через силу заговорив.

Розділ вісімнадцятий З тіні в тінь

 а ранок Лера прокинулася з головним болем. Пішла у ванну — і дзеркало тріснуло, щойно її віддзеркаливши. Лера напружилася, але ще не злякалася.

Коли вона зайшла на кухню, тріснуло дзеркало маленької пудрениці, яка лежала на підвіконні. Механічний будильник, що голосно цокав, клацнув востаннє — і зупинився.

Коли Лера взяла будильник у руки, під ним виявився «Чек на оплату» — безглузде багатозначне число, написане кров’ю. Відтепер кошмар, у якому загрузла Лера, став уже геть густий і нестерпний.

Дзеркала билися й тріскалися в її присутності. З усіх динаміків, що траплялися по дорозі, з усіх екранів долинали новини про катастрофи, вибухи, смерть, жертви. Коли подзвонила Тамара, Лера була близька до істерики. Тамара сказала: ти заборгувала. Але я знаю, як тобі розплатитися по рахунку, це не важко, просто слухай мене. І все буде добре.

Лера з’явилася в університет з сумкою, повною скалок. Вона крадькома підкидала шматочки дзеркала в чужі пакети, портфелі, рюкзаки. Тамара вказувала їй по телефону: обирай речі, які комусь дорогі й важливі. Які люди носять з собою щодня. У чоловіків зверни увагу на кишені. Добре, якщо дзеркало потрапить на гребінець або носову хустку.

Лера роздала порцію скла й спробувала збунтуватися. Але таємна влада, яку мала над нею Тамара, стала непереборна. З кожною відданою скалкою Лері ставало дедалі холодніше, світ навколо затягувало туманом, поки він не стемнів зовсім...

* * *

— Я сам до неї підійшов! — говорив Міша, гарячково стисши в руках телефон. — Вона була явно сама не своя! Вона... я хотів її до лікаря... І тут вона мені все розповіла. Вона це зробила через мене... Дар’є, я розумію, як це звучить, але врятуй її. Будь ласка! Ти ж бачиш, їй зовсім погано...

Я замружилася, зосередилася й знову подивилася на Леру глибинним поглядом. Її лице майже стерлося. Крізь нього проступала тьмяна бітумна тьма: переродження живої людину в Тінь було близьке до завершення.

— Я думала, Тамара — екстрасенс, але до кінця в неї не вірила, — прошепотіла Лера. — Просто хотіла... Мішо, я хотіла, щоб ти любив мене. Хіба не можна?

Вона простягнула до нього руки:

— Я люблю тебе. Я була дурна, ідіотка, гадюка. Ну, я така, але я ж люблю тебе...

— Зараз розридаюся, — процідила Ліза.

— Урятуйте її, — Міша враз пополотнів. — Скажіть, що робити. Я піду на все.

— Ні, таки розридаюся, — Ліза випустила в небо стовп тютюнового диму.

З боку університету підтюпцем біг Піпл. Залишивши Мішу й Леру на лаві, ми з Гришею й Лізою поспішили йому назустріч.

— Тягнемо її до порталу, — сказала Ліза без передмов.

Я не повірила вухам:

— Живу людину?!

— Вона ненадовго людина. — Ліза докурила сигарету. — Йдеться, як я розумію, про годину чи дві. При тому, що на ній висить півсотні жертв у Головній будівлі. І вона їх піратить, сама того не розуміючи. Ні, нафіг з пляжу...

Я глянула на їхні обличчя й зрозуміла, що всі згодні з Лізою, а отже, я мушу бути дуже переконлива, бо я одна проти всіх.

— Зрозумійте, Тінь від нас цього й чекає! Вона спеціально підстроїла, щоб ми швидко знайшли цю дурну й викинули за портал! Вона маніпулює нами — що, будемо передбачувані?!

— Те, що творить ця Тінь, взагалі, по-моєму, не має аналогів, — буркнув Піпл.

— Ти все-таки ненормально добра, — Ліза похмуро посміхнулася. — Якби Лера надіслала такий чайничок мені... Катюзі по заслузі!

— Річ не в мені! У нас Тінь, яка не просто піратить. Вона перетворює на Тіні живих людей...

— Паскудь, — вставила Ліза.

— Людей! Чи не ти мене вчила...

— Так, авжеж, я тебе вчила, — відмахнулася Ліза. — Ти подивися на неї!

Я озирнулася. Зупинка, де сиділи Міша й Лера, була від нас за п’ятдесят кроків. Я побачила, як Лера встає, озирається, явно побадьорішавши; її бліде лице пожвавішало, в очах з’явився блиск, гострий і навіть веселий.

— Приходить до тями, — сказав Піпл. — Зараз засвоїть енергію, яку витягла зі своїх жертв... і втече.

— Гришо, прошу доставки, — Ліза рушила до зупинки. Гриша поспішив за нею, на ходу витягаючи з сумки балон. Я наздогнала їх і перепинила шлях:

— Стривайте!

— Даш, це небезпечно, — серйозно сказала Ліза. — Вона набере сили, втече, і що буде з її жертвами?

Я розуміла її правоту. Якби Міша за неї не просив, якби він не сказав по телефону: «Дашо, врятуй, тільки ти можеш...»

А я, виявляється, не можу.

— Якщо її зараз викинути за портал, обірветься ниточка до її хазяйки, — швидко сказала я.

Ліза поморщилася:

— Немає ніякої ниточки. Ця Тінь не ідіотка, вона ж знала, що ми візьмемо Леру. Вона давно все підчистила, кінці у воду!

— Дайте мені годину, — заблагала я. — Потім робіть що хочете.

* * *

Цілеспрямованість зробила мене говіркою і сміливою. Я легко знайшла спільну мову з дівчиною на вході й уже через хвилину розмовляла з тим самим офіціантом, який став учора свідком події. Він був немолодий, і, очевидно, це його дуже вразило.

— Ніколи в нас не було таких випадків. Клієнти, бувало, напивалися, билися, ну, їх виводили... Але щоб пристойна жінка... Тобто спершу в неї стався напад, вона проковтнула соломинку від коктейлю... Але замість того, щоб прийняти від нас допомогу, влаштувала огидний скандал. Погрожувала, кричала, вимагала книгу скарг...

Ми розмовляли у порожньому ресторані. Дивно: я раніше чула краєм вуха, що ця точка досить популярна. І зараз обідній час, за вікном ходили юрби туристів та городян, на вході було вивішене привабливе меню цілком пристойного бізнес-ланчу... Але відвідувачів не було жодного.

— Щось будете замовляти? — запитав нас з Піплом офіціант. — У нас знижки на бізнес-ланч, при замовленні чашечки кави другу даємо в подарунок...

— Вибачте, — сказала я. — У нас дуже мало часу. Ця жінка нічого не забула? Парасольку, шарф...

Він похитав головою.

— Вона до вас раніше заходила?

— Ні.

— Щиро дякую.

З відведеної мені години минуло п’ятнадцять хвилин. Ми з Піплом вийшли на людну вулицю. Піпл принюхався:

— Є слід... Старий, позавчорашній. Спробуємо...

І, роздимаючи ніздрі, він повільно рушив по вулиці, іноді зупиняючись, іноді навіть стаючи рачки й опускаючи голову до асфальту. Люди дивилися на нього з подивом і страхом. Але справжній жах з’явився на морді собаки, з якою Піпл випадково зіштовхнувся буквально носом.

Хазяїн, стурбований, підтяг собаку до себе. Піпл її навіть не помітив, устав і витер ніс хусткою:

— Отут вона вийшла на дорогу і якийсь час ішла по проїзній частині... Так звичайно роблять, коли хочуть збити зі сліду шукача, тільки йдуть по річці. Ну, ти розумієш — центр, потік машин, потік людей... Я більше не можу.

Від години, яку дала мені Ліза, залишилася рівно половина.

— Машини в неї нема, — сказав Піпл, акуратно прочищаючи ніздрі. — Громадським транспортом не користується. Отже, живе десь поблизу. Скоріше за все, і працює теж.

Я роззирнулася. Центр, величезні офісні будинки, торговельні масиви, потоки людей...

— Дашо, ми не встигнемо, — почав Піпл. — Є речі, які неможливо подолати...

Він говорив і набирав телефонний номер. Увімкнув динамік, щоб і я могла чути.

— Льошо, що там?

— Пройшов сюжет по новинах, — почула я м’який Льошин голос. — Кажуть, в університеті масове отруєння. Працює прокуратура. Двадцять людей уже в реанімації і багато таких, хто скаржиться на нездужання, але для госпіталізації ще не дозрів... Якщо Тінь у вас — випихайте скоріше.

— Зрозумів, дякую, — Піпл сумно подивився на мене. — Дашо, не треба затягувати. Дзвони Лізі...

У мене в кишені завібрував телефон.

— Я тобі подзвонив, щоб ти її врятувала! — прокричав Міша в трубку. — Я сам тобі подзвонив!

— Я намагаюся...

— А куди вони її потягли?!

Я обірвала розмову. Набрала номер:

— Лізо! Час іще не закінчився!

— Я знаю, — відгукнулася вона спокійно. — Я її піджену ближче до порталу, щоб потім не бігати за нею, як дурна, по території.

— Нічого з нею не роби!

— У тебе двадцять дві хвилини. — Ліза перервала виклик.

— Ми знайдемо її потім, — м’яко сказав Піпл. — Ми обов’язково її знайдемо. Ми їй виставимо такий рахунок...

— Ні, зараз!

— Дашо, послухай...

Я поспішила назад до ресторану. Одночасно зі мною до входу підійшли двоє чоловіків з портфелями в руках. Вони явно знали, куди йдуть, і не вперше обідали тут, один уже ступив на поріг...

І раптом зупинився. І другий зупинився теж.

Нічого не сказавши й не обмінявшись навіть поглядами, вони проминули ресторан і пройшли далі — в напрямку до кафе, яке з вигляду й статусу було значно скромніше.

Я метнулася до знайомого офіціанта:

— Чому у вас немає клієнтів?

— Не знаю, — сказав він, поєднуючи розгубленість і роздратування. — Ви хочете щось замовити?

— Ви казали, ця жінка залишила запис у книзі скарг? Можна подивитися?

Книга лежала на журнальному столику в гардеробі й була насправді таким собі альбомом для відвідувачів. Усім хоч трохи відомим гостям, які заходили в ресторан, пропонували залишити в ній кілька слів. Прогортавши автографи спортсменів і телезірок, я розкрила книжку на останньому записі...

Кілька чорних рядків були схожі на візерунок з колючого дроту. Ручка подекуди продавила щільний папір, видаючи лють і роздратування гості, але... чого домагалася Тінь? Як її карлючки могли покарати ресторан? Якщо допустити, що вона хотіла помститися комусь за власну поразку...

Я примружилась. Зосередилася, подивилась на розчерк особливим поглядом...

І з відразою відіпхнула книжку. По всій сторінці звивалися жирні черви — личинки м’ясної мухи. Рибалки, кажуть, страх як їх люблять, але я не рибалка. Мене трохи не знудило.

— Тому у вас і немає відвідувачів, — буркнула я.

І, не чекаючи, поки офіціант щось зрозуміє, я вирвала з альбома аркуш з автографом Тіні й, гидливо тримаючи його двома пальцями, вийшла з ресторану.

* * *

— Чого ти одразу цього не відчув?

Піпл винувато покивав головою:

— Хрін його знає. Увесь ресторан просмердівся її злістю! Ти б знайшла голову оселедця в купі кислої капусти?

— Фу!

— Отож-бо, що фу... Ти дуже допекла цій Тіні, Дашо. Вона збиралася зжерти тебе красиво. Прикинь, гурман кладе в рот ніжну устрицю, а устриця його яа-ак...

— Забагато говоримо!

Піпл подивився на мене, наче вперше бачив. Сказав іншим голосом:

— Я це до того... Вона лопалася від злості, коли це писала. Втратила обережність і залишила характерний слід. По відбиткові Гриша може її запеленгувати...

— Правда?! Що ж ти мовчав!

— ...і відкрити до неї рамку, — незворушно закінчив Піпл.

Я подивилася на годинник. Через сім хвилин мине відведений мені час.

* * *

Лера сиділа за десять кроків од порталу на стільці Інструктора. Ліза стояла в неї за спиною. Лера роззиралася, протирала очі, жалібно тягла:

— Це мені сниться, еге ж? Можна я вже прокинуся?

Ліза демонстративно подивилася на годинник:

— Дар’є, ти просила годину — в тебе залишилося три хвилини.

— Є шанс узяти Тінь по свіжих слідах!

Гриша обережно перевернув аркуш паперу з карлючками:

— Потужна тварюка...

— Відкриєш до неї рамку?

Гриша кивнув. Ліза глянула на нього з тривогою:

— Та зрозумійте ви: поїзд пішов! Хоч що ви будете робити — ця дівчина тепер Тінь! І люди, які зараз помирають у реанімації, висять на ній!

Ми всі разом подивилися на Леру. Її бліде лице вкрилось червоними плямами, погляд не відривався від порталу:

— Там дірка в стіні... Ви що, не бачите?!

— А ти, виходить, бачиш, — процідила Ліза.

— Там дуже страшна дірка в стіні... Ну можна я вже прокинуся?!

Ліза почала розминати пальці. Я перехопила її руку:

— Почекай.

— Дві з половиною хвилини, — сказала Ліза. — І жоден з вас не силовик! Як ви збираєтеся давати раду?

— Допоможи!

— Я працюю, — вона подивилася на Леру. — І не можу піти.

— Лізо...

Гриша міцно взяв мене за руку:

— Час спливає. Ходімо, я її підсічу рамкою. Якщо вийде.

* * *

У бетонній стіні коридора відкрилося вікно з оплавленими краями. Затремтіло повітря. Там, за рамкою, висіли на вішалках дороге жіноче пальто, шкіряна куртка, вечірня сукня в прозорому конверті...

— Нарнія, бляха, — з нервовим смішком сказав Гриша.

Піпл приклав палець до губ і вимкнув на своєму телефоні звук. Одне за одним, затамувавши дух, ми залізли в шафу, і рамка-графіті затяглася за нашими спинами, неначе ополонка в лютий мороз.

У величезній шафі було темно й пахло французькими парфумами. Світло пробивалося з єдиної щілини між дверцятами. Опираючись одне на одного, балансуючи, щоб не вивалитися з шафи, як у поганій комедії, ми визирнули назовні.

Масивний стіл з порожніми кріслами для нарад, на чолі стола крісло з чорної шкіри — офісний трон, один з аксесуарів чиновницької влади. Екзотичні рослини у вазонах, плазмова панель на стіні, комп’ютер, селектор, рівні стоси папок. За столом сиділа дама середнього віку, і кожна волосинка на її бровах знала своє один раз відведене місце — що вже казати про манікюр, макіяж і зачіску! Дама, бездоганна з будь-якого погляду, така собі Леді Досконалість, поблажливо слухала улесливу доповідь секретарки:

— Оце підготували на підпис... І ще оце, вони просили розглянути...

Стоячи перед дамою-босом, секретарка викладала перед нею на стіл чарівні папери. Дама дивилася на них, як тигр на капусту:

— А, ці... Почекають.

— І ще, Тамаро Михайлівно, — секретарка інтимно понизила голос, — на завтра до вас записався на прийом начальник главку...

Опираючись на Піплову спину, я на мить утратила рівновагу. Дверцята шафи ледь чутно скрипнули...

Жінка, що сиділа за столом, підвела погляд. Уп’ялася прямо в шафу. Мені здалося, вона дивиться мені в очі.

— Вийди! — веліла Тамара секретарці. Та, ні про що не питаючи, поквапилася до дверей...

У наступну мить ми з Піплом ввалилися в чиновницький кабінет — при цьому Піплові на голову сам собою надівся елегантний капелюшок з вуаллю, а я спіткнулась об парасольку-тростину й ледь не гепнулася на підлогу. Тінь, яка щойно сиділа в кріслі, вже стояла біля вікна. Я недоречно згадала Германа: він вселяв у мене жах, але він був найпершою на світі Тінню, а Тамара...

Одним рухом ліктя вона розгатила куленепробивне скло й стрибнула. Улюблений прийом Тіні, коли вона не хоче вступати в бій: стрибок з висоти, вони ж безсмертні, їх можна хоч надвоє різати.

Секретарка заверещала епічно, могутньо, так, що задзвеніли плафони. Папери, підхоплені протягом, розлетілись, як чайки.

— Не дай піти! — гаркнув Піпл. — Гришо!

Гриша знав, де перебуває Тінь, але не встигав малювати рамки. На одне графіті йому треба було кілька секунд, і, коли ми крізь стіну кабінету потрапили на дах будинку навпроти, Тамара була вже на другому його краю, метрів за п’ятдесят, і продовжувала віддалятися. Вона розмазувалася в просторі, вислизала, зникала, а в цей час у підземеллі Ліза тягла Леру до порталу, а Міша метався по місту й проклинав мене, бо ж він знову довірився мені — а я його підвела.

...Люди розрізняють верх і низ, найчастіше гадки не маючи, як улаштований вестибулярний апарат. Ніхто з посвячених не розуміє до ладу, де беруться його здібності. Я вмію бачити світ глибинним зором навіть без свого амулета. Ну от я бачу, як Тамара тікає, — і як це мені допоможе?

Я потяглася за нею — не руками. Я схопила її за ногу — знов-таки не торкаючись. І я смикнула її на себе, як не чинила ні з ким ніколи... Але інакше вона б утекла, а я не могла цього допустити.

Тамара знову розмазалася в просторі — і гримнулася на бітумний дах до наших ніг. Піпл засичав крізь зуби, Гриша позадкував, тримаючи, як зброю, свій балон...

— Гришо! Рамку! Прошу... доставки!

Тамара востаннє рвонулася — але тут уже ми з Піплом навалились на неї і так, утрьох, звалилися в темряву — у підземелля.

* * *

Перше, що я побачила, була Лера, яка стояла на самому краю порталу, і Ліза, готова зіштовхнути її в чорну безодню.

— Лізо, стій!

Тамара гепнулася на бетон прямо до Лізиних ніг.

Ліза подивилася на нас з повагою:

— Встигли. Супер.

Лера підвела затуманені очі, побачила Тамару, кліпнула віями в грудочках мокрої туші:

— Тамара?!

Тінь підвелася. Її пещена зачіска розтріпалася, манікюр утратив досконалість, але вона не була ані зломлена, ані навіть налякана:

— Я повернуся дуже скоро. Я запам’ятаю вас усіх. І з кожного стягну по повній. Ви ще в ногах у мене поваляєтеся...

Ліза ощирилася й довгою білою дугою зіштовхнула Тінь у портал. Тамара булькнула — і захлинулася погрозою, потойбічні смерчі підхопили її, і через секунду пропав навіть запах французьких парфумів.

Лера забилася, немов у припадку. Піпл підхопив її і відтягнув від порталу. Ліза подивилася з сумнівом:

— І цю — туди ж.

— Лізо, ми ж устигли!

— Вона Тінь. Ти подивися, їй жарко...

Справді: у моторошному холоді підземелля Лера розчервонілась, як у лазні, на лобі в неї виступили крапельки поту. Я аж тепер збагнула, що на мені нема куфайки й валянків, що холод пробирає до кісток, що Піпл і Гриша трясуться, синіючи з кожною секундою, а Лері жарко, наче на пляжі опівдні.

Я прищурилася. Подивилась особливим поглядом. Риси Лериного обличчя майже повністю стерлись, а від нашийника на шиї залишився іржавий напіврозвалений обруч.

Зайшов Інструктор з оберемком куфайок, валянок, шапок. Накинув мені на плечі куфайку, інші тицьнув у руки Гриші:

— Одягайтеся...

Цокаючи зубами, я щільно закуталася в куфайку.

— Інструкторе, — почала Ліза. — Я вважаю...

Він кивнув:

— Зараз буде видно. Якщо дівчина встигла остаточно оформитися в Тінь, її теж доведеться викинути.

— Чому їй жарко? — запитала я, дивлячись, як Лера втирає з чола гарячий піт. — Тіням же зазвичай холодно!

— Холодно, поки не нажеруться, — Інструктор надів мені на голову шапку. — Ця нажерлася, бачиш, як блощиця. Набрала чужої енергії, перетравлює. Тому їй і жарко.

Ліза подивилася на Леру з огидою, але нічого не сказала. Інструктор виставив на середину підземелля свій стілець:

— Сідай.

Лера спробувала мені всміхнутися:

— Скажи їм... Якщо треба багато грошей... Послухай, ну за що, не треба мене туди кидати... Відпустіть...

Я відвела очі. Я зробила все, що могла; тепер залишалося тільки чекати. Охоронці, як і раніше байдужі, продовжували свою нескінченну партію, і кісточки доміно лягали на стіл одна за одною.

Я вийшла в коридор. Вийняла телефон. Мляво — вкотре — здивувалася, що тут, у підземеллі, є стільниковий зв’язок. Втім, якщо мене не дивує заморожений портал в інший світ, про що ще говорити?

Я набрала Семів номер. Я наполягла, щоб йому залишили телефон, хоч Ліза й Гриша були категорично проти.

— Привіт. Як ти?

— Нічого, — він намагався говорити весело, але напружені нотки в його голосі змусили мене насторожитися. — Мені тут дзвонили... з Лондона. Батько.

— Дуже до речі, — промимрила я. За весь час нашого знайомства з Семом батько йому не дзвонив ні разу.

— Він каже... ці твої знайомі зв’язалися з ним. Хочуть мільйон фунтів.

— Що?!

— Я так і думав, що ти не в курсі.

— Сем, цього не може бути!

— Запитай у них... Батько, в принципі, заплатить. Не розориться. Його не можна назвати дуже вже хорошим татусем, але синове життя для нього щось значить.

— Твоєму життю нічого не загрожує!

— У моєму телефоні сідає батарея, — сказав він після паузи.

— Сем, я буду в тебе... скоро!

— Чекатиму, — він осміхнувся в трубці, але це був дуже невеселий сміх.

* * *

Я бігом повернулася до порталу. Ніхто не рухався — Лера застигла, скорчившись на стільці, Інструктор завмер, заклавши руки за спину, Ліза й Гриша стояли поруч, не дивлячись одне на одного; Піпл, заплющивши очі, масажував двома пальцями ніс. Тільки охоронці ворушилися — піднімали й опускали руки, і кісточки доміно клацали об стільницю, наче метроном, наче кісточки пекельної рахівниці: клац, клац.

Я зупинилася, не наважуючись перервати загальне заціпеніння. Бо відразу ж після цієї вимушеної паузи станеться трагедія — людину, нехай і колишню, викинуть у Темний Світ, у чорні протуберанці, в безодню, до Тіней.

Скрипнув стілець. Лера поворухнулася. Її тонкі руки піднялися, вона обхопила себе за плечі, стисла пальці з обгризеним манікюром.

— Холодно, — прошепотіла вона. — Тут дуже... холодно. Мороз...

Губи її синіли з кожною секундою. На віях з’явилася паморозь.

— Холодно, — вона благально глянула на Інструктора. — Будь ласка...

Той мовчки витяг з-за стелажів ще одну куфайку й накинув їй на плечі.

Лерине лице знову було на місці. На шиї залишився червоний шрам, неначе від опіку. Нашийник зник.

— Піпл, перевір, — я не вірила своїм очам.

Піпл підскочив, закрутився навколо стільця, принюхуючись, як собака:

— Play by Givenchy належить до родини деревних ароматів. Серцем композиції є деревина карибського амиріса...

— Перестань! — закричала я.

— Вона людина, — сказав Піпл і раптом обійняв мене так, що аж кістки затріщали.

* * *

Гриша відкрив рамку в сорок першу квартиру вже знайомого мені будинку: туди, де я колись ночувала під диваном. Через кілька хвилин Пера опинилася в ліжку, ще за хвилину передзвонила Міші:

— Мішо... Будь ласка, приїдь, я захворіла...

— Де ти?! — Міша так кричав у трубку, що чути було без гучного зв’язку.

— Де й була — вдома... Я з самого ранку вдома лежу... Будь ласка, привези мені хоч молочка, холодильник порожній... А в мене вірус, я не можу встати...

— Зараз, зараз приїду! Зараз!

Пізніше я довідалася, що Лерин дзвінок заскочив Мішу в поліції. Він вимагав, щоб у нього прийняли заяву — не просто про зникнення людини, а про викрадення. Черговий не дуже вірив йому — але зрештою велів докладно викласти ситуацію на папері. І Міша завис над чистим аркушем, намагаючись сформулювати все, що знав, доступно й переконливо, але щоб його при цьому не визнали божевільним. Отоді-то й задзвонив телефон, і Лерин голос, дещо примхливий, але явно дуже кволий і хворий, попросив привезти молочка...

Через Лерину ванну ми з Гришею пройшли в офіс. Льоша здійснював моніторинг, і новини нарешті були хороші: стан жертв стрімко поліпшувався. Усіх, хто був у реанімації, перевели в терапію, а деякі хворі, відчувши приплив сил, стали рватися з лікарні додому. Жовті видання радісно спекулювали на теми військових випробувань на хімфаку, катастрофи на біофаку, терористів на геофаку й ботулізму в їдальні Головної будівлі, але це вже були дрібниці. Головне — ніхто не вмер.

— Лізо, — сказала я. — Ти знаєш, хто Семів батько?

— Гадки не маю, — відгукнулася вона не замислюючись. — Це має значення?

— Його батько дуже багатий. Живе в Лондоні. Він дзвонив Семові...

— А я просила не залишати йому його трубку!

— ...і сказав, що ти з ним зв’язалася, в сенсі з батьком. І вимагаєш мільйон.

— Рублів?

— Фунтів!

Ліза відкрила й закрила рота, наче дуже здивована риба. Піпл і Гриша, що наливали каву з кавоварки, одночасно повернули до нас голови.

— Хто б мені підкинув мільйончик фунтів, — сказала Ліза після довгої паузи. — Він що, назвав моє ім’я?

— Ні, він сказав: «твої знайомі».

— Цікаво, — промовила Ліза. — Я просто заінтригована, думаю, чи не піти на короткі курси ефективного шантажу... Ти повірила?

Я похитала головою:

— Взагалі не розумію, що відбувається. Мені треба поговорити з Інструктором... Але давай, будь ласка, випустимо Сема.

Ліза мовчки подала мені дзеркало. Ганяючись за Тінню, я забула про своє підбите око: зараз тональний крем розплився, синець потемнів, лице вимагало термінового редагування.

— Це був нещасний випадок, — сказала я твердо. — На Сема найшло затьмарення.

— Усі так кажуть. А потім не знають, куди тікати від своїх «лицарів». Якщо чоловік один раз замахнувся — сп’яну, здуру, все одно, — його треба кидати негайно, і до дідька таку любов.

— Він не сп’яну й не здуру, він хворий!

— Ну то нехай іде в лікарню.

— Лізо, я розумію, про що ти, але це ж особливий випадок!

— У всіх «особливий»... До речі, де твій амулет?

Я затнулася:

— Не знаю. Можна пошукати у нього в квартирі. Може, під килимом, за батареєю...

Ліза похитала головою:

— Ми вже шукали, амулета немає. — Вона обернулася до Льоші. — Підніми інформацію в мережі про його татуся... Як його, Волков?

— Скільки тих Волкових...

— Нічого, Льоша знайде.

У мене задзвонив телефон.

— Чекаю тебе внизу, — без передмов сказав Інструктор. — Тут нова інформація про твого Сема.

Розділ дев’ятнадцятий Чужий погляд

 нструктор чекав мене не біля порталу, як звичайно, а в завулках покинутих підземель, де смерділо гнилизною та іржею і по кутах нагромаджувалися кинуті, забуті, давно непридатні столи, сейфи, мотки проводів. Двері тут були завтовшки з півметра — не здивуюсь, якщо їх проектували, розраховуючи на пряме влучання атомної бомби.

— Я Дашу потім виведу, — сказав Інструктор Гриші. Той кивнув, квапливо намалював графіті й прослизнув у прорізане віконце, — там пахло кавою і тихенько грала музика, Льоша сидів, уткнувшись у комп’ютер, і про щось упівголоса сперечалися Ліза й Піпл.

Ми з Інструктором залишилися на глибині багатьох сотень метрів, у завулках підземель, про які мало хто знає. А можливо, й ніхто, крім службовців Доставки. Ми були самі, якщо не брати до уваги Сема, замкненого за одними з дивовижних залізних дверей.

— Як ти з ним познайомилася?

— Нормально, в університеті.

— Він перший підійшов?

— А що такого?

— І ти одразу відповіла згодою?

— Інструкторе, — сказала я. — Нічого, що це стосується мого особистого життя, в якому я нікому не дозволю копирсатися?!

Я підвищила голос, цього не можна було робити. Просто на деякі подразники я реагую... передбачувано. Злість робить зі мною те саме, що вогонь з солом’яною лялькою, — охоплює одразу, з ніг до верхівки, і я не можу пручатися. От і зараз — я спалахнула, але Інструктор дивився на мене так спокійно й байдуже, що під його поглядом я швидко притихла.

— У нас проблема, — сказав він, помовчавши. — І набагато серйозніша, ніж я думав. Сем знав, звідки в тебе амулет?

— Так. Я сама йому сказала.

— Він сказав або зробив щось, щоб спровокувати тебе на відвертість?

— Інструктор, якого дідька...

Тут я згадала: ніч на вершині Головної будівлі. Потоки вогнів унизу. Сем сказав, що в нього померла мати... І я, щоб підтримати його, зізналася, що не пам’ятаю батька, що на згадку про нього залишився тільки амулет...

— Я говорив з Семом, — сказав Інструктор. — Я трошки зазирнув у його голову... у його пам’ять. На жаль, він не Сем. Не студент. І його батько — навряд чи справжній батько.

— Дурниці, — буркнула я. — Він же вчиться на нашому факультеті, його всі знають...

— І нікого не дивувало, що син олігарха пішов на філфак і при цьому йому плювати на філологію?

— Усіх дивувало. Але мало які в людей примхи.

— Це точно, — Інструктор кивнув. — Твій Сем — знаряддя в руках іншої... людини. Яка теж не зовсім людина. Я мало про нього знаю... Все-таки я закінчив Вищу партійну школу, а не Гоґвортс, нас не вчили, як боротися з чаклунами й відьмами.

— Чаклуни й відьми чудово почуваються в дитячих книжках.

— Деякі чаклуни чудово почуваються в Лондоні.

— Чаклунів не буває!

— Так і порталу не буває, і Тіней не існує, усе це вигадки...

Він говорив глумливо, дуже спокійно, і від цього спокою в мене волосся стало дибки.

Інструктор вийняв свій телефон. Вивів на екран уже знайому мені світлину: Сем і його батько, літній чоловік з аристократичним хижим лицем, на фоні Тауерського моста.

— Сем — гомункулус. Лялька. Він навмисне створений оцим... чоловіком для того, щоб одержати твій амулет. Але не тільки: йому потрібна влада над тобою.

— Навіщо?!

— Не знаю. Очевидно, твій батько справді... непростий. І ти не просто посвячена. І амулет — не тільки предмет сили. Ця людина — могутній чаклун, він створив Сема, щоб маніпулювати тобою.

— Ні!

— Я знав, що тобі не сподобається. Тобі здається, що це кохання, ти дівчинка, а дівчатка повинні мріяти.

— Сем рятував мене! Багато разів! Він урятував мою маму...

— У цій справі немає випадковостей, Дашо. Він рятував тебе тому, що Волков хотів, щоб ти довірилася Семові. І ти йому довірилася.

— Інструкторе, — сказала я. — Ви не праві. Є речі, які може зрозуміти тільки жива людина.

Я відразу пошкодувала про свої слова. Недобре нагадувати комусь, що він давно мертвий, — навіть гірше, ніж говорити про чиюсь зайву вагу або медичні проблеми. Але Інструктор не образився — тільки криво посміхнувся:

— Немає випадковостей. Масові жертви в університеті й дівчинка, яка ледь не стала Тінню, — тільки маневр, щоб відвернути увагу від чогось більшого. Щось станеться, і дуже скоро. Просто будь готова.

* * *

Сем сидів на сідалі, спорудженому із залишків меблів. Коли ми з Гришею зайшли в його камеру, він тільки ледь підвів голову.

— Ми принесли тобі їсти, водички, термос, — заторохкотів Гриша. — Це сумка з ковдрами, пухові, майже нові, це туристська пінка, це книжки — детективи, до речі, почнеш — не відлипнеш. Це твої лахи, светр, одягнись. Ось ліхтарик, заряджається вручну, ручку крутиш — і не треба батарейок.

— Вибачте, — сказав Сем, дивлячись убік. — Тут смердить.

Гриша осікся:

— E... ой. Щодо зручностей ми поки не подумали. Теоретично, можна сюди принести мобільну вбиральню, дачний варіант з хімічною переробкою...

Він замовк, винувато дивлячись на мене.

Я підійшла до Сема. Опустилася на підлогу перед ним:

— Послухай. Усе виявилося... непросто. Ми поки що не можемо тебе випустити.

— Авжеж. Гроші ще не на рахунку, — навіть його голос здавався вилинялим, як пляжний ситець наприкінці літа.

— Сем... Твій батько тобі бреше. І не тільки про гроші. Твоя амнезія, твої проблеми з пам’яттю — не випадковість. Ми знайдемо спосіб тобі допомогти, ми тебе звільнимо...

Вираз його обличчя не мінявся. Він слухав мене й не чув. Чужий, далекий, байдужий... страждалець. Він, зрозуміло, не був ніякою лялькою. Він був Сем... мій Сем. Мій друг і мій коханий.

— Послухай, ми все подолаємо. Ми разом. Я завжди на твоєму боці!

— Ні, ти на їхньому боці, — сказав Сем, як і раніше на мене не дивлячись.

— На твоєму. Ти ж бачиш... у тебе проблеми з головою, ти сам за себе не відповідаєш.

— А ти відповідаєш? — запитав він тихо, але дуже чітко.

Я розгубилася:

— У сенсі?

— Хіба ти не робиш те, що тобі велять? — продовжував він, дивлячись у підлогу. — Сказали «будь посвяченою», і все — ти під рушницею, як новобранець. На навчання забила. Маму підвела під удар... Заради чого?

Він підвів очі. Я обімліла: з його очниць на мене дивилася інша людина. Страшна. Цілковито безжалісна, людина, яка знає про мене все. Мені здалося, що вбивчий холод порталу заливає кімнату, вкриває інеєм стіни й пробирає мене до кісток.

— Дашо, що сталося? — Гриша теж відчув зміну. Але він не міг її бачити. Для нього зовні все залишилося тим самим — Сем на дошках, я перед ним на підлозі...

— Гришо, дзвони Інструкторові, швидко...

— Немає покриття, — відгукнувся він через секунду.

— Щойно було!

— Було — й нема, — сказав той, хто говорив зі мною губами й голосом Сема.

Я не могла відвернутися. Хотіла — і не могла. Уся моя воля під його поглядом перетворилася на грудочку пластиліну.

За спиною засичала фарба з балончика — Гриша відкривав рамку...

Балончик закашляв. Гриша вилаявся, у голосі чулася паніка.

— Не витрачай фарбу дарма, — сказав той, хто сидів переді мною. — Звідси вийде тільки той, кому я дозволю... Дар’є, ти можеш підвестися.

Я збагнула, що стою перед ним на колінах і що він щойно випустив мене — дозволив відвести погляд від його холодних очей, що викликали оціпеніння. Я відскочила, як шайба від бортика, підхопилася й позадкувала до протилежної стіни. Стіна була розмальована графіті — цього разу Гришино мистецтво залишилося просто малюнком на бетоні.

— Мене звуть Олександр, — сказав той, хто рухав Семовими губами. — Я говорю з тобою з Лондона. Не бійся — я твій ДРУГ.

— З якого це дива?! — найбільше я боялася показати, наскільки налякана. Верещати, плакати, битися в зачинені двері, кликати на допомогу — паніка підказувала мені безліч виходів, усі огидні й зовсім даремні.

— А я був другом твого батька, — відгукнувся він незворушно. — Не те щоб другом... Не ворогом принаймні.

Гриша жалібно всміхнувся:

— Дашо... А що це в нас відбувається?

— Довго пояснювати, — я взяла з сумки пляшку води, приготовлену для Сема, згвинтила кришку, облилася, приклалася до шийки. — Олександр, значить... Це ви взяли мій амулет?

Він кивнув:

— Так. І вдарив тебе теж я, вибач, нічого особистого.

— Ніколи не пробачу, — прошепотіла я.

— Я ж попросив пробачення.

— Не пробачу того, що ви зробили з Семом!

Він фиркнув:

— Як зворушливо. Я саме збирався його прибрати, але якщо він тобі такий дорогий...

— Як — прибрати?!

— Фізично. У мене є лялька. І в мене є молоток. Коли я розіб’ю ляльці голову, Сем природно...

— Що тобі треба?! — верескнула я на октаву вище за свій звичайний тон.

— Відкрити портал, — він говорив тихо і вкрадливо. — Ліквідувати неподобство, що діється майже в центрі Москви майже сімдесят років.

— Пуп розв’яжеться, — пробурмотів Гриша.

Той, хто був Семом, удостоїв його поблажливим поглядом:

— Ти непоганий художник, але дурень набитий, вибач.

Мій телефон, як і Гришин, не бачив мережі. Ми були відрізані від світу — на страшній глибині, під будинком і підвалами, тунелями й перекриттями, під шарами піску й бетону, наодинці з небезпечною непередбачуваною істотою.

— А як ти звідси вийдеш? — знайшлась я. — Тут замкнено зовні, і двері...

— Я сиджу в Лондоні, у своїй квартирі, — він підняв куточки рота. — Мені не треба нізвідки виходити. А от як ви звідси вийдете й чи вийдете взагалі — це вам вирішувати.

Він повільно опустив голову, ніби зображаючи глибокий глузливий уклін...

І раптом сіпнувся всім тілом, пірнув головою, як людина, яка заснула сидячи, впала й прокинулася. Я побачила його очі, збуджені, скаламучені, розгублені.

— Що... що зі мною? Що тут було?

Ми з Гришою мовчали. Сем по черзі зазирнув нам в очі; стиснув скроні, морщачись, як од сильного головного болю:

— Поясніть мені, що сталося. Будь ласка. Мені дуже... мені треба до лікаря... голова...

Якби слізьми можна було допомогти справі — тієї ночі я б владнала більшість світових проблем.

* * *

Ми розстелили на підлозі туристичну пінку. Ще в нас були дошки — стільниці старезних столів. Не знаю, які чиновники або вчені писали на них колись, вмочаючи в чорнильниці сталеві пера на дерев’яних вставках, і чому ці меблі знайшли останній прихисток у підземеллі, на страшенній глибині, у забутому бомбосховищі.

Поверх дощок ми розклали пухову ковдру. Гриша накрутив ручку похідного ліхтаря, і той розгорівся рівним білим світлом. Ми сіли на ковдру, відкрили термос і випили по чашці теплого солодкого чаю.

— Інструктор уже повинен нас шукати, — сказала я.

— Ліза почне шукати раніше, — пробурмотів Гриша. — У нас так не бувало, щоб хтось пропадав більше ніж на кілька годин. А зараз уже вечір... Вона там божеволіє. Чому Інструктор ще не тут?

Сем мовчав. Йому було погано. Таблеток від мігрені у нас з собою не було, ніяких аналгетиків, тільки вода, чай і пиріжки в пластиковій упаковці.

— Сем, — сказав Гриша. — А пам’ятаєш, де саме в Лондоні будинок твого батька?

— Одчепися від нього, — я штовхнула Гришу ліктем у бік.

— Пам’ятаю, — відгукнувся Сем, розтираючи перенісся. — Майже в самому центрі... Величезні апартаменти з басейном...

— Ти пам’ятаєш свою першу вчительку? — швидко запитала я.

— Ні.

— Свій перший велосипед?

— Ні, — він знову пережив хвилю болю, мовчки й без єдиної скарги. Я побачила, як виступає піт у нього на скроні, і припинила допит:

— Гришо, годі. Відпочиваємо.

— Але Ліза повинна була вже триста разів викликати Інструктора, а він — спуститися з ключами вниз...

— Гришо. Ми не знаємо, що діється нагорі.

І справді. Нагорі могла впасти атомна бомба, могло спорожніти все місто, міг настати Армагеддон. А ми сиділи в підземеллі, і тільки легкий струс стін міг свідчити про кінець світу... А може, це відгомін далекого поїзда метро?

— Гришо, — знову почала я. — Не знаєш... хтось коли-небудь намагався відкрити портал?

— Ні, — відгукнувся він. — Навіщо? Це ж божевілля! Уявляєш, юрби Тіней, і всі голодні... Тут з однією чи з двома не знаєш, що робити...

— А що ти знаєш про сучасних чаклунів?

— Їхнє місце в телевізорі!

— Тихо, — сказав Сем.

Ми замовкли. У тиші ясно почувся далекий скрегіт — наче хтось намагався відчинити двері ззовні.

Ми кинулися до дверей:

— Інструкторе! Ми тут! Інструкторе, ми тут!

Скрегіт повторився. Двері були такі товсті, що звуки крізь них пробивалися, як з-під танкової броні. Краї дверей щільно прилягали до сталевого одвірка, зсередини не залишилося ні ручок, ні важелів: я все обмацала, шукала хоч би шпарину — не було за що вчепитися.

— Інструкторе! — кричали ми хором. Звук відлунював од голих стін і стрибав по старому бомбосховищу. Скрегіт зовні затих. Ми дарма стояли й чекали хвилину, другу, третю...

— І що це значить? — сказав нарешті Гриша.

— Двері дуже товсті, — мугикнув Сем.

— Спасибі, Кеп...

— Я вже намагався їх відчинити, — він ближче підніс ліхтар, і я побачила поздовжні подряпини на дверях. Поруч валявся погнутий залізний уламок від якогось мотлоху. Я уявила, як Сем у розпачі б’є залізякою у двері, і мені знову стало соромно.

Звуки не повторювалися. Стіни знову ледь помітно здригнулися, тремтіння пробігло по стелі й стихло. Вогке повітря з кожною хвилиною здавалося дедалі густішим і спертим. Я з жахом усвідомила — туалету в приміщенні як не було, так і немає, й те, що раніше здавалося абстрактною деталлю, тепер стає моторошною реальністю.

Гриша знов узявся малювати рамку. Лінії лягали на бетон вигадливо, хитромудро й разом з тим упевнено. Такі картинки зробили б честь будь-якому гаражу в промзоні — але цим їхнє призначення вичерпувалося. Стіна залишалася так само тверда й монолітна, як і була, але Гриша малював і малював, і навіть я розуміла, що фарба скоро закінчиться.

Ми з Семом сиділи на різних кінцях ковдри. Ліхтар стояв коло Гришиних ніг, тінь з маленькою головою металася по стіні, ніби безшумне чудовисько.

— Гришо, годі, — не витримала я. — Заспокойся.

— Там Лізка божеволіє...

— Вона знає, що ти зі мною і я тебе витягну, — я намагалася жартувати, але замість жарту пролунала дурниця, — може, тому, що не вистачило іронії в голосі.

— Хто він такий?! — Гриша відкинув балончик. — Як він може в мене відібрати — моє? Мою здібність? Це все одно, що прокинутися вранці й зрозуміти, що розучився ходити! Або говорити! Або розучився... голитися!

— Гришо, відіжмися сто разів від підлоги.

— Навіщо?

— Попустить.

Він подивився на мене божевільними очима, потім опустився на підлогу й почав віджиматися — сопучи, бурчачи, лаючись.

— Я хочу сказати, що це брехня, — сказав Сем.

— Що?

— Я чудово пам’ятаю, як уперше тебе побачив. Я пам’ятаю, що на тобі було вдягнуто. І як тебе проводжали очима всі ці ботани...

— Кого — мене?!

— Так. Шиї скручували, коли ти повз них проходила. Ти їх не помічала, тому що тобі було плювати.

— Зате тебе важко не помітити, — я всміхнулася клейкими губами. Узялася за пляшку з водою — і відклала. Що менше я питиму, то довше зможу обходитися без туалету.

— Послухай, — знову заговорив Сем, — я... добре, чогось не пам’ятаю. У мене амнезія... Але в мене є воля, це я вирішую, я не маріонетка! Не ганчір’яна лялька! Я почуваюся людиною, отже, я людина!

— Авжеж.

— Я полюбив тебе не тому, що мене... запрограмували! Це брехня!

— Я знаю.

Сем помовчав. Потягнувся рукою до перенісся.

— Чи ні, — сказав раптом захриплим голосом. — Або це теж частина програми... Я махаю рукою — бо я так вирішив? Чи мені наказали?

Якийсь час він зосереджено водив долонею перед лицем. Я згадала свої дитячі досліди: років у дванадцять я намагалася обдурити визначеність долі, раптово міняючи рішення, і перевіряла, чи не зникне світ за спиною, якщо різко обернутися.

— Розкажи про мене, Дашо, — прошепотів Сем. — Що зі мною не так?

— Усе так.

— Ти не зрозуміла... Є якась нелогічність, неправильність... Має бути, якщо я запрограмований робот...

— Ти не робот!

— Але ти зрозуміла, про що я питаю?

Я задумалася.

— Як ти опинився на філфаку?

— Вступив... напевно. Я не пам’ятаю.

— А чому ти не ходиш на лекції?

— Я пробував, але мені нудно. Уся ця морфологія, лінгвістика...

— А як ти думав складати сесію?

— Я не думав, — він потер перенісся. — Я ніколи не думав про майбутнє, Дашо. Щодня вставав... і навіть не знав, чим буду займатися ввечері. Усе в мене було: їжа в холодильнику, гроші на картці... Виходить, усе-таки робот?

— Що ти читав із Сент-Екзюпері? — запитала я зненацька для себе.

— «Нічний політ»... «Планета людей»... Книга була така товста, стара, з літаком на обкладинці...

Він знову люто потер лоба:

— А де вона стояла, не пам’ятаю!

Я взяла його за руку:

— Тебе веде не програма. Була б програма — ти б відповів: «Маленький принц».

— Чому?!

— Нема коли пояснювати... Слухай, Сем. Я не знаю, що може ця людина... цей чаклун чи хто він там. Але я знаю цілком певно: те, що було на даху Головної будівлі, — наше, там був ти. Старі літаки в тумані — це твоя ідея, це справжній ти! Я бачу.

Він закліпав, намагаючись приховати, що в очах його більше вологи, ніж звичайно буває у чоловіків:

— Я тобі вірю.

Гриша віджимався, з його лоба на підлогу падали краплі поту. Руки його вже судомило, та він гарчав — і віджимався далі. Я сиділа, привалившись до Сема й ні про що не думаючи, кілька легких відсторонених хвилин. А потім мої думки знову помчали по колу, намагаючись зібрати воєдино розкидані шматочки головоломки: мій кулон, мій батько, людина з Лондона, Сем...

— Чаклун не міг бути другом мого батька, — пробурмотіла я вголос. — Це теж брехня. І зрозуміло, після всього, що він коїть, — ніяких переговорів, тільки війна...

Знесилений Гриша впав на підлогу колодою.

У цю мить я знову відчула чужий погляд. На мене дивилися зверху — крізь усі перегородки, тонни землі й піску, крізь бетон і бітум, уважно й хижо. Рука моя потяглася до шиї, туди, де колись висів амулет...

Це почуття, знайоме з отроцтва. Воно з’являлося, коли я знімала кулон. Хтось шукає, виглядає мене, комусь я потрібна, і не для хорошої справи. Хтось шукає мене...

Втім, уже знайшов.

Розділ двадцятий Лондон

 и могли орієнтуватися тільки по годинниках наших мобільників, але батареї в цьому підземеллі сідали якось ненормально швидко. Над ранок мені вдалося ненадовго задрімати на ковдрі, обійнявшись з Семом. Ліхтар потьмянів і майже згас, Гриша довго вертів ручку, але світла додалося небагато. Самотня гола лампочка, що живилася незрозуміло від якого акумулятора, теж потьмяніла й почала моргати.

Стіни бомбосховища ледь помітно здригалися. Більше не чулося ні звуку. Це був найстрашніший годинник — ми всі не спали, тиша й глибина тиснули на нас, душили й викликали паніку.

— А поспіваймо по черзі, — сказав Гриша.

— Я не вмію співати, — пробурмотів Сем.

— Дашо, ти повинна знати багато віршів напам’ять, — не вгамовувався Гриша. — Почитай нам.

— Грозив загибеллю стрибок, та вдарив барса я в висок; був як сокира мій сучок. Я звіру лоба розрубав. Він, як людина, застогнав і впав на спину...

— А щось веселіше?

— Це веселе.

— Тоді пограймося в міста? Я кажу «Москва», а ти, Сем?

— Лондон.

— Ти не зрозумів. Треба сказати місто на «а».

— Я все зрозумів.

Звук його голосу мені не сподобався; я швидко звільнилася з Семових рук. Глянула в очі... і відсахнулася. Зістрибнула на підлогу, позадкувала до стіни.

Той, хто щойно був Семом, поважно сів на ковдрі:

— Ну що, посвячені? Готові до розмови?

Гриша мовчки від нього відсунувся. Я стояла на підлозі в самих шкарпетках. Від бетонних плит несло диким холодом. А може, не бетон був причиною.

— Ми будемо розмовляти, — я намагалася, щоб голос звучав твердо, — тільки після того, як ти відпустиш Сема, відкриєш нам вихід з підземелля...

— Що ще? — він знущально посміхнувся. — Дар’є, у моїй владі випустити тебе в приміщення, де є вбиральня. Недобре говорити про любов, довіру, вірність, а самій тільки й думати, що про переповнений сечовий міхур.

— Заткнись, — Гриша вишкірився.

— Або що?

— Або я тобі ніс зламаю!

— Ти зламаєш ніс Семові, — прошепотіла я. — Чаклун у Лондоні.

Той, що сидів на ковдрі, задоволено кивнув:

— Так, саме так. А хочеш знати, що відбувається назовні? Гришо, ти хочеш знати, що з Лізою, чи жива вона?

Гриша підхопився, в нестямі від люті й страху:

— Що тобі від нас треба?!

— Покори, — сказав він іншим голосом, грубо й владно. — Ігри закінчилися. Зараз ти, Григорію, намалюєш рамку...

— Куди?!

— Куди хочеш. Відкриється, куди бажаю я. Дар’я ввійде одна, і ми продовжимо розмову в невимушеній обстановці.

— Ні, — сказала я. — Ми вийдемо звідси тільки всі разом.

— Ти змушуєш мене робити те, чого я не хотів би.

Той, що був Семом, сіпнувся, як людина, що засинає сидячи, чи маріонетка, в якої різко ослабли мотузочки. Утримав рівновагу, підвів голову, торкнувся скроні:

— Знову?!

Це був Сем.

— Це знову сталося, так? Він був тут?

Слів не знайшлося, я просто кивнула.

Сем замружився. У нього на лиці був написаний такий розпач, що мені захотілося обійняти його й утішити — але я боялася. Боялася, що в моїх обіймах раптом виявиться той... інший. Моторошний.

Це що — назавжди? Я більше не зможу торкатися Сема, бути з Семом, бо завжди пам’ятатиму, як з його очей на мене дивилася чужа неприємна людина?!

— Треба було... запрошувати його, коли в мене був семінар з філософії, — Сем раптом широко всміхнувся. — Він би відповідав... за мене... Що-небудь набрехав би про поетику Арістотеля. До речі, хороший спосіб складати іспити...

Це була розпачлива мужність — намагатися жартувати зараз, у його становищі. Я зрозуміла, що пишаюся крізь сльози.

— Дашо, не вір йому, будь ласка. Я не лялька, в мене є...

Усмішка застигла на його обличчі. Він скрикнув, як від раптового сильного болю. Правою рукою підхопив ліву. Підніс долоню до лиця...

І засичав, забився, притискаючи руку до грудей, намагаючись стримати крик. Я кинулася до нього, намагаючись зрозуміти, що сталося, але Сем ховав руку. Йому було нестерпно боляче і з кожною секундою болючіше.

— Дай йому спокій! — закричала я, звертаючись до бетонної стелі в сирих патьоках. — Відчепися від нього! Не займай! Я піду!

У Гриші тряслися руки, коли він малював на стіні криве кособоке графіті.

* * *

Після спертого повітря підземелля тут дихалося легко, мов у лісі, а після темряви й тьмяної лампочки світло різало очі. Десь співали птахи. Канарки. Екзотичне дерево росло з гігантської діжки, поруч вкрадливо дзюрчав фонтан, і червоні рибини, кожна завбільшки як черевик, плавали у прозорій воді над темним зеленуватим дном.

Мої очі звикли до світла. Насправді воно могло здатися яскравим тільки після підземної темряви: величезні вікна були напівприкриті м’якими шторами, а ззовні до скла горнулися оранжерейні рослини.

На обшитій деревом панелі за моєю спиною випаровувався обрис Гришиного графіті. А спереду, посеред кімнати з деревом і фонтаном, стояв письмовий стіл — вигадливий і старовинний, він міг належати якому завгодно французькому королю, але я не стала розглядати завитушки. Мій погляд зупинився на предметі, розміщеному в центрі стола.

Це була пластикова лялька, точнісінько схожа на Сема. Так звана «портретна лялька» — я знаю, їх роблять майстри на замовлення. На ляльці був одяг, геть як справжній, і я навіть туманно пам’ятала, що бачила на Семові ці штани й цю сорочку. Скляні очі дивилися в стелю. Лоб, щоки, вилиці були розписані складними письменами — їх наносили тонким чорним фломастером, а потім стирали, і знову наносили, тож лялька Сем став схожий на розтатуйованого австралійського аборигена.

Та найгірше за все була коробка з інструментами, що стояла тут же, на столі. Набір лялькового ката: гаки й пилки. Голки й щипці. На лівій руці іграшкового Сема бракувало підмізинного й мізинця, на їхньому місці білів відкол. Те, що залишилося від пальців — пластикові крихти, — валялося поруч.

— Кат, — сказала я вголос. — Мерзотник.

— Кволо, беззубо, — сказали в мене за спиною. — Ти філолог чи хто?

Я обернулася.

Він був саме такий, як на світлині з Семом, — хижий, глузливий, на вигляд років п’ятдесяти. Або ста п’ятдесяти. Або тисячі з чимсь років. З такими, як він, нічого не можна сказати точно. І він усміхався — не лиховісною, а цілком привабливою усмішкою, при цьому білі зуби блищали, а на щоках грали ямочки.

— Навіщо ви це робите? — запитала я зовсім щиро. — Він же вам... усе-таки син!

Він покивав гарною сивуватою головою:

— Він мені не син, і ти це прекрасно знаєш. А я йому не тато.

Він говорив з ледь помітним акцентом, плавно й вкрадливо. Від його голосу мороз пробігав по спині.

— А хто він? Хто?

Він показав на ляльку на столі:

— От хто... Це його справжня суть, образ, обличчя, як це пояснити точніше...

— Брехня!

— Ти хотіла в туалет? — Він знущально посміхнувся. — Вигоди ліворуч біля входу.

* * *

Те, що він називав «вигодами», виявилося круглим залом з розписом на стелі. У центрі поблискував невеликий басейн, поруч вирувала, як пекельний казан, кругла ванна-джакузі, по стінах мальовничо струменіла вода, і сховані лампочки підсвічували її опаловим теплим світлом. Співали невидимі птахи, у заростях ліан таївся унітаз, гідний імператора. На дні раковини для миття рук лежали круглі камінці, плямисті й різнобарвні, наче яйця в екзотичному гнізді.

Двері я замкнула на декоративний кутий засув і кілька хвилин стояла, опустивши руки під струмінь води, дивлячись, як поблискують мокрі камінчики. «Дашо, я не лялька», — сказав Сем, і я бачила, що він не бреше. Одначе... хіба лялька може усвідомити себе знаряддям, предметом, шматком пластику?

Я кусала губи, думаючи про те, що сталося з Семовою рукою, рукою справжнього Сема, який залишився в Москві, в підземеллі. Невже він теж втратив два пальці?!

Завжди тонкосльоза, тепер я не плакала. Щосили рубонула долонею по краю раковини, щоб фізичним болем заглушити розпач і страх. От як боротися з людиною... з чаклуном, який на все це здатний? Хто проти нього всі ми — і наша Доставка, і сам Інструктор? Не кажучи вже про охоронців, які просто трудящі дядьки, що волею випадку опинилися на містичній межі між життям і смертю...

З другого боку, подумала я, підставляючи під воду долоню, що стрімко розпухала, — якби ми були слабкі, він би не возився з нами, правда? Він би не витягав мене до себе в апартаменти, не показував ляльку Сема, не шантажував... Отже, як казав Інструктор, і я не така проста.

Я глибоко зітхнула. Умилася. Віддихалася. Сказала собі: треба йти. Треба встати з ним віч-на-віч і зрозуміти, навіщо я йому потрібна. Чого він хоче. Як мені врятувати хлопців і звільнити Сема.

І ще: мені, можливо, нарешті вдасться дізнатися, хто мій батько.

* * *

— Симпатична магія, її імітативний різновид, ґрунтується на принципі «подібне робить подібне». Найдавніше й найпростіше чаклунство. Для тих, зрозуміло, хто знається на цьому...

Він двома руками підняв ляльку Сема й розвернув обличчям до мене так, щоб було видно складні знаки на лобі:

— Погодься, в ліжку він дуже добрий. Утім, ти поки не можеш про це судити, в тебе недостатньо жіночого досвіду.

Я міцно-міцно стисла зуби й не видала ні звуку. Він якийсь час дивився на мене, потім усміхнувся й кивнув, задоволений:

— З тебе, мабуть, буде толк... Що ж, попоїмо.

На маленькому столі був сервірований сніданок. Я ковзнула поглядом по порцеляні й сріблу на таці і відвернулася.

— Не хочеш перекусити? Випити кави? Ти знаєш, за якими рецептами мені варять каву? Ти такої в житті не куштувала...

— Не треба мені вашої кави.

— Ну, не треба — то й не треба... Від води не відмовишся?

Слухаючись його погляду, мовчазна служниця, точнісінько така, як в англійських фільмах, налила мені у високу склянку води з глечика. І, знову корячись поглядові, мовчки вийшла.

Я б і води в нього не пила, але губи так розтріскалися, що важко було говорити. Я осушила склянку залпом. Не чекаючи служниці, чаклун знову наповнив її до країв:

— Ти ж не хочеш бути моїм ворогом. І я теж цього не хочу.

— Тоді відпустіть Сема.

— Я не можу його відпустити. Якщо в маріонетки відрізати ниточки — маріонетка помре... Поза мною й моєю волею Сем — усього лише шматок м’яса, вибач. Але якщо я тобі ляльку подарую...

— Подаруйте.

— Молодець, голова микитить, тільки треба додавати чарівне слово — «прошу».

— Про...

Я урвала себе. Спершу він змусить мене просити, потім благати, що далі? На колінах плазувати, а він усе одно відмовить?

Він спостерігав за мною. Я впізнавала погляд: так дивиться ентомолог на кумедну комаху. Так сита сова дивиться на мишу в паніці. Важко, дуже важко було під цим поглядом зберігати холоднокровність.

— Навіщо тобі Сем? — він усміхнувся. — У світі достатньо чоловіків, вправних у ліжку, багатих і щедрих, а ти розумна дівчинка, зможеш себе поставити...

Я повільно рахувала подумки: «Сорок два, сорок три, сорок чотири». Він кивнув, начебто одержавши важливу відповідь:

— Знаєш, що мені в тобі подобається? Ти вмієш брати гору над емоціями. Не кожному це доступно у твоєму віці... Я тебе провокую, вибач, це жорстоко, але так треба.

«Сорок дев’ять, п’ятдесят, п’ятдесят один...»

— Озирнімось назад і проаналізуймо, в який момент емоції замінили тобі розум. От, наприклад, тобі розповіли історію про Темний Світ, про Тіней. Ти емоційно втяглася й повірила на слово, так?

Я збилася з ліку й не змогла почати заново. Він чекав.

— Не на слово! — я подивилася йому в очі. — Я бачу Тіней. Я бачу, що вони роблять.

— І що ж?

— Убивають! Я рятувала... звичайних людей, студентів, і якщо ви збираєтеся мені заливати, що Тіні, мовляв, корисні для екології...

— Я нічого не збираюся тобі, пардон, «заливати». Я поки що тільки запитую. Що ти знаєш про Темний Світ?

— Там дуже холодно.

— І все?

— Звідти лізуть до нас Тіні. Щоб вібрати в людей... життя, сили, тепло...

— Більше сказати нічого?

Він говорив зі мною, наче екзаменатор, що заздалегідь вирішив завалити студента, попри реальні знання. Я знову дозволила собою маніпулювати, дала втягти себе в розмову.

— Найсмішніше, що я з тобою цілком згодний, — усмішка так перетворювала його обличчя, що з хижого воно ставало майже милим. — Тіні небезпечні, набагато небезпечніші, ніж ти можеш уявити. Пам’ятаєш того... котрий назвався Германом?

Я здригнулася. Чаклун примружив очі:

— Думаєш, тебе в той день урятував Сем? Це я врятував тебе й твою маму. Мене анітрохи не влаштовує ситуація, в якій Тінь розперізується і бере на себе роль володаря світу. А він був дуже близький до цього.

— Сем урятував мене. — Я згадала, як ми цілувалися в підземеллі. — Сем!

Повірити словам чаклуна означало визнати, що батьки їдять дітей, а крокодил Гена зґвалтував Чебурашку. Не даючи отямитися, чаклун узяв мене за підборіддя й повернув лицем до себе:

— Тіні дуже небезпечні. Портал їх стримує, але чи надійний портал? Ні, інакше не потрібна була б Доставка. Портал — це виразка на тілі реальності. Це міна вповільненої дії. Це ядерний реактор під керуванням неписьменних ідіотів... Подумай, охоронцями ж стали випадкові люди: екскаваторник, геодезист, інженер. І відповідальний партійний працівник. Вони ще й слабшають з кожним роком. Масовий прорив Тіней — справа найближчого часу.

Я почувалася дитиною, яка вижила після землетрусу й опинилась під купою цегли. Жодної надії, ані найменшої, тільки тягар, біль і страх. Він знов налив мені води:

— На, випий, не розкисай... Усе можна владнати, усе можна виправити. Тільки треба поквапитися.

Він увімкнув величезну плазмову панель на стіні, і перше, що я побачила, — вихори над Головною будівлею університету. Ведуча швидко говорила англійською мовою щось про погодні катаклізми в Москві. Я побачила, як натуральний чорний смерч підхоплює й перекидає машину поряд з тим самим супермаркетом, де я завжди купувала продукти. На вулицях застигли величезні пробки, металися люди, репетувала сиреною поліцейська машина...

— Що це?!

— Погана погода в Москві... Насправді йде розгерметизація порталу, він готується до відкриття.

— Ні, — сказала я.

Він кивнув:

— Так, я тебе попереджав. Я готую відкриття порталу.

— Навіщо?! Це ж божевілля, натовпи Тіней... просто кінець світу!

— Навпаки! Якщо я їх впущу — я їх контролюватиму. Хазяїн глечика віддає накази джинові, хазяїн кресала віддає накази інфернальним собакам, той, хто відкрив посудину, керує всім, що всередині! Елементарно, ази прадавньої магії! Отож я рятую світ, Дашо, а не гублю його!

На екрані чергувалися кадри. Судячи з новин, Москву здорово порвало. Напевно, й заняття в університеті скасовано... Я недоречно згадала, що не зачинила кватирку, йдучи востаннє з гуртожитку. Коли це було? Триста років тому. У той день, коли розбився скляний чайник і скалки розсипалися по всій кімнаті...

— Мені вас поздоровити? — запитала я тихо. — Чи видати медаль за порятунок світу?

Він весело розсміявся:

— Ні, з тебе точно буде толк... Спасибі за поздоровлення. Я відкрию портал у найближчу годину.

— Тоді чому ви тут, а не там? — я кивнула на екран, де біснувалися смерчі. — Хочете відкрити — йдіть, відкривайте, з Інструктором заодно... познайомитесь.

— Потім, — він посміхнувся. — Містична природа Москви не терпить моєї присутності... поки що. Це давнє місто зі складною системою магічних захистів і противаг, тому мені доводиться діяти чужими руками. От для чого мені потрібний Сем... і ти.

Він відійшов до письмового стола, відімкнув шухляду, вийняв скриньку. Повернувся до мене, відкрив скриньку врочисто, як наречений, що вперше демонструє нареченій обручку. На чорному оксамиті всередині лежав мій амулет у вигляді ока.

Я придушила перше бажання й не стала його хапати. Ясно ж, що чаклун на це розраховував.

— Я одержав цю річ літаком, спецпосилкою, вчора, — він уважно спостерігав за мною. — Розкажи, як вона вперше опинилася в тебе на шиї?

— Мені його подарувала мама.

— Брехати мені не треба, будь ласка. Друга спроба?

Ніжно співали канарки, невидимі в гілках екзотичного дерева. Десь далеко продзвонив дзвіночок. Долинув ледь чутний шум великого міста — і стих; лялька, схожа на Сема, дивилася в стелю скляними очима.

— Добре, — повільно сказала я. — Мені було вісім років, я їхала на екскурсію, автобус потрапив на мосту в аварію...

Сухо, без епітетів, я розповіла йому історію амулета. Він слухав дуже уважно й здивувався, коли я замовкла:

— І все?

— А що ще? Мама каже, що амулет дістався мені від батька. Що в день катастрофи кулон сам з’явився в мене на шиї, і тому я врятувалася. Перевірити немає можливості. Це все.

— Ти добре пам’ятаєш, як ти впала з моста у воду?

— Узагалі не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю, як я вже на березі й люди біжать до мене, кричать...

— І тобі було вісім років?

Я кивнула.

— Ти, напевно, добре плавала?

— Ні, не дуже. Я вже пізніше навчилася.

Він дивився уважно, з дивною напругою в погляді й навіть гіркотою. Я зрозуміла, що зуміла якось його вразити, хоч сама не розуміла чим.

— Твій батько дуже обережний, — сказав він нарешті. — Я б надіявся, що ти брешеш, але це не так...

— Хто мій батько? — вирвалося в мене.

Він наповнив свою чашку бурштиновим чаєм з чайника:

— Великий маг... інших світів і часів. Древніший за мене. Він виходець з Темного Світу, але з тих часів, коли він ще не був Темний.

— А що, були такі часи?!

— От бачиш, як ти мало знаєш.

— То розкажіть мені! — я розлютилася.

Він похитав головою:

— Я розраховував на твою пам’ять. На лист, який він повинен був тобі залишити... Ти б поділилася зі мною, як з другом, змістом цього листа... Але вийшло інакше. Я витратив на тебе стільки часу... а ти коштуєш дешевше, ніж я думав.

— Я не товар!

— Усе — товар, — сказав він з огидною переконаністю в голосі. — Твоє життя сьогодні різко подешевшало, але дещо іще в ціні. Крові не боїшся?

* * *

Він стягнув мою руку джгутом і застромив мені у вену товсту голку:

— Пальцями працюй, не зупиняйся...

Я не відчула болю. Чи тому, що досі була в шоці, чи то він добре давав раду зі шприцом. Кров побігла по тонкому шлангу, наповнила пробірку.

— Хочеш знати, навіщо це потрібно? Ходімо...

Ми пройшли анфіладою кімнат — я втратила їм лік. Серед усієї цієї розкоші, антикварних меблів і золочених книжкових корінців, кутих ґрат, стародавніх свічників, серед інтер’єрів, що імітували аристократичний замок, я сама собі здалася привидом — блідим змученим привидом у джинсах і светрі, з підкоченим рукавом і ваткою у згині ліктя.

Слуги, незворушні, мов шахові фігури, з’являлися на нашому шляху і відчиняли двері, кланялися, зникали. Нарешті ми опинилися в просторій кімнаті майже без меблів: кам’яна підлога й оздоблені світлим мармуром стіни, триногий круглий стіл і широка ніша навпроти заґратованого вікна.

У ніші стояла біла фігура. У першу секунду мені привиділася заморожена людина. У цю мить невидиме сонце за вікном вирішило раптом засяяти крізь хмару — й освітило нішу, як сцену.

Переді мною була статуя з білого сяючого каменю, статуя гарної жінки зі зверхнім лицем. Вона дивилася, здається, прямо на мене — дивилася єдиним оком, бо друге було ушкоджене і, здавалося, затягнуте більмом. Та навіть це не могло її спотворити. Поверхня каменю на її плечах і стегнах точнісінько імітувала ту саму жіночу шкіру, про яку кажуть «атласна». Рот був стиснутий уперто й глумливо. Оголені груди стирчали вгору.

Я підійшла ближче й аж тоді роздивилася, що кам’яна жінка зібрана зі скалок, з великих і малих шматочків, шви між ними були десь помітніші, а десь ледь угадувалися. І це теж не псувало жінки — вона здавалась переможницею, кам’яним феніксом, що повстав з мармурового пилу. Тільки одного ока, очного яблука із зіницею їй бракувало.

Чаклун поставив на білий триногий стіл скриньку зі срібним амулетом. Відкрив колбу з моєю кров’ю. Я згадала: ми з Германом у порожньому ресторані. Крапля моєї крові падає на амулет і сичить, як кислота, і по сріблу скачуть блискавки...

— Стара Тінь показала тобі нескладний фокус, — чаклун, здається, читав мої думки. — Стара Тінь — небезпечна тварюка, але примітивна... як акула з крихітним мозком. Дивись...

Він обернувся до статуї:

— Ця жінка була жрицею одного племені... багато тисяч років тому. Потім її перетворили на камінь, а на лиці написали заклинання, що відмикає будь-які двері... Усе, що замкнене. Потім статую розбили на тисячу частин і розкидали скалки по світу, щоб заклинання залишалося таємницею... А дехто почав збирати скалки й навіть успішно.

— Отже, вам потрібне відмикальне заклинання? Усе заради тексту?!

— Цей текст я знаю напам’ять ще змалку. Але цілісність статуї — умова того, що заклинання подіє. Щоб порушити рівновагу порталу, я мусив би зібрати її цілком. Але роботу не завершити, поки не активовано останнього компонента...

Він упівголоса заговорив мовою, від звучання якої мені стало холодно. Не перестаючи говорити, він крапнув моєю кров’ю на амулет. Як і того разу, кров закипіла й засичала кислотою, по сріблу застрибали крихітні блискавки...

— Ось амулет, осколок великої могутності, — він знову перейшов на російську. — Ось кров — спадщина великого роду... Ось і ти сама — тут, ти свідок і учасник великого чину!

І амулет змінився. Ледь-ледь, тіль-тіль перемінив обриси, немов попередня його форма була лише голограмою, ілюзією, а істинна форма проявилась аж тепер. Це теж було око, але нікому б не заманулося носити його на ланцюжку. Це був запечатаний у срібло дикий погляд, прадавній, заморожувальний, потужний.

— Ось вона, ця річ, — прошепотів чаклун. — І без твоєї крові вона даремна... Як і без твоєї присутності, без твоєї активної співучасті, бо ти дочка твого батька...

— Співучасті?!

— Так-так, ти стала моєю співучасницею, поздоровляю...

Він знову заговорив мовою, яка викликала в мене жах самим тільки звучанням. Благоговійно, кінчиками пальців він узяв річ, на яку перетворився мій амулет, підійшов до статуї, піднявся на крихітну драбину і, не перестаючи шепотіти, помістив амулет у єдине відповідне місце — у западину, де бракувало очного яблука із зіницею.

І фрагмент ліг в отвір, мов ключ у шпару, мов останній шматочок пазла в готову картину. Щось ледь чутно клацнуло...

І по кам’яній шкірі пробіг вогонь. Чаклун позадкував; статуя горіла, на її плечах і стегнах затягувалися рани, з розколотої статуя ставала цілою. У мене раптом з’явилась безглузда надія, що ця жінка може ожити, вистрибнути з кам’яної ніші, напасти на чаклуна й, мабуть, здолати його. Вона — може...

Але вогонь згас, а статуя стояла на місці. Обидва її ока дивилися мені в лице, а на лобі й щоках поверх білої шкіри проступали чорні знаки — в’язь, орнамент, мереживо.

Розділ двадцять перший Закритий кластер

 е пам’ятаю, що було потім. Якимось чином ми знову опинилися в нього в кабінеті, і тепер я навіть з’їла щось, не пам’ятаю смаку. Він сидів у кріслі переді мною з планшетом на колінах і всміхався, наче ситий тигр-людожер:

— Дивися...

Знову засвітилася плазмова панель на стіні. Я побачила запис, зроблений на камеру телефону: вулиця, пробка, машини наглухо застрягли. Водії повиходили й курять, оглядаються, переговорюються, комусь дзвонять...

Я впізнала в пробці Лізину машину. Я впізнала саму Лізу: вона стояла біля відчинених водійських дверцят з телефоном у руках і здавалася дуже напруженою, хворою, навіть постарілою. Звуку не було — усе тонуло в шумі вітру, що завивав над містом, — але з руху Лізиних губ я прочитала розпачливий крик: «Де він? Де Гриша? Чому я не можу додзвонитися?!»

Потім вона спересердя зачинила дверцята й пішла, прискорюючи крок, лавіруючи між машинами. Камера сіпнулася, стежачи за нею. Я побачила, як Лізу оточують люди в сірих куртках позавідомчої охорони. Один відлітає, немов від удару, але інші навалюються втрьох на одну жінку. Камера стрибнула, показала небо, землю й туфлі оператора — чорні туфлі й сірі штани все тієї ж позавідомчої охоронної контори. Новий кадр — люди в сірому волокли Лізу вже на ношах, а вона лежала без ознак життя...

— Вона жива, — примирливо сказав чаклун. — І всі твої друзі живі... І будуть живі, бо ти ж не дурна й зробиш, як я сказав. На, подзвони Гриші...

Він подав мені свій смартфон. Я взяла, не розуміючи, що роблю.

— Натисни на екранчик, де зелененьке, і набереться Гришин мобільник. Скажи — нехай відкриє для тебе рамку.

* * *

Повітря у підземеллі стало ще густіше: воно липнуло до шкіри, наче мокра тканина. Сем кинувся до мене; насамперед я обережно оглянула його ліву руку. Пальці мали вигляд, наче їх прищемили дверима, — опухлі, й нігті почорніли, але всі фаланги були на місці.

— Боляче?

— Уже не дуже, — сказав він винувато.

— Я знаю, що було дуже боляче, — я погладила його зап’ястя. — Сем...

— Де ти була?! — Гриша нервово облизував запечені губи.

— У Лондоні... Він захопив усіх наших.

— Що?!

Я прикрила очі:

— У нього працює в Москві ціла група. Ні, не Тіні, вони люди... Охоронна фірма.

— Захопити Лізу люди не можуть, — впевнено сказав Гриша. — Хоч їх десять, хоч сто, ти знаєш, що може Ліза!

— Уже нічого не може. Ти не можеш відкривати рамки, Ліза не може битися. Піпл утратив нюх. Льоша взагалі осліп...

— Що?!

Я втомлено опустилася на дерев’яний настил, накритий ковдрою.

— Він показував мені запис. Льошу й Піпла взяли, коли Піпл виводив Льошу з офісу. Де Інструктор, я не знаю... У Москві екологічна катастрофа, смерчі й дикий вітер. Оголошено евакуацію.

Обидва довго мовчали. Гриша крутив у руках порожню пластикову пляшку; я вилаяла себе за те, що навіть не принесла їм води.

— Де Ліза? — пошепки запитав Гриша.

— Не знаю. Чаклун сказав, вона жива, і...

— Я обіцяю твоїй дружині безпеку, — Сем недбало провів рукою по волоссі. — В обмін на твою лояльність, Гришо. Дар’я може підтвердити — я дуже великодушний до службовців Доставки.

З його очей дивився чаклун:

— Малюй рамку, Гришо. Вийде тільки Сем.

Гриша подивився на мене; я розуміла, що можу сказати «ні». Я розуміла, що у відповідь чаклун катуватиме пластикову ляльку й Сем з болю качатиметься по підлозі, але Гриша — я знала — послухає тільки мене й зробить так, як я скажу...

— Малюй, Гришо, — сказала я.

Він моргнув. Відкинув пляшку, взявся за свій балончик, у густе повітря підземної в’язниці додався запах фарби.

Відкрилася рамка. Затремтіли нерівні оплавлені краї. Посміхнувшись, Сем — радше його ляльковод — глянув на мене й зробив крок у проріз. Стіна за ним зімкнулася, перетворилася на бетонний моноліт, залишивши мене й Гришу в задусі підземної темниці.

* * *

— Дашо, ти де? Дашо, ти де, ти чому не відповідаєш, ти хочеш, щоб у мене серце розірвалося?! Що у вас там у Москві діється? Ти де?!

Телефон, як і раніше, не ловив мережі, і дзвінок від мами, добравшись нарешті до мого апарата, порушував фізичні й інженерні закони.

— У нас погана погода, мамо.

— Погана?! Ти телевізор іноді дивишся? Там про вас таке показують! Негайно все кидай, приїжджай до мене...

— Мамо, поїзди не ходять.

— Як? Поїзди теж?!

— Не хвилюйся. Я в хорошому місці. Мені тут смерч не страшний.

— Де ти?

— У бомбосховищі, — зітхнула я.

Гриша мовчки й люто вертів ручку ліхтаря, заряджаючи акумулятор. Мама в телефоні на секунду замовкла — я боялася, що вона заплаче, але вона стрималася.

— Дашо... Ти себе бережи, будь ласка, ти ж розумієш...

— Не переживай за мене, мамо. Я бережу... І я тебе дуже люблю.

У телефоні почувся тріск, і дзвінок перервався. Гриша крутив ручку, ліхтар горів ледь-ледь. У моєму телефоні остаточно сів акумулятор. Апарат курликнув, і екран погас.

«Гришо, ми залишимось тут назавжди». Слова теліпались у мене на язиці, але промовляти їх уголос означало виявляти огидну слабкодухість. А крім того, мені здалося, що поки слова не промовлено, є надія.

Він переграв мене, не напружуючись. Інакше й бути не могло. Могутній чаклун не змагається з другокурсницею — він її використовує як річ, а потім кидає в підземеллі помирати. Років через сто які-небудь нові диґери знайдуть тут наші з Гришею кістяки й вирішать, що ми були романтичні закохані, які втекли від жорстокого світу в старе бомбосховище...

Якщо, звісно, через сто років земля ще буде населена.

— Гришо, а скільки... скільки приблизно Тіней може бути в Темному Світі?

Він знизав плечима й знов закрутив ручку ліхтаря.

— Як думаєш, якщо відкрити портал — вони зайдуть сюди всі чи якісь посоромляться?

Він не відповідав.

— Розумієш... помирати, коли ти нарешті зрозумів, як треба жити... це якось нерозумно. Давай не будемо вмирати?

— Давай, — відгукнувся він хрипко. — Я й не збираюся. Днів три у нас є...

Ліхтар неяскраво, але все-таки світив. Гриша взяв порожню пластикову пляшку, прискіпливо оглянув, відкрутив кришечку й почав дихати всередину.

— Що ти робиш?

— Зберуться випари... Буде трохи води.

— Гришо, ми ж посвячені. Ми мусимо щось придумати.

— Придумаємо, — сказав він. Це означало — «Так, я теж знаю, що ми тут помремо, але не хочу про це говорити».

— Як ви познайомилися?

— У школі, — відгукнувся він, одразу здогадавшись, про що я питаю. — Ми вчилися в одному класі. Одружилися через три місяці після випускного. Усі ще говорили, типу, ви розбіжитеся, не робіть дурниць. А ми за всі роки тільки раз посварилися, та й то через роботу...

Він мрійливо всміхнувся й одразу знов насупився. Думки про Лізину долю мучили його гірше за зубний біль.

— То що, кохання існує?

— Аякже, — він знов дмухнув у пляшку й закашлявся. — Авжеж, існує...

Він раптом згорбився, як старий:

— Тіні... там, усередині... З ними є ті, кого ми піймали й видворили. Вони нас ненавидять. Особливо Лізу. Вона ж їх викидала. Якщо вони її знайдуть... Захочуть помститися... А мене не буде поруч...

— Ліза дуже сильна, — сказала я.

— Духом — так... Але чаклун подбав, щоб у всьому іншому вона стала дуже слабка...

Я згадала, як дивилась Тамара: «Ви ще в мене в ногах наваляєтесь». І як пропалював мене поглядом Герман. Звісно, у Лізи з роками з’явилися вороги за порталом — але в мене за кілька днів їх назбиралося не менше.

Гриша загвинтив пляшку й струснув. Випари зібралися в одну-єдину краплю на рифленому дні.

— Це проти законів фізики, — сумно пробурмотів Гриша. — Неможливо перетворити внутрішню вологу у воду, якою можна напитися.

— Ти «Дюну» читав? У них були спеціальні костюми...

— Я пам’ятаю, — сказав Гриша. — Дашо, а як же Інструктор? Хіба він не зупинить цього... чаклуна?

— Спробує.

— Дашо, а якщо ти подивишся... Ну, особливим поглядом... Може, роздивишся щось назовні? Ти казала, що бачиш землю прозорою — ну то спробуй!

Я протерла запалені очі. Зосередилася — тепер це було непросто. Глибоко дихаючи, наче під важким тягарем, я озирнулася навколо, намагаючись проникнути поглядом за межі нашої бетонної коробки.

Тривожне червоне світло було схоже на аварійну лампу, що блимає на вкритому пилюкою забутому пульті. Як у фільмах про глобальну катастрофу — нагорі давно руїни, а в глибокій шахті на пульті військової бази все блимає, попереджає, беззвучно кричить про небезпеку червоний вогник. Я подивилась на Гришу — він був увесь сірий, сивий з горя й зі страху за Лізу і здався набагато старшим за свої роки. Замість його невдалих графіті, які так і не відкрилися рамками, на стінах були криво написані слова: «Відкрийся... Відкрийся... Будь ласка, відкрий... Допоможіть...»

І чотири слова різко вибивалися з сірої тьми, написані фосфоресцентною синьою фарбою: «Тато йде на допомогу».

Я кліпнула. Червоний відблиск пропав, я знову дивилася на світ звичайним, буденним поглядом, і ніяких написів на стіні не було. А якщо подивитись отак...

Світ змінився. Червоне світло замигтіло швидше, спалахами, і сині букви проступили яскравіше: «Тато йде на допомогу».

Я вже бачила цей напис. Зроблений тим самим почерком, з точністю до дрібної лінії. На стіні лікарняної палати, де помирала Маша Хлєбнікова і де Тінь-Герман ледь мене не вбив. Пізніше я розпитувала Інструктора, що це могло значити, а він пояснив, що я бачила, скоріше за все, матеріалізоване марення, — батько дівчинки Маші так мріяв її врятувати й навіть вірив, що йому це вдасться...

«Тато йде на допомогу».

— Дашо, — сказав Гриша. — Ти щось побачила?

— Почекай...

Я ідіотка. Мені треба було дотиснути чаклуна, змусити його розповісти про батька. Хоча... він міг би збрехати. Або відмовитися говорити. Я була не в тому становищі, щоб чогось вимагати.

Я згадала: бурштиновий чай перетікає з порцелянового носика в білу чашку. «Хто мій батько?» — «Великий маг... інших світів і часів. Давніший за мене. Він виходець з Темного Світу, але з тих часів, коли він ще не був Темним...»

— Тату? — тихо запитала я вголос.

Нічого не сталося. І чого це я розмріялася — авжеж, «великий маг»! Дочка трохи не здохла в тій лікарняній палаті й пізніше, коли Тінь загрожувала мамі... Він мені допоміг?! Ні. Та й скільки в нього взагалі дочок? Чому він кинув мою маму тоді, як був найбільше їй потрібний?!

Я підійшла до стіни, на якій фосфоресціював напис. Дотяглася долонею до першої букви «о»...

Бетонна стіна завібрувала під моїми пальцями.

* * *

Автобус мчав по дорозі, наша весела вихователька не давала пісні замовкнути ні на секунду. Сама співала голосно, трохи фальшиво, але дуже життєрадісно.

Я сиділа праворуч, коло вікна. Пам’ятаю, як розігрілося на сонці тверде шкіряне сидіння, як вирвалась у відкрите віконце й розвівалася на вітрі смугаста завіска. Автобус був старий, але ще міцний, з сизими шибками у світлих металевих рамах, а у водія під вітровим склом висіла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як з інтересом поглядала на цю ляльку...

А потім нас підкинуло на горбику, і ще раз, і ще — я боляче стукнулася об поручень. Вихователька обернулась до водія, щось обурено запитала... І раптом заверещала. Цей вереск неможливо забути — як, як так вийшло, що я його забула?!

Водій матюкався, перекрикуючи виття вітру. Вилетіла шибка, потім друга. Вихователька накрила собою двох малюків на передньому сидінні. Я ж пам’ятаю — біла від жаху, вона накрила їх собою, хоча автобусом метляло так, що її руки от-от мали зірватися з поручня...

А потім мене раптом кинуло вбік. Я пам’ятаю, як огидно тріщало скло й зависали, розлітаючись, скалки. Я летіла спиною вперед, страшенно довго летіла, не могла навіть крикнути — перехопило дух...

А потім настала вода. Вона була схожа на скло, і від холоду відразу заболіло все тіло. Холодна вода не остуджує — вона болить.

А потім я занурилася в темряву й лід.

А потім крізь цю смерть прорвався потік світла.

* * *

— Дашо, що сталося?!

Мене трясло так, що я боялася відкусити язика.

— Даша?!

— Мій батько... Він знав, що станеться... все це. Він знав наперед...

Гриша лагідно взяв мене за руки:

— Може, в тебе просто... ти занадто...

Я замотала головою так переконано, що навіть тьмяний ліхтар, здається, засвітився яскравіше. Гришині руки стислись на моїх зап’ястях:

— І що нам робити?!

Я кивнула:

— Відійди, будь ласка, від дверей...

Гриша позадкував. Я стала навпроти дверей — важких, наглухо замкнених дверей бомбосховища, без єдиної зачіпки, шпари або ручки. Я подивилася на двері й злякалася до липкого поту.

Якщо в мене зараз не вийде... Тоді все, що я бачила, — маячня.

Я сплела пальці, як це робила Ліза. Не наважилась. Розім’яла долоні. Потім згадала, як тікала по даху Тамара і як я силою волі притягла її до себе...

«Це закритий кластер твоєї пам’яті! Ти забудеш сказане й згадаєш, коли настане час!»

Його лице світилося крізь товщу води, спокійне й упевнене. Пухирці з мого рота здіймалися догори — але в цьому видовищі більше не було паніки. Було свято: повітряні кулі. Ялинкові іграшки. Пухирці, що летять на світло, що виблискують райдужними яскравими боками.

«Ти ключ. Не амулет, а ти. Не заклинання, а ти. Ти відчиниш будь-які двері. Спробуй».

Я глибоко вдихнула — й різко опустила руку, розрубала повітря ребром долоні. Двері бомбосховища, невразливі й старовинні, ухнули, заскреготали й одчинилися, наче наша гуртожитська кватирка від протягу. Ззовні увірвалося нове повітря — і зимний дух зовнішнього підземелля здався мені кришталево чистим у ту мить.

Гуркіт довго відлунював у підземних коридорах. Згори, з невидимої щілини, виповзла цівка засохлого цементу й заструменіла по стіні.

— Дар’є, — сказав Гриша, і вираз його голосу я не взялася б описувати. — Це... це що?!

— Потім поясню, — прошепотіла я. — Скоріше! Сем уже біля порталу!

Розділ двадцять другий Смерч

 о діялося в цей час на поверхні, очевидці не забудуть ніколи. Блискавки лупили у верхівки висоток, смерчі шастали по вулицях, зриваючи з парковок машини, піднімаючи й кидаючи об асфальт. Люди забивалися під мости і в підземні переходи, ховалися в магазинах і кафе, закривали вікна килимами й ковдрами. Вітрини розліталися на шматки, рекламні щити валилися, дерева, падаючи, висмикували коріння із землі, наче хотіли втекти з ошалілого міста.

Увесь цей час Лера, яка надійно забула свою зустріч з Тамарою і все, що було потім, лежала вдома, у винайманій квартирці, і Міша був поряд з нею. Він, зрозуміло, не міг покинути людину в такому стані.

Погода почала псуватися з вечора. Запасливий Міша сходив у магазин і приніс молока, яєць, хліба й овочів. Тепер, наглухо зачинивши кватирки, він слухав, як завиває вітер у щілинах рам і як потріскують шибки. У будинку навпроти вітер розбив вікно й вивернув раму; Міша думав, чи не закласти вікна про всяк випадок матрацами.

Лера прокинулася пізно, випила чаю, з’їла яєчню, яку посмажив Міша, і знов задрімала. Те, що діялося надворі, мало її турбувало: зрештою, найголовніша погода та, що в домі. А Міша був поруч, раптова буря відрізала йому шляхи до втечі, і Лера з легким серцем могла дивитися сни про рожевих поні.

Міша не поділяв її благодушності, але нічого не міг змінити. Телефони його однокурсників не відповідали. Ті, до кого він усе-таки зміг додзвонитися, ховалися в гуртожитку або по домах, багато хто панікував, намагаючись розшукати родичів. МНС закликало до спокою і дисципліни, над містом кружляли вертольоти, їхній рокіт додавав колориту в загальну атмосферу кінця світу.

Міша намагався мені додзвонитися разів двісті. Відповіді, звісно, не одержав. Інтернету не було. Телевізор, на диво, працював — єдиний кабельний канал при повній відсутності новин. Ішли старі програми в записі. Ніхто й словом не згадував про катастрофу, у якійсь студії незнайомі люди про щось говорили — нечутно, бо Лера спала, і Міша стишив звук.

Він сидів на старому скрипучому стільці й марудився, оскільки відчував: треба бути не тут. Він хотів діяти, йому треба було комусь допомагати, рятувати, виводити з-під падаючих уламків, але він не знав, куди бігти й де зараз потрібні волонтери. А ще він боявся, що варто йому відчинити вхідні двері — і Лера прокинеться, й Міша тоді не зможе піти.

І тут на екрані телевізора, де беззвучно говорили чоловіки й жінки, з’явилася одна — років п’ятдесяти, з простим круглим лицем, розгублена й бліда. Вона довго ворушила губами, потім вийняла фотокартку — і Міша завмер, дивлячись на неї.

Бо це було фото Сема, зроблене, очевидно, кілька років тому. Сем був у шкільному костюмі й зі стрічкою «Випускник» через плече.

Жінка говорила, витирала сльози, а Міша шукав і не міг знайти пульт від телевізора. Лера спала. Пульт ховався в неї під рукою.

Міша обережно його витяг — на все поле телеекрана якраз відкрилося Семове обличчя, і внизу побігли титри. Забувши про все, Міша дивився на екран...

Потім відкинув пульт, обережно зачинив двері в кімнату і вже через хвилину виходив з під’їзду — назустріч дикому вітру, піску й сміттю в повітрі, смерчам, грозі й Апокаліпсису.

* * *

Мільйони поліетиленових пакетів ширяли над містом. Зв’язка повітряних куль, зірваних вихором з весільної машини, крутилася на рівні десятого поверху й здавалася знущанням серед загального жаху. Міша пробирався пригнувшись, подекуди навпомацки, бо через пил у повітрі неможливо було розплющити очі. Він замотав лице шарфом і дихав, як нирець, коли-не-коли. Він ішов до нашого гуртожитку, але не встиг дійти.

— Васильєв!

Міша обернувся. До нього, пригинаючись і замотавши лице, бігла людина у формі приватного охоронного підприємства — сірі штани, сіра куртка з нашивками, натягнутий на лоба картуз з довгим козирком. Міша напружився, відчувши біду.

Чоловік підбіг упритул. Зірвав шарф з лиця. Міша його впізнав — вони бачилися, хоча й за дуже неприємних обставин. Перед Мішею стояв Піпл у формі приватного охоронця.

— Як твоя подруга? — він намагався перекричати вітер, гуркіт грому й гуркіт жерсті на даху сусідньої бензоколонки.

— Нічого не пам’ятає! — прокричав у відповідь Міша.

— У тебе телефон з собою?

Міша подав йому апарат:

— Зв’язок поганий! А де Дар’я? Я не можу до неї додзвонитися!

Повільно підійшли ще двоє. Одного Міша бачив уперше — це був чоловік років сорока, округлий і м’який і, як видно, сліпий — його очі дивилися крізь предмети, болісно мружачись від піску й пилу. Його тримала за руку жінка, яку Міша впізнав, — це була Ліза.

— Він піде з нами, — сказав сліпий.

— Ти впевнений, Льошо? — перепитала Ліза.

Сліпий кивнув.

* * *

Тут доведеться зробити ще один відступ і пояснити, чому Льоша, Ліза й Піпл зустрілися з Мішею цього ранку саме за таких обставин.

Чаклун показав мені справжні кадри захоплення Лізи. Зневірившись видзвонити Гришу й застрягши в безнадійній пробці, вона вирішилася покинути машину й добратися до порталу пішки — вона шукала Інструктора, на нього була її остання надія. Коли чотири здоровенних гевали без слів напали на неї і спробували скрутити, Ліза дала здачі безжально, але контролюючи силу, щоб по можливості нікого не вбити.

Далі все пішло не так. Здатність Лізи руками валити стовпи й поглядом гнути залізо зникла так само незбагненно, як колись з’явилася, і Ліза опинилась у становищі танкіста, який потрапив під вогонь артилерії без танка й навіть без штанів. Утім, Лізу це не зупинило: вона була людиною тренованою й безстрашною, і кілька хвилин їй вдавалося стримувати чотирьох нападників.

Потім її просто вирубали. Звалили на ноші «швидкої допомоги», заздалегідь заготовлені, і затягли в джип приватної охоронної фірми.

У цей самий час Льоша, сидячи за комп’ютером, моделював варіанти майбутнього. Про те, що насувається катастрофа, він знав іще вчора. Тепер він намагався серед безлічі ймовірностей відшукати хоч один сценарій, за яким місто залишилося б ціле, а службовці Доставки — живі.

Варіантів не було. Життя просувалося вперед безліччю стежинок, що бігли в різні боки, але подія-роздоріжжя залишалася незмінна: чаклун відкрив портал, Тіні ринули в місто. Льоша, як і Гриша, чудово розумів: насамперед Тіні захочуть поквитатися з нами, тому з офісу краще піти.

Льоша взяв телефон, щоб сказати про це Інструкторові, але зупинився. Телефон усе ще був у його руках, Льоша відчував його вагу й гладкість екрана, але навколо густішала темрява й незабаром згустилася цілковито. Льоша осліп з волі чаклуна, що дистанційно «вирубував» службовців Доставки.

На відміну від інших посвячених, Льоша не втратив своїх здібностей до решти. У нього зберігся хист заглядати в майбутнє, щоправда, всього на кілька секунд, максимум на хвилину. Знаючи, що в офісі скоро з’явиться Піпл, він постарався без паніки зібратися й спорудити з підручних матеріалів «газову маску».

Піпл жорстоко страждав — єдиним запахом, який він відтепер міг відчути, був сморід гнилого м’яса, нестерпний, епічний сморід. Піпла вивертало щокілька хвилин, хоча шлунок у нього був зовсім порожній. Він устиг вивести Льошу з офісу, але далеко піти їм не вдалося: чаклунові посіпаки схопили їх і запхнули в джип.

На дорогах уже починався колапс. Пробиваючись по тротуарах і газонах, зминаючи бар’єри й наплювавши на дорожню розмітку, мовчазні люди в сірому привезли Льошу й Піпла в приміщення колишнього дитячого садка, обладнаного під міні-в’язницю.

У цегляній комірчині з дверима-ґратами Льоша й Піпл побачили Лізу, яка щойно отямилася — вона була в наручниках. Усіх трьох приголомшила легкість, з якою чаклун розгромив Доставку.

Ліза, не знаючи нічого про Гришину долю, божеволіла. Піпл, борючись із нудотою, пропонував варіанти втечі, а Льоша оцінював їх з погляду ймовірності. Нічого не виходило, поки Піпл з розпачу не запропонував відверту дурість.

Дурість подіяла. Піпл і Льоша зобразили бійку, Ліза щосили зарепетувала, і бикуватий охоронець, що чергував ззовні, одімкнув двері й зайшов з кийком. Ніякої особливої потреби в цьому не було — але бикові подобалося бити людей, і він не міг змарнувати чудову нагоду.

Та перш ніж він угатив своїм кийком по спині Піпла, Ліза, підібравшись ззаду, накинула сковані руки охоронцеві на шию й трошки придушила бика наручниками. Піпл вийняв у нього з кишені ключі, а далі почався авантюрний бойовик: слухаючи підказки сліпого поводиря про те, що станеться через секунду, Піпл і Ліза вибралися з дитсадка і викрали джип. У процесі Піплові довелося перевдягтися в сіру форму охоронця, а Лізі — відправити кількох невдах у нокаут.

Джип вони покинули, втративши надію оминути пробку, і добралися до університету пішки. Тут Льоша сказав: «Зараз ти побачиш цього хлопця». Піпл зрозумів його тільки через кілька секунд, коли серед диму й пилу помітив Мішу, що біг по території.

— Васильєв!

Міша закрутив головою.

— Він піде з нами, — сказав Льоша, і ніхто не сперечався. Бо Льоша якраз бачив майбутнє.

* * *

Стіни підземелля стрясалися, звідусіль сипалися пісок і розкришений бетон. Ми з Гришею метались, наче піддослідні кролики в лабіринті, коли в мене задзвонив телефон. Зв’язок!

— Дашо! — закричав апарат, і я насилу впізнала спотворений завадами голос Піпла. — Ти де?

— Під землею! Іду до порталу!

— Почекай! Що значить...

Піплів голос зник, замість нього в телефоні закричала Ліза:

— Дар’я! Гриша з тобою? Відповідай, Гриша з тобою?!

— Так! — я дала телефон Гриші. Треба було бачити, як він його схопив:

— Ліза? Лізо, ти ціла?!

Він кілька секунд стояв, притискаючи телефон до щоки й слухаючи. Потім здригнувся, опустив телефон і подивився на мене:

— Льоша каже: портал відкриється через шість хвилин тридцять секунд.

— Відкриється?!

— Вони кажуть, що нам треба вибиратися на поверхню.

Знову затремтіли стіни. Крихітні тріщини поповзли по бетону — на очах темніючи, розширюючись, посипалося сміття, полилась брудна вода...

Звідкись дихнуло холодом, я згадала, як Інструктор вів мене цими коридорами до порталу, і точно зрозуміла, в якому напрямку треба йти.

* * *

Охоронці лежали на підлозі непорушно. Їхній стіл був розколотий, кісточки доміно розсипалися по мокрій підлозі. Натужно гудів механізм — холодильна установка не давала ради. Лід танув, паморозь на стінах перемінялася брудними патьоками, зі стелі крапала вода. Увесь величезний зал біля порталу був заповнений клубками холодної пари. Дядько Толя, Іван Іванович і Серго здавалися давно, безнадійно мертвими, і я нічим не могла їм допомогти.

Я кинулась до порталу й ледь не спіткнулася об тіло Інструктора. Він лежав горілиць, лице було розбите, очі закотилися під лоб, але пульс промацувався.

— Велю, і володію, і встановлюю владу мою, — долинуло до мене від порталу, сухо й буденно, без пафосу. Говорив Сем — монотонно й рівно, наче читав інструкцію до пральної машини.

У зал забіг Гриша. Зупинився, нажахано дивлячись на Інструктора й охоронців.

— Встановлюю владу мою відмикальним закляттям...

— Хрін тобі, а не влада! — крикнула я. Сем замовк, не обертаючись. Я підняла з підлоги важкий іржавий уламок залізної труби.

— Вдар, — сказав Сем, не озираючись. — Розбий голову своєму коханому... Чи спершу поцілуєш?

— Відійди від порталу, — сказала я.

— Тікай, дурна, — Сем повернув голову, я побачила його лице — непорушне лице Сема з очима чаклуна. — Зараз тут буде багато Тіней... Пам’ятаєш Германа? А Тамару?

Я нічого не відповіла. Він знову повернувся до порталу й завів свою пісню:

— Установлюю владу мою відмикальним закляттям, владу над дверима й порогом, над світлом і тінню, над кожним, хто ввійде й хто вийде. Знімаю печатку й відмикаю замкнене...

Мені не треба було особливо напружуватися, щоб побачити світ глибинним поглядом. Іній танув на стіні порталу, крізь нього проступала темна вируюча маса й з кожним словом чаклуна щільнішала. Клекотлива, липка, дріжджова, вона тяглася до мене з діри між світами, портал заповнювався потойбічним тістом, а підземелля — потойбічним холодом. Гриша за моєю спиною щось прокричав — я не розчула слів. Здається, він благав мене скоріше тікати...

Сем стояв між мною й тьмою. Як тоді, коли уберіг мене від безодні. А тепер він притягував лихо, він заклинав смерть, і я зрозуміла, що чаклун насправді божевільний: він не втримає влади над масою, готового ринути з порталу. Він стане її першою жертвою... Ні, не він! А Сем, якого боягузливий мерзотник підставив замість себе!

— Сем! — закричала я. — Сем!

Він стояв за п’ять кроків, але мене не чув. Він був лялькою, рукавичкою на руці, або маріонеткою на нитках, або навіть пластиковим пупсом, цілком покірним чужій волі. За кого я воюю, за кого збираюся вмерти — за ляльку?!

— Сем, подивись на мене!

Він продовжував бурмотіти заклинання.

— Пручайся! Скинь його владу! Ти чоловік, давай!

Мені здалося, чи чаклун на мить затнувся?

— Позбудься його! Звільнися! Будь ласка! Будь собою! Семене, я до тебе звертаюся, Семене!

Чаклунова промова стала смикана й уривчаста, але він продовжував говорити.

— Перестань, Семене! Замовкни! Будь ласка! Сем!

— Його звати Єгор, — сказали в мене за спиною.

Посеред підземного залу, тьмяно освітлені аварійними лампами, стояли Ліза, Гриша, Льоша й Піпл. А поруч з ними, важко дихаючи, стояв Міша й дивився мені в очі:

— Його звати Єгор. Сторожев Єгор Дмитрович. Це його справжнє ім’я.

Розділ двадцять третій Ключ

 інка років п’ятдесяти, з простим круглим обличчям, розгублена й бліда, ворушила губами на екрані, а Міша в цей час гарячково шукав пульт від телевізора. Бо в руках жінка тримала фотознімок Сема в шкільному костюмі, зі стрічкою «Випускник» через плече. Вона говорила й витирала сльози, а пульт лежав під рукою сплячої Лери, і коли Міша його знайшов — зображення жінки зникло...

Зате на все поле екрана відкрилася Семова фотографія, і внизу побігли титри: «Пропала людина. Сторожев Єгор Дмитрович, 1992 року народження, місце проживання — Малоярославець Калузької області, 6 червня 2010 року пішов з дому й не повернувся...»

Дико верещав вітер у щілинах віконних рам. Міша обмотав лице шарфом, міцно замкнув двері й вийшов надвір — туди, де падали од вітру дерева й рекламні щити, де висіли над містом, мов дирижаблі, сотні тисяч пластикових пакетів.

* * *

— Єгоре! — закричала я. — Єгоре!

...Хлопчик мчав на велосипеді через ліс. Переднє колесо налетіло на корінь. Хлопчик перелетів через кермо й приземлився на гору торішньої хвої.

Тікай, Єгоре, вони прийшли по тебе.

Проміння вечірнього сонця навскісно прострілювало ліс. Плями світла тремтіли на червоних соснових стовбурах. Хлопчик сів, потираючи коліно, витрушуючи соснові голки з волосся. У цей час старе листя, хвоя, лусочки сухої кори раптом самі собою поповзли уздовж стежки, наче рятуючись од невідомого жаху.

Звісно, це був просто вітер.

Він обернувся, відчувши погляд. Нічого не побачив, крім стовбурів, листя, сонячних плям. Але страх уже зайшов у ліс і щосекунди наближався.

Єгор скочив на ноги і підхопив велосипед. Переднє колесо дуже погнулося, скрутившись у «вісімку». Тоді Єгор кинув велосипед і побіг по стежці.

Тікай, Єгоре.

Він розумів, що бачить кошмар, і на бігу намагався прокинутися. Спереду з’явився просвіт — бензоколонка на виїзді з лісу, там люди, музика з радіоприймача, голосні розмови, сміх...

«Велосипед знайшли в лісі. Волонтери обшукали все: яри, будови, дачні ділянки поблизу. Перетрусили лікарні... і морги. На кожному стовпі висів його портрет. І нічого. Уже минуло майже чотири роки...»

— Єгоре! — кричала я.

Він повернув голову.

Усе його лице змінилося, спотворився рот, наче перед апоплексичним ударом. Він захитався; у його очах на смерть зчепилися двоє — чаклун, що має владу над прадавніми силами, і хлопчик, у якого силоміць одібрали пам’ять, волю, долю. Губи ще ворушилися: «Знімаю печатку й відкриваю замкнене... Кориться всякий, кого торкнуся й кого призву...»

Він зубами захопив нижню губу. Прикусив. Сплюнув під ноги червону грудочку слини. Очі світилися божевіллям.

— Кориться всякий... — прохрипів, важко дихаючи, й одразу, без переходу, дзвінко вигукнув: — А хрін тобі, виродку! Іди ти!

Затряслися й заморгали аварійні лампи. Сем захитався і впав навколішки, долонею затискаючи собі рота. Я кинулася до нього й міцно пригорнула.

— Як же так? — запитав він дуже жалібно, як дитина.

Тремтіли стіни. Наростав близький гул і далекий свист.

Десь у Лондоні, у своїй безмежній квартирі, метався чаклун і кришив молотком пластикову ляльку. Але його влада над Єгором закінчилась, і мій хлопчик тільки рефлекторно здригався від цих ударів, а я скільки завгодно могла обіймати, плакати, гладити розпатлане волосся й неголену щоку і більше нічого не боятися. Взагалі нічого.

— Дашо!

Піпл і Гриша підняли з підлоги Інструктора. Він прийшов до тями, очі гарячково блищали:

— Швидко тікайте, рівновагу порушено, розгерметизація закінчується, зараз тут буде багато Тіней. Я їх зустріну... наскільки мене вистачить... Гришо, рамку!

— Не можу, — Гриша розвів руками.

Піпл захекався, притискаючи долоню до рота: його мучив новий приступ блювоти.

— Чому?! — кричала Ліза. — Ми ж його зупинили! Він не встиг відкрити, ми перемогли! Чому все триває?!

Міша стояв осторонь, наче все, що відбувалося, його не стосується.

Не випускаючи Єгорової руки, я озирнулась на портал.

Він розповзався, як чорнильна пляма. Він більшав і ширшав, і потойбічне липке тісто готове було ринути — і затопити підземелля, зжерти Головну будівлю, накрити місто, розтектися по світу...

— Тато?

* * *

Пам’ятаю, як огидно тріщало скло й зависали, розлітаючись, скалки. Я летіла спиною вперед, страшенно довго летіла. А потім занурилася в темряву й лід.

«Це закритий кластер твоєї пам’яті! Ти забудеш сказане і згадаєш, коли настане час!»

Промінь різко висвітив його лице — нависле наді мною лице мого батька.

«Зло багато років шукало тебе, але не могло знайти, бо я тебе сховав. Зло хотіло тебе вбити, але я тебе зберіг. Ти ключ. Зроби, що маєш зробити».

Скалки зібралися воєдино, склалися частини головоломки. Нічого випадкового. Усе, що я довідалася за життя й особливо в минулі кілька днів, — усе мало значення.

«Ця річ по суті своїй — ключ».

«Ти ключ. Не амулет, не заклинання, — ти».

«Зроби, що маєш зробити».

Ліза й Гриша сперечалися, хто залишиться прикривати, і готові були кинутися одне на одного з кулаками. Піпл затискав рукою носа. Міша стояв, зчепивши пальці, дивився, як Єгор мене обіймає. І мені раптом стало весело — легко й спокійно на душі, бо людина, яка усвідомила призначення, щаслива у своїй гармонії.

— Я знаю, як це припинити.

Я говорила тихо, але так упевнено й виразно, що мене розчули крізь гул, крики й гуркіт. І подивилися на мене з якимось новим виразом, усі, навіть Інструктор.

— Портал відкривається. Але його ще можна замкнути. Ключем.

Я затнулася й зрозуміла, що далі пояснювати нічого не буду. По-перше, немає часу. А по-друге...

— Що ти задумала? — швидко спитав Інструктор. І одразу, без передмови: — Піпл, Гришо, Лізо, тримайте її! Вона...

Я випустила Єгорову руку — це було найважче. До порталу було всього десять кроків, але мені здалося — ціла злітна смуга. Я біжу по ній, мов літак, який готується злетіти востаннє. Розганяюсь... набираю повітря... Вислизаю від свого страху, який летить за мною, прагне наздогнати, накрити...

І в останні секунди страх мене наздоганяє. Я усвідомлюю, що роблю, щосили намагаюся загальмувати, бо я не заслужила такої страшної долі. Чому саме я, чим я завинила? Чому це сталося зі мною?!

Але закони інерції не коряться навіть найстрашнішому страхові. Я розігналась — і не могла загальмувати, і я влетіла в портал, туди, куди летіли Тіні, у безодню, у чужу темряву й холод, у липкі дріжджові обійми.

* * *

...Усе болить, усе чорне, і немає попереду нічого, крім смерті. Я падаю вниз, б’юся об воду, я тону, з дна піднімаються мені назустріч бетонні руїни колишнього моста... Ні, це руїни загиблого світу. Навколо плавають, як потопельники, тіла без облич, я бачу крізь каламутну воду — на кожному арматурному уламку, на кожному залізному штирі насаджений пупс бебі-борн, голий і без обличчя.

Я поринаю в темряву й лід. Я поринаю в депресію й божевілля.

— Ти забудеш, що я тобі сказав, — звучить у вухах голос мого батька. — Але коли треба буде — згадаєш. Мені заборонено перебувати у вашому всесвіті. Я порушив заборону один раз — заради твоєї матері й заради тебе. Дар’є! Ти — подарунок цьому світові...

Я бачу: на батьковій долоні лежить амулет, срібна фігурка.

— Я можу тобі допомогти, — говорить батько, — тільки на межі життя і смерті. Іди на світло!

Амулет змиває течією — і він повільно занурюється, тоне, йде на глибину. Мені б рватися нагору, але я поринаю за його теплим світінням, так глибоко, що закладає вуха, вода навалюється дедалі важче, я тягнуся рукою — і не можу схопити...

А потім хапаю. Тонкий ланцюжок затиснутий у мене між пальцями. Срібне око дивиться здивовано й весело і раптом підморгує...

І з’являється сонце.

* * *

Намацавши ногами мулисте дно, я вибралася на берег — мокра, в облиплому одязі — і впала на цупку траву біля моста. Руки були вимащені травою й глиною. З правого кулака звисав ланцюжок. Я довго не наважувалася розтиснути долоню — ану ж там нічого немає і я знову провалюся в кошмари?

Але він був. Забруднений тванню, але від цього не менш світлий. Веселе срібне око — амулет.

— Тату, дякую...

Я звелася на ліктях. Сіла й озирнулася. Слід збаламученої твані позначав мою дорогу з річки. Поверхня здавалася спокійною, тільки вири крутилися, ніби чорні грамплатівки, затягуючи на дно друзки й дрібне плавуче сміття.

Це було те саме місце — і за десять минулих років воно анітрохи не змінилося. Так само погойдувався очерет на протилежному березі, так само ковзали біля берега водомірки...

— Тату?

Нікого не було поруч, жодної живої душі — до того моменту, як коло в’їзду на міст зупинилися білі «Жигулі» і дядько в робочій спецівці подивився на мене згори зі страхом:

— Агов, ти як? Підвезти, може, помогти?

Я похитала головою й розсміялася. Він вирішив, напевно, що я божевільна.

* * *

Мій телефон потонув, грошей не було, межи мною й Москвою лежали тисячі кілометрів. Бігцем, висихаючи й гріючись на ходу, я добралася до селища й майже відразу знайшла пошту.

— Мені подзвонити, будь ласка!

Тіточка за стойкою подивилась на мене, як на привида. Більше на пошті нікого не було — пахло сургучем, клеєм і гумою, бо крім конвертів і листівок тут продавалися калоші, пластикові лійки та інші предмети першої потреби.

— Мені треба подзвонити в Москву! У вас є міжміський зв’язок?

— Перша кабінка, — сказала тіточка. Тутешнім кабінкам було не менше як півстоліття — дерев’яні, потемніли од віку, з величезними залізними таксофонами всередині.

Я зачинила за собою скрипучі двері і напам’ять набрала послідовність цифр. І пішов виклик; ниточка простяглася по заритих у землю кабелях і крізь навколоземний простір, від супутника до супутника на орбіті, потяглася до міста, про яке я не знала точно, живе воно чи вже ні...

— Алло? — закричав знайомий голос, здається, зовсім поруч. — Хто це? Хто дзвонить?!

— Я люблю тебе, Єгоре, — сказала я у важку старовинну слухавку.

Поштарка, звісно, підслухувала під дверима. Поява промоклої до кісток дівчини, яка хоче подзвонити в Москву, обіцяла незабутнє реаліті-шоу. «Я люблю тебе, Єгоре», — почула поштарка і, як людина добросерда й сентиментальна, з трепетним серцем приготувалася слухати далі.

Але в будці запала тиша. Ніхто більше не зізнавався в любові, не схлипував і навіть не дихав. Стривожившись, поштарка просунула носа у відчинені двері...

Трубка висіла на дроті, ледь чутно попискуючи гудками, а на темній дерев’яній стіні танув малюнок, нанесений сріблястою фарбою з балончика. Поштарка хотіла обуритися, але малюнок одразу зник, не залишивши по собі й сліду.

* * *

У підземеллі з кожною секундою холоднішало, але це був звичайний мороз, чистий. Це був холод зими й снігу, Нового року, лижні й ковзанки. Брудні патьоки на стінах змінилися святковими зимовими блискітками. Там, де був портал, сяяла інеєм незаймана гладенька стіна.

Єгор цілував мене й намагався зігріти диханням:

— Тобі не можна... мокрий одяг... пневмонія...

Інструктор мовчки кинув нам куфайки — і Єгорові, й мені. Піпл стояв, задерши голову, і глибоко дихав зі щасливим і спокійним обличчям. Ліза завмерла, уткнувшись у Гришине плече. Слова втратили сенс — хвилин на п’ятнадцять щонайменше.

Льоша сидів на стільці Інструктора, розглядаючи долоні. Зір вертався до нього поступово, і він здавався значно розгубленішим, ніж раніше, під час смертельної небезпеки.

Охоронці зводилися з підлоги, підсліпувато оглядалися, опираючись один на одного, брели до своїх місць. Інструктор клопотався, підкладав під розвалений стіл цеглу замість ніжок, пробував, чи надійні старезні табурети, квапливо збирав кісточки доміно. Було багато зіпсованих, оплавлених, деякі розкололися надвоє.

— Нехай, — сказав дядько Толя, розглядаючи розколоту кісточку. — Ми люди бувалі, що нам... Годиться!

Інструктор поміняв лампочку, що звисала з крученого шнура над столом, і охоронці неквапливо розклали кісточки на столі.

— Я вам інші принесу, — вирвалося в мене. — Я принесу вам нове доміно, значно краще за це!

Вони повернули голови зовсім синхронно, як одна людина, і подивилися з недовірою.

— А хочете, я принесу вам... «Монополію»? Або іншу настільну гру? — сама не знаю, хто мене тяг за язика, просто хотілося зробити цим трьом істотам щось приємне. — Ігор тепер багато... Хочете «Каркассон»? «Зіллєварство» чи «Мафію»?

Усі троє одночасно всміхнулися. Усмішки були різні: Серго всміхався сором’язливо, Іван Іванович — стримано, дядько Толя — широко й щиро.

— Спасибі, дитинко, — сказав дядько Толя. — Нам так звичніше. А ти все одно принось, принось, як матимеш час. Подивимося, що у вас за монополія з мафією нині...

І, одночасно кивнувши, всі троє повернулися до гри.

* * *

— Ти змінила майбутнє, — сказав Льоша.

Поряд стояв Інструктор і дивився дуже уважно.

— Ніхто зсередини системи не здатний міняти майбутнє, — сказав Льоша твердо. — Я бачив, як розвалився університет, як звалився купол, як загинули десятки тисяч людей! Мільйони! Я бачив, як місто було стерте з лиця землі й Тіні захопили все. Я бачив правду, я завжди так бачу. А ти... не з нашого світу, Дашо.

Я запитально глянула на Інструктора.

— Що він іще сказав? — спитав той упівголоса, і я чомусь одразу здогадалася, кого він має на увазі.

— Батько? Він сказав... «Ти подарунок цьому світові». Інструктор ледь осміхнувся. Кивнув, ляснув мене по плечі й покрокував до стола, де грали охоронці.

— І що це значить? — запитала я в Льоші.

— Ти підкидьок. По батькові — не людина. Або людина з іншої... системи координат.

— Круто, — сказала я. — Але... ви ж усе одно будете зі мною дружити, правда?

І Льоша обійняв мене так міцно, що удостоївся ревнивого погляду від Єгора.

* * *

У темному коридорі підземелля я наздогнала Мішу. Він, як і раніше, тримався так, що наче все, що діється, його не стосується.

— Дякую, — сказала я. — Ти врятував увесь світ.

Він кивнув, наче я подякувала йому за чашечку кави.

— Як ти довідався про Сема... тобто про Єгора?

У двох словах він розповів мені про те, що сталося, поки ми з Гришею сиділи в підземній в’язниці, і закінчив так:

— Нічого випадкового не буває. Я дізнався те, що повинен був дізнатися, у потрібний час.

— Але ти сам вирішив.

— У мене не було вибору.

— Був. Ти міг би спокійно сидіти вдома...

Закурликав Мішин телефон. Він одразу ж відповів на виклик:

— Лера? Як ти почуваєшся? Ну, не ображайся, я вийшов ненадовго... та не покинув, зараз вернуся! Добре, куплю... добре, принесу... Так, дуже скоро...

Він винувато всміхнувся, зустрівшись зі мною поглядом:

— Ти теж могла не рятувати Леру. Кинула б у портал... чи як ви цю штуку називаєте. Але ти її врятувала...

Ще секунда — і я бовкнула б: «Ти ж мене за це не лаятимеш?» Я б язика собі відгризла після такого! Добре, що з часом у мене дедалі краще виходить ловити дурниці перш, ніж вони злітають з язика.

— Я залишуся з нею, — сказав Міша.

«Але ж ти її не любиш», — мовчки подумала я.

— Я за неї відповідаю, — сказав він дуже серйозно. — Не можу зараз кинути. Після всього, що було. Може, пізніше, потім...

Я багато чим йому завдячувала і як чесний товариш повинна була після цих слів сказати: «Мішо, не буде ніяких „потім“, не обманюйся! Не роби нещасним себе й не муч її!» Але чесний товариш у мені зіщулився, як змерзле мишеня, і я легкодухо промовчала.

* * *

Яскраво-синя Лізина «Шкода» з трохи подряпаним боком мчала по ґрунтовій дорозі в Калузькій області.

Жінка прибирала в палісаднику: згрібала суху траву легкими граблями, розпушувала клумби. Низький паркан, давно не фарбований, покосився, маленький будинок давно потребував ремонту, колії в жовтій глині заросли бур’янами. Маленькі жовті айстри, майже задушені пирієм, прозирали в щілини паркана. Жінка, не піднімаючи голови, механічно водила граблями, не звертаючи уваги на синю машину, яка тим часом під’їхала зовсім близько.

Машина зупинилася. Жінка глянула мигцем і продовжила свою роботу. За минулі кілька років вона різко постарішала, схудла, на підборідді з’явилися складки, очі під квітчастою робочою хусткою дивилися тільки вниз.

Дивлячись на неї з вікна машини, Єгор не зрушав з місця. Його руки лежали на колінах, і пальці гарячково вчепилися в цупку джинсову тканину.

— Ну йди, — сказала Ліза.

Єгор глибоко вдихнув. Відчинив дверцята машини. Я сиділа на задньому сидінні, між Піплом і Гришею, і бачила все крізь вітрове скло — до останньої крихітної деталі.

Єгор покрокував по дорозі до будинку — спершу повільно, потім дедалі прискорюючи крок. Жінка байдуже ковзнула по ньому поглядом. Схилилася. Повільно випросталася. Подивилася ще раз, нервовим рухом прийняла волосся, що вибилося з-під хустки...

Він уже біг. Жінка впустила граблі, ступила до хвіртки:

— Єгор?!

Він мчав щосили. Він так не бігав, мабуть, ніколи в житті.

— Єгоре!

Хвіртка грюкнула об паркан і захиталася на одній петлі. Жінка зависла на руках свого сина, обхопила за широкі плечі, обняла, як робила сотні разів уві сні — щоб потім прокинутися й усвідомити неминуче...

Тільки тепер сон був ЯВОЮ.

Епілог

  и не повіриш, — сказала мама й розридалася.

Я спішила на презентацію Льошиної книжки, металася й спізнювалася, але, почувши її плач у телефоні, завмерла на місці:

— Що сталося?!

— Мені надіслали... офіційне повідомлення. Він справді працював у лабораторії спецслужби, загинув при виконанні... Мені нічого не повідомили, у них таємність, і ми ж не були розписані офіційно...

Вона ридма ридала, але в її сльозах звучало куди більше просвітління, ніж горя.

— Твій батько! Він нас не кидав! Розумієш?! Ти правду казала...

— Мамо, — сказала я, — мені приїхати?

— Приїдь на вихідні...

— Обов’язково!

Я довго стояла, дивлячись у вікно й стикаючи пальці на амулеті. «Мені заборонено перебувати у вашому всесвіті. Я порушив заборону тільки раз — заради твоєї матері й заради тебе. Дар’є! Ти — подарунок цьому світові...» Я повторювала ці слова так часто, що вони стерлися й перестали здаватися дикими. Чи це частина мого марення. Але тоді й амулет, і чаклун, і все, що сталося з Єгором, — теж частина марення, а це значить...

Гримнув телефон.

— Дар’є! — гаркнула Ліза в трубку. — Тут повна книгарня народу, Льоша не хоче починати без тебе, ти здуріла?!

— Іду! Скажи йому, я йду, нехай тільки починає, я вже лечу...

Я вискочила з гуртожитку, наче скипидаром намазана. Настя й Павлик цілувалися коло ґанку, не звертаючи ні на кого уваги. На наступну п’ятницю в них призначено весілля.

На щастя, мені вдалося наздогнати маршрутку, хоч та вже й рушала. Хоч би пробки не було — тоді я спізнюся не дуже...

Блищали на сонці заново вставлені вікна. Пістрявіли рекламні щити. Там, де ще недавно лежали повалені дерева, росли нові саджанці й зеленіла трава. Місто повстало, мов фенікс, з бетонного пилу й зім’ятих залізних уламків.

Біля входу в книгарню стояли люди, я помітила в руках у них знайомі книжки з огидним зомбі на обкладинці. Єгор уже мене чекав і замахав руками, як вахтовий матрос на кораблі. Я насилу протиснулася всередину, ковтнула кондиційованого прохолодного повітря й побачила Льошу, що сидів за столом перед мікрофоном:

— Що ж до метаболізму зомбі, то різні дослідники дотримуються досить оригінальних концепцій...

Він побачив мене в юрбі й помітно зрадів. А вже через кілька хвилин до стола його вишикувалася черга — з книжками на підпис.

— Підпиши для Павла й Насті, — попросила я. — «У радісний день весілля, на щастя».

Льоша ковзнув поглядом по обкладинці, на якій голий зомбі чоловічої статі мав певні наміри щодо трохи не такої голої живої брюнетки.

— Думаєш? — запитав як звичайно лагідно.

Я кивнула.

Піпл підписав п’ять книжок — для племінників. Ліза й Гриша підписали собі по примірнику, і ще чотири Льоша відклав для Інструктора й охоронців.

— А вони не читатимуть, — сказала Ліза.

— Інструктор їм уголос прочитає, — запевнив Гриша.

— Тоді вони розбіжаться, — дуже тихо припустив Піпл.

— Бляха, в мене вже рука затерпла, — Льоша окинув поглядом чергу, яка коротшала дуже повільно.

— Радій, авторе! — Гриша ляснув його по плечу, і Льоша знов узявся до роботи. Ліза, Гриша й Піпл, сяючі й горді, стояли поруч, причетні до його успіху.

Я відвела Єгора вбік і розповіла про те, що повідомила мені по телефону мама.

— І що це значить? — Єгор схуд за ці тижні, втомився і вигляд мав зажурений.

— Що завгодно, крім правди. Мій батько не загинув, — я торкнулася рукою амулета.

— А як щодо...

— Ніяк. Новин немає.

Єгор похнюпився.

За минулий місяць Льоша зламав систему Скотленд-Ярду, покопався в засіках Британської таємної служби, добув доступ до переліку власників нерухомості в Лондоні й проник у безліч таємних і напівзакритих інформаційних баз. У процесі він нарив стільки комерційних таємниць та юридичних секретів, що, продаючи їх, міг би заробити мільйони, — але не знайшов жодної згадки про бізнесмена Олександра Волкова.

Але хто викрав підлітка Єгора Сторожева, хто змінив йому пам’ять і підсадив фальшиву особистість, хто зробив живого хорошого хлопця слухняною лялькою, зламав йому життя й трохи не вбив? З ким я говорила в розкішних апартаментах? Хто мені брехав про мого батька... Відверто брехав, я ж не повірила жодному слову.

Від автографів Льоша перейшов до позування. Вдячні читачі — переважно дівчата й хлопці — радісно знімалися разом з ним на тлі плаката з обкладинкою.

— Забудь про нього, Єгоре, — сказала я. — Ти переміг.

Він кивнув, але очі залишилися сумні. Тоді я обняла його за плечі...

Гриша по-хуліганському зняв нас у цю мить і потім скинув фотку у Фейсбук.

* * *

Що я знаю про чаклуна, крім того, що він сам мені розповів?

Нічого.

Я надто мало знаю, і нікому підказати.

Хто насправді мій батько? Звідки прийшов і де дівся? І чому я така важлива, чому я — «подарунок»?

Іноді, прокидаючись уночі, я довго вдивляюся в темряву. Мені ввижається чужий погляд, невидимий і пильний. Але Єгор починає крутитися вві сні, міцніше мене обіймає — і я почуваюся захищеною.

Марина та Сергій Дяченки — це не просто сімейний і письменницький дует, це особливе явище в сучасному світі фантастики й фентезі. Автори понад 80 повістей та 25 романів, свій жанр вони визначають як «магічний реалізм». Володарі багатьох літературних премій; зокрема на загальноєвропейській конференції фантастів «Єврокон-2005» у Глазго Дяченки отримали звання «кращих письменників-фантастів» Європи.

У новій серії «Світи Марини та Сергія Дяченків», започаткованій видавництвом «Фоліо», будуть опубліковані майже всі твори (понад 20 томів) письменників, перекладені українською і чудово ілюстровані.

Мене звуть Даша Лебедєва. Філфак МДУ, другий курс. Я безтолкова і загалом середнячок. Коли роздавали таланти, мене явно відтіснили кудись у кінець черги... До того як усе це закрутилось, я й гадки не мала, що срібний кулон, який дістався мені від батька, — потужний артефакт і з його допомогою можна бачити Тіней. Я й уявити собі не могла, що ці жахливі безсмертні створіння, які висмоктують із людей радість, любов і життєві сили, будуть загрожувати моїм близьким.

А почалася ця історія з того, що я померла...

Оглавление

Пролог

Розділ перший Первинний інструктаж

Розділ другий Настя

Розділ третій Портал

Розділ четвертий Реальність, дана у відчуттях

Розділ п’ятий Оперативниця

Розділ шостий Голуби й соколи

Розділ сьомий Міша

Розділ восьмий Минуле

Розділ дев’ятий Ті самі й зомбі

Розділ дєсятий Жертви

Розділ одинадцятий Долар

Розділ дванадцятий Герман

Розділ тринадцятий Мама

Розділ чотирнадцятий Пам’ять

Розділ п’ятнадцятий Скалки

Розділ шістнадцятий Сем

Розділ сімнадцятий Розплата

Розділ вісімнадцятий З тіні в тінь

Розділ дев’ятнадцятий Чужий погляд

Розділ двадцятий Лондон

Розділ двадцять перший Закритий кластер

Розділ двадцять другий Смерч

Розділ двадцять третій Ключ

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg