«Відьмак. Час Погорди»

Відьмак. Час Погорди (fb2) - Відьмак. Час Погорди (пер. Сергей Валериевич Легеза) (Відьмак - 4) 1496K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Анджей Сапковский

Анджей Сапковський Відьмак. Час Погорди

Обережно! Ненормативна лексика!

Кров на твоїх, Фалько, руках,

кров на твоїй сукні.

Гори, Фалько, за свій злочин.

Згори, сконай у муці.

Дитяча пісенька, що співається під час спалення ляльки Фальки в переддень Саовіну

Ведимани, чи відьмаки, серед Нордлінгів (див.) таємнича й елітарна каста жерців-войовників, найправдоподібніше — різновид друїдів (див.). Маючи в народній уяві магічну силу й надлюдські здібності, В. мали ставати до битви проти злих духів, потвор і всіляких злих сил. У реальності, як майстри у володінні зброї, В. використовувалися володарями Півночі в племінних битвах, що точилися поміж ними. У бою В. впадали в транс, що викликався, як вважається, автогіпнозом чи засобами одурманювальними, билися вони зі сліпою енергією, залишаючись абсолютно невразливими для болю і навіть для серйозних поранень, що підсилювало перекази про їхні надприродні сили. Теорія, згідно з якою В. мали бути продуктом мутації чи генетичної інженерії, не знайшла підтвердження. В. є популярними героями численних оповісток Нордлінгів (пор. Ф. Делано, «Міфи й легенди народів Півночі»).

Еффенберг і Тальбот,

Encyclopaedia Maxima Mundi, том XV

Розділ 1

Для того щоб заробляти на життя як кінний гонець, — говорив зазвичай Аплегатт молодикам, які вступали на службу, — потрібно дві речі: золота голова й залізна дупа.

Золота голова є необхідною, — повчав молодих гінців Аплегатт, — бо під вбранням, у пласких, прив’язаних до голих грудей шкіряних саквах гонець возить тільки відомості малого значення, які без побоювання можна довірити зрадливому паперу чи пергаменту. Насправді важливі, секретні звістки, такі, від яких багато залежить, гонець має запам’ятати й повторити кому треба. Слово в слово, а інколи це непрості слова. Вимовити важко, не те що запам’ятати. Аби запам’ятати, аби не помилитися, повторюючи, треба мати воістину золоту голову.

А що дає залізна срака — ого, про те кожен гонець швидко з’ясовував сам. Коли доводилося йому перебувати в сідлі три дні й три ночі, труситися миль сто-двісті гостинцями, а інколи, якщо треба, й бездоріжжям. Ха, напевне, не увесь час сидить він у сідлі, часом злазить, відпочиває. Бо людина багато що витримає, кінь — менше. Але коли після відпочинку знову треба на кульбаку[1], дупа, здається, кричить: «Рятуйте, вбивають!»

А кому зараз потрібні кінні гінці, пане Аплегатте, — дивувалися інколи молоді. З Венґерберга до Визіми, наприклад, ніхто не доскаче швидше ніж за чотири, а то й п’ять днів, нехай би й на найшвидшому жеребчику скакав. А чарівникові з Венґерберга скільки треба, аби магічну звісточку передати до чарівника у Визімі? З півгодини, або й того менше. У гінця може кінь ногу збити, або грифон його роздерти може. Був гонець — і немає гінця. А чорнокнижницька звістка завжди дійде, дороги не втратить, не запізниться і не загубиться. Навіщо гінці, якщо всюди чародії, при кожному королівському дворі? Не потрібні вже гінці, пане Аплегатте.

Якийсь час Аплегатт і сам так думав, що вже нікому він не потрібен. Мав він тридцять шість років, був малим, але сильним і жилавим, роботи не боявся і мав, зрозуміло, золоту голову. Міг знайти собі інше заняття, аби прогодувати й себе, й дружину та відкласти трохи грошви на посаг для двох незаміжніх іще дочок, ще й допомагати тій, заміжній, чиєму чоловікові, безнадійному тюхтієві, все ще не щастило в справах. Але Аплегатт не хотів і не уявляв собі іншої роботи. Був він королівським кінним гінцем.

І раптом, після довгого забуття і принизливої бездіяльності, Аплегатт знову став потрібним. Гостинці й лісові тропи знову загули від копит. Гінці, як і в давні часи, знову заходилися вимірювати край, несучи звістки від міста до міста.

Аплегатт знав, чому воно так сталося. Знав багато, а чув іще більше. Від нього очікували, що зміст переданої звістки відразу забуде, зітре з пам’яті так, щоб не могти її пригадати навіть під тортурами. Але Аплегатт пам’ятав. І знав, чому королі раптом перестали зв’язуватися між собою за допомогою магії і магів. Звістки, які перевозили гінці, мали залишатися таємницею для чародіїв. Королі раптом перестали довіряти магам, перестали звіряти їм свої секрети.

Що було причиною раптового охолодження приязні між королями та чародіями, Аплегатт не знав, і його це не обходило. Бо ж королі, як і маги, були з його точки зору особами незрозумілими, непередбачуваними у вчинках — особливо коли часи ставали важкими. А те, що наставали важкі часи, неможливо було не помітити, міряючи країну від міста до міста, від замку до замку, від королівства до королівства.

На шляхах було повно війська. Щокроку зустрічалися колони піхоти чи вершників, а кожен зустрічний комендант був заклопотаним, знервованим, нелюб’язним і настільки пихатим, наче доля всього світу залежала від нього одного. Так само й міста із замками були повними збройного люду, день і ніч тривала там гарячкова метушня. Зазвичай невидимі бургграфи й каштеляни зараз безперервно літали по стінах і подвір’ях, злі, наче оси перед грозою, дерлися, лаялися, віддавали накази й роздавали копняки. До фортець і гарнізонів цілими днями тягнулися обважнілі колони навантажених возів, оминаючи колони, що поверталися, їдучи швидко, легко й порожньо. Курилися шляхами табуни неспокійних триліток — прямо з полонин. Незвиклі до вудил чи до вершника в обладунку, коники весело користалися останніми днями волі, завдаючи конюхам чимало додаткової роботи, а іншим подорожнім — чимало клопоту.

Коротко кажучи, у гарячому, нерухомому повітрі висіла війна.

Аплегатт підвівся у стременах, роззирнувся навколо. Внизу, біля підніжжя гори, блищала річка, різко звиваючись серед лук та куп дерев. За річкою, на півдні, простягалися ліси. Гонець погнав коня. Час квапив.

Він був у дорозі вже два дні. Королівський наказ і пошта дісталися до нього у Хаґґе, де він відпочивав після повернення з Третогору. Залишив фортецю вночі, галопуючи шляхом уздовж лівого берега Понтару, перетнув кордон із Темерією на світанку, а тепер, опівдні наступного дня, був уже над берегом Ісмени. Якби король Фольтест був у Визімі, Аплегатт доставив би йому послання ще цієї ночі. На жаль, короля у столиці не було — перебував на півдні країни, у Маріборі, віддаленому від Визіми десь двомастами милями. Аплегатт знав про це, тому біля Білого Мосту полишив шлях, що вів на захід, і поїхав лісами, у напрямку Елландеру. Трохи ризикував. У лісах усе ще гуляли білки, біда тому, хто потрапляв їм до рук чи підставлявся під лук. Але королівський гонець має ризикувати. Така вже служба.

Легко форсував річку — від червня не було дощів, вода в Ісмені значно знизилася. Тримаючись краєчку лісу, він дістався до шляху, що вів від Визіми на південний схід, у сторону ґномських гут, кузень та осель на Масиві Магакаму. Шляхом тягнулися вози, часто попереду йшли кінні роз’їзди. Аплегатт зітхнув із полегшенням. Там, де було людно, скойа’таелів не було. Кампанія проти ельфів, які билися із людьми, тривала в Темерії уже понад рік, переслідувані по лісах командо поділилися на менші групки, а менші групки трималися подалі від уторованих шляхів і не влаштовували на них засідок.

До вечора він уже був на західному кордоні князівства Елландер, на розстані поблизу селища Завада, звідки мав пряму й безпечну дорогу до Марібору — сорок дві милі битим, людним трактом. На розстані була корчма. Він вирішив дати спочинок собі й коню. Знав, що якщо вирушить на зорі, то, навіть не підганяючи коня, ще до заходу сонця побачить срібно-чорні прапорці на червоних дахах веж маріборського замку.

Він розсідлав конячку й сам відвів її, наказавши пахолкові йти геть. Він був королівським гінцем, а королівський гонець нікому не дозволяє торкатися свого коня. З’їв солідну порцію яєчні із ковбасою і чвертю петльованого хліба, запив квартою пива. Послухав плітки. Різні. У корчмі стояли подорожні з усіх кінців світу.

У Дол Анґра, довідався Аплегатт, знову дійшло до інцидентів, знову загін лирійської кавалерії рубався на кордоні із нільфгардським роз’їздом, знову Мева, королева Лирії, голосно звинуватила Нільфгард у провокації і закликала на допомогу короля Демавенда з Едірну. У Третогорі відбулася публічна страта реданського барона, котрий потаємно кумався з емісарами нільфгардського імператора Емгира. У Кедвені об’єднані у великий загін командо скойа’таелів влаштували різанину в форті Лейда. Як реванш за ту різанину людність Ард Каррайгу вчинила погром, замордувавши десь із чотири сотні нелюдей, які жили в столиці.

У Темерії, розповідали купці, які їхали з півдня, панують смуток і жалоба серед цінтрійських емігрантів, яких зібрано під штандартами фельдмаршала Віссегерда. Бо ж підтвердилася страшна новина про смерть Левеняти, княжни Цірілли, останньої з крові королеви Каланте, яку звали Левицею з Цінтри.

Розповіли також трохи страшних, зловісних пліток. У кількох селах на околицях Альдерсберга дійні корови раптом почали порскати кров’ю з вимені, а на світанку в імлі бачили Діву Мору, провісницю страшної погибелі. У Брюґґе, біля лісу Брокілон, забороненого королівства лісових дріад, з’явилося Дике Полювання, галопуючий по небесах почет примар, а Дике Полювання, як всюди відомо, завжди провіщає війну. З півострова Бремерворд бачили корабель-привид, а на борту його — примару: чорного рицаря у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха…

Гонець не прислухався довше — був занадто втомленим. Пішов до спільної нічліжної кімнати, звалився на лежанку й заснув наче колода.

На зорі він устав. Коли вийшов на подвір’я, трохи здивувався — не був першим, хто готувався у дорогу, а таке бувало рідко. Біля криниці стояв осідланий чорний жеребчик, а поряд, біля корита, мила руки жінка в чоловічому одязі. Почувши кроки Аплегетта, жінка повернулася, мокрими долонями зібрала й відкинула за спину буйне чорне волосся. Гонець уклонився. Жінка легенько кивнула.

Заходячи до стайні, він мало не зіткнувся із другою ранньою пташкою, якою була молода дівчина в оксамитовому береті, яка саме виводила назовні кобилу в яблука. Дівчина терла обличчя і позіхала, спираючись на бік своєї конячки.

— Йой, — муркнула, минаючи гінця. — Засну, може, на коні… Точно засну… Уаауаауа…

— Холод тебе збадьорить, коли розженеш кобилку, — ґречно сказав Аплегатт, стягуючи з притолоки сідло. — Щасливої дороги, панянко.

Дівчина повернулася і глянула на нього, наче тільки зауваживши. Очі вона мала великі й зелені, наче смарагди. Аплегатт накину на коня чапрак.

— Щасливої дороги зичу, — повторив. Зазвичай-то він не був ані відвертим, ані говірким, але тепер відчував потребу у спілкуванні із ближнім, навіть якщо ближнім тим була звичайна заспана шмаркачка. Може, цьому сприяли дні самотності на шляху, а може, те, що шмаркачка трохи нагадувала його середню доньку.

— Хай вас боги бережуть, — додав, — від нещасливого випадку й злої пригоди. Удвох ви лише, до того ж жінки… А часи зараз недобрі. Усюди небезпека на шляху чигає…

Дівчина ширше розплющила зелені очі. Гонець відчув холод на спині, пройняли його дрижаки.

— Небезпека… — озвалася раптом дівчина дивним, зміненим голосом. — Небезпека — вона тиха. Не почуєш, коли прилетить на сірих пір’ях. Я мала сон. Пісок… Пісок був гарячим від сонця…

— Що? — Аплегатт завмер із сідлом, зіпертим на живіт. — Що ти говориш, панянко? Який пісок?

Дівчина сильно здригнулася, витерла обличчя. Кобила в яблука труснула головою.

— Цірі! — різко крикнула чорноволоса жінка з подвір’я, поправивши попругу й в’юки на чорному жеребчику. — Поспішай!

Дівчина позіхнула, глянула на Аплегатта, закліпала віями, як ніби була здивованою його присутністю у стайні. Гонець мовчав.

— Цірі, — повторила жінка. — Ти там заснула?

— Уже йду, пані Йеннефер!

Коли Аплегатт нарешті осідлав коня і вивів його на подвір’я, за жінкою і дівчинкою не було вже й сліду. Когут заспівав протяжно й хрипко, розгавкався собака, серед дерев відізвалася зозуля. Гонець заскочив у сідло. Пригадав раптом зелені очі заспаної дівчини, її дивні слова. Тиха небезпека? Сіре пір’я? Гарячий пісок? Та дівчина, мабуть, несповна розуму. Багацько зараз таких є, пришелепуватих дівчат, скривджених у дні війни мародерами та іншими гультяями… Так, точно несповна розуму. А може, просто заспана, вирвана зі сну, не прокинулася ще? Дивовижно, які люди інколи нісенітниці плетуть, коли на світанку все ще між сном та дійсністю перебувають…

Знову пройняли його дрижаки, а між лопатками стрельнуло болем. Він помасажував кулаком плечі.

Коли вже був на маріборському тракті, дав коневі п’ятами й перейшов у галоп. Час підганяв.

У Маріборі гонець відпочивав недовго — й дня не минуло, а вітер знову свистів у нього у вухах. Новий кінь, шпакуватий жеребчик із маріборських стаєнь, ішов швидко, витягаючи шию і замітаючи хвостом. Миготіли придорожні верби. На груди Аплегатту давили сакви із дипломатичною поштою. Дупа боліла.

— Тьху, аби ти в’язи собі скрутив, літуне засраний! — крикнув йому вслід візник, натягуючи віжки запряжки, сполоханої шпакуватим, що промайнув поряд кар’єром. — Ич, як гонить, наче смерть його за п’яти лиже! А жени, жени, дурбецелу, від кирпатої все одно не втечеш!

Аплегатт витер око, що сльозилося від скачки.

Учора він передав королю Фольтесту листи, а тоді процитував таємне послання короля Демавенда.

— Демавенд до Фольтеста. У Дол Анґра все готове. Ряжені чекають наказу. Попередній строк: друга липнева ніч після нового місяця. Люди мають висадитися на другому березі на два дні пізніше.

Над шляхом літали зграї вороння, каркаючи різко. Летіли на схід, у напрямку Магакаму й Дол Анґра, у напрямку Венґерберга. Їдучи, гонець повторював подумки слова секретного послання, яке, за його посередництвом, король Темерії слав королю Едірну.

Фольтест до Демавенда. Перше: Стримаймо акцію. Мудрили скликають з’їзд, мають зустрітися і радитися на острові Танедд. Той з’їзд може все змінити. Друге: пошуки Левенятка можна припинити. Підтвердилося. Левенятко мертве.

Аплегатт ударив шпакуватого жеребчика п’ятами. Час квапив.

Вузьку лісову дорогу було забито возами. Аплегатт сповільнився, спокійно підклусував до останньої із довгої колони повозок. Зразу ж зорієнтувався, що крізь затор не пропхається. Про те, щоб повертатися не могло бути й мови — занадто великою була б витрата часу. В’їжджати ж у багнисту гущавину, щоб об’їхати затор, також не дуже його тішило, тим більше що вже сутеніло.

— Що тут сталося? — запитав він у візників останнього транспорту в колоні, у двох дідуганів, із яких один, здавалося, дрімав, а другий — не жив. — Напад? Білки? Кажіть! Бо я поспішаю…

Раніше, ніж хтось із дідуганів зумів відповісти, з голови колони, невидимої серед лісу, долунали крики. Візники в поспіху застрибували на фургони, репіжили коней і волів під акомпанемент вишуканих прокльонів. Колона важко рушила з місця. Дрімаючий дідуган отямився, ворухнув бородою, цмокнув на мулів і шмагонув їх по задах віжками. Дідуган, який здавався мертвим, ожив, відсунув солом’яного бриля з очей і подивився на Аплегатта.

— Гляньте на нього, — сказав. — Поспішає він. Ич, синку, пощастило тобі. Саме ти вчасно доскакав.

— Вірно, — ворухнув бородою другий старець і підігнав мулів. — Вчасно. Якби ти ополудень під’їхав, стояв би разом із нами, чекав би, як проїзд звільниться. Усі ми поспішали, але довелося чекати. Як поїдеш, коли тракт закритий?

— Тракт був закритий? Яким то чином?

— Жахливий людожер там, синку, об’явився. На лицаря напав, що самудвох із пахолком по тракту їхав. Лицарю, кажуть, довбешку разом із шоломом відірвав, коню кишки випустив. Пахолок зумів звіятися, говорив, що жах там, що начебто увесь гостинець червоним від юшки був…

— Що то був за монстр? — запитав Аплегатт, стримуючи коня, аби продовжити розмову із візниками возу, що повз не поспішаючи. — Дракон?

— Нє, не дракон, — сказав другий старець, той, у солом’яному брилі. — Казали — мандигора чи якось так. Пахолок говорив, що летюча бестія, жах яка велика. А завзята! Думали ми — зжере собі лицаря та й полетить — та де там! Сіла на дорозі, курва її мати, й сидить, сичить, зубиськами блискає… Ну й заткнула шлях, наче корок фляжку, бо хто під’їхав та потвору побачив, віз кинув — та гайда назад. Стало там тоді возів із півмилі, а навколо, сам бачиш, синку, гущавина й баюри, ані об’їхати, ані завернути. Тож стали ми…

— Хлопів хоч дупою їж, — пирхнув гонець. — А стояли наче барани! Було б сокири узяти та палюгами й вигнати тварюку з дороги, або й убити!

— Ага, кілько спробували, — сказав дідуган за віжками, цмокаючи на мула, бо колона рушила швидше. — Трійко ґномів з купецької охорони, а із ними ще четверо новобранців, які до Каррераса в фортецю йшли, до війська. Ґномів тварюка жахливо пошматувала, а новобранці…

— Дременули! — закінчив другий дідуган, після чого соковито й далеко сплюнув, точно влучивши у вільний простір між задами мулів. — Дременули, ледь оту мандигору побачили. Один, кажуть, у штани надристав. О, дивися, дивися, синку, то він! Оночки він!

— Та що ви мені тут, — трохи занервував Аплегатт, — засранця хочете показати? Не цікаво мені…

— Не теє! Потвора! Потвора вбита! Вояки її на фуру кладуть! Бачте?

Аплегатт підвівся на стременах. Незважаючи на сутінки та на роззяв, які стовбичили навколо, він роздивлявся підняте солдатами величезне блідо-жовте тіло. Нетопирині крила й скорпіонів хвіст потвори безвладно волоклися по землі. Крикнувши хором, вояки підняли труп вище й звалили його на віз. Запряжені в нього коні, видно занепокоєні смородом крові й стерва, заіржали, смикаючи дишлом.

— Не зупинятися! — крикнув дідуганам десятник, який командував солдатами. — Далі їхати! Проїзд не забивати!

Дідуган підігнав мулів, віз підскочив на колії. Аплегатт штурхнув коня п’ятами, порівнявся із ними знову.

— Вояки, видко, бестію затовкли?

— Де там, — заперечив дідуган. — Вояки, як прийшли, тільки рота на людей роззявляли, лаялися. То тобі стій, то тобі вперед, то се, то те. До потвори не поспішали. Послали за відьмаком.

— За відьмаком?

— Так було, — запевнив другий дідуган. — Комусь згадалося, що на селі відьмака бачено, тож по нього й послали. Проїжджав потім він повз нас. Волосся біле, морда паскудна та ще й страшний меч на спині. Години не минуло, як хтось спереду крикнув, що зараз можна буде їхати, бо відьмак бестію уконтрапупив. Тоді ми й рушили нарешті, а тут, синку, акурат і ти під’їхав.

— Ха, — сказав Аплегатт замислено. — Стільки я років дорогами ганяю, а відьмака ще не зустрічав. Бачив хто, як він із потворою тією справився?

— Я бачив! — закричав хлопець із розкуйовдженою чуприною, під’їхавши з іншого боку воза. Їхав на охляп, правлячи худою, кольору гречки, шкапою за допомогою недоуздка. — Усе я бачив! Бо біля солдат був, на самісінькому передку!

— Гляньте на шмаркача, — сказав дідуган, який правив возом. — Молоко під носом, а як мудриться! А батогом не хочеш?

— Та нехай уже, батьку, — втрутився Аплегатт. — Скоро розстань, я на Каррерас поїду, а раніше знати хотілося б, що там із тим відьмаком було. Кажи, малий.

— А було так, — почав швидко хлоп, їдучи ступою поряд із возом, — що прибув отой відьмак до військового коменданта. Сказав, що зветься Ґерант. А комендант на те: як звешся — так звися, краще до роботи берися. І показав, де потвора сидить. Відьмак підійшов ближче, подивився хвильку. До потвори було зі стайе чи й більше навіть, але він тільки здаля глянув і відразу каже: це, каже, мантикора винятково здоровезна і що вб’є її, якщо йому двісті крон дадуть.

— Двісті крон? — аж захлинувся на те другий дідуган. — Що він, здурів геть?

— Те саме й пан комендант сказав, тіко шо трохи грубше. А відьмак на те: стільки воно й коштуватиме, а йому — все’дно, нехай потвора на дорозі хоч би й до судного дня сидить. Комендант на те, що грошви стільки не заплатить, що йому легше почекати, аж потвора сама полетить. А відьмак на те, що потвора не полетить, бо вона голодна й люта. А якщо й відлетить, то скоро назад повернеться, бо то її ловецька теро… терет… теретор…

— А ти, шмаркачу, не теревень тут! — розізлився дідуган, який правив, без видимого результату намагаючись вишмаркатися у пальці, у яких одночасно тримав віжки. — Кажи-но, як воно було!

— Я ж і кажу! Відьмак так мовив: не відлетить потвора, а буде собі цілу ніч лицаря убитого їсти, потрошку, бо лицар у бронях, видлубати його зсередини непросто. На те підійшли купці й ну відьмака вмовляти, так і сяк, що з-поміж себе зберуть та сто крон йому дадуть. А відьмак їм на те, що — ач, бестія мантикором зветься і надто небезпечна, тож сто крон можуть собі в дупу всадити, він шкірою ризикувати не стане. На те комендант розсердивсь і сказав, що така вже то собача й відьмача доля: шкірою ризикувати і що відьмаки саме для тогось і є, яко ота дупа для срання. А купці, видко, боялися, що відьмак також розсердиться і геть піде, бо на сто п’ятдесят вмовилися. І відьмак меча добув і гостинцем пішов до того місця, де потвора сиділа. А комендант знак від зурочення йому вслід зробив, на землю поплював і сказав, що таких підмінців пекельних земля невідомо як носить. Один купець на те: якби, каже, військо замість по лісах за ельфами ганяти страшидла з доріг прогонило, то у відьмаках і потреби б не було, і що…

— Не плети, — перебив дідуган. — Тільки що бачив кажи.

— Я, — похвалився хлопець, — відьмацького коня стеріг, кобилку-каштанку зі стрілкою білою.

— Та пес із нею, із кобилкою! А як відьмак потвору вбивав, ти бачив?

— Еее… — затяг хлопак. — Не бачив… Мене назад запхали. Усі вголос верещали, й коні сполошилися, тоді…

— А я казав, — презирливо сказав дідуган, — що гівно він там бачив, шмаркач.

— Але я відьмака бачив, як той повернувся! — заперечив хлопець. — А комендант, який усе бачив, блідий був на лице й тихесенько солдату сказав, шо то чари магічні, або ельфійські фокуси, що звичайна людина так швидко мечем вправлятися не може… А відьмак від купців грошву взяв, на кобилку сів та й поїхав собі.

— Гммм… — пробурмотів Аплегатт. — А поїхав куди? Трактом до Каррерасу? Раз так, то я його, може, наздожену, хоча б подивлюся на нього…

— Ні, — відповів хлопчина. — Він з розстані в бік Доріану рушив. Спішив дуже.

Відьмаку рідко щось снилося, та й навіть тих нечастих снів він ніколи не пам’ятав, коли просинався. Навіть якщо були то кошмари — а зазвичай це кошмари й були.

Того разу це також був кошмар, але того разу відьмак запам’ятав принаймні його фрагмент. Зі склубоченого виру якихось неясних, але тривожних постатей, дивних, але зловісних сцен і незрозумілих, але таких, що пробуджували жах слів і звуків, виокремився раптом виразний і чистий образ. Цірі. Не схожа на ту, яку він пам’ятав по Каер Морену. Попелясте волосся її, розвіяне в галопі, було довшим — таким, яке носила вона, коли зустрілися вони вперше, у Брокілоні. Коли проїздила вона поряд із ним, хотів він крикнути, але не видобув із себе голосу. Хотів побігти за нею, але здавалося, що до середини стегон він занурений у застиглу смолу. А Цірі, здавалося, його не бачила, галопувала далі, у ніч, між потворними вербами й вільхами, що, наче живі, вимахували суччям. А він побачив, що за нею — гонитва. Що слідом за нею чвалує чорний кінь, а на ньому вершник у чорному обладунку, у шоломі, декорованому крилами хижого птаха.

Він не міг ворухнутися, не міг крикнути. Міг тільки дивитися, як крилатий рицар наздоганяє Цірі, хапає за волосся, стягує з сідла й галопує далі, волочачи її слідом. Міг тільки дивитися, як обличчя Цірі синішає від болю, а з губ її зривається безголосий крик. Прокинься, — наказав він собі, не в силах знести кошмару. — Прокинься! Прокинься негайно!

Він прокинувся.

Довго лежав нерухомо, намагаючись забути сон. Потім устав. Витягнув з-під подушки капшук, швидко перерахував десятикронівки. Сто п’ятдесят за вчорашню мантикору. П’ятдесят за імляка, якого він убив за дорученням війта з села під Каррерасом. І п’ятдесят за вовкулака, на якого найняли його поселенці з Бурдорффу.

П’ятдесят за вовкулака. Забагато, бо робота була легкою. Вовкулак не захищався. Загнаний у печеру, з якої не було виходу, він встав навколішки й чекав удару меча. Відьмакові було його шкода.

Але він потребував грошей.

Не минула й година, як він уже мандрував вулицями міста Доріан, шукаючи знайомий завулок і знайому вивіску.

Напис на вивісці проголошував: «Кодрінгер і Фенн, правові консультації і послуги». Втім Ґеральт занадто добре знав, що те, що робили Кодрінгер і Фенн, за визначенням мало надзвичайно мало спільного із правом, а самі ж партнери мали багато причин, аби уникати контакту як із правом, так і з його представниками. Також він серйозно сумнівався, щоб хоч хтось із клієнтів, які з’являлися у конторі, знав, що значить слово «консультація».

На нижньому поверсі будиночку входу не було — були тільки солідні замкнені ворота, що, напевне, вели до каретного сараю чи стайні. Аби дістатися до вхідних дверей, треба було пройти на задвірки, увійти на брудне, повне качок та курей подвір’я, звідти на сходи, потім по вузькій галерейці й темним коридорчиком. І тільки тоді ти опинявся перед солідними, окутими дверима, з червоного дерева, із великим мідним кнокером у формі лев’ячої голови.

Ґеральт постукав, після чого швидко відійшов убік. Знав, що вмонтований у двері механізм може вистрелити з прихованих серед окуття отворів довгими, дюймів на двадцять залізними шипами. Теоретично, шипи вистрілювали з дверей, тільки якщо хтось намагався маніпулювати із замком або якщо Кодрінгер чи Фенн натискали на спусковий механізм, але Ґеральт уже неодноразово переконувався, що немає безпечних механізмів і що кожен із них часом діє, навіть коли діяти не повинен. І навпаки.

Напевне, в дверях був якийсь механізм, що ідентифікував гостей, скоріше за все — чародійський. Бо після стукоту зсередини ніхто ніколи не розпитував і не вимагав назватися. Двері відчинялися, і ставав у них Кодрінгер. Завжди Кодрінгер, ніколи Фенн.

— Привіт, Ґеральте, — сказав Кодрінгер. — Заходь. Не треба так притискатися до одвірка, бо я розмонтував захист. Пару днів тому щось у ньому зіпсувалося. Спрацював і ні з грушки, ні з петрушки продірявив лоточника. Заходь сміливо. Маєш до мене справу?

— Ні, — відьмак увійшов до широкого темнуватого передпокою, у якому, як завжди, трохи смерділо котом. — Не до тебе. До Фенна.

Кодрінгер голосно зареготав, переконуючи відьмака в підозрах, що Фенн є постаттю стовідсотково міфічною, такою, що служить для окозамилювання прево, бейліфам, збірникам податків та іншим ненависним Кодрінгеру особам.

Вони увійшли до контори, у якій було світліше, бо це була верхня кімната — вікна із солідними ґратами дивилися на сонце більшу частину дня. Ґеральт зайняв крісло, призначене для клієнтів. Навпроти, за дубовим столом, усівся у вистеленому кріслі Кодрінгер, людина, яка наказувала звати себе «адвокатом» і для якої не було неможливих речей. Якщо хтось мав труднощі, клопоти, проблеми — ішов до Кодрінгера. І тоді той «хтось» швидко отримував на руки докази нечесності й зловживань спільника по справах. Отримував банківський кредит без забезпечень і гарантій. Єдиний із довгого списку кредиторів, отримував кошти від фірми, яка проголошувала банкрутство. Отримував спадок, хоча багатий дядечко погрожував, що не дасть й мідяка. Вигравав процес по спадщині, бо навіть найзавзятіші родичі несподівано відмовлялися від претензій. Син його виходив з ями, звільнений від звинувачень на підставі беззаперечних доказів або через брак таких, бо якщо докази були, то вони таємничо зникали, а свідки наввипередки відкликали попередні зізнання. Мисливець за приданим, який крутив із дочкою, раптом переключався на іншу. Коханець дружини чи спокусник дочки в результаті нещасного випадку отримував складний перелам трьох кінцівок і щонайменше однієї верхньої. А затятий ворог чи будь-яка інша незручна особа переставала заважати — найчастіше зникав за нею будь-який слід і поголос. Так, якщо хтось мав проблеми, він їхав у Доріану, швиденько біг до фірми «Кодрінгер та Фенн» і колотив у двері з червоного дерева. У дверях ставав «адвокат» Кодрінгер, невисокий, худий і шпакуватий, із нездоровою шкірою людини, яка рідко перебуває на свіжому повітрі. Кодрінгер вів до контори, сідав у крісло, брав на коліна великого біло-чорного кота й гладив його. Обидва — Кодрінгер і кіт — міряли клієнта дурним, недобрим поглядом золотисто-зелених очей.

— Я отримав твого листа, — Кодрінгер і кіт зміряли відьмака жовто-зеленими поглядами. — Відвідав мене також і такий собі Любисток. Проїздив він через Доріан кілька тижнів тому. Розповів мені дещо про твої тарапати. Але сказав дуже мало. Замало.

— Правда? Ти мене здивував. Це був перший відомий мені випадок, коли Любисток не сказав забагато.

— Любисток, — Кодрінгер не посміхнувся, — сказав небагато, бо він небагато знає. А сказав менше, ніж знав, бо ти про деякі справи заборонив йому говорити. Звідки в тебе та відсутність довіри? Причому до колеги по професії?

Ґеральт трохи обурився. Кодрінгер удав би, що не зауважив того, але не міг, бо зауважив кіт. Широко розкривши очі, вишкірив білі іколка й майже безголосно засичав.

— Не дражни мого кота, — сказав адвокат, заспокоюючи тваринку пещенням. — Тебе обурило звернення «колега»? Але ж це правда. Я також відьмак. Я також звільняю людей від потвор і від потворних клопотів. І також роблю те за гроші.

— Є певна різниця, — пробурмотів Ґеральт, усе ще під неприязним поглядом кота.

— Є, — погодився Кодрінгер. — Ти відьмак анахронічний, а я відьмак новочасний, який іде в ногу із духом часу. Тому ти скоро будеш без роботи, а я процвітатиму. Стриг, виверн, ендріаг і вовкулаків скоро зовсім не буде на світі. А сучі сини будуть завжди.

— Але ж ти звільняєш від клопотів саме сучих синів, Кодрінгере. Бідняки, які мають клопоти, заплатити тобі не зуміють.

— На твої послуги бідняків також не стачить. Бідняків на таке завжди не стачує, саме тому вони й бідняки.

— Надзвичайно логічно. А нове настільки, що аж дихання спирає.

— Є тут істина, от і спирає. А власне істиною є те, що база й фундамент наших професій — це сучі сини. Тільки й того, що твої — уже майже релікти, а мої — реальні й зростають у силі.

— Добре, добре, перейдімо до справ.

— Саме час, — кивнув Кодрінгер, гладячи кота, який напружився і голосно замуркотів, втикаючи йому пазурі в коліно. — І станемо вирішувати ті справи відповідно до ієрархії їхньої важливості. Перша справа: мій гонорар, колего відьмаче, складає двісті п’ятдесят новіградських крон. Ти маєш таку суму? Чи, може, й тебе зарахувати до бідняків, які мають клопоти?

— Спершу переконаємося, чи напрацював ти на таку ставку.

— Переконання, — холодно сказав адвокат, — обмеж виключно власною особою, до того ж — поспіши. А коли вже переконаєш її, поклади гроші на стіл. Тоді ми перейдемо до інших, менш важливих речей.

Ґеральт відв’язав від поясу мішечок і з брязкотом кинув його на стіл. Кіт різким стрибком зіскочив з колін Кодрінгера й утік. Адвокат сховав капшук до шухляди, не перевіряючи вмісту.

— Ти налякав мого кота, — сказав він із неудаваним докором.

— Вибачаюся. Я думав, що брязкіт грошви — останнє, що може налякати твого кота. Говори, про що ти довідався.

— Той Ріенс, — почав Кодрінгер, — який так тебе цікавить, особа досить таємнича. Мені вдалося лише встановити, що він два роки навчався у школі чародіїв у Бан Арді. Витурили його звідти, впіймавши на мілких крадіжках. Під школою, як завжди, чекали вербувальники з кедвенської розвідки. Ріенс дав себе завербувати. Що він робив для розвідки Кедвену, встановити мені не вдалося. Але піна зі школи чародіїв зазвичай учиться на вбивць. Підходить?

— Як влитий. Кажи далі.

— Наступна інформація походить із Цінтри. Пан Ріенс сидів там у ямі. За правління королеви Каланте.

— За що сидів?

— Уяви собі — за борги. У буцегарні був недовго, хтось його викупив, сплативши його борги разом із відсотками. Трансакція відбулася за посередництвом банку, зі збереженням анонімності доброчинця. Я намагався вистежити, від кого надійшли гроші, але здався після чотирьох чергових банків. Той, хто викупив Ріенса, був професіоналом. І йому дуже важила анонімність.

Кодрінгер замовчав, закашляв важко, прикладаючи хустку до губ.

— І раптом, одразу після закінчення війни, пан Ріенс з’явився у Соддені, в Анґрені, в Брюґґе, — продовжив за мить, витираючи губи й дивлячись на хустку. — Змінений так, що й не впізнати, принаймні якщо йдеться про поведінку й кількість готівки, якою він розпоряджався і яку витрачав направо-наліво. Бо якщо йдеться про ім’я, то наглючий сучий син не напружувався: надалі вживав ім’я Ріенса. І як Ріенс почав здійснювати інтенсивні пошуки певної особи — чи, скоріше, особочки. Відвідав друїдів з анґренського Кругу, тих, які опікувалися сиротами війни. Тіло одного з друїдів знайшли через якийсь час у лісі неподалік, знівеченого, зі слідами тортур. Потім Ріенс з’явився у Заріччі…

— Знаю, — перебив Ґеральт. — Знаю, що він зробив із хлопською родиною із Заріччя. За двісті п’ятдесят крон я розраховував на більше. Як на цей час, єдиною новиною для мене була інформація про школу чародіїв і кедвенську розвідку. Решту я знаю. Відаю, що Ріенс — безжальний убивця. Відаю, що він нахабний лобур, що навіть не силиться вигадувати фальшиві імена. Відаю, що працює він за чиїмось дорученням. За чиїм, Кодрінгере?

— За дорученням якогось чародія. Це чародій викупив тоді його з ями. Ти сам мене інформував, а Любисток те підтвердив, що Ріенс використовує магію. Справжню магію, не ті фокуси, які міг би знати жак, вигнаний з академії. Тому хтось його підтримує, забезпечує амулетами, скоріше за все — таємно навчає. Деякі з офіційно практикуючих магів мають таких секретних учнів і фактотумів[2] для вирішення нелегальних або брудних справ. На жаргоні чародіїв щось таке зветься «працювати на шворці».

— Діючи на чародійській шворці, Ріенс використовував би камуфлюючу магію. Але він не змінює ані імені, ані зовнішності. Навіть не позбувся опіку шкіри, який поставила Йеннефер.

— Саме це підтверджує роботу на шворці, — Кодрінгер закашлявся, витер губи хусткою. — Бо чародійський камуфляж — це аж ніяк не камуфляж, тільки дилетанти застосовують щось таке. Якби Ріенс ховався під магічною заслоною чи ілюзорною маскою, про це відразу сигналізував би кожен магічний алярм, а такі алярми на сьогодні є чи не в будь-якій міській брамі. А чародії відчувають ілюзорні маски безпомилково. У найбільшому скупченні людей, у найбільші юрбі Ріенс привертав би до себе увагу будь-якого чародія, наче з вух його валило полум’я, а зі сраки — клуби диму. Повторюю: Ріенс працює за дорученням чародія і працює так, щоб не привертати до себе уваги інших чародіїв.

— Дехто вважає його за нільфгардського шпигуна.

— Я про те знаю. Так, наприклад, вважає Дійкстра, шеф розвідки Реданії. Дійкстра рідко коли помиляється, тож можна припустити, що й цього разу він правий. Але одне не виключає іншого. Фактотум чародія може одночасно бути нільфгардським шпигуном.

— Що означало б, що якийсь офіційно практикуючий чародій шпигує для Нільфгарду за посередництвом тайного фактотуму.

— Дурня! — Кодрінгер закашлявся, уважно роздивився хусточку. — Чародій мав би шпигувати для Нільфгарду? З яких причин? Для грошей? Смішно. Розраховуючи на велику владу під рукою переможного імператора Емгира? Ще смішніше. Це не таємниця, що Емгир вар Емрейс тримає підлеглих йому чародіїв у чорному тілі. Чародії у Нільфгарді так само функціоналні, як от, наприклад, стайничі. Й влади мають не більше ніж стайничі. Чи хтось із наших бундючних магіків вирішив би боротися за перемогу імператора, при якому він був би стайничим? Філіппа Ейльгарт, яка диктує Візіміру Реданському королівські звернення та едикти? Сабріна Ґлевіссіг, яка уриває промови Генсельта з Кедвену, молотячи кулаком по столу й наказуючи, щоб король заткнув пельку й слухав? Вільгефорц з Роґґевену, який нещодавно відповідав Демавенду з Едірну, що поки не має для нього часу?

— Коротше, Кодрінгере. То як там із Ріенсом?

— Звичайно. Нільфгарська розвідка намагається дістатися до чародія, втягуючи до співпраці фактотума. З того, що мені відомо, Ріенс не знехтував би нільфгардським флореном і зрадив би свого майстра без вагань.

— А зараз це ти розповідаєш дурню. Навіть наші бундючні магіки відразу б зорієнтувалися, що їх зрадили, а розшифрований Ріенс затанцював би на шибениці. Якби йому пощастило.

— Ти наче дитина, Ґеральте. Розшифрованих шпигунів не вішають, а використовують. Фарширують дезінформацією, намагаються перетворити на подвійних агентів…

— Не знуджуй дитину, Кодрінгере. Мене не цікавлять закуліси праці розвідки чи політика. Ріенс наступає мені на п’яти, тож я хочу знати — чому й за чиїм дорученням. Виходить, що за дорученням якогось чародія. Хто той чародій?

— Я ще не знаю. Але скоро знатиму.

— Скоро, — процідив відьмак, — це для мене запізно.

— Я аж ніяк того не виключаю, — серйозно сказав Кодрінгер. — Ти впакувався у паскудні проблеми, Ґеральте. Добре, що ти звернувся до мене, я умію витягати з проблем. У принципі, я вже тебе витягнув.

— Справді?

— Справді. — Адвокат приклав хусточку до губ і закашляв. — Бо, бач, колего, окрім чародія і, може, Нільфгарду, у пригоді цій є і третя сторона. Провідали мене, уяви собі, агенти таємних служб короля Фольтеста. Мали вони клопіт. Король наказав їм відшукати певну княжну, яка зникла. Коли виявилося, що це не так просто, агенти вирішили залучити до співпраці спеціаліста з непростих справ. Викладаючи проблему, доповіли спеціалісту, що про розшукувану княжну чимало може знати один відьмак. Може навіть знати, де та є.

— І що вчинив спеціаліст?

— Спочатку здивувався. Здивувало його, скажімо, що пойменованого відьмака не посаджено до ями, аби там традиційним способом довідатися про все, що він знає, і навіть багато про що з того, чого не знає, але вигадає, щоб задовольнити тих, хто розпитують. Агенти відповіли, що їхній шеф це заборонив. Відьмаки, пояснили вони, мають настільки вразливу нервову систему, що під впливом тортур відразу вмирають, чи ж, як образно вони висловилися, жилка в них у мозку лопається. У зв’язку із тим їм доручено за відьмаком слідкувати, але й це завдання виявилося не з легких. Спеціаліст похвалив агентів за розсудливість і наказав їм прийти через два тижні.

— Вони погодилися?

— Аякже! Тоді спеціаліст, який уже вважав тебе клієнтом, передав агентам неспростовні докази, що відьмак Ґеральт не мав, не має і не може мати нічого спільного із розшукуваною княжною. Бо спеціаліст знайшов безпосередніх свідків смерті княжни Цірілли, онуки королеви Каланте, дочки принцеси Паветти. Цірілла померла три роки тому в таборі біженців в Анґрені. Від дифтерії. Дитинка страшенно страждала перед смертю. Не повіриш, але темерські агенти мали сльози на очах, коли слухали звіт моїх безпосередніх свідків.

— Я також маю сльози на очах. Темерійські агенти, думаю, не могли чи не захотіли сплатити тобі більше двохсот п’ятдесяти крон?

— Твій сарказм ранить моє серце, відьмаче. Я витягнув тебе з проблем, а ти замість дякувати раниш моє серце.

— Дякую і вибачаюся. Навіщо кроль Фольтест наказав агентам розшукувати Цірі, Кодрінгере? Що їм наказали вчинити, коли її знайдуть?

— А ти настільки нетямущий? Убити, ясна річ. Її вважають претенденткою на трон Цінтри, а стосовно того трону існують інші плани.

— Це не тримається купи, Кодрінгере. Трон Цінтри згорів разом із королівським палацом, містом й усією країною. Зараз там править Нільфгард. Фольтест чудово про те знає, інші королі — також. Яким чином Цірі може претендувати на трон, якого немає?

— Ходімо, — Кодрінгер устав. — Спробуємо спільно знайти відповідь на те запитання. Принагідно дам тобі привід для довіри… Що тебе так цікавить у тому портреті, можу запитати?

— Він подірявлений, наче дятел його дзьобав кілька сезонів, — сказав Ґеральт, дивлячись на малюнок у золоченій рамі, що висів на стіні навпроти адвоката. — І те, що зображує він виняткового ідіота.

— Це мій небіжчик батько, — Кодрінгер трохи скривився. — Винятковий ідіот. Я повісив портрет тут, аби завжди мати його перед очима. Як пересторогу. Ходімо, відьмаче.

Вони вийшли в передпокій. Кіт, який лежав посередині килиму й зосереджено вилизував задню лапу, витягнуту під дивним кутом, при виді відьмака відразу чкурнув у темряву коридору.

— Чому коти так тебе не люблять, Ґеральте? Чи це має щось спільне із…

— Так, — відрізав він. — Має.

Панель червоного дерева на стіні відсунулася безшелесно, відкриваючи секретний прохід. Кодрінгер пішов першим. Панель, безсумнівно під магічним контролем, зачинилася за ними, але в темряві вони не опинилися. З глибин таємного коридору долинало світло.

У приміщенні наприкінці коридору було холодно й сухо, а в повітрі стояв важкий, задушливий запах куряви й свічок.

— Познайомишся із моїм співробітником, Ґеральте.

— Із Фенном? — посміхнувся відьмак. — Бути не може.

— Може. Признайся, ти ж підозрював, що Фенна не існує?

— Чого б то?

Поміж шафами й полицями із книжками, що сягали стелі, пролунав скрип, а за мить звідти виїхав дивний візок. Було це високе крісло із колесами. На кріслі сидів карлик із величезною головою, посадженій — без шиї — на непропорційно вузьких плечах. У карлика не було обох ніг.

— Знайомтеся, — сказав Кодрінгер. — Якуб Фенн, учений законник, мій спільник і неоціненний співробітник. А це наш гість і клієнт…

— Відьмак Ґеральт із Рівії, — із посмішкою закінчив каліка. — Неважко здогадатися. Я працюю над замовленням уже кілька місяців. Прошу за мною, панове.

Вони рушили за поскрипуючим кріслом у лабіринт між полицями, що згиналися під тягарем томів, яких не посоромилася б й університетська бібліотека в Оксенфурті. Інкунабули, як оцінив Ґеральт, мали збирати кілька поколінь Кодрінгерів і Феннів. Він був радий з виказаного доказу довіри, радів, познайомившись нарешті із Фенном. Утім не сумнівався, що постать, хоча й стовідсотково реальна, частково залишалася міфічною. Міфічного Фенна, постійне альтер-его Кодрінгера, часто бачили в місті, а прикутий до крісла вчений законник ймовірно ніколи не полишав будинку.

Середина приміщення була надзвичайно добре освітлена, стояв тут низький, доступний із крісла на колесах пюпітр, на якому громадилися книжки, сувої пергаменту й велену, папери, пляшки із чорнилами й тушшю, жмутки пер і маса загадкового приладдя. Загадковим, утім, було не все. Ґеральт розпізнав форму для фальшування печаток і діамантову стирачку для усування записів з урядових документів. На середині пюпітру лежав невеличкий кульовий арбалет-репетер, а поряд з-під оксамитової тканини визирали великі лінзи, зроблені зі шліфованого гірського кришталю. Лінзи такі були рідкістю і коштували цілу купу грошви.

— Ти дізнався про щось нове, Фенне?

— Небагато, — каліка посміхнувся. Посмішку він мав добру й відкриту. — Я звузив список потенційних працедавців Ріенса до двадцяти восьми чародіїв…

— Поки це облишимо, — швидко сказав Кодрінгер. — Поки цікавить нас дещо інше. Поясни Ґеральтові причини, через які зникла княжна Цінтри є об’єктом обширних пошуків агентів Чотирьох Королівств.

— Дівчина має у жилах кров королеви Каланте, — сказав Фенн, ніби здивований необхідністю пояснювати настільки очевидні речі. — Вона остання з королівської лінії. Цінтра має чимале стратегічне й політичне значення. Зникла, залишаючись поза сферою впливів, претендентка на корону — невигідна, а може, навіть небезпечна, якщо потрапить під не той вплив. Наприклад, під вплив Нільфгарду.

— Наскільки я пам’ятаю, — сказав Ґеральт, — у Цінтрі право не дозволяє жінкам спадкувати.

— Це правда, — підтвердив Фінн і знову посміхнувся. — Але жінка завжди може стати чиєюсь дружиною і матір’ю нащадка чоловічої статі. Служби розвідки Чотирьох Королівств довідалися про проведені Ріенсом гарячкові пошуки княжни й упевнилися, що саме про це йдеться. Тож вирішено було унеможливити варіант, коли княжна стала б дружиною і матір’ю. Простим, але результативним способом.

— Але княжна мертва, — швидко сказав Кодрінгер, бачачи, які зміни на обличчі Ґеральта викликають слова усміхненого карлика. — Агенти довідалися про те й припинили пошуки.

— Поки що припинили, — відьмак насилу зберіг спокій і холодний тон. — Проблема із брехнею у тому, що вона вилізає назовні. Крім того, королівські агенти — це тільки одна зі сторін, що беруть участь у цій грі. Агенти, й ви самі це сказали, вистежували Цірі, щоб перекреслити плани інших переслідувачів. А ті інші можуть виявитися менш піддатливими на дезінформацію. Я вас винайняв, аби ви знайшли спосіб, що убезпечить дитину. Що ви пропонуєте?

— У нас є одна концепція, — Фенн кинув оком на спільника, але не знайшов на його обличчі наказу мовчати. — Ми хочемо дискретно, але широко розповсюдити думку, що не тільки княжна Цірілла, а навіть її можливі нащадки чоловічої статі не мають жодних прав на трон Цінтри.

— У Цінтрі кужіль не спадкує, — пояснив Кодрінгер, змагаючись із новим приступом кашлю. — Спадкує там виключно меч.

— Саме так, — підтвердив учений законник. — Ґеральт мить тому сам про те сказав. Це старовинний закон, навіть тій дияволиці Каланте не вдалося його відмінити, а вже вона — намагалася.

— Хотіла повалити закон за допомогою інтриги, — переконливо сказав Кодрінгер, витираючи губи хусткою. — Нелегальної інтриги. Поясни, Фенне.

— Каланте була єдиною донькою короля Дагорада й королеви Адалії. Після смерті батьків вона протистояла аристократії, яка бачила в ній виключно дружину для нового короля. Хотіла вона панувати нероздільно, погодившись для проформи й для підтримання династії на інститут князя-чоловіка, який би сидів біля неї, але значив би не більше, ніж лялька-мотанка на весіллі. Старі роди тому опиралися. Каланте мала на вибір або громадянську війну, або відмову від трону на користь іншої лінії, або ж заміжжя із Ройгнером, князем Еббінґа. Обрала вона те третє рішення. Правила країною, але поряд із Ройгнером. Зрозуміло, не дала себе уярмити чи випхати на бабську половину. Була вона Левицею із Цінтри. Але панував Ройгнер, хоча Левом його не титулував ніхто.

— А Каланте, — додав Кодрінгер, — щосили намагалася завагітніти й народити сина. Нічого з того не вийшло. Народила доньку, Паветту, потім двічі були викидні, і стало зрозуміло, що більше дітей у неї не буде. Всі плани беркицьнулися. От бабська доля. Величні амбіції перехрещує зруйнована матка.

Ґеральт скривився.

— Ти огидно тривіальний, Кодрінгере.

— Знаю. Правда також була тривіальною. Бо Ройгнер почав видивлятися молоду королеву із відповідно широкими стегнами, краще з роду, що підтверджував свою плодовитість аж до прабабки. А в Каланте земля стала тікати з-під ніг. Кожна страва, кожен келих вина могли містити смерть, кожне полювання могло скінчитися нещасним випадком. Багато що свідчить про те, що Левиця із Цінтри в той час перехопила ініціативу. Ройгнер помер. У країні тоді лютувала віспа, і смерть короля нікого не здивувала.

— Я починаю розуміти, — сказав відьмак, удавано байдуже, — на що спиратимуться відомості, які ви маєте намір дискретно, але широко розповсюдити. Цірі стане онукою отруйниці та вбивці чоловіка?

— Не випереджуй фактів, Ґеральте. Кажи далі, Фенне.

— Каланте, — посміхнувся карлик, — врятувала життя, але корона відсувалася усе далі. Коли після смерті Ройгнера Левиця потягнулася за абсолютною владою, аристократія знову твердо сказала «ні» ламанню закону й традиції. На трон Цінтри мав сісти король, не королева. Справу поставили ясно: щойно мала Паветта почне хоча б трохи нагадувати жінку, належить видати її заміж за когось, хто стане новим королем. Повторне заміжжя безплідної королеви в гру не входило. Левиця із Цінтри зрозуміла, що може розраховувати, найбільше, на роль королеви-матері. До того ж чоловіком Паветти міг стати хтось, хто й зовсім відсунув би тещу від владарювання.

— Я знову буду тривіальним, — застеріг Кодрінгер. — Каланте зволікала із виданням Паветти заміж. Спочатку знищила проект мар’яжу, коли дівчині було десять, а тоді й другий, коли стало тій тринадцять. Аристократія випередила ті плани й захотіла, щоб п’ятнадцятий день народження Паветти був останнім народженням панни. Каланте мусила дати згоду. Але спочатку вона добилася того, на що розраховувала. Паветта задовго залишалася панною. Почало їй свербіти так, що вона допустила до себе першого-ліпшого приблуду, до того ж — заклятого на потвору. Були в тому якісь надприродні обставини, якісь пророцтва, чари, обітниці… Якесь Право Несподіванки? Вірно, Ґеральте? Що сталося потім, ти, напевне, пам’ятаєш. Каланте закликала до Цінтри відьмака, а відьмак набешкетував. Не знаючи, що ним управляють, він зняв прокляття з потворного Єжака, зробивши можливим його мар’яж із Паветтою. Тим самим відьмак полегшив Каланте збереження трону. Зв’язок Паветти із відчарованою потворою був для вельмож настільки великим шоком, що вони погодилися на раптове заміжжя Левиці із Ейстом Турсехом. Ярл із островів Скелліге видався усім кращим за приблуду Єжака. Таким чином Каланте й далі правила країною. Ейст, як і всі острів’яни, надмірно шанував Левицю із Цінтри, аби в чомусь їй суперечити, а від королювання його нудило. Він цілком передав правління у її руки. А Каланте, фаршируючи себе медикаментами й еліксирами, тягнула чоловіка в ложе удень і вночі. Хотіла народити до самих останніх своїх днів. Бо якщо вже королева-мати — то власного сина. Але, як я уже говорив, великі амбіції, але…

— Ти вже говорив. Не повторюйся.

— Натомість принцеса Паветта, дружина дивного Єжака, вже під час шлюбної церемонії мала на собі підозріло вільну сукню. Каланте змінила плани. Якщо не її син, думала, то нехай це буде син Паветти. Але Паветта народила доньку. Прокляття, чи що? Втім, принцеса ще могла народити. Чи — могла б. Бо стався загадковий нещасливий випадок. Вона й отой дивакуватий Єжак зникли в незрозумілій морській катастрофі.

— Ти не занадто довго, Кодрінгере?

— Намагаюся прояснити ситуацію, нічого більше. Після смерті Паветти Каланте зламалася, але не на довго. Останньою надією її була онука. Дочка Паветти, Цірілла. Цірі, шаліюче по королівському бургу втілене дияволятко. Для декого — улюблениця, особливо для тих, хто у віці, бо так вона нагадувала Каланте, коли та була дитиною. Для інших… підмінник, дочка потворного Єжака, на яку, до того ж, пред’являв права якийсь відьмак. А тепер ми доходимо до суті справи: пестунка Каланте, яку, очевидно, та готувала як наступницю, яку сприймали наче друге втілення її, Левеня із крові Левиці, навіть тоді вважалася деякими усунутою від права на трон. Цірілла була неправого народження. Паветта пішла на мезальянс. Змішала королівську кров із низькою кров’ю приблуди незрозумілого походження.

— Хитро, Кодрінгере. Але воно не так. Батько Цірі аж ніяк не був низького походження. Був принцом.

— Та що ти кажеш? Я про те не знав. З якого королівства?

— З якогось на півдні… З Маехту… так, саме з Маехту.

— Цікаво, — пробурмотів Кодрінгер. — Маехт здавна нільфгардська марка. Входить до складу Провінції Метінна.

— Але він є королівством, — втрутився Фенн. — Панує там король.

— Панує там Емгир вар Емрейс, — відрізав Кодрінгер. — Хто б не сидів там на троні, сидить він з ласки й за рішенням Емгира. Але якщо ми вже про те, то перевір, кого Емгир зробив там королем. Я не пам’ятаю.

— Уже шукаю, — каліка попхнув колеса свого крісла, від’їхав, скриплячи, до книжкової шафи, стягнув з неї товсту кипу сувоїв і почав їх переглядати, кидаючи переглянуті на підлогу. — Гммм… Уже маю. Королівство Маехт. На гербі срібні риби й корони промінні на полі блакитно-червоному чотиридольному…

— Плюнь на ґеральдику, Фенне. Король, хто там король?

— Гоет, на прізвисько Справедливий. Обраний через елекцію[3]…

— …Емгиром з Нільфгарду, — холодно договорив Кодрінгер.

— …дев’ять років тому.

— Не той, — швидко підрахував адвокат. — Цей нас не цікавить. Хто був перед ним?

— Хвилиночку. Маю. Акерспаарк. Помер…

— Помер від гострого запалення легенів, пробитих стилетом посіпаками Емгира чи того Справедливого, — Кодрінгер знову виказав свою здогадливість. — Ґеральте, чи отой Акерспаарк породжує у тобі якихось асоціацій? Він міг бути татусем нашого Єжака?

— Так, — підтвердив відьмак, трохи подумавши. — Акерспаарк. Пам’ятаю, Дані саме так звав свого батька.

— Дані?

— Таке він носив ім’я. Був принцом, сином того Акерспаарка…

— Ні, — перебив його Фенн, вдивляючись у сувої. — Тут про всіх сказано. Легальні сини: Орм, Горм, Торм, Хорм і Гонзалез. Легальні доньки: Алія, Валія, Ніна, Пакуліна, Мальвіна й Аргентина…

— Відкликаю свій наклеп на Нільфгард і на Справедливого Гоета, — поважно заявив Кодрінгер. — Того Акерспаарка не вбили. Він просто затрахався на смерть. Бо напевне мав він і позашлюбних, га, Фенне?

— Мав. Чимало. Але жодного на ім’я Дані я тут не бачу.

— Я і не сподівався, що ти побачиш. Ґеральте, твій Єжак не був ніяким принцом. Навіть якщо й насправді вилодив його десь на стороні той ходок Акерспаарк, від права на такий титул його, окрім Нільфгарду, віддаляла холерно довга черга легальних Ормів, Гормів й інших Гонзалезів із їх власними, напевне численними, дітлахами. З формальної точки зору Паветта вдалася до мезальянсу.

— А Цірі, дитя мезальянсу, не має прав на трон?

— Браво.

Фенн прискрипів до пюпітру, штовхаючи колеса крісла.

— Це аргумент, — сказав, задираючи велику голову. — Виключно аргумент. Не забувай, Ґеральте, ми не змагаємося ані за корону для княжни Цірілли, ані за позбавлення її корони. З розпущеної плітки має випливати, що дівчину не можна використовувати для загарбання Цінтри. Що коли хтось таку спробу зробить, то легко буде поставити її під сумнів. Дівчина перестане бути в політичній грі фігурою, а стане тільки неважливим пішаком. А тоді…

— Дозволять їй жити, — спокійно докінчив Кодрінгер.

— З формального боку, — запитав Ґеральт, — наскільки серйозний це аргумент?

Фенн глянув на Кодрінгера, потім на відьмака.

— Не дуже серйозний, — визнав. — Цірілла — все ж кров Каланте, хай і трохи розбавлена. За нормальних умов може й відсунули б її від трону, але умови ненормальні. Кров Левиці має значення політичне…

— Кров… — Ґеральт потер чоло. — Що значить Дитя Старшої Крові, Кодрінгере?

— Не розумію. Хтось, говорячи про Ціріллу, уживав таке визначення?

— Так.

— Хто?

— Неважливо хто. Що це значить?

— Luned aep Hen Ichaer, — сказав раптом Фенн, від’їжджаючи від пюпітру. — Дослівно це було б не Дитя, але Дочка Старшої Крові. Гммм… Старша Кров… Я зустрічав таке визначення. Не пам’ятаю точно… Хіба йдеться про якесь ельфійське віщування. У деяких версіях тексту ворожби Ітліни, тих, що старіші, є, як мені здається, згадки про Старшу Кров Ельфів, чи ж Ен Ген Іхер. Але ми тут не маємо повного тексту ворожби. Треба б звернутися до ельфів…

— Облишмо це, — перебив його холодно Кодрінгер. — Не забагато розмов за раз, Фенне, не забагато сорок за хвіст, не забагато віщувань та таємниць. Поки що дякуємо тобі. Бувай, плідної праці. Ґеральте, ходімо. Повертаємося до контори.

— Замало, вірно? — упевнився відьмак, щойно вони повернулися й усілися в крісла, адвокат за столом, а він навпроти. — Занизький гонорар, вірно?

Кодрінгер підняв зі столу металевий предмет у формі зірки й кілька разів крутнув його в пальцях.

— Занизький, Ґеральте. Копирсання в ельфійських віщуваннях для мене диявольськи обтяжливо, це втрата часу й коштів. Потрібно під час пошуків іти до ельфів, бо, окрім них, ніхто не в змозі зрозуміти їхніх записів. Ельфійські манускрипти в більшості випадків — якась складнюща символіка, акровірші, інколи майже шифри. Старша Мова завжди щонайменше двозначна, а коли записана — може мати хоч і десять значень. Ельфи ніколи не були схильні допомагати нікому, хто хотів розкусити їхні віщування. А тепер, коли в лісах триває кривава війна із білками, коли доходить до погромів, до них небезпечно наближатися. Ельфи можуть прийняти тебе за провокатора, люди — звинуватити в зраді…

— Скільки, Кодрінгере?

Адвокат мовчав хвильку, безустанно граючись металевою зіркою.

— Десять відсотків, — сказав нарешті.

— Десять відсотків від чого?

— Не глузуй з мене, відьмаче. Справа стає серйозною. Стає усе менш ясно, про що тут ідеться, а коли невідомо, про що йдеться, то напевно йдеться про гроші. Тоді мені миліший відсоток, аніж звичайний гонорар. Даси мені десять відсотків від того, що матимеш, мінус уже сплачена сума. Пишемо угоду?

— Ні. Я не хочу наражати тебе на збитки. Десять відсотків від нуля дають нуль, Кодрінгере. Я, дорогий мій колего, не матиму з того нічого.

— Повторюю, не глузуй з мене. Не вірю, щоб ти робив це без зиску. Не вірю, що не криються за тим…

— Мало мене обходить, у що ти віриш. Не буде жодної угоди. Й жодних відсотків. Окресли розмір гонорару за збирання інформації.

— Будь-кого іншого, — закашлявся Кодрінгер, — я б викинув геть, будучи впевненим, що мене намагаються надурити. Але до тебе, анахронічний відьмаче, якось дивно пасує шляхетна й наївна незацікавленість. Це твій стиль, це чудово й патетично старомодно… дати себе вбити задарма…

— Не втрачаймо часу. Скільки, Кодрінгере?

— Ще стільки ж. Разом п’ятсот.

— Шкода, — Ґеральт качнув головою, — але мене не вистачить на таку суму. Принаймні, не в цю хвилину.

— Поновлюю пропозицію, яку я колись тобі зробив, на початку нашого знайомства, — сказав повільно адвокат, усе ще граючись зіркою. — Візьми від мене роботу, й тобі вистачатиме. На інформацію й іншу розкіш.

— Ні, Кодрінгере.

— Чому?

— Ти не зрозумієш.

— Цього разу ти раниш мені не серце, але професійну гордість. Бо я собі лещу, вважаючи, що насправді я все розумію. В основу наших професій закладено підлість, але ти все-таки постійно віддаєш перевагу анахронічному перед новочасним.

Відьмак усміхнувся.

— Браво.

Кодрінгер знову зайшовся кашлем, витер губи, глянув на хустку, потім підвів жовто-зелені очі.

— Ти ж кинув погляд у список магічок та магів, який лежав на пюпітрі? У список потенційних роботодавців Ріенса?

— Кинув.

— Я не дам тобі списку, поки все не перевірю. Не керуйся тим, що підгледів. Любисток говорив мені, що Філіппа Ейльгарт, скоріше за все, знає, хто стоїть за Ріенсом, але із тобою тим знанням не поділилася. Філіппа не захищала б будь-кого. За тим негідником стоїть якась по-справжньому важлива фігура.

Відьмак мовчав.

— Стережися, Ґеральте. Ти в серйозній небезпеці. Хтось веде із тобою гру. Хтось точно передбачає твої ходи, хтось ними майже керує. Не піддайся зухвалості та нахабству. Той, хто із тобою грає, це не стрига чи вовкулак. Це не брати Мішле. Це навіть не Ріенс. Дитя Старшої Крові, прокляття. Наче мало було трону Цінтри, чародіїв, королів і Нільфгарду, так ще на додаток й ельфи. Припини цю гру, відьмаче, вийди з неї. Перекресли плани, роблячи те, на що від тебе ніхто не сподівається. Обірви той шалений зв’язок, не дозволь, щоб згадували тебе поряд із Ціріллою. Залиш її Йеннефер, а сам повертайся до Каер Морену й не вистромлюй звідти носа. Заховайся у горах, а я попорпаюся в ельфійських манускриптах, спокійно, без поспіху, докладно. А коли вже матиму інформацію про Дитя Старшої Крові, коли буду знати ім’я чародія, який у те замішаний, ти зумієш зібрати грошву й ми зробимо обмін.

— Я не можу чекати. Дівчина в небезпеці.

— Це правда. Але мені відомо, що тебе вважають перешкодою на шляху до неї. Перешкодою, яку належить беззаперечно усунути. У зв’язку із тим це ти — в небезпеці. Візьмуться за дівчину, тільки коли покінчать із тобою.

— Або коли я припиню гру, усунуся і заховаюся у Каер Морені. Я занадто багато заплатив тобі, Кордінгере, щоб ти давав мені такі поради.

Адвокат крутнув у пальцях сталеву зірку.

— За суму, яку ти сьогодні мені заплатив, я активно діяв уже якийсь час, відьмаче, — сказав він, стримуючи кашель. — Порада, яку я тобі дав, є цілком обдуманою. Заховайся у Каер Морені, зникни. Й тоді ті, які шукають Цірі, отримують її.

Ґеральт примружив очі й усміхнувся. Кодрінгер не зблід.

— Я знаю, що кажу, — сказав, витримавши й усмішку, й погляд. — Переслідувачі твоєї Цірі знайдуть її і зроблять із нею, що захочуть. А тим часом і вона, й ти — будете в безпеці.

— Поясни, прошу. В міру швидко.

— Я знайшов одну дівчину. Шляхтанку із Цінтри, повоєнну сироту. Вона пройшла крізь табір для біженців, зараз міряє ліктем і кроїть тканини, прийнята суконником з Брюґґе. Не вирізняється вона нічим особливим. Окрім одного. Вона дуже схожа на малюнок з певної мініатюри, на якій зображено Левенятко із Цінтри… Хочеш побачити її портретик?

— Ні, Кодрінгере. Не хочу. Й не погоджуюся на таке рішення.

— Ґеральте, — адвокат прикрив очі. — Що тобою керує? Якщо бажаєш врятувати ту твою Цірі… Мені здається, що зараз для тебе погорда — розкіш. Ні, я погано висловився. Для тебе погорда погордою — розкіш. Надходить Час Погорди, колего відьмаче, час великої, безмежної погорди. Ти маєш пристосуватися. Те, що я тобі пропоную, — це проста альтернатива. Хтось помре, щоб хтось міг жити. Хтось, кого ти любиш, уціліє. Умре інша дівчинка, якої ти не знаєш, якої ти ніколи не бачив…

— До якої я можу ставитися із погордою? — перебив відьмак. — Маю за те, що я люблю, заплатити погордою до самого себе? Ні, Кодрінгере. Залиш ту дитину в спокої, нехай і надалі міряє сукно ліктем. Портретик її — знищ. Спали. А за мої двісті п’ятдесят важко зароблених крон, які ти кинув у шухляду, дай мені дещо інше. Інформацію. Йеннефер і Цірі залишили Елландер. Я упевнений, що ти про це знаєш. Я упевнений, що знаєш, куди вони прямують. Я упевнений, що знаєш, чи хтось іде по їхньому сліду.

Кодрінгер побарабанив пальцями по столу, закашлявся.

— Вовк, попри застереження, бажає полювати й далі, — констатував. — Не бачить, що це на нього полюють, що лізе він просто між прапорцями, поставленимиі на нього справжнім мисливцем.

— Не будь банальним. Будь конкретним.

— Якщо бажаєш. Неважко здогадатися, що Йеннефер їде на з’їзд чародіїв, що скликаний на початок липня у Ґарштангу на острові Танедд. Вона вміло петляє і не користується магією, тому її важко вислідити. Тиждень тому вона була ще в Елландері, за моїми розрахунками, за три-чотири дні добереться вона до міста Горс Велен, від якого до Танедду — один крок. Їдучи до Горс Велену, вона має проїхати селищем Анхор. Вирушивши оце зараз, ти матимеш шанс перехопити тих, хто їде за нею. Бо за нею їдуть.

— Сподіваюся, — Ґеральт паскудно усміхнувся, — що то не якісь там королівські агенти?

— Ні, — сказав адвокат, дивлячись на металеву зірку, якою він грався. — Це не агенти. Але це й не Ріенс, який мудріший за тебе, бо після бою із Мішле затаївся у якійсь дірі й не висуває звідти носа. За Йеннефер їдуть троє найманих горлорізів.

— Я так здогадуюся, що ти їх знаєш?

— Я усіх знаю. І тому дещо тобі запропоную: залиш їх у спокої. Не їдь до Анхору. А я використаю свої знайомства й зв’язки. Спробую підкупити головорізів, перекупити контракт. Іншими словами — натравлю їх на Ріенса. Якщо вдасться…

Раптом обірвав себе, сильно замахнувся. Сталева зірка завила в польоті й з тріском ударила в портрет, просто в чоло Кодрінгера-старшого, дірявлячи полотно й майже до половини втикаючись у стіну.

— Добре, га? — широко посміхнувся адвокат. — Це зветься оріон. Заморський винахід. Тренуюся уже з місяць, влучаю майже завжди. Може придатися. На тридцять футів ця зірочка вбивча й не підводить, а сховати її можна в рукавичці чи за стрічкою капелюха. Вже рік оріони введені в озброєння нільфгардських спецслужб. Ха-ха, якщо Ріенс шпигує для Нільфгарду, буде кумедно, якщо знайдуть його із оріоном у скроні… Що ти на те?

— Нічого. Це твоя справа. Двісті п’ятдесят крон лежать у твоїй шухляді.

— Ясно, — кивнув Кордінгер. — Сприймаю твої слова як розв’язання мені рук. Помовчімо хвильку, Ґеральте. Вшануймо скору смерть пана Ріенса хвилиною скорботи. Чому ти, най тебе диявол, кривишся? Не маєш пошани до маєстату смерті?

— Маю. Занадто велику, щоб слухати ідіотів, які з неї сміються. Чи ти думав колись про власну смерть, Кодрінгере?

Адвокат важко закашляв, довго дивився на хустку, якою заслоняв рота. Потім підвів очі.

— Аякже, — сказав тихо. — Думав. Причому інтенсивно. Але що тобі до моїх думок, відьмаче? Поїдеш до Анхору?

— Поїду.

— Ральф Блюнден, який зветься Професором. Гаймо Кантор. Короткий Якса. Щось тобі говорять ці імена?

— Ні.

— Усі троє — непогані на мечах. Кращі за Мішле. Я б рекомендував би надійніше, далекобійну зброю. Наприклад, ті нільфгардські зірочки. Хочеш, я продам тобі кілька? Маю їх багацько.

— Не куплю. Непрактично. Шумлять у польоті.

— Свист діє психологічно. Може паралізувати жертву страхом.

— Можливо. Але може й попередити. Я зумів би від того ухилитися.

— Якби бачив, що в тебе кидають — беззаперечно. Я знаю, ти зумієш ухилитися від стріли чи арбалету… Але ззаду…

— Ззаду також.

— Брешеш.

— Закладемося, — холодно сказав Ґеральт. — Я повернуся обличчям до портрету твого тата-ідіота, а ти кинеш у мене тим оріоном. Попадеш у мене — ти виграв. Не попадеш — програв. Якщо програєш, розшифруєш ельфійські манускрипти. Отримаєш інформацію про Дитя Старшої Крові. Швидко. У кредит.

— А якщо виграю?

— Також здобудеш ту інформацію і запропонуєш її Йеннефер. Вона заплатить. Не скривдить.

Кодрінгер відчинив шухляду й витягнув другий оріон.

— Розраховуєш на те, що я не прийму закладу, — констатував, не запитав.

— Ні, — усміхнувся відьмак. — Я впевнений, що ти його приймеш.

— Ризиковий ти хлоп. Чи забув? У мене совісті немає.

— Не забув. Усе ж надходить Час Погорди, а ти йдеш із прогресом і духом часу. Але я узяв до серця докори в анахронічній наївності, й цього разу ризикну не без надії на зиск. То що? Закладемося?

— Закладемося, — Кодрінгер взяв сталеву зірку за один з променів і встав. — Цікавість завжди брала в мене верх над розумом, не говорячи вже про необґрунтоване милосердя. Повертайся.

Відьмак повернувся. Глянув на густо подірявлене обличчя на портреті й на оріон, що там стирчав. А потім закрив очі.

Зірка завила й ударила в стіну за чотири пальці від рами портрету.

— Ясна холера! — крикнув Кодрінгер. — Навіть не здригнувся, сучий ти сину!

Ґеральт повернувся й усміхнувся. Надзвичайно паскудно.

— А чого б мені було здригатися? Я чув, що ти кидаєш так, аби не поцілити.

У заїзді було порожньо. В кутку, на лаві, сиділа молода жінка із кругами під очима. Сором’язливо відвернувшись боком, годувала груддю дитину. Плечистий чолов’яга, може чоловік, дрімав поряд, спершись спиною на стіну. У тіні за піччю сидів ще хтось, кого Аплегатт не бачив у темряві кімнати чітко.

Господар підвів голову, побачив Аплегатта, помітив його вбрання і бляху із гербом Едірну на грудях і моментально спохмурнів. Аплегатт призвичаївся уже до таких привітань. Був він королівським гінцем, мав беззастережне право підводи. Королівські декрети були чіткими: гонець мав право в кожному місті, у кожному селі, у кожному заїзді й у кожному трактирі зажадати свіжого коня — і біда тим, хто б йому відмовив. Зрозуміло, гонець залишав власного коня, а нового брав під розписку — власник міг звернутися до старости й отримати компенсацію. Але із тим бувало по всякому. Тому на гінця завжди дивилися нелюб’язно і з острахом — зажадає чи не зажадає? Забере назавжди нашого Злотка? Нашу вигодувану від жеребчика Краську? Нашого випещеного Воронка? Аплегатт уже бачив заплаканих дітей, які чіплялися у засідланого улюбленця і товариша по іграх, коли того виводили зі стайні, й неодноразово дивився на обличчя дорослих, поблідлі від відчуття несправедливості й безсилля.

— Свіжого коня мені не треба, — сказав він жорстко. Здалося йому, що господар зітхнув із полегшенням.

— Поїм, бо на шляху — зголоднів я, — додав гонець. — Є що в горнятку?

— Юшки трохи залишилося, відразу подам, сідайте. Заночуєте? Уже сутеніє.

Аплегатт задумався. Два дні тому зустрівся він із Гансомом, знайомим гінцем, і, відповідно до наказу, обмінявся із ним посланнями. Гансом прийняв листи й послання для короля Демавенда та почвалав через Темерію і Магакам у Венґербург. А Аплегатт, прийнявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямку Оксенфурта й Третогору. Проїхати йому треба було більше трьохсот миль.

— Поїм та поїду, — вирішив. — Місяць у повні, а шлях рівний.

— Ваша воля.

Суп, що йому налили, був водянистий і без смаку, але гонець не зважав на такі дріб’язки. Смакував він удома куховарство дружини, а на шляху їв, що давали. Сьорбав повільно, незграбно тримаючи ложку в пальцях, загрубілих від вуздечки.

Кіт, що дрімав на припічку, раптом підвів голову, засичав.

— Королівський гонець?

Аплегатт здригнувся. Питання ставив той, який сидів у тіні, із якої він тепер вийшов, стаючи поряд із гінцем. Волосся мав біле, наче молоко, стягнуте на чолі шкіряною пов’язкою, чорна куртка — набита срібними заклепками, високі чоботи. Над правим плечем полискувало кулясте оголів’я перекинутого через спину меча.

— Куди дорога веде?

— Куди королівська воля пожене, — холодно відповів Аплегатт. На подібні питання ніколи не відповідав інакше.

Біловолосий мовчав якийсь час, допитливо дивлячись на гінця. Мав він ненатурально бліде обличчя і дивні темні очі.

— Королівська воля, — сказав він нарешті неприємним, трохи хрипким голосом, — напевне наказує тобі поспішати? Напевне, треба тобі в дорогу?

— А вам що до того? Хто ви є, щоб мене підганяти?

— Я ніхто, — біловолосий усміхнувся паскудно. — Й тебе не підганяю. Але на твоєму місці я б поїхав звідси якнайшвидше. Не хотілося б, щоб із тобою сталося щось погане.

На такі заяви Аплегатт також мав випробувану відповідь. Коротку й вузлувату. Необразливу й спокійну — але таку, що точно нагадувала, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто гінця б відважився образити. Але в голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від звичайної відповіді.

— Мушу дати перепочинок коню, пане. Годину, може дві.

— Розумію, — кивнув біловолосий, після чого підвів голову, прислухаючись, здавалося, до голосів, що долинали знадвору. Аплегатт також нашорошив вуха, але чув тільки цвірінькання.

— Тоді відпочивай, — сказав біловолосий, поправляючи ремінець меча, що йшов навскоси через груди. — Але не виходь на подвір’я. Що б не відбувалося — не виходь.

Аплегатт утримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Схилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних шкварок, що плавали в супі. Коли ж підвів голову, біловолосого в залі не було.

За хвильку на подвір’ї заіржав кінь, застукали копита.

До заїзду увійшло троє чоловіків. При їхньому вигляді корчмар узявся швидше витирати кухоль. Жінка із немовлям ближче присунулася до чоловіка, який дрімав, розбудила його штурханом. Аплегатт трохи підтягнув до себе табурет, на якому лежали його пояс і корд.

Чоловіки підійшли до шинквасу, швидкими поглядами обводячи й оцінюючи гостей. Ішли вільно, побрязкуючи острогами й зброєю.

— Вітаю мосьпанство, — корчмар відкашлявся. — Чим можу служити?

— Горілкою, — сказав один, низький і кремезний, із довгими, наче в мавпи, руками, озброєний двома зерріканськими шаблями, що навхрест висіли за спиною. — Ковтнеш, Професоре?

— Позитивно охоче, — погодився другий чоловік, поправляючи насаджені на гачкуватий ніс окуляри зі шліфованих, забарвлених у синь кристалів, оправлених у золото. — Тільки б трунок не був фальшованим жодними інгрідієнціями.

Корчмар налив. Аплегатт зауважив, що руки його трохи тремтіли. Чоловіки сперлися попереками на шинквас, без поспіху потягували з глиняних чарочок.

— Мосьпане господарю, — відізвався раптом той, в окулярах. — Супоную, що проїздили тут недавно дві дами, інтенсивно прямуючи в бік Горс Велену?

— Туди багацько хто їде, — буркнув господар.

— Інкримінованих дам, — сказав без поспіху очкарик, — не могли ви не зауважити. Одна з них є чорноволосою й екстраординарно вродливою. Посідає вороного жеребчика. Друга, молодша, світловолоса й зеленоока, вояжує на кобилі в яблука. Були тут?

— Ні, — випередив корчмаря Аплегатт, раптом відчуваючи холод по спині. — Не було.

Сіро-пір’яна небезпека. Гарячий пісок…

— Гонець?

Аплегатт кивнув.

— Звідки й куди?

— Звідки й куди королівська воля пожене.

— Жінок, про яких я розпитував, на тракті ти акцедентально не зустрічав?

— Ні.

— Щось швидко ти заперечуєш, — гарикнув третій чолов’яга, високий і худий, наче тичка. Волосся він мав чорне й блискуче, наше вишмаруване жиром. — І не здається мені, щоб ти сильно згадував.

— Облиш, Гаймо, — махнув рукою очкарик. — Це гонець. Не чини суб’єкцій. Як зветься ця станція, господарю?

— Анхор.

— До Горс Велену яка дистанція?

— Га?

— Скільки миль?

— Я миль не міряв. Але буде зо три дні їзди…

— Кінно?

— Колесно.

— Гей, — упівголоса заволав раптом той кремезний, випростуючись і виглядаючи на подвір’я через широко відчинені двері. — Кинь-но оком, Професоре. Що воно за один? Чи то, бува, не…

Очкарик також визирнув на подвір’я, й обличчя його раптом скорчилося.

— Так, — просичав. — Це позитивно він. Пощастило нам.

— Почекаємо, поки зайде?

— Він не зайде. Бачив наших коней.

— Знає, що ми…

— Замовкни, Яксо. Він щось говорить.

— Маєте вибір, — пролунав з подвір’я трохи хрипкий, але сильний голос, який Аплегатт відразу упізнав. — Один із вас вийде й скаже мені, хто вас найняв. Тоді поїдете без клопотів. Або ви вийдете всі втрьох. Чекаю.

— Сучий сину… — гарикнув чорноволосий. — Знає. Що робимо?

Очкарик повільним рухом відставив чарку на шинквас.

— Те, за що нам заплачено.

Поплював на долоню, ворухнув пальцями й добув меч. На те двійко інших також оголили клинки. Господар відкрив рота, щоб крикнути, але швиденько закрив його під холодним поглядом з-над синіх окулярів.

— Сидіти тут усім, — просичав очкарик. — І ні мур-мур мені. Гаймо, коли почнеться, намагайся зайти з тилу. Ну, хлопці, з фартом. Виходимо.

Почалося відразу, як вийшли. Крики, тупіт ніг, брязкіт зброї. А потім крик. Такий, від якого волосся стає дибки.

Господар побілів, жінка із кругами під очима скрикнула глухо, обіруч притискаючи сосунчика до грудей. Кіт на запічку скочив на рівні ноги, вигнув хребет, хвіст його наїжачився, наче щітка. Аплегатт швидко відсунувся із стільцем у куток. Корд тримав на колінах, але не витягав його із піхов.

З подвір’я — знову стукіт ніг об дошки, свист і брязкіт клинків.

— Ах ти… — крикнув хтось дико, а в крику тому, що хоча й закінчився мерзотним словом, було більше розпачу, аніж люті. — Ти…

Свист клинка. Й відразу після того високий, пронизливий вереск, що, здавалося, рвав повітря на шматки. Стукіт, наче на дошки впав мішок із зерном. Від конов’язі стукіт копит, іржання переляканих коней.

По дошках знову стукіт, важкі, швидкі кроки людини, що біжить. Жінка із сосунчиком притулилася до чоловіка, господар втиснувся спиною у стіну. Аплегатт вийняв корд, усе ще ховаючи зброю під столом. Людина, яка бігла, прямувала просто до заїзду, було зрозуміло, що за мить вона стане в дверях. Але раніше, ніж він став у дверях, прошипів клинок.

Чоловік закричав, а зразу після того вкотився усередину. Здавалося, що впаде на порозі, але не впав. Ступив кілька невпевнених, повільних кроків і тільки тоді важко впав на середину кімнати, збиваючи куряву, що зібралася у шпарках підлоги. Впав обличчям донизу, безвладно, на руки й підібгавши ноги в колінах. Кришталеві окуляри зі стукотом упали на дошки, потовклися на синю кашу. З-під нерухомого тіла почала розливатися темна, лискуча калюжа.

Ніхто не рухався. І не крикнув.

До залу увійшов біловолосий.

Меч, який він тримав у руці, вміло сунув у піхви на спині. Наблизився до шинквасу, навіть погляд не кинувши на труп, що лежав на підлозі. Господар скорчився.

— Недобрі люди… — сказав хрипко біловолосий. — Недобрі люди померли. Коли прийде бейліф, може виявитися, що за їхні голови була винагорода. Нехай зробить із нею те, що вважатиме за необхідне.

Господар квапливо покивав.

— Може також статися, — продовжив за мить біловолосий, — що про долю цих недобрих людей стануть розпитувати їхні друзі чи поплічники. Тим скажи, що покусав їх Вовк. Білий Вовк. І додай, щоб частіше озиралися. Одного дня вони озирнуться і побачать Вовка.

Коли через три дні Аплегатт добрався до брам Третогору, було вже добряче за північ. Розлючений, бо затримався біля рову й зірвав горло — варта безбожно спала й зволікала із відкриттям воріт. Він лаяв їх і матюкав сумлінно, до сухої нитки й до третього покоління включно. Пізніше із задоволенням прислухався, як розбуджений командир варти навішує нові епітети, які він сам надав матерям, бабцям і прабабцям кнехтів. Вочевидь про те, щоб дістатися до короля Візіміра вночі, не можна було навіть марити. Його це, зрештою, влаштовувало підодило — вважав, що виспиться до утрені, до ранішнього дзвону. Помилявся. Замість вказати йому місце відпочинку, його без зволікання доставили в кордегардію. У кімнаті чекав на нього не градодержець, а той другий, товстий. Аплегатт знав його — був то Дійкстра, повірений короля Реданії. Дійкстра — гонець про те знав — був уповноважений вислуховувати відомості, призначені виключно для вух короля. Аплегатт вручив йому листи.

— Усне послання маєш?

— Маю, пане.

— Кажи.

— Демавенд до Візіміра, — процитував Аплегатт, прикривши очі. — Перше: ряжені готові на другу ніч після липневого молодика. Допильнуй, щоб Фольтест не підвів. Друге: з’їзду мудралів на Танедді власною присутністю не вшаную і тобі те саме раджу. Третє: Левеня мертве.

Дійкстра легенько скривився, стукнув пальцями об стіл.

— Ось тобі листи для короля Демавенда. А усне послання… Нашорош вуха й напруж пам’ять. Повториш твоєму королеві слово в слово. Тільки йому, нікому іншому. Нікому, зрозумів?

— Зрозумів, пане.

— Звістка така: Візімір до Демавенда. Перевдягнених необхідно притримати. Хтось зрадив. Пломінь зібрав армію у Дол Анґра й тільки чекає приводу. Повтори.

Аплегатт повторив.

— Добре, — кивнув Дійкстра. — Вирушиш, щойно сонце зійде.

— Я п’ять днів на тракті, вельможний пане, — гонець потер сідниці. — Поспати б хоча до полудня… Дозволите?

— А твій король, Демавенд, спить зараз вночі? Чи я сплю? Саме за таке питання треба брати за шкірки, хлопче. Поїсти тобі дадуть, потім — трохи розігни кості в сіні. А перед сонечком — вирушай. Я наказав дати тобі чистокровного жеребчика, побачиш — несе, наче вихор. І не кривися. На тобі ще капшук з екстра-премією, щоб ти не говорив, що Візімір — скупердяй.

— Дякую, пане.

— Коли будеш у лісах над Понтаром, стережися. Бачили там білок. Та й звичайних розбійників там не бракує.

— О, знаю, пане. О, я ще дещо бачив кілька днів тому…

— Що бачив?

Аплегатт швидко доповів про пригоду в Анхорі. Дійкстра слухав, схрестивши потужні руки на грудях.

— Професор… — сказав у замисленні. — Гаймо Кантор і Короткий Якса. Уконтропупені відьмаком. В Анхорі, на тракті, що веде до Горс Велену, інакше на Танедд, до Ґарштангу… Але Левенятко мертве?

— Що кажете, пане?

— Неважливо, — Дійкстра підвів голову. — Принаймні для тебе. Відпочивай. А на світанку — у путь.

Аплегатт з’їв, що йому принесли, полежав трохи, від втоми так і не змруживши очі, перед світанком уже був за брамою. Жеребчик був і справді швидкий, але норовистий. Аплегатт таких коней не любив.

На спині, між лівою лопаткою та хребтом, щось нестерпно свербіло, мабуть, блоха його вкусила, поки він дрімав у стайні. А почухати було ніяк.

Жеребчик затанцював, заіржав. Гонець дав йому острогою і перейшов у галоп. Час підгонив.

— Gar’ean, — просичав Кайрбре, вихиляючись з-за гілки дерева, з якого він спостерігав за гостинцем. — En Dh’oine aen evall a stráede!

Торувіель зірвалася з землі, підхоплюючи й припасовуючи меча, носком чобота штурхнула в стегно Яевінна, який дрімав поряд, спершись на стінку ями. Ельф зірвався, засичав, обпікшись гарячим піском, на який він сперся долонею.

— Que suecc’s?

— Вершник на дорозі.

— Один? — Яевінн підняв лук і колчан. — Кайрбре? Тільки один?

— Один. Наближається.

— То візьмемо його. На одного д’ойне менше.

— Заспокойся! — Торувіель схопила його за рукав. — Навіщо нам те? Ми повинні провести розвідку, а потім приєднатися до командо. Ми повинні вбивати цивільних на дорогах? Чи так виглядає битва за свободу?

— Саме так. Посунься.

— Якщо на дорозі залишиться труп, то будь-який патруль, що тут проїде, підніме тривогу. Військо почне на нас полювати. Перекриють броди, можемо тоді мати проблеми із переправою!

— По цій дорозі мало хто їздить. Поки вони побачать труп, ми будемо вже далеко.

— Той вершник вже далеко, — сказав з дерева Кайрбре. — Замість патякати, треба було стріляти. Зараз ти вже в нього не потрапиш. Тут десь двісті кроків.

— Із мого шестидесятифунтового? — Яевінн погладив лук. — Тридцятидюймовою флейтою? Крім того, тут двохсот кроків немає. Тут є сто п’ятдесят, найбільше. Mire, que spar aen’le.

— Яевінне, облиш…

— Thaess aep, Toruviel.

Ельф розвернув шапку так, аби хвіст білки, до неї прип’ятий, йому не заважав, швидко натягнув лук, сильно, до вуха, докладно прицілився і відпустив тятиву.

Аплегатт стріли не почув. Була то стріла «тиха», спеціально споряджена довгим вузьким сірим пір’ям, із жолобкуватим для збільшення жорсткості й зменшення ваги древком. Трилезовий, гострий, наче бритва, наконечник з розмаху вдарив гінця у середину спини, між лопатками й хребтом. Леза були поставлені під кутом — уп’явшись у тіло, наконечник провернувся і вкрутився, наче шуруп, рвучи тканини, розтинаючи кровоносні судини й ламаючи кістки. Аплегатт звалився грудьми на шию коня і зіслизнув на землю, безвладний, наче мішок із вовною.

Пісок дороги був гарячим, нагрітим сонцем так, що аж обпалював. Але гонець уже того не відчув. Помер відразу.

Казати, що я її знав, було б перебільшенням. Вважаю, що, крім відьмака й чародійки, ніхто її насправді не знав. Коли я уперше її побачив, загалом вона не справила на мене великого враження, навіть не зважаючи на несамовиті обставини, які те супроводжували. Я знав і таких, хто твердив, що відразу, від першої зустрічі, відчували подих смерті, що крокував за тією дівчиною. Утім, мені вона здалася зовсім звичайною, а я ж знав, що звичайною вона не була, — тому посилено намагався видивитися, відкрити, відчути в ній незвичність. Але я нічого не видивився і нічого не відчув. Нічого, що могло б стати сигналом, передчуттям чи попередженням про пізніші, трагічні події. Ті, для яких вона була причиною. І ті, які сама спричинила.

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 2

Одразу біля розстані, у місці, де закінчувався ліс, вбито в землю дев’ять стовпів. До верхівки кожного стовпа пласко причеплено колесо від возу. Над колесами клубочилися ворони й круки, дзьобаючи й шарпаючи трупи, прив’язані до спиць і втулки. Висота стовпів і сила птаства дозволяли, щоправда, лише припускати, чим саме були не розпізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були вони трупами. Не могли бути нічим іншим.

Цірі відвернулася і з огидою зморщила носа. Вітер віяв з боку стовпів, млосний дух напіврозкладених трупів висів над розстанню.

— Чарівна декорація, — Йеннефер нахилилася у сідлі й сплюнула на землю, забуваючи, що цілком недавно за подібний плювок вона різко ганила Цірі. — Мальовнича й пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставлять одразу під міськими стінами. Я ж права, добрі люди?

— Це білки, шляхетна пані, — поспішив із поясненням один із мандрівних торговців, яких наздогнали на розстані, стримуючи запряженого в двоколку рябого коника. — Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стовпи в лісі стоять. Іншим білкам для перестороги.

— Чи це значить, — чародійка глянула на нього, — що взятих живцем скойа’таелів привозять сюди…

— Ельфів, пані, рідко вдається живцем узяти, — перебив торговець. — А навіть як когось вояки схоплять, то до міста йго везуть, бо там осілі нелюди живуть. І як оті страти на ринку побачать, так враз із них охота сходить, аби до білок приставати. Але коли в бою яких ельфів уб’ють, то трупи на розстань везуть і на стовпи вішають. Не раз здаля привозили їх, довозять уже засмерділими…

— Подумати тільки, — гарикнула Йеннефер, — що нам заборонено некромантські практики через пошану до величності смерті й тлінних останків, які потребують вшанування, спокою, ритуального і церемоніального погребіння.

— Що ви кажете, пані?

— Нічого. Рушаймо звідси скоріше, Цірі, аби подалі від цього місця. Тьфу, мені здається, що я вже вся просякнула тим смородом.

— Я теж, буеее, — сказала Цірі, риссю об’їжджаючи навколо упряжку торговця. — Поїдемо галопом, добре?

— Добре… Цірі! Галопом, але не карколомним!

Скоро вони побачили місто, велике, оточене мурами, наїжачене вежами зі шпилястими, блискучими дахами. А за містом видно було море, зелено-синє, іскристе в променях уранішнього сонця, поцятковане там і тут білими плямами вітрил. Цірі затримала коня на краю піщаного обриву, підвелася на стременах, жадібно втягнула носом вітер і запах.

— Горс Велен, — сказала Йеннефер, під’їжджаючи й стаючи бік у бік. — Нарешті доїхали. Повертаймося на гостинець.

На гостинці знову пішли легким галопом, залишивши позаду кілька волових запряжок й обвішаних в’язанками дров піших. Коли випередили вони усіх і залишилися самі, чародійка сповільнилася і жестом притримала Цірі.

— Під’їдь ближче, — сказала. — Ще ближче. Візьми віжки й поведи мого коня. Мені потрібні обидві руки.

— Для чого?

— Візьми віжки, я просила.

Йеннефер вийняла з в’юків срібне дзеркальце, протерла його, після чого тихо промовила закляття. Дзеркальце вислизнуло з її долоні, піднялося і зависло над кінським карком, точно навпроти обличчя чародійки.

Цірі зітхнула з подиву, облизала губи.

Чародійка видобула з в’юків гребінь, зняла берет і наступні кілька хвилин енергійно розчісувала волосся. Цірі зберігала мовчанку. Знала, що під час розчісування волосся Йеннефер не можна було заважати чи розпитувати. Мальовничий і начебто недбалий безлад її кручених і буйних локонів з’являвся як наслідок довготривалих старань і вимагав чимало зусиль.

Чародійка знову потягнулася до в’юків. Уп’яла у вуха діамантові сережки, а на обох зап’ястках застібнула браслети. Зняла шаль і розстібнула блузку, відкриваючи шию і чорну оксамитку, оздоблену зіркою з обсидіану.

— Ха! — не стрималася нарешті Цірі. — Я знаю, чому ти це робиш! Хочеш гарно виглядати, бо ми їдемо до міста! Я здогадалася?

— Здогадалася.

— А я?

— Що ти?

— Я теж хочу гарно виглядати! Розчешуся…

— Надягни берет, — сказала гостро Йеннефер, усе ще вдивляючись у дзеркальце, що висіло між вухами коня. — На те само місце, де він був. І сховай під нього волосся.

Цірі гнівно пирхнула, але послухала миттєво. Вже давно навчилася розрізняти барви й відтінки голосу чародійки. Знала, коли можна намагатися сперечатися, а коли ні.

Йеннефер, уклавши нарешті локони на чолі, видобула з в’юків маленьку баночку із зеленого скла.

— Цірі, — сказала лагідніше. — Ми подорожуємо таємно. І подорож наша ще не скінчилася. Тому ти маєш ховати волосся під беретом. У кожній міській брамі є ті, яким платять за докладне й пильне спостереження за подорожніми. Розумієш?

— Ні, — відповіла нахабно Цірі, натягуючи віжки чорного жеребчика чародійки. — Ти причепурилася так, що в тих спостерігачів у брамі очі повилазять! Нічого собі — таємність!

— Місто, до брам якого ми прямуємо, — посміхнулася Йеннефер, — це Горс Велен. Я не мушу камуфлюватися у Горс Велені, а зовсім, я б сказала, навпаки. Із тобою — інша справа. Тебе ніхто не повинен запам’ятати.

— Ті, які витріщатимуться на тебе, помітять і мене!

Чародійка відкоркувала баночку, з якої запахло бузком й аґрусом. Зануривши в баночку вказівний палець, втерла собі під очі трохи її вмісту.

— Сумніваюся, — сказала, все ще загадково посміхаючись, — щоб хтось звернув на тебе увагу.

Перед мостом стояв довгий ряд вершників і возів, а перед брамою товклися подорожні, очікуючи своєї черги на контроль. Цірі обурилася і забурчала, роздратована перспективою довгого чекання. Утім Йеннефер випросталася у сідлі й рушила риссю, дивлячись високо над головами подорожніх — ті ж швиденько розступалися, давали місце, кланяючись із пошаною. Стражники в довгих кольчугах також відразу помітили чародійку й проклали їй вільну дорогу, не жаліючи держаків списів, якими підганяли тих, хто противився чи був занадто повільним.

— Туди, туди, вельможна пані, — закричав один зі стражників, витріщаючись на Йеннефер і змінюючись на виду. — Сюди заїжджайте, прошу ласкаво! Розступіться! Розступіться, хами!

Поспішно викликаний командир варти виплив з кордегардії набурмосений і злий, утім, при виді Йеннефер почервонів, широко відкрив очі й рота, зігнувся у низькому поклоні.

— Смиренно вітаю у Горс Велені, ясна пані, — пробелькотів, випростуючись і витріщаючись. — Що накажете… Чи можу я чимось прислужитися вельможній? Ескорт дати? Провідника? Може викликати когось?

— Не треба, — Йеннефер випросталася на кульбаці, глянула на нього згори. — Пробуду в місті недовго. Їду на Танедд.

— Зрозуміло… — жовнір переступив з ноги на ногу, не відводячи погляду від обличчя чародійки. Як й інші стражники. Цірі гордо випрямилася і задерла голову, але констатувала, що на неї не дивиться ніхто. Начебто її зовсім не існувало.

— Зрозуміло, — повторив командир варти. — На Танедд, так… На з’їзд. Ясно, зрозуміло. Тоді зичу…

— Дякую, — чародійка погнала коня, явно натякаючи, що їй байдуже, що там хотів зичити комендант. Цірі послідувала за нею. Стражники вклонялися Йеннефер, коли та проїжджала повз, а її і далі не удостоювали і поглядом.

— Навіть про ім’я він тебе не запитав, — пробурмотіла, наздоганяючи Йеннефер й обережно керуючи конем серед прокладених у багнюці вулиці колій. — Ані про те, звідки ми їдемо! Ти їх зачарувала?

— Не їх. Себе.

Чародійка повернулася, а Цірі зітхнула голосно. Очі Йеннефер горіли фіолетовим вогнем, а обличчя випромінювало вроду. Сліпучу. Дику. Грізну. Й неприродну.

— Зелена баночка! — відразу здогадалася Цірі. — Що там було?

— Гламур. Еліксир, а скоріше — мазь для спеціальних випадків. Цірі, ти мусиш в’їжджати у кожну калюжу на дорозі?

— Хочу помити коневі бабки!

— Уже з місяць не було дощу. Це все — помиї та кінська сеча, не вода.

— Ага… Скажи, навіщо ти застосувала той еліксир? Аж так сильно тобі важило…

— Це Горс Велен, — перебила її Йеннефер. — Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. А точніше — чародійкам. Ти сама бачила, як тут сприймають чародійок. А я не мала бажання називатися чи доводити, хто я є. Хотіла, щоб те було очевидним з першого погляду. За тим червоним будинком — повертаємо ліворуч. Ступою, Цірі, стримуй коня, бо стопчеш якусь дитину.

— А навіщо ми сюди приїхали?

— Я уже тобі говорила.

Цірі пирхнула, стиснула уста, сильно штурхнула кобилу п’ятками. Та затанцювала, мало не зіштовхнувшись із запряжкою, що їх минала. Візниця встав на козлах і намірився ударити її фурманським прутом, але, узрівши Йеннефер, швидко всівся і зайнявся прискіпливим аналізом стану власних черевиків.

— Ще один такий вибрик, — процідила Йеннефер, — і ми розгніваємося. Поводишся, наче незріла коза. Соромиш мене.

— Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!

— Тихіше. Люди дивляться.

— На тебе вони дивляться, не на мене! Я не хочу йти до жодної школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а зараз хочеш залишити мене! Саму! Я не хочу бути сама!

— Не будеш сама. У школі багато дівчат твого віку. Будеш мати багато коліжанок.

— Я не хочу коліжанок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що…

Йеннефер різко повернулася до неї.

— Що ти думала?

— Я думала, що ми їдемо до Ґеральта, — Цірі із викликом задерла підборіддя. — Я добре знаю, про що ти думаєш усю дорогу. І чому вночі — зітхаєш…

— Досить, — просичала чародійка, і вигляд її палаючих очей змусив Цірі сховати обличчя у гриві. — Надто вже ти роззухвалилася. Нагадую тобі, що час, коли ти могла мені опиратися, минув безповоротно. Й це сталося з твоєї власної волі. Тепер ти маєш бути слухняною. Зробиш те, що я накажу. Ти зрозуміла?

Цірі кивнула.

— Те, що я накажу, буде для тебе найкращим. Завжди. Й тому ти будеш мене слухати й виконувати мої доручення. Ясно? Зупиняй коня. Ми приїхали.

— Це та школа? — забурчала Цірі, зводячи очі на величний фасад будинку. — Це вже…

— Ані слова більше. Злізай. І поводься, як належить. Це не школа, школа — в Аретузі, не в Горс Велені. Це банк.

— А навіщо нам банк?

— Подумай. Злазь, я сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для того є слуги. Зніми рукавички. У банк не заходять у рукавичках для їзди. Глянь на мене. Поправ берет. Вирівняй комірець. Вирівняйся. Не знаєш, що робити із руками? Тоді нічого із ними не роби.

Цірі зітхнула.

Слуги, які виточилися з воріт будинку й, гнучись у поклонах, прийняли коня, були ґномами. Цірі дивилася на них із цікавістю. Хоча так само низькі, кремезні й бородаті, нічим вони не нагадували її товариша, Ярпена Зігріна, чи його «хлопців». Слуги були старшими, однаково одягненими, ніякими. Й приниженими, чого про Ярпена та його «хлопців» у жодному разі було неможливо сказати.

Вони увійшли всередину. Магічний еліксир усе ще діяв, тож з’ява Йеннефер призвела до миттєвого й чималого заворушення, біганину, уклони, подальші смиренні вітання і декларації готовності до послуг, кінець чому поклала з’ява неймовірно товстого, достойно одягненого білобородого ґнома.

— Шановна Йеннефер! — загудів ґном, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з могутньої шиї значно нижче білої бороди. — Що за несподіванка! Й що за честь! Прошу, прошу, до кабінету! А ви — не стійте та не витріщайтеся! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, мигцем до кабінету пляшку «Кастель де Нойф», року… Ну ти знаєш, якого року. Швиденько, одна нога тут, інша — там! Прошу, прошу, Йеннефер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, зараза, аж дихання спирає!

— Ти також, — посміхнулася чародійка, — непогано тримаєшся, Джанкарді.

— Ну, напевне. Прошу, прошу, до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, пані вперед. Ти ж знаєш дорогу, Йеннефер.

У кабінеті було темнувато й приємно прохолодно, у повітрі висів запах, який Цірі пам’ятала з вежі писарчука Ярре, — запах чорнил, пергаменту й куряви, що вкривала дубові меблі, гобелени й старі книжки.

— Сідайте, прошу, — банкір відсунув від столу важке крісло для Йеннефер, кинув на Цірі зацікавлений погляд. — Гммм…

— Дай якусь книжку, Мольнаре, — недбало сказала чародійка, зауваживши погляд. — Вона любить книжки. Сяде собі в кінці столу й не заважатиме. Правда, Цірі?

Цірі вирішила, що підтвердження непотрібне.

— Книжку, гм-гм, — задумався ґном, підходячи до комоду. — Що тут у нас є? О, прибутково-видаткова книжка… Ні, це ні. Мита й портові збори… Теж ні. Кредит і рамбурс? Ні. О, а це звідки взялося? Холера його знає… Але, мабуть, якраз буде. Прошу, дівчинко.

Книжка мала назву «Physiologus» і була дуже старою й дуже подертою. Цірі обережно перегорнула обкладинку й кілька сторінок. Праця та її зацікавила відразу, бо в ній ішлося про загадкових потвор та бестій і було повно гравюр. Наступних кілька хвилин вона намагалася ділити цікавість між книжкою і розмовою чародійки й ґнома.

— Маєш для мене якісь листи, Мольнаре?

— Ні, — банкір налив вина Йеннефер і собі. — Жодних нових не було. Останні — десь місяць тому — я передав, як було домовлено.

— Я їх отримала, дякую. А чи часом… ніхто тими листами не цікавився?

— Тут ні, — посміхнувся Мольнар Джанкарді. — Але цілишся ти у вірний бік, моя дорогенька. Банк Вівальді проінформував мене, що листи намагалися відслідковувати. Їхня філія у Венґерберзі також викрила спробу відслідковувати операції на твоєму приватному рахунку. Один із працівників виявився нелояльним.

Ґном замовк, глянув на чародійку з-під кущистих брів. Цірі нашорошила вуха. Йеннефер мовчала, граючись своєю обсидіановою зіркою.

— Вівальді, — продовжив банкір, понизивши голос, — не міг чи не хотів проводити слідство в цій справі. Нелояльний і податливий на підкуп клерк упав з п’яних очей у рів і втонув. Нещасливий випадок. Шкода. Надто швидко й необачно…

— Мала шкода й короткий жаль, — підібгала губи чародійка. — Я знаю, кого цікавили мої листи й рахунок, слідство у Вівальді не було сенсаційним.

— Якщо ти так вважаєш… — Джанкарді почухав бороду. — Ти їдеш на Танедд, Йеннефер? На той загальний з’їзд чародіїв?

— Авжеж.

— Щоб вирішувати долю світу?

— Не перебільшуй.

— Різні плітки ходять, — сухо сказав ґном. — І різні речі відбуваються.

— Які ж, якщо не таємниця?

— З минулого року, — сказав Джанкарді, гладячи бороду, — я спостерігаю дивні рухи в податковій політиці… Я знаю, тебе воно не цікавить…

— Кажи.

— Подвоєно розмір поголовного та гіберни, податків, які стягують безпосередньо військовою владою. Усі купці й підприємці додатково мусять платити в королівську скарбницю «десятий грош», цілком новий податок, один грош з кожного нобля обігу. Ґноми, ельфи, половинчики й гноми платять, крім того, збільшено пільгове та подимне. Якщо проводять вони торгівельну чи ремісницьку діяльність, обтяжені зверху того обов’язковою «нелюдською» донацією, у розмірі десять зі ста. Таким чином, я віддаю у скарбницю понад шістдесят відсотків прибутку. Мій банк, враховуючи усі філії, дає Чотирьом Королівствам шістсот гривень щорічно. До твого відома: це майже в три рази більше, ніж можний герцог чи граф платять кварти з чималої королівщини.

— Люди донацією на військо не обтяжені?

— Ні. Платять лише гіберну й поголовне.

— А тому, — покивала чародійка, — це ґноми й інші нелюди фінансують кампанію проти скойа’таелів, яка точиться у лісах. Я сподівалася на щось таке. Але що податки мають спільного зі з’їздом на Танедді?

— Після ваших з’їздів, — пробурмотів банкір, — завжди щось відбувається. Зрештою, цього разу сподіваюся, що буде навпаки. Розраховую на те, що з’їзд ваш приведе до того, що відбуватися перестане. Дуже був би я радий, наприклад, якби припинилися ці дивні стрибки цін.

— Кажи ясніше.

Ґном розлігся у кріслі й сплів пальці на прикритому бородою череві.

— Я працюю у моїй галузі пару-другу років, — сказав. — Достатньо довго, щоби навчитися пов’язувати деякі рухи цін із деякими фактами. А останнім часом дуже зросли ціни на дорогоцінне каміння. Бо на нього є попит.

— Перетворюють готівку на дорогоцінності, щоб уникнути втрат через стрибки курсів і паритету монет?

— Це теж. Каміння має і ще одну чималу перевагу. Капшучок діамантів на кілька унцій, що поміщається у кишені, відповідає вартості якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає чималий мішок. Із капшуком у кишені тікається значно швидше, аніж із мішком на плечі. Й обидві руки тоді вільні, що теж має значення. Однією рукою можна тримати дружину, а другою, якби була така необхідність, можна комусь ввалити.

Цірі стиха пирхнула, але Йеннефер відразу вгамувала її грізним поглядом.

— А тому, — підвела вона голову, — є такі, хто вже заздалегідь готуються до втечі. А куди, цікаво?

— Найбільше котується далека Північ. Генґфорс, Ковір, Повісс. По-перше, це по-справжньому далеко, по-друге, ці країни нейтральні й мають із Нільфгардом добрі стосунки.

— Розумію, — злостива усмішка не зникнула з губ чародійки. — Тож діаманти до кишені, дружину за руку й на Північ… Чи не зарано? Хоча, хай йому. Що ще дорожчає, Мольнаре?

— Човни.

— Що?

— Човни, — повторив ґном і вишкірив зуби. — Усі шкутники з узбережжя роблять човни, замовлені квартирмейстерами армії короля Фольтеста. Квартирмейстери добре платять і постійно роблять нові замовлення. Якщо маєш вільний капітал, Йеннефер, інвестуй у човни. Золоте дно. Робиш човник з кори й очерету, виставляєш рахунок на баркас із першосортної сосни, прибуток ділиш із квартирмейстером наполовину…

— Не жартуй, Джанкарді. Кажи, про що йдеться.

— Ті човни, — неохоче сказав банкір, дивлячись на стелю, — транспортують на південь. До Соддену й Брюґґе, до Яруги. Але з того, що я знаю, їх не застосовують для вилову риби на річці. Ховають їх у лісах над правим берегом. І кажуть, що військо годинами тренується на посадку й висадку. Поки що — на суші.

— Ага, — Йеннефер закусила губу. — Але чому комусь так спішно хочеться на північ? Яруга ж на півдні.

— Існує обґрунтоване побоювання, — буркнув ґном, дивлячись на Цірі, — що імператор Емгир вар Емрейс не буде радий звістці, що вищезгадані човни спущено на воду. Дехто вважає, що таке приводнення може Емгира розізлити, й що тоді краще опинитися подалі від нільфгардського кордону… Холера, аби до жнив протриматися. Як буде вже по жнивах, я зітхну із полегшенням. Якщо щось має статися, станеться до жнив.

— Врожай буде в коморах, — повільно сказала Йеннефер.

— Вірно. Коней важко пасти на стерні, а фортеці із повними коморами довго облягати… Погода сприяє землеробам, а врожай має бути непоганий… Так, погода на диво добра. Сонце гріє, шуліки дощик виглядають дарма… А Яруга в Дол Анґра дуже мілка… Легко її перейти вбрід. В обидва боки.

— Чому Дол Анґра?

— Сподіваюся, — банкір погладив бороду, окинувши чародійку швидким поглядом, — що можу тобі довіряти?

— Завжди міг, Джанкарді. Й нічого не змінилося.

— Дол Анґра, — повільно сказав ґном, — це Лирія й Едірн, які є у військовому союзі із Темерією. Ти ж не вважаєш, що Фольтест, який купує човни, має намір скористатися ними сам?

— Ні, — повільно сказала чародійка, — Не вважаю. Дякую за інформацію, Мольнаре. Хтозна, може, ти й правий? Може, на з’їзді нам і справді вдасться вплинути на долю світу й людей, які в цьому світі мешкають?

— Не забудьте про ґномів, — пирхнув Джанкарді. — Й про їхні банки.

— Намагатимемося. І якщо ми вже про це…

— Слухаю тебе уважно.

— Маю витрати, Мольнаре. А якщо зніму щось із рахунків у Вівальді, знову хтось може втопитися, тож…

— Йеннефер, — перебив ґном, — ти маєш у мене необмежений кредит. Погром у Венґерберзі був дуже давно. Може, ти забула, але я не забуду ніколи. Ніхто з родини Джанкарді не забуде. Скільки тобі треба?

— Тисячу п’ятсот темерійських оренів, переказом на філіал Джанкарді в Елландері, на рахунок храму Мелітеле.

— Зроблено. Хороший переказ, гроші для храмів не оподатковуються. Що ще?

— Скільки коштує річна оплата в школі в Аретузі?

Цірі нашорошила вуха.

— Тисяча двісті новіградських крон, — сказав Джанкарді. — Для нової адептки — ще й сплата зарахування у школу, десь біля двохсот.

— Подорожчало, зараза.

— Усе подорожчало. Адепткам не жаліють нічого, живуть в Аретузі наче принцеси. А з них половина міста живе: кравці, шевці, цукерниці, постачальники…

— Знаю. Сплати дві тисячі на рахунок школи. Анонімно. Із зазначенням, що йдеться про зарахування до школи й завдаток на оплату… За одну адептку.

Ґном відклав перо, глянув на Цірі, посміхнувся із розумінням. Цірі, вдаючи, що гортає книгу, слухала уважно.

— Це все, Йеннефер?

— Ще триста новіградських крон для мене, готівкою. Для з’їзду на Танедді я потребуватиму принаймні три сукні.

— Навіщо тобі готівка? Я тобі банківський чек дам. На п’ятсот. Ціни імпортованих тканин також холерно зросли, а ти ж не одягаєшся у вовну й льон. А якщо ти чогось потребуєш, для себе чи для майбутньої адептки школи в Аретузі, мої лавки й склади — відчинені.

— Дякую. На який відсоток ми домовимося?

— Відсоток, — ґном підвів голову, — ти заплатила родині Джанкарді авансом, Йеннефер. Під час погрому у Венґерберзі. Не будемо вже про те говорити.

— Я таких боргів не люблю, Мольнаре.

— Як і я. Але я — купець, ґном справи. Я знаю, що таке зобов’язання. Знаю його вартість. Повторюю, не будемо ми про те говорити. Справи, про які ти просила, можеш вважати залагодженими. Справу, про яку ти не просила, — також.

Йеннефер підвела брів.

— Один близький тобі відьмак, — захихотів Джанкарді, — нещодавно відвідав місто Доріан. Доповіли мені, що він заборгував там лихварю сто крон. Лихвар працює на мене. Я скасую той борг, Йеннефер.

Чародійка глянула на Цірі, сильно скривила губи.

— Мольнаре, — сказала холодно, — не пхай пальців у ті двері, бо в них завіси попсувалися. Сумніваюся, щоб він усе ще вважав мене близькою, а якщо довідається про скасування боргу, то зненавидить мене повністю. Ти ж його знаєш, він має заскок на гонорі. Давно він був у Доріані?

— Якихось днів десять тому. Потім бачили його в Малій Балці. Звідти, як мені доповідали, поїхав він у Гірундум, бо мав доручення від тамтешніх фермерів. Як завжди, якась потвора для убивства…

— А за вбивство, як завжди, заплатять йому гроші, — голос Йеннефер трохи змінився. — Яких, як завжди, ледь вистачить на сплату лікування, якщо потвора його зачепить. Як завжди. Якщо ти й справді хочеш щось для мене зробити, Мольнаре, то підключися до цього. Сконтакутй з фермерами із Гірундума й підвищи нагороду. Так, аби він мав за що жити.

— Як завжди, — пирхнув Джанкарді. — А якщо він нарешті про це довідається?

Йеннефер глипнула на Цірі, яка приглядалася і прислухалася, навіть не намагаючись удавати зацікавленість «Psyhologus».

— А від кого, — процідила вона, — він мав би про те довідатися?

Цірі відвела погляд. Ґном посміхнувся зі значенням, погладив бороду.

— Перш ніж подасися на Танедд, виберешся до Гірундуму? Випадково, зрозуміло?

— Ні, — чародійка відвернулася. — Не виберуся. Змінимо тему, Мольнаре.

Джанкарді знову погладив бороду, глянув на Цірі. Цірі опустила голову, закашлялася і закрутилася на стільці.

— Слушно, — підтвердив. — Час змінити тему. Але твоя підопічна, схоже, нудиться за книжкою… і нашою розмовою. А те, про що я зараз хотів би із тобою порозмовляти, знудить її ще більше, як я підозрюю… Долі світу, долі ґномів цього світу, долі їхніх банків — яка ж це нудна тема для молодих дівчат, майбутніх студенток Аретузи… Випусти її трохи з-під крил, Йеннефер. Нехай пройдеться містом…

— Ой, так! — крикнула Цірі.

Чародійка обурилася і відкрила рота, аби запротестувати, але раптом змінила намір. Цірі не була впевненою, але їй здалося, що вплив на те мало незначне підморгування, що супроводжувало пропозицію банкіра.

— Нехай-но собі дівчина подивиться на чарівні красоти старовинного міста Горс Велен, — додав Джанкарді, широко посміхаючись. — Потрібно їй трохи свободи перед… Аретузою. А ми тут собі ще погомонимо про певні справи… гмм… особисті. Ні, я не пропоную, аби дівча ходило самотнє, хоча це й безпечне місто. Дам їй товариша й опікуна. Одного з моїх молодших клерків…

— Вибач, Мольнаре, — Йеннефер не відповіла на посмішку. — Але мені не здається, що в теперішні часи, навіть у такому безпечному місті, товариство ґнома…

— Мені б і в голову таке не прийшло, — обурився Джанкарді, — щоб це був ґном. Клерк, про якого я кажу, є сином шанованого купця, людини, так би мовити, на всю губу. А ти вважала, що я наймаю сюди тільки ґномів? Гей, Вільфлі! Поклич мені сюди Фабіо, швиденько!

— Цірі, — чародійка підійшла до неї, легенько нахилилася, — тільки без усіляких дурощів, щоб мені не було соромно. Й тримай перед клерком язика за зубами, розумієш? Пообіцяй мені, що зважатимеш на вчинки й слова. Не кивай. Обіцянки дають у повний голос.

— Я обіцяю, пані Йеннефер.

— Слідкуй інколи ще й за сонцем. У полудень повернешся. Пунктуально. А якщо… Ні, не думаю, щоб тебе хтось упізнав. Але якщо ти побачиш, що хтось занадто приглядається до тебе…

Чародійка сягнула до кишеньки, дістала невеличкий, позначений рунами хризопраз, відшліфований у формі клепсидри.

— Сховай його в капшук. Не загуби. У разі потреби… Закляття пам’ятаєш? Тільки обережно, активація дає сильне відлуння, а амулет, як почне діяти, висилає хвилі. Якщо поблизу буде хтось чутливий до магії, ти відкриєшся замість того, щоб замаскуватися. Ага, ось тобі ще… Якщо ти захочеш щось собі купити.

— Дякую, пані Йеннефер, — Цірі поклала амулет і монети до капшука, із цікавістю глянула на хлопця, який забіг до кабінету. Хлопець був веснянкуватий, хвилясте каштанове волосся падало йому на високий комірець сірої уніформи клерка.

— Фабіо Сахс, — представив його Джанкарді. Хлопець ґречно вклонився.

— Фабіо, це пані Йеннефер, наш достославний гість і шанована клієнтка. А ця панна — її вихованка, вона має бажання провідати місто. Станеш її супроводжувати, послужиш провідником й опікуном.

Хлопець уклонився знову, на цього разу — явно до Цірі.

— Цірі, — сказала холодно Йеннефер. — Устань, прошу.

Вона встала, трохи здивована, бо розумілася у звичаї настільки, щоб знати, що той такого не вимагає. І відразу зрозуміла. Клерк, щоправда, виглядав її ровесником, але був на голову від неї нижчим.

— Мольнаре, — сказала чародійка. — Хто ким має опікуватися? Ти не міг би делегувати на те завдання когось із трошки значнішими габаритами?

Хлопець почервонів і запитливо глянув на принципала. Джанкарді кивнув, дозволяючи. Клерк знову вклонився.

— Вельможна пані, — випалив він плавно й без ніяковості. — Може, я і не завеликий, але на мене можна покластися. Я добре знаю місто, передмістя й усі околиці. Буду опікуватися цією панною, найкраще як умію. А коли я, Фабіо Сахс Молодший, син Фабіо Сахса, роблю так, як умію краще, то… То жоден велетень мені не дорівнюватиме.

Йеннефер дивилася на нього хвилинку, а потім повернулася до банкіра.

— Дякую, Мольнаре, — сказала. — Ти вмієш підбирати працівників. Будеш у майбутньому тішитися своїм молодшим клерком. Воістину, добра порода дзвенить, коли по ній ударити. Цірі, із повною довірою ввіряю тебе під опіку Фабіо, сину Фабіо, бо ж то є чоловік поважний і гідний довіри.

Хлопець почервонів аж до коренів каштанового волосся. Цірі відчула, що також зарум’янилася.

— Фабіо, — ґном відкрив шкатулку, попорпався у її брязкітливому вмісті. — На тобі півнобеля і три… Й два п’ятаки. На випадок, якщо панна матиме якісь бажання. Якщо не матиме — принесеш назад. Ну, можете йти.

— У полудень, Цірі, — нагадала Йеннефер. — Ні хвилиною пізніше.

— Пам’ятаю, пам’ятаю.

— Мене звуть Фабіо, — сказав хлопець, щойно вони збігли сходами й вийшли на залюднену вулицю. — А тебе ж звуть Цірі, так?

— Так.

— На що хочеш подивитися у Горс Велені, Цірі? Головну вулицю? Завулок Сріблярів? Морський порт? А може, ринок і ярмарок?

— Усе.

— Гмм… — задумався хлопець. — Ми маємо час лише до полудня… Найкраще буде, якщо ми підемо на ринок. Нині торговий день, там можна буде побачити багацько цікавих речей! А спершу давай зійдемо на мур, з якого видно всю Затоку й славетний острів Танедд. Як тобі?

— Ходімо.

Вулицею з туркотінням котилися вози, чалапали коні та воли, бондарі котили діжки, всюди панували галас і поспіх. Цірі була трохи приголомшена рухом і розгардіяшем — незручно зіступила з дерев’яного тротуару й по кісточки занурилася у грязюку й гній. Фабіо хотів узяти її під руку, але вона вирвалася.

— Я сама вмію ходити!

— Гмм… Ну так. Тоді ходімо. Тут, де ми є, — головна вулиця міста. Зветься вона Кардо й поєднує обидві брами, Головну й Морську. Туди он, оночки, шлях до ратуші. Бачиш ту вежу із золотим півником? То, власне, ратуша. А там, де висить отой кольоровий щит, там корчма «Під Розстібнутим Корсетом». Але туди… гм… туди ми не підемо. Підемо он туди, скоротимо собі дорогу через рибний базар, що на вулиці Окружній.

Вони звернули в провулок і вийшли прямо на плацик, стиснутий стінами будинків. Плацик було заповнено ятками, діжками й діжами, з яких бив сильний рибний запах. Тривала жвава й галаслива торгівля, торговки й покупці намагалися перекричати чайок, що крутилися вгорі. Під муром сиділи коти, удаючи, що риба їх цікавить найменшою мірою.

— Твоя пані, — сказав раптом Фабіо, лавіруючи поміж ятками, — дуже сувора.

— Знаю.

— Вона ж не твоя родичка, вірно? Це відразу видно!

— Так? З чого?

— Вона дуже вродлива, — сказав Фабіо із жорстокою, обеззброюючи-вільною щирістю молодої людини.

Цірі розвернулася, наче пружина, але до того, як устигла вразити Фабіо якимось гострим зауваженням, що стосувалася його веснянок чи зросту, хлопець потягнув її поміж візками, діжками і ятками, пояснюючи одночасно, що башта над плациком має назву Злодійської, що каміння, яке узято для її будови, походить із морського дна, й що дерева, що під нею ростуть, звуться платанами.

— Але ж ти страшенно маломовна, Цірі, — ствердив він раптом.

— Я? — удала вона здивування. — Нічого подібного! Я просто уважно слухаю те, що ти говориш. Ти розповідаєш дуже цікаво, знаєш? Я саме хотіла тебе запитати…

— Слухаю, питай.

— А чи далеко звідси до… до міста Аретуза?

— Ні, зовсім близько! Бо Аретуза це ніяке не місто. Зійдемо на мур, покажу тобі. Оно, там сходи.

Мур був високим, а сходи стрімкими. Фабіо спітнів і задихався, і не було в тому нічого дивного, бо увесь час — патякав. Цірі довідалася, що мур, який оточував місто Горс Велен, — конструкція недавня, набагато молодша за саме місто, збудоване ще ельфами, що в ній тридцять п’ять футів висоти й що це — так званий мур казематний, зроблений із тесаного каміння і необпаленої цегли, бо такий матеріал краще протистоїть ударам таранів.

На верху привітав їх й овіяв освіжаючий морський вітер. Цірі із радістю дихала ним після густої і нерухомої задухи міста. Сперла лікті на край муру, дивлячись з висоти на порт, кольоровий від вітрил.

— Що то, Фабіо? Що воно за гора?

— Острів Танедд.

Острів був, здавалося, дуже близько. Й острів — не нагадував. Виглядав, наче вбитий у морське дно гігантський кам’яний стовп, величезний зикурат, обведений спіральним шляхом, зигзагами сходів і терасами. Тераси зеленіли від гаїв та садів, а із зелені, приліплені до скель, наче гнізда ластівок, стирчали білі стрілчасті вежі й оздоблені куполи, що вінчали комплекси будинків, огороджених галереями. Будинки ті аж ніяк не здавалися вибудуваними. Здавалося, що їх вирізали на схилах цієї морської гори.

— Це все збудували ельфи, — пояснив Фабіо. — Кажуть, що за допомогою ельфійської магії. Утім з незапам’ятних часів Танедд належить чародіям. Близько до вершини, там, де оті блискучі куполи, розташований палац Ґарштанг. Там за кілька днів розпочнеться великий з’їзд магів. А отам, глянь, на самісінькому вершечку, та висока самотня вежа із бланками, це Тор Лара, Вежа Ластівки…

— Чи туди можна дістатися по суші? Це ж близенько.

— Можна. Є міст, який поєднує берег Затоки із островом. Ми його не бачимо, бо закривають дерева. Бачиш ті червоні дахи біля підніжжя гори? То палац Локсія. Туди веде міст. Тільки через Локсію можна дійти до шляху, що веде на верхні тераси…

— А там, де оті красиві галереї і містки? Й сади? Як воно тримається на скелі й не падає? Що воно за палац?

— Це, власне, і є Аретуза, про яку ти питала. Там славетна школа для молодих чародійок.

— Ах, — Цірі облизнула губи. — Значить, це там… Фабіо?

— Слухаю.

— Ти ж часом бачиш молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?

Хлопець глянув на неї, явно здивований.

— Ні, ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна покидати острів і виходити до міста. А на терени школи нікому немає доступу. Навіть для бургграфа й бейліфа, якщо мають справу до чародійок, іти можуть тільки до Локсії. На найнижчий рівень.

— Я так і думала, — Цірі кивнула, задивившись на лискучі дахи Аретузи. — Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над прірвою. В’язниця, та й усе.

— Трохи так, — визнав Фабіо, подумавши. — Звідти непросто піти… Але ні, це не так, як у в’язниці. Адептки — це ж молоді дівчата. Їх треба стерегти…

— Від чого?

— Ну… — хлопець затикнувся. — Ти ж знаєш…

— Не знаю.

— Гммм… Думаю… Ох, Цірі, їх же ніхто не тримає у школі насильно. Вони самі хочуть…

— Ну, напевне, — Цірі змовницьки усміхнулася. — Хочуть — і сидять у тій своїй в’язниці. Якби не хотіли, то не дали б себе там закрити. Ніякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо після може виявитися непросто…

— Як це? Утікати? А куди б вони мали…

— Вони, — перебила вона, — певне, не мали б куди. Бідолашні. Фабіо? Де місто… Гірундум?

Хлопець глянув на неї, упійманий зненацька.

— Гірундум — це не місто, — сказав. — Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочі й фрукти усім містам навколо. Також є там ставки, у яких вирощують коропів й іншу рибу…

— Як далеко звідси до Гірундума? Й куди? Покажи мені.

— А навіщо це тобі знати?

— Покажи мені, прошу.

— Бачиш ту дорогу, що веде на захід? Там, де ті вози? Власне тим шляхом і їдуть до Гірундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лісами.

— П’ятнадцять миль, — повторила Цірі. — Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобі, Фабіо.

— За що ти мені дякуєш?

— Неважливо. А тепер веди мене на ринок. Ти обіцяв.

— Ходімо.

Такої штовханини й гаму, як на ринку Горс Велену, Цірі не бачила ще ніде. Галасливий рибний базар, через який вони недавно проходили, у порівнянні із ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гігантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбільше, зуміють тільки здаля подивитися на нього, бо щоб дістатися на територію ярмарки не можна було й мріяти. Втім Фабіо сміливо вдерся у збитий натовп, тягнучи її за руку. Цірі одразу запаморочилася голова.

Торговки дерлися, покупці дерлися ще голосніше, погублені в штовханині діти вили й лементували. Бидло ревіло, вівці бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Ґномські ремісники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли ваління, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кількох точок торговища чулися флейти, гуслі та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики. На додачу хтось невидимий у натовпі безустанно дув у мідяну сурму. І точно, музикою він не був.

Цірі відскочила з дороги свині, що, пронизливо кувікаючи, бігла підтюпцем, і наштовхнулася на клітки із курами. Коли її відштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона відскочила, ледь розминувшись із копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.

— Що то було? — простогнала вона, вирівнюючись. — Фабіо?

— Верблюд. Не бійся.

— Я не боюся! Теж мені!

Роздивлялася із цікавістю. Глянула на роботу половинчиків, які на очах у публіки виробляли баклаги з козиної шкіри, позахоплювалася красивими ляльками, що ними торгувала у ятці пара напівельфів. Подивилася на вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж похмурий і буркотливий гном. Із інтересом і знанням справи обдивилася мечі в лавці зброяра. Поспостерігала за дівчатами, які плели кошики з лози, й дійшла висновку, що немає нічого гіршого, ніж праця.

Той, хто дув у сурму, перестав дути. Мабуть, його вбили.

— Що воно так смаковезно пахне?

— Пончики, — Фабіо помахав капшуком. — Хочеш з’їсти один?

— Хочу з’їсти два.

Торговець подав три пончики, прийняв п’ятак і видав чотири мідяки, з яких один переломив навпіл. Цірі, потроху набуваючи впевненості, приглядалася до операції ламання, жадібно поглинаючи перший пончик.

— Чи це звідси, — запитала, беручись за другий, — походить прислів’я «гроша ламаного не вартий»?

— Звідси, — Фабіо проковтнув свого пончика. Адже менших монет, ніж гріш, немає. Чи там, звідки ти походиш, півгрошей не вживають?

— Ні, — Цірі облизала пальці. — Там, звідки я походжу, уживали золотих дукатів. І крім того, все те ламання не мало сенсу й було непотрібне.

— Чому?

— Бо я маю бажання з’їсти третього пончика.

Наповнені сливовим повидлом пончики подіяли як чудодійний еліксир. У Цірі покращився настрій, а вируюча площа перестала лякати, навіть почала подобатися. Уже не дозволяла, аби Фабіо волік її за собою, сама потягнула його в найщільніший натовп, до місця, де хтось промовляв, залізши на зіставлену з бочок імпровізовану трибуну. Промовцем був підстаркуватий товстун. По голеній голові й бурим шатам Цірі розпізнала мандрівного жерця. Бачила вже таких, інколи провідували вони храм Мелітеле в Елландері. Мати Неннеке ніколи не говорила про них інакше, ніж «ці фанатичні дурні».

— Єдиний є закон на світі! — гарчав товстий жрець. — Закон божий! Уся природа закону тому кориться, уся земля і все, що на землі тій живе! А чари й магія закону тому противні! Тож прокляті чарівниці, й близько вже день гніву, коли вогонь із небес знищить їхній мерзотний острів! Упадуть тоді мури Локсії, Аретузи й Ґарштангу, за якими й збираються ці язичники, щоб обмислювати свої інтриги. Впадуть мури ці…

— І тре’ буде їх, псяча їх мати, заново ставити, — пробурмотів мулярський челядник в убабляному вапном кілті, що стояв поруч.

— Заклинаю вас, люди добрі й набожні, — верещав жрець, — не вірте чарівникам, не звертайтеся до них ані за порадою, ані із проханням! Не дайте звабити себе ані видом їхнім чарівним, ані мовою гладкою, бо істинно скажу вам, що є ті чародії, наче гроби поваплені: зверху красиві, всередині ж гнилизни сповнені та кісток спорохнявілих!

— Бачили його, — сказала молода жіночка із кошиком, повним моркви. — Який балакучий. На магів гавкає, бо завидки його беруть, та й усе.

— Напевне, так, — погодився муляр. — У самого, гляньте, макітра, наче яйце, полисіла, а черево на коліна звисає. А чародії — вродливі, ані товстунів між ними, ані лисунів… А вже чародійки, ха — сама краса…

— Бо дияволу душу вони за красу ту продали! — крикнув низький мосьпан із шевським молотком за поясом.

— Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрі пані з Аретузи, ти б давно із торбою пішов! Їм дякуючи маєш що жерти!

Фабіо потягнув Цірі за рукав, вони знову занурилися у натовп, який поніс їх до центра плацу. Почули вони биття барабана й голосні крики, що закликали до тиші. Натовп вгамовуватися і не думав, але крикуну на дерев’яному підвищенні це аніскільки не заважало. Мав він міцний, тренований голос і вмів ним користуватися.

— Цим сповіщається, — загорлав, розгорнувши сувій пергаменту, — що Гуго Ансбах, за народженням половинчик, з-під права вийнятий, бо злочинним ельфам, які білками себе кличуть, у домі своєму дав нічліг і гостинну. Так само Юстін Інвар, коваль, за родом ґном, який безчесним отим наконечники для стріл кував. Сим бургграф на обох них слід оголошує і наказує їх переслідувати. Хто схопить їх, тому нагорода: п’ятдесят крон готівкою. А якщо хто дасть їм страву чи переховування, то за спільника вини їхньої стане вважатися, і ту само кару йому, як і їм, відміряно буде. А якщо на хуторі чи у селі їх упіймано буде, увесь хутір чи село дадуть плату…

— Та хто ж би, — крикнув хтось із натовпу, — половинчика переховувати б став? По їхніх фермах нехай шукають, а як знайдуть, то усіх їх, нелюдів, до ями!

— На шибеницю, а не до ями!

Глашатай заходився читати подальші розпорядження бургграфа й міської ради, але Цірі втратила інтерес. Вона саме мала намір виборсатися з натовпу, коли раптом відчула руку на сідницях. Абсолютно невипадкову, нахабну й надзвичайно вмілу.

Тиснява, здавалося, робила неможливим поворот, але Цірі навчалася у Каер Морені, як рухатися у місцях, де важко рухатися. Крутнулася, викликавши трохи метушні. Молодий жрець, який стояв біля неї із оголеною головою, усміхнувся нахабною, завченою усмішкою. Ну й що, — говорила та усмішка, — що ти зараз зробиш? Зарум’янишся чарівно, й на тому рум’янці все скінчиться, вірно ж?

Жрець, мабуть, ніколи не мав справи із ученицями Йеннефер.

— Лапи тримай при собі, ти, лиса падлюко! — крикнула Цірі, бліднучи від люті. — За власну жопу себе схопи, ти… Ти, гроб поваплений!!!

Користуючись тим фактом, що ув’язлий у натовпі жрець не міг рухатися, мала намір його копнути, але цьому перешкодив Фабіо, відтягнувши її подалі від жреця і місця пригоди. Бачачи, що вона аж труситься від злості, заспокоїв її, запропонувавши кілька посипаних меленим цукром оладків, побачивши які Цірі миттю забула про інцидент. Вони стали біля прилавка, у місці, звідки було видно ешафот із загінчиком. У загінчику, втім, не було жодного злочинця, а сам ешафот був декорований гірляндами квітів і прислужився групці вдягненим, наче папуги, мандрівних музик, які голосно бряжчали на гуслях і попискували на дудках та флейтах. Молода чорноволоса дівчина у вишитому цехінами сердачку співала й танцювала, трусячи тамбурином і весело тупотячи маленькими туфельками.

Шла магічка через греблю, вкусили її змії.

Усі гади передохли, а магічка жиє!

Згромаджений навколо ешафоту натовп реготав до знемоги й плескав у ритм. Продавчиня оладків кинула в киплячу олію чергову порцію. Фабіо облизнув пальці й потягнув Цірі за рукав.

Яток було безліч, і всюди пропонували щось смачненьке. Вони з’їли ще по тістечку із кремом, пізніше — за компанію — в’яленого вугрика, після чого підправилися чимось дуже дивним, смаженим і насадженим на патик. Пізніше затрималися біля діжок із квашеною капустою й удали, що куштують, аби купити більше. А коли об’їлися і не купили, торговка назвала їх засранцями.

Пішли собі далі. На решту грошей Фабіо купив кошик грушок-бергамоток. Цірі глянула на небо, але вирішила, що ще не полудень.

— Фабіо? А що то за намети й будки, там, під муром?

— Різні розваги. Хочеш подивитися?

— Хочу.

Перед першим наметом стояли виключно чоловіки, у піднесенні переступаючи ногами. Зсередини долинали звуки флейти.

— «Чорношкіра Лейла… — Цірі насилу прочитала кривий напис на полотнищі, — видасть у танці всі секрети свого тіла…» Дурня якась! Які там секрети…

— Ходімо далі, ходімо далі, — підігнав її Фабіо, трохи почервонівши. — О, глянь, оце щось цікаве. Тут приймає ворожка, яка віщує майбутнє. У мене є ще саме два гроші, цього вистачить…

— Шкода монет, — пирхнула Цірі. — Теж мені провіщення — за два гроша! Щоб віщувати, треба бути віщункою. Віщування — це чималий талант. Навіть серед чародійок найбільше одна зі ста має такий…

— Моїй найстаршій сестрі, — втрутився хлопець, — ворожка наворожила, що та вийде заміж — і воно так і сталося. Не кривися, Цірі. Ходімо, поворожимо собі…

— Я не хочу виходити заміж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не піду туди. Якщо хочеш — іди сам, я почекаю. Не знаю тільки, навіщо тобі віщування? Що б ти хотів знати?

— Ну… — промовив Фабіо. — Найсильніше, це… Чи буду я подорожувати. Я хотів би подорожувати. Побачити увесь світ…

Буде, подумала раптом Цірі, відчуваючи запаморочення. Буде плавати на великих білих вітрильниках… Добереться до країн, яких ніхто раніше не бачив… Фабіо Сахс, відкривач… Його іменем назвуть півострів, краєчок континенту, який тепер ще не має назви. Маючи п’ятдесят чотири роки, дружину, сина й трьох дочок, помре він, далеко від дому й близьких… Від хвороби, яка нині ще не має назви…

— Цірі! Що із тобою?

Вона витерла обличчя рукою. Мала враження, що виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, крижано-холодного озера.

— Це нічого… — пробурмотіла, роздивляючись й опритомнюючи. — Щось у мене в голові запаморочилося… Це через спеку. Й через ті пахощі з намету…

— Скоріше через ту капусту, — серйозно сказав Фабіо. — Даремно ми стільки з’їли. У мене також у череві бурчить.

— Та зі мною — нічого! — Цірі зухвало задерла голову, й справді почуваючи себе краще. Думки, що пролітали їй через голову наче вихор, розвіялися і загубилися у забутті. — Ходімо, Фабіо. Ходімо далі.

— Хочеш грушку?

— Та певно що хочу.

Під муром група підлітків грала на гроші в дзиґу. Дзиґу, акуратно обмотану шнурком, треба було зручним, наче ляскання батогом ривком відправити в рух, так, щоб вона виписувала кола по вимальованим крейдою полям. Цірі вигравала в дзиґу в більшості хлопців у Скелліге, також виграла в усіх адепток у храмі Мелітеле. Вона вже обдумувала концепцію входження у гру й виграшу в босяків не тільки мідяків, але й полатаних портків, коли увагу її раптом привернули гучні крики.

Біля самого кінця ряду наметів і будок, утиснута під мур і кам’яні сходи, стояла дивна напівкругла загорожа, зроблена із полотнищ, розтягнених на саженних тичках. Між двома тичками був вхід, який закривав високий, віспуватий чоловік, одягнений у гамбезон[4] й смугасті штани, заправлені в матроські боти. Перед ним товклася групка людей. Після вкидання у руку рябого кількох монет люди по черзі зникали під полотнищем. Рябий ховав гроші до чималої кружки, подзвонював нею і покрикував хрипло.

— До мене, добрі люди! До мене! На власні очі побачите найстрахітливіше створіння, яке створили боги! Жах і тремтіння! Живий василіск, отруйний страх зерріканських пустель, диявол утілений, людожерця ненаситний! Ви, людоньки, в житті таку потвору не бачили! Тільки-но схоплений, з-за моря на кораблі привезений! Гляньте, гляньте на живого, жахливого василіска на власні очі, бо такого ніколи й ніде ви вже не побачите! Остання можливість! Тут, у мене, всього за три п’ятаки! Баби із дітьми — за два п’ятаки!

— Ха, — сказала Цірі, відганяючи ос від грушок. — Василіск? І живий? Мушу його побачити. Досі я бачила лише гравюри. Ходімо, Фабіо.

— Я вже не маю грошей…

— Я маю. Заплачу за тебе. Ходімо, сміливіше.

— Шість треба, — рябий глянув на кинуті йому в руку мідяки. — Три п’ятаки з особи. Дешевше тільки баби із дітьми.

— Він, — Цірі вказала грушкою на Фабіо, — дитина. А я — баба.

— Дешевше тільки баби із дитиною на руках, — забурчав рябий. — Ну ж, докиньте ще два п’ятаки, хитра панянко, або геть звідси й пропустіть інших. Поспішіть, люди! Ще тільки три місця вільні!

За загородою з полотнища товклися міщани, оточуючи щільним кільцем збитий з дощок поміст, на якому стояла дерев’яна, вкрита килимом клітка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачів, рябий заскочив на поміст, узяв довгу тичку й скинув нею килим. Повіяло падлом і неприємним гадячим смородом. Глядачі зашуміли й трохи відступили.

— Вірно робите, добрі люди, — заявив рябий. — Не тра’ близько, бо воно небезпечно.

У клітці, помітно для нього тісній, лежав, згорнувшись у клубок, ящур, укритий темною лускою дивного малюнка. Коли рябий стукнув об клітку тичкою, гад зашамотівся, заскреготів лускою об пруття, витягнув довгу шию і пронизливо засичав, демонструючи гострі, білі, конічні зуби, що сильно контрастували із майже чорною лускою навколо пащі. Глядачі голосно охнули. Кудлатий песик зайшовся різким гавкотом — його тримала на руках жінка, з вигляду торговка.

— Дивіться уважно, добрі люди, — крикнув рябий. — І радійте тому, що подібне страхіття у ваших краях не живе! Ото потворний василіск із далекої Зерріканії! Не наближайтеся, не наближайтеся, бо хоча він замкнений у клітці, самим диханням своїм може вас отруїти!

Цірі й Фабіо пропхалися урешті наперед глядачів.

— Василіск, — коментував рябий з підвищення, спираючись на тичку, наче вартовий на алебарду, — це найотруйнійша бестія на світі! Бо василіск королем усіх гадів є! Якби було василісків більше, пропав би світ цілком і повністю! На щастя, дуже рідкісна то повтора, бо народжується він з яйця, півнем знесеним. А ви ж і самі знаєте, людоньки, що не кожен півень яйця несе, а лише той мерзотник, який як квочка іншому півню дупу підставляє.

Глядачі хоровим сміхом відреагували на масний — якщо не сказати «намащений» — жарт. Не сміялася тільки Цірі, увесь час уважно роздивляючись потвору, яка, роздратована галасом, звивалася і билася об пруття клітки й кусала її, даремно намагаючись розвернути покалічені перетинки крил.

— Яйця, таким півнем знесені, — продовжував віспуватий, — мусять сто й одна отруйна змія висидіти! А коли з яйця проклюнеться василіск…

— Це не василіск, — заявила Цірі, гризучи бергамотку. Віспуватий глянув на неї скоса.

— …коли василіск проклюнеться, кажу, — продовжив, — тоді всіх змій у гнізді повижере, поглинувши їхню отруту, але шкоди ніякої від того не зазнає. А сам отрутою так насититься, що не тільки зубом зможе вбивати, не тільки дотиком навіть, але й диханням самим! А коли кінний рицар візьме й списом василіска проб’є, то отрута по держаку уверх піде, заразом і коня, і вершника на місці вбиваючи!

— Це неправдива неправда, — голосно сказала Цірі, випльовуючи кісточку.

— Правда найправдивіша! — запротестував рябий. — Уб’є коня і вершника уб’є!

— Аякже!

— Стихни, паняночко! — крикнула торговка із песиком. — Не заважай! Хочемо подивуватися і послухати!

— Цірі, припини, — прошепотів Фабіо, штовхнувши її убік. Цірі пирхнула на нього, потягнувшись до кошика за наступною грушкою.

— Перед василіском, — рябий почав говорити голосніше в шумі, який здійняли глядачі, що почали грізно бурчати, — будь-яка тварина тікає, щойно шипіння його почує. Кожен звір, навіть дракон, та що я там, кокодрил навіть, а кокодрил — неможливо страшенний, хто бачив його, той знає. Тільки одне звірятко не лякається василіска, й це куниця. Куниця, коли потвору побачить у пустелі, то бігцем до лісу скоренько біжить, там тільки їй одній зілля знане знаходить і з’їдає його. Тоді отрута василіска вже куниці нестрашна, й тоді та загризти його на смерть може…

Цірі пхикнула сміхом і зімітувала губами протяжний, майже непристойний звук.

— Гей, мудрило! — не витримав віспуватий. — Якщо тобі щось не до смаку, то виходь! Не примушую ані дивитися тебе на василіска, ані слухати про нього!

— Це ніякий не василіск.

— Так? А що воно, пані премудра?

— Виверна, — заявила Цірі, відкидаючи хвостик грушки й облизуючи пальці. — Звичайна виверна. Молода, невеличка, голодна й брудна. Але виверна й тільки. На Старшій Мові — віверн.

— Ач, гляньте! — крикнув віспуватий. — Яка вумна й учена нам тут трапилася! Стули писок, бо я тобі…

— Гей-гей! — відізвався світловолосий молодик в оксамитовому береті й позбавленому герба вамсі зброєносця, який тримав під руку тоненьку й бліденьку дівчину в сукні кольору абрикоса. — Тихіше, пане звіролове! Не погрожуйте шляхтичці, аби я вас тим мечем суворо не покарав. Та й щось мені тут обманом запахло!

— Яким обманом, молодий пане лицарю? — аж захлинувся віспуватий. — Бреше та шмар… Хтів сказати: помиляється та шляхетно народжена панна! Це — василіск!

— Це виверна, — повторила Цірі.

— Яка там верна! Василіск! Гляньте тільки, який страшний, як шипить, як клітку кусає! Які зубиська має! Зубиська, кажу, як у…

— Як у виверни, — скривилася Цірі.

— Як ти зовсім з розуму впала, — віспуватий увіткнув у неї погляд, якого не постидався б й автентичний василіск, — то наблизься! Підійди, аби він на тебе дихнув! Ураз усі побачать, як ти копита відкинеш, від отрути посинівши! Ну, підійди!

— Прошу, — Цірі вишарпнула руку з хватки Фабіо й ступила крок уперед.

— Не дозволю того! — крикнув світловолосий зброєносець, кинувши свою абрикосову подружку й загороджуючи Цірі шлях. — Не може того бути! Занадто ти, мила дамо, ризикуєш.

Цірі, яку ще ніхто так не титулував, трохи почервоніла, глянула на юнака й затріпотіла віями так, як багато разів випробовувала на писарчуку Ярре.

— Немає ніякого ризику, шляхетний рицарю, — посміхнулася звабливо, всупереч пересторогам Йеннефер, яка й далі часто нагадувала їй приказку про дурня і сир. — Нічого зі мною не станеться. Оте нібито отруйне дихання — то бздури.

— Утім, хотів би я, — молодик поклав руку на руків’я меча, — бути поряд із тобою. Для охорони й оборони… Чи дозволиш?

— Дозволю, — Цірі не знала, чому вираз люті на обличчі абрикосової панни дає їй таке задоволення.

— Це я її охороняю та захищаю! — Фабіо задер голову й глянув на зброєносця із викликом. — І я також із нею йду!

— Панове! — Цірі нашорошилася і задерла ніс. — Більше гідності. Не штовхайтеся. Усім вистачить.

Кільце глядачів захвилювалося і забурчало, коли вона сміливо наблизилася до клітки, майже відчуваючи дихання обох хлопців у себе на зашийку. Виверна люто засичала й зашамотілася, у ніс ударив зміїний запах. Фабіо голосно засопів, але Цірі не відступила. Підійшла ще ближче й простягнула руку, майже торкаючись клітки. Потвора кинулася на пруття, гризучи ті зубами. Натовп знову захвилювався, хтось скрикнув.

— Ну й що? — Цірі обернулася, гордовито взявши руки в боки. — Померла я? Отруїла мене ота нібито отруйна потвора? Такий з неї василіск, як з мене…

Перервала, побачивши раптову блідість, що покриває обличчя зброєносця і Фабіо. Блискавично розвернулася і побачила, як два прути клітки розлазяться під напором розлюченого ящера, вириваючи з рами заіржавлені гвіздки.

— Тікайте! — зайшлася з усіх сил. — Клітка розпадається!

Глядачі із криками кинулися до виходу. Кілька намагалося пробитися крізь полотнище, але тільки заплутали в ній себе й інших, поперекидалися, утворюючи верескливий клубок. Зброєносець схопив Цірі за плече саме тоді, коли вона намагалася відскочити, в результаті чого обоє вони спіткнулися, заточилися і впали, перекинувши також і Фабіо. Кудлатий песик торговки почав лаяти, віспуватий — мерзотно лаятися, а цілковито дезорієнтована абрикосова панна — перелякано пищати.

Пруття клітки виламалися із тріском, виверна вирвалася назовні. Віспуватий зіскочив з помосту й намагався втримати її тичкою, але потвора вибила ту одним ударом лапи, скрутилася і шмагнула його хвостом із колючками, перетворюючи віспувату щоку на криваву кашу. Сичучи й розпростовуючи покалічені крила, виверна злетіла з помосту, кинувшись на Цірі, Фабіо й зброєносця, які все намагалися піднятися з землі. Абрикосова панна зомліла й упала на місці навзнак. Цірі напружилася для стрибка, але зрозуміла, що не зуміє.

Врятував їх кошлатий песик, який вирвався з рук торговки, яка впала, заплутавшись у шести своїх спідницях. Тоненько гавкаючи, собацюра кинувся на потвору. Виверна засичала, підвелася, наступила на песика кігтями, скрутилася зміїним, несамовито швидким рухом і уп’яла йому зуби в зашийок. Песик заскавчав дико.

Зброєносець зірвався на коліна, сягнув до боку, але вже не знайшов руків’я, бо Цірі була швидшою. Блискавичним рухом вихопила меч із піхов, підскочила ближче в півоберті. Виверна підвелася, відірвана голова песика звисала з її зубастої пащі.

Усі вивчені в Каер Морені рухи, як здалося Цірі, виконалися самі, майже без її волі й участі. Вона тяла заскочену зненацька виверну в черево й відразу закрутилася, ухиляючись, і ящір, що кинувся на неї, упав на пісок, бризкаючи кров’ю. Цірі перескочила над ним, уміло уникаючи свистячого хвоста, певно, точно й сильно рубанула потвору в зашийок, відскочила, рефлекторно виконала непотрібне вже ухиляння і відразу додала ще раз, тепер перерубавши хребці. Виверна скрутилася і стала нерухомою, тільки вузлуватий хвіст іще тремтів і звивався, розкидаючи навколо пісок.

Цірі швидко тицьнула зброєносцю скривавлений меч у руку.

— Уже все! — крикнула до натовпу, що все ще тікав і до глядачів, які продовжували виплутуватися з полотнища. — Потвору вбито! Той мужній рицар зарубав її на смерть…

Раптом відчула тиск у горлі й вирування у шлунку, в очах їй потемнішало. Щось зі страшною силою гепнуло її у сідниці, так, що аж зуби клацнули. Вона роззирнулася невпевнено. Те, що її ударило, — було землею.

— Цірі… — прошепотів Фабіо, стоячи біля неї на колінах. — Що з тобою? Боги, ти бліда, наче труп…

— Шкода, — пробурмотіла вона, — що ти себе не бачиш.

Люди товклися навколо. Кілька штурхали тіло виверни киями й коцюбами, кілька обдивлялося віспуватого, решта вітала героїчного зброєносця, безстрашного драконозабійцю, єдиного, хто зберіг холоднокровність і запобіг різанині. Зброєносець приводив до тями абрикосову панну, все ще із легким остовпінням споглядаючи на клинок свого меча, покритий розмазаними смугами крові, що вже підсихала.

— Мій герою… — абрикосова панна опритомніла й закинула зброєносцеві руки за шию. — Мій рятівнику! Мій коханий!

— Фабіо, — сказала Цірі слабким голосом, побачивши міських стражників, які пропихувалися між натовпом, — допоможи мені встати й забери мене звідси. Швидко.

— Бідні діти… — товста міщанка в чепці глянула на них, коли вони потихеньку вибиралися із збіговиська. — Ой, пережили ви. Ой, якби не безстрашний рицарьок, очі ваші матері виплакали б!

— Визнайте, в кого отой молодик зброєносцем є! — крикнув ремісник у шкіряному фартусі. — Вартий він за той вчинок поясу й острогів!

— А звіролова в дибу! Батогів йому, батогів! Таку потвору до міста, між людей…

— Води, скоріше! Панна знову зомліла!

— Бідолашна моя Мушка! — завила раптом торговка, схилившись над тим, що залишилося від кудлатого песика. — Собацюрка моя нещасна! Людииии! Хапайте ту дівку, ту шельму, що дракона розізлила! Де вона? Хапайте її! То не звіролов, то вона в усьому винна!

Міські стражники, яким допомагали численні добровольці, почали пропихуватися через юрму й роззиратися. Цірі справилася із запамороченням.

— Фабіо, — прошепотіла. — Розділяємося. Зустрінемося за хвильку на тій вулиці, по якій ми прийшли. А якщо хто тебе затримає і розпитуватиме про мене, то ти мене не знаєш і не відаєш, хто я така.

— Але… Цірі…

— Іди!

Вона стиснула в кулаці амулет Йеннефер і пробурчала закляття активізації. Чари подіяли миттєво, а час був найважливішим. Стражники, які вже проштовхувалися в її напрямку, зупинилися, дезорієнтовані.

— Що за лихо? — здивувався один із них, дивлячись, здавалося, прямо на Цірі. — Де вона? Я ж тільки-но її бачив…

— Там, там! — крикнув інший, вказуючи в протилежному напрямку.

Цірі повернулася і пішла собі, все ще трохи ошелешена й ослаблена ударом адреналіну й активізацією амулета. Амулет діяв так, як повинен був діяти — абсолютно ніхто її не помітив і ніхто не звертав на неї увагу. Абсолютно ніхто. В результаті раніше, ніж вона вийшла з натовпу, її безліч разів штовхнули, копнули та понаступали на ноги. Чудом вона уникнула скинутої з возу скрині. Мало не вибили їй око вилами. Закляття, як виявилося, мало свої добрі й погані сторони — стільки само переваг, скільки й вад.

Дія амулета не тривала довго. Цірі не мала досить сили, аби його опанувати й продовжити тривалість закляття. На щастя, чари перестали діяти в слушний момент — коли вибралася з натовпу й побачила Фабіо, який чекав її на вуличці.

— Ой-йей, — сказав хлопець. — Ой-йей, Цірі. Ти тут. Я непокоївся…

— Не треба було. Ходімо, швидше. Полудень уже минув, мушу повертатися.

— А ти непогано справилася із тією потворою, — хлопець глянув на неї із подивом. — І швидко ж ти діяла! Де ти тому навчилася?

— Чому? Виверну вбив зброєносець.

— Неправда. Я бачив…

— Нічого ти не бачив! Прошу тебе, Фабіо, ані слова нікому. Нікому. А особливо пані Йеннефер. Ой-йей, ото ж би вона мені дала, якби взнала…

Вона замовкла.

— Ті там, — вказала за себе, у бік ринку. — Вони мали рацію. То я роздратувала виверну… То через мене…

— То не через тебе, — заперечив переконано Фабіо. — Клітка була гнилою та й збитою абияк. Могла розтріскатися будь-якої миті, через годину, завтра, післязавтра… Краще воно, що вийшло сьогодні, бо ти врятувала…

— Зброєносець врятував! — крикнула Цірі. — Зброєносець! Убий це собі, нарешті, в голову! Кажу ж тобі, якщо видаси мене, перетворю тебе на… На щось жахливе! Я знаю чари! Зачарую тебе…

— Еге ж, — пролунало з-за її спини. — Годі вже!

Одна з жінок, які йшли за ними, мала темне, гладко зачесане волосся, блискучі очі й вузькі губи. Носила напнутий на плечі короткий плащик із фіолетової камки[5], облямований хутром із сонь.

— Чому ти не в школі, адептко? — запитала холодним, звучним голосом, міряючи Цірі пронизливим поглядом.

— Зачекай, Тіссає, — сказала друга жінка, молодша, світловолоса й висока, у зеленій, сильно декольтованій сукні, — я її не знаю. Вона, може, не є…

— Є, — перебила її темноволоса. — Я впевнена, що це одна з твоїх дівчат, Рито. Ти ж не знаєш усіх. Це одна з тих, що вибралися з Локсії під час бардаку при зміні кімнат. І тепер вона сама нам у тому признається. Ну, адептко, я чекаю.

— Що? — нахмурилася Цірі.

Жінка стиснула вузькі губи, поправила манжети рукавичок.

— У кого ти вкрала камуфлюючий амулет? А може, хтось тобі його дав?

— Що?

— Не випробовуй моєї терплячості, адептко. Твоє ім’я, клас, ім’я прецепторки. Швидко!

— Що?

— Удаєш дурнувату, адептко? Ім’я! Як тебе звуть?

Цірі стиснула зуби, а очі її запалали зеленим жаром.

— Анна Інгеборга Клопшток, — процідила нахабно.

Жінка підняла руку, й Цірі відразу зрозуміла всю величину своєї помилки. Йеннефер тільки раз, зморена довгим зволіканням учениці, продемонструвала їй, як діють паралізуючі чари. Враження було винятково паскудне. Так само, як і тепер.

Фабіо глухо крикнув і кинувся до неї, але друга жінка, світловолоса, схопила його за комір і втримала на місці. Хлопець бився, але рука жінки була наче із заліза. Цірі ж не могла навіть поворухнутися. Мала враження, що потроху вростає у землю. Темноволоса нахилилася і втупила в неї блискучі очі.

— Я не любителька тілесних покарань, — сказала льодяним голосом, знову поправивши манжети рукавичок, — але постараюся, аби тебе відшмагали, адептко. Не за неслухняність, не за крадіжку амулета й не за прогули. Не за те, що ти носиш недозволену одежу, що ходиш із хлопцем і розмовляєш із ним про справи, про які говорити тобі заборонено. Будеш відшмагана за те, що не вмієш розпізнавати архимайстриню.

— Ні! — крикнув Фабіо. — Не кривди її, вельможна пані! Я — клерк у банку пана Мольнара Джанкарді, а та панянка є…

— Стули пельку! — крикнула Цірі. — Сту…

Закляття, що закрило їй рот, було накладено швидко й брутально. Вона відчула на вустах кров.

— Ну? — підігнала Фабіо світловолоса, відпускаючи й пестливим рухом розгладжуючи комір хлопця. — Кажи. Ким є ця горда панянка?

Маргарита Ло-Антіль з плюскотом випірнула з басейну, розбризкуючи воду. Цірі не могла стриматися, аби не придивитися. Бачила голу Йеннефер не раз і не вважала, що хтось може мати кращу фігуру. Помилялася. Побачивши голу Маргариту Ло-Антіль, від заздрості почервоніли б навіть мармурові статуї богинь і німф.

Чародійка схопила цеберце холодної води й вилила його собі на бюст, надзвичайно при тому лаючись й обтрушуючись.

— Гей, дівчино, — кивнула Цірі. — Будь ласка, подай мені рушника. Ну, припини нарешті на мене дутися.

Цірі стиха пирхнула, все ще ображена. Коли Фабіо видав, хто вона така, чародійки волокли її силою через половину міста, виставляючи на посміховисько. У банку Джанкарді справа, зрозуміло, відразу прояснилася. Чародійки вибачилися перед Йеннефер, пояснивши свою поведінку. Йшлося про те, що адептки з Аретузи були тимчасово переведені до Локсії, бо приміщення школи віддали для учасників і гостей з’їзду чародіїв. Скориставшись із замішання при переводі, кілька адепток вибралися з Танедду й утекли в місто. Маргарита Ло-Антіль і Тіссая де Фрьес, попереджені активацією амулета Цірі, прийняли її за одну з утікачок.

Чародійки вибачилися перед Йеннефер, але жодна не подумала про те, аби вибачитися перед Цірі. Йеннефер, вислухавши вибачення, дивилася на неї, і Цірі відчувала, як горять її вуха. А найгірше було Фабіо — Мольнар Джанкарді вилаяв його так, що в хлопця сльози стояли на очах. Цірі було його шкода, але вона й гордилася ним — Фабіо дотримав слова й навіть не писнув про виверну.

Йеннефер, як виявилося, чудово знала Тіссаю і Маргариту. Чародійки запросили її у «Срібну Чаплю», найкращий і найдорожчий заїжджий двір у Горс Велені, де Тіссая де Фрьес затрималася по приїзді, з тільки їй відомих причин зволікаючи з поїздкою на острів. Маргарита Ло-Антіль, яка виявилася ректоркою Аретузи, прийняла запросини старшої чародійки й тепер на якийсь час ділила із нею помешкання. Заїжджий двір і справді був розкішний: мав у підвалах власну лазню, яку Маргарита й Тіссая найняли виключно для себе, заплативши за те неймовірні гроші. Йеннефер і Цірі, зрозуміло, були запрошені користуватися лазнею — і в результаті усі поперемінно плавали в басейні й пітніли в пару вже кілька годин, безустанно при тому пліткуючи.

Цірі подала чародійці рушник. Маргарита делікатно ущипнула її за щоку. Цірі знову пирхнула й з плюсканням скочила у басейн, у воду, що пахла розмарином.

— Плаває, наче малий тюлень, — засміялася Маргарита, простягаючись біля Йеннефер на дерев’яному лежаку. — А зграбна, наче наяда. Даси мені її, Йеннефер?

— Для того я її сюди й привезла.

— На який рік я маю її прийняти? Знає основи?

— Знає. Але нехай почне як усі, з яслів. Їй то не зашкодить.

— Мудро, — сказала Тіссая де Фрьес, зайнята поправлянням розставлених бокалів на мармуровому, вкритому шаром роси від пару столі. — Мудро, Йеннефер. Дівчині буде легше, якщо розпочне разом з іншими новачками.

Цірі вискочила з басейну, всілася на краю, віджимаючи волосся і бовтаючи ногами у воді. Йеннефер і Маргарита ліниво пліткували, час від часу витираючи обличчя змоченими в холодній воді серветками. Тіссая, скромно замотана в простирадло, не втручалася у розмову, справляючи враження людини, яка поглинута наведенням порядку на столі.

— Смиренно вибачаюся, вельможні дами! — крикнув раптом зверху невидимий хазяїн заїзду. — Прошу мене вибачити за те, що посмів заважати, але… Якийсь офіцер прагне зараз же бачити пані де Фрьес! Говорить, що не потерпить тяганини!

Маргарита Ло-Антіль захихотіла, підморгнула Йеннефер, після чого обидві як по команді відкинули зі стегон рушники й прибрали досить вишуканих і дуже визивних поз.

— Нехай офіцер увійде! — крикнула Маргарита, стримуючи сміх. — Запрошуємо! Ми готові!

— Наче діти, — зітхнула Тіссая де Фрьес, крутячи головою. — Накрийся, Цірі.

Офіцер увійшов, але витівка чародійок виявилася ні до чого. Офіцер при їхньому вигляді не збентежився, не почервонів, не роззявив рота й не вибалушив очі. Бо офіцер був жінкою. Високою стрункою жінкою із товстою чорною косою і мечем при боці.

— Пані, — сухо промовила жінка, із хрустінням кольчуги трохи вклоняючись Тіссаї де Фрьес, — доповідаю, що я виконала твоє доручення. Прошу дозволити повернутися до гарнізону.

— Дозволяю, — коротко відповіла Тіссая. — Дякую за супровід і за допомогу. Щасливої дороги.

Йеннефер усілася на лежаку, дивлячись на чорно-золото-червоний бант на ремені воїтельки.

— Я тебе знаю?

Воїтелька вклонилася злегка, витерла спітніле обличчя. У лазні було гаряче, а вона мала на собі кольчугу та шкіряний каптан.

— Я часто бувала у Венґерберзі, — сказала. — Пані Йеннефер, звуся Райлою.

— Судячи по банту, служиш ти в спеціальних загонах короля Демавенда?

— Так, пані.

— У якому ранзі?

— Капітана.

— Дуже добре, — розсміялася Маргарита Ло-Антіль. — У війську Демавенда, як я із задоволенням констатую, почали нарешті давати офіцерські патенти солдатам із яйцями.

— Чи я можу йти? — воїтелька випросталася, сперши долоню на оголів’я меча.

— Можеш.

— Я відчула ворожість у твоєму голосі, Йенно, — сказала по хвильці Маргарита. — Що маєш до пані капітана?

Йеннефер устала, зняла зі столу два бокали.

— Ти бачила стовпи, що стоять на розстанях? — запитала. — Мала бачити, мала відчувати сморід гниючих трупів. Ті стовпи — це їхня ідея і їхня справа. Її і тих, ким вона командує у спеціальних загонах. Банда садистів!

— Це війна, Йеннефер. Та Райла не раз мала бачити товаришів по зброї, що живцем потрапили до лап білок. Повішених за руки на деревах, як мішені для стріл. Осліплених, кастрованих, із ногами, спаленими в кострищах. Жорстокостей, які чинять скойа’таелі, не посоромилася б і сама Фалька.

— Методи спеціальних загонів також надто нагадують методи Фальки. Але не в тому справа, Рито. Я не бідкаюся над долею ельфів, знаю, що таке війна. Знаю також, як війна виграється. Виграють її солдати, які із переконанням і жертовністю захищають країну, захищають свій дім. Не виграють її такі, як та Райла, із найманцями, що б’ються заради грошей, які не вміють і не стануть жертвувати собою. Вони навіть не знають, що воно таке — самопожертва. А якщо знають, то гребують нею.

— Та хай їм грець, тим самопожертвам і гребуванню. Чи воно нас обходить? Цірі, накинь щось на себе й стрибни нагору за новою карафою. Маю охоту сьогодні нажертися.

Тіссая де Фрьес зітхнула, покачавши головою. Це не пройшло повз увагу Маргарити.

— На щастя, — захихотіла вона, — ми вже не в школі, кохана майстрине. Ми вже можемо робити те, що нам подобається.

— Навіть у присутності адептки? — уїдливо запитала Тіссая. — Я, коли була ректоркою Аретузи…

— Ми пам’ятаємо, пам’ятаємо, — із посмішкою перебила її Йеннефер. — Ми б навіть хотіли б — не забули. Йди по карафу, Цірі.

Нагорі, чекаючи на карафу, Цірі була свідком від’їзду воїтельки і її загону, що складався з чотирьох солдатів. Із цікавістю і подивом вона дивилася на те, як вони сиділи, на їхні вирази облич, одяг і зброю. Райла, капітан із чорною косою, власне сварилася із хазяїном заїзду.

— Я не стану чекати до світанку! Й хрін там мені є діло, що брама зачинена! Я хочу зараз же за мури! Знаю, що в корчми є власний підземний хід! Наказую його відчинити!

— Розпорядження…

— Та хрін там мені до розпоряджень! Виконую накази архимайстрині де Фрьес!

— Добре, капітане, не кричіть. Я вам відчиню…

Той хід, як виявилося, був вузьким, міцно замкненим переходом, а вів — просто за мури міста. Перш ніж Цірі взяла з рук слуги карафу, побачила, як хід той відчинили, а Райла та її загін виїхали назовні, у ніч.

Вона ж — замислилася.

— Ну, нарешті, — зраділа Маргарита, не відомо, чи то Цірі, чи карафі, яку та несла. Цірі поставила карафу на стіл — схоже, поставила погано, бо Тіссая де Фрьес знову мусила її поправити. Наливаючи, Йеннефер зіпсувала всю композицію, і Тіссаї знову довелося поправляти. Цірі із жахом уявила собі Тіссаю у ролі вчительки.

Йеннефер і Маргарита повернулися до перерваної розмови, не жаліючи карафи. Для Цірі стало ясно, що скоро їй знадобиться бігти за новою. Замислилася, прислухаючись до розмови чародійок.

— Ні, Йенно, — труснула головою Маргарита. — Ти, бачу, не в курсі. Я із Ларсом порвала. Це вже скінчено. Elaine deireádh, як кажуть ельфи.

— І тому ти маєш бажання нажертися?

— Між іншим, — кивнула Маргарита Ло-Антіль, — мені смутно, не приховую. Я ж з ним була чотири роки. Але мусила із ним порвати. З такої муки хліба не буде…

— Особливо, — пирхнула Тіссая де Фрьес, вдивляючись у золоте вино, що колихалося у бокалі, — беручи до уваги, що Ларс був жонатий.

— Саме це, — стенула плечима чародійка, — я вважаю за неважливий момент. Усі привабливі чоловіки у віці, що мене цікавить, жонаті, нічого із тим не поробиш. Ларс кохав мене, та й мені якийсь час здавалося… Ах, що тут багато говорити. Забагато він хотів. Став загрожувати моїй свободі, а мені стає млосно від самої думки про моногамію. Зрештою, я узяла приклад з тебе, Йенно. Пам’ятаєш ту нашу розмову у Венґерберзі? Коли ти вирішила порвати стосунки із тим своїм відьмаком? Я тобі радила тоді, аби ти подумала, казала, що кохання на вулиці не валяється. Але ти мала рацію. Кохання — коханням, а життя — життям. Кохання минає…

— Не слухай її, Йеннефер, — холодно сказала Тіссая. — Вона зараз запекла й сповнена жалю. Знаєш, чому не йде на банкет в Аретузі? Бо соромиться з’явитися там сама, без чоловіка, із яким її пов’язували вже чотири роки. Через якого їй заздрили. І якого вона втратила, бо не вміла оцінити його кохання.

— А може б нам порозмовляти про щось інше? — запропонувала Йеннефер удавано безтурботним, але трохи зміненим голосом. — Цірі, налий нам. Холера, замала карафа. Будь миленька, принеси ще одну.

— Принеси дві, — засміялася Маргарита. — В нагороду отримаєш ковточок і сядеш із нами, не треба буде тобі нашорошувати вуха здалеку. Твоя освіта починається тут, зараз, ще до того, як потрапиш до мене в Аретузу.

— Освіта! — Тіссая підвела очі до стелі. — Боги!

— Тихо, улюблена майстрине! — Маргарита хлопнула себе долонею об мокре стегно, удаючи гнів. — Тепер я ректорка школи! Тобі не вдалося зрізати мене на випускних екзаменах!

— Шкодую.

— Я також, уяви собі. Мала б зараз приватну практику, як Йенна, не мусила б мучитися із адептами, не мусила б витирати носи тим плаксам чи сваритися із тими гордячками. Цірі, слухай мене й учися. Чародійка завжди діє. Погано чи добре — виявиться пізніше. Але треба діяти, хапати життя за гриву. Повір мені, маленька, я шкодую виключно про бездіяльність, нерішучість, вагання. Про вчинки й рішення, нехай навіть вони інколи завдають смутку й жалю, я не шкодую. Глянь на ту поважну пані, яка сидить отам, корчить міни й педантично поправляє, що може. Це Тіссая де Фрьес, архимайстриня, яка виховала десятки чародійок. Навчаючи їх, що треба діяти. Та нерішучість…

— Облиш, Рито.

— Тіссая права, — сказала Йеннефер, усе ще вдивляючись у куток лазні. — Облиш. Я знаю, що тобі сумно через Ларса, але не перетворюй це на життєві повчання. Дівчина ще має час для цього типу науки. Й отримає їх не у школі. Цірі, йди по карафу.

Цірі встала. Була вже повністю одягнена.

І повністю рішучою.

— Що? — крикнула Йеннефер. — Як це? Як це — поїхала?

— Наказала… — пробурмотів господар, збліднувши й притискаючись спиною до стіни. — Наказала осідлати собі коня…

— І ти послухав її? Замість того, щоб звернутися до нас?

— Пані, звідки я міг знати? Був упевнений, що пішла вона за вашим наказом… Й у думці в мене не було…

— Ти, клятий дурню!

— Спокійно, Йеннефер, — Тіссая приклала руку до лоба, — не піддавайся емоціям. Уже ніч. Її не випустять через браму.

— Вона наказала, — прошепотів господар, — відчинити собі підземний прохід…

— І їй відчинили?

— Через той з’їзд, пані, — господар опустив очі, — у місті повно чародіїв… Люди бояться, ніхто не сміє стати в них на шляху… Як я міг їй відмовити? Говорила вона так само, як ви, пані, точнісінько таким само голосом… І дивилася так само… Ніхто їй навіть в очі не смів дивитися, не те що ставити питання… Була, як ви… Точнісінько… Наказала подати собі перо й чорнила… й написала листа…

— Давай!

Тіссая де Фрьес була швидшою.

Пані Йеннефер!

— прочитала вголос.

Вибач мені. Їду до Гірундуму, бо хочу побачити Ґеральта. Перш ніж піду до школи, хочу його побачити. Вибач мені неслухняність, але я мушу. Знаю, що ти мене покараєш, але не хочу шкодувати через нерішучість і вагання. Якщо вже маю шкодувати, то нехай воно буде через вчинок і дію. Хапаю життя за гриву. Повернуся, як тільки зумію.

Цірі

— Це все?

— Є ще постскриптум.

Скажи пані Риті, що в школі вона не муситиме мені витирати носа.

Маргарита Ло-Антіль із недовірою покачала головою. А Йеннефер вилаялася. Корчмар почервонів і відкрив рота. Чув уже чимало лайок, але такої — ще ніколи.

Вітер віяв від суші у бік моря. Хвилі хмар наїхали на місяць, що висів над лісом. Дорога до Гірундуму потонула в темряві. Галоп став занадто небезпечним. Цірі сповільнилася, пішла риссю. Про те, щоб їхати ступою, навіть не думала. Поспішала.

Здаля чути було бурчання грози, що йшла слідом, горизонт раз у раз відсвічував відблисками блискавок, що виривали з темряви зубчасту пилку верхівок дерев.

Вона стримала коня. Була на розстані — дорога розходилася надвоє, обидва розгалуження виглядали ідентично.

Чому Фабіо нічого не говорив про розстані? А що там, адже я ніколи не гублюся, я ж завжди знаю, куди треба йти чи їхати…

То ж чому тепер не знаю, на яку дорогу звернути?

Гігантський абрис безшумно просунув над її головою. Цірі відчула, як серце її провалюється у шлунок. Кінь заіржав, ударив копитом і помчав галопом, вибравши праву дорогу. Вона через хвильку стримала його.

— То тільки звичайна сова, — видихнула, намагаючись заспокоїти себе й коня. — Звичайний птах… Немає чого боятися…

Вітер став сильнішим, темні хмари повністю закрили місяць. Але попереду, в перспективі шляху, у зяючій посеред лісу щербині, було світло. Вона поїхала швидше, пісок полетів з-під копит.

Скоро мусила затриматися. Попереду був обрив і море, з якого виростав знайомий чорний стовп острова. З місця, де вона перебувала, не було видно вогнів Ґарштангу, Локсії чи Аретузи. Бачила вона тільки самотню, стрільчату вежу, що вінчала Танедд.

Тор Лара.

Загриміло, а миттю пізніше сліпуча стрічка блискавки поєднала похмуре небо із вершиною вежі. Тор Лара глипнула на неї червоними вирлами вікон, здавалося, що всередині башти на мить запалав вогонь.

Тор Лара… Башта Чайки… Чому назва та пробуджує в мені такий жах?

Вітер нагнув дерева, гілки зашуміли. Цірі примружилася, пил і листя ударили її у щоку. Вона повернула коня — той форкав і йшов боком. Уже зорієнтувалася. Острів Танедд вказував на північ, вона мала їхати в західному напрямку. Піщана дорога лягала в темряві виразною білою стрічкою. Цірі перейшла на галоп.

Знову гримнуло, у світлі блискавки Цірі раптом побачила вершників. Темні, невиразні, рухливі фігури по обидва боки дороги. Почула окрик.

— Gar’ean!

Вона не роздумуючи поставила коня дибки, натягнула вузду, розвернулася і перейшла на галоп. За нею крик, свист, стукіт копит.

— Gar’ean! Dh’oine!

Галоп, стукіт копит, тиск повітря. Темрява, у якій мигтять білі стовбури придорожніх беріз. Грім. Блискавка, у її світлі двоє кінних намагаються перекрити їй шлях. Один тягне руку, щоб схопити вузду. До шапки прип’ято хвіст білки.

Цірі вдаряє п’ятами, притискається до кінської шиї, проноситься поряд. За нею крик, свист, гуркіт грому. Блискавка.

— Spar’le, Yaevinn!

У чвал, чвал! Швидше, конику! Грім. Блискавка. Роздоріжжя. Ліворуч! Я ніколи не помиляюся! Знову роздоріжжя. Праворуч! Чвалом, конику! Швидше, швидше!

Дорога йде вгору, під копитами порох, кінь, хоча вона й підганяє його, сповільнюється…

На вершині пагорба вона озирнулася. Наступна блискавка освітила шлях. Зовсім порожній. Вона прислухалася, але чула тільки вітер, що шумів у листі. Гримнуло.

Тут нікого немає. Білки… Це тільки спомин про Кедвен. Троянда з Шерраведду… Це все мені здалося. Тут немає живої душі, ніхто мене не переслідує…

У неї вдарив вітер. Вітер дме із суші, — подумала вона, — я відчуваю його на правій щоці…

Я заблукала.

Блискавка. У світлі її блищить поверхня моря, на тлі її стовп острову Танедд. І Тор Лара. Вежа Чайки. Вежа, що притягує, наче магніт… Але я не хочу до тієї вежі. Я їду до Гірундуму. Бо я мушу побачити Ґеральта.

Знову блиснуло.

Між нею й урвищем стояв чорний кінь. А на ньому сидів рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила раптом забилися, птах зривається у політ…

Цінтра!

Паралізуючий страх. Руки до болю стиснуті на ременях віжок. Блискавка. Чорний рицар піднімає коня дибки. Замість обличчя він має жахливу маску. Крила б’ють…

Кінь пішов у галоп без її допомоги. Темрява, яку рвуть блискавки. Ліс закінчується. Під копитами плюскіт, в’язка багнюка. За нею шум крил хижого птаха. Все ближче… Ближче…

Лютий галоп, очі сльозяться. Блискавки тнуть небо, у їх світлі Цірі бачить вільхи й верби по обидва боки дороги. Але це не дерева. Це — слуги Короля Вільх. Слуги чорного рицаря, який мчить за нею, а крила хижого птаха шумлять на його шоломі. Жахливі потвори по обидва боки дороги тягнуть до неї криві руки, сміються дико, роззявляючи чорні пащеки дупел. Цірі лежить на кінській шиї. Гілки свистять, шмагають, шарпають, чіпляються за вбрання. Страшезні стовбури тріщать, дупла клацають, регочуть насмішкувато…

Левеня із Цінтри! Дитя Старшої Крові!

Чорний рицар уже позаду неї, Цірі відчуває його руку, що намагається схопити її за волосся на потилиці. Підігнаний криком, кінь рветься уперед, різким стрибком бере невидиму перешкоду, із тріском ламає очерет, спотикається…

Вона натягнула вузду, відкинувшись у сідлі, повернула коня — той хрипів. Крикнула дико, люто. Вишарпнула меч із піхов, крутнула ним над головою. Це вже не Цінтра! Я уже не дитина! Я уже не беззбройна! Не дозволю…

— Не дозволю! Ти мене вже не торкнешся! Не торкнешся уже мене ніколи!

Кінь із плюском і хлюпанням зупинився у воді, що сягала йому черева. Цірі нахилилася, крикнула, вдарила коня п’ятами, вискочила назад на греблю. Ставки, подумала. Фабіо казав про рибні ставки. Це Гірундум. Я добралася. Я ніколи не помиляюся…

Блискавка. За нею гребля, далі чорна стіна лісу, що врізається у небо, наче пилка. Й нікого. Тиша, що переривається тільки скавчанням вітру. Десь на болотах крякає налякана качка.

Нікого. На греблі немає нікого. Ніхто за мною не женеться. То була мара, кошмар. Спогади із Цінтри. Це мені тільки здавалося.

Удалині вогник. Ліхтар. Чи вогонь. То ферма. Гірундум. Уже близько. Ще тільки одне зусилля…

Блискавка. Одна, друга, третя. Без грому. Вітер раптом стихає. Кінь ірже, крутить головою, стає дибки.

На чорному небі з’являється молочна стрічка, швидко світлішає, звиваючись, наче змія. Вітер знову б’є у верби, збиває куряву, засохле листя і траву на греблі.

Далекий вогник зникає. Тоне, розмивається у паводку мільярда блакитних вогників, якими раптом освітлюється, палає усе болото. Кінь форкає, ірже, шаліє на греблі, Цірі ледь утримується у сідлі.

У смузі, що суне по небу, з’являються невиразні, кошмарні фігури вершників. Вони все ближче, все виразніше. Коливаються буйволові роги й облізлі плюмажі на шоломах, з-під шоломів біліють трупні маски. Вершники сидять на скелетах коней, укритих рештками капаризонів. Шалений вихор виє серед верб, клинки блискавиць безперестанно тнуть чорне небо. Вітер виє усе голосніше. Ні, це не вітер. Це примарний спів.

Кошмарна кавалькада повертає, летить просто на неї. Копита примарних коней киплять відблисками блукаючих вогників, що висять над болотами. На чолі кавалькади галопує Король Полювання. Іржавий шишак коливається над трупною маскою, що зяє дірами очних ям, у яких палає синій вогонь. В’ється обірваний плащ. Об укритий іржею нагрудник стукотить намисто, пусте, наче старе горохвиння. Колись у ньому було коштовне каміння. Але випало під час дикої гонитви небом. І стало зірками…

Це неправда! Цього немає! То кошмар, мара, обман! Це мені лише здається!

Король Полювання ставить скакуна-скелет дибки, вибухає диким, жахливим сміхом.

Дитя Старшої Крові! Ти належиш нам! Ти наша! Приєднайся до почету, приєднайся до нашого Полювання! Будемо гнати, гнати аж до кінця, аж до самої вічності, аж до краю існування! Ти наша, зіроока дочка Хаосу! Приєднайся до нас, пізнай радість Полювання! Ти наша, ти одна з нас! Серед нас — твоє місце!

— Ні! — крикнула вона. — Їдьте геть! Ви мертві!

Король Полювання сміється, клацають гнилі зуби над заіржавленим краєм обладунку. Синім горять очні ями маски черепу.

Так, ми — мертві! Але це ти — смерть.

Цірі притискається до кінської шиї. Не довелося підганяти коня. Відчуваючи за собою близькі примари, скакун рвався по греблі в карколомному чвалі.

Берньє Гофмайер, половинчик, фермер з Гірундуму, підвів кучеряву голову, вслухаючись у далекий відгомін грому.

— Небезпечна справа, — сказав, — така гроза без дощу. Гахне десь блискавка — й пожежа готова…

— Трохи дощу б не завадило, — зітхнув Любисток, підкручуючи кілочки лютні, — бо повітря таке, що ножем можна краяти… Сорочка до хребта липне, комарі жеруть… Але, вважаю, закінчить нічим. Кружляла гроза, кружляла, але з якогось часу блискає десь на півночі. Хіба над морем.

— У Танедд лупить, — підтвердив половинчик. — Це найвища точка тут. Та вежа на острові, Тор Лара, проклятущо притягує блискавки. Під час порядної грози виглядає так, наче у вогні стоїть. Аж дивно, що не розлетілася досі.

— То магія, — переконано ствердив трубадур. — Усе на Танедді магічне, навіть сама скеля. А чародії блискавок не бояться. Та що я там! Чи знаєш, Берньє, що вони вміють блискавки хапати?

— Та авже! Брешеш, Любистку.

— Та хай мене грім… — Поет урвав себе, неспокійно глянув у небо. — Хай мене свиня копне, як я брешу. Кажу тобі, Гофмайере, маги ловлять блискавки. Я на власні очі бачив. Старий Горазд, той, якого пізніше вбили на Горі Содден, схопив колись блискавку на моїх очах. Узяв довгий шматок дроту, один кінець заціпив на верхівку своєї вежі, а другий…

— Другий кінець дроту тре’ в пляшку вкласти, — запищав раптом син Гофмайера, який крутився по ґанку, маленький половинчик із чуприною, густою і кучерявою, наче овече руно. — У скляний глечик, такий, у якому татко вино жене. Блискавка по дроту до глечика стрибне…

— Додому, Франкліне! — крикнув фермер. — У ліжко, спати, вперед! Майже північ, а зранку працювати тре’! І нехай-но я тебе спіймаю, коли під час грози ти коло глечиків чи дротів мудруєш, то буде для ременя робота! Дві неділі на дупі не всидиш! Петуніє, забери ж його звідси! А нам іще пива принеси!

— Досить вам, — гнівно промовила Петунія Гофмайер, забираючи синка з ґанку. — Чимало ви вже вижлуктали.

— Не бурчи. Відьмак от-от повернеться. Гостя годиться почастувати.

— Як відьмак повернеться, так і принесу. Для нього.

— От скупа баба, — буркнув Гофмайер, але так, щоб дружина не почула. — Усі свояки її, Бібервельдти з Луки, що до одного — скнара на скнарі й скнарою поганяють… А відьмака щось довго не видко. Як пішов на ставки, так і пропав. Дивна він людина. Бачив, як учора на дівчаток дивився, на Ціню та Тангерінку, як ті на подвір’ї бавилися? Дивний погляд мав. А тепер… Не можу відкинути думки, що пішов він, аби на самоті побути. А в мене на постій став, бо ферма моя на узбіччі, звіддаля від інших. Ти, Любистку, його краще знаєш, тож скажи…

— Я його знаю? — поет пристукнув комара на карку, бренькнув на лютні, вдивляючись у чорні контури верб над ставком. — Ні, Берньє. Не знаю. Думаю так, що ніхто не знає. Але щось із ним коїться, бачу це. Навіщо він приїхав сюди, у Гірундум? Щоб бути ближче до острова Танедд? А коли вчора я запропонував йому спільну поїздку до Горс Велена, звідки Танедд видно, відмовився відразу. Що його тут тримає? Дали ви йому якесь прибуткове завдання?

— Та де там, — буркнув половинчик. — Сказати щиро, я аж ніяк не вірю, щоб там насправді якась потвора була. Того дітлаха, що в ставку втопився, могли судоми схопити. Але відразу всі в крик, що воно утопець чи кікімора і що відьмака треба кликати… А гроші йому такі нікчемні обіцяли, що аж соромно. А він що? Три ночі по греблях лазить, а вдень спить або сидить без слова, наче бенеря, на дітлахів дивиться, на дім… Дивно. Я б сказав — незвичайно.

— Добре сказав би.

Блиснула блискавка, освітлюючи подвір’я і будівлі ферми. На мить засвітилися білим руїни ельфійського палацу на кінці греблі. По хвильці над садами прокотився грім. Зірвався різкий вітер, дерева й очерет над ставком зашуміли й пригнулися, дзеркало води зморщилося і стало матовим, наїжачилося листям латаття, що стало сторчма.

— А все ж іде до нас гроза, — фермер подивився на небо. — Може, маги її чарами від острова відігнали? На Танедд з’їхалося їх, балакають, зо дві сотні… Як вважаєш, Любистку, про що вони там будуть радитися, на тому своєму з’їзді? Буде з того щось добре?

— Для нас? Сумніваюся. — Трубадур провів великим пальцем по струнах лютні. — З’їзди ті — зазвичай показ мод, плітки, нагода для сварок та внутрішніх перепиханок. Розмови про те, чи розповсюджувати магію, чи робити її елітарною. Скандали між тими, хто служить королям, і тими, хто воліє здалеку на королів лаятися…

— Ха, — сказав Берньє Гофмайер, — щось підказує мені, що під час того з’їзду стане той Танедд блискати й гриміти не гірше, ніж під час грози.

— Можливо, але нам яке до того діло?

— Тобі — ніякого, — похмуро промовив половинчик. — Бо ти лишень на лютні бренькаєш і співаєш. Дивишся на світ навколо й тільки ноти та рими й бачиш. А нам тут тільки за останній тиждень вершники два рази капусту й ріпу копитами збили. Військо гониться за білками, білки петляють і тікають, та й одним, і другим шлях через нашу капусту веде…

— Не час жаліти капусту, коли ліс горить, — промовив поет.

— Ти, Любистку, — Берньє Гофмайер глянув на нього криво, — як скажеш щось, то не зрозуміти, плакати, сміятися чи під сраку тебе копнути. Я серйозно кажу! Й ось що скажу тобі: паскудний прийшов час. Біля шляхів — коли, шибениці, на галявинах і по перехрестях — трупи, та, суча мати, край той отак, мабуть, за часів Фальки виглядав. І як тут жити? Вдень приходять королівські люди й погрожують, що за допомогу білкам візьмуть нас у диби. А вночі з’являються ельфи — й спробуй їм у допомозі відмовити! Відразу поетично пообіцяють, що побачимо червоне обличчя ночі. Такі вже поетичні вони, що обригатися. Отак і взяли нас між двома вогнями…

— Розраховуєш на те, що з’їзд чародіїв щось змінить?

— А й розраховую. Ти сам сказав, що серед магів сперечаються дві групи. Бувало вже колись, що чародії королів угамовували, клали кінець війнам та розбратам. Адже це саме магіки мир із Нільфгардом встановили три роки тому. То, може, й зараз…

Берньє Гофмайер замовкнув, нашорошив вуха. Любисток поклав пальці на струни.

Із темряви на греблі випірнув відьмак. Ішов повільно в бік дому. Знову блиснула блискавка. Коли загриміло, відьмак був уже біля них, на ґанку.

— Ну і як воно, Ґеральте? — запитав Любисток, аби перервати незручну мовчанку. — Вистежив тварюку?

— Ні. Ця ніч не для вистежування. Це неспокійна ніч. Неспокійна… Заморився я, Любистку.

— Сідай, відпочинь.

— Ти мене не зрозумів.

— І справді, — буркнув половинчик, дивлячись у небо й прислухаючись. — Неспокійна ніч, недобре щось у повітрі висить… Тваринки в сараї товчуться… А у вихрі тому крики чути…

— Дике Полювання, — тихо сказав відьмак. — Позачиняйте добре віконниці, пане Гофмайере.

— Дике Полювання? — перелякався Берньє. — Мороки?

— Не бійтеся. Високо пройде. Влітку воно завжди високо йде. Але діти можуть прокинутися. Полювання кошмари приносить. Краще зачинити віконниці.

— Дике Полювання, — сказав Любисток, неспокійно поглядаючи вгору, — віщує війну.

— Дурня. Забобони.

— Ага! Незадовго перед нільфгардським нападом на Цінтру…

— Тихо! — Відьмак урвав його жестом, раптом устав рівно, вдивляючись у темряву.

— Що там…

— Вершники.

— Суча мати, — просичав Гофмайер, скакуючи з лавки. — Вночі це лише скойа’таелі можуть бути…

— Один кінь, — обірвав його відьмак, піднявши з лавки меч. — Один справжній кінь. Інші — то привиди з Полювання… Зараза, неможливо… Влітку?

Любисток також зірвався на ноги, але втікати було йому соромно, бо ані Ґеральт, ані Берньє до втечі не готувалися. Відьмак вийняв меч і побіг у напрямку греблі, а половинчик не роздумуючи погнав слідом, озброєний вилами. Знову блиснуло, на греблі замаячив кінь — ішов галопом. А за конем неслося щось неокреслене, щось, що було неоформленим, зітканим із мороку й сяйва клубком, виром, марою. Щось, що будило панічний страх, огидний жах, що скручував кишки.

Відьмак крикнув, підіймаючи меч.

Вершник його зауважив, приспішив галоп, озирнувся. Відьмак крикнув знову. Гримнув грім.

Блиснуло, але цього разу це не була блискавка. Любисток зіщулився біля лавки, й був би заліз під неї, але та виявилася занизькою. Берньє опустив вила. Петунія Гофмайер, яка вибігла з дому, скрикнула.

Сліпучий блиск матеріалізувався у прозору сферу, всередині якої замаячила постать, у блискавичному темпі набираючи контурів і форм. Любисток розпізнав її відразу ж. Знав ті чорні дикі локони й обсидіанову зірку на оксамитці. Тим, чого не знав і ніколи раніше не бачив, було обличчя. Обличчя Люті й Шаленства, обличчя богині Помсти, Вбивства й Смерті.

Йеннефер підняла руку й прокричала закляття, з руки її стрелили із сичанням спіралі, розбризкуючи іскри, розітнули нічне небо, тисячами відблисків відбившись від поверхні ставків. Спіралі наче списи увіткнулися у клубок, що наздоганяв одинокого вершника. Клубок той забурлив, Любистку здалося, що чує він примарні крики, що бачить кошмарні образи коней-мар. Бачив то мить, бо клубок раптом стиснувся, стягнувся у кулю і полетів уверх, у небо, у гоні своєму витягуючись, із хвостом, подібним до комети. Встановилась темрява, що її розганяв лише розгойданий вогник ліхтаря, який тримала Петунія Гофмайер.

Вершник зупинив коня на подвір’ї перед домом, злетів із сідла, похитнувся. Любисток моментально зрозумів, хто то. Ніколи раніше не бачив цієї худорлявої сіроволосої дівчини. Але відразу її упізнав.

— Ґеральте… — тихо промовила дівчина. — Пані Йеннефер… Я вибачаюся… Я мусила. Адже ти знаєш…

— Цірі, — сказав відьмак.

Йеннефер зробила крок до дівчини, втім зупинилася. Мовчала.

До кого вона підійде, — думав Любисток. — Жоден із них — ані відьмак, ані чародійка — не зробить ані кроку, ані жесту. До кого вона спершу підійде? До нього? Чи до неї?

Цірі не підійшла ні до одного з них. Не вміла вибирати. Тож — зомліла.

Дім був порожнім, половинчик й уся його родина вирушили працювати на світанку. Цірі вдавала, що спить, але чула, як Ґеральт і Йеннефер виходять. Вислизнула з ліжка, швидко вдягнулася, тихцем вийшла із хати, пішла за ними до саду.

Ґеральт і Йеннефер звернули до греблі між ставками, що біліли ліліями й жовтіли лататтям. Цірі заховалася за зруйнованим муром і слідкувала за обома через щілину. Вважала, що той Любисток, славетний поет, чиї вірші вона неодноразово читала, ще спить. Але помилялася. Поет Любисток не спав. І спіймав її на гарячому.

— Гей, — сказав, підходячи зненацька й хихочучи. — Чи воно добре, отак-от підглядати й підслуховувати? Більше тактовності, мала. Дозволь їм трохи побути наодинці.

Цірі почервоніла, але відразу ж стиснула губи.

— По-перше, я не мала, — просичала зухвало. — А по-друге, я, хіба, їм заважаю?

Любисток трохи посерйознішав.

— Хіба ні, — відповів. — Навіть здається мені, що ти їм допомагаєш.

— Як? У чому?

— Не вдавай. Учора — було досить спритно. Але тобі мене не обманути. Ти удала, що зомліла, вірно?

— Вірно, — пробурмотіла вона, відвертаючись. — Пані Йеннефер це зрозуміла, але Ґеральт — ні…

— Вони обоє занесли тебе в дім. Руки їхні торкалися одна одну. Сиділи біля твого ліжка до ранку, але не сказали між собою ані слова. Тільки тепер зважилися порозмовляти. Там, на греблі, над ставком. А ти вирішила підслухати, про що вони говорять… І підглянути за ними крізь дірку в мурі. Так тобі треба знати, що вони там роблять?

— Вони там нічого не роблять! — Цірі трохи почервоніла. — Розмовляють — та й усе.

— А ти… — Любисток усівся на траві під яблунею і сперся спиною на стовбур, перевіривши спочатку, чи немає там мурашок чи гусениць. — Ти б хотіла знати, про що вони розмовляють, так?

— Так… Ні! А зрештою… Зрештою я все одно нічого не чую. Вони задалеко.

— Якщо бажаєш, — засміявся бард, — я тобі скажу.

— А ти звідки можеш знати?

— Ха-ха. Я, мила Цірі, поет. Поети про такі справи знають усе. Скажу тобі ще дещо: поети про такі справи знають більше, ніж найзаангажованіші в те особи.

— Авжеж!

— Слово даю. Слово поета.

— Так? Ну то… Ну то скажи, про що вони розмовляють? Поясни мені, що воно все значить!

— Визирни ще раз крізь дірку й побач, що вони роблять.

— Гмм… — Цірі закусила нижню губу, потім схилилася, наблизила око до шпарини. — Пані Йеннефер стоїть біля верби… Обриває листки й грається своєю зіркою… Нічого не говорить і зовсім не дивиться на Ґеральта… А Ґеральт стоїть поряд. Опустив голову. Й щось говорить. Ні, мовчить. Ой, а обличчя в нього… Дивне обличчя…

— Дитяче легко, — Любисток знайшов у траві яблуко, витер його об штани й оглянув критично. — Він саме просить її, аби вона вибачила йому різноманітні дурнуваті слова та вчинки. Вибачається за нетерплячість, за брак віри й надії, за завзятість, за примхи й пози, для чоловіка негідні. Вибачається за те, що колись не розумів, що колись розуміти не хотів…

— Це неможлива неправда! — Цірі випросталася і різким рухом відкинула чубчик із чола. — Ти все придумуєш!

— Він вибачається за те, що тільки зараз зрозумів… — Любисток задивився у небо, а голос його набував ритму, властивого баладам. — За те, що хтів би зрозуміти, але боїться, що не зможе… За те, що не зрозуміє аніколи. Пробачається і просить про вибачення… Гмм, гмм… Значення… Сумління… Призначення? Усе банально, зараза…

— Неправда, — тупнула Цірі. — Ґеральт аж ніяк так не говорить! Він… узагалі не говорить. Адже я бачила. Стоїть там за нею і мовчить…

— У тому й полягає роль поезії, Цірі. Говорити про те, про що інші мовчать.

— Дурнувата та твоя роль. А ти все вигадуєш!

— У цьому також полягає роль поезії. Гей, я чую від ставка якісь піднесені голоси. Визирни швиденько, подивися, що там діється.

— Ґеральт, — Цірі знову приклала око до діри в мурі, — стоїть із опущеною головою, а Йеннефер страшенно на нього верещить. Верещить і вимахує руками. Ой-йой… Що воно може значити?

— Дитяче легко, — Любисток знову дивився на хмарки, що пливли по небу. — Тепер вона вибачається перед ним.

Цим беру тебе, аби мати тебе й оберігати, на долю добру й злу, найкращу й найгіршу, удень і вночі, у хворобі й здравії, бо ж серцем усім кохаю тебе й присягаюся кохати вічно, поки смерть нас не розлучить.

Стародавня формула шлюбу

Про кохання ми знаємо небагато. Із коханням, так як із грушкою. Грушка солодка й має форму. Спробуйте визначити форму грушки.

Любисток. Півстоліття поезії

Розділ 3

Ґеральт мав причини підозрювати — й підозрював — що банкети чародіїв відрізняються від учт і свят звичайних смертних. Утім, не сподівався, що різниця та настільки велика і настільки всеосяжна.

Пропозиція супроводжувати Йеннефер на банкет, що передував чародійському з’їзду, була несподіваною, але в остовпіння не ввела. Бо не була це перша пропозиція такого роду. Ще раніше, коли мешкали вони разом і все між ними складалося добре, Йеннефер хотіла бувати на з’їздах та конвентиках у його товаристві. Втім тоді він рішуче відмовлявся. Був переконаний, що серед чародіїв він у кращому випадку сприйматиметься як дивовижа й сенсація, у гіршому — як непрошений гість і парія. Йеннефер висміювала його побоювання, але не наполягала. Оскільки в інших ситуаціях вона вміла наполягати так, що аж дім двигтів і сипалося скло, Ґеральт ствердився у думці, що його рішення були слушними.

Цього разу він погодився. Без роздумів. Пропозиція пролунала після довгої, щирої й емоційної розмови. Після розмови, яка зблизила їх знову, відсунула в тінь і забуття їхні старі конфлікти, розтопила лід жалю, гордощів і впертості. Після розмови на греблі Гірундуму Ґеральт погодився б на будь-яку пропозицію з боку Йеннефер. Не відмовився б, навіть якби вона запропонувала йому спільний візит у пекло, щоб випити філіжанку киплячої смоли в товаристві вогняних демонів.

І була ще Цірі, без якої не було б тієї розмови, не було б зустрічі. Цірі, якою, як казав Кодрінгер, цікавився якийсь чародій. Ґеральт розраховував на те, що його присутність на з’їзді спровокує чародія і змусить його діяти. Але Йеннефер він не сказав про те ні слова.

З Гірундуму вони поїхали просто на Танедд, він, вона, Цірі й Любисток. Спочатку вони зупинилися у величезному комплексі палацу Локсія, що займав східно-полудневе підніжжя гори. Палац уже роївся від гостей з’їзду й осіб, що їх супроводжували, але для Йеннефер кімнату знайшли відразу. Вони пробули в Локсії цілий день. Ґеральт провів той день у розмовах із Цірі, Любисток — у біганині, збиранні й розповсюдженні пліток, чародійка — на примірці й вибору одежі. А коли настав вечір, відьмак і Йеннефер приєдналася до різнобарвного кортежу, що прямував до Аретузи — палацу, у якому мав відбутися банкет. І тепер, в Аретузі, Ґеральт дивувався, вражений, хоча й обіцяв собі, що нічому не стане дивуватися і не буде вражатися.

Гігантську центральну залу палацу збудовано було в формі літери «Т». Довший бік мав вікна, вузькі й неправдоподібно високі, сягали вони майже під стелю, сперту на колони. Стеля також була високою. Настільки високою, що непросто було розрізнити деталі фресок, що її оздоблювали, у тому числі й плоть голих людей, що були найповторюванішим мотивом зображень. У вікнах були вітражі, які мали коштувати цілу купу грошей, але в залі все одно відчувався протяг. Ґеральт дивувався, що свічки не гаснуть, але придивившись уважніше, дивуватися перестав. Канделябри були магічні — а може, навіть ілюзорні. Втім світла вони давали чимало, значно більше, ніж свічки.

Коли вони увійшли, всередині розважалося уже не менше сотні людей. Зала, як оцінив відьмак, могла вмістити щонайменше втричі більше, навіть коли посередині, як наказував звичай, поставили б столи підковою. Але традиційної підкови не було зовсім. Виглядало так, що бенкетуватимуть стоячи, невтомно проходжаючи уздовж стін, прикрашених гобеленами, гірляндами й прапорцями, що хвилювалися на протязі. Під гобеленами й гірляндами встановлено було ряди довгих столиків. На столиках громадилося вишукане їдло на ще вишуканішому посуді, серед вишуканих квіткових композицій і вишуканих фігур з льоду. Придивившись уважніше, Ґеральт констатував, що вишуканості значно, значно більше, ніж їдла.

— Немає столу, — понуро підтвердив він факт, розгладжуючи на собі короткий, чорний, гаптований сріблом й укорочений у поясі каптан, у який нарядила його Йеннефер. Каптани такі були останнім писком моди й називалися дублетами. Відьмак і поняття не мав, звідки взялася та назва. І не хотів довідатися.

Йеннефер не відреагувала. Ґеральт не очікував реакції, добре знав, що чародійка не звикла реагувати на подібного роду заяви. Але не відступив. Продовжив бурчати. Просто мав охоту побурчати.

— Немає музики. Дме, як зараза. Немає де всістися. Будемо їсти й пити навстоячки?

Чародійка обдарувала його поволочистим фіалковим поглядом.

— Авжеж, — сказала неочікувано спокійно. — Будемо їсти стоячи. Знай також, що надовго затримуватися біля столу з їдлом вважається нетактовним.

— Намагатимуся бути тактовним, — пробурмотів він. — Тим більше, що не дуже тут є перед чим затримуватися, як бачу.

— Нестримне пиття уважається великою нетактовністю, — продовжувала повчально Йеннефер, зовсім не звертаючи уваги на його буркотіння. — Уникання розмов уважається непробачною нетактовністю…

— А те, — перебив він, — що отой худий мосьпан у кретинських штанях саме показує на мене пальцем двом своїм товаришкам, вважається нетактовним?

— Так. Але дрібною.

— Що будемо робити, Йен?

— Кружляти залою, вітатися, роздавати компліменти, спілкуватися… Припини розгладжувати дублет і поправляти волосся.

— Ти не дозволила мені надягнути пов’язку.

— Твоя пов’язка претензійна. Ну, візьми мене під руку, й ходімо. Стояти біля входу вважається нетактовним.

Вони покрутилися залою, що поступово заповнювалася гостями. Ґеральт був люто голодним, але швидко зорієнтувався, що Йеннефер не жартувала. Стало очевидним, що правила, нав’язані чародіями, й справді наказують їсти й пити мало й удавано неохоче. До того ж будь-яка зупинка біля столу з їжею накладала товариські обов’язки. Хтось помічав, виказував радість, підходив і вітався, настільки ж радісно, наскільки й фальшиво. Після обов’язкового удавання поцілунків у щоки чи млявого потискання долоней, після нещирих посмішок і ще менш щирих, хоча й непогано замаскованих компліментів наставала коротка й нудно банальна розмова ні про що.

Відьмак уважно роздивлявся, шукаючи знайомі обличчя, головно в надії, що він тут не єдина особа, яка не належить до чародійського Братства. Йеннефер його запевнила, що єдиною такою особою він не буде, але він або не бачив нікого з-поза Братства, або не вмів нікого розпізнати.

Пажі розносили на тацях вино, лавіруючи серед гостей. Йеннефер не пила зовсім. Відьмак хотів, але не міг. Дублет тис. Під пахвами.

Уміло направляючи рукою, чародійка відтягнула його від столу й вивела на середину зали, у самісінький центр загальної зацікавленості. Опір нічого не дав. Він здогадувався, про що йдеться. Це була найзвичайнісінька демонстрація.

Ґеральт знав, на що може очікувати, тож зі стоїчним спокоєм зносив повні нездорової зацікавленості погляди чародійок. Хоча Йеннефер запевняла його, що умовності й такт забороняють застосовувати магію на таких імпрезах, він не вірив, щоб маги зуміли стриматися, особливо коли Йеннефер провокаційно виставила його на публічний огляд. І мав рацію, коли не вірив. Кілька разів він відчув тремтіння медальйону й уколи чародійських імпульсів. Дехто — особливо жіночої статі — нахабно намагалися читати його думки. Він був до того підготовленим, знав, про що йдеться, знав, як контраатакувати. Дивився на Йеннефер, яка йшла поряд із ним, на біло-чорно-діамантову Йеннефер із вороновим волоссям і фіалковими очима, а чародії, які його зондували, губилися, явно втрачали зарозумілість й упевненість у собі, на його радісне задоволення. Так, — відповідав він їм подумки, — так, ви не помиляєтеся. Є тільки вона, вона, біля мене, тут і зараз, і тільки це має значення. Тут і зараз. А те, ким вона була раніше, де була раніше й із ким була раніше, — це не має жодного, найменшого значення. Зараз вона зі мною, тут, серед вас. Зі мною — і ні з ким іншим. Саме так я думаю, думаючи про неї, безустанно думаючи про неї, відчуваючи запах її парфумів і тепло її тіла. А ви — вдавіться собі від заздрості.

Чародійка міцно стиснула йому передпліччя, легенько притулилася до його боку.

— Дякую, — промуркотіла, — спрямовуючи погляд у бік столів. — Але без надмірної нарочитості, прошу.

— Ви, чародії, завжди приймаєте щирість за нарочитість? Чи не тому ви не вірите в щирість, навіть коли відчитуєте її у чужих думках?

— Так. Тому.

— І все ж ти дякуєш мені?

— Бо тобі я вірю, — вона стиснула йому лікоть іще сильніше, потягнулася до тарілки. — Поклади мені трохи лосося, відьмаче. Й крабів.

— Це краби з Повіссу. Зловили їх, напевне, з місяць тому, а стоїть спека. Не боїшся…

— Ці краби, — перебила вона, — ще сьогодні лазили по морському дну. Телепортація — чудовий винахід.

— Авжеж, — погодився він. — Варто б його розповсюдити, не вважаєш?

— Ми над тим працюємо. Накладай, накладай, я голодна.

— Кохаю тебе, Йен.

— Я просила, без нарочитості… — Вона урвала, підвела голову, відгорнула зі щоки чорні локони, широко розкрила фіолетові очі. — Ґеральте! Ти признався мені в цьому вперше!

— Неможливо. Ти наді мною насміхаєшся.

— Ні, не насміхаюся. Раніше ти тільки думав, а сьогодні — сказав.

— Це аж така різниця?

— Величезна.

— Йен…

— Не говори із повним ротом. Я також тебе кохаю. А я не говорила? Боги, не подавися! Підніми руки, я вдарю тебе по спині. Дихай глибше.

— Йен…

— Дихай, дихай, зараз мине.

— Йен!

— Так. Щирість за щирість.

— Ти себе добре почуваєш?

— Я чекала, — вона видавила лимон на лосося. — Адже не станеш реагувати на признання, зроблене подумки. Я дочекалася слів, могла відповісти — й відповіла. Я почуваюся чудово.

— Що сталося?

— Я розповім тобі пізніше. Їж. Цей лосось — відбірний. Силою клянуся, по-справжньому відбірний.

— Я можу тебе поцілувати? Тут, зараз, при всіх?

— Ні.

— Йеннефер! — темноволоса чародійка, яка проходила повз, визволила руку з-під ліктя чоловіка, що її супроводжував, і наблизилася. — Ти все ж приїхала? Ох, це чудово! Я тебе сто років не бачила!

— Сабріно! — Йеннефер зраділа настільки щиро, що будь-хто за винятком Ґеральта міг би й повірити. — Кохана! Я така рада!

Чародійки обійнялися обережно й поцілували навзаєм повітря біля вух і діамантово-оніксових сережок. Сережки обох чародійок, що нагадували мініатюрні виноградні грона, були ідентичними — й у повітрі відразу запахло лютою ворожнечею.

— Ґеральте, дозволь, це моя шкільна подруга, Сабріна Ґлевіссіг з Ард Карайгу.

Відьмак схилився, поцілував високо подану долоню. Уже зумів зорієнтуватися, що всі чародійки очікували при привітаннях на поцілунок руки: жесту, який прирівнював їх щонайменше до князівен. Сабріна Ґлевіссіг підвела голову, сережки її затремтіли й задзвонили. Тихенько, але демонстративно й нахабно.

— Я дуже хотіла познайомитися із тобою, Ґеральте, — сказала вона з посмішкою. Як і всі чародійки, вона не визнавала «панів», «мосьпанів» та інших форм, що були звичними для шляхти. — Я рада, дуже рада. Нарешті ти перестала ховати його від нас, Йенно. Щиро кажучи, дивуюся, що так довго зволікала. Тут абсолютно нічого соромитися.

— Я теж так вважаю, — легко відповіла Йеннефер, трохи примруживши очі й демонстративно відвівши волосся від власних сережок. — Красива блузка, Сабріно. Майже захоплива. Вірно, Ґеральте?

Відьмак кивнув, ковтнувши слину. Блузка Сабріни Ґлевіссіг, пошита з чорного шифону, відкривала абсолютно все, що можна було відкрити, а того трохи мала. Кармінова спідниця, стягнена срібним паском із великою пряжкою у формі троянди, була із розрізом на боку відповідно до найновішої моди. Втім, мода наказувала носити спідницю із розрізом трохи вищим від коліна, а Сабріна носила із розрізом до середини стегна. Дуже справного стегна.

— Що нового у Кедвені? — запитала Йеннефер, удаючи, що не бачить, на що дивиться Ґеральт. — Твій король Генсельт продовжує витрачати сили й засоби в гонитві за білками по лісах і далі думає про каральну експедицію проти ельфів у Дол Блатанна?

— Дамо спокій політиці, — усміхнулася Сабріна. Трохи задовгий ніс і хижі очі робили її схожою на класичні малюнки відьом. — Завтра, на нараді, ми наполітикуємося аж по дірки в носі. Й наслухаємося різних… моралей. Про потребу мирного співіснування… Про дружбу… Про необхідність зайняти солідарну позицію стосовно планів і намірів наших королів… Чого ми ще там наслухаємося, Йеннефер? Що ще готують нам назавтра Капітул і Вільгефорц?

— Даймо спокій політиці.

Сабріна Ґлевіссіг засміялася срібно під акомпанемент тихого брязкоту сережок.

— Слушно. Зачекаємо до ранку. Завтра… Завтра все проясниться. Ах, та політика, ті безкінечні наради… Як же вони фатально відбиваються на шкірі. На щастя, я маю досконалий крем, повір мені, кохана, зморшки зникають, наче сон золотий… Дати тобі рецептуру?

— Дякую, кохана, але не потребую. Насправді.

— Ах, знаю. У школі я завжди заздрила твоїй шкірі. Боги, скільки то років?

Йеннефер удала, що розкланюється із кимось із гостей. Сабріна ж посміхнулася до відьмака й розкішно випнула те, чого не приховував чорний шифон. Ґеральт знову проковтнув слину, намагаючись не дивитися занадто нахабно на її рожеві соски, аж занадто видимі під прозорою тканиною. Глянув полохливо на Йеннефер. Чародійка посміхнулася, але він знав її занадто добре. Була розлюченою.

— Ох, вибач, — сказала вона раптом. — Бачу там Філіппу, мушу із нею негайно порозмовляти. Дозволь, Ґеральте. Па, Сабріно.

— Па, Йеннефер, — Сабріна Ґлевіссіг зазирнула відьмакові в очі. — Ще раз вітаю твій… смак.

— Дякую, — голос Йеннефер був підозріло холодним. — Дякую, моя дорога.

Філіппа Ейльгарт була в товаристві Дійкстри. Ґеральт, який мав колись швидкоплинний контакт із реданським шпигуном, повинен був би втішитися — врешті трапився хтось знайомий, хто, як і він, не належав до Братства. Але не втішився.

— Тішуся, що бачу тебе, Йенно, — Філіппа поцілувала повітря поряд із сережкою Йеннефер. — Привіт, Ґеральте. Ви обидва знаєте графа Дійкстру, вірно?

— Хто ж його не знає? — Йеннефер кивнула й подала Дійкстрі руку, яку шпигун граціозно поцілував. — Рада вас знову бачити, графе.

— То я радий, — запевнив шеф таємних служб короля Візіміра, — знову побачити тебе, Йеннефер. Особливо в такому славному товаристві. Пане Ґеральте, мої найглибші вшанування…

Ґеральт стримався від запевнення, що його вшанування ще глибші, потиснув подану долоню — а скоріше, намагався те зробити, бо розміри її перевищили норми й робили потиск майже неможливим. Гігантський шпигун був одягнений у світло-бежевий дублет, досить неформально розстебнутий. Було видно, що він почувається у тому одязі вільно.

— Я зауважила, — сказала Філіппа, — що ви говорили із Сабріною?

— Ми розмовляли, — пирхнула Йеннефер. — Бачила, що вона має на собі? Треба не мати ані смаку, ані сорому, щоб… Вона, ясна холера, старша від мене на… Та досить. Якби вона мала ще що показувати! Страшезна мавпа!

— Намагалася вас розпитати? Усі знають, що вона шпигує для Генсельта з Кедвену.

— Правда? — Йеннефер удала здивування, що слушно було сприйнято як порядний жарт.

— А ви, пане графе, добре розважаєтеся на наших урочистостях? — запитала Йеннефер, коли вже Філіппа й Дійкстра перестали сміятися.

— Надзвичайно добре, — шпигун короля Візіміра вклонився куртуазно.

— Якщо зважити, — усміхнулася Філіппа, — що граф тут через службові справи, то таке запевнення для нас є нечувано компліментарним. І, як кожен такого роду комплімент, мало щирим. Ще мить тому він признавався мені, що волів би мати милий, домашній напівморок, запашок смолоскипа й підгорілого на рожнах м’ясця. Також йому бракує традиційного, залитого соусом і пивом столу, об який він міг би валити кухлем у ритм плюгавих, пияцьких пісеньок і під який він міг би зсунутися уранці, щоб заснути серед хортів, що гризуть кістки. А до моїх аргументів, що вказують на вищість нашого способу учти, залишився він, уяви тільки собі, глухим.

— Правда? — відьмак глянув на шпигуна ласкавіше. — А які то були аргументи, якщо можна дізнатися?

Цього разу, схоже, як порядний жарт було сприйняте його питання, бо обидві чародійки одночасно засміялися.

— Ах, чоловіки, — сказала Філіппа. — Нічого ви не розумієте. Чи в напівмороці й у диму, сидячи за столом, можна похвалитися сукнею та фігурою?

Ґеральт, не знайшовши слів, тільки вклонився. Йеннефер легенько стиснула його лікоть.

— Ах, — сказала. — Бачу там Трісс Мерігольд. Мушу з нею негайно порозмовляти… Вибачте, що ми зараз вас залишимо. На деякий час, Філіппо. Певно, ми ще знайдемо сьогодні можливість порозмовляти. Так, графе?

— Я не сумніваюся, — Дійкстра усміхнувся і глибоко вклонився. — Я до ваших послуг, Йеннефер. Тільки дайте знак.

Вони підійшли до Трісс, яка переливалася кількома відтінками синього й салатового. Трісс, побачивши їх, урвала розмову із двома чародіями, засміялася радісно, обійняла Йеннефер, ритуал цілування повітря біля вух повторився. Ґеральт узяв подану йому долоню, але рішуче відступив від церемоніалу — обійняв каштановолосу чародійку й поцілував м’яку, у легенькому пушку — наче абрикосинку — щоку. Трісс трохи зарум’янилася.

Чародії представилися. Один був Дрітельмом з Понт Ванісу, другий — його брат Детмольд. Обидва вони були на службі в короля Естерада з Ковіру. Обидва виявилися маломовними, обидва відійшли за першої ж нагоди.

— Ви розмовляли з Філіппою і Дійкстрою з Третогору, — зауважила Трісс, граючись оправленим у срібло й діаманти сердечком з ляпіс-лазурі, що висіло на шиї. — Ви ж, звісно, знаєте, хто такий Дійкстра?

— Знаємо, — сказала Йеннефер. — Він розмовляв із тобою? Намагався випитувати?

— Намагався, — чародійка усміхнулася зі значенням, захихотіла. — Досить обережно. Але Філіппа заважала йому, як тільки могла. А я вважала, що вони в кращих стосунках.

— Вони в пречудових стосунках, — серйозно застерегла Йеннефер. — Дивися, Трісс. Ані слова йому не писни про… Знаєш про кого.

— Знаю. Буду дивитися. А при нагоді… — Трісс понизила голос. — Що про неї чути? Чи я зможу її побачити?

— Якщо ти нарешті зважишся вести тренування в Аретузі, — всміхнулася Йеннефер, — то зможеш бачити її аж занадто часто.

— Ах, — Трісс широко відкрила очі. — Я розумію. Чи Цірі…

— Тихіше, Трісс. Порозмовляємо про це пізніше. Завтра. На нараді.

— Завтра? — дивно посміхнулася Трісс. Йеннефер нахмурилася, але раніше, ніж спромоглася поставити запитання, у залі раптом запанувала легка метушня.

— Уже є, — відкашлялась Трісс. — Прийшли нарешті.

— Так, — підтвердила Йеннефер, відводячи погляд від очей подруги. — Уже є. Ґеральте, нарешті є нагода тобі побачити членів Капітулу і Найвищої Ради. Якщо трапиться нагода, представлю тебе, але не зашкодить, щоб раніше ти зрозумів, хто є ким.

Зібрані чародії розступилися, кланяючись шанобливо особам, які увійшли до зали. Першим ступав немолодий, але міцний чолов’яга в незвичайно скромній вовняній одежі. Біля нього йшла висока жінка із гострими рисами й темним, гладко зачесаним волоссям.

— Це Герхард з Елле, відомий як Ген Ґедимдейт, найстарший із живих чародіїв, — упівголоса промовила Йеннефер. — Жінка, яка йде поруч із ним, це Тіссая де Фрьес. Вона ненабагато молодша від Гена, але не гребує вживати еліксири.

За парою йшла приваблива жінка із дуже довгим темно-золотим волоссям, шелестячи оздобленою мереживами сукнею кольору резеди.

— Франческа Фіндабайр, яку звуть Енідою ан Ґленною, Маргариткою з Долин. Не витріщай очі, відьмаче. Нині її вважають за найкрасивішу жінку в світі.

— Вона член Капітулу? — здивувався він пошепки. — Виглядає занадто молодою. Теж магічні еліксири?

— Не в її випадку. Франческа — ельфійка чистої крові. Зверни увагу на чоловіка, який її супроводжує. То Вільгефорц з Роґґевену. Оцей насправді молодий. Але неймовірно талановитий.

Визначення «молодий», як знав Ґеральт, серед чародіїв обіймало вік до ста років включно. Вільгефорц виглядав на тридцять п’ять. Був високим і добре збудованим, носив короткий вамс по рицарській моді, але, вочевидь, без герба. Був також диявольськи вродливим. Кидалося те в очі навіть якщо брати до уваги факт, що поряд із ним пливла Франческа Фіндабайр із величезними очима сарни й із вродою, що спирала дихання.

— Той низенький чоловік, що йде поряд із Вільгефорцом, — це Артауд Терранова, — пояснила Трісс Мерігольд. — Уся п’ятірка складає Капітул…

— А та дівчина із дивним обличчям, яка йде за Вільгефорцом?

— Це його асистентка, Лідія ван Бредеворт, — холодно промовила Йеннефер. — Особа, яка не значить нічого, але вдивлятися у її обличчя є великою безтактністю. Краще зверни увагу на тих трьох, які йдуть позаду, — це члени Ради. Феркарт з Цідарісу, Радкліфф із Оксенфурту й Кардуїн з Лан Ексетеру.

— Це вся Рада? Повний склад? Я думав, що їх більше.

— Капітул нараховує п’ятьох, у Раді — ще п’ятеро. Філіппа Ейльгарт також у Раді.

— І все ще рахунок не сходиться, — покачав він головою, а Трісс захихотіла.

— Ти не сказала йому? Ти насправді нічого не знаєш, Ґеральте?

— Це про що?

— Адже Йеннефер також засідає у Раді. З часу битви під Содденом. Ти йому ще не хвалилася, моя дорога?

— Ні, моя дорога. — Чародійка глянула подрузі просто в очі. — По-перше, я не люблю хвалитися. По-друге, не було для того часу. Я не бачила Ґеральта надто давно, у нас чимало справ. Назбиралося їх на чималий список. І ми їх вирішуємо відповідно із тим списком.

— Вочевидь, — невпевнено сказала Трісс. — Гмм… Через стільки часу… Розумію. Є про що порозмовляти…

— Розмови, — двозначно усміхнулася Йеннефер, кинувши на відьмака новий поволочистий погляд, — наприкінці списку. У самому його кінці, Трісс.

Каштановолоса чародійка явно змішалася, трохи почервонівши.

— Розумію, — повторила, збентежено граючись сердечком з ляпіс-лазурі.

— Я дуже рада, що розумієш. Ґеральте, принеси нам вина. Ні, не від цього пажа. Від отого, що стоїть далі.

Він послухався, безпомилково відчувши наказ у її голосі. Беручи бокали з таці, що ніс паж, спостерігав скоса за обома чародійками. Йеннефер говорила швидко й тихо, Трісс Мерігольд слухала її, опустивши голову. Коли повернувся, Трісс уже не було. Йеннефер не виказувала жодної зацікавленості принесеним вином, тож він відставив обидва непотрібні бокали на стіл.

— Ти не занадто? — запитав він холодно.

Очі Йеннефер палали фіолетом.

— Не намагайся робити з мене ідіотки. Ти думав, що я не знаю про неї і тебе?

— Якщо йдеться про те…

— Саме про те, — відрізала вона. — Не роби дурнуватих мін і стримайся від коментарів. А перед усім — не намагайся брехати. Я знаю Трісс довше, ніж тебе, ми любимо одна одну, чудово розуміємося і завжди будемо розумітися, незалежно від дрібних… інцидентів. А зараз мені здалося, що в неї з’явилися сумніви. Тож я їх розвіяла — та й усе. Не повертаймося до того.

Він і не мав наміру. Йеннефер відвела локони від щоки.

— Я тепер залишу тебе на мить, мушу порозмовляти із Тіссаєю і Франческою. З’їж щось, бо в тебе в шлунку гурчить. І будь насторожі. Кілька осіб тебе напевне зачеплять. Не дайся їм на зуб і не зіпсуй мою репутацію.

— Будь спокійною.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Ти недавно виразив бажання поцілувати мене, тут, при всіх. Це досі актуально?

— Досі.

— Намагайся не розмазати мені помаду.

Зиркнув на зібрання кутиком ока. Спостерігали за поцілунком, але ненав’язливо. Філіппа Ейльгарт, стоячи неподалік із групою молодих чародіїв, підморгнула йому й удала, що аплодує.

Йеннефер відірвалася від його губ, зітхнула глибоко.

— Я мала рацію, це тішить, — промурмотіла. — Ну, я пішла. Скоро повернуся. А після, по банкеті… Гммм…

— Так?

— Не їж нічого із часником, прошу.

Коли вона відійшла, відьмак полишив добрий тон, розстібнув дублет, випив обидва бокали і всерйоз намагався зайнятися їжею. Нічого з того не вийшло.

— Ґеральте.

— Пане графе.

— Не титулуй мене, — скривився Дійкстра. — Я ніякий не граф. Візімір наказав мені так представлятися, аби не дражнити придворних і магів моїм хамським родоводом. Ну, як тобі йдеться із показом суконь і фігури? І з удаванням, що ти добряче веселишся?

— Я не мушу удавати. Я тут не по службі.

— Це цікаво, — усміхнувся шпигун. — Але це підтверджує загальну думку, згідно з якою ти неповторний і єдиний у своєму роді. Бо всі інші тут по службі.

— Саме цього я і побоювався, — Ґеральт також вирішив за можливе усміхнутися. — Чув, що я буду тут єдиним у своєму роді. Чи то — не на місці.

Шпигун придивився до полумисків, з одного взяв та схрупав велике зелене стебло невідомої Ґеральту рослини.

— Принагідно, — сказав, — я дякую тобі за братів Мішле. Багато людей у Реданії зітхнуло із полегшенням, коли ти зарубав усіх чотирьох в оксенфуртському порту. Я про це здогадався, коли викликаний на розслідування медик з університету, оглянувши рани, став твердити, що хтось застосував косу, посаджену сторчма на держак.

Ґеральт не прокоментував. Дійкстра поклав до рота довгу стеблину.

— Шкода, — продовжував, жуючи, — що після їх знешкодження ти не звернувся до бургомістра. Була нагорода, за живих чи мертвих. Чимала.

— Забагато клопоту із податками, — відьмак також зважився на зелене стебло, яке, втім, смакувало наче намилена селера. — Крім того, мені тоді довелося швидко виїхати, бо… Але я, мабуть, тебе знудив, Дійкстро, адже ти й так усе знаєш.

— Якби то, — усміхнувся шпигун. — Усього я не знаю. Та й звідки б?

— З доповіді Філіппи Ейльгарт, щоб не ходити далеко.

— Доповіді, розповіді, плітки. Я мушу їх вислуховувати, така вже в мене професія. Але професія моя водночас змушує просіювати їх через дуже густе сито. Нещодавно, уяви собі, дійшли до мене чутки, що хтось зарубав славетного Професора й двох його побратимів. Це сталося під заїздом в Анхорі. Той, хто це зробив, також не дуже поспішав, щоб забрати винагороду.

Ґеральт стенув плечима.

— Плітки. Просій їх крізь густе сито, побачиш, що зостанеться.

— Я не мушу. Знаю, що зостанеться. Найчастіше тим чимось є спроба цільової дезінформації. До речі, якщо вже ми про дезінформацію, то як там почувається мала Цірілла, бідолашна, хвороблива дівчина, така піддатлива до дифтериту? Чи здорова?

— Облиш, Дійкстро, — холодно промовив відьмак, дивлячись просто в очі шпигунові. — Я знаю, що ти тут по службі, але не будь занадто затятим.

Шпигун зареготав. Двоє чародійок, що проходили повз них, глянули зі здивуванням. І цікавістю.

— Король Візімір, — сказав Дійкстра, скінчивши реготати, — платить мені премію за кожну розгадану таємницю. Затятість забезпечує мені гідне існування. Ти сміятимешся, але в мене є дружина й діти.

— Не бачу в тому нічого смішного. Тож працюй на існування дружини й дітей, але не за мій кошт, якщо можу про це просити. Втім, у цій залі, як здається, таємниць і загадок не бракує.

— Навпаки. Уся Аретуза — це одна велика загадка. Ти, напевне, це зауважив? Щось висить тут у повітрі, Ґеральте. Додам, для зрозуміння, що йдеться не про канделябри.

— Не розумію.

— У це я повірю. Бо і я не розумію. А дуже хотів би зрозуміти. А ти б не хотів? Ах, вибачаюся. Адже ти й так, напевне, все знаєш. З доповіді чарівної Йеннефер з Венґербергу, щоб не ходити далеко. Подумати тільки, були часи, коли й мені вдавалося дізнатися те-інше від чарівної Йеннефер. Ах, де ж вони, сніги минулорічні?

— Я і справді не знаю, про що йдеться, Дійкстро. Чи не міг би ти висловлювати думки точніше? Спробуй. За умови, що це не буде службово. Вибач, але я не маю наміру працювати на твою премію.

— Вважаєш, що пробую тебе зачепити? — скривився шпигун. — Витягнути інформацію підступно? Ти мене ображаєш, Ґеральте. Мені просто цікаво, чи в цій залі ти бачиш ті самі закономірності, що кидаються в очі мені.

— А що ж такого тобі кидається?

— Не дивує тебе повна відсутність коронованих осіб, яку запросто можна помітити на цьому з’їзді?

— Не дивує анітрохи. — Ґеральтові нарешті вдалося надіти мариновану оливку на шпичак. — Королі, напевне, воліють традиційніші учти, за столом, під який вранці можна зсунутися. Тим більше…

— Тим більше — що? — Дійкстра вклав до рота чотири оливки, які без церемоній витяг з миски пальцями.

— Тим більше, — відьмак глянув на натовп, що бродив по залі, — що королям не хотілося напружуватися. Прислали замість себе армію шпигунів. Як з братерства, так і з-поза нього. Напевне для того, аби вишпигували, що тут висить у повітрі.

Дійкстра виплюнув на стіл кісточки оливок, зняв зі срібної підставки довгу виделку й став гребтися нею у глибокій кришталевій салатниці.

— А Вільгефорц, — сказав, не припиняючи гребтися, — подбав про те, щоб ані одного шпигуна тут не забракло. Він має усіх королівських шпигунів в одному горнятку. Навіщо Вільгефорцу всі королівські шпигуни в одному горнятку, відьмаче?

— Поняття не маю. І мало це мене обходить. Я ж казав: я тут приватно. Так би мовити, поза горнятком.

Шпигун короля Візіміра виловив із салатниці малу восьминіжку й придивився до неї із огидою.

— Вони це їдять, — покачав головою із удаваним співчуттям, після чого повернувся до Ґеральта.

— Послухай мене уважно, відьмаче, — сказав тихо. — Твоє переконання щодо приватності та твоя впевненість, що тебе нічого не стосується і нічого стосуватися не може… Це збуджує мене й схиляє до азарту. Ти маєш трохи азарту?

— Ясніше, прошу.

— Пропоную тобі закластися. — Дійкстра підняв виделку із наколотим на неї головоногим. — Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефорц покличе тебе на довгу розмову. Стверджую, що під час тієї розмови він доведе тобі, що ти не є приватною особою, і що ти — в його горнятку. Якщо я помиляюся, то з’їм це гівно на твоїх очах, з мацаками й усім іншим. Підтримуєш закла́д?

— Що я муситиму з’їсти, якщо програю?

— Нічого, — Дійкстра швидко роззирнувся. — Якщо ти програєш, розповіси мені про зміст твоєї розмови із Вільгефорцом.

Відьмак мовчав мить-другу, спокійно дивлячись на шпигуна.

— Прощавайте, графе, — сказав нарешті. — Дякую за розмову. Була вона повчальною.

Дійкстра трохи обурився.

— Аж так…

— Аж так, — обірвав його Ґеральт. — Прощавайте.

Шпигун стенув плечима, кинув восьминога в салатницю разом із виделкою, розвернувся і відійшов. Ґеральт на нього не дивився. Повільно присунувся до іншого столу, вело його бажання дістатися до величезних біло-рожевих креветок, що громадилися на срібній таці серед листків салату й четвертин лимону. Мав на них апетит, але, все ще відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів з’їсти їх елегантно, із дотриманням умовностей. Наближався доволі повільно, неквапливо й з гідністю скубаючи закуски з інших полумисків.

Біля сусіднього столу стояла Сабріна Ґлевіссіг, занурена в розмову із невідомою йому вогнисто-рудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої креп-жоржети. Блузочка, як і в Сабріни, також була абсолютно прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених накладок і гаптувань. Накладки, як помітив Ґеральт, мали цікаву властивість: закривали й відкривали поперемінно.

Чародійки розмовляли, запихуючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили вони тихо й на Старшій Мові. Хоча не дивилися у його бік, беззаперечно розмовляли про нього. Він трохи напружив свій чутливий відьмачий слух, удаючи, що цікавлять його виключно креветки.

— …з Йеннефер? — перепитала рудоволоса, бавлячись намистом з перлин, обмотаним навколо шиї так, що було схоже на нашийник. — Ти серйозно, Сабріно?

— Абсолютно, — відповіла Сабріна Ґлевіссіг. — Не повіриш, це триває вже кілька років. І те, що він витримує із тією жахливою гадиною, дуже дивно.

— А чому тут дивуватися? Вона наклала на нього закляття, тримає його під шармом. Чи мало разів я сама так робила?

— Це ж відьмак. Їх зурочити неможливо. Не на такий довгий строк.

— Виходить, це кохання, — зітхнула рудоволоса. — А кохання — сліпе.

— То він сліпий, — скривилася Сабріна. — Чи ти повіриш, Марті, вона насмілилася представити мене йому як шкільну приятельку. Bloede pest, вона старша за мене на… Добре, хай йому. Кажу тобі, вона того відьмака ревнує, як зараза. Мала Мерігольд тільки посміхнулася йому, а та відьма вилаяла її, не вибираючи слів, і вигнала геть. А тепер… Тільки глянь. Стоїть там, розмовляє із Франческою, а з відьмака очей не зводить.

— Боїться, — захихотіла руда, — що ми його вкрадемо, нехай тільки на сьогоднішню ніч. Як тобі, Сабріно? Спробуємо? Хлоп видний, не те, що наші зарозумілі інфузорії із їх комплексами й претензіями…

— Говори тихіше, Марті, — просичала Сабріна. — Не дивися на нього й не вишкірюйся. Йеннефер за нами слідкує. І тримай стиль. Хочеш його спокусити? Це дурний смак.

— Гмм, ти маєш рацію, — подумавши, визнала Марті. — А якби він отак раптом підійшов до нас і сам запропонував?

— Тоді, — Сабріна Ґлевіссіг окинула відьмака хижим чорним оком, — я б дала йому, не роздумуючи, хоча б і на камінні.

— А я, — захихотіла Марті, — навіть на їжаку.

Відьмак, вдивляючись у скатертину, прикрив дурнуватий вираз на обличчі креветкою і листям салату, нечувано радий з того факту, що мутація кровоносних судин унеможливлює рум’янець.

— Відьмак Ґеральт?

Він проковтнув креветку, повернувся. Чародій зі знайомими рисами ледь усміхався, торкаючись гаптованих відлогів фіолетового дублету.

— Доррегарай з Воле. Ми ж знайомі. Зустрічалися…

— Пам’ятаю. Вибачаюся, не впізнав відразу. Я радий…

Чародій усміхнувся трохи ширше, знімаючи два келихи з таці, яку паж проносив поруч.

— Я слідкую за тобою з якогось часу, — мовив, вручаючи один келих Ґеральту. — Всім, кому Йеннефер тебе представляла, ти сказав, що ти радий. Це обман чи відсутність критичного мислення?

— Сердечність.

— До них? — Доррегарай широким жестом вказав на бенкетувальників. — Повір мені, не варто напружуватися. Це пихата, заздрісна й брехлива банда, ґречності твоєї вона не оцінить, а скоріше сприйме за сарказм. Із ними, відьмаче, треба за їхньою власною модою: зухвало, нахабно, неввічливо, принаймні тоді ти їм запам’ятаєшся. Вип’єш зі мною вина?

— Це розбавлене, що вони тут пропонують? — усміхнувся мило Ґеральт. — Із найбільшою огидою. Ну, якщо воно тобі смакує… Змушу себе.

Сабріна й Марті, які нашорошили вуха з-за свого столу, голосно пирхнули. Доррегарай зміряв обох поглядом, сповненим презирства, розвернувся, цокнувся келихом об келих відьмака, посміхнувся, але цього разу щиро.

— Очко тобі, — визнав легко. — Швидко вчишся. На ката, де ти набрався такої умілості? По гостинцях, якими ти все ще вештаєшся по сліду вимираючих створінь? Твоє здоров’я. Звеселишся, але ти один з небагатьох у цій залі, кому я хочу запропонувати такий тост.

— Справді? — Ґеральт ковтнув вина, делікатно поплямкав, насолоджуючись смаком. — Попри те що займаюся різаниною вимираючих створінь?

— Не лови мене на слові. — Чародій приязно хлопнув його по плечу. — Банкет ледве розпочався. Напевне зачепить тебе ще декілька осіб, тож ощадливіше розпоряджайся уїдливими відповідями. Що ж до твого фаху… Ти, Ґеральте, принаймні маєш досить гідності, аби не обвішуватися трофеями. Роззирнися навколо. Ну, сміливіше, геть хороший тон, вони люблять, коли на них дивляться.

Відьмак слухняно втупив погляд у бюст Сабріни Ґлевіссіг.

— Глянь! — Доррегарай вхопив його за рукав, вказав пальцем на чародійку, яка проходила поряд, у хмарі тюлю. — Туфельки зі шкіри рогатої агами. Ти помітив?

Він кивнув, нещиро, бо бачив виключно те, чого не приховувала тюлева блузка.

— О, прошу, скельна кобра, — чародій безпомилково розпізнав нові туфельки, що дефілювали залою. Мода, яка скоротила сукні на п’ядь вище щиколотки, полегшувала йому завдання. — А там… Біла ігуана. Саламандра. Виверна. Крокодиловий кайман. Василіск… Усі до одної — з рептилій, яким загрожує вимирання. На ката, чи не можна носити черевики з телячої чи свинячої шкіри?

— Ти як завжди про шкіри, Доррегараю? — запитала Філіппа Ейльгарт, зупиняючись збоку. — Про дублення і шевство? Що за тривіальна й несмачна тема.

— Одному несмачне одне, іншому — інше, — презирливо скривився чародій. — У тебе красиві накладки на сукні, Філіппо. Якщо не помиляюся, це діамантовий горностай? Добрий смак. Ти, напевне, в курсі, що цей вид, через його чарівний волосяний покрив, повністю вибили років із двадцять тому?

— Тридцять, — поправила Філіппа, вкладаючи до рота останню креветку, ту, яку Ґеральт так і не встиг з’їсти. — Знаю, знаю, цей вид безумовно воскрес би, якби я наказала модистці обшити сукню віхтями клоччя. Думала над тим. Але клоччя не пасувало за кольором.

— Ходімо до столу по тому боці, — запропонував легко відьмак. — Бачив там чималу миску із чорною ікрою. А оскільки лопатоносі осетри також уже майже повністю загинули, то треба поспішити.

— Ікра в твоєму товаристві? Я про це мріяла. — Філіппа затріпотіла віями, сунула йому руку під лікоть, звабливо запахла цинамоном та нардом. — Ходімо, не станемо зволікати. Приєднаєшся до компанії, Доррегарає? Ні? Ну, то бувай, розважайся.

Чародій пирхнув і відвернувся. Сабріна Ґлевіссіг і її руда колега провели їх поглядами ядучішими, ніж у майже вимерлих скельних кобр.

— Доррегарай, — пробурмотіла Філіппа, сміливо притискаючись до боку Ґеральта, — шпигує для короля Етайна з Цідарісу. Будь обережним. Ті його рептилії і шкіри — це вступ, який випереджає розпитування. А Сабріна Ґлевіссіг надто пильно нашорошувала вуха…

— …бо вона шпигує для Генсельта з Кедвену, — закінчив він. — Знаю, ти згадувала. А та руда, її приятелька…

— Не руда, а фарбована. Чи ти очей не маєш? То Марті Содерґрен.

— І для кого шпигує вона?

— Марті? — Філіппа засміялася, блиснула зубами з-під яскраво-кармінових губ. — Для нікого. Марті не цікавить політика.

— Дивовижно. Я вважав, що тут усі шпигують.

— Багато хто, — чародійка примружилася. — Але не всі. Не Марті Содерґрен. Марті цілителька. І німфоманка. Ах, хай мене грім, глянь тільки! Вони вижерли всю ікру! До останнього зернятка! Вилизали миску! І що нам тепер робити?

— Тепер, — Ґеральт невинно всміхнувся, — ти заявиш мені, що щось висить у повітрі. Скажеш, що я мушу відкинути нейтральність і зробити вибір. Запропонуєш мені закластися. Про те, що в тому закла́ді може стати моєю винагородою, я навіть мріяти не смію. Але знаю, що я муситиму зробити, коли програю.

Філіппа Ейльгарт довго мовчала, не зводячи з нього очей.

— Я могла б здогадатися, — сказала тихо. — Дійкстра не стримався. Зробив тобі пропозицію. А я його попереджала, що ти зневажаєш шпигунів.

— Я не зневажаю шпигунів. Я зневажаю шпигування. І зневажаю погорду. Не пропонуй мені жодних закла́дів, Філіппо. Авжеж, я теж відчуваю, що тут щось висить у повітрі. Та й нехай собі висить. Мене воно не стосується і не обходить.

— Ти вже колись сказав мені це. В Оксенфурті.

— Тішуся, що ти запам’ятала. Обставини, як сподіваюся, ти також пам’ятаєш?

— Пречудово. Я тобі не видала тоді, кому служить отой Ріенс, чи як там його. Я дозволила йому втекти. Ех, був же ти тоді злий на мене…

— Це ще слабо сказано.

— Прийшов час, аби я реабілітувалася. Завтра я віддам тобі того Ріенса. Не переривай, не кривися. Це ніякий не закла́д у стилі Дійкстри. Це обітниця, а обітниць я дотримуюся. Ні, жодних питань, прошу. Зачекай до ранку. А тепер давай зосередимося на ікрі й банальних плітках.

— Ікри немає.

— Хвилинку.

Вона швидко озирнулася, ворухнула долонею і пробурмотіла закляття. Срібна посудина в формі вигнутої для стрибка риби вмить виповнилася ікрою лопатоносого осетра, якому загрожує вимирання. Відьмак посміхнувся.

— Можна наїстися ілюзією?

— Ні. Але, для снобів, смак можна відтворити. Скуштуй.

— Гмм… І справді… Здається мені, що вона смачніша за справжню.

— І не повнить, — гордовито сказала чародійка, крапаючи соком лимона на чергову повну ложечку ікри. — Я можу попросити тебе про келих білого вина?

— Слухаюся. Філіппо?

— Слухаю тебе.

— Кажуть, умовності зібрання забороняють накладати тут закляття. Тож чи не безпечніше було б замість ілюзії ікри вичарувати ілюзію самого смаку? Самого враження? Адже ти зуміла б…

— Звичайно, зуміла б… — Філіппа Ейльгарт глянула на нього крізь кришталь келиха. — Конструкція такого закляття простіша за конструкцію цепа. Але маючи тільки враження смаку, ми б утратили приємність, яку дає дія. Процес, ритуальні рухи, що його супроводжують, жести… Розмова, що це супроводжує, контакт очей… Можу втішити тебе дотепним порівнянням, хочеш?

— Слухаю, тішачись наперед.

— Враження оргазму я також могла б вичарувати.

Раніше, ніж відьмак зумів повернути здатність говорити, до них підійшла невисока худорлява чародійка із довгим прямим волоссям кольору соломи. Він відразу її впізнав — була це та, у туфельках з рогатої агами й у блузці з зеленого тюлю, що не приховувала навіть такої найменшої деталі, як маленька родимка над лівою груддю.

— Вибачаюся, — сказала вона, — але я мушу перервати вам цей фліртик. Філіппо, Редкліф і Детмольд просять тебе на хвилинну розмову. Терміново.

— Що ж, раз так — іду. Па, Ґеральте. Пофліртуємо пізніше!

— Ага! — блондинка оцінила його поглядом. — Ґеральт. Відьмак, від якого ошаліла Йеннефер? Я тебе бачила й прикидала, хто то може бути? Страшенно це мене мучило!

— Я знаю муки такого роду, — відповів він, ґречно посміхаючись. — Власне, такі я відчуваю у цю мить.

— Вибачаюся за нечемність. Я Кейра Мец. О, ікра!

— Будь обережною, це ілюзія.

— Диявол, ти маєш рацію! — чародійка впустила ложку, наче то був хвіст чорного скорпіона. — Хто був таким нахабним… Ти? Вмієш створювати ілюзію четвертого ступеню? Ти?

— Я, — збрехав він, не перестаючи посміхатися. — Я майстер магії, удаю відьмака, аби зберегти інкогніто. Чи ти вважала, що Йеннефер зацікавилася б звичайним відьмаком?

Кейра Мец глянула йому просто в очі, скривила губи. На шиї вона носила медальйон у формі хреста-анкха, срібного, всіяного цирконіями.

— Може, вина? — запропонував він, аби перервати незручну мовчанку. Побоювався, що жарт його не був добре сприйнятим.

— Ні, дякую… колего-майстре, — льодово промовила Кейра. — Я не п’ю. Не можу. Нині вночі маю намір завагітніти.

— Із ким? — запитала, підходячи, фарбована в рудий колір приятелька Сабріни Ґлевіссіг, одягнена в прозору блузочку із білої креп-жоржети, оздобленої вишукано розташованими накладками.

— Із ким? — повторила, невинно тріпочучи довгими віями.

Кейра розвернулася і зміряла її від туфельок із білої ігуани до діадемки із перлів.

— А тобі яка різниця?

— Ніякої. Професійна цікавість. Не представиш мене свому приятелеві, славетному Ґеральту із Рівії?

— З небажанням. Але знаю, що від тебе не відкараскатися. Ґеральте, це Марті Содерґрен, цілителька. Її спеціальність — афродизіаки.

— Ми що, маємо говорити про справи? О, ви залишили для мене ікри? Як мило з вашого боку.

— Увага, — хором промовили відьмак і Кейра. — Це ілюзія.

— І справді! — Марті Содерґрен нахилилася, зморщила носика, після чого взяла в руки келих, глянула на слід кармінової помади. — Ну ясно, Філіппа Ейльгарт. Хто ж інший зважився б на таке нахабство. Мерзотна змія. Чи ви знаєте, що вона шпигує для Візіміра з Реданії?

— І ще вона німфоманка? — ризикнув відьмак.

Марті й Кейра одночасно пирхнули.

— Ти на це розраховував, коли до неї залицявся і намагався фліртувати? — запитала цілителька. — Якщо так, то знай, що дехто тебе злісно підманув. Філіппі вже якийсь час перестали смакувати чоловіки.

— А може, ти жінка? — Кейра Мец надула лискучі губи. — Може, ти тільки вдаєш чоловіка, колего майстре магії? Аби зберегти інкогніто? Знаєш, Марті, він тільки-но признався мені, що любить удавати.

— Любить і вміє, — злостиво посміхнулася Марті. — Правда, Ґеральте? Не так давно я бачила, як ти вдаєш, що маєш поганий слух і не розумієш Старшої Мови.

— Він має багато вад, — холодно промовила Йеннефер, підходячи й владно беручи відьмака під руку. — Практично, тільки вади він і має. Ви втрачаєте час, дівчата.

— Так воно й виглядає, — погодилася Марті Содерґрен, усе ще злостиво усміхаючись. — Тоді ми бажаємо вам доброї забави. Ходімо, Кейро, нап’ємося чогось… безалкогольного. Може, і я наважуся на щось нині вночі?

— Хух, — фухнув він, коли ті відійшли. — Саме вчасно, Йен. Дякую тобі.

— Дякуєш? Хіба нещиро. У цій залі є рівно одинадцять жінок, які вихваляються цицьками під прозорими блузками. Я залишаю тебе на півгодини, після чого ловлю тебе за бесідою із двома з них…

Йеннефер перервала себе й глянула на посудину в формі риби.

— …і за поїданням ілюзії, — додала. — Ох, Ґеральте, Ґеральте. Ходімо. Є можливість представити тебе кільком особам, із якими варто познайомитися.

— Одна з них не Вільгефорц?

— Цікаво, — чародійка примружилася, — що саме про нього ти питаєш. Так, це Вільгефорц прагне познайомитися і порозмовляти із тобою. Попереджаю, розмова може виглядати банальною і безтурботною, але нехай це тебе не обманює. Вільгефорц — досвідчений, нечувано розумний гравець. Не знаю, чого він від тебе хоче, але будь уважним.

— Буду уважним, — зітхнув він. — Але не думаю, що твій умілий гравець зумів би мене здивувати. Не після того, що я тут пережив. Кинулися на мене шпигуни, оточили вимираючі рептилії і горностаї. Нагодували мене неіснуючою ікрою. Німфоманки, які не смакують чоловіками, піддавали сумнівам мою чоловічість, погрожували зґвалтувати на їжаку, лякали вагітністю, ба, навіть оргазмом, причому таким, який би не супроводжували ритуальні рухи. Брр…

— Ти пив?

— Трохи білого вина з Цідарісу. Але, можливо, у ньому був афродизіак… Йен? Після розмови із тим Вільгефорцом ми повернемося до Локсії?

— Ми не повернемося до Локсії.

— Прошу?

— Я хочу провести цю ніч в Аретузі. Із тобою. Афродизіак, кажеш? У вині? Цікаво…

— Ой-йой, — зітхнула Йеннефер, потягаючись і закидаючи стегно на стегно відьмака. — Йой-йой. Так давно я не кохалася… Страшенно давно…

Ґеральт виплутав пальці з її локонів, не прокоментував. По-перше, твердження те могло виявитися провокацією, боявся він схованого в ньому гачка. По-друге, не хотів словами стирати присмак її насолоди, який він усе ще мав на губах.

— Я дуже давно не кохалася із чоловіком, який признався б мені у коханні, і якому призналася у коханні я, — замурчала вона по хвильці, коли було вже ясно, що відьмак не візьме приманку. — Я вже й забула, як воно тоді буває. Ой-йей.

Вона потягнулася ще сильніше, напружуючи руки, обіруч хапаючи роги подушки, а груди її, залиті місячним блиском, набрали тоді форми, яка відізвалася у відьмака дрижаками внизу спини. Він обійняв її, обидва вони лягли нерухомо: вигаслі, остиглі.

За вікном кімнатки язготіли цикади, було також чути далекі тихі голоси й сміх, що свідчили про те, що банкет тривав, не дивлячись на пізню пору.

— Ґеральте?

— Так, Йен?

— Розкажи.

— Про розмову із Вільгефорцом? Зараз? Розкажу тобі завтра.

— Зараз, прошу.

Він дивився на секретер у кутку кімнати. Лежали на ньому книжки, альбоми й інші предмети, які адептка, тимчасово переведена до Локсії, не забрала із собою. Дбайливо сперта об книжки, сиділа там також кругленька ганчіркова лялька в оборчастій суконці, зім’ятої від частого притуляння. Вона не забрала ляльку, — подумав, — щоб у Локсії, у спільному дорміторії не наражатися на кпини колежанок. Не забрала свою лялечку. І тепер, напевне, не може без неї заснути.

Лялька вдивлялася у нього очима з ґудзиків. Він відвернувся.

Коли Йеннефер представила його Капітулу, він уважно роздивлявся еліту чародіїв. Ген Ґедимдейт удостоїв його лише коротким, змореним поглядом — видно було, що банкет устиг вже набриднути й змучити старця. Артауд Терранова вклонився із двозначною гримасою, бігаючи очами від нього до Йеннефер, але відразу посерйознішав під поглядами інших. Блакитні ельфійські очі Франчески Фіндабайр були непроникними й твердими, наче скло. Коли його їй представляли, Маргаритка з Долин усміхнулася. Усмішка, хоча й несамовито чарівна, пройняла відьмака тривогою. Тіссая де Фрьес, хоча з виду поглинута безустанним поправлянням манжетів і біжутерії, при знайомстві посміхнулася до нього менш чарівно, але значно щиріше. І це Тіссая відразу зав’язала із ним розмову, нагадавши про один із його шляхетних відьмачих учинків, якого, чесно кажучи, він не пам’ятав і підозрював, що той висмоктаний з пальця.

І тоді до розмови приєднався Вільгефорц. Вільгефорц з Роґґевену, чародій із імпонуючою виправкою, зі шляхетними й вродливими рисами, зі щирим і поштивим голосом. Ґеральт знав, що від людей, які так виглядають, можна сподіватися на будь-що.

Говорили недовго, відчуваючи на собі сповнений неспокоєм погляд. На відьмака дивилася Йеннефер. На Вільгефорца дивилася молода чародійка із милими очима, яка безперервно намагалася приховати низ обличчя за віялом. Вони обмінялися кількома загальними фразами, після чого Вільгефорц запропонував продовжити розмову у вужчому колі. Ґеральтові здалося, що Тіссая де Фрьес була єдиною особою, яку та пропозиція здивувала.

— Ти заснув, Ґеральте? — муркотіння Йеннефер вирвало його із думок. — Ти мав розповісти мені про вашу розмову.

Лялечка на секретері дивилася просто на нього ґудзиковим поглядом. Він відвів очі.

— Щойно ми вийшли на галерею, — почав він по хвильці, — та дівчина із дивним обличчям…

— Лідія ван Бредеворт. Асистентка Вільгефорца.

— Так, вірно, ти казала. Особа без значення. Тож, коли ми вийшли на галерею, та особа без значення затрималася, глянула на нього й про щось запитала. Телепатично.

— Це не була безтактність. Лідія не може користуватися голосом.

— Я здогадався. Бо Вільгефорц не відповів їй телепатично. Відповів…

— Так, Лідіє, це добра ідея, — відповів Вільгефорц. — Прогуляймося Галереєю Слави. Матимеш нагоду кинути оком на історію магії, Ґеральте із Рівії. Не сумніваюся, що ти знаєш історію магії, але матимеш нагоду побачити її візуальну історію. Якщо ти розумієшся у мистецтві, то не лякайся. Більшість картин — це твори студенток-аматорок з Аретузи. Лідія, будь ласкава, розжени трохи пануючу тут темряву.

Лідія ван Бредеворт повела долонею у повітрі, й у коридорі відразу стало світліше.

Перша картина представляла старожитній корабель, гнаний вирами серед рифів, що стирчали з піни. На носі корабля стояв чоловік у білих шатах, із головою, оточеною сяючим ореолом.

— Перша висадка, — здогадався відьмак.

— Вочевидь, — підтвердив Вільгефорц. — Корабель Вигнанців. Ян Беккер підкоряє Силу своїй волі. Заспокоює хвилі, доводячи, що магія аж ніяк не має бути злою і деструктивною, а може рятувати життя.

— Ця подія насправді мала місце?

— Сумніваюся, — усміхнувся чародій. — Правдоподібнішим є те, що під час першої подорожі й висадки Беккер разом із іншими ригав жовчю, перевісившись за борт. Силу йому вдалося опанувати вже після висадки, яка дивним чином виявилася щасливою. Перейдемо далі. Отут ти знову бачиш Яна Беккера, як він змушує воду политися зі скелі на місці закладення першого поселення. А тут, прошу, оточений схиленими жителями, Беккер розганяє хмари й стримує ураган, щоб захистити жнива.

— А це? Яку подію представляє ця картина?

— Розпізнання Обранців. Беккер і Джамбаттіста піддають магічному тесту дітей наступних прибулих переселенців, аби віднайти Джерела. Відібрані діти будуть забрані в родичів і віддані до Мірте, першої оселі магів. Ти, власне, дивишся на історичний момент. Як бачиш, усі діти перелякані, тільки ота рішуча брюнеточка зі сповненою довірою усмішкою простягає руки до Джамбаттісти. Це прославлена пізніше Агнес із Ґланвілля, перша жінка, яка стала чародійкою. Ота пані — це її мати. Смутна якась.

— А та збірна сцена?

— Новіградська Унія. Беккер, Джамбаттіста й Монк укладають угоду із володарями, жерцями й друїдами. Щось на кшталт пакту про ненапад і про відділення магії від держави. Страшезний кіч. Ходімо далі. Отут ти бачиш Жофрея Монка, який вирушає уверх Понтаром, що тоді ще звався Евон-и-Понт ар Ґвеннелен, Ріка Алебастрових Мостів. Монк плив до Лох Муйну, аби схилити тамтешніх ельфів до прийняття групи дітей, Джерел, які мали бути вишколені ельфійськими магами. Може, тебе зацікавить, але серед дітей був хлопчик, якого пізніше назвали Герхартом з Елле. Ти із ним недавно познайомився. Тепер той хлопчик зветься Ген Ґедимдейт.

— Отут, — відьмак глянув на чародія, — аж напрошується баталістика. Адже через кілька років після увінчаної успіхом експедиції Монка війська фельдмаршала Ройпеннека з Третогору здійснили різанину у Лох Муйні й Ест Гемлету, вбивши усіх ельфів, не зважаючи на вік і стать. І розпочалася війна, що закінчилася різаниною під Шерраведдом.

— Твоє імпонуюче знання історії, — знову усміхнувся Вільгефорц, — дозволяє тобі знати, що у війнах не брав участі жоден із тих, хто зве себе чародієм. Тому та тема не надихнула жодної адептки, щоб намалювати відповідну картину. Ходімо далі.

— Ходімо. Тут, на цьому полотні, що це за подія? Ах, я знаю. Це Раффар Білий замирює розсварених королів і кладе кінець Шестирічній Війні. А отут ми маємо Раффара, який відмовляється прийняти корону. Красивий, шляхетний жест.

— Ти так вважаєш? — нахилив набік голову Вільгефорц. — Що ж, у будь-якому разі це був жест, який мав силу прецеденту. Раффар, утім, прийняв посаду першого радника й фактично правив, бо король був дебілом.

— Галерея Слави… — пробурмотів відьмак, підходячи до наступної картини. — А що ми маємо тут?

— Історичний момент скликання першого Капітулу й ухвалення Закону. Зліва направо сидять: Герберт Стаммельфорд, Аврора Генсон, Ів Ріше, Агнес із Ґланвілля, Жоффрей Монк і Радмір з Тор Карнедда. Тут, якщо бути щирим, також аж напрошується додаткова батальна картина. Бо скоро в брутальній війні прикінчили тих, хто не хотів визнавати Капітул і підпорядковуватися Закону. Між іншими — Раффара Білого. Але про те історичні трактати мовчать, аби не заважати його красивій легенді.

— А тут… Гммм… Так, це, вважаю, малювала адептка. Причому — дуже молода.

— Безсумнівно. Зрештою, це алегорія. Я б назвав її алегорією тріумфуючої жіночності. Повітря, Вода, Земля і Вогонь. І чотири славетні чародійки, майстрині у володінні силами цих елементів. Агнес із Ґланвілля, Аврора Генсон, Ніна Фіорованті й Клара Ларісса де Вінтер. Глянь на наступне, більш удале полотно. Тут ти бачиш Клару Ларіссу, яка відкриває академію для дівчат. У будинку, де ми, власне, перебуваємо. А ці портрети — це уславлені випускниці Аретузи. Ото — довга історія тріумфуючої жіночності й поступової фемінізації професії: Янна з Мурівеля, Нора Вагнер, її сестра Августа, Жаде Ґлевіссіг, Летіція Шарбоне, Ілона Ло-Антіль, Карла Деметія Крест, Віолента Суарез, Ейпріль Венгавер… І єдина з живих: Тіссая де Фрьес…

Вони пішли далі. Шовк сукні Лідії ван Бредеворт шовковисто нашіптував, і в шепотінні тому була жахлива таємниця.

— А це? — Ґеральт затримався. — Що це за страшезна сцена?

— Мучеництво мага Радміра, з якого живцем здерли шкіру під час повстання Фальки. На тлі палаючого міста Мірта, який Фалька наказала пустити із димом.

— За що скоро із димом була пущена сама Фалька. На вогнищі.

— Це факт, знаний повсюдно, темерійські й реданські діти донині бавляться у спалення Фальки в канун Савіну. Повернімося, аби ти міг оглянути другий бік галереї… Бачу, ти хочеш про щось запитати. Слухаю.

— Роздумую я над хронологією. Зрозуміло, я знаю, як діють еліксири молодості, але спільна присутність на полотнах осіб живих і давно померлих…

— Іншими словами, тебе дивує, що на банкеті ти зустрів Гена Ґедимдейта й Тіссаю де Фрьес, але не було серед нас Беккера, Ангеси з Ґланвілля, Стаммельфорда чи Ніни Фьораванті?

— Ні. Я знаю, що ви не безсмертні…

— Що таке смерть? — перебив його Вільгефорц. — Як на тебе?

— Кінець.

— Кінець чого?

— Існування. Як мені здається, ми почали філософствувати.

— Природа не знає поняття філософії, Ґеральте з Рівії. Філософією звикли називати жалісні й смішні спроби розуміння Природи, які роблять люди. Філософією називають також і результат таких спроб. Це наче якби буряк роздумував над причинами й результатами свого існування, називаючи результат тих роздумів одвічним і таємничим Конфліктом Бульби й Бадилля, а дощ вважав за Нерозгадану Життєдайну Силу. Ми, чародії, не витрачаємо часу на розгадування, чим є Природа. Ми знаємо, чим вона є, бо ми й самі є Природою. Ти мене розумієш?

— Стараюся, але говори повільніше, прошу. Не забувай, ти розмовляєш із буряком.

— Чи ти задумувався колись, що сталося, коли Беккер змусив воду потекти зі скелі? Говориться дуже просто: Беккер опанував Силу. Змусив елемент підкоритися. Підпорядкував собі Природу, запанував над нею… Як ти ставишся до жінок, Ґеральте?

— Що?

Лідія ван Бредеворт розвернулася у шепотінні шовку, завмерла в очікуванні. Ґеральт побачив, що вона тримає під пахвою запаковану картину. Не мав поняття, звідки та картина взялася, ще мить тому Лідія не несла нічого. Амулет на його шиї легенько затремтів.

Вільгефорц посміхнувся.

— Я питав, — нагадав, — про твої погляди на взаємини між чоловіком і жінкою.

— Який погляд на ті взаємини?

— Чи можна, по-твоєму, змусити жінку підкоритися? Вочевидь, я говорю про справжніх жінок, не про самичок. Чи над справжньою жінкою можна запанувати? Оволодіти нею? Зробити, щоб вона поступилася твоїй волі? А якщо так, то яким саме чином? Скажи мені.

Ганчіркова лялечка не спускала з них ґудзикових очей. Йеннефер відвела погляд.

— Ти відповів?

— Я відповів.

Чародійка стиснула ліву долоню на його лікті, а праву — на пальцях, що торкалися її правої персі.

— Яким чином?

— Адже ти знаєш.

— Ти зрозумів, — за мить відповів Вільгефорц. — І, мабуть, завжди розумів. А тому зрозумієш і те, що якщо згине й щезне поняття волі й поступливості, наказу й слухняності, володаря і підданого, тоді досягають єдності. Повноти, з’єднання в одне ціле. Взаємопроникнення. А коли щось таке настає, смерть перестає бути важливою. Там, у банкетній залі, присутній Ян Беккер, який був водою, що тече зі скелі. Говорити, що Беккер помер — це наче стверджувати, що вода померла. Глянь на це полотно.

Він глянув.

— Надзвичайно красиве, — сказав він за мить. І відразу відчув легеньке тремтіння відьмацького медальйону.

— Лідія, — посміхнувся Вільгефорц, — дякує тобі за визнання. А я — хвалю твій смак. Пейзаж представляє зустріч Креґеннана з Лоду й Лари Доррен еп Шіадаль, легендарних коханців, розділених і знищених за Часів Погорди. Він був чародієм, вона — ельфійкою, одна з еліти Ен Севгерне, чи інакше Знаючих. Те, що могло бути початком поєднання, перетворилося на трагедію.

— Мені відома та оповістка. Я завжди вважав її за казку. Як усе було насправді?

— Того, — споважнів чародій, — не знає ніхто. Вірніше, майже ніхто. Лідія, повісь цю твою картину, тут, поряд. Ґеральте, глянь на черговий твір Лідії. Це портрет Лари Доррен еп Шіадаль, виконаний на підставі старожитньої мініатюри.

— Дякую, — відьмак поклонився Лідії ван Вредеворт, а голос його навіть не затремтів. — Це справжній шедевр.

Голос його не затремтів, хоча Лара Доррен еп Шіадаль дивилася на нього з портрету очима Цірі.

— Що було потім?

— Лідія залишилася у галереї. А ми удвох вийшли на терасу. А він з мене посміявся.

— Туди, Ґеральте, прошу. Ступай тільки по темних плиткам, прошу.

Унизу шуміло море, острів Танедд стояв посеред білої піни прибою. Хвилі розбивалися об стіни Локсії, що були точно під ними. Локсія іскрилася від вогнів, як й Аретуза. А ось кам’яний блок Ґарштангу, що вставав над ними, був чорний і вимерлий.

— Завтра, — чародій прослідкував за поглядом відьмака, — члени Капітулу й Ради одягнуться у традиційні шати, у знайомі тобі зі стародавніх гравюр чорні широкі плащі й шпичасті капелюхи. Озброїмося ми також довгими патиками й посохами, тим чином уподібнившись до колдунів і відьм, якими лякають дітей. То така традиція. У товаристві кількох інших делегатів ми зійдемо туди, нагору, до Ґарштангу. Там, у спеціально приготовленому залі, ми станемо радитися. Решта зачекає в Аретузі нашого повернення і на наше рішення.

— Засідання у Ґарштангу, у вузькому колі — це також традиція?

— Ще й яка. Довга й продиктована практичними міркуваннями. Бувало так, що обряди чародіїв були бурхливі й доходило до досить активного обміну поглядами. Під час одного з таких обмінів куляста блискавка пошкодила зачіску й сукню Ніни Фьораванті. Ніна, присвятивши тому рік роботи, обнесла мури Ґарштангу неймовірно сильною аурою й антимагічною блокадою. З того часу в Ґарштангу не діє жодне закляття, а дискусії проходять спокійніше. Особливо коли не забувають забирати в диспутантів ножі.

— Розумію. А та самотня вежа, вище Ґарштангу, на самій верхівці, що воно таке? Якась важлива будівля?

— Це — Тор Лара, Вежа Чайки. Руїна. Чи важлива? Імовірно, що так.

— Імовірно?

Чародій сперся на балюстраду.

— Згідно з ельфійськими переказами, Тор Лара поєднана — начебто телепортом — із таємничою й до сьогодні не знайденою Тор Зіреель, Вежою Ластівки.

— Начебто? Вам не вдалося виявити того телепорту? Не вірю.

— І слушно робиш. Ми виявили портал, але його довелося заблокувати. Були протести, усі рвалися експериментувати, кожен хотів прославитися як дослідник Тор Зіреель, міфічної оселі ельфійських магів і мудреців. Утім, портал був незворотньо викривлений і перекидає хаотично. Були жертви, тож його заблокували. Ходімо, Ґеральте, стає холодно. Обережно. Ступай тільки по темним плитах.

— Чому тільки по темних?

— Ці будівлі — руїни. Вологість, абразія, сильні вітри, сіль у повітрі — все те фатально впливає на мури. Ремонт коштував би надто дорого, тож ми користуємося ілюзією. Престиж, розумієш.

— Не зовсім.

Чародій ворухнув долонею, і тераса зникла. Вони стояли над прірвою, над безоднею, яка їжачилася внизу зубами скель, що стирчали з піни. Вони ж стояли на вузькому пасі темних плит, розіп’ятому, наче трапеція, між ґанком Аретузи й колоною, що пітримувала терасу.

Ґеральт із зусиллям утримав рівновагу. Якби був він людиною, а не відьмаком, утримати б її не зумів. Але навіть він був заскоченим. Його різкий рух не минув уваги чародія, та й на обличчі мали відбитися зміни. Вітер шарпав його на тонкій кладці, прірва кликала зловісним шумом хвиль.

— Ти боїшся смерті, — констатував з усмішкою Вільгефорц. — Ти її боїшся.

Лялечка з ганчірок дивилася на них очима з ґудзиків.

— Він обманув тебе, — буркнула Йеннефер, притуляючись до відьмака. — Не було небезпеки, він напевне страхував себе й тебе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?

— Ми перейшли в інше крило Аретузи. Він провів мене у велику кімнату, схоже, що був це кабінет когось із викладачок, може навіть ректорки. Ми всілися за стіл, на якому стояв пісочний годинник. Пісок сочився. Я відчув запах парфумів Лідії, я знав, що вона була в кімнаті до нас…

— А Вільгефорц?

— Поставив питання.

— Чому ти не став чародієм, Ґеральте? Тебе ніколи не вабило Мистецтво? Тільки будь щирим.

— Буду. Вабило.

— То чому ж ти не пішов за покликом зваблення?

— Вирішив, що розумніше керуватися голосом розуму.

— І що це значить?

— Роки роботи у відьмачому фахові привчили мене зважувати сили й наміри. Знаєш, Вільгефорце, я знав колись ґнома, який іще дитиною марив про те, щоб стати ельфом. Як вважаєш, став би він ним, якби пішов за покликом зваблення?

— Це мало бути порівнянням? Паралеллю? Якщо так, то аж ніяк неточна. Ґном не міг стати ельфом. Бо він не мав матері-ельфійки.

Ґеральт мовчав довго.

— Ото так, — сказав нарешті. — Я міг здогадатися. Ти трохи покопирсався у моїй біографії. Чи не скажеш мені, навіщо?

— Може, — легенько посміхнувся чародій, — мені мріється про картину з Галереї Слави? Ми двоє, за столом, а на мідній табличці напис: «Вільгефорц із Роґґевену укладає пакт із Ґеральтом із Рівії».

— Це було б алегорією, — сказав відьмак. — Із назвою: «Знання тріумфує над неуцтвом». Я волів би картину реалістичнішу, таку, що мала б назву: «Вільгефорц пояснює Ґеральту, про що йдеться».

Вільгефорц склав пальці обох рук на висоті губ.

— Це не очевидно?

— Ні.

— Ти забув? Картина, про яку мені мріється, висить у Галереї Слави, дивляться на неї майбутні покоління, які достеменно знають, про що йдеться, яку подію ілюструє малюнок. На полотні зображено Вільгефорца й Ґеральта, які домовляються і доходять порозуміння, внаслідок чого Ґеральт, слідуючи за покликом не якогось там потягу чи зваблення, але істинного покликання, вступає, нарешті, в ряди магів, поклавши край своєму попередньому, незначущому й позбавленому майбутнього існуванню.

— Подумати тільки, — сказав відьмак після довгої мовчанки. — Зовсім недавно я подумував, що вже нічого не може мене здивувати. Повір мені, Вільгефорце, я довго згадуватиму цей банкет і цю феєрію подій. І справді це варте картини. Назва: «Ґеральт полишає острів Танедд, тріскаючись від сміху».

— Я не зрозумів, — чародій легенько нахилився. — Я загубився у твоїй мальовничій відповіді, густо пронизаній вишуканими словами.

— Причини нерозуміння для мене зрозумілі. Ми занадто відрізняємося, аби порозумітися. Ти — можний маг Капітулу, який досяг єдності із Природою. Я — волоцюга, відьмак, мутант, який їздить по світу й за гроші прикінчує потвор…

— Мальовничість, — перебив чародій, — виявилася витісненою банальністю.

— Ми занадто відрізняємося, — Ґеральт не дав себе урвати. — А дрібний факт, що моя мати була — випадково — чародійкою, прибрати цю різницю не в силах. Але так, із цікавості: ким була твоя мати?

— Не маю поняття, — спокійно сказав Вільгефорц.

Відьмак відразу замовк.

— Друїди з Ковірського Кола, — продовжив за хвилину чародій, — знайшли мене в канаві в Лан Ексетері. Прийняли й виховали. Як друїда, зрозуміло. Знаєш, ким є друїд? Це такий мутант, волоцюга, який ходить по світу й вклоняється святим дубам.

Відьмак мовчав.

— А потім, — продовжив Вільгефорц, — під час певних друїдських ритуалів вилізли на поверхню мої здібності. Здібності, які точно й беззаперечно дозволяли виявити моє походження. Виплодили мене, випадково, зрозуміло, двоє людей, з яких, принаймні, один був чародієм.

Ґеральт мовчав.

— Тим, хто мої скромні здібності виявив, був, зрозуміло, випадково зустрічний чародій, — спокійно подовжував Вільгефорц. — І він же сподобився для мене на величезну милість: запропонував освіту й удосконалення, а в перспективі вступ у Братство Магів.

— А ти, — сказав глухо відьмак, — прийняв пропозицію.

— Ні, — голос Вільгефорца ставав дедалі холоднішим і неприємнішим. — Я відкинув її у неґречній, майже хамській формі. Вигорнув на дідугана всю злість. Хотів, аби той відчув себе винуватим, він і вся його магічна братія. Винуватим, зрозуміло, у канавах Лан Ексетеру, винуватим, що один чи двоє мерзенних магів, позбавлених сердець і людських відчуттів мерзотників вкинули мене до тієї канави після мого народження, а не перед ним. Чародій, ясна річ, не зрозумів і не перейнявся тим, що я йому тоді сказав. Стенув плечима й пішов собі геть, позначивши тим самим і себе, і свою братію клеймом бездушних, зухвалих, гідних для найсильнішої погорди сучих синів.

Ґеральт мовчав.

— Друїдів з мене було досить, — продовжив Вільгефорц. — Тож я покинув святі діброви й рушив у світ. Робив я різні речі. Деяких я соромлюся донині. Нарешті я став найманцем-солдатом. Подальша моя доля покотилася, як можеш здогадатися, стереотипно. Солдат-переможець, солдат битий, мародер, грабіжник, ґвалтівник, убивця, нарешті — втікач, що біжить на край світу від шибениці. І там, на краю світу, я познайомився з жінкою. Чародійкою.

— Дивися, — прошепотів відьмак, а очі його звузилися. — Дивися, Вільгефорце, аби пошук подібностей, притягнутих силоміць, не завів тебе занадто далеко.

— Подібності скінчилися, — чародій не відвів погляду. — Бо я не впорався із почуттям, яке я відчував до тієї жінки. У свою чергу, її почуття я також не зрозумів, а вона не намагалася мені в тому допомогти. Я її покинув. Бо вона була проміскуїтична, зухвала, злостива, бездушна й холодна. Бо над нею не можна було домінувати, а домінування її було принизливе. Я кинув її, бо знав, що вона цікавилася мною тільки тому, що мій розум, особа й приваблива таємничість перекреслювали той факт, що я не був чародієм, а виключно чародіїв вона звикла удостоювати увагою більше, ніж на одну ніч. Я полишив її, бо… Бо вона була, наче моя мати. Раптом я зрозумів: те, що я до неї відчуваю, це аж ніяк не кохання, а почуття куди складніше, сильне, але таке, що його куди важче кваліфікувати: мішанина страху, жалю, люті, докорів сумління і потреби експансії, почуття вини, втрати й кривди, перверсійної потреби страждання і спокути. Те, що я відчував до тієї жінки, — це була ненависть.

Ґеральт мовчав. Вільгефорц дивився убік.

— Я кинув її, — продовжив за мить. — І не зумів жити із пусткою, яка мене огорнула. І раптом зрозумів, що ту пустку викликає не відсутність жінки, а відсутність того, що я тоді відчував. Парадокс, вірно? Закінчувати я, хіба, не повинен, про те, що було далі, — ти здогадуєшся. Я став чародієм. З ненависті. І тільки тоді я зрозумів, яким був дурнем. Я плутав небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка.

— Як ти слушно зауважив, паралелі між нами не до кінця паралельні, — пробурмотів Ґеральт. — Що б там не здавалося, ми маємо мало спільного, Вільгефорце. Що ти хотів довести, розповідаючи мені свою історію? Що шлях до чародійської майстерності, хоча крутий і заважкий, доступний для всіх? Навіть для, вибачаюсь за паралелі, виродків і підкидьків, волоцюг чи відьмаків…

— Ні, — перебив чародій. — Я не мав наміру доводити, що той шлях доступний для всіх, бо це очевидно й давно доведено. Також не вимагав доведення факт, що для окремих людей іншого шляху просто немає.

— Тож, — усміхнувся відьмак, — я не маю виходу? Мушу укласти з тобою отой пакт, що має стати темою для картини, й стати чародієм? Тільки зважаючи на генетику? Гей. Я трохи розуміюся на теорії наслідування. Мій батько, до чого я дійшов непросто, був волоцюгою, простолюдином, авантюристом і рубайлом. Я можу мати перевагу генів по мечу, а не по куделі. Той факт, що я також непогано рубаюся, це, здається, підтверджує.

— І справді, — чародій глузливо усміхнувся. — Пісок у годиннику майже пересипався, а я, Вільгефорц з Роґґевену, майстер магії, член Капітулу, все ще розмовляю не без задоволення із простолюдином і рубайлом, сином простолюдина, рубайла й волоцюги. Говоримо ми про речі й справи, які, як воно всюди відомо, — звичні теми для дебатів біля вогнищ простецьких рубайл. Про такі, як, наприклад, генетика. Звідки ти взагалі знаєш це слово, мій ти рубайло? З храмової школи в Елландері, де вчать читати по складах і писати двадцять чотири руни? Що схилило тебе до читання книжок, у яких ці й подібні до них слова можна знайти? Де ти доводив до досконалості риторику й красномовство? І навіщо ти це робив? Щоб говорити з вампіром? Мій ти генетичний волоцюго, якому посміхнулася Тіссая де Фрьес. Мій ти відьмаче, рубайло, який приваблює Філіппу Ейльгарт так, що в неї аж руки трусяться. При згадці про якого Трісс Мерігольд шаріється. Про Йеннефер з Венґребергу я і не згадую.

— Може, й добре, що не згадуєш. У годиннику й справді залишилося вже так мало піску, що майже можна перерахувати зернятка. Не малюй більше картин, Вільгефорце. Кажи, про що йдеться. Скажи це мені простими словами. Уяви собі, що сидимо ми біля вогнища, двоє волоцюг, печемо свинку, яку тільки-но вкрали, і безрезультатно намагаємося упитися березовим соком. Є просте питання. Відповідай. Як волоцюга волоцюзі.

— Як звучить це просте питання?

— Який же договір ти мені пропонуєш? Яку ж то угоду ми маємо укласти? Чому ти хочеш мати мене в своєму горнятку, Вільгефорце? У котлі, де, як мені здається, починає кипіти? Що тут, окрім канделябрів, висить у повітрі?

— Гмм… — Чародій задумався — або удав, що це робить. — Питання не таке просте, але я спробую відповісти. Але не як волоцюга волоцюзі. Відповім… як один найманий рубайло іншому, подібному до себе.

— Нехай так.

— Тоді слухай, приятелю-рубайло. Готується незла різанина. Різка бійня не на життя, а на смерть, пардону давати не стануть. Одні переможуть, інших склюють ворони. Скажу тобі, приятелю, приставай до тих, у кого є більші шанси. До нас. Тих інших кинь і плюнь на них густою слиною, бо жодних шансів вони не мають, і на холеру б тобі гинути разом із ними? Ні-ні, побратиме, не показуй мені тут кривого писка, знаю, що ти хочеш сказати. Хочеш сказати, що ти нейтральний. Що в сраці ти маєш і тих, й інших, що ти просто перечекаєш різанину в горах, у Каер Морені. То погана ідея, побратиме. З нами буде все, що ти кохаєш. Якщо не пристанеш до нас, усе те ти втратиш. А тоді поглине тебе пустка, ніщо й ненависть. Знищить тебе Час Погорди, що надходить. Тож будь розсудливим і стань на слушний бік, коли доведеться вибирати. А вибирати доведеться. Можеш мені повірити.

— Неймовірно, — усміхнувся паскудно відьмак, — до якої міри розбурхує усіх моя нейтральність. До якої міри робить вона мене об’єктом пропозицій про договори й умови, запросин до співпраці, повчань про необхідність робити вибір і ставати на слушний бік. Закінчімо цю розмову, Вільгефорце. Витрачаєш час. У цій грі я для тебе не рівний партнер. Не бачу я можливості, аби ми обидва опинилися на одній картині в Галереї Слави. Особливо на батальній.

Чародій мовчав.

— Розставляй, — продовжив Ґеральт, — на своїй шахівниці королів, дам, слонів і тури, не переймайся мною, бо я на цій шахівниці значу не більше, ніж пил, що її вкриває. Це не моя гра. Ти стверджуєш, що мені доведеться обирати? Заявляю тобі, що ти помиляєшся. Я не стану обирати. Пристосуюся до подій. Пристосуюся до того, що виберуть інші. Я завжди так робив.

— Ти фаталіст.

— Я — фаталіст. Хоча це ще одне слово, якого я знати не повинен. Повторюю: це не моя гра.

— Чи насправді так? — Вільгефорц перехилився через стіл. — У грі цій, відьмаче, на шахівниці вже стоїть чорний кінь, на добро чи зло, але пов’язаний із тобою призначенням. Ти ж знаєш, про кого я кажу, вірно? Ти ж, хіба, хочеш її втратити? То знай: є тільки один спосіб, аби її не втратити.

Очі відьмака звузилися.

— Що ви хочете від тієї дитини?

— Є тільки один спосіб, щоб ти зумів про те довідатися.

— Застерігаю. Я не дозволю її скривдити…

— Є тільки один спосіб, аби ти зміг це зробити. Я тобі той спосіб запропонував, Ґеральте із Рівії. Подумай над моєю пропозицією. Ти на це маєш цілу ніч. Думай, дивлячись на небо. На зірки. От тільки не переплутай їх із тими, що віддзеркалюються на поверхні ставка. Пісок пересипався.

— Я боюся за Цірі, Йен.

— Немає чого.

— Але…

— Довірся мені, — вона обійняла його. — Довірся мені, прошу. Не переймайся Вільгефорцем. То гравець. Хотів тебе обдурити, спровокувати. І йому частково це вдалося. Але це не має значення. Цірі під моєю опікою, а в Аретузі їй буде безпечно, вона зуміє тут розвинути свої здібності, і ніхто їй у тому не завадить. Ніхто. Утім, про те, щоб вона стала відьмачою, — забудь. Вона має інші таланти. І для інших справ призначена. Можеш мені повірити.

— Я тобі вірю.

— Це значний прогрес. А Вільгефорцем не переймайся. Завтрашній день прояснить багато справ і розв’яже багато проблем.

Завтрашній день, — подумав він. — Вона щось від мене приховує. А я боюся розпитувати. Кодрінгер мав рацію. Я уплутався у паскудні проблеми. Але виходу зараз я не маю. Мушу зачекати на те, що принесе той завтрашній день, який, начебто, має усе прояснити. Я мушу їй довіритися. Знаю: щось станеться. Зачекаю. І пристосуюся до ситуації.

Він глянув на секретер.

— Йен?

— Я тут.

— Коли ти вчилася в Аретузі… Коли ти спала в кімнатці, як оця… Чи мала ти лялечку, без якої не могла заснути? Яку вдень ти садовила на секретер?

— Ні, — Йеннефер різко повернулася. — Я не мала навіть лялечки. Не питай мене про те, Ґеральте. Прошу тебе — не питай.

— Аретуза, — прошепотів він, озираючись. — Аретуза на острові Танедд. Її дім. На багато років… Коли вона звідси вийде, буде зрілою жінкою…

— Припини. Не думай про це й не говори про це. Замість цього…

— Що, Йен?

— Кохай мене.

Він обійняв її. Торкнувся. Знайшов. Йеннефер, неймовірним способом м’яка й тверда водночас, зітхнула голосно. Слова, які вони промовляли, рвалися, гинули серед зіткнень і прискореного дихання, переставали мати значення, розпорошувалися. Тож вони замовкли, зосередилися на пошуках себе, на пошуках істини. Шукали вони довго, ретельно й дуже докладно, лякаючись святотатського поспіху, легковажності й розв’язності. Шукали вони сильно, інтенсивно, до забуття, лякаючись святотатського сумніву й нерішучості. Шукали обережно, лякаючись святотатської неделікатності.

Вони знайшли себе, перемогли страх, а за мить відшукали істину, яка вибухнула в них під повіками жахливою, сліпучою реальністю, роздерла стогоном рішуче стиснуті вуста. І тоді час спазматично здригнувся і завмер, усе зникло, а єдиним функціонуючим відчуттям залишився дотик.

Минула вічність, а час здригнувся вдруге й знову рушив з місця, поволі, важко, наче великий, навантажений віз. Ґеральт глянув у вікно. Місяць усе ще висів у небі, хоча те, що сталося мить тому, безсумнівно повинно було б скинути його на землю.

— Ой-йой, — сказала після довгої паузи Йеннефер, повільним рухом стираючи зі щоки сльозу.

Вони лежали нерухомо серед збитої постелі, серед тремтіння, серед паруючого тепла й вигасаючого щастя, серед мовчанки, а навколо клубочилася невиразна темрява, насичена запахами ночі й голосами цикад.

Ґеральт знав, що в такі моменти телепатичні здібності чародійки були витонченими й дуже сильними, тому він інтенсивно думав про справи й речі красиві. Про речі, які мали подарувати їй радість. Про вибух світла на сході сонця. Про імлу, що висить на світанку над гірським озером. Про кришталеві водоспади, крізь які стрибають лососі, такі лискучі, наче зроблені з литого срібла. Про теплі краплі дощу, що б’ють у важкезне від роси листя лопуха.

Він думав для неї. Йеннефер усміхалася, слухаючи його думки. Усмішка тремтіла на її щоці місячною тінню вій.

— Дім? — запитала раптом Йеннефер. — Який дім? Ти маєш дім? Хочеш збудувати дім? Ах… Вибачаюся. Я не повинна…

Він мовчав. Був злий на себе. Думаючи для неї, мимоволі дозволив їй прочитати думку про неї.

— Красива мрія, — Йеннефер легенько погладила його по руці. — Дім. Власноруч збудований дім, а в тому домі ти і я. Ти вирощував би коней і вівці, я управлялася б із садочком, варила б їжу й чесала б вовну, яку ми возили б на базар. За гріш, отриманий від продажу вовни й усіляких плодів землі, ми купували б те, що нам необхідно, наприклад мідяні казани й залізні граблі. Час від часу нас провідувала б Цірі з чоловіком і трійцею дітей, інколи заглядала б Трісс Мерігольд, аби погостювати кілька днів. Ми красиво й гідно старіли б. А якби мені ставало нудно, ти грав би мені вечорами на власноруч змайстрованій волинці. Гра на волинці, як усюдно відомо, є найкращим ремедіумом від хандри.

Відьмак мовчав. Чародійка тихо кашлянула.

— Вибач, — сказала за мить.

Він піднявся на лікті, нахилився, поцілував її. Вона різко ворухнулася, обійняла його. Мовчки.

— Скажи щось.

— Я не хотів би втратити тебе, Йен.

— Але ж ти мене маєш.

— Та ніч скінчиться.

— Усе закінчується.

Ні, — подумав він. — Не хочу, щоб так було. Я зморений. Занадто зморений, щоб сприймати перспективу кінців, що є початками, від яких усе треба розпочинати по-новому. Я хотів би…

— Не говори, — швидким рухом вона приклала йому палець до вуст. — Не говори мені, чого б ти хотів і чого б прагнув. Бо може виявитися, що я не зумію виконати твоїх прагнень, а це завдасть мені болю.

— А чого прагнеш ти, Йен? Про що ти мрієш?

— Тільки про речі досяжні.

— А я?

— Тебе я вже маю.

Він мовчав довго. І дочекався миті, коли вона перервала мовчання.

— Ґеральте?

— Гм?

— Кохай мене, прошу.

Спочатку, насичені собою, вони були виповнені фантазії і винахідливості, ідей, відкриттів і прагнень нового. Як завжди, швидко виявилося, що це заразом забагато й замало. Зрозуміли вони це одночасно й знову кохалися.

Коли Ґеральт опритомнів, місяць і далі був на своєму місці. Цикади завзято співали, наче й їх огорнуло шаленство й безпам’ятство, щоб перемогти неспокій і страх. Із близького вікна в лівому крилі Аретузи хтось спраглий до сну верещав і репетував голосно, вимагаючи тиші. З вікна з протилежного боку хтось інший, видно, із артистичнішою душею, аплодував з ентузіазмом і вітав.

— Ох, Йен… — прошепотів відьмак із докором.

— Я мала підстави… — вона поцілувала його, а потім втулила щоку в подушку. — Я мала підстави, щоб кричати. І тому — кричала. Цього нетреба стримувати, це нездорово й неприродно. Обніми мене, якщо можеш.

Телепорт Лари, також називаний за іменем його відкривача Порталом Бенавента. Розташований на острові Танедд, на останньому поверсі Вежі Чайки. Постійний, періодично активний. Засади функціонування: невідомі. Призначення: невідоме, ймовірно, спотворене в результаті саморозпаду, невиключені численні розгалуження та розкидання.

Увага: телепорт хаотичний і смертельно небезпечний. Експерименти категорично заборонені. Не дозволяється використовувати магію у Вежі Чайки й у найближчій околиці, особливо — телепортаційної магії. У виключних випадках Капітул розглядає подання на дозвіл для доступу в Тор Лару й на огляд телепорту. Подання належить мотивувати розпочатими дослідницькими працями й спеціалізацією у предметній сфері.

Бібліографія: Жофрей Монк, «Магія Старшого Люду»; Іммануель Бенавент, «Портал з Тор Лара»; Ніна Фьораванті, «Теорія і практика телепортації»; Рансант Альваро, «Брами таємниці».

Prohibita (список заборонених артефактів)

«Ars Magica», вид. LVII

Розділ 4

Спочатку був тільки пульсуючий, мерехтливий хаос і каскад образів, кружляння, сповнена звуками й голосами безодня. Цірі бачила вежу, що сягала до неба, а на даху її танцювали блискавки. Вона чула крик хижого птаха — і була тим птахом. Летіла із величезною швидкістю, а внизу було збурене море. Вона бачила маленьку ганчіркову лялечку, і раптом була тією лялечкою, а навколо клубочилася темрява, пульсуюча голосами цикад. Вона бачила великого чорно-білого кота, і раптом була тим котом, а навколо був похмурий дім, потемнілі панелі, запах свічок і старих книжок. Вона чула, як хтось кількаразово промовляє її ім’я, кличе її. Бачила срібних лососів, що перескакують водоспади, чула шум дощу, що б’є у листя. А потім почула дивний, протяжний крик Йеннефер. І це той крик розбудив її, вирвав із безодні безчасся і безладу.

Тепер, безрезультатно намагаючись пригадати сон, чула вона вже тільки тихі звуки лютні й флейти, дзенькіт тамбурина, спів і сміх. Любисток і група вагантів, що випадково тут зустрілися, продовжували відчайдушно розважатися у кімнатці наприкінці коридору.

Через вікно вривалася смуга місячного світла, що трохи розганяло морок і надавало кімнатці в Локсії вигляду місця зі сну. Цірі відкинула простирадла. Була вона спітнілою, волосся прилипло їй до чола. Увечері вона довго не могла заснути, бракувало дихання, хоча вікно було відкрите навстіж. Знала, що було причиною. Йеннефер, перш ніж вийти із Ґеральтом, обклала кімнату охоронними чарами. Начебто для того, щоб унеможливити кому б то не було вхід, але Цірі підозрювала, що йшлося, скоріше, про неможливість виходу. Була вона просто ув’язненою. Йеннефер, хоча й задоволена — явно — зустріччю із Ґеральтом, не забула й не вибачила ще їй самовільної і божевільної втечі до Гірундуму, яка й призвела до цієї зустрічі.

Саму її зустріч із Ґеральтом наповнила смутком і розчаруванням. Відьмак був маломовним, напруженим, неспокійним і явно нещирим. Розмови їхні уривалися і затиналися, в’язли в незакінчених, обірваних на півслові фразах і питаннях. Очі й думки відьмака втікали від неї й бігли вдалечінь. Цірі знала, куди вони бігли.

З кімнатки в кінці коридору долинав самотній і тихий спів Любистка, музика струн лютні, що шемріла, наче струмок по камінню. Вона впізнала мелодію, яку бард складав кілька вже днів. Балада — Любисток похвалився тим кілька разів — мала назву «Невловима» й повинна була принести поетові тріумф на щорічному турнірі бардів, що відбувався пізньої осені в замку Фартбург. Цірі вслухалася у слова.

Пурхнеш над дахами мокрими, Пірнеш між лататтями жовтими, Але я тебе й так зрозумію, Звичайно, якщо зумію…[6]

Били копита, вершники йшли галопом у ніч, на горизонті небо розквітало загравою пожарів. Хижий птах заскреготів і розкинув крила, зриваючись у політ. Цірі знову занурилася у сон, чуючи, як хтось кілька разів промовляє її ім’я. Раз був то Ґеральт, раз — Йеннефер, раз — Трісс Мерігольд, нарешті — й до того ж кілька разів — невідома їй, худа, світловолоса й смутна дівчина, яка дивилася з оправленої у ріг і мідь мініатюри.

Потім вона побачила чорно-білого кота, а за мить була тим котом, дивилася його очима. Навколо був чужий похмурий дім. Вона бачила великі полиці, повні книжок, освітлений кількома свічками пюпітр, біля нього двох чоловіків, які схилилися над сувоями. Один із тих чоловіків кашляв і витирав губи хусточкою. Другий, карлик із величезною головою, сидів у кріслі на коліщатах. Не мав обох ніг.

— Небувале… — зітхнув Фенн, пробігаючи поглядом пожовклі пергаменти. — Не хочеться вірити… Звідки ти маєш ці документи?

— Ти б не повірив, якби я тобі сказав, — прокашляв Кодрінгер. — Ти зрозумів тепер, хто така насправді Цірілла, княжна Цінтри? Діти Старшої Крові… Останній паросток того проклятущого дерева ненависті! Остання галузка, а на ній — останнє отруйне яблучко…

— Старша Кров… Так далеко назад… Паветта, Каланте, Адалія, Елен, Фіона…

— І Фалька.

— Боги, це неможливо! По-перше, Фалька не мала дітей! По-друге, Фіона була законною дочкою…

— По-перше, про молодість Фальки ми не знаємо нічого. По-друге, не сміши мене, Фенне. Ти ж знаєш, що на звук слова «законний» мене охоплюють спазматичні веселощі. Я вірю у цей документ, бо, як на мене, він автентичний і говорить правду. Фіона, прапрабабця Паветти, була дочкою Фальки, тієї потвори в людській подобі. Хай йому диявол, я не вірю у всі ті божевільні провіщення, пророцтва й іншу дурню, але як згадаю собі зараз пророцтво Ітліни…

— Опоганена кров?

— Опоганена, осоружна, проклята — це можна зрозуміти по-різному. А згідно з легендою, якщо пам’ятаєш, саме Фалька й була проклятою, бо Лара Доррен еп Шіадаль наклала прокляття на її матір…

— Це ж казки, Кодрінгере.

— Ти правий, це казки. Але чи ти знаєш, коли казки перестають бути казками? У ту мить, коли хтось починає в них вірити. А в казку про Старшу Кров хтось вірить. Особливо в той фрагмент, де йдеться про те, що з крові Фальки народиться месник, який знищить старий світ, а на руїнах його збудує новий.

— І месником тим мала б бути Цірілла?

— Ні. Не Цірілла. Її син.

— А Ціріллу шукає…

— Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, — холодно закінчив Кодрінгер. — Тепер ти розумієш? Цірілла, незалежно від її бажання, має стати матір’ю наступника трону. Ерцгерцогом, який має стати Ерцгерцогом Темряви, нащадком і месником тієї дияволиці Фальки. Загибель, а пізніше відбудова світу має, як мені здається, відбуватися у спосіб керований і контрольований.

Каліка мовчав довго.

— Не вважаєш, — запитав нарешті, — що треба було б про це повідомити Ґеральту?

— Ґеральту? — Кодрінгер скривився. — А хто це такий? Часом не той наївняк, який недавно запевняв мене, що він діє не для зиску? О, я вірю, він діє не для власного зиску. Діє для чужого. Він іде по сліду Ріенса, який перебуває на шворці, наче не відчуваючи ошийника на власній шиї. Я мав би його інформувати? Допомагати тим, які самі бажають заволодіти цією куркою, що несе золоті яйця, щоб шантажувати Емгира або вкрастися до його милості? Ні, Фенне. Я не настільки дурнуватий.

— Відьмак діє на шворці? Чиїй?

— Подумай.

— Зараза!

— Чудово дібране слово. Єдина особа, яка має на нього вплив. Якій він довіряє. Але я їй не довіряю. І ніколи не довіряв. Я сам включуся у цю гру.

— Це небезпечна гра, Кодрінгере.

— Безпечних ігор немає. Є тільки ігри варті й неварті свічки. Фенне, брате, чи ти не розумієш, що потрапило нам у руки? Золота курка, яка нам, а не комусь іншому, знесе величезне яйце, усе з жовтісінького золота…

Кодрінгер зайшовся у кашлі. Коли відняв хустку від уст, були на ній сліди крові.

— Золото цього не вилікує, — сказав Фенн, дивлячись на хустку в руках спільника. — А мені не поверне ніг…

— Хтозна?

У двері хтось постукав. Фенн неспокійно завертівся у кріслі на коліщатах.

— Чекаєш на когось, Кодрінгере?

— Авжеж. На людей, яких я посилав на Танедд. По золоту курку.

— Не відчиняй, — крикнула Цірі. — Не відчиняй цих дверей! За ними — смерть! Не відчиняй цих дверей!

— Уже відчиняю, уже відчиняю, — крикнув Кодрінгер, відсуваючи засуви, після чого повернувся до кота, що все нявчав. — А тихіше, проклятуща тварюко…

Обірвав себе. У дверях стояли не ті, на кого він очікував. У дверях стояли троє осіб, яких він не знав.

— Мосьпане Кодрінгере?

— Мосьпан виїхав у справах, — адвокат набрав дурнуватого виразу обличчя і змінив голос на трохи писклявий. — Я — камердинер мосьпана, звуся Ґломб, Мікаель Ґломб. Чим можу служити вельможному панству?

— Нічим, — сказав одна з осіб, високий напівельф. — Раз мосьпана немає, ми залишимо тільки лист та повідомлення. Оце лист.

— Передам обов’язково, — Кодрінгер, чудово вжившись у роль недорікуватого лакея, принижено схилився, простягнув руку за перев’язаним червоним шнуром сувоєм пергаменту. — А повідомлення?

Шнур, що оповивав сувій, розкрутився, наче атакуюча змія, шмагнув і тісно обплів зап’ясток. Високий сильно смикнув. Кодрінгер утратив рівновагу, полетів уперед, щоб не стикнутися із напівельфом, рефлекторно вперся долонею у його груди. У цій позиції він не спромігся уникнути кинджалу, яким його пхнули в черево. Він скрикнув глухо й шарпнувся назад, але магічний шнур, обкручений навколо зап’ястка, не відпустив. Напівельф знову притягнув його до себе й дзиґнув ще раз. Цього разу Кодрінгер обвис на клинку.

— Оце повідомлення і вітання від Ріенса, — прошипів високий напівельф, сильно рвонувши кинджал уверх, потрошачи адвоката, наче рибу. — Йди до пекла, Кодрінгере. Прямісінько до пекла.

Кодрінгере загарчав. Відчував, як вістря кинджала скрегоче й хрупає по ребрах і грудині. Посунувся на землю, згорнувшись у клубок. Хотів крикнути, аби застерегти Фенна, але зумів тільки заклекотіти, та й той клекіт здавила хвиля крові.

Високий напівельф переступив через тіло, слідом зайшло ще двоє. Ці були людьми.

Фенн не дав застати себе зненацька.

Клацнула тятива, один із розбійників упав навзнак, ударений сталевою кулькою у середину лоба. Фенн із кріслом від’їхав від пюпітру, даремно намагаючись перезарядити арбалет тремтячими руками.

Високий підскочив до нього, сильним копняком перекинув крісло. Карлик покотився між розкиданими по підлозі паперами. Безсило перебираючи малими ручками й куксами ніг, нагадував він скаліченого павука.

Напівельф копнув арбалет, посуваючи його подалі від Фенна. Не звертаючи уваги на каліку, який усе намагався повзти, швидко переглянув документи, що лежали на пюпітрі. Увагу його привернула невеличка, оправлена в ріг і мідь мініатюра, на якій було зображено світловолосу дівчину. Підняв разом із листком, до неї прикріпленим.

Другий убивця залишив того, якому дісталося кулею з арбалету, наблизився. Напівельф підняв брови у запитані. Вбивця покачав головою.

Напівельф сховав за пазуху мініатюру й кілька документів, що їх він забрав з пюпітру. Потім вийняв з каламаря жмуток пер і запалив їх від свічника. Обертаючи, дав квачеві добряче зайнятися, після чого кинув його на пюпітр, між сувоїв, які миттю спалахнули.

Фенн закричав.

Високий напівельф зняв із уже палаючого столу пляшку з рідиною для виведення чорнил, став над карликом, який продовжував борсатися, і вилив на нього весь вміст. Фенн протягло завив. Другий убивця стягнув з полиць оберемок сувоїв і присипав ними карлика.

Вогонь з пюпітру встав аж до стелі. Друга, менша пляшка із розчином вибухнула з гуркотом, полум’я лизнуло полиці. Сувої, рулони й течки почали чорніти, згортатися й оживати вогнем. Фенн вив. Високий відступив від палаючого пюпітру, скрутив з паперу довгий квач і запалив його. Другий убивця накидав на каліку ще один оберемок релінових сувоїв.

Фенн вив.

Напівельф устав над ним, тримаючи в руці палаючий квач.

Чорно-білий кіт Кодрінгера усівся на найближчому мурі. У жовтих його очах грав відблиск пожежі, що перетворював ніч на страхітливу пародію дня. Навколо лунав крик. Горить! Горить! Води! Люди бігли в напрямку будинку. Кіт завмер, дивлячись на них із презирством і подивом. Ці дурні, схоже, прямували туди, у бік полум’яної пащі, звідки йому ледь-ледь удалося вибратися.

Байдуже розвернувшись, кіт Кодрінгера відновив вилизування лапки, убабляної у кров.

Цірі прокинулася, залита потом, із долонями, до болю стиснутими на простирадлі. Навколо була тиша й м’який морок, наче стилетом пробитий смугою місячного світла.

Пожежа. Вогонь. Кров. Кошмар… Не пам’ятаю, я нічого не пам’ятаю…

Вона глибоко вдихнула холодне нічне повітря. Враження духоти зникло. Вона знала чому.

Охоронні закляття не діяли.

Щось сталося, — подумала Цірі. Вона вискочила з ліжка і швидко вдяглася. Перепоясалася кортиком. Меча вона не мала, Йеннефер забрала й віддала під нагляд Любистку. Поет уже, напевне, спав, у Локсії панувала тиша. Цірі подумувала, чи не піти б і розбудити його, коли раптом відчула у вухах пульсацію і шум крові.

Смуга місячного світла, що вривалася у вікно, стала дорогою. Наприкінці дороги, дуже далеко, були двері. Двері відчинилися, у них стала Йеннефер.

Ходи.

За спиною чародійки відчинялися наступні двері. Одна за іншою. Безкінечно багато. У мороці неясно вимальовувалися чорні форми колон. А може, статуй… Я сню, подумала Цірі, сама в те не вірячи. Я сню. Це ніяка не дорога, це світло, смуга світла. По цьому не можна йти…

Ходи.

Вона послухалася.

Якби не дурнуваті докори сумління відьмака, якби не його нежиттєздатні принципи, багато пізніших подій мали б цілком інший перебіг. А багато подій узагалі б не сталося. І тоді історія світу склалася б інакше.

Але історія світу склалася так, як склалася, — і єдиною причиною того був факт, що відьмак мав докори сумління. Коли він прокинувся перед світанком і відчув потребу, то не зробив того, що зробив би кожен — не вийшов на балкончик і не висцявся у горщик для настурції. Він мав докори сумління. Тихенько вдягнувся, не будячи Йеннефер, яка спала як мертва, без руху, майже без дихання. Вийшов з кімнатки й пішов у сад.

Банкет іще тривав, але, як було зрозуміло з відгомонів, затухаючи. У вікнах бальної зали все ще горіло світло, що заливало атріум і клумби півоній. Тож відьмак подався трохи далі, у густіші кущі, там задивився на небо, що ставало дедалі світлішим, туди, де на горизонті наливалася уже пурпуром стрічка світанку.

Коли він поволі повертався, роздумуючи над важливими справами, медальйон сильно смикнувся. Він притримав його долонею, відчуваючи вібрацію, що проникала крізь усе тіло. Сумніву не було: в Аретузі хтось застосував закляття. Ґеральт нашорошив вуха й почув віддалені крики, шум і гуркіт, що долинали з галереї з лівого крила палацу.

Будь-хто інший, не зволікаючи, відвернувся б і швидким кроком пішов би у свій бік, удаючи, що він нічого не почув. І тоді історія світу склалася б інакше. Але відьмак мав докори сумління і звик діяти відповідно до немудрих, непрактичних принципів.

Коли він забіг на галерею і в коридор, там тривав бій. Кілька бандитів у сірих кубраках обезвладнювали поваленого на землю невисокого чародія. Обезвладненням керував Дійкстра, шеф розвідки Візіміра, короля Реданії. Раніше, ніж Ґеральт зумів щось зробити, його теж обезвладнили — двоє інших сірих убивців приперли його до стіни, а третій приставив йому до грудей тризубе вістря корсеки[7].

Усі бандити мали на грудях ринграфи з реданським орлом.

— Це зветься «влізти в гівно», — тихо пояснив Дійкстра, наблизившись. — А ти, відьмаче, маєш, схоже, справжній талант до такого влізання. Стій спокійно й намагайся не привернути до себе нічиєї уваги.

Реданці нарешті обезвладнили невисокого чародія і підняли його, тримаючи за руки. Був то Артауд Терранова, член Капітулу.

Світло, яке дозволяло бачити подробиці, било з кулі, що висіла над головою Кейри Мец, чародійки, із якою Ґеральт балакав увечері на банкеті. Він ледь упізнав її — вона змінила вільні хвилі тюлю на суворий чоловічий наряд, а при боці мала кинджал.

— Закуйте його, — скомандувала вона коротко. У долоні її дзенькнули кайдани, виконані з блакитного металу.

— Не смій надягати на мене оте! — крикнув Терранова. — Не смій, Мец! Я — член Капітулу!

— Був. А тепер ти звичайний зрадник. І ставитимуться до тебе, як до зрадника.

— А ти — паршива дівка, яка…

Кейра відступила на крок, трохи гойднулася у стегнах і з усієї сили вдарила його кулаком в обличчя. Голова чародія відскочила назад так, що на мить Ґеральту здалося, що вона відірветься від тулуба. Терранова обвис на руках людей, які його тримали, з носа й губів його потекла кров. Чародійка другого удару не завдала, хоча руку занесла. Відьмак помітив латунний блиск кастету на її пальцях. Не здивувався. Кейра була мініатюрної статури, удар такий не міг бути нанесеним голою рукою.

Він не ворухнувся. Бандити тримали його міцно, а шип корсеки колов у груди. Ґеральт не був упевненим, чи ворухнувся б, якби був вільним. І чи знав би, що робити.

Реданці замкнули окови на викручених за спину руках чародія. Терранова закричав, забився, зігнувся, захарчав у нудотному рефлексі. Ґеральт уже знав, з чого зроблені кайдани. Був це сплав заліза й двімериту, рідкісного мінералу, чиї властивості полягали в придушенні магічних здібностей. Таке придушення супроводжували досить прикрі для магів побічні ефекти.

Кейра Мец підвела голову, відгортаючи волосся з чола. І тоді його побачила.

— Що, до ясної холери, тут робить він? Звідки він тут узявся?

— Вліз, — спокійно відповів Дійкстра. — Він має талант влазити. Що я маю з ним зробити?

Кейра спохмурніла, кілька разів тупнула підбором високого чобота.

— Пильнуй його. Зараз я не маю часу.

Швидко відійшла, за нею пішли реданці, поволікши Терранову. Куля світла попливла за чародійкою, але вже настав світанок, швидко світлішало. На знак Дійкстри бандити відпустили Ґеральта. Шпигун наблизився і подивився відьмакові в очі.

— Зберігай цілковитий спокій.

— Що тут діється? Що воно…

— І цілковите мовчання.

Кейра Мец скоро повернулася, не сама. Супроводжував її попелястоволосий чародій, якого вчора Ґеральту представили як Детмольда з Бан Арду. Той, побачивши відьмака, вилаявся і вдарив кулаком у долоню.

— Прокляття! Це що, той, якого вподобала собі Йеннефер?

— Той, — підтвердила Кейра. — Ґеральт із Рівії. Проблема полягає у тому, що я не знаю, як воно із Йеннефер…

— Я цього також не знаю, — стенув плечима Детмольд. — У кожному разі, він уже втрутився. Забагато бачив. Заберіть його до Філіппи, вона вирішить. Закуйте його.

— Немає такої потреби, — сказав удавано сонно Дійкстра. — Я за нього відповідаю. Доправимо його, куди належить.

— Чудово складається, — кивнув Детмольд. — Бо ми не маємо часу. Ходімо, Кайро, там нагорі справи ускладнюються…

— Ото вони нервують, — сказав реданський шпигун, дивлячись їм у спину. — Відсутність вправності, у цьому проблема. А перевороти й путчі — як окрошка з буряка. Треба її споживати холодною. Ходімо, Ґеральте. І пам’ятай: спокійно, гідно, без скандалів. Не примушуй мене шкодувати, що я не наказав тебе закувати або зв’язати.

— Що тут діється, Дійкстро?

— А ти ще не здогадався? — шпигун ішов поруч із ним, троє реданців трималися позаду. — Скажи-но щиро, відьмаче, як воно сталося, що ти тут з’явився?

— Я боявся, що настурція засохне.

— Ґеральте, — Дійкстра скоса глянув на нього. — Ти провалився у гівно з головою. Випірнув і тримаєш носа над поверхнею, але ногами ти все ще не дістав дна вигрібної ями. Дехто подає тобі руку допомоги, ризикуючи, що й сам впаде й засмердиться. Тож облиш ці дурнуваті жарти. Це Йеннефер наказала тобі прийти, так?

— Ні. Йеннефер спить у теплому ліжечку. Це тебе заспокоїло?

Гігантський шпигун різко розвернувся, схопив відьмака за руки й припер до стіни коридору.

— Ні, не заспокоїло мене це, холерний ти дурню, — просичав він. — Чи ти ще не зрозумів, дурбецелу, що чесні, вірні королям чародії не сплять сьогодні вночі? Що вони взагалі не лягали в ліжка? У тепленьких постелях сплять підкуплені Нільфгардом зрадники. Запроданці, які самі готували путч, але трохи пізніше. Не знали, що їхні плани виявили й упередили ці наміри. Й ото зараз їх саме витягають з теплих ліжок, луплять кастетами в зуби й надягають на лапи обручки з двімериту. Зі зрадниками покінчено, ти розумієш? Якщо ти не хочеш піти на дно разом із ними, то припини вдавати ідіота! Чи вчора ввечері Вільгефорц завербував тебе? Чи, може, ще раніше завербувала тебе Йеннефер? Говори! Швидко, бо гівно вже заливає тобі рота!

— Окрошка з буряка, Дійкстро, — нагадав Ґеральт. — Веди мене до Філіппи. Спокійно, гідно й без скандалів.

Шпигун відпустив його, відступив на крок.

— Ходімо, — сказав холодно. — Цими сходами, нагору. Але розмову не скінчено. Я тобі це обіцяю.

Там, де сполучалися чотири коридори, під колоною, що підтримувала стелю, було світло від ліхтаря й магічних куль. Товклися тут реданці й чародії. Серед останніх були члени Ради — Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг. Сабріна, як і Кейра Мец, була в темному чоловічому одягу. Ґеральт зрозумів, що в путчі, який відбувався на його очах, сторони можна розпізнавати за уніформами.

На підлозі стояла на колінах Трісс Мерігольд, схилена над тілом, що лежало в калюжі крові. Ґеральт упізнав Лідію ван Вредеворт. Упізнав її по волоссю і шовковій сукні. По обличчю — не впізнав би, бо то вже не було обличчям. Була то огидна, жахлива маска, череп, що блискав оголеними аж до половини щоки зубами й деформованою кісткою щелепи, що, до того ж, погано зрослася.

— Закрийте її, — глухо сказала Сабріна Ґлевіссіг. — Коли вона померла, ілюзія розвіялася… Зараза, та прикрийте її чимось!

— Як це сталося, Радкліффе? — запитала Трісс, відсмикуючи руку від руків’я кинджалу, що стирчав трохи нижче сонячного сплетення Лідії. — Як це могло статися? Мало все відбутися без трупів!

— Вона на нас напала, — пробурмотів чародій, опускаючи голову. — Коли виводили Вільгефорца, вона кинулася на нас. Настало замішання… Я сам не розумію, яким чином… Це її власний кинджал…

— Закрийте їй обличчя! — Сабріна різко відвернулася. Побачила Ґеральта, хижі очі її блиснули, наче антрацит.

— Звідки він тут узявся?

Трісс блискавично підвелася, ступила до відьмака. Ґеральт побачив її руку біля свого обличчя. Потім помітив блиск і поступово занурився у темряву. Відчув руку на комірі й різкий ривок.

— Тримайте його, бо впаде, — голос Трісс був неприродним, звучав у ньому удаваний гнів. Вона шарпнула його знову, так, щоб на мить він опинився біля неї.

— Вибач, — почув її швидкий шепіт. — Я мусила.

Люди Дійкстри підтримали його.

Він ворухнув головою. Поклався на інші відчуття. У коридорах панував рух, повітря йшло хвилями, несло запахи. І голоси. Сабріна Ґлевіссіг лаялася, Трісс її заспокоювала. Реданці, смердячи казармами, волокли по підлозі безвладне тіло, що шепотіло шовком сукні. Кров. Запах крові. І запах озону. Запах магії. Підвищені голоси. Кроки, нервовий перестук підборів.

— Поспішіть! Усе це занадто довго тягнеться! Ми вже повинні бути в Ґарштангу!

Філіппа Ейльгарт. Знервована.

— Сабріна, швидко знайди Марті Содерґрен. Якщо буде треба, витягни її з ліжка. Ґедимдейту погано. Мабуть, інсульт. Хай Марті ним займеться. Але не кажи нічого, ані їй, ані тому, з ким вона спить. Трісс, відшукай і супроводь до Ґарштангу Доррегарая, Дрітельма й Кардуїна.

— Навіщо?

— Вони представляють королів. Нехай Етайн й Естерад будуть проінформовані про нашу акцію та її результати. Проводиш їх… Трісс, у тебе кров на руці! Хто?

— Лідія.

— Ясна холера! Коли? Як?

— Чи воно важливо — як? — Холодний, спокійний голос. Тіссая де Фрьес. Шелест сукні. Тіссая була в бальній сукні. Не в повстанській уніформі.

Ґеральт нашорошив вуха, але не почув дзенькання кайданів з двімериту.

— Удаєш заклопотану? — продовжила Тіссая. — Стурбовану? Коли організовують революції, коли командують вночі озброєними бандитами, то треба рахуватися із жертвами. Лідія мертва, Ген Ґедимдейт помирає. Я мить тому бачила Артауда із розбитим у кров обличчям. Скільки ще буде жертв, Філіппо Ейльгарт?

— Не знаю, — твердо відповіла Філіппа. — Але я не відступлю.

— Авжеж. Ти ні перед чим не відступаєш.

Повітря здригнулося, підбори стукнули об підлогу в знайомому ритмі. Філіппа йшла до нього. Він запам’ятав нервовий ритм її кроків, коли вчора разом ішли вони через залу Аретузи, щоб посмакувати ікрою. Запам’ятав запах цинамону й нарду. Зараз запах той змішувався із запахом соди. Ґеральт виключав свою участь у будь-якому перевороті чи путчі, але оце роздумував, чи, якби брав таку участь, подумав би спершу про те, щоб почистити зуби?

— Він тебе не бачить, Філь, — сказав удавано сонливо Дійкстра. — Нічого не бачить і нічого не бачив. Та із красивим волоссям його засліпила.

Він чув дихання Філіппи й відчував кожен її рух, але незграбно рухав головою, удаючи безпомічність. Чародійка не дала себе обдурити.

— Не удавай, Ґеральте. Трісс затьмарила тобі очі, але ж розуму не відібрала. Яким дивом ти тут опинився?

— Вліз. Де Йеннефер?

— Благословенні ті, хто не відають, — у голосі Філіппи не було насмішки. — Бо більше вони проживуть. Будь удячним Трісс. Це було м’яке закляття, затьмарення скоро мине. А ти не побачив того, чого не повинен був побачити. Пильнуй його, Дійкстро. Я зараз повернуся.

Знову рух. Голоси. Звучне сопрано Кейри Мец, носовий бас Радкліффа. Стук реданських чобіт. І підвищений голос Тіссаї де Фрьес.

— Пустіть її! Як ви могли? Як ви могли це їй зробити?

— Це зрадниця! — у ніс, Радкліфф.

— Я ніколи в те не повірю!

— Кров не вода, — холодно, Філіппа Ейльгарт. — А імператор Емгир обіцяв ельфам свободу. А ще незалежну державу. Тут, на цих землях. Вочевидь, як виріжуть людей. І цього було досить, щоб вона відразу нас зрадила.

— Відповідай! — Тіссая де Фрьес, емоційно. — Відповідай їй, Енідо!

— Відповідай, Франческо.

Брязкіт кайданів з двімериту. Й співучий ельфійський акцент Франчески Фіндабайр, Маргаритки з Долин, найкрасивішої жінки світу.

— Va vort a me, Dh’oine. N’aen te a dice’n.

— Чи тобі цього вистачить, Тіссає? — голос Філіппи, наче гавкання. — Чи тепер ти мені віриш? Ти, я, усі ми є і завжди були для неї «д’ойне», людьми, яким вона, Ен Сейдхе, нічого не має сказати. А ти, Феркарте? Що тобі пообіцяли Вільгефорц й Емгир, що ти вирішив зрадити?

— Йди до диявола, збочена шльондро.

Ґеральт стримав дихання, але не почув звуку кастету, що зустрічається зі щелепою. Філіппа тримала себе в руках краще за Кейру. Або не мала кастету.

— Радкліффе, забери цих зрадників до Ґарштангу! Детмольде, подай лікоть майстрині де Фрьес. Ідіть. Я зараз приєднаюся.

Кроки. Запах цинамону й нарду.

— Дійкстро.

— Я тут, Філь.

— Твої підлеглі тут не потрібні. Хай повертаються до Локсії.

— А чи точно…

— До Локсії, Дійкстро!

— Як накажете, милостива пані, — у голосі шпигуна прозвучали кпини. — Пахолки своє діло зробили, пахолки можуть іти. Тепер це вже виключно справа чародіїв. А тому і я йду, не зволікаючи, з чарівних очей вашої високості. Дякую за допомогу й співучасть у путчі, не очікував я, але упевнений, що ваша високість збереже мене у вдячній пам’яті.

— Вибач, Сигізмунде. Дякую тобі за допомогу.

— Нема за що, завжди радий допомогти. Гей, Войміре, збери людей. П’теро лишаються зі мною. Решту відведи униз, і хай чекають на борту «Шпаги». Тільки тихцем, навшпиньках, без шуму й скандалів. Боковими коридорами. У Локсії і порту — ані пари з уст! Виконувати!

— Ти нічого не бачив, Ґеральте, — пошепки сказала Філіппа Ейльгарт, дихаючи на відьмака цинамоном, нардом і содою. — Ти нічого не чув. Із Вільгефорцом ніколи не розмовляв. Дійкстра зараз забере тебе до Локсії. Я тебе намагатимуся знайти там, коли… Коли все скінчиться. Я тобі дещо обіцяла вчора, і я дотримаю слова.

— Що із Йеннефер?

— Та в нього манія, — Дійкстра повернувся, шурхаючи ногами. — Йеннефер, Йеннефер… Аж нудно. Не переймайся ним, Філь. Є справи важливіші. Чи при Вільгефорці знайшли, що сподівалися знайти?

— Авжеж. Прошу, це для тебе.

— Ого! — шелест розгорнутого паперу. — Ого! Ого, ого! Чудово! Герцог Нітерт. Виключно! Барон…

— Краще без прізвищ. І дуже прошу тебе, коли повернешся до Третогору, не починай відразу страти. Не викликай скандал передчасно.

— Не бійся. Хлопці з цього списку, такі ласі до нільфгардського золота, у безпеці. Поки що. Вони будуть моїми улюбленими маріонеточками, я стану тягнути за шнурочки. А пізніше накладу їм ті шнурочки на шийки… Цікаво, а були й інші листи? Зрадники з Кедвену, з Темерії, з Едірну? Я б радий був кинути на них оком. Хоч би кутиком ока…

— Я знаю, що ти був би радий. Але то не твоя справа. Ті листи отримали Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг, і вже вони знатимуть, як і що із ними робити. А тепер прощавай. Я поспішаю.

— Філь.

— Слухаю.

— Поверни відьмаку зір. Нехай не спотикається на сходах.

У бальній залі Аретузи тривав банкет, але форму змінив на більш традиційну й звичну. Столи попересували, чародії і чародійки позносили до зали знайдені десь крісла, стільці й табурети, порозсідалися на них і віддалися різноманітним розвагам. Більшість із цих розваг була нетактовною. Велика група, обсівши довкола чимале барильце сивухи, пила, балакаючи й час від часу вибухаючи гучним реготом. Ті, хто ще недавно покльовував вишукані закуски срібними виделочками, тепер безцеремонно обгризали баранячі ребра, тримаючи ті обіруч. Кілька різалися у карти, не зважаючи на оточення. Кілька спало. У кутку якась пара гаряче цілувалася, а запал, із яким вони те робили, вказував, що поцілунками воно не скінчиться.

— Глянь лише на них, відьмаче, — Дійкстра перехилився через балюстраду галереї, з висоти дивлячись на чародіїв. — Як вони, діточки, радісно бавляться. А тим часом їхня Рада власне взяла за жопу мало не весь їхній Капітул і судить тих за зраду, за таємні домовленості із Нільфгардом. Глянь на ту парочку. Зараз вони відшукають собі затишне містечко, а поки скінчать трахатися, Вільгефорц буде висіти. Ах, дивний цей світ…

— Стули пельку, Дійкстро.

Дорога, що вела до Локсії, вгризалася зигзагом сходів в узбіччя гори. Сходи поєднували тераси, декоровані занедбаним живоплотом, клумбами й засохлими агавами в горщиках. На одній із терас, які вони минали, Дійкстра затримався, підійшов до муру, до ряду кам’яних голів химер, із пащ яких дзюркотіла вода. Шпигун нахилився і довго пив.

Відьмак наблизився до балюстради. Море полискувало золотом, небо мало колір ще більше кітчевий, аніж на картинах у Галереї Слави. Внизу він бачив загін відісланих з Аретузи реданців, які чітким строєм прямували до порту. Вони власне переходили через місток, що пов’язував береги скельного розпадку.

Тим, що привернуло раптом його увагу, була самотня кольорова постать. Постать кидалася у вічі, бо рухалася швидко. Й у протилежному, ніж реданці, напрямку. Уверх, до Аретузи.

— Ну, — Дійкстра підігнав його кахиканням, — кому в дорогу — тому час.

— Якщо тобі так треба — то йди.

— Ну певне, — скривився шпигун. — А ти повернешся нагору рятувати твою Йеннефер. І нагалабурдиш, наче п’яний гном. Ходімо до Локсії, відьмаче. Ти що, сумніваєшся чи щось таке? Вважаєш, що я витягнув тебе з Аретузи через довго приховуване кохання? Та ні. Витягнув я тебе звідти, бо ти мені потрібен.

— Для чого?

— Прикидаєшся? В Аретузі вчаться дванадцять панянок з перших родів Реданії. Я не можу ризикувати конфліктом із шановною ректоркою, Маргаритою Ло-Антіль. Ректорка не видасть мені Ціріллу, княжну Цінтри, яку Йеннефер привезла на Танедд. Але тобі — видасть. Коли ти її про те попросиш.

— А звідки це смішне припущення, що я попрошу?

— Зі смішної упевненості, що ти захочеш забезпечити Ціріллі безпеку. Під моєю опікою і під опікою короля Візіміра вона буде в безпеці. У Третогорі. На Танедді вона не в безпеці. Стримайся від злостивих коментарів. Так, я знаю, що спочатку королі не мали щодо дівчини добрих планів. Але це вже змінилося. Тепер стало очевидним, що жива, здорова й у безпеці, Цірі може бути у війні, що наближається, варта більшого, аніж десять хуфців[8] важкої кавалерії. А мертва вона не варта й фунта ганчір’я.

— Філіппа Ейльгарт знає про твої наміри?

— Не знає. Не знає навіть того, що я знаю, що дівчина — у Локсії. Моя колись укохана Філь високо задирає голову, але королем Реданії є, усе ж, Візімір. Я виконую накази Візіміра, інтриги чародіїв мені по цимбалах. Ціріллу я посаджу на «Шпагу» й попливу в Новіград, а звідти поїду до Третогору. Й вона буде в безпеці. Віриш мені?

Відьмак нахилився до однієї з голів химер, попив води, що дзюркотіла з монстрової пащі.

— Віриш мені? — повторив Дійкстра, стоячи над ним.

Ґеральт випростався, витер губи й з усієї сили дав йому в щелепу. Шпигун заточився, але не впав. Найближчий з реданців підскочив і хотів схопити відьмака, але схопив лише повітря, а відразу по тому сів, випльовуючи кров і зуб. Тоді кинулися на нього всі. Почалися шамотіння, замішання і метушня, а відьмаку тільки того й треба було.

Один з реданців із тріском гепнувся лобом об кам’яну довбешку химери, вода, що дзюркотіла з її пащі, відразу забарвилася у червоне. Другий отримав ребром долоні в трахею, зігнувся, наче вирвали йому геніталії. Третій, якому відьмак дав ліктем в око, зі стогоном відскочив. Дійкстра облапив відьмака ведмежою хваткою, а Ґеральт із силою ударив його підбором у стопу. Шпигун завив і комічно затанцював на одній нозі.

Ще один бандит хотів рубанути відьмака кордом, але рубанув повітря. Ґеральт схопив його однією рукою за лікоть, другою за зап’ясток, крутнув, зваливши на землю двох інших, що намагалися устати. Бандит, якого він тримав, був сильним і не думав випускати корд. Ґеральт посилив хват і з тріском зламав йому руку.

Дійкстра, надалі стрибаючи на одній нозі, підняв із землі корсеку й намірився прибити відьмака до стіни тризубим вістрям. Ґеральт ухилився, обіруч схопився за держак і застосував відомий ученим принцип важеля. Шпигун, побачивши цеглу й каміння муру, що росли на очах, відпустив корсеку, але було запізно, аби уникнути зіткнення попереком із довбешкою химери, з якою дзюркотіла вода.

Ґеральт використав корсеку, щоб звалити з ніг чергового бандита, потім зіпер держак на камінь й ударом чобота зламав його, скорочуючи до довжини меча. Випробував палицю, спочатку вальнувши в потилицю Дійкстри, який сидів верхи на химері, а відразу після того стишив виття бурмили зі зламаною рукою. Шви дублету вже давно розійшлися під обома пахвами, й відьмак почувався значно краще.

Останній бурмило, який тримався ще на ногах, також атакував корсекою, вважаючи, що довжина її надасть йому перевагу. Ґеральт ударив його в перенісся, бурмило з розмаху всівся на горщик із агавою. Інший реданець, надзвичайно впертий, учепився у стегно відьмака й боляче вкусив. Відьмак став злим і сильним копняком позбавив гризуна можливості гризти.

На сходи забіг засапаний Любисток, побачив, що діється, і поблід, наче папір.

— Ґеральте! — крикнув за мить. — Цірі зникла! Немає її!

— Я цього сподівався, — відьмак зацідив палицею чергового реданця, що не хотів лежати спокійно. — Але ж тебе не дочекаєшся, Любистку. Я ж казав тобі вчора: як щось станеться, маєш стрімголов летіти до Аретузи! Мій меч приніс?

— Обидва!

— Другий — це меч Цірі, ідіоте, — Ґеральт гепнув бурмила, який намагався встати з агави.

— Я на мечах не розуміюся, — просапав поет. — Боги, та припини їх бити! Ти реданських орлів не бачиш? То ж люди короля Візіміра! Це означає зраду й бунт, за те можна до ями потрапити…

— На ешафот, — пробелькотів Дійкстра, витягаючи кинджал і наближаючись невпевненим кроком. — Обидва на ешафот підете…

Більше сказати він не зумів, бо впав навкарачки, буцнутий у бік голови уламком держака корсеки.

— Ламання колесом, — похмуро оцінив Любисток. — А спершу — рвання розжареними кліщами…

Відьмак копнув шпигуна під ребра. Дійкстра перекинувся набік, наче вбитий лось.

— Четвертування, — оцінив поет.

— Облиш, Любистку. Давай обидва мечі. І їдь звідси, якнайшвидше. Втікай з острова. Втікай якнайдалі!

— А ти?

— Я повертаюся на гору. Мушу рятувати Цірі… І Йеннефер. Дійкстро, лежи чемно й облиш у спокої кинджал!

— Це тобі з рук не зійде, — видихнув шпигун. — Я пошлю моїх… Піду за тобою…

— Не підеш.

— Піду. У мене на борту «Шпаги» п’ятдесят людей…

— А є серед них цирульник?

— Га?

Ґеральт зайшов шпигуну за спину, схопив його за стопу, шарпнув, викрутив ту раптово й дуже сильно. Хрупнуло. Дійкстра завив і зомлів. Любисток крикнув, наче то був його власний суглоб.

— Те, що зроблять зі мною після четвертування, — пробурмотів відьмак, — уже мало мене обходить.

В Аретузі панувала тиша. У бальній залі залишилися уже виключно недобитки, що не мали сил галасувати. Ґеральт оминув залу, не бажаючи, щоб його помітили.

Кімнатку, в якій вони ночували із Йеннефер, знайшов не швидко. Коридори палацу були справжнім лабіринтом, і все тут виглядало однаково.

Ганчіркова лялечка дивилася на нього очима-ґудзиками.

Він сів на ліжку, обійнявши голову долонями. На підлозі кімнатки не було крові. Але на спинці стільця висіла чорна сукня. Йеннефер перевдяглася. У чоловічий одяг, уніформу змовників?

Або виволокли її у білизні. У кайданах з двімериту.

У віконній ніші сиділа Марті Содерґрен, цілителька. Вона підняла голову, почувши його кроки. Щоки її були мокрими від сліз.

— Ген Ґедимдейт мертвий, — сказала ламким голосом. — Серце. Я нічого не зуміла зробити… Чому мене викликали так пізно? Сабріна мене вдарила. Вдарила мене по обличчю. Чому? Що тут сталося?

— Ти бачила Йеннефер?

— Ні, не бачила. Облиш мене. Я хочу залишитися сама.

— Покажи мені шлях до Ґарштанга. Прошу.

Вище Аретузи було три закручені тераси, далі узбіччя гори ставало урвистим і недоступним. Над прірвою ставав Ґарштанг. Біля фундаменту палац був темним, монолітно гладким, приліпленим до скелі блоком каміння. Тільки вищі поверхи полискували мармуром і вітражами вікон, золотилася на сонці бляха куполів.

Брукована дорога, що вела до Ґарштангу й далі, на вершину, вилася навколо гори, наче змія. Утім, була ще одна дорога, коротша, — сходи, що поєднували тераси, а зразу під Ґарштангом зникали в чорній пащі тунелю. Власне, на ті сходи відьмаку вказала Марті Содерґрен.

Зразу за тунелем був міст, що поєднував краї прірви. За мостом сходи піднімалися різко вгору й повертали, гинули за поворотом. Відьмак пришвидшив кроки.

Балюстрада сходів декорована була скульптурами фавнів і німф. Скульптури здавалися живими. Рухалися. Медальйон відьмака сильно затремтів.

Він протер очі. Удаваний рух скульптур полягав у тому, що вони змінювали форму. Гладкий камінь перетворювався на шорстку, безформну масу, зжерту вихорами й сіллю. А відразу після того — відновлювався знову.

Він знав, що воно значить. Маскуюча Танедд ілюзія тремтіла й зникала. Міст також був частково ілюзорним. Крізь дірявий, наче решето, камуфляж визирали прірва й водоспад, що шумів на її дні.

Не було темних плит, що вказували б безпечний шлях. Він перейшов місток поволі, слідкуючи за кожним кроком, лаючись подумки на втрату часу. Коли ж опинився на другому боці прірви, почув кроки людини, що бігла.

Відразу її впізнав. Зверху зі сходів збігав Доррегарай, чародій, який був на службі в короля Етайна з Цідарісу. Він пам’ятав слова Філіппи Ейльгарт. Чародіїв, які представляли нейтральних королів, запрошено було в Ґарштанг як спостерігачів. Але Доррегарай гнав східцями зі швидкістю, яка давала зрозуміти, що пропозиція та була раптом відкликана.

— Доррегараю!

— Ґеральте? — просопів чародій. — Що ти тут робиш? Не стій, утікай! Швидко вниз, до Аретузи!

— Що сталося?

— Зрада!

— Що?

Доррегарай раптом здригнувся і дивно кашлянув, а відразу після того похилився і впав просто на відьмака. Раніше, ніж Ґеральт устиг його підхопити, помітив сіроперу стрілу, що стирчала в нього зі спини. Він похитнувся із чародієм в обіймах — і це врятувало йому життя, бо друга, ідентична стріла, замість того щоб пробити йому горло, лупнула в хтиву посмішку кам’яного фавна, відбивши ніс і шматок щоки. Відьмак відпустив Доррегарая і пірнув за балюстраду сходів. Чародій звалився на нього.

Стрілків було двоє, й обидва мали на капелюхах хвости білок. Один залишився наверху сходів, натягуючи лук, другий витягнув меча з піхов і погнав униз, перескакуючи через кілька східців. Ґеральт скинув з себе Доррегарая, піднявся, витягаючи меча. Стріла заспівала, відьмак перервав той спів, відбивши стрілу швидким ударом меча. Другий ельф був уже близько, але при вигляді стріли, яку відьмак відбив, на мить завагався. Але тільки на мить. Він кинувся на відьмака, крутнувши мечем для удару. Ґеральт коротко парирував, навскіс, так, аби клинок ельфа зісковзнув по його вістрю. Ельф втратив рівновагу, відьмак плавно розвернувся і тяв його в шию, за вухом. Тільки раз. Того вистачило.

Стрілок наверху сходів знову нап’яв лук, але тятиву відпустити не встиг. Ґеральт побачив блиск, ельф крикнув, розкинув руки й полетів униз, перекидаючись по східцях. Кубрак на його спині горів.

Сходами збігав наступний чародій. Побачивши відьмака, він затримався і підняв руку. Ґеральт не став втрачати час на з’ясування, упав долілиць на землю, а вогняна блискавка із шипінням пролетіла над ним, на дрібний пил розбивши статую фавна.

— Припини! — крикнув він. — То я, відьмак!

— Зараза, — видихнув чародій, підбігаючи. Ґеральт не пам’ятав його по банкету. — Я прийняв тебе за одного з тих ельфійських бандитів… Що з Доррегараєм? Він живий?

— Хіба так…

— Швидко, на інший бік мосту!

Вони перетягли Доррегарая, щасливо, бо в поспіху не звертали увагу на ілюзію, що тремтіла й зникала. Їх ніхто не переслідував, хоча чародій простягнув руку, проскандував закляття і чергова блискавка розвалила міст. Каміння загуркотіло по стінах прірви.

— Це повинно їх стримати, — сказав.

Відьмак обтер кров, що текла з рота Доррегарая.

— У нього пробито легеню. Можеш йому допомогти?

— Я можу, — сказала Марті Содерґрен, із зусиллям піднімаючись по східцях з боку Аретузи, від тунелю. — Що тут діється, Кардуїне? Хто його підстрелив?

— Скойа’таель, — чародій витер лоба рукавом. — У Ґарштангу триває битва. Проклята банда, одні інших ліпші! Філіппа вночі заковує Вільгефорца в кайдани, а Вільгефорц і Франческа Фіндабайр приводять на острів білок! А Тіссая де Фрьес… Прокляття, ота наробила шкоди!

— Кажи по суті, Кардуїне!

— Я на балаканину часу гаяти не стану! Втікаю до Локсії, а звідти відразу телепортуюся до Ковіру. А ті там, у Ґарштанзі, хай виріжуть один одного! Це вже не має жодного значення! Війна почалася! Уся та бійка затіяна Філіппою, щоб уможливити королям почати війну із Нільфгардом! Мева з Лирії і Демавенд з Едірну спровокували Нільфгард! Розумієте?

— Ні, — сказав Ґеральт. — І розуміти не бажаю. Де Йеннефер?

— Припиніть! — крикнула Марті Содерґрен, схилившись над Доррегараєм. — Допоможіть мені! Притримайте його! Я не можу витягнути стрілу!

Вони їй допомогли. Доррегарай стогнав і трясся, сходи тряслися також. Ґеральт спочатку думав, що то магія лікувальних заклять Марті. Але це був Ґарштанг. Раптом вибухнули вітражі, у вікнах палацу замигтів вогонь, заклубочився дим.

— Ще б’ються, — скреготнув зубами Кардуїн. — Там спекотно, закляття на заклятті…

— Закляття? У Ґарштанзі? Там же антимагічна аура!

— Це діло Тіссаї. Вона раптом вирішила, на чий бік стане. Зняла блокаду, ліквідувала ауру й нейтралізувала двімерит. Тоді всі кинулися в горлянки одне одному! Вільгефорц і Терранова з одного боку, Філіппа й Сабріна — з іншого… Колони тріснули, й стеля завалилася… А Франческа відкрила прохід до підземелля, а звідти раптом вискочили ті ельфійські дияволи… Ми кричали, що ми — нейтральні, але Вільгефорц тільки засміявся. Раніше, ніж ми встигли вибудувати захист, Дрітгельм отримав стрілу в око, Рейеана нашпигували, наче їжака… Я не став чекати, що буде. Марті, довго ще? Ми мусимо звідси здиміти!

— Доррегарай не зможе йти, — цілителька витерла скривавлені руки об білу бальну сукню. — Телепортуй нас, Кардуїне.

— Звідси? Ти хіба здуріла. Занадто близько від Тор Лара. Портал Лари еманує і викривлює кожен телепорт. Звідси телепортуватися не можна!

— Він не може ходити! Я мушу біля нього залишитися…

— Так лишайся! — Кардуїн встав. — І грайся! А мені життя миле! Я повертаюся до Ковіру! Ковір — нейтральний!

— Чудово, — відьмак сплюнув, дивлячись на чародія, який зникав у тунелі. — Солідарність і братерство! Але і я не можу з тобою лишитися, Марті. Я мушу йти до Ґарштангу. Твій нейтральний побратим розсадив міст. Є інший шлях?

Марті Содерґрен хлюпнула носом. Потім підвела голову й твердо кивнула.

Він уже був під муром Ґарштангу, коли на голову йому впала Кейра Мец.

Вказаний цілителькою шлях вів крізь висячі сади, поєднані серпантином східців. Східці густо поросли плющем і капріфолем, зелень заважала сходити, але давала укриття. Йому вдалося непомітно дістатися попід самий мур палацу. Коли шукав вхід, упала на нього Кейра, обидва вони звалилися у кущі терену.

— Я собі зуб вибила, — похмуро заявила чародійка, трохи шепелявлячи. Була вона розчухрана, брудна, вкрита тиньком і сажею, на щоці її був чималий синець.

— І, схоже, зламала ногу, — додала, спльовуючи кров’ю. — Це ти, відьмаче? Я упала на тебе? Яким дивом?

— Я оце теж про те думаю.

— Терранова викинув мене у вікно.

— Ти можеш підвестися?

— Ні, не можу.

— Я хочу дістатися всередину. Непомітно. Куди?

— Чи всі відьмаки, — Кейра знову сплюнула, застогнала, намагаючись підвестися на лікті, — є вар’ятами? У Ґарштанзі триває битва! Там кипить так, що аж штукатурка зі стін стікає! Шукаєш проблем?

— Ні. Шукаю Йеннефер.

— Ха! — Кейра облишила спроби, лягла навзнак. — Хотіла б я, щоб і мене хтось так кохав. Візьми мене на руки.

— Може, іншим разом. Я трохи поспішаю.

— Кажу, візьми мене на руки! Я покажу тобі шлях до Ґарштанга. Мушу дістати того сучого сина Терранову. Ну, чого ти чекаєш? Сам ти входу не знайдеш, а якщо навіть і зумієш, то прикінчать тебе ті сучі ельфи… Я не можу ходити, але я ще в силах кинути пару заклять. Якщо хтось стане в нас на шляху, то пожаліє.

Скрикнула, коли він її підіймав.

— Вибач.

— Нічого, — вона закинула руки йому за шию. — Це все нога. Ти все ще пахнеш її парфумами, знаєш? Ні, не туди. Поверни й іди наверх. Є інший вхід, з боку Тар Лара. Може, там немає ельфів… Ай! Обережніше, зараза!

— Вибач. Звідки тут взялися ці скойа’таелі?

— Вони були в підземеллях. Танедд порожній, наче горіхова шкарлупа, там є чимала каверна, можна запливти кораблем, якщо знаєш, куди саме. Хтось їм видав, хтось… Ай! Уважніше! Не тряси мною!

— Вибач. Тож білки припливли по морю? Коли?

— Холера їх знає коли. Може, вчора, може, тиждень тому? Ми готувалися проти Вільгефорца, а Вільгефорц — проти нас. Вільгефорц, Франческа, Терранова й Феркарт… Непогано вони нас дурнями виставили. Філіппа вважала, що вони хотіли повільно перебрати владу в Капітулі, про впливання на королів… А вони мали намір прикінчити нас у нальоті… Ґеральте, я цього не витримаю… Нога… Поклади мене на хвильку. Ай!

— Кейро, це відкритий перелом. Кров сочиться крізь штанину.

— Стули пельку й слухай. Бо тут ідеться про твою Йеннефер. Ми увійшли до Ґарштангу, до обрядової зали. Там є антимагічна блокада, але це не діє на двімерит, ми відчували себе в безпеці. Почалися сварки. Тіссая і ті нейтральні кричали на нас, ми кричали на них. А Вільгефорц мовчав й усміхався…

— Повторюю, Вільгефорц — зрадник! Він знюхався із Емгиром з Нільфгарду, втягнув у заколот інших! Порушив Закон, зрадив нас і королів…

— Спокійніше, Філіппо. Я знаю, що ласки, якими оточив тебе Візімір, значать для тебе більше, аніж солідарність Братства. Те саме стосується і тебе, Сабіно, бо ти ідентичну роль граєш у Кедвені. Кейра Мец і Трісс Мерігольд представляють інтереси Фольтеста з Темерії, Радкліфф — знаряддя Демавенда з Едірну…

— Який стосунок це має до справи, Тіссає?

— Інтереси королів не мусять збігатися із нашими. Я чудово знаю, про що йдеться. Королі розпочали винищення ельфів й інших нелюдей. Може, ти, Філіппо, вважаєш, що це слушно. Може, ти, Радкліффе, вважаєш за слушне допомагати військам Демавенда в облавах на скойа’таелів. Але я — проти. Й не дивуюся, що Еніда Фіндабайр також проти того. Але це ще не означає зраду. Не переривай мене! Я чудово знаю, які наміри мають ваші королі, знаю, що вони хочуть розпочати війну. Все, що могло б цій війні запобігти, може бути зрадою в очах твого Візіміра, але — не в моїх. Якщо хочеш судити Вільгефорца й Франческу, то суди також і мене!

— Про яку війну ми тут говоримо? Мій король, Естерад з Ковіру, не підтримає жодних агресивних дій проти Імперії Нільфгарду! Ковір є і залишиться нейтральним!

— Ти член Ради, Кардуїне! А не посол свого короля!

— І хто то говорить, Сабріно?

— Досить! — Філіппа гримнула кулаком об стіл. — Я задовольню твою цікавість, Кардуїне. Питаєш, хто готує війну? Готує її Нільфгард, який має намір нас атакувати й знищити. Але Емгир вар Емрейс пам’ятає гору Содден і цього разу він вирішив підстрахуватися, виключити чародіїв з гри. Для цього встановив контакт із Вільгефорцем з Роґґевену. Купив його, обіцяючи владу й почесті. Так, Тіссає. Вільгефорц, герой Содден, має стати намісником і володарем усіх здобутих країн Півночі. Це Вільгефорц, якому допомагатимуть Терранова й Феркарт, має правити провінціями, що виникнуть на місці підкорених королівств, то він має розмахувати нільфгардським батогом над невільниками, що мешкатимуть у цьому краї і працюватимуть на Імперію. А Франческа Фіндабайр, Еніда ан Ґленна, має стати королевою держави Вільних Ельфів. Вочевидь, буде то нільфгардський протекторат, але ельфам цього вистачить, якщо тільки імператор Емгир дасть їм право мордувати людей. А ельфи нічого не хочуть більше, ніж мордувати д’ойне.

— Це серйозне звинувачення. Тому й докази мусять бути серйозними. Але до того, як ти кинеш ті докази на ваги, Філіппо Ейльгарт, зрозумій мій стан. Докази можна підробляти, вчинки та їхні мотиви — можна інтерпретувати. Але фактів, що вже існують, не змінить ніщо. Ти зламала єдність і солідарність Братства, Філіппо Ейльгарт. Ти закувала членів Капітулу в кайдани, наче бандитів. Тож не смій пропонувати мені зайняти місце в новому Капітулі, який має намір утворити твоя шайка путчистів, що продалися королям. Між нами — смерть і кров. Смерть Гена Ґедимдейта. Й кров Лідії ван Бредеворт. Ти пролила ту кров із погордою. Була ти моєю найкращою ученицею, Філіппо Ейльгарт. Я завжди гордилася тобою. Але зараз я відчуваю до тебе виключно погорду.

Кейра Мец була блідою, наче пергамент.

— Уже якийсь час, — прошепотіла, — у Ґарштангу наче тихіше. Закінчується… Ганяють по палаці. Там щонайменше п’ять поверхів, сімдесят шість кімнат і залів. Є де ганяти…

— Ти мала говорити про Йеннефер. Я кваплюся. Боюся, що ти зомлієш.

— Про Йеннефер? Ах, так… Усе йшло за планом, коли раптом з’явилася Йеннефер. І привела в залу ту медіума…

— Кого?

— Дівчину, років, може, чотирнадцяти. Сіре волосся, великі зелені очі… Раніше, ніж ми встигли добре придивитися, дівчина почала пророчити. Сказала про події у Дол Анґра. Ніхто не мав сумнівів, що вона говорить правду. Була в трансі, а в трансі не брешуть…

— Вчора вночі, — сказала медіум, — війська зі знаками Лирії і під штандартами Едірну вчинили агресію щодо Імперії Нільфгард. Атакували Ґлевіцінген, прикордонний форт у Дол Анґра. Герольди іменем короля Демавенда протрубили в навколишніх селах, що від сьогодні Едірн приймає владу над усією країною. Закликали людей до збройного повстання проти Нільфгарду…

— Це неможливо! Це огидна провокація!

— Гладко йде тобі те слово з вуст, Філіппо Ейльгарт, — спокійно сказала Тіссая де Фрьес. — Але не переймайся, твої верески не перервуть трансу. Кажи далі, дитино.

— Імператор Емгир вар Емрейс видав наказ відповісти ударом на удар. Війська нільфгардців сьогодні на світанку увійшли до Лирії й Едірну.

— Отак, — усміхнулася Тіссая, — наші королі показали, які вони розумні, світлі й люблячі мир володарі. А дехто з чародіїв довів, чиїй справі вони служать насправді. Тих, хто міг зашкодити загарбницькій війні, завбачливо закуто в кайдани з двімериту, й виставлено їм дурнуваті звинувачення…

— Це все мерзенна брехня!

— До дупи вас усіх! — раптом крикнула Сабріна Ґлевіссіг. — Філіппо! Що це все значить? Що має значити ота бійка в Дол Анґра? Чи ми не вирішили, щоб не починати надто рано? Чому той йоханий Демавенд не затримався? Чому та шльондра Мева…

— Замовчи, Сабріно!

— Та ні, нехай говорить, — Тіссая де Фрьес підвела голову. — Нехай скаже про сконцентровану біля кордонів армію Генсельта з Кедвену. Нехай розповість про війська Фольтеста з Темерії, які вже, напевне, спускають на воду човни, які раніше вони ховали в хащах над Яругою. Нехай розповість про експедиційний корпус під командуванням Візіміра з Реданії, що стоїть над Понтаром. Чи ти вважала, Філіппо, що ми сліпі й глухі?

— Це все одна величезна холерна провокація! Король Візімір…

— Короля Візіміра, — перебила безпристрасним голосом сіроволоса медіум, — було вчора вночі вбито. Зарізано кинджалом змовника. У Реданії вже немає короля.

— Реданія уже давно не має короля, — Тіссая де Фрьес встала. — У Реданії панувала ясновельможна пані Філіппа Ейльгарт, гідна спадкоємиця Раффарда Білого. Вона для абсолютної влади готова пожертвувати десятками тисяч життів.

— Не слухайте її! — крикнула Філіппа. — Не слухайте цю медіума! Це інструмент, нерозумний інструмент… Кому ти служиш, Йеннефер? Хто наказав тобі привести сюди цю потвору?

— Я, — сказала Тіссая де Фрьес.

— Що було далі? Що сталося із дівчиною? Із Йеннефер?

— Не знаю, — Кейра прикрила очі. — Тіссая раптом знесла усю блокаду. Одним закляттям. Я у житті не бачила чогось подібного… Вона нас приголомшила й заблокувала, потім звільнила Вільгефорца й інших… А Франческа відкрила прохід до підземелля, і в Ґарштангу раптом зароїлися скойа’таелі. Ними командував субчик в обладунку й шоломі із крилами, у нільфгардському шоломі.. Допомагав йому типчик зі шрамами на пиці. Той умів кидати закляття. І закриватися магією…

— Ріенс.

— Може, не знаю. Було гаряче… Впала стеля. Закляття, стріли… Різанина…Серед них убито Феркарта, серед нас убито Дрітгельма, убито Радкліффа, убито Маркварда, Рейена й Бьянку д’Есте… Контужено Трісс Мерігольд, поранено Сабріну… Коли Тіссая побачила трупи, зрозуміла свою помилку, намагалася нас захистити, намагалася докричатися до Вільгефорца й Терранови… Вільгефорц її висміяв. Тоді вона втратила голову й утекла. Ох, Тіссая… Стільки трупів…

— Що із дівчиною і Йеннефер?

— Не знаю, — чародійка закашлялася, сплюнула кров’ю. Дихала дуже неглибоко й з явним трудом. — Після якогось із вибухів я на мить знепритомніла. Той зі шрамом і його ельфи мене обезвладнили. Терранова спершу мене копав, а тоді викинув у вікно.

— Це не тільки нога, Кейра. У тебе поламані ребра.

— Не залишай мене.

— Мушу. Я по тебе повернуся.

— Та невже?

Спочатку був лише миготливий хаос, пульсування тіней, кипіння мороку й світла, хор незрозумілих голосів, що долинали з безодні. Голоси раптом набрали силу, навколо вибухнули вереск і ревіння. Світло серед мороку зробилося вогнем, що жер гобелени та килими, снопами іскор, що, здавалося, сипалися зі стін, з балюстрад і з колон, що підтримували склепіння.

Цірі подавилася димом і зрозуміла, що це вже не сон.

Намагалася устати, спираючись на руки. Потрапила долонею в мокре, глянула вниз. Стояла навколішки в калюжі крові. Поряд лежало нерухоме тіло. Тіло ельфа. Зрозуміла те відразу.

— Устань.

Йеннефер стояла поряд. У долоні мала стилет.

— Пані Йеннефер… Де ми? Я нічого не пам’ятаю…

Чародійка швидко вхопила її за руку.

— Я поряд, Цірі.

— Де ми? Чому все горить? Хто той… Отой?

— Я сказала тобі колись, століття назад, що Хаос простягає по тебе руку. Пам’ятаєш? Ні, певне не пам’ятаєш. Той ельф простягнув по тебе руку. Я мусила вбити його ножем, бо його наймачі тільки й чекають, аби хтось із нас виявив себе за допомогою магії. І дочекаються, але трохи пізніше… Ти вже цілком притомна?

— Ті чародії… — прошепотіла Цірі. — Ті, у великій залі… Що я їм казала? І чому я те їм казала? Я зовсім не хотіла… Я мусила те говорити! Чому? Чому, пані Йеннефер?

— Тихо, бридулько. Я зробила помилку. Ніхто не досконалий.

Знизу пролунало гримотіння і жахливий крик.

— Ходімо. Швидко. Не маємо часу.

Вони побігли по коридору. Дим ставав усе густішим, душив, давив, осліплював. Стіни тремтіли від вибухів.

— Цірі! — Йеннефер затрималася на перехресті коридору, міцно стиснула руку дівчинки. — Тепер послухай мене, послухай уважно. Я мушу тут залишитися. Бачиш ті сходи? Зійдеш ними…

— Ні! Не залишай мене саму!

— Мушу. Повторюю, зійдеш тими сходами. До самого низу. Там будуть двері, за ними — довгий коридор. Наприкінці коридору — стайня, у ній стоїть один осідланий кінь. Тільки один. Виведеш його й сядеш. То навчений кінь, служить гінцям, які їдуть до Локсії. Знає дорогу, досить буде його погнати уперед. Як будеш у Локсії, відшукай Маргариту й перейди під її опіку. Не відступай від неї ні на крок…

— Пані Йеннефер! Ні! Я не хочу бути сама!

— Цірі, — тихо сказала чародійка. — Колись я уже сказала тобі, що все, що я роблю, я роблю для твого добра. Повір мені. Прошу тебе, повір. Біжи.

Цірі була вже на сходах, коли ще раз почула голос Йеннефер. Чародійка стояла біля колони, впираючись у неї чолом.

— Я люблю тебе, донечко, — сказала невиразно. — Біжи.

Впіймали її на середині сходів. Знизу двоє ельфів із хвостами білок на капелюхах, зверху — чоловік у чорному одязі. Цірі без роздумів перескочила через балюстраду й утекла бічним коридором. Вони побігли за нею. Вона була швидшою і легко втекла б від них, якби не те, що коридор закінчувався віконним отвором.

Вона виглянула. Вздовж муру йшов кам’яний виступ, завширшки, може, зо дві п’яді. Цірі перекинула ноги через підвіконня і вийшла. Відсунулася від вікна, припала спиною до стіни. Вдалині блищало море.

З вікна вихилився ельф. Мав світлесеньке волосся, на шиї — шовкову хустку. Цірі швидко відсунулася, ідучи до іншого вікна. Але в те інше визирнув чоловік у чорній одежі. Цей очі мав темні й паскудні, а на щоці — червону пляму.

— Упіймали ми тебе, дівко!

Вона глянула униз. Під собою, дуже далеко, вона бачила подвір’я. А над подвір’ям, якихось десять футів нижче виступу, на якому вона стояла, був місток, що поєднував дві галереї. От тільки містком він не був. Був рештками містка. Вузька кам’яна кладка із рештками розбитої балюстради.

— На що чекаєте? — крикнув той, зі шрамом. — Вилазьте й хапайте її!

Світловолосий ельф обережно вийшов на виступ, притиснувся спиною до стіни. Простягнув руку. Був близько.

Цірі ковтнула слину. Кам’яна кладка, залишки мосту, не була вужчою, аніж гойдалка в Каер Морені, а вона десятки разів стрибала на гойдалку, вміла амортизувати стрибок і втримувати рівновагу. Але відьмачу гойдалку від землі відділяло чотири фути, а під кам’яною кладкою зяяла прірва настільки глибока, що плити подвір’я здавалися меншими за долоню.

Вона стрибнула, похитнулася, утримала рівновагу, схопившись за розбиту балюстраду.

Впевненими кроками пройшла на галерею. Не зуміла втриматися — розвернулася і показала переслідувачам руку, зігнуту в лікті, жест, якому її навчив ґном Ярпен Зігрін. Чоловік зі шрамом голосно вилаявся.

— Стрибай! — крикнув світловолосому ельфу, який стояв на виступі. — Стрибай за нею!

— Ти хіба здурів, Ріенсе, — холодно сказав ельф. — Сам стрибай, якщо хочеш.

Щастя, як воно зазвичай буває, зрадило, не супроводжувало її довго. Коли збігла з галереї і вислизнула за мур, у кущі терену, схопили її. Схопив її і знерухомив неймовірно сильною хваткою низький, трохи огрядний чоловік із розпухлим носом і розтятою губою.

— Хоп тебе, — просичав. — Хоп тебе, лялечко!

Цірі шарпнулася і завила, бо стиснуті на її плечах долоні раптом вразили пароксизмом паралізуючого болю. Чоловік зареготав.

— Не стріпуйся, сіра пташко, бо припалю тобі пір’ячко. Дай, подивлюся на тебе. Придивлюся на пташеня, яке аж стільки варте для Емгира вар Емрейса, імператора Нільфгарду. Й для Вільгефорца.

Цірі перестала вириватися. Низький чолов’яга облизнув скалічену губу.

— Цікаво, — просичав знову, нахилившись до неї. — Така ніби цінна, а я, знаєш, за тебе б навіть ламаного шеляга не дав. Наскільки ж оманлива зовнішність. Ха! Скарбе! А якби Емгиру віддав тебе в подарунок не Вільгефорц, не Ріенс, не той франт у крилатому шоломі, а старий Терранова? Чи Емгир був би ласкавим до старого Терранови? Що на це скажеш, оракуле? Ти ж віщувати вмієш?

Дихання його смерділо так, що витримати було неможливо. Цірі відвернула голову, кривлячись. Він зрозумів невірно.

— Дзьобиком не клацай на мене, пташко. Я пташок не боюся. А може, повинен? Що, фальшива ворожбитко? Підставна віщунко? Чи повинен я боятися пташок?

— Повинен, — прошепотіла Цірі, відчуваючи запаморочення і холод, що раптом огорнув її.

Терранова засміявся, закидаючи назад голову. Сміх його змінився риком болю. Велика сіра сова безшелесно злетіла зверху й увіп’ялася йому кігтями в очі.Чародій відпустив Цірі, різким рухом збив із себе сову, а потім упав на коліна й схопився за обличчя. Між його пальцями запульсувала кров. Цірі крикнула, відстрибнула. Терранова відняв від обличчя скривавлені й укриті слизом долоні, диким, рваним голосом почав скандувати закляття. Не зумів. За плечима його з’явилася невиразна фігура, відьмачий клинок свиснув у повітрі й перетяв йому шию відразу під потилицею.

— Ґеральте!

— Цірі.

— Не час для ніжностей, — сказала з верху муру сова, перетворюючись на темноволосу жінку. — Тікайте! Сюди біжать білки!

Цірі визволилася з рук Ґеральта, глянула зі здивуванням. Жінка-сова, яка сиділа на вершині муру, виглядала жахливо. Була обсмоленою, обшарпаною, замурзаною попелом і кров’ю.

— Ти мала потворо, — сказала жінка-сова, дивлячись на неї згори. — За те твоє невчасне віщування я мала б тебе… Але я дещо обіцяла твоєму відьмакові, а я завжди дотримую слова. Не можу віддати тобі Ріенса, Ґеральте. Взамін даю тобі її. Живу. Тікайте!

Кагір Мавр Диффрин еп Келлах був розлючений. Дівчину, яку йому наказали схопити, він бачив тільки мить, але раніше, ніж він устиг зробити хоч щось, кляті чарівники розв’язали в Ґарштанзі пекло, через що стало неможливо зробити хоч щось. Кагір утратив орієнтацію в диму та пожежі, наосліп кружляв коридорами, бігав сходами та галереями, проклинаючи Вільгефорца, Ріенса, себе й увесь світ.

Від зустрічного ельфа він довідався, що дівчину помітили за палацом, коли тікала дорогою до Аретузи. Й тоді щастя Кагіру посміхнулося. Скойа’таелі знайшли в стайні осідланого коня.

— Біжи вперед, Цірі. Вони близько. Я їх затримаю, а ти біжи. Біжи з усіх сил! Як на Катівні!

— Ти теж хочеш залишити мене саму?

— Я буду позаду тебе. Але не оглядайся!

— Дай мені мого меча, Ґеральте.

Він глянув на неї. Цірі рефлекторно відступила. Таких очей вона не бачила в нього ніколи.

— Тримай меча — й тобі, може, доведеться убивати. Зумієш?

— Не знаю. Дай мені меча.

— Біжи. Й не оглядайся.

По дорозі застукотіли копита. Цірі озирнулася. І завмерла, паралізована страхом.

Гнався за нею чорний рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила шуміли, вився чорний плащ. Підкови кресали іскри на бруківці дороги.

Не могла поворухнутися.

Чорний кінь продерся крізь придорожні кущі, рицар голосно крикнув. У крику тому була Цінтра. Були в ньому ніч, убивства, кров і пожежа. Цірі перемогла паралізуючий страх і кинулася навтьоки. З розгону перескочила живопліт, увірвавшись на маленький плацик із басейном і фонтаном. З плацику не було виходу, навколо ставали стіни, високі й гладенькі. Кінь захрипів за її спиною. Вона відстрибнула, спотикнулася і затремтіла, торкнувшись спиною твердої, неприступливої стіни. Була в пастці.

Хижий птах залопотів крилами, зриваючись у політ. Чорний рицар поставив коня дибки, перескочив через живопліт, що відгороджував його від плацику. Копита загримотіли по плитах, кінь послизнувся, поїхав, присідаючи на заду. Рицар похитнувся у сідлі, нахилився. Кінь випрямився, і рицар упав, брязкаючи обладунком об камінь. Утім одразу встав, швидко заганяючи Цірі в куток.

— Не доторкнешся до мене! — крикнула вона, витягаючи меча. — Ніколи вже до мене не доторкнешся!

Рицар наближався поволі, виростаючи над нею, наче величезна чорна вежа. Крила на його шоломі рухалися і шелестіли.

— Уже не втечеш від мене, Левеня із Цінтри, — у шпарині шолому горіли безжальні очі. — Не цього разу. Цього разу тобі вже нема куди тікати, шалена панно.

— Не торкнешся мене, — повторила вона голосом, здавленим страхом, приперта спиною до кам’яної стіни.

— Мушу. Я виконую накази.

Коли він простягнув до неї руку, страх раптом відступив, місце його зайняла дика лють. Напружені, застиглі в жасі м’язи спрацювали, наче пружини, усі вивчені в Каер Морені рухи виконалися самі, гладко й плавно. Цірі скочила з місця, рицар кинувся на неї, але не був готовим до оберту, яким вона без зусилля вивільнилася з його рук. Меч свиснув та вкусив, безпомилково потрапивши між пластинами панцира. Рицар похитнувся, упав на одне коліно, з-під наплічника полився світлий струмочок крові. Люто кричучи, Цірі знову обійшла його в піруеті, знову вдарила, цього разу просто в купол шолому, поваливши рицаря на друге коліно. Лють і шаль засліпили її цілковито, вона не бачила нічого, окрім ненависних крил. Посипалося чорне пір’я, одне крило відпало, друге повисло на скривавленому наплічнику. Рицар, усе ще даремно намагаючись піднятися з колін, спробував затримати клинок меча панцирною рукавичкою, застогнав болісно, коли відьмаче вістря розхльостало кольчужну сітку й долоню. Під черговим ударом звалився з голови шолом, Цірі відскочила, щоб набрати розгону для останнього, вбивчого удару.

Не ударила.

Не було чорного шолому, не було крил хижого птаха, чий шум переслідував її у нічних кошмарах. Не було вже чорного рицаря з Цінтри. Був блідий темноволосий юнак, що стояв на колінах у калюжі крові, із приголомшливо синіми очима й устами, скривленими в гримасі страху. Чорний рицар з Цінтри поліг під ударами її меча, перестав існувати, від крил, що пробуджували жах, залишилося тільки порубане пір’я. Переляканий, скулений, скривавлений юнак був ніким. Вона його не знала, ніколи його не бачила. Не було їй до нього ніякого діла. Вона не боялася його й не ненавиділа. Й не хотіла вбивати.

Вона кинула меч на землю.

Відвернулася, чуючи крики скойа’таелів, що бігли з боку Ґарштангу. Зрозуміла, що за мить вони зловлять її на плацику. Зрозуміла, що наздоженуть її на дорозі. Мала бути швидшою за них. Вона підбігла до чорного коня, що бив підковами по плитах плацика, криком погнала його в галоп, застрибуючи на бігу в сідло.

— Облиште мене, — простогнав Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, відштовхуючи здоровою рукою ельфів, які підіймали його. — Зі мною все гаразд! Це легка рана… Наздоганяйте її. За дівчиною…

Один із ельфів скрикнув, на обличчя Кагіра бризнула кров. Другий скойа’таель заточився і звалився на коліна, обіруч хапаючись за розхльостаний живіт. Інші відскочили, розбіглися по плацику, блискаючи мечами.

Атакувало їх біловолосе чудовисько. Стрибнуло на них з муру. З висоти, з якої неможливо було стрибнути, не переламавши ніг. Неможливо було приземлитися м’яко, крутнутися в оберті, майже зникаючи з очей, і за уламок секунди почати вбивати. Але біловолосе чудовисько те зробило. Й почало вбивати.

Скойа’таелі билися завзято. Мали перевагу. Але не мали жодного шансу. На розкритих від жаху очах Кагіра відбувалася різанина. Сіроволоса дівчина, яка за мить його поранила, була неймовірно спритною — наче кішка, що захищає кошенят. Але біловолосе чудовисько, яке увірвалося між скойа’таелями, було наче зерріканський тигр. Сіроволоса панна із Цінтри, яка з невідомих причин не вбила його, справляла враження шаленої. Біловолосе чудовисько шаленим не було. Убивало спокійно й холодно.

Скойа’таелі не мали жодних шансів. Їхні трупи один за одним валилися на плити плацику.

Але ельфи не здавалися. Навіть коли залишилося їх тільки двоє, вони не втекли, ще раз атакували біловолосе чудовисько. На очах у Кагіра чудовисько відрубало одному руку вище ліктя, другого вдарило, здавалося б, легко, недбало, але ельфа відкинуло назад, той перевалився через обмурування фонтану й упав у воду. Вода перелилася на плацик карміновою хвилею.

Ельф із відрубаною рукою стояв біля фонтана, безумним поглядом дивлячись на куксу, що пульсувала кров’ю. Біловолосе чудовисько схопило його за волосся і швидким рухом меча перерізало горлянку.

Коли Кагір розплющив очі, чудовисько вже було над ним.

— Не вбивай… — прошепотів він, облишивши спроби піднятися зі слизьких від крові плит. Розсічена сіроволосою дівчиною долоня уже перестала боліти, омертвіла.

— Я знаю, хто ти, нільфгардцю, — біловолосе чудовисько копнуло шолом із порубаними крилами. — Ти гнався за нею уперто й довго. Але вже ніколи не зумієш її скривдити.

— Не вбивай…

— Дай мені хоча б одну причину. Хоча б одну. Й поспіши.

— Це я… — прошепотів Кагір. — Це я вивіз її тоді із Цінтри. З пожежі… Врятував її. Зберіг їй життя…

Коли він розплющив очі, чудовиська вже не було, залишився він на плацику один, із трупами ельфів. Вода в фонтані шуміла, переливалася через край, розмивала кров на плитах. Кагір зомлів.

Біля підніжжя вежі стояв будинок, що був однією великою залою, чимось схожим на перистиль. Дах над перистилем, напевне ілюзорний, був наскрізь дірявим. Спирався він на колони й пілястри, вирізані в формі скупо вдягнених каріатид з імпозантними бюстами. Такі само каріатиди підтримували арку проходу, в якому зникла Цірі. За аркою Ґеральт помітив сходи, що вели уверх. До вежі.

Вилаявся стиха. Не розумів, навіщо вона туди побігла. Біжучи за нею поверху мурів, він бачив, як упав її кінь. Бачив, як вона спритно вистрибнула, але замість бігти й далі по дорозі, що вилася серпантином по схилу, раптом погнала угору, у бік самотньої вежі. Тільки пізніше він помітив на дорозі ельфів. Ельфи не бачили ані його, ані Цірі, зайняті обстрілюванням з луків людей, які бігли дорогою. З Аретузи йшла допомога.

Він мав намір піти сходами слідом за Цірі, коли почув шум. Зверху. Швидко обернувся. Був то не птах.

Вільгефорц, шумлячи широкими рукавами, влетів крізь діру в даху, повільно опустився на підлогу.

Ґеральт став перед входом у вежу, дістав меч і зачаївся. Мав щиру надію, що драматична, фінальна битва розіграється між Вільгефорцем і Філіппою Ейльгарт. Сам він для такого драматизму не мав і найменшого бажання.

Вільгефорц обтрусив вамс, поправив манжети, глянув на відьмака й прочитав його думки.

— Холерний драматизм, — зітхнув.

Ґеральт не прокоментував.

— Вона увійшла до башти?

Не відповів. Чародій кивнув.

— Отож, маємо епілог, — сказав холодно. — Кінець — діло вінчає. А може, це призначення? Знаєш, куди ведуть ті сходи? До Тор Лара. До Вежі Чайки. Звідти немає виходу. Все скінчилося.

Ґеральт відступив так, аби з флангів його охороняли каріатиди, що підпирали арку.

— Авжеж, — процідив, слідкуючи за руками чародія. — Усе скінчилося. Половина твоїх спільників мертва. Трупи ельфів, приведених на Танедд, покотом лежать аж до самого Ґарштангу. Решта — втекли. З Аретузи йдуть чародії і люди Дійкстри. Нільфгардець, який мав забрати Цірі, напевне вже стік кров’ю. А Цірі — там, у вежі. Звідти немає виходу? Я радий те чути. А це значить, що веде туди тільки один вхід. Той, який я загороджую.

Вільгефорц прицмокнув.

— Ти невиправний. І далі не в силах вірно оцінювати ситуацію. Капітул і Рада перестали існувати. Війська імператора Емгира йдуть на північ; позбавлені чародійської ради й допомоги королі — безпорадні, наче діти. Під напором Нільфгарду королівства їхні впадуть, наче замки з піску. Я пропонував тобі вчора, а сьогодні повторюю: приєднуйся до переможців. На тих, хто програв, плюнь.

— Це ти програв. Для Емгира ти був тільки знаряддям. Йому потрібна була Цірі, тому він прислав сюди того типа, у крилатому шоломі. Цікаво, що Емгир зробить із тобою, коли ти доповіси йому про фіаско місії.

— Стріляєш наосліп, відьмаче. Й не потрапляєш у ціль, зрозуміло. А якби я тобі сказав, що то Емгир — моє знаряддя?

— Я б не повірив.

— Ґеральте, був розсудливим. Чи ти насправді хочеш гратися тут у виставу, у банальну фінальну битву Добра й Зла? Я поновлюю вчорашню пропозицію. Усе ще не пізно. Ти все ще можеш зробити вибір, можеш стати на слушний бік…

— На бік, який я нині трохи прорідив?

— Не всміхайся, твоя демонічна усмішка не справляє на мене враження. Кілька тих посічених ельфів? Артауд Терранова? Дріб’язок, факти, які не мають значення. Можна переступити через них, ідучи до важливих справ.

— Ах, вочевидь. Я знаю твій світогляд. Смерть не береться у розрахунок, вірно? Особливо чужа?

— Не будь банальним. Мені шкода Артауда, але що ж поробиш. Назвемо те… вирівнянням рахунку. Останнім часом я двічі намагався тебе вбити. Емгиру уривався терпець, тож я наслав на тебе вбивць. Щоразу я робив то зі справжнім небажанням. Я, бач, і надалі маю надію на те, що колись нас намалюють на одній картині.

— Облиш ту надію, Вільгефорце.

— Сховай меча. Ходімо разом до Тор Лара. Заспокоємо Дитя Старшої Крові, яке десь там, нагорі, вмирає, напевне, з переляку. Й підемо звідси. Разом. Ти будеш із нею. Будеш дивитися, як виконується її призначення. А імператор Емгир? Імператор Емгир отримає, що хотів. Бо я забув тобі сказати, що хоча Кодрінгер і Фенн померли, їхні справа й концепція надалі почуваються добре.

— Брешеш. Іди звідси. До того, як на тебе плюну.

— Я й насправді не маю бажання тебе вбивати. Я неохоче вбиваю.

— Правда? А Лідія ван Бредеворт?

Чародій скривив губи.

— Не промовляй того імені, відьмаче.

Ґеральт сильніше стиснув руків’я у кулаці, усміхнувся насмішкувато.

— Чому Лідія мусила померти, Вільгефорце? Чому ти наказав їй померти? Вона мала відвернути від тебе увагу, вірно? Мала тобі дати час на те, щоб ти став імунним до двімериту, щоб послати телепатичний сигнал Ріенсу? Бідна Лідія, живописець зі знівеченим обличчям. Усі знали, що то особа, яка нічого не значить. Усі. Крім неї.

— Мовчи.

— Ти вбив Лідію, чаклуне. Використав її. А тепер хочеш використати Цірі? З моєю допомогою? Ні. Ти не увійдеш до Тор Лара.

Чародій відступив на крок. Ґеральт напружився, готовий до стрибка й удара. Але Вільгефорц не підняв руку, просто відвів її трохи убік. У долоні його матеріалізувався раптом товстий, шестифутовій кий.

— Знаю, — сказав він, — що заважає тобі розсудливо оцінювати ситуацію. Знаю, що ускладнює тобі можливість подивитися у майбутнє. Це твоя зухвалість, Ґеральте. Я тебе відучу від зухвалості. Відучу тебе від неї за допомогою цієї чарівної палички.

Відьмак примружився, трохи піднімаючи клинок.

— Тремчу від нетерплячки.

Кількома тижнями пізніше, зцілений стараннями дріад і водами Брокілону, Ґеральт роздумував, яку помилку він зробив під час битви. Й дійшов висновку, що під час битви він не зробив жодної. Єдина помилка була до битви. Треба було тікати ще до того, як бій почався.

Чародій був швидким, кий мигтів у його руках, наче блискавка. Тим більшим було здивування Ґеральта, коли при парируванні та дубина й меч задзвеніли металево. Але часу на здивування не було. Вільгефорц атакував, відьмаку доводилося крутитися в ухиляннях й обертах. Боявся парирувати мечем. Холерний дрючок був залізним, а до того ж іще й магічним.

Чотири рази він був у позиції для контратаки й удару. Чотири рази бив. У скроню, у шию, під піхву, у стегно. Кожен з тих ударів був смертельним. Але кожен був парируваний.

Жодна людина не зуміла б парирувати таких ударів. Ґеральт потроху починав розуміти. Але було вже запізно.

Удару, яким чародій його дістав, він не бачив. Удар відкинув його на стіну. Він відштовхнувся спиною, не зумів відскочити, виконати блок, удар позбавив його дихання. Отримав вдруге, у плече, знову полетів назад, ударившись потилицею об пілястр, об чималі груди каріатиди. Вільгефорц підскочив уміло, крутнув дрючком і вдарив його в живіт, під ребра. Сильно. Ґеральт зігнувся навпіл і тоді отримав у голову. Коліна його раптом пом’якшили, він упав на них. І то був кінець битви. Цілковито.

Слабо намагався заслонитися мечем. Клинок, заклинений поміж стіною і пілястром, зламався від удару зі скляним, вібруючим стогоном. Він заслонив голову лівою рукою, дубина впала — сильно — й зламала кістку передпліччя. Біль цілковито осліпив його.

— Я міг би вибити тобі мозок через вуха, — дуже здалеку сказав Вільгефорц. — Але ж це мав бути урок. Ти помилився, відьмаче. Переплутав небо із зірками, віддзеркаленими вночі на поверхні ставку. Ага, ти блюєш? Добре. Струс мозку. Кров із носа? Чудово. Ну, до побачення. Колись. Може.

Він не бачив уже нічого й нічого не чув. Тонув, занурювався у щось тепле. Вважав, що Вільгефорц пішов. Тож здивувався, коли на його ногу із силою упав удар залізної палиці, ламаючи кістку стегна.

Дальших подій, навіть якщо ті й були, він не пам’ятав.

— Тримайся, Ґеральте, не піддавайся, — безустанно повторювала Трісс Мерігольд. — Витримай. Не помирай… Прошу тебе, не помирай…

— Цірі…

— Не говори. Зараз я тебе звідси витягну. Витримай… Боги, не маю сил…

— Йеннефер… Я мушу…

— Ти нічого не мусиш! Нічого не можеш! Витримай і не піддавайся… Не зомлівай… Не помирай, прошу…

Вона тягнула його по майданчику, встеленому трупами. Він бачив свої груди й живіт, усі у крові, яка текла в нього з носа. Бачив ногу. Та була скривлена під дивним кутом і видавалася значно коротшою за здорову. Болю він не відчував. Відчував холод, усе тіло було холодним, одерев’янілим і чужим. Хотілося йому ригати.

— Тримайся, Ґеральте. З Аретузи йде допомога. Вже недовго…

— Дійкстра… Якщо Дійкстра до мене добереться… я труп…

Трісс вилаялася. Розпачливо.

Тягнула його сходами. Зламані нога й рука підскакували на східцях. Біль ожив, угризся у нутрощі, у скроню, вдарив у вуха, очі, прострелив до макушки. Він не кричав. Знав, що крик полегшить біль, але не кричав. Тільки відкривав рота, це також приносило полегшення.

Він почув гуркіт.

На вершині сходів стояла Тіссая де Фрьес. Волосся мала розкуйовджене, обличчя — вкрите пилом. Вона підняла обидві руки, долоні її запалали. Викричала закляття, а вогонь, що танцював на її пальцях, ударив униз, набувши форми сліпучої і жаркої кулі. Відьмак почув унизу лоскіт падаючих стін і жахливі крики попечених.

— Тіссає, ні! — розпачливо крикнула Трісс. — Не роби цього!

— Не увійдуть сюди, — сказала архімайстриня, не повертаючи голови. — Тут — Ґарштанг на острові Танедд. Ніхто сюди не запрошував королівських пахолків, які виконують накази їхніх короткозорих володарів!

— Ти їх убиваєш!

— Мовчи, Трісс Мерігольд! Замах на єдність Братства не вдався, островом усе ще володіє Капітул! Геть королів від справ Капітулу! Це наш конфлікт, і ми самі розберемося! Вирішимо наші справи, а потім покладемо край цій ідіотській війні! Бо то ми, чародії, несемо відповідальність за долі світу!

З долоні її вистрелила наступна куляста блискавка, відлуння вибуху прокотилося серед колон та кам’яних стін.

— Геть! — крикнула вона знову. — Ви сюди не увійдете! Геть!

Крики внизу стихли. Ґеральт зрозумів, що реданці відступили від сходів, ретирувалися. Фігура Тіссаї розпливалася у нього в очах. Це не була магія. Це він непритомнів.

— Тікай звідси, Трісс Мерігольд, — почув він слова чародійки, що долинали здалеку, наче з-за стіни. — Філіппа Ейльгарт уже втекла, полетіла на совиних крилах. Ти була її спільницею у цій мерзотній змові, я повинна тебе покарати. Але досить уже крові, смерті, нещастя! Геть звідси! Йди до Аретузи, до своїх союзників! Телепортуйся. Портал Вежі Чайки вже не існує. Завалився разом із вежею. Можеш телепортуватися без страху. Куди захочеш. Хоча б і до твого короля Фольтеста, заради якого ти зрадила Братство!

— Я не залишу Ґеральта… — простогнала Трісс. — Він не може потрапити до рук реданців… Його важко поранено… Внутрішній крововилив… А я вже не маю сил! Не маю сил відкрити телепорт! Тіссає! Допоможи мені, прошу!

Темрява. Пронизливий холод. Здалеку, з-за кам’яної стіни, голос Тіссаї де Фрьес:

— Я допоможу тобі.

Евертсен Петер, * 1220, повірений імператора Емгира Дейтвена й один із істинних творців сили Імперії. Головний комірник армії під час Північних Воєн (див.), з року 1290 — коронний підскарбій. Наприкінці панування Емгира піднесений до чину коад’ютора Імперії. За панування імператора Морврана Воріса фальшиво звинувачений у зловживаннях, ув’язнений, † у 1301 у замку Віннебург. Реабілітований посмертно імператором Яном Кальвейтом у році 1328.

Еффенберг і Тальбот. Encyclopaedia Maxima Mundi, том V

Тремтіть, бо надходить Нищитель Народів. Стопче він вашу землю і поділить її поворозом. Міста ваші будуть зруйновані й позбавлені мешканців. Нетопир, пугач і крук у домах ваших замешкають, змій загніздиться у них.

Aen Ithlinnespeath

Розділ 5

Командир загону зупинив коня, зняв шолом, причесав пальцями рідке, зліплене потом волосся.

— Кінець поїздки, — повторив, побачивши запитливий погляд трубадура.

— Га? Як це? — здивувався Любисток. — Чому?

— Далі не поїдемо. Бачте? Річка, що отамочки блискає унизу, то Стрічка. До Стрічки тілько ми із вами ескортувати й домовлялися. Значиться, час розставатися.

Решта загону затрималася позаду, але жоден із солдатів з коня не зліз. Усі неспокійно розглядалися на всі сторони. Любисток заслонив очі долонею, піднявся у стременах.

— Де ти ту річку бачиш?

— Сказав же — унизу. З’їдете яром, то вмить натрапите.

— Та хоча б до берега мене проведіть, — запротестував Любисток. — Вкажете брід…

— Та було б що вказувати. Від травня ніц, тільки сквар[9], то вода й опала, Стрічка-то й зміліла. Конем ви в будь-якому місці перейдете…

— Я вашому коменданту лист від короля Венцлава показував, — сказав трубадур і надувся. — Комендант із листом ознайомився, і я сам чув, як наказував вам провести мене до самого Брокілону. А ви хочете мене тут кинути, у цій гущавині? Що буде, як я заблукаю?

— Не заблукаєте, — буркнув похмуро другий солдат, який наблизився до них, але поки що мовчав. — Не зможете заблукати. Спершу вас мавкина стріла знайде.

— Ото ви зайці перелякані, — заглузував із них Любисток. — Ото ви тих дріад боїтеся. Адже Брокілон — тільки на тому березі Стрічки. Стрічка — це ж кордон. Ми його ще не перейшли!

— Їхній кордон, — пояснив командир, розглядаючись, — так далеко відходить, як їхні стріли летять. Стріла, пущена з того берега по вітру ажно до краю лісу долетить і розгону матиме досить, аби кольчугу проштрикнути. Те, що ви уперлися іти тудою, — то ваша справа, ваша шкіра. Але мені життя миле. Я далі не поїду. Чи воно мені тре’, довбешку в осине гніздо совати!

— Я вам пояснював, — Любисток зсунув капелюшок на потилицю і випростався у сідлі, — що я до Брокілону їду із місією. Я, сказати можна, амбасадор. Дріад я не боюся. Але прошу вас, аби ви захотіли ескортувати мене аж до берега Стрічки. Що буде, як мене в тих хащах якісь розбійники впіймають?

Той другий, похмурий, засміявся вимушено.

— Розбійники? Тут? Удень? Пане, тут серед дня душі живої не спіткаєте. Остатніми часами мавки з луків луплять по кожному, хто на березі Стрічки встане, а стріляють далеченько — й у наш бік. Ні, розбійників ви можете не лякатися.

— Це правда, — підтвердив командир. — Дуже дурнуватим той розбійник мусив би бути, аби вдень до Стрічки піти. Тому й ми не дурні. Ви сам-один їдьте, без зброї й обладунку, й на вояка, вибачте вже, аніскільки не схожі, то за милю видко. Але як нас мавки помітять, кінних і збройних, то сонечка нам не узріти від стріл летючих.

— Ха, що ж поробиш, — Любисток поклепав коня по шиї, глянув униз, у яр. — Їду туди сам. Бувайте, солдатики. Дякую за ескорт.

— Не поспішайте так, — похмурий жовнір глянув на небо. — Вечір близенько. Як туман з води встане, тоді й їдьте. Бо воно ж, знаєте…

— Що?

— У тумані стріли повз б’ють. Як доля до вас ласкава буде, то мавка схибить. Але вони, пане, хиблять рідко….

— Я говорив вам…

— Ага, говорити-то ви — говорили, я чув. Що начебто із міс’їю до них їдете. Але ось що я вам скажу: чи із міс’їю, чи з процес’їю — їм все ’дно. Вгатять у вас шип — та й по всьому.

— Ви що, налякати мене затялися? — знову надувся поет. — За кого ви мене маєте, за міського віршомаза? Я, панове солдати, бачив більше полів битв, ніж ви всі разом узяті. Й про дріад я знаю більше, за вас. Хоча б те, що вони ніколи не стріляють без попередження.

— Колись так воно й було, праві ви, — тихо сказав командир загону. — Колись остерігали. Пускали стрілу в дерево або на стежку: тут, значить, де шип отой, — межа, ані кроку далі. Як людина швидко поверне, то може й цілим піти. Але теперки все інакше. Теперки відразу б’ють вони так, аби вбити.

— Звідки та завзятість?

— Ну, — буркнув солдат, — воно, бачте, як є… Як королі мир із Нільфгардом узяли, то сильно перейнялися ельфійськими бандами. Й, видко, геть їх усюди притиснули, бо чи не кожної ночі недобитки через Брюґґе прокрадаються, у Брокілоні шукають як сховатися. А як наші ельфів гонять, то, бува, часом, і з мавками ся розправляють, які їм з-за Стрічки відсіч дають. А бува, що наше військо трохи серед ночі ся розганяло в погоні… Розумієте?

— Розумію, — Любисток уважно глянув на солдата, кивнув. — Переслідуючи скойа’таелів, ви переходили Стрічку. Вбивали дріад. А тепер дріади відповідають тим самим. Війна.

— Айно, пане, й є, прямо з язика в мене ви те зняли. Війна. Завжди це була битва на смерть, ніколи — не на життя, але зараз воно аж барзо зле стало. Велика між ними й нами ненависть. Ще раз скажу вам: як не мусите, то й не йдіть туди.

Любисток ковтнув слину.

— У тому воно й справа, — випростався у сідлі, із великим зусиллям прибираючи войовничого вигляду й зухвалої постави, — що мушу. І їду. Зараз. Вечір там, не вечір, туман, не туман — а треба рушати, раз обов’язок кличе.

Роки тренувань далися взнаки. Голос трубадура звучав красиво й грізно, суворо й холодно, бринів залізом і мужністю. Солдати глянули на нього із непідробним здивуванням.

— Перш ніж рушите, — командир відстебнув від кульбаки пласку дерев’яну баклагу, — глитніть собі горілки, пане півчий. Глитніть собі того…

— Легше вам помирати буде, — додав понуро той другий, маломовний.

Поет ковтнув з баклаги.

— Боягуз, — заявив із гідністю, щойно припинив кашляти й повернув дихання, — умирає сто разів. Чоловік мужній умирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, боягузів зневажаючи.

Солдати глянули на нього з іще більшим здивуванням. Не знали й знати не могли, що Любисток цитує слова героїчного епосу. До того ж написаного кимось іншим.

— А оцим, — поет витягнув з-за пазухи шкіряний дзвінкий мішечок, — хочу віддячити вам за ескорт. Перш, ніж повернетеся до форту, до того, як вас знову сувора служба-мати притулить, провідайте шинок та випийте за моє здоров’я.

— Дякую, пане, — командир трохи почервонів. — Гідна ви людина, ач ми… Вибачте, що самого вас лишаємо, але…

— То нічого. Бувайте.

Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п’ятками й рушив униз яром, насвистуючи мелодію «Весілля у Буллерлині», славетної і винятково непристойної кавалерійської пісеньки.

— А корнет у форті казав, — почув він ще слова того похмурого, — що це дармоїд, боягуз і засранець. А це войний і добрий пан, хоча й віршомаз.

— То правда, — відповів командир. — Не з боязких він, цього не можна сказати. Навіть повікою не змигнув, еге ж? Ще й свистить, чуєте? Хо-хо… Чули, що казав? Що він басандор. Не бійся, аби кого басандором не назвуть. Голову на карку треба мати, аби басандором стати…

Любисток поїхав хутчіше, бажаючи віддалитися якомога швидше. Не хотів псувати про себе думку, яку так непросто оце заробив. А знав, що занадто довго свистіти не зможе, бо вже й губи йому пошерхли.

Яр був похмурим і вогким, мокра глина й килим гнилого листя стлумлювали стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас ступав поволі, звісивши голову. Був то один з небагатьох коней, яким завжди — все одно.

Ліс скінчився, але від річища, обсадженого пасом вільх, Любистка відділяла ще й широка очеретяна лука. Поет стримав коня. Озирнувся уважно, але нічого не помітив. Напружив слух, але чув лише кумкання жаб.

— Ну, конику, — він відкашлявся. — Раз козі смерть. Уперед.

Пегас трохи підвів голову й запитально наставив зазвичай обвислі вуха.

— Ти все добре чув. Уперед.

Мерин неспішно рушив, під копитами замляскало багно. Жаби довгими стрибками тікали з-під ніг коня. За кілька кроків попереду із фуркотінням і кряканням злетіла качка, від чого серце трубадура на мить зупинилося, а після того понеслося аж занадто інтенсивно. Пегас не перейнявся качкою аж ніскільки.

— Їхав герой… — пробурмотів Любисток, витираючи холодний піт з шиї хусткою, що витягнув з-за пазухи. — Безстрашно їхав через яр, не зважаючи на гадів, що стрибають, та драконів, що літають… Їхав і їхав… Аж дістався до безмежних водних просторів…

Пегас форкнув і зупинився. Були вони над рікою, серед очерету та бадилля, що сягало вище стремен. Любисток обтер піт із повік, пов’язав хустку на шию. Довго, аж поки почали сльозитися очі, вдивлявся у гущавину вільх на протилежному березі. Нічого й нікого не помітив. Поверхню вод морщили водорості, що їх коливала течія, над ними порхали бірюзово-помаранчеві зимородки. Повітря мигтіло від комашні. Риби ковтали поденок, залишаючи на воді великі кола.

Усюди, хоч куди кинь оком, видно було боброві гатки, купи хмизу, звалені та обгризені стовбури, що омивалися лінивою течію. Ото тут бобрів, — подумалося поету, — неймовірне багатство. Й не дивно. Ніхто тих холерних деревогризів не непокоїть. Не ходять сюди мисливці, ловці чи бортники, навіть усюдисущі трапери не ставлять тут пасток. Ті, які намагалися, отримували стрілу в глотку, а раки об’їдали їх у прибережному намулі. А я, ідіот, пхаюся сюди з власної волі, сюди, над Стрічку, над якою устає сморід трупів, що його не переб’ють навіть запах лепехи й м’яти.

Він важко зітхнув.

Пегас поволі зайшов у воду передніми ногами, опустив морду до поверхні, пив довго, потім повернув голову й подивився на Любистка. Вода стікала в нього з писка й ніздрів. Поет кивнув, зітхнув знову, голосно потяг носом.

— Глянув герой на збурений потік, — продекламував вірша, намагаючись не стукати зубами. — Глянув та й рушив уперед, бо серце його не знало страху.

Пегас опустив хвіст і вуха.

— Не знало, кажу, страху.

Пегас смикнув головою, подзвонюючи металом вуздечки й мундштука. Любисток штурхнув його п’ятками. Мерин увійшов у воду з патетичною байдужістю.

Стрічка була мілкою, але сильно зарослою. Перш ніж дісталися вони середини річища, за ногами Пегаса вже волоклися довгі пасма водоростей. Кінь ступав поволі й із зусиллям, при кожному кроці намагаючись струсити те, що пристало до ніг.

Очерет та вільхи правого берегу були вже недалеко. Так недалеко, що Любисток відчув, як шлунок у нього опускається — низько, дуже низько, до самого сідла. Він усвідомлював, що на середині річки, ув’язнений у водоростях, він є пречудовою мішенню, по якій неможливо промахнутися. Очима уяви він уже бачив вигини плечей луків, натягнену тятиву й вістря стріл, спрямованих на нього.

Він стиснув боки коня литками, але Пегас не звернув на те уваги. Замість приспішитися він затримався і задер хвіст. Яблука гною хлюпнули у воду. Любисток протяжно застогнав.

— Герой, — пробурмотів, прикриваючи очі, — не зумів форсувати ревучі пороги. Загинув доблесною смертю, прошитий багатьма стрілами. На століття укрила його синя безодня, прийняли його в обійми водні трави, зелені, наче нефрити. Зникнув по ньому будь-який слід, залишилося лише кінське гівно, віднесене течією до далекого моря…

Пегас, якому, видно, полегшало, без нагадувань швиденько рушив до берега, а на прибережній, вільній від водоростей бистрині дозволив собі навіть брикнути, через що дощенту змочив Любистку чоботи й штани. Поет того навіть не зауважив — картинка націлених у його живіт стріл не залишала його ані на мить, а страх повзав по спині й шиї, наче велика, холодна й слизька п’явка. Бо за вільхами, менш ніж за сто кроків, за сочистим зеленим пасом надрічкових трав, виростала з вересового поля прямовисна, чорна, грізна стіна лісу.

Брокілон.

На березі, за кілька кроків від течії, білів кінський скелет. Кропива й очерет лізли крізь клітку ребер. Лежало там трохи й інших, менших кісток, що на кінські не скидалися. Любисток затрясся і відвернувся.

Мерин, якого він підігнав, із млясканням і хлюпотом видерся з прибережного багна, намул гидко засмердів. Жаби на мить припинили свій концерт. Стало дуже тихо. Любисток прикрив очі. Вже не декламував, не імпровізував. Натхнення і фантазія відлетіли кудись у незнану далечінь. Залишився тільки холодний, огидний страх, почуття сильне, але цілком позбавлене творчих імпульсів.

Пегас застриг обвислими вухами й незворушно почалапав до Лісу Дріад. Який багато хто звав Лісом Смерті.

Я перетнув межу, — подумав поет. — Тепер усе вирішиться. Поки я був над річкою й у воді, вони могли залишатися приязними. Але тепер — уже ні. Тепер я непроханий гість. Як отой… Після мене теж може залишитися тільки скелет… Застереження для наступних… Якщо дріади тут є… Якщо вони за мною стежать…

Він пригадав змагання лучників, ярмаркові конкурси і стрілецькі покази, солом’яні щити й манекени, які шпигували й дерли наконечники стріл. Що відчуває людина, в яку влучать стрілою? Удар? Біль? А може… нічого?

Дріад навколо не було, а може, вони ще не вирішили, що робити із самотнім вершником, бо поет під’їхав до лісу ледь живий від жаху, але ж — живий, цілий і здоровий. Доступ до дерев боронила закручена, наїжачена корінням і віттям матня вітролому, але Любисток все одно не мав ані найменшого наміру доїжджати до самого краю — чи, тим більше, заглиблюватися у ліс. Він міг удатися до ризику — але не до самогубства.

Дуже повільно він зійшов з коня, прив’язав вузду до кореня, що стирчав угору. Зазвичай він того не робив — Пегас не звик віддалятися від власника. Втім, Любисток не був упевненим, як кінь відреагує на свист і фуркіт стріл. Досі ані себе, ані Пегаса йому не доводилося наражати на такі звуки.

Він зняв з луки сідла лютню, унікальний, висококласний інструмент зі струнким грифом. Подарунок від ельфійки, — подумав, гладячи інтарсійоване дерево. Може так статися, що він повернеться до Старшого Люду… Хіба що дріади залишать її на моєму трупі…

Неподалік лежало старезне, повалене вітрами дерево. Поет усівся на стовбурі, зіпер лютню на коліно, облизнув губи, витер спітнілі долоні об штани.

Сонце хилилося до заходу. Зі Стрічки піднімалася пара, затягуючи сіро-білим саваном луки. Похолоднішало. Клекіт журавлів пролунав і затих, лишилося тільки кувікання жаб.

Любисток ударив по струнах. Раз, потім другий, потім третій раз. Підкрутив кілки, підлаштував інструмент і почав грати. А за хвилю — й співати:

Yviss, m’evelienn vente cáelm en tell Elaine Ettariel Aep cor me lode deith ess’viell Yn blath que me darienn Aen minne vain tegen a me Yn toin av muireánn que dis eveigh e aep llea…

Сонце зникло за лісом. У тіні величезних дерев Брокілону відразу зробилося темно.

L’eassan Lamm feainne renn, ess’ell,

Elaine Ettariel,

Aep cor…

Він не почув. Відчув присутність.

— N’te mire daetre. Sh’aente vort.

— Не стріляй… — прошепотів він, слухняно не озираючись. — N’aen aespar a me… Я прибув з миром…

— N’ess a tearth. Sh’aente.

Він послухався, хоча пальці його мерзли й дерев’яніли на струнах, а спів ледь проходив крізь горло. Але в голосі дріади не було ворожості, а він, зараза, був професіоналом.

L’eassan Lamm feainne renn, ess’ell, Elaine Ettariel, Aep cor aen tedd teviel e gwen Yn blath que me darienn Ess yn e evellien a me Que shaent te cáelm a’vean minne me striscea…

Цього разу він дозволив собі зиркнути через плече. Те, що присіло поряд зі стовбуром, дуже близько, нагадувало оповитий плющем кущ. Але це не був кущ. Кущі не мають настільки великих блискучих очей.

Пегас тихенько форкнув, а Любисток знав, що позаду, у темряві, хтось гладить по ніздрях його коня.

— Sh’aente vort, — знову попросила дріада, яка присіла за його спиною. Голос її нагадував шум листя під дощовими краплями.

— Я… — почав він. — Я є… Я друг відьмака Ґеральта… Знаю, що Ґеральт… Що Ґвинблейдд серед вас у Брокілоні. Я прибув…

— N’te dice’en. Sh’aente, va.

— Sh’aent, — лагідно попросила з-за його спини друга дріада, й майже хором із нею — третя. І хіба четверта — він не був упевненим.

— Yea, sh’aente, taedh, — сказало сріблястим дівочим голосом те, що мить тому здавалося поетові березкою, що росла кількома кроками перед ним. — Ess’laine… Taedh… Ти співай… Ще про Еттаріель… Так?

Він послухався.

Кохать тебе — життя мого мета, Еттаріеле чарівна, Дозволь тоді сховати спогад-скарб І чародійський цвіт Кохання знак твого й завіт Посріблений роси сльозами…[10]

Цього разу він почув кроки.

— Любистку.

— Ґеральте!

— Так, це я. Можеш уже припинити галасувати.

— Яким чином ти мене знайшов? Як ти дізнався, що я у Брокілоні?

— Від Трісс Мерігольд… Зараза… — Любисток знову спіткнувся і був би звалився, але дріада, яка йшла поруч, підтримала його надзвичайно сильною для такої невеличкої фігури хваткою.

— Gar’ean, táedh, — застерегла сріблясто. — Va cáelm.

— Дякую. Страшенно тут темно… Ґеральте? Де ти є?

— Тут. Не відставай.

Любисток прискорився, знову спіткнувся і мало не впав на відьмака, який зупинився у мороці попереду. Дріади безшелесно минули їх.

— Ото тут пекельний морок… Далеко ще?

— Недалеко. Зараз будемо в таборі. Хто окрім Трісс знає, де я ховаюся? Ти комусь розбовкав?

— Королю Венцлаву мусив сказати. Я потребував ґлейту на подорож через Брюґґе. Часи тепер такі, що й говорити не хочеться… Також я мусив мати його згоду на подорож до Брокілону. Але ж Венцлав тебе знає і любить… Назвав мене, уяви собі, послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про те. Не злися, Ґеральте…

Відьмак підійшов ближче. Любисток не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і помітну навіть у темряві білу багатоденну щетину.

— Я не злюся, — він відчув долоню на плечі, і йому здалося, що до того холодний голос трохи змінився. — Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.

— Холодно тут, — здригнувся Любисток, і хмиз, на якому він сидів, затріщав. — Може б, ото розпалити…

— Навіть про це не думай, — буркнув відьмак. — Ти забув, де ти?

— Вони настільки… — трубадур роззирнувся полохливо. — Ніякого вогню, так?

— Дерева ненавидять вогонь. Вони також.

— Прокляття. Станемо сидіти тут у холоді? Й у цій холерній темряві? Я як руку витягну — власних пальців не бачу…

— Так не витягай.

Любисток зітхнув, згорбився, розставив лікті. Чув, як відьмак, який сидів поруч, ламає у пальцях тонкі патики.

У темряві раптом засвітився зелений вогник, спочатку млявий і невиразний, але швидко пояснішав. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, рухаючись і танцюючи, наче світляки чи болотні вогники. Ліс раптом ожив миготінням тіней, Любисток почав бачити фігури дріад, які їх оточували. Одна наблизилася, поставила біля них щось, що виглядало, наче розжарений клубок рослин. Поет обережно простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодним.

— Що воно, Ґеральте?

— Трухляки й різновид моху. Воно росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як усе це разом сплести, щоб світило. Дякую тобі, Фауве.

Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла поряд. Чоло її накривав віночок, довге волосся виглядало зеленим, а може, й насправді таким було. Любисток знав, що волосся дріад бувало надзвичайних кольорів.

— Taedh, — сказала вона мелодійно, зводячи на трубадура очі, що блистіли на маленькому личку, навскоси перетятому двома паралельними темними смугами маскувального малюнку. — Ess’ve vort shaente aen Ettariel? Shaente a’vean vort?

— Ні… Може, пізніше, — відповів він ґречно, старанно добираючи слова Старшої Мови.

Дріада зітхнула, обережно погладила гриф лютні, що лежала поряд, піднялася пружно. Любисток дивився на неї, коли йшла вона в ліс, до інших, чиї тіні колихалися у невиразному світлі зелених ліхтариків.

— Я її не образив, га? — запитав він тихо. — Вони говорять на власному діалекті, я не знаю ввічливих форм…

— Перевір, чи немає у тебе в череві ножа, — у голосі відьмака не було ані знущання, ані гумору. — Дріади реагують на образу, всаджуючи ножа в черево. Не бійся, Любистку. Здається, вони схильні пробачити тобі значно більше, ніж мовні проблеми. Концерт, що ти дав під лісом, схоже, припав їм до смаку. Ти зараз ard táedh, великий бард. Вони чекають на продовження «Квіту Еттаріелі». Ти знаєш продовження? Бо це ж не твоя балада.

— Переклад мій. Я також трохи збагатив ельфійську мелодію, ти не помітив?

— Ні.

— Я так і думав. На щастя, дріади краще розуміються на музиці. Я десь читав, що вони надзвичайно музичні. Тому я і придумав мій спритний план, за який, до речі, ти ще мене не похвалив.

— Хвалю, — сказав відьмак похвилі мовчання. — То було насправді спритно. Та й щастя тобі сприяло, як завжди. Їхні луки б’ють у ціль за двісті кроків. Звичайно, вони не чекають, коли хтось перейде на їхній берег річки й почне співати. Й вони дуже чутливі до неприємних запахів. А коли труп віднесе течія Стрічки, то їм не смердить під лісом.

— Та що там, — поет відкашлявся, ковтнув слину. — Найважливіше, що мені вдалося і що я знайшов тебе. Ґеральте, як ти тут…

— Ти бритви не маєш?

— Га? Ну певне що маю.

— Позичиш мені вранці. Ця борода доводить мене до сказу.

— А дріади не мали… Гммм… Ну так, бритви їм і насправді ні до чого. Звичайно, я тобі позичу. Ґеральте?

— Що?

— Я нічого не маю із собою з їжі. Чи ard táedh, великий бард, може, гостюючи в дріад, сподіватися на вечерю?

— Вони не їдять вечерь. Ніколи. А охоронниці на кордоні Брокілону не їдять і сніданків. Доведеться тобі потерпіти до полудня. Я уже звик.

— Але коли ми дістанемося до їхньої столиці, до того славетного, прихованого в пущі Дуен Канела…

— Ми ніколи туди не дістанемося, Любистку.

— Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони дали тобі право притулку. Адже… терплять тебе…

— Ти вжив правильне слово.

Вони довго мовчали.

— Війна, — сказав нарешті поет. — Війна, ненависть і погорда. Усюди. В усіх серцях.

— Поетизуєш.

— Але ж воно так і є.

— Саме так. Ну, кажи, із чим ти прийшов. Розповідай, що сталося зі світом за той час, поки мене тут лікували.

— Перш за все, — Любисток тихенько кашлянув, — ти мені розповіси про те, що насправді сталося у Ґарштанзі.

— Трісс тобі не розповіла, вірно?

— Розповіла. Але я хотів би дізнатися твою версію.

— Якщо ти знаєш версію Трісс, ти знаєш версію докладнішу й, напевне, вірнішу. Розкажи мені про те, що сталося пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

— Ґеральте, — прошепотів Любисток. — Я й насправді не знаю, що сталося із Йеннефер і Цірі… Цього ніхто не знає. Трісс також…

Відьмак різко ворухнувся, хмиз затріщав.

— Я питаю тебе про Цірі чи Йеннефер? — сказав зміненим голосом. — Розповідай мені про війну.

— Нічого не знаєш? Жодні новини до тебе сюди не доходили?

— Доходили. Але хочу все почути від тебе. Кажи, прошу.

— Нільфгардці, — почав бард, помовчавши, — атакували Лирію й Едірн. Без оголошення війни. Причиною був начебто напад військ Демавенда на прикордонний форт у Дол Анґра, що стався під час з’їзду чародіїв на Танедді. Дехто каже, що була то провокація. Що були то нільфгардці, перевдягнені у солдат Демавенда. Як воно було насправді, ми, мабуть, не довідаємося ніколи. В будь-якому разі, відповідь Нільфгарда виявилася блискавичною і масованою: кордони перетнула потужна армія, яку мусили концентрувати в Дол Анґра тижнями, якщо не місяцями. Спалла й Скала, обидві лирійські прикордонні фортеці, були захоплені сходу, за неповні три дні. Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде…

— Обіцянки дотримано?

— Так.

— Цікаво, — голос відьмака знову трохи змінився. — Дотримання обіцянок у теперішні часи? Не кажу вже про те, що раніше навіть не думали про складання таких обіцянок, бо ніхто їх не очікував. Ремісники й купці не відчиняли брам і фортець, а боронили їх, кожен цех — власну башту чи машикулі[11].

— Гроші вітчизни не мають, Ґеральте. Купцям усе єдино, під чиїм головуванням заробляти гроші. А нільфгардському палатину все єдино, від кого він буде отримувати податки. Мертві купці грошей не заробляють і податків не платять.

— Кажи далі.

— Після капітуляції Рівії армія Нільфгарду в небувалому темпі пішла на північ, майже не зустрічаючи опору. Війська Демавенда й Меви відступили, не в силах склепити фронт для вирішальної битви. Нільфгардці дійшли до Альдерсберга. Аби не допустити блокади фортеці, Демавенд і Мева вирішили прийняти битву. Позиція їхньої армії не була найкращою… Зараза, якби було трохи більше світла, я б тобі накреслив…

— Не кресли. Й коротше. Хто переміг?

— Ви чули, пане? — один із регістраторів, задиханий і спітнілий, продерся крізь групу, що оточувала стіл. — Прибув гонець із поля! Ми перемогли! Битву виграно! Вікторія! Наш, наш день! Розбили ми ворога, розбили наголову!

— Тихіше, — скривився Евертсен. — Голова розривається від цих ваших криків. Так, я чув, чув. Розбили ми ворога. Наш день, наше поле, й вікторія також наша. Теж мені, велика сенсація.

Комірники й регістратори стихли, дивлячись на свого начальника здивовано.

— Ви не радієте, пане комірнику

— Радію. Але вмію робити це тихо.

Регістратори мовчали, переглядаючись. Щенята, — подумалося Евертсену. — Молокососи збуджені. Їм я, зрештою, не дивуюся, але ж — прошу! — там, наверху, навіть Менно Коегорн й Елан Траге, та навіть сивобородий генерал Бребан, верещать, підстрибують із втіхи й луплять себе по спинах. Вікторія! Наш день! А чий він мав бути? Королівства Едірн і Лирія зуміли разом мобілізувати три тисячі кінноти й десять тисяч пішого жолдацтва, з яких одна п’ята була заблокована, відрізана по фортах і фортецях уже з перших днів вторгнення. Частина армії, що залишилася, мусила відступити для охорони флангів, яким загрожували глибокі рейди легкої кавалерії і диверсійні удари загонів скойа’таелів. Інші п’ять чи шість тисяч — причому не більше, ніж тисяча двісті рицарів, — прийняли битву на полях під Альдерсбергом. Коегорн кинув на них тринадцятитисячну армію, у тому числі десять панцирних хоругвів, цвіт нільфгардського рицарства. А тепер утішається, ричить, валить буздиганом об стегно й вимагає пива… Вікторія! Велика мені справа.

Різким рухом він згорнув і зібрав до купи мапи й нотатки, що застилали стіл, підвів голову, подивився навколо.

— Увага, — сказав нелюб’язно. — Даватиму доручення.

Підлеглі застигли в очікуванні.

— Кожен із вас, — почав він, — чув учора промову, виголошену паном фельдмаршалом Коегорном до хорунжих і офіцерів. Тож звертаю увагу мосьпанства, що те, що фельдмаршал говорив до військових, вас не стосується. Ви маєте виконати інші накази й завдання. Мої накази.

Евертсен замислився, потер лоба.

Війна замкам — мир хатам, — сказав учора командирам Коегорн. Ви знаєте таке правило, — додав він одразу після того, — ви вчили його у військовій академії. Правило це працювало до сьогодні, але завтра ви маєте про нього забути. Від завтра працюватиме інше правило, яке тепер буде девізом війни, яку ми ведемо. Той девіз, як і мій наказ, звучать: війна всьому, що живе. Війна всьому, що може горіти. Ви маєте залишити після себе випалену землю. Від завтра ми перенесемо війну за лінію, за яку ми відступимо після підписання мирного договору. Ми відступимо, але там, за лінією, має залишитися випалена земля. Королівства Лирія й Едірн мають перетворитися на попіл! Згадайте Содден! Зараз настав час помсти!

Евертсен голосно відкашлявся.

— Перш ніж вояки залишать там спалену землю, — сказав до мовчазних регістраторів, — вашим завданням буде витягти з тієї землі й з тієї країни все, що зможете, все, що зможе примножити багатство нашої вітчизни. Ти, Одегасте, візьмешся за завантаження і вивіз уже зібраного й поскладованого врожаю. Те, що є на полях і що не знищать доблесні рицарі Коегорна, належить забрати.

— Людей у мене малувато, пане комірнику…

— Вистачатиме полонених. До праці їх. Мардере й ти… Забув, як тебе звуть…

— Вельвет. Еван Вельвет, пане комірнику.

— Займетеся живим бидлом. Згрупувати в стада, перегнати до визначених пунктів на карантин. Зважати на ящур й іншу заразу. Хворих чи підозрілих — убити, падаль спалити. Решту гнати на полудень визначеними шляхами.

— Слухаюся.

Тепер спеціальне завдання, — подумав Евертсен, приглядаючись до підлеглих. Кому доручити? Всі юнаки, молоко на губах не обсохло, мало ще бачили, досвіду ані на гріш… Ех, не вистачає тут мені старих, бувалих комірників… Війна, війна, постійно війна… Вояки гинуть часто й густо, але комірники, маючи на увазі пропорції, куди рідше. Але серед вояків недостатку немає, усе йдуть і йдуть нові, бо вояком хоче бути кожен. А хто хоче бути ником і регістратором? Хто, коли його розпитають після повернення сини, захоче розповідати, як він міряв мірою зерно, рахував смердючі шкіри й важив віск, як вів через вибоїсті, вкриті коров’ячим гівном дороги конвой завантажених трофеями возів, гнав мекаюче й бекаюче стадо, ковтав пил, сморід і мух…

Спеціальне завдання. Гута в Гулеті, з великими печами. Плавильня, гута гальмею[12] і велика кузня заліза в Ейсенлаані, п’ятсот центнерів річної продукції. Ливарні й вовняні мануфактури в Альдерсберзі. Солодові млини, винокурні, ткацькі й красильні майстерні у Венґерберзі…

Демонтувати й вивезти. Так наказав імператор Емгир, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворога. У двох словах. Демонтувати й вивезти, Еверстене.

Наказ — це наказ. Мусить бути виконаним.

Залишається найважливіше. Копальні шляхетних металів і їхній видобуток. Монети. Коштовності. Предмети мистецтва. Але цим я займуся сам. Особисто.

Поряд із чорними стовпами диму, що виднілися на горизонті, здіймалися наступні. Й наступні. Армія впроваджувала в життя накази Коегорна. Королівство Едірн ставало країною пожеж.

Дорогою із гуркотом, здіймаючи хмари куряви, тягнулася довга низка облогових машин. На Альдерсберг, що все ще захищався. І на Венґерберг, столицю короля Демавенда.

Петер Еверстен дивився і рахував. Калькулював. Підраховував. Петер Еверстен був великим комірником Імперії, під час війни — першим комірником армії. Він займав цю посаду вже двадцять п’ять років. Цифри й підрахунки — у цьому було все його життя.

Мангонель коштує п’ятсот флоренів, требушет — двісті, патерелла — мінімум сто п’ятдесят, найпростіша баліста — вісімдесят. Вишколена обслуга потребує дев’ять із половиною флоренів місячного жалування. Колона, яка тягнеться на Венґерберг, коштує, якщо рахувати із кіньми, волами, малим реманентом, — мінімум триста гривень. З гривни, інакше марки чистої породи, що важить із півфунту, б’ється шістдесят флоренів. Річний доробок великої копальні — це п’ять-шість тисяч гривень…

Колону обложників обігнала легка кавалерія. По знаках на прапорцях Евертсен упізнав тактичну хоругву князя Віннербурга, одну з тих, що перекинули з Цінтри. Так, подумав він, ці мають із чого втішатися. Битву виграно, армію Едірну розпорошено. Резервні загони не кинуть у важку битву із регулярним військом. Стануть вони наздоганяти тих, хто відходить, вибивати розпорошені, позбавлені командування групи, стануть убивати, грабувати й палити. Втішаються, бо на них чекає приємна, весела війнушка. Війнушка, яка не зморить. І не вб’є.

Евертсен підраховував.

Тактична хоругва поєднує десять звичайних хоругв і містить дві тисячі кінних. Хоча віннербуржців уже напевне не залучать до жодної великої битви, у сутичках загине не менше однієї шостої складу. Потім будуть табори й біваки, зіпсуте їдло, бруд, воші, комарі, погана вода. Прийде те, уникнути чого ніколи неможливо: тиф, дизентерія і малярія, які вб’ють не менше чверті. До цього треба додати оптом: нещасні випадки, звичайно десь із п’яту частину складу. Додому повернеться вісімсот. Не більше. А напевно й менше.

По гостинцю пройшли наступні хоругви, за кіннотою з’явилися корпуси піхоти. Марширували лучники в жовтих кабатах і круглих шоломах, арбалетники в пласких капалінах, щитоносці й пікінери. За ними йшла панцирна піхота, у броні, наче раки, — ветерани з Віковаро й Етолії, далі — розмаїта збиранина: затяжні кнехти з Метінни, найманці з Турну, Маехту, Ґесо й Еббінґу…

Незважаючи на спеку, загони марширували завзято, пил, збитий солдатськими ботами, клубочився над дорогою. Били барабани, вилися прапорці, коливалися і блищали жала пик, списів, алебард і гізарм. Вояки марширували весело й швидко. То йшла армія переможців. Непереможна армія. Далі, хлопи, вперед, на бій! На Венґерберг! Прикінчити ворога, помститися за Содден! Узяти участь у веселій войнушці, напхати сакви трофеями — й додому, додому!

Еверстен дивився. І рахував.

— Венґерберг упав через тиждень, — закінчив Любисток. — Здивуєшся, але там цехи вміло й до кінця боронили башти й визначені відтинки муру. Тож вирізано там усю залогу й люд міста, десь біля шести тисяч людей. Після звістки про те почалася велика втеча. Розбиті полки й цивільний люд почали масово тікати до Темерії та Реданії. Натовпи втікачів тягнулися долиною Понтару й перевалами Магакаму. Але втекти вдалося не всім. Кінні загоні нільфгардців пішли за ними, відрізали дорогу втікачам… Знаєш, про що йшлося?

— Не знаю. Я не розуміюся на… Не розуміюся на війні, Любистку.

— Йшлося про полонених. Про невільників. Хотіли вони загарбати в неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгарду найдешевша робоча сила. Тому вони так завзято переслідували втікачів. Це було велике полювання на людей, Ґеральте. Легке полювання. Бо військо втекло, а людей, які втікали, ніхто не захищав.

— Ніхто?

— Майже ніхто.

— Не встигнемо… — прохрипів Вілліс, оглядаючись. — Не зуміємо втекти… Сука, кордон уже так близько… Так близько…

Райла підвелася на стременах, глянула на гостинець, що вився між укритими бором пагорбами. Дорогу, скільки було видно, всіював кинутий скарб, трупи коней, зіпхнуті на узбіччя вози й возики. За ними, з-за лісу, вставали в небо чорні стовпи диму. Все ближчав вереск, звуки битви — раз у раз наближалися.

— Прикінчують ар’єргардну сторожу… — Вілліс обтер обличчя від сажі й поту. — Чуєш, Райло? Наздогнали ар’єргардну сторожу й вирізають її під корінь! Не встигнемо!

— Тепер ми — ар’єргардна сторожа, — сухо сказала найманка. — Тепер наша черга.

Вілліс зблід, хтось із солдатів, що прислухалися до них, голосно зітхнув. Райла шарпнула вуздечку, розвернула коня: той важко дихав, ледь міг підвести голову.

— Усе одно не зуміємо втекти, — сказала спокійно. — Коні за хвилину впадуть. Доки доїдемо до перевалу, доженуть нас і зарубають.

— Кинемо все й заховаємося у лісі, — сказав Вілліс, не дивлячись на неї. — По одному, кожен за себе. Може, вдасться… вижити.

Райла не відповіла, поглядом і рухом голови вказавши на перевал, на шлях, на останні ряди довгої колони біженців, що тягнулися до кордону. Вілліс зрозумів. Вилаявся огидно, зіскочив з сідла, захитався, сперся на меч.

— З коней! — крикнув хрипко солдатам. — Завалити гостинець чим зможемо! Чого витріщилися? Раз мати народила, й здихати — один раз! Ми — військо! Ми ар’єргард! Мусимо затримати погоню, відтягнути…

Замовк.

— Якщо затримаємо погоню, люди встигнуть перейти до Темерії, по той бік гір, — закінчила Райла, також злізши з коня. — Там жінки й діти. Що витріщаєтеся? Це наше ремесло. За те нам платять, забули?

Солдати переглянулися. На мить Райлі здавалося, що вони таки втечуть, що поженуть мокрих, у піні коней в останній галоп, поскачуть за колоною утікачів, до рятівного перевалу. Помилялася. Погано їх знала.

Перевернули на шляху віз. Скоренько збудували барикаду. Нашвидкуруч. Низьку. Абсолютно погано зроблену.

Довго не чекали. До яру увірвалися двоє коней: хрипіли, спотикалися, з них шматками спадала піна. Тільки на одному був вершник.

— Блейзе!

— Готуйтеся… — найманець сповз із сідла в обійми солдатів. — Готуйтеся, суча лапа… Вони вже близько…

Кінь захрипів, ступив, наче в танці, кілька кроків, упав на зад, важко завалився на бік, ударив копитом, витягнув шию, заіржав протягло.

— Райло… — прохрипів Блейз, відводячи погляд. — Дайте… Дайте мені щось. Я втратив меча…

Воїтелька, дивлячись на дими пожеж, що вставали до неба, вказала рухом голови на сокиру, зіперту на перекинутого воза. Блейз підхопив зброю, похитнувся. Ліва штанина його була просякнута кров’ю.

— Що з іншими, Блейзе?

— Вирізали їх, — простогнав найманець. — Усіх. Цілий загін… Райло, то не Нільфгард… То білки… Це ельфи нас наздогнали. Скойа’таелі йдуть перед нільфгардцями, попереду.

Один із солдатів застогнав голосно, другий важко всівся на землю, затуляючи обличчя руками. Вілліс вилаявся, підтягуючи ремені.

— По місцях! — гарикнула Райла. — За барикаду! Не візьмуть нас живими! Я вам обіцяю!

Вілліс сплюнув, після чого швидко зірвав з плеча триколірний, чорно-жовто-червоний бант спеціальних військ короля Демавенда, відкинув його в хащі. Райла, вигладжуючи й чистячи власну відзнаку, криво усміхнулася.

— Не знаю, чи воно тобі допоможе, Віллісе. Не знаю.

— Ти обіцяла, Райло.

— Я обіцяла. Й обіцянки дотримаю. По місцях, хлопці! Арбалети й луки приготувати!

Довго не чекали.

Коли відбили першу хвилю, залишилося їх тільки шестеро. Бій був коротким, але завзятим. Мобілізовані солдати з Венґерберга билися наче дияволи, не поступаючись затятістю найманцям. Жоден не хотів потрапити до рук скойа’таелів живим. Воліли померти в бою. І помирали, прошиті стрілами, умирали від уколів дротиків й ударів мечами. Блейз умер лежачи, заколотий кинджалами двох ельфів, які звалилися на нього, стягнувши з барикади. Жоден із тих ельфів не встав. У Блейза також був кинджал.

Скойа’таелі не дали їм відпочити. Ринуло на них друге командо. Вілліс, утрете отримавши списом, упав.

— Райло! — крикнув невиразно. — Ти обіцяла!

Найманка, кладучи трупом чергового ельфа, швидко обернулася.

— Бувай, Віллісе, — вперла лежачому кінчик меча трохи нижче сонячного сплетення, натиснула сильно. — Побачимося у пеклі!

За хвилину була вже сама. Скоай’таелі оточували її з усіх боків. Воїтелька була замурзана кров’ю з ніг до голови, підняла меч, крутнула ним, труснула чорною косою. Стала серед трупів, страшна, скривавлена, наче демон. Ельфи відступили.

— Давайте! — крикнула вона дико. — Чого чекаєте? Живою мене не візьмете! Я Чорна Райла!

— Gláeddyv vort, beanna, — спокійно сказав світловолосий красивий ельф із обличчям херувима, із великими волошковими очима дитини. Виступив з-за скойа’таелів, що оточували її, досі вагаючись. Його білий, наче сніг, кінь хрипів, сильно махав головою уверх-униз, енергійно бив копитом об просякнутий кров’ю пісок шляху.

— Gláeddyv vort, beanna, — повторив вершник. — Кинь меча, жінко.

Найманка засміялася страшно, витерла обличчя манжетом рукавички, розмазуючи піт, змішаний із пилом і кров’ю.

— Мій меч занадто багато коштував, аби кидатися ним, ельфе! — крикнула. — Щоб його взяти, тобі доведеться ламати мені пальці! Я Чорна Райла! Ну, йдіть!

Довго вона не чекала.

— Ніхто не прийшов Едірну на допомогу? — запитав відьмак, помовчавши. — Адже начебто союзи існували. Договори про взаємну допомогу… Пакти…

— Реданія, — кашлянув Любисток, — у хаосі після смерті Візіміра. Ти знаєш про те, що короля Візіміра вбито?

— Знаю.

— Правління перейняла королева Гедвіга, але в країні безлад. І терор. Полювання на скойа’таелів та нільфгардських шпигунів. Дійкстра шалів по всій країні, ешафоти стали червоними від крові. Дійкстра все ще не може ходити. Носять його в паланкіні.

— Можу уявити. Тебе переслідував?

— Ні. Міг, але не переслідував. Ах, не важливо. У будь-якому разі, Реданія, занурена в хаос, не могла виставити армію на допомогу Едірну.

— А Темерія? Чому король Фольтест із Темерії не допоміг Демавенду?

— Щойно почалася агресія у Дол Анґра, — тихо сказав Любисток, — Емгир вар Емрейс вислав посольство до Визіми…

— До диявола, — просичав Бронібор, дивлячись на зачинені двері. — Про що вони так довго дебатують? Чого Фольтест узагалі принизився до перемовин, чому дав аудієнцію тому нільфгардському псові? Треба було його стратити й відіслати Емгиру голову! У мішку!

— Боги, воєводо, — обурився жрець Віллемер. — Це ж посол! Особа посла свята і недотична! Не годиться…

— Не годиться? Я скажу вам, що не годиться! Не годиться стояти й дивитися, як нападники спустошують країни, із якими в нас союз! Лирія уже впала, а Едірн — падає! Демавенд сам по собі не затримає Нільфгарду! Треба відразу вислати до Едірну експедиційний корпус, треба допомогти Демавендові ударом на лівий берег Яруги! Там мало війська, більшість хоругвів перекинуто до Дол Анґра! А ми тут патякаємо! Замість битися — балакаємо! Й до того ж приймаємо нільфгардського посла!

— Замовкніть, воєводо! — князь Геревард з Елландеру кинув на старого вояку холодний погляд. — Це політика. Треба вміти дивитися трохи далі за кінську голову та кінчик спису. Треба вислухати посла. Імператор Емгир не послав би його до нас без причини.

— Напевне не без причини! — гарикнув Бронібор. — Емгир саме громить Едірн і знає, що коли ми вступимо у війну, а з нами Реданія і Кедвен, то поб’ємо його, викинемо за Дол Анґра, до Еббінгу. Знає, що коли ми вдаримо в Цінтру, то вцілимо в його м’яке черево, змусимо битися на два фронти! Отого він боїться! Тож намагається налякати нас, аби ми не почали вторгнення. Саме з таким, і ніяким іншим завданням приїхав сюди нільфгардський посол!

— Тож належить посла вислухати, — повторив князь. — І ухвалити рішення згідно з інтересами нашого королівства. Демавенд нерозсудливо спровокував Нільфгард — і тепер переживає наслідки. А мені аж ніяк не хочеться умирати за Венґерберг. Те, що діється в Едірні, — не наша справа.

— Не наша? Що ви, диявол вам в дупу, варнякаєте? Те, що нільфгардці — в Едірні та Лирії, на правому березі Яруги, те, що відділяє нас від них лише Магакам, — ви вважаєте за чужу справу? Треба не мати ані крихти розуму…

— Досить цих суперечок, — застеріг Віллемер. — Ані слова більше. Король іде.

Двері зали відчинилися. Члени королівської ради встали, шурхаючи стільцями. Багато стільців були порожніми. Коронний гетьман і більшість командирів були у загонах, у Долині Понтару, у Магакамі й над Яругою. Порожніми були стільці, які зазвичай займали чародії. Чародії… Так, подумав жрець Віллемер, місця, які займали чародії тут, при королівському дворі у Визімі, залишаться порожніми. Хтозна, чи не назавжди.

Король Фольтест швидко пройшов крізь залу, став біля трону, але не всівся, тільки трохи нахилився, спираючи кулаки об стіл. Був дуже блідим.

— Венґерберг в облозі, — тихо сказав король Темерії. — Він буде от-от узятий. Нільфгард нестримно пре на північ. Оточені загони ще б’ються, але це вже нічого не змінить. Едірн втрачено. Король Демавенд утік у Реданію. Доля королеви Меви — невідома.

Рада мовчала.

— Нашого східного кордону, чи то виходу з долини Понтару, нільфгардці досягнуть за кілька днів, — продовжував Фольтест, усе ще тихо. — Хаґґе, остання фортеця Едірну, не протримається довго, а Хаґґе — це вже наш східний кордон. А на нашому південному кордоні… сталася дуже погана річ. Король Ервиль з Вердену склав ленну клятву імператору Емгиру. Він здався і відкрив фортеці в гирлі Яруги. У Настрозі, Рарозі й Бодрозі, які мали оберігати наш фланг, стоять уже нільфгардські залоги.

Рада мовчала.

— Дякуючи цьому, — продовжував Фольтест, — Ервиль зберіг королівський титул, але сюзереном його став Емгир. Верден — формально ще королівство, але практично — це вже нільфгардська провінція. Ви розумієте, що воно означає? Ситуація стала протилежною. Верденські фортеці й гирло Яруги в руках Нільфгарду. Я не можу форсувати річку. Й не можу ослабити армію, що там стоїть, створюючи корпус, який мав би увійти до Едірну й допомогти військам Демавенда. Я не можу цього зробити. Наді мною тяжіє відповідальність за мою країну й за моїх підданих.

Рада мовчала.

— Імператор Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, — продовжив король, — зробив мені пропозицію… договору. Я пристав на ту пропозицію. Зараз я викладу вам, у чому той договір полягає. А ви, коли мене вислухаєте, зрозумієте… Визнаєте, що… Скажете…

Рада мовчала.

— Скажете… — закінчив Фольтест. — Скажете, що я приношу вам мир.

— Виходить, Фольтест підібгав хвоста, — пробурмотів відьмак, ламаючи в пальцях ще одну паличку. — Домовився із Нільфгардом. Залишив Едірн на ласку долі…

— Так, — підтвердив поет. — Але він увів війська в Долину Понтару, зайняв і поставив гарнізон у фортеці Хаґґе. А нільфгардці не увійшли на перевали Магакаму й не перейшли Яругу в Соддені, не атакували Брюґґе, яке після капітуляції Ервиля тримають у кліщах. Це, безсумнівно, була ціна нейтралітету Темерії.

— Цірі мала рацію, — прошепотів відьмак. — Нейтралітет… Нейтралітет зазвичай буває підлим.

— Що?

— Нічого. А що із Кедвеном, Любистку? Чому Генсельт із Кедвену не допоміг Демавенду й Меві? Адже вони мали пакт, їх поєднував союз. А якщо навіть Генсельт, за прикладом Фольтеста, сцяти хотів на підписи й печатки на документах і за ніц має королівське слово, то хіба це не дурня? Чи він не розуміє, що після падіння Едірну й перемир’я із Темерією настане його черга, що він наступний у нільфгардському списку? Кедвен мав підтримати Демавенда просто з розрахунку, бо це розумно. Немає уже на світі віри чи правди, але, може, розум ще залишився? Га, Любистку? Є ще розум на світі? Чи вже залишилися в ньому тільки підлість і погорда?

Любисток відвернувся. Зелені світильники були близько, оточували їх щільним кільцем. Він не зауважив того раніше, але тепер зрозумів. Усі дріади прислухалися до його розповіді.

— Мовчиш, — сказав Ґеральт. — А це значить, що Цірі мала рацію. Що Кодрінгер мав рацію. Усі мали рацію. Тільки я, наївний, анахронічний і дурнуватий відьмак, рації не мав.

Сотник Дігод, відомий під прізвиськом Півгарнець, відхилив завісу намету, увійшов, важко сапаючи й гнівно бурмотячи. Десятники підірвалися, прибираючи військової стійки й виразу облич. Зивік вправно накинув кожух на барильце горілки, що стояло між сідлами, раніше, ніж сотник звик до напівмороку. Не йшлося про те, що Дігод був якимось там затятим супротивником пиття на службі й у таборі — але скоріше про те, щоб зберегти барильце. Прізвисько сотника взялося не аби звідки — говорило воно про те, що за сприятливих умов той був у змозі відважно й за короткий час вихилити половину гарнця самогонки. Казенний солдатський кубок величиною у кварту сотник вихиляв як півкварти, одним махом, і рідко коли втрачав хоча б краплю.

— Ну й як воно буде, пане сотнику? — запитав Боде, десятник стрільців. — Що там вирішили вельможні коменданти? Які накази? Ми переходимо кордони? Кажи ж!

— Зараз, — простогнав Півгарнець. — Ото спека, най його холера… Зараз я усе вам викладу. Але спершу дайте чогось напитися, бо горло в мене наче сухе мочало. Й не кажіть мені, що нічого немає, бо оковитою від намету на версту несе. Й звідки несе — я знаю. О, з-під отого кожуха.

Зивік, бурмотячи лайки, добув барильце. Десятники збилися у тісну групку, забряжчали чарки й цинкові кубки.

— Аааах, — сотник обтер вуса й очі. — Уууух, але ж жахливе свинство. Лий ще, Зивіку.

— Ну ж, кажіть уже, — втрачав терпіння Боде. — Які накази? Ми йдемо на нільфгардців чи й далі стирчатимемо на рубежах, наче хер на весіллі?

— Ото вам так хочеться до бійки? — Півгарнець загарчав протягло, сплюнув, важко присів на кульбаку. — Ото вам так хочеться на рубіж, до Едірну? Підпирає вас, га? Затяті ви вовченята, ага, тільки іклами блискаєте.

— А то, — холодно сказав малий Стаглер, переступаючи з ноги на ногу. Їх він, як старий кавалерист, мав геть криві, наче колесо. — А то, пане сотнику. П’яту ніч у чоботях спимо, у готовності. От і хочемо знати, що воно буде. Або бійка, або назад у форт.

— Ідемо за рубіж, — коротко сказав Півгарнець. — Завтра на світанку. П’ять хоругов, Бура — першою. А тепер — увага, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, воєвода й вельможний пан маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу наказали — а останній зразу від короля прибув. Вуха нашороште, бо два рази не казатиму. А накази ті — незвичайні.

У наметі стало тихо.

— Нільфгардці пройшли крізь Дол Анґра, — сказав сотник. — Згалемсили Лирію, за чотири дні увійшли до Альдерсберга, там у вирішальній битві в пил розбебехали армію Демавенда. З ходу, ледь після шести днів облоги, зрадою взяли Венґерберг. Зара’ швидко йдуть на північ, спихаючи війська з Едірну до долини Понтару й до Дол Блатанна. Йдуть до нас, до Кедвену. Отож наказ для Бурої Хоругви такий: перейти кордон і форсовано йти на південь, ген до Долини Квітів. За три дні тре’ нам стати над річкою Дифною. Повторюю: за три дні, а значить, на рисях йтимемо. За річку Дифну — ані кроку. Ані кроку, повторюю. Скоро на тому березі з’являться нільфгардці. Із ними — тепер уважно мені! — у битву не лізти. Ні в якому разі, зрозуміло? Навіть якби ті десь намагалися річку перейти — то тільки показати їм, знаками показати, щоб зрозуміли вони, що то ми, кедвенське військо.

У наметі стало ще тихіше, хоча, здавалося, бути такого не могло.

— Як же це? — буркнув нарешті Боде. — Нільфгардців не бити? Ми на війну йдемо, чи що? Як же воно, пане сотнику?

— Наказ такий. Ми не на війну йдемо, тільки… — Півгарнець почухав шию. — Тільки із братньою допомогою. Переходимо кордон, аби надати охорону людям з Верхнього Едірну… Та що я там кажу… Не з Едірну, а з Нижньої Марки. Так сказав вельможний маркграф Мансфельд. Так і так, — торочив, — Демавенд програв, відкинув копита й лежить трупом, бо погано правив і політику мав до дупи. Тож — кінець йому й усьому Едірну. Наш король Демавендові позичив купу грошви, бо допомогу йому надавав, а не можна багатству такому пропадати, зара’ час грошики ті навзад відзичити із відсотками. Не можемо ми також дозволити, аби земляцтво наше й брати з Нижньої Марки пішли до нільфгардської неволі. Мусимо ми їх, той-того, визволити. Бо наші це одвічні землі, Нижня Марка, колись вона під берлом Кедвену була, а нині під те берло повертається. Аж до річки Дифни. Таку ото умову склав наш милостивий король Генсельт з Емгиром з Нільфгарду. Але умова умовою, а Бура Хоругва має стати над річкою. Зрозуміли?

Ніхто не відповів. Півгарнець скривився, махнув рукою.

— А, псом ви йохані дурбецели, гівно там ви зрозуміли, бачу. Але не переймайтеся, бо і я — не дуже. Але для розуміння — це йогомосць король, графи, воєводи й панство шляхта. А ми — військо! Нам слухати наказу: дійти до річки Дифни за три дні, стати там і стояти, наче стіна. Й усе. Налий, Зивіку.

— Пане сотнику… — затнувся Зивік. — А що буде… Що буде, як військо з Едірну чинитиме опір? Шлях загородить? Адже ж ми збройно крізь країну їхню ідемо. Що тоді?

— А як наші земляцтво й брати, — підхопив із кпиною Стахлер, — ті, що ми їх маємо, ніби, визволяти… Якби почали вони з луків бити, камінням кидатися? Га?

— Маємо за три дні стати над Дифною, — із натиском сказав Півгарнець. — Не пізніше. Хто б не хотів нас затримати чи сповільнити, той, виходить, ворог. А ворога на мечі треба брати. Але увага й обережність! Слухати наказу! У селах ані халупи не палити, у людей маєтності не брати, баб не ґвалтувати! Закарбувати те в пам’яті собі й солдатам, бо хто наказ той порушить, у зашморг піде. Воєвода разів десять те повторив: ми, сука, не з нападом ідемо, але з братерською допомогою! Чого зуби шкіриш, Стахлере? Це наказ, суча його мати! А тепер бігцем до десяток, усіх на ноги поставити, коні й спорядження аж блищати повинні, як місяць у повні! На передвечір’ї усі хоругви на огляд стануть, сам воєвода перевірятиме із хорунжими. Якщо через якусь десятку сорому наїмся, то мене той десятник пам’ятатиме, ой, пам’ятатиме! Виконувати!

Зивік вийшов з намету останнім. Щурячи засліплені сонцем очі, він дивився на розгардіяш, що панував у таборі. Десятники поспішали до загонів, сотники бігали й лаялися, шляхта, зброєносці й пажі плуталися під ногами. Панцирні з Бан Ард гарцювали по полю, збиваючи хмари пилу. Спека стояла страшезна.

Зивік пришвидшив крок. Минув чотирьох прибулих учора скальдів з Ард Каррайгу, які сиділи в тіні від багато прикрашеного намету маркграфа. Скальди, власне, складали баладу про переможну військову операцію, про геній короля, кмітливість командирів і про мужність простого солдата. Як завжди, робили то до операції, аби не гаяти часу.

— Вони вітали нас, як браття, вітали хлібом, вітали сііііллю… — заспівав для проби один зі скальдов. — Визвольників своїх вітали, вітали хлібом, вітали сііііллю… Гей, Графніре, підкинь якусь небанальну риму до «сіллю»!

Другий скальд риму підкинув. Зивік не дочув яку.

Десятка, що стояла над ставком, підхопилася, побачивши його.

— Готуватися! — крикнув Зивік, стоячи далеченько, аби дихання його не вплинуло на мораль підлеглих. — Перш ніж сонечко на чотири пальці встане — усім на огляд! Усе повинно блищати, як ясне сонечко, — зброя, реманент, коні — все! Буде перевірка, то якщо через когось я сорому наїмся, то ноги такому сучому синові повириваю! Живо!

— У бій ідемо, — здогадався вершник Краска, швиденько запихуючи сорочку в штани. — У бій ідемо, пане десятнику?

— А ти що думав? Що на танці, на Зажинки[13]? Переходимо кордон. Завтра на світанку уся Бура Хоругва вирушає. Сотник не казав, у якому строю, але ж наша десятка передом піде, як завжди. Ну, жвавіше, рухайте дупами! А, так, стояти. Зразу скажу, бо потім часу певне не знайдеться. Це не буде звичайна війнушка, хлопи. Якусь дурню новочасну вельможні придумали. Якесь визволання чи якось так. Ідемо не ворога бити, а на ті, ну, наші одвічні землі, із тією, як там її, братерською допомогою. Тож — увага, що скажу: людців з Едірну не чіпати, не грабувати…

— Як то? — роззявив рота Краска. — Як же то: не грабувати? А чим же коней годуватимемо, пане десятнику?

— На кінський прокорм грабувати, а так — ні. Й людей не сікти, халуп не палити, реманенту не нищити… Краска, стули пельку! Це ж не збори якісь, це, мати вашу, військо! Слухати наказу, бо інакше — на шибеницю! Кажу ж: не вбивати, не палити, баб…

Зивік урвав себе, замислився.

— Баб, — закінчив за хвильку, — ґвалтувати тихцем і так, щоб ніхто не бачив.

— На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руки над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія.

Ґеральт мовчав.

— І раз ми вже про огидності, — сказав за хвильку неочікувано спокійно, — то що там із чародіями, Любистку? Я про тих, із Капітулу й Ради.

— Біля Демавенда не залишився жоден, — почав після мовчанки поет. — А Фольтест усіх, хто йому служив, вигнав з Темерії. Філіппа в Третогорі, допомагає королеві Гедвізі з угамуванням хаосу, що все ще панує у Реданії. Із нею Трісс і ще троє, чиїх імен я не пам’ятаю. Кілька є у Кедвіні. Багато втекло до Ковіру й Генґфорсу. Обрали нейтралітет, бо Естерад Тиссен і Нєдамір, як ти знаєш, були й залишилися нейтральними.

— Знаю. А Вільгефорц? І ті, що його підтримали?

— Вільгефорц зник. Сподівалися, що вигулькне в захопленому Едірні, як намісник Емгира… Але й слід його зник. За ним і за всіма його спільниками. Крім…

— Кажи, Любистку.

— Крім однієї чародійки, яка стала королевою.

Філавандрель еп Фідаіль мовчки чекав на відповідь. Королева також мовчала, дивлячись у вікно. Вікно виходило на сади, які ще донедавна були гордістю попереднього володаря Дол Блатанна, намісника-тирана з Венґерберга. Втікаючи від Вільних Ельфів, які йшли в авангарді військ імператора Емгира, людський намісник зумів вивезти з ельфійського палацу більшість цінних речей, навіть меблі. Але сад він забрати не зміг. Знищив його.

— Ні, Філавандрелю, — нарешті сказала королева. — Це ще завчасно, надто завчасно. Ми не думаємо про розширення наших кордонів, бо поки що ми навіть не впевнені щодо точного їхнього пролягання. Генсельт з Кедвену навіть не думає дотримуватися миру й відійти з-над Дифни. Шпигуни доносять, що він аж ніяк не облишив думку про агресію. Може вдарити по нас у будь-який день.

— Виходить, ми не досягнули нічого.

Королева повільно простягнула руку. Метелик-вітрильник, що залетів у вікно, усівся на її мереживному манжеті, склав і розвів свої прорізані на кінчиках крильця.

— Ми досягнули більшого, ніж могли сподіватися, — сказала королева тихо, аби не сполохати метелика. — Після ста років ми нарешті повернули нашу Долину Квітів…

— Я б її так не назвав, — смутно посміхнувся Філавандрель. — Зараз, як пройшли війська, вона, скоріше, Долина Попелу.

— Ми знову маємо свою власну країну, — закінчила королева, приглядаючись до метелика. — Ми знову — Люд, не вигнанці. А попіл — то добриво. Весною Долина розквітне знову.

— Того замало, Маргаритко. Все ще замало. Ми знизили тон. Ще донедавна ми хвалилися, що зіпхнемо людей до моря, з-за якого вони прибули. А тепер ми стиснули наші кордони й амбіції до Дол Блатанна…

— Емгир Дейтвен дав нам Дол Блатанна в подарунок. Чого ти очікуєш від мене, Філавандрелю? Я маю жадати більшого? Не забудь, що, навіть приймаючи дари, треба дотримуватися міри. Особливо якщо йдеться про дари Емгира, бо Емгир нічого не дарує задарма. Землі, які він нам подарував, ми мусимо втримати. А сил, які ми маємо, ледь вистачає на утримання Дол Блатанна.

— Відізвемо командо з Темерії, Реданії і Кедвену, — запропонував біловолосий ельф. — Відізвемо усіх скойа’таелів, що воюють із людьми. Ти тепер королева, Енідо, вони послухаються твого наказу. Тепер, коли ми вже маємо наш власний клаптик землі, їхня битва не має сенсу. Їхній обов’язок тепер — повернутися сюди й боронити Долину Квітів. Нехай б’ються як вільний люд, обороняючи власні кордони. Бо зараз вони гинуть, наче розбійники по лісах!

Ельфійка опустила голову.

— Емгир не дає на те згоди, — прошепотіла. — Командо мають битися і надалі.

— Навіщо? З якою метою? — Філавандрель еп Фідаіль різко випростався.

— Я скажу тобі більше. Нам не можна їм допомагати й підтримувати. Це була умова Фольтеста й Генсельта. Темерія і Кедвен будуть терпіти нашу владу над Дол Блатанна, але тільки доти, доки ми офіційно засуджуємо битви білок і розмежовуємо себе й їх.

— Ці діти помирають, Маргаритко. Помирають щодня, гинуть у нерівній боротьбі. Після таємних договорів із Емгиром люди кинуться на командо й роздавлять їх. Це ж наші діти, наше майбутнє! Наша кров! А ти заявляєш мені, що ми маємо від них відмовитися? Que’ss aen me dicette, Enid? Vorsaeke’llan? Aen vaine?

Метелик злетів, затріпотів крилами, полетів до вікна, закрутився у потоках теплого повітря. Франческа Фіндабайр, прозвана Енідою ан Гленною, колись чародійка, а тепер королева Ен Сейдхе, Вільних Ельфів, підвела голову. У її чарівних блакитних очах блищали сльози.

— Командо, — повторила вона глухо, — мусять продовжувати боротьбу. Мусять дезорганізувати людські королівства, утруднювати військові приготування. Таким був наказ Емгира, а я не можу Емгиру суперечити. Пробач, Філавандрелю.

Філівандрель еп Фідаіль глянув на неї, глибоко вклонився.

— Пробачаю, Енідо. Але не знаю, чи пробачать вони.

— Жоден чародій не переосмислив ситуацію заново? Навіть коли Нільфгард убивав і палив в Едірні, жоден з них не кинув Вільгефорца, не доєднався до Філіппи?

— Жоден.

Ґеральт довго мовчав.

— Не вірю, — сказав нарешті, дуже тихо. — Не вірю, аби жоден не відійшов від Вільгефорца, коли справжні причини й наслідки його зради вийшли назовні. Я, як уже всім відомо, є наївним, нерозумним й анахронічним відьмаком. Але я і далі не вірю, щоб у жодного чародія не прокинулося сумління.

Тіссая де Фрьес поставила свій відпрацьований, вигадливий підпис під останньою фразою листа. Після довгих роздумів додала вона ще поруч ідеограму, що означала її справжнє ім’я. Ім’я, якого ніхто не знав. Ім’я, яким вона не користувалася дуже давно. З того часу, як стала чародійкою.

Жайворонок.

Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно поперек списаного аркуша пергаменту. Довгий час сиділа нерухомо, вглядаючись у червону кулю сонця, що заходило. Потім устала. Підійшла до вікна. Якийсь час дивилася на дахи будинків. Будинків, у яких саме вкладалися спати звичайні люди, змучені своїм звичайним людським життям і працею, сповнені звичайного людською непокою за долю, за завтрашній день. Чародійка глянула на лист, що лежав на столі. Лист, адресований звичайним людям. Те, що більшість звичайних людей не вміла читати, — не мало значення.

Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Струсила з пишного рукава неіснуючий пил. Вирівняла в декольте намисто зі шпінелі.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Мабуть, зсунула їх служниця під час прибирання. Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина із очима, повними страху перед тим, що насувалося. Звичайна людина, загублена в часах погорди. Звичайна людина, що шукає надії і впевненості в завтрашньому дні в неї, чародійки…

Звичайна людина, довіру якої вона не виправдала.

З вулиці долинав звук кроків, стукіт важких солдатських чобіт. Тіссая де Фрьес навіть не здригнулася, не повернула голови до вікна. Було їй байдуже, чиї то кроки. Королівські солдати? Прево із наказом про арешт зрадниці? Наймані вбивці? Кати Вільгефорца? Їй було байдуже.

Кроки стихли удалині.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила серветку так, щоб кутик її був рівно посередині й був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Зняла із зап’ястка золоті браслети й рівненько склала їх на розгладженій серветці. Глянула критично, але не знайшла ані найменшої помилки. Все лежало рівно, впорядковано. Так, як лежати мало.

Вона відсунула шухляду комода, вийняла звідти короткий ніж із кістяним руків’ям.

Обличчя її було гордовитим і нерухомим. Мертвим.

У будинку було тихо. Так тихо, що чути було, як на стіл спадає пелюстка зів’ялого тюльпана.

Сонце, червоне, наче кров, повільно падало за дахи будинків.

Тіссая де Фрьес усілася у кріслі біля столу, задмухала свічку, ще раз поправила перо, що лежало поперек листа, й перерізала собі вени на зап’ястках обох рук.

Виснаження від цілоденної подорожі й навали вражень далося взнаки. Любисток очуняв і зрозумів, що, схоже, заснув під час розповіді, захропів на половині слова. Він ворухнувся і мало не скотився з купи хмизу — Ґеральт уже не лежав поряд і не урівноважував лігвище.

— На чому… — він відкашлявся, усівся. — На чому-то я зупинився? Ага, на чародіях… Ґеральте? Де ти?

— Тут, — сказав відьмак, ледь помітний у мороці. — Продовжуй, прошу. Власне, ти мав мені розповісти про Йеннефер.

— Послухай, — поет чудово знав, що про згадану особу він не мав ані найменшого наміру навіть згадувати. — Я справді нічого…

— Не бреши. Я тебе знаю.

— Якщо ти так добре мене знаєш, — занервував трубадур, — то задля якої холери вимагаєш, аби я говорив? Ти знаєш мене як облупленого, тож мав відати й те, чому я промовчав, чому не повторюю почутих пліток! Мав ти також здогадатися, які то плітки й чому я хочу тебе від них уберегти!

— Que suecc’s? — одна із дріад, які тут спали, підскочила, пробуджена його підвищеним голосом.

— Вибач, — тихо сказав відьмак. — Ти — також.

Зелені ліхтарики Брокілону вже згасли, тільки деякі ще слабо тліли.

— Ґеральте, — перервав мовчанку Любисток. — Ти завжди стверджував, що стоїш осторонь, що тобі — байдуже… Вона могла в те повірити. Вірила в те, коли разом із Вільгефорцом почала ту гру…

— Досить, — сказав Ґеральт. — Ані слова більше. Коли я чую слово «гра», то маю бажання когось убити. Ах, давай ту бритву. Хочу нарешті поголитися.

— Зараз? Ще темно…

— Для мене — ніколи не темно. Я ж — дивовижа.

Коли відьмак вирвав у нього з рук мішечок із туалетним приладдям і відійшов у бік струмка, Любисток зрозумів, що сонливість цілком минула. Небо вже світлішало, обіцяючи світанок. Він устав, увійшов у ліс, обережно обминаючи притулених одна до одної дріад, які спали.

— Ти був серед тих, хто став цьому причиною?

Він різко повернувся. Дріада, яка спиралася на стовбур, мала волосся кольору срібла, й це було помітно навіть у напівтемряві вранішньої зорі.

— Занадто паскудний вигляд, — сказала, схрещуючи руки на грудях. — Хтось, хто все втратив. Знаєш, співаче, це цікаво. Свого часу мені здавалося, що не можна втратити все, що завжди щось залишається. Завжди. Навіть у Часи Погорди, коли наївність може помститися в найжорстокіший спосіб, не можна втратити все. А він… Він втратив кілька кварт крові, можливість нормально ходити, часткове володіння лівицею, відьмачий меч, кохану жінку, дочку, яку він дивом отримав, віру… Ну, думала я, але ж щось повинно в нього лишитися? Я помилялася. Він не має вже нічого. Навіть бритви.

Любисток мовчав. Дріада не рухалася.

— Я питала, чи ти був цьому причиною, — продовжила за хвильку. — Але, мабуть, питала дарма. Це очевидно, що — був. А якщо є в нього друзі, але він все одно усе втрачає, то вочевидь друзі в цьому винуваті. За те, що вони зробили, а особливо за те, чого не зробили. За те, що не знали, що зробити треба.

— А що я міг? — прошепотів він. — Що я міг зробити?

— Не знаю, — відповіла дріада.

— Я не сказав йому всього…

— Це я знаю.

— Я ні в чому не винуватий.

— Винуватий.

— Ні! Я не…

Він підскочив, затріщав віттям лігвища. Ґеральт сидів поряд, тручи обличчя. Пахнув він милом.

— Ти — не? — запитав прохолодно. — Цікаво, що тобі приснилося. Ти що, жаба? Заспокойся. Ти не вона. Ти дурбецел? Ну, тоді це міг бути пророчий сон.

Любисток роззирнувся. Вони були на галявині самі.

— Де вона… Де вони поділися?

— На край лісу. Збирайся, час і тобі.

— Ґеральте, мить тому я розмовляв із дріадою. Вона говорила загальною без акценту й сказала мені…

— Жодна з цього загону не говорить загальною без акценту. Тобі приснилося, Любистку. Це — Брокілон. Тут усяке може приснитися.

На краю лісу чекала на них самотня дріада. Любисток відразу її упізнав — була це та, із зеленкуватим волоссям, яка серед ночі принесла їм світло й хотіла вмовити його співати далі. Дріада підвела руку, наказуючи їм зупинитися. У другій руці тримала лук зі стрілою на тятиві. Відьмак поклав долоню на плече трубадура й міцно стиснув.

— Щось діється? — прошепотів Любисток.

— Авжеж. Стій тихо й не рухайся.

Густий туман, що лежав у річищі Стрічки, тлумив звуки, але не настільки, щоб Любисток не почув плюскіт води й пофоркування коней. Через річку йшли вершники.

— Ельфи, — здогадався він. — Скойа’таелі? Втікають до Брокілону, вірно? Ціле командо…

— Ні, — буркнув Ґеральт, вдивляючись у туман. Поет знав, що зір і слух відьмака неймовірно швидкі й чутливі, але не міг відгадати, оцінює він зором чи слухом. — Це не командо. Це те, що від командо залишилося. П’ятеро чи шестеро кінних, три вільних коня. Побудь тут, Любистку. Я піду туди.

— Gar’ean, — сказала, застерігаючи, зеленоволоса дріада, піднімаючи лук. — N’te va, Gwynbleidd! Ki’rin!

— Thaess aep, Fauve, — несподівано різко відповів відьмак. — M’aespar que va’en, ell’ea? Прошу, стріляй. Якщо ні — то стули пельку й не намагайся мене лякати, бо мене вже нічим не можна налякати. Я мушу порозмовляти із Мільвою Баррінг і зроблю це, подобається воно тобі чи ні. Залишся, Любистку.

Дріада опустила голову. Лук — також.

З туману випірнуло дев’ять коней, і Любисток побачив, що насправді лише шість із них несли вершників. Помітив фігури дріад, які виходили із хащів і йшли назустріч. Зауважив, що трьом вершникам довелося допомагати спускатися з коней і треба було їм допомагати, аби вони зуміли піти в бік рятівних дерев Брокілону. Інші дріади, наче духи, промайнули крізь вітролом і берег, зникли в тумані над Стрічкою. З протилежного берега пролунав крик, іржання коней, плюскіт води. Поету також здалося, що він почув свист стріл. Але в цьому впевненим не був.

— Переслідували їх… — пробурмотів.

Фауве повернулася, стискаючи долоню на перехваті луку.

— Ти співай таку піснь, taedh, — гарикнула. — N’te shaent a’minne, не про Еттаріель. Кохання — ні. Не час. Зараз час убивати, так. Така піснь, так!

— Я, — пробурмотів він, — не винен у тому, що діється…

Дріада хвильку мовчала, дивлячись убік.

— Я теж ні, — сказала й швидко відійшла в гущавину.

Відьмак повернувся десь за годину. Вів двох осідланих коней — Пегаса й гніду кобилу. Чепрак кобили був у крові.

— Це ж конячка ельфів, вірно? Тих, що перейшли річку?

— Так, — відповів Ґеральт. Обличчя і голос його змінилися, були чужими. — Це кобила ельфів. Утім, поки що вона послужить мені. А як матиму можливість, обміняю її на коня, який уміє нести пораненого, а коли поранений падає — залишається біля нього. Схоже, цю кобилу такому не вчили.

— Ми звідси їдемо?

— Ти їдеш, — відьмак кинув поету вуздечку Пегаса. — Бувай, Любистку. Дріади проведуть тебе зо дві милі уверх по річці, щоб ти не натрапив на жовнірів з Брюґґе, які напевне все ще крутяться на тому березі.

— А ти? Залишаєшся тут?

— Ні. Не залишаюся.

— Ти про щось довідався. Від білок. Ти довідався про Цірі, так?

— Бувай, Любистку.

— Ґеральте… Послухай мне…

— Що я маю слухати? — крикнув відьмак, і раптом горло йому перехопило. — Я ж її… Я не можу залишити її на поталу долі. Вона зовсім сама… Вона не може бути самою, Любистку. Ти цього не зрозумієш. Ніхто цього не зрозуміє, але я це знаю. Якщо вона буде самотньою, з нею станеться те саме, що колись… Те, що колись сталося зі мною… Ти цього не зрозумієш…

— Розумію. І тому я їду з тобою.

— Ти здурів. Ти знаєш, куди я збираюся?

— Знаю. Ґеральте, я… Я не сказав тобі всього. Я… Відчуваю себе винним. Я не зробив нічого, я не знав, що треба зробити… Але тепер знаю. Я хочу їхати із тобою. Хочу тебе супроводжувати. Я не сказав тобі… про Цірі, про чутки, які крутяться. Я зустрів знайомих з Ковіру, а ті, у свою чергу, чули доповідь послів, які повернулися з Нільфгарду… Я здогадався, що ті плітки могли дістатися навіть до білок. Що ти вже все знаєш від тих ельфів, які перейшли Стрічку. Але дозволь… аби то я… Аби то я тобі розповів…

Відьмак мовчав довго, безпорадно опустивши руки.

— Стрибай у сідло, — сказав нарешті змученим голосом. — Розповіси мені по дорозі.

Того ранку в палаці Лох Ґрім, літній резиденції імператора, панувала незвичайна біганина. Незвична тому, що будь-яка біганина, рух і пожвавлення були абсолютно невластивими нільфгардській шляхті, а прояви неспокою чи піднесення вважалися за прояв незрілості. Подібна поведінка сприймалася серед нільфгардських вельмож із такою зневагою і доганою, що виказувати пожвавлення чи піднесення соромилася навіть недозріла молодь, від якої мало хто очікував пристойної поведінки.

Утім, того ранку в Лох Ґрімі не було молоді. У Лох Ґрімі молоді не було чого шукати. Величезну тронну залу заповнювали поважні й суворі аристократи, рицарі й придворні, всі як один одягнені в церемоніальну придворну чернь, розбавлену тільки білістю брижів і манжетів. Чоловіків супроводжували нечисленні, але настільки ж поважні й суворі дами, яким звичай дозволяв розцяцьковувати чернь одягу крихтою скромної біжутерії. Усі вдавали, що вони достойні, поважні й суворі. Були ж вони несамовито піднесеними.

— Подейкують, що вона бридка. Худа й бридка.

— Але ж, начебто, королівська кров.

— З неправого ложа?

— Нічого подібного. Легальна.

— Тож вона сяде на троні?

— Якщо імператор так вирішить…

— Грім і блискавка, тільки гляньте на Ардаля еп Даги й на герцога де Ветта… Ото в них обличчя… Наче оцту напилися…

— Тихіше, графе… Ти дивуєшся їхнім обличчям? Якщо плітки підтвердяться, Емгир дасть ляпасу старим родам. Він їх принизить…

— Плітки не підтвердяться. Імператор не візьме шлюб із тією знайдою! Він не може того зробити…

— Емгир може все. Запам’ятайте ці слова, бароне. Слідкуйте за тим, що говорите. Були вже ті, хто твердив, начебто Емгир не може того чи іншого. Закінчували вони на ешафоті.

— Подейкують, що він вже підписав декрет про пожалування для неї. Триста гривень ренти, можете собі уявити.

— І титул принцеси. Чи хтось із вас уже її бачив?

— Відразу після прибуття її віддали під опіку графині Ліддерталь, а дім оточено гвардією.

— Її віддали графині, аби та втовкмачила шмаркачці трохи понять про манери. Говорять, що та ваша принцеса поводиться, наче дівка зі скотного двору…

— Що в тому дивного? Вона походить з Півночі, з варварської Цінтри…

— Тим неправдоподібніші плітки про одруження Емгира. Ні-ні, це абсолютно неможливо. Імператор візьме за дружину доньку де Ветта, як і планувалося. Він не ожениться з тією узурпаторкою!

— Саме час, щоб він одружився хоча б із кимось. З точки зору династії… Саме час, щоб ми отримали малого принца…

— Тож нехай він жениться, але не на цій приблуді!

— Тихіше, без екзальтації. Клянуся вам, шляхетне панство, що до такого зв’язку не дійде. Яка мета могла б бути в такого мар’яжу?

— Це політика, графинє. Ми ведемо війну. Цей зв’язок мав би політичне й стратегічне значення. Династія, з якої походить принцеса, має законні титули й підтверджені ленні права на землі над Нижньою Яррою. Якби вона стала дружиною імператора… Ха, це було б виважене рішення. Гляньте тільки туди, на послів короля Естерада, як вони шепочуться…

— Тож ви підтримуєте той дивний зв’язок, мосьпане князю? А може, це ви порадили Емгиру його, га?

— То моя справа, графине, що я підтримую, а що — ні. А рішення імператора я б не радив вам ставити під сумнів.

— Виходить, він уже прийняв рішення?

— Я так не думаю.

— Значить, ви, не думаючи так, помиляєтеся.

— І що ви, пані, хочете цим сказати?

— Емгир відіслав з двору графиню Бруенн. Наказав їй повернутися до чоловіка.

— Він порвав із Дерваллею Триффін Бруенн? Бути того не може! Дерваля була його фавориткою уже три роки…

— Повторюю, він відіслав її з двору.

— Це правда. Говорять, що Золотоволоса Дерваля страшенно скандалила. Четверо гвардійців силою садовили її у карету…

— Її чоловік зрадіє…

— Сумніваюся.

— Велике Сонце! Емгир порвав із Дервалею? Порвав із нею заради цієї знайди? Заради цієї дикунки з Півночі?

— Тихіше… Тихіше, дідько…

— Хто це підтримує? Яка партія це підтримує?

— Тихіше, я ж просила… Я хотіла сказати, що принцеса… Подейкують, вона бридка… Коли імператор її побачить…

— Ви хочете сказати, що він ще її не бачив?

— Не мав часу. Прибув з Дарн Руаху годину тому.

— Емгир ніколи не вподобував бридких. Айне Дермотт… Клара еп Гвидолин Ґор… А Дерваля Триффін Бруенн — це ж справжня красуня…

— Може, та знайда із часом розквітне…

— Коли її відмиють? Подейкують, княжни з Півночі миються нечасто…

— Слідкуйте за словами. Говорите ви, може, про дружину імператора…

— Це ще дитина. Їй не більше чотирнадцяти.

— Повторюю, це був би політичний зв’язок… Чисто формальний…

— Якби було так, Золотоволоса Дерваля залишилася б при дворі. Знайда із Цінтри політично й формально сиділа б поряд із Емгиром на троні… Але ввечері Емгир давав би їй погратися тіарою й імперськими клейнодами, а сам ішов би до спальні Дервалі… Принаймні, допоки шмаркачка досягла би віку, коли може безпечно народжувати.

— Гм… Так… Щось у тому є. Яке ім’я має та… принцеса?

— Ксерелла чи якось так.

— Та ні, неправда. Зветься вона… Зірілла. Так, хіба Зірілла.

— Варварське ім’я.

— Тихіше, прокляття…

— І більше поваги. Поводитеся, наче шмаркачі!

— Зважайте на слова! Зважайте, щоб їх не сприйняли як зневагу!

— Якщо хочете сатисфакції, то знаєте, маркграфе, де мене знайти!

— Тиша! Спокій! Імператор…

Герольду не довелося занадто напружуватися. Досить було єдиного удару палицею об підлогу, щоб прикрашені чорними беретами голови аристократів і рицарів схилилися, ніби колосся під ударами вихору. У тронній залі запанувала така тиша, що герольду не довелося напружувати також і голосу.

— Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ин Карн еп Морвудд!

Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворогів увійшов до зали. Пройшов повз ряди шляхти своїм звичайним швидким кроком, енергійно відмахуючи правицею. Його чорний одяг нічим не відрізнявся від одягу дворян, якщо не враховувати відсутності брижів. Темне волосся імператора, як звичайно, не підстрижене, у сякому-такому порядку утримувала вузька золота корона, на шиї поблискував імператорський альшбанд[14].

Емгир досить недбало усівся на троні на підвищенні, спер лікті на бильця, а підборіддя — на долоні. Не закинув ноги на друге бильце, що значило, що церемоніал і далі залишався важливим. Жодна зі схилених голів не підвелася навіть на дюйм.

Імператор голосно кашлянув, не змінюючи пози. Придворні зітхнули й випросталися. Герольд знову вдарив палицею об підлогу.

— Цірілла Фіона Елен Ріаннон, королева Цінтри, княжна Брюґґе й герцогиня Соддену, спадкоємиця Ініс Ард Скеллі й Інніс Ан Скеллі, сюзеренка Аттре й Абб Ярра!

Усі очі звернулися до дверей, де стала висока й достойна Стелла Конгрев, графиня Ліддерталь. А біля графині йшла власниця усіх згаданих мить тому високих титулів. Худа, світловолоса, надзвичайно бліда, трохи згорблена, у довгій блакитній сукні. У сукні, в якій вона, схоже, почувалася погано й не на своєму місці.

Емгир Дейтвен випростався на троні, а дворяни відразу зігнулися в уклонах. Стелла Конгрев непомітно підштовхнула світловолосу дівчину, обидві вони продефілювали вздовж рядів зігнутих у поклонах аристократів, представників перших родів Нільфгарду. Дівчина ступала напружено й непевно. Спіткнеться, — подумала графиня.

Цірілла Фіона Елен Ріаннон спіткнулася.

Некрасива й худорлява, подумала графиня, наближаючись до трону. Незграбна, а до того всього ще й нетямуща. Але я зроблю з нею красунечку. Зроблю з неї королеву, Емгир, як ти й наказував.

Біле Полум’я Нільфгарду придивлявся до них з висоти свого трону. Як звичайно, очі мав трохи примружені, на губах його танцювала тінь глумливої усмішки.

Королева Цінтри спіткнулася вдруге. Імператор спер лікоть на бильце трону, торкнувся долонею щоки. Усміхнувся. Стелла Конгрев була вже досить близько, щоб упізнати ту усмішку. Омертвіла від жаху. Щось не так, подумала вона з переляком, щось не так. Полетять голови. Велике Сонце, полетять голови…

Отямилася, уклонилася, змушуючи присісти в реверансі й дівчину.

Емгир вар Емрейс не встав з трону. Але трохи схилив голову. Придворні затамували подих.

— Королево, — сказав Емгир. Дівчина зіщулилася. Імператор не дивився на неї. Дивився на зібрану в залі шляхту. — Королево, — повторив. — Я щасливий, що можу привітати тебе в своєму палаці й у моїй державі. Клянуся тобі своїм імператорським словом, що недалеко той день, коли всі належні титули повернуться до тебе разом із землями, які є твоїми за правом наслідування, що законно й беззаперечно тобі належить. Узурпатори, які хазяйнують у твоїх волостях, розпочали зі мною війну. Напали на мене, оголосивши при тому, що захищають твої права й справедливість стану. Тож нехай увесь світ довідається, що ти звернулася за допомогою до мене, а не до них. Нехай увесь світ довідається, що тут, у моїй державі, ти отримаєш почесті, що належать як сюзеренці, так і твоєму королівському йменуванню, тоді, коли серед моїх ворогів була ти лише вигнанкою. Нехай цілий світ знає, що в державі моїй ти в безпеці, тоді коли вороги мої не тільки відмовляли тобі в короні, а й зазіхали одночасно на твоє життя.

Погляд імператора Нільфгарду затримався на послах Естерада Тиссена, володаря Ковіру, й на послові Нєдаміра, короля Лігі з Генґфорсу.

— Нехай увесь світ дізнається правду, а також і королі, які, здавалося, не відали, на чиєму боці слушність і справедливість. І нехай увесь світ довідається, що ти отримаєш допомогу. Твої і мої вороги будуть переможені. У Цінтрі, у Соддені й Брюґґе, в Аттре, на островах Скелліґе й у гирлі Ярри знову запанує мир, а ти сядеш на троні на радість твоїх співвітчизників і всіх людей доброї волі.

Дівчина в блакитній сукні опустила голову ще нижче.

— А до того, як це станеться, — продовжував Емгир, — ти будеш у моєму панстві прийнята із належною пошаною, мною і всіма моїми підданими. А оскільки в твоєму королівстві все ще палає полум’я війни, на доказ поваги, вшанування і приязні Нільфгарду я надаю тобі титул принцеси Рована та Їмлака, пані замку Дарн Рована, куди ти вирушиш зараз, аби очікувати приходу спокійніших, щасливіших часів.

Стелла Конгрев опанувала себе, не дозволила, аби на обличчі її з’явився хоча б слід здивування. Він не залишить її при собі, подумала, відсилає її до Дарн Ровану, на кінець світу, туди, де сам він ніколи не буває. Скоріше за все, він не має наміру залицятися до цієї дівчини, не думає про швидке одруження. Схоже, він не хоче навіть бачити її. Тож чому він позбувся Дервалі? В чому тут справа?

Вона обсмикнулася, швидко схопила принцесу за руку. Аудієнція закінчилася. Коли вони виходили із зали, імператор на неї не дивився. Придворні вклонялися.

Коли вони вийшли, Емгир вар Емрейс закинув ногу на бильце трону.

— Келлаху, — сказав. — До мене.

Сенешаль зупинився на дистанції, указаній церемоніалом, зігнувся в уклоні.

— Ближче, — сказав Емгир. — Підійди ближче, Келлаху. Я говоритиму тихо. А те, що я скажу, призначено виключно для твоїх вух.

— Ваша Величносте…

— Що ще на сьогодні?

— Прийняття вірчих листів і надання формального exequatur послові короля Естерада з Ковіру, — швидко перерахував сенешаль. — Призначення намісників, префектів і палатинів у нових Провінціях і Палатинатах. Затвердження графського титулу й апанажу для…

— Послові ми уділимо exequatur і приймемо його на приватній аудієнції. Інші справи — на завтра.

— Слухаюся, Ваша Величносте.

— Повідом віконтам Ейддону й Скеллену, що відразу після аудієнції посла вони мають прийти до бібліотеки. Секретно. Ти також там будеш. І приведеш того вашого відомого мага, того ворожбита… Як там його?

— Зартісій, Ваша Величносте. Він мешкає у башті за містом…

— Мене не цікавить, де він мешкає. Пошлеш по нього людей, мають доставити його до моїх кімнат. Тихо, без розголосу, таємно.

— Ваша Величносте… Чи це розумно, аби той астролог…

— Я віддав наказ, Келлаху.

— Слухаюся.

Не минуло й трьох годин, як усі викликані зустрілися в імператорській бібліотеці. Виклик той не здивував Ваттьє де Рідо, віконта Ейддона. Ваттьє був шефом військової розвідки. Емгир викликав Ваттьє досить часто — врешті-решт, тривала війна. Виклик не здивував також і Стефана Скеллена, на прізвисько Пугач, який виконував при імператорі функцію коронера, спеціаліста зі спеціальних завдань та дій. Пугача не дивувало ніщо й ніколи.

Зате третя викликана особа була незмірно здивована цим викликом. Тим більше що це до неї імператор звернувся передусім.

— Майстре Зартісію.

— Ваша Імператорська Величносте…

— Я мушу встановити місце перебування певної особи. Особи, яка загубилася або кимось приховується. Може — є ув’язненою. Чародії, яким я колись те доручав, зробити це не зуміли. Візьмешся?

— На якій відстані перебуває… може перебувати та особа?

— Якби я знав, не потребував би твоїх заклинань.

— Прошу вибачення, Ваша Імператорська Величносте… — заїкнувся астролог. — Справа в тому, що велика відстань утруднює астромантію, практично виключає… Гм-гм… А якщо та особа під магічною протекцією… Я можу спробувати, але…

— Коротше, майстре.

— Я потребую часу… Й компонентів для заклять… Якщо кон’юнкція зірок буде доброзичливою, то… Гм-гм… Ваша Імператорська Величносте, те, про що ви просите, це нелегка справа… Я потребую часу…

Ще мить, й Емгир накаже насадити його на палю, подумав Пугач. Якщо чарівник не припине белькотіти…

— Майстре Зартісію, — урвав імператор несподівано ґречно й лагідно. — Ти отримаєш усе, що тобі буде треба. А також час. У межах розумного.

— Зроблю, що в моїх силах, — заявив астролог. — Але я зумію встановити лише приблизну локалізацію… Чи то район, чи радіус…

— Що?

— Астромантія… — заїкався Зартісій. — При великих відстанях астромантія дозволяє лише приблизну локалізацію… Дуже приблизну, з чималою поправкою… З дуже великою поправкою… Я справді не знаю, чи зумію…

— Зумієш, майстре, — процідив імператор, а його темні очі зблиснули вороже. — Я сповнений віри в твої здібності. А щодо поправки, то чим меншим буде твоя, тим більшою виявиться моя.

Зартісій зіскулився.

— Я мушу знати точну дату народження тієї особи, — видавив. — За можливості, до години… Цінним також був би якийсь предмет, який тій особі належав би…

— Волосся, — тихо сказав Емгир. — Чи підійде волосся?

— Оооо! — повеселішав астролог. — Волосся! Це значно полегшить… Ах, якби я ще міг мати кал чи мочу…

Очі Емгира звузилися небезпечно, а маг скорчився знову й зігнувся у низькому поклоні.

— Принижено прошу пробачення у Вашої Імператорської Величності… — пробелькотів. — Прошу пробачення… Я розумію… Так, волосся вистачить… Цілком вистачить… Коли я зможу його отримати?

— Ще сьогодні доставлять його тобі разом із датою і годиною народження. Майстре, я не затримую тебе на довше. Повертайся до своєї башти й починай відслідковувати сузір’я.

— Хай Велике Сонце допоможе Вашому Імператорському…

— Добре, добре. Можеш іти.

Тепер ми, подумав Пугач. Цікаво, що чекає на нас.

— Кожного, — повільно сказав імператор, — хто хоч слово пискне про те, що буде сказане тут, чекає четвертування. Ваттьє!

— Слухаю, Ваша Величносте.

— Яким чином потрапила сюди та… принцеса? Хто був до того залучений?

— Із фортеці Настрог, — зморщив лоба шеф розвідки, — конвоювали її високість гвардійці під командуванням…

— Я не про те запитую, най тебе диявол! Звідки дівчина взялася у Настрозі, у Вердені? Хто доставив її у фортецю, хто там зараз комендант? Чи це той, від кого походив рапорт? Ґодиврон-якось-там?

— Ґодиврон Піткаїрн, — швидко сказав Ваттьє де Рідо. — Вочевидь, він був поінформований про місію Ріенса та графа Кагіра еп Келлаха. Через три дні після подій на острові Танедд у Настрозі з’явилося двоє людей. Вірніше: одна людина й один ельф-напівкровка. Це вони, посилаючись на доручення Ріенса й графа Кагіра, передали Ґодиврону принцесу.

— Ага, — імператор усміхнувся, а Пугач відчув холод по спині. — Вільгефорц клявся, що схопить Ціріллу на Танедді. Ріенс гарантував мені те саме. Кагір Мавр Диффрин еп Келлах отримав щодо цієї справи чіткі накази. Й ось до Настрогу над річкою Яррою, через три дні після афери на острові Танедд, Ціріллу привозить не Вільгефорц, не Ріенс, не Кагір, а людина й напівельф. Ґодиврон, вочевидь, не подумав навіть про те, щоб їх заарештувати?

— Ні. Покарати його за те, Ваша Величносте?

— Ні.

Пугач ковтнув слину. Емгир мовчав, тручи чоло, величезний діамант на його перстені блищав, наче зірка. Через хвильку імператор підняв голову.

— Ваттьє.

— Ваша Величносте?

— Постав на ноги усіх своїх підлеглих. Накажи схопити Ріенса й графа Кагіра. Я здогадуюся, що обидва вони перебувають на теренах, ще не зайнятих нашими військами. Використаєш для того скойа’таелів чи ельфів королеви Еніди. Обох арештованих доставити до Дарн Руах і піддати тортурам.

— Про що їх розпитувати, Ваша Величносте? — примружився Ваттьє де Рідо, вдаючи, що не бачить білості, що вкрила обличчя сенешаля Келлаха.

— Ні про що. Пізніше, коли вони вже трохи розм’якнуть, я розпитаю їх особисто. Скеллене!

— Слухаю.

— Відразу після того, як той старий гриб Зартісій… Якщо той недорікуватий копромант зуміє встановити те, що я наказав йому встановити… Тоді ти організуєш на вказаних ним територіях пошуки певної особи. Опис зовнішності отримаєш. Я не виключаю, що астролог вкаже територію, над якою ми маємо владу, тоді поставиш на ноги усіх, хто за ту територію відповідає. Увесь цивільний і військовий апарат. Це — найвищий пріоритет. Зрозуміло?

— Так точно. Чи я можу…

— Ні, не можеш. Сідай і слухай, Пугачу. Зартісій, скоріше за все, нічого не зуміє. Особа, яку я наказав шукати, напевне перебуває на чужій території і під магічним захистом. Головою б заклався, що розшукувана особа — у тому самому місці, що й наш таємничий загублений приятель, чародій Вільгефорц з Роґґевену. Тому, Скеллене, сформуєш і приготуєш спеціальний загін, яким командуватимеш особисто. Добереш людей між найкращими. Мають вони бути готовими на все… й не бути забобонними. Чи то — мають не боятися магії.

Пугач підвів брови.

— Твій загін, — закінчив Емгир, — матиме завдання атакувати й захопити оту поки що мені невідому, тож напевне добре замасковану й добре захищену криївку Вільгефорца. Нашого колишнього приятеля і союзника.

— Я зрозумів, — сказав спокійно Пугач. — А з особи, яку ми розшукуємо і яка там, напевне, може виявитися, навіть волосина не може впасти, я вірно розумію?

— Розумієш вірно.

— А Вільгефорц?

— З нього — може, — імператор жорстко усміхнувся. — У нього той волос навіть має впасти, раз і назавжди. Разом із головою. Інших чародіїв, яких ти застанеш у тій криївці, це також стосується. Без винятків.

— Я зрозумів. Хто займеться пошуками криївки Вільгефорца?

— Ти, Пугачу.

Стефан Скеллен і Ваттьє де Рідо перезирнулися. Емгир відхилився на спинку крісла.

— Усе ясно? Тоді… В чому справа, Келлаху?

— Ваша Величносте… — простогнав сенешаль, на якого досі, здавалося, ніхто не звертав уваги. — Прошу про милосердя…

— Немає милосердя для зрадників. Немає милосердя для тих, хто противиться моїй волі.

— Кагір… Мій син…

— Твій син… — Емгир примружився. — Я ще не знаю, як завинив твій син. Хотів би вірити, що вина його полягає тільки в дурості й нерозумності, а не в зраді. Якщо воно так, його буде страчено, а не поламано колесом.

— Ваша Величносте! Кагір не зрадник… Кагір не міг…

— Досить, Келлаху, ані слова більше. Винні будуть покарані. Вони намагалися мене ошукати, а такого я не пробачаю. Ваттьє, Скеллене, за годину прийдіть за отриманням підписаних інструкцій, наказів і повноважень, після чого відразу візьметеся виконувати завдання. І ще одне: я ж не мушу додавати, що дівчина, яку ви нещодавно бачили в тронній залі, має для усіх залишатися Ціріллою, королевою Цінтри й принцесою Рована. Для усіх. Наказую ставитися до цього як до державної таємниці й справи найвищого державного значення.

Зібрані глянули на імператора зі здивуванням. Дейтвен Аддан ип Карн еп Морвудд трохи усміхнувся.

— Чи ж ви не зрозуміли? Замість справжньої Цірілли з Цінтри нам підіслали якусь нещасну. Ті зрадники, напевне, вважали, що я її не впізнаю. Але я впізнаю справжню Цірі. Впізнаю її й наприкінці світу, й у темряві пекла.

Вельми загадковою є справа, що єднорожець, хоча небувало полохливий і людей боячись, як таку панну зустріне, яка ще із мужем тілесно справи не мала, враз прибіжить до неї, уклякне й без усілякого перестраху голову їй на поділ покладе. Подейкують, у минулі та стародавні часи були такі панни, які з того справжній фах зробили. У беззаміжжі й цнотливості довгі літа вони перебували, аби ловцям як приманки для єдинорожців служити. Але скоренько виявилося, що єдинорожці тільки до молодесеньких дівчаток ідуть, старших за ніц собі не маючи. Мудрим звіром будучи, єдинорожець добре собі метикує, що занадто довго тривати в дівоцтві є справою підозрілою і природі супротивною.

Psyhologus

Розділ 6

Розбудила її спека. Спека, що, наче катівське залізо, палила її шкіру й привела до тями.

Не могла вона поворухнути головою, ту щось тримало. Шарпнулася і завила від болю, відчуваючи, як лопається і рветься шкіра на скроні. Розплющила очі. Камінь, на який спиралася головою, був брунатним від застиглої і засохлої крові. Вона обмацала скроню, відчула під пальцями твердий зашкарублий струп. Струп був приліплений до каменю, відірвався від нього від руху голови й тепер підтікав кров’ю та сукровицею. Цірі відкашлялася, харкнула, виплюнула пісок разом із густою липкою слиною. Вона підвелася на ліктях, потім усілася, роззирнулася навколо.

Звідусіль оточувала її кам’яниста, брунатно-червона, потята ярами та ущелинами рівнина, що де-не-де здіймалася кам’яними купками чи валунами дивних форм. Над рівниною, високо, висіло велике, золоте, розпалене сонце, насичуючи жовчю усе навкруги, спотворюючи виднокрай сліпучим блиском і тремтінням повітря.

Де я?

Вона обережно доторкнулася до розбитої, напухлої скроні. Боліло. Дуже боліло. Ото я добряче беркицнулася, здогадалася вона, по землі проїхалася тільки так. Раптом помітила розірваний, розшарпаний одяг і відкрила нові осередки болю — на крижу, у спині, на плечі, на стегнах. При падінні пил, гострий пісок та камінці дісталися усюди — у волосся, у вуха, рота, але й в очі, що тепер сльозилися та пекли. Горіли долоні та лікті, роздерті до живого м’яса.

Акуратно й потроху вона розпрямила ноги й застогнала знову, бо ліве коліно відізвалося на те тупим тягнучим болем. Обмацала його крізь неушкоджену шкіру штанів, але набряку не відчула. При вдихах відчувала зловісне поколювання у боці, а щойно спробувала нахилити тулуб, то мало не скрикнула, прошита гострим спазмом, що відбився внизу спини. Ото я побилася, подумала вона. Але, сподіваюся, що нічого собі не поламала. Якби я поламала кістки, було б гірше. Я ціла, просто трохи побилася. Зможу встати. Й устану.

Потихеньку, ощадними рухами вона змінила позу, незграбно стаючи навколішки й намагаючись поберегти забите коліно. Потім устала навкарачки, стогнучи, крекчучи й шиплячи. Врешті, через час, що здався їй вічністю, вона підвелася. Тільки для того, щоб відразу важко звалитися на камня, бо запаморочення затьмарило їй очі й миттєво підкосило ноги. Відчувши різкий приступ млості, вона лягла на бік. Розпечене каміння пекло, наче розжарене вугілля.

— Не встану… — захлюпала вона. — Не зумію… Спечуся на цьому сонці…

У голові пульсував тупий, тягнучий, непоступливий біль. Кожен рух призводив до того, що біль підсилювався, тож Цірі рухатися припинила. Закрила голову рукою, але біль скоро став таким, що витримати його виявилося несила. Зрозуміла, що мусить від нього втікати. Перемагаючи обезвладнювальний опір побитого тіла, мружачи очі від різкого болю у скронях, вона навкарачки поповзла в бік більшого каменю, який вітри висікли в формі дивного гриба, чий безформний капелюх давав трохи непевної тіні. Згорнулася у клубок, кахикаючи і шморгаючи носом.

Лежала довго, поки сонце, пройшовши небосхилом, знову не дістало її полум’ям, пролитим з неба. Вона пересунулася на другий бік каменю, лише для того, щоб пересвідчитися: воно не мало сенсу. Сонце стояло в зеніті, кам’яний гриб практично не давав уже тіні. Вона притиснула долоні до скронь, а ті рвалися від болю.

Розбудили її дрижаки, що били усім її тілом. Вогниста куля сонця втратила сліпучу золотистість. Тепер, ставши вже нижче, висячи над зубчастими, пошарпаними скелями, стала вона помаранчевою. Спека помітно зменшилася.

Цірі важко сіла, роззирнулася навколо. Головний біль стих, припинив засліплювати. Вона обмацала голову й пересвідчилася, що сонце спалило й висушило струп на скроні, перетворивши його на тверду слизьку шкарлупу. Втім, усе ще боліло в неї все тіло: здавалося, що немає на ньому живого місця. Вона відхаркнула, скрегочучи піском на зубах, спробувала сплюнути. Безрезультатно. Сперлася спиною на грибоподібний камінь, усе ще гарячий від сонця. Нарешті припинило палити, подумала вона. А тепер, як сонце схилилося на захід, можна витримати, та скоро настане…

Настане ніч.

Вона здригнулася. Де я, клятий дияволе, зараз є? Як я маю звідси вийти? Й куди? В який бік я маю йти? А може, не рухатися з місця, може, чекати, поки мене знайдуть? Адже стануть мене шукати. Ґеральт. Йеннефер. Адже не залишать мене саму…

Знову вона спробувала сплюнути, й знову не вийшло. Й тоді вона зрозуміла.

Спрага.

Пам’ятала. Як вже втікала, відчувала спрагу. Біля луки сідла чорного коня, на якому вона мчала до Вежі Чайки, була дерев’яна фляга, вона це точно пам’ятала. Але тоді не могла вона ту ані зняти, ані відчепити, не мала часу. Й тепер фляжки не було. Нічого не було. Нічого, окрім гострого розжареного каміння, окрім струпу, що стягував шкіру на скроні, окрім болю у тілі й у пересохлій горлянці, яку вона не могла змочити навіть слиною.

Я не можу тут залишатися. Я мушу піти й знайти воду. Якщо я не знайду воду, я загину.

Вона спробувала піднятися, ранячи пальці об кам’яний гриб. Устала. Зробила крок. І зі скавчанням звалилася навкарачки, скрутилася у сухому блювотному спазмі. Відчула корчі й запаморочення такі великі, що їй знову довелося набувати лежачої позиції.

Я безсила. Й сама. Знову. Всі мене зрадили, кинули, полишили саму. Так, як колись…

Цірі відчула, як невидимі кліщі стискають їй горло, як до болю зводить судомою м’язи на щелепах, як починають тремтіти пошерхлі губи. Немає нічого паскуднішого, аніж чародійка, яка плаче, — пригадала вона собі слова Йеннефер. Але ж… Але ж ніхто мене тут не побачить… Ніхто…

Вона згорнулася у клубок під кам’яним грибом, захлипала, заревіла страшним сухим плачем. Без сліз.

Коли підняла спухлі повіки, а ті противилися цьому, то впевнилася, що спека стала лагіднішою, а донедавна жовте небо набуло властивого для нього кобальтового кольору, який, на диво, був навіть пронизаний тонкими білими пасмами хмар. Сонячний диск почервонів, опустився ще нижче, але й надалі скидав на пустелю хвилі пульсуючого жару. А може, жар той бив від нагрітого каміння?

Вона всілася, констатувавши, що біль у черепі й у побитому тілі припинив докучати. Що тепер він був нічим, порівняно із судомами в шлунку й жорстоким, таким, що змушував її кашляти, із деренчанням у пересохлому горлі.

Не піддаватися, подумала вона. Не можна піддаватися. Так як у Каер Морені, треба встати, треба подолати, перемогти, задавити в собі біль і слабкість. Треба встати й іти. Тепер, принаймні, я знаю напрямок. Там, де тепер сонце, там захід. Я мушу йти, мушу знайти воду й щось попоїсти. Мушу. Інакше я загину. Це пустеля. Я залетіла в пустелю. Те, у що я увійшла у Вежі Чайки, це був магічний портал, чародійське устаткування, за допомогою якого можна переноситися на велику відстань…

Портал у Тор Лара був дивним порталом. Коли вона забігла на останній поверх, то не було там нічого, навіть вікон, тільки голі, вкриті грибком стіни. Й на одній раптом запалав правильний овал, сповнений опалесцентним світлом. Вона завагалася, але портал притягав її, кликав, майже запрошував. І не було іншого виходу, аніж отой палаючий овал. Вона заплющила очі й увійшла в нього.

А потім були сліпуче сяйво й безумний вир, подмух, що забивав дихання і стискав ребра. Пам’ятала вона політ серед тиші, холоду й пустки, а потім знову сяйво й повітря, яким вона захлиналася. Угорі була блакить, а внизу розпливчаста сірість.

Портал викинув її у польоті, наче скопа, що скидає занадто важку для неї рибу. Коли ж вона гепнулася об каміння, то втратила притомність. Не знала, як надовго.

Я читала в храмі про телепорти, згадала вона, витрушуючи з волосся пісок. У книжках описувалися телепорти неналаштовані чи хаотичні, які несуть невідомо куди й викидають невідомо де. Портал у Вежі Чайки був, напевне, таким. Викинув мене на краю світу. Ніхто не знає де. Ніхто не стане мене тут шукати й ніхто не знайде. Якщо я тут залишуся, то помру.

Вона встала. Мобілізуючи всі сили, притримуючись за камінь, зробила перший крок. Потім другий. І третій.

Ті перші кроки дали їй зрозуміти, що пряжки на правому чоботі зірвано й що халява, яка раз за разом спадає, робить неможливим пересування. Вона всілася, цього разу цілеспрямовано, не вимушено, зробила ревізію одягу та реманенту. Концентруючись на тих діях, забула про змореність і біль.

Першою річчю, яку вона знайшла, був кортик. Вона забула про нього, піхви пересунулися назад. Поряд із кортиком, на паскові, як завжди, був невеличкий капшук. Презент від Йеннефер. Де містилося те, що «завжди повинна мати при собі дама». Цірі розв’язала мішечок. Звичайний набір для дами аніскільки не полегшував становища, в якому вона опинилася. Капшук містив черепаховий гребінь, універсальний ножик-пилочку для нігтів, запакований тампон з лляної тканини й жадеїтову коробочку із мастилом для рук.

Цірі відразу змазала мастилом спечене обличчя і вуста й відразу ж жадібно злизала вологість із губ. Без роздумів вилизала усю коробочку, насолоджуючись жирністю та краплиною заспокоювальної вологи. Вжиті для ароматизації мазі ромашка, амбра та камфора виявилися гидкими на смак, але подіяли стимулююче.

Вона підв’язала халяву витягнутим з рукава ремінцем, устала, кілька разів тупнула для проби. Розпакувала й розвернула тампон, зробивши з нього широку пов’язку, що захистила розбиту скроню та обгоріле від сонця чоло.

Устала, поправила пояс, пересунула кортик ближче до лівого стегна, автоматично вийняла його з піхов, перевірила гостроту великим пальцем. Був гострим. Вона про це знала.

Маю зброю, подумала вона. Я відьмачка. Ні, я тут не загину. Що там голод, у храмі Мелітеле я постилася інколи навіть і два дні. А вода… Воду я мушу знайти. Йтиму так довго, доки її не знайду. Ця проклята пустеля мусить же колись скінчитися. Якби це була велика пустеля, я б щось про неї знала б, помітила б її на картах, які роздивлялася разом із Ярре. Ярре… цікаво, що він зараз робить.

Виходжу, вирішила вона. Йду на захід, бачу, де заходить сонце, це єдиний вірний напрямок. Адже я ніколи не гублюся, завжди знаю, в який бік треба йти. Якщо буде треба, йтиму й усю ніч. Я відьмачка. Щойно повернуться сили, бігтиму, як на Шляху. Тоді швидко доберуся до краю цього пустища. Витримаю. Мушу витримати… Ха, Ґеральт напевне не раз бував у пустелях, таких, як ця, і хтозна, чи не бував у ще гірших.

Іду.

Після першої години маршу краєвид не змінився. Навколо й далі не було нічого, тільки каміння, сіро-червоне, гостре, воно зсовувалося з-під ніг, змушувало до обережності. Рідкі кущики, сухі й страшнуваті, простягали до неї зі щілин покручені гілки. Біля першого куща, який їй трапився, Цірі зупинилася, сподіваючись, що знайде листя чи молоді гілочки, які можна буде висмоктати чи згризти. Але кущ мав тільки тернину, що калічила пальці. Не був придатним навіть для того, аби виламати з нього палицю. Другий і третій кущі були такі самі, наступні вона вже пропускала, минала, не затримуючись.

Швидко сутеніло. Сонце схилилося до зубатого, пошарпаного горизонту, по небу розлилися червінь та пурпур. Разом із сутінками йшов холод. Спочатку вона привітала його із радістю, холод вгамовував припалену шкіру. Втім, скоро стало ще холодніше, й Цірі почала стукотіти зубами. Пришвидшила кроки, розраховуючи на те, що зігріє її швидкий марш, але зусилля знову розбуркало біль у боці та коліні. Вона почала шкутильгати. До того ж сонце повністю сховалося за горизонтом і навколо запанувала суцільна темрява. На небі стояв молодик, а зорі, що рясно засіяли небосхил, допомагали мало. Скоро Цірі перестала бачити дорогу попереду. Кілька разів упала, болісно обдираючи собі шкіру з зап’ястків. Двічі вона потрапляла в щілини між камінням, і від переламу чи вивиху врятували її тільки відьмачі навички ухиляння при падінні. Зрозуміла, що це даремно. Марширувати у темряві неможливо.

Усілася на пласкій брилі базальту, відчуваючи розпач — він обезвладнював. Не мала поняття, чи утримує вона, йдучи, напрямок, давно вже загубила місце, де заховалося за горизонтом сонце, цілковито втратила з очей відблиск сяйва, на який вона прямувала перші години в темряві. Навколо була вже тільки оксамитна, непроглядна темрява. Паралізуюча темрява гризла суглоби, змушувала горбитися і втягувати голову в плечі, що вже боліли від скорченого стану. Цірі почала тужити за сонцем, хоча й знала, що, коли те повернеться, на скелі впаде спека, витримати яку буде непросто. Й у якій вона не зуміє продовжувати марш. Знову відчула, як горло її здавлює бажання плачу, як огортає її хвиля розпачу та безнадії. Але цього разу розпач і безнадія стали люттю.

— Я не плакатиму! — крикнула вона в темряву. — Я відьмачка! Я…

Чародійка.

Цірі підняла руку, торкнулася скроні. Сила є всюди. Є у воді, у повітрі, у землі…

Вона швидко встала, простягнула руки, повільно, невпевнено ступила кілька кроків, шукаючи джерело. Їй пощастило. Мало не відразу почула у вухах знайомий шум і пульсування, відчула енергію, що била від водної жили, прихованої у глибинах землі. Вона зачерпнула Силу разом із обережним, стриманим вдихом: знала, що ослаблена, а в такому стані раптовий кисневий голод міг миттєво позбавити її притомності, звести нанівець усі зусилля. Енергія поволі заповнювала її, несучи знайому миттєву ейфорію. Легені почали працювати сильніше й швидше. Цірі опанувала прискорений подих — занадто сильна насиченість киснем також могла призвести до фатальних наслідків.

Удалося.

Спершу втома, подумала вона. Спершу отой паралізуючий біль у плечах і стегнах. Тоді холод. Я мушу підвищити температуру тіла…

Поступово вона пригадала жести й закляття. Деякі виконала занадто поспішно й різко, відчула корчі й тремтіння, різкий спазм і запаморочення підтяли коліна. Вона всілася на базальтовій плиті, заспокоїла тремкі руки, опанувала рване, аритмічне дихання.

Повторила формули, змушуючи себе до спокою і точності, зосередженості й повної концентрації. І цього разу результат був миттєвим. По стегнах і карку розтеклося тепло. Встала, відчуваючи, як зникає втома, а м’язи замість тої втоми наповнюються пружністю.

— Я чародійка! — крикнула вона тріумфально, високо піднімаючи руки. — Прийди, безсмертне світло! Викликаю тебе! Aen’drean ve, eveigh Aine!

Невелика тепла куля вилетіла з її долоні, наче метелик, відкидаючи на каміння рухливу мозаїку тіні. Вільно рухаючи рукою, вона стабілізувала кулю, поставила її так, аби та висіла перед нею. Це виявилася не дуже добра ідея: світло засліплювало. Вона спробувала розмістити кулю за спиною, але й то дало кепський ефект — її власна тінь лягала на дорогу й погіршувала видимість. Цірі потроху пересунула сяючу сферу набік, підвісила її трохи вище правого плеча. Хоча куля та аж ніяк не могла зрівнятися зі справжньою магічною Аїне, дівчинка надзвичайно пишалася своїм чином.

— Ха! — сказала гордовито. — Шкода, що Йеннефер цього не бачить!

Хижо й енергійно відновила свій марш, крокуючи швидко й упевнено, вибираючи дорогу в миготливому й непевному chiaroscuro, що відбивалося кулею. Ідучи, вона намагалася пригадати собі інші закляття, але жодне не здавалося їй доречним, придатним у цій ситуації, оскільки були надто виснажливими, вона трохи їх боялася, не хотіла використовувати без явної необхідності. На жаль, не знала жодного, яке могло б створити воду чи їжу. Знала, що такі існують, але застосовувати не вміла жодного.

У світлі магічної сфери мертва досі пустеля наповнилася життям. З-під ніг Цірі незграбно втікали поблискуючі жуки й волохаті павуки. Невеличкий жовто-рудий скорпіон, тягнучи за собою сегментований хвіст, перебіг їй шлях, зник у щілині між камінням. Зелена довгохвоста ящірка гайнула в темряву, зашурхотівши камінчиками. Втікали від неї схожі на великих мишей гризуни, високо підстрибуючи на задніх лапках. Кілька разів вона помічала в темряві відблиск очей, а одного разу почула сичання, від якого холонула кров, — долинало воно зі скельної розпадини. Якщо спочатку Цірі мала ідею вполювати щось, що придатним було б для їжі, сичання те повністю знеохотило її, щоб лазити поміж камінням. Почала вона уважніше дивитися собі під ноги, а перед очима її з’явилися гравюри з книжок, які переглядала вона в Каер Морені. Гігаскорпіон. Скарлетія. Перестрах. Віхт. Ламія. Крабопавук. Потвори, що живуть у пустелях. Вона йшла, розглядаючись полохливо й сторожко, нашорошивши вуха, стиснувши в спітнілій долоні руків’я кортика.

Через кілька годин світлова куля потьмяніла, коло світла, що вона його відкидала, зменшилося, потемнішало, розмилося. Ледь концентруючись, Цірі знову промовила закляття. Куля на кілька секунд запульсувала яскравим блиском, але відразу почервоніла й пригасла знову. Зусилля похитнуло дівчинку, вона спіткнулася, перед очима їй затанцювали чорні та червоні плями. Вона важко всілася, заскреготівши гравієм та камінням.

Куля згасла повністю. Цірі вже не намагалася чарувати: втома, пустка й брак енергії, які вона відчувала, наперед перекреслювали шанси на успіх.

Перед нею, далеко на горизонті, з’явилася неясна заграва. Я загубила шлях, констатувала вона із страхом. Я все сплутала… Спочатку я йшла на захід, а тепер сонце прямо переді мною, а це значить…

Вона відчула обезвладнювальні втому та сонливість, яких не перебив навіть холод, що змушував її тремтіти. Я не засну, вирішила вона. Не можна мені засинати… Не можна…

Прокинулася вона від пронизливого холоду й від блідого світанку, опритомніла від болю у шлунку, що крутив тіло, від сухого й набридливого дертя у горлі. Спробувала встати. Не зуміла. Всі м’язи боліли, були наче дерев’яні й відмовлялися слухатися. Мацаючи навколо долонями, вона відчула вологу.

— Вода… — прохрипіла. — Вода!

Уся трясучись, вона підвелася навкарачки й припала губами до базальтових плит, нестямно збираючи язиком крапельки, що осіли на гладкій поверхні, висмоктуючи вологу із заглиблень на камені. В одній зібралося десь із півжмені роси — вона вихлебтала її разом із піском і камінцями, не маючи відваги спльовувати. Роззирнулася.

Обережно, аби ані крапельки не загубити, зібрала язиком блискучу вологу, що висіла на колючках карликового куща, який загадковим чином зумів прорости між камінням. На землі лежав її кортик. Вона не пам’ятала, коли витягла його з піхов. Клинок був мутним від роси. Вона вилизала метал — старанно й ретельно.

Змагаючись із болем, що рвав тіло, вона пішла навкарачки, шукаючи вологу на наступних каменях. Але золотий диск сонця уже виплив над кам’янистим виднокраєм, залив пустелю сліпучим жовтим блиском, миттєво висушив каміння. Цірі із радістю сприйняла тепло, що набирало силу, втім розуміла, що ще трохи — й під час немилосердної спеки сумуватиме за холодом ночі.

Вона відвернулася до яскравої кулі спиною. Там, де та світила, був схід. А вона мусила йти на захід. Мусила.

Спека зростала, посилювалася і скоро стала нестерпною. Близько полудня стала такою, що Цірі, сама того не бажаючи, мусила змінити напрямок, шукаючи укриття. Нарешті знайшла тінь: великий, схожий на гриб камінь. Залізла під нього.

І тоді помітила предмет, що лежав між камінням. Жадеїтову, дочиста вилизану коробочку з-під мазі для рук.

Не знайшла в собі достатньо сил, щоб плакати.

Голод і спрага перемогли втому й відчай. Похитуючись, вона продовжила йти. Сонце палило.

Далеко на горизонті, за розмитою заслоною спеки, вона помітила щось, що могло бути тільки гірським ланцюгом. Дуже далеким гірським ланцюгом.

Коли настала ніч, вона з чималими проблемами зачерпнула Силу, але створити чарівну кулю вдалося їй тільки після кількох спроб і втомило її настільки, що не змогла вже йти. Вона витратила всю енергію, закляття, що масажували б і гріли, не вдавалися, незважаючи на всі її намагання.

Вичароване світло додавало відваги та наснаги, але холод знесилював. Пронизливий і різкий, холод стрясав нею аж до ранку. Вона тремтіла, нетерпляче очікуючи сходу сонця. Вийняла кортик з піхов і завбачливо поклала його на каміння, аби метал укрився росою. Була страшенно змореною, але голод і спрага відгонили сон. Дотягла до світанку. Було ще темно, коли почала жадібно злизувати з клинка росу. Щойно розвиднілося, підвелася навкарачки й кинулася вишукувати вологу в заглибинах і щілинах.

Почула шипіння.

Велика кольорова ящірка, що сиділа на близькому скельному блоці, розкривала беззубу пащу, ставила сторчма чималий гребінь, надувалася і сікла камінь хвостом. Перед ящіркою виднілася невеличка, наповнена водою щілина.

Цірі спочатку відступила, налякана, але потім її охопили розпач і дика лють. Мацаючи навколо тремкими долонями, вона ухопила гострий шматок скелі.

— То моя вода! — завила. — Моя!

Кинула камінь. Схибила. Ящірка підскочила на довгопазуристих лапах, хутко розчинилася у скельному лабіринті. Цірі припала до каменю, вихлебтала рештки води з ямки й тільки тоді побачила.

За каменем, у круглому заглибленні, лежало сім яєць, трохи визираючи з червоного піску. Дівчинка не замислювалася ані на хвилину. Впала на коліна поряд із гніздом, схопила одне з яєць і вчепилася в нього зубами. Шкіряна шкарлупа репнула й розповзлася у її руках, липка юшка полилася по рукаві. Цірі висмоктала яйце, облизала руку. Проковтнула, не відчувши смаку.

Висмоктала усі яйця і лишилася навкарачках: липка, брудна, перемазана в пісок, зі шкуринкою, що звисала з рота, завзято гребучись у піску й видаючи нелюдські, судомні звуки. Завмерла.

(Випрямися, княжно. Не спирай на стіл лікті. Зважай, коли тягнешся до миски, то забруднюєш мереживо на рукавах! Витри рота серветкою і припини плямкати! Боги, чи ніхто не навчив цю дитину поводитися за столом? Цірілло!)

Цірі розплакалася, спираючи голову в коліна.

Витримала марш до полудня. Потім спека перемогла й змусила її відпочити. Дрімала довго, сидячи під кам’яним навісом. Тінь не давала прохолоди, але була краще за палюче сонце. Спрага й голод проганяли сон.

Далекий гірський ланцюг, як їй здавалося, палав і світився у сонячних променях. На верхів’ях тих гір, подумала вона, може лежати сніг, там може бути лід, можуть текти там струмки. Я мушу туди дістатися, мушу дістатися туди швидко.

Вона йшла майже всю ніч. Вирішила орієнтуватися по зорях. Усе небо було в зорях. Цірі шкодувала, що була неуважною на уроках і що не хотілося їй вивчати атлас неба, з тих, що були в храмовій бібліотеці. Зрозуміло, знала вона найважливіші сузір’я — Сім Кіз, Жбан, Серп, Дракона й Панну Зими, — але саме вони стояли високо на небосхилі, й важко було орієнтуватися по них на марші. Нарешті вона обрала одну досить яскраву зірку, яка, на її думку, вказувала вірний напрямок. Не знала, що то за зірка, тож сама дала їй назву. Назвала її Оком.

Ішла. Гірський ланцюг, до якого вона прямувала, анітрохи не наблизився — був настільки ж далеким, як і попереднього дня. Але вказував дорогу.

Ідучи, вона уважно роздивлялася по сторонах. Знайшла ще одне гніздо ящірки, було в ньому чотири яйця. Видивилася зелену рослинку, не довшу за мізинчик, що невідомо яким дивом зуміла прорости між камінням. Вистежила великого бурого жука. Й тонконогого павука.

З’їла їх усіх.

У полудень виблювала все, що з’їла, й знепритомніла. Коли прийшла до тями, відшукала шматочок тіні, лежала, згорнувшись у клубок, стискаючи долонями живіт.

На заході сонця продовжила шлях. Механічно, наче автомат. Кілька разів падала, вставала, йшла далі.

Ішла. Мусила йти.

Вечір. Відпочинок. Ніч. Око вказує шлях. Марш аж до цілковитого вичерпання, що настає значно раніше за світанок. Відпочинок. Неглибокий сон. Голод. Холод. Відсутність магічної енергії, фіаско при вичаровуванні світла й тепла. Спрага тільки посилюється після облизування вранці роси з клинка кортика та з каміння.

Коли сонце зійшло, Цірі заснула, зігріта його теплом. Розбудила її пекуча спека. Встала, щоб іти далі.

Зомліла через неповну годину маршу. Коли опритомніла, сонце стояло в зеніті, жарило. Вона не мала сил, аби шукати тіні. Не мала сил, аби встати. Але встала.

Ішла. Не здавалася. Майже увесь наступний день. І частину ночі.

Найбільшу спеку вона знову проспала, згорнувшись у клубок під похилим, заритим у пісок каменем. Сон був неглибоким і поганим. Снилася їй вода, вода, яку можна було пити. Великі, білі, оточені туманом і райдугами водоспади. Співучі струмки. Маленьке лісове джерельце із зануреними у воду папоротями. Палацові фонтани, що пахли мокрим мармуром. Порослі мохом криниці й переповнені цеберка… Краплі, що стікали по льодяних бурульках…

Вода. Холодна живильна вода, від якої зводило зуби, вода із неповторним, чудовим смаком…

Вона прокинулася, підірвалася на ноги й стала йти у напрямку, звідки прийшла. Поверталася, похитуючись і падаючи. Мусила повернутися! Ідучи, вона минула воду! Минула, не затримуючись, струмок, що дзюркотів між камінням! Як вона могла бути настільки нерозсудливою?

Опритомніла.

Спека стала меншою, наближався вечір. Сонце вказувало на захід. Гори. Сонце не могло, не мало права бути за її спиною. Цірі відігнала марення, стримала плач. Розвернулася і продовжила йти.

Ішла всю ніч, але дуже повільно. Не зайшла далеко. Засинала на ходу, марячи про воду. Світанок застав її, коли сиділа на кам’яній плиті й втупилася у клинок кортика й оголений зап’ясток.

Адже кров тече. Її можна пити.

Відігнала марення і кошмари. Облизала вкритий росою кортик і продовжила йти.

Зомліла. Опритомніла, спечена сонцем, і рушила по розжареному камінні.

Попереду, крізь пошарпану спекою завісу, бачила рваний, зубчастий ланцюг гір.

Ближче. Значно ближче.

Але вона вже не мала сил. Усілася.

Кортик у її долоні віддзеркалював сонце, горів. Був гострим, вона про те знала.

Навіщо ти страждаєш? — запитав кортик серйозним, спокійним голосом педантичної чародійки на ім’я Тіссая де Фрьес. Навіщо ти прирікаєш себе на страждання? Покінчи із тим нарешті!

Ні. Я не здамся.

Не витримаєш цього. Чи знаєш, як помирають від спраги? У будь-яку мить ти збожеволієш, і тоді вже буде пізно. Тоді вже не зумієш із тим покінчити.

Ні. Я не здамся. Витримаю.

Вона сховала кортик до піхов. Устала, похитнулася, упала. Встала, похитнулася, пішла.

Високо над собою, у жовтому небі, побачила вона стерв’ятника.

Опритомнівши знову, не пам’ятала, коли впала. Не пам’ятала, як довго лежала. Глянула угору. До стерв’ятника, що кружляв над нею, доєдналося ще два. А в неї не було сил підвестися.

Зрозуміла, що то вже кінець. Сприйняла це спокійно і з полегшенням.

Щось її торкнулося.

Щось легенько й обережно штовхнуло її у плече. Після довгої самотності, коли оточувало її виключно мертве й нерухоме каміння, дотик призвів до того, що вона, попри змореність, різко підхопилася. Принаймні, спробувала підхопитися. Те, що її торкнулося, відскочило, голосно пирхаючи й тупочучи.

Цірі сіла, протираючи великими пальцями кутики очей.

Я з’їхала з глузду, — подумала.

За кілька кроків попереду стояв кінь. Закліпала. Це не було злудою. Це справді був кінь. Коник. Молодий коник, майже лоша.

Вона повністю отямилася. Облизала потріскані губи й тихенько кахикнула. Коник підскочив і відбіг, скрегочучи копитами по гравію. Рухався він досить дивно, та й масть мав нетипову — чи то булану, чи то сіру. А може, тільки видавався таким, бо стояв на тлі сонця.

Коник форкнув і ступив кілька кроків. Тепер вона бачила його краще. Настільки, щоб разом із нетиповою мастю помітити дивовижну будову — малу голову, незвичайно струнку шию, тоненькі бабки, довгий пишний хвіст. Коник зупинився і глянув на неї, повернувши голову в профіль. Цірі безголосно зітхнула.

З опуклого чола коника стирчав ріг, довжиною, щонайменше, у дві п’яді.

Неможлива неможливість, подумала Цірі, опритомнюючи і збираючи думки докупи. Адже єдинорогів уже немає на світі, вони вимерли. Навіть у відьмацькій книзі у Каер Морені не було єдинорога! Про них я читала тільки в «Книзі міфів» у храмі. А, ще в «Physiologus», який я проглядала в банку пана Джанкарді, була ілюстрація, що представляла єдинорога… Але єдиноріг з картинки більше нагадував козла, аніж коня, мав кошлаті бабки й козлину борідку, а ріг його був довжиною десь зо два лікті…

Її дивувало, що вона так добре все пам’ятає, події, які сталися століття тому. У голові їй раптом запаморочилося, нутрощі прошив різкий біль. Вона застогнала й згорнулася у клубок.

Єдиноріг форкнув і підступив до неї на крок, затримався і високо підняв голову. Цірі раптом пригадала, що книжки говорять про єдинорогів.

— Можеш сміливо підійти… — прохрипіла вона, намагаючись усістися. — Можеш, бо я…

Єдиноріг форкнув, відскочив і пройшовся галопом, розмашисто замітаючи хвостом. А тоді зупинився, махнув головою, ударив копитом і голосно заіржав.

— Неправда, — застогнала вона з відчаєм. — Ярре тільки раз мене поцілував, і воно не враховується! Повернися!

Від зусилля в неї потемніло в очах, і Цірі безвладно впала на камінь. Коли, нарешті, зуміла підвести голову, єдиноріг знову був поряд. Уважно дивлячись на неї, він схилив голову й тихенько форкнув.

— Не бійся мене… — прошепотіла Цірі. — Не мусиш, бо… Бо я ж умираю…

Єдиноріг заіржав, трусячи головою. Цірі зомліла.

Коли прийшла до тями, була сама. Закоцюбла, зболіла, спрагла, голодна й сама, як палець. Єдиноріг був міражем, з’явою, сном. І зник, як зникає сон. Вона розуміла те, приймала, а втім відчувала жаль і розпач, наче створіння існувало насправді, було поряд і кинуло її. Як кинули її усі інші.

Хотіла встати, але не зуміла. Сперла обличчя на каміння. Поволі потягнулася до боку, взялася за кортик.

Кров — плинна. Я мушу напитися.

Почула стукіт копит, форкання.

— Ти повернувся… — прошепотіла вона, не підводячи голови. — Ти справді повернувся?

Єдиноріг голосно зафоркав. Вона побачила його копита, близько, відразу біля неї. Копита були мокрими. Майже обтікали водою.

Надія додала їй сил, виповнила ейфорією. Єдиноріг вів, Цірі йшла слідом, усе ще не маючи впевненості, що це не сон. Навіть коли втома перемогла, пішла навкарачки. Потім поповзла.

Єдиноріг увів її поміж скель, до неглибокого яру, дно якого було вислане піском. Цірі повзла з останніх сил. Але повзла. Бо пісок був мокрим.

Єдиноріг зупинився над помітним у піску заглибленням, заіржав, сильно вдарив копитом, раз, другий, третій. Вона зрозуміла. Підповзла ближче, допомогла йому. Рила, ламаючи нігті, рила, вигортала. Може, хлипала при цьому, але не була впевненою. Коли на денці заглиблення з’явилася болотиста рідина, Цірі відразу припала до неї устами, хлебтала брудну воду разом із піском, так завзято, що та зникла. Цірі з величезним зусиллям опанувала себе, поглибила ямку, допомагаючи собі кортиком, потім усілася і чекала. Скреготіла піском на зубах і трусилася від нетерплячки, але чекала, поки заглиблення знову наповниться водою. А потім пила. Довго.

За третім разом дозволила воді трохи відстоятися, випила десь із чотири ковтки без піску, з одним намулом. І тоді згадала про єдинорога.

— Ти, напевне, також спраглий, Конику, — сказала. — Але не питимеш бруду. Жоден коник не п’є бруд.

Єдиноріг заіржав.

Цірі поглибила ямку, зміцнюючи її краї камінням.

— Зачекай, Конику, нехай трохи відстоїться.

«Коник» форкнув, тупнув, відвернувся.

— Не сердься. Пий.

Єдиноріг обережно наблизив ніздрі до води.

— Пий, Конику. То не сон. Це справжня вода.

Цірі спочатку зволікала, не хотіла відходити від джерельця. Вона саме придумала новий спосіб пиття, що полягав у витисканні на уста намоченої у поглибленій ямці хусточки, що значніше дозволяло позбавитися піску та намулу. Але єдиноріг наполягав, іржав, тупав, відбігав і повертався знову. Звав у дорогу й показував шлях. Цірі, все обдумавши, погодилася — тварина мала рацію, треба було йти, йти до гір, виходити з пустелі. Вона рушила за єдинорогом, оглядаючись і докладно нотуючи в пам’яті розташування джерела. Не хотіла б заблукати, доведись їй сюди повертатися.

Ішли вони разом цілий день. Єдиноріг, якого вона звала Коником, вів. Був то дивний коник. Гриз і жував бадилля, якого не торкнувся б не тільки кінь, але навіть і зголодніла коза. А коли здибав колону великих мурашок, що вилися між камінням, почав їсти й їх. Цірі спочатку дивилася на те зі здивуванням, але потім приєдналася до частування. Була голодною.

Мурашки були страшенно кислими, але, може, саме завдяки тому не хотілося їй ригати. Крім того, мурашок було чимало, й можна було розім’яти задерев’янілі щелепи. Єдиноріг з’їдав мурашок цілими, вона задовольнялася нутрощами, випльовуючи тверді фрагменти хітинових панцирів.

Пішли далі. Єдиноріг видивився кілька кущиків пожовклих будяків та зі смаком схрупав їх. Цього разу Цірі не приєдналася. Але коли Коник знайшов у піску яйця ящірки, то вже вона їла, а він споглядав. Пішли далі. Цірі видивилася кущик будяків, вказала на нього Коникові. Через якийсь час Коник звернув її увагу на величезного чорного скорпіона із хвостом чи не на півтори п’яді. Цірі розтоптала паскуду. Бачачи, що вона не квапиться їсти скорпіона, єдиноріг з’їв його сам, а скоро після того вказав їй наступне гніздо ящірки.

Це була, як виявилося, цілком вдала співпраця.

Ішли.

Гірський ланцюг усе ближчав.

Коли наставала глибока ніч, єдиноріг зупинявся. Спав він навстоячки. Цірі, яка розумілася на конях, спочатку намагалася схилити його до того, щоб він ліг, — могла спробувати спати на ньому, користуючись його теплом. Нічого з того не вийшло. Коник страхався і відходив, усе ще зберігаючи дистанцію. Він аж ніяк не хотів поводитися класично, як описано в учених книгах. Схоже, не мав ані найменшого бажання класти голову їй у пелену. Цірі була сповнена сумнівів. Не виключала, що книжки брехали про єдинорогів і дівиць, але залишалася й інша можливість. Єдиноріг очевидним чином був єдинорогом-лошатком і як молода тваринка міг цілком не знатися на дівицях. Можливість, щоб коник був у змозі відчувати й серйозно трактувати ті кілька дивних снів, які їй колись приснилися, вона відкинула. Хто б узагалі мав серйозно трактувати сни?

Трохи він її розчарував. Ішли вони вже два дні й дві ночі, а він досі не знайшов води, хоча й шукав. Кілька разів затримувався, крутив головою, поводив рогом, потім гарцював, перевіряв скельні розпадини, грібся копитом у піску. Знайшов мурашок, знайшов мурашині яйця та личинки. Знайшов гніздо ящірки. Знайшов кольорову змію, яку вміло затоптав. Але води не знайшов.

Цірі зауважила, що єдиноріг петляє, не тримається прямої лінії. Росли в неї підозри, що створіння це в пустелі не живе. Що він просто тут заблукав.

Так само як і вона.

Мурашки, яких вони знаходили в чималій кількості, містили в собі кислу вологу, але Цірі дедалі серйозніше роздумувала про повернення до джерельця. Якби вони пішли ще далі й не знайшли води, на повернення могло вже не вистачити сил. Спека все ще стояла страшенна, а подорож змучувала.

Вона вже мала намір розтлумачити це Конику, коли той раптом заіржав протягло, махнув хвостом і погнав галопом униз, між зубатими скелями. Цірі пішла слідом, на ходу гризучи мурашині черевця.

Широкий простір між скелями заповнював широкий піщаний майданчик, а всередині нього виднілося чітке заглиблення.

— Ха! — втішилася Цірі. — Мудрий з тебе коник, Конику! Ти знову знайшов джерельце. У цій ямі мусить бути вода!

Єдиноріг протягло форкнув, йдучи навколо джерельця м’яким клусом. Цірі наблизилася. Заглиблення було великим, щонайменше футів двадцять шириною. Було досконало, рівнісінько округлим, нагадувало лійку, наче хтось відтиснув на піску величезне яйце. Цірі зрозуміла раптом, що така правильна форма не могла виникнути самостійно. Але було вже запізно.

На дні ями щось ворухнулося, і в обличчя Цірі вдарив струмінь піску й гравію. Вона відскочила, впала й помітила, що їде вниз. Ті струмені гравію били не тільки в неї — били вони й у краї ями, й ті осипалися, тягнули донизу. Вона крикнула, наче плавець молотячи руками, безрезультатно намагаючись знайти опору для ніг. Тоді зорієнтувалася, що різкі рухи тільки погіршують справу, посилюють обсипання піску. Вона перевернулася навзнак, уперлася підборами й широко розкинула руки. Пісок на дні ями ворухнувся, пішов хвилями, вона побачила коричневі, гачкуваті кліщі, які вилізли з-під нього — були вони десь із півсаженя довжиною. Вона крикнула знову, цього разу куди голосніше.

Град камінців раптом припинив сипатися на неї, ударив у протилежний край ями. Єдиноріг устав дибки, шалено іржучи, край під ним обсипався. Намагався він вирватися з грузького піску, але дарма — грузнув у ньому все глибше й усе швидше зсувався у напрямку дна. Страшезні кліщі різко заклацали. Єдиноріг розпачливо заіржав, забився, безсило лупаючи копитами передніх ніг у пісок, що просідав під ним. Задні ноги його вже повністю загрузли. Коли він осунувся на дно ями, цапнули його жахливі кліщі укритої на дні потвори.

Чуючи дикий виск болю, Цірі крикнула шалено, вишарпнула кортик і кинулася вниз. Щойно опинилася на дні, зрозуміла, що зробила помилку. Потвора ховалася глибоко, удари кортиком не досягали її через верству піску. До того ж єдиноріг, ухоплений кліщами й затягнутий у піщану пастку, шалів від болю, вищав, бив наосліп передніми копитами, загрожуючи переламати їй кістки.

Відьмацькі танці й фокуси були тут ні до чого. Але існувало одне досить просте закляття. Цірі призвала Силу й ударила телекінезом.

Угору підлетіла хмара піску, оголюючи вкриту досі потвору, що чіплялася за круп єдинорога, — а той вищав. Цірі від жаху скрикнула. Чогось настільки огидного вона не бачила ніколи в житті, на жодній ілюстрації, у жодній із відьмацьких книжок. Чогось настільки шкарадного вона навіть не могла собі уявити.

Потвора була брудно-сірою, закругленою і товстою, наче клоп, що напився крові, вузькі сегменти броньованого корпусу укривала коротка щетина. Ніг, здавалося, вона не мала зовсім, зате кліщі її були розміром із неї саму.

Позбавлена піщаного укриття потвора відразу відпустила єдинорога й почала закопуватися швидким, різким шарпанням товстого тіла. Виходило те в неї винятково вправно, а єдиноріг, який рвався з ями, ще й допомагав їй, спихаючи униз водоспади піску. Вона кинулася на потвору, ледь видну вже з-під піску, й усадила їй кортик у випуклий хребет. Атакувала ззаду, тримаючись подалі від клацаючих клешень, якими чудисько, як виявилося, уміло сягати досить далеко позаду себе. Цірі дзьобнула знову, а потвора закопувалася у несамовитому темпі. Але закопувалася у пісок не для того, аби втекти. Робила це, щоб атакувати. Для того щоб закопатися цілком, їй досить було ще пару раз шарпнутися. Сховавшись, вона різко погнала у її бік хвилю каміння, завалюючи Цірі до половини стегна. Та вишарпнулася і кинулася назад, але не було куди тікати — це все ще була та сама яма із піщаними стінками, й кожен рух тягнув її на дно. А пісок на тому дні пішов горбом і хвилею потік до неї. З тієї хвилі вихопилися дві клешні, що закінчувалися гострими гаками.

Урятував її Коник. З’їхавши на дно ями, він потужно вдарив копитами в горб піску, що видавав сховану потвору. Під дикими копняками відкрилася сіра спина. Єдиноріг схилив голову й наколов страшидло рогом, точно в місце, де озброєна клешнями голова поєднувалася із товстим тулубом. Побачивши, що клешні монстра безсильно тицяються у пісок, Цірі підскочила й з силою засадила кортик в охоплене дрижаками тіло. Вишарпнула вістря, потім ударила ще раз. І ще раз. Єдиноріг вирвав ріг і з силою опустив на бочкуватий корпус передні копита.

Стоптаний монстр навіть не старався уже закопуватися. Він узагалі вже не рухався. А пісок навколо нього став вологим від зеленуватої сечі.

Не без проблем, але вони вилізли із ями. Відбігши на кілька кроків, Цірі безвладно звалилася на пісок, важко дихаючи й тремтячи від хвиль адреналіну, що перехоплював гортань і бився у скроні. Єдиноріг обійшов її навколо. Йшов він незграбно, з рани на стегні лилася кров, стікаючи на бабку, забарвлюючи сліди червоним. Цірі підвелася навкарачки й раптом зблювала. Потім устала, хитнулася, підійшла до єдинорога, але Коник не дозволив до себе доторкнутися. Відбіг, після чого впав на пісок і почав там валятися. Потім почистив ріг, кілька разів дзьобнувши ним об пісок.

Цірі також почистила й витерла вістря кортика, раз за разом поглядаючи тривожно в бік недалекої ями. Єдиноріг устав, заіржав, підійшов до неї ступою.

— Я б хотіла оглянути твою рану, Конику.

Коник заіржав і труснув рогатою головою.

— Раз ні — то ні. Якщо можеш іти, ходімо. Тут краще не залишатися.

Невдовзі після того на їхньому шляху з’явилася ще один чималий піщаний майданчик, аж до краю скель, що її оточували, всіяний викопаними в піску ямами. Цірі зі страхом приглядалася — деякі ями були чи не вдвічі більшими за ту, де вони недавно билися за життя.

Вона не відважилися перейти майданчик, лавіруючи між ямами. Цірі була переконана, що ями були пастками для необережних жертв, а монстри із довгими кліщами, які там сиділи, були загрозою виключно для тих жертв, які до ям потрапляли. Дотримуючись обережності й тримаючись від ям подалі, можна було б перетнути піщані терени навпростець, не боячись, що котрась із потвор вилізе й почне за ними ганятися. Вона була впевнена, що ризику немає, але вирішила не ризикувати. Схоже, єдиноріг мав подібну думку — порскав, форкав і відбігав, відтягуючи її від піщаного поля. Вони зробили гак, широко оминувши небезпечні терени, тримаючись скель і кам’янистого ґрунту, під яким жодна з бестій не зуміла б прокопатися.

Ідучи, Цірі не спускала з ям ока. Кілька разів бачила, як зі смертельних пасток били уверх фонтани піску — потвори поглиблювали та підновлювали свої садиби. Деякі ями були настільки близько одна до одної, що пісок, викинутий одним монстром, потрапляв до інших пасток, збуджуючи потвор, що там сиділи, й тоді розпочиналася страшезна канонада й кілька хвилин пісок свистів і бив навколо, наче град.

Цірі роздумувала, на що ті потвори полюють у безводній та мертвій пустелі. Відповідь прийшла сама — з однієї із найближчих ям по широкій дузі вилетів якийсь темний предмет, із тріском упавши десь неподалік від них. Після короткої хвилі вагання вона збігла зі скельного майданчика на пісок. Тим, що вилетіло із ями, був труп гризуна, схожого на кроля. Принаймні хутром. Бо трупик був скорченим, твердим і сухим, наче віхтя, легкий і порожній, наче пухир. Не було в ньому ані каплі крові. Цірі здригнулася — уже знала, на кого та мерзота полює і як живиться.

Єдиноріг застерігально заіржав. Цірі підвела голову. У найближчій околиці не було жодних ям, пісок був рівним і гладким. І на її очах той рівний і гладкий пісок видувся і здуття те швидко посунуло в її бік. Вона кинула сухий труп і швиденько втекла на скелі.

Рішення оминути піщане поле виявилося досить слушним.

Вони пішли далі, оминаючи навіть невеличкі розсипи піску, ступаючи виключно по твердому ґрунту.

Єдиноріг ішов повільно, шкутильгав. З його скаліченого боку все ще текла кров. Але все ще не дозволяв їй підійти та оглянути себе.

Піщана смуга значно звузилася і почала звиватися з боку на бік. Дрібний і сипучий пісок поступився грубому щебеню, а тоді й гальці. Ям вони не бачили вже досить довго, тож вирішили йти виточеним піском шляхом. Цірі, хоча голод і спрага почали їй дошкуляти знов, рухалася тепер швидше. Була надія. Кам’яниста стрічка виявилася ніякою не стрічкою — була дном річки, що текла з боку гір. У річці не було води, але річище вело до витоків — надто слабких і малих, щоб наповнити водою потік, але ж, мабуть, достатніх, щоб напитися.

Вона йшла швидше, але мусила сповільнитися. Бо сповільнився єдиноріг. Ішов із явним зусиллям, шкутильгав, тягнув ногу, ставив копито набік. Коли настав вечір, він ліг. Не встав, коли вона підійшла. Дозволив їй оглянути рану.

Ран було дві, з обох боків спухлого, розжареного стегна. Обидві рани були гарячими, обидві кривавили, разом із кров’ю з обох тік липкий, смердючий гній.

Потвора виявилася отруйною.

Наступного дня погіршало. Єдиноріг ледь ішов. Увечері ліг на каміння і не хотів уставати. Коли вона присіла біля нього, потягнувся до пораненого стегна носом та рогом, заіржав. В іржанні тому був біль.

Ропа текла все сильніше, запах був мерзотним. Цірі витягла кортик. Єдиноріг тоненько пискнув, спробував підвестися, звалився задом на каміння.

— Не знаю, що я маю робити… — хлипала вона, дивлячись на клинок. — Насправді не знаю… Напевне, рану треба надрізати, витиснути гній та отруту… Але я не вмію! Можу зашкодити тобі ще більше!

Єдиноріг спробував підняти голову, заіржав. Цірі всілася на камені, обхопивши голову долонями.

— Не навчили мене лікувати, — сказала гірко. — Навчили мене вбивати, пояснюючи, що таким чином зумію рятувати. Була то величезна брехня, Конику. Обдурили вони мене.

Надходила ніч, швидко темнішало. Єдиноріг лежав. Цірі гарячково думала. Назбирала будяків і бадилля, що в чималій кількості росло на берегах пересохлої річки, але Коник не хотів того їсти. Голову він безвладно поклав на каміння і не намагався її підводити. Тільки блимав оком. На писку його з’явилася піна.

— Я не можу тобі допомогти, Конику, — сказала вона здавленим голосом. — Немає у мене нічого…

Окрім магії.

Я чародійка.

Вона підвелася, простягнула руку. Нічого. Потребувала чимало магічної енергії, а не було тієї і сліду. Не сподівалася на це, була заскоченою. Адже водяні жили є всюди! Вона ступила кілька кроків в один бік, тоді в інший. Пішла по колу. Відступила.

Нічого.

— Ти, клята пустеле! — крикнула, трусячи кулаками. — У тобі немає нічого! Ані води, ані магії! А магія мала бути всюди! Це також була брехня! Усі мені брехали, всі!

Єдиноріг заіржав.

Магія є всюди. У воді, у землі, у повітрі…

У вогні.

Цірі зі злістю ударила себе долонею в лоба. Раніше це не спало на думку, може тому, що там, серед голого каміння, не було навіть чому горіти. А тепер у неї під рукою було сухе бадилля та будяки, а для того, щоб створити хоч маленьку іскорку, тієї крихти енергії, що вона в собі відчувала, мало вистачити…

Вона назбирала побільше патиків, склала їх у стосик, обклала сухим бадиллям. Обережно витягнула руку.

— Aenye!

Стосик засяяв, мигнув вогонь, блиснув, охопив листя, пожер його, стрелив угору. Цірі докинула бадилля.

І що тепер? — подумала вона, дивлячись на живе полум’я. Черпати? Як? Йеннефер забороняла мені торкатися енергії вогню… Але я не маю вибору! Й не маю часу! Мушу діяти! Патики й листя згорять швидко… Вогонь згасне… Вогонь… який він гарний та теплий…

Не знала, коли й як то сталося. Задивилася на полум’я і раптом відчула пульсування у скронях. Схопилася за груди, мала враження, що тріщать у неї ребра. Унизу живота, у проміжності й у сосках запульсував біль, що миттєво перетворився на небувалу насолоду. Вона встала. Ні, не встала. Злетіла.

Сила наповнювала її, наче розплавлений свинець. Зірки на небосхилі затанцювали, наче віддзеркалені від поверхні ставку. Око, що палало на заході, вибухнуло світлом. Вона прийняла те світло, а разом із нею і Силу.

— Hael, Aenye!

Єдиноріг заіржав дико, спробував підвестися, спираючись на передні ноги. Рука Цірі сама піднялася, сама склалася у жест, губи самі викрикнули закляття. З пальців вирвалася сяюча, тремтлива світлість. Вогонь загудів полум’ям.

Хвилі світла, що били з її руки, торкнулися пораненого стегна єдинорога, сфокусувалися, всоталися.

— Хочу, щоб ти був здоровим! Бажаю цього! Vess’hael, Aenye!

Сила вибухнула в ній, виповнила дикою ейфорією. Вогонь вистрелив уверх, навколо посвітлішало. Єдиноріг підняв голову, заіржав, потім раптом підвівся з землі, ступив кілька невпевнених кроків. Вигнув шию, сягнув мордою стегна, ворухнув ніздрями, зафоркав — наче із недовірою. Заіржав голосно й протягло, вдарив задом, махнув хвостом і галопом оббіг вогнище.

— Я тебе вилікувала! — крикнула Цірі із гордістю. — Вилікувала! Я чародійка! Видобула я силу з вогню! І маю ту силу! Можу я все!

Вона розвернулася. Розпалений вогонь гудів, сипав іскрами.

— Ми не мусимо вже шукати джерел! Не станемо вже пити із намула! Я тепер маю силу! Відчуваю силу, яка є у цьому вогні! Я зроблю так, щоб у цій клятій пустелі випав дощ! Щоб вода забила зі скель! Щоб виросли тут квіти! Трава! Кольрабі! Я тепер можу все! Все!

Вона різко підвела обидві руки, викрикуючи закляття і скандуючи інвокації. Не розуміла їх, не пам’ятала, коли їх вчила й чи вчила їх хоч колись. Це не мало значення. Вона відчувала силу та палала вогнем. Вона була вогнем. Трусилася від потуги, що її переповнювала.

Нічне небо раптом проорала стрічка блискавки, серед скель й останців завив вітер. Єдиноріг заіржав проникливо й устав дибки. Вогонь ударив уверх, вибухнув. Назбирані патики та трава давно вже звуглилися, тепер горіла сама скеля. Але Цірі не звертала на те уваги. Відчувала силу. Бачила тільки вогонь. Відчувала тільки вогонь.

Ти можеш усе, шепотіло полум’я. Ти взяла нашу силу, ти можеш усе. Світ лежить біля твоїх ніг. Ти велика. Ти могутня.

Серед вогню — постать. Висока молода жінка із довгим, прямим, вороново-чорним волоссям. Жінка сміється, дико, жорстоко, вогонь шаліє навколо неї.

Ти могутня! Ті, хто тебе скривдив, не знали, до кого вони задираються! Помстися їм! Відплати їм! Відплати їм усім! Нехай тремтять зі страху біля твоїх ніг, нехай стукотять зубами, не в змозі глянути уверх, на твоє обличчя! Нехай скиглять про милосердя! Але ти — не знай милосердя! Відплати їм! Відплати їм усім і за все! Помста!

За спиною чорноволосої вогонь і дим, у диму ряди шибениць, шеренги паль, ешафотів і помостів, гори трупів. То трупи нільфгардців, тих, хто брав й плюндрував Цінтру, хто вбив короля Ейста і її бабцю Каланте, тих, хто різав людей на вулицях міста. На шибениці висить рицар у чорному обладунку, мотузка скрипить, навколо повішеного клубочаться ворони, намагаючись видзьобати йому очі крізь шпарини крилатого шолому. Далі шибениці тягнуться аж до горизонту, висять на них скойа’таелі, ті, що вбили Полі Дальберга з Кедвену, й ті, що переслідували її на острові Танедд. На високій палі б’ють дрижаки чародія Вільгефорца, його красиве, оманливо-шляхетне обличчя скорчене, синьо-чорне від муки, гострий скривавлений кінчик палі визирає в нього з-під ключиці… Інші чародії з Танедду стоять навколішки, із руками, зв’язаними за спиною, а загострені палі вже чекають…

Стовпи, обкладені в’язанками хмизу, стоять аж до високого, позначеного смугами диму горизонту. Біля найближчого стовпа, прикручена ланцюгами, стоїть Трісс Мерігольд… Далі Маргарита Ло-Антіль… Мати Неннеке… Ярре… Фабіо Сахс…

Ні. Ні. Ні.

Так! кричить чорноволоса. Смерть їм усім! Відплати всім, покажи їм погорду! Всі вони скривдили тебе або хотіли скривдити! Колись можуть захотіти тебе скривдити! Погорду їм, бо нарешті Час Погорди настав! Погорда, помста й смерть! Смерть усьому світу! Смерть, погибель і кров!

Кров на твоїх руках, кров на твоїй сукні…

Вони зрадили тебе! Ошукали! Скривдили! Тепер ти маєш силу, помстися!

Губи Йеннефер потяті й розбиті, сочаться кров’ю, на її руках і ногах кайдани, важкі ланцюги прикріплені до вогких і брудних стін льоху. Згромаджений навколо ешафоту натовп верещить, поет Любисток кладе голову на плаху, вгорі блискає лезо катівської сокири. Під ешафотом малі бандити розстелюють хустку, щоб зловити нею кров… Вереск натовпу глушить удар, від якого труситься поміст…

Вони зрадили тебе! Збрехали й ошукали! Всі! Ти була для них маріонеткою, лялечкою на палці! Вони використали тебе! Прирікли на голод, на палюче сонце, на спрагу, на поневіряння, на самотність! Настав Час Погорди й Помсти! Ти маєш силу! Ти могутня! Нехай увесь світ трясеться перед тобою! Нехай увесь світ трясеться перед Старшою Кров’ю!

На ешафот виводять відьмаків — Весеміра, Ескеля, Коена, Ламберта. Й Ґеральта… Ґеральт похитується, він увесь у крові…

— Ні!!!

Навколо неї вогонь, за стіною полум’я — дике іржання, єдинороги стають дибки, мотають головами, б’ють копитами. Гриви їхні — наче побиті часом бойові штандарти, роги їхні довгі й гострі, неначе мечі. Єдинороги великі, великі, наче рицарські коні, значно більші за її Коника. Звідки вони тут узялися? Звідки взялося їх аж стільки? Полум’я із ревінням стріляє угору. Чорноволоса жінка підводить голову, на руках її кров. Волосся її розвиває жар.

Гори, гори, Фалько!

— Геть! Іди! Я не хочу тебе! Я не хочу твоєї сили!

Гори, Фалько!

— Не хочу!

Хочеш! Прагнеш! Бажання і прагнення ті киплять у тобі, наче полум’я, насолода тебе зневолює! Це сила, це могутність, це влада! Це найсолодша насолода в світі!

Блискавка. Грім. Вітер. Стукіт копит й іржання шаліючих навколо вогнища єдинорогів.

— Я не хочу цієї сили! Не хочу! Відрікаюся від неї!

Не знала, чи то вогонь пригас, чи то в неї потемнішало в очах. Вона впала, відчуваючи на обличчі перші краплі дощу.

У істоти потрібно відібрати існування. Не можна дозволити, щоб існувала. Істота є небезпечною. Підтвердження.

Заперечення. Істота не закликала Силу для себе. Вчинила так, рятуючи Іхуарраквакса. Істота співчуває. Це дякуючи Істоті Іхуарраквакс знову із нами.

Але Істота має Силу. Якщо захоче її використати…

Не зуміє її використати. Ніколи. Зреклася її. Зреклася Сили. Абсолютно. Сила відійшла. Це досить дивно…

Ми ніколи не зрозуміємо Істот.

Не треба їх розуміти! Відберемо в Істоти існування. Поки не стало запізно. Підтвердження.

Заперечення. Підемо звідси. Залишимо Істоту. Залишимо її для її призначення.

Вона не знала, як довго лежала на камінні, як довго били її дрижаки, як довго вдивлялася вона в небо, що змінювало колір. Поперемінно ставало то світло, то темно, холодно й гаряче, а вона лежала безсила, висушена й порожня, наче той трупик гризуна, висмоктаний і викинутий із ями.

Не думала ні про що. Була самотньою, була порожньою. Не мала вже нічого й нічого не відчувала в собі. Не було спраги, голоду, втоми й страху. Зникло все, навіть воля до виживання. Була тільки велика, холодна, жахлива порожнеча. Відчувала вона ту порожнечу усім єством, кожною клітинкою організму.

Відчувала кров на внутрішньому боці стегон. Було їй байдуже. Була вона порожньою. Втратила все.

Небо змінювало кольори. Вона не рухалася. Чи для пустки кольори мали хоч якийсь сенс?

Не поворушилася, і коли навколо застукотіли копита, задзвонили підкови. Не відреагувала на голосні крики, на гучні голоси, на форкання коней. Не ворухнулася, коли схопили її тверді сильні руки. Піднята, вона безвладно обвисла. Не відреагувала на шарпання і колотнечу, на різкі гострі питання. Не розуміла їх і не хотіла розуміти.

Була порожньою і байдужою. Байдуже прийняла воду, плеснувши тою собі на обличчя. Коли їй приклали до губ фляжку, вона не закашлялася. Пила. Байдуже.

І далі залишалася байдужою. Її втягнули на сідло. Внутрішня поверхня стегон боліла. Вона трусилася, тож закутали її в попону. Була безвольна й м’яка, не могла втриматися, тож прив’язали її поясом до вершника, що сидів позаду. Вершник смердів потом й уриною. Їй те було байдуже.

Навколо були кінні. Багато кінних. Цірі байдуже дивилася на них. Була вона порожньою. Втратила все. Ніщо вже не мало значення.

Ніщо.

Навіть те, що рицар, який командував кінними, мав на шоломі крила хижого птаха.

Коли підклали вогонь під стос злочинниці й коли огорнуло її полум’я, псячити вона почала рицарів, баронів, чародіїв та панів-райців, які зібралися на плацу, словами настільки жахливими, що страх усіх охопив. І хоч попервах лишень вологими полінами обкладено було стос, аби дияволиця не щезла занадто швидко й чималих катувань від вогню зазнала, тепер щонайшвидше наказано хмизу докинути й страту скінчити. Але воістину демон сидів в отій проклятниці, бо хоча шкварчала вона вже гарно, але й крику болю не видала, а тільки лайку ще гидотнішу почала псячити. «Зродиться месник з крові моєї! — крикнула вона вголос. — Зродиться з проклятої Старшої Крові нищитель народів і світів! Помститься він за муку мою! Смерть, смерть і помста вам усім і на всі покоління ваші!» Тільки те й зуміла крикнути, перш ніж згоріла. Так загинула Фалька, таку кару понесла за пролиту кров невинну».

Родерік де Новембр. Історія світу, том ІІ

Розділ 7

— Ади на ї. Сонцем спалена, покалічена, запилена. Усе ще п’є, гиби губка, а голодна така — що страх. Кажу вам, зі сходу вна причалапала. Крізь Корат перейшла. Пательнею.

— Баїш! На Пательні ніц не виживе. Вна із заходу йшла, від гір, річищем Сухака. Єлі по краю вна Пательню зачепила, але й того було доста. Як ми знайшли ї — то впала вже й без духу лежала.

— На заході пустеля також милями тягне си. Тож звідки вна йшла?

— Не йшла, а їхала. Хтозна, як здалеку. Біля неї сліди копит були. Мусив кінь ї у Сухаку скинути, тому вна оббита, у синцях.

— Чом вна така для Нільфгарду важлива, ото мие цікаво? Гий нас префект у пошуки послав, метикувалем, може, якась цна шляхетка згубилася. А ця? Звичайна бриднуля, помело подерте, а до того ж німота очманіла. Ото не знаю, Скиглику, чи ту що тре’ знайшлисме…

— Вна то. Й аж ніяк не є звичною. Звичну неживою знайшли бих.

— Та небагато ся їй залишало. Виходить, дощ ї врятував. Зараза, та май старші діди дощу на Пательні не пам’ятають. Хмари Корат завжди оминають… Навіть як у долинах дощить, тамко ані крапелька не спаде!

— Ади на неї, як хльоцає. Гейби тиждень у роті ніц не мала… Гей ти, шелепа! Чи солонинка смакує? Хлібець сухий?

— По ельфійську питай. Або по нільфгардську. Вона людську не розуміє. То ельфій послід якийсь…

— То дуринда, недоїда. Як я ї вранці на коня саджав, то наче саджав ляльку дерев’яну.

— Та чи очей не маєте, — блиснув зубами той, кого називали Скигликом, потужний і лисуватий. — Що ви за Хвати такі, кедь у ї не розібрали си ще! Ані глупа вна, ані немовна. Удає токмо. Ото дивна й хитра пташина.

— А чом вна для Нільфгарду важна така? Нагороду си обіцяли, патрулів повсюду нагнали… Чом?

— Того не вєм. Айбо якщо бих ї добряче розпитати… Канчуком — та по спині… Ха! Бачки, гий вна на мене глянула? Все вна розуміє, слухає уважненько. Гей, дівко! Я — Скиглик, слідопит, що ся Хватом зве. А ото, глянь-но сюди, ото нагайка, що ся канчуком зве! Мила тобі шкіра на спині? То кажи відразу…

— Досить! Мовчати!

Гучний, різкий наказ, що не передбачував навіть тіні опору, пролунав від другого вогнища, біля якого сидів рицар зі своїм зброєносцем.

— Нудитеся, Хвати? — грізно запитав рицар. — То гайда до роботи! Коней спорядіть! Обладунок та зброю мою почистіть! До лісу по дрова! А до дівчини — зась! Зрозуміли, хами?

— Айно, шляхетний пане Сверсе, — буркнув Скиглик.

Його товариші похнюпилися.

— До роботи! Виконувати наказ!

Хвати узялися до діла.

— Доля нас покарала отим засранцем, — забурмотів один. — Те, що префект акурат його над нами поставив, лицаря йоханого…

— Важний, — стиха буркнув другий, розглядаючись тихцем. — А це ж бо саме ми, Хвати, дівку імили… Через наш нюх до річища Сухака поїхалисме.

— Аги. Наша заслуга, а вельможний форсу візьме, а нам ачей грошик малий крапне… Флорена під ноги жбурне: тримай, Хвате, та дякуй за ласку панську…

— Писки стуліть, — просичав Скиглик, — бо ще почує…

Цірі залишилася біля вогнища сама. Рицар і зброєносець дивилися на неї допитливо, але не озивалися.

Рицар був чоловіком у віці, але — моцним, із суворим, позначеним шрамами обличчям. Під час їзди він завжди мав на голові шолом із пташиними крилами, але не були це крила, які Цірі бачила в сонних кошмарах і потім, на острові Танедд. Не був то Чорний Рицар із Цінтри. Але був то рицар нільфгардський. Коли віддавав він накази, то говорив загальною добре, але із помітним акцентом, схожим на акцент ельфів. Зі зброєносцем же своїм, хлопцем, ненабагато старшим за Цірі, розмовляв він мовою, близькою до Старшої Мови, але менш співучою, твердою. Мусила то бути нільфгардська. Цірі, яка добре знала Старшу Мову, більшість слів розуміла. Але не видавала себе. На першому постої, скраю пустелі, яку звали Пательнею чи Коратом, нільфгардський рицар і його зброєносець засипали її питаннями. Тоді вона не відповідала, бо була байдужою і приголомшеною, напівпритомною. Через кілька днів їзди, коли вони вийшли із кам’янистих ярів і з’їхали вниз, у зелені долини, Цірі опритомніла, почала нарешті помічати світ навколо й сяк-так реагувати. Але й далі не відповідала на питання, тож рицар взагалі припинив до неї озиватися. Здавалося, не звертав він на неї уваги. Займалися нею лише драби, які наказували звати себе Хватами. Ті також намагалися її розпитувати. Були агресивними.

Але нільфгардець у крилатому шоломі швидко вгамував їх. Було ясно й очевидно, хто тут пан, а хто слуга.

Цірі удавала дурнувату німу, але вуха нашорошувала. Потроху починала розуміти свою ситуацію. Вона потрапила в лабети Нільфгарду. Нільфгард шукав її і знайшов, відслідкувавши, напевне, шлях, яким відіслав її хаотичний телепорт у Тор Лара. Те, що не вдалося Йеннефер, те, що не вдалося Ґеральту, вдалося крилатому рицарю і слідопитам Хватам.

Що сталося на Танедді із Йеннефер та Ґеральтом? Де була вона? Мала найгірші підозри. Хвати й їхній ватажок, Скиглик, говорили простецькою, грубою версією загальної, але без нільфгардського акценту. Хвати були звичайними людьми, але служили рицарю з Нільфгарду. Хватів утішала думка про нагороду, яку за знайдення Цірі заплатить їм префект. У флоренах.

Єдиними краями, де обіговою монетою був флорен, а люди служили нільфгардцям, були імперські Провінції на далекому Півдні, що управлялися префектом.

Наступного дня, на постої над берегом струмка, Цірі почала задумуватися над можливістю втечі. Магія могла їй допомогти. Вона обережно спробувала найпростіше закляття, легенького телекінезу. Але побоювання її справдилися. Не мала в собі навіть крихти чародійської енергії. Після нерозсудливої забавки з вогнем магічні здібності повністю її полишили.

Вона знову стала байдужою. До всього. Замкнулася в собі й поринула в апатію. Надовго.

До дня, коли дорогу на вересових полях заступив їм Блакитний Рицар.

— Йой, — буркнув Скиглик, дивлячись на кінних, що загородили їм шлях. — Біда буде. Оде Варнхагени з форту Сарда…

Кінні наблизилися. На чолі, на могутньому сивкові, їхав гігант у воронованому, поблискуючому блакиттю обладунку. Одразу за ним тримався другий панцирний, ззаду наближалися двоє вершників у простому бурому одязі — безсумнівно, пахолки.

Нільфгардець у крилатому шоломі виїхав назустріч, стримуючи гнідка, танцюючою риссю. Зброєносець його помацав руків’я меча, розвернувся на кульбаці.

— Стати ззаду й пильнувати дівчину! — гарикнув на Скиглика й Хватів. — Не втручати си!

— Я що, шелепа, — сказав тихо Скиглик, ледь тільки зброєносець віддалився. — Що я, шелепа, аби ся мішати в сварку панів з Нільфгарду…

— Буде бійка, Скиглику?

— Айно. Між Сверсами та Вархагенами родова ворожнеча й кривава мста. З коней. Стережіть дівку, бо в ній грошва наша й зиск. Як пощастить, то й усю нагороду за неї візьмемо.

— Варнхагени дівку-то мо теж шукають. Як переможуть, відберуть у нас ї… Нас тілько четверо…

— П’ятеро, — блиснув зубами Скиглик. — Один з пахолків із Сарди — то, гейби, свояк мій. Побачите, із бійки тієї зиск для нас буде, а не для панів-лицарів…

Рицар у блакитних обладунках натягнув вузду сивка. Крилатий устав навпроти. Товариш Блакитного під’їхав риссю, зупинився ззаду. Дивний шишак його оздоблений був двома пасами шкіри, що звисали з забрала й виглядали наче два величезні вуса чи моржеві ікла. Впоперек сідла Моржеві Ікла тримав грізну на вигляд зброю, що трохи нагадувала еспонтон[15], який носили гвардійці Цінтри, але зі значно коротшим держаком і куди довшим вістрям.

Блакитний і Крилатий обмінялися кількома словами. Цірі недочула — якими саме, але тон обох рицарів не залишав місця для сумнівів. Не були це приязні слова. Блакитний раптом підвівся у сідлі, різко вказав на Цірі, сказав щось голосно й гнівно. Крилатий у відповідь крикнув настільки ж гнівно, махнув рукою у броньованій рукавичці, наказуючи, схоже, Блакитному йти геть. І тоді почалося.

Блакитний всадив у сивка остроги й ринув уперед, вишарпуючи сокиру з петель біля сідла. Крилатий поставив гнідка дибки, вириваючи із піхов меча. Втім, до того, як панцирні встигли стикнутися у бою, атакував Два Ікла, погнавши коня у галоп держаком еспонтона. Зброєносець Крилатого скочив на нього, вихоплюючи меча, але Два Ікла підвівся у сідлі й кинув йому еспонтон прямо в груди. Довге вістря із тріском пробило горжет і кольчугу, зброєносець крикнув несамовито й гепнувся з коня на землю, обіруч тримаючись за держак, вбитий аж по перекладину.

Блакитний і Крилатий зіткнулися зі стукотом і грюкотом. Сокира була грізнішою, але меч — швидшим. Блакитний отримав у плече, фрагмент воронованого наруча полетів убік, крутячись і вимахуючи ременем, вершник похитнувся у сідлі, на блакитному обладунку залисніли кармазинові смуги. Галоп розділив поєдинщиків. Крилатий нільфгардець розвернув гнідка, але тоді накинувся на нього Два Ікла, обіруч підносячи меч для удару. Крилатий шарпнув віжки, Два Ікла, керуючи конем тільки за допомогою ніг, промчав повз. Крилатий, утім, зумів у цей час рубанути його. На очах у Цірі бляха наплічника увігнулася, з-під бляхи бризнула кров.

Уже повертався Блакитний, вимахуючи сокирою, із криками. Обидва панцирні в розгоні обмінялися важезними ударами, розділилися. На Крилатого знову накинувся Два Ікла, коні зіткнулися, задзвеніли мечі. Два Ікла тяв Крилатого, розвалюючи наплічник та рондель[16], Крилатий вирівнявся й ударив справа потужним замахом у бік наперсника. Два Ікла хитнувся у сідлі. Крилатий підвівся на стременах і з розмахом тяв ще раз, між розрубаним, погнутим уже наплічником і шишаком[17]. Вістря широкого меча із гуркотом врубилося у залізо, зав’язло. Два Ікла вигнувся і затрусився. Коні зіткнулися, тупаючи і скрегочучи зубами по вудилах. Крилатий сперся на луку, вихопив меча. Два Ікла звис із сідла й упав під копита. Підкови дзенькнули по подавленому панциру.

Блакитний розвернув сивка, атакував, піднімаючи сокиру. Ледь управлявся із конем пораненою рукою. Крилатий помітив це, вміло підїхав до нього справа, підвівся у стременах для страшезного удару. Блакитний упіймав удар на сокиру й вибив меч з руки Крилатого. Коні знову зіткнулися. Блакитний був справжнім силачем, важка сокира в його руці здійнялася і впала, наче тростинка. На панцир Крилатого із гримотінням впав удар, від якого гнідок присів на задні ноги. Крилатий хитнувся, але втримався у сідлі. Раніше, ніж сокира встигла впасти вдруге, він випустив вуздечку й крутнув лівою рукою, хапаючись за важкий гранований буздиган, що звисав на петлі ременя, та навідліг гепнув Блакитного по шоломі. Шолом загудів, наче дзвін, і тепер уже Блакитний похитнувся у сідлі. Коні вищали, намагалися кусатися і не хотіли роз’їжджатися.

Блакитний, явно приголомшений ударом буздигану, зумів усе ж ударити сокирою, із гуркотом втрапивши супротивнику в нагрудник. Те, що обидва вони ще утримувалися у сідлах, здавалося справжнім чудом, але було просто заслугою високих лук. По боках обох коней стікала кров, особливо добре помітна на світлій масті сивка. Цірі дивилася із жахом. У Каер Морені навчили її битися, але вона не могла уявити собі, яким би чином могла противитися комусь із таких силачів. І парирувати хоча б один із настільки потужних ударів.

Блакитний обіруч перехопив держак сокири, глибоко вбитої у нагрудник Крилатого, згорбився і напер, намагаючись звалити супротивника з сідла. Крилатий з розмаху вцідив його буздиганом, раз, другий, третій. Кров бризнула з-під заборола шолому, на блакитний обладунок і на шию сивка. Крилатий ударив гнідого острогами, стрибок коня видер вістря сокири з його наперсника; Блакитний, що хилитався у сідлі, випустив держак сокири. Крилатий переклав буздиган у праву руку, налетів, страшенним ударом пригнув голову Блакитного до кінської шиї. Перехопивши вуздечку сивка вільною рукою, нільфгардець валив буздиганом, блакитний обладунок дзвенів, наче залізне горнятко, кров прискала з-під погнутого шолому. Ще один удар, і Блакитний, головою уперед, упав під копита сивка. Сивок відбіг, але гнідий Крилатого, як видно навчений, із брязкотом стоптав поваленого. Блакитний іще жив, про що свідчили розпачливі крики болю. Гнідий продовжував його топтати — із таким розмахом, що поранений Крилатий не втримався у сідлі й з гуркотом звалився поряд.

— Позабивали один одного, сучий хвіст, — простогнав Хват, який тримав Цірі.

— Панове лицарі, мор на них і зараза, — сплюнув другий.

Пахолки Блакитного переглядалися звіддаля. Один розвернув коня.

— Стій, Ремізе! — крикнув Скиглик. — Куди це ти? До Сарди? Спішно тобі під шибеницю?

Пахолки затрималися, один глянув, заслоняючи очі долонею.

— То ти, Скиглику?

— Я! Під’їжджай, Ремізе, не бій си! Лицарські сварки нам за ніц!

Цірі раптом облишила байдужість. Управно вишарпнулася із рук Хвата, кинулася бігом, дісталася сивка Блакитного, одним стрибком опинилася у кульбаці із високою лукою.

Може, й удалося б їй, якби не те, що пахолки з Сарди були в сідлах і на відпочилих конях. Наздогнали її без труда, вишарпнули вуздечку. Вона зіскочила й помчала у бік лісу, але кінні знову її наздогнали. Один на ходу схопив її за волосся, потягнув, поволік. Цірі крикнула, повисла в нього на руці. Кінний кинув її просто під ноги Скиглика. Свиснула нагайка, Цірі завила, скрутилася у клубок, заслоняючи голову руками. Нагайка свиснула знову й шмагнула її по руках. Вона відкотилася, але Скиглик підскочив, копнув її, потім наступив чоботом на крижі.

— Утекти хтіла, змія?

Нагайка свиснула. Цірі завила. Скиглик копнув її знову й шмагнув канчуком.

— Не бий мене! — крикнула вона, скорчившись.

— Заговорила, зараза! Розшнурувала рота? От я тебе зара’…

— Скиглику, схамени си! — крикнув хтось із Хватів. — Чи ти життя вшитко з ї вибити хчеш, чи що? Так вона зацно варта, аби змарнувати ї!

— Ясна холера! — сказав Реміз, злазячи з коня. — Гейби це не та, яку нільфгардці вже тиждень шукають?

— Вна.

— Ха! Усі гарнізони ї шукають. То якась для нільфгардців цна персона! Бовкають, гейби який поважний маг виворожив, що та мусить десь у цих околицях бути. Так у Сарді мовили. Де ї знайшлисте?

— На Пательні.

— Бути не може!

— Може, може, — гнівно промовив Скиглик, кривлячись. — Маєсмо ї, і нагорода — наша! Чого стоїте, гиби колоди? Спутайте-но мені ту пташечку — і на кульбаку ї! Виносимо си зтуд, хлопи! Ражно!

— Вельможний Сверсе, — сказав один з Хватів, — хіба ще дихає…

— Довго не дихатиме. Най-би пес йо брав! Їдьмо просто на Амарілло, хлопи. До префекта. Віддамо йму дівку й загорнемо нагороду.

— До Амарілло? — Реміз почухав потилицю, глянув на поле недавньої битви. — Тамто вже кат нас вигляда! Що ти префекту скажеш? Лицарі биті, айбо ви цілі? Гий вшитко наверх вийде, префект вас повісити накаже, а нас етапом у Сарду відішле… Й тоді вже Варнхагени шкіру-то з нас злуплять. Вам, може, й до Амарілло шлях, але мені краще у ліси залягти…

— Ти ж шваґер мій, Ремізе, — сказав Скиглик. — І хоча псячий ти сине, бо сестру мою колотив, усе ж родич. Тож я ти шкіру збережу. Кажу, їдьмо до Амарілло. Префект зна, що між Сверсами й Варнхагенами — ворожнеча. Зустріли си, побили си вба, звичайна для них справа. Що моглисме? А дівку — от зара’ запам’ятайте мої слова — знайшлисме пізніше. Ми, Хвати. Й ти в’єдно віднині Хват, Ремізе. Префект хрін там зна, скілько нас зі Сверсом поїхало. Не підрахує…

— А ти ніц не забув, Скиглику? — запитав спроквола Реміз, споглядаючи на другого пахолка з Сарди.

Скиглик повільно розвернувся, після чого блискавично вихопив ніж і з розмаху всадив його пахолку в горло. Пахолок захрипів і звалився на землю.

— Я ніц не забуваю, — холодно сказав Хват. — Ну, то зара’ ми тута свої всі. Свідків катма, та й голів для поділу нагороди — не забагато. На коней, хлопи, до Амарілло! Ще чималий шмат дороги між нами й нагородою, ніц нам зволікати!

Коли виїхали вони із темного вологого букового лісу, побачили біля підніжжя гори село, кільканадцять стріх всередині кільця низького частоколу, що вигороджував закрут невеликої річки.

Вітер приносив запах диму. Цірі ворухнула задерев’янілими пальцями рук, прив’язаних ременями до луки сідла. Задерев’янілою вона була уся, сідниці боліли нестерпно, докучав повний сечовий міхур. У сідлі була вона від світанку. Вночі не відпочила, бо наказано було їй спати із руками, прив’язаними до зап’ястків Хватів, що лежали по обидва боки від неї. На кожен її рух Хвати реагували лайкою й обіцянками стусанів.

— Селище, — сказав один.

— Бачу, — відповів Скиглик.

Вони з’їхали згори, копита коней захрустіли серед високої, спаленої сонцем трави. Скоро вони всі опинилися на вибоїстій дорозі, що вела просто до села, до дерев’яного містка й брами в частоколі.

Скиглик затримав коня, підвівся у стременах.

— Що вно за село? Ніколи тута си не ходили. Ремізе, околиця тобі відома?

— Гейби колись, — сказав Реміз, — звала си та околиця Білою Річкою. Але гий крутанина ся почала, пара тутешніх пристали до повстанців, і тоді Варнхагени з Сарди червоного півня тудой підпустили, людей посікли альбо в неволю погнали. Тепер оде самі нільфгардські осадники тута мешкають, новопоселенці. А село переназвали Ґлисвеном. Ті осадники — люди недобрі, затяті. Кажу вам: тута ми не погуляємо. Їдьмо далі.

— Коням тре’ відпочинок, — запротестував один з Хватів, — та й нагодувати їх тре’. А в мене й самого в кишках грає, гейби орган тамко гудить. Що нам ті новопоселенці, курява одна, дрібнота. Наказом префекта під носом їм махнемо, а префект — як і вони, нільфгардець. Побачте, у пояс нам си кланяти стануть.

— Аги, — буркнув Скиглик, — бачив чи хтось нільфгардця, який у пояс си кланяє. Ремізе, а корчма якась у тому Ґлисвені є?

— Є. Корчму Варнхагени не спалили.

Скиглик розвернувся у сідлі, глянув на Цірі.

— Тре’ ї розв’язати, — сказав. — Не можна, аби хто впізнав ї. Дайте їй опанчу. Й каптур на довбешку… Гей! Куди це ти, бриднуле?

— У кущі мушу…

— От я тобі, падлюка, дам — у кущі! Біля дороги сци! Й пам’ятай: у селі — ані пари з вуст. Не думай, що ти хитра! Кедь писнеш — так горло й переріжу. Ейби я за тебе флоренів не отримам, так і ніхто не отрима.

Вони під’їхали ступою, копита коней застукотіли об місток. З-за частоколу відразу випірнули постаті осадників зі списами в руках.

— При брамі чатують, — буркнув Реміх. — Цікаво — чом би то?

— Ото й мені цікаво, — відбуркнув Скиглик, встаючи в стременах. — Браму чатують, а від млина частокіл розбебеханий, хоч би й возом їдь…

Вони під’їхали ближче, стримали коней.

— Вітайте, господарі! — крикнув благодушно, хоча й дещо ненатурально, Скиглик. — У добрий час!

— Хто б то? — запитав коротко найвищий з поселенців.

— Ми, куме, військо, — збрехав Скиглик, розсівшись у кульбаці. — По службі його вельможності пана префекта з Амарілло.

Поселенець провів долонею по держаку списа, подивився на Скиглика спідлоба. Схоже, не пригадував собі, на яких то хрестинах став Хват його кумом.

— Прислав нас сюди ясновельможний пан префект, — брехав далі Скиглик, — аби взнали ми, як тута його зьомкам, добрим людям з Ґлисвену веде си. Шле його ясновельможність поздоровлення і пита, чи не тре’ людям з Ґлисвену якої допомоги?

— Якось ми си раду даємо, — відповів поселенець. Цірі почула, що загальною говорить він, наче Крилатий, із тим самим акцентом, хоча стилем мовлення старався наслідувати жаргон Скиглика. — Звикли си самі раду давати.

— Радий буде пан префект, як ми му те повторимо. Корчма відчинена? У горлах в нас пересохло…

— Відчинена, — похмуро сказав поселенець. — Поки-но відчинена.

— Поки-но?

— Поки-но. Бо ми корчму ту скоро си розберемо, крокви й дошки на комору си згодять. Бо з корчми — ніякого вжитку. Ми в полі в поті чола працюймо й до корчми не ходьмо. Корчма тільки приїжджих тягне, більшість з тих, кому ми не раді. Зара’ там саме такі на попас встали.

— Хто? — Реміз зблід трохи. — Не з форту Сарда, часом? Не вельможні пани Варнхагени?

Поселенець скривився, ворухнув губами, наче мав бажання сплюнути.

— Ні, на жаль. То міліція панів баронів. Ніссіри.

— Ніссіри? — зморщився Скиглик. — А звідки вни? Під чиїм верхом?

— Старший над ними — високий, чорний, вусатий, наче сом.

— Ха! — Скиглик розвернувся до товаришів. — Щасти нам. Одного тільки такого й знаю я, ні? Гиби, буде це старий наш товариш Веркта «Вір мені», пам’ятаєте йго? А що тута у вас, куме, ніссіри поробляють?

— Панове ніссіри, — похмуро пояснив поселенець, — до Тиффі шлях прямують. Надали честь нам візитом своїм. Бранця везуть. Одного з банди Щурів узяли в полон.

— Та авжеж, — пирхнув Реміз. — А нільфгардського импирантора — не взяли?

Поселенець нахмурився, стис руку на держаку списа. Товариші його глухо заґелґотали.

— Їдьте до корчми, панове вояки, — жовна поселенця заграли. — Й поговоріть із панами ніссірами, товаришами вашими. Ви ж, кажете, на службі в префекта. Тож запитайте панів ніссірів, чому бандита вони до Тиффі везуть, замість того щоби тут, на місці, швиденько на палю його волами насадити, як префект наказав. І нагадайте панам ніссірам, товаришам вашим, що владою тута — префект, а не барон з Тиффі. А ми вже й вола маємо під ярмом, і палю нагострену. Як пани ніссіри не захочуть, то ми самі учинимо, як треба. Скажіть їм про те.

— Скажу, авжеж, — Скиглик зі значенням глянув на товаришів. — Бувайтесте, людоньки.

Рушили вони ступою між хатами. Село, здавалося, вимерло, не бачили ані живої душі. Під одним із тинів рилася худезна свиня, у грязюці паплалися брудні качки. Дорогу вершникам перебіг великий чорний котяра.

— Тьфу-тьфу, котяча твоя морда, — Реміз схилився у сідлі, сплюнув, склав пальці в знак, що оберігав від зурочення. — Дорогу перебіг, сучий син!

— А щоби йму так миша поперек горла встала!

— Чого? — обернувся Скиглик.

— Кіт. Гиби смола чорний. Дорогу перебіг, тьфу-тьфу.

— Та й грець із ним, — Скиглик поглянув навколо. — Гляньте токмо, яка пустеля. Але ж я через пухирі бачу: сидять людиськи по хатам, слідкують. А ото, з-за тамтих воріт, і сулиця блиснула.

— Баб пильнують, — засміявся той, хто зичив коту проблеми із мишою. — Ніссіри ж у селі! Чули, що кметь балакав? Видко було, що не раді вони ніссірам.

— І не дивина. «Вір мені» й кумпанія йго ані сукні не пропустить. Ех, дограють си вони ще, ті панове ніссіри. Барони їх «Сторожею Порядку» звуть, за те й платять їм, аби ті лад стерегли, шляхи пильнували. А крикни хлопу над вухом: «Ніссір!» — то побачиш, як і ноги собі від страху пообсирає. Айбо воно до часу, до часу. Ще одне телятко заріжуть, ще одну дівку спортять — і візмуть їх хлопи на вили, от побачите. Бачилисте тих, біля воріт, які мордяки там завзяті? Це ж нільфгардські поселенці. Із ними жартів зась… Ха, а оде й корчма…

Підігнали коней.

У корчми був трохи запалий, порослий мохом дах. Стояла вона на певній віддаленості від хат і господарських споруд, утім, визначаючи центральну точку усього огородженого кривим частоколом поселення, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У тіні єдиного навколо дерева була конов’язь, загорожа для скотини й окрема для коней. У тій останній стояло вже п’ять чи шість нерозсідланих скакунів. Перед дверима, на східцях, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і гостроверхих хутрових шапках. Обоє голубили біля грудей глиняні кухлі, а між ними стояв полумисок, повний обгризених кісток.

— Що за одні? — крикнув один з типів, як побачив Скиглика й його компанію, що сходила вже з коней. — Чого ви тута нишпорите? Геть пішли! Зайнята корчма, іменем закону!

— Та не каркай, ніссіре, не каркай, — сказав Скиглик, стягаючи Цірі з сідла. — А двері ширше відкрий, ми усередину хочемо. Твій командир, Веркта — то знайомий наш.

— Не знаю вас!

— Бо молокосос ти! А я і «Вір мені» разом служилисме ще за давніх часів, доки Нільфгард тута настав.

— Ну як так… — завагався тип, відпускаючи руків’я меча. — Входьте. Мені-то воно все ’дно…

Скиглик штурхнув Цірі, другий Хват схопив її за комір. Увійшли всередину.

Усередині було темно й душно, пахло димом і печенею. Корчма була майже порожньою — зайнятим був лише один зі столів, що стояв у смузі світла, яке протискувалося крізь віконце, затягнуте риб’ячими пухирями. Сиділо біля нього кілька чоловіків. У глибині, біля пічки, крутився корчмар, побрязкуючи горнятками.

— Чолом панам ніссірам! — гримнув Скиглик.

— Ми не чолом з першим-ліпшим волом, — гарикнув один з компанії під вікном, спльовуючи на підлогу. Другий жестом стримав його.

— Тихцем, — сказав. — То свої хлопи, не впізнаш? Скиглик і його Хвати. Вітаю, вітаю!

Скиглик розпромінився і рушив у напрямку столу, але затримався, побачивши, як товариші його втупилися у стовп, що підтримував стропила даху. Під стовпом на табуреті сидів худорлявий світловолосий молодий хлопак, дивно напружений і вигнутий. Цірі побачила, що неприродна позиція випливає з факту, що руки хлопця викручені назад і зв’язані, а шию притримує біля стовпа шкіряний пояс.

— А най мене короста обсипле, — голосно зітхнув один із Хватів, той, що тримав Цірі за комір. — Тільки-но глянь, Скиглику! Це ж Кейлі!

— Кейлі? — Скиглик схилив голову набік. — Щур Кейлі? Бути не може!

Один з ніссірів за столом, товстун із волоссям, стриженим у мальовничий чуб, розсміявся горлово.

— Може, — сказав, облизуючи ложку. — То Кейлі, власною паршивою особою. Недарма на світанку вставалисме. Отримаймо за нього, ачей, з півкопи флоренів доброю імперською монетою.

— Кейлі зацапали, йой, — нахмурився Скиглик. — Значиться, вірно нільфгардський кметь балакав…

— Тридцять флоренів, псяча його мати, — зітхнув Реміз. — Чимала грошва… Платить барон Люц із Тиффі?

— Вірно, — підтвердив другий ніссір, чорноволосий і чорновусий. — Вельможний барон Люц з Тиффі, наш пан і добродій. Щури йго економа на гостинці пограбали, то він затявся у злості й нагороду визначив. І це ми, Скиглику, нагороду ту візьмемо, вір мені. Ха, тільки гляньте, хлопи, як він си надув! Не до смаку йму, що ми то, а не він Щура цапнув, хоча і йму префект банду вистежувати наказав!

— Хват Скиглик, — товстун із чубом вказав ложкою на Цірі, — також щось хватнув. Бач, Веркто? Діваха якась.

— Бачу, — чорновусий блиснув зубами. — Що, Скиглику, біда тебе так придавила, що дітей крадеш для викупу? Що воно за бруднуля?

— Тобі до того — зась!

— Ач, який срогий, — засміявся той із чубом. — Ми тілько си упевнити хочемо, що воно не дочка твоя.

— Його дочка? — засміявся Веркта, той, із чорним вусом. — Та де там! Аби дочку сплодити, треба ж яйця мати!

Ніссіри вибухнули сміхом.

— Та ржіть, ржіть, довбешки баранячі! — крикнув Скиглик і надувся. — А тобі, Веркто, так скажу: ще й тиждень не мине, а си здивуєш, про кого голосніше мовлено: про вас і Щура вашого, чи про мене й те, що я зробив. І побачимо, хто щедріший: барон ваш чи імператорський префект в Амарілло!

— Та можеш у дупу мене поцілувати, — презирливо заявив Веркта й повернувся до сьорбання юшки, — разом із твоїм префектом, твоїм імператором й усім Нільфгардом, ото я тобі скажу. Й не надувай си. Знаю я, що Нільфгард уже тиждень якусь дівку гонить — аж курява дорогами йде. Знаю, що нагорода за ниї є. Айбо хрін там воно мені цікаво. Я вже префектові й нільфгардцям прислугуватися не бажаю, пес із ними. Я зара’ в барона Люца служу, під ним одним ходжу, й не під ким більше.

— Барон твій, — харкнув Скиглик, — замість тебе руку нільфгардську цьомкає, чоботи нільфгардські лиже. Тому й ти не мусиш, тому й гадати тобі легко.

— Не надимай си, — сказав примирливо ніссір. — Не проти тебе мовлю, вір мені. Що ти дівку, що ї Нільфгард шука, знайшов — добре, радий я бачити, що нагороду ти візьмеш, а не ті засрані нільфгардці. А те, що префектові служиш? Ніхто собі панів не обирає, то вони обирають, чи не так? Ну ж бо, сідайте із нами, вип’ємо, як вже трафила си зустріч.

— Айно, чом ні, — погодився Скиглик. — Дайте тілько спершу шматок віжки. Прив’яжу дівку до стовпа коло вашого Щура, добре?

Ніссіри рикнули сміхом.

— Бачте на нього, пострах пограниччя! — зареготав товстун із чубом. — Збройна рука Нільфгарду! Зв’яжи ї, Скиглик, зв’яжи, та тугіше! Айбо ланцюг тре’ залізний, бо віжки ту твій важний бранець розірве та морду тобі натовче, перед тим як гайне відци. Грізно виглядає, ажно дрижаки по шкірі!

Навіть товариші Скиглика пхикнули стлумленим сміхом. Хват почервонів, крутнув пояс, підійшов до столу.

— Я аби для певності, аби не здиміла…

— Дупою не крути, — урвав його Веркта, ламаючи хліб. — Хчеш погомоніти, то сідай, простав си як належить. А ту кішасонку, ки твоя воля, хуш за ноги до повали си підвісь. Мені до того стільки діла, як до лайна свинячого. От тільки страшезно це смішно, Скиглику. Для тебе й для префекта твого вна, може, й важливий бранець, але для мене вна застрахана та забита дитина. В’язати ї хочеш? Вна, вір мені, ледь на ногах тримає си, де їй там до втечі. Чого си ти боїш?

— А я скажу, чого си бою, — Скиглик стиснув губи. — Це нільфгардське селище. Нас тута хлібом-сіллю не вітали, а для вашого Щура, казали, вже й паля нагострена. Й у праві вони свойму, бо префект наказ дав, аби захоплених батярів на місці управляти. Гий бранця їм не віддасте, то готові вони й на вас палі обстругати.

— Ова, — сказав товстун із чубом. — Їм тілько гав і лякати, засранцям. А проти нас хай краще й не стають, бо кров їм пустимо.

— Щура ми не віддамо, — додав Веркта. — Наш він, і до Тиффі піде. А барон Люц усю справу із префектом злагодить. А, що бовкати дарма. Сідайте.

Хвати, крутячи пояси з мечами, охоче присіли до столу ніссірів, кричучи до корчмаря і вказуючи на Скиглика як на того, хто платить. Скиглик копняком підсунув табурета до стовпа, шарпнув Цірі за плече, пхнув так, що та впала, ударившись плечем об коліна зв’язаного юнака.

— Тут сиди, — гарикнув. — І не руш си мені, бо гиби суку вибатожу.

— Ти гнидо, — загарчав юнак, дивлячись на нього звуженими очима. — Ти, собако…

Цірі й не знала більшості слів, які вилітали зі злих, скривлених губ юнака, але по змінах, що ставалися із обличчям Скиглика, зробила вона висновок, що мусили то бути слова винятково огидні й образливі. Хват зблід від люті, замахнувся, ударив зв’язаного в обличчя, схопив за довге світле волосся, шарпнув, б’ючи хлопака потилицею об стовп.

— Гей! — крикнув Веркта, підводячись з-за столу. — Що ся воно діє?

— Ікла я йму, Щуру паршивому, повибиваю! — гримнув Скиглик. — Ноги зі сраки вирву, вби!

— Та ходь сюдой і не тре’ морду драти, — ніссір усівся, вихилив одним духом кухоль пива, витер вуса. — Своїм бранцем як хочеш крути, а від нашого — вара. А ти, Кейлі, у крутія не грай. Сиди тихо та починай про ешафот думати, що барон Люц уже наказав у містечку ставити. Список того, що пан кат із тобою на ешафоті вчинить, вже написаний, і, вір мені, лікті три в ньому довжини. Півмістечка вже заклади ставлять, до якого пункту ти витримаєш. Тож бережи сили, Щуре. Я й сам малий грош поставлю, і ся сподіваю, що не підведеш ти й, принаймні, до кастрування витримаєш.

Кейлі сплюнув, відвертаючись, наскільки дозволив ремінь, затягнутий на шиї. Скиглик підтягнув пояс, зміряв зловорожим поглядом Цірі, яка присіла на табурет, а тоді долучився до компанії за столом, лаючись, бо в принесеному корчмарем пивному жбані залишилася вже тільки піна.

— І як ви Кейлі взяли? — запитав, сигналізуючи корчмарю про бажання розширити замовлення. — Та ще й — живого? Бо в те, що інних Щурів посікли, я віри не йму.

— Правду кажучи, — відповів Веркта, критично придивляючись до того, що він оце зараз видлубав з носа, — пощастило нам, та й усе. Сам-один він був. Від шайки відлучив си й до Нової Кузні до дівулі прискакав на нічку. Солтисина взнав, що ми неподалік стоїмо, дав знати. Встигли ми перед світанком, хапнули його на сіннику — ані писнув навіть.

— А з дівкою його усі разом погралисме, — зареготів товстун із чубом. — Як їй Кейлі уночі не задовольнив, то може си не зобижати. Так ми ї вранці задовольнили, що після ані рукою, ані ногою не могла ворухнути!

— Ото ви, скажу, дурні й засранці, — заявив Скиглик голосно й насмішкувато. — Протрахали купу грошви, дурбецели. Замість час на дівку втрачати, тре’ було залізо калити й Щура випитувати, де банда ночує. Усіх ви могли мати, Ґіселера й Рефа… За Ґіселера Варнхагени із Сарди двадцять флоренів рік тому давали. А за оту лахудру, як там її… Містель хіба… За неї префект ще більше дав бих після того, що вна племіннику його вчинила під Дру, як Щури конвой обскубали.

— Ти, Скиглику, — скривився Веркта, — або з народження дурний, або життя важке розум тобі з лоба виїло. Є нас шестеро. Мав я сам-шостим на всю шайку вдарити, чи як? А нагороді нас і так не минути. Барон Люц у льошку Кейлі п’яти пригріє, часу не пожаліє, вір мені. Кейлі все виспіває, сховки їхні видасть і схрони, тоді силою і купою ми поїдьмо, схопимо банду, виберемо, наче раків із сака.

— Ая. Будуть вони чекати. Взнають, що ви Кейлі взяли, — й в інших сховках і очеретах си скриють. Ні, Веркто, тре’ тобі правді в очі глянути: спаскудили ви справу. Розміняли нагороду на бабську дірку. Такі ви й є, знаю вас… тільки дірки в вас на думці.

— Та сам ти дірка! — Веркта вихопився з-зі столу. — Як тобі тре’, то сам за Щурами із геройством своїм лети! Айбо, бач, на Щурів іти, мосьпане пахолок нільфгардський, це не те, що дівку недозрілу хапати!

Ніссіри й Хвати почали кричати й обзиватися навзаєм огидними іменами. Корчмар швиденько подав пива, вирвавши порожній жбан з рук товстуна із чубом, що вже намірювався начинням на Скиглика. Пиво швиденько залагодило суперечку, остудило горлянки й заспокоїло темпераменти.

— Жерти давай! — крикнув товстун корчмарю. — Яєчні із ковбасою, квасолі, хліба й сиру!

— І пива!

— Що ти очиська вирячив, Скиглику? Ми зара’ при грошві! У Кейлі коня взяли, капшук, блискоток, меч, сідло й кожух, усе я ґномам продав!

— І чобітки дівки його, червоні — також продалисме! ЙІ коралі!

— Хо-хо, тоді й справді, є з чого випити! Добре!

— А чом бих ти такий радий? Ми маємо, за що випити, не ти. Ти в свого поважного бранця хіба що шмарклі з-під носа зняти можеш, або вошей в нього пошукати! Який бранець, такий і трофей, ха-ха!

— От ви псячі сини!

— Ха-ха, жартував я, сідай, рота закрий.

— Вип’ємо за згоду! Угощаймо!

— Де та яєчня, корчмарю, най би тебе чума пожерла! Скоріше!

— І пиво давай!

Скорчена на табуреті Цірі підвела голову, зустрівши люті зелені очі Кейлі, що вдивлялися у неї з-під сплутаної гриви світлого волосся. Прошили її дрижаки. Обличчя Кейлі, хоча й не бридке, було злим, дуже злим. Цірі відразу зрозуміла, що той ненабагато старший за неї хлопець здатен на все.

— Хіба боги тебе мені послали, — прошепотів Щур, свердлячи її зеленим поглядом. — Подумати тільки, я у них не вірю, а вони — послали. Не оглядайся, мала ідіотко. Мусиш мені допомогти… Нашорош вуха, зараза…

Цірі зіщулилася ще більше, опустила голову.

— Слухай, — засичав Кейлі, воістину по-щурячому блискаючи зубами. — За хвилю, як буде мимо проходити корчмар, крикнеш… Слухай, дідько б тебе…

— Ні, — прошепотіла вона. — Поб’ють мене…

Губи Кейлі скривилися, а Цірі відразу зрозуміла, що биття Скигликом — не найгірше, що може із нею статися. Хоча Скиглик був великим, а Кейлі худим і до того ж зв’язаним, вона інстинктивно відчувала, кого треба боятися більше.

— Якщо мені допоможеш, — прошепотів Щур, — то я допоможу тобі. Я не сам. У мене є друзі, такі, що в біді не лишають… Розумієш? Але поки друзі мої встигнуть сюди, поки почнеться, я не можу стирчати біля цього стовпа, бо ті лотри мене зарубають… Нашорош вуха, най тебе пес… скажу тобі, що маєш зробити…

Цірі опустила голову ще нижче. Губи її тряслися.

Хвати й ніссіри жерли яєчню, чамкаючи, наче кабани. Корчмар помішав у казані й приніс на стіл наступний жбанок пива й буханку петльованого хліба.

— Я голодна! — писнула вона слухняно, трохи збліднувши.

Корчмар зупинився, глянув на неї приязно, а тоді повернувся до учти.

— Можна їй дати, пане?

— Геть! — крикнув Скиглик, червоніючи й плюючися яєчнею. — Вара до неї, крутирожно засратий, бо я тобі ноги повикручую! Не можна! А ти, волоцюго, тихо сиди, бо я тебе…

— Гей, Скиглику, чого то ти, прихворнув, чи як? — втрутився Веркта, із зусиллям ковтаючи обкладений цибулею хліб. — Гляньте, хлопаки, на жаднюгу: сам жере за чужу грошву, а дівулі жаліє. Дай їй миску, господарю. Я плачу — тож я й кажу, кому давати, а кому ні. А кому не подобає си, той зара’ може в зарослу морду отримати.

Скиглик почервонів ще сильніше, але не сказав нічого.

— Дещо си пригадало, — додав Веркта. — Тре’ й Щура нагодувати, аби не здох дорогою, бо з нас барон шкіру-то зняв бих, вір мені. Дівка його нагодує. Гей, господарю! Накидай якого їдла для них! А ти, Скиглику, чого бурчиш? Що тобі не до смаку?

— Тре’ за нею у два ока приглядати, — Хват кивнув на Цірі, — бо якась вна дивна пташина. Якби була вна звиклою дівкою, тоді б Нільфгард за нею не ганяв си бих, префект нагороди не обіцяв бих…

— Чи звичайна вона, чи незвичайна, — зареготав товстун із чубом, — то зараз можна побачити, тре’ межі ноги їй зазирнути! Що ви на те, хлопи? Візьмемо ї до стодоли, на хвильку?

— Щоб з вас ніхто си ї ані торкнув! — гарикнув Скиглик. — Не дозволю!

— Ова! А то ми питати станемо!

— Грошва моя і голова моя на тому, аби цілою її довезти! Префект з Амарілло…

— Та срати ми на префекта твого хтіли. Ти за гроші наші пив, а для нас потрахушки пожалів? Гей, Скиглику, не будь скнарою! Та й голова твоя цілою лишить си, си не бій, як і грошва тобі залиши си! Цілою довезеш. Дівка — не пухир риб’ячий, від тискання не репне!

Ніссіри заревіли від сміху. Товариші Скиглика їх підтримували. Цірі затряслася, поблідла, підвела голову. Кейлі насмішкувато усміхнувся.

— Ти вже зрозуміла? — просичав з-за розтягнених в усмішці губ. — Як нап’ються, візьмуться за тебе. Познущаються. В одній упряжці йдемо. Роби, що я наказав. Удасться мені — й тобі вдасться…

— Їжа готова! — крикнув корчмар. Нільфгардського акценту він не мав. — Підійди, панянко!

— Ніж, — прошепотіла Цірі, відбираючи у нього миску.

— Що?

— Ніж. Хутко.

— Як мало, то на більше! — крикнув ненатурально корчмар, поглядаючи в бік бенкетуючих і докладаючи каші в миску. — Прошу тебе, йди.

— Ніж.

— Іди, бо їх позву… Не можу… Корчму спалять.

— Ніж.

— Ні. Жаль мені тебе, дочко, але я не можу. Не можу, зрозумій. Іди…

— З цієї корчми, — повторила вона тремтливим голосом слова Кейлі, — ніхто живим не вийде. Ніж. Швидко. А як почнеться — утікай.

— Тримай миску, нездаро! — крикнув корчмар, повертаючись так, щоб затулити собою Цірі. Був блідим і ледь чутно стукотів зубами. — Ближче до пательні!

Вона відчула холодний дотик ножа, який він сунув їй за пояс, затуляючи руків’я кубрачком.

— Дуже добре, — просичав Кейлі. — Сядь так, аби мене затулити. Постав мені миску на коліна. У ліву руку бери ложку, у праву — ніж. І пиляй мотузку. Не тут, дурна. Під ліктем, біля стовпу. Обережніше, дивляться.

Цірі відчула сухість у горлі. Нахилила голову майже до миски.

— Годуй мене і їж сама, — зелені очі вдивлялися у неї з-під напівприкритих повік, гіпнотизували. — Й пиляй, пиляй. Сміливіше, мала. Якщо вдасться мені — вдасться і тобі…

Правда, — подумала Цірі, тнучи мотузку. Ніж смердів залізом і цибулею, вістря мав нерівне від багаторазового точіння. — Він правий. Чи я знаю, куди везуть мене ті лотри? Чи я знаю, чого хоче від мене нільфгардський префект? Може, й на мене чекає у тому Амарілло майстер-кат, може, чекають колесо, свердла та кліщі, червоне залізо… Не дам завезти себе, наче вівця до різника. Вже краще ризикнути…

Із гуркотом вилетіло вікно, разом із рамою і колодою для рубання дерева, закинутою усередину, все те опинилося на столі, чинячи спустошення поміж мисок і кухлів. Слідом за колодою на стіл скочила світловолоса, коротко стрижена дівчина в червоному кубрачку й у високих лискучих чоботях, що сягали вище колін. Упавши на столі на коліна, вона крутнула мечем. Один з ніссірів, найповільніший, який не встиг зірватися з місця і відскочити, перекинувся назад разом із лавкою, стікаючи кров’ю з розпластаного горла. Дівчина зграбно скотилася зі столу, даючи місце для хлопця у короткому гаптованому напівкожусі, який саме заскакував у вікно.

— Щуууриииии!!! — крикнув Веркта, шамотячись із мечем, навколо якого обкручений був пояс.

Товстун із чубом вихопив зброю, стрибнув у бік дівчини, яка стояла на колінах на підлозі, замахнувся, але дівчина, хоча й на колінах, уміло парирувала удар, відкотилася, а той у напівкожусі, який заскочив за нею, розмашисто тяв ніссіра в скроню. Товстун упав на підлогу, обм’якнувши раптом, наче скинутий сінник.

Двері корчми відчинилися від копняка, до хати увірвалися два наступні Щури. Перший був високим і чорнявим, носив набитий заклепками каптан і червону пов’язку на чолі. Той двома швидкими ударами меча послав двох Хватів у протилежні кутки, зійшовся із Верктою. Другий, широкоплечий і світловолосий, широким ударом розпластав Реміза, швагера Скиглика. Інші кинулися навтьоки, прямуючи до кухонних дверей. Але Щури вдиралися вже й туди — із задніх дверей вискочила раптом темноволоса дівчина в казково різнобарвній одежі. Швидким уколом пробила одного з Хватів, крутнувши клинком відігнала другого й одразу після того зарубала корчмаря, раніше ніж той устиг крикнути, хто він такий.

Залу наповнили крики й брязкіт мечів. Цірі сховалася за стовпом.

— Містле! — Кейлі, перервавши надрізані мотузки, шамотівся із ременями, які все ще прив’язували шию до стовпа. — Ґіселере! Рефе! До мене!

Утім, Щури були зайняті боєм — крик Кейлі почув тільки Скиглик. Хват розвернувся і прицілився пхнути мечем, бажаючи прибити Щура до стовпа. Цірі відреагувала блискавично й рефлекторно — як під час битви із виверною у Ґорс Велені, як на Танедді, усі вивчені в Каер Морені рухи виконалися раптом самі, майже без її участі. Вона вискочила з-за стовпа, крутнулася у піруеті, зіткнулася зі Скигликом і сильно вдарила його стегном. Була замалою і задрібною, аби відкинути великого Хвата, але вдалося їй збити ритм його руху. І звернути на себе його увагу.

— Ти, шалаво!

Скиглик замахнувся, меч завив у повітрі. Тіло Цірі знову саме по собі виконало ощадне ухиляння, а Хват мало не перекинувся, полетівши за клинком. Мерзенно лаючись, рубанув іще раз, вкладаючи в удар всю силу. Цірі відскочила ловкенько, впевнено приземляючись на ліву ногу, крутнулася в зворотному піруеті. Скиглик рубанув ще раз, але й цього разу не зумів її дістати.

Між ними раптом звалився Веркта, забризкав обох кров’ю. Хват відступив, роззирнувся. Оточували його виключно трупи. Й Щури, що наближалися з усіх боків із наставленими мечами.

— Стійте, — холодно промовив чорнявий у кармазиновій пов’язці, звільняючи, нарешті, Кейлі. — Схоже на те, що він дуже хоче зарубати ту дівчину. Не знаю чому. Не знаю також, яким дивом йому досі це не вдалося. Але дамо йому шанс, якщо він уже так хоче.

— Дамо й їй шанс, Ґіселере, — сказав той плечистий. — Хай воно буде чесний бій. Дай їй якесь залізо, Іскро.

Цірі відчула в долоні руків’я меча. Трохи затяжкого.

Скиглик сапнув люто, кинувся на неї, завертівши клинком у розмитій «вісімці». Був повільним — Цірі уникала ударів у швидких півобертах і ухиляннях, навіть не намагаючись парирувати ударів, що сипалися на них. Меч служив їй тільки як противага, що полегшувала ухиляння.

— Несамовито, — засміялася коротко стрижена. — То акробатка!

— Вона швидка, — сказала та різнобарвна, яка дала їй меча. — Швидка, наче ельфійка. Гей ти, товстуне! Може б, ти таки волів когось з нас? Із нею в тебе не виходить!

Скиглик відступив, роззирнувся, раптом несподівано стрибнув, цілячи в Цірі кінчиком меча, витягнувшись, наче чапля із виставленим дзьобом. Цірі уникнула уколу коротким ухилянням, крутнулася. На мить побачила набряклу, пульсуючу жилу на шиї Скиглика. Знала, що в позиції, у якій він опинився, він не зуміє ані уникнути удару, ані парирувати його. Знала, як і куди треба вдарити.

Не вдарила.

— Досить цього, — вона відчула руку на плечі.

Дівчина в різнокольоровому одязі відіпхнула її, одночасно два інші Щури, той, у під кожушку, й та, коротко стрижена, загнали Скиглика в кут кімнати, погрожуючи йому мечами.

— Досить цієї забавки, — повторила кольорова, розвертаючи Цірі до себе. — Воно трохи затягнулося. І це з твоєї вини, панянко. Можеш убити, але не вбиваєш. Щось мені здається, що довго ти не проживеш.

Цірі здригнулася, дивлячись у великі мигдалеві очі, бачачи відкриті в посмішці зуби, такі дрібні, що посмішка та виглядала страшезно. Це не були людські очі й людські зуби. Різнокольорова дівчина була ельфійкою.

— Час диміти, — різко сказав Ґіселер, той, із кармазиновою пов’язкою, схоже — ватажок. — Це й справді задовго триває! Містле, прикінчи мерзоту.

Коротко стрижена наблизилася, піднімаючи меч.

— Милосердя! — крикнув Скиглик, падаючи на коліна. — Даруйте мені життя! Я дітей маю… Малесеньких…

Дівчина різко рубанула, скрутившись у стегнах. Кров бризнула на побілену стіну широкою нерівною смугою кармінових точок.

— Не терплю малесеньких дітей, — сказала стрижена, швидким рухом зганяючи пальцями кров з кровостока.

— Не стій, Містле, — підігнав її той, із кармазиновою пов’язкою. — До коней! Треба звалювати! Це нільфгардське село, приятелів тут у нас немає!

Щури блискавично вибігли з корчми. Цірі не знала, що робити, але часу думати над тим не мала. Містле, та, коротко стрижена, попхала її у напрямку дверей.

Перед корчмою, серед шкаралупи кухлів й обгризених кісток, лежали трупи ніссірів, що пильнували вхід. З боку села набігали озброєні списами поселенці, але, побачивши Щурів, що вискакують на подвір’я, хутко сховалися між будинками.

— Кінно їздиш? — крикнула Містле до Цірі.

— Так…

— То вперед, хватай якогось і скачемо! За наші голови — нагорода є, а це нільфгардське село! Всі вже за луки та рогатини хапаються! Уперед, за Ґіселером! Серединою вулиці! Від хат подалі тримайся!

Цірі перескочила низький бар’єрчик, схопила віжки одного з коней Хватів, заскочила в сідло, вдарила коня по крупу плазом меча, якого так і не випустила з рук. Погнала різким галопом, випереджаючи Кейлі й різнобарвну ельфійку, яку називали Іскрою. Погнала за Щурами в напрямку млина. Побачила, як з-за рогу однієї з хат вискакує чоловік із арбалетом, цілячись у спину Ґіселера.

— Рубай його! — почула ззаду. — Рубай його, дівчино!

Цірі відхилилася у сідлі, шарпанням вуздечки й ударами ніг змушуючи галопуючого коня змінити напрямок, крутнула мечем. Чоловік із арбалетом розвернувся в останній момент, вона побачила його викривлене страхом обличчя. Піднята для удару рука на мить завагалася, і того вистачило, аби галоп проніс її далі. Почула клацання звільненої тятиви, кінь завищав, мотнув задом, устав дибки. Цірі стрибнула, вириваючи ноги зі стремен, вправно приземлилася, падаючи у напівприсяд. Над’їжджаюча Іскра перевісилася з сідла в різкому замасі, тяла арбалетника в потилицю. Арбалетник упав на коліна, похилився уперед і плюснув чолом у калюжу, розбризкуючи багнюку. Поранений кінь іржав і бився неподалік, нарешті погнав поміж хатами, б’ючи задом.

— Ти ідіотка! — крикнула ельфійка, минаючи в розгоні Цірі. — Ти холерна ідіотка!

— Застрибуй! — крикнув Кейлі, під’їжджаючи до неї.

Цірі підбігла, схопилася за витягнуту руку. Розгін підірвав її із землі, плечовий суглоб аж затріщав, але вона зуміла заскочити на коня, притиснутися до спини світловолосого Щура. Пішли вони у чвал, минаючи Іскру. Ельфійка розвернулася, наздоганяючи ще одного арбалетника, що кинув зброю і втікав у напрямку воріт стодоли. Іскра наздогнала його легко. Цірі відвернулася. Почула, як утятий арбалетник завив: коротко, дико, наче звір.

Наздогнала їх Містле, що тягла осідланого коня. Крикнула щось, Цірі не зрозуміла слів, але зрозуміла, чого та хоче. Відліпилася від спини Кейлі, зіскочила на землю на повному ходу, побігла до коня, небезпечно наближаючись до будинків. Містле кинула їй вузду, обернулася і крикнула щось, застерігаючи. Цірі відвернулася саме вчасно, аби спритним напівобертом уникнути зрадницького уколу списом, який наніс кремезний поселенець, що оце вискочив із хліва.

Те, що сталося пізніше, довгий час переслідувало її уві снах. Пам’ятала усе, кожен рух. Півоберт, який врятував її від наконечника спису, поставив її в ідеальну позицію. Списоноша ж, сильно вихилившись уперед, не міг ані відскочити, ані заслонитися держаком, який тримав обіруч. Цірі рубанула пласко, викручуючись у зворотній напівоберт. На мить побачила відкритий для крику рот на обличчі, порослому кількаденною щетиною. Бачила продовжене лисиною чоло, світле вище лінії, над якою шапка чи капелюх рятували від засмаги. А потім усе, що вона бачила, заслонив фонтан крові.

Вона все ще тримала коня за вузду, а кінь, наполоханий тим жахливим виттям, сіпнувся, зваливши її на коліна. Цірі вузду не випустила. Поранений вив і харчав, конвульсивно бився між соломою і гноєм, а кров з нього бризкала, наче зі свині. Цірі відчула, як шлунок підходить до горла.

Поряд урила копитами свого коня Іскра. Хапаючи вузду її тваринки, шарпнула, ставлячи на ноги Цірі, яка все ще чіплялася за неї.

— У сідло! — крикнула. — І риссю!

Цірі стримала нудоту, скочила в кульбаку. На мечі, який вона все ще тримала в руці, була кров. Ледь опанувала бажання відкинути залізо якнайдалі від себе.

З-поміж хат випала Містле, гонячи двох людей. Один зумів утекти, перескочивши через тин, другий, коротко рублений, упав на коліна, обома руками схопившись за голову.

Вона й ельфійка, обидві, зірвалися у галоп, але за хвилину зупинили коней, спираючись на стремена, бо з боку млина повертався Ґіселер разом з іншими Щурами. За ними, додаючи собі відваги вереском, бігла громадка озброєних поселенців.

— За нами! — крикнув на ходу Ґіселер. — За нами, Містле! До річки!

Містле, перехилена набік, натягнула вузду, розвернула коня і помчала за ним, переплигуючи через низькі тини. Цірі притиснулася обличчям до гриви й кинулася за нею. Поряд пролетіла Іскра. Вітер розвіював її красиве темне волосся, відслоняючи мале гостре вухо, оздоблене філігранною сережкою.

Поранений Містле все ще стояв на колінах посеред дороги, хилитався, обіруч тримаючись за скривавлену голову. Іскра розвернула коня, під’їхала до нього, рубанула мечем згори, сильно, з усієї сили. Поранений завив. Цірі побачила, як відтяті пальці полетіли на всі боки, наче тріски з розлупаного поліна, впали на землю, наче білі товсті хробаки.

З чималим зусиллям стримала блювоту.

Біля дірки в частоколі чекали на них Містле та Кейлі, решта Щурів були вже далеко. Вся четвірка пішла різким, витягнутим кар’єром, промчали через річку, розбризкуючи воду, що била вище за кінські голови. Похилені, притиснуті щоками до грив, вони вдерлися на піщаний укіс, погнали через фіолетову від люпину луку. Іскра, кінь якої був найкращим, вирвалася наперед.

Увірвалися у ліс, у мокру тінь, між стовбурів буків. Наздогнали Ґіселера й інших, але сповільнилися лише на мить. Коли пройшли лісом і виїхали на верескові поля, знову пішли чвалом. Скоро Цірі й Кейлі почали залишатися позаду, коні Хватів не могли витримувати крок чудових породистих скакунів Щурів. У Цірі був і додатковий клопіт — на великому коні вона ледь дотягувалася стопами до стремен, а під час чвалу підтягнути попруги не могла. Вміла їздити без стремен не гірше, ніж зі стременами, але знала, що при такій посадці галоп вона витримає недовго.

На щастя, через кілька хвилин Ґіселер сповільнив швидкість і стримав перших, дозволяючи, аби й вона, й Кейлі приєдналися до них. Цірі перейшла на рись. Підтягнути попругу вона все ще не могла, на ремені бракувало дірок. Не сповільнюючи, перекинула праву ногу над лукою і всілася по-дамськи.

Містле, побачивши позу дівчинки, вибухнула сміхом.

— Бачиш, Ґіселере? Не тільки акробатка, а ще й вольтижерка! Гей, Кейлі, звідки ти витрусив цю дияволицю?

Іскра, стримуючи свою чарівну каштанку, все ще суху й здатну продовжувати галоп, під’їхала ближче, напираючи на гречкувато-сірого коня Цірі. Кінь захропів і відступив, підводячи голову. Цірі нап’яла вузду, відкинувшись у сідлі.

— Чи знаєш, чому ти все ще жива, кретинко? — гарикнула ельфійка, відкидаючи волосся з чола. — Хлоп, якого ти милосердно пощадила, передчасно звільнив клямку, влучив у коня замість тебе. Інакше сиділа б та стріла в тебе у спині по самі пера! Навіщо ти той меч носиш?

— Облиш її, Іскро, — сказала Містле, обмацуючи мокру від поту шию свого скакуна. — Ґіселере, мусимо сповільнитися, бо загонимо коней! Та й ніхто нас не гонить.

— Я хочу якнайшвидше перейти Вельду, — сказав Ґіселер. — За річкою відпочинемо. Кейлі, як твій кінь?

— Витримає. Він не породистий, на перегони не піде, але витривала тваринка.

— Ну то вперед.

— Зараз, — сказала Іскра. — А та шмаркуля?

Ґіселер озирнувся, поправив кармазинову пов’язку на чолі, затримав погляд на Цірі. Обличчя його, його вираз нагадували трохи Кейлі — та сама зла гримаса на губах, такі само примружені очі, худі високі вилиці. Втім, був він старшим за світловолосого Щура — синювата тінь на щоках свідчила про те, що голиться він уже регулярно.

— Ну власне, — сказав жорстко. — Що з тобою, мандрьохо?

Цірі опустила голову.

— Вона допомогла мені, — відізвався Кейлі. — Якби не вона, той паршивий Хват приколов би мене до стовпа…

— У селі, — додала Містле, — бачили, як вона втікає із нами. Одного вона хльоснула, і я сумніваюся, що він виживе. Це поселенці з Нільфгарду. Якщо дівчина потрапить їм у лапи, вони її заб’ють. Не можемо ми її полишити.

Іскра пирхнула гнівно, але Ґіселер махнув рукою.

— До Вельми, — вирішив, — нехай вона їде із нами. Потім побачимо. Всядься на коні як належить, дівко. Якщо відстанеш, ми оглядатися не будемо. Зрозуміла?

Цірі квапливо кивнула.

— Кажи, дівчино. Що ти за одна? Звідки ти? Як звешся? Чому їхала під стражею?

Цірі схилила голову. Під час поїздки мала досить часу, щоб спробувати вигадати якусь історійку. Вигадала кілька. Але ватажок Щурів не виглядав на того, хто повірить хоча б в одну.

— Ну, — підігнав її Ґіселер. — Ти їхала з нами кілька годин. Їси з нами, а я ще не мав можливості з’ясувати, як звучить твій голос. Ти німа?

Вогонь вистрелив угору полум’ям і снопами іскор, заливши руїни пастирської хати хвилею золотого світла. Наче слухаючись наказів Ґіселера, вогонь висвітлив обличчя допитуваної, щоб зручніше було по ньому викрити брехню і фальш. Але ж я не можу сказати їм правди, подумала Цірі із розпачем. Це розбійники. Бриганди. Коли довідаються про нільфгардців, про те, що Хвати схопили мене задля нагороди, то самі можуть захотіти ту нагороду здобути. Крім того, правда занадто неправдоподібна, аби в неї повірити.

— Ми вивезли тебе з поселення, — повільно продовжував отаман банди. — Забрали тебе сюди, до однієї з наших криївок. Отримала ти їжу. Сидиш біля нашого вогню. Тож кажи, хто ти така!

— Дай їй спокій, — відізвалася раптом Містле. — Як дивлюся на тебе, Ґіселере, то так і бачу ніссіра, Хвата, або й одного із тих нільфгардських сучих синів. І відчуваю себе наче на допиті, прив’язаною в підвалі до катівської лавки!

— Містле права, — сказав світловолосий, одягнений у півкожух. Цірі здригнулася, почувши його акцент. — Дівчина, схоже, не хоче говорити, хто вона, — й має на те право. Я, коли до вас приєднався, також був маломовним. Не хотів видавати, що був одним із нільфгардських сучих синів…

— Не плети, Рефе, — махнув рукою Ґіселер. — Із тобою воно по-іншому було. Та й ти, Містле, також аж занадто. Це ніяке не слідство. Я хочу, аби вона сказала, хто вона й звідки. Коли довідаюся про те, вкажу їй шлях до дому — й по всьому. А як я то маю зробити, коли не знаю…

— Нічого ти не знаєш, — Містле відвела погляд. — Навіть того, чи має вона взагалі дім. А мені так здається — що не має. Хвати загорнули її зі шляху, бо була вона сама. Це схоже на тих боягузів. Якщо наказуєш їй іти, куди ноги понесуть, вона не виживе в горах на самоті. Роздеруть її вовки, або сконає вона з голоду.

— То що ми маємо із нею вчинити? — сказав юначим басом той плечистий, тицяючи палкою у головні вогнища. — Залишити поблизу якогось селища?

— Чудова ідея, Ассе, — закепкувала Містле. — Хлопів не знаєш? Їм зараз рук до праці бракує. Змусять дівчину пасти худобу, зламавши спершу ногу, щоб не могла втекти. Ночами стануть вважати її нічиєю, а тому — спільною власністю. Буде вона платити за їдло й дах над головою сам знаєш якою монетою. А навесні отримає родову гарячку, народжуючи комусь байстрюка в брудному хліві.

— Якщо ми залишимо їй коня і меч, — повільно процідив Ґіселер, усе ще дивлячись на Цірі, — то я не хотів би опинитися у шкірі хлопа, який задумав би зламати їй ногу. Або зробити байстрюка. Ви бачили плясовисько, яке вона відтанцювала в корчмі із тим Хватом, якого пізніше зарубала Містле? Він повітря сік, а вона танцювала собі, наче ніде нічого… Ха, якщо чесно, то мало мені діла до її імені й роду, але те, де вона навчилася цим фокусам, я був би радий дізнатися…

— Фокуси її не врятують, — відгукнулася Іскра, яка досі гострила меча. — Вона тільки танцювати й уміє. Щоб вижити, треба вміти вбивати, а цього вона не зуміє.

— Хіба зуміє, — вищирив зуби Кейлі. — Як у селі тяла через шию того хлопачину, кров на півсажня вгору полетіла…

— А вона від того мало не зомліла, — пирхнула ельфійка.

— Бо це ще дитина, — втрутилася Містле. — Я здогадуюся, ким вона є і де навчилася цих фокусів. Бачила я таких, як вона. Це танцюристка чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.

— А відколи це, — знову пирхнула Іскра, — є нам справа до танцюристок чи акробаток? Псячий хвіст, північ наближається, спати хочеться. Закінчуйте, нарешті, із цією порожньою балаканиною. Треба виспатися і відпочити, щоб завтра до сутінок встигнути в Кузню. Тамтешній солтис, ви ж про це не забули, видав Кейлі ніссірам. Тож усе селище повинне побачити, як нічка стає багряною. А дівчина? Має коня, має меч. І те, й інше вона чесно здобула. Дамо їй трохи їдла та грошви. За те, що врятувала вона Кейлі. Й нехай собі йде, куди схоче, нехай сама про себе дбає…

— Добре, — сказала Цірі, стискаючи губи та підводячись.

Настала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щури дивилися на неї із цікавістю, чекали.

— Добре, — повторила вона, дивуючись чужому звучанню свого голосу. — Я не потребую вас, не просилася… І зовсім не хочу бути із вами! Поїду відразу…

— Виходить, ти не німа, — похмуро констатував Ґіселер. — Умієш говорити, причому — досить зухвало.

— Гляньте їй в очі, — пирхнула Іскра. — Гляньте, як тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!

— Хочеш поїхати, — сказав Кейлі. — А куди, якщо можна дізнатися?

— А вам яка справа? — крикнула Цірі, а очі її загорілися зеленим блиском. — Чи я у вас запитую, куди ви їдете? Немає мені до того діла! І до вас мені діла немає! Ви мені ні до чого! Я зумію… Дам собі раду! Сама!

— Сама? — повторила Містле, дивно усміхаючись.

Цірі замовкла, опустила голову. Щури також мовчали.

— Нині ніч, — сказав нарешті Ґіселер. — Уночі не їздять. І не їздять на самоті, дівчино. Той, хто сам, — мусить загинути. Там, біля коней, лежать попони й хутра. Вибери собі щось. Уночі в горах холодно. Що ти так витріщаєш на мене свої зелені ліхтарі? Готуй собі постіль і спи. Мусиш відпочити.

За хвильку вона вирішила послухатися. Коли повернулася, тягнучи ковдру й хутро, Щури вже не сиділи навколо вогнища. Стояли півколом, а червоний відблиск полум’я відбивався у їхніх очах.

— Ми — Щури Пограниччя, — із гордістю сказав Ґіселер. — Здобич ми відчуваємо за милю. Не боїмося пасток. І немає такої перепони, крізь яку ми не прогризлись б. Ми — Щури. Підійди сюди, дівчино.

Вона послухалася.

— Ти не маєш нічого, — додав Ґіселер, вручаючи їй гравірований сріблом пояс. — Візьми хоча б це.

— Ти не маєш нічого й нікого, — сказала Містле, із посмішкою накидаючи їй на плечі зелений атласний кабатик і вкладаючи в руку блузку в мереживі.

— Ти не маєш нічого, — сказав Кейлі, а презентом від нього був невеличкий кинджал у піхвах, що аж іскрилися від коштовного каміння. — Ти — сама.

— Ти не маєш нікого, — повторив за ним Ассе.

Цірі прийняла оздоблений презент.

— Ти не маєш близьких, — сказав із нільфгардським акцентом Реф, вручаючи їй пару рукавичок із м’якенької шкіри. — Не маєш жодних близьких і…

— …і всюди ти чужа, — закінчила удавано недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом надягаючи на голову Цірі беретик із пір’ям фазана. — Усюди чужа й завжди інша. Як ми маємо звати тебе, мала соколице?

Цірі глянула їй в очі.

— Gvalch’са.

Ельфійка засміялася.

— Коли ти вже починаєш говорити, то говориш багатьма мовами, Мала Соколице! Ну, добре. Станеш носити ім’я Старшого Люду, ім’я, яке ти сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупали й хропіли в темряві, вітер шумів у кронах ялин. Небо іскрилося від зірок. Ясно світило Око, що так довго було її вірним провідником у скелястій пустелі. Око вказувало на захід. Але Цірі вже не була впевненою, чи вірний це напрямок. Ні в чому не була впевненою.

Не могла заснути, хоча чи не вперше за багато днів почувала себе в безпеці. Не була вже сама. Лігвище з хмизу вона вимостила собі на узбіччі, подалі від Щурів, які спали на зігрітій вогнем глинобитній підлозі зруйнованої колиби. Була вона далеко від них, але відчувала їхню близькість і присутність. Не була сама.

Почула тихі кроки.

— Не бійся.

Кейлі.

— Я не скажу їм, — прошепотів світловолосий Щур, стаючи навколішки й нахиляючись над нею, — про те, що тебе шукає Нільфгард. Не скажу про нагороду, яку дає за тебе префект з Амарілло. Там, у корчмі, ти врятувала мені життя. Я тобі віддячу. Чимось милим. Зараз.

Він ліг поряд із нею, поволі й обережно. Цірі намагалася скочити на ноги, але Кейлі притиснув її до постелі, рухом не різким, а сильним і рішучим. Обережно поклав їй пальці на вуста. Не було потреби. Цірі була паралізована страхом, а з перехопленого, болісно сухого горла не добула б крику, навіть якби кричати хотіла. Але не хотіла. Тиша й темрява — краще. Безпечніше. Більш по-домашньому. Приховували її страх і сором.

Вона застогнала.

— Тихо, мала, — прошепотів Кейлі, потроху розшнуровуючи їй сорочку. Повільно, лагідними рухами зсунув тканину з її плечей, а низ сорочки підтягнув вище стегон. — І не бійся. Побачиш, як воно приємно.

Цірі затряслася від дотику сухої, твердої і жорсткої долоні. Лежала нерухомо, напружена й нап’ята, сповнена страхом і потрясінням, що обезвладнювали, позбавляли волі, атакували скроні й щоки хвилями тепла. Кейлі сунув ліву руку їй під голову, підтягнув її ближче до себе, намагаючись відсунути руку, яку вона судомно стискала на подолі сорочки, даремно намагаючись стягнути його донизу. Затремтіла.

В темряві вона раптом відчула рух, струс, почула відгомін удару ногою.

— Ти здуріла, Містле? — гарикнув Кейлі, привстаючи.

— Залиш її, ти, свиня.

— Відвали. Йди спати.

— Я сказала, залиш її у спокої.

— Та чи я її турбую, га? Чи вона кричить чи виривається? Я хочу тільки пригорнути її до сну. Не заважай.

— Геть звідси, бо я тебе поріжу.

Цірі почула скреготіння кинджалу в металевих піхвах.

— Я не жартую, — повторила Містле, невиразно стаючи в темряві над ними. — Пішов до хлопців. Давай.

Кейлі всівся, вилаявся під ніс. Без слова встав і швидко відійшов.

Цірі відчула сльози, що стікали по щоках, швидко, все швидше, що, наче рухливі хробачки, заповзали у волосся біля вух. Містле лягла поряд, дбайливо прикрила хутром. Але не поправила задертої сорочки. Залишила так, як була. Цірі знову затрусилася.

— Тихо, Фалько. Уже все добре.

Містле була теплою, пахла живицею та димом. Долоня її була меншою за долоню Кейлі, делікатнішою, м’якішою. Приємнішою. Але дотик її напружив Цірі знову, знову скував усе тіло переляком й острахом, стиснув щелепи й перехопив горлянку. Містле притислася до неї, притуляючись турботливо й шепочучи заспокійливо, але в той самий час її маленька долоня безупинно повзла, наче теплий слимачок, спокійний, упевнений, рішучий, свідомий щодо шляху й мети. Цірі відчула, як залізні лещата страху й переляку розтискаються, звільняють хватку, відчула, як вона виборсується з їхнього утиску й падає униз, униз, глибоко, усе глибше, у тепленьке й мокре болото зречення дій і безсилої покірності. Гидотно й принизливо приємної покірності.

Вона застогнала глухо, розпачливо. Дихання Містле обпалювало їй шию, оксамитові вологі губи залоскотали плече, ключицю, повільно зсунулися нижче. Цірі застогнала знову.

— Тихо, Соколице, — прошепотіла Містле, обережно засовуючи їй руку під голову. — Ти вже не будеш сама. Вже ні.

Уранці Цірі встала вдосвіта. Вислизнула з-під хутра повільно й обережно, не будячи Містле, яка спала із розкритими устами й з передпліччям на очах. Передпліччя укривала гусяча шкіра. Цірі дбайливо прикрила дівчину. Після миті вагання нахилилася й обережно поцілувала її в стрижене волосся, що стирчало, наче щітка. Містле замуркотіла крізь сон. Цірі витерла зі щоки сльозу.

Вона вже не була сама.

Решта Щурів іще спали, хтось голосно хропів, хтось настільки ж голосно пукав. Іскра лежала із рукою поперек грудей Ґіселера, буйне волосся її було розсипане в безладі. Коні форкали й потупували, дятел стукотів у стовбур сосни короткими серіями.

Цірі збігла до струмка. Милася довго, трясучись від холоду. Милася різкими рухами тремтливих рук, намагаючись змити з себе те, чого вже неможливо було змити. Щоками її стікали сльози.

Фалька.

Вода пінилася і шуміла камінням, пливла вдалечінь, у туман.

Усе відпливало в далечінь. У туман.

Усе.

Були потолоччю. Були дивною збираниною, створеною війною, нещастям і погордою. Війна, нещастя і погорда поєднали їх і викинули на один берег, як набубнявіла річка викидає на пляжі й залишає там чорні, вигладжені об каміння шматки дерева, що їх вона несе в собі.

Кейлі прийшов до тями серед диму, пожежі й крові у сплюндрованому замку, лежачи між трупами названих батьків та їхніх родичів. Ступаючи по засланому трупами дворищі, натрапив він на Рефа. Реф був солдатом з карної експедиції, яку імператор Емгир вар Емрейс вислав на придушення повстання в Еббінґу. Був одним із тих, хто захопив і сплюндрував замок після дводенної облоги. Здобувши замок, товариші кинули Рефа, хоча Реф був живий. Але догляд поранених не входив до звичаїв різунів із нільфгардських спеціальних загонів.

Спочатку Кейлі хотів добити Рефа. Але Кейлі не бажав залишатися сам. А Рефові, як і Кейлі, було шістнадцять.

Разом вони зализували рани. Разом убили й пограбували митаря, разом пили пиво в корчмі, а пізніше, їдучи через село на трофейних конях, розкидали навколо решту пограбованих грошей, регочучи при цьому, що аж черево тріскалося.

Разом утікали від погоні ніссірів і нільфгардських патрулів.

Ґіселер дезертирував з армії. Скоріше за все, була то армія володаря з Песо, який уклав союз із повстанцями з Еббінґу. Скоріше за все. Ґіселер не дуже знав, куди саме забрали його вербувальники. Був тоді п’яним у шток. Коли протверезів і отримав на муштрі перших батогів від сержанта, здимів. Спочатку бродив на самоті, але коли нільфгардці розгромили конфедерацію повстанців, у лісах аж зароїлося від інших дезертирів й утікачів. Утікачі швиденько згуртувалися у банди. Ґіселер пристав до однієї з них.

Банда грабувала й палила села, нападала на конвої і транспорти, танула в диких утечах від ескадронів нільфгардської кінноти. Під час однієї з втеч банда напоролася у гущавині на лісових ельфів і знайшла невидиму погибель, що сичала сірим пір’ям стріл, які летіли з усіх боків. Одна зі стріл пробила навиліт плече Ґіселера й пришпилила його до дерева. Тією, хто вранці витягнула стрілу й перев’язала рану, була Ениеведдіен.

Ґіселер ніколи не довідався, чому ельфи прирекли Ениеведдіен на баніцію[18], за які провини прирекли її на смерть — бо для вільної ельфійки смертельним вироком ставала самотність на вузькому пасі нейтральної землі, що відділяла Вільний Старший Люд від людей. Самотня ельфійка мусить загинути. Якщо не знайде товариша.

Ениеведдіен товариша знайшла. Її ім’я, що у вільному перекладі означало «Дитя вогню», було для Ґіселера занадто складним і занадто поетичним. Називав він її Іскрою.

Містле походила з багатої шляхетської родини з міста Турн у Північному Маехті. Її батько, васал князя Рудіґера, вступив до повстанської армії, дав себе перемогти й пропав безвісти. Коли населення Турну втікало з міста на село перед карною експедицією, що саме наближувалася, від сумнозвісних Пацифікаторів з Ґеммери, родина Містле також утекла, а Містле загубилася в охопленому панікою натовпі. Виряджена й делікатна панянка, яку з наймолодших років носили в паланкіні, не зуміла дотримуватися швидкості втікачів. Через три дні мандрів вона потрапила до лап ловців людей, що тягнулися за нільфгардцями. Дівчата менше сімнадцяти років були в ціні. Якщо були незаймані. Ловці не займали Містле, спочатку перевіривши, чи справді вона незаймана. Після тієї перевірки Містле проревіла цілу ніч.

У долині річки Вельми караван ловців був розгромлений і вибитий до ноги бандою нільфгардських мародерів. Убито було усіх ловців і бранців чоловічої статі. Пощадили тільки дівчат. Дівчата не знали, навіщо їх пощадили. Незнання те не тривало довго.

Містле була єдиною, що вижила. З рову, до якого її кинули, голу, укриту синцями, мерзотою, брудом і засохлою кров’ю, витягнув її Ассе, син сільського коваля, який вистежував нільфгардців уже третій день, ошалілий від бажання помсти за те, що мародери зробили з його батьком, матір’ю і сестрами і на що йому довелося дивитися, сховавшись у коноплях.

Усі вони зустрілися на святкуванні Ламмаса, Свята Жнив, в одному з сіл в Ґесо. Війна й злидні ще не заволоділи повною мірою краєм над Верхнім Вельдом — селяни традиційно, із гучними розвагами й танцями, святкували початок Місяця Серпа.

Не шукали себе занадто довго у веселому натовпі. Надто багато їх вирізняло. Надто багато мали вони спільного. Поєднувала їх любов до крикливого, кольорового, примхливого одягу, до награбованих блискіток, гарних коней, мечів, яких вони не відчіплювали навіть під час танцю. Відрізняли їх зухвалість і гординя, упевненість у собі, насмішкувата задерикуватість і різкість.

І погорда.

Вони були дітьми Часів Погорди. Й тільки погорду мали вони для інших. Важливою залишалася тільки сила. Управність у володінні зброєю, яку вони швидко роздобули на шляхах. Рішучість. Швидкий кінь і гострий меч.

І товариші. Приятелі. Друзі. Бо той, хто сам, — мусить загинути: від голоду, від меча, від стріли, від хлопських колів, від мотузки, від пожежі. Хто сам — той гине: заколотий, затовчений, побитий, сплюгавлений, наче іграшка, яку передають із рук на руки.

Вони зустрілися на Святі Жнив. Похмурий, чорний, довготелесий Ґіселер. Худий, довговолосий Кейлі зі злими очима й губами, застиглими в злій гримасі. Реф, який все ще говорив із нільфгардським акцентом. Висока, довгонога Містле із постриженим, жорстким, наче щітка, волоссям кольору соломи. Великоока й різнобарвна Іскра, вертка й зграбна в танці, швидка й убивча в битві, із вузькими губами й дрібними ельфійськими зубами. Плечистий Ассе зі світлим кучерявим пухом на підборідді.

Отаманом став Ґіселер. А прозвалися вони Щурами. Хтось колись їх так назвав, а їм це сподобалося.

Грабували й убивали, а жорстокість їхня увійшла в прислів’я.

Спочатку нільфгардські префекти не звертали на них уваги. Вони були впевнені, що, як й інші банди, вони скоро стануть жертвою скоординованих дій розлюченого селянства, що винищать і виріжуть одне одного самі, коли кількість зібраних трофеїв змусить жадібність перемогти бандитську солідарність. Префекти мали слушність щодо інших банд, але помилялися щодо Щурів. Бо Щури, діти Погорди, зневажали трофеї. Нападали, грабували й убивали для розваги, а награбованих у військових транспортах коней, бидло, зерно, корм, сіль, дьоготь і сукно — роздавали по селах. Жменями золота й срібла платили кравцям і ремісникам за те, що любили понад усе, — за зброю, одежу й оздоби. Ті, кого вони обдаровували, годували їх, поїли, приймали й переховували і, навіть збатожені до крові нільфгардцями й ніссірами, не видавали Щурових криївок і шляхів.

Префекти призначили чималу нагороду — і спочатку знайшлися такі, хто зазіхнув на нільфгардське золото. Але ночами хати донощиків огортало полум’я, а ті, хто втік від пожежі, умирали від лискучих клинків примарних вершників, що з’являлися з диму. Щури атакували пощурячому. Тихо, зрадницьки, жорстоко. Щури любили вбивати.

Префекти взялися до випробуваних проти інших банд методів — кілька разів намагалися підіслати до Щурів зрадника. Не вдалося. Щури не приймали нікого. Збита й здружена шістка, створена в Часи Погорди, не хотіла чужих. Гордувала ними.

Допоки не з’явилася вправна, наче акробатка, сіроволоса, маломовна дівчина, про яку Щури не знали нічого.

Крім того, що була вона — як і самі вони колись, як кожен із них. Самотня і сповнена жалю, жалю за тим, що забрав у неї Час Погорди.

А в часи погорди той, хто сам, — мусить загинути.

Ґіселер, Кейлі, Реф, Іскра, Містле, Ассе й Фалька.

Префект з Амарілло неймовірно здивувався, коли йому донесли, що Щури гуляють шляхами усімох.

— Семеро? — здивувався префект з Амарілло, дивлячись на солдата із недовірою. — Семеро їх було, не шестеро? Ти впевнений?

— Та щоб мені здоровим бути, — невиразно сказав єдиний уцілілий у різанині солдат.

Бажання було доречним — голову й половину обличчя вояка обмотували брудні й просякнуті кров’ю пов’язки. Префект, якому доводилося бувати не в одній битві, знав, що солдат отримав мечем згори — самим кінчиком клинка, ударом зліва, ударом влучним, точним, таким, що вимагає вправності й швидкості, спрямованим у праве вухо й щоку, у місця, які не закриває ані шишак, ані залізний комірець.

— Розповідай.

— Ішли ми берегом Вельми в бік Турну, — почав солдат. — Був наказ, аби конвоювати один із транспортів пана Евертсена, що йшов на південь. Напали на нас біля заваленого мосту, де ми через річку переправлялися. Один віз загрузнув, тоді ми випрягли коней з другого, щоб той перший витягнути. Решта конвою поїхала, я залишився із п’ятьма й з комірником. І тоді на нас наскочили. Комірник, раніше, ніж його вбили, устиг крикнути, що то Щури, а потім ті вже насіли нашим на шию… І висікли їх до ноги. Як я то побачив…

— Як ти то побачив, — скривився префект, — то дав коневі остроги. Але запізно для того, щоб урятувати шкіру.

— Вона дістала мене, — опустив голову солдат, — саме та сьома, яку я на початку не бачив. Дівуля. Майже дитинка. Думав я, залишили її Щури позаду, бо вона молода й недосвідчена…

Гість префекта висунувся із тіні, де він сидів.

— То була дівчина? — запитав він. — Як виглядала?

— Як усі вони. Вимальована та намазана, наче ельфійка, барвна, наче папуга, одягнена в блискітки, в оксамит і парчу, у капелюшку із перами…

— Світловолоса?

— Може, пане. Коли я її зобачив, налетів конем, думав — хоча б одну засічу за товаришів, кров’ю за кров відплачу… Справа на неї зайшов, щоб управніше рубати… Як вона те вчинила — не знаю. Але я схибив. Начебто з’яву чи мару якусь тяв… Не знаю, як та дияволиця це зробила… Я й закрився, але ж вона через блок мене дістала. Просто в морду… Пане, я під Содденом був, під Альдерсбергом був. А нині від дівки мальованої — пам’ятка на морді на все життя…

— Утішайся, що ти живий, — буркнув префект, дивлячись на свого гостя. — І втішайся, що тебе, посіченого, на переправі знайшли. Тепер будеш героєм. Якби ти без бійки втік, якби без пам’ятки на морді доповідав мені про втрату коней і вантажу, швиденько б на мотузці п’яткою у п’ятку бив би! Ну, кроком руш. До лазарету.

Солдат вийшов. Префект повернувся до гостя.

— Самі бачте, вельможний пане коронере, що непроста тут служба, що немає спокою, що повні руки справ. Ви там, у столиці, вважаєте, що в Провінціях байдики б’ють, пиво жлуктять, дівок мацають і хабарі тягнуть. Про те, аби людей чи грошви трохи більше прислати, — ніхто й не думає, тільки накази шлють: дай, зроби, знайди, усіх на ноги постав, від світанку до сутінків у справах літай… А тут голова розривається від власних клопотів. Таких банд, як Щури, гуляє тут п’ять чи шість. Правда, Щури — найгірші, але ані дня немає…

— Досить, досить, — видув губи Стефан Скеллен. — Знаю, чому має служити оте ваше бідкання, пане префекте. Але бідкаєтеся ви дарма. Від наказів, що віддані, ніхто вас не звільнить, на це не розраховуйте. Щури чи не Щури, банди чи не банди, а маєте й далі проводити пошуки. Усіма доступними засобами, поки наказ не скасують. Це — розпорядження імператора.

— Шукаємо три тижні, — скривився префект. — Зрештою, не дуже знаючи, кого чи що ми шукаємо: з’яву, Духа чи голку в копиці сіна. А який результат? Тільки кілька людей у мене щезли без вісті, напевне через бунтівників чи бригантів якихось. Ще вам раз скажу, пане коронере, якщо досі не знайшли ми тієї вашої дівчини, то вже й не знайдемо. Якщо навіть і була тут така, у чому я сумніваюся. Хіба що…

Префект обірвав себе, задумався, дивлячись на коронера спідлоба.

— Та дівка… Та сьома, яка зі Щурами їздить…

Пугач легковажно відмахнувся, намагаючись, аби його жест і вираз обличчя виглядали переконливо.

— Ні, пане префекте. Не видивляйтеся занадто простих рішень. Виряджена крутихвістка чи інша яка бандитка в оксамиті — це напевне не та дівчина, про яку нам ідеться. Це напевне не вона. Продовжуйте пошуки. Це наказ.

Префект набурмосився, глянув у вікно.

— А із цією бандою, — додав удавано байдужим голосом коронер імператора Емгира, Стефан Скеллен, прозваний Пугачем, — із тими Щурами, чи як їх там… Наведіть лад із ними, пане префекте. У Провінції має запанувати порядок. Беріться до роботи. Схопити й повісити, без хороводів і церемоній. Усіх.

— Легко сказати, — пробурмотів префект. — Але зроблю, що в моїх силах, запевніть імператора. Я усе ж думаю, що ту сьому дівчину зі Щурів варто було б узяти для певності живою…

— Ні, — урвав Пугач, намагаючись, щоб голос його не зрадив. — Жодних винятків, повісити усіх. Усю сімку. Ми не хочемо більше про них чути. Ми не хочемо більше чути про них і слова.

Кінець другого тому

Магія світу відьмака

Магія у циклі відіграє роль однієї з підвалин світу відьмака. І справа тут не стільки в загальному вигляді магічної системи, якою користуються тутешні чарівники, — справа в самому місці, яке магія займає у Королівствах Півночі. Висока значимість її — як й інтегрованість у систему суспільних відносин — потребує того, щоб ми зафіксували низку мікросюжетів, кожен із яких є важливим для розуміння законів та закономірностей, за якими живе світ відьмака Ґеральта.

Натурфілософія магії. Магія у світі відьмака цілком органічна. Джерелом її є не людина-чарівник чи якась третя потойбічна сила (як, наприклад, у християнській концепції чародійства). Магія тут — частина природи.

Чародій виступає не стільки генератором магічної сили, скільки маніпулятором. Його стандартні дії стосовно магічної енергії: виявити її джерело, встановити канал «перекачування» енергії, використати магію для реалізації своїх планів. Взаємодії між магом та магічною енергією можуть бути щонайменше трьох різновидів: (1) накопичення (щоб не сказати акумулювання) певного запасу її всередині свого організму (це дозволяє магам чарувати в будь-який момент); (2) використання магічної сили, яка є в розпорядженні іншої магічної істоти (у цьому разі «свій» запас магії не витрачається; до того ж здатність до акумуляції магії чарівними істотами — скажімо, усіма чотирма різновидами геніїв: д’ао, д’жінні, іфритами й марудами — незрівнянно вищі, аніж в істот нашого світу); (3) третій шлях — і він найризикованіший — перетворення себе магом не на акумулятор, а на свого роду канал із постійною підкачкою магічною енергією. У цьому останньому випадку маг може створювати дивовижні речі (як Цірі в шостому розділі цієї книжки), але організм його — фізіологічно чи психічно — швидко виходить з ладу.

Магія не є здобутком виключно людської цивілізації: із текстів, що входять у цикл, нам відомо, що людські маги в перші роки свого перебування на нових землях, куди вони потрапили на останньому етапі Кон’юнкції Сфер, активно вчаться у магів ельфійських. Ми також мали можливість спостерігати за магічним умінням трансформації Борха Три Галки, дракона Віллентретенмерта й за проявами магії у єдинорогів.

Магія не є ресурсом і прерогативою виключно сапієнтних, розумних мешканців світу відьмака: нам відомі приклади використання її магічними істотами, повної розумності яких немає остаточного підтвердження (усілякі примари й привиди, Дике Полювання, наприклад напіврозумні хижаки, як брукса, — чи такі, що використовують магію інстинктивно: кікімора, вій тощо).

Короткий виклад, так би мовити, «магічної космології» ми можемо знайти в оповіданні «Останнє бажання» (ОБ): «Чародії… черпають свою міць із сил природи, а точніше — з так званих Чотирьох Елементів, або Первістків, які популярно звуться стихіями. Повітря, Вода, Вогонь і Земля. Кожен із цих елементів має свій власний Вимір, що на жаргоні чаклунів зветься Площиною. Існують Площина Води, Площина Вогню і так далі. Виміри ті, для нас недоступні, заселені істотами, званими геніями».

Разом із тим, у часи, що передували Кон’юнкції Сфер, можливості маніпулювання людей тією енергією були набагато більшими, а зараз ми користуємося лише залишковими резервуарами або нетривкими каналами передачі Сили: «Вона {магія} є за дверима, які Кон’юнкція Сфер перед нами зачинила. Звідти, з-за зачинених дверей, магія якось простягала до нас руку. За нами» (КЕ).

Утім, ці Чотири Елементи не просто замкнені у своїх Площинах: вони присутні як матеріальні об’єкти і в нашій безпосередній реальності, у матеріальному світі. Можна, мабуть, сказати, що вони поєднуються з однойменними частками навколишнього середовища: за словами Йеннефер, «земля, по якій ми ступаємо. Вогонь, який не гасне в її середині. Вода, з якої вийшло будь-яке життя і без якої життя неможливе. Повітря, яким ми дихаємо. Досить простягнути руку, аби над ними запанувати, змусити піддатися. Магія є всюди. Вона в повітрі, у воді, у землі й вогні» (КЕ).

Сутність же ставлення до магії у людському світі викладено тією ж Йеннефер у «Крові Ельфів» (КЕ), і зводиться це до наступних максим: «Пам’ятай.… Магія є Хаосом, Мистецтвом і Наукою. Вона є прокляттям, благословенням і поступом. Усе залежить від того, хто магією користується, як і з якою метою».

І це зручна позиція для продовження розмови про магію.

Магія як покликання та професія. Звернімо увагу, що магія — у площині людського її сприйняття — фіксується не тільки як природний первень, але і як сфера активної позиції суб’єкта: як Мистецтво й Наука.

Обидва ці варіанти, в принципі, дають, відповідно до нашого повсякденного досвіду, досить чіткий образ того, що допомагає перетворювати людину на мага. По-перше, це відповідний склад розуму. По-друге — чіткі й продумані технології накопичення знань й умінь, система навчання та передавання специфічного досвіду від вчителя до учня.

До другого моменту ми ще повернемося, поки ж — щодо першого пункту.

На сторінках циклу раз у раз іде розмова про сутність магії — але й про те, що це значить «бути чарівником». І раз у раз з’являється момент розірваності між двома станами: упевненістю, що магом може стати лише обраний, що для цього треба мати фізіологічні й психологічні властивості — і розумінням, що бути Джерелом недостатньо, аби стати хоча б пересічним магом.

«Магія… з точки зору декого є мистецтвом. Мистецтвом величним, елітарним, таким, що може творити речі чарівні й незвичні. Магія — це талант, даний небагатьом обраним» (КЕ). Це — перша опорна точка у сприйнятті чарівника як активного суб’єкта процесу взаємодії із магією.

Шлях до магії непростий. Ми точно знаємо, що лише кілька персон стали чарівниками у зрілому віці (хоча саме вони й уважалися пізніше найсильнішими магами; утім, є підозри, що вони вже були магами на момент висадки перших поселенців у гирлі Яруги). Ми точно знаємо, що відсоток тих, хто розпочали магічне навчання (у тому числі — й у магів-ельфів) — досить невелике, а кількість тих, хто пройшов його до кінця, — ще менше. Але ми знаємо, що за п’ятсот років експансії поселенців-людей більшість невеличких містечок мали — або, принаймні, могли мати — чарівників, які працювали на місцеву чи центральну владу.

Стратегія взаємодії чарівників із дитиною-Джерелом — незмінна: зафіксувати її присутність, узяти під контроль, за можливості схилити до прийняття нею своєї долі — долі навченого чарівника. Змінилася тактика такої взаємодії — але не стратегія. «Ви вже не забираєте обдарованих дітей у батьків і опікунів. Ви спостерігаєте за такими дітьми, щоб пізніше, у слушний момент, захопити їх магією, схилити…» (КЕ).

Але є й інший бік магії: у того, хто їй навчається, змінюється уся система світосприйняття, оскільки магія — це не тільки покликання: це ще й професія. Недаремно тут з’являються слова «наука» й «поступ». («Аби опанувати її, не досить таланту й уроджених здібностей. Необхідні роки пильного навчання і важкої праці, необхідні витривалість і внутрішня дисципліна. Так отримана магія є знанням, є пізнанням, чиї межі постійно розширюються світлими й живими розумами, через досвід, експеримент, практику. Так здобута магія — це поступ») (КЕ).

Не буде великою помилкою сказати, що магія у світі відьмака займає те саме місце, яке у нашому світі займає наука, — найраціональніший спосіб пізнання світу.

Тож магія — раціональна?

В усякому разі, раціональними залишаються інтенції та справи чародіїв. Бо — що таке раціональність з точки зору практично орієнтованої теорії, наукового підходу до світу? По-перше, це необхідність вибудовувати теорії, за допомогою яких — універсальним чином — будуть пояснені факти та системи навколишнього світу (у тому числі й факти приховані або на перший погляд не пов’язані між собою), узагальнення отриманих результатів, систематизація даних. По-друге, це експериментальний шлях примноження знання за принципами повторюваності результату. По-третє, це об’єктивність процесу отримання знання. Нарешті, це опертя на логіку як найсприятливішу систему організації дослідницького досвіду, розробка специфічної мови, яка використовується для фіксації експериментів та трансляції отриманого результату.

Маги мають власну мову для опису своєї діяльності й навколишнього світу. І мова ця, як і її терміносистема («представники вимираючих видів», «механізми спадковості», «генетика», «експерименти» тощо), — занадто вже нагадують звичний для нас науковий дискурс. І це — не просто так.

Магія — на рівні її реалізації — поєднує контроль над Силою і специфічні практики, які цю Силу реалізують у формі кінцевого результату.

Магія — це положення руки, чітко відміряні жести й рухи. Це — специфічні формули.

Нарешті, це характерне інтонування цих формул при вимовлянні, поєднане із жестом та рухом рукою.

Ми пам’ятаємо, що, аби нейтралізувати чарівницю, її треба зробити максимально нерухомою («Прив’яжіть її, хлопці, добре до колеса, обидві лапки до ободу, так, аби й пальцем не могла ворухнути» (ММ)). Але й тоді для накладення чар вистачить і того, щоб вірно промовити формулу, — жест можна виконати й ногою, як воно було із Йеннефер у «Межі можливого». Тож для володіння магією потрібно мати добру пам’ять, мовні навички й меткий розум.

Маги проводять досліди експериментального характеру. («Вони перейшли до майстерні. Тіссая не могла стриматися, щоб не кинути оком на робочий стіл, на якому громадилися реторти, тиглі, пробники, кристали й незліченне магічне приладдя… Миттю зорієнтувалася у конфігурації недавно застосованої апаратури. Служила та для викриття місцезнаходження персон, які зникли, і для психобачення методом “кристал, метал, камінь”» (КЕ)).

Маги вибудовують специфічний опис світу. («Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьмака.… Істредд твердить, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів чи мочарів займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища» (КЛ)). Й опис той навряд чи відповідний до світогляду інших соціальних груп, у тамтешньому світі активних.

Але у будь-якій науці йдеться про тяглість, нерозривність традиції не тільки виробництва, але й трансляції специфічних форм знання. Для науки важливе існування систем освіти та можливість виховання наступних поколінь своїх працівників.

Системи навчання: виліпити мага. Опис магічних університетів для сучасного читача давно став жанровим штампом. Цим нікого не здивуєш. Утім, університети у світі Ґеральта мають свою специфіку — і чималу при тому.

По-перше, тут існує дві системи освіти, вибудувані зі знайомих нам елементів, — і магічний із них лише один. Університетів у Королівствах Півночі є щонайменше три. Перший з них — світський і класичний, науковий. Це університет в Оксенфурті. Він має знайомі риси навчального закладу часів модерної Європи: поділений на факультети, факультети рознесено територіально, студенти вчаться встановлений строк і, здається, за більш-менш усталеними програмами. Утім, у ньому є і рудименти суто середньовічних закладів освіти: наукові диспути на філософські теми можуть закінчитися тут загальною бійкою, університет усе ще користується правом екстрадиції, а жаки-студенти горою стоять за власні свободи.

Навчання в Оксенфурті не знає станового чи територіального розподілу, але не знає і гендерної дискримінації: дівчина-студентка тут дивина менша, аніж студент-нелюдина (із романів нам відомо навіть про заворушення при спробах університетського істеблішменту обмежити нелюдам доступ до навчання — або хоча б увести щось на кшталт їхньої сегрегації).

Ці вчені й цей університет — досить дистанційовані від магіків, хоча утворюють таку собі «паралельну» систему виробництва наукового знання (причому досить скептичного стосовно магічних реалій та істот: досить згадати розмови бакалавра Ліна Пітта з «Крові Ельфів»).

Іншою системою, що випускає не просто вчених, а вчених-магів, є магічні академії. Їх у Королівствах Півночі — дві; окрема для дівчат, Аретуза на острові Танедд у Реданії, та для хлопців — у місті Бан Ард, другому за розміром у Кедвені.

Отож, по-друге, у магічних школах своєрідні системи набору студентів. Так, тут можуть навчатися — щонайменше на початкових курсах, — і не Джерела, а діти поважних родин Королівств Півночі (як от в Аретузі). Водночас, досить специфічні правила вступу існують і для Джерел. З одного боку, нам відомо, що навчання тут платне («— Скільки коштує річна оплата у школі в Аретузі?… — Тисяча двісті новіградських крон, — сказав Джанкарді. — Для нової адептки — ще й сплата зарахування у школу, десь близько двохсот» (ЧП)). Сума для зарахування у школу Аретузи — чимала: наприклад, двісті п’ятдесят крон є майже критичною сумою для Ґеральта (при оплаті послуг Кодрінгера й Фенна). З іншого — настільки ж твердо нам відомо, що маги повинні повідомляти Раду й Капітул про будь-яку знайдену дитину-Джерело, щоб мати можливість узяти їх під свою опіку, коли це буде доречно.

(Це останнє є, здається, необхідною умовою: дитина-Джерело, яка без опіки та контролю мага ризикує своїм життям: «Неконтрольовані здібності — страшні. Для Джерела й для оточення. Оточенню Джерело може загрожувати багатьма способами. Собі — лише одним. Ним є психічна хвороба. Найчастіше — кататонія» (КЕ)).

Цьому є, здається, єдине розумне тлумачення: досить часто за майбутніх магів доводиться сплачувати не родині, а, так би мовити, магам-менторам, тим, хто приводить дітей-Джерел у стіни магічних академій. Частково це могло б пояснювати й перебування магів та магічок, які закінчили навчання, на позиціях асистентів, по суті — підмайстрів. Так, наприклад, Істредд пригадує про ці свої роки: «Аби дійти до якоїсь вправності у чорнокнижництві, мав я чимало попрацювати. Іще щеням, коли мої ровесники бігали полями із луками, ловили рибу чи грали в лови, я скнів над манускриптами.… мій майстер, старий Ройдскільд, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене нагайкою по спині, видно, вважаючи, що без того я не досягну задовільного прогресу в науці» (КЛ).

Ця ситуація певним чином пояснюється і специфічним контингентом майбутніх чародійок: «Чародійками ставали виключно доньки із нульовими шансами знайти чоловіка. На противагу жрицям та друїдкам, які неохоче брали потворних чи скалічених дівчаток, чародії приймали кожну, хто виявляв необхідні нахили» (ОБ). У цих умовах ситуація, коли батьки за дівчину, за яку вони не можуть отримати зиск — у вигляді зв’язків чи соціального становища її майбутнього чоловіка, — ще й приплачують, здається нам неможливою (бо сума навчання неймовірна для пересічного міщанина — рік навчання в Аретузі коштує, як дві найдорожчі машини для облоги фортець: мангонелі — чи як п’ятнадцять баліст).

Дитина ж із магічними здібностями сама по собі не коштує нічого. Вона до певного часу не є самодостатнім суб’єктом не те що соціальних відносин — але й взаємин із магією: «Джерело, — пояснила чародійка холодно, — не контролює своїх можливостей, не панує над ними. Воно — медіум, щось схоже на передавач. Несвідомо контактує з енергією, несвідомо її перетворює» (КЕ).

А на огранку її потрібні час та зусилля.

Причому ми точно знаємо, що не всі ті, хто вступає до магічних академій, вдало закінчують своє навчання: «Піна зі школи чародіїв зазвичай вчиться на вбивць» (ЧП).

Сама система навчання на мага складається з кількох етапів. Спочатку йде попереднє тестування розумових здібностей дитини (сенс цих тестів — не тільки розподілити учнів по групах відповідно до їхньої сили; сенс їх — встановити можливі межі самоконтролю майбутніх магів: бо магія — це сила й контроль). Тоді настає час для вивчення специфічних жестів та положень рук (це — перша стадія навчання; нею можуть оволодіти й відьмаки, які не є магами у повному розумінні цього слова: «Так званий Знак Аард… це дуже просте закляття із групи психокінетичних чарів, що полягають у поштовху енергії в заданому напрямку. Сила поштовху залежить від концентрації волі того, хто їх накладає, і від сили, яку він використовує. Вона може бути значною. Відьмаки адаптували те закляття, скориставшись із факту, що воно не вимагає знання магічної формули — достатньо концентрації й жесту. Тому й назвали те Знаком» (КЕ)). Потім настає час для завчання формул, які треба промовляти із характерними інтонаціями.

Але все це — лише підготовчий рівень, зовнішні елементи, стафаж, тоді як головним залишається опанування Силою: «Нагадую: контролюй вихід сили. Випустити її ти можеш лише стільки, скільки ти взяла. Якщо видаси її хоча б на крапельку більше, зробиш то коштом власного організму. Таке зусилля може позбавити тебе свідомості, а в крайньому разі навіть убити. Якщо ж при цьому ти віддаси все, що взяла, — втратиш можливість повторення, тобі доведеться черпати ще раз, а ти знаєш, як воно нелегко та болісно» (КЕ).

І нарешті, повністю навчений чародій/чародійка переходить під контроль своїх майстрині чи майстра — і це може тягнутися скільки завгодно довго (приклад Лідії ван Бредеворт, асистентки Вільгефорца, тут цілком показовий).

На всіх цих рівнях учень, адепт й асистент є до певної міри (або й цілковито — як адептки Аретузи) ізольованими від системи усталених соціальних контактів.

Але настає час, коли маг позбувається додатку «майбутній» і змушений налагоджувати нові для себе соціальні зв’язки.

Чарівник поміж народом та короною: магія як система соціальних зв’язків.

Спочатку було б незайвим нагадати про первинні умови, вихідну точку, середовище, з якого починається шлях чародія/чародійки. Щодо хлопчаків ми маємо досить небагато відомостей (хоча історія Вільгефорца — хлопця з низів, який устиг пройти шлях найманця, дезертира, розбійника й волоцюги, — видається нам досить показовою).

До того ж, маючи на увазі генетику, батьками майбутніх магіків часто виявляються чародії. А системи родинних зв’язків у магів та чародійок — із їхнім надзвичайно довгим життям, із їхнім високим ступенем егоїзму, із їхніми важкими дитячими психотравмами — виявляються максимально послабленими. (Історія Вільгефорца тут також показова: «Сплодили мене, випадково, зрозуміло, двоє людей, з яких принаймні один був чародієм.… Один чи двоє мерзенних магів, позбавлених сердець і людських відчуттів мерзотників вкинули мене до канави після мого народження» (ЧП)).

Недарма в «Отруєній крові», своєму останньому творі — фактично, заповіті, — Тіссая де Фрьес окреслювала головну проблему спадкування магії як процесу: «Більшість із нас, чародіїв, втрачає можливість прокреації у результаті соматичних змін і порушень функціонування гіпофізу. Деякі — а чи не сказати «деяке» — налаштовуються на магію, зберігаючи функціональність гонад. Можуть зачинати й народжувати — і мають зухвалість вважати те за щастя і благословення. А я повторюю: ніхто не народжується чародієм. І ніхто не повинен ним народжуватися!» (КЕ)

А ось про становище дівчат до потрапляння у школи магії у нас є прямі відомості: «Усі вони {чародійки} походили з тих суспільних прошарків, у яких єдиним призначенням дочок було заміжжя. Хто б там намислив прирікати доньку на роки копіткого навчання і на тортури соматичними змінами?… Тому чародійками ставали виключно доньки з нульовими шансами знайти чоловіка» (ОБ).

Більше того, таке становище дівчинки означало наявність у неї фізичних вад — а інколи й просто каліцтв чи потворності. Оскільки ж престиж магічки вимагав фізичної досконалості, в останні роки навчання «наставала черга магії, яка випрямляла й вирівнювала ноги, виправляла погано зрощені кістки, латала заячі губи, усувала шрами, родимі плями та віспини.… Результатом були псевдогарні жінки зі злими, холодними очима погануль, бридуль, не здатних забути про свою бридкість, приховану за магічною маскою, до того ж не заради щастя, а виключно заради престижу професії» (ОБ).

Це — початкові умови існування магів у їхньому середовищі, — але й первинні психологічні установки щодо суспільного оточення взагалі.

Утім, маги — особливо в умовах нового світу, в якому люди — тільки чергова хвиля поселенців (наче в міфологічній історії про заселення Ірландії), виявилися персонами напрочуд важливими із суто меркантильної точки зору. Як кажуть «тут-і-зараз» представники професії гінців: «З Венґерберга до Визіми ніхто не доскаче швидше, ніж за чотири {дні}… А чарівнику з Венґерберга скільки треба, аби магічну звісточку передати до чарівника у Визімі? З півгодини, або й того менше» (ЧП).

Трансляція повідомлень (до того ж — магічно зашифрованих, щоб попередити їхнє перехоплення), портали для миттєвого магічного переміщення, нові ліки, закляття, що дозволяють швидше зводити міцніші башти та фортеці, читання думок, підкорення людини магією — простір використання магії для суто соціальних дій широкий. Неможливо обійти мовчанкою і суто цілительську магію чародійок («— Ґеральте, ти знаєш, скільки Йеннефер може заробити перериванням вагітності знатній дамі? —…за лікування безпліддя вона бере ще більше» (ГР)).

А до цього ж треба додати й можливості взаємодії за віссю «людина — природа»: «Більшість містян живе з моря.… Часом шторм утихомирю, часом викличу, часом західним вітром прижену ближче до берега зграйку мерланів чи тріски» (МЗ).

По суті, наскільки це нам відомо, резидентури чарівників є в усіх великих — та й, часто, і малих — містах Чотирьох Королівств. Більше того, проблеми між магами та можновладцями (як воно було у Рінді, де дійшло до сутичок між Капітулом та владою міста на економічному ґрунті — і до такого собі «магічного інтердикту» в місті) свідчать про магію як про соціальну силу, глибоко інтегровану в суспільство: без неї життя містян уже годі собі уявити.

Від часу Першої висадки, коли, згідно з легендою, Ян Беккер утихомирив бурхливе море та — пізніше — викресав, наче Мойсей, воду зі скелі, магія залишалася глибоко інтегрованою в соціальне життя суспільства (аж до незаможних верств населення: «— Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрі пані з Аретузи, ти б давно із торбою пішов! Їм дякуючи маєш що жерти!» (ЧП))

У цих умовах аж ніяк не дивним є те, що головними конкурентами магів стають храми богів — особливо чоловіча частина жрецтва. Саме вони раз у раз нападають на магію і магіків із дурнуватими інвективами («Єдиний є закон у світі! Закон божий! Уся природа закону тому кориться, уся земля і все, що на землі тій живе! А чари і магія є закону тому противні! Тож прокляті чарівниці, і близький вже день гніву, коли вогонь з небес знищить їх мерзотний острів! Впадуть тоді мури Локсії і Ґарштангу!» (ЧП))

Утім, поки що інвективи ці лише просто стрясають повітря і не призводять до негативних наслідків (хоча є вже тривожні симптоми: наприклад, діяльність рицарів ордену Білої Троянди, які, як ми знаємо, не терплять присутності поряд із собою магії та магів).

Куди цікавіше складалися взаємини між чародіями та верховною владою.

Базовою подією тут стала Новіградська Унія, укладена у перші роки приходу людей на Кораблях Вигнанців. Тоді троє найсильніших чародіїв тих часів — Беккер, Джамбаттіста й Монк — уклали угоду із королями, жерцями й друїдами. За формулюванням Вільгефорца: «щось на кшталт пакту про ненапад і про відділення магії від держави» (ЧП). Другою подією, що усталила взаємини магів і королів, був прецедент із Раффаром Білим, який, замиривши володарів під час Шестирічної Війни, відмовився від корони.

Скликаний кількома роками пізніше Капітул й ухвалення Закону підбило підсумок того періоду: на довгі роки маги відділилися від державних справ. Продовжувалося то до часів Першої війни із Нільфгардом: Содденська Гора докорінним чином змінила поведінку та практики чарівників. Із цього часу участь магів у справах держави у статусі радників стає загальноприйнятою практикою.

Інтриги, участь у королівських Вищих Радах, шпіонаж та контррозвідка: ось головні напрямки, до яких вдаються чародії та магічки після Содденської гори. Доля Чотирнадцяти-з-Гори на певний час стала запорукою соціального визнання магів як самостійних політичних гравців. Якщо років за десять-п’ятнадцять до того відьмак Ґеральт міг кидати в обличчя Стреґобору дошкульні слова: «Ви скористалися маячнею божевільного, аби посилити вашу владу. Щоб зруйнувати союзи, розірвати заручини, створити плутанину в династіях, словом, міцніше посмикати за мотузки, прив’язані до коронованих маріонеток» (МЗ), то тепер таку ситуацію неможливо собі навіть уявити.

І тому в останній рік перед Другою війною із Нільфгардом Трісс Мерігольд відчуває за собою право говорити: «Так, ви бороните сиріт. Я ж, натомість, б’юся за те, щоб сиріт було якнайменше. Б’юся з причинами, не з наслідками. Тому я — у раді Фольтеста з Темерії, сиджу там разом із Феркартом і Кайрою Мец. Радимо, як не допустити війни, а якби до неї дійшло — як захиститися» (КЕ).

Чародії стають суб’єктами й учасниками Великої Гри.

І це призводить до катастрофи.

Маги як суспільна група: чужі серед своїх. Останній пункт нашої розмови про магію у світі Ґеральта треба присвятити ще одній системі соціальних зв’язків, у які вбудовано чародіїв: зв’язків не вертикальних, із нижчими чи вищими соціальними верствами, а — горизонтальних, зі «своїми». Поговорити про проблему «магічного Братства» як елемента соціальної історії Королівств Півночі.

Усе, що ми говорили про первинні умови тих, хто завдяки наполегливій праці ставав, кінець кінцем, магом, означає, щонайменше, один важливий момент: родина для мага ніколи не відігравала занадто важливу роль у його житті після початку навчання. «Незважаючи на повагу, якою втішалися маги, родина чародійки не мала б з неї жодної користі, бо, доки дівчина закінчувала навчання, її зв’язки із родиною уривалися — важливим залишалося тільки професійне братерство» (ОБ).

Відносини ж у системі магічного Братства вибудовувалися за двома осями: щодо колег по навчанню — і за ставленням до майстрів.

В останньому випадку не треба забувати, що стосунки всередині магічної конфратерії нагадують ті, що встановлювалися усередині ремісничого цеху: до певного, суто формального моменту учень або асистент не мав права на самостійність — а то й голосу. Він — майже власність майстра, працює там, де майстер його поставить, наскільки б ризикованими не були ті умови: «Чотири роки тому, за дорученням Вільгефорца, її майстра, Лідія взяла участь у дослідженнях властивостей артефакту, знайденого під час розкопок старовинного некрополя. Артефакт виявився захищеним потужним закляттям. Активізувався тільки раз. Із п’яти чародіїв, учасників експерименту, троє загинуло на місці. Четвертий втратив очі, обидві руки й збожеволів. Лідія вийшла з опіками, розтрощеною щелепою і мутацією гортані й горла, що досі чинила опір спробам регенерації» (КЕ).

Утім, раніше чи пізніше асистент (фактично — підмайстер) ставав повноцінним представником чародійської спілки — і тоді наново вибудовував взаємини із колишніми своїми майстрами, але тепер — як із рівними (характерними, на наш погляд, є стиль розмов у «Часі Погорди» Маргарити Ло-Антіль, теперішньої ректорки Аретузи, із Тіссаєю де Фрьес — ректоркою колишньою і колишньою ж учителькою Маргарити).

Інша справа — взаємини із тими, з ким мага та чародійку пов’язують роки навчання. У цьому випадку те, що об’єднувало чарівників під час навчання, продовжує лишатися актуальним, якими б ті взаємини не були — добрими чи поганими. Подруги під час навчання залишаються подругами й у самостійному житті, а конкурентки в навчанні відчувають заздрість одна до одної і через багато років після виходу з Академії.

Це створює досить специфічний психологічний клімат у співдружності магіків: таких собі «заклятих друзів» — й опис з’їзду на Танедді, із яким читач ознайомився у «Часі Погорди», є чи не найкращою до цієї тези ілюстрацією.

Однак, якими б не були суто суб’єктивні взаємостосунки між окремими представниками гільдії магів, є щонайменше два органи, чиї повноваження і авторитет до тих подій, про які читач дізнається із книжок циклу, були поза критикою. Це Капітул і Рада Чародіїв.

Виникнувши ще на початку існування осередків магів, Капітул й організація, що склалася навколо нього, інтегрували в себе більшість чародіїв (про долю тих, хто не визнав повноваження нового органу в магічному середовищі, досить мальовничо розповідає на сторінках тому Вільгефорц: «Тут, якщо бути щирим, також аж напрошується додаткова батальна сцена. Бо скоро в брутальній війні прикінчили всіх, хто не хотів визнавати Капітул і підпорядковуватися Закону. Між іншим — Раффара Білого» (ЧП)).

Наскільки нам відомо, Закон, установлений Капітулом, регулював не тільки взаємини між чарівниками й світською владою — він унормовував і саму діяльність чарівників. Так, низка досліджень у магічній царині — наприклад, викликання демонів або створення специфічних монстрів — виявилися поза законом, і тим, хто ті закони порушував, загрожувала смерть (у читачів, маємо сподівання, ще буде можливість ознайомитися із цим фрагментом історії відьмака у романі «Сезон гроз»).

Проте, схоже, що розкольники (або, скоріше, непідписанти, чи, як їх воліють звати у світі відьмака, «ренегати») були винищені не за рік-два, а створили розгалужену систему дослідницьких лабораторій: із результатами їхньої роботи героям циклу доводиться мати справу й через кілька століть після остаточного, здавалося б, вирішення питання магів-ренегатів. Так сталося із матір’ю Ґеральта, Вісенною, в оповіданні «Дорога, з якої не повертаються», так сталося із самим Ґеральтом в уже згаданому романі «Сезон гроз». В обох випадках монстри, з якими герої борються, створені найвідомішими майстрами-ренегатами: Козімо Маласпіном та Альзуром. Альзур, скажімо, відповідальний за появу низки найнебезпечніших чудовиськ світу Ґеральта: кащея та вія (які, на відміну від реліктових чудовиськ, як то, наприклад, гулей, створені вже в межах нових трофічних ланцюжків — і в ті, здається, включено й людину).

Маги-ренегати, як уже відомо читачеві, стоять і за створенням відьмаків — як специфічно зміненого підвиду людини, чиїм призначенням є знищення результатів невдалих магічних експериментів і захист людства від загроз, що заподіюють чудовиська. Процес створення відьмаків, описаний самим Ґеральтом ще в оповіданні «Голос розуму», видаються нам процесом суто наукової лабораторно-дослідницької діяльності: «Каер Морен… Там виробляли таких, як я.… Там я пройшов звичайну мутацію. Випробовування Травами, а потім — як завжди. Гормони, зілля, зараження вірусом. І знову. І ще раз. До результату». А Трісс Мерігольд, перебуваючи у Відьмачому Оселищі, створює у своїй уяві досить чітку картину діяльності відьмаків у межах підготовки нових кадрів: «безсумнівним фактом є те, що мутагенні еліксири в забуті часи розробив якийсь чародій-ренегат, а наступники чародія роками вдосконалювали їх, роками магічно контролювали процес Змін, яким піддавали дітей. І в якусь мить ланцюг обірвався. Забракло магічного знання та вмінь. Відьмаки мають зілля і Трави, мають Лабораторію. Знають рецептуру. Але не мають чародія» (КЕ).

Більше того, сама спроба знищення Каер Морену як — окрім іншого — найбільшого оплоту тих самозваних чародіїв, була проведена за допомогою магів Капітулу — і стала чи не останньою операцією зі знищення ренегатів-недобитків. Тут ми знову можемо надати слово Трісс Мерігольд: «без допомоги чародіїв фанатики не здобули б тоді замок. І отой мерзотний пасквіль, отой поширений «Монструм», який збудив фанатиків і надихнув їх на злочин, також, подейкують, був анонімним твором якогось чарівника» (КЕ).

І, мабуть, із тим певною мірою пов’язано й нелюбов магів до відьмаків — нехай навіть на повсякденному рівні та й пояснюється профанізацією відьмаками Великого Мистецтва.

Нарешті, останньою ланкою у системі зв’язків тих, кого стосується магічне мистецтво, є історія зі студентами, які відсіюються — через різні причини — під час навчання. Бо академії магії закінчують не всі — і не всі стають навіть асистентами-підмайстрами. Саме таким є уже відомий читачеві садист та вбивця Ріенс: «Він два роки навчався у школі чародіїв у Бан Арді. Витурили його звідти, впіймавши на мілких крадіжках» (ЧП). А два роки, як виявляється, строк достатній, щоб засвоїти основи магічних знань і вміти накладати прості закляття (наприклад, паралізуючі чи прості бойові).

Інакше кажучи, раз засвоєні магічні знання залишаються із колишнім студентом назавжди, не елімінуються після вигнання з чарівницької конфратерії.

І цей факт чудово відомий королівським службам: саме вони чигають під ворітьми магічних шкіл, саме вони пропонують магам-недоучкам роботу — шпигунів, дізнавальників, найманих убивців: «Під школою, як завжди, чатували вербувальники з кедвенської розвідки. Ріенс дав себе завербувати. Що він робив для розвідки Кедвену, встановити мені не вдалося. Але піна зі школи чародіїв зазвичай вчиться на вбивць» (ЧП).

Професійні ж маги невдахами, витуреними зі шкіл, принципово гребують: за всі події циклу приклад співпраці офіційного мага й вигнанця-недучки є лише один: Вільгефорц та Ріенс — причому підставою для їхньої співпраці є не психологія, а суто матеріальні інтереси: Ріенс — найманий працівник, і не більше.

Ergo. Такий у світі відьмака, так би мовити, «Шлях Мага»: від маргіналій соціального світу, де перебуває більшість із них до приходу в магічні школи — некрасивих і потворних дівчаток, хлопців-волоцюг, небажаних виплодів миті хтивості магічно обдарованих батьків, — до вершин світу й до перетворення на тих, кому здається, що в їхньому кулаці долі усього людства.

Але магія — жива і природна сила — раз у раз вислизає із хватки людини, а призначення творить світ, не зважаючи на думки про те навіть і найсильніших з магів. Бо «Магія є Хаосом, Мистецтвом і Наукою. Вона є прокляттям, благословенням і поступом.… Бо в кожному з нас є Хаос і Порядок, Добро й Зло»[19].

Коментарі

Саовін — свято початку зими в кельтському календарному циклі в нашій реальності. Свято це в нас відоміше під назвою Самайн, святкувалося воно протягом трьох днів на початку листопада. Саме в цей час, згідно із віруваннями кельтів, відчиняються Чарівні Пагорби, проходи до потойбіччя. Відповідно, під час Саовіну темні сили досягають піку своєї могутності та активності.

Бургграф — у нашій реальності посадова особа, що є фактичним правителем міста, але не обирається, а призначається як сеньйор центральною владою.

Петльований хліб — хліб з борошна, яке пройшло спеціальну повторну обробку та помол. У цьому разі борошно тонко розмелюють та просіюють, а хліб, відповідно, стає не таким грубим, як із борошна «первинного» помолу. Хліб тоді печеться з житнього просіяного борошна й пшеничного борошна вищого сорту.

…в імлі бачили Діву Мору — так звана Діва Мору, або Морова Діва — уособлення морових хвороб; відповідно до народних вірувань, напередодні мору його можна побачити у вигляді надприродної істоти: Діви величезного росту, вдягнену в біле, із розпущеним волоссям; вона обходить хати, просовує у вікна та двері руки та махає на хазяїв червоною хустиною, передаючи тим морову заразу.

…невеличкий кульовий арбалет-репетер — різновид арбалету специфічної конструкції (назва походить від фр. répetere — «повторювати»): тятива в них подвійна, а в центрі її закріплено невеличкий мішечок для кулі. Досить часто такий арбалет був багатозарядним — для перезаряджання треба було пересунути спеціальний важіль (звідси походить і його назва: від повторення руху перезаряджання).

У Цінтрі кужіль не спадкує… Спадкує там виключно меч — середньовічна традиція знає дві лінії наслідування, які чітко відрізняються одна від одної: «за кужелем» і «за мечем» — відповідно, за чоловічою та за жіночою лініями; таким чином, у ситуації, коли «спадкує меч», за відсутності нащадків чоловічої статі в даної правлячої родини влада після смерті останнього чоловічого представника її переходить до найближчого кровного родича по чоловічій лінії (племінника, дядька, брата тощо).

…якась складнюща символіка, акростихи, інколи майже шифри — акростих (від давньогрец. akros — «крайній» та styhos — «віршований рядок»), різновид вірша, в якому з перших літер (або слів) кожного рядку/строфи ми отримуємо нове — приховане — слово або речення.

Це зветься оріон — не слід забувати, що в нашій реальності сузір’я Оріона — одне з найвідоміших на небосхилі.

Коли прийде бейліф… — у низці країн Старої Європи як за часів Середньовіччя, так і в Новий час бейліф є судовим приставом, помічником шерифа. Має уповноваження арештовувати людей та майно, викликати людей до суду та доставляти їх туди.

Із мого шестидесятифунтового? — йдеться про силу натягування тятиви луку: інакше кажучи, зусилля, із яким тятива давить на пальці лучника; від сили натягування залежить сила, із якою стріла вистрілюється у ціль, швидкість її польоту та вбивча сила. У сучасному законодавстві до мисливської зброї прирівнюються луки із натягуванням до 27 кг; на луки із більшою силою натягування уже слід мати спеціальні дозвільні документи. Що ж до луку, яким похваляється ельфійський стрілець, то він — у перерахунку з фунтів — має силу натягування приблизно 36 кг, що дійсно перевищує відомі середні аналоги бойової зброї.

Гламур. Еліксир, а скоріше — мазь для спеціальних випадків — саме слово «гламур» довгий час означало зовсім не те, що зараз. На межі ХVІІІ ст. слово це, у формі glamour, з’являється в англійській мові й означає «чари, чародійство»; вважається, що походить воно від шотландського gramarye — а те від латинського grammar — «граматика», «книга»; близьким за значенням словом є вживане і в українській мові «грімуар», «книга заклять». Значення «чародійські чари» «гламур» отримав після вживання цього поняття у поемі «The Lay of the Last Minstrel», де воно позначає чари, які поліпшують зовнішній вигляд людей, речей, домівок тощо. У значенні «шарм» слово «гламур» починає використовуватися лише з середини ХІХ століття.

Кредит і рамбурс — у торгівлі (часто — у торгівлі міжнародній) рамбурс — оплата за товар, яка здійснюється за специфічним посередництвом банку; по суті, це сплата заборгованості або зобов’язань через третю сторону в умовах відсутності безпосереднього контакту між тим, хто продає, і тим, хто купує.

Книжка мала назву «Physiologus» — у нашій реальності ми знаємо не просто про низку подібних книг, але, можна сказати, про окремий жанр середньовічної книжкової культури. «Фізіологи» були описом рис та звичок представників тваринного світу — часто представників міфологічних, або міфологізованих. Найвідомішим «Фізіологом» у земному Середньовіччі стали інваріанти тексту, поширеного у пізню античність: той з’явився в Александрії Єгипетській. Саме на основі цього «Фізіологу» в Середньовіччі виникають численні бестіарії, де описи звичок тварин співвідносяться, наприклад, із моральними чеснотами або ж з персонажами Священного Писання (лев як уособлення Ісуса, їжак — як утілення Диявола, дикий віслюк — як уособлення хтивості тощо).

Подвоєно розмір поголовного та гіберни… — гіберна — податок, який брався на утримання війська (найчастіше — на його зимовий постій, коли військо потребувало збільшення видатків; походить від лат. hibernare — «зимувати»); у нашій реальності цей податок лягав на плечі селян та міщан, оскільки шляхта та духовенство були від нього звільнені; додатково гіберною оподатковувалися купці на прибутки від експортних та імпортних товарів (чи то тих, які не є «рідними»). «Поголовним» податком обкладалися усі верстви населення, збирався він з кожного дорослого члена родини — але диференційовано (нижчі верстви сплачували більший відсоток); крім того, додатковим поголовним обкладалися ті верстви та групи, які мали урізані права (наприклад — у нашій реальності — євреї).

…платять, крім того, збільшене пільгове й подимне — подимне — один із найстаріших податків, про які нам відомо з історичих джерел. Суб’єктом сплати ставав «дим» — окреме домогосподарство.

…обтяжені зверху обов’язковою «нелюдською» донацією — фактично «донація» означає «дарування» (від лат. donatio — «дарування»); акт, згідно із яким якась особа передає право володіння частиною свого майна іншій людині чи структурі. У цоьому разі йдеться про закамуфльований податок у формі «добровільної» передачі певних сум, які можуть виходити за межі законодавчо встановлених податків. У європейській історії такі форми непрямих податків часто накладалися на верстви й групи населення, що не мали усієї сукупності прав «чесного християнина».

…можний герцог чи граф платять кварту з чималої королівщини — королівщина — форма бенефіція, так званої «держави»: земельного пожалування (найчастіше пожиттєвого, хоча із можливістю його пролонгації) із земель, що формально перебувають у фонді королівських володінь (або володінь центральної влади); задля утримання королівщини виплачувався певний чинш формальному володарю. При недотриманні умов володіння земля могла бути відторгнута з власності феодала.

…так званий мур казематний — конструкція муру, при якій між стінами залишалися порожнини, що потім заповнювалися іншим за щільністю матеріалом; в цілому це додавало стіні більшої стійкості при ударах облогових механізмів.

…величезний зіккурат — зіккуратом зазвичай звуть багатоступінчасті башти, чиї тераси поєднуються пандусами, сходами та галереями (походить від аккадського ziqqurrat — «вершина»); у нашій реальності такі башти будувалися цивілізаціями Близького Сходу й мали культову природу. У європейській культурі найвідомішим зіккуратом є легендарна Вавилонська Вежа, символ людської пихи та гордині (а класичне зображення її можна побачити, наприклад, на картині «Вавилонська Вежа» Пітера Брейгеля).

…давали там виставу ваганти та музики — вагант (від лат. vagantes, «мандрівний») — мандрівний музика, спочатку — клірик, який жив поза парафією і не мав офіційного місця у церковній ієрархії; пізніше до цієї категорії долучаються мандрівні жаки, середньовічні школярі та студенти, які в цю епоху не закріплювалися за окремим університетом і вільно переходили з одного учбового закладу до іншого. Із вагантами пов’язують розвиток світської — зокрема любовної та гумористичної — лірики.

…на обох них слід оголошує… — «наголосити слід» — оголосити когось у розшук із призначенням грошової винагороди за його голову.

…у вишитому цехінами сердачку — сердак (або «сардак») — верхній суконний одяг простого крою (з двох шматків сукна, один із яких розрізався на дві частини (поли); прикрашався крученими шнурами чи вишивкою. Сердаки, найчастіше, носили поверх одягу. Цехіни — тут блискучі круглі пласкі прикраси, які нашиваються на верхній одяг; у нашій реальності назва походить від арабського «siccah» — «карбована монета», оскільки спершу так звали золоті венеціанські дукати.

…кошик грушок-бергамотів — сорт груш специфічної, мов би сплюснутої форми плоду. У нашій реальності назва походить від ломбардійського (Північна Італія) міста Бергам. Серед грушок-бергамотів досить відомою є т. зв. «сапежанка», що походить з Польщі.

…вартий він за той вчинок поясу й острог! — при нобілітації зброєносця у рицарський стан окрім меча (символа шляхетного стану) людині вручалися пояс й остроги; пояс (здебільшого — оздоблений, дорогий за вартістю) як специфічний предмет одягу, призначений для носіння меча; остроги — як ознака володіння навченим рицарським конем.

Це слуги Короля Вільх — постать (у нашій реальності), що походить, імовірно, з германського фольклору (там цей персонаж так і зветься: Erlkönig); деякі дослідники вважають, що Король Вільх не є автохтонним німецьким персонажем, що він запозичений Й. Гердером з датського фольклору, де той зветься Ellerkonge і стосується, скоріше, ельфів; інші вказують на близькість його до Herlequin, персонажа англосаксонського та французького фольклору (відомі середньовічні оповідки про короля Герлу, вічного мандрівника на чолі примарного війська; до цього персонажа, до речі, стосується й італійський персонаж комедії дель арте Арлекін). Утім, будь-який варіант походження цього персонажа підтверджує головний для нас мотив: Король Вільх безпосередньо стосується кавалькади мертвих та примар, до Дикого Полювання, а зустріч із ним пророчить щонайменше хворобу, а то й смерть.

Другий кінець дроту тре’ у пляшку вкласти — із дослідженням природної електрики в нашій реальності пов’язаний інший Бенджамін — Франклін (один із творців Конституції США). Франклін вважав електрику «нематеріальною рідиною» і прославився серед наукової спільноти своїх сучасників дослідами із громовідводом, довівши електричну природу блискавки.

Каптан такий… називали дублетом — вид одягу, розповсюджений у Високе Середньовіччя та ранньомодерну епоху; це один із перших різновидів одягу, який сидів на тілі щільно, на застібках та зав’язках. З’явившись як нижній одяг (наприклад, його інколи піддівали під обладунок), з якоїсь миті увійшов у моду як одяг верхній. У цьому випадку він був коротким, приталеним і шився із вузькими рукавами. Сама назва дублету походить від фр. doublet, «подвійний, здвоєний».

…у формі хреста-анкха — хрест-анкх, відомий ще як «єгипетський хрест», має Т-подібну форму, увінчану зверху кільцем; у Давньому Єгипті виступав як символ вічного життя (в ієрогліфіці був одним з ієрогліфів зі значенням «життя», а як символ — вказував на безсмертя). Як містичний символ — широко розповсюджений поза межами Єгипту.

… бавляться у спалення Фальки в канун Саовіну — тут можна згадати, що обряд спалення великої солом’яної ляльки чи ляльки із хмизу в нашій реальності є складовою частиною обрядів початку — або кінця — зими (наприклад, спалення ляльки Морени у західних слов’ян чи Масляниці — у росіян).

Prohibita (список заборонених артефактів) — латинське слово, яке означає «заборонене»; у нашій реальності, наприклад, існує складений Ватиканом список заборонених книг, що має назву «Index Librorum Prohibitorum», «Індекс заборонених книг».

Ерцгерцог — у земній історії, спершу — титул австрійських правителів, який використовували сини та спадкоємці майбутніх імператорів; пізніше використовувався як синонім до поняття «принц» у багатьох королівських домах Європи.

Атакували Глевіцінген, прикордонний форт — нагадаємо читачеві, що формальний початок Другої світової війни пов’язують із т. зв. «Гляйвіцьким інцидентом» — інсценуванням німцями нападу на радіостанцію міста Гляйвіце (тоді — Німеччина, зараз — Глівіце, Польща), коли співробітники СС, перевдягнені в польську форму, напали на гарнізон міста та вийшли в ефір із антинімецьким виступом; перед відходом, працівники спецслужб залишили на місті нападу трупи, перевдягнені в польську військову форму.

…чимось наче перистилем — в античній архітектурі — відкритий майданчик, оточений із чотирьох боків колонадою; взагалі — звернемо увагу на те, що із архітектурою ельфів у циклі про відьмака раз у раз пов’язують елементи чи не виключно античні: згадаємо тут, наприклад, пілястри (плаский вертикальний виступ на стіні, що має форму й ознаки колони) чи каріатид (жіноча статуя, яка замінює в античній архітектурі колони чи пілястри й виконує функції підтримки антаблемента, горизонтальних конструкцій, що спираються на колони).

Головний комірник армії — у середньовічній Польщі нашої реальності комірником звався королівський — або, інколи, магнатський — урядник, який виконував управлінські та економічні функції. У цьому випадку йдеться про головного інтенданта армії.

Коронний підскарбій — посада у структурі Речі Посполитої, яка відповідала, в цілому, посаді сучасного міністра фінансів; він відав скарбницею та монетними дворами.

…піднесений до чину коад’ютора — коад’ютор» — від лат. cо — «разом» і juvo — «допомагаю», державна посада помічника (наприклад, у церковній ієрархії — помічник при неповносправному єпископі, що призначається Святим Престолом і не возведений у єпископський сан).

— Боягуз, — заявив він із гідністю… — умирає сто разів. Чоловік мужній умирає тільки раз — у нашому світі ця цитата й насправді відома з героїчного епосу, написаного не Любистком: це, між іншим, парафраз із п’єси В. Шекспіра «Юлій Цезар» (у перекладі В. Мисика: «Є тисяча смертей для боягуза; Хоробрий помирає тільки раз»; сцена ІІ, дія 2). Друга половина фрази походить від латинського виразу «fortes fortuna adiuvat» — чи то «сміливим доля допомогає», який приписується Теренцію.

…а корнет у форті казав — у ранньомодерному війську корнет спершу виконував функції трубача біля полководця, який подавав сигнали військам (сама назва походить від лат. corno, «ріг, труба»); пізніше — перший нижчий офіцерський чин у кавалерії.

…виголошену вчора паном фельдмаршалом Коегорном до хорунжих й офіцерів — спершу «хорунжий» завідував прапором (звідси — і його назва: від польського chorągiew — «корогва, прапор»); пізніше став найнижчим офіцерським чином (наприклад, з хорунжих набирали десятників).

Мангонель — військова метальна машина для облоги або захисту, різновид одноплечевого каменемету (назва походить від давньогрец. manankon, «однорукий»).

Требушет — військова метальна машина для облоги або захисту, назва походить від франц. trébuchet, «вага з коромислом»; назва цілком передає принцип його дії: у машині використовується важіль, де під дією вантажу, що падає з короткого боку, довгий кінець важеля приходить у дію за принципом пращі.

Патерелла — військова метальна машина для облоги, що працює за важільно-пращним принципом; на відміну від требушету, який приводився у дію за допомогою вантажу на короткому плечі, у патереллі за коротку частину важелю тягнули люди.

Баліста — військова метальна машина для облоги або захисту, назва походить від лат. balistarum — «кидати». Двоплечева машина торсійної дії; на відміну від мангонелю чи требушету, що кидали каміння по навісній траєкторії, баліста кидала свої снаряди по траєкторії пологій та горизонтальній. Конструкція включала в себе раму, до якої кріпилися два симетричні важелі, розташовані в горизонтальній площині, та тятива з товстих канатів; у готовому до стрільби стані баліста нагадувала великий арбалет.

…вельможний пан маркграф — маркграфом у європейському Середньовіччі звалася посадова особа, безпосередньо підпорядкована верховній владі, яка наділялася великими адміністративними та військовими повноваженнями у марках — територіальних одиницях, розташованих на кордоні держави (від давньогерм. marcha — «кордон», «межа»).

надання формального exequator послові короля — exequator (екзекватурою) зветься документ, який видається консулу іноземної держави при дворі монарха; документ цей підтверджує визнання консула або посла державою, яка його приймає та дозволяє виконувати функції посланця.

Затвердження графського титулу й апанажу — апанаж (від франц. apanage, «наділ») — частина наслідуваних земельних володінь (або грошове утримання), що віддавалися некоронованим членам імператорської родини.

…призначення палатинів — палатином у Середньовіччі звалися призначені з числа шляхти урядники, які перебували у статусі верховного розпорядника палатинатів — територій, що безпосередньо підпорядковувалися короні та верховній монаршій владі, але мали певну формальну ступінь незалежності; палатини зазвичай були пов’язані із монархами узами безпосередньої васальної клятви.

Астромантія — мистецтво пророкування та провіщення на основі розташування зірок та співвідношення їх до небесних тіл і знаків Зодіаку. Походить від давньогрец. aster — «зірка» та manteia — «ворожіння».

…недорікуватий копромант — від давньогрец. kopros — «кал», «гівно» та manteia — «ворожіння»

…першою річчю, яку вона знайшла, був кортик — назва кортика пов’язана із назвою «корд»: холодної клинкової зброї піхотинця (на відміну від двосічного меча корд мав односічну заточку. Саме від нього й походить назва «кортик» — як «короткий корд»; на відміну від класичних зараз морських кортиків, ранні їхні форми мали таку само односторонню заточку й були ріжучою, а не колючою зброєю.

…амбра й камфора — амбра — віскоподібна речовина, що утворюється у шлунку кашалотів; використовується у парфумерії як фіксатор запахів. Камфора — органічна речовина у формі кристалів із характерним запахом, використовується у медицині та парфумерії.

…нас префект у пошуки послав — префектами звалися представники центральної влади на місцях; голова префектури як адміністративної одиниці.

…пробило горжет і кольчугу — горжет — частина обладунку воїна, залізний комір для захисту шиї, горла та верхньої частини грудей; мав форму напівкруглої пластини, часто розташовувався поверх кольчуги.

Примітки

1

Кульбака — застаріле: сідло.

(обратно)

2

Фактотум (лат. facere — робити, totum — все) — довірена особа, яка виконує будь-які доручені завдання.

(обратно)

3

Елекція — вибори монарха в Польщі й Гетьманській Україні голосуванням можних родів.

(обратно)

4

Гамбезон — одяг, що вдягався під обладунок для амортизації ударів.

(обратно)

5

Камка — шовкова тканина із кольоровими візерунками.

(обратно)

6

Переклад вірша О. Стужук.

(обратно)

7

Корсека — різновид держакової зброї, чиє вістря складається з довгого шипа й двох коротких бокових лопатей, відігнутих у бік держака; інша назва цієї зброї, що прижилася у французьких зброярів, — «летюча миша».

(обратно)

8

Хуфець — у середньовічній Польщі: військовий загін, що складався з кількох хоругвів.

(обратно)

9

Сквар — спека (діал.).

(обратно)

10

Переклад вірша: О. Стужук.

(обратно)

11

Машикули (від старофранц. mache-col, «бити в голову») — навісні бійниці, розташовані у верхній частині замкових стін.

(обратно)

12

Гальмей — мінерал, водний сульфат цинку, руда для отримання цинку.

(обратно)

13

Зажинки — ритуал зрізання першого снопа на початку жнив.

(обратно)

14

Альшбанд (від нім. Halsband) — різновид нашийної прикраси, в давнину — символ верховної влади.

(обратно)

15

Еспонтон — держакова зброя із фігурним широким листоподібним пером та перекладиною за вістрям; у Європі був ознакою офіцерів.

(обратно)

16

Рондель — диск, що кріпився на латному наплічнику й прикривав пахву спереду.

(обратно)

17

Шишак — різновид шолому із кріпленими навушшями, козирком і наносником для захисту обличчя і з кольчужною сіткою або пластинами для захисту потилиці.

(обратно)

18

Баніція — кара вигнанням і позбавленням суспільних прав і суспільного стану.

(обратно)

19

Скорочення назв творів: ГР — «Голос розуму» (збірка «Останнє бажання»). МЗ — «Менше зло» (збірка «Останнє бажання»). ОБ — «Останнє бажання» (збірка «Останнє бажання»). ММ — «Межа можливого» (збірка «Меч призначення»). КХ — «Крихта льоду» (збірка «Меч призначення»). КЕ — «Кров Ельфів». ЧП — «Час Погорди».

(обратно)

Оглавление

Анджей Сапковський Відьмак. Час Погорди

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Магія світу відьмака

Коментарі Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg