«Історія Юхима»

РОМАН КВАНТ

ІСТОРІЯ ЮХИМА

2015

Розділ I

Здача екзамену

1

Тонка, ледь помітна грань ще сильніше зменшувалася, поки царство сновидінь остаточно розламалось від удару твердої, звичної стіни пробудження. Безглузді обривки сновидіння, як шматочки пазлу перемішувалися, а потім зникали. Після солодкого, млосно-ніжного відпочинку, момент усвідомлення власного буття здається якимось незвичним і несподіваним. Відлуння будильнику ще досі лунає у моїх вухах, дзеленчить десь у голові, руйнує усю райську насолоду від липких обіймів сну.

Розкривши свої очі, я на коротку мить таку загадкову і оманливо-швидкоплинну, фокусую свій неясний погляд на довгій стелі. Тоді ж у голові відроджується світла здогадка, що мені варто поспішати на іспит. Я роблю один судомний рух, який допомагає перейти моєму тілу від горизонтального до вертикального положення. Після цього я намагаюся прийти до тями. Недбало протираючи заспані очі, я повільно почав рухатися у напрямку вмивальника. На виході з кімнати, я зупинився і одягнув капці, а лише потім почапав по коридору. Наближаючись до мети, я зачепив дівчину, яка проходила в інший бік.

– Дивись куди преш, сновидо! – пробурмотіла вона невдоволено і пішла далі, тримаючи рушник у руці.

Я і не думав вибачатися і навіть не озирався на неї, бо ще недостатньо прокинувся. Помивши лице холодною водою, я витер його рушником і вже більш жвавим, упевненим кроком попрямував назад до кімнати. Цього разу траєкторія мого руху була більш чітка та врівноважена.

– Ласкаво просимо в реальний світ, – пролунало ззаду.

Позаду стояв Гаврило (в миру – Гавр) – такий собі гладкий хлопець, із тонесенькою щіткою чорних вусиків, маленькими сірими очима та жвавими жестами кінцівок. Коли він говорив або кудись йшов, то усі його жести та рухи нагадували якогось дивовижного птаха, що різко дивився навкруги, міг наполохано злетіти у небо, а потім заспокоївшись, приземлитися на дах будинку або гілку дерева і спокійно собі чистити пір’я. Гавр ніколи не сидів на місці. Його непосидючість іноді дратувала. Ось, наприклад, він щось мені розповідає, а сам ходить по кімнаті, дивиться у вікно і лише рідко може подивитися людині в очі, наче таку честь він дуже рідко дарує співрозмовникам.

– Щось цей світ занадто реальний, – я спробував посміхнутися.

– Думаю, кава наразі допоможе це з’ясувати. Ти йдеш, чи хочеш знову запізнитися на екзамен?

2

Я навчаюсь в ДНУ, на спеціальності українська філологія. Наразі вчуся на четвертому курсі, наблизившись до літніх іспитів. Часом навчання мені набридає, викликає нудьгу, але моя любов до книжки (я великий книголюб), допомагає подолати величезні списки літератури, які потрібно прочитати та засвоїти кожному починаючому філологу. Ким я буду працювати далі – ще не вирішив, хоча у двадцять один рік потрібно більш точніше визначатися із планами на майбутнє. Можливо, після закінчення університету і отримання диплому, піду працювати редактором або професійним філологом. Одне знаю точно, що вчителем з української мови ніколи в житті не буду. Ця професія нудна, непрестижна і малооплачувана.

Зараз мені потрібно збиратися на іспит, від якого залежить багато речей. Оскільки я вчився на бюджеті, а мої батьки не були багатими, то ж усі мої кишенькові гроші на забаганки в основному фінансувалися із стипендії, а також невеличкі суми поступали від рідних. Звісно, можна було підробити, як це роблять багато студентів. Наприклад, піти розвантажувати вагони, попрацювати промоутером або оператором контакт-центру, але річ втім, що мені було ліньки відривати дупу від дивану і раненько пертися на роботу. Це і так доведеться робити, але вже після закінчення навчання. Мене і так жахала довга і важка праця за копійки в проміжку від двадцяти двох до шістдесяти років. Це ж цілих тридцять вісім років рабства! А зараз я ще планував насолоджуватися незабутніми, вільними студентськими годинами, що летіли швидко, але залишали приємні відчуття.

Родом я із села Глибоководне. Може ви чули про таке? Воно знаходиться у Дніпровській області, недалеко від Кривого Рогу. Це таке маленьке, богом забите село, де живе не більше кількох сотень (насправді від сили півтори сотні) жителів, завше літні люди, адже молодь віддавала перевагу мегаполісам: шумним кварталам, старим, зруйнованим кладовищам, брудним вуличкам, фабрикам, заводам, з яких йшов величезний стовп диму.

Мої батьки народилися в цьому селі і провели усе своє свідоме життя. Найкращі роки мого дитинства та юнацтва також проходили на полонині, коли пасеш корів, граєш з хлопцями у карти, залицяєшся до файних дівчат, порсаєшся у городі, допомагаєш татові латувати дах, кормиш свиней, курей, гусей, мандруєш понад річкою, або купаєшся в озері. Так, це були чудові миті мого життя – незабутні миті, що залишили свій приємний відбиток у моїй свідомості, створюючи коктейль не лише з приємних вражень, а й з розчарувань, невдач, проблем та надій. Це були живі, приємні, часом сумні спогади, але вони надихали рухатися вперед. Такі спомини були нечіткими, як старі фотографії, які втрачали свою палітру кольорів, проте геть не змінювали саме зображення. Так же мої спомини – як, миттєві фото, рухливі картинки, звуки, запахи і відчуття – були у моїй голові.

У Глибоководному була невеличка школа, в якій я провчився усі десять років. Я б не сказав, що навчання мені так подобалося – більше забавляло розважатися з однокласниками на уроках, розігрувати вчителів, жартувати з дівчат, та байдикувати, – але середня освіта являлася загальнообов’язковою, то ж мені довелося прикласти зусилля та закінчити школу, отримавши середній атестат, у якому рясніли четвірки та п’ятірки. Тільки кілька поодиноких трійок, як бідні, облізлі деревця у степу, дещо псували картину старанного учня, заставляли брови тата здійматися угору, а кутки губ неприємно опускатися вниз, створюючи незадоволену міну. Але, навчання у школі щасливо відбулося. Я відстрілявся, як кажуть.

За цей час я дуже багато читав наукової фантастики, містики та пригодницької літератури. Окрім цього, мені легко давалися гуманітарні науки: українська мова та література. То ж, у одинадцятому класі в мене не виникало сумнівів яку спеціальність слід обрати. Я вирішив подавати документи до ДНУ на українську філологію. Вибір був зважений і неодноразово схвалений батьками. Так я і поступив в університет. Позаяк він знаходився у великому місті, а я мешкав у маленькому, віддаленому від цивілізації селі, то на сімейній раді ми одностайно вирішили, що я буду переїжджати у Дніпро, щоб отримати вищу освіту, а якщо вдасться, то й залишуся там працювати. Отримавши, місце проживання в гуртожитку, я чотири роки міг користуватися свободою існування без контролю з боку батьків, без моралей та критики.

Сподіваюся, вільне студентське життя не зробило з мене пройдисвіта, а хоча б сформувало засади та фундамент для більш дорослого життя.

3

Я мешкаю у гуртожитку університету на другому поверсі. У кімнаті розташовано чотири ліжка – два на першому і два на другому ярусі. Окрім мене та вищезгаданого Гавра, тут же жило двоє студентів: Максим та Петро.

Перший хлопець вчився на географа на другому курсі, а більшість часу віддавав алкоголю, дівчатам та картам, відсуваючи глобус на останнє місце. Такий патлатий юнак із довгим, витягнутим обличчям, худими вилицями та шаленим блиском очей міг гуляти усю ніч до світанку, а наступного дня спокійно прийти на лекції та хропіти, не зважаючи на нудну, монотонну розповідь викладача, що захоплений самим процесом міг не помічати, як хтось з його студентів впадав у царство Морфею.

Одного разу його така любов до нічного гуляння та пияцтва довела до того, що викладач змушений був потривожити його міцний сон та важке проспиртоване дихання, що мов би п’янило усю аудиторію своєї концентрацією алкогольних парів. Максим підскочив, вигукнув, що «він свою зупинку не проспить» і вирішив далі хропіти. Спектакль завершився лише тоді, коли викладач вдруге його розбудив і попросив покинути аудиторію під загальний сміх. Як розповідають свідки, більше ніхто ніколи не бачив, як Максим спить на заняттях. З того часу усі його відвідування лекції та семінарів були лише у рівному, сидячому положенні, з широко розплющеними очима та цілковитою увагою до слів викладачів.

Петро був напрочуд його протилежність. Спортивна фігура, веселий характер, бажання досконало гризти граніт науки – його з дівчатами бачили лише у вихідні, а всі лекції юнак старанно відвідував, – любов до спорту та повна байдужість до алкоголю, цигарок, наркотиків, що робили його успішним студентом, та перспективним хлопцем, що планував йти до аспірантури та стати викладачем. Я навіть підозрював, що його амбіції можуть сягати таких висот, як стати завкафедрою чи деканом, а може дійти до самого ректора? У будь-якому разі, Петро ставив цілі, як от збільшити об’єм грудей та біцепса, качаючи м’язи, здати іспити на відмінно чи переспати із Юлею із паралельної групи. І більшість таких цілей він досягав.

Що стосується Гавра, то він відіграє свою роль у моїй історії, про що я буду казати далі. А зараз лише розповім те, що сталося минулого року, коли він ще зелений першокурсник поступив до наших лавр розбещених, заплямованих поганою репутацією студентів від понаднормового вживання алкоголю, голосного співання пісень та заборонених ігор у карти на гроші. Одного вересневого дня, ми вирішили колективно провести Гавру бойове хрещення, через яке проходить кожен студент. Як годиться, ми взяли горілку, пиво, канапки з маслом, сиром та ковбасою і почали усю церемонію активного вливання алкоголю у свої молоді, ще незвичні до цього діла організми. В перервах між чарчинами, ми виходили курити у туалет, травили анекдоти, жартували та розповідали кумедні історії із життя, часом правдиві, а більше вигадані побрехеньки.

Отже, ми всі в дупель нализалися до такого стану, коли увесь оточуючий світ починає тремтіти, кружлятися навколо тебе, у вухах лунає сильний шум, як під час вітру, а розум повністю затуманений зеленим змієм, який заволодів здоровим глуздом та вивільнював назовні усі приховані, заборонені поклики, безумні бажання. Ми веселилися, ходили до дівчат, але в такому вигляді нас не пустили до них, то ж, коли горілка і пиво закінчилися, ми завалилися спати.

Нас розбудив крик Гавра.

– Що це, за музика серед ночі?! – невдоволено вигукнув він і скочив із ліжка.

Ми здивовано між собою перезирнулися. Принаймні я на той час жодного звучання пісень не чув. Гавр швидко вийшов з кімнати і постукав до сусідів.

– Агов, вирубайте музон нафіг! Спати хочеться.

Він гупав у двері, горланив до хрипоти, аж поки двері не відчинилися і у коридор вийшов заспаний хлопець з п’ятого курсу.

– Який музон, п’яничка! Зараз я тебе вирублю! Вали звідси. І свої навушники дебільні зніми.

Як виявилося, Гавр просто п’яним заснув (точніше – відключився) з навушниками, у яких гучно лунала музика, а потім прокинувся серед ночі і забув про це. Наступного ранку він вибачився перед сусідами. Остаточне прощення наступило після того, як він у сусідню кімнату поставив хлопцям кілька літрів пива.

4

Коли до початку іспиту залишалося менше години, я раптово пригадав, що не встиг ще поснідати. То ж, я пішов на кухню, яка була загальною для усього корпуса гуртожитку, де перестрічалися хлопці та дівчата різних курсів та спеціальностей. Це було невеличке приміщення з великим холодником, столом по середині, кількома стільцями, тумбочкою, у якій зберігалися заварна кава, чай, цукор, тощо. Зранку це місце завжди перетворюється на галасливий, метушливий мурашник, у якому усі швиденько хапають щось поживне (іноді це чужа їжа), якесь питво (частіше кава з цикорієм, або чай), миттєво закидають усе в свій шлунок з такою космічною швидкістю, що кілька таких випадків могли стати всесвітніми рекордами із поїданням смаженої картоплі, макаронів, канапок, яєчні або каші. Особливо багато метушні виникає під час сесії, коли більшість студентів вечорами старанно вчать підручники, або точніше пишуть шпори до ранку, а потім мають від сили дві-три години поспати, щоб встигнути на складання заліку або екзамену. Хоча, частенько бажання гризти граніт науки бодай в останню передекзаменаційну ніч чомусь поступається місцем колективному процесу щільного, дуже близького знайомства із алкоголем. Окрім цього, студенти, відчиняють вікно, протягують залікові книжки і волають: «Шара, прийди! Шара, прийди»! Не всім і не завжди воно допомагає, але тут головніше правильність ритуалу і віра у сам процес.

Я потрапив на кухню саме вчасно. Кілька хлопців та дівчат вже встигли зайняти вільні стільці і впевнено наминали похапцем їжу, запиваючи це чорною, міцною кавою – найліпший друг перед екзаменом для тих, хто провів безсонну ніч. Чимдужче діставшись до холоднику, я мав намір створити собі канапки з сиром та ковбасою. Але, відкривши дверцята, обклеєні назвами модних гуртів та короткими, смішними фразами, мене спіткало розчарування таких масштабів, що можна було крушити навколо себе усі оточуючі предмети. Ковбаса зникла. Цього слід було очікувати, якщо живеш у гуртожитку. Час від часу, у нас з’являються «щури», котрі тихенько беруть чужу їжу, бо у самих не лежить душа щось готувати.

Вилаявшись у голос – це звичайна справа рано вранці, – я захватив кусок хліба, масло (не задумуючись, кому це належить), чашку з кавою і попрямував у кімнату. Максим збирався в університет, одягнувши охайний, сірий костюм.

– Максе, куди це ти зібрався у такому вигляді? Невже одружуєшся? – пожартував я.

– Звичайно. Скоро весілля, інакше Ангеліна Петрівна завалить мене на екзамені.

– Сподіваюся, в тебе повний бойовий комплект?

Я мав на увазі, цілу купу шпаргалок, які він ховав у декількох кишенях піджака.

– Кількох відповідей не вистачає. Дівчата обіцяли принести шпори.

– Ні пуха, ні пера! – побажали ми вдачі товаришу.

– До біса! – вигукнув Максим і вийшов з кімнати.

Ми з Гавром допивали каву та доїдали останні канапки.

5

Екзамен мав відбутися о дев’ятій ранку на третьому поверсі університету. Відверто кажучи, я трохи спізнювався. Тролейбус, у який мені довелося сісти повз повільно наче равлик, зупиняючись біля кожного світлофору та на кожній зупинці. Можна було скористатися маршрутками, але у годину пік вони вже були вщент забиті так, що у вікнах стирчали лише п’яті точки людей. Тому, моя поїздка була повільною, а якщо ще додати, що я пізно вийшов з гуртожитку, то у сумі маємо моє невелике запізнення.

Швидко піднявшись на третій поверх, я зупинився біля кабінету, перевести подих. Постукавши у двері, я зайшов у аудиторію, де сиділи усі студенти з моєї групи. Я добре знав більшість з них, адже ми навчалися разом вже понад три роки і лише декілька з них за цей час були звільнені за не здачу заліків і величезну кількість прогулів.

– Вибачте за запізнення, – відповів я, привітавшись.

– Юхиме Вербицький, ви завжди у своєму стилі, – зауважив Леонід Дмитрович. – Гаразд, сідайте.

Я подякував і сів за парту. Мені попався важкий білет. Я взагалі майже нічого не вчив, а лише пробігся очима по сторінках підручника, але точно знав, що питання попалися складні, а відповіді не знаходилися. Я силою примусив себе зібратися з думками і намагатися написати іспит. За півгодини я зрозумів, що провалю його, якщо не знайду спосіб списати. Мобільний телефон з відповідями в окремому текстовому файлі я залишив вдома. Із заздрістю я спостерігав, як декотрі одногрупники спокійно сховали шпаргалки в рукав сорочки (навіть улітку вони одягнули сорочку з довгим рукавом) або під аркуш паперу і повільно списували, не привертаючи зайвої уваги. Викладач сидів за своїм столом і періодично кидав погляд на усіх присутніх. Іноді він вставав з місця і проходив по рядах між партами, уважно дивлячись, хто що робить. Лише одну дівчину він піймав з мобільним телефоном, в якому були заготовлені відповіді на білети. Їй довелося вимкнути телефон і віддати на час викладачу.

Дочекавшись, доки Леонід пішов у інший бік, я швидко обернувся і помітив позаду Настю, яка вправно писала на папері.

– Настю, – зашепотів я, щоб не привернути увагу інших. – В тебе є шпори на питання 7, 42 і 65?

Вона зашаруділа аркушем паперу.

– Ого, який спритний! Як я тобі їх дістану, якщо прєпад ходить?

– Ну дай хоч на одне чи два питання відповіді, будь ласка. Інакше я усе завалю і не отримаю стипендію. Виручай, прошу тебе!

Настя почала перебирати шпаргалки під партою, дивлячись періодично в сторону викладача. Нарешті вона просунула мені руку з маленьким папірцем, на якому дрібним шрифтом були надруковані речення.

– Дякую, я це не забуду.

Я сховав шпаргалку під сам аркуш і почав писати, іноді висовуючи кінчик роздруківки, щоб побачити наступну частину речення. Об’єм написаного поступово почав зростати, що додавало мені впевненості, але зовсім не забирало обережність. Леонід Дмитрович все ще продовжував спостереження за студентами, хоча його могло відволікти газета на столі, у яку він також трохи зазирав, щоб почитати цікаві статті або розгадувати кросворди. У такі проміжки, коли уся його увага була зосереджена на газетних шпальтах, політичних та світських новинах, декілька студентів наважувалися нахабно діставати з під парти підручника і прямо з нього переписувати готові речення. Коли викладач підіймав погляд на аудиторію, усі, як по команді ховали підручники під парту, шпаргалки на коліна чи під сам папір, на якому писали. Мені навіть здавалося, що він усе чудово бачив і розумів, як не по дивних, швидких рухах, так точно по обличчям, на яких важко було відразу приховати емоції вини і страху. Це додавало відчуття адреналіну, коли існував ризик, що в тебе можуть забрати екзаменаційну роботу і направити на перескладання вже тет-а-тет з екзаменаційною комісією, де не буде жодної нагоди списати.

Час складання іспиту поступово наближався до завершення. У мене ще залишалося одне питання, на яке я прагнув знайти відповідь. Настя вже дописувала свою роботу, тому я попрохав дати мені шпаргалки, щоб я теж міг добре написати. Вона передала мені усю стопку, обмотану гумкою. Я почав швидко гортати листочки з номерами питань, доки не знайшов потрібний. Витягти його було не легко. Листочок з такою бажаною і потрібною відповіддю, зачепився за інші папірці. Я зняв з них гумку і майже витяг його, коли неочікувано вронив усе на землю. Це було таке дилетантство, що мені стало вкрай прикро.

Леонід Дмитрович звернув на мене увагу, подивившись критично крізь стекельця окулярів. Я непомітно зіштовхнув ручку, яка впала на підлогу і тепер міг без підозр туди нахилитися.

– Шпаргалку вронили? – викладач до мене наближався, а я відчував, що в мене серце гупає, як навіжене.

– Лише ручку, – відповів я, намагаючись заглушити паніку.

Я непомітно перемістив ногу вправо і обережно накрив черевиком зверху шпори, намагаючись їх повністю приховати. Леонід підійшов ближче і попросив мене встати. Я зробив цю дію повільно, не зрушуючи з місця. Він подивився, що на стільці і під партою немає шпаргалок чи підручника і лише тоді схвально кивнув.

– Прошу вибачення. Я помилився.

– Нічого.

Коли він втратив до мене всяку цікавість, я тихо підняв купу шпор, сховав її у кишені, залишивши собі маленький папірець, який міг значно допомогти написати екзаменаційну роботу на п’ятірку чи хоча б четвірку. Антон, який сидів зліва, лише посміхнувся з моєї винахідливості. Я йому дружньо підморгнув, а тоді повернувся до роботи. У мене залишалося зовсім мало часу, тому варто було поспішати. Я писав швидше, ніж звичайно, від чого почерк виходив менш охайним, розмашистий і трохи крупний. Лише, коли підійшов час здавати роботи, я встиг написати майже все. Тоді, я з полегшенням поклав аркуші на стіл до основної стопки, що росла прямо на очах. Викладач сказав, що за дві години усе перевірить і виставить оцінки.

Нарешті можна вийти з душної аудиторії і провітритися.

На вулиці почався дощ. Маленькі краплі почали барабанити по вікнах, падати на асфальт, створюючи неприємні, брудні калюжі. Я стояв під навісом, вдихаючи свіже повітря. Засунувши руки в кишені куртки, я спостерігав, як люди ховалися під парасольками, а тих, кого дощ застав зненацька бігли у крамниці, доки повністю не намокли. Екзамен я повинен здати на хорошу оцінку. Звісно, я не був у цьому впевнений на сто відсотків, але щось мені підказувало, що сьогодні має пощастити.

Дві години я згаяв майже бездарно. Спочатку прогулявся парком Шевченко, спустився на набережну, пройшовся до цирку, а потім ще походив трішки по крамницях, хоча ніякої конкретної мети не переслідував. Просто хотілося подихати свіжим повітрям, відволіктися від усіх заліків, які нещодавно почалися, а також ні про що не думати. Нагулявшись досхочу, я повернувся в університет, дізнався, що написав на відмінно, і лише тоді спокійно поїхав в гуртожиток. Настрій у мене був чудовим, адже я планував здати усі іспити на відмінно, щоб отримати підвищену стипендію.

Розділ II

Аномалія часу

1

Наступний день після іспиту став для мене незвичним та містичним у повному сенсі цього слова. Детальніше на цьому я зупинюся пізніше.

Вчора ми із одногрупниками святкували здачу екзамену, випивши пару пляшок пива, а потім це свято продовжилося у гуртожитку, де нас оточували більш міцні напої із вищим градусом. Правда, вранці я себе почував не дуже добре. Апетит до мене не приходив. Філіжанка міцної кави і цигарка в руці – це був перший крок зустріти цей новий день і спробувати втиснутися у життєвий, бурхливий потік ріки, що несе нас уперед. Оскільки до наступного екзамену у мене було три дні, то я не мав бажання готуватися зараз.

Минулий екзамен пройшов успішно. Але цього разу я планував хоча б один день присвятити тому, щоб погортати підручники, спробувати хоч щось вивчити, а для повної впевненості підготувати шпори. У нас було так заведено, що відповіді до білетів готували кілька чоловік, щоб знизити навантаження та підвищити КПД праці.

У кімнаті було тихо. Макс і Петя мирно спали, а Гавр сидів за своїм ноутбуком і дивився якийсь фільм, одягнувши навушники. Я вирішив себе чимось зайняти, бо байдикобиття не може довго тривати. Спочатку я спробував читати Борхеса, але потім зрозумів, що не в змозі зараз осилити бодай кілька сторінок, тому відклав книжку вбік. Тоді вся моя увага сконцентрувалася на айфоні.

Кількома простими рухами пальців я запустив Інтернет, завантажив сторінку у Фейсбуці і почав переглядати новини, які відбулися з моїми друзями, завше віртуальними друзями, бо справжніх друзів насправді небагато, а інші лише товариші та знайомі. Передивляючись фотографії, статуси, надписи на стіні, коментарі, я помітив, що нічого не змінилося. Здається, вчора були схожі новини. Мені стало сумно, що цей день такий же бляклий, невиразний, як і вчорашній, повністю нагадуючи день байбака.

– Може покуримо? – раптом запропонував Гавр, відволікшись від перегляду фільму.

Він взагалі був кіноманом; його смаки були різнобічні від дешевих комедій і жахів до фільмів Куросави, Хічкока, Годара, Кустуріци, Іствуда, Скорсезе. Якщо день пройшов без фільму, то Гавр вважав його даремно втраченим. Я міг спокійно спитати в нього про будь-яке кіно і почути чітку відповідь, яка містила конструктивну критику і мала свою точку зору.

– Гаразд, – погодився я.

Ми вийшли в туалет і запалили цигарки. До ароматів хлорки додалися відтінки тютюну, який повільно плив у повітрі у вигляді химерних форм. На підвіконні стояла стара, поржавіла бляшанка у яку ми скидали недопалки. Комендатша частенько сварила нас за це, але студенти продовжували тут курити, деякі навіть наважувалися це робити в кімнаті, якщо їх сусіди були не проти.

– Ти знаєш Сєрого Бояна?

Я кивнув. Боян походило від прізвища Бояновський. Але ми всі Сєрого називали «Боян». Він вчився на п’ятому курсі юридичного факультету, але славився тим, що міг послати викладача на три літери, а потім з коньяком йти на перемир’я, вмовляючи того не ставити двійку. Боян був взагалі дуже емоційною та неврівноваженою людиною, а ще авантюрною та сміливою.

– Нещодавно Боян поспорив з викладачем на коньяк, що зможе у нього списати на екзамені. Звісно, той погодився на спор, але запевнив студента, щоб він готувався бігти в крамницю, де торгують спиртними напоями. Ну ось, Боян приходить такий на іспит впевнений у собі, зібраний, хитро так посміхається. Викладач спокійно дивиться і каже: «Я не дам тобі списати і крапка». Ну, Боян не дурень, просто промовчав у відповідь. Викладач сів навпроти нього, коли почався екзамен. Сидить прямо і спостерігає, щоб студент не скатав. Можливо, у нього і були шпори, але він ними не міг скористатися. Мобільним телефоном теж не дозволяється користуватися. Сидить так Боян черкнув кілька абзаців, але ж списати немає змоги. Викладач сидить навпроти нього за метр і уважно дивиться. Навіть інші студенти мають змогу списати. Раптом, у аудиторії гасне світло. Усі заметушилися, запанікували. Але викладач не розгубився, а хутко схопив Бояна за руки, тримаючи їх, щоб він не зміг витягти шпори з кишені. Хоча, у темряві і так нічого не видно! Прєпад попрохав, щоб хтось збігав у коридор та дізнався, що сталося зі світлом. Може проводку вибило. Поки його прохання почали виконувати, світло вже ввімкнули. І уяви собі таку картину. Викладач здивовано, витріщивши очі бачить, що перед Бояном лежить аркуші паперу з написаними відповідями. Але ж їх не було. А виявляється, хтось у темряві підклав до нього написані відповіді. Саме смішне, що листочки були проштамповані старостою групи за проханням викладача. Отже, як не крути, а викладач проспорив. Сьогодні Боян частує коньяком нас, який йому купив перепад, уяви?

– Ніфіга собі, – вражено промовив я.

Звісно, історія була смішною та вражаючою. Тільки Боян міг додуматися до такого шаленого, але водночас сміливого вчинку. Але мене засмутило те, що це було нещодавно. Я точно був впевнений, що кілька днів тому Гавр розповідав історію. Здається, ми тоді теж курили.

– До речі, ти вже розповідав мені цю історію, хіба ні?

Він подивився на мене якось здивовано.

– Юхиме, ти чого? Глюк піймав чи як?

– У мене було дежав’ю, ніби ця подія нещодавно відбулася. Я десь чув, що такий ефект з людьми іноді трапляється.

– Я коли вперше накурився анаші, то в мене і не таке було.

– Значить мене пре і без травки, – зробив висновок я.

2

Плавний, приємний початок такого спекотного, засушливого, літнього дня несподівано почав видозмінюватися у щось сюрреалістичне. Звичайно, певні механізми та сумніви були запущені це зранку, коли я розмовляв із Гавром, але ці дрібниці були поглинуті оточуючим театром абсурду, якому позаздрив би сам Беккет. Все почалося із телефонного дзвінка на мобільний. Чомусь завжди так: усі неприємності з’являються в найнесподіваніший момент, у час коли ти або беззахисний, або просто розслаблений та маєш гарний настрій, а тут бац – і з’являється вона – непрохана гостя – прикрість, страх та відчуття повної поразки, а ще безнадія та холодний, противний доторк безумства.

Дзвінок пролунав різко, руйнуючи мирне хропіння сусіда. На дисплеї висвітився номер старости моєї групи – Іри Криничко.

– Юхим на дроті, – промовив я досить жваво, ще не очікуючи, як саме мусить змінитися акт п’єси під назвою життя.

– Дивися не впади. Ти не забув, що повинен принести сорок гривень на кафедру. Ми всі збираємо на день народження Донченко.

От холера, що ж це в біса відбувається! У мене від хвилювання перехопило подих. Невже це знайоме явище знову повторюється? Адже я пам’ятаю, як дня два-три тому здавав гроші на день народження викладачу, а заздалегідь перед цим Ірка телефонувала мені. Сьогодні, начебто не перше квітня, але мені чомусь здається, що всі ніби змовилися, щоб мене розігрувати цілий день.

– Ти не заснув там? – поцікавилась вона.

– Ні, просто думаю…

– А що тут думати. Усі вже здали гроші, окрім тебе, Антона та Тані. Але вони обіцяли сьогодні на консультацію принести.

– Яка ще консультація? – глухим голосом, що зраджував мене, додаючи невидимі нотки паніки, запитав я.

– З французької мови. Хіба ти забув?

Сказати, що я був вражений – це нічого не сказати. Спочатку я подумав, що вона мене розігрує, але це не було в стилі Іри. Та й нащо їй так жартувати?

– Взагалі-то, консультація давно пройшла. Вчора навіть екзамен з французької я склав на п’ятірку. Іро, ти під кайфом?

Вона важко видихнула.

– Боюсь, це ти під кайфом. Обкурився, нє? Бо такої маячні я ще ніколи в житті не чула. Екзамен буде завтра. Подивись на календар. Сьогодні дев’яте червня. А тепер скажи мені, ти принесеш сьогодні гроші на консультацію?

Її голос звучав спокійно і трохи стривожено. Я добре почув нотки здивованості і міг лише гадати, що вона про мене зараз думає. Хоча, якщо чесно, я теж міг багато чого про неї думати. Наприклад, про те, що десяте червня було вчора, отже, у неї щось негаразд з головою.

– Стривай, ти щось наплутала. Сьогодні одинадцяте червня. Адже, я вчора склав іспит.

– Якщо тобі так погано, то я можу позичити гроші, але ти мені їх потім повернеш, добре?

– Так, мені погано. Давай я потім передзвоню.

Я відбив зв'язок, і відчув, що починаю втрачати опору реального світу. Що ж це в біса виходить? Я десятого числа склав екзамен, а тепер Іра каже, що наступило дев’яте число. То хто із нас двох з’їхав з глузду? Будучи впевненим, що мене це не стосується, я відкрив календар на айфоні і подивився на сьогоднішню дату: 09.06.2015.

Що за хрінотінь?– подумав я. –Невже у мене галюцинації?

Зізнаюся, мені стало дуже моторошно і не затишно від таких думок. Я ще ніколи не чув за своє життя – нехай ще і у ніжному віці, – що вчорашній день може несподівано повернутися. Такого ніколи не було, то ж у мене виникло певне непорозуміння. Краще всього усе розвіяти.

У кімнаті я застав Макса, який складав речі у сумку.

– Максе, яке сьогодні число?

– Що так погано? – співчутливо спитав він без жодного натяку на іронію.

– Бувало і гірше.

– Дев’яте червня, дві тисячі п’ятнадцятий рік. Ти знаходишся в галактиці Чумацький Шлях, у сонячній системі на планеті Зем…

– Максе!

– Ну, добре. Ти ж просив допомогти.

– А вчора… – почав я.

– Вчора було восьме число.

– Але ж я пам’ятаю, як здав іспит по французькій мові на відмінно!

Максим склав сумку і тепер здивовано подивився на мене. Він зробив невпевнений крок назад, наче боявся стояти поруч із людиною, яка починає казати геть божевільні речі.

– Чуваче, навіть я пам’ятаю, що твоя французька буде завтра. Мабуть, сьогодні у тебе консультація по ній.

Я відчуваю сильне напруження і водночас розгубленість. Такого повороту подій я ніяк не чекав.

– Юхиме, не пий більше ніколи, гаразд? У мене дядько любитель бухнути. Вечорами горілочку ганяє. Може півлітра запросто видути чи більше. Якось він так напився, що почав бачити марсіан. Вони ввижалися йому по всій хаті: в кімнатах, у шафі, на кухні, в ванній і навіть на балконі. Він їх віником ганяв, доки його не скрутили і не забрали на Ігрень. Біла гарячка – страшна річ, скажу тобі. Краще покинь бухло, доки не пізно.

Максим, перекинув сумку через плече і вийшов з кімнати, залишивши мене наодинці із власними страхами та безумством. А в тому, що це було безумство, я починав впевнюватися кожної секунди. Хоча, розум і продовжував усе заперечувати та запевняти мене, що цим загадковим подіям обов’язково знайдеться якесь наукове чи псевдонаукове пояснення. Головне, набратися терпіння. Я вилаявся у голос і пішов провітритися на вулицю.

3

Погода була надзвичайно спекотною та сухою. Сонце нещадно палило у незахищену макітру, сліпило очі своїм неймовірним, золотистим блиском, а повітря нагадувало подих вогняного дракона – таку собі міфічну істоту із якихось стародавніх легенд. Я одягнув темні сонцезахисні окуляри і увесь світ став дещо спотвореним, трохи затемненим, наче невидима рука творця у фотошопі додала до картини зайві п’ятдесят відтінків сірого.

Купивши собі морозива, я сховався у тіні величезного дуба, якому могло бути сто років і спостерігав за тим, як люд поспішав по власних справах. На зупинці стояв тролейбус, у який сіло кілька пасажирів, аж поки рогатий не попрямував вверх по проспекту. Мимоволі пригадалася буддистська приказка у новій редакції: «Якщо довго стояти на зупинці, то можна помітити, як останній тролейбус везе твого ворога у невідому далечінь».

Морозиво тануло швидше, ніж я його їв, тож у кінці трапези, мені довелося вологою серветкою витерти руки. Лише тоді я дочекався маршрутки і поїхав в університет. По дорозі я кілька разів занурювався у думки про дежав’ю, але це мені нічого не давало. Можливо, такі дивацтва бувають, хоча я вперше відчував, коли увесь день повторюється до найдрібніших деталей. Уся поїздка міським транспортом, ті ж самі пасажири, знайома музика у салоні – шансон, аварія на проспекті Гагаріна, смс від мобільного оператора, одним словом, усе це фатально повторювалося з диявольською точністю. Це навіювало якоюсь інфернальною атмосферою алогізму та безпорадності. Якесь перманентне, невидиме відчуття, що могло йти з далеких глибин підсвідомості, нагадувало мені, що це лише початок і тепер слід бути готовим до нових сюрпризів.

На потрібній зупинці я вийшов і відразу запалив цигарку. До учбового корпусу залишилося кілька метрів. Проте, я сильно знервувався і тому робив короткі, імпульсивні затяжки, що спричинило моє кашляння. Я ніби бачив себе зі сторони: молодий хлопець, нервово затягується, очі виражають безпорадність, а уся фігура трохи згорблена. Мені все здавалося нереальним сном. То може вже час прокинутися? Звичайно, я вважав себе нормальною людиною, але цей день точно повторювався нещодавно. Я міг змінити деякі декорації, свою лінію поведінки, але в цілому світ наче повторював певний запис, зроблений заздалегідь.

Жбурнувши недопалок у смітник, я зайшов у корпус. Мене трохи попустило. Якесь тривожне відчуття і розуміння того, що усе безглузде, потроху розсіювалося, зникало, поступаючи місцем стриманості та навіть відчуженості. Такий стан речей мене наразі влаштовував.

Усередині було затишно і більш прохолодно, ніж ззовні. Я зробив кілька глибоких вдихів та видихів, щоб прийти до тями, а потім неспішно попрямував на другий поверх, шукаючи очима аудиторію, у якій ось-ось мала розпочатися консультація. Двері були трохи відчинені, а у приміщенні лунав веселий гомін знайомих голосів. Я розчинив двері ширше, пустивши у коридор широку лінію світла і привітався з своїми однокурсниками.

4

У мої групі навчається двадцять шість чоловік: сім хлопців (разом зі мною) та, відповідно, дев’ятнадцять дівчат. Кілька студентів були відсіяні ще на перших сесіях, які повністю проігнорували навчальний процес і ставилися до заліків та іспитів геть безвідповідально. Мабуть, такий розхристаний, безвольний спосіб життя панує у крові певних осіб, що не в змозі довести важливу справу до кінця. Ті, що залишилися гризти граніт науки і далі, намагалися успішно впоратися із сесією, тримати хороші чи принаймні нейтральні стосунки з викладачем. Декотрі вже навіть працювали за фахом чи то перекладачем чи коректором у видавництві. А одна пафосна краля – так я називав про себе крашену білявку – повністю підходила під слова пісні Скрябіна: «Пальці з манікюрами, а дури, дурами, їх життя – машини, фітнес клуб, магазин». Незважаючи на величезний список книг для філологів вона усе читала із хрестоматії у скороченому вигляді або ще краще шукала по можливості відповідну екранізацію. То ж, часом їй доводилося складати іспит не знаннями, а гаманцем, (а може і тілом – хтозна) що зовсім її не засмучувало.

Моя поява одразу зацікавила старосту. Іра повністю була схожа на ідеальну українську жінку, оспівану у народних пісня. Чорні брови, карі очі, надзвичайна врода, навіть коса у неї була заплетена за спиною. Ніби підтверджуючи цей образ, вона походила родом з Тернополя, тож її галицький говір міг шокувати москалів у місті, але приємне здивувати такого українського парубка, як.

– Юхимчик, гроші приніс?

Оце її «Юхимчик», «Олежик», «Тарасик» дратувало нашу сильну половину групи, але ніхто більше кількох разів не прохав її так не називати хлопців. Мабуть, зрозуміли, що то марна справа.

– Ти совість маєш. Тільки прийшов, а ти мене грабуєш, – кинув я.

– Не збіднієш. Тим паче здали майже всі.

Оскільки мені не хотілося плисти проти течії, тому я відкрив свій гаманець і простягнув старості дві двадцятки. Купюри із зображенням Івана Франка відразу потрапили у її ціпкі пальці, а потім взагалі зникли з мого полю зору. Іра записала у журналі моє прізвище. Не здивуюся, якщо вона покаже цей список викладачу, а він вже буде навмисне валити на екзамені тих, хто не здав гроші на його день народження. Хабарництво, що тут поробиш.

– Ну як, тобі полегшало після ранку? – раптом спитала вона.

Я здивовано подивився на її обличчя, на якому було написана лише формальна цікавість. Аж тоді у мене замайоріла здогадка, що це питання стосувалося вранішньої бесіди по стільниковому телефону.

– Аякже.

Ми повсідалися на місця, бо прийшов викладач і почалася консультація. Студенти нашої групи задавали йому незрозумілі питання з екзаменаційних білетів, а він терпляче давав пояснення. Я це слухав неуважно, адже дев’яте червня для мене вже пройшло, хоча я намагався про це не думати. По закінченні консультації, до мене підійшов Іван, з яким ми дружили і запропонував підготувати шпори.

– Немає сенсу їх робити.

– Чому це? – щиро здивувався він.

– Та тому, що я знаю, який мені трапиться білет. Чотирнадцятий.

Іван зупинився і кинув на мене недовірливий погляд.

– Ти цього не можеш знати.

– На що споримо?

– Е-е… ти міг заплатити прєпаду за іспит. Тому зараз і знаєш номер білету. Я в такі ігри не граю.

– Бо знаєш, що я виграю.

Іван знизив плечима.

– Мене це не гребе. Якщо я не здам цей екзамен, то мене виженуть. У мене вже є дві не здачі, а сесія лише добігла екватора. Добре, я побіг. Бувай.

Ми потисли один одному руку і розійшлися. В принципі цей день нічого нового мені не дав, але таким чином я згаяв час, що наближався до вечора. А після сутінок у гуртожитку ніхто не нудьгує.

5

Ввечері ми усі зібралися в кімнаті, в якій мешкав Боян. Оскільки, йому проспорив викладач коньяк, то Боян збирався нас частувати ним, а також проводити звичний, студентський ритуал перед здачею екзаменів. Нас було дев’ятеро: четверо дівчат та п’ятеро хлопців. На столі стояли пляшки з пивом, засушена риба, а до коньяку дівчата порізали маленькі, тонесенькі шматки лимону. Оскільки місця не вистачало сидіти на ліжках, то ми принесли стільці із сусідніх кімнат. Власне, ми не збиралися напиватися до чортиків, бо у більшості з нас наступного дня повинен буде проходити іспит.

Максим встав, щоб оголосити тост.

– Сьогодні, Сєрий зробив сміливий вчинок. Не кожен наважиться поспорити з викладачем, ще й виграти угоду. Це було круто, чувак.

Боян спробував відмахуватися, наче ці слова були зайвими та занадто пафосними у такій простій, молодіжній атмосфері. Ми усі випили трохи пива і почали їсти канапки.

– Мєжду пєрвой і втарой, пєрєривчік небальшой, – пробурмотів хтось із дівчат і ми її підтримали.

На цей раз нам налили коньяку. Я взяв скибочку лимону.

– За нас. За те, щоб ми відстрілялися по повній на сесії і заслужено пішли на канікули, – урочисто проголосив Боян і наші склянки у руках зустрілися між собою із дзенькотом.

Рідина потрапила у мій шлунок, приємно обігріваючи зсередини. Я з’їв лимон, відчувши трохи кислуватий присмак у роті. Максим ввімкнув Ремштайн, але трохи прикрутив звук, бо в вечорі заборонялося влаштовувати гомін.

– Уявляєте, яка сьогодні ситуація трапилася з моєю подругою, – почала розповідь Таня, яка жила у сусідньому блоці, але частенько до нас навідувалася. – Отже, дівку звати Даша. Коли вона їхала зранку у транспорті, то з нею трапилася одна пригода. Вона живе у неблагополучному, заводському районі на Західному серед диму із Петровки та інших заводів. Сьогодні вона їхала на навчання маршруткою до ДНУ. Ну, Даша, взагалі ексцентрична. У неї дреди, купа тату по тілу. Як зайде у маршрутку і сяде, то відразу одягне навушники або читає, ну всякі там «Сутінки» чи «П’ятдесят відтінків сірого».

– Типове бабське чтиво, – прокоментував Боян.

Таня насупилася.

– Ну, а вона хіба не баба? Читає те, що подобається.

– Очі лише псує у транспорті. Взагалі читають лише задроти.

– Бояне, то може ти за мене розповіси історію, якщо такий розумний?

– Та розповідай вже. Я слухаю.

– Дякую, що дозволив, – саркастично зауважила Таня і продовжила. – Отже, Дашка всілася із книжкою і читає собі. Так вона доїхала до інституту і збирається виходити, коли щось відчула недобре. Мац себе по кишенях, а мобілки то немає. Водій вже каже, що пора їй виходити на зупинці, але вона вирішує їхати далі. Даша перевірила усю сумку, а потім так заплакала прямо у маршрутці. Люди до неї: що трапилося. Вона: так-то і так, загубила мобільний, здається тут. Ну, хтось кмітливий докумекав і запропонував набрати її номер. Вона продиктувала. Раптом мобільний дзвонить поруч. Даша помітила, що на неї усі якось здивовано дивляться. Ви чого? Нарешті хтось починає сміятися. До неї доходить, що стільниковий телефон дівчина тримала у руці весь цей час. Тоді вже сміх переростає у дикий, нестримний ржач, до якого приєднується водій разом з усіма пасажирами. Він навіть маршрутку зупиняє. Даша теж гомерично реготала, але вирішила швидше зійти на зупинці. Один чоловік встигає їй кинути навздогін: «Дєвушка, спасибо вам. Ви здєлалі мой дєнь»!

– Танюша, ти зробила мій вечір, – раптом каже Боян і садить її собі на коліна.

Він взагалі вже давно до неї залицявся і лише нещодавно дівчина почала показувати йому знаки симпатії. Деякий час вони переглядаються, а потім виходять з кімнати. Ми палимо цигарки, травимо анекдоти. Я пив лише трішки коньяку і в цілому задоволений, що не затуманив розум алкоголем.

Через десять хвилин парочка повертається. Вони червоні та спітнілі. Усе ясно – діло молоде. Максим пропонує усім почати ритуал. Ми дістаємо залікові книжки, підходимо ближче до вікна і простягаємо їх до кватирки, починаємо одностайно вигукувати такі знайомі і близькі будь-якому студенту слова:

– Шара, прийди! Шара, прийди! Шара, прийди!

Ми впевнено помахали заліковками, а потім задоволені від самого процесу, повертаємося на свої місця. Дехто пропонує продовжити банкет і посилати одного з нас за алкоголем у найближчий супермаркет. Але таку пропозицію мало хто підтримує. Треба і міру знати. Лише Боян та два хлопця зостаються і далі вживати гарячі напої, зовсім не засмучуючись тим, що їх компанія так поменшала.

Я себе ловлю на думці, що за цей час жодного разу не згадав про усі дивовижні та неприємні відкриття зранку. Це мене надихає. Можливо, завтрашній іспит усе розставить на свої місця, а я буду лише сміятися із своїх страхів та забобонів. Повертаючись у свою кімнату, я відчуваю, що на мене накотилася втома. Таке буває, коли віки починають наливатися важким свинцем, у всьому тілі якась апатія, а голова стає геть порожньою. У мене ледве вистачає сил роздягнутися до трусів та завалитися у ліжко, накрившись простирадлом. У такому стані сон непомітно, але впевнено охоплює своїми міцними обіймами, уносячи мене далеко-далеко зі світу реальності, у певний казковий світ, де панує безмежні можливості та фантазії.

Розділ III

Спроби адаптації Юхима

1

Незважаючи на мої найщиріші сподівання та проблиски оптимізму, те що мало статися далі, сталося само по собі без жодних пояснень чи попереджень. Усе відбувалося швидко, несподівано, місцями жорстоко, збиваючи мене з ніг. Вчорашні сумніви та роздуми тепер вже здавалися дитячою забавкою, а нові подарунки долі приносили лише розчарування та нищівну силу безнадії, яка може руйнувати усю віру та надію, оголюючи безпорадну, беззахисну душу. Вона – моя душа – ще не встигла загрубіти, загартуватися під впливом всіляких перепитій, пертурбацій, тож у своєму ніжному віці доводилося наосліп рухатися вперед стежкою життя.

Літній ранок був по-справжньому задушливий, але досить тихий. Вітерець завмер в невідомому очікуванні, а серія сірих дощових хмар обіцяла тимчасову прохолоду та надійне укриття від прямих сонячних пальців, що сильно обпікали шкіру, розпеченим залізом. У нас в кімнаті функції кондиціонеру виконував вентилятор, що лише ганяв повітря у приміщенні, змішуючи холодні та теплі маси. Вночі це могло бути відчинене вікно, на яке було натягнута сітка від комарів та інших набридлих комах.

Деякий час я ліниво із заплющеними очима лежав у ліжку, трохи розкрившись. Перебуваючи у такому солодкому напівзабутті, я прагнув залишатися якомога довше у такому стані. Але сильний шум і падіння чогось важкого на підлогу заставив мій світ заворушитися, руйнуючи усі оманливі, мінливі рештки видінь, відкриваючи справжню реальність світу. Неохоче я розплющив очі і помітив, що Гавр скривився лицем і напружено дивитися униз. Нахилившись, він щось підняв з підлоги, взяв у руку і, перш ніж я встиг поцікавитися, вийшов з кімнати.

Я чудово розумів, що неможливо довгий час перебувати у невідомості. Рано чи пізно все стане на свої місця, а правді у вічі все одно доведеться поглянути, навіть якщо це принесе сильний біль. Я зітхнув, як старець, потягнувшись угору, а потім хутко скинув ковдру, натягнув штани, одягнув зелену сорочку з довгим рукавом і попрямував до вмивальника. Усі ранкові процедури я навмисне розтягував, наче сподівався, що усе само по собі розтане та розв’яжеться. Але доля лише терпляче чекала від мене кроку. Це повинен бути рішучий, впевнений крок, інакше бути не може.

Я витерся рушником, повернувся в кімнату і тоді вже вирішив: пан або пропав, все або нічого. Відкривши меню на айфоні, я подивився на сьогоднішню дату: восьме червня. І чому це мене зовсім не дивує? Мабуть підсвідомо я здогадувався, що аномалія з часом – це не випадковість. В моєму випадку відбулося щось надприродне, настільки ірраціональне та складне, що це не можливо було вкласти в обмежений людський розум і знайти усі прості пояснення. Ні, пані та панове, цей прикрий випадок може і не безнадійний, але вже точно паскудний. Від нього лише стає лячно.

Під час своїх роздумів, до кімнати повернувся Петро. Він почав ранкову гімнастику: розтяжки, присідання, різні повороти корпусом, качання пресу, а на останок він почав відтискатися від підлоги. Це мене трохи відволікло, бо я завжди заздрив людям, у яких є сила волі та бажання займатися своїм здоров’ям, тримати себе у чудовій формі, а головне байдуже ставитися до цигарок та алкоголю. Скільки себе пам’ятаю, усі мої спроби зайнятися гімнастикою та фізичними справами закінчувалися трохи пізніше, ніж вони, власне, починалися. Тому, не дивно, що я мав худорляву, зовсім не спортивну фігуру, а біг на уроках фізкультури у мене викликав шалений ритм серця і таку втому, що дистанцію на кілька кілометрів я не міг подолати. А смаління сигарет ще додавало сильний кашель вранці.

– Чого це ти скис, наче наївся кислих помідорів? – спитав Петро у перерві між підходами в відтисканні.

– Та оце голову всякими дурницями забиваю.

Він уважно на мене подивився.

– То займися фізичними вправами. Будь-яка дурниця вийде з голови. Хандра буває лише у ледацюг, хто нудьгує цілими днями. Знайди собі справу. Спортом займися чи вчи відповіді на білети до іспиту.

– Краще прогуляюся, – відповів я, несподівано прийнявши це рішення, яке промиготіло у голові в останню мить.

Навіть не поснідавши, я чимдуж вискочив на вулицю.

2

Прогулюючись проспектом вздовж височезних будинків, одиноких дерев, я занурився у невеселі роздуми. Навіть увесь місцевий шум – цей гуркіт трамваю, шум автомобілів, окремі вигуки перехожих, гавкіт собак – не могли стати мені на заваді і все більше віддаватися міркуванням, занурюючись у власне «я», що було сховане за сімома замками у надійному і хитросплетеному лабіринті душі. Моя внутрішня імперія була бездонною, як океанський простір і тримала у собі купу всіляких загадок, частину з яких я б ніколи б не захотів дізнаватися. Зараз переді мною постало одне-єдине питання, що стало квінтесенцією мого існування на цей період. Що слід робити далі? Вже два дні я плив у часовому потоці річки, але цей напрямок був проти загальної людської течії. Тобто усі жили нормальним життям, очікуючи наступного дня, а в мене було усе навпаки вчорашній день починався завтра. Така нісенітниця могла трапитися хіба що з божевільною людиною, адже наукових пояснень немає усім паранормальним явищам.

Що робити і хто винен? Класика жанру, прямо по Чернишевському. Якщо перше питання ще можна більш-менш розв’язати чи принаймні спробувати прикласти героїчні зусилля у правильному напрямку, то друге взагалі залишається відкритим. Моєї провини точно немає у тому, що відбувається. Власне, відбувається щось дивовижне, таємниче, що вже давно вийшло за тривіальні рамки світосприйняття, тому мені залишається лише коритися долі і сподіватися, що вдасться міцно триматися на ногах.

Закуривши цигарку, я вирішив детально зупинитися на першому питанні, а про друге забути на довгий час, відправивши його у далеку шухляду своєї пам’яті. Гадаю, мені залишається лише жити далі, незважаючи на усі аномалії з часом. Ну дійсно, який у мене є вибір? Лише сісти у крісло в театрі і уважно спостерігати за сценою, де відбувається життєва драма. Чорт, але ж так збожеволіти можна? Кожного дня прокидатися з думкою, що ти повертаєшся все далі і далі назад у часі. Усі родичі, товариші, друзі та знайомі живуть собі спокійно, навіть не підозрюючи, що з Юхимом трапилася така негода. А може, я дійсно хворий, га?

Зізнаюся мені стало так незатишно і моторошно від останньої думки, що виникло лише цілком природне бажання нализатися у найближчому генделику дешевого пива і такої ж дешевої та паленої горілки, а потім завалитися десь дрихнути кілька годин, розповсюджуючи навколо себе важке проспиртоване повітря, від якого навіть мухи будуть падати п’яні. Проте, розум зупинив мою гарячкуватість. Безумство, яке засліплює – то прерогатива юності. На жаль, я чудово розумів, що пияцтво у такому випадку – це рити собі самому яму. Це не вирішить моєї проблеми, а лише більше усе ускладнить, коли я прийду до тями і буду страждати від тяжкого похмілля. Тим паче, я ніколи не напивався сам, а в усіх студентських компаніях завжди намагався знати міру, хоча іноді доходив до веселого та пофігістичного стану, коли на всі проблеми стає байдуже. Цього разу зусиллям відкинув усі безглузді думки про Джона – Ячмінного Зерна і повернувся до первинних роздумів власного буття.

Отже, пане Юхиме, як слід жити далі? Кілька хвилин до моєї голови не приходило жодної продуктивної думки. Я вже просто йшов вулицею, ні про що не думаючи, аж раптом дещо замиготіло на задньому плані свідомості, подаючи сигнали. Припустімо, усе залишається, як є. Нехай, для мене час йде у зворотному напрямку, але ж у цьому мусять бути плюси. Наприклад, минулий екзамен тепер вчити не потрібно, бо я його вже здавав і тепер варто лише скористатися в черговий раз шпорами, пам’ятаючи навіть номер екзаменаційного білету. А ще я тепер знаю багато подій заздалегідь, що вже відбувалися зі мною раніше, але тепер вони лише мають відбутися знову. Господи, як подумаєш про усі ці негаразди із часом, то можна одуріти і потрапити у шосту палату до психлікарні.

3

Під час самотньої літньої прогулянки по Ботанічному саду у студентському містечку, у моїй кишені заграла мелодія мобільного телефону. Я неохоче витягнув його на боже світло, але побачивши номер відразу незадоволений вираз обличчя трансформувався у приємний. При чому цей процес відбувався природно і швидко.

– Привіт, мамо!

– Привіт. Як справи? Що робиш?

– Та оце вирішив трохи прогулятися парком, бо голова йде обертом.

Я завжди шанував своїх батьків і намагався ніколи їм не брехати. Не скажу, що постійно був чесний з ними, але іноді траплялися випадки, коли краще було щось недоговорити, ніж нахабно обманювати найдорожчих людей, які мені подарували життя. То ж і цей раз я не брехав, а лише не уточнював від чого у мене «голова йде обертом».

– Правильно. Не можна цілий день сидіти над підручниками. До речі, як йде підготовка? – поцікавилася мама.

– Ще зранку не сідав за білети. Але цей предмет я краще знаю і впевнений, що зумію його добре здати.

– Дивися. Краще зараз добре постаратися і повчити питання, ніж потім жалкувати за поганими оцінками або йти на перездачу. А вже після сесії можна відпочити. Ми з татом навіть допоможемо грошима, щоб ти зміг з друзями поїхати на море в липні.

– Добре. Буду старатися, – пообіцяв я ще не знаючи, як все буде відбуватися, якщо дні для мене минають задом наперед.

Ніякої логіки я в цьому не вбачав, а втім вирішив терпляче чекати.

– Тут ще тато хоче сказати кілька слів.

Через кілька секунд я почув життєрадісний, впевнений голос батька. Він у нього був трохи хриплим та дуже низьким, хоча батько ніколи в житті не палив цигарок.

– Вітаю, синку. Що в тебе нового?

– Привіт. Намагаюся не впасти лицем у багнюку під час сесії.

– Правильно робиш. У тебе там все гаразд?

Я не знав, як сказати краще. Брехати не хотілося, але я не міг розповісти батькам про часові аномалії, бо не хотів їх засмучувати і давати привід думати, ніби я божевільний. Тому довелося взяти себе в руки і спокійним тоном мовити, що все добре.

– До речі, хотів в тебе спитати дозволу. Можна мені взяти збірку поезії Бодлера з твоєї кімнати? – запитав тато.

– Авжеж. Але я не повірю, що ти таке читаєш?

– Я в молодості багато читав поезії, коли був напрочуд романтичний та ще носив рожеві окуляри. Любив театри, поетичні вечори. Хочу, хоча б зараз пригадати, як то було. Ностальгія, розумієш?

– Думаю, що так.

– Добре, не буду тебе більше відволікати. Бажаю добре підготуватися.

– Дякую.

Поклавши стільниковий телефон назад до кишені, я із неприхованим болем зрозумів, що не зможу з ними поділитися своїм відчаєм та існуючою проблемою. Усе було таке несправжнє, сюрреалістичне, що хоч бери та плач, кричи від розпачу та рви на собі волосся.

Цього робити, я, звісно, не став, але душевний біль все одно не зменшився.

А навпаки збільшувався.

4

Вже зовсім з іншим настроєм, іншими думками, я повернувся у гуртожиток. Нічого особливого наче не відбулося, але всередині себе я відчував якесь умиротворення на певний час. Я мав намір знайти підробіток, щоб збільшити трохи фінансове становище і також згаяти час від дурних думок. Петро був правий, що усі погані думки лізуть саме тоді, коли ти розслаблений і ліниво відпочиваєш. Тільки праведний труд (фізична чи розумова праця) можуть цього монстра на певний час затримати, щоб він не заполонив мою свідомість, не почав хватати за ниточки маріонеток розуму та скеровувати їх у бік ідіотизму.

За час прогулянки апетит у мене прокинувся звірячий. Я накинувся на зупу з бульйону із кількома шматками хліба, а потім випив чашку міцної кави, та викурив цигарку після смачної трапези. Лише тоді я вирішив якомога швидше знайти тимчасову роботу. Я почав свої пошуки через Інтернет, продивляючись сайти відповідного тематичного спрямування. Кілька дзвінків були мимо цілі – на тому кінці тітонька або дядько солодко розповідали про бізнес, десятки тисячі доларів на місяць. Все, що потрібно було зробити – це вступити у мережевий маркетинг, накупити купу БАДів підозрілого виробництва, а потім усе це потрібно було впарити наївним та довірливим покупцям, яких ти просто підло обманюєш. Таких шахраїв т.зв. роботодавців я посилав трьохповерховим матом. Чомусь з їхнього боку не було жодного заперечення чи бодай спроби ще вмовити в останню мить підписатися на покупку їхньої паскудної продукції, які не лише не виліковують людей, а викликають стільки побічних ефектів, що їх перелічення може зайняти більше сторінок, ніж у романі Томаса Мана «Чарівна гора».

Але я не падав духом і не страждав на чорний песимізм. Намагаючись до усього ставитися із деякою долею гумору, я уперто продовжував свої пошуки. Кілька роботодавців пропонували мені розвантажити КАМАЗ, але я лінувався тягати важкі мішки, та й не хотів надривати спину. Нарешті, мені вдалося віднайти одне чудове місце. Я мав працювати промоутером: розповсюджувати листівки на світлофорах, вулицях, біля торгових центрів. По телефону пообіцяли, що платитимуть відразу після робочого дня. Тобто, така щоденна оплата мене цілком влаштовувала, адже тепер мої уявлення про плин часу і більшості людей знаходилися геть у протилежних площинах.

Я надів бейсболку, щоб сховати макітру від пекучого сонця і схопивши наплічник, поспішив на співбесіду. Правду кажучи, це була навіть не співбесіда, а проста зустріч. Поки я їхав маршруткою до ЦУМу, то зрозумів, що не так вже все й погано в житті.

– Робота неважка, але відповідальна, – говорив вусатий дядько, коли я дістався до офісу і зараз розмовляв з ним у маленькому кабінеті. – Нам потрібно, щоб ви не просто тикали листівки людям у руки, а пропонували купити у нас кондиціонери. Потрібно все робити вправно, швидко. Нас цікавить результат, ясно?

– Ясно.

– Хочу зробити одне застереження. У нас деякі приходять, беруть листівки, а потім їх викидають за найближчим рогом у смітник і думають, що ми заплатимо за це. Таким ми гонимо в шию і заносимо у чорний список. То ж, працюйте сумлінно. Наша людина прийде перевіряти.

– Я завжди працюю на результат.

– Побачимо. Якщо це так, то гроші ви свої отримаєте ввечері.

Отже, я мав працювати сьогодні з другої дня до сьомої вечора. Ця контора обіцяла платити за годину двадцять гривень, то ж я себе тішив, що ввечері зможу отримати новеньку сотню. Для бідного студента за малу кількість годин – це чудова пропозиція.

5

До обіду я нічим особливим не займався. Білети вчити не було сенсу, адже, як я вже казав, повторення тих же самих заліків та іспитів мене не надихало до них повертатися. Більшість студентів у гуртожитку дружньо готували шпори: писали відповіді, друкували на принтері аркуші паперу, а потім їх розрізали до менших розмірів, щоб можна було їх сховати від викладача у кишеню піджака чи штанів.

Після обіду я відразу поїхав на проспект Слобожанський, де мусив роздавати людям листівки та пропонувати купити кондиціонери у фірми, яка їх представляє. Скажу чесно, що перші півгодини я дуже старанно та активно це робив: майже під ніс пхав рекламні, розфарбовані папірці, намагався зацікавити чоловіків та жінок привабливою пропозицією. Більшість люду реагувало негативно. Воно й і не дивує, коли тобі намагаються дати непотрібну листівку, яку ти потім викинеш у найближчий смітник, або навіть тупо на брудну землю. Таких вже зім’ятих папірців у калюжах, та придавлених взуттям було багатенько.

Через півгодини я вирішив, що вже напрацювався і зробив собі відпочинок. Я викурив одну сигарету, випив склянку кави із найближчого автомату, але до виконання своїх обов’язків не хотів поспішати. Чомусь ця спека зробила мене таким апатичним та байдужим. Хотілося десь сховатися у затінку та випити холодного пива чи на крайній випадок квасу.

Я зайшов усередину торгового центру і сів на вільну лавочку. У залі було багато людей, які йшли скуплятися у крамниці одягу, техніки або в супермаркет за провізією. Спокійна, приємна музика створювала затишну атмосферу цього приміщення. Я дістав з наплічника рідер – електронну книгу, яка замінює мені паперовий варіант – і почав читати. Книга мене настільки захопила, що я навіть забув про роботу, коли вже задзвенів телефон.

– Алло?

– Юхиме, ти де зараз?

Голос видався напрочуд знайомим, а попри те я ніяк не міг пригадати, кому він може належати. Подивившись на годинник, я здогадався, що це може дзвонити роботодавець, який вирішив сюди приїхати та перевірити, як відбувається роздача листівок і заохочення людей купити ці довбані кондиціонери.

– Я в туалеті. Зараз буду на робочому місці, – відповів я.

– Давай скоріш.

Я вже збирався бігти до виходу, аж раптом пригадав, що дійсно не ходив в туалет, тому швиденько побіг в іншу сторону. Лише через кілька хвилин я зумів повернутися на вулицю.

– Щось ти дуже довго ходив в туалет, – підозріло сказав вусатий чоловік, який тримав у руці фотокамеру.

– Даруйте, у мене живіт прихопило. Не було вибору… – дивлячись в очі збрехав я, сподіваючись, що все прокотить.

– Ну, гаразд. Але наступного разу попереджай, коли йдеш випити каву чи в туалет, щоб я знав. А зараз стань от напроти світлофору і давай людям листівки, а я зроблю кілька знімків. Цей фото звіт потрібно відправити клієнту, який зробив замовлення.

Я почав роздавати рекламу перехожим. Одна бабка почала критикувати молодь і казати щось про золоті часи радянської епохи, але я почав шукати інших перехожих. Василь зробив кілька знімків на цифровий фотоапарат (в миру – «мильниця»), а потім сказав далі активно працювати, щоб клієнт був задоволений тою кількістю звернень, які будуть робити люди, що бажають собі придбати кондиціонер.

Приблизно через п’ять хвилин після того, як перевірка закінчилася і Василь поїхав контролювати інших промоутерів, що працювали в різних районах міста, я знову забив на цю маячню і пішов у торговий центр. Спочатку я з’їв морозиво, потім походив по всьому центрі, подивився, як катаються люди на льодовому катку, а потім знову почав читати. Я вже втрете читав «Бхагават-гіта, як вона є», але впевнений, що навіть і половину не зумів зрозуміти із індуської релігії. Тим паче, це не дешеве чтиво, а високодуховне та дуже важке для сприйняття раціональним західним мисленням, що вирізняється від східної філософії.

6

Коли маленька стрілка на наручному годиннику дійшла до відмітки без п’яти сім, то я вирішив помалу-потроху рухатися у бік офісу, сподіваючись, що отримаю свою платню, навіть, якщо «на халяву». Трохи поміркувавши, я зрозумів, що краще залишити трохи рекламних листівок, щоб не викликати підозри. А от іншу, більшу частину я спокійно викинув у великий сміттєвий бак, що стояв біля старої, як цей світ, п’ятиповерхової хрущівки.

У конторі було тихо. Лише Василь стояв біля письмового столу і збирав сумку. Взагалі в кабінеті було неохайно: окрім вищезгаданого столу, шафи, кількох стільців, увесь інший простір займали коробки з рекламою, якісь ящики, вміст яких був схований від мене. Складалося враження, ніби господар зекономив видатки на оренду приміщення, бо сам бізнес ледве-ледве тримався на плаву.

– Ось гроші, – Василь протягнув мені дві купюри по п’ятдесят гривень. – Але май на увазі. Якщо інший раз я прийду, а тебе не буде на місці, то я візьму штраф десять гривень, ясно? Тому, коли робиш перерву, то повідомляй дзвінком чи смс мені.

– Дякую, я так і зроблю.

Прикол був втому, що завтра, тобто, вчора він навіть не буде знати мене, тому цей трюк знову може пройти. Насправді, аномалія з часом не така вже і погана річ.

Бачте, я вже пристосовуюся до нових умов.

З цими думками я сів у тролейбус та поїхав у гуртожиток. Зароблених грошей було небагато, та я й не прагнув великих статків. Мене більше цікавила зайнятість, щоб менше перейматися гнітючими думками, менше займатися рефлексуванням. Тому, робота допомагає від іпохондрії і спроби пожаліти себе.

Я собі пообіцяв, що за будь-яких умов, навіть, якщо ці дивацтва із часом будуть продовжуватися, я буду тримати себе в руках та не падати духом. Зізнаюся, мені довелося порушити свою обіцянку. Правда, це сталося трохи пізніше, ніж я цього боявся.

Розділ IV

Зустріч із Пенелопою

1

Кілька днів промайнули зовсім непомітно і якось аж занадто швидко. Я повністю ігнорував заліки та екзамени, незважаючи на те, що викладачі ставили пропуски. За цей час я щодня працював промоутером, роздаючи ті ж самі кляті листівки, які вже остогидлі до такого ступеня, що я ладен був взагалі їх покинути. Тільки грошова винагорода в вечорі зупиняла мій імпульсивний вчинок. До того ж, на роботі я багато байдики бив, хоча мене ще не викрили за це.

У гуртожитку я поводив себе природно, намагаючись не привертати зайвий раз до себе увагу. Тому, усі сусіди по кімнаті та інші студенти в корпусі навіть нічого не підозрювали. Принаймні я намагався жити, як усі: спілкуватися з одногрупниками, друзями, ходити гуляти в парк або в кінотеатр на чергову прем’єру. Час так і линув уперед, відкидаючи усі сподівання, надії та бажання у непотрібний кошик, адже минуле лише емоційно тебе прив’язувало до конкретного місця чи людини, але прожити пройдений етап я не міг в жодному разі.

Отже, промайнуло декілька сірих, одноманітних днів, які нічим не вирізнялися і нічого приємного не залишали після себе. Я вже майже звик, що прокидався кожного разу у минулий день. Мені навіть здавалося, що я почав молодшати. Хіба таке буває? Але згадавши фільм «Загадкова подія із Бенджаміном Баттоном», я розумів, що іноді фантазії та реальність можуть знаходиться поруч біля тонесенької межі, яку легко перетнути одним кроком та стерти усі видимі та невидимі границі. Декілька разів я придивлявся до себе, але не помічав жодних дивних ознак на обличчі. Ніякого зменшення росту волосся на голові чи руках, зникнення недавніх вугрів чи порізів. Ні, усе проходило нормальним чином. Для мене рухався лише час навпаки, а все інше наче існувало у правильному та звичному напрямку, не змінюючи вектор руху.

У мене було багато часу над цим розмірковувати – на лекціях також була можливість відволіктися від монотонного голосу викладача, – але я прагнув відсторонитися від наболілої теми.

2

Я ввімкнув комп’ютер, перевірив електронну пошту, а тоді вирішив провести один експеримент. Зазвичай, я не люблю заходити на всілякі тематичні форуми, де обговорюють різноманітні питання. Та цього разу, я вирішив описати свою проблему в всесвітній павутині і дочекатися коментарів. Я зареєструвався щонайменше на п’яти форумах під нікомСтеповий вовкі описав детально проблему, з якою зіткнувся два дні тому. Повідомлення я написав майже без прикрас, намагаючись додати усі найменші деталі. Цим я не розраховував на якесь одкровення чи миттєву допомогу. Ні, це був психотерапевтичний жест, що дозволяв трохи очиститися душевно, скинути бодай частку важкого тягаря, який я ніс на своїх плечах стежкою життя. Я був готовий до нищівної критики, жорстоких насмішок і недотепних жартів. Адже на таких форумах, присвячених магії, окультизму, виходу в астрал, не можна бути серйозним і вірити у всіляку маячню. Мабуть, тут люди просто розважаються, відводять душу після важкого виснажливого дня. Хоча, не виключаю, що деякі відвідувачі дійсно піддалися чарам окультизму і сприймають всі ці химери дуже серйозно. В такому випадку мені шкода тих людей, які реальність підміняють Інтернетом та вивченню всіляких онтологічних питань, із-за яких пролітає швидко справжнє життя.

Повідомлення почали сипатися майже відразу. Я кілька з них прочитав, але вони були настільки дурними, що я вирішив полишити цю справу. У мене лише одна надія жевріла, що хтось із парапсихологів може дати доцільну пораду. Хто його знає, що буде, адже наука далеко не все може нам пояснити. Хоча, звичайно, як я казав, це психотерапевтичний жест. Я його зробив і мені дійсно стало легше.

Через кілька годин, я не витримав і знову зайшов перевірити електронну пошту. Це були чергові коментарі на тих форумах, на яких я описував свою реально існуючу проблему. Більшість з них були настільки недолугими, що не варті моєї уваги, але декілька з них виділялися серед сірої маси тим, що вони давали доцільні поради. Наприклад, звернутися до церкви, сповідатися у священика, освятити кімнату від нечистої сили. Звичайно, це також не найкраща порада, але на фоні таких перлів, як: «аффтар, убейся ап стену и віпєй яду», вона здавалася більш-менш адекватною. Та найбільше мене здивувало повідомлення відМарго у зеленому капелюсі: Степовий вовче, перевір особисті повідомлення.

Я прислухався до її поради і знайшов повідомлення, яке було не видиме для усіх користувачів. Воно було лаконічне і змістове:

Впевнена, я тобі зможу допомогти. Це не жарт. Передзвони мені.

Попервах, я подумав, що це одна із повій, що працює в салоні, хоче мене заманити до себе, щоб заробити грошей. Але трохи подумавши, я зрозумів, що втрачати мені немає чого. Принаймні, вона не написала якісь безглузді поради. А при зустрічі з нею можна отримати значно більше, ніж повідомлення в Інтернеті. Довго не вагаючись, я набрав її номер. Через кілька гудків я подумав, що не потрібно було цього робити, але назад не хотів відступати. Та й мені немає більше чого робити. По голосу вона не дізнається про мене нічого особистого. Нащо втрачати малесенький шанс?

– Алло, – пролунав приємний жіночий голос.

– Добрий день! Це Степовий вовк телефонує. Як ся маєте, Марго у зеленому капелюсі? Чи ви зараз без капелюха?

– О, привіт! На мені взагалі нічого не має. Ви подзвонили як раз тоді, коли я приймала душ.

– Пардон, мадам. Тоді я передзвоню пізніше.

– Не хвилюйтесь про це. Поки я не втопила свій телефон, ми можемо говорити. Я чекала на ваш дзвінок.

– А який інтерес у вас до мене?

– Я знаю про цю проблему значно більше, ніж вам здається.

Остання фраза трохи здивувала мене. Пані розмовляла дещо зухвало, викликаючи у мене одночасно два бажання: продовжувати вести розмову та відразу відбити цей дзвінок. Проте, перше бажання подолало друге.

– Ви там не заснули часом? – поцікавилась вона.

– Ні, просто думаю, хто ви така і чому вирішили, що зможете допомогти мені? Ви якась особлива?

– В певному сенсі так.

– Як це розуміти?

– Коли зустрінемося, вам все стане зрозуміліше.

– Ви дуже загадкові. Що за цим ховається?

– Ви завжди такий нерішучий?

Мене це питання заділо за живе і я вирішив взяти бика за роги.

– Гаразд. Давайте зустрінемося у кав’ярні «Білий лев» о сьомій годині.

– Це нейтральна територія. Добре, мене влаштовує. Тільки відразу хочу вас попередити про одну річ.

– Яку? – насторожився я.

Співрозмовниця, обличчя якої я не міг бачити, зробила коротку паузу. Мені здалося, що вона посміхається, хоча я не міг це знати достеменно.

– Якщо мені щось не сподобається. Наприклад, ви будете підозрілі, або я не повірю у щирість ваших слів або ще щось, то я залишаю за собою право відразу встати і піти назавжди. Вам це зрозуміло, Степовий вовче?

– Цілком.

– Тоді до зустрічі. Я можу спізнитися. І ще одне: ви повинні бути самі. Інакше я до вас не підійду.

Вона відбила дзвінок, перш ніж я встиг поставити ще одне запитання. А як ми впізнаємо один одного? Я вже схватився за стільниковий, маючи намір передзвонити їй і уточнити це питання, але передумав. Мабуть, дівчина усе продумала, тим паче у нас є номери для зв’язку.

3

Збираючись на зустріч із незнайомкою, я постійно ставив собі одне й те саме питання: хто вона така? Воно було настільки банальне та водночас важливе, що я його прокручував у голову знову і знову. Наскільки їй можна довіряти? Це мене також хвилювало. Пройшло хвилин п’ять перш ніж я вирішив усе віддати на волю випадку.

Я прийняв душ, поголився, побризкався парфумами, одягнув чистий одяг – дії, які я часто робив перед побаченнями. Звичайно, і в будні дні я виглядав чистим та охайним, але при зустрічі з дівчатами, моя охайність була в квадраті чи в кубі. Подивившись на своє відображення у дзеркалі, я залишився задоволеним. Охайна зачіска, голене підборіддя, легка посмішка… Стоп, а це що? Я зробив для себе неприємне відкриття. У моєму темному волоссі ледь помітно проглядало кілька сріблястих волосинок на скронях. Я точно був впевнений, що ніколи раніше їх не бачив. Та й не могли вони бути у двадцять один рік, якщо я тільки не переніс сильне потрясіння. На жаль, останнє як раз нещодавно і захопило мене у свої обійми. Простоявши біля дзеркала кілька хвилин і, уважно придивляючись до цих сивих волосків, я запевняв себе, що їх лише декілька і вони так не помітні. Але, якщо я їх побачив, то спостережлива людина також може їх помітити. А якщо їх вирвати, то на цьому місці більше виросте сивих волосків. Це мене засмутило, ніби уся юність, квітуча молодість почала трохи тьмяніти завдяки душевним травмам і тяжким випробовуванням.

Припини скиглити. Тобі двадцять один рік. Не переймайся фігнею.

Нарешті я повністю зібрався і вийшов з гуртожитку. Погода була перемінливою. Ще вчора була сильна спека, а зараз небо затягнулося темно-сірими загрозливими хмарами, а прохолодний вітерець нещадно обдував обличчя, тріпав волоссям у повітрі, наче граючись ним і створював ледь чутний шепіт листів. Я успішно забіг у маршрутку, яка щойно збиралася від’їжджати. Одягнувши навушники, я ввімкнув пісні Океан Ельзи і під рок-музику дивився у вікно, спостерігаючи однотипні, дуже знайомі пейзажі, що здебільшого складалися із житлових будинків, магазинів, університетів тощо. Так протривала уся моя поїздка.

Наближаючись до кав’ярні, я подумав, що зараз почало усе так легко складатися. Лише сьогодні зранку я писав на форумах, шукаючи поради, а вже ввечері отримав підказку у вигляді телефонного номеру і можливості поговорити віч-на-віч про це із незнайомкою. Наскільки б дивним це мені не здавалося, я в думках подякував долі, що принаймні є шанс покращити своє становище і поговорити про наболіле. Незнайома людина навіть краща, ніж родич, бо вона тебе не знає і не буде користуватися цим у подальшому. Це, як у поїзді: зустрілися попутчики, потеревенили між собою, розповіли моторошні чи сумні історії, а потім назавжди розійшлися. Але кожен отримав ефект зцілення або бодай полегшення.

4

«Білий лев» був розташований на розі вулиці Гоголя та проспекту Дмитра Яворницького. Цей заклад відкрили нещодавно, але він уже встиг набути популярності серед студентів, викладачів та інших людей, що полюбляли випити каву та посидіти у комфортному, спокійному місці. Я зайшов у середину і швидко окинув поглядом усю присутню публіку. Наразі люду було небагато. Принаймні кілька вільних місць привернули мою увагу. Швидким, впевненим кроком я направився до найближчого столику і сів за нього. На годиннику було без п’яти сім. Що ж, почекаємо.

Кілька повільних і дуже нудних хвилин я дивився за вікно або кидав погляд на присутніх, але був більше занурений у власні думки. В основному у кав’ярні була присутня молодь. Вона гуртувалася компаніями по три-чотири чи більше людей, сідали за столики, пили каву з тістечками, реготали з анекдотів, про щось шепотіли між собою або просто тихо розмовляли про теми, які становили інтерес лише для їх мікрокосму. Я навіть помітив двох своїх знайомих, які сиділи в іншому кінці кафе, але вони були занадто заклопотані розмовою. Мені стало трохи сумно і нудно. Чому це так я навіть не міг собі пояснити, але усе викликало байдужість.

У мене задзвонив мобільний телефон.

– Марго, ви на місці?

– Ви за столиком? А-а, я вже побачила. Зараз підійду.

Я озирнувся навсібіч, сподіваючись помітити незнайомку першим, але цей намір у мене не вдався. Вона підійшла тихо і несподівано. Я це відчув периферійним зором і обернувся. Переді мною стояла молода дівчина, що виглядала на кілька років старша за мене. Її біле волосся розсипалося на плечах і блищало в промінцях люмінесцентної лампи. Легка посмішка показувала рівні, білосніжні зуби, а ледь помітні зморшки на лобі додавали їй лише шарм загадковості. Блакитні, широко розплющені очі, ховалися за невеликими окулярами. У неї лице було трохи бліде з кількома родинками. Дівчина тримала у руці шкіряну сумочку. За синьою футболкою та білими, літніми штанами, важко було не помітити, досить-таки ніжну, тендітну фігуру, яка ідеально підійде для балерини або моделі. Звичайно, я міг перебільшувати, але її ніжне лице, висока та струнка фігура справляли на мене лише самі приємні враження, викликаючи з глибин серця найкращі бажання бути з нею поруч якомога довше.

– Ось ми і зустрілися, Степовий вовче.

Вона протягнула мені руку для знайомства. Спочатку я розгубився, бо не знав як себе вести. В Україні не прийнято потискати руку жінкам, та й цілувати руку якось вже старомодно і смішно. Та я наважився на другий крок: злегка торкнувся вустами її ніжної шкіри на руці, відчуваючи себе галантним принцом, що можуть існувати лише в книжках.

– Називайте мене Юхим.

Дівчина сіла за стіл навпроти мене і поставила сумку на вільний стілець. Мобільний телефон вона поклала на стіл, як це роблять більшість людей. Ніби кожен демонструє публіці свій соціальний статус.

– А мене – Пенелопа.

– Ви дочекалися вже свого Одіссея?

– Ще ні. Щось він довго блукає морями.

– Так, його шлях нелегкий, коли він прогнівав богів. Але все ще попереду. Кави будете?

Пенелопа пронизливим поглядом окинула мене.

– Скільки тобі років?

– Двадцять один.

– Студент. Отже, грошей не багато. Не хвилюйся, за мене платити не треба, ми не на побаченні.

– Добре, як скажете.

Вона поправила окуляри на переносиці.

– І не викай мені більше! Я старша за тебе не набагато, – дещо ображено зауважила вона.

– Без проблем.

Коли прийшов офіціант, ми замовили дві філіжанки кави та круасани із полуницею на додачу. Він доброзичливо кивнув і поспішив виконувати замовлення.

– Ну, розповідай. А я подивлюся, чого варта твоя історія.

– А як ти про неї можеш багато знати? – спитав я.

– Розповідай вже. Я потім своє слово скажу.

Мене не потрібно було вмовляти кілька разів. Я переповів усю історію в повній версії без жодних скорочень чи недомовок. Розповідав я неквапливо, намагаючись не пропустити логічний зв'язок у послідовних подіях. Пенелопа слухала уважно, жодного разу не перебиваючи. Місцями вона покусувала нижню губу зубами і постукувала пальцями по столу, але більше нічим не виказувала своєї стурбованості.

– Ну що тут сказати – дуже вражаюча історія, – мовила вона після хвилинної паузи, яка порушувалася лише сьорбанням кави.

– Ти мені не віриш?

Вона трохи образилася після цих слів.

– Якби я тобі не повірила, то пішла б зараз з кав’ярні. Ні, річ не в цьому. Просто вже дуже складно. Коли час для тебе почав йти у зворотному напрямку?

– Десятого червня, – не вагаючись, відповів я.

– А до цього нічого подібного в тебе ніколи не було?

– Ніколи. Я б таке пам’ятав. Після десятого числа, настало дев’яте, а тоді все пішло шкереберть. Мені досить лячно від цього. Я думаю, що це щось на зразок шизофренії.

Пенелопа допила каву і відставила філіжанку у бік. Вона взяла чисту серветку і витерла вологі вуста, а потім задумливо подивилася у вікно.

– Не думаю так.

– Отже, ти не вважаєш, що це шизофренія?

– Я не психіатр, щоб ставити діагнози, але скажу одну річ. Якою б дивною та фантастичною ця історія не здається, я тобі вірю. Вірю, хай йому грець! Ти цього не вигадав.

Я здивовано витріщався на неї.

– Чому ти так вирішила?

– Жіноча інтуїція.

– А чим ти тоді можеш мені допомогти? – задав я чи не найважливіше питання за усю нашу зустріч.

– Не поспішай, тут не все так просто. Нам знадобиться час, щоб з усім цим розібратися і спробувати знайти вихід із цього лабіринту.

– Пенелопо, чому ти мені хочеш допомогти? Який інтерес ти переслідуєш в цій справі?

Вона легко посміхнулася і поправила волосся.

– Ти дуже кмітливий, юначе. Давай домовимося. Я тобі допомагаю за умови, якщо ти не ставиш таких питань і повністю мені довіряєш.

Я уважно подивився у її блакитні очі, намагаючись помітити щось приховане, але бачив лише щирий погляд та здоровий блиск очей. Вона і досі залишалася незнайомкою, бо ім’я і кілька хвилин розмов не робить її дівчиною, якій можна повністю довіряти без жодних сумнівів.

– Як я можу довіряти, коли тебе не знаю?

– Ти назвав себе на форумі Степовим вовком. Отже, ти заблукав на шляху. Тобою починає керувати темна сторона душі – вовк. Як, Гаррі довірився Герміні і у всьому її слухався, так і я прошу мені лише довіряти. Тобто, не став поки зайвих питань, а лише слухайся моїх порад.

– Не доречно порівнювати нас з тобою та книжкових персонажів з роману Германа Гессе. Чому ти створюєш навколо себе таку таємницю?

Пенелопа серйозно на мене подивилася.

– Тому що я знаю більше за тебе. Цього досить.

– Ну, добре, я не ставитиму тобі таких питань. Але чим ти мені допоможеш?

Вона відсунула свій стілець вбік і встала.

– Зараз ми прогуляємося, а по дорозі я тобі дещо розповім. Тут стає незатишно – прийшло багато людей.

Пенелопа дістала гаманця і розплатилася за нас обох. Я мав сперечатися, як справжній чоловік, але помітив у гаманці кілька купюр по двісті та п’ятсот гривень і замовк.

5

Ми вийшли на проспект і пішли по зеленій алеї униз, вздовж високих дерев та окремих брудних лавочок. Поруч пролунав гуркіт трамваю, що підіймався угору, заповнений пасажирами обома вагонами. Деякий час ми йшли мовчки, не поспішаючи. Я не наважувався ставити запитання своїй ексцентричній попутниці, бо не хотів її цим відштовхнути. Якщо вона добровільно запропонувала допомогу, то якими б дивними не здавалися умови, потрібно погоджуватися.

– У тебе зараз існує безліч проблем. Головне – це питання фінансів, рух часу навпаки, неможливість поділитися цим з родичами та друзями і відчуття того, що ти починаєш дуріти. Я нічого не пропустила?

– Здається ні. З грошима я вже вирішую питання. Стосовно інших проблем, я ще не знаю.

– От психологічні моменти найтяжчі. Звичайно, тобі в жодному разі не можна звертатися до психіатра. Ніхто тебе не зрозуміє, а лише привернеш увагу і ще можеш потрапити у психдиспансер.

– Але вихід має бути? Як мені нормально жити тепер, коли я щодня стаю молодший? – розгубився я.

– У мене немає чарівної пігулки, проковтнувши яку ти вирішиш усі питання. Для розв’язання цих задач потрібно багато наснаги і часу. Я зараз не готова сказати, що потрібно робити далі. Над цим варто поміркувати.

– Слухай, скільки це буде коштувати? Ти така загадкова у всьому. Назви хоч свою ціну. Адже ти не будеш добровільно допомагати мені у такій аномальній і, можливо, небезпечній ситуації.

Пенелопа похлопала мене по плечу.

– Ти занадто усім переймаєшся. Не бери в голову. Я ніяких грошей з тебе не візьму. Мене цікавить історія. Може я напишу про це книжку.

– Що мені тоді робити зараз?

– Намагатися жити нормальним життям. Я кажу намагатися, бо нормального життя вже не буде. Це лише існування. Ти можеш спробувати познайомитися з новими людьми. Спробувати змінювати минуле, яке ти пам’ятаєш. Все одно втрачати нічого. До речі, мені треба йти.

– Дякую тобі, Пенелопо. Я у вічному боргу перед тобою.

– Та немає за що дякувати. Побачимося трохи пізніше. До речі, я сама наберу тебе, коли буде нагода. Бувай.

– До зустрічі.

Я подивився, як Пенелопа сіла в тролейбус і поїхала через Новий міст. Отже, вона мешкала десь на Лівому березі. А втім, це мені нічого не дає. Яка різниця де вона живе? Хіба що мене цікавить можливість з нею ще раз зустрітися, запросивши на побачення. Але вона дуже загадкова. Чому Пенелопа усе приховує і поводиться підозріло?

Це питання я в думках ставив собі щонайменше разів десять.

Розділ V

Весь світ – театр

1

Цілий тиждень промайнув, як мить. Я кілька разів згадував Пенелопу, але не наважувався їй дзвонити, адже рухаючись із майбутнього в минуле, я лише віддалявся від цієї зустрічі. Вона точно мене не пам’ятає, а точніше не знає зовсім, бо наше знайомство для неї лише відбудеться через сім днів, а для мене ця зустріч вже відбулася. Тому, я вирішив її не турбувати, розуміючи, що немає сенсу з нею ще раз бачитися і знову нагадувати про розмову. Цей час я заповнював тим, що пив пиво у гуртожитку, слухав музику, ходив на вулицю гуляти, кілька разів купався з хлопцями у Дніпрі, навіть повторно ходив здавати заліки, бо все одно нічого було робити.

Так непомітно я наблизився до кінця травня, коли були останні лекції та семінари в університеті. Тридцятого травня мав пройти семінар з іноземної літератури, до якого я вирішив підготуватися. По-перше, я дуже любив літературу, а, по-друге, минулого разу я прогуляв цей семінар, а тому планував надолужити пропущене. І взагалі, Петро був правий, що лише зайнятість найкращі ліки від нудьги. На жаль, Ренуар цього не зрозумів, тому постійно відчував нудоту.

У гуртожитку було не цікаво. За часи існування аномальності часу, я зробив для себе деякий висновок. Усі події та явища відбувалися з неймовірною точністю, від чого мені часом ставало зле і хотілося усе покинути і побігти кудись у ліс, сховатися там, сидіти і довго-довго дивитися на блакитне, безхмарне небо, слухати спів птахів, ніжний, таємничий шепіт дерев і відчувати приємний, свіжий аромат лісів – ні з чим не зрівняний аромат життя, наснаги та любові. Кілька разів я лише стримував у собі цей імпульсивний порив, душевне сумятіння, але бачив лише один вихід. Щось змінити. Наприклад, пам’ятаючи певні факти за тридцяте травня, спробувати провести день інакше: змінити плани, робити те, чого ніколи не робив, намагатися відкрити щось нове, що дасть змогу цьому дню пройти у нових, самобутніх митях, що додають більше відтінків тепла та надії.

Саме такі роздуми і підштовхнули мене підготуватися до семінару. Я з нетерпінням поснідав і хутко побіг на тролейбусну зупинку, сподіваючись, що мені вдасться встигнути на заняття.

2

Семінар із зарубіжної літератури мав розпочатися о дев’ятій тридцять ранку. Я прибув на місце навіть за десять хвилин заздалегідь, що вже було для мене нетиповим, героїчним вчинком, що несподівано ламає стереотипну лінію поведінки, додаючи від себе щось приємне та цікаве.

На вулиці почався дощ. Маленькі краплі почали барабанити по вікнах, падати на асфальт, утворюючи неприємні, брудні калюжі. Я стояв під навісом, вдихаючи свіже повітря. Засунувши руки в кишені куртки, я спостерігав, як люди ховалися під парасольками, а тих, кого дощ застав зненацька бігли у крамниці, доки повністю не намокли.

– Маєш запальничку? – спитав я, Антона який вийшов з корпусу університету і став збоку, щоб його не зачепили краплі дощу.

Це був міцний хлопець, але дуже маленького зросту – кордупель, як кажуть на Західній Україні. Він відпускав невеличку еспаньйолку, що додавала йому трохи імпозантності та індивідуальності. У вухах частіше всього лунали пісні групи The Doors або Beatles.

– Ти ж знаєш, що я не палю.

– А я й забув, – я почав мацати свої кишені, але так і не знайшов чим прикурити цигарку.

Нарешті вийшло двоє дівчат, які відразу дістали тонкі сигарети. Я позичив запальничку і затягнувся, пускаючи дим уверх.

– Юхиме, пам’ятаєш ту Настю, яку ми бачили на день народженні два дні тому? Ти ще до неї лип тоді.

Зробивши кілька затяжок, я пригадав дівчину. Ми з нею познайомилися на дні народженні, але окрім п’яного поцілунку та затискання у темному коридорі, нас нічого не поєднувало.

– Так, а що? Ти поклав на неї око?

– Можливо. Ти виграв її чи ні?

Я здивовано подивився на нього.

– А яка тобі різниця?

– Та я й сам не проти з нею пошпрехатися, але от думаю, чи є в неї хтось чи немає…

– Поки будеш думати, хтось більш нахабний та самовпевнений вставить їй, а ти усе проґавиш, розумієш?

– Чуваче, ти діло кажеш. Чого це я гальмую? Треба запросити її на побачення. Тим паче, якщо вона тебе не цікавить…

– Та мені вона пофіг. Запрошуй, якщо хочеш, – я кинув недопалок. – До речі, зараз заняття почнеться. Треба йти.

Антон залишився на вулиці, подзвонивши комусь по телефону. Я пересік фойє і піднявся на третій поверх. Дзвінок на пари почався саме тоді, коли я встиг скинути наплічника і зручно всістися на передню парту.

3

Семінар проводив похилого віку чоловік – Василь Семенович Духовецький. Він мав дуже античні риси обличчя – велика сива борода, вуса, а також зачіска, – які нагадували бюст самого Гомера елліністичної доби, що можна лише побачити у Музеї класичної скульптури, розташованому у Мюнхені. Тому не дивно, що викладача ми стали кликати між собою просто Гомер. За іронією долі він чомусь дуже полюбляв античну поезію (не лише «Іліаду» та «Одіссея», але й «Енеїду», «Метаморфози» тощо), а також (ходили чутки) любив віддавати частину дозвілля ропсодомантії, тобто ворожіння на стародавніх книгах, яке спостерігалося, як у древніх греків за часів того ж Сократа або у стародавніх слов’ян, які віддавали перевагу Псалмам.

Гомер привітався з усіма та почав по списку викликати і ставити запитання. Першим під його немилість потрапила Аня.

– Яка головна ідея роману «Процес» Франца Кафки? – спитав викладач.

– Не люблю Кафку. Він дуже нудний, – раптом вимовила вона, що навіть мене вивело із задумливого трансу і заставило посміхнутися.

І це вона так сміє казати на семінарі про одного з найкращих австрійських письменників? До того ж про мого улюбленого письменника!

– Е-е, пані, ви ще не подолали сім томів «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста. Що б тобі ви казали? На жаль, в університетській програмі дозволяється читати один том, а це погано. Або спробувати прочитати знаменитий роман Джеймса Джойса «Уліс» Двійка, сідайте, – Гомер старанно вивів оцінку в журналі, а потім хитро, примруживши очі, подивився на усю аудиторію. – Так… Продовжить це цікаве питання Вербицький.

Мабуть мені сьогодні пощастило. Із легкістю на душі я підвівся на ноги і вже збирався йти до дошки, коли викладач махнув рукою, мовляв: можна з місця відповідати.

– Отже, ідея роману «Процес» доволі багатогранна, – почав я не поспішаючи, адже це була моя стихія, улюблена царина літератури – театр абсурду, який до біса мене цікавив своєї безвихіддю. – Я вважаю, що саме життя – це процес. Ми народжуємося, ставимо цілі, на щось сподіваємося, чекаємо, плануємо, віримо, любимо і не знаємо, коли закінчиться Процес. Йозеф К. – це алюзія на самого Кафку. Автор любив символізм у своїй творчості. К. був одинаком, сором’язливим, сірим чоловічком, який працює у банку та раз на тиждень ходить до дівчини. Коли до нього приходять наглядачі, то починається справжнісінький театр абсурду. Його за щось заарештовують. У романі дуже багато підтекстів. Перший – це ідея бюрократизму, панівного ладу тоталітарного режиму, неможливість одній людини подолати цілу систему. Інший підтекст – метафізичний. Увесь сюрреалізм починається з того моменту, коли К. збираються у чомусь судити. Майже всі знайомі чимось причетні до цього суду. У чому полягає злочин К.? Якщо зачепити християнство, то всі люди апріорі грішні вже при народжені, а Великий Суд за Кафкою – це і є довгий, незрозумілий процес розбору життя. К. вважав себе невинуватим, але хіба бувають люди без гріха та провини? Правда, оточуючі радили йому визнати себе винуватцем і тоді процес піде швидше. Автор відобразив страх героя, його безсилля щось змінити у цьому світі, його безпомічність, безпорадність та, часом алогічність реальності. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що цей роман – віддзеркалення нашої реальності. Це такий собі макрокосм у сучасному вигляді. Ось моя інтерпретація, як я зрозумів книгу.

Декілька студентів у аудиторії зааплодувало. Гомер посміхнувся.

– Бачу, ви детально проаналізували твір. Цікава версія. Але наша реальність не настільки жорстока, наскільки була понівечена психіка Кафки. На жаль, він бачив цей світ у дуже темних відтінках. Якщо ви почитаєте його щоденники, то краще це зрозумієте. А світ не лише поганий, а й прекрасний. Дякую, Юхиме. Відмінно з плюсом без заперечень. Дуже рідко вдається мене так приємно здивувати. Хто ще наважиться на таке?

Моя душа тріумфувала від такого успіху. Я повністю задоволений початком дня, спокійно сів на місце і уважно слухав відповіді інших однокурсників. Цього семінару мій виступ затьмарив усі інші, але я не задирав голову і не почував себе пихато, а просто радів.

4

Після семінару у мені щось змінилося. Не в сенсі зовнішність, а саме внутрішня частина – мислення. Я збагнув, що на прикладі К., котрий почував себе безпорадним (власне, як і Грег, що перетворився на жука), я сам себе заганяв у обмежений внутрішній світ. Ну хіба так можна, відмовлятися від усього того, що мені дарує доля, дає шанси, можливості, знаки? Це треба бути справжнім паяцом, який не розуміє, від чого відмовляється в житті. Якщо доля дала мені можливість хоча б раз зустрітися із Пенелопою, то відмовлятися надалі – це безумство. Варто хоча б спробувати ще раз зустрітися із дівчиною. Вона здалася мені чудовим, милим створінням, яке випромінювало невидимі, але приємні флюїди спокою та блаженства. Можливо, мене тягнуло до неї тому, що більше місяця я порвав стосунки із іншою кралею, але зараз це несуттєво.

Та більше всього мене турбувала її дивна поведінка. Пенелопа не хотіла зізнаватися, звідки вона знає багато про мою проблему і який має зиск від безкоштовної допомоги мені. Невже вона аматор у надприродних явищах чи просто знає те, що від мене так старанно приховує? Майже відразу я збагнув, що у неї знайдуться скелети у шафі. Наскільки їй можна довіряти? Це питання лунало у моїх думках вже неодноразово. Я так і не вирішив його, набравши її номер.

– Привіт! Як справи?

– Непогано. Я вже хотіла сама тебе набрати.

– Дякую. Я вже думав, що ти мене забула. Тоді давай зустрінемося, – я назвав їй час і місце.

Пенелопа замислилася.

– Давай пізніше. Я о шостій годині звільнюся.

– О шостій? Чудово. Як раз у театрі Шевченка буде йти вистава «За двома зайцями». Я дізнавався стосовно квитків.

– Сто років не була в театрі. То ти запрошуєш на побачення?

– Це лише театр. Тим паче, ти не була там давно.

– Добре, біля входу. Але не розраховуй ні на що. Зараз я дуже ризикую, спираючись на жіночу інтуїцію, майже не знаючи тебе. Це навіть не побачення, а зустріч, щоб ти відволікся від дурних думок. Український гумор Старицького тобі покращить настрій і мені також, – зауважила вона.

Я поклав стільниковий на стіл і посміхнувся сам до себе. Похід на п’єсу це оригінальний варіант побачення, хоча більшість віддає перевагу провірених, стереотипним варіантам. Те, що вона легко на це погодилася багато про що говорить. Наприклад про те, що Пенелопа любить мистецтво та приємні несподіванки. І хоча, у нас зустріч носить більше діловий характер, але хто заважає простий вечір завершити чимось незабутнім.

5

Вистава в театрі почалася із невеликим запізненням. Ми прийшли трохи заздалегідь, щоб зручно влаштуватися. У нас навіть був час походити по залах, подивитися портрети артистів України. Почитати цікаві довідки про них, дізнатися про розклад інших вистав вітчизняного чи іноземного виробництва. Але мені було зручніше посидіти і дочекатися вистави.

Шанувальників мистецтва було багато. В основному приходили люди середнього віку та літні, але і серед молоді можна було помітити вдосталь хлопців та дівчат, які гуртувалися, сідали компаніями і перед початком щось гарячкувато обговорювали.

– Після завершення ти зрозумієш, чому я люблю ходити в театр, – мовила Пенелопа, коли майже усі відвідувачі розсілися по своїх місцях.

– Ти казала, що рідко ходиш.

– Для мене раз в місяць – це рідко.

– Ого! – я здивовано на неї подивився. – А норма для тебе щодня ходити на вистави?

– Ну хоча б раз на тиждень. Така вже я театроманка.

Світло у залі погасло, а на сцені почали з’являтися перші декорації, а за ними і актори. Публіка жваво зааплодувала, після чого почалася п’єса про пройдисвіта, гульвісу і шахрая Свирида Петровича Голохвастова. Я дуже обожнював однойменний фільм і першоджерело – п’єсу Старицького ще зі школи, а тепер випала нагода подивитися вживу на гру артистів. Я повністю прикував свою увагу до вистави, ніби на ній зійшовся цілий всесвіт. Тому, коли оголосили антракт, це мене навіть трохи розчарувало, адже я забув про час і простір і не хотів так швидко повертатися до дійсності.

Під час перерви ми виходили у широку залу, повільно ходили роздивлятися портрети артистів, які приймали участь у цій п’єсі. Потім, я запропонував Пенелопі спуститися вниз і випити каву. Ми заплатити автомату і дочекалися, доки вийде дві порції подвійної кави з цукром. Я ще купив одне тістечко, хоча не був сильно голодний.

– Ти зараз щасливий? – спитала вона.

Питання застало мене зненацька, та я лише зараз усвідомив наскільки мені було добре знаходитися тут серед натовпу людей, які чекають другого акту п’єси, жваво обговорюють кумедні моменти, порівнюючи їх з фільмом. І в ту мить, я збагнув, що ось вона проста життєва радість – радість, яка не вимагає чогось складного, занадто розумного та недосяжного; вона лише приходить несподівано, перебуває у тебе в гостях зовсім мало, а потім, як поважна пані йде собі далі, навіть не попрощавшись. Важливо зрозуміти, коли ця мить настала і бути щасливим найменшим дрібницям, які становлять основу нашого життя. Якщо ці миті навіть не помічати, будучи заклопотаним у побуті, та очікуючи лише чогось величного та надзвичайного, то так і пройде усе життя, а ти не пізнаєш справжнє щастя чи бодай його крихітки, які миготять та сяють у непроглядній темряві життя.

– Так, дуже. Я теж давно не ходив сюди.

– Тоді не впускай це щастя ні на мить. Воно швидкоплинне і рідко приходить. Спробуй його тримати довше. Особливо це стосується вражень після якоїсь приємної події.

– Ти фахівець із щастя?

– Ні, це лише мої спостереження, – сказала Пенелопа.

Ми повільно пішли назад. Я йшов від неї зовсім близько, моя рука один раз навіть випадково зачепила її стегно. Пенелопа зробила вигляд, ніби не помітила цього, але по її дещо збентеженому вигляді і водночас радісному блиску блакитних очей, було ясно що не вербально вона це схвалює. Більше я до неї не торкався. Принаймні до кінця вистави.

6

По закінченню п’єси овації тривали декілька хвилин. Люди піднялися з своїх місць, та радісно вигукували: «Браво», плескали в долоні та посміхалися. Я відчував поруч лише одні позитивні флюїди, які додавали енергії, запалювали іскри жадоби до життя, покращували настрій. У такому відчутті я виходив з Пенелопою із театру на зустріч теплому, літньому вечору.

– Ти вже так критично не сприймаєш свої проблеми? – запитала вона, коли ми йшли по вулиці.

– Ні, але хороший настрій швидко розтане під тиском проблем і випробовувань від долі, – поділився я своїми міркуваннями.

– Знаєш, чому так відбувається? Проблема не в тому, що в людському житті багато страждань та мало радостей. Проблема полягає лише в тім, що весь наш світ – це театр. Ми усі актори, як казав Шекспір. На жаль, я у цьому все більше переконуюся.

Ми проходили через дорогу і на слизькому місці, Пенелопа ледь не втратила рівновагу. Я встиг підхопити її за руку, підтримуючи, від чого вона подарувала мені вдячний погляд.

– Звідки у тебе такі переконання? – поцікавився я.

– Я зараз поясню. Розумієш, Юхиме, річ в тім, що люди дуже часто усе перебільшують. Вони занадто захоплюються емоціями: гнівом, печаллю, радістю, сумнівом, смутком тощо. Частенько вони настільки проживають ці емоції, як актор вживається у чужу роль, граючи в театрі. Якщо придивитися, більшість з них занадто багато приділяють увагу дрібницям, вони кричать, махають руками, театрально закатують очі, підвищують голос. Іноді дратуються через найменші дрібниці, а потім самі розуміють наскільки прояви їхньої агресії чи злості були абсурдними та зайвими. Бачив, як у комедійних фільмах сімейні свари виглядають безглуздими. Так же і звичайні люди захопившись, починають грати, забуваючи, що зі сторони це може виглядати кумедно. Тому, весь світ – театр. Граючи у цьому театрі, ми дійсно забуваємо, що потрібно жити, а не грати.

– А чому тоді в цьому театрі, для мене драма розгортається у протилежному напрямку?

– Ну… – розгублено потягнула Пенелопа. – Гадки не маю.

– Щоб жити, а не грати, потрібно більше усвідомленості. Здається, ще Ошо казав, що більшість людей спить, не усвідомлюючи, що вони роблять. Їдять, ходять на роботу, спілкуються, слухають музику, але все це вони роблять, як увісні, не усвідомлено. І так проходить усе життя.

– Сумно. Сподіваюся, що я усвідомлено зробила вибір, коли довірилася інтуїції і вирішила з тобою зустрітися. Для мене це перша зустріч формально. Але підсвідомо я відчуваю, що такі зустрічі вже були. Слухай, Юхиме, у тебе були ефекти дежав’ю?

– Бували і неодноразово. Особливо зараз, коли я пливу назад до минулого і пам’ятаю, що вже відбувалося раніше.

– От у мене таке вже почалося сьогодні, коли ти зателефонував. Не знаю, може ми дійсно вже бачилися. Насправді твоя історія найбожевільніша із усіх, які я коли-небудь чула. Але я не можу тобі не вірити, хай йому грець! Розумієш, мені здається, ніби ми в паралельному житті десь зустрічалися неодноразово. Можливо це і так, бо зараз я відчуваю, що ми добре знаємо один одного. І тому я дуже хочу тобі допомогти чи навіть дати підтримку. Можеш з мене сміятися, але я сліпо вірю в цю історію, бо мені здається, наче ти вже багато разів її розповідав у інших реальностях. Вибач, я стільки наговорила…

Промова з її вуст лунала незвично. Пенелопа говорила тихо, роблячи короткі паузи, наче розмірковуючи над словами, або збиралася з духом. Її слова викликали у моїй душі емпатію, відчуття душевної близькості, довіри, духовного катарсису, що я виявився не єдиний на цілій планеті з такою проблемою. Після цієї короткої, але дуже важливої і несподіваної промови, що мене ошелешила, я відчув, як щось заворушилося невидиме навколо нас, наче цілісінький всесвіт огортав нас своїми обіймами, мов би спала завіса ілюзій та зникло почуття безпорадності. Тепер уся беззахисність, увесь відчай та бажання втопити смуток на дні бокалу, почали танути, розсипатися на друзки, оголюючи зовсім іншу дійсність – полегшення та подяку.

Я міцно обійняв Пенелопу, відчуваючи, що зараз вона для мене найдорожча, найважливіша людина у світі, з якою мене так несподівано звела доля. Це були дружні обійми, які ні до чого не спонукали, ніщо не обіцяли та не могли нас завести до інтимної близькості. Дружне взаєморозуміння знаходилося на одну соціальну сходинку нижче від любові. Та зараз мене і не цікавило щось більше, відвертіше та тепліше, ніж дружня розмова, підтримка та спроба разом протримати оборону від такого жорсткого, нищівного удару долі, яка відібрала у мене майже все.

Нарешті я подивився їй у вічі і помітив там легкий смуток.

– А як ти вважаєш, чому усі ці фантастичні події взагалі зі мною відбулися? Адже інший люд живе собі і навіть не здогадується, що у мене такий сюжет, який можна зняти для передачі «Паралельний світ».

– Треба знайти точку відліку, коли це почалося.

– Десяте червня. Ця дата міцно закарбувалася у моїй пам’яті клеймом. Та й взагалі, що воно таке не зрозуміло. Живеш собі, живеш і тут тобі – бац і на голову впав такий подарунок. Я навіть тлумачити це не буду, бо можна мільйон припущень будувати, але не факт, що серед них буде істина. Не люблю такі загадки. Я весь час думав, що став божевільним. Ну які ще можуть бути пояснення?

– Будь-яке. Мені зараз бракує уяви, – промовила Пенелопа.

– Я не про це. Я веду до того, що ми нічого не знаємо про своє життя. Наука відкрила настільки дріб’язкову частину всесвіту, що не можливо стверджувати, ху із ху. Я не хочу собі в цьому зізнаватися, але нас може пов’язувати щось містичне, що виходить за межі розуму. Мені страшно від цього, але усе може бути.

7

Я проводив Пенелопу до дому. Ми зупинилися біля її вікон. На мокрому асфальті дивно блищало у світлі вуличних ліхтарів лимонне сяйво. І цей лимоновий, рожевий та червоний кольори утворювали різноманітні візерунки та цікаві переходи відтінків.

– Дякую за цікавий вечір, – мовив я, взявши її за руку.

– Навзаєм. Мені дуже сподобалося.

Я нахилився до неї ближче, подивився у вічі, а потім несподівано поцілував у ніжні, вологі вуста, відчуваючи на щоці тепле дихання. Пенелопа оповила мою шию, а наші тіла щільніше притиснулися один до одного і наче почали вести свою невербальну мову між собою, яка не зрозуміла свідомості. Я ніжно подивився на її лице і відчув, що тепер між нами спалахнула іскра. Нас багато чого поєднувало, але саме цей вечір приніс бажану насолоду, яка полонила мою душу, витісняла із голови брудні, погані думки, додаючи у свідомості більше світла та тепла.

Пенелопа наостанок помахала мені рукою і зникла у під’їзді.

Я повертався назад у піднесеному, натхненному настрою, наче мав крила за спиною і зараз міг літати у просторі, розвивати шалену швидкість і відчувати незбагнену радість, що лилася із мене цілим потоком.

У гуртожитку було шумно. Багато студентів слухали музику, грали в карти, пили якісь напої, курили чи дивилися фільми, завантажені безкоштовно з Інтернету. Я показав пропуск на вахті і піднявся на другий поверх. Двері були замкнені, коли я невпевнено посмикав ручку. Я потягнув її на себе сильніше, але результат був такими самим, точніше не було жодного результату. За дверима почулися незрозумілі звуки, що нагадували сопіння та стогін. Лише через мить до мене дійшло, чому двері замкнені зсередини і що там відбувається. Це – гуртожиток, де хлопці та дівчата весело проводять час не лише за досконалим вивченням знань, а й за частими сексуальними забавами, після яких можна знайти в унітазі використані презервативи.

Я постукав сильніше, але ніхто не збирався відкривати, відволікаючись від такого приємного задоволення. Махнувши на це рукою, я пішов на балкон курити цигарки. Там вже стояла руда дівчина-першокурсниця, яка курила ні що інше як тонкі, суперароматичні сигарети «Kiss».

– Тебе теж не пускають у кімнату? – поцікавився я.

Вона зміряла мене поглядом, а потім кивнула.

– Ага. Галька, замкнулася з пацаном і кувиркаються там у ліжку.

– А тобі заздрісно, тому ти пішла курити.

– Нє, не заздрісно, просто кумарить це.

– Звикай. Це ж гуртожиток!

– А хіба у мене є інший вибір, – погодилася руда дівчина, жбурнула недопалок на асфальт і повернулася у приміщення.

Я теж докурив і зайшов у сусідню кімнату, де кілька знайомих хлопців пили пиво. Мене хотіли почастувати, але я наголосив, що дуже втомився і лише чекаю, коли відчинять двері в кімнаті.

– Завтра вранці. Ти ж не зелений, щоб думати наївно.

Я знизив плечима і вирішив, що через півгодини знайду спосіб потрапити у кімнату, щоб поспати. На щастя, мені не довелося вдаватися до радикальних дій, бо якесь розхристане дівчисько із лахматим волоссям з розчервонілим обличчям вискочило у коридор і швидко зникло з мого поля зору, перш ніж я встиг розгледіти фігуру.

У кімнаті сидів Максим в одних трусах і палив цигарку. На його обличчі блукала лукава посмішка.

– Максе, якого хріна?! Не міг знайти інше місце, – образився я.

– Яка кралечка. Оце бомба! Як, я з нею розважився, ти не уявляєш!

– Максе!

Він байдуже загасив цигарку у скляній попільничці і подивився на мене.

– Я думав, усі гуляють. Гавр тусується у Бояна. Там хлопці бухають конкретно. Я навіть чув, що вони хочуть накуритися гашишу. Петро пішов у нічний клуб, знімати дівчат. Я думав, що й ти собі дав раду і мені ніхто не буде заважати. Але ні, ти оце приперся.

– Гуртожиток – це прохідний двір.

Тут важко усамітнитися. Твоє «я» належить колективу, індивідуалізм геть з очей.

– Але така дівка – гріх було її не виграти, розумієш? До речі, ти теж когось почепив?

– Почепив, але не трахнув. Є дівчата, які варті лише сексу, а є ті, з якими ще цікаво спілкуватися і відчувати духовну єдність.

– Це ти, брате, загнув. Дівчата хочуть, щоб їх драли постійно. Їх для цього створила природа.

– От бачиш, ми стоїмо по різні боки річки. Але мене не влаштовує твоя така цинічна оцінка дівчат.

Максим встав, одягнув штани і футболку і пішов з кімнати. У мене з’явилася можливість побути наодинці в тиші. Кілька разів я прокручував у думках нашу зустріч із Пенелопою і все більше переконувався, що вона не проста дівчина. Щось у ній було таке загадкове та недосяжне. Я чудово розумів, що моє теперішнє життя (маю на увазі рух назад у часі) дуже розходиться із життям інших людей. Навіть важко собі уявити, як віднесеться Пенелопа до мене наступного разу. Чи буде вона знову покладатися лише на власну інтуїцію або голос розуму виявиться сильнішим?

Перед сном я зайшов на сторінку у Фейсбук, перевірив особисті повідомлення та глянув останні новини у друзів. Лише тоді вирішив, що пора розпрощатися цього вечора із надією, що завтра, точніше вчора буде цікавим на відкриття.

Розділ VI

Дослідження Юхима

1

В університеті було, як завжди гомінливо, але досить весело. Більшість студентів ще безтурботно жартували, про щось розмовляли між собою, пили каву у пластикових стаканчиках, які видавав автомат і навіть не переймалися, що скоро мусить початися сесія. Позаяк для мене все йшло задом наперед, то заліки та екзамени залишилися в минулому.

Наразі закінчувалася одна пара із іноземної філології, яку проводив Гомер у паралельній групі. Я чекав у коридорі, зручно вмістившись на підвіконні, скинувши поруч наплічник. У руці в мене було зелене яблуко, яке я час від часу відкушував, активно пережовуючи зубами смачну, соковиту м’якоть. Нарешті пролунав дзвоник і усі студенти почали вискакувати із кабінетів, наче оті щури покидають тонучий корабель.

За хвилину вийшов у коридор і викладач. Я відразу підійшов до нього, маючи намір поговорити.

– Даруйте, Василю Семеновичу, можна вас на хвилинку?

– Гаразд, зайдемо у кабінет, – погодився той.

Гомер поклав теку на стіл і зручно сів біля вікна. Я обрав першу парту.

– Розумієте, я намагаюся писати оповідання, – почав я свою брехливу промову, яка мала логічну ціль, – але трохи заплутався…

Він недовірливо на мене подивився, примруживши очі. Чорні, густі брови, як у Брежнєва, злетіли вверх від подиву.

– Отже, ви починаючий літератор?

– Можна і так сказати. Письменник – якесь хвацьке слово. Дуже пихато звучить, якщо я просто пишу у шухляду. У мене є оповідання, яке торкається теми аномалії часу. Головний герой живе так, що кожного дня прокидається і бачить, що завтра настає вчорашній день…

Ось так я розповів йому про себе історію, вигадавши химерного персонажа, з яким нібито відбуваються найдивовижніші речі, які можна лише уявити. На жаль, я не лише уявляв їх, а проживав, але щоб не виглядати вар’ятом, доводилося посилатися на вигадані факти. Я намагався говорити спокійно і переконливо без жодного натяку на патетику.

Гомер почухав свою знамениту довжелезну бороду, кілька разів покахикав, а потім задумливо спитав:

– Ви хочете, щоб це оповідання було надруковано у журналі?

– Воно ще не дописано. Василю Семеновичу…

– Я просив казати, пане Василю.

– Добре. Пане Василю, я його ще не дописав. Це – перше. А, по-друге, мені потрібна ваша допомога. Ви досвідчений викладач. Порадьте, які книжки, може науково-фантастичні чи містичні містять подібний сюжет, пов'язаний із часом, який рухається навпаки?

– Відразу можу назвати роман Філіпа Діка «Час – назад». У нього взагалі дуже багато оригінальних і сильних творів, але саме в цьому панує тема, про яку ви говорили. Тільки я не розумію, що воно вам дасть. Краще пошукайте науково-популярну літературу, наприклад про квантову фізику. Я, до речі, за фахом окрім філології ще й фізик-теоретик.

– Що серйозно? – здивувався я.

– Авжеж. Я навіть дисертацію пробував захистити, але потім лірика перемогла фізику. Юхиме, я можу порадити пошукати інформацію про ентропію, торсіонні поля. Якщо коротко, час йде вперед саме тому, що усе підпорядковано ентропії. Наприклад, якщо чашка впаде, то розіб’ється і назад її не повернеш, хіба що склеїти. Дим з окропу йде вверх, але в жодному разі не повертається назад. Після Великого Вибуху Всесвіт почав розширюватися, розширявся простір, а час рухався вперед. Якщо час піде у зворотному напрямку, то це буде колапс. Адже, тоді Всесвіт знову буде стискатися, хоча таке може настати через кілька мільярдів років.

Гомер подивився на годинник.

– Наразі мушу бігти. Час обмежений. Вам можу порадити піти в обласну бібліотеку, де повинна бути книжка нашого земляка Івана Орловського «Аномальні випадки Дніпропетровщини». Пригадується, там описувався схожий випадок, коли чоловік вважав, ніби із часом діється щось негаразд. Деталі я не пригадаю зараз…

– Пане, Василю, останнє питання. Яким чином – гіпотетично для сюжету оповідання – можна зробити так, щоб час пішов назад без оцих апокаліпсисів та колапсів?

Він зібрав теку і вже збирався йти, але на мить зупинився.

– Є один-єдиний науковий підхід. Просто вчені не спроможні фізично ним скористатися, бо наука і далі сліпа перед безмежним космосом. Отже, якщо розігнатися та навіть перевищити швидкість світла, то час піде у протилежному напрямку. Але це – ідея для наукової фантастики і нісенітниця для тутешньої реальності. Усе, мушу йти.

– Дякую вам, – гукнув я услід і залишився сидіти у аудиторії.

2

Так я просидів ще хвилин зо десять чи може більше. Не знаю, бо на годинник я тоді не дивився. Мені дуже закортіло поїхати у бібліотеку та почати своє розслідування. Ну, може «розслідування» дуже патетичне слово, але дослідженням це точно можна назвати.

Спочатку я скористався всесвітньою павутиною та пошукував за допомогою всезнаючого Google книжку, про яку казав Гомер. Кілька хвилин старанних пошуків залишили мене з нічим. Мені лише одна сторінка на очі потрапила, де коротко згадувалася ця книга, а нижче коротенька анотація. Але мене цікавив зміст. Мабуть, Орловський майже не відомий широкій публіці, якщо пірати навіть не захотіли сканувати його книгу та викласти її в мережі, як це зазвичай буває з іншою літературою, окрім зовсім маловідомих книг та брошур самвидаву.

Покинувши стіни рідного університету, який становить для мене атмосферу навчання та розваг, я скористався послугами міського транспорту, які залишали бажати кращого, але не давали альтернативи. Душна, забита вщент маршрутка, у якій навіть із відчиненим люком було спекотно, як у Аїда в гостях, доставила мене до потрібної зупинки. Я неохоче поплентався до вхідних дверей великої, старої будівлі, біля якої стояло кілька автомобілів.

Ненавиджу бібліотеки. Ні, книжки я читати обожнюю – особливо художні, – але здебільшого віддаю перевагу своєму рідеру. До слова, я там зберігаю більше шести тисяч електронних книг, які завантажені з піратських бібліотек Інтернету. Скоро взагалі не буду вміти, як відкривати та гортати паперові книжки, несвідомо шукаючи зверху кнопку, яка автоматично відриває нову сторінку на екрані. Що стосується бібліотек, то вони викликають щиру нелюбов саме тим, що там потрібно довго копирсатися у цих картотеках, заповнювати якісь формуляри, робити виписки з книг і виконувати купу інших правил: не курити, не шуміти у залі тощо. Оце такий я вибагливий та вередливий.

Зайшовши усередину, я здав наплічник на вахті і поїхав на другий поверх оформлювати читацький квиток. Через кілька хвилин, я покінчив із цієї набридливою, але необхідної формальністю і відправився у відділ, присвячений науково-популярній літературі. За столиком працювала похилого віку жіночка у темній перуці, одягнена у старий в’язаний светр синього кольору. На переносиці, як годиться для підтримання іміджу і стереотипу працівника бібліотеки, у неї були товсті окуляри, у яких відображалося денне світло з вулиці і частина приміщення у спотвореному та значно меншому розмірі.

Я звернувся до неї із проханням дістати потрібну книжку, а вона порадила скористатися картотеками, коротко пояснивши, як це робиться. Оскільки вибору у мене не було, то я скористався її порадами і за декілька хвилин знайшов номер книжки. Нарешті, коли її виписали і видали мені, я зміг зручно сісти у читальному залі і ознайомитися з нею. Взагалі у залі було по-справжньому тихо, лише де-не-де роздавалися ледь чутні звуки гортання сторінок або кахикання окремих осіб. Окрім цього ніяких сторонніх шумів я не чув, хоча люду у залі було вдосталь. В основному середнього віку, трохи пенсіонерів та молодь (мабуть, студенти).

Попервах я ознайомився із анотацією, та вступним словом автора на початку книги. Іван Орловський народився 17 серпня 1973 року. За фахом – інженер-будівельник. Працював за спеціальністю. Потів пішов у журналістику і за роки розслідувань та дослідження матеріалів, він назбирав дані, які описав у цій книзі, як феномени, що не можливо пояснити розумом. Я продивився зміст, але не знайшов якоїсь назви, що підкаже, де саме знаходиться потрібний розділ про якісь паранормальні явища, пов’язані із часом. Тяжко зітхнувши, я зрозумів, що доведеться заглиблюватися у літературу значно більше, ніж я на це сподівався.

Відразу захотілося палити, але я пригадав де знаходжусь і вирішив залишити це бажання на задньому фоні свідомості. Нарешті, я приклав зусилля і почав більш детально переглядати сторінки, намагаючись пропускати зайві дані, які мене не цікавлять. Навіть наспіх оглянуті уривки свідчили про те, що Іван, як письменник жанру нонфікшен слабенький. Дуже багато повтору слів, сухі, рвані фрази. Я ще раз відкрив першу сторінку, знайшов ISBN, УББК та інші коди, які присвоює видавництво, друкуючи книгу. Тим паче, бібліотеки не приймають самвидав невідомого автора. Отже, цей текст становив певний інтерес у своїх вузьких кругах. Тираж був 1000 примірників і я чомусь був упевнений, що й половину з них не розкупили і вони зараз лежать десь на складі чи у крамницях на останніх поличках, куди ніхто не заглядає.

Далі я знову продовжив своє поверхневе вивчення тексту. Автор розповідав про випадки візиту прибульців на НЛО, які траплялися у Томаківці та навіть у Дніпродзержинську. Були матеріали про якісь покинуті будинки, де нібито мешкали привиди померлих, також про різні аномальні зони, де відчувалися гепатогенні зміни та ламалися усі навігаційні прилади. Автору варто було змінити фах і писати фантастику, але вочевидь фантазії однієї замало, бракувало таланту.

Продовжуючи свої пошуки, я дістався до розділу: Час і простір. Ось воно! Я прогорнув кілька сторінок і знайшов цікаву подію, яка трапилася з одним чоловіком. Він розповів вражаючу історію. 10 червня 2006 року він зрозумів, що настав день, який вже був у минулому. Усі його дослідження дійшли до висновку, що кожного дня він все далі повертається назад, стаючи молодшим на один день. Вважаю доречним привести кілька уривків, які, судячи з усього, були з його щоденника, що знайшов Орлівський у свій час:

Понеділок. 8 червня. Усе так само. Я знову і знову повертаюся назад. Наче, якесь прокляття. Наче каяття мене кличе виправити помилки минулого, стати справжньою людиною.

4 червня. Я починаю божеволіти. Щось відбувається надзвичайне. Я постійно намагаюся пригадати, не лише день, а місце і час, коли усе почалося. І знаєте, що? Це не можливо. Мабуть часово-просторовий континуум не обмежений чотирма вимірами, а має п’ять, шість, сім або навіть набагато більше цих недосяжних позаземних вимірів. Напевно, людський розум настільки жалюгідний у порівнянні з величним відкриттям, яке наближає мене до свого народження. Якщо мені вдасться зберегти бодай крихти розуму, то я повинен розкрити таємницю свого феномену.

25 травня. Мене усі вважають божевільним. Я більше нікому не патякаю про свою особливість. Усі спроби щось відгадати у той роковий день, 10 червня виявилися марними. Я просто працював у редакції, виконував звичайну роботу. Відповідав на телефонні дзвінки, писав статті, їздив на зустріч із людиною, яка бачила якесь пограбування. Але нічого дивного – звичайний собі сірий, будній день, майже, як день Байбака.

22 травня. Тепер я остаточно вимушений усе закінчити. Далі так не можна. Я божеволію. Скільки можна жити задом наперед, коли усі живуть нормально. Навіть робота дістала. Все, йду звідси нахрін!..

На цьому уривки із щоденнику обриваються. Далі йдуть коментарі Орлівського та його висновки від тої останньої бесіди, коли вони бачилися. Я був настільки вражений, що не витримав, здав книгу і вийшов на вулицю закурити.

3

Останні слова «все, йду звідси нахрін» можна інтерпретувати по-різному. Можливо, автор просто забив на все і кудись подався мандрувати автостопом чи поїздом. А може – то такий символічний вихід із цієї реальності, із матриці зомбованого натовпу? Але вихід куди – у новий вимір, що вище за людську свідомість чи це якесь відкриття, коли він розкрив таємницю своєї особливості? Чорт, як я себе буду катувати, не знаючи, що відкрилося автору того щоденника такого, що він покинув писати!

Звісно, я вирішив, що він збожеволів, але насправді пояснень було безліч. Вигадуй і бери любе, не задумуючись. Мені стало якось лячно від думок. Від того, що ці дані у тій книжці могли бути справжніми. Звичайно, не варто їм довіряти, але ж, але ж… Всяке буває, хіба ні?

Повертатися у бібліотеку я не мав наміру. Все що мене цікавило, я вже дізнався. Я дістав ще одну цигарку і курив повільно, хоча руки все одно тремтіли, як від сильного холоду або після страшного похмільного синдрому. Випускаючи сірий, мінливий дим у повітря, я спостерігав, як він розчиняється, перетворюється у ніщо, і зловив себе не думці, що ми також з часом зникаємо і перетворюємося у ніщо. Різниця лише втім, що інші помруть від старості, а я… я взагалі дійду до народження. А далі? Стану плодом у животі, а потім?

Мене почало тіпати так, що запаморочилася голова і я вимушений був схопитися руками за стіну, інакше б впав вниз. Я й так трохи сповзав, не в змозі пітними пальцями триматися. У голові спалахувало сотні тисяч червоних метеликів, у шкіру наче впилися тисячі голок, а усе тіло стало ватним, чужим і непотрібним.

– Тобі погано? – пролунало крізь товстий шар невидимої стіни, створеної від безсилля та страху.

Я насилу заворушив губами і вичавив із себе заледве три букви:так. Якась жінка підтримала мене за руку і це допомогло втриматися, щоб не перейти у горизонтальне положення, обіймаючи асфальт. До горла підкочувала нудота, а у тіло щось сіпалося. Я навіть подумав, що це епілепсія, хоча зі мною такого ніколи не траплялося. Та й я не схожий на персонажа творів Достоєвського, хоча у нього багато героїв епілептиків. На щастя, мене почало попускати. Шум у вухах затихав, постійний спалах метеликів припинився, а очі почали нарешті вирізняти більш чітку фактуру предметів. Я зумів побачити стурбоване жіноче обличчя, яке мене уважно розглядало.

– Що трапилося? – спитала вона.

Я здригнувся, наче від удару і лише через мить збагнув, що обпік пальці від цигарки, яка дотліла до фільтру. Я викинув недопалок і рівно піднявся на ноги.

– Дякую, що допомогли. Просто щось запаморочилося у голові.

– Кидай це гімно, – жінка кивнула у бік бичків, частина з яких валялася не у смітнику, а на землі.

– Не зараз. Ще раз дякую. Мені вже набагато краще.

Я повільно пішов по дорозі, відчуваючи, що з кожним кроком до мене повертається звична хода. Але внутрішній страх десь глибоко зачаївся і чекав слушної нагоди, щоб почати атакувати мою незахищену свідомість.

Що це було зі мною?– запитував я себе подумки. –Невже я настільки піддався паніки і зрозумів, що через двадцять один рік, коли я дійду до свого народження мені гаплик? Люди цікавляться тим, що їх чекає після життя, але дуже мало тих, хто запитує себе: а що було до життя?

4

У гуртожитку я себе почував примарою. Гавр помітив дивні зміни в мені, але усі його спроби дати пояснення натикалися на глуху стіну. Я послався на погане самопочуття і завалився у ліжко відпочити. Нарешті, сусіди пішли десь тусуватися у іншій кімнаті і я зміг спокійно побути в тишині. Проте, одержимість поясненням не знала меж. Я звівся на ноги і почав ходити по квартирі туди-сюди.

Нарешті плюнув на все і пішов гуляти. Знайшов найближчу лавочку у парку, зручно сів і просто чогось чекав. Так минуло багато часу. Я повернувся у гуртожиток. Незважаючи на глибоку ніч, я не бажав спати. Більшість людей вже спокійно дивилися десятий сон, відпочивали, набираючись сил перед важким робочим днем, а я почував себе сновидцем. Будь-які спроби потрапити у царство Морфея закінчувалися поразкою. Навіть спроба прочитати кілька сторінок медицинської енциклопедії не допомогло викликати сон. Довелося миритися з його відсутністю. Але це не вирішувало проблему, куди витратити вільний час і як можна загасити безліч шалених та хаотичних думок.

У мене бували в житті випадки, коли я не спав цілу ніч. Тоді я гуляв, веселився, але ще ніколи не було такої тяжкої проблеми, щоб змусили сидіти до ранку. А ранок мусив ось-ось початися. У мене в голові промайнула шалена думка. А якщо дочекатися ранку, то я побачу, що наступить новий день, майбутній, а не минулий.

Я виходив на балкон десятки разів і нарешті дочекався сходу сонця. Перші промені небесного світила починали обережно вкривати темне небо відблисками жовтогарячого кольору. Потім до жовтого додалися рожевий та червоний відтінки, а уся пітьма поступалася місцем для яскравих фарб. Місто прокидалося. Попервах збільшилося кількість автомобілів, які ще користувалися фарами ближнього світла, а потім стали з’являтися поодинокі перехожі, які йшли з роботи з нічної зміни або навпаки йшли на роботу на завод.

Дуже довго і нудно я спостерігав, як все більше людей з’являється на вулиці, як збільшується гавкіт собак. Швидко подивившись календар на мобільному, я ледве не заплакав. Знову те саме: 4 червня, тобто, доля ще на один день повернула мене назад. Я заплакав, але не сльозами, а душевно. Це коли уся душа надривається, страшенно болить, терпить муки, страждає у ланцюгах жорстокої та хижої долі, намагається дістатися рівноваги, але ще більше грузне у болоті хаосу та екзистенціального жаху. І тоді здається, що немає виходу з цього лабіринту, що не видно світла у кінці тунелю.

Лишалося сподіватися, що я помиляюся.

Треба бути сильним. Зібратися, відкинути усі рефлексії, спроби понити та пожаліти себе. Це – хибний шлях. Це – шлях невдахи, тюхтія, який здатний лише рюмсати та скаржитися на долю. Є лише мій світ, мої дії, мій вибір та моя воля. Все інше – маячня.

Я знову запалив цигарку (довелося зробити неприємне відкриття, що палити я став значно більше, ніж раніше) і довго-довго дивився у небо, а потім на перехожих. Усі вони були заклопотані, але впевнений, ніхто не мав такої аномалії в своєму житті. Я був особливим.

Розділ VII

Мистецтво заради мистецтва

1

До обіду я зміг все-таки заснути. Але це був неспокійний і короткий сон. Мені навіть привиділися химерні образи, пов’язані із лісовою стежкою, по якій я все блукав та блукав, шукаючи вихід з цього темного, страшного царства. Ці образи так і зникли, залишивши мене у поганому настрої.

– Чуваче, ти що гуляв усю ніч? Маєш кепський вигляд, – прокоментував Максим, який жваво збирався по власних справах.

– Дякую, без тебе я б про це не здогадався.

– Точно, – погодився Гавр.

Він сидів на своєму ліжку і клацав кнопки на мобільному телефоні, захоплено віддаючи увагу якісь грі.

– Ви що змовилися, чи що? Яка різниця, як я виглядаю.

Максим захопив сумку і вийшов з кімнати. Деякий час ми сиділи мовчки, кожен займаючись своєю справою.

– Слухай, Гавре, як ти вважаєш, для чого ми живемо? – порушив я тишу, чудово розуміючи, що такі балачки у гуртожитку зазвичай не починають на тверезу голову, бо інакше всі вважатимуть тебе ботаном.

– Щоб жити і досягати цілей, – не відволікаючись від гри, мовив він.

– Ні, я не про це. Ми ж всі живемо, а потім помремо. То нащо увесь цей спектакль із цілями, із труднощами та стражданнями? Адже по закінченні вистави, навіть оплесків не буде, а просто небуття.

Відчуваючи, що мене понесло, я намагався пригальмувати. По-перше, мої проблеми нікого не повинні зачіпати, а, по-друге, філософія Камю, Сартра та Шопенгауера наближається до цих питань і роздумів, але чи багато тут у гуртожитку переймаються одвічними питаннями буття, абсурду існування та сакрального змісту істини?

Нарешті Гавр відклав стільниковий телефон на стіл і стурбовано подивився на мене.

– О-о, чуваче, тобі терміново треба забути цю тему. У тебе депресія, інакше такі питання у нормальних людей не виникають.

– А що тут такого? Це адекватні питання для мислячої людини, яка шукає відповідей.

– Я знаю кращі відповіді. Ось, зараз, – він почав щось шукати у сумці, перебираючи речі, аж потім витяг якийсь рекламний буклет.

Це була різнокольорова листівка, яка обіцяла цікаві події:

УВАГА!!!

ВІДБУДЕТЬСЯ ПЕРФОМЕНС

МІСЦЕ ПОДІЇ – ПАЛАЦ КУЛЬТУРИ

ЧАС ПОДІЇ – 4 ЧЕРВНЯ О 19:00

СЦЕНАРІЙ – ІМПРОВІЗАЦІЯ

ДРЕС-КОД – МОЖНА У СТИЛІ БАРОККО

ВХІД ВІЛЬНИЙ

На зворотній стороні був намальований середньовічний корабель, що плив серед величезних хвиль, розправивши свої вітрила у сторону вітру. Звичайна кольорова листівка, тільки занадто багато яскравих відтінків і написи дуже пафосні.

– Юхиме, ти будеш ідіотом, якщо не підеш на цей перфоменс. Я точно йду. Ще кілька челів збирається, хоча треба уточнювати.

– А що там буде. Невже одна імпровізація? – озвався я, відчувши, що така подія пробудила у мене щиру цікавість і бажання відвідати.

– Ти уважно усе читав? Що там написано про дрес-код?

Подивившись ще раз, я усе зрозумів.

– Ну, що йдеш? Такий виступ гріх пропустити. Може буде щось архаїчне, але цікаве.

Що мені втрачати? Будь-які заходи лише допоможуть мені покращити настрій та хоч трохи забути про свої проблеми. Усе має сенс лише тоді, коли воно відбувається, а потім ти лише можеш створювати спогади. А спогади – це ілюзії, реальність – це те, що відбувається прямо зараз.

– Гаразд, сходимо і подивимося.

– От і добре. А депресії свої відкинь. Ти оце про абсурдність життя толочив прямо, як мій дід. Ти ж не старець, щоб так тяжко зітхати! Викинь цю маячню із голови і живи на повну, поки молодий. Я, наприклад, студентський час намагаюся не проґавити, живучи повноцінно, щоб, коли гріти старі кістки біля каміну, можна було що згадати про юні роки.

Слова Гавра лунали дещо сентенційно і трохи патетично, але по суті він був правий. Не зважаючи на те, що він молодший за мене на три роки, мені важко було з ним не погодитися.

2

До вечора у мене було купа часу. Знову і знову я повертався думками до того, що відбувалося останнім часом. А кілька послідніх днів мене не полишала думка, ніби мені не двадцять один рік, а набагато більше. Безсумнівно, я був дуже начитаним, цікавився не лише художньою літературою, а й працями видатних філософів, психологів. Усі метафізичні питання буття мене займали останні кілька років. Проте, я намагався не сильно у це занурюватися, адже справжнє життя коротковічне і мінливе, як дим.

Пригадавши зустріч із Пенелопою, я їй додзвонився і запропонував зустрітися у палаці культури. Спочатку мені здалося, що Пенелопа відмовиться від зустрічі на виставі, але потім вона несподівано наголосила, що повинна бути там, хоча може трохи запізнитися.

Це мене цілком влаштовувало.

В університет на пари я не пішов цього дня. Ми грали з хлопцями в карти, дивилися фільм і слухали музику. Одним словом, час був безцінно згаяний на одні розваги, наче тут у кімнаті сиділи одні гульвіси, яких цікавить задоволення і ніц більше.

Так поступово спекотний день трансформувався у теплий вечір.

3

На виставу, яка мала відбутися о сьомій годині, ми з Гавром відправилися удвох. Ще планували до нас приєднатися Катя, Таня і Боян, але в останню мить у них змінилися плани. Мені здалося, що вони віддали перевагу тусовці у нічному клубі, де гарячі напої течуть рікою, а у туалетах часто трапляються коїтуси між ледве знайомими людьми та процеси прийому наркотиків.

Перфоменс мав відбутися у старій, величезній будівлі, яка ще застали радянські часи. Частина стіни мала декілька неглибоких тріщин, а фарба на дверях майже повністю облізла. Біля палацу культури стояло кілька автомобілів і один автобус, що привіз пасажирів на замовлення. Потроху люд заходив усередину. Ми з Гавром трохи напилися пива, доки їхали у маршрутці, тому, опинившись у фойє, ми відразу попрямували до туалету. Лише після звичного ритуалу, нас зацікавила сама вистава, яка мала проходити у великому актовому залі. Двері вже були відчинені і усі бажаючі заходили до середини і сідали на вільні місця. Ми й собі вибрали місця, але не в перших рядах та не на галерці, а десь посередині – оптимальний варіант для усіх видовищ.

Люди різного віку, статі та соціального статусу заповнювали приміщення. Їх активні розмови між собою, вигуки, жарти, сміх, кашляння, додавало такої звичної атмосфери гуртування, де твоя особистість, перманентне «я» поступово зливається з усім суспільним, усім колективним безсвідомим. Мабуть, у цьому Карл Юнг був правий.

Зал усе заповнювався і заповнювався. Бажаючих подивитися загадкову виставу ставало все більше, адже напис – «вхід вільний» був таким же привабливим для більшості натовпу, як світло для нічних кажанів. Гавр постійно озирався назад, вишукуючи у актовому залі своїх знайомих із гуртожитку чи інших соціальних груп. Я також кілька разів дивився навсібіч і навіть бачив декотрих знайомих з університету, а саме з паралельної групи, але вони сиділи занадто далеко, а мені було ліньки вставати, йти до них, здороватися і перекинутися кількома пустими фразами, які ж в наступну мить втратять усю свою вагу.

Попереду за місцями для глядачів починалася сцена. Наразі вона була закрита шторами, але мені чомусь здавалося, що з тієї сторони учасники вже скоро будуть готові вийти і представити публіці свій перший номер. Хоча, беручи до уваги безкоштовність цього закладу, можна припустити, що перфоменс не буде мати ту велику цінність і важливість, яку йому часто незаслужено надають. Хіба що це акція доброчинності.

На великому годиннику, який висів зліва на стіні, прямо над самою сценою, показувало вже десять хвилин за сьому.

– Спізнюються вони, – прокоментував Гавр і позіхнув, прикривши пащеку своєю долонею.

– Так завжди буває. Тоді їх ефектна поява стане більш вагомою.

Він кивнув і наступні кілька хвилин ми терпляче чекали. Нарешті штори роз’їхалися і уся сцена залилася яскравим, лимонним світлом, від якого аж блищала підлога. Ще ніхто навіть не з’явився перед очима, а публіка заздалегідь, немов даючи невідомим акторам аванс, гучно заплескала у долоні. Після цього наступила тиша.

На сцену вийшло кілька хлопців та дівчат. Одна дівчина та хлопець тримали у руках скрипки, на яких почали грати. Ніжні, приємні звуки почали заповнювати тишу, заставляючи серце битися сильніше. Хлопці та дівчата поділилися на пари і почали несподівано танцювати, кружляючи у повільному вальсі під звуки чарівної скрипки, яка невидимими пальцями делікатно та повільно торкалася моєї душі, зачіпляючи там свої струни. Вони вільно, пластично рухалися по сцені і кожен звук музики, кожен рух пар здавався справжнім, точнісінько на своєму місці, мов би так і має бути завжди. У всьому відчувалася чесна і справедлива гра. Після закінчення, публіка повірила цьому, бо виникли шалені оплески, які тривали десь хвилину. Ясно – цей розігрів був лише початком.

Я кілька разів крутив головою, намагаючись побачити Пенелопу, але не зміг. Тоді я пробував їй додзвонитися, але усі три мої спроби виявилися марними. Вона не відповідала, що викликало у мене деяке обурення. Ми ж домовлялися про зустріч. Але я запевняв себе, що дівчина просто спізнюється, а у забитому транспорті їй не зручно діставати мобільний телефон із сумочки, особливо, якщо вона однієї рукою тримається за поручень, щоб не впасти під час повороту чи різкого гальмування на світлофорі.

Далі на сцену виходило кілька людей з гітарами і почали співати пісні. Здебільшого виконували відомі пісні. Наступний номер був у стилі важкого року. Хлопці у чорних костюмах співали Ремштайн. За ними була найбільша підтримка. Прямо за ними вийшов на сцену невеликий чоловік у білому костюмі і заявив:

– А зараз на сцені відбудеться видовище, яке ви ще ніколи не бачили. Прямо тут і прямо зараз на ваших очах буде відбуватися читання поезії Франческа Петрарки під музику. Вітайте, ансамбль «Срібний дзвін»!

Оплески. На сцені зробилося темно, а за декілька секунд знову спалахнуло яскраве світло. У іскристому, штучному сяйві, стояло декілька людей, одягнутих у стародавні костюми середньовіччя: довгі, бальні плаття у жінок, старомодні костюми у чоловіків. Декотрі з них тримали в руці гітари. Світло знову згасло. На цей раз хтось серед публіки почав незадоволено шепотітись, аж раптом у темряві сцени почали виникати поодинокі вогники, що відкидали усі тіні в боки. Від цього стало зрозумілим, що це запалили свічки біля тих, хто сидів на стільцях перед глядачами. Жовтий вогонь свічок трохи освітлював одного чоловіка у довгому костюмі із широкополим, ковбойським капелюхом. Він тримав у руці аркуш паперу.

Усі затихли, очікуючи, коли почнеться сама вистава. Чоловік так і стояв на сцені, коли раптом заграли на гітарі. Спочатку, мені здалося, що це була гітара. Але придивившись до тих, хто грав, я подумав, що то була лютня. Декілька жінок і чоловіків ніжно грали, створюючи гармонію приємних, заспокійливих звуків, що лунали на весь зал. Відчуваючи приємні вібрації і спокійний, умиротворений ритм музики, я наче сам зливався з цими звуками, улітав кудись далеко за межі зали, забував про свої проблеми, про глядачів навколо, забував навіть про самого себе, наче у мене не було тіла, а лише душа, яка линула до цієї божественної мелодії.

Під час звуків райської насолоди, коли музика дійшла до апофеозу, вона раптом зробилася тихше. Гравці, стали менше торкатися струн лютні і тоді почав читати поезію Петрарки чоловік у капелюсі. Його голос звучав з інтонацією, дуже емоційно, запалюючи публіку. Слова звучали в оригіналі на французькій мові – але від цього перфоменс ставав ще кращим і реальнішим. Навіть незнайомі слова у професійному виконанні цього чоловіка були чимось неперевершеним; вони пробуджували у мені найсвітліші спогади свого життя, нагадували, що лише любов врятує світ і що такі миті в житті варті того, аби жити і боротися із усіма складнощами і випробовуваннями.

Гра на лютні продовжувалася навіть тоді, коли чоловік закінчив читання поезії. Оплески небувалих масштабів захлиснули усю публіку. Я був у захваті, відчуваючи навколо себе флюїди радості, відчуваючи лише одну позитивну енергію, наче я акумулятор, який щойно зарядили від розетки.

– А тепер кілька рядків Петрарки на українській мові, – мовив він.

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де постеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни - ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне, -

Й ти, неподільна радосте моя!

Зал увесь був на ногах. Те, що діялося кілька наступних хвилин, потрібно було бачити. Усі плескали в долоні, вигукували браво і кричали, що це справжній фурор. Лише, коли глядачі трохи заспокоїлися і всілися на місця, ввімкнули світло і ми побачили усіх акторів.

Майже відразу я запримітив білявку у довгій, бальній сукні, з тугим корсетом і глибоким декольте. Вона відставила лютню в бік і помахала руками усій публіці, разом з усіма іншими учасниками. Хай мене поб’є грім, якщо це не Пенелопа. Але ж такого не може бути.

4

Далі усі номери здавалися блідими і слабенькими на фоні ансамблю «Срібний дзвін». Я з нетерпінням дочекався завершенню перфоменсу і вийшов у коридор. Там вже починався фуршет, до якого приєднувалися усі бажаючі. Звісно, це коштувало грошей. Але, запримітивши Пенелопу у супроводі кількох чоловіків і жінок, я махнув їй рукою, коли вона мене помітила. Через хвилину, вона підійшла до мене і посміхнулася.

– Боже, то це ти грала так чудово? – поцікавився я.

– Тобі сподобалося?

– Ти ще питаєш? У мене мурашки бігали по спині. Я отримав інтелектуальний оргазм. Це було щось неймовірне. Дякую.

– Ходімо, я познайомлю тебе з моїми друзями, – Пенелопа потягнула мене за руку.

– Може пізніше.

– Тоді зустрінемося за десять хвилин. Я звільнюся і ми поговоримо.

Вона миттю повернулася до своєї компанії, а я пішов на вулицю палити. Гавр пригостив мене цигаркою, бо свої щойно закінчилися і кілька хвилин ми медитували на тютюновий дим. Вже було досить пізно. Вечірні вогні міста дивовижно світилися у різних місцях на темному полотні ночі. Вони виблискували жовтими, зеленими і червоними цяточками.

– Потопали на маршрутку? – спитав він.

– Давай сам. Я ще залишусь.

Гавр хитро підморгнув, наче здогадувався, що я задумав, а потім потис мені руку.

– Дякую, що вмовив сходити на перфоменс. Таке видовище дійсно знищило мою іпохондрію.

– Мій тато завжди каже, що найкращі ліки від нудьги – чимось корисним та цікавим зайнятися. Ну, бувай, тоді.

Я прослідив поглядом, як він розчинився у пітьмі, а потім вернувся у фойє. За кілька хвилин униз спустилася Пенелопа. Вона вже переодягнулася у звичайну джинсову куртку, світлу блузку та сірі бриджі. В очах палали вогники незбагненої радості та натхнення. Мені здалося, що виступ перед публікою так на неї вплинув.

– Боже, я досі ще під кайфом від твого виступу. Тепер у тебе буде на одного прихильника більше.

Я взяв її під руку і ми мирно вийшли на вулицю в обійми літнього вечора, що ніжно лоскотав своїм дотиком, приємно заглядав у лице прохолодним вітерцем. Вона розсміялась.

– Прихильників і так вже багато. Вони створили фан-клуб і на сайті обговорюють виступи.

– Ти давно виступаєш?

– З дванадцяти років. Я починала грати на гітарі, пробувала на фортепіано, але досягла гармонії, коли почала грати саме на лютні.

– І як в тебе так дивовижно виходить? – вражено здивувався я.

– Не знаю. Про таке не питають. Воно само або відбувається, або ні.

Ми підійшли до темно-синьої Ауді, що стояла на парковці. Пенелопа відчинила двері і повернулася до мене.

– Покатаємося?

Я погодився, не вагаючись. У салоні було тепло і трохи пахло парфумами. Я зручніше сів на переднє сидіння і пристебнув пасок безпеки. Те ж саме зробила і Пенелопа. Двигун плавно загудів і авто повільно почало рухатися, виїжджаючи на основну дорогу, де розвинуло більшу швидкість. Ауді виїхала з проспекту униз на набережну, де майже не було заторів на дорозі.

Пенелопа розповіла мені про своє життя. З дванадцяти років вона навчалася грати у музикальній школі, потім вчилася в консерваторії. Інтерес до музики у неї був із раннього дитинства, але поштовхом здійснити свою мрію стало внутрішнє бажання самовираження, яке так властиве підлітковій гіперактивності. До цього ще можна було додати раннє кохання, яке у неї стало нещасливим (а в кого перше кохання буває щасливим?) і заганяло у глибоку, як Марианська впадина депресію. Під час активного бурління підліткових гормонів, виникнення бунту нонконформізму і прагненню підвищитися серед сірих однолітків і посприяло тому, що вона стала активно вчитися музиціювати, прагнула досягти певних вершин мистецтва для внутрішньої гармонії і власних амбіцій.

У музиці, як не дивно, її надихали дуже багато музикантів, але кумиром був лише Бетховен. Десь із дев’ятнадцяти років Пенелопа почала давати свої перші виступи. Спочатку успіх був мізерним, а відчуття ніяковіння досягало величезних масштабів, але поступово усе стало навпаки. Вона ставала більш розкутою, впевненою у собі та творчих силах, віддаючи частину власної душі глядачам на розсуд. Музика повністю її поглинала і в цей момент вона забувала про усю незручність та сором’язливість, а натомість у неї відкривалося друге дихання: величаве відчуття стрімкого злету, панування над часом та простором, існування у тому вимірі мистецтва, де музика йде не від розуму, а від серця та душі, де ці райські звуки ведуть тебе самі, наче пальцями на струнах лютні керує не сама дівчина, а хтось із верху самого неба допомагає їй бачити і відчувати усі тони та відтінки звучання мелодії, яка полонить п’янким вином незбагненої радості, легким почуттям ейфорії та приємним, ніжним трепотом тіла.

Мабуть до сьогоднішнього дня, тобто до двадцяти семи років, Пенелопа вже могла би стати дуже заможною і мега-популярною музиканткою, але цьому на заваді стояло кілька факторів. Вона була дуже не організованою і не сильно вольовою людиною, щоб давати безліч концертів, часто гастролювати із гуртом «Срібний дзвін» (насправді вона давно вийшла з гурту, бо її не влаштовував шалений графік роботи), а більше віддавала перевагу розвагам, довготривалим відпочинкам, мандрівкам. Другий фактор – Пенелопа не мала хорошого продюсера, який мусив піклуватися про її інтереси. Вона нічого не тямила у шоу-бізнесі і сам продюсер, який працював на неї, був малодосвідченим і дещо незграбним. Та схоже, успіх її не настільки цікавив, щоб перейматися збільшенням розміру гонорару чи давати частіше виступи, збираючи повну залу натовпу. Хоча, навіть виступаючи нерегулярно, Пенелопа заробила собі на квартиру, будиночок та оцю машину Ауді. Але в цілому гроші її мало цікавили.

Наразі вона жила музикою. Це було її хобі і основна робота, яка добре годувала і вдовольняла більшість забаганок. Тому, Пенелопу можна було вважати щасливою, оскільки, як особистість вона вже склалася, але у творчому плані можна ще достатньо рости в гору. Чесно кажучи, мені було ніяково знаходитися в компанії цієї успішної, талановитої, впевненої у собі та амбітної дівчини (жінки, але про себе я називав її дівчиною). Я поруч із нею був нездарою. Ну що я можу дати їй такий собі простенький студентик, котрий немає за душею нічого? Усі мої успіхи закінчуються на здачі екзаменів чи заліків, а більшість джерел фінансування поступають від батьків, стипендії чи трохи підробіток у вільний від навчання час.

5

Вона зупинила автомобіль біля невисокого п’ятиповерхового будинку, вимкнула двигун і взялася за двері. Я зрозумів, що потрібно щось казати, доки вона не захотіла попрощатися. Сказати якісь важливі, надзвичайно актуальні слова, а проте у голові панувала цілковита порожнеча, наче власні думки перебували у глибокому анабіозі. Нарешті – пауза здавалася вічністю – до мене почало повертатися мислення із внутрішнім голосом.

– Пенелопо, чому ти мені довіряєш? Адже моя історія мало правдоподібна, а те, що відбулося вже, ти цього ще не знаєш.

Вона кілька секунд мовчала. У напівтемряві (горіли лише лампочки на зовнішній панелі) профіль її обличчя здавався таємничим і недоступним. Мене вабило до неї настільки, наскільки можуть притягатися магніти з протилежними полюсами.

– Я тобі вже казала, що мені здається, ніби ми неодноразово вже бачилися. В цьому житті чи в паралельному – не суттєво. Але це відчуття не полишає мене ніколи. Та й ти мені снився кілька раз. Тому у мене навіть зараз дежав’ю, наче точно така чи подібна розмова вже відбувалася між нами.

– Ти дуже гарно говориш. Якщо, наше «я» існує в моменті зараз, то чи можемо ми бути впевнені, що вчора або завтра були чи будемо тими ж самими: Юхимом і Пенелопою?

– Мені байдуже. Якщо я тебе знаю, то в минулому повинна була вже зустріти. Але оскільки це лише спогади, то таке минуле може бути не в моєму житті, а десь в альтернативному. Розумієш?

– Ти щебечеш, наче пташечка, – я нахилився і поцілував її.

Нас поєднувало значно більше ніж бажання інтимної близькості чи звірячого інстинкту злягання. Ні – це було щось вище за одні інстинкти, це було якесь глибоке та незбагненне відчуття тепла, спокою, відчуття любові, радості та прагнення бути разом. Можливо, це були перші паростки кохання, хтозна. Я вже не підліток, щоб вірити, ніби усе починається з першого погляду. Хоча про такі тонкі матерії важко думати розумом, їх або відчувають серцем до конкретної дівчини або не відчувають взагалі.

– Юхиме, хочеш, поп’ємо чаю у мене в гостях? – раптом запропонувала вона і хитро посміхнулася.

Від несподіванки, я наче язика проковтнув, але майже відразу зрозумів, що від такої пропозиції відмовляються лише геї та імпотенти. Ну ще хіба що порядні одружені чоловіки, які не звикли зраджувати своїй дружині. Оскільки, я не належав ні до першої, ні до другої, ні до третьої категорії, то вирішив погодитися.

– Гаразд. Але якщо ти будеш мене домагатися, я подам позов у суд.

– Домовилися.

6

Пенелопа повела мене у під’їзд. Ми піднялися на третій поверх, вона погрюкала ключами, відчинила двері і ввімкнуло світло у передпокоях. Нічого особливого. Звичайний вузенький коридор із шафою для верхнього одягу, тумбочкою для взуття та стільцем у кутку.

Я нерішуче зупинився на порозі, примружившись від яскравого світла, а потім ступив на килим. Перше що кидалося у вічі – це розмір кімнати. Вона була більше за мою. Велика шафа стояла біля стіни, на дверцятах якої висіло кілька плакатів з гурту АББА та фото Боба Ділана. Зліва від шафи – незастелене ліжко, поруч – стопка книжок, кількох альбомів та целофанових пакетів. Біля вікна стояв маленький столик, на якому лежав ноутбук Apple.

– Як халупа тобі? – поцікавилася Пенелопа.

– Жити можна.

– Я теж так думаю вже останні чотири роки.

Зліва від самих дверей висіла дивовижна картина. Дівчина їла яблуко, а на обличчя відображався справжній переляк. Верхня частина тіла була привабливою – тендітна фігура, випуклі цицьки, плоский живіт, схований під шкіряною жилеткою. А нижче поясу у неї починалося тіло змії із зигзагоподібним малюнком. Воно закінчувалося хвостом. І цей сюрреалізм був на фоні квітучих садів, високих плодових дерев та чистого, безхмарного і ніжно-блакитного неба.

– Це робота моєї знайомої. Вона зобразила жіночу хитрість у всій її прояві. Гріхопадіння, почалося з Єви і Адама, але саме хитрий змій їх підмовив скуштувати плід з дерева пізнання. Отже, людська свідомість – це гріх. Коли ми усвідомлюємо себе, на відміну від рослин чи тварин – це вже первісний гріх. Ну, а тут жінка така, яку створила уява художниці. Не бери в голову.

– Ти хочеш сказати, що жінок можна порівняти із зміями?

– Ні, я лише алегорично хочу тобі сказати, що жінки, можуть також вмовити сильну стать зробити те, що вони самі хочуть. Згадай, Клеопатру, Роксолану, Жозефіну. Частина зміїного тіла – це символізм, який свідчить, що хитра жінка, будь-яким засобом зможе заставити зробити чоловіка те, що їй потрібно.

Я ще раз подивився на цю картину, але вже інакшим поглядом крізь призму пояснень дівчини. Тепер, я доречно пригадав вираз, що чоловік усьому голова, а жінка – шия, яка вирішує, куди повертати цю голову. Звичайно, я з цим не згоден, але з власного досвіду знав, що з жінками сперечатися не варто у таких дрібницях.

Поки я розглядав картини, Пенелопа запропонувала випити вина і закусити сиром. Домашнє, напівсухе червоне вино, лише збуджувало мою і так гарячу кров, розширювало свідомість і стимулювала уяву, яка і так у мене чудово працювала. Ми закурили і деякий час мовчки робили затяжки. Мені так спокійно і легко вже давно не було.

– А тепер потанцюємо? – вона ввімкнула гучну музику і, не чекаючи моєї реакції, почала стрибати по кімнаті.

Весела музика, що лилася із компакт-диску, ніби вабила за собою. Ми танцювали у швидкому темпі, а потім перейшли на повільний танець. Тепер з динаміків звучала Chris De Burgh – Lady In Red. Я тепер ніжно обіймав Пенелопу за тендітний стан і ми повільно кружляли, дослухаючись до приємних ритмів музики. Під цю ж пісню я колись вперше поцілувався з дівчиною у десятому класі. Цей танець зближував нас не лише фізично, а й душевно. Я все більше відчував, як мене до неї вабить, як я починаю втрачати голову від Пенелопи. Я двічі нахилявся до неї і шепотів на вухо компліменти, що вона дуже гарна. Їй це подобалося.

Ми кілька разів цілувалися, пили вино, розмовляли, а потім знову цілувалися. Пенелопа погасила світло і у на півсутінках наші тіла зблизилися доки ми не почали обійматися і пестити один одного. У пітьмі завжди все здається таким важливим, загадковим, недоступним, одним словом таким, що збуджує фантазію, окриляє дух свідомості та породжує незбагненний вогонь щастя, яке охоплює двох близьких людей, що хочуть один одного. В один момент, я встиг збагнути, що ми вже перетнули межу, коли наші тіла притискалися один до одного, вуста злилися в одне ціле, а руки пристрасно, трохи нетерпляче пестили її стегна, живіт, дві випуклості, що так мене вабили. Ми занурювалися все глибше і глибше в еротичну гру, стали рабами пристрасті, хтивості, тваринного інстинкту, що виходив назовні, коли розум на певний час відключався. Пристрасті вирували, наче отой буревій в морі, а ми піддалися натиску кохання та занурилися у само єство насолоди.

Я почував себе найщасливішою людиною, знаходячись у компанії такої чудової жінки. Вона була запальна, пристрасна, емоційна. Та водночас її блакитні очі спалахували холодним вогником, що ще більше мене збуджувало.

Цей день, точніше пізній вечір запам’ятався мені надовго.

Розділ VIII

Розповідь журналіста

1

Що може бути краще, ніж прокидатися у ліжку із жінкою, з якою вчора приємно провів вечір? З цими думками я зустрів новий день, геть не переймаючись, що відбувається із часом і що станеться далі. Зараз мене лише цікавила Пенелопа, а усі приємні відчуття я прагнув залишити у собі якомога довше, спробувати закарбувати їх в пам’яті чи помістити їх у надійну металеву шафу своєї свідомості, яка поєднується з мільярдами нейронів та синапсів. Помістити ці приємні спогади так, щоб у будь-яку тужливу, похмуру днину, коли на душі важко, можна було їх витягнути на світло боже, знову зануритися у ці відчуття і збагнути, яке воно чудове, фантастичне життя. Я просто захлинався натхненним бажанням щось творити і більш оптимістичніше з долею гумору дивитися на усі складнощі.

– Привіт, сонечко, – я посміхнувся, коли вона прокинулася.

У денному світлі вона виглядала прекрасною. Її оголене плече, розсипане волосся на подушці, заспаний, мрійливий погляд, на який ще не встиг накласти свій важкий печаток трудовий день – так усе у ній здавалося правильним. Зранку я міг милуватися Пенелопою кожну мить, спостерігаючи за кожним жестом, кожним словом і зміною кожної рисочки та складки на обличчі.

– Дякую тобі, – несподівано промовила вона і ми поцілувалися.

– І тобі теж за фантастичну ніч.

Я ще не визначився, які почуття мав до неї. Любов, симпатія – можливо, але коханням це навряд чи можна назвати. Молодість тим і прекрасна що своєю гарячкуватістю заводить тебе далеко, але лише розум допомагає трохи пригальмувати і більш тверезо дивитися на життя.

– Юхиме, як ти дивишся, якщо ми поснідаємо яєчнею із котлетами?

Вона поворушилася і ковдра сповзла із неї до поясу, заставивши кров приливати до печеристих тіл. Думки про їжу напрочуд зникли від більш хвилюючого та збуджуючого видовища. У відповідь я нахилився і почав цілувати її перса, від чого Пенелопа солодко застогнала. Ми звільнилися від зайвої ковдри і сплелися тілами між собою, як оті дві гадюки.

2

Після сніданку наші стежки трохи розійшлися. Пенелопа планувала зайнятися музикою, тому я розпрощався і поїхав по власних справах. Все ще зберігаючи останні враження про незабутню зустріч, я їхав у тролейбусі на зустріч до журналіста Орловського. Мені вдалося додзвонитися до редакції та домовитися з ним про зустріч. Лише повідомивши про свою проблему, яка схожа за описом у книжці Орловського, я отримав зелене світло. Він погодився майже без вагань. Наша бесіда мала відбутися у парку Глоби біля центрального входу. Це – нейтральна територія, де багато люду. В апофеоз розпеченого літнього дня, коли асфальт нагрівається до нестримної температури, а у повітрі страшна задуха, я повільно йшов вулицею, сховавши очі за сонцезахисними окулярами, а макітру – під кепкою. Але все одно було жарко настільки, що піт заливав усе лице, усю спину, руки та ноги. Кожен рух створював безліч незручностей і зараз я лише мріяв про приємну прохолоду річної води, келих свіжого, пінистого пива, а потім комфорт у приміщенні з кондиціонером. Про таке можна лише мріяти, адже у гуртожитку функції кондиціонеру замінює звичайний вентилятор.

У парк я прибув майже вчасно. Кажу «майже», бо на кілька хвилин я все-таки спізнився. На щастя, журналіст виявився ще більш не пунктуальним ніж я, тому мені не довелося почувати себе незручно. Він з’явився хвилин через п’ять. Такий собі невеличкий чоловік із маленькими темними вусами, сірими, пронизливими очима та примітним шрамом на чолі у вигляді літери «г». Він був одягнений у зелену сорочку на випуск, літні брюки бежевого кольору та босоніжки. Голову від палючих, ніщивних променів сонця захищало лише природне волосіння. Ця людина або не признавала головний убір, або просто була забудькуватою. Ми обмінялися короткими словами вітання та потисли один одному руку. За цими формальностями, журналіст запропонував сісти у затінок біля великого дуба, тінь від якого була такою бажаною та необхідною для бодай найменшого відчуття комфорту.

– Майте на увазі, я не дозволю записувати нашу розмову на диктофон або спробу робити якісь помітки у блокноті.

Я завірив його, що не маю жодної думки цього робити. Але його це не заспокоїло. Лише показавши свій студентський квиток, журналіст став до мене відноситися менш насторожено. Правда, його в жодному разі не можна було назвати відкритим, але це вже природні особливості людини. Тим паче, це може бути маска, щоб до мене ставитися уважніше, не розслаблюючись.

– Отже, ви вважаєте, що для вас час йде у протилежному напрямку? – поставив він перше питання, яке мені не сподобалося.

– Не вважаю, а так є насправді. Мені немає сенсу вам брехати.

Орловський трохи насупився, уважно придивляючись до мене, як до цікавої тварини, яка веде себе цілком не природно, якось надзвичайно.

– Припустімо, так і є. Ви читали мою книгу про аномалії Дніпропетровщини?

– Гортав сторінки, – уточнив я.

– Хоча б той випадок про час навпаки осилили?

– Звичайно. Саме тому я звернувся до вас. Напевне, що ви мали цікаву бесіду з тією людиною, яка вам усе розповіла.

Я витягнув із кишені пачку цигарок, поклав одну з них до рота і запалив. Це допомагало мені зібратися з думками.

– Бесіду цікавою я б не назвав. Радше ніякою. Ні, його історія заслуговувала увагу, та лише в якості наукової фантастики. Юхиме, скажіть чесно, навіщо вам це? Що вам дасть дані про ту людину, якщо вона вже давно зникла, га?

А дійсно? Що воно мені дасть? Навіть якщо історія чимось подібна (нехай це буде поки що звичайне припущення), то це інформація про чуже життя, інші обставини. Яким боком вони мусять мати до мене відношення? Та я чудово розумів, що іншого виходу у мене немає, окрім того, як чіплятися за будь-які припущення, слабенькі промінчики надії.

– Просто я божеволію від усього цього. Ви ж погодилися зі мною зустрітися, правда? Розкажіть, будь ласка, деталі зустрічі із тією людиною? Хто він? Що ви дізналися?

Орловський зітхнув.

– Ну, добре. Але майте на увазі, я вважав і вважаю ту людину психічнохворою. Книжку я писав просто із цікавості, збираючи різні дивацтва, на кшталт, про НЛО, зелених чоловічків тощо із різних сільських байок. Нормальна людина не повірить у марсіан чи якихось шаманів або людей, які живуть у зворотному відліку часу. Це маячня.

– Ви надто однобоко на все дивитеся. Марсіан може і не існує, але є у світі багато чого такого, що нам не зрозуміти. Наука дуже обмежена у плані пізнання Всесвіту чи навіть глибин підсвідомості, – зауважив я.

– Все правильно ви кажете. Я лише мав на увазі, що саме в таку історію не повірив. Та навіть, якщо я вам повірю, припустімо, то це нічого не змінить. Все одно у вас буде життя йти навпаки. Я можу лише повідомити ту інформацію, яку дізнався за час бесіди з тією людиною. Але минуло багато часу, я не все пам’ятаю.

3

Оповідь Івана Орловського була коротенькою. Чоловіка, який нібито (на останньому слові журналіст зробив наголос) жив навпаки, звали Сергій. Йому було близько сороківки, за його ж словами. Усі дивацтва з ним почали відбуватися десь у червні. Одного дня він прокинувся і з подивом дізнався, що настав не наступний день, а попередній тому, що був вчора. Тобто, час для нього плинув у протилежному напрямку, наче порушуючи усі закони фізики. Це додавало Сергію безліч незручностей. Наприклад, йому важко було зорієнтуватися у датах, виникали конфлікти та непорозуміння із близькими родичами, друзями чи колегами по роботі. Врешті-решт, йому довелося покинути роботу, звузити коло спілкування та відгородитися на певний час від зовнішнього світу. Таким чином, Сергій зробився відлюдькуватим.

У принципі – це була химерна історія, якби не одне «але». Завжди чомусь виникають оті «але» у самий непідходящий момент, коли ти думаєш, що все уже склалося чудово. Сергій раптом почав цікавитися усім, що виходило за межі тривіального людського буття, а саме: метафізикою, парапсихологією. Останнім часом він вважав, що час – це лише умовність, бо людська свідомість вища за усі закони фізики і земні поняття. Його вабив космос, не в сенсі полетіли до далеких зірок, а лише, як безконечний простір, який виник завдяки свідомості. Усе було дуже заплутано, складно і нагадувало якесь божевілля. Орловський відразу встановив діагноз – шизофренія (хоча не був професійним психіатром). Адже жодна нормальна людина не повірить у такі часові плутанини та аномалії, які можна лише зустріти на сторінках науково-фантастичних романів чи на екрані фільмів тотожного жанру.

За час бесіди з диваком Сергієм, журналіст робив деякі помітки у блокноті, але наразі вони не збереглися. Проте, не слід впадати у відчай, бо Сергій давав йому гортати свій щоденник, у якому були записи з приводу його існування у аномалії часу. Звичайно, ці дані не потрапили до нього назавжди, але той дозволив Орловському зробити знімки цифровим фотоапаратом, щоб можна було їх розпізнати як текст і вичитати.

– Отже, у вас є ці записи? – поцікавився я після того, як Іван переповів мені коротеньку історію, яка ставила більше запитань, ніж давала відповідей.

– Зберігаються на жорсткому диску. Але зараз вони для мене не представляють інтересу, – мовив він задумливо.

– Зате для мене вони становлять інтерес. Пане Іване, чи можна якось мені дати нагоду почитати копію з щоденника Сергія?

Журналіст почухав потилицю, наче останні слова треба було добре зважити, обмізкувати та вирішити, як поставитися до мого прохання.

– Ну, гаразд, – вимовив він повільно, буцім куштував ці слова, як вони звучали на смак. – Залиште мені свій е-мейл і я вам скину на пошту фотокопії щоденника у форматі jpg.

Я продиктував електронну скриньку, яку він ретельно занотував у свій коричневий, маленький блокнот, що був майже наполовину списаний кількома кольорами ручок.

– До речі, можна запитання? Навіщо ви писали ту книгу про феномени Дніпропетровщини? Адже більшість з тих випадків – вигадані.

– Не більшість, а всі вигадані, почуті у вигляді байки, легенди або стародавніх міфів. Просто я не письменник, тому писав це, у жанрі нонфікшн. Люди люблять цікавитися усім таємничим і незбагненним. Так вже влаштований світ. Згадайте, Бермудський трикутник, візити інопланетян, привидів у старих будівлях тощо. Читачів цікавить такий матеріал. Я навіть зараз в одну газету пишу подібну халтуру.

– Що ж, красномовно дякую вам, що приділили увагу.

Орловський знизив плечима.

– Дякувати немає за що. Ця історія може привезти до безглуздя. Той Сергій був психічнохворим чоловіком. Останнім часом казали, що він взагалі десь зник. І ось вам мій доказ, що його історія брехня. Якби він жив задом наперед, то наше знайомство, приміром у понеділок, повинно було запам’ятатися, коли ми бачилися у вівторок вже. Я б не забув про таку зустріч наступного дня, чи не так?

– Можливо, але візьміть до уваги той факт, що для Сергія спочатку була зустріч у вівторок, а потім у понеділок.

– Ну ось ми і дійшли до розгадки. Якщо для нього зустріч вперше була у вівторок, то для мене – це була вже друга зустріч, бо я би чудово пам’ятав, як ми розмовляли у понеділок. Таким чином, він був безумцем, а не феноменом.

Здається журналіст заплутався у власних міркуваннях, але я не мав наміру йому це казати.

– Пане Орловський, а чи знаєте ви де живе чи жив цей Сергій?

– Гадки не маю, – мовив журналіст. – Ми з ним бачилися на нейтральній території. Він лише хотів, щоб його щоденники зацікавили широку публіку. Звісно, можна було відразу створити блог в Інтернеті на власній платформі чи в ЖЖ. Я йому відразу це запропонував. Проте, Сергій відмовився, бо планував, щоб ця історія вийшла окремою книгою. А може він був старомодною людиною і не визнавав вплив блогів чи форумів.

– А де мені можна його знайти?

Журналіст невдоволено зітхнув.

– А звідки мені знати. Я навіть не бачив, як він виглядає, вже не говорячи про те, де він мешкав.

Від цих слів мені стало погано. Я так сподівався, що хоч бодай найменша ниточка приведе мене до цього чоловіка. Тоді мені буде легше збагнути самому існування феномену, який для мене почався з десятого червня. А тепер усе змінюється на гірше.

– Тобто, як не бачили? Ви ж з ним неодноразово зустрічалися? – нарешті я порушив тишу здивованим і дещо обуреним голосом.

– Ми з ним розмовляли двічі. Зустріч тет-а-тет, як такої не було. Ми спілкувалися по скайпу але без веб-камери, бо він дуже наполягав на цьому. Власне, це була його основна умова для спілкування. То ж, я навіть не бачив його в обличчя, а лише чув голос. Та це нічого не дасть, бо за два роки я усе забув.

– Тобто, я не маю жодного шансу розшукати Сергія? – втраченим надії голосом поцікавився я.

– Ну, чому не маєте? Шанс завжди є. Не здавайтесь. Інша справа, що воно вам не потрібно. Ви ще молодий, не досвідчений у багатьох життєвих питаннях. Нащо вам впадати у містику. Це дуже небезпечно. До речі, я дещо пригадав. Сергій якось говорив про село Глибоководне. Здається, він звідти родом. На жаль, більше я точно нічого не пригадаю, – Орловський потис мені руку. – На все добре. Копії я вам відправлю ввечері. Але не загравайтесь с такими речами. Не потрібно вірити чи шукати сенс там, де його немає серед хаосу та безумства. Удачі!

Журналіст попрямував своїм шляхом. Мабуть чергові завдання з редакції на нього чекають. А на мене чекають нові дослідження. У мене аж руки тремтіли від передчуття того, що скоро я зможу ознайомитися із щоденником людини, у якою може бути схожий феномен часу.

4

До вечора я тинявся по гуртожитку, виходив на вулицю прогулятися, проте аж ніяк не був в змозі позбутися отих негативних думок, що постійно підточують та отруюють свідомість лише своєю неприємною появою. Гавр з Максом хотіли запросити мене на пиво – хтось святкував якусь подію чи зданий залік чи іспит, але я послався на зайнятість і близько години гуляв містом. На що я міг сподіватися – двадцятиоднорічний студент, котрий раптово зіткнувся із аномалією у часі та збагнув, що він один-однісінький у цілому Всесвіті зі своєю проблемою, що закручується у вигляді спіралі та тягнеться десь далеко у глибини космосу чи навіть далі. Я був упевнений в тому, що такі речі зі мною сталися не просто так. Безглуздо вірити у інопланетян чи портали у часі, на кшталт червоточини, але паранормальні явища безпосередньо зачепили моє життя. Що з цим робити?

Ось так я розмірковував, чудово розуміючи, що мені немає з ким поділити це горе і залишається єдина надія на факти, що зумів зібрати до купи Сергій. Якщо вірити словам Орловського (а у мене немає підстав йому недовіряти), то його історія повинна мені допомогти. Далебі, я будував повітряні, рожеві замки, у яких надійно замуровував свої безмежні, прозорі мрії, надавав їм форми у вигляді очікувань, сподівань та надії. Та з часом, реальність вороже вторглася у мою внутрішню імперію, зруйнувала усі мури та стіни, розтрощила на уламки мої фантазії та плани на майбутнє. Я залишився із оголеною, розкритою у безконечність реальністю, якій було абсолютно байдуже мої метафізичні пошуки себе, мої багаточисленні запитання і спроби адаптуватися у житті задом наперед.

На щастя вечір був теплим, але майже не спекотним, тому я зручно сів на лавочку і перевірив пошту з айфона. Журналіст, як і обіцяв, вислав мені фотокопії щоденника Сергія. Із величезною цікавістю, тремтячими і пітними пальцями рук я швидко гортав сторінки, розуміючи, що натрапив на щось дійсно безумне, інфернальне, але водночас щось таке недосяжне, божественне, що набувало геть космічних масштабів, залишаючи обмежений людський розум далеко позаду.

Якщо коротко, то уривки із щоденника були радше спостереженням за собою і містили назву «Досліди», від чого я згадав Монтеня та його філософію. Правда, у цій аматорській праці я не вбачав для себе жодної істини, чи глибини мудрості, проте бачив дещо ледь помітне між сторінок, що навіювало холодом і близьким передчуттям страху.

5

Нарешті я починаю розуміти, що кожній людині у цьому світі даються випробовування. Неважливо, чи існує Бог чи ні. Можливо, ми – лише піддослідні об’єкти вищої раси прибульців, яка вирощує нас, спостерігає за нами, а потім збирає урожай. Приблизно, як ми вирощуємо овочі, фрукти чи домашніх тварин на м'ясо. В даному випадку, теологічні, антропологічні та навіть онтологічні питання не суттєві. Мене цікавить причина з якої виникло моє існування з майбутнього у минуле.

Якщо вдуматися у ці слова – то перше, що спадає на думку, – це божевілля. Науково не доведено існування всіляких феноменів, на кшталт, левітації, примар, візитів прибульців тощо. Отже, моя проблема цікавить лише мене і хіба що деяких фантастів. Мабуть, цей феномен являється випробовуванням мене на міцність, силу духа. У мене багато є запитань та зауважень до самої долі (Бога, космосу), але думаю, що ніхто не дасть відповідей. Можливо, усім на всіх начхати, а Творцеві і поготів. Нащо Творцеві перейматися існуванням якоїсь людини у цілому безконечному космосі, якщо таку людину замінять інші. І взагалі, що таке жалюгідне, коротке, важке життя людини у рамках мільярдних років існування Всесвіту? Не більше, як миттєвий спалах світла. Цей спалах ніхто через секунду і не згадає, бо він втратив перманентне значення, коли зникнув.

Тепер я підбираюся все ближче до того, про що так любив писати Ніцше. Афоризми, якими говорив Заратустра, звертаючись до людей – це не прості слова, а набагато більше. Це – квінтесенція, джерело життя. Він казав правдиво, часом завуальовано, алегорично, але усе було життєво. Ось саме такий вид надлюдини ми чекали багато років. Це буде могутня істота, яка може панувати над матерією, часом та простором (тут я собі дозволю додати якості надлюдини, про які Заратустра і не мріяв), яка підніметься над усіма примітивними фізичними законами, бажаннями, яка зможе зухвало насміхатися над простими гомо сапіенс.

Я відчуваю, що доля мені дала знак. Знак, щоб я почав розширювати свою свідомість та прагнути піднятися вище усіх розумінь, обмежень та границь. Мені здається, що скоро я збагну і побачу щось таке таємниче, всеосяжне, що допоможе мені стати надлюдиною. Ні, я не збожеволів. Просто вважаю, що свідомість, сила думки вища за будь-які фізичні перепони. Матерія підкорюється свідомості, свідомість змінює буття, а не навпаки. Свідомість змінює усе навколо нас ззовні і самих нас із середини. Мені лише потрібно розірвати гордієвій вузол, вирватися із магії натовпу і досягти вершин небесного буття. Тоді я стану безсмертним, всесильним. Я стану деміургом нового світу. Тоді зможу усе сліпе стадо направити на істинний шлях. Але для цього потрібно бути готовим до усього…

… Боюся, що я переоцінив свої можливості, вважаючи себе надлюдиною. Ніцше був просто божевільним. Але… але ж яка спокуслива ідея! Тим паче мої експерименти стали давати плоди. Від 12 вересня 2015 року, час пішов у звичайному напрямку, тобто вперед, як це відбувається у всіх нормальних людей.Я ще не знаю, як це сталося. Гадаю, мої експерименти розвинути свідомість, навчитися керувати матерією, часом, допомогло мені. На жаль, ці процеси відбулися без свідомо, тому поки що я не можу їх контролювати…

… Ще тиждень тому я писав, що ПЕРЕОЦІНИВ свої можливості. Тепер мені страшно від усвідомлення того, що я НЕДООЦІНИВ можливості. У мене кілька разів було таке(закреслено чорним маркером)… Відтак до мене прийшло розуміння, що я можу жити вічно чи принаймні багато-багато років. Наприклад, як Ной чи інші біблейські персонажі. Для цього потрібно звільнити свідомість від усього зайвого, вийти за межі земного світу, розірвати стіни примітивних фізичних законів. Усе, я відчуваю, що готовий.

Пора вирушати в дорогу!

6

Деякий час я перебував у прострації. У голові були відсутні жодні думки з приводу останніх подій. Це нагадувало мені глибоку трансцендентальну медитацію, яку мені довелося кілька разів практикувати. Тільки на відміну від такої духовної практики, наразі я не відчував повного розслаблення тіла і приємного відчуття єднання з космосом. Ні, пані та панове, у мене були зовсім інші відчуття. Далеко не такі приємні. Я до біса злякався, бо уривки із щоденника викликали у мені цілий пласт давніх спогадів, що були заховані за оперативною пам’яттю, десь у далеких полицях свідомості. Мені здавалося, що ці слова мають неабияку вагу і пряме відношення до мого життя.

Але яким боком я був пов'язаний із життям божевільного Сергія? І чи він такий вже божевільний? Адже я сам із плином майбутнього у минуле знаходився на межі безглуздя. Звісно, я не плекав надії сліпо вірити Заратустрі і прагнути стати надлюдиною. Власне, я взагалі не сприймав філософію Ніцше. Ніцше – тобто, нічого ще. Отакий відгук я міг дати філософові, який вважав, буцімто Бог помер.

Мені важко було ставати на ноги, але вже почалося смеркатися. Я збирався покинути парк. Життя Сергія – принаймні його частина, пов’язана із безумством та повним хаосом – мене не лише приваблювала, а викликала відчуття емпатії. Підсвідомо я вважав, що йому відкрилося третє око, Бодісвахта, найбільша істина Всесвіту. Але розумом, я відразу відкидав такі припущення. Що я мав робити? Вочевидь знайти цього чоловіка і спробувати з ним поговорити. Той факт, що Сергій міг дійсно зникнути, накласти на себе руки чи випадково загинути, я навіть не розглядав.

Відтер я мав намір розшукати Сергія поза будь-яку ціну.

Зробити це просто завтра.

А точніше вчора.

Розділ IX

Юхим у селі Глибоководне

1

У своїх думках я все частіше та частіше повертався до щоденника Сергія. Мені чомусь здавалося, що ці записи важать значно більше, ніж простий інтерес до паранормальних явищ. У мене навіть з цього приводу виникав ефект дежав’ю. Кілька разів мені здавалося, що десь я вже бачив саме цей щоденник, колись вже мав можливість ознайомитися із ним поверхнево, а потім більш детально, уважно читаючи усі сторінки, намагаючись знайти прихований контекст між рядків, наче це становить якесь зашифроване послання.

Після понеділку наступила неділя. Я вирішив провідати своїх батьків, яких вже давно не бачив з двох причин. По-перше, я дійсно скучив за ними і мав намір поспілкуватися, провести вихідні за містом у рідних і любих краях, де пройшло все моє дитинство і частково юність. А, по-друге, я прагнув продовжити своє розпочате розслідування, ухопити бодай саму тонесеньку ниточку, яка від журналіста Орловського та його книги про феномени вела прямо до Сергія. Його щоденник був дуже вражаючим, як одкровенням і трохи страшним. Я чудово розумів, що відчуває людина, коли живе задом наперед. Напрочуд у мене було одне єдине бажання – побувати у Глибоководному, поєднати приємне з корисним: провести час з батьками та зайнятися пошуками. У тих краях люду не дуже багато, тому я, думаю, мені вдасться знайти помешкання Сергія.

Від автовокзалу до села Глибоководного ходить лише одна маршрутка. Що поробиш – село маленьке, а пасажирів охочих їхати вдалечінь від міста та цивілізації вже не так і багато. Та й проїзд не дешевий, враховуючи велику відстань. Я придбав квиток і через годину вже стояв із чемоданом біля автовокзалу. За розкладом руху автобусів, потрібний мені маршрут мусив ходити раз в півгодини, але останній автобус відходив не пізніше восьмої вечора. У мене був білет якраз на десяту годину ранку. Разом з іншими пасажирами я стояв біля відповідної зупинки. Здебільшого це були літні люди, більшість навіть корені жителі села. Я кількох пізнав і поздоровався.

Спочатку мені навіть було незручно перед ними доставати цигарки і палити, але потім я збагнув, що вже дорослий і сам приймаю рішення, що і як мені робити із власним життям. Батьки давно знали про мої погані звички, але усі виховні години, які більше були за ініціативи батька, закінчувалися однаково: я погоджувався, що це шкідливо, але дипломатично ухилявся від обіцянок і чекав, коли усе забудеться. Тому, вже досить давно мої батьки покинули цю справу – читати довжелезні, як серіал Санта-Барбара сентенції. Я спокійно запалив цигарку і поки був час до від’їзду автобусу, ще й купив літрову пляшку пива.

Поки відбувався процес поглинання тютюнового диму у легені і прийом алкоголю у шлунок, на вільне місце під’їхав великий жовтий автобус. Кремезний, бородатий чоловік із капелюхом на голові вийшов із передніх дверей. Він попрямував до найближчого кіоску придбати лимонад, булочки та пачку цигарок. На деякий час він зник із поля зору і ще цілих десять хвилин довелося чекати, доки водій повернеться. Коли двері відчинилися, пасажири почали швиденько заходити у салон. Мимоволі мені пригадався інший рейс до Інсмауту, куди їхав головний герой, потрапивши у суцільне жахіття, що лише може існувати у найогиднішому та кошмарному сні. На щастя, Глибоководне – це не Інсмаут, не Касл-Рок, не Твін Пікс і навіть не Мідні Буки. Хоча, у нас в селі теж бувають страхіття, але радше алкогольного характеру. Наприклад, бійка п’яниць, потрощене майно або маленька крадіжка. Але оскільки усі один одного знають, то дільничному з’ясувати хто що вкрав – це як два пальці обісцяти. Тому, у селі майже не буває нерозкритих злочинів, а усі кошмари – це, завше, легенди та міфи, які є надбанням та гордістю кожного маленького, розташованого на краю світу села.

Отже, коли пасажири всілися і віддали білети, то автобус рейсом Дніпро-Глибоководне відправився майже по графіку із невеличким запізненням. Я зручніше відкинувся на спинку високого сидіння і певний час спостерігав за тим, як ми виїжджали із міста, залишаючи далеко позаду усі великі будівлі, заводи, супермаркети, великий шум від транспорту. Натомість перед моїми очима розверталася панорама невеличких зелених посадок, а далі починалися широкополі лани пшениці. От тільки вже не видно і не чутно було, як реве ревучий, бо старий батько Дніпро, який знав ще козацькі війни із ляхами та москалями, бачив багато смертей та народжень, любові та ненависті, залишився далеко позаду.

Поки автобус їхав своїм маршрутом вперед, я гаяв час, читаючи книжку. Не зважаючи на трясіння в салоні від поїздки та однотонне гудіння двигуна, я зумів зосередитися на вигаданому світі, створеному автором, у який мені тимчасово випала честь побувати. Взагалі я умів добре заглиблюватися у себе, за допомогою музики, книжки, фільму чи просто власних, безмежних мрій. Іноді це заважало жити нормальним життям, тому доводилося себе силоміць повертати до реального та швидкоплинного світу.

2

У село я приїхав приблизно через дві години. Водій розвернув автобус біля зупинки де стояло ще кілька автобусів і усі пасажири почали з полегшенням виходити на вулицю. Відразу дала про себе знати звичка палити тютюн. Не були оригінальними з цього питання й ще декілька людей. Ми усі, як по команді, повитягали свої цигарки і почали отруювати себе смолами, концерагенами та іншими шкідливими речовинами, що містилися у цигарках. Накурившись вдосталь, я взяв сумку у руку і повільно почав рухатися по стежці, яка відходила від автобусної зупинки, кількох універмагів та районної поліклініки.

Власне, майже уся інфраструктура (якщо так це можна назвати) – сільрада, магазини, поліцейська дільниця, поліклініка були поблизу. Далі попереду простерлося невеличке, але таке знайоме і приємне село. Білі верхівок хат майоріли на фоні кристально-чистого, голубого із незначними вкрапленнями ніжно-кремових перистих хмар, що ліниво застигли на небесному полотні чи повільно, ледь пересуваючись, рухалися у західному напрямку. У повітрі панував свіжий запах скошеної трави, високих дерев, що росли у садках та вздовж дороги, нагадуючи нічних вартових, що пильно слідкували за порядком.

Саме село знаходилося на полонині, яка йшла трохи нижче від основної дороги, звідки я приїхав. Більшість хат були зроблені із глини, а дах – дерев’яний чи солом’яний так нагадував мені садок вишневий коло хати, про який писав Шевченко. Правда, хрущі вже відгуділи своє, але у повітрі літало безліч інших комах. Я навіть трохи забув, як це, коли йдеш трав’яною стежкою до хат, наближаєшся до колодязя, чуєш спів курей, кукурікання півнів, які поважно та гордовито походжають по власній території і перегукуються між собою через паркан. Зліва була відкрита галявина, на якій вільно паслися корови, кози, вівці. Десь у затінку у кронах великого дубу сидів собі пастух, мирно куняв, або с друзями грав у карти. Це була романтика. Це було моє життя.

Проходячи повз знайомі сусідні хати, я відчував у серці якийсь щем від того, що давненько вже не бачив своїх родичів. Що не кажи, а метушливе місто із гомоном, брудним повітрям і всією суєтою ніяк не можна порівняти із спокійним, тихим селом, де усі прокидаються вранці зі сходом сонця, порсаються у полі до вечора. Усе відбувається, прямо, як у тибетських монахів, які практикують дзен-буддизм. Тільки селяни не переймаються духовним пошуком, вони несвідомо знаходячись ближче до природи, відчувають її красу, запах, її зелене досконале життя. З такими думками я рухався до рідної домівки, передчуваючи, що скоро зможу радісно зустріти своїх батьків. Навіть усі останні проблеми зникли на певний час, тривога та смуток залишилися у тіні спокою та впевненості у собі.

Біля зелених воріт я нерішуче спинився і поправив на плечах рюкзак. Пес Тімко – великий чорнявий із жовтими очима – весело виляв хвостом і радісно гавкав, побачивши мене. Ще б пак, син хазяїна повернувся! Я відчинив хвіртку, підійшов та потріпав Тімку за вухом. Той у відповідь мене лизнув у лице і весело стрибав навкруги. Нарешті на ганок вийшов тато. Трохи гладкий чоловік, середнього зросту із пишними, закрученими вусами і чубом, як у запорожського козака. Його лице розплилося у широкій посмішці. Ми обійнялися і потисли один одному руку.

– Юхиме, нарешті приїхав! Як чудово!

Я зайшов на кухню, де мати стояла над каструлею з борщем. У приміщенні панували приємні аромати буряку, цибулини, капусти та м’яса, яке готувалося окремо. Мама в мене була найкращою, про це навіть не варто сперечатися. У неї було трохи темне лице, дуже веселі очі, довге темне волосся та невпинні руки, які зазнали за нелегке селянське життя багато важкої праці. Кілька хвилин ми віталися, обмінювалися останніми новинами, не могли надивитися один на одного.

– Як навчання, синку? – пролунало турботливе запитання батька.

Я подивився в очі і вимушений був трохи збрехати.

– Непогано. Стараюся вчитися.

– Скоро сесія почнеться, не розслаблюйся.

– А дипломну роботу ти скоро будеш захищати? – включилася у розмову мати.

– Бакалаврську, – уточнив я. – Після екзаменів буде захист. Але сам диплом майже дописаний.

Це була правда. Більшість бакалаврської роботи з горе пополам було написано. Деяку частину я скомпілював із Інтернету, висмикуючи окремі розділи із чужих курсових, дипломних робіт, але робив це так точно і старанно, щоб була ціла робота, а не окремі погано зліплені шматки, що будуть дратувати наукового керівника та комісію на захисті диплому. Насправді, Ctrl+C та Ctrl+V (і у буквальному, і у переносному значенні) стали для мене такою звичною справою за ці чотири роки, що я навіть не вживав слово «плагіат», а замінював такими евфемізмами, як компіляція, запозичення, переробка та ремінісценція.

Я закинув наплічник у кімнату і збирався трохи відпочити, коли мене гукнув голос матері:

– Юхиме, час обідати!

Свіженький борщ я обожнюю. Нарешті я вдома. В такому чудовому настрою я поспішив до столу, приєднатися до обідньої трапези.

3

Хата у нас маленька. Всього три кімнати: одна на першому поверсі, разом з кухнею та санвузлом, а дві – на другому. Окрім цього у нас є пивниця, де тато зберігає старе вино, картоплю та всілякий непотрібний мотлох, у якому сам чорт ногу зломить, а також горище під стрихом, куди розмістили старе піаніно, поломані стільці, поношений одяг. Батьки не могли із ним розстатися і купа таких речей, як мої шкільні зошити, деякі куплені підручники, старі журнали тощо. От тільки домового, на жаль, у нас не було.

Я мешкаю в окремій кімнаті, обладнавши її на власний смак. На стінах висять різнокольорові плакати Джима Хендрікса, Арнольда Шварценеггера (мого кумира) та Шакіри (різношерста публіка у кімнаті, не знаходите?). Раніше плакатів було значно більше, але я вже переріс той підлітковий період і зараз кілька з них, радше були згадкою про добрі юнацькі часи, коли я ще вчився у сільській школі і навіть мріяти не міг почати новий, більш солідний та привабливий розділ свого життя у великому місті. Звісно, тут присутнє просте ліжко, письмовий стіл, кілька стільців, книжкова шафа та кілька полиць, які я прибив власноруч. Незважаючи на те, що ми жили у далекому селі, у нашій сім,ї був комп’ютер. На щастя, батьки у ньому мало що тямили, хіба що любили спілкуватися по скайпу із тетою Параскою із Торонто, яка переїхала туди на вільні заробітки, знайшла собі файного канадця і зараз вийшла заміж та виховує двох близнючок. Одним словом, живе тета нівроку! А от ми із Вікою (моєю молодшою сестрою) могли вільно користуватися комп’ютером, грати у різні ігри, працювати за ним, блукати всесвітнім павутинням, переглядати фільми та, чого кривити душею, дивитися непомітно відеоролики порнографічного характеру.

Після обіду стало незвично тихо. Більшість городніх робіт призупинилися на певний час. Я вирішив присвятити частину дозвілля тому, щоб зайнятися своїми пошуками, а саме спробувати віднайти загадковий щоденник Сергія, який ввів мене у ступор. Незважаючи на сильну спеку, я вирішив спочатку здійснити свій задум, а вже потім скупатися у прохолодному ставку. Тим паче, мати просила, щоб я ще зводив молодшу сестру на ставок, бо її ще одну не пускають. Я не дуже зрадів такій перспективі (бо Віка була вредною та допитливою), але не хотів сперечатися із батьками. Тому, я залишив затишну кімнату і вийшов на двір. Сонячні окуляри в одну мить зробили яскраво-жовтий, сліпучий блиск небесного світила більш похмурим, затемненим та легшим для моїх очей, які майже не мружилися та не сльозилися, як це бувало частенько. Тімко радісно помахав мені хвостом, коли я його почухав за вухом і пішов собі далі, зачинивши хвіртку.

В сухому, розпеченому повітрі відчувалася не лише важкість, а й якась сонливість, сильна лінивість, що непомітно охоплювала мене своїми чіпкими невидимими мацками, пробираючись крізь футболку до самого нутра. Я повільно йшов по стежинці, яка вела вверх і виходила на роздоріжжя. Попереду майоріла моя тінь – видовжена, дещо спотворена постать, яка с диявольською точністю копіювала усі мої рухи і постійно випереджала мене на кілька кроків. По бокам вулиці стояли сусідські хати – такі ж невеличкі, зроблені на совість, але дешеві, прості. «Простота, Проню, не гріх» – чомусь мені пригадалися такі слова, хоча я не дуже їх і поділяв. Доріжка вкрита пилом та гравієм йшла майже рівно. За нею у далечіні виднілися зелені верхівки смерек, що нагадували величезну, високу споруду, яка майже зливалася із горизонтом, несподівано переходячи у блакитну гладь неба. Власне, перед цими смереками, де вже починався сам ліс, була розташована полонина із невеличким потічком, біля якого паслася свійська худоба.

Вийшовши на більш широку дорогу, проїжджену автомобілями, тракторами, заляпану коров’ячими та козячими кізяками, я пройшов кілька десятків метрів, та повернув у паралельну вуличку, яка мало чим вирізнялася від попередньої. Хатинки були такими ж невеличкими, хоча в очі впадало кілька більш престижних будинків, у яких і розміри були більше і сама площа земельної ділянки викликала, якщо не заздрість, то принаймні повагу, що господарі могли успішно впоратися, обробляючи землю. Попереду виднівся зелений паркан, за яким була хата та сарайчик. Фарба на паркані була старою, потрісканою, місцями повністю облізлою, оголюючи іржавчину, яка різко псувала яскравий, живий відтінок тину. Як водилося, у дворі чатував великий сірий пес Сірко та кілька котів, які ліниво розляглися біля самого ганку у затінку, приємно примруживши очі, та поринувши у блаженний стан солодкої дрімоти. У певному сенсі я заздрив тим котам, адже сам не мав стільки вільного часу просто відпочивати, відчуваючи умиротворення та гармонію.

Вільно відкривши хвіртку біля самих воріт, я зробив кілька кроків по мармуровій плитці і нерішуче зупинився. Здоровенний пес, розмірами та й сірим кольором нагадував дикого, розлюченого вовка, що втік із лісу. На щастя, довгий металевий ланцюг стримав його гарчання та відчайдушні спроби дістатися мене своїми великими та гострими зубами. Із хати вийшла жінка похилого віку, зодягнена у стару, безбарвну сорочку, довгу сукню майже до п’ят та велику хустинку в горошик. Це була тітка Люда.

– Доброго дня, – привітався я. – Як ваше нічого?

– ДобрийденьЮхиме, – промовила вона, зліпивши усі слова разом на єдиному диханні. – Давненько тебе не бачила. У мене всьо файно. Живу день, як Бог дасть. А ти як поживаєш? Що там в університеті? Певно ся тяжко вчити чи нє?

– Легкого нічого не буває. Вчуся потроху. Скоро буду здавати заліки та екзамени, а потім захищати диплом. Пані Людмило, а чи можна побачити вашого тата Пилипа Івановича?

– Авжеж. Я лише подивлюся чи не спить він бува.

Я залишився на дворі чекати. Біля вікна, зліва від дверей стояла дерев’яна лавочка, зроблена, мабуть ще у радянські часи. Деревина вже відсиріла і місяцями потріскалася, але господар іноді змазував її спеціальним розчином, щоб дерево довше служило.

– Юхиме, заходь. Він нещодавно проснувся.

– Щиро дякую.

4

Я переступив високий поріг і опинився у передпокоях. Зліва була комора, справа – маленька, тісна кімната, у якій був стіл та велика піч, на якій було постелено для діда Пилипа. Старому було дев’яносто чотири роки (так, так, у селах це не дивина, адже свіже повітря, багатогодинна фізична праця додають більше віку, ніж вкорочують його, як це відбувається у брудних містах, тісних офісах та душних транспортах), але він ще рухався жваво, міг добре розмовляти. Правда, Пилип осліп на одне око та поганенько чув, але в цілому він рухався лише спираючись на один патичок, а щодня робив прогулянку по своїй та сусідній вулиці. Дід був маленького зросту, зморщений, як висохла груша із рідкими залишками сивого, майже молочного волосся. Проте, руки все ще залишали загрубілість і хоч трохи сили, яка збереглася від важкої праці більш ранніх років. Його обличчя було рихле, як зорана земля із багаточисленними зморшками, складками та впадинами. Але видюче око ще зберігало крихти блиску життя, трохи наснаги та бажання триматися за існування до останніх днів.

– Пане Пилипе, добрий день! – голосно промовив я на усю кімнату.

Він сидів на припічку і уважно спостерігав за тим, що відбувалося на екрані. Показувала німе кіно про доктора Калагарі. До речі, я теж був шанувальником ретро-фільмів, але здебільшого віддавав перевагу кіно з Чарлі Чапліном, Бастером Кітоном чи Джоном Уейдом. Пилип повернувся до мене без жодних ознак роздратувань, наче завжди був радий гостям.

– Привіт, юначе! Я ще не зовсім оглух. Сідай, поговоримо, якщо вже прийшов. Чим тебе почастувати? Може зеленим чаєм із андрутами?

– Дякую, але я не хочу, – я відповів невпевнено, бо все ще розмірковував, як краще почати бесіду.

Ще коли я був малим, по селі ходили чутки, буцімто дід знає не лише багацько різних легенд, але й і правдивих історії про усі дивацтва та чудасії, які лише могли відбутися у Глибоководному. Зараз вже минуло багато років, але я чомусь сподівався, що навіть у похилих людей погана пам'ять лише коротка, а давніші спогади мусять залишатися на все життя до останнього подиху. У своєму розрахунку я не помилився.

– Що тебе сюди привело? Вирішив провідати старого пердуна? Найстаршого пердуна на всьому селі, який не сьогодні так завтра спочине у бозі, – пролунала ледь чутна, стареча мова.

– Ну ви таке кажете! Вам ще жити і жити, – спробував я переконати його, хоча і сам розумів, що коли людині вже за дев’яносто років, то смерть може стрітися у будь-яку мить.

В принципі, у будь-яку мить смерть може зустрітися і у молодому віці. Як казав Воланд: «Так, людина смертна, але це ще півбіди. Погано те, що вона іноді несподівано смертна, ось у чому фокус»!

– Юхиме, не вішай мені локшину на вуха! Я чудово розумію, що Бог довго не буде терпіти такого старого, як я. Треба дати дорогу молодим. То ти просто так завітав, чи як?

Я не знав, з якого боку почати. Власне кажучи, як тільки прийшла мить робити те, для чого я прийшов, то увесь запал і вся впевненість кудись зникли самі по собі. Тепер я відчував себе цілком розгубленим.

– Ну-у-у-у… я думав дещо взнати…

– Невже тебе цікавлять стародавні події, міфи та байки про Глибоководне? – запитав Пилип і глухо закашлявся.

Цей кашель був дуже глибокий, наче старий хворів на бронхіт чи пневмонію. Усе його тіло тряслося, доки він видавав звуки, які трохи нагадували собаче гарчання у спотвореному вигляді.

– Так, я цікавлюся всілякими аномаліями, що відбулися у селі. Всі знають вас, як людину, багату на різні легенди та оповідки. Може щось розкажете, діду Пилипе?

– Насправді цих історій тьма-тьмуща. Що саме тебе цікавить? Будь-яка історія чи щось особливе?

Я набрав у легені більше повітря і наказав собі рішатися прямо зараз.

– Мене цікавлять люди, з якими відбувалися дуже дивні речі. Наприклад, час для них почав йти у протилежному напрямку.

– Як це?

– Тобто, час пішов навпаки, не так, як це у людей. Приміром, після понеділка, людина прокинулася, а настав не вівторок, а неділя. А за нею пішла субота. Розумієте?

Пилип знову відкашлявся, після чого виникла невеличка пауза. Мені вона здавалася довгою та незатишною. Старий сидів на стільці, підперши підборіддя своїми худими, зморщеними руками. Деякий час він дивився у вікно і наче щось пригадував. Я шанобливо мовчав, даючи змогу йому щось згадати і розповісти.

– Нісенітниця та й годі! Ніколи такого не чув, – раптом озвався він. – Де ти це взяв? Певне кіно якесь американське дивився?

– Та нє, не кіно. Просто колись чув історію про людину, з якою подібне паранормальне явище відбувалося. Хотілося дізнатися, може ви щось чули у Глибоководному про подібне?

– Такого точно не чув. Я знаю легенди про вовкулак, відьмаків, про чупакабр, бродячих привидів, але подібного ніколи не чув.

В той момент я зрозумів, що усе втратило зміст. Якось я не подумав, що все так швидко і просто може вирішитися не на мою користь. Чому я морально не підготувався до думки, що він може нічого не знати? Нащо було так наївно надіятися на певний збіг обставин?

– Пане Пилипе, це може здатися дивним, але мені здається, що ця людина може жити чи жила у цьому селі. Може ви чули не саме це, а щось подібне про якогось безумця? Просто я збираю матеріал, бо хочу написати статтю в газету, – збрехав я.

– А то ти журналіст? – зрадів він. – А я ніяк не міг збагнути, про що ти торохтиш. Ні, Юхиме, на жаль я нічого не чув.

Я підвівся, відчуваючи, що даремно згаяв свій час і марно плекав безумну надію, що усе розв’яжеться так легко і стане на свої місця. Ну хіба можна сподіватися, що мій феномен так просто зникне чи принаймні його можна буде науково чи іншим шляхом пояснити, звести до простої інтерпретації?

– Даруйте, що забрав у вас час. Просто я дійсно планував написати статтю.

– Може тебе зацікавлять інші історії.

– Ні, але дякую у будь-якому разі.

Вже зробивши кілька кроків назад, я ухопився за ручку, збираючись відчинити двері та сказати кілька слів, попрощавшись із старим. Проте, його голос мене зупинив вже майже на порозі:

– Юхиме, я тут дещо згадав. Ти не перший, хто цікавився подібним. Вже цікавилися до тебе про людину, яка нібито живе задом наперед.

Я зупинився і різко обернувся, відчуваючи шалене серцебиття і сильний піт, який виступив на спині та чолі.

– Правда? А хто цікавився?

– Дівчина якась. Здається, вона була не місцевою. Вона точнісінько про те ж саме розпитувала, що й ти. Молода така краля.

– Як вона виглядала?

– На жаль, зір у мене паскудний, як слух та пам'ять. Звичайна дівчина із світлим волоссям. Риси обличчя я, звичайно, не пам’ятаю. Я б ніколи і не згадав про ту зустріч, якби не ти. Вона також по селу ходила, була у кількох хатах розпитувала про цю дивовижність із часом, який наче мусить йти у зворотному напрямку. Нічого особливого. Розпитала та й пішла собі далі. Ніхто більше про неї не згадував.

– Коли це сталося?

Старий почухав макітру, наче цим задіяв усі свої нейронні зв’язки та синапси, що допоможуть віднайти потрібну інформацію за короткий термін.

– Може з тиждень тому, може трохи більше.

– А ви не пам’ятаєте, вона називала ім’я тієї людини?

Він заперечливо захитав головою.

– Ту історію, яку чув я, чоловіка звали Сергій. Може щось подібне та дівчина розпитувала? Пригадайте, будь ласка. Повірте, це не жарти. Я цікавлюся, бо з цим пов’язана моя робота. Я точно не збожеволів, а лише збираю побрехеньки та всілякі байки.

– Мені шкода, Юхиме. Я дійсно хотів би тобі допомогти, але більше нічого не знаю або забув. Дівчина приходила десь тиждень тому, може днів зо десять. Я її майже не запам’ятав в лице, але бачив, що виглядала вона дуже стривоженою і дивною.

Що це мало означати, я поки що не знав, але хотів дізнатися. Усе почало ставати ще загадковіше та яскравіше. Я вважав, що натрапив на якусь важливу інформацію, але ще не розумів, що саме тримаю у руках і як цим потрібно правильно скористатися.

– Щиро дякую вам.

Виходячи на двір, я мав лише одне бажання: чим скоріш повернутися додому, щоб можна було обмізкувати останні події, скласти усе до купи та віднайти такі невидимі зв’язки, які відразу не можна збагнути. Шлях до рідної хати був досить коротким, але я йшов повільно, занурившись у власні думки.

5

Що то була за дівчина, яка цікавилася тим питанням, що й я? Зупинившись на мить, я усвідомив, що далі все відбувається настільки складно, наскільки навіть й уявити собі не можна. Безсумнівно, загадкова незнайомка була зі мною пов’язана. Може вона знала щось таке, що слід від мене приховувати чи мала пряме відношення до того, коли я став жити по-іншому. Стоп, усе почалося десятого червня. Якщо Пилип бачив її тиждень тому, виходить вона все знала заздалегідь чи також живе задом наперед, як я?

Знову і знову я замислювався над цими питаннями, вишукуючи прихований контекст, непомітний, сакральний зміст, якусь приховану маніфестацію, але натикався лише на холодну стіну байдужості. Усе існувало, як в повнісінькому тумані. Наче навіжений, я зациклювався на цих питаннях, але відчував лише відчай і безпорадність. Так можна і збожеволіти, коли пливеш проти течії. Окрім пана Пилипа, я завітав ще у декілька хат і запитував люд про Сергія, який міг жити задом наперед. Як і в першому випадку, мене чекало розчарування. Інші люди навіть не знали про ту дівчину і дивилися на мене, як на божевільного. Мене навіть питали кілька разів, чи все зі мною гаразд. Одним словом, залишившись ні з чим, я повільно поплентався додому. На душі був сильний щем і страх.

На подвір’ї мене чекав пес Тімко, який кинувся на зустріч, радісно махаючи хвостом. Я потріпав його по шерсті на спині, почухав за вухом, розуміючи, що тварині абсолютно байдуже всілякі сакральні пошуки, спроби вирішити труднощі, адже у них немає такого самоусвідомлення себе, як у людей.

У хаті готувалися вечеряти. Тато накривав стіл, а мати куховарила біля старої плити. Ну і поруч крутилася сестра Віка. Їй було лише п'ятнадцять років, але вона була страшенно вредна. Постійно за мною шпигувала, любила тихенько подивитися чужі смски або просто підслуховувати розмови. А ще вона мала два щоденника – один для вчителів, куди ставили двійки і писали зауваження, а другий – для батьків, де було мало оцінок, але домінували лише четвірки та п’ятірки. На диво, учбовий рік майже добіг кінця, а її хитрий задум так ще не розкрили. Хоча, мене це не сильно хвилювало, адже останні чотири роки студентського життя зробило мене більш дорослим, упевненим у собі та толерантним до інших.

– Синку, сідай вечеряти, – сказала мати, коли на столі вже стояла смажена картопля, яєчня та сало.

Батько дістав великий пузир із мутною рідиною, яка значно зменшилася в об’ємі від останнього мого візиту. Тато не те що любитель випити – ні, але на свята чи рідко у вихідні міг по чарочці-дві випити власної самогонки під сало, канапки з сиром чи огірки. Мама казала, що краще культурно випити чарку власного виробництва, ніж набухатися у найближчому генделику та отруїтися паленою горілкою чи отримати в морду від інших п’яниць.

– Ти встигаєш на останній автобус? – поцікавився батько, коли перша порція пішла у організм.

Мені, як повнолітньому теж дозволялося скуштувати самогонки, але я обмежився однією чаркою, а потім почав наминати їжу, бо відчував страшний голод від прогулянок та своїх безцільних пошуків.

– Навіщо мені автобус?

– Щоб встигнути у місто. Завтра ж навчання.

Дідько лисий! А я й забув, що всі інші так само нормально пливуть у часі. І нічого ж їм не поясниш – не повірять. Та й вигадувати якусь брехню не хочеться, але доведеться. Я сказав,що поїду завтра вранці, бо кілька перших пар відмінили і в мене є час.

– Тоді не проспи автобус, що їде о сьомій ранку. Ти ж знаєш, що в селі це єдиний маршрут, яким рідко, але можна без пересадок дістатися до Дніпропетровська.

– Може, Юхим прогулює заняття? – вирішила пожартувати Віка, але ця репліка була недоречною, бо ніхто не звернув на неї увагу.

– Слухай, а чого це ти півсела розпитував про якогось Сергія та чудасії із часом? – раптом запитав батько, пильно подивившись мені прямо в очі.

Я знизив плечима, мовляв, не знаю.

– Ти щось від нас приховуєш?

Тепер на мене дивилися усі члени сім’ї. Тато все далі пильно, мати якось похмуро. Лише Віка кидала на мене трохи глузливі погляди, наче смакувала майбутньою перспективою пустити плітки серед подружок про мою дивну поведінку, де можна посміятися і просто весело провести час. Вона на таке здатна, я вже казав про її скверний характер.

– Ні, просто хотів написати оповідання на конкурс. У нас на філологічному факультеті викладач проводив конкурс фантастичних оповідань. Каже, що має зв’язки для друку кращих учасників у журналі.

– Ти ж ніколи не писав подібного, – недовірливо зауважила мама.

Здається вона мене розкусила (ще б пак, вона ж мама і має величезний життєвий досвід), але мені доводилося уперто гнути власну лінію.

– Не писав, але хочу спробувати. Може вийде, а така ідея досить оригінальна.

Останок вечора пройшов у тиші. Після трапези, мені вдалося викроїти кілька хвилин, похапцем, непомітно вискочити на двір і покурити, поки ніхто не бачив. Звісно, батьки знали про моє паління, але при них я не наважувався це робити і вислуховувати потім довжелезні моралі.

Лише у своїй кімнаті я повернувся до роздумів. Я все більше божеволів від думки, як різняться наші світогляди і взагалі життя. Я був одиноким вовком, що йшов проти вітру, але йшов далі, бо вектор мого руху був скерований у протилежний бік і розвернути його ніяк не вдавалося. Скільки ще можна це терпіти? Невже немає виходу, щоб жити знову у нормальному плині часу? Невже це моє прокляття? Але за що таке випало? Чому доля така жорстока зі мною?

Питання частково вдалося заглушити переглядом містичного фільму.

Після цього я думками повернувся до щоденника Сергія і відчув щось незвичне. Це таке невидиме відчуття охоплює, коли ти хочеш щось зробити, кудись піти, але ця ідея існує десь далеко у підсвідомості і поки що не може логічно оформитися у вербальну, а правильніше, ментальну (тобто мислячу) інтерпретацію. Я стояв, як навіжений, у кімнаті і розумів, що був охоплений якоюсь ідеєю, відчував натхнення, такий запал, але не міг збагнути, звідки росте коріння. Пробував так і сяк усе пригадати, перебирав у думках останні події, намагався поєднати до купи всілякі факти, будував фантастичні припущення, але усе було марно.

Раптом я прозрів. Як усе просто. Думки від образного, розмитого мислення у вигляді метаморфоз, уламків минулого, почали складуватися у один-єдиний пазл, що зводився до двох простих слів: Фрідріх Ніцше. У мене в голові наче пролунав чужий голос: почни читати Ніцше. Звісно, це був не той голос, як його розуміють божевільні, радше це було моє внутрішнє «я», яке давало доцільну пораду.

Повернувшись у кімнату, я скачав на рідер електронні книги німецького філософа і почав читати «Так казав Заратустра».

Читання захопило мене до пізньої ночі.

Розділ X

Мис Доброї Події

1

Життя у гуртожитку вирувало, як завжди. Студенти зранку або метушилися, похапцем снідали та поспішали на пари, або просто ліниво спали чи курили у туалеті, попиваючи кави із пластикових стаканчиків, які виходять із спеціального автомату.

Для мене ранок п’ятниці важив небагато. Тобто, я розумів, що більшість у захваті від останнього дня навчання перед можливістю цікаво провести вихідні, але у мене понеділок починався у п’ятницю. Добре, що не в суботу, як в одній книжці. Я вже відпочив на вихідних, добре провівши час у Глибоководному. Після спілкування з батьками я відчував себе значно краще, бо оповідання старого Пилипа створювало ще більше сумнівів та запитань, ніж було раніше. Та й взагалі, мені здавалося, що даоси були праві в тому, що усі наші проблеми від бунтуючого розуму, тобто із середини, а не ззовні.

– Чувак, ти таке тут пропустив? Чув, що Свєтку із двадцять шостої турнули звідси?

Я лише витріщався на Максима, здивувавшись від такої несподіванки.

За час, поки я був відсутнім у гуртожитку, дещо сталося, а саме одна дівчина нанюхалася кокаїну (звідки їй було його дістати як не в нічому клубі або десь у підозрілих наркодилерів, що торгують прямо на вулиці) і почала себе поводити неадекватно. Подруга спробувала її вгамувати, але отримала страшного ляпаса, від чого виник синець. Дівчина під кайфом розбила вікно у кімнаті стільцем і почала бігати по коридорі. Після розбирання комендантша наголосила, що доведеться відшкодувати збитки. Студентка послала її матом. Потім, подруги все розповіли і після аналізів крові вердикт був визначений однозначний: звільнення з гуртожитку. Комендетша застерегла, що більше такого не було, бо вона усіх підозрілих, хто колеться, нюхає або просто пиячить запросто вижене без права повернення на цей рік. І їй буде абсолютно байдуже, де студенти зможуть мешкати за час навчання.

– Ніколи б навіть не подумав, що Свєтка на таке здатна, – зізнався я після вражаючої, але реальної історії.

– Ну так, – кивнув Максим і закурив. – Вона ж така тихоня за складом. Розумієш? Ну, тіпа там ботанить над підручниками, з хлопцями тримається холодно. Одним словом, сніжна королева з крижаним серцем і комплексом відмінниці. Як це її вмовили спробувати наркоту?

– В тихому вирі чорти водяться. Може, вона за для цікавості пішла у нічний клуб або хоч раз потусуватися у підозрілій компанії, а там її спокусила таку недосвідчену, яка не має сили волі.

– Та все одно дивно. Я чув, що вона із порядної сім’ї. Хоча, хтозна, що там відбулося. Сподіваюся, Свєтка знайде житло.

Гуртожиток приймає та відпускає студентів без найменших вагань. Хтось вчиться до отримання диплому і не сходить із стежки, а інший спокусився свободою гуртожитку, море алкоголем, оточуючими товаришами, бажанням показати свою крутість. Як на мене, то життя в гуртожитку – це життєвий урок виживати у мікрокосмі, у маленькому суспільстві людей, вміти себе поставити, знайти спільну мову, навчитися встигати і здобувати знання, і розважатися. Я теж ледь не схибив, коли пив на першому курсі по-чорному, але потім схаменувся і почав себе контролювати. Принаймні, останні три роки ніхто ще жодного разу не хотів мене вигнати звідси. Щиро сподіваюся, що цього не станеться і останній рік навчання.

– Шкода дівку, згоден. Я навіть кілька разів запрошував її на побачення, але вона морозилася.

– Сусідки з кімнати обіцяють її підтримати, але комендантшу не вмовити. За таке дійсно виганяють назавжди. Гуртожиток це ж не наркопритон! Слухай, ти сьогодні збираєшся з нами вечері погуляти? Будемо ми з Гавром, Боян, кілька дівчат. Може Свєтка непомітно пробереться, щоб хоча б наостанок з нею полікуватися. Нехай дівка заллє горе випивкою, щоб полегшало на душі. Так ти з нами?

Пропозиція посидіти в компанії хлопців та дівчат, покурити, весело погомоніти, послухати вчергове пісні Пінк Флоїда чи Джима Хендрікса, випити пива чи горілки – це чудово. Це – частина студентського життя. Але зараз я відчував, що до усіх цих розваг стаю все більше байдужим. Наче воно мене взагалі не торкалося, не чіпляло жодним чином і не викликало ейфорію, як це було раніше. Я запитував: що сталося? Невже я виріс із цих пустих розваг, що дають короткотермінову ейфорію, а потім чергове отупіння в голові та, як наслідки, погіршується самопочуття.

– Дякую, я пас. У мене інші плани.

– Баба? – поцікавився Максим.

Я лише кивнув.

– Ти хоча б палки кидав, коли був з нею?

– Максе, не кажи так про мою дівчину, добре? Про інших патякай що завгодно, але не про мою.

– Без проблем, чувак. Просто ти такий рамантік, трясся його матері!

– Навіть якщо і так – що в цьому поганого. Взагалі я не розумію, чого стало модно серед пацанів так зневажливо ставитися до дівчат. Називати їх образливо «тьолка», «баба». Краще поважати та любити дівчат. Вони ж не сексуальний об’єкт, а особистості із своїм внутрішнім світом, інтересами, поглядами.

Максим зареготав від цих слів і загасив недопалок.

– Ти ідеаліст, Юхиме. Прийде час, ти прозрієш. З дівчатами треба поводитися трохи жорстко, бути головним у стосунках і не вестися на їх істерики, всілякі маніпуляції тощо. А ти, здається, потрапив під вплив однієї крихітки і став таким занудою, що аж страшно!

– Це суб’єктивність, Максе. Я задоволений своєю дівчиною і взагалі ставленням до усіх дівчат. Мені непотрібно бути грубим у висловах, хоча, іноді це трапляється і зі мною. Як на мене, жінки – прекрасні не лише своєю зовнішньою красою, а й своїм світоглядом, життям. А головне – жінки дарують світові нове життя. То навіщо до них зневажливо ставитися? А до матері ти теж своєї так відносишся? Чи до сестри чи своєї дівчини?

– Дівок у мене багато, – зауважив Максим.

– А мати, яка подарувала тобі життя, у тебе одна. Впевнений, що її ти шануєш. Але ж інші дівчата, теж чиїсь доньки, сестри, в майбутньому мами, бабусі. Хіба можна до них ставитися грубо і хтиво?

Максим стенав плечима, буцімто не збирався більше сперечатися. У мене дійсно змінилися погляди на прекрасну половину людства, але це не лише пов’язано із Пенелопою, а й з іншими речами. Навіть аномалії із часом дали мені можливість розмірковувати, як над простими земними речами, так і над метафізичними явищами, у яких я шукав перманентне, сакральне значення чи просто міркував, доки не доходив до якогось висновку. Це – чудово, що моє єство потроху змінюється на краще.

2

Вечір п’ятниці у мене вже був розпланований. Я перебував у прекрасному настрою, очікуючи солодку, чудесну мить – зустріч із Пенелопою. Мабуть, тепер я вже був готовий точно визначитися із тим, що закохався у неї по самі вуха. Либонь, раніше між нами була лише одна хімія, повстання плоті, але зараз відчувалося щось таке душевне, невидиме, що важко ухопити з язика і передати простими людськими словами. Та й нащо це робити, якщо навіть найгеніальніші поети і письменники, починаючи із Омар Хайяма передали це відчуття краще за мене, але все одно не так досконало і перевершено, як це прекрасне почуття створила природа. Тобто, виражаючи свої думки у словесній формі, коли мова образів та абстракцій переходить у вербальну інтерпретацію, ми втрачаємо у цих образах щось важливе, ймовірно, частку себе чи божественну іскру самого Всесвіту. У будь-якому разі – відчувати, але не розуміти, набагато важливіше, ніж розуміти і зовсім не відчувати.

Коли я їхав маршруткою на пляж, небо затягувалося ледь помітними сірими хмаринками, які ще не становили загрози, а навпаки трохи затуляли пекуче сонце і давали ковток прохолоди у повітрі. Крізь вікно я розглядав великі міські будівлі, машини, людей. Місто жило своїм неупередженим життям, це відчувалося у кожному русі, щомиті, коли щось змінювалося перед моїми очима. Усі шуми вже зливалися у звичну какофонію звуків, яка стерла собою усі прояви тиші, гармонії та спокою. Такий небезпечний, швидкоплинний вир події викликав у мене різкий контраст із повільним життям в селі. Так, я вже звик до міста, але моя душа (особливо у снах) постійно прагнула наблизитися до природи, збагнути її глибоку красу, відчути себе справжньою людиною.

Пляж був розташований на лівому березі Дніпра, прямо за новим мостом. За проспектом Мануйлівським – ближче до набережної – був невеличкий парк, а зліва від нього простягався піщаний пляж, прибережну лінію якого обережно лизали хвилі Дніпра, залишаючи після себе сліди білої піни, наче новостворений кордон, що чітко розділяв суходіл та воду кривою, довгою лінією. Сама річка – широчезна, славетна ще за часів запорожських козаків, коли були ще знамениті пороги – відбивала блискучі промені на поверхні, мов розсипала золото, яке сяяло, приємно сліпило очі і, переломлюючись, як у дзеркалі, ніжно торкалося незахищеної шкіри своїм теплом.

Народу на пляжі було, як завжди багато. На жовтому піску було безліч недопалків, пляшок з під алкоголю, огризків від яблук, груш, брудних кульочків, обгорток від різних батончиків, йогуртів, морозива тощо. Все це створювало неприємне видовище, яке накладало пляму на цей пляж. Мені було дуже прикро, що декотрі відпочиваючі так зневажливо ставилися до свого довкілля, залишаючи після себе таке свинство.

Вибравши більш-менш вільну територію, я постелив накидку і ліг на неї, роздягнувшись до шортів. Мені довго не довелося чекати на Пенелопу. Вона, як і більшість жінок, запізнилася, але лише хвилин на п’ять. Власне авто допомагає швидше подолати будь-які перешкоди, ніж забиті маршрутки, старі тролейбуси, що постійно ламаються та, сильно гримаючи трамваї, які повзуть по рельсам, як равлик.

Пенелопа прийшла на пляж у коротеньких джинсових шортах, синьому топіку, який оголював майже всю талію і починався трохи нижче грудей, та в довгому капелюсі. У руках вона тримала памперо та свою сумочку. Ми смачно поцілувалися і сіли на підстилку, під якою хрустів сухий, розпечений пісок. Її біляве волосся так само прекрасно світилося в промінцях сонця, як першого разу, коли я лише побачив її.

– Ух! Ну і важкий день сьогодні, – позіхнула вона, коли я обійняв її за стан рукою і приголубив.

– Що сталося? Концерт чи репетиція?

– Скоріше переговори та прослуховування, – уточнила вона, а потім озирнулася, щось шукаючи. – До речі, така спека. Давай скупаємося, а потім щось вип’ємо, у мене в горлі пересохло.

– Що будеш пити?

– Влітку на пляжі тільки пиво, але спочатку купатися, – веселим тоном повідомила вона і я цьомкнув її в губи.

У мене не було жодних заперечень, адже я і сам прагнув бодай на кілька хвилин сховатися від цієї задухи. Ми пройшлися по гарячому піску, у якому босі ноги трохи вгрузли і дісталися прибережної лінії. Піщана поверхня вже була більш прохолодною та вологою. Ми повільно зайшли у воду зеленуватого кольору, яка постійно цвіла від водорості. Я зробив глибокий вдих і пірнув у темні глибини приємної прохолоди та надійного рятівника від спеки. Мій заплив був довгий – я проплив під водою, спостерігаючи, як сонце з труднощами пронизує пітьму, залишаючи невеличкі блиски у темній муляці. Десь через хвилину, я повільно винирнув назовні, відчуваючи, як вологі каплі швиденько стікають по волоссю та щоках униз, повертаючись до своєї домівки. Я тряхнув головою, бо вода заливала мені очі і помітив у метрах десяти від себе Пенелопу, яка повільно пливла, гребучи руками та ногами одночасно. Довго не думаючи, я поплив за нею швидким брасом, упевнено розсікаючи воду руками, як весла човна. Її спина постійно миготіла переді мною, але через хвилину, я наздогнав дівчину і обійняв. Ми почали кружляти у воді, а потім пірнули разом і поцілувалися. Я пестив її груди під купальником, а вона намагалася рукою мені залізти у плавки, де я вже відчував ворушіння та приємну твердість. Наша гра закінчилася одночасно з браком повітря, то ж ми виринули у світ сонця і почали бризкатися водою, як малі діти. Трохи позбавляючись, ми попливли назад, наближаючись до берега. Малеча в основному зібралася на мілині, де батьки уважно за ними пильнували і не дозволяли заходити дальше дозволеної території.

3

Розмістившись у прохолоді, ми сиділи, обсихали та пили свіже, пінисте пиво. Тінь нам створював спеціальний навіс із літнього зонтика, який дівчина принесла із багажника. Я повільно робив ковток пива і дивився у далечінь, відчуваючи поруч приємний дотик плеча Пенелопи, її тепле дихання та дзвінкий, радісний сміх. Нам було добре разом, як ніколи, хоча я чудово розумів, що розмова, якої я уникаю рано чи пізно почнеться.

– Я сьогодні думала над тим, що з тобою відбувається і дійшла одного висновку, – раптом почала вона, ні сіло, не впало.

– Правда? Якого саме?

Вона відвела очі і подивилася вперед, де темно-синя вода переходила у блакитне полотно неба.

– По-перше, ти вже цілком звик до такого розкладу, коли усе відбувається навпаки. Тебе це не лякає, не виводить із рівноваги і не заставляє робити божевільні речі.

– Ну, це завжди буває. Людина до усього може звикнути з часом, навіть до ненормального часу, сорі за тавтологію.

– Так, але це ще не все. По-друге, ти вже знайшов нові переваги. Такі, як пам’ятати що вже відбувалося у минулому і вирішувати, чи можна їх змінити чи залишити, як є.

– Це не завжди діє, адже я став поводити себе геть інакше. Наприклад, майже забив на навчання. Нащо воно, коли усе йде задом наперед? Почав пошуки подібних випадків з людьми, їздив у своє село, – я коротко переповів те, що мені вдалося встановити, але ще не знав, як цим скористатися далі. – Отже, минуле моє вже змінилося. Коли я раніше був нормальним, то пам’ятаю у ці дні робив інші речі. Я точно не був знайомий з тобою і не мав таких приємних моментів, як зараз, чи коли ти грала на лютні під час перфоменсу. Усі ці важливі речі, пройшли повз мене раніше, а зараз вони відбуваються. Отже, ти права, переваги є і я ними користуюся.

– І, по-третє, я тобі вже казала це раніше. Мені здається, що ми з тобою знайомі вже давно, бо якимось чином я тебе пригадую, хоча в минулому б не могла логічно про це знати. Можливо, існують якісь паралельні реальності, які часом перетинаються між собою.

– Тоді вже перпендикулярні, які точно перетинаються, – поправив я.

Вона кивнула.

– Нехай, перпендикулярні. Тоді, ці перпендикулярні світи мають точку перетину, на якій ми можемо знаходитися час від часу. Може, в тій реальності, де час для тебе йшов уперед, ти ніколи не знав мене і не зустрів, але в цій реальності усе відбувається інакше. Наша зустріч – це точка дотику цих реальностей. Питання лише в тому, чи можемо ми свідомо обирати гілки ймовірностей, вибираючи найкращий сценарій нашого життя?

Зробивши кілька ковтків пива, я чи не в черговий раз відчув, що це вже було колись. Так, це – дежав’ю. Я бачив і чув подібну розмову. Але коли це відбувалося?

– Ну, тебе вже у наукову фантастику занесло. Може ці реальності і бувають, перетинаються між собою. Але ж мій феномен із часом остався той самий. Я знову пливу назад і все більше відчуваю себе чужим у світі. Тепер я все більше розумію, цей театр абсурду. Усе має свій початок та кінець. Але який сенс усього, коли воно зникне? Камю і Сарт вважали світ абсурдним, бо людський розум нездатен збагнути безконечний світ. От, що буде, коли я стану малюком, а потім просто перетворюся на плід у животі матері, чи як? Людей жахає загробне життя, якщо воно ще є, а мене лякає те, що може бути чи було до народження?

– Я колись дуже щільно цікавилася подібними речами, як ти. Тоді ще я була дуже амбітною, юною і вважала, що мені відкриються усі істини, якщо я прочитаю купу літератури. До двадцяти п’яти років я прочитала більше тисячі книжок. У дитинстві – це казки, пригоди, фантастики і детективи, а потім – це література окультизму, яка торкається метафізичних явищ буття і всілякі філософи. Я також зациклювалася «Нудотою» Сартра, коли злякалася, що я існую і цьому не можна ніяк зарадити окрім самогубства. Усі думки торкалися того, що існування повне болю, страждань, а розум породжує мільйон думок, які отруюють тіло і душу. Але і цей шлях мене не влаштовував. Потім, мене попустило. Так, усе безглуздо у світі, бо ми від народження приречені любити, страждати, боротися із труднощами, а потім вмерти. Тобто, сенс життя актуальний максимум років вісімдесят, хоча старі люди вже нічого не шукають і просто існують. А потім до мене прийшло розуміння, ну і нехай. Все одно, життя мені дали, отже треба принаймні спробувати зробити щось хороше, приємне, залишити якийсь слід, досягти цілей. Музика для мене – це відповідь. Музика – це гра на струнах душі, можливість за допомогою мистецтва піднестися над земним світом бодай на мить.

– Музика, як і будь-яке мистецтво – це не лише самовираження, а й втеча від самого себе. Пенелопо, я тобі скажу банальну річ. Усяка мить в нашому житті відбувається перший та останній раз. Ти про щось подумала, а через секунду ця думка відійшла у минуле. Тобто, квінтесенція буття людини – жити у моменті зараз. Отже, я к не крути усе зводиться до театру абсурду. Насолода – короткотривала, біль – довший, але теж минає і стає неактуальним. Вловити цей момент зараз дуже важко. От я випив пива зараз і відчув ейфорію. Але вона вже минає, а за кілька хвилин і це перейде від розділу реальності до розділу спогадів. Як на мене, спогади – ілюзія, бо вони вже спотворені, видозмінені під впливом часу.

Зробивши паузу, я відклав недопиту пляшку з пивом у бік. Тепер я усвідомив, що сп’яніння шкідливо не лише фізично, а й душевно, бо руйнує особистість. А ще ця химера швидко проходить, а постійно ганятися за ілюзіями не можна. Від цих думок я скривився і чомусь зрозумів, що ці допінги мені вже непотрібні.

– Спогади – ілюзія? – недовірливо перепитала Пенелопа. – Але ж я деякі речі чудово пам’ятаю з дитинства. Добре знаю своїх друзів, факти із власного життя. Тебе пам’ятаю, незважаючи навіть на різні вектори руху часу. Отже, ти хочеш сказати, що ці спогади минулого несправжні? В жодному разі я тобі не повірю.

– Можеш не вірити мені. Минуле ти лише можеш визвати у вигляді ментальних образів. Тобто, ти задієш свою уяву, опираючись на факти минулого. Але як ти можеш бути впевнена, що це ти була і те-то робила? Може, це тобі здається, що такі-то речі з тобою відбувалися, але насправді це може бути лише уява. Де залізні докази? Світ є таким, який ти хочеш його бачити, Пенелопо. Ми з тобою бачилися неодноразово, але хто може підтвердити, що це не лише наші фантазії, адже повернутися назад і ще раз пережити подібне не можемо. Якщо усе відбувається в перший та в останній раз, то воно пройдене, відповідно його вже не існує. Спогади – це згасання спалаху світла, але це вже не саме світло, а його залишки, ефект, який ми бачимо перед собою. Коли ти щось пригадуєш, то викликаєш спогади, приправлені емоціями, фактами з життя. Але вони пройдені, ти зараз їх не бачиш, тому не можеш бути впевненою, що це реальність. Реальність невловима, а все інше химерні образи, якими ми надаємо важливе значення.

Пенелопа вражено на мене подивилася, намагаючись прочитати по очах, а потім розсміялася трохи нервово. Вона жартома вдарила мене рукою по плечу.

– Господи, а я думала, ти кажеш серйозно. Ти хотів вразити мене розумними словами?

– Ні, я лише хотів поділитися власними спостереженнями, думками, які мені відкрилися, – чесно зізнався я.

– Тоді я тобі не вірю. Якщо у цьому світі немає точки опори, то у що можна вірити? Минуле – ілюзія, майбутнє – фантазії. То де істина, якщо вона взагалі існує? Ти забираєш точку опори в мене.

– Навіщо вона тобі? Точку опори шукав Архімед, а нас цікавить дещо інше. Я ж казав, що лише наносекунда зараз ключова. Але щойно вона у минулому. Ти лише почула мій голос, він дійшов до твоєї свідомості, потім ти обдумуєш, що сказати у відповідь, але та мить реальності, коли я подумав ці слова і сказав, вже зникла. Твоя реакція на мої слова – це нова реальність, яка не може догнати попередню. Ніщо не повторюється двічі. Ти коли-небудь бачила у природі абсолютно однакові листочки або квітки? Про людей і тварин не варто казати.

– Близнюки.

– Зовнішньо – так, а внутрішньо – ні. Тим паче і у зовнішності хоч якась родинка, зайвий волосок на руці чи щось інше ледь помітне вже вирізняє їх. Абсолютного повторення немає, бо сама природа – майстер унікальності у всьому. То ж, цінуй конкретну мить і не зациклюйся на зайвому.

– Теж саме, я можу сказати і тобі, як ти переймаєшся тим, що щодня молодшаєш, на відміну від усіх інших. Навіть мені заздрісно.

– Звісно, переймаюся, адже це не секунду, а вже кілька тижнів тягнеться і продовжується зараз. Правда, більше тягнеться моя реакція на пройдені миті, а реакція – це теж ілюзія, бо вона швидкоплинна. І взагалі наш світ – це розбите дзеркало. Ти дивишся на різноманітні уламки і в кожному відображається щось своє, неповторне, переломлюється світло, спотворюється твій образ і картина світу стає іншою. Кожну секунду ми втрачаємо себе і віднаходимо, інакше б зникли із світу. Йоги вважають, що якщо себе усвідомлено пам’ятати кожну мить, то можна досягти безсмертя, піднестися над примітивною формою фізичної смерті, розірвати цей ланцюжок. Проте, я не дуже довіряю таким неперевіреним заявам.

– Юхиме, тобі точно двадцять один рік? – Пенелопа знову нервово розсміялася, – Може ти молодшаєш із ста років?

Мені теж здавалося, що багато роздумів, з якими я ділився (а ще більше було у внутрішньому світові), могли належати людині, яка досягла принаймні років шістдесяти чи на крайній випадок п’ятдесяти. Можна цим пишатися, сприймати як комплімент. Проте, зрілість душі у молодому тілі має і недоліки. Якщо я старий душею, то і світ сприймаю більш песимістично, заангажовано, вважаю, що мене нічим вже не здивуєш. Такий собі комплекс Мартена Ідена, коли молодим відкусив великий кусок плоду з дерева пізнання і міг отруїтися ним. Ось так і я відчував, що цей плід пізнання десь усередині отруював мої думки, стискав мою особистість і заважав вільно мислити, адже чужі знання, чужий досвід засліплював мій особистий досвід, вкладав у голову думки інших видатних людей, заважаючи залишатися самим собою, таким, яким я був.

Той, ким я є зараз – інша людина.

4

Кілька разів ми скупалися у теплих водах Дніпра, що радісно омивав наші тіла від палючих променів сонця. Пенелопа брала з собою наплічник, у якому лежали паперівки і пляшка з апельсиновим соком. Паперівки – це мій улюблений сорт яблук. То ж, підкріпившись фруктами, я й не помітив, як почався чудесний захід сонця – одне із найяскравіших видовищ природи, що людина має змогу спостерігати. У цьому плавному переході від яскраво-червоних, жовтих, оранжевих тонів у холодні відтінки сірого, фіолетового, було щось таке містичне, окультне, наче перехід від однієї реальності в іншу. Краєчок сонця ще виглядав із-за обрію, залишаючи останні плями на полотні, які скоро обіцяли розтанути у сутінках.

– Давай я тобі покажу цікаве місце, доки ще не стемніло, – раптом запропонував я, після того, як ми вже вдосталь накупалися і наговорилися, поки сиділи і обсихали на піску.

Ми згорнули накидки, спакували всі речі і у шльопанцях пішли по сухому піщаному березі, який тягнувся в обидва боки. На тій стороні річці виднілося справжнє місто – височезні житлові будинки, готель «Парус», а з ліва відкривався вид на Новий міст, по якому їхало безліч транспорту. Прибережна лінія тягнулася майже рівно, а трохи далі вона стала загостреною, як лезо ножа, нагадуючи такий собі Мис.

Пенелопа відразу відкрила рюкзак, дістала фотоапарат та зробила кілька знімків заходу сонця, виду Дніпра та частини міста з іншого берега. У неї була не «мильниця», а нормальний, багатофункціональний Canon.

– Оце, – я показав рукою на виступ, випуклу частину піску перед самою річкою, – називається Мис Доброї Події.

– Як цікаво. Ніколи не чула про таке. Ти не вигадав бува?

– В жодному разі. Насправді це умовна назва, як саме поняття «Мис». Назва походить від того, що тут часто призначають романтичне побачення, а закохані цілуються на цьому місці, признаються в коханні. Така романтика – це добра подія, тому виникла ця назва. Я про це ще дізнався, коли приїхав у місто і поступив в університет.

– І давно ця назва існує?

– Гадки не маю. Але сюди ходять різні пари. Це схоже на алею закоханих у парку Шевченко.

Не змовляючись, ми автоматично нахилилися один до одного лицем і довго цілувалися. Я відчував себе настільки прекрасно, що прагнув, аби такі миті не ставали спогадами, а були вічністю, чи принаймні повторювалися якомога частіше. Можливо, саме тому солодкі моменти нашого життя, мають таку велич і радість від того, що вони приходять дуже рідко після багатьох проблем, труднощів і навіть страждань. Щоб оцінити світло дня, потрібно пережити темноту ночі.

– Давай я тебе сфоткаю тут, – запропонувала вона.

Дівчина зробила кілька знімків мене, а потім – навпаки, я зняв її у чудовому ракурсі на фоні синього Дніпра і ледь рожевого горизонту із фіолетовими відтінками, які свідчать про наближення ночі. У Пенелопи було триніжжя, то ж ми мали змогу сфотографуватися разом, виставивши авто зйомку, а потім ми ще експериментували із селфі. Одним словом, вечір видався на славу. Хіба можна бажати більшого, ніж проводити час із чудовою дівчиною, з якою мене поєднує не лише фізичне бажання, а й більш високі духовні пориви, романтичні відчуття і повна гармонія.

І це були не пусті слова.

Розділ XI

Істина десь поруч

1

– В тебе той щоденник є зараз із собою? – запитала Пенелопа, коли ми лежали голі у ліжку, відпочиваючи після другого раунду.

Молодість тим і прекрасна, що маєш багато сил, наснаги і бажань активно жити і багато разів кохатися. Після вечірнього купання, наша зустріч цілком логічно завершилася у гостях Пенелопи. Після кількох бокалів вина та поїдання ролів (вона страшна любителька японської кухні), ми перемістилися у зручне ліжко, віддаючи час фізичним вправам, які ще більше нас поєднували духовно та фізично.

Про щоденник Сергія я їй розповів так же, як і про читання Ніцше. До речі, за цей час я його майже прочитав, точніше перечитав афоризми Заратустри і почав розуміти речі під іншим кутом зору.

– Вдома залишив. Там усе зводиться до божевільної, прямо маніакальної ідеї стати надлюдиною, піднестися над примітивними людьми, стати, як Бог всесильним. Звісно, цей Сергій був помішаний на ідеях Ніцше. До речі, його філософія користувалася шаленою популярністю у німецьких нацистів, а Гітлер взагалі вважав її своєю настільною книгою. Не дивно, що ідеї Заратустри можна легко трактувати на власну користь, бо книга побудована на алегоріях, як у Біблії. Кожну фразу можна взяти з контексту і інтерпретувати так, як тобі зручно.

– Так ти хочеш розшукати того Сергія? – задумливо запитала вона.

– Можливо. Але він загадковим чином зник. Тим паче, я не впевнений, що з ним насправді відбулося теж саме, що і зі мною. Усі мої розшуки поки що обриваються на половині. Цей журналіст Орловський міг прибрехати для своєї книжки, а ще більше про своїй душевній простоті не знати багатьох речей. Може, той чувак дійсно був психічнохворим і за ним плакала Ігрень.

– То може Сергій зараз на дурці?

– На Ігрені? Хто знає. Але мене туди не допустять розпитувати, а з такими запитаннями я й сам можу стати постійний пацієнтом серед жовтих стін під пильним наглядом санітарів. Ну його на хрін! Навіть, якщо у мене проявляється божевілля, то я не хочу йти на лікування. Краще жити, доки це життя ще більш-менш сприятливе. Пенелопо, ти ж не думаєш, що я безумець? Просто, мені усе нагадує сюрреалістичний сюжет із фільмів Девіда Лінча. Якась містика, мішанина фактів та вигадок у міцний вузол. А може це мені сниться усе?

Дівчина поворушилася під ковдрою, а потім ніжно притулилася до моїх грудей, подарувавши мені вдячну посмішку, що ми були разом.

– Я не думаю, що ти псих. Звичайно, усі ці речі такі дивовижні, надзвичайні, бо виходять за межі розуму. Але ж це прекрасно, намагатися пізнавати те, що не підвладно нашій свідомості, хіба ні? – коли я кивнув головою, вона продовжила. – Ти добре казав про кожну мить, яка відбувається один-єдиний раз. На жаль, деякі події накладають відбиток на усе подальше життя. Твоє життя дуже змінилося під впливом феномену часу. Але я не вважаю тебе психом. Ймовірно, тобі потрібна кваліфікована допомога спеціаліста, наприклад, парапсихолога.

– Кого? Оці медіуми, екстрасенси здебільшого шарлатани. Лише викачують з тебе гроші і кажуть всяку муру, яку ти хочеш почути. Що вони нового мені скажуть або чим допоможуть?

– Юхиме, ти не повинен здаватися. Я знаю одного психіатра…

– Борони Боже! – відразу перебив я.

Мені стало трохи неприємно від перспективи опинитися віч-на-віч і розмовляти із тим, хто залазить тобі в душу, копирсається там, наводить порядок, а ще міняє увесь розклад, залишаючи потім чужі сліди. Ні, я ніколи не любив цих мозговправів.

– Ти дослухай спочатку, а не ставай на дибки. Мій хороший знайомий працює у лікарні. Він ще гарний гіпнотерапевт, але він ніякий не шарлатан, а досвідчений лікар. Можливо, саме це ти потребуєш. Ти можеш не пам’ятати усього. Якщо десяте червня стало спусковим гачком, після чого час пішов для тебе назад, то повинна бути причина. Гіпноз допоможе винести на світло усі найменші дрібниці, які ховаються у темних закуточках підсвідомості.

Я тяжко зітхнув, розуміючи, що це мені все менше подобається.

– Марна трата часу. Якщо Сергій зник, то увесь слід губиться.

– Та що ти зі своїм Сергієм заладив?! Ти про себе подумай. Той щоденник має підказки.

– Підказки я тепер шукаю у висловах Заратустри. Здається, автор щоденнику був одержимий ідеями про смерть Бога. А ще в мене таке відчуття, ніби ця розмова дежав’ю. І процес читання щоденника, пробуджує спогади, наче це знову дежав’ю. Усе суцільне дежав’ю. Скажи, Пенелопо, ти це помічаєш зараз?

Слова я вимови дуже емоційно, патетично, від чого їх первинний сенс почав утопати у цій патетиці. Сам пафосний тон, наче іронізував над змістом слів. Але тривала пауза додавала ще більше таємничості і можливості додумувати те, що я так ще не наважився сказати.

2

– Що ти сказав? – нарешті озвалася вона, порушуючи тишу ледь чутними словами, які заледве були голоснішими, ніж моє власне гупання серця, що нагадувало відбійний молоток.

– Ти чула. У тебе дежав’ю часто бувають? Особливо, коли ми знаходимося разом?

– Постійно. Я вже перестала їх помічати.

– Тобто, ти пов’язуєш їх зі мною?

– Так. Ці спогади виринають частенько, коли ми розмовляємо. Я вже навіть не впевнена, що це воно. Може ми дійсно про подібне розмовляли, якщо час для тебе змінюється. Але у мене така відчуття, мов ми не один раз говорили про щось подібне. Боюся, за цим криється щось вкрай важливе.

– Може ти від мене щось приховуєш? – підозріло запитав я, відчувши, що її поведінка стала якоюсь дивною та неприродною.

Вона відсахнулася, ніби я дав ляпасу їй.

– Ти чого?! Що я повинна від тебе приховувати.

– Звідки ти тоді постійно пам’ятаєш мене, коли ми щоразу зустрічаємося на день чи два раніше? Тобто, ці зустрічі для мене пройдені вже, а тебе вони чекають у майбутньому. То як ти усе чудово можеш знати, га?

– Ми вже про це говорили з тобою. Може справа у паралельних світах, які перетинаються. Дежавю зі мною часто трапляється. Та я не знаю, що і коли могли відбутися повторно. Ось у чому річ.

– Якось у тебе легко виходить списувати усе на псевдонаучні пояснення, буцімто існують паралельні всесвіти. Скажи чесно, є щось таке, про що я не знаю, але мав би знати?

Ну, все, пані та панове, карти відкриті. Тепер чекаємо черговий хід з боку суперника. Її лице вкрилося червоними плямами, а в очах заблищав якийсь страх чи сумнів. Я намагався зазирнути у глибину дзеркала душі, але дівчина швидко опустила очі, мотнувши головою. Золотисте волосся розсипалося по плечах і закрило частину обличчя, тим самим приховуючи міміку на лиці.

– Юхиме, ти мене ображаєш. Я відверта з тобою постійно. Ми весело проводимо час, а ти мене підозрюєш у якихось дурницях.

– Це не дурниці! Це – моє життя. І у мене є глибокі переконання, холера, що ти щось приховуєш. Я це відчуваю і бачу по твоїх очах. Оця про хрінотінь про паралельні світи і дежав’ю застаріла. Я тобі не вірю. Ти брешеш, приховуючи від мене щось важливе. Брехлива курва!

Не стримавшись, я ще вигукнув кілька матів.

Вона вдарила мене по щоці.

– Ну і йди геть тоді звідси!

Ці слова пролунали з такою люттю, що змусили мене замислитися над тим, що вона поступила правильно, а це я сказав такі речі, за які доведеться розплачуватися. Я зіскочив із ліжка і почав одягатися. Надів на себе білизну, сорочку та джинси. А потім подивився на Пенелопу, яка тепер накрилася ковдрою до голови. Є рішення, які приймаєш миттєво, спонтанно, не задумуючись про наслідки.

– Це твоє остаточне рішення? Ти не хочеш мене бачити?

– Зараз ні. Ти мене образив наклепами.

– Пробач, котику, я...

– Іди в дупу зі своїми вибаченнями!

Мені хотілося сказати кілька слів на прощання. Вибачитися за свою лайку і безпідставні підозри ще раз. Але щось усередині мене противилося цьому, наказувало себе далі вести інакше і не вибачатися. Скільки я знав Пенелопу, то їй можна було довіряти. Чому я став з підозрою відноситися до неї? Може у неї є логічні пояснення усьому. Мені довелося відкинути ці питання.

– Сонечко, – я подивився їй в холодні очі, відчуваючи себе повністю розгубленим. – Сонечко, я повний ідіот. Пробач, будь ласка. Я більше не буду лаятися.

Вона пильно подивилася на мене, а потім її сурове обличчя трохи розгладилося, а кутики рота створили ледве помітну посмішку. Навіть очі якось заблищали по-іншому, більш жваво.

– Гаразд. Але більше ніколи не матюкайся. Мені це ображає. Хоча, я теж не свята, але останнім часом прагну уникати лайки. Добре, проїхали цю тему. Залишайся, гаразд?

Я ніжно приголубив її.

– Дякую. Просто я поки не буду обговорювати ці теми. Мені трохи страшно від невідомого.

– Не хочеш, то й не треба, як кажуть. Але я б на твоєму місці сходила до того психіатру. Може він допоможе.

Я знітив плечима, показуючи, що розмова себе цілком вичерпала.

– Юхиме, слухай, Я зараз їду на репетицію на вулицю Гоголя. Тебе підкинути у центр міста?

Перспектива прокотитися черговий раз в іномарці, замість тісної маршрутки, виявилася заманливою. Сам я не лише не мав автомобіля, а ще навіть водійські права. Звісно, у Глибоководному батько давав трохи покерувати Москвичем, але це були забави. По-справжньому я не вмів водити автівку, хоча у своїх мріях виношував цю ідею на майбутнє.

– Взагалі-то я їду на Гагаріна до гуртожитку.

– Я можу тебе на проспекті висадити біля Нагорного ринку.

– Чудово. Мене це влаштовує.

Пенелопа швидко зібралася. Виявляється, концерти навчили її діяти оперативно, що давало фору більшості дівчат, які могли фарбуватися перед дзеркалом годинами. Вона ж витратила на ранковий туалет хвилин десять. Підозрюю, не все чоловіки навіть так швидко збираються. Що поробиш – творчі люди мають насичений графік, а мистецтво потребує жертв.

Поки вона збиралася, я себе постійно запитував: чи зустрів я вже ту єдину жінку, з якою хочу провести частину свого життя? Чи це моя доля, або просто гарна краля, з якою весело проводиш час, а потім швидко розходишся, а точніше розбігаємося, як оті пацюки по кутах?

Я хотів, аби в мене був перший варіант.

3

В Ауді працював кондиціонер, який створював приємну прохолоду на противагу спекоті, яка розлізлася цілим містом, накривши усе своїм полум’яним подихом міфічного дракона. Пенелопа поїхала через Старий міст, бо на Слобожанському проспекті біля Мануйлівського виникла аварія, від чого створилися довжелезні затори, від яких машини рухалися, як черепахи.

– Де ти сьогодні виступаєш? – поцікавився я, дивлячись у вікно, як ми виїхали на міст і почали переїжджати Дніпро.

На синій річці виднілися невеличкі зелені острівці, біля яких можна було помітити рибалок з човнами. До моїх вух долітав сильний шум трамваю, коли колеса стукали по колії, віддаючись дзвоном у вухах.

– Сьогодні репетиція до самого вечора. Приходь о шостій. Я тебе пропущу всередину, бо так туди не пускають. Виступи будуть іншим разом.

– А ти багато даєш концертів взагалі?

– Ну, коли як. Буває, що майже кожного дня, а іноді кілька разів на місяць. От літом, приміром, сезонність зменшується. Усі їдуть на моря.

– Гастролюєш по Україні чи закордоном?

– І по Україні, і в інших країнах. Була у Польщі з виступами. Гастролювала у Чехію, Німеччину. От ще запрошують у Францію, але ми ще не вирішили остаточно.

– Так ти ж казала, що вийшла із гурту «Срібний дзвін»?

– Фактично – так. Але іноді ми співпрацюємо разом, коли є цікавий проект і великий гонорар.

Вже в черговий раз я задумався над тим, наскільки далеко ми знаходилися один від одного. Пенелопа – талановита, популярна музикантка, яка чудово грає на лютні та кобзі, заробляє купу грошей, має безліч прихильників. А я лише звичайний, бідний студент із села, який ще нічого в житті не досяг. Чим я міг її зацікавити?

4

Пенелопа, як і обіцяла, висадила мене біля Нагорного ринку, а сама поїхала далі. Я дістався гуртожитку хвилин за п'ятнадцять. Тепер я туди рідко навідувався. Більшість ночей я проводив у Пенелопи в квартирі, а вдень займався іншими справами. Чомусь кімната в гуртожитку здавалася мені чужою і непотрібною. Я все далі віддалявся від звичного ритму життя. Мені хотілося чогось такого особливого та надзвичайного. Я навіть гадки не мав, куди ведуть мене думки.

У той визначний день, шістнадцятого травня, відбулася одна подія, що значно наблизила мене до розгадки аномалії часу. Про це я буду вести мову трохи пізніше.

Забивши на усі пари, я залишився у кімнаті, переглядаючи по комп’ютеру фільм, сюжет якого майже відразу вилетів із голови по його завершенню. Та мене це не хвилювало. Від нічого робити, я знайшов файли із відсканованими сторінками щоденника Сергія. Насправді я нічого не прагнув дізнатися надзвичайного. Усе було настільки просто, що годі було на щось сподіватися, проте я лише хотів ще раз перечитати уривки, звернути уваги на певні абзаци і подивитися на це трохи іншими очима. Коли перше враження від прочитаного пройшло, то можна ввімкнути критичний аналіз і деяку відстороненість.

Що ти там збираєшся знайти?

Відповіді не було. Заглиблюючись у чужі записи, я просто уважно з ними ознайомлювався, але не очікував ніякого чуда. З другого разу мені здалося, що я можу читати між рядків. Це була не проста сповідь – особиста, інтимна оповідь чоловіка, що занурився у саму глибину безодні, з якої може і не бути виходу, – а спроба проаналізувати своє минуле, розібратися із помилками та адаптуватися до таких надприродних умов, у яких жив автор щоденника. Самокритичності та глибокого аналізу Сергію бракувало. Проте, він надолужував це щирими, трохи наївними сподіваннями віднайти рішення своєї проблеми. Останні строчки, написані дуже корявим почерком красномовно свідчать про те, що він знайшов вихід. Вихід вийти в астрал, чи повернутися назад у нормальний час? Або він готувався до самогубства, як самурай, який порушив свій кодекс і осоромив господаря, після чого він повинен зробити харакірі. Трохи подумавши, я дійшов висновку, що вихід треба було розуміти не в буквальному сенсі, а алегорично. Сергій же любив афоризми та алегорії Заратустри.

У мене перехопило подих від одної ледь не лячної думки. Знаєте, як це буває: підсвідомість випереджає розум. Мене охопили здогадка, наче блискавиця вразила у самісіньке серце, а тіло теліпало від сили ударів напруги. Відповідь кружляла десь у мозку, але ніяк не хотіла оформитися у нормальний словесний чи принаймні ментальний образ.

Що за фігня?

Придивившись уважніше до записів, я зрозумів, від чого мені стало настільки моторошно, що аж холодний піт покрив мою спину та чоло липкими, маленькими крапельками. Почерк у цього Сергія був дуже схожим до мого. Я не хочу сказати, що він був ідентичним, але певна схожість прослідковувалася. Це було видно за кутом нахилу букв, особливістю закарлючок деяких літер та інші ознаки, які були мені дуже добре знайомі. Проте, зробивши аматорський, швидкий графологічний аналіз, я збагнув, що проста збіг обставин. Можливо, психологи та інші експерти мають більше інформації про почерк людини, але я цим не переймаюся.

Але зерно сумнівів у моїй голові почало рости.

5

Репетиція Пенелопи мала відбутися у будинку культури о шостій вечора. Це було закрита подія, де мали право знаходитися музиканти та їх добрі знайомі, а усі бажаючі могли йти гуляти лісом. Я приїхав туди майже вчасно, але мусив зачекати хвилин десять, доки Пенелопа вийде у фойє і пропустить мене у залу.

Приміщення було невеликим. По середині стояла довга сцена, як в театрі, із можливістю опускати завісу, вмикати світові та звукові ефекти. Стільців для глядачів бракувало, лише з десяток штук я зумів їх нарахувати, проте більше і не потрібно було. Окрім самої сцени та стільців, майже увесь вільний простір лише візуально збільшував розміри приміщення. Зліва стояв невеличкий столик із всілякими напоями, канапками с м’ясом та сиром, а також тарілка з фруктами.

Окрім Пенелопи на сцені були присутні ще кілька людей. Вони здавалися невиразними, бо я їх не запам’ятовував, оскільки і так було зрозуміло, куди сконцентрована уся моя увага. Моя пасія вийшла, одягнена у білу вишиванку та червону спідницю. Міцно тримаючи лютню у руках, вона повернулася до патлатого хлопця, що стояв поруч і вони перекинулися кількома фразами.

Після тривалої тиші, весь простір заполонили такі чудові звуки, наче десь грали на флейті серед едемського саду, звідки ганебно вигнали Адама з Євою. Музика була божественна без всіляких перебільшень. Вона линула ніжно, як теплий поцілунок коханки, плавно огортала мене своїм високим тоном. Гра на струнах чіпляла моє серце, заставляючи його битися сильніше, а душа, мов би злетіла у небо, соколом, піднявшись до самісіньких хмар. Слухаючи музику, я поринув у такий казковий світ відчуттів, де панували лише гармонія та тепло, де усі турботи та проблеми зникали під ніжними звуками струн, приємними та несподіваними перепадами тонів. Музика то лунала повільно, тихо, то різко змінювалася на швидку мелодію, яка, як торнадо захоплювала мене у свій полон, гіпнотизувала і не відпускала із своїх обіймів до самого закінчення.

Після апофеозу, гра на лютні пішла на спад, доки не настала тиша. Я відчував таке задоволення, яке не отримаєш від прослуховування всіляких репів, попси та іншої музики. Гра без слів була на порядок вище, ніж багато простих пісень. Я заплескав у долоні, забувши, що це була лише репетиція, підготовка перед майбутнім виступом. За три місця від мене сидів вусатий чоловік із сивиною на скронях. Він уважно спостерігав за сценою, але іноді кидав погляди на усі боки, наче шукав очима свого знайомого чи про щось задумувався. Спочатку я неуважно ковзнув по його обличчю поглядом, буцімто він був звичайною людиною, обличчя якої розчиняється у натовпі сірої маси. Та потім, я придивився пильніше, збагнувши, що ці риси не такі вже чужі. Мені здавалося, що я вже колись бачив його.

Господи, невже знову дежав’ю?

Я зітхнув, сподіваючись, що поспішив із висновками. Адже усі ми помиляємося, час від часу.

Під час перерви, я виходив покурити і біля входу зіткнувся із Пенелопою та тим вусатим чоловіком, лице якого напрочуд здалося мені чимось знайомим.

– Юхиме, знайомся, – це Ігор, мій двоюрідний брат. Ігорю, це – Юхим, про якого я тобі казала.

Ми обмінялися коротким рукопотисканням. Зазвичай, чоловіки роблять сильний потиск, а у цього хлопця потиск був, як дохла риба. Та в наступну мить я вже не зважав на таку дрібну деталь.

– Може вип’ємо пива? – люб’язно запитав Ігор, вочевидь бажаючи ближче зі мною познайомитися і поговорити на всілякі теми, що часто лунають на світських вечерях та зустрічах.

Пауза після питання виявилася трохи довшою, ніж це дозволяють правила етикету. Тепер я був чомусь упевнений, що неодноразово бачив цього чоловіка. Питання лише полягало: коли і за яких обставин. Оскільки, на його обличчі не було написано жодних ознак здивування чи емоцій, пов’язаних з тим, що він бува впізнав мене, то він не міг знати мене. Мене це трохи дратувало, коли я не міг збагнути, де справжнє, а де лише плід моєї уяви.

– Дякую, я не хочу.

Найбільше, що я зараз прагнув, це побути наодинці. Або з Пенелопою, але без цього двоюрідного брата.

6

– Юхиме, якщо ти не проти, давай переговоримо на одну тему, – раптом запропонувала Пенелопа, ні сіло, не впало, порушивши останні спокійні хвилини, розбивши їх на друзки.

Вона кивнула у бік Ігоря, наче кажучи, що розмова стосується усіх трьох.

– Так, ми утрьох. Це важливо для тебе, – нібито прочитала вона мої сокровенні, глибинні думки.

Спочатку я подумав, що вони хочуть повідомити мені прикру річ – одну з тих речей, що миттєво і відразу руйнує стосунки, залишаючи у серці біль і образу. Та, майже відразу я відкинув таке хибне припущення. Не личило мені підозрювати Пенелопу у невірності та підсвідомо очікувати від неї таких неприємностей.

– Гаразд, – погодився я після внутрішніх вагань та сперечань із своїми думками.

Пенелопа повела нас у якесь підсобне приміщення, що було розташовано зліва від сцени. Там було кілька стільців, сундук із сценічними костюмами, та шафа, замкнена на замок. Голі, обшарпані стіни свідчили про те, що тут вже давно не робили ремонт. Ми посідали на стільці. Утворивши невеличке коло, наче мали змову проти цілого світу, ховаючись у власному мікрокосмі. Я був трохи напружений, але розумів, що за кілька хвилин стане легше. Не суттєво, що станеться далі, але в будь-якому разі воно станеться і далі простіше буде жити.

– Юхиме, я за фахом лікар-психіатр. Пенелопа дала зразок сторінок із щоденника Сергія. Я взяв його на дослідження, а потім дав на графологічну експертизу. Тобі цікаво дізнатися, який результат ми отримали? – поцікавився Ігор.

– Навіщо?

– Що «навіщо»?

– Навіщо було проводити дослідження без мого дозволу? Що за лайно?! Я не просив проводити довбані дослідження!

– Любий, не гнівайся так. Ми тобі лише допомагаємо, – Пенелопа м’яко поклала мені руку на плече.

За будь-яких інших обставин цей ніжний дотик викликав би у мене імпульси збудження, схвилював би до нестями. Але щось сталося. Сталося таке, що противилося усьому, що торкається мого феномену. Навіть опіка та допомога жінки, яка мені не байдужа, викликала відразу, бо я не прагнув, щоб мене намагалися викрити і не вірити словам.

– Я не просив допомоги. Ти мені не повірила, інакше б не зверталася б за порадою до психіатра. Отже, ти мені збрехала.

– Ні, бо ти сам себе загнав у темний кут. Ти знаєш, хто автор того щоденника, який ти давав мені читати?

Вона дивилася так стривожено і жалісно, що мене аж кинуло у холодний піт. Мене сковував міцний страх такими невидимими ланцюгами, що кожен мій рух давався так важко, що я віддавав перевагу не рухатися, а перечекати ці пертурбації.

– Сергій. Я його так і не зміг знайти.

– Бо ти не там шукаєш. Ти вкладав усі сили у зовнішні пошуки, а потрібно було зануритися у внутрішнє, перманентне «я», – зауважив Ігор трохи нудним тоном професійного лектора.

– Про що ти в біса говориш?

– Про те, що ніякого Сергія не існує. Не дивно, що журналіст його не бачив і нічого не знає. Автор щоденника – ти, Юхиме. Це ти писав його. Результат графологічної експертизи показав дев’яносто відсотків збігу почерку. Це ти писав.

– Ні, це не можливо! Ви брешете! – це була моя перша реакція на його слова, які намагалися пробитися до свідомості своїм гострим, як ніж лезом і пробити стіну заперечення та власних ілюзій.

Та, мої слова лунали не дуже переконливо. Я зіткнувся із уважним поглядом Ігоря та сумними рисами обличчя Пенелопи. Вони мовчки сиділи, наче чекали, що я повинен далі щось говорити.

– Ось висновки графологів, – Ігор протягнув аркуш паперу, на якому було написано кілька абзаців тексту синьою кульовою ручкою. – Бачу, тебе це лякає, але істина одна. А ось зразок твого почерку та сторінки із щоденника. Придивися уважно і ти побачиш, що тут все збігається.

Ігор протягнув мені папери, які я не хотів дивитися, мовби боявся того, що дізнаюся правду, яку свідомо не готовий прийняти. Спершу я ознайомився із графологічною експертизою – вона була не зовсім формальною, але треба бути безумцем, щоб сумніватися у висновках фахівців, – яка коротко свідчила про майже повну ідентичність почерків автора щоденника і одного запису на аркуші паперу, зробленому мною. У свої аргументи графолог приводив велику схожість нахилу букв вправо, довгі закарлючки, унікальність деяких букв, властивих мені, та інші тонкощі, на які я взагалі ніколи не звертав жодної уваги. Кілька разів я дуже уважно вчитався в цей коротенький текст, наче прагнув його закарбувати у своїй пам’яті, як клеймо, залишене від розпеченого заліза на шкірі. На другий та третій раз, до мене прийшло певне розуміння. Висновок був безпристрасним, практично об’єктивний, відсторонений настільки, наскільки взагалі це може зробити стороння людина, що не мала корисних цілей. Плекаючи ще ледь жевріючу надію, що це помилка або я не так щось збагнув, я взяв зразки почерки – свій та Сергія, підніс аркуші паперу ближче до денного світла, що линуло широким сонячним потоком крізь маленьке віконце, висвітлюючи більшість темних закуточків, розганяючи та знищуючи останні тіні минулого.

Без жодних вагань, я вимушений був зізнатися, перш за все собі, що почерк збігається. Причому це не випадковість. Існувала велика ймовірність того, що щоденник писав саме я. З гірким болем та докором сумління я дивився на записи, автором яких вважався загадковий Сергій, і все більше лякався того, що це міг написати я.

Але ж так не буває!

– Не буває? Ще й як буває! – прокоментував мої думки Ігор, які я, мабуть, несвідомо озвучив у голос. – Нарешті стався прорив, якого ми так чекали. Прозріння – це перший крок до виходу із цього лабіринту. Юхиме, я вас вітаю. Це – перша перемога для вас.

– Яка перемога? – здивувався я, ще не оговтавшись від шоку та відчуття ірраціональності усього існуючого. – Я не просив допомоги психіатра. Вважайте мене ким хочете, але я не вважаю себе хворим і не збираюся лікуватися. Крапка!

Вочевидь я вимовив це на підвищених тонах, дуже різко із нотками екзальтації в голосі, бо вони здивовано між собою перезирнулися. У Пенелопи в очах блимнув якийсь холодний вогник, що я ніколи не помічав, наче між нами з’явилася стіна відчуження. Чи може це лише мені здалося?

– Послухайте, що я вам скажу, – Ігор перемістив стілець ближче і уважно зазирнув мені в очі простим поглядом. – Не треба лякатися. Ніхто нікуди вас не забирає. Я вам ще не казав, але окрім науки я займався певним часом парапсихологією, тобто, псевдонауковими дослідженнями, які не мали жодного ґрунту під собою, ніякої підтримки, а лише осміювання та осудження з боку людей. Тому, мої проекти пішли у підпілля. Я цікавився надприродними здібностями людей, астральними подорожами тощо. Потім, робота психіатра витіснила мої молоді пориви у містику. Тобто, раціо перемогло емоціо, точність задавила абстрактність, але в душі я залишився трохи метафізиком та окультистом. Можливо, ви дійсно живете у часі так, що усе йде для вас навпаки. Але автор щоденника ви. Це незаперечний факт. Тобто, для вас з’явилася нова відправна точка, яка допоможе рухатися далі у дослідженнях. Вектор руху вибирати лише вам. Я можу лише з свого боку запропонувати допомогу, неофіційно, так би мовити. Наприклад, прості бесіди, спроби знайти логічні розходження в історії або підказки, що слід робити далі.

– Юхиме, погоджуйся на допомогу. Самому тобі не впоратися. Не суттєво, чи реальний твій феномен з часом чи ні. Але я бажаю тобі добра. Довірся йому та мені, – запропонувала Пенелопа.

Її слова лунали дуже лагідно та сумирно, буцім вона прагнула мене вмовити погодитися на повну довіру та у всьому слухатися лікаря. Та мені не потрібна була така допомога. Я бачив по очах, що вони мені не вірять. Та й я сам би не повірив у таку вражаючу, аномальну історію від іншої людини. Є речі, які краще не витягувати на світло, надійно ховаючи у брудній, темній шухляді. Поза яку ціну я прагнув цю частину життя – я маю на увазі, рухатися у минуле – сховати назад. Якщо вчора Пенелопа і Ігор нічого не знатимуть (за законами логіки – це так), то і я більше ніколи не буду про це говорити.

– Дякую, мені треба подумати.

– Подзвоніть завтра, якщо надумаєте, – протягнув руку для прощання Ігор.

Він навіть забув, що для мене завтра вже давно не наступає. Я опинився у полоні вчора. Для мене, вчорашній день завтра – не пусті слова, а істина в останній інстанції.

7

Єдине, що я зараз прагнув за будь-яку ціну – це напитися в хлам, дійти до такого стану, коли увесь світ ховається за ширмою, у голові весело, а хміль домінує над важкими думами, що викликають душевний біль та постійні страждання. Хоча, я вже дійшов певного просвітлення, коли збагнув, що усі допінги – це ілюзія, але зараз прагнув саме таку химеру, ілюзію, короткотермінове задоволення, збудження певних нервових центрів у голові. Так, я йшов у найближчий генделик саме з метою забутися. Мені було начхати на все на світі. Ні, не так: мені було пох… на все.

Процес вливання гарячих напоїв у шлунок, я почав із пабу, де продавалося пиво на розлив. Молодий, гладкий продавець із залисинами підозріло кидав на мене погляд, доки я пив три літри пива. Потім, коли мені цього виявилося замало, я направився у бар, де подавалися напої із більш міцним градусом, щоб повністю знесло вежу, спустило усі гальма, відкинуло усі психологічні бар’єри та затуманило розум. Чесно – якби я був наркоманом, то в той момент би нанюхався, обколовся, накурився гашишу чи принаймні наковтався би пігулок. Та, я від цього був далекий, тому обрав простіше: близький контакт із горілкою та легкою закускою.

Я знову зірвався, тобто, запалив. Та мене це не турбувало. Вже у п’яному стані я зрозумів, що душевний біль відступив, а анестезія у вигляді зеленого змія подіяла чудово. У гуртожиток я потрапив у такому стані, що комендантша пообіцяла вигнати наступного ранку. Я її послав матом.

Розділ XII

Дочекався Годо

1

Мабуть так погано, як у той травневий день, мені ще ніколи не було. Усе тіло ломило від болю, шкіра вкривалася липким, холодним потом, а голова гуділа так, наче у ній поселився цілий бджолиний рій. Після вчорашнього пияцтва мене кілька разів нудило. У роті була страшенна пустеля Сахара, а в очах постійно темніло, виникали червоні цяточки, що миготіли, наче старі ліхтарі, які ось-ось перестануть давати світло.

У такому стані я пролежав майже до обіду. Звичайно, сніданок я пропустив, але задовольнився пляшкою води, після чого відчув, що мене трохи попустило. Я вже пообіцяв собі, що більше таке не повториться. Звісно, так всі кажуть, але я дуже рідко доходив до такого стану. У своє виправдання можу сказати, що з вами точно такого не було, щоб жити задом наперед і божеволіти. Від цього у будь-кого поїде здоровий глузд. У мене точно зносило вежу, але я принаймні ще намагався якось тримати себе в руках і виглядати більш-менш адекватним.

До обіду час пройшов для мене, як у густому тумані. Мої сусіди цікавилися самопочуттям, про щось запитували, а я глухо відповідав, відразу про все забуваючи. Усе було порожнечею, прямо у стилі дзен. О другій годині дня я відважився трохи поїсти макаронів з м’ясом, запивши все міцною чорною кавою, а потім вийшов на двір прогулятися. Останні події ще не вляглися у моїй голові. Але туман розступився і до мене потроху поверталася здатність раціонально мислити. Я починав розуміти, що Пенелопа хотіла лише допомогти мені. Однозначно вони з Ігорем мені не вірили, та їх можна було зрозуміти. Жодна людина при здоровому глузді не зможе повірити у таку неймовірну історію, в якій існує дуже багато темних плям та розбіжності між певними фактами. Я не розумів, у що взагалі мені слід вірити і як бути далі. Безперечно, більшість стежок вело до журналіста Орловського. Якщо, автором щоденника був я, то він знав набагато більше, ніж мені здавалося минулого разу під час нашої бесіди.

Це останній твій шанс розібратися у всьому, доки ще існує твердий ґрунт під ногами,– подумав я наостанок перед тим, як домовлятися із журналістом про другу зустріч.

2

Цього разу ми домовилися побачитися у нього вдома, бо він не мав наміру кудись їхати у таку спеку, віддаючи перевагу відпочинку та комфорту. Іван Орловський мешкав на житловому масиві Придніпровськ. Я сів у 35-тий автобус, що йшов від Набережної неподалеку від цирку і поїхав на місце зустрічі. У салоні людей було не дуже багато, то ж я міг вільно сісти біля вікна (моє улюблене місце) і споглядати, як ми минаємо міст, проїжджаємо мікрорайон Сонячний, заглиблюємося у краєвиди заводів з лівої сторони та висотні будівлі, вигляд на Монастирський острів з права. За час поїздки я встиг прослухати цілий альбом Шакіри, доки ми не приїхали на місце. Виходячи із автобусу «Лоцман», у мене склалося таке враження ніби я потрапив в іншу реальність. Придніпровськ розташовувався за річкою Самара на окремій частині суходолу, яка була досить віддалена від основної цивілізації. Окрім житлових будинків панельного типу та невеличкого лісу, у цьому районі була ТЕЦ, яка випускала із труби величезну масу отруйного диму, що підіймалася вгору і повільно розвіювалася вітром, псуючи краєвиди місця. Я завжди не любив всякі заводи та фабрики, бо виріс в селі, але звикати доводилося, бо я вчився у цьому місті.

Іван зустрів мене біля синього десятиповерхового будинку. Ми обмінялися рукопотисканням і сіли на вільну лавочку, яка була розташована на дитячому майданчику. Трохи далі гомоніли малі діти, які бігали кругами і щось радісно вигукували, не підозрюючи про справжнє доросле життя, наповнене не лише радістю, а й болем, відчаєм та стражданнями.

– Я чекав цієї зустрічі. Рано чи пізно ти би прозрів.

– Про що ви говорите? – не зрозумів я.

Журналіст байдуже подивився на малих дітей та молодих мам, які катали немовлят у колисці. Усе відбувалося природно і цілком логічно, та водночас щось бракувало навкруги. Бракувало якоїсь деталі, події чи декорації навколишнього світу. Я піймав себе на думці, що став постійно усе піддавати сумнівам та у всьому шукати якісь розбіжності. Куди це почало мене заносити?

– Подивися, як невимушено, життєрадісно бавляться діти! Як вони граються на вулиці, веселяться та не переймаються всілякими дрібницями. Їх не турбують жодні питання податків, інфляції, проблем на роботі чи вдома, виплата кредитів, навіть важкі хвороби рідко їх навідують. Вони, наче янголи – невинні та чисті. Мені приємно так спостерігати за їх життям. А от дорослим цього бракує. Ми вже не можемо скинути маски, радіти простому сонцю чи дощу, щиро сміятися від дрібнички. Дорослі лише усвідомлюють, що все – тлін, а весь світ – це квінтесенція театру абсурду. Згоден?

– Можливо, але це думки старої людини, якій усе байдуже. Ви старі душею. Даруйте, але це виглядає так.

– Як є, так є. Нехай все залишається без змін. Подивися навкруги, невже ти не помічаєш, що тут відбувається щось не так? – раптом запитав Іван і хитро посміхнувся мені, примруживши очі від занадто яскравого та пекучого сонця.

– Що не так? Я взагалі приїхав, щоб поговорити про цього Сергія. Я уважно читав щоденник, але багато чого не зрозумів…

– Холера, що тут не зрозумілого? Ти вже знайшов Сергія?

Я ствердно кивнув, відчуваючи, що не годен навіть промовити слова у голос, мовби хтось не дає мені цього зробити. Далебі, мені було просто лячно настільки, що забракувало мови на певний час.

– Коли ти зрозумів, що Сергій – це вигадане ім’я, яким ти користувався раніше, коли давав мені цей щоденник?

– Отже, ви… ви про це знали? – не приховуючи повнісіньке розгублення вимовив я ледь чутно.

– Аякже. Я навмисно не казав тобі, що впізнав відразу, коли ми побачилися, точніше побачимося через декілька днів.

Я ковтнув слину, яка заважала мені у горлі і почав відчувати задуху та запаморочення. Атмосфера почала нагадувати один із знаменитих трилерів Альфреда Хічкока, коли тривожне очікування та страх персонажа доповнюються відповідною музикою, що додає трохи моторошності. Спочатку у мене забракувало дихання на кілька секунд, а потім я почав судомно хапати повітря у легені, наче щойно пробіг цілий марафон і валюся з ніг від смертельної втоми.

– Це не можливо. Іване, звідки ви можете знати, що станеться через кілька днів? Адже лише я рухаюся у часі назад, тобто пам’ятаю, що вже відбувалося. Ви самі казали, що взагалі не вірите у цю маячню. Я пам’ятаю, що ви говорили, що вважаєте Сергія божевільним. Хіба ні?

– Ми усі божевільні у вигаданому світі. Проблема в тому, що ти ніяк не хочеш прокинутися від ілюзій і збагнути, що усе відбувається ірраціонально. Юхиме, ну, подивися уважніше. Що тобі нагадує наш світ? Тільки уважно подивися.

Скептично скривившись до його прохання, я все-таки ще раз пильно подивився навкруги, очікуючи побачити якусь істину, певне одкровення чи бодай підказку до усього. Та картина реальності здавалася такою звичайною, буденною і до нудоти простою, що я не міг помітити нічого незвичного. Світ, як світ – що може бути у ньому надзвичайного. Звісно, я давно відчував, що сенс існування абсурдний, але це було, радше, вплив на мене ідей Камю та Сартра, ніж власні переконання. Тим паче, навіть їхня філософія була лише окремою інтерпретацією, тобто, суб’єктивною точкою зору.

– Звичайний світ. Як на мене, він занадто реальний та занадто болісний, коли усе відчуваєш, – помітив я.

– Занадто реальний – кажеш? Чуваче, так ти солодко спиш і все бачиш крізь рожеві окуляри. Це не реальність, а бутафорія, імітація Всесвіту. Гра уяви, ілюзія, проекція твоєї підсвідомості. Врешті решт, це – сон. Називай, як хочеш, але всі ці слова, як ніколи точно відображають справжню дійсність речей. Скажи, ти коли-небудь бачив, щоб твоє життя було таким нелогічним?

3

Я знизив плечима, мовляв, у кожного в житті бувають алогічні моменти і життя взагалі не можливо звести до простих формул, пояснень чи описів.

– Звичайно, усе складно, бо ти зараз не живеш. Скажи мені, звідки я знаю, що відбудеться у майбутньому? Звідки мені відомо, що ти розгадав загадку щоденника Сергія? Чому ти борсаєшся у одних протиріччях та дивацтвах, хоча у будь-якому житті не буває стільки збігів, стільки загадкових подій і незрозумілостей? Чому?

– Ти очікуєш від мене пояснень. Але не розумієш, що іноді питання важливіші за самі відповіді, – я навіть і не помітив, що перейшов на ти, наразі це було не важливо. – Погоджуюся, що дуже багато чудасій, але я і не хочу усьому шукати пояснень. Я зайшов у глухий кут і не збираюсь решту життя витрачати лише на пошуки відповідей. Їх може не бути.

Орловський закашлявся, що аж сльози виступили на очах. Він витяг з кишені білу хусточку і протер вологі очі.

– Діло говориш, але трохи зміни напрям руху. Юхиме, я вже вкотре намагаюся до тебе достукатися, але ти не чуєш чи не хочеш чути. Ти уникаєш питання, бо боїшся собі відповісти. Дай відповідь хоча б на це: звідки мені було знати, що у майбутньому за декілька днів ми будемо розмовляти про щоденник?

А й справді – звідки? Кілька разів я подумки задав собі це питання, розуміючи, що Годо можна не дочекатися, хоча абсурдність існує у кожній молекулі та кожному атомі цього безконечного Всесвіту, який розгортається перед нами, наче спіраль все далі та далі. Я міг шукати будь-яке пояснення, навіть саме безглузде, проте чудово розумів, що це не більше, як фантазії, які не мають жодного практичного значення.

– Що – не готовий дати відповідь? Воно легше уникати таких важких питань. Але ти хотів начебто пролити світло, а потім раптово пасуєш. Розберись вже із своїми бажаннями.

– Не знаю навіть, що й казати. Може в якомусь паралельному житті ти пам’ятаєш, як ці події відбувалися. Взагалі це не суттєво.

Іван подивився на годинник, а потім перехрестив пальці обох рук.

– Суттєво, ще й як суттєво. Просто ти боїшся зазирнути в середину самого себе, от і все. Зрозумій, Юхиме, що це ілюзія. Кажу ще раз, придивись уважніше на імітацію повноцінного життя.

– Яка це імітація? Так можна казати на все. Те, що ти відчуваєш і бачиш є дійсністю.

– ДО ДІДЬКА ВСЕ. ЗРОЗУМІЙ, ЩО ЦЕ – СОН. ПРОСТО УСВІДОМ, ЩО ТИ ЗАРАЗ СПИШ І ДУМАЄШ, НІБИ ЦЕ І Є ЖИТТЯ.

Мене наче облили холодною водою. Я здригнувся і відчув якийсь розпач від безглуздя усього навколо себе. Про що патякає цей божевільний журналіст?

– Цей божевільний журналіст патякає про те, що ти міцно спиш. Досить дивитися цей сон, де час для тебе йде назад. Прокинься нарешті і зроби вибір, де ти хочеш бути.

– Це не сон! Це не сон! ЦЕ НЕ БІСОВИЙ СОН!!! – я вже заволав, як навіжений, відчуваючи, що усі люди стали здивовано дивитися.

– Ти так вважаєш? – глузливо запитав Іван. – Тоді дивися далі, що станеться. Уважно дивися.

Він видихнув повітря у бік чоловіка, що йшов майданчиком. Той несподівано закляк на місці, а потім перетворився на бульбашку. Ця мильна бульбашка почала підніматися у повітря. Іван ще раз дихнув на неї і бульбашка остаточно зникла. Я витріщався на це видовище, збагнувши, що у мене поїхав розум. Це вже перейшло усі допустимі норми, стерлися усі кордони та межі між реальним та вигаданим світом.

– Це якийсь трюк чи фокус. Ти фокусник, – спробував заперечити я, хоча розумів, що просто божеволію.

Та навіть, якщо це божевілля, то воно в прекрасній формі. Я відчуваю насолоду від того, що бачу. Такий сюрреалізм мене захоплює та пробуджує фантазію.

– Справді? Тоді, як тобі такий фокус.

Після його слів почали відбуватися такі надзвичайні речі, що я був вимушений змінити своє ставлення до світу. Люди, які відпочивали на майданчику – дорослі, що розмовляли між собою, діти, які бігали, як навіжені туди-сюди – несподівано завмерли. Усі коливання гілок, шелест вітру, крики та польот птахів, шум автомобілів та далекі голоси перехожих – усе це зникло, завмерло, зупинилося, наче, хтось нажав стоп. Раптом увесь світ зупинився і я почав розуміти ГЕТЬ УСЕ. Я відчував і бачив найменшу, дріб’язкову деталь, кожну частину цієї реальності, яка нагадувала розбите дзеркало. Усе в ньому відображувалося у спотвореному вигляді, змінюючи усі декорації на страшні речі, які лякали своєю сутністю. Мене захопило від відчуття того, що я був, наче Доріан Грей, який залишався молодим, а завжди дивився на свій портрет, що значно постарів і набув усі важкі риси свого персонажа, показуючи його темне життя.

У мене перехопив подих від страшної здогадки. То це все була ілюзія. Дійсно, мені все снилося, а я ніяк не міг прокинутися і відкинути милиці розуму, які заважали розширити свій світогляд. Я дивився на цей світ дуже вузько, настільки обмежено, що був засліплений лише бажанням усе розуміти, випускаючи з поля зору важливі речі. Отже, я міцно спав, а цей сценарій не хотів завершуватися. Я здивовано подивився на Івана.

– Як ти це робиш? Як ти міг зупинити час і заставити зникнути чоловіка? Такого не буває!

Іван лише видав у відповідь гомеричний регіт, який лунав із глибин його легенів. Нарешті він вирішив мене удостоїти поясненням.

– У світі сновидінь усе буває, Юхиме. Зрозумій, що закони фізики та біології безсилі у новому вимірі, де людська свідомість не знає меж. Ти коли-небудь чув про усвідомлені сновидіння?

– Не лише чув, а кілька разів практикував, але в мене лише раз вдалося усвідомити себе на кілька хвилин. Я встиг зробити кілька дрібниць, а потім забув, що то був сон.

– У тебе було дуже мало практики. Усвідомлені сновидіння – важка річ, якій вчаться багато місяців. Так от, я веду до того, що за допомогою УС можна керувати сценарієм сну, обираючи будь-які події. Ти можеш творити, що завгодно, як Бог. Та зараз ти про це забув, тому здивувався, коли я уві сні продемонстрував тобі такі дивовижні речі. У реальності такого не буває, а на цьому рівні усе можливо.

Кілька хвилин я помовчав, добряче обдумуючи, сказані слова, аж поки мене не охопила думка.

– Якщо це сон, то чому я не в змозі прокинутися? Адже, коли людина розуміє, що спить, то можна легко прокинутися.

– Не завжди. Ми зараз з тобою розмовляємо, але вже за кілька хвилин ти забудеш про цю розмову і про сновидіння. От спробуй, наприклад, прочитати уривок із цієї книги. Зараз сам все побачиш.

Іван протягнув мені книгу в твердій палітурці із зображенням чоловіка з наплічником на тлі високих гірських хребтів. Я відкрив сторінку навмання та спробував у голос прочитати текст. Натомість у мене геть нічого не вийшло. Перш за все, я піймав себе на думці, що абсолютно не розумію тексту. Ні, книга була написана не на чужій мові, просто тут відбувалися зовсім інші процеси. Я усе намагався придивитися до букв, щоб вони стали чіткими і зрозумілими, але бачив лише якісь риски, крапки, лінії, кути нахилів, а потім усі ці окремі частини зливалися в одну темну масу із незначним білим вкрапленням на сторінках. Книга в руках у мене затрусилася, а зображення із злитими у одне ціле буквами взагалі вийшло за поле мого зору. Кілька разів я протирав очі, думаючи, що у мене роздвоєння чи погіршився зір, та натомість текст все ще залишався для мене нечитабельним. Тобто, я міг його сприймати як абстрактне зображення, яке не мало жодної чіткої інтерпретації чи навіть туманного метафізичного тлумачення.

– От бачиш, усе не справжнє. Коли ти спиш, то не можеш запам’ятати текст або пригадати, що з тобою відбувалося кілька хвилин.

Ці слова лякали мене своєю правдивістю та гостротою зауважень. Я навіть не знав, як зарадити собі, коли реальність трансформувалася у видозмінену ілюзорність буття.

4

– То ти не Іван Орловський? І не журналіст? – нарешті я починав розуміти деякі речі.

– Це не суттєво. Існують більш важливі поняття, які ти постійно минаєш увагою. Ти досить довго чекав чогось. Мабуть, чекав на Годо – власного, персонального Годо, який буцімто мусить усе тобі пояснити, дати відповіді на сакральні запитання, відкрити величаву таємницю, яка схована від людей. Але зараз я виступаю у ролі Годо. Ти дочекався мене і скоро цей спектакль має бути закінченим.

Іван говорив вкрадливо, повільно розтягуючи слова, наче йому це доставляло неабияку насолоду.

– Який спектакль? Як усе закінчиться?

– Дуже просто. Коли ти прокинешся, то усе зникне і перестане мати свій первісний сенс буття. Тобто, для тебе настане справжнє буття, а не його репетиція у вигляді сновидінь. Але для цього потрібно мати намір завершити спектакль та прокинутися насправді. Розумієш?

– Як це можна зробити? Навіть зараз я відчуваю, що все це сниться, але не годен розвіяти химерні образи. Скажи, як мені вийти із ілюзій? – дещо розгублено запитав я, відчуваючи, що сам не впораюся з такою проблемою.

Він замислився, наче підбирав слова, щоб пояснити усе простими категоріями. Раптом його обличчя осяяла ледь помітна посмішка.

– Підсвідомо ти потрапив у ці ілюзії, бо прагнув їх. Навіть, я вигаданий, бо знаходжусь у твоєму сні. Я – це не просто Годо, це – частина твоєї підсвідомості, яка намагається достукатися до твого розуму і повідомити важливі речі. Ти не хочеш прокидатися, бо фантазії набагато солодше та привабливіше за гірку, часом жорстоку та важку реальність. Тому, ти втік сюди, але згодом забув про це. Зрозумій, Юхиме, не лише ти спиш. Все життя – це сон, а зараз це сон увісні. Кожна людина солодко спить, бо робить усе без свідомо на автоматі. Вихід із цієї матриці лише один – відкинути усі стереотипи, забобони і правила і звільнитися від магії натовпу. Лише один шлях подолати сновидіння, які будуть йти знову і знову. Ти мусиш скористатися цим шляхом, інакше фантазії заведуть тебе у безумство.

– Я так і не зрозумів, як відкинути ці стереотипи? Що робити далі? Ну, збагнув, я, що сплю, але це не допомагає.

– Бо ти швидко забудеш усю нашу розмову. Тобі потрібен час, щоб зібратися із силами і захотіти завершити цей сценарій. Пам’ятаєш, що спогади – це ілюзія, бо вони у минулому, приправлені уявою. Реально лише те, що відбувається зараз.

– Іване, це мої слова. Ти в мене їх вкрав! – образився я.

– Ти так нічого ще не зрозумів? Ніхто нікого у тебе не вкрав, тільки, якщо ти сам у себе не вкрадеш. Я – це ти, а ти – це я. Пенелопа, інші люди – це частини твоєї субособистості. Магічний театр наблизився до завершення. Відіграй достойно роль і під оплески глядачів, зайди за куліси.

– Якщо ти проекція моєї підсвідомості, то тебе не існує. Отже, прощавай, – я подивився в його сторону.

Раптом Іван зник, розтанувши у повітрі, наче мінливий дим.

– Ти усе правильно зрозумів, – пролунали наостанок слова.

5

Частина моєї уяви (чи дійсно я сплю?) розчинилася серед химерних видінь, а натомість з’явилася Пенелопа – файна білявка, яка полонила мене своїми неземними чарами, захопила серце і розум. Я завжди вірив їй, але цього разу усе було не справжнє. А у бутафорському сценарію можна робити, що завгодно.

– Юхиме, я кохаю тебе! – раптом промовила вона.

З її вуст залунала ніжна мелодія, мовби дівчина грала на лютні, хоча у її руках не було жодного музичного інструменту. Вона наблизилася до мене. Я пригледівся до таких знайомих рис обличчя і відчув страх. Її фігура була автентичною – просто до солодкої нудоти ідеальною настільки, що навіть краса богині Афродіти здавалася дитячою забавкою.

– Ти не справжня. Ти мені лише снишся, – мовив я голосно.

– Що ти таке кажеш? Я кохаю тебе! Кохаю!

– Тебе не існує. Це лише сон. Мені час прокидатися.

Пенелопа підійшла ближче і ніжно мене поцілувала. Лише зараз я збагнув, яка довга-предовга ілюзія була навкруги. Я вірив, ніби це дійсність, а замість цього був занурений у химери минулого. Поцілунок, здавався справжнім, а проте зараз не залишалося жодного сумніву, що я перебував у магічному театрі. Треба дограти роль до кінця, навіть, якщо вона не справжня.

– Візьми мене. Я твоя.

Несподівано образ змінився. Її обличчя стало більш виразнішим та реальнішим, ніж здавалося раніше. Але блакитні очі все так само таїли у собі небезпечні хитрі вогники, які ховали у собі незбагнену таємницю.

– Візьми мене! – повторила вона.

Я ще раз глянув на її загадкову красу і збагнув, що ладен забути на час про ілюзії. До біса все. Навіть уві сні можна отримати насолоду перш, ніж пролунає дзвінок будильника. Проте, я змінив думку.

– Прощавай. Дякую, що мені снилася так довго, але мені пора у реальний світ. Досить цих мрій.

Навколишня дійсність заколисалася перед очима, усе стало темним, а речі втратили свою сутність. Зник час і простір, зник я сам. Зникло усе. Навіть свідомість.

Розділ XIII

Пробудження

1

Крізь пітьму щось намагалося пробитися, я відчував ледь чутний дотик, а потім шум, що розповсюджувався навколо мене. Уся темна маса Всесвіту заколихалася перед очима, наче хвилі під час вітру на морі. Я відчув чи то потужний землетрус чи іншу вібрацію, а також певний звук, що лунав десь далеко в іншому вимірі, намагаючись достукатися до моєї свідомості. Все ще перебуваючи на межі між сном та реальністю, я не визначився куди мені рухатися далі. Проте, я дуже чудово розумів, що час покінчити з ілюзіями назавжди.

Вже повертаючись до дійсності, я почав розуміти, що хтось мене штовхає у плече, намагаючись розбудити. А ще до мого слуху лунали знайомі слова, значення яких я ще не встиг розібрати.

– Прокидайся, чуваче! Юхиме!

Нарешті я зумів розплющити очі і подивитися на цей світ – реальний світ після довготривалого перегляду химерних сновидінь, наче безконечного серіалу, – який напрочуд здавався яскравим, різнобарвним та неочікуваним. Спочатку усі об’єкти на яких я фокусував свій зір перебували, як у димці, нечіткі, розпливчаті, окутані містичним туманом минулого. Та потім до мене почав повертатися звичний зір, коли я зумів розгледіти стурбоване обличчя Гавра, що стояв у кімнаті і кліпав очима.

– Чуваче, ми думали, ти тіпа в зимню сплячку впав, як ведмеді, – поділився він своїми далеко не веселими враженнями.

Хто це – «ми думали», я так відразу і не зрозумів. Та, коли інша людина, що стояла біля вхідних дверей наблизилася до мене, то я впізнав Максима.

– Ти реально нажахав нас, – додав Максим. – Я колись чув такий випадок про одного чувачка, який впав у летаргічний сон. Ми боялися, що з тобою може бути таке ж саме.

– Скільки я спав? – я уважно подивився на них обох, наче очікував почути найважливішу відповідь у своєму житті.

Вони перезирнулися.

– Більше доби, – нарешті відповів Гавр.

– Господи! – тільки і знайшовся вимовити я і тяжко зітхнув, відчуваючи якусь сильну тривогу. – Що відбулося?

– Ми кілька разів намагалися розбудити тебе, та все було марно. Спочатку ми полишили цю справу, мовляв, ти міг сильно втомитися і дрих без задніх ніг. Та потім нас почала накривати тривога. Гавр навіть вмовляв викликати швидку, бо це нагадувало летаргічний сон чи навіть кому, коли людина не прокидається.

– Хіба можна так довго було спати?

– Ти ширявся, нюхав чи ковтав колеса, нє? – все допитувався Гавр. – Зізнавайся, тут всі свої.

– Наче нічого не приймав. Взагалі, я за все життя курив кілька разів травку, а більше не вживав жодних наркотичних чи психотропних речовин, – раптом зізнався я, бо чомусь хотілося трохи поговорити.

– Може все-таки ти пробував пейот чи мескаліто, як Карлос Кастанеда?

– Іди до біса!

2

За кілька хвилин я прийшов більш-менш до тями. Холодна вода та чашка гарячої кави зробили свою справу. Адекватність сприйняття світу повернулася до норми, від чого я полегшено зітхнув. У кімнаті все ще сиділи Макс з Гавром та курили цигарки, від чого простір наповнився їдким, неприємним ароматом та сірою завісою диму, що вилося у повітрі, наче гадюка.

Відчуваючи, що я мушу дещо зробити, мене охоплює такий відчай і страх, що бракувало повітря у легенях. Я підходжу ближче до них, але не в змозі вимовити бодай одне слово. Нарешті мої губи самі ледь чутно вимовляють ті важливі слова, які миттєво формуються у важливе питання:

– Максе, яке сьогодні число?

– Одинадцяте червня, дві тисячі п’ятнадцятого року. З тобою все гаразд? – цікавиться він.

– Не знаю.

Я виходжу з гуртожитку на зустріч палючому сонцю, та зовсім не звертаю на це жодної уваги. У мене в голові крутиться лише одне-єдине питання: невже усе це, що нещодавно зі мною відбувалося було лише простим сном? Тобто, невже стільки часу мені снилися усі події, пов’язані із феноменальним рухом часу задом наперед? Невже, зустріч із Пенелопою – також імітація справжнього життя?

Господи! Я відчуваю таку безпорадність, ніби опинився у відкритому океані серед величезних хвиль і жодної надії на порятунок. Але ж так не буває, щоб сон снився на протязі декількох тижнів, а точніше уві сні відбувалися події близько місяця. Що це має означати?

Наразі я не беруся тлумачити сон, бо погано розбираюся у тлумаченнях Зігмунда Фрейда і взагалі ніколи не ліз в науки, які мене не цікавили. Для мене має значення лише те, що щось сталося. Сталося те, що вже тепер реальність змінилася. Усе, за що я тримався останній місяць, у що так сильно вірив, зникло, розтануло, залишивши після себе лише одні спогади. Тяжко зітхнувши, я витяг цигарку і запалив, відчуваючи себе нещасною людиною.

То може зараз я теж сплю і мені сняться всілякі безглуздя?

Питання було дуже доречним, а попри те я не находив на нього відповіді. Кілька разів я себе сильно щипав, намагаючись прокинутися, аж доки не спохватився, що з боку це виглядає, як поведінка психа. Я трохи заспокоївся і намагався міркувати тверезо. Єдина можливість перевірити, чи то снилися всі події мені чи все було насправді – це знайти Пенелопу та поговорити з нею.

Інтернет творить чудеса. Буквально за кілька хвилин я дізнався, де відбувається одна зустріч, на якій можна побачити Пенелопу. Я відразу швиденько зібрався і помчав щодуху на це рандеву, яке обіцяло принести мені нові враження чи принаймні дати якісь пояснення на усі загадкові, заплутані події.

У центрі міста проходила виставка живопису, де були представлені роботи молодих українських художників. Мабуть, там були знайомі чи друзі Пенелопи із творчої богеми. У будь-якому разі я мав намір потрапити на виставку і розставити усі крапки над «і». На душі у мене було млосно, а ще мене охопив такий страх, коли усе тіло стає ватним, майже чужим, і погано підкорюється тобі. Це важко переповісти словами, проте подібні відчуття часто бувають, коли хворієш або знаходишся під впливом сильного потрясіння.

До вечора час плинув із швидкістю равлика, що повільно та тихо повз собі по схилу Фудзі, ще не усвідомлюючи, куди приведе його мета і що робити далі. Точно так же, як отой равлик із хоку, я почував себе невпевнено, не бачив кінцевої цілі попереду та боявся, що усі ілюзії виявляться настільки болючими, страшними, що мені важко буде усе це пережити. Тому, я нетерпляче перебував у гуртожитку лише фізично. Ментально, я був геть далеко від реальності. Усі розмови, стукіт дверей, дзвінки мобільних телефонів, кроки в коридорах, шум на вулиці – пропливали повз мене, як у густому тумані, оповиті ще й холодним мороком.

Щоб якось розрадити себе від цієї нетерплячки, я виходив прогулятися, але це не сильно допомагало. Внутрішній голос з усіма багаточисленними думками, заважав спокійно ходити і дивитися на цей світ, живучи реальним часом. Я перебував у полоні власних думок, оповитих пітьмою. То ж, коли настав час вирушати, я відчував кардинально протилежні думки. Мені страшенно хотілося поїхати на зустріч із дівчиною, що грає на лютні та водночас не хотілося цього. Ця полярність була гірше за усе на світі.

На поїзду я відважився, коли часу бракувало, щоб встигнути, але я вже цим не переймався. Зелений мікроавтобус довіз мене до кінцевої мети. Я знервовано викурив цигарку біля палацу і випив каву, що видавав автомат у пластикових стаканчиках. Якась група студентів весело щось обговорювала, смакуючи майбутню перспективу подивитися картини юних митців.

Я несміливо заходив усередину, а потім зупинився. Усе приміщення було розділено на дві частини стендами, на яких красувалися творіння людей. Багато перехожих заходило сюди подивитися картини, хоча було очевидно, що більшість цілеспрямовано прийшли, як прихильники мистецтва. Правда, більшість художників були аматорами, але завжди існувала ймовірність, що хтось із них може колись хоча б на половину наблизиться до рівня майстерності Моне, Ван-Гога чи Гогена.

Я озирнувся навсібіч, роблячи вигляд, наче шукав своїх знайомих. У більшості людей були такі звичайні обличчя, що їх відразу не запам’ятаєш, поки не придивишся чи не заговориш із ними.

Повільно переміщаючись між картинами, я роздивлявся пейзажі, натюрморти, портрети, малюнки у стилі сюрреалізму чи кубізму. Взагалі фантазія і талант деяких авторів вражав та захоплював своєю відвертістю, сміливістю та новаторством. Та, проте, більшість робіт були сіренькими, незначними, що швидко минуть непомітними серед публіки. Я завжди заздрив тим, хто добре малює, бо сам взагалі не мав хист до цього. Навіть поганенькі картини були для мене недосяжними. Кожна з цих робіт була частиною внутрішнього світу художника. Вони ділилися із глядачами самими відвертими, інтимними речами, оголюючи душу, показуючи таке, на що більшість людей у сірому натовпі нездатні.

3

Усюди панувала творча атмосфера. Люди натхненно розмовляли між собою, обговорюючи нові роботи окремих художників, а деякі бажаючі навіть хотіли купити картини із виставки. Я все це слухав неуважно, очікуючи моменту істини. І ось він – момент злету найвищого апофеозу правди, цариці відповідей на усі хвилюючі питання – настав саме тоді, коли я на деякий час відволікся, задивившись на морський пейзаж. Позаду почулися кроки і люди трохи розступилися, бо у залу завітало кілька митців-художників. Одягнені у потерті джинси, сорочки на випуск у темних окулярах чи без них – вони виглядали досить ексцентрично, не лише зовнішньо, а внутрішньо, судячи по шаленому, патетичному блиску очей, тремтіння куток губ та їх вправних рухах. Хоча кожен рухався у своєму стилі, відразу було ясно, що всі вони раби музи, міцно сидять на наркотику творчості і отримують екстаз і справжнє задоволення лише у рідкі моменти натхнення.

Серед патлатих та лисих художників, можна було помітити Пенелопу – дівчину, яка грає на лютні. Люди підходили до неї взяти автограф, хоча таких було не багато. Бо зараз прийшли подивитися на живопис, а музичні вистави сьогодні не планувалися. Оскільки, черга швидко скорочувалася, то я дуже швидко підійшов до неї і протягнув аркуш паперу.

– Автограф, будь ласка, – попрохав я.

У зеленій сукні, яка підкреслювала її привабливий стан вона виглядала невимушено. Обличчя відображало лише щире бажання провести трохи часу серед митців та простих відвідувачів. Не було тієї пихатості та зарозумілості, яка буває у людей, що хворіють на зіркову хворобу. Тому я полюбив Пенелопу, правда лише у своїх снах.

Вона кинула на мене лише короткий погляд, але її блакитні очі не проявили жодної ознаки того, що мене впізнали. Це був погляд ввічливості, не більше того. Впевненим, звичним рухом, вона підписала лист, залишивши кілька строк побажання. Отримуючи з рук аркуш паперу, я і з жахом зрозумів, що буквально за мить усе зникне. Я не зможу усе з’ясувати і поставити запитання, які мене хвилюють останнім часом.

– Даруйте, мені здається, що ми знайомі. Просто я…

Коли я почав казати ці слова, то відразу відчув, що не зможу завершити фразу і буду виглядати дурнем. Ну і нехай!

Пенелопа чи не вперше уважніше придивилася на мене. На її обличчі виникли риси недовірливості та здивування. Мені навіть здалося, що вона зараз збагне, хто перед нею знаходиться і мовить: «Юхиме, я й не впізнала тебе. Привіт! Як життя»?

Ні, ці утопічні слова були лише у фантазіях. Реальність виявилася набагато жорсткіше та прагматичніше.

– Знайомі? Це ви даруйте, але я вас вперше бачу. Не затримуйте, будь ласка, людей, які чекають автограф.

– Розумію, але мені здається, що ви мусите мене пам’ятати.

Окрім мого тремтіння у голосі мене видавали очі, які дивилися навсібіч. Пенелопа ж тепер відчувала якесь нетерпіння та образу.

– Не пам’ятаю вас, на жаль. Щасти вам!

Вона кивнула і відразу сконцентрувала свою увагу на наступній людині, яка мене обійшла збоку і підійшла до неї. Це було зроблено так природно, що у мене не залишалося вибору, як повірити дівчині у щирість слів. Це було боляче та важко та іншого шляху не було.

Від хвилювання я зіжмакав папір у руці, стиснувши пальці у кулак, які побіліли від напруги. Дуже повільно я вийшов на вулицю, відчувши, як після задушливого повітря у приміщення, свіжий вітер не лише п’янить мене, а й приносить неприємні думки та усвідомлення власної нікчемності. Нас з нею не існувало. То був сон. Простий, дуже реалістичний та довгий, але лише сон. Тобто, ілюзія, відтворення фантазій із підсвідомості. Марно мені було сподіватися, щоб Пенелопа з реального світу була ж такою самою, як і її проекція із моєї підсвідомості, створена майже ідеальною.

Я пішов вниз по проспекту, розуміючи, що гіркота на душі посилюється, а сльози майже готові политися з очей. Та водночас із цієї біллю та безпорадності у моїй душі виникало щось протилежне, дуже важливе саме у цей момент. Це було таке схоже відчуття, коли ти позбавляєшся у себе вдома від старих непотрібних речей, звільняєш місце від мотлоху, сміття та усього того зайвого, що заважає тобі рухатися вперед до мети. І ось тепер нарешті свобода та легкість витісняли гіркоту від втрати солодких ілюзій. Після дощу завжди стає тепло, після ночі настає день. Отже, погане у мене позаду.

Я зрозумів важливу річ, що ілюзія – це втеча від самого себе. Втеча від реального, повноцінного життя. Химери мають мету витіснити із свідомості біль та безпомічність, але лише справжнє життя із труднощами, падіннями та перемогами є найкращими ліками від нудьги.

Сонце приємно світило мені у макітру. Перехожі квапливо йшли по своїх справах, кудись поспішаючи, не помічаючи маленьких, але приємних дрібниць. Раптом я посміхнувся. Тільки зараз помітив, що оце сонце, приємний вітерець, усі люди, дерева та усі неживі декорації світу – це ті дрібниці, які приносять задоволення. Цей світ створений не мною, але він занадто великий, недосяжний і не вистачить жодного життя щоб його збагнути. То ж кожна мить варта того, щоб пізнавати світ, активно жити, щось робити корисне та приємне.

Люди йшли на автопілоті, не помічаючи простих земних радощів. Вони не розуміли, що внутрішній світ дуже обмежений собою, а зовнішній це все що взагалі існує. Не розуміли цього чи не хотіли збагнути.

Ловлячи здивовані погляди на собі, щиро посміхаючись, я йшов уперед тримаючи просту таємницю. Вона мене зігрівала зсередини, додаючи наснаги та оптимізму. Мені ще так не було приємно.

Ніколи.