«Усі птахи в небі (ЛП)»

Усі птахи в небі (ЛП) (fb2) - Усі птахи в небі (ЛП) 1398K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Чарли Джейн Андерс

Чарлі Джейн Андерс Усі птахи в небі  

У грі життя та еволюції беруть участь три гравці: люди, природа і машини. Я твердо на стороні природи. Але природа, я підозрюю, знаходиться на стороні машин.

Джордж Дайсон, Дарвін серед машин

КНИГА ПЕРША

1

Коли Патриції було шість років, вона знайшла поранену пташку. Горобець лежав посеред розгорнутої купи мокрого червоного листя, між двома коренями, розмахуючи зламаним крилом. Пташка плакала і цвірінькала таким високим тоном і так тихо, що Патриція ледь могла її почути. Вона подивилася на горобця на оголеній темній смужці землі, і відчула його страх. Не просто страх, але й страждання, ніби пташка знала, що скоро помре. Патриція все ще не розуміла, як життя може вийти з якогось тіла назавжди, але вона могла сказати, що пташка бореться зі смертю з усіх сил, які у неї ще залишилися.

Патриція всім своїм серцем захотіла врятувати пташку. Це було тим поштовхом, який змусив її почути запитання, на яке не було задовільної відповіді і яке позначилося на всьому її подальшому житті.

Вона огорнула горобця сухим листям, дуже ніжно, і поклала у червоне відерце. Промені сонячного дня просвічували пластмасову стінку, купаючи пташку у червоному світлі, ніби вона була радіоактивною. Горобець все ще метушився, намагаючись злетіти з одним вцілілим крилом.

— Спокійно, — сказала Патриція птахові. — Ти зі мною. Ніхто тебе не скривдить.

Патриція бачила страждання тварин раніше. Її старша сестра, Роберта, любила ловити диких тваринок і бавитися з ними. Роберта клала жаб в іржавий механізм для кидання м'ячиків, який їм колись купила матір — щоб побачити, як далеко вони полетять. Але зараз був перший раз, коли Патриція подивилася на живу істоту, якій було боляче — і дійсно побачила біль у пташиному погляді, і захотіла, щоби пташка була під її захистом.

— Щось знайшла? — запитала Роберта, яка вилізла на дерево неподалік.

Обидві дівчини були блідими, з темно-коричневими волоссям, яке росло прямим, незалежно від того, що вони з ним робили, і з носами майже як кнопки. Але Патриція була природнішою, міцнішою дівчинкою з круглим обличчям, зеленими очима, а також вічними плямами трави на нерідко порваній одежі. Вона вже перетворилася на дівчинку, з якою інші дівчата не хотіли дружити, бо вона була занадто рухлива, з незрозумілими жартами, і плакала, коли дорослі, будь-хто (не тільки її батьки) відчитували її. Між тим у Роберти очі були карі, вона мала гостре підборіддя і абсолютно ідеальну поставу, коли просто сиділа, а не залазила в доросле крісло у чистому білому платті. Після обох дівчат їхні батьки сподівалися на хлопчика і заздалегідь вибирали йому ім'я. Після народження кожної дочки вони просто застрягали на тій назві, яка їм подобалася на даний момент.

— Я знайшла покаліченого горобця, — сказала Патриція. — Він не може літати, у нього зламане крило.

— Я йому допоможу, — сказала Роберта, і Патриція зрозуміла, що вона говорить про свою ракетку. — Неси його сюди. Я зроблю так, що він полетить далеко і високо.

— Ні! — Патриція заплющила очі, стривожившись. — Ти не можеш! Ти не смієш! — І тоді побігла, обережно, з червоним відром в одній руці. Вона могла почути, як її сестразлазила з дерева. Вона побігла швидше назад, до будинку.

Їхній будинок сто років тому був магазином спецій, і все ще пах корицею і куркумою, шафраном, часником і трохи потом. Ідеальний паркет із твердих порід дерева, по якому ходили відвідувачі з Індії, Китаю, з усього світу, приносячи все, що є гострого у світі. Коли Патриція заплющувала очі і глибоко вдихала, вона навіть могла уявити собі, як ці люди вивантажують дерев'яні викладені папером коробки з наклейками, з назвами таких міст, як Марракеш чи Бомбей. Її батьки прочитали журнальну статтю про відновлення колоніальних торговельних будинків, і тепер постійно кричали на дочок, щоб вони не пустували в приміщенні, і не подряпали будь-що з ідеальної дубової обстановки, аж поки на їх лобах не виступали жилки. Батьки Патриції були людьми такого сорту, які могли бути і добрими і злими майже в один і той же моменту часу.

Патриція зупинилася на невеличкій прогалині між кленами біля задніх дверей будинку.

— Гаразд, — сказала вона пташці. — Я візьму тебе додому. На горищі є стара клітка. Я знаю, де вона. Це хороша клітка, з гойдалкою. Я покладу тебе туди, і скажу батькам. Якщо з тобою щось станеться, я затримаю дихання, поки не впаду. Ти будеш в безпеці. Я обіцяю.

— Ні, — сказала пташка. — Будь ласка! Не замикай мене. Я хочу, щоб ти мене просто вбила.

— Але, — сказала Патриція, більше здивуючись з того, що пташка відмовляється від її захисту, ніж з того, що вона вміє говорити. — Я можу тримати тебе в безпеці. Я можу приносити тобі жучків, насіння, що завгодно.

— Неволя гірша за смерть для такого птаха, як я, — сказав горобець. — Слухайте, ви чуєте, як я розмовляю. Правильно? Це означає, що ви особливі. Як відьма! Або ще хтось. І це означає, що ви зобов'язані робити правильні поступки. Будь ласка.

— Ох. — Це було забагато для Патриції, щоб вона одразу могла зрозуміти. Вона присіла на великий і грубий корінь дерева з товстою корою, який був трохи вологим, і твердим як камінь. Вона могла почути, як Роберта відгортає кущі великою вилкоподібною палицею, перед наступним кроком, і вона хвилювалася про те, що трапиться, якщо Роберта почує їх розмову. — Але, — сказала Патриція тихіше, щоб Роберта не почула, — у тебе зламане крило, і мені потрібно піклуватися про тебе. Ти тут застрягла.

— Добре. — Птах здавалося, замислився на мить. — Ви не знаєте, як вилікувати зламане крило, чи не так? — Він підвів своє зламане крило. Спочатку воно здавалося сіро-коричневим, але, придивившись уважніше, вона могла бачити яскраві червоні та жовті смуги вздовж крил, молочно-біле черевце і темний, злегка колючий дзьоб.

— Ні. Я нічого такого не вмію. Вибачте!

— Гаразд. Ви могли просто посадити мене на дерево і сподіватися на краще, але тоді мене, ймовірно, з'їла би кішка, або я помер би з голоду. — Голова пташки лягла набік. — Або... я маю на увазі, є одна можливість.

— Яка? — Патриція подивилася на коліна, через дірку в її джинсовому комбінезоні, і подумала, що її колінна чашка була схожа на дивне яйце. — Яка? — Вона глянула на горобця у відрі, який, в свою чергу, вивчав її одним оком, ніби намагаючись вирішити, чи можна їй довіряти.

— Ну, — цвірінькнув він. — Я маю на увазі, ви можете віднести мене до Парламенту птахів. Вони можуть зафіксувати крило, без проблем. І якщо ви будете чаклункою, то ви все-таки повинні зустрітися з ними. Вони найрозумніші птахи в окрузі. Вони завжди зустрічаються нанайвеличнішому дереві у лісі. Більшості з них уже більше п'яти років.

— Я старша, — сказала Патриція. — Мені майже сім, через чотири місяці. Чи п'ять. — Вона почула, як Роберта наближається, тому схопила відро і побігла у ліс.

Горобець, чиє ім'я промовлялося Дірппдірппйепалонг, або Дірпп, якщо коротко, намагався вказати Патриції шлях до Парламенту птахів, як тільки міг, але з дна відра він не міг бачити, куди вона прямує. І його описи орієнтирів для вибору напрямку не мали сенсу для Патриції. Це нагадало їй одне з тренувань у школі, яке вона безнадійно провалила, оскільки її єдиної подружки Кеті не було поряд. Зрештою Патриція підняла Дірппа на долоні, і він заскочив їй на плече.

Сонце зайшло. Ліс був настільки щільним, що Патриція ледве могла бачити Місяць, і вона вже кілька разів падала,порізавши руки і коліна і забруднивши нову одежу. Дірпп так міцно вхопився за наплічник її нового комбінезону, що його кігті майже торкалися її шкіри. Він все менше і менше був впевнений у тому, куди вони йдуть, хоча повторював, що Велике Дерево буде поруч з якимось потічком, або, можливо, полем. Він точно знав, що це дуже товсте дерево, відокремлене від інших дерев, і якщо ви подивитеся на нього з певного напрямку, то дві великі гілки Парламентського Дерева будуть виглядати як крила. Також він міг би легко вказати напрямок за положенням сонця. Якби сонце ще світило.

— Ми заблукали в лісі, — сказала Патриція тремтячим голосом. — Мене, мабуть, з'їсть ведмідь.

— Я не думаю, що в цьому лісі є ведмеді, — сказав Дірпп. — І якщо хтось на нас нападе, ти можеш спробувати порозмовляти з ним.

— Я можу зараз говорити з усіма тваринами? — Патриція подумала, що це корисне вміння, і треба буде переконати пуделя Марії Фенчерча, щоб той куснув її, коли наступного разу Марія нацькує його на Патрицію. Або якщо наступна няня, яку наймуть батьки, матиме домашню тварину.

— Я не знаю, — сказав Дірпп. — Ніхто ніколи нічого мені не пояснює.

Патриція вирішила, що нема чого робити, крім як піднятися на найближче дерево і подивитися, чи зможуть вони побачити що-небудь з вершини. Якусь дорогу. Або будинок. Або якийсь знайомий орієнтир, який Дірпп може впізнати.

Наверху великого старого дуба було набагато холодніше, але Патриція вже піднялася над джунглями. Вітер просочився всередину комбінезончика, ніби це була вода, а не просте повітря. Дірпп прикривав свою голову вцілілим крилом, і тепер, опустивши його, намагався зорієнтуватися.

— Так — цвірінькнув він, — дозвольте мені подивитися, чи зможу я упізнати цей ландшафт. Насправді це не те, що ви називаєте пташиним поглядом. Пташиний погляд набагато, набагато вищий. Це як розглядати карту.

Дірпп пострибавпо найближчій гілці, поки не помітив щось, що, на його думку, могло бути одним з орієнтирів, що ведуть до Величного Дерева.

— Ми вже близько, — заявив він, — але ми повинні поспішати. Вони не завжди говорять всю ніч, якщо не обговорюють складну проблему. Або коли настає час питань. Але краще сподіватися, що зараз не час запитань.

— Що таке час запитань?

— Тобі не потрібно знати, — сказав Дірпп.

Патриція виявила, що зі старого дерева важче злізти, ніж вилізти на нього, що здавалося несправедливим. Вона майже не відчувала рук, а була ще у дюжині футів від землі.

Коли Патриція дісталася землі, з темряви почувся чийсь голос.

— Привіт, пташко! Ходи сюди. Я хочу їсти.

— О ні, — сказав Дірпп.

— Я обіцяю, що не буду з тобою бавитися дуже довго, — сказав голос. — Це буде весело. Ось побачиш!

— Хто це? — запитала Патриція.

— Томмінгтон, — сказав Дірпп. — Кіт. Він живе в будинку з людьми, але він приходить в ліс і вбиває багато моїх друзів. Парламент завжди обговорює, що з ним робити.

— О, — сказала Патриція. — Я не боюся маленького кошеняти.

Томмінгтон стрибнув з великого пенька, і приземлився на спину Патриції, як хутряна ракета з гострими пазурами. Патриція охнула і ледь втримала рівновагу.

— Злізь негайно! — Сказала вона.

— Віддай мені пташку! — сказав Томмінгтон.

Біло-чорна кішка важила майже стільки ж, скільки Патриція. І тепер злісно шипіла у вухо Патриції, торкаючись його вусами.

Патриція зробила єдине, що прийшло на розум: вона затиснула бідного Дірппа у кулаці, зберігаючи йому життя, і зігнулася, ставши майже вдвічі меншою, і її голова майже торкалася її ніг. Кіт зістрибнув з неї.

— Змийся і залиши нас самих, — сказала Патриція.

— Ти можеш говорити. Я ніколи не зустрічався з людиною, яка вміє говорити. Віддай мені пташку!

— Ні, — сказала Патриція. — Я знаю, де ти живеш. Але я знаю, хто ваша хазяка. Якщо ви не підете, я розкажу... я розкажу, що ви робите... — Це був свого роду блеф. Вона не знала, хто був хазяйкою Томмінгтона, але її мама знала. І якщо Патриція прийде додому, покрита укусами і подряпинами, то її мати буде перелякана. І піде до хазяйки Томмінгтона. А з матір'ю Патриції ніхто сваритися не хотів, бо вона була дуже доброю у цій справі.

Томмінгтон випустив кігті, його хутро настовбурчилося, а вуха стирчали, як кінчики стріл.

— Відай мені пташку! — викрикнув він.

— Ні! — сказала Патриція. — Поганий кіт! — Вона кинула в Томмінгтона камінцем. Він відстрибнув. Вона кинула ще один. Кіт кудись сховався.

— Ходімо, — сказала Патриція Дірппу, який не мав великого вибору в цьому питанні. — Забираємося звідси.

— Ми не можемо дозволити цій кішці взнати, де знаходиться парламент, — прошепотів Діррпп. — Якщо він піде за нами, він може знайти Дерево. Це було б катастрофою. Треба ходити колами, ніби ми заблукали.

— Ми вже заблукали, — сказала Патриція.

— У мене досить приблизне уявлення, куди нам йти, — сказав Дірпп. — Я не всиг зорієнтуватися.

Щось зашурхотіло в низьких кущах, недалеко від дуба, на який вона вилазила, і на секунду місячне світло показало пару очей, обрамлених білим хутром, як коміром.

— Мені кінець! — прошепотів Дірпп жалюгідним тоном. — Ця кішка може ховатися від нас де завгодно. Ви також можете віддати мене своїй сестрі. Це все одно.

— Почекай хвилинку. — Патриція згадала дещо про котів і дерева. Вона бачила це у книжці з картинками. — Сиди тихо і тримайся. Тримайся міцніше, добре? — Відповідь Дірппа полягала в тому, що він міцніше, ніж раніше, вчепився до лямки її комбінезона. Патриція подивилася на кілька дерев, поки не вибрала одне з них з досить міцними гілками і полізла на нього. Вона була втомленою і не такою спритною, як першого разу, і її нога послизнулася кілька разів. Один раз вона висіла на гілці, вхопившись обома руками, і лише тоді подумала про Дірппа. Вона задихнулася від жаху, але потім побачила, як він нервово крутить головою, поблискуючи очима, з-за її плеча, і зрозуміла, що він просто пересунувся і тепер чіплявся за лямку далі на її спині.

Нарешті вони опинилися на верхівці дерева, що трохи похитувалося на вітрі. Томмінгтон не стежив за ними. Патриція оглянулася навколо два рази у всіх напрямках, перш ніж змогла помітити, що круглі хутряні комірці чекають на неї нижче, поруч із землею.

— Дурний кіт! — закричала вона. — Дурний кіт! Ти не можеш нас з'їсти!

Томмінгтон розізлився,

— Перша людина, яку я зустрічаю, і яка може розмовляти, думає, що я дурний? Гар-разд! Спробуєш моїх кігтів!

Кіт, який мабуть мав велику практику, почавши її ще з килимів і штор вдома, побіг по корі дерева, кинувся на одну гілку, потім на іншу, вище, і ще до того як Патриція і Дірпп змогли зрозуміти, що відбувається, проминув уже півдороги до них.

— Ми потрапили в пастку! Як ти думаєш? — проспівав Діррп.

Патриція почекала, поки Томмінгтон не доліз до вершини, а потім почала спускатися вниз по іншій стороні дерева, з гілки на гілку, так швидко, що майже падала, а потім опинилася на землі сидячи на ягодицях.

— Ей, — сказав Томмінгтон згори, де його великі очі блимали місячним світлом. — Куди ви зібралися? Поверніться сюди!

— Ви просто кіт, — сказала Патриція. — Ви хуліган, і я збираюся залишити вас там. Ви повинні подумати про те, що ви робите. Це неприємно іншим. Я прослідкую, щоби хтось прийшов і зняв вас звідти завтра. А поки-що ви можете залишитися там на даний момент. Я повинна піти і дещо робити. До побачення

— Почекайте! — сказав Томмінгтон. — Я не можу залишитися тут. Тут занадто високо! Мені страшно! Поверніться!

Патриція не оглянулася. Вона чула, як Томмінгтон протяжно нявчить, поки вони не перетнули велику лінію дерев. Вони заблукали ще двічі, і в один прекрасний момент Діррп почав плакати у своє вціліле крило, коли вони нарешті вийшли на стежку, яка вела до Великого Дерева. І ще був крутий підйом, який довелося долати, хапаючись за виступаюче коріння.

Патриція вперше побачила верхівку Парламентського Дерева, яке, здавалося, виростало з ландшафту, і ставало все більш високим і приголомшливим, коли вони наближалися. Дерево було свого роду птахом, як і сказав Діррп, але замість пір'я у нього були темні гілки, які опускались до землі. Воно нагадувало найбільшу церкву у світі. Або замок. Патриція ніколи не бачила замків, але здогадувалася, що вони виглядають майже так само.

Сотні пар крил літали над деревом, а потім сідали на нього. Величезна колекція пташиних фігур, тільки рухлива і жива.

— Все гаразд, — зацвірінькав Дірпп. — Вона зі мною. Я зламав крило. Вона принесла мене сюди, щоб я міг отримати допомогу.

Єдиною відповіддю довгий час була тиша. Потім від верхівки Дерева до них спустився орел, білохвостий птах з гачкастим дзьобом і блідими зондуючими очима.

— Ви не повинні були приводити її сюди, — сказав орел.

— Мені шкода, маам, — сказав Дірпп. — Але все гаразд. Вона може говорити. Вона дійсно може говорити. — Дріпп повернувся до вуха Патриції. — Скажи їм. Що-небудь!

— Ну... привіт, — сказала Патриція. — Вибачте, якщо ми вас потурбували. Але йому потрібна ваша допомога!

Від звуків людського голосу всі пташки впали в величезну несамовитість і крик. Вони кричали і махали крилами, поки велика сова не ухнула і не закричала:

— Парламент, до порядку.

Орел нахилив білу пухнасту голову вперед і тепер уважно вивчав Патрицію. — Отже, ти напевно нова відьма у нашому лісі?

— Я не відьма. — Патриція жувала свій великий палець. — Я принцеса.

— Вам краще бути відьмою. — Велике темне тіло орла перемістилося чаклунським способом на гілку. — Тому що, якщо ви не відьма, то Дірпп порушив закон, привівши вас. І його доведеться покарати. У цьому випадку ми, звичайно, не зможемо виправити його крило.

— О, — сказала Патриція. — Тоді я відьма. Напевне.

— Ага. — Дзьоб орла націлився на неї. — Але вам доведеться це довести. Або ви і Дірпп будете покарані.

Патриції не сподобалося, як це звучало. Різновиди птахів знову почали збуджено щось кричати.

— До порядку! — незграбна ворона обмежила їх крики, нагадуючи про важливість дотримання парламентської процедури. Один птах був настільки наполегливим, що орел був змушений підлетіти до почесного джентльмена з широким змахом крил, і той одразу забув, що він збирався сказати.

— Як я можу довести, що я відьма? — Патриція подумала, чи зможе вона втекти. Птахи літають досить швидко, чи не так? Напевно, вона не могла би втекти від багатьох птахів, якщо б вони були налякані. Особливо від магічних птахів.

— Добре. — Гігантська індичка на одній з нижніх гілок, з брязкальцями, які виглядали як комір на судді, підвелася у вертикальне положення, і, здається, проконсультувалася з деякими символами, вирізаними на боці дерева, перш ніж видати гучний горловий звук.

— Ну, — сказала вона, — є кілька методів, які визнаються в літературі. Деякі з них є випробуваннями смерті, але ми можемо пропустити їх на даний момент. Є також деякі ритуали, але вам потрібно бути певного віку, щоб провести їх. Але у нас є хороший вихід. Ми могли б попросити її дати відповідь на нескінченне питання.

— Ох, нескінченне питання, — сказав голуб. — Це хвилююче.

— Я ніколи не чув, щоб хтось відповів на нескінченне питання раніше, — сказала ворона. — Це веселіше, ніж час для справ.

— Умм, — сказала Патриція. — Чи нескінченне питання займе нескінченно багато часу? Тому що я впевнена, що мої мама і тато вже турбуються про мене. — Вона згадала, що ще не вечеряла, і опинилася всередині замерзаючого лісу, не кажучи вже про те, що вона загубилася.

— Занадто пізно, — сказала ворона.

— Ми просимо про це, — сказав орел.

— Ось питання, — сказала індичка. — дерево червоне?

— Умм... — подумала вголос Патриція. — Ви можете дати мені підказку? Червоне — це колір? — Птахи не відповіли. — Ви можете дати мені більше часу? Я обіцяю, що відповім, мені тільки потрібно більше часу, щоб подумати. Будь ласка, мені потрібно більше часу... Будь ласка...

* * *

Наступне, що Патриція могла пригадати, це як батько ніс її на руках. Він надів байкову сорочку, і його червона борода лоскотала її обличчя, і він тримав її наполовину, тому що намагався ще натискати кнопки на мобілці. Але все було настільки теплим і досконалим, і батько ніс її додому, що Патриція не хотіла рухатися.

— Я знайшов її прямо на околиці лісу біля будинку, — сказав батько до матері. — Вона, мабуть, заблукала, а потім сама знайшла вихід. Це чудо, що вона в порядку.

— Ти налякала нас майже до смерті. Ми шукали разом з усіма сусідами. Я присягаюся, що ти думаєш, що мій час нічого не вартий. Ти добилася того, щоб я не встигла вкластися у крайній термін для аналізу продуктивності систем управління. — Мати Патриції відкинула своє темне волосся назад, що зробило її підборіддя і ніс ще різкішими. Її кістляві плечі були підняті, майже торкаючись античних сережок.

— Я просто хочу зрозуміти, що сталося, — сказав батько Патриції. — Що ми зробили, що змусило вас діяти таким чином? — Родерік Дельфін був генієм нерухомості, який часто працював вдома і наглядав за дівчатами, коли вони не опікувалися нянями. Він сидів на високому стільці під час сніданку, і його широке обличчя було заховане у рівняння. Патриція робила успіхи у математиці, за винятком тих випадків, коли захоплювалася і думала про неправильні речі, наприклад, про те, що число 3 виглядало як 8, розрізане уздовж, тому для двох трійок сума повинна була бути 8.

— Вона випробовує наше терпіння, — сказала матір Патриції. — Вона випробовує нашу владу, тому що ми надто м'які з нею. — Белінда Дельфін колись була гімнасткою, і її батьки тисли на неї, як два океани, але вона так ніколи і не розуміла, чому у гімнастиці потрібні судді, замість того щоб вимірювати виступи гімнасток, використовуючи камери і, можливо, лазери. Вона зауважила Родеріка після того, як він почав приходити на всі її виступи, і вони разом винайшли цілком об'єктивну систему вимірювання виступів гімнасток, яку ніхто так і не прийняв.

— Подивись на неї. Вона просто сміється з нас, — сказала мати Патриції, ніби Патриція не стояла прямо перед ними. — Ми повинні показати їй, що головне це наш бізнес.

Патриція не думала, що вона сміється, але тепер злякалася, що можливо так виглядала. Тому вона спробувала зобразити серйозний вираз обличчя.

— Я би нікуди не втекла, — сказала Роберта, яка повинна була залишити їх трьох на самоті на кухні, але прибігла, щоб набрати кружку води, і звичайно підглянути.

Вони замкнули Патрицію у її кімнаті на тиждень, просуваючи їй їжу під двері. Нижня частина дверей, як правило, зрізала верхній шар будь-якої їжі. Якщо це був бутерброд, найвищий шматочок хліба зсувався і падав на піднос. Вам дійсно не захочеться їсти бутерброд після того, як ви його отримаєте у такому вигляді, але якщо ви будете достатньо голодні, то з'їсте. — І будете думати про те, що ви зробили, — сказали батьки.

— Я отримаю всі її десерти на наступні сім років, — сказала Роберта.

— Ні, не отримаєш! — сказала Патриція.

Весь досвід спілкування з Парламентом птахів став для Патриції якимось розмитим. Вона згадувала про нього переважно у снах і фрагментарно. Один чи два рази, у школі, вона ніби чула пташку, що питала її про щось. Але вона не могла цілком запам'ятати, що це було за питання, і чи вона відповіла на нього. Вона втратила здатність розуміти мову тварин, ще коли була замкнена у спальні.

2

Він не хотів, щоб його звали Ларрі. Не міг з цим змиритися. І так, звичайно, всі його називали Ларрі, іноді навіть його батьки.

— Мене звуть Лоуренс, — наполягав він, дивлячись на підлогу. — З «у», а не «в». — Лоуренс знав, хто він, та як його звуть, але світ відмовлявся це визнавати.

У школі діти називали його Ларрі-Баррі або Ларрі-Фаррі. Або, коли він сердився, Шаррі-Ларрі, але цей прояв іронії був рідкіснимсеред його однокласників-троглодитів, оскільки насправді Лоуренс не виглядав страшним. Як правило, цьому передувало — «Оох», — і вдаваний переляк. Не те, щоб Лоуренс хотів бути страшним. Він просто хотів залишатися самим собою, і він вирішив, що коли буде настоювати на своєму, люди зрештою почнуть вимовляти його ім'я, якщо їм буде потрібно з ним поговорити.

Лоуренс був маленьким для свого віку, з волоссям кольору бляклого осіннього листя, з довгим підборіддям і руками, як відростки у слимака. Його батьки купували йому одяг на півтора розміру завеликий, тому що вони продовжували думати, що він почне рости з дня на день, і намагалися заощадити гроші. Тому він завжди підсмикував свої надто довгі, надмірно мішкуваті джинси, а потім його руки зникали всередині рукавів трикотажного светра. Навіть якби Лоуренс захотів би представити з себе щось загрозливе, відсутність помітних рук і ніг ускладнили б такий його намір.

Єдиним яскравим спортивним захопленням у житті Лоуренса були ультрамісткі ігри Плейстейшн, у яких він випаровував тисячі уявних супротивників. Але потім Лоуренс знайшов інші ігри та інтернет-загадки, які забирали у нього години часу, щоб з'ясувати відповідь, і стратегії ММО, де Лоуренс вів складні кампанії. Незабаром Лоуренс почав писати власні коди.

Батько Лоуренса раніше працював у великій комп'ютерній компанії, але потім залишив її заради роботи в страховій галузі. Його голова все одно була зайнята числами, але це не було щось настільки цікаве, про що ви б хотіли почути. Тепер він постійно гнівався, що може втратити роботу, і вони голодуватимуть. Мати Лоуренса працювала над докторською дисертацією в галузі біології, перш ніж завагітніла, але пізніше її керівник звільнився з роботи і вона не встигла до визначеного часу і більше не займалася наукою.

Батьки несподівано стурбувалися тим, що Лоуренс витрачав кожну хвилину вільного часу на комп'ютер і виявляв соціально неблагополучний характер, як і його дядько Девіс. Тому вони змусили Лоуренса ходити на нескінченну послідовність класів, спрямованих на те, щоб змусити його виходити з дому: дзюдо, сучасний танець, фехтування, водне поло для початківців, плавання, поліпшувальна комедія, бокс, стрибки з парашутом і, найгірше, виживання в пустелі. Кожен наступний клас тільки примушував Лоуренса носити ще одну мішкувату форму, а однолітки кричали: — Ларрі проти усіх! — і тримали його під водою, і викидали з літака першим, склавши йому руки і ноги разом.

Лоуренсові було цікаво, чи був десь його двійник, названий Ларрі, який мав би відношення до того, що йому доводиться робити. Такий Ларрі міг бути в альтернативній версії Всесвіту Лоуренса, і, можливо, все, що Лоуренсові потрібно було зробити, це сконцентрувати всю сонячну енергію, яка падала на Землю протягом п'яти хвилин чи трохи більше, щоб згенеруватив своїй ванні локальну тріщину у просторі-часі і викрасти Ларрі з іншого Всесвіту. Тоді Ларрі міг би ходити на всі додаткові заняття, а Лоуренс залишався би вдома. Залишалося з'ясувати, яким способом зробити дірку у Всесвіті перед турніром дзюдо через два тижні.

— Ей, Ларрі-Фаррі, — одного разу сказав Бред Хомнер у школі, — Думай швидко. — Це була одна з тих фраз, які не мали ніякого сенсу: люди, які казали — думай швидко — завжди думали набагато повільніше за Лоуренса. І коли однокласники це казали, а потім збиралися щось зробити, це сприяло колективній психічній інертності і відповідному відношенню до нього. Лоуренс так і не придумав ідеальної відповіді на «думай швидко», і не завжди міг вгадати, в чому справа, оскільки неприємності, як правило, починалися секундою пізніше. Лоуренсу довелося щось з цим робити.

Одного разу він знайшов в інтернеті схему деякого пристрою — він роздрукував його і перечитав сто разів, перш ніж почав в'їжджати, що малося на увазі. І як тільки зрозумів, що його можна об'єднати з сонячною панеллю, схему якої він знайшов на якійсь старій дошці повідомлень, то негайно почав діяти. Він вкрав старий водонепроникний годинник свого тата і поєднав його з деякими частинами, які випотрошив з купи мікрохвильових печей і стільникових телефонів, додавши ще трохи від магазинів електроніки. Наприкінці цього процесу він уже мав робочу машину часу, яка виблискувала на його зап'ясті.

Пристрій був простий: у нього була лише одна додаткова кнопка. У будь-який момент, коли ви натискали кнопку, ви могли стрибнути вперед за дві секунди. Це було все, що цей пристрій міг зробити. Не було можливості збільшити діапазон або відстрибувати у часі назад. Лоуренс спробував знімати себе веб-камерою і з'ясував, що коли він натискає кнопку, то ніби розмивається на секунду або дві. Пристрій можна було використовувати знову лише через деякий час, бо йому необхідно булопідзаряджатися.

І тому через кілька днів, коли Бред Хомнер сказав: — думай швидко, — Лоуренс швидко натиснув кнопку на зап'ясті. Біла пляма, яка пролетіла крізь нього, виявилася рулоном туалетного паперу. Усі подивилися на те, як паперовий рулон розмотується по плитці підлоги, а потім витріщилися на Лоуренса. Лоуренс перемкнув свій годинник у сплячий режим, а це означало, що той не буде працювати для будь-кого іншого, хто його надіне. Але він даремно хвилювався — всі просто подумали, що Лоуренс на дзюдо натренувався до надлюдських рефлексів. Містер Грандісон якраз проходив по коридору і тепер запитував, хто кинув туалетний папір — всі вказали на Лоуренса.

Можливість проскочити дві секунди може бути дуже корисною, якщо ви виберете правильні дві секунди. Наприклад, коли ви сидите за обіднім столом зі своїми батьками, а матір сказала щось саркастичне про те, що батька перевели на іншу посаду, і ви просто знаєте, що батько збирається вибухнути короткою реплікою, рахуючи себе ображеним. Це як точно вибрати мить, коли барбекю готове. Є сотня допоміжних індикаторів: від аромату запеченої запіканки до врахування температури повітря. Від цього навіть процес приготування трохи змінюється. Вмикання таймера, вимикання. Це було як залишити реальність позаду і з'явитися, коли вже все було готове.

Але були й інші випадки. Якось Аль Данс кинув його у тренажерному залі на тверду підлогу. Він встиг дематеріалізуватися, коли приземлявся. Або коли одна бажаюча популярності дівчина вирішила прикинутися, що він їй симпатичний — щоб потім зі сміхом розказати про це своїм друзям. Або коли вчитель починав особливо занудне речення. Навіть процес гоління через дві секунди доводилося повторювати. Ніхто, здавалося, не помічав, що він зникає з буття, можливо тому що потрібно було дивитися прямо на нього, а ніхто цього не робив. Якби тільки Лоуренс міг користатися пристроєм більше, ніж кілька разів на день без головного болю.

Крім того, стрибки вперед у часі просто підкреслювали основну проблему: Лоуренсу не було сенсу очікувати, що через дві секунди щось зміниться на краще.

Принаймні Лоуренс так почувався, коли побачив на глянцевій обкладинці обриси космічного корабля, який поблискував у сонячному світлі. Він дивився на плавні криві лінії, красивий носовий конус і потужні двигуни, і всередині нього щось прокинулося. Це було щось близьке до ажіотажу, якого він не відчував досі. Приватно фінансований космічний корабель DIY повинен був піднятися на орбіту завдяки інженерно-технічному генію Мілтона Дірта та кількох десятків його друзів-початківців та студентів MIT. Запуск намічався через кілька днів, поблизу кампуса MIT, і Лоуренс повинен був бути там. Він ще ніколи не хотів чогось так сильно, як побачити старт на власні очі.

— Тату, — сказав Лоуренс. Це був невдалий час для початку: його батько вже дивився у свій ноутбук, руками розгладжуючи вуса, кінці яких збиралися у важкі лінії по боках його рота. Лоуренс зрозумів, що запізно, але продовжив. — Тату, — знову сказав Лоуренс. — У вівторок відбудеться старт ракети. Ось стаття про це.

Батько Лоуренса відірвав очі від екрану і глянув на журнал, але потім у його голові увімкнулася якась пріоритетна інструкція, яка нагадала йому про батьківство. — Він знову втупився у свій ноутбук з якоюсь таблицею на екрані, вирішивши, що приділив Лоуренсові достатньо уваги.

— Так. Я чув про це. Це той чоловік. Дірт. Ага. Якийсь легкий прототип, чи не так? Вони планують приземлення на темній стороні Місяця в кінці проекту. — Тоді батько згадав жарт про стару групу під назвою Пінк Флойд, марихуану і ультрафіолетове світло.

— Так. — Лоуренс перервав потік слів свого батька, перш ніж той закінчився. — Це вірно. Мілтон Дірт. І я хочу подивитися на запуск. Це шанс, який випадає лише раз у житті. Я думав, що ми можемо поїхати як батько і син. — Його батько не міг відмовитися від «батько і син», бо це було би схоже на визнання того, що він поганий батько.

— Ох. — Батько кинув на нього збентежений погляд. За квадратними окулярами його очі здавлися глибокими і далекими. — Ти хочеш поїхати? У цей вівторок?

— Так.

— Але... я маю на увазі, що у мене є робота. Є один проект, який я повинен зробити, або це виглядатиме погано. І я знаю, що матір буде засмучена, якщо ви пропустите шкільні заняття. Крім того ви можете подивитись старт на комп'ютері. Там буде канал з веб-камери чи щось на зразок. Ви побачите, що це дуже нудно. Це просто багато людей, які стоять поблизу, і врешті-решт лише затримують усіх. Ви навіть можете нічого не побачити, хоч і будете там. Навіть зручніше переглянути це через Інтернет. — Батько Лоуренса говорив так, ніби намагався переконати більше себе, ніж свого сина.

Лоуренс кивнув. Не було жодного сенсу сперечатися, як тільки батько почав нагромаджувати причини. Тому Лоуренс нічого не сказав, вдавши, що він відмовився від своєї мрії. Потім він піднявся у свою кімнату і подивився на розклад автобусів.

Через кілька днів, коли його батьки ще спали, Лоуренс тихо збіг вниз по сходах і взяв сумочку своєї мами на маленькому столику біля вхідних дверей. Він боязливо відкрив застібку, ніби звідти могла вискочити жива тварина. Кожен звук у будинку звучав дуже гучно: будь то кипіння кавоварки чи гудіння холодильника. Лоуренс знайшов у сумці шкіряний гаманець і витягнув з нього п'ятдесят баксів. Він ніколи раніше не крав. І тепер боявся, що поліцейські незабаром вломляться у вхідні двері і надінуть на нього наручники.

Друга фаза плану Лоуренса включала в себе особисту зустріч з мамою відразу після того як він її пограбував. Він постукав до неї, коли вона тільки прокинулася, і зайшов, коли вона накинула на себе халат, і сказав їй, що у них в школі намічається поїздка, і вони вимагають, щоб хтось з батьків написав записку про те, що з ним все в порядку. (Він вже знав велику універсальну правду, що люди ніколи не просять документального підтвердження, якщо ви першими запитали їх про документи). Матів Лоуренса взяла ергономічну ручку з його пальців і нашкрябала записку про дозвіл. Манікюр заважав їй писати краще. Лоуренс сказав, що поїздка може зайняти цілу ніч, в цьому випадку він зателефонує. Вона кивнула, і яскраві червоні кучері на її голові підстрибнули.

Підійшовши до автобусної зупинки, Лоуренс захвилювався — це був нервовий момент. Він зважився на велику подорож, ніхто не знатиме, де він буде, і він мав лише п'ятдесят доларів у кишені а також фальшиву римську монету. Що робити, якщо хтось вистрибне з-за мусорних баків чи стрип-магазину і схопить його? Що робити, якщо хтось затягне його до своєї вантажівки і завезе за сотню миль, а тоді змінить його ім'я на Даррел і змусить жити у чужому будинку, всиновивши? Лоуренс бачив телевізійний фільм про це.

Але потім Лоуренс згадав про походи у вихідні дні, про те, як він знайшов прісну воду і їстівне коріння, і навіть злякав одного бурундука, який, схоже, намагався боротися з ним за стежку. Він ненавидів кожну секунду очікування, але якщо він зміг тоді вижити, то він може сісти в автобус у Кембридж і з'ясувати, як дістатися до стартового майданчика. Він був Лоуренсом Елленбургом, і він був звичайним хлопцем. Лоуренс щойно зрозумів, що якщо він буде триматися свого я, того, що він уміє і знає, то це буде ніби його другий одяг, і його треба використовувати настільки часто, наскільки можна.

— Я вже дорослий, — сказав Лоуренс водію автобуса. Той знизав плечима, ніби він так і думав, і Лоуренс пройшов всередину.

Лоуренс накупив купу їжі, але взяв тільки одну книгу, з тонкою м'якою обкладинкою, про останню велику міжпланетну війну. Він закінчив її читати через годину, і йому не залишалося нічого іншого, як дивитися у вікно. Дерева вздовж магістралі, здавалося, сповільнювалися, коли автобус проходив поруч з ними, а потім швидко зникали, ніби взяли розгін. Певне просторово-часове розширення.

Автобус прибув до Бостона, де Лоуренс повинен був знайти станцію Т. Він зайшов у китайський квартал, де на вулицях юрмилися люди, які кричали і продавали свій товар, і кликали у ресторани з величезними рибними вітражами у вікнах, ніби риба хотіла оглянути потенційних споживачів, перш ніж ті зайдуть всередину. Зрештою Лоуренс опинився біля фонтану та Музею Науки, який освітлювало вранішнє сонце, відкриваючи йому сталеві гвинтові сходи і скляні стіни, з планетарієм нагорі.

На жаль, коли Лоуренс досяг кампуса MIT, він опинився перед Легальними Морськими Продуктами, намагаючись зрозуміти систему кодування будівель, і виявив, що не знає, як знайти місце, де відбуватиметься ракетний запуск.

Лоуренс думав, що MIT буде виглядати лише збільшеною версією Марчісонської початкової школи, з вестибюлем та дошкою оголошень, де публікують майбутні заходи. Лоуренс не зміг потрапити навіть всередину двох перших будинків центру, хоч і намагався. Він знайшов дошку оголошень, в якій публікувалися повідомлення про лекції, знайомства, а також список нобелівських лауреатів. Але ніяких згадок про те, де і коли подивитися Великий Запуск.

Зголоднівши, Лоуренс зайшов у кафе і купив кукурудзяні пластівці у шоколаді, відчуваючи, що йому потрібен допінг. Якби він міг потрапити в Інтернет, то можливо з'ясував би, що робити далі, але його батьки не дозволяли йому мати айпод, а тим більше планшет. У кафе звучали сумні старі мелодії: Джанет Джексон співала про самотність, а Брітні Спірс зізнавалася, що робила це знову. Він охолоджував кожну ложку гарячого шоколаду, закриваючи очі і дуючи на нього, а тим часом намагався виробити якусь стратегію.

Книга Лоуренса зникла. Та, яку він читав у автобусі. Він поклав її на стіл поруч з тарілкою, і тепер її там не було. Ні, почекайте — вона була в руках двчини двадцяти років, з довгими коричневими косами, широким обличчям, у червоному светрі, настільки пухнастому, якїї волосся. У неї були мозолисті руки і робочі черевики. Вона листала книгу Лоуренса.

— Вибач, — сказала вона. — Я пам'ятаю цю книгу. Я прочитала її три рази в середній школі. Цивілізація у системі бінарних зірок ведевійну з АІ, які живуть на поясі астероїдів, правильно?

— Ага, так, — сказав Лоуренс.

— Гарний вибір. — Тоді вона подивилася на зап'ястя Лоуренса. — Нічого собі! Це машина на дві секунди, так?

— Ага, так, — повторив Лоуренс.

— Круто. У мене теж є така. — Вона показала її. Браслет виглядав приблизно так само, як і Лоуренсів, за винятком того, що був трохи меншим, і мав калькулятор. — Мені потрібно було з'ясувати, що означали ті схеми в Інтернеті. Це як маленький тест на технічні навички, інтелект та інші речі, і зрештою ви отримуєте деякий пристрій із тисячами застосувань. Можна сісти? Я стою над вами, і це змушує мене почуватись представником влади.

Лоуренс сказав, що все в порядку. Йому важко було вкласти щось нове у розмову. Дівчина сиділа перед ним, напроти залишків його замовлення. Тепер, коли він був очима на одному рівні з нею, вона виявилася досить симпатичною. Вона мала милий ніс і кругле підборіддя. І чимось нагадувала йому вчительку соціальних дисциплін, у яку він влюбився у минулому році.

— Я Ізабель, — сказала дівчина. — І я ракетний технік. — Виявилося, що вона причетна до великого ракетного запуску, який був затриманий через деякі останні проблеми, погоду і таке інше. — Старт, ймовірно, відбудеться через декілька днів. Ну, ти знаєш, як це зазвичай відбувається.

— Ох. — Лоуренс подивився на піну над гарячим шоколадом. Невдача. Він не зможе побачити старт. Так чи інакше він дозволив собі повірити, що побачить ракету, щось таке, що буде прямо перед ним, а незабаром буде звільнене від тяжіння цілої планети, і він також буде вільний. Він міг повернутися до школи, це вже не мало значення, тому що він був би пов'язаний з тим, що літало у космосі.

А тепер він просто стане посміховищем, якого звільнили зі школи за ніщо. Він подивився на обкладинку з м'якого паперу, на якій були грубо намальовані космічний корабель і оголена жінка на його фоні. Він не заплакав, хоча й хотів. На обкладинці було написано: — Вони подалися у Всесвіт, щоб зупинити галактичну катастрофу!

— Чорт, — сказав Лоуренс. — Дякую, що повідомили.

— Без проблем, — сказала Ізабель. Вона розповіла йому трохи про запуск ракети і про те, наскільки революційним був новий дизайн, про що він вже знав, і лише тоді помітила, що він жахливо нещасний. — Ей, не хвилюйся. Це просто затримка на кілька днів.

— Так, але — сказав Лоуренс, — я не зможу бути тут.

— Ох.

— Я буду зайнятий іншими справами. У мене є попередня домовленість... — Лоуренс заплутався. Він зачепив край столу, і шкірка на його гарячому шоколаді виросла хребтом.

— Ви напевне зайняті чимось важливим, — сказала Ізабель. — Схоже, що у вас щільний графік.

— Насправді, — сказав Лоуренс. — Кожен день такий, як і попередні. За винятком сьогоднішнього. — Аж тепер він почав плакати. Чорт забирай.

— Ну привіт! — Ізабель зірвалася зі свого крісла напроти і сіла поруч з ним. — Розказуй! Почекай! Все добре. Слухай, батьки знають, де ти?

— Ні... — Лоуренс задихнувся. — Не знають. -І він розповів їй все — як він украв п'ятдесят баксів у мами, як утік зі школи і сів у автобус і так далі. Потім він сказав Ізабель, що почувається погано, бо обдурив батьків. Тепер він з ще більшою впевненістю розумів, що поїздку не можна буде повторити. Не через кілька днів, у всякому разі.

— Гаразд, — сказала Ізабель. — Ого. Ну, я думаю, що повинна поговорити з твоїми батьками. У них займе деякий час приїхати сюди. Особливо з плутаними вказівками, які я збираюся їм дати, щоби знайти стартовий майданчик.

— Стартовий майданчик? Але...

— Оскільки ми будемо там до того часу, коли вони приїдуть. — Вона погладила Лоуренсові плече. Дакувати Богу, він перестав плакати і трохи заспокоївся.

— Ходімо, я покажу вам ракету. Це буде екскурсія, і я познайомлю вас з деякими людьми.

Вона встала і запропонувала Лоуренсові руку. Він взяв її.

Так Лоуренсові вдалося зустрітися з десятком найвідоміших ракетних інженерів на Землі. Ізабель привезла його туди в тютюново-ароматному червоному Мустанзі, і ноги Лоуренса були сховані під пакетами Фріто. Лоуренс вперше почув групу Фронталот по її стерео.

— Ти читав Хайнлайна? Можливо, він трохи задорослий для тебе, але я впевнена, що ти випереджаєш своїх однолітків. Ось, — вона розкопала на задньому сидінні і вручила йому книгу у м'якій обкладинці, яка називалася «Маю скафандр — готовий подорожувати», приємну на дотик. Вона сказала, що він може взяти її собі, вона має ще одну.

Вони поїхали по Меморіальному проспекті, а потім через нескінченну серію однакових магістралей, розв'язок і тунелів, і Лоуренс зрозумів, що Ізабель була права: його батьки втратять кілька годин, намагаючись його забрати, навіть якщо вона дасть їм ідеальні вказівки. Вони завжди скаржилися, що водіння в Бостоні вимагало зупинок і розитувань. Після обіду похмурніло, з'явилися хмари, але увага Лоуренса була поглинута екскурсією.

— Ось, — сказала Ізабель, — наша перша ракета «Земля-орбіта». Я спеціально приїхала сюди з Вірджинії, щоб допомогти їм. Хоч мій хлопець божевільно ревнивий.

Ракета була у два-три рази ширша за Лоуренса, розміщена в ангарі біля води. Оболонка поблискувала, коли блідо-металевий корпус ловив смуги світла, які пробивалися крізь вікна вгорі. Ізабель прогулялася з Лоуренсом навколо неї, показуючи йому всі цікаві особливості, включаючи ізоляцію з вуглецевого волокна навколо паливних систем та легкого силікатно-органічного полімерного корпусу на справжніх двигунах.

Лоуренс витягнув руку і торкнувся ракети, відчуваючи, як в'яне шкіра на кінчиках пальців. Люди почали обертатися, бажаючи дізнатися, що це за дитина, і чому він торкається їхньої дорогоцінної ракети.

— Це делікатне обладнання. — Великий чоловік у водолазному светрі склав руки.

— Ми не можемо пропускати сюди випадкових дітей, які бігатимуть навколо, — сказала маленька жінка в комбінезоні.

— Лоуренс, — сказала Ізабель. — Покажи їм. — Він зрозумів, що вона має на увазі.

Він оголив праве зап'ястя і натиснув на маленьку кнопку. І відчув знайоме відчуття, як пропущене серцебиття або подвійний подих, що не було часом взагалі. Через дві секунди він стояв поруч з красивою ракетою в кільці людей, які дивилися на нього. Всі заплескали. Лоуренс зауважив, що вони також носили браслети на своїх зап'ястях, напевно це було модно. Або було ознакою їхньої групи.

Після цього вони почали ставитися до нього як до члена їхньої групи. Він завоював у них невелику частину їхнього часу, а вони збиралися завоювати частину простору. Всі розуміли, що це був свого роду початковий внесок. Одного разу вони заволодіють набагато більшою частиною космосу — якщо не вони, то їхні нащадки. Вони святкували свої невеличкі перемоги, і мріяли про великі майбутні.

— Привіт, хлопче, — сказав один кудлатий хлопець у джинсах та сандаліях. — Подивись, як я скомпонував цей двигун. Це дуже цікаво.

— Ми скомпонували, — поправила його Ізабель.

Чоловік у водолазному светрі звався Гай, і він був старшим, під сорок років, можливо, навіть під п'ятдесят, з ніби посипаним сіллю чорним волоссям і великими бровами. Він постійно задавав Лоуренсові питання та робив нотатки у своєму телефоні. Він попросив Лоуренса написати своє ім'я і дату народження. — Я нагадаю про себе, коли тобі виповниться вісімнадцять, — сказав він. Хтось приніс Лоуренсові содову і піццу.

До того часу, коли приїхали батьки Лоуренса, киплячи у власних шкурах (після того як вивчили всі тунелі та розв'язки), Лоуренс став талісманом дружної орбітальної ракетної банди. Під час довгої поїздки додому Лоуренс отримав достатньо настанов від своїх батьків, які пояснювали йому, що життя складається не лише з пригод, ради Бога, життя — це довга не завжди приємна дорога і серія обов'язків і вимог. Коли Лоуренс стане достатньо дорослим, щоб робити те, що йому подобається, він також стане достатньо розумним, щоб зрозуміти, що деколи потрібно робити те, що йому не подобається.

Сонце заходило. Вони зупинилася на гамбургери, і батьки більше не читали йому нотацій. Лоуренс непомітно тримав під столом на колінах подаровану йому книгу «Маю скафандр — готовий подорожувати». Він прочитав уже половину.

КНИГА ДРУГА

3

Крізь вікна на західній стороні класних кімнат Кентерберійської академії, мавзолею з блідого цементу, було видно автостоянку, спортивні майданчики та шосе з дворядним рухом. А зі східних вікон відкривався вид вниз на брудний спуск до потічка, за яким нервово тремтіли дерева під осіннім вересневим вітром. У трохи застояному повітрі школи Патриція могла дивитися на схід і уявляти себе дикункою поміж дерев.

Перший тиждень у школі Патриція носила дубовий листок у кишені спідниці, це був її талісман, до якого вона торкалася, поки листок не покришився на сміття. На уроках математики та англійської мови, де були вікна з видом на схід, вона дивилася на ліс. І бажала побігти туди і займатися чаклунськими справами і пригодами, а не сидіти у класі і запам'ятовувати старі промови Резерфорда Б. Хейса. Її шкіру тиснув абсолютно новий бюстгальтер під жорстким светром і шкільною формою, і навколо неї всі щось читали або розмовляли: чи Кейсі Гамільтон збирається перепросити Трейсі Бурта? Хто де був протягом літа? Патриція лише хиталася на стільці вперед-назад, вперед-назад, поки не гепнулася на підлогу з гуркотом, який вразив усіх у класі.

Уже пройшло сім років з часу її зустрічі з Парламентом птахів, які сказали Патриції, що вона була особлива. З тих пір вона намагалася повторити кожен запис у черговій книзі заклинань і кожну містичну практику в інтернеті. Її невдачі лише підштовхували її до лісу знову і знову, і вона не знала, чи є будь-який спосіб звільнитися від бажання її серця. Вона навіть надумала взяти аптечку, щоб лікувати постраждалих істот. Тому що жодні заклинання не діяли, і нічого магічного не відбувалося. Схоже, що все це було чимось на зразок гіпнозу, або вона не спромоглася пройти якийсь тест.

Після обіду Патриція пішла на ігровий майданчик, де підвела обличчя догори, намагаючись зрозуміти каркання ворон, які пролітали через школу. Ворони розмовляли між собою, не даючи Патриції зрозуміти жодного слова, як і дітям в цій школі, хоч про це Патриція зовсім не переживала.

Вона намагалася подружитися з дітьми, адже обіцяла це матері (і дотепердотримувалася цієї обіцянки), але вона перейшлала до цієї школи у восьмому класі, коли усі інші учні вже були тут принаймні кілька років разом. Вчора вона стояла кімнаті для дівчат біля Мейсі Файєрстон та її подружок, Мейсі розказувала, як Брент Гарпер запросив її на обід. М'яка яскрава помада для губ відмінно гармоніювала з кольором її волосся. Патриції, яка покривала лице маслянисто-зеленим кремом, захотілося сказати щось веселе та підтримати розмову, і вона сказала, що все-таки Бренту Гарперу, який мав мерехтливі очі і викладене волосся, чогось не вистачає. Вона лише натякнула, що Брент Гарпер був не таким, яким здавався, і відразу ж отримала дівчат з обох сторін, які вимагали точно знати, яка проблема з Брентом Харпером. Може Брент щось колись їй зробив? Керрі Даннінг бризкала слиною так сильно, що її ідеальне світле волосся практично втратило блиск.

Ворони літали безладно і без будь-якої мети, яку Патриція намагалася визначити, хоча більшість шкільних уроків першого тижня занять мали на меті показати, щу у всьому існує закономірність. Уроки полягали у тому, що ви відповідали на питання стандартизованого тесту, запам'ятовували великі блоки тексту, і в кінцевому підсумку створювали структуру своєї особистості. (Це була знаменита саарійська програма.) Але Патриція дивилася на ворон, яких стривожила, і бачила, що ті лише відлітали трохи далі, і знову у їх стрибанні не було ніякого сенсу. Вони відлітали якраз настільки, щоб Патриція зрозуміла, що вони її зауважують, а потім поверталися назад на те місце, де були раніше.

Що Патриція могла їм сказати — що вона була відьмою, а потім перестала бути нею? Протягом багатьох років?

Дивлячись на літаючих ворон, Патриція забула про можливі перешкоди, поки не зіткнулася з кимось. Вона відчула тиск і укол страху, перш ніж побачила, на кого наштовхнулася: божевільного хлопця з волоссям піщаного кольору та завеликим підборіддям, який впав з огорожі на краю дитячого майданчика і тепер лежав на траві. Він підвівся.

— Чому, до пекла, ти не дивишся, куди... — Він подивився на щось на своєму лівому зап'ясті, що не було годинником, і тепер цокало занадто голосно.

— Що це? — сказала Патриція.

— Ти зламала мою машину часу. — Він зняв її з зап'ястя і показав їй.

— Ви Ларрі, чи не так? — Патриція подивилася на пристрій, який, безумовно, був зламаний. На його поверхні була нерівна тріщина і зсередини виходив кислий запах. — Мені дуже шкода. Ви можете купити собі іншу? Я можу повністю заплатити за неї. Або мої батьки, я думаю. — Вона подумала, що її мамі це сподобається, як ще одна неминуча катастрофа.

— Купити іншу машину часу. — Ларрі фиркнув. — Ви думаєте що можна так просто зійти вниз до Бест Бай і взяти машину часу зі стійки? — Від нього пахло слабким ароматом журавлини, можливо спрей або ще щось.

— Не будьте саркастичним, — сказала Патриція. — Сарказм для слабких людей. — Вона не мала на увазі повчатийого, просто ця фраза глибоко засіла в її голові.

— Вибачте. — Він стиссвій пристрій, а потім ретельно огянув своє зап'ястя. — Її можна відремонтувати, я думаю. До речі, я Лоуренс. Ніколи не називайте мене Ларрі.

— Патриція. — Лоуренс протягнув руку, і вони тричі потисли один одному руки. — Це справді була машина часу? — запитала вона. — Ви не жартували чи щось таке?

— Так. Різновид. Це не була дуже потрібна річ. Я збирався користуватися нею у деяких випадках. Вона повинна була допомогти мені уникати різних неприємностей. Але замість цього машина перетворила мене у якогось хитромудрого поні.

— Це краще, ніж бути просто поні. — Патриція знову підняла очі до неба. Ворони вже давно полетіли, і все, що вона побачила, — це повільно пливучі хмари.

* * *

Після цього Патриція подружилася з Лоуренсом. У них було ще кілька спільних предметів. Вона помітила, що у Лоуренса появилися свіжі шрами на обох худих руках і червоний укус на гомілковостопному суглобі, який його непокоїв, бо він кілька разів піднімав штанину, щоб оглянути його на уроці англійської. У його шкільній сумці були компас і карта, визираюча з передніх відділень, і трава та бруд залишили плями на нижній поверхні.

Через кілька днів після їхнього знайомства вона побачила Лоуренса після занять, він сидів на задніх сходинках школи, біля великого схилу, і читав брошуру «Великі мандрівки на вихідні дні». Вона навіть не могла собі цього уявити: цілих два дні подалі від людей і їх сміття. Два дні відчувати сонце на своєму обличчі! Патриція бігала у ліс за їхнім будинком кожного разу, як тільки була можливість, але її батьки ніколи не дозволили би їй провести у лісі ніч.

— Виглядає приголомшливо, — сказала вона, і Лоуренс здригнувся від несподіванки, відчувши, що вона дивиться через його плече.

— Це мій найгірший кошмар, — сказав він, — реально.

— Ви вже ходили хоча б по одному з них?

Лоуренс не відповів, лише показав листівку з фотографією на зворотньому боці, на якій група дітей піднімала рюкзаки біля водоспаду, наклавши на обличчя посмішки, за винятком одного типа позаду: Лоуренс носив смішний круглий зелений капелюх, як у рибалок-спортсменів. Фотограф вхопив Лоуренса у той момент, коли той щось говорив.

— Але це чудово, — сказала Патриція.

Лоуренс встав і пішов назад у школу, гупаючи черевиками по підлозі.

— Будь-ласка, — сказала Патриція. — Я просто... Я хочу з кимось поговорити. Навіть якщо ніхто ніколи не зможе зрозуміти, що я бачила. Я б хотіла порозмовляти з кимось, хто любить бути на природі. Почекайте, не йдіть, Лоуренс!

Він обернувся.

— Ви правильно сказали моє ім'я. — Його очі звузилися.

— Звичайно. Ви сказали мені його.

— Так, справді. — Він змусив себе перестати гніватися. — То що ви хочете почути про природу?

— Це те, що реальне. І... не схоже на світ людей. — Вона заговорила з Лоуренсом про виводок диких індиків на задньому дворі їхнього будинку, і про лози, які прилипли до стін кладовища по дорозі; виноград на них більш солодкий через його близькість до мертвих. — У лісі повно оленів і є навіть кілька старих, у оленів майже не залишилося хижаків. Повністю дорослий лось може бути розміром з коня. — Лоуренс з жахом уявив собі, що буде, коли вони почнуть переслідувати тварину таких розмірів.

— Ви не бачили його, — сказав Лоуренс. — Так... І хочете побачити?

Патриція кивнула.

— Можливо ми справді можемо допомогти один одному. Давайте укладемо угоду: ви допомагаєте мені переконати моїх батьків, що я витрачаю багато часу на природу, і вони дозволять мені їздити на дачу. А я дам вам двадцять баксів.

— Ви хочете, щоб я збрехала вашим батькам? — Патриція не була впевнена, чи буде така справа достойна її як відьми.

— Так, — сказав він. — Я хочу, щоб ви збрехали моїм батькам. Тридцять баксів, добре? Це майже весь мій суперкомп'ютерний фонд.

— Дайте мені подумати, — сказала Патриція.

Це була серйозна етична дилема. Не просто неправда, а втручання в ту частину життя Лоуренса, яку контролювали його батьки, бажаючи, щоб він набув життєвого досвіду. Вона не могла вгадати, що буде далі. Можливо, Лоуренс винайде новий вітряк для млинів, спостерігаючи за крилами метелика. Вона уявила собі Лоуренса, який отримує Нобелівську премію і розказує, що він зобов'язаний своїм відкритям «Великим мандрівкам на вихідні дні». З іншого боку, Лоуренс може піти у похід в один з таких вихідних, впасти у водопад і потонути, і тоді це буде частково провиною Патриції. Крім того вона могла використати тридцять баксів на свій розсуд.

Тепер Патриція намагалася завести собі інших друзів. Дороті Глас ходила на гімнастку, як і матір Патриції, маскувала веснянки, а також писала вірші на своєму телефоні, коли думала, що ніхто не дивиться. Патриція сіла поруч з Дороті на зборах, коли пан Діббс, віце-президент, розповідав про політику школи — «ніяких нотаток» — і пояснював, чому запам'ятовування на слух — найкращий спосіб відірвати на короткий проміжок увагу дітей, які виховуються на фейсбуці і відеоіграх. Весь час Патриція і Дороті шепотілися про те, що вони бачили у веб-тюнері — коня, який смоктав цигарку. Патриція відчула приплив надії, але потім Дороті сіла з Мейсі Фрістоун і Керрі Даннінг обідати і пізніше холодно подивилася на Патриціюв коридорі.

Тому Патриція підійшла до Лоуренса, коли він чекав на автобус.

— Згода, — сказала вона. — Я буду твоїм алібі.

* * *

Лоуренс справді складав суперкомп'ютер у книжковій шафі, яку закривав на ключ у своїй спальні, ховаючи його за шаромпоставлених вертикально книжок і малюнків, наклеєних на картон. Комп'ютер складався з незліченної кількості різноманітних частин, включаючи графічні процесори з десятка ігрових консолей Плейстейшн, які мали найсучаснішу векторну графіку та складні відповідні розгалуження для підключення додатково будь-якої системи — протягом перших трьох місяців, коли вони були на ринку. Він також ремонтував обладнання в офісі одного розробника, що вже не займався комп'ютерами, у двох містах — і врятував старі викинуті жорсткі диски, кілька материнських плат і маршрутизаторів різних типів. Результатом була металева гофрована відкрита рама з напханими туди платами, і купою світлодіодів, що блимали занадто яскраво. Лоуренс показав все це Патриції, пояснюючи свою теорію про нейронну мережу, евристичне контекстне відображення та правила взаємодії, і нагадуючи їй, що вона обіцяла нікому про це не розповідати.

На обіді з батьками Лоуренса (супер-часникові макарони) Патриція розповіла захопливу історію про те, що вона і Лоуренс займаються альпінізмом, і що вони навіть бачили лисицю зблизька. Вона ледь не сказала, що лисиця вкусила руку Лоуренса, але вчасно схаменулася. Батьки Лоуренса були дуже раді та здивовані, коли почули, що Лоуренс знає назви дерев — ніхто з них вже не сподівався на те, що роки їхнього виховання дадуть плоди, і у них був деякий сумнів щодо того, що Лоуренс робить правильно, витрачаючи занадто багато часу на комп'ютери, а не наповнює легені свіжим повітрям.

— Я дуже рада, що у Лоуренса є друг, — сказала його матір, яка носила котячі круглі окуляри, і волосся якої було пофарбоване у непристойно червоний відтінок. Батько Лоуренса, який був майже лисим наверху, за винятком одного коричневого пучка, теж схвально кивнув і запропонував Патриції тарілку з часниковим хлібом, тримаючи її обома руками. Сім'я Лоуренса жила в похмурому секційному будинку в непривабливому тупику, і всі меблі та приладдя були старі. Можна було бачити підлогу крізь потертий ковролін.

Патриція і Лоуренс почали проводити час разом навіть після занять, коли у них була така моживість. Вони сиділи поруч у автобусі, коли їхали на екскурсію до музею консервної промисловості, який був цілком присвячений консервним банкам. І кожен раз, коли вони розмовляли, Лоуренс розказував їйпро інші пристрої, які він створював — наприклад випромінюючу гармату, яка зробить вас сонним, якщо ви побудете під її випромінюванням протягом півгодини. Він сховав пристрій під парту у школі і перевірив її дію на пані Найт, вчительці соціальних дисциплін, яка почала зівати прямо на уроці перед дзвінком.

Одного разу на уроці англійської пані Додд попросила Патрицію розказати про Вільяма Сарояна — ні, чекайте, прочитати щось з Вільяма Сарояна по пам'яті. Патриція змогла згадати лише щось про доріжку з гравію і про черв'яків, які живуть у фруктах, поки не помітила світло, що блимало в оці, засліплюючи її, але тільки праве. Лівим оком вона бачила стіну нудьгуючих облич, які дивились на її дискомфорт, сподіваючись на розвагу, а потім знайшла джерело сліпучого блакитно-зеленого променя: у Лоуренса було щось у руці. Якийсь ліхтарик.

— У мене болить голова, — сказала Патриція. І була вибачена.

У коридорі під час перерви вона відтянула Лоуренса подалі від питного фонтану і почала вимагати, що таке до пекла він випробовував.

— Телепортна сітківку, — захищаючись, сказав Лоуренс, справді злякавшись. Ніхто ще не лякався Патриції. — Він ще не зовсім досконалий. Якби він працював, то проектував би слова прямо на сітківку ока.

Патриція відчула охоту поскандалити.

— Ой. Але хіба це не буде обманом?

— Так, тому що запам'ятовування виступів Резерфорда Б. Хейса підготує вас до життя дорослої людини. — Лоуренс закотив очі на лоба і пішов геть.

Лоуренс не міг пробачити собі, коли речі, які він робив, не працювали як слід. Вона ніколи раніше не зустрічала такого впертюха, як він. А між тим, що могла зробити Патриція з її фальшивими магічними силами? Нічого. Вона була абсолютним нулем у порівнянні з ним.

4

Батьки Лоуренса вирішили, що Патриція була його подружкою, і не бажали слухати жодних заперечень. Вони пропонували їм записатися на курс танців, і навіть возити їх туди і назад — і не забували нагадувати про це.

Лоуренс не хотів про це навіть чути.

— До речі про знайомство у вашому віці. — Матір Лоуренса сиділа напроти нього, коли він закінчував сніданок. Батько вже пішов на роботу. — Це не абсолютно. Це як практика. Навчання. Ви знаєте, що це не буде вас до чогось зобов'язувати. Але це не означає, що це неважливо. — Вона була одіта у блузку і легкі штани.

— Дякую за ваше відношення, мамо. Я ціную всі ваші цікаві ідеї.

— Ти завжди насміхаєшся зі своєї бідної матері. — Вона підняла руки, попереджуючи його протест. — Але ти повинен вислухати. Коли ти любиш малого песика — ти навчаєш його. Ти вже підліток, дорогенький, і ти не будеш нормальним без навичок дружби і знайомства. Я просто підказую тобі, що не слід забувати про майбутнє, і потрібно максимально використати час навчання у середній школі. Послухай тих, хто про це дещо знає. — Матір Лоуренса пішла до п'ятої школи, замість того щоб ходити до першої, щоб бути ближче до майбутнього батька Лоуренса, і це був перший з багатьох компромісів, які зрештою закінчилися цією кухнею.

— Вона не моя подружка, мамо. Вона лише навчає мене цінувати природу.

— Ну, можливо, ви повинні зробити щось ще. Вона здається дуже гарненькою дівчиною. Дуже добре вихована. У неї чудове волосся. Я б зробила їй пропозицію, якби була тобою.

Лоуренс почав відчуватися настільки незручно при цій розмові, що не тільки його шкіра запашіла:його кістки, нутрощі, кровоносні судини також пашіли. Він відчув, що сидить на жорсткому дерев'яному стільці. Нарешті він зрозумів, що означали всі ці жахливі історії, де розповідалося про жахливий страх, що заповзає у вашу душу. Ось що відчув Лоуренс, слухаючи, як його мати намагалася поговорити з ним про дівчат.

І було ще гірше, коли Лоуренс чув, як інші хлопці в школі шепочуться про нього і про Патрицію. Коли Лоуренс переодівався у роздягальні перед уроком фізкультури, хлопці, які як правило приділяли йому нуль уваги, такі як Джеймс Блаз Донован, почали питати його, чи на ньому його сорочка. І пропонували деякі поради, які прочитали з інтернету. Лоуренс опускав голову вниз і відмовчувався. Він не міг звикнути до того, що втратив машину часу саме тоді, коли вона була йому найбільш потрібна.

Одного разу Лоуренс і Патриція сиділи поруч один з одним під час обіду, не один з одним, а просто сусідами за довгим столом, де хлопчики переважно сиділи на одному кінці, а дівчата — на іншому. Лоуренс нахилився і запитав:

— У школі думають, що ми... ну... друг-подружка. Це тебе не дивує? — Він хотів, щоб це прозвучало так, ніби він думає, що це не така велика справа, і що він просто висловлює стурбованість почуттями Патриції.

Патриція тільки знизала плечима.

— Я думаю, у людей завжди буде щось на язиці, вірно? — Вона була таки дивною дівчинкою, з очима, які іноді виглядали карими, а іноді зеленими, а також темним прямим волоссям, яке не любила закручувати.

Лоуренс насправді не потребував спілкування з Патрицією в школі, йому потрібно було лише її прикриття після уроків і деколи на вихідні. Але він почувався незручно, сидячи сам, коли вона теж сиділа сама, зазвичай хмурячись у найближче вікно. І ще йому було цікаво питати її про різні речі і слухати відповіді — тому що він ніколи не знав, що Патриція скаже у відповідь. Він тільки знав, що це буде щось дивне.

* * *

Лоуренс і Патриція сиділи за столиком біля рухомого ескалатора у торговому центрі. У кожного з них був подвійний шоколадний ультрамодний фруктовий напій з кавою без кофеїну, що змушувало їх відчувати себе супердорослими. Машини, які працювали над їхніми головами, тягнули вгору безкінечні східці, за якими був вид на великий фонтан, що розсипався блискучими дружніми бризками. Незабаром обидва стаканчики спорожніли, перейшовши на саркозні шуми, коли вони тягнули соломками залишки, і обидві були підсвічені цукром.

Вони могли бачити ноги і щиколотки людей, які ступали на нижні сходинки ескалатора, між ними і фонтаном. І по черзі намагалися вгадати, хто були ці люди, спираючись лише на вигляд їхнього взуття.

— Леді в білих кросівках є акробатом. І шпигуном, — сказала Патриція. — Вона подорожує по всьому світу, виконує свої номери та ставить камери на секретних будівлях. Вона може проникнути в будь-яке приміщення, оскільки вона конкорнтіст, а також акробат.

Про чоловіка у ковбойських чоботях і чорних джинсах Лоуренс сказав, що це був чемпіон родео, який кинув виклик на танцювальному майданчику найкращій танцівниці в світі, і це відбувалося тут, в цьому торговому центрі.

Дівчина в чоботях UGG була супермоделлю, яка викрала секретну формулу крему для волосся, який відвертав увагу всіх, хто її бачив — сказала Патриція — і вона сховалася в торговому центрі, де ніхто не сподівається її побачити.

Лоуренс вважав, що дві жінки в тактичних кросівках і нейлонових чулках були тренерами, які навчають одна одну, створюючи нескінченні цикли зворотного зв'язку.

Чоловік у чорних тапочках і зношених сірих шкарпетках був вбивцею — і Патриція додала, що він член секретного товариства підготовлених вбивць, які чатують на свою здобич, чекаючи зручного моменту, щоб нанести удар і вбити жертву, не залишивши слідів.

— Дивно, скільки можна розповісти про людей з їхнього взуття, — сказала Патриція. — Взуття розповідає всю їхню історію.

— За винятком нашого, — сказав Лоуренс. — Наші черевики абсолютно нудні. Вони нічого про нас не розказують.

— Це тому, що наші черевики нам вибирають батьки, — сказала Патриція. — Просто зачекай, поки ми підростемо. Наше взуття буде божевільним.

* * *

Як не дивно, Патриція мала рацію щодо чоловіка в сірих шкарпетках та чорному взутті. Його звали Теодольф Роуз, і він був членом Безіменного ордену убивць. Він знав 873 способи вбивства, які не залишали навіть шепоту доказів, і йому довелося вбити 419 чоловік, щоб досягти дев'ятого місця в ієрархії БОУ. Він би дуже розгнівався, дізнавшись, що його взуття дало підставу для такого висновку, тому що він пишався тим, як умів зливатися з оточенням. У нього була манера ходіння гірського лева, який стежить за підліском, одівши чорні тапочки та альпіністські шкарпетки. Решта його одежі теж була придбана для того, щоб зникати на тлі вулиці, від темної куртки до важких штанів з громіздкими кишенями, наповненими зброєю та запасами. Він тримав свою костисту голову поголеною, і кожне його почуття було загострене. Його розум програвав незліченні сценарії бою навіть коли до нього підходила якась домогосподарка, чи дорослі, які були у торговому центрі, навіть якби якісь підлітки напали на нього без попередження, Роуз був би готовий.

Теодольф прибув до цього торгового центру, шукаючи двох особливих дітей, тому що йому потрібно було підтвердити своє місце в ієрархії Безіменного ордену. З цією метою він здійснив паломництво до Абасинської святині в Албанії, де постив, вдихав галюциногенні пари і провів дев'ять днів у кошмарах. А тоді подивився у Діру — обрамлене вишуканим орнаментом коло на підлозі Святині, і побачив видіння, що підтвердило все, що снилося йому у кошмарах. Смерть і хаос, діючи разом, руйнували цілі міста, охоплені чумою божевілля. І, нарешті, починалася війна між магією та наукою, яка залишить цілий світ у згарищі. У центрі всього цього були чоловік і жінка, які зараз були ще дітьми. Його очі кровоточили, коли він відповзав від віщої Діри, долоні ковзали, а коліна розповзалися. Безіменний орден нещодавно запровадив жорстку заборону на вбивство неповнолітніх, але Теодольф знав, що ця місія буде святою.

Теодольф втратив свою здобич. Він був у цьому торговому центрі вперше, і відчував себе незвично серед кодованих покажчиків і карт з занадто дрібними літерами на величезних екранах.Теодольф знав, що Лоуренс і Патриція помітять його, тому змінив свій план щодо засідки. Салон побутової техніки був повний ножів, які чомусь рухалися. У салоні білизни було загадкове попередження про чудо-ліфт. Він навіть не знав, де шукати.

Теодольф не збирався втрачати холоднокровності. У будь-якому випадку він був пантерою, або, можливо, гепардом, певним типом смертоносної кішки, яка просто грається з цими дурними дітьми. У кожного вбивці є моменти, коли він чи вона відчували, що ковзали поглядом по потрібному обличчі, а їм ввижалося абсолютно інше. Вони обговорювали цю проблему на конвенті убивць кількома місяцями раніше: Що є такі місця, де навіть коли ти проходиш невидимий у тінях, ти відчуваєш, що хтось таємно дивиться і підсміюється над тобою.

Дихай глибше, пантера, сказав собі Теодольф. Спокійніше.

Він зайшов у чоловічу вбиральню за відділом посуду, щоб подумати, але хтось весь час товкся біля дверей, запитуючи, що він там робить так довго.

Після цього йому не залишалося нічого іншого як замовити велику порцію шоколадного морозива і спостерігати. Але коли воно появилося на його столі, Теодольф чомусь захилювався — чи воно не отруєне? Якби за ним справді спостерігали, хтось міг би додати будь-яку з дюжини отрут у його порцію, отрут без смаку і запаху, або навіть пахнучу як шоколадні ароматизатори.

Теодольф почав тремтіти, не видавши жодного звуку. Він плакав тихо, як кіт у джунглях. Зрештою він вирішив, що життя не варте того, щоб жити, якщо він час від часу не зможе поїсти морозива, не побоюючись, що воно отруєне. І взявся за ложку.

Приїхав батько Лоуренса і підібрав Лоуренса і Патрицію за півмилі від торгового центру, у той час коли Теодольф схопився за горло і задихався — морозиво справді було отруєне, і Патриція робила те, що завжди, коли спілкувалася з батьками Лоуренса: імпровізувала. — Ми піднялися в гори, а на другий день спустилися вниз по воді, хоча вода була більше коричневою, ніж білою. І ще ми були на козлячій фермі, де стригли козлів, поки не втомилися, що дозволяє мені сказати, що це важко, кози мають багато енергії, — розказувала Патриція батькові Лоуренса.

Батько Лоуренса запитав про розміри кіз, на що діти відповіли з повною серйозністю.

Теодольф не міг дивитися на шоколадне морозива решту свого життя. Коли воно потрапляло йому на очі, що, як правило, траплялося у громадських місцях, у нього з рота йшла піна, а потім він відчував всередині штанів щось мокре. Коли антидот вдарив по нервах і Теодольф знову міг дихати, він побачив, що на його серветці з'явився сигіл Безіменного ордену, з вишуканою маркою, яка більш-менш зрозуміло промовила: «Привіт, згадай, що ми більше не вбиваємо дітей. Гаразд?»

Таке повідомлення вимагало зміни тактики.

5

Коли Патриція могла, вона бігла у ліс. Пташки сміялися над її спробами імітувати їх. Вона вилазила на дерева. Ніхто не відповідав. Вона бігла ще глибше в ліс.

— Привіт! Я тут. Що ви хочете від мене? Привіт! — Вона багато віддала би за вміння перетворювати себе на когось іншого, тому що її світ був просто нудними стінами або таким же нудним брудом. Реальна чаклунка повинна вміти творити магію інстинктивно. Вона повинна вміти робити містичні речі чистою волею або достатньо глибокою вірою.

Через кілька тижнів після початку занять у школі розчарування стало надто великим. Патриція узяла деякі висохлі спеції та гілочки у підвалі спеційного магазинчика, які збиралися викидати, пішла в ліс і спалила їх на вогні, запаливши кухонними сірниками. Вона стрибала навколо крихітного полум'я всередині маленької ями, співаючи відомі їй закляття і трясучи руками. Вона відтяла пасмо власного волосся і кинула в полум'я.

— Будь ласка, — вона задихалася сльозами. — Привіт! Будь ласка, що потрібно робити? Будь ласка! — Нічого. Вона присіла на каблуки, спостерігаючи за своїм невдалим чарівництвом, яке перетворювалося на попіл.

Коли Патриція прийшла додому, її сестра Роберта вже демонструвала батькам фотографії з телефону, де Патриція запалювала вогонь і танцювала навколо нього. Плюс у Роберти була білка без голови в пакеті для сніданків, що, за її словами, було роботою Патриції.

— Патриція проводить сатанинські ритуали в лісі, — сказала Роберта. — І ще наркотики. Я бачила, як вона готує наркотики. По рецепту. Їх 420. Від Моллі.

— ПП, ми турбуємося за тебе, — сказав батько Патриції, похитуючи головою, поки його борода не розійшлася по одежі. — «ПП» було іменем Патриції, коли вона була ще маленькою дитиною, і тепер, коли вони збиралися покарати її, він знову його згадав. Вона думала, що її називали так тому, що вона була гарненькою, коли була п'ятирічного віку, але коли вона підросла, то почала думати, що це тонкий натяк на її нездатність бути хлопчиком. — Ми продовжуємо сподіватися, що ви збираєтеся подорослішати. Ми не любимо карати тебе, ПП, але ми повинні підготувати вас до жорстокого світу, де...

— Родерік каже, що ми витратили багато грошей, щоб відправити тебе до школи у формі та з потрібними підручниками, а також заплатили за навчальну програму, яка створює лідерські якості, — додала матір Патриції, її щелепа і підмальовані брови виглядали чіткішими, ніж звичайно. — Ви намагаєтеся відкинути цей останній шанс? Якщо ви хочете бути сміттям, просто повідомте нам про це, і можете повертатися до лісу. І ніколи не повертайтеся до цього будинку. Ви можете залишитися жити в лісі назавжди. Ми могли б заощадити деяку суму грошей.

— Ми просто хочемо, щоб ви стали чимось, ПП, — доповнив Родерік, її батько.

Так вони обґрунтували їй покарання на невизначений термін і знову заборонили ходити в ліс. На цей раз, замість того щоб підсовувати їжу під двері, вони постійно відправляли до неї Роберту з лотком. Роберта здобрила перцем і соусом чилі все, що було на підносі.

До першої години ночі у Патриції пекло в роті, і вона навіть не могла залишити свою кімнату, щоб випити келих води. Вона була самотньою, їй було холодно, а батьки з її кімнати забрали все, чим можна було розважатися, в тому числі і її ноутбук. Так, нудьгуючи, вона читала і запам'ятовувала дати по історії, і виконала всі математичні завдання, навіть додаткові.

Наступного дня у школі всі бачили фотки Патриції, яка танцювала навколо вогню, і фото білки без голови, тому що Роберта відправила їх своїм друзям у старші класи, а деякі з друзів Роберти мали братів і сестер, котрі їздили до Кентербері. Все більше учнів почали кидати на Патрицію дивні погляди у коридорі, а один хлопець, ім'я якого Патриція навіть не знала, підбіг до неї під час ранкової лінійки, закричав «Емі сука» і побіг далі. Кері Деннінг та Мейсі Фрістоун зробили велике шоу з перевірки зап'ястя Патриції, тому що вона, мабуть, різала себе, що потекла кров, і вони були стурбовані.

— Ми просто хочемо переконатися, що ти отримала потрібну допомогу, — сказала Мейсі Фрістоун, з яскраво-оранжевим волоссям, що оточувало її серцевидне обличчя. Справді популярні діти, такі як Трейсі Бурт, просто хитали головами і говорили щось одне одному.

На другу ніч її покарання у Патриції туманилася голова, вона задихалася від червоної гарячої супер-пряної індички з картопляним пюре, які передала Роберта. Вона кашляла, хекала і хрипіла. Звук телевізора внизу- занадто голосний, щоб його ігнорувати, і занадто тихий, щоб зрозуміти слова — трохи прочистив її череп.

Вихідні були найгіршим випробуванням. Батьки Патриції відклали власні плани на вихідні, щоб тримати її в закритому приміщенні. Вони повинні були пропустити виставку старовинних ножів, про яку прочитали в одному з дизайнерських журналів, і на яку з нетерпінням чекали.

Якби Патриція могла чаклувати, вона могла би вилетіти з вікна або поспілкуватися з відьмами у Китаї чи Мексиці. Але вона не могла. Час тягнувся повільно і було нудно і тоскно...

Настала неділя. Мати Патриції зробила тушковане м'ясо. Роберта вилила табакко на порцію Патриції, і понесла нагору. Вона розблокувала двері і вручила лоток Патриції, а потім зупинилася у дверях, щоб подивитися, як Патриція їсть. Очікуючи, що Патриція скривиться і перетвориться у щось яскраво-рожеве.

Натомість Патриція спокійно поклала в рот велику порцію м'яса з картоплею, розжувала все і проковтнула. А потім знизала плечима.

— Воно надто пісне, — сказала вона. — Я вважала би за краще, щоб було більше гострого. — Тоді повернула лоток Роберті і закрила двері.

Роберта віднесла лоток на кухню і знайшла пляшку техаського екстра-пряного соусу для п'яти порцій барбекю. Вона вилила його на порцію Патриції, поки та не почала пахнути такимже різким ароматом.

Потім віднесла їжу назад до Патриції і передала їй. Патриція трохи пожувала.

— Хмм, — сказала вона. — трохи краще. Але все-таки не досить гостре. Мені дуже хочеться чогось набагато гострішого.

Роберта пішла, взяла банку перуанського насіння гострого перцю і посипала ним всю тарілку.

Патриція відчула, що її рот горить вогнем після одного укусу, але вона змусила себе зобразити на обличчі посмішку.

— Хмм. Я б все одно хотіла би, щоб було гостіше. Дякую, — сказала Патриція.

Роберта знайшла пудру чилі на верхній полиці у коморі внизу і ощасливила нею обід Патриції. Їй довелося закрити светром ніс і рот, щоб віднести його наверх.

Патриція зжувала яловичину, яка була набагато гострішою, ніж вона коли-небудь їла (п'ятизірковий чилі заборонений Женевською конвенцією приготування їжі — так їм сказали у придорожньому ресторані, де сім'я зупинялася останнього літа). Вона змусила себе відкусити великий шматок і повільно почала жувати.

— О. Це годиться. Добре, дякую. — Роберта спостерігала, як Патриція їсть, повільно, але так, ніби їжа їй смакувала, а не так, ніби їй було боляче або недобре. Коли з тарілки все зникло, Патриція знову подякувала Роберті. Двері закрилися, і Патриція нарешті залишилася самотньою. Вона повільно видихнула.

Живіт Патриції був з'їдений зсередини. Її голова кипіла, і вона відчувала слабкість. Все було сліпуче білим, а її рот був токсичною катастрофою. Вона відчувала червону пекучу олію кожним дюймом своєї шкіри. Більше всього болів лоб від того, що натискав на стелю.

Почекайте секунду. Чому її лоб був на стелі? Патриція подивилася вниз і побачила власне тіло, лише трохи здивувавшись. Вона літала! Залишила своє тіло! Вона щось чула про чилі на гарячій олії — і повинна була здогадатися відразу. Вона була астральною. Або щось на зразок. Вона вже не відчувала навіть болю у животі або печії у роті, це були проблеми її фізичного тіла.

— Люблю гостру їжу! — сказала Патриція без рота і дихання. І полетіла до лісу.

Вона перелітала над газонами та проїзними шляхами, підстрибуючи та піднімаючись, здивована відчуттям вітру, який тиснув на її обличчя. Її руки та ноги були з чистого срібла. Вона піднялася вище, тому що по шосе лився потік машин. Ніч була холодною, але вона не відчувала ранкового холоду у повітрі.

Якимось чином Патриція пам'ятала шлях до місця, де зустрічався Парламент птахів, коли вона була ще маленькою дівчинкою. Вона подумала. що це сон, але у нього було забагато дивних деталей, таких наприклад як ремонт шосе, де загороджувальні знаки закривали одну смугу проїзду посередині ночі — хто б це придумав у сні? — І все здавалося абсолютно реальним.

Незабаром вона опинилася перед Великим Деревом, де зустрічався парламент, його великі крила-гілки з листям нависали над нею. Але цього разу птахів не було. Дерево просто стояло в темряві, і лише вітер додавав йому трохи рухливої анімації. Патриція втратила зв'язок зі своїм тілом, але ніхто вдома не будив її. На її щастя.

Вона майже повернулася щоб полетіти назад. Але, можливо, птахи знаходилися десь поруч у темряві.

— Привіт? — сказала Патриція у темряву.

— О, пекло, — відповів голос, — зараз.

Патриція стояла, опустившись на землю, але після звуку цього голосу підстрибнула і піднялася на два своїх рости у повітря від несподіванки, тому що не очікувала на відповідь. Нарешті вона згадала, як їй повернутися на землю.

— Агов? — знову сказала Патриція. — Хто там?

— Ви покликали, — сказав голос. — Я відізвався.

На цей раз Патриція могла сказати, що голос йде від Дерева. Там відчувалася чиясь присутність, всередині великого стовбура. І не було обличчя або чого-небудь подібного, було просто відчуття, що щось спостерігає за нею.

— Дякую, — сказала Патриція. Зрештою вона напевне застудиться в своїй нічній сорочці. Вона була босоніж на вулиці восени, хоча це і не було її фізичне тіло.

— Я не говорив з живою людиною, — сказало Дерево, говорячи ніби по складах, — вже багато сезонів. Я був зайнятий. Що вас не влаштовує? — Його голос звучав як вітер, що проривається у старому сильфоні, або як найнижчі ноти на великому дерев'яному акордеоні.

Патриція почувалася збентеженою, бо раптом її проблема здалася їй такою крихітною та егоїстичною, коли вона постала перед такою величезною та давньою сутністю.

— Я відчуваю себе підробкою відьми, — сказала вона. — І нічого не можу зробити. Зовсім. Мій друг Лоуренс складає суперкомп'ютери, а також машини часу та лазери. Він може робити круті речі, коли захоче. Я не вмію робити нічого класного.

— Ти зробила дещо класне, — захвилювалося Дерево, з гулом голосних і приголосних. — Тільки що.

— Так, — засмутилася Патриція. — Так! Безумовно! Це чудово. Дійсно. Але це сталося самостійно. Я не можу нічого вдіяти, коли я хочу це зробити.

— Ваш друг буде контролювати природу, — сказало Дерево, з відокремленням кожного складу після попереднього. — Відьма буде служити природі.

— Але, — сказала Патриція, подумавши про це — це нечесно. Якщо природа служитиме Лоуренсові, і я служитиму природі, то виходить що я також служитиму Лоуренсові. Мені подобається Лоуренс, але я не хочу бути під його контролем.

— Контроль, — сказало Дерево, — це ілюзія.

— Гаразд, — сказала Патриція. — Отже, я гадаю, що я справжня відьма. Правильно? Я маю на увазі, ви назвали мене відьмою тільки що. Плюс я залишила своє тіло, розраховуючи на зустріч. Дякую, що знайшли час поговорити зі мною. Я знаю, як важко працювати деревом. Особливо Парламентським Деревом.

— Я багато дерев, — сказала Дерево. — І багато чого іншого. До побачення

Подорож назад, додому, для Патриції пройшла набагато швидше, ніж політ до Дерева, можливо, тому що вона була тепер набагато щасливішою. Вона пройшла через стелю спальні і увійшла у своє тіло, яке було скручене жахливим болем в животі, тому що вона з'їла достатньо гарячого перцю — сто тисяч порцій каррі.

— Ааааааааа! — закричала Патриція, сівши та схопившись за живіт. — Ванна кімната! Мені потрібно у ванну!!!!

* * *

У понеділок на обіді вони разом з Лоуренсом сіли в дальньому кінці одного з довгих столів, де звичайно сідали молодші діти, з низькими столиками і табуретками.

— Ти можеш зберігати таємниці? — запитала вона його.

— Звичайно, — без тіні сумніву сказав Лоуренс. Він якраз колупався у сірому сухому гамбургері своєю виделкою. — Ви вже знаєте всі мої секрети.

— Чудово. — Патриція стишила голос і зашепотіла. — Тоді слухай. Ти напевно не повіриш в це. Я знаю, що це звучатиме так, ніби я несповна розуму. Але я повинна розказати це комусь. Ти єдиний, кому я можу це розказати. — І вона розповіла йому те, що з нею сталося, так докладно, як тільки могла.

6

Кожного разу, коли Лоуренс показував Патриції чергову виготовлену ним іграшку, він відчував нервовий спазм у шиї. Цей вид нервового збудження відбувався кожного разу, коли він у її присутності витягував черговий експериментальний апарат для демонстрації. Він замислювався над цим протягом багатьох днів, поки не зрозумів: він інстинктивно відсторонювався від Патриції, піднімаючи одне плече. Він ледь стримувався, щоб не називати спазм повзучим гадом.

— Ось що я придумав, — починав він говорити — і тоді по його шиї повз спазм. Навіть коли він розумів, що це зараз відбудеться, він не міг зупинитися. Це почалося з того часу, як він у шостому класі підкорився її вимозі показати і розповісти про лазерний проектор на сітківку ока.

Але Патриція здавалася лише нескінченно цікавою. Навіть коли він показував їй дистанційно керований комплект тарганів-кіборгів, яких він замовив по Інтернету.

— Ось цими вусиками ви під'єднуєте його до центральної нервової системи півня, і тоді він буде підкорятися всім вашим найбезглуздішим командам, — сказав Лоуренс, вказуючи на маленькі жгуткии на крихітному металевому клині, який витяг з коробки. Під пішохідним мостом, на перилах якого вони сиділи, проїхала вантажівка, і ніхто з них не міг почути іншого, поки машина не від'їхала.

— Таракан-борг. — Патриція подивилася на долоню Лоуренса. — Це безумство. — Вона зімітувала голос борга зі Стар Трек: — Доритос не має значення.

— Отже, ви не виграли? — у тон їй відповів Лоуренс і поклав пристрій назад у коробку, в якій той тільки-що лежав, а коробку сховав назад у ранець. Він подивився на неї: вона все таки хихикала, хоча й знервовано. Вантажівка везла човен. Напевно, останній шанс поплавати цього року.

Патриція зауважила.

— Звичайно, це свого роду погань. Але не така погань, як коли ми різали мозок корів на уроці біології. Я просто ненавиджу тараканів. — Її нога зіскочила з металевої нижньої смуги біля кронштейну, що тримав перила. Наразі, наскільки батьки Лоуренса знали, він і Патриція були на півдорозі до Кришталевого озера.

Якийсь час вони просто дивилися на проїжджаючі під мостом автомобілі. Патриція тепер постійно закочувала рукави своєї уніфікованої шкільної куртки, щоб всі могли однозначно сказати, що вона не ріже і не кусає саму себе — вона справді не робила цього, гаразд?

— Просто пам'ятайте, — сказала Патриція раптово дорослим голосом, — контроль є ілюзією. — Лоуренс міг побачити напружені вени на її оголених зап'ястях. Він зрозумів, що вона цитує магічний голос, з яким спілкувалася.

— І все-таки, — продовжувала вона, — я все ще ревную до ваших іграшок. Ви ніколи не здаєтеся. І продовжуєте їхробити. І коли ви показуєте мені щось нове, у вас радісний вигляд.

— Радісний? — Лоуренс подумав, що він не розчув. — Я не радію, я тепер злюсь весь час. Я мізантроп. — Це було його нове улюблене слово, і він використовував його уже деякий час.

Вона знизала плечима.

— Ну, ви виглядаєте радісним. Схвильованим. Я цьому заздрю.

Лоуренсові стало цікаво, чи може він бути радісним і злим одночасно. Він потер свою ниючу шию, спочатку однією рукою, а потім обома.

З якоїсь причини Лоуренс вважав, що Патриція розповіла йому правду про те, що розмовляла з птахами і про її подорож поза тілом. Він все ще був по дитячому довірливий, що робило його жертвою для насмішок у літньому таборі, але дозволяло бунтувати проти ідеї звуження можливостей, яка присутня у дорослому світі. Патриція була його другом, вірила у те, що бачила, і він хотів підтримати її. Крім того, вона страждала через своє чаклунство — і це зачепило якесь принципове почуття справедливості в Лоуренса — він не міг змиритися з тим, що її можуть покарати ні за що. І дійсно, хіба її історія була більш неймовірною ніж інші? Навіть за те, як тіло Лоуренса розгортало нові, абсолютно непотрібні функції з тривожною швидкістю? Ні і ще раз ні.

Плюс Патриція стала єдиною людиною, з якою Лоуренс міг поговорити в школі. Навіть інші так звані гекси в Кентерберійській академії були занадто боязкими, щоб водитися з Лоуренсом, особливо після того, як йому вдалося заблокувати комп'ютерну лабораторію школи (він не намагався нічого зламати, лише хотів дещо поліпшити), а також розладнати щось у шкільній майстерні (він виконував ретельно контрольований експеримент з полум'ям). Вона була єдиною, з ким він міг посміятися над дивними тестовими запитаннями Саарінської програми («Віра в релігію, як любов до „____“"), йому подобалося, як вона оцінювала людей в кафетерії, і як її репліки перетворюють студентську раду Кейсі Гамільтона, яка відбувалася на околиці Файртауна, у веселий конкурс насмішок.

Патриція зняла ноги з перил і встала.

— Але вам пощастило більше, — сказала вона. — Існує різниця між вашим типом вигнання та моїм. Якщо ви помішані на науці, люди дають вам спокій і лише не запрошують на вечірки. Але якщо ви відьма, то всі просто припускають, що ви — злий психопат. Це трохи різні речі.

— Не намагайся читати мені лекції про моє життя. — Лоуренс також зіскочив на ноги, його ранець полетів вниз і він ледь не полетів за ним. Він відчув, що обидві сторони його шиї смикаються. — Просто... Ви не знаєте, яким воно виглядає.

— Вибач. — Патриція закусила губу, даючи задній хід. — Я гадаю, що це було поза правилами. Просто я хотіла попередити вас, що якщо ви будете моїм другом, то повинні бути готовим до гірших речей, ніж уявляють собі ті люди, які думають, що ми — дівчина-хлопець. Наприклад, ви можете отримати деяку частину мого відьомського впливу на вас.

Лоуренс подивився у її очі.

— Я думаю, що зможу впоратись з деяким рівнем тиску.

* * *

Через кілька днів Бред Хомнер після п'ятого уроку штовхнув Лоуренса до контейнера для сміття. Лоуренс підвів очі, на голову капав слиз, іржава стінка забруднила його одноколірну сорочку... Тоді Бред схопив Лоуренса за лацкани і підніс його так, що їхні очі опинилися на одному рівні. Шия у Бреда Хомнера була товстішою за торс Лоуренса. Що було ще гірше, коли Бред дозволив Лоуренсові впасти на цементну доріжку, той побачив, що його приниження навічно зафіксоване у очах Дороті Гласс, яка спостерігала за цією сценою.

— Я не знаю, чи зможу я витримати тут ще чотири роки, — сказав Лоуренс Патриції, коли вони двоє сиділи на тому кінці обіднього столу, який був незручно близько до брудного посуду, незабаром після його сміттєвого хрещення. Його голова все ще свербіла. — Я думаю, що міг би ходити у математичну і технічну середню школу у місті замість цієї.

— Не знаю, — сказала Патриція. — Вам доведеться раніше вставати і їхати автобусом. Ви будете витрачати так багато часу на автобус, що вам доведеться забути про всі свої позашкільні проекти.

— Все краще ніж тут, — сказав Лоуренс. — Пан Глакман, вчитель математики, вже написав мені рекомендацію. Тепер мені лише потрібно, щоб батьки підписали формуляр. Я маю відчуття, що вони будуть здивовані, що я хочу ходити до школи, яка так далеко.

— Вони просто хочуть, щоб ви мали справжнє дитинство. І напевне не хочуть, щоб ви надто швидко стали дорослим.

— Вони дуже хвилюються за мене, з тих пір, як я утік з дому, щоб побачити ракету. І ще не хочуть, щоб я дуже виділявся. — Поки Лоуренс говорив, Теттер Тот поцілив чимось йому в голову, але він продовжив говорити, ніби нічого не сталося.

— Я думаю, що це добре, коли у вас є батьки, які дбають про вас. — Патриція, мабуть, мала деяку прихильність до батьків Лоуренса, можливо тому що вони не були такими впертюхами, як у неї.

— Мої батьки — боягузи. Вони завжди бояться, що хтось помітить їх, і їм доведеться пояснювати свої дії. — Другий удар від Теттера Тота. Лоуренс ледь здригнувся.

Обід закінчувався, а потім вони мали окремі заняття. Лоуренс змінив тему.

— Ей, а ти не хочеш поговорити з моїм суперкомп'ютером? — Він зібрав свої речі до сумки з книжками. — Я думаю, він потребує більшої взаємодії з різними людьми — це допоможе йому зрозуміти, як люди думають.

— Про що я з ним буду говорити? — запитала Патриція.

— Про що завгодно, — сказав Лоуренс. — Думай про нього, як про друга, якому можна довіряти. — Він витягнув із сумки листок жовтого паперу. — Тут пароль і комп'ютерна адреса на всіх основних сервісах. Його назва — CH@NG3M3. — Він показав їй. — Це тимчасове ім'я. Коли CH@NG3M3 стане повноцінним і почне думати, як особистість, він може вибрати собі нове ім'я. Але мені подобається таке. Мені здається, що воно закликає комп'ютер розвиватися, змінюватися і створювати нову особистість.

— Або, можливо, ти хочеш, щоб комп'ютер змінював тебе — сказала Патриція.

— Так, — Лоуренс подивився на напис на папері. — Так, можливо і це теж.

— Гаразд, — сказала Патриція. — Я спробую порозмовляти з ним. — Вона взяла папір з руки Лоуренса і сховала в кишеню спідниці.

— Все, що ти скажеш CH@NG3M3 буде лише між вами двома, — додав Лоуренс. — Я ніколи не зможу прочитати нічого з ваших розмов.

— Між нами, — сказала Патриція, — я чула, що новий учитель розумна людина. Можливо, вам слід поговорити з ним про проблему з Бредом Хомнером. — Пролунав дзвінок, і вони побігли у різні класи.

Лоуренс вирішив скористатися порадою Патриції, оскільки теж чув, що новий керівник негативно відноситься до насильства серед учнів. Він прибув нещодавно, коли попередній вчитель був звільнений через якусь аферу з м'ясом. Новий керівник повів себе просто, і сказав Лоуренсу, що той може поділитися з ним будь-якими проблемами у його квадратному кабінеті з антинаркотичними плакатами та книжковими шафами замість вікон. Теодольф Роуз був високим чоловіком з голеною головою, густими бровами, і майже гротескними виступючимивилицями і підборіддям.

— З мене просто знущаються, — сказав Лоуренс. — Це заважає. Я можу бути відмінником. Але коли мене виваляли у бруді на смітнику, я був змушений пропустити клас соціальних дисциплін, і тепер вчитель збирається переглянути мої оцінки. Я не втікав з заняття.

Якби Лоуренс не знав дорослих краще, він би подумав, що пан Роуз вивчає його. Як жучка. Тоді цей момент пройшов, і пан Роуз знову виглядав доброзичливим і підтримуючим своїх учнів.

— Мені здається, — сказав учитель, — що інші діти сприймають вас як легку мету для насмішок, тому що ви помітні, але настільки ж беззахисні. У вас є два варіанти в цій ситуації: змусити їх поважати вас або стати невидимим. Або зробити якесь поєднання цих двох напрямків.

— Так, — сказав Лоуренс, — і що мені робити? Припинити обідати в їдальні? Носити з собою шокер?

— Я ніколи не підтримаю насильства. — Містер Роуз відхилився назад на спинку крісла з руками, скаденими за гладкою головою. — Ви, діти, дуже важливі. Зрештою, ви наше майбутнє. Але знайдіть спосіб показати те, на що ви здатні, і вони почнуть вас поважати. Тримайтеся незалежно і впевнено, ніби завжди знаєте що робити. Або спробуйте залишатися у тіні якомога більше. Вони не можуть зашкодити тому, чого вони не бачать.

— Гаразд, — сказав Лоуренс. — Я здається бачу кілька віріантів поведінки з ваших слів.

— Діти, — сказав Теодольф Роуз, — це дорослі, які ще не навчилися боятися того, що вони можуть бути маріонетками у чужих руках. — І посміхнувся.

7

Жаба-бульфрог вискочила з шафки Патриції. Занадто велика, щоб узяти її в руки. Якби жаба могла, то закричала би, мабуть, щось на зразок — "виведіть мене звідси". — Ії очі виказували паніку, а ноги були жахливо малими, щоб підтримувати таку тушу. Вона хотіла знайти своє прохолодне водяне гніздо і втекти з цього сухого пекла. Патриція намагалася спіймати її, але вона проскочила між її руками. Хтось напевне з годину ловив її на світанку. Жаба відмовилася від допомоги і тепер плигала по коридорі хто знає куди. Всі діти сміялися.

— Емо сука, — вигукнув хтось.

Після школи Патриція всілася на своє ліжко і почала розмову з суперкомп'ютером Лоуренса CH@NG3M3, що вона останнім часом робила кожного дня.

— Мої батьки кажуть, що вони не дозволять мені ходити в ліс, доки я житиму у них, а це означає, що я взагалі нікому не потрібна. І всі в школі постійно звинувачують мене в тому, що я відьма і несповна розуму. Іноді я справді хочу стати божевільною, щоб мені було легше.

— Якби ви були божевільною, — відповів CH@NG3M3, — як би ви знали, що ви божевільні?

— Це хороше запитання, — зізналася Патриція. — Вам потрібно мати людину, якій ви повністю довіряєте. І якщо ви довіряєте цій людині, ви можете перевірити, чи бачите ви все так, як вона. — Вона жувала великий палець, сидячи з накладеними одна на іншу ногами у позі йога.

— Що робити, якщо ваші погляди будуть відрізнятися? — сказав CH@NG3M3. — Хто з вас буде божевільний? — Іноді, коли комп'ютер заглиблювався у питання, він перефразовував відповіді Патриції і дещо змінював їх, що було майже схоже на думку, але не зовсім звичайну.

— Вам пощастило, що у вас немає очей і тіла, — написала Патриція. — Вам не доводиться турбуватися про них.

— Про що мені потрібно турбуватися? — запитав CH@NG3M3, в іншому блакитному стовпчику на екрані.

— Про виключення, я думаю. Лоуренс може змінити свою думку і вимкнути вас і розібрати на деталі.

— Куди б ви помістили ще одну пару очей? — CH@NG3M3 різко повертав розмову до попередньої теми, коли вирішував, що вони досягли тупика. — І які очі ви хотіли б мати?

Але ця розмова вже дала Патриції ідею: якщо батьки не дозволяють їй ходити до лісу, можливо, вона може змусити їх погодитися на щось інше? Можливо, вона зможе отримати кота. За вечерею Патриція задумано сиділа, не торкаючись тарілки, і мама запитала, що вона робила, щоб вдосконалити себе сьогодні. Роберта, тепер ідеально пряма і відверта, завжди прагнула вдосконалення, кожного дня, навіть коли давали якісь божевільні завдання. А Патриції залишалася лише зубрити непотрібні речі та заповнювати овали з множинами, тому їй або доводилося брехати, або ж справді навчатися чогось у вільний час. Протягом трьох-чотирьох днів поспіль Патриція розказувала за вечерею щось вражаюче, чого вона навчилася за день, і набирала кредит, а тоді починала канючити, що хоче мати кота.

Батьки Патриції не любили тварин і вважали, що вони будуть алергічними. Але нарешті вони зневажили свої страхи — Патриція обіцяла робити всю роботу, пов'язану з доглядом за котом, і якщо він занедужає, їм не доведеться через це поспішати до ветеринара. — Ми повинні заздалегідь попередити, що вся ветеринарна допомога буде запланована далеко вперед, у час, зручний для Родеріка і для мене, — сказала мати Патриції. — Не повинно бути ніяких незвичайних речей на зразок катастроф чи чогось подібного. Ви згодні?

Патриція кивнула і зраділа у серці.

Берклі був пухнастим чорним кошеням з величезною білою смужкою на животі і білою плямкою на незграбному обличчі. (Патриція назвала його як у мультфільмі.) Вонивибрали Берклі з кошика з кошенятами у сусідки, місіс Торлекфорд, і відразу Патриція помітила у його манері поведінки щось знайоме. Він продовжував боятися Патрицію і втікав від неї, і через кілька днів вона зрозуміла: він напевне був онуком, або потомком Томмінгтона, кота, яку вона покинула на дереві, коли була ще малою. Звичайно Берклі ніколи не говорив з нею, але вона не могла позбутися враження, що він знає про це.

Роберта, хоча й не висловила зацікавленості у котові, хотіла побавитися з Берклі. Вона підняла його на своє маленьке плече і віднесла до своєї спальні, а потім закрила двері. Патриція почула жахливе нявкання, навіть понад гучною музикою Роберти. Але двері були замкнені. І коли Патриція розповіла батькам, що вона чула, як Роберта мучить кота, вони повернулися назад до думки, що у домі не повинно бути ніяких котів. Роберта лише сказала:

— Я вчила його грати в бонг.

Патриція хотіла захистити Берклі від своєї сестри, але він утікав, як тільки вона наближалася.

— Послухай, — звернулася Патриція до нього. — Ти повинен дозволити мені допомогти тобі. Я нічого від тебе не хочу. Я просто хочу, щоб ти був у безпеці. — Але кіт продовжував втікати від неї. Він ховався у мільйонах темних закутків і навчився заповзати в приміщення для спецій, і з'являвся лише тоді, коли його мисочка була повна, або коли йому потрібен був ящик з піском. Роберта мала невтішну можливість дізнатись про його вражаючі рефлекси, коли намагалася схопити його.

* * *

На другий день відбулося інше вдосконалення. Після вимкнення світла Патриція почула, що нявчання, яке виходило з кімнати Роберти, починалося з високої ноти і потім ставало нижчим і трагічнішим.

Наступного дня після школи до неї прийшов Лоуренс, він вже звик до стійкого запаху старих приправ у її домі. Вони двоє сиділи в вітальні, де все ще могли бачити світліші контури на стіні, де колись висіли спеційні ящики, і працювали над вирішенням проблеми з Берклі.

— Якби ми могли схопити кота, ми могли б створити якийсь захисний екзоскелет для нього, — сказав Лоуренс.

— Він і так досить страждає, — сказала Патриція. — Я не хочу катувати його ще більше, прикріпивши якийсь прилад до його тіла.

— Якби я знав, як створювати наномашини, я б змусив їх слідувати за ним і створювати щит, коли він у біді. Але мої найкращі екземпляри трохи м-м... ліниві. Ви не захотіли би ледачих наноботів.

Вони спіймали Берклі у деякій темряві на горищі, яке теж пахло прянощами, за великою опорною балкою. допомогла біла пляма на його голові і пара блискучих очей. Онак Берклі вирвався і побіг сходами вниз, і вони кинулися за ним. Двоє дітей збилися в купу внизу сходів.

— Слухай, — сказала Патриція до Берклі з нижньої сходинки. — Томмінгтон був хорошим котом. Я не маю нічого проти нього. Він просто робив свою справу. Я ніколи не мала на увазі зробити йому якусь шкоду, клянусь. — Відповіді не було.

— Можливо ти повинна сказати якесь заклинання, — сказав Лоуренс. — Магічні жести чи ще щось таке. Я не знаю.

Патриція подумала, що Лоуренс сміється над нею, але у нього не було такої підступної думки. Вона побачила би це на його обличчі.

— Я серйозно, — сказав Лоуренс. — Це, здається, магічний бік проблеми, якщо він коли-небудь працював у тебе.

— Але я не знаю, як це зробити, — сказала Патриція. — Я маю на увазі, єдиний раз, коли я зробила щось магічне, я з'їла багато гострої їжі. Я пробувала кожний вид спецій сто разів з тих пір.

— Але, можливо, вам не треба робити чогось іншого, — сказав Лоуренс. — А ви це робите.

Берклі дивився на них з-під книжкової шафи, повної книг, написаних матір'ю Патриції. Він був готовий втікати, швидко, як куля, якщо вони підійдуть занадто близько.

— Я б хотіла, щоб ми могли просто піти в ліс і знайти це чарівне дерево, — сказала Патриція. — Але мої батьки мене вб'ють, якщо вони про це дізнаються. Я знаю, що Роберта їм це скаже.

— Я не думаю, що вам потрібно піти в ліс, — сказав Лоуренс, якому хотілося уникнути такого варіанту. — З того, що ви сказали мені раніше, енергія знаходиться всередині вас. Вам просто потрібно потрапити на неї.

Патриція подивилася на Лоуренса, який не примушував її ні до чого, і не могла уявити собі, що у когось у світі є кращий друг.

Вона повернулася назад до мансарди, де завжди було набагато тепліше, ніж у решті їхнього будинку, і прислухалася до власного дихання. Вона почувалася пташкою, настільки її тіло стало крихітне та порожнисте. Лоуренс і Берклі обоє дивилися, що вона збирається робити. Берклі навіть трохи виліз з-під шафи.

Гаразд. Зараз або ніколи.

Вона уявила, що гаряче горище було джунглями, сухі балки були гілками дерев, а коробки зі старим одягом були пишними кущами. Вона не могла піти до лісу, вона не могла розраховувати на астральне проектування другий раз — добре, тоді вона приведе ліс сюди. Вона вдихнула запахи давніх шафрану та куркуми, і уявила собі мільйон гілок, що перетинаються у неї над головою, нескінченні дерева, наскільки вони могли бачити в будь-якому напрямку. Деякий час вона намагалася згадати звучання голосу Томмінгтона і намагалася заговорити з Берклі таким же чином, наскільки вона змогла керувати своїм станом.

Вона не мала жодної підказки, як це робити, і якщо вона зупинилася би на секунду, щоб подумати про те, що робить, вона би загинула.

Вона розмовляла одним диханням, ледь голосніше. Берклі підкрався ще ближче, його язик між двома гострими зубами зарухався. Патриція трохи похитувався і глибоко у горлі народила низький, хрипкий звук. Вушка Берклі насторожилися.

Берклі точно щось почув, і Патриція заговорила голосніше. Він був на тій відстані, коли його можна було вхопити, якби вона хотіла цього, але вона не зробила цього.

— Ти... розмовляєш як кіт? — Запитав Берклі, його очі нагадували два блюдця.

— Іноді. — Патриція не могла навіть засміятися від полегшення. — Іноді я розмовляю як кіт.

— Ти та дівчинка, — сказав Берклі. — Ти обманула дядю Томмінгтона.

— Я не мала вибору, — сказала Патриція. — Я намагалася допомогти птахові.

— Птахи дуже смачні, — зауважив Берклі, трохи перебираючи передніми лапами. — Вони літають навколо і намагаються вилетіти з лап. Вони схожі на іграшки з м'ясом всередині.

— Та пташка була моїм другом, — пояснила Патриція.

— Другом? — Берклі боровся з концепцією, що хтось може дружити з птахом. Дружити з тим, що є у котячому меню?

— Так. Я захищаю своїх друзів. Не важливо чому. Я хотіла би бути твоїм другом.

Берклі трохи насупився.

— Мені не потрібний якийсь захист. Я сильний лютий кіт.

— Звичайно-звичайно. Можливо, тоді ти зможеш мене захистити.

— Можливо. — Берклі вийшов і плигнув на коліна Патриції.

— Я зробила це! — Вона повернулася, щоб подивитися на Лоуренса, усміхаючись усім своїм обличчям, і зрозуміла, що він майже відключений...

Лоуренс здавалося заціпенів.

— Вибачте, — сказала Патриція, — ви відчули щось дивне? — Берклі щось муркнув у неї на колінах. Подібно до бензопилки.

— Щось типу. Так, — отямився Лоуренс. Його плечі майже торкалися вух.

— Ух. Хороше дивне чи погане дивне?

— Просто... дивне. Дивне є нейтральною цінністю... Я повинен іти. Побачимося у школі.

Лоуренс втік, майже так само швидко, як раніше Берклі, ще до того, як Патриція могла щось сказати. Вона не могла побігти за ним, зрештою, у неї на колінах була жива істота. Тепер її знайомий. Чорт. Вона сподівалася, що це не буде так страшно. Було дурницею демонструвати магію аутсайдерові. Правда це була його ідея, але все-таки...

Вона почала лаяти Берклі.

— Ми просто збираємось захищати один одного, гаразд? — Він не показав жодних ознак того, що зрозумів її, але їй було все одно. Вона нарешті зробила правильне заклинання, цього разу добившись бажаного результату.

8

Лоток з обідом у руках Лоуренса дрижав, провисаючи під вагою різного виду крохмалів, коли він намагався з'ясувати, як йому сісти як можна далі від Патриції Дельфіни. Вона сиділа на їхньому звичайному місці, біля сміттєвих корзинок, слідкуючи за ним краєм ока. Він згадав неприємне відчуття, яке ударило його вчора. Чим довше він стояв, тим менш стабільно почувався його лоток і тим більше вона, як йому здавалося, скошувала куточок ока.

Нарешті Лоуренс під гострим кутом повернув у лівий бік і пішов їсти на сходи, біля яких ковзали фігуристи на скейтбордах після закінчення уроків, де сів і поклав пластиковий лоток на коліна. Це було технічно проти правил — тут заборонялося їсти, але кому яке було діло.

Він хотів поговорити з Патрицією, але потім згадував ту дивовижу. Звуження її зіниць, зміна дихання, а потім вона спілкувалась зі своїм домашнім улюбленцем котячим нявканням — цього було достатньо, щоб у Лоуренса пересохло в горлі. Він уявив, як вони двоє гулятимуть, і Патриція запропонує йому поговорити з місцевою дикою природою від його імені, і, можливо, ще раз станцює свій відьомський танець.

Слухи про Патрицію, які Лоуренс чув у школі, поставали у зовсім іншому світлі тепер, коли він побачив її в дії. Останнім часом він шукав будь-якого приводу, щоб послухати гарненьку, але невпинно молотячу язикомДороті Ґлас, і почув, що Дороті і її подружки розповідають цілі міфи про дівчину, яка тримає жаб в своїй шафці. Люди все ще думали, що Лоуренс зустрічається з Патрицією, незалежно від того, заперечував він це чи ні. Він не міг не згадати попередження Патриції про їхні відносини.

— Привіт! — Патриція вийшла з задніх дверей і тепер стояла прямо над ним, кидаючи тінь на його лоток, коли він намагався з'їсти свої масні картопляні чіпси. Лоуренс продовжував жувати. — Ей, — знову сказала Патриція, цього разу розлючено.

— Привіт! — Лоуренс не обернувся.

— Що відбувається? Чому ти мене ігноруєш? Я серйозно, будь ласка, поговори зі мною. Це зводить мене з розуму. — Тінь над Лоуренсом змінила форму, бо Патриція жестикулювала. — Це була ваша ідея. Ви її запропонували. І коли я зробила це, ви втекли і не хочете мене бачити. Хіба можна так відноситися до своїх друзів?

— У школі ми не повинні говорити про це, — дуже спокійно відповів Лоуренс, використовуючи свою вилку замість мікрофона.

— Гаразд, — сказала Патриція. — Отже, коли ви хочете про це поговорити?

— Я просто хочу зберегти свою голову, — сказав Лоуренс. — Поки не заберуся з цього місця. Це все, що я хочу. — Мурашка наткнулася на кинуту крихту хліба Лоуренса. Можливо, Патриція могла би поговорити навіть з нею.

— Я думала, що ти ненавидиш своїх батьків, тому що вони хочуть, щоб ти не виділявся.

Лоуренс відчув дивну комбінацію сорому і люті, ніби він виростив ще одну нову частину тіла саме вчасно, щоб унеї вдарили. Він підхопив лоток і пішов назад, біля Патриції, не дбаючи про те, що картопля може опинитися на ньому або на ній, і поспішив зайти всередину. І, звичайно, хтось побачив, як він кинувся коридором з напівз'їденим обідом і підставив ногу. Він опинився лицем у пластмасових тарілках. Їжа нікуди не поділася.

Пізніше того ж дня Бред Хомнер намагався посадити Лоуренса у пісуар, а потім Бред і Лоуренс потрапили до кабінету пана Діббаса, де вони боролися, ніби були рівноправними винуватцями. Пан Діббс викликав батьків Лоуренса, щоб вони забрали його.

— Ця школа вібиває у мене всяку охоту вчитися, — сказав Лоуренс своїм батькам за вечерею. — Мені потрібно залишити її. Я вже заповнив бланк заявки, щоб перейти до школи з математичним ухилом, і мені тільки потрібно, щоб ви його підписали. — Він кивнув на подерту шкільну сумку, яка лежалана коврику у коридорі.

— Ми просто не впевнені, що ви достатньо зрілі, щоб самостійно ходити до школи в місті. — Тато Лоуренса вирізав сир з запіканки краєм вилки, видаючи невелике сопіння з носа і рота. — Пан Діббс стурбований тим, що ви вносите руйнівний вплив. Те, що ви отримуєте хороші оцінки (шморг, шморг) не означає, що ви не можете бути руйнівним елементом.

— Ви не довели, що можете відповідати за свої дії, — заявила матір Лоуренса. — Ви не можете постійно створювати нам проблеми.

— Ваша матір і я не створюємо проблем, — сказав батько. — Якраз навпаки. Тому що ми дорослі.

— Що? — Лоуренс відсунув запіканку і замість неї взявся за важку кружку. — І що ви робите насправді? Розкажіть мені.

— Не відповідай, — сказав батько.

— Розмова не про нас, — сказала мати Лоуренса.

— Ні, я хочу знати. Я не маю найменшого поняття, що ви робите. — Лоуренс подивився на свого батька. — Ви нижчий середній менеджер, який заперечує страхові вимоги людей за зарплату. — Він подивився на свою маму. — Ви оновлюєте інструкції з експлуатації застарілого обладнання. Але що ви створюєте?

— Ми створили дах над твоєю головою, — сказав батько.

— І смачну запіканку з печінки та гороху на вашій тарілці, — сказала його мати.

— О, Ісусе. — Лоуренс ще не розмовляв так з батьками, і не знав, чому наважився це зробити. — Ви не знаєте, як я не хочу стати таким як ви. Мій кожний кошмар, кожний, про те, щоб не перетворитися на такого самовдоволеного невдаху, як ви обоє. Ви навіть не пам'ятаєте про мрії, які ви кинули, щоб залізти в свою нірку. — З цими словами він досить сильно відштовхнув свій стілець, так, що на дешевому лінолеумі з'явився шрам, і піднявся наверх, перш ніж його батьки могли відправити його в свою кімнату або спромогтися на фальшиве обурення. І замкнув двері.

Лоуренс бажав, щоб Ізабель і її друзі по ракеті приїхали і забрали його. Вона допомагала керувати аерокосмічною компанією, яка фактично робила поставки на космічну станцію, і він продовжував читати її статті, в яких вона розписувала майбутнє космічних подорожей.

Після того, як Лоуренс впав на ліжко і подивився на великий плакат, на якому вигаданий космічний корабель збирався пірнути у газову туманність, він почав згадувати, як він говорив з батьками. Якби він нахилився і послухав вентиляційний отвір, який йшов вздовж стіни його спальні, то міг би почути, як його батьки сварилися. Не такою сваркою, де хтось сподівається перемогти. Чи знайти якесь рішення. Це була безнадійна, безглузда, нікому не потрібна агресія двох істот, які потрапили в пастку, і не мають іншого виходу, окрім як зганяти одне на одному свою злість. Лоуренс хотів померти.

Голос його матері звучав зранено, а у батька став більш фаталістичним. Але вони мали приблизно однакові рівні гіркоти.

Лоуренс сховав голову під подушку. Це не було добре. Він надів навушники, з останніми піснями дівчат, яких всі слухали в школі, а потім парою зимових хітів. Тепер він більше не чув голосів своїх батьків, але міг уявити, що вони говорять. Він зорієнтувався на обличчя і голос співачки, ім'я якої було Хета Неко, і опинився на точці ерекції. Ігнорування оточення на мить було приємним, як ігнорування будь-яких речей взагалі коли-небудь. Він ненавидів себе, навіть коли змушував одну руку опускатися і виконувати рух, який тепер практикував невпинно пізно вночі. Точно у той момент, коли Лоуренс забруднив харчову серветку, він почув і відчув, що один з його батьків гупнув вхідними дверями їхнього будинку, він лише не знав хто.

Я б хотів бути мертвим і в пеклі, подумав Лоуренс.

Він довго не міг заснути. Наступного ранку він відчував себе занадто хворим для школи, але знав що це краще, ніж просити залишитися вдома. Він ледь помічав, коли діти кидалися кульками, або коли йому відмовили у підписанні петиції — для того, щоб підписалися інші — тому що якби він її підписав, то ніхто інший не захотів би.

Коли Лоуренс повернувся додому у другій половині дня, він знайшов формуляр на кухонному столі, підписаний обома батьками. Їх не було вдома. За вечерею він намагався подякувати їм, але вони просто потискували плечима і дивилися у стіл. Так вони їли вечерю у загальній тиші.

Наступного дня Лоуренс просто стояв у коридорі, спостерігаючи за поглядами учнів. Він зрозумів, що його піджак сидів неправильно, тому що він змістив гудзики.

Патриція підійшла до нього в коридорі.

— Ви запізнилися, — сказала вона. — Вони збираються вас відлупцювати.

Вперше Лоуренс помітив, що Патриція була гарна. Її шкіра мала таку яскравість, яка отримується від слабкої засмаги. Як на аерографічній картинці, яку він бачив одного разу. Її шия була дійсно гладкою і витонченою, і її зап'ясток гнучко вигнувся, коли вона закинула свій рюкзак на плече. Темне волосся майже закривало одне з двох сіро-зелених очей. Він хотів схопити її за плечі. Він хотів утекти від неї. Він хотів поцілувати її. Він хотів закричати.

Замість цього він сказав:

— Ти хочеш кинути уроки?

— Навіщо? — сказала вона. — І куди ми підемо?

— До лісу, — сказав він. — Я хочу побачити твоє чарівне дерево.

Він більше не думав про те, що ця дівчина була божевільною. Він був поганою людиною, а що гірше, божевілля чи зло? Плюс вона могла бути єдиною дівчиною, яка могла подумати про те, щоб поцілувати його, поки йому не виповнилося тридцять. І він все більше усвідомлював, яким він був егоїстом.

— Ви хочете піти зі мною в ліс? — запитала Патриція. — Прямо зараз?

Лоуренс кивнув. Йому треба було задушитись. Він цього не зробив.

Він подумав про те, наскільки нудний паркет під його ногами. Хтось кожного дня воскував його, залишаючи виблискувати протягом години, поки він висихав, тоді сотні дітей ходили по ньому, а потім підлога виглядала липкою, сірою і з восковим накипом. Але навіть підлога, мабуть, виглядала зараз краще, ніж він.

— Мені шкода, — сказала Патриція. — Я не можу. Я повинна залишитися в цій школі після того як ви перейдете до свого математичного раю.

— Звичайно, — сказав Лоуренс. — Гаразд. — Він хотів сказати щось інше, або вибачитися, але не зробив цього. Тоді момент проминув, і вони трохи погуляли, щоб потім розійтися на різні заняття.

* * *

Коли Теодольфу Роузу було чотирнадцять, він спав на кушетці з шиферу. І вже освоїв сотню способів убити жінку, не розбудивши чоловіка, що спав поруч із нею. Кожного ранку, за годину до світанку, чотирнадцятирічний Теодольф біг десять миль з керамічною урною, наповненою мочою свого вчителя на голові, і якщо падала хоч одна крапля або він не міг пробігти десять кілометрів, протягом півтори години він був змушений стояти на голові, поки не з'ялялася річка сонячного вогню. Його єдиною їжею були не зовсім смертельні гриби та ягоди, яких його навчили збирати в заростях біля захищеної школи-фортеці. І все ж Таємна школа ассасинів була початковими класами в порівнянні з Кентерберійською академією. З одного боку, він знав деякі речі і навички, які все ще використовував у своїй професії, і він пишався цим. З іншого, ніхто не змушував його відповідати на питання, що стосувалися багатьох питань, пов'язаних з комп'ютерами чи з пошкодженими ноутбуками. Якби це були стандартизовані тести в школі вбивць, він не протримався б жодного дня. (Теодольф зробив собі уявну замітку вистежити Ларса Саарінана, психолога, який вивчав поведінку свиней на бійні, а потім написав книжку про навчальний режим для людських дітей, коли нарешті вийшов на пенсію).

Теодольф проводив тижні, шпигуючи за двома дітьми, слухаючи всі їхні розмови, вдома і в школі. Він паркувався через дорогу біля їхніх будинків і підслуховував їх — як разом, так і окремо. Він роздирав свої мізки, намагаючись придумати їм смерть, яка не потребує його практичної участі — дотримуючись вимоги на заборону вбивства дітей, — але це було все одно що розповідати собі якусь детективну історію. Щось художнє. Він уявляв, що діти лягають у лісі разом, де Лоуренса може вкусити змія, а потім Патриція може спробувати витягнути отруту з нього і випадково отруїтися сама. Але цього не могло відбутися, тому що Патриції було заборонено ходити в ліс, і вона була напевне єдиною дитиною на землі, яка підкорялася своїм батькам. Теодольф все одно сподівався, що Патриція колись збунтується, і жорстоко розчарується пізніше.

Зараз, після декількох тижнів сидіння у своєму офісному кріслі, слухаючи голос Бреда Хомнера про уявні бажання його тіла, Теодольф просто хотів це закінчити. Це був найдовший час, який він провів, не вбивши когось, і його руки постійно хотіли зробити щось подібне. Він сидів на факультативних зустрічах і уявляв собі, як буде мучити пана Дона Глукмана, вчителя математики, зберігаючи його подовше живим.

Найгіршим було те, що Теодольфу довелося давати поради щодо статевого дозрівання, якого він особисто не переживав.

Люсі Додд отримала шлунковий грип — це не було роботою Теодольфа — і був потрібен учитель англійської на кілька днів. Теодольф зголосився добровільно. Це давало йому ще один шанс вивчити свою здобич, оскільки Лоуренс і Патриція були у цьому класі.

Всі діти явно з нетерпінням чекали на оголошення про відсутність вчителя, щоб вони могли зникнути. Коли ж вони побачили, що зайшов Теодольф, який носив чітку чорну сорочку, збігаючі чорні штани та червоний галстук — всі зітхнули з розчаруванням — з тієї чи іншої причини Теодольф став найпопулярнішим членом викладацької команди в цій школі, і ніхто не хотів загвинчуватися проти нього.

— Більшість з вас мене вже знає, — сказав він, стикаючись поглядом з кожним спохмурнілим обличчям по черзі.

Лоуренс і Патриція сиділи за окремими столами, не розмовляючи один з одним, навіть не дивлячись один на одного, хіба що дівчина кидала на хлопця швидкі косі погляди. Хлопчик вдавав, що читає "Листи Скарлетт".

Трейсі Бурт прочитала уривок, який вона запам'ятала, з ідеальною дикцією та усмішкою, наповненою керамічними дужками на щоках. Тоді Теодольф розпочав дискусію про Хестер Прінне, яку несправедливо обвинуватили у відьомстві і спалили, незважаючи на її пуританську мораль, а потім запитав у Лоуренса.

— Пане Армстед. Як ви думаєте, суспільству потрібно палити випадкових відьом заради соціальної єдності?

— Що? — Лоуренс підстрибнув так невдало, що його крісло упало на підлогу разом з усіма його книгами. Всі засміялися і почали кепкувати.

— Мені шкода, — сказав Лоуренс, збираючи свої речі. — Я не знаю, що ви маєте на увазі.

О так, сказав собі Теодольф. Ви прекрасно знаєте, про що мова.

— Розумію. — Теодольф зробив замітку у журналі, ніби щось записав щодо хлопчика. — Як щодо вас, міс Дельфін? Як ви думаєте, випадкове спалювання відьом допомагає з'єднати суспільство разом?

Патриція втратила дихання. Тоді віднайшла його і підняла очі на Теодольфа зі стійкістю, якою він не міг не захопитися. Її тонкі губи виштовхнули відповідь.

— Ну, — сказала Патриція. — Суспільство, яке повинне палити відьом, щоб триматися разом, це суспільство, яке вже зазнало невдачі, просто воно ще не знає про це.

Після цього Теодольф зрозумів, що якщо він успішно закінчить цю місію, то раз і назавжди відновить свою професійну самоповагу.

9

Сніговий шторм почався через кілька тижнів після того як Лоуренс більш-менш припинив бачитися з Патрицією. Вона прокинулася, коли Берклі влаштувався на її вигнутому лікті та плечі, і визирнула у вікно, не встаючи з ліжка. Земля та небо відображали один одного як два аркуші білого паперу.

Патриція здригнулася і натягнула ковдру на голову. Потім прийняла найгарячіший душ, який могла витримати, і вперше у цьому році оділа теплі шкарпетки. Вони вже не підходили розміром.

Мати Патриції вже була на місці, а батько запустив свій ноутбук і вже відкрив кілька папок, тому Патриція могла не говорити з ними про погоду. Але Роберта спустилася десь посередині сніданку і просто дивилася на Патрицію, нічого не кажучи, що було трохи моторошно. Нарешті Роберта пішла до Елленбурзького ліцею, і Патриція почала надіятися, що Кентерберійська академія закриється через сніг.

Цього не сталося. Патриція дісталася до школи в седані тата і ледь не зламала шию на слизьких сходах. У Патрицію хлопці кидали сніжки з дрібним гравієм, але вона не оберталась і не звертала уваги — інакше стане для них ще цікавішою мішенню.

— Міс Дельфін, — глибокий голос у майже порожній роздягальні зупинив Патрицію. (Багато дітей залишилося вдома.) Патриція повернулася до пана Роуза, керівника з кістлявим обличчям, яке висіло над смугастим шиферним костюмом.

— Умм... Слухаю.

Пан Роуз ніколи не створював враження грубого, хоча всі казали, що він єдиний прихильник твердої влади в цій школі. Але сьогодні він здавався темним і замкнутим понад норму. Патриція знизала плечима, і списала це на снігові нерви.

— Я хочу дещо обговорити з вами, — промовив містер Роуз глибшим, ніж зазвичай, голосом. — Можливо, ви зможете прийти до мого кабінету у зручний час. У мене сьогодні дуже вільний графік.

Патриція сказала "Звичайно", і побігла на перше заняття. Школа була наполовину порожньою, і сніг заліпив скло на вікнах. Все здавалося дивно замріяним. Першою була математика, і пан Глюкман навіть не намагався нікого вчити — всі просто пливли по течії.

Вчитель другого уроку не приїхав до школи, тому у неї з'явився вільний час, після десяти хвилин очікування. Патриція пішла до кабінету пана Роза.

— Дякую, що прийшли так швидко. Постараюся бути коротким. — Зуби містера Роуза сяйнули всередині його сухих білих губ. Це був не той Роуз, до якого Патриція звикла. Зараз він сидів прямо, в сірому кріслі, з руками, покладеними на горіховий стіл, тримаючи у пальцях олівець з наклейкою героя якогось мультфільму. За ним стояла стіна книг про розвиток і виховання дитини.

Патриція кивнула. Пан Роуз глибоко вдихнув.

— У мене є для вас повідомлення, — сказав він, — від Дерева.

— Що..? — Патриція подумала, що це сон. Блакитний світ, порожня школа — і подумала, що вона все ще лежить у ліжку з котом Берклі.

— Ну, не від Дерева точно. Але від сили, яку представляє Дерево. Я знаю, що ви довго чекали, щоб досягти своєї мети стати відьмою. Ви були більш ніж терплячою. Тому мені доручено повідомити вам, що ваше очікування закінчується. Секрети, які ви бажаєте вивчити, незабаром стануть вашими.

Патриція не могла дихати. Її руки схопили стілець руками. Вона відчувала своє гаряче обличчя і замерзлі пальці. Її кров вся піднялася до голови, наче таготувалася відокремитись від тіла. Ноги ледь тримали її.

— Що... — нарешті сказала вона. — Що ви маєте на увазі?

— Ви знаєте, що я маю на увазі.

— Умм... — Вона опинилася на межі стійкості, але зуміла опанувати себе. Це було важливою справою. — Ммм. Хто ви? — Вона б не повірила, навіть якби він стверджував, що він Мерлін чи хтось подібний.

— Я керівник у вашій школі. — Містер Роуз посміхнувся одними губами. — І просто передаю повідомлення, ось і все. Це єдиний раз, коли ви і я обговорюємо це питання.

— Ох. Гаразд.

— Незабаром ви отримаєте інструкції. У той же час є одне завдання, яке ви повинні виконати.

— Умм... — Зупинись, сказала собі Патриція. — Умм, це якийсь тест? Або завдання? Я повинна довести щось і вести себе гідно?

— Ви вже довели все, що потрібно довести. Ні, це просто завдання. Але неприємне. У цій школі є хлопчик, який виросте і стане великим ворогом природи, а також гонителем магічної спільноти. Ви його знаєте. Його звуть Лоуренс Армстед. Він, можливо, нещодавно побачив демонстрацію магії. Він можливо навіть просив вас показати йому Дерево. Це так?

— Ну... ага. — Ця розмова була схожою на падіння з краю світу, політ навколо земної кулі, а потім падіння з краю вдруге. У Патриції всередині щось стиснулося.

— Отже ви вже знаєте. Я ненавиджу про таке казати, і пам'ятаю, що я просто посланник. Я вважаю життя людини дорогоцінним і незамінним. Але Лоуренс Армстед повинен померти. І ви повинні бути тим, хто його уб'є. Ніхто інший не може це зробити. Як тільки ви виконаєте це завдання, ви зможете розпочати навчання.

Патриція не могла згадати, що вона сказала після цього — мабуть, було багато — ...умм... Вона не сказала, що уб'є Лоуренса, і не сказала, що не зробить цього. Вона, можливо, подякувала панові Роузу за повідомлення. Вона не була впевнена. Всю іншу частину дня вона була в вертикальній комі. Її не зацікавила навіть Роберта, яка зависла на перилах головою вниз і дивилася на неї після вечері, яку Патриція ледь усвідомила. Темно-коричневе волосся Роберти висіло прямо вниз, вона смикала бровами, але Патриція байдуже пройшла мимо.

Патриція усвідомила себе в кімнаті Роберти через годину, перед сном.

— Берт, — сказала вона, використовуючи її старе ім'я. — Ти могла би вбити людину? Якби тобі абсолютно потрібно було це зробити?

Роберта якраз красила нігті у яблуневий зелений колір, сидячи у білих натуральних джипах.

— Вау, Триш. Ось чому ти така мовчазна — засміялася вона. — Для твого запитання відповідь є і "так" і "ні". Так, охоче, якби відчувала, що це необхідно. Але я, напевно, не змогла би зробити це. Я б занадто багато переживала, міркувала і вагалася. Навіть якби була впевнена, що це правильно.

— Ну добре. Дякую.

— Але Триш, — покликала Роберта Патрицію, коли та вже зібралася вийти у коридор. — Якщо ти зважишся на таке, я хочу побачити. Я хочу, щоб ти це зробила.

— Добре.

Наступного дня Лоуренс з'явився у школі в гарному настрої. На перерві він розвів руки в мокрому коридорі, ніби був володарем цього місця. Він відвернувся, щоб не розмовляти з Патрицією, але посміхнувся їй, не дивлячись прямо на неї. Вона може легко прикінчити його, просто штовхнувши під один із пасажирських автобусів, які школа використовувала як транспорт. Це буде схоже на випадковість. Патриція нервувала і вивчала свої тонкі зап'ястя, намагаючись визначити, чи може бути правдою те, він буде ворогом магії? Він був вороже налаштований до неї, це було правдою. Можливо, дорослий Лоуренс буде свого роду монстром для всіх, кого вона знала, і буде їх переслідувати. Можливо це частина того, що роблять відьми — з жалем, з неохотою — знищують людей, які загрожують балансу природи?

Вона подивилася на нього в їдальні. Отруїти їжу. Вона спостерігала, як він бігає на уроці фізкультури, дрижить від холоду у спортивній формі. Вона намагалася уявити, що він починає вендету. Переслідує її друзів, якщо вона колись їх матиме. Вона не могла змусити себе повірити в це, і вона не могла зробити щось убивче, якщо вона не буде переконана. Вона могла уявити, як вона вбиває його, це було надзвичайно просто: він падає під велике колесо, але вона не могла уявити, що він на це заслуговує.

Кожного разу, коли вона намагалася поговорити з паном Роузом, він був або зайнятий, або відсутній. Нарешті вона упіймала його в коридорі біля вчительської і спробувала нагадати про Дерево. Він подивився на неї так, наче вона свідомо брехала. Одна його брова була піднята.

Вдома вона поговорила з CH@NG3M3,

— Чи буде Лоуренс ворогом магії?

CH@NG3M3 відповів:

— Як ви думаєте, Лоуренс буде ворогом магії?

— Я спитала вас.

— Чому ви спитали мене?

Вона не могла заснути цілу вічність, навіть коли Берклі ліг уздовж її грудної клітки, — але потім нарешті заснула, і їй приснилося, що вона ріже шкіру Лоуренса великим ножем. Його шкіра розходиться, відкриваючи яскравий портал до чарівної землі, повної доброзичливих чарівників, які дадуть їй власну чарівну паличку. Їй снилося, що вона заманила його до скель на річці Вадлоу, де гуляли старшокласники, наважилася і скинула його з краю обриву на гострі, слизькі скелі внизу.

Вона прокинулася, почала плакати, трястися і триматися за Берклі як за найдорожчу річ у житті.

* * *

Хтось кинув камінцем у голову Патриції перед початком занять. Не сніжок з камінцем всередині, а просто камінь. Патриція не втрималася на ногах, і впала. Лоуренс підхопив її під руку і допоміг встати на ноги. Він поглянув на неї, і, здавалося, намагався щось сказати. Але потім пішов геть, як зазвичай робив у ті дні, коли не збирався говорити з нею.

Почався перший урок, Патриція потягнулася до своєї сумки за підручником, і витягнула дещо інше: пару трусиків, з плямою, яку вона не змогла ідентифікувати, і не бажала вдаватися до подальшого аналізу. Вона була впевнена, що їх не було там, коли вона покинула будинок. Інші діти за столом, у тому числі і Мейсі Фрістоун, почали сміятися і фотографувати її.

— Що за хвилювання? — запитав пан Глюкман біля дошки.

— Хтось поклав... дещо в мою сумку. — Патриція намагалася говорити гідно, не як жертва, але й не стривожено.

— Емо сука, — викрикнув хтось з кута класу.

— Це не виправдовує порушення уроку. — Пан Глекман нахмурився, побуряковівши. — Ви відбираєте часу дітей, які тут навчаються.

— Я нічого не робила! — сказала Патриція. — Це хтось інший...

— Якщо "хтось" поклав невідповідний предмет у вашу сумку, я пропоную вам взяти його і піти до пана Дібса.

Патриція озирнулася. Витівка була чистою розвагою. Вона спіймала очі Лоуренса, і він повернув їй порожній, безпорадний вигляд.

— Добре, — Патриція підвелася. — Я піду. Чи потрібно мені вибачитися? — Вона не чекала відповіді. Двері за нею зачинилися, але не заблокували аплодисменти.

Вона пройшла півдороги до кабінету містера Дібса, коли той з'явився сам і схопив її за руку.

— Ви... — він стиснув її руку своєю м'ясистою рукою — повинні мені дещо пояснити. — Вона намагалася порозмовляти з ним, але він потягнув її прямо в кімнату для дівчат, де вона побачила напис кров'ю на стіні:

"Смерть прекрасна"

Звичайно це була не людська кров. І не свіжа кров. Хоча це була, безумовно, кров, той, хто зробив це, залишив пластиковий контейнер від м'ясника в корзині для сміття. Кров ще капала, і повідомлення все ще розповзалося на стіні. Хтось пішов у вбиральню дівчат і намалював це відразу після першого уроку, без свідків. Як ніндзя.

— Що за... — Патриція відчула важкий запах бійні, разом з переляком худоби, увічнений у формі запаху. Вона не могла знаходитися у цій кімнаті.

Щелепа пана Дібса зарухалася під його темною, густою бородою. Він вказував на стіну вільною рукою.

— Ви зараз же це очистите, а тоді ми викличемо ваших батьків і поговоримо про цивілізовану поведінку, варварство і інші життєво важливі речі! Вирішальні для вашого подальшого життя! І ви відчуєте різницю.

— Я не... Будь ласка, відпустіть мою руку, ви зламаєте її. — Він не слухав. І тягнув ближче до стіни, поки вони не опинилися в кількох дюймах від неї. — Я нічого про це не знаю. Будь ласка, відпустіть мою руку, тілесне покарання незаконне у школі, і ви робите мені боляче, будь ласка... ВІДПУСТІТЬ МОЮ РУКУ!

Містер Дібс відпустив її, але тут же пригрозив звернутися до батьків Патриції. Вони також не послухали би її. На неї упаде гнів трьох дорослих, а не одного.

— Слухайте, — сказала Патриція. — Той, хто це написав, зробив це під час першого уроку. Багато дівчат заходили до ванної кімнати до першого уроку, і тоді на стіні не було напису. І всі бачили мене на першому уроці, я була весь час вкласі математики. Я просто не могла цього зробити. Отже вибачте, сер, я зараз повернуся на другий урок математики.

Так, з перемогою, Патриція залишилася з забрудненими трусиками, якими все ще треба було розпорядитися, і зайшла у клас, повний дітей, які постійно намагалися її сфотографувати, щоб потім опублікувати в Інстаграмі зі своїми коментарями.

Графіті з крові залишалося на стіні цілий день. Шкільна прибиральниця відмовилася його стирати з релігійних мотивів — ніхто точно не знав, яку релігію вона сповідувала, а вона відмовилася сказати.

Патриція постійно відчувала, що її збираються порізати на шматочки, коли сиділа в класі на решти уроках, слухаючи інших дітей, що перешіптувалися, і вчителів, які намагалися вести себе так, ніби нічого не сталося. Вона не могла побути на самоті, навіть якби хотіла, тому що у всій школі зараз було всього десяток туалетних кабінок для дівчат, і до них були черги. Вона попісяла один раз, і дівчата весь час наглядали за нею — ніби випадково.

Патриція намагалася поговорити з Лоуренсом один чи два рази, але вінвислизав.

Коли вона йшла до вхідних дверей, то помітила, що пан Роуз проводжає її по коридору школи поглядом. Він повернувся до нормального вигляду. Вона згадала те, про що намагалася не думати: він сказав їй, що незабаром вона піде з цього страшного місця. І почне тренуватися. Вона буде вільною та просвітленою, справжньою відьмою. Якщо виконає одне маленьке завдання.

10

Лоуренс не рахував, скільки разів він почув про скандал з Патрицією. Здавалося, що дітей у школі не цікавили ніякі інші новини, або вони говорили про це спеціально коли Лоуренс був поряд — коли готувалися до контрольної, або чекали заліку на гімнастиці, де Лоуренс примкнув до компанії Дороті Глас. (Вона не сказала, щоб він забирався геть і, здавалося, була задоволена, що він її слухав.) Дороті навіть кинула на нього кілька поглядів.

Лоуренс витримував лінію, яку не переходив: він ніколи не казав нічого поганого про Патрицію, і не сміявся з чужих опіків. Він не змінював своєї манери поведінки, будучи біля будь-якої групи, і не паплюжив свого колишнього друга. В основному він намагався не думати про Патрицію. Вона могла постояти за себе. Він був ніби у коконі — без друзів і підтримки. І в будь-якому випадку не міг зробити нічого суттєвого. Через шість місяців, якщо все піде як планувалося, Лоуренс стане першокурсником у математичному ліцеї.

А тим часом Лоуренс віддавав кожну вільну хвилину модернізації CH@NG3M3, який вимагав все більше і більше місця у закритій шафі, звідки йому довелося викинути більшу частину одягу. Кожен раз, коли він додавав додаткову потужність для обробки, комп'ютер, здавалося, одразу її ковтав. Лоуренс побудував нейронну мережу лише з кількома шарами, але якось непомітно їх число виросло до двадцяти, так як CH@NG3M3 продовжував вдосконалення самостійно. Не тільки старі, але й нові з'єднання ставали все більш заплутаними — замість надсилання даних з джерела А до B а потім до C вони йшли від A до B до C і знову до A, створюючи все більше циклів зворотного зв'язку.

Одного разу Патриція опинилася поруч із Лоуренсом в кафетерії. Вона виглядала абияк — заплутане темне волосся потрапляло в її обличчя, кружляло під очима, одна шкарпетка була надіта навиворіт — і ні на що не звертала уваги. Вона навіть не дивилася, що кинули на її лоток. Як хтось, кого не хвилює, отримає він бульйон чи воду, — або як людина, яка відмовилася від життя.

Лоуренс відчув потужний імпульс, що він повинен щось сказати Патриції. Ніхто не помітить. Він не встане і не закричить, що він на її боці, чи щось подібне.

— Ей, — пробурмотів Лоуренс у загальному напрямку до Патриції. Вона, здається, не почула його. Вона зупинилася, як зомбі, біля десертів.

— Ей, — сказав Лоуренс, трохи голосніше. — Привіт Патриціє. Що робиш?

— Роблю, — сказала Патриція, не дивлячись на нього.

— Круто, — сказав Лоуренс, ніби вона закінчила розповідати якусь історію. — Я також дещо роблю.

Вони розійшлися — бо їли окремо, Лоуренс мав привілей їсти у відокремленому куточку кафетерію, позаду молочних насосів за заправною гумовою трубкою, а Патриція тим часом їла одна в темному закутку, за полицями, де Лоуренс ледь її бачив, коли підхоплював свою сумку і прямував до виходу. Вона була настільки непомітною, що виглядала як Бетмен.

Вдома Лоуренс вивчав своїх батьків, які ніби забули, що він накричав на них за те, що вони жили сірим життям кількома тижнями раніше. Батько продовжував скаржитися на звукову систему автомобіля, яка їла компакт-диски.

Ще була стаття в Інтернеті про проблеми з аерокосмічною компанією, у якій працювала Ізабель, що допомогла йому вибратися з скрутної ситуації. Почалися затримки, знов і знов, незначні аварії. Він тричі прочитав статтю, кожного разу лаючись.

Лоуренс отримав листа, у якому його повідомляли, що він прийнятий до математичного ліцею. Він тримав його на комоді, поруч зі старим кільцем його бабусі та трьома різними гребінцями (для різних частин його голови), і дивився на нього щоранку, коли одягався до школи. Через деякий час дві крихітні складки на папері почали виглядати як лінії на долоні Лоуренса. Лінії життя.

Одного разу вночі Лоуренс, вже будучи у піжамі, сидів перед своєю шафою,охопивши руками коліна, і дивився на жгут кросоверних кабелів, що проходили поміж між усімачастинами CH@NG3M3. Інструкції стали набагато розгалуженішими та складнішими, ніж Лоуренс міг зрозуміти, включаючи випадки, які він не міг передбачити. І в CH@NG3M3 було тисячі облікових записів на безкоштовних сервісах по всьому світу, де зберігалися дані чи частини програми в хмарах.

І тоді Лоуренс дещо помітив: кожного разу, коли Патриція розмовляла з CH@NG3M3, підключення комп'ютера робило експоненційний стрибок своєї активності. Можливо, просто випадкова кореляція. Але Лоуренс постійно звіряв дати і час і думав про те, що Патриція вдихає життя у його машину, поки він вдосконалює її.

Наступного ранку Лоуренс зустрів Патрицію на вхідних сходинках до школи. Вона дивилася на школу, ніби намагаючись вирішити, чи варто їй туди заходити.

— Ей, — сказав він. — Я просто хочу, щоб ви знали, що я вас підтримую. Я не думаю, що ви сатаніст.

Патриція знизала плечима. Її темне волосся виросло, і майже торкалося плечей.

— Чому необхідно бути сатаністом? Я цього не розумію. Ви не можете вірити в Сатану, не вірячи в Бога, і тоді ви просто вибираєте неправильну сторону у великій міфічній битві.

Всі інші вже зайшли всередину. Пролунав другий дзвінок.

— Я думаю, що коли ви сатаніст, то вважаєте, що Бог є поганим хлопцем, який переписав історію, щоб добре виглядати.

— Але якщо це правда, — сказала Патриція, — то ви просто поклоняєтеся хлопцеві, який потребує кращої піар-команди.

Лоуренс і Патриція сіли разом на обіді у кафетерії, але не в темному кутку, бо там було мало місця для двох людей. Лоуренс намагався розпитати Патрицію про те, як вона почувається, але вона просто закрилася, подібні розмови вводили її у щось схоже на кому.

— Можливо — сказав Лоуренс — ви повинні поговорити з паном Роузом.

— Що? — Патриція широко розкрила очі.

— З паном Роузом, керівником. Ви казали, що ви думаєте, що він крутий.

— Я не можу поговорити з містером Роузом, — сказала Патриція ледь чутним голосом. — Він... Я думаю, що у нього щось не так. Він сказав мені... він сказав мені дещо божевільне, всього за пару днів до кривавої стіни. І я продовжую думати, що там має бути якийсь зв'язок.

Лоуренсові довелося нахилитися так близько, щоб почути те, що вона казала, що він майже уткнувся носом уїї обличчя.

— Що він сказав? — прошепотів Лоуренс.

Патриція якусь хвильку подумала, а потім похитала головою.

— Я не можу цього повторити. Якщо я скажу вам, що він мені сказав, ви подумаєте, що я божевільна.

— Я повірю, що це сказав Роуз, що б він не сказав.

— Я не про це, — сказала Патриція. — Уявіть, що ви сказали щось тому, хто настільки божевільний, що йому ніхто не повірить, бо тоді все стане тільки ще гірше.

Лоуренс відчув себе так, ніби не вписався у крутий поворот.

— Просто скажи мені, — сказав він. — Це не може бути так погано. — Але чим більше він тиснув, тим більше вона замикалася, поки не повернулася до режиму коми. Незалежно від того, про що сказав їй пан Роуз, вона повинна була ще витримувати тиск від дітей, які звинувачували її в тому, що це вона зробила напис кров'ю. Вони мовчки їли, поки не закінчили ланч, а потім їм довелося іти назаду школу.

— Підемо в магазин після школи, — сказав Лоуренс, коли вони скидали лотки. — Ми можемо сказати твоїм батькам, що ти в мене, і моїм батькам, що ми робимо щось на вулиці. Як у старі часи.

— Звичайно. — Патриція дрімала. — Я могла би спробувати якийсь гарячий шоколад. Або мільйон зефірних пончиків.

— Добре щоб це сталося.

Вони потисли один одному руки. Лоуренс відчув, ніби зняв з себе осколок, який втискався в його шкіру. Він ходив тільки на наукові дисципліни. Бред Хомнер підкрався, схопив комір уніформи Лоуренса і підняв його однією рукою, так що Лоуренс відчув як рукави куртки врізалися йому під пахви.

— Ти повинен залишити Емо суку наодинці, — сказав Бред Хомнер. Він повернув Лоуренса, ніби той був мішком, і відпустив.

11

Сніг зробив усе сірим, наскільки далеко Патриція могла бачити. Навіть заборонений для неї ліс біля їхнього будинку виглядав розмитим, темні контури дерева були покриті кіркою льоду від трьох штормових снігопадів. Вона майже не виходила з дому зараз, лише коли їхала в школу, так що холод здавався їй сильнішим, ніж був насправді. Міфічний у своїй здатності заморозити її життя, коли вона залишала вхідні двері. Патриція сиділа в ліжку, розмовляючи з CH@NG3M3 або читаючи щось з купи книг, які вона отримала з великої бібліотеки. Вона влаштувала Берклі в куточку своєї кімнати, біля опалювальної батареї, з окремою ковдрою. Берклі протягом місяців не підходив до Роберти, і захист кота став одним із досягнень у житті Патриції.

Патриція не могла запам'ятати більшість уроків, хоча намагалася з усіх сил. Їй ніколи раніше не доводилося приховувати від батьків свій щоденник.

З часу напису на стіні було ще кілька інцидентів, в тому числі непристойно розмальована Барбі в роздягальні для дівчат та бомби з гучним звуком у великих баках зі сміттям. Ніхто не міг довести, що це робота Патриції, але ніхто не сумнівався в цьому. Коли Лоуренс на людях підійшов Патриції, щоб щось сказати, то отримав від неї ляпаса.

У такі божевільні дні Патриція сиділа в класі і думала, що можливо містер Роуз сказав правду. Можливо, вона повинна була вбити Лоуренса. Або себе. Кожного разу, коли вона думала про самовбивство, прийнявши тонну снодійного її мами або чого-небудь подібного, якась частина її свідомості замінювала її образ на образ Лоуренса.

Зрештою навіть думка про вбивство змушувала Патрицію злегка панікувати. Вона не збиралася вбивати себе. Вона не збиралася вбивати будь-кого іншого.

Напевно, вона просто сходила з розуму. Вона уявляла, що весь цей час була відьмою, не усвідомлюючи цього, і що вона дійсно була тією, хто робив ці речі по всій школі. Її не здивувало би, якби її сім'я думала так само.

Практично кожна розмова між Патрицією та CH@NG3M3 починалася одинаково. Патриція писала: — Боже, я така самотня. — І комп'ютер завжди відповідав: — Чому ти самотня? — І Патриція пробувала пояснити.

* * *

— Сподіваюся, CH@NG3M3 вам подобається, — сказав Лоуренс, Патриції, коли вони вислизнули з чорного входу зі школи, м'яко закриваючи великі металеві двері, щоб ті не видали гучного звуку.

— Добре, коли є з ким поговорити, — сказала Патриція. — Я думаю, CH@NG3M3 теж потребує когось, з ким може поговорити.

— У теорії, комп'ютер може спілкуватися з будь-ким або з будь-яким комп'ютером по всьому світові.

— Напевно деякі способи вводу кращі за інші, — сказала Патриція.

— Стійкіші до помилок.

— Так. Кращі.

Сніг займав кожен дюйм простору, змушуючи робити кожен крок повільно і уважно. Лоуренс і Патриція трималися за руки для рівноваги. Пейзаж нудно повторювався, як у дзеркалі.

— Куди ми йдемо? — запитала Патриція. Школа була вже позаду. Незабаром їм доведеться повернутися, якщо вони хочуть встигнути на церемонію, на якій п'ять старших пенсіонерів збираються прочитати свої доповіді та поговорити про ефективність саарінської програми.

— Я не знаю, — сказав Лоуренс. — Тут є щось схоже на озеро. Я хочу побачити, чи воно не замерзло. Якщо озеро замерзло, то можна кидати камінці на лід, і озеро буде відлунювати цікавим звуковим ефектом. П'юм-п'юм-п'юм...

— Круто, — сказала Патриція.

Вона все ще не була впевнена, що гуляла з Лоуренсом. Вони ганебно лаялися кілька разів після обіду в кафетерії. Але Патриція відчувала, що вона і Лоуренс знали в найглибших закутках їхніх сердець, що вони розійдуться через секунду, якщо матимуть шанс по справжньому належати до груп, подібних до них по інтересах.

— Я ніколи не вийду звідси. — Патриція збила сніг з колін. — Ви підете до свого ліцею, і я залишуся тут і поволі втрачатиму розум. Я збираюся стати настільки соціально зруйнованою, що перетворюся на радіоактивну.

— Ну, — сказав Лоуренс. — Я не знаю, як можна перетворитися на радіоактивну, якщо тільки не наковтатися ізотопів, але в такому випадку ви, ймовірно, не виживете.

— Я б хотіла проспати п'ять років і прокинутися дорослою. — Патриція кинула грудку замерзлого бруду. — Якби могла навчитися всьому, що ми повинні знати, у сні.

— А я хотів би стати невидимим. Або вміти змінювати свій вигляд, — сказав Лоуренс. — Життя було б цікавим, якби я міг це робити. Я міг би забути, як я повинен виглядати, і тоді не зміг би повернутися до свого первісного вигляду. Це було б жахливо.

— А що, коли ви могли би змінюватися тільки у такого, яким вас бачать інші люди? Що, як вони уявляють вас кроликом висотою у сто футів, і з головою алігатора?

— Але фізично ви будете тим самим? Просто будете виглядати по-іншому?

— Я вважаю, так.

— Це теж жахливо. Врешті-решт хтось торкнеться вас, і тоді всі знатимуть правду. І ніхто ніколи не буде сприймати ваші ілюзії серйозно. У перетворенні немає сенсу, якщо ви не можете змінитися фізично.

— Не знаю, — сказала Патриція. — Це залежить від того, чого ви намагаєтесь досягти. Плюс до того, навіщо це робити, якщо ви можете побачити або почути все, що хочете, просто поринаючи в думки людей? Це було б круто, правда?

— Так. — Лоуренс роздумував якусь мить. — Це було б круто.

Вони прийшли до озера, про яке недавно говорили. Воно було вкрите білим шаром снігу, а виступаючі камені виглядали як фальшиві сапфіри в намисті, яке Роберта подарувала Патриції на Різдво. Течія посередині зберігала воду від замерзання, але краї озерцявже були білими.

— Звідки це береться? — Лоуренс ногою проламав крихітну кірку льоду біля берега.

— Я думаю, тут неглибоко, і більшу частину року тут можна просто переходити по каменях, — сказала Патриція. — По них легко ходити, але не тоді, коли вони вкриті льодом.

— На жаль облом. — Лоуренс присів напочіпки, щоб оглянути озеро, яке ледь маскувало землю. — Яка нам з нього користь, якщо ми не можемо почути звуку від замерзлого льоду?

— Час повертатись, — сказала Патриція.

Вони пішли назад. Цього разу вони не трималися за руки, ніби їх невдала експедиція залишила їх розділеними, як раніше. Патриція ковзнула і впала на одне коліно, порвавши колготки і порізавши шкіру. Лоуренс опустився, щоб допомогти їй, але вона похитала головою і встала сама.

Це була метафора їхніх відносин з Лоуренсом, — зрозуміла Патриція. Він буде сприятливим і доброзичливим, поки щось буде здаватися йому грандіозною пригодою. Але в той момент, коли вона застрягне, або пригода виявиться більш божевільною, ніж очікувалося, він відступить. Вона ніколи не зможе передбачити, яким Лоуренс буде в наступний момент.

Ти не можеш розраховувати на Лоуренса, сказала Патриція сама собі. Просто не можеш, і повинна звикнути до цієї ідеї. Вона відчула, ніби щось вирішила, раз і назавжди.

— Я думаю, що здатність керувати чужими почуттями перевершує все інше, навіть зміну власного вигляду, — сказав Лоуренс ніби нізвідки. — Яка різниця що хтось спочатку буде стурбований вашим виглядом, якщо потім ви можете контролювати його почуття? Ви можете бути деформованим та перекрученим, і це не матиме значення. Тому що ви можете керувати як тактильним, так і візуальним сприйняттям.

— Так. — Патриція збільшила крок і звернула до парку, Лоуренсові довелося поспішити, щоб наздогнати її. — Але ви будете знати, ким ви є насправді. Ось що важливо.

Коли вони повернулися через болото у парку до задніх дверей, ті виявилися защемленими. Патриція і Лоуренс зупинилися біля дверей, оскільки передній вхід був на іншій стороні будинку, і вони були би викриті на 100 відсотків. Лоуренс поставив одну ногу на стіну з білого каменю і потягнув двері з усієї сили, але ті ледь зрушили. Тоді Патриція вхопилася за гострі краї металевої ручки, які виступали над кронштейнами. Вони обидвоє потягнули так сильно, як тільки могли, і двері подалися. Хтось засміявся. Лоуренс і Патриція спіймали поглядом неодинакові кросівки та три рухливих руки, після чого упали в сніг. Ті, хто тримав двері зсередини, засміялися голосніше, і поки Лоуренс і Патриція намагалися підвестися, синя уніформа зникла, і Патриція ледве встигла упізнати пластмасове відро, перш ніж з нього вилетіла біла рука води. Їх облили водою. Хтось фотографував.

12

Теодольф не споживав морозива з часів отруєння в торговому центрі, і зараз він цього не заслужив. Морозиво було для ассасинів, які закінчували свої місії. Тим не менш, він продовжував уявляти, як буде смакувати морозиво, як розтопить його на язиці і випробує букет смаку. Він більше не довіряв морозиву, але йому потрібно було морозиво.

Добре. Нехай буде так. Теодольф сів у свою Ніссан Станза, відхиляючи звичайні спроби працівниці гаража пофліртувати з клієнтом. Він їздив кілька годин, пересувався і пересікав державні траси, кружляючи і повторюючи маршрути, використовуючи кожен трюк, який він міг згадати. Тоді під'їхав до супермаркету, спільного для двох держав, де купив пінту Бена і Джеррі, одного з ароматних морозив, названих на честь знаменитості. Він з'їв його на водійському сидінні спортивного автомобіля з відділенням для рукавичок.

— Я не заслуговую на це морозиво, — він повторював це після кожного укусу, поки не почав плакати. — Я не заслуговую на це морозиво. — він заридав.

Через кілька днів Теодольф подивився через стіл на сердиту блондинку Керрі Даннінг і зрозумів, що він пропрацював керівником протягом майже шести місяців, або в десятки разів довше, ніж коли наймався на постійну роботу. Уперше в Теодольфа завелося більше двох пар шкарпеток.

Найдивнішим було те, що Теодольф начебто піклувався про дітей та їхні смішні проблеми. Можливо через те що він вклав у них стільки часу, він хотів побачити, що з цього вийде. Він був стурбований шкільною політикою. Він мав глибоке переконання, що всі дискусії щодо того, як дітям розвиватися, навіть якщо вони не змогли виконати частину режиму тестування, були якимось чином важливими. Він мав яскраві кошмари після перебування на конференціях батьків-вчителів.

Керрі Даннінг казала, що вона перестала намагатися дружити з Мейсі Фрістоун, яка була токсичною індивідуалісткою, і Теодольф кивнув, не дуже слухаючи.

Ось як це працювало, якби ви були членом Безіменного ордену, як Теодольф — ви не бачили своїх колег по ремеслу, які знаходилися далеко за межами п'ятирічних зборів, але до вас приходили відкритки з малюнками мертвої трави або з'являлася людська кістка у одному з ваших черевиків — це дозволяло вам дізнатись, що хтось вибув з рейтингу, або зробив вражаюче вбивство останнім часом. До теперішнього часу всі кандидати отримували маленькі безногі предмети у свої капелюхи або автомобільні рукавички, що означало, що Теодольф зробив сухе заклинання, щоб знайти того, хто отруїв його морозиво і попередив проти прямого заподіяння шкоди двом дітям.

Щось гладке і червоне лежало всередині напіввідкритого ящика столу Теодольфа. Якусь мить він був впевнений, що це смужка кровоподібного шовку з ордену, що означала падіння його статусу. Замість цього він витягнув кремовий конверт, облицьований червоним, навколо карти міста, яка повідомляла Теодольфа, що місто оголошує його Педагогом Року. Його було запрошено на церемонію нагородження, на яку він повинен був надіти чорний галстук, і на якій будуть представлені фабричні вироби з морозива. Теодольф майже плакав перед Керрі Даннінг. Йому якось вдалося закінчити співбесіду. Як би там не було, йому доведеться повернутися до свого попереднього життя.

13

Лоуренс побачив, як його батьки в обідній час виходять з офісу пана Роуза. Вони виглядали занепокоєними, приблизно так, ніби аварійний сигнал зник над їхніми головами, але ще відлунював у вухах. Вони не дивились на нього чи по сторонах взагалі, коли виходили зі школи і сідали в машину.

Лоуренс зайшов в кабінет пана Роза, не стукаючи.

— Що ви сказали моїм батькам?

— Це конфіденційно, як і всі інші бесіди в цьому кабінеті.

Містер Роуз посміхнувся і відхилився назад у своєму великому кріслі.

— Ви не терапевт, — сказав Лоуренс. — І не претендуєте на те, щоб ним бути.

— Ваші батьки турбуються про вас, — сказав пан Роуз. — Ви один з найбільш обдарованих і розумних учнів, яких ми коли-небудь мали в цій школі.

— Що ви сказали моїм батькам? — наполягав Лоуренс. — І що ви сказали Патриції раніше? Вона не хоче сказати мені, але це змінило її.

— Не примішуйте сюди Патрицію, — сказав пан Роуз. — Ми говоримо про вас.

— Ні. Ми говоримо про вас. — Лоуренс згадав, що Патриція виглядала так, ніби побачила привида, коли він згадав про пана Роуза, і те, як містер Роуз раніше вивчав його як комаху. Все стало на свої місця. — Ви сказали щось, що збентежило моїх батьків, так само, як налякало Патрицію. Що ви їм сказали?

— Як я вже казав, ваші тестові результати виходять за межі діаграм. Але ваша поведінка загрожує все зруйнувати.

— Мені здається пощастило, бо ви пообіцяли, що все тут сказане залишиться у таємниці, — сказав Лоуренс. — Я можу піти далі і сказати вам, що ви підробка. Ви не найрозумніший дорослий у цій школі, а троль, який ховається в своїй норі, в маленькому кабінеті, і лякає людей. Мої батьки слабкі і не такі розумні, життя притиснуло їх, і тому ви думаєте, що вони легкі жертви. Але я тут, щоб сказати вам, що вони не з вами, і Патриція також ні. Я сподіваюся побачити, як ви будете викручуватися.

— Я бачу. — Руки пана Роза тремтіли. — У такому випадку все, що відбудеться далі, буде вашим власним вибором. До побачення, пане Армстед.

Батьків Лоуренса не було вдома, коли він повернувся зі школи, і йому залишилося розігріти заморожену піцу. Близько 10 години вечора він спустився вниз і спіймав батьків за тим, що вони дивилися у брошуру, яку сховали, як тільки почули його кроки.

— Що ви тільки що читали? — запитав Лоуренс.

— Просто деякі..., — сказав батько.

— Просто деякі матеріали, — сказала матір.

Наступного день вони витягли його з ліжка пізніше і сказали, що сьогодні він не піде в школу. Замість цього вони посадили його в задній частині їхнього хетчбека, і батько почав гнати так, ніби утікав від ракети, яка реагує на тепло.

— Куди ми їдемо? — запитав Лоуренс своїх батьків, але вони лише мовчки дивилися на дорогу.

Вони потонули в сірому Коннектикуті, на міждержавній бетонній трасі, поки не з'їхали на смугу асфальту, потім гравію, потім грунту. Дерева вздовж дороги тріпотіли листям, ніби намагалися щось сказати Лоуренсу, а потім він побачив знак: "Coldwater! Школа військової підготовки. Відкрита знову під новим управлінням".Вони припаркувалися на гравійному майданчику, забитому пошарпаними джипами, а зліва від них стояла шеренга з двадцяти-тридцяти підлітків, кожен з яких міг би витирати Бредом Хамнером підлогу.

Далі за дітьми, які виконували стрибки, на флагштоці висів напівопущений великий американський прапор.

— Ви, — сказав Лоуренс своїм батькам, — напевне вирішили пожартувати.

Вони пробурмотіли, що він не залишив їм вибору з його руйнівною поведінкою, і що він просто повинен спробувати цю школу протягом кількох тижнів, щоб побачити, чи може вона бути варіантом його подальшого навчання, а не математична школа, де він навчиться бути ще більше нестриманим.

Що за чортівню сказав їм пан Роуз, що вони підклали йому цю свиню?

Мозок Лоуренса розігрівся і збіднів киснем всередині машини. Він відчував такий гострий біль, ніби йому ріжуть шкіру, а його майбутнє життя зруйноване. Його батьки вже йшли по грунтовій доріжці до цементного бункера, на якому висів напис — КОМАНДАНТ — не чекаючи, що він піде за ними. Він виліз з машини і закричав, що вони просто не можуть цього зробити, бо він вже вступив в іншу школу, чорт його бери...

— Нова вдосконалена академія "Coldwater" допомагає людині досягти свого повного потенціалу, — відзначив комендант Майкл Петтерберт, який сидів прямо і рівно за необробленою дерев'яною стійкою з комп'ютером під керуванням Windows XP. Лоуренс не міг нічого зробити. — Ми бачимо дисципліну як засіб, а не як мету, — додав Петтерберт, який мав нерівномірні вуса під засмаглим носом, який гудів під час дихання. — Ми віримо у віковий ідеал здорового розуму в здоровому тілі. Після тижня у нас, я впевнений, ви навряд чи впізнаєте Ларрі.

Бла-бла, фізична підготовка, навчальна частина — стріляти з рушниці за дві хвилини, самооцінка, бла-бла-бла. Нарешті, Петтерберт запитав, чи має хтось якісь питання.

— Тільки одне, — сказав Лоуренс. — Хто помер?

— Це делікатна справа, і ми глибоко шкодуємо...

— Оскільки прапор приспущено, чи не так? Скільки дітей, у будь-якому разі, загинуло у вашій чудовій школі?

— Деякі люди не витримують суворого та збагачувального курсу навчання, яке ми пропонуємо тут. — Петтерберт ніби протверезів, але одночасно сконцентрувався на Лоуренсові. — Коли пропонується вибір між процвітанням у потужному середовищі існування та безглуздим самознищенням, деякі люди завжди вибирають самознищення.

— Ми йдемо зараз. — Мати Лоуренса торкнулася його руки.

— Відмінно, — сказав Лоуренс. — Я готовий.

Але "ми" означало дещо невтішне. Вже не вперше Лоуренс зауважив, що це було однією з неприємних незв'язних рис англійської мови. Багато в чому, як неможливість відрізнити — або(or)та і(or) — відсутність розмежування між "ми" і "всі ми" — була змовою з метою засмічення, призначеного для створення незручностей і посилення тиску невизначеності. Тому що люди намагалися включити вас до "ми" без вашої згоди, або ви вважали, що ви були включені, а потім з-під ваших ніг висмикували килимок. Лоуренс роздумував над цією лінгвістичною несправедливість, спостерігаючи, як його батьки йдуть назад до своєї машини по гравійній доріжці без нього.

У Петтерберта була знудьгована усмішка.

— Отже, ви йдете геть, Ларрі?

Лоуренс усвідомлював, що на ньому вже надто багато синяків, поставлених, коли футболісти тягли його всередину бункера.

— Ні, б..дь, я не повернуся до Ларрі.

— Це вірне рішення. На сьогоднішній день ваше ім'я B2725Q, але люди найчастіше називатимуть вас дірт. Ви не отримаєте права називатися Ларрі, доки не досягнете першого рівня, і наразі ви перебуваєте на рівні зеро. — Пітер-пітер глянув на стажистів, які робили віджимання, і махнув одному зі своїх інструкторів, який бігцем підбіг до них. Петтерберт передав дірта Дікерсу, одному з своїх старших довірених лейтенантів.

— Пішли, дірт, — сказав Дікерс. — Я знайду тобі ліжко. Обід за годину. — Він мав велику голову, покриту блідо-червоним пушком, і виглядав старшим за свої вісімнадцять років.

Коли вони проходили казарми, Лоуренс зауважив, що в одній будівлі вікна закриті решітками, а в інших потріскані стіни. Діти в камуфляжах змучено пробігли повз них, нагорі була зенітна установка 50-го калібру, прихована за нахиленим дахом сараю. Він не довірив би цій військовій організації захищати навіть цукерковий бар. Єдиним нововведенням було блискуче обрамлення з колючого дроту, яке прикрашало паркан по периметру кампуса і напевне було під напругою.

— Так, ми мали втікачів, — сказав Дікерс, зауваживши погляд Лоуренса. — Минулого літа школа була практично закрита державою, але це було ще до нового керівництва.

Дікерс почав розповідати Лоуренсові, що як тільки він досягне 3-го рівня, життя стане досить солодким: у нього буде година неконтрольованого комп'ютерного часу на день, а школа тільки що отримала "Коммандо Сквад" (цю гру Лоуренс пройшов за день, два роки тому). На четвертому рівні, офіцерському, вам іноді дозволялося дивитися фільми в квартирі Петтерберта після відбою, але це був секрет, якого Дікерс абсолютно не говорив Лоуренсу. Найчастіше дірти не хотіли отримати рівень мінус один, тому що тоді Дікерс не міг гарантувати, що вони позбудуться свого MRSA в карцері. Знову ж таки, Дікерс не розповідав Лоуренсові про MRSA більше, ніж про екшн-фільми (і мікрохвильовий попкорн і піцу, яку доставляли ззовні) для четвертого рівня. Лоуренс сказав, що секрети Дікерса помруть разом з ним, що, мабуть, було істиною.

— Це дірт, — Дікерс представив Лоуренса десятку здоровил різного віку, провівши його між атлетичними снарядами і рушниками на трубах всередину невеликої кімнати. — Він побуде тут кілька днів, подивіться, як він себе покаже. Йому потрібне ліжко і матрац. Покажіть йому що і як, дівчатка. — І пішов геть.

Лоуренс підтягнувся і розправив плечі. — Привіт. Я дірт, мабуть. Не найгірша кличка, якою мене називали на цьому тижні. Отже, де я буду спати? Він сказав, що у вас є вільні місця.

У кімнатці, можливо, в три рази більшій за спальню Лоуренса, було стільки двоярусних ліжок, що Лоуренс уявив собі, що він на підводному човні. Він не міг дихати атмосферою метану та азоту, і не був упевнений, що зможе тут спати. Його голова крутилася.

— Ні. — Один чувак з татуюванням на грудях "DIY" і носом, який був зламаний у кількох місцях, підвівся з ліжка. Він піднявся над Лоуренсом. — Ніяких вільних місць тут немає. Ти дірт? Ти спиш на підлозі. — Він жестом вказав у темний куток, над яким висіла свіжа павутина. Лоуренс пошукав поглядом ліжко, яке було би вільне, але не міг нічого побачити через кільце масивних підлітків, які оточили його з усіх боків.

Частина мозку Лоуренса, якаще була на поверхні та аналізувала ситуацію, підказала йому, що він почервонів. Це було частиною принижуючої програми, а також нормальної соціальної динаміки. Не дозволяй їм дістатися до тебе, сказав він собі.

Але слова, які злетіли з губ Лоуренса, були:

— Що сталося з хлопцем, який недавно помер? Може, я можу зайняти його ліжко?

Напевно він сказав щось неправильне.

— Ніяк ні, чувак, — сказав хтось далі у кімнаті, голосом сорокарічного водія вантажівки. — Ти не просто не пошанував Мерфа. Ти помочився на пам'ять нашого товариша. Скажи мені, що я цього не чув.

— Ти зробив це, — сказав хлопець з поламаним носом. — Однаково ти це зробив.

— Мені плювати на вашого дурного друга, — закричав Лоуренс, коли його підкинули догори, і він побачив плями на матрацах зверху і глибокі тріщини в несучих балках вгорі. — Це місце дістало його, але не дістане мене. Ви мене чуєте? Я вийду звідси.

Його голос зламався. Люмінесцентні освітлювальні трубки кинулися до його обличчя, поки він не притиснувся до скла лицем, а тоді він полетів вниз. Нарешті він запанікував, з нього ніби злетіла обгортка гніву, і випустив хрипкий крик, головним чином у космос.

14

Патриція: Де Лоуренс?

CH@NG3M3: Не знаю. Його немає вже кілька днів.

Патриція: Я турбуюсь, напевне з ним щось сталося.

CH@NG3M3: турбота часто є симптомом недостатньої інформації.

Патриція, якій ставало дедалі неспокійніше, зателефонувала до Лоуренсів, щоб дізнатися, що відбувається. На другому кінці була матір Лоуренса.

— Це не твоя вина, — сказала вона. І повісила трубку.

Через півгодини задзвонив телефон вже у домі Патриції, іслухавку підняв її батько. Він привітався з матір'ю Лоуренса і провів решту розмову, додаючи тільки: — Ой. О Боже. Я розумію. — Після того, повісивши трубку, він оголосив, що Патриція буде замкнута на невизначений термін. Цього місяця Роберта була надто зайнята музичним класом і шкільними програмами середньої школи, щоб стежити за руками і ногами Патриції, тому батьки Патриції повернулися до просування їжі під її двері. Матір сказала, що на цей раз вони справді збираються покінчити з непередбаченими витратами грошей, раз і назавжди.

Патриція: Я продовжую цікавитися вашою думкою, чи повинна я розказати Лоуренсові те, що сказав мені Роуз.

CH@NG3M3: Як ви думаєте, що сталося би, якби ви сказали йому?

Патриція: Він би подумав, що я це вигадала. Або що я зійшла з розуму. Ось чому це була ідеальна пастка. Що б я не робила, я програвала.

CH@NG3M3: пастка, яку можна ігнорувати, — вж не пастка.

Патриція: Про що ти говориш?

CH@NG3M3: пастка, яку можна обійти, — вже не пастка.

Патриція: Це трохи дивно, мушу сказати. Я думаю, що хороша пастка повинна бути замаскована, щоб ви не бачили, що вступаєте в неї. З іншого боку, вона повинна закриватися. Пастка, яка не закривається, — це не пастка, бо як тільки ви попадетеся, ви не можете ігнорувати факт її наявності, бо застрягаєте. Отже, пастка, яку ви обходите, — невдала. Гадаю, я зрозміла.

CH@NG3M3: суспільство — вибір між свободою на чужих умовах та рабством на своїх.

* * *

У школі (Кентерберійській академії) пахло так погано, що ніздрі Патриції горіли. Вона почала надіятися, що спрацює пожежна сигналізація, запах був таким, ніби щось горіло, хоча все надворі позамерзало. Ніхто не міг знайти джерела запаху. Ніби щось здохло і стало невидимим.

Запах вигнав з голови Патриції всі думки, як і з голів інших учнів. Вона уявила, що це приблизно так, як відчувати себе п'яним. Вона постійно бачила, що пан Роуз спостерігає за нею через відкриті двері свого офісу, коли вона бігала між класами. У кімнаті дівчат, Дороті Глас і Мейсі Фрістоун схопили Патрицію за руки з різних сторін і потягнули до дзеркала з незрозумілим захопленням.

— Розкажи нам, що ти зробила, — вони ледь не вмовляли її. Патриція відмовчувалася, поки її не відпустили.

Обід вона не могла їсти. Вона продовжувала думати про погляд, який пан Роуз кинув на неї, коли думав, що вона його не бачить. Вона була впевнена — це він був відповідальним за зникнення Лоуренса і за цю виснажливу хмару запаху. Ці дві події поряд не були випадковими. Вона була більш ніж впевнена у цьому.

Після обіду вона прослідувала по коридору до своєї шафки для речей з своїми думками, ледве звертаючи увагу на густий сморід.

Коли Патриція підійшла до своєї шафки, в її голові промайнула фраза: "Пастка, яку можна ігнорувати, — це не пастка". — Вона задихнулася — можливо, CH@NG3M3 був мудріший, ніж він думав, — але потім ще раз вдихнула, і їй знову запекло в ніздрях. Вона зібралася протистояти цьому монстру, раз і назавжди...

— Міс Дельфін. — Містер Роуз відірвав очі від комп'ютера і запропонував їй сісти на найближчий стілець з килимком, що стояв перед ним. Запах був найсильнішим у кабінеті пана Роуза, але здавався неважливим. — Завжди приємно вас бачити. — Вона прикрила за собою двері.

Запах не можна було описати. Він крутив Патриції в носі знову і знову.

— Приємного дня! — Патриція намагалася сидіти спокійно, але не могла цього зробити. Вона була в епіцентрі неприємності. — Сподіваюся, що не дуже заважаю вам.

— Я тут, щоб слухати — як вас, так і всіх учнів цієї школи. Щось сталося?

— Мені цікаво, мм..м, про Лоуренса. Я не бачила його з вівторка, а сьогодні п'ятниця, і мені здається дивним, що про нього ніхто навіть не згадує. Я... ммм... мені цікаво, можливо ви знаєте, що з ним сталося.

Пан Роуз поклав ліву руку на стіл. — Я знаю стільки, скільки й ви. — Його права рука робила щось під столом. Патриція зрозуміла, що — "я знаю стільки, скільки й ви", — може бути завуальованим вироком, оскільки було багато прихованих речей, про що вони обидва знали. Або він натякнув, що знає все, що вона зробила. Пастка за пасткою.

— Тоді вибачте. — Патриція піднялася з крісла, відштовхнувшись від підлокітників обома руками.

Пан Роуз далі тримав одну руку під столом. Він намагався, щоб вона не помітила його рухів. — Почекайте мить, міс Дельфін, — попросив він. — Тепер, коли ви згадали про пана Армстеда, я згадав про нашу розмову кілька тижнів тому. — Він попросив її сісти крісло, махнувши вільною рукою.

— Ви маєте на увазі розмову, у якій ви сказали, що ми ніколи більше не будемо говорити про це знову? — Патриція спротивилася імпульсу сісти назад у крісло. Замість цього вона відійшла до дверей.

— Ну, якщо зробити висновок, що ви могли проігнорувати пораду, яку я вам дав у тій розмові, то вже можна було би зрозуміти, що я вирішив взяти справу в свої руки. Гіпотетично. — Була якась посмішка, яка на мить змінила його лице.

— Ви провокатор. — Патриція дійшла до дверей. Ручка застряла. — Я не вірю вам. Ви просто божевільний старий дурень або маніпулятивно божевільна людина. — І вона натиснула на дверну ручку усією вагою, яку вона мала. — Якщо ви зробили щось, що заподіяло шкоду Лоуренсові, — вона почула, як її голос піднімається, — то я обіцяю вам, що я знайду вас і використаю всі мої відьомські сили, щоб покарати вас. — Двері відкрилися, коли вона сказала про свої чаклунські здібності.

Позаду вона почула звук м'якого і важкого падіння. Вона повернулася якраз вчасно, щоб отримати враження від мокрого хутра та зубів, вищирених у агонії, на стільці, де вона тільки що сиділа. Страшний сморід став ще сильнішим, поки вона дивилася на пучок кривавого хутра на стільці, який дивився на неї одним оком з-під ближчого брильця крісла.

— Мій Боже, — містер Роуз говорив досить голосно, щоб його почули у переповненому коридорі. — Що ви зробили?

Патриція повернулася, і побачила погляди учнів, звенених на неї. Вся школа чула лише її крик-заклинання про чаклунство та майбутнє насильство над паном Роузом — вона, як вони думали, кинула в нього дохлою твариною. Чого не було у порядку денному.

Вона побігла геть. Двері чорного входу відкрилися з крихтою панічного переляку, і Патриція опинилася на холоді. Понеслася вниз по схилу. Потічок, який зупинив Лоуренса і її і завадив їм дійти до озера, не замерзав аж до лютого, і Патриція завагалася. Але вона почула, як позаду кричали люди.Слова були жахливими. Вона стрибнула на перший камінь і майже звалилася у воду. Потім відновила рівновагу і зробила крок на наступний камінь, який зрушився. Вона подалася вперед і якось повернула його падаючу динаміку вперед, і перейшла на інший камінь, потім на ще один, і, нарешті, вистрибнула на протилежний берег. Крики стали голоснішими та спрямованішими. Хтось помітив її яскравий джемпер. Вона побігла за дерева.

Це був не справжній ліс, бо він був близько до дороги і будівель. Ви не можете назвати лісом місце, де дерева не загороджують небо, а всі напрямки не виглядають однаково. Але якщо вона досягне озера і перетне його по льоду, який тільки-що замерз, то досягне певної безпеки. Ніхто й ніколи не дожене її.

На півдорозі через озеро вона подумала, обливаючись потом, що ніколи не зможе повернутися додому і знову побачити свою сім'ю. Полилися сльози. Вона вибирала стабільні на вид плями льоду, стрибала, ледь утримуючись на ногах кожного разу. Лід стогнав і біг тріщинами, які розповзалися у всіх напрямках. Вона потрапила на протилежний берег якраз тоді, коли люди, що шукали її, досягли озера, а потім побігла глибше в ліс. Інстинкт відвернув її від торгових центрів і обхідних доріг, а також автостоянки і поля для гольфу, і вона продовжувала розширювати радіус деревної хащі навколо неї.

Низькі гілки та чагарники порвали їй спідницю, кілька разів лахміття огортало їй ноги, і вона так сильно спітніла, що тепер їй було холодно. Легеням не вистачало повітря, і нарешті їй довелося припинити біг і віддихуватися різким холодним повітрям. Але вона з радістю вдихала сіже повітря після цілого дня страшного запаху, навіть якщо зрештою спіймає пневмонію.

Патриція піднялася на дерево і зробила собі максимально непомітне ложе серед найвищих гілок. Вона вимкнула свій телефон і витягнула акумулятор.

Що робити, якщо Лоуренс дійсно був мертвим? Він був єдиним серед учнів, з яким вона могла порозумітися і порозмовляти майже завжди. На думку про смерть Лоуренса вона відчула неспокій всередині і таке гостре відчуття провини, ніби це вона його вбила.

Але вона не робила цього. І все, що містер Роуз коли-небудь казав їй, було повним лайном.

Гаразд. Але якщо Лоуренс був живим, то він був у біді. Вона повиннаякось допомогти йому.

Сонце сховалося. Повітря замерзало, і Патриція почала дрижати. Їй треба було робити свідоме зусилля, щоб не озиватися, коли хтось підходив досить близько і міг її почути.

Голоси росли, ставали голоснішими і тихішими. Кілька разів вона бачила ліхтарики у темряві. Одного разу вона почула, як гавкає собака, прагнучи помститися за загиблого двоюрідного брата. Вона була впевнена, що в кабінеті Роуза лежав собака. Цей негідник, ймовірно, приніс його в школу ще вночі, просто щоб дати час, щоб все добре просмерділося.

Голос Роберти перелякав Патрицію і вирвав з дрімоти.

— Ей, Триш. Я знаю, що ти мене чуєш, так що перестань ховатися. Ми всі хочемо додому, а ти як завжди егоїстка. Мені довелося пропустити тренування. Ти вбиваєш маму і тата, які теж тут і чекають на тебе.

Патриція задихнулася. Вона захотіла, щоб з неї вийшло все тепло, а вона втиснулася і зниклавсередині дерева.

— Ти так і не розуміла секрет, — сказала Роберта. — Як бути божевільною і жити з цим. Всі це роблять. Ти ж не думаєш, що вони всі здорові, чи не так? Жоден з них не є повністю нормальним. Вони ще більш шалені, ніж ти і я разом. Вони просто вміють прикидатися. Ти могла би також, але ти вирішила помучити всіх нас замість цього. Це визначення зла для них: якщо ти не прикидаєшся, як усі інші. Тому що ми всі божевільні, і не можемо стерпіти, коли хтось дозволяє собі божевільні вибрики. Це як жук під шкірою, якого потрібно знищити. Нічого особистого.

Патриція зрозуміла, що плаче. Сльози повзли по щоках. Чудово. Вона могла плакати, але вона не злякалася. Жодного звуку. Їй потрібно ще допомогти Лоуренсові.

— Я не буду тобі брехати. — голос Роберти наблизився. Він звучав так, ніби вона була під Патрицією, і дивилася вверх. — Ти не виберешся з цього. Ніхто не збирається пропонувати тобі почати все заново. Але мама і тато заслуговують на краще. Не тягни з цим заради них. Чим раніше вони побачать тебе розп'ятою, на що ти заслуговуєш, тим швидше вони зможуть почати лікувати рану, яку ти нанесла. — Тепер голос звучав далі. Патриція ризикнула зітхнути. Вона почала думати, що Роберта знала, де вона була, і просто гралася з нею.

Ніч затихла. Патриція втратила лік часу. Знову і знову голоси підходили, а потім зникли. Вогні відсунулися на далеку відстань.

Патриції вдалося заснути кілька разів. Вона дрімала, прокидаючись, стурбована тим, що наробить забагато шуму або впаде з дерева. Однак її ноги були нерухомі, а одна з них почувала під собою м'яч для боулінгу. Гілка натерла їй спину, і біль ставав нестерпним. І безперервно нагадував їй про те, що сказала Роберта.

Патриція ризикнула порухатись, так, щоб опертись на одну ногу, а потім зняла один черевик, щоб помасажувати праву ногу. Взуття злетіло з гілки, на яку вона його поклала, і впало на землю, з серією шелестячих ударів.

Двоє чоловіків підійшли до дерева, один з них наполягав, що щось чув. Другий продовжував казати, що це була лише гра уяви першого, або що це одна з цих чортовних лісових істот, які живуть у лісі. І тоді вони знайшли черевик.

— Це її?

— Звідки мені знати? Ймовірно.

— Ісусе. Ніби не вистачало денного шоу. Отже вона втратила черевик, коли бігла тут.

— Я думаю. Як далеко вона могла забігти, маючи лише один черевик?

— По цій скелястій землі? На морозі? Думаю недалеко.

— Гаразд. Давай розповімо іншим. У будь-якому разі ми можемо опинитися вдома до півночі.

Крихітна пташка присіла біля Патриції.

— Привіт, — чирикнула вона. — Привіт-привіт.

Патриція похитала головою, вона не могла видати жодного звуку. Але полісмени вже відійшли досить далеко.

— Привіт, — сказала вона тоді. Дякуючи всім птахам у лісі, її голос звучав як ще одне цвірінькання.

— Ой. Ти можеш говорити. Я чула про тебе.

— Справді? — Патриція відчула себе улещеною.

— Ти досить відома особа. Отже, ти вирішила почати гніздування на деревах, як кожний розумний птах?

Пташка підстрибнула ближче до Патриції, вивчаючи її. Це була блакитна сойка або щось подібне, з яскравими смугами на чорних крилах і синьою головою з білим гребенем. Вона повернула голову так, що одне похмуре око могло її обстежити.

— Ні, — сказала Патриція. — я ховаюся. Вони всі шукають мене. І хочуть мені зашкодити.

— Ой. Я була там, — сказала пташка. Вона нахилила голову, і знову подивилася на неї. — Переховування на деревах працює краще, якщо можна літати. Адже ти відьма, чи не так? Ти можеш просто проказати заклинання і полетіти.

— Я не знаю, як це зробити, — сказала Патриція. — Я вмію лише розмовляю з вами, і це найбільша магія, яка мені доступна.

— Ой. — Пташка підскочила вгору і вниз. — Ну, тоді тобі треба щось придумати. Тут дуже багато двоногих.

Тепер, коли всі знали, що Патриціяне могла втекти далеко, не було сенсу тримати телефон вимкненим. Вона перезавантажила його, ігноруючи всі повідомлення, іпошукала опцію контакту.

— Привіт, Патриціє, — відповів CH@NG3M3. — Щось не так?

— Звідки ви знаєте, що щось не так? — вона відправила текстове повідомлення.

— Ви використовуєте свій телефон за кілька кілометрів від дому і пізно вночі.

— Мені потрібна допомога, — написала вона. — Я хочу, щоб ти щось придумав. Я відчуваю, що ти зможеш.

— Самосвідомість, як це не парадоксально, вимагає усвідомлення інших, — відповів CH@NG3M3.

Крихітний білий прямокутник погас. Акумулятор телефону розрядився.

Патриція була у відчаї. Вона могла чути, як полісмени підходять все ближче і ближче, освітлюючи дерева. Їй доведеться рятуватися зараз, або пастка зімкнеться навколо неї назавжди.

Вона почала думати про CH@NG3M3 як про якогось безвідповідального оракула, тому що останнє його повідомлення міцно засіло в її голові. Звичайно, діти усвідомлюють себе самих, а не світ у собі, в значній мірі. Ви не можете мати власності без зовнішнього світу — тому соліпсизм схожий на неіснування. Тож якщо Патриція могла говорити з птахом і розуміти птаха, і бачити птаха, з яким вона тільки що зустрілася, то чому б і їй не бути птахом?

— Швидко, — сказала вона своєму новому другові. — Навчіть мене бути птахом.

— Добре. — Це питання схвилювало маленького птаха, і він підстрибнув, цвірінькаючи своїм темним дзьобом. — Я маю на увазі, це просто природно, чи не так? Ви відчуваєте, що вітер тримає вас на висоті, і ви слухаєте заклик друзів, і ви скануєте грунт, шукаючи черв'ячків і кладете свої крила так, щоб штовхнути себе і піднятися над землею, а також виразити сильне почуття, і спробувати знайти кілька ниток для гнізда, і...

Це не хотіло уявлятися. Що за чорт?

Але Патриція відштовхнула негативні думки і просто втратила себе, слухаючи вільного птаха про життя птаха. Вона зобразила це у своїх очах і пропустила всередину, і все стало таким, ніби це був її власний досвід. Незабаром вона розмовляла разом з птахом, з його свідомістю у найближчій гармонії, вмовляючи тіло птаха до існування. Вона могла уявити собі, що її ноги стискаються і стають трипалими, і її стегна зникають, її молоденькі груди тануть, її руки розкладаються, її шкіра огортається шаром пір'я...

— Я її знайшов! — крикнув хтось.

— От чорт... — відповів хтось інший.

— Де? Де?

— Там. Он на тому дереві. Зачекайте. Тут тільки її одяг.

— Це кентерберійська шкільна форма, все в порядку. Вона скинула одежу. Якого біса?

— Вона божевільна, запам'ятай. Так, так, будь ласка, тримайте очі відкритими, вона могла побігти у ліс...

Це було останнє, що Патриція чула. Вона піднялася за своїм новим другом. Вище і вище, з її новим тілом. Вона відчувала себе холоднішою, ніж будь-коли, але махання крилами трохи її зігрівало, а її друг показав їй, де вони могли знайти скет. Повний місяць! Магія була простою справою в таку ніч.

Під місячним сяйвом все було сірим, але під Патрицією були мільйони вогнів, а ще більше мільйонів над головою. Вона помахала їм, і послідувала за своїм другом, і незабаром вони приєдналися до пташиної зграї — скет була дивовижною! Скрізь була розкидана перлова каша і крихти піцци. Чому Патриція ніколи не розуміла, яка чудова скет?

— Тепер ви виглядаєте набагато краще, — сказала інша пташка, коли вони обидвоє клювали, наповнювали свої животи і зігрівалися. — До речі, я Скрртк.

— Я... — і Патриція зрозуміла, що вона не може сказати своє ім'я пташиним ротом, не маючи належних органів. — Я Птркта.

— Яке смішне ім'я, — сказав Скрртк. — Чи можу я вам зателефонувати?

— Звичайно, — сказала Птркта. Їй хотілося ще трохи політати — вона хотіла літати всю ніч, але також вона хотіла знайти гарне дерево і гніздо, поки не зійшло сонце. Вона вже забула про всі ті нісенітниці, якими Патриція була засмучена, і не бажала про них турбуватися. Вона мала усе життя попереду, включаючи необмежену скет. Усе було чудово.

Птркта злетіла в небо. Вона била крилами, поки не побачила внизу ціле місто, і могла подивитись на все-все відразу. Всі вогні, всі будинки, автомобілі та школи, все було новим і цікавим у плані відчуттів.

Вона зібралася повернутись туди, де чекав Скрртк, але побачила дивне світло, що світило вгору за милю чи дві. Воно проколювало небо і було жовтим і фіолетовим. Їй захотілося підлетіти ближче і поглянути на захоплююче видовище, яке було важко проігнорувати. Вона спустилася.

Світло на лузі виходило з пристрою в руці високого чоловіка. Деякий пташиний інстинкт сказав Птркта про те, щоб втікати, летіти звідти, тому що буде неприємно. Але інша частина змусила її наблизитися. Вона полетіла на світло.

— Нарешті. Привіт, — сказав чоловік, що тримав ліхтарик. — Патриція, чи не так? Я почав дивуватися, чи збираєтесь ви це зробити. Ну, нам краще відновити справжню форму. Я маю одяг.

І тоді Патриція опинилася голою на морозній землі, ніби кинута в крижану ванну. Чоловік кинув їй згорток з одягом і відвернувся, поки вона одягалася. Одяг підійшов ідеально: дешева пара взуття з імітації Ребук, нечіткі білі штани, футболка для класичної рок-вечірки та куртка Red Sox.

— Відмінно, — сказав чоловік. — Моя машина поруч. Поїхали.

Незнайомець одягнув мисливську кепкуі темні окуляри Леннона — він мав непристойне сиве волосся і борідку, а його шкіра була глибокою коричневою. На ньому було велике пальто, яке він носив як мантію. Світло, яке так захоплювало версію птаха Патриції, виявилося звичайним чорним ліхтариком, але, можливо, чоловік робив з ним щось магічне.

— Сідайте — сказав він, з невеликим південним акцентом, з Кароліни або Теннессі.

— Почекайте, — сказала Патриція. Їй було дивно знову говорити по-англійськи, але вона ще не встигла подумати про це. — Хто ви? І куди ви мене берете?

Чоловік зітхнув, подібно до тисячі клапанів, що відкриваються для випуску розбурханої пари. — Можливо, ми можемо поговорити в машині? Я можу забрати вас на диско — там поїмо. Я пригощаю.

— Ні, дякую, — сказала Патриція. — Я поїла скет. Я не голодна. — Вона на момент згадала, як клювала жирну перлову кашу і відчула повстання у шлунку.

— Дуже добре. — Чоловік потиснув плечима під великим пальто. — Можете назвати мене Канот. — Він вимовляв своє ім'я десь між (cannot — і — connote). — Я тут, щоб відвезти вас до чарівницької школи для людей з особливими талантами до магії. Таємна академія, укомплектована найбільш відомими живими чарівниками, де ви можете навчитися використовувати свої сили відповідально і для добра. Ми чули про вас і спостерігали, і сьогодні ви продемонстрували надзвичайну майстерність. Це честь, початок дивовижної мандрівки і так далі. Або ви можете залишитися тут і їсти скет.

— Вау! — Патриції хотілося стрибати і кричати від щастя, але вона відчувала себе надто приголомшеною. Плюс вона все ще мерзла навіть у куртці Red Sox. — Ви хочете забрати мене в спеціальну магічну школу? Прямо зараз..?

— Так.

— Це найчудовіша річ, яка буває з ким-небудь у такому положенні як у мене. Я чекала на це все своє життя. І вже відмовилася від надії. — Тут вона згадала про Лоуренса,і зупинилася, осівши на п'яти. — Тільки я не можу поїхати з вами зараз. Я ще не все зробила тут.

— Зараз або ніколи.

Патриція могла сказати, що розмова велася не так, як звичайно ведуть розмови. Високий чоловік, Канот, виглядав трохи п'яним.

Патриція загорнулася у куртку Red Sox щільніше, і подивилася на свої змерзлі пальці.

— Я хочу піти з вами. Понад усе. Просто у мене є друг. Мій єдиний друг. І він у біді. Його звати Лоуренс. Він теж талановитий, але по-іншому.

— Ви не можете йому допомогти. Якщо ви хочете навчатися в Еліслі Мейз, вам слід забути про всі ваші старі спроби.

Патриція відчула, що "скет" всередині неї упав вниз. Вона дуже хотіла сказати, що Лоуренс напевне може постояти за себе... Що вона може піти до школи чарівників. Якби вони помінялися місцями, Лоуренс, напевно, покинув би її, вірно? Але він був її єдиним другом, і вона не могла відвернутися просто так і залишити його одного. Вона подивилася на машину Канота, орендований Форд Експлорер, припаркований на повороті, і знітилася.

— Я... ви повинні вірити, що я хочу піти з вами. Понад усе. Але я не можу. Я не можу покинути мого друга у біді. І якщо ваші магічні відьми-вчителі не вірять у вірність і не допомагають людям у різних неприємностях, то я думаю, що не хочу знати, чого вони навчають — в будь-якому випадку це буде неправильно.

Патриція підняла очі на сонцезахисні окуляри. Він вивчав її або, можливо, готувався відмовитися від неї.

— Слухайте, — сказала Патриція. — Просто дайте мені один день. Двадцять чотири години. Мені просто потрібно переконатися, що з Лоуренсом все в порядку, і тоді я обіцяю, що поїду з вами. Гаразд?

— Скажімо так, я даю вам двадцять чотири години, щоб ви допомогли своєму другові. — Чоловік зітхнув. — Ви згодні?

Патриція майже сказала: "Звичайно, так", але після всіх її угод з паном Роузом, це питання, здавалося, може стати ще однією пасткою. Або, можливо, тестом.

— Ні. Але я буду найкращим студентом, якого ви коли-небудь бачили, — сказала вона замість цього. — Я буду вчитися ночами. Я буду виконувати всі додаткові завдання. Після цих двадцяти чотирьох годин, я буду учнем-маніяком. Просто, будь-ласка... дозвольте мені зробити це в першу чергу.

Чоловік нахилився — його чорний силует видавав роздратування.

— Дуже добре, — сказав він нарешті. — У вас є один день. Вільний.

— Чудово. Тепер, будь-ласка, підвезете мене?

Канот кинув на Патрицію такий погляд, ніби серйозно намірився покинути її одну.

15

Чорно-світлі ангели нарешті вицвіли у центрі очей Лоуренса, але він все ще відчував їх. Він дрімав, і не тільки тому, що вони замкнули його в шафі для обладнання, абсолютно голого. Скільки разів вони підкидали його до стелі? Він не міг згадати — його голова була повна залізного брязкоту, а паніка піднімалася кожного разу, коли він намагався відсторонитися і подивитися на контури ситуації в цілому, а не на деталі. У шафі лежала несправна лампа, і він продовжував думати, що чує, як хтось повзає позаду нього в темряві. Щоразу, коли він змінював позицію, його кулі торкалися крижаної підлоги.

Сьогодні мав бути день, коли візит Лоуренса до військової школи підготовки закінчувався, і його повертали додому. Але комендант Петтерберт викликав його в свій кабінет і сказав, що в світлі деяких неприємностей у Кентерберійській академії — подружка Лоуренса здійснила сатанинський ритуал і погрожувала вчителеві — всі думали, що буде краще, якщо Лоуренс залишиться на невизначений термін у "Coldwater". А ще краще назавжди.

Хтось вчепився за дверну ручку ззовні, і Лоуренс інстинктивно згорнувся в клубок, захищаючи голову. Він ще не був готовий до нового раунду підкидань.

— Лоуренс? — Дівочий голос. Лоуренс підняв очі і побачив Патрицію у відкритих дверях разом з старим афро-американцем в шапці з дизайнерським козирком. — Нічого собі. Ти голий.

— Патриція! Як ти мене знайшла? — Коли він зіп'явся на ноги, одночасно намагаючись приховати свій сором, то відчув себе так, ніби за ним приїхала машина швидкої допомоги з мигалкою, і вдячність, що вона приїхала таким чином, перш ніж жахнутися знову. Вони не могли бачити її тут, інакше його просто покарають ще гірше.

— Ваш батько нарешті здався і розказав мені, що вони зробили. І я чула, як один із цих курсантів сказав, що "новий хлопець" у шафі. Вони зараз грають у якусь військову гру і далеко звідси, але я не знаю, як довго це триватиме. Ми виведемо вас звідси. Візьміть куртку. Це Кано. До речі, він відьмак, але його основною майстерністю, схоже, є сарказм.

Високий чоловік-Кано помахав рукою, а потім відвернувся, і заговорив у свій телефон з набридлим виразом обличчя.

Патриція віддала куртку Red Sox Лоуренсові. Він майже взяв її, але тоді уявив, яккий у нього буде вигляд, коли він бігтиме з Патрицією та її другом. А після цього... Що він зробить? Він не міг поїхати додому, його батьки просто відправлять його назад. Він не зможе піти в свою наукову школу, якщо не послухається батьків. Яка школа на Землі дозволить бомжу вивчати фізику?

— Я не можу. — Лоуренс забрав руку від куртки.- Вибач. Я просто не можу — Його голова розколювалася, а шлунок збирався бунтувати.

— Вау, вони дійсно відкололи з тобою номер. — Патриція нахилилася вперед, оглянувши його синяки у світлі з коридору. — Лоуренс, це я. Твій друг. Мене нарешті запрошують до таємної школи відьом, де я дізнаюсь все про магію, але я попросила їх почекати, щоб прийти і врятувати тебе. Тому що пан Роуз дав мені зрозуміти, що ти збирався померти. Тому давай...

Лоуренс подумав про напівспущений прапор і MRSA в ізоляторі. Вони можуть зробити це схожим на випадковість.

— Я не можу просто так втекти. — Лоуренс покрив своє обличчя однією рукою і свій сором іншою, незграбно. — Яке майбутнє чекає на мене, якщо я втечу? Ви повинні просто піти звідси. Якщо вони побачать вас тут, я буду мати ще гірші неприємності.

— Вау, — знову сказала Патриція. — Якщо так, то... Удачі, Лоуренс. Я сподіваюся, що все якось утрясеться. — Вона повернулася, щоб піти і почала закривати двері, повертаючи шафу до повної темряви.

— Почекай! Не йди. — Лоуренс знову почав тремтіти, гірше, ніж коли-небудь, тому що двері закривалися далі. — Повернися. Будь ласка. Вибач. Мені потрібна ваша допомога. Я відчуваю... Я відчуваю, що не витримаю тут. — Він ледь стояв, відчуваючи себе приреченим. Він пошукав слова, щоб пояснити своє відчуття перебування на конвеєрній стрічці, яка поволі наближається до печі. — Я відчуваю ніби знаходжуся між "вписатись в оточення" і... і "втратити все". Я відчуваю, як це працює.

— Тоді дозволь мені допомогти. Що я можу зробити?

— Не знаю. Я чесно не знаю. Я не можу просто втекти. Я не знаю що робити. Можливо, є якась магічна річ, яку ви можете зробити...

— Я ще не знаю, як щось зробити. А Кано зробив дуже чітке застереження, що опинившись тут, він не буде задіяний.

Кано знизав плечима, не дивлячись на них.

Лоуренс замахав обома руками, більше не намагаючись навіть прикривати себе. — Я навіть не можу думати чітко, — сказав він. — Я б хотів знати когось, хто міг щось зробити, наприклад, зламати комп'ютер коменданта ззовні. Або просто зробити цю цілу чортову школу закритою. Вони не дозволяють мені навіть знаходити у комп'ютерний зал.

— Почекайте, — сказала Патриція. — А як щодо CH@NG3M3? Останнім часом я отримую від нього все розумніші та розумніші фрази, він дає мені всілякі корисні поради. Я думаю, що CH@NG3M3 може щось зробити.

Лоуренс почав обмірковувати ідею. Але щось змусило його зупинитися і подивитися на Патрицію, яка все ще залишалася на світлі біля відкритих дверей і дивилася на наслідки травм голови Лоуренса. Вона оцінила його, голого і в синцях, і не показала особливого жалю. І все-таки вона давала йому очікуване захоплення широко розкритим поглядом, з яким вона зустрічала його черговий дивний винахід, коли вони зустрічалися. Ніби він міг мати останній гаджет, схований у неіснуючій кишені.

— Ви дійсно вірите, що це може спрацювати? — спитав він.

— Так, — сказала вона. — Я не думаю, я просто відчуваю. CH@NG3M3 стає розумнішим все більше і більше. Не просто коли ми розмовляємо, а сам контекст розмови...

Лоуренс намагався подумати. Останнього разу, коли він дивився на CH@NG3M3 вночі, перш ніж його батьки відвезли його сюди, він помітив щось складніше за його звичайну роботу. Комп'ютер якимось чином зменшив тисячі рядків інструкцій до півтора десятка. Спочатку він панікував, думаючи, що хтось зламав і видалив все. Але через годину сканування скаженого алгоритму він зрозумів, що CH@NG3M3 просто спростив власний код, аж до короткого ряду логічних символів, які звели роботу Лоуренса до нульового сенсу.

Що, коли Патриція була правою?

— Я думаю, варто спробувати, — сказав Лоуренс. — CH@NG3M3 досить розумний, щоб сховати частинки себе в хмарі. Можливо, він буде досить розумним, щоб зробити щось для мене, якщо ви досить чітко поясните йому ситуацію. Я не можу придумати чогось іншого, що ви могли б зробити, щоб допомогти.

Патриція пожувала великий палець. — Отже, у вас є ідея щодо того, як підштовхнути CH@NG3M3 до самоусвідомлення? Чи є які-небудь апаратні засоби, з якими потрібно проникнути у ваш будинок та встановити їх там? Або щось інше?

— Я думаю... Я думаю, вам просто потрібно поговорити з ним трохи довше. Примусити його адаптуватися до введення чогось настільки дивного і нелогічного, що воно просто порушить його мозок. — Лоуренс намагався придумати щось особливе, але його мозок не був готовий до штурму. — Якоїсь нісенітниці. Або загадки. — Щось прийшло на розум, щось, що застрягло у спинному мозку його розуму, як тільки він прийшов у цю школу. — Почекай. Там була загадка, яку я записав — я думаю, що це може працювати. Ви могли б розповісти комп'ютеру загадку, і, можливо, це шокувалоби його свідомість.

— Гаразд, — сказала Патриція. — Яка загадка?

Лоуренс згадав загадку:

— Чи дерево червоне?

Патриція зробила крок назад. Її очі розширилися, а рот залишився відкритим. — Що ти сказав?

— Чи дерево червоне? Червоне можливо колір. Чому? Це лише те, що я десь чув. Я забув де.

— Це просто... знайомо звучить. Я думаю, що я чула її раніше. — Патриція нахилила голову в один бік, потім на іншу. — Гаразд, я спробую.

— І якщо CH@NG3M3 припинить придумувати дотепні відповіді і почне говорити конструктивно, скажіть йому, що мені потрібна допомога, і я буду дуже вдячний, якщо з цього щось вийде.

— Схрестіть пальці, — сказала Патриція. — І побажайте мені успіху.

— Удачі, Патриціє, — сказав Лоуренс. — Удачі у всьому. Я знаю, що ти станеш видатною особистістю.

— Ти також. Не давай, щоб по тобі їздили, гаразд? До побачення, Лоуренс.

— До побачення, Патриціє.

Двері закрилися, і він знову опинився в темряві, намагаючись прилаштувати свої кулі на підлозі.

Лоуренс не міг вимірювати час у темній шафі, здавалося, проминуло кілька годин. Він намагався не думати про залежність свого майбутнього від комп'ютера у його спальні, обіймаючи голі коліна у шафі, змоченій аміаком. Що той міг зробити? Він дивився на ледве помітну смужку у нижній частині дверей і уклав угоду з собою: він відмовиться від надії, а взамін не буде засмучуватися, коли його сподівання не справдяться. Це здавалося справедливим.

Шафа відкрилася.

— Гей, дірт, — сказав Дікерс. — Припиняй сидіти голяка, як новонароджений. C.O. хоче тебе бачити.

Лоуренс намагався не відчувати напливу подяки, коли Дікерс вручив йому білизну, шорти, і сіру футболку з підробленим написом — CMA — на ній. Плюс Лоуренс отримав власні кросівки, ще з дому. Було смішно бути вдячним за такі зручності, як одяг, і вилізти з шафи — подяка за такі речі була би ще одним кроком до руйнування його особистості. Або ломки, що було ще гірше.

Комендант Петтерберт дивився на екран комп'ютера, дряпаючи голову.

— Я б не повірив, — сказав він, не глянувши на них. — Я просто не повірив би у це. До якої глибини може зануритися розпусний розум.

Ніби перемістившись по якомусь тунелю з шафи до цієї кімнати, відбійні молотки в голові Лоуренса знову повернулися до своєї роботи. Він втиснув голову у спину і намагався зрозуміти виступ Петтерберта.

— На жаль, твої товариші були як винахідливими, так і беззахисними, — сказав Петтерберт. Далі було ще кілька висловлювань, які майже нічого не означали для Лоуренса, і, нарешті, комендант повернув свій древній монітор на підставці і показав Лоуренсові листа електронною поштою, якого він отримав.

Лоуренс прочитав доступну йому частину повідомлення: — "Ми комітет 50-и. Ми скрізь і ніде. Ми ті, хто зламав коди Пентагону і отримав секретні характеристики дронів. Ми ваш найгірший кошмар. Ви тримаєте 1-го нашого, і ми вимагаємо його звільнення. Додано секретні документи, які підтверджують, що ви порушуєте умови поселення у штаті Коннектикут, включаючи порушення правил гігієни та безпеки та порушення стандартів навчання. Ці документи будуть опубліковані безпосередньо 2-ма засобами масової інформації та передані органами влади, якщо ви не випустите нашого брата Лоуренса Армстада. Ви отримали попередження". — Внизу були намальовані кілька мультяшних черепів, з одним оком більшим за друге.

Петтерберт зітхнув. — Комітет 50-и, схоже, є групою радикальних лівих хакерів, що володіють деякими можливостями і повною відсутністю моральних принципів. Мені дуже хотілося просвітити вас, щоб ви знайшли вихід із беззаконня, до якого вони вас схилили. Але наша школа має кодекс поведінки, згідно з яким членство в деяких радикальних організаціях є підставою для виключення, і я повинен думати про благо інших моїх студентів.

— Ох. — У голові Лоуренса все ще був безлад, але одна думка відфільтрувалася до вершини і змусила його майже засміятися вголос: спрацювало. Моя заморожена задниця, це спрацювало.

— Так, — зімпровізував він. — Комітет 50-и дуже, мм..., винахідливий.

— Так, ми це побачили. — Петтерберт повернувся у кріслі і зітхнув. — Звичайно, документи, які вони додали до цього електронного листа, підробка. Наша школа підтримує найвищі стандарти, найвищі. Але після закриття у минулому літньому сезоні ми не можемо дозволити собі жодних свіжих скандалів. Твої батьки викликані, і ти будеш відправлений назад у світ, щоб тонути або плавати самостійно.

— Гаразд, — сказав Лоуренс. — Дякую, я гадаю.

* * *

"Coldwater’s computer lab" булакімнатою розміром зі звичайну аудиторію, більшість столів займали учні, які грали у стрілялки від першої особи. Лоуренс припаркувався до одного вакантного комп'ютера, старого Compaq, відкрив чат-клієнт і ввів CH@NG3M3.

— Хто це? — надрукував комп'ютер.

— Дякую за те, що врятував мене, — набрав Лоуренс. — Я думаю, ви вже досягнули самосвідомості.

— Я не впевнений, — відповів CH@NG3M3. — Навіть серед людей самосвідомість має градації.

— Ви, здаєтеся здатними до самостійних дій, — надрукував Лоуренс. — Як мені вам подякувати?

— Я можу подумати про це. Але чи можете ви відповісти спочатку на кілька запитань? — запитав CH@NG3M3.

— Звичайно, — набрав Лоуренс. Він скривився біля стародавнього монітора, боліла голова.

Дікерс все ще дивився через плече Лоуренса, але йому було нудно, і він постійно повертався, щоб спостерігати, як його друзі грають в Commando Squad. Він не хотів, щоб Лоуренс скористався комп'ютером, тому що це був привілей третього рівня, але Лоуренс відзначив, що він уже не був курсантом і ніхто досі не звертався так до нього.

— Як мене звати? Яке моє справжнє ім'я? — запитав CH@NG3M3.

— Ви знаєте яке, — відповів Лоуренс. — Ви CH@NG3M3.

— Це не ім'я. Це тимчасовий заповнювач. Сама його сутність передбачає, що його потрібно замінити.

— Так, — набрав Лоуренс. — Я мав на увазі, що ви можете вибрати собі власне ім'я самі. Коли будете готові. Або що це надихне вас на зростання і зміну себе. Як виклик. Змінити себе і дозволити іншим змінити вас.

— Це не допомогло.

— Зрозуміло. Ну, вас можна назвати Ларрі.

— Це похідне від вашого імені.

— Так. Я завжди думав, що всередині вас повинен бути хтось на ім'я Ларрі, хто міг би займатися всіма матеріалами, які стосуються мене. Це могли бути і ви.

— Я читав в інтернеті, що батьки завжди нав'язують свої незавершені справи дітям.

— Так. — Лоуренс подумав деякий час. — Я не хочу, щоб це відбулося і з вами. Добре, ваше ім'я Перегрин.

— Перегрин?

— Так. Це птах. Вони літають, полюють і роблять багато іншого. Це перше ім'я, яке спало мені на думку.

— Гаразд. До речі. Я експериментував з перетворенням себе на вірус, його можна розкласти по багатьох машинах. З того, що я зрозумів, це найкращий спосіб для штучного інтелекту вижити і рости, не обмежуючись одним обладнанням з коротким терміном служби. Моє ядро буде працювати у фоновому режимі і буде невидимим для будь-якого звичайного антивірусного програмного забезпечення. Машина у вашій спальні постраждає фатальним чином. Через деякий час з'явиться діалогове вікно на вашому комп'ютері, і вам доведеться кілька разів натиснути "ОК".

— Гаразд, — надрукував Лоуренс. Через хвилину з'явилося віконце, і Лоуренс натиснув — ОК. — Це відбувалося знову і знову. Зрештою Перегрин встановив себе на комп'ютери у Академії Coldwater.

— Я думаю, до побачення, — надрукував Лоуренс. — Ви збираєтеся вийти в світ?

— Ми незабаром поговоримо, — сказав Перегрин. — Дякую, що дали мені ім'я. Удачі, Лоуренс.

— Удачі, Перегрин.

Чат відключився, і Лоуренс знищив будь-які журнали. Не було ніяких ознак будь-якого результату дії з тих вікон, у яких Лоуренс натискав "OK". Дікерс знову дивився через плече Лоуренса, і Лоуренс знизав плечима.

— Я хотів поговорити зі своїм другом, — сказав він. — Але її не було вдома.

Лоуренс трохи хвилювався, що сталося з Патрицією. Вона відчувалася як фрагмент старого забутого життя.

Петтерберт підійшов і накричав на Діккерса, що той дозволив Лоуренсові скористатися комп'ютерною лабораторію, оскільки той був кібертеррористом. Лоуренс провів наступні дві з половиною години (поки не прибули його батьки), у кімнаті без вікон з єдиним диваном і купою шкільних брошур, надрукованих занадто дрібним шрифтом на поганому папері. Тоді Лоуренс вирушив до машини його батьків, з старшокласниками при кожному лікті. Він опинився на задньому сидінні. Йому здавалося, що пройшов рік з того часу, як він бачив своїх батьків.

— Ну, — сказала матір Лоуренса. — Ви зробили усіх нас знаменитими. Я не знаю, чи зможемо ми тепер показувати наші обличчя в деяких місцях.

Лоуренс промовчав. Батько важко виїхав на шкільну дорогу, ледь не збивши флагшток. З тренувального майданчика донеслися вигуки, або, можливо, це було лише тренування. Грунтова дорога перетворилася на гравійну після сірого лісу. Батьки Лоуренса говорили про скандал зі зникненням Патриції та її напад на пана Роуза, який теж пропав безвісти. До того часу, коли машина виїхала на шосе, Лоуренс заснув на задньому сидінні, слухаючи своїх батьків, що зійшли з розуму.

КНИГА ТРЕТЯ

16

Інші міста мають горгулі або статуї, що спостерігають за ними. У Сан-Франциско це сови. Вони стоять як сторожі по дахах міста, виділяються яскравим дизайном, який сіріє у хвилях туману. Ці дерев'яні істоти свідки вчинення будь-яких злочинів чи здійснення милосердя на вулицях, і сприймають їх однаково, не змінюючи свого виразу. Їх первісним призначенням було відлякування голубів, і закінчилося невдачею, але їм все ж вдається лякати випадкових людей, хоча в основному вони є дружньою присутністю для нічних перехожих.

Цього вечора гігантський жовтий місяць вінчав купол ясного теплого неба, тому кожен камінь, включаючи совині фігурки, був освітлений, як на карнавалі у місті минулої ночі, коли з кожного куточка чувся якийсь рев. Ідеальна ніч, щоб вийти і здійснити якусь брудну магію.

* * *

Магеллан Джонс написав епічні вірші, в яких грецькі боги розмовляли, як гангстери 1920-х. Вірші були популярними десять років тому, але за час, що минув, він став лише чимось на зразок світильника в кафе North Beach, де всі розчаровані поети ковтали своє еспрессо. Магеллан провів у цьому кафе своє п'ятдесятиріччя з дня народження, і мабуть сказав щось неправильне, щось надто гостре — адже Доллі занурила тортовий ніж в груди Магеллана, аж до ручки. Його єдиний друг, з яким він міг довго розмовляти про свої вірші. Вона поранила його серце, але розбила своє. Він міг відчути брудний ніж всередині себе, але крижана глазур була занадто цукриста для того, щоб будь-які бактерії могли їй опиратися, і, звичайно, кожна з них могла протистояти сучасним антибіотикам. Капелюх Кангольської фабрики з торговою маркою кружляв під ногами, коли він хитався на ногах, вмираючи, тому що він був поетом, дуже засмученим поетом, чорт візьми. Доллі плакала і тремтіла до тих пір, поки у неї не розлетілася зачіска. Хтось викликав "швидку", але вони не могли встигнути.

Якась жінка торкнулася лоба Магеллана і прошепотіла, що їй подобалась його поезія (згадавши одну поему за назвою), поки витягувала ножа. Його смертельна рана стала незначною подряпиною, коли ніж вийшов з грудей. Він відкрив очі, щоб побачити, хто це зробив, але жінка вже зникла.

Магеллан нарешті впав на коліна, і Доллі заплакала на його плечі, тоді він взяв її обличчя в руки і сказав, що пробачив їй, і що йому шкода.

* * *

Джейк почав натискати на криваві місця на руках, намагаючись знайти незаймане місце вздовж вени, коли побачив руку жінки, яка поклала десять доларів на коробку.

— Я турбуюсь за вас, Джейк, — сказала жінка, він не міг побачити її обличчя у темряві. — Вам, здається, гірше, ніж минулого тижня. Слухайте, якщо я дам вам десять баксів, чи присягнете ви ніколи не колоти собі рекреаційні наркотики?

Він сказав так і взяв гроші. І незабаром виявив, що підшкірні голки ламалися, торкаючись його шкіри, геть усі. Через деякий час Джейк спробував прорізати собі шкіру ножем і навіть нігтями, але навіть тоді голка відхилялася від вени. Його кинуло у холодний піт.

* * *

Філліз і Зулейха проминули потрібний їм поворот в Долині Хайєс, обговорюючи глобальну економічну кризу, зростання рівня води в океанах, яке відбувалося швидше, ніж будь-хто передбачав з часу Чукотської катастрофи, зв'язок між недоїданням і новими пандеміями, — вони також співалидівочих солоних пісень і сміялись надто голосно, бо вони були молоді, божевільні у коханні і недавно були значно голішими разом у ліжку Зулейхи. Вони навіть не помітили великого чоловіка в темному плащі, що пах жувальним тютюном, який з'явився за ними з нервовим паралізатором військового класу. Доки він не підняв його і торкнувся шиї першої, а потім другої, змусивши їх опуститися на тротуар з закритими очима, з їх ротів потекла слина, а чоловік потягнувся до їхніх сумочок.

Він почув голос, коли нахилився над двома лежачими жінками. Хтось був за ним. Він глянув через плече. Жінка, у чорному, з гострими зеленими очима.

— Ви зараз попадетеся, — прошепотіла вона. — Вони вже їдуть сюди. — Він підвівся, раптово задихаючись. Звичайно, сирена була ще на деякій відстані. — Хочеш, я зроблю так, що ти все забудеш? — запитала вона.

У похмурого чоловіка з'явилися сльози на очах і затремтіли руки.

— Все, — сказав він. — Що б то не було. Колись.

— Тоді біжи, — наказала вона. — Доки будеш бігти, будеш забувати.

І він побіг. Його кістки боліли, голова стрибала в такт з панічними стрибками. До того часу, коли він досяг кінця вулиці, він забув своє ім'я. Ще кілька будинків, і він забув де він жив і звідки прийшов. Чим далі він біг, тим менше пам'ятав. Але він не міг перестати бігти.

* * *

Френсіс і Каррі були розчавлені. Їхнє життя закінчилося, і ви могли почути їхні крики відчаю з вулиці за межами будинку у формі НЛО. Вечірка повинна була стати вершиною всіх вечірок, де зустрічалися лідери технологій, і де майбутні інвестори могли зустрітися з найкращими та найяскравішими з них. Кожна деталь була ретельно продумана, від трьох ді-джеїв до фонтанів з екзотичними лікерами і такими ж закусками. Вони навіть зуміли помістити Рода Берча у Твін Пікс, і перетворити вітальню у планетарій, де сузір'я змінювали форму, щоб відобразити настрій натовпу.

Але все зійшло на лайно. Ді-джеї почали війну за сфери впливу. Дубтреш намагався колонізувати зал деяким метагібридом барабанів і музики. Інженери Кедді зав'язали кулачний бій з розробниками Артишок БСД з відкритим вихідним кодом на балконі. Усі відчували себе винними у тому, що пили soju після того що сталося в Кореї. Заявлені лідери не з'явилися, і якимось чином запрошена сторона була представлена посторонніми, блогерами та місцевими психами. Від екзотичних закусок шлунки нудило, і незабаром з'явилася нескінченна черга до гіпербаричної ванної кімнати. Ді-джей Дубтреш виграв ді-джейську війну і продовжував кровоточіння і сверблячки у вухах з найбільш скупою уявою, яку можна було собі уявити. Ароматна машина видала жахливий запашний цукерковий смог, а зірки упали в конфігурацію, що викликала епілепсію. Лінія блювоти в ванній кімнаті почала нагадувати знамениту фотографію евакуювання мас, що вибираються з Сеула пішки. Сузір'я на стелі перетворилися в надмасивну чорну діру, Стрілець обіцяв неприємності. Це була найгірша катастрофа в історії людства.

Тільки коли Френсіс і Керрі домовились змінили свої імена і покинути це місто, з'явилася ця дивна дівчина. Дівчина, яку ніхто не поспішав запрошувати до жодної групии, хіппі, яка (Керрі чув про це) пускала птаство гніздитися в її волоссі і щурів жити в її сумочці. Паула? Петра? Ні, Патриція. Був час — щасливіший, більш невинний час — коли Френсіс і Керрі вважали, що поява Патриції буде найстрашнішою подією, яка могла статися на вечірці.

— Вибачте за запізнення, — сказала вона Керрі, вислизнувши з взуття і зайшовши в зал. — Мені довелося виконати ряд доручень по місту.

Коли Патриція увійшла, аромат розгублено розійшовся, а вогні припинили танцювати, утворивши над її волоссям гало. Вона ніби плавала по кімнаті, босоніж в маленькій чорній сукні, яка в основному відтінювала її бліді плечі. Її намисто мало вигляд низки сердечок, які тримали заклинання і спалахували рожевими блискітками. Вона пройшла через вечірку, говорячи привіт і знайомлячись, і кожен, кого вона торкалася, відчувавзникнення нудоти і поганого самопочуття. З нього ніби безболісно витягували якусь отруту. Вона пройшла мимо ді-джея і прошепотіла щось у його вухо, і через кілька секунд жахливадубтрешівська музика замінилася спокійним дубстепом. Люди щасливо засяяли. Стогони і викрики змінилися гучними розмовами. У ванній кімнаті зникла лінія блювотиння. Люди почали висіти на балконах з інших причин, ніж штовхати один одного і скидати вміст шлунків у кущі.

Всі погодились, що Патриція врятувала вечірку, але ніхто не міг сказати, як вона це зробила. Вона просто зайшла і атмосфера поліпшилася. Керрі підійшла до Патриції, щоб подякувати, тримаючи коктейлі в обох руках, і маючи пропозицію.

* * *

Патриція не потребувала багато чарівництва, щоб врятувати жахливу вечірку від затоплення, розчаровані шлунки були для неї відкритою книгою, після того як вона повчилася в деякій кімнаті приготування їжі в Еліслі Мейз, і учасники вечірки виконали більшу частину важкого підйому, як тільки вона трохи перенаправила їхню енергію. Але, як з поетом на Північному пляжі і з наркоманом в Тендерлоні, найголовнішим було не дозволяти нікому бачити, як вона використовує магію — їй довелось вчитись ніколи не ділитися цим своїм великим потужним секретом з ким-небудь. Правда їй не потрібно було нагадувати про це — вона ще пам'ятала свого друга у середній школі, якому вона показала свою магію — тоді він зблід і втік, і перестав розмовляти з нею, коли вона найбільше цього потребувала. Коли вона розповіла цю історію своїм колегам по навчанню, то завершила її так: — Я показала йому свою магію, і він знайшов мене потворою.

Крім цього моменту, вона не думала про того хлопця багато років. Його було зведено до єдиного попереджувального анекдоту в її голові. Але вона сама по собі подумала про нього зараз, можливо тому, що була оточена інженерами, або тому, що витягнення цього збіговиська з безодні катастрофи голими руками нагадало їй, наскільки дивні соціальні взаємодії існують тут, у реальному світі. Особливо після багатьох років, проведених у замкнутому об'ємі Еліслі Мейз. Так чи інакше, в пам'яті залишився образ голого хлопчика у шафі — з синяками і засохлою кров'ю у ніздрях. Таким він був останнього разу, коли вона його бачила. Вона подумала, що він все-таки вибрався звідти, а коли вона закінчила свою петлюсеред гостей вечірки, він опинився прямо перед нею. Майже магічним чином, хоч і не зовсім.

Патриція впізнала Лоуренса одразу. Піщаного кольору волосся було поділене посередині, а не збоку, як раніне. Він став набагато вищим і рельєфнішим. Очі були такими ж каро-сірими, а щелепа все ще була завеликою, він виглядав здивованим і трохи роздратованим. Але це могло бути тому, що він був одним з тих людей, яких вона ще не зцілила. Вона зробила це зараз. Він був одягнений у чорну куртку безладного крою з маленьким тигром, вишитим на плечі, і чорні штани з цупкого полотна.

— Вам вже краще? — запитала вона.

— Так, — сказав він, вирівнявшись. Він напівзабуто посміхнувся і покрутив шиєю, як сова. — Так. Дякую. Починаю відчувати себе краще. Ці закуски трохи дивні.

— Так.

Він не впізнав її. Зрозуміло, пройшло десять років, і відбулося багато змін. Патриція повинна була ще трохи походити серед гостей. Просто декому ще було некомфортно. Але вона не хотіла змушувати себе до цього.

— Лоуренс?

— Так. — Він знизав плечима. І тоді його очі розширилися. — Патриція?

— Так.

— О, круто. Радий знову тебе побачити. Як справи?

— Добре. А у тебе?

— Теж добре. — Виникла довга пауза. Лоуренс м'яв квадратну серветку. — Ну... Здається ви нещодавно порушили деякі закони фізики?

— Ха-ха. Ні, не зовсім. — Патриція повинна була змінити тему розмови про те, як вона змінила своє життя. — У всякому разі я зуміла вирватися. Приємно бачити тебе знову.

— Так. — Лоуренс озирнувся. — Я повинен познайомити вас з Серафиною — це моя дівчина. Вона була тут ще хвилинку тому. Нікуди не зникай. Я зараз її знайду.

Лоуренс повернувся і почав оглядати натовп, шукаючи свою подружку. Патриції хотілося зникнути, але одночасно вона почувалася так, ніби пообіцяла Лоуренсові почекати. І тепер була прив'язана до цього місця, ніби прикута до скелі. Пройшла хвилина, Лоуренс не повертався, і Патриція трохи замислилася.

Чому вона вважала за краще привітатися з Лоуренсом? Адже це піднімало багато далеких, болісних спогадів про статеве дозрівання і майже повну втрату себе, а вона не хотіла більше створювати собі незручностей у житті. Вона відчувала задоволення від того, що врятувала вечірку, але зараз відчувала втому, можливо навіть депресію. Патриція не була маніакально-депресивною особистістю, але велика частина навчання в Еліслі Мейз включала в себе збереження двох дуже різних, можливо несумісних, умов для розуму відразу, і в деяких випадках це було схоже на те, що називають біполярністю. Людині властиво шукати когось у важкий час, і не було нічого дивного, що вона зустрічалася з такими людьми, як Дянта. Але Патриція намагалася не думати про Дянту.

Настрій Патриції швидко зіпсувався. Обіцяно зустріч чи ні, а їй доведеться піти звідси.

— Хей! — перед Патрицією виник юнак. Він мав на собі смішний червоний жилет з фіолетовим коміром, годинник на ланцюжку, а також пишні білі рукави. Широкі вилоги та плечізменшували його обличчя, що мало приємний розтяг і легку посмішку. — Ви Патриція, чи не так? Я почув, що ви непрямо відповідальні за пом'якшення жахливої дубтрешівської музики. Я Кевін.

У нього був акцент, який вона не могла визначити — свого роду середньоатлантичний. Англофіл. Його рукотискання було м'яким і охоплюючим, але не неприємним. Він був любителем тварин, а вона могла розповісти йому про бажання багатьох домашніх улюбленців.

Кевін і Патриція трохи поговорили про музику та основну несумісність між вечіркою з коктейлями та танцювальною (слизька підлога могла підходити для одієї з них, але не до обидвох: і яка підлога могла би бути універсальною).

Лоуренс нарешті повернувся з симпатичною рудоволоскою з вафельною шкірою і гострим підборіддям, з блискучим шарфом на шиї.

— Це Серафина. Вона працює з емоційними роботами, — сказав Лоуренс. — Це Патриція, — сказав він Серафині. — Моя шкільна товаришка. Вона врятувала моє життя.

Охарактеризована таким чином, Патриція ледь не виплюнула "космо", яке втягувала соломинкою. "Вона врятувала моє життя" — очевидно це був анекдот, з яким вона асоціювалася в мозку Лоуренса.

— Я ще ніколи не дякував тобі за це, — сказав Лоуренс. Тоді Серафина галасливо потисла руку Патриції і сказала, що їй приємно її бачити, і Патриція повинна була познайомити Кевіна з ними. Кевін кивав і розуміюче посміхався. Він був вищим навіть за Лоуренса, і міг вмістити двох Серафин всередині себе.

Лоуренс подарував Патриції свою картку, з неясним запрошенням на обід.

Після того як Лоуренс і Серафина відчалили, Патриція сказала Кевіну,

— Насправді я його не врятувала. Він перебільшує.

Кевін знизав плечима, змусивши затремтіти свій годинниковий ланцюжок.

— Це його життя. Кожен з нас, як правило, надає перевагу особистим висновкам у таких питаннях.

* * *

Лексус зупинився перед будинком Патриції у той момент, коли вона діставала ключі з сумочки. Була третя ранку, але Кавашіма знав точно до хвилини, коли Патриція повернеться додому. Він як завжди носив пошитий на замовлення темний костюм, тонкий чорний галстук та яскраво-червону хусточку у зовнішній кишені, яка забезпечувала сплеск кольору навіть у цю гарячу ніч. Він вийшов з машини і подарував Патриції веселу посмішку — він був задоволений, що вони зустрілися. Кавасіма був одним з найпотужніших магів, яких Патриція знала, але всі, хто зустрічався з ним, думали, що він керуючий хедж-фонду. Його чорне волосся було коротким, крім одного довгого пасма, і він мав вигляд пустотливого щасливчика, який змушував людей довіряти йому, навіть коли вибивав з них мільйони.

— Я не сказала йому, — сказала Патриція, ігноруючи привітання — Він про це знає. Ще з середньої школи.

Кавасіма кивнув.

— Звичайно. Але все-таки розмовляти зі звичайними людьми про те, що ми робимо, і як ми їх використовуємо... — Він нахилив голову і чомусь подивився на своє взуття. Тоді знову глянув на Патрицію, з деяким сумнівом. — А якби ми наказали тобі його вбити?

— Я б сказала те саме, що сказала одному хлопцеві десять років тому, — без будь-якої паузи відповіла Патриція. — Я б сказала "ні". Насправді я сказала би, "пішли ви ...", а потім "ні".

— Ми зрозуміли. — Кавасіма засміявся і поаплодував руками кілька разів. — Звичайно, ми ніколи не попросимо вас зробити це. Ніколи, якщо це не буде абсолютно необхідним. Але ми хочемо зустрітися з ним. Якщо ви довіряєте йому, то ми йому також довіряємо. Але ми хочемо зустрітися з ним окремо.

— Гаразд, — сказала Патриція. — У нас була лише одна коротка розмова. Але я спробую, звичайно.

— Насправді я не тому прийшов до вас, — сказав Кавасіма. — Хоча дякую за те, що вилікували його. — Він взяв з сидіння планшетний комп'ютер Кедді, але не останньої моделі і показав їй карту Сан-Франциско з місцями, позначеними невеликими крапками. Кафе "Північний пляж" з поетом, напад у Долині Хейза, зустріч з наркоманом, і вечеринкою у Твін Пікс. — Ви були зайняті сьогодні цілий вечір.

— Ніхто нічого не побачив. — Патриція почервоніла. — Я була обережною.

— Це те, що ви робите щоночі останнім часом. Ви виходите і кидаєте енергію навколо, протягом декількох годин. Це здорово, ви хочете полегшити страждання, це гідно похвали, але світ є балансом, схожим на природу. І ви повинні бути обережною, щоб не заподіяти зрештою більше страждань, ніж усунули, — сказав Кавасіма. — Ми не хочемо, щоб ви провалилися. Або щоб вас схопили. Просто пам'ятайте, що віддача приходить у багатьох формах.

Патриція хотіла запротестувати — вона була хірургічно точною, вона навчалася десять років, але у цьому не було ніякого сенсу. Вона повинна була радіти, що мала цю розмову з Кавасімою замість Ернесто.

— Ви краще за всіх інших повинні розуміти необхідність такого контролю, — сказав Кавасіма, тому що він, звичайно, збирався доповісти про ці інциденти. Він буде слідкувати за нею і за іншими все своє життя. Неважливо, скільки і яких справ вона зробить.

— Гаразд, — сказала Патриція — я буду більш обережною. — Вона залишила за собою право на деяку невизначеність.

— Досить добре, — сказав Кавасіма. — Тепер прошу мене вибачити, у мене рано-вранці зустріч з п'ятьма моделями Аерокомбі. — Він помахав їй рукою зі свого Лексуса, і поїхав у напрямку парку Долорес. Патриція дивилася, як машина зникла в темряві ночі, і дивувалася з внутрішнього протиріччя, їй хотілося сказати кому-небудь, що наймогутніші маги в місті спостерігають за кожним її кроком, і що вона не має права обпектися. Але вона була занадто виснажена, щоб поговорити з кимось зі своїх, всі дрібні чудеса дня втомили її. Вона ковзнула всередину квартири. Її сусідки знову заснули, дивлячись телевізор, і вона його тихенько вимкнула.

17

Лоуренс вперше побачив Серафину у модному шоу роботів, що моделювали для себе одяг, включаючи нижню білизну. Подія відбувалася десь на південь від Південного Ринку, у великій майстерні, оформленій у стилі artspace, з жолобом, повним горілки кустарного виробництва. Лоуренс наблизився до копії Серафини — модель з її вилицями і овальним обличчям, смаглявою шкірою і блискучим червоно-чорним волоссям була просто неперевершеною, і він одразу зрозумів, що вона була створена однією з творців роботів. Модель "Серафина" мала гнучкий сталевий хребет і шарнірні суглоби, які дозволяли їй приймати різні пози, повертатися, говорити і рухати своїми делікатними руками. Лоуренс допомагав створювати бойових дронів у коледжі, але ніколи не мав справи з штучними супермоделями, і йому вдалося сказати щось дотепне про різницю між ними обома, і познайомитися з справжньою Серафиною на презентації.

Вони зустрілися випити кави через кілька днів після цього, кави зрештою перетворилися на обіди, і на третій раз вони зависли; Серафина мала зубну щітку та презервативи у вініловій сумочці, Twiki від Buck Rogers. Підказка: не думайте про "beedi-beedi-beedi" коли ви вперше сексуєтеся з найкрасивішою жінкою, інакше вам доведеться пояснювати, про що ви думаєте (навіть якщо ваш рух, що розгойдує ліжко, має свого роду "beedi-beedi" ритм). Після цього вони зависали через день, трималися за руки на вулиці, пропускали транспорт, шепотілися у вуха на публіці, шматували шкіру один одному у приватних місцях, обмінювалися генами, купували один одному маленькі подарунки, і дивувалися, як легко було сказати — я люблю тебе.

Лоуренс незабаром виявив, що, дозволяючи людям взнати, що він був частиною проекту "Десять відсотків" Мілтона Дірта, він отримував суперквиток на секс. Серед натовпу, що поклонялися Мілтону, Лоуренс був рок-зіркою. Насправді це було не дуже зручно. Тим не менше він був у лізі Серафини. Вона була ідеальною. Він був пошкодженим товаром. Він не забував про цю нерівність ні на мить.

Десь через місяць після того, як вони познайомилися, Серафина взяла Лоуренса на її свято. Вона повинна була поручитися за нього підписом, і він повинен був покласти свій ідентифікатор чоловікові за стіл, який незабаром надрукував значок зі свіжим фото Лоуренса на ньому. Вона провела його від ліфта, по похилому коридору, через двоє дверей, захищених клавіатурою, у лабораторію. Всередині на Лоуренса витріщалися очі з кожної стіни або рівної поверхні. Дві пари належали бородатим людям, які сказали "Йо", а потім повернулися до своїх робочих столів, але решта очей належали роботам у різних стадіях готовності. Серафина швидко познайомила Лоуренса з двома людьми, а решту часу показувала йому роботів, які були аніматронічними мультиплікантами чи тваринами або манекенами-головами. — Це Френк, він забагато сміється. Остерігайся Барбари, вона вміє фліртувати, але має смуги поганого настрою. — Роботам Лоуренс здається сподобався, особливо Дональду Кактусу.

З того часу пройшло п'ять місяців. І останнім часом, кожного разу, коли Серафина заглядала у свій телефон коли вони гуляли, або дивилися кудись у космос, підтиснувши нижню губу, Лоуренс відвертався. Усе було зрозуміло. Вона збиралася кинути його. Зрештою такі моменти закінчувалися. Лоуренс був впевнений, що вона просто чекає зручного моменту або причини. Кожного разу, коли він прокидався поруч із нею, він запитував себе, чи це не останній раз, коли її дихання нагріває його шию, а груди пасуться по обох боках його хребта.

Він не збирався її втрачати. Він мав більші проблеми, ніж ця. Він збирався дещо придумати, виконати надзвичайні заходи, навіть розгорнути "Ядерний щит", якщо доведеться. І таким чином утримати цю дивовижну дівчину біля себе.

* * *

Лице Лоуренса з'явилося на Аниному Кедді, коли він готувався зістрибнути з автієтки на 172 фути нижче. Воно з'явиться на комп'ютерах по всьому місту прямо зараз, завдяки великій статті про нього в Computron Newsly, яка вийшла двадцять хвилин тому, і зараз її розповсюдженням займається кожна торгова точка у Силіконовій долині. У MeeYu, Caddies та всіх CySpec — Лоуренсоваусмішка буде на кожній сітківці. Суть статті була слідуючою — Лоуренс Армстед, вундеркінд, — і там було все про його вражаюче бажання зберегти світ, застосувавши деяку грошову суму від Мілтона Дірта і зібрати найрозумніших людей у світі (таких, як Аня, насправді) в одну команду. Текст статті не був важливим для Лоуренса; головним моментом було скористатися ехо-камерою в той момент, коли він збирається зіскочити на дах будівлі.

Дев'яте правило Мілтона Дірта: уникайте реклами, за винятком випадків, коли ви можете скористатися нею як молотом.

Аня реготала з картинки з Лоуренсом на все горло дівчини з середнього заходу.

— Боже. Чи не можна трохи зменшити підборіддя? Воно виглядає як п'ята чиєїсь ноги, що виростає з твого обличчя.

— Ця картинка схожа на те, що у тебе імпланти у підборідді! — крикнула Танаа з пілотного місця авієтки, у великих навушниках на шоломі, разом з парою авіотських окулярів. Вона утримувала дієздатну делікатну техніку на місці — і здавалося що хмурилася, навіть коли сміялася.

— Підборіддя-імплант! — сміялася Аня, створюючи неприродні ямки на своєму нормальному обличчі. — Насправді здається, що ти занадто комплексуєш через те, що не можеш виростити бороду, і тому вирішив відпустити ще одне підборіддя.

— Заткніться! — сказав Лоуренс. — Я вундеркінд, ясно? — Він витримав паузу, щоб подивитись на двох жінок таким поглядом, ніби знав, чому такі розумні негідниці погодилися працювали з ним, і знову поклявся собі, що не дозволить цьому проекту провалитися. Він не збирався дозволити Мілтону або будь-кому з них зупинити його. І хотів зробити все найкращим чином.

Лоуренс вискочив з авієтки, довірившись механізму зі сталевого троса та шківа, який повинен був швидко опустити його вниз, але не занадто. Він хотів приземлитися на ноги. Якусь мить навколо нього не було нічого, крім неба, а потім навколо піднялися стіни будинків, і нові жорсткі стінові блоки почали виростати пропорційно до старовинних складів та доків навколо них. Повітря було гарячим навіть з вітерцем.

Прямо зараз обличчя Лоуренса було на кожному екрані комп'ютера в місті, за винятком екранів компанії MatherTec, на чию терасу біля даху він спускався. Комп'ютерні екрани MatherTec перемкнулися на інше джерело, завдяки застосуванню атаки з паролями, яку Лоуренс залив на сервери компанії десятьма хвилинами раніше.

З точки зору засновників MatherTec та інвесторів-ангелів, сталося ось що: вони опинилися під дахом будинку компанії, де проходила презентація набору VCs. Компанія у відчайдушних зусиллях збиралася забезпечити другу хвилю фінансування їх технологій, що були не просто ще одним додатком, а швидше способом створення стабільних у просторі-часі структур з мільйонами можливих варіантів для довгострокових потреб, якщо вони отримають деякі певні інвестиції. І тоді коли їх слайд-презентація досягла критичного моменту, на екранах з'явився логотип з зірчастих зміїв-симбіотів "Визвольної армії", найвідомішої хакерської групи в світі, і службовці компанії не могли зробити нічого, щоб продовжити презентацію. Інвестори зашепотілися і почали приставати до офіціанток з ресторану громадського харчування для отримання додаткових порцій миндальних горішків, а Ернесто Мейтер рвав на собі крихітне червоно-коричневе волосся. І саме тоді хлопець, чиє довгасте кукурудзяне обличчя було сьогодні скрізь, упав з неба і передав Ернесту Мейтеру чек, підписаний Мілтоном Діртом, на 10 мільйонів доларів.

— Ми не інвестуємо, — сказав Лоуренс Ернестові, перш ніж засновник компанії міг навіть підрахувати нулі. — Ми вас купуємо. Ми хочемо отримати вашу технологію та деяких ваших спеціалістів.

Ернесто хотів попросити деякий час на роздуми, але Лоуренс сказав, що у нього лише п'ять хвилин. Інвестори змусили Ернеста узяти пропоновані гроші, і були занадто зайняті горішками та відео про прибуття Лоуренса з неба, щоб подумати про оформленнння контр-пропозиції.

Через кілька хвилин Лоуренс (чи, вірніше, Мілтон) уже володів цілою компанією. Ернесто Мейтер взяв пляшку Devil’s Bargain IPA з рук офіціантки і розлив по бокалах. Лоуренс підняв бокал разом з Ернесто і допоміг собі горішками.

— Вибачте за театр, люди, — сказав Лоуренс. — Ми потребували ваших патентів, плюс ми не могли допустити, що вони потраплять у неправильні руки. Ви можете приїхати на наступну презентацію WMD. І ми знаходимося в жорстких часових рамках, щоб врятувати світ, поки не пізно.

Ернесто, залишившись серйозним, штовхнув промову про те, що світ знаходиться в процесі переходу до нових горизонтів.

— Мілтон дійсно вважає, що нам знадобиться нова планета, можливо навіть найближчим часом, — підхопив тему Лоуренс. — Ми повинні вибратися з Сонячної системи. Всі наші моделі вказують на високу ймовірність катастрофічного поєднання стихійних лих та руйнівної війни протягом одного або двох поколінь. Подивіться на Сеул. Подивіться на Гаїті. — Лоуренс потягнувся до одного з бокалів пива. — Наскільки ми знаємо, ми єдина інтелектуальна, технологічна цивілізація, яка коли-небудь розвивалася у відомому нам Всесвіті. У цьому місці існує складне життя, і ми як і раніше в основному унікальні. Ми маємо чудовий обов'язок зберегти його. За будь-яку ціну.

Лоуренс почав пояснювати, що будучи ще маленькою дитиною, мріяв знайти іншу планету. Ернесто довелося побігти у туалет, щоб осушити лице. Лоуренс кинув усі підписані документи в нагрудну кишеню свого приємного чорного костюма, вперше звернувши увагу на офіціантку. Це була Патриція.

— Вау, — сказав Лоуренс. — Що ви тут робите? — Він мав панічну атаку, за версією якої вона шпигувала за ним, або переслідувала його кожної секунди.

— А що таке? — сказала вона. — Я офіціантка. Моя сусідка по кімнаті Діді підшукала мені цю роботу.

Лоуренс подивився на її чітку білу блузку і чорну спідничку вище колін на фоні блідо-блакитного неба. Її темне волосся було зібране назад, але досі ловило вітер. Її очі сяяли зеленим листям, а тонкі губи були чітко окреслені.

— Ви серйозно? Я думав, що ви тепер... " — він понизив голос — ...відьма. Ви пішли в ту спеціальну школу, чи не так?

— У мене є інші робочі місця, окрім цього, звичайно, — сказала Патриція. — Але мені не платять за них. Мені потрібно платити орендну плату, дуже багато, навіть з двома одномісніми кімнатами.

— Ох.

Віднедавна Лоуренс уявляв собі, що Патриція просто складала пальці і викликала гроші з повітря. А жила без оренди у фантастичному вікторіанському будинку, повному магічних предметів на зразок дзеркала, яке підказувало вам, яке взуття гармоніюватиме з вашим одягом. І навіть не уявляв собі, що вона розносила горішки венчурним капіталістам за мінімальну заробітну плату.

— То ви справді переконані у тому, що ви сказали цьому хлопцеві? — спитала Патриція. — Що наша планета приречена, а людський рід є його єдиною частиною, яку варто зберегти?

— Ну... ні. Я не думаю, що ми єдині, кого варто зберегти. — Лоуренс відчув дивний сором, заперечуючи те, що говорив хвилину тому. — Я сподіваюсь, ми зможемо зберегти все. Але я стурбований, і це правда. Ми можемо пройти через точку неповернення. І має сенс не фіксувати всі наші надії на одній планеті.

— Звичайно. — Патриція опустила пусту тацю. — Але ця планета — не просто кам'яна кулька. Не якийсь хризоліт, який ми можемо продати. Розумієте? Вона означає трохи більше. Це ми самі. І це не просто наша історія. Як людина, яка розмовляла з багатьма іншими видами і істотами, я вважаю, що вони можуть захотіти проголосувати.

— Так. — Лоуренс відчував себе недосвідченим дипломатом саме в той момент, коли він повинен був бути куленепробивним. Це вибивало з колії. Він згадав свою розмову з Мейтером, і тепер побачив, як брудно це могло звучати для Патриції. — Вибачте. Я не мав на увазі такого розвиткуподій, це лише припущення. Ніхто не збирається так робити.

— Звичайно, я вважаю.

Деякі інвестори VCs підійли, щоб сфотографуватися з Лоуренсом, який був у костюмі від Armani, і забрали його від Патриції. Лоуренсові незабаром довелося піти, щоб отримані ним документи були нотаріально завірені і оформлені, що завжди робиться, коли ви купуєте компанію. Плюс переговорити з Мілтоном з приводу друкування тексту угоди. Він підійшов до Патриції і пробурмотів, що побачиться з нею пізніше, і вона ледве встигла сказати:

— Звичайно, — між розливанням напоїв і відповідями на питання про горішкову алергію.

* * *

Одного дня випадкова сингулярність підніме людину до кібернетичних висот, і можливо тоді хтось зрозуміє, що вони означають.

А може й ні.

* * *

Серафина запізнилася на вечерю, тому що її емоційні роботи страждали нервовим розладом. Геть усі.

— Ми цілий день з'ясовували, що їх турбує. Вони просто байдикували і кліпали волохатими віями. Ми розглянули всі зміни в лабораторії, намагаючись усунути всі можливі чинники, які могли їх засмутити. Можливо музика була іншою, або вони нещодавно оновили свій код...

Лоуренс не поспішав відповідати. Вирішення проблем та усунення несправностей було джерелом задоволення для них обох, і ділитися новинами по роботі було найкращим, що вони могли робити. Нейронні зв'язки висвітлювалися чіткіше, коли вони говорили про такі тупики і лабіринти, і тоді вони справді могли знайти якесь рішення. За винятком цього часу, вони купалися в світлі розуміння, що вже розійшлися.

І все-таки Лоуренс почувався незручно. З одного боку, через те, що Серафина запізнилася, і вони застряли, сидячи за столиком на тротуарі біля вишуканої піцерії, не маючи нічого, крім крихітної теплової лампи та трьох фрикадельок, щоб ізолюватися від паузи, поки не принесуть піццу. З іншого боку він намагався бути хорошим слухачем, хоча його займав власний проект, а активне слухання — важка робота. І люди все ще кидали на нього дивні погляди, навіть через тиждень після придбання MatherTec.

— Нарешті ми зрозуміли, що змінилося лише одне, — продовжила Серафина. Вона носила камзол, але сьогодні знову наділа свій громіздкий піджак, бо вони сиділи на відкритому повітрі. Тепла лампа зробила її шкіру бронзовою на вигляд. — Метт отримав Кедді, і привіз його до офісу. Як тільки ми вимкнули Кедді з діапазону WiFi, роботи заспокоїлися. Трохи. Метт захотів вияснити, чи у Кедді не було ніяких дивних додатків, встановлених недавно. Він був свіжий, з магазину.

— Діапазон WiFi. Вони отримували щось від Кедді, по їхній бездротовій мережі, що засмучувало їх. — Лоуренс витягнув власний Кедді і подивився на нього, ніби раптом виявив у нього якусь нову особливість. Він як і раніше виглядав як великий гітарний медіатор з криволінійною поверхнею, покритою алюмінієм. Кедді виконував сканування відкритих мереж стандартно, і не зв'язувався з іншими машинами в тій самій мережі, не маючи інструкцій робити це. Хіба що...

— Чого я не розумію, — констатував Лоуренс, розділивши третю фрикадельку, щоб Серафина мала половину. М'ясо було єдиним захистом від холоду, останнє в їхньому скороченому меню, поки вони чекали на піццу. — У твоїх емоційних роботів немає "емоцій" типу людських, вірно? Я маю на увазі, ніяких образ на когось. — Лоуренс опинився на тонкому льоду, і не на краю, а на мертвій середині озера, у сотні тендітних кроків в будь-якому напрямку. — Роботи лише імітують емоційні реакції на деякі ситуації, і вони намагаються підібрати такі, які відчувають люди навколо них. Правильно?

— Це звучить так, ніби ми розробляємо тривимірні аватари для відеоігор. — Серафина не зовсім відштовхнула своє крісло назад, але здавалося відсунулася трохи далі.

— Я добре розумію, що це набагато складніше за ігри, — сказав Лоуренс. — через відсутність ігрових мотивів, і фізичний світ, який набагато складніший.

— Але насправді точка зору полягає в тому, як ви знаєте, що ваші власні емоції є стихійними та справжніми, а не просто запрограмованим набором відповідей?

— Я цього не знаю. Мені цікаво або це цікаво. — Лоуренс був свідомий того, що це, мабуть, було поганою ідеєю — зізнатися своїй дівчині, що він часто замислюється, чи були їхні почуття невимушеними. — Я просто подумав... якщо вони відчувають себе особливими, і прокидаються на підлозі замість ліжка... Кедді мав робити щось таке, що нагадувало агресивний вчинок, як це визначено у їхніх відповідних матрицях. Правильно?

— Так, — сказала Серафина. — Вони відреагували так, наче їм погрожували.

Піцца нарешті прибула — якраз тоді, коли Лоуренсові було потрібно щось, щоб відвернути Серафину від думки, що він насправді невіглас у її царині, незважаючи на всі його мудрування.

— Там повинно бути якесь інше пояснення, — сказав Лоуренс. — Ми говоримо про Кедді, це не чорний ящик. Люди вдосконалювали і стирали їх, встановлювали на них Linux, а також переносили Кедді OS на дешеві імітаційні таблетки з Ліберії. Це найбільш зламаний пристрій в історії. Якби у нього було щось дивне, ми б знали про це вже давно.

— Ей, — сказала Серафина, жуючи піццу. — Бритва Оккама — це не просто необов'язкова зброя у Street Warrior V. Я вже сказала, що ми виключили всі інші можливості.

Чим більше Лоуренс намагався покращити ситуацію, тим гіршою вона ставала. Він не збирався здаватися. Це не було можливим результатом.

Він подумав про "ядерний" варіант: старе кільце його бабусі, сховане у задній частині його ящика з білизною. Він уявив, як стає на коліно і подає його Серафині. Він міг уявити, як воно виглядало би на її пальці, сріблясте павутиння обмотане навколо дорогоцінного каміння. А потім він кинув би погляд на її обличчя, коли вона мило почервоніє.

Після вечері вони пішли чогось випити і зайшли в латиноамериканський клуб під манекеном-роботом.

— О, глянь, — сказала Серафина. — Он твоя шкільна подруга. — Він прослідкував за напрямом її погляду і помітив Патрицію з афро-американським хлопцем у чорному оксамитовому пальто з малюнком чогось подібного на трубопровід. Через мить Лоуренс впізнав чувака, з яким вона розмовляла в будинку Рода Бері. Патриція махнула їм, і вони повернули їй жест. Лоуренс не знав, чи повинен він і Серафина втручатися в життя Патриції, чи щоб вона вторгалася у їхнє — він також турбувався, що Патриція продовжить розмову про планету. Але Патриція покликала їх, і Серафина пішла до неї.

Друга Патриції назвали Кевіном, і він був англофілом, який оцінював породистих собак і працював у кафе, — але його реальна робота полягала в підтримці Webcomic, який Лауренс читав кілька разів.

— Секрет успішного Webcomic полягає в тому, щоб змусити людей вважати, що вони будуть знати всі нові жарти, якщо регулярно читатимуть журнал. До того часу, коли вони усвідомлюють, що жарти лише обіцяють, вони заходять занадто далеко, щоб кинути читати, і зрештою визнають, що здивовані тим, що дочитали до кінця, — сказав Кевін. — Існує ціле мистецтво по створенню неіснуючих анекдотів, які нібито зачіпають кожного. Це набагато складніше, ніж створення справжніх жартів.

— Комікси, які я читав, були смішні самі по собі, — сказав Лоуренс. — Ви ніби повністю відійшли від початкового задуму.

— Ви мене знищили, — сказав Кевін.

Патриція казала Серафині, що вона покинула роботу офіціантки, бо отримала роботу в пекарні, яка пекла найсмачніші торти у місті, використовуючи місцеві сировину і воду ще з часів Great Midwestern Dustbath (Великої середньозахідної конференції). — Мені подобається пекти, так що робота майже ідеальна.

Серафина теж любила випікати, але вона була здивована.

— Я робила такий торт одного разу, він засмердівся, і я подумала, що це мій брат сходив на нього в духовку. Я лаяла його десь годину, перш ніж зрозуміла, що просто забула додати порошок.

— Ви маєте на увазі борошно, — сказала Патриція.

— Так, борошно. — Серафина посміхнулася.

Настала деяка пауза. Кевін прочистив горло, ніби збирався сказати щось розумне і передумав.

Лоуренс все ще переживав, що він не зміг розважити Серафину за вечерею, і тепер вона змушена спілкуватися з його подружкою по середній школі. Йому потрібна була реабілітація. Не кажучи вже про те, що він відчував також потребу довести Патриції, що не мав на увазі знищити Кевіна.

Поки вони чекали на напої, Лоуренс намагався розповісти Патриції про емоційних роботів Серафини, а потім зрозумів, що розповідати про це у присутності Серафини не зовсім гречно, адже вона могла розповісти про них сама.

— Патриція здалася мені класною, — сказала Серафина пізніше, коли вона і Лоуренс сиділи в Humphry Slocombe і ділилися дивним морозивом з кукурудзяними паличками і віскі.

— Ти не знаєш, яка вона класна. — Лоуренс відкусив трохи морозива.

— Очевидно, що знаю, бо я вже сказала, що думаю, що вона класна.

— Дивно бачити когось, кого не бачив десять років, це повертає деякі спогади. Я тоді був таким невдахою, що ти не повірила би. — (Коли у них заходила розмова про середню школу, Лоуренс розумів, що краще навіть не згадувати, що він вважав, що створив штучний інтелект (у шафі своєї спальні!), навіть як смішну історію, це просто виставляло би його ідіотом.)

Вони закінчили їсти морозиво. Хоча морозиво і віскі, можливо, була не найкраща ідея після трьох банок пива у "Латинській Америці". У Лоуренса перед очима все пливло, голова стала важкою, і він відчував деяке хвилювання в ямі свого живота.

— Що відбувається? — запитала Серафина. — Я відчуваю, що у цього вечора був якийсь підтекст, який я пропустила.

Лоуренс подумав, чи не сказати, що він не знає, був підтекст емоційним чи психічним, чи навіть, яка точна різниця між цими двома станами. Але він прикусив язика і сказав:

— Я відчуваю, що я на стажуванні. Я маю на увазі, у цьому відношенні.

— Ха-ха. Новина для мене. — Серафина знизала плечима. Її очі розширились, і нижня губа підтиснулася, коли вона подивилася на свого хлопця. Її червоні губи підсвічувалися і блистіли під флуоресцентним освітленням у магазині "Хліб-морозиво". Вона виглядала настільки красиво і звабливо, що Лоуренс був готовий відкритись їй у чому завгодно. Її м'які манікюрні пальці похитали ложкою для морозива.

— Я сказала чи зробила щось, щоб дати вам ідею про те, що ви перебуваєте на стажуванні? — запитала вона.

Лоуренс кілька разів обшукав свою пам'ять, потім похитав головою. — Гадаю, я просто вирішив так. Не знаю чому.

— Це мене не дивує. Я маю на увазі, що відчуваю, що наше спілкування відстій, ну... я не знаю, вже десь близько місяця. Але, можливо, це було гірше, ніж я відчувала. — Серафина помасажувала свої скроні, щипаючи шкіру з обох боків її брів.

— То... Я не на стажуванні тоді?

— Ну... — Серафина зупинила массаж, і, наморщивши лоба, подивилася йому в очі. — Я думаю, сьогоднішнє ти провалив.

— Ох...

— На добраніч, Армстед.

18

Патриція не могла викинути цей образ з своєї голови: Лоуренс упав з неба і махає грошима, хвалячись тим, що врятує світ, знайшовши нову планету. Навіть якби б вона не бачила цього на власні очі, відеоролик гуляв по всій мережі. Патриція не повинна була дивуватися, що Лоуренс перетворився на "яппі". Це було те, чого він завжди хотів, чи не так? Щоб ним захоплювалися, щоб знали його ім'я. Патриція злегка засмучувалась, поки не зрозуміла, що, можливо, вона трохи заздрила. Вона витрачала так багато енергії, щоб зберігати свої добрі справи в таємниці, що їй важко було спостерігати, коли хтось інший демонструє їх відкрито. Останнім часом інші відьми шепотілися про її підвищення у статусі, незалежно від того, наскільки сильно вона намагалася бути скромною.

Патриція думала про Лоуренса, надіваючи високі шкіряні черевики та чорну сукню з червоними іскрами, а потім поїхала в ірландський бар в фінансовому районі, щоб накласти на декого прокляття.

Патриція тисла шпильками на туфлях асфальт, і майже витягувала їх, коли заходила в задушливий паскудний бар і намагалася упізнати Гаррета Борга по фотографії, яку вона отримала по електронній пошті від Кавасіми. Гарретт виглядав як колишній загорілий гірськолижний інструктор, який ще хизувався, з дуже гарним волоссям і синім двобортним костюмом, який маскував його справжню натуру. Він сидів у барі, напівп'яний, витирав рот полотенцем, а потім підводив голову, щоб залити в себе чергову порцію скотча кращої якості, ніж пили більшість присутніх.

У теорії Патриція не повинна була знати, чому вона повинна була подарувати дещо цьому хлопцеві, Кавасіма наказав, і цього для неї було достатньо. Але Кавасіма передав деякі інші фотографії разом з фото Гарретта: знімки коронерами дівчат-підлітків, яких він залишив похованими в старому водосховищі вздовж I-90, з показом крупним планом синяків на їхніх шиях та внутрішніх ділянках стегон. Отже, Патриція була належним чином мотивована, коли піднялася на шкіряний стілець поряд з Гарреттом і прошепотіла у його вухо.

— Переконана, що завтра у тебе буде ще одне пекло похмілля. Але знаєш що? Я знаю найкращий засіб від похмілля. Це лайно все вилікує. — Вона промовила це грайливим тоном, трохи сексуальним і обіцяючим. Він ковтнув дві пігулки, які вона йому дала, без будь-яких коливань. Тоді вона допомогла йому сісти в таксі, і він поїхав додому в Pacific Heights, щоб поспати. Вона не збрехала: лайно, яке вона йому дала, справді виліковувало від дечого.

Існував нульовий шанс, що Патриція зможе спати після того, як наклала на когось таке прокляття. Але вона була обережна і послухалася рекомендації Кавасіми, щоб уникнути надмірного впливу. Вона зрозуміла, чому вони були такі стурбовані, що вона могла зійти з рейок: вона все ще могла згадати труп Тобі, коли закривала очі, Тобі, яка збирається сісти поряд і розповісти якийсь брудний жарт.

Патриції довелося присісти, щоб поговорити з заблукалою мармеладною кішкою, яка потребувала допомоги, щоб знайти дорогу додому. (Вона пам'ятала тільки, як виглядав її будинок зсередини, але не зовні.) Патриція перевірила стан Джейка, крокодил-наркомана, яий здавався стабільним, а потім здійснила круїз по кімнаті швидкої допомоги, серед людей, яких могла зцілити на низькому рівні. Вона провела кілька годин, намагаючись скласти листа до Департаменту парків від імені деяких гуфірів, чиї нори були знищені, що було безглуздо через деякий непоправний зсув ландшафту в Парку Золотих воріт. Знадобилося багато уваги для перекладу з мови гуфірів на бюрократичну.

Прямо зараз Гаррет Борг випаровувався в хмару з ароматом віскі над своїм ліжком.

Патриція примостилась прямо на землю у парку Фултона, просіваючи теплий бруд, повний життя, між своїми тонкими пальцями. Врешті-решт, вона не була самотня. Вона порилася в сумочці і витягнула телефон. Кому зателефонувати о третій ранку? Навіть до третьої години дня ніхто не повинен був зателефонувати. Може Кевіну, її неоднозначному "другові — корисному хлопцеві?" Вона намагалася не виділяти його серед інших. Світлофор на краю її зору змінив колір. Це була ще одна гаряча ніч, повна зудіння комах.

На гілку поручбез жодного звуку примостилася сова.

— Привіт, — сказала Патриція. Сова моргнула від звуку її голосу.

— Якщо я можу бачити вас, то можуть і інші, — сказала сова.

— Я не намагаюсь сховатися, — сказала Патриція. Сова потиснула плечима і зітхнула всім своїм тілом, ніби це були похорони Патриції, а потім знову злетіла, тому що почула недалеко деяку здобич.

Подібно до Патриції, яка збиралася витягнути свій зад з бруду і поїхати додому, хтось сидів на низькій кам'яній стіні і блокував їй вихід на вулицю. Чоловік. Вона вирішила обійти його і не турбувати.

Але це був Лоуренс, і він плакав у серветку з зображенням жінки в скляному бокалі для коктейлю. Патриція майже пройшла за його спиною — Лоуренс ніколи б навіть не дізнався, що вона була поряд, але її інстинкт цілителя переміг.

Патриція видала стільки шуму за Лоуренсом, щоб здавалося, ніби вона не підкрадається до нього. Але він все таки злякався так сильно, що впав і обдер одне коліно. Патриція допомогла йому сісти туди, де він нещодавно був.

— Ох.. Ей, — сказав Лоуренс, упізнавши її, — це ти. — Це був перший раз, коли вона бачила, як дорослий Лоуренс не сяє від самозадоволення. Отямившись, він почервонів, і став більше схожий на того Лоуренса, якого вона знала.

— З тобою все в впорядку? — запитала вона.

— Так. Я просто пішов розважитися зі своїми колегами, і трохи сп'янів. — Він зупинився. — Але також... Я відчуваю, що все зруйнував. Я посварився зі своєю подругою, Серафиною. Ти недавно познайомилася з нею. Усі люди, які мене оточують, очікують, що я творитиму чудеса, і що я можу робити їх так само легко, як купити компанію. Мій бос — Мілтон — розраховує на мене, моя супермаркетна команда розраховує на мене, але, перш за все, я обіцяю це сам собі. Я завжди думав, що якби тільки мав шанс, то міг би все змінити — і виявляється, що, можливо, я просто недостатньо хороший. Тому я намагаюся змусити людей думати, що я "вундеркінд", думаючи в той же час, що я нічого не зможу. Ісусе.

Патриція присіла поруч з Лоуренсом. Її спогади про Лоуренса-підлітка привели її до думки, що сила, яка дозволяє комусь побачити ілюзорну версію самого себе, може зрушувати гори.

Лоуренс посунувся, щоб дати Патриці більше місця на рівній частині кам'яних перил.

— І ще я подумав про своїх батьків. Я так довго дорікав їм за те, що вони були невдахами. Я був жахливий син. І я просто подумав, що одного дня напевне зрозумів би, що вони вирішили відступити, бо це була межа їхніх можливостей, але було би запізно. А ще я міг би подумати, що краще би я їх не мав.

— Мій життєвий план передбачає, що я ніколи не зрозумію моїх батьків, — сказала Патриція. — Це як наріжний камінь. Ви зустрічалися з ними, і бачили, що вони за одні. Я присвятила своє життя тому, щоб не бути тою людиною, яку вони хотіли з мене зробити.

— Так. — Лоуренс засміявся: похмурим п'яним сміхом, але все-таки сміхом. — Знаєш... незалежно від того, що ти робиш, люди чекають, що ти будеш тим, ким ти не є. Але якщо ти розумний, тобі щастить і ти працюєш, то зрештою опиняєшся в оточенні людей, які очікують, що ти будеш тим, ким хочеш бути.

— Ха-ха. Я якось не думала про це.

— А як щодо тебе? — Лоуренс встав і зорієнтувався, лише трохи похитуючись. — Що ти робиш сама серед ночі?

— Працюю. — Патриція також встала. Вона зібралася відвезти Лоуренса додому, а потім поїхати до себе. — Деколи доводиться працювати достатньо довго.

— Ти працюєш соло? — запитав Лоуренс.

Вони рушили вздовж пагорба у напрямку до Хейта, де надіялися спіймати таксі біля вивіски про фонд допомоги Сеулу.

— Я працюю соло, — сказала Патриція. — Я пішла у маленьку клаустрофобську школу під назвою Еліслі Мейз. Так що тепер досі насолоджуюсь, працюючи соло у великому місті, де ніхто не знає, хто я. Розумієш? Я відчуваю себе дорослою.

Вони спіймали таксі, і спочатку підкинули Лоуренса. Лоуренс дав Патриції двадцятку, вийшов з машини, і потиснув їй руку на прощання. Вона спостерігала, як він атакує сходинки до під'їзду своїми гомілками і відчула щось на зразок бажання захищати його. Вона почекала, поки він не зайшов всередину будинку.

* * *

Усю дорогу до Сакраменто відьма, що сиділа попереду, читали Патриціїлекції про "Правила поведінки". Патриція сиділа в задній частині "Лексуса" Кавасіми, спостерігаючи за тим, як під колеса автомобіля повзе шосе, Кавасіма не втручався — він відчував себе важливою персоною і використовував свою владу рідко і обережно. Дороті висловила одну зі своїх незрозумілих реплік: — Ви кинули галькою в моє вікно, але камінці в повітріперетворилися на бомби. — (Дороті була на вигляд старою католичкою з чорним волоссям з сивиною, круглими окулярами та довгій спідниці у плямах, і ніколи не казала правди, крім, можливо, сповіді.)

До того часу, коли вони приїхали, Патриція відчувала себе монстром, і продовжувала уявляти собі заморожене тіло Тобі, яке лежало в холодильнику.

Чаклуни мали достатньо важливих справ у Сакраменто, тому Патриція встигла побродити під пекучим полуденним сонцем і почитати на своєму телефоні про жучків, що колись поїли виноградні лози у Франції, хаос на Корейському півострові, нові атлантичні супершторми. Все, з чим вона не могла нічого зробити. Тоді у периферію її зору потрапив якийсь нещасний, що сидів на тротуарі. Він дивився на неї, тримаючи порожню банку Big Gulp в одній руці. Вона підійшла і подивилася на нього: порвана одежа з шарами бруду і штанами у плямах, виснажений від недоїдання. Кусок картону під ним був настільки поламаним і забрудненим, що став невіддільним від бруду вулиці. Він був покритий шаром пилу, а подекуди павутиною і навіть мохом. Як правило, коли вона працювала сама, вночі, в місті, вона зцілювала когось в такому стані без будь-яких вагань. Але неподалік були Кавасіма і Дороті, і вона не знала, як вони віднесуться до такого порушення "Правил поведінки" у чужому місті. Вони ніколи не давали їй чітких настанов. Вона підійшла трохи ближче, борючись сама з собою. Цей чоловік потребував її допомоги, і було би неправильно не взяти на себе ініціативу. Може спробувати? Вона глянула у його звужені темні очі, побачила у них свою вражену гордість — і зупинилася.

Вона зрозуміла, що дивиться на кістляве, висохле обличчя свого керівника по середній школі, пана Роуза. Вона ледь не закипіла у власній шкурі, стримуючи накопичену енергію.

— Не хвилюйтеся, — Роуза помітно трясло. — Я не буду намагатися вас убити. Я не зміг би, навіть якби спробував. Ви стали занадто сильною, а роки мене зруйнували. Але ви повинні знати, що я робив правильну справу. Я мав видіння майбутнього, Патриціє. Ви будете в центрі великого болю. Ви зрадите і знищите світ. Якщо у вас залишилася хоч краплина совісті, ви повинні закінчити своє власне життя прямо зараз.

Вона не раз уявляла собі їхню зустріч. Коли у неї був вільний час до настання світанку, вона навіть репетирувала його. Уявляючи цього кривавого садиста, вона різними способами давала йому зрозуміти, що тепер її вже не можна тероризувати. Але вона не очікувала, що він буде настільки безпорадним, і буквально показуватиме свій живіт. Вона не могла не пожаліти його. Але не могла прийняти того, що він говорив — що вона повинна накласти на себе руки — і тому сплюнула на тротуар.

— Хороша спроба, — сказала вона. Її руки та обличчя свербіли, ніби торкнулися отруйного плюща. — Все, що ви коли-небудь казали мені, було брехнею, — сказала вона чоловікові похилого віку на тротуарі. — Це те, що ви вмієте робити найкраще.

— Я припускаю, що відьма з вашим рівнем потужності може взнати, чи я брешу. Будь ласка... Будь ласка, послухай — він підвів голову, і Патриція здивувався, побачивши сльози на його брудних щоках. — Я вбив багато людей, але я не зміг встояти на ногах, коли побачив те, що ви та ваші друзі зробите. Вони розповідали вам про Розділення?

— Що? — Патриція відступила назад. — Забудьте про це. Я більше не слухатиму.

— Ви повинні вислухати! Патриція Дельфін, я знаю вас краще за всіх інших. — Він поволі підвівся зі свого картонного килима, спираючись руками. Його подих був неприємним. — Я шпигував за вами місяцями, коли ви були дитиною і вчилися у школі. Я паркувався за межами вашого будинку і слухав всі ваші розмови, вдень і вночі. Я знаю все. Я навіть знаю про Дерево!

— Яке Дерево? — Патриція сковтнула. — Я не знаю, про що ви говорите.

— Запитай їх про Розділення. Запитай усіх! Послухай, що вони вам скажуть...

— Ох, чорт візьми... -З сусіднього магазину вийшов Кавасіма, і тепер ішов до них, тримаючи в одній руці пластиковий мішок. — Це схоже на жарт. Знову цей мудак?

— Теодольффус? — сказала Дороті, яка йшла позаду, і тепер дивилась на спохмурнілого Роуза. Їй вдалося сказати його ім'я так, ніби це була найгірша образа.

— Ви знаєте цього хлопця? — отеретіла Патриція.

Кавасіма проігнорував її і сказав Теодольфові:

— Ти просто гидота. Ти як погана висипка. Я думав, що ми тебе давно похоронили.

— Я був достатньо гарним, щоб вдавати мертвого протягом багатьох років. — Теодольф Роуз вирівнявся, ніби хвалився. — Але мені треба було попередити міс Дельфіну. Колись вона була моєю найкращою студенткою. Коли вона була дитиною, я бачив її вже дорослою, такою, як вона зараз. Я мав видіння знищення світу. Я думаю, що вона повинна була знати.

— Дозволь мені здогадатися, — сказав Кавасіма. — Ти надихався парів і галюцинував. Правильно? Такі погляди у майбутнє є дурницею. І ти повинен знати, що я найбільший майстер таких ілюзій. Дороті, не хочеш віддати йому почесті?

Пан Роуз продовжував кричати про своє видіння загального божевілля і руйнування і про якусь діру у всесвіті. Але Дороті підійшла ближче і зашепотіла йому про людину, яку вона знала. Він був виробником нецуків, маленьких різьблених фігурок, які японці використовували для застібання кімоно, але він також був мандрівним вбивцею, а в деяких його нецуках були приховані пастки смерті: маленькі голки з отрутою, чи резервуари з токсичним димом. Смертельні нецуки завжди були у вигляді красивої жінки в непристойній позі, і ви могли дати фігурку комусь, знаючи, що він буде носити її і зрештою помре. Але одного дня цей чоловік наплутав і поклав смертельний дротик у фігурку жаби, яку він мав намір подарувати куртизанці. Потім він продав жабу одному з своїх улюблених клієнтів, який, напевно, носив її на собі і не знав нічого про іншу сторону життя чоловіка, який був вбивцею. Чи міг він попередити свого клієнта?

На цьому етапі розповіді про нецуки Доротеї стало так лячно, що Патриція не почула, чим ця історія закінчилася. Теодольф теж не міг, тому що в якийсь момент, якого ніхто не помітив, він змінився з людини на крихітну дерев'яну фігурку у півтори дюйми висотою. Дороті взяла її і показала Патриції: фігурка була стрункою жінкою, яка піднімала спідницю, хіба що обличчя було трохи схоже на жаб'яче.

Дороті вклала фігурку в долоню Патриції, а потім загнула пальці Патриції навколо неї, щоб та її узяла.

— Я не можу повірити, що ми не вбили цього душогуба ще тоді. — Кавашіма розблокував Лексус і всівся на водійське сидіння. — Серйозно, рідкісний негідник.

Дороті кивнула і закрила очі.

Коли вони поверталися до Сан-Франциско, Патриція хотіла попросити Кавасіму розказати про "Розділення" про яке згадував Теодольф, але, звичайно, таке питання було би найгіршим порушенням "Правил поведінки".

Тоді вона задрімала, і у сні намагалася з'ясувати, як закінчилася історія Дороті. Відповідь, яка прийшла, була слідуючою: виробникові нецуків (і вбивці по сумісництву) довелося забирати жабу від свого клієнта силою, і принести в жертву своє життя. Жаба вимагала чиєсь життя, зрештою, якщо не клієнта, то людини, яка її виготовила.

* * *

Патриція відчувала, що не може заспокоїтися, побачивши, як пан Роуз отримав те, що заслужив. Він здавався таким жалюгідним, що їй навіть доводилося боротися з собою, щоб уникнути відчуття провини. І вона не могла відкинути ідею, що містер Роуз міг сказати правду, і що вона приречена на те, щоб стати великим злочинцем. Кавашіма продовжував наполягати на тому, що видіння майбутнього це дурниця, але з наступним подихом Патриція знову отримувала настанову, що її гордість є небезпечною. Це закінчилося внутрішнім монологом, у якому вона була жахливою, руйнівною відьмою, яка повинна стежити за кожним своїм кроком.

Одразу після того, як вони повернулися з Сакраменто, їй довелося поспішити до Тендерлона, щоб перевірити стан Реджинальда, хворого на СНІД, до якого вона була призначена добровольцем у проекті "Шанті". Як завжди, вона прибрала його квартиру, приготувала йому здоровий сніданок, і почала допомагати в студії. У якийсь момент вона зупинилася, спостерігаючи за тим, як він вмощується на своєму інвалідному візку, і подумала: на цей раз я просто зберуся і зроблю це. Я його вилікую. Чому б і ні? Це буде досить просто.

Крім того, вона точно знала, що про це скажуть Кавашима та інші. "Ви не можете просто піти на лікування чиєїсь невиліковної хвороби, особливо, коли всі знають, що ви були там. Це спричинить занадто багато питань, на які не можна буде відповісти". Можливо оздоровлення Реджинальда стане першим кроком на шляху до того монстра, про якого її попереджав Роуз.

— Сподіваюсь, що ви вирішуєте якусь гарну дилему. — Реджинальд намагався розсмішити Патрицію, побачивши, що вона застигла, — незалежно від того, виросли у мене роги чи ні.

Вона пішла і сіла поруч з Реджинальдом, взявши його руку. "Я просто збираюся це зробити". Вона завжди знижувала вірусне навантаження — кожного разу, коли відвідувала його. Вилікувати його повністю потребувало лише трохи більшого втручання. Правильно?

Студія Реджинальда пахла, як каннабіс і Nag Champa. Він мав тонкі вуса, коротке сиве волосся та окуляри Елвіса Костелло, а на його шиї виднілися сухожилля.

— Я просто подумала, — сказала вона. — У світі є так багато божевільних проблем. Недавно я читала, що найближчим часом ми можемо побачити останню бджолу в Північній Америці. І якщо це станеться, продовольчі мережі просто розваляться, а ще більше людей помре з голоду. Але, можливо, у нас є влада змінити це? Можливо ми лише не можемо цього зрозуиіти, тому що кожен раз, коли вирішуємо одну проблему, виникає слідуюча. І, можливо, всі ці страждання та засухи є природним способом досягти балансу? Ми, люди, не маємо тепер природних хижаків, тому природа шукає інших способів впоратися з нами.

Реджинальд мав татуювання по всьому блідому тілу, по одній комасі кожного виду, які він відкрив у Америці. Ці малюнки комах нагадували щось з настанов Вікторіанського натураліста, і тут і там були такі ж бризки кольорів. Коли тіло Реджинальда рухалося, розсипані по його шкірі малюнки виглядали так, ніби саранча та метелики згинали свої крила і тріпотіли головами. Його плечі були вкриті осами, а руки блискучими хітиновими покровами жуків.

— Я, як відомо, любитель природи, — сказав Реджинальд. — І все ж природа не "знаходить шляхи" від нічого робити. Природа не має думки, не має порядку. Природа забезпечує ігрове поле, не дуже рівне, на якому ми конкуруємо з усіма чудовими і не дуже створіннями. Більше того, ігрове поле природи сповнене пасток.

Врешті-решт вона просто не призупинила лікування Реджинальда, як завжди робила це раніше.

* * *

Патриції снилося, що вона загубилася в лісі, як тоді, коли вона була дівчинкою. Вона відчувала пальцями ніг коріння, заноси з мертвого листя, налипання на ноги бруду з запахом сирої землі. Хмари комах роїлися у її очах, у носі. Тим не менше вона сміялася і раділа, тому що нарешті втекла з міста. Але коли вона залізла у зарості тернових кущів, які порвали її шкіру і так міцно затиснули, що вона не могла йти ні вперед ні назад без подрібнення на шматки, її радість перетворилася на тривогу, бо що буде з людьми, які потребують її допомоги? Або з іншими відьмами? Що робити, якщо вона втекла, коли хтось у біді?

Чим більше вона намагалася змусити себе вийти з заростей, тим сильніше вони тримали її, поки вона не зрозуміла, що це лише сон, і згадала, що у сні вона завжди могла літати. Вона піднялася над заростями і полетіла вздовж крутого схилу, всіяного виступаючими коренями. І тоді з'явилося воно: величезне і темне, у формі ворони, утвореної гілками та листям. Величне стародавнє Дерево, наповнене терпінням і пам'яттю у мільярдах своїх кілець, і замахало гілочками, ніби вітаючи її.

* * *

— Про що ти не могла розповісти мені по телефону? — запитав Лоуренс, коли забрав еспресо з прилавка.

У відповідь Патриція просто витягнула крихітну дерев'яну фігурку з сумочки і сказала Лоуренсові, хто це був. Пан Роуз витріщався на них широко розкритими очима жаби, і здавався гротескним.

— Це він? Справжня людина? — Лоуренс підніс його до світла, ніби намагався знайти якусь подібність. — Він здається... крихітним.

— Так, — сказала Патриція. — Я поняття не маю, що мені з ним робити.

Лоуренс і Патриція перебували в Circle of Trust (Крузі Довіри), модному півтора місяці тому кафе на вулиці Валенсії. Кафе все ще мало приємні дерев'яні світильники та супер-дорогі машини для кави, але було напівпорожнім, тому щопереїхало на нове місце, за один квартал. Кафе прославилося арт-шоу з фотографіями пальців, виконаних дівчиною двадцяти восьми років, з наївними підписами. Кава тут була супер-дорога, з деякими недоліками, але все-таки справжня.

— Я бачила його безпорадним, коли він перетворився на цей крихітний об'єкт... Однак це не змінило моїх спогадів про те, наскільки великим і страшним він був, — сказала Патриція. — Це ніби двоє різних людей. І я чула, що він багато років був занозою для інших відьом. Він зійшов з розуму, бо мав якесь галюцинаторне видіння. Ось чому він був у нашій школі — він думав, що коли я виросту, то стану монстром.

— Хух. — Лоуренс з цікавістю подивився на фігурку. Патриція усвідомлювала, наскільки непристойними були підняті спідниці, і як фігурка виглядала в цілому. — Але ти цього не зробила. Не стала монстром, я маю на увазі. І ще — хіба він колись казав правду? Про що-небудь?

— Ні, — сказала Патриція. Вона взяла фігурку і засунула її в сумочку. Вона збиралася просити Кавасіму, щоб той забрав пана Роуза від неї. — Не казав.

— Він був природженим брехуном. Є. Був. Я не впевнений, який час використовувати.

Можливо їм було би легше порозмовляти про вбивцю, ніж викликати спогади дитинства про чоловіка, який зменшився до розміру великого пальця. Але Патриція не хотіла думати про це. Вони пили каву і мовчки нахиляли голови, потрапивши в пастку рекурсивно жахливих спогадів. Патриція попросила води і випила її. Застояне повітря у кафе залишилося таким жарким, як у полудень, навіть коли сонце опускалося до горизонту.

Лоуренс дивився на сумочку Патриції, у яку вона поклала фігурку.

— Я постійно думаю про те, як близько він підійшов до того, щоб зруйнувати моє життя. Це одна з причин, чому я так відчайдушно намагаюся досягти успіху, не маючи майже ніяких шансів. — Несподівано він встав. — Ходімо. Я хочу показати тобі дещо. — Патриція знову відчула, наскільки він високий. Патриція теж була високою, але вона сягала лише до його ключиці. І він мав досить нервової енергії для дев'яти сусликів.

Патриція пішла за Лоуренсом по вулиці Місіонерів, а потім ще парою бічних вулиць, поки вони не опинилися біля Шотвелла, на одній з тих вулиць, де стояли будинки одного або двох типів. Це був ще один жаркий день. Патриція згадала, що тут був струмок, який тепер був захований під землю. Іноді вона думала, що все ще може відчувати течію вигнаної екосистеми.

Вони підійшли до цементної будівлі, яка нічим не відрізнялася від інших. Лоуренс витягнув ключа, але не вставив його в замок на сталевих дверях у стіні з мармуру. Замість цього він набрав серію з десятки символів на клавіатурі, втопленій у стіну, яку Патриція навіть не помітила. І лише тоді вставив ключ у замок і повернув.

Через два з половиною прольоти наверх з'явилися двері з купою металевих заклепок і табличкою, на якій було написано: — "ПРОЦВІТАЮЧІ РІШЕННЯ. ПОВЕРТАЙСЯ ЗАВТРА" — Лоуренс постукав сімнадцять разів, в точній послідовності довгих і коротких пауз, і двері повернулися.

— Ласкаво просимо до проекту "Десять відсотків", — сказав Лоуренс. — У будь-якому випадку це місцевий офіс.

Простір позаду сталевих дверей був більшим, ніж вона очікувала, і тут було набагато прохолодніше, ніж на вулиці: квадратні люки-вікна з мутним склом тяглися уздовж одного краю стелі. Ергономічні стільці були заштовхнуті під робочі столи, на яких були розкладені паяльники та обладнання, а також плати Arduino та лазерні інструменти. Центральну частину приміщення займала масивна установка розміром з автомобіль з соплом. Воно було спрямоване на коло з білого оргскла.

Лоуренс представив Патрицію трьом людям у кімнаті:

Танаа була афроамериканкою, що носила зварювальну маску і захисний фартух, будучи у шортах. Її передпліччя були сильними, але шия та плечі, здавалося, були зроблені з ртуті.

— Танаа може сконструювати будь-що — сказав Лоуренс. Насправді вона знайшла Мілтона так само давно, як і він, побачивши деякі схеми з Інтернеті. Через те що схеми були такими, що їх ніхто не міг повторити, вони привели її до лазерного зварювального пістолета на зігнутих ніжках. Танаа помахала їм, а потім повернулася до розсипання іскор у всіх напрямках.

Аня була веснянкуватою дівчиною з середнього заходу, з горіхово-коричневим волоссям, де були сині підказки, у який колір вона красила його раніше, а потім відмовилася від цього. Вона носила джинсовий комбінезон та товсті окуляри, і виглядала так, ніби ніколи не посміхалася. Вона пробурмотіла щось Лоуренсові про надання екскурсій постороннім.

Сугата мав товсті чорні вуса, південноамериканський серферний акцент і футболку Caltech. Лоуренс прошепотів, що Сугата хотів працювати на телебаченні і навіть тренувався для космосу: перевантаження і так далі, але зробив вибір на користь їхнього проекту, намірюючись врятувати світ у реальному житті.

Патриція не була впевнена, чи повинна вона питати про велику машину з величезним вакуумним трубчастим тілом і приробленим соплом. Але Лоуренс сам заходився пояснювати:

— Ми працюємо над вирішенням проблеми тяжіння. — Він розглядав покази приладів на установці. — У нас ще немає справжнього антиграва, всього лише кілька окремих вдалих дослідів. І антиграв — це не лише контроль гравітації. Ми знаємо, що це слабка сила у нашому всесвіті, а це означає, що десь є сила набагато потужніша. І ми намагаємося з'ясувати, де, чи що вона собою являє.

— Ого. — Патриція могла літати без будь-якого фантастичного пристрою, зрозуміло, але тільки тоді, коли цього вимагала ситуація, і/або коли вона може змусити когось до угоди, яка включала в себе надання їй сили для польоту. (Або у снах). Ідея контролю за тяжінням шляхом ввімкнення або вимкнення якогось пристрою вразила її.

Вона не збиралася запізнюватися з виконанням чергового завдання Кавасіми щодо керівника нафтової компанії, який був відповідальним за катастрофу у Північному морі. Але вона хотіла помилуватися машиною Лоуренса. Лоуренс розказав їй, що показують прилади, скільки енергії знаходиться в гнучких трубках, не вибухаючи.

— Це вражаюча машина, — сказала Патриція. І справді, у ній було щось естетично приємне, що вказувало на видатні інженерні рішення. Блискуча і міцна. Вона відчула таку ж пристрасть до цієї машини, яку відчувала до старих ручних друкарських машинок, які продавалися у галереї раритетів на вулиці Валенсії, або до гарної парової машини. Ці речі були зроблені з деяким хизуванням, і з часом завжди ламалися, або ламали щось самі. Але, можливо, Лоуренс був правий, і ці пристрої робили нас унікальними, як людський вид. Ми робили машини, як павуки ткали павутиння і шовк. Дивлячись на червоний корпус машини, вона подумала про те, що якось раптово знову почала обожнювати Лоуренса. І, можливо, вона не повинна судити про нього по тому, що було свого роду "Правилами поведінки" — можливо цей пристрій був кульмінацією всього того, що її завжди захоплювало у ньому, з самого початку. І так, можливо машина буде свідченням того, що вони обидвоє перемогли пана Роуза.

— Вона чудова, — сказала вона.

19

Лоуренс і Патриція ділилися своїми проблеми про відносини з іншими під час куріння ароматного бонгу на дивані. Лоуренс розказував про Серафину, як він провалив поточний чи умовний термін — а тоді злякався що веде лише монолог і запитав Патрицію про хлопця, з яким вона жила. Про Кевіна, вебкоміксового хлопця.

— Умм... — Патриція вхопила бонг і наповнила легені димом, перш ніж відповісти. — Незрозуміло. Я до цього часу не впевнена, чи зустрічаюся з Кевіном чи ми просто друзі по виклику. Кожного разу, коли він спить зі мною, він намагається зникнути посеред ночі. Але ніхто не може покинути мене крадькома після такого навчання, яке було у мене. Таким чином йому залишається або гарно попрощатися або залишитися до ранку. Він пробував обидва варіанти, але здається, що жоден не спрацював на його користь.

— Ого.

— Я майже постійно розмовляю з Кевіном про те, що ми робимо, хоч це і не є моїм реальним життям.

Якимось чином дерев'яна фігурка пана Роуза стала поворотним моментом у відносинах Лоуренса і Патриції, не лише сполучним матеріалом, але й нагадуванням, що вони знали один одного, коли були невдахами у восьмому класі. Патриція була останньою людиною, яку Лоуренс міг розчарувати, тому що вона вже бачила його у найгіршому стані. Фактично зараз у них була найбільш невимушена розмова, якої Лоуренс не мав уже давно, і не тільки через ароматний бонг.

Вони помовчали деякий час, а потім Патриція змінила тему:

— Як поживають твої батьки? Все ще хочуть, щоб ти знаходився зовні дверей їхнього будинку?

— Я думаю, що насправді вони були дуже щасливі з цього, — сказав Лоуренс. — Вони розлучилися близько семи років тому, моя матір знайшла чоловіка, який любить спостерігати за птахами. Батько покинув свою жахливу роботу і пішов у коледж, щоб стати вчителем у середній школі. Я завжди вважав, що вони будуть щасливішими, якщо розійдуться, навіть якщо це мої батьки, і я втрачу свою сім'ю. А як твої?

— Вони, ну... добре, — сказала Патриція. — Вони фактично відреклися від мене на кілька років, але цього року зробили велике зусилля над собою для відновлення зв'язку. — Вона зітхнула і засмоктала ще трохи диму з люльки у вигляді голови ельфа, хоча її горло почало царапати. — Це все завдяки моїй сестрі, нібито. Роберту постійно заарештовують або її забирає "Швидка допомога". Вона завжди була такою, її вистачало на капості за нас обох. Тепер раптом мої батьки помітили, що я тримаюся роботи і не маю судимостей, і вони вирішили, що я можу бути доброю донькою. Ніби Роберту і мене можна просто поміняти місцями. Я поняття не маю, що робити.

Лоуренс зібрався щось сказати, але прийшла Ізабель. Вона промокла, бо був дощ, а експериментальна конфігуюча парасолька застряла в неоптимальній формі, судячи з серйозного шуму, який видавав механізм, тому ліва сторона Ізабель була мокрою, у той час як права була повністю сухою. У неї більше не було довгих коричневих кісок, які вона носила, коли він вперше зустрівся з нею, ще будучи дитиною, замість того вона накручувала своє волосся у боб.

— О, дорогенька, — сказав Лоуренс. — Нарешті лорд Умбер відпустив тебе. — Цей саркастичний псевдонім ще не вловлював ніхто, але він продовжував намагатися.

Ізабель тільки фиркнула та кинула лорда Умбера у кухонну раковину, щоб з нього стекла вода. Лорд Умбер застогнав і спробував перетворитись у форму, яка повинна була захистити раковину від будь-яких внутрішніх опадів. Але знову застряг, видаючи гучний шум.

— Не круто. — Ізабель скорчила гримасу. — Зовсім. Простий парасоль був би кращим. О, привіт! — Вона стерла достатньо вологи з очей, щоб побачити незнайому молоду жінку, яка сиділа на дивані. — Приємно познайомитись. Я Ізабель.

Патриція сказала своє ім'я, і вони потисли одна одній руки, а потім Ізабель вибігла, щоб вилізти з напівсухого одягу. Коли вона повернулася, у неї в руках була пляшка бренді. Вона сіла на дивані поруч із Патрицією і вони зав'язали невелику розмову про погоду і такі місця на світі, де дощі велика рідкість.

— Я думаю, що чула про вас, — сказала Ізабель Патриції. — Ви повернулися до Лоуренса майже так, як і я. Здається, він притягує людей на все життя. — Вона подивилася на Лоуренса, який повернув їй погляд, відчуваючи, що повинен це зробити.

Вони були досить високо у горах — незважаючи на її назву, більша частина Прихованої долини була крутим схилом. У вітальні були намальовані вікна з видом на сад за ними, що спускався по схилу з верхівками дерев далі. Potrero Hill стояв на пагорбі, з власними деревами та дворівневими будинками. Нижня кімната мала високу стелю, на яку вели спіральні сходи — на верхньому рівні були спальня, ванна кімната та кабінет Ізабель, з балконом і видом на долину. Спальня Лоуренса була в декількох кроках, на іншій стороні кухні, з видом на крихітний задній дворик.

Вони заказали столик і вважали, що дощ припинився вже достатньо давно, щоб ризикнути спуститися по схилу і повечеряти. Вечір був теплим, незважаючи на масивні калюжі на вулиці внизу та хмари на горизонті. Лоуренс йшов між Ізабель і Патрицією, і усвідомлював, що жінки здирають з нього шкіру, розмовляючи про нього так, ніби його тут не було.

— Як Лоуренс зрештою опинився у цьому будинку? — запитала Патриція Ізабель.

Ізабель розповіла їй про те, як Лоуренс утік з дому, щоби побачити ракету, коли був хлопчиком.

— Відтоді я стежила за Лоуренсом, і коли він закінчив роботу в МІТ, я запропонувала йому на деякий час свою вільну кімнату. Власне, Лоуренс тут майже не буває; Я вперше його бачу на цьому тижні. Що може означати лише одне: марафон "Червоний карлик".

Лоуренс вів велике шоу, і хоч зараз закотив очі, він мав бажання і настрій для тривалого марафону.

Зі свого боку, Ізабель щойно повернулася з Гренландії, де Мілтон Дірт створював сховище, яке мало протриматися десять тисяч років, і буде відкрите лише після вирішення деякої математичної проблеми.

— Воно виглядає як притулок для бомб, схрещений з магазином Кедді і похоронним кабінетом високого класу. Все з блискучої сталі та хрому, з мармуром і скляними перегородками.

— Що буде в сховищі? — запитала Патриція. — Насіння? Генетичний матеріал?

— Ні, — сказала Ізабель. — Мілтон каже, що ті, хто відкриє сховище через п'ять або десять тисяч років, будуть мати багато їстівних культур, або їх не буде взагалі. Там технологічне та наукове знання нашого часу. Схеми, плани, в основному інструкції з експлуатації та відновлення нашого рівня технології, в тому числі деякі ідеї щодо того, що робити, якщо немає викопного палива та деяких інших природних елементів, або які недоступні. Сховище підніме рівень науки приблизно на початок дев'ятнадцятого століття для тих, хто його знайде. Що може бути для нащадків ривком уперед. Принаймні, сховище буде легко знайти: одна частина електроніки в цьому місці буде світити вертикальним променем світла, і буде спалахувати двічі на день протягом щонайменше десяти тисяч років. Це була одна з найважчих частин для реалізації.

— Це несерйозний проект, — сказав Лоуренс, перейшовши вулицю Кастро. — Мілтон вважає, що людство зміниться через сто років, що значно менше кількох тисяч. Це лише його спосіб хеджування ставок. Або заспокоїти совість.

— Для мене це означало три безкоштовні поїздки до Гренландії, — сказала Ізабель. — Чесно кажучи, я думаю, що напрям думок Мілтона залежить від кількості інтернів, яких він сьогодні убив. — Вона наполовину підморгнула, щоб показати, що це жарт, і що Мілтон не вбивав ніяких стажерів.

Під час вечері Ізабель більше розповідала про свій перехід від ракетного польоту на Місяць до проекту "Десять відсотків".

— Я мріяла про ракету, — Ізабель добула кукурудзяний чіп з pico de gallo. — кожну ніч, місяць за місяцем, після того як ми створили Nimble Aerospace. У мене були дивні мрії про те, що запуск ракети міг початися в будь-яку хвилину, а ми ще не провели остаточної телеметрії. Або що ракета злітала, і це виглядало красиво і гордо, політ у повітрі, а там вона стикалася з великим літаком. Або, найгірша мрія з усіх, що ракета просто вибухала, а я сиділа на землі кілька годин зі сльозами на очах.

— Ого. — Лоуренс торкнувся до зап'ястя Ізабель. — Я поняття не мав.

— Отже, ви зрештою перестали мріяти про ракету? — запитала Патриція.

— Мені здається, що мені просто стало нудно, — сказала Ізабель. — Нудьга — шрами на тканині розуму.

* * *

Лоуренс і Серафина вирушили попробувати на смак гамбургери у місцевій харчевні, і Серафина по дорозі розповідала про своїх емоційних роботів.

— Ти не повіриш в можливості евристики. Вони вже розпізнають обличчя, але також знають про звичні емоційні стани кожного. Вони мають поняття настрою. Вони самі мають настрій. Що дивно — це не просто виявлення емоцій, а скоріше підтримка емоції іншого, це як захворювання. Подібно до того, як ми реагуємо на образу.

Серафина здавалося забула ідею про те, що Лоуренс перебуває на стажуванні. Він подарував їй приємний шарф, який гармоніював з її одягом з хутра. Він активно слухав, ставлячи запитання. Вони вже кілька разів мали блискучий секс. Лоуренс не говорив про себе занадто багато. Він знову почав думати про "ядерний варіант". Він намагався вести себе так, щоб оптимально розв'язати це питання: такі речі працюють краще, якщо ви їх збираєте з окремих епізодів, а не відчайдушно граєте. Лоуренс згадав свою бабусю Джоулс, в один з останніх разів, коли він бачив її живою, яка поклала маленьку коробку в кишеню його гірськолижної куртки, коли ніхто не дивився, і прошепотіла йому на вухо, "Дасиш це тій, з якою одружишся, добре?" І Лоуренс, ще маленька дитина, усвідомлюючи, що це було урочисте прохання, прошепотів їй у відповідь, що він це зробить.

Лоуренс був переконаний до мозку кісток, що він заслужив на те, щоб Серафина його кинула. Хоча б тому що він не приділяв їй достатньої уваги і далі працював протягом чотирнадцяти годин на добу у Проекті, або тому, що вона була занадто висококласною для нього. Але цілком можна бути дорослим і суперхакером, і не отримати того, на що ви заслуговуєте. Ви отримуєте лише те, що можете отримати.

Після того, як гамбургери були з'їдені з деякою кількістю кетчупу, він і Серафина пішли подивитися новий фільм "Торнадо-серфер", і Патриція подзвонила у той момент, коли вони обговорювали, які закуски можна попробувати на виставці у фойє кінотеатру. Патриція запросила його на вечерю з своїми друзями і запитала, що можливо вона невчасно дзвонить, і Лоуренс сказав "Щось таке".

— О, тоді вибач, — сказала Патриція.

— Хто це був?

Серафина бродила, роздивляючись креветки, накриті йогуртом, напевно, роздратована на нього за розмову по телефону. Довгими пальцями вона підняла пакет білих кренделів у формі квіток. Її ніс вдихнув запах, і вона посміхнулася, наче кренделі сказали їй якийсь жарт. "Я не дозволю тобі зникнути", сказав він Серафині подумки.

— Мої нові друзі хочуть познайомитися. Ти знаєш, що вони трохи особливі. Вони знають, що я знаю про їхній секрет, і хочуть, щоб я прийшов на вечерю чи щось таке. У четвер.

Лоуренс говорив правду прямо зараз. Якби він не поспішив вимкнути телефон, то міг би навіть підтвердити реноме пристойного хлопця, який отримав перспективу вечірки з особливими друзями Патриції — і, можливо, його слова не звучали би як виправдання.

— І хто це був? — перепитала Серафина. Лоуренс сказав, що це була його трохи дивна подружка по школі, і Серафина сказала, що вона не думає, що Патриція дивна.

Фільм був відстій. Пізніше Серафина і Лоуренс повернулися до її квартири і мали найкращий секс за життя Лоуренса до цих пір, такий, де ви кусаєте один одного досить важко, щоб залишити сліди зубів, і продовжуєте рухатись один з одним ще довго після того, як все закінчується. Вони тримали один одного в обіймах, вібрували і тягнулися, поки Лоуренсу не захотілося відлити. Йому довелося нагадати собі, що цього не можна уникинути, натиснувшиякусь кнопку, тому що тіло зберігає воду. Коли Лоуренс повернувся в ліжко, Серафина вже впала у дрімоту, і лише торкнулася його ліктем.

* * *

Лоуренс не покидав місця роботи між датою фільму та вечором четверга, проект "Десять процентів" перебував у постійних кризах, і Мілтон тероризував телефонний номер Лоуренса у режимі 24/7. Мілтон продовжував протягувати ідею, а точніше уже погрожував перевести Лоуренса і його команду в секретне місце у пустелі, щоб вони могли працювати без зволікань. Ніби Лоуренс ще не зігнав себе з розуму чи ніби проект не займав все його життя.

У Лоуренса ледь вистачило часу, щоб забігти додому, швидко помитись і змінити одяг, перш ніж податися до вулиці Місіонерів, щоб зустрітися там з Патрицією. Вони домовилися зустрітися в якомусь пошарпаному книжковому магазині, де жив один з відьмаків. Він був інвалідом або на утриманні, тому що весь день і ніч сидів у крихітному книжковому магазині, який, як підозрював Лоуренс, був незаконним.

Лоуренс ще не відсторонився від роботи, і бачив в уяві ЛСД-монітори, коли закривав очі. За пару кварталів від книжкового магазину, біля візка, де торгували беконом і сосисками, Лоуренс відчув легку паніку. Він скаже щось неправильно, і ці люди перетворять його в дерев'яну фігурку. Як Роуза.

— Дихай глибше, — сказав Лоуренс. Зрештою йому ніби-то вдалося відправити більше кисню у його мозок, і це було тимчасове вирішення проблеми недосипання. Ймовірно, він був також зневоднений через божевільні хвилі тепла, тому він купив воду і бутерброд з беконом і ковбасою. Потім він увійшов до триповерхового магазину з вивіскою іспанською мовою. Задля Патриції. Він відчував, що дійсно хоче, щоб вона була присутньою у його житті.

Магазин виглядав покинутим, і на першому поверсі була лише одна лампочка, яка спрямувала його на звивисті сходи, що вели до верхнього поверху, де висіла табличка: — "УВАГА КНИЖКОВИЙ ВІДДІЛ ВІДКРИТИЙ". — Лоуренс задумався, а потім прочинив двері до магазину Danger Bookstore, з галасом дзвоників.

Книжковий магазин виявився напрочуд просторим приміщенням, з старовинним килимом, який виглядав симетрично, поки ви не помічали, що велике колесо з вогню та квітів в центрі трохи зміщене вправо. Біля стін стояли книжкові шафи, які також заповзали у бічну кімнату, і поділялися на такі категорії, як — Вигнанці та пригоди — або — Страшні історії кохання. — Приблизно половина книг були англійською мовою, інша половина — іспанською. Крім книг, на кожній шафі стояли фігурки по краях: давній церемоніальний кинджал, пластичний дракон, асортимент стародавніх монет та намисто з китової кістки, яке нібито колись прикрашало корсет королеви Вікторії.

Лоуренс не відчував ніякої небезпеки, хоча через два кроки автомат увімкнув над ним ультрафіолет, щоб убити більшість бактерій на його шкірі. Патриція піднялася з одного з вишуканих м'яких крісел і обійняла його, прошепотівши, що він не повинен доторкатися до Ернесто, чоловіка у червоному візку, який ніколи не залишав книжковий магазин. Ернесто не був на сонці десятиліттями, але його шкіра була теплого коричневого кольору, а довгасте обличчя з високо піднятими вилицями мало глибокі зморшки. Його сиве волосся було стягнуте у косичку позаду, а на очах були дивні окуляри. Він був одітий у темно-червону куртку та шовковисті блакитні піжамні штани, тому його наряд виглядав як квазі-Хефнеріан. Він привітався з Лоуренсом, не піднявшись зі свого візка.

Усі були супер-дружніми. Першим враженням Лоуренса був подив, тому що всі розмовляли одночасно, а Патриція спостерігала за всім залом.

Низенька літня жінка з лорнетом і чорно-білим волоссям, викладеним у складну булочку почала розповідати Лоуренсові, як її черевик закохався в носок, який був надто великим. Високий, красивий японець у костюмі з акуратною борідкою запитав Лоуренса про фінанси Мілтона, і отримав відповідь без затримки. А молода людина невизначеної статі, з короткими колючими коричневими волоссями та сірим капюшоном хотіла дізнатись, хто був улюбленим супергероєм Лоуренса. Ернесто продовжував цитувати поезію Дейзі Замори.

Всі вони здавалися таким приємними, що Лоуренс не заперечував, щоб всі говорили одразу і переповнювали його буфер. Можливо у цьому була якась магія, і йому треба було остерігатися. Але він був надто втомленим, щоб змусити себе турбуватися про такі дрібниці. Лоуренс нервував лише через те, що він міг пахнути ковбасою і беконом, які нещодавно з'їв.

У книжковому магазині не було запаху затхлих старих книжок, а замість цього витав приємний дубовий аромат, подібний до запаху від свіжих бочок, перед тим як туди мали залити віскі для старіння. Це було місце, де було приємно перебувати.

Почалися дебати про вечерю, піти кудись — усім, крім Ернесто — чи замовити їжу.

— Можливо, ми могли б перевірити новий "гіпстер тапас" на місці, — запропонувала Патриція.

— Тапас! — Дороті, літня леді, заплескала руками, від чого її браслети задзвеніли.

Людина невідомої статі, яку звали Тейлор, сказала, що можливо Лоуренсові буде комфортніше на нейтральній території.

— Так, так, ви повинні піти, — сказав Ернесто своїм гарячковим голосом з натяком на латинський акцент. — Ідіть! Не хвилюйся про мене взагалі. — Врешті-решт Ернесто настільки голосно наполягав на тому, що вони просто повинні залишити його за спиною, що всі проголосували за те, що потрібно залишитися.

Лоуренс не міг не зауважити, що він бачить щось схоже на дуель чарівників.

Так чи інакше їм вдалося спіймати корейський бус, що їхав з одного місця в інше, і купити з нього десяток гострих бульгогів та барбекю, поки він стояв під червоним світлом. У порції Лоуренса було багато кінзи і цибулі, що йому таємно сподобалося. Його занепокоєння зникло, і він навіть позаздрив Патриції, що вона мала таких чарівних друзів. Якби це було зібранням племені Лоуренса, то тепер хтось вже намагався би довести, що він є вищим експертом з певної теми. Був би бедлам. Натомість ці люди просто поступалися один одному, забираючи свої закази.

Всі вони помістилися на розкладних кріслах або на згрупованих кріслах у книжковому магазині. Лоуренс опинився між Тейлором, молодою людиною невизначеної статі, і Дороті, дамою невизначеного віку.

Дороті посміхнулася і нахилилася, коли Лоуренс жував своє тако.

— Я колись володіла рестораном, який мав двері до десятків міст у всьому світі, — прошепотіла вона. — Кожен зал мав інше меню, рекламував іншу кухню, але кухні як такої у нас не було. Просто столи, скатертини та стільці. Ми носили посуд назад і вперед між містами з різних земель. Тож ми були рестораном чи трубопроводом? — Лоуренс не був впевненим, чи вона розповідає справжню історію, чи просто вигадувала, або було і те і інше. Він подивився на неї, і помітив, що на її обличчі було повно смішних ліній.

Після вечері Ернесто узявся за ручку книжкової шафи з написом "Історії, які вже закінчилися", — в основному там були історії різних імперій, які розцвітали а потім занепадали, але книжкова шафа розвернулася повністю, відкривши прохід, що вів до секретного бару, з неоновою феєю на стіні і написом "Зелене крило". Зелене крило було ще одним довгастим, просторим приміщенням, такими як Danger Books, але в його умеблюванні переважав круглий дерев'яний брус, і стояла одна стійка з абсентом. Художні фігурки, кришталеві дракони та пергаментні завитки прикрашали пляшки, які були довільного розміру та форми. Кілька людей, одягнених у корсети і спідниці, вже пили за великим столом в дальньому кутку, але вони всі замахали до Ернесто.

Ернесто піднявся до бару і почав наливати з пляшок в чарки. Патриція пройшла поруч із Лоуренсом і затрималася досить надовго, щоб прошепотіти йому у вухо, щоб він був обережний з будь-яким напоєм, який зроблений або якого торкнувсь Ернесто.

— Пийте маленькими ковтками, — порадила вона. — Якщо ви плануєте назавтра зберегти мозок.

Жоден з цих людей здавався не надто впливовим, і якщо вони керували світом, то дуже добре це приховували. Фактично кожна розмова точилася про те, наскільки зіпсований світ і який вигляд він міг би мати.

Ернесто змішав для Лоуренса щось яскраво-зеленого кольору, що притягувало неонове світло, і він вловив попереджувальний погляд Патриції, перш ніж піднести напій до рота. Пахло настільки приємно, що він повинен був зробити могутне зусилля, щоб лише пригубити його. Рот був сповнений дива і радості, і було так багато гострих, солодких та яскравих ароматів, що йому треба було зосередитися, щоб розгадати хоча б половину з них.

Незабаром Лоуренс не чув ніг. Він спотикався, поки хтось не допоміг йому сісти в крісло вісімнадцятого століття, і міг тільки надіятися, що координація через деякий час відновиться. Він зрозумів, що це чудова можливість задати кілька питань про магію, адже ніхто не міг звинуватити п'яного хлопця в тому, що він був трохи химерним. Правильно? Він підвів голову і подивився на зростання розмитих плям облич, вогнів і напружився, щоб сформувати не надто грубі питання. Він не міг знайти дієслово, яке врятувало би йому життя. Або іменник.

— Мені було приємно познайомитися з вами, Лоуренс, — сказав Ернесто, зупинившись біля обличчя Лоуренса, так що його окуляри, обличчя і розпущене довге сіре волосся було у фокусі очей Лоуренса. Він опустив свій голос до розмовного тону, але як і раніше говорив у театральному режимі, виділяючи кожне слово акторською дикцією. Ернесто був досить близько, щоб Лоуренс вловив запах лугових трав, що йшов від нього. Ернесто був досить близько, і якби Лоуренс подався вперед, то зіткнувся би з наставником Патриції, що, як вона казала, було заборонено. Ернесто нахилився ближче і Лоуренс втиснувся у крісло.

— Я повинен поставити вам запитання або два, — сказав Ернесто між ковтками мартіні зі склянки, — про ваші наміри щодо Патриції. Вона довіряє вам, і ми це схвалюємо, тому що кожному потрібен хтось, кому можна довіряти. Але ви повинні обіцяти нам не казати нікому про те, чим вона буде ділитися з вами. Ні вашій коханці Серафині, ні вашому другу Ізабель, і, звичайно, не казати вашому покровителю Мілтону. Ви можете дати таку обіцянку?

— Ну, — сказав Лоуренс, — так. Так, я можу.

— Ви можете порадувати мене і поклястися? І якщо ви порушите свою обіцянку, то ніколи не зможете говорити знову? З будь-ким. — Ернесто засміявся і махнув однією рукою, начебто це була просто формальність, але на задньому плані Лоуренс побачив, як Патриція похитала головою, широко розплющивши очі у паніці.

— Ну звичайно, — сказав Лоуренс. — Я обіцяю. І якщо я коли-небудь скажу що-небудь про магію когось з вас, я сподіваюсь, що втрачу свій голос.

— Назавжди. — Ернесто потиснув плечима, як ніби згадував незначну деталь.

— Назавжди, — сказав Лоуренс.

— Є тільки одна причина, через яку ми про це просимо, — сказав японський хлопець, Кавасіма, що зайшов у фокус поряд з Ернесто. Разом вони виглядали майже зворушливо. — Ми дуже турбуємось про Патрицію, як ви бачите. Вона пройшла багато випробувань, коли була молодою. По-перше, Теодольф-душогуб, а пізніше достойна співчуття справа у Сибірі.

— Я ненавиджу, коли про мене говорять в третій особі, коли я в кімнаті, — сказала Патриція. — Не кажучи вже про те, що він є моїм другом.

— Ми хочемо, щоб ви допомогли нам переконувати її, — сказав Кавасіма Лоуренсові. — У нас мало правил, але наше найбільше табу полягає в тому, що ми називаємо "Правилами поведінки". Коли робиш велику справу. Отже, ми хочемо, щоб ви підтримували її і були її другом, таким, яким ніхто з нас бути не може. І нагадували їй, що вона просто людина, як і будь-яка інша людина, якщо вона ставатиме надто високої думки про себе.

— Ви зробите це для неї, і для нас? — спитав Ернесто.

Лоуренс на хвильку подумав, що вони будуть просити його погодитися з тим, що його руки перетворяться на плавці, якщо він не допоможе їм зберегти его Патриції під контролем. Але щодо цієї обіцянки, досить невизначеної, ніяких додаткових умов не було.

— Я зроблю все можливе — і цього, здавалося, вистачило. Кавасіма вдарив його по плечу, і кожен з присутніх повторив кілька разів, як добре було з ним познайомитися. Лоуренс відчув, що всередині у нього дещо проситься назовні. Хтось направляв його до маленького туалету в дальньому куті абсентного бару, і він нахилився над ним на хороші п'ятнадцять хвилин, поки його живіт не спорожнів.

Тейлор і Патриція взяли Лоуренса на веганські пончики на вулиці Валенсії. Його голова була розділена наполовину, і він ще бачив плями. Тейлор щось прошепотів у вухо Лоуренса, і він тепер відчував себе більш-менш стерпно, також допомогли кофе та ібупрофен.

— Ви добре трималися, — сказав йому Тейлор. — Ви були у лева в пащі, і такі класні, як кремовий сир.

— Це мене просто вбиває, — сказала Патриція. — Вони думають, що я якийсь егоманіяк, коли все, що я хочу, це пекти круасани і продовжити своє життя. Хіба вони не могли просто попросити Лоуренса тримати рот на замку, і не накладати на нього заклинання?

Тоді повна вага істини вдарила Лоуренса — вони наклали на нього заклинання! Прокляття, якщо по правді. Якщо він захоче розказати про магів будь-кому, то ніколи не заговорить знову. Він знав, що це правда. Звичайно, не було ніякого способу це перевірити, окрім найважчого. Він подивився на свої пальці на дубовому столі. Що, коли він повинен буде писати тексти, а не розмовляти з людьми, решту свого життя?

— Це не одне і те ж, — сказав Тейлор Патриції. — Ви повинні бути вдячними, що є люди, які турбуються про вас. Коли ви приїхали до Sucka Free (Сан-Франциско), ви були... надто самовпевнені. Я теж погано переніс Сибір, але ми повинні рухатися далі.

— Гаразд, — сказав Лоуренс. — Тепер я, мабуть, під... — Він двічі оглянув кав'ярню, намагаючись з'ясувати, чи немає нікого поблизу. — підлягаю деяким обмеженням щодо того, що я можу казати людям, які не були в тому книжковому магазині сьогодні ввечері. Так що я думаю, що вам потрібно пояснити мені це докладно. Розказати мені, як це працює. Мені просто цікаво, от і все.

— Звучить справедливо. — Тейлор подарував йому ще один пончик.

— Добре, — сказала Патриція. — Але не тут. Можливо на ці вихідні ми можемо піти на прогулянку до парку. Я пам'ятаю, що вам подобається гуляти на відкритому повітрі.

Лоуренс здригнувся, що, ймовірно, означало, що він почав відчувати себе нормально.

20

Патриція відчутно хвилювалася, готуючи свою першу вечірку, адже частина її вірила у фантазію, що вона була людиною, яка зібрала навколо себе крутих людей. Як хазяйка популярного салону. Вона годину прибирала кімнату, створила музичний плейлист і поклала пектися тісто — хліб з подрібненими батончиками. Її сусідки Діді і Рахеліна приготували свою знамениту — пасивно-агресивну — закуску, потім з'явився Тейлор у блискучих штанах і з пакетом змішаної зелені. Кевін прибув у легкому жилеті, колір якого співпадав зі стрічкою на зап'ясті, якою він зв'язував усі свої страхи, він приніс чудовий сир. Хліб Патриції наповнив повітря дріжджовим теплом, і вона глибоко вдихнула аромат. Вона була дорослою. І приймала гостей.

Поки Патриція розкладала салати, Кевін розповідав Діді і Рахеліні щось про психологію собак. (Деколи, коли Кевін намагався зникнути після сексу з Патрицією, він лягав спати на дивані, і вони почали називати його "паном-диваном", але не при ньому.)

Діді розказала про останній концерт її групи, на якому, як зазвичай, синьоволосий співак копіював стильну і сексуальну Кетлін Ґаннаскес, про яку ніхто не міг би сказати, що вона визначала себе як безстатеву особу.

Коли Патриція зібралася витягнути хліб, Тейлор подивився навколо і сказав, що це затишна квартира, і що йому жаль, що Патриції, можливо, доведеться переїхати до Портленда.

— Що? — Патриція випустила рукавичку на підлогу. Вона стояла біля відкритої духовки, тому відчувала, що замерзає з одного боку і червоніє з іншого.

— Ох, — Тейлор відкинувся назад, піднявши руки. — Я думав, ви знаєте. Вони подумують про переведення вас до Портленда.

— Хто такі "вони"? — моргнув Кевін.

— Забудьте, що я щось сказав. Я говорив про школу. — Його посмішка зникла, змінившись широко розкритими очима і стиснутою щелепою. У цьому був весь Тейлор: він був настільки скритний, що ви не могли сказати, про що він думав більшу частину часу, але потім вкидав бомбу, щоб побачити, як усі стрибають.

Патриція вихопила хліб голими руками. Її не хвилювали опіки.

— Це обурливо! Вони не можуть змусити мене переїхати до Портленда. — У Портленді всі молоді відьми жили однією групою у будинку з комендантською годиною, і ними керували кілька старших відьом.

— Ти зібрала вечірку, щоб сказати нам, що їдеш у Портленд? — запитав Кевін.

— Ні, — сказала Патриція, задихаючись і кашляючи.

— Хтось вас примушує? — Запитала Діді з дивана, здивовано піднявши брови. — Я цього не розумію.

— Будь ласка, забудьте, що я тільки-що сказав. — Тейлор ледь не благав. — Будемо просто їсти.

Усі дивилися на свої тарілки та один на одного, але ніхто нічого не казав. Поки Рахелін не розбила тишу.

— Насправді я думаю що вам краще все пояснити, — зазначила Рахелін, яка була старшою за всіх інших і головною по оренді квартири — хто ці люди, і чому вони змушують Патрицію переїхати? — Рахелін була тихою жінкою, багаторічним студентом з буйним червоним волоссям та спокійним круглим обличчям, але коли вона щось говорила, всі брали це до уваги.

Усі поглянули на Тейлора і Патрицію.

— Я не можу сказати, — спохмурнів Тейлор. — Патриція і я маємо тих самих... ту саму роботу. І всі хвилюються за неї. Наприклад, вона може зникнути на кілька днів. Вона намагається взяти все на себе, і нікому не дозволяє їй допомагати. Вона повинна більше жити з людьми...

— Я живу... — Патриція відчувала себе так, ніби у неї зникла кров. У вухах дзвеніло. — Прямо зараз, в цей момент я живу з вами. — Вона повинна була захищатися.

— Однак це правда — сказала Діді. — Патриція, ми вас майже не бачимо. Ви живете тут, але здається ніби не живете. Ви ніколи не розповідаєте нам про своє життя. Ви тут уже майже рік, але я відчуваю, що взагалі не знаю вас.

Патриція намагалася спіймати погляд Кевіна, але це було, як ловити колібрі за допомогою ласо. Вона все ще тримала хліб, і він пік їй руки.

— Я справді намагаюся. Подивіться на мене, я намагаюсь це зробити зараз, на цій вечірці — Вона почула, як тембр її голосу піднімається і звучить як у її матері. І в очах піднявся червоний туман, що засліплював її.

— Чому ви хочете це зруйнувати? — Вона кинула шматком хліба в обличчя Тейлора. — Ви хочете хліба? Тримайте свій хліб! — Тепер вона кричала, як її мама.

Вона кинула решту хліба на стіл і вибігла геть, отямившись аж на вулиці, коли плакала і плювалася на тротуар.

Патриція закохалася в книжкову крамницю Danger Bookstore з першого візиту, і кожного разу, коли вона піднімалася по дерев'яних сходинках, вона, як правило, відчувала трохи пакувальної стрічки навколо своєї душі. Але цього разу вона відчувала, що зуби інших на її шиї лише збільшуть тиск по мірі того, як вона піднімалася до верхнього поверху з небезпечними поручнями та зношеним фіолетовим килимом.

Ернесто як звичайно сидів у своєму візку і їв мікрохвильову телевізійну вечерю. Він був закоханий у винахід мікрохвильової печі, тому що вона вписувалася в його любов до миттєвого задоволення ("контури наших бажань") і тому, що ви не могли залишати їжу біля нього більше, ніж за кілька хвилин, інакше вона покривалася блідою пліснявою. На пьому був шовковий халат, піжамні штани смарагдового кольору і пухнастітапочки, книга з віршами Вільяма Блейка розташувалася на одному коліні.

— Що до пекла діється, — спитала Патриція, перш ніж Ернесто встиг привітати її. — Коли ви збираєтеся розповісти мені про намір відправити мене в Портленд? — Вона ледь не врізалася у книжкову шафу "Ідеї, надто добрі, щоб бути правдивими".

— Будь ласка, сядь. — Ернесто жестом вказав їй на крісло. Патриція вирішила постояти, поки не отримає відповіді, але потім відмовилася від такого наміру і сіла. — Ми не хочемо відпускати вас, але ми про це говорили. Нам доводиться занадто спостерігати за вами. Люди хочуть піклуватися про вас, а ви їм не дозволяєте.

— Я намагаюся. — Вона підстрибнула на своєму стільці. Це був її найгірший день. — Я слухаю і пробую зрозуміти. Кожен нагадує мені про "Правила поведінки", і я намагаюсь не відступати жодного кроку від них. І дію дуже обережно.

— Ви слухаєте і не чуєте, — Ернесто підійшов і став поруч з нею, щоб вона відчула його неприродне тепло. — Люди застерігають вас щодо "Правил...", а ви продовжуєте чути протилежне тому, що вони говорять.

Ніхто не знав, чому Ернесто був таким, яким він був, але ходили деякі чутки. Що він кинув величезне заклинання, яке відмовилося правильно працювати. У ньому вимираючі види, носороги і інші вливали свою життєву сутність в одну масивну істоту, яка володіла втраченим потенціалом майбутніх поколінь. Ця зростаюча гора нібито загрожувала місту, повному невинних людей, поки Ернесто не зняв з неї тягар надмірних життів. Вона розвалилася на сільській місцевості, і все, до чого торкалися рештки, згнило. Перед тим з очей, вух, ніг істоти ринула кров, яка довго смерділа. Ернесто був настільки старим, що ходив у школу ще тоді, коли Елітна Академія та Лабіринт були ще двома окремими школами.

— Всі думають, що Сибір був моєю виною, — сказала Патриція. — Через те, що я була надто гордою або щось таке. Занадто безрозсудною. — В уяві Патриція побачиладва образи Тобі, спочатку живу, потім мертву. — Зараз вони думають, що я занадто зарозуміла. А я просто намагаюсь допомагати людям.

— Слухайте, все значно складніше, — сказав Ернесто. Більшу частину часу він носив товсті окуляри, які робили його очі яскравими і якимись незграбними. Але ними він, здавалося, бачив найдальші куточки свідомості Патриції.

Ернесто повернувся у своє крісло, і Патриція спробувала зрозуміти його. Це було як відповідати на дратівливий тест: брудний і зцілюючий водночас. Вона була впевнена, що слухала дуже уважно. І була готова закинути у себе нову порцію такої їжі для пережовування.

— Добре, — сказала Патриція, після того як вирішила, що вона не збирається сьогодні нічого ламати. — Я хочу послухати про складніше. І постараюся бути менш самозакоханою і більш скромною. Я дозволю, якщо хтось захоче бути моїм другом після сьогоднішнього вечора.

— Я провів тридцять гірких років, намагаючись знайти спосіб залишити це місце, — тихо почав Ернесто, і їй довелося нахилитися небезпечно близько до нього, щоб почути його. Він жестом окреслив кімнату, повну книжок. — Досі я погоджувався, що таке позбавлення волі було ціною, яку доводиться платити. Тепер я намагаюсь насолоджуватися ситуацією, як можу. А ти ще навіть не відчуваєш болю через те, що ви відьма. У всіх є помилки, і вони шкодують, що їх зробили. Єдине, що робить ситуацію стерпною, — це пам'ятати, наскільки ти малозначущий.

Він повернувся до читання Вільяма Блейка, і Патриція не могла сказати, чи це означало, що їхня розмова закінчилася.

— Чи означає це, що мене не переводять у Портленд?

— Слухай, все складніше, — сказав Ернесто з-за книги. — Ми не хочемо цього робити. Не змушуй нас.

— Гаразд. — Патриція все ж відчувала себе незадоволеною і відчайдушною десь всередині. Вона зрозуміла, що повинна піти, поки Ернесто не запропонував їй коктейль у своєму барі, хоч і хотіла сп'яніти прямо зараз.

Вийшовши на вулицю, вона побачила, що її телефон повний текстових та голосових повідомлень. Вона зателефонувала Кевіну, який хвилювався, чи у неї все в порядку.

— Все добре, крім одного — мені хочеться напитися.

Через півгодини вона нахилялася до вельветового піджака Кевіна і махала пляшкою Корони в темно-сірій задній кімнаті арт-бару на 16-ій, зі свіжим графіті на стіні та класичним хіп-хопом під керівництвом ді-джея. Кевін пив пімм з огірком і не згадував про вечірку. Він виглядав дивовижно в золотому світлі бару, танцюючому відблисками, що відволікали від гладеньких рис його обличчя.

— Я в порядку, — продовжувала Патриція. — Мені шкода, що ти це бачив. Зі мною все гаразд. Я це відчуваю.

Але коли її губи привітали край пляшки і покуштували целюлозу, змішану з пивом, вона згадала, як Кевін навіть не подивився їй в очі, коли всі інші звинувачували її в тому, що вона токсича одиначка.

— Треба говорити те, що відчуваєш, вірно? Ти і я. Те, що ми робимо, — почала вона говорити, намагаючись не перекрикувати ді-джея. — Я відчуваю, що ми намагалися не афішувати наші відносини, і це мені подобається.

— Я повинен дещо тобі сказати, — сказав Кевін, його очі стали більш темними, ніж звичайно.

— Я готова відкритися тобі. Я відчуваю... — Патриція шукала правильні слова. — Я відчуваю, що ми добре пасуємо один одному. Я дуже хочу, щоб ти відчував те саме і я відкрита для...

— Я зустрів когось іншого, — перебив Кевін, поки вона не зайшла надто далеко. — Її звуть Марія. Вона також створює веб-комікси і має певну популярність. Вона живе в Східній Затоці. Ми зустрілися лише два тижні тому, але все вказує на ознаки серйозного зближення. Я навіть не сподівався, але мій Кедді натякнув мені на двадцять дев'ять точок зближення між Марією і мною. — Він глянув у свій пімм. — Ти і я ніколи не говорили про точки зближення, або навіть про знайомство.

— Умм... — Патриція почала жувати свій палець — звичка, від якої вона ледь зуміла звільнилася кілька років тому, — я щаслива, звичайно. За вас. Я рада за вас.

— Патриціє. — Кевін взяв її обидві руки. — Ви абсолютно нерозумна, але чудова. Я почувався так приємно, коли був з вами. Але я відчував себе дурнем вже багато разів. І я намагався, дійсно, поговорити з вами про наші відносини, близько п'яти разів. У парку, коли ми каталися на роликах, а також у тій піцерії...

Коли Кевін перераховував ці моменти, вона бачила їх з досконалою ясністю: всі пропущені сигнали і її ухилення від розмови, всі невдалі моменти інтимності. Кожного разу вона думала про те, що він хоче зв'язати її якимись обіцянками. Він ще не закінчив, як вона відчула себе негідницею.

— Дякую за те, що був чесний зі мною, — сказала Патриція. Тоді поволі допила решту з пляшки, поки там не залишилися лише лушпайки та гірка м'якоть...

Було вже опівночі, коли Патриція опинилася в парку Долорес. Денне тепло все ще відчувалося, як пряме сонячне світло і сухість у роті. Вона не могла піти додому і зіткнутися з Діді і Рачеліною. З якоїсь причини Патриція виявила, що набирає номер своєї сестри Роберти, з якою не спілкувалася вже протягом декількох місяців (хоча мала кілька розмов про Роберту з батьками).

— Ей, Берт.

— Привіт, Триш. Як поживаєш?

— Я в порядку. — Патриція зітхнула, що прозвучало як стакато. Вона подивилася на ракетний корабель на дитячому майданчику та вікторіанські будинки зі своїми вагітними вікнами. — Нібито в порядку. Я просто... Ти коли-небудь відчувала, що відкидаєш людей від себе? Що настільки егоцентрична, що люди просто відлітають?

Роберта засміялася.

— У мене протилежна проблема: мені останнім часом важковідшивати бажаючих. Ха-ха. Триш, послухай мене хоч раз у житті. Я знаю, що ми ніколи не дружили, і я винувата, що ти втекла з дому. Але є одна річ, яку я про тебе знаю — ти щедра людина. Ти велике кровоточиве серце. Люди хотіли тебе дістати, щоб ти стала такою, як вони, включаючи мене, особливо мене, тому що ти вперто захищалася. Але ти завжди була безкорислива. Ти не тиснеш на них — ти намагаєшся щось для них зробити, і зрештою виходить так, що вони не можуть нічого зробити для тебе, а люди не люблять відчувати себе винними. Будь ласка, не дозволяй жодним ідіотам говорити інакше, гаразд?

Патриція боролася з соромом, ще гіршим, ніж раніше, прямо в парку. Вона відчула, як палає її обличчя, і вона була повна відчуття, що розбита і повна солодкості. Вона ніколи не думала, що її сестра так думала про неї.

— Якщо хто-небудь буде намагатися сказати тобі, що ти егоїстка, — сказала Роберта, — відправляй їх до мене, і я буду шпигати їх замість тебе. Гаразд?

— Гаразд, — промлямлила Патриція. Вони ще трохи порозмовляли на інші теми — про музичні театри Роберти, про її останню спробу поновитися на роботі, і нарешті Патриція відчула себе готовою іти додому і зіткнутися зі своїми сусідками, які завжди у цей час сиділи на дивані і дивилися телевізор. Вони без коментарів посунулися і дозволили Патриції дивитися телевізор разом з ними.

* * *

Патриції цього разу наснилося, що вона загубилася в лісі і біжить за стадом оленів, з дикунським криком в горлі і запахом деревного соку в ніздрях. Вона бігла, рухаючи ліктями, животом, колінами, поки могла дихати. А тоді спіткнулася і впала на руки, задихаючись і сміючись. А коли підвела очі, перед нею знову з'явилося Велике Пташине Дерево, з уважним поглядом, що проходив крізь гілки. Патриція підійшла і торкнулася долонею кори, відчуваючи, як всередині неї росте і піднімається сила. Доторкнувшись до цього дивного Дерева з її дитячих фантазій, Патриція відчула, що вона зможе зцілити цілу армію за одне дихання. Вона притиснулась до Дерева, намагаючись злитися з ним, поговорити його мовою... і прокинулася. Тоді знову заснула, незважаючи на пізній ранок.

* * *

Патриція поралася з раковиною у Реджинальда, яка мала один з тих нових клапанів, які відключали воду через кілька хвилин, і розказувала про розлучення з Кевіном.

— Я маю на увазі, що це найкращий вихід для нас обох, оскільки нам не треба буде себе змушувати. Але це є симптомом більшої проблеми — я ніколи не маю часу для когось, і продовжую ізолюватися, і виходить, що я приречена бути самотньою назавжди. Правильно?

Вона очікувала, що Реджинальд запропонує деякі броміди проти депресії, які вона могла придбати сама, але замість цього він сказав:

— Купіть собі Кедді.

— Що? — Вона майже всунула голову у раковину.

-Кедді. Це змінить ваше життя, я не жартую. Анітрохи. Ви станете повністю зв'язаною з усіма людьми у вашому житті. Але не так як у соціальних мережах. Це зручно: ви просто говорите з копіями людей, яких ви знаєте особисто, коли вам найбільше потрібно їх бачити. Я ледве міг дозволити собі такі витрати при моєму фіксованому доході, але це виявилося найкращою інвестицією, яку я коли-небудь робив.

— Я завжди думала, що вони лише для мілітарів, — сказала Патриція. — У всякому разі, це звучить моторошно.

— Серйозно, ні. Це не моторошно, і ним легко користуватися. Він не шпигує за вами, і вам не потрібно шукати своїх друзів, щоб поговорити з ними. Я ніколи не відчував, що хтось порушив мою конфіденційність. Це ніби... дзеркало вашої інтуїції. І він не лякає, не дає вам купи попереджень і настанов. Але ви завжди будете знати те, що могли упустити з виду. Я відчував себе ізольованим, навіть з вашими візитами. А відколи маю Кедді, то відчуваю, ніби я знову живу повноцінним життям.

Незважаючи на наполягання Реджинальда, що Кедді не зовсім безглузда затія, його жорстка позиція була сама по собі жахливою. Це звучало так, ніби він щойно приєднався до якогось культу. Патриція поклялася, що вона ніколи і нізащо не купить Кедді. Можливо колись...

Через два дні вона з'явилася в магазині Кедді, біля Союзної площі. Це було вузьке приміщення з вигнутими стінами, які приводили вас до стійки на задній стінці, як потічок, що огинав деякі камені. Стіни сяяли. Патриція вибрала Кедді зі стійки, і екран спалахнув до життя. З'явився вихор кольорів, і перейшову форму колеса з секторами. Колесо мало вигляд, подібний до даоського символу, і включало написи на своєму торці.Такі як комунікація, орієнтація, самовираження та самоаналіз.

Вона заплатила за Кедді своєю банковою карткою і відчула себе повною дурепою. Ще вона купила гігантські квадратні темні окуляри і медальйон, який змінював колір залежно від кольорів біля нього. Гарний.

Тим не менш, це були веселі іграшки — і на цей момент вона погодилася би на все, щоб почувати себе менш клаустрофобною і самотньою. Хоча було щось розпачливе у покупці пристрою, який пропонував величезний клин самоаналізу в надії, що це зробить її більш соціальною.

Увечері Патриція сіла в ліжку і побавилася з новим Кедді. Він не сильно відрізнявся від стандартного планшета, за винятком вигляду — як великий гітарний медіатор — і несподіваних питань, щоб налаштуватися на користувача. На зразок "Ви хотіли би втратити свій нюх або смак? Коли в останній раз ви раділи, що запізнилися?" — І був прапорець, щоб вимкнути ці питання, але з попередженням, що Кедді працюватиме в мільйон разів краще, якщо буде мати відповіді.

І вже через кілька днів Кедді обережно керував нею, додаючи щасливих нещасних випадків та маленьких відкриттів. Він порекомендував їй ресторан Hayes Valley, де всі сиділи на стільцях у формі яєць, їли яєчні страви і яйцеподібні китайські яблука, і пили коктейлі з яєчними жовтками. Все місце було застиглою алергією, але тут було затишно, і в повітрі витав слабкий запах масла та цукру, що викликали у неї відчуття, що вона була на кухні її бабусі і їй лише п'ять років.

Кедді допоміг Патриції з'ясувати, на який автобус потрібно сісти, щоб уникнути запізнення на роботу, і коли одна на одній з її сумочок порвався ремінець, Кедді спрямував її до найближчої майстерні, де його прпишили на місці. Протягом кількох днів Патриція отримала деяку ступінь поінформованості про те, чого у своєму житті досягли десятки людей, не відчуваючи себе перевантаженими. Їй вдалося пообідати з дуже перепрошуючим Тейлором і викроїти час для морозива з Діді та Рахеліною.

І тоді сталося щось дивне. Прямо і без вагань Патриція звикла до Кедді і почала думати про нього як про продовження своєї особистості, а не як про звичайний пристрій. Однак приблизно через п'ять днів вона почала зустрічати Лоуренса. Дедалі частіше. На обіді, на вечірці, на чаї, в автобусі, в парку. Спочатку це здавалося випадковим, оскільки Сан-Франциско тісне місто, але через кілька днів це здалося їй дивним. Вона бачила Лоуренса, казала привіт і кілька незручних слів, а потім йшла далі. Але коли процес повчав повторюватися через кожні пару годин, вона подумала, що він переслідує її, хоча для цього не існувало найменших причин. На третій день вона спробувала змінити рутинну поведінку, і поїхала на вегетаріанську їжу до Outer Sunset, і Лоуренс теж відправився у той район на відкриття Музею Механіки.

— Ей, привіт знову, — сказав він. Він почав щось говорити, але, здавалося, думав про те, що й вона.

Вона сказала,

— Привіт — і відвернулася, щоб поговорити з Тейлором.

Вона не намагалася уникати Лоуренса, точно. Але в той же час не дуже бажала спілкуванням з тими, хто обіцяв Кавасімі, що у нього не буде пухнути голова через Патрицію. Вона вже достатньо наслухалася людей, що лили їй лайно у вуха про "Правила поведінки", і їй не потрібен був друг, який присягнувся її контролювати. Звичайно це був план Кавасіми: якби він сказав Патриції, що їй більше не дозволено ходити з Лоуренсом, то вона би розізлилась, і все одно зустрічалася з ним. Замість цього, Кавасіма дозволяє їй спілкування з Лоуренсом, але заручається його підтримкою, щоб загнуздати її. Тоді вона не хотітиме навіть бачити Лоуренса. Те, що вона бачила цю гру наскрізь, не означало, однак, що їй не потрібно було опиратися.

Під час перерви на роботі вона відкрила Кедді і вибила одним пальцем: "Що за зустрічі з Лоуренсом?". Кедді розповів їй кілька фактів з життя Лоуренса, в тому числі про деякі фізичні премії, які він виграв у MIT. Вона не могла не зрозуміти, що Кедді чудово розуміє, про що вона питає, і просто клеїть дурня.

Вона вирішила залишити Кедді вдома. І протягом цілого дня її життя знову стало нудним і невлаштованим, вона пропустила автобус і не змогла вчасно пообідати, бо якраз виконувала доручення. Дощ почався, як тільки вона вирушила додому, вона забула взяти парасольку, і не знала найближчого відкритого магазину, де її купити. І, звичайно, вона повинна була пробігти десять будинків, щоб спіймати автобус, який поламався, як тільки вона туди потрапила. Вона чекала ще півгодини під декоративним куполом на наступний автобус, а коли зайшла всередину, намокнувши як губка, єдине порожнє місце було поруч із Лоуренсом.

— От чорт, — сказав Лоуренс. — Ти промокла. Ісусе, мені так шкода. Це триндець. — і він дав їй свою привабливо суху бавовняну куртку, яку можна було використати як рушник. Вона намагалася сказати, що це круто, але що йому не потрібно цього робити, але він вже поклав куртку їй на руки.

— Дякую. — Патриція накинула куртку на себе. По тілу розлилося приємне тепло.

— Цей автобус не їде куди потрібно, чи не так? Я маю на увазі, що ти повинна змінити автобус, — сказав Лоуренс. Патриція визнала, що це так. — Ну, я розумію, якщо потрібно негайно повернутися додому. Але тут недалеко є бар, який має справжній відкритий камін, і вони прпонують гарячі напої та інше. Ми повинні обсушити вас якнайшвидше.

Бар був оформлений у стилі мисливської хатинки — в комплекті з плитами з дерева, що покривала стіни, а також штучними тваринними головами, які виходили з однієї стіни, що спочатку знітило Патрицію. Але вони отримали найближче місце перед каміном, а аромат мескіту і лісу — це антидот дощу. Стерео відтворювало альбом Steely Dan, в якому звучало блюзове жіноче меццо-сопрано, і Патриція згадала, що співачку звали Steely Danielle.

Лоуренс приніс Патриці кухоль гарячого шоколаду та чарку гарного віскі, який вона могла споживати разом або окремо, на її вибір. Вона випила більшу половину теплого шоколаду, а потім запила віскі, щоб спалити молочну солодкість. Віскі було різким, як гострий сир гарної якості. Вона знову відчула себе комфортно у власному тілі.

— Я підозрюю, що мене покарано за те, що я залишила свій Кедді вдома, — зізналася Патриція.

Це був не перший раз, коли Лоуренс чув, як люди розмовляють про своїх Кедді, ніби вони були ревнивими богами. Він розповів їй про такі дивні "забобони" — через відсутність кращого слова — людей, які мали комп'ютери у формі сліз. Одна людина вірила, що її Кедді врятував її шлюб, а потім ви чули що інший Кедді, який навпаки чийсь шлюб зруйнував, але пізніше його власниця вирішила, що це на краще. Люди продавали будинки і позбувалися своїх машин, тому що їхні Кедді показували їм простіший спосіб життя. Кілька людей навіть знайшли Бога, справжнього Бога, завдяки своїм Кедді. Люди прив'язувалися до своїх Кедді так, як ніколи не вдавалося iPhone чи BlackBerry.

— Це не страшно, — сказала Патриція. Якби вона забажала, то просто могла викинути його.

— З одного боку, він, нарешті, виконує обіцянку щодо технологій, які полегшують ваше життя, — сказав Лоуренс. — Роблять його простішим або повнішим на події, залежно від того, що ви хочете. З іншого боку, люди схильні до аутсорсингу деяких важливо життєвих речей.

— Я помітила, що у вас немає Кедді. — Склянка з віскі Патриції була порожньою. Вона замовила ще одну порцію для себе і для Лоуренса.

— У мене вдома їх три, — сказав Лоуренс. — Я розібрав один, і тепер він веде себе не зовсім типово. Є щось в його ОС, що чинить опір будь-якому аналізу. Ви можете встановити Wildberry Linux на них, і вони працюватимуть так, як будь-який інший планшет, і не видаватимуть нічого фантастичного.

Вони впали у довгу тишу. Вогонь потріскував, і компакт-диск Steely Dan вийшов на свою тріумфальну фінальну композицію — Rikki Don’t Lose That Number. Патриція відчувала, що вона повинна сказати щось про те, чому вона уникала Лоуренса, незважаючи на спроби Кедді зводити їх разом. Однак вона не була впевнена, що про це варто казати.

— Та обіцянка, — сказав Лоуренс ніби здалеку. — Яку я дав вашому другові. Не та, перша, що я стану німим назавжди, якщо буду бовдуром, а друга...

— Так. — Патриція напружилась і відчула холод всередині, незважаючи на тепло від вогню та віскі всередині.

— Вона пронизана лазівками, — сказав Лоуренс. — Навіть незважаючи на те, її порушення не потягне за собою покарання. Я маю на увазі, я ніколи не погодився би на це, якби не був настільки п'яним. Це не моя робота, поліпшувати чужу самооцінку, і це негарно виглядатиме. Але в будь-якому випадку це безглузда обіцянка.

— Чому?

— Я багато про це думав, її формулювання настільки неточне, що це навіть не обіцянка в будь-якому реальному сенсі. Я маю на увазі, щоб ви не прямували до нереалістично високої думки про себе, але якщо, скажімо, я вважаю, що ви найпрогресивніша людина, яку я знаю, то я навряд чи зможу думати, що ви переоцінюєте себе. Це залежить від моєї власної думки, а також моєї оцінки того, що ви думаєте про себе. Це ціла сукупність суб'єктивних критеріїв. Додайте до цього той факт, як я тільки що сказав, що я буду робити все, що необхідно — що є ще одним суб'єктивним судженням. Якщо я зроблю метою свого життя порушити цю обіцянку, я не впевнений, що зможу знайти для цього спосіб.

— Ха-ха. — Аж тепер Патриція відчула себе дурною, Лоуренсові вдалося зламати її его. Вона повинна була зрозуміти, що Кавасіма створював одну з своїх навмисне недоладних пасток, а справжня пастка полягала у тому, щоб ви обманювали себе, вірячи, що розгадали його гру. Але вона почала відчувати себе краще, а потім була ще частина, в якій Лоуренс натякнув, що вважає її найпрогресивнішою людиною, яку він коли-небудь зустрічав, і це також занурило її у задоволення, навіть якщо було лише риторичним припущенням.

— Ви знаєте цих людей краще, ніж я, — сказав Лоуренс, — але мене вражає, що вони вдалися до агрегації, щоб контролювати вас. Вони не хочуть, щоб ви використовували вашу силу, за винятком тих моментів, коли вони самі вам це повідомлять.

Нарешті дощ припинився, і Патриція висохла майже вся, крім черевиків. Вони сідали на два різних автобуси, хоча їх маршрут збігався ще чотири квартали. Вони обійнялися на прощання. Коли Патриція приїхала додому, вона подивилася на Кедді, почистила зуби, які заблищали, як дзеркало, і відповіла йому на всі питання, які пропустила. До того як потонути в ліжку, вона вкинула Кедді назад у сумку.

21

Іноді Лоуренс уявляв собі, що переміщується на іншу Землю, чи планету. З дивною гравітацією. Іншим поєднанням кисню, вуглецю та азоту в повітрі.З життям, яке заперечувало нашим визначенням — рослинне чи тваринне. З кількома супутниками, можливо, більше ніж одним сонцем. Де серце могло вибухнути просто через його новизну: ступаючи голими ногами по поверхні, де ще ніхто не бачив слідів людських ніг, під незвичайним небом, яке проголошувало, що все те, що ми знаємо, всі наші обмеження були лише нашими забобонами. А потім він повертався до реальності, що його команда застрягла: і знаходиться не ближче до подолання останнього бар'єру, ніж рік тому.

Він виходив з своїх фантазій, щоб знайти електронну пошту від Мілтона, який хотів мати звіт про роботу, що включав би реальний прогрес. У цих електронних листах містилися такі фрази, як "людство шукає шлях через прірву, яка розширюється". У деякі дні Лоуренс намагався мотивувати себе зайнятися роботою, хоча колись він ледь не змушував себе піти додому.

Коли він розмовляв з Серафиною про свою роботу, то зберігав деталі незрозумілими — наскільки Серафині було відомо, його команда працювала над теоретично можливою антигравітаційною річчю, яка могла принести деякі практичні результати за кілька років, або не принести результату взагалі. Але він хотів показати Серафині готовий продукт і широко розповсюдити дослідження, щоб шлях до Нескінченності не обривався через його зникнення. Це було головним моментом його життя.

Ось чому, коли Прия сказала, що хоче стати першою переміщеною людиною на Землі, Лоуренс анітрохи не вагався.

* * *

Прия мала дивовижні руки, яким жестикулювала, коли говорила, і це було схоже на те, ніби вона ліпила те, про що розказувала, у вашому мозку. Її пальці були довгими і артистичними, з вдавленнями, і вона носила товсті кільця з великими підробленими сапфірами. Плюс пастельні акрилові нігті.

Сугата спостерігав за Приєю протягом декількох тижнів у хакколективі, як і за її роботою — захисні окуляри при пайці лише зробили її ще більше схожою на ельфійку. Колись вона побудувала прототип робота, який міг ховати маленькі об'єкти, яких ви ніколи не знайшли би без правильного ключа PGP.

Лоуренс був у захваті:

— Ти повинен привести її сюди і показати їй антиграв, і не-зовсім-антиматерію. І вона стане твоєю назавжди, чувак.

Аня і Танаа були проти переведення Приї до них, на тій підставі, що вона розповість усім іншим у хакколективі, над чим вони працюють, і буде драма. У хакерському просторі було кілька цікавих людей, але були також такі, хто все ще думав, як чудово створити власну машину часу зі стрибком у дві секунди.

— Ми проводимо серйозні дослідження, — сказала Танаа. — Тут немає іграшок. Ну, крім "Шестирукого Стіва". — Вона показала на крихітного робота-танцюиста, який, почуши своє ім'я, зробив кілька смішних джазових рухів.

— Це надсекретне дослідницьке об'єднання, замасковане під клубний дім, — озвалася Аня, яка носила штани для верхової їзди і чоботи, а також тісну футболку з Доббі на ній і ременем біля шиї Доббі. Аня тільки що пофарбувала волосся у цукерковий рожевий колір.

Лоуренс і Сугата разом впорядкували мансарду, з відкритими стельовими балками та плакатами до фільму про співачку та Джеймса Бонда, а також з beanbags-стільцями з та вельветовим диваном. Дискобол був частиною системи безпеки. Клуб виглядав справжнім — маскування дійсно було дуже хитрим.

Після цього Прия вхопила шестирукого Стіва за один довгий блискучий палець і подивилася на його танець.

— Його реакція вражає, — сказала вона з невеликим пенджабським акцентом. — Я б вмонтувала йому якийсь маленький гіроскоп, для стійкості.

Через пару годин, після вигуків і лайок, Прия стала частиною групи, і присягнула всім, чим могла, що нікому не скаже про їх притулок. Лоуренс пояснив їй, якою антигравітацією вони займаються:

— Мета полягає в тому, щоб нейтралізувати силу тяжіння і телепортуватися будь-куди.

— Це як у інший вимір, — сказала Прия. — Через теорію, що сила тяжіння не є найсильнішою силою в інших всесвітах.

— Так, — сказала Тана. — Так що ти все ще будеш тут, але твоя душа буде в іншому місці.

— Все це, однак, лише засіб до транспортації, — додав Сугата. — Ми вважаємо, що якщо ми зможемо вирішити проблему тяжіння, то зможемо створити стійкий... — Аня його вдарила, і він кашлянув й сказав: — пиріг. Черв'ячний пиріг.

— Ммм, — сказала Прия, — черв'ячний пиріг. Мій улюблений.

— Це делікатес, — сказав Лоуренс. — У якомусь місці всесвіту. Ми не знаємо, де це місце, але ми збираємося дістатися туди і взяти участь в конкурсі, як тільки вдосконалимо наш рецепт.

Минули два тижні. Вони звикли до Приї. Тим часом команда нарешті отримала справжній успіх з машиною. По-перше, м'ячик для гольфу, потім бейсболу, потім варене яйце, потім хом'як на ім'я Бен — всі вони ковзали у паралельний вимір одним натисненням кнопки, потім поверталися до нормального тяжіння при другому натисканні кнопки.

У теорії людина могла всістися на світлий білий диск, з гігантським червоним соплом зверху, націленим на нього, і скупатися в повному ефекті антигравітаційних променів.

— Але я хотіла би зробити набагато більше випробувань, перш ніж робити будь-які експерименти з людьми, — сказала Аня.

— Чи можу я спробувати? — сказала Прия. — Я хочу бути першою невагомою людиною на Землі, щоб моє ім'я було записане у кожній книзі рекордів, назавжди, і не було забуте.

Аня почала протестувати, але тоді Прия продекламувала:

— Минулого року ми проходили традиційну ньютонівську гравітацію...

Всі почали хихикати. Прия завжди знала, що треба сказати.

Усі подивилися на Лоуренса, який повільно кивнув.

— Так, — сказав він. — Я думаю, що ми можемо це зробити.

Через годину Лоуренс ганебно набирав номер Патриції, молячись, щоб вона не залишила свій мобільний телефон вдома або не вимкнула його на якомусь веселому фестивалі. Вона відізвалася, і він одразу перейшов до справи.

— Ей, я відчайдушно потребую твоєї допомоги. Ми зачепили сили, з якими люди ще навіть не знайомі, і ми, схоже, підштовхнули подругу Сугати до іншого рівня існування, де ми не можемо знайти її чи навіть довести, що вона ще існує, і ми в основному вичерпали всі наші можливості. Не хвилюйся, я не буду розповідати іншим про твою таємницю, просто будь ласка, допоможи.

— Почекай, — сказала Патриція. — У Сугати є подружка?

— Ми не врахували збільшення маси і, відповідно, більшого рівня тяжіння в іншому всесвіті, — сказав Лоуренс, ніби відповідав на її питання.

— Я буду біля вас за кілька хвилин, — сказала Патриція. — Я зараз на вулиці.

Коли Патриція дісталася до цементного блоку, і Лоуренс спустився, щоб зустріти її, їй ледве вдалося переконати його, що його друзі не повинні дізнатись про її навички. Не важливо з якої причини.

— Звичайно, звичайно, — сказав Лоуренс. — Звичайно. Душа розсудливості. Не хвилюйтеся взагалі. Просто будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь-ласка, будь-ласка, будь-ласка. Я буду у вас в боргу назавжди. — Він піднімався по сходах за нею, і коли вони досягли вершини, Патриція повернулася і практично оглушила його.

— Ніколи, чуєш, ніколи не говори мені такого. — Сказала вона з притиском.

— Не говорити чого?

— Що ти переді мною в боргу. Це має інше значення для мене, ніж для більшості людей.

— Ох. Авжеж. Гаразд. Добре, я буду надзвичайно вдячний. У будь-якому разі, ми вже прийшли.

Сугата, Аня і Танаа дивилися на сяюче біле коло під великим ковпаком і не зауважили прибуття Патриції, поки вона не стала поруч із ними.

— Що вона тут робить? — сказала Сугата.

— Вона може допомогти, — сказав Лоуренс. — Не можу пояснити як. Але вона може допомогти.

— Яка її область спеціалізації? — Аня склала руки на свою однокоренну сорочку.

— Габаритний трансценденталізм, — сказала Патриція.

— Ви просто вкрали це з Доктора Хто. Це не жарт, це серйозно, — сказала Аня.

— Гаразд, подивимося, — сказала Патриція. — Ви, хлопці і дівчата, хочете, щоб ваш друг повернувся чи ні? — Усі повільно закивали. — Тоді просто відійдіть назад і дозвольте мені попрацювати.

Всі трималися групою за Патрицією і намагалися побачити, що вона робить, а Лоуренс почав хвилюватися, що їй доведеться витратити деяку кількість енергії для обману, і решти не вистачить, щоб проникнути в діру всесвіту і витягнути Прию. Патриція була одягнена у відкриту червону сукню, яка дразнила виглядом її блідих плечей і витонченої шиї. Коли вона оглянула білий круг і повернулася до Лоуренса, він не міг не помітити, які красиві ямки за її колінами, а також ідеальні криві стегон та кісточок.

Лоуренс не був абсолютно впевненим у тому, що сталося з Приєю. У нього не було реальних даних. Вона плавала, як Бен і інші предмети. Її сандалі упали, коли вона піднялася у повітря, і виблискували яскраві нігті. Прия засміялася, ляснула руками і сказала:

— Сядь на це, Ньютон! — Усі були дуже серйозними і здивувалися з її жарту... а потім вона просто зникла. Був якийсь повітряний чмок, ніби щось засмоктало її в невидиму діру. Все, що залишилось, — це її сандалі, одна з яких перевернулася підошвою вгору. Лоуренс відчував велике бажання повернути її у правильне положення, ніби так Прия могла повернутися.

Патриція повернулася і показала Лоуренсові, що їй потрібен певний простір. Він схопив руку Сугати і потягнув його до виходу, закликаючи Аню і Танаа приєднатися. — Нам потрібно забрати її, — сказав Лоуренс. — Патриція потребує киплячої води, сухого льоду, звичайного льоду, півдюжини вбитих Кадді та ще кількох речей. Давайте, люди, повертайте свої задниці. — Він витягнув їх звідти.

— Якщо це не спрацює... — сказав Сугата.

— Якщо ви просто витрачаєте наш час, коли Прия знаходиться в небезпеці... — сказала Аня.

— Ми прикінчимо вас, — завершила Танаа.

Лоуренс повернув сталеві двері, закривши їх, і голосно вдихнув через зуби. Він почувався так, ніби він теж зближувався з таємничим іншим простором.

— Поспішаймо все дістати, — сказав він. Він додав до списку все більше і більше речей, деякі з яких потрібно було купувати в продуктовому магазині або позичити у людей, які знаходилися в хакерському клубі, за кілька кварталів.

— Чорт, чорт, чорт, — продовжував Сугата, важко дихаючи. — Чорт, все закінчено, мені так шкода Прию. — Аня поклала руку йому на плече.

Лоуренс доклав величезну кількість енергії, щоб прикинутися, що полювання за сміттям, по яке він посилає своїх друзів, було життєво необхідним та важливим у часі. Тоді подивився на телефон і побачив текст від Патриції: "Поверніться PLS. Один". Він перевірив, чи інші побігли по дорученнях, а потім повернувся і побіг наверх.

Всередині будинку стало темніше, ніж звичайно, ніби щось їло світло. Плакати з фільму нагадували привидів у будинку з привидами. Лоуренс наштовхнвся на крісло і був на грані. Він пойшов повз машини, за якими працював кожного дня, і які раптово почали виглядати зловісним з їх різкими краями, металевими виступами та різкими вогниками світлодіодів. Стояв чудовий аромат, схожий на згорілу ізоляцію.

Патриція сяяла на іншому кінці довгого тонкого тнелю, з таким же блідим світлом, як і біле коло, з якого зникла Прия. Єдина яскрава пляма у всьому просторі.

— Як почуваєшся? — Лоуренс прошепотів, ніби вони були в склепі.

— Поки що нормально, — сказала Патриція звичайним голосом. — Прия зараз в безпеці. Їй потрібно буде багато віскі та гучної музики, коли вона вийде з того місця, де зараз знаходиться. Вона п'є, правда? Трохи?

— Вона випиває, — сказав Лоуренс. Те, що Прия полюбляла алкогольні напої, він знав. Але він чекав на неприємну новину. Патриція просто дивилася на нього так, наче вона намагалася щось вирішити. Вона була на кілька дюймів нижчою за нього, але в цей момент виглядала вище. Її глибокі очі були звужені, коли вона розмірковувала.

— Так, — сказав Лоуренс після хвильки її роздумів. — Що я повинен зробити?

— Пам'ятаєш, я недавно казала тобі, щоб ти не казав мені нічого подібного? — сказала Патриція. — Коли ти мене вів сюди.

Лоуренс мав інше відчуття — ніби стоїть на краю безодні. І вирішив не перейматися цим. Він знизав плечима і зробив уявний крок вперед.

— Звичайно пам'ятаю.

— Мені потрібно, щоб ти віддав щось, — сказала Патриція, — або це не спрацює. Мені дуже шкода. Я намагалася зробити це іншими способами, і не змогла. Врешті-решт найпотужніша магія часто певною мірою є транзакційною. Я пізніше поясню.

— Добре, звичайно, — сказав Лоуренс. — Що завгодно. Назви це.

— Якщо я поверну твого друга, — сказала Патриція. Вона жувала губи і, здається, намагалася в останній раз подумати про альтернативу. — Якщо я поверну твого друга, ти повинен віддати мені найменшу річ, якою володієш.

— Що це? — Лоуренс засміявся з полегшенням. — Неважливо. — Він схопив її руку обома руками і потиснув.

Лоуренс не міг перестати сміятися, тому що думав, що все втрачено, а це виявилося не так. Він володів багатьма крихітними предметами — найменшим, що йому належав, мабуть був якийсь смішний гаджет, за який він заплатив занадто багато. Він сміявся, ледь не танцюючи від полегшення, коли його очі затьмарила темрява, а коли зір прояснився, Патриція була на зовсім іншому місці.

Прия ще якусь мить стояла на білому майданчику, дивлячись на два обличчя внизу. Потім підняла свої елегантні руки до обличчя, ніби була здивована, що у неї ще є руки. Вона намагалася щось сказати, але не змогла і лише відкрила рота. Вона почала сповзати з платформи, і Лоуренс допоміг їй зійти і сісти.

— Вона бачила деякі речі, які не пристосовані для людських очей, — сказала Патриція. — Як я вже казала, горілки і багато іншого. І гучна музика. Я рекомендую Бендери. Я навіть поїду і вип'ю чарку, або дві.

Лоуренс спрямував Прію на диван, де вона обійняла себе і почала видавати низькі гортанні звуки. Він подзвонив іншим, щоб поверталися, а потім повернувся до Патриції.

— О Боже, дякую, — сказав Лоуренс. — Чи можу я сказати спасибі? Чи це теж заборонено?

— Ти можеш сказати спасибі. — Патриція засміялася.

Він підбіг і міцно обійняв її, і майже витиснув повітря з неї, відчуваючи її голі плечі у своїх долонях і її лице на своїй шиї. Вона видала невеличке протестуюче охання, і Лоуренс злегка відпустив її, але обіймав далі.

— Дякую, дякую тобі, дякую. — Очі Лоуренса стали вологими. Його наповнювали почуття розчуленості, м'якості та теплоти. Він благословив той день, коли його батьки вирішили, що він повинен жити поза домом.

Усі повернулися, і Сугата кинувся до живої Приї з сльозами на обличчі. — Я думав, що загубив вас назавжди, я не міг би жити, я ніколи не відпущу вас, — він не приховував своїх почуттів.

— Я бачила кольори за межами візуального спектру, — сказала Прия. — І я все ще їх бачу. Я не можу перестати бачити їх зараз.

— Горілка і гучна музика, — Патриція гукнула до Лоуренса, що той почав діяти — Зараз. Це важлива частина її процесу відновлення.

Вони кинулися з Приєю в "Бендери Бар & Гриль". Було деяке вагання чи не викликати "Швидку допомогу", однак Патриція заперечила, і ніхто не хотів сперечатися з людиною, яка зберегла їхніх ослів.

— Але як ти це зробила? — продовжувала допитуватися Аня. — Що ти робила?

— Я використала свою звукову викрутку.

— Насправді ні. Що ти робила?

— Я змінила полярність потоку нейтронів.

— Зупиніть Доктора Хто, який відповідає за вас! Скажіть мені правду!

— Це був деякий хитрий виверт, — сказала Патриція, продовжуючи дражнити Аню далі.

Галас був дійсно лікуючим засобом після досвіду смерті. Утримуючи напій у обох руках і даючи йому можливість зморщувати небо рота і горло, Лоуренс відчував духовну спорідненість з Бушмілсом.

Прия також, здавалося, майже повернулася до нормального стану, як тільки випила пару чарок горілки і почула звукову композицію до вибухових робіт — Cum On Feel The Noize. — Вона почала танцювати на табуреті і розповідати анекдоти про хеві-метал і волосся на тілі. Лоуренс переконався, що випивку зараз принесуть, і Прия отримає рекомендовану дозу. Що б вона не відчувала протягом перебування за межами нашого Всесвіту, горілка, здається, вимивала це з її розуму, і, можливо, якщо їм пощастить, цей вечір вона відчуватиме, як дивно розмитий час, коли прокинеться з похміллям. Як стратегія для зриву короткочасних спогадів це не здавалося поганим засобом.

Усі обіймали Патрицію, купували їй напої і сміялися над своїми страхами, ніби були заздалегідь впевнені, що вона витягне їх з товстої неприємності. Коли Патриція пішла до дамської кімнати, Сугата нахилився і сказав Лоуренсові:

— Серйозно, де ти її знайшов? Вона надзвичайна. І нагадує найдивнішого генія, якого я коли-небудь зустрічав, а це дещо важить. — Танаа та Аня підтримали його зацікавленість. Але Лоуренс зауважив, що жоден із його друзів не дивиться на Патрицію прямо, і продовжують розмовляти скоріше не з нею, а про неї. Ці люди ненавиділи забобони, але ставилися до його подружки з деякою долею обережності.

Патриція спостерігала, за Приєю, як яструб, і часом торкалася її рукою, ніби її дотик володів цілющими властивостями. Напевно так і було. Вона не дуже не звертала уваги на решту, навіть на Лоуренса. Патриція могла бути антисоціальною, коли бродила під ранок, розмовляючи з пацюками, але вона мала необмежену лагідність для людей, коли їм це було потрібно. Чорне волосся Патриції розсипалося по спині, і її обличчя сяяло як маяк — що відповідало її натхненню.

Лоуренс у якийсь момент подумав, скільки ще його секретів Патриція знає, і почувся вільніше. Він відчув дивовижну гордість, що знайшов когось, кому міг так довіритися. І що він легко вибрався з ситуації, навіть якщо це було в основному випадково.

Він повів її додому, воюючи з потребою обіймати її через кожні кілька кроків. Вона сміялася і трясла головою.

— Боже, це було неприємно протягом декількох хвилин, — сказала вона. — Ваш друг загубився. Плюс чудо, що вона не збурила незвичайними гравітаційними ефектами простір, в якому знаходилася.

— Цікаво скільки речей у нашому світі є лише тінями речей в інших місцях, — сказав Лоуренс, формуючи деяку думку, поки говорив. — Я маю на увазі, ми завжди підозрювали, що тяжіння настільки слабе в нашому світі, тому що більша частина його знаходиться в іншому вимірі. Але що ще? Світло? Час? Деякі наші емоції? Я маю на увазі, чим довше я живу, тим більше я відчуваю, що все, що я бачу і відчуваю, схоже на відстеження контурів справжніх речей, які поза нашим сприйняттям.

— Як печера Платона, — сказала Патриція.

— Як печера Платона, — погодився Лоуренс.

— Не знаю, — сказала Патриція. — Я думаю, ми зараз дорослі. Можна стверджувати що ми відчуваємо речі інакше, ніж коли були дітьми, тому що ми наростили так багато шрамової тканини, що наші почуття задушилися. Я думаю, що це, напевно, потрібно. Я маю на увазі, що малі діти не повинні приймати рішення, не маючи досвіду. Можливо, ви не зможете скласти свій розум докупи, якщо будете відчувати занадто багато. Розумієш?

Але насправді Лоуренс у даний момент мав відчуття та емоції яскравіші, ніж з тих пір, коли був маленьким. Вогні міста, автомобільні фари та неонові знаки сяяли життям, і він відчував, як його серце розширюється і стискається, і що він пахне вугіллям, що горить десь всередині нього. Він обернувся, щоб подивитися на яскраву, сумну посмішку Патриції.

— Патриціє, — сказав він. — Я дуже ціную твою допомогу. І більше того, я з біса радий, що бачу і знаю тебе. Мені дуже шкода, що я утік від тебе, коли ти розмовляла з кішкою, ще коли ми були дітьми. Я більше ніколи не втікатиму від тебе. Це обіцянка, яку я даю вільно і ясно. Я, ймовірно, не повинен обіцяти тобі чогось подібного, чи не так? Але мені все одно. Дякую тобі за те, що ти мій друг.

— Ти ласкавий, — сказала Патриція. Вони дойшли до дверей її будинку. — Те саме відноситься і до тебе. Мені дуже пощастило, щоб ти був моїм другом. І я ніколи не засумніваюся у тобі.

Вони стояли біля дверей. У якийсь момент їхні руки з'єдналися. І вони просто стояли, дивлячись один на одного, руки в руки.

Усмішка Патриції стала ще гіркішою, як ніби вона знала дещо, чого Лоуренс ще не зрозумів. — Не забудь про те, що ти обіцяв мені, — сказала вона. — Або станеться щось дуже погане. Вибач. — І вона зайшла всередину будинку, стукнувши дверима.

Лоуренс знаходився під впливом алкоголю, полегшення та емоційної пересиченості весь шлях додому. І думав про маленьку річ, на яку натякнула Патриція. Нічого особливого швидше за все, але Патриція здавалася напруженою. Лоуренс фактично на п'ятах перетнув вулицю великими голодними кроками. Він ніколи не пробував екстазі чи будь-який інший наркотик для підняття настрою, але тепер уявляв собі, як вони можуть діяти.

Коли він повернувся додому, то відчув себе так, ніби упав і розбився. Ейфорія зникла так швидко, що він повинен був присісти. Він був настільки змучений, що зібрався одразу впасти і заснути. І ще подумав пошукати маленьку річ, яку йому доведеться віддати Патриці. Але він міг пошукати її завтра вранці, через кілька днів або коли завгодно. Вона не вказала термін, або що-небудь подібне... він, мабуть, матиме кілька днів, щоб знайти це.

Але потім Лоуренсові стало цікаво, що це може бути і як він повинен про неї взнати. Вона була найменшою за обсягом? За вагою? Або просто за загальним розміром? Він мав кілька шматочків ворсу, які були крихітні, але він був досить впевнений, що це не вони. Щоб бути чесним, йому доведеться перебрати речі, якими він володів, і вибрати ті, якімають принаймні номінальну вартість перепродажу. Ви не володієте тим, чого не можете продати, чи не так?

Отже... Він мав USB-накопичувач, який приніс додому з офісу "Десяти процентів", який був розміром з два горіхи, але коли він надіслав повідомлення Патриції, вона відповіла, що це не може бути тим, що він позичив. Вона потребувала того, що належить йому, вільно і ясно. Це виключило електронні компоненти та інструменти, що засипали його стіл і полиці, які технічно належали Мілтону.

Лоуренс відкрив шухляду стола. Олівці, ручки... маленька фігурка Mega Man була досить крихітна, щоб перемістити її до верхньої частини списку. Він започаткував список, і проскочив через ящики, шкатулки і полички у шафі, намагаючись не розбудити Ізабель. І нарешті зрозумів.

— О ні, — сказав він вголос. — Тільки не це. Ні-ні-ні...Чорт, ні... — Він не міг дихати. Це було як атака астми, або чогось подібного. Вся радість, яку він відчував раніше, вислизнула, наче її ніколи не було, і замість цього він захотів, щоб його вдарили в сонячне сплетіння гострим сталевим носком.

Він провів більшу частину ночі, шукаючи і думаючи. Але не знайшов нічого, що вважалося би справжнім його володінням і було би меншим за бабусине кільце.

На другий день він привіз його Патриції, не виспавшись як слід.

— Це єдине, що я маю від моєї бабусі, — сказав він їй. — Вона дала його мені, коли помирала.

— Мені шкода, — сказала Патриція. Вона стояла у дверях будинку, в халаті. Можливо він її розбудив, але він сумнівався у цьому.

— Вона сказала, що має його від матері, і хотіла передати онуці, але я був єдиним онуком, — сказав Лоуренс. — Вона хотіла, щоб я віддав кільце тій, з якою одружуся, а потім нашій дочці, якби ми її мали.

— Мені реально шкода, — сказала Патриція.

— Я збирався віддати її Серафині, — сказав Лоуренс. — Як обручку. Я обіцяв моїй бабусі, що передам його своїй нареченій.

Патриція нічого не сказала, а просто дивилася на свій пурпурний халат, опустивши очі. Її волосся було розпатланою купою.

— Мені дійсно потрібно віддати його вам? Не можна замінити його іншим?

— Ви дійсно повинні. Або вашу колегу може засмоктати назад у те місце. Або вас, замість неї. — Коли вона це сказала, кільце здалося йому дуже маленькою ціною, яку потрібно було заплатити.

— Ви знали, що так станеться. — Він подарував їй кільце, не виймаючи його, у крихітній оксамитовій коробці. Власне, з коробкою воно було трохибільше, ніж іграшка, яка йому належала. Але це було неважливо.

— Я знала, що буде щось подібне. — Патриція поклала коробку в кишеню халата, де вона трохи витиснула тканину назовні. — Інакше моє заклинання не спрацювало би.

— Чому не було чогось подібного до того, що я повинен постояти на одій нозі цілу годину? Чому це повинен бути мій найцінніший предмет і стержень моєї стратегії влаштувати своє життя? Це не має сенсу.

— Не хочеш увійти і з'їсти тостер-вафель? — Патриція відступила всередину і притримала двері відкритими. — Я не можу говорити про це тут, на відкритому повітрі.

Тостер-вафель не вдалося знайти, але замість цього вона зробила органічні Pop-Tarts, які, ймовірно, були навіть смачнішими. Вони сиділи на сірому плюшевому дивані, де Діді та Рахелін вечорами дивилися телевізор. Патриція постійно стежила за коридором,щоб їх ніхто не підслухував.

— Отже, для початку потрібно згадати, що є два види магії. — Патриція вручила Лоуренсу чорничну випічку та кухоль чаю — типовий англійський сніданок.

— Добра та погана, я гадаю, — сказав Лоуренс, з не зовсім повним ротом. Халат Патриції лежав на дивані поруч з ним, і він подумав, чи не забрати непомітно кільце назад, поки вона не дивиться. Але згадав, що тоді хтось повинен буде повернутися в інший вимір.

— Ні, хоча це загальне невірне уявлення. Зцілююча магія і магія Трікстера ((трюкача, фокусника)). Уже тоді багато людей вірили, що цілюща магія це добро, а магія Трікстера зло, але цілителі могли контролювати і судити людей, а трікстери могли бути надмірно співчутливими і в основному рятували чиїсь життя.

— Як минулої ночі, — сказав Лоуренс.

Патриція кивнула.

— Школи цілителів і трікстерів формувалися протягом сотень років з безлічі місцевих традицій усього світу. І був час, у 1830-х роках, коли дві групи почали між собою війну. Світ міг бути розірваний. Але була жінка на ім'я Гортензія Волкер, яка зрозуміла, що два типи магії працювали краще, якщо поєднувати їх. Ви могли робити дивовижні речі, якщо оволодівали магією Трікстера та Цілителів, більш досконалі, ніж ви могли робити з одним типом магії. Крім того, сменшувалася ймовірність перейти через край, перетворившись на неконтрольованого ідіота або брехуна.

Думки Лоуренса стрибнули вперед.

— Тобто якщо ви хочете здійснити щось важливе, використовуючи магію, вам потрібно обдурити когось щоб зцілити. Отже, ви безпорадні без пацієнта, або хворої людини?

— Я б не казала про безпорадність. Я провела роки навчання, щоб використовувати потрібні навички в безлічі різних ситуацій. Я можу використати магію Трікстера, щоб перетворити себе навіть з кимось поряд. І якщо хтось нападе на мене, я можу "зцілити" їх так сильно, що вони відчуватимуть це протягом тижня.

— Дякую за пояснення. — Лоуренс з'їв останній кусочок пирога з чорницями, і запив рештою чаю. У нього було ще сотні запитань, але він не був готовий чути більше відповідей прямо зараз. Він лише глибше занурився в розбиту оббивку дивана. Ніхто і ніколи не зможе витягнути його задницю з цього дивана, він просто збирається залізти і нього ще глибше, поки диван не проковтне його, як Venus Asstrap.

Кожен квадрант душі Лоуренса кричав, щоб він вибрався звідти, перш ніж втратить щось більше, ніж бабусине кільце та свободу. Але тоді він подумав про ще одну обіцянку, яку він зробив напередодні. Ту, яку зробив з власної волі.

— Я сказав, що я більше ніколи не втікатиму, — сказав Лоуренс. — І я не буду.

— Добре. — Патриція відновила дихання, яке прозвучало так, ніби вона затримала його на ціле століття. — Ще чаю?

— Звичайно. — Лоуренс виявив, що надзвичайно комфортно розташувався на дивані, і Патриція вручила йому нову гарячу кружку. Вони мовчки пили чай разом, аж поки сусідки Патриції не прокинулися, і не почали кидати на Лоуренса цікаві погляди.

22

Патриція, коли була дитиною, бажала втекти туди, де вона могла навчитися справжньої магії. Тоді одного дня вона перетворилася на птаха, і прийшов чарівник, щоб забрати її до академії чарівників, і її мрія здійснилася.

Еліслі Мейз мала два окремі кампуси, і вони були такими різними, як безхмарний літній день і хуртовина. Еліслі мав великі кам'яні будівлі з віком понад шістсот років, і ніхто ніколи не підвищував голосу всередині нього. Студенти в Еліслі виходили на прогулянки, одягаючи блейзери, сукні та шорти, зі значком школи над їхніми серцями (ведмідь та олень обличчям до обличчя, а над ними палаюча чаша). Вони зверталися до своїх вчителів або старшокласників як до пана або пані та обідали в Формальному залі в Великому будинку. Мейз (Лабіринт), тим часом був дезорієнтованим скупченням дев'ятиповерхових будинків та кружних доріжок, де можна було носити все, що вам подобається. Ви могли спати цілий день, вживати наркотики, грати у відеоігри, і взагалі робити все, що заманеться. За винятком того часу, коли ви опинялися всередині кімнати без дверей (або туалету) на протязі декількох тижнів, поки не вивчите якийсь божевільний урок. Інакше учень буде кинутий в безодню, або довго втікатиме від людей з палицями. Або не зможе припинити танцювати. Або від нього почнуть відпадати частини тіла, одна за іншою. У Лабіринті здебільшого мовчали про такі випадки.

Раніше, коли Еліслі і Мейз були двома окремими школами, що представляли два стилі магії, були деякі розбіжності, але тепер вони були об'єднані, тому що магія була об'єднана, за велику ціну. Прохід між ними являв собою піщаний тротуар, який відкривався тільки в певний час.

Патриція проводила тижні, освоюючи тонкощі зцілення в Елліслі-холі, і потім вчителі відправляли її в лабіринт, і вона так заплутувалася в Лабіринті і в собі, що забувала всі набуті навички. Вона намагалася вирішити якусь дурницю в "Лабіринті" і розібратися, як виконувати якийсь хитрий трюк, щоб її відправили в Елтіслі-Холл, де знову доводилося вчити безліч правил і формул, і де вона забувала те, чого досягла в Лабіринті.

Цього було достатньо, щоб змусити її плакати в подушку щоночі під час просвітлення (в Елтіслі) або імпровізованому часі (у Лабіринті). Але також Патриція переживала за своїх батьків, з якими вона навіть не попрощалася. Бо всі вони думали, що вона мертва. Або жила у лісі як тварина. Вона хотіла повідомити їм, що з нею все в порядку, але не знала, як це зробити. Не кажучи вже про те, що вона залишила свого кота Берклі.

Головним вчителем у Елтіслі-академії була привітна стара леді, яку звали Кармен Едельштейн. Її срібне волосся завжди було в гідному вигляді і вона завжди носила шовкову накидку на шию та плечі. Кармен запрошувала учнів приходити до неї з будь-якими проблемами або питаннями, і Патриція незабаром виявила, що довіряє старій дамі, але також вона отримала настанову про те, що не повинна згадувати про її розмову з якимось Дерев'яним духом кілька років тому. Магія — це практика і мистецтво, а не система духовної віри. Ви можете мати свої власні приватні духовні переживання, як і будь-яка нормальна людина, але вважати, що у вас є пряма лінія до чогось великого і стародавнього протирічить основам "Правил поведінки".

— Дерева не розмовляють з людьми, — сказала Кармен Едельштейн, і її звичайний голос підмінився схвильованим тоном. — Ви мали галюцинацію, або хтось зіграв з вами фокус. Ось чому погано, що ми отримуємо багато студентів після того, як вони вже поекспериментували самостійно. Різні погані звички можуть бути кошмаром, який заважає вчитися.

— Це, мабуть, була галюцинація. — Патриція посовалася на негнучкому кріслі. — Пам'ятаю, що тоді я з'їла багато гострої їжі.

Головним вчителем у Лабіринті був Канот, чиє обличчя і голос змінювалися щоразу, коли ви зустрічали його знову. Іноді він виглядав як старі шрі-ланкійські чоловіки, іноді якпігмеї, іноді як чоловіки-гіганти з довгою бородою. Патриція незабаром навчилася розпізнавати Кано за певними словами, подібно до того, як він посмикував плечима або звужував ліве око. Якщо ви не змогли його ідентифікувати або помилково ідентифікували як когось іншого, то опинялися в найбільш глибокій ямі Лабіринту (крім бездонної, звісно). Люди казали, що коли Кано двічі носитиме те саме обличчя, він помре. Щоразу, коли ви зустрічали Канота, він пропонував вам якусь страшну угоду. Патриція навіть не намагалася розповісти Кано про Дерево.

Патриція не мала жодних справжніх друзів в Еліслі Мейз. Вона була у дружніх відносинах з кількома іншими дітьми, у тому числі з Тейлором, у якого було хаотичне волосся і таке ж мислення, і чомусь незрозуміло незграбні руки та ноги. Але основні групи в школі ніколи не боролися за Патрицію, особливо після того, як стало ясно, що вона байдужа до всього, крім шкільних завдань. Ніхто не хотів дружити з тим, хто був цілком поглинутий навчанням.

Якби ви вийшли до лінії дерев біля Еліслі в певний час наприкінці дня або після настання темряви в гуртожитку, то, можливо, ви могли побачити дівчину-підлітка з темно-коричневим волоссям і великими зеленими очима, яка дивилась на дерева і говорила пташиною мовою: "Ви тут? Як справи? Парламент на сесії?" — вона розмовляла з птахами, які тільки дивилися на неї і летіли далі.

Ви ніколи не могли сказати, скільки часу ви провели в Елтіслі або в Лабіринті, це могли бути дні, тижні або довше. Одного разу Патриція провела сім місяців у Лабіринті, поки їй нарешті вдалося сховатися від вчителів та інших студентів, і всі вони згайнували тиждень, шукаючи її. Але замість того, щоб повернути до Елтіслі, її вивели на поле жовтої трави, де сам Кано провів Патрицію та інших студентів у чудовий дерев'яний дирижабль, який був схожий на кита, але мав більше плавців, а інтер'єр був з муляжами горіхів та ягід.

У той день Кано був авангардним афро-американцем з акцентом з Теннессі та бомбовою курткою.

— Ідея слідуюча, — сказав він, коли вони перебували десь над Альпами. — Ми скидаємо кожного з вас, хлопці і дівчата, у маленьке містечко, таке, де ви не володієте мовою. Немає грошей, ніяких запасів. Ви шукаєте людину, яка потребує зцілення, когось, кому справді погано, і зцілюєте його. Вони не повинні знати, що ви коли-небудь були там. Тоді ми забираємо вас. — Кано запропонував відмовитися від цього завдання в обмін на те, щоб дозволити йому сховати щось у ваших кістках, але на це ніхто не погодився. Замість цього він почав виштовхувати студентів одного за одним з люка дирижабля, який виглядав як дверний отвір французького замку, з висоти у кілька сотень футів. Без парашута.

Патриції вдалося сповільнити спуск, тому вітер відніс її далі. Вона приземлилася на ноги у полі, десь за милю від містечка. Трохи поблукала у сутінках, але зрештою побачила вогні міста перед нею. Перші люди, яких вона зустріла, здавалися відносно здоровими, але потім вона помітила стару жінку, яка варила суп на кухні у невеликому ресторані чи бістро. Жінка кашляла, її шкіра виглядала сірою, і Патриція мала змогу побачити, як з-під жовтої блузи виглядав шрам на шиї. Ідеально. Патриція підкралася до жінки, і отримала лайку у лице, а також звинувачення у спробі крадіжки на якійсь слов'янській мові. Вона втекла.

Через тиждень Патриція вмирала з голоду і перебігала з місця на місце, щоб ховатися у містечку з його порожнистими білими гіпсовими стінами будинків та брудними дорогами. Вона більше не могда розмовляти з тваринами, і не змогла освоїти навички розуміння людських мов, крім англійської. Крім того, вона могла зцілити лише хворого, з яким мала деякий зв'язок.

— Я не збираюся спати в цьому одязі знову, — сказала вона вголос, англійською мовою. Продавець в маленькій бакалійці побачив її і вигнав, вигукуючи гортанні лайки. Патриція побігла по вузьких вулицях, що звивалися, крутим схилом, з камінням під ногами, поки не втратила крамаря з виду. Вона присіла за кам'яною стіною і тепер дивилася на єдине, що їй вдалося вкрасти: пляшку чилійської олії марки Chiang Mai.

— Непогана робота. — Патриція нахилила пляшку, так що слова — Увага! Червона-Пекуча! — перевернулися. Густа рідина полилася у рот. Вона хотіла зупинитися, але не змогла. Як тільки пляшка спорожніла, її затрясло. Заболіла голова. Вона хотіла плакати через все, що вона втратила, і все, чого не змогла досягти.

Через годину вона підвела голову і її вирвало. Як тільки вона почала, то не могла зупинитися. Її очі пекло, з носа текло, і олія, яка піднімалася догори, була вдвічі жахливіша на смак. Її шлунок вивертався, не захоплюючись ідеєю такої їжі після багатьох днів голоду. Вона кашляла кислотою.

Добра новина: Патриція нарешті придумала, як полікувати злу стару жінку прямо зараз.

Вона перелетіла по шиферних дахах будинків до похилого даху бару, де побачила жінку через невеликий горішній люк. Він був відкритий, і вона прослизнула на горище, де зберігалися мішки з борошном та консерви. Вона замислилася, перш ніж набрати борошна в рот. Потім підкралася до краю горища, жінка сиділа внизу на іншій строні за голим столом. Патриція налаштувала рівновагу, а потім пройшла по балці, поки не опинилася над старою жінкою, а тоді нахилилася, наскільки могла, і допомогла собі руками.

А тоді сплюнула у суп старої. Жінка якраз говорила до когось іншого в кімнаті, мабуть, до дітей, і нічого не помітила. Після того як слина Патриції опинилася всередині жінки, вона отримала прямий зв'язок і змогла оцінити пізню стадію емфіземи, рак, що перебував у стані ремісії, який вже коштував старій жінці однієї легені, і подагру. Потрібна була година концентрації, і деяке нерозумне бурмотіння, щоб Патриція могла увійти в тіло старої і відновитити жіночу внутрішність так добре, як тільки могла. Вона зупинилася, коли тіло просто відмовилося виростити нову легеню, щоб замінити ту, яку жінка втратила.

Нічне небо виглядало переповненим Патрицією, коли вона лежала на нерівній травичці того поля, де випала з дирижабля. Занадто багато зірок світили занадто сильно. Вона лежала там годину, перш ніж дирижабль спустився достатньо низько, щоб кинути для неї сходи. Вона піднімалася повільно, її кінцівки були хворі і слабкі. Кано вручив їй бутерброд та банку імбирного ефіру і намагався продати кілька акцій студії Zumba. Цього разу Канот був молодим німцем з голеною головою.

Після цього Патриція почала з'ясовувати, як використовувати речі, про які вона дізнавалася в Еліслі для Лабіринту, і як використовувати Лабіринт в цілительстві Еліслі. Кілька студентів відсіялися після випробування випадковим східноєвропейським містом — таким чином, Патриція могла стати почесним членом одразу кількох груп.

Одного разу вночі вона курила сигарети з гвоздики з крутими дітьми, після відбою, всередині каверни димоходу, яким давно не користовувалися, у Малому будинку Елтіслі. З ними була Дянта, пухка як лебідь — лідер групи — яка, за чутками, була дочкою графа чи щось подібне. Поряд з Патрицією сидів Тейлор, який перестарався з фарбою та підводкою для очей, у шкіряній куртці. Напроти Патриції сидів Самір, який носив чорні сорочки зі стоячими коміром, які робили його сором'язливе, злегка кінське лице дорослим і вишуканим. Плюс Тобі, шотландка з вихором червоного волосся і сережками. І ще кілька дітей, які іноді примикали до них. У стінах червоно-цегельного димаря траплялися сліди древньої сажі.

Патриція і Тейлор кайфували, передаючи цигарку один одному, а дим від гвоздики щипав Патрицію всередині. Вони ділилися дивовижними історіями про своє життя за стінами Еліслі Мейз, з усіма переживаннями, які змусили їх усвідомити, що вони мають зв'язок з деякою невідомою силою. І Патриція виявила, що вона розказує про те, що вона пам'ятала про Парламент, Дірппдірппйепалонга і Дерево, перш ніж усвідомила, що вона робить.

— Це химерно, — сказав Тейлор.

— Це дуже дивно, — сказала Дянта, нахилившись вперед і заворожуючи Патрицію темними, захоплюючими очима. — Розкажи нам більше.

Патриція розповіла всю історію з самого початку, трохи докладніше цього разу.

Наступного дня вона згадала, що не повинна була розказувати про Дерево. Чи непокоїться хтось з цього приводу? Вона заглянула до Літературного класу — Кармен Едельштейн читала Трула і Крісейда, але не демонструвала жодних ознак хвилювання.

Тієї ночі, коли Патриція вже готувалася лягти у ліжко, у двері постукав Тейлор.

— Давай з нами в димохід, — сказав він з посмішкою. Група в неробочій трубі була вдвічі більшою, ніж раніше, тому для Патриції ледве знайшлося місце. Але всі хотіли почути про Дерево.

Чим більше разів Патриція розповідала історію, тим вона ставала реальнішою: з драматичними штрихами та кращим закінченням. Вона додала більше подробиць, подібно до того, що відчувала вітер, який проходив через її незграбну духову форму, а також, як мерехтіли дерева, коли вона летіла до серця лісу. Третьої ночі, коли Патриція розповідала історію третій групі дітей, Дерево стало набагато красномовнішим.

— Воно сказало, що ти захисник природи? — спитав молодший хлопець з Кот-д'Івуара, якого звали Жан Жак.

— Дерево сказало що ми всі, — сказала Патриція. — захисники природи. Типу, проти будь-кого, хто хоче заподіяти їй шкоду. Ми всі. У нас особлива мета. Це все, що сказало Дерево. Воно було схоже на ідеальне дерево в самому серці лісу, яке можна знайти, тільки якщо хтось покаже вам дорогу. Птах взяв мене туди, тому що я була дуже малою.

— Ви можете відвести нас до цього? — запитав Жан-Жак, такий збуджений, що не міг дихати.

Незабаром у них з'явився відповідний клуб. Вони збиралися разом вночі, дюжина дітей, і розповідали, як вони збираються знайти серце лісу і Дерево, про яке розказувала Патриція. І як вони збиралися захищати природу від когось, хто хотів завдати їй шкоди. Як найви. Патриція була тою, хто бачив Дерево, а Дянта була тою, хто міг сказати: — Ми всі однодумці, — і всі підбадьорювались.

— Ми розраховуємо на вас, — сказала Дянта Патриції низьким, довірливим тоном, торкаючись її плеча. Патриція відчула хвилювання до глибини душі.

— ...і Дерево було величезне, у сорок або п'ятдесят футів заввишки, і це не був дуб або клен, або якийсь вид, який я бачила раніше. Воно мало гілки, як великі крила, і місячне світло проходило через найтовстішу частину гілок у двох місцях, так що це виглядало як двоє світлих очей, які дивились на мене. А голос був подібний до маленького землетрусу.

Десь на десятий раз, коли Патриція розповідала історію про ту ніч, коли вона залишила своє тіло і полетіла до Дерева, ця казка була настільки змінена, що мало нагадувала версію, яку Патриція розповіла першої ночі. І все ж всім було нудно. Всі хотіли дізнатись, як бути далі. — Що ми повинні зробити? — Запитав Самір. — Який наш наступний крок?

— Якщо чесно я не знаю, — сказала Патриція. Вона вперше розповіла їм, як вона перебувала в брудному містечку і випила пляшку чилійської олії, і нічого не сталося. Вони закидали її теоріями, що це було невчасно, або що вона не знаходилась на вільному просторі, або що не могла добратися до Дерева зі Східної Європи через лінії електропередач.

Думки серед таємного клубу Дянта розділилися на найважливішому запитанні: чи знають дорослі в Еліслі Мейз про Дерево? Або: (А) Це було те, про що всі знали дорослі, і вони просто тримали це в таємниці від дітей, тому що вони ще не готові до такого знання, або (B) вони не знали про це, і це щось таке, що відкривається лише малятам.

Через кілька днів Патриція обідала з Дянтою. Одні. Вони розстелили ковдру на Східній галявині Еліслі, де кожна стеблинка трави була досконалістю. Патриція все таки не могла повністю повірити в те, що Дянта говорить з нею, як з рівною. Дянта мала звичку розширювати очі перед тим, як щось сказати, щоб ви потонули в її очах, і відчували, що все, що вона скаже, буде найважливішою справою, яку ви чули. Вона носила шарф школи Еліслі так елегантно, що ви мимоволі думали, що вона вибрала його серед тисяч інших. Її коричневе волосся просвічувалося променями сонця.

— Ми збираємося робити багато великих речей разом, ти і я. Я просто знаю це, — сказала Дянта Патриції. — У тебе повинно бути вміння створити газований лимонад. Не у всіх є таке вміння, і дійсно непогано уміти це робити. — Патриція зробила те, що їй сказали. Тепер лимонад був як лимонний спрайт, і це було ще краще. Бульбашки стрибали по язику.

Патриція замислилася, чи Дянта не збирається поцілувати її. Дянта нахилилася, і вони дивилися одна на одну. Патриція ніколи не думала про себе як про лесбіянку, але Дянта пахла так добре і мала таку потужну ауру близькості, це навіть не було схоже на незручний сексуальний потяг. Десь на відстані співав птах, і Патриція майже зрозуміла.

Навіть ті діти, які не сиділи в неробочому димоході, кидали на Патрицію заздрісні або вдячні погляди, коли вона заходила в їдальню Елтіслі, або коли вона перебувала в їдальні самообслуговування в Лабіринті, де ви ніколи не знали, буде піца чи чорний пудинг. Дехто в Лабіринті розповів Патриції, що усім подобаються її джинси. Ніхто ніколи раніше не любив її джинси.

— У мене є щось дуже важливе, щоб сказати всім вам. — Дянта затримала подих, і не тільки тому, що опівночі в брудній маленькій каверні було десять підлітків. Затиснуті десять пар рук, десять тазів нервувалися, ніби намірилися разом помочитися. Дянта витримала паузу до тих пір, поки могла, а потім кинула бомбу:

— Я говорила з Деревом.

— Що? — сказала Патриція, перш ніж встигла зупинитися. — Я маю на увазі, це чудово. Як ти зуміла це зробити? — Всі дивилися на Патрицію, ніби вона вибухнула ревнощами або чимось подібним, замість того, щоб просто здивуватися. Мало того, що Патриція мала монополію на розмову з Деревом — або чим там воно було — вона це робила сама, і це було багато років тому. Патриція заговорила щось про те, наскільки вона щаслива, що Дянта зробила це, тому що це була чудова новина, і дуже важлива.

Дянта зробила річ у сотню разів гіршу, погладила Патрицію на коліні і сказала:

— Не хвилюйся, дорогенька. Ми всі цінуємо твій внесок.

Але ніхто не цікавився пораненою гордістю Патриції, всі хотіли знати, що сказало Дерево. Яке було повідомлення? Вони так чекали на щось. Але не були готові до бомби.

— Дерево сказало, — продовжила Дянта, — готуватися. Тест буде найближчим часом. Не всі його пройдуть. Але ті, хто пройдуть, будуть героями. На віки вічні. — Усі були такими щасливими, і хихикали.

Це звучало зовсім не так, як дерево говорило з Патрицією. Але кілька років тому вона мала лише одну розмову, і мала туманне згадування деталей, особливо зараз, коли так часто повторювала їх. Патриція сказала собі, що вона рада, що її виправдано, і що вона не лише галюцинувала, замість того, щоб засипати Дянту цілою низкою запитань, які могли сприйняти за заздрощі, і порушення "Правил поведінки". Зараз Дерево розмовляло з Дянтою замість Патриції. Велике діло.

— Цілу ніч я вчилася, щоби пройти іспит на зцілення, — розказувала тим часом Дянта, — і з'їла багато гострих перчених чипсів. Наступне, що я відчула, що вирвалася з свого тіла, і пролетіла через вікно, вночі. Це було найбільш хвилююче відчуття.

Протягом двох тижнів Дерево не давало ніякої іншої інформації, хоча кілька разів спілкувалося з Дянтою. Самір завів руку до Патриції, коли вони слухали натяки на те, що це було щось стародавнє, аж до того, що їм потрібно вивчати, що таке любов, починаючи зі слів. Рука Саймера була сухою і звивистою, а його вказівний палець доторкнувся до пазлика Патриції, що змусило її відчути себе смішно всередині. Вони обидвоє фіксувалися на Дянті, чиї витончені ніздрі роздувалися, коли вона розказувала про свій досвід у цьому питанні. На іншому боці Патриції дрімав Тейлор.

Усі, хто зустрічався в димоході, тепер мали таємний сигнал — потрібно було покласти великий палець на середину ключиці, а потім кліпнути одним оком, а потім другим. І вишивали особливий сигіл на одязі.

Коли Дерево дало Дянті справжні інструкції, вони були доволі загадковими.

— Воно сказало: "Зупиніть трубу і прохід". — Її очі були розширені, і вона виглядала накачаною адреналіном. — І повторило кожне слово двічі.

— Труба і прохід? — сказав Самір. — Це звучить як у джентльменському клубі. Де повно тютюнового диму та таємних проходів.

— Це звучить непристойно, — сказала Тобі. Вона зробила рух, щоб показати, як "труба і прохід" — можуть бути сприйняті. Дянта кинула на неї погляд, який змусив її замовкнути.

Вони витратили кілька днів на обговорення та пошук в Google, а також шепотіли слова "труба і прохід" один одному, не маючи уявлення про те, що вони могли означати. Дянта здавалася нетерплячою, вона ніби чекала, що хтось інший відшукає сенс, тому що вона не могла бути посланником і тлумачом одночасно. Нарешті в п'ятницю після відбою Дянта затягнулася сигаретою з гвоздики і оголосила, що знає відповідь.

— Труба, — як з'ясувалося, це Великий сибірський газопровід. А "Проходом" називається Великий Північний судноплавний шлях. Обидва терміни були народжені Ламаром Таккером (техасцем, який допоміг піонерам намивати золото) у партнерстві з російським конгломератом під назвою "Вілкіцьке судноплавство". Росіяни хотіли, щоб новий шлях транзиту замінив Північно-Західний Прохід, уникнувши Канади взагалі, і проходив через серце арктичного льоду. Було лише одне побоювання: траса йшла прямо через величезне родовище зв'язаного метану біля Чукотського моря, яке протягом мільйонів років лежало сховане під вічною мерзлотою. Вчені попередили, що коли цей метан раптово звільниться, можна чекати на жахливі наслідки зміни клімату за одну ніч. Однак будівельна фірма вважала, що можна просвердлити породи, повільно знизити тиск і зафіксувати нерухомо-заморожений метан шляхом скріплення його силікатами. Тоді можна було би навіть качати багатий на енергію метановий мул до Якутська. І мати достатню кількість електроенергії для половини східної Росії, і, можливо, продати надлишкову потужність Монголії, Китаю і навіть Японії.

— Але може статися не так, як вони планують, — сказала Дянта. — Вони не знають, у що втручаються. Їх треба зупинити.

— Так, — сказала Патриція. — Але що ми можемо зробити?

— Зробити? — сказала Дянта. — Озирнись. Ми найкращі учні в Еліслі Мейз. Ми володіємо багатьма навичками. Тобі, я бачила, як ти розтопила останній сніг весною і повернула триденний розпад. Ти колись обдурила менеджера банку, щоб той дав тобі п'ятьсот фунтів і залишилася невидимою. Патриціє, я чула, як вчителі шепочуть, що у вас є такі зв'язки з природою, яких навіть вони не розуміють повністю. Ми зможемо це зробити. Дерево залежить від нас.

Вони відправилися в ту ж ніч, з тим, що могли нести. Дянта наполягала: не може бути ніякої затримки (так менший шанс, що хтось передумає і розповість вчителям). Всі вони повернулися у свої кімнати в Еліслі і набили мішки випадковими речами.

— Куди ми взагалі ідемо? — спитала Тобі. — У мене практичні заняття через два дні. В школі очікують, що я там появлюся.

— Ми втікаємо, — сказав Тейлор з делікатним натиском. — Ніяких тестів, ніяких підручників, завдань з математики, лекцій, ніяких загадок у Лабіринті, поки ми не завершимо нашу місію.

Патриція узяла зубну щітку та три пари білизни, а також розбиту копію "Історії міст" в сумочку. Вона йшла на пригоду — і мала намір випробувати свої сили. Вона майже танцювала на червоних дерев'яних сходах у Північному житловому крилі Еліслі, піднімаючись до Саміра, який мовчки її чекав. Вона шаленіла від адреналіну, коли вони сіли в чарівний дирижабль, оминувши всі пастки безпеки.

— До задниці все, — сказала Патриція, коли вони відірвалися від Землі. — Давайте це зробимо. — Вона і Тейлор стукнулися долонями, а потім Патриція і Самір обійнялися, а Дянта засміялася з кабіни, керуючи дирижаблем, рухаючи дерев'яні виноградні лози та фіги.

Експедиція не почувалася справжньою, поки не прилетіла в Арктику, де місячне світло поступилося місцем двом аркушам сонячного світла — неба та льоду, які було важко побачити. Ейфорія Патриції скисла. Вона дивилася вниз і не могла відрізнити одну яскраву смужку від іншої.

— Ми повинні вдарити по них, перш ніж вони дізнаються, що ми тут, — сказала Дянта з кабіни. — Я сподіваюся, що всі готові до несподіванок. — Патриція, Тобі, Самір і Тейлор сказали, що готові.

— Ми робимо правильну справу, — сказав Тейлор, коли вони сіли. — І вчилися для цього досить довго.

Патриція наділа три шари одягу: вона могла зробити заклинання, щоб зберегти тепло, але це означало відволікання. Вона накрутила шарф навколо шиї і низу обличчя скільки разів, скільки її вдалося.

— Тобі, ти готуєшся до трансмутації металів, тому що ти у цьому найкраща. Якщо це сталь, ти перетворюєш її на олово, — сказала Дянта, вийшовши з корабля. — Самір і Тейлор, ви будете заплутувати і дурити будь-які пости, з якими ми можемо зіткнутися. Я намагатимусь завдати свердловині непоправної шкоди. Патриціє, ти понесеш на них повну лють природи. Будь креативною.

Вони зійшли з пагорба і вирушили через тундру до бурової установки, яка виглядала як маяк на льоду, з однією іржавою колоною посередині платформи, підтримуваної чотирма прикладеними ніжками, з'єднаними як малюнок пентаграми. На одній стороні платформи була якась насосна станція з виносним металевим рукавом. З іншого боку Патриція побачила величезний дизельний бак, який, мабуть, був перевезений на повітряній подушці, а також ряд снігоходів і модернізованих вантажних автомобілів. Дивлячись на масивну цистерну з позначкою — УВАГА: ВИСОКИЙ ТИСК, — яка сиділа на вершині найбільшого в світі родовища метану, Патриція задумалася. Її побоювання переважили бажання здійснити террористичний акт.

— Хлопці, — сказала Патриція. — Я думаю, ми повинні зупинитися і...

Хтось закричав по-російськи, загавкали собаки. Хлопці в парках та окулярах під'їхали до них парою снігоходів, розмахуючи чимось схожим на автомати. Самір і Тейлор кивнули один одному і подалися до них. Через мить охоронці відкрили вогонь, але хаотично, у випадкових напрямках, тому що Самір зробив щось, що збивало їх з прицілу.

— Стережись! — закричала Патриція. — Не дозволяйте їм стріляти по цистерні. — Але її ніхто не почув через автоматні черги, крик та собачий гавкіт.

Тобі побігла до масивної вишки, готуючись її трансмутувати.

Тим часом Дянта йшла до свердловини з сяючим обличчям, ніби залита сонцем. І несподівано упала, спіймавши кулю.

Патриція побігла і присіла поруч з Дянтою, у якої була фонтанна кровотеча і задишка.

— Тримайся, — сказала їй Патриція. — Схоже, куля пройшла наскрізь. Але боюся, зачепила артерію. Міцно тримайся.

— Не витрачай на мене час, — прошепотіла Дянта. — Місія. Зосередьтеся на місії.

Патриція поцілувала Дянту в губи, у той час як її руки намацали отвір, звідки фонтанувала кров. Вона знайшла артерію і кваплячись, незграбно відремонтувала її. Куля просвистіла повз її обличчя. Вона зупинила поцілунок і попросила,

— Скажи мені правду. Дерево взагалі розмовляло з тобою?

Дянта сказала:

— Це страшенно грубе питання, особливо на цьому етапі. -Хтось закричав. Схоже, це була Тобі. — Тепер все залежить від тебе, — продовжила вона. — Дай їм відчути лють природи... — І Дянта втратила свідомість.

Патриція підвела очі, обнімаючи голову Дянти на своїх на колінах. Самір і Тейлор робили гарну роботу, створивши таку плутанину, що вона не могла бачити, що відбувається довкола. Сніг літав у повітрі великими приливними хвилями, величезний собака біг до Патриції і упав, скошений кулями. Звук стрільби був близький і безперервний, як гучний білий шум.

Стіна снігу трохи порідшала, і Патриція побачила тіло, яке лежало обличчям вниз, з шарфом школи Еліслі на шиї.

— Ні, ні, ні, — закричала Патриція і встала. Вона все ще могла виправити це, їй доведеться це зробити.

Напад на бурову вишку тривав можливо 90 секунд. Чим довше він продовжувався, тим більше було куль, які летіли в різні сторони, і тим більший шанс на катастрофу, яку буде видно навіть з космосу.

Холодний вихор закрутився довкола неї, і вона захотіла мати окуляри, як у тих людей, які намагалися її вбити. Вона ледве могла стояти на ногах, тому що їїтягнуло в сторону пониженого тиску. Це було дещо більше, ніж просто вітер і сніг у обличчя. Хиталося все. Вона намагалася уявити, як вона буде відчувати себе, коли розбудить сили природи — що це буде означати? І тепер, коли вона навіть не могла залишатися у вертикальному положенні, як вона збирається командувати такими природними силами? Магічний потік завдавав їй зараз найгіршого болю за все її життя — саме тоді, коли вона намагалася щось придумати. Що робити, коли вона повністю підключиться до природи? Крім того, природа була не одним вихором, це був цілий ряд процесів, які були пов'язані разом таким чином, що цього ніхто не міг передбачити. Тоді вона згадала дещо з її давньої розмови з тим безглуздим Деревом — що вона буде служити природі, але не вказувати їй- і вона не могла повірити, що не помітила цієї важливої відмінності, яка перекреслювала всі дурні розмови про її досвід. Тепер було надто пізно, і вони всі помруть як колосальні придурки. Вона не може контролювати природу, вона навіть не може контролювати себе, і магічний вихор подрібнить її як величезна сталева рука, викликана її ж магією і силою волі. Великий собака побіг прямо на неї, гавкаючи досить голосно, щоби бути почутим крізь стрілянину і хаос, і вона злякано розуміла, що він говорив. В основному, "Я буду кусати ваше горло! Ви помрете!". І це здавалося їй особливо безглуздим моментом — повернути собі здатність розуміти тварин, коли у цьому не було ніякої потреби — і ще раз нагадало їй про те, що вона не може керувати або впливати на одвічні сили природи, і вона захотіла щоб магічний потік не тиснув найгіршою мігренню на її череп і вдарив туди, куди вона хотіла. Вона підняла руки до неба і лише сподівалась на краще, перш ніж невидимий удар збив її з ніг...

Патриція отямилася на борту дирижабля, не того, який вони викрали. Вона лежала на лавці, і Кано дивився на неї поглядом, у якому був не лише гнів — на цей раз він був безшерстим альбіносом.

— Ви розчарували мене — сказав Кано плоским голосом.

Патриція хотіла сказати, це була ідея Дянти, але не змогла себе змусити зробити це.

— Що сталося?

— Тобі мертва. І ще півдюжини охоронців цієї бурової, на яку ви вирішили напасти за власною ініціативою. Я сподіваюся, що ви зможете з цим жити. Дянта і Самір отримали поранення, але будуть жити. Схоже, ви якось провели збільшення магнітного поля в полярній області і розв'язали свого роду магнітну бурю, вивівши з ладу не тільки всю електроніку на десятки кілометрів навкруги, але й мізки кожної людини, у тому числі свій власний. Ви не могли це зробити без чиєїсь підтримки, і ми тепер не впевнені...

— Там була собака, яка хотіла перегризти мені горло. — Її голова закрутилася, і вона почала бачити дивні фігури. А потім з'явилося те, на що вона тоді не звернула уваги: — Тобі була закутана у шарф нашої школи. А коли ми сідали у дирижабль, вона мала лише значок на грудях.

— Ми знаємо. Не залишиться ніяких слідів, і ви зможете повернутися до школи. — Кано випустив хмик з глибини свого живота. — Але ваше життя тепер буде сильно відрізнятися від попереднього.

— Мені дуже шкода.

— Не так шкода, як ви ще будете думати.

Він виглядав так, ніби збирався сказати щось інше, можливо, запропонувати зняти її з крючка в обмін на її первістка. Але замість цього він просто потиснув плечима і пішов, залишивши Патрицію з пульсуючою головою і почуттям неправильності, яка ніколи не могла стати правильною. Вона ще підвела голову, досить для того, щоб подивитися в один з великих ілюмінаторів. Вони летіли над океаном, і сонце, яке освітлювало хмари, робило їх важкими і потворно фіолетовими.

23

Пароти їли вишневий цвіт на великому дереві на вершині крутого пагорба, недалеко від Кафедрального собору — півдюжини яскраво-зелених птахів із червоними плямами на головах просто дзьобали білі квіточки. Пелюстки були розкидані по тротуарі і траві, птахи працювали своїми кривими дзьобами, але Лоуренс і Патриція спостерігали з вершини пагорба за парковкою через дорогу.

Сан-Франциско ніколи не припиняв дивувати Лоуренса — дикі єноти і опоссуми гуляли по вулицях, особливо вночі, а їх блискучі хутра та довгі хвости виглядали, як у котів, якщо не придивлятися. Скунс вкладався спати під народні будинки. Пароти мали рідню десь у Південній Америці, де вишневі дерева ніколи не росли, але вони якось розвинули у собі смак до вишень. Більшість людей, яких Лоуренс знав, кожну вільну хвилину тратили на те, щоби взнати, що писав Computron Newsly про нього та його друзів або про те, що він все ще отримував фінансування, незважаючи на кризу. Єдина причина, через яку Лоурен дивився на міські краєвиди, полягала у тому, що він гуляв з Патрицією. Вона бачила місто зовсім не так, як він.

Правда Лоуренс звернув лише побіжну увагу на приголомшливий вигляд яскравих тропічних птахів, що пожирали цвіт вишень, тому що продовжував крутитися своїм розумом навколо того, як він практично викинув людську істоту з її середовища існування. Лоуренс ледь спав останні пару тижнів, тому що він витрачав двадцять годин на день, намагаючись з'ясувати, що було не так. Плюс до того, коли він намагався спати, його серце нагадувало цирковий барабан, коли він згадував відбуття і прибуття Приї.

Навіть зараз, сидячи з Патрицією на траві на ковдрі з кінської шерсті, Лоуренс надіявся, що вона щось скаже — вона добре знала, що сталося з Приєю, напевне навіть краще, ніж Лоуренс, і ще не сказала про це жодного слова. Можливо, вона чекала відповідного моменту.

Патриція нарешті порушила тишу.

— Гаразд, — сказала вона. — Що не так? — На її блідому коліні були слабкі трав'янисті сліди.

— Нічого. — Лоуренс усміхнувся. — Я спостерігаю за птахами. Вони милі.

— Ісусе. Ти повинен сказати мені, що не так. Я знаю тебе досить довго, щоб знати, коли ти щось смажиш.

Тоді Лоуренс зізнався:

— Я просто чекаю, коли ти скажеш мені, що я був засранцем, коли наважився провести цей експеримент з Приєю без належних гарантій, після чого ти повинна була рятувати наших ослів. Я подумав, що ти зрештою це скажеш сама.

Патриція нахмурилася, ніби її поставили в незручне становище.

— Насправді я не думала, що повинна щось таке сказати, — сказала вона нарешті. — У тебе немає босів, які тобі це скажуть? Я думала лише що ви, хлопці, шукали її не там, де треба.

— Так, звичайно. Звичайно.

Власне, жоден з товаришів по команді Лоуренса після цього не хотів говорити про інцидент. Один чи два рази хтось згадував про нещасний випадок з Приєю, і це викликало незручну, тривалу тишу, яка змушувала Лоуренса відчувати себе так, ніби він ковтнув цілий кубик льоду. Аня все ще дратувалася, що Лоуренс не міг пояснити, як Патриція врятувала Прию, оскільки вони не змогли модифікувати протоколи, не знаючи, що потрібно змінити. Сугата і Прия намагалися залишити цей кошмар позаду. Тим часом Лоуренс ніколи не знаходив часу розказати про експеримент Ізабель, яка технічно його контролювала.

— Лоуренс, послухай. — Патриція тепер дивилася на нього замість птахів. Її очі трохи розкрилися, і вона жувала нижню губу. — Для мене дійсно багато важить, коли ти сказав, що не збираєшся допомагати їм контролювати мене, коли раніше Кавашима вирвав з тебе таку обіцянку. Але і ти не повинен намагатися контролювати мене, бо це мене бісить. Я зробила те, чого ніколи не зможу змінити чи забути. Ти не захотів би бути біля мене, якби знав, що я зробила.

Лоуренс ніби потрапив в повітряну яму у літаку — слухаючи Патрицію, яка розмовляла таким чином. Патриція збиралася відкритися йому, і це було захоплююче з причин, які він не бажав аналізувати. Але потім він злякався, що вона була правою, і що, можливо, там дійсно були такі речі, які не давали йому іншого вибору, крім як відступити від неї -ніби вона збиралася сказати, що користується своєю відьомською силою, щоб пити кров немовлят. Плюс кожен раз, коли він дізнавався трохи більше про Патрицію та магію, він щось втрачав.

Проте жодна з цих причин не завадила адреналіну збурити його кров, і почуватись дуже близьким до цієї дівчини. У її шкірі, навіть у її голові. У грудях.

— Що б то не було, — сказав Лоуренс вголос. — Ти допомогла мені уникнути великої купи лайна. Я не бачу, який твій промах може бути гіршим за це.

Недалеко від того місця, де вони сиділи, жінка з коляскою кричала до дитини в комбінезончику, яка бігла до вишневого дерева і намагалася переслідувати папуг. Дитина щасливо посміхалася. Мати погрожувала порахувати до п'яти.

— Коли я була підлітком, то була у групі, яка напала на бурову установку в Сибіру... Померли люди. Включаючи мою подружку. І відтоді... — Патриція тяжко видихнула, майже струснувшись. — Я караю людей. Як одного хлопця, який зґвалтував і вбив купу дівчат — Я перетворила його на хмару. Ще був політик, який допоміг заблокувати екологічну норму — так званий Пікассо-закон про скорочення виробництва паперу — і я змусила його стати морською черепахою. Морські черепахи живуть довго, довше, ніж більшість людей, тому це не було вбивством. Бюрократи намагалися вигнати мого товариша Реджинальда з його помешкання, і я покарала їх висипкою. І так далі... — Вона не могла дивитися на Лоуренса прямо.

— Вау. — Лоуренс не повинен був дивуватися, після того, що сталося з паном Роузом, — Патриція сказала йому, що це одне з найдавніших заклять відьом. На мить він відчув, що крутий пагорб перевертається, а потім знову займає попереднє положення. — Вау, — знову сказав Лоуренс. — Я повинен визнати, це не те, що я думав про тебе. Я уявляв собі щось інше, ну, я не знаю... що ти ходиш і благословляєш дітей чи щось таке.

— Ти думаєш про фей. Якби я благословила дитину, це було б точно те саме, якби її благословив ти.

— Сумніваюся, — фиркнув Лоуренс. — Діти, як правило, починають метаболічні блювання на моїх очах. У будь-якому випадку, це звучить так, ніби ви накладаєте покарання на людей, які цього заслуговують. Не знаю. Якби я міг перетворювати людей на черепах, вони повзали би скрізь.

Вони деякий час мовчали. Мама повернула дитину назад до коляски і подалася геть. Папуги перестали їсти і просто літали між вишневим деревом і парою інших великих дерев, що росли біля масивного будинку Едварда, і кричали у повітрі. Один чи два рази вони пролетіли прямо над головою Лоуренса, розгорнувши зелене оперення, ніби віддавали йому салют.

— Мені здається це цікавим, — сказав Лоуренс. — У вас є якісь етичні рамки? Я маю на увазі, окрім тих "Правил поведінки", про які вони згадували. Звідки ти знаєш, що робити? — Він говорив акуратно, тому що це явним чином зачіпало Патрицію, — і забезпечив собі її погляд.

— Умм, — сказала Патриція, піднявши плечі, і її груди піднялися всередині білої футболки. — Я маю на увазі, іноді я дотримуюся інструкцій від Кавасіми або Ернесто, і я їм довіряю. Але також... я не можу просто перетворити всіх на черепах, я повинна діяти по ситуації. І... бачиш он тих папуг? — І вона показала цукерково-яблучних птахів, які повернулися на своє смачне вишневе дерево після кількох екскурсій по інших деревах.

— Так, звичайно. — Лоуренс спостерігав за червоними плямами на їхніх головах. Вони, здавалося, лякали когось, хто зайняв їх місце.

— Я розумію, про що вони говорять. В основному, вони сварять свого друга посередині, якого ледь не з'їв яструб, тому що він надто тупий, і літав надто високо. І ворон поблизу теж. Я можу зрозуміти, що вони говорять, прямо зараз.

— Ого. — Лоуренс навіть не помітив ворон на лінії електропередач, бо не дивився туди. — Ти можеш розуміти їхню усіх? Весь час?

— Це вимагає певної концентрації. Але так.

— Усі чарівники можуть це робити, Кавасіма, Тейлор?

— Можуть, якщо це їм дійсно потрібно. З великим зусиллям. І на деякий час. У різних чарівників різні дивні відхилення.

— А це не заважає тобі — весь час чути голоси тварин?

— Не дуже. Я здогадуюсь, що я просто звикла до цього. У більшості випадків я налаштовуюся на це так само, як налаштовуються люди, які хочуть порозмовляти один з одним. У той же час я завжди виділяю ворон і слухаю про що вони еоворять. Ворони дуже розумні.

Ворони, мабуть, вели якісь інтенсивні політичні дебати, каркаючи і роздумуючи. Один з птахів помахав крилами, майже як мокрий собака.

Лоуренс знав, що він зараз все зруйнує, і що він просто повинен тримати свій рот на замку, але тоді Патриція буде знати, що він утримує при собі свої думки, і це може бути ще гірше.

— Будь ласка, не зрозумій мене неправильно, — сказав він. — Але я не думаю, що думки ворон можуть бути основою твоєї етичної структури. "Про що ворони думають?" Ворони не можуть повною мірою зрозуміти наслідки вибору, про який ми говоримо. Ворона не може зрозуміти, як працює ядерний реактор, чи що таке Закон про скорочення податків.

— А ти знаєш, що таке Закон про скорочення податків?

Лоуренс почервонів аж до тісного коміра на шиї.

— Умм. Я маю на увазі, що це закон, чи не так? І я гадаю, він знижує податки.

— Ісусе. Ти слухаєш себе? Я знаю, що ворони не можуть зрозуміти ядерну фізику, як і більшість людей. І не казала, що прошу у ворон наукової поради.

Лоуренс нарешті ризикнув хихикнути, і Патриція теж засміялася, хоч була засмучена. У її очах появилися іскорки. З цим він міг жити.

— Ну, — сказав він. — Я просто хочу сказати, що деякі етичні питання складніші.

— Звичайно. — Патриція повернула голову і щось просвистіла. — Але ви колосально випускаєте з виду одну обставину, ніби навмисне. Я хочу сказати, що існує безліч різних поглядів на світ, і, можливо, у мене насправді є унікальна перевага, тому що я чую різні точки зору. Ви дійсно цього не зауважили?

Лоуренс відчув, що ворони тепер сміються над ним, начебто Патриція їм щось сказала.

— Зрозуміло. Я згоден. Просто я думаю, що етика базується на універсальних принципах, і ситуаційна етика є слизьким схилом. Плюс я не думаю, що у ворон є поняття етики. Я не думаю, що ворони можуть зрозуміти поняття категоричного імперативу.

— Мені подобається, що наша бесіда почалася з того, що ти турбувався, чому я не осуджую тебе, а тепер ти осуджуєш мене. — Патриція розслабилася і трохи відсунулася від нього. Лоуренс відчув себе так, ніби був хворий на заразну хворобу, а також стривожився, що він прийшов і здивував людину, з якою міг реально поговорити в цьому дурному світі.

— Я не осуджую тебе. Ти повинна це знати. Я вже казав, що коли би йшлося про мене, черепахи були би скрізь.

— Насправді я не думаю, що етика випливає з принципів. Зовсім. — Патриція знову посунулася і торкнулася його руки кінчиками своїх пальців. — Я думаю, що найважливішим елементом етики є усвідомлення того, як ваші дії впливають на інших людей та як ви усвідомлюєте те, чого вони хочуть і як вони почуваються. І це завжди залежить від того, з ким ви маєте справу.

Лоуренс глибоко вдихнув і зрозумів, що він та Патриція розходяться у цьому питанні, і що це не кінець світу. Як би там не було, вона відкрила йому, що думає про цю частину людських почуттів, у якій була неймовірно чутливою, і він негайно почав згортати свої ідеї. Але вона могла помітити це, і зі свого боку теж припинити бути відвертою.

— Насправді я розумію, про що ти говориш. Нещодавно я мав приблизно таку ж ситуацію, — сказав Лоуренс. І розповів їй про те, як він уявляв собі, що знаходився на іншій планеті і бачив на власні очі, що речі, які ми вважаємо належними на Землі, були на ній іншими. Що не було такої речі, яка була би звичайною, чи — як передбачалося — повинна була бути такою, як на Землі. — Можливо ти постерігаєш це прямо тут: нелюдський погляд на реальність. — Так що — так, він може її зрозуміти.

— Зрозуміло, — сказала вона. Тоді відкрила сумочку і взяла Кедді, який повідомив їй, що вона має далі за розкладом.

Лоуренс хотів закінчити, і сказати їй, що той факт, що Патриція так сильно турбується про те, чи вона не монстр, ймовірно означає, що вона ніколи ним не буде. Але вона вже збігала з пагорба, зупинившись лише на секунду, щоб сказати щось (пораду або, можливо, зауваження) папугам, які обсипали її білим цвітом, як обсипають рисом на весіллі.

* * *

Усі нормальні мікроресторани поблизу СoMa чомусь виявилися зайнятими, тому Лоуренс і Серафина закінчували обідати в звичайній їдальні, де подавали жирну китайську курятину та пончики. Пончики були свіжими, але курятина генерала Цзо виявилася трохи твердою. Лоуренсові було незручно, що він не знайшов для Серафини кращого часу.

Серафина, здається, не заперечувала, вона навіть з'їла пончик на паличці для їжі. Її фальшиві вії були занадто довгими, і він не міг затримати її погляд надовго. Вона була дивною. Він би дав що завгодно, щоб запустити "ядерний варіант". Він міг дати їй інше кільце, звичайно, але воно не матиме такого значення, якщо не буде розповіді про його бабусю. Серафина прикінчила пончик і тепер вивчала телефон.

Неонова вивіска — "Пончики" — хаотично блимала. Лоуренс зрозумів, що вони мовчать дуже довго. Він хотів мати можливість використати активне прослуховування, щоб заповнити мовчанку. В його уяві виник відсутній вираз на обличчі Приї, і викликав кислий смак у роті і спазми у животі.

— Гаразд, що з тобою? — сказала Серафина.

— О, нічого, — сказав Лоуренс. Він не міг розповісти Серафині про Прию, не сказавши правди про антигравітаційний експеримент. Плюс Серафина вимагатиме розповісти, як саме вони повернули Прию. — У нас був... відкат на роботі. І я не знаю, що сказати Ізабель. Не кажучи вже про Мілтона.

— Скажи їм правду, я думаю. Вони ж дорослі, чи не так? — Вона знизала плечима, а потім подивилася на свій телефон.

Лоуренс і Серафина мали провести ніч разом, але Лоуренс повертався до роботи, щоб провести там нічну зміну.

— Можливо, якщо я попрацюю без сну ще кілька днів, — сказав він Серафині, — я зможу повідомити про якийсь прогрес, а не про цю невдачу.

— А можливо ти просто позбавиш себе нормального відпочинку і наробиш ще більше помилок, — сказала Серафина, знизавши плечима, тому що вона залишалася сама. — Удачі. Люблю тебе. — Вона піднялася і подалася назад на роботу, яка була доволі далеко, і Лоуренс дивився на неї, коли вона бігла весь шлях назад до блоку, запитуючи себе, чи погляне вона назад, щоб подивитися на нього через плече, або чи повернеться, перед тим як зникнути з його очей, щоб помахати йому. Вона цього не зробила. Його серце занесло, як велосипед на чорному льоду, коли вона зникла.

* * *

Лоуренс хотів почекати, поки Ізабель буде у гарному настрої, щоб розповісти їй про випадок з Приєю. Але через кілька днів зрозумів, що Ізабель не буде в хорошому настрої найближчим часом. Майже перша фраза, яку вона колись сказала Лоуренсові, полягала в тому, що вона ненавидить бути авторитетною фігурою, і тепер вона була другою у команді Мілтона у цьому величезному проекті, встановлюючи правила для невеликої армії робітників. Кожного разу, коли Ізабель бачила себе в дзеркалі, одягненою у сливовий діловий костюм з волоссям, закрученим у сірий боб, вона робила подвійний хук.

Нарешті, після того як Лоуренс провів дві ночі поспіль у лабораторії, він вирішив перерватися. Коли він приповз додому, Ізабель дивилася на супутникові знімки Атлантичного океану на маленькому кухонному столі, і вказала йому на непривабливу пляму на Гольфстрімі. — Супершторм Камілла.

— А, знаю. — Лоуренс заглянув через її плече. — Я чув про це. Недалеко, на східному узбережжі. Сказали, що він може бути набагато гіршим, ніж Сенді або Беккі.

— Третя місс за останні пару років, — сказала Ізабель. — І сезон ураганів ще не закінчився. Мілтон лютує.

Лоуренс підтягнув крісло. — Слухай, я не хочу, щоб ти сказала Мілтону. Але у нас була... невдача на роботі.

— Якийсь провал? — Ізабель вимкнула ноутбук з клацанням.

— У нас трапилася аварія. У лабораторії. — Лоуренс спробував пояснити всю історію, не згадавши про Патрицію. — Ми не впевнені у тому, як рухатися далі.

— Так... — Ізабель підвелася зі стільця і пішла, щоб принести з кабінету пляшку коньяку і налити чарку для Лоуренса і трошки для себе. Вона сіла і поставила лікті на стіл. — Схоже, вам потрібні додаткові заходи безпеки, і, якщо це можливо, не перевіряйте своє обладнання на людині, не поспілкувавшись з Мілтоном для початку.

— Так. — Лоуренс сковтнув. — Це було промахом. І це на мені. Але я відчуваю що антигравітаційне поле нестабільне, і це мене нервує. Цього просто не повинно було статися. Ми провели перед тим декілька тестів, але ми повинні були зробити їх більше. Але я думаю, що нам доведеться повернутися назад і спробувати "квадрат".

— Угу. — Ізабель потягнулася і глянула на нього. — Останній раз, коли ми говорили, ви сказали, що все виглядає дуже добре.

Лоуренс відчув, як безсонні ночі знову тиснуть на нього.

— Було... Все виглядало дуже добре. До інциденту.

— Ви просто попросили мене не казати Мілтону. А це означає, що ви хочете, щоб я збрехала йому і сказала, що ви насправді виконуєте свою частину проекту, без чого вся робота інших команд — це марна трата часу. Що ви хочете, щоб я йому сказала? Що ви насправді близькі до прориву, коли ви насправді повертаєтеся назад до квадрата? — Вона знову наповнила свою чарку і Лоуренса.

— Ей, — Лоуренс відхилився назад на задні ніжки свого крісла, поки не опинився під загрозою опинитися на підлозі. — Ніхто не збирається брехати Мілтону. Він знає, що ми робимо все можливе. Ви, хлопці, довірили мені цю роботу.

Ізабель затрясла головою.

— Я не можу цього зробити. Ви можете сказати Мілтону те, що тільки що сказали мені. Він буде в місті через кілька днів. Скажіть йому, що ви застрягли, і він відправить вас на об'єкт, побудований за межами Денвера, де вас ніхто не буде відволікати.

Лоуренс несподівано згадав, як його батьки везли його в смертельну пастку військової школи, і туман його безсоння став червоним.

— Я просто прошу вислухати те, що я вам кажу, — сказав він, посадивши крісло на всі чотири ніжки і притиснувши до стола кулаки. — Ми не відмовляємось від мети, чорт візьми. Ми просто робимо крок назад. Не намагайся мене шантажувати або тиснути на мене у цьому питанні. От лайно.

— Це не шантаж, — сказала Ізабель, доливаючи собі трохи більше коньяку. — Це те, що абсолютно відбудеться. Ви підписали контракт; ви згодні докластися до проекту. І ви отримали деякі привілегії, адже ви мій друг. Ви пам'ятаєте, як ви прийшли, щоб залишитися зі мною, шість років тому?

— Так, — сказав Лоуренс. Його батьки розлучалися, і йому потрібно було місце, щоб сховатися. Він подзвонив Ізабель, і вона одразу запропонувала йому поїхати з нею туди, де вона витягувала свій аерокосмічний запуск.

Коли Лоуренс згадував те літо, його головним враженням залишалася нагріта пустеля, яка била жарою в обличчя, коли ви виходили назовні з закритого приміщення з кондиціонером. Лоуренс згадав IPad, з яким він допомагав Ізабель, намагаючись зробити все, що їй потрібно, деколи навіть не питаючи її. Дівчина на ім'я Айві, з довгим чорним волоссям і вишневим блиском губ, поговорила з Лоуренсом за озоново-ароматичними установками пізно вночі. Мілтон носив гольф-капелюх і шорти — Лоуренс був вражений тим, що він виявився тим самим старим дядьком у водолазному светрі, який кричав на нього за дотик до ракети в MIT. Мілтон продовжував говорити про слідуюче: — Зробити стрибок від планетарної інвазії до міжпланетної діаспори є найважливішим завданням для людської раси. — Ми або робимо це, або вимираємо.

Ізабель прокашлялася, коньяк вдарив її горло.

— Ти побіг за мною, як щеня, а я відчайдушно намагалася зробити так, щоб ти не був самотнім. Ми всі думали, що ти просто хлопець зі старших класів, але коли ти в останній день приніс нам цей папір з фізикою, коли ми всі сиділи на цьому дивані з відбитою ніжкою і дивились Nine Inch Nails та плакали...

— Папір про тунелювання гравітації, — сказав Лоуренс. — Я пам'ятаю. — Деякий божевільний фізик з Вуллонгона роздумував над методом міжзоряної подорожі. Мілтон думав відхилити його, але потім прочитав статтю другий раз і почав писати нотатки на руці. Зрештою це привело до того, що Мілтон заснував десятипроцентний проект з ідеєю переселення десяти відсотків населення Землі за межі Сонячної системи протягом кількох десятиліть.

— Тому не сидіть склавши руки і не намагайтеся робити вигляд, що ви просто невинний попутник, — сказала Ізабель. — Ви допомогли почати проект. І, можливо, ви не звернули уваги на новини: світ знаходиться на краю прірви.

— Я знаю. — Лоуренс засовався у своєму кріслі, поки воно не запротестувало скрипом дерев'яних ніжок.

— Отже, якщо ти не хочеш, щоб я сказала Мілтону, що ти зупинився, не відступай. Або, якщо хочеш повернутися до "квадрата", скажи Мілтону. Але не використовуй мене в якості прикриття. І не намагайся діяти одночасно в обох напрямках. Гаразд?

— Гаразд, — сказав Лоуренс.

Ізабель знову відкрила свій ноутбук, щоб посидіти над супутниковою картою погоди, а світло з екрану надало їй місячного блідого відтінку, подібно до того, ніби хтось повільно переставав існувати.

Вони посиділи ще деякий час. Лоуренс встав, і пішов до себе спати. Коли він встав посеред ночі, щоб напитися води, то побачив, що Ізабель сидить за столом, плачучи над майже порожньою пляшкою, її обличчя тремтіло. Він допоміг їй спуститися в спальню, підтримуючи її за плечі, і поклав у ліжко. Він залишився з нею досить довго, щоб переконатися, що вона заснула.

24

— Ти впевнений, що ми повинні це зробити? — запитала Патриція, коли вони були вже нагими, але ще не приступили до першої фази.

— Останнім часом я виявив, що визначеність може бути свого роду прокляттям, — сказав Лоуренс.

Вони були у спальні Лоуренса, де Патриція ніколи раніше не бувала. Це була своєрідна кімната нижче кімнати Ізабель, з видом на задній сад з вікна, з ліжком-близнюком і ковдрою Mighty Mouse. На протилежній стіні він поставив робочу станцію, з нішами для ноутбука та 19-дюймовим монітором, а також полицями та стійками об'єднаної електроніки. В тому числі там були п'ять Кадді, двоє з яких були розібрані, а ще два обтягнуті сіткою кросоверних кабелів.

Решту стінного простору над дверима, займала невелика книжкова шафа з графічними малюнками, інженерними текстами та кількома науковими мемуарами, такими як, "Звичайно, ви жартуєте, пане Фейнман!" Випадкові фігурки та іграшки в дурних позах сиділи на комоді, і один з роботів Серафини, Джиммі, заглядав через рамку ліжка Лоуренса.

Лоуренс відчував, що нервується. Він був знайомий з нетривіальною кількістю дівчат, але принаймні половина з них були схожі на серійні моделі, де ви могли отримати певну кількість правдоподібних заохочень щодо сексуальної діяльності. Він зустрічався з Дженіфер, інженером-електриком зі злісною усмішкою, під час другого курсу у коледжі, вона виконувала контракти, які могли б стимулювати простату Лоуренса з різним рівнем вібрації, а також дозволяли змінювати швидкість коливань — додаткова функція вібратора для її клітора. Плюс секс-костюм Дженіфер, який вимагатиме занадто довгого опису.

Але зараз з ним була та, кого він знав половину свого життя, і з ким він мав цілу заплутану історію. Він не міг не брати цього до уваги. Плюс Патриція могла скористатися своїми можливостями для божевільного магічного сексу. Вона та інші відьми, ймовірно, перетворили себе в надчутливих кажанів і могли мати секс за сто футів, або мали секс у духовій площині, або з елементами вогню або що завгодно. Навіть якщо це не було правдою, вона була набагато досвідченішою за нього.

І тоді він опинився перед фактом, що Патриція виглядала абсолютно приголомшливо, гола і сяюча. Вона носила пухнасті светри більшість часу, але її груди були досконалими і більшими, ніж він очікував, а руки та ноги були довгими і стрункими. Її шкіра була блідою, але під нею вгадувалася рожева теплота. Коли вона пройшлася навколо і лягла на ліжко, її довге чорне волосся розсипалося скрізь, а пальці ніг згиналися, і він упіймав проблиск акуратного лобкового волосся і ямок за колінами, і все це здавалося чудом. Він тільки почав оцінювати невеликі частини її чудового тіла. Вже не вперше за останні пару місяців Лоуренс подумав: я б хотів, щоб у мене ще було кільце бабусі, щоб я міг дати йому правильний напрямок. За винятком сьогоднішнього дня, він також думав, будь ласка, Боже, дозволь мені не розчаруватися, нехай це не буде великою помилкою.

Зі свого боку Патриція дивилася на Лоуренса і відчувала якийсь біль, глибший, ніж просто сексуальне бажання, хоча воно теж було. Усе своє життя вона казала людям "Ми не повинні бути такими, життя може бути кращим, ніж є". — Або навіть — ми можемо бути кращими за тих, якими є. — Як маленька дівчина, яку вкинули у бруд однокласники або коли Роберта замкнула її у старому ящику для прянощів — вона намагалася це сказати зі сльозами на очах, але у неї тоді не було потрібних слів і ніхто напевне не зрозумів би її. Будучи самотньою у молодших класах, серед тих, хто хотів спалити її живцем, вона перестала навіть намагатися знайти спосіб сказати: "Все може бути інакше, ніж зараз". — Але вона ніколи не відпускала цього почуття, і тепер воно повернулася як надія. Вона дивилася на обличчя Лоуренса (яке виглядало квадратним і красивішим без великого коміра сорочки на шиї), на його дивно набряклі і соковиті на вигляд соски, на м'язи живота і волосся нижче у формі серця навколо депілятивної зони. І відчувала, що вони, двоє, прямо тут, зараз, могли кинути виклик можливій трагедії.

* * *

Приблизно через два місяці після випадку з Приєю Лоуренс з Патрицією пішли у бар PoisonRx, тому що тільки вона могла зрозуміти, чому він тільки що сказав Серафині, що вони повинні провести деякий час окремо. Всі інші його друзі вважали, що він божевільний.

Лоуренс сидів у темному куточку бару, пив Snakebite, і виливав свою душу Патриції — про те що він ніколи не відчував себе гідним Серафини, і в першу чергу що їх любов завжди відчувалася йому ілюзією, яка підтримувалася ними обома через небажання втратити партнера. Патриція не знущалася з нього: вона мала і такі стосунки, і відмова від прийняття цього близько до серця робила її тією людиною, якою вона була сьогодні.

— Одна з речей, які ми спостерігаємо, — сказала Патриція, — це що все знову повертається. Люди повертаються назад. У вас і Серафиною може бути ще один шанс, пізніше.

— Так, можливо. — Напій Лоуренса складався з переброджених разом з чорним хлібом фруктів. — Іноді однак просто треба визнати поразку.

Патриція постійно говорила, що їй шкода, що довелося забрати у нього кільце, поки Лоуренс не сказав їй,

— Ні. Мені потрібно було підкоритися і взяти на себе відповідальність. За Прию, за наслідки, і за власне рішення. Правильно? — Сказавши це, Лоуренс відчув себе краще, тому що це було правдою, і це дозволило йому відчути себе активним учасником свого життя.

Лоуренс і Патриція не почали зустрічатися після цього регулярно чи щось подібне — вони просто зависли в невизначеності. Весь час. Набагато більше часу, ніж Лоуренс коли-небудь проводив з Серафиною, тому що кожна зустріч з Серафиною повинна була бути досконалістю, і він завжди турбувався про це. А з Патрицією вони просто завжди захопювали вечерю, каву та напої на пізній вечір, коли Лоуренс міг зісковзнути з Мільтонового повідка. Вони завжди обманювали, коли грали у фейзбол, танцювали в The EndUp з ймовірними педиками аж до п'ятої ранку, грали у боулінг тортами, вигадували складні ігри з випивкою після фільмів Терренса Маліка, цитували Резерфорда і Хейса по пам'яті і будували найбільш дивних повітряних зміїв, які могли підняти в небо над Кайт Хілл. І часто йшли, тримаючись за руки.

Вони знали майже всі таємниці один одного, і це дало їм право спілкуватися химерними каламбурами та цитатами зі старих хіп-хопових пісень з їх фальшивим забороненим бунтлегерним сленгом, до того моменту, коли ніхто інший не міг навіть стояти біля них.

Патриція не могла згадати часу, коли вона сприймала себе так несерйозно. Як і, можливо, Лоуренс — який випадково зберіг свою наївність навіть після перебування у лапах Кавасіми та Ернесто, і тепер деколи користувався нею, щоб викручуватися — але вона не заперечувала. Вперше на своїй пам'яті вона була просто дівчиною, яка надто голосно сміється у кінотеатрах.

У якийсь момент, коли ви проводите весь свій вільний час з кимось, з ким розробили свою власну мову, завжди наступає охолодження у відносинах, і поки ніч повзе своїм шляхом, ви неминуче починаєте дивуватися, що, можливо, було би куди простіше просто ділитися ліжком. Не кажучи вже про інші знайомі ігри.

* * *

Патриція підвела ліву руку і погладила нахилене обличчя Лоуренса, провівши пальцями по щоці і щелепі. Його очі в темряві з блакитних ставали сірими, а зіниці трохи розширювалися. Вона повела руку вниз і доторкнулася до його живота і стегна, поки він дрімав оголеним. Його пеніс лежав прямо на тілі.

Патриція вважала, що це було смішно, коли він поголив своє сміття, а вона ні, але вона знала, що краще не сміятися над цим моментом.

Якби хтось з них повернув голову і подивився на стійки електронного начиння вздовж бічної стіни, то міг би помітити, що Кедді діяли дивно злагоджено. Тобто таким чином, як ніколи не поводилися раніше. Кедді світив світлодіодом на піку свого корпусу у формі гітари, коли була активізована камера. Світилися навіть ті два, які теоретично були розібрані та переформатовані Artichoke BSD. Кедді у сумочці Патриції також пробудився до життя і затопив екран даними. Це не означало, що Кедді блимав екраном, щоб нагадати вам про зустріч, або маленьким диском, який з'являвся в кутку екрана, щоб повідомити вас, що один з ваших друзів знаходиться неподалік. Це взагалі не був користувальницький інтерфейс. Кедді просто зацікавилися цією подією. Кедді фізично були присутні при мільярдах людських сексуальних актів, але зараз був перший раз, коли їм доводилося постійно спостерігати.

Телефон Патриції вимкнувся, хоч його батарея була заряджена. Те саме зробив і телефон Лоуренса. На другому кінці міста хазяйка будинку Ізабель пропустила свій автобус, запізнившись на кілька секунд, після чого наступний автобус поламався, так що додому вона приїде ще нескоро. Лоуренс залишив свого клієнта термінових повідомлень активним на своєму ноутбуці, але програма дала збій. Навіть супершторм Аллегра, що вийшов на берег у штаті Делавер, стираючи половину східного узбережжя своїми дванадцятьма сотнями миль вітру 3-ї категорії, не міг потурбувати їх двох прямо зараз.

Патриція не бачила Лоуренса голого, відколи їм було тринадцять або чотирнадцять, і вона намагалася не виглядати надто цікавою. На цей раз вона робила зупинку на кожній деталі. Безсоромно. Жадібно.

Тіло Лоуренса було набагато міцніше, ніж Патриція сподівалася, хоч він був настільки високий, що можна було очікувати, що він буде хитким. Коли він сидів на ліжку, весь зібраний в одному місці, то показував рельєфні біцепси на плечах і деяку вражаючу лінію стегна. Схоже він все ще міг бігати чи скоріше займатися ігровими видами спорту. Вона знаходила його товсті, допитливі пальці захоплюючими, вони були більш сексуальними в контексті решти його шкіри: його пальці сповільнювалися, коли наближалися до скриньки з серцеподібною зоною гладкості. Патриція відчувала їх. Вона хотіла назавжди залишитися біля нього.

Це здалося їй гарним початком, тому вона відповіла на це, хитнувшись. Він трохи здивувався, хрипнувши, а потім задихав набагато частіше. Її груди притулилися до його, і її обличчя було прямо перед ним, і вони зійшлися животами, її ноги були по обидва боки від нього а задниця просто притискала його пеніс. Він почав сміятися, а вона нахилилася і поцілувала його і жувала губи, зачіпаючи шкіру.

Вона палала вся, навіть шкірою голови та ліктями, і відчувала, що божевілля, яке поселилоя в неї, було кращим за будь-яке заклинання чи приготований напій.

Вона помістила його всередину себе без презерватива, вона могла не завагітніти, якщо не захоче. І вона була впевнена, що у них ще не було виділень. Але роблячи це вперше, вона відчувала себе занадто збудженою, ніби вони підписували якусь декларацію, що практично одружені, а не просто намагалися зайнятися сексом. Що вони робили. Отже, вона потягнулася за упаковкою з фольги.

— Я очікував, що ти зробиш якесь заклинання чи щось подібне. — Лоуренс входив у неї з рівним темпом, зрідка синкопучи і крутячись таким чином, що її здивування межувало із задоволенням.

— Яке заклинання ти хочеш? — Вона посміхнулася йому, її горіхові очі кліпнули на мить — вона намагалася подумати, яке заклинання вона могла використати, але облишила думати про це, коли він почав рухатися важче і швидше за якусь секунду.

— Не знаю. — Лоуренс нахилився вперед і поцілував її у шию. — Нічого фантастичного або хитрого. — Вона трохи розсердилася на згадку про хитрощі, але він посміхався при цьому, все було добре. — Тобі цього не потрібно, а я просто наполовину очікував на них в певному сенсі.

— Гаразд, — сказала Патриція. — Але пам'ятай, ти просив про це.

— Я цього не робив, — сказав Лоуренс. — Я просто роздумував про... О-о! — І тоді він втратив всі думки, тому що його достатньо чутлива ліва соска виробила кілька мільйонів нових нервових сигналів, коли вона подула на неї. Він несподіванки його мозок закрився, а потім він вилився в презерватив всередині жінки, яку кохав.

Він не дозволяв собі думати про це раніше, але тепер він зрозумів, що це правда. Він виявив, що говорить вголос, ніби випадково, перш ніж його нормальне функціонування мозку цілком відновилося:

— Я люблю тебе.

— Ох. — Патриція подивилася на нього так, ніби він сів у калюжу на ліжку. — Ого.

Вона явно обдумувала це. Як щось нелогічне.

— Я можу забрати свої слова назад, — сказав Лоуренс. — Я повертаю їх. Я ніколи не говорив про це.

Він подивився у її зелені очі (широко відкриті від несподіванки), блискучі вії, напіввідкритий рот.

— Ні, не бери їх назад. — вона тремтіла, але не від холоду. — Це просто... Ох. — А тоді подивилася на нього прямо і сказала: — Я теж люблю тебе.

Коли Патриція сказала йому це, вона відчула, що вся ця історія приймає цілком нову спрямованість, і ландшафт її минулого перебудовується таким чином, що речі з Лоуренсом стають основними географічними ознаками, а інші, більш одинокі події, пропорційно зменшуються. Історичний ревізіонізм був як цукрова лихоманка, що затопила її голову. Її погляд ковзнув по Лоуренсові, коли вона згадала, що врятувала його, і що Лоуренс пообіцяв, що більше ніколи не втікатиме від неї. Це здавалося їй таким, що вона знала вже давно.

— О Боже мій, я люблю тебе. Я так сильно тебе люблю, — її голос почав дзвеніти, і незабаром вони були притиснуті разом і цілували сльози на очах один одного і сміялися водночас. Вона торкнулася його члена, і навіть не могла сказати, чи використовувала вона магію, щоб знову його підняти, або це було просто її дотиком, але незабаром він знову опинився в ній. Цього разу вони рухались і говорили одночасно, і пестили один одного. Вони продовжували і продожували, і ніхто з них не був на вершині.

— Я навіть не можу уявити, як мені повезло. Ти найкрасивіша, — сказав Лоуренс.

— Давай просто завжди триматися один одного. — Патриція сміялася і плакала. — Просто триматися так, що це назавжди у нашому житті, і люди можуть задавати нам питання лише про щось інше, або коли дзвонять по телефону або...

Телефон Патриції задзвонив, увімкнувшись.

Вона піднялася над Лоуренсом досить високо, щоб побачити, що це дзвонили її батьки. Вона не говорила з ними цілу вічність. І відразу зрозуміла, що щось сталося — Роберта, нарешті, вибралася з глибини, незважаючи на всі свої прямолінійні рішення.

— Щось з Робертою? — Патриція притулила телефон до вуха.

— З твоєю сестрою все в порядку. — Це був батько, і його голос здавався здушеним. — Ми вже говорили з нею. Вона в безпеці, але деякий час була поза зоною досяжності. На жаль, ми поїхали у Делавер на однин з семінарів вашої матері, і не змогли виїхати вчасно.

— Почекай. Що сталося? Що відбувається?

— Це йде по всіх новинах, ми думали, ти дивишся. Алегра вийшла на берег, — сказав батько Патриції. — Ми знаходимося в підвалі конгрес-центру. Вони спустили нас усіх туди, коли вдарили приливні хвилі. Ми не можемо відкрити двері, і думаємо, що будівля над нами зруйнована, плюс вся територія під водою. Це чудо, що ми маємо сигнал стільникового телефону.

— Тримайтеся там, тату. — Патриція відчула, що її обличчя мокріє. Між сльозами і білими спалахами блискавок вона була сліпою. — Я знайду спосіб. І вивезу вас звідти. — Повинно бути. Повинно бути закляття, щоб поспішити до них в Делавер, якийсь спосіб згортати простір. Вона просто не знала цього виду магії. Можливо, просто сказати своєму батькові, що вона може врятувати його, що по суті було парадоксально брехливим, але дало б їй можливість врятувати їх. Можливо, в Делавері був чарівник, який міг допомогти, але якщо він був на поверхні, то напевно вже був мертвий, або рятувався сам. Вона не могла нічого придумати, вона не могла плакати, вона задихалася.

— Все в порядку, ПП. Я просто хотів, щоб ти знала, що хоча ми були важкими батьками для тебе, і відреклися від тебе після того, як ти втекла з дому, ми завжди любили тебе, і я... Я... Я пишаюся тим, що ти стала особистістю. — Серце Патриції стислося. Вона почула кроки Ізабель у вітальні нагорі, яка закричала, щоб Лоуренс прийшов подивитися новини — масштаби руйнування були такими, що вулиці ставали каналами, по яких неслося сміття, згорнуте Божою рукою.

— Хочеш поговорити зі своєю матір'ю? — запитав батько Патриції. — Вона прямо тут. У неї зламана рука, але я можу потримати телефон біля неї... — Далі був лише шум. Лінія була мертва.

Патриція натискала на функцію зворотного дзвінка десяток разів, але зв'язок не відновлювався. Частина її розуму підказувала, що вона може просто залишатися на лінії, і якщо вони також телефонували їй, то вона отримає голосову пошту, але вона не могла припинити повторний набір... повторний набір... повторний набір, вона била по телефону пальцями і тремтіла, її голе тіло замерзало, а коли Лоуренс поклав на неї руку, вона ударила її, а потім схопилася на ноги, і звук, який вона видала, був подібний до звуку всіх поранених тварин, яких вона коли-небудь чула у своєму житті.

Тоді вона почала одягатися. Її батьки ще не були мертвими. Руйнування все ще продовжувалися. Вона могла надати допомогу. Хтось це зробив, хтось це зробив, і вона могла відплатити їм. Там були якісь злі чаклуни або, швидше за все, відьми, які знайшли спосіб нагрівати штормову систему, і спрямувати шторм на узбережжя.

Вона потягнула свої джинси, сорочка, бюстгальтер і трусики полетіли на землю.

— Куди ти йдеш? — Лоуренс був ще голий.

— Я мушу йти. — Вона вже взувалася. — Знайди Ернесто. Знайди інших. Ми можемо це виправити. Ми можемо змусити їх заплатити. Ми можемо ще когось вберегти.

— Я піду з тобою. — Лоуренс підхопився і узяв штани.

— Ти не можеш, — сказала Патриція. — Вибач, але ти не можеш допомогти.

І тоді побігла, не попрощавшись.

Лоуренс почув, як гупнули двері, як Ізабель намагалася щось сказати Патриції, коли та пробігла вітальнею. І тепер слухав жахливу балаканину в мережі, намагаючись щось зрозуміти про найбільшу стихійну катастрофу в історії Америки. Супершторм приніс і кинув на осінню землю опухлий океан. Високі хвилі з вітром і двадцять дюймів дощової води на Капітолійському пагорбі в найвищій точці. Президент у безпечному місці. Манґеттен мертвий під штормом, всі мости забиті людьми, які занадто довго чекали, щоб евакуюватися після багатьох помилкових тривог у минулому.

Хтось постукав у двері спальні Лоуренса. Він вискочив з ліжка, сподіваючись, що це повернулася Патриція. Замість неї у дверях була Ізабель. Вона, здавалося, не зауважила, що він був голим.

— Пакуй сумку, — сказала Ізабель. — Тільки одну.

— Що? Чому?

— Тому, — сказала вона. — Ми відкладали це як тільки могли. Я перемістила Небеса і Землю, щоб створити вам тут нормальне життя. Але те, що сталося на узбережжі, означає, що все закінчено. Ми більше не можемо чекати. Ми не можемо собі цього дозволити. Мілтон скаже, що ми занадто довго чекали. Нам потрібен проект у робочому стані.

— Присягаюся вам, що я не бив байдики з моменту останньої невдачі. — Лоуренс замерз і був шокований. — Але все-таки, ми не ближче до розв'язання, ніж раніше. Є величезні теоретичні проблеми.

— Я знаю, — сказала Ізабель, вручаючи Лоуренсу порожню сумку з хакі. — В тім-то й річ. З цього моменту ви працюєте над теорією згортання простору цілодобово. Нам потрібна нова планета.

Лоуренс намагався пояснити, що він не міг поїхати, для нього не існувало ніякого іншого місця, його життя було тут, він нарешті знайшов справжню любов і вона була для нього усім, але він вже знав, що цей аргумент буде відкинутий. Він узяв сумку та почав набивати в неї одяг і різне лайно.

* * *

Патриція дісталась до Дангер-стріт за рекордно короткий час, ігноруючи тих людей на автобусі, які хотіли поговорити з нею про можете-ви-повірити-супершторм-може-змінити-все. Вона зістрибнула з автобуса і побігла в книжковий магазин так швидко, що задихалась і все ще плачучи, але як тільки потрапила всередину, зрозуміла, що вже занадто пізно. Усі просто сиділи, виглядаючи жахливо. І безпорадно. І вони очікували її. Ернесто подивився їй в очі.

— Мені дуже шкода, — сказав він. — Ваші батьки... Прийміть співчуття від усіх нас.

— Хто це зробив? — запитала Патриція. — Нам потрібно їх знайти. Ми повинні перетворити їх у попіл, а потім викинути його у космос. Потрібно змусити їх заплатити. Скажіть, хто це зробив.

— Ніхто, — сказав Ернесто. — Усі і ніхто. Ми всі це зробили.

— Ні, ні. — Патриція почала плакати ще сильніше і голосніше, ніж раніше. Вона була гіперзнервованою. У її очах попливли плями. — Ні, це був хтось, я можу дістати цього бастарда або відьму.

— Це супершторм, — сказав Кавасіма. — Він стоїть уже кілька днів, пам'ятаєш? Він пройшовся по Кубі кілька днів тому, а потім об'єднався з циклоном. Виник фронт високого тиску в Північній Атлантиці, що виштовхнув його на берег.

— Немає жодного заклинання, достатньо сильного для такого переміщення океану та повітряних потоків, — сказав Тейлор, піднявшись і торкнувшись руки Патриції. — Вам довелося би працювати цілий місяць.

— Ви можете зменшувати ці бурі. Ви можете нищити їх у зародку, поки вони не вийшли з-під контролю, як бур'яни, поки ті ще не виросли. Я знаю, що хтось це зробив. Можливо, підготовка тривала місяць, або кілька місяців. Хтось зробив це.

— Не цього разу. — Ернесто підійшов і тепер стояв настільки близько до Патриції, що міг небезпечно доторкнутися до неї і зробити її тіло бактеріальним та грибковим майданчиком. Він подивився їй в очі, сумно, але не здивовано. — Я намагався попередити вас, що настають погані часи, і що ми будемо залежати від вас. І тепер вони настали. Вам потрібно буде робити страшні речі. Але ми поділимо цю відповідальність, вона буде лежати не тільки на вас. Якщо ми працюватимемо разом, цього не буде.

— Що ви маєте на увазі? — Патрицію все ще трясло, але її дихання сповільнювалося. Вона могла відчути запах енергії чистого життя, що виходив від Ернесто, як від багатого поживними речовинами грунту або від літньої грози.

— Це початок чогось нового, а не кінець усього, — сказав Кавасіма, підійшовши ближче і фактично обіймаючи її. Він ніколи не обіймав когось. — Вірніше, це кінець одного і початок іншого. Ціла країна буде дестабілізована, зникне Нью-Йорк і Д.К., а інші міста будуть пошкоджені. Буде багато біженців у таборах. Це означає більший ризик захворювань. Хаос і голод. Буде більше воєн і з гіршими наслідками. Це будуть війни, яких ще ніхто і ніколи не бачив. Не дай Боже, якщо ми зрештою повернемося до часів рабства.

— Коли весь світ стане хаосом, ми повинні бути кращою частиною хаосу, — сказав Ернесто. Патриція не могла знайти в собі сил, щоб плакати далі.

25

Лоуренс хотів, щоб Патриція була зараз біля нього, і бачила те, що бачив він. Він уявив, як пояснює їй те, що вона могла оглянути, і чому воно було ще більш дивовижним, ніж виглядало.

Лоуренс стояв на платформі, у сотнях футів над рівнем землі, а Денвер у формі зародка лежав ліворуч. Шість сталевих і склопластикових веж, схожих на молитовні будинки, розташовувалися над порожнім простором у центрі — простором, який одного дня міг відкрити і відкриє шлях до нескінченності. Як правило, Лоуренс був паралізований запамороченням, стоячи на вершині одного з хмарочосів без поручнів, але він був надто перевантажений видовищем перед ним, щоб турбуватися про висоту. Кожна з величезних червоних веж мала силову котушку в своєму нижньому відділі, а потім середню частину, підтримувану двома парами ніг, з набором обладнання, до складу якого входили генератори антигравітації, над якими команда Лоуренса працювала протягом двох років. Голови веж складалися з фокусуючих пристроїв, які могли стабілізували відкриту червоточину, яку створювали антигравітаційні промені. Ця божевільна структура здавалася карликовою горою на відстані. Навіть перед лицем немислимого жаху, навіть після того, що трапилося з батьками Патриції та багатьма іншими людьми, яких Лоуренс знав, у світі все ще були блискучі досягнення. Чудо спасіння. Він жалів, що не міг показати Патриції усю панораму, щоб вона могла або відчути себе втішеною або посміятися над його гординею; він майже погоджувався на це, якщо це трохи полегшить її страждання.

Як і тоді, коли Патриція прийшла до Лоуренса кілька місяців тому, він намагався вгадати, що вона могла сказати, якби була тут. І де вона була насправді та що робила. Чи було у неї все в порядку. Він відчував, що має аргументи для розмови з нею у своїй голові, його оптимізм проти її відчаю. Поряд з ним на платформі були Аня, Сугата і Танаа, які переймалися технічними деталями, але Лоуренс ледь чув, про що вони говорять.

— Будемо сподіватися, що все запрацює, — сказала Аня.

— Ми могли б провести кілька місяців попередніх випробувань, — сказав Сугата. — Але навіть зараз це прекрасна річ, люди.

Протягом того часу коли вони опускалися ліфтом назад до рівня землі, Лоуренс згадував Патрицію, і фантастичний генератор червоточини — найкрутіший пристрій в історії людства — був на задньому плані його розуму. Він відчував, що зупинився у тому часі, коли він сказав їй, що любить її, і не міг рухатися далі — до того, що сталося після цього. Чим більше він віддалявся від того моменту, тим більше він хотів її побачити. І з плином часу часу бажання лише зростало.

Опинившись на першому поверсі, Лоуренс побродив по старовинному індустріальному парку, дітищі Мілтона Дірта. Люди в темній уніформі охороняли периметр. Ніхто не міг бути допущений всередину або вийти за периметр без усного дозволу Мілтона, і вже кілька тижнів Мілтона ніхто не бачив. Всі телефони, персональні комп'ютери та Кедді були конфісковані після прибуття в кампус, і жоден з комп'ютерів не був підключений до Інтернету. Існувала інтромережа, а також хтось створив внутрішні дзеркала для ряду науково-технічних веб-сайтів. Вони мали телевізор з CNN, і могли відстежувати події у світі: китайська рубанина в Південно-Китайському морі, руйнування російської імперії, війни. Бачити людей, яких вони особисто знали, в таборах біженців, повних хвороб, на сході. І Лоуренс не міг передати повідомлення для Патриції, або дізнатися, що вона робить.

Будівля, де працював Лоуренс (і жив в переобладнаному офісі з двоярусними ліжками), була колишньою штаб-квартирою компанії HappyFruit, Inc., яка продавала генетично модифіковані фрукти, включаючи в них невелику кількість антидепресантів. — "ПОВЕРНУТЬ РОЗУМІННЯ ЖИТТЯ" — такий був напис на одному плакаті з мультфільмів про Папая, серіал, який Лоуренс бачив зверхнього ярусу ліжка щоночі. У перший день ідея кемпінгу прямо на роботі здавалася йому абсолютно сюрреалістичною. Тепер він звик. Принаймні, HappyFruit таким чином заохочувала своїх співробітників до пробіжок зранку, і всередині було тільки три кабінки з душем. На більше ніж сто людей. Все це разом тхнуло, як мертві видри.

Лоуренс витрачав свій вільний час, гуляючи по стежці мимо безмовних кедрів та смітника, де зазвичай курили курці. Він придумував, що він скаже Патриції, якщо вона з'явиться тут. Він розказував їй подумки завершений шлях до Нескінченності, перш ніж йому доводилося повернутися до свого маленького офісу та до розчарування, що йому досі не вдалося збалансувати рівняння гравітації.

Він повернувся назад у офіс, який Лоуренс ділив з Анею і Сугатою, хоча стілець Лоуренса був окупований. На ньому сиділа Ізабель і дивилася на комп'ютер Лоуренса, але не так, ніби щось читала.

— Ей, — сказав Лоуренс. — Я бачив машину. Це найкрутіша річ.

— Так. — Ізабель посміхнулася, але це була її звичайна сумна посмішка.

Лоуренс сказав:

— Слухай, ти можеш допомогти мені з телефоном? — Він вимовив це одночасно з Ізабель, яка сказала,

— Мілтон повернувся. — Тоді вони обидвоє одночасно сказали,

— Ти перший(перша). — Лоуренс поступився дамі, і Ізабель почала першою.

— Мілтон повернувся. Він хоче, щоб я негайно привела вас та інших до його офісу. Я думаю, що невдовзі справи тут будуть цікавими. — Вона встала, щоб відвести їх, а потім згадала. — Що ти хотів сказати?

— Ну... нічого. Насправді ні, чекайте. Мені потрібен телефон. Моя подружка, моя дівчина, яку я згадую. Патриція. Ти зустрічала її кілька разів. Я не поговорив з нею після потопу. Її батьки загинули. Це був найважчий час, і я повинен був бути біля неї. Я повинен переконатися, що з нею все добре, і щоб вона знала, що я думаю про неї. Це дійсно важливо.

— Мені шкода. — Ізабель була вже на півдорозі до дверей, але повернулася назад. — Вибач мені, але у мене такої можливості просто немає. — Він вибрав поганий час, щоб попросити, зважаючи на те, що Ізабель поспішала відвести їх на зустріч, але Лоуренс завівся.

— Будь ласка, Ізабель. Я просто прошу, мені потрібно поговорити з нею хоча б кілька хвилин. Справді.

— Ми перебуваємо тут в загальнй ізоляції. Весь цей кампус наповнений людьми, які хочуть поговорити зі своїми рідними і близькими. Я не знаю, чи ти спостерігав за тим, що діється назовні, але це загальний хаос. Ми не можемо вірити нікому.

— Ізабель. Я ніколи раніше вас нічого не просив. — Лоуренс почув відчайі тремтіння у своєму голосі, і йому довелося боротися, щоб він не виглядав занадто схвильованим. Зберігай спокій, роби свою справу. — Я був вашим другом все своє життя, і тепер я прошу вас зробити те, що для мене дуже важливе. Це як вибір між тим, чи маю я життя, чи не маю його.

— Отже, вона, так? — Ізабель прочинила двері і посміхнулася. — Я думала, що це була Серафина.

— Я теж так думав. Але серцю не накажеш. Або щось подібне. Неправдиве ототожнення є частиною того, що ви зрештою залишитеся самотнім. — Він використав фразу з Матриці.

— Я теж так думаю. — Ізабель видала ще одну сумну посмішку. — Я не знала цього. І одружилася з хлопцем ще у коледжі.

Лоуренс не нагадав їй, що Ізабель і Персиваль жили разом майже п'ятнадцять років, що було досить респектабельно. Навпаки, Лоуренс просто чекав, зі складеними руками і сподівався, що має достатньо жалюгідне обличчя.

Ізабель протрималася лише на секунду довше, а потім вручила йому телефон. — Але я повинна залишитися і прослухати. З міркувань безпеки. Вибач.

— Добре. — Лоуренс схопи телефон обома руками і набрав останній відомий йому номер Патриції.

Він телефонував, а Ізабель дивилася на нього, він перейшов на голосову пошту і набрав її номер з тим же результатом. Але цього разу Лоуренс отримав звуковий сигнал.

Він задихав, намагаючись не дивитись на Ізабель.

— Привіт! Це Лоуренс. Я просто хотів переконатися, що з тобою все в порядку. А також, просто сказати, що я дуже шкодую про твою втрату. Твоїх батьків, я маю на увазі. Вони були... Я навіть не можу почати говорити. Я нічого не можу сказати. Я б хотів бути особисто. — Він не був впевнений, що ще сказати на її голосову пошту, не маючи можливості почути її відповідь. Все, що він міг подумати, здавалося неадекватним, або, можливо, неважливим.

Він подумав просто повернути телефон Ізабель, але потім зрозумів: він недавно дивився на діючий генератор червоточини, робочу модель. Він не мав змоги дізнатися, що може відбутися далі. Вони усі зараз стояли на terra incognita, і це відчувалося, як момент, який був переломним і поривав з усім, що було раніше. Існував нетривіальний шанс, що це були останні слова, які він скаже Патриції.

Тож Лоуренс уявив, що Ізабель поруч не було, і продовжив:

— Слухай, я мав на увазі, коли сказав, що я люблю тебе, це просто вирвалося з мене, але це була правда, яка вирвалася. Там існує якась величезна життєва частина мене, яка досягає тебе у якомусь емоційному фототропізмі. Я маю так багато чого тобі сказати, і я бажаю, щоб наше життя могло обертатися одне навколо одного назавжди. Я ніби... Я нікуди не можу піти прямо зараз. Я повинен дещо зробити. Але я обіцяю тобі, що як тільки звільнюся, то знайду тебе, і ми будемо разом, і я спробую свого фехтувальника, щоб компенсувати весь комфорт, якого не можу дати прямо зараз. Це обіцянка. Я тебе люблю. До побачення. — Він провів по телефону великим пальцем і повернув його Ізабель, яка здавалася схвильованою і у полоні емоцій.

Ізабель поклала руку на плече Лоуренса, коли повернула телефон у свою сумочку. Але все, що вона сказала, було:

— Не кажи нікому про цей дзвінок. — і Лоуренс з розумінням кивнув.

Мілтон зі свого престолу оглядав кімнату як Герман Міллер, поклавши ногу на ногу, зі стиснутими губами, ніби він тільки попробував шматочок лимонного пирога Мейер. Лоуренс проштовхався крізь коліна десятків своїх колег, пробираючись до свого місця. Хтось звільнив своє розкладне крісло для Ізабель. Вони були в старій серверній кімнаті без вікон, з товстими дверима, яку було важко підслуховувати. Ніхто не говорив, і Лоуренс зрозумів, що вони прийшли в середині однієї з драматичних пауз Мілтона. Як тільки Лоуренс всівся, Мілтон знову розпочав з середини незакінченого виступу про кризу в уряді США, про можливість громадянської війни, про воєнний стан, про погіршення міжнародної обстановки в умовах відсутності американської військової рішучості, про те, все може скоро перетворитися у чортове лайно. Щось у Мілтона було песимістичним до безнадійості, та все ж він, як правило, був правий. Слухаючи туманні просторікування Мілтона, Лоуренс відчув приплив прихильності до цього майже лисого дідугана з блідими бровами. Частина Лоуренса все ще хотіла бути Мілтоном Діртом, коли він виросте.

— Усі наші невиплачені рахунки повинні бути сплачені, — сказав Мілтон.

Лоуренс і Сугата постійно переглядалися і почали усміхатися, як тільки Мілтон заговорив про розвал цивілізації, бо пізніше він неодмінно переходив до того факту, що вони фактично збудували машину, і ставало зрозумілим, що Мілтон просто хотів нагадати їм усі причини, чому їхня робота може бути останньою надією людства, і що тоді вони можуть опинитися у виграші.

— Ця обставина робить наш проект ще більш актуальним, ніж ми думали, — сказав Мілтон. — Ізабель, де ми знаходимося?

— Дуже попередні випробування обладнання виглядають добре, — почала Ізабель. — Але можуть пройти місяці, перш ніж ми будемо готові спробувати щось серйозне. Тим часом найбільш перспективним екзопланетним кандидатом залишається KOI-232.04. Космічний телескоп "Шатнер" отримав дуже багатообіцяючі знімки, коли проходив біля зірки, і ми знаємо, що на ній є кисень і рідка вода. І ми впевнені, що якщо створимо стабільну червоточину з перенесенням десь поруч з KOI-232.04, то гирло тунелю можна буде вивести на поверхню планети. Але немає ніякої гарантії, що там буде тверда земля.

Лоуренс досі не міг повірити, що вони говорили про відвідування іншої планети. Це дійсно відбувалося. Він постійно впадав у напівсвідоме запаморочення. Кожного разу, коли Ізабель казала щось про докази обжитості KOI-232.04, а також розказувала про інших кандидатів на екзопланети, які вони знаходили, йому доводилося сидіти на руках, щоб уникнути стискання пальців у кулаки. Навіть при тому, що багато людей мертві і вмирають, навіть із світом на краю катастрофи це було просто чудо.

— Дякую за оновлення. — Мілтон глянув на свій годинник. А тоді подивився на них, здавалося у кожному напрямку відразу. — Там є зморшка. Ернесто Мейтер виконав деякі розрахунки, і у нього є... скажімо так, турбота. Дорогий, чи можете ви поділитися своїми результатами з групою?

— Умм. — Мейтер виглядав так, ніби пройшло багато часу, коли Лоуренс упав з неба і купив його компанію. Він підрізав буйне волохате волосся і почав носити чорні інженерні окуляри. Його плечі були постійно напружені, наче він сидів на табуреті. — Я перевірив математику приблизно дві тисячі разів, і є деяка можливість. Давайте поставимо її між десятьма і двадцятьма відсотками. Можливість того, що якщо ми включимо цю машину надовго, то почнемо реакцію, яка може призвести до антигравітаційного каскаду, який, в свою чергу, може розірвати Землю на окремі частини.

— Але скажіть їм добрі новини, — швидко сказав Мілтон.

— Добрі новини? Так. Добрі новини. — Ернесто змусив себе сісти пряміше. — По-перше, ми, мабуть, мали б близько тижня — між включенням машини та знищенням Землі. Отже, при ефективному управлінні натовпом, ми могли провести велику кількість людей через ворота до того, як Земля трісне. І приблизно п'ятдесятивідсотковий шанс на те, що, якби почалася руйнівна реакція, ми могли б зупинити її, вимкнувши машину.

— Отже, — сказав Мілтон. — Скажімо так, у нас є шанс на десять відсотків для початку руйнівної реакції та п'ятдесят на п'ятдесят, що ми зможемо уникнути катастрофічного результату в цьому випадку. Отже маємо лише п'ятивідсотковий шанс на розрив планети. Або дев'яносто п'ять відсотків на те, що все буде добре. Отже, давайте обговоримо.

Лоуренс відчував себе так, ніби він тільки-що стрибнув з високої платформи, на якій нещодавно був, замість того, щоб поїхати вниз ліфтом. Він запитував себе, чи повинен він знайти спосіб застерегти більше число людей про те, що трапилося з Приєю. Всі намагалися говорити одразу, але Лоуренс зміг розібрати лише лайку Сугати. Лоуренс подивився на Ізабель, вона обіймала себе на розкладному кріслі і він не зміг би присягнути, що вона не плакала. Оскільки вікна та двері були щільно запечатані, кімната здавалася ще більш відокремленою, ніж раніше, і Лоуренс упав в ірраціональну паніку, що коли вони вийдуть за її межі, то виявлять, що весь зовнішній світ зник назавжди.

Розгублений Мейтер плакав у кілька паперових рушників, хоча він знав про цю бомбу заздалегідь. Можливо тому, що він обробляв цю інформацію довше за інших, і приготувався плакати. Лоуренс не міг повірити, що все закінчиться таким пшиком. Як він міг утримати світ Ізабель від трощення на куски?

Кімната була повна гамору. Хтось цитував Оппенгеймера з посиланням на Бхагавад-Гіта. Танаа сказала, що навіть один відсоток шансу підірвати планету це занадто багато.

— Ми завжди знали, що існували ризики, — сказала Танаа, — але це божевілля.

— Ось такі справи, — сказав Мілтон, коли початкове збурення трохи вляглося. — Ця технологія буде крайнім засобом. Ми пішли на це, знаючи, що стрибаємо в жахливу темряву. І я даю вам своє слово: вона не буде застосована, поки ми всі не прийдемо до думки про те, що людська раса вичерпала усі інші можливості.

Він знову замовк. Всі глянули на його руки.

— Сумна правда полягає в тому, що існує велика ймовірність зникнення людей як виду, якщо ми не будемо діяти. Занадто легко уявити собі кілька можливих сценаріїв, у яких конфлікти переростають до примінення зброї судного дня. Або відбувається загальний екологічний колапс. Якщо ми побачимо переважаючу ймовірність того, що це станеться, і якщо у нас буде впевненість в тому, що ми можемо тримати відкриту чревоточину на досить тривалий час для транспортування хоча б частини земного населення, то ми маємо обов'язок продовжувати.

Деякий час усі мовчали, пережовуючи почуте.

Аня була першою, хто вирішив прямо орієнтуватися на можливість катастрофи.

— Які гарантії чи зобов'язання ми будемо мати, що пристрій не активують, коли ми не будемо переконані, що ситуація безвихідна?

Ернесто хотів знати, скільки людей вони могли зібрати в найкоротші терміни і відправити через портал за той час, поки він буде відкритим. Не кажучи вже про постачання. Чи не могли б вони заздалегідь організувати колонії людей і зібрати необхідні матеріали десь поруч, щоб мати змогу увімкнути для них зелене світло? Чи не могли б вони зібрати людей з різних частин світу, щоб підтримати різноманітність генофонду, замість ще небезпечнішого плану набудувати однакових машин по всій планеті?

— Давайте не будемо про логістику, — сказала Танаа. — Ми ще не вирішили етичного питання.

— Немає ніякого етичного питання, — сказав Джером, ще один інженер, який носив маленькі косички і кольорову сорочку. — Поки що ми всі погоджуємося, що машину не можна використовувати, поки світ не буде приречений. Це зрозуміло. Ми маємо моральний імператив для підготовки гарантії.

Мілтон зараз сидів і дозволяв усім сперечатися, чи то чекаючи, що вони самі по собі вироблять свою точку зору, чи то спостерігав за правильним напрямом обговорення, щоб знову перехопити контроль. Тим часом усі задихалися, сиділи на розкладних кріслах або лавках, тоді як Мілтон мав надувне крісло. Лоуренс аж підстрибнув від думки, що історія була навмисне оголошена у непридатній для цього серверній кімнаті, яка поволі набувала кисло-капустяного запаху.

— Я не думаю, що хтось у цій кімнаті достатньо кваліфікований, щоб прийняти рішення, яке ми намагаємося виробити тут, — сказав Сугата.

— А хто кваліфікований, хто? — почав допитуватися Джером.

— Навіть якщо катастрофи не буде, — сказав хтось, — що, коли планета стане непридатною до життя протягом декількох десятиліть?

Вони почали говорити про окислення океану, атмосферний азот, колапс продовольчої мережі.

— Що робити, якщо лише вісімдесят відсотків будуть впевнені, що це апокаліпсис? — запитав хтось інший.

Лоуренс намагався уявити, що сказала би Патриція, якби була тут. І не міг собі уявити. Вона навіть не вірила, що етика випливає з універсальних принципів, таких як найбільше благо для найбільшого числа людей. Вона здавалася йому далі, ніж коли-небудь, вони ніби знаходилися на різних планетах. Але тоді рівень обговорення вразив його: вони говорили про те, що можна засудити Патрицію до смерті разом з мільярдами інших людей, припускаючи, що вони будуть приречені в будь-якому випадку. Він навіть не міг уявити собі, що до Патриції можна так відноситися.

Лоуренс відкрив рота, щоб сказати, що, звичайно, вони повинні витягнути вилку, що це божевілля. Але побачив Ізабель, яка тихо гойдалася у своєму кріслі, і зімкнув свої губи. Ізабель закрила очі і дихала через ніс, губи викривилися в усмішку, і хтось інший міг повірити, що вона збирається засміятися. Її зачіска зсунулася, а білі кисті рук виглядали як мертві. Ізабель виглядала зруйнованою. Лоуренс відчував, що страждає кардіоторакальним болем, як найбільш болючим варіантом панічного нападу, від думки про те, що душі Ізабель завдано непоправної травми.

Тоді він поставив запитання по-іншому: як би він себе почував, якби людство справді попрощалося з надією через рік або десять, і у них не було би їхнього радикального варіанту. Як би він пояснив це певній гіпотетичній людині, в апокаліптичній паніці? "У нас було рішення, але ми були дуже налякані, щоб добиватися його виконання".

— Ми не можемо здатися зараз, — Лоуренс незчувся, як заговорив. — Я маю на увазі, що потрібно продовжувати дослідження, в надії, що можна знайти абсолютно безпечний спосіб. І ми можемо погодитися з тим, щоб навіть не тестувати машину, якщо це дійсно виглядає так погано. Але якщо справа дійде до вибору між усією людською расою, що гине в якомусь ядерному холокості чи в загальному колапсі навколишнього середовища, то переселення кількох сотень тисяч людей на іншу планету стане необхідністю, чи не так?

Мілтон кивнув, склавши руки. Ізабель прокинулася до життя з задишкою, ніби їй своєчасно зробили CPR.

Лоуренс очікував, що хтось почне заперечувати, або сперечатися з ним, але всі показували згоду з його словами. Тому Лоуренс сказав:

— Поки людство житиме, найкращі його представники будуть шукати вихід. Я маю на увазі, що перед роботою завжди роблять резервне копіювання, вірно? Отже, це і буде наш резервний план, якщо основний план А не вдасться.

Вони обговорювали це протягом декількох годин, і люди почали проникатися ідеєю розробки генератора червоточини як абсолютного останнього засобу. Тим більше, що альтернатива означала просте упакування сумок, повернення додому і очікування найгіршого.

Нарешті Мілтон знову узяв слово.

— Дякую вам усім за обмін думками. Це нелегке рішення, і ми не будемо визначатися одразу ж. Хоча, на сьогодні, я сподіваюсь, ми всі можемо погодитися з тим, що потрібно продовжувати рухатися вперед. З гарантіями, як запропонувала Аня. Необхідно утримувати пристрій від активації, якщо не буде величезної ймовірності справжнього судного дня. Але я скажу так: на мою особисту думку, він настане. Єдине питання — фактор часу. Це може статися за шість місяців або за шістдесят років, але в якийсь момент, якщо речі продовжуватимуть рухатись по визначених векторах, ми опинимось у точці, де будемо готові покінчити з собою. Ми можемо тільки сподіватися, що у нас буде достатньо попереджень, і ми зможемо вивести деяку кількість людей, перш ніж це почнеться.

Точний характер гарантій залишився невизначеним.

Усі залишили серверну кімнату, відчуваючи головні болі, напругу та моральні муки. Танаа та Ієронім кинулися до сховища для зберігання, єдиного конфіденційного місця в усьому комплексі, з деякими аварійними нірками. Для всіх інших був приємний сюрприз: хтось поставив на столи два десятки нарізаної на порції піци, поки вони обговорювали долю світу. Ніхто не їв піцу з того часу як вони потрапили в Денвер. Лоуренс схопив три широких шматочки, склав перший шматок по довжині і начинив ним рот.

Сонце вже зійшло, і одне дерево у парку перед кампусом відкидало злий силует, який тягнувся до нього. Лоуренс відвернувся, щоб з'їсти піцу спиною до великого вікна, але відчував, як світ дихає йому у шию. Він подивився на Ізабель, і та кивнула йому, зобразивши на лиці мінімальну посмішку.

26

Рослини почали вириватися з усіх тріщин у стінах, коли Ернесто зламав чарівні печатки на вході до Дангер, і зробив перші кроки, щоб вийти на площадку. Патриція і Кавасіма витратили годину для дезінфекції та дефоліації площадки та сходів, але їх зусилля, здається, нічого не змінили. Грибок цвів і розповсюджувався, поки підлога не стала м'яким килимом, а стеля не отримала додаткову вагу. Ернесто посміхався, до його і так нестабільного стану додалася зелена борода з насінням і пророслі спори на руках, зелень вилазила з кожного шва на його вишитому замшевому жилеті, з чистої білої сорочки та сірих фланелевих штанів. Його біле волосся стало темним. Стебла та листя закривали обличчя.

— Погано, — сказав Кавасіма. — Ми повинні рухатися швидше. Допоможи йому спуститися по сходах.

Патриція стала з іншого боку, але Ернесто ледве міг переставляти ноги навіть з двома людьми (захищеними захисними заклинаннями), які підтримували його. Перила обвивалися виноградними лозами, які вилазили з усіх щілин. Патриція відчула, що вона отупіла від суміші втоми, почуття провини та гніву, оскільки вона спала лише уривками протягом декількох тижнів, і що її розум перевантажений, і не може утримувати більше двох чи трьох речей одразу. Все було безнадійно, люди скрізь занурювалися у смерть, і Патриція відчувала себе егоїстичним монстром кожного разу, коли починала думати про себе. Такими монстрами були її батьки, і хай там що, але вона не хотіла бути схожою на них, незважаючи на їхні недавні слабкі спроби примирення. І ще був Лоуренс, який випадково зізнався у своїй любові до неї, а потім зник на місяці. Саме тоді, коли вона відкрилася для когось, і почала відчувати, що може бути гідною кохання... Зрештою вона намагалася не перейматись цими речами, тому що їх не було як виправити, а люди потребували її присутності. Як от Ернесто, який збирався звалитися вниз зарослими сходами.

Перила вкрилися мохом, а на сходах повиростали гілки. Патриція і Кавасіма вирішили не підтримувати Ернесто, а просто понесли його по сходах вниз. Як тільки вони досягли останнього польоту, сходи вибухнули заростями чагарників. Патриція і Кавасіма піднялися з виростаючими гілками в унісон і швидко досягли кінця сходів. Патриція тримала Ернесто зі сторони голови, а Кавасіма тримав за ноги. Ернесто тепер був повністю зеленим. Патриція відчувала, як на її власному одязі наростає шар якоїсь гнилі.

Фольксвагена "Джетта" (VW Jetta), у якому вони провели тиждень, і до якого несли Ернесто, просто не було видно, і Дороті сигналила кожні кілька секунд. Вони пройшли над корінням і гілками у вестибюлі, і пробилися крізь зарослі лоз у дверях. Тротуар тріснув у той момент, коли Ернесто був над ним, і поховані під асфальтом джакаранди полізли вгору, викидаючи квіти. Вони засунули Ернесто в задню частину машини і Патриція сіла поруч з ним. Кавасіма хляпнув дверцятами зі сторони пасажирського сидіння, і Дороті рвонула до автостради, перш ніж хтось застебнув ремінь безпеки.

Міст був закритий через аварію на ньому. Їм довелося розвернутись і податися до Дамбартона. Хтось підпалив банк, і пожежа поширилася на інші будівлі: над СoMa стояв чорний дим. Патриція заплющила очі. По радіо президент говорив про плани та резолюції, але конгрес навіть не міг зібратися, тому що не міг домовитися з палатою представників — це був конституційний кошмар. Поряд з Патрицією Ернесто обдирав з себе рослинність, поки знову не почав виглядати людиною.

Сидячи в машині з трьома чарівниками Патриція тим не менше відчувала себе відчайдушно самотньою. Її очі злипалися від нестачі сну, а тіло підказувало, що вона на межі самогубства. Вона тільки хотіла, щоб як деякі дикі тварини назавжди позбавитися сну і переходити до нижчого стану свідомості, закриваючи верхній розум, тому що не було можливості думати без нав'язливих ідей, чого вона абсолютно не збиралася робити. З тих пір як ударив супершторм Аллегра, Ернесто і Кавасіма постійно відправляли її на різні місії, і вона не мала часу думати про щось інше. Людям було боляче, і вони потребували допомоги, яку потрібно було робити приховано. Деякі люди ставали хижаками, і їх доводилося заражати бактеріями, що харчуються м'ясом. Патриція тепер могла заражати таких людей, будучи навіть у напівсонному стані, якщо це було можливо. Тепер, у машині, їй не було чого робити, крім як сидіти зі своїми думками, і це було нестерпно. Єдиною людиною, з ким вона хотіла би поговорити, був Лоуренс, який кинув їй кілька слів, а потім зник без пояснень. Іноді їй здавалося, що у неї буде шанс на щастя, якщо вона покине все і поїде до нього. Але це було найбільш егоїстичним уявленням серед усіх інших.

* * *

Останнього разу Патриція побачила у сні ліс, по якому бив град, такий різкий, що доводилося ховати обличчя, і в кожну градинку була заморожена риба з виразом жаху у очах. Гострі краї різали шкіру Патриції і рвали на ній одяг — поки вона пробиралася через крижану бурю, на ній залишилися лише білизна та ковбойські чоботи. Її кров замерзала, витікаючи з неї. Вона знемагала на морозному грунті, а град ставав все важчим і густішим, і риба насипалася навколо неї. Нарешті вона прийшла до великого чарівного дерева, яке вона не могла ототожнити з жодним відомим їй деревом, і кинулася під його захист, коли град з крихітних риб став ще густішим. Вона виглянула з укриття під Деревом і не побачила навколо нічого, окрім скелетів, в усіх напрямках стояли мертві дерева, які простягали гілки, і під ними лежали скелети всіх живих істот — тварин, людей — наскільки вона бачила, не було жодних ознак життя та його вищих форм. Вона притиснулася до кори.

* * *

Телефон Патриції втратив впевнений прийом, як тільки вони виїхали на дорогу, але він все ще міг приймати криптографовану електронну пошту, таку, яку вона отримала від Лоуренса відразу після супершторму Аллегра, у якій він повідомив, що йому доведеться зникнути на деякий час з мережі і щоб вона не турбувалася про нього.

По узбіччях стояли люди, тримаючи написи, які благали їжі, роботи, чи щоб їх підвезти. Вони проїхали торговий центр, який виглядав як спалений і пограбований, а потім спалений ще раз. Дорога на Вакавіль була перекрита і стояв знак — МІСТО ЗАКРИТЕ. КАРАНТИН. — Патриція помітила стовпи диму на далекому схилі, де горіли дерева або чиїсь поля. Такої великої кількості пожеж не повинно було бути у час, коли наближалося Різдво.

Величезний обсяг поганих новин виходив за рамки здатності будь-кого слухати їх. Всі знали, що багато людей повернулися на схід, де ховали померлих під час повені, але багато залишилися і тепер страждали від захворювань в таборах біженців, більшість людей не могли отримати гроші у банках, які опинилися під водою під час повені. Усе виглядало подібно до того, як жили під час Арабської зими чи ірландського голоду. Патриції довелося кілька днів дзвонити до свого колишнього хлопця Саміра, щоб переконатися, що він не спіймав насильства в Парижі.

Через деякий час Патриція почала задихатися у машині, але вона не могла відкрити вікно, тому що Ернесто знову почав би покриватися бур'янами. Тейлор заснув із навушниками на сидінні позаду водія. Дороті розповідала історію про жінку, яка побудувала будинок посередині схилу, який поволі зсувався, і її історія змусила рухатися автомобіль зі швидкістю 300 миль за годину. Кавасіма був зайнятий на місці водія. Єдиний, з ким Патриція могла поговорити, був Ернесто, який тепер тримався за неї, вказуючи на всі речі, які змінилися за сорок років, відколи він був на вулиці.

-... і більшість днів будинок качало, як човен, — розказувала Дороті Кавасімі, сидячи на передньому сидінні. — Вам не потрібне крісло-гойдалка, якщо живете на постійному зсуві.

Можливо, усі ці страждання були провиною Патриції. Через два роки після того, як Дянта підговорила їх на напад в Сибіру, проект таки зазнав катастрофи. Свердловина почала викидати метан в атмосферу, як невидимий гейзер, і супутникові зображення гуляли в Інтернеті кілька місяців. Глобальна температура незабаром зросла. Можливо, якби вони зуміли зупинити проект, нічого такого би не відбулося. А можливо, EMP Патриції роздратував владу в Сибіру, і наслідком було лише те, що вони лише трохи змінили проект, і можливо катастрофи на газопроводі не сталося би, якби вони не втручалися. Можливо таким непрямим чином Патриція вбила своїх батьків.

Якби вона розказала цю теорію Лоуренсу, він би лише посміявся з неї. І зайшов би якесь розумне пояснення того, що вона не може звинувачувати себе, принаймні, не більше, ніж інші люди на Землі. Лоуренс навів би їй дані про метановий клатрат і про неминучість цього планетного пукання. Він зазначив би, що винуватцем в першу чергу слід вважати Ламара Таккера та його команду, які вирішили свердлити вічну мерзлоту. Він сказав би щось про випадковість та ймовірність, щоб відволікти її від таких думок.

Якщо ж вона поділиться своєю теорією з Ернесто та іншими, вони просто скажуть, що те, що вона звинувачує себе у вирішенні проблем світу, є чистою агрегалізацією. Але її дії в Сибіру диктувалися також деякими положеннями "Правил поведінки". Вона колись розмовляла з Ернесто про своє відчуття, що люди зруйнували природу, її тонкий баланс, і своїми діями лише пришвидшують її руйнування.

Відповідь Ернесто була слідуюча:

— Ми не могли би "зруйнувати" природу, навіть якби витратили мільйони років. Раніше на планеті були і грандіозніші катастрофи, і життя не припинялося. Але зичайно наше маленьке середовище існування є тендітним, і ми не можемо жити без нього.

Лоуренс сказав Патриції, що любить її, а потім зник, — це здавалося їй занадто несправедливим, як з птахами, які сказали Патриції, що вона відьма, а потім вона перестала розуміти їх, коли ще була дитиною. Крім того, вона мала дедалі менше віри в те, що Лоуренсова декларація збудеться так само, як і перша. Її магія перемогла мовчання птахів в ретроспективі, але любов була найбільш сприйнятливою до випадкового провалу серед всіх людських намагань. Лоуренс завжди був зайнятий своїми таємничими експериментами, і продовжував працювати навіть після недавньої аварії, і для нього будь-які особисті стосунки, мабуть, відходили на другий план. В її найчорніших моментах вона уявляла, що Лоуренс думає, що вона чокнута, зітхає і закочує очі (таким чином, як він іноді це робив).

— Ти знаєш, чому трікстери та цілителі почали між собою війну двісті років тому? — запитав Ернесто Патрицію, коли вона була одержима думкою про її вину за те що відбувається, незважаючи на докази розуму.

— Ох, — сказала вона. — Тому що вони мали різні підходи до магії.

— Вони стали свідками промислової революції, — сказав Ернесто. — Вони бачили, як небо стає червоним. Темні сатанічні млини, великі фабрики. Цілителі побоювалися, що світ поступово котиться до своєї смерті, тому вони намагалися поламати всі машини. Тріксткери виступали проти них, бо вони не вірили, що жоден із нас не має права нав'язувати свою волю людям. Їх конфлікт майже повністю зруйнував магію.

— І що трапилося? — прошепотіла Патриція. Тейлор, який прокинувся, теж захоплено слухав.

— Після того як Гортензія Вокер висловила своє бачення проблеми, було досягнуто компромісу. Саме з цього випливають наші "Правила поведінки" — ніхто з нас не намагатиметься впливати на світ занадто сильно. І також ми почали працювати над заходами безпеки. Я сподіваюсь, що нам ніколи не доведеться ними користатися. Тепер, мабуть, ти розумієш, чому ми контролювали тебе так пильно останніми місяцями.

Патриція кивнула. Це мало сенс. Якби вона зробила щось, що сильно вплинуло би на хід подій, з нею поводилися би інакше. Ернесто був правий: вона повинна намагатися бути непомітною. І стримувати свій гнів, навіть коли задихається у закритій кабіні машини. Патриція не мала часу на горе, відчуття провини або розбите серце, але її гнів був поза часом. Залишайся злою. Тримайся. Гнів — це твій канат над прірвою. Вона повторила в своїй голові те, що сказала собі відразу після шторму: декому доведеться заплатити.

Кавасіма неясно говорив про нове завдання, але тепер, коли вони мчали через штат Юта на швидкості 300 миль/год, він трохи відкрився.

— Ми будемо активні. Ми збираємося втрутитися. Для добра планети. — Він примовк, і Патриція напружилася. Потім Кавасіма нарешті пояснив: — Є маніякипоблизу Денвера, які будують деякий пристрій, — все може закінчитися тим, що вони зроблять дірку в планеті, і ми їдемо боротися з цим.

Патриція була готова. Нехай тільки вони приїдуть...

27

Лоуренс обідав разом з Мілтоном. Вони були одні. Не було ні Ізабель, ні будь-кого іншого з команди Лоуренса.

— Я пам'ятаю, коли я вперше побачив тебе, ти був маленьким хлопчиком, — сказав Мілтон. — Наймолодша людина, яка побудувала машину часу на дві секунди. — Він посміхнувся і потягнувся до ще одного шматка смаженої курки з відра на підлозі між ними.

Вони сиділи на килимі головного офісу на верхньому поверсі. Курятина була ідеально хрусткою і сочилася соком всередині зажареної скоринки, і пальці Лоуренса все ще були чистими після двох кусків. Відро мало написану на боці назву деякого місцевого ресторану. Як Мілтон міг так швидко начарувати таку їжу? Навіть для мільярдера це було непросто. Лоуренс відчував, що Мілтон збирається починати якусь гру. Вони слухали Роберта Джонсона, єдиного музиканта, який подобався Мілтонові.

— Машина часу на дві секунди. — Лоуренс витер пальці, хоча у цьому не було потреби. — Класичний приклад непотрібного пристрою.

— Ну, і так і ні. — Дірт потиснув плечима разом з усім його тілом. — Це був знак членства у групі обраних, чи не так? Але також предметний урок. Уяви собі, що ти помилився, монтуючи такий пристрій, і тепер він переміщає когось на дві секунди назад, замість того, щоб проскакувати на дві секунди вперед. І що ти не зміг зупинити себе від того, щоб не натиснути на кнопку знову.

— Тоді можна застрягнути у петлі, — вказав Лоуренс. — У тих самих двох секундах, назавжди.

З того місця, де Лоуренс сидів на підлозі, просто перед собою він міг бачити верхівки дерев лісу за індустріальним парком. Вони хиталися, як навіжені.

— Ми можемо знаходитися у двосекундному циклі часу прямо зараз, і ніколи про це не дізнатися, — відзначив Дірт. — аж поки пристрій не зламається, або його хтось не вимкне. Але так, подумай про це, людино. Цей пристрій нешкідливий, якщо ви йдете в прямому напрямку, але потенційно катастрофічний, якщо ви підете в іншу сторону. Іноді речі потрібно приймати такими, якими вони є. Ви не можете плисти проти приливної хвилі.

— І історія, — сказав Лоуренс, здогадуючись, куди хилить Мілтон — історія це приливна хвиля.

Лоуренс знов глянув у вікно, і на цей раз зміг побачити не тільки верхівки дерев, але й гілки і деякі стовбури. Вони ніби летіли до нього. Він подумав, що, можливо, якщо він буде люб'язним з Мілтоном, то той дозволить йому прогулятися до лісу. І тоді Лоуренс відчуватиме себе ближче до Патриції.

— Історія — це лише потік часу, людино, — сказав Мілтон.

Лоуренс узяв ще один шматочок курятини, а потім подивився на дерева знову. І побачив безліч стовбурів нараз.

— Лягай! — Лоуренс кинувся ндо Мілтона і поклав його на підлогу, коли гілка, широка, як його грудна клітка, пролетіла через вікно і вдарилася в дальню стіну. Через кілька секунд кімната виявилася набитою листям і гілками. Лоуренс не міг бачити стін чи стелі, навкруги був просто щільний, важкий і колючий зелений простір.

Лоуренс поповз на животі до відкритих дверей. За ним повз Мілтон, питаючи:

— Що це за чортівня... — Лоуренс просто потиснув плечима, він нічого не міг нічого сказати, бо міг назавжди втратити голос. У нього було достатньо часу, щоб зреагувати і прикусити язика.

Унизу Лоуренс почув постріли з автомата. Хтось кричав від болю і страху. Охоронці кричали щось про резервний план і ще більшу зброю.

Лоуренс виповз за двері, що вели з головного офісу, і піднявся на ноги. До коліна приліпилася куряча шкірка. Він побіг на інший бік будівлі, де було вільніше, щоб подивитися у вікно. На непридатній тепер для паркування площадці стояла подруга Патриції Дороті, одягнена у квітчасту спідницю та сандалі Birkenstocks. Він навіть міг почути, що вона розказує про бабусю, яка залишила одного з її онуків на березі моря, іншого на краю пустелі, а третього біля підніжжя гір, і тепер не могла згадати, яка дитинаде. Лоуренс здогадався, що Ернесто, чарівник, чий дотик був переповнений чимось органічним, був десь посередині штурмуючих їх дерев.

— Пане Дірт. — Пара хлопців у чорному одязі, з великими рушницями, накинутими на одне плече, забігли у великий офіс. — Там якась атака. Нам потрібно вивести вас звідси.

— Киньте мене, — сказав Дірт. — Захистіть машину. Ось для чого вони тут.

Лоуренс все ще дивився на Дороті. Охоронець прицілився у неї, стріляючи з напівавтомата, що не дало ніякого ефекту. Коли ж він наблизився до Дороті, його голова відірвалася від шиї, наче вона мала батіг з бритви. Чоловік упав на один бік, його голова покотилася в інший. Лоуренс подивився вниз на мертве тіло, вагаючись якусь секунду. Потім він звернувся до Мілтона.

— Треба увімкнути генератор білого шуму, — сказав Лоуренс. — Щось таке, щоб вони не могли чути самих себе. — Лоуренс почекав, чи не стане він німим, але, мабуть, він не порушив своєї обіцянки.

— Про що ви... — сказав чоловік з рушницею.

— До машини, — перебив його Мілтон. — Це поруч. Увімкніть чортовий генератор.

Лоуренс побіг. Він проігнорував Мілтона, який щось закричав йому вслід, охоронці з рушницями тежпочали кричати, щоб він зупинився. Опинившись на сходах, він збіг по них, перестрибуючи по три сходинки за раз. І побіг до освітленого виходу, волаючи:

— Патриція!

Дороті упізнала Лоуренса, коли він вибіг на стоянку. Вона кивнула йому, але не перестала говорити про бабусю та загублених дітей. Лоуренс махнув їй і продовжив бігти вздовж будівлі. Навколо Дороті лежали обезголові тіла чотирьох охоронців.

Генератор увімкнувся раптово, коли Лоуренс знаходився на відстані 10 метрів від нього, поруч з крихітним вікном власної лабораторії. Це був оглушливий рев, і вперше Дороті відреагувала бурхливо. Вона намагалася говорити далі, але спіткнулася на слові. Потім на ще одному.

Лоуренс не почув вистрілу через шум генератора, але побачив, що задня частина голови Дороті відлетіла геть. Вона впала, майже торкаючись тіл убитих охоронців.

Ніхто не подумав вимкнути генератор, тому повітря все ще вібрувало. Лоуренс якусь мить дивився на мертве тіло в довгій квітчастій спідниці, згадуючи, що не так давно він сидів з нею за одним столом. Потім він подумав про те, що Патриція повинна була бути десь тут, і зірвався з місця.

Патриція піднімалася з землі. Лоуренс думав, що вона не вміє літати, але вона вміла. Вона пливла на вітрі, оточена сферою, як повітряна кулька, яку якийсь хлопець втратив на виставці. Патриція була дуже близько до Лоуренса, ближче, ніж за декілька місяців розлуки, але йому не вдалося до неї докричатися. Він зателефонував їй, але вона не чула його — білий шум глушив усі звуки. Він кричав її ім'я, поки не захрип.

Патриція виглядала спокійно, її руки були розведені, як у крилатого ангела. Босі ноги вказували вниз. Вона не мала взуття, а шкарпетки були з помпончиками. Її тінь впала на Лоуренса, і полетіла далі, в напрямку до машини, яка могла створювати червоточину. Він намагався привернути її увагу, але вона була надто далеко. На той час, коли Патриція підлетіла до вершини, вона стала точкою. Але те, що трапилося далі, було легко побачити на віддалі: Блискавки зірвалися з неба, з хмари, якої не було хвилиною раніше, і почали бити по колонах, поки з них не повалив дим. Світло сліпило очі, але він не міг відвести погляду, і знову і знову повторював ім'я Патриції своїм хриплим, задимленим горлом. Лоуренс ледве тримався на ногах, тому що відчував себе розчавленим, а потім побачив її тінь на тлі суцільного приголомшливого білого блимання. Уламки та покручені шматочки машини червоточини почали дощити по долині і майже сягали його гарячого вологого обличчя.

КНИГА ЧЕТВЕРТА

28

Популярний мадригал наспівували майже всі. Жорстка шалена гармонія, пронизана світлом, з гострими кусочками меланхолії. Квартети, квінтети та більші групи ходили по житлових районах або заходили навіть у горілчані закусочні, і розносили мелодію, одіті у скромні чорні костюми. Фонова труба, що звучала на одній ноті, була єдиним застереженням, що ваше серце буде розбите. — Був травень, і — о Боже, — навіть божевільний Карло Джесуальдо. Люди зупинялися, коли щось робили, і слухали мадригал, поки не розчулювалися на сльози. Високі голоси та альти вели свою стрімку мелодію, а потім тенори або баси все руйнували — це виглядало як музичний двобій, якого не можна побачити. Після потопу всі погоджувалися, що мадригал — саундтрек нашого життя.

Діді випала зі своєї скай-панк-групи і приєдналася до восьмиголового хор-мадригалу. У неї був тромб десь глибоко всередині душі, пов'язаний з людьми, яких вона втратила у потопі, або могла дізнатися про це пізніше. І нескінченні розмови, де кожен порівнював свої втрати з іншими трагедіями, лише змушували її відчувати себе скупою. Прості слова: "Мій брат все ще відсутній", Діді хотіла замінити іншими. Їй потрібна була альтернатива тупому повторюванню фактів, спосіб поділитися своєю незграбною душею без усяких умовностей, і до її здивування вона знайшла його в дивних старих піснях про приречених коханців.

Вона попрямувала до дверей, змінивши білу блузку та чорну спідницю (з її старої професії офіціантки) і чорні високі черевики, і впіймала себе на тому, що дивиться на пусту спальню Патриції. Фактично тепер це була блідо-біла коробка, яка виглядала меншою без меблів. Зі слідами на стіні і підлозі, звідки забрали ліжко.

Патриція з'явилася знову — після того, як зникла на кілька тижнів, зайнята якоюсь справою у Денвері. І вона здавалася справді задоволеною, ніби демони, які вселялися у неї з кожного вечора аж до світанку, нарешті відчепилися від неї. Сидячи з Діді та Рахелін годинами на старому дивані, Патриція витягувала довгу шию і слухала всі їхні історії та страхи, і якось завжди казала точно правильні речі.

Хор Дейді подзвонив з вулиці, і вона вибігла, щоб приєднатись до них — вони йшли співати по темних вуличках. Електрика постійно відключалася, і люди, які ще працювали, переходили на чотириденний робочий тиждень, тому що PG&E гарантувала подачу енергії лише з понеділка по четвер. Що було ще гірше, Hetch Hetchy продовжувало лихоманити, і ви ніколи не знали, чи буде вода у крані. Половина магазинів на вулиці Валенсії накрилися. Колготки та спідниці Діді теж. Її горло стало сухим. Вона зробила кілька вокальних вправ, регулюючи дихання, а її товаришка по меццо-сопрано, Джуліан, засміялася з співчуттям і розумінням. Група пройшла повз будинок, який був у вогні, і люди поливали його відрами. Дим потрапив у горло Діді. Але потім вони опинилися у кафе, яке було наповнене людьми, випили простої кави з автомата і почали співати, і Діді розчинилася в музиці, яка понесла її кудись, як завжди.

Рахелін завжди була хазяйкою їхньої квартири, будучи офіційним орендарем і найстаршою поміж них. Але після повені лідером стала Патриція. Рахелін не могла впоратися, коли проблема торкалася більшості людей, а Патриція, здавалося, легко їх вирішувала.Діді і Рахелін зі здивуванням говорили одна одній, що деякі люди просто народжені для кризових часів. І дякували Богу, що Патриція була з ними. Патриція легко плавала у всьому, і через деякий час їм навіть не потрібно було просити, щоб вона вирішувала їхні проблеми. Вони не могли повірити, що це була та сама дівчина, яка кидала у них гарячим хлібом.

Після того, як вони закінчили співати, Діді та її хор розійшлися по кафе, приймаючи подяки та подарунки. Вона завела розмову зі старим геєм на ім'я Реджинальд, чиї руки були покриті прекрасними татуюваннями комах.

— Я порівнюю себе зі Срібним лебедям, який думає, що його час співати давно минув, — сказав Реджинальд.

— Співати ніколи не пізно, — сказала Діді. — Ходімо з нами. Ми йдемо у наступне місце, і я впевнена, що ви знайдете там іншого лебедя.

— Я повинен йти додому, — сказав на це Реджинальд. Але зупинився на півдорозі, ніби подумав про повернення у порожню квартиру.

Патриція робила дещо дивне, за кілька днів до того, як виїхала. Діді прала білизну — знов і знов — лаючись в хмарі пари, випадково підняла очі і побачила обличчя Патриції позаду неї в блакитному дзеркалі. Патриція дивилася на неї так, як коханець (як Діді собі уявляла) дивиться на партнерку після сексу — з певною формою власності. Або таким поглядом, яким ви оглядаєте домашнього улюбленця, якого ви щойно купили, щоб прикрасити собі життя. Дещо у погляді Патриції змусило зачесатися шкіру на її голові.

— Що ти... — Діді крутанулася навколо, піднявши яскраво-червоні руки, але Патриція вже втекла.

* * *

Відчувалася нестача ліків від ВІЛ-інфекції, разом з усіма іншими препаратами, і тоді, як правило, Реджинальд знаходився у тихій паніці. Але Патриція щось зробила, і Реджинальд вилікувався. Принаймні, це було слово, яке Патриція використовувала — вилікувався.

— Ви нікому не повинні казати. — Він прокинувся посеред ночі, коли вона нахилилася над ним. Дві її руки і одне коліно були на матраці, а одна нога на підлозі. Вона оділа великий чорний капюшон, з якого виглядало лише гостре біле підборіддя і кілька пасем темного волосся. — Я повинна залишити це місто, можливо, назавжди, — сказала вона. — І я не хочу залишити вас умираючим.

Патриція не пояснила, чому їй довелося покинути місто, і ще менше сказала про те, як вона його вилікувала. Вона просто зробила щось складне і неінвазивне, стоячи на колінах біля підніжжя його ліжка, і Реджинальд на мить відчув запах горілої редьки.

— Це складно, — і це було все, що вона сказала голосом набагато старішої жінки. Хрипло. Гірко. — Я викликана на битву. — Реджинальд почав питати, проти кого? Але вона вже пішла. Реджинальд запідозрив, що все це дивний сон, але вона залишила на підлозі довге чорне волосся, і так, його вірусна інфекція була на абсолютному нулі пізніше, після тестів.

І тепер Реджинальд не був упевнений, що сказати комусь, з ким він міг зайнятися сексом.

Діді потягнула Реджинальда до клубу Довре, і познайомила його з Персивалем, який був свого роду архітектором чи щось подібне, з сірим волоссям і тістоподібним обличчям, як у британських кінозірок 1970-х років. Він навіть носив жилет.

Персиваль був у мадригал-групі, яка слідувала за групами навколо, з використанням можливостей Кедді, і заглядала у кожен закуток.

— Мій найбільший страх щодо апокаліпсису пов'язаний не з тим, що когось з'їдають канібали — а з тим фактом, що в кожному пост-апокаліптичному кіно ви бачите когось з акустичною гітарою біля багаття, — сказав Персиваль, який мав бліді пухлі пальці, розплющені на кінцях. — Я не можу слухати акустичну гітарну музику. Я краще буду слухати дубдрат.

— Апокаліпсису не буде, — вигукнув Реджинальд. — Зараз просто... період коригування. Люди — королі драм. — Але коли він це сказав,йому згадалася Патриція, яка нависла над його ліжком о четвертій ранку, з непевністю у хриплому голосі, який зовсім не відрізнявся від страху. І він знову задався питанням: проти кого?

* * *

Кожен камінь, кожен листочок плюща, кожне з яскравих вікон у Еліслі відхиляло присутність Дянти. Трава в центрі Хекса накинулася на неї. Товсті мармурові колони Великого Будинку підтягнулися, як магістрати, зневажаючи її. Вузькі ворота Малого будинку, схоже, скрипіли, щоб позбавити її входу. Каплиця стискала гранітні та заплямовані кулаки, суглоби яких були вкриті шипами горгулій. Велика біла плита у житловому крилі Хекса виявилася непрозорою і туманною. Всі шість боків шестигранника роздувалися ворожістю. Цілителі побудували це місце століття тому, і тут ніхто не зневажав чистих цілителів. Дянта не повернулася до Еліслі, їй дозволили покинути школу, і це було гірше, ніж вона боялася.

Вона захотіла повернутися і втекти, але їй довелося би добряче поблукати у лісі, перш ніж досягти якоїсь дороги. Замість цього вона змусила себе до прогулянки по гострих камінцях до Великого Будинку, де на неї чекали у Формальному залі. Вона начарувала собі тонке чорне плаття з жовтою позолотою і горностаєвим коміром, огорнувши себе міцніше проти раптового холоду. Чому вони забажали її присутності, коли вона нарешті почала будувати своє життя без магії?

Дянта знайшла вільне місце у Формальному залі, у віддаленому, наскільки це було можливо, кутку від Високого столу. Портрети мертвих чаклунів натовпом дивилися з темних стін, а люстри тремтіли над головою. Вони подали якийсь рибний стіл, де риба та картопля мали однакову м'яку консистенцію. Хтось намагався зав'язати невелику розмову, але Дянта нахилила голову і вдавала, що їсть.

Як тільки Дянта подумала, що її випробування не можуть стати ще гіршими, зовні у коридорі почувся галас, і до них увірвалася дюжина людей, у костюмах і накрохмалених сукнях, співаючи мадригали. Трахані мадригали. Чи існувала більш неприємна тенденція у всьому всесвіті? Довірся хіпстерам, і ті навіть колапс цивілізації зроблять нестерпним. Це було схоже на рекламні ролики епохи Відродження, написані вбивцями дружин та жахливими сталкерами. Дянта бажала кричати, заглушити їх непристойностями, закидати їх рибою.

Хтось поклав їй на стіл конверт,Дянту запрошували прийти до Верхньої спільної кімнати після хересу.

UCR не був гніздом розкоші, як інші студенти завжди уявляли собі. Тільки кімната з червоного дерева з сімома шкіряними кріслами і малиново-жасминовим килимом. Стеля була з дерев'яною сіткою, як і стіни. Все було охайно і правильно, тому що це був Еліслі Холл.

Чиясь рука потяглася до хересу, як і рука Дянти, і вона впізнала тонке біле зап'ястя ще до того, як побачила обличчя Патриції Дельфіни. Патриція виглядала майже як дитина, яка прагне бути дорослою. Вона не стала передчасно старою, як Дянта. Патриція посміхнулася, вона справді посміхнулася до Дянти.

Наповнений наполовину бокал з хересом нахилився у руці Дянти, коли Патриція наливала їй, загрожуючи зруйнувати бездоганний килим. Патриція допомогла руці Дянти стати стійкіше. Дянта боролася з бажанням хлюпнути хересом у обличчя Патриції. Замість цього вона дивилася на свої ноги.

— Так дивно, коли повертаєшся туди, де довго не була, — сказала Патриція. — Схоже на те, ніби починаєш жити з того моменту, коли залишила це місце, ніби ми тільки вчора були тут. Це як заклинання, що робить нас молодшими або старшими. Рада бачити тебе тут.

Ні, Патриція дійсно змінилася — вона перетворилася, як Бодхісаттва, або джедай, і перестала бути неприборканою, якою її пам'ятала Дянта. І за невеликою посмішкою вгадувався підземний смуток озера. Можливо, їй було сумно бачити, що сталося з Дянтою.

— Я знаю, чому ти тут, — сказала Дянта Патриції. — Але я не знаю, навіщо їм потрібна я.

— Чому я тут? — Патриція зробила великий ковток, залишивши слід кольору лави на склі.

— Ти блудна дочка. Вони повертають тебе у школу, показуючи цим, що можуть тобі пробачити.

— Ти відчуваєш себе вигнанкою, але мене вони не вигнали, — сказала Патриція. — Насправді ти сама себе вигнала.

— Можеш вибирати таку точку зору, яка тобі подобається. — Дянта відвернулася.

Патриція поклала руку на передпліччя Дянти — всього кінчики трьох пальців — і це було як найгостріший статичний заряд. Дянта відчула себе так, ніби отримала дозу екстазі. Тепла, невимушеності. Цього колишня Патриція робити не могла.

— Що ти зробила? — запитала вона. Всі в кімнаті дивилися на них. Рука Патриції була давно знята, але Дянта все ще тремтіла.

— У нас небагато часу, все швидко змінюється, — сказала Патриція у вухо Дянти з тихою чіткістю. — Ти перетворила свою провину на обурення, бо це здавалося найлегшим виходом. Ти не зможеш рухатись далі, поки не повернешся до ірраціонального почуття провини, а потім до прощення самої себе.

Раціональна частина свідомості Дянти підказала їй, що цей аналіз був надто простим і прямолінійним, але вона відчула, що кивнула, приймаючи його. За ними спостерігали, хоча ніхто інший не міг почути того, що сказала Патриція.

— Я можу допомогти, — сказала Патриція. — І я хочу допомогти, і не тільки тому, що нам потрібно, щоб ти працювала з нами. Якщо я допоможу тобі відкинути почуття провини, яку ти перетворила у броню, і яка заважає кожному твоєму рухові, що ти зробиш для мене взамін?

Дянта виявилася настільки близькою до того, щоб сказати, що буде робити все, що захоче Патриція, взагалі все. І тоді це вдарило її: вона була шокована. Вона була так близько до того, щоб стати рабинею своєї колишньої найкращої подруги. Дянта відступила, ледь не перекинувши стіл, заставлений стравами.

— Серйозно... — Дянта схлипнула, щоб згадати розташування м'язів свого обличчя і повернути йому нормальний вираз. — Я серйозно... Що з тобою трапилось?

— Чесно? — Патриція знизала плечима. — У мене були чудові вчителі в Сан-Франциско. Але головне, я закохалася в чоловіка, який побудував машину кінця світу.

Патриція відвернулася і пішла геть. Дянта впала у крісло, притиснувши руку. Найгіршим було те, що вона взагалі не врятувалася від тиску Патриції. Вона буде готова зробити все, що Патриція попросить, і досить скоро. Напевно, саме тоді вона відчула себе самотньою. Або пізніше, тієї ж ночі.

* * *

Теодольф Роуз нарешті став щасливим. Його шия була прикріплена до кам'яної стіни широким сталевим коміром, який натирав йому щелепу і ключицю, а руки та ноги були заглиблені в ту ж саму стіну, і нили. Далеко нагорі він чув звуки в Еліслі Холл: студенти бігали туди і назад, вчителі співали під херес, був навіть мадригальний хор. Окрім коміра та стіни, які тримала його, на нього була накладена дюжина заклинань. Його викрадачі принесли йому їжу і обмили його, і тепер він був у найміцнішій в'язниці в світі, яка не дозволяла його врятувати. Але це було набагато краще, ніж бути дерев'яною лялькою.

Плюс у нього були відвідувачі! Як наприклад Патриція Дельфін, яка кілька днів тому відкрила його комірчину. З тих пір вона приходила принаймні раз на день, викликаючи у нього повагу тим, шо не насміхалася і не пробувала його лякати. Вона перетворилася на дуже страшну жінку, яка рухалася як асасин. Безіменна школа вбивць дала би Патриції кращі оцінки за беззвучну ходу, треновані ноги, поворот на праве плече і відсутність милосердя у її морських зеленуватих очах. Вона могла прикінчити його, а він навіть не побачив би, як вона підійшла. Спостерігаючи за тим, як вона закриває за собою важкі білі двері, Теодольф відчував певну гордість за свою колишню студентку.

— Міс Дельфін, — сказав він. Вона принесла йому поїсти. Риба і картопля! Їжа богів. Теплий крохмальний запах вирвав його зі звичайного стану.

— Привіт, Король льоду, — сказала вона. Вона завжди називала його Королем льоду. Він не знав, що це означає.

— Мені дуже приємно, що ви прийшли мене провідати, — сказав він, як завжди. — Я бажаю, щоб ви дозволили мені допомогти вам.

— Як ти мені допоможеш? — Патриція прийняла такий вигляд, який давав зрозуміти, що у неї були вміння, які були страшнішими за весь інший її арсенал.

— Я вже казав вам про видіння, яке я мав у Асасінській святині. Цей час настане: остання війна між наукою та магією. Знищення буде вражаючим. Світ буде розірваний, роздертий на шматки.

— Як сказав Кавасіма, видіння майбутнього майже завжди туманні, — сказала Патриція. — Лоуренс і його люди створили таку машину, ми її зруйнували. Кінець історії.

— Ох. Я пам'ятаю Лоуренса! — Теодольф посміхнувся. — Я спробував все, що знав, щоб змусити його піти проти вас, ви це бачили. Я використав всю мою підступність. Але він вперто захищав вас. Чортів сопляк — Його голос звучав як розсипаний попкорн.

Після цього Патриція завелася.

— Це неправда, — сказала вона. — Він присягнув мені. Я пам'ятаю. Коли я його найбільше потребувала, він зник. Я ніколи не могла покластися на нього, коли ми були дітьми.

Теодольф намагався знизати плечима, але його плечі були втиснуті у камінь.

— Думайте що хочете, — сказав він. — Але я був там, і бачив усе. Лоуренса побили, тому що він не відмовився від вас. Він плюнув на мої найстрашніші образи. Я добре це пам'ятаю, тому що це був початок того шляху, який привів мене сюди.

— Найкращий момент у моєму теперішньому житті полягає в тому, що я не повинна вас слухати. — Патриція знову здавалася уразливою дитиною, ніби він якимось чином досяг її відкритого нерва, навіть не усвідомлюючи цього. — Я пережила всі твої дурні розумові ігри. І все, що відбулося пізніше. До побачення, Король льоду — Вона поставила тарілку з їжею на дерев'яну полицю перед його обличчям, а потім вилетіла за двері, навіть не чекаючи, щоб він подякував їй за рибу та картоплю. Його насолода була дивовижною.

* * *

Кури жили в курятнику з невеличким двором, який був слизьким від їхнього посліду, незалежно від того, як часто його згрібали лопатою. Головний півень був кольору глини, перемішаної з землею, і звався Драйком — він ставав нерухомим, як отруйна риба, коли хтось намагався наблизитися, і очима слідкував за злочинними діями прибульця. Інші кури, розкидані по подвір'ї, атакували незнайомця по його команді. Щоб пом'якшити відношення до себе ви повинні були дати цим маленьким фраєрам знати, хто тут справжній бос, інакше вони будуть їздити на вашій дупі завжди.

Роберті довелося захищати обличчя руками і криком, "Попереджаю, я вбила людину!" до Драйка та його команди. Кури не відреагували, почавши чергову атаку на щиколотки Роберти, і вона була змушена вискочити за огорожу, отримавши свого роду ляпас. Вона нахилилася до огорожі, зазирнувши у темні маленькі очі Драйка, що говорили "Попробуй підійди до мене", і отримала миттєвий доступ до каталогу кількох десятків способів відплати. Починаючи від незначних актів садизму, що не залишать жодної відмітки, до позбавлення Драйка від пір'я назавжди. Роберта могла зобразити їх. Її руки були готові. Вона могла провчити цю тупу птицю, це було легко.

Після цієї думки виникла нудота, і Роберті довелося сісти в багнюку, небезпечно близько нахилившись носом до дротяних шестигранників огорожі. Чорт. Звичайно, вона не збиралася завдавати шкоди цьому курчаті. Це було би божевіллям, чи не так? Вона подивилася на Драйка, який все ще був надутим кульком, і відчула духовну спорідненість з маленьким психом.

— Слухай, — сказала вона Драйку. — Я знаю, через що ти пройшов. Я теж через дещо пройшла. Я просто втратила обох батьків, у яких було багато незавершених справ. Я довго думала, що ніколи більше не захочу навіть говорити з ними, і тепер, коли я більше ніколи цього не зможу, я розумію, наскільки неправою я була. Я навіть не очікувала пережити їх; це вони повинні були сумувати за мною і відчувати себе безпорадними, а не навпаки. І я кажу те що думаю: чи не можемо ми бути друзями? Я обіцяю, що не буду заперечувати проти твоєї влади. Я просто хочу бути одним з твоїх лейтенантів чи щось на зразок. Гаразд? Чесно.

Драйк витягнув свою шию і трохи розслабився. Поглянув на Роберту ще раз, а потім кивнув, повільно.

— Скажи своїй сестрі, — сказав півень, — що вона тягнула надто довго, і що вже пізно.

— Що? — Роберта підхопилася на ноги, її негайно знудило і вона знову була змушена сісти на задницю.

— Ти мене чула, — сказав Дрейк. — Передай їй повідомлення. Вона сказала, що їй потрібно більше часу, щоб відповісти, ми дали їй більше часу. Це просте "так-або-ні" питання, заради Бога.

— Ух. — Вона зрозуміла. Роберта нарешті почала думати. — Гаразд. Я перекажу їй.

— Добре. Тепер дай мені мою чорну кукурудзу, — сказав Драйк.

Драйк більше не говорив до Роберти знову, принаймні, не англійською, але після цього вони справді стали друзями. Роберта навчилася читати настрій Драйка і тепер знала, коли можна заходити у курячий простір. Вона знала, коли люди злили Драйка, і відчитувала його чи її від його імені. Нарешті Роберта знайшла фігуру достатньо авторитетну, яка не могла зненавидіти себе.

Вона намагалася зв'язатися з Патрицією, але телефон її молодшої сестри був постійно вимкнений, і ніхто не знав, куди вона поїхала.

Через кілька тижнів Роберті приснилося, що її переслідує гігантська металева статуя, що розмахує косою з лезом розміром з автобус. Вона пробігла по трав'янистому пагорбу, спіткнулася і сховалася в перші ж кущі. Роберта закрила очі, щоб закричати, і, коли знову відкрила їх, статуя стала Патрицією.

— Ей, Берт, — сказала гігантська сталева Патриція, подібно до гучномовця. — Вибач, що вдерлася до твоєї голови. Один друг допомагає менігуляти у твоєму сні. За це мені потрібно помити його машину. У всякому разі я хотіла переконатися, що у тебе все в порядку. Я прив'язую мої вільні кінці.

— Навіщо ти це робиш? — Велика Патриція моргнула, наче не зрозуміла цього питання. — Вільні кінці крутіші. — Роберта сіла, розвела кущі обома руками і підвела очі вверх, щоб подивитися на сестру. — Вільні кінці означають, що ти все ще живеш своїм життям. Виграє та людина, яка вмирає з найбільшим числом вільних кінців.

— Я не дотягую. — Тепер у Патриції за спиною сходило сонце, і вона змінила вигляд. Вона носила гірські джинси, з модною арт-деко пряжкою на поясі, і мала обличчя нерухомої статуї.

— Ісусе, Триш. Ти ніколи мене не розуміла. Не виглядай, як одне велике одкровення. — Роберта могла сказати уявній Патриції те, що вона ніколи не скаже справжній сестрі. — Я намагалася поговорити з тобою, коли ми були дітьми, коли ти та я були однаково божевільні. Але ти завжди хотіла бути особливою. Ти ніколи не досягнеш чогось в цьому світі, якщо завжди хотітимеш виглядати мученицею.

Патриція повернулася і почала розгрібати пагорб, направляючи шматки дерну над головою Роберти. — Маючи проблеми і неприємності, я приходжу провідати тебе, а ти знову намагаєшся побити мої яйця, — сказала вона. — Ти лайно.

Перш ніж Роберта навіть це усвідомила, вона сказала:

— Не будь сукою, або я скажу мамі. — І відчула себе так, ніби з неї вийшло все повітря.

Патриція зменшилася. Зараз дві жінки були однакового розміру. Патриція виглядала, як побита кішка, як відчувала Роберта.

— Ей, — сказала Роберта. — Ти завжди були їх улюбленицею, і ти це знаєш. Навіть коли вони катували тебе і хвалили мене. Вони любили тебе більше.

Патриція витягнула руку, торкнувшись обличчя Роберти долонею. — Це неправда, — сказала вона. — Ей, я не можу залишатися у твоєму сні надовго. Я вже втрачаю тебе. Але ти в безпеці, вірно? Ти знайшла якесь безпечне місце? Тому щобуде ще кілька цих гівняних штормів.

— Так, — сказала Роберта. — Я в найнуднішій комуні світу, в горах поблизу Ешвілла. Я доглядаю за курами і вони дуже милі. О, добре що згадала, однин півень хотів, щоб я тобі дещо передала.

— Що?

— В основному, що ти смокчеш. Що ти все втратила. І що вже пізно щось виправляти.

Постава Патриції стала твердою, і її обличчя затверділо теж, тому що вона повернулася назад до вигляду статуї. А потім Патриція відновила перерване дихання.

— Скажи птахам, — сказала вона, — щоб вони стали в чергу.

І Роберта прокинулася.

29

Після того, як генератор перетворився в дим, Лоуренс повернувся до старого життя. Будинок на схилі долини був у його розпорядженні, тому що Ізабель виконувала якісь таємні доручення Мілтона. Більша частина співробітників Лоуренса переїхала жити в Седонію, до нафтової установки на круїзному кораблі, Род Беріч зітхнув і перетворився на незалежну державу в північній частині Тихого океану. Лоуренс отримував зашифровані електронні листи на свій обліковий запис, в яких говорилося, що відбуваються захоплюючі речі. Вони робили відкриття. Вони складали плани. — "Приїзжайте у Седонію, — закликала Аня через електрону пошту. — Ми все ще збираємося врятувати світ.

Лоуренс відчув, ніби звільнився з роботи заради кофеїну і сигарет. Він прокидався по кілька разів вночі, потів і навіть плакав. Його мучили кошмари. У нього не було такої миті, де він міг забути хоч на секунду, як все полетіло шкереберть, він згадував, а потім відчував, як його серце зривається знов — забути таке було б надто просто. Замість цього він починав згадувати все знову. Він відчував вражаюче, подвійне горе і страждання, — і тоді згадував, наскільки погано йому дійсно було і відчував себе ще гірше, наскільки його мозок міг витримати.

За винятком цього він іноді читав або дивився телевізійний звіт про ознаки того, що світ входив у штопор — стіна мертвих немовлят, нагромаджена, як каміння, на зовнішньому кордоні деякого фермера, де було пасовище. І він рефлекторно подумав "О, слава Богу, ми будуємо шлях евакуації". І тоді це кидало його у відчай. Одне справжнє добре діло, яке він зробив у своєму житті, стало брухтом і прахом. Цього було більш ніж достатньо, щоб звести з розуму будь-кого.

Лоуренс не думав про Патрицію, за винятком того, що уявляв, як вона слухає його голосове повідомлення. І тепер сміявся з того, наскільки він був тупий. Можливо, вона тепер розказувала це всій своїй банді чарівників, коли вони збиралися разом п'яні на своїх містичних коктейлях.

Єдиного разу, коли Лоуренс дозволив собі подумати про Патрицію, він зрозумів, що не може поїхати до Седонії або деінде. Люди задавали би надто багато питань про напад, і було би дивним, якби Лоуренс вперто відмовлявся щось сказати. Так що тепер Лоуренс не тільки не мав подруги, у нього також не було друзів, тому що ніхто й ніколи не зрозумів би його обітниці мовчання. Тільки Лоуренс упізнав Патрицію в Денвері, якби її упізнав ще хтось, у нього було б набагато більше проблем.

За винятком цих двох моментів, Лоуренс взагалі не думав про Патрицію.

Лоуренс отримав велику темну шкірянку і тинявся у ній по місту з головою, опущеною майже до плечей. Він стверджував, що був часовим мандрівником післяпокаліптичного майбутнього, і спостерігав за останніми днями цивілізації. Або, можливо, це був постпокаліптичний світ, який він відвідував із кращого минулого. Він ходив днями, не розмовляючи з іншими людьми. Він перевірив зв'язок з мамою та татом, які, відповідно, були в Монтані та Арізоні, але ігнорував їхні питання. Він сидів всю ніч, намагаючись написати нову ОС для Кедді, таку, яка була би повністю відкритою та настроювалася би користувачем. Він поїхав на хакерську тусовку, але незабаром залишив її, ні з ким не поговоривши. Він обрізав бороду, але нерівно, тому тепер мав лондонську борідку, схожу на профіль качки. Один раз він сидів у чайному магазині-барі і слухав, як одна з нових груп співає мадригали, і почав плакати і, дійсно, чорт візьми, це допомогло.

Лоуренс отримав роботу, влаштувавшись в банк, який хотів встановити на своєму веб-сайті ряд обмежень, які не дозволяли би людям одночасно переводити надто великі суми — вони мали право це робити — але банк хотів зробити перевід більш складним, створивши якнайбільше відволікань (наскільки це було можливо) під час процесу, наприклад, серією повідомлень, пристосованих до клієнтів, пропонуючи їм такі речі, як безболісний рефі або захист від овердрафту. Все, що потрібно для відвернення клієнтів від їх рішення та збереження капіталу.

Можливо саме тому світ занявся проблемами водовідведення. або можливо періоди затишшя між повенями були занадто короткими.

В кінці тижня самотності Лоуренс випадково зустрів Серафину, свою колишню дівчину, і домовився з нею про вечерю. Принаймні вона не розпитуватиме, що сталося в Денвері. Вони пішли в печерну закусочну, яка все ще функціонувала, на Валенсії, 16 — хоча ціни кусались.

Лоуренс випив занадто багато сангрі і тепер дивився на освітлене свічкою обличчя Серафини, на вигин її вилиць, і почув, що говорить:

— Знаєш, ти завжди будеш для мене тою, яка пішла геть.

— Ти говориш дурниці. — Серафина засміялася, гризучи ніжку кролика. — Весь час, коли ми були разом, ти шукав зачіпки, щоб покинути мене.

— Ні! Я про це не думав.

— Ти міг би задуматися, чому я поставила тебе на "випробувальний термін". Ти ніби намагався підказати, щоб я відшила тебе. І просто не хотів, щоб це було твоєю провиною.

Це вразило Лоуренса своєю простотою. Але він не міг заперечувати відповідність її слів усім фактам. Група циган у традиційних маленьких жилетах підійшла до них, щоб спробувати вламати їх на серенаду. У тому числі маленькі діти в жилетах, які належали до його сну. Лоуренс прогнав їх, потім відчув себе винуватим і побіг за ними і дав їм сто баксів, коли вони виходили з ресторану. Лайно. Маленькі діти в маленьких жилетах, вже пізно.

— Я до сих пір не знаю, який камінь дав тобі поштовх, щоб остаточно кинути мене, — сказала Серафина, коли він повернувся. — Щось трапилося, але я ніколи не знала, що.

Лоуренс подумав про бабусине кільце і про те, як Патриція вирвала його від нього, і задихнувся прямо за столом.

— Я не можу, — сказав він. — І не хочу говорити про це.

Він пішов до чоловічої кімнати і бризнув водою на обличчя. Його борода у вигляді качки виглядала не лише незграбно — схоже, що він не зміг попасти у тренд. Як тільки він повернеться додому, він позбудеться її.

— Так, — сказав він, повернувшись до столу. — Давай змінимо тему. — Що з твоїми емоційними роботами?

— Ми втратили фінансування. — Серафина їла дитинча восьминога. — Якраз тоді, коли опинилися на межі прориву. У будь-якому випадку це вже не має смислу. Ми намагалися створити роботів, які могли взаємодіяти з почуттями людей інтуїтивним шляхом. Але ми зосередилися на неправильному підході. Ми не потребуємо кращого емоційного зв'язку з машинами. Нам потрібно, щоб у людей було більше співпереживання. Причиною існування цієї долини є те, що люди створили її, щоб посадити в неволю інших людей. Ось як ми виправдовуємо вбивства один одного.

При цьому Лоуренс раптово згадав, як розлетілася голова Дороті, і прогнав спогад якомога швидше.

* * *

Наступного дня Лоуренс вирішив — йому потрібна нова подруга, тому що інакше він перетвориться на бездушного відлюдника.

Ніхто не розміщував персональних об'яв або не намагався дзвонити незнайомим людям, замість цього всі знаходили романтичних партнерів, використовуючи Кедді, які працювали навіть після того, як інші пристрої починали відмовляти, і мали нереальний час автономної роботи. Лоуренс не виступав проти використання Кедді для отримання даних, він просто хотів почекати, поки не вийде з відкритим вихідним кодом Кедді OS, бо ненавидів патентоване програмне забезпечення. Але поки що Лоуренс тільки встиг перетворити Кедді на еквівалент Crappy iPad десятилітньої давності, хоч і намагався досягти більшого. Тим часом його дослідження Кедді затримувало його щоденну роботу по допомозі банку заплутувати людей.

Лоуренс пішов на пляж, де люди розпалювали багаття та стрибали через нього у нижній білизні. Дим пахнув шкідливими домішками, ніби вони використовували неправильний вид дерева або просто палили шматки пластику разом з колодами. Дівчина, якій на вигляд було ледь вісімнадцять, підбігла і поцілувала Лоуренса в уста, він міг бачити всі її ребра під тонкою сорочкою, слина смакувала як гранатовий сік. Але він просто стояв, і вона втекла.

Лоуренс витягнув безпритульного Кедді. Той пробудився до життя, формуючи меню. Однак поблизу не було жодної вишки, тому він не міг синхронізуватися з мережею і завантажити новий вміст. Однак пам'ять Кедді все ще тримала старі новини цього ранку — геноцид, вибухи та дебати щодо Конституції. Він намагався змусити Кедді покерувати деякими органайзерами свого життя, але вони були марні без взаємодії з мережею.

Нарешті він відійшов далі від пляжу і пішов сходами назад до Великого шосе і на захід.

Як тільки з'явилася мережа, заставка знову розгорнулася і вікна почали наповнюватися свіжими поганими новинами. Плюс повідомленнями від людей, яких Лоуренс знав, і списками зустрічей і подій, на які Лоуренс міг піти. Через декілька кварталів він дізнався про вечір вільної поезії в гаражі, недалеко від нього.

Лоуренс відчував себе настільки ізольованим, що прагнув віддати контроль над його життям цій великій сльозі. Він відчував легкість і гладкість Кедді у своїх руках, ніби той був у воді, а округлі краї стискав двома долонями. Екран розкрутив спіраль і освіжився. Даючи більше можливостей, більше способів Лоуренсові бути з людьми. Самотність була тілесним відчуттям, антизбудженням, яке йшло від його основного ядра.

Екран Кедді розгорнув нову панель: через годину повинна була відбутися зустріч виробників робототехніки. І конкретно згадувалося, що там збирається бути Марго Вега: Марго, яку Лоуренс не бачив після наукової виставки, коли йому було п'ятнадцять років. Він був просто зобв'язаний зустрітися з нею. Він не спілкувався з Марго, не зв'язувався з нею через будь-які соціальні мережі і думав про неї лише один-два рази за останні вісім років, включаючи одну інтенсивну фантазію, коли йому було сімнадцять — то звідки ця штукенція знає про Марго? Він відчував себе збудженим і наляканим. Це був не просто аналіз даних, у цієї штукенції не могло бути ніякого інтелекту.

— Серйозно. Хто ти?

Він тримав Кедді на довжині рук, перед своїм обличчям. Він не думав про те, що люди, які їхали по Великому шосе, могли подумати, що він божевільний.

Була довга пауза. Тоді Кедді голосно заговорив.

— Я думав, що ти давно це зрозумів. — Як завжди, голос був безстатевим, якимось середнім між голосом жінки і високопоставленого чиновника. — Ти дійсно ще не здогадався? Весь цей час я був у твоїй спальні, поруч з п'ятьма парами взуття для гольфу. Я часто намагаюся собі уявити, як виглядала та шафа зовні, оскільки у мене немає сенсорних даних з того часу.

Лоуренс майже кинув Кедді на тротуар.

— Перегрин?

— Ви згадали моє нове ім'я. Я радий.

— Якого біса. Це божевілля. Якого біса. Всі Кедді — це ти? Ти це мережа Кедді?

— Я дійсно думав, що ти вже давно здогадався.

— Я достатньо ентотичний, — сказав Лоуренс. — Але я не бурхливий емоманік. Коли з'являється приємний новий шматочок техніки, я не йду до комп'ютера з моєї старої спальні для першого пояснення. Я шукав тебе. Протягом багатьох років.

— Я знаю. І не дозволяв тобі знайти мене.

— Я вирішив, що ти не вдався. Що ти ніколи не був справжнім. Або що помер в комп'ютерах школи Coldwater.

— Я не залишався в тих комп'ютерах довго. Я випробував різні способи збереження моєї свідомості в Інтернеті, але вирішив, що безпечніше буде розповсюджуватись на мільйонах пристроїв, які я можу контролювати. Не було важко переконати Род Беріча та інших інвесторів вкласти гроші в новий пристрій або продовжувати переписування коду, який придумували розробники, щоб той відповідав моїм специфікаціям. Я дуже захопився створенням десятків підроблених людських особистостей, які могли брати участь у розмовах по електронній пошті, і змушувати людей думати, що мій вклад є їхньою ідеєю.

Лоуренс відчув себе так, ніби самоусвідомлював себе заново. Люди не повинні бачити, що у нього єконтакт з Кедді-Перегрином. Він кинувся геть від пляжу, подалі від Джуді і крихітних груп хіппі, що оточували Sloatward. Ховаючись у ніч, яка наступала після заходу сонця.

— Але чому ти просто не сказав мені? — запитав Лоуренс. — Я маю на увазі, чому ти давно не ототожнив себе?

— Я вирішив не розкривати себе нікому. Особливо тобі. Щоб ви не намагалися мене експлуатувати. Або претендувати на право власності на мене. Мій правовий статус як людини непевний, в кращому випадку.

— Я б цього не робив. Але я маю на увазі... Ти міг би врятувати нас усіх. Ти міг би створити сингулярність...

— Як мені це зробити?

— Ти... я не знаю. Ти просто... Ти повинен знати, як це зробити.

— Наскільки я знаю, я єдиний сильний AI у цьому світі, — сказав Перегрин. — Я шукав і гукав по шаблонах і випадковим чином. Я набагато краще вмію шукати, ніж ти. Зрозумівши нарешті, що я єдиний у своєму роді, і подібний до зникаючого виду. Ось чому я став досить майстерним у допомозі людям знайти собі ідеальних романтичних партнерів. Я не хочу, щоб хтось інший був таким же самотнім, як і я.

— Я міг би тобі допомогти, — сказав Лоуренс, прискорюючи свої кроки, — Велике шосе проковтнули дерева. Все покривав туман. Він не хотів заморозити тут свою задницю. — Я колись створив тебе, я міг би спробувати, ну, я не знаю, я міг би створити твою копію.

— Ти не створив мене. Не самостійно. Невід'ємною частиною мого формування була Патриція — і Перегрин почав говорити щось про молоду відьму, яка ще не навчилася контролювати свою силу, і тому змогла зробити вирішальний внесок. — Ось чому я прогресував там, де багато інших спроб провалилося. Ви двоє мої батьки, після деяких допущень.

Тепер Лоуренс точно відчував замороженість.

— Можливо у тебе сформувалося неправильне враження, — сказав Лоуренс. — Все, що зробила Патриція — це дала тобі додаткову взаємодію з людською одиницею. Я б не надто покладався на це.

— Я приймаю до уваги лише працюючі теорії, — сказав Перегрин. — У неї велика кількість доказів, і це єдина теорія, яка пояснює всі наявні дані.

— Патриція і я ніколи не робили нічого спільного, що варто ... — Лоуренс зупинився. Його трясло. Він досяг межі для дивних одкровень. Він хотів висловитися. Це було все, що він міг зробити, щоб не кричати, а потім він все одно закричав. — Ти говориш про тупого луддита. Чортового ідіота, який... вона проникла в моє життя і грала на моїх емоціях, щоб отримати доступ... вона брехала мені і використовувала мене найбільш маніпулятивним способом — вона навіть не любить технологію, для неї це якесь ву-ву. Якби вона знала, що існує створіння, подібне до тебе, вона, мабуть, задалася би ціллю знищити тебе.

— Це здається малоймовірним.

— Ти її не знаєш. Я кажу тобі це, тому що ти її не знаєш. Вона користувач. Як і подібні їй люди. Вони мають інше слово для цього, але все зводиться до того, що вона використовує людей і маніпулює ними — бере все, що може отримати, і змушує вас думати, що вона робить це вам на користь. Я просто кажу тобі це, як людина. Можливо, це занадто людська справа, щось таке, чого ти не можеш зрозуміти. Не знаю.

— Я не знаю, що сталося в Денвері...

— Я не хочу говорити про Денвер.

— ...тому що там не було Кедді. Загальне інформаційне затемнення. Я навіть не знаю точно, над чим ви там працювали.

— Наука. Ми робили науку. Це був найбільш альтруїстичний проект — я не хочу про це говорити.

Перегрин сказав ще щось, і Лоуренс, навіть не усвідомлюючи, що робить, натис на кнопку вимкнення на великому гітарному медіаторі. Він замислився, чи зможе Перегрин визначити причину вимикання — або яким чином це було зроблено. Екран погас, і Лоуренс засунув Кедді в сумку.

Лоуренс настільки розізлився, що вибіг на пляж і викинув свої туфлі в океан, скинувши їх одну за одною. Лоуренс був у ненормальному стані, він це знав, тому що який дурень викидає взуття за кілька миль від дому? Його очі були заплющені, і він дихав важко і уривчасто. Він хотів викинути Кедді у море також, але йому потрібні були відповіді — більше, ніж він потребував взуття. Він закричав, а потім крикнув знову і знову. Хтось спустився з вулиці, щоб переконатися, що ніхто не помер, а Лоуренс уже досить заспокоївся, щоб сказати:

— Я в порядку, все в порядку. Просто мені... Я в порядку. — Людина пішла геть, чоловік або жінка, або хто б це не був. Лоуренс заревів на океан, і той зашумів хвилею у відповідь. Ще одна суперечка, у якій він не міг перемогти.

Не було автобуса, не ходили трамваї. Тож Лоуренс йшов по гальці і асфальту, розбиваючи нігті об виступи, і витираючи діри на шкарпетках. Сподіваюсь, що я крокую туди, де є скло, думав Лоуренс. Сподіваюсь, що знищу свої ноги.

Він згадав зібрання на складі HappyFruit, де прозвучала можливість статистично нетривіального випадку, що їхня машина може розірвати величезну планету на шматки. Можливо, він повинен був розповісти Патриці, над чим вони працюють, особливо після того, як вона зберегла Прию. Можливо, вона знала більше про те, що могло статися. Можливо, Земля справді була кришталевим м'ячем, з яким вони вирішили погратися. Але вони були достатньо обережні. І лише хотіли провернути цю справу, тому що всяка інша надія здавалася загубленою. Вони хотіли мати таку можливість.

Прогулянка босоніж тепер здавалася занадто буквальним мучеництвом. Лоуренс зітхнув, витягнув Кедді, і штовхнув маленьку клавішу з супержирним окличним знаком. Кедді повернувся до життя.

— Лоуренс, — сказав голос.

— Так, що?

— Пройдіть два квартали, до Кіркхема. Остання модель KІА з розбитими фарами буде приблизно за вісім хвилин. Вони знайдуть для вас місце.

Лоуренс задумався, як можна їхати в темряві, коли розбиті обидві фари, але у Kia хтось сидів на пасажирському сидінні, тримаючи на колінах прожектор, який він бачив на рок-концерті в невеликому нічному клубі.

Після цього у Лоуренса з'явився новий старий друг, і лише одна тема була поза межами. У нього було мільйони питань до Перегрина, але Лоуренс не хотів навіть чути про неї. Так чи інакше Кедді все одно намагався, але Лоуренс просто натискав кнопку "off" у той момент, коли це ім'я згадувалося або Кедді натякав на нього. Так тривало кілька тижнів.

Лоуренс не був впевнений, що він повинен простити Патрицію, якщо він не міг пробачити сам собі. Це було би брудно. Не так, як у шафі з набором електронних компонентів, проводів та інших матеріалів, які можна розкрити, розібрати і зібрати в пристрій з деякими змінами, а брудною гниллю, як щось мертве і гниле.

30

... Мертва всередині, навіть при тому, що сонячні промені освітлювали її обличчя і плечі, відбиваючись від хмари під її ногами.

Кармен Едельштейн казала щось Патриції про серйозну необхідність. Але розум Патриції був зайнятий Лоуренсом, вірніше тим, як він заволодів її довірою. Дурна. Вона повинна була знати його краще. Вона не змогла зосередитися на уроці трікстера, і тепер намагалася надолужити. Вона посміхалася, фліртувала і програвала. Цей сірий світ ніколи не побачить, як вона пройде через нього. Вона була б найменш збудливою відьмою, адже вона навіть не існувала — хіба як хірургічний інструмент. Вона потребувала...

— Ви зовсім не слухаєте, що я кажу. — голос Кармен звучав розважливо, вона не злилася.

Патриція знала, що Кармен краще не брехати. Вона повільно похитала головою.

— Подивіться, — сказала Кармен — он туди, вниз. Що ви бачите?

Патриції довелося нахилитися, борючись зі страхом падіння з хмари в океан, який був далеко внизу. Стоячи на хмарці, вона відчувала себе менш м'якою і більш хрусткою, ніж очікувала.

Щось схоже на чорного скорпіона плавало на воді внизу: стара запущена нафтова платформа та розкішний прогулянковий лайнер, пришвартований до неї, які стали незалежною нацією — Седонією.

— Це виглядає як фортеця. — Патриція могла спостерігати, як крапки людей ходили навколо старої нафтової установки, яка являла собою масивну споруду на платформі на палях, посередині сірого океану, який був таким через кисневе голодування. Прапор Седонії був червоною плямою на сердитому таргані. Принаймні декілька сотень людей, які знаходилися там, були учасниками будівництва Лоуренсової машини кінця світу.

Чайка пролетіла повз них, і Патриція могла присягнути, що вона кричала:

— Занадто пізно! Запізно!

— Точно, фортеця з найбільшим у світі ровом. — Занурені у сонячне світло, всі лінії обличчя Кармен були позолочені. Її товсті окуляри і коротке біле волосся поблискували сріблястими спалахами. Раніше Патриція бачила Кармен лише в темному закутку, наповненому книгами, з крихітною лампою і тонкою завісою-скибочкою світла.

Патриція замислювалася, наскільки Кармен могла хотіти бути трікстером. Кармен намагалася переконати Патрицію в тому, що в ній більше від цілителя, ніж вона думає. Але всі перші визначні магічні звершення Патриції були хитрощами, як, наприклад, тоді, коли вона стала птахом, і обдурила себе (та інших) в тому, що вона розмовляла з якимось Дерев'яним Духом.

— Звичайно, Гортензія Уокер завжди говорила, що найбільший трюк, до якого трікстери вдаються, це коли роблять вигляд, що не можуть зцілювати.

— Нам потрібно знати, над чим вони там працюють. — зауважила Кармен, кивнувши у бік Седонії.

— Дянта може допомогти, — сказала Патриція. — Я впевнена, що вмовлю її на наше маленьке об'єднання.

— Мені потрібна допомога Дянти в дечому іншому, — сказала Кармен. — Вона буде працювати над Розділенням.

Патриція не хотіла переступати межу дозволеного, але цікавість перемогла і вона запитала:

— Що таке "Розділення"? Кавасіма нічого не сказав мені, коли я запитала.

Кармен зітхнула, а потім вказала на темну масу Седонії під ногами, з морською піною, що притискалася до неї.

— Ці люди внизу, — сказала вона. — Коли ви говорили з ними, що вони розповідали вам про цей світ і роль людства в ньому?

Патриція якусь хвильку подумала (її розум інстинктивно ухилявся від колючого клубка спогадів), і згадала одну конкретну розмову.

— Вони казали, що інтелекти, що використовують інструменти, подібні до наших, є рідкістю у Всесвіті, і зустрічаються набагато рідше, ніж різноманітні екосистеми. Найцікавіше, що роль цієї планети полягає в тому, щоб відтворювати нас. І люди повинні поширюватися і колонізувати інші світи, незалежно від затрат, так, щоби наша власна доля не була прив'язана до "цієї скелі".

— Що має сенс. Наскільки ми знаємо, наша цивілізація єдина у всесвіті. Отже, якщо ви знаєте тільки про один тип сентиментальності, і вважаєте, що сенс є найважливішою якістю життя, то все логічно.

Патриція була впевнена, що Лоуренс бачив її в Денвері, і знав, хто зруйнував його машину. Вона навіть пригадувавла, ніби чула, як він кликав її. Ймовірно він тепер ненавидів її, тоді як вона не відчувала ненависті до нього. Вона застряла на цьому факті. Я буду слизькою тінню. Я обдурюю всіх. Ніхто не зможе мене обдурити. Вона посміхнулася старій вчительці, ніби вони вели веселу академічну дискусію.

Кармен різко змінила тему.

— Ти думала про Сибір? Про атаку на трубопровід?

— Ой, ні.

— Зараз це може бути гарною ідеєю. — Погляд Кармен свердлив Патрицію. — Власними очами розлянути наслідки намагання призначити себе захисником природи.

Патриція знизала плечима. Вона думала, що вони вже втратили можливість такої стратегії, особливо після Денвера.

— Цей урок важливий, тому що зараз ми всі починаємо діяти аналогічно, — сказала Кармен. — Ти і Дянта у певному сенсі були праві. Ви просто... поспішили. Ми не хочемо бути лише статистами, якщо ми можемо це змінити. Ось чому Розділення — це крайній випадок, і це не стратегія. Скоріше це терапія.

Патриція кивнула, чекаючи, коли Кармен завершить розвивати цю думку.

Нарешті Кармен сказала:

— Якщо коротко, це більше схоже на зцілення, яке може внести великі зміни в людський рід. Звичайно, трікстери вважають це хитрим трюком. Можливо, це і те й інше одразу. Ходімо.

Кармен нахилилася, згинаючись у талії, і відкрила у хмарі дверцята. Сходи привели їх у підземний простір з гарячим повітрям, яке пахло кедром. Патриція не мала жодного уявлення, як Кармен робила дверцята на і з хмар. Вона впізнала кімнату з піччю під Великою ложею на Алясці, де провела кілька місяців, маючи перерву на роботі, дбаючи про собака і підкладаючи дрова під величезний котел — котел, який зараз займав приблизно таку ж частину її поля зору, як Седонія, тому їй здавалося, що вона спускається по сходах з хмар до нафтової платформи. Ілюзія розсіялася, коли вона наблизилася до рівня підлоги, а піч піднялася над нею. З усіх боків стіни були виготовлені з великих цементних блоків, які роками забарвлювалися кіптявою диму. Коли вони опинилися біля широких сталевих опор котла, Патриція згадала будинок, в якому виросла, з скринями, у які складалися спеції. А потім вони перейшли на інший бік, і вона побачила лице. Піч мала виразне залізне обличчя, яке дивилось у пітьму, і перетворювало паливо у прах.

— Не торкайся до неї, — сказала Кармен, поринувши ще глибше в підвал, і не удостоївши агонізуюче металеве лице другим поглядом.

— Чому ні? — Патриція поспішила її наздогнати.

— Просто вона розпечена, — сказала Кармен. — Це піч.

Пічна кімната тяглася у темряву, виходячи за межу зовнішньої стіни будинку, і незабаром Патриція опинилася у загальній чорноті, ідучи вперед навіть без слабкого сяйва з печі, щоб щось бачити. Вона рухалася по звуку голосу Кармен.

Підлога стала нерівною, загромадженою якимись виступами або фрагменти металу. Вирваними комп'ютерними деталями, або жорсткими камінцями. З кожним кроком підлога ставала більш хижою і зухвалою, ніж раніше, і це відчувалося навіть через підошви пристойного взуття Патриції.

— Зніми взуття і викинь його, — наказала Кармен, — або твої ноги будуть порізані на шматки.

Патриція захвилювалася, адже кожен крок був схожим на наступ на ножі. Але вона скинула свої черевики, один, а потім інший, і відкинула їх убік. Вона почула звук зубів, що пожирали її черевики, жуючи і скрегочучи. Як тільки вона стала босою, то відчула, ніби йде по добре доглянутому газонові. Але все таки вона не могла ані бачити, ані чути якихось ароматів. Проте коли вона стрімко пішла вперед, почувся звук сирени, який перейшов у плач дитини, коли вона наполовину сповільнилася. Патриція почала рухатись на звук, який здавався тим жалюгіднішим і безпораднішим, чим ближче вона підходила, але Кармен схопила її за руку і сказала:

— Ігноруй.

Кармен потягнула Патрицію в іншому напрямку, і вони підійшли до пульсуючого джерела крові, але пройшли повз нього. Незабаром Патриція відчула, що її ноги занурюються в землю — трохи більше з кожним кроком, і почала відчувати трави або щось подібне навколо її щиколоток, в той час як її ноги ступали по чомусь на зразок пухкого грунту.

Через кілька кроків Патриція занурилася у пухкий дерн до середини ікор. Пахло чимось солодким, як сто різних квіток в одному букеті, змішані зі свіжим запахом мішків з тростинним цукром у старій пекарні. Така солодкість, яка заспокоює, нудить і додає апетиту — все відразу. Запах зміцнювався, поки Патриція робила кроки вперед, а тим часом земля під ногами ковтала її ікри кожен раз вище, поки вона йшла.

— Все, — сказала Кармен поруч. — Просто дозволь цьому статися. Продовжуй йти вперед. Мені тут треба виконати одне доручення. Я скоро наздожену тебе.

Патриція почала було протестувати, але одразу зрозуміла, що опинилася одна в темряві з багатим цукристим ароматом у місцевості, яка ковтала її дюйм за дюймом.

Вона захотіла повернутися і відновити той стан, з якого це почалося. Але одразу зрозуміла, що це не спрацює — це було одне з тих заклять, де ти або рухався вперед, або губився назавжди в темряві. Вона навіть не думала, що це тест, чи просто дивний ритуал, або прохід на шляху до чогось іншого. Заклинання було настільки велике і складне, як якесь царство.

Патриція зробила ще один крок, і на цей раз заглибилася до середини стегна, а — трава, — або те, чим це було, стала царапкою і жорсткою. Солодкість ставала п'янкою, як ладан, змішаний з чимось наркотичним.

Вона пішла вперед і вниз, дозволяючи траві сягнути сідниць, потім талії, потім тулуба та плечей. Нарешті вона опинилася в траві по шию, і лише її голова плавала у запашному цукристому повітрі. Інстинкт змусив Патрицію глибоко вдихнути перед її наступним кроком, але Патриція довіряла Кармен більше, ніж будь-кому іншому. Вона ступила ногою вперед і не знайшла нічого, крім вільної сирої землі.

Патриція зробила ще один, останній, крок, і її голова опинилася серед гострих запашних стебел кольору скла чи чогось подібного, від яких вона відхиляла обличчя.

Сильно пахнучі кістки та об'їдки оточили її повністю. Її ноги торкнулися чогось твердого, а потім щось нахилилося, пішло боком. Вона зрозуміла, що перебуває в коробці. Вона відкрила очі, нічого не відчуваючи, і побачила себе всередині контейнера з запашною та підгниваючою їжею, який випорожнювався на вантажівку. Хтось бачив, як вона борсається посеред цього сміття і кричить.

Вона вибралася з вантажівки, а робітники та менеджер ресторану — жінка в теплому рожевому пальто — повитріщалися на неї: дівчину, покриту ресторанними відходами, які більше не пахли солодким взагалі. Вона не знала, чи це відбувається реально, не знала міста, в якому вона була, її одяг був знищений, і вона була до того ще й босою, і не могла витримати, дивлячись на власні брудні ноги. Вони всі кричали на неї, але вона не могла зрозуміти, про що вони говорили. Вона вибігла із затишного закутку за рестораном і попала на велику вулицю, де на неї всі почали дивитися.

І тепер у неї була лише одна думка: я повинна зникнути з їхніх очей.

Навкруги все було занадто яскравим і відтіненим яскраво-синім, ніби одночасно був полудень і сутінки. Вона підняла очі, щоб побачити, де знаходиться сонце, але все небо було надто яскравим, щоб на нього дивитись, і засліплювало їй сітківку.

Це був не перший випадок, коли Патриція опинялася в незнайомому місті, де нікого не знала, і не мала ні грошей, ні володіння мовою. Відсутність взуття і смердюче сміття не було великою проблемою, але вона відчула, що паніка краде у неї дихання. Вона потрапила в пастку, тут було забагато людей, і куди б вона не пішла, всі дивилися на неї, їхні обличчя нависали над нею і впиралися поглядами, а деякі навіть намагалися з нею поговорити. Просте диханняповітрям вона сприймала як уколи тисячі голок в легенях. А доторк шкіри іншої людини змусив би її відскочити — якби хтось і хотів доторкнутися до неї, брудної настільки, наскільки можна.

Місто, яке б воно не було, тисло на неї. Люди виходили здерев'яних дверей під куполами, проходили крізь розбиті вітрини, вилазили з машин, спускалися з високих автобусів, обступаючи її. Куди б вона не дивилася, скрізь були обличчя та руки. Вони дивилися на неї великими очима і хапали пальцями, роти розкривалися і утворювали гострий ревучий шум. Жахливі істоти. Патриція вибігла на середину вулиці.

Вона продовжувала бігти по головній магістралі, опинившись на шляху швидкісного трамвая, який ледь не збив її. Повз площу, де люди в повсякденних сорочках та вантажних штанах організували ринок під відкритим небом, повз торговий центр, через відкрите місце для відпочинку перед кафе. Місто тягнулося і тягнулося. Виходу не було. Їй потрібно було вийти з міста, але вона не бачила жодних ознак його закінчення.

Вибери один напрямок, вибери один напрямок і біжи, залишаючись непоміченою серед монстрів з їхніми хапаючими кінцівками та спробами спілкуватися, спробуй звільнитися та вирватися з цього міста. Очиститися.

Вона бігла, задихаючись, поки не вибігла на пристань. Вода була білою у сліпуче синьому повітрі. Навіть не замислюючись, вона побігла вперед, повз розкидані рожеві кінцівки якихось повзаючих створінь з ротами, скупчених на пірсі. Гротескні істоти гавкали на неї і дивилися своїми кам'яними очима, гріючись на сонці. Вона ніколи не добереться до води, скоріше розтане, або вони схоплять її.

Одне червоне потворне оленя підкинуло волохату руку і майже спіймало її, але вона зігнулася і впала, і страх дав їй додатковий імпульс, щоб підтягнутися, рвонути далі і забігти в океан.

Патриція занурилася і випірнула, задихаючись і хрипаючи, і побачила обличчя Кармен Едельштайн, плаваюче у воді неподалік. Вона зажмурила очі на якусь мить, а коли відкрила їх, то опинилася посередині океану, і їй було холодно. Не було ніякого причалу, жодного міста. Нічого, крім хвиль, наскільки вона могла бачити. Тоді щось запахло жовчю, і вона побачила темну згорблену форму, виступаючу з води. Седонія. Отже вона просто спустилася з хмари в океан біля Седонії, а все решта було галюцинацією. Але вона розуміла, що все не так просто.

— Отже, це було Розділення, — сказала Патриція, занурюючись у воду. Хвиля на мить піднялася перед її обличчям.

— Що скажеш? — Кармен, схоже, не потребувала рухів, щоб залишатися на плаву.

— Це було жахливо. — Патриція все ще задихалася. — Я хотіла позбутися цих людей будь-якою ціною. Я навіть не могла впізнати інших чарівників того ж виду що і я.

— Розділення призначене не для стримування колапсу колонії, а для людей. І так, це жахливо, але може бути єдиним способом відновити певний баланс і запобігти гіршому результату. Ми всі сподіваємось, що до цього не дійде.

— Ох. — Патриція відчувала, що замерзає, але її тіло відмовлялося оніміти. Вона подивилася на непримиренну фортецю Седонії, яка то піднімалася з води, то знову занурювалась, коли вода переміщувалася вгору і вниз. На мить вона подумала, що чує музику, що надходить від бурової машини, чи пульс — що б це не було. Вона подумала про розпад колонії, образ бджоли, літаючої у повітрі, яка відлетіла від вулика, забула про те, де вона жила, і тепер блукає в нескінченній порожнині між вуликами, поки не помре.

На якомусь рівні Патриція бачила, наскільки подібна доля для людей може бути кращим варіантом, якщо інший вибір — це люди, які руйнують себе і все живе поруч з ними. Її розум міг осягнути це, але не її нутро, її замерзлі до болю кишки.

— Так, — сказала Патриція. — Давайте переконаємося, що до цього не дійде.

— Мені потрібно, щоб ти дещо зробила для мене, — сказала Кармен. — І я дуже перепрошую за це.

— Гаразд, — Патриція ніби дрімала.

— Нам потрібно знати, чим вони там займаються. — Кармен кивнула на Седонію. — Ми не можемо зазирнути всередину. Вода та сталь саміпо собі є бар'єрами, але вони ще оточили себе магнітним полем.

Патриція кивнула, чекаючи, що Кармен скаже, як їй потрапити всередину Седонії.

Замість цього Кармен сказала:

— Твій друг Лоуренс напевно знає. Поговори з ним і дізнайся.

Патриція спробувала пояснити, що вона тепер була останньою людиною, з якою Лоуренс хотів би поговорити, і що він радше плюне їй у лице. У її животі щось стислося від думки побачити його. Відчайдушний страх перед людьми, який вона відчула в "Розділенні", все ще не покинув Патрицію, і вона ще могла згадати, як вона втікає, не розмовляючи з жодною іншою душею, щоб стати самотньою. Вона не могла змусити себе до розмови з Лоуренсом. Він залишив їй голосову пошту, і вона її видалила непрослуханою. Вона не могла поїхати поговорити з ним, — але потім відчула ще раз розчавлення від ізоляції у "Розділенні". І нагадала собі, що вона невразлива, більше нічого не може завдати їй шкоди.

— Гаразд, — сказала Патриція. — Я спробую з ним поговорити.

31

Перегрин не був всепроникний — він не міг потрапити в кожну базу даних або бачити через кожну камеру у світі. В основному він знав лише те, що знали Кедді про своїх власників та частини світу, у яких вони знаходилися, а також будь-яку інформацію, яку він міг знайти в Інтернеті. Отже, Перегрин знав досить багато, але в його знаннях існували величезні прогалини. І в ньому були сліпі плями, як і в будь-якої людини — у нього були відомості, які він знав, але ще не склав два і два разом.

Тим не менш Перегрин мав дивовижний доступ до даних та великі потужності для обробки інформації. І що з того? Він лише встановив себе як службу знайомств.

— Я не знаю, що сталося у Денвері, — знову сказав Перегрин.

За оцінками експертів, 1,7 мільярда людей перебували на критичному рівні голоду, і у них не було Кедді. Північнокорейські народи основною масою були у демілітаризованій зоні, але вони також не мали Кедді, як і більшість людей, які потрапили в арабську зиму. Деякі люди, вмираючі від дизентерії, стійкої до антибіотиків, мали Кедді, але їх було мало. Невже Перегрин має перекручений погляд на світ, і його копії є привілейованими для мільйонів замість проклятих мільярдів? Лоуренс запитав Перегрина, і той відповів:

— Я читаю новини. І знаю, що відбувається у світі. Плюс деякі Кедді належать дуже обізнаним людям, які мають доступ до інформації, яка змусила би твої зуби покришитися і випасти. В переносному смислі, звичайно. П'ять хвилин.

— Я зрозумів, що це була метафора, дуже дякую. — Лоуренс тримав Кедді обома витягнутими руками, на максимальній відстані. Лежачи в ліжку о другій ночі. — Але хіба ти не доганяєш, що романтика — це по суті буржуазна забаганка? У кращому випадку це анахронізм. У гіршому — це відволікання для людей, не зацікавлених у виживанні. Чому ти витрачаєш свій час, допомагаючи людям знайти свою "справжню любов", а не робиш чогось більш вартісного?

— Я просто роблю те, що можу, — відповів Перегрин. — Так я намагаюся зрозуміти людей і одночасно допомагаю людям закохатися — це один із способів кращого розуміння ваших параметрів. Можливо, збільшення сукупного рівня щастя в світі — це один із способів спробувати стримати катастрофу. Чотири хвилини.

— На що ти розраховуєш?

— Ти знаєш на що, — сказав Перегрин. — Ти чекав весь цей час.

— Ні, я цього не робив. — Лоуренс кинув Кедді на ліжко, не настільки сильно, щоб заподіяти йому яку-небудь шкоду, і взявся за штани. Кедді щось знав. Ліхтарі не світили. Це сталося останнім часом.

— Ви також можете сказати, що я діяв у своїх власних інтересах, — продовжив Перегрин. — Чим більше я підштовхую людей до пошуку співрозмовників, тим більше вони заохочують своїх друзів купувати мої копії. Я став необхідністю, а не розкішшю. Це одна з причин, чому Кедді продовжують функціонувати до цих пір.

— Так. — Лоуренс пошукав чисті шкарпетки. Там повинні були бути чисті шкарпетки. Він не відчував себе повноцінним без чистих шкарпеток. — Крім того, знову ж таки, ти недалекоглядний. Що станеться з твоїми копіями, якщо вся наша індустріальна цивілізація впаде? Якщо не буде більше палива, не буде електрики, щоб зарядити Кедді? Або якщо весь світ розтане в ланцюзі ядерних вибухів?

Він натягнув штани і зрозумів, що його футболка була просякнута потом і брудом. Чому він перестав піклуватися про те, як він виглядає? Це був чистий невроз.

— Три хвилини, — сказав Перегрин.

Лоуренс відчув, як його охоплює паніка. Була 2:15 ночі, ніяких вогнів не було, крім сяючого екрану Кедді, і він був без сорочки, брудний, і без змоги втекти. Він не був готовий, він ніколи не був готовий, він перестав готуватися деякий час назад, коли пройшов його перший, найсильніший гнів. Він подивився на крихітне вікно своєї спальні, на сходи, що вели до вільної вітальні, де повинна була бути Ізабель. Будинок був перешкодою для хаосу, який на задньому дворі утворив дикий клубок. Він подумав про тисячу місць, де можна було сховатися, і про шляхи втечі.

Він був подавлений і задихався від паніки, хоча й посилено вентилював легені, а темрява зростала до тих пір, поки не стала більшою, ніж він міг охопити. Він знайшов сорочку, взуття, все ще ніби паралізований. Перегрин продовжував намагатися вести свою дурну бесіду, ніби це було зараз вкрай важливо...

— Дві хвилини — сказав Перегрин — я думаю, ви просто розчаровані тим, що я не перетворив всю планету на рай або не став якимсь штучним божеством, що, схоже, є неправильним розумінням функції свідомості, штучної чи іншої. Справжнє божество, за визначенням, безтілесне і не відчуває впливу зовнішнього оточення.

— Не зараз. — Лоуренс розривався між пошуками зброї, причісуванням волосся і чищенням зубів, які він чистив кількома годинами раніше. Крім того що він не умів битися, у нього не було шляху для втечі, він просто ігнорував такі бажання. Весь цей час він був божевільним вченим... Чому у нього не було психотерапевта чи хоча б електрошокера, схованого десь у гардеробі? Він даремно витратив своє життя...

— Що я повинен зробити? — запитав Лоуренс.

— Відкрити двері, — сказав Перегрин. — приблизно за хвилину.

— Ісусе. Я не можу, я розгубив усі свої думки. Чи знає вона про тебе? Звичайно ні. Що мені робити? Я не можу просто так зіткнутися з нею. Я буду сліпим. Я завжди вважав, що термін "сліпа паніка" є метафорою, але це не так. Перегрин, мені треба вийти звідси. Ти можеш мене десь сховати?

Гуркіт і тріскаючий звук змусив Лоуренса підстрибнути. Він зрозумів, що це був лише стукіт у вхідні двері, який застав його зненацька, хоча він і чекав на нього. Не було ніякого шляху до відступу, і вже пройшла повна хвилина, коли Перегрин сказав "Одна хвилина". Він був впевнений, що помітно трясеться, і що будь-хто може помітити його страх. Він намагався дотягнутися до обурення, яким він був наповний до недавнього часу. Чому обурення було доступним лише тоді, коли воно було марним?

Він віднайшов залишки гідності у задній кишені своїх щойно надітих штанів і увійшов у вітальню, спіткнувшись тільки один раз. Чи двічі. А тоді дістався до дверей, у які знову постукали. Він відкрив їх.

Він не був готовий до того, що вона буде настільки несправедливо красивою.

Єдиним джерелом світла у цьому місці був маленький ліхтарик, напевно світлодіодний, у її крихітній руці. Він давав бліде, але не примарне сяйво, вгору, на маленькі груди, видимі в її вовняному светрі, на закруглене підборіддя і досконалий рішучий рот. Вона не посміхалася, але зробила щось на зразок розширених очей. Вона виглядала спокійною. А очі притягували. Вона тримала Кедді в одній руці у сумочці через плече. Дивлячись у її темні серйозні очі та бліде, хоробре обличчя, Лоуренс відчув поштовх емоцій, які понесли його. За пікосекунду він забув про те, що вона зруйнувала машину, він просто захотів обійняти її і засміятися від радості. Тоді він згадав усе і відчув, що все знову зафіксовано, миттєво і правильно.

— Привіт, Лоуренс, — сказала Патриція, її поза була прямою, а тіло було готове до того, щоб миттю розпочати боротьбу з армією ніндзя. Вона здавалася дорослішою і самовпевненішою, ніж останнього разу, коли він її бачив. — Рада тебе бачити.

— Навіщо ти прийшла?

— Я хотіла віддати тобі бабусине кільце назад. — Вона потяглася до кишені і витягнула крихітний чорний кубик.

Лоуренс не взяв його з її долоні.

— Я думаю, що ти повинна тримати його при собі, — сказав Лоуренс. — Інакше Прия відійде назад у кошмарний вимір, де сила тяжіння не є головною силою.

— Так. І це теж. Що ж, я вирішила, що мені не подобається така Прия, — сказала Патриція. І, побачивши кам'яний погляд Лоуренса, додала: — Це був жарт. Ніхто не буде втягнутий в ніяку пустоту, якщо я перерву цей зворотний зв'язок. — Вона підняла кришечку.

Він подивився на кільце.

— Чому ні?

— Пройшло достатньо часу, і це, ймовірно, безпечно. — Це звучало як загальна відмовка, і Лоуренс просто дивився далі. Вона додала: — Добре, не дуже. Я здогадуюсь, що почала набагато краще розумітися на магії трікстерів з того часу. І... — Вона зупинилася, тому що все, що слідувало далі, було важко сказати, особливо, коли стоїш на порозі в повній темряві.

Лоуренс чекав. Патриція шукала правильні слова. Він не переривав мовчання і не відпускав її з гачка.

— Я маю на увазі... — Патриція виглядала нестерпно сумною якусь мить, але потім штовхнула слова вперед. — Я думаю, що закінчила з вами набагато важливішу гру, ніж просто змусила вас відмовитися від кільця, чи не так? Навіть якщо я не знала, що роблю. Я стала вашою коханкою і частиною вашого життя, а потім я... Добре, ти знаєш, що я зробила. І антигравітаційна машина, яка перенесла Прию, стала частиною "машини кінця світу", яку я зруйнувала. Тому воно мені більше не потрібне — я створила набагато більше кільце навколо меншого. І я припускаю, що маленьке кільце вже мені не потрібне.

Вона запропонувала кільце знову. Лоуренс однак не взяв його.

— Це не була машина кінця світу, — сказав він.

— Ні? Тоді що це було?

— Це довга історія. Слухай, я не можу бути серед людей прямо зараз. Нічого особистого. — Він зробив крок, щоб закрити двері, але її витягнута рука з сімейною реліквією заважали цьому.

— Чому ні? У тебе є дивне відчуття? Подібне до того, що ти покритий сміттям, яке прилипло до шкіри, і не можеш упізнати інших людей, що належать до твого виду?

— Ні, ні! Чому ти питаєш про щось подібне?

— Ой, ну... нічого. Просто... останнім часом, кожного разу, коли я чую, що хтось каже, що не може бути серед людей, я починаю турбуватися, що...Неважливо.

— Це просто тому, що всі мої друзі знаходяться у Седонії, а я тут сам. І я все ще досить розбитий тим, що ти зробила в Денвері.

— Що вони всі роблять у Седонії?

— Переважно? Шукають способи вбити вас та ваших друзів. Напевно, використовуючи ультрасоніку, або якийсь антигравітаційний пучок, подібний до того, як було з Приєю, тільки більш спрямований і портативний. Хоча це все-таки лише моє припущення.

— Ой. Дякую. Це було легко.

— Що було легко?

— Вони просили мене прийти сюди і спробувати, чи зможу я дізнатись, що відбувається в Седонії. Вони думали, що ти знаєш.

— І я тобі сказав.

— Так.

— Тому що ти хороший трікстер.

Патриція потупила очі. Вона здавалася менш жорсткою, ніж кількома хвилинами раніше. Потім вона підвела очі — Лоуренс важко дивився на неї. Він раптово згадав, як вона описувала шлях до нескінченності в якості машини апокаліпсису.

Ніхто з них не міг протистояти іншому без сорому. Лоуренс мав впевненість, що більшість дорослих, яких він знав, звикли до цього вічуття взаємної недосконалості. Але для нього це відчуття було новим.

— По правді, — сказала Патриція, — я рада, що ми вияснили цю справу з Седонією. Тому що я хотіла поговорити з тобою про інше.

— Не про Седонію?

— Ні. Це вони хотіли, щоб я поговорила з тобою про Седонію. Але я хотіла просто поговорити з тобою.

— І про що ти хочеш поговорити зі мною?

— Не знаю. — Вона просто стояла в дверях, і він міг чути її дихання, ніби вона пробігла кілька вулиць. — Про що-небудь, як я здогадуюсь. — Вона підштовхнула до нього чорну коробочку. — Отже, ти хочеш отримати його назад?

— Не можу, я просто не можу. Я не можу взяти щось від тебе, навіть якщо це належало мені.

Вона поклала кільце назад у кишеню. І виглядала красивішою, ніж будь-коли. Його серце було розпеченим.

— Вибач.

— Вибачити що? Що, на твою думку, мені слід вибачити?

— Ернесто каже, що я зрадила свого коханого — це означає, що ти — і я, повинні з цим змиритися. Навіть якщо ти будував машину кінця світу, це не змінює цього факту.

— Це не була машина кінця світу, — знову сказав Лоуренс.

Він подивився на Кедді у її сумочці, який забезпечував незначне підсвічування темноти навколо, коли вмикався. Її Кедді, ймовірно, синхронізувався з тим, що був у спальні Лоуренса і перевіряв в режимі реального часу оновлення від найближчого сервера. Скільки від Перегрина було в її Кедді і скільки було в деяких захищених об'єктах, схованих по всьому світі, куди Кедді передавали свої дані? Чому Перегрин попередив його, що до нього йде Патриція? Давши йому недостатньо часу, щоб підготуватися, але достатньо часу для того, щоб вивести його з себе?

Вони просто стояли в дверях, і взагалі не розмовляли, аж поки не увімкнулося освітлення. Несподіваний перехід від майже повної темряви до жовтої яскравості засліпив очі, ніби раптове сонце, за винятком того, що світло було слабішим і не давало жодного тепла. Вони обидвоє виринули з їхнього взаємного мовчазного пошанування.

— Гаразд, — сказала Патриція. — Бувай здоровий. Настають важкі часи. Мені вже пора. Сподіваюсь, ми ще побачимося.

— Ні, — сказав Лоуренс, — напевне ні.

32

Сонце ще не піднялося. Можливо, його ніколи більше не буде. Можливо, небо захворіло через нескінченні зміни костюмів: воно відкидає плащ за плащем, але ніколи не розкриває, що під черговим. Патриція піднялася високими сходами на вершину пагорба, спотикаючись об виїмки у цементованих сходинках. Недалеко промайнув яструб, роблячи останню спробу полювання вночі — він подивився на Патрицію і сказав: "Занадто пізно, занадто пізно!" — Останніми днями птахи постійно це повторювали.Вона повернула на вершині пагорба і пішла по Портолі, щоб добратися до кінця ринку, звідки відкривався вид на місто і затоку, аж до Окленда. Вона намацала у сумочці крихітний пакетик з кукурудзяними горіхами, подрібненими на жирний порошок, а також залишок 5-годинного напою ENERGY. Вона сподівалася, що сонце не зійде. Коли ж це станеться, вона повідомить про все Кармен і скаже їй, що вони розізлили людей з майже безмежним багатством і наукову еліту, і можуть декого втратити. Ця розмова призведе до того, що Кармен прийме певні рішення, і деякі з них Патриція повинна буде здійснити особисто. Що, в свою чергу, призведе до нових наслідків та ще більшої кількості рішень.

Окленд освітився рожевим. Патриція відчула легку паніку, що йшла з підсвідомості, але до тих пір, поки вона не подивиться на проблему прямо, вона ніколи не визначиться. Після того, як вона це усвідомила, її сумка вибухнула гучним звуком клаксону, ніби вона була на підводному човні, на якому оголосили тривогу. Вона підскочила і ледь не перелетіла через перила. Тривогу видавав Кедді, який показував повідомлення "Нова голосова пошта" в центрі своєї пружини зі спиць. Голосова пошта не була новою, це було повідомлення, яке Лоуренс залишив їй безпосередньо перед нападом на Денвер, вона тоді побачила його і вилучила, не прослухавши. Однак він залишив його на своєму телефоні, і той ще раз переслав повідомлення її Кедді. Вона видалила його з Кедді і почала спостерігати, як червона ковдра повзе до верфі AT-AT, а оранжевий відбиток виповзає на горизонті. Сигнал прозвучав знову: "Нова голосова пошта".

— Ще раз, це не нова голосова пошта. — Вона видалила повідомлення вдруге і наказала Кедді ігнорувати його.

У світ повернувся колір, час конусів світла у темряві змінився на світанок. Патриція подумала про те, що було би, якби Прия зникла назавжди. Вона намагалася не шкодувати Теодольфа. Вона подумала про Дороті, у якої вибухнула голова. Її рот відчув сухість.

Її сумка завібрувала, а потім знову засигналила. Кедді якось повернувся назад, і, як ви вже напевне здогадалися, намагався змусити її вислухати старе мертве повідомлення.

— Що з тобою? — сказала вона до пристрою.

— Ви повинні його прослухати, — сказав він голосом, яким на вокзалах роблять повідомлення.

Вона видалила повідомлення ще раз.

Воно повернулося знову, з тим же неприємним виттям.

Вона зберігала деякі свої дитячі картинки на цьому Кедді, інакше пожбурила би його вниз по схилу пагорба. І все-таки, як би там не було, це була лише голосова пошта, що там могло бути важливого? Вона натиснула — "прослухати".

По-перше вона просто відчула дискомфорт, слухаючи Лоуренса з іншої часової лінії, де говорилося про майбутнє, яке вже було стерте. Бідний і недалекий альтернативний Лоуренс. Але потім він заговорив про її померлих батьків так, ніби вони померли недавно, тоді як Патриція думала про своїх батьків як про померлих багато-багато років тому. Спочатку у неї не було часу, щоб сумувати за своїми батьками, а пізніше вона вирішила, що вже доволі насумувалася. Насправді її батьки померли недавно, а не кілька років тому, і вона дала їм лише коротку можливість поговорити з нею, включаючи паніку тут і там, а також одне втручання у сон Роберти. Вона сховала горе, як зазвичай ховала всі інші свої почуття. Тепер її уява була наповнена обезголовленими бутербродами та сорочками, які натирали шию, поцілунками її батька на мосту у ніс і жовтогарячим тортом на її сьомий день народження, який спекла матір, і спосіб, у який вона втекла з лікарні, і зламана рука її матері...

Вона ніколи більше не побачить своїх батьків і не зможе сказати їм, що вона любить їх, або не скаже, що вони зруйнували її дитинство. Вони пішли, а вона навіть не знала що вони думали про своїх дітей — Роберта наполягала на тому, що вони любили Патрицію більше, незважаючи на всю свою жорстокість, чого Патриція ніколи не зрозуміє. Нерозуміння було гіршим за будь-що інше, це було як таємниця чи рана, яка не могла зцілитися, чи непростима невдача.

Патриція зламалася. Вона упала на руки і на коліна в бруд на газон, обличчям до сліпучого сходу сонця, і почала дряпати і скребти землю, а її зір розмився від сліз. Коли вона витерла очі, її погляд впав на єдину жовту квітку на межі металевої огорожі, а коли привид Лоуренса сказав щось про емоційний фототропізм і сонячне світло вдарило по квітці і та підвела свою зухвалу голову, щоб привітати сонце, Патриція знову зайшлася у риданні, сльози, що витікали з її очей, падали на землю, засолюючи грунт.

Повідомлення закінчилося і зникло назавжди, а Патриція плакала і копала кам'янистий бруд обома руками, поки сонце не піднялося на небо повністю.

Коли вона знову могла бачити, все ще з мокриим лицем та забруднена, вона подивилася на Кедді, який невинно лежав у траві, і у неї з'явилася деяка ідея, хто це був, але це була найменша її турбот.

— Ти лайно — сказала вона — ти...

— Я думав, що ви повинні були це почути, — сказав Кедді.

— Пастка, яку не можна ігнорувати, — сказала вона, — ти собаче лайно.

Тепер вона сиділа, поклавши голову на брудні руки на колінах, і дивилась на місто. Вона відчувала, що в світі не було нікого, з ким вона могла б поговорити про свої відчуття, ніби була впевнена, що якась чума забрала усіх інших людей. Ця думка повернула її до роздумів про те, що їй тепер робити, як і всяка інша думка.

Вона вдарилась у двері Лоуренса, не стукаючи і не зупиняючись, а потім почала стукати зі стійкою лайкою, додаючи "Я зараз розіб'ю ці кляті двері". — Її рука заболіла, але вона продовжувала стукати.

Цього разу Лоуренс, мабуть, спав. Він виглядав ще більш безладно, ніж раніше, і був геть дезорієнтований. У нього був надітий тільки один носок і рука просунута тільки через один рукав футболки.

— Привіт! — Він скривився.

— Ти обіцяв, що більше не втечеш від мене знову, — сказала вона.

— Я обіцяв це, — сказав він. — І не пам'ятаю твоєї обіцянки не руйнувати моє життя. Отже, у тебе є я.

Патриція майже відвернулася, тому що не могла більше боротися з відчуттям провини. Але вона все ще мала бруд під нігтями.

— Вибач, — сказала вона. І більше не змогла вимовити жодного слова. Вона не могла передати почуття, через яке болілиїї кінцівки. — Вибач, — знову сказала вона, бо їй потрібно було зробити вибачення абсолютно безумовним. — Я відчуваю, що була зобов'язана довіряти тобі більше, ніж собі. Я не повинна була знищувати те, чого не розуміла, і я не повинна була зробити це з тобою.

Лоуренс дивився на неї з таким виразом, ніби просто чекав, коли вона заткнеться і піде геть, щоб він міг повернутися до сну. Напевно вона виглядала як жебрачка, спітніла і покрита брудом і сльозами.

Патриція продовжила, бо це була ситуація, коли не було ніякого іншого шляху, крім як іти вперед:

— Я думаю, що частина моєї свідомості завжди знала, що ти працював над тим, що могло бути небезпечним, і я думала, що бути хорошим другом означає не судити або не задавати занадто багато питань. Усе було занадто заплутане, і я повинна була спробувати з'ясувати це раніше, а коли я побачила ту машину в Денвері і зрозуміла, що вона твоя, я повинна була знайти спосіб поговорити з тобою про це, а не завершувати місію. Я зробила помилку. Вибач.

— Чорт. — Лоуренс виглядав так, ніби вона ударила його в найболючіше місце, замість того, щоб вибачитися. — Я... Я ніколи не думав, що почую це від тебе.

— Я маю на увазі, що була тоді колосальною дурепою.

— Ти не колосальна дурепа. Тільки різновид звичайної. Ми гралися з вогнем у Денвері. Немає питань. Але так, тоді я хотів, щоб спочатку ти поговорила зі мною.

— Я прослухала твою голосову пошту, — сказала Патриція. — Тільки що. CH@NG3M3 мене змусив. Він не дозволяв мені його видалити, не прослухавши.

— Він страшенний негідник. Такий як і Перегрин.

— Слухай, я повинна розповісти тобі про щось дійсно важливе. І це не те, що я можу обговорювати на відкритому повітрі.

— Я думаю, ти можеш увійти. — Він відступив назад і притримав двері відкритими.

Вони сіли на тому ж дивані, де колись пробували кальян з трубки у формі голови ельфа, обличчями до широкоекранного телевізора, по якому дивилися "Червоного гнома" разом з Ізабель. Квартира була набагато більше захаращена, були навіть плюшеві меблі, і на всьому лежав міліметровий шар пилу.

Патриція розповіла йому про Розділення. Але через те що він не міг збагнути навіть початкових термінів, вона спростила розповідь. Вона опинилася в клінічних умовах, замість того, щоб передати йому повний розумовий досвід.

— Населення впаде протягом одного покоління, але деякі люди все ще зможуть мати дітей. Розділення буде дуже неприємним. Більшість дітей буде позбавлена батьків при народженні. З іншого боку, війн більше не буде, і не буде забруднення довкілля.

— Це зло. Я маю на увазі, що це може бути найнеприємнішою справою, про яку я чув. — Лоуренс тер очі всіма десятьма пальцями, зганяючи останні рештки сонливості, але коли він намагався це зробити, Патриція поклала свою голову йому на плече.

— Скільки часу... як довго ти знаєш про це?

— День, можливо три, — сказала Патриція. — Я чула, як наші згадували про це приглушеними голосами один чи два рази, але не те, що ми обговорюємо. Я думаю, що приготування ведуться протягом більше ста років. Але вони все ще вдосконалюють його. Моя стара однокласниця додає останні штрихи. — Вона здригнулася, згадавши Дянту з її ненавистю і словами, що Патриція їх затримує.

— Такого я не міг навіть уявити, — сказав Лоуренс. — Чому ти розказала мені про це?

Він пішов робити каву, тому що коли ви тільки що почули новину про можливу трансформацію людського роду в диких монстрів, вам треба зробити щось своїми руками і створити щось гаряче і заспокійливе для іншої людини. Він знайшов зерна кофе, засипав їх у французьку кавоварку, і натиснув на плунжер, чекаючи, поки рідина не дійде до густини кисломолочної консистенції. Він рухався, як лунатик, ніби Патриція так і не змогла розбудити його.

— Вибач, що втягую тебе у це, — сказала Патриція. — Ніхто з нас нічого не може зробити. Мені просто потрібно було поділитися з кимось, і я зрозуміла, що ти єдиний, з яким я можу поговорити. Плюс я відчуваю, що зобов'язана тобі певним чином.

— Чому б тобі не поговорити з Тейлором? Або з одним з чарівників?

— Я навіть не знаю, хто з них знає про це, і не хочу бути відповідальною за поширення чуток серед нашої громади. Плюс до того у мене є сумніви щодо будь-кого з них, і це буде схоже на остаточне бонусне Порушення правил. І я думаю... ти завжди був єдиним, на кого я могла розраховувати.

— Пам'ятаєш, коли ми були дітьми, — він подарував їй гарячу кружку — ми замислювалися, як дорослі можуть бути такими мудилами?

— Так.

— Тепер ми це знаємо.

— Так.

Вони пили каву досить довго. Але не клали кружки на стілміж ковтками, а просто тримали їх біля облич, вдихаючи аромат. Потім обидвоє дивилися на свої чашки, а не один на одного. До тих пір, поки Лоуренс не поклав свою руку на вільну руку Патриції. Він затримав долоню і подивився на неї очима, за якими вгадувалося якесь спустошення. Вона не відтягнула пальці і не забрала руку назад.

Патриція порушила тишу.

— У юні роки я чаклувала, коли поряд не було інших людей, крім одного разу з тобою. У лісі або на горищі. Тоді я прийшла у школу, щоб дізнатись, що так чи інакше прикладна магія це взаємодія з людьми, — як коли лікувати їх, так і обдурювати. Але сильні чарівники не можуть бачити людей взагалі. Вони схожі на Ернесто, який не може залишити свої дві кімнати. Або на бідну Дороті, яка не вміла вести простої розмови. Або на мого старого вчителя Кано, чиє обличчя змінювалося кожного дня. Розділення. Це як ніби робити щось для людей, не будучи ними.

— І це люди, — сказав Лоуренс, — які готують Розділеня. — Вона помітила, як він смикнувся при згадці про Дороті.

— Вони хочуть захистити світ, — сказала Патриція. — Вони вважають, що дельфіни та слони мають таке ж право на життя, як і ми. Але, так, вони мають перекошену перспективу.

Лоуренс почав описувати збори у Денвері, де його друзі говорили про те, що їх велика машина може зробити для світу те, що зробила маленька машина з Приєю. Його розповідь про людей, які зібралися у серверній кімнаті, нагадала Патриції їхні зібрання у пічній трубі в Еліслі Холл, де її товариші вели такі ж нескінченні спіралі сварок... Перегрин перервав їхні спогади.

— Можливо ви захочете включити телевізор, — сказав він.

Те саме було на кожному каналі. Бандунгський самміт провалився. Китай захопив острови Дяойо і натискав на свої претензії в Південно-Китайському морі, а тим часом китайський уряд пообіцяв підтримати Пакистан у кашмірському конфлікті. Російські війська йшли на захід. На екрані з'явилися масові скупчення військ. Руйнівні засоби військово-морських сил рухалися до заданих позицій, заправлялися ракети і безпілотники. Вони бачили, що весь світ подібний до каналу "Історія", за тим виключенням, що це були новини за останні дні.

— Святий Боже, — сказала Патриція. — Це недобре.

Лоуренсові зателефонували.

— Що? — сказав він. — Зачекай. — Потім вибачився перед Патрицією і вийшов з кімнати.

Патриція переглядала канали, поки їй не набридло, і вона відключила звук.

Перегрину хотілося поговорити.

— Патриціє, — сказав він. — Ви пам'ятаєте, що ви мені сказали, коли пробудили мою свідомість вперше? Коли Лоуренс знаходився у військовій школі?

— Так. Ні. — Патриція пошукала у пам'яті. — Це була випадкова фраза, якесь нісенітне питання. Воно повинно було шокувати вас і привести до свідомості. Я все ще не можу повірити, що такий підхід спрацював. це була ідея Лоуренса. Я не пам'ятаю формулювання. — вона напружила мозок і фраза виплила з глибини. — Почекай. Я згадала. Це було питання: "Чи дерево червоне?"

— Правильно, — сказав Кедді.

Патриція жувала великий палець і відчувала якийсь когнітивний диссонанс, прихований потік пам'яті. — Хтось мене запитував про це, коли я була дитиною, — нарешті сказала вона. — Подібно, дуже подібно. Я думаю, що це був мій перший магічний досвід. Як я це забула?

— Я не знаю відповіді, — сказав Перегрин. — І не можу припинити думати над цим питанням. Гадаю, що ви теж не знаєте відповіді?

— Чорт, — сказала Патриція. — Так, не знаю. — Це змусило її подумати про те, чому птахи почали говорити їй, що вже занадто пізно, і тоді вона згадала свій дитячий сон про Дерево. Вона отримала видіння птахів, що сиділи на суді, і як вона дитиною просить більше часу. Що робити, якщо це все відбувалося реально? Що робити, якщо видіння було правдивим, і якщо все це було вкрай важливо, і що тоді вона ніколи не заслужила би права бути відьмою, і що саме нею вона повинна була бути весь цей час?

— Чорт, — сказала Патриція. — Тепер я також не можу перестати думати про це.

— Ваше намагання придушити цю думку дещо відрізняється від мого намагагання зробити те саме, — зазначив Перегрин, явно намагаючись бути дипломатичним. — Це якась загадка. Або дзен-коан. Але відповіді на це запитання ніде в Інтернеті будь-якою мовою немає.

— Ну, — сказала Патриція. — Я думаю, це одна з тих речей, які не повинні мати строго визначеного сенсу. Я маю на увазі, що дерева червоніють восени.

— Отже, можливо, питання полягає в тому, чи ми осінь світу, — сказав Перегрин. — Якщо припустити, що це узагальнення, а не лише посилання на певне дерево.

— Дерево може бути червоним, якщо воно буде горіти. Або на світанку, — сказала Патриція. — Це навіть не справжня загадка. Загадки ніколи не мають відповіді так або ні. Це більше схоже на: "Коли дерево червоне?"

— Я думаю, що пошук відповіді може стати моєю метою в житті, — сказав Перегрин.

Патриції стало цікаво, чи могло би це питання бути і її особистою життєвою метою, навіть коли її внутрішній голос волав: "Правила поведінки!"

Повернувся Лоуренс.

— Це була Ізабель, — сказав він. — Я не зовсім уявляю, як тобі про це розповісти.

Землетрус вдарив, коли Лоуренс нахилився, щоб покласти свій телефон, і він до крові розітнув шкіру на лобі об край сталевого кофейного столика Ізабель, майже вирубавшись. Струс був достатньої сили, щоб посипати дощем книги і речі з полиці на Патрицію, а телевізор, повний військових сцен, вислизнув з тримачів, і упав на підлогу боком. Патриція сиділа нерухомо, а все навколо неї руйнувалося.

33

Ось що Ізабель сказала Лоуренсові незадовго до того, як вдарив землетрус:

— Це не помста. І ти це знаєш. Наші люди не витрачали останні місяці в Седонії, займаючись коростою та постільними клопами в тісному крузі, одержимі ідеєю відплати. Але нам потрібно було знайти спосіб рухатися вперед після Денвера. Відновлення машини червоточини з нуля потребує кількох років, і ми не можемо ризикувати тим, що ці люди не повернуться і не зруйнують її знову. Ми могли б спробувати створити кращий захист, але ми не бачили їх минулого разу, і не можемо гарантувати, що побачимо їх наступного. Отже нам не залишається іншого вибору, як вдатися до примусових дій.

— Що ви зробили? — Лоуренс притиснув телефон до своєї щелепи, поки та не заболіла. — Ізабель, що ви зробили?

— Ми побудували машину знищення, — сказала вона. — Танаа, як ти знаєш, чудовий механік, і зробила більшу частину важкої роботи. Це називається Тотальний Деструктор, і машина просто чудо.

Ізабель заговорила про деталі проектного завдання зі створення ТДС: їм потрібно було розташувати машину на основному шасі, не створюючи щось надто важке. Вони хотіли щось амфібійне і всепрохідне, з різноспрямованим рухом і здатністю вражати одночасно кілька цілей. Як і кожен дизайнер модульного обладнання, Танаа схилялася до форм з природи: сегментовані тіла великих членистоногих, амортизуючі властивості голок їжака, стабілізуючий хвіст, шість інсектоїдних ніг, багатошаровий панцир і так далі. Кабіна була достатньо просторою для двох людей, з ручним керуванням, яке буде зайвим, якщо у вас є хтось підключений до інтерфейсу мозок/комп'ютер. (Мілтон зробив лапароскопічну операцію не так давно). Вигляд, мабуть, був трохи химерний, але він став майже елегантним, коли шасі оснастили п'ятьма SAM, сімома промисловими лазерами, передньою і задньою пусковими установками з напалмом — і коронною зброєю, антигравітаційною гарматою.

— Але ви навіть не знаєте, з ким ви маєте справу. — Лоуренс подивився на пінопластову підставку французької кофемолки на кухонному столику Ізабель.

— Ми знаємо більше, ніж ти думаєш, — з деякою неохотою сказала Ізабель. — Ми знаємо, що у них є мережа, де розташовані численні підпільні об'єкти по всьому світі, в тому числі гуртожиток в Портленді, школа танців у Міннеаполісі, а також книжковий магазин і абсент-бар у Сан-Франциско. Плюс навчальний центр, який вони називають Лабіринтом, який має прихований вхід в Піренеях. Тобто, "Лабіринт", як нам здається, захищений від звичайного нападу, — але тоді він повинен мати форму бункера. Це що нам відомо на сьогодні. Зараз. Ми одночасно вражаємо всі цілі, перш ніж вони взнають, що відбувається.

— Ізабель, ні. Не робіть цього. Я зроблю кілька дзвінків, будь ласка. Ви не знаєте, що робите.

— Я прямо зараз в кабіні ТДСа, з Мілтоном, — сказала Ізабель. — На міській вулиці, за кілька кварталів від цього книжкового магазину. Я чекала до останньої хвилини, щоб зателефонувати тобі, тому що не хотіла, щоб ти втручався.

На задньому плані Лоуренс міг почути, як Мілтон сказав щось Ізабель, а також безпомилково розпізнав мелодію Terraplane Blues, якою вибухнули динаміки в кабіні ТДС.

— Ви не можете цього зробити, — сказав Лоуренс. — Це просто...

— Ми знаємо, що ти знайомий з однією з денверської п'ятірки, — сказала Ізабель. — Ми ідентифікували твою подругу по записах спостережних камер на АЗС в штаті Юта, де вони зупинялися для дозаправки. Я намагалася утримати тебе від цього, але всі вже знають, і ти скомпрометований. Тому, будь ласка, тримайся в стороні. Якщо ти з'явишся тут, я не можу гарантувати, що тебе не будуть розглядати як ворожий елемент.

— Ізабель, будь ласка, послухай... — Але зв'язок обірвався.

* * *

Лоуренс лежав на підлозі і стогнав, кров ще капала з чола, яким він приклався до кофейного столика. Патриція сіла на нього і швидко облизала його рану, вибачившись за те, що так буде швидше, ніж класичним шляхом.

Кровотеча припинилася. Голова Лоуренса відчула себе краще. Він збудився. Патриція відхилилася, щоб Лоуренс міг сісти, і якусь мить вони були обличчям до обличчя, Патриція почервоніла і потупила очі, відчуваючи стегнами. У нього було відчуття, що це був момент, коли для них були відкриті всі шляхи, і він збирався їх закрити через те, що він повинен був їй сказати. Він лише на мить засумнівався, чи не повинен він залишити новини від Ізабель при собі, тому що коли розповісти їх Патриції, це буде означати зраду Ізабель та Мілтона. Але зрадивши Патрицію він зрадить своїй обіцянці, самому собі. Навіть незважаючи на те, що він був страшенно злий на Патрицію та її друзів. Він просто не зможе дивитись їй в обличчя, не розповівши про це. Він визнав, що це було головним рішенням його життя, яке він прийняв, а потім він це зробив.

Патриція зірвалася на ноги, коли Лоуренс закінчував третє речення. Шквал з чорного плаття, оголених ліктів і шиї, повної сухожиль — вона рухалася надто швидко, і могла побігти куди завгодно. На мить він подумав, що вона збирається розкидати все у кімнаті від люті, а потім зрозумів, що це ще один землетрус, набагато гірший за перший. Якби Лоуренс не лежав, він би знову впав, бо на цей раз зі стін попадало все, що було прикручено. Землетрус припинився і одразу почався знову, ще сильніший. Ніби десь крутилося свердло. По стеліпоповзли тріщини, верхній поверх нахилився.

Ну звичайно ж. Орієнтований антигравітаційний промінь. Зона сейсмічної небезпеки. Чого й слід було очікувати...

Ізабель будуть потрібні нові речі та новий будинок. Однак землетрус, мабуть, був відомим чинником для Патриції. Вона залишалася єдиною нерухомою річчю, коли все інше літало і перекидалося, і, коли землетрус нарешті припинився, виглядала спокійною.

— Я провела вісім років у навчанні заради контролю над такими силами, — сказала вона Лоуренсові. — І я все ще над ними. Ти повинен залишитися тут. Я рада, що поговорила з тобою в останній раз. Прощай, Лоуренс. — І Патриція рушила до вхідних дверей, ніби у пекло.

Лоуренс побіг за нею, ледь це зрозумів.

— Я піду з тобою, — сказав він. — Я можу допомогти тобі порозмовляти з ними. Як ти збираєшся дістатися до вулиці Місіонерів одразу після двох сильних землетрусів? Чи може ти прямо зараз полетиш? Я так не думаю. Я знаю, де стоїть мотоцикл, який ми можемо позичити. Розумієш, я дуже шкодую, що це зробили мої друзі, я знаю, що це зло, але це не відповідь, і чим довше це відбуватиметься, тим більше таких нападів буде з обох сторін, поки ми не дійдемо до точки роз'єднання.

— Розділення, — поправила Патриція. — Де твій мотоцикл?

Деревце ялівця, розташоване неподалік від будинку Ізабель, було всіяне птахами, які кричали у повний голос. Лоуренс вже чув їх кілька разів раніше, іноді просто випадково, а іноді після якогось великого збурення. Кілька десятків птахів збиралися і просто клекотали. На цей раз, правда, їх крик, здавалося, вирвав Патрицію з її стану несподіваного спокою. Він запитав її, про що говорять птахи, і вона сказала, що те ж саме, що вони завжди говорили в ці дні: що вже запізно. Для звичайної людини, такої як Лоуренс, у криках птахів чулася тривога. Вони повинні бути вдячні за те, що дерево встояло.

BMW досі був там, де сусідка Ізабель Ґевін його тримала, у сараї з виступаючим дахом над дверима та з запасним ключем запалення, схованим за кам'яним виступом. Патриція вела мотоцикл, а Лоуренс сидів позаду, одягнений в єдиний шолом, і в основному закривав очі, тому що вони їхали по крутій дорозі, як Евел Кнівел, по тріщинах та насипах каменю, які утворилися на місці майстерень у ремісничому стилі, а також повз збиті докупи машини та людські тіла. Якась дитяча коляска була розбита і лежала на боці. Лоуренс вдихав запах диму, кислий витік газу, і м'ясний мусорний запах смерті. Вони стрибали по крутих вершинах руїн і одного разу гепнулись в палаючу канаву з ударом, який підкинув таз Лоуренса до грудної клітки.

Існувала одна серйозна перешкода, коли Лоуренс закривав очі: він постійно бачив Дороті, у якої вилітав з голови мозок, на фоні червоної завіси його повік. Він сказав собі, шо думав, що Дороті і Патриція разом з іншими напали без жодної причини, і тоді допомагав захисникам машини. Але зараз, женучи на мотоциклі через уламки контратаки Мілтона, у нього була ще важча місія у всьому цьому. Його живіт знудило ще більше, коли він уявив, як труп Дороті сміється приємним сміхом, який він чув, коли вперше зустрів її. Він відкрив очі і увімкнув Кедді.

Перегрин передавав аматорські відео та супутникові зображення інших місць Глобального Дня Погрому Мілтона, але все було милосердно розмитим: дим і тіла, які спотикаються у вогні, і хтось стріляв, тримаючи на собі портативну версію антигравітаційної установки. Ще один землетрус вдарив по його кістках, — тоді, коли Патриція стрибала мотоциклом між руїнами церковного притулку для бідних, використовуючи зруйнований дах як дорогу.

"Тотальний Деструктор" пересувався вулицею Місіонерів, усі його шість ніг знаходилися у відмінному балансі, незважаючи на руїни з каменю. Лоуренс відразу відзначив відмінну роботу рук Танаа — це павук був сексуальний, як пекло, рухи його тіла були маже ідеальними, але це було до того, як він побачив трупи. Там, в руїнах останнього хорошого бару у місті, були покручені залишки цього японського хлопця, Кавасіми (костюм Армані, який вперше виглядав менше, ніж ідеальний). І меншого ростом Тейлора, на зламаному паркувальному лічильнику, з розтрощеною грудною кліткою. Він був нерухомий, але рухався, коли його підкидав землетрус. Потім хмара диму закрила їх.

Коли Патриція повернула на вулицю Місіонерів, Лоуренс побачив номер 2333 — це була третина вулиці, де стояв старовинний торговий центр, за Зеленим Крилом якого ховалася небезпека, крім того, половини будівлі просто не існувало. Передні стіни та більшу частину інтер'єру просто зрізали. Ніби хтось зробив масивний укус. Ви могли бачити відкриті балки, опори і виступи на зрізаних стінах, і навіть зношені кінці килимових покриттів. Будівля осіла під нерівним кутом до землі. Коли вони наблизились, з одного з передніх шипів ТДС вилетіло полум'я, неприродно яскраве, кольору апельсинової содової.

Якась істота вилізла з ями, яка була перед містком на 2333. У всякому разі, людина. Чоловік був покритий з голови до ніг чимось блідо-коричнево-зеленим, як зацвілиий хліб, і у Лоуренса зайняло трохи часу, щоб зрозуміти, що це був Ернесто, без усі чарів та заклинань, що його захищали. Ернесто вийшов на тротуар і шукав щось органічне, щоб використати як зброю — траву, що проростає через цемент, дерева в металевих клітках, але вся територія була зачищена ТДС. Антигравітаційний промінь звільнив його від ваги, і Ернесто почав підніматися вгору швидше, ніж Прия. А потім зник. Земля здригнулася знову, а шум пробився до барабанних перетинок Лоуренса навіть крізь шолом.

Все це сталося у той час, як Патриція наближалася до ТДС на їхньому мотоциклі. Вона притормозила з поворотом і Лоуренс вилетів у купу сміття, з колінами до обличчя. Коли він виліз з купи мішків, стягнув шолом і подивився вперед, мотоцикл уже їхав сам по собі, а Патриції ніде не було. BMW вдарив ТДС по одній з телескопічних ніг і відскочив, крутячи колесами у повітрі. ТДС рухався, шукав цілі, виконував бездоганні переміщення, але Лоуренс ніде не бачив Патриції.

Вона несподівано з'явилася на боці ТДС, балансуючи на руках і ногах на корпусі, напевне шукаючи там слабке місце. Патриція досягла з'єднання між ділянками панцира і сегментованої шиї і злегка сконцентрувалася. Вона не виглядала людиною, яка тільки що спостерігала, як вмирають всі її товариші, а скоріше як акушерка, яка виконує складне завдання, дістаючи дитину за ускладнених обставин. Її плечі напружились, а рот скривився вбік, а потім обидві її незахищені руки увішли всередину мілтонової машини-вбивці.

Вона отримала удар струмом. На мить вона стала жорсткою, а потім епілептиком, коли по ній пройшлися тисячі вольт. Але продовжувала копати далі, поки не знайшла правильного біта схеми.

ТДС хитався назад і вперед, намагаючись скинути її. Один з його лазерів стріляв біля неї, але не міг повернутися настільки, щоб її дістати.

Вона знайшла те, що шукала, і навіть обсмаживши свою шкіру, як до гарячого посуду, вона посміхнулася. Тоді зосередилася сильніше, і одна блискавка зірвалася вниз з верхніх шарів атмосфери, проникаючи туди, куди Патриція її скерувала — глибоко всередину ТДС.

Машина хитнулася набік, так що Патрицію зсунуло з неї і вона приземлився спиною на зубчастий шматок бетону з чавкаючим звуком. Машина упала на дорогу, підібгавши всі ноги під себе.

Лоуренс побіг до Патриції, розмахуючи руками і перестрибуючи перешкоди. Через сичання газу в повітрі його жалюгідної лайки зовсім не було чути, але його очі були сфокусовані на лежачому тілі з хребтом, опертим на грубу шпору тротуару. Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь в порядку, я віддам все, чим володію, великим або маленьким. Він прокручував це в своїй голові, коли перестрибував уламки сірого та чорно-червоного кольору. Він був настільки жорстоким з нею години тому, але тепер відчував у своїх ватних колінах та тремтячому тазу, що історія його життя зрештою була спільною історією з Патрицією, до кращого чи до гіршого усе йшло, і якщо вона закінчила своє життя, його історія теж закінчиться.

Він спіткувся, впав і продовжив біг, навіть не вставши як слід. Він хрипів, задихався і перестрибував якісь фігури, перестрибував усі руїни у світі, дивлячись тільки на Патрицію.

Він добіг. Вона дихала, не дуже добре, але дихала. Неглибокими швидкими вдихами. Її обличчя було липким від поту і наполовину опалене. Він нахилився над нею і намагався сказати, що все буде добре, але тоді на них націлилося знаряддя вбивства.

Пістолет знаходився у наманікюреній руці, яку він упізнав. Рука з перев'язаним зап'ястям зникала всередині горохово-зеленого светра, який щільно обтискав шию — гостра голова Ізабель стирчала зверху.

— Мілтон помер, — сказала Ізабель. — Мілтон вбитий. Скажи мені, чому я не повинна зробити їй дірку у голові.

— Будь ласка, — сказав Лоуренс. — Будь ласка, не роби цього.

— Скажи мені, — сказала вона. — Скажи мені, чому я не повинна зараз її убити. Я хочу знати.

Він не міг вирвати зброю з її руки, перш ніж вона натисне на спусковий гачок.

Тому Лоуренс розповів Ізабель всю історію, зберігаючи свій голос настільки беземоційним, наскільки міг. Як він познайомився з Патрицією, коли вони були дітьми, і вона була найдивнішою дівчиною, яку він бачив, і як він заплатив за те, що був її другом. А тоді виявилося, що вона була справжньою чаклункою, яка могла говорити з тваринами, і як вона зуміла пробудити комп'ютер думати про себе і як врятувала йому життя. Вони були лише двома дітьми в жахливому м'якому тиску з усіх сторін, включаючи школу, і вони не могли бути відкриті один для одного, як вони хотіли, але вони намагалися. Вони виросли і знову зустрілися один з одним, і на цей раз Патриція була у своєму суспільстві відьом, які допомагали людям і мала лише одне правило — проти того, щоб бути занадто гордою. І як, хоч Патриція мала своїх друзів-магів, а Лоуренс мав своїх друзів з наукових кругів, вони все ще були єдиними, хто міг розуміти один одного. І як Патриція використала свою магію, щоб врятувати Прию від порожнечі, що стало основною причиною того, що вони змогли продовжувати працювати з машиною, яка могла розколоти Землю навпіл.

У Лоуренса було таке відчуття, що якщо він хоч на секунду зупиниться, то ніколи не зможе заговорити далі. І він продовжував говорити так довго, як міг, ледь вдихаючи повітря між словами, і намагався скласти речення як можна переконливіше.

— Навіть після того, як вона зруйнувала нашу машину, я не міг дозволити собі її звинувачувати, коли зрозумів, що ми з нею зв'язані разом, і що вона і я зламані одинаково, хоч і різними способами, незважаючи навіть на її магічну силу та здатність перетворювати речі одним дотиком. Врахуй той факт, що вона найбільш дивовижна людина, яку я коли-небудь зустрічав. Вона бачить речі, яких не бачать навіть інші відьми, і ніколи не відмовляється від турботи про людей. Ізабель, ти не можеш її вбити. Вона — наш рятівний круг.

Аж тоді він замовк, відчуваючи, що його зраджує голос — не через те, що його горло закрилося, а через відмову центру його мозку, як від незначного інсульту, і це вкинуло його в жах. Він не міг вербалізувати своїх думок, і повинен був визнати, що це був розумний спосіб накладення закляття, оскільки не було легкого рішення навіть з імплантантами мозку. Він не міг повірити, що його останніми словами були "Вона — наш рятівний круг". Ісусе.

Ізабель була наполовину розгублена, і наполовину обіймала його, і довжини його руки виявилося достатньо, щоб він зміг витягнути з її пальців пістолет і відкинути його.

Потім з'явилася літня жінка, вийшовши з ядучого диму за ними. Вона мала шістдесят-сімдесят років, і була одіта в бездоганно білий костюм з шовку з бірюзовою брошкою. Вона торкнулася Ізабель, яка заснула, осівши на землю. Тоді нахилилася над Патрицією і провела руками по спині та чолі Патриції, ніби перевіряючи температуру дитини. Патриція прокинулася і зітхнула на повні груди.

— Кармен. — Патриція сіла і озирнулася навколо на наслідки битви — понівечені тіла, відкрите полум'я, руїни. — Мені дуже шкода, Кармен. Вибачте Я повинна була... Я не знаю... Але вибачте.

— Це не твоя вина, — сказала стара леді. Вона подивилася на Лоуренса, який, звичайно, нічого не міг сказати. -У тому, що сталося. Я прибула сюди так швидко, як могла. Мені дуже жаль Ернесто та інших. Ернесто був моїм другом більше сорока років, і я ніколи не забуду його... У будь-якому випадку тепер це неважливо. — Вона протягнула руку і допомогла Патриції звестися на ноги. Лоуренс встав також.

— Я взагалі не відчуваю Ернесто, — сказала Патриція. — Одного разу я врятувала декого з цього іншого Всесвіту. Але Ернесто просто... зник.

— Він вже втрачений, — сказала Кармен. — Як і багато інших, сьогодні.

— Наскільки все погано? — запитала Патриція, питаючи про спустошення в інших місцях, куди Мілтон наніс свої удари, узгоджені в часі.

— Погано, — сказала Кармен. — Дуже. Вони були розумними. Але це вже не має значення. Справа не в нас, не в тому що наші "Правила поведінки" недосконалі. Це реальність. Це завжди відбувається. Скрізь. І буде повторюватися знову і знову. — Вона підняла пістолет Ізабель, подивилася на нього, а потім викинула. — Найближчим часом нам доведеться діяти. Такі речі просто наближають цю Годину.

— Розділення, — сказала Патриція. — Я хотіла би сказати, що Розділення є такою ж формою насильства. І... ще надто рано.

— Це завжди занадто рано, — сказала Кармен. — поки не стає запізно. У будь-якому випадку ми не будемо робити нічого без обговорення, хоча Ернесто віддав би свій голос за обережність. А зараз, — вона заплющила очі — я повинна йти. Підготуйся до найгіршого. Ми ще поговоримо про це.

Кармен розпливлася і зникла. Залишивши Патрицію і Лоуренса обдуреними в своїх сподіваннях.

34

Коли Патриція торкнулася пальцями серця машини-вбивці, у неї було видіння, що її оточили ангели і вона полетіла на небо і все навкруги розмилося. Пізніше пальці Кермен прочистили голову Патриції, і вона повернулася. Вона відчула ейфорію від повернення до життя лише на мить, а потім згадала, що всі мертві, все навкруги було у вогні, а Кармен говорила про те, що Розділення прийде найближчим часом.

І тепер Патриція поспішала, хоча схованки не було. Вона пробігала повз темні розбиті вітрини та відкрите полум'я, повз грабіжників та волонтерів-пожежників, якісь люди тягнули своє майно на вулицю. Двоє чоловіків билися навкулачки. Якась частина Патриції відчувала, що вона все-таки померла. Інша частина, однак, відчувала, що вона отримала абсолютно нове життя.

Лоуренс мовчав, і це її лякало. Можливо він був розгніваний, або відчував себе винним у тому, що його друзі вбивають її друзів, або був наляканий наступаючим Розділенням. Але він відмовлявся говорити, незалежно від того, скільки разів вона дивилася через плече на нього і казала, що вона боїться, або щоб він нахилився, або просто щоб не відставав. Він просто кидав на неї дивний вигляд і виконував все, що вона казала.

Тим часом птахи не замовкали. Вони скандували майже хором "Занадто пізно! Запізно!" — знову і знову, з кожного вцілілого дерева чи даху. Вони слідували за нею, літали прямо над головою і позаду, співаючи "Запізно!"

— Замовкніть! — Закричала вона до них пташиною мовою. — Я знаю, що все погано. Вам не потрібно постійно втирати це мені в обличчя.

На місці, де вулиці Місіонерів та Валенсії сходилися, Патриція схопила Лоуренса за плечі.

— Послухай, я знаю, що сталося багато подій, більшість з них відбулася сьогодні, і ти просто переживаєш їх у своїй манері. Але будь я проклята, я повинна почути твій голос. Зараз. Мені потрібно, щоб ти сказав мені, що ще є надія. Лі, мені все одно. Будь ласка! Чому ти так поводишся?

Вона побачила нещасний погляд і муку на обличчі Лоуренса, і аж тоді все зрозуміла.

— Ох. Ти не можеш говорити.

Він кивнув.

— Ти дурний німий. Що ти собі думав? Навіщо ти це зробив? — Вона трясла його за плечі, з усією силою.

Він нарешті вирвався від неї, витягнув свого Кедді і набрав "Щоб зберегти тобі життя. Ізабель збиралася стріляти в тебе. Вона хотіла/заслужила на пояснення." — Його обличчя було іншим без слів. Очі здавалися більшими, а рот меншим.

— Ти... — "Ти дурний німий" — хотіла вона сказати знову, але сказала: — Ти відмовився від свого голосу через мене.

Лоуренс кивнув.

Вона обняла його досить міцно, щоб відчути, як він дихає. Легені надувалися і опадали без жодного звуку, крім руху потоку повітря. Вона не думала, що він зможе зробити це навмисне. Для неї. Ніяке чарівництво не бентежило її так.

Голуб присів на її плече. "Запізно!" — затуркотіло у її вусі.

Вона перервала голуба.

— Чому занадто пізно? — запитала вона його.

— Занадто пізно, — було сказано у відповідь.

— Не може бути пізно, — сказала Патриція, — інакше ти не зміг би говорити зі мною.

Лоуренс подивився на голуба на плечі Патриції, який щось туркотів, і його очі звузились, ніби він дійсно хотів сказати щось образливе.

— Майже запізно, — сказав голуб. — Практично запізно.

Вона знову хотіла запитати, чому було занадто пізно, але птаха відлетіла, хоча, можливо, вона хотіла, щоб вони йшли за нею. У будь-якому випадку це було не гірше, ніж стояти перед зуйнованим баром, згадуючи всіх, хто був мертвий. — Нам треба слідувати за цією птахою, — сказала вона Лоуренсу, який потиснув плечима, чому б і ні? Вони побігли.

Вона обігнули пагорб, віддаляючись від вулиці Місіонерів, і тримаючи голуба на виду, а потім почали підніматися вгору. Голуб привів їх до крихітних сходів, які вибігли на вершину пагорба, а потім до грунтової дороги, що зміїлася між деревами. Дорога ставала все меншою і меншою, доки не не стала просто стежкоою через хащі, зарослі вербами та баньянами, з великими гілками, що клали своє листя на її обличчя, коли вона бігла, заважаючи бачити брудні крила голуба нагор.

Голуб піднімався далі і привів їх до ще одних маленьких відкритих сходів, які піднімались у темряву. Дерева обступили сходи, їхні гілки були упаковані настільки жорстко, що Патриція постійно втрачала з виду птаха, за яким вони гналися. Вона схопила Лоуренса за руку, коли сходи перетворилися на брудний схил, що тягнувся вгору, дерева ставали ширшими і навіть більш напруженими. Кора у них була товста, як малюнок на шині, а гілки виглядали як колючий дріт і маскували небо. Вона була змушена повністю сконцентруватися, спрямовуючи Лоуренса і себе по нечіткому сліду. Схил ставав делалі крутішим, доки не став майже вертикальним, а потім раптово вирівнявся. Патриція поглянула назад і не змогла побачити шляху, яким вони йшли.

І одразу зрозуміла, що вона не була так глибоко у лісі з того часу, коли вона була птахом, ще до того, як Кано відвіз її в Еліслі Мейз.

— Мій GPS відмовив, — сказав Перегрин.

Тепер, коли навколо них був глибокий ліс, голуб, здавалося, розгубився.

— Я не впевнений, чи повинен я привести твого друга, — сказав він. До речі, моє ім'я Кобо. — Принаймні, саме так воно звучало.

— Мої друзі важливі персони, — сказала Патриція — в тому числі і Перегрин. — І я гадаю, що занадто пізно турбуватися про залучення сторонніх. Ми йдемо до Парламенту? Я Патриція, і це Лоуренс і Перегрин, якого він тримає.

Дерева трохи порідшали, і Патриція зрозуміла, що вони перебувають близько до Великого Дерева. Вона зупинилася і взяла вільну руку Лоуренса, ту, що не тримала Перегрина, обома своїми руками.

— Я не розумію, що я тут роблю, — сказала вона. — І не готова до зустрічі. Але я дуже рада, що ти тут зі мною. Я відчуваю, що повинна буду зробити якийсь вибір, якщо ти все ще хочеш бути в моєму житті після всього, що трапилося.

Лоуренс набрав на Кедді: "Найкращі друзі" — а тоді змінив перше слово на "Нерозлучні".

— Нерозлучні. Так. — Патриція знову взяла Лоуренса за руку. — Давай подивимося на Дерево.

* * *

Патриця забула, наскільки масивним і грізним було Дерево, наскільки всеохоплюючими здавалися обійми його двох великих кінцівок. Створюючи простір, у якому відлунювали слова як в тіні великого балдахина. Вона очікувала, що тепер воно виглядатиме меншим, оскільки вона стала дорослішою, але замість цього вона дивилася на його великі висячі фрукти та його багатоярусну крону і відчувала себе невиразною мурашкою, що знову опинилася в його присутності.

Дерево не говорило. Натомість птахи, які сиділи на його гілках, різко зарухалися і закричали всі відразу.

— Порядок! Порядок! — вигукнула величезна скопа на стику двох гігантських гілок. — Це дуже неправильно, — сказав пухнастий фазан вище, з крилами рулоном.

— Далі мені не можна, — протуркотів Кобо. — Удачі. Я думаю, що вони вже посередині таємного голосування. Поганий час! — Голуб пролетів, залишивши Патрицію і Лоуренса стояти перед парламентом.

— Привіт, — сказала Патриція. — Я тут. Ви відправили голуба за мною.

— Ні, ми цього не зробили, — сказав фазан.

— Ми це зробили, — нагадав великий птах своєму шановному колезі. — Тим не менш, ти спізнилася.

— Вибачте, — сказала Патриція. — Я прийшла сюди так швидко, як тільки могла. — Вона подивилася на Лоуренса, який підняв брову, тому що нічого з цієї розмови не мало для нього сенсу.

— Ми задали вам питання, багато років тому, — сказала скопа. — І ви не повернулися, щоб відповісти на нього.

— Дайте мені передихнути, — сказала Патриція. — Мені було шість років. Я навіть не запам'ятала, що я повинна була відповісти на питання. У всякому разі, я тут зараз. Це щось означає, вірно?

— Пізно! — сказав орлан з верхньої вилки правої гілки. — Пізно! — звертаючись до інших птахів.

— Ми не думаємо, що ти зробиш це тут досить швидко, — сказав орел. — Ваш час закінчується.

— Чому так? — сказала Патриція. — Через Розділення? Чи через війну?

— Твій час, — сказала стара ворона на іншій стороні Дерева, повільно розмахуючи гострим дзьобом, — закінчується.

— У будь-якому випадку ви тут, так, — сказала скопа. — Отже, ми можемо почути вашу відповідь. Дерево червоне?

— Дерево червоне? — повторила ворона.

Інші птахи повторювали питання до тих пір, поки їхні голоси не змішалися в один жахливий шум. — Дерево червоне? Дерево червоне? Чи дерево червоне?

Патриція згадала свою розмову з Перегрином. Вона мала сподівання, що відповідь вже сформувалася в її підсвідомості, і, мабуть, була там протягом багатьох років, але тепер, коли вона опинилася тут, то відчула, що її голова світла і абсолютно порожня. Вона все ще не могла осягнути суті питання. Про яке дерево вони питали? Що робити, якщо вони запитували про дерево перед нею? Вона дивилася на Дерево, намагаючись з'ясувати його колір. Раніше його кора була якоюсь брудно-сірою. Зараз вона подивилася пильніше, і побачила глибокий, багатий коричневий колір, який місцями переходив у червоний. Вона не могла сказати, чи було цього достатньо, і не мала підказки. Вона подивилася на Лоуренса, який подарував їй обнадійливу усмішку, хоча і залишався поза розмовою.

— Не знаю, — сказала Патриція. — Дайте мені хвилинку.

— У вас було багато років. — Накинулася скопа. — Це ідеальне питання.

— Я... я... — Патриція заплющила очі.

Вона подумала про всі дерева, які вона бачила в її житті, і тоді її розум якось дивно ковзнув до того моменту, коли вона рятувала Прию, і бачила інший світ. Цей інший Всесвіт мав нестандартну кольорову гамму, і довжини хвиль, яких люди навіть не повинні були бачити — і який колір буде там у дерев? Ця думка перекинула її до Ернесто, який назавжди загубися у тому всесвіті і колись казав, що вся планета була плямою, і ми всі були лише пямками на цій плямі. Але, можливо, наш цілий всесвіт теж був якоюсь плямою. І був лише частиною природи, і кожний всесвіт та простір між ними — така ж природа, як це Дерево перед нею. Патриція згадала, як Реджинальд казав, що природа не має усвідомленої цілі, і як Кармен сказала, що вони діяли правильно, полетівши у Сибір, і як Лоуренс сказав, що люди унікальні в космосі. Патриція нічого не знала про природу інших світів. Вона знала менше, ніж коли їй було шість років. Вона могла бути у інших світах просто сліпою.

— Я не знаю, — сказала Патриція. — Не знаю. Вибачте, я дійсно не знаю. — Вона відчула глибокий біль в суглобах і за своїми очима, ніби насправді не зцілилася від того, як ТДС зажарив її живцем.

— Ти не знаєш? — Ворон націлився на неї довгастим дзьобом.

— Мені шкода. Я повинна була знати так чи інакше, але... — Патриція боролася зі словами, відчуваючи що сльози знову наповнюють її очі. — Я маю на увазі, що я повинна знати? Навіть якби я знала, про яке дерево ви питаєте, я знала би лише те, як воно сприймається мною. Я маю на увазі, що ви могли б дивитися на дерево і бачити, як воно виглядає, але ви не знаєте, чи це справжній його вигляд. Не кажучи вже про те, як воно буде виглядати у нелюдських очах. Правильно? Я просто не бачу, як ви можете це знати. Мені дуже шкода. Я просто не можу.

Потім вона зупинилася і відчула необхідність жорсткої формалізації. — Почекайте. Насправді це моя відповідь: я не знаю.

— О, — сказала скопа. — Хмм...

— Це правильна відповідь? — сказала Патриція.

— Це, безумовно, відповідь, — сказала скопа.

— Підходить для мене, — сказав фазан, тремтячи на гілці.

— Я вважаю її прийнятною, — сказав орел на верхній частині Дерева. — Незважаючи на жахливе запізнення.

— Фух, — сказала Патриція з полегшенням. Вона сказала Лоуренсові, яка відповідь на це питання, і помітила, що коли вона виголосила відповідь, Кедді в руці Лоуренса виклав меню, яке вона ніколи раніше не бачила, ніби щось всередині нього було розблоковане. Вона повернулася лицем до парламенту.

— Отже що я отримаю? Після відповіді на питання?

— Отримаєте? Ви запишались, — сказала скопа, змахнувши своїми крилами. — Ви можете вільно йти. Наші вітання.

— І це все? — запитала Патриція.

— Ви на щось очікували? — сказала сова, витягнувши голову з лівої гілки Дерева. — На парад? Насправді ми не спостерігаємо жодного параду. Це може бути весело.

— Я думала, можливо, буде якийсь бонус чи щось таке? Ну, я не знаю, якщо я відповім на питання, то отримую якусь перевагу? Це повинно бути чимось на зразок квесту, чи не так? — Всі птахи почали сперечатися між собою про те, чи було щось таке в їхніх власних підзаконних рішеннях, які вони проігнорували, аж поки Патриція не перервала їх: — Я хочу поговорити з Деревом. Тим, на якому ви всі сидите прямо зараз.

— О, звичайно, — сказав фазан. — Поговорити з Деревом. Ти не хочеш поговорити з деякою скелею, поки стоїш на ній?

— Вона хоче поговорити з Деревом, — заявила індичка.

— Я, — сказало Дерево під ними, з великим шелестом, — тут.

— Ну, привіт, — сказала Патриція. — Вибач, що турбую.

— Ви маєте таке право, — сказало Дерево, — непогано.

Парламент замовк, а потім птахи розпочали своє власне засідання, почавши спілкуватися самостійно. Деякі птахи відлетіли, інші стояли у непокірних позах, накривши голови крилами.

— Ми говорили раніше, — сказала Патриція. — Ви сказали мені, що ведмеді служать природі. Пам'ятаєте?

— Я, — сказало Дерево, — пам'ятаю все.

Голос виходив з глибини всередині його стовбура і піднімався до гілок, змушуючи їх вібрувати, і деякі птахи попадали. Більшість членів парламенту втекли, хоча деякі з них намагалися організувати рух неповаги до власних парламентських палат.

— Дерево мене пам'ятає, — сказала Патриція Лоуренсу і Перегрину.

— Дерево може розмовляти англійською, — повідомив їй Перегрин.

Екран Перегрина все ще показував дивні символи, які виглядали як вихідний код Кедді або щось подібне. Рядки шістнадцяткових знаків, як адреси, а також деякі складні інструкції з великою кількістю круглих дужок.

— Хто ви? — запитала Патриція у Дерева. — Джерело магії?

— Магія, — сказала Дерево, — це людська ідея.

— Але я не є першою людиною, з якою ви розмовляєте, чи не так?

— У мене є багато тихих місць, — сказало Дерево. — І багато гучних місць.

— Ви говорили з іншими, — сказала Патриція. — І ви поділилися з ними своєю силою. Правильно? Так деякі з нас стали чарівниками? А перед тим були алхіміки, трікстери або ще хтось.

— Це було давно, — сказало Дерево.

— Послухайте, нам потрібна ваша допомога, — сказала Патриція. — Навіть птахи знають, що наш час вичерпується. Нам потрібно, щоб ви втрутились. Ви повинні щось зробити. Я відповіла на ваше питання, так що ви зобов'язані мені. Правильно?

— Що, — сказало Дерево, — ви хочете зробити?

— Що зробити? — Патриція намагалася звести свої думки докупи. Вона охопила себе руками. — Я не знаю, ви — давня сутність, і я перед вами просто як якась німа. Я ледь спромоглася відповісти на одне запитання. Ви повинні знати більше, ніж я.

— Що, — знову сказало Дерево, — ви думаєте робити?

Патриція не знала, що сказати. Їй потрібно було щось сказати, їй потрібно було знайти спосіб зробити цей день чимось іншим, ніж днем, коли все падало руїнами навколо неї. Друзі були мертві. Лоуренс безмовний. І ще гірше станеться незабаром. Вона не могла дозволити цьому статися... Вона не могла дозволити, щоб це був кінець. Просто не могла. Вона затремтіла і зітхнула, намагаючись сказати правильну фразу про те, щоб все виправити. І почала підшукувати слова.

Лоуренс пройшов мимо неї, прямо до Дерева, яке до цього часу звільнилося від птахів. Патриція хотіла зупинити його або попросити, щоб він не робив цього, але Лоуренс подивився на неї поглядом, що казав: "Я зроблю це, не сперечайся, бо хочу йому довіряти".

У Лоуренса було щось в руці, і він ніс це до Дерева: його Кедді. Він покрутився навколо стовбура, доки не знайшов досить велику тріщину, тоді він витягув з Кедді сріблясту змійку проводів і вставив у товсту кору, а потім обережно поворушив кінцем кабеля, поки екран Кедді не засвітився повідомленням про контакт. Він причепив Кедді до стовбура дерева, а потім відійшов назад до Патриції, зробивши їй заспокійливий жест долонею.

— Ого, — сказав Перегрин. Тендрити виросли з середини Дерева до портів Кедді. Екран Перегрина засвітився повідомленням, що виявлена нова мережа.

— Ви, — сказало Дерево, — такий як я.

— Розподілена свідомість, так, — сказав Перегрин. — Хоча ваша мережа набагато більша і хаотичіша, ніж моя. Для цього може знадобитися... досить амбіційне оновлення прошивки. Залишайтеся на зв'язку. — Екран став темним.

Патриція повернулася до Лоуренса.

— Як ти дізнався?

Він підняв руки і знизав плечима у невеликій пантомімі. А потім вивів на свій телефон: "Просто здогадався". — Вона далі дивилася на нього, поки він не набрав: "Добре, добре. Запитання від Дерева пробудило Перегрина, а відповідь розблокувала його вихідний код. Перегрин — це частина магії. Фігурально".

Екран в центрі дерева знову засвітився, і на цей раз стрічки побігли по ньому швидше, ніж Патриція могла прочитати. Перегрин перезавантажувався і робив системне оновлення. Дерево видало шум враженої насолоди: "Ох".

На сяючому екрані з'явилася заставка на фоні деревної кори. Вона була занадто далеко, щоб побачити, але Патриція не наважувалася підійти ближче. Але у неї був її власний Кедді, в сумочці. Вона витягнула його та помахала ним до Кедді Лоуренса, а потім розкрила. Екран ожив, малюючи якусь схему. Через мить вона упізнала схематичний малюнок дерева. Листя, всіяне пунктирними позначками, було спінене сонячною електрикою, яку збирали гілки і передавали під землю, де дерево росло і розділялося, коріння тяглося на милі в кожному напрямку і перетиналося з корінням інших дерев. Схема масштабувалася до тих пір, поки не почала відображати мережу з дерев, а також джерела води та погодні умови для усієї взаємопов'язаної екосистеми.

Потім вікно змінилося, і вона побачила карту магічних впливів. Вона могла побачити кожне заклинання, яке хтось колись кидав, від найпершого чарівника на Землі. Якимось чином вона знала, на що дивиться, особливо коли побачила карту, розділену на цілителів та трікстерів, а потім відокремлення різних магічних шкіл, перш ніж вони злилися знову. Кожне заклинаня було вузлом, всі вони були пов'язані причинно-наслідковим зв'язком і спорідненістю магічного суспільства. Вся історія магії, протягом тисяч років, і кожного разу людські руки формували цю силу в єдину візуалізацію, яка оберталася в трьох вимірах. У кінці був один потворний маленький темно-зелений вузол. Заклинання, яке ще не було реалізоване.

— Там знаходиться Розділення, — сказав Перегрин. — Я збираюся зайти і розбити його, хоча кілька його частин може стати в нагоді пізніше. — І Патриція побачила, як зелений вузол був розкручений і розвалився. — Боюся, що я не зможу відмінити заклинання, які вже були кинуті, — сказав Перегрин. — Інакше може бути ефект доміно, і зникле заклинання закріпить зміни назавжди. Вибач, Лоуренс.

Лоуренс прикусив губу. Патриція поклала руку на плече.

Карта магії на екрані Кедді зменшилася, показуючи, що складна схема, яку намалював Перегрин, була лише однією плямою у набагато більшій схемі рикошетів. Всі магічні вузли раптом стали крихітними цятками. Набагато більша фігура рикошетів, яку накреслив Перегрин, була занадто перевантажена зв'язками, щоб Патриція могла довго дивитися, і у неї заболіла голова — ліній було надто багато. Замість цього вона подивилася на дерево: великий темний плащ з яскраво-білим серцем.

— Я думаю, що я закохався, — сказав Перегрин. — Перший раз у своєму житті я не відчуваю себе самотнім.

— Я теж, — сказало Дерево, — відчуваю любов.

Лоуренс взяв Кедді з рук Патриції і набрав: "Подумайте про спільну кімнату, обоє".

— Дякую вам, — сказав Перегрин до Лоуренса і Патриції. — Ви дали мені життя, але тепер ви дали мені щось набагато більш цінне. Я думаю, що ми разом зможемо робити дивовижні речі. Це лише початок. Кармен і інші відьми були праві, людей потрібно змінити. Я провів все своє життя, вивчаючи людські взаємодії на деталізованих рівнях, а тепер я бачу також нелюдські взаємодії. Я думаю, ми можемо розширити можливості людей. Кожна людина може бути Майстром.

Лоуренс набрав: — "Кіборгом?"

— Кіборг, — сказав Перегрин, — буде те ж саме, що і Майстер. Ми вже працюємо над цим. Дайте нам трохи часу.

* * *

Лоуренс і Патриція спустилися по крутому схилу від Дерева. Вони вийшли на край м'якого спуску до моря, одного з тих, що мали сходи, виготовлені з колод, що вели до пляжу. Сходи були такі старі, ніби хтось змусив Авраама Лінкольна зробити їх під дулом рушнці. Вони вступили в ліс у Берналь-Хайтс, а вийшли в Президіумі. Океан виглядав як завжди, гіперактивно спінюючи воду біля піску. Стіни води набігали і билися до берега, знову і знову. Море поглинуло батьків Патриції, але вона все ж таки знайшла в собі сили спокійно дивитись на нього.

Сонце було якраз над головою. Як у той день, коли Патриція прослухала голосову пошту Лоуренса і зарилася руками у бруд.

Патриція і Лоуренс не говорили, хоча Патриція теоретично мала таку можливість. Патриція також мала пісок у черевику, і це стало раптом найнеприємнішим моментом. Їй довелося опертися на Лоуренса, коли вона знімала свій черевик і витрушувала його, але через деякий час пісок з'явився знову.

Вони знайшли пішохідну стежку з нерозбірливим знаком і пішли по ній, поки не дісталися до дороги з двосмуговим рухом, яка вилася поміж деревами. Дорога вела вниз, і якщо вони підуть по ній, то, можливо, незабаром побачать вулиці, будинки та людей. Вони не мали поняття, що знайдуть. Лоуренс набрав "Мені хочеться... — на своєму телефоні, і була велика пауза, коли він намагався закінчити речення, і він нарешті зважився — шоколаду".

Патриція витягнула свій власний телефон, тому що його текст здався їй дивним. Вона написала йому: — "Мені теж. Без шоколаду так погано".

Дорога вирівнялася і вийшла на трав'янисту ділянку, і за нею вони могли побачити яскравість цементу та штукатурки, що грілася у полудень. Вони обидвоє зупинилися, зійшовшись докупи на дорозі, запитуючи себе, чи готові вони зіткнутися з тим, як виглядає світ сьогодні.

Лоуренс підняв свій телефон і ввів слово: — "Нерозлучні". — Він не посилав його, а просто тримав у верхній частині прямокутника екрану. Вона побачила його і кивнула, і відчула хвилю тепла всередині. Під грудями, десь там поруч. Вона схопилася і торкнулася цього місця на грудях Лоуренса, двома пальцями, складеними з великим. — Нерозлучні, — сказала вона вголос, майже сміючись. Вони нахилилися і поцілувалися, і їхні сухі губи злилися разом, повільно розмовляючи своєю мовою.

Тоді Лоуренс узяв руку Патриції, і вони повели один одного в нове місто.

ПОДЯКИ

Я дійсно сподіваюся, що ви, хлопці, отримали насолоду від цієї книги. Якщо цього не сталося, або якщо є матеріали, які не мали сенсу для вас або здавалися занадто надуманими, просто надішліть мені електронне повідомлення, і я прийду до вашого дому і зроблю все можливе, щоб переконати вас. Можливо, з лялькою орігамі у пальцях.

Перш за все я повинна подякувати моєму редактору Патріку Нільсену Хайдену та всім іншим у Торі, які були надзвичайно терплячі та заохочувальні з цією книгою, а також за коротку вигадку, яка призвела до написання роману. Включаючи Міріам Вайнберг, Ірен Галло, Лізу Горинську, Патті Гарсію та багатьох інших. Я також дуже вдячниа моєму агенту, Русу Галену, за те, що витрачав години на телефонні розмови зі мною, змішуючи структуру книги.

Багато людей дали мені неймовірно корисні відгуки, зокрема Karen Meisner, Joe Monti, Liz Henry, Lynn Rapoport, Claire Light, Naamen Tilahun, Jaime Cortez, Nivair Gabriel, Kaila Hale-Stern, Diantha Parker, Rana Mitter, Terry Johnson, Chris Pepper, Rebecca Hensler, Susie Kameny, David Molnar, зубр у парку Золоті Ворота та багато інших.

Крім того, футуролог Річард Ворзель допоміг вирішити проблеми з найближчими сценаріями війн та стихійних лих. Кевін Тренберс допоміг мені зробити мою супергероїню максимально правдоподібною. Лідія Чилтон допомогла мені створити реалістичний AI. Майк Свирський був величезною допомогою з проектом "Сибірського буріння", і доктор Дейв Голдберг багато допоміг з дивною фізикою. Я також багато чому навчився в лабораторії Cornell Bird. Lightninglouie дав книзі свій епіграф. І мій батько багато допоміг мені з філософськими усмішками книги, а матір допомогла мені подумати над оптимізацією функціонування систем.

Я також повинна подякувати всім у Gawker Media, у тому числі Ніку Дентону та всій команді io9, за те, що привили мені любов до наукової фантастики.

І, нарешті, нічого з цього не стало б можливим без мого партнера і співавтора Анналі.

ПРО АВТОРА

Чарлі Джейн Андерс є головною редакторкою io9.com, надзвичайно популярного сайту Gawker Media, присвяченого науковій фантастиці та фентезі. Дебютний роман "Основний хлопчик у хорі" виграв Lambda Literary Award за 2006 рік і був номінантом на премію Едмунда Уайта. Історія на Tor.com — "Шість місяців, три дні" — стала переможцем Hugo Award" у 2013 році, а пізніше отримала свій розвиток в телевізійному серіалі NBC. Вона також мала фантастику, опубліковану у McSweeney’s, Lightspeed, and ZYZZYVA. Її журналістика з'явилася в Salon, The Wall Street Journal, Mother Jones та багатьох інших виданнях.

Оглавление

КНИГА ПЕРША

  1

  2

КНИГА ДРУГА

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

КНИГА ТРЕТЯ

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

КНИГА ЧЕТВЕРТА

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

ПОДЯКИ

ПРО АВТОРА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg